| Сторінки (1/10): | « | 1 | » |
Як не приємно коли гавкають на тебе собаки. Заткнись , замовкни, дуровате, ми нікчемо кажемо. Як не приємно нам чути якусь правду . Кришталева правда як той гавкіт собак, яких ми затикаємо. Нам краще коли нам не говорять, і коли ніхто не знає тієї кришталевої правди. Хай краще буде гнила неправда, гарно заглазурована шоколадом ніж крихка , тяжка як смола неправда. Люди , як ті собаки «гавкають» правду а всі бояться її затикають, проганяють, садять на ціпок.
От проста рибка яка завжди мовчить , її покладуть в целофановий кульочок вона мовчить, терпить, принесуть додому, мовчить, посадять тісний кругленький акваріум мовчить, лише переграває блисками на сонці вабить всіх своєю красою, але мовчить що їй погано.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668543
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2016
Зграя вовків відчайдушно рвалася вперед. Вона гнала бідну, молоду козулю, ось-ось бідолаха впаде і її загризуть відчайдухи. Життя билося ритмами тривоги, серце заходило в пяти, стискало легенні від нестачі повітря. Вона розуміла їй потрібно бігти, бігти в перед, вона знає, що в неї двоє маленьких дітей. Вона задихалася спіткалася, але бігла, бігла через чагарники. Бідне її тіло було здряпане спітніле все в крові.
Десь там її маленьки дітки, а вона відволікає вовків щоб вони залишилися живими.
З її очей блакиттю, важкістю течуть горячі мов смола сльози. Тяжкі подихи зринають в перемішку с тугою та беспорадністю.
Молода, горда, неприступна вона йшла прямо, непомічаючи під ногами землі. Важак зграї Вовчиця.
Цікавим є те, що саме молода -- важак зграї вовків. Як так? ЇЇ очі миготіли сапфірами, були мов бездонні голубі озера. Погляд суворий, дивиться так ніби бачить душу, її погляд прасвердлює її наскрізь.
Вона шла не помічаючи нічого. Зграя наближалася на лісову царицю.
Козуля бігла а перед нею Бог знає звідки з"явилася молода Вовчиця. Вона стрепенулася в бік думала що ось її кнець прийшов. Потім смикнулась в інший.
Зграя повільно зупинилась побачивши Вовчицю. Хоробра й відчайдушна, горда обійшла спокійно козулю. Зрая оточила їх. Козуля стала в неї ззаду не резуміючи Що їй робити, куди смикнутися.
Вовчиця фиркнула і вовки розбіглися, а козуля побігла спокіно додому.
Вона розуміла її боїться кожен вовк в згаї-- це її зграя. Це молода а така, що боїться знову материнства. Це велика проблема її життя. Вона розуміє, бідолаху, як ніхто адже сама втратила двох своїх малюків, втратила коханого. Більше від того часу в неї не було дітей. Ніхто і не мав наблизитись до неї. Вовчиця відчла тугу матері за своїми дітьми. Відчула стук серця матері. З кожним її стуком серця душа кричала про допомогу, кров закипала і в ту же мить ставала крижаною. Вона розуміла як гарно бачити як ростуть твої діти. Як вони відчувають материнське тепло. Адже мамина ласка зігріває душу.
В той день коли вона втратила найцініше. Вона бігла по опалому жовтому листю. Їй в одночас хотілося плакати, вити, гарчати, сховатися від усього на світі. В той момент вона ненавиділа всіх і все на світі. Вона проклинала той день, і той час, ту хвилину, і той терновий момент. Час загартував її. Але вона була нещаслива. Велика блискавиця пропалила її душу, коли вона згадує той момент в душі гримить грім.
Кожна мати як та Вовчиця хоче захистити своїх дітей. Адже діти це найцініше для мати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665679
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2016
У спекотний серпневий день, коли на вулиці буяло літо, познайомились мій тато і мама.
Оба молоді, досвідченні, приїхали сюди в це місце за направленням на роботу. Доля не дарма зводить людей, якщо вона їх звела то неодмінно повинно щось трапитись. А воно так і сталось. Мама покохала тата, а тато покохав її. Мої мама і тато працювали разом на одній станції. Тато працював оператором, а мама диспетчером.
Місто Прип’ять дуже молоде, тому сюди мріяв кожен потрапити на роботу. Сюди з’їжджалися всі таланти країни, всі кваліфіковані, молоді люди. Середній вік жителів цього міста сягав 26 років, тому це місто називали "містом молоді".
Велика інфраструктура міста так і манила всіх сюди. Ще місто було найкраще з поміж усі міст.
Вже в березні мама і тато одружились, вони отримали новеньку квартиру, почали жити в маленькому сімейному гніздечку.
Мама була дуже вродлива: густе біляве волосся завивалося великими кудрявцями, обличчя було круглувате великі рум’яна робили її обличчя виразним, вона була схожа на якусь зарубіжну вишукану актрису чи співачку. Тата я знаю лишень з розповідей мами, та її фотографій. В мами було дуже багато фотографій, вона любила фотографуватись. В нас була завішена стіна фотографіями на ній красувався тато і я, але перлиною, зірочкою була на них мама.
В той рік 1986 аварія розлучила маму і тата. Тато помер від променевої хвороби. Маму евакуювали.
Коли багряним листям покривалась земля народився я. Я не бачив свого тата, але мені мама розповідала про нього багато. Я знав, що він мене бачить і чує. Я дуже схожий на тата. Я завжди говорив з ним, обіцяв, що буду берегти маму.
Але так сталося, що мама померла від раку, коли мені було 11 років, тому я залишився жити з бабусею.
Якось я почув про екскурсії в Прип’ять, мені одразу захотілося поїхати туди, подивитися на це місто, про яке розповідала мама. Мені хотілося побачити ту домівку, ту вулицю, той дитячий майданчик, де б я міг гратися, аби не ...
Мені стало цікаво, де на якій вулиці жили мої батьки, тому я прийшовши до дому з університету, почав в бабусі розпитувати про їхнє молоде, оксамитове життя у тому "целофановому раю".
Ми виїхали вранці. Заїхавши в Прип’ять я був ніби на кладовищі. Тут буяла весна, травень на дворі. Всюди було зелено. Співали пташки, але вони співали по інакшому не так як всюди. Десь там соловей ще співав свої тьохкання, але вони були такими ніби його записали на диск і прокручували тисячі разів, це був якийсь не такий радісний травневий спів. Всюди дерева, ти дивися поміж них і бачиш місто-привид. Це місто схоже на вбите, самотнє воно ніби вдова, яка обросла смутком.
Тут навіть говорити моторошно. Так, ніби ти дивишся і бачиш, що тут колись цими вулицями ходили люди, а зараз тут пусто. Тут ти відчуваєш суматору евакуації, що зупинилась на віки тишею. Ми підійшли до школи, зайшли в середину, мене охопив страх, кинуло в холод мені було важко усвідомити все це, тут били розкидані шкільні журнали, потріпані книжки, якісь папірці, моторошна лялька лежала біля стіни. Саме біля цієї школи жили мама і тато. Мені дозволили піднятися в будинок. Я зайшов в їхню квартиру, прошов по кімнатах і уявляв, що тут міг би рости я. Квартира була пуста, на стінах були пожовклі шпалери, а на них я б міг би помалювати в дитинстві. Я підвів погляд, на стіні висіла велика фотографія в потертій рамці , запилена, вигорівши від сонця і трішки зіпсована сирістю. На ній була мама і тато. Це була найкраща з поміж усіх фотографій, що я бачив, мама була на ній найгарніша, а тато був ніби щойно мені скаже, ніби встане і підійде до мене, обніме потисне руку і запитає мене як я. Я протер її, вона стала ще гарнішою в голові в мене бринів мамин голос, хоча мені було важко вже його згадати, я відчув запах маминого волосся. Я хотів забрати той портрет мами і тата, повісити в себе в кімнаті, щоб ми були всі разом, але мені сказали, що брати нічого не можна. Я поправив фотографію на стіні, протер вона аж за яскравіла. Вона залишилась там самотньою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649260
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2016
Цікаво хтось знає, як тужить душа? А в мене вона тужить, тужить мов той вовк, що в самотньому лісі. Мені стає все дедалі тяжче грати не свою роль. Я мов той актор, який грає не в тій виставі, але мусить дограти її до кінця. А що таке кінець цієї вистави? Це не слава і не політ моєї душі, це щось таке, що остаточно почне зжимати мої крила і не дасть мені злетіти над величчю всієї землі, щоб поглянути на мізерність старань до моєї мети.
Я майже щоразу сміюсь. А знаєте, як важко одягати вуаль радості, коли твоя печінка згорає від печалі. Як тяжко говорити і прикидатися щасливим, коли насправді ти хочеш помовчати.
Всі мені вірять. Це значить, що я гарний актор, або ж я бездара на рингу життя. Я говорю про все, хоча не тямлю в нічому. А хочеться просто поговорити про щось одне таке, що душі, аж ніби медом стало полито. Я прикидаюсь веселим, яскравим тим, який знаходиться в центрі погляду, а хочеться просто бути собою, спокійним, обдумувати свої погляди. Я прикидаюсь, що закохуюсь, але насправді нікого так палко і не кохав. Це виглядає, мабуть, так ніби ти розповідаєш про вино, яке тебе оп’янило, хоча ти його ніколи не пробував. Мені так хочеться іноді полинути туди, де маленький будиночок на схилі зеленого пагорбу, там де тебе ніхто не потривожить. Насправді він у мене є, десь там приховано від інших, в моїх думках, мрія. Ви знаєте, як важко зображати хаос в твоїй голові, коли насправді в тебе там спокій і гармонія. Ви знаєте, як хочеться обняти весь світ і крикнути "я люблю тебе", але боїшся, що тебе не так зрозуміють. Тяжко грати того, який завжди досягає свого, хоче злетіти в гору, але коли ти насправді хочеш досягти гармонії, спокою і зупинитись там, де тобі зручно. В мене така роль і я мушу її грати, не знаю навіщо це мені?.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648989
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016
Хоч колись, Ви бачили Янголятко? Мамо, бачили? Це не сон, не жах, це я той Янгол, що вже без крил. Ви чули пісні, які співають Янголи? Ні? А я б вам заспівав. Навіщо так, Ви мамо? Чи, щось таке, я вам зробив?
Я був Янголем на небесах. Щодня співав пісні, був в покоях самого Всевишньго. Я спостерігав за людьми і досвідченими янголами, що стають людьми. Я також хотів стати людиною, хотів відчути земне життя, але зламали мені крила.
Осінього ранку в мене почалося битися сердечко. Згодом я почув,як тепла кров рухається моїм тільцем, й тихий, солодкий звук шуміння маминої крові, що рухався її судинами заспокоював мене. Я чув мамин голос, він здався мені милозвучним. Ще маленьким, таким, що меншим з пальчик на маминій долоні, я мріяв, що цей ніжний голосок буде співати мені колискову.Мама ще незнала, що я зявився, що я поряд.
Вранці, моїй мамі було погано, її почало нудити. Це повторювалося протягом тижня. Вона пішла в лікарю. Довго сиділа під кабінетом і благала, щоб все було добре. Я одразу помітив мамині хвилювання. Коли мама зайшла до кабінету, її оглянув лікар.
Він привітав маму, сказав, що в неї під серцем такий крихітний "Я". Маму кинуло в жар, потім в холод, на обличчі зявилась легка нотка радості, що в одночас перетекла в гірку злість, печаль. Мамця пришовши додому, гірко плакала. Нервувала, винила мене всьому. Вона зателефонувала, мабуть, моєму татові. Тато приїхав, вони довго спілкувалися з мамою. Тато сказав мамі, щоб вона обирала між ним-- щасливим життям і мною-- сомотньою покинутою. Мама обрала звичайно, рожеві планами на щасливе, багате, безтурботне життя.
Вранці ми з мамою пішли до лікарні. Мама оплатила гроші за операцію. Вона купила мені крихітці-малюточці, Янголятку, чорну, похмуру, жорстоку з тисячами розбитими частинками кришталю, жорстоку смерть. За що? Що такого, я вам, зробив? Матусю, Ви думаєте, що я ще нічого не відчуваю, що мені не боліло? Ви думаєте, що я ще не людина? А хто я? В мене вже була душа, дарма, що моє тільце було ще не досканале, не розвинуте, як слід, але я мав вже душу. Чи нехотіли б Ви, мені заспівати колискову. Чи нехотіли б Ви, почути янгольське слово "Мама". Чи нехотіли, щоб я притулявся до Вас, схиляючи свою ще маленьку, важку голівку Вам на груди.
А я хотів. Я так хотів нородитися, побачити світ. Я помер--ненародженим. Не спавши, заснув на вікі. Я був Янголятком, а тепер маленька примара, яка загубилася в часі. Я щосили кричу: Мамо! Рятуй! Благаю тебе! Мене ніхто не чує, Бо розмовляти не навчили. Я плачу мовчки і без сліз. Мене маленького Янголятка, розбили як кришталь. Я хотів стати земним Янголем, але Ви, обрізали крила. Мамо! Я примара у часі, я гірка потаємна частинка, розтерзаної душі мами. Я гірка помилка. Але я ніколи не стану янголем знову, я згубився. Я став прозорим, безіменим кристалевим янголятком, що як примара , як чорна хмаринка літає все життя за мамою, яке кричить. Зачекай, Благаю, Люблю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645565
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2016
Спи мій сину,
Спи тихенько,
В душі моїй тепер зима.
Я знаю сину, як легенько
із градів поливала нас війна
Заснуло все, і сном навіки.
Мовчало все, і ти мовчав.
З душі моєї, лилися гори ріки,
І град уже так рясно не співав.
Я знаю сину, ти кохав,
Вкраїну рідну й землю щедру.
Я знаю сину, кулі цілував,
Ти вже мовчав, а бій ще вирував.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586330
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.06.2015
Куди дивитися вперед назад
Куди ступить вбік чи вниз,
А що робити з тобою совість?
Ти чуєш чи ні?
Ти бачиш чи ні?
Ти плачеш чи ні,душа?
Моя криниця добра
Блиснула кришталем
Чи совісті нема.
Нема? Чиє душа?
І совість є
Коли тебе гризе,
А ти не йди, не мчи
Стрімголов,
Обдумай сядь, спинись,
Спинись, душа заграє
Нотами добра
Не зли людей і сам не злись
Спали ти лють добром
І пам’ятай :
«життя моє життя одне,
А совість і душа – вічна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586142
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2015
Ти не мадонна, й не Богиня ти,
Ти ангел чистої краси.
Ти не троянда, й не мальва ти,
А очі твої лиш фіалки
Що квітнуть тихо непомітно,
Куди не глянь вуста твої,
Сміються тихо, ніжно і привітно.
А може й не ангел ти,
Русалка, що біжить тихенько
По полю волошечки зрива.
Ти мов калина,
Що так тихенько зве солов’я
У гай співать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586138
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 08.06.2015
О, часу швидкоплинний,
Ти чуєш подихи весни,
Чого ти часу лиш чаївний,
Чаївний тихо у весни?
А чом біжиш скорій?
Тікаєш тихо непомітно?
Куди поставиш чи не в стрій?
куди повернеш стрілку непохитно?
А ти біжи, біжи не мчи,
Не мчи, чого, лиш спогади залиш
Залиш навіки непохитні
Лиш спогади свої залиш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585908
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2015
Душа моя, не спи, співай!
Співай дитино, солов'я!
Вкраїно матінка моя.
А батечко мій рідний край
Цвіти, рости ,співай, буяй.
Як на землі на Україні
Ми чуєм пісні журавлині
Там тихо щось в ночі щебече
Співає пісню соловей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585906
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2015