| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
З усіх областей України, які постраждали від голодомору 1932-33 рр., найбільше втрат зазнала Полтавська обл. А в Полтавській обл. найбільше жертв мали два райони – це Решетилівський і Нехворощанський, сьогоднішній Новосанжарський. Чому саме ці два райони, це окрема тема для розмови, як на мене, досить неприємної. Кажуть, що коли гине одна людина, то це трагедія, а коли тисячі, то це вже статистика. А коли мільйони, як у нашому випадку? Звучить цинічно… Не знаю кому належать ці слова, скоріше за все Сталіну або Кагановичу. Мождиво для Москви це і була статистика, а для нас українців – це трагедія, планетарного масштабу, коли без війни в мирний час, своя «рідна» влада заганяє в смерть мільйони українців. При тому, роблячи це в найбільш негуманний, нелюдський, варварський спосіб, змушуючи помирати довго і болісно.
Жодного населеного пункту цієї частини України, яка входила до складу тодішньої сталінської держави під назвою СРСР, не оминула ця страшна біда. Не оминула вона і нашого села. За ради істини треба сказати, що на 1932-33 рр. с. Жовтневого як такого не існувало. Було декілька маленьких хуторців під різною назвою (Лисяки, Антонці, Гайдуки, Овсії) буквально із п’яти-семи хат, що знаходилися недалеко від залізничної станції. І саме вона, ця станція, зіграла драматичну, трагічну роль в долях сотень людей, багатьох сіл Решетилівського району. Втративши будь-яку надію вижити в своїх селах, обкрадених комуністичною владою, люди йшли до залізниці (які ще могли йти) в останній надії сісти на потяг, доїхати до якогось міста і врятуватися від смерті. На жаль, і тут у них не було ніяких шансів. На станції їх уже чекали «товарищі із гарячими головами і холодними серцями» в формі військ НКВС. Вони разом із працівниками станції відганяли нещасних від колій, не даючи їм сісти ні на товарні, ні на, тим більше, пасажирські потяги. Знесилені багатогодинним переходом, в більшості своїй уже пухлі від голоду, люди тут і помирали на станції, біля неї, прямо на коліях. І тоді вранці і ввечері кожного дня по території станції їздила дрезина, де працівники станції під керівництвом НКВС збирали померлих, а часто ще живих, кидали на цю дрезину і везли до ям по десять-дванадцять метрів завтовшки, які були вириті за 500-600 метрів від станції в напрямку Полтави, по правий бік (де починається лісосмуга і далі). За деякими даними до цих ям звозили трупи із залізничної колії, з ділянки від Оманцівки до Братешок.
Про жахіття 1933 року розказано, написано, показано багато. Скрізь картина одна й таж. Дозволю собі розповісти Вам свідчення лише однієї людини, якої, на жаль, серед живих, уже немає. Звали його Бойко Григорій Омельянович, який в 1932-33 рр. жив в с. Кузьменки, а працював на елеваторі і по дорозі на роботу і з роботи двічі на день перетинав залізничну колію недалеко від тих ям. За ці декілька місяців він тут зустрічав людей з таких сіл, як Піщани, Славки, Демидівка, Білоконі, Сухорабівка, навіть з Надежди і Андріївки Деканського району. Сьогодні вони були ще живі і щось говорили, а на завтра уже лежали мертві і їх скидали як колоди на дрезину. Інколи повертаючись додому з другої зміни він в темряві наступав на мертвих. Та найбільше його вразив такий випадок. Одного ранку, біля чергової з ям (попередньо були заповнені до верху і засипані) він побачив маленьку дівчинку, років 7, яка сиділа і дивилась в яму. Сиділа вона там і ввечері наступного дня, а через 2 дні її не стало. Знайомий Григорія Бойка, якийсь Голуб Микола, що працював на залізничній станції, розповів, що померлу матір дівчинки, кинули до ями. Дівчинка сиділа біля ями, дивилася на свою матір, сиділа вдень і вночі і ще день і ніч, а потім, коли ми привезли повну дрезину померлих і стали скидати в яму, один із трупів упав на її матір. Тоді дівчинка скрикнула і стрибнула в яму, обняла матір і так і лежала ще мабуть з день, а потім і померла. І ми прикидали її маленьке худеньке тільце іншими померлими.
Розум відмовляється це розуміти. Але це ж було з нашим народом. Сьогоднішні комуністи, цинічно звинувачують когось у фашизмі. А що це було? А це, товариші комуністи, і був звичайний фашизм, тільки червоний. У німців був фашизм коричневий, а у Вас - червоний. І для мільйонів людей, які загинули в ті, диявольські часи, було одинаково від рук яких катів вони помирали, червоних чи коричневих. Смерть вона і є смерть. Хоча як на мене, різниця, все ж таки, була. Була війна і коричневий фашист Гітлер, знищував тих, кого вважав своїми ворогами, а червоний фашист Сталін, у мирний час, знищував своїх громадян. Вибирайте, який із цих упирів, небезпечніший і страшніший? Я так думаю, що другий, бо він свій. Та повернемося до нашого свідка. Він врятував собі життя і своїй сестрі тим, що кожного дня, приносив трішечки зерна з роботи, з елеватора. Проносив як міг, в одязі, чоботях, шапці і навіть в роті. НКВС пильно стежило за цим. Який цинізм, тисячі тонн зерна лежали на складах, в елеваторі, залізничному пакгаузі і тут же поряд лежали мертві від голоду люди. Між іншим, діти підкрадалися до цього пакгаузу (він і зараз стоїть), наповненого до самого даху зерном, і через щілини в воротях паличками викочували по зернинці в долоні. За це їх ганяли і били охоронці.
Ще багато моторошних історій розповів мені Бойко Григорій, та думаю досить і цих. Минув час. В 1972 році по цих ямах, до збудованого АБЗ, прокладали залізничну колію. Приїхав бульдозер рівняти землю під рельси. Зачепив відвалом і покотилися черепи і кістки людські. Зупинився трактор, вискочив з нього очманілий і переляканий тракторист. Роботи призупинились. Позбігалися люди, хто старший – почали згадувати. Пам'ять людська коротка, навіть на таке. Із сільради зателефонували в райком, так тоді називалася районна адміністрація. Приїхав, якийсь другорозрядний чиновник, походив, подивився і каже : «Нічого страшного, згорніть ці кістки та черепи в лісосмугу». Так і зробили, що можна було чекати від такого. А люди стояли і мовчали, а потім мовчки розійшлися.
Минуло ще майже 40 років. Надворі XXI століття. Нема ні Сталіна, ні Берії, ні НКВС, ні райкомів, а ми й досі мовчимо. Не знаю, що це – тваринний страх, чи наша сумнозвісна ментальність. Мабуть, це питання до психологів. І тоді, я вирішив, почати із себе, так би мовити, змінити свою ментальність, тим більше, що влада, ні районна, ні місцева, в цьому питанні ініціативи не проявляла. Восени 2005 року випросив у начальника дві опори (стовби) і зі своїм колегою по роботі, Дмитренком Віктором Степановичем, зробили досить пристойного хреста і поставили на місці тих страшних ям. Хреста було освячено, отцем Володимиром, з Решетилівки (УПЦ-КП). На хресті, прикріпили, металічну пластину з відповідним написом. Насипали могилу, як могли оздобили. В цьому нам активно допомагав Жадан М.С, людина щира і відповідальна, він і зараз постійно переймається цим пам’ятним знаком.
За ради істини треба сказати, що сільська рада (голова - Скрипченко А.В) на заключному етапі певну підтримку нам надала. На відміну, від районної влади, яка мабуть вважає, що її місія в цьому питанні завершилась в 1972 році розпорядженням працівника райкому, згорнути людські останки в лісосмугу. Що це, спадковість влади? А можна було б при сприянні районної влади поставити і кам’яний хрест. Все ж таки тут останки людей зі всього району. Між іншим, за якісь 70 метрів від цих, так званих, братських могил, знаходиться елеватор, славнозвісної фірми «Нібулон». І виникають цілком вмотивовані асоціації. Тоді, в 1933 р., зерно з елеваторів вивозили за кордон, а в цей час, за якісь 7-8 місяців вимирає до 7 млн. українців. І зараз з елеваторів України (у нас в селі Жовтневе їх уже 4) так само вивозиться зерно, а рівень життя такий, що народ вимирає як і тоді. Правда не так швидко, за останні 20 років із 52 млн. до 45 млн. Маємо ті самі 7 млн. Отак і виходить, що дійсно історія повторюється двічі, вперше у вигляді трагедії, а вдруге у вигляді фарсу.
Мудрий Діоген ще тисячі років тому говорив, що єдина річ необхідна для панування зла, це бездіяльність добрих людей. Якщо ми хочемо, щоб майбутні покоління українців, не зазнали подібних трагедій і фарсів, якщо ми хочемо, щоб ніхто не копав для нас тих моторошних ям, давайте, всі добрі люди, шукати один одного, об’єднуватися і діяти, тільки так ми переможемо зло!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2020
І знов біда у нашій хаті,
І серце ниє та щимить,
А винні в цім жиди пархаті -
Їм за вкараїну не болить.
Кажуть будем Україну
З біди рятувати,
А насправді з москалями
ЇЇ грабувати.
Стали неньку розпинати,
Іродові діти,
А москалики із цього
Дуже вже радіти.
Та й чого б ті москалята
Та й не пораділи
Крим з Донбасом, жиди наші
Їм "уж подарілі".
Скаже Вован пітерський:
"Віддайте нам Київ".
За фабрику ліпецьку -
Порох здасть і Київ
За столицю - Дебальцево
Будемо ми мати,
А придурок Жириновський
Буде за Пілата.
Будем жити в Новоросі
У рубльовій зоні
І порядок буде в нас
Як в зеків у зоні.
Пахан гномік із Кремля
Буде заправляти,
А жиди наші пузаті
Й далі грабувати.
Мали ми вже два майдани
Й дві великі зради,
Бо не треба народ Божий
Приводить до влади.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596672
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.07.2015
Любила ти мене і я тебе любив
Та на біду свою цього не розумів,
Коли сказала ти мені такі слова -
Як мед слова, гіркі слова...
Доки буду жити на цьому світі я,
Пам'ятати буду я твої слова.
Ті слова, що вбили все живе в мені
І згасили вже надії промені.
З тих часів минуло вже десятки літ
І до невпізнанності змінився цілий світ!
Та не змінились оті твої слова -
Такі слова як грім слова, гіркі слова...
Доки буду жити на цьому світі я,
Пам'ятати буду я твої слова.
Ті слова, що вбили все живе в мені
І згасили вже надії промені.
Настали дні сумні, бо вже тебе нема
І залишилася мені одна журба,
А ще слова твої, усі твої слова -
Як мед слова, як грім слова, гіркі слова...
Доки буду жити на цьому світі я,
Пам'ятати буду я твої слова.
Ті слова, що вбили все живе в мені
І згасили вже надії промені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2015
Между злом и добром
Нет стены, нет черты.
Между злом и добром
Только я, только ты.
Мы живем как во сне,
Мы не знаем себя
С пустотою в душе
Ждем мы Судного дня.
Нам проснуться бы всем
И узнать бы себя
И тогда по весне
В небе вспыхнет заря.
Имя этой зари -
Наш отец не земной
С этих пор и навек
Он повсюду с тобой
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554338
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.01.2015
Живе в московському Кремлі
Маленький хлопчик Вова,
Хоча штанці в нього малі,
А манія здорова!
Йому здається, що він Цар
І повелитель світу.
На справді він лише фігляр
і то для московитів.
Хлопчині вже за шістдесят,
А розуму на вісім.
Йому б на горщик, щоб посцять,
А він на всіх вже піся.
Людина він мала та зла
Як чортиня гебістське
То він і є сам сатана -
Цей виродок кремлівський!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551842
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.01.2015
Тієї ночі, вже під ранок
Забився в сні я на останок.
Чи довго спав я, а чи ні
Та дивний сон приснивсь мені
Немов мої скінчились дні,
На цьому світі, на Землі.
І вже на небі тихо й мирно
Чекаю суду я покірно.
Аж раптом янгол підлітає
І дуже лагідно питає:
- Ти часом брате не русинець?
- То саме так, я - українець!
- Тоді ходи зі мною брате,
Тобі ще рано тут чекати.
Бере за руку, мить одна
І знову дивна дивина -
Знайомий профіль і анфас
То це ж наш Батько, наш Тарас.
І вже до мене промовляє
Неначе допит учиняє:
- Ти що задумав, вражий сину,
Коли покинув Україну?
Там Демон неньку розпитає,
А ти зібрався вже до раю?
Цього не буде - не надійся,
А краще Бога ти побійся.
І щоб гріхи всі замолити
Тобі скажу я, що робити.
Як тільки вернишся, мій сину,
На нашу неньку Україну
Там анітрохи не барися,
Пошвидше в Київ доберися.
Скажи Андрієвому сину,
Щоби не гнувся як лозина,
А забирав до себе Юлю,
Тоді ми Кучмі скрутим дулю.
Коли ж Сашко в них третім буде
Про Кучму скоро й світ забуде!
Якщо ж гетьмани наші знову,
Не знайдуть тую спільну мову -
Тоді для тебе буде справа
І то, мій друже, не забава.
Така вже тобі світить доля -
Збудити ту химерну волю,
Яку приспали два царі,
Два Леоніди-холуї.
Продавши все і вся жидам,
Приблудним зайдам-москалям
Про свій народ давно забули,
Сто раз розділи і розбули,
Пустили з торбами по світу
Самі як справжні неофіти.
І ми не ми, і ми не знаєм,
А тому й маєм те, що маєм!
Ото ж бо, друже, не барися!
Збирай усіх, хто не ледачий,
Хто не згубив святої віри
В щасливу долю України!
Обух сталіть, гостріть сокиру,
Збирайте думи воєдино
І тих обох царів поганих
Та їх прислужників ледачих -
В кайдани гадів пов'яжіть
І до Сибіру всіх женіть!
Хай там послужать москалям,
Ті завжди раді холуям.
А втім, народ для них суддя
Тут не поможе й каяття!
Для цих пройдисвітів-паскуд
Народу буде свій присуд!
Не довго думати-рядити
Та в Чорнім морі потопити.
І от, коли свята земля
Уже забуде супостата
І з волі Божої і я,
Спущусь до тебе, ненько-мати.
Ще раз вкраїні поклонюся,
Ще на Дніпро раз подивлюся
Та й знов полину я до Бога
Хвалити Господа-святого.
А ти хутчіш бересь за діло
Та й години там не згай,
Щоб в тебе все в руках горіло,
Бо будеш в пеклі так і знай!
Прокинувсь враз та й думаю,
Що мені робити?
Як же тую силу злую в морі потопити?
Все думаю, все гадаю
Тільки твердо знаю -
Коли волі ми не збудем,
То всі в пеклі будем!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551336
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.01.2015
Россия стой, остановись!
Одумайся и повинись!
Свои колени преклони
И низко голову склони.
Спроси у сына и отца
Как грех тот смыть
Свой до конца
Перед народами чужими,
Перед Богами их святыми?
И скажет Бог тебе, Россия,
Не ты ль стремилась быть Мессией?
Народы целые судить,
Судьбою их легко вершить.
В шовинистическом бреду
По всюду насаждать вражду,
А ложь, обман и клевета
Царят в Кремле во всё века!
За унижения, слезы, кровь
Проси прощенья вновь и вновь
У Латвии, Литвы, Варшавы,
У Грозного и Братиславы.
Проси прощенья у афганцев,
армян, грузин, азербайджанцев.
А Таллин, Прага, Будапешт,
Казань, Уфа и Бухарест?
Числа народам нет предела,
Где б ты, Россия, не у дела.
В ряду народов том печальном
Нет Украины не случайно.
Она была в другом ряду -
У брата в старшего в аду.
Столетья длился Страшный Суд
И русский дьявол правил тут.
Ещё немного той заботы
И нас ждала судьба илотов.
Не важно кто в Москве на троне,
Там зло всегда было в фаворе.
Цари, генсеки, презеденты
Приемственность традиций здесь безсмертна
И всё же, всё же, не быть тебе
Уж третим Римом никогда,
О, несвятая, злая Русь!
Покайся ты во имя Бога
Отбрось тот, свой кровавый кнут
Не жди возмездия святого
Когда народы проклянут!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2015
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти!
Янукович з бандою
Вже веде до смерті.
Загребе нас Ганна Герман
Тихою сапою,
Бо з великого народу,
Стали ми юрбою.
Згине ненька Україна
Із карти Європи
І тут житимуть одні лиш
Московські холопи.
Ніхто в світі не згадає
Й не повірить зроду,
Що жили тут українці
Козацького роду.
Годі спати, брати мої!
Як коти на сонці,
Бо те сонце будем бачить,
Як та Юля – через грати
В меленьке віконце!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550738
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.01.2015