Володимир Бабієнко

Сторінки (2/184):  « 1 2 »

Проліски

Щось  березень  нині  чогось  такий  лютий,
Вночі  б’є  морозом,  вдень  сніг  проліта.
Неначе  зима  хоче  знову  вернутись,
Бо  ранила  ве́сну  ця  клята  війна.

А  проліски  все  ж  показались  з-під  снігу
І  білі  голівки  свої  підвели.
Співали  веснянки  на  радість  і  втіху,
Та  вдарив  мороз  і  вони  полягли.

Як  жаль  же  було  на  усе  це  дивитись,
Здавалося,  вже  не    піднятися  їм.
Лежать  вони  інеєм  білим  укриті,
Згорнувши  прекрасні  бутони  свої.

Та  сонце  зійшло  і  вони  всі  ожили,
Купають  пелю́стки  в  цілющій  росі.
Весні  її  рани  від  градів  зцілили,
Й  війну  відганяючи,  йдуть  по  землі.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2022


Я це свято люблю

                 
Я  це  свято  люблю́,  перше  свято  весни,
І  дарую  тобі  кращі  квіти.
Їх  до  серця  міцніше  свого  пригорни,
Найгарніша  дівчи́на  у  світі.

Ще  дарую  тобі  ніжний  спів  солов’я
І  блакитний  туман  на  світанку.
Ти  берізка  в  гаю  найстрункіша  моя,
Я  люблю  тебе  всю  без  останку.

Хай  кидають  мене  у  темницю  круту,
Не  дають  мені  їсти  і  пити.
Хай  стріляють  із  градів  у  мене  впритул,
Я  тебе  не  відмовлюсь  любити.

Зі  святом  вас,  дорогі  Жінки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941893
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2022


Ось свято твоє

             
 -  Ось  свято  твоє  поспішає,
Воно  буде  скоро  у  нас,  
Ти  тільки  скажи,  що  бажаєш,
Усе  я  дістану  відраз.

Кохана,  тобі  подарую
На  свято  каблучку  злату,
І  квітів  мільйон  принесу  я,
І  ніжну  пахучу  весну.

 -  Не  треба  ні  квітів,  ні  злата,
Не    радує  подих  весни.
Нехай  твоє  слово  крилате,
Наш  край  відведе  від  війни.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941841
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2022


Якби народ

                             
Якби  народ  в  один  зібрався  б  колос,
По  селам  і  містам  би  ним  війнув,
І  продзвенів  його  б  набатний  голос:
«Припинимо  руйнівну  цю  війну!»

Тоді  усі  кругом  його  почули  б,
Замовкли  б  гради  злісні  назавжди.
Яку  велику  радість  ми  відчули  б,
Яке  це  щастя  жити  без  війни.

І  знову  діти  підуть  наші  в  школу,
Батьки  садити  приймуться  город.
Не  буде  вже  ніякої  сваволі,
І  заживе  щасливо  наш  народ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2022


Чом кохана в тебе

           
 -  Чом  кохана  в  тебе  очі  сумовиті
І  давно  не  бачу  радості  я  в  них?
 -  Он  війна  гуркоче,  зла,  несамовита
 І  весь  світ,  здається,  злякано  принишк.

 Як  би  я  хотіла,  щоб  переговори,
Завершились  миром  в  цей  тривожний  час,
Відступили  б  смерті,  сльози  й  наше  горе,
І  війна  скінчилась  би  проклята  враз.

Ве́рнуться  додому  наші  рідні  діти
І  теплом  весняним  сповниться  земля.
Зацвітуть  у  лузі  різнобарвні  квіти
І  зрадіє  Україна  вся  моя!


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2022


За мир

За  мир,  за  будь-які  переговори,
Щоб  закінчились  сльози,  смерть  і  горе.
Я  думаю,  це  скаже  кожна  мама,
Щоби  її  дитя  в  живих  зосталось,

Щоби  не  рвались  на  землі  ракети.
Нарвемо  краще  квітів  ми  букети,
І  піднесемо  в  подарунок  мамі,
Щоб  не  сумна  була,  а  посміхалась.

А  потім  сядемо  за  стіл  широкий,
Що  протягнувся  від  Карпат  до  Дону,
І  скажемо,  нема  нам  що  ділити,
Ми  восьме  в  мирі  хочемо  зустріти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2022


Війна і любов


Прокричало  хрипло  радіо:  «Війна!»
І  ракети  небо  розірвали.
Всередині  наче  лопнула  струна,
Що  мене  із  світом  цим  єднала.

Поряд  йде  здивовано  весна,
Квіти  гарні,  ген,  порозцвітали.
Та  їх  клята  рве  й  викошує  війна,
Вибухами  вщент  порозмітала.

Ця  війна  усім  у  келих  горе  ллє
І  калічить,  не  порахувати.
Та  любов  вона  мою  й  твою  не  вб’є,
Я́кби  їй,  страшній,    не  лютувати.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2022


Загадую бажання я одне

За  роком  рік  на  цій  Землі  біжить,  
Що  оглянутись  навіть  не  встигаєш.
Минулий  рік  майнув  неначе  мить
І  знову  Новий  рік  ти  зустрічаєш.

Прикрасами  ялинка  мерехтить,
Гірляндами  обвішана  вся  зала.
І  знову  новорічний  вальс  звучить,
І  ти  зі  мною  в  танці  закружляла.

Дивлюсь  на  тебе  я  –  а  ти  така  ж,
Як  рік  назад,  нітрішки  не  змінилась.
Красива,  життєрадісна,  струнка
І  посмішка  в  устах  вишневих  мила.

Загадую  бажання  я  одне,
Щоб  новорічне  диво  повторилось,
Щоб  через  рік  зустрів  би  я  тебе,
А  ти  ні  трішечки  щоб  не  змінилась.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2021


Бабуся

Коли  з  навчання  з  міста  повертаюсь,  
Я  до  хатинки  з  мальвами  чимдуж  спішу.
Мене  бабуся  тут  давно  чекає,  
І  я  від  зустрічі  жаданої  тремчу.

Цілую  руки  я  твої,  бабусю,
Вони  натруджені,  у  зморшках  і  святі,
І  пахнуть  борщиком  вони  смачнючим,  
І  пиріжечками,  що  щойно  із  печі.

Маленькою  мене  ти  колисала,
Співала  ніжні  задушевні  пісеньки́.
На  рушничкові  вчила  вишивати
До  долі  ясної  заквітчані  стежки́.

Цілую  зморшки  я  твої,  бабусю.
По  тобі  буду  я  рівнять  своє  життя.
Бо  розрізнять  навчила  ти  онучку
Від  блиску  фальші  справжнє  чисте  почуття.

Я  в  вічному  боргу  перед  тобою,
Бабусю,  рідна,  дорогенька,  золота.
Твій  образ  у  душі  завжди  зі  мною,
Його  я  пронесу  з  собою  крізь  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2021


Наш співучий рідний край!

Піду́  у  гай  –  мене  пташки  стрічають
Веселим  співом,  гомоном  лісним.
Дерева  верховіття  колихають,    
Зеленим  листям  шепчуться  густим.

Піду́  у  поле  –  жайвір  в  висі-далі,
Щебече  він  сопрано  золотим.
 Пшенична  нива  жовта,  життєдайна,
Дзвенить  до  мене  колосом  тугим.

Піду́  на  річку  –  хвилі  в  неї  грають,
Блистять  на  сонці  струмені  срібні́.
Умиюсь  я  цілющим  водограєм
І  змию  з  себе  тяготи  сумні́.

Піду́  на  луг  –  там  стрибунці  співають,
Сюрчать  чарівно  тенором  лунки́м.
Там  літні  квіти  барвні  розцвітають,
І  пахнуть  трави  запахом  терпким.

Піду́  стежинкою  –    там  йде  дівчи́на,
Вінок  із  квітів  дуже  личить  їй.
Співає  пісню  про  свою  Вкраїну
І  про  кохання  в  юності  палкій.  

Тепер  стою,  із  місця  я  не  сходжу,
Куди  не  гляну,  всюди  бачу  рай.
Немає  кращого  на  світі,  Боже,
Ніж  наш  співучий,  рідний,  милий  край.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2021


Село моє - каштанове

Село  моє  -    каштанове,
З  подвір’ями  квітчастими
І  вулицями  давніми,
Знайомими  мені.

Ажурна  вежа  виситься,
На  неї  не  надивишся.
Вона  мені  нагадує
Париж  у  синій  млі.

Майдан  казковий  світиться,
Червоним  серцем  тішиться
І  я  не  намилуюся
Гірляндами  вогнів.

Ось  сходи,  як  Потьомкінські,
Палац  стоїть  з  колонами.
Куток  Одеси  бачу  я
У  рідному  селі.

І  я  горджусь:    небачено,
Небачено,  несказано
Село  моє  гарнішає.
Як  радісно  мені!

[i]Примітка.[/i]  У  центрі  села  на  майдані  на  стіні  будинку  є  велетенський  напис:  I♥DOLINSK.  Вечором  і  вночі  його  букви  світяться.  Червоне  сердечко  палахкотить,  і,  здається,  що  це  б’ється  серце  села.  Біля  двоповерхової  сільради  з  двома  синьо-жовтими  прапорами,  яка  розташована  на  найвищому  місці,  на  горбу,  височить  висока  червоно-біла  ажурна  вежа,  схожа  на  Ейфелеву  вежу.  Від  неї  до  безалкогольного  бару  «Оаsis»  спускаються  сходи,  майже  як  Потьомкінські,  а  навпроти  стоїть  гордість  села:  великий  білосніжний  двоповерховий  супермаркет  з  колонами.  Вздовж  усіх  сходів  розташовані  старовинні  кулясті  ліхтарі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2021


Біла акація

Біла  акація,  мов  наречена,
Запахом  ніжним  й  коханням  струмить.
Біла  акація  серце  бентежить,
Спомин  солодкий  в  душі  палахтить.

Ми  зустрічались  у  травні  під  нею,
Віти  спускались  тобі  до  плечей.
Ти  пригортала  суцвіття  до  себе,
Сяяв  крізь  них  погляд  звабних  очей.

Боже!  Яка  ж  ти  була  тоді  гарна!
В  тисячу  раз,  ніж  акації  цвіт.
Ро́ки  пройшли,  та  у  серці,  я  скажу,
Образ  той  світлий  зберігся  навік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2021


Конвалія

Суцвіття  конвалії  милі,  
Ці  дивні  творіння  весни.
Вони  ароматом  п’янили,
Коханням  струміли  вони.

Букетик  цих  квітів  прекрасних,
Завжди  я  тобі  дарував.
І  ти    розцвітала  від  щастя,
Я  ніжно  тебе  обіймав.

Конвалію  білу  духмяну,
Нелегко  в  гаю  розшукать,
Ще  важче  єдину  кохану
В  потоці  людськім  розпізнать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915662
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021


Я так знову хочу побачить весну

Прикутий  до  ліжка  вже  майже  півроку,
Нікому  не  зичу  такої  біди.
Не  можу  прогнати  з  очей  катастрофу,
Вона  маячи́ть  перед  мною  завжди.

Чекаю,  мов  щастя,  коли  ти  приходиш,
Стискаю  долонями  руку  твою.
Нічого  не  треба,  одно́го  лиш  хочу,
Щоб  ти  розказала  мені  про  весну.

Як  пишно  бузок  розцвітає  надворі,
Як  перша  гроза  теплий  ливень  свій  ллє,
Як  грає  веселка  пона́д  небозводом,  
Як  вітер  ворушить  волосся  твоє.

 На  тебе  дивлю́ся  і  біль  проганяю,  
Як  важко  мені,  я  тобі  не  скажу.
Бо  навіть  тоді,  коли  я  посміхаюсь,
Я  босим  по  гострому  лезу  ходжу.

Коли  ти  з  палати  сумною  виходиш,
Я  плачу,  метаюсь  і  лікаря  зву.
-  Хірурге!  Кромсай  моє  тіло,  як  хочеш,
На  все  я  готовий  і  все  я  стерплю.

Зроби  тільки  так,  щоб  я  знов  міг  ходити,
Побачити  диво-весну  чарівну,
Пройтись  по  травичці,  росою  умитій,  
Кохану  дівчи́ну  обняти  свою!.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911609
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2021


Вернись, поетесо!

Твій  нік  я  не  бачу  на  сайті
В  бурхливім  потоці  віршів.
І  в  дні  ці  чудові  весняні
Не  чую  твій  принадний  спів.

А  зовсім  недавно  ж  писала
Прекрасні  чарівні  пісні.
Слова  дивні  в  душу  запали,
Наснагу  принесли  мені.

Дівчино!  Тебе  відшукаю.
Привіт  цим  віршем  надішлю.
І  в  цьому  же  ві́рші  признаюсь,
Що  я  тебе  ніжно  люблю.

Вернись,  поетесо,  благаю!
Без  тебе  весь  світ  потускнів.
Я  хочу,  щоб  вічно  на  сайті,
Твій  пристрасний  голос  дзвенів!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910635
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2021


Я ваші вірші знов і знов читаю

Я  ваші  вірші  знов  і  знов  читаю,
Від  їхніх  чар  я  сам  не  свій  ходжу́.
Я  вашу  ніжність  серцем  відчуваю
І  з  кожним  днем  все  більше  вас  люблю́.

Я  вас  ні  разу  ще  не  бачив,  мила,
Та  крізь  рядки  у  ві́ршах  уявив,
Що  ви  струнка,  з  блакитними  очима,
І  світлий  локон  на  плече  повивсь.

Я  б  не  хотів,  щоб  в  цей  раз  довелося
Ілюзію  ковтати  знов  гірку́.
Вже  скільки  раз  мені  в  житті  прийшлося
Палаци  будувати  на  піску.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2021


Знов приходить весна

Знов  приходить  весна,
Знов  приходить  кохання.
Знову  маюся  я,
Знов  не  сплю  до  світання.

П’янкий  запах  весни,
П’янкий  запах  кохання,
Я  п’янію  від  них,
Я  п’янію  стражданням.

Вийди,  мила,  скоріш,
Вийди,  хоч  на  хвилинку.
Вийди,  стань  на  поріг,
Моя,  диво-звабинка.

Не  чекай  до  темна,
Не  чекай  у  знемозі,
Не  чекай,  бо  весна
Більш  чекати  не  може.
   
Я  тебе  обійму́,
Я  тебе  розцілую.
Я  тебе  понесу
У  весну  чарівную!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907642
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2021


Весна

Знов  приходить  весна,
Зеленіє  долина.
Біля  мого  вікна
Заквітчалась  калина.

А  там,  ген,  у  гаю
Соловейко  щебече
І  дівчи́ну  мою
Своїм  співом  бентежить.

Я  її  обійму
І  у  очі  загляну,
Там  я  бачу  весну
І  любов  полум’яну.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907607
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2021


Моє село

                                 
Моє  село  сховалося  в  долині,
На  нього  гляну,  серце  защемить,
Бо  дороге  воно  мені  донині
І  згадую  його  я  кожну  мить.

Село,  неначе  писанка,  красиве,
Зорю  ранкову  росами  стріча.
Удень  воно,  як  вишиванка,  миле,
Вночі  вас  соловейками  віта.

Калина  сонце  п’є,  обнявши  хату.
Волошкам  небо  шле  свою  блакить.
Пісні  тут  хочеться  в  саду  співати
І  землю  рідну,  чарівну  любить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2021


Степ

                                     

Вийшов  я  у  степ  барвосвіт.
На  червоний  мак  задививсь.
А  червоний  мак,  
                                                           то  кохання  знак,
слід  від  нього  в  серці  лишивсь.

Вийшов  я  у  степ  дивосвіт.
Гі́́ркий  спомин  димом  повивсь.
То  полин-трава,
                                                     дні  сумні  хова,
Тільки  слід  у  серці  лишивсь.

Вийшов  я  у  степ  життєсвіт.
Він  увесь  безсмертником    вкривсь.
Квітка  ця  –  непроста,
                                                   це  –  зі  злом  боротьба.
Слід  від  неї  в  серці  лишивсь.        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2021


Мій рідний край

Мій  рідний  край  –  це  бір  сосновий  у  байраці,
Поля  пшеничні  із  колоссям  золотим,
Це  жайворонка  спів,  роса  рясна  уранці,
Стежинки,  що  спори́шем  обросли  густим.

Мій  рідний  край  –  село  моє  у  цій  долині,
Що  притулилося  до  схилів  тут  і  там.
Майдан  у  центрі,  прапори́,  берізки  милі,
І  міст  над  річкою,  і  та  гора  крута.

Мій  рідний  край  –  це  люди  добрі,  мудрі,  вмілі,
Які  працюють  від  зорі  і  до  зорі.
Я  полюбив  свій  край  понад  усе  на  світі
І  все  життя  у  серці  цю  любов  беріг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2020


Бійка з Ільком Вареником

[i]Уривок  з  повісті  "На  зупинку  раніше"[/i]
[i](Відвідувачів  прошу  прочитати    на  моїй  сторінці  у  відділі  "Проза"  попередні  два  розділи  "Білі  лебеді"  і  "Новий  клас".)[/i]

Лідери  класу  затамували  на  Софійку  велику  злість.  Їм  дуже  не  подобалася  незалежна  і  горда  поведінка  новенької.  Вони  відчували,  що  їх  авторитет  в  класі  втрачається,  і  з  усіх  сил  намагалися  принизити  новеньку,  підкорити  її,  зробити  її  такою  як  всі,  безликою  і  непоказною.  Вони  бачили,  що  Софійку  почали  поважати  інші  учні.  І  вони  вирішили  напустити  на  новеньку  головну  свою  зброю,  це  –  Ілька,  який  сліпо  слухався  їх  і  виконував  будь-яку  їх  просьбу  чи  примху.  На  початку  перерви,  вони  обнявши  Ілька,  щось  довго  нашіптували  йому  на  вухо.  Після  цього  Ілько  направився  до  Софійчиної  парти.  Софійка,  стоячи  біля  своєї  парти,  про  щось  розмовляла  з  Алісою.  Він  смикнув  Алісу  за  кіску  так,  що  у  тої  виступили  на  очах  сльози.  А  коли  Софійка  заступила  собою  Алісу,  Вареник  своїм  товстим  пальцем  ткнув  Софійку  в  бік.  Софійка  ойкнула  від  різкої  болі  і  присіла.  Альона  з  Настею,  які  зі  своїми  прибічниками  уважно  спостерігали  за  подіями,  задоволено  захихотіли.  Можна  сказати,  що  цей  удар  пальцем,  не  дивлячись  на  його  зовнішню  безневинність,  був  вкрай  небезпечний.  Ударом  пальця  досвідчені  спортсмени  пробивають  навіть  фанеру.
Коли  різкий  біль  пройшов,  Софійка  випрямилась  і  вже  не  змогла  стриматись.  Вона  підбігла  до  Вареника,  який  вже  встиг  відійти  на  кілька  кроків  від  неї,  і,  прошипівши:
- Отримуй,  Варени́чка!  –  дала  йому  копняка  під  жирний  зад.  В  класі  засміялися.  Вареник  оторопів.  Ще  ніхто  і  ніколи  не  смів  його  і  пальчиком  зачепити.  Всі  його  боялися.  А  тут  якась  новенька  дала  йому  копняка.  Цього  він  пробачити  не  міг.  Вареник  розвернувся  і  кинувся  до  Софійки.  Але  та,  відбігши  кілька  кроків  назад,  раптово  зупинилася  і  повернулася  до  Вареника.  Той  мчав  на  неї  зі  всією  швидкістю  свого  масивного  тіла.  Софійка  різко  викинула  ліву  руку  вперед.  Як  меч,  її  долоня  врізалася  Ільку  під  підборіддя  в  гортань.  Той  захлинувся,  його  голова  відкинулася  назад,  але  ноги  по  інерції  продовжували  бігти.  Софійка  миттєво  ступила  крок  вбік,  і  ребром  правої  долоні  акцентовано  вдарила  Ілька  по  потилиці,  ногою  зробивши  при  цьому  йому  кільце.  Ілько,  втративши  рівновагу,  рухнув  на  підлогу.  В  класі  охнули.  Такого  здоровила  звалила  ця  тендітна,  маленька  дівчинка.  На  це  треба  було  подивитися!  
Ілько,  побагровілий,  підхопився  з  підлоги  і  розлючений,  не  контролюючи  себе,  розмахуючи  кулаками,  кинувся  на  Софійку.  Та  відскочила  до  стіни  і  зайняла  оборонну  позицію.  Але  як  вона  не  ухилялася  від  ударів,  один  все  таки  влучив  їй  в  обличчя.  Ніжна  дівоча  шкіра  на  вилиці  тріснула  і  обличчя  залилося  кров’ю.  Дівчатка  в  класі  зойкнули.
Двері  в  класі  стрімко  відкрилися  і  в  класне  приміщення  майже  вбігла  класна  керівничка.  Очевидно,  їй  хтось  вже  сказав  про  бійку.  Учні  миттєво  розсипалися  по  своїм  місцям.  Побачивши  Софійку,  яка  обома  руками  притисла  до  рани  хусточку,  з-під  якої  капала  кров,  вона  наказала  Алісі  і  ще  одній  дівчинці  відвести  її  в  медпункт.  Медсестра,  похитавши  головою,  обробила  рану,  змочила  ліками  бинтову  прокладку,  приклала  до  рани  і  прикріпила  її  пластиром.
Коли  Софійка  повернулася  в  клас,  там  вже  за  столом,  крім  класної  керівнички,  сиділа  також  директор  школи.  Це  була  висока  владна  жінка  середніх  років.  Учні  її  боялися.  Директор  звернулася  до  Софійки:
- Сідай,  Софійко.  Як  ти  себе  почуваєш?
- Нормально,  -  відповіла  Софійка,  хоча  рана  боліла  і  гуділо  в  голові.
- Так,  -  протягнула  директор,  -  знаю  я  це  «нормально».  Розкажи  нам,  будь  ласка,  хто  тебе  вдарив,  хоча  ми  все  знаємо,  але  одне  твоє  слово  і  ми  зараз  викликаємо  поліцію  і  завтра  його  і  духу  в  нашій  школі  не  буде.  
Софійка  обвела  очима  клас.  Всі  очікувально  дивилися  на  неї.  Ілько,  нагнувши  голову,  сопів  за  партою.  І  хоча  вона  себе  погано  почувала  і  їй  дуже  хотілося  помститися  кривднику,  вона  стрималася  і  сказала,  хоча  і  слабим  голосом:
- Мене  ніхто  не  вдарив.  Ми  гралися.  Я  бігла,  зачепилася,  впала  і  вдарилася  об  гострий  кут  парти.
По  класі  пройшов  схвальний  гомін.
Директор  осудливо  похитала  головою:
- Що,  граєш  в  благородство?  Пожаліла  його,  а  він  тебе  не  пожалів.  Він  же  тебе  міг  покалічити.  Здоровило  бездумне!
Директор  ще  трохи  посиділа,  постукуючи  олівцем  об  стіл,  дивлячись  то  на  клас,  то  на  Ілька,  то  на  Софійку,  і,  очевидно,  приймаючи  про  себе  якесь  рішення.  В  класі  стояла  мертва  тиша.  Нарешті  директор  сказала:
- Добре.  Дамо  йому  місячний  випробувальний  строк.  Якщо  за  цей  період  нічого  не  трапиться,  залишиться  в  школі.
Вона  пішла  до  дверей,  але  на  півдорозі  зупинилася  і  звернулася  до  Ілька:
- Можеш  подякувати  цій  незвичайній  дівчинці,  хоча  ти,  напевно,  на  це  не  здатний.
Після  уроків,  почекавши,  поки  біля  Софійки  вже  нікого  не  було,  Ілько  підійшов  до  неї  і,  переминаючись  з  ноги  на  ногу,  дивлячись  в  сторону,  глухо  сказав:
- Я,  взагалі-то,  з  дівчатами  не  б’юся.  Я  ненароком  тебе  зачепив.  Вибач.
Софійка  кивнула  головою.
Після  цього  випадку  Софійку  в  класі  почали  вважати  своєю.  В  неї  появилися  свої  прихильники.  Її  поважали.  Альона  з  Настею  залишили  її  в  спокої,  вважаючи,  що  ця  особлива  дівчина  прикрашає  їх  клас,  як  той  вазон  з  гарними  квітами  на  підвіконні.  Тим  більше,  що  на  лідерство  в  класі  вона  не  претендувала.
Навчання  Софійці  давалося  легко,  їй  достатньо  було  лише  уважно  послухати  пояснення.  На  математиці  вона  швидко  розв’язувала  класні  і  додаткові  завдання.  Вчителька  часто  викликала  до  дошки  слабеньких  учнів  і  довго  морочилася  з  ними.  Щоб  не  нудьгувати,  Софійка  діставала  альбом  і  малювала  м’яким  олівцем  портрети  своїх  однокласників.  Потім  їм  їх  дарувала.  Портрети  учням  дуже  подобалися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020


У парку ми з тобою стрічались

               

У  парку  ми  з  тобою  стрічались,
Там  за  рогом  трамвай  дзеленчав.
З  клена  жовті  листочки  спадали,
Ними  мило  нас  жовтень  вітав.

Ми    на  лавці  з  тобою  сиділи,
І  у  очі  дивилися  ми,
Про  кохання  сказати  хотіли,
Та  зробити  цього  не  змогли.

Пролетіли  роки,  ми  розбіглись.
Довго  світом  я  цим  мандрував.
Та,  нарешті,  вернувся  у  місто,
Де  я  перше  кохання  пізнав.

Ось  знайома  у  п́арку  алея
І  трамвай  мимо  продзеленчав.
І  так  само  нечутно  із    клена
Лист  додолу  повільно  спадав.

А  на  лавці  сиділа  дівч́ина,
Придививсь,  це  ж  кохана  моя.
Я  підсів  й  цілував  її  личко,
Із  слізьм́и  шепотіла  вона:

-  Я  ходила  у  парк  всі  ці  р́оки,
Виглядала,  чекала  тебе.
І  я  вірила  милий,  хороший,
Що  так  само  ти  любиш  й  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020


Новий клас

[i]Уривок  з  повісті  "На  зупинку  раніше"[/i]

Після  того,  як  бабусі  і  дідуся  не  стало,  Софійчині  батьки  продали  старенький  батьківський  будиночок  і  переїхали  у  велике  місто,  можна  сказати  найбільше  і  найгарніше  місто  на  Україні,  столицю  Київ.  Київ  приголомшив  Софійку  своєю  протяжністю,  безліччю  вулиць  і  скверів.  Софійка  звикла  до  села,  до  тихого  спокійного  життя,  до  котів,  до  собак.  В  класі  сільської  школи,  де  вона  вчилася,  було  мало  дітей.  Всі  були  дружніми.  Дівчатка  ходили  в  обнімку,  ніяких  бійок,  все  про  всіх  знали,  про  характери,  вади  і  вміли  один  одного  пробачати.  Всі  були  щирі,  доброзичливі,  говорили  один  одному  все,  що  думали,  прямо  в  очі,  ніколи  не  робили  підлості  за  спиною.  Софійка  добре  вчилася,  допомагала  своїм  однокласникам  в  навчанні  і  всі  її  дуже  любили.
В  міській  школі  Софійці  не  поталанило.  Вона  попала  в  один  з  найгірших  класів  по  дисципліні,  і  відразу  відчула  себе  білою  вороною.  Її  посадили  за  першу  парту  правого  ряду  до  Аліси,  тихої  скромної  дівчинки,  з  якою  ніхто  не  хотів  дружити.
  В  класі  панували  інші  відносини,  на  перерві  учні  перекидалися  між  собою  жаргонними  словечками,  що  було  вкрай  незвично  для  Софійки.
Верховодили  в  класі  дві  дівчини,  Альона  і  Настя.  Це  було  дивно,  бо,  зазвичай,  в  класі  верховодять  хлопці.  Вони  фізично  здоровіші.  Альона  і  Настя  дружили  і  сиділи  разом  за  партою  в  середньому  ряду.  Вони  були  з  забезпечених  сімей.  В  них  водилися  кишенькові  гроші,  які  вони  охоче  позичали  однокласникам.  Іноді  купляли  торти,  якими  частували  своїх  друзів.  Самі  дівчата  були  вродливими,  Альона  кароока,  а  Настя  –  сіроока.  Хлопці  до  них  залицялися.  Вчилися  ці  дівчата  краще  від  інших  учнів.  Владні  за  натурою,  вони  поступово  прибрали  до  рук  весь  клас.  Їх  всі  слухалися.  Дівчата  насолоджувалися  тим,  що  вони  лідери  і  що  їм  всі  підкоряються.
А  тут  в  класі  появилася  новенька,  яка  вела  себе  стримано,  серйозно.  Допомагала  в  навчанні  своїй  сусідці  по  парті.  Не  бігала  з  реготом  по  класу,  не  підлещувалася  ні  до  кого.  І  коли  на  уроках  Софійка  почала  чітко  відповідати  на  запитання  вчителів  і  писати  на  дванадцятки  контрольні  роботи,  це  викликало  глуху  заздрість  у  лідерів  класу.  Вони  відчули  у  Софійці  суперницю,  що  Софійку  будуть  поважати  більше,  ніж  їх.  А  цього  вони  винести  не  могли.
Альона  з  Настею  натравили  на  Софійку  трьох  розбитних  дівчат,  які  завжди  заводилися  з  хлопцями  за  щось  і  часто  билися  з  ними.  На  великій  перерві,  ці  три  дівиці,  проходячи  мимо  Софійки,  навмисно  сильно  її  штовхнули.  
– Чому  ви  штовхаєтеся?  -  обурилася  Софійка.
–  Ми  штовхаємося?  Це  ти  нас  штовхнула,  -  закричали  дівиці.  І  одна  смикнула  Софійку  за  косу,  а  друга  вдарила  її  по  обличчю.
Альона  з  Настею,  які  спостерігали  за  конфліктом,  підбігли  до  них  і,  наперед  смакуючи  бійку,  позвали  всіх  учнів:
– Всі  сюди!  Безкоштовний  концерт!  Зараз  ви  побачите,  як  наші  хоробрі  дівчатка  ставлять  новеньку  на  своє  місце.
Всі  учні  збіглися  і  з  зацікавленістю  обступили  їх.  Дівиці,  скривлено  посміхаючись,  наступали  на  Софійку,  а  та  повільно  відступала.  Всі  знали,  чим  це  все  закінчиться.  Зараз  дівиці  накинуться  на  новеньку,  відлупцюють  її,  повалять  її  на  підлогу  і  витруть  об  неї  ноги.  Новенька,  розмазуючи  по  обличчю  брудні  сльози,  встане  і,  схлипуючи,  поплентається  на  своє  місце.
І,  справді,  дві  дівиці  з  виском  кинулися  на  Софійку  спереду,  а  третя  зайшла  ззаду.  Софійка  різким  порухом,  не  обертаючись,  вдарила  гострим  ліктем  задню  дівицю  під  «дихало»,  та  відразу  скрутилася.  Одночасно  правою  ногою  довбонула    в  живіт  ліву  дівицю,  а  праву  -    вдарила  кулаком  по  голові.  Дівиці  зі  стогоном  поковиляли    на  свої  місця,  а  та,  яку  Софійка  вдарила  кулаком,  ще  довго  сиділа  за  партою,  кліпала  очима  і  приходила  до  тями.
Софійка  підійшла  до  Альони  і  Насті,  які  з  острахом  відступили  на  крок  назад,  і  спокійно  сказала:
- Вибачте,  концерту  не  вийшло.
Учні,  зі  здивуванням  дивлячись  на  Софійку  й  обговорюючи  подію,  розійшлися  по  місцям.
Віднині  всякі  дівиці  в  класі  боялися  приставати  до  Софійки.  
Клас,  в  який  попала  Софійка,  був  балуваний.  Це  був  Г-клас,  тобто  залишковий  клас,  куди  переводили  з  інших  класів  тих,  хто  погано  вчився,  чи  погано  себе  поводив.  Тут  дівиці  могли  запитати  вчительку  посеред  уроку  ні  з  того,  ні  з  цього,  які  вона  носить  колготки.  Іноді,  відчувши,  навіть  якусь  віддалену  м’яку  струнку  в  характері  вчителя,  якусь  слабинку,  доброту,  учні  так  балувалися,  що  не  вряди  господи.  Вони  верещали,  кидалися  один  в  одного  ручками,  олівцями,  гумками,  жували  папір  в  роті,  робили  з  нього  маленькі  мокрі  кульки,  всовували  їх  в  трубочки  від  ручок  і  стріляли  ними.  Кульки  летіли  далеко  і  влучали  точно.  Іноді  після  такого  уроку  вся  дошка  була  заліплена  кульками.  Одним  словом,  зривали  урок.  Розлючена  вчителька  збирала  в  кінці  уроку  у  всіх  щоденники  і  виставляла  за  поведінку  одиниці  або  двійки.
Одного  разу  Софійка  забула  дома  щоденник.  І  якраз  в  цей  день,  треба  ж  було,  учні  зірвали  урок  з  математики.  Вчителька  почала  збирати  щоденники.  Коли  вона  підійшла  до  Софійки,  та  встала  і  сказала,  що  забула  взяти  щоденник.  Альона  з  Настею  відразу  зарепетували:
- Вона  бреше,  брехуха  вона.
І  всі  їх  прихильники  теж  закричали:
 -  Брехуха,  брехуха!  Перевірте  її  сумку!
Софійка  почервоніла  і  сказала:
- А  що,  невже  на  слово  повірити  не  можна?
Всі  розсміялися.  Але  вчителька  математики,  якій  дуже  подобалася  серйозна  Софійка,  подобалися  її  логічні  відповіді  на  уроці,  сказала:
 -  А  я  чомусь  вірю  Софійці.  На  мою  думку,  це  учениця,  яка
не  може  брехати  і  викручуватися,  як  інші.
Настя  обернулася  назад  і  щось  прошепотіла  здоровому  квадратному  хлопцю,  який  сидів  позаду  неї.  Той  кивнув  головою.  Цього  учня  звали  Ільком  Вареником,  на  прізвисько  Варени́чка.  Кругле  лице  його  було  густо  вкрите  ластовинням.  Вуха  були  відстовбурчені,  рудувате  волосся  було  підстрижене  під  йоржик,  а  посеред  голови  був  залишений  гребінь.  Так  він  себе  самовиражав.  Він  успішно  займався  в  секції  боротьби,  його  боялися  навіть  старші  учні.  Він  часто  брав  участь  в  бійках  і  його  переводили  з  однієї  школи  в  іншу.  Раніше  він  не  дуже  цим  переймався.  Але  ця  школа  і  цей  клас  йому  подобалися  і  залишати  він  їх  не  хотів.  Тут  його  поважали,  з  ним  рахувалися.  Дві  красуні  сиділи  попереду  нього,  проявляли  до  нього  увагу  і  йому  це  безумно  подобалося.  Навіть  в  бійках  він  почав  себе  стримувати,  щоб  не  вигнали  з  цієї  школи.
Ілько  підійшов  до  парти  Софійки,  і  не  звертаючи  уваги  ні  на  вчительку,  ні  на  Софійку,  взяв  Софійчину  сумку  і  висипав  її  вміст  на  вчительський  стіл.  Там  було  кілька  зошитів  і  дві  книжки.  Дівчатка,  що  сиділи  на  першій  парті  біля  вчительського  столу,  швидко  передивилися  зошити  і  книжки  і,  обертаючись  до  класу,  зніяковіло  проказали:
- Щоденника  дійсно  немає.
Настя  з  Альоною  знову  прорахувалися.  Та  Софійці  від  цього  легше  не  стало.  Їй  до  сліз  було  прикро  від  такого  відношення  класу  до  неї.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874543
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2020


Слово

Я  слово  лиш  тоді  пізнав,
Коли  пройшов  важкі  дороги.
Воно  мене,  як  талісман,
Оберігало  всі  ці  роки.

Я  словом,  як  мечем  рубав,
Відразу  люту,  заздрість,  підлість.
І  від  убивчих  слів  спасавсь
Щитом  із  слів  своїх  залізних.

Бувало,  слово  чарівне
Тяжку  хворобу  лікувало.
Бувало,  слово  лиш  одне
Людину  н́а́смерть    убивало.

Тому,  як  що-небудь  сказать,
Подумай  добре  головою,
Чи  не  повернуться  назад
Слова  отруйною  стрілою?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2020


Білі лебеді

 [i]Уривок  з  повісті  "На  зупинку  раніше"[/i]

Дідусь  надто  гостро  відчував  біль  інших.  Він  весь  час  переживав  за  Софійку,  щоб  вона  не  простуджувалася,  щоб  вона  своєчасно  їла,  і  тільки  смачне,  і  тільки  свіже.  Коли  вони  йшли  на  прогулянку  ранньою  весною,  а  погода  була  мінлива,  дідусь  брав  з  собою  шапочку  і  тепле  пальто,  і  не  встигав  задувати  холодний  вітер,  як  дідусь  відразу  переодягав  Софійку.  Софійці  це  не  подобалося  і  вона  сварилася.  Але  дідусь  кожен  раз  переконував  Софійку,  що  здоров’я  потрібно  берегти,  бо  це  найцінніше  багатство  в  людини,  так  говорив  ще  грецький  філософ  Аристотель.  А  великий  німецький  поет  Генріх  Гейне  казав,  що  найбільша  краса  в  людини,  це  її  здоров’я.  
Дідусь  в  минулому  був  вчителем  математики  і  славився  тим,  що  мав  розвинену  творчу  уяву  і  міг  в  умі  розв’язувати  геометричні  задачі,  малюючи  теж  в  умі  малюнок  до  неї  і  виконуючи  додаткові  побудови.
Він  дуже  хотів,  щоб  у  Софійки  було  розвинене  логічне  мислення  (а  вона  ще  не  ходила  до  школи),  і  тому  кожен  раз  задавав  їй  задачі.  Найпопулярнішими  з  усіх  задач  у  нього  були  задачі  про  кишені.
 -  Ну,  Софійко,    -  посміхаючись  говорив  дідусь  і  від  задоволення  потирав  руки,  бо  він  дуже  любив  задавати  задачі,  -  у  тебе  в  правій  кишені  лежать  три  цукерки,  а  у  лівій  –  на  дві  менше.  Скільки  цукерок  у  тебе  в  двох  кишенях?
Софійка  ще  довго  сперечалася  з  дідусем,  що  могло  лежати  в  її  кишенях,  чи  яблучка,  чи  цукерки,  чи  горіхи.  В  кінці  кінців  сходилися  на  тому,  що  лежали  горіхи.
- Ну,  нехай  будуть  горіхи,    -  бурмотів  дідусь,    -  невже  це  не  однаково?
 -  Не  однаково,  -  заперечувала  Софійка.  Вона  трішки  задумувалася  над  задачею  і  відповідала  правильно.  Дідусь  був  задоволений.
Поступово  вони  перебрали  всі  варіанти  задач  на  дві  кишені  і  дідусь  вирішив  перейти  на  три  кишені.
 -  Нехай  тепер,  Софійко,  у  тебе  в  першій  кишені  лежало  п’ять  горіхів,  у  другій    -  на  один  більше,  ніж  у  першій,  а  у  третій  кишені  на  два  менше,  ніж  у  другій.  Скільки  горіхів  лежало  у  трьох  кишенях?
Софійці,  звичайно,  не  дуже  хотілося  розв’язувати,  як  на  її  думку  карколомні  задачки,  і  тому  вона  яро  сперечалася  з  дідусем.
 -  У  мене  не  має  третьої  кишені,  -  говорила  вона,  показуючи  на  свою  кофтинку.
 -  А  ти  уяви,  що  є!
 -  Не  можу  уявити,  бо  її  нема!
Тоді  дідусь  пустився  на  хитрощі.  Коли  Софійка  лягла  спати,  він  попросив  бабусю,  щоб  та  пришила  на  Софійчиній  кофточці  нагрудну  кишеню.
Коли  Софійка  трішки  підросла,  дідусь  почав  займатися  з  Софійкою  фізкультурними  і  гімнастичними  вправами.  Змушував  її  качати  прес.  Він  говорив,  що  саме  основне  для  дівчини,  це  виробити  правильну  осанку  і  струнку  фігуру.  
 -  В  житті  всяке  буває,  потрібно  вміти  в  екстремальних  випадках  захистити  себе,  -  говорив  дідусь  і  вчив  Софійку  японським  прийомам  рукопашного  бою,  відпрацьовувати  акцентований  удар,  показував  больові  точки  в  людині.  Потім  включав  музику,  показував  рухи  і  заставляв  її  танцювати  вальс,  танго,  сучасні  танці.
Дідусь  не  був  майстром,  в  принципі,  нічого  не  міг  робити,  все  життя  хворів,  але  що  парадоксально,  у  садибі  все  зробив  власними  руками:  і  пічки,  і  груби,  і  перестінки,  і  огорожі,  і  клітки,  і  літню  кухню,  і  веранду,  і  ще  дещо.
Головною  в  домі  була  бабуся.  На  ній  трималося  все:  і  господарство,  і  город,  і  харчування,  і  базар,  і  всякого  роду  робота,  якої,  як  відомо,  на  селі  вистачає  по  шию.
Тим  не  менше,  вона  любила  і  відпочивати.  Коли  вона  вже  стомлювалася  так,  що  не  могла  навіть  і  кроку  ступити,  вона  лягала  на  свій  любимий  диванчик    і  розгадувала  кросворди.  О,  бабуся  була  великим  майстром  розгадування  кросвордів.  В  її  чудовій  пам’яті  зберігалось  тисячі  всяких  термінів,  рідкісних  слів,  приказок  і  висловлень.  До  того  ж  вона  не  просто  читала,  а  поглинала  безліч  книг.  Софійка  вечором  любила  забиратися  до  неї  на  диван.  Тоді  бабуся  відставляла  свою  книгу,  діставала  Василя  Сухомлинського  і  читала  їй  маленькі  історії  і  казочки  для  дітей.  Софійку  вразило  одне  оповідання  про  дівчинку,  у  якої  мав  бути  день  народження.  Там  дівчинка  тихенько  говорила  мамі,  щоб  гості  не  чули:
- Нехай  бабуся  з  нами  за  стіл  не  сідає.
- Чому?  –  здивувалася  мама.
- У  неї  руки  тремтять.  З  ложки  капає.  Подружки  будуть  сміятися.
Мамі  стало  зле.  Вона  зняла  білу  скатертину  зі  столу  і  сказала  гостям:
 -    Іменинного  обіду  не  буде.  Бабуся  нездужає.  А  тебе,  дочко,  вітаю  і  бажаю  одного:  бути  людиною.
Софійка  обняла  свою  бабусю  і  сказала:
- Бабусю!  Коли  в  тебе  будуть  руки  тремтіти,  я  тебе  буду  з  ложечки  годувати.
Бабуся  заплакала  і  сказала:
- Дякую,  внучко!
Бабуся  вміла  і  любила  готувати  різні  страви  та  такі  смачні,  що  навіть  у  сні  такі  не  можна  побачити  й  покуштувати,  а  то  навіть  й  пером  описати.  Їх  не  перелічити.  Та  все  таки  були  серед  усіх  страв  такі,  які  вона  найбільше  любила.  Перше  місце  займали  її  фірмені  нудлі.  Для  їх  приготування  бабуся  брала  великий  казан.  Кришила  туди  м’ясо,  почировок,  сало,  цибулю  і  піджарювала.  Чистилася  картопля,  кожна  розрізалася  на  чотири  частинки,  присолювалася  і  висипалася  поверх  шкварок.  Софійка  урочисто  добавляла  туди  склянку  води.
На  кислому  молоці  бабуся  місила  м’якеньке  тісто.  Потім  розкачувала  його  у  великий  тонкий  корж.  мастила  його  олією  і  на  ньому  розмазувала  злегка  підсолений  сир  з  яйцем.  Корж  скручувала  в  рулет  як  вертуту,  різала  на  маленькі  частинки,  так  звані  нудлі,  і  складала  їх  руками  на  картоплю  в  казан.  Софійка  їй  допомагала.  Казан  бабуся  закривала  кришкою  і  не  дозволяла  нікому  її  знімати.  Нудлі  тушилися  на  маленькому  вогні  до  повної  готовності.  Лише  в  кінці  бабуся  знімала  кришку,  казан  швидко  перевертала  і  висипала  його  вміст  в  миску.  
 -  А  чому  казан  потрібно  перевертати  в  миску,  а  не  брати  з  казана  в  тарілочку?  –  питала  Софійка.
 -  А  тому,  що  при  цьому  зажарка  обливає  рівномірно  весь  висипаний  вміст.  Нудлі  і  картоплю  так  легше  діставати  і  макати  в  зажарку.  
З  миски  розносився  на  всю  кухню  ароматний  непередаваний  запах.  
Вся  сім’я  вже  сиділа  за  столом  і  з  нетерпінням,  з  вилками  в  руках,  чекала  цього  історичного  моменту,  коли  бабуся  подасть  миску.  Нудлі  слід  їсти  тільки  гарячими,  тоді  вони  надзвичайно  смачні.
Ще  бабуся  готувала  вареники,  тонкі,  тонкі,  такі,  що  начинка  просвічувалася  крізь  тісто.  Крім  бабусі  такі  вареники  в  селі  ніхто  не  готував.  Вареники  з  сиром  вона  змазувала  злегка  свіжим  селянським  маслом,  а  вареники  з  картоплею  і  з  капустою  –  олією.  На  стіл  ставилася  миска  зі  сметаною.  Кожен  вилочкою  брав  вареник  і  макав  його  у  сметану.  Він  був  такий  ніжний,  що  розтавав  у  роті.
Софійка  теж  ліпила  разом  з  бабусею  вареники.  По  зовнішньому  вигляду  вони  дещо  відрізнялися  від  бабусиних.  Софійка  потім  у  мисці  відшукувала  свої  вареники,  їла  їх  і  серйозно  говорила,  що  вони  найсмачніші.
На  жаль,  роки  ідуть,  а  для  стареньких  вони  летять.  Один  за  одним  пішли  з  життя  дідусь  і  бабуся.  Софійка  дуже  сумувала  і  плакала.  Потім  сусіди  їй  говорили,  що  бачили,  як  по  подвір’ю  ходили  два  білосніжних  лебеді.  Собачка  при  цьому  на  них  не  гавкав,  а  тихенько  скавулів.  Вони  повільно  обійшли  все  подвір’я  і  довго  ходили  по  городу.  Потім  злетіли,  зробили  круг  над  садибою  і  з  тужливим  криком-плачем  зникли  у  блакитному  небі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873682
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2020


Як я люблю ніжне літо



Як  я  люблю  ніжне  літо,
Де  теплом  усе  зігріте,
По  травичці  бігаю  й  сміюсь.

Як  я  люблю  гай  зелений,
Він  ман́и́ть  мене  до  себе,
До  берізок  білих  притулюсь.

Як  я  люблю  шв́идкий  вітер,
З  ним  далеко  б  полетіти,
Там  на  даль  блакитну  задивлюсь.

Як  я  люблю    житнє  поле,
Золоте  багатство  м́оє.
Колосочку  хлібному  вклон́юсь.

Як  я  люблю  хату  рідну,
Мальви  барвні  на  подвір’ї,
Де  б  не  був  би,  я  сюди  вернусь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872635
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2020


А я люблю провулочки

         

Сучасними  будовами,
                                                 висотками  чудовими
І  автомагістралями
                                                       Одеса  розрослась
Що  вежа  Ковалевського
                                                 здалася  би  маленькою,
Якби  до  цього  часу  
                                                       вона  би  збереглась.

А  я  люблю  провулочки,
                                                     старі  тихенькі  вулички,
Де  на  тин́и́  повився  
                                                       із  плющем  виноград.
Я  тут  ходжу  годинами,
                                                       а  то  бувало  й  днинами
І  розлучитись  з  ними  
                                                             не  можу  я  ніяк.

Вдивляюся  в  будиночки,
                                                       у  світлі  чисті  шибочки,
І  мрію,  що  зустріну
                                                         я  тут  свою  любов.
Тоді  оцим  провулочком,
                                             цим  милим  заковулочком,
До  ранку  вже  бродити  
                                                             ми  будемо  удвох.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872378
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2020


Я вранці тікала із хати



Я  вранці  тікала  із  хати
У  гай  мій  зелений  крислатий,
Зозуля  там  глухо  кувала,
Напевно,  про  долю  гадала.
Берізки  стрічали  привітно,
До  мене  тулилися  віти
І  десь  в  верховітті  дерев
Все  тьохкав  мені  соловей.

А  потім  я  в  поле  ходила,
Де  жито  високе  стриміло,
Де  сонячний  день  розгорявся
І  жайворів  спів  розливався.
Волошки  я  в  житі  збирала,
Букетики  гарні  складала.
Віночки  в’язала  собі,
Як  гарно  мені  на  душі!

Ось  чую,  матуся  гукає,
Мене  вже  давно  тут  шукає.
Я  дзвінко  сміюся  й  ховаюсь
Із  нею  у  хованки  граюсь.
Букетики  їй  дарувала,
Вона  їх  й  мене  цілувала.
Шептала:  -  Ти  щастя  моє,
Й  найбільше  люблю  я  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871693
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2020


Кохання

                       

І  знов  в  наше  місто  приходить  весна,
З  весною  приходить  кохання.
А  я  вечорами  сумую  одна
З  собою  стрічаю  світання.

Я  згадую  ніжну  весну  і  наш  сад,
Обійми,  цілунки  до  ночі.
Тебе  я  забути  не  можу  ніяк,
Другого  крім  тебе  не  хочу.

Іду,  обриваю  пел́ю́стки  з  квіток,
Загадую  миле  бажання.
Серц́я  нехай  знову  з’єднає  місток
Й  пов́ернеться  наше  кохання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871691
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2020


Молитва від згубної пошесті



О,  Боже  мій  милий!  Тобі  я  вклоняюсь,
Молитву  від  чистого  серця  прийми.
Якщо  в  чомусь  грішний,  то  плачу  і  каюсь
І  пр́ошу:  цю  пошесть  згубн́у́  припини.

Зціли  тих  людей,  що  на  Тебе  вповають,
Із  ложа  недуг  і  страждань  підведи.
Осяй  благодаттю  людей,  що  так  дбають
Про  хворих  жертовно,  їх  дух  укріпи.

Навчи  цінувати  життя  і  здоров'я,
Бо  Ти  їх  нам  дав  і  сказав:  «Бережіть!»
Серця́,  наші  душі  і  розум  наповни
Любов’ю  до  Тебе  і  близьких.  Амінь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871510
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2020


Прилетіла весна



Прилетіла  весна.
                                   Буйний  цвіт  вмить  сповна
                                                     і  тебе,  і  мене  зчарував.

Не  сказать  скільки  літ
                                 первозданний  цей  цвіт
                                                   свіжі  сили  у  душу  вливав.

Тільки  дуже  боюсь
                                 і  за  це  я  молюсь,
                                               щоб  цей  цвіт  не  зів’яв,  не  опав.

Щоб  так  само  твою
                                 незвичайну  красу
                                             Го́сподь-Бог  якнайдовш  зберігав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871504
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2020


Адам, Єва і Всевишній (притча)


По  своїй  подобі  створив  чоловіка  Господь.  Гуляє  Адам  собі  в  раю,  купається  в  тепленькій  річці,  ніжиться  в  затінку  казкових  гаїв,  об’їдається  райськими  фруктами.  Але,  напевно,  трішечки  Господь  схибнув  в  експерименті,  бо  надокучило  Адаму  вештатись  в  раю,  ні  з  ким  поговорити  і  душу  відвести  ні  з  ким.  Хотів  із  Господом  поспілкуватися,  та  світ  постійно  той  творив  і  все  казав  йому:
- Не  заважай!
І  зажурився  бідний  чоловік.  На  березі  він  річки  сів,  зіпер  на  руку  голову  і  став  дивитися  у  воду  сумно.  Тече  й  дзюрчить  тихенько  теплая  водичка,  в  Едем  несучи  різнобарвні  листя  і  пелю́стки.  Легенько  подува  веселий  вітерець,  нахиляючи  до  Адама  вітки  фруктових  дерев  зі  стиглими  плодами.  Та  нічого  не  радує  Адама.
Господь,  звичайно,  все  це  бачить.  В  кінці  кінців  не  витримав,  зжалився  над  ним,  відірвався  від  своїх  справ  на  хвильку,  підійшов  до  Адама  й  питає:
- Ну,  що  хотів  ти,  Адаме,  викладай  начистоту!
Схопивсь  Адам  і  гаряче  говорить:
- Сотвори  мені,  Господи,  друга,  та  такого,  щоб  з  ним  не  скучно  було  у  раю,  щоб  можна  було  з  ним  і  прогулятись,  і  посперечатись,  порадитись  в  кінці  кінців.  Щоб  він  був  на  мене  і  схожий  і  одночасно  не  схожий,  одним  словом,  протилежної  статі.
- Ясно,  –  сказав  Господь.  -    Тобі  потрібна  жінка.
- Жінка,  жінка!  –  закивав  Адам.
Похитав  головою  Господь.
 -  Скажи,  Адаме!  Ну  що  тобі  не  вистачає?  Живеш  в  раю,  ніяких  клопотів  не  маєш,  ніхто  над  головою  не  стоїть.  Ти  вільний,  як  вітрець.  Насолоджуйся  життям.  Пиши  вірші  і  Господа  хвали!
 -  Не  можу,  Господи,  один  я  жити.  Пече  щось  в  мені  всередині.
 -  Ну,  добре.  Сотворю.  Але  щоб  потім  ти  не  жалкував.  Пішли.  Присутній  будеш  при  творінні.
Ввійшли  вони  до  божої  світлиці.  А  там  вогонь  горить  святий,  над  ним  казан  і  щось  у  нім  кипить.  
- Щоб  жіночка  на  тебе  схожа  була,  візьму  я  трішечки  твого  ребра.  -    І  кинув  цей  шматочок  Господь  до  казанка.  Екран  великий  засвітивсь  на  всю  стіну,  по  клавішам  забігав  пальцями  Господь.  А  на  екрані  діви  почали  мелькати.  
- Мені  оця  подобається,  -  вказав  Адам  і  вибрав  ту  з  жагучими  очима.
- Добро.  Вважай,  що  образ  ми  зліпили.  Тепер  характер  будемо  творить.
Господь  зручніш  усівся  в  крісло  біля  казана,  у  нього  став  по  черзі  щось  з  торбиночок  кидати.  Ось  кинув  він  у  казанок  промінчик  світлий  теплий  сонця,  а  потім  зір  чарівні  фарби  з  ночі  та  смуток  місяця  задумливий  вечірній,  красу  і  вірність  лебедину  незвичайну  та  бабки  чарівної  граціозність,  тепло  ласкаве  ніжного  хутра  та  притягальну  силу  незвичайного  магніту,  гнучку  покору  ефіопської  рабині  та  милу  працьовитість  української  дівчи́ни.
Взяв  ложечку  Господь  і  зачерпнув  се  вариво  із  казанка.  Дає  покуштувать  Адаму.
- Ну,  як  тобі  на  смак?  Підходить?
Адам  попробував  й  скрививсь.
- Прісне  щось  дуже.  Прости,  мій  Господе,  але  ж  прісне!
Хитає  знов  Всевишній  головою.
- А  я  хотів  як  краще.  Та  чи  не  будеш  жалкувати?
- Ні,  Господи!
- Ну,  то  дивись.  Назад  вертатися  не  будем.
Кида  Господь  у  казанок  мінливість  вітру,  сльозливість  хмар  і  жадібність  акули,  зірок  нічне  холодне  мерехтіння  та  хитрість  спритної  лисиці,  базікання  бездумне  мавпи,  байдужість  і  раптову  зраду  ох  підступної  красуні,  морозну  бурю  Антарктиди,  жару  та  спрагу  й  задуху  Сахари,  настирність  надоїдливої  мухи,  пекучі  ревнощі  і  невдоволеність  тигриці,  велике  чорне  жало  мстивої  оси  та  кровоненажерливість  болотної,    що  так  приссалася  навіки  й  не  віддерти,  п’явки,  тяжкий  дурман  і  опіум  в  квартирі,  в  кінці  сумісного  життя  плювок  тобі  в  лице  гримучої  зміюки.
Черпає  знов  Господь  із  казанка  і  подає  Адаму.
Сьорбнув  Адам  та  як  скрутився,  як  кинуло  його  у  жар,  а  потім  в  холод,  а  потім  бахнуло  по  голові,  аж  іскри  полетіли,  а  в  роті  перцем  Чілі  запекло  й  неначе  нутрощі  у  животі  повивертало.
- Ну  як  тобі  тепер?  –  пита  Господь.
- Достатньо,  Господи!  Якраз!
Господь  із  бороди  виймає  волосину,  кида  у  казанок.  Із  казанка  дмухнуло  паром  сизим  і  перед  ними    Єва  появилась.  Бере  вона  за  рученьку  Адама  і  зі  світлиці  в  гай  вони  ідуть.  
 -  Постійте,  ледве  не  забув,  -  кричить  їм  вслід    Господь.  -    Он  бачите  розкішну  яблуньку,  що  на  пригорочку  росте.  Так  ви  її  обходьте,  не  чіпайте,  і  яблучка  не  їжте,  бо  до  гріха  тут  недалеко.
 Адам  кивнув,  а  Єва  хмикнула  про  себе.  
Вночі  Адам  заснув,  а  Єві  все  не  спалось.  Все  думала  вона,  про  що  Господь  казав.  Встає  вона,  іде  до  яблуньки  тієї.  Обходить  раз  її,  обходить  другий.  Така  цікавість  розібрала,  що  Євочка  не  втрималась  і  яблучко  покуштувала.  І  вмить  солодка  млість  по  тілу  розлилася,  що  Єва  засоромилась  відразу.  І  здався  їй  Адам  таким  миленьким,  що  яблучок  нарвала  і  йому  хутенько.
Пробігли  ро́ки,  а  Господь  все  творить  світ,  нема  коли  і  вгору  глянуть:  Метагалактики,  Наднові  зі́рки,  все  дивиться,  щоб  Всесвіт  розширявсь.  Тут  чує  тупіт  він.  Біжить  Адам,  за  ним  з  дрючком  великим  Єва,  його  свари́ть  за  щось,  а  далі  п’ятеро  малих  її  дітей.  Через  світлицю  пробігають  і  хтось  казан  ногою  зачіпляє.  Вихлюпнулось  трохи  з  казана.  Господь  розхвилювавсь.  Мільйони  зір  погасли  зразу.  З  світлиці  вийшов  він  і  бачить,  що  яблуня  обірвана,  а  він  попереджав.  І  зрозумів  усе  Господь.  Тут  чує  знову  тупіт  він.  Біжить  сімейка  вже  з  другої  сторони  через  світлицю.  Хтось  знову  зачепив  казан  і  перекинув  його  зовсім.  А  хтось  пробіг  по  нім  недбало.  Господь  за  голову  схопивсь:  така  Галактика  пропала.  Оцього  винести  він  вже  не  зміг.  Бере  свою  він  волосину  і  рве  її  на  три  частини,  кида    в  палахкотіючий  вогонь.  І  вмить  сімеєчка  на  зе́млі  грішній  очутилась.
Пробігли  тисячі  років.  Людей  розмножилось  багато.  А  на  землі,  це  не  в  раю,  ох,  жити  важко.  І  піднімають  люди  руки  вгору,  благають  допомоги.  Та  їх  Господь  не  бачить  і  не  чує.  Образився  він  дуже.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835906
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.05.2019


Болить у мене серце

Болить  у  мене  серце,  наче  рана,
І  лікарі  не  знають,  що  робить.
Говорять,  за  межу  мені  ще  рано,
А  я  не  можу  кроку  вже  ступить.

Ось  прилетів  мій  ангел-охоронець
І  крилами  розводить,  і  мовчить,
Його  прошу:  -    додай  хоч  два  ще  роки,
Останню  книгу  треба  закінч́ить.

Лежу  в  лікарні  я  у  люкс-палаті.
Медсестри,  найгарніші  в  світі  цім,
Снують  у  накрохмалених  халатах,
А  я  всміхнутися  не  можу  їм.

Мій  ангел  каже:  -    голову  повище,
Лікуйсь  і  за  життя  тримайся  ти,
Бо  за  лікарнею  он  кладовище,  
На  нім  одні  хрести,  хрести,  хрести.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832595
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2019


Душогуб (байка)

Синиці  в  лісі  звістку  розпустили,
Що  в  ньому  раптом  Шариков  з’явивсь,
Це  той  ведмідь,  який  реве  щосили,
Який  недавно  в  лісі  поселивсь.

Нахаба  він,  дім  на  кістках  поставив,
Що  можна  брати,  все  собі  хапав.
Завів  собі  презлющих  вовкодавів
По  вечорам  в  тварин  з  рушниць  стріляв.

Сильці  розставив  навколо  садиби,
Собака,  що  спіймалась,  ледь  жива,
Як  не  просилась  бідна,  по-садистські
Ведмідь  нещасну  дрюком  добивав.

Біленького  Пушка,  собачку  милу,
Який  нікому  шкоди  не  робив,
Миттєво  вовкодави  задавили,
Бо  він  біля  садиби  їх  ходив.

Скількох  котів  ведмідь  забив,  поранив.
Спійма  кота  в  капкан  і  ну  душить,
Що  Шариков,  напевно,  би  позаздрив
Як  спритно  той  навчився  їх  чавить.

Коли  спитали  цього  душогуба:
 -  Чому  вбиваєте  малих  звірят?
То  він  оскалив  злісно  гострі  зуби:
 -  Нехай  не  бігають,  там  де  хотять.  

Звірята  плакали,  молились  богу,
І  бог  поміг:  ведмідь  в    вовка  напивсь,
Та  так,  що  ледве  несли  його  ноги,
В  своє  сильце  попавсь  і  задушивсь.

Мораль  цієї  байки  всім  відома,
Велику  істину  ти  з  неї  почерпнеш,
Не  рий  ніколи  яму  для  другого,
Бо  прийде  час,  сам  в  неї  попадеш.

Примітка.  Шариков  –  персонаж  з  фільму  «Собаче  серце»,  завідувач  контори  ловлі  та  душіння  котів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827750
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2019


Коли мені стає нестерпно гірко

Коли  мені  стає  нестерпно  гірко,
Коли  хвороба  підла  підступа,
До  лікарів  я  не  звертаюсь  слізно,
Я  знаю  наперед,  що  це  дарма.

Я  в  сайт  тихенько  двері  відкриваю,
В  нім  друзі  вірні,  чемні  тут  живуть,
Мене  вони  турботливо  стрічають:
-Що  трапилось?  Чому  тебе  не  чуть?

Вони  на  тебе  ліпше  ліків  діють,
Вони  поради  корисні  дають,
Вони  тебе  теплом  сердець  зігріють
І  руку  допомоги  протягнуть.

Коли  вірші  вони  мої  читають,
Бажають  стільки  щастя  і  добра,
Що  хочеться  ще  більш  творить  й  писати,
І  біль  підступна  зразу  відступа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2019


Я з Новим роком вас усіх вітаю!

Гірлянди  мерехтять  в  святковім  залі,
Іскрить  вино  в  блакитному  бокалі.
Вже  без  п’яти  дванадцять.  Всі  чекаєм
І  Старий  рік  неквапно  проводжаєм.
Недобре  все  в  минулому  лишаєм,
А  все  найкраще  в  Новий  забираєм.
Нарешті  вже  дванадцять.  Б’ють  куранти.
Ми  піднімаєм  келихи  криштальні.
Я  з  Новим  роком  вас  усіх  вітаю,
Здоров’я,  щастя  від  душі  бажаю,
Щоб  Новий  рік  став  вогником  надії
І  щоб  у  нім  здійснились  наші  мрії!
На  Новий  рік  ми  всі  в  рази  молодші,
Це  диво  новорічне  найсолодше,
Це  дід  Мороз  жезло́м  своїм  чарує,
На  мить  дитинство  нам  усім  дарує!
 І  ми  танцюєм  на́вколо  ялинки
В  казкову  ніч  до  ранку  без  зупинки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819665
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2018


Новорічний сон

(За  мотивами  казки  Андерсена)

Це  було  саме  перед    Новим  роком,
Що  ніколи  було  мигнути  навіть  оком.
Продукти  я  до  свята  закупляв,
Набігався  та  так  стомився,
Що  на  диван  я  свій  звалився
 І  міцно-міцно  задрімав.  

Приснилося  мені,  що  я  поволі,
Бреду  чогось  в  якомусь  дивнім  полі.
Тополя  там  з  дуплом  стоїть  висока,
Під  нею  відьма  кривобока,
Один  лиш  зуб  у  неї  й  жовті  кіски,
Не  може  у  дупло  залізти.
А  у  дуплі  три  скрині  з  грішми.
На  них  кресало  чарівне  лежить.
Ну,  відьму  я  до  скринь  цих  вмить
Важкенних  кріпко  прив’язав,
Собі  старе  кресало  я  забрав.

Пішов  додому,  сів  я  на  канапу
І  кресанув  один  раз  по  кресалу.
Відразу  диво  у  кімнаті  сталось.
Що  серце  в  мене  ледь  не  розірвалось.
Собака  величезний  появився
Й  запитливо  на  мене  подивився.
 -  Ну,  що,  Дружок,    -  сказав  йому  я,
 -  Мотай  скоріш  на  Схід
І  мир  зроби  у  тім  краю  як  слід.
Він  гавкнув  і  двомильними  стрибками
Рвонув  на  той  болючий  нам  всім  Схід,
Не  розбираючи,  де  сніг,  де  лід.
Там  всіх  до  о́дного  причарував
І  тих  і  інших  побратав.
А  щоб  один  в  другого  більше  не  стріляли,
Він  зброю  в  них  позабирав,
А  зе́млі  до  країни  приєднав.

Креснув  я  двічі  по  кресалу,
З’явивсь  ще  більший  собацяра.
Та  як  крутне  очицями-кругами
Не  знаєш  вже  куди  тікати.
Та  страху  я  йому  не  показав,
Спокійним  голосом  сказав;
- Ну,  Боб,  стрибай  і  ти  на  Схід
Порядок  там  зроби,  як  слід.
Та  відбудуй  лікарні,  школи,  
Садки,  заводи,  стадіони.
Мій  чародій  лише  хвостом  махнув,
І  став  цей  край  квітучішим,  ніж  був.

Креснув  вже  тричі  по  кресалу,
Гора-собака  перед  мною  стала.
- Пушок,    -  сказав  я  цій  собаці,    
- Дружить  з  тобою  я  завжди  хотів,
Хоча  від  страху  весь  тремтів.
 -  Неси  мені  ялинку  і  кохану,
Наїдки  різні  і  напитки  в  хату,
Шампанського  десь  пляшок  тридцять  п’ять,
Тепер  я  буду  Новий  рік  стрічать!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817905
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2018


Мені здається, що життя

Мені  здається,  що  життя,
Це  потяг  шви́дкий  в  небуття
А  станції    -  це  ті  роки,  
що  пролітає  мій  швидкий.

Ось  знову  Новий  рік  іскрить,
Для  потяга  це  лише  мить,
Як  всі,  ця  станція  мелькне,
І  потяг  знов  несе  мене.

Я  оглядаюся  назад,
там  станцій  більш,  ніж  сімдесят.
Дивлюсь  напружено  вперед,
Одна,  чи  дві,  не  розбереш.

А  як  ще  хочеться  любить,
А  як  ще  хочеться  творить,
Хоч  би  сповільнив  потяг  мить,
Та  він  безжально  далі  мчить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2018


Чарівна осінь

В  долині  річка  в’ється  тиха,
І  осінь  листя  золотить,
На  берегах  трава  шовкова,
Мов  ковдра  жовта  вже  лежить.

А  вдалині  синіють  схили,
Повітря  трішки  холодить.
І  журавлиний  ключ  у  небі,
Курлича  тужно,  вже  летить.

Он  там  багряний  кущ  калини,
Схилився  низько  до  води,
Злітає  з  нього  листя  барвне
Й  пливе  воно  собі  кудись.

А  за  кущем  місток  вузенький,
Туди  спішили  я  і  ти.
Хто  б  знав,  що  восени  судилось
Нам  щастя  золоте  знайти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816011
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2018


Сенегал – це країна чудес!

На  чемпіонаті  світу  з  футболу  я  побачив  команду  сенегальців  –  високих  темношкірих  негрів.  Вони  чудово  грали  у  футбол,  а  їх  жінки,  тучні  усміхнені  негритянки  в  строкатому  одязі,  продавали  фанам  на  площі  біля  стадіону  сувеніри  з  Сенегалу.  Слово  «Сенегал»  у  мене  асоціюється  з  римою  «таємнича  даль»  і  чомусь  відразу  виникло  бажання  написати  про  нього  вірш.  А  для  цього  треба  було  прочитати  про  цю  країну  все,  що  в  мене  було  в  домашній  бібліотеці.  Ось  що  вийшло.
[u]Сенегал  –  це  країна  чудес[/u]
Одне  тільки  магічне  слово  «Сенегал»  викликає  у  моїй  душі  бурю  емоцій.  На  мене  відразу  навіює  мандрівками,    тропічними  джунглями,  де  здіймають  гамір  на  кокосових  пальмах  сенегальські  папуги,  де  можна  побачити  в  дикому  екстазі  буйний  танок  темно-шоколадного  кольору  тубільців-воїнів  з  дротиками,  індуками  і  бунгузами,  де  можна  почути  віддалений  тривожний  гуркіт  барабанів  там-там,  які  сповіщають  про  прихід  в  джунглі  чужинців.  
Через  Сенегал  проходить  межа,  що  розділяє  між  собою  савани  і  тропічні  ліси.  Тому  тут  теплий  своєрідний  клімат,  круглий  рік  температура  від  23  до  28  градусів  тепла.  Зі  сходу  країну  окаймляє  однойменна  ріка,  з  заходу  -  теплий  Атлантичний  океан,  з  півночі  -    савани,  а  з  півдня  -    джунглі.
Значну  частину  території  країни  займає  Національний  парк.  Тому  тут  вільно  бродять  і  пасуться  жирафи,  слони,  зебри,  косулі.  В  саванах  водяться  леви,  шакали,  гієни  та  гепарди.  На  березі  річки  вигріваються  крокодили.
На  горбистому  узбережжі  океану,  покритому  кокосовими  і  фініковими  пальмами,  серед  яких  видніються  білі  котеджі,  природа  створила  затишні,  захищені  від  вітрів  бухточки  з  золотими  пляжами,  де  світло-зелені  хвилі  тихо-тихо  набігають  на  берег..  Тут  можна  заритися  в  теплий  пісок  під  тінню  кокосової  пальми,  подрімати,  відволіктися  від  всяких  зовнішніх  турбот,  начебто  їх  і  не  існує  на  білому  світі.  Це  цілюще  діє  на  нервову  систему.  Тут  ви  відновлюєте  своє  здоров’я.  Можна  побродити  берегом,  і  в  кінці-кінців  ви  обов’язково  натрапите  на  велику  гарну,  неначе  відполіровану,  раковину-мушлю.  Це  океан  зробив  вам  подарунок.  Вдома,  восени,  коли  надворі  буде  завивати  холодний  вітер  і  шпурляти  у  вікно  дощем  з  мокрим  снігом,  ви  притулите  отвір  мушлі  до  вуха,  і  вам  почується  шум  теплого  океану,  і  ви  згадаєте  Сенегал.
Коли  вам  вже  набридає  валятися  на  пляжі,  ви  встаєте  і  йдете  в  мангові  зарості.  Вони  всі  обліплені  яйцевидної  форми  плодами  манго.  Тут  є  манго  величиною  з  велику  грушу,  а  є  величиною  з  кокосовий  горіх.  Вони  покриті  жорсткою  зеленою  або  жовтою  шкірочкою.  Ви  обчищаєте  шкірочку  і  кусаєте  оранжево-жовту  м’якоть.  В  неї  пікантний  непередаваний  смак,  описати  його  неможливо,  і  тому  він  ввійшов  під  терміном  «смак  манго».  Тільки  потрібно  бути  обережним,  щоб  сік  не  бризнув  вам  на  одяг,  тому  що  відіпрати  його  буде  важко.
Смакуючи  манго  і  прямуючи  далі,  ви  непомітно  входите  в  гай  невеликих  пальм  з  перистим  листям.  Це  папайї.  Ви  дивуєтеся:  прямо  на  гілках  сидять  величезні  яйцевидні  плоди  з  м’якою  пружною  шкірочкою.  Вони  нагадують  дині.  Мало  того,  що  вони  смачні,  вони  ще  стабілізують  роботу  шлунка.
Потім  ви  натикаєтеся  на  зарості  анонів.  На  них  висять  плоди  величиною  з  яблуко.  Вони  на  смак  нагадують  шовковицю,  в  них,  як  і  в  шовковиці,  багато  мілких  кісточок.  Все!  Далі  росте  інжир,  на  гілках  якого  висять  плоди  у  вигляді  зелених  або  фіолетових  груш,  а  ще  далі  банани,  але  на  них  ви  вже  навіть  і  не  дивитеся.  Ви  настільки  наїлися,  що  ваш  живіт  роздувся,  і  ви  спішите  вийти  з  фруктових  заростів.
В  кожній  кав’ярні  вам  запропонують  маленьку  чашечку  баобабового  соку.  Це  цілющий  вітамінний  напій.  Він  підвищує  імунітет  проти  всяких  хвороб.  До  речі,  дерево  баобаб  є  символом  Сенегалу.  Воно  в  країні  вважається  святим.  Ламати  його  і  навіть  лазити  по  ньому  забороняється.  Зображення  баобабу  є  одним  з  елементів  герба  Сенегалу.
Коли  ви  приїдете  в  Сенегал,  вам  відразу  запропонують  відвідати  таємниче    Рожеве  озеро.  Ви  подивитеся  на  це  озеро  і  здивуєтеся:  воно  справді  рожеве,  неначе  на  його  поверхню  спустилася  зграя  фламінго.  Ви  зачерпуєте  долонею  воду  і  вам  здається,  що  крізь  пальці  тече  рожевий  полуничний  сік.  Ви  не  втримуєтеся  і    пробуєте  воду  на  смак,  але  вона  не  солодка,  а  солона.
Справді,  Сенегал  –  це  країна  чудес!


                                     Сенегал

Ми  на  світі  живем  тільки  раз,
Хай  нічого  не  стримує  нас.
Так  майнемо    скоріш  в  Сенегал,
У  тропічну  замріяну  даль.

Сенегал  –  це  країна  чудес,
Джунглі  тут  піднеслись  до  небес.
Тут  в    саванах  шовкова  трава
Баобаби  святі  обвива.

З-за  оранжевих  гір  витіка
І  сміється  на  сонці  ріка.
Ходять  поруч  жирафи,  слони
І  людей  не  бояться  вони.

Я  з  дитинства  хотів  в  Сенегал,  
Щоб  попробувать  манго,  миндаль,
Океан  щоб  побачити  там,
І  послухать  далекий  там-там.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2018


Художник і дівча

Приїхав  художник  в  село  малювать
Етюди,  розкішні  картини.
З  дівчам  подружився  і  гордо  вона
За  ним  не́сла  пензлі  щоднини.

Дивилась  захоплено,  як  свій  мольберт
На  ніжки  він  ставить  у  полі.
Як  змішує  фарби,  як  пензлем  веде,
Не  бачила  це  ще  ніколи.

А  потім  дівчатко  бродило  між  трав,
Торкалося  маків  червоних,
Дивилось,  як  коник  зелений  стрибав,
Як  пурхав  метелик  шовковий.

Пройшло  тепле  літо,  художник  зібравсь
У  місто  далеке  додому.
На  згадку  він  дівчинці  подарував
Про  літо  картину  чудову.

У  ній  все  купалося  в  сонці  й  теплі,
Барвиста  поляна  палала.
Там  дівчинка  наша  всміхалася  і
З  кульбабки  пушинки  здувала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2018


Це Укра́їна моя

                                                   (пісня)

Піду  лугом  я  барвистим,
Там  вінок  плете  дівча.
Це  моє  дитинство  чисте,
Це  Укра́їна  моя.  

Піду  гаєм  дзвінкотючим,
Соловейко  там  співа.
Це  моя  щаслива  юність,
Це  Укра́їна  моя.

Піду  полем  я  хвилястим,
Де  пшениця  золота.
Це  моє  святе  багатство,
Це  Укра́їна  моя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2018


Царська корона

                                               (уривок  з  повісті  "На  зупинку  раніше")

Надворі  в  густому  саду  росла  квітка,  яка  називалася  царською  короною.  І,  справді,  коли  вона  зацвітала,  трикутні  оранжеві  пелюстки  обрамляли  широкий  кошик  квітки,  з  середини  кошика  виглядали  пишні  тичинки,  і  квітка  дивовижно  була  схожа  на  корону.  З  усіх  сторін  її  затіняли  високі  клени,  але  вона  якимось  чудом  встигала,  до  того  як  верховіття  дерев  вберуться  густим    листям  і  накриють  все  навкруги  зеленим  шатром,  вирости  великим  ніжним  соковитим  салатовим  кущем  і  викинути  на  світ  божий  чудові  суцвіття.
Софійка  дуже  любила  царську  корону.  Як  тільки  весною  витикалася  її  ніжно  зелені  паросточки,  Софійка  обгороджувала  їх  патичками,  щоб  бува  хто-небудь  випадково  на  них  не  наступив,  поливала  їх,  обсапувала.  І  коли  зацвітали  пишні,  в  царській  гідності  і  величчі,  квітки,  Софійка  кожен  ранок  ходила  дивитися  на  них  і  милувалася  ними.  Вона  з  ними  навіть  розмовляла.  
Та  підходила  осінь,  кущ  корони  починав  в’янути,  стебла  засихати,  і  в  один  прекрасний  день  квітка  щезала.  Софійка  сумувала,  і  все  питала  бабусю,  куди  пропала  квітка.
Бабуся  сідала  на  дерев’яний  стільчик  біля  порога,  який  змайстрував  дідусь.  Стільчик  був  вже  дуже  давній,  як  і  все  на  подвір’ї,  і  вже  розхитувався  від  старості.  Але  бабуся  настільки  привикла  до  нього,  що  він  їй  здавався  м’яким.  Вона  садовила  Софійку  на  коліна  і  починала  розповідати  казку  про  царську  корону:
 -  Коли  наступає  холоднеча,  корона  не  зникає,  вона  корінчиком  нащупує  сходинку  і  спускається  по  сходам  вниз  у  велике  підземелля.  Про  підземелля  діти  завжди  думають,  що  воно  вогке  і  темне,  як  підвал.  Але  підземелля,  куди  спускається  корона,  не  просте,  а  казкове.  Воно  тепле  і  освітлене  яскравими  вогнями.  Ось  сходи  закінчилися  і  царська  корона  ступила  на  доріжку,  що  посипана  золотим  пісочком.  По  краям  доріжки  цвітуть    різноманітні  привабливі  квіти,  які  сюди  теж  заховалися  від  лютого  холоду.  І  тільки-но  корона  ступила  на  доріжку,  як  вона  миттю  перетворилася  на  прекрасну  принцесу.  А  на  голові  у  неї  засіяла  маленька  витончена  сапфірова  корона.  Йде  прекрасна  принцеса,  а  з  усіх  сторін  їй  посміхаються  квіти  і  милуються  її  красою.  
Та  ось  доріжку  перегородила  чорна  борозна.  Після  борозни  доріжка  стала  сірою,  обабіч  неї  вже  росли  одні  колючі  будяки,  та  і  потемнішало  якось.  Іде  й  дивується  принцеса  цим  змінам.  Запитує  будячка,  що  ріс  біля  самої  доріжки  і  який  здався  їй,  начебто  більш,  ніж  інші,  живим  і  розумним:  
- Скажи,  будячку,  що  тут  трапилося?
- Ох,  і  не  питай,  прекрасна  принцесо.  Цим  краєм,  який  був  раніше  квітучим,  заволодів  злий  чаклун.  Він  перетворив  усі  квіти  на  будяки.  От  я  зараз  тобі  не  подобаюся,  бо  я  колючий  і  обдертий.  А  зовсім  недавно  я  був  пишним  червоним  майориком  і  багато  квіточок  зітхало  за  мною.
- А  куди  веде  ця  доріжка?
- Ця  доріжка  веде  до  кришталевого  палацу.  Там  раніше  жив  гарний-прегарний  принц  і  всі  дівчата  були  в  нього  закохані.  Він  не  тільки  був  гарним,  він  ще  був    розумним  і  трудолюбивим.  Він  любив  працювати  на  землі  і  вчив  інших  правильно  господарювати.  Він  свій  край  перетворив  у  рай.  Всі  жили  тут  багатими  і  щасливими.  Кожен  тиждень  в  палаці  відбувався  бал,  з’їжджалося  багато  гостей,  звучала  музика  і  всі  танцювали  і  веселилися.
Поряд  з  володінням  принца  було  володіння  злого  чаклуна.  Він  не  любив  землю,  господарством  не  хотів  займатися,  поля  його  заросли  будяками  і  тому  він  з  заздрістю,  хмуро  і  зло  дивився  на  багаті  землі  принца.  Одного  разу  він  переодягся  мандрівним  цілителем,  прибув  на  бал  до  принца,  за  допомогою  чар  піддобрився  до  нього.  Принц  призначив  його  своїм  придворним  лікарем.  Кожен  день  лікар  примушував  його  пити  якісь  мікстури  і  відвари.  Згодом  принц  перестав  цікавитися  господарством,  став  байдужим  до  всього,  змарнів,  і,  в  кінці  кінців,  впав  у  непробудний  сон.  До  нього  перестали  приїжджати  гості.  Землі  заросли  будяками  і  лопухами.  Вірних  людей  принца  чаклун  перетворював  в  колючі  терносливи.
Палац  обріс  в’юнким  виноградом  і  хмелем.  Браму  палацу  чаклун  запер  на  ключ  і  почепив  його  собі  на  шию,  а  сам  став  жити  у  найвищій  вежі,  щоб  його  ніхто  не  зміг  потурбувати.
Принцесу  вразила  ця  розповідь.
- Як  же  визволити  принца?  –  вигукнула  вона,    -  невже  не  знайшлося  нікого,  хто  б  зміг  прогнати  чаклуна?
- Багато  пробувало.  Та  всі  вони  безслідно  зникали  в  палаці,  -  зітхнув  будячок.
- Я  цю  справу  так  не  залишу,  -  збуджено  сказала  принцеса,    -  я  знайду  спосіб  позбавитися  від  чаклуна.
Вона  рішуче  попрямувала  далі.
- Щасти  тобі!  –  крикнув  навздогін  будячок  і  безнадійно  похитав  своєю  колючою  головою.
Через  деякий  час  справа  від  доріжки  показалася  занедбана  садиба.  Біля  хвіртки  росли  дві  терносливи.  «Напевно,  це  господарі  садиби»,  -    подумала  сумно  принцеса.  Вона  зайшла  на  подвір’я.  Біля  будки  лежав  прив’язаний  ланцюгом  чорний  облізлий  худющий  собака.  Він  жалібно  скавулів.  Принцеса  швидко  відв’язала  собаку  і  пішла  до  криниці  набрати  йому  води.  Набираючи  воду,  вона  почула  з  криниці  слабий  нявкіт.  Заглянувши  в  криницю,  принцеса  побачила  на  стінці  криниці  щось  темне,  схоже  на  лантух.  Побігла  швиденько  до  хати,  відшукала  там  мотузку  з  гаком,  зачепила  гаком  лантух  і  витягла  його  назовню.  Розв’язавши  лантух,  принцеса  побачила  напівживого  рудого  кота.  Коли  собака  і  кіт  отямилися  і  трохи  відійшли,  вони  розповіли  принцесі,  що  чаклун,  зайшовши  до  садиби,  перетворив  хазяїна  і  хазяйку  на  терносливи,  собаку  залишив  подихати  на  ланцюгу,  а  кота,  за  те,  що  він  на  чаклуна  шикнув  і  показав  кігті,  посадив  у  лантух  і  кинув  в  криницю.  На  щастя,  лантух  зачепився  за  товстий  гвіздок,  забитий  в  колоду  посеред  криниці.
Біля  садиби  за  садком  жовтіла  пшенична  нива.  Принцеса  попробувала  зерно,  воно  було  стигле.  Жаль  покидати.  Осиплеться  і  пропаде.  Принцеса  взяла  серп,  собака    -  косу.  Викосили  вони  ниву.  Кіт  збирав  колоски  і  перев’язував  снопи.  Потім  позносили  снопи  під  навіс,  повибивали  зерно  ціпком  і  зсипали  його  у  мішки.  Змололи  два  мішки  муки.  Собака  натопив  піч,  принцеса  спекла  хліб,  наварила  ватрушок.  Потім  собака  привів  корову,  яка  мукала  за  городом.  Принцеса  надоїла  повне  відро  молока.  Цілісінький  тиждень  принцеса  відгодовувала  четвероногих,  поки  в  них  не  загладилися  ребра.
Потім  принцеса  сказала,  що  їй  пора  вже  йти.  Собака  і  кіт  вирішили  йти  з  нею,  бо  дорога  до  палацу  вельми  небезпечна.  Принцеса  зраділа,  бо  самій  йти  боязко.  Йдуть  вони,  йдуть.  Дорога  петляє  поміж  густого  лісу  і  раптом  вперлася  в  річку.  Річка  широка,  не  перейти.  Собака  побігав,  побігав  берегом,  понюхав  сліди,  і  вони  привели  його  до  верболозу.  А  там  був  захований  човен.  Переправилися  вони  через  річку,  і  доріжка  круто  повела  їх  вже  вгору.  Кругом  росли  велетенські  дуби.  Сосни  і  ялини  торкалися  своєю  хвоєю  обличчя  принцеси.  І  ось,  нарешті,  на  вершині  гори  показався  палац.  Його  шпилі  горіли  кришталевим  відблиском.
Обійшла  принцеса  з  друзями  палац  кругом.  Масивна  брама  закрита  на  замок,  стіни  високі,  не  підступитися  до  палацу.  Лише  на  найвищій  вежі  верхнє  вікно  було  напіввідкрите.  Тут  принцеса  згадала  розповідь  будячка  і  повідала  все  своїм  друзям.  Як  же  дістати  ключ  від  брами?  Адже  він  у  вежі  у  чаклуна.  Собака  почухав  задньою  лапою  шию  і  задумався,  а  кіт  прижмурив  очі  і  промуркотів:
 -  Напевно,  настала  вже  пора  мені  братися  до  справи.  
Друзі  уважно  оглянули  вежу.  З  підніжжя  вежі  повився  по  стіні,  заглядаючи  в  кожну  шпаринку,  в’юнкий  дикий  виноград.  Він  обплів  усю  вежу  і  закрутився  вгорі  на  гострім  шпилі.  Кіт  поліз  по  виноградній  лозі,  міцно  чіпляючись  гострими  пазурами  за  стебла.  Друзі  стояли  внизу  і  з  острахом  дивилися  вгору,  молячись,  щоб  кіт  не  зірвався  з  великої  висоти.  Ось  кіт  доліз  до  вікна,  і,  обережно,  на  своїх  м’яких  нечутних  подушечках,  ступив  на  підвіконня.  Посередині  кімнати  стояв  стіл.  На  столі  лежала  смажена  дичина  і  бочечка  рому.  В  кутку  кімнати  на  ліжку  спав  чаклун.  Він  щойно  дуже  ситно  пообідав.  Могутній  храп  буквально  потрясав  вежу.  Було  моторошно.  Кіт  зліз  на  підлогу  і  тихенько,  навшпиньках,  підійшов  до  чаклуна.  З  його  шиї  звисав  мотузок  з  ключем.  Кіт  виліз  на  подушку  і  перегриз  зубами  мотузок.  Звільнив  ключ  і  взяв  його  в  зуби.  Мотузок  полоскотав  чаклуну  шию.  Чаклун  підняв  руку  і  почухався.  Кіт  завмер.  Але  чаклун  повернувся  на  бік  і  захропів  далі.  Тоді  кіт  швиденько  виліз  з  вікна  і  по  виноградній  лозі  спустився  вниз.  Там  його  з  нетерпінням  чекали  друзі.
Принцеса  з  великою  натугою  відкрила  ключем  браму  і  вони  опинилися  у  напівтемному  залі.  Раптом  брама  сама  зі  скрипом  за  ними  закрилася,  у  залі   спалахнуло  світло.
Біля  протилежної  стіни  залу  сидів  у  кришталевому  кріслі  чаклун,  а  обабіч  крісла  стояли  залізні  стражі  з  мечами  і  списами.  Друзі  оніміли.
- Що!  –  зареготав  чаклун,  -  надумали  мене  обдурити?  Ще  нікому  це  не  вдавалося  зробити.  Правда,  знаходилися  деякі  нахаби.  Он  що  від  них  залишилося.
Чаклун  показав  рукою  в  дальній  куток  зали.  Там  біліла  купка  кісток  і  черепів.  «Ось  де  пропадали  сміливці»,  -  подумала  принцеса.
 -  Але  я  тебе  не  стану  відразу  знищувати.  Тобі  повезло,  бо  я  дуже  люблю  задавати  загадки.  Я  тобі  задам  три  загадки.  Якщо  ти  хоча  б  одну  з  них  не  відгадаєш,  то  мої  залізні  стражі  порубають  тебе  і  твоїх  друзів  на  шматочки.  Якщо  ти  відгадаєш  всі  загадки,  то  маєш  право  загадати  одне  бажання,  яке  миттю  здійсниться  помимо  моєї  волі.  Тільки  в  кінці  загадування  ти  повинна  три  рази  плеснути  в  долоні.  Такі  правила  Великої  Гри.
 -  Я  згодна,  -  мужньо  відповіла  принцеса.
 -  От  і  добре,  -  з  губи  слащавого  кривого  рота  чаклуна  скотилася  жовта  вонюча  слина.  Це  означало  вищу  степінь  його  задоволення.  Ще  ніхто  у  світі  не  відгадував  його  загадки.  І  він  був  занадто  впевнений,  що  це  дівчисько  теж  не  розгадає  його  загадок.  
–  Загадка  перша.  Що  у  світі  наймиліше?
Принцеса  призадумалась.  І  тут  вона  згадала,  як  ще  там  на  землі,  коли  вона  була  царською  короною,  з  нею  бавилася  Софійка,  як  з  подружкою.  Вона  їй  задавала  різні  загадки  і  сама  давала  на  них  відповіді.  Царська  корона  їх  запам’ятовувала.  Як  тепер  вони  їй  пригодилися!
- Сон,    -  відповіла  принцеса.  При  цих  словах  наче  прошелестіло  щось  у  залі  і  наче  чаклун  зменшився  в  рості.
- Правильно,    -  відповів  здивовано  чаклун,  -  Загадка  друга.  Що  у  світі  найшвидше?
- Думка!  –  миттєво  проказала  принцеса.  При  цих  словах  щось  прогриміло  в  залі  і  чаклун  зменшився  за  величиною    вдвоє.
- Правильно,  -  ще  більш  здивовано  відповів  чаклун.  –  Ну,  третю  загадку  ти  вже  не  відгадаєш.  Хто  у  світі  найбагатший?
Принцеса  обняла  міцно  своїх  друзів  і  вигукнула:
- Земля!
Наче  вибух  пролунав  у  залі,  а  чаклун  зовсім  став  малесеньким  і  злякано  пропищав  з  крісла:
- Ти  відповіла  правильно  на  всі  три  запитання.  Такого  ще  ніколи  не  було.  Загадуй  бажання.  Ти  можеш  загадати,  щоб  у  тебе  появився  палац,  ти  можеш  загадати,  щоб  у  тебе  були  гори  срібла  і  золота,  в  кінці  кінців,  ти  можеш  загадати  собі  безсмертя.
- Ні,    -  відповіла  принцеса.  –  Якщо  я  візьму  срібло  і  золото,  то  ти  залишишся  на  землі  і  будеш  постійно  робити  зло  людям.  Тому  я  хочу,  щоб  ти  перетворився  в  пацюка  і  ніколи  більше  не  став  чаклуном.    
При  цьому  принцеса  тричі  плеснула  в  долоні.  З  крісла  зіскочив  сірий  пацюк  і  зник  у  шпарині  підлоги.
Собака  і  кіт  від  радості  підстрибували,  обнімали  принцесу  і  вітали  її  з  перемогою.
Вони  відкрили  великі  позолочені  двері  і  ввійшли  у  велетенський  зал.  З  рубінових  люстр  звисало  павутиння,  всі  речі  були  вкриті  шаром  пилі.  В  кінці  зали  на  підвищенні  стояв  трон,  на  ньому,  сидячи,  опершись  на  руку,  перебував  у  зачарованому  сні  принц.  Очевидно,  що  не  всі  ще  чари  чаклуна  зникли.  Принцеса  підійшла  ближче  до  трону.  Дуже  їй  було  жаль  принца.  Не  дивлячись,  що  він  змарнів,  він  здався  принцесі  таким  милим,  що  вона  не  втрималася,  нагнулася  і  поцілувала  його.  
В  ту  ж  мить  в  залі  всі  люстри  спалахнули  і  засіяли  тисячами  яскравих  вогнів,  павутиння  і  пиляка  зникли.  Звідусіль  появилися  слуги  і  заметушилися  навколо  принца.  Принц  зіскочив  з  трону,  блідість  зійшла  з  його  обличчя,  він  знову  став  веселим  і  життєрадісним.  Йому  дуже  сподобалася  принцеса.  Він  поцілував  їй  руку,  присів  перед  нею  на  коліно,  зняв  каблучку  з  сапфіром  зі  своєї  руки  і  надів  їй  на  пальчик.  На  балконі  заграла  музика.  Зал  наповнили  гості.  Всі  почали  вітати  принца  і  принцесу  з  обрученням.  Слуги  накрили  багаті  столи.  Гості  почали  святкувати  обручення,  розпочався  грандіозний  бал.  
Собаці  і  коту  накрили  окремий  стіл,  як  самим  шановним  гостям.  Вони  настільки  об’їлися,  що  вже  не  могли  нічого  робити,  навіть  поворухнутися.  Вони  сиділи,  опершись  лапами  об  кришку  стола,  і  дрімали  під  музику.
Край  принца  знову  став  багатим  і  процвітаючим.  Будяки  і  лопухи  перетворилися  знову  у  квіти.  А  принцеса  з  принцом  кожної  весни  приходять  до  потаємного  місця,  щоб  ніхто  не  бачив,  і  саджають  для  Софійки  розкішну  царську  корону.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2018


Я малюю Україну

Я  малюю  Україну,  
                                                       зореньку  свою,
А  у  ній  таке  все  гарне,  
                                                               як  у  тім  раю:
Сині  гори  і  долини,
                                                                 водоспадів  гра.
Бистрі  ріки  і  озера,  
                                                                 голубі  моря.


Чорнобривці,  мальви  дивні,
                                                       калино́вий  цвіт.
Виглядають  хати  білі  
                                                   з-під  зелених  віт.
І  кульбабкова  поляна,  
                                                                   і  мале  дівча,
Що  сміється  і  пушинки
                                                             радісно  здува.


Степ  безмежний,  жайворонок,
                                                   що  над  ним  співа.
Дніпр  широкий  і  столиця  
                                                                     наша  золота.
Я  малюю  і  малюю  
                                                             божу  цю  красу,
І  все  більше,  Україно,  
                                                                 я  тебе  люблю́!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2018


Коли мене хто-небудь запитав би

Коли  мене  хто-небудь  запитав  би:    
 -  Ти  що  хотів  би  знову  пережить?
Я  би  без  сумніву  відраз  сказав  би:  
 -  В  дитинстві  побувати  хоч  на  мить.

Побачить  знову  ста́ру  рідну  хату,
Веселих  тата,  маму  і  братів,
Камінний  міст  із  одудом  строкатим,
Почути  ластівочки  ніжний  спів.

В  калюжах  босим  бігать  по  дорозі,
Коли  пройдуть  рясні  парні́  дощі.
На  грушу  вилізти,  що  край  городу,
І  там  складати  пристрасні  вірші.

Піти  у  поле  й  там  лягти  на  спину,
І  задивитись  в  небо  голубе,
Де  над  тобою  білі  хмарки  плинуть
І  ніби  кличуть  в  світлу  даль  тебе.

Тобі  здається,  що  життя  безкрає,
Нема  турбот,  нічого  не  болить.
О,  Господи,  до  сліз  Тебе  благаю
Верни  мені  дитинство  хоч  на  мить!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2018


Амадей

[i](Мартиненку  Андрію  Васильовичу,  народному  цілителю,  присвячується)
[/i]
Несеш  в  своїй  душі  вогонь
Як  добрий,  вічний  Прометей,
Хоч  сивина  торкнулась  скронь,
А  ти  все  той  же,  Амадей.

Незримо  промені  летять
До  всіх  страждаючих  людей,
І  безнадійного  піднять,
Зцілить  ти  можеш,  Амадей.

Я  знаю,  любить  Бог  тебе,
За  те,  що  любиш  ти  людей.
Твоє  ім’я  для  нас  святе,
О  Амадей,  мій  Амадей!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2018


Черешні

Я  нарву  тобі  стиглих  черешень
Рано-вранці  в  своєму  саду
І  насиплю  їх  в  вазу  криштальну,
І  на  столик  тобі  покладу.

Тут  на  кожній  черешеньці  свіжій
Притаїлась  тремтяча  роса,
Наче  в  тебе  на  гарному  личку
Забриніла  від  щастя  сльоза.

Просипайся  скоріш,  просипайся
І  попробуй  черешню  мою.
Смак  кохання  відразу  відчуєш,
І  наповнить  він  душу  твою.

Насолоджуйся  смаком  кохання,
Бо  пора  його  швидко  мине.
Дуже  любиш  черешню  ти,  знаю,
А  ще  більше  ти  любиш  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2018


Літо прийшло чарівне!

Згрібали  ми  сіно,  згрібали,
А  потім  у  скирту  складали,
Стомившись,  під  нею  упали,
У  сіно  м’яке,  запашне.

А  сонце  у  небі  сміялось,
За  хмарки,  ховаючись,  гралось.
Привітне,  ласкаве,  здавалось,
Що  пестить  тебе  і  мене.

А  жайвори  в  висі  співали,
І  коники  ніжно  сюрчали,
Гаї  у  знемозі  шептали:
 -  Ах,  літо  прийшло  чарівне!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797432
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2018


Катя (пісня)

Катя
                             (пісня)

Катя,  Катінька,  Катюша!
Я  тобі  признатись  мушу,
Що  таку  дівчину-вроду
Не  стрічав  в  житті  я  зроду.

Світлий  волос  ніспадає,
Блиск  очей  твоїх  сіяє.
Ніжна  ти,  струнка,  красива,
Щира,  добра,  шаноблива

А  як  ще  мені  всміхнешся,
Серце  враз  в  грудя́х  заб’ється.
Цілий  рік  ти,  як  веснянка,
Українка-долинчанка.

Катя,  Катя,  Катеринка!
Стан  твій  тонкий,  як  стеблинка.
Катя,  Катя,  Катеринка!
Вмита  росами  перлинка.

Катя,  Катя,  Катеринка!
Ти  з  кульбабочки  пушинка.
Катя,  Катя,  Катеринка!  –  
Бурштино́ва  намистинка.

Поведеш  бровою  нишком
І  відразу  все  принишкне.
Зачароване  красою
Все  любується  тобою.

Вийдеш  в  поле  –  трави  мліють,
А  в  гаю  пташки́  німіють.
Хмарки,  сонечко  і  небо
Задивляються  на  тебе.

Голубі  дзвіночки  дзвонять,
Бо  мовчати  вже  невзмозі:
-Ти  ж  найкраща  в  полі  квітка,
Веселкова  семицвітка.

Катя,  Катя  –  ти  загадка!
Ах,  Катюша,  де  розгадка?
Підкажи,  як  розгадати,
Щоб  мені  щасливим  стати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2018


Ти, тільки ти! (Пісня)

Ти,  мов  ласті́вочки  ніжний  політ,
Ти,  мов  весняний  калиновий  цвіт.
Ти,  мов  пелюсток  троянди  краса,
Ти,  мов  на  травах  срібляста  роса.

Ти,  тільки  ти,  всюди  ти,  тільки  ти!

Ти,  мов  від  місяця  смуток  здаля,
Ти  шепіт  вітру,  що  повен  тепла.
Ти,  мов  тремтіння  берізок  в  гаю.
Ти  розтривожила  душу  мою.

Ти,  тільки  ти,  всюди  ти,  тільки  ти!

Я  уявляю  тебе  кожну  мить,
Я  вже  без  тебе  не  зможу  прожить.
Я  на  руках  тебе  буду  носить,
Я  все  життя  тебе  буду  любить.

Ти,  тільки  ти,  а  там,  де  ти,  там  я,
Ти,  у  моїх  піснях,  любов  моя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2018


Чарівна́ ти моя поетесо!

[i]Цим  віршем  я  вітаю  всіх  поетес  на  нашому  рожевому  сайті  сучасної  поезії  зі  святом  8  Березня!
[/i]
Чарівна́  ти  моя  поетесо!
Бачу  профіль  задумливий  твій,
Бачу  очі  іскристі  в  натхненні,
Коли    тво́риш  свій  вірш-дивосвіт.

Ти  списала  вже  повністю  зошит
І  даєш  почитати  мені.
Золотими  рядками,  як  зодчий,
Збудувала  ти  вірші  свої.

Я  читаю  рядки  про  Вкраїну  –  
Синьооку  красуню  твою,
Як  ти  любиш  її  солов’їну,
І  ненавидиш  люту  війну.

Я  читаю  рядки  про  кохання,
Про  чаруючі  ночі  весни,
Поцілунки,  знеможні  жадання,
Не  забуті  тобою  вони.

Я  читаю  рядки  й  бачу  мрії,
Найсвітліші,  найкращі  твої.
І  звучать  наді  мною  і  гріють
Серце  й  душу  прекрасні  вірші.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2018


Намалюй мені ніч (пісня)

Намалюй  мені  ніч
Не  просту,  новорічну.
Намалюй  мені  зір
Мерехтіння  чарі́вне.

Намалюй  мені  ліс
В  голубому  наряді,
І  ялинку,  і  сніг
На  казковій  поляні.

Щоб  лунав  дзвінкий  сміх,
Маскарад  був  в  розпалі.
І  зроби,  щоби  всі,
Тут  щасливими  стали.

Намалюй  і  мене
У  цю  ніч  новорічну.
Пролетить,  все  мине,
А  тут  юна  я  вічно.

Хто  б  картину  дививсь,
Тут  я  в  танці  кружляю,
І  мене  гарний  принц
Ніжно  так  обіймає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2018


Квітка кохання (пісня)

Я  тобі  подарую
Ніжну  квітку  кохання,
Щоб  її  пригорнула
До  грудей  і  зітхала.

Щоб  пелюстки  торкались
Твоїх  губок  медових,
Щоби  ти  споминала
Нашу  зустріч  чудову.

Щоб  на  квітку  кохання
Тво́є  серце  озвалось,
І  сльозинка  страждання
На  пелюстку  упала.

Тоді  квітка  кохання
Спалахне,  засіяє,
І  в  нестримнім  бажанні  
Наші  душі  з’єднає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2018


Висить над каміном знайомий портрет

 Висить  над  каміном  знайомий  портрет
У  рамі,  що  золотом  сяє.
Це  Гейне,  великий  німецький  поет,
Його  я  найбільш  обожаю.

У  слякотну  мрячну  негоду  один
Люблю  посидіть  близь  каміна.
В  кімнаті  від  полум’я  все  мерехтить
Й  навіює  дивні  видіння.

Бушує  і  б’ється  об  скелі  ріка,
Вже  захід  рубіном  палає,
На  скелі  сидить  Лореляй  золота,
І  пісню  чарі́вну  співає.

Мелодія  пісні  й  краса  неземна
Поете,  тебе  засліпила.
Ти  кинувсь  до  неї,  та  хвиля  крута
На  щіпки  твій  човен  розбила.

Ніхто  і  ніколи  ще  не  випливав,
Із  виру  людського  кохання,
Ти  це  в  геніальних  віршах  описав,
В  піснях,  сновидіннях  й  стражданнях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2018


Новий рік на казковім коні

Новий  рік  на  казковім  коні
Прискакав  крізь  засніжені  далі.
Кольорові  гірляндні  вогні  
Засвітив  у  прикрашенім  залі.

Новий  рік  –  свято  зна́чне  для  нас.
Ми  його  зустрічаєм  охоче.
Бо,  надіємось,  саме  в  цей  час,
Принесе  він  для  нас  щось  хороше.

Що  я  хочу  усім  побажать?
Щастя,  миру,  здоров’я  до  неба,
Новий  рік  ще  сто  літ  зустрічать,
Ну,  а  більше  нічого  й  не  треба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018


Намалюй мені ніч (пісня)

Намалюй  мені  ніч
Не  просту,  новорічну.
Намалюй  мені  зір
Мерехтіння  чарі́вне.

Намалюй  мені  ліс
В  голубому  наряді,
І  ялинку,  і  сніг
На  казковій  поляні.

Щоб  лунав  дзвінкий  сміх,
Маскарад  був  в  розпалі.
І  зроби,  щоби  всі,
Тут  щасливими  стали.

Намалюй  і  мене
У  цю  ніч  новорічну.
Пролетить,  все  мине,
А  тут  юна  я  вічно.

Хто  б  картину  дививсь,
Тут  я  в  танці  кружляю,
І  мене  гарний  принц
Ніжно  так  обіймає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018


Новий рік

Три  доби  лютувала  хурделя,
Три  доби  не  вщухав  снігопад.
Потонуло  село  у  заметах
І  не  вибратись  звідси  ніяк.

Я  сиджу  у  старенькій  хатині,
Ні  електрики  тут,  ні  зв’язку.
На  стіні  старовинний  годинник
Відраховує  долю  людську.

В  пічці  полум’я  стогне  і  рветься,
Наче  рветься  моя  це  душа.
Я  один  в  глухомані  далекій,
А  ти  в  місті  далекім  одна.

Вже  до  Нового  року  хвилина,
Ось  ступив  він  уже  на  поріг,
П’ю  за  тебе,  моя  ти  дівчино,
Щоб  щасливою  була  весь  рік.

Відблиск  полум’я  грає  в  бокалі
І  хатину  стару  осява.
Я  тебе  крізь  засніжені  далі
Уявляю,  кохана  моя.

Довге  плаття  блакитне  на  то́бі,
Світлий  локон  на  плечі  спада,
Ти  вслухаєшся  в  кроки  на  сходах,
З  нетерпінням  чекаєш  дзвінка.

Ось  дванадцять  на  вежі  пробило,
Феєрверком  півнеба  пала́.
Веселиться  народ  гомінливий,
А  мене  все  нема  і  нема.

Через  зал  серпантинки  повились,
Вітка  хвої  до  столу  звиса,
І  у  келих  криштальний  скотилась
Із  очей  твоїх  вірних  сльоза.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2017


Новий 2018 рік в єдиній римі

[i](Назва  вірша  означає,  що  у  всіх  рядках  одна  й  та  сама    рима,  де  наголос  падає  на  останній  склад.  В  основному,  останній  склад    кожного  рядка    співзвучний  з  «рік».)[/i]

Новий  рік!  Новий  рік!
Білий  падає  сніг.
Я  люблю  Новий  рік,
Я  люблю  білий  сніг.
Новий  рік!  Новий  рік!
Сипле  сніг  на  поріг,
Сипле  сніг  аж  до  стріх.
Все  одно  Новий  рік
Бу́де  в  ха́тах  усіх.
Ну,  ніхто  ще  не  зміг
Зупинить  Новий  рік,
Білий  сніг!  Білий  сніг!
На  дорогах  заліг.
Білий  сніг!  Білий  сніг!
Прилипає  до  ніг.
Прилипа  до  моїх,
Прилипа  до  твоїх,
Я  обтрушую  їх,
Замітаю  поріг.
На  подвір’ї  горіх
Сніжним  пухом  обріс.
Новий  рік!  Новий  рік!
Яка  радість  для  всіх.
Новий  рік!  Новий  рік!
Море  радощів  й  втіх.
Навий  рік!  Новий  рік!
Справжнє  свято  навік.
Новий  рік!  Новий  рік!
Щастя  нового  пік.
Новий  рік!  Новий  рік!
Це  життя  мого  лік.
Новий  рік!  Новий  рік!
Хай  луна  дзвінкий  сміх.
Новий  рік!  Новий  рік!
Ох,  моро́зець  припік.
Ста́рий  рік  вже  утік.
Новий  рік!  Новий  рік!
Поспішай-но  скоріш.
Я  біжу  до  воріт
Зустрічать  Новий  рік.
Принеси,  Новий  рік
Щастя  в  наш  оберіг.
Новий  рік!  Новий  рік!
Вже  святкується  скрізь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2017


Бібліотекарка

В  парку́  ялини  голубі  ростуть,
Плакучі  верби  низько  нахилились.
Червоний  дім  бібліотеки  тут
Стоїть  в  оточенні  ромашок  білих.

Сюди  завжди  ви  можете  зайти,
Вас  радо  стріне  господиня  мила,
І  швидко  допоможе  вам  знайти,
Ту  книгу,  що  давно  читать  хотіли.

Розкаже  вам  про  нові  видання
Екологів,  істориків,  фантастів.
Ох!  Як  потрібні  нам  всі  ці  знання,
Щоби  життя  зробить  довкіль  прекрасним.

З  турботою  спитає  про  сім’ю,
Як  почувають  себе  мама,  тато?
І  спокій  влиє  в  душеньку  твою,
І  корисну  пові́дає  пораду.

Якби  на  рідній  Вкр́а́їні  моїй
Таких  чуйн́и́х  людей  було  б  побільше,
Та  в  депутати  вибрали  б  її,
То  на  Вкраї́ні  жити  стало  б  ліпше

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2017


В читальний зал охоче я ходив


В  читальний  зал  охоче  я  ходив,
Читав  в  захв́а́ті  в́ірші  Гейне,
І,  нібито,  я  в  Дюссельдорфі  жив,
І  Лореляй  стрічав  на  Рейні.

Надворі  вечір  тихо  вже  спускавсь,
Ялини  за  вікном  темніли,
А  все  мені  зелений  Гарц  вважавсь
І  дочка  рудокопа  мила.

Неначе  я  казки  розповідав
Білявій  дівчинці  в  хатинці.
В  очах  у  неї  синій  жар  палав,
А  локон  золотом  світився.

В  читальний  зал  прихо́джу  знов  і  знов,
Веде  сюди  чар́івна  сила,
Бо  саме  тут  в  житті  свята  любов
До  ві́ршів  вперше  появилась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2017


Персей і Андромеда

 [i]Ця  легенда  всім  відома.  Мені  вона  теж  дуже  подобається.  Я  її  дещо  переробив  і  адаптував  для  своєї  маленької  внучки.
[/i]
В  давню  давнину  на  березі  теплого  моря  жив  юнак.  Звали  його  Персей.  Він  був  один  у  матері.  Персей  ловив  рибу,  був  дужий,  гарний,  щирий.  До  таких  завжди  благоволили  боги.  Персей  сподобався  богу  Гермесу.  Він  став  його  покровителем.  Одного  разу,  коли  Персей  відпочивав  на  вершині  скелі  біля  моря,  до  нього  на  своїх  легких  крилатих  сандалях  прилетів  Гермес  і  підсів  поряд.  Він  дружелюбно  заговорив  до  Персея:  
- Ти,  такий  гарний  і  дужий,  невже  хочеш  все  життя  ловити  рибу?  Ні,  в  тебе  повинна  бути  інша  доля.  Ти  можеш  стати  царем  в  своїй  країні  і  всі  тобі  будуть  поклоняться.  Ти  можеш  бути  багатим  і  могутнім.
- Але  як  цього  добитися?  –  загорівся  Персей.
- Я  навчу  тебе,  як  стати  володарем.  Ти  тільки  виконуй  те,  що  я  говорю.  
Далеко  звідси  в  морі  є  непривітний  кам’янистий  острів.  На  ньому  живе  страхітлива  потвора  Горгона  Медуза.  Це  крилата  жінка  з  величезною  головою,  де  замість  кіс  звиваються  гадюки.  Тулуб  в  Горгони  вкритий  такою    твердою  лускою,  що  ніяка  людська  зброя  її  не  може  розрубати.  Здоровенні  руки  і  ноги  потвори  закінчуються  гострими  пазурами,  ними  вона  вмить  розриває  свою  жертву.  Та  найстрашніше  в  неї  обличчя,  замість  носа  хижий  дзьоб,  з  бридкої  пащі  стирчать  довгі  ікла.  Та  це  ще  не  все.  Коли  її  очі,  червоні  від  люті,  подивляться  на  людину  чи  іншу  живу  істоту,  то  вона  проймається  смертельним  жахом  і  вмить  кам’яніє.  Але  у  неї  є  слабке  місце,  це  її  шия.  Ти  повинен  відтяти  Горгоні  голову  і  сховати  її  у  торбинку.  
Я  тут  привіз  тобі  деякі  речі,  позичив  їх  у  богів.  У  Афіни  –  дзеркальний  щит,  у  Гефеста  –  меч,  який  розтинає  навіть  залізо,  у  Артеміди  –  чарівну  торбинку,  ну,  а  від  себе  –  запасні  свої  крилаті  сандалі.  Але  цього  замало,  щоб  перемогти  Горгону.  Коли  будеш  битися  з  нею,  не  дивись  їй  в  очі,  інакше  вмить  скам’янієш.  Ти  повинен  дивитися  тільки  на  її  відображення  в  щиті.
Прилетів  Персей  до  острова  Горгони,  а  сам  дивиться  тільки  вбік  на  щит.  А  там  відобразилося  таке  страшне  чудовисько,  таке  вдарило  у  вуха  шипіння,  вереск,  скрегіт,  що  від  одного  цього  можна  було  оніміти.  Але  Персей  себе  швидко  опанував.  І  почали  вони  з  Горгоною  битися.  Кружляють  один  навколо  одного  в  повітрі.  Горгона  хоче  схопити  Персея  пазурами,  а  він  спритно  вивертається.  У  відповідь  Персей  б’є  мечем  по  тулубу  Горгони,  а  розрубати  не  може.  Вже  сили  починають  залишати  Персея.  Тоді  він  вдався  до  хитрощів.  Прикинувся,  що  впав  замертво  на  землю.  Горгона  зі  скавчанням  накинулася  на  нього  і  від  задоволення  злегка  висунула  шию,  яка  не  була  захищена  лускою.  Одним  помахом  меча  Персей  відрубав  їй  голову  і  сховав  у  чарівну  торбинку.
Гермес  сидів  на  великому  камені  на  цьому  острові  і  спостерігав  за  битвою.  Боги  в  справи  смертних  вмішуватися  не  мають  права.  Тому  він  був  дуже  задоволений,  що  Персей  переміг.
 -  Летимо  в  столицю  твоєї  країни,    -  сказав  Гермес,  -  там  ти  відразу  станеш  царем,  тому  що  тебе  будуть  всі  боятися,  адже  достатньо  тобі  вийняти  голову  Горгони  з  торбинки,  як  всі  навколо  скам’яніють.  Але  запам’ятай,  Персеє.  Горгона  розкриє  очі  один  єдиний  раз.  І  цю  зброю  потрібно  приберігати  тільки  на  самий  крайній  випадок.
Вони  пролітали  над  одним  мальовничим  островом,  і  раптом  Персей  побачив,  що  до  скелі  біля  самих  хвиль  прикована  прекрасна  дівчина.  Вона  була  настільки  гарна,  що  Персей  відразу  закохався  в  неї.  Він  підлетів  до  дівчини.  Поряд  плакали  її  батьки.  Вони  розповіли  юнаку  історію,  що  кожного  року  до  їх  острова  припливає  велетенське  чудовисько,  і,  щоб  воно  не  знищило  весь  острів,  вони  віддають  у  жертву  найкрасивішу  дівчину.  Цього  року  черга  дійшла  до  їх  дочки,  Андромеди.  
-    Я  не  допущу  цього.  Я  перетворю  чудовисько  в  камінь,  -  закричав  схвильовано  Персей.  Гермес  лагідно  поклав  йому  руку  на  плече  і  тихо  сказав:
 -  Подумай,  Персеє.  Горгона  діє  один  лише  раз.  Що  ти  вибираєш,  кохання  чи  владу?  
 -  Я  вибираю  кохання,    -  сказав  твердо  Персей.    Гермес  зітхнув:
 -  На  жаль,  я  не  можу  вмішуватися  у  твій  вибір.  
Море  забурлило  і  серед  хвиль  появилося  чудовисько.  Воно  було  таке  велике,  як  гора.  Персей  без  всяких  сумнівів  витягнув  з  торбинки  голову  Горгони  і  направив  її  на  чудовисько.  Горгона  блиснула  останнім,  лютим,  жахливим,  кам’яніючим  поглядом  на  чудовисько,  і  після  цього  назавжди  закрила  очі.  Чудовисько  перетворилося  у  велику  кам’яну  гору,  яка  до  сих  пір  стоїть  біля  того  острова.
Гермес  зібрав  речі  і  полетів  геть.
А  Персей  одружився  на  Андромеді  і  весь  острів  святкував  їх  весілля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2017


Осінь

Спустилась  осінь  тихо  у  долину,
Зафарбувала  в  жовте  абрикоси.
Посипала,  мов  золотом,  стежину,
Розвішала  на  вербах  світлі  коси.

Тумани  вранці  білою  стіною
Підходять  близько  до  моєї  хати.
Вмивають  листя  свіжою  росою,
А  потім  йдуть  до  річки  спочивати.

Пташки  збираються  у  зграйки  шумні,
Начебто  вже  прощаються  зі  мною.
Ось-ось  задують  долом  вітри  буйні
Ось-ось  дихне  морозною  зимою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2017


Микола, Еля і рудий кіт (казка)


Рудий  кіт  не  пам’ятав,  чому,  коли,  і  як  він  став  бездомним.  Можливо,  його  викинули  на  смітник  ще  малим  кошеням,  а,  можливо,  його  в  контейнері  для  сміття  народила  така  ж  бездомна  кішка,  а  потім  її  роздавила  автомашина,  а  кошенята  розповзлися,  і  він  єдиний  з  них  вижив.  Вижив  на  щастя,  чи  на  біду?    Напевно,  на  біду.  Бо  щастя  в  цьому  житті  бездомний  кіт  не  бачив.  Поки  що  виручали  його  швидка  реакція,  гострі  пазурі  і  життєвий  досвід.  А  що  буде  далі?  Про  це  навіть  і  думати  було  страшно.  У  пошуках  кращого  життя  він  переходив  від  контейнера  до  контейнера,  від  підворітні  до  підворітні.  Не  раз  пробував  пристати  до  якогось  дому,  але  його  гнали  звідти  жорстоко  або  злі  собаки,  або  ж  самі  хазяї.  Нікому  він  не  був  потрібний.  Ще  коли  надворі  стояла  тепла  погода,  він  якось  перебивався,  а  взимку  приходилося  дуже  важко.  Все  покривалося  снігом  і  льодом,  їсти  майже  не  було  що.  Кіт  забивався  в  підвали,  поближче  до  теплих  труб,  але  останнім  часом  і  підвали  стали  наглухо  закривати.  Кіт  на  весну  ставав  худим  і  облізлим.
В  кінці  кінців  прибився  він  до  однієї  залізничної  кав’ярні.  Офіціант  там  був  більш-менш  лояльною  людиною  і  не  дуже  його  гнав.  Кіт  тихенько  сидів  біля  якогось  столика,  так,  щоб  його  не  було  видно  і  чекав,  поки  зі  столу  не  впаде  випадково  на  підлогу  якась  скоринка  чи  якийсь  шматочок  хліба.
Потрібно  сказати,  що  кіт  був  розумною  твариною.  Він  розумів  людську  мову,  а  сказати  нічого  не  міг.  За  третім  столиком  від  входу  частенько  обідала  молода  пара.  Хлопця  звали  Миколою,  а  дівчину  Елею.  Напевно,  вони  недавно  оженилися.  Кіт  вже  по  виразу  обличчя,  по  самому  тільки  погляду,  навчився  визначати,  яка  людина  по  характеру,  добра  чи  ні.  Так,  от.  Микола  був  добрий,  добрий.  Він  завжди  співчутливо  дивився  на  кота.  А  Еля  -    злючка,  капризна,  хоча  і  гарненька.  Кіт  бачив,  які  заздрісні  погляди  вона  кидала  на  чоловіків,  що  виходили  з  іномарок.  Вона  постійно  вичитувала  хлопця  за  те,  що  він  отримує  мало  грошей,  що  йому  потрібно  шукати  кращу  роботу,  що  вона  не  може  жити  в  його  тісній  комірці,  що  вона  хоче  їздити  на  машині  на  роботу  і  обідати  в  пристойних  ресторанах,  а  не  в  цій  забігайлівці.  Микола,  нагнувши  голову,  мовчав,  стукав  тихенько  пальцем  об  край  стола,  непомітно  відламував  шматочок  хліба  і  непомітно  кидав  його  коту.  Одного  разу  під  час  чергового  вичитування  він  сказав  дружині:  
- Дітей  ти  не  хочеш  заводити,  давай  хоча  б  візьмемо  цього  кота  до  себе,  поглянь,  якими  розумними  очима  він  на  нас  дивиться,  наче  все  розуміє.
 Це  остаточно  вивело  його  дружину  з  себе.    Вона  заверещала:  
- Ти  що,  наді  мною  знущаєшся?  Я  йому  про  наше  паршиве  життя,  а  він  мені  про  кота.  Я  котів  терпіти  не  можу,  як  і  тебе.  Все.  Чаша  мого  терпіння  переповнилася.  Сьогодні  ж  я  забираю  свої  речі  і  повертаюся  до  мами.  Живи,  як  знаєш.  Щоб  я  тебе  більше  не  бачила!  І  не  дзвони  навіть.
Вона  рвучко  підхопилася  і  вибігла  з  кав’ярні.  Микола  залишився  сидіти  на  місці.  Він  замислено  продовжував  тихенько  стукати  пальцем  по  кришці  стола.  Це,  напевно,  його  заспокоювало.  Кіт  підійшов  до  нього  поближче,  замуркотів,  почав  тертися  мордочкою  об  його  ноги.  Це  вивело  хлопця  з  оціпеніння.  Він  подивився  на  кота  і  сказав:  
- Що,  друже,  залишилися  ми  з  тобою  вдвох.  І  ситуації  в  нас  з  тобою  майже  однакові.  Ти  один,  і  я  вже  один.  Ти  все  чув  і  все  знаєш.  Вже  рік,  як  вона  мене  пиляє,  щоб  я  підвищив  прибуток  сім’ї.  А  я,  напевно,  невдаха  в  житті.  Вище  своєї  планки  стрибнути  не  можу.  І  розвернутися  не  можу.  До  цього  розриву  відношень  все  йшло.  Я  вже  це  відчував  давно.
 Хлопець  важко  підвівся,  залишив  гроші  за  обід  на  столику  і  вийшов  з  кав’ярні.  Кіт  побіг  за  ним.  Микола  цього  не  бачив,  тоді  коту  прийшлося  нявкнути.  Він  оглянувся,  побачив  кота  і  сказав:  
- Не  зв’язуйся,  друже,  з  невдахою,  сиди  там  у  своїй  кав’ярні,  -    і  пішов.  Але  кіт  не  відставав,  він  біг  за  ним  і  нявкав.  Хлопець  зупинився:
-  Ну,  що  мені  з  тобою  робити?  Ти  що,  хочеш  в  мене  жити?
 Кіт  кивнув  головою,  і  почав  тертися  йому  об  ноги.  Хлопець  трішки  подумав,  потім  схопив  кота  на  руки  і  поспішив  на  трамвайну  зупинку.  Вони  проїхали  два  квартали,  перейшли  вулицю  і  хлопець  ввійшов  у  під’їзд  старовинного  обшарпаного  особняка.  Тут  розміщувалися  якісь  контори,  офіси,  магазинчик  меблів.  Хлопець  працював  тут  двірником,  прибиральником  і  одночасно  нічним  сторожем.  Іноді  його  запрошували  таскати  меблі.  Жив  він  в  комірці  під  сходами.  Хлопець  опустив  кота  на  підлогу,  смикнув  за  ручку  дверей,  двері  були  незамкнені.  Вони  ввійшли  в  кімнату.  В  ній  був  розкладний  диван,  стара  шафа,  маленький  холодильник,  столик,  біля  столика  два  старих  стільця,  на  столику  лежав  старенький  ноутбук  і  більше  нічого  в  кімнаті  не  було.  Єдине  вікно  виходило  у  внутрішній  дворик,  який  був  повністю  засаджений  старим  густим  садом.
Хлопець  тяжко  сів  на  диван  і  подивився  на  шафу.  Дверці  шафи  були  розкриті  і  речей  дружини  там  вже  не  було.  На  столику  валявся  ключ  від  комірчини.  Хлопець  опустив  голову.  А  кіт  діловито  почав  знайомитися  з  кімнатою.  Він  обнюхав  всі  речі,  і  потім  почав  люто  скребти  пазурами  полову  дошку  біля  вікна.  Хлопець  підняв  голову:
- А,  розумію.  Тут  часто  по  ночам  під  підлогою  щось  гризе.    
 Він  взяв  невеличкий  цвяходер,  підважив  дошку,  вона  чомусь  легко  піддалася  і  вийняв  її.    Кіт  заліз  в  діру  і  знову  став  скребти  в  стінці  цеглину.  
 -  Та  що  там  ще?  -  запитав  хлопець,  нагнувся  і  помацав  цю  цеглину.  Вона  хиталася  і  він  витягнув  її  на  світло,  але  це  була  не  цеглина,  а  невеличка  шкатулочка.  Вона  була  металічною,  а  зовні  покрита    деревом.  Дерево  майже  повністю  згризли  миші,  залишилися  тільки  його  сліди  на  металічній  основі.  Хлопець  поніс  її  до  столу.  Відкрити  шкатулку  було  неможливо,  там  був  внутрішній  замочок.  Прийшлося  спилювати  в  кришці  язички,  аж  тоді  кришка  піддалася.  В  шкатулці  на  синій  атласній  подушечці  лежали  кольє,  дві  сережки  і  два  персні  з  дорогоцінними  каменями  в  золотому  обрамленні.  В  сонячному  промінні,  що  било  з  вікна,  вони  виблискували  міріадами  іскринок.  
 -  Оце  так  знахідка!  –  захоплено  прошептав  Микола.  Він,  звичайно,  не  розбирався  в  прикрасах,  але  внутрішньо  відчував,  що  вони  дорогі.  Хто  заховав  шкатулку  в  тісній  бідній  комірчині,  це  ховалося  в  глибокій  таємниці.  Можливо,  хазяїн  цього  особняка  ще  сто  років  назад?  Можливо,  хтось  інший.  Але  зараз  прикраси  знайшов  він,  точніше,  його  кіт.  Хлопець  зі  здивуванням  і  вдячністю  глянув  на  кота,  який  все  ще  стояв  біля  виїмки  в  стіні  і  чатував,  там  справді  була  мишача  нірка.  Хлопець  дістав  з  холодильника  шматочок  ковбаси  і  пригостив  кота.  Кіт  з  достоїнством  з’їв  ковбасу,  замуркотів  і  розлігся  на  дивані,  начебто  давно  тут  вже  жив.
Микола,  перебуваючи  під  сильним  враженням  від  знахідки,  забув  про  роздори  зі  своєю  дружиною,  набрав  її  номер  на  мобілці  і  закричав:  
- Елю,  знаєш,  я  знайшов  у  своїй  комірчині  дорогі  прикраси!  Приходь,  побачиш!
 Але  та  його  швидко  обірвала  і  охолодила:
 -  Ти,  напевно,  нікчемо,  не  знаєш,  як  знову  заманити  мене  у  свою  вонючу  конуру  з  мишами?  Не  вийде!  Я  виходжу  заміж  і  ти  знаєш  за  кого.  Не  дзвони,  бо  більше  відповідати  тобі  не  буду,  -    і  вимкнула  телефон.
Хлопець  спантеличено  дивився  на  телефон  і  знову  тяжко  сів  на  стілець.  Дружина  його  отверезила.  Він  обвів  поглядом  свою  комірчину  і  подумав:  «Справді,  нічого  хорошого  тут  немає.  Одна  убогість.  Це  тільки  так  говорять,  що  з  милим  і  в  курені  рай.  А  в  житті  виявляється  потрібен  справжній  рай».  І  ще  він  знав,  що  відносно  одруження  дружина,  напевно,  теж  говорить  правду.  Один  заможний  вдівець,  правда  літній  вже,  дуже  до  неї  клеїться,  підвозить  її  часто  на  роботу.  Дружина  хоча  і  свариться,  але  взагалі  права.  Щось  потрібно  міняти  у  своєму  житті.  Він  повинен  вибитися  в  люди.  Він  повинен  розвернутися.  Можливо,  допоможуть  ці  знахідки.  Він  протер  хусточкою  коштовності  і  вони  засяяли  ще  яскравіше.  Сфотографував  їх  мобілкою  в  різних  ракурсах  і  послав  зображення  електронною  поштою  відомому,  дуже  багатому,  старому  єврею-ювеліру  Давиду  Яковичу  Штерну.  У  власності  ювеліра  було  кілька  банків,  підприємств  і  заводів.  Але  возитися  з  коштовностями  ювелір  не  кидав.  Це  в  нього  було  хобі  до  кінця  життя.  Микола  послав  зображення  ні  на  що  не  надіючись,  просто  так,  щоб  потім  не  мучило  сумління,  що  він  щось  не  зробив.  Але,  на  його  велике  здивування,  майже  миттєво  прийшла  відповідь:  «Повідомте  свою  адресу.  Висилаю  за  Вами  машину.  Привезіть  обов’язково  коштовності».  
Через  годину  Микола  вже  сидів  в  кабінеті  в  ювеліра.  Кабінет  був  обставлений  просто,  по-діловому,  ніякого  натяку  на  розкіш.  На  столі  і  поряд  зі  столом  стояла  найсучасніша  апаратура  для  передачі  і  прийому  інформації,  комп’ютери,  техніка  для  дослідження  коштовностей.  Сам  ювелір  являв  собою  безформну  тушу,  яка  розвалилася  в  зручному  кріслі.  Тим  не  менше  його  рухи  були  жваві  і  енергійні.  Він  схопив  шкатулку,  майже  не  дивлячись  на  Миколу,  і  почав  розглядати  прикраси  під  великою  лупою,  пінцетом  торкаючись  кожного  каменя.  Потім  помістив  коштовності  у  спеціальний  прилад.  Коштовності  у  збільшеному  вигляді  відразу  відобразилися  на  екрані  монітора.  Дуже  довго  розглядав  викарбуваний  з  внутрішньої  сторони  вензель  та  якісь  знаки.
Лиш  після  того,  як  Давид  Якович  дослідив  знахідки,  він  відкинувся  задоволено  на  кріслі.  Його  абсолютно  лиса  голова  здавалося  застигла  на  плечах,  а  пронизливі  очі  у  великих  випуклих  окулярах  довго  вивчали  зовнішність  хлопця.  Чимсь  цей  хлопець  був  на  нього  схожий  в  молодості.  Це  налаштувало  ювеліра  віднестися  прихильно  до  хлопця.  Він  тихо  заговорив:  
 -  Я  багато  вже  прожив  на  білому  світі  і  навчився  розбиратися  в  людях.  Багато  бачив  пройдисвітів  і  шахраїв  і  з  ними  справи  не  веду.  Але  ти  до  цього  класу  не  належиш,  я  відразу  бачу.  Очевидно,  ти  добра  і  наївна  молода  людина,  не  позбавлена  розуму.  Тобі  повезло,  що  ти  прийшов  саме  до  мене.  Якби  ти  прийшов  би  до  інших,  то  отримав  би  копійки.  А  я  веду  свої  справи  чесно.  У  мене  святі  принципи:  нікого  не  зачіпати  і  ні  перед  ким  не  бути  в  боргу.  Моє  сумління  чисте,  тому  я  довго  живу  на  цьому  світі  і  думаю  довго  ще  прожити.  Я  в  хороших  стосунках  з  багатьма  відомими  ювелірами  світу.  Вони  в  мене  беруть  інформацію,  я  в  них  беру  інформацію.  Я  навів  довідки  і    вияснив,  що  ці  надзвичайно  цінні  коштовності  подарував  нашій  цариці  в  17  столітті  один  європейський  король.  Та  в  свою  чергу  подарувала  їх  своєму  фавориту,  молодому  графу.  Після  раптової  смерті  цариці  граф  закохався  в  одну,  сліпуче  гарну  артистку,  побудував  їй  особняк  і  подарував  ці  коштовності.  Після  цього  ні  в  яких  документах  вони  більше  не  фігурують.  Ні  в  якому  музеї  і  в    розшуку  вони  не  значаться.  Звідси  я  роблю  висновок.  Ти  ці  коштовності  знайшов  випадково.  Ну,  чи  я  не  Шерлок  Холмс?  Що  скажеш,  молодий  чоловіче?  -    Ювелір  засміявся.  У  хлопця  від  подиву  розширилися  очі.  
   -  Абсолютно  так,  -  підтвердив  він.  
 -  Тепер  перейдемо  до  справи,  -  вже  серйозно  сказав  ювелір.    –  В  обмін  на  коштовності  наша  фірма  тобі  купляє  трикімнатну  квартиру  в  центрі  міста,  дачу  на  березі  моря,  дві  легковички,  будинок-особняк,  якусь  бізнес-справу,  таку,  щоб  була  тобі  до  вподоби,  щоб  гроші  крутилися  і  капітал  наростав,  щоб  в  тебе  голова  постійно  працювала  і  не  тупіла,  ну,  і,  звичайно,  кругленьку  суму  поставимо  на  твій  рахунок  в  банку.  До  речі,  в  тебе  рахунок  в  банку  є?
   =  Ні,  немає,  -  ніяково  відповів  хлопець.  Ювелір  знову  засміявся  і  довго  не  міг  зупинитися.  
- Вибач,  -  сказав  він  хлопцю,  –    давно  я  так  не  сміявся.  
- Чи  не  забагато  Ви  мені  всього  даєте?  Мені  незручно,  а  що  ж  Ви  собі  лишите?  -    знову  розгублено  запитав  хлопець.  
- Я  чекав  цього  запитання  від    тебе.  І  от  саме  тому  я  і  взявся  тобі  допомагати.  Я  з  досвіду  знаю,  що  ти  всього  цього  сам  не  купиш,  а  якщо  і  купиш,  то  матимеш  великі  збитки.  А  за  мене  не  хвилюйся.  Я  тобі  по  секрету  скажу,  багато  колекціонерів  світу  з  задоволенням  викладуть  за  ці  знахідки  великі  гроші.  В  одних  тільки  сережках  містяться  крупні,  надзвичайно  рідкісні  і  дорогі  діаманти.  Діамант  на  оцій  сережці,  -  Давид  Якович  показав  Миколі  сережку,  -    називають  «голубим  Аполлоном»,  а  на  ось  цій  другій  –  «рожевою  Артемідою».  Тільки  одні  ці  сережки  коштують  на  ринку  приблизно  68  мільйонів  доларів.  Ці  коштовності  я  виставлю  на  європейський  аукціон,  і  отримаю  в  рази  більше,  ніж  я  тобі  все  оце  куплю.  В  цьому  є,  звичайно,  деякий  ризик,  але  це  моя  стихія.  Я  від  цього  отримую  не  тільки  мільйони,  а  і  великий  об’єм  адреналіну.  В  мене  підвищується  тонус  життя.  
- Я  буду  дуже  радий  за  Вас,  -    сказав  полегшено  хлопець.  
- Ех,  мені  б  твої  роки,  наївні  і  легкі,  -  зітхнув  ювелір.
- Давиде  Яковичу,    -  звернувся  Микола  до  ювеліра,    -  це,  звичайно,  наглість  з  моєї  сторони,  але  я  б  хотів  придбати  саме  цей  особняк,  в  якому  я  зараз  живу.  Я  чув  він  у  аварійному  стані,  його  начебто  хочуть  зносити,  бо  купляти  його  ніхто  не  хоче.  
- Немає  проблем,  -    відповів  ювелір.  Він  комусь  подзвонив,  коротко  переговорив,  і  в  кінці  сказав:    
-  Так,  так,  купляю.    -  Визвав  секретаря,  той  появився  біля  дверей  з  записником  в  руці.  
- Оформіть  купчу  будинку  по  цій  адресі  на  ім’я  цього  молодого  чоловіка,  -    ювелір  протягнув  записку  з  адресою  секретарю  і  добавив:  
- Будинок  повністю  відремонтувати  і  відреставрувати.  
Потім  він  повернувся  до  Миколи  і  сказав:  
 -                В  тебе  легка  рука,  тобі  знову  повезло,  будинок  ще  нікому  не  продали  і  ми  купляємо  його  за  безцінь.
Трамвайчик  затримувався.  Еля  запізнювалася  на  роботу.  І  таксі,  як  на  гріх,  не  було,  а  інші  легковички,  які  проносилися  мимо,  були  вщент  забиті  пасажирами.  Вона  страшенно  нервувала,  в  кінці  кінців  не  витримала  і  вирушила  пішки,  майже  побігла  по  тротуару.  
Біжучи,  вона  раптом  пригадала,  що  сьогодні  виповнюється  рівно  півроку,  як  вона  покинула  Миколу.  Вона  працювала  економістом  в  одній  солідній  фірмі.  Власник  фірми,  немолодий,  лисуватий  чоловік  був  вдівцем  і  великим  бабником.  Він  відразу  кинув  на  неї  оком.  Коли  в  неї  був  ще  Микола,  він  обмежувався  тим,  що  іноді,  як  би  випадково,  підвозив  її  на  роботу  на  своєму  червоному  французькому  шевролє  і  підвищував  їй  періодично  заробітну  плату.  Та  коли  взнав,  що  вони  з  Миколою  розбіглися,  кожен  день  машина  з  квітами  чекала  її  біля  дому,  і  часто  він  її  запрошував  у  ресторан.  Елі  це  подобалося.  Це  те,  що  вона  хотіла  в  житті.  Все  йшло  до  весілля.  Одного  разу  він  запропонував  залишитися  в  нього  в  квартирі.  На  столі,  і  на  стінах  в  канделябрах  горіли  свічки  і  їх  полум’я  відблискувало  у  вдівця  на  хтивій  лисині.  А  коли  вона  побачила  його  синюваті,  схожі  на  індичі,  ноги,  і  їй  здалося,  що  вона  навіть  замітила  на  них  луску,  її  знудило.  Вона  плеснула  йому  в  лице  вином  з  фужера  і  вибігла  з  квартири.  Начальник  їй  цього,  звичайно,  не  пробачив.  Посипалися  причіпки  за  всяку  дрібноту,  догани,  зниження  зарплатні.  Але  Еля  не  хотіла  кидати  цю  роботу,  вона  їй  подобалася,  і  де  вона  зараз  знайде  кращу  роботу.  Вона  почала  все  більше  і  більше  сумувати  за  Миколою.  Ну,  жили  вони  в  тій  тісній  комірці,  ну,  нехай.  В  тісноті,  але  в  злагоді.  Що,  захотіла  кращого  солодкого  життя?  Хлебнула?  А  який  Микола  гарний,  і  обличчя  в  нього  гарне,  і  очі,  і  чорняве  волосся.  А  який  він  лагідний!  Добрий.  Жалів  навіть  облізлого  рудого  кота  в  тій  злощасній  кав’ярні.    Це  все  вона,  злюка,  наробила.  Захотіла  відразу  всього,  як  в  тій  казці.  Еля  довго  не  наважувалася,  та  одного  дня  не  витримала  і  подзвонила  до  Миколи.  Телефон  не  відповідав  і  вона  поїхала  до  Миколи  додому,  щоб  помиритися,  але  особняк  був  обнесений  високим  парканом,  там  йшов  ремонт  і  ніхто  вже  в  ньому  не  жив.  
Еля  поглянула  на  годинник.  Вона  остаточно  запізнювалася  на  роботу.  А  їй  не  можна  запізнюватись.  Останнім  часом  індик  щось  недобре  на  неї  подивлявся.  Раптом  Еля  почула,  що  поряд  скрипнули  гальма.  Біля  неї  зупинився  автомобіль  і  його  переднє  дверцятко  відкрилося.  Еля,  подумавши,  що  це  машина,  яка  таксує,  бухнулася  на  перше  сидіння  і,  навіть  не  глянувши  на  водія,  сказала  адресу  і  попросила,  щоб  він  поспішив,  бо  вона  запізнюється.  Машина  рвонула  з  місця,  але,  проїхавши  декілька  десятків  метрів,  зупинилася.  Еля  нервово    кинула:  
 -  Що  трапилося?  -    і  глянула  на  водія.  Водій  повернув  голову  до  неї  і  вона  обімліла.  Це  був  її  Микола.  Сльози  бризнули  в  неї  з  очей,  вона  обняла  його  і  заридала:  
 -  Де  ти  був?  Де  ти  був?  Я  тебе  так  шукала.  Пробач  мені.  Яка  я  була  дурна.  Потім  схопила  його  за  голову  двома  руками  і,  дивлячись  Миколі  в  очі,  збуджено  зашепотіла:  
 -  Ти  мені  пробачиш?  Ти  мені  пробачиш?  Не  може  бути,  щоб  ти  мене  кинув.  Ти  ж  мене  кохаєш,  я  ж  знаю.  І  я  тебе  кохаю.  Я  це  вже  на  собі  відчула.
 Микола  гладив  її,  як  маленьку  дитину,  по  голівці  і  відповідав:  
 -  Я  тебе  пробачаю  і  як  завжди,  дуже  тебе  кохаю.  
Еля  поступово  заспокоїлась,  потім,  глянувши  на  годинник,  охнула.  
 -  Все.  Запізнилась.  Тепер  вже  точно  індик  звільнить  мене  з  роботи.  Він  давно  шукає  привід  мені  помститися.  Ну,  і  нехай.  Тепер  я  вже  нічого  не  боюся.  
 -  А  тобі  і  не  треба  їхати  на  ту  роботу.  Я  тебе  беру  до  себе  в  фірму  на  роботу.  Мені  потрібен  хороший  економіст.  
Еля  широко  розкрила  гарні  очі:    
-  Яка  робота?  Яка  фірма?  Ти  жартуєш.  Ти  ж  таксуєш!.
 -  Я  не  таксую.  Це  моя  власна  машина.  І  я,  тебе,  здається,  ніколи  не  розігрував.
Еля  раптом  замітила,  що  Микола  вдягнений  в  добротний  костюм  з  галстуком.  У  нього  раніше  не  було  ніяких  костюмів,  а  тим  більш  галстуків.
- Миколо,  я  нічого  не  розумію,  поясни  будь-ласка,  -    запинаючись,  з  подивом  проговорила  Еля.
- Я  ж  тобі  ще  тоді  по  телефону  говорив,  що  знайшов  коштовності.  А  потім  одна  добра  людина  допомогла  мені  їх  реалізувати.  І  я  раптово  розбагатів.  
- Так,  це  що,  була  правда?
- Як  бачиш.  Поїхали  в  наш  особняк.  Дорогою  я  тобі  все  розкажу.  
Вони  повільно  поїхали  до  знайомої  вулиці.  Микола  розповідав,  розповідав  і  розповідав.  Еля  слухала  і  не  могла  у  все  це  повірити.  Нарешті  вони  зупинилися  перед  високими  гарними  ворітьми.  Микола  натиснув  кнопку  на  пульті,  ворота  автоматично  відкрилися  і  машина  в’їхала  у  двір.  Еля  вийшла  з  машини  і  ахнула.  Відреставрований  особняк  був  таким  пишним,  що  очей  від  нього  відвести  неможливо  було.  Це  був  просто  якийсь  старовинний  замок.  Двері  їм  відкрив  охоронець.  Микола  завів  Елю  у  знайому  комірку  і  сказав:  
 -  Це  єдине,  що  залишилося  в  недоторканості  при  перебудові.  Я  захотів,  щоб  залишилася  пам’ять  про  скарб.  
Він  вийняв  дошку  з  підлоги,  показав  Елі  місце,  де  лежала  шкатулка  з  дорогоцінностями  і  розказав,  як  кіт  її  знайшов.
- Це  той  самий  облізлий  кіт  з  кав’ярні?  -  здивувалася  Еля.  
- Той  самий.  Ну,  ти  зараз  його  побачиш,    -  сказав  Микола.  Вони  піднялися  на  другий  поверх,  і  Микола  показав  Елі  їх  апартаменти:  передпокій,  зал,  їдальню,  кухню,  спальню,  кабінет,  ще  деякі  кімнати.  Розкинувши  руки  в  сторони,  кружляючи,  Еля  бігала  по  всіх  кімнатах,  стрибала  і  кричала  від  радості:  
- Миколо,  ти  мій  принц,  а  я  твоя  принцеса  в  цьому  чарівному  замку!
 Микола  стримано  посміхався.  В  залі,  на  своєму  улюбленому  місці,  на  дивані  лежав  рудий  кіт.  Він  уже  не  був  облізлим.  Навпаки,  його  шерсть  відросла  і  лисніла.  Еля  погладила  кота  і  він  замуркотів.  
- Бачиш,  -  сказав  Микола,  -  він  тебе    признав
 Еля  схопила  кота  на  руки  і  поцілувала  його  в  носик.  Микола  підійшов  до  вікна  й  задумливо  подивився  в  нього.  За  вікном  внизу  шелестів  пишними  верховіттями  сад.  Еля  підбігла  до  Миколи,  обняла  його  за  плечі  і  притулилася  до  нього.  
- Про  що  задумався,  милий?  
- Ти  знаєш,  Елю,  -  сказав  Микола,  -    я  все  життя  мріяв  не  про  багатство,  ні.  А  про  те,  щоб  у  мене  була  хороша  сім’я:  дружина,  діти.  І  щоб  з  вікна  мого  дому  завжди  можна  було  бачити  отакий  зелений  буяючий  сад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2017


Гімн Україні

                   (Гімн,  написаний  на  день  26-ї  річниці  незалежності  України)

Живи  Україно,  прекрасна  державо,
У  мирі  й  добробуті  кожного  дня.
У  світле  майбутнє  ідеш  величаво,
Збережена  Богом,  щаслива  земля.

Славсь,  Україно,  в  красі  неповторній.
Славсь  урожайним  добірним  зерном.
Славсь  працьовитим  народом,  невтомним.
Славсь  древнім  Києвом  й  сивим  Дніпром.

Безмежні  пшеничні  поля,  де  не  ступим,
Зелені  ліси  і  глибокі  моря.
Як  матір,  тебе,  Україно,  ми  любим,
Живемо  ми  всі,  як  єдина  сім’я.

Славсь,  Україно,  в  красі  неповторній.
Славсь  урожайним  добірним  зерном.
Славсь  працьовитим  народом,  невтомним.
Славсь  древнім  Києвом  й  сивим  Дніпром.

В  нелегкій  борні  ти  здобула  свободу,
Цінуємо  це  надбання  кожну  мить.
Знамено  твоє  синьо-жовтим  оплотом
Над  нами  звитяжно  в  житті  майорить.

Славсь,  Україно,  в  красі  неповторній.
Славсь  урожайним  добірним  зерном.
Славсь  працьовитим  народом,  невтомним.
Славсь  древнім  Києвом  й  сивим  Дніпром.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2017


Вчитель

Вчитель  –  той,  хто  працює  завжди  допізна,
Хто  проводить  уроки  чудові,
Хто  дає  нам  поради  і  цінні  знання,
Хто  у  рідній  кохається  мові.

Вчитель  –  той,  в  кого  серце  болить  за  дітей,
Хто  в  невдачах  і  успіхах  з  ними,
Хто  над  творами  їх  не  змикає  очей,  
Хто  шукає  таланти  щоднини.

Вчитель  –  той,  хто  з  народом  поп́ереду  йде,
Хто  виховує  в  гідності  жити,
Хто  невтомно  у  світле  майбутнє  веде,
Хто  навча  Україну  любити!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2017


Іван та Олеся (казка)

[b](Тетяні  Прозоровій  (Танюші  Одинцовій)  присвячується)[/b]
В  широкій  мальовничій  долині  біля  підніжжя  високих  гір  притулилося  невелике  село.  Це  було  дуже  гарне  село.  Воно  потопало  в  кучерявих  яблуневих  садках.    Навколо  села  простяглися  охайно  оброблені  ниви.  Ось  і  зараз  селяни  ходили  по  полю  і  розсівали  зерно,  і  відразу  коні,  що  тягли  декілька  борін,  заволочували  його.  Та  раптом  в  центрі  села  почулися  тривожні  гулкі  удари  палкою  об  мідний  лист.  Громаду  ззивали  на  сходку.  Це  відбувалося  тільки  у  виняткових  випадках.  Тому  селяни,  кинувши  всю  роботу,  поспішили  на  майдан.  Там  вже  сидів  на  лавці  голова  громади  дід  Назар  з  довгою  білою  бородою  і  позаду  нього  хвилювався  і  гомонів  натовп.  Хоча  рішення  в  громаді  приймали  голосуванням,  але  люди  завжди  вибирали  голову  громади,  людину  найстаршу,  наймудрішу,  з  великим  життєвим  досвідом,  і  його  слово  в  спірних  випадках  було  остаточним.  В  селі  голову  громади  не  називали  дідом  Назаром,  а  звали  просто  Назаром.  Підходили  вже  останні  селяни.  Назар  встав,  підняв  руку  і  натовп  притих.
 -  До  нас  прибув  гонець  з  міста  з  дуже  недоброю  новиною.  Послухаємо  його.
 Голова  показав  на  чоловіка,  що  стояв  поруч.  Хоча  його  одежа  в  деяких  місцях  була  порвана,  видно  було,  що  він  з  князівської  дружини.  Чоловік  був  виснажений.  Він  сказав:  
 -  На  наш  край  напали  татаро-монголи.  Їх  тьма  тьмуща.  Вони  захопили  місто.  Князівська  дружина  розбита.
 При  цих  словах  натовп  охнув.  Деякі  жінки  заголосили.
 -  Тихше,  -  крикнув  голова.    –  слізьми  горю  не  поможеш.  
Гонець  продовжував:  
 -  Якщо  хтось  борониться,  то  села  нелюди  спалюють,  і  всіх  вбивають.  Якщо  села  їм  покоряються,  то  однаково  вони  з  села  забирають  здорових  чоловіків  і  гарних  жінок.  На  високих  пагорбах  виставляйте  сторожові  пости.  При  наближенні  татар  запалюйте  вогнища,  щоб  дим  попереджав  людей.  Тоді  потрібно  ховатися,  тікати  в  гори,  в  ліс.  Через  два  дні  татари  вже  будуть  тут.
 Гонець  сів  на  коня  і  поїхав  далі  в  інші  села.  Селяни  обступили  голову  і  запитально  дивилися  на  нього.  Чутки  про  татар  доходили  в  село  ще  раніше,  ще  два  роки  назад,  та  всі  думали,  що  до  них  ця  навала  не  дійде.  Один  тільки  Назар  на  сході  громади  говорив:  
 -  Я  щось  схоже  на  своєму  віку  вже  бачив,  коли  мандрував  в  тих  краях.  Це  дуже  серйозно.    Від  них  спасу  немає.  Ми  навіть  не  встигнемо  сховатися.  А  якщо  навіть  і  сховаємося,  то  вони  нас  будуть  виловлювати  по  одному.  Тому  потрібно  діяти  завчасно.
Він  запропонував  всьому  селу,  поки  є  ще  час,  перебратися  жити  на  нове  місце,  в  Межигір’я,  яке  являло  собою  впадину,  невелику  долину,  оточену  стрімкими  горами  і  проваллями.  Посередині  долини  було  невеличке  озерце.  Туди  не  було  дороги  і  про  нього  ніхто  не  знав.  Від  гір,  що  підступали  до  Межигір’я  з  долини,  його  відділяло  стометрове  стрімке  провалля,  яке  називали  Чортовим.  Воно  справді  було  страшним.  Коли  глянеш  вниз,  відразу  паморочилася  голова.  Внизу  клекотіла  гірська  річка,  що  вливалася  в  річку  на  долині.  Лише  в  одному  місці  провалля  звужувалося.  Від  нього  на  тій  стороні  обабіч  стрімкої  кам’янистої  стіни  велася  ледь  помітна  стежинка  і  зникала  за  горою.  В  місці  звуження  провалля  Назар  запропонував  побудувати  місток  для  переходу  людей  і  тварин.  Але  людям  було  дико  кидати  обжиті  рідні  місця,  небезпека  була  далеко,  і,  можливо,  не  прийде  в  їх  краї,  і  громада  відмовилася  переселятися.  Назару  ледве  вдалося  вговорити  людей,  щоб  хоча  б  відправити  в  Межигір’я  групу  майстрів  для  побудови  будинків  і  сараїв,  щоб  вони  стояли  там  вже  на  всяк  випадок,  як  запасний  варіант.  Сам  особисто  Назар  багато  часу  проводив  в  Межигір’ї,  перевозив  туди  потрібні  речі:  підводи,  колеса,  пилки,  сокири,  цвяхи,  всякі  інструменти,  та  інше,  саджав  фруктові  дерева,  робив  розмітку  для  нових  нив.  Умовив  навіть  деякі  сім’ї  переселитися  і  жити  там.  
Тепер,  дивлячись  в  стривожені  очі  односельчан,  голова  не  став  їм  докоряти,  та  це  вже  і  не  потрібно  було.  Він  чітко  віддавав  накази:
 -  Ми  не  повинні  втрачати  ні  хвилини.  Всі  зараз  швидко  збираємося,  забираємо  з  собою  тільки  необхідні  речі,    корів,  речі  грузимо  на  коней  і  вирушаємо  через  Чортове  провалля  в  Межигір’я.  Там  нас  ніхто  не  знайде.  Жінки  знову  заголосили,  а  чоловіки  глухо  питали:  
- А  як  же  засіяні  поля?  Наші  хати?  Наші  сади?  Невже  ми  це  все  покинемо?
-  Так,  покинемо  і  тільки  завдяки  цьому  врятуємося,  -  сказав  твердо  голова  громади.
     -  А  ти,  Іване,  ходи  на  Сіру  кручу,  -  звернувся  він  до  чорнявого  високого  парубка.    -  Нарубаєш  купу  гілок  на  вершині  і  будеш  чатувати  дорогу  в  наше  село.  Тут  вона  єдина,  ніхто  непомітно  не  зможе  нею  проїхати.  Тільки  замітиш  чужих,  відразу  запалюй.  Чоловіки,  які  будуть  ще  забирати  з  села  останні  речі,  замітивши  дим,  матимуть  змогу  своєчасно  втекти  на  конях.  А  сам  пробирайся  через  ліс  до  Чортового  провалля.  
 -  Я  з  ним  піду,  -    вихопилась  Олеся,  білява  гарна  дівчина  з  голубими  очима.  Назар  кивнув  головою  в  знак  згоди,  бо  знав,  що  вони  мають  незабаром  побратися.
Іван  взяв  дома  в  невеличку  дорожню  бисагу  хліба,  сала,  сушеного  м’яса,  шкіряну  торбу  для  води,  заткнув  сокирку  за  пояс,    Олеся  набрала  в  кошик  тліючих  вуглинок.  Вони  наділи  міцні  жуброві  постоли  і  пішли  до  Сірої  кручі.  Вона  круто  піднімалася  вгору  над  річкою  за  селом.  Її  гола  вершина  була  покрита  сірими  каменюками  і  була  видна  навіть  з  Чортового  провалля.    Між  сірими  брилами  каменів  росли  кущі,  а  трохи  нижче  густі  дерева.
На  вершині  кручі  Іван  з  Олесею  назбирали  велику  купу  сушняку.  Потім  Іван  почав  рубати  гілки  смереки  і  бука  з  листям,  щоб  при  запалюванні  вони  давали  густий  дим,  а  Олеся  таскала  їх  і  клала  зверху  на  сушняк.  Коли  вони  впевнились,  що  купа  хмизу  достатньо  велика,  вони  вилізли  на  велику  камінну  брилу,  що  була  поряд,  і  сіли  відпочити.  
 -  Тут,  напевно,  будемо  спостерігати.  Дорога  видна  звідси  дуже  добре.  Спостерігати  будемо  і  разом,  і  по  черзі,  як  вже  вийде,  -  говорив  Іван  Олесі.
Під  брилою  у  виїмці  вони  підтримували  маленьке  багаття,  там  повільно  палахкотіли  головешки,  щоб  в  будь-який  момент  часу  можна  було  їх  взяти  і  підпалити  купу  хмизу.
Та  пройшов  день,  пройшов  другий  і  нічого  на  дорозі  не  було  видно.  Іван  засумнівався,  що  татари  пройдуть  цією  дорогою.  Стояв  кінець  травня.  Буяла  яскрава  свіжа  зелень,  цвіли  квіти,  гули  джмелі.  Олеся  вплітала  собі  у  волосся  квітки,  і  сама  була  як  квітка.  Іван  не  міг  нею  намилуватися.  Здавалося,  у  цьому  раю  ніщо  не  могло  навіть  передвіщати  лихого,  а  тим  більше  трапитися.  На  третій  день  зранку  Олеся  спустилася  з  кручі  до  річки,  щоб  набрати  води.  Іван,  напівлежачи  на  брилі,  гриз  травинку,  і  ліниво  поглядав  на  дорогу.  Здалеку  вона  повелася  легким  туманом  і  майже  нічого  вдалині  не  було  видно.  Та  ось  сонце  розвіяло  туман  і  Іван  виразно  на  півдорозі  до  кручі  побачив  групу  вершників.  Вони  повільно  їхали,  від  основної  групи  раз  по  раз  відокремлювалися  по  два,  по  три  вершника,  прочісували  місцевість  і  знову  приєднувалися  до  основної  групи.  
«Це  чужі,  це  вони»,    -  гарячково  подумав  Іван  і  скотився  з  брили.  Він  схопив  кілька  палаючих  головешок  і  ткнув  їх  під  край  заготовленої  купи  гілок.  Полум’я  повилося  по  сухому  листю  і  моху.  Затріщав  сушняк,  і  через  хвилину  на  місці  купи  гуготіло  і  билося  червоне  полум’я,  яке  пожирало  сирі  гілки.  Вгору  піднявся  великий  стовп  чорного  диму.  Іван  подивився  на  дорогу,  там  теж  замітили  сигнальний  дим  і  кілька  груп  вершників  риссю  направилися  до  кручі.  «Де  запропастилася  Олеся?»  –  подумав  Іван,  і  кинувся  вниз  до  річки.  
- Олесю!  Олесю!  –  закричав  він.  
-  Ау,  Іване,  я  тута,  -  почув  він  голос  Олесі  зовсім  близько.  Вона  вже  підбігала  до  нього  серед  дерев.
- Татари!  -  крикнув  Іван  стривожено.  -  Направляються  сюди.  Потрібно  втікати.
Олеся  широко  розкритими  зляканими  очима  дивилася  на  нього  і  Іван  дуже  пожалкував,  що  взяв  її  на  Сіру  кручу.  Вони  побігли  в  одну  сторону,  потім  в  другу,  але  куди  вони  не  потикалися,  всюди  бачили  вершників  і  чули  їх  гортанні  голоси.  Круча  була  оточена.  Тоді  Іван  прийняв  рішення  пробиратися  скелями  вздовж  річки  в  сторону,  протилежну  від  села.  Але  кругом  на  вершинах  пагорбів  вже  стояли  вершники.  На  скелях  їх  замітили  і  почали  за  ними  гнатися.  Іван  з  Олесею  добігли  до  Білої  скелі.  Але  татари  на  конях  були  куди  швидшими.  Вони  оточили  Білу  скелю,  спішилися,  бо  далі  починалися  гострі  скелі,    і  почали  поступово  наближатися  до  хлопця  з  дівчиною.  Хлопець  з  дівчиною  вилізли  на  саму  вершину  Білої  скелі.  Вона  являла  собою  плоский  майданчик  і  потім  круто,  майже  вертикально  обривалася  з  великої  висоти  вниз,  а  там  вирувала  вода.  Татари  підходили  до  них  все  ближче  і  ближче.  Вже  були  видні  в  них  на  головах  гостроверхі  шапки,  причеплені  до  пояса  криві  шаблі,  деякі  тримали  в  руках  луки,  а  деякі  помахували  арканами.  Іноді  вони  стріляли  з  луків  по  них,  але  стріли  або  встромлювалися  біля  ніг,  або  пролітали  мимо.  Це  зовсім  не  свідчило,  що  вони  не  могли  влучно  стріляти.  Татаро-монголи  були  майстерними  стрілками.  Очевидно,  їм  був  даний  наказ  взяти  їх  живими,  очевидно,  їм  потрібен  був  провідник  в  цій  місцевості,  в  цих  незнайомих  горах  і  лісах.  Це  в  якісь  мірі  до  сих  пір  спасало  їм  життя.  Іван  з  Олесею  відступили  до  самого  краю  обриву.  Відступати  далі  було  нікуди.  На  обличчях  татар  появилися  посмішки  і  вони  гортанно  задеркотали:  «Хар,  хар»,  що  означало:  «Ходи  сюди,  ходи  сюди».  
- Слухай  мене  уважно,  -  прошепотів  Іван  Олесі.  -    Ти  зараз  набереш  повні  груди  повітря,  і  ми  стрибнемо  вниз  у  вир.  Ми  не  розіб’ємося,  там  глибоко.  У  воді  ти  не  дихай,  а  відкрий  очі,  і  будеш  під  водою  лізти  за  мною  по  каменям,  там  під  водою  є  вхід  до  печери,  яка  ведеться  всередині  скелі  вгору  вище  поверхні  води.
- Добре,    -  ледве  губами  ворухнула  Олеся.
- Повертаємося  лицем  до  води  і  стрибаємо,  -  проговорив  Іван,  і  вони  стрибнули  у  вир.  
Татари  оторопіли.  Вони  цього  не  чекали.  Чимдуж  підбігли  до  краю  обриву  і  заглянули  вниз.  Глибоко  внизу  клекотів  вир.  Тільки  двоє  гордих  білих  лебедів  злетіли  з  води  в  синє  небо.  Татари  стріляли  в  них,  але  стріли  до  них  не  долітали.  Татари  довго  дивилися  у  вир,  але  ніхто  не  виплив.  Вони  оббігли  скелю,  і  слідкували  за  течією  річки.  Але  виловили  лише  Олесин  шарфик  і  Іванову  безрукавку.  Тоді  вони  посідали  на  коней  і  поїхали  в  напрямі  до  села.
Тим  часом  Іван  з  Олесею,  тяжко  віддихуючись,  сиділи  наполовину  в  воді,  тримаючись  за  камені,  в  темній  як  ніч,  тісній,  слизькій  печері.  Очевидно,  тут  текла  колись  підземна  річка  і,  напевно,  крізь  щілини  в  скелі  сюди  трішки  поступало  повітря,  інакше  вони  задихнулись  би.  Іван  шепотів  Олесі  на  вухо,  що  цю  печеру  він  виявив  випадково,  коли  привчав  себе  переборювати  страх.  Для  цього  він  ходив  до  Білої  скелі  і  стрибав  з  неї  у  вир,  привчав  себе  затамовувати  дихання  і  довго  бути  під  водою.  Хто  тоді  знав,  що  так  йому  тепер  все  пригодиться.  Просидівши  в  печері  більше  двох  годин  і  добряче  змерзнувши,  вони  тим  же  самим  шляхом  вибралися  з  печери,  обережно  оглянулися.  Нікого  не  було.  Татари  вже  давно  забралися  звідси.  Забившись  в  щілину  між  скелями,  вони  відігрілися  і  обсушилися  на  сонці.  Потім  пробралися,  весь  час  ховаючись  за  дерева,  до  дороги,  перебігли  її  і  заглибились  в  гори,  в  рятівний  реліктовий  ліс.
В  лісі  темно-зелені  корони  смерек  нависали  над  землею,  створюючи  начебто  вечірні  сумерки.  Густа  папороть  сягала  до  грудей.  Ліани  дикого  пахучого  хмелю  обвивали  колючу  ожину  і  величезні  коріння  повалених  бурею,  відживших  свій  вік,    старих  дерев.  Повітря  було  заповнене  густим  запахом  хвої,  прілого  листя  і  перехоплювало  дух.  Йти  було  важко,  але  безпечно.  Татари  сюди    навіть  і  не  потикалися.  Вони  не  любили  ліс  і  гори.  Татари  -  це  степові  люди.
Стовп  чорного  диму  побачили  навіть  біля  Чортового  провалля.  Селяни  стояли  біля  містка,  дивилися  на  дим  і  розуміли,  татари  вже  біля  Сірої  кручі.  Через  годину  прибули  на  конях  останні  чоловіки,  що  забирали  в  селі  рештки  речей.  Обережно  перевели  містком  коней,  і  сказали,  що  з  вершин  пагорбів  вони  бачили,  що  деякі  їх  хати  з  краю  села  вже  горять.  Очевидно,  татари  розлютившись,  що  в  селі  вже  нікого  не  застали,  запалили  село.  Назар  востаннє  запитав,  чи  всі  прибули.  Хтось  сказав,  що  Івана  з  Олесею  немає.  Назар  зітхнув,  проказавши,  що  надія  вмирає  останньою,  наказав  кільком  хлопцям  взяти  міцні  канати,  мотузяну  драбину  і  замаскуватися  в  гущавині,  щоб  їх  не  виявили,  коли  раптом  навідаються  татари,  і  щоб  чекали  Івана  з  Олесею  біля  провалля  кілька  діб.  Потім  Назар  наказав  рубати  місток.  Він  з  гуркотом  звалився  в  провалля.  Дороги  назад  вже  не  було.  
Три  дні  добиралися  Іван  з  Олесею  до  Чортового  провалля.  Їсти  не  було  що.  Іноді  Іван  натрапляв  на  білчине  дупло,  тоді  він  вилазив  на  дерево  і  набирав  з  дупла  в  пазуху  ліщинових  горішків.  Іноді  з  гнізд  вибирав  пташині  яйця.  Це  було  мало,  але  якось  тримало.  Навіть  жували  по  дорозі  білі  гриби.  Нарешті  добралися  вони  до  провалля.  Олеся  глянула,  і  в  неї  похололо  на  серці.  Містка  через  провалля  не  було.  Як  вони  переберуться?  Тоді  Іван  крикнув  на  всякий  випадок:
 -  Агов,  хлопці!  Є  хто  тут?
 З  протилежної  сторони  провалля  з  гущавини  озвалися  голоси:  
 -  Ми  тут,  Іване!
 Зі  схованки  вийшло  четверо  хлопців.  В  руках  у  них  були  мотки  канатів  і  мотузяна  драбина  з  дощатими  перекладинками.  Вони  перекинули  через  провалля  драбину  та  канати.  Іван  закріпив  кінець  драбини  за  дерево,  канатом  обв’язав  за  пояс  Олесю  і  сказав  їй:  
 -  Коли  будеш  повзти  драбиною,  вниз  не  дивися.
 Олеся  чіпляючись  ногами  і  руками  за  перекладинки  драбини,  повзла,  хлопці  тягнули  її  ще  за  канат,  і  вона  щасливо  перебралася  на  той  бік.  Іван,  так  як  Олеся,  перебратися  не  міг,  тому  що  драбину  потрібно  було  відчепити,  щоб  її  ніхто  не  бачив.  Іван  відчепив  драбину,  і  хлопці  перетягнули  її  до  себе.  Тоді  він  обв’язав  себе  міцно  канатом,  взяв  гнучку  жердину.  Хлопці  надійно  закріпили  другий  кінець  каната  на  своїй  стороні,  і  Іван  стрибнув  у  провалля.  Олеся  охнула.  Долітаючи  до  протилежної  стіни,  Іван  вперся  в  неї  жердиною,  жердина  зігнулася  пополам,  не  витримала,  зламалася,  але  все  таки  основний  удар  прийняла  на  себе.  Потім  Іван  ще  додатково  спружинив  ногами  об  стіну  і  загойдався  над  безоднею.  Хлопці  швидко  витягнули  його  нагору.  Олеся  обняла  Івана,  а  хлопці  плескали  його  по  плечах.
Хлопці  розповідали,  що  п’ятеро  татар  таки  навідалися  до  Чортового  провалля.  Очевидно,  це  були  розвідники.  Їх  привели  сюди  сліди.  Один  навіть  зліз  з  коня,  щоб  уважно  все  роздивитися.  Але  раптом  зі  скелі.  що  нависла  гострим  виступом  над  проваллям,  зірвалася  масивна  камінна  брила.  Пролітаючи,  вона  по  дорозі  зачепила  скелю,  і  відбила  ще  декілька  каменів.  Вся  ця  маса  зі  страшним  гуркотом  пронеслася  мимо  переляканих  татар,  ледве  їх  не  зачепивши,  і  понеслася  далі  в  провалля,  крушачи  все  на  своєму  шляху.  Татари  з  криками:  «Шайтан!  Шайтан!»  помчалися  від  провалля  і  більше  їх  тут  ніхто  не  бачив.
Звістка,  що  Іван  і  Олеся  вернулися  живими  і  неушкодженими,  миттєво  облетіла  село.  Всі  селяни  висипали  на  вулицю.  Мами,  плачучи,  обнімали  і  цілували  Івана  та  Олесю,  чоловіки  радісно  посміхалися,  а  Назар,  сидячи  на  лавці,  задоволено  погладжував  свою  розкішну  білу  бороду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2017


Будяк і блакитна квіточка (казка)


(Присвячується  поетесі  Наташі  Марос)

На  краю  городу  росли  тільки  будяки,  лопухи  і  бузина.  Одного  разу  мимо  пролітала  синичка  і  впустила  біля  будяків  маленьку  чорненьку  насіниночку,  що  причепилася  до  її  ніжки,  коли  вона  шукала  шкідників  на  квітковій  клумбі.  Насіннячко  впало  біля  молоденького  світло-сірозеленого  будячка.  Будячок  нагнувся,  викопав  ще  зовсім  м’якими  шипачками  ямку  в  землі,  підкотив  листком-рукою  в  ямку  насіннячко  і    загорнув  її  землею.  Кожного  ранку,  коли  на  городі  осідали  важкі  тумани,  будячок  протягував  листок  до  ямки,  і  в  ямку  з  листка  котилися  круглі  крапельки  роси.  Насіннячко  проросло  і  скоро  з  нього  виросла  гарна-прегарна  квіточка.  Вона  розкрила  блакитні  очі,  огляділась  і  запитала:  
 -  Де  моя  клумба,  де  мої  майорики,  що  кругом  мене  росли  і  кожен  день  говорили  мені  компліменти?
 Але  поряд  з  собою  квіточка  побачила  лише  світло-сірого  будячка  і  презирливо  скривилася:  
 -  Фу,  який  некрасивий  і  колючий.  Навіть  близько  не  смій  підходити  до  мене.  
І  відвернулася  від  нього.  А  будячку,  навпаки,  дуже  сподобалася  квіточка.  Він  відразу  без  пам’яті  в  неї  закохався  і  спробував  було  розповісти,  як  він  за  її  насіннячком  доглядав.  Але  квіточка  відразу  його  обірвала:  
 -  Ти  вигадуєш,  щоб  привернути  до  себе  мою  увагу.
 І  будячок  замовк.  Йому  до  сліз  стало  прикро.
Йшли  дні.  Пройшла  весна,  настало  літо.  Листя  у  будячка  виросли  великими,  розложистими,  з  міцними  жовтими  шипами.  Він  перетворився  в  могутнього  світло-зеленосірого,  з  легкою  голубизною,  будяка  і  зацвів  пурпурною  шапкою.  А  квіточка  не  змінилася.  Вона  залишилася  такою  самою,  маленькою,  гарною,  з  капризним  характером.  Кожен  ранок  вона  чепурилася,  бджоли  розправляли  її  блакитні  пелюсточки,  метелики  рум’янили  їй  личко,  а  джмелі  приносили  в  листочках  росу.  Квіточка  вмивала  своє  личко,  косо    подивлялася  на  будяка  і  зітхала  за  майориками.
Іншим  будякам  і  лопухам  теж  подобалася  квіточка,  але  вони  росли  трішки  віддалік,  не  могли  наблизитися  до  неї  і  дуже  заздрили  будячку,  який  ріс  поряд  з  нею.
Світло-сірий  будяк  бачив,  що  він  квіточці  не  до  вподоби,  але  нічого  не  міг  з  собою  зробити.  Він  дуже  кохав  блакитну  квіточку.  В  пекучі  дні  він  непомітно  прикривав  її  від  сонця,  щоб  листочки  не  присохли,  але  вона  цього  навіть  і  не  помічала.
Одного  разу  знялася  буря  і  гроза  з  градом.  Потемніло.  Вітер  шмагав  і  з  корінням  виривав  траву.  Будяк  нахилився  і  закрив  квіточку  своїми  широкими  міцними  листами.  Важкі  краплини  і  градини  били  по  листям  будяка,  пробивали  діри  в  них,  рвали  їх  на  шматки,  але  до  квіточки  не  добралися.  
Та  ось  буря  утихомирилася.  З-за  хмар  виглянуло  сонечко.  Будяк  відвів  від  квіточки  свої  листи  і  квіточка  побачила  безрадісну  картину.  Посічена  трава,  пошматовані  і  поламані  високі  бузина,  лопухи,  а  найбільше  був  пошматований  її  світло-сірий  будяк.  Вперше  квіточка  глянула  на  будяка  іншими  очима.  
- Дякую,  будячку,  за  те,  що  ти  мене  врятував,  -  прошептала  вона.  
- Та  немає  за  що,  -  відповідав  будяк,  -  мені  це  в  радість.
Через  декілька  днів  хтось  пустив  пастися  за  городом  козу.  Коза  повільно  брела  по  краю  городу,  і  скубла  лише  те,  що  її  подобалося.  Раптом  її  жовті,  розсічені  темною  смугою  пополам,  очі  побачили  блакитну  квіточку.  Її  морда  з  бридкою  борідкою  потягнулася  до  квіточки,  щоб  її  зірвати  і  з’їсти.  Квіточка  заніміла.  Вона  з  жахом  дивилася    на  страшну  морду  і  вже  прощалася  з  життям,  як  раптом  хтось  вперіщив  козу  по  шиї  міцним  листом  з  гострими  шипами,  а  другий  лист  вп’явся  колючками  їй  в  губи.  Коза  мекнула  від  болі  і  переляку,  відскочила  в  сторону  і  втекла  геть.  
 -  Дякую,  будячку,    -  знову  сказала  квіточка.  Вона  поглянула  на  будяка  своїми  широко  розкритими  блакитними  пелюстками,  і  він  здався  їй,  не  дивлячись  на  непривабливий  вигляд,  найгарнішим  у  світі.  
 -  Нахилися  до  мене,  -  сказала    квіточка  будячку.  І  коли  він  нагнувся,  вона  прошептала  йому  на  вушко:  
 -  Ніякий  майорик  не  зрівниться  з  тобою,  я  кохаю  тебе,    -  і  ніжно  поцілувала  свого  будячка  в  його  розкішну  пурпурову  шапку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2017


Я знайшов своє щастя


Їхав  я  на  Вкраїні  
                                                   через  тихе  село,
Що  у  квітах  повите,  
                                         мов  в  серпанку,  було.


Зупинивсь  біля  хати,  
                                                   де  калиновий  цвіт,
Білим  кружевом-сяйвом  
                                                             зачаровує  світ.


Там  дівчи́на  прекрасна
                                                     дивні  квіти  рвала́
Ніжну  пісню  співала,  
                                                 наче  з  серця  лила́.


Очі  в  неї  блакитні,
                                                 а  лице  –  та  краса,  
Що  обпалює  жаром  
                                                         парубочі  серця.


Задививсь  на  дівочі  
                                                           на  ті  очі  ясні́,
Попрохав,  щоб  продала
                                               кілька  квіток  мені.


Посміхнулась  дівчина:  
                                               -  Квітів  я  не  продам.
А  на  щастя,  на  долю  
                                                         я  їх  даром  віддам.


Шепотіли  пелю́стки  
                                                     всю  дорогу  мені:
-  Ти  ж  не  зможеш  забути  
                                                                         ясні  очі  її.


Розвернув  я  машину,  
                                               повернувся  в  село,
Що  в  рожевім  світанку  
                                             вічним  щастям  цвіло.


Розшукав  ту  дівчину,  
                                                       ту  чаклунку  мою.
Я  знайшов  своє  щастя,  
                                                   звабну  долю  свою!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2017


Здається, тільки вчора

Здається,  тільки  вчора  золотий
Останній  дзвоник  в  школі  пролунав.
Здається,  тільки  вчора  випускний
До  ранку  в  срібнім  вальсі  нас  кружляв.

Мов  тополиний  пух,  летять  роки.
Дорога  різна  в  кожного  у  нас.
Та  де  б  не  були,  як  оті  пташки
Злітаємось  до  школи  в  рідний  клас.

Як  помужніли  ми,  як  виросли  усі.
Вже  важко  кожного  пізнати    з  нас.
Та  веселимось  всі  ми  від  душі,
Кружляє  нас  шкільний  чарівний  вальс.

Я  знову  в  очі  дивлюся  твої,
І  слова  вимовить  не  можу  знов,
Ніяк  не  згасне  у  душі  моїй
Ота  шкільна  невимовна  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2017


Останній кіборг

Вже  кілька  місяців  купка  воїнів  тримала  в  своїх  руках  аеропорт,  точніше,  самий  найбільший  термінал  його.  Всі  інші  термінали  давно  були  вже  розбомблені.  Великий,  міжнародний,  побудований  за  самими  сучасними  вимогами,  аеропорт  перетворився  в  руїни,  в  велику  купу  битої  цегли  і    бетонних  плит.  Як  мінарети  стирчали  догори  рештки  уцілілих  цегляних  стін.  Злітні  смуги  були  понівечені  воронками  від  вибухів  мін  та  снарядів.  Було  ясно,  ні  один  літак  тут  вже  не  зможе  приземлитися.
Аеропорт  був  важливим  стратегічним  пунктом  на  шляху  до  мільйонного  обласного  центру,  і  тому  за  нього  велися  запеклі  бої.  Цілими  днями  по  аеропорту  гатили  гаубиці  та  важкі  міномети.  Аеропорт  тоді  закутувався  суцільними  вибухами,    димом  і  пилюкою.  Здавалося,  нічого  живого  там  вже  не  повинно  було  залишитися.
Але  коли  противник  ішов  в  наступ,  руїни  огризалися  шквальним  кулеметним  та  мінометним  вогнем,  і  йому  приходилося  відступати.  Викурити  звідти  купку  воїнів  було  неможливо.  Під  час  несамовитого  артилерійського  вогню  вони  переховувалися  в  підземних  бункерах.  Запас  різної  зброї,  боєприпасів,  води  та  продуктів  там  був  на  рік.
 Захисники  аеропорту  перехоплювали  радіорозмови  противника:
 -    Це  не  люди  воюють,  це  якісь  кіборги.  Ми  впевнені,  що  їх  знищили,  а  вони  знову  відновлюються,  як  фантастичні  роботи.
 -  Це  нам  велика  честь,  -  сказав  командир  захисникам,  -  що  нас  так  назвали.  Будемо  достойні  цього.  Вони  перестали  до  нас  відноситися  зі  зневагою.  Нас  вже  стали  не  тільки  боятися,  але  і  поважати,  як  справжніх  воїнів.  Та  це  означає,  що  слід  чекати  ще  більш  дошкульного  вогню  і  військових  хитрощів.
З  українських  позицій  і  блокпостів  пробратися  до  аеропорту  можна  було  тільки  вночі,  та  і  то  під  прикриттям  мінометного  вогню.  Цього  разу  пізно  вночі  до  кіборгів  пробралася  група  заміни,  двадцять  піхотинців  і  медсестра.  
Командир  швидко  ознайомив  заміну  з  бойовою  обстановкою,  наказав  своєму  заступнику  ознайомити  нових  воїнів  з  особливостями  ведення  бою,  підземними  ходами  і  розвести  їх  по  постам.  Через  годину  група  старих  кіборгів  повинна  пробиратися  назад  до  українських  позицій  на  відпочинок.
Медсестра  вправно  і  швидко  перев’язала   ранених,  зробила  ін’єкції.  Важкопоранений  був  тільки  один,  його  понесуть  на  носилках,  ще  троє  були  легко  поранені,  вони  підуть  самостійно.  Про  це  вона  доповіла  командиру.  Командир  подивився  на  неї.  Медсестра  чимсь  була  схожа  на  його  дочку.  Суворий  погляд  командира  потеплішав.  «Відчайдушна,  в  саме  пекло  полізла.  Я  прохав  прислати  медика,  але,  хто  міг  передбачити,  що  вони  пришлють  молоденьку  дівчину»,  -    подумав  він  і  запитав:  
- Діти  в  тебе  є?
- Так,  дівчинка,    -    відповіла  медсестра.
- Ти  підеш  зразу  ж  назад  з  воїнами.
- Чому?  Мені  сказали,  що  я  сюди  на  десять  днів,  -  здивовано  спитала  медсестра.
- Це  наказ  командира.  А  накази  не  обговорюються,  а  виконуються.  Повтори  наказ!
- Слухаюсь.  Вернутися  відразу  назад.
- А  зараз  іди  на  пост  номер  п’ять,  він  в  п’ятдесяти  метрах  від  терміналу,  там  у  кулеметника  Андрія  слід  змінити  перев’язку,  його  злегка  зачепило  осколком.
Командир  підвів  медсестру  до  виходу  і  показав  їй  доріжку  вздовж  розбитої  стіни:
- Ідеш  прямо  до  кулеметного  гнізда.  Тільки  пригинайся,  ховай  голову  за  стіну.
Ніч  була  дуже  темною.  З  незвички  медсестра  вдивлялася  і  нічого  не  бачила.  Тоді  командир  взяв  її  за  руку  і  привів  до  кулеметного  гнізда.
- Андрію!  Нехай  перев’яже  тобі  рану  і  вертається  з  тобою  до  терміналу.  Через  двадцять  хвилин  тебе  змінять  на  посту,  -  сказав  командир  і  побіг  до  терміналу.  Але  пробігши  декілька  метрів,  вернувся.  
- Вона  повертається  з  вами  назад.  Придивись  за  нею,  ти  ж  змінюєшся.  А  якщо  щось  піде  не  так,  то  сам  особисто  проведи  її  до  наших  позицій.  Вважай  це  і  просьбою,  і  наказом.  Не  подобається  мені  обстановка.  Щось  дуже  стало  тихо.  І  зв'язок  глушать.
Він  пригнувся,  при  світлі  ліхтарика  написав  записку  і  вручив  її  Андрію.  В  ній  командир  повідомляв,  що  відправляє  медсестру  назад  в  супроводженні  Андрія.    
           -  Через  двадцять  хвилин  збір  біля  входу  в  термінал,  –  нагадав  командир  і  зник  у  темноті.
Андрій,  високий  юнак,  а  більше  не  можна  було  нічого  в  темноті  розгледіти,  подав  медсестрі  руку.
- Будемо  знайомі,  Андрій,  -    сказав  він.  Медсестра  відчула,  що  Андрій  посміхається  в  темноті.
- Наташа,    -  відказала  медсестра  і  потисла  йому  руку.
 -  З  яких  пір  до  нас  такі  молоденькі  почали  з’являтися?  –  пожартував  воїн.
- З  тих  пір,  напевно,  коли  такі  молоденькі  як  ти,  почали  воювати,  -  не  полізла  в  карман  за  словом  Наташа.  
- Ого,  та  тобі  палець  в  рот  не  клади!  –  засміявся  Андрій.
- Годі,  вже.  Показуй  руку!  –  наказала  Наташа.  Вона  закачала  рукав,  розмотала  невміло  зроблену  пов’язку  і  обдивилася  руку.
-  Крізна  рана.    Але  нічого  страшного,  хоча  руці  потрібен  спокій.  –  сказала  медсестра.  
-  Спокій  нам  тільки  сниться,  -  словами  пісні  відповів  Андрій.  Медсестра  скинула  з  себе  важкий,  незграбний,  явно  не  по  її  розміру  бронежилет,  щоб  не  заважав  працювати,  і  розкрила  медичну  сумку,  яка  завжди  висіла  на  її  плечі.
Передчуття  досвідченого  командира  не  обмануло.  Тільки-но  медсестра  встигла  перев’язати  руку  Андрія,  як  щось  противно  засвистіло  у  повітрі.  і  навкруги  оглушливо,  як  грім,  майже  поряд,  почали  вибухати  міни.  Наташа  злякано  присіла,  і  затулила  вуха  долонями.  Андрій  швидко  відкрив  внизу  кришку  каналізаційного  люку,  яка  була  прямо  під  ними,  схопив  Наташу  і  силоміць  впхнув  її  у  люк.  ЇЇ  бронежилет  так  і  лишився  лежати  під  стіною,  про  нього  ніколи  вже  було  думати,  добре  хоча  медична  сумка  була  міцно  прикріплена  лямками  до  плеча  і  пояса.  Наташа  обома  руками  вчепилася  за  металеві  сходинки.  Міни  стали  розриватися  все  ближче.  Тоді  Андрій  теж  втиснувся  до  Наташі,  і  закрив  зверху  отвір  важкою  чавунною  кришкою.  Такий  прийом  не  раз  рятував  йому  життя.  Міни  почали  рватися  вже  біля  їхньої  схованки.  Осколки  цокотіли  як  дощ  по  кришці,  але  товсту  металеву  кришку  пробити  не  могли.  Очевидно,  його  кулеметне  гніздо  ще  раніше  засікли,  і  тепер  противник  почав  гасити  вогневі  точки.
Потім  почувся  гуркіт  танків.  По  звуку  Андрій  визначив,  що  танки  наближаються,  неперервно  стріляючи  з  кулеметів  і  гармат.  
Андрій  швидко  відкрив  кришку  одного  з  ящиків,  що  лежали  складені  один  на  одному  в  тунелі,  і  схопив  протитанковий  гранатомет.  Незважаючи  на  вибухи,  відкрив  люк  і  виліз  назовню.  В  темряві  ночі  танки  були  схожі  на  сірі  страхітливі  потвори.  Вони  повільно  наближалися.  Андрій  прицілився  і  вистрілив  в  одну  з  них.  Сіра  потвора  закружляла  на  місці.  «Напевно,  влучив  в  гусеницю,  підвела  рука»,  -  подумав  воїн.  Але  башня  другого  танка  рвучко  крутнулась  в  бік  Андрія  і  його  жерло  майже  прямою  наводкою  виригнуло  полум’ям.  Снаряд  розірвався  біля  самої  цегляної  стіни.  Її  виступи  захистили  Андрія  від  вірної  загибелі.  Він  блискавично  пірнув  в  отвір,  не  встигши  навіть  його  закрити  кришкою,  і  впав  в  тунель,  до  того  ж  осколком  йому  сильно  розсікло  долоню  правої  руки.  З  рани  юшила  кров.  Ще  два  снаряди  вдарили  по  стіні  і  повністю  її  зруйнували.  Зверху  посипався  щебінь  і  на  отвір  впали  рештки  стіни.  Вибратися  через  нього  назовню  вже  було  неможливо.
Наташа  при  світлі  ліхтарика  перев’язала  Андрію  руку.  Попросила,  щоб  він  поворушив  пальцями.  Андрій  попробував,  але  пальці  не  слухалися.  Наташа  подумала,  що,  напевно,  потрібно  хірургічне  втручання,  потрібно  в  госпіталь.  
В  глибині  тунелю  вони  чули,  що  гуркіт  наростав,    танки  були  вже  майже  поруч.  Потім  гуркіт  почав  віддалятися.  Через  декілька  хвилин  почувся  страшенної  сили  вибух.  Неначе  землетрусом  струсонуло  землю.  Задвигтіли  стінки  каналізаційного  проходу.  Було  чути,  як  майже  поряд  падають  з  гуркотом  стіни  і  перекриття.      
–  Підірвали  термінал,  -  крикнув  Андрій  на  вухо  Наташі.  Почав  знову  наближатися  шум  моторів  танків.  Один  танк,  здається,  зупинився  біля  них.  Почулися  команди,  з  тупотом  над  ними  пробігло  багато  людей.
Андрій  з  Наташею  присіли  на  ящики,  і  дівчина  злякано  притислася  до  воїна.  Андрій  знову  включив  ліхтарик.  На  дні  тунелю  тускло  виблискували  під  світлом  ліхтарика  калюжки  вонючої  рідоти.  Він  попробував  зв’язатися  з  командиром  по  портативній  рації,  але  почув  тільки  шум  і  тріскіт.  Зв'язок  глушили.
   –  Ти  почекай  тут,  Наташо,  -  сказав  Андрій.  –  Я  узнаю,  як  там  наші.
Через  хвилинку  він  вернувся.  
 -  Не  пройти.  Тунель  завалений.  –  стривожено  сказав  Андрій.    –  Потрібно  скоріш  звідси  вибиратися.  
Вони  заспішили  в  бік,  протилежний  від  терміналу.  Треба  було  відійти  якомога  далі.  Андрій  добре  знав,  що  противник  шукатиме  люки  і  буде  закидати  тунелі  гранатами  з  якимось  удушливим  газом.
 Вони  йшли  довгенько.  По  дорозі  Андрій  запитав  Наташу:  
-  Скажи,  Наташо,  якщо  не  секрет,  чому  раптом  командир  вирішив  відправити  тебе  назад?  
 -  Не  знаю.  Він  якось  дивно  на  мене  дивився.  Потім  спитав,  чи  є  в  мене  діти.  Я  відповіла,  що  в  мене  дівчинка.  Він  відразу  віддав  наказ,  щоб  я  верталася.
 -  А  скільки  твоїй  дитині  років?
 -  Три  роки.
 -    Маленьке  ще.
 -  Так.  Вона  зараз  у  мами  на  селі.  Батька  в  мене  немає.  Тяжко  хворів  і  помер  зовсім  молодим.  От  зароблю  грошей,  куплю  квартиру  в  місті,  будемо  з  дочкою  жити  там.  Моя  сестра  давно  мене  кличе  до  себе,  вона  живе  у  місті.  Та  за  мамою  потрібно  придивлятися.  Я  часто  до  неї  їжджу.    Щось  останнім  часом  хватає  її  серце.  А  свою  хату  вона  покидати  не  хоче.
 -  А  твій  чоловік  де  працює?
 -    В  мене  немає  чоловіка.  Я  навіть  не  розписана.  Після  дев’ятого  класу  поїхала  в  місто  вчитися  на  медсестру.  Наївна,  недосвідчена.  Примітив  один  мене,  підкотив,  облесний  такий,  робив  подаруночки,  клявся  в  коханні  і  все  вимагав  доказів  мого  кохання.  А  потім  кудись  зник.  Це  я  зараз  розумію,  що  той  хто  любить,  ніколи  не  буде  вимагати  доказів  кохання.  
 -  Я  тобі  співчуваю,  Наташо.  Я  тобі  одне  можу  сказати,  з  хлопцями  треба  бути  обережним.  У  багатьох  спотворене  ставлення  до  дівчат.  Дівчина  для  таких  –  телиця.  Відповідальності  ніякої.  І  вірити  на  слово  нікому  ніколи  не  треба.  
 -  Твоїми  вустами  та  мед  пити.  І  де  ти  був  раніше,  щоб  мене  надоумити?  Краще  розкажи  щось  про  себе.
 -    Розповідати  немає  що.  Нічого  особливого.  Я  –  дитбудинівський.  Де  мої  батьки,  що  за  батьки,  ніхто  не  знає.  Тільки  кулончик  на  шиї  залишився,  як  згадка,  напевно,  про  маму.  Теж  після  дев’ятого  поступив  у  будівничий  технікум,  працював  на  різних  будівництвах.  В  зону  бойових  дій  прийшов  недавно,  добровольцем.  Як  говорив  герой  кінофільму  «Біле  сонце  пустині»    Верещагін:  «Мені  за  державу  прикро».  Наречена  у  мене  є.  Звуть  її  Іриною.  Брюнетка,  гарна.  Топ-модель.  Але  характер  гострий,  як  бритва.  Ну,  ще  що  можна  сказати?  Дуже  люблю  читати.  Наташа,  ти  замітила,  чого  ми  з  тобою  один  одному  душу  виливаємо?  Мені  здається,  це  у  людей  завжди  так  перед  смертельною  небезпекою.  
Андрій  зрідка  освітлював  ліхтариком  тунель.  Та  ось  дорогу  їм  перегородила  решітка.  Це  був  кінець  тунелю.  Вонюча  рідина  сягала  їм  вже  по  коліна.  Біля  решітки  вгору  вели  металічні  східці  і  зникали  у  круглому  отворі.  Очевидно,  це  був  вихід  до  останнього  люку.  Андрій  поліз  східцями  першим,  Наташа  за  ним.  Андрій  попробував  було  лівою  рукою  відкрити  кришку,  але  як  не  силився,  не  зміг.  Він  зліз.  У  світлі  ліхтарика  біля  решітки  побачив  приставлений  до  стінки  тунелю  шматок  товстої  арматури  з  загостреним  кінцем.  «Це  те,  що  нам  потрібно»,  -    подумав  Андрій.  Він  вставив  загострений  кінець  у  виїмку  люка,  і  лівою  рукою,  а  Наташа  двома  руками,  одночасно  потягнули  другий  кінець  арматури  вниз,  і  кришка  повільно.  нехотя  зрушилася  з  місця.  Андрій  натиснув  плечем  на  неї,  і  посунув  її  вбік.  На  кришці  була  земля,  яка  вже  встигла  зарости  травою.  Очевидно,  її  давно  не  відкривали.  Андрій,  висунув  голову  з  отвору  і  оглянувся.  
Ще  стояла  навколо  ніч.  Небо  очистилося  від  хмар  і  засяяло  зорями.  Недалеко  світліло  невелике  водосховище,  це  був  відстійник.  З  боку  аеропорту  доносився  шум  двигунів  танків  і  чути  було  поодинокі  вибухи  і  автоматні  черги.  Раптом  Андрій  побачив  спалахи  ліхтариків,  почув  кроки  і  голоси.  Розтягнувшись  ланцюжком  по  полю  йшли  солдати  і  прочісували  підходи  до  аеропорту.  Рука  Андрія  звично  потягнулася  до  автомата,  але  тут  же  опустилася.  Розпочати  бій  одному  з  великою  кількістю  противника,  та  ще  і  пораненому,  це  означало,  загинути  самому,  втратити  Наташу  і  не  виконати  наказ  командира.  Добре,  він  відведе  її  до  наших  і  відразу  повернеться  назад  з  підкріпленням.  Андрій  втягнув  голову  в  отвір  і  прикрив    його  кришкою.  На  щастя,  земля  навколо  кришки  густо  заросла  бур’яном.  Промінь  ліхтарика  тільки  сковзнув  по  траві  і  переметнувся  далі.  Коли  солдати  відійшли  подалі,  Андрій  допоміг  Наташі  вибратися,  і  вони  пригинаючись,  побігли  мимо  валу  відстійника  в  лісопосадку.  Там  вони  впали  на  траву,  і  відсапуючись,  Андрій  сказав:  
-  Ще  кілометра  три  і  почнеться  наша  зона.
Вони  перебігли  ще  через  одне  поле.  Де-не-де  на  ньому  росли  соняшники.  Очевидно,  вони  виросли  з  опалого  насіння,  так  як  на  цьому  полі  давно  нічого  ніхто  не  саджав.  Спустилися  вниз  в  балочку,  на  дні  якої  протікала  невеличка  річечка,  схожа  на  струмок.  Вона  майже  вся  заросла  очеретом.  Вони  влізли  у  воду  і  позмивали  з  одежі  прилиплий  бруд.  Вже  починало  світати.  Андрій  сказав:  
- Далі  прийдеться  йти    по  шосе,  бо  земля  навколо  нього  замінована.  Але  це  вже  наша  територія.  Тим  не  менше,  тут  часто  бувають  в  засідці  ворожі  снайпери.  Тому,  Наташо,  надінь  мій  бронежилет  на  всякий  випадок.
     І  Андрій  допоміг  Наташі  надіти  бронежилет.  
 –  А  як  же  ти?  –  запитала  Наташа.
 -  А  мене  куля  не  бере.  Правда,  інколи  трішки  осколки,  -  засміявся  Андрій.  Він  не  втрачав  почуття  гумору  навіть  у  важких  ситуаціях.
Вони  обережно  вибралися  на  шосе  і  заспішили  по  ньому.  Вдалині  засірів  блокпост,  заставлений  бетонними  блоками  і  мішками  з  піском.  Зліва  і  справа  нього  протяглися  окопи.  Андрій  перемовився  по  рації  з  командиром  блокпосту.  Стало  зовсім  видно.  Вранішні  промені  сонця  вже  освітили  зелені  лісопосадки,  поля,  засіяні  пшеницею  і  ячменем.  Край  дороги  був  наче  застелений  ніжно-фіолетовими  розсипами  безсмертників.  Співав  жайворонок.    Зовсім  не  вірилося,  що  йде  війна.  
Андрій  йшов  дуже  швидко  і  весь  час  підганяв  Наташу.  Тепер  Наташа  роздивилася  Андрія.  Як  на  її  думку,  надзвичайно  вродливий  юнак.  Вона  замітила,  що  Андрій  весь  час  стривожено  дивиться  вгору  на  небо.  А  воно  було  таке  мирне,  голубе  і  гарне.  Повільно  по  ньому  пропливали  білосніжні  хмарки.  Блокпост  був  вже  зовсім  близько,  було  видно,  як  махали  звідти  до  них  привітно  руками  воїни.  Раптом  Андрій  показав  на  темну  точку  в  небі  і  крикнув:
 -  Безпілотник.
В  повітрі  щось  засвистіло.  Андрій  штовхнув  Наташу  у  воронку,  що  була  на  краю  дороги  і  впав  на  неї,  закривши  її  своїм  тілом.  Майже  в  ту  ж  мить  поряд  з  ними  розірвався  снаряд.
Стріляючи  з  автоматів  і  кулеметів  солдати  з  блокпоста    прогнали  безпілотника,  а  гаубичними  пострілами  у  відповідь  змусили  замовчати  артилерію  противника.  Кілька  воїнів  підбігло  до  Наташі  з  Андрієм.  Вони  допомогли  Наташі  піднятися,  слава  богу,  її  не  зачепило.  А  Андрій  лежав  недвижимо,  його  тіло  було  в  декількох  місцях  пробито  осколками,  лоб  розсічений,  по  захисній  камуфляжній  одежі  стікала  кров.  Воїни  на  носилках  обережно  перенесли  Андрія  до  блокпосту  і  по  рації  визвали  вертоліт.  Наташа    ножем  розрізала  Андрієву  одежу  і  накладала  пов’язки,  зупиняла  кровотечу,  робила  протишокові  ін’єкції.
Через  двадцять  хвилин  в  небі  застрекотіло  і,  пригинаючи  вітром  від  гвинтів  верхів’я  дерев,  прямо  на  шосе  біля  блокпосту  сів  вертоліт.  Не  виключаючи  двигуна,  забрав  пораненого  і  злетів  у  повітря.  Наташа  полетіла    також.  
У  госпіталі  Андрія  відразу  поклали  на  операційний  стіл.  Операція  тривала  дуже  довго.  Наташа  весь  цей  час  сиділа  біля  операційної  і  чекала.  Дивлячись  на  білі  стіни  коридору,  вона  болісно  роздумувала  і  задавала  собі  запитання,  на  які  не  могла  дати  відповідь.  Чому  молодий  незнайомий  їй  хлопець  всю  дорогу  її  так  опікав?  Чому  він  віддав  їй  свій  бронежилет?  Чому  він  захистив  її  від  осколків  своїм  тілом,  і  сам  майже  не  загинув  і  залишиться,  напевно,  на  все  життя  інвалідом?  Він  же  міг  стрибнути  у  сусідню  воронку.  Він  же  сам  такий  вродливий  і  очі  в  нього  гарні.  Вона  у  великому  боргу  перед  ним.  
Наташа  перебирала  документи  Андрія,  вдивлялася  у  фотографію  його  дівчини.  Дійсно,  витончена  гарна  брюнетка,  але  який  у  неї  холодний  погляд.  На  тильній  стороні  фотографії  був  напис:  «Андрію  від  Ірини».  Серед  документів  був  невідправлений  незаклеєний  конверт  з  її  адресою.  Наташа  подумала,  що  необхідно  повідомити  Ірину  про  те,  що  Андрія  поранило.  Нехай  приїде,  посидить  біля  нього.  Це  надасть  Андрію  сили  і  буде  великим  стимулом  для  одужання.  Вона  вирвала  з  блокноту  листок,  описала  останні  події  і  попрохала  Ірину  якомога  швидше  приїхати  в  госпіталь.  Вклала  аркуш  у  конверт,  заклеїла  його,  і,  вибігши  на  вулицю,  кинула  лист  у  поштову  скриньку.
Нарешті  операція  закінчилася  і  її  запросив  до  себе  в  кабінет  хірург.  Він  був  немолодий,  вже  зовсім  сивуватий  і  виглядів  дуже  стомлено.
 -  Важка  операція.  Повезло  хлопцю.  Життєво  важливі  органи  не  зачепило.  Організм,  молодий  і  здоровий,  витримав  операцію,  -  сказав  хірург,  висипаючи  на  стіл  перед  Наташею  п’ять  осколків.    –  Візьми  на  пам'ять.  Один  осколок  пройшов  зовсім  близько  біля  серця.  Злегка  зачепило  диск  хребта.  Розірвало  сухожилля  лівої  ноги.  Буде  кульгати.  Шрам  залишиться  на  лобі  назавжди.  Ми,  звичайно,  все  вправили,  зашили.  Кілька  місяців  не  зможе  ходити,  поки  не  відновиться  функція    хребта.  Повне  відновлення  хребта  залежить  від    послідовних,  довготривалих,    спеціальних  процедур.  Через  місяць  ми  зобов’язані  будемо  його  виписати.  Заявку  на  інвалідну  коляску  ми  подамо.  Призначимо  інвалідність  першої  групи.  Це  все,  що  я  можу  для  вас  зробити.  Ти  хто  йому,  дружина  чи  сестра?
 -  Яка  різниця,  хто  я  йому!  Це  грає  якусь  роль?  Він  круглий  сирота,  рідних  у  нього  немає.  Я  буду  його  тут  доглядати,  -  твердо  відповіла  Наташа.  Хірург  уважно  подивився  на  неї  і  повільно  промовив:
 -  Ну,  що  ж!  Справа  житейська.
Наташа  влаштувалася  в  госпіталі  санітаркою,  а  згодом  ще  і  на  пів  ставки  медсестрою.  Весь  вільний  час  вона  сиділа  біля  Андрія,  витирала  йому  пошерхлі  губи  мокрою  марлечкою,  поїла,  кормила  його  з  ложечки,  прибирала  біля  нього.  Виконувала  всі  процедури,  які  йому  призначали.  Коли  Андрію  стало  легше,  Наташа  показала  йому  осколки,  що  витягнули  з  його  тіла.  Андрій  і  тут  пожартував,  що  везе  йому  на  осколки.
Згодом  Наташа  узнала,  що  противник  таки  підірвав  термінал.  Андрій  тоді  правильно  це  визначив.  Всі  кіборги  загинули.  Тих,  що  були  нагорі,  привалило  під  час  вибуху,  тих,  що  встигли  сховатися  в  бункері,  закидали  гранатами.  Андрій  –  єдиний  кіборг,  що  залишився  живим.
Через  два  тижні  приїхала  Ірина.  Вона  ввійшла  в  коридор  госпіталю  висока,  тонка,  струнка,  одягнена  за  останнім  словом  моди  і  наповнила  його  тонким  запахом  французьких  духів.  На  неї  всі  оглядалися.  Ірина  відразу  переговорила  з  хірургом    і  зайшла  в  палату  до  Андрія.  Біля  його  ліжка  на  стільчику  сиділа  Наташа.  Побачивши  Ірину,  вона  відразу  підхопилася,  запропонувала  стільчик  Ірині  і  хотіла  вийти,  але  та  жестом  зупинила  її.  Наташа  присіла  на  край  ліжка.  
В  Андрія  сяяли  очі,  непораненою  лівою  рукою  він  схопив  долоню  Ірини  і  ніжно  її  гладив.  Ірина  подивилася  на  бліде  перев’язане  обличчя  Андрія  і  не  змогла  поцілувала  його.  Вона  сказала,  що  була  у  хірурга,  він  її  про  все  проінформував,    що  в  неї  зовсім  ні  на  що  немає  часу,  що  через  два  дні  вона  в  складі  групи  летить  в  Париж  на  представлення  високої  моди,  і,  можливо,  там    залишиться.  
 –  Поправляйся,  -  кинула  вона  Андрію,  і,  не  поцілувавши  його  на  прощання,  швидко  вийшла.
Наташа  побігла  за  нею  і  догнала  її  вже  біля  самого  виходу.  
 -  Ірино,  -  сказала  вона,  хвилюючись.    –  Будь-ласка,  відміни  поїздку,  посидь  біля  Андрія.  Він  так  потребує  твоєї  присутності,  він  буде  такий  радий,  він  швидше  видужає.
Ірина  зміряла  її  холодним  поглядом  і  презирливо  проказала:  
 –  Це  ти  та  сама  медсестра,  яку  спасав  Андрій?  Мені  хірург  розповідав.  А  тепер  настала  черга  тобі  його  спасати.  -    З  металевим  притиском  вона  прошипіла:  -  І  не  лізь  в  чуже  життя,  малявка!  Щоб  більше  ніяких  листів  і  дзвінків  не  було.  -  Потім  підняла  вгору  тонкі  брови  і  здивовано  мовила:  
 -  Чи  може  ти  в  нього  втюрилася?  В  нього  багато  раніше  дуреп  влюблялося.  То  я  його  тобі  дарую.  Безкоштовно.  Можеш  не  дякувати.
Ірина  різко  крутнулась  на  високих  каблуках  і  швидко  пішла  геть.  Наташа  спантеличено  повернулася  назад  у  палату  до  Андрія.  Його  лице  стало  ще  білішим.  
– Не  переживай,  Андрію,  -  нарочито  життєрадісно  мовила  Наташа.    –  Ось,  побачиш,  злітає  у  Париж,  і  потім  обов’язково  повернеться.  Треба  тільки  мати  терпіння.  До  такого,  як  ти,  неможливо  не  повернутися.
– Ні,  не  повернеться.  Я  її  добре  знаю.  –  неприродним  тремтячим  голосом  відповів  Андрій.  Він  силою  волі  подавив  у  собі  хвилювання,  і  далі  вже  говорив  більш  спокійно,  тільки  його  непоранена  рука  щосили  стискала  край  простирадла:    -  Що  я  не  розумію,  що  у  такої  красуні  був  тимчасовим.  Не  трапиться  кращий,  зостануся,  а  трапиться,  ну  пробач,  друже,  стань  в  сторону.  У  неї  холодний  обачливий  розум,  ну,  а  я,  як  хлопчисько,  закохався.  Вона,  топ-модель,  яка  привикла  жити  шикарно,  привикла,  щоб  виконували  всі  її  примхи,  буде  доглядати  все  життя  інваліда?  Та  це  просто  смішно.  Вона  і  приїхала  сюди  тільки  за  тим,  щоб  взнати,  чи  настільки  все  серйозно,  і  остаточно  порвати  всі  стосунки.  Ти  ж  знаєш,  що  вона  спочатку  завітала  до  хірурга,  а  потім  до  мене.  Раніше  в  її  очах  я  мало  бачив  кохання,  а  тепер  в  них  зовсім  його  не  було,  хіба  що  трохи  жалю  за  потраченим  часом.
Наташа  сиділа  біля  Андрія,  слухаючи,  дивилася  на  нього  і  думала:  «Від  такого  гарного  юнака  відмовилася  наречена.  Ну,  й  туди  її  дорога.  А  мені  він  дуже  подобається.  Він  такий  розумний,  вміє  правильно  аналізувати  ситуацію.  Він  зовсім  не  схожий  на  інших  хлопців.  Ввічливий,  тактичний.  Не  впадає  в  паніку.  Відповідальний.  Вміє  терпіти  біль.  Я  не  чула  від  нього  навіть  стогону.  А  як  він  мене  спасав?  Ні,  я  його  ніколи  не  залишу,  я  заберу  його  до  себе,  хто  мені  щоб  не  говорив,  щоб  мені  це  не  коштувало».
Та  біда  ніколи  не  приходить  одна.  Подзвонила  сестра  і  повідомила  страшну  звістку.  Раптово  померла  мама.  Наташа  поїхала  в  рідне  село  на  похорони.  
Похорони  для  самих  близьких  і  рідних,  це  не  тільки  страшна  трагедія,  коли  ти  вже  майже  не  бачиш  білого  світу,  коли  в  тебе  розколюється  на  частини  голова,  і  ти  весь  час  обливаєшся  гіркими  сльозами,  а  потім  настає  такий  стан,  коли  треба  плакати,  а  ти  вже  не  можеш,  спазмами  здавлює  горло  і  ти  ні  звуку  не  можеш  з  себе  видавити,  напічкуєш  себе  заспокійливим  і  спазмолгонами.  
Це    ще  і  тяжкий  труд.  Незважаючи  на  велике  горе,  потрібно  бігати,  їздити,  крутитися,  домовлятися  про  домовину  і  хрест,  з  мужиками,  щоб  викопали  могилу  на  цвинтарі,  брати  в  районній  лікарні  довідку  про  смерть,  прохати    сусідів,  щоб  допомагали  готовити  обід,  купувати  похоронні  вінки,  і  ще  робити  безліч  всяких  справ.  Потім  ледве  йти,  хитаючись,  за  домовиною,  проводжаючи  маму  в  останній  шлях,  не  стримуючи  ридання,  а  мама  лежить  в  домовині,  як  жива.  І  ти  плачеш,  бо  якщо  не  виплачешся  зараз,  потім  буде  ще  гірше.  І  думаєш,  як  це  несправедливо,  що  Господь  забирає  на  той  світ  найкращих,  безгрішних,  працьовитих  людей!  
На  другий  день  сусідка  розповідала  сестрам,  що  вона  сиділа  на  лавочці  біля  тину,  а  мимо  проходила  їх  мама,  несла  всього  лиш  пів  відерця  води  з  вуличного  крану,  а  позаду  бігла  за  нею  Катюшка.  Мама  присіла  поряд  і  сказала:  
-  Щось  мені  дуже  важко  стало.  Відпочину  трішки.
І  раптом  похилилась.  Я  до  неї.  Кажу,  Уляно,  Уляно,  що  з  тобою?  Вона  не  відповідає.  Збіглися  сусіди,  визвали  фершалку.  Та  послухала  серце,  і  розвела  руками.  Але  зробила  укол.  Повезли  в  район.  Там  лише  підтвердили:  зупинка  серця.  Отак,  була  людина,  нема  людини,  царство  їй  небесне!  Сусідка  перехрестилася.
Перед  від’їздом  з  села,  Олена,  Наташчина  сестра,  розсудила  просто  і  мудро:  
-  Катюшку  я  тимчасово  забираю  до  себе,  поки  ти  владнаєш  свої  справи.  Будинок  продаємо  і  купляємо  тобі,  Наташо,  кімнатку  в  комуналці,  я  вже  давно  намітила  одну,    внесла  заставу.  Той  будинок  недалеко  від  мого,  то  будемо  поряд  жити.  Роботу  тобі  підшукаємо.  Катюшку  в  дитячий  садочок  оформимо.  Якось  будемо  жити.  А  там,  як  бог  дасть.
Наташа  обняла  сестру,  поцілувала  її  і  сказала:  -  Оленко!  Я  не  знаю  як  тобі  дякувати,  ти  в  мене  золото.  -    Але  потім  зітхнула:  -  Тільки  знаєш,  я  не  одна.
- Ти  що,  знайшла  собі  чоловіка?  –  здивовано  запитала  Олена.
- Вважай,  що  так.    І  Наташа  розповіла  все  про  Андрія,  і  що  вона  забере  його  з  собою  обов’язково.
Олена  побагровіла:  -  Що  ти  собі  думаєш?  Ти  навішала  вже  маля  на  себе,  та  ще  і  інваліда  хочеш?  Один  раз  обпеклася,  та  ще  другий  раз  хочеш?  Ти  ж  собі  вкінець  життя  зіпсуєш!  Я  впевнена,  ти  собі  ще  нормального  чоловіка  зможеш  знайти.  Митю,  скажи  їй  ти,  бо  я  вже  не  можу.
Дмитро,  Оленин  чоловік,  повністю  підтримував  свою  дружину:
 –  Справді,  Наташо.  Треба  ж  слухатися  старшу  сестру.  Вона  тобі  бажає  лише  добра.
- Я  вас  усіх  дуже  люблю,  мої  рідні.  Але  своє  життя  я  будуватиму  так,  як  вважатиму  за  потрібне.  –  відрізала  Наташа.
- Ну,  то  як  знаєш.  Ми  тебе  попередили.  Щоб  потім  ти  не  жалкувала.,  -  ображено  відповіла  Олена.  Вона  знала,  що  Наташчин  характер  не  перепреш  і  більше  нічого  не  говорила.
Пробіг  місяць,  Андрія  виписали  з  госпіталю.  Наташа  тоном,  що  не  допускав  ніякого  заперечення,  сказала  йому:
 -  Я  забираю  тебе  з  собою.
Андрій  відповідав  їй  точно  так  як  Олена:  
- Я,  звичайно,  радий.  Але  ти  добре  подумала?  У  тебе  ж  все  життя  попереду.  Це  ти  зразу  так,  поки  молода,  на  хвилі  емоцій.  А  потім  тобі  все  надокучить.  І  зі  мною  возитися,  і  побутові  нелади.
- Я  дуже  добре  подумала,  і  давно  все  для  себе  вирішила.  Я  добре  пам’ятаю,  як  ти  мене  рятував.  Я  ніколи  собі  не  простила  б,  якщо  залишила  б  тебе  в  будинку  інвалідів.  Це  треба  бути  останньою  тварюкою.
Кімнатку  в  комуналці  Наташа  розділила  занавісками  на  три  частини.  В  першій  частині  розмістилася  Наташа  з  Катюшою.  Там  були  невеличкий  розкладний  диванчик,  ліжечко  для  Катюші,  невеличкий  столик  з  шухлядами,  дзеркало  над  ним  і  шафа  для  одягу.  Друга  частина  служила  одночасно  вітальнею  і  їдальнею.  В  ній  посередині  стояв  тільки  столик  з  чотирма  стільчиками.  В  третій  частині  жив  Андрій.  Тут  була  канапа,  на  якій  він  лежав  та  інвалідна  коляска.  
Маленька  Катюша,  викапана  друга  Наташа,  настільки  вона  була  на  неї  схожа,  побачивши  Андрія,  підійшла  до  нього  і  запитала:  
- Ти  мій  тато?
- Так,  я  твій  тато,  -    відповів,  ніяково  посміхаючись  Андрій.  Наташа,  слухаючи  цю  розмову,  похитала  головою,  але  нічого  не  сказала,  хоча  ця  відповідь  для  неї  була  дуже  приємною.
Наташа  влаштувалася  медсестрою  в  лікарні,  Катюшу  віддала  в  дитсадок.  Наполегливо  виконувала  всі  настанови  лікарів  відносно  Андрія,  масажі,  уколи,  розтирання,  таблетки.  Рани  зажили,  але  ще  боліла  спина,  та  на  ноги  не  міг  зводитися,  вони  боліли  та  терпли.
Сусідка  по  комуналці,  Ольга,  молода,  весела,  товариська,  повненька    дівчина,  відразу  прибігла  до  них  знайомитися,  поцілувала,  підняла  й  підкинула  вгору  Катюшу,  розпитала,  що  болить  у  Андрія.  Коли  вона  почула,  що  спина  і  ноги,  відразу  сказала:    
- Це,  напевно,  диски  хребта  зрушені  з  місця.
- Ми  багато  разів  робили  знімки.  Нічого  не  виявлено,  -  відповіла  Наташа.  
- А  воно  не  завжди  може  показати.  Бувають  такі  випадки,  що  ні  лікарі,  ні  апаратура  нічого  не  можуть  сказати,  прищемило  десь  злегка  нерв,  і  все.
- А  звідки  це  ти  знаєш?
- У  нас  в  селі,  звідки  я  родом,  живе  один  знахар,  він  вправляє  людям  хребці.  Буває,  один  чоловік  різко  піднімає  важкий  мішок  і  зрушує  собі  спину,  другий  падає  з  горища,  третього  коняка  копитом  вдарить,  четвертий  на  рівному  місці  посковзнеться  і  падає,  травмуючи  хребет.  О,  скільки  різних  випадків  буває.
Наташа  задумалася:  «Потопаючий  хапається  за  соломинку.  Треба  все  випробувати,  а  раптом  на  щось  натрапимо.»
Через  декілька  днів  вона  з  Ольгою  повезли  Андрія  в  село  до  знахаря.  Тільки  Ольга  потребувала,  щоб  Андрій  надів  військову  форму.  
 –  Для  чого?  –  здивувалася  Наташа.  
 –  Там  узнаєш.
І  дійсно,  коли  вони  приїхали  в  село,  біля  будинку  знахаря  була  довжелезна  черга.  Деякі  говорили,  що  по  декілька  днів  чекають.  
 –  Почекайте  мене  тут,  -  сказала  Ольга  і  зникла  в  будинку.  Через  декілька  хвилин  вона  вийшла  і  сказала:
 -  Вези  його  сюди.
 Наташа  підкотила  коляску,  і  разом  з  Ольгою  ввела  Андрія  всередину.  Людям  Ольга  пояснила,    що  цей  юнак  з  фронту,  що  дід  Афанасій  дозволив  його  пропустити  без  черги.  Люди  в  черзі  зашуміли,  що  вони,  звичайно,  не  проти,  бо  людина  на  війні  поранена.
Дід  Афанасій,  з  довгою  білою  бородою,  колишній  фельдшер,  сидів  біля  плоскої  канапи.  На  неї  поклали  Андрія.  Чутливі  довгі  пальці  знахаря  забігали  по  хребту  Андрія,  як  пальці  знаменитого  музиканта  по  клавішам  рояля.  При  цьому  дід  бурмотав  якісь  нерозбірливі  слова.  Раптом  пальці  його  лівої  руки  зупинились  біля  однієї  точки,  і  ребром  правої  долоні  дід  Афанасій  акцентовано  вдарив  по  цій  точці.  Андрій  ойкнув  від  різкої  болі.  Знахар  задоволено  підвів  голову.
 –  На  все  воля  божа,  -  прорік  він.  Брати  гроші  за  маніпуляцію  дід  Афанасій  категорично  відмовився.  
 –  Я  бачив  шрами  на  його  тілі.  Він  уже  сповна  заплатив  нам  усім.  Ідіть  з  миром  діти  і  будьте  здорові.
Коли  вони  вийшли,  Наташа  сказала:  
-  Дивний  дід.  Він  неначе  чаклун  з  казки.    
- Так,  дивний.    –  відповіла  Ольга.  -  Такі,  як  він  рідкість,  а,  можливо,  таких  і  зовсім  немає.  Він  побудував  у  селі  школу,  церкву,  лікарню,  асфальтову  дорогу.  Він  весь  час  говорить,  що  гроші  з  собою  на  той  світ  не  забере,  він  їх  залишить  у  селі.  І  таки  лишає.
Неймовірно,  але  знахар  допоміг.  Буває  ж  таке.  З  кожним  днем  Андрію  ставало  легше.  Все  менше  боліла  спина,  все  менше  боліли  і  терпли  ноги.  Він  уже  міг  самостійно  робити  кілька  кроків.  І  чим  більше  він  видужував,  тим  більше  він  відчував  спрагу  до  знань,  до  літератури.  Андрій  почав  багато  читати.  Наташа  не  встигала  носити  йому  з  бібліотеки  книги.  Він  перечитав  майже  всю  класику  вітчизняної  і  зарубіжної  літератури,  майже  всі  шедеври  сучасної  літератури.  Особливо  йому  подобалися  твори  Паустовського.
Багато  разів  перечитував  Тараса  Шевченка.  Яка  людина!  Він  міг  би  жити,  розкошувати.  Його  талантів  на  себе  сповна  вистачило  б.  А,  ні.  Не  міг  він  спокійно  дивитися  на  рабське  життя  простих  людей.  Як  Прометей,  вибрав  мученицьке  життя.  На  каторгу  пішов  із-за  них.  Писав,  неначе  дивлячись  на  сотні  років  вперед:
«Ми  в  раї  пекло  розвели.»
А  в  поемі  «Сон»,  як  він  сказав:
«Та  отечество  так  любить,
Так  за  ним  бідує,
Так  із  його  сердешного,
Кров,  як  воду  точить!..
А  братія  мовчить  собі,
Витріщивши  очі!
Як  ягнята:  «Нехай,  каже,
Може  так  і  треба».

А  Іван  Франко?  Скільки  років  назад  жив,  а  написав  неначе  про  його  Ірину:
«Ой  ти,  дівчино,  з  горіха  зерня,
Чом  твоє  серденько  –  колюче  терня?

Чом  твої  устонька  –  тиха  молитва,
А  твоє  слово  остре,  як  бритва?

Чом  твої  очі  сяють  тим  чаром,  
Що  то  запалює  серце  пожаром?»
Андрій  заставив  Катюшу  вивчити  вірш  Павла  Тичини  «А  я  у  гай  ходила»,  і  з  задоволенням  слухав,  як  вона,  стоячи  вечором  біля  столу  у  вітальні,  злегка  гаркавлячи,  співуче,  протяжно  декламувала  Наташі:
«А  я  у  гай  ходила  
По  квітку  ось  яку!
А  там  дерева  -    люлі.  
І  все  отак  зозулі:
Ку-ку!  Ку-ку!»
Наташа  слухала  Катюшку  і  сяючими  очима  дивилася  на  Андрія.
Кілька  разів  Андрій  перечитував  «Мартіна  Ідена»  Джека  Лондона.  І  кожен  раз  роман  потрясав  його.  «Яка  сила  волі,  духу,  яка  мужність  в  людини.  Яка  спрага  до  знань,  яке  бажання  вибитися  в  люди.  Мартін  Іден  був  же  спочатку  простою  людиною.  А  яких  досяг  висот!  Чому  ми  не  можемо  так?  Що  нам  не  вистачає?»  -  болісно  думав  Андрій.
 Він  став  аналізувати  своє  життя  і  прийшов  до  думки,  що  вже  згаяв  багато  дорогоцінного  часу.  В  школі  він  майже  не  вчив  уроки,  слухав  лише  те,  що  йому  було  цікаве,  в  технікумі  теж  вчився  абияк,  виїжджаючи  на  своїх  здібностях.  Потім  перебивався  на  всяких  роботах,  жив  сьогоднішнім  днем,  зовсім  не  задумуючись  про  майбутнє.  Жив  в  робочому  гуртожитку,  сидів  з  хлопцями  вечорами  в  барі,  відвідував  дискотеки,  одним  словом  прожигав  життя.  Познайомився  з  Іриною  на  показі  моди,  зачарувала  вона  його  своїми  чорними  жагучими  очима,  став  на  неї  втрачати  майже  всі  зароблені  гроші.
Багато  Андрій  передумав,  лежачи  на  лікарняному  ліжку.  Доля  в  одну  мить  перевернула  його  життя.  До  минулого  повернутися  неможливо,  хоча  б  тому,  що  він  майже  інвалід.  Наречену  він  втратив.  Отже,  потрібно  починати  нове  життя.  Але  як?  Крім  цього,  йому  було  дуже  незручно  висіти  на  шиї  у  Наташі.  Звичайно,  Наташа  йому  подобається,  вона  гарна  дівчина.  А  як  вона  про  нього  піклується!  Таку  ще  пошукати  треба.  Та  чи  зможе  він  коли-небудь  їй  віддячити?
Андрій  завів  для  себе  жорсткий  розпорядок  дня.  Вставав  о  п’ятій  годині  ранку.  Тихенько  ковиляв  у  душ,  щоб  не  розбудити  Наташу.  Виконував  лікувальну  гімнастику,  готував  дівчатам  сніданок.  Одівав  Катюшу.  Проводжав  своїх  дівчат  до  дверей,  на  прощання  їх  цілував  і  сідав  за  старенький  ноутбук,  який  йому  купила  на  ринку  Наташа.  На  новий  у  них  грошей  не  було.
Ще  під  час  читання  книг,  особливо  поезії,  у  нього  появилася  необхідність  виразити  ,  виплеснути  назовню  свої  думки  і  переживання  в  стислій  віршованій  формі.  Він  писав  вірші  спочатку  на  папері,  виправляв  їх,  перекреслював  строчки  і  зверху  надписував  нові,  збоку  надписував  римовані  слова,  звідки  вибирав  потрібну  риму,  на  цій  же  сторінці  швидко  писав  думки,  що  приходили  в  голову  під  час  написання  віршів.  Потім  друкував  їх  на  комп'ютері.  
 Він  поставив  собі  за  принцип,  писати  тільки  українською  мовою.  Приходилося  весь  час  перевіряти  в  словнику  сумнівні  слова,  чи  не  русизми.  Ні,  він  зовсім  не  проти  російської  мови,  це  велика  розвинена  могутня  мова.  Чим  більше  мов  ми  знаємо,  вважав  він,  тим  краще.  Але  він  хотів,  щоб  його  рідна  українська  мова  теж  стала  такою  ж  розвиненою  і  могутньою.  Андрій  часто  не  міг  висловити  свою  думку  з  усіма  невловимими  відтінками  на  українській  мові,  русизми  були  в  нього  в  крові.  Він  думав,  що  потрібно  збагачувати  українську  мову  новими  словами  з  життя,  не  боятися  вводити  побільше  синонімів  і  нових  слів  з  інших  мов.
Водночас  він  відчув  гостру  потребу  вчитися.  Він  позабував  вже  те,  що  і  знав:  як  правильно  писати  деякі  слова,  де  ставити  лапки́,  ко́му,  як  вводити  пряму  мову.  Але  це  ще  були  дрібниці.  Він  відчував  брак  і  загальних  знань  і  спеціальних.  Він  розумів,  для  того  щоб  добитися  чого-небудь  в  житті,  він  повинен  бути  в  першу  чергу  високоосвіченим,  високоінтелектуальним.  А  для  цього  потрібна  вища  освіта.
Андрій  вирішив  поступати  на  філологічний  факультет  державного  університету,  звичайно  на  заочне  відділення,  так  як  він  ще  ледве  ходив.  Заодно  умовив  Наташу  поступати  на  заочне  відділення  фармацевтичного  факультету  медичного  університету.
Тепер  кожен  день  для  них  став  напруженим.  До  екзаменів  залишалося  півроку,  потрібно  було  ретельно  готуватися.  Андрій  чітко  розподілив  на  кожен  день  об’єм  знань,  який  вони  повинні  були  вивчити.  Крім  цього  завів  спеціальну  систему  повторення  вивченого,  щоб  не  забувалося.  Наташі  прийшлося  тяжче,  вона  цілий  день  була  на  роботі,  і  тільки,  майже  вечором,  забравши  дитину  з  дитсадка,  приїжджала  додому.  Їй  прийшлося  в  лікарні  між  процедурами  зубрити  матеріал.  Вільного  часу  абсолютно  не  було.  Виручало  лише  те,  що  Наташа  вчилася  в  школі  і  в  медучилищі  старанно,  майже  на  відмінно,  і  тому  швидко  і  легко  відновлювала  набуті  знання  в  пам’яті.  
Коли  дівчата  приїжджали  додому,  їх  вже  чекала  вечеря,  яку  готував  Андрій.  Під  час  вечері  Андрій  читав  їм  свої  вірші,  розповідав  анекдоти,  жартував.  Всі  сміялися,  і  мала  Катюша  теж,  хоча  нічого  не  розуміла.  Після  вечері  Наташа  часто  від  втоми  прямо  звалювалася  спати.  Андрій  ще  возився  з  Катюшею,  читав  з  нею  книжечки,  грався  і  потім  теж  вкладав  її  спати.
Коли  вони  поступили  у  вузи,  привітати  їх  з  величезним  тортом  і  пляшкою  сухого  вина  прийшла  Ольга.  Піднімаючи  тост,  вона  весело  сказала:  
                 -  За  вас,  друзі!  Заздрю  вам  по  доброму.  Ви,  знаєте,  а  я  би  так  не  змогла.  Якщо  витримаєте,  виб’єтеся  в  люди.
- Давай  з  нами,  -  пропонувала  Наташа.
                 -  Ні,  вибачайте,  але  я  не  до  навчання.  Я  з  глузду  поки-що  не  з’їхала,  -  сміялася  Ольга.
Ольга  неначе  у  воду  дивилася.  Почалися  ще  напруженіші,  ще  тяжчі  дні.  Потрібно  було  проробляти  незнайомий  матеріал,  бувати  на  установочних  сесіях,  виконувати  контрольні,  здавати  екзамени,  а  Наташі  ще  і  працювати.  Порою  Наташа  так  стомлювалася,  так  все  їй  набридало,  що  вона  подумувала  все  кинути  до  бісів  собачих.  Але  дома,  дивлячись  у  гарні  Андрієві  очі,  до  неї  неначе  перетікала  його  невгомонна  енергія,  і  тоді  у  неї  відлягало  від  серця,  і  вона  знову  поринала  у  цю  жорстку  щоденну  круговерть.
Але  тяжко  працювати,  це  ще  було  півбіди.  Найбільше  по  них  била  нестача  грошей.  Їх  рішуче  на  все  не  вистачало.  Потрібно  було  заплатити  за  комунальні,  за  дитсадок,  за  ліки  для  Андрія,  за  продукти.  Велику  частину  грошей  пожирали  вузи.  Пільги,  які  отримував  Андрій,  як  учасник  бойових  дій,  справу  не  врятовували.  А  оббивати  пороги  воєнкомату  та  державних  установ  він  не  хотів.    «Країні  і  без  мене  важко,»  -  говорив  Андрій  Наташі.  
Інколи,  зустрічаючись  з  Наташею  і  вислуховуючи  її  скарги,  сестра  Олена  говорила:  
-  Я  тебе  попереджувала,  я  ж  тебе  попереджувала.  
Але  дивлячись  на  змарніле  обличчя  Наташі,  і  згадуючи  маму,  непомітно  сувала  їй  в  карман  трохи  грошей.  Коли  Олена  з  Дмитром  приїжджали  з  села,  де  вони  на  вихідних  працювали  на  горо́ді,  вони  обов’язково  притаскували  Наташі  важку  сумку  з  овочами.
Андрій  ходив  тільки  у  своєму  камуфляжному  одязі,  Наташа  доношувала  той  одяг,  що  був  у  неї  раніше,  а  Катюші  сестра  Олена  віддавала  платтячка,  колготки,  взуття,  з  яких  виростала  її  дочка.
Андрій  і  Наташа  помітно  схудли.  Дивлячись  на  них,  сусідка  Ольга  з  жалем  хитала  головою,  потім  дістала  два,  майже  зовсім  нових  плаття,  в  які  вона  вже  не  влізала,  і  перешила  їх  на  Наташу.  Наташі  плаття  дуже  личили.  
 –  Носи,  і  згадуй  добру  Олю!  –  сміялася  Ольга.  Наташа  обнімала  і  цілувала  свою  сусідку.
Андрій  весь  час  думав,  де  дістати  грошей.  Він  почав  посилати  свої  вірші  у  різні  газети  і  журнали.  Але  йому  приходила  часто  така  відповідь:  «Ваші  вірші  нам  дуже  сподобалися,  але  на  жаль,  надрукувати  ми  їх  не  зможемо»,  а  іноді  не  приходило  зовсім  ніякої  відповіді.  Бувало  зрідка  друкували  якийсь  віршик,  та  гонорару  не  було  ніякого.  Журнали  та  газети  були  бідними  і  ледве  самі  трималися  на  плаву.  Їх  мало  хто  з  людей  виписував  і  купляв.
Тоді  Андрій  почав  писати  оповідання.  Він  описував  немало  цікавих  історій  зі  свого  трудового  життя,  з  життя  міста.  Писав  пригодницькі  і  фантастичні  оповідання,  описував  подорожі  в  нетрях  Амазонки,  подорожі  на  космічних  кораблях  до  Марсу,  Місяця,  Венери.  Розсилав  їх  по  всім  журналам.  Але  реакції  були  аналогічними.  Інколи  якийсь  журнал  друкував  якесь  одне  оповідання,  приходив  гонорарчик,  такий  маленький,  що  навіть  соромно  про  нього  комусь  було  сказати.
Тоді  він  подумав,  можливо,  за  книги  будуть  платити,  як  годиться.  Він  зібрав  всі  свої  вірші  і  помістив  їх  у    товстеньку  збірку  під  назвою  «Я  люблю  тебе».  Із  оповідань  він  утворив  чотири  солідні  збірки  «Моє  місто»,  «Космічні  подорожі»,  «У  нетрях  Амазонки»,  «Шукачі  скарбів».  Розіслав  їх  по  видавництвам.  Невдовзі  з  усіх  редакцій  прийшли  майже  однакові  відписи:  «Доброго  дня,  Андрію.    Щиро  вдячні  Вам  за  надіслані  твори.    Дякуємо  Вам  за  творчість  і  увагу  до  нашого  видавництва.  У  разі  публікації  ми  з  Вами  обов'язково  зв'яжемось.  З  повагою,  редакція…»  
Чекати  Андрій  не  міг.  І  тут  він  раптом  згадав,  що  колись,  чи  то  по  телебаченню,  чи  то  по  радіо,  чи  то  десь  читав,  що  одна  дівчина  говорила  хлопцю,  який  теж  писав,  що  коли  його  книга  потрапить  на  очі  режисеру  з  Голівуду,  і  поставлять  по  книзі  фільм,  то  мільйон  йому  буде  забезпечено.  
Звичайно,  це  могло  бути  і  неправдою,  мільйон  –  це  занадто  багато.  Але  коли  справді  заплатять,  то  немало.  Андрій  загорівся,  це  те,  що  йому  потрібно,  це  те,  що  він  зможе  зробити.  Потрібно  тільки  написати  книгу  і  сценарій  по  книзі.  Але  і  книга,  і  сценарій  повинні  бути  на  англійській  мові.  Звичайно,  можна  дати  перекласти  книгу  професійному  перекладачеві.  Та  грошей  же  нема.  І  до  того  ж  бувають  такі  нюанси,  що  навіть  досвідчений  перекладач  не  в  змозі  відтворити  їх,  а  тільки  автор.  І  Андрій  зрозумів,  що  паралельно  з  написанням  книги  він  повинен  досконало  оволодіти  англійською  мовою.
Про  книгу  Андрій  Наташі  нічого  не  сказав.    Але  про  те,  що  їм  необхідно  на  високому  рівні  оволодіти  англійською  мовою,  він  з  запалом  почав  переконувати  Наташу.  Наташа,  почувши  про  чергове  навантаження  на  свою  бідну  голову,  вскипіла  всередині  себе  і  тільки-но  хотіла  гнівно  виплеснути  весь  свій,  накопичений  місяцями,  протест  проти  розумового  насилля  назовню,  але  знову,  як  і  кожен  раз,  подивившись  в  рідні  Андрієві  очі,  і  побачивши  в  них  віру,  жагу,  сяюче  немислиме  бажання  добитися  кращого  життя,  стрималася.
Наташа  знову,  за  вказівкою  Андрія,  дістала  словники,  граматику,  посібники  для  вивчення  англійської  мови,  купила  на  ринку  електронний  тренажер-розмовник.  Андрій  знову  розписав  уроки  для  вивчення  англійської  мови  на  кожен  день,  на  листках  паперу  писав  нові  слова  і  коротенькі  правила  і  вивішував  листки  у  вітальні,  спальнях,  на  кухні.  Кожного  тижня  у  них  була  певна  тема  для  розмови  у  кімнаті,  наприклад,  дитсадок,  лікарня,  вулиця,  кімната,  місто,  сім’я  і  так  далі.  Віталися,  розмовляли  дома  тільки  англійською  мовою  з  правильною  вимовою,  в  чому  дуже  допомагав  електронний  тренажер.  З  Катюшею  Андрій  окремо  займався  англійською.  Олена,  бачачи  чергові  дивацтва  своїх  сусідів,  слухаючи,  як  Катюшка  вітається  вранці  з  нею:    
-  Гут  монінг,  леді  Оля!    -  сміялася  так,  що  аж  за  боки  бралася.  Потім  її  цілувала  і  говорила:
 -  Я  вже  леді?  Ах,  ти  ж  щастя  моє  маленьке!  
Андрій  пропонував  Олені  зайнятися  англійською  теж  разом  з  ними,  на  що  вона  знову  пирхала  сміхом:  
-    Я  в  школі  ледве  рідну  вивчала,  а  ви  хочете,  щоб  я  з  вами  ще  чиєюсь  шпікала.
Андрій  з  жаром  взявся  за  написання  роману.  Тему  він  давно  вже  вибрав  для  себе.  Це  буде  роман  про  його  життя,  про  бойові  дії  на  Сході.  Він  опише  захисників  аеропорту.  Він  не  один  місяць  захищав  аеропорт,  він  пам’ятає  кожен  бойовий  день,  він  бачив  все  своїми  очима.  Він  на  собі  відчув,  як  рвуться  поруч  міни  і  снаряди,  горить  напалм,  горить  земля  під  тобою,  а  ти  не  повинен  сходити  з  бойового  посту,  бо  зійдеш,  значить  підведеш  своїх  товаришів,  які  на  тебе  надіються,  в  тобі  впевнені,  що  ти  не  злякаєшся,  не  збіжиш,  бо  противник  відразу  опиниться  рядом  і  закидає  гранатами.  По  свисту  міни,  чи  снаряду,  ти  вже  навчився  визначати,  чи  на  тебе  летить  снаряд,  чи  розірветься  поряд,  чи  десь  в  стороні.  Тоді  ти  ховаєшся  під  металеву  кришку,  і  тільки-но  снаряд  пролітає,  ти  знову  стріляєш  з  кулемета  по  всьому,  що  рухається  на  позиції  противника.  В  цю  мить  в  голові  жодної  думки,  крім  жорстокого  закону  війни:  «Якщо  не  ти  його,  то  він  тебе!»  
Він  опише  свого  командира.  Вже  немолода  людина,  поговорювали,  що  він  пройшов  Афганістан.  Від  нього  віяло  незворушним  спокоєм  і  впевненістю,  що  мимоволі  передавалося  воїнам.  Авторитет  його  був  непорушним.  Воїни  його  поважали  і  любили.  Він  ніколи  не  кричав,  накази  віддавав  тихо,  і  вони  виконувалися  беззаперечно.  Він  все  робив  для  того,  щоб  зберегти  життя  воїну,  і  це  всі  бачили.  Він  організував  оборону  головного  терміналу  так,  що  засікти  кулемет  чи  міномет  було  майже  неможливо,  воїни  перебігали  з  одного  укриття  в  інше,  від  однієї  вогневої  точки  до  іншої  по  підземним  переходам.  Зброю  і  боєприпаси  вони  не  переносили,  на  новій  вогневій  точці  все  було  заготовлено  наперед.  Вогнева  точка  являла  собою  дот,  збудований  з  бетонних  блоків.  Внизу,  під  товстою  металічною  кришкою,    підземний  хід,  проритий  до  бункерів.  За  невразливість  противник  воїнів,  захисників  аеропорту,  назвав  кіборгами.  
Він  опише  своїх  кіборгів.  Кожен  являв  собою  яскраву  неординарну  особистість.  Взяти  хоча  б  Любомира,  він  родом  з  однієї  з  західних  областей,  працював  ковалем  в  кузні.  Рідкісна  професію.  Велетень,  він  переносив  міномет  так  само  легко,  як  Андрій  свій  кулемет.  Мовчазний,  з  нього  слова  не  витягнеш.  Але  якщо  вже  коли  щось  скаже,  то  як  припечатає.  На  посту  завжди  тихенько  співав  пісню:  
«Вівці,  мої  вівці,
 Вівці  та  й  отари.
 Хто  ж  вас  буде  пасти,
 як  мене  не  стане?
 Гей,  гей,  гей!  
Ду-ду-ду-ду-ду.
Як  мене  не  стане.  Гей.»
В  дні  затишшя,  виставивши  тільки  основні  пости,  вони  збиралися  разом  в  одному  приміщенні,  варили  картоплю  в  «мундирах»,  їли,  макаючи  її  в  сіль  і  соняшникове  масло,  обпікалися,  дмухали  на  картоплю  і  завзято  спорили,  якою  повинна  бути  Україна.  Розповідали  різні  історії  зі  свого  життя,  хто  де  буде  працювати  після  демобілізації,  які  в  кого  сім’ї,  показували  фотографії.
Він  обов’язково  напише  про  одного  кіборга,  якому  командир  дав  наказ  відвести  медсестру  до  своїх  позицій,  і  воїн  довів  її,  і  тільки-но  хотів  вже  повернутися  назад,  як  тут  його  накрило  снарядом.
Уже  в  госпіталі  воїн  узнав,  що  всі  його  побратими  загинули,  він  єдиний  залишився  в  живих.  Його  стали  називати  «останнім  кіборгом».  Яке  б  життя  не  було  важким,  він  не  повинен  здаватися,  він  не  повинен  проявляти  слабість  духу,  адже  він  кіборг.  Він  повинен  з  честю  носити  це  звання  і  добитися  достойного  життя.  
Він  пов’яже  роман  з  політичною  обстановкою  в  країні,  в  Європі,  у  світі,  переплете  його  з  історичною  давниною  України,  з  визвольною  боротьбою  козаків.  І  назве  він  свій  роман  «Останній  кіборг».
Пройшло,  ні  пробігло  три  роки.  Андрій  став  нормально  ходити,  лише,  як  попереджував  хірург,  майже  непомітно  прикульгував  на  ліву  ногу.  Він  брався  за  будь-яку  мілку  роботу,  яку  міг  виконати.  Допомагав  виконувати  заочникам  контрольні,  брав  додому  переклади  з  англійської.  А  отримавши,  ці,  як  він  їх  називав  «ліві  гроші»,  він  потрясав  кредитками  перед  дівчатами,  і  захоплено  кричав:  
- Катюшо!  В  цю  неділю  йдемо  в  парк  розваг.
Катюша  від  радості  підстрибувала  і  пищала.  Зазвичай,  вони  йшли  в  парк  Шевченка,  платили  сто  гривень  за  колесо  огляду,  сідали  у  крісла  в  кабінці,  пристібалися.  Колесо  починало  рухатися,  і  вони  повільно  піднімалися  на  космічну  висоту.  У  Катюшки  завмирало  серце,  вона  притискувалася  до  Андрія.  На  самій  верхній  точці,  з  висоти  пташиного  польоту,  неначе  з  літака,  перед  ними  зліва  розкривалася  захоплююча  панорама  рідного  міста.  Здавалося,  вони  бачать  все  місто,  оповите  парками,  перед  собою,  як  на  долоні.  Зверху  місто  вигляділо  неймовірно  гарним:  білі  казкові  палаци  серед  зелених  садів.  А  справа  розстилалася  блакить  безмежного  моря.
Після  колеса  огляду  вони  йшли  на  автодром,  і  Катюша  вже  без  Андрія  сідала  за  руль  електромобіля,  і  чотири  хвилини  мчалася  по  автодрому  і  виробляла  чудернацькі  викрутаси.
В  кінці  атракціону  Андрій  купляв  дівчинці  солодку  вату  і  морозиво,  і  вони  поверталися  додому  веселі  і  щасливі.
Наташа  з  ними  не  ходила,  в  цей  день  вона  відсипалася  вволю  і  готовила  обід  своїм,  як  вона  називала  жартома,  двом  дітям.
Далеко  не  завжди  у  Андрія  були  гроші  на  парк  розваг.  Тоді  вони  з  Катюшею  просто  гуляли  вулицями  міста  і  обдивлялися  визначні  його  пам’ятки.  Вони  відпочивали  на  лавочці  в  сквері  на  Приморському  бульварі  в  тіні  велетенських  платанів  і  Андрій  розповідав  дівчинці  історію  міста.  Потім  вони  йшли  далі.  Задравши  голову,  Катюша  кілька  разів  обходила  пам’ятник  Дюку  де  Рішельє,  і  все  запитувала  Андрія,  що  він  в  руці  тримав  раніше.  Вони  приходили  до  знаменитих  Потьомкінських  сходів.  Андрій  сідав  на  верхню  сходинку  і  терпеливо  чекав,  поки  Катюша  спуститься  вниз,  рахуючи  сходинки,  і  підніметься  знову  нагору.
Дома  Андрій  прочитав  Катюші  казку  Костянтина  Паустовського  «Сталеве  кільце».    Наташа,  яка  поралась  у  спальні,  не  витримала,  присіла  на  стільчику,  і  з  великою  цікавістю  теж    вислухала  казку.  Андрій  розказав,  що  знаменитий  письменник  Паустовський  жив  у  їх  місті  два  роки  і  написав  про  нього  книгу  «Час  великих  очікувань».  І  вирішили  вони  з  Катюшею  пройтися  стежинками,  якими  колись  ходив  дядя  Костя.
В  наступну  неділю  вони  сіли  у  трамвайчик  і  приїхали  до  Чорноморської  вулиці.  Вона  була  зовсім  недовгою,  її  можна  було  пройти  за  декілька  хвилин.  Але  вона  залишається  і  до  сих  пір  самою  живописною  в  світі.  Як  і  в  ті  часи,  тут  можна  було  чути  шелест  старих  білих  акацій,  на  своєму  обличчі  відчути  свіже  віяння  моря,  побачити  темно-зелений  плющ  на  огорожах.  Справа  на  Чорноморську  вулицю  виходили  старовинні  провулки,  Обсерваторний,  Стурдзовський,  Батарейний.  Будинки  в  них  ховалися  в  гущавині  зелених  дерев.  Зліва  тягнувся  глибокий  обрив  над  морем.
До  сих  пір  на  вулиці  росли  старезні  каштани,  і  Андрій  розповідав  Катюші,  що  по  стуку  дозрілих  плодів  каштанів  об  тротуар  дядя  Костя  визначав  силу  вітру.
Вони  стали  на  край  обриву.  Звідси  відкривався  чудовий  вид  на  спокійне  голубіюче  море,  яке  губилося  в  туманній  димці.  Тільки  не  видно  було  із-за  насаджених  дерев  і  забудов,  заповнених  відпочиваючими  пляжів  Ланжерону  і  Аркадії.  А  раніше  там    було  безлюдно,  і  на  берег  після  шторму  часто  викидало  зірвані  з  якорів  плавучі  міни.
Побували  вони  з  Катюшею  і  в  музеї  Паустовського.  Андрій  зовсім  недавно  зі  здивуванням  узнав,  що  в  місті  існує  музей  Паустовського.  Біля  входу  в  музей  стояв,  опершись  об  стінку,  якір  з  ланцюгами  і  корабельними  канатами.  Лежала  купа  принесених  з  берега  моря  круглих  валунів.  Музей  являв  собою  дві  затишні  і  задушевні  кімнати.  Андрій  пильно  вдивлявся  в  пожовтілі  газети  зі  статтями  великого  письменника,  а  Катюшу  зацікавила  стара  друкарська  машинка  і  старовинний  морський  компас.
Потім,  показуючи  на  рятувальний  круг  з  написом  «Димитрій»,  Андрій  розповідав  Катюші,  що  на  цьому  старому  пароплаві  письменник  добирався  до  Криму,  і  вони  попали  в  жорстокий  льодовий  шторм  в  одинадцять  балів,  і  ледь  не  затонули.  «Димитрій»  скрипів  по  швам,  велетенські  хвилі  переливалися  через  палубу,  здавалося  корабель  ось-ось  розвалиться  на  частини.  Мішечники,  які  пливли  теж  на  цьому  пароплаві,  вили  від  страху  і  прощалися  з  життям.  Тільки,  завдяки  досвідченому  старому  капітану,  пароплаву  ледве  вдалося  вибратися  зі  шторму.
Двірницької,  в  якій  жив  Паустовський,  вже  давно  не  існувало,  як  і  маргариток,  які  були  посаджені  навколо  неї.  Андрій  подумав,  що  добре  б  було,  якби  в  кімнаті  музею  стояв  би  ще  стелаж  з  німецькими  книгами  по  економіці  на  готичному  шрифті,  і  щоб  вони  виділяли  такий  же  гострий  запах  лізола  і  гвоздики,  як  і  в  ті  часи,  і  щоб  стояли  на  ньому  всі  вісімдесят  шість  томів  енциклопедичного  словника  Брокгауза  і  Ефрона.  Письменник  зачитувався  ними,  і,  напевно,  звідси  була  причина  його  енциклопедичних  знань,  які  йому  так  допомагали  і  в  написанні  книг,  і  в  написанні  статей.
Андрій  з  Катюшею  продовжували  бувати  в  місцях,  які  любив    письменник.  Цього  разу  вони  проїхалися  вулицею  «Дача  Ковалевського»,  трамвайчиком  добралися  навіть  до  Шістнадцятої  станції  Великого  фонтану.  Хотіли  знайти  місце,  де  раніше  височіла  вежа  Ковалевського,  але  ніхто  не  міг  його  показати.  Все  забудувалося  так,  що,  напевно,  і  сам  письменник  не  зміг  би  його  відшукати.  
Тоді  вони  пролізли  вузьким  проходом  між  високими  бетонними  парканами,  злізли  по  крутим  східцям  до  моря,  сіли  під  обривом.  Море,  як  завжди,  було  прекрасне.  Пінясті  хвилі  з  шумом  накочувалися  одна  за  одною  на  берег.  Андрій  став  розповідати  Катюші,  що  десь  тут,  колись,  дядя  Костя  прожив  на  залишеній  дачі  цілий  місяць.  Товариш  дяді  Кості  попрохав  його  придивитися    за  своєю  шестирічною  дочкою  Кірою,  бо  мама  її  захворіла  висипним  тифом.  І  почалися  для  дяді  Кості  страхітливі  дні.  Він  боявся,  щоб  дівчинка  не  впала  з  обриву  і  не  розбилася.  Вкривав  її  вночі  єдиною  своєю  зношеною  курткою,  щоб  вона  не  простудилася.  Але  саме  страшне  було  те,  що  в  нього  з  продуктів    на  цілий  місяць  був  тільки  один  шматок  хліба.  І  купити  нічого  він  не  міг,  бо  грошей  не  було,  і  обміняти  ні  на  що.  Вони  робили  з  голубого  слизького  глею  мило,  і  ходили  до  рибалок  продавати  його,  але  ті  тільки  сміялися.  Тільки  одна  рибачка  Клариса,  вислухавши  історію  про  Кіру,  винесла  їм  в  старій  корзинці  помідор,  баклажанів  і  дві  великі  грони  винограду.
Іншого  разу  дядя  Костя  з  Кірою  йшли  цілий  день  степом  під  палючим  сонцем  до  млина,  щоб  обміняти  свою  єдину  англійську  сорочку  на  муку.  Там  стара  сердобольна  жінка  дала  їм  мішечок  муки.  Дядя  Костя  став  стягувати  через  голову  сорочку,  але  жінка  відмовилась.  Сказала,  що  вони  не  обідніють,  а  коли  появляться  гроші,  тоді  і  віддасте.  Дядя  Костя  обняв  жінку  і  поцілував  їй  руку.
Але  як  дядя  Костя  з  Кірою  не  економили  продукти,  рано  чи  пізно  вони  закінчувалися.  І  от  настав  день,  коли  їсти  було  нічого  і  вони  вже  другий  день  голодували.  В  дяді  Кості  холоділо  все  в  середині,  коли  він  дивився  на  бліду  Кіру.  І  цей  великий  страх  за  життя  дівчинки  примусив  дядю  Костю  йти  красти  помідори.  Дядя  Костя  ніколи  не  був  крадієм,  ніколи  нічого  не  крав  і  не  вмів  це  робити.  Коли  вночі  із-за  своєї  короткозорості  він  спіткнувся  на  городі,  то  старий  сторож,  на  прізвисько  Будка-Халабудка,  всадив  йому  з  рушниці  нижче  лопаток  в  спину  заряд  брудної  куяльницької  солі.  Потім  сторож  був  настільки  пригнічений  своїм  влучним  пострілом,  що  довго  пробачався  і  подарував  дяді  Кості  кошик  добірних  червоних  помідор.
Від  голоду  вони  з  Кірою  були  врятовані,  але  дяді  Кості  прийшлося  довго  вимочувати  ранки  джерельною  водою,  тому  що  біль  була  пекельна.
     -  Бачиш,  Катюшо,  яке  раніше  було  життя  важке.  В  людей  не  було  навіть  шматочка  хліба.  А  тепер  і  хліб  є,  і  до  хліба  є,  а  люди  все  чимсь  незадоволені,  все  хочуть  чогось  більшого.  –  говорив  Андрій.  А  потім  повільно,  задумливо  продовжив:  
-  Яка  наша  земля  багата,  розпорядитися  б  нею  вміло.
Катюша  потім  довго  ходила  по  піску,  збирала  ракушки  і  різнокольорову  гальку.  Побачивши  маленького  крабика,  який  ліз  у  море,  погналася  за  ним.  Але    хвиля,  яка  накотилася,  ледве  не  збила  її  з  ніг.  Тоді  вона  втекла  до  Андрія,  довго  роздивлялася  його  кулончик  і  сказала:  
 -  У  тебе  кулончик  –  справжня  ракушка,  тільки  якісь  букви  видряпані.  Твоя  ракушка  мені  так  подобається,  вона  несхожа  на  інші.  Давай  пограємо  в  гру,  ти  мій  кулончик  трішки  поносиш,  а  я  твій.
 -    Добре,  голубочка,    -  засміявся  Андрій.  Він  зняв  свій  кулончик  і  надів  його  Катюші  на  шию.  А  її  кулончик  заховав  собі  в  карман,  бо  він  йому  на  шию  не  налізав,  і  сказав:
–  Катюша,  збирайся.  На  сьогодні  досить  мандрівок.  Вже  пізно.  Пора  додому.
Андрій  продовжував  напружено  працювати  над  романом  «Останній  кіборг».  Він  придирливо  відносився  до  кожного  речення,  ретельно  виробляв  свій  власний  стиль,  манеру  викладення  матеріалу.  Добивався  майстерності  в  описах  образів  героїв,  зображення  пейзажів,  ведення  діалогів.  Часто  переробляв  цілі  розділи.
 Нарешті  роман    був  написаний.  Андрій  розіслав  його  по  різним  видавництвам,  навіть  в  Канаду,  США,  Німеччину.  Послав  роман  і  відомим  американським  режисерам.
Як  подув  вітру,  промайнуло  ще  три  роки.  За  ці  роки  Андрій  написав  ще  дві  повісті.  Він  і  Наташа  закінчили  свої  вузи,  Наташа,  до  того  ж,  ще  і  на  червоний  диплом.  За  традицією  вітати  їх  з  великим  тортом  і  пляшкою  все  того  ж  сухого  вина  прийшла  сусідка  Ольга.  Та  вже  не  сама,  а  з  чоловіком  та  дворічною  дитиною.  Ольга  залишалася,  як  і  шість  років  назад,  такою  ж  пухленькою  і  веселою.  Головний  тост  піднімала  теж  вона:  
-  Любі  мої  сусіди!  Я  вас  вітаю  з  закінченням  цих  вузів,  трясця  їм,  як  вони  вас  вимучили.  Але  кожному  своє.  А  я  на  своє  життя  не  жаліюся.  У  мене  чоловік  теж,  во!  –  І  вона  підняла  вгору  великий  палець.  –  Так  вип’ємо  же  за  наших  чоловіків.  -    І  Ольга  знову  весело  сміялася.
У  житті  Андрія  і  Наташі  почали  відбуватися  великі  зміни.  З  цього  приводу  Андрій  сказав  Наташі:  
-  Недаром  в  законі  божому  написано:  «Є  час  розкидати  каміння,  є  час  збирати  їх».
 В  їх  місті  відома  американська  фармацевтична  фірма  організувала  свій  філіал,  і  набирала  співробітників.  Наташа  подала  документи  і  з  честю  витримала  екзамен.  ЇЇ  вільному  володінню  англійської  мови  та  блискучим  знанням  фармацевтики  здивувалися  навіть  американські  спеціалісти.  На  новій  роботі  її  зарплата  в  порівнянні  з  минулою  зросла  в  кілька  разів.
Наташа  обнімала,  цілувала  Андрія,  плакала    і  говорила:  
-  Якщо  б  не  ти,  я  б  ніколи  не  мала  такого  успіху.  Як  ти  мене  заставляв  вчитися,  як  ти  мене  заставляв,  один  бог  бачив.  А  я,  дурепа,  сердилася.
Наступні  божі  камінчики  підняв  Андрій.  Одне  солідне  видавництво  раптом  видало  його  роман  «Останній  кіборг».  Книга  мала  великий  попит  у  читачів.  Це,  напевно,  явилося  причиною  того,  що  почали  видаватися  і  інші  його  книги.  Андрій  став  вже  популярним  і  відомим  письменником.  Більш  того,  роман  «Останній  кіборг»  почав  видаватися  і  за  рубежем.  
Але  найбільшим  тріумфом  для  Андрія  стало  те,  що  в  Голівуді  поставили  за  його  сценарієм  фільм.  Фільм  мав  шалений  успіх.  У  всіх  штатах  він  приніс  немалі  прибутки.  Нарешті  Андрій  отримав  справжній  гонорар.
Він  відразу  купив  простору  квартиру  в  новобудові  і  автомобіль,  який  так  йому  весь  час  так  був  потрібен,  а  також  дачу  на  березі  моря.  Автомобіль  Андрій  купив  і  Олені,  точніше,  її  чоловіку.  Дмитро  давно  мріяв  про  машину,  бо  потрібно  їздити  в  село  до  стареньких  батьків,  обробляти  горо́д.  Вони  з  Оленою  без  горо́ду  жити  не  могли.
Ользі  Наташа  за  символічну  ціну  продала  свою  кімнату.  Та,  на  радощах,  ледве  не  задушила  її  в  своїх  обіймах.  Адже  у  неї  таким  чином  появилася  справжня  двокімнатна  квартира,  про  яку  вона  навіть  і  мріяти  не  могла.
Нарешті  Андрій  з  Наташею  розписалися,  і  Андрій  удочерив  Катюшу.  
-  Ну,  Катюшо,  тепер  ти  маєш  повне  право  називати  Андрія  татом,  сказала  Наташа,  на  що  Катюша  серйозно  відповідала:  
-  Я  не  знаю  ніякого  права.  Андрій  завжди  для  мене  був  і  буде  татом.
Наташа  сміялась:  
- Ах,  ти,  наша  рідненька!  Ну,  що,  скажете  вона  не  права?
Андрій  продовжував  напружено  працювати  над  своїми  новими  повістями  і  романами,  але  ніколи  не  забував  про  своїх  побратимів.  Він  зумів  об’єднати  навколо  себе  групу  молодих  художників  і  скульпторів  і  запалити  в  них  бажання  створити  незвичайний  за  формою  пам’ятник  загиблим  кіборгам.  Крім  цього  Андрій  заснував  фонд  допомоги  сім’ям  загиблих  кіборгів.
Взимку,  коли  в  місті  задував  пронизливий  норд-ост,  застудилася  Катюша.  Горло  у  неї  напухло,  піднялася  висока  температура.  Наташа  злякалася,  хоча  раніше  і  була  медсестрою.  Швидка  повезла  Катюшу  в  дитячу  лікарню,  з  нею  поїхала  і  Наташа.  Їм  повезло.  Катюшу  оглянула  головний  лікар,  доктор  медичних  наук,  Таїсія  Володимирівна  Корольова:  
–  Ну,  Катюшо,  розкриваємо  ротик,  і  говоримо:  А-а-а.  О,  яке  у  нас  горлечко  червоненьке.  Тут  у  нас  цілий  букетик.  Ясно.  Закрили  ротик.  Тепер  піднімаємо  светерочок,    послухаємо  легені.  
Наташа  припідняла  у  Катюші  светерок,  на  шиї  залишився  висіти  кулончик.  Ланцюжок  був  завеликим  і  кулончик  звисав  майже  до  грудей.  Лікар  взяла  кулончик  і  хотіла  відвести  його  в  сторону,  щоб  не  заважав  стетоскопу,  та  раптом  її  рука  затремтіла,  вона  побачила  видряпані,  ледь  помітні,  букви  на  кулончику:  Т.В.К.  Від  хвилювання  лікар  зняла  і  протерла  окуляри,  і  знову  уважно  розглянула  кулончик.  Сумнівів  не  було,  це  був  її  кулончик.  Рука  у  неї  ще  більш  затремтіла,  вона  пополотніла,  з  великою  силою  волі  взяла  себе  в  руки.  Наташа,  заклопотана  Катюшею,  нічого  цього  не  замітила,  та  і  тривало  це  замішання  всього  кілька  секунд.  Прослухавши  легені,  лікар  сказала,  що  вони  в  порядку.  Але  дитину  прийдеться  на  тиждень  залишити  в  лікарні.  В  кінці  Таїсія  Володимирівна,  дещо  зволікаючи,  запитала  Наташу:
- Цікавий  кулончик  в  дитини.  Ви  його  самі  зробили,  чи  купили?
- Це  кулончик  мого  чоловіка.  Він  обмінявся  з  Катюшею.
- А  хто  батьки  вашого  чоловіка?
- У  нього  немає  батьків.  Він  дитбудинівський.
Таїсія  Володимирівна  змінилася  в  лиці,  але  знову  з  зусиллям  опанувала  собою.  Визвала  чергову  медсестру,  дала  їй  листок  призначення,  наказала,  щоб  хвору  дитину  разом  з  мамою  розмістили  в  палаті  номер  сім  і  тихо  добавила:
                 -  Сьогодні  я  більше  нікого  приймати  не  буду.  Я  погано  себе  почуваю.  Всіх,  кого  записано  до  мене,  передайте  черговому  лікарю.
Таїсія  Володимирівна  відкинулася  в  кріслі  і  закрила  очі.  Тягучі  важкі  спомини  нахлинули  на  неї  і  неначе  паралізували  її.
Це  було  рівно  двадцять  шість  років  назад.  Вона,  вродлива  дівчина,  здібна  студентка  медичного  університету,  раптом  влюбилася  так,  що  зовсім  загубила  голову.  Він,  син  високопоставленого  чиновника,  красень,  був  завжди  при  грошах,  їздив  на  власному  автомобілі,  відвідував  найкращі  ресторани  і  вмів  влюбляти  в  себе  дівчат.
І,  як  це  завжди  трапляється,  вона  випадково  завагітніла,  а  коли  це  замітила,  то  вже  було  пізно.  Додому  їхати  родити  вона  не  наважувалася.  Батьки  були  строгими.  Та  як  вона  їм  подивиться  в  очі,  вони  так  надіялися,  що  вона  вийде  в  люди,  а  вона  їх  так  підвела.  І  вчитися  їй  потрібно.  А  коханець  і  слухати  про  дитину  не  хотів.
Тому  вона  після  родів  написала  заяву  про  відмову  від  дитини,  наділа  їй  на  шию  студентський  кулончик-ракушку,  з  видряпаними  на  ньому  своїми  ініціалами.  Вона  вирішила  потім  прослідкувати,  в  який  дитбудинок  направлять  дитину,  щоб  через  декілька  років  її  забрати.
Та  доля  розпорядилася  по-своєму.  Роди,  велике  нервове  напруження  вдарило  по  ній.  Вона  тяжко  захворіла,  місяць  провалялася  з  гарячкою  в  лікарні.  Коли  вийшла  з  лікарні,  потрібно  було  підтягувати  навчання.  Коханець,  побачивши  її  змарнілу  і  вимучену,  швиденько  переметнувся  до  іншої.
Тоді  вона  повністю  поринула  у  навчання,  всю  свою  енергію  і  час  віддавала  науці  і  практичній  медицині.  Заміж  так  і  не  вийшла.
Декілька  років  вона  шукала  дитину,  але  все  було  марно.  Таїсія  Володимирівна  не  знала,  що  її  хлопчика  всиновила  одна  сім’я.  Потім  чоловік  і  жінка  розбилися  у  автокатастрофі,  і  дитина  знову  потрапила  у  дитбудинок.
Тепер  відносно  кулончика.  Кулончик  теж  міг  ще  в  дитбудинку  попасти  до  іншого  хлопчика.  Кулончик  можна  було  обміняти,  забрати,  вкрасти.  Все  могло  бути.  Вона  повинна  побачити  свого  сина,  вона  відразу  визначить,  це  її  син,  чи  ні.  Материнське  почуття  не  повинно  її  підвести.
Але  як  вона  з  ним  зустрінеться?  Вона  ж  не  зможе  сказати  так  відразу:  «Сину  мій!  Я  твоя  мама».  Він  же  відповість:  «Пробачте,  тьотю,  але  я  вас  я  не  знаю.  І  де  ви  були  до  сих  пір?»  Потрібно  щось  придумати.  Так.  Вона  розповість  про  все  його  дружині,  Наташі.  Жінка  жінку  швидше  зрозуміє.
В  болісних  роздумах  пройшла  вся  ніч.  Під  очима  в  Таїсії  Володимирівни  появилися  сині  круги.  Вранці  вона  навістила  Катюшу.  Температуру  їй  збили,  дівчинці  ставало  легше.  Лікар  запросила  Наташу  до  свого  кабінету.  Там,  запинаючись,  і,  перериваючи  свою  розповідь  здавленими  риданнями,  вона  повідала  Наташі  все  про  свою  трагедію,  як  втратила  свого  сина,  і  дуже  надіється,  що,  нарешті,  його  знайшла.  Наташа  з  великим  подивом  слухала  Таїсію  Володимирівну.  Почута  історія  приголомшила  її,  і  вона  не  знала,  що  сказати.  Це  було  щось  схоже  на  фантастику.  Через  стільки  років  знайти  сина.  Таке  Наташа  бачила  лише  в  серіалах.  Але  як  все  схоже  на  правду.  От  Андрій  зрадіє.  Він  завжди  мріяв,  щоб  у  нього  була  мама.  Поступово  Наташа  оговталась  і  сказала:  
 -  Давайте  визвемо  Андрія.  Для  нього  це  буде  великий  сюрприз.
Вона  подзвонила  Андрію,  і  попросила,  щоб  він  під’їхав  до  лікарні.
       -    Щось  з  Катюшею?  –  стривожено  спитав  Андрій.  
                 -  Ні,  з  Катюшею,  слава  богу,  все  гаразд.  -    відповіла  Наташа.  -    Але  потрібно  владнати  одну  дуже  важливу  справу.  
Через  годину  у  кабінет  головного  лікаря  ввійшов  Андрій.  Високий,  гарний,  змужнілий,  він  ввічливо  привітався  з  Таїсією  Володимирівною  і  запитально  подивився  на  Наташу.  
 –  Андрію,  -  проказала  якимсь  дивним  голосом  Наташа.    –  Ти  завжди  мріяв  побачити  свою  маму?
                     -  Ну,  звичайно.  Це  мрія  всього  мого  життя,  але  це  неможливо,  ти  ж  знаєш.  Що  за  дивні  запитання?  -  нерозуміюче  відповів  Андрій.
                     -  У  нашому  світі,  виявляється  все  можливо.  Знайомся,  твоя  мама,    сказала  Наташа  і  показала  на  Таїсію  Володимирівну.
Для  Андрія  ця  звістка  була  як  удар  блискавки.  Він  підійшов  ближче  і  ошелешено  дивився  на  Таїсію  Володимирівну,  а  та  в  свою  чергу  напружено  вдивлялася  в  лице  Андрія.  Тільки  тепер  Наташа  замітила,  як  Андрій  схожий  на  свою  маму.  Раптом  Таїсія  Володимирівна  кинулась  до  Андрія,  міцно  обняла  його  і,  плачучи,  прошепотіла:
-  Хлопчику  мій!  Я  тебе  узнала.  Ти  мій  син.  Пробач,  синку,  що  доля  нас  розлучила.  Це  я,  звичайно,  це  я  у  всьому  винувата.
 -  Присядьте,  присядьте.  Заспокойтеся,    -  говорив,  ще  нічого  не  розуміючи,  Андрій  і  обережно  посадив  Таїсію  Володимирівну  у  крісло,  бо  стояти  вона  не  могла.  Вона  ослабла  і  тільки  судорожно  ридала.    Наташа  коротко  розповіла  Андрію  всю  цю  історію,  про  те,  чому  прийшлося  залишити  його  в  лікарні,  як  Таїсія  Володимирівна  його  шукала  і  не  змогла  знайти,  і  як  випадково  вона  побачила  свій  кулончик  у  Катюші.
Андрій  присів  на  стільчику  біля  Таїсії  Володимирівни.  Вона  знову  обняла  сина  і  схилила  голову  на  його  плече.  Андрій,  все  ще  до  кінця  не  усвідомлюючи  те,  що  відбувається,  і  все  ще  не  вірячи  своєму  щастю,    думав,  як  завжди  він  хотів  мати  батьків,  скільки  часу  він  до  болю  в  очах  вдивлявся  в  букви  на  кулончику.  Він  відчував,  що  це  мамин  кулончик,  і  що  це  її  ініціали.  І  ще  він  відчував,  що  це  його  талісман.  Скільки  разів  він  оберігав  його  від  вірної  смерті.  Лежачи  годинами  на  посту  біля  кулемета,  він  уявляв  неймовірні  сцени  зустрічі  з  мамою,  хоча  чітко  знав,  що  цього  скоріш  всього  ніколи  могло  не  бути.  Але,  щоб  так!  Щоб  мама  тепер  сиділа  поряд  з  ним,  його  обнявши.  Ні,  в  це  повірити  неможливо.  Напевно,  це  доля  віддячила  йому  за  всі  його  страждання.
-    Ну,  що  ж!  Ми  не  будемо  ворушити  старе.  Та  це  зараз  нікому  і  не  потрібно.  Єдине,  що  я  можу  сказати.  Бог  мені  знову  подарував  маму.  Віднині  ми  вже  ніколи  більше  не  розлучимося,    -  світячись  від  щастя,  сказав  Андрій  і  ніжно  поцілував  Таїсію  Володимирівну.
Пролетіло  ще  декілька  років.  Катюша,  завдяки  своєму  блискучому  знанню  англійської  мови,  поїхала  вчитися  в  Англію  в  коледж.  У  Андрія  з  Наташею  народилося  двоє  дітей.  Дівчинку  вони  назвали  Софійкою,  а  хлопчика  Андрійком.  Таїсія  Володимирівна  весь  свій  вільний  час  возиться  з  онуками  і  душі  в  них  не  чає.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730106
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 23.04.2017


Рожевий сайт сучасної поезії

[i]Постійна  тільки  зміна,  непорушна  тільки  смерть.  Серце  з  кожним  ударом
завдає  нам  рану  і  життя  вічно  стікало  би  кров’ю,  якщо  б  не  поезія.  Вона  дарує  нам  те,  в  чому  відмовила  природа:  золотий  час,  що  недоступний  іржі,  весну,  яка  не  в’яне,  безхмарне  щастя  і  вічну  молодість.
                                                                                           [b]Берне[/b][/i]


На  рожевий  сайт  сучасної  поезії  я  потрапив  випадково,  коли  шукав  в  Інтернеті  вірші  свого  земляка  Тараса  Федюка.  Це  в  деякій  мірі  схоже  на  те,  як  Костянтин  Паустовський  випадково  відкрив  для  себе  невідому  і  заповідну  землю  –  Мещеру,  роздивляючись  обривок  карти,  в  нього  йому  завернули  в  сусідньому  гастрономі  пачку  чаю.  На  цій  карті  було  все,  що  приваблювало  письменника  з  дитинства  –  глухі  ліси,  озера,  звивисті  лісові  річки,  закинуті  дороги.  Там  він  зрозумів,  що  означає  любов  до  своєї  землі.  Ніщо  не  збагатило  його  так,  як  цей  скромний  і  тихий  край.  Там  він  познайомився  з  багатьма  письменниками  і  зобов’язаний  йому  чудовими  оповіданнями  і  повістями.
На  рожевому  сайті  поезії    розміщується  клуб  поезії.  Рожевим  називають  його  ще  тому,  що  сторінки  сайту  зафарбовані  в  рожевий  колір.  Рожевий  колір  –  ніжний  і  засновник  сайту  вибрав  його  тому,  щоб  підкреслити  ніжність  і  привабливість  поезії.
Якщо  ви  любите  поезію,  якщо  вас  до  неї  тягне,  якщо  ви  пишете  вірші  і  хочете  їх  друкувати,  якщо  ви  хочете  познайомитися  і  спілкуватися  з  іншими  поетами,  то  кращого  середовища,  ніж  наш  сайт  поезії,  ви  не  знайдете.
Зайти  на  сайт  поезії  дуже  просто.  Потрібно  набрати  в  строчці  пошуку  браузера    слова  «Клуб  поезії»,  потім  клацаєте  по  строчці  «Сторінка  реєстрації»,  реєструєтеся,  вносите  свої  дані,  обов’язково  свою  дату  народження,  щоб  потім  вас  ми  могли  вітати  з  днем  народження.  Рік  народження  вносити  необов’язково.  І  майже  всі  його  не  вносять.  Тут  засновник  сайту  проявив  мудрість  і  прозорливість.  Ну,  хто  захоче  вносити  точно  свій  рік  народження?  Щоб  всі  подумали,  що  ви  вже  старий  і,  можливо,  з  вами  ніхто  не  захоче  мати  справу,  і  з  вами  нецікаво  спілкуватися?  Але  ви  глибоко  помиляєтеся.  Це  ви  в  житті  солідні  за  віком,  а  в  поезії  ні,  і  ще  раз  ні.  В  поезії  ви  молодий,  ви  пишете  про  кохання,  про  молодість,  про  почуття,  про  палкі  поцілунки,  про  побачення  в  місячні  ночі  на  посипаних  пелюстками  квітів  стежинках.  На  сторінках  сайту  буяє  вічна  молодість.  На  сайті  ставлять  свій  рік  народження  тільки  молоді  поети,  що  прагнуть  близько  познайомитися  з  такими  самими  молодими  поетами,  і  ті  поети,  яким  вже  за  80.  Таким  вже  нічого  соромитися  свого  віку,  навпаки,  вони  у  всіх  викликають  повагу.  Вони  гордяться  своїм  віком,  що  так  багато  прожили,  що  так  багато  бачили  на  своїм  віку,  і  ще  спроможні  писати  гарні  вірші.  Попробуйте  так  прожити  життя,  як  вони,  не  кожному  удасться.
Потім  ви  повинні  записати  свій  псевдонім.  Це  надзвичайно  важлива  і  серйозна  справа.  Про  нього  вже  потрібно  було  думати  кілька  років  до  цього.
Псевдонім  повинен  коротко,  стисло,  ємно  відображати  вашу  сутність,  вашу  творчість,  ваш  характер.  Псевдонім  повинен  бути  оригінальним,  незвичайним.  Він  повинен  різко  кидатися  в  очі  і  запам’ятовуватися.
Коли  я  вперше  реєструвався,  а  це  було  два  роки  назад,  і  потрібно  було  записати  псевдонім,  я  розгубився,  бо  не  продумав  це  питання.  Крім  цього  я  думав,  що  псевдонім  обов’язково  повинен  бути  відмінним  від  свого  прізвища  і  імені.  Я  гарячково  думав,  бо  час  ішов,  і  врешті-решт  вирішив,  що  поезія  моя  лірична,  лагідна  і  тому  я  буду  «Лагідний».  На  сторінці  відразу  висвітлилося  «Вітаємо  Вас,  Лагідний».  Реєструвався  я  в  школі,  на  роботі.  Вчителька  української  мови  похвалила  мене,  сказавши,  що  я  вдало  вибрав  псевдонім,  що  він  підходить  до  моєї  поезії  і  мого  характеру,  і  я  задоволений  пішов  додому.  Вдома  я  дружині  розповів,  що  в  Інтернеті  я  випадково  натрапив  на  клуб  поезії,  де  можна  друкуватися,  і  що  я  вибрав  собі  псевдонім  «Лагідний».  Дружина  почала  сміятися,  розкритикувала  мене,  сказала,  що  на  поличці  у  неї  в  кухні  лежить  пакуночок  з  приправою  і  називається  він  «Кетчуп  лагідний»,  і  коли  на  сайті  прочитають  цей  псевдонім,  то  відразу  згадають  приправу.  На  мене  це  подіяло,  я  задумався,  і  почав  мені  мій  псевдонім  дуже  не  подобатися.  Потім  на  сайті  я  декілька  разів  посилав  сльозливі  листи  і  просив  змінити  мій  псевдонім,  аж  поки  засновник  не  зжалився  наді  мною  і  не  поміняв  його  на  моє  прізвище  і  ім’я.
Пройшло  два  роки.  Став  я  потрохи  обвикатися  на  сайті,  став  більше  розуміти.  Звичайно,  добре,  коли  псевдонім  прізвище  і  ім’я,  тебе  взнають.  Та  тепер  я  прийшов  до  другої  думки,  необхідно  було  залишити  псевдонім  «Лагідний»,  а  ще  краще  потрібно  б  було  взяти  з  легкої,  а,  може,  з  важкої  руки  моєї  дружини:  «Кетчуп  лагідний».  Такий  псевдонім  і  оригінальний,  і  запам’ятовується,  і  відповідає  моїй  поезії,  лагідній  і  іноді  трішки  з  перчинкою.
Далі  слід  помістити  свою  фотографію,  вона  буде  висвічуватися  на  вашій  домашній  сторінці.  Фотографію,  на  мою  думку  потрібно  брати  не  ту,  скільки  вам  зараз  років,  а  ту,  найкращу,  яким  ви  були  в  молодості:  гарним,  вродливим,  з  променистим  блиском  в  очах  і  зазивною  посмішкою.  Чому  саме  так?  А  тому,  що  по  собі  знаю,  яким  ви  були  в  молодості,  таким  ви  залишаєтеся  в  своїй  душі,  в  своєму  серці  назавжди,  до  кінця  свого  життя.  І  коли  дивишся  на  таку  фотографію,  дивишся  на  ваше  обличчя,  у  ваші  очі,  то  мимоволі  відчуваєш  вашу  поезію,  вона  незримо  присутня  у  вас  і  поряд  з  вами  назавжди.
Під  фотографією  є  рубрика  «Про  себе».  Я,  наприклад,  написав  таке:  «Вчитель.  Пишу  вірші,  оповідання».  А  тепер  вважаю,  написати  ці  речення,  це  нічого  не  написати.  Обов’язково  потрібно,  як  на  мою  думку,  сказати,  який  маємо  характер:  мрійливий,  поступливий,  спокійний,  вибуховий,  емоційний,  жорсткий,  лагідний,  мстивий,  образливий  і  так  далі.  Як  почали  писати  вірші,  коли  почали  писати,  що  любите  читати.  На  які  теми  вам  подобається  писати  вірші,  як  приходить  до  вас  творче  натхнення,  як  творите  вірші,  які  ваші  уподобання.  Чому  так  потрібно?  А  тому,  що  коли  ми  читаємо  ваші  вірші  і  вони  нам  подобаються,  то  хочеться  про  цього  поета  взнати  побільше  і  ми  обов’язково  заглядаємо  на  сторінку  автора,  дивимося  на  його  фотографію  і  з  цікавістю  та  задоволенням  читаємо  все  про  нього.
На  домашній  сторінці  автора,  тобто  поета  сайту,  висвітлюються  всі  назви  надрукованих  на  сайті  його  творів.  Вони  можуть  бути  також  розміщені  по  темам.
Пам’ятаю,  коли  я  вперше  помістив  на  сайт  свій  вірш  «Село  моє  –  куточок  України»,  я  страшенно  хвилювався.

Село  моє  –  куточок  України,
Куди  б  не  йшов,  куди  б  не  їхав  я,
Немає  в  світі  кращої  країни,
Немає  в  світі  кращого  села!

В  долині  річка  в’ється  між  гаями,
Сосновий  бір  тули́ться  близь  гори.
Тумани  білі  простяглись  полями
Ранкової  сріблястої  пори.

Батьківський  дім  і  мальви  біля  тину,
Розлогий  клен,  що  ріс  біля  вікна.
До  болі  в  серці  рідна  ця  картина  –
Дитинством  намальована  вона.  

 Мені  здавалося,  що  всі  будуть  критикувати  і  сміятися  над  віршем,  що  він  недосконалий,  поганий,  і  нічого  лізти  в  сайт  поезії,  і  мені  тут  не  місце.  Але  поетеса  Джульєтта  відразу  прислала  мені  гарний  лист,  а  один  з  поетів  схвалив  вірш  значком  з  піднятим  вгору  великим  пальцем.  Я  посміливішав,  і  вирішив,  що  справи  мої  не  так  вже  погані,  як  думається.  А  ім’я  «Джульєтта»  я  запам’ятав.
Робоча  сторінка  автора  створена,  я  вважаю,  унікально.  Вона  проста,  а  все  просте,  як  говориться  геніальне.  За  це  потрібно  низько    кланятися  в  ноги  засновнику  сайту.  Цю  сторінку  розглянемо  більш  детально.  Зліва  висвітлюється  колонка  «Зараз  на  сайті».  Тут  всі  псевдоніми  авторів  (далі  псевдоніми  будемо  називати  іменами),  що  сидять  за  комп’ютером  і  ввійшли    в  даний  час  на  сайт  поезії,  тобто  перебувають  в  клубі  поезії.  Для  спілкування  це  дуже  зручно,  ви  бачите  знайомих  авторів,  знайомі  імена.  Так  і  хочеться  привітатися  з  ними.  І  що  ви  думаєте,  можна,  і  це  дуже  просто,  бо  так  побудований  сайт.  
Я  вже  замітив,  що  моє  ім’я  висвітлюється  завжди  посередині  списку.    Поетеса  Ганна  Верес  прилаштовується  поряд  зі  мною.  Ми  ніби  в  театрі  сидимо  поряд  на  сусідніх  кріслах.  Мені  це  приємно.
А  от  Джульєтта,  скромно  займала  останнє  місце,  ніби  уступала  дорогу  іншим,  більш  напористим  поетам.
Мені  подобалася  ця  скромність.  Вона  нагадувала  мені  скромність  простої  польової  квітки.  Але  якщо  уважно  придивитися  до  неї,  то  можна  побачити,  яка  вона  прекрасна,  в  ній  таїлася  своя  особлива  незбагненна  краса.
Мені  здавалося,  що  кожного  разу  вона  ніби  виглядала  мене,  ніби  чекала  мого  нового  твору,  і  під  її  поглядом  я  намагався  створити  його  досконалішим.
Я  не  Ромео,  але  нік  Джульєтти  збуджував  уяву,  і  я  не  міг  не  написати  цей  романтичний  вірш:

Весь  замок  сіяє  казково  вогнями.
На  бал  приїжджають  в  розкішних  каретах.
З  поклоном  паяц  відкриває  дверцята
В  надії,  що  вийде  прекрасна  Джульєтта.

У  вихорі  танцю  несуться  вже  пари
Бушують  гітари,  звучать  кастаньєти.
А  бідний  паяц  то  сміється,  то  плаче,
Бо  в  залі  танцює  привабна  Джульєтта.

Та  врешт  синьйорина  паяцу  всміхнулась
І  кинула  срібну,  грайливо,  монету.
Губами  з  підлоги  дістав  він  дарунок,
Цілуючи  пристрасно,  ніби  Джульєтту.

Він  довгі  роки́  пам’ятав  синьйорину,
Монету  на  шиї  носив  амулетом.
І  навіть  красуні-дочці́,  що  родилась,
Дав  і́м’я,  прекрасне,  жагуче:  Джульєтта.

У  правій  частині  робочої  сторінки  простяглася  вниз  колонка  під  назвою  «Нові  твори».  Це  сама  основна  і  знаменита  колонка  сайту.  Вона  рухома.  Це  серце  сайту.  Воно  ні  на  мить  не  зупиняється,  воно  пульсує,  воно  б’ється  і  з  кожним  його  ударом  на  початку  колонки  появляється  ім’я  автора  з  назвою  його  нового  вірша.  Потім  появляються  все  нові  і  нові  імена,  список  рухається  неперервним  потоком.  Потік  не  припиняється  ні  вдень,  ні  вночі.  Це  б’є  джерело  народної  творчості,  ні  не  джерело,  це  тече  повноводна  ріка  народних  пристрастей.  Саме  ця  колонка  явилася  причиною  написання,  як  на  мою  думку,  вдалого  вірша  «Рожевий  сайт»:

Зайду  на  сайт,  рожевий  сайт  моєї  мрії,
Порину  у  гущавину  його  віршів.
Тут  український  дух,  як  ватра  палахтіє,
Незламний  дух  великих  предків-козаків.

Одні  лиш  ніки-диво  варто  прочитати,
Відтінки  душ  поетів  чуються  у  них.
Роман  з  продовженням  тут  можна  написати,
Сюжет  у  назвах  відшукається  чудни́х.

Біжить,  як  той  струмок,  поезія  народна,
Ніяк  напитися  не  можу  досхочу.
Це  не  струмок,  ріка  пристра́стей  повноводна,
Кохання,  ненависті,  щастя  й  розпачу́.

Тут  виливається  душа  мого  народу,
Його  найкращі,  щирі,  чисті  почуття,
Готовність  до  борні,  зі  всяким  злом  незгода,
Надія,  віра  в  мирне  світле  майбуття.

Тут  вся  Укра́їна  моя,  як  на  долоні.
Ось  вірші  з  Києва,  Поділля  і  Карпат,
Ось  з  Таврії.  На  цьому  виріс  лоні
Парнаса  українського  розкішний  сад.

Куди  б  в  житті  поетів  доля  не  кидала,
Ми  зустрічаємось  на  сайті  знов  і  знов,
Бо  нас  усіх  сюди  привела  і  з’єднала
Свята  до  ніжної  поезії  любов.

І  це  чиста  правда.  Сайт  поезії  –  це  наше  братерство,  це  лоно,  куди  ми  іноді  втікаємо,  щоб  заховатися  від  жорстокого  навколишнього  життя,  це  казкове  лоно  наших  мрій  і  сподівань.  Нас  до  нього  тягне,  ми  вже  без  нього  не  можемо  жити,  і  ми,  бувало,  не  вилазимо  з  сайту  цілодобово.
Ти  клацаєш  в  колонці  по  назвам  віршів,  читаєш  їх.  Хочеш  прочитати  якомога  більше,  і  не  можеш,  не  встигаєш,  бо  вони  рухаються  неперервно  і  їх  дуже  багато,  і  ти  від  безсилля  майже  плачеш.  З  часом  ти  вже  починаєш  вибирати  лише  вірші  знайомих  авторів,  а  по  іншим  іменам  лише  ковзаєш  поглядом.  І  тут  зіграє  психологічна  роль  яскравого  незвичайного  псевдоніма,  який  привертає  твою  увагу,  аналогічно  до  того,  як  квітка  привертає  до  себе  увагу  бджоли.  Наприклад,  «Кава  з  молоком»,  «Гнев  волка»,  «Дочка  бджоляра»,  і  так  далі.  Ти  мимоволі  клацаєш  по  «Кава  з  молоком».  Ні,  ти  не  програєш.  Ти  знайомишся  з  новим  поетом,  з  його  творчістю.  І  іноді  потрапляєш  на  такі  шедеври!  Але  часу  немає,  та  і  очі  болять.  Тут  одні  тільки  псевдоніми,  їх  називають  ніками,  якщо  прочитаєш,  то  вже  отримаєш  велике  задоволення.  Які  тільки  назви  тут  не  зустрінеш,  воістину  справжня  народна  кмітливість  і  творчість.  Бувало,  одні  тільки  ніки  являлися  причиною  написання  нових  віршів.  По  нікам  можна  розповідати  історії,  казки.
Якщо  ми  клацнемо  по  назві  вірша,  то  він  появиться  посередині  нашої  робочої  сторінки.  Під  віршем  розміщується  поле  для  коментарів.  Тут  засновник  сайту  знову  таки  проявив  геніальність.  Саме  завдяки  коментарям  ми  можемо  спілкуватися,  робити  аналіз  вірша,  вказувати  на  помилки,  приходити  до  спільної  думки.  Хвалимо  автора  за  душевність,  музикальність  вірша,  за  те,  як  розкрита  тема,  за  оригінальну  структуру,  зближуємося  поглядами  і  здружуємося.  Коментарі  можуть  читати  всі  автори,  а  якщо  ми  захочемо  щось  сказати  авторові  особисто,  то  для  цього  існує  внутрішня  пошта  сайту  і  ми  можемо  послати  один  одному  листи.
Читаєш  вірші  сайту,  читаєш  і  мимоволі  заражаєшся  їх  ритмом,  і  от  вже  рефлексивно  коментарі  пишеш  у  віршованій  формі,  які  потім  часто  являються  початком  нових  віршів.  Часто  прочитаний  вірш  автора  викликає  у  тебе  бурю  емоцій,  почуттів  і  теж  виливається  в  написання  нового  вірша.
Так,  на  вірш  чудової  поетеси  Ольги  Шнуренко  «Цілуй  мене»  я  написав  вірш  «Музика  без  слів»:

З  великою  цікавістю  я  прочитав
Твоє  прекрасне  сотворіння  –  ніжний  спів.
Про  поцілунки  я  вже  трішки  дещо  знав.
Та  щоб  отак!  Це  справді  музика  без  слів.

Ця  музика  витає  в  сні  і  наяву.
Вона  пронизує  наскрізь  тебе  й  мене,
Цілує,  пестить  милу  душеньку  твою,
Народжує  для  нас  кохання  чарівне.

Ця  музика  у  кожнім  кроці  ніг  струнких,
У  тихім  шурхотінні  платтячка  твого,
У  дивній  модній  зачісці  волос  м’яких,
Що  на  прогулянці  чарує  будь-кого.

Ця  музика  у  погляді  звучить  твоїм,
У  дотику  безумно  ніжної  руки
У  ви́гині  твоїх  вишневих  губ  звабні́м.
Я  все  життя  її  би  слухав  залюбки.

Коментарі,  зауваження.  Протягом  всього  сайту  вони  йдуть  поряд  з  нами.  Спочатку  я  ображався  на  зауваження  до  віршів,  навіть  сперечався  з  авторами.  Зауваження  чомусь  болісно  били  по  мені.  Напевно,  це  так  відбувається  з  кожним  поетом.  Тепер  я  дякую  за  зауваження  і  будь-яку  критику,  і  чим  більше  її,  тим  краще.  Саме  зауваження  привчили  мене  відноситися  більш  уважно  до  створення  віршів,  до  його  структури,  до  недопустимості  використання  русизмів,  до  чистоти  української  мови.  Хоча,  признатися,  мені  іноді  важко  виразити  на  українській  мові  багатство  і  тонкість  почуттів,  зворотів,  синонімів,  так  як  це  можна  виразити  на  російській  мові.  Це  признавав  ще  Сталін.  Звідси  висновок.  Українську  мову  слід  потужно  розвивати,  не  заковувати  її  в  канони.  Цьому  дуже  може  сприяти  якраз  робота  таких  поетичних  сайтів,  як  наш,  адже  саме  тут  ми  бачимо  слово  народу.  Бо  тут  поети  з  різних  куточків  України,  і  вони  доносять  до  нас  нову  лексику,  діалекти,  звороти,  синоніми,  нові  слова,  що  використовуються  на  їх  окрузі.
Поет  Zang  часто  критикував  мене  за  наголоси.  І  я  признаю,  це  мій  недолік.  Я  всіма  силами  намагаюся  зробити  так,  щоб  наголосів  було  якомога  менше.  Читачу  поясню,  що  іноді  я  змінюю  наголос  в  слові,  відповідно  до  ритму  рядка.
Поети  бурно  реагують  на  свята.  Тридцять  першого  грудня  сайт  був  традиційно  заповнений  вітальними  віршами.  Я  так  само,  як  і  інші  поети,  стараюся  теж  написати  вірш  на  свято.  Не  завжди,  звичайно,  це  вдається.  Цього  разу  вечором  тридцятого  грудня  я  придумав,  на  мою  думку,  непогані    дві  строчки:
Сімнадцятий  вривається  в  країну,
Як  революція  сто  літ  назад.
А  далі  в  мене  не  заладилося.  Не  йде  вірш,  і  все.  Я  вже  хотів  було  його  кинути,  але  жаль  було  цих  двох  строчок.  І  тільки  тридцять  першого  вранці  я  його  дописав:
Сімнадцятий  вривається  в  країну,
Як  революція  сто  літ  назад.
В  цей  Новий  рік  бажаю  Україні
Прожити  в  розквіті  сто  літ  підряд.

Сімнадцятий  –  це  рік  не  високосний,
Не  буде  в  ньому  вже  олімпіад.
Давайте  будем  жити  в  ньому  просто,
Без  катастроф,  смертей,  протистоянь.

Давайте  всі  разом  піднімем  чаші,
Помиримось.  Припиниться  війна.
Я  знаю  –  це  бажання  наше  й  ваше,
Бо  Україна  в  нас  на  всіх  одна.

І  цього  ж  дня  передноворічного  виставив  його  на  сайт.  Відразу  прослідувала  реакція.  Поет  Grower  написав  в  коментарі,  що  слово  «Давайте»  неприпустимий  русизм.  
Я  хочу  внести  деяке  пояснення.    Я  житель  півдня  України.  І  мова,  особливо  раніше,  в  нас  була  змішана.  Ми  з  дитинства  говорили:  «Давайте  будемо  гратися»,  або  «Давайте  гратися».  Так  що  слово  «давайте»  у  мене  в  крові.  Тактична  Ганна  Верес  мені  порадила  виправити  рядки  так:
                                                                         Живімо  в  ньому  мирно,  просто…
                                                                         І  дружно  всі  разом  піднімем  чаші…
Я  згоден,  можна  так  виправити.  Взагалі,  можна  все  що  завгодно  виправити.  І  все-таки  чогось  після  цього  не  вистачає.  Можливо,  не  вистачає  м’якого  братерського  заклику,  який  я  вклав  в  слово  «Давайте»,  чи  може  втрачається  мій  стиль,  я  не  знаю.  На  сайті  декілька  днів  назад  появився  вірш  другого  автора  з  іншої  округи,  де  він  теж  використовував  слово  «Давай»  в  тому  самому  значенні.  Тоді  виникає  друга  думка.  Якщо  народ  використовує  це  слово  в  такому  значенні,  чи  не  варто  включити  його  до  словника  української  мови.  Чим  більше  слів  і  синонімів,  тим  багатша  мова.
В  цю  передноворічну  ніч  я  десь  майже  до  дванадцятої  години  сидів  за  комп’ютером  і  перебував  на  сайті  поезії.  Разом  зі  мною  перебували  на  сайті  десь  приблизно  поетів  п’ятдесят.  І  я  подумав,  невже  існує  в  когось  більша  любов  до  сайту,  ніж  у  цих  поетів.  І  тільки  за  одне  це  їх  потрібно  поважати.
І  я  вирішив  їх  привітати  рядками:

Вітаю,  вас,  хто  31-го  на  сайті,
Хто  у  цю  мить  читає  новорічні  вірші  наші.
Дванадцять  б’є,  скоріш  вином  фужери  наповняйте.
Я  п’ю  за  вас  й  прекрасні  ніки  обнімаю  ваші.

Пам’ятаю,  одного  разу  я  написав  вірш  «Все  найкраще  для  тебе  робив  я»:

Все  найкраще  для  тебе  робив  я,
Все  найкраще  тобі  діставав,
Все  життя  за  тобою  ходив  я
І  найкращі  вірші  дарував.

Що  для  тебе  ще,  мила,  придумать?
Що  для  тебе  ще,  мила,  зробить?
Може  знову  тебе  приголубить
Й  на  побачення  знов  запросить?

До  світання,  як  в  юності  я́сній,
Будем  слухать  в  гаю  солов’я.
Місяць,  свідок  кохання  сріблястий,
Буде  нам  усміхатись  здаля.

Хочу  вроди  твоєї  напитись,
Хочу  стан  твій  тонкий  обнімать,
В  очі  ніжно  я  буду  дивитись
Й  вишні-губи  твої  цілувать.

Один  з  авторів,  після  того  як  прочитав  цей  вірш,  зауважив,  щоб  я  не  зловживав  дієсловами-римами.  Що  ж  він  правий,  я  і  сам  це  бачив.  Дієслівних  рим  у  мене  дійсно  було  багато.  Позбавитися  я  їх  не  міг.  Я  не  професіонал.  Для  цього  необхідно  мати  великі  знання  і  добру  пам'ять.  Якщо  почитати  Пушкіна,  та  і  інших  поетів,  то  можна  замітити,  що  у  їх  віршах    мало  дієслівних  рим.  Але  постає  питання,  чому  дієслівні  рими  –  це  вада?  Пушкін  про  це  писав  в  поемі  «Домик  в  Коломне»,  хоча  я  там  не  зовсім  все  зрозумів:  

Четырестопный  ямб  мне  надоел:
Им  пишет  всякий.  Мальчикам  в  забаву
Пора  б  его  оставить.  Я  хотел
Давным-давно  приняться  за  октаву.
А  в  самом  деле:  я  бы  совладел
С  тройным  созвучием.  Пущусь  наславу!
Ведь  рифмы  запросто  со  мной  живут;
Две  придут  сами,  третью  приведут.

А  чтоб  им  путь  открыть  широкий,  вольный,
Глаголы  тотчас  им  я  разрешу…
Вы  знаете,  что  рифмой  наглагольной
Гнушаемся  мы.  Почему?  Спрошу.
Так  писывал  Шихматов  богомольный.
Но  большей  части  так  и  я  пишу.
К  чему?  Скажите;  уж  и  так  мы  голы.
Отныне  в  рифмы  буду  брать  глаголы.

Не  стану  их  надменно  браковать,
Как  рекрутов,  добившихся  увечья,
Иль  как  коней,  за  их  плохую  стать,  -
А  подбирать  союзы  да  наречья;
Из  мелкой  сволочи  вербую  рать.
Мне  рифмы  нужны;  все  готов  сберечь  я,
Хоть  весь  словарь;  что  слог,  то  и  солдат  –  
Все  годны  в  строй:  у  нас  ведь  не  наряд.

Одного  разу  я  пізно  вечором  складав  вірш  про  свою  маленьку  внучку  Софійку  «Я  люблю  тебе».  До  речі,  моя  перша  збірка  віршів  так  і  називається  «Я  люблю  тебе».  А  на  обкладинку  книжки  із  тисяч  фотографій,  які  я  зробив  для  Софійки,  я  помістив  саму  найкращу,  ту,  де  вона  в  літньому  легкому  сарафанчику,  забравшись  в  квітник,  притулила  до  свого  обличчя  велику  червону  жоржину.  
Вже  було  пізно  і  я  ліг  спати.  Але  голова  продовжувала  гарячково  працювати.  На  мене  найшло  те  творче  натхнення,  про  яке  так  люблять  говорити  поети.  Я  зривався  з  ліжка,  біг  до  столу  і  записував  наступний  рядок,  на  що  одна  з  поетес  зауважила,  що  потрібно  при  собі  завжди  мати  олівець  і  блокнот.  Я  згоден.  По  телебаченню  я  бачив,  як  плив  в  човні  по  Ангарі  письменник  Распутін  і  щось  записував  у  блокнот.  Але  я  ладен  цілу  ніч  бігати  до  столу,  лиш  би  частіше  приходило  це  натхнення.  Якщо  таке  натхнення  приходить  до  простолюдинів-поетів,  як  зауважував  наш  чудовий  поет-пісняр  Віталій  Назарук,  то  що  вже  говорити  про  великих  поетів  світу  сього.
Знову  повернемося  до  Пушкіна.  Поему  «Полтава»  він  писав  в  кінці  жовтня  в  Петербурзі.  Пушкін  творив  дома,  сидячи  за  столиком,  на  якому  валялася  купа  списаних  і  перекреслених  листків.  В  кутку  напроти  палав  камін  і  потріскували  березові  дрова.  Погода  надворі  стояла  похмура  і  слякотна.  Дув  пронизливий  холодний  вітер  і  кидав  у  вікно  дощем  з  мокрим  снігом.  На  Пушкіна  чомусь  саме  в  таку  пору  надходило  творче  натхнення.  Тема  йому  надзвичайно  подобалася,  голова  його  буквально  горіла.  Він  писав  цілий  день,  не  сходячи  з  місця.  Вірші  йому  ввижалися  навіть  вві  сні,  так  що  він  вночі  схоплювався  з  постелі  і  записував  їх  в  темряві.  Коли  голод  його  діставав,  він  біг  в  найближчий  трактир,  але  вірші  доганяли  його  і  там.  Він  їв  на  швидку  руку  страви,  які  йому  подавали,  і  відразу  повертався  назад,  щоб  записати  те,  що  набралося  в  нього  під  час  бігу  і  за  обідом.  Таким  чином,  в  нього  скупчувалося  сотні  віршів  за  добу.  Іноді  думки  не  вміщалися  у  вірші,  тоді  він  записував  їх  прозою.  Потім  слідувала  правка,  після  якої  від  чернеток  не  залишалося  і  четвертої  частини.
Одного  разу  я  написав  вірш  «Я  не  знаю,  з  ким  тебе  вже».

Я  не  знаю  з  ким  тебе  вже,
Мила,  порівняти.
Може  з  садом,  що  весною
Пишно  розцвітає.

З  лісовим  озерцем  чистим,
З  співом  солов’їним,
Із  берізкою  стрункою,
З  небом  синім,  синім.

Скільки  ти  мені  вже  снилась,
Мабуть,  не  вгадаєш.
Найсолодша  в  світі  мрія,
З  серця  не  зникаєш.

 І  в  коментарях  прочитав  відзив  поета  dashavsky:  

Вдихну  я  квітучого  саду  аромат,
 З  лісового  озера  чистої  води  нап’юся,
 І  в  обіймах  твоїх  кохана  втоплюся.    
Тон  коментаря  мені  здався  знущально-ядовитим.  Я  ще  раз  уважно  перечитав  свій  вірш.  Як  на  мою  думку  вірш  чудовий,  навіть  натяку  на  щось  несерйозне,  чи  то  вульгарне,  чи  засюсюкане  немає.  Мене  зацікавило,  чому  читач  так  написав.  Може,  як  автор,  я  щось  недобачаю  в  своєму  вірші.  І  я  запитав:  «Пане  dashavsky,  напевно,  Вам,  чимось  не  подобаються  ці  вірші.  Дайте,  будь-ласка,  свій  розширений  коментар,  мені  цікаво.  Я  не  ображусь».
Dashavsky,  як  і  всякий  чуттєвий  поет,  відчув  у  моїх  словах  офіційний  тон,  а  то  і  образу,  і  щиро  вибачився,  сказавши,  що  він  пожартував.  Я  відповів:    «Дякую!  Ні,  вибачатися  не  треба,  я  більш  за  все  не  хочу  зачепити  хорошу  людину.  Я  просто  подумав,  можливо,  щось  не  так  у  віршах,  адже  пишеш  їх  у  натхненні,  а  зі  сторони  видніше.  Всього  самого  доброго».  Dashavsky  відповідь  сподобалася,  та,  очевидно,  і  мої  вірші  йому  подобаються.  Людина  він  тактовна,  розумна,  і  ми  стали  друзями.  Він  навіть  мене  вніс  в  білий  список,  і  мені  це  було  дуже  приємно.  Що  цікаво,  що  потім  я  десятим  почуттям  відчув,  що  його  гумор  таки  прицільний.  Dashavsky  любить  свою  країну,  свою  землю,  і  все,  що  на  ній  живе  і  росте.  Любить  працювати  на  землі.  Любить  природу  і  пише  про  неї  милі  вірші.    Привчає  своїх  внуків  теж  писати  вірші  та  любити  свою  землю.  Мріє  побувати  на  морі,  і  я  впевнений,  що  побуває.
Нещодавно  я  прочитав,  що  подібний  діалог  відбувся  між  Женьшень  та  іншими  поетами.  Юна  гарна  поетеса  Женьшень  написала  вірш:  «Нерівна  кострубата  писанина».

Моя  душа  перетворилася  на  божевілля
Бо  в  коханні  давно  уже  немає  дива
Стала  нерівна  кострубата  моя  писанина
Мене  розсипаючи  глиною  по  стінах.

Особисто  я  її  вірш  зрозумів.  У  багатьох  зараз  душа  перетворилася  на  божевілля.  Спочатку  я  було  не  звернув  на  цей  вірш  особливої  уваги.  Здавалося,  нічого  такого  в  ньому  нема.  Майже  білий  вірш,  без  стандартних  рим.  Але  що  дивно,  чим  більше  я  на  нього  дивився,  чим  більше  я  його  читав,  тим  більше  він  мені  подобався.  Більш  того,  він  засів  в  голову.  Де  б  я  не  ходив,  я  його  вже  повторяв  і  цитував.  Ось,  що  означає  талант.  Але  є  українська  поговірка:  «На  колір  та  смак  -  товариш  не  всяк».  Напевно,  в  тому  і  полягає  мудрість  сайту,  в  його  демократичності.  Кожен  має  право  висловити  свою  думку,  навіть  якщо  вона  і  не  подобається  автору.  В  спорі,  як  говориться,  народжується  істина.  Поет  Святослав  дав  на  вірш  такий  коментар:
 Коли  в  коханні  зникає  Диво,
 Душа  перетворюється  на  божевілля,
 Світло  змішується  з  темрявою  
 В  один  клубок,
 І  розбивається  об  зла  чорні  стіни  
 Кострубата  писанина
 .................
 Коли  так,  то  не  до  сміху.
 
Подивіться,  як  тактовно  Женьшень  відповіла  на  цей  коментар:
 «А  Вам  що,  смішно  від  мого  вірша?  Смійтеся,  я  ж  не  забороняю».  Тут  втрутився  поет  Сергій  Улько:  «Прямо  про  мене.  Окрім  писанини.  Вона  завжди  такою  була.  Ахах».
  Женьшень  заперечила:  «А  мені  чомусь  не  смішно.  Дякую,  що  читаєш.»
 Сергій  Улько:  «  Треба  знаходити  привід  для  сміху,  а  то  так  можна  і  глузд  втратити.  Вибач,  що  своїм  "Ахах"  образив».
 На  що  Женьшень  мудро  відповідає:  «Я  поки  що  ще  не  втрачаю  глузд,  а  мислю  тверезо».
Подібні  діалоги  зустрічаються  на  сайті  дуже  часто.  Я,  напевно,  помилявся,  пишучи  на  початку  нарису,  що  на  сайті  можна  заховатися  від  навколишнього  життя.  Як  бачимо,  і  тут  вирують  пристрасті,  образи,  вдячності,  сльози,  сміх  та  всі  інші  людські  почуття.  Напевно,  там  де  люди,  там  і  життя.  І  від  нього  не  втечеш,  як  і  від  людей.
Особисто  я  в  коментарях  на  вірші  притримуюся  чіткого  принципу,  як  в  лікарів:  «Не  нашкодити».  Мабуть,  я  на  критика  не  годжусь.  Але    у  віршах  завжди  намагаюся  відшукати  щось  хороше,  талановите,  оригінальне,  влучне,  ліричне,  хоча  б  один  рядок,  зворот,  слово.  І  я  це  обов’язково  відмічаю.  Я  по  собі  знаю,  як  окрилює  і  підтримує  сказане  добре  слово.  
Приведу  приклади  коментарів  на  деякі  мої  вірші:
Поет  Владимир  Зозуля  на  вірш  «У  моїм  саду  травневім»  пише:
 «Люблю,  когда  стихи  пахнут  сиренью,  прекрасный  запах...  душевный  стих  получился  у  Вас...грустный  и  светлый».
Поетеса  majra  вірш  «Троянда  і  ти  (пісня)»  охарактеризувала  так:
   «Надзвичайно  гарно!  Ось  звідки  беруть  початок  народні  пісні!        Зачарували  ніжні  слова!».
Поетеса  Леді  Осінь,  прочитавши  вірш  «Я  в  полі  дівчину  зустрів  (сон)»,  сказала:
 «Гарні  слова.  Прекрасний  вірш.  Після  прочитання  у  душі  ніби  пробігає  промінчик  сонця».
Після  таких  слів  хочеться  жити,  радіти  і  творити.  Та  і  написати  такі  коментарі  можуть  тільки  талановиті  люди,  які  самі  також  поети.
Я  описав  далеко  не  всі  достоїнства  поетичного  сайту.  Ті,  хто  зайде  на  сайт,  переконається  в  цьому  сам.  У  кожного  поета  є  чорний  та  білий  список.  В  чорний  список  попадає  той  автор,  хто  образив  поета,  або  вірші  якого  йому  дуже  не  подобаються.  Білий  список  містить  тільки  тих  авторів,  вірші  яких  подобаються  поету.  Крім  цього  в  кожного  поета  на  сайті  є  гостьова  зала,  куди  приходить  в  гості  до  поета  автор  або  гурт  авторів.  Гостьова  зала  гарно  прибрана,  в  кутку  взимку  палає  камін,  а  посередині  стоїть  стіл,  застелений  гарною  білою  вишитою  скатертиною.  На  столі    в  чашечках  парує  духмяний  індійський  чай,  а  також  натуральний  бразильський  кофе.  За  столом  гості  п’ють  чай  або  кофе,  спілкуються  з  поетом,  записують  свої  враження  від  віршів  в  гостьову  книгу.
Нещодавно  в  правій  колонці  під  назвою  «Нові  твори»  появилася  назва  «Еволюція  сайту  поезії».  Клацнувши  по  цій  назві,  ми  відкриємо  нову  сторінку,  яка  починається  зі  звернення  засновника  сайту  поезії  Євгена  Юхниці  до  поетів  сайту.  В  ньому  надруковані  цікаві  пропозиції  щодо  оживлення  сайту  й  поліпшення  роботи  клубу  поезії,  зокрема:  вибирати  вірш  дня  і  друкувати  його  на  першій  сторінці,  видавати  збірники  поезій  та  створити  ринок  їх  збуту,  залучати  композиторів  до  наших  поезій,  створити  свій  Фестиваль  та  багато  інших.
Під  зверненням  йде  колонка  коментарів.    Тут  розгорнулася  бурна  дискусія.  Поети  емоційно  обговорюють  і  аналізують  пропозиції,  а  також  вносять  свої  пропозиції  і  висловлюють  думки.  Читати  ці  коментарі  надзвичайно  цікаво.  Тільки  по  одним  ним  можна  написати  повість..
В  коментарях  поети  пропонують,  не  вагаючись,  оновити  сайт,  змінити  його  зовнішній  вигляд,  зробити  більш  сучасним.  Звернути  більшу  увагу  на  українську  мову,  тому  що  за  нею  ніхто  не  стоїть,  окрім  самих  українців.  Чітко  визначити  однозначну  мету  сайту.  Або  це  клуб  для  проби  пера  і  спілкування,  або  щоб  тут  творилася  дійсно  висока  поезія.  Для  цього  слід  розбити  сайт  на  дві  частини.
В  своєму  нарисі  я  вже  кілька  разів  згадував  засновника  сайту  поезії.  Мені  не  подобається  слово  «засновник».  Якесь  воно  гладеньке.  Воно  абсолютно  нічого  не  може  сказати  про  особистість  засновника.  Засновник  Академії  наук,  засновник  галереї  картин…  Якщо  ми  ідемо  в  Третьяковську  галерею,  то  що,  ми  згадуємо  і  думаємо  про  Третьякова?  Звичайно,  ні.  А  треба  думати  і  згадувати.  Тому  що  не  було  б  Третьякова,  не  було  б  і  всесвітньовідомої  галереї  картин.  Аналогічно  і  тут.  Ми  що  говоримо,  рожевий  сайт  сучасної  поезії  Юхниці?  Ми  говоримо  просто:  сайт  поезії.  І  абсолютно  про  Юхницю  не  згадуємо.  А  на  сайті  лише  глибоко  внизу  в  кінці  сторінки  написано  мілким  шрифтом,  що  проект  ініційовано  у  2003  році  київським  поетом  Євгеном  Юхницею.
Спробуємо  короткими  мазками  пензля  намалювати  невеличкий  етюд  про  особистість  Євгена  Юхниці,  хоча  тут  потрібен  великий  майстер  і  велика  картина.  І  я  впевнений,  вона  буде  написана.
Народна  мудрість  говорить:  «Чого  бідний,  бо  дурний.  Чого  дурний,  бо  бідний».  Отже,  звідси  висновок.  В  житті  потрібно  бути  розумним  і  не  бідним.
Євген  докладає  всі  зусилля,  щоб  не  бути  бідним.  Він  вчиться  в  залізничному  інституті,  в  інституті  харчової  промисловості,  закінчує  інститут  народного  господарства,  створює  могутню  та  багатофіліальну  аудиторську  компанію  аудиторів  «Ніко»,  стає  заслуженим  економістом  України.
В  житті  він  бігун  на  далекі  дистанції,  стратег,  вольова  людина.  Коли  щось  робить,  то  робить  вже  так,  ніби  намагається  зійти  до  Сонця.  Талант,  витончений  до  жаху,  сентиментальний,  ним  захоплюються.  Непередбачуваний  і  оригінальний  (наступні  три  вірша  Євгена  Юхниці).

Я  б  не  хотів  дарма  прожить  життя,
В  речах  шукать  і  в  їжі  насолоду,
 В  оставинах  сприймати  сенс  буття,
Не  стати  за  маяк  для  благ  народу.

Я  б  не  хотів  прогаяти  свій  час,
Промарнувати  на  плітки  таланти.
І,  читачі,  розчарувати  вас,
І  віршами  надмірно  набридати.

Я  б  не  хотів  сподобитися  тлі  -  
І  більш,  ніж  є,  багатств  не  запросити...
Я  б  не  хотів  померти  в  скруті  й  злі,
І  всіх,  що  сущі,  не  благословити.  

Кожного  ранку,  коли  він  встає,  то  відчуває,  що  зробив  замало,  що  він  здатен  на  більше,  що  він  народжений  для  вищого,  і  нібито  хтось  владний  і  нетерпимий  змушує  його  рухатися  далі  і  покоряти  нові  вершини.
Вільно  володіє  українською,  російською,  французькою  мовами,  розуміє  та  розмовляє  англійською  та  німецькою.
В  Індії,  куди  він  приїжджав  по  роботі,  одного  разу,  відпочиваючи  серед  вічнозелених  пальм  на  березі  теплого  Індійського  океану,  раптом  відчуває  великий  потяг  до  поезії,  починає  писати  вірші.  І  буквально  через  місяць  зрозуміє,  що  він  поет  зі  своєю  долею,  яку  мусить  проповзти  поміж  колючок,  але  зі  своєю  місією.  Відчуваючи  нестачу  спеціальних  знань,  їде  вчитися  до  Московського  літературного  інституту.
Видає  кілька  збірок  віршів.  Стає  членом  спілки  письменників  України.  За  поетичну  збірку  «Мозаїка  метафор  —  сюжети  і  характери»  йому  присуджують    літературну  премію  імені  Андрія  Малишка.

Я  відчуваю:  йде  той  час,
Коли  звернуться  і  до  нас,
Коли  візьмуть  у  руки  слово,-
І  оживе  висока  мова.

І  зміни,  мовби  землетрус,
Зметуть  невір'я  з  наших  вуст,
Наповнять  міццю  щирий  голос,
Просякнуть  вільним  сонцем  колос.

Народи  знатимуть  шляхи,
Де  високо  летять  птахи.
І  слово,  як  речуть  святі,
Займе  належне  у  житті.

Євген  Юхниця  багато  їздить  Україною  з  літературними  виступами,  дає  інтерв'ю  на  телебаченні  та  радіо.  Він  є  спеціалістом  зі  створення  та  використання  новослів'я,  засновником  приватних  тематичних  і  синонімічних  словників.

Облиште  геть  всі  справи  на  хвилину  -
В  напрузі  й  так  марнуємо  життя...
Ви  уявіть  минулу  Україну,
Крізь  час  збудіть  свідомо  сенс  буття.

За  що  місця  навколишні  родючі,
Та  й  мова  в  нас  -  співуча  над  усі.
Животворять  людей  Дніпровські  кручі.
Кому  й  за  що  ми  винні  цій  красі  ?..

І  разом  з  тим  -  тіжка  постійно  доля.
Несе  наш  люд  суворий  хрест  віки.
Чому  така  разюча  Божа  воля:
Земля  цвіте,  а  ми  в  нужді  таки  ?..

Не  кара  це,  скажіть,  за  зволікання  ?
Не  поштовх  це  святих  поводирів  ?
І  тих  завдань,  яких  невиконання
Не  входить  в  план  Космічних  терезів...

Чорнобиль  -  то  остання  засторога,
А  вільний  хліб  -  навмисне  щедрий  шанс,
Це  мешканцям  підказана  дорога,
А  багатьом  -  поблажливий  аванс...

В  минулих  днях  -  завжди  всесвітній  розум  !
Майбутній  схід  із  вчора  майорить...
Хто  розбере  давнезну  предків  прозу,
Того  життя  життям  нагородить  !..

  Рівно  о  12-тій  годині  кожного  дня  Євген  кладе  на  стіл  одну  поезію  українською  мовою,  і  одну  –  російською.  Це  мрія  кожного  поета,  так  писати  вірші.  Як  би  я  не  хотів,  як  би  не  напружувався,  я  би  так  не  зміг.  У  мене  пишуться  вірші  по  різному.  Один,  бувало,  блискавично,  другий  через  день,  а  третій  –  через  місяць.  Щоб  написати  вірш,  мені  потрібна  деяка  підготовка  до  написання,  деякі  матеріали,  повна  зосередженість,  щоб  ніхто  не  турбував,  ну,  і,  звичайно,  натхнення.
Ну,  з  віршами  у  мене  не  вийшло,  так  як  у  Євгена,  то,  подумав  я,  може  вийде  з  прозою.  Задумав  я  писати  кожен  день  хоча  б  по  сторінці.  Попробував.  Ні,  знову  нічого  не  вийшло.  Бувало,  за  день  пишу  тільки  декілька  рядків,  а  то  і  зовсім  нічого.  Не  так  це  просто,  виявляється,  бути  великим.
У  віршах  Євгена  відчувається  його  невгамовний  характер,  політ  швидкої  думки.  Його  поезія  нестандартна,  оригінальна,  як  і  він  сам.  Як  влучно  написав  про  нього  Василь  Довжик:  «До  поезії  Є.  Юхниці  потрібно  звикнути  і  ще  раз  перечитати  з  олівцем  у  руках…»
Коли  я  прочитав  його  підпоему  «Жах»,  мною  оволодів  жах.  Мене  тіпало  і  під  цим  враженням  я  миттєво  написав  вірш  «Я  над  усе  ненавиджу  бандитів»:

Я  над  усе  нена́виджу  бандитів,
І  перемови  з  ними  не  веду.
І  за  життя  маленької  дитини
Я  на́смерть  проти  іродів  піду!

Щось  повилазило  на  світ  багато
Гадюк  й  отруйних  чорних  павуків.
Все  норовлять,  кого  б  пограбувати,
А  то  і  вбить,  хто  проти  стати  смів.

Народе  мій!  Ти  -  велет  надвеликий!
Та  роздави  ж,  нарешті,  гадів  цих,
Щоб  не  шипіли  більше  страхітливо
І  не  вповзали  до  осель  людських.

Одні  тільки  його  слова:  «Вечір.  В  кімнату  ввійшла  чарівниця.»  визвали  в  мене  бурю  емоцій.  Я  уявив,  що  в  новорічну  ніч,  коли  тільки-но  пробило  дванадцять,  в  мою  кімнату  ввійшла  прекрасна  фея  ночі.  Одягнена  вона  була  в  темно-синю  довгу  сукню,  а  на  голові  в  неї  сяяла  непередаваної  краси  корона  з  діамантами  у  вигляді  зірок  та  світлого  місяця.  В  руках  у  феї  була  чарівна  паличка.  Вона  махнула  паличкою  і  кімната  враз  перетворилася  в  казковий  зал  і  замерехтіла  різнокольоровими  гірляндами.  В  одному  кутку  зали  виросла  гарна    прикрашена  ялиночка,  в  іншому  запалав  камін.  Посередині  зали  появився  святковий  новорічний  стіл.  Фея  доторкнулася  до  мене  чарівною  паличкою  і  в  мені  враз  щезли  всі  хвороби,  мені  здалося,  що  я  став  молодим.  Двері  зали  відкрилися,  до  мене  підбігла  моя  дружина,  з  якою  ми  посварилися  три  дні  назад  і  більше  не  розмовляли.  Вона  обняла  мене,  поцілувала,  привітала  з  Новим  роком  і  добавила:  «Я  обіцяю,  що  ніколи  більше  не  буду  з  тобою  сваритися».
Сайт  поезії  цікавий  своїми  зустрічами  і  пригодами.  Пройшло  вже  стільки  років,  і  раптом  в  нетрях  сайту  мене    випадково  зустріла  поетеса  Лавинюкова  Тетяна.  З  нею  колись  в  молодості  я  разом  вчився.  Пам’ятаю,  вона  приходила  в  гості  до  нас  в  кімнату  гуртожитку,  сідала  на  стільчик  і  я  читав  їй  вірші  свого  любимого  поета  Генріха  Гейне.  На  відміну  від  інших  дівчат,  вона  мене  уважно  слухала:
На  горі  стоїть  хатина,
 В  ній  живе  гірник  старий.
Там  шумить  ялина  тихо,
Світить  місяць  золотий.

Є  в  отій  хатині  крісло
В  дивних  різьбах  –  аж  сія;
Хто  сидить  в  нім  –  той  щасливець,
І  отой  щасливець  я.

Біля  ніг  моїх  дівчатко,  -  
Чарівний  щасливий  вид.
Очі  –  дві  зорі  блакитні,
Губки  –  наче  рожі  цвіт…

І  от  тепер  вона  -  відома  поетеса  на  сайті  і  на  її  вірші  пишуть  пісні.
З  творчістю  багатьох  поетів  на  сайті  я  добре  знайомий.  На  жаль,  не  тільки  охарактеризувати  їх  творчість  неможливо  в  короткому  нарисі,  а  навіть  і  перелічити  їх  імена.  Правильно  підмітила  поетеса  Тріумф,  що  тут  про  кожного  можна  написати  книгу.  Я  люблю  вірші  багатьох,  дуже  багатьох  авторів.  Краще  ніж  віршем  про  це  не  скажеш:

На  сайті  я  уже  із  багатьма  знайомий,
З  Дантесом,  що  обра́з  нікому  не  прощає,
Із  Марсіанином,  перо  якого  гостре,
Який  на  все  надтверду  точку  зору  має.

З  Гардецьким  Любомиром,  добрим,  мудрим,  щирим,
Який  щодня  по  два  вірша  швидких  складає,
Із  Zang-ом,  що  не  любить  на́голос,  русизми
Й  ретельно  по́милки  у  ві́ршах  виправляє.

А  Валентина  Малая  і  Ганна  Верес?
Давно  я  люблю  їх,  любов  цю  не  ховаю!
Тріумф,  і  Геометрію,  і  Косач  Ксеню,
Принцесу-Настасійку  –  просто  обожаю.

Калинонька  на  сайті  пишно  розцвітає,
Віталій  Назарук  пісні  свої  співає,  
Дід  Миколай  внучатам  щось  розповідає,
Джульєтта  скромна  щастя-долю  виглядає.

З  Лавинюковою  Тетяною  я  вчився,
Від  цього  ніку  в  серці  спогади  взбурлились.
А  від  віршів  Ділан,  Уковича,  Утриско
Мені  бальзами  дивні  прямо  в  душу  ли́лись.

Знайомий  з  Дзвонарем,  з  його  лунким  набатом,
З  Юхницею,  що  прагне  бути  нестандартним.
Нема  в  рожевім  сайті  в  нас  людей  бездарних,
А  є  одні  оригінали  і  таланти.

Прочитавши  цей  вірш,  один  із  поетів  вірно  підмітив,  що  цей  список  можна  продовжувати  і  продовжувати.
І  все  таки,  я  торкнусь  хоча  би  трішки  кількох  поетів:  Валентини  Малої,  Ганни  Верес,  Віталія  Назарука  і  Тріумф,  за  творчістю  яких  слідкую  вже  давно,  і  Лаури,  з  творчістю  якої  познайомився  зовсім  недавно.
На  сайті  Валентина  Малая  -    відома  поетеса.  Дуже  часто  публікуються  її  нові  твори,  тому  її  вірші  я  часто  читаю  і  коментую.  Так  ми  і  познайомилися.
За  характером  вона  весела,  товариська,  любить  співати  і  гуморити.  Мабуть  завдяки  цьому  вірші  складає  легко  і  невимушено.  Намагається  жити  в  мирі  з  усіма  людьми.    В  житті  керується  принципом  Сократа:  «Скажи    мені    що-небудь,    щоб    я    тебе    побачив».    ЇЇ  кредом  є  мудрі  слова:

«Сказав    мудрець:  -  Живи,    добро    звершай!  
 Та    нагород    за    це    не    вимагай.    
Лише    в    добро    і    в    вищу    правду    віра.  
 Людину    відрізня    від    мавпи    і    від    звіра.
 Хай    оживає    істина    стара:    
Людина    починається    з    добра!»  
                                                                                       Л.Забашта  
Валентина    вважає,  що  все  у  світі  відбувається  через  слово,  зі  слова,  навколо  слова.  «Поезія  для  мене  -  то  є  скарб»,    -  пише  вона  у  своєму  однойменному  вірші.
Любить  своє  рідне  місто  і  пише  про  нього  вірші.  Любить  подорожувати,  відвідувати  незнані  чудові  місця  на  Україні,  що  надихають  її  на  нові  твори.  
Надихає  поетесу  на  творчість  також  її  родина,  діти,  любима  4-річна    онука.    Вона  планує  найближчим  часом  випустити  кілька  книжечок  для    дітей    (Повчальні    казки,  вірші  для  малечі),  збірку  різнопланової  лірики  під    назвою  «Сонце  в  долонях»  та  збірку  про  її  родовід,  який  вона  досліджує  вже    декілька  років.  Дуже  влучно  і  виразно,  щиро  Валентина  сказала  про  стан  своєї  душі,  про  любов  до  рідних,  до  людей,  до  музики,  до  цілого  світу  у  вірші  «Я  хочу  обійняти  цілий  світ».

Я  знаю,  що    нічого  ще  не  знаю,
 нічого    не    повернеться    назад,
 я  знаю  те,  що    я    люблю,  кохаю
 всіх    наперед    і    навіть    листопад.

 Моя    любов    чуттєва    і    велика,
 Я    хочу    обійняти    цілий    світ,
 Проситиму    я    поміч    у    музики,
 Проста    і    добра    жінка    я-піїт.

 Я  чую  музику    чарівну  і  красиву,
 І    ніжність    фонтанує    через    край,
 Жертовна    я    і    дуже    співчутлива,
 І    багатьом    прощаю,  та    нехай.

 Я    впевнена    в    собі    і    маю    досвід,
 Порадитись    всі    йдуть,  цікава    річ,
 Люблю    й    радію,  як    приходять    гості,
 Гомонимо    про  все,  поки    настане    ніч.

 Я    маю    донечку,  красуню    і    надію.
 І    зичу    щастя    їй    на    довгії  літа!
 І    за    всі    успіхи    її    дуже    радію,
 Вона    у  мене    справді,  золота!

 Онука  в  мене    є,  це  справжнє  чудо!
 Гарнюня  дівчинка,  принцесочка  моя,
 Мабуть    артисткою    дитиночка    ця    буде,
 Буде    гордитися    онукою    сім'я!

 Мої    батьки  -  старенькі    зозулята,
 Удвох    так    дружно    по    життю    ідуть,
 Поклін    Вам    низько    і    цілую    рученята,
 О,  Боже,  подаруй    їм    довгу    путь.

 Моя    любов    чуттєва    і    велика,
 Я    хочу    обійняти    цілий    світ,
 Проситиму  я  поміч  у  музики,
 Проста  і  добра  жінка    я  -  піїт.

 Я    знаю,  що  нічого  ще  не    знаю,
 нічого    не    повернеться    назад,
 я    знаю  те,  що    я  люблю,  кохаю
 всіх    наперед    і    навіть    листопад.

 Вона  не  може  стояти  осторонь  тих  подій,  які  відбуваються  в  Україні,    тому    багато  її  віршів  присвячені  патріотичній  громадянській  тематиці.  В    жовтні  минулого  року  в  арт-кафе  рідного  міста  відбулася  презентація  її  збірок  та    творчості.
Мало  хто  знає,  але  Валентина  -    феномен  у  нас  на  сайті.  Вона  може  писати  як  правою  рукою,  так  і  лівою,  так  і  обома  руками  одночасно,  причому  при  цьому  може  писати  різні  тексти.
На  сайті    я  з  нею  в  теплих,  дружніх  стосунках  і,  як  поет,  не  міг  не  присвятити  їй  цей  милий  вірш  «Ох,  ти,  Валечко,  Валюшо»:

Валя,  Валечко,  Валюшо!
Ох,  бере  твій  вірш  за  душу.
Лине  тво́я  пісня  сайтом
Від  світання  до  світання.

Де  навчилась  так  писати,
З  нами  ві́ршем  розмовляти,
Про  життя  і  Україну,
Про  нелегку  нашу  днину.

Завітай  до  мене  в  гості,
Не  один  піднімем  тост  ми,
За  вірші,  за  сайт  наш  милий,
За  талант  твій  сизокрилий.

Пі́дем  в  поле  ми  гуляти,
Там  нарву  квіто́к  багато.
Чарівні  вручу  букети
Сво́їй  гарній  поетесі.

Потім  підемо  до  річки,
Оксамитової  стрічки,
Там  зеленії  вербички
Нахилились  до  водички.

Все  туманом  оповито,
Луг  і  трави  соковиті,
Вже  із  них  униз  до  річки,
Заспішили  роси  срібні.

Ти  хлюпнеш  на  сво́є  личко
Кришталевої  росички.
Враз  рум’янець  запалає,
Ще  гарнішим  личко  стане.

Ох,  ти  Валечко,  Валюшо!
Ми  з  тобою  зда́вна  дружим.
Хочу  теж  я  побувати
У  твоїй  веселій  хаті.

Носик  твій  поцілувати,
Ці  частівки  проспівати,
Щоби  настрій  твій  піднявся,
Вірш  найкращий  написався!

Саме  теж  завдяки  коментарям  я  познайомився  і  з  поетесою  Ганною  Верес.  Коли  я  запитав  Ганну,  який  свій  вірш  вона  вважає  найкращим,  то  вона  відповіла,  що  вірші  її  –  то  як  діти  її.  Що  характерно,  я  думаю  так  само,  як  і  Ганна.  Вірші  мої  –  це  як  діти  мої.  І  вибрати  найкращий  серед  них  я  не  можу.
Ганна  Верес  за  характером  стримана,  турботлива,  чуйна,  уважна  до  людей.  Коли  вона  взнала,  що  я  хворію,  вона  відразу  запитала:  «А  може  я  зможу  чимсь  допомогти?»  І  це  при  тому,  що  я  їй  фактично  незнайома  людина.  Про  себе  вона  говорить,  що  вона  звичайна  сільська  жінка.  Але  на  мою  думку,  Ганна  -    незвичайна.  Вона  вміє  робити  все,  і  за  господарством  дивитися,  і  в  хаті  порядкувати.  Дуже  любить  вишивати  і  в'язати.  На  стінах  у  неї    портрети  рідних  увішані  вишитими  рушниками  з  гарними  орнаментами,  а  столи  покриті  вишитими  трояндами  та  барвінком  скатертинами.  Внуки  ходять  в  розкішних  светрах,  зв’язаних  Ганною.  Гостей  вона  пригощає  своїми,  спеченими  за  власним  рецептом,  пирогами  з  журавлиною,  смородиною,  виноградом,  сиром,  капустою,  картоплею,  та  такими  смачними,  що  пальчики  оближеш.  
Ще  в  школі  Ганна  виділялася  серед  учнів  розвиненою  творчою  уявою.  Вірші  почала  писати  ще  з  дванадцяти  років,  але  потім  життя  склалося  так,  що  було  не  до  віршів.  Інші  турботи,  інші  проблеми  відтиснули  від  неї  поезію  на  довгі  роки.  І  лише  зараз  вона  повернулася  знову  до  своєї  любимої  поезії  і  змогла  повністю  присвятити  себе  віршам.  На  сайті  вона  тепер  –  признана  поетеса.  Пише  про  все.  Дуже  проникливий,  до  сліз,  у  неї  є  вірш  про  маму  «Подаруй  мені,  мамо,  долю».

Подаруй      мені,    мамо,    долю,
І      щасливу,    і    невідому,
Ще    й      любов    подаруй,    юначу,
Щоби    справжня    була,    терпляча.
Почуттями    щоб    дорожила,
Добра    мати    була    й    дружина.

Заспівай    мені,    мамо,    пісню,
Щоб    жилось    між    людьми    не    тісно,
Хай    навколо    гуляє    воля,
Дітвора    щоб    рясна,    не    квола,
І    щоб    сонечко    їй    сміялось,  
 А    від    того    згоріла    заздрість.

Розкажи    мені,    мамо,    казку,
Бо    без    неї    так    жити    важко,
Бо    без    неї    життя    буденне,
А    вона,    як    вода    студена:
І    омиє    мене,    й    напоїть,
Рани    серця    й    душі    загоїть.

Намалюй    мені,    мамо,    квіти,
Кольорів    щоб    позичить    звідти,
Більш    яскравих    –    не    хочу    темних,
Хоч    і    не    обмину    я    терни,
І    колючі,    і    терпко-кислі,
Все    ж    без    цього    життя    не      мислю.

Подаруй    мені,    мамо.    серце,
Щоб    раділо    грозі    й    веселці,
Щоб    любити    й    прощати    вміло,
Щедре    й    добре    було,    і    сміле.
Бо    без    серця    як    жити    буду?
Бо    страшні    безсердечні    люди…

Подаруй    мені,    мамо,    долю,
І    щасливу,    і    невідому,
Ще    й    любов    подаруй    юначу,
Щоби    справжня    була,    терпляча.
Щоб    любила    клітинка    кожна    –
Без  любові  прожить  не  можна!

Дуже  хвилює  її  війна,  багато  хороших  відгуків  отримує  на  пейзажну  лірику.  Випустила  вже    чотири  поетичні  збірки,  а  скільки  в  неї  ще  є  чудових  віршів,  які  потрібно  публікувати.  Нещодавно  вона  почула  історію  про  тривале  кохання  друга  її  брата,  який  втратив  дружину  і  тепер  намагається  відшукати  своє  перше  кохання.  Ця  історія  так  схвилювала  Ганну,  що  вона  написала  чудовий  вірш  «Кохання  довжиною  в  півстоліття»
Як  повторюються  долі,  як  буває  вони  схожі  одна  на  одну.  Я  так  само  як  і  Ганна  почав  писати  вірші  ще  з  раннього  дитинства,  так  само  як  і  в  Ганни  мою  поезію  відсунули  на  півстоліття  обставини,  і  тільки  всього  два  роки  назад  я  повернувся  до  неї,  і  зараз  дописую  все  те,  що  мав  написати  за  все  своє  життя.  Спішу,  щоб  встигнути.
  Ганні  Верес,  з  якою  я  постійно  спілкуюся  на  сайті  і  знаходжуся  в  товариських  відносинах,  я  присвятив  цей  прекрасний  вірш:

Ганно!
                   Ти  для  мене  взірець  золотий
                                                                                                 незрівнянний.
Ганно!
                   Ти  як  жінка  в  житті  і  в  сім’ї
                                                                                                         бездоганна.
Ганно!
                   Подивись,  як  собою  для  нас  ти
                                                                                                             привабна.
Ганно!
                   Як  троянда  і  мальва  ти  ніжна  і
                                                                                                                           гарна.
Ганно!
                   Моє  серце  до  тебе  неба́йдуже
                                                                                                                       зда́вна.
Ганно!
                   Твої  ві́рші  набу́ли  на  сайті
                                                                                                               визна́ння.
Ганно!
                   Залюбки  їх  читаю  всю  ніч  до
                                                                                                                 світання.
Ганно!
                   В  тво́їх  ві́ршах  палає  жагуче  
                                                                                                                   кохання.
Ганно!
                   І  любов  до  Вітчизни  моєї
                                                                                                               нестямна.
Ганно!
                   Ти  до  не́другів  Вкра́їни  вкрай
                                                                                                     невблаганна.
Ганно!
                   Викриваєш  їх,  громиш  пером  
                                                                                                       безпощадно.
Ганно!
                   І  звучать  в  тво́їх  ві́ршах  палкі
                                                                                                           сподівання.
Ганно!
                   Що  Укра́їна  наша  й  народ
                                                                                                         нездоланні.
Ганно!
                   Що  життя  на  Вкраї́ні  настане
                                                                                                             прекрасне.
Ганно!
                   Твоє  ім’я  для  мене  найкраще  
                                                                                                           бажання
Ганно!
                   Повторяю  його  як  святе  
                                                                                                       заклинання.
Ганно!
                     Віртуальна  ти  мрія  моя  і
                                                                                                               реальна.

На  Віталія  Назарука  я  відразу  звернув  увагу.  Мабуть  тому,  що  в  нього  гарне  ім’я  та  прізвище,  в  мене  чомусь  воно  асоціювалося  з  іменем  відомого  українського  співака  Назарія  Яремчука.  А  скоріш  всього  тому,  що  в  нього  гарні  вірші.  Його  вірші  нагадують  мені  пісні,  і  тому  я  назвав  Віталія  поетом-піснярем.  В  нього  справді  багато  пісень.  Він  випустив  тритомник  своєї  поезії,  кожна  книга  має  близько  350  сторінок.  Перша  книга  має  назву  «Синьоока  Волинь».  Таку  ліричну  поетичну  назву  книзі  може  дати  тільки  справжній  поет.  Книга  гарно  оформлена.  Вдало  підібрані  графічні  малюнки,  якими  декоровано  початок  кожного  з  розділів.
В  поезії  Віталія  мені  імпонує  ясність  думки,  простота  викладу.  Я  намагаюся  писати  вірші  теж  так.  
У  вірші  «Осінні  яблука»  поет  вражаюче  тонко  передає  почуття  двох  закоханих  людей:
Посидь  зі  мною.  Сонце  йде  до  сну
І  білі  хмари  світяться  червоно.
Ми  так  колись  дивились  на  весну,
Тепер  наш  вечір  б’є  осіннім  дзвоном..

Люблю  тримати  руку  у  руці,
Вдихати  запах  яблук,  що  дозріли.
Хоча  сховалися  за  обрій  промінці,
Тут  ми  неначе  вчора  воркотіли.  

Щастя  знайшли  колись  у  цім  саду,
Як  яблуні    купалися  у  цвіті.
Замість  весни,  я  в  осінь  поведу,
Де  яблука  достигли  соковиті.

Посидь  зі  мною.  Сонце  йде  до  сну,
Давай  зігрію  подихом  долоні.
Я  розповім  про  сад  і  про  весну,
А  сад  простягне  яблука  червоні.

Віталій  Назарук  -    поет  пристрасний,  захоплений  світом,  в  якому  живе,  його  поезія,  життєствердна  і  оптимістична.  Найкращим  своїм  віршем  він  вважає  вірш  «Я  йду  у  поле,  щоб  вірші  писати».  Чому?  А  тому  що  в  цьому  короткому,  але  надзвичайно  ємному  талановитому  вірші,  виражена  вся  краса  його  поезії,  вся  суть  його  душі,  душі  українського  поета.

Послухай,  друже,  ти  куди  спішиш…
Чи  можеш  хоч  хвилину  зачекати…
Ще  сонце  не  зійшло,  а  ти  уже  не  спиш?
-  Я  йду  у  поле,  щоб  вірші  писати.

Бо  тільки  вранці,  як  дрібна  роса,
Коли  по  спориші  розсипалися  зорі.
Вода  у  річці  чиста,  як  сльоза,
Виходить  Муза  на  широке  поле.

Коли  босоніж  ходиш  по  полях,
І  запах  жита  наповняє  груди.
Ти  розумієш  -  це  твоя  земля,
Твоя  країна,  твої  рідні  люди.

Вже  сходить  сонце,  наступає  день,
Мені  пора,  я  мушу  поспішати…
Пасуться  коні,  чути  «дзень  –  дзелень»,
Я  йду  у  поле,  щоб  вірші  писати.

У  нас  на  сайті  ми  можемо  зустріти  вірші  на  будь-який  смак  і  напрям.  Якщо  ви  людина  глибоко  віруюча,  то  вам  слід  почитати  вірші  талановитої  поетеси  Тріумф,  яка  віддала  себе  повністю  служінню  Богу  і  присвячує  йому  свої  твори.  За  віршами  поетеси  завжди  стоїть  її  яскрава  неординарна  особистість.  
Взагалі,  вона  людина  спокійна,  терпелива,  з  багатосторонньою  зацікавленістю.  Любила  завжди  вчитись  усьому  і  все  робити  й  від  того  мати  радість.  Але  на  все  не  вистачало  часу,  а  задумів  і  мрій  багато.  Вірші  писала  завжди.  Свята,  ювілеї,  сценарії,  поздоровлення,  але,  на  жаль,  не  збирала  їх.  16  років  тому  пізнала  Господа  і  після  того  не  писала  жартівливих,  творів  для  розваг,  бо  її  серце  від  того  вже  не  мало  радості,  а  стала  писати  на  славу  Господу.  Серце  її  прагнуло  пізнати  Господа.  Вона  тепер  вірить  кожному  Слову  Господа  Бога.  В  Господі  вона  знайшла  мир  у  серці,  радість  життя  і  пізнала  суть  життя.  Він  відкривається  тим,  що  відповідає  на  молитви  самим  дивним  чином  і,  навіть,  дає  доручення  і  поради,  настанови,  знання  і  розуміння,  веде  в  молитві,  рятує,  оживлює,  зцілює.  
Тріумф  говорить:  «Тепер,  коли  країна  в  небезпеці,  потрібно  всім  каятись  перед  Владикою  Всесвіту,  Господом  Богом  Всевишнім  і  просити  прощення  і  допомоги,  і  не  збирати  гнів  Божий  на  день  гніву».
На  моє  запитання:  «Які  із  своїх  віршів  Ви  вважаєте  найкращими?»,  Тріумф  відповіла:  «Всі  вірші  вийшли  з  моєї  душі,  але  вірш  «Мій  Оберіг»  -  поза  конкурсом».

Хвала  Тобі,  Ти  Альфа  і  Омега!
Ти  –  Той,  що  був,  що  є,  завжди  живий!
Я  іншого  не  хочу  оберега,
Бо  Ти  Хранитель  Вічний,  дорогий.

Ополчується  Ангел  Твій  за  мене
І  табором  з  мечем  стає  навкруг.
А  меч  його  гігантський  і  вогненний
Січе  і  палить  ворога  назруб.

Господь  і  Бог  мій  завжди  мене  чує,
Тримає  Своє  око  на  мені,
І  відповідь  завжди  мені  готує,
Коли  я  прошу  щось  у  таїні.

Про  мене  Він  турбується,  шукає,
Щоб  часом  не  зблудила,  не  пішла.
І,  як  Адама  у  Раю,  шукає,
І  на  дорозі  засвічує  світла.

Він  став  мостом  мені  через  безодню,
Щоб  я  навік  вернулась  до  Отця.
І  став  водою  у  місцях  безводних  –
Приніс  любов  від  Отчого  лиця.

А  от  з  Лаурою  я  познайомився  зовсім  випадково.  Мені  до  сліз  стає  прикро,  коли  ми  часто  проходимо  мимо  людини,  зовсім  не  помічаючи,  якої  великої  душевної  краси  ця  людина,  яким  великим  талантом  вона  володіє.  Я  давно  хотів  написати  вірш  про  братів  наших  менших,  про  четвероногих  наших  друзів.  Одного  разу,  випадково  ковзнувши  поглядом  по  рухомому  стовпчику,  я  замітив  назву  «Любіть  друзів  менших».  А  міг  би  і  не  замітити.  Розкривши  його,  я  дійсно  переконався,  що  даний  вірш  про  четвероногих.  Прочитавши  цей  вірш,  я  був  вражений  його  відточеністю,  продуманістю,  повнотою  сюжету.
Не  зраджуйте,  люди,  ніколи  братам  своїм  меншим,
Для  них  Ви  -  це  захист  в  жорстокому  світі  буття!
Так  часто  стається,  що  саме  вони,  найвірніші,
Й  готові  за  Вас  вони  просто  віддати  життя!

Не  ки́дайте,  люди,  в  біді  свого  меншого  друга!
Бо  лише  на  Вас  і  надіється  він  на  Землі!
Для  нього  Ви  -  Всесвіт!  Для  нього  частинка  Ви  Бога!
Не    ки́дайте,  друзі,  ніколи  його  у  біді!

З  собою  візьміть  свого  друга,  ну  хоч  на  край  світу!
Ніколи  його  не  лишайте  з  чужими  людьми.
Бо  зраду  й  байдужість  не  зможе  він  вже  пережити.
Вас  буде  чекати  й  загине  від  болю  й  журби!
Я  приводжу,  на  жаль,  тут  тільки  частину  цього  вірша,  весь  вірш  прочитати  можна  на  поетичному  сайті.  Мене  вразило  ще  те,  що  вірш  був  написаний  у  моєму  стилі,  начебто  моєю  рукою,  начебто  мої  почуття  і  думки  були  передані  в  цьому  вірші.  Я  зацікавився  автором.  Вірш  написала  поетеса  Laura.  Звичайно,  Laura  –  це  її  псевдонім.  Я  подумав,  що  це,  напевно,  незвичайний  автор.  Швиденько  пішов  на  її  домашню  сторінку,  нібито  відвідав  її  дома  і  познайомився  з  нею,  тобто  з  її  творчістю,  і  не  помилився.  Всі  її  вірші  були  такими  ж  насиченими,  детально  продуманими,  з  гарними  римами.  Іноді  її  вірші  лилися  легко,  вільно,  що  притаманно  Пушкіну.  Інформація  про  неї  була,  як  і  у  всіх,  надзвичайно  лаконічною.  Вона  любить  малювати,  захоплюється  поезією,  класичними  танцями.  Трохи  грає  на  фортепіано.  У  всьому  віддає  перевагу  класиці.    Любить  рідну  мову  і  свою  країну  Україну.  Свою  сутність  в  деякій  мірі  вона  виразила  у  вірші:

Я  щаслива,  що  я  українка,
 Що  живу  на  прекрасній  землі!
 Що  ходжу  по  знайомим  стежинкам,
 І  співають  мені  солов'ї.

 Я  пишаюсь,  що  в  мене  є  мова,
 Що  звучить  по  далеких  світах.
 Мелодійна  краса  її  слова,
 Назавжди  залиши́ться  в  серцях.

 Я  чаруюсь  красою  просторів
 Української  диво-землі.
 Вона  -  пісня  моя  колискова,
 Вона  -  гори,  моря  і  степи!
То,  що  вона  любить  малювати  і  грати  на  фортепіано,  відобразилось  на  її  творчості.  В  її  віршах  чується  музичний  передзвін  і  кожен  свій  вірш  вона  прикрашає  прекрасними  зображеннями  і  відео,  і  не  менш  прекрасною  музикою.  Наприклад,  читаючи  її  вірш  «Ассоль»,  ми  бачимо  не  тільки  яскравочервоні  вітрила  на  казковому  парусному  судні.  Вірш  супроводжує  відео  з  чудовою  мелодією  Поля  Моріо,  де  звучить  саксофон  з  його  непередаваним,  особливим  злегка  хриплим    тембром,  який  мені  так  подобається,  він  заспокоює  і  навіває  картини  моря,  які  змінюються  на  екрані.  Палає  червоний  захід  і  в  море  сідає  величне  сонце.  Накочується  на  пісок  екзотичного  острова  світлозелена  хвиля,  нагнулися  майже  до  самого  піску  пальми  з  кокосовими  горіхами.  А  на  піску  лежить,  викочена  хвилями,  бурштинового  кольору  велика  мушля.  Якщо  її  притулити  до  вуха,  то  почуємо  шум  південного  теплого  моря.  Крізь  прозорі  хвилі  видні  рожеві  корали,  навкруг  них  в’ються  смугасті  різнокольорові  рибки.  Граціозно  вистрибують  над  водою  дельфіни  і  шугають  над  ними  білосніжні  чайки.
І  я  не  можу,  просто  невзмозі  не  згадати  про  вірш  «І  досі  сниться  рідна  хата»:
Роки  дитинства  промайнули,  наче  мить,
Немов,  розтанули  у  зоряному  царстві.
Казковий  час  той  лише  пам'яттю  бринить,
і  світлим  променем  живе  в  моєму  серці.
Тут  у  відповідному  відео  показується  стара  батьківська  хата,  рушники  у  хаті,  а  за  столом  сидить  старенька  мама,  а  на  столі  вона  налила  в  глечик  молока.  Все  чекає,  чекає  своїх  дітей.  І  звучить  на  протязі  всього  відео  прониклива  українська  пісня,  яку  співає  українським  (бо  тільки  на  Україні  такі  голоси)  непередаваним,  ніжним,  приємним  голосом  Василь  Дунець:
Рідне  миле  село,
Ти  у  серці  до  нині,
Хоч  давно  на  цім  світі
Без  тебе  живу.
Споришем  заросли
Ті  дитинства  стежини
Безтурботні  літа
Відійшли  за  межу.

А  роки,  мов  сполохані  коні,
В  синю  даль  все  летять  і  летять:
Загубіть  хоч  «на  щастя»  підкову,
Як  уже  не  судилось  назад...
Загубіть  хоч  «на  щастя»  підкову,
Як  уже  не  судилось  назад...

Псевдонім  Laura  вибраний,  мені,  здається  невипадково.  Такий  псевдонім  може  вибрати  тільки  людина,  що  знає  поезію.  Річ  в  тому,  що  в  Лауру  був  пристрасно  закоханий  великий  італійський  поет  Петрарка.  Він  оспівав  її  в  сотнях  своїх  невмирущих  сонетах:  
Благословенні  будьте,  день  і  рік,  
І  мить,  і  місяць,  і  місця  урочі,  
Де  спостеріг  я  ті  сяйливі  очі,  
Що  зав’язали  світ  мені  навік!  

Благословен  вогонь,  що  серце  пік,  
Солодкий  біль  спечаленої  ночі  
І  лук  Амура,  що  в  безоболоччі  
Пускав  у  мене  стріл  ясний  потік!  

Благословенні  будьте,  серця  рани  
І  вимовлене  пошепки  ім’я  
Моєї  донни  —  ніжне  і  кохане,  

І  ці  сторінки,  де  про  неї  я  
Писав,  творивши  славу,  що  не  в’яне,—  
Й  ти,  неподільна  радосте  моя!  

З  цих  пір,  коли  я  читаю  вірші  Лаури,  в  душі  моїй  завжди  звучить  саксофон.
Багато  достоїнств  у  рожевого  сайту,  але  одним  з  найбільших  я  вважаю  його  бібліотеку.  Щоб  зайти  до  неї  достатньо  в  клубі  поезії  клацнути  по  слову  «Бібліотека».  Тоді,  як  на  блюдечку  з  голубою  окаймовочкою,  перед  нами  відкривається  бібліотека  світової  класики.  Тут  поети  і  прозаїки  України,  поети  Росії,  Білорусії,  Франції,  Великобританії,  Німеччини,  Італії,  Іспанії,  Америки,  Польщі,  Японії.  Я  спеціально  їх  всіх  перерахував,  бо  мені  це  дуже  подобається.  Мені  дуже  подобається,  що  я  можу  відкрити  поетів,  наприклад,  Німеччини,  і  почитати  вірші  свого  любимого  поета  Генріха  Гейне.  До  речі,  епіграф  до  цього  нарису  є  також  епіграфом  до  твору  Генріха  Гейне  «Подорож  на  Гарц».  Я  відкриваю  його  знаменитий  вірш  «Wenn  ich  an  deinem  Hause»  і  вже  в  котрий  раз  його  перечитую.  Відчути  красу  цього  незрівнянного  вірша,  його  відточеність,  передзвін  його  музикальних  слів,  можна  лише  тоді,  коли  вивчиш  німецьку  мову.

Wenn  ich  an  deinem  Hause
Des  Morgens  vorübergeh,
So  freut’s  mich,  du  liebe  Kleine,
Wenn  ich  dich  am  Fenster  seh.

Mit  deinen  schwarzbraunen  Augen
Siehst  du  mich  forschend  an:
“Wer  bist  du,  und  was  fehlt  dir,
Du  fremder  kranker  Mann?”

“Ich  bin  ein  deutscher  Dichter,
Bekannt  im  deutschen  Land;
Nennt  man  die  besten  Namen,
So  wird  auch  der  meine  genannt.

Und  was  mir  fehlt,  du  Kleine,
Fehlt  manchem  im  deutschen  Land;
Nennt  man  die  schlimmsten  Schmerzen,
So  wird  auch  der  meine  genannt.”

Після  висміювання  у  віршах  пруського  режиму  військові  пригрозили  розправитися  з  поетом.  Генріху  Гейне  прийшлося  емігрувати  до  Франції.  Туга  по  батьківщині,  переживання  за  її  долю  і  вилилося  в  цьому,  по-німецьки  лаконічному,  геніальному  вірші.  Проблеми,  що  підняті  в  цьому  вірші,  актуальні  і  в  наш  час.
Кожного  ранку,  коли  поет  повільно,  а  був  він  вже  хворим,  йшов  по  вузькій  вуличці  старовинного  французького  міста  до  центру,  він  зупинявся  біля  одного  й  того  самого  будинку  і  перепочивав.  З  вікна  будинку,  відсунувши  вбік  вазончики  з  квітами,  і  підперши  ручками  підборіддя,  на  нього  кожен  раз  здивовано  дивилася  широко  розкритими  темно-карими  очима  дівчинка,  і  поету  було  дуже  приємно,  що  він  знову  бачить  її  у  вікні.  В  її  очах  він  ніби  читав  німі  запитання:  «Хто  ти,  і  що  тебе  турбує,  чужий  і  хворий  чоловіче?»  Поет  так  само  в  думці  їй  відповідав:  «Я  –  німецький  поет,  дитино,  відомий  в  своєму  краю.  Хто  буде  називати  найкращі  імена  там,  той  обов’язково  згадає  і  моє.  А  що  мене  турбує  на  сьогодні,  то  турбує  багатьох  в  німецькім  краю.  Хто  буде  називати  найгостріші  болі  в  моїй  країні,  той,  певно,  й  мою  назве».

Коли  повз  твій  будинок
Уранці  проходжу  я,
Радію  в  вікні  уздрівши,
Тебе,  дитино  моя.

Очей  твоїх  карих  погляд
Запитує  зоддалік:
«Хто  ти  й  чого  тобі  треба,
Чужий,  сумний  чоловік?»

Відомий  в  землі  німецькій,
Поет  німецький  я.
Згадають  людей  найкращих
Назвуть  і  моє  ім’я.

Багато  німців,  дитино,
Хочуть  того,  що  й  я,
Згадають  найгірше  лихо  –  
Назвуть  і  моє  ім’я.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729010
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2017


Коли я суджену свою побачив (вірш-жарт)

В  кожному  жарті  є  частинка  істини.
                                                         Народна  приказка.

Коли  я  суджену  свою  побачив,  
То  наче  музика  з  небес  заграла.
Гаряча  хвиля  в  тілі  розлилася,
Усе  навколо  дивно  засіяло.

Ну,  що  робить.  Освідчивсь.  Оженились.
Своє  життя  віддав  оцій  я  жінці,
Яка  і  серце,  й  душу  полонила,
Тепер  сидить  безвилазно  в  печінці.

Моя  дружина  –  пташка  чудна  тая.
Коли  ми  зустрічались  -  воркувала.
Як  одружилися  -    застрекотала.
Ну,  а  на  старість  -    каркати  почала.

Весілля  золоте  нам  скоро  світить.
Я  хочу  в  церкві  з  нею  обвінчатись,
Щоби  на  цьому  і  на  тому  світі
Ніколи  з  нею  вже  не  розлучатись.

Безгрішна,  праведна.  ЇЇ  раденько
Направлять  безсумнівненько  до  раю.
Ну,  з  нею  і  мене  туди  ж  тихенько.
На  це  велику  я  надію  маю.

Хай  набрида  і  там,  якщо  так  треба.
Я  не  ображуся,  бо  твердо  знаю,
Чи  на  землі  я  з  нею,  чи  на  небі,
Мене    вона  теж  віддано  кохає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2017


Тільки милу сво́ю стріну

Тільки  милу  сво́ю  стріну,
Зразу  обнімаю,
І  в  дівочі  очі  дивні
Ніжно  заглядаю.

Хочу  я  намилуватись  
Ними  до  безкраю,
Та  дівчина,  сміючися,
Ме́не  відпихає.

Я  до  свого  серця  руку
Її  прикладаю,
А  воно,  мов  ластівочка,
Щебече-співає.

Я  цілую  кожен  пальчик  
Рученьки  дівчини.
А  ці  пальчики  чарі́вні  -
Це  її  родина.

Я  великий  пальчик  чмокну,
Мудрості  набуду,
І  її  батьків  стареньких
Шанувати  буду.

Вказівний  я  поцілую
Пальчик  цього  гідний,
Всі  брати  її  і  сестри  
Стануть  мені  рідні.

А  середній  пальчик  надто
Довго  я  цілую,
 Бо  у  ньому  я  побачив
Кохану  самую.

Безіменний  пальчик  двічі
Слід  губам  торкатись,
Щоби  наші  половинки
Швидше  поєднати.

Безіменний  пальчик  -    пристрасть,
Тут  її  каблучка.
Ну,  нічого.  Скоро  буде
Тут  моя  обручка.

Вона  золотом  червонним
Скріпить  половини,
І  навіки  буде  мо́я
Чарівна  дівчина.

А  мізинчик  зацьома́ю
Прямо  до  безтями,
Бо  дітей  і  внуків  хочу  
Мати  я  багато.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2017


Я не один такий

Я  не  один  такий.  Нас  тисячі  на  сайті.
У  кожного  перо,  як  піка  бойова.
Зімкнем  тісніш  ряди.  Ну,  не́чисті,  страхайтесь!
Сильніш,  ніж  гради,  будуть  бити  вас  слова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017


Вітаю вас

Вітаю  вас,  хто  31-го  на  сайті,
Хто  у  цю  мить  читає  новорічні  вірші  наші.
Дванадцять  б'є,  скоріш  вином  фужери  наливайте,
Я  п'ю  за  вас  й  прекрасні  ніки  обнімаю  ваші.  
                                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2016


Сімнадцятий вривається в країну

Сімнадцятий  вривається  в  країну,
Як  революція  сто  літ  назад.
Я  п’ю  вино  й  бажаю  Україні
Прожити  в  розквіті  сто  літ  підряд.

Сімнадцятий  –  це  рік  не  високосний,
Не  буде  в  ньому  вже  олімпіад.
Давайте  будем  жити  в  ньому  просто,
Без  катастроф,  смертей,  протистоянь.

Давайте  всі  разом  піднімем  чаші,
Помиримось.  Припиниться  війна.
Я  знаю  –  це  бажання  наше  й  ваше,
Бо  Україна  в  нас  на  всіх  одна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2016


Пурпурові вітрила

Наші  діти  у  пошуках  щастя
За  тридев’ять  земель  подали́сь,
І  в  хатинці  старій  і  маленькій
Ми  з  тобою  удвох  зостали́сь.

Взимку  віхола  віє  нестерпно
І  заліплює  снігом  вікно.
Я  у  пічку  дрова  підкладаю,
Ну,  а  ти  вже  дрімаєш  давно.

Цілий  вечір  читала  ти  Гріна,
І,  як  в  юності,  сняться  тобі
Пурпурові  вітрила  і  море,
І  пінясто-зелений  прибій.

Ти  біжиш  босоніж  до  причалу,
Там  чекає  тебе  капітан.
І  пливеш  ти  вві  сні  в  бригантині
До  найкращих  своїх  сподівань.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016


Музика без слів

(на  вірш  Ольги  Шнуренко  «Цілуй  мене»)

З  великою  цікавістю  я  прочитав
Твоє  прекрасне  сотворіння  –  ніжний  спів.
Про  поцілунки  я  вже  трішки  дещо  знав.
Та  щоб  отак!  Це  справді  музика  без  слів.

Ця  музика  витає  в  сні  і  наяву.
Вона  пронизує  наскрізь  тебе  й  мене,
Цілує,  пестить  милу  душеньку  твою,
Народжує  для  нас  кохання  чарівне.

Ця  музика  у  кожнім  кроці  ніг  струнких,
У  тихім  шурхотінні  платтячка  твого,
У  дивній  модній  зачісці  волос  м’яких,
Що  на  прогулянці  чарує  будь-кого.

Ця  музика  у  погляді  звучить  твоїм,
У  дотику  безумно  ніжної  руки
У  ви́гині  твоїх  вишневих  губ  звабні́м.
Я  все  життя  її  би  слухав  залюбки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2016


Ненавиджу оцю війну

В  дитинстві  тата  ми  прохали:
«Ну,  розкажи  нам  про  війну.
Як  ви  країну  визволяли,
Як  знищили  страшну  орду.»

Хмурнів  наш  татко,  хоча  груди
Були  в  суцільних  орденах.
«Я  воював,  щоби  не  було
Війни  ніколи  більше  в  нас.»

Давно  немає  уже  татка.
Війна  усе  ж  прийшла  до  нас.
Загуркотіли  сірі  танки,
Вогнем  заграва  зайнялась.

Мій  син  пішов  на  фронт  відразу.
Цю  бійню  пережив  страшну.
Як  дід  його,  він  дітям  каже:
«Ненавиджу  оцю  війну.»

Вернувсь  додому  цілим  син  мій,
Лиш  сивина  у  скронях  є.
А  скільки  їх  лягло  невинних,
Ніхто  їх  більше  не  верне.

І  плачуть  бідні  вдови,  мами.
Їх  горе  нам  не  осягнуть.
Я  все,  що  в  мене  є,  віддав  би,
Щоб  мир  на  Вкра́їну  вернуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2016


Ох, ти, Валечко, Валюшо!

(поетесі  Валентині  Малій  присвячується)

Валя,  Валечко,  Валюшо!
Ох,  бере  твій  вірш  за  душу.
Лине  тво́я  пісня  сайтом
Від  світання  до  світання.

Де  навчилась  так  писати,
З  нами  ві́ршем  розмовляти,
Про  життя  і  Україну,
Про  нелегку  нашу  днину.

Завітай  до  мене  в  гості,
Не  один  піднімем  тост  ми,
За  вірші,  за  сайт  наш  милий,
За  талант  твій  сизокрилий.

Пі́дем  в  поле  ми  гуляти,
Там  нарву  квіто́к  багато.
Чарівні  вручу  букети
Сво́їй  гарній  поетесі.

Потім  підемо  до  річки,
Оксамитової  стрічки,
Там  зеленії  вербички
Нахилились  до  водички.

Все  туманом  оповито,
Луг  і  трави  соковиті,
Вже  із  них  униз  до  річки,
Заспішили  роси  срібні.

Ти  хлюпнеш  на  сво́є  личко
Кришталевої  росички.
Враз  рум’янець  запалає,
Ще  гарнішим  личко  стане.

Ох,  ти,  Валечко,  Валюшо!
Ми  з  тобою  зда́вна  дружим.
Хочу  теж  я  побувати
У  твоїй  веселій  хаті.

Носик  твій  поцілувати,
Ці  частівки  проспівати,
Щоби  настрій  твій  піднявся,
Вірш  найкращий  написався!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2016


Люблю́, коли надворі осінь пізня

Люблю́,  коли  надворі  осінь  пізня,
Коли  вже  дощ  холодний  моросить,
І  за  горо́дами  на  полі  сірім
Скирта  крізь  мряку  ледве  маячить.

На  склі  вікна  стікають  вниз  краплинки,
А  в  пічці  вже  потріскують  дрова.
Як  тепло  й  затишно  в  малій  хатинці,
Як  пахне  у  кутку  чебрець-трава.

Бабуся  млинчики  пече  для  внучки.
Дідусь  духмяний  чай  із  чашки  п’є.
Дівча  тримає  котика  на  ручках,
А  він  муркоче  ніжно  щось  своє.  

Із  за́хватом  дівча  розповідає
Казки́,  які  придумала  сама.
В  очах  у  неї  синій  пломінь  грає,
А  локон  чистим  золотом  сія.

Оця  ідилія,  сільська  картина,
Завжди  у  серці  мо́їм  буде  жить,
Ця  осінь  пізня,  мила  ця  хатина,
Цей  дощик,  що  надворі  моросить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2016


Яка ж ся дівчина красива

Поетесі  Шостацькій  Людмилі  присвячується

Яка  ж  ся  дівчина  красива,
Смарагди-очі  просто  диво.
А  як  вона  мені  всміхнеться,
То  серце  враз  в  груд́ях  заб’ється.

Їй  голос  ніжні  звуки  тії,
Що  душу  м́ою  пестять,  гріють.
В  її  присутності  німію,
Сказати  слово  я  не  смію.

Ходжу  за  нею  просто  тінню
В  осінню  днину  і  в  весінню.
Вона  мовчить,  а  я  ще  більше,
Від  цього  нам  зовсім  не  ліпше.

Минають  дні,  вона  зітхає,
Мого  признання  все  чекає.
Як  підійти,  сказать  «кохаю»,
Навчи,  мій  Боже,  бо  не  знаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2016


Я не можу тобі в день народження

Кожен  рік,  чотирнадцятого  вересня,  я  встаю  о  п’ятій  годині  ранку  і  йду  по  росянистій  стежці  в  садок.  Там  є  невеличка  полянка,  з  усіх  сторін  оточена  вишнями,  де  я  весною  і  влітку  терпеливо  вирощував  білі,  блакитні,  ніжно  фіолетові,  рожеві  айстрочки.  Поливав  їх,  проривав,  підживлював.  Вони  всі  різні  за  формою.  Є  прості,  я  їх  дуже  люблю,  а  є  набиті,  як  піони,  що  начебто  пір’ячком  взялися.    Це  любимі  квіти  моєї  дружини.  Я  нарізаю  букет  білосніжних  айстр  і  несу  в  будинок.  Дружина  ще  спить,  а  може  вдає,  що  спить.  Я  цілую  її  в  щічки,  в  носик,  в  губки,  і  вітаю  з  днем  народження.  Вона  розкриває  очі,  всміхається,  і  відразу  видно,  що  їй  це  дуже  приємно.  Дружина  притуляє  букетик  айстр  до  обличчя,  і  вже  не  можна  зрозуміти,  чи  це  роса  стікає  з  квіточок  на  її  щоки,  чи  це  сльози  течуть  від  щастя  з  її  прекрасних  очей.  І  я,  як  багато-багато  років  вже  підряд,  ще  з  тих  пір,  коли  ми  були  студентами,  співаю  їй  пісню  «Не  могу  я  тебе  в  день  рождения»,  яка  нам  обом  дуже  подобається.  Пісня  на  російській  мові.  Але  прийшов  той  зірковий  час,  коли  я  став  поетом  і  вже  зміг  написати  свій  власний  український  текст  на  мелодію  пісні.  І  от,  вперше  за  всі  роки,  в  цей  день  я  проспівав  їй  нашу  пісню  на  рідній  українській  мові.  Ім’я  моєї  дружини,  до  речі,  Любов.
Вечором,  по  традиції,  ми  прогулюємося  вулицею.  Тільки-но  зайшло  сонце,  і  захід  ніжно  зафарбувався  всіма  кольорами  райдуги.  Біля  самого  горизонту  небо  червоне,  червоне,  потім  воно  поступово  переходить  в  оранжевий  колір,  потім  в  жовтий,  потім  в  зеленкуватий,  далі  в  світлоголубий,  в  голубий,  в  синій,  у  темносиній,  фіолетовий,  і  вгорі  над  нами  в  темнофіолетовий.  Такі  вечори  я  чомусь  називаю  єгипетськими.  Біля  нашого  будинку  ростуть  дві  високі  тополі  і  голуба  ялинка.  Вдень  ми  майже  їх  не  помічаємо,  але  вечором  вони  здаються  нам  темними  вежами  казкового  середньовічного  замку.  Повітря  ще  тепле-тепле,  листочки  на  деревах  не  ворухнуться.  З-за  тополі  випливає  повновидий  яскравий  місяць  і  посипає  нам  доріжку  сріблом.  Ні,  солов’я  вже  не  чути,  зате  міріади  цвіркунів  сюрчать  нам  неповторну  музику  про  кохання  і,  начебто,  вливають  у  серце  заспокійливе  щастя.

Я  не  можу  тобі  в  день  народження
Дорогі  подарунки  дістать.
Але  в  ночі  осінні  спроможний  я  
Своє  серце  гаряче  віддать.

Від  твоєї  краси  я  в  захопленні,
І  тобою,  Любов,  дорожу,
І  на  день  пречудовий  народження
Не  один  я  ще  вірш  напишу.

Хоча  ночі  осінні  туманяться,
І  не  чути  в  гаю  солов’я.
Ти  до  мене  так  само  всміхаєшся
На  побаченні,  весно  моя.

Ти  в    цей  день  вересневий  родилася,
Моє  щастя  і  вірна  Любов.
Цілий  рік  я  за  тебе  молитимусь,
Щоб  з  тобою  зустріть  його  знов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2016


Україно моя

                                       (Вірш,  написаний  на  день  25-ї  річниці  незалежності  України)

Україно  моя,  Україно,
Незалежна,  незламна  моя.
Найгарніша  у  світі  країна,
Найбагатша  у  світі  земля.

Я  не  хочу,  щоб  орди  чужинців
Розоряли  країну  мою.
Українська  земля  для  вкраїнців,
Я  її  захищати  буду́.

До  останнього  по́диху  мо́го,
До  останньої  краплі  крові́,
Щоби  жодного  не́друга  то́го
Не  зосталось  на  нашій  землі.

Україно  моя,  Україно,
Золота  моя  Київська  Русь.
Я  за  тебе  всім  серцем  болію,
Кожен  день  я  за  тебе  молюсь.

Щоби  ти  процвітала  й  міцніла,
Щоб  гарнішали  села  й  міста,
Щоб  пшениця  у  полі  рясніла,
Голуб  миру  у  небі  літав.

Щоб  щасливо  сміялися  діти,
І  достаток  був  в  кожній  сім’ї,
Щоб  жило́ся  найкраще  у  світі
Українцям  на  рідній  землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2016


Село моє! Прекрасний рідний край!

Село  моє!  Прекрасний  рідний  край!
Тут  бігав  я  босоніж  по  траві.
Тут  в  річці  аж  сіяє  водограй.
Шумлять,  неначе  кличуть  вдаль,  гаї.

Як  гарно  тут  у  тебе  навесні,
З  кульбабочок  пушиночки  летять.
В  цвіту  акацій  вулиці  твої,
Каштани  св́ічками  палахкотять.

Тут  на  подвір’ях  мальви  розписні,
Тут  чорнобривців  терпкий  аромат.
І  де  б  не  був,  все  снилися  мені
Батьківський  дім,  зелений  сад.

Давно  я  зрозумів,  що  залишив
Назавжди  серце  у  своїм  селі.
І  де  б  не  жив,  і  щоби  не  робив,  
Я  повернусь  до  рідної  землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2016


Рідне село

Кожен  тиждень  з  міста  їду  я  в  село,
Тут  моє  дитинство  радісне  пройшло.
Тут  живуть  батьки,  моя  уся  рідня.
Відірвався  я  від  них,  мов  від  гілля.

Приїжджаю,  бігаю  і  все  роблю́,
Я  безумно  всіх  сільських  тварин  люблю́.
І  до  ски́рти  зелененької  спішу,
Там  я  сіна  запашного  наберу.

Віднесу  своїй  корівці,  накормлю́,
Молока  парного  в  кружку  надою́,
Сяду  я  на  лавці  в  тихому  садку,
Як  же  радий  я  парному  молочку,

Насолоджуюся  кожному  ковтку.
Не  вернуся  більше  в  круговерть  міську.
Я  достатньо  вже  на  неї  надививсь.
Залишаюся  в  селі,  де  народивсь.

Тут  людей  я  знаю,  і  мене  усі.
Тут  я  всіх  вітаю,  і  мене  теж  всі,
Двері  тут  не  запирають,  бо  в  селі
Люди  чесні,  щирі,  чуйні  і  прості.

Вранці  бігаю  я  босим  по  росі,
І,  дивуюся,  як  хо́роше  мені.
А  на  полі  жи́та,  пшениці́  густі,
Кланяються  в  пояс  трави  запашні.

Сонечко  вітає  променем  своїм.
У  прозорім  небі  ясно-голубім
Слухаю  я  ніжний  жайворонка    спів,
Кожен  раз  почути  я  його  хотів.

За  рікою  гай  від  вітру  зашумів
Дівчиноньку  гарну  я  в  гаю  зустрів,
В  неї  закохатись  міг  би  зразу  я,
Та,  на  жаль,  дівчина  була  не  моя.

Вірю,  що  зустріну  доленьку  свою,
Ді́вчину  розумну,  щиру,  чарівну.
Вдвох  ми  будем  жити  тільки  у  селі,
Бо  тут  наші  корні  міцно  приросли.

Як  її  я  буду  віддано  кохать,
Як  її  я  буду  ніжно  цілувать.
І  хоча  в  нас  буде  діточок  зо  п’ять,
Я  її  ще  більше  буду  шанувать.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2016


Ганна

(Поетесі  Ганні  Верес  присвячується)

Ганно!
                   Ти  для  мене  взірець  золотий
                                                                                                 незрівнянний.
Ганно!
                   Ти  як  жінка  в  житті  і  в  сім’ї
                                                                                                         бездоганна.
Ганно!
                   Подивись,  як  собою  для  нас  ти
                                                                                                             привабна.
Ганно!
                   Як  троянда  і  мальва  ти  ніжна  і
                                                                                                                           гарна.
Ганно!
                   Моє  серце  до  тебе  неб́айдуже
                                                                                                                       зд́авна.
Ганно!
                   Твої  в́ірші  набули  на  сайті
                                                                                                               визн́ання.
Ганно!
                   Залюбки  їх  читаю  всю  ніч  до
                                                                                                                 світання.
Ганно!
                   В  твоїх  в́іршах  палає  жагуче  
                                                                                                                   кохання.
Ганно!
                   І  любов  до  Вітчизни  моєї
                                                                                                               нестямна.
Ганно!
                   Ти  до  н́едругів  Вкр́аїни  вкрай
                                                                                                     невблаганна.
Ганно!
                   Викриваєш  їх,  громиш  пером  
                                                                                                       безпощадно.
Ганно!
                   І  звучать  в  твоїх  в́іршах  палкі
                                                                                                           сподівання.
Ганно!
                   Що  Укр́аїна  наша  й  народ
                                                                                                         нездоланні.
Ганно!
                   Що  життя  на  Вкра́їні  настане
                                                                                                             прекрасне.
Ганно!
                   Твоє  ́ім’я  для  мене  святе  
                                                                                                           заклинання
Ганно!
                   Повторяю  його  як  найкраще
                                                                                                                   бажання.
Ганно!
                     Віртуальна  ти  мрія  моя  і
                                                                                                               реальна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2016


Місячним світлом весь двір залил́о


(Танюші  Одинцовій  присвячується)

Місячним  світлом  весь  двір  залил́о,
Зіроньки  сяють  в  моїм  вікні.
Вітер  заснув  і  заснуло  село,
Тільки  не  спиться  чомусь  мені.

В  тихій  кімнаті  над  тихим  столом
Світиться  лампи  жовтий  круг.
Знов  я  сумую  над  тв́о́їм  листом,
Мій  сіроокий  далекий  друг.

Зірки  вже  гаснуть  в  нічній  вишині.
Лист  написала  тобі  давно.
Вірю,  що  щастя  всміхнеться  мені,
При́йдеш  й  постукаєш  у  вікно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2016


Зійшла до нас на землю

Зійшла  до  нас  на  землю
Та  божа  благодать,
Що  заставляє  в  травні
Кохати  і  страждать.

Бузку  цей  запах  п’я́нкий,
І  яблунь  білий  дим,
І  в  хмарі  наді  мною
Весняний  перший  грім.

На  вулиці  спішила
Дівчинонька  одна,
А  тут  раптово  дощик
Линув  як  із  відра.

Розкрив  я  парасольку,
А  дощ  хлюпоче,  ллє.
І  дівчина  сховалась  
Під  укриття  моє.

А  я  раніш  боявся
До  неї  підійти.
А  тут  стоїть  так  близько,
Що  я  хотів  втекти.

Але  вона  всміхнулась,
І  я  все  зрозумів.
Це  бог,  напевно,  ливнем
Зійтись  нам  повелів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669628
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2016


Люблю з тобою на горо́д ходить

Люблю  з  тобою  на  горо́д  ходить,
Там  жайвір  в  небі  синьому  співає.
Зелений  гай  там  принадно  шумить,
І  свіжий  вітер  лиця  обдуває.

Квасолю,  кукурудзу,  огірки
З  великим  задоволенням  сапаєм,
А  моркву,  помідори  й  буряки
В  рядочках  скрупульозно  розбираєм.

Сідаєм  потім  поряд  на  межу,
П’єм  воду  і  тихенько  розмовляєм.
Хвилинами  я  цими  дорожу,
Бо  щастя  більшого,  ніж  це,  не  знаю.

Он  там  в  гаю  зозуленька  кує
Так  довго,  що  я  збився  рахувати.
Невже  нам  доля  стільки  літ  дає,
І  стільки  ж  на  городі  ще  бувати?

І  ні  на  які  пляжі  золоті
Ми  свій  горо́д  в  селі  не  проміняєм,
Бо  тут  ми  бачимо  красу  землі,
І  тут  по  справжньому  відпочиваєм

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665188
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2016


Травневий день залився сонцем

Травневий  день  залився  сонцем.
Навколо  сад  цвіте,  буя.
Я  відчинив  навстіж  віконце,
В  кімнату  враз  ввійшла  весна.

Вона  мене  поцілувала
Тремтячим  свіжим  вітерцем,
Обняла  і  причарувала
Оцим  чарівним  ясним  днем.

Удвох  пішли  ми  до  калини,
Який  у  неї  гарний  цвіт.
Я  до  калини  серцем  лину,    
А  в  весну  закохавсь  навік.

З  тих  пір  шукаю  я  дівчину,
Щоб  була  схожа  на  весну,
На  білий  дивний  цвіт  калини,
На  юність  радісну  мою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665183
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2016


Як я пишу свої в́ірші? (вірш)

Як  я  пишу  свої  в́ірші?
Я  і  сам  не  знаю.
Це,  напевно,  моє  серце
У  цю  мить  співає.

Бо  сьогодні  дівчин́онька,
Що  мені  так  мила,
Посміхнулася  привітно,
Коли  йшов  я  мимо.

Бо  оцей  вітрець  весняний,
Що  навкруг  гуляє,
Прошептав:  «Яка  вродлива!»,
І  помчався  далі.

Бо  дивлюсь  на  небо  синє,
Це  ж  бо  ́її  очі.
Мимоволі  складеш  в́ірша
Про  красу  дівочу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016


Жінка, яку поважаю

Очі  в  тебе  променисті.
Гарна  ти  нівроку.
І  весела,  працьовита,
Всім  ти  до  вподоби.

Як  тобі  буває  важко,
Ще  ніхто  не  знає,
Бо  твоя  жіноча  гордість,
Це  від  всіх  ховає.

Всякі  труднощі  й  бар’єри,
Мужньо  ти  долаєш,
І  з  одним  веслом  в  бурхливій  
Днині  випливаєш.

Діти  в  тебе  шанобливі,
Їх  сама  плекала.
Швидко  виросли  малята,
Вже  орлами  стали.

За  життя,  нелегку  працю,
Тебе  поважаю,
І  при  зустрічі  з  тобою
Голову  схиляю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2016


Кохання (пісня)

Я  в  двадцять  років  так  тебе  кохав,
І  в  очі  ніжно  цілий  день  дивився.
Святою  німфою  тебе  вважав,
І,  як  богині,  я  тобі  молився.

Часи  оті  не  ве́рнуться  назад,
Як  подув  вітру  роки  пролетіли.
Не  віриться,  що  нам  вже  сімдеся́т,
Я  білим  став,  і  ти  теж  побіліла.  

Та  як  і  в  двадцять,  я  тебе  люблю  ́,
Так  само  квіти  я  тобі  дарую,
Так  само  погляд  ніжний  твій  ловлю  ́,
Так  само  пристрасно  тебе  цілую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2016


Я вас вітаю, поетеси

Я  вас  вітаю,  поетеси,
Зі  світлим  святом  Березневим!
І,  користуючись  моментом,
Пов́ідаю  про  біль  душевний.
Колись  у  юності,  давненько,
Зустрів  я  дівчину  гарненьку.
На  шиї  вишеньки-намисто,
А  очі  –  зорі  променисті.
Купив  букет  квіт́ок  духмяних,
Щоб  привітати  її  з  святом.
І  цілий  день  я  з  ним  носився,
Та  не  вручив,  бо  соромився.
Отак  пройшла  повз  мене  доля,
Лиш  залишила  слід  глибокий.
Не  будь  на  се  господня  воля,
Була  би  д́івчина  та  м́оя.
Пройшли  роќи,  тепер  я  смілий,
Але  ту  саму  більш  не  стрінув!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2016


Троянда і ти (пісня)

                 
Зірвал́а  троянду,
                                   впл́ела  со́бі  в  коси,
А  на  ту  троянду    
                                   впали  вранці  роси,

Пролились  на  личко,  
                                   стало  воно  свіжим,
Та  ще  більш  принадним,
                                   та  ще  більш  гарнішим.

Стала  ти  сі́яти,  
                                   як  твоя  троянда.
Важко  вже  сказати,  
                                   ́яка  з  двох  найкраща.

А  якщо  прийдеться  
                                   з  двох  вас  вибирати,
Я  не  буду  жодну  
                                   хвилечку  вагатись.

Що  мені  троянда,  
                                   яка  враз  зів’яне,
Що  мені  пелюстки,  
                                   які  враз  опадуть.

А  у  тебе  в  щічках  
                                   ямки  наймиліші,
А  у  тебе  очі  –
                                   зорі  найніжніші,

А  у  тебе  губи  -    
                                     вишень  червоніші,
Стан  дівочий  звабний  
                                     в  тебе  найгнучкіший.

Вічно  ти  для  мене    
                                     будеш  молодою,
Все  життя,  клянуся,
                                     буду  я  з  тобою!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016


Взимку в твої очі синій іній ліг (пісня)

Взимку  в  твої  очі
                                               синій  іній  ліг,
Влітку  твої  очі  –  
                                               волошковий  цвіт,
Восени  лишають  
                                               в  серці  терну  слід,
А  весною  синій  
                                               барвінковий  сміх.


 Ти  для  мене  взимку,  
                                                 як  сніжиночка́,
Ти  для  мене  влітку,  
                                                   як  росиночка́,
Восени  з  калини  –  
                                                   намистиночка́,
А  весною  гарна,
                                                   як  перлиночка́.

Вже  у  мене  в  серці  
                                                 року  пір  нема,
Десь  поділась  осінь,
                                                 зникла  десь  зима.
Залишилась  тільки  
                                                 синь  очей  цвісти,
І  від  цеї  сині  
                                                 нікуди  втекти!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016


Як ідеш ти мимо

Як  ідеш  ти  мимо  в  мене
                                                                   серце  завмирає,
Бо  в  твоїх  очах  прекрасних
                                                                   ізумруди  сяють.
На  твоїм  подвір’ї  квіти
                                                                   різнобарв’ям  грають,
Теплий  вітер  пелюсточки
                                                                   ніжно  розправляє.

Як  ромашки  тв́ої  білі  -
                                                                   донечки  вродливі,
Чорнобривчики  духмяні  -
                                                                   внуки  шанобливі.
Та  й  сама  ти,  як  троянда,
                                                                     до  сих  пір  зваблива.
Як  же  т́е́бе  не  любити,
                                                                     жінко  моя  мила!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2016


Я в полі дівчину зустрів (сон)

Я  в  полі  дівчину  зустрів,
Як  квіточку  гарнюсіньку.
Давно  таку  собі  хотів
Стеблиночку  тонюсіньку.

І  очі  дивнії  її
Чарівно  посміхнулися.
Ну,  що  робить,  скажіть  мені,
Щоб  ми  не  розминулися?

Каблучку  я  із  пальця  зняв
Даю  дівчині  в  рученьки.
Тремтячим  голосом  сказав:
«Давай  отут  обручимось.

В  каблучці  золотій  моїй
Коханням  камінь  світиться.
Надінь  її  на  пальчик  свій
І  доля  твоя  зміниться.

Я  на  руках  тебе  весь  день
Носити  присягаюся.»
Дівчина  в  відповідь  лишень  
Тихенько  засміялася:

«Не  вір  в  кохання  в  першу  мить,
Воно  завжди  засліплює.
Спочатку  бог  велить  дружить,
Лиш  потім  пару  зліплює.

Спочатку  ти  мене  кохай,
А  потім  ми  обручимось,
Та  побудуй  для  мене  рай,  
І  потім  ми  одружимось.»

Довідка.  У  рядку  «Лиш  потім  пару  зліплює»  мається  на  увазі,  що  лише  після  дружби  бог  виліплює,  тобто  створює,  міцну  сімейну  пару.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2016