Тост

Сторінки (3/204):  « 1 2 3 »

Розділ 4.

Демонстрантів  довелось  обійти  боком.  Половина  з  них  знімала  себе  з  товаришами  на  камеру,  коментуючи  свій  похід  тупими  словами  і  занадто  награними  емоціями.  І  навіть  в  цих  недоумків  підписників  і  переглядів  більше.  Може  я  не  тим  займаюсь?
Між  кордоном  та  найближчими  будинками  була  широка  дорога,  причому  під  високою  бетонною  стіною  з  колючим  дротом  та  підведеною  до  нього  напругою.  Хоча  я  маю  сумніви,  що  вони  зупинять  всю  червону  зону  монстрів.

На  воротах  з  ніг  до  голови  мене  просканував  зелений  промінь.  Тоді  писклявий  жіночий  голос  видав  що  на  кшталт:  днк  людини  підтверджено  на  85%  при  потрібних  60%  і  масивні  залізні  герметичні  ворота  з  шумом  та  скрипом  від'їхали  вбік.

-  Ну,  привіт,  С1.

Всього  сірих  зон  було  три.  Градація  від  одного  до  трьох  по  рівню  загрози.  С1  відносно  безпечна.  Там  люди  торгують  з  демонами,  накидуються  в  спільних  барах  власники  котрих  підкреслено  сповідують  нейтралітет.  Сама  С1  нагадувала  величезний  ринок  оточений  барами  та  розважальними  закладами,  а  під  мурами  С1  були  складські  приміщення  з  заводами  та  коліями,  хоч  поїздів  тут  не  було  з  десяток  років.  Тут  був  відносний  мир,  хоч  і  ставалось  всіляке.  Тут  і  мешкав  джин  Нагу.  Якщо  потрібне  щось  протизаконне,  чи  важко  доступне  на  території  людей  —  тобі  сюди.
Логіка  демонстрантів:  "Еліос  для  всіх!"  була  зрозумілою.  Вони  бачили  відео  та  стріми  звідси,  бачили  торгівлю  між  людьми  та  НЕлюдьми,  бачили  порнографічні  відео  між  одними  та  іншими,  думаючи,  що  всюди  так.  С2  та  С3  для  них  не  існувало.  А  дарма.  Вони  б  швидко  забули  б  свої  пісні  ступивши  кілька  кроків  туди.  Якщо  б  повернулись  звісно.

Між  огорожею  і  самим  ринком  С1  була  випалена  полоса.  Чудовиськам  заборонялось  надлижатись  на  цю  відстань.  Я  пройшов  повз  кілька  тіл  землі.  Обронна  система  працювала  відмінно.  Зупинився  біля  одного  з  тіл.  Водяник.  Синя  шкіра,  плоске  і  в  той  ж  час  видовжене  лице.  Він  лежав  ледь  накриваючи  своїм  худим  тілом  власні  нутрощі.  За  кілька  метрів  лежав  упир.  Не  всі  вампіри  справляються  з  своїми  інстинктами  і  коли  ті  все  ж  беруть  гору,  вони  стають  упирами.  Лице  марніє,  шкіра  стягується  весь  волосяний  покрив  зникає,  як  в  жінок  так  і  в  чоловіків.  Пальці  на  руках  видовжуються  і  перетворюються  на  кігті.  Мозок  більше  немає  людської  моралі  чи  емпатії  і  залишається  вічно  голодний  звір.  Він  поволі  тлів  і  димів  на  сонці.  Значить  це  сталось  вночі.  До  вечора  від  нього  лише  попіл  і  залишиться.  На  третє  тіло  дивитись  я  не  став.  Не  хотілось  провокувати  охорону  на  стіні.  Стріляють  вони  мітко.    Я  швидко  пройшов  випалену  смугу.  Нагу  не  любив  запізнень.

Ринок  міг  би  вразити.  суцільний  лабіринт  з  палаток  столів,  навісів  з  найрізномінітнішими  товарами.  Вільний  від  заборон  пересторогів  та  забобонів.  Бери  що  хочеш,  тільки  заплати.

Сонце  майже  не  проходило  крізь  намети  та  кількість  товару.  Мені  довелось  відійти  вбік,  пропустити  кілька  молодих  дівчат,  вони  зі  сміхом  пронеслись  повз  мене.  Одразу  ж  відскочив  від  клацаючої  морди  продавця  перевертня.  Волохатою  лапою  з  кігтями  він  покликав  мене  до  себе  і  показав  на  товари.  Я  лише  заперечно  похитав  головою  і  пішов  далі.  Зустрівся  поглядом  з  молодою  дівчиною,  котра  торгувала  сушеними  вухами.  Її  голубі  очі  манили  мене,  проте  коли  вона  усміхнулась,  я  вийшов  з  трансу,  її  різці  були  наче  у  вовка.  Я  поспіхом  побрів  далі  під  дзвінкий  сміх  клятої  вампірші,  переборовши  бажання  зірвати  полотно  над  нею.  Попіл  сміятись  не  буде.
Аркх-Нагу  мав  свій  намет  на  краю  ринку,  далі  вже  були  склади.  Одягався  він  в  чорний  костюм  трійку,  на  очах  завжди  темні  окуляри.  Риси  лиця  видавали  б  арабське  походженя...  Якби  його  шкіра  не  було  попільно  сірого  кольору.

-  Вітаю,  Оресте,  —  він  вклонив  голову  в  легкому  реверансі.  —  Сподіваюсь  ти  гарно  дістався...

Перевірив  свій  годинник.

-  Навіть  на  п'ять  хвилин  раніше,  —  Його  сіра  гримаса  розповзлась  в  посмішці.  —  
Обожнюю  пунктуальних  клієнтів.  Час  це  гроші.  Ти  мабуть  по  товар.  Зачекай,  зараз  принесуть  зі  складу,  —  двічі  клацнув  пальцями.  —  Ти  поки  присідай,  розкажи,  що  нового?  Як  в  зеленій  зоні?  Добре,  кажеш,  прекрасно.  В  людей  все  завжди  добре,  тому  я  з  вами  й  торгую,  ви  в  себе  голови  не  відгризаєте.  Як  твій  блог?  Бачив  відео,  де  ти  пристрелив  потопця.  Матінко  моя,  я  не  бачив,  щоб  так  влучно  стріляли.  Дуже  гарно,  дуже  точно.  Ще  кілька  таких  відео  і  популярність  сама  прийде,  мамою  клянусь...

-  Нагу,  —  я  стомився  його  слухати.  —  Ти  розповів  моєму  батькові  про  моє  замовлення.  Навіщо?
-  Переживав  за  тебе,  юний  мисливцю.  Серце  в  джина  неспокійне  було...
-  В  тебе  немає  серця.  Біологічно  то  точно.
-  А  душу  твоя  біологія  довела?  Серце  в  мене  в  метафізичному  змісті,  в  духовному.  І  воно  переживало.  Але  запевняю,  Оресте,  після  твого  відео,  я  спокійний,  як...
-  Удав?
-  Точно,  спокійний,  як  удав.

Він  не  замовкав.  Типовий  джин.  Вони  не  всі  такі,  але  більшість  точно.  Проте  перебивати,  або  показувати  знаки  неповаги  було  самогубством.  З  джинами  жарти  погані,  тож  я  радів,  що  Нагу  дотримувався  нейтралітету.  На  всьому  С1  не  знайти  такого  як  він.  Хтось  не  торгував  з  людьми,  хтось  не  торгував  з  іншими  монстрами.  Аркх-Нагу  продавав  всім  і  все.

Врешті  він  нахилився  і  дістав  з-за  прилавку  картонну  коробку.  Всередині  щось  дзенькнуло.  Я  перерахував  їх  ігноруючи  вдавано  ображений  погляд  джина.

-  Все  на  місці,  —  дістав  гаманець  і  відрахував  потрібну  суму.

Я  вже  збирався  йти,  коли  помітив  позаду  ще  одного  покупця.  Темношкірий  здоровань  з  скляними  очима  грубо  відштовхнув  мене.

-  Я  від  пана  Цепеша.  Прийшов  по  товар.

Він  простягнув  листок  з  незрозумілим  шрифтом.  Нагу  прочитав,  і  мовчки  поліз  під  прилавок.  Негр  тим  часом  глянув  на  мене,  хоч  я  сумніваюсь,  що  він  мене  взагалі  бачив.

-  Чого  витріщився,  шмаркач?
-  На  підстилу  для  упиря.
-  Пан  Цепеш  колись  відірвав  би  тобі  голову,  але  тепер  він  це  робить  виключно  з  мисливцями  і  виключно  на  камеру.
-  О,  в  нього  теж  свій  відео  блог,  —  втрутився  джин.
-  Пана  Цепеша  не  цікавлять  ноунейми.
-  Тільки  людські  підстилки,  котрі  служать  тим,  хто  висмокче  з  них  всю  кров?

Негр  рушив  на  мене.  Я  дістав  з-за  пояса  револьвер.  Будь  він  вампіром,  мені  було  б  непереливки.  А  так  він  всього  лише  слуга.  Дійти  він  не  встиг,  як  джин  пройшов  крізь  прилавок  і  з'явився  прямо  перед  нами.

-  Панове,  він  став  так,  щоб  не  дати  нам  зійтись.  —  Ви  відлякуєте  клієнтів.  Сварки  погано  для  бізнесу.

Негр  вклонив  голову.  Його  скляні  очі  дивились  крізь  мене.
-  Я  навчу  тебе  манер  пізніше,  —  кинув  через  плече.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855485
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.11.2019


Розділ 3.

Привіт  усім  підписникам,  з  вами  Марк  Рейдж  і  ми  починаємо...

Далі  йшла  пафосна  музика,  заставка,  де  він  винищує  чудовиськ  з  кількох  ракурсів,  навіть  у  слоумо.  Після  цього  була  реклама  шампуню,  та  бренду  одягу  власного  виробництва.  Під  відео  (97  тисяч  переглядів,  12  тисяч  лайків  і  600  дизлайків  за  кілька  годин)  назбиралось  кілька  коментарів,  як  з  бажанням  замовити,  так  і  з  критикою,  що  канал  перетворився  на  збірник  реклами.  Це  могло  не  подобатись,  проте  незмінним  був  факт,  що  Рейджа  і  далі  дивились,  і,  тим  більше,  далі  засипали  рекламними  оголошеннями.

-  Сьогодні  ми  перевіримо  чутливість  перевертня  до  електроструму  різної  напруги...

Далі  камера  повернулась  в  бік  перевертня.  Змарнілий,  знесилений,  але  простий  глядач  цього  не  знає.  Для  нього  це  небезпечний  звір  в  клітці.

-  Зараз  ми  випустимо  звіра  з  клітки  і  перевіримо.

Камера  показала  стіл  з  електро-шокерами.  Великі,  малі,  армійські,  для  жіночого  самозахисту.

Звіра  випустили  і  він  не  гаяв  часу.  Хоч  шерсть  і  приховувала  його  синяки  та  травми,  проте  це  видавало  його  рухи.  Він  рухався  повільніше,  ніж  повинен  був  би.  Віддам  таки  належне  Марку:  пащеку  перевертня  чекав  хороший  хук  справа.  Оператор  додав  слоумо  і  змінив  ракурс  додавши  великий  план  вовчої  морди,  котра  скривилась  від  болі.  Тіло  важко  завалилось  на  землю.  В  коментарях  вже  хвалили  професійний  удар  Рейджа.

-  А  тепер,  дорогі  підписники,  почнемо.

Завивання  вирізали,  додавши  веселу  ритмічну  музику.  Марк  почав  з  найслабших,  поступово  збільшуючи  градацію  напруги.  До  кінця  відео  перевертень  нагадував  копчене  м'ясо  після  армійських  електрошокерів.  Додивлятись  я  не  став.  Очі  злипались.

Варто  було  мені  знову  повернутись  в  ліжко,  як  подзвонив  Валерій.

-  Бачив?
-  Щойно  закінчив  дивитись.
-  Круто,  правда?  Ніколи  не  знав,  що  вони  такі  чутливі  до  електричного  струму.  Більше,  ніж  люди.
-  Тепер  знаєш.  Є  ідеї,  як  нам  його  обігнати?
-  Потрібний  двобій  з  кимось  серйозним.  Потопленики  то  вчорашній  день.

В  мене  не  було  сил  злитись.  Занадто  сильно  хотілось  спати.  Завтра  буде  відео  відповідь  від  одного  з  монстрів  блогерів.  Владислав  Цепеш  активно  наздоганяв  Марка  Рейджа  по  кількості  підписників  та  переглядів.  Іноді  могло  здатись,  що  вони  мірялись  в  жорстокості  та  винахідливості.  А  я  ніяк  не  міг  потрапити  в  блогерську  тусню.  Мій  канал  набрав  від  сили  шістдесят  підписників,  але  це  за  два  тижні.  Популярність  мені  не  світила.

-  Гаразд,  старий,  мені  час  йти.  Знімаю  сьогодні  весілля.  В  тебе  які  плани?
-  Заберу  в  джина  набої  і  обдумаю  твої  слова.

Спалось  мені  не  довго.  Під  вікном  почався  шум.  Поблизу  кордону  знову  були  демонстрації.  Піша  хода  з  людей  скандувала:  ні  сірим  зонам.  Еліос  для  людей.  Якщо  ці  тут,  значить  на  іншому  кінці  вулиці  ще  одна  демонстрація:  Еліос  для  всіх.  Натовп  людей  крокував  прямо  по  дорозі,  зробивши  будь-який  рух  неможливим.  Їх  не  лякало  грозове  небо,  близькість  з  кордоном.  Деяких  з  них  я  знав  особисто.  Як  їх  не  знати:  моїх  сусідів.  Люди  стомились  жити  на  кордоні  з  сірими  зонами.  Стомились  бачити  вампірів  та  перевертнів  через  стіну.  Проте  такі  правила.  За  Еліос  для  всіх  голосували  багачі  та  їхні  діти.  Вони  жили  далеко  від  кордонів,  вони  не  знали  страху,  адже  я  та  мої  сусіди  стали  би  першим  щитом  і  першими  жертвами.

Легко  бути  проти  війни,  не  воюючи,  —  любив  казати  батько.

Він  сидів  в  маленькій  вузькій  кухонці  за  столом  з  давнім  приятелем.

-  Доброго  дня,  дядьку  Василь,  —  привітався  з  гостем.
Кремезний  та  широкоплечий,  лисий  з  сивою  бородою  в  свої  п'ятдесят.  Василь  Грім  —  діючий  командир  спецзагону  по  ловлі  чудовиськ.  Здоровенні  руки  в  татуюваннях,  з  випнутими  венами,  темнозелена  майка  з  сірими  воєнними  штанами.  На  шиї  висів  здоровенний  срібний  ланцюг  і  трішки  менший  —  на  руці.

-  Привіт,  Оресте.  —  всміхнувся  мені,  простягнувши  ведмежу  руку.  —  як  поживаєш?
-  Добре.  Демонстрація,  ваших  рук  справа?

Василь  перехопив  уважний  погляд  мого  батька,  нервово  всміхнувся  й  продовжив.

-  Вікторе,  в  тебе  кмітливий  малий,  —  тоді  знову  глянув  на  мене:  Не  зовсім  моя.  Просто  ми  хочемо  більше  повноважень  для  мисливців.  Плануємо  відведення  сірих  зон  від  наших,  зелених.

-  Хіба  це  не  призведе  до  скорочення?
-  Скорочення  може  статись  в  будь-який  момент.  В  мене  і  без  того  немає  кому  ловити  чудовиськ,  одні  зелені  шмаркачі.  І  то,  надовго  не  затримуються.  Хто  захоче  працювати  на  мінімалку?

Це  було  сумно.  Я  в  один  час  теж  покинув  навчання,  бо  платили  мало,  а  писати  доводилось  багато.  Навіть  в  таких  бравих  вояк,  як  мисливці,  бюрократія  займала  більшість  службового  часу.  А  платили  їм  мало.  Василь  Грім,  один  зі  старожилів  на  цій  посаді,  колишній  учень  мого  батька.  Один  з  кращих.  І  один  з  останніх.  В  нього  немає  дітей,  тож  гени  він  так  і  не  передав.

-  Скоро  вас  і  без  того  закриють,  —  батько  дістав  цигарки.  —  Скоро  почуєш,  що  ви  обуза  для  нас,  що  ви  лякаєте  мирних  громадян.  Забули,  як  то:  прийти  додому  і  спостерігати,  як  інфанти  спалюють  твій  дім.  Або  як  вампір  перетворює  твоє  чадо  на  собі  подібного.  Розслабились  зовсім.  Зробили  нейтральні  території,  як  зону  торгівлі.  І  розводять  руками,  коли  приходять  запити  на  тіла  померлих  там.  Чув,  деякі  люди  в  інших  містах  сприймають  це  все,  як  монтаж,  наче  серіал.  Ніби  ми  самі  собі  це  придумали...

Я  тихо  покинув  їх.  Всміхнувся  мамі,  котра  сиділа  в  кріслі  в  своїй  кімнаті  і  щось  читала,  іноді  поправляючи  окуляри  на  лиці.  Вона  закрилась  від  всього  світу  в  собі.  В  свої  шістдесят,  вона  виглядала  на  сорок,  зумівши  уникнути  зайвої  ваги.  Проте  з  батьком  вони  не  розмовляли.  Вона  не  могла  дивитись  на  те,  що  залишилось  від  красеня,  котрого  вона  колись  покохала.  Тож  перетинались  вони  рідко,  навіть  у  власному  домі.

-  Оресте,  ти  куди?
-  Прогуляюсь.
-  Куртку  візьми,  там  холодно.

Для  неї  і  не  існувало  сірих,  чи  червоних  зон.  В  якийсь  момент  вона  перестала  про  них  чути  і  знати.  Для  неї  були  лише  люди.  Лише  ми.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855358
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.11.2019


Розділ 2.

Еліос  мирно  спав.  На  вулицях  жодної  душі.  Десь  далеко  чулись  сирени  патрульної  машини.  Знову  чудовисько  перетнуло  кордон?
На  небі  вже  світало,  коли  я  покинув  квартиру  Валерія.  Другий  комент  під  відео  мене  просто  вибісив:  потопленика  кожний  завалить,  фігня...
Очі  злипались,  а  ранець  тягнув  мене  униз  від  ваги.  Ще  один  марно  проведений  вечір.  Одні  розчарування.  Моя  спроба  вибити  собі  популярність  провалилась.  Потопленика  кожний  завалить...  Жаль,  що  соц  мережі  видаляють  сторінки  померлих,  а  то  я  б  показав  кількох  розірваних  навпіл  недомисливців...
Чудовиська  з'явились  тоді,  коли  й  люди.  Декілька  століть  ми  не  здогадувались  про  існування  одне  одного,  доки  не  стався  розлом...
П'ятдесят  років  війни  змусило  сторони  людей  та  чудовиськ  укласти  мир.  Тепер  ми  пліч-о-пліч  живемо  з  вовкулаками,  вампірами,  ягами,  химерами,  водяниками,  потоплениками,  джинами,  я  навіть  сам  не  берусь  перелічити  їх  всіх,  хоч  це  колись  було  на  екзамені.  В  Еліосі  ми  живемо  розмежовані  сірими  зонами.  Є  територія  людей,  є  територія  чудовиськ.  В  нас  свій  мер,  в  них  свій.  Бюрократія  однакова  для  всіх.  Але  живемо  ми  в  нейтралітеті...
Допоки  доля  не  занесе  когось  в  одну  з  сірих  зон  Еліоса.  Я  поясню:  людям  під  ризиком  смерті  заборонено  заходити  на  територію  чудовиськ.  Їм  не  можна  з'являтись  на  території  людей.  Проте  роки  воєн,  перемир'я  та  бюрократії  внесли  своє  в  наші  відносини.  В  кожному  місті  були  свої  сірі  зони.  Або  зони  вільного  спілування.  Перебувати  там  дозволялось  всім  повнолітнім  особам,  проте  на  власний  страх  і  ризик.  Ти  міг  там,  як  поторгувати  з  джином,  чи  зіграти  з  вампіром  на  свою  кров,  так  і  загинути  від  рук  останнього.  Або  сам  пронизати  його  кілком  в  серце.  І  ніхто  нікому  нічого  за  це  не  зробить.  Там  ж  я  і  ловив  потопленика  кілька  годин.  А  все  для  того,  щоб  зняте  вбивство  глянуло  всього  десять  чоловік  і  то  двоє  розкритикувало.
Я  перейшов  вулицю  і  зайшов  у  свій  під'їзд.  Всі  будинки  були  довгі  на  три  поверхи  з  гратами  на  кожному  вікні.  Занадто  ми  жили  близько  від  кордону.
Повернув  ключ  в  дверях  і  навпомацки,  в  темряві  засинив  їх  за  собою.
-  Орест,  скажи,  що  ти  вештався  по  дискотеках.
В  коридорі  з  обрізом  в  руках  сидів  мій  батько.  Віктор  Павлович  Лютий,  колишній  мисливець  на  демонів,  один  з  небагатьох,  хто  дотягнув  до  шістдесяти  п'яти.
-  Я  вештався  по  дискотеках,  —  скинув  сумку  на  підлогу  і  зняв  куртку.
-  Нагу  телефонував.  Говорив  ти  замовив  у  нього  срібні  кулі.
-  Тату,  це  джин,  вони  постійно  брешуть.
Наступного  разу  стрімитиму,  як  я  відправляю  його  в  астрал.  Треба  ж,  здало  мене,  мурло  сіре.
Батько  відклав  обріз  вбік.  Звичка  в  нього  така:  він  спав  зі  зброєю,  ходив  зі  зброєю,  справляв  свої  потреби  зі  зброєю.  Він  посивів,  на  тім'ї  лисина.  Орлинний  ніс  та  ліва  щока  вкриті  рубцями.  На  нижній  губі  опік  від  сутички  з  інфантом.  Замість  однієї  ноги  протез,  котрий  смішно  скрипів  при  контакті  з  паркетом.
-  Я  похоронив  більше  друзів,  ніж  в  тебе  буде  за  все  життя.  Глянь  на  мене!  Ми  з  твоєю  матір'ю  спимо  в  різних  кімнатах,  вона  уникає  дивитись  на  мене.  Цього  ти  хочеш?
-  Я  теж  мисливець.  Це  спадкове,  забув?  Ти  генетично  передав  мені  свої  вміння.
-  Це  не  означає,  що  треба  їх  використовувати.  Ти  молодий  і  недосвідчений  ще.  Ти  покинув  мисливське  училище,  весь  день  вештаєшся  з  тим  очкариком,  приходиш  під  ранок.  Навіть  запах  потопленика  не  потрудився  з  себе  змити.  На  твоїх  чоботах  його  кров.
-  Як  ти  це  побачив  у  темряві?
-  Видно  не  все  від  мене  тобі  передалось.
Я  лише  знизав  плечами.  Толку  доводити  щось,  однаково  його  впертість  завадить  зрозуміти.
-  Я  йду  спати,  —  пройшов  повз  нього.  —  Продовжимо  зранку.
-  Вже  ранок.
-  Значить  днем.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854665
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.11.2019


Частина 1. Розділ 1.

-  Ну,  скільки  там?
-  Поки  нуль.  Але  я  лише  загрузив  відео.
-  Дідbк0!
-  Наберись  терпіння,  —  Валерій  поправив  окуляри  і  приник  до  впритул  до  монітору.  Звичка  в  нього  така,  сидіти  близько  до  комп'ютеру.
Я  ходив  туди-сюди,  міряючи  кроками  кімнату.  За  вікном  в  бочці  догорало  тіло  потопленика.  Пів  дня  я  намагався  виманити  його  з  води,  щоб  швидко  вбити  його  і  зняти  це  на  камеру.  Моє  перше  відео...  Я  водночас  уявляв,  як  воно  набере  тисячі...  ні,  десятки  тисяч  переглядів,  та  боявся,  що  ніхто  навіть  не  гляне,  а  як  гляне  то  поставить  невподобайку.  Валерій  попереджав,  що  вбивством  потопленого  вже  весь  інтернет  повниться,  але  з  чогось  то  треба  починати.
-  Скільки?
-  Десять  переглядів.
-  Дідbк0.
-  Може  назву  змінимо?  Типу:  НЕЙМОВІРНА  РОЗПРАВА,  чи  ЖАХ,  потеплинк  виявився...
-  Ти  що,  в  школі?
-  Я  з  камерою  працюю,  а  не  есемемлю,  —  роздратовано  буркнув  Валерій.  —  Назва  в  тебе  занадто  проста.
-  Так  це  і  було  просто.  Вистрілив  прямо  межи  очі  і  по  всьому.  Треба  було  ракурс  поближче...
Валерій  почервонів.  Я  одразу  ж  замовк.  Він  ж  оператор  початківець,  як  і  я  —  починаючий  мисливець-блогер.  Але  всі  з  чогось  починали.
-  П'ятнадцять  переглядів  та  три  вподобайки.
Настрою  вже  не  було  куди  падати  нижче.  П'ятнадцять  переглядів.  Чотири  години  роботи,  витрачені  набої  та  приманки,  а  глянуло  лишень  п'ятнадцять  людей.
-  Є  перший  коментар!  —  об'явив  Валерій.
-  Читай.
-  "Занадто  просто  вбив".
Я  вголос  вилаявся.  Значить  виманюєш,  заводиш  на  потрібне  місце,  щоб  був  потрібний  ракурс,  стріляєш  чітко  межи  очі  зеленошкірому  створінню  з  пазурами  та  жабрами,  —  їм  занадто  просто.
-  Це  лише  перше  відео,  —  відповів  Валерій.
-  В  Рейджа  кожне  відео  по  сотні  тисяч  в  день  набирає.
-  В  Рейджа  ціла  команда  оператотів,  охоронців,  гримерів  та  порадників,  навіть  є  одна  провидиця,  котра  передбачає:  варто  йому  братись  за  монстра,  чи  ні.  Спонсори  оплачують  його  спорядження.  Нам  поки  рано  з  ним  тягатись.
Валерій  правий,  хоч  вголос  я  не  хотів  цього  визнавати.  Марк  (тоді  ще  Прокопенко)  вчився  в  паралельному  класі  зі  мною  ще  в  школі.  Його  дражнили  за  аж  занадто  біле  волосся  та  надмірну  любов  до  камери.  Всюди  він  ліз,  на  всі  виступи  у  всі  гуртки.  Прямо  зі  шкіри  ліз,  щоб  здобути  популярність.  Багаті  батьки  наймали  кращих  репетиторів  та  потурали  всім  його  забаганкам.  З  часом  він  став  мисливцем  стрімером.  Зараз  ж  він  один  з  найпопулярніших  відео  блогерів,  чи  то  влогерів  —  поки  розбираюсь  слабо.  Він  знімає  якісний  дорогий  контент,  де  по  плану  винищує  чудовиськ.  І  люди  дивляться,  або  як  говорять  блогери  —  піпл  хаває,  а  він  хайпанув.  До  нього  були  ще,  зараз  теж  є  блогери  мисливці,  проте  не  всі  доживають.  Деколи  монстри  беруть  верх...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854664
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.11.2019


Розділ 6.

Кобиляча  Голова  сидів  за  столом  з  руками  скутими  позаду.  Його  ненадовго  дістали  зі  скрині  для  допитів.  Без  «свого  лиця»  він  вже  не  представляв  загрози.  В  кабінеті  було  темно,  лише  самотня  лампочка  горіла  над  ними.
-  Тобі  грозить  вічне  перебування  в  скрині.  –  Котигорошко,  опираючись  на  палицю  сів  на  стілець  навпроти  нього.  Руку  довелось  зашити  і  перемотати.
-  А  тобі  грозить  вічне  шкутильгання.  –  Все  ще  зневажливо  від  повів  той.
-  Я  казковий  богатир,  забув?  Кілька  днів,  то  й  сліду  не  залишиться.
-  Я  нічого  не  скажу!  –  Кобиляча  Голова  втупився  пустим  поглядом  в  стелю.
-  Дарма.  Язиката  Хвеська  вже  третю  статтю  дописує,  доки  ми  тут  говоримо.  Навіть  не  уявляєш,  скільки  бруду  вилито  на  тебе  та  на  Солов’я,  твого  хазяїна.
-  І  на  Кощія.  –  Задоволено  всміхнувся  той.  –  Накрився  мер.
-  Мені  він  теж  ніколи  не  подобався.  І  ти  не  подобаєшся.  Два  вихідних  дні,  я  не  вдома,  а  вожусь  тут  з  тобою  та  іграми  тих  клятих  політиків.
-  Така  твоя  робота,  Котигорошко.  Хто  тобі  заважав  податись  в  політику,  як  Кощій,  чи  зайнятись  бізнесом,  як  Соловей,  чи  Яга?  Казки  закінчились,  офіцере.  Ми  тут,  живемо,  доки  люди  в  нас  вірять.  Тридесяте  і  людський  світ  відділяє  всього  один  перехід.  Скоро  нам  доведеться  перейти,  прийняти  смертність  та  розпрощатись  з  довгим  життям.  А  це  значить,  що  потрібно  буде  адаптуватись.  Потрібно  буде  вчитись  розчинятись  серед  людей.  Кощій  і  Соловей  просто  більше  готові.  А  ми  з  тобою,  імовірніше  за  все,  помремо  з  голоду  там.
-  Навіщо  було  це  все  робити?  Труїти  Кощія,  висвітлити  його  в  поганому  світлі?  Вбивати  смертного?  Що  тобі  з  того,  що  Соловей  розбійник  виграє?
-  Я  просто  намагаюсь  знайти  місце  під  сонцем,  як  і  всі  ми.  Але  більше  ти  не  почуєш  від  мене  нічого,  крім:  я  не  вбивав  того  смертного.
-  Не  вірю.  Бувай,  Кобиляча  Голова.  Гарно  відпочити  в  скрині.
***
Бар  Червона  шапочка  все  ще  був  на  ремонті.  Котигорошко  опираючись  на  палицю  і  кривлячись  від  болю  спустився  по  сходах  вниз.  Як  завжди,  в  барі  грала  рок  музика,  а  Горинич  розливав  напої  за  стійкою  небагаточисленним  відвідувачам,  котрих  не  лякала  діра  в  підлозі  та  розтрощені  меблі.
-  Воістину  треба  любити  це  місце,  щоб  прийти  сюди  після  такого  розгрому!  –  сказав  хтось  з  відвідувачів.
Котигорошко  всміхнувся  і  зайняв  вільне  місце  якраз  поряд  з  Кривенькою  Качечкою.  Та  одразу  ж  обійняла  Котигорошка.  Він  пригорнув  її  до  себе,  поцілував  в  чоло.
-  Я  все  ще  злюсь  на  нього.  –  Сказала  Гориничу.
Змій  розуміюче  всміхнувся.  Любов  –  вона  така.  В  бар  прийшов  і  Лис  Микита.  Він  з  гордістю  поставив  на  стіл  посвідчення  офіцера  поліції.
-  Крижане  Серце  вперше  не  написав  на  нас  догану.  –  Видав  він.  –  Навіть  похвалив.  Дідbко,  ви  б  бачили,  як  перекосилось  в  нього  лице,  коли  він  поєднав:  Котигорошко  і  хороший  офіцер.  Я  ледь  стримувався  від  сміху.
-  А  що  з  Солов’єм  і  Кощієм?  –  Поцікавилась  Кривеньке  Каченя.
-  Нічого.  Кобиляча  Голова  мовчить,  як  риба.  Тим  нічого  не  буде,  вийдуть  сухими  з  води.  Але  дорога  на  вибори  для  них  закрита.  Яга  теж  мовчатиме,  щоб  вберегти  свій  бізнес.  Не  знаю  про  що  з  нею  говорив  Крижане  Серце,  але  тепер  та  мовчить  наче  партизан.
-  Василиса  казала,  що  піде  в  мери  міста.  Рейтинги  в  неї  високі  в  світлі  останніх  подій.  Її  точно  виберуть.
-  Я  б  проголосував  за  неї.  –  Змій  налив  Микиті  меду.  Котигорошку  приніс  склянку  води.  В  Червоній  шапочці  тепер  діяло  правило:  Богатирям  спиртного  не  наливають.  –  І  знайте,  хлопці.  Я  б  вступився  за  вас,  якби  ви  не  справились.  Просто…
-  Не  хотів  перетворюватись  в  змія!  –  Хором  видали  всі  присутні.  –  І  спалити  нас  до  дідчої  мами!
В  барі  зареготали.  Змій  почервонів  і  поліз  під  стійку.  Мить  і  він  дістав  звідти  картину.
-  Я  знову  знайшов  натхнення!  –  Об’явив  він.  –  Відтворив  маслом  події  на  картині.  Котигорошко,  Фарбований  Лис  та  Кобиляча  голова  в  смертельній  битві.  На  полотні  Котигорошко  з  булавою,  та  Змій  в  стрибку  стрибали  на  розгубленого  Кобилячу  Голову.
Присутні  в  барі  були  щедрі  на  оплески.  Лис  дістав  з  кишені  чудо  дзеркало  і  тихо  вийшов  з  бару.
-  Зачекай,  чому  це  я  такий  низький?  –  Доносились  до  нього  слова  Котигорошка.  –  А  Лис  ж  блакитного  кольору,  а  тут  якийсь  фіолетовий?  І  Трава  була  не  по  пояс…
-  Я  художник,  я  так  бачу,  бісові  критики!
Далі  Лис  вже  не  чув.  Він  вийшов,  пересвідчився,  що  ніхто  не  бачить.  На  тридесяте  спускалась  тепла  літня  ніч.  Тьмяно  світили  ліхтарі.  
Навпроти  Кощій  пішки  ніс  свої  речі  з  мерії.  Соловей  розбійник  сидів  на  сходах  під  своїм  клубом  і  нервово  курив.  Царівна  вже  вкотре  сварилась  з  Іллею  Муромцем,  активно  жестикулюючи.  Всі  були  зайняті  своїми  справами,  нікому  не  було  діла  до  Лиса.  Микита  повернув  в  провулок  за  баром.  Там  вже  стояла  приваблива  жінка  в  білому  діловому  костюмі  з  декольте.  Русе  волосся  заплетене  в  гульку.
-  Рада  тебе  бачити.  –  Привіталась  Василиса  Прекрасна.  –  Як  Котигорошко?
-  Жити  буде.  –  Коротко  буркнув  Лис.
-  Вітаю  з  прийомом  в  ряди  казкової  поліції.
-  А  вас  з  кріслом  мера.
-  Рано  ще.  Але  дякую.
-  Ким  був  той  смертний?
-  Ні  найменшого  уявлення.  Але  ти  правильно  зробив,  що  подзвонив  після  погроз  Солов’я.  І  правильно  зробив,  що  привів  його  в  Тридесяте  до  працівниць  Яги.  Якби  не  це,  Котигорошко  би  й  не  подумав  би  піти  до  Яги  в  гості  і  здибати  Кобилячу  Голову.  Все  зійшлось.  Яга  тепер  боїться  мене  більше  звичайного.
-  Так  і  вона  в  курсі?
-  Вона  буде  мовчати  і  про  це,  інакше  висвітлиться  її  давня  змова,  що  закінчилась  вбивством  Івана  Царевича.  Політика  –  брудна  гра,  Лисе.  А  казкова  політика  річ  не  лише  брудна,  а  й  смертельно  небезпечна.  Для  казкових  героїв  кидання  в  крайнощі  –  звична  річ.  Проте  тепер  все  буде  добре.  Тридесяте  тепер  в  надійних  руках.
-  Тобто  в  ваших.  –  Спохмурнів  Лис  Микита.
-  Повір,  так  буде  краще  для  всіх  нас.  Чоловіки  або  не  роблять  нічого,  або  наламають  дрів.  Жінки  ж  більш  обережні  і…  рішучі,  коли  потрібно.  Обіцяю  тобі,  Лисе,  я  не  розчарую  тебе.  Нікого  з  вас.
-  А  якщо  випливе,  що  Кобиляча  Голова  не  вбивав  того  смертного.  Лишень  в  мене  немає  алібі.
-  За  нього  забудуть  через  кілька  днів.  А  тепер,  пропоную  нам  приєднатись  до  наших  друзів  в  Червоній  Шапочці  і  відсвяткувати  початок  нового  життя  для  всіх  мешканців  Тридесятого.
З  цими  словами  Василиса  легко  взяла  його  під  руку  і  повела  всередину.

Кінець.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818582
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2018


Розділ 5.

В  дверях  кабінету  вже  чекала  Царівна.  Голубоока  блондинка  з  довгою  косою  до  стрункої  талії  та  пружних  сідниць  склала  навхрест  руки  на  досить  великих  грудях.  Одягнена  була  в  червоний  светр  з  декольте  та  обтягуючі  джинси.  Пухкенькі  червоні  губки  були  міцно  стулені.  Перша  красуня  тридесятого  була  зла.
-  За  яким  правом  ви  затримали  мого  чоловіка,  Іллю  Муромця?!  –  Пропищала  вона  тонким  голосом.  –  Що  за  беззаконня?!  Це  поліція  тепер  собі  дозволяє  бити  та  арештовувати  чесних  казкових  громадян?!
-  Ваш  чоловік  порушив  закон.  –  Льодяним  тоном  сказав  Крижане  Серце.  –  Разом  з  Кирилом  Кожум’якою  він  напав  на  офіцера  казкової  поліції.  На  вашому  місці  я  б  притримав  коней  та  не  кричав  би  в  присутності  моїх  підлеглих.
Ох,  дарма,  –  зрозумів  Микита,  дивлячись,  як  червоніють  щоки  в  царівни  та  грізним  вогнем  розгораються  очі.  Якраз  обернено-пропорційно  з  вічно  холодними  синіми  очима  Крижаного  Серця.  Не  прогадав.
***
-  Ні,  ну  ти  собі  уявляєш?  –  Змій  Горинич  налив  каву  Василисі.  –  Ніколи  більше  нікого  з  цих  богатирів  не  впущу!
В  барі  Червона  шапочка  з  самого  ранку  було  пусто.  Лише  Кривеньке  Каченя  та  Василиса  сиділи  за  одним  з  небагатьох  цілих  столиків.  Горинич,  закутий  в  один  домашній  халат  розливав  по  чашках  каву.  Розбите  вікно  він  забив  дошками,  проломлену  підлогу  просто  обвів  смужками  скотчу,  щоб,  бува,  хто  не  став.
Горинич  сів  біля  них.  Кривеньке  Каченя  та  Василиса  переглянулись  і  одночасно  обійняли  його.
-  Ти  ж  знаєш,  ми  з  тобою!  –  Лагідно  сказала  Катя.  –  Ніхто  з  них  більше  не  зайде  сюди.
Горинич  слабко,  але  в  той  ж  час  лагідно  всміхнувся.
-  Змій!  –  З  дверей  пролунав  голос  Котигорошка.  –  Горинич,  ти  тут?!
Бармен  знову  збліднув,  викликавши  невдоволення  в  прекрасної  половини  казкових  персонажів.
-  Його  немає!  –  Крикнула  Василиса.  –  Забирайся  геть!
Котигорошко  нарешті  вийшов  на  світло.  Роззирнувся  навколо.  Подарував  усмішку  Кривенькій  Качечці,  котра  демонстративно  відвернулась,  задерши  маленький  носик  догори.
-  Костя,  я  не  виню  тебе,  якщо  що.  –  Сказав  Горинич,  пускаючи  носом  чорний  мов  та  сажа  дим.  –  Але  якщо  хоч  раз  це  повториться…
-  Я  тебе  почув!  –  Підняв  руки  Котигорошко.  –  Заспокійся!  Я  по  допомогу.
-  Як  просувається  розслідування  вбивства?  –  Запитала  Василиса.  –  Наш  улюблений  всіма  мер  цікавився.
-  Краще  б  він  нашими  дорогами  цікавився.  Горинич,  можна  тебе  на  кілька  слів?    
***
Крижане  Серце  підняв  перекинутий  царівною  стілець.  Ох,  ці  принцеси  –  пробурмотів  про  себе.  Царівна  пішла,  отримавши  обіцянку,  що  завтра  з  самого  ранку  її  чоловік  вийде,  прогорлавши  на  Крижане  Серце  до  полудня.  –  Хто  їх  взагалі  рятувати  брався?  Для  чого?
-  Шеф,  можна?  –  постукав  Микита.
-  Та  заходь,  стажере.  Чув  нашу  бесіду  з  пані  Царівною?
-  Всі  чули.  Голос  в  неї  гучний.  Ви  як?
-  Не  звикати.  Ось  така  в  мене  робота.  Слухати  істеричні  крики  всіх  кого  не  хочеш,  через  сумнівні  дії  підлеглих.  Це  ще  квіточки.  Та  ми  відволіклись,  чого  тобі,  стажере?
-  Котигорошко  дзвонив.  Казав,  є  новини.
***
Коли  вони  вийшли  з  бару  «Червона  Шапочка»,  їх  вже  чекала  чорна  машина  з  затемненими  вікнами.  Котигорошко  зі  Змієм  переглянулись.  З  вікна  показалось  лице  Солов’я  Розбійника.
-  Сідайте,  панове.  Є  розмова.
-  З  чого  раптом?  –  підозріло  запитав  Котигорошко.
-З  того,  що  ми  на  одній  стороні.
Як  тільки  вони  сіли,  Соловей  махнув  рукою  і  машина  поїхала.  Аня,  мавка-водій,  вела  машину  обережно.
-  То  що  в  тебе?  –  поцікавився  Котигорошко.  –  Будеш  агітувати  голосувати  за  тебе?
-  Запропоную  пост  начальника  казкової  поліції,  коли  я  стану  мером.
Змій  Горинич  глянув  на  Котигорошка.  Тоді  на  Солов’я  Розбійника.
-  З  богатирями  не  можна  інакше.  –  Пояснив  Соловей.  –  Занадто  прямо-лобі,  їм  натяки,  як  тобі  в  твоїй  зміїній  подобі  овочі.
Горинич  промовчав,  перевівши  погляд  на  задуманого  Котигорошка.
-  А  так  Соловей  хоче,  щоб  я  повірив,  адже  він  пообіцяв  при  свідках.  –  Котигорошко  не  зводив  погляду  з  Солов’я.  Я  ніколи  не  був  дурнем,  Соловей,  і  ніколи  не  був  брехуном.  Що  тобі  потрібно?
-  Нічого.  –  Соловей  розклав  руки  і  відкинувся  на  сидіння.  –  Мені  потрібно,  щоб  ви  нічого  не  робили.  Нехай  Кощій  ширяється  в  Баби  Яги.  Нехай  літає  в  хмарах,  хоч  у  мрії,  повернеться  в  казку  з  якої  виліз.  Розслабтесь,  сходіть  в  мій  клуб.  Випивка  за  мій  рахунок.  Язиката  Хвеська  тим  часом  напише  репортаж,  про  уподобання  пана  мера.  Його  рейтинги  впадуть  і  в  мери  він  не  піде.  Вам  не  треба  ні  про  що  перейматись,  просто  прийдете  завтра  в  мерію  і  схопите  його  по  тепленьких  слідах.
-  А  ти?  Підеш?  Принесеш  своє  крісло,  замість  його?
Соловей  потер  стомлені  вузькі  очі.
-  Костя,  я  не  злочинець,  я  бізнесмен.  І  в  казці  тоді,  я  охороняв  свою  дорогу  і  брав  гроші  на  ремонт,  доки  Ілля  не  вирішив,  що  все  для  народу  має  бути  безплатно.  І  що  сталось  з  дорогою?  Вона  стала  непридатна  до  їзди  по  ній.  Так  і  тут.  Я  вважаю,  що  Кощій  має  піти.  Досить  обманювати  казкових  жителів  тридесятого.  Від  мене  користі  буде  більше.  І  від  тебе,  в  якості  начальника  казкової  поліції.  Це  не  хабар,  не  думай.  Я  стаю  мером,  призначаю  свій  штат.  Подумай,  чи  ти  хочеш  бути  в  команді  переможців.
Машина  зупинилась.  Аня  відкрила  їм  двері,  даючи  зрозуміти,  що  розмова  завершена.
Котигорошко  і  Змій  Горинич  мовчки  вийшли.  Соловей  помахав  їм  рукою  на  прощання  і  поїхав  далі.
-  Дарма  йому  тоді  Ілля  голову  не  проломив.  –  Буркнув  Змій.  –  Але  він  кращий  ніж  Кощій.  Так  що  ми  будемо  робити  з  цим?
Котигорошко  направився  по  дорозі.  Змій  постояв,  а  тоді  вирішив  піти  за  ним.
-  Я  може  й  богатир.  Прямолінійний,  чесний,  принциповий.  Можливо  я  за  швидко  хапаюсь  за  булаву.  Але  тупим  я  не  був  ніколи.  Соловей  збрехав,  Кощія  чекає  не  стаття  Хвеськи,  а  щось  серйозніше.
***
В  двері  готелю  Баби  Яги  постукали.  Ох,  кого  там  нечиста  принесла?  Знову  Кощій  приперся?  Здається  він  занадто  пристрастився…
-  Це  я,  Горинич.  Хатинка-хатинка  відчини  двері.
Хатинка  завібрувала.  Та  чого  вже,  відкривай,  –  кивнула  Яга
Як  тільки  двері  відкрились,  в  них  зайшов  Крижане  серце.  За  ним  протиснувся  Котигорошко  та  Фарбований  Лис.
-  Чого  приперлись?  –  Спитала  та.  –  Копам  тут  не  раді.
-  Тебе  забули  запитати.  –  Крижане  Серце  вмостився  у  вільне  м’яке  крісло.  По  землі  пішов  іній.
Яга  кинулась  до  свого  туалетного  столика  з  білих  кісток.  Вся  ї  сила  в  кістках.  Нехай  но  вона  візьме  в  руки  кістяну  шпильку…  
Не  встигла.  В  столик  влучила  булава  Котигорошка.  Тріск,  зойк  Яги,  спалах  білого  світла.  Від  кісток  залишився  лише  пил.
-  Я  твою  хату  на  курячих  ніжках  з  землею  зрівняю!  –  Пообіцяв  богатир.
В  Микити  подзвонило  чудо  дзеркало.  Він  дістав  шматок  скла.  Горинич  повідомив,  що  хтось  йшов.  Встигли  якраз  вчасно.
-  Слухай  уважно!  –  Крижане  серце  підвівся  і  підійшов  до  неї.  –  Соловей  розбійник  задумав  зробити  щось  нехороше  нашому  меру.  Ми  знаємо,  чим  він  займається  в  тебе.  Сюди  скоро  хтось  прийде,  може  навіть  Кобиляча  Голова.  Вибір  в  тебе  наступний:  розповідаєш  нам,  що  ти  мала  зробити  і  ми  тебе  не  закриємо.  Ні  тебе  ні  твій  бордель  на  лапках.  Зрозуміла?
Яга  тихо  кивнула.  Вона  знала,  що  не  справиться  з  ними  усіма.  Поодинці  –  можливо,  але  не  коли  їх  троє.
-  Кобиляча  Голова  приходив  по  свою  маску.  –  Почала  стара.  І  по  живильну  воду.  Кощій  в  обмін  на  героїн  смертних  приносив  її.  Так  він  розраховувався.  
Котигорошко  з  Микитою  переглянулись.  Ось  чим  отруїли  того  смертного.  І  ось  хто.
-  Якщо  Соловій  стане  мером,  він  підніме  ціни  на  неї.  
-  Хороша  казкова  ситуація.  Один  мер  нічого  не  робить,  інший  зробить  всім  погано.  –  Крижане  Серце  явно  веселила  така  ситуація.  
В  двері  постукали.  Яга  ще  раз  глянула  на  гостей,  але  оскільки  ті  йти  не  збирались,  лише  клацнула  пальцями  і  ті  перетворились  на  предмети  декору.
***
Кобиляча  Голова  був  високим,  струнким,  худорлявим  юнаком.  На  оголеному  торсі  яскраво  випинали  ребра.  Його  шкіра  була  покрита  чорними  татуюваннями.  Лице  бліде  гостре  з  маленькими  червоними  очима  на  гладенькій  білій  шкірі.  На  поясі  до  синіх  джинсів  прикріплений  череп  корови.
-  Чого  ти  прийшов?  –  Кобиляча  Голова  завжди  викликав  страх  в  неї.
-  До  тебе.  –  Він  вів  себе  спокійно.  –  Ти  дещо  даси  Кощію…
Він  замовк.  Озирнувся.  Тоді  оглянув  її  житло.
-  В  тебе  меблів  стало  більше?
-  Та  прикупила  дещо.
Кобиляча  Голова  не  слухав  її.  Він  підійшов  до  високої  білої  шафи.  Оглянув  її.
-  Знаєш.  –  Не  відриваючи  погляду  від  шафи  сказав  він.  –  Ти  звісно  ще  та  любителька  химерних  речей,  але  шафу  з  котрої  сочиться  іній…
Він  не  договорив.  При-ліжкова  тумба  раптом  стала  схожа  на  Котигорошка.
-  Кобиляча  Голова  тебе  затримано  за  підозрою  у  вбивстві!
Він  не  відповів.  Шафа,  на  котру  той  дивився  ще  кілька  секунд  тому,  стала  Крижаним  Серцем.
-  Сам  шеф  поліції  тут?  –  присвиснув  Кобиляча  Голова.  –  Хто  б  міг  подумати?
-  Будеш  чинити  спротив?
Знову  блиснуло,  і  замість  столу  з’явився  Лис  Микита.
-  А  це  в  нас  хто?  Голубенька  лисичка?  Тобі  не  треба  красти  курей  з  курнику,  поки  дорослі  розмовляють?
Микита  почервонів,  але  промовчав.
-  Тебе  затримано  за  підозрою  у  вбивстві  смертного.  –  Офіційним  тоном  промовив  Крижане  Серце.  А  ще  в  спробі  по  впливати  на  вибори  мера.  І  в  присвоєнні  партії  казкової  води.
-  Смертного  я  не  вбивав.  Для  чого  мені  це?
-  В  скрині  подумаєш.  –  Сказав  Котигорошко,  дістаючи  кийок.
Кобиляча  Голова  не  думав  довго.  Він  просто  кинувся  до  виходу.  В  самих  дверях  йому  в  плечі  влучив  кийок  Котигорошка.  Він  вигнувся  од  болю  і  вилетів  геть.
-  За  ним!  –  Наказав  Крижане  серце.  –  Я  розберусь  з  Ягою.
-  Ми  ж  домовились!  –  Заскавуліла  та.
-З  Кощієм  та  Солов’єм  ти  теж  домовилась…
Далі  Котигорошко  з  Микитою  не  чули.  Вони  вилетіли  з  хатинки.  На  зеленій  траві  перед  хатинкою  поволі  піднімався  Кобиляча  Голова.  Котигорошко  простягнув  руку  і  кийок  полетів  до  нього.
-  Ох,  дарма  ви  не  пішли  сьогодні  відпочивати!  –  Погрозливо  сказав  той.
Він  відчепив  маску  від  штанів.  Одягнув  її  на  голову  Тепер  його  лице  закривав  череп  кобили.
Рухався  він  швидко.  Він  блискавично  наблизився  і  ударив  Котигорошка  кулаком  в  груди.  Богатир  вдарився  в  стіну  і  поволі  сповз  по  ній,  жадібно  хапаючи  ротом  повітря.  Микиту  він  схопив  за  шию,  підняв  і  кинув  в  бік  лісу.
-  Ти  міг  би  послухатись  і  не  йти!  –  Його  голос  змінився,  тепер  він  звучав  так,  наче  лунав  з  старенького  гучномовця.  –  Тепер  час  відправлятись  в  небуття…
Котигорошко  знову  метнув  кийок,  що  на  льоту  перетворювався  на  булаву.  Кобиляча  Голова  відхилився  назад,  проводжаючи  поглядом  булаву,  що  полетіла  повз,  врізавшись  в  дерево  та  на  друзки  розтрощивши  його.
-  Занадто  повільно…
Котигорошко  не  витрачав  часу.  Скориставшись,  що  той  не  дивиться,  він  підскочив  і  вперіщив  того  під  дих.  Ще  раз.  Кобиляча  Голова  видав  протяжний  кашель.  Котигорошко  наніс  аперкот  прямо  по  масці,  спробувавши  її  збити.  Не  вийшло.  Замахнувся  боковим.
Кобиляча  голова  відхилився  і  пробив  блискавичну  серію  ударів  по  корпусу.  Котигорошко  відчув,  як  в  нього  хруснули  ребра.  З  його  рота  вирвався  крик  болю,  коли  Кобиляча  Голова  зламав  йому  ногу  в  коліні.  Котигорошко  впав  на  землю,  притискаючи  ногу  до  себе.
-  Нічого  особистого.  –  Кобиляча  Голова  відірвав  з  черепа  один  ріг.  Він  заблистів  на  сонці,  даючи  зрозуміти,  що  він  достатньої  гостроти.  –  Всього  лише  бізнес.
Замахнувся.  Котигорошко  лише  в  останній  момент  підставив  руку.  Він  закричав,  коли  ріг  пробив  долоню.  Іншою  рукою  він  схопив  Кобилячу  Голову  за  зап’ясток.  Ріг  зупинився  за  кілька  сантиметрів  від  його  лиця.
-  І  хто  тепер  тобі  допоможе?  –  Зневажливо  запитав  Кобиляча  Голова.
Відповісти  Котигорошко  не  встиг.  З  лісу  вискочив  здоровенний  синій  лис  на  двох  ногах.  Не  гаючи  часу  він  кинувся  до  них  і  вхопив  Кобилячу  Голову  іклами  за  плече.  З  легкістю  відірвав  його  від  землі  і  відкинув  від  Котигорошка.
-  Лежи,  я  розберусь!  –  Прогарчав  Микита.  Його  голос  міг  зійти  з  звук  двигуна  в  спорткарі.  
Кобиляча  голова  пролетів  кілька  метрів,  перекотився  і  скочив  на  ноги.  Зареготав,  плескаючи  в  долоні.
-  Ну  ж  бо,  песику,  ходи  но  сюди!  Зараз  я  тебе  вигуляю.
Микита  кинувся  блискавично.  Його  щелепа  клацнула  за  волосок  від  горла  того.  Кобиляча  Голова  відскочив  і  ударив  того  в  лице.  Лис  впав,  але  піднявся  і  знову  напав.  Він  схопив  того  кігтями  за  груди  і  кинув  в  дерево.  Стовбур  не  витримав  і  дерево  зламалось.
-  Маска!  –  Закричав  Котигорошко.  –  Збий  з  нього  маску!
Лис  не  став  витрачати  часу.  Схопив  кігтями  того  за  голову  і  підняв  над  землею.  Кобиляча  Голова  закричав.  Його  ноги  засмикались,  а  руки  схопились  за  вуха  Микити.  Котигорошко  простягнув  руку  і  спіймав  булаву.  Сил  стояти  не  було  і  булава  протягнула  його  ще  кілька  метрів  по  траві.
-  Чому  лежимо,  офіцере?  –  З  будинку  Яги  вийшов  Крижане  Серце.
-  Шеф,  ногу  в  коліні  вправляти  вмієте?  –  Котигорошко  кивнув  на  ногу  і  показав  на  пробиту  долоню.
Микита  тим  часом  з  усієї  сили  вгатив  Кобилячу  Голову  спиною  об  землю,  що  вона  аж  розлетілась  в  боки.  Іншою  лапою  ударив  того  в  маску.
-  А  стажер  непогано  справляється.  –  Відмітив  шеф,  дістаючи  з  кишені  синього  костюма  чудо  дзеркало.
-  Кобиляча  Голова  небезпечний  противник.  –  Сказав  Котигорошко  опираючись  на  булаву.
-  Офіцере  Гупало,  підготуйте  чудо-скриню  для  Кобилячої  Голови.  –  Крижане  Серце  його  навіть  не  чув.  –  Візьміть  Чабанця  і  пообіцяйте  звільнити  Муромцю  з  Кожум’якою,  якщо  ті  допоможуть.  Що?  Кажуть,  що  допоможуть?  Чудово,  зараз  підкину  чудо  перстень  і  відкрию  портал.
Чудо  дзеркало  знову  потемніло.  Крижане  Серце  зняв  з  пальця  перстень.  Глянув  на  ногу  Котигорошка.  Травмоване  коліно  почало  синіти  та  покриватись  льодом  від  одного  лише  погляду.
-  Офіцере,  ваша  служба  не  закінчена.  В  вас  ще  одна  дієздатна  рука  і  нога.  А  саме  головне:  голова.  Тож  не  лежіть  тут  пляцком,  будьте  ласкаві,  а  допоможіть  офіцеру  Лису.
Микиту  покидали  сили.  Кобиляча  голова,  здавалось,  не  стомився  зовсім.  Він  відштовхнув  того  ногами  від  себе.  Микита  впав  на  землю.  Кобиляча  Голова  хутко  підвівся  і  схопив  того  за  тулуб.  Підняв  над  землею.  Здавив  з  усієї  сили…
Булава  Котигорошка  потрапила  прямо  під  ребра.  Кобиляча  голова  зігнувся  в  три  погибелі.
-  Лис,  до  мене  його!  –  Закричав  Котигорошко,  стрибаючи  на  одній  нозі.  Микита  схопив  того  зубами  за  ногу  і  кинув  Котигорошку,  наче  ганчірку.  Кобиляча  Голова  пролетів  кілька  метрів,  наче  ганчірка.  Богатир  підскочив  і  наніс  удар  кулаком  в  стрибку.  Потрапив  прямо  в  маску,  але  їй  наче  нічого  й  не  сталось.  Кобиляча  Голова  з  розмаху  гепнувся  об  землю.  Котигорошко  на  валився  на  нього  з  одного  боку.  Лис  Микита  схопив  з  іншого.  Кобиляча  Голова  смикався,  лаявся,  гарчав,  але  ті  тримали  міцно.
Крижане  серце  з’явився  нізвідки.  Поклав  руки  на  кобилячий  череп.  З  його  пальців  сочилась  льодяна  пара.
-  Вас  заарештовано!  –  Крижане  Серце  скрикнув  від  натуги.
Щось  затріщало.  А  тоді  почувся  звук,  наче  плоть  розривають  на  двоє.  Кобиляча  Голова  заволав  від  болі.  Зовсім  поруч  біля  нього  сів  на  землю  Крижане  Серце  з  маскою  в  руках.
-  Моє  лице!  –  Верещав  той.  –  Поверніть  мені  моє  лице!
Крижане  серце  тим  часом  перекинув  перстень  через  плече.  Позаду  відкрився  портал.
-  Викиньте  його  туди.  –  Сказав  шеф  казкової  поліції.  –  Скриня  вже  чекає  на  нього.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818431
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2018


Частина друга. Щурячі перегони. Розділ 4.

Котигорошко  вийшов  з  триповерхового  будинку  з  блідими  потрісканими  фасадами  ще  на  світанку.  Сонце  ще  не  думало  з’являтись  на  обрії,  як  в  нього  вже  почалась  зміна.  Крижане  серце  не  знав,  що  таке  ранковий  холод  або,  що  таке  особисте  життя,  вихідні,  людяність,  неділя.  Витягнув  з  кишені  уламок  чудо  дзеркала.  В  чарівному  шматочку  скла  спочатку  відобразилось  його  обличчя.  Потім  ж  дзеркало  потемніло  і  там  з’явилось  обличчя  шефа.  З  самого  ранку?  –  Спохмурнів  Котигорошко.  Здавалось,  нічого  паскуднішого  за  день  вже  не  станеться…
-  Зараз  відкрию  перехід.  —  Сказав  Крижане  Серце.  —  Готуйся.
Як  шеф  поліції  в  тридесятому  Крижане  серце  мав  чудо-перстень.  Достатньо  було  перекинути  його  через  плече  і  відкривався  портал,  що  доставляв  прямо  до  перстня,  або  в  задуману  місцевість.  Котигорошко  ненавидів  такі  переходи,  адже  від  них  часто  нудило.  Цей  раз  не  став  виключенням.  Як  тільки  його  ноги  ступили  в  чорну  порожнечу,  земля  зникла  з  під  ніг  –  і  ось  він  вже  поволі  піднімається  з  асфальту  на  іншому  кінці  тридесятого.  Поряд  на  тротуарі,  блював  в  урну  Микита.  Вони  були  на  самій  окраїні  тридесятого  царства.  Далі  вже  починався  темний-темний  ліс  і  перехід  «Три-дев’ять  земель»,  що  вів  у  світ  людей.
-  Що  такого  мало  статись,  що  я  не  міг  дістатись  машиною?  –  Котигорошко  не  ховав  власного  роздратування.
Замість  пояснення  Крижане  серце  мовчки  показав  на  тротуар  на  іншому  кінці  дороги.  Котигорошко  переглянувся  з  Лисом  Микитою.  На  тому  кінці  дороги  лежало  накрите  покривалом  тіло.  Офіцери  обережно  підійшли,  підняли  біле  покривало.  Старший  чоловік,  в  потріпаному  одязі  та  з  блідим  лицем  у  власній  блювотині  на  одязі.  Виглядав  він  типово  для  звичайного  сільського  алкоголіка.  Котигорошко  накрив  того  покривалом.
-  Хто  це?  –  запитав  він  у  Крижаного  Серця.
-  Я  знаю  так  само,  як  і  ти.  –  Зневажливо  сказав  той.  –  Смертний,  судячи  з  усього.
-  Тут?  Хіба  вони  можуть  знайти  сюди  дорогу?
Крижане  серце  не  відповів.  Знову  відкрився  портал  чудо-перстня  і  з  нього  (на  диво  спокійно)  вийшов  Кощій  Безсмертний.  Як  завжди  весь  в  чорному,  навіть  окуляри  не  знімав,  попри  те,  що  на  вулиці  було  темно.  Не  вітаючись  ні  з  ким,  він  просто  закрокував  до  тіла.  Недбало  здер  простирадло  з  того.
-  В  мене  тут  вибори  на  носі,  а  ви  ось  що  мені  підкидаєте?!  –  Заволав  той.  –  Хто  це?  Хто  це  зробив?!  Чому  ще  нічого  не  зроблено?!  Я  вас  всіх  по  виганяю,  за  таку  бездіяльність!  Будете  в  мене  дороги  робити  перед  виборами  за  їжу!  Понабирали,  трясця,  в  поліцію  по  оголошенню!
Котигорошко  знову  мовчки  переглянулись  з  Микитою.  Крижане  серце  просто  кашлянув  і  Кощій  затихнув.
-  Це  смертний,  пане  мер.  –  Офіційним  тоном  сказав  він.  –  Як  він  сюди  потрапив,  поки  встановлюємо.  Причина  смерті  теж  встановлюється.
Лис  хотів,  щось  сказати,  але  перехопив  погляд  Котигорошка  і  промовчав.
-  Встановлюйте  швидше!  –  Нервово  закричав  Кощій.
Його  руки  майже  непомітно  смикались.  Мер  Безсмертний  склав  їх  разом,  щоб  ніхто  не  помітив  тремтіння.  Але  помітили  всі.
Не  чекаючи  відповіді  він  повернувся  в  портал  і  зник  з  місця  злочину.  Поліцейські  залишились  втрьох.  Ніхто  не  сказав  ні  слова.
-  Ох,  ну  що  за  вихідні!  –  Пожалівся  Микита.  –  Завжди  так?
-  Вбивств  не  було  вже  дві  сотні  років.  –  Сказав  Котигорошко.  –  А  бійки  з  богатирями,  побутові  сварки  мешканців  тридесятого  вже  давно.  Майже  кожний  день  хтось  з  них  щось  робить,  за  всіма  не  вгледіти.
-  Така  в  нас  робота,  стажер  –  тримати  казкових  жителів  в  кулаці.  –  Холодно  сказав  Крижане  серце.  –  Те  й  робиш,  що  не  даєш  їм  повбивати  одне  одного.  Офіцер  Котигорошко?
-  Слухаю?
-  Стажер  Фарбований  Лис  вже  давно  щось  хоче  сказати,  але  наш  з  вами  поганий  приклад  комунікації  між  начальством  та  підлеглим  заважає  йому  це  зробити.
-  Що  в  тебе,  Лисе?
-  Він  отруївся.  –  Невпевнено  сказав  Микита,  дивлячись  то  на  одного,  то  на  іншого.  –  Живильною  водою.
Котигорошко  і  Крижане  Серце  переглянулись.  Живильну  воду  пили  русалки,  домовики,  мавки,  вовки,  лисиці  та  всі  не-людські  персонажі,  щоб  мати  людську  подобу.  Котигорошко  навіть  на  службу  казкову  поліцію  пішов,  щоб  змогти  купувати  по  скидці  живильну  воду  для  боротьби  з  приступами  Каті.  Для  державних  службовців  маленькі  пляшечки  з  жовтим  обличчям  усміхненого  Колобка  були  в  пів  ціни.
-  Ви  маєте  людську  подобу  з  самого  народження,  тож  про  живильну  воду  вам  перейматись  не  варто.  А  я  ще  по  прибутті  відчув  її  запах.  Не  дивно,  що  він  помер:  для  смертних  прийоми  живильної  води  мають  летальні  наслідки.
-  Мене  більше  цікавить,  хто  йому  це  продав.  –  Котигорошко  глянув  на  шефа.
Крижане  серце  випустив  льодяну  пару  з  рота.  Бордель  Баби  Яги  міг  цим  займатись,  але  Кощій  намертво  заборонив  її  чіпати.  Крижане  Серце  не  заперечував,  адже  своя  посада  йому  була  дорожче.
-  Якщо  ми  закриємо  її  притон,  мавки  перенесуть  свої  заняття  проституцією  на  вулиці  тридесятого.  А  ще  це  кине  тінь  на  нашого  мера,  що  неодмінно  сподобається  Солов’ю  Розбійнику,  котрий  мітить  на  місце  Безсмертного.  Та  й  не  факт,  що  це  вона.  До  такого  мало  хто  б  взагалі  опустився,  а  ті,  що  змогли  б  –  зачинені  в  скрині.  
Від  згадки  про  скриню  завжди  замовкали.  Це  була  в’язниця  для  казкових  героїв.  Ніхто  не  міг  звідти  вибратись,  доки  не  підійшов  до  кінця  термін  ув’язнення.  Це  було  наче  небуття  для  казкових  героїв  і  саджали  туди  лише  за  найтяжчі  злочини.  Крижане  серце  неначе  прочитав  наміри  Котигорошка  і  дістав  з  кишені  синього  піджака  чудо  дзеркало.
-  Світе  дзеркальце  скажи,  та  всю  правду  розкажи.  –  Крижаним  голосом  промовив  він.  Дисплей  дзеркальця  засвітився.  –  Список  всіх,  кого  недавно  відпускали  на  волю!
Дзеркальце  одразу  ж  завібрувало.  Котигорошко  та  Микита  стали  обабіч  начальника.
-  Кобиляча  голова?  –  перепитав  Котигорошко.  –  Так  скоро?
Чд  між  тим  висвітило  список  злочинів.  Список  був  довгим:  від  крадіжок,  тяжких  тілесних,  до  зґвалтувань  русалок  і  вбивства  Івана  Царевича,  колишнього  (покійного)  чоловіка  Царівни.  За  це  його  запроторили  на  двісті  років.
-  Відправити  голосове  повідомлення  офіцерам  Гупало  Василю  та  Чабанцю!  –  Наказав  Крижане  Серце.  –  Завалити  тунель.  Нікого  не  підпускати.  Дозволено  застосувати  фізичну  силу.
Тоді  додав  вже  тихіше:  хоч  якась  користь  від  богатирів.  Котигорошко  знову  спохмурнів,  але  промовчав.
Нічну  дорогу  прорізало  світло  фар.  До  них  швидко  наближалась  карета  швидкої  допомоги  та  автомобіль  Язикатої  Хвеськи.
-  Офіцер  Котигорошко!  За  старшого  замість  мене!  Коли  закінчиш  тут,  чекаю  з  ідеями,  як  потрапити  в  «На  Курячих  Ніжках».  Яга  то  нас  не  пустить,  а  самі,  без  дозволу  ми  не  зайдемо.  –  Шеф  підкинув  через  плече  чудо-перстень,  відкривши  ще  один  портал.  –  Офіцер  Лис!  За  мною!
Микита  мовчки  кивнув  Котигорошку  і  відправився  вслід  за  Крижаним  серцем.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818429
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2018


Розділ 3.

Лис  Микита  попрощався  з  напарником,  почекав  доки  той  зникне  з  очей  і  пішов  до  машини,  що  стояла  на  протилежному  боці  вулиці.  Нічні  ліхтарі  не  освітлювали  ту  ділянку  вулиці,  ще  й  машина  була  чорна,  дорога.  Лис  ще  раз  роззирнувся  по  сторонах  і  сів  всередину.
На  задньому  сидінні  сидів  лисий,  пузатий  чоловік  з  звуженими  очима  і  тонкими  чорними  вусиками.  Він  щось  тихо  насвистував.
-  Здоров,  Соловей.  —  привітався  Микита.
-  Привіт  Лис.  —  тихо  сказав  той.  —  Аня,  поїхали.
Микита  трохи  нервував  в  присутності  Солов'я  Розбійника,  але  виду  не  подавав.  Аня,  одна  з  лісових  мавок,  мовчки  кивнула  і  натиснула  на  газ.  Машина  плавно  рушила  з  місця.
-  Давно  ми  не  бачились.  —  Тихо  сказав  Соловей  Розбійник.  –  Чого  не  заходиш?
-  Стажуюсь  в  казковій  поліції,  не  маю  часу.  Чого  тобі?
-  Судячи  по  рейтингах  Язикатої  Хвеськи,  Кощій  переганяє  мене  на  виборах.
-  Який  жаль.  —  Лис  знав,  що  в  цій  ситуації  сказав  би  Котигорошко,  не  ховаючи  сарказму.
-  Ще  століття  такої  бездіяльності?  —  Перепитав  Соловей.  —  Він  нагрів  руки  на  всіх  нас.
-  Де  гарантія,  що  ти  не  будеш  гіршим  за  нього?
Соловей  промовчав.  Він  хитро  глянув  на  Лиса,  а  тоді  засвистів.  Машина  швидко  загальмувала,  скло  позаду  Лиса  тріснуло,  двері  відчинились.  Свист  Солов'я  перетворювався  на  вітер,  що  тиснув  в  груди  Лиса.  Мить,  і  Микиту,  немов  смерчем  викинуло  з  машини.  Лис  боляче  вдарився  об  асфальт.
-  Я  з  тобою  не  ігри  грати  прийшов.  —  Прогарчав  Соловей  Розбійник.  Микита  глянув  на  свої  руки,  що  почали  покриватись  рудою  шерстю.  Ні,  не  зараз,  сказав  він  собі.
-  Ви  прослідкуєте  за  Кощієм,  зловите  його  за  прийомом  наркотиків  в  баби  Яги  і  запроторите  за  грати.  А  я  стану  мером.  Я  повідомлю,  коли  варто  буде  туди  зайти.
-  Позбудешся  єдиного  конкурента  нашими  руками?
-  Твоїми.  Ти  ж  не  хочеш,  щоб  постраждав  твій  друг  Горинич,  або  Котигорошко?
-  Думаю  вони  зможуть  постояти  самі  за  себе.
-  Не  коли  я  пришлю  по  них  Кобилячу  Голову.
Лис  Микита  збліднув.  Кобиляча  Голова  знову  в  Тридесятому?  Коли  його  випустили?  
Спитати  Микита  не  встиг.  Двері  закрились  і  автомобіль  зрушив  з  місця,  обдавши  його  хмарою  пилу.
Лис  дістав  з  кишені  чудо  дзеркало.
-  Дзеркало-дзеркало  скажи  та  Василису  Прекрасну  набери…
***
Котигорошко  повернув  ключ,  відкрив  двері  і  зайшов  додому.  Дім,  милий  дім  —  пробурмотів  собі  під  ніс.  На  кухні  горіло  світло.
біля  відчиненого  вікна  стояла  низенька,  маленька  дівчина  і  курила.  Довге  чорне  волосся  спадало  їй  на  струнку  талію.  На  ній  була  лише  довга  чорна  футболка,  що  відкривала  йому  її  красиві  спокусливі  ноги.
-  Привіт,  кохана.  —  Привітався  той.
-  Я  ж  просила  тебе  не  лізти  в  бійку.  —  Вона  викинула  недопалок  в  вікно  і  повернулась  до  нього.  —  Горинич  тепер  в  депресії...
Котигорошко  пропустив  її  слова  повз  вуха.  Катя,  або  Кривенька  Качечка  мала  гарні  сірі  очі  і  по-своєму  красиве  лице  з  маленьким  стиснутими  губками.  Катя  була  зла.
-  Ти  мене  взагалі  не  слухаєш?!
-  Ну,  Кать,  не  починай...
-  Глянь  на  своє  лице!  Ще  й  поліз  до  Іллі  Муромця!
-  Каченятко...
-  Не  називай  мене  так!  —  Крикнула  дівчина.
На  кухні  спалахнуло  світло,  Котигорошко  закрився  рукою.  Катя  зникла.  На  її  місці  тепер  крякала  качка.  Таке  траплялось,  коли  його  дівчина  злилась.  Тепер  не  буде  говорити  тиждень  зі  мною,  —  спохмурнів  Котигорошко.
З  персонажами,  таке  траплялось.  Хто  перейшов  з  казкового  світу,  будучи  не  людиною  могли  перетворюватись  на  тих,  ким  були  в  казках.  Правда  вони  рідко  це  контролювали.  Достатньо  було  розізлити  чи  налякати  їх  і  все.  Так  і  з  Катею:  злість,  чи  ревність  (а  ревнощів  їй  не  бракувало)  і  ось  вже  на  підлозі  в  кухні  крякає  качка,  ще  й  намагається  вкусити  Котигорошка.
-  Перестань!  —  Котигорошко  схопився  за  ногу  від  укусу.  Суботній  вечір  зіпсувався  ще  більше.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818113
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018


Розділ 2.

Кощій  відкинув  голову  на  спинку  крісла.  Бліді  губи  розтягнулись  в  посмішці.
-  Як?  —  Спитала  Баба  Яга.
-  Гарний  прихід.  —  Повільно  протягнув  той.
-  Для  безсмертного  мертвяка  ти  занадто  сильно  любиш  наркотики.  —  Баба  Яга  випила  еліксир.
Коротку  мить  нічого  не  траплялось,  тоді  кімнату  заповнило  світло  і  стара  перетворилась  на  молоду.
-  Я  не  люблю  наркотики.  —  Промовив  Кощій.  —  Це  наркотики  люблять  мене.
-  Звісно.  —  Яга  розглядала  в  Чарівному  дзеркалі  своє  молоде  тіло.
Кощій  дістав  скриньку  в  формі  яйця.  Розкрив,  поклав  всередину  шприц.  Безсмертний  покрутив  футляр  в  руках,  наспівуючи:  смерть  моя  в  голці,  голка  в  яйці...
-  Смерть  твоя  не  забариться,  якщо  програєш  вибори.  —  Нагадала  Яга.  —  Хто  мене  від  Крижаного  серця  захистить?  Торгівля  то  наркотиками  смертних,  ще  й  на  чарівних  інгредієнтах...  Мене  в  скриню  посадять  навічно.
-  Та  не  бійся!  —  Махнув  рукою  кощій.  —  В  мене  лише  один  конкурент,  Соловей  Розбійник.
-  Він  непогано  піднявся.  —  Замітила  Яга.  –  Може  ти  б  натравив  на  нього  Крижане  серце?
-  Він  покриває  Кобилячу  Голову  і  його  повій.  Я  не  можу  дозволити  маленьку  війну  перед  виборами.  Його  випустили,  ти  вже  знаєш?
Яга  зблідла.  Вона  боялась  сутенера.  З  всіх  казкових  персонажів  цей  був  найгіршим.  Але  виду  вона  не  подала.  
-  Ми  з  Царівною  на  фітнес  мали  йти.  —  Сказала  Яга.  —  Але,  чула,  загребли  тренера  нашого,  Кожум'яку  Кирилка,  тому  йдемо  в  кафе.  А  потім  в  клуб  до  Солов’я.
-  Я  поняв.  Піду  геть,  коли  відпустить.  —  Сказав  Кощій.  –  Не  гарно  меру  вештатись  в  клубах  опонентів  перед  виборами.
***
Свого  начальника  Котигорошко  не  любив.  Ні,  Крижане  серце  був  чесним,  але  це  не  від  любові  до  роботи,  а  від  безсердечності.
Начальник  сидів  в  темному  кабінеті,  схилившись  над  документами.  Сиве  волосся,  синій  костюм,  голубі  очі.  На  шиї  висів  срібний  ланцюжок,  а  під  костюмом,  на  ланцюжку  висіла  копія  крижаного  серця.
-  Заходь.  —  З  його  рота  вирвалась  пара.
Котигорошко  закрив  за  собою  двері,  залишивши  Микиту  чекати.
-  Тяжкі  тілесні  богатирям,  порча  чужого  майна.  —  Перечитав  той  документ.  —  Соловей  Розбійник  вже  дзвонив  через  Іллю.
Котигорошко  мовчав.  Він  з  задоволенням  запроторив  би  за  грати  і  цього  персонажа.
-  Богатирі  просидять  до  понеділка,  якраз  протверезіють.  Твоє  щастя,  що  Горинич  не  писав  на  тебе  заяву.  Офіцере  Котигорошко,  яким  місцем  ви  керувались,  влаштовуючи  бійку?!  —  Тепер  Крижане  Серце  підняв  голос.  Його  блакитні  очі  спалахнули  вогнем,  стіл  вкрився  інієм.
-  Я  намагаюсь  не  дозволити  жителям  Тридесятого  знищити  одне  одного.  Не  втруться  я  тоді,  Змій  Горинич  би  прийняв  справжню  подобу,  і  спалив  би  пів  міста.  Я  ще,  коли  в  казці  жив,  пам'ятаю  на  що  він  здатний.
-  Є  закон!  —  Стіл  покрився  льодом.  —  І  ми  маємо  його  виконувати.
-  Я  і  виконую!  —  Не  стерпів  Котигорошко.
-  Ви  забуваєтесь,  офіцере!  —  Іній  розповзся  по  підлозі.
Котигорошко  промовчав.
-  Я  з  самого  початку  був  проти  брати  вас  на  службу.  —  Продовжив  шеф  стару  пісеньку.  —  Богатирям  не  можна  давати  в  руки  ні  краплі  влади  та  повноважень.  Ми  слуги  закону,  а  не  хаосу.  Ми  не  розносимо  заклади,  ми  домовляємось  миром.
-  Зрозумів.  —  Крізь  зуби  видавив  той.
-  Вільний!
***
З  кабінету  начальника  Котигорошко  вийшов  чорніше  хмари.  Микита  весь  час  чекав  за  дверима.
-  Все  почув,  лисе?
-  Вас  спробуй  не  почути.  —  Відповів  той.
Вони  пройшли  пустими,  похмурими  коридорами.  З  підвалу  доносилась  лайка  Іллі  Муромця.
-  Вони  не  швидко  ще  протверезіють.  —  сказав  Лис.  —  Скільки  ж  треба  випити  богатирю?
-  Щоб  оп'яніти  —  мало.  Щоб  не  стояти  на  ногах  —  багато.  Дуже  багато.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818111
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018


Частина 1. Проблеми починаються в суботу. Розділ 1.

Бар  "Червона  шапочка"  знаходився  якраз  навпроти  Мерії.  Дерев'яний,  виглядав  неначе  здоровенна  бочка.  Великі  панорамні  вікна.  Змій  Горинич  вмів  будувати  красиво.  Звідти  доносились  крики  та  бійка.  На  порозі  стояв  сам  власник  бару  в  людському  обліку.  Високий  худорлявий,  в  татуюваннях  зі  зміями  на  руках.  В  вусі  та  в  ніздрі  по  сережці.  Високий  зелений  ірокез  на  вибритій  голові.
-  Горинич,  здоров!  —  Привітався  Котигорошко.
-  Здоров,  Костя.  —  Нервово  всміхнувся  змій.  —  Нарешті  ти  прийшов,  бо  в  мене  вже  сил  немає  цього  терпіти!  Я  колись  перетворюсь  на  змія  і  спалю  тих  алкоголіків  до  дідчої  мами.
-  Заспокійся,  друже.  —  Котигорошко  був  нижчим  за  нього,  тож  йому  довелось  стати  на  носки,  щоб  поплескати  того  по  плечу.  —  Я  розберусь!
Полісмен  був  середнього  росту.  Невисокий  і  не  низький,  худий,  спортивного  тіло-складення.  Коротка  стрижка,  як  в  усіх  копів.  Лице  поросло  щетиною.  Одягнений  був  в  білу  вишиванку  та  джинси.  В  тридесятому  царстві  форму  не  любили.  На  поясі  висіла  маленька  битка  та  значок  поліцейського.  Горинич  дістав  цигарки  і  тремтячими  пальцями  підніс  одну  до  рота.  Нервово  закурив.
Котигорошко  співчутливо  поглянув  на  нього  і  зайшов  всередину.
Всередині  бар  був  більшим,  ніж  здавався  ззовні.  Всюди  столи,  величезна  барна  стійка,  посередині  танцювальний  майданчик.  Грала  рок  музика.  Котигорошко  хвилину  постояв,  наспівуючи  знайомий  ритм,  а  тоді  вийшов  на  середину.
-  Спалити  зміюку!  —  В  унісон  горлали  два  богатирі.  Ближче  до  центру  дерев'яна  підлога  була  проламана,  стільці  перекинуті.  Один  лисий  амбал  в  обнімку  з  іншим  патлатим  та  бородатим  чорних  спортивних  костюмах  наспівували  щось  образливе.  Котигорошко  закотив  очі:  Коли  збираються  Ілля  Муромець  та  Кирило  Кожум'яка  —  чекай  біди.
-  Доброго  вечора,  панове.  —  Ввічливо  привітався  Котигорошко.  —  Чому  заважаємо  іншим  веселитись?
-  Це  інші  богатирям  заважають.  —  Сказав  лисий  Ілля  Муромець.  —  Особливо  з  пагонами.
Котигорошко  стиснув  кулаки  та  зціпив  зуби.  Рука  потяглась  до  кийка...
-  Або  давай  з  нами,  або  котись  звідси!  —  Кирило  поправив  неслухняне  волосся.  —  Котиться  горошок,  Котигорошко.
Богатирі  були  вищими  за  нього  і  кремезнішими.  Добряки  по  натурі,  але  алкоголь  їм  протипоказаний.  Вони  почали  наспівувати  образливу  пісеньку.
-  Останній  раз  прошу!  —  Сказав  Котигорошок.  —  Покиньте  заклад!
-  Будеш  вказувати,  то  я  тебе  наче  м'яч  зімну!  —  Прогарчав  Кожум'яка.
А,  однаково  шеф  що  так,  що  так  кричатиме.  —  Подумав  Котигорошко.
***
В  мерії  панувала  напружена  атмосфера.  Василиса  прекрасна  сиділа  за  столом  і  розбирала  завали  з  паперів.  Звіти  та  скарги  казкових  жителів.  Просила  ж,  зайнятись  цим  ще,  коли  цей  старий  хрич  заступав  на  пост  мера  —  тихо  плювалась  Василиса.  Нагадався,  перед  виборами!  Прекрасна  діва  здмухнула  пряду    волосся,  що  лізло  в  очі.  Раніше  її  зовнішність:  ні  словами  сказати,  ні  пером  описати.  Тепер  ж  до  її  карих  очей,  довгої  русої  коси,  червоних  маленьких  губ  сміливо  можна  додати  мішки  під  очима  та  блідий  відтінок  шкіри.  З  паперів  на  її  столі  можна  було  гатити  греблю.
Двері  відчинились  і  звідти,  спиною  вперед  вийшла  молода  дівчина,  з  рудим  каре  в  діловому  костюмі  з  декольте.  В  руках  диктофон.  На  Василису  та  не  звернула  уваги.  І  нехай,  —  подумала  та.  Язикату  Хвеську,  місцевого  репортера  вона  не  любила.
-  Я  прошу  своїх  виборців  повірити  в  мене,  як  діти  вірять  в  казки!  —  Слідом  за  нею  вийшов  старий,  худий  лисий  чоловік.  Неприродньо  бліда  шкіра  немов  обтягувала  його  кістки.  Одягнений  він  був  в  усе  чорне,  очі  закривали  чорні  окуляри.  Опирався  він  на  палицю,  оздоблену  кісткою,  покритою  золотом.
-  Дякую,  пане  Безсмертний.  —  Прощебетала  Хвеська
-  Називай  мене,  Кощій,  люба.  —  Пафосно  всміхнувся  той.
Минуло  ще  хвилин  з  п'ять,  доки  за  журналісткою  закрились  двері.
-  Втомився  я.  —  Видав  Кощій.  —  Відміни  все,  мені  треба  до  Яги.
-  Ну,  прекрасно!  —  Василиса  плеснула  руками  по  столу.  —  А  я  не  втомилась,  можна  подумати!
-  Я  тобі  плачу  за  це  гроші.  —  Нагадав  Кощій.  —  Не  маленькі  між  іншим...
-  Тут  роботи  на  роки  вперед!  —  Продовжила  та.  —  Запити,  ще  від  початку  вашого  терміну  на  місці  мера.
Кощій  знизав  плечами  і  вийшов  за  двері  зі  словами:  Працюй!
Василиса  вилаялась:  Треба  ж  було  голосувати  за  цього  трутня...
За  вікном  почувся  шум.  Прекрасна  повернула  голову  до  вікна.  В  барі  Горинича  знову  було  неспокійно...
***
Кийок  вискочив  прямо  в  руку  Котигорошка.  Булава,  котру  він  перевіряв  на  мізинець,  в  денний  час  була  кийком.  Але  силу  свою  зберегла.
Ухилився  від  Удару  Кожум'яки.  Удар  кийком  по  коліну.  Кирило  впав  на  одне  коліно.  Котигорошко  вперіщив  кулаком  в  голову.  Богатир  гепнувся  на  підлогу,  проломивши  ще  кілька  дошок,  та  піднявши  хмару  пилу.
Ілля  Муромець  схопив  його  з-заду  за  плечі  і  кинув  в  стелю.  Котигорошка  метнуло  вверх  наче  ганчірку.  Він  вдарився  за  півметра  од  лампи,  збивши  її  при  падінні.  Інші  відвідувачі  в  той  ж  час  покидали  заклад.
Підлога  під  ним  проломилась,  коли  він  відбився  від  стелі.  В  голові  паморочилось.  Кожум'яка  тепер  шкутильгав.  
-  Зараз  ми  з  тебе  накрутимо  калачів!  —  Пробурмотів  той.
Котигорошко  поволі  піднявся.  Двох  богатирів  для  нього  забагато.
-  Все  ще  не  пізно  покинути  заклад  самим.  —  Сказав,  витираючи  кров  з  носа.
Богатирі  переглянулись  і  зареготали.  Котигорошко  підняв  свою  булаву  з  землі.  Напружився.  Богатирі  перестали  сміятись,  коли  маленький  кийок  почав  рости  на  очах...
***
Лис  Микита  нагадував  підлітка,  хоч  вже  давно  таким  не  був.  Худорлявий,  з  рудою  чуприною  і  такими  ж  очима  в  джинсах,  кедах  і  синій  футболці.  З  кишені  він  дістав  маленький  шматочок  скла.  Частинка  чудо  дзеркала,  адже  в  тридесятому  ніяке  людське,  немагічне  покриття  не  ловило.  А  чудо  дзеркало  слугувало  телефоном.
-  Дзеркало,  дзеркало,  голосове  повідомлення  передай.  —  Пробурмотів  біжучи.  —  Офіцеру  Котигорошку:  я  на  місці,  підкріплення  прибуло.  
Горинича  він  зустрів  біля  бару.  Навколо  того  була  вже  кіпа  недопалків.
-  Котигорошко  там?
Змій  не  відповів.  Панорамне  вікно  тріснуло  і  з  нього  вилетів  Ілля  Муромець.  Лисий  амбал  з  розбитим  лицем  перелетів  через  припарковану  червону  машину,  гупнувся  об  асфальт,  перевернувся  і  затихнув.
Кожум'яка  вийшов  з  дверей  спиною  вперед.  Далі  з'явився  кулак  Котигорошка  і  Кирило  відлетів  якраз  до  Іллі.  Богатирі  тепер  лежали  одне  біля  одного.  Піднятись  вони  вже  не  могли.
В  дверях  блиснуло  світло,  булава  Котигорошка  зникла.  Сам  поліцейський  виглядав  пом’ятим.  Губа  розбита,  під  оком  синець.  Вишиванка  на  диво  ціла.  
-  Вибач  за  незручності.  —  Сказав  той  Гориничу.
Змій  не  відповідав.  Він  стояв  перед  розбитим  вікном  і  оцінював  збитки.  Зламані  меблі,  розбита  люстра,  розтрощена  підлога...  Зелений  ірокез  Горинича  від  жаху  впав  на  бік.
-  Чудово,  —  шепотів  він  —  я  знову  в  депресії.  Як  мені  тут  малювати,  коли  кожний  другий  лише  й  думає,  як  погубити  мій  талант?
-  Горинич?  —  Покликав  його  Микита.
-  Все  добре.  —  Нервово  всміхнувся  той.
-  Вибач  за  лампу.  —  Озвався  Котигорошко,  скручуючи  Муромця.  —  Стажере,  вв’яжи  Кожум'яку,  чого  стоїш?
-  І  ти  тепер  теж  коп?  —  Розчаровано  спитав  змій  Горинич.
Микита  не  відповів.
Навколо  Червоної  шапочки  вже  зібрався  натовп  зівак.  Приїхав  поліцейський  бобік  і  двох  непритомних  амбалів  погрузили  туди.
Котигорошко  хотів  сказати  щось  на  прощання,  але  побачивши  подавленого  змія  Горинича,  передумав.  Машина  зрушила  з  місця.
***
Котигорошко  дістав  цигарки  і  закурив.  Він  зазвичай  не  курив,  але  лице  змія  Горинича  спонукало  до  цього.
-  Коли  ми  жили  в  казках,  все  було  інакше.  —  Сказав  він  в  нікуди.  –  Було  легше.  Горинич  палив  моє  село  вогнем  з  пащі,  я  трощив  йому  його  три  голови  булавою  і  нічого  мені  за  це  не  було.  І  так  кожну  ніч.  Смертні  люди  тепер  майже  не  читають  казок.  І  ось  ми  тут.
-  Я  особисто  проблем  не  бачу.  —  Микита  відмахнувся  рукою  від  диму,  що  йшов  на  нього.
Машина  їхала  сама,  підскакуючи  на  нерівних  дорогах,  котрі  Кощій  обіцяв  зробити,  коли  став  мером,  та  оминаючи  автомобілі.  Керувати  нею  не  доводилось.
-  Я  кожну  ніч  мастився  голубою  фарбою,  жив  серед  тварин  царем  до  першого  дощу.
-  А  потім  тебе  розривали.  —  Хмикнув  Котигорошко.  —  пам'ятаю.
-  Ще  й  лисицею  бути  постійно.  —  Поскаржився  Микита.  —  Голубою.  Лисицею.  Трясця!
Котигорошко  зайшовся  сміхом.  Микита  мовчав.
-  Я  не  жалію,  що  ми  зникли  з  казкового  світу.  Мені  тут  краще.  В  мене  є  де  жити,  є  робота.  Не  треба  лазити  по  норах  в  пошуках  їжі.  Ніхто  мене  не  розірве  на  шматки  за  просто  так.  Це  вам,  богатирям  та  прекрасним  принцесам  тут  недобре.  В  казках  то  ви  герої,  нічого  не  роби,  лише  кулаками  махай  та  голови  трощи...
Позаду  хтось  з  богатирів  хрюкнув  уві  сні.
-  А  тут  що?  Нічого.  Сиди  заробляй.  Легально,  не  вбиваючи  нікого  при  цьому.
-  Зате  колишні  злодії  гарно  влаштувались.  —  Буркнув  Котигорошко.
-  Крижане  Серце,  наш  бос?  Ти  зараз  про  нього?  —  Перепитав  лис  Микита.
Той  ствердно  кивнув.
-  Кого  назначили,  той  і  керує.  Згодний,  він  не  подарунок,  але  тримати  все  в  руках  вміє.  Все  вчасно,  все  організовано.  А  ти  просто  злишся,  бо  він  не  дав  тобі  відгул  в  суботу.
-  Якби  ти  його  не  вихваляв,  на  нього  це  не  вплине.  —  Нагадав  Котигорошко.  —  Серце  то  дійсно  крижане.  А  то  й  ще  холодніше.
Лис  промовчав.  Машина  сповільнила  свій  хід,  вони  прибували  до  відділку.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817676
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2018


Пролог

[b]Анотація.[/b]
[i]Уявіть  собі  маленьке  містечко  з  назвою  Тридесяте  царство,  в  якому  живуть  справжні  персонажі  з  Українських  казок.  Тут  вам  і  Кощій  безсмертний  в  ролі  мера.  Василиса  премудра  його  помічник.  Офіцер  поліції  Котигорошко,  бармен  Змій  Горинич,  Лис  Микита,  Баба-яга,  Ілля  Муромець,  підприємець  Соловій  розбійник  та  багато  інших.  Днем  вони  звичайні  люди  і  як  звичайні  люди:  працюють,  миряться,  сваряться.  Тільки  ось  конфлікти  в  них  «казкового»  масштабу.
[/i]
[b]Пролог.[/b]
В  двері  постукали.  Яга  невдоволено  пробурчала  якесь  прокляття,  але  піднялась.  Вночі  баба  Яга  виглядала  по-справжньому  старою.  Це  днем  вона  виглядала  наче  та  фото-модель  з  журналів,  світловолоса,  з  голубими  очима,  струнка,  з  пишним  бюстом.  Але  ніч  вертала  все  на  свої  місця.  На  спині  з'являвся  бісовий  горб,  котрий  вона  ненавиділа.  
-  Двері,  відчинись!  —  наказала  вона.
Нічого  не  сталось.  Стара  ляснула  себе  по  чолу.  Знов  забула.
-  Хатинка,  хатинка  відчини  двері.
Цього  разу  спрацювало  і  двері  розкішного  котеджу:  «На  чотирьох  ніжках»  відчинились.
-  Чого  приперся?  —  невдоволено  буркнула  стара.
В  темряві  гостя  не  було  видно.
-  Де  воно?  —  громовим  голосом  запитав  він.
-  А  я  звідки  знаю?  —  Сон,  як  рукою  зігнало.
-  Знаєш.  Ти  мала  отримати  пакунок!
Ягу  продерло  до  кісток.  Гість  викликав  в  неї  страх.  Вона  нікого  так  не  боялась.
-  Т-там…  —  старі  пальці,  тремтіли,  але  показали  напрям  вглиб  кімнати.
-  Чудово!  —  Задоволено  сказав  гість.  —  Давно  я  на  це  чекав.
-  Ти  приречеш  всіх  нас...  —  Жалібно  проскавуліла  Яга.
-  Нас?  Ти  мені  винна,  забула?!  Цілих  п’ятсот  років  я  сидів  за  нас  обох  і  того  блідого  недоумка.  А  тепер  віддай  мені  пакунок  і  принеси  моє  лице!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817675
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2018


Епілог.

[i]Армія  нежиті  так  і  не  дійшла  до  Антарії  зі  спалених  земель.  Некроманти  попадали  разом  з  тим,  кого  воскресили.  Лише  Полум'я  та  кілька  її  наближених  залишились  в  живих.  Але  ненадовго.  Невдовзі  знайшли  лише  обезголовлені  тіла.
Моргот  Молодший  розгромив  Велерада,  спустошив  більшість  міст  Антарії,  зокрема  Іштар.  Його  військо  не  знало  жалю.  Але  з  часом  він  приніс  Антарії  мир,  зайнявши  забраний  колись  в  його  батька  трон.
Культ  Астрид  припинив  своє  існування  невдовзі  після  смерті  Раїси.
Орден  магів  вогню  був  знищений  під  корінь,  а  сам  Пірокар  четвертований  під  радісні  вигуки  натовпу.
Лео  зник  безвісті,  хоча  очевидці  бачили  схожого  на  нього  чоловіка,  поблизу  пустельних  земель.[/i]
***
Лео  забрав  руку  від  шиї  Рорана.  Пірокар  питально  глянув  на  нього.  Найманець  заперечно  похитав  головою.
-  Він  все  ж  зробив  це  —  тихо  пробурмотів  Лео.
-  Що  ж  тепер  почнеться?  —  Пірокар  вперше  був  настільки  розгубленим.
-  Його  похоронять  і  будуть  переповідати  легенди  про  злого  духа,  що  забрав  з  собою  в  могилу  магію  —  спокійно  сказав  Лео  —  якщо  пощастить,  то  додадуть,  що  він  зупинив  армію  мерців,  знищивши  дерево.
-  Його  тіло  спалять  і  ніхто  не  довідається!  —  з  ненавистю  прошипів  Пірокар.  Тоді  схилився  над  тілом  Рорана  —  ніхто  не  дізнається,  що  ти  зробив,  чуєш?!
-  Йому  все  одно  —  холодно  фиркнув  Лео  —  глянь  на  його  лице.  Що  ти  бачиш?
-  Рубці.
-  Придивись.
-  Не  розумію.
-  Його  лице  чи  не  вперше  виглядає  щасливим.  Він  посміхається…
[i]***
Я  поволі  йшов  до  свого  дому.  Легкий  літній  вітерець  огортав  мене  теплом.  На  порозі  нашого  дому  стояли  Тео  і  Марія.  Обоє  помахали  мені.  Щось  тепле  покотилось  по  моїй  щоці.  Я  нарешті  знайшов  їх.  Я  був  вдома.  Нарешті  ми  разом…[/i]
[b]Кінець.[/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817328
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2018


Розділ 7.

[i]-  Твоя  сила  в  твоїй  ненависті  -  Говорив  Мефодій.  Твоя  ненависть  від  твоєї  любові.  Чим  більше  ти  любиш  свою  сім'ю,  ти  більше  ти  ненавидиш  тих,  хто  в  тебе  їх  забрав.  В  потрібний  момент  станеться  виплеск  твого  зла.  Твоя  ненависть  забере  тебе.  А  до  того  моменту  плекай  її.  Час  прийде  і  настане  ера  ненависті...[/i]
***
В  той  вечір  весь  Іштар  перефарбували  червоними  кольорами.  Кров  заливала  вулиці,  наче  весняна  повінь.  Страх  і  ненависть  кружляла  в  повітрі.  Маги  вогню  сиділи  в  своєму  монастирі  і  не  пхали  носа  за  стіни.  Для  мене  завдання  ставало  все  тяжчим.  Але  я  не  міг  зупинитись.  Десять  років  я  чекав  можливості  помститись.  Це  місто  може  згоріти  до  тла,  але  я  помщусь  їм  всім.
В  першу  чергу  я  вбив  двох  глаштаїв.  Прилюдно,  перед  іншими  глаштаями.  Я  міг  зробити  це  швидко,  але  народ  вимагав  видовищ,  тож  помирали  вони  довго.
Іншим  я  заплатив  за  потрібні  слова.
-  Пірокар  прийняв  під  свій  захист  продажного  Велерада.  Невже  ви  допустите,  щоб  зрадник  залишився  цілим!?
Вони  знаходили  потрібні  слова,  щоб  розпалити  в  людях  вогонь.  Натовп  повалив  в  монастир.  Я  прирік  їх  всіх  на  смерть,  але  так  було  потрібно.  Вони  відволічуть  всю  увагу  на  себе.  Дурний  натовп.  Стадний  інстинкт  це  велика  сила  і  могутній  той  хто  їх  веде.  Я  ж  вів  їх  на  бійню.
***
[i]-  Як  ти  плануєш  вибратись?  -  спитала  Раїса  віддаючи  мені  карту.
-  Ніяк.
Хвилину  Раїса  нічого  не  розуміла.  А  коли  до  неї  дійшло,  зареготала.  Так  вона  і  померла.
-  Божевільний  -  були  її  останні  слова.[/i]
***
Натовп  прорвав  кільце  з  охорони  та  послушників  монастирю  швидше,  ніж  я  думав.  Допоки  на  сходах  та  площах  точились  жорстокі  бої,  я  обійшов  замок.  Декількох  охоронців  та  двох  чарівників  довелось  прибрати  –  і  ось  я  всередині.
Перше,  що  кинулось  в  очі  –  це  розкіш.  Позолочені  вази,  канделябри,  картини,  оббиті  золотом  меблі.  Від  такої  кількості  мене  аж  сліпило.  Я  швидко  добрався  до  підземелля.  Якщо  вірити  карті,  дерево  знаходиться  внизу,  під  мурами  замку.  В  першу  епоху  заселення  людьми  Антарії,  замок  збудували  якраз  для  захисту  дерева.  З  часом  це  стало  таємницею  навіть  для  самих  чаклунів.  Лише  обрані  знали  про  джерело  їх  сили.  
В  підземеллі  було  холодно  і  темно.  Минуло  чимало  часу,  доки  очі  звикли  і  я  міг  бодай  щось  розрізнити.  Я  й  не  помітив,  коли  шум  стих.  Замок  був  далеко  позаду.
***
Не  знаю,  скільки  часу  я  йшов  сходами  вниз,  але  в  решті  решт  я  утнувся  в  арку.  За  нею  було  світло.  Перехопивши  сокиру  міцніше,  я  ввійшов.
-  Я  знав,  що  ти  прийдеш!  -  звідкись  донісся  голос  Пірокара  –  та  бійня,  твоя  робота?
-  Можливо  -  я  оглянувся  навколо  себе.
Арка  вивела  мене  в  невеличкий  сад.  Звідкись  сюди  пробивалось  світло.  В  печері,  хто  б  міг  подумати?  А  посередині,  на  підвищені  було  воно  -  дерево  сили.  
Золотолист.  
Могутній,  наче  в  дуба  стовбур,  золоте  листя.  Виглядало  воно  прекрасно.
-  І  що  ти  далі  робитимеш?  –  голос  Пірокара  лунав  звідусіль  –  просто  зрубаєш  його?
-  Такий  був  план.
До  моїх  вух  долинув  тупіт  ніг.  Маги  вогню  збігались  до  дерева.  З  ними  було  кілька  воїнів.  Лицарі  в  латах  з  мечами  та  щитами.
-  Ти  не  пройдеш!  -  між  ними  вийшов  і  Пірокар.
Такий  ж  як  і  десять  років  тому.
-  Це  ти  так  думаєш  -  я  направився  до  них.
Їх  було  багато.  Занадто  багато  для  мене.  Але  я  був  так  близько  і  не  міг  дозволити,  щоб  мене  зупинили  за  крок  до  мети.  
***
Спочатку  я  нічого  не  відчув.  Все  як  завжди:  удари  сокирою  та  кинджалом,  кров  навколо  мене,  крики  наповнені  болем.  
А  тоді  почалось.  Час  почав  сповільнюватись.  Люди  навколо  завмирали.  Всі  звуки  зникли  і  навіть  мій  крик  звучав,  немов  чужий.  Вони  завмирали  в  повітрі,  навіть  струмені  крові  та  кінцівки  завмирали  і  поволі  пливли  в  повітрі.  Час  більше  не  мав  влади  наді  мною.
Передні  ряди  попадали  досить  швидко.  Ніяка  броня  не  рятувала  лицарів  від  моєї  люті.
Коли  час  нарешті  повернувся,  позаду  мене  лежали  порубані  тіла,  а  попереду  смерділо  страхом.  Я  чув  його,  він  наповнював  мої  вени  енергією,  як  дерево  сили  живило  чарівників.
-  Хто  наступний?!  —  закричав  вцілілим.
Чарівники,  та  послушники  розійшлись.  Ніхто  не  хотів  вмирати.
-  Боягузи!  —  волав  на  них  Пірокар,  але  його  не  слухали.  Він  кинувся  на  мене  з  криками  —  я  зупиню  тебе  в  ім'я...
Кулаком  в  лице  я  змусив  його  замовкнути.  Старий  відлетів  на  землю,  врізався  потилицею  в  огорожу,  за  котрою  знаходилось  дерево.  Він  перевернувся  на  бік,  випльовуючи  зуби  та  кров.
-  Тобі  не  вибратись  звідси!  —  з  ненавистю  сказав  він.
Я  промовчав.  Мовчки  переступив  через  нього,  перестрибнув  огорожу.  Навіть  жалко  було  рубати  таке  величне  дерево,  але  я  занадто  довго  йшов  до  цього.  Руни  на  сокирі  спалахнули  синім.
-  Ти  навіть  уявити  не  можеш,  як  я  хотів  відправити  тебе  на  той  світ  —  розвернувся  до  Пірокара  лицем  —  але,  що  твоя  смерть  в  порівнянні  з  цим...
Я  розмахнувся  і  наніс  перший  удар.  З  глухим  стуком  лезо  зайшло  в  дерево.
-  Ти  будеш  жити  —  я  наніс  ще  удар.  Кілька  листків  впало  на  землю  —  ти  побачиш,  як  цей  світ  покидає  будь-яка  магія.
Знову  удар.  Золотолисте  дерево  жадібно  заскавуліло,  немов  живе.  
Ще  удар.  
Стовбур  почав  тріщати.
Ліве  плече  пронизала  стріла.  Я  похитнувся,  але  встояв.  Зараз  це  вже  неважливо.  
Ще  удар.  
Наступна  стріла  потрапила  в  стегно.  З  моїх  грудей  вирвалось  здавлене  виття.  Я  опустився  на  одне  коліно.  Стовбур  золотолиста  почав  хилитись.  Останній  удар  і  все...
-  Зупини  його,  Лео!  —  з  вибитими  зубами  Пірокару  було  тяжко  кричати.
Я  глянув  на  лучника:  Лео  Карахал,  без  обладунків,  меча,  лівого  ока  (тепер  там  чорна  пов’язка).  Зате  з  численними  багряними  плямами  на  лиці  та  розплавленою  шкірою  на  щоці.
-  Зупинись,  Роран!  —  прокричав  він,  дістаючи  ще  одну  стрілу  —  все  скінчено.  Тобі  не  вибратись  звідси.
-  Помиляєшся  —  оперся  руками  на  сокиру  —  я  вже  вибрався.  Для  моєї  сім'ї  це  свобода.  А  твоя  стріла  це  моя  дорога  до  них.
Лео  не  одразу  зрозумів  суть  моїх  слів.  А  коли  зрозумів  —  було  пізно.  [i]Душі  Марії  та  Тео  стануть  вільними,  коли  не  стане  магії,  і  ми  зможемо  зустрітись  на  тому  світі.  [/i]Вони  чекатимуть  мене…
Залишився  лише  один  удар.
Ніколи  я  ще  так  не  волав.  Руки  налились  свинцем,  ноги  не  слухались.  В  очах  темніло.  Я  занадто  старий,  занадто  втомлений…  
Останній  удар  сокирою  і  дерево  з  тріском  повалилось  вбік.  Пірокар  заволав.  Не  було  ні  шуму,  ні  променів  світла,  ні  вибухів.  Чари  зникли  так  само  тихо  і  непомітно,  як  і  з'явились.  Остання  стріла  зі  свистом  потрапила  в  груди.  Лео  гарно  стріляв.  Я  впав  на  одне  коліно.  Зброя  вилетіла  з  рук.
-  Що  ж  ти  накоїв?  —  голос  Пірокара  потонув  в  шумі  листя  дерева  сили.  Я  звалився  на  бік.  Лео  поволі  підходив  до  мене  з  кинджалом.  
Але  мене  це  вже  не  хвилювало.[i]  Марія,  Тео,  я  йду  до  вас...[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817327
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2018


Розділ 6.

[i]В  спалених  землях  було  на  диво  холодно.  Колись,  в  цій  частині  Антарії,  був  багатий  край.  Каторжники  працювали,  щоб  добути  коштовності  з  надр  землі.  А  потім  земля  розступилась  і  з  неї  витекла  гаряча  червона  ріка.  Лава,  як  її  назвав  Мефодій.  З  часом,  земля  знову  зійшлась,  але  сюди  ніхто  не  повертався.  Я  довгі  місяці  блукав  тут  в  пошуках  некромантів,  доки  не  потрапив  до  потаємного  містечка,  Саар.  Маленьке  містечко,  заховане  в  надрах  гори.  Всюди  темно,  місцями  горить  вогнище.  Я  мало  що  пам'ятав  з  того.  Похмурі  вулички,  поодинокі  силуети,  проходили  повз,  інколи  затримуючи  на  мені  погляди  напівживих  очей.  
І  ніякого  сонця.  Темрява  володіла  цим  місцем.
Там  я  й  зустрів  Полум'я.  Вона  сиділа  в  пустому,  темному  тронному  залі,  на  кріслі  з  кісток.  Два  ходячих  мерці  стояли  в  неї  за  спиною  з  алебардами.  Їх  очі  дивились  на  мене,  але  не  бачили.  Запах  гнилої  плоті  викликав  у  мене  нудоту.  Полум'я  не  немов  не  чула  цього  запаху.  
Описати  Полум'я  я  не  можу  до  сих  пір.  Пам'ятаю,  що  коли  вона  відкинула  каптур,  я  побачив  лице  Марії.
-  Я  мабуть  марю  —  слова  ледь  вийшли  з  мене,  пробивши  бар'єр  здивування.
-  Не  мариш,  відповів  голос  Марії  –  просто  непосвячені  бачать  мене  по  різному.  Кого  в  мені  бачиш  ти?
-  Дружину  —  я  вперше  почав  затинатись.
-  Любиш  її?
-  Більше  життя.
-  Життя?  —  її  кутики  губ  смикнулись  і  я  переконався,  що  ніяка  це  не  Марія.  Вона  так  не  всміхалась.  Її  усмішка  щира,  трішки  наївна,  але  не  така.
-  Того,  кого  ти  шукаєш,  звуть  Понтій.  Я  не  знаю  де  він,  ми  не  товаришуємо.  Але  я  можу  спробувати  його  знайти.  Тільки  от  для  чого?
-  Якщо  ви  звільните  душі  моєї  дружини  та  сина,  я  віддам  вам  свою.
Я  готовий  був  на  все.  Я  безмежно  люблю  свою  сім'ю,  і  готовий  заплатити  таку  ціну,  щоб  вони  знайшли  спокій  після  смерті.
-  Це  не  в  моїй  владі.  І  Понтій  так  само  не  в  змозі  допомогти.  Навіть  його  смерть  не  принесе  тобі  бажаного.  Тут  все  діло  в  магії,  що  тече  по  наших  жилах.  Але  ти  і  так  знав  це,  правда?  Пройшов  такий  шлях,  щоб  переконатись?  Справа  Мефодія  живе  навіть  після  його  смерті.
-  Звідки  ви  знаєте?
-  Я  відчуваю  його  кров  на  твоїй  сокирі.  Порча  дає  мені  таку  можливість.  Я  й  тебе  навчу,  якщо  хочеш...
Я  заперечно  похитав  головою.  В  двері  постукали.  Полум'я  всміхнулось  посмішкою  моєї  дружини.
-  Ти  несеш  смерть,  Роран,  загрозу  для  всіх  нас,  але  я  не  забиратиму  твоє  життя.  Знаєш  чому?
-  Чому?
-  Тому,  що  я  хочу  побачити,  чим  це  все  закінчиться.[/i]
***
Іштар  я  побачив  на  сході  сонця.  Справжня  неприступна  фортеця.  Найбільше  місто  в  усій  Антарії.  Мури  оточені  глибокими  ямами  з  водою  та  кілками  під  нею  на  випадок  засухи.  Суворі  бастіони  з  сірого  каменю  з  балістами.  Охорона  міста  ретельно  виглядала  неприятелів.  В  місто  вів  лише  підвісний  міст,  на  котрому  вже  було  з  кілька  десятків  возів.  Люди  ховались  від  війни.  Військо  Моргота  молодшого  нікого  не  жаліло.  Всередині  ж,  Іштар  був  переплетенням  найрізноманітніших  культур  та  споруд.  Великий  ринок  в  центрі,  поряд  такий  самий  ринок,  але  вже  для  рабів  з  усіх  куточків  Антарії.  Рабовласників  я  не  любив  трішки  менше  за  чарівників.  Не  раз  з'являлось  бажання  повідрубувати  руки,  що  тримали  нагайки.  Неодноразово  в  дорозі  я  так  і  робив.  Ненависть  рабів  до  своїх  хазяїв,  здавалось,  пересилювала  мою.  В  такі  моменти  я  бачив  у  них  споріднені  душі…  
За  межами  ринку,  місто  перетворювалось  на  живий  лабіринт  з  вузьких  вуличок  та  будинків  найрізноманітнішої  форми.  Високі  з  куполами,  низькі  з  плоскими  дахами,  знову  високі  з  гострими  дахами  з  черепиці.  Будинки  з  великими  вікнами  і  балконами,  будинки  без  вікон.  Далі,  йшов  замок,  що  останні  сто  років  слугував  монастирем.  Самого  князя  Велерада  посунули  з  власних  володінь,  залишивши  лише  північне  крило.  Рештою  володів  Пірокар.  
Майже  на  кожному  кроці,  де  вулиці  не  були  вузькими,  стояли  статуї  Вогняного  володаря.  Лицар  в  шоломі  з  мечем  у  вогні.  Там  де  статуй  не  було,  були  глаштаї,  що  закликали  відректись  від  фальшивих  Богів  і  знайти  спокуту  та  захист  під  крилом  червоного  Бога-воїна.
Від  згадки  про  це,  я  плюнув  собі  під  ноги.  Де  буде  ваше  вогняне  божество,  коли  я  зруйную  джерело  чарів?  Я  зрубаю  те  дерево  і  все.  Тоді  захист  тих  статуй,  знадобиться  тобі,  Пірокаре,  коли  тебе  і  твоїх  людей,  на  них  ж  і  повішають.
Людей  на  дорозі  до  Іштару  було  ціле  море,  немов  усе  населення  Антарії  вирішило  перекочувати  сюди.  Довелось  пів  дня  простояти  в  черзі  біля  воріт,  але  ближче  до  вечора  таки  потрапив  всередину.
-  Дім,  милий  дім  —  прошепотів  собі  під  ніс.
Колись  я  жив  тут,  доки  в  місті  не  стався  бунт,  внаслідок  якого  третина  померла  від  голоду  та  хвороб,  а  ще  третина  від  розправи  магів  вогню.  Місто  змінилось,  я  ледь  впізнавав  лабіринти  його  вуличок.  Не  можна  зупинятись.  Я  ще  ніколи  не  був  так  близько...
Сьогодні  вночі  все  закінчиться.
***
В  самому  місті  посилено  ходили  патрулі.  назрівав  бунт.  Вулиці  смерділи  потом,  кров'ю  та  сечею.  Нічого  не  змінюється.  Коли  лабіринтами  вуличок  не  носились  патрулі,  то  ними  носились  грабіжники,  бунтівники,  та  повії.  Відрізнити  можна  було  хіба  останніх,  інші  ж  відмінностей  по  великому  рахунку,  не  мали.
Мене  ніхто  не  насмілювався  зупиняти,  завдяки  моєму  росту,  та  сокирі  за  спиною.  До  самої  дороги  до  замку  дійшов  без  пригод.
Пригоди  почались  пізніше.  
Площа  між  будинками  та  замком  була  вкрита  каменем  та  кров'ю.  З  одного  боку  стояла  охорона  з  щитами  та  алебардами.  З  іншого  зібрались  люди.  Вони  щось  голосно  кричали,  щось  про  свої  права,  умови  життя.  Я  не  слухав,  так  як  хороші  гасла  губились  серед  тонн  образ  його  величності  та  сімейства.  Охорона  нервувала.  Жителів  ставало  все  більше.  Інколи  в  охоронців  кидали  камінням.  Вся  площа  наповнювалась  аурою  тривоги  та  напруження.  Сьогодні  проллється  кров.  Варто  лише  відійти  вбік  і  дочекатись  допоки  не  почнеться  найцікавіше.
Мабуть  це  і  є  задумка  Пірокара  —  згадав  слова  Лео  в  шинку  —  гарний  лялькар  смикав  ниточки,  а  ляльки  слухняно  кидались  на  охорону  Іштара.  Пірокар  задумав  переворот.  Сьогодні  Велерад  програє  ще  одну  битву.  Фінальну  для  себе.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817035
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018


Розділ 5.

[i]Століттями  Антарією  правили  чаклуни.  Магія  —  говорили  вони  —  поза  політикою  та  світськими  справами.  Чари  допоможуть  вилікувати  всі  недуги.  
І  як  результат  міста  вмирали  від  чуми,  Ярли  та  князі  йшли  одне  на  одного  війною.  Ріки  пересихали.  Ліси  горіли  раз  в  кілька  років.  Люди  вмирали  прямо  на  вулицях.  Ватаги  харцизів  грабували  цілі  села,  віддаючи  людей  некромантам  для  експериментів  та  жертвоприношень.
-  Життя  жорстоке!  —  суворо  відрізав  тоді  Пірокар  і  мене  спустили  по  сходах  монастирю  в  Іштарі.  Він  не  хотів  тоді  нічого  робити:  В  нього  з  лідером  некромантів,  Полум'ям,  був  мир.  Смерть  Понтія  (незважаючи  на  те,  що  той  був  відступником,  навіть  серед  своїх)  могла  знищити  крихкий  мир.  Для  Пірокара  Марія  і  Тео  були  всього  лише  простими  смертними.  Для  мене  вони  були  сенсом  всього  мого  життя.  
Для  мене  вони  були  всім…[/i]
***
Наступного  ранку  Лео  чекав  на  дворі.  Світило  сонце,  останні  теплі  дні.  Лео  одягнутий  в  свою  броню,  за  спиною  меч,  на  поясі,  коротка  шабля.  Я  броні  не  носив,  лише  інколи  кольчугу,  щоб  не  сповільнювались  рухи.  Наші  тіні  зблизились.
-  То  ми  домовились?  —  з  порогу  запитав  Лео.
Я  обхопив  сокиру  міцніше.  Вибір  був  очевидний.  Мене  бісив  Лео,  мені  не  подобалась  його  самовпевнена  посмішка.
-  Значить,  не  домовились  —  Лео  дістав  меч  і  направив  лезо  на  мене  —  жаль.
Не  знаю,  що  він  ще  хотів  сказати,  мене  це  не  хвилювало.  Я  спробував  знести  йому  голову,  але  він  виявився  спритнішим.  
Щока  загорілась  від  багряного  сліду,  що  той  залишив.  Я  не  одразу  помітив,  як  вилаявся.
Лезо  меча  направлене  мені  в  шию.  Я  відбив  його  лезом  сокири  і  вдарив  ногою  йому  в  живіт.  Лео  впав  і  відкотився  вбік.  Лезо  сокири  зайшло  в  землю  замість  його  голови.
-  Це  все,  на  що  ти  здатний?  —  усміхаючись  спитав  найманець  —  звик,  мабуть,  битись  з  старими  та  безпомічними.
Цього  разу  він  атакував  швидше.  Фінт  мечем,  тоді  удар  кинджалом,  знову  удар  мечем.  Відбивати  удари  я  не  став,  відскочив  назад,  тоді  вбік.  Одразу  ж  випад  кинджалом  в  лице.  Лео  ухилився.  Я  пригнувся,  меч  просвистів  зовсім  близько,  розрізавши  жмут  волосся  на  моїй  голові.  
Сокирою  зачепив  його  за  п'яту  і  потягнув  на  себе.  Лео  знову  впав.  Цього  разу,  я  не  дав  йому  встати.  Лезо  сокири  направив  йому  до  горла.  Він  випустив  зброю  з  рук.  Навколо  нас  вже  зібрався  натовп.  Зівакам  було  цікаво,  чим  все  закінчиться.  Лео  тут  знали  всі,  але  боялись  його  меча.  Але  тепер,  коли  він  лежав  беззбройний  на  землі,  страху  не  було.  
-  В  цих  краях  ненавидять  людей  мага  вогню!  —  голосно  прокричав,  щоб  чули  всі  —  в  вас  там  двоє  висять!  Немов  герб  триклятого  містечка  –  До  мого  реготу,  приєднались  десятки  інших  –  Цей  чоловік,  що  ковтає  пилюку  з  моїх  чобіт  —  лиже  чоботи  Пірокару,  як  мерзенний  раб!
Лео  зрозумів,  що  зараз  станеться.  Його  очі  розширились  від  страху
-  Добий  мене!  —  з  ненавистю  виплюнув  він.
-  Я  не  хочу  його  смерті!  —  пропустив  його  слова  повз  вуха  —  але  місцеві  звичаї  поважаю!  Лео  потягнувся  до  кинджала,  але  отримав  древком  сокири  в  лице.  Ногою  я  відкинув  меч.
Місцевий  люд  радісно  загудів.  Лео  тут  не  любили.  Я  відійшов,  дозволивши  найманцю  встати.
-  Ну,  хто  посміє?!  —  кричав  тримаючись  за  лице.
Спочатку  не  було  нічого.  А  тоді  хтось  з  натовпу  напав  і  вперіщив  найманця  кийком  по  голові.  Лео  відповів  кулаком  в  лице.  Люди  немов  збожеволіли.  
-  На  гілляку  його!  Спалити!  Четвертувати,  і  зварити  в  котлі!
Лео  Карахала  поглинула  юрба.  Він  відбивався,  наче  загнаний  звір,  але  сили  були  нерівні.  
Я  стояв  по  оддаль  і  впивався  їх  ненавистю.  Мій  регіт  ставав  гучніше,  в  той  ж  час,  коли  крики  Лео  затихали.
***
Лео,  ще  довго  забивали  до  смерті,  коли  я,  продавши  його  меч,  купив  коня  і  покинув  містечко.  До  Іштару  було  неблизько,  але  я  чекав  десять  років.  Десять  років,  день  у  день  мені  снилась  сім'я.  Кожний  день,  я  перелічував  імена  вбитих  мною  людей.  І  з  кожним  днем  я  ненавидів  цей  світ,  котрим  правлять  чарівники.  Час,  здавалось  мав  владу  лише  над  моїм  лицем.  В  довгому  волоссі,  все  більше  сивини,  Лице  покрите  зморшками  та  рубцями.  
Але  всередині  був  той  ж  Роран...  Повний  сили  та  вогню  в  грудях.
Роран,  що  втратив  людську  подобу.  Мефодій  виявився  правим  —  вороття  не  було.  Я  любив  свою  роботу.  Не  так,  як  Марію  і  Тео,  любив  свою  брудну  справу  викривленою,  збезчещеною  любов'ю.  Ненависть  давала  мені  сили  жити,  але  поволі  забирала  самого  мене.  Я  не  хотів  жінок,  я  не  всміхався  дітям,  не  пив  в  шинках.  Все,  що  рухає  мною,  лише  смерть,  бажання  забирати  життя.  І  я  заберу  ще  більше,  заберу  скільки  потрібно,  щоб  дійти  до  своєї  мети.  
-  Скоро  я  буду  з  вами  —  пробурмотів,  дивлячись  в  небеса.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816789
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2018


Розділ 4.

Раїса  сказала  все,  що  потрібно.  Віддам  їй  належне:  свою  смерть  вона  прийняла  гордо.  Я  дотримав  слово:  інформація  та  карта  взамін  на  легку  смерть.
Справа  в  тому,  що  карта  шамана  була  неповною.  Тепер  я  мав  необхідні  фрагменти.  Десять  років  знадобилось,  щоб  знайти  їх  всіх.  
-  Ти  не  зробиш  цього  —  проекція  Пірокара  спостерігала  за  мною  весь  цей  час.
-  Ти  казав  так  вже  колись  —  тремтячим  від  злості  голосом  нагадав  йому  —  пам'ятаєш?  Десять  років  тому,  коли  я  просив  мене  вислухати.  Я  стояв  перед  тобою  на  колінах,  просив  вислухати  мене,  благав  допомоги…
А  ти  викинув  мене,  наче  бродячого  пса.  Залишив  мене  з  моїми  бідами!  Що  тобі  до  простих  смертних?!  Жалюгідних  прохачів!  Для  тебе  я  був  всього  лише  одним  з  тисячі.
-  Ти  просив  допомогти  покарати  Понтія  —  згадав  Пірокар.
-  А  ти  засміявся  і  наказав  викинути  мене  геть!  Спостерігай  тепер,  ти  зробив  це  з  мене!  Понтій,  всі  ви!  Ви  нищили  моє  життя  роками:  ви  забрали  в  мене  все!  Тепер  моя  черга!
З  одного  з  людей  Раїси  я  зняв  плащ.  Мій  одяг  весь  в  крові,  в  такому  вигляді  я  не  пройду  і  кроку,  як  мене  повісять.  А  я  ще  не  все  зробив...
-  Ти  не  доберешся  до  Іштару!  —  крикнув  мені  в  слід  Пірокар  —  мої  люди  знайдуть  тебе!
Я  не  став  тратити  час  на  нього.
***  
Потім,  в  дорозі,  я  дізнався,  що  бійня  в  ущелині  видалась  на  славу.  Чорний  замок  пав.  Тепер  це  чорні  руїни,  спалені  вщент.  Моргот  молодший  з  значними  втратами  все  ж  переміг  Велерада.  Ущелина  просочилась  тілами  солдат.  Для  десятків  тисяч  той  день  став  останнім.  
Чарівники  спихали  вину  одне  на  одного.  Миру  між  ними  тепер  не  буде  довго.  Люди,  котрих  я  зустрічав  в  дорозі,  говорили,  про  величезну  армію  мерців,  що  підняли  некроманти  на  чолі  з  Полум'ям.  Вона  йшла  на  світ  людей,  гнана  жагою  помсти  та  голоду.  В  Антарії  тепер  правила  анархія.
Карта  лежала  в  наплічнику.  Я  вивчив  її  на  пам'ять.  Мефодій  сказав  правду  —  таке  місце  дійсно  існує.  Місце,  де  все  почалось.  Саме  там  з'явились  перші  чарівники.  Там  ж  Золотолисте  дерево  –  корінь  їх  сили.  Подумати  лише,  прямо  під  моїм  носом.  
Зрубати  дерево  і  джерело  магії  всохне.  Душі  Марії  і  Тео  звільняться  з  полону  некроманта  Понтія.  
І  ми  зустрінемось  на  небесах…
Пірокар  знав  це,  тож,  добравшись  до  найближчого  шинку,  я  помітив  об'яви  про  нагороду  за  свою  голову.  На  щастя  зараз  магів  любили  хіба  що  вішати,  про  що  свідчили  два  трупи  в  червоних  балахонах  на  дереві.  
В  Антарії  назрівав  бунт.  Чудово!  Час  знищення  прийшов.  Плащ  довелось  викинути,  або  довелось  би  розділити  долю  невдах.
Мене  пропустили  без  проблем,  прийняли  за  одного  з  тих  солдат,  що  робили  ноги  від  війська  Моргота.  Молодший  прославився  жорстокістю.  Може  ми  б  потоваришували,  якби  я  не  відправив  на  той  світ  більшість  його  магів.
-  Тут  тебе  Лео  Карахал  шукав  —  повідомив  шинкар.
-  Хто?
-  Мисливець  за  головами  —  шинкар  стишив  голос  —  один  з  кращих,  незважаючи  на  вік.
Я  облизнув  губи  і  недобре  всміхнувся.  Шинкар,  повний  наче  бочка,  зблід  від  такої  посмішки.  Навіть  його  масна  лисина  стала  блідою.
-  Хто  з  вас,  покидьків,  Лео  Карахал?!  —  запитав  місцевий  люд  в  таверні.
Ніхто  мені  не  відповів,  зате  люди  поспішили  розійтись.  Чоловіки,  жінки  —  всі  прямували  до  виходу.  Шинкар  пробурмотів  щось  про  дістати  ще  вина  з  комори,  поспішив  зникнути.  За  мить  вийшли  всі...  Крім  одного.
Молодий,  чорнявий  з  блідим  лицем  та  тонкими  губами,  скривленими  в  посмішці.  На  ньому  були  лати,  блакитно  сірого  кольору.  Від  світла  свічок  на  них  виблискували  руни.
-  Той  самий  Роран,  дух  помсти  —  по-товариськи  привітав  мне  Лео.  Я  був  малим,  коли  ти  почав  свій  шлях.  Про  тебе  легенди  ходять!  Хтось  проклинає,  хтось  говорить  –  ти  герой.  В  нас  тебе  називали  злим  духом,  що  карає  чорних  магів.  Дітьми  ми  захоплювались  тобою.  А  тепер  я  зустрів  тебе  на  власні  очі!  Очманіти!  Броня  зачарована,  як  і  твоя  сокира  —  Лео  прослідкував  за  моїм  поглядом.  Ногою  посунув  стілець,  запрошуючи  мене  сісти.
-  Тобі  це  не  допоможе  —  я  прийняв  запрошення.
-  Я  б  не  був  таким  впевненим,  Роран.  Майстер  Пірокар  передавав  тобі  привіт  і...
Він  повільно  потягнувся  рукою  під  стіл.  Я  напружився,  потягнувся  до  кинджалу,  що  висів  на  стегні,  але  він  дістав  мішок.  Витряс  його  вміст  на  стіл.  До  мене  покотилась  відрубана  голова.  Понтій…
-  Я  дізнався  про  тебе  —  спокійно  сказав  Лео  —  знаю,  через  що  тобі  довелось  пройти.  Мені  жаль  твою  сім'ю.  Скільки  років  пройшло?
-  Десять.
-  Довго  ж  ти  мстив.  Але  ось  тут,  той,  хто  приніс  в  жертву  твою  сім’ю.  Великий  некромант  Понтій  власною  персоною.  Щоправда,  трішки  неживий.
-  Твоя  робота?
-  Моя  —  усмішка  стала  ще  ширше  —  не  знаю,  чи  стане  тобі  легше,  але  він  страждав.  Плакав,  немов  дитина,  благав,  навіть  обісцався.  Не  допомогло.  Вірю,  ти  сам  хотів  завершити  його  життєвий  шлях,  але  я  не  міг  втриматись.  Ти  –  герой  мого  дитинства!  Вважай  за  честь  для  мене  —  покарати  твого  ворога!
-  Чекаєш  подяки  від  мене?  Губу  закатай!
-  Твоя  помста  завершена  —  Лео  поклав  на  стіл  меч  —  ти  можеш  просто  встати  і  піти.  Я  не  буду  тебе  переслідувати.
-  З  чого  така  доброта?
-  Я  знаю,  як  це.  Ми  схожі.  Ти  можеш  не  погоджуватись,  але  це  правда.  Ми  обоє  ненавидимо  магів.  Я  жалію,  що  мене  не  було  в  чорному  замку,  коли  ти  потрошив  те  кубло.  Мені  подобається  те,  що  ти  робиш.  Мені  імпонує  така  первинна  лють  та  ненависть.  
-  Дивно  чути  таке  від  лакея  Пірокара  —  я  не  ховав  своєї  зневаги.
Він  не  образився.
-  Пірокар  велика  людина  —  Лео  знизав  плечима  —  він  бачить  майбутнє,  в  якому  нам  не  доведеться  воювати.  Не  буде  Морготів,  Велерадів,  не  буде  некромантів,  що  забирають  душі  для  своїх  експериментів.  Ні  з  ким  більше  не  станеться  те,  що  з  тобою.  Я  не  прошу  тебе  приєднатись,  просто  не  заважай.  Ти  зробив  достатньо!
-  Он  як?  Світле  майбутнє?  В  мене  теж  є  своє  бачення  майбутнього.  Я  знищу  магію  під  корінь.  Жодної  душі  в  полоні  магії.  Не  буде  більше  Пірокарів,  Понтіїв.  Будуть  прості  люди,  що  не  насилатимуть  чуму  на  міста.  Не  будуть  спалювати  недругів  вогнем,  перетворювати  на  камінь.  Ніхто,  крім  богів  не  забере  нічию  душу.
Деякий  час  Лео  Карахал  просто  дивився  на  мене.  Я  не  відводив  погляд.  Я  чекав,  що  він  спробує  вбити  мене.  Але  він  цього  не  зробив.  Він  поволі  встав  з-за  столу.  Голову  залиш  собі  —  кинув,  направляючись  до  виходу.  Це  моє  перше  і  останнє  попередження,  Роран.  Не  змушуй  мене  вбивати  тебе.
Я  не  дивився  йому  вслід.  Голова  Понтія  дивилась  на  мене  пустими  очима.
***
Тієї  ночі  мені  не  спалось.  Перев'язані  плече  та  бік  нещадно  боліли.  Напевне  вперше  за  останні  роки  я  відчував  біль.  Я  думав  про  Марію  та  Тео.  Їх  душі  все  ще  були  в  полоні  мертвого  Понтія.  Помсти  недостатньо.  Біль  все  той,  нікуди  він  не  зник.
-  Ми  скоро  будемо  разом  —  шепотів  в  пустоту  —  скоро.
***
[i]Мефодій  недовірливо  оглянув  викувану  сокиру.
-  Що  не  так?  —  роздратовано  спитав  його.
-  Нічого  —  почухав  густу  сиву  бороду  —  просто  я  думав,  це  буде  меч...
-  Сокирою  я  володію  краще.  Роби  що  мав  робити.
Мефодій  взяв  перо  та  чорнило.  Він  довго  та  ретельно  наносив  знаки  на  зброю.  Вимальовував  кожну  закарлючку.  Коли  закінчив,  поклав  на  лезо  руки  і  почав  щось  бубоніти.
-  Готово  —  врешті  сказав  він  —  не  загуби,  це  справа  мого  життя.  Ніяка  сила  не  встоїть  перед  рунами.  Але  є  два  але.
-  Що  ще?
-  Сила  твоя  ростиме  разом  з  ненавистю  та  люттю.  Хочеш  знищити  чудовисько  —  доведеться  стати  гіршим  чудовиськом.  Їх  душі  в  полоні  магічної  сили.  Хочеш  врятувати  душі  своєї  сім'ї,  значить  будеш  робити,  що  потрібно.  Навчись  ненавидіти  їх  всіх,  прийми  це  як  своє  друге  я.
-  Добре,  друге?
-  Руни  на  сокирі  вимагають  крові.
З  цими  словами  він  спокійно  поставив  голову  на  стіл.
-  Спробуй  відрубати  з  удару.  Не  хотілось  би  мучитись.
Я  не  міг  повірити,  наскільки  спокійно  він  це  говорив.  Рука  мимоволі  взяла  зброю.  
-  Ти  впевнений?
-  Як  ніколи.  Нехай  збудеться  пророцтво...[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816788
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2018


Розділ 3.

[i]Перший  раз  я  плакав,  коли  Марія  народила.  Сина  ми  назвали  в  честь  мого  батька,  котрий  загинув  на  вулицях  рідного  міста.  Тео  був  зовсім  маленький.  А  плакав  я  від  щастя.  Пам'ятаю,  як  я  боязко  брав  сина  на  руки.  Він  майже  вміщався  на  долоні.  Марія  сиділа  біля  мене,  щось  наспівуючи.  Голос  в  неї  неначе  в  соловейка.  Тео  теж  любив  спів  матері.  І  я  любив.
Він  кумедно  смикав  ніжками,  часто  будив  нас  вночі,  але  я  відчував,  як  б'ється  його  серце,  хоч  Марія,  казала,  що  таке  чують  лише  матері.
Тео  ріс.  Розум  матері  в  купі  з  моєю  силою  і  в  свої  чотирнадцять  Тео  виглядав,  наче  дорослий  чоловік.  Часто  він  допомагав  мені  в  кузні.  Одного  дня  я  мав  передати  справи  сину.  А  сам  би  з  дружиною  бавили  численних  внуків  на  старості.
Не  знаю,  чи  дідусь  колись  гордився  мною,  але  я  своїм  сином  пишався,  як  ніхто...[/i]  
***
Кімната  в  вежі  була  збудована  якраз  для  переговорів.  Посередині  стояла  маленька  сцена  для  виступів.  Навколо  неї  розставлені  стільці  з  дуба,  обшиті  червоним  сукном.  Чарівники  зайняли  всі  вільні.  Вони  сиділи  відсторонено,  тримаючись  своїх.  Маги  вогню  в  червоних  мантіях  з  накинутими  на  голови  каптурами.  Жреці  Астрид,  богині  льоду  та  холоду,  сиділи  з  іншого  боку.  Вони  виглядали,  як  я.  Кремезні,  з  бородами,  в  хутрі  та  плащах.  На  лицях  носили  сині  татуювання.  Більше  схожі  на  воїнів,  ніж  на  магів.  Були  тут  і  некроманти  в  чорних  балахонах  та  зеленими  смужками  в  вигляді  вогняних  хвиль.  Їх  лиця  гнили,  наче  в  трупів,  від  них  смерділо  відповідно.  Все  через  вплив  порчі.  Що  таке  порча  —  не  знав  ніхто,  крім  самих  некромантів.  Хтось  казав,  це  рослина,  що  росте  на  обвуглених  землях,  далеко  на  сході,  де  ті  мешкали.  Полум'я  символізувало  їх  лідера,  з  таким  ж  ім'ям.  Її  нажаль  не  було,  лише  делегація.  Тут  ж  були  лісові  шамани  та  мольфари.  В  натовпі  їх  не  відрізнити  від  купців  та  простолюдинів.  Ніяких  офіційних  мантій.  Лише  кристали  на  шиях  з  янтарю.
Сьогодні  в  чорному  замку  зібралась  лише  еліта.
На  сцені  світилась  голуба  проекція  Пірокара.  Старий,  сивий,  хоч  і  тримав  пряму  поставу.  Гострий,  орлиний  ніс,  вольове  підборіддя.  Саме  такий,  як  і  десять  років  тому.  Старість  більше  не  мала  над  ним  влади,  хоча  з  проекції  все  ж  важко  було  судити.
Позаду  були  колони.  Там  розташувались  прислужники  та  учні.  Молоді  шмаркачі  з  неймовірними  амбіціями.  Кожний  мріяв  стати  магом  і  мати  таких  ж  слуг.  Інколи  чарівники  сперечались,  інколи  мовчали,  тоді  говорив  Пірокар.  Перші  викрикували  служителі  Астрид.  Холодний  клімат  виробив  в  них  гарячий  темперамент.  Некроманти  єдині,  хто  незворушно  вислуховували  всі  звинувачення.
-  Якщо  ми  не  домовимось  тут  і  зараз,  збудеться  пророцтво  Мефодія!  —  прокричав  Пірокар  —  всьому  настане  кінець!  Нам  кінець!
Зал  стих.  Пірокар  продовжив.
-  Ви  ведете  себе,  наче  діти.  Війна  розпочата  молодшим  Морготом  ніщо,  в  порівнянні  з  пророцтвом.  Бо  як  сказав  Мефодій...
-  Мефодій  гниє  в  землі  —  Перебила  жінка,  головна  серед  служителів  Астрид.  Висока,  світловолоса,  струнка.  Очі  горіли  диким  вогнем.  Зовсім  молода,  але  коли  вона  говорила,  вся  кімната  тьмяніла  —  ми  знаємо  про  пророцтво.  Прийде  демон  і  висмокче  силу  з  всієї  Антарії.  Більше  не  буде  магії.  Ми  лякаємо  молодих  цими  байками.  Але  Мефодія  більше  немає.  Твого,  Пірокаре,  пророка  немає.  
Немає!  
Все  що  в  нас  є,  це  чутки.  А  війна  реальна.  Наші  народи  помирають  з  голоду.  Люди  повстануть  проти  нас,  якщо  тут  не  буде  досягнуто  миру.  Некроманти  підіймають  армію  Азіраля  і  прийдуть  на  наші  землі,  якщо  ти  не  перестанеш  корчити  з  себе  спасителя  і  не  почнеш  слухати  нас.
-  Раїсо  —  примирливо  підняв  руки  Пірокар  —  орден  вогню  піде  вам  на  зустріч,  якщо  ви  не  будете  лізти  в  цю  битву.
-  І  дозволити  людям  Велерада  померти?  —  закипіла  Раїса  —  там,  внизу  воїни  з  якими  ми  йдемо  в  бій.  Вони  вірять  в  нас.
-  Ми  залюбки  приймемо  їх  —  з  рядів  некромантів  донеслось  хихотіння.
-  Повтори  це  ще  раз  —  прошепотіла  Раїса  —  і  присягаюсь,  тебе  не  оживити.
-  Тому  давайте  домовлятись  —  знову  втрутився  Пірокар  —  змусимо  Моргота  і  Велерада  об'явити  мир.
Чарівники  переглянулись.  Це  було  менше  зло,  але  воно  могло  влаштувати  всіх.
***
Хтозна,  може  чаклуни  б  домовились.  І  тоді  запанував  би  довгий  мир.  Не  було  б  війн,  голоду.  Армія  мерців  залишилась  би  на  спалених  землях.
Двері  вилетіли  з  завіс  і  я  зайшов  всередину.  Оглянув  всіх  здивованих  присутніх.  Тридцять  чоловік.  Тридцять  тіл.  Мерців,  котрі  ще  не  усвідомили  цього.  Я  вп'юся  їх  муками,  змушу  страждати,  як  я  колись.  
Вони  розділять  мій  біль.
-  Готові  вмирати!?  —  голосно  прокричав,  щоб  почули  всі.
Спочатку  на  мене  кинулись  слуги.  Посохи  крутились  в  їхніх  руках.  В  одну  руку  я  взяв  сокиру,  кинджал  в  іншу.
Все  скінчилось  швидко.  За  колонами  було  тісно  для  всіх.  Але  для  махів  сокирою  якраз  місця  вдосталь.  Дерево  не  витримувало  сталь.  Мантії  не  рятували  від  кинджалу.  Лилась  кров.  Молоді  вмирали  за  старих,  за  віру  в  своє  майбутнє.  Вони  перестали  нападати,  коли  втратили  половину.  
-  Я  вб'ю  вас  всіх,  щенята!  Втоплю  у  вашій  ж  крові!
Я  забирав  їх  без  жалю.  Я  не  запам'ятовував  лиць.  Я  не  жалів  нікого,  як  колись  не  пожаліли  мою  сім'ю.  Десь  поруч  ударила  блискавка,  але  мене  навіть  не  зачепило.  Стіна  затріщала,  посипалась  мілким  каменем.
Я  витягнув  сокиру  з  черепа  останнього  слуги.  Тоді  направився  до  сцени.  Маги  повскакували  з  крісел.  До  виходу  ніхто  не  поспішав.  Жреці  Атрид  єдині  дивились  на  мене  без  страху.  
-  Як  ти  пройшов  бар'єр?  —  запитав  Пірокар.
Я  не  відповів.  Підійшов  ближче.  Ти  наступний  —  прошепотів  його  проекції.
-  Що  тобі  потрібно?  —  спитала  Раїса.  Я  лише  направив  на  неї  сокиру.
-  Хто  ти?  —  спитав  один  з  некромантів.
-  Той  хто  переконається,  що  ніхто  сьогодні  не  вийде  звідси.
Хтось  з  мольфарів  почав  кричати.
-  Не  спрацює  —  буркнула  Раїса,  ховаючись  за  плечі  своїх  послідовників  —  раз  не  поцілила  блискавка,  то  не  спрацює  і  решта  заклинань.
Я  презирливо  посміхнувся  їй.  Проекція  Пірокара  мовчки  за  всім  спостерігала.
-  Ти  навіть  не  уявляєш,  що  ти  робиш!  —  сказав  хтось  з  магів  вогню  —  ти  зруйнуєш  все...
Я  розмахнувся  сокирою  і  пробив  йому  череп.  Бризнула  кров  в  перемішку  з  мізками  та  шматочками  черепа.  Тіло  в  червоній  мантії  повалилось  на  землю.
Першими  взяли  себе  в  руки  люди  Раїси.  Але  до  того  моменту  я  вже  крутився  дзиґою  між  іншими  чаклунами.  Вони  були  безсилі.  Я  впивався  їх  криками  та  страхом.  Очі  заливало  від  крові.  Вся  кімната  перетворилась  на  скотобійню.  Я  волав,  проклинав  їх,  сміявся  над  їх  трупами.  
Люди  Раїси  врешті  настигли  мене.  Я  відчув  кинджал  в  плечі.  Відповів  ліктем  в  голову.  Інший  штрикнув  мене  в  бік.  Лють  нарешті  взяла  гору.  Першого  я  розрубав  навпіл.  Іншому  кинджалом  в  пах.  Останній  виявився  вище  мене.  Кийком  він  вибив  сокиру  в  мене  з  рук.  Я  вдарив  його  головою  в  ніс.  Коліно  в  живіт,  кулак  в  скроню.  Хотів  потягнутись  до  сокири,  але  на  спину  мені  заскочив  один  з  некромантів.  Я  висмокчу  твою  душу  —  прошепотів  він  —  відчуй  мій  страх!
Я  скинув  його  з  себе.  Він  з  хрускотом  заточився  на  землю.  Зловив  його  за  єдину  цілу  руку,  приклав  собі  до  скроні
-  Відчуй  мою  лють  —  прошепотів  йому  —  спробуй  мою  душу  на  смак...
Спочатку  округлились  його  очі.  Мертву  плоть  скривило  від  жаху.  Він  хотів  забрати  руку,  але  я  міцно  її  тримав.  Я  ненавидів,  зневажав  їх  всіх.  Він  відчував  все  це.  І  кричав,  наче  ті  люди  в  вогні.  
-  Досить!  —  закричала  Раїса  —  ти  вбив  усіх,  що  ще  тобі  потрібно?
Схопив  некроманта  за  кадик.  Дивно,  крові  не  було,  коли  я  нарешті  його  вирвав.  Непритомного  чаклуна  я  теж  не  пожалів.  Він  охнув,  коли  я  розторощив  йому  грудну  клітку  ногою.  Наступний  удар  я  направив  в  шию.  Хрускіт  і  він  затих.
-  Ще  не  всіх  —  я  направився  до  неї,  піднявши  з  землі  свою  сокиру.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816412
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018


Розділ 2.

[i]Марія  була  для  мене  всім.  Ніколи  нікого  я  так  сильно  не  любив.  Я  не  бачив  свого  життя  без  неї.  Її  посмішка,  її  погляд  блакитних  очей...  Я  думав,  що  звикну  за  стільки  років,  але  кожний  раз,  я  закохувався  наново.
Я  зустрів  її  в  тому  ж  селищі,  до  котрого  ми  перебрались.  Я  закохався  в  неї  з  дитинства,  з  самого  першого  погляду.  Через  десять  років,  досягнувши  шістнадцяти,  ми  одружились.  В  її  блакитних,  наче  сонячне  небо  очах  була  радість,  я  не  міг  знайти  собі  місця  від  щастя.  Я  кохав  її,  я  хотів  співати,  плакати,  сміятись.  Але  найбільше  я  не  хотів  відпускати  її  з  своїх  обійм.  Не  відпускати  ніколи.  Вечорами,  вона  приходила  до  мене  в  кузню,  клала  руки  мені  на  плечі.  Вона  робила  це  лагідно,  так,  що  мені  здавалось  немов  в  світі  більше  нічого  неважливо  крім  її  обійм.
Так  ми  і  сиділи  до  глибокої  ночі.  Не  потрібно  було  звуків,  голосів,  лише  ми  з  нею,  ніч  і  тишина...[/i]
***
Ранок  зустрів  мене  в  дорозі.  Часу  було  обмаль,  довелось  поспішати.  Коня  я  загнав  ще  вчора,  скотина  не  витримала.  Тепер  я  йшов  пішки.  Інколи  мене  обганяли  військові  обози.  Воїни  похмуро  крокували,  туди-сюди  роз'їжджали  кінні  патрулі.  Всюди  тепер  війна.  Моя  ненависть  губилась  серед  відчаю  та  страху  інших.  Солдати  йшли  на  власну  смерть.  До  найближчого  воєнного  табору  було  зовсім  трохи.  Дорога  повернула  в  скелясте  урвище  кривавих  мечів.  Вся  Антарія  зосередила  там  свої  сили.  Війна  з  Морготом  молодшим  виснажувала  обидві  сторони.  Але  я  йшов  туди  не  тому,  що  хотів  побачити,  чим  все  закінчиться.  Для  мене  більше  не  було  в  цьому  змісту.  Після  завершення  моєї  помсти  світ  може  згоріти,  мені  тепер  однаково.  
На  схилах  урвища  стояли  лучники,  дорога  була  найбезпечнішою.  Не  дивно,  туди  стягувались  всі  сили.
-  Довго  ще  до  табору?  —  спитав  в  проїжджаючих  мимо  солдат.  Вершник  похмуро  показав  напрям.
-  До  полудня  дійдеш  —  і  ударив  коня  шпорами.
В  кімнаті  шамана,  я  знайшов  ще  одну  частину  карти,  про  котру  говорив  Мефодій,  старий,  що  воскресив  мене,  та  наніс  руни  на  мою  сокиру.  Ще  там  було  запрошення  на  колегіум  магів.  
Воїни  відмовлялись  йти  в  бій  знаючи,  що  маги  будуть  поливати  їх  вогняними  стрілами.  Для  цього  найвпливовіші  чарівники  й  зібрались.  Потрібно  було  домовитись  про  неучасть  в  великій  битві.  Раз  там  чарівники  —  мені  туди.  Моя  сокира  хотіла  крові.
***
[i]Тоді  я  не  помер.  Точніше  думав,  що  вмер,  але  Мефодій  вважав  інакше.
-  Ти  не  хотів  помирати  —  пояснив  старий  —  твій  дух  був  проти  цього.
В  його  домі,  було  темно  і  холодно.  Мефодій  завжди  жив  на  окраїні.  Говорили,  що  він  могутній  пророк,  але  чутками  Антарія  повниться.
-  Я  міг  зустрітись  з  дружиною  та  сином.
-  Не  міг  —  сумно  похитав  головою  старий  —  їх  там  немає.
-  Звідки  тобі  знати?  Ти  всього  лише  старий  дурень.
-  Знаю,  не  сперечайся!  —  гаркнув  старий  —  їх  душі  тепер  належать  некроманту  Понтію  —  мені  жаль,  але  ти  їх  не  побачиш.
-  Тоді  я  знищу  Понтія  —  слова  віддали  мені  кашлем.
-  Це  не  допоможе  —  сумно  сказав  Мефодій  –  вбий  хоч  всіх,  а  їх  душі  не  повернути…[/i]
***
Солдат  не  брехав.  До  полудня  переді  мною  відчинились  ворота  чорного  замку.  Фортеця  мала  захищати  урвище,  зараз  була  зборищем  місцевого  аристократичного  непотребу.  Доки  солдати  робили  брудну  роботу,  ярли,  князі,  воєводи  веселились.  Слуги  носились  з  бочками  медовухи.  Сам  замок  виглядав  страшно.  Стіни  з  сірого  каменю,  високі  бастіони,  а  за  ними  ще  вищі  башти  з  гострими  кутами.  В  замку  несло  потом,  кров'ю  та  сечею.  З  воріт  інколи  виїжджали  повозки  з  тілами.  Маленькі  сутички  та  засідки  ніхто  не  відміняв.  

Мене  пропустили,  оскільки  я  був  ковалем.  Ковалі  на  війні  потрібні.  Старший  коваль  задав  мені  кілька  питань.  Низький,  широкоплечий,  з  чорною  бородою,  сталевими  м'язами,  як  в  усіх  ковалів.  Глибоко  посаджені  очі,  на  довгому  носі  рубець.  Шкіра  місцями  почорніла  від  жару  плавильні.  Ми  з  ним  обговорили  нові  способи  виковування  сталі,  посперечались,  але  він  признав  мене  і  вартові  пропустили  мене  всередину.
-  Люблю  війну  —  сказав,  показуючи  мені  кузню  —  розбагатію,  сидячи  в  замку,  поки  ті  дурні  кров  проливають.
-  Головне,  щоб  роботодавець  не  скопитився  —  відсторонено  відповів  я.

Кузня  була  краще,  ніж  моя.  Колись  я  б  мріяв  працювати  в  такій.
-  Головне,  щоб  трикляті  чарівники  домовились  —  старший  плюнув  собі  під  ноги  —  тоді  роботи  буде  ще  більше.
-  А  де  вони?
-  Та  он  там  —  він  не  звернув  уваги  на  зайву  цікавість  і  показав  на  найвищу  вежу.

Вежа  по  праву  була  найвищою.  Гострий  шпиль  на  горі,  всього  лише  кілька  вікон.  І  що  головне:  єдиний  вхід.
Коваль  познайомив  мене  з  іншими  та  показав  графік  роботи.  Я  заступав  завтра.  Чудово,  встигну  виспатись  до  ночі.
***
Те,  що  чаклуни  самовпевнені  дурні,  відомо  всім.  Вони  черпають  силу  з  землі,  води,  повітря,  вогню,  крові  та  порчі,  але  безсмертними  їх  це  не  робить.  Вони  живуть  довше,  але  все  можна  виправити.
Вхід  в  башту,  де  вони  домовлялись  ось  вже  кілька  днів,  не  охоронявся.  Якби  там  стояв  хоч  один  вартовий,  все  було  б  набагато  тяжче.  Проте  нікого  не  було.  Я  спокійно  відчинив  двері.  Руни  на  моїй  сокирі,  та  в  купі  з  моєю  ненавистю  захищали  мене  від  будь-якого  прояву  магії.  А  ненависть  моя  була  сильною.  Всередині  мене  горів  вогонь,  спопеляв  мене,  оголював  нерви,  щоб  вони  не  притупились,  і  нікчемна  співчутливість  не  зайняла  місце  злості.  В  вухах  гуділо,  червона  пелена  падала  на  очі,  але  я  відкидав  це.  Я  хочу  пам'ятати  усе  зроблене  мною.  
Сходи  круто  йшли  серпантином.  Я  піднімався  в  абсолютній  темряві.  Сокира  тепер  висіла  за  спиною.  Зустрінь  я  кого,  то  згодиться  щось  коротше.
Нагорі  я  натикнувся  на  двері  і  на  сплячого  охоронця.  Каптур  накинутий  на  голову.  В  руках  посох.  Я  не  зволікав:  Вихопив  кинджал  з  чобота  і  всадив  йому  в  горло.  Він  прокинувся,  хотів  заволати,  але  я  затис  йому  рот  рукою.  Наші  погляди  зустрілись  і  він  заціпенів.  Я  не  знав,  хто  він,  але  я  ненавидів  його.  Ніж  провернувся,  вийшов  з  шиї,  обдавши  мене  потоком  крові.  Я  наніс  кілька  швидких  ударів  в  живіт,  тоді  зловив  його  за  голову  і  вперіщив  в  стіну.  Череп  тріснув,  стіни  окрасились  новими  кольорами.
Я  відкинув  тіло  назад  і  те,  що  залишилось  від  вартового,  покотилось  вниз  по  сходах.
Двері  піддались  лише  після  того,  як  я  вибив  їх  з  завіс.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816410
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018


Розділ 1.

[b]Десять  років  потому.[/b]
Село  вже  догорало,  коли  я  добрався  до  нього.  Ворота  лежали  поряд  з  посіченим  та  погорілим  частоколом.  Сонце  було  в  зеніті,  тож  на  землі  танцювали  п'яні  тіні  від  вогнища.  Жар  доносився  і  до  мене.  Я  на  мить  зупинився,  смачно  плюнув  собі  під  ноги,  перехопив  сокиру  міцніше  і  зайшов  в  селище.  Зараз  проллється  кров.  
Розбійники  зібрали  всіх  живих  селян  в  центрі  селища.  Вони  обклали  їх  хмизом,  кілька  з  них  тримали  факели  напоготові.  Харцизи  вони  такі:  працюють  з  вогником.  Одягнути  їх  в  червоні  мантії,  замість  тих  обносків,  жалюгідну  подобу  кольчуг,  то  зійдуть  за  магів  вогню.
-  Ти  хто  такий?  —  спитав  один  з  них,  помітивши  мене.
-  Я  тут  по  своїх  справах  —  роздратовано  повідомив  йому  —  геть  з  дороги!
Мабуть  від  мого  вигляду  він  заціпенів.  Я  пройшов  повз  нього.
Кілька  розбійників  націлились  в  мене  з  луків.  Я  підійшов  до  селян.
-  Я  шукаю  вашого  шамана!  —  прокричав,  так,  щоб  мене  почули  всі  —  де  він?
Мені  ніхто  не  відповів.  Розбійники  отетеріло  дивились  на  мене.
-  Де  шаман!?  —  запитав  їх.
-  Ти  не  в  тому  положенні,  щоб  вимагати!  —  відповів  найстарший.  Товстий,  високий,  ростом  з  мене,  хоч  я  вище  за  більшість  людей.  Шкіряна  броня  покривала  корпус,  залишаючи  руки  відкритими.  Лиця  не  видно,  голова  складалась  за  шолома  та  сивої  бороди.  На  поясі  висіла  сокира.  Нічого  особливого  ні  він,  ні  його  люди  не  представляли.
-  Я  в  тому  положенні,  щоб  вирізати  вас  всіх,  а  потім  помочитись  на  ваші  тіла.  
Я  показав  сокиру,  на  сонці  на  ній  зблиснули  руни.  Харцизи  боялись  рун.  Боялись  всього,  що  було  за  межами  їх  розуміння.  Жалюгідні  виродки.  Я  б  повбивав  їх  та  вивісив  їх  черепи  на  огорожі,  але  я  прийшов  не  за  ними.
-  Він  там  —  хтось  з  селян  випростався,  показав  рукою  на  інший  край  селища  —  лише...
Його  благання  обірвались  стрілою  в  живіт.  Він  незграбно  звалився  набік,  викликавши  жіноче  завивання  навколо.
-  Замовкли  там!  —  гаркнув  хтось  з  харцизів.
Я  більше  не  став  витрачати  на  них  час.
Село,  по  якому  я  йшов,  було  спустошене.  Видно  більша  група  забрала  все  добро  і  вивезла  ще  до  мого  приходу.  Решта  залишилась  охороняти  селян.  Їм  загрожує  рабство,  а  щасливчикам  —  легка  смерть.  Але  це  вже  нехай  вирішують  боги.  Мені  до  них  ніякого  діла.  Вони  можуть  зачекати.  Моя  помста  чекала  занадто  довго.
Руни  на  сокирі  засвітили  блакитним.  Я  близько.  Хатина  шамана  була  на  окраїні.  Навколо  хатини  намальований  білий  круг.  Судячи  з  обвуглених  трупів  навколо,  ясно,  що  бар'єр  працює.
Я  закрив  обличчя  рукою,  щоб  не  чути  їх  запаху.  
Бар'єр  прийняв  мене.  Магія  безсила  супроти  моєї  ненависті  до  неї.  З  дверей  вийшов  старий  в  чорній  мантії.  Старече  лице  покрите  рубцями.  
-  Потворний  старий  непотріб!  —  Сказав,  нарешті  оглянувши  його.
-  Ти  вбив  розбійників?  —  запитав  старий.
-  Ні,  але  вб'ю  тебе  —  щось  всередині  мене  заворушилось.
Стало  гаряче,  на  очі  зайшла  червона  пелена.  Я  перестав  чути.  Ні,  не  зараз.  Я  хочу  усвідомлювати  те,  що  я  роблю.  Я  хочу  запам'ятати  кожний  його  крик.  Хочу  бачити  весь  його  біль,  впитись  до  краплі  його  стражданням.
-  Для  чого  тобі  мене  вбивати?  —  запитав  старий  —  я  просто  шаман.  Я  зцілюю  людей  та  передбачаю  майбутнє...
Він  викинув  вперед  руку,  прокричавши  щось  незрозуміле.  З  пальців  вирвалась  стріла  вогню.  Старий  гівнюк  хотів  обдурити  мене.  Вогонь  пролетів  повз.  Зловісна  посмішка  пронизала  губи.
-  Магія  безсила  проти  цього  —  показав  сокиру.
Порубцьована  гримаса  старого  світилась  від  розгублення.
З  рукава  вилетів  ніж.  Мить  і  він  направлений  мені  в  живіт.  Ще  мить,  і  руків'ям  сокири  я  вцілив  йому  прямо  в  мармизу.  Старий  впав  на  землю,  тримаючись  за  обличчя.
-  Що  ти  хочеш?  —  запитав  він.
Я  заніс  над  ним  сокиру.
-  Тримай  голову  так,  щоб  я  не  промахнувся.
Він  закрився  руками,  закричав,  але  це  не  допомогло.  Помер  він  не  одразу.  Голову  не  так  легко  відрубати,  тож  довелось  нанести  ще  кілька  ударів.
***
[i]Коли  я  був  малим,  ми  жили  в  місті,  доки  орден  магів  вогню  не  влаштував  каральну  експедицію  по  вулицях,  щоб  вгамувати  бунтівників.  Мені  з  матір'ю,  старшим  братом  та  дідом  пощастило  і  ми  перебрались  геть,  в  маленьке  селище.  Батьку,  і  двом  сестрам  пощастило  менше,  хоч  в  бунті  вони  участі  не  приймали.  Але  інквізитори  в  червоних  плащах  не  розбирались.  Вогняний  володар  розсудить  —  говорили  вони…
Ми  пристосувались.  Нас,  та  ще  кількох  біженців  радо  прийняли.  Я  пішов  по  стопах  батька  та  діда  і  став  ковалем.  Тільки  от  кувати  довелось  зброю  та  обладунки  для  старшого  брата,  котрого  забрали  в  військо  князя  Моргота  Старшого.  Вони  рятували  від  стріл  та  мечів.  Але  проти  метеоритного  дощу  в  битві,  котру  назвуть  битвою  тисячі  сонць,  вони  не  допомогли.
Матір  цього  не  перенесла.  Я  залишився  з  дідусем.[/i]
***
Вогнище  горіло  яскраво.  Харцизи  голосно  реготали,  упиваючись  криками  спалених  людей.  А  крики  були  неприродні.  Колись  мене  б  пробрало  від  такого.  Але  це  було  колись.
-  Ми  переламали  їм  ноги,  кількох  зв'язали,  доки  тебе  не  було  —  радісно  повідомив  ватажок  —  гарно  вийшло.  А  в  тебе  як  успіхи?
Я  кинув  голову  шамана  в  вогонь.  Говорити  не  хотілось.  
-  Отримав  задоволення?  —  кинув  той  мені  в  спину.
-  Ні.
Ніхто  не  насмілювався  мене  зупиняти.  Погляди  опускались  вниз,  не  насмілюючись  проводжати  мене.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816307
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2018


7.

Сіріус  увірвався  в  бібліотеку  збивши  з  ніг  двох  чоловіків  в  білих  мантія  з  смішними  білими  каптурами  на  головах.  Вони  з  криками  і  лайкою  попадали  на  землю  підкинувши  в  повітря  стоси  аркушів.  Сіріус  не  став  вибачатись.  Він  перескочив  через  перила  і  полетів  вниз.  Летіти  було  високо,  але  Сіріус  схопився  за  одну  з  механічних  драбин  що  часто  проїжджали  між  рядами.  Зліз  вниз,  тоді  повернув  в  темний  коридор.  Спустився  гвинтовими  сходами.  За  кілька  хвилин  він  був  на  самому  низу  бібліотеки.  Сюди  рідко  хтось  спускався,  навіть  архіваріуси,  віддаючи  перевагу  очищуванню  книжок  нагорі.  Саме  сюди  він  поклав  речі  того  мандрівника  (чи  то  свої),  після  зникнення.  Кіндрат  тоді  сильно  напився  і  мало  що  пам’ятав,  тож  Сіріус  просто  скористався  моментом  і  заховав  його  в  найпотаємнішому  закутку.
Він  відбив  одну  з  поличок,  дістав  книгу.  Мить  подивився  на  неї,  а  тоді  розкрив.  З  неї  випала  карта.  Справжня  карта  земель  імперії  і  лісів  терра.  На  відміну  від  офіційних  мап,  тут  не  було  пустель  та  мертвої  землі.  Тут  були  ліси  терра.  Тепер  Сіріус  знав,  що  шукає.  Ось  де  Все-дерево.  На  карті  його  було  чітко  видно.  Ргкаш  розповів,  як  Амадей  I  клявся  в  вічній  дружбі  під  його  листвою.  Більше  ніхто  з  людських  правителів  там  не  був.  А  за  сотню  років  усі  карти  перемалювались.  Люди,  самі  того  не  відаючи,  зробили  терра  величезну  послугу.  Тепер  ніхто  не  міг  би  знайти  Все-дерево  терра,  навіть  якби  захотів…
Позаду  почулись  кроки.  Сіріус  озирнувся.  По  тих  самих  сходах  спускався  Кіндрат.  Швидко  заховав  карту  за  пояс.
-  Я  підслухав  тебе  в  ямі  нудьги.  –  сказав  Кіндрат.  –  Ти  після  розмови  з  Ргкашем  вилетів,  наче  гарматне  ядро.
-  І  як  багато  ти  чув?
-  Достатньо.  Лише  одне  не  вкладається  в  голові.  Спалення  Шейлару.
-  Його  дійсно  спалили.  –  Спокійно  сказав  Сіріус.
-  А  по  офіційним  даним  цього  не  було.  Ніхто  в  Атарі  цього  не  знає.  Значить  терра  таки  говорив  правду.
Кіндрат  виглядав  розбитим.  Його  сліпа  віра  вкривалась  тріщинками  правди.
-  Від  нас  приховують  правду  ось  вже  сотню  років.
Кіндрат  оперся  об  величезний  книжковий  стелаж  і  з’їхав  униз.
-  І  навіть  ти,  Сіріусе.  Як  ти  міг  вчитись  в  місті  котре  спалили,  коли  тобі  було  шість?  На  чому  ти  вчився?  На  кістках  і  попелі?
Сіріус  промовчав.  Обережно  поклав  книжку  на  полицю  звідки  взяв.  Повільно  підійшов  до  кіндрата.  Присів  біля  нього.
-  Я  розповім  тобі  історію.  –  Тихо  почав  він.  –  Якось,  сюди  у  вежу  невідомим  чином  потрапив  один  мандрівник.  Він  назвався  майстром  серед  лицедіїв.  Дивом  він  зустрівся  з  молодим  тоді  учнем  Сіріусом.  Сіріус,  дивом,  теж  приїхав  тоді  вперше.  Але  наставник  Сіріуса,  тобто  ти,  Кіндрате,  напився  до  безпам’ятства.  А  мандрівник  з  Сіріусом  потоваришували.  Вони  вели  довгі  дискусії  про  мистецтво,  розповідаючи  одне  одному  про  себе.  Мандрівник  розповів,  як  його  місто  знищили  терра.  Розповів,  що  терра  відчувають  людські  емоції,  тому  знають,  коли  людина  бреше.  Розповів,  що  так  терра  і  знайшли  більшу  частину  жителів  Шейлару.  Крім  мандрівника,  бо  він  не  боявся.  Бо  вже  тоді,  будучи  малим  хлопцем,  навчився  приховувати  свої  думки.  А  пізніше  навчився  перебирати  іншу  личину.
Кіндрат  затамував  подих  і  слухав  дуже  уважно,  марно  намагаючись  пригадати  події  кількох  місяців.
-  Хтозна,  може  вони  б  посиділи  і  розійшлись  би,  якби  молодий  Сіріус  не  сказав,  що  під  вежою  є  Яма  Нудьги,  де  живе  терра  істота.  І  неабияка,  а  сам  Ргкаш.  Той,  котрого  переміг  останній  імператор.  Але  Сіріус  це  сказав  і  мандрівник  зрозумів,  що  це  його  шанс.  Мандрівник  перерізав  горло  молодому  таланту  Сіріусу  і  перейняв  його  личину.  Мандрівник  вжився  в  образ  і  став  забувати  ким  він  є  насправді,  щоб  його  не  розкрили.  Довелось  весь  час  думати,  як  думав  би  Сіріус:  хандрити,  шукати  натхнення,  осмислювати  філософію  буття.  Довелось  бути  хамелеоном  і  злитись  з  оточенням,  прийнявши  необхідний  колір.  Але  в  той  ж  час  не  забувати  свій  істинний.  Чотири  місяці  мандрівник  шукав  підступів  до  Ями  Нудьги,  доки  ти,  Кіндрате  не  з’явився  і  не  привів  його  до  Ргкаша.  Ргкаш  повірив,  бо  кращої  легенди  годі  було  придумати.  В  той  ж  час,  як  лицедій  приховав  свої  справжні  емоції,  ти  активно  ділився  своїми,  до  кінця  переконавши  істоту  в  нашій  правдивості.  Твого  страху,  твоєї  неприязні  та  амбіцій  з  лихвою  вистачило  на  нас  двох.
-  Але  я  бачив,  як  ти  писав!  –  від  жаху  в  Кіндрата  розширились  очі.  –  Я  ще  хвалив  тебе…
Він  спробував  піднятись,  але  Сіріус  міцно  схопив  його  за  горло.  Кіндрат  спробував  визволитись,  але  в  нього  не  вистачало  сил.  Для  його  худорлявості,  хват  був  міцним.
-  Я  видав  чорновики  дійсно  талановитого  Сіріуса  за  свої  роботи.  Всього  лише  переписав  їх.  Та  й  в  талантах  ти  не  розбираєшся,  тобі  все  зійде  за  шедевр.  Це  сумно.  Ви,  люди  мистецтва  лише  пародія  на  мене.  Я  зіграв  Сіріуса  правдоподібніше  за  будь-кого  з  ваших  акторів.  Навіть  імператор  мене  не  впізнав.
Він  відпустив  Кіндрата.  Той  скрутився  калачиком,  кашляючи  та  хапаючи  ротом  повітря.
-  Ти  хотів  прославитись?  Ми  прославимось,  принісши  Амадею  IV  інформацію,  де  є  керівна  верхівка  терра  істот.  Сам  Ргкаш  підтвердив,  що  це  те  саме  місце,  де  був  Амадей  I.  Дійсно,  прямо  в  імперії  під  носом,  а  ніхто  й  не  знав.  Карти  змінили,  сторінки  вирвали.  Це  сильно  ускладнило  мою  роботу,  мушу  визнати.  Піроманти  на  дирижаблях  спалять  Все-дерево,  поклавши  їм  кінець  раз  і  назавжди.  А  ми  в  цей  час  будемо  купатись  в  золоті  та  славі,  прикрикуючи  разом  з  простим  людом:  Нехай  живе  імператор!
Він  піднявся  і  пішов  на  вихід.  Імператор  вже  мабуть  отримав  записку  від  нього  і  чекає  в  тронному  залі.
-  Ти  мене  не  вб’єш?  –  спитав  Кіндрат,  коли  той  піднімався  по  сходах.
-  Ні,  я  збережу  тобі  життя.  Слава  це  така  річ,  котрою  треба  ділитись.  Ти  станеш  відомим,  Кіндрате,  це  ж  твоя  заслуга.
-  Сіріусе!  –  Закричав  той.  –  Зачекай,  Сіріусе!  Не  смій  цього  робити!  Ти  ж  сам  чув,  що  це  буде  кінець  всього  живого!  Не  роби  цього!  Чуєш  мене,  Сіріусе?!
-  Це  не  моє  ім’я.  –  Кинув  той  через  плече.
***
В  тронний  зал  він  заходив  поволі.  До  імператорського  трону  вела  доріжка  з  червоного  килиму.  На  балконах  обабіч  трону  часто  стояла  знатна  верхівка.  По  обидві  сторони  килиму  завжди  вишиковувались  гвардійці,  готові  розірвати  вщент  того,  хто  посміє  не  так  подивитись  на  могутнього  імператора.
Зараз  ж  не  було  нікого.
-  Нехай  живе  імператор!  –  Той,  кого  кликали  Сіріусом,  опустився  на  одне  коліно.
Амадей  зареготав.  Він  розвалився  на  троні,  попиваючи  вино.  Кілька  крапель  червоного  пролились  йому  на  золоту  мантію.
-  Мав  би  я  таких  ворогів,  то  не  прожив  би  й  дня.  Мабуть,  це  найкраще  моє  рішення,  віддати  тебе  в  потрібні  руки  на  навчання.  –  Амадей  Четвертий  поплескав  у  долоні.  –  Так  ти  знайшов  потрібне  місце?
-  Знайшов  ваша  світлість.  За  розрахунками  це  два  дні  польоту  дирижаблів.  Терра  не  знатимуть,  що  їх  погубило.  Вони  думали,  що  ніхто  не  знайде  їх,  вірячи  в  казку  про  спалені  землі.
-  Не  дочекаюсь,  коли  повідомлю  це  Ргкашу  особисто.  А  стосовно  цього…  Правда  не  для  всіх,  Сіріусе.  Кому  як  не  тобі  це  знати.  Ех,  були  б  всі  мої  байстрюки  хоч  на  половину  такими  талановитими,  як  ти,  то  імперії  нічого  б  не  загрожувало.  Терра  б  нас  боялись  гірше  свого  Райдуаєгу.
-  Потрібно  ще  бути  вірними  імператорському  престолу,  ваша  величносте.  –  Скромно  нагадав  Сіріус.
-  Ти  свою  вірність  довів,  ще  й  провів  мене  навколо  пальця.  Дозволь  після  довгої  розлуки  обійняти  тебе  і  з  честю  назвати  тебе  Амадеєм  V,  законним  спадкоємцем!
-  Дозволяю,  ваша  імператорська  величносте.  Нехай  живе  імператор!
Кінець.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816306
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2018


Пролог

[b]Анотація.[/b]
[b]Оголошення  на  стіні  міста  Іштар.[/b]
Розшукується  вбивця  магів.  Ім'я  невідомо.  Вік  невідомо.  На  картинці  було  перекошене  від  ненависті  зображення.  Очі  немов  в  дикого  звіра,  навіть  зуби  показали  з  вовчими  іклами.  Рубець  на  щоці,  довге,  русяве  волосся  та  борода.  
Внизу  писало:  жорстокий,  неврівноважений,  небезпечний.  З  особливою  жорстокістю  катує  чарівників.  Нагорода  за  живого  чи  мертвого.  Просимо  небайдужих  відгукнутись,  будь-яка  відомість  про  це  чудовисько  буде  оплачена.
З  повагою:  Пірокар  верховний  магістр  ордену  магів  вогню.

Я  всміхнувся,  дивлячись  на  своє  зображення.  Там  я  виглядав  молодшим,  але  решта,  крім  зубів  та  погляду  було  правдою.
Не  потрібно  шукати  мене,  Пірокар  –  тихо  прошепотів  сам  собі  під  ніс  –  Я  сам  тебе  знайду.  І  ти  переконаєшся  в  правоті  власних  слів…
Пролог.
Душі  тих,  кого  принесли  в  жертву  некроманти  не  потрапляють  нікуди  навіть  після  смерті  останнього  на  землі  Антарії  некроманта.  Така  ціна  Чарівної  сили  для  людей.  Змінити  це  не  під  силу  жодній  людині,  хіба  магія  зникне  з  нашого  світу,  але  це  вже  на  межі  неможливого.  Ніхто  точно  не  знає,  де  знаходиться  Золотолист  –  джерело  магії.
Лише  плітки,  чутки  та  байки.  
[b]Уривок  роботи  вченого  чарівника  Мефодія  Антарійського:  Про  силу  з  дерева  та  каменю.[/b]
***
[i]Ніякий  меч  мене  так  і  не  взяв.  Вороги  падали  переді  мною,  немов  трава  від  коси.  Кожний  коваль  вміє  володіти  зброєю,  з  якою  працює.
-  Роран!  -  окликнули  мене.
Моя  дружина  стояла  в  мене  за  спиною  з  вилами.  Тео,  наш  син  тримав  серп.  Моя  сім'я,  мої  скарби  прийшли  батькові  та  чоловіку  на  допомогу.
-  Маріє,  бери  сина  і  тікай!  -  кричав  відбиваючись  від  численних  ворогів  -  Тео,  захищай  матір!
Я  не  пам'ятаю,  скількох  я  поклав.  Не  пам'ятаю,  як  сам  опинився  на  землі.  Лише  пам'ятаю,  що  вразили  мене  стрілою  в  спину.  По-зрадницьки.  Ноги  віднялись,  меч  вилетів  з  рук,  земля  стала  ближче.
Я  не  міг  встати.  Нападники  в  чорних  плащах  та  кольчугах  придавили  мене.  Я  волав,  виривався,  але  все,  що  залишилось  -  це  спостерігати,  як  останні  жителі  селища  падали  від  ударів  мечів  та  стріл.  Жінок  та  дітей  забрали  в  полон.  Могутній  некромант  Понтій,  що  розгулював  в  чорній  мантії  на  руїнах  мого  села,  роздавав  команди  своїм  людям.  Хати  горіли,  густий  чорний  дим  застеляв  собою  небо  та  землю.
-  Маріє!
Я  старався  з  усіх  сил,  але  не  міг  почути  її  голосу.  Ще  одна  стріла  попала  мені  в  спину.  Я  затих.  В  очах  темніло.  Ми  скоро  побачимось,  Маріє...[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815842
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2018


6.

Ргкаш  одразу  помітив,  що  з  ним  щось  не  те.  Сіріус  був  блідим,  писав  мляво.  Ргкаш  розпинався  про  спалення  Шейлару.  Він,  правда,  розреготався  ще  дужче,  коли  Сіріус  розповів,  що  Шейлар  спалили  знову,  п’ятнадцять  років  тому.  Він  тоді  вижив  лише  дивом.  Щоб  не  говорили  в  імперії,  а  терра  не  заспокоїлись.
-  Можливо  вони  шукали  мене.  Хтозна.  –  Ргкаш  хотів  почухати  свою  голову,  але  ланцюг  не  пустив.  Йому  довелось  відійти  назад  в  тінь,  щоб  тиск  ланцюгів  послабився.
-  А  чому  вони  не  можуть  вибрати  іншого  лідера?  –  Поцікавився  Сіріус.
-  Ми  не  вибираємо,  морра.  –  Терпляче  пояснив  Ргкаш.  –  Нас  вибирає  Все-дерево.  А  послідовники  Нишпорячого,  тобто  старійшини  на  вашій,  двоязикій,  говорять  його  волю.
-  Зачекай,  три  тисячі  років  ви  слухаєте…  Дерево?!
Це  аж  ніяк  не  вкладалось  в  голові.  Дерево?!  Дерево.  Ні,  Ргкаш  просто  знущався  з  нього.  Тримав  за  недоумка.
-  Ти  ж  п’єсу  пишеш,  забув?  Хіба  там  не  має  бути  красива  казка?  Не  все  одно  тобі?
-  Я  б  волів  менш  привабливу  правду.
-  Тоді  розкажи  мені  про  друге  спалення  Шейлару.
Сіріус  на  мить  задумався.  Його  домівка  згоріла  якраз  через  день  після  його  від’їзду.  Він  спостерігав  за  полум’ям  та  перетворенням  міста  в  розпечений  камінь,  котрий  потім  провалився  під  землю,  з  високого  пагорба.  
Терра  напали  несподівано,  говорили,  що  вони  не  жаліли  нікого.  Велике  портове  місто  на  південному  боці  імперії  згоріло  за  день.  Ще  за  день  терра  просто  зрівняли  його  з  землею.  А  все  тому,  що  тодішній  намісник  вирішив  влаштувати  полювання  в  найближчому  лісі.  Він  хотів  вполювати  птицю  чи  дичину,  але  здивуванню  його  не  було  меж,  коли  замість  цього  собаки  загризли  жінку-терра.  Все  б  нічого,  якби  тіло  спалили  чи  поховали,  а  не  залишили  помирати…
Маленькі  домівки  в  Шейларі  переважно  були  збудовані  рибаками.  Стіни  були  з  частоколу  з  боку  моря,  адже  ніхто  не  чекав,  що  терра  вміють  плавати.  А  вони  вміли.  Кілька  десятків  виплило  одночасно  з  морських  глибин.  Квартал  рибаків  був  розтрощений  вщент…  
-  Казали,  що  це  була  помста  терра.  –  Заговорив  Сіріус.  –  Казали,  що  за  одну  свою,  терра  винищили  всіх  без  жалю.  Після  кварталу  рибаків  терра  напали  на  арсенал.  Далі  пожежа,  руйнації,  паніка.  Вулиці  Шейлару  заповнились  ріками  крові,  що  потекли  в  море.  Говорили,  намісник  затято  захищав  місто,  але  я  не  вірю.  Після  того,  як  сьогодні  я  побачив  імператора  власними  очима.
-  І  як?  –  Поцікавився  Ргкаш.  –  Схожий  на  того,  хто  мене  переміг?
Сіріус  промовчав,  заперечно  хитаючи  головою.  Все  виявилось  брехнею.  Пізніше  в  одному  з  підручників  у  великій  бібліотеці,  Сіріус  прочитав,  що  Шейлар  заснований  після  битви  з  терра-істотами.  Тобто  при  редагуванні  тоді  просто  переставили  дати.  Не  було  нічого  до  того.  Не  було  знищень,  не  було  Сіріуса,  котрий  бачив  це  все  своїми,  тоді  ще  дитячими  очима.  Але  ж  Сіріус  знав,  що  було.  Чи  й  дійсно  не  було?  З  кожним  таким  питанням,  він  відчував  нотки  сумніву  всередині.
-  В  вас,  морра,  це  в  крові,  приписувати  та  вигадувати  те,  чого  не  було,  немає  і  не  буде.  Пам’ять  ваша  коротка  і  зрадлива.  Наступний  імператор  захоче  –  перепише  історію  так,  ніби  ніколи  не  було  війн  з  терра,  а  жили  ми  в  любові  та  злагоді  від  самого  створення  Райдуаєгу.  Захоче  –  напише,  що  ми  це  бунтівні  слуги  двоязиких.  І  ви  повірите.  Повірите,  бо  захочете  повірити.  Приправити  казочку  нотками  гіркоти  та  радості  –  і  маєте.  Морра  мають  інше  минуле  століття,  ніж  ті,  що  жили  двадцять  років  до  них.  І  ви  повірите,  всі  у  все  повірите.  Бо  це  написано  на  сторінках  ваших  книжок,  бо  це  оголосили  в  вас  на  площі.  
Я  довго  сиджу  тут  і  слухаю.  Земля  інколи  говорить  зі  мною.  Через  камінь,  акведуки,  світло  та  каналізацію,  вона  переказує  мені  слова  інших  морра.  А  я  слухаю.  В  терра  довга  пам’ять.  
-  То  що  ж  тоді  буде  з  нами?  –  Запитав  Сіріус.  Він  і  не  помітив,  як  перестав  писати.
-  Не  знаю,  майбутнє  туманне.  Морра  вийшли  з  ери  дикунства  і  каменю.  І  стали  загрозою.
-  Зараз  у  нас  ера  металу.  Сталеві  мури  на  кордонах,  дирижаблі,  промисловість.  Всюди  заводи,  металургія  процвітає  як  ніколи.  Безробіття  зараз  дійсно  немає,  всі  працюють.  Зараз  навіть  є  закон,  що  хто  по  виповненню  дванадцяти  не  працює,  -  відправляється  на  виправні  роботи  в  шахти  –  Сіріус  згадав  слова  мандрівника,  що  дивом  колись  потрапив  у  вежу  натхнення.  Зовнішністю  він  був  подібний  на  Сіріуса,  і  зник  чомусь  раптово.  Але  слова  його  закарбувались  в  пам’яті.  Деякі  куточки  Атару,  та  й  всієї  імперії  потерпали  від  диму  та  пилу,  що  вже  забули,  як  виглядає  небо.  Інколи  і  з  його  вікна  годі  було  щось  побачити.  –  Так  що  там  з  деревом?
-  А,  ти  про  Все-дерево?  Виглядає  воно  так,  що  не  сплутаєш  ні  з  чим  іншим.  Його  коріння  розповзається  по  всій  землі  і  глибоко  під  нею.  Поблизу  нього  не  росте  нічого.  Там  не  водиться  дичина,  не  співають  пташки.  Але  інколи  воно  кличе  нас.  Ми  всі  вийшли  з  соку  Все-дерева.  В  нас  тече  його  кров.  Знищи  його  і  все  закінчиться.
-  Чекай,  хіба  ти  не  казав,  що  людей  створено  з  пилу  та  землі?
-  Люди  не  мають  сили  терра.  –  Ргкаш  закотив  червоні  очі.  –  А  ось  сила  терра,  напряму  залежить  від  нього.  Дерево  веде  нас,  не  вказуючи  шлях,  а  вказуючи  лідерів,  що  поведуть  нас  вперед.  Як  мій  батько,  так  і  я,  і  наступний  після  мене.  Послідовники  виконують  його  волю.
-  Або  керують  вами,  вибираючи  собі  полководців.  Терра  і  морра  мають  щось  спільне.  Наше  життя  зводиться  до  служіння  ідеалам,  до  самопожертви  заради  чомусь  вищому.
-  Морра,  зрозумій,  ми  не  ідеальні.  Різниця  лише  в  тому,  що  згуртовуємось  ми  частіше  ніж  ви.  Ми  хранителі  людей  від  вас  ж  самих.  Для  тих,  хто  ще  якихось  сто  років  тому  вірив  у  всіх  можливих  божеств  і  різних  вигаданих  створінь,  ти  вважаєш  безглуздим  вірити  у  Все-дерево?  Тим  більше,  якщо  ти  бачиш  його,  можеш  провести  рукою  по  корі  дерева,  послухати  його  шепіт.  Ти  відчуваєш  силу,  що  тече  в  ньому  і  поволі  передається  тобі.  Старійшини  всього-на-всього  виконують  його  волю.  Вони  присвячують  йому  все  життя,  
-  Але  чому  його  не  знайшли  ще  люди?  Твоє  Все-дерево?
-  Тому  що  не  там  шукають.  Лише  один  ваш  імператор  бачив  його  власними  очима.  Котрі  я  вирвав  разом  з  головою!  На  цьому  досить  розмов  про  Все-дерево,  бо  більше  я  не  скажу  про  нього  нічого.  Я  й  так  сказав  забагато.
Сіріус  не  заперечував.  Все  ще  блідими  пальцями  він  підняв  перо,  відхилився  трішки  назад,  до  стіни,  щоб  світло  смолоскипів  падало  на  папір.  Терра-істота  зайшла  в  тінь.  Сіріус  почув,  глухий  стукіт,  істота  всілась  на  землю.  Бряцання  свідчило,  що  він  розтирав  руки  від  кайданів,  котрі  носив  ось  уже  тридцять  років.  Єдине  достовірне  джерело  правди  в  усьому  Атарі,  якщо  не  в  усій  імперії,  сидить  прямо  перед  ним.
-  Ргкаш?  –  тихо  покликав  він.
-  Га?
-  Ти  був  правий,  це  дійсно  красива  казочка.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815839
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2018


5.

-  Цей  жилявий  виродок  очорняє  нас,  як  тільки  може!
Кіндрат  лютував,  доки  Сіріус  сидів  за  столом  і  переписував  усе  на  аркуші.  В  вежі  перед  ними  стояв  актор,  котрого  загримували  наче  терра.  Він  кривлявся,  ходив  на  чотирьох,  волав,  гарчав,  як  міг.
-  Зміст  йому  це  робити?  Чого  він  доб’ється?
-  Сподівається,  що  ми  його  випустимо!  Дякую,  ви  вільні,  ми  повідомимо  вас  завтра!
Актор  вклонився  і  поспіхом  вийшов  геть.
-  Стомився  я  від  цих  прослуховувань.  –  Кіндрат  потер  очі  і  сів  у  крісло  біля  Сіріуса.  Взяв  один  з  вже  списаних  листів,  поверхнево  пробіг  по  ньому  очима:  гарно  в  Шейларі  тебе  навчили  писати,  закручуєш  так…
-  Це  метафорами  називається.  –  Хмикнув  Сіріус.
-  Знаю  я,  як  це  називається!  А  ще  знаю,  що  той  терра  бреше.  Бреше  нам,  хоче  порушити  нашу  віру  в  святу  істину.  Дарма  я  тебе  до  нього  повів.
-  Чому  ж  дарма?  Ось  скільки  матеріалу  він  нам  дав.  Завтра  візьму  ще  чорнила,  бо  сьогодні  ледь  вистачило.
Кіндрат  різко  зірвався  на  ноги.  Сіріус  підняв  голову  і  глянув  на  наставника.
-  Так,  я  піду  туди  завтра.  Я  хочу  почути  його  історію.  Знай  свого  ворога  в  лице,  забув?  Щоб  ненавидіти  терра,  потрібно  знати  про  них  якомога  більше…
Повисла  пауза.  Кіндрат  обдумував  слова  Сіріуса.  Врешті  він  мовчки  погодився.
-  А  якщо  Ярик,  охоронець  Ями  тебе  побачить?  Він  ж  і  тебе  вб’є,  і  на  мене  охорону  наведе.
-  Не  побачить.  Йому  не  буде  до  нас  діла,  якщо  ти  домовишся  з  Поліною.  Ти  ж  розумієш  про  що  я?
Кіндрат  розуміючи  зареготав.
***
-  Що  ти  знаєш  про  цей  світ?
Сіріус  задумався.  Він  народився  і  виріс  в  Шейларі,  в  сім'ї  людей  натхнення.  В  шість  пройшов  екзамени  і  почав  навчання  в  Шейларі.  Чотири  місяці  тому  його  доставили  в  Атар  і  поставили  до  Кіндрата  задля  подальшого  навчання.  Але  оскільки  новий  наставник  генерував  ідеї  швидше,  ніж  встигав  запам'ятати,  то  все  навчання  проходило  в  імператорській  бібліотеці,  де  весь  час  снували  люди,  додаючи  і  вилучаючи  книжки  з  полиць.  Він  не  говорив  нічого,  знав,  що  терра  прочитає  думки.  Ргкаш,  ще  на  самому  початку  попереджав,  що  вміє  читати  думки  та  точно  визначати  емоції.  Та  й  секретом  це  не  було  ні  для  кого.
-  Я  читав,  що  ми  зародились  три  тисячі  років  тому.  Невідомий  вибух  створив  усе  навколо.
-  Пф.  —  Перебив  Ргкаш.  —  Ми  були  створені  могутнім  Райдуаєгу,  Нишпорячим  Між  Зорями.  Слова  лились  з  його  пісні  і  втілювались  в  матерію.  Він  створив  землю,  наповнив  її  океанами  та  морями.  Лісами  та  горами.  І  створив  людей.
-  Чекай,  а  хіба  терра  не  були  перші?  —  Перебив  Сіріус.
Його  перо  перестало  шкрябати  в  записнику  і  він  намагався  розгледіти  будь-що  на  обличчі  співбесідника.  Але  темрява  грала  злий  жарт  з  Сіріусом,  він  бачив  лише,  як  пульсували  чорні  жили  на  голому  тілі  Ргкаша.
-  Першими  були  люди.  Райдуаєгу  створив  їх  з  вітру  та  пилу,  щоб  ті  охороняли  землю.  Що  вони  забули  робити,  а  чинили  навпаки.  Вони  забули  старих  Богів,  поставили  собі  інших,  різних,  по  своїй  подобі.  Тому  Райдуаєгу  почав  співати  про  нас  —  захисників  землі.  Тисячу  років  тому  ми  повстали  з  недр  землі  та  взялись  очищувати  те,  що  наробили  мора.  Врешті  ми  самі  прогнівили  Нишпорячого.
-  Чим?
-  Ми  почали  очищувати  землю  від  вас.  Ви  називаєте  це...  ще  так  закручено...  Згадав!  Геноцид!
Сіріус  поблід.  На  щастя  в  темряві  цього  не  було  видно.
-  Терра  зайшли  занадто  далеко  в  винищені  морра,  тож  творець  зупинив  нас.  І  створив  він  морра  заново.  Цього  разу,  наказавши  нам  навчати  їх  та  оберігати  від  них  самих.
-  То  що  ж  пішло  не  так?
-  Все.  З  самого  початку  вашого  пере-створення  все  знову  пішло  шкереберть.  Тепер  між  нами  не  було  єдності.  Хтось  перейняв  бажання  людей  правити.  Хтось  бачив  вас  рабами.  А  Рглор,  мій  батько,  став  вас  захищати.  За  що  й  поплатився.  Я  теж  поплатився,  потрапивши  в  пастку.  І  ось  тепер  я  тут,  розмовляю  з  єдиним  співрозмовником  за  останні  тридцять  років.  Ти  ж  однаково  виставиш  мене  злодієм.
-  Для  нас,  морра,  ти  і  є  злодій.
Ргкаш  знову  замовк,  даючи  зрозуміти,  що  на  сьогодні  розмова  завершена.
***
Спочатку  в  їхню  простору  кімнату  забігла  озброєна  охорона.  Сталеві  кіраси,  каплеподібні  щити  та  алебарди,  шоломи  з  високими  гребнями  червоного  кольору.  Сіріус  та  Кіндрат  заклякли  за  столом  де  вони  зазвичай  працювали,  пиячили  або  грали  в  шахи.
-  Його  величність,  законний  імператор  Амадей  IV!  –  Оголосив  герольд.
-  Нехай  живе  імператор!  –  В  один  голос  загавкали  охоронці.
Насправді  імператор  виявився  нижче,  ніж  вони  очікували.  Його  голова  ледь  діставала  до  підборіддя  Сіріуса.  Корона  з  білого  золота  сиділа  на  лисіючій  голові  з  залишками  сивини.  Він  йшов  недбало,  дзвенячи  в  золотих  обладунках  (було  видно,  що  до  такого  одягу  імператор  не  звик)  зневажливо  розглядаючи  воїнів,  що  вишикувались  в  два  ряди  і  кожний  з  яких  був  готовий  померти  за  нього.  З  наближенням  стало  зрозуміло,  що  імператор  мав  дуже  бліде  й  непривабливе  лице.  Хтозна,  може  тому  він  рідко  з’являвся  народу,  надаючи  перевагу  людям  мистецтва,  котрі  не  лінувались  зображували  його  мов  могутнього  героя  древніх  часів?  
За  ним  йшов  високий  старий  міністр  творчості  в  чорній  мантії  та  чорному  конусоподібному  ковпаку.  В  очі  кидались:  його  сива  козляча  борідка  та  крючкуватий  ніс.
-  Мені  тут  доповіли,  що  готується  п’єса  в  мою  честь!  –  Гучним,  захмелілим  голосом  гаркнув  імператор.  –  Давно  пора.  А  ви,  панове,  мабуть  є  тими  авторами,  що  вирішили  підлеститись  до  мене!
Доки  він  дійшов  до  них,  драматурги  вже  стояли  зігнуті  в  поклоні  його  імператорській  величності.
-  Так,  ваша  світлість,  все  під  моїм  контролем  особисто.  –  Невпевнено  подав  голос  міністр  творчості.
Імператор  не  звернув  на  це  жодної  уваги.  Він  повільно  обійшов  Сіріуса  та  Кіндрата.
-  Кіндрате,  це  і  є  твій  кращий  учень,  геній  свого  часу,  майстер  слова,  як  ти  і  говорив?  –  Поцікавився  Амадей.
-  Так,  ваша  світлість.  –  Настільки  скромного,  переповненого  трепетом  Кіндрата  годі  було  уявити.  Сіріус  не  стримався,  і  поглянув  на  нього.  Кіндрат  виглядав,  немов  ті  смиренні  монахи,  котрих  Амадей  II  колись  разом  з  їх  святими  наказав  спалити  живцем.
-  То  де  вона?  –  Амадей  обійшов  їх  ще  раз  по  колу,  тоді  зупинився  перед  Сіріусом.  –  Де  ода  моїй  силі  красі  та  мужності?
-  Вона  не  готова.  –  На  диво  спокійно  сказав  Сіріус.  –  Ми  в  процесі  написання,  ваша  величносте.
Він  почув,  як  в  Кіндрата  та  Міністра  Творчості  перебило  подихи.
-  В  вас  двох  не  так  багато  часу  її  написати.  –  Імператор  став  на  диво  серйозний.
Він  глянув  на  своїх  гвардійців.  Не  потрібно  було  жодних  слів,  щоб  зрозуміти,  що  хотів  імператор.  Солдати  миттю  вишикувались  в  півколо,  націливши  на  них  алебарди.  Кіндрат  аж  побілів.  Сіріус  залишився  на  диво  спокійним.
-  Або  на  день  народження  імперії  я  побачу  п’єсу,  або  ваші  повішені  тіла!  –  Сказав  імператор.  –  Вибір  залишаю  за  вами.  Міністре?
-  Так,  володарю?
-  Вас  я  четвертую.
Міністр  закляк.  Імператор,  регочучи,  просто  пішов  до  виходу,  залишивши  їх  в  трьох.  Його  солдати  пішли  за  ним,  інколи  кидаючи  в  їхній  бік  презирливі  погляди.  Деякий  час  трійця  мовчки  та  непорушно  стояла  посеред  кімнати.
-  Як  завжди,  лаконічний.  –  Кіндрат  все  ще  перебував  в  образі  смиренності  та  праведності.  –  Все  по  ділу.
Ніхто  нічого  не  відповів
-  І  хто  з  вас  додумався  повідомити  імператора?  –  Сіріус  першим  порушив  тишу.
-  Ти  ж  напишеш  п’єсу,  правда?  –  Спитав  міністр.  –  Та,  що  ж  я,  знаю,  що  напишеш.  Про  тебе  ще  з  Шейлару  гарні  відгуки.  Ти  ж  вразиш  імператора,  правда?
-  Думаю,  він  буде  здивований.  –  Тихо  сказав  Сіріус.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815826
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2018


4.

Високі  дубові  стелажі  утворювали  дивний,  темний  лабіринт  знань  та  містики.  Сіріус  впевнено  снував  між  ними,  раз  у  раз  зупиняючись,  щоб  дістати  книгу  з  однієї  із  полиць.  Інколи  доводилось  користуватись  драбинами,  що  їздили  по  рейках  між  рядів.  І  все  ще  не  було  нічого.  Жодного  підтвердження  слів  Ргкаша.  Жодних  хронік  тих  часів.  Тримаючи  в  руках  одну  з  книжок,  Сіріус  не  одразу  помітив,  що  сторінки  нові.  Літопис  таки  переписали.  Він  уявив,  що  сказав  би  Кіндрат:  замінили  на  нову,  щоб  не  втратити  знань  взагалі.  Але  щось  підказувало,  що  причини  були  інші.  Вони  змінювали  минуле.  А  раз  змінювали  минуле,  значить  слова  Ргкаша  швидко  набирали  ваги.  Тебе  це  не  стосується,  –  нагадав  собі  Сіріус.  Тобі  немає  до  цього  справи.  Але  що  б  не  говорив  він  собі,  ноги  несли  його  у  відомому  напрямку.
Сіріус  випадково  проходив  повз,  коли  почув  слова  Аарона.  Старий,  згорблений  хранитель  та  старший  архіваріус  часто  проводив  заняття  в  найвеличнішій  бібліотеці  імперії.  Сіріус  і  сам  пам'ятав,  як  його  та  ще  кілька  десятків  дітей  колись  привели  сюди.  І  як  старий  бібліотекар  з  ніжним  трепетом  розкривав  тремтячими  пальцями  сторінки  чергової  книжки  та  тихим  лагідним  голосом  читав  їм.  Хоча  "читав"  сильно  сказано.  Аарон  пам'ятав  майже  кожну  історію.
-  Терра  були  страшні.  —  говорив  той,  обводячи  поглядом  сповнені  захоплення  очі  та  відкриті  роти.  —  Вони  були  невблаганні.  Їх  військо  зрівнювало  скелі  з  землею,  кидали  величезні  брили  одними  руками,  знищуючи  військо.  Атарці  боролись  відчайдушно,  адже  знали,  що  Атар  єдине,  що  залишилось  в  людей.  Гриміли  постріли  та  гармати.  Свистіли  кулі,  літали  склянки  піромантів.  Лилась  кров,  терра  та  люди  падали  замертво,  перетворюючи  поле  бою  на  цвинтар.  Сам  Амадей  IV  приймав  участь  в  бою.  З  одним  мечем  та  вірним  зброєносцем  він  хвацько  прорубував  ряди  терра.  І  врешті...
Він  знову  обвів  слухачів  поглядом.  Сіріус  тихцем  прокрався  всередину.  Заховавшись  за  однією  з  масивних  до  самої  високої  стелі  книжкових  полиць,  він  продовжив  слухати.
-  І  врешті.  —  Продовжив  Аарон.  —  Він  зійшовся  з  самим  Ргкашем,  повелителем  всіх  терра.  Битва  імператора  і  короля.  Бій  не  на  життя,  а  на  смерть.  Ргкаш  був  висотою  з  трьох  людей  та  шириною  в  двох.  Він  вирвав  з  землі  два  камені  та  використовував  їх  наче  булаву  та  щит.  Імператор  Амадей  оглянувся  навколо.  Люди  і  терра  зупинили  битву,  щоб  поглянути  на  їхній  двобій.  Навіть  зброєносець  відійшов  убік.
Бій  був  блискавичний.  Імператор  ухилявся  від  ударів  Ргкаша.  І  хоч  сама  земля  тряслась,  він  міцно  стояв  на  ногах.  Ударом  батькового  меча  він  перерубав  камені  і  вдарив  прямісінько  в  саме  серце  вожака  терра.
-  Імперію  не  перемогти,  сили  зла!  —  Закричав  він.  —  Забирайтесь  геть  і  ніколи  не  з'являйтесь  знову!
Бібліотеку  наповнили  схвальні  вигуки.  Всім  подобалась  ця  історія.
***
Ргкаш  не  стримувався  ні  в  виразах,  ні  в  презирливому  реготі.  В  камеру  Сіріус  приніс  два  смолоскипа  і  зачепив  їх  до  стін,  щоб  було  зручніше  писати.  На  питання  про  охоронця,  котрого  не  було  ось  вже  кілька  діб,  Сіріус  лише  знизав  плечами.  Видно  Поліна  дуже  хотіла  заміж,  щоб  покинути  свою  роботу…
-  Ти  може  не  помітив.  —  Говорив  терра.  —  Але  я  в  два  рази  нижче,  ніж  описав  той  брехун.  І  в  серце  мене  ніхто  мечем  не  колов.  Звісно  терра  теж  мають  серця,  щоб  священна  вода  Райдуайегу,  що  передається  нам  з  Все-дерева  потрапляла  в  усі  куточки  мого  тіла,  проте  воно  не  там  де  в  вас,  морра.
-  То  як  проходила  битва?  —  Перебив  Сіріус.  —  Для  чого  ви  напали  на  Атар?  Знову  геноцид?
-  Про  геноцид  ми  забули  ще  з  часів  пере-створення  морра  і  терра.  Діло  було  так...
***
«Його  величність,  Імператор  Амадей  IV,  закликає  терра  підписати  мир  та  пакт  про  ненапад,  щоб  уникнути  кровопролиття  раз  і  назавжди  та  чітко  розділити  кордони,  задля  безпеки  обох  рас».  
Зізнаюсь,  я  не  повірив  тому,  що  писало,  проте  єдиного  володаря  в  терра  не  було  ще  з  часів  мого  батька.  Старійшини  довго  сперечались  під  гіллям  Все-дерева,  проте  більшість  хотіла  забути  про  давні  ворожнечі  з  Морра.  Ми  знали,  що  буде,  коли  ми  продовжимо,  як  наші  предки.  Ніхто  не  був  певним,  що  Нишпорячий  Між  Зірками  не  зітре  нас  в  порошок.  Це  міг  бути  кінець  для  морра  і  терра,  або  новий  початок.
-  Тож  ви  пішли  на  угоду  і  підписали  мир?  —  Сіріус  відклав  перо  і  глянув  в  червоні  очі  того.  
Ргкаш  випрямився  і  підійшов  до  Сіріуса  наскільки  дозволяли  ланцюги.
-  Не  було  ніякого  підписання,  морра!  Коли  ми  прийшли  з-за  мурів  Атару  виїхало  ціле  військо  та  повилітали  оті  ваші  дирижаблі.  Один  з  лакеїв  Амадея,  як  зараз  пам'ятаю,  блискучий  чорний  обладунок  та  червоний  плащ,  на  білому  коні,  виїхав  і  сказав:
-  Станьте  на  коліна  та  по  кляніться  служити  вашому  імператору!  —  Прокричав  той.
-  Терра  служать  лише  Райдуаєгу,  а  не  золотому  кріслу,  на  котре  по  черзі  сідають  Морра!  —  така  була  відповідь.
Далі  брехні  не  багато.  Почався  бій.  Бій  де  не  нас,  а  вас,  двоязиких,  було  більше.  З  дирижаблів  летів  вогонь,  спалюючи  нас.  З  боків  свистіли  кулі.  Багато  з  нас  полягало  від  цього.  Лише  я  та  ще  кілька  терра  змогли  протистояти  раптовому  натиску.  Врешті  мене  єдиного  залишили  в  живих.
-  Як  так  сталось?
-  Я  залишив  своїх  і  підняв  з  землі  цілу  скелю,  щоб  збити  дирижаблі.  Це  було  неймовірно  велично  і  лякаюче  водночас.  Вони  падали  поволі,  залишаючи  в  небі  сліди  вогню  та  чорного  диму.  Але  коли  останній  дирижабль  впав,  мої  сили  закінчились.  Райдуаєгу  обмежив  нашу  безкінечну  владу  над  землею.  Не  маючи  сили  чавити  морра,  я  просто  впав  і  безсило  спостерігав,  як  поруч  гинуть  мої  браття  та  сестри.  Я  не  міг  ні  допомогти,  ні  кричати,  щоб  ті  тікали.
-  Чекай,  а  як  ж  двобій  з  імператором?
-  Морра,  ти  глухий  до  моїх  слів?!  Не  було  двобою!  Не  було  ніякого  імператора  на  полі  бою.  Він  собі  стояв  далеко  за  мурами  і  пив  вино,  доки  його  військо  і  наше  нищило  одне  одного.  Лише  в  одному  той  бібліотекар  не  збрехав:  земля  дійсно  перетворилась  на  цвинтар.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815717
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2018


3.

Мене  звуть  Ргкаш,  син  Рглора.  Я  первородний  серед  терра-істот,  як  ви,  Морра  нас  називаєте.  По  ваших  мірках  мені  близько  ста  двадцяти  років.  Я  старий,  дуже  старий.  Але  я  все  пам'ятаю.  Пам'ятаю  так,  наче  це  було  вчора.  Пам'ять  моя  злилась  з  ненавистю,  від  котрої  жили  на  моєму  тілі  почорніли,  а  очі  стали  багряними  од  пролитої  крові  моїх  товаришів.  І  хоч  я  тут,  прикований  до  стіни  ланцюгами,  що  їх  не  розірвати,  я  звільнюсь.  І  коли  це  станеться,  Атар  захлинеться  власною  кров'ю.
Імператор?  Так,  я  пам'ятаю  їх  усіх.  Пам'ятаю  вашого  першого  Амадея,  котрий  підло  прикидався  другом  терра-істот.  Пам'ятаю,  як  він  стояв  посеред  ядра  землі,  в  зелені  листя,  та  непохитності  могутніх  дубів,  серед  коріння  котрих  ми  і  народжувались,  і  клявся  у  вічній  дружбі  між  нашими  народами.  Солодкі  слова  лились  з  його  паскудного  рота,  вихваляючи  красу  наших  земель,  неповторність  та  чистоту  наших  рік,  та  благаючи  поділитись  знаннями  задля  збереження  земель.  І  ми  повірили,  я  першим  повірив.  Невже  люди  заслуговують  на  існування  після  його  зради?  Коли  ми  прогнали  дикунів,  вибивши  їх  з  наших  земель,  знищивши  їх  домівки  —  він  повернув  свої  війська  на  нас.  Вперше  за  багато  років  пролилась  кров  терра,  а  ми  зрозуміли  на  що  здатні  морра.  В  нас  так  називають  двоязиких,  а  тоді  ви  заслужили  це  прізвисько  повністю.
Ми  бились  хоробро.  Ми  з  батьком  та  братами  розсували  землю,  щоб  ваші  кінні  провалювались  вниз,  вирощували  в  полі  скелі,  щоб  захиститись  від  ваших  лучників  та  арбалетників,  кидались  каменюками,  вирваними  з  землі.  Наші  дружини  спалювали  вас,  топили  в  ріках.  Наші  діти  танцювали  на  ваших  кістках.  І  ви  поплатились  за  свою  зраду.  Я  особисто  відірвав  голову  прадіду  теперішнього  царевича.  Своїми  власними  руками…
***  
На  п'ять  років  тоді  запанував  мир.  —  Записував  Сіріус.  Писав  він  швидко.  Це  перше,  чого  вчили  поетів  та  письменників.  Писати,  щоб  встигати  за  власною  думкою.  Але  в  історії  імперії  цей  період  був  іншим.  Амадей  І  помер  від  старості,  задовго  після  цих  подій,  заздалегідь  передавши  трон  спадкоємцю.  З  відрубаною  головою  Ргкаша  історія  розходилась.  Але  він  не  перебивав.
-  Ми  тримали  вас,  Морра  в  страху  та  паніці  аж  поки  не  з’явився  син  того  імператора.  Цей  був  хоробрішим.  Сама  первісна  лють  вирувала  в  його  крові.  Він  не  вдавався  до  клятв.  Його  удари  були  стрімкими,  рішення  позбавлене  жалю…  Наші  поля  топтала  його  кіннота,  наші  ліси  палили  його  піроманти.  Залишаючи  тіла  терра  на  поталу  воронам,  він  кричав,  що  зрубає  Все-дерево,  а  цього  ми  дозволити  не  могли.  
В  кінці  кінців  його  ми  теж  приборкали.  Бій  був  на  славу.  Землетруси,  вогонь,  сталь  проти  каменю…  Наші  предки  гордились  би,  сидячи  на  небесному  дубі  поряд  з  Нишпорячим  Між  Зірок.  Він  все  таки  залишив  голову  на  плечах,  проте  носа  з-за  мурів  свого  замку  більше  не  пхав.
Рглор,  мій  батько  загинув  тоді,  і  якби  не  наша  скорбота  за  ним,  ми  б  дістались  і  Атару,  щоб  стерти  морра  з  лиця  землі.
Третій  ваш  морра  повів  себе  більш  розумно,  хоч  жив  він  недовго,  попри  міцне  здоров’я.  Замість  пхати  свого  носа  в  справи  терра,  він  зосередився  на  власних  землях.  Приємно,  коли  молоді  дурні  вчаться  на  помилках  старих  дурнів.  Може  він  був  боягузом,  нехай  так,  але  на  декілька  років  запанував  мир.
Ргкаш  замовк.  Слова  давались  йому  тяжко.  За  декілька  десятків  років  проведених  на  самоті  він  забув  людську  мову.  А  може  навіть  і  свою.  Замість  продовження  історії  він  знову  вийшов  на  світло.
-  Ваша  черга,  Морра!  –  прогарчав  він.
Сіріус  та  Кіндрат  переглянулись.
-  Через  кілька  днів  буде  століття  імперії.  —  Почав  Кіндрат.  –  Ми  прославимось,  написавши  п’єсу,  де  хтось  з  морра  зіграє  тебе,  як  головного  злодія.  Люди  будуть  обурюватись,  свистіти,  але  коли  добро  переможе,  вони  радітимуть  та  радо  плескатимуть  в  долоні,  коли  ми  кланятимемось  поряд  з  найкращими  акторами  імперії.
Довелось  зробити  паузу,  щоб  почекати,  доки  створіння  заспокоїться.
-  Я  знаю,  що  тобі  неприємно  це  чути,  але  правду  не  сховаєш.  Сто  років,  як  процвітає  наймогутніша  на  землі  імперія,  єдиний  залишок  культури  і  цивілізації.  Народ  радіє  та  любить  свого  імператора,  котрий  є  взірцем  для  нас,  простих  смертних.  В  Атарі  мир  та  порядок.  З  Шейлару,  що  на  півдні,  біля  моря,  доходили  новини,  що  місцевий  намісник  стратив  останніх  ворогів  імперії.  Нація  процвітає.  Як  би  тобі  не  хотілось  це  почути.
-  А  що  за  стінами  вашої  імперії?  —  Ргкаш  з  особливим  презирством  вимовив  слово  "імперія".
Сіріус  з  Кіндратом  переглянулись.
-  Ви  там  не  були,  правда?
-  Ніхто  там  не  був.  —  Впевнено  заявив  Кіндрат.  –  Там  спалена  земля,  дикуни  та  зрадники.  Що  там  робити?  Спостерігати,  як  дикуни  пожирають  одне  одного,  щоб  не  померти  з  голоду?  Радість  сумнівна.
-  Я  б  назвав  їх  вільними  людьми.  А  не  двома  імперськими  маріонетками,  засліпленими  розкішшю  власних  кімнат.  Я  чую  землю,  морра.  Я  чую  вас,  морра,  котрі  ходять  по  землі,  доки  такі,  як  ти  розкошують  в  багатстві,  я  чую,  як  решта  гине  з  голоду  та  від  ударів  меча.  Я  здогадуюсь,  чому  ви  прийшли,  раз  імперії  сто  років.  Честолюбство  присутнє  морра.  Тільки  ось  п'єсу  буде  дивитись  голодний,  змарнілий  та  зацькований  натовп.  Можливо  він  буде  аплодувати,  сподіваючись  на  додаткову  порцію  їжі,  щоб  протягнути  до  наступного  дня.  Можливо,  він  послухає  красиву  історію  про  жорстоких  терра  і  благородних  морра,  повірить  в  солодку  ілюзію.  Проте,  коли  ілюзія  спаде,  ваш  імператор  нарешті  зрозуміє,  що  будинок,  збудований  на  брехні  має  властивість  падати  від  найменшого  поштовху.  А  я  дочекаюсь.  Мені  ніде  поспішати.  Я  буду  тут.
Істота  зникла  в  тіні,  даючи  зрозуміти,  що  розмова  закінчена.
***
-  Та  бреше  він  все!  –  Впевнено  сказав  Кіндрат,  коли  вони  повернулись  у  вежу.  –  І  не  червоніє.
Сіріус  знову  виглядав  з  вікна,  доки  той  ходив  колами  по  кімнаті.  Десь  вдалечині  літали  маленькі  розмиті  плями.  Дирижаблі  ні  на  мить  не  припиняли  стерегти  їхні  кордони  від  навал  дикунів.  Його  погляд  опустився  вниз  на  домівки,  де  ще  вчора  лунали  крики  та  куди  неслись  охоронці.  Тепер  ж  ніякого  шуму  там  не  було,  як  і  самих  будинків.  Лише  чорні  гори  попелу  та  дим,  що  розвіювався  навколо.
-  Він  терра,  забув?  Терра  не  червоніють.  Так  вже  склалось.
Кіндрат  пропустив  жарт  повз  вуха.
-  Він  просто  користається  нами,  щоб  очернити  заслуги  імперії.  Він  хоче  підірвати  народний  дух!  Злісні  брехуни  ці  терра!  А  я  брехунів  за  версту  чую.
Сіріус  промовчав.  Його  погляд  не  відривався  від  попелища  під  вежею.  Цікаво  скільки  людей  там  жило?  Чи  були  там  діти?  Чим  займались  ті  люди?  Проте  вийти  і  запитати  було  годі.  Будь-який  вихід  з  вежі  був  зрадою.  Навіть  якщо  про  їх  похід  в  Яму  Нудьги  хтось  дізнається,  їх  знищать,  як  зрадників.  Правда,  що  різниться  з  офіційною  вважалась  єрессю.  А  єресь  викорінювалась  вогнем  посеред  площі.
-  Зате  маєш  тепер  образ  головного  злодія.  —  Між  тим  продовжив  Кіндрат.  —  Відтвориш  мерзенну,  брехливу  тварюку,  що  немає  ні  сорому,  ні  совісті.  Ну,  пиши,  а  я  побіг  домовлятись  з  акторами  та  роздавати  ролі.  Ми  мусимо  взяти  лише  кращих,  не  забувай.
Сіріус,  не  обертаючись  махнув  рукою.  Попри  свою  повнувату  комплекцію,  рухався  Кіндрат  швидко  та  проворно,  мабуть,  його  всюди  було  повно.  Всюди  він  встигав,  все  знав,  з  усіма  міг  домовитись.  Сіріус  з  ж  дивився  вдалечінь.  Чому  їх  не  випускають  нікуди?  Чому  всі  книги  старанно  зберігаються,  або  так  старанно  ж  переписуються?  Чому  дирижаблі  літають,  якщо  згідно  з  історією  імперії  та  Ргкаша,  дикунів  і  терра  давно  винищили?  А  вони  вже  який  рік  охороняють  кордон?  Може  вони  не  мають  на  меті  впускати  кого  ззовні,  але  не  випускати  когось  зсередини?  Лише  зараз  Сіріус  зрозумів,  що  анічогісінько  не  знає.  Бібліотека  не  давала  на  це  відповідь.  Але  може  він  не  там  шукав?  Спробувати  було  варто.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815090
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2018


2.

-  Нам  ж  не  можна  сюди!
-  Тсс!  Хочеш,  щоб  нас  в  усій  столиці  почули?
Десь  над  ними  щось  затріщало  і  все  навколо  засвітилось.  Маленькі  лампи  розміщувались  по  всій  довжині  коридору  з  округлими  стелями.  Ледь  яскраве  сяйво  освітило  либонь  половину  коридору,  так  що  Сіріус  та  Кіндрат  бачили  лише  верхню  половину  —  їх  ноги  розчинялись  в  темряві.  Їх  кроки  лунали  відлунням.  Особливо  залунала  лайка  Кіндрата,  коли  під  його  ногами  щось  запищало.  Він  випадково  наступив  на  щура.
Коридор  звернув  вбік  і  вниз.  Темні  гвинтові  сходи,  од  котрих  звуки  відбивались,  мов  удари  меча  об  щит.  Всю  дорогу  йшли  мовчки.
Сіріус  нервував.  Він  вперше  з  дня  приїзду  покинув  вежу  натхнення.  Це  було  злочином.  Але  Кіндрата,  що  поволі  йшов  перед  ним,  це  не  хвилювало.  Все  заради  мистецтва,  —  як  він  часто  любив  казати.  Кіндрат  уважно  розглядав  стіни,  активно  вертячи  туди  сюди  головою.
-  Прийшли!  —  тихо  сказав,  тицяючи  пальцем  кудись  в  темряву.
Сіріус  на  силу  ковтнув  слину,  борячись  з  бажанням  чкурнути  звідтіля.  Але  що,  дарма  йшов?
Арка,  в  котру,  вони  зайшли,  закінчилась  масивними  дверима.
-  В  нас  є  ключ?  —  Поцікавився  Сіріус.
-  Поліна  казала,  що  ключа  не  потрібно.  Треба  знайти  якийсь  важіль.  А,  ось,  знайшов!  Ану  відійди!
-  Поліна?  Богиня  кохання?  —  Сіріус  подався  назад,  дивлячись,  як  масивні  залізні  двері  прочиняються,  запрошуючи  їх  в  ще  глибшу  темряву.
-  Так,  вона  зараз  крутить  роман  з  Яриком,  охоронцем  в  Ямі  Нудьги.
Сіріус  закляк.  Яма  Нудьги.  Подумати  тільки,  Кіндрат  привів  його  у  в'язницю  для  найнебезпечніших  ворогів  імперії.  Страчувати  їх,  по  словам  Амадея,  було  б  занадто  легко.  Нехай  живуть  і  дивляться,  як  процвітає  імперія.
Кіндрат  взяв  його  під  руку  і  завів  всередину.
***
-  Я  чую  страх!  Я  чую  запах  двох  морра,  котрі  зараз  накладуть  у  штани!
Бряцнули  сталеві  ланцюги.  Тоді  ще  раз.  Підлога  затряслась  від  кроків  створіння,  що  знаходилось  в  темряві.  Кіндрат  з  Сіріусом  віступили  назад.  Між  в'язнем  і  ними  знаходився  маленький  промінь  світла  від  самотньої  лампи,  що  висіла  десь  високо  вгорі.
Тінь  поступилась  місцем,  коли  істота  вийшла  на  світло.  Ланцюги  напнулись,  стримуючи  його.  Але  істота  не  збиралась  йти  далі.  Росту  він  був  під  два  з  половиною  метри.  Його  шкіра  була  сірого  кольору,  вкрита  чорними  нитками,  що  повторювали  кров'яну  систему  на  людському  тілі.  Білки  очей  були  червоні.  Сіріус  аж  затамував  подих:  ніколи  не  думав,  що  йому  вдасться  побачити  терра-істоту  в  живу.  Жахливі  чудовиська,  що  гнітили  царство  людей.  
На  щастя  імператори  досягли  успіху,  винищивши  більшість  з  них.  Так  був  закладений  великий  мир.
Створіння  між  тим  зиркало  на  них  своїми  червоними  очима.  Його  сталеві  м'язи  були  немов  з  каменю.
-  Ми  не  боїмось  тебе,  дике  створіння!  —  Тремтячим  голосом  прошепотів  Кіндрат.
Створіння  смикнулось.  Почувся  брязкіт  сталі,  кільця  в  ланцюгах  напнулись,  проте  витримали.  Кіндрат  з  Сіріусом  з  криками  відскочили  назад.  Створіння  голосно  зареготало.
-  Казав,  що  ви,  морра,  наробите  в  штани!  Єдине,  що  у  вас  добре  виходить.  А  тепер  вимітайтесь  геть.
Він  зайшов  у  тінь  і  зник  з  очей.
-  Ну,  ми  спробували.  —  Кіндрат  піднявся,  перевірив  чи  правдиві  були  слова  істоти  і  направився  до  виходу.
Сіріус  не  зрушив  з  місця.
-  Морра  захотів  ще?  —  запитало  створіння.
-  Думаю,  що  з  вибором  злодія  ми  не  помилились.  —  сказав  Кіндрату.  –  Він  ідеально  підходить.
Істота  зареготала.  Сміх  сповнений  презирства  і  безстрашності  лунав  ніби  всередині  Сіріуса,  змушуючи  серце  завмирати  від  жаху.
-  Злодія?  Я  злодій!?  Після  всього,  що  ви  морра  заподіяли,  я  злодій?!  Правду  казав  батько:  історію  пишуть  переможці.
-  Ми  заподіяли?!  —  Кіндрат  гаркнув  вже  з  дверей  на  виході.  —  Ви  тримали  нас  за  рабів.  Знущались  і  вбивали,  коли  заманеться!  Ви  хотіли  нас  знищити,  якби  не  імператор  Амадей!
-  Ваш  імператор  дурень  і  брехун!  Але  мені  вас  не  переконати.
-  А  ти  спробуй.  —  Сіріус  підійшов  ближче.  —  Розкажи  як  було.
-  Навіщо  мені  це?
Драматурги  переглянулись.  Сіріус  не  знав,  що  робити  в  таких  ситуація.  Але  Кіндрат  не  розгубився.
-  Скільки  ти  тут?  Десять,  двадцять  років?  Тобі  ж  мабуть  цікаво,  як  там?  
-  Цікаво.  —  Сумно  сказала  істота,  чухаючи  потилицю.  —  Але  попереджаю:  терра  чують  брехню.  Збрешете  мені  —  розмова  завершена.  Згода?
-  По  руках!  —  одразу  ж  сказав  Кіндрат.  Потім  оглянув  створіння  і  поспіхом  перепитав:  —  В  тебе  ж  руки,  правда?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815089
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2018


1.

I
З  вікна  був  чудовий  вигляд.  Небо  переливалось  блакитними,  помаранчевими  та  червоними  барвами.  Вони  сходились,  розходились,  переливались,  танцювали  та  розбігались  в  різні  боки.  День  перехідної  зорі.  Найкрасивіше  небо  за  тисячу  днів.  І  саме  сьогодні.  Вся  челядь  приписує  це  до  імператорської  величності.  Мовляв  сам  світ  благословляє  еру  металу  в  імперії.  У  випадковості  вони  не  вірили.  Молодий,  чорнявий  юнак  оперся  руками  в  підвіконник  та  усміхнено  спостерігав  за  кольоровим  небом.  Момент  істини.  Від  неба  віяло  натхненням,  котрого  так  не  вистачало  йому  ось  вже...  Він  не  пам'ятав  скільки.  Мабуть  від  тоді,  як  Кіндрат  (друг  і  наставник)  видав  ідею,  таку  прекрасну,  на  його  думку,  що  не  терпіла  заперечень,  хіба  ти  імператор.  Але  оскільки  Амадей  IV  рідко  тішив  простих  смертних  спілкуванням,  то  й  думки  його  дізнатись  було  зась.
-  Сіріусе!  Мене  осяяла  ідея!  —  в  кімнату  увірвався  низький  повний  чоловічок  з  блискучим  від  поту  чолом  та  масною  лисиною.
Сіріус  двома  пальцями  поправив  окуляри.  Кіндрата  осяяла  ідея.  В  усій  імперії  не  було  стільки  ідей,  як  в  одного  Кіндрата  в  голові.
-  Ми  напишемо  п'єсу!  —  Між  тим  продовжив  Кіндрат.  —  І  не  абияку!  Це  буде  епос  відданості,  ода  мужності,  лімерик  хоробрості,  легенда  творчості,  драма  патріотизму.  Ми  прославимось  наче  ми  це  сам  дух  імперії  в  мініатюрі.
-  Про  імператора,  ми  напишемо,  я  зрозумів.
-  Саме  про  нього.  І  не  оте  непереварене,  хворе  на  голову  творіння  Волошека,  що  було  того  року.  Ми  напишемо  дійсно  драму.  З  хорошим  фіналом  звісно  ж.  —  Поспіхом  додав  він.
Сіріус  промовчав.  Ідея  написати  п'єсу  вже  приходила  йому  в  голову.  Якраз  до  дня  народження  імперії.  Це  мало  бути  щось  величне:  таке,  як  підйом  самої  імперії.  З  роздрібнених  племен,  до  самобутньої  країни  з  гартованими  вогнем  людьми,  з  видатними  героями.  Це  мав  бути  шлях  викладений  кров'ю  та  слізьми  ворогів  та  побратимів.  Це  мав  бути  крик,  що  переповнить  серця  глядачів  тугою  та  радістю,  правдою  та  солодкими  мріями.  
Але  крім  цього,  нічого  більше  в  голову  Сіріуса  не  приходило.
Кілька  днів  залишилось,  а  папір  був  незаймано  чистим.  Здавалось:  пиши  про  велику  війну  з  терра-істотами,  що  велась  з  самого  початку  появи  імперії.  Пиши  про  Амадея  І,  котрий  стомився  дивитись  на  гніт  людей  тими  створіннями,  пиши  про  його  повстання,  про  жорстокі  пошуки  істинних  союзників,  чиї  нащадки  тепер  при  владі,  підтримують  те,  що  закладене  такою  ціною  та  стількома  поколіннями.  Можна  писати  про  Амадея  ІІ,  котрий  все  життя  посвятив  вигнання  богів  з  їх  землі.  В  імперії  офіційної  релігії  не  було,  лише  тотальне  заперечення.  Всі  слова  так  чи  інакше  зв'язані  з  релігіями  чи  божествами,  нещадно  випалювались  зі  словників.  Часто  з  самими  словниками  та  їх  авторами.  Ще  двадцять  років  кривавої  війни  з  тими  сектантами,  що  не  підкорились  імператорському  указу.  Від  Атару  (столиці)  до  Шейлару  (великого  портового  міста)  обабіч  всього  великого  тракту  стояли  шибениці.  Як  нагадування  покарання  за  хибних  ідолів.  Не  може  бути  святих  та  божеств  в  самодостатній  свідомості.
Також  можна  було  описати  Амадея  IІІ.  Хоча  крім  великої  земельної  реформи,  завдяки  якій  більшість  жителів  імперії  живе  по  один  бік  ріки  Гурії,  обнесеною  великою  металевою  стіною,  котру  патрулюють  кілька  дирижаблів  з  піромантами  на  борту,  він  нічого  не  створив.  І  жив  він  не  довго.  Навіть  імператори  не  мають  влади  над  своїм  серцем.  І  мова  звісно  ж  не  про  кохання,  хоча  воно  куди  благородніше  ніж  інфаркт.
І  звісно  ж  молодий  Амадей  IV.  За  тридцять  років  його  правління  на  долю  імперії  припали  найжорстокіші  війни  з  дикими  терра-істотами.  Ходили  легенди,  що  в  останньому  бою  воїни  імперії  в  меншості  мужньо  відбивали  атаки  цих  незрозумілих  істот,  а  сам  імператор  зійшовся  в  двобою  з  найгрізнішим  з  них.  Сіріус  часто  перечитував  трактати  про  цю  подію,  дбайливо  переписуванні  ледь  не  щороку  кращими  хроніками  королівства.  Сіріус  мріяв  побачити  в  живу  те  поле  бою  за  стальними  мурами  імперії,  але  людям  мистецтва,  так  їх  називали,  заборонялось  покидати  вежу  натхнення.  Міністр  творчості  пояснив  їм  це  так:  люди  мистецтва  повинні  завжди  залишатись  тут,  щоб  творити  задля  слави  та  просвітлення  імперії.  Ніщо  не  повинно  їх  відволікати  від  цієї  важливої  місії.  Знання,  отримані  тут,  жодним  чином  не  повинні  потрапити  до  лап  ворогів...
От  Сіріус  з  Кіндратом,  та  сотнею  інших  таких  самих  людей  мистецтва,  або  «в'язнів  мистецтва»,  як  кликали  себе  мешканці  вежі  натхнення,  і  мешкали.  Звісно,  бували  ті  хто  тікав,  але  про  їх  подальшу  долю  нічого  відомо  не  було.  Будь-яка  згадка  про  них  зникала,  немов  і  не  було  їх.
За  вікном,  внизу  серед  вузьких  змієподібних  вулиць  чулось  голосіння.  Сіріус  придивився:  кілька  охоронців  в  чорних  плащах  та  сірих  кірасах  бігли  на  крики.  За  ними  йшли  двоє  людей  в  червоно-чорних  мантіях.  Піроманти,  люди  вогню,  спохмурнів  Сіріус.  Там  де  вони,  там  вогонь  і  попіл  з  людських  тіл.
-  Мабуть  люди  переборщили  з  радістю  щодо  святкування  дня  народження  імперії.  —  Кіндрат  теж  протиснувся  у  вікно,  весело  спостерігаючи  за  дійством  внизу.
-  Це  не  схоже  на  свято.  —  Похмуро  сказав  Сіріус.
-  А  ти  не  схожий  на  веселу  людину.  Кажу  тобі,  люди  занадто  захопились  святкуванням.  Таке  буває,  коли  тебе  переповнює  радість.
Радістю  називали  алкогольний  напій  зроблений  на  грибах  та  пшениці.  Від  неї  ставало  веселіше  і  людям  навіть  інколи  видавали  її  безплатно.
Кіндрат  поклав  йому  руку  на  плече.  Ходімо,  —  сказав  він.  —  Є  для  тебе  сюрприз,  джерело  натхнення  для  кращого  написання.  І  ні,  це  не  богині  кохання,  це  дещо  інше.  Щось,  що  дасть  тобі  матеріал  для  написання  п'єси,  що  підніме  нас  на  п'єдестал  слави.
Сіріус  знизав  плечами.  Все  краще  ніж  безсило  дивитись  на  аркуші,  що  навідріз  відмовлялись  забруднюватись  чорнилами.
За  ними  зачинились  двері,  коли  крики  за  вікном  переросли  в  верески  сповнені  болю.  Щось  вибухнуло,  вверх  піднявся  дим.  Але  цього  драматурги  вже  не  застали.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814716
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2018


Анотація

[b]Нехай  живе  імператор.[/b]
[b]Анотація.[/b]

[i]Наближається  сторіччя  з  дня  заснування  великої  імперії.  Двоє  молодих  драматургів  вирішили  скористатись  моментом  та  прославитись  на  всю  імперію,  написавши  п'єсу,  що  мала  возвеличити  імператора  Амадея  IV.  За  тему  для  п’єси  вирішують  взяти  конфлікт  між  людьми  та  терра-істотами,  котрі  мають  владу  над  стихією  землі.  Але,  як  то  воно  буває,  в  творчих  особистостей,  іноді  не  вистачає  матеріалів  та  достовірних  фактів.  Ще  й  ніяк  не  створити  образ  головного  ворога  імператора.  Тож  вони  спускаються  в  темницю  послухати  розповідь  самотнього  в'язня,  найбільшого  жаху  імперії...[/i]

[i]Правда  не  для  всіх.
Слова  Імператора  Амадея  IV.[/i]
[b]Короткий  пояснювальний  словник.[/b]
Атар  –  місто  столиця  імперії.
Бібліотека  Істини  –  найбільша  бібліотека  в  імперії,  де  зібрано  тисячі  різних  творів  з  усіх  куточків  імперії.
Богиня  Кохання  –  куртизанка.  Так,  як  в  імперії  викорінювали  релігію,  то  й  називали  так  блудниць,  аби  закріпити  в  людей  зневагу  до  всього  божественного.  Проте  жителі  імперії  часто  згадували  творців,  намагаючись  говорити  це  тоді,  коли  їх  не  могли  почути  ті,  що  донесуть.  
Вежа  Натхнення  –  самотня  башта  в  центрі  Атару,  де  живуть  художники,  поети,  письменники,  актори  і  музиканти.
Гурія  –  ріка,  що  розмежовує  імперію  людей  та  ліси  терра.  З  одного  боку  огорожена  залізними  мурами.
Морра  –  на  мові  терра  означає:  люди.  Дослівно:  створіння  з  двома  язиками  або  двоязикі.
Шейлар  –  велике  портове  місто,  друге  за  величиною  в  імперії.
Залізна  стіна  –  огорожа  навколо  імперського  кордону,  зроблена  з  різних  сплавів  металів,  оскільки  терра  мають  владу  над  землею  та  камінням  і  могли  б  з  легкістю  знищити  її.
Яма  Нудьги  –  імператорська  в’язниця  для  небезпечних  злочинців  та  ворогів  імперії.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814715
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2018


10.

-  Радий  мене  чути?
-  Ні.

На  тому  кінці  брат  засміявся.  Фальшиво,  але  він  намагався  це  приховати.  Аніскільки  не  змінюється.  Я  глянув  на  людей  Марка.  Один  з  них  тягнув  іншого  на  плечах,  допоміг  сісти  на  лавочку.  Дмитро,  той  що  з  травмованою  ногою  тихо  мене  кляв.  Має  право.
-  Чув  про  бабусю  Наталі.  –  сказав  Марко.  –  Жалко  її.
-  Так.  –  Я  не  вірив  ні  єдиному  слову.

Лицемірство  в  Марка  в  крові.  Я  мабуть  ловив  гав  у  той  момент,  коли  всі  його  емоції  стали  фальшиві.  Я  б  сказав,  що  він  пустив  розум  в  своє  серце,  відмовився  від  емоцій,  але  він  просто  згнив  зсередини.  І  щоразу  я  переконуюсь,  що  процес  незворотній.
-  Мої  люди  знайдуть  винного  і  покарають.  –  навіть  по  телефону  я  розумів,  що  він  бреше.
-  Відділ  з  контролю  людей  з  пара-нормальними  явищами  з  власною  клінікою,  де  таких  як  ми,  тримають  на  психотропних  речовинах,  в  марних  спробах  докопатись  до  глибин  підсвідомості.  І  ви  зупините  того,  хто  робить  вашу  роботу,  так  як  би  ти  хотів  її  робити.
-  Я  ніколи  не  хотів  її  ТАК  робити.  Але  не  все  так  стається,  як  я  хотів.  Все  насправді  серйозніше  ніж  здається,  Максе.  З  таким  ні  ти  ні  я  ще  не  зустрічались.
-  Значить  це  не  просто  ще  один  здібний?
-  Таких  як  він  називають  дзеркало.
-  Ніколи  не  чув.
-  В  архівах  департаменту  знайшов.  Матеріалів  небагато,  але  краще  ніж  нічого.  

Рідкісне  явище.  Якщо  я  правий,  а  помиляюсь  я  рідко,  все  серйозно.
-  Тобто  наш  висмоктувач  душ  не  зупиниться?
-  Наш?
-  Ти  ж  не  чекаєш,  що  я  відступлюсь?

Марко  промовчав.  Він  не  зміг  збагнути,  що  остаточно  переконав  мене  взятись  за  справу.  Не  заради  Аліни,  Наталії  чи  ще  кого-небудь.  Просто  по-бісити  Марка.

Марко  ще  щось  хотів  сказати,  але  я  вже  не  слухав.  Підійшов  до  його  лакеїв.  Дмитро  тримався  за  ногу,  на  лиці  читався  біль.  Ну,  бив  на  совість.
-  Скільки  вас  всього?  –  поцікавився  в  другого.
-  Так  я  тобі  і  сказав!
-  Тоді  я  скажу  тобі,  а  ти  передаси  іншим.  Травмувати  вам  кінцівки  в  мої  плани  не  входить,  але  задоволення  таки  приносить.  Тому  наступного  сам  відвезу  в  лікарню.  Або  в  морг.

Вони  не  злякались,  але  послання  я  доніс.  Тепер  Марко  пильнуватиме  за  мною  здалеку.  Значить  мої  таємниці  в  відносній  безпеці,  а  в  випадку  небезпеки  хтось  з  його  людей  прийде  на  допомогу.  Марко,  сам  того  не  бажаючи,  забезпечив  мене  охороною  від  того,  на  кого  ми  полюємо.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753639
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2017


Ніч. Версія 2. 0. ( Вирвано з: Той, що обманює смерть 2)

Я  сидів  на  підвіконнику  і  курив.  Дивно,  тепер  більшість  моїх  історій  так  починаються.  Раніше  всі  мої  пригоди  починались  з  моменту,  коли  в  поле  зору  моєї  аури  потрапляв  алкоголь  за  який  не  потрібно  було  платити.  Тепер  ж  алкоголю  немає.  Є  лише  моменти,  коли  я  відчуваю  зміни  в  своїй  душі.  Зараз  був  один  з  таких  моментів.  Момент,  коли  мою  душу  не  отравляла  злість.  Момент  коли  я  її  (злість)  відпустив.
Вслід  за  нею  прийшло  дивне  відчуття,  досі  невідоме  мені.  Я  довго  асоціював  його  з  старими  емоціями,  але  ніяких  синонімічних  натяків  я  не  отримав.  Лише  час  показав  мені  що  до  мене  прийшло  співчуття.
Я  довго  бігав  сам  від  себе,  довго  боровся  з  неіснуючими,  придуманими  мною  самим  ворогами,  довго  намагався  змусити  себе  затвердіти,  збираючи  по  краплі  темряву  всередині  себе  щоб  випускати  її  лише  в  певні  моменти.  А  тепер  я  зрозумів,  що  сила  не  в  цьому.  Сила  не  в  вмінні  бути  самотнім,  не  в  вмінні  збирати  довкола  себе  великі  натовпи  людей,  названих  тобою  друзями.  сила  в  тобі  самому.  сила  в  твоїй  любові.  сила  в  твоєму  серці,  в  твоєму  співчутті.  Саме  любов  і  співчуття  не  керовані  бурхливими  емоціями,  не  приправлені  холодною  нотою  цинізму  дають  нам  найбільшу  силу.  
Чому?
Тому  що  це  єдине  почуття,  що  необмежує  тебе.  Єдине  що  дозволяє  тобі  мати  моменти  слабкості,  смертельні  для  гордості,  та  моменти  сили  й  незалежності,  неприпустимі  для  спотвореного  кохання  та  вічної  подруги  ревності.  Це  те,  що  по  справжньому  робить  твою  душу  вільною.  Те,  через  що  совість  повертається  в  свою  тінь  задоволено  посміхаючись.
Те  що  по  справжньому  дає  тобі  крила  і  моживість  щось  змінити.  Те,  що  розганяє  вітер  та  хмари  в  буремній  душі.  Те,  що  робить  тебе  вільним.  Те,  що  дозволяє  тобі  не  перейматись  нічим.  
Забивати  х*й,  якщо  зручніше.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748875
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2017


9.

Ближче  до  вечора  настрій  був  поганий.  Очікування  мене  вбивало.  Кава  в  кав’ярні  була  ніяка.  Маленька,  затишна  кав’ярня  перетворилась  на  пекельний  дитячий  садок.  Малі  вишкребки  з  криками  та  під  вигуки  батьків  носились  між  маленькими  столиками,  постійно  стаючи  мені  на  ноги.  Краще  вже  було  слухати  відстійну  музику,  але  вибору  не  було  –  довелось  слухати  радісні  крики  дітей.  
Час  тягнувся  незвично  довго.  Стрілка  на  годиннику  над  стійкою  бариста  немов  зупинилась.
Ще  день,  повторював  сам  собі.  Раніше  я  б  пішов  в  паб  напиватись,  але  ось  вже  два  роки  я  алкоголю  не  вживав.  З  Аліною  не  до  того.  Інколи  вона  створювала  мороку  на  мою  голову,  але  я  не  знаю,  щоб  робив  без  неї.  Хоча  б  не  згадувалась  Карина  –  і  то  добре.
Я  вийшов  з  кав’ярні  перед  зачиненням.  На  дворі  вже  темніло,  сонце  спустилось  за  обрій.  Літній,  нічний  Франківськ  заворожував.  Місто  було  прекрасне  настільки,  що  я  не  одразу  помітив,  як  за  мною  хтось  стежив.  
Повернув  в  найближчий  провулок.  Вузька  вуличка  вивела  мене  в  житлові  двори.    Сам  дворик  виглядав  маленьким,  оточеним  з  чотирьох  сторін  стінами  будинків  з  австрійським  декором  вікон  та  балконів  (хоча  можу  помилятись,  оскільки  я  не  архітектор).  В  центрі  навіть  вмістився  город,  але  що  там  могли  садити,  я  не  мав  уявлення.  Не  гаючи  часу,  зайшов  в  один  з  під’їздів  і  став  чекати.
Закрив  очі,  прислухався.  Переслідувачі  йшли  тихо,  але  кроки  я  все  ж  почув.  Двоє.  Кроки  розділились.  Спілкувались  жестами.  Цікаво.  Один  з  них  наблизився  до  моєї  схованки.
Безшумно  стягнув  з  себе  краватку.  Дорога,  але  шовк  мав  би  витримати.  Він  зайшов  в  під’їзд.  Вище  і  важче  за  мене.  Ширше  в  плечах.  Одна  нога  ступала  по  землі  гучніше.  Або  він  озброєний  чимось  тяжким,  або  нога  була  травмована…
Він  вже  повірив,  що  мене  там  немає,  йому  залишилось  кілька  метрів  до  мене,  але  він  повернувся  боком,  збираючись  вийти.
А  тоді  я  напав.
Черевиком  пробив  по  травмованій  нозі  (по  крайній  мірі  зброї  не  виявилось).  Краватка  виконала  роль  удавки.  Він  не  встиг  навіть  скрикнути  і  впасти  на  травмоване  коліно,  як  шовк  обплів  його  шию.  Я  схрестив  руки,  забіг  за  спину  і  оперся  йому  в  хребет  коліном.  Якби  хтось  з  мешканців  зараз  би  вийшов  з  дверей  і  ввімкнув  світло,  картина  була  б  ще  та.
Але  ніхто  не  вийшов,  тому  за  кілька  секунд  тіло  перестало  смикатись,  обм’якло  і  з  тихим  сопінням  прилягло  на  бетон.
Один  є.
Крадькома  вийшов  з  темряви  під’їзду.  Другий,  худий,  і  мого  зросту  все  ще  чекав  на  вулиці,  лицем  до  мене.  Лиць  в  темряві  видно  не  було.
-  Я  тебе  бачу  –  промовив  він  –  Де  Дмитро?
-  Не  знаю.  Я  його  не  бачив  –  збрехав  не  моргнувши  оком.
-  Твій  брат  хотів  поговорити  з  тобою  –  співбесідник  мені  не  повірив.
-  Міг  би  подзвонити,  а  не  змушувати  слідкувати  за  мною  двох  профанів.
-  А  ти  підняв  би  слухавку?
-  Мабуть  ні  –  ця  відповідь  була  чесною.
Я  поволі  наблизився  до  нього.  Краватка  тепер  була  намотаною  на  кулак.
-  Ми  всього  лише  мали  переконатись,  що  ти  поговориш  з  ним.
-  Тоді  йому  варто  було  послати  більше  людей…
Він  кинув  мені  телефон.  Дивно,  але  в  темряві  я  спіймав  його.
-  Твій  товариш  там  –  показав  собі  за  плече.
Телефон  в  руках  завібрував.  Я  почекав  кілька  секунд,  вилаявся  подумки…
-  Алло?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745597
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2017


8.

Всі  мої  речі  вміщались  в  похідний  рюкзак.  Це  відмітила  молода  хазяйка  квартири,  яку  я  винаймав.  Як  і  більшість  жінок,  вона  любила  костюми  на  чоловіках,  а  мій  охайний  вигляд  мабуть  був  контрастом  вигляду  її  чоловіка,  котрий  мабуть  працює,  наче  кінь  десь  в  Польщі  чи  Росії  на  новий  ремонт.  Чорненька,  низенька,  трішки  повненька.  Деяким  жінкам  це  личить.  Вона  в  їх  число  не  входила.  Від  неї  смерділо  цигарками,  лице  в  тональному  кремі.  Заслужений  четвертий,  виставлений  напоказ,  відвертав  мою  увагу  від  лиця.  Баба  шарить  в  підкреслені  плюсів  та  приховуванні  мінусів.
-  Щось  буде  потрібно  –  дзвони.
Якби  її  голос  не  був  прокурений,  це  звучало  б  спокусливо.  Хіба  нап’юсь  –  подумалось  мені.  Сильно  нап’юсь.
Сама  кімната  виглядала  так  собі.  По  добова  здача  квартир  розрахована  на  високі  ціни,  та  недовге  перебування.  Новий  ремонт  в  стилі  домівок  в  США,  варіації  побутової  техніки  –  непотрібні  для  мене  речі.  Потрібно  десь  перебути,  доки  Аліна  не  організує  зустріч  з  Мельхіором.  Наталія  має  опитати  сусідів.  Отець  Михайло  має  дізнатись  про  подібні  випадки.  А  я?
***
Прокинувся  я  ближче  до  вечора.  Голод  дав  про  себе  знати.  На  мобільному  повідомлення  від  Аліни  з  проханням  не  підчепити  сифіліс.
-  Та,  що  в  біса,  з  тобою  коїться?  –  Передзвонив  їй.
-  Думала,  це  буде  смішно.
-  Це  НЕ  смішно.
Мовчанка.
-  Чим  займешся  сьогодні?  –  Аліна  перша  порушила  тишу.
-  Ще  не  знаю.  Прогуляюсь  мабуть.  Ти?
-  Закрила  сьогодні  контракт  –  похвалилась  та.
Дивно,  Аліну  все  потрібно  підганяти.  А  тут  сама…  Жартувати  я  не  став.
-  Той  чувак  дійсно  забирає  душі?
-  Я  думав  ти  не  віриш  в  Бога.
-  Я  вірю  в  смерть  –  знову  почала  вона  –  Я  вірю,  що  життя  може  обірватись,  і  мені  страшно,  коли  воно  обривається  саме  так…
-  Я  знайду  його  до  кінця  тижня  –  заспокоїв  її  –  він  не  добереться  до  тебе.  Обіцяю.
Аліна  промовчала.  Я  не  розумів  жінок  до  кінця,  а  її  не  розумів  взагалі.  Аліна  переживала,  але  елементарно  як  це  показати.  В  неї  великий  дар,  але  її  нерви  були  просто  ні  к  бісу.
-  А  що,  як  він  не  просто  обдарований?  –  запитала  після  мовчанки.
-  Про  що  ти?
-  Що  як  він  не…  Як  ми?  Що  як  це  не  просто  дар  такий?
Я  промовчав.  В  мене  перед  очима  з’явилась  мармиза  отця  Михайла.  От  хто,  а  він  би  пишався  потенційною  прихожанкою.  
-  Мельхіор  в  своїх  проповідях  часом  не  зачіпав  тему  про  антихристів?  –  Я  вкусився  за  язик,  але  було  пізно.
Аліна  в  ту  ж  мить  послала  мене  в  відомому  напрямку  і  кинула  слухавку.  Я  хвилину  сидів  на  ліжку  непорушно,  а  тоді  голосно  вилаявся.  Сьогодні  мала  частинка  її  душі  відкрилась  мені,  а  я  просто  цим  злегковажив.  Баран  –  сказав  самому  собі.
Але  що  як  Аліна  права.  Вияснити  це  просто,  достатньо  дати  йому  спробувати  свою  силу  на  мені.  Не  вийде  –  я  правий.  Вийде  –  права  Аліна,  але  я  вже  цього  не  дізнаюсь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745596
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2017


7.

Церква  на  вулиці  Чорновола  була  точнісінько  такою,  як  я  пам’ятав.  В  сотні  метрів,  по  інший  бік  вулиці  університет,  зовсім  під  боком  пологовий  будинок.  Як  говорять  з  Богом  що  на  пари,  що  дітей  родити.  В  мене  постійно  з’являлись  такі  жарти,  але  отцю  я  їх  озвучував  рідко.  Хоч  той  до  кого  я  прийшов,  був  священиком,  а  рука  в  нього  тяжка  Люди  виходили  після  полудневої  служби.  Вони  розвертались  перед  воротами,  що  оточували  церкву  і  хрестились.  Парадоксально,  але  про  Бога  вони  забудуть  хвилин  за  20.
Отець  Михайло  обійняв  мене,  як  тільки  побачив.
- Два  роки,  Максиме,  два  роки  –  забідкався  він  –  де  три  пропадав?
Я  не  відповів,  тому  що  відповідь  була  явно  не  такою,  як  він  хотів  почути.  Два  роки  відколи  ми  бачились  пролетіли  для  мене  швидко.  На  священику  вони  поставили  тяжкий  слід.  Він  ще  нижче  хилився  до  землі,  пересувався  тепер  повільніше  і  за  допомогою  палиці.  Мені  стало  жаль:  ще  одна  хороша  людина  покине  цей  світ.  Єдине,  що  втішало,  я  не  побачив  мітки,  значить  це  станеться  ще  не  скоро.  Я  любив  отця  Михайла,  хоч  і  не  признавав  та  не  озвучував  цього.
- Я  молився  за  вас  з  братом  –  сказав  отець,  коли  ми  сіли  на  лавочку.
Я  знову  промовчав.  Отець  Михайло  любив  і  мого  брата.  Він  пробачив  йому  задумане.  Велика  сила  –  вміти  пробачати.  Я  цієї  сили  не  постиг.
Марко,  мій  брат  любив  гратись  в  великого  лялькаря.  Колись  ми  двоє  придумували,  як  рятувати  людей  від  катастроф  з  найменшими  наслідками.  Ми  хотіли  служити  людям,  рятувати  їх.  Наша  відданість  справі  притягнула  до  нас  авантюриста  Антона,  та  великого  вченого  який  називався  Геральтом.  Геральт  досліджував  людей  з  особливими  здібностями  і  нас  в  тому  числі.  Антону  просто  подобалось  відчути  себе  героєм  в  купі  з  виділенням  адреналіну.  Для  нього  це  була  одна  велика  пригода.  В  результаті  він  помер  від  передозування  засобом,  о  його  придумав  Геральт.  Містичний  наркотик  названий  нами  делірієм.  В  більшості  людей  він  викликав  безумство,  стан  коми  і  смерть,  але  не  в  нас  з  братом.  Під  ним  наші  здібності  розвивались.  Але  людям  без  здібностей  делірій  грозив  смертю.  Тому  рецепт  Геральт  забрав  з  собою  в  могилу,  а  залишки  я  заховав.  Наша  маленька  компанія  розпалась.
Два  роки  тому  мій  брат  зв’язався  з  таємничою  організацією  по  відлову  таких,  як  я.  Він  запропонував  їм  певний  напій,  що  ми  прозвали  делірієм.  Взамін  мала  бути  повна  свобода  для  нас.  Але  виявилось  інакше.  Мій  брат  вирішив  очолити  її.  Для  цього  він  зв’язався  зі  мною  з  бажанням  допомоги  та  миру.  Втягнувши  мене  в  неприємності  він  провертав  все  доки  я  був  зайнятий  пошуками  вбивці  та  зніманням  прокляття  з  цілого  будинку.  Врешті,  доки  я  з  всім  справився  Марко  досяг  бажаного  знищивши  всіх  незгодних  тим  ж  делірієм.  А  кінці  в  воду  і  лише  я  знав,  як  воно  було.  Після  цього  зв’язки  з  ним  я  обірвав.  Йому  варто  було  б  позбавитись  від  мене,  але  він  не  став  цього  робити.
- Від  нього  ніяких  вістей  –  сказав  я  отцю  Михайлу  –  це  означає,  що  в  нього  все  добре.
І  подумки:  або  все  погано.
- Ти  ж  не  просто  так  прийшов,  правда?  Що  тебе  цікавить  на  цей  раз?
- Статистика.
Він  спохмурнів.  Я  приходив  до  нього,  коли  шукав  інформацію  про  померлих.  В  бабусі  Наталі  при  ближчому  аналізі  діагностували  крововилив  в  мозок.  Досить  незвичний.  А  перед  похованням  тіла  везли  в  церкви  для  парастасу.  Звісно  ж  священики  в  курсі,  хто  з  мерців,  як  покинув  сторону  живих.  От  отець  Михайло  і  був  моїм  джерелом.
Я  коротко  переповів  йому  що  було  в  домі  Клавдії  Теодорівни.  Нерви  в  нього  стали  зовсім  ні  к  бісу,  бо  він  то  і  діло  хрестився  чи  бубонів  молитви  собі  під  ніс.
- Я  складаю  карту  –  пояснив  йому  –  звідки  він  прийшов,  куди  рухається,  який  радіус  його  дій.  Як  вибирає  жертв…
- А  якщо  він  і  тебе  почує?  –  занепокоєно  глянув  на  мене  священик.
- Зекономить  мені  час.
- Ти  все  самовпевненіший,  Максиме.
Я  вибив  лайно  з  досвідченого  вбивці  психопата,  розібрався  з  полтергейстом,  уник  ватаги  скінів  та  продажного  копа.  О  так,  самовпевненості  мені  не  бракувало.
- Його  треба  знайти,  якщо  навіть  така  відьма  виявилась  безпомічною…
Я  замовк,  згадавши,  що  отець  Михайло  не  любив,  коли  згадували  про  відьм.  Але  цього  разу  він  лише  ствердно  кивнув.
- Лише  всевишній  може  вирішувати…
- Правильно  –  перебив  я  –  сумніваюсь,  що  він  знаряддя  Господа.  Тому  його  треба  знайти.
- Я  повідомлю  тобі  завтра  ввечері,  що  знайду.
Отець  Михайло  підвівся.  Йому  треба  було  йти  оскільки  в  ворота  церкви  прийшли  нові  прихожани.
- Тримай  візитку  –  сказав  він.
- В  вас  тепер  і  візитки  є?
- А  ти  думав.  В  нас  тепер  навіть  сайт  свій  є  в  інтернеті  –  гордо  заявив  він.
- А  церковна  служба  онлайн?  –  я  все  ж  не  втримався.
Він  жарту  не  оцінив.  Бувай  Максиме  –  перехрестив  мене.
Я  лишився  сидіти  на  лавочці  наодинці.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731829
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2017


6.

Аліна  розбудила  мене  зранку.  Хоча  швидше  мене  розбудила  лайка  Наталі  з  сусідньої  кімнати.  Підніми  кляту  слухавку  –  прогорланила  вона.
- Привіт,  Аліно
- Салют,  бос  –  радісно  прощебетала  вона  –  що  в  тебе?
- Все  нормально.
- То  як  скопилилась  стара  карга?  Сама,  чи  хтось  допоміг?
Її  зневага  просто  переходила  всі  межі,  але  я  пропустив  це  крізь  вуха.  Така  вже  вона  є.  Зате  чесно  і  без  лицемірства.
- Не  знаю  ще  –  збрехав  я  –  не  ясно  толком.
Все  вже  було  ясно.  Поряд  може  ще  й  досі  бродить  хтось  настільки  сильний,  що  висмоктує  життя  з  таких,  як  ми.  Дракула  нашої  епохи.
- В  нас  два  замовлення  –  Перебила  Аліна  –  Київ  і  Львів.  Думаю  почати  зі  Львову,  так,  як  Київ  ти  не  любиш…
- Відколи  тебе  хвилює,  що  я  люблю?  –  в  мене  виникли  підозри  –  колись,  що  ми  забули  в  Львові.
- Макс,  я  подумала,  що  ти  не  захочеш  в  Київ  через  Карину  –  спробувала  виправдатись  Аліни.
- Перестань  тримати  мене  за  дибіла…
На  тій  стороні  почувся  голосний  вдих  і  видих.  Аліна  знала,  що  мене  не  легко  обвести  навколо  пальця,  але  спроби  все  ж  не  покидала.  Карина,  пФ…  Аліні  до  лампочки,  що  я  відчуваю.  З  кожним  днем  вона  віддалялась  від  мене  і  не  за  горами  той  день,  коли  наші  шляхи  розійдуться.  
- Аліна,  може  розповіси,  в  чому  річ?
- Сам  знаєш,  хто  буде  в  Львові  за  кілька  днів…
Хто,  як  не  Мельхіор.  Ще  б  пак.  Аліна  просто  фанатіла  від  його  проповідей.  Новий,  маму  його,  Ісус  для  таких,  як  вона.  Здалось  би  і  його  розітнути,  але  я  не  берусь  вгадати  наслідки.  Куди  дивиться  мій  брат  взагалі?
- Організуй  нам  зустріч,  коли  я  доберусь  до  Львову.
- Ти  серйозно?
- Так,  бувай.
Мене  не  покидало  питання,  як  Марко  це  терпить.  Мій  брат  з  такими  ж  здібностями  очолював  службу  по  відлову  таких  як  я  та  Аліна.  Він  вичистив  з  рядів  всіх  непотрібних,  і  тепер  заправляв  усім.  І  от  при  ньому  з’являється  такий  як  Мельхіор,  і  розповідає,  о  таким  як  я  немає  чого  ховатись.  Я  думав  інакше  –  кримінальну  відповідальність  за  шахрайство  ніхто  не  відміняв.  А  довести  хоч  один  випадок  пара-нормального  ніхто  так  і  не  зміг…

В  кімнату  зайшла  Наталя.  Її  очі  були  червоні.  Я  чув,  як  вона  плакала  всю  ніч.  Тільки  от  не  знаю  від  чого:  через  бабусю,  чи  через  втрачену  могутність.
Я  сів  в  ліжку.  Вона  сіла  поруч.  Я  пригорнув  її  до  себе.  Сам  не  знаю  чому.  Тяжко  пояснити  вчинки  зв’язані  з  жінками.  Ти  можеш  кохати  її  і  посипати  лайном  одночасно.  Можеш  ненавидіти,  але  кохаєшся  з  нею.  Можеш  багато  чого,  питання  в  тому  чому  ти  робиш  те,  чи  інше.  Я  не  знав,  не  впевнений,  що  хтось  взагалі  знає.
- Я  їду  в  Івано-Франківськ  –  повідомив  їй.
- Я  з  тобою.
- Ні  те  проїдешся  по  найближчих  селах  і  дізнаєшся,  чи  не  було  чогось  схожого.  Перетрясеш  ваше  відьомське  кодло.  Залякуй,  обіцяй,  бреши  –  роби  що  забажаєш.
- Що  саме  ти  шукаєш,  Макс?  –  здивовано  глянула  на  мене  Наталя.
- Подібні  випадки,  чутки,  та  хоч  перекази  чи  древні  легенди,  що-небудь,  що  допоможе  зрозуміти  причину  цього  нападу.
- Як  думаєш,  твій  імунітет  тебе  врятує  цього  разу?
Так,  в  мене  з  братом  імунітет.  Я  не  піддаюсь  гіпнозу,  заговорам,  вріканням,  всім  міфічним  забобонам.  Мене  навіть  циганки  уникали  (що  не  особливо  мене  засмучувало).
- Залежно,  як  саме  він  це  зробив.
- Чому  саме  «він»?
- Не  знаю.  Відчуваю  просто.
Наталія  промовчала.  А  мене  все  не  покидали  думки.  А  чи  не  задумав  мій  брат  нову  гру?  Мельхіор,  цей  викрадач  душ,  як  все  невчасно  співпало.  Але  як  він  це  провернув?  Чи  він  взагалі  не  має  до  цього  відношення.  Потрібно  було  це  вияснити.  В  мене  на  щастя  було  кілька  днів  до  зустрічі  з  Мельхіором.
- Як  ти  плануєш  його  шукати?
Я  промовчав.  Що  робити  я  знав:  опитати  сусідів,  чи  не  бачили  вони  приїжджих.  В  селах  всі  знають  одне  одного.  Новеньких  побачать  всі,  особливо  старі  бабусі.  Наталю  тут  остерігались  не  менше  покійної  бабусі,  від  неї  не  сховається  нічого.  Чи  не  питав  ніхто  де  знаходиться  дім  Клавдії  Теодорівни.  Якщо  в  нас  буде  хоч  приблизний  опис  підозрюваного,  я  зможу  почати  його  шукати.  Тим  часом  мені  треба  пошукати  інформацію  про  його  здібності.  Не  здивуюсь,  якщо  він  помішаний  на  релігії.  Або,  якщо  він  працює  на  Марка.  Одне  з  двох.  Або  два  в  одному.
А  ще  мене  цікавило,  як  він  вибирав  жертв.  По  плітках,  чи  в  нього  відчуття  на  зразок  моїх.
- З  твоєю  допомогою.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731828
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2017


5.

Спочатку  я  нічого  не  відчув.  Нічого,  буває  і  таке.  Зазвичай  я  передбачаю  смерть,  але  вмію  і  таке.  Я  можу  сказати,  як  померла  людина.  Я  проживаю  останні  секунди  її  життя,  відчуваю  що  і  вони.  З  часом  слід  губиться.  Я  сподівався,  що  і  зараз  слід  загубиться.  Я  поясню  чому:  уявіть,  що  вам  потрібно  відчути  удар  ножем  в  серце,  або  кулю,  отруту,  інфаркт,  нестачу  кисню.  Крім  явного  пошкодження,  м’язових  тканин,  органів  та  кісток,  йде  ще  загрузка  центральної  нервової  системи.  Тобто,  якщо  б  бабуся  Наталії  померла  від  удару  ножем  в  шлунок  я  б  відчув  це  так,  ніби  ножем  вдарили  мене.  Закриємо  очі  на  той  факт,  що  шлунок  мій  залишиться  цілим.  Але  центральна  нервова  система  все  одно  відреагує  на  загрозу,  як  цілком  реальну.  Тобто  біль  буде  справжній.
Я  зосередився.  Біль  пройде,  я  не  боявся  його.  Останній  раз,  коли  я  це  робив,  в  чоловіка  була  скручена  шия.  Відчуття  були  не  з  приємних.  А  зараз  не  було  нічого.
- Не  виходить  –  я  розплющив  очі  –  нічого  не  виходить.
Наталії  не  було.  Я  сидів  за  столом.  Вийшло.  Я  бачив  все  очима  старої.  Навпроти  мене  сидів  молодий  чоловік  і  щось  говорив.  Тоді  він  піднявся.  Став  в  мене  за  плечима.  Холодні  руки  лягли  мені  на  скроні.
Мені?  Цей  раз  видіння  було  дуже  реальне.  Так  наче  я  дійсно  прожив  його…
Кімнату  наповнило  світлом.  І  криком.  Моїм  криком.  Бабуся  Наталі  стійко  переносила  біль,  а  от  я  кричав  по  справжньому.  Складалось  відчуття  ніби  мене  виривають  з  власного  тіла.  Я  перестав  бачити  все  навколо.  Біле  світло  заполонило  все.  Я  покидав  не  лише  останній  спогад  старої  –  я  покидав  власне  тіло.  Якщо  не  пручатись,  буде  не  так  боляче.  Не  знаю  звідки  прийшли  ці  знання,  але  слухати  я  перестав.  Якщо  не  пручатись  мене  настигне,  те,  що  сталось  зі  старої.  Мою  душу  просто  вирве  зсередини.
- Наталя!  –  я  загорлав  з  усіх  сил.
Спочатку  нічого  не  сталось,  а  тоді  щось  штрикнуло  мене  в  лице.  Світло  обірвалось  і  на  зміну  йому  прийшла  темрява.
Кілька  секунд  знадобилось  мені,  щоб  зрозуміти,  що  я  лежу  на  підлозі.  Щелепа  трохи  саднила,  серце  шалено  гупало.  Очі  сльозились.  Від  світла  я  тепер  не  міг  толком  нічого  побачити.
- Давно  хотів  його  вдарити  –  почулось  наді  мною  –  з  ним  все  гаразд?
- Не  знаю  –  це  вже  сказала  Наталія  –  хоча  б  не  кричить.
- Зі  мною  все  нормально  –  я  поволі  почав  вставати.
Наталя  з  Федором  підхопили  мене  під  руки.
- Що  ти  побачив?  –  схвильовано  спитала  Наталя.
Я  не  відповів.
Поволі,  опираючись  до  стінки  я  вийшов  на  вулицю.  Тремтячими  пальцями  дістав  цигарки.  З  мене  ледь  не  висмоктали  душу  –  привід  покурити.  Тільки  от,  що  це  було  я  не  знав.  Федір  вийшов  слідом.  Сів  поруч.  Я  простяг  йому  пачку.
- Ніколи  не  чув,  щоб  хтось  так  кричав  –  заговорив  він  –  всіляке  бачив  і  чув,  але  не  таке.
Я  все  ще  мовчав.
- Клавдія  Теодорівна,  царство  їй  небесне,  мене  колись  вилікувала  від  імпотенції  –  Федір  не  думав  замовкати  –  от  я  і  хочу  Наталочці  допомогти.  Віддячити  так  би  мовити.  Тільки  от  як  віддячити  не  знаю.  Далекий  я  від  цього  всього.
- Інколи  я  тобі  заздрю.
- Я  так  розумію  померла  вона  не  сама.  Допомогли  їй.
Я  промовчав.  Не  було  потреби  це  підтверджувати.
Федір  посидів  е  трохи  зі  мною  розпинаючись  на  різні  теми,  доки  не  вийшла  Наталя  і  не  порадила  йому  піти.  Дуже  делікатно,  так,  що  він  лише  в  усмішці  розплився.  Мабуть  він  і  сам  би  радий  був  піти.  Я  чудово  його  розумів.  І  не  сиділось  мені  в  Харкові?!
Але  відступати  було  пізно.
- З  неї  висмоктали  її  силу  –  сказав  я,  коли  Федір  зник  за  горизонтом  –  з  душею.
- Не  думала,  що  таке  можливо  –  задумливо  сказала  Наталя.
- Ніхто  не  думав.
- Вона  думала.  Знала  наперед.
- З  чого  ти  взяла?  –  тепер  вже  мені  довелось  дивуватись.
- Вона  спеціально  нікого  не  приймала  в  той  день  –  пояснила  Наталя  –  відчувала,  що  щось  станеться.
Тільки  от  що  справді  сталось?  Прийшов  якийсь  чувак,  поклав  руки  їй  на  голову  і  все.  Світло,  і  опустілі  холодні  очі.  Що  він  зробив?  Як  він  це  зробив?  Для  чого?
Стало  зрозуміло,  що  нічого  не  зрозуміло.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731151
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2017


4.

Аксель  розплющив  очі.  Знову  поклик.  Тепер  це  стається  частіше.  Тепер  він  завжди  там  де  є  ці  виродки.  Відьми,  чаклуни,  творіння  зла.  А  Аксель  лише  знаряддя  для  знищення.  Це  не  сплутати  ні  з  чим.  Це  не  голос,  не  картина  в  його  уяві.  Це  знання.  Він  просинається  і  знає  куди  йому  потрібно.  Зло  не  спить.  Воно  плодиться,  доки  він  переводить  сили.
Він  встав  в  кімнаті  було  холодно,  але  його  не  пробирало  д  кісток.  Його  давно  не  мучив  холод,  він  став  чимось  звичним.  Навпомацки  покрокував  до  вікна.  Поклик  посилювався.  Хтось  зовсім  близько.  Наче  спостерігає  за  ним.  Ні  –  переконав  себе  Аксель  –  нікого  не  має.  Останнє  творіння  зла  постало  перед  ним  в  вигляді  старої  баби.  Аксель  ніколи  не  вірив,  що  відьми  існують.  Доки  не  побачив  їх.  Просто  в  якийсь  момент  він  крокував  по  вулиці  Львову…  Чи  не  Львову.  Аксель  не  міг  згадати.  Просто  він  відчув.  Люди  з  котрих  сочилась  чорна  енергія.  І  Аксель  її  витягнув.  Достатньо  було  лише  торкнутись.  І  ті  люди  один  за  одним  падали  і  не  піднімались.
Люди?  Аксель  викинув  такі  думки  з  голови.  Вони  не  люди.  Лише  оболонки,  вмістилища  для  того  зла,  що  він  випивав,  втягував  в  себе  наче  губка.  А  тоді  це  почало  повторюватись.  Аксель  залишив  роботу,  всіх,  хто  в  нього  був.  Всіх  кого  він  тепер  не  міг  згадати,  наче  їх  ніколи  не  було.  Сила  його  росла.  Росла  і  затьмарювала  все,  що  було  в  минулого.  А  чи  було  минуле?  Аксель  не  знав.  Він  зловив  себе  на  тому,  що  розглядає  своє  відображення  в  вікні.  Широкоплечий,  але  без  пивного  живота.  Коротке  русяве  волосся.  Симпатичний,  молодий.  Люди  в  його  віці  виходили  з  життя  в  барах  п  п’ятницям  та  п’яним  перепихоном  в  туалетах  тих  ж  закладів  і  обзаводились  дружинами,  жили  в  нещасливих  шлюбах  на  квартирах  куплених  по  спеціальній  безвідсотковій  програмі  для  молодих  сімей.  Але  не  Аксель.  Звісно  в  моменти,  коли  поклику  не  було  Аксель  пропускав  кілька  келихів  світлого.  Тільки  от  про  майбутнє  він  не  думав.  Чотири  забрані  життя  вийшли  на  передній  план.
Я  не  вбивця  –  сам  себе  переконував  Аксель  –  я  забираю  сили  тих  людей.  Я  витягую  з  них  зло.  Ті  четверо  вже  не  можуть  чинити  зло  людям,  проклинати  їх,  зводити  в  могилу.  Чотири  демони  відправились  на  вищий  суд.  Або  в  небуття.  Хтозна,  що  там,  і  чи  є  щось  взагалі.
При  них  Аксель  вів  себе  жорстоко.  Наче  він  якийсь  покидьок.  Але  він  таким  себе  не  вважав.  Це  лише  гра,  маска,  що  не  дозволяє  жалю  затуманити  його  голову.
Так  і  цього  разу  Аксель  одягне  маску.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731149
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2017


3.

Я  вже  півгодини  розглядав  тріщини  на  білій  стелі.  Головне  не  захропіти.  Покійна  Клавдія  Теодорівна  воскресла  і  хребет  мені  б  вирвала,  якби  я  таке  собі  дозволив.  Я  всміхнувся,  від  згадки  про  нашу  останню  зустріч.  Вона  обійняла  мене,  з  старечими,  ох  як  ти  виріс,  ох  яким  красенем  став.  А  тоді  її  не  терпілось  розпитати  мене  про  мої  здібності.  Їй  я  міг  розповісти  все.  Але  толку  з  того  не  було.  Я  все  що  робив  те  що  й  завжди.  Я  вирішував.  Кого  рятувати,  чи  не  рятувати.  Бездіяльність  теж  вибір,  в  нього  теж  свої  наслідки.
Наталя  випроваджувала  вже  сьому  сусідку,  котра  хотіла  попрощатись.  Вона  була  красива  (Наталя,  не  сусідка).  Чорне  волосся,  худе  строге  та  в  той  ж  час  пропорційне  лице.  Я  уважно  спостерігав  за  нею  намагаючись  вгадати  хоч  якусь  її  емоцію.  Але  крім  втоми  я  не  міг  прочитати  більше  нічого.
- Дякую,  що  приїхав  –  вона  обійняла  мене,  лише  за  сусідкою  закрились  двері.
- Прийми  мої  співчуття  –  я  спробував  якомога  м’якше  пригорнути  її  до  себе.
- Так,  звісно  –  Наталія  подавила  мою  промову  про  те,  якою  чудовою  жінкою  була  її  бабуся,  в  зародку  –  проходь,  не  будемо  марнувати  часу.
Аніскільки  не  змінилась.  Я  слухняно  покрокував  за  нею.  А  чого  ти  сподівався?  –  питав  сам  себе.  Наталя  раптом  засвоїла  уроки  минулого  і  перестане  втягувати  тебе  в  свої  афери?  Ага,  звісно,  помрій,  лиш  обережно,  а  то  злипнеться  десь.
В  кімнаті  було  темно,  штори  на  вікнах  закриті.  Клавдія  Теодорівна  лежала  на  посередині.  Шкіра  вже  звичного  воскуватого  відтінку.
- Чим  я  можу  тобі  допомогти?
Наталія  задумливо  глянула  на  мене.  Напевно  підбирала  слова.  Виводила  в  голові  таку  формулу:  як  сказати  мало,  щоб  отримати  забагато.
- Мені  треба  знати,  що  сталось  –  мабуть  в  своїх  думках  вона  зайшла  в  глухий  кут,  тому  пішла  напролом.
- Смерть  від  старості  –  я  притулився  спиною  об  одвірок  –  це  все?
Якби  Наталія  могла  вона  б  мене  прокляла.  Але  тут  два  нюанси.  Перше:  не  факт,  що  вона  може,  хоча  швидше  так,  ніж  ні.  Друге:  особливість  моїх  «вмінь»  в  тому,  що  я  захищений  до  всіх  відьомських  замовлянь,  проклять  та  будь-чого  іншого.  Не  знаю  звідки  в  мене  такий  щит,  але  мене  він  не  покидав  е  ні  разу.
- Макс  –  терпеливо  почала  Наталя  –  я  не  знаю,  чи  сильно  тобі  подобалось  в  Харкові…
- Так  собі.
- Але  я  не  стала  б  тебе  тягти  за  пів  країни,  заради  такого.  Якби  в  мене  не  було…
Вона  замовкла.  Тріщина  в  обороні.  Хотілось  сказати  їй,  що  вона  втрачає  хватку  по  маніпулюванню  людьми,  але  недооцінювати  Наталю  я  не  став.
- Не  було  чого?  Підозр?  Яких  підозр?  –  поцікавився  в  неї.
За  моєю  спиною  почулись  кроки.
- Пані  Наталіє  –  сказав  власник  кроків  хриплуватим  голосом  –  якщо  він  не  схоче  помогти,  я  можу  й  переконати.
Я  поволі  повернувся  до  нього  лицем.  Нижче  мене,  коренастий.  Спітніла  залисина,  маленькі  очі,  на  щоках  рум’янець  (мабуть  від  задишки).  Він  нагадував  колобка.  Але  от  колобка  в  міліцейській  формі.
Я  здивовано  глянув  на  Наталію.
- Ні,  Федір,  не  потрібно  –  відповіла  Наталія  –  Макс  нам  допоможе,  правда,  Макс?
- Я  ще  не  вирішив.
Федір  підступив  на  крок.  Я  не  поворухнувся.  Знаємо  ми  ці  сцени.  Знаємо,  як  збити  з  нього  цей  настрій.
- І  що  ти  робитимеш?  –  запитав  його  –  Як  по  твоєму  я  вам  зможу  допомогти,  завдаси  ти  мені  фізичної  шкоди?  Чи  ти  про  це  не  подумав?
Колобок  зупинився.  Вертів  він  таких,  як  я,  і  на  сніданок  їсть,  але  що  робити  далі  він  не  знав.  Або  добрий  занадто  для  таких  як  я.  От  того  він  і  дільничний  в  селі.  
- Почекай  на  вулиці,  Федоре  –  втрутилась  Наталія  –  я  розберусь.
- Ви  лише  гукніть  –  пробурмотів  Федір  не  зводячи  з  мене  погляду.
Ми  залишились  вдвох.
- Якщо  ти  все  ж  вирішила  розповісти,  то  саме  час  –  я  перший  порушив  тишу  –  що  я  ще  не  знаю?
- Вона  не  передала  мені  силу  –  тихо  сказала  Наталія.
Я  розреготався.  Ах  ось  воно  що.  Ось  чому  я  не  розгледів  на  її  лиці  нічого  крім  втоми.  Любов  до  бабусі?  Ні,  з  цим  не  по  адресу.
- Кожна  відьма  в  нашому  поколінні…
Я  обірвав  її  жестом  руки.  Досить!  Знаю:  сила  передається  з  покоління  в  покоління,  кожна  наступна  практикуюча  сильніша  за  попередню.
- Чув  я  ці  міфи.
- Це  не  міфи!  –  прогарчала  Наталія  –  це  мій  спадок!  Мій  за  правом  первинства.  Знання  моїх  предків…
- Вже  не  твої  –  спокійно  виправив  її.  Якась  моя  частина  жаліла  її.  
Дуже  маленька  частина.  Я  пам’ятав,  як  її  порада  обернулась  для  мене  кількома  годинами  електротерапії  в  одному  з  гаражів.  
- Може  в  неї  були  ще  внучки?
- Вона  готувала  мене  до  цього  з  дитинства.
- Не  захотіла?
- Не  могла.  Стара  занадто  забобонною  була  стосовно  традицій.
- Не  встигла  просто?
- Ми  чуємо  такі  речі,  Макс  –  Наталя  глянула  мені  в  очі  –  ти  не  один  такий  обдарований.  Ми  знаємо,  коли  приходить  наш  час.  І  ні,  вона  не  передумала.  Навіть,  якби  її  машина  збила,  я  б  відчула,  що  її  сила  перейшла  б  до  мене.  Раптова  смерть  не  може  нічого  змінити.  Такі  в  нас  правила.
- Значить  щось  завадило  –  я  сам  не  чекав,  що  мені  стане  цікаво.
Бачити  занепокоєну  Наталю  це  до  біди.  Великої  біди.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731103
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2017


2.

Аліна  ще  спала,  коли  я  зачинив  за  собою  двері.  На  холодильнику  залишив  листок  прикріплений  магнітиком  з  її  обов’язками  на  день.  Винеси  сміття,  зустрінься  з  клієнтами,  купи  собі  щось  поїсти,  бо  мене  не  буде  кілька  днів.  Хоча  я  сумнівався,  що  вона  виконає  бодай  щось.  З  всіх  своє  вільних  і  непередбачуваних  жінок  вона  почесно  займала  перше  місце  серед  всіх  моїх  знайомих.  Але  вона  була  незамінна  для  мене.

Аліна  відносилась  до  рідкісного  відсотку  людей,  котрих  називають:  від  магів  до  мутантів.  Я  ж  вважав  її  особливою.  Аліна  могла  знайти  будь-кого.  Потрібна  була  лише  річ  людини.  Я  не  жартую,  не  як  собака  направлена  по  сліду,  тому  що  запах  можна  збити  чимось.  З  Аліною  таке  не  пройде.  Вона  тебе  з  під  землі  дістане,  навіть,  якщо  ти  змінив  ім’я,  зовнішність,  звалив  за  бугор  і  живеш  в  землянці  десь  в  пустелі  Атакама  і  відкликаєшся  на  Педро.  Аліна  тебе  знайде.  Вона  ж  один  зі  способів  нашого  заробітку.  Ми  шукаємо  зниклих  безвісті.  Платять  мало,  але  вистачає.

Я  вийшов  на  вулицю.  Харків  зустрів  мене  вітром.  Я  не  любив  це  місто.  Сильно  багато  бруду  весною.    Сильно  багато  людей.  Спустився  в  метро.  Рейс  до  Львову  через  чотири  години,  але  краще  прийти  завчасно.  Треба  добратись  якомога  швидше,  доки  є  слід.  

З  роздумів  мене  раптом  щось  вивело.  Мені  знадобилось  кілька  секунд,  щоб  до  мене  дійшло.  Все  навколо  посіріло,  стало  холодно,  я  наче  вилетів  з  власного  тіла  і  спостерігав  за  всім  цим  безтілесним  духом.  Чоловік  зараз  впаде  під  поїзд.  Він  стояв  за  кілька  метрів  від  мене.  Якщо  він  не  помре,  замість  нього  помре  хтось  інший.  Якщо  не  врятую  його,  то  хтось  інший  житиме.  Але  цей  помре.  Такі  правила.  Змінити  їх  я  не  в  силах.  Я  можу  лише  втрутитись.  Або  не  втручатись.  Ось  мій  дар  і  моє  прокляття.

Зусиллям  волі  я  повернувся  в  власне  тіло.  Голос  з  колонок  та  шум  з  тунелю  стали  ознакою  прибуття  потягу.  В  натовпі  чоловіка  стало  не  так  легко  знайти,  як  коли  я  літав  привидом  над  головами.  Але  це  було  не  вперше  –  досвід  такої  роботи  в  мене  був.  Я  пірнув  ліворуч.  Проштовхався  крізь  натовп  зівак.  Ось  він,  стоїть  в  навушниках,  в  сірій  куртці.  Киває  в  такт  музиці.  Я  прожогом  кинувся  до  нього.  Все  наче  сповільнилось.  Ось  він  послизнувся,  ось  його  повело.  Люди  навколо  помітять,  що  сталось  за  декілька  секунд.  За  хвилину  до  них  остаточно  все  дійде.  За  годину  вони  забудуть  заклопотані  своїми  справами.

Я  встиг.  Схопив  чоловіка  за  барки  і  відтягнув  його  назад.  Проїзд  промчався  за  кілька  сантиметрів  від  його  лиця.  Я  подумки  уявив  ту  кількість  лайки,  якою  посипав  нас  машиніст.  Але  я  встиг.
- Дякую,  чувак  –  ошелешено  сказав  той  –  якби  не  ти…
Що  він  ще  хотів  сказати,  я  вже  не  чув.  За  мною  закрились  двері.  Поїзд  рушив.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731102
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2017


1.

На  моїй  пам’яті  в  два  ночі  приємних  новин  мені  ще  не  повідомляли.  Дзвонила  Наталя.  Я  подумки  прокляв  її.  Але  їй  вже  не  вперше  гикати.  Наталя  була  спадковою  відьмою  в  самому  прямому  значенні  цього  слова.  Гадання  на  картах,  привороти,  відвороти,  порча  –  продавала,  що  могла.  Мене  завжди  веселило  і  дивувало  від  кількості  недоуків,  що  ведуться  на  таке.
- Алло  –  сонно  пробурмотів  я.
- Привіт,  Макс  –  вона  говорила  якось  нерішуче  –  вибач,  що  розбудила.
- Нічого  страшного  –  тривога  зароджувалась  десь  в  моєму  шлунку  наче  пацюк  –  що  сталось?
Наталя  не  дзвонила  просто  так.  Колись,  роки  два  тому  ми  іноді  кохались,  але  ці  часи  давно  пройшли.  Після  проблем,  в  які  вона  мене  втягнула,  інтимні  зв’язки  з  нею  я  обірвав.  Не  гарно  пихати  ту,  від  якої  потім  не  оберешся  неприємностей.  Бажання  пропадає  будь-яке.
- Бабуся  вчора  померла  –  її  слова  вивели  мене  з  роздумів  і  розігнали  залишки  сну.
- Мені  жаль  –  я  говорив  це  щиро  –  хочеш,  я  приїду  до  тебе?
- Не  зовсім  -    Її  голос  став  впевненіший.
От  ж,  ***  провела  мене.  В  котре.  Сам  запропонував  допомогу.  Але  тоді  було  якось  не  до  того.
- Чи  не  міг  би  ти  приїхати  до  бабусі  до  дому?  Вона  б  цього  хотіла.
- Добре  –  погодився  без  жодних  вагань.
Я  зараз  думаю,  чи  почалось  би  це  все,  не  погодься  я  тоді.  Але  в  долі  дивне  почуття  гумору.  Я  знову  давав  себе  в  щось  втягнути.  Тільки  тоді  я  ще  не  знав  в  що.
Під  боком  заворушилась  Аліна.  Я  ніжно  погладив  її  по  волоссю.
- Хто  це  був?  –  запитала  вона.
- Наталя.
- Що  відьмочка  хотіла  цього  разу?  –  Аліна  повернулась  до  мене  і  поклала  голову  мені  на  груди.
- Її  бабуся  померла.  Завтра  їду  до  неї.  Хочеш  зі  мною?
Аліна  розреготалась.
- Звісно  –  закотила  очі  –  от  чим  би  то  зайнятись  в  суботній  вечір?  Що  може  бути  краще,  ніж  пертись  в  задрипане  село?  А  ти  романтик:  вести  дівчину  на  похорон.
Я  промовчав.  За  півтора  року,  що  ми  ділили  ложе  Аліна  змінилась.  З  озлобленої  наляканої  дівчинки,  що  не  підпускала  нікого  до  себе  вона  перетворилась  на  жорстоку  жінку,  що  спалювала  з  середини  кожного  ідіота,  котрий  відкриється  їй.  Ви  спитаєте,  а  що  я?  А  Я  її  бос  і  колега  по  роботі.  Ви  можете  сказати,  що  я  користуюсь  службовим  положенням  –  ви  були  б  праві,  якби  вона  не  працювала  зі  мною  добровільно.  І  ліжко  теж  добровільно,  але  це  не  ваша  справа.  Історія  не  про  це.
- Знову  підеш  на  ваше    єговістське  збіговисько?  –  я  вирішив  не  залишатись  в  боргу  –  як  ви  себе  називаєте?  Люди  ікс?  Мені  називати  тебе  Росомаха?
- Себе  можеш  так  називати  –  закипіла  Аліна  –  А  Мельхіор  діло  говорить.  Нам  варто  боротись  за  наші  права.  Перестати  ховатись.
- Якраз  це  і  рятує  зади  таких,  як  ви.
- Таких  як  МИ,  Макс  –  Аліна  одразу  ж  виправила  мене  –  ти  один  з  нас.
Я  промовчав.  Аліна  вкотре  могла  почати  свою  пропагандистську  політику.  Я  пропустив  той  період,  коли  люди  з  пара-нормальними  здібностями,  екстрасенси,  відьми  і  чаклуни  почали  збиратись  в  компанії.  Раніше  вони  тримались  одне  від  одного  на  відстані.  Типу,  не  заважай  працювати  мені,  я  не  заважатиму  тобі.  Звісно,  більшість  з  них  шахраї,  котрі  ні  чорта  не  вміють,  але  зате  в  них  є  прайс  лист  з  бонусними  пропозиціями  для  родичів,  або  на  свята.  Раніше  це  було  прийнятно,  на  це  закривали  очі.
А  тут,  як  х*й  з  гори,  з’явився  Мельхіор  (не  здивуюсь,  якщо  справжнє  ім’я  Вася  або  Льончик)  і  почав  збирати  це  все  на  пів-шахрайське  кодло  під  свої  знамена  і  говорити,  щось  за  притиснення  прав.  От  Аліна  гіпотетично  може  знов  почати  свою  пісню  про:  давай  до  нас,  давай  боротись.
- Ні,  дякую  не  подобається  мені,  як  це  пахне.  Та  й  часу  немає  на  ці  мітинги  в  шкільних  актових  залах.  Нас  робота  чекає.  Два  замовлення.
- Ти  ще  зранку  не  хотів  за  це  братись  –  нагадала  Аліна.
- То  було  зранку.  
Я  повернувся  на  бік.  Від  відсутності  роботи  в  неї  прокидався  дух  революціонера.  Значить  загрузимо  її  роботою.  А  сам  махну  до  Наталі.  Коли  висплюсь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730666
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2017


Пролог

Пролог
В  хаті  було  душно.  Спекотне  сонце  не  могли  пройти  всередину,  в  царство  тіні,  тож  просто  нагрівали  темряву.  Робили  її  нестерпною.  Очі  швидко  звикли  до  темряви.  До  заходу  залишилось,  ще  декілька  хвилин.  Тоді  сонце  швидко  йтиме  за  обрій  лишаючи  червоні  плями  на  небі.  Але  це  все  Аксель  залишив  за  спиною.  Він  зник  в  дверях.  Вузьким  коридором  він  безшумно  прокрався  в  дальній  кінець.  Перед  білими  подертими  дверима  він  зупинився:  прислухався.  В  кімнаті  чулось  лише  тихе  приглушене  бурмотіння.  Аксель  постояв  так,  всміхаючись  сам  собі,  а  тоді  різко  штовхнув  двері.  
- Що  тут  в  нас?  –  неприємно  протягнув  він.
В  кімнаті  крім  нього  знаходилась  лише  одна  стара  жінка.  Вона  спокійно  сиділа  за  столом  схилившись  над  мискою  з  водою.  В  тій  ж  мисці  Аксель  побачив  дзеркало.  Навколо  миски  були  розставлені  свічки.  Бабуся  не  звертала  на  нього  жодної  уваги.  Вона  продовжувала  щось  бубоніти  під  ніс.  Вода  стала  багряного  кольору.  Бабуся  вмочила  в  неї  два  пальці  та  провела  собі  по  чолі.  Тоді  рука  пішла  вниз  і  червона  смуга  розділила  її  лице  згори  вниз.
- Я  нікуди  звісно  не  поспішаю  –  Аксель  сів  навпроти  неї  –  але  не  бачу  в  цьому  змісту.
- Інструменти  роблять  свою  роботу  не  знаючи  задум  майстра  –  без  тіні  страху  відповіла  стара.
Аксель  всміхнувся.  Недобре  посміхнувся.  Всі  вони  в  його  очах  так  себе  вели  з  самого  початку.  А  потім  на  зміну  спробам  заховати  страх  за  самовпевненістю  приходила  пустота.  Пустота  в  їхніх  очах.
І  душах.
- Роби  те,  для  чого  прийшов  –  продовжила  стара.
- Не  боїшся?
- А  чого  мені  боятись?  Я  знала  це  ще  давно  –  Стара  глянула  йому  прямісінько  в  очі  –  всі  ми  пішаки  в  задумах  Його.
- Тільки  Бога  тут  не  згадуй  –  Аксель  підвівся  з-за  стола  –  ти,  перестаріле  творіння  Сатани.  Хоч  мені  все  одно,  по  великому  рахунку.
- В  тебе  молоко  на  губах  не  висохло  мене  ображати  –  Стара  не  втратила  ні  гідності,  ні  терпіння  –  Ти  робиш  те,  для  чого  з’явився  на  цей  світ  і  не  більше.
- Може  і  так.
Аксель  обійшов  стіл.  Став  в  старої  за  спиною.  Холодні  руки  лягли  їй  на  чоло.
- Не  пручайся,  тоді  буде  не  боляче.
- Не  буду.  Я  шість  разів  тебе  вже  прокляла,  як  тільки  вміла.
- На  мене  не  діють  відьомські  привороти  –  спокійно  сказав  Аксель.
- Ти  не  один  такий.  А  смерть  передбачувати  вмієш?
- Що?
- Нічого.  Роби  вже.
- Ти  або  не  боїшся,  або  не  розумієш,  що  станеться.
- Я  вже  за  стара,  щоб  боятись…
Її  голос  обірвався.  В  кімнаті  ні  звідкись  взялось  біле  світло.  Мить,  і  кімната  знову  стала  темною.
Аксель  обережно  поклав  її  голову  на  спинку  крісла.  Бабуся  дивилась  в  нікуди.  Її  погляд  не  виражав  ніяких  емоцій.  Через  деякий  час  лицеві  м’язи  ослабнуть  і  вираз  лиця  стане  інший.  Але  очі  залишаться  такими  самими.  Очі  людини,  з  котрої  висмоктали  душу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730665
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2017


Епілог.

Епілог
Сім  днів  по  тому.
Ми  з  отцем  Михайлом  сиділи  на  лавочці  теплим  осіннім  днем.  Бабине  літо,  от-от  мало  перейти  в  передзимові  холоди,  але  це  буде  не  сьогодні.  Церква  на  вулиці  Чорновола  аніскільки  не  змінилась.  З  неї  якраз  виходили  люди.  Мені  сало  цікаво,  скільки  з  них  студенти,  скільки  прийшло  помолитись  за  сесію,  але  в  голос  говорити  я  не  став.  Всього  не  дізнаєшся.  
Ліля  виходила  з  церкви  разом  з  Наталею.  Вони  тепер  стали  подружками,  всюди  разом.  Обоє  всміхнулись  та  помахали  нам  з  отцем  Михайлом.  Я  помахав  у  відповідь.  Ми  залишились  в  хороших  відносинах,  котрі  правда  не  перейдуть  ні  в  що  більше.  Ну,  зате  хоч  на  їхню  дружбу  я  міг  розраховувати.  Але  повернімось  до  отця  Михайла.
Він  з  кам’яним  лицем  вислухав  мою  історію.  Він  так  і  нічого  не  сказав.  Я  розповів  все,  що  сталось  в  Києві.  Отець  Михайло  гарно  приховував  свої  емоції,  а  в  кінці  просто  перехрестився.  Не  сказавши  ні  слова,  він  обійняв  та  перехрестив  ще  й  мене  і  мовчки  пішов  до  церкви.
Аліна  чекала  в  машині.
- Він  не  особливо  говіркий,  правда?  –  єхидно  підмітила  вона.
- Йому  треба  час,  щоб  звикнути  та  перетравити  почуте    спокійно  сказав  їй.
Тепер  Марко  не  зможе  затуманювати  йому  голову.  Досить!  Так,  йому  боляче,  але  тепер  він  бачитиме  правду.  Хтозна,  може  це  було  егоїстично,  але  я  не  зміг  не  зробити  цього.  Нехай  знає  правду.  
Я  завів  двигун  і  натиснув  на  газ.  Сіре  вольво  замурчало  і  ліниво  покотилось  по  пустій  дорозі.
- Що  ми  робитимемо  з  Сашком?  –  запитала  Аліна  після  деякої  мовчанки.
- Нічого.
- А  з  Марком?
- Нічого.
- А  з…
- Ми  ні  з  ким  нічого  не  будемо  робити  –  я  перервав  її  запитання.
- Як  скажеш  –  байдуже  сказала  Аліна  –  ти  в  нас  бос.
- Ну,  нехай  так.  Опустимо  момент,  що  ідея  поїхати  до  клієнта  підсунутого  Наталією  була  твоя.
- Нам  потрібні  гроші  –  безапеляційно  сказала  та  –  легка  робота  –  легкі  гроші.
Я  знизав  плечима.  Діло  було  не  в  грошах.  Просто  я  знову  робив  те,  що  вмів.  Єдине  що  вмів  добре.  По  справжньому.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694070
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2016


81.

Зараз.
Я  провернув  ключ  і  відчинив  двері,  пропустивши  Сашу  та  Аліну.  Залишилось  лише  забрати  делірій.  Я  не  міг  віддати  його  Марку.  Знаю,  ці  люди  попостили  крові  багатьом,  але  щось  мене  стримувало.
- Я  не  буду  тобі  заважати  –  збрехав  я  тоді.
Зараз  ж  я  знав  напевне,  що  він  не  отримає  його.  Марко  звісно  міг  би  його  вже  забрати,  та  це  було  сумнівно.  Аліні  та  Саші  я  не  сказав  нічого.  Вони  знали  для  чого  делірій,  але  сприймали  вони  це  по  різному.  Аліна  радісно  заплескала  в  долоні  –  вона  хотіла  поквитатись  з  своїми  кривдниками  і  я  її  розумів.  Саша  ж  ідею  не  оцінив,  але  промовчав.  Дарма,  він  теж  частина  команди  (котра  правда  вже  розвалилась),  в  нього  було  право  голосу.  Чесно  кажучи,  я  занадто  прив’язався  до  нього.  Саша  ризикував  життям,  щоб  допомогти  мені.  Він  став  мені  справжнім  другом.  Навіть  Аліні  я  симпатизував.  Якби  не  вона,  Тарас  би  завершив  справу  тоді  в  лікарні.
- А  де  твій  брат  нас  чекатиме?  –  запитав  Саша.
Я  промовчав.  Тоді  я  не  став  розповідати,  ту  страшну  правду,  що  дізнався  вчора.  Не  варто  їм  цього  знати.  Як  тоді  вони  довірятимуть  нам,  знаючи,  що  один  з  нас  пожертвує  ними  без  вагань.  Я  то  в  їх  очах  став  копією  брата.  Що  ж  нехай.
- Не  можу  дочекатись,  доки  та  вся  наволоч  виздихає  –  задоволено  сказала  Аліна.
- Я  вже  казав,  що  ти  занадто  енергійна?
- І  миролюбна  –  хмикнув  Саша  –  пацифізм  так  і  пре.
- Так  я  зможу  спати  з  заплющеними  очима  –  її  очі  заблистіли.
- Ти  і  так  можеш  –  буркнув  я  –  ти  з  нами,  отже  тобі  нічого  не  грозить.  Ніхто  не  зачепить  тебе.  Марко  купив  в  них  час  і  наш  імунітет.
Хотілось  додати  за  делірій  і  свої  здібності,  але  щось  мені  завадило.  Аліна  слабо  посміхнулась.  Я  повернувся  до  старої  шафи,  відкрив  потаємні  дверцята  і  дістав  невеличкий  ранець.  Відкрив  його.  Перерахував.  І  подумки  вилаявся.
Лише  половина  склянок.  Бісів  Марко,  він  чекав  цього.  Знав,  що  я  приїду  забрати  делірій.  Не  знаю  чому,  але  мене  ледь  не  розірвало  від  істеричного  сміху.  Тепер  все  втрачає  зміст.  Я  не  можу  його  зупинити.
- Макс  –  Аліна  покликала  мене.
Я  не  звернув  ніякої  уваги.  Рішення  напрошувалось  всього  одне.  Нехай  Марко  завершить  задумане,  але  більше  делірію  в  нього  не  буде.  Ні  в  кого  не  буде.
- Гаразд  –  я  закрив  сумку  –  нам  час  іти…
Слова  застигли  в  моєму  горлі.  Ранець  ледь  не  вилетів  з  рук.  Саша  стояв  біля  дверей  і  цілився  в  мене  з  пістолета.
- Звідки  ти  його  дістав?  –  підозріло  запитав  я.
- Віддай  мені  ранець  –  холодним  голосом  наказав  мені  Саша.
Я  не  поворухнувся.
- Навіщо?  –  серйозно  запитав  його.
Картина  зовсім  не  вкладалась  в  голові.  Ось  Саша  цілиться  в  мене  з  Макарова.  Маленька  свинцева  смерть  чекає  можливості  зайти  мені  межи  очі.
- Не  ускладнюй,  Макс  –  нервово  прогарчав  він.
Аліна  відійшла  в  дальній  кінець  кімнати  і  з  цікавістю  та  жахом  спостерігала  за  всім.
- Як  довго  ти  планував  це  зробити?  –  я  все  ще  не  випускав  делірій  з  рук  –  коли  ти  дізнався,  що  зрадиш  нас?
- Перестань,  Макс  –  скривився  Саша  –  ти  вже  якось  назвав  мене  Іудою.  Не  повторюйся.  Дай  сюди  сумку!
- А  ти  забери.
Саша  пересмикнув  затвор.  Перед  пострілом  він  відвів  дуло  вбік.  Куля  продірявила  шафу  всього  за  кілька  сантиметрів  від  моєї  голови.
- Я  не  промахнусь  наступного  разу  –  вже  спокійніше  сказав  він.
Я  вірив  йому.  Я  бачив,  як  він  вагається,  бачив  як  йому  зараз  тяжко.  Але  в  тому,  що  він  зробить  необхідний  постріл  я  не  сумнівався.
- Дай  мені  клятий  ранець,  я  піду  і  ніхто  не  постраждає.
- Все  залежить,  що  ти  з  ним  зробиш  –  я  не  зводив  з  нього  погляду.
- Це  вже  мої  питання  –  сказав  Саша  –  та,  чорт  забирай,  що  ж  ти  так  вперся?!  Рятуй  людей  і  далі  собі,  знімай  прокляття,  вештайся  з  відьмами,  лови  психопатів.  Але  без  цього.  Це  віддай  мені.
- Що  ти  з  ним  зробиш?  –  запитав  я  –  продаси?
Саша  не  відповів  нічого,  але  я  зрозумів,що  вгадав.
- Ви  з  братом  варті  одне  одного  –  презирливо  сказав  він  –  ти  вічно  водив  мене  за  носа,  не  розповідаючи  своїх  планів.  Марко  ледь  не  відправив  мене  вчора  на  смерть.  Клята  сімейка.
- Мій  брат  тобі  цього  не  подарує  –  спокійно  сказав  я  –  мене  то  ти  можеш  викреслити  з  рахунків…
- А  мене  ні  –  вперше  втрутилась  Аліна  –  я  то  тебе  завжди  знайду,  забув?
- Я  все  ж  ризикну  –  Саша  зробив  крок  вперед  –  дай  сюди  сумку.
Тепер  він  цілився  в  Аліну.  
- Гаразд  –  я  кинув  йому  ранець.
Він  спритно  спіймав  його.  Ми  зустрілись  поглядами.  По  ньому  було  видно  його  внутрішню  боротьбу  жадності  та  сорому.  Але  жадність  виграла.
- Приємно  було  мати  з  вами  справу  –  він  нервово  посміхнувся  –  ключі!
- Тримай  –  я  дістав  їх  з  кишені  і  кинув  йому.
Саша  йшов  спиною  до  нас.  По  сходах  залунали  його  швидкі  кроки.  Аліна  хотіла  кинутись  за  ним…
- І  що  ти  йому  зробиш?  –  спокійно  поцікавився  в  неї.
Вона  зупинилась,  не  знаючи,  що  сказати.  Ті,  хто  так  довго  мучили  її  вийдуть  сухими  з  води.  Прощати  Аліна  не  вміла.
- Накрилась  моя  помста  –  приголомшено  видала  вона.
- Там  лише  половина  делірію  –  сказав  їй.
Аліна  в  цей  момент  нагадала  мій  перший  комп’ютер.  Вона  зависла.
- Марко  нас  випередив  –  пояснив  їй  –  він  знову  виявився  на  крок  попереду.
Мене  розібрало  від  сміху.  Сам  не  знаю  чому,  але  реготав  я.  як  навіжений.  Може  так  і  має  почувати  себе  людина,  що  здійснила  задумане?  Має  реготати  немов  психопат?
Аліна  отримала  свою  помсту.  Марко  виявився  хитрішим,  і  в  нього  вдасться  здійснити  задумане.  Саша  отримав  шанс  збагатитись.  Ліля  спокійно  доживе  до  старості.  Наталя,  як  і  далі  буде  витягувати  гроші  з  наївних  клієнтів  –  вона  ж  то  популярна  після  інциденту  з  духами  в  покійного  Едика  на  квартирі.  Карина  нарешті  налагодила  особисте  життя.  
А  я?  Я  зняв  прокляття  з  Лілі,  зупинив  психопата,  втратив  друга,  брата  і  кохану.  Мені  довелось  багато  перенести,  але  зараз,  коли  сміх  пройшов,  я  вперше  відчув  себе  спокійно.  Я  більше  не  був  злим,  більше  не  мучився  вибором.  Я  більше  не  тікав.  Я  став  тим,  ким  був  все  життя  –  тим,  хто  обманює  смерть.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693881
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2016


80.

За  кілька  годин  до
Карина  не  відразу  підняла  слухавку.
- Макс,  третя  ночі  –  сонно  пробурмотіла  вона.
- Вибач  –  тихо  прошепотів  їй.
- Що  в  тебе  сталось?
- Нічого  –  збрехав  я.
- Все  ще  думаєш,  що  зможеш  мене  обманути?
Я  посміхнувся.  Вона  знала  мене  як  облупленого.
- Ти  п’яний,  Макс?
- Вже  ні.
- Де  ти?
- В  тебе  під  під’їздом.
- Тоді  чого  не  заходиш?
- А  якщо  ти  не  сама?
- Я  б  так  і  сказала.  Заходь.
Вона  відчинила  двері  в  одному  короткому  халатику.  Запустила  мене  всередину.  Їй  нічого  непотрібно  було  говорити,  їй  вистачило  лише  одного  погляду  на  мене.  Карина  обійняла  мене.  Я  притулився  до  неї.  Дивно  знову  було  відчувати  тепло  її  тіла.  Наче  вічність  пройшла  з  моменту,  коли  ми  обіймались  так  останній  раз.
Коли  я  вийшов  з  душу  вона  чекала  мене  на  кухні  з  двома  чашками  кави  та  цигарками.  Від  цигарок  я  відмовився,  а  от  каву  вирішив  випити.  Спати  було  неможна,  треба  було  стільки  розповісти…
Але  розповісти  я  не  зміг.  Коротко  обмовився,  про  те,  що  вдалось  врятувати  Лілю,  та  знайти  того  психопата.  Більше  розповідати  я  не  став.  Не  хотів  наражати  її  на  небезпеку.
- І  ось  ти  тут  –  посміхнулась  вона.
- Я  прийшов,  як  і  обіцяв.
- Аж  не  віриться  –  зізналась  Карина  –  я  так  довго  чекала,  доки  ти  з  усім  розберешся,  що  тепер  просто  не  можу  повірити  в  це.  Наче  не  ти.
- Не  я?
- Остання  наша  зустріч  була  ще  та  –  Карина  завжди  говорила  чесно  –  ти  був  одним  суцільним  шматком  ненависті.  А  тепер  цього  наче  й  не  було.  Ти  якийсь…
- Подавлений?  Стомлений?
- Умиротворений.  Чому  ж  завдячувати  такому  перевтіленню.
Та  просто  ножем  в  груди  штрикнули  –  подумав  я,  згадавши  зустріч  з  Тарасом.  Але  казати  нічого  не  став,  лише  знизав  плечима.
- По  телевізору  показували  портрет,  схожий  на  тебе  –  між  тим  сказала  Карина.
- На  мене  багато  хто  схожий  –  спокійно  сказав  я.
- Настільки,  що  мене  розпитували  про  тебе?
Я  здивовано  глянув  на  неї.  Наш  з  Марком  спільний  знайомий  обіцяв  все  владнати…  Але  не  факт,  справжній  то  винуватець  лежить  в  делірієвій  комі,  і  вивести  його  звідти  ніяк.  Я  сам  похоронив  єдиний  доказ  своєї  непричасності,  хоча  це  й  голосно  сказано.
- Я  не  робив  нічого  з  того,  про  що  говорять  –  подивився  їй  в  очі.
- Я  знаю  –  сказала  вона  –  зв’язалась  з  Лілею,  вона  все  розповіла.  Твій  знайомий  гарно  постарався.  І  я  з  свого  боку  зробила  все,  що  могла.
- Дякую.
Карина  всміхнулась  і  в  мене  на  душі  потепліло.  Я  любив,  коли  вона  так  всміхалась.  Така  її  посмішка  була  тільки  для  мене.
- Коли  ти  їдеш?  –  серйозно  спитала  вона  –  я  ж  не  дурепа,  Макс.  Я  знаю,  що  ти  прийшов  попрощатись.  Нам  не  бути  разом,  ти  не  готовий  до  цього.
Я  промовчав.  Приємно  було  не  говорити  цього  самому.  Не  знаю,  чому,  але  в  Києві  мені  не  було  місця.
- Ти  можеш  поїхати  зі  мною.
- Я  заміжня  вже,  ти  забув?  А  те,  що  чоловік  за  кордоном  по  справах  нічого  не  змінює.
Я  й  забув.  Я  ж  то  тоді  лежав  в  лікарні  на  межі  життя  та  смерті.  Ну,  сам  винен.
- Я  так  і  не  привітав  тебе  з  цим  –  сказав  їй.
- Я  з  ним  дійсно  щаслива  –  Карина  знову  всміхнулась  –  він  хороший,  турботливий…
- Я  радий,  що  ти  в  надійних  руках  –  я  сам  здивувався  від  того,  що  мої  слова  звучали  щиро.
- Куди  ти  поїдеш?
- Ще  не  знаю.
- Знаєш  –  Карина  уважно  глянула  мені  в  очі  –  ти  не  будеш  любити  її  сильніше  за  мене.  Не  будеш?
- Мабуть  ні.
На  тому  й  розпрощались.  Я  не  хотів  залишатись,  не  хотів  тривожити  те,  що  заховалось  на  полиці  хороших  спогадів.  На  вулиці  дріботів  легкий  дощ.  Треба  було  добратись  додому.  Завтра  вставати  на  похорони  і  забирати  делірій.  А  тоді  геть.  Геть  з  цього  проклятого  міста.  Нехай  люди  тут  і  далі  кудись  поспішають.  Але  не  я.  Мені  з  ним  не  по  дорозі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693880
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2016


79.

Зараз
Ми  приїхали.  Я  першим  вийшов  з  дверей  і  направився  в  під’їзд  старого  будинку.  Аліна  та  Саша  не  поспішаючи  пішли  за  мною.  Перед  очима  стояла  картина  на  кладовищі.  Сьогодні  ховали  обох  працівників  лікарні,  що  їх  вбив  Тарас.  Вина  все  ще  лежить  на  мені  тяжким  тягаремм.  Але  ніколи  жаліти  про  це.  Мені  потрібно  було  зробити  ще  дещо…
За  день  до.
Квартира  була  просторою.  Це  було  видно  з  того,  що  в  ній  царювала  на  півтемрява.  Вікна  замішані  шторами.  Повітря  було  затхлим,  видно  житло  довго  не  провітрювали.
- Може  він  вже  того?  –  пошепки  запитав  Марко  –  копита  відкинув.
Я  не  відповів.  Хотілось  би  сподіватись,  але  смерть  Саші  я  побачив  не  просто  так.  Тарас  все  ще  був  всередині,  живий,  хоч  нехай  і  не  зовсім  здоровий.  Але  від  того  не  менш  небезпечний.  Квартира  представляла  собою  кімнату  студію.  З  одного  боку  кухня,  з  іншого  спальне  ліжко.  Посередині  скляний  стіл  та  стільці.  Марко  знайшов  вимикач  і  клацнув.  Загорілось  світло…
Лезо  ножа  зблиснуло  всього  за  сантиметр  від  моєї  шиї.  Сам  не  знаю  як,  але  я  ухилився.  Тарас  з  тваринним  риком  хотів  повторити  напад,  але  Марко  став  на  заваді.  Тепер  я  розумію,  що  це  була  хороша  ідея,  увімкнути  світло.  Інакше  зараз  в  квартирі  на  два  трупи  стало  б  більше.  В  Марка  звідкись  з’явився  кастет.  Лице  Тараса  прийняло  суттєві  зміни,  коли  марко  вперіщив  йому  в  вилицю.  Я  ж  схопив  того  за  руку  з  ножем.  Тарас  загарчав,  під-натиснув  і  ось  ми  троє  в  періщились  в  стіну.  Від  удару  об  неї  в  мене  вибило  дух  і  впав  на  землю.  Тарас  між  тим  притис  Марка  до  стіни  та  намагався  пропхати  ніж  тому  межи  очі.  Марко  пручався  як  міг,  але  ніж  поволі  підступав  до  очного  яблука.
Я  піднявся  і  вдарив  Тараса  по  раненій  нозі.  Це  збило  його  з  ніг  та  зменшило  шанси  Марка  стати  піратом.  Марко  не  розгубився  і  привітав  падіння  Тараса  чоботом  в  лице.  Той  від  болю  схопився  за  лице  і  відкотився  його  кров  розмазалась  по  плитці  на  підлозі.
Тарас  піднявся.  Виглядав  він  не  найкращим  чином,  але  не  варто  було  обманювати  в  оману.  Біль  та  травмована  нога  майже  не  заважали  йому.  Ніж  лежав  на  підлозі  переді  мною,  але  я  не  поспішав  його  піднімати,  щоб  не  втратити  з  виду  того  психопата.
- Двоє  на  одного?  –  запитав  виплюнувши  зуб  та  витираючи  кров  з  носа  –  бачу  чесність  для  вас  пустий  звук.
- Хто  б  казав?    
Марко  плюнув  в  його  сторону  таким  чином  намагаючись  спровокувати,  але  Тарас,  хоч  і  був  останнім  психопатом,  на  це  не  повівся.
- Тебе  ніхто  не  врятує  –  я  не  зміг  промовчати  –  ти  не  втечеш.
Тарас  зареготав.  Його  погляд  не  сходив  з  нас,  але  він  не  переставав  сміятись.  Сміх  був  дзвінким,  чистим,  щирим.  Хто  б  міг  подумати,  що  власник  такого  сміху  страждає  від  голосів  у  власній  голові,  що  так  і  шепчуть  йому:  «Вбий.  Вбий».
- Ти  сам  прийшов,  сам  потрапив  мені  в  руки  після  того,  як  я  намагався  тебе  вбити  –  сказав  він  –  а  тепер  говориш,  що  я  не  втечу.
Ми  з  Марком  переглянулись.  Він  таки  чекав  нас.  Тарас  ж  скористався  нашою  неуважністю,  кинувся  на  кухню.  Ми  кинулись  за  ним.  Якби  не  його  нога,  він  би  добіг  до  стійки  з  ножами  швейцарської  сталі.  Марко  схопив  його  за  футболку.  Та  затріщала  і  почала  рватись  по  швах.  Я  щосили  вдарив  його  в  тім’я.  Зазвичай  такий  удар  вирубає,  чи  покладе  на  землю,  але  Тараса  лише  похитнуло.  Він  розвернувся,  щосили  вдарив  мене  під  дих.  Заламав  руку  Марку,  підсунув  його  до  себе  і  вдарив  головою  в  лице.  Тоді  вдарив  мене  в  лице,  але  вже  коліном.  Ми  обоє  розтягнулись  по  підлозі.  Тарас  ж  стояв  на  місці,  тримаючись  за  потилицю.  Його  погляд  поплив.  Лікоть  в  тім’я  поволі  робив  свою  справу.
З  мого  носа  вже  вкотре  за  останній  час  текла  кров.  Щока  горіла.  Марку  теж  дісталось,  але  він  вставав.  Я  теж  не  збирався  відлежуватись  в  сторонці.  Організм  все  ще  не  відновився  від  всіх  травм,  і  саме  в  такі  моменти  найкраще  відчуваєш,  наскільки  по  дурному  інколи  ризикувалось  та  вироблялись  травми.  Якраз  тоді,  коли  мозок  вимагає  від  тіла  максимальної  віддачі.  Якби  в  моїх  кісток  та  м’язів  були  голоси,  квартиру  Тараса  вже  наповнило  б  хором  страждальницьких  охів  та  ахів.  Ану  тихо  там  –  довелось  би  мені  заткнути  їх.
Я  все  ж  встав.  Ніколи  до  цього  не  розумів,  але  в  такі  моменти  сила  волі  ні  до  чого.  Я  піднімався  на  злості  та  азарті.  Азарт  від  того,  чим  ж  все  закінчиться.  Злості,  закінчення  хотілось  на  свою  користь.
Ми  знову  кинулись  на  нього.  Тарас  став  в  боксерську  стійку.  Кілька  ударів  і  нас  з  братом  повело  в  різні  боки.  В  Тараса  був  талант.  Рухався  він  неправильно,  але  настільки  природньо,  що  це  здавалось  неймовірним.  Так  продовжувалось  ще  кілька  разів.  По  одному  ми  з  Марком  не  могли  з  ним  справитись.
- Давай,  як  в  дитинстві  –  тихо  сказав  Марко.
На  моїх  губах  заграла  посмішка.  В  дитинстві  ми  часто  бились  проти  когось.  Дісйно  брати,  не  те  що  зараз.  Але  його  слова  немов  повернули  нас  в  дитинство.  
Марко  зробив  крок  вперед.  Тарас  не  став  тягнутись  по  ніж,  замість  цього  він  замахнувся,  цілячись  тому  в  лице.  Марко  відтягнувся  назад.  Я  ж  тим  часом  зацідив  ногою  в  коліно  і  відскочив,  щоб  Тарас  і  мене  не  дістав.  Його  повело,  Марко  ж  в  той  час  зацідив  кулаком  в  сонячне  сплетіння.  Цього  разу  Тарас  приготувався  до  мого  нападу,  але  Марко  схопив  його  за  плече,  коли  той  повертався  до  мене.  Я  зігнувся  і  зацідив  кулаком  в  пах.
Все,  такого  він  не  міг  перенести.  Тарас  зойкнув  та  повалився  на  землю.  Марко  відвісив  копняк  по  ребрах.  З  грудей  небезпечного  вбивці  психопата  вирвався  кашель.  Бій  було  скінчено.
- І  що  тепер?  –  Тарас  розтягнувся  по  підлозі.
Я  мовчки  вдарив  ногою  його  в  скроню.  Тарас  обм’як.
- Поспи  –  я  сам  здивувався,  якою  жорстокістю  повіяло  від  мого  голосу.
- Ти  як?  –  Марко  сів  на  стілець  перевести  дихання.
- Відчув  себе  старим.  
Я  почав  оглядати  його  кімнату.  Кілька  фотографій  в  рамках  лежало  біля  ліжка.  Я  поволі  підійшов  і  почав  їх  оглядати.
- І  не  кажи  –  підхопив  мій  брат  –  ми  вже  не  молоді  студенти.  Все  дається  взнаки.
- Ага.
На  першій  фотографії  були  Тарас,  його  дружина  та  донька.  Дружину  не  можна  було  назвати  красунею.  Донька  ж  була  зовсім  маленькою.  Але  на  фото  вони  були  усміхнені.  Де  б  не  було  зроблене  фото  –  вони  були  щасливі.  Вони  були  сім`єю.  А  що  в  мене?  Брат  з  незрозумілою  жагою  гратись  в  Ісуса.  Але  все  ж  мій  брат.  Ми  таки  любили  одне  одного,  хоч  просто  не  могли  цього  показати.  Ми  –  брати.
- Знаєш,  що  саме  цікаве  було  в  роботі  на  Соколовського?  –  Тарас  знову  подав  голос.
Марко  підірвався  з  стільця.  Я  від  несподіванки  впустив  фотографію.  В  кімнаті  почувся  тріск  від  розбитого  скла.
- Спитай  свого  брата,  як  загинули  ваші  товариші.
- Замовкни!  –  крикнув  Марко.
- Тебе  ж  не  було  поруч,  правда?  –  Тарас  не  зводив  з  мене  погляду.
Мене  дійсно  тоді  не  було.  Спочатку  Геральт,  потім  Антон.  Про  їх  смерть  я  дізнався  від  Марка  та  Карини.
- Про  що  він  говорить?  –  запитав  Марка.
Мій  брат  не  видав  себе.  Всього  мить  знадобилась  йому,  щоб  зобразити  здивування.  Але  цього  мені  було  достатньо.  Тарас,  хоч  і  частково,  теж  говорив  правду.  І  Марко  зрозумів,  що  я  зрозумів.
- Для  Геральта  ми  були  піддослідними  кроликами  –  сказав  він.
Кілька  років  я  вважав  себе  винним  в  їх  смерті,  бо  повів  за  собою.
- Я  думав  це  Соколовський…
- Вони  ніколи  не  були  ворогами  –  Тарас  спробував  піднятись,  але  Марко  наступив  йому  на  долоню.
Той  загарчав,  було  видно,  що  він  стримує  крик.  Я  ж  ошелешено  переводив  погляд  з  одного  на  іншого.
- Він  хотів  продати  свої  дослідження  про  нас  та  делірій  –  пояснив  Марко  –  тим  від  кого  ми  колись  ховались.
- А  Антон?
- Так  –  простогнав  крізь  біль  Тарас  –  А  Антон?
Марка  перекосило  від  суміші  ненависті  та  розгубленості.
- Він  підсів  на  делірій  –  пояснив  Марко  –  він  ставав  небезпечним.
- І  хтось  збільшив  його  дозу  –  скрикнув  Тарас.
Долоня  не  витримала.  Почувся  хрускіт.  Не  треба  було  мати  медичну  освіту,  щоб  зрозуміти,  що  це  перелом.  Я  показав  пальцем  на  Тараса.
- Ось  чому  ти  вирішив  здихатись  його?  –  запитав  брата.
- Ніби  ти  не  хочеш?
- А  якби  він  і  той,  кого  я  шукав  були  іншими  людьми?
- Але  вони  не  інші  люди!  –  Марко  зірвався  на  крик.
Тарас  отримав  ще  один  копняк  під  ребра.
- І  знову  ми  повертаємось  до  вибору  –  захихотів  він  незважаючи  на  біль  –  що  ти  вибереш,  Макс?  Психопата,  чи  психопата?
- Вибір  очевидний  –  холодно  відповів  Марко.
- Невже?
Вони  обоє  уставились  на  мене.  Час  наче  втратив  свій  плин.  Вся  ненависть  більше  не  могла  утримуватись  на  околицях  підсвідомості.  Нехай  вона  вийде,  виллється  і  зникне…
- Що  тут  думати?
Я  швидко  покрокував  до  них.  Марко  завбачливо  відступив.  Я  дістав  з  кишені  склянку  делірію.  Підійшов  до  Тараса.  Перевернув  його  на  спину.
- Ти  проеціював  своїх  демонів  на  невинних  людей  -  сказав  йому  –  ти  вбивав  їх  від  свого  божевілля.
Схопив  рукою  його  за  шию  і  влив  залишки  делірія  йому  в  рот.
- А  тепер  відчуй  своє  безумство  сам  –  з  ненавистю  сказав  йому.
Очі  Тараса  широко  розкрились,  а  тоді  стали  скляними.  Він  вже  не  бачив  мене.  Коли  я  піднявся,  він  посміхався.
- Мабуть  йому  добре,  де  б  він  не  був  –  сказав  Марко  дивлячись  на  його  посмішку.
Я  не  відповів.  Мені  хотілось  так  само  поступити  і  з  братом,  але  делірію  при  нас  більше  не  було.  Ми  стояли  над  Тарасом,  чия  свідомість  була  вже  деінде,  лише  не  тут.
- Нам  час  іти  –  тихо  сказав  Марко.
- Знаю.
- Макс,  я…
- Ти  нічим  не  краще  за  нього,  так  що  замовкни.  Ти  і  з  Сашком  хотів  так  поступити,  і  з  Лілею.
- Але  не  з  тобою  –  Марко  поклав  мені  руку  на  плече  –  ти  мій  брат,  я  б  ніколи…
- Заткнись.  
Він  похапцем  забрав  руку.  Але  я  все  одно  чомусь  вірив  йому.  До  сих  пір  не  знаю  чому.  Може  просто  хотів  вірити.
- Більше  не  з’являйся  в  моєму  житті.  Ніколи,  інакше  я  зроблю  з  тобою  те  що  й  з  ним  –  кивнув  на  Тараса.  Тепер  ти  сам  по  собі.
Я  не  чекав  його  відповіді.  Марко  не  відповів  нічого  навіть  коли  я  вийшов  з  квартири.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693712
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2016


78.

За  день  до.
Що  нас  там  чекає?  Кожен  з  нас  задавався  цим  питанням,  хоч  і  не  говорив  вслух.  Дівчата  залишились  в  машині,  хоч  вони  і  хотіли  піти.  Але  я  розсудив,  що  краще  нехай  Аліна  відвезе  Лілю  на  вокзал.  Ліля  не  хотіла  їхати,  тож  Марко  запропонував  їм  метро.  Ліля  мовчки  кивнула.  Вона  обнялась  з  Сашою  та  бігло  з  Марком.  Мені  вона  лише  кивнула,  тоді  направилась  до  найближчої  станції  метро.
- Я  буду  чекати  на  вас  в  квартирі  –  повідомила  Аліна,  тоді  пішла  за  Лілею.
Ми  зайшли  в  під’їзд.  Аліна  сказала  нам  приблизну  відстань,  а  шкільні  знання  математики  дали  змогу  знайти  квартиру.  А  говорять  математика  непотрібна.  В  ліфті  їхали  мовчки.  Марко  лише  раз  тихо  сказав:  Він  чекає  на  нас.  Ми  не  відповіли.  Можливо  й  так,  але  що  це  змінювало.  Я  мав  зупинити  його  давним-давно.  Всі  його  жертви  на  моїй  совісті.
Марко  знав,  як  його  звати,  знав  де  його  шукати,  але  не  хотів  розповісти  з  самого  початку.  А  тепер,  коли  я  ледь  не  загинув,  він  їде  зі  мною  закінчити  справу.  Я  глянув  на  Сашу…
- Ти  зачекаєш  нас  на  сходовій  площадці  –  різко  сказав  я.
- Що?  Чому?  –  не  зрозумів  він.
Марко  торкнувся  до  нього.  Кольори  в  ліфті  сіріли,  ставало  холодно.  Брат  підтвердив  мої  слова.
- Мітка?  –  стривожено  запитав  Саша.
Ми  одночасно  кивнули.  Марко  крадькома  глянув  на  мене.
- Він  не  піде  –  тихо,  але  впевнено  сказав  я.
- Тоді  помре  хтось  інший  –  сказав  Марко.
- Боїшся,  що  це  буде  хтось  з  нас?  –  презирливо  запитав  його.
Марко  промовчав,  але  мій  погляд  витримав.
- Ще  чого  –  фиркнув  у  відповідь.
Сашко  ошелешено  дивився  на  мого  брата.  Той  ж  спокійно  не  звертав  на  нього  уваги.  Двері  ліфта  відкрились.  Я  виштовхав  обох  на  сходову  клітку.
- Не  говори,  що  я  не  попереджав  тебе  –  сказав  Сашку  кивнувши  на  свого  брата.
Марко  промовчав.
- Як  саме  я  помру?  –  запитав  Саша.
- Не  помреш,  якщо  залишишся  тут.
- Я  з  вами.  Я  не  боюсь.
- Ні,  ти  тут  –  встряв  Марко  –  відкрий  для  нас  двері  і  чекай  на  вулиці!
- Він  доволі  сильний…
- Твоя  роль  себе  вичерпала!  –  гримнув  Марко  –  ти  більше  не  був  потрібний.  Радій,  що  мій  брат  вирішив  тебе  врятувати!
Сашко  посунув  на  нього,  але  я  встав  між  ними.
- Досить!  –  гаркнув  на  обох  –  я  піду  сам,  бо  від  вас  таких  мало  користі.
- Я  з  тобою,  на  випадок,  якщо  в  тебе  не  вистачить  довести  справу  до  кінця.
- Добре  –  я  погодився  –  Саша,  я  втратив  багатьох  хороших  людей,  та  друзів.  Ти  багато  для  мене  зробив,  але  тут  вже  наша  справа.  Якщо  ти  зайдеш,  то  я  не  зможу  гарантувати  твою  безпеку.
Саша  обійняв  мене.
- Сподіваюсь,  що  помреш  не  ти  –  прошепотів  він.  
Він  пішов  до  дверей.  Прості,  дерев’яні  з  яких  стирчало  кілька  папірців  за  невиплачені  комунальні  послуги.  Ми  з  Марком  переглянулись.  
- В  мене  є  одна  теорія  –  прошепотів  він  –  але  для  цього  потрібно  буде  вийти  звідси  після  закінчення  справи.  Може  потім  розповім.
Я  лише  знизав  плечима.  Хтось  з  нас  трьох  сьогодні  імовірно  помре.  Саша  схилився  біля  дверей.  Всього  кілька  хвилин  і  замок  клацнув.  Саша  відчинив  двері,  пропускаючи  нас  всередину.
- Зачини  їх  за  нами  –  наказав  Марко  –  не  можна,  щоб  нам  завадили.
- Я  почекаю  в  машині  –  сказав  Саша  –  обережно  там.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693711
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2016


77.

За  два  дні  до.
Слова  Марка  все  ще  висіли  в  повітрі.  Я  чув  заряд  від  них  в  повітрі.  Від  цього  волосся  ставало  дибки.
Знаєш,  що  я  хочу  зробити?  –  питав  Марко  –  я  хочу  свободи.  Хочу  бути  впевненим  в  тому,  що  по  мене  не  явиться  хтось  на  зразок  Соколовського  з  його  дослідами.  А  знаєш,  що  головне?  Я  хочу  такого  для  всіх  нас:  для  тебе,  Аліни,  Наталії  з  її  бабусею.  Навіть  для  людей  на  зразок  Едика.  Я  хочу,  щоб  такі  як  ми  –  люди  зі  здібностями  –  перестали  боятись  показувати  свою  особливість.  Цей  світ  змінюється,  і  тепер  настала  наша  черга.  Тепер  ті,  хто  нас  шукав  мають  нас  боятись.  Вони  мають  заплатити,  за  те,  що  стільки  років  не  давали  нам  можливості  видихнути  на  повні  груди.
- І  як  ти  збираєшся  це  зробити?  –  поцікавився  тоді  я.
- Геральт  все  зробив  замість  мене  –  хитро  посміхнувся  Марко.
До  мене  дійшло  лише  за  кілька  секунд.  Делірій!  Марко  збирався  отруїти  людей  покійного  Соколовського.  Розбити  склянки,  чи  вилити  їх  в  вентиляцію  –  різниці  немає.  При  достатній  близькості  та  концентрації  він  досягне  свого.  А  з  тим  запасом,  що  зробив  Геральт  вистачить  на  два  дев’яти  поверхових  будинки.
План  Марка  став  доволі  простим.  Втертись  в  довіру  до  них,  а  тоді  винищити.  Всіх  разом.  Лишилось  лише  здихатись  від  Тараса,  котрого  Соколовський  завербував  на  противагу  мені  (подарував  йому  імунітет  від  правосуддя  за  вчинене),  на  випадок  якщо  я  вирішу  допомогти  брату.  Тарас  якось  дізнався  про  план  Марка,  тож  грозив  його  розкрити.  І  от  тепер  все  залежить,  як  швидко  я  вирішу,  що  робити.
- Смерть  Едика  –  глухо  сказав  я  –  ти  хотів  перевірити  як  працює  делірій,  еге  ж?  Це  не  було  заради  моєї  безпеки.
- Я  знав,  що  він  збирався  принести  тебе  в  жертву  духам,  котрих  приручив,  тож  вибір  на  нього  пав  одразу.  Я  не  знав,  що  вийде  така  каша  з  тими  духами…
- Це  і  так  ясно.
Одне  не  вкладалось  в  голові  точно.  Як  про  це  все  дізнався  Соколовський?  Тарас  міг  дізнатись  про  все  від  нього.
- Соколовський  знав  про  винахід  Геральта  –  Марко  наче  думки  мої  прочитав  –  і  знав  про  наш  з  тобою  імунітет,  до  подібного  роду  речей.  Геральт  завжди  хотів  стерти  орган  за  контролем  пара-нормального  з  лиця  землі.  Він  був  занадто  м’який  для  такого,  тож  в  кінці  це  його  погубило.
- Тоді  навіщо  тобі  я?
- Я  не  збирався  залучати  тебе,  доки  не  почув,  що  ти  зв’язався  з  Едиком.  Це  потім  закрутилось.  Я  ж  не  знав,  що  Наталія  вирішить  нажитись  на  тобі  пославши  до  тебе  того  чоловіка.  А  потім  ще  Ліля  з  її  прокляттям.
- Наталя  до  речі  обмовилась  про  тебе  –  вставив  я.
- Знаю.  І  ти  почав  вивідувати  про  мене.  А  це  мені  було  непотрібно.  Залучити  тебе  я  вирішив,  коли  побачив  Тараса  в  Івано-Франківську.  Чиста  випадковість,  але  я  вирішив  пересвідчитись,  що  він  не  завадить.  Тому  й  натравив  тебе  на  його  слід.
Логічний  крок.  Пошуки  того  психопата  засліпили  мене.  Поки  я  гнався  за  ним  Марко  домовлявся  в  обхід  Соколовського  (ми  ж  то  передбачили  його  серцевий  напад).  Тепер  лише  позбутись  Тараса  і  Марко  свого  досяг.
- Загинуть  люди  –  в  потрібний  момент  голос  захрип,  став  тихим.
- Люди  постійно  гинуть  –  він  байдуже  знизав  плечима  –  тепер  ти  знаєш  все.  Тож  що  ти  робитимеш?
***
За  день  до.
Аліна  прокляла  мене,  як  тільки  ми  вийшли  з  під’їзду.  Вставати  аж  так  рано  вона  не  любила.  Я  теж  не  любив,  але  вибір  був  невеликий.  Тепер  в  зборі  була  вся  команда:  Я,  Марко,  Саша,  Ліля  та  Аліна.  Проте  на  холодний  осінній  ранок  плювалась  лише  Аліна.
- Ти  точно  знаєш,  де  він?  –  запитав  Саша.
Аліна  зміряла  його  поглядом  повним  презирства.  Звісно  вона  знала.  Тоді  в  лікарні  вона  поцупила  щось  в  Тараса,  тож  тепер  вона  без  проблем  могла  знайти  його.  Ми  виїхали  зранку,  тому  що  з  кожною  хвилиною  відстань  між  нами  грозила  перейти  позначку  в  кілька  сотень  кілометрів.  Друг  покійного  Антона  обіцяв  владнати  проблему  з  поліцією  за  кілька  днів.  Пере  сиди  десь  кілька  днів  –  порадив  він  –  Тебе  не  мають  знайти.
Я  може  б  так  і  зробив,  але  Тарас  може  зникнути,  або  переміститись  туди,  де  я  його  не  дістану,  доки  він  не  оклигає.  Діяти  треба  було  швидко.  Наша  п’ятірка  упакувалась  в  машину.  Я  з  Марком  на  передні  сидіння  (я  за  кермом)  Саша  вмістився  між  двох  дівчат.  Судячи  з  його  заспаної,  але  задоволеної  фізіономії  йому  годі  було  жалітись.
Ми  колесили  по  ранкових  вулицях  Києва.  Ніхто  не  говорив.  Я  припер  голову  до  скла  і  заплющив  очі.  Сон  не  брав  мене.  Я  хвилювався.  Інколи,  проїжджаючи  повз  автобуси  набиті  людьми,  чи  пропускаючи  пішоходів  на  зебрі  все  навколо  сіріло,  і  мене  виривало  з  власного  тіла.  Смерть  знову  малювала  мені  жахіття.  Я  не  зважав.  З  часом  я  перестав  вдивлятись,  що  саме  станеться.  Мені  було  не  до  того.  
Марко  ще  деякий  час  вибирав  музику,  але  потім  облишив  те  дурне  заняття  та  вимкнув  магнітолу.  Він  теж  не  хотів  говорити.  Нам  зараз  треба  знайти  психопата,  на  чиєму  рахунку  кілька  життів  і  покласти  йому  край.  Він  швидше  та  сильніше  за  мене.  Гарно  володіє  як  рукопашним  боєм,  так  і  ножовим.  Тоді  в  переході  він  граючись  зробив  в  мені  діру  ножем.  В  лікарні  він  ледь  не  переміг  нас  з  Сашком,  якби  не  Аліна.  Недооціниш  його  і  ти  покійник.
Мені  хотілось  спитати  в  Марка  чи  в  нас  є  план,  але  я  не  зміг  відкрити  рота.  Та  й  необхідності  не  було.  Заходимо,  зав’язується  конфлікт,  а  далі  по  ситуації.
- Я  повертаюсь  ввечері  в  Івано-Франківськ  –  ні  з  того,  ні  з  сього  об’явила  Ліля.
Ми  з  Марком  переглянулись,  але  не  сказали  нічого.  Аліні  ж  було  начхати  на  Лілю.  Вони  особливо  не  ладнали.  Жінки…
- Що?  Чому?  –  Сашко  єдиний,  хто  поцікавився.
- Нас  навряд  чи  там  ще  шукають  –  спокійно  сказала  вона  –  та  й  Наталя  дзвонила.  Вона  відкриває  офіс,  сказала,  що  знайде  для  мене  там  заняття.  Вона  знає,  що…
Ліля  на  мить  замовкла  підбираючи  слова.  Але  видно  слів  не  знайшлось,  бо  вона  просто  недоговорила.  З  того  вечора  ми  так  і  не  перекинулись  ні  словом.  Я  пішов  на  ризик  рятуючи  її,  і  ледь  не  погубив  нас  обох,  якби  не  Марко.  Те,  що  він  зміг  дістати  нас  з  в’язниці  нашої  підсвідомості  і  не  втратити  глузд  багато  говорило  про  його  силу.
Я  не  знаю  скільки  пройшло  часу,  тому  що  задрімав.  Мені  снилась  Карина.  Сам  не  знаю,  чому,  я  не  згадував  про  неї  останнім  часом.  Якось  не  до  того  було.  А  тепер  я  чітко  бачив  її,  наче  вживу.  Вона  всміхалась  мені,  як  всміхалась,  коли  ми  були  разом.  Я  простяг  руки,  щоб  обійняти  її…
Машина  різко  загальмувала,  і  я  прокинувся,  вдарившись  в  бокове  скло.  Саша  з  Марком  зареготали.
- Приїхали  –  об’явила  Аліна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692517
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2016


76.

Зараз
- Гей,  ти  що  заснув?  –  Аліна  потрясла  мене  за  плече.  
Я  розплющив  очі.  Шия  затекла.  Ми  попали  в  затор,  тож  тепер  мали  чекати.  Сашко  нервував.  Йому  було  некомфортно  почувати  себе,  затиснутий  між  інших  машин.  Я  все  ще  протирав  очі.  Знов  снилось  Я  вже  не  міг  точно  сказати  від  коли  мені  почало  снитись  минуле.  Рідко,  але  мітко.
- Просто  повільно  кліпаю  –  буркнув  я,  розтираючи  очі.
- Так,  звісно  –  байдуже  протягнула  Аліна.
Більше  ми  не  говорили.
***
За  три  дні  до:
Я  не  знаю,  скільки  часу  я  провів  в  темряві,  доки  не  почув  її  голос.
- Макс!  –  крик  пронісся  спалахом  світла  в  темряві.
- Ліля!  –  зрадів  я  –  йди  на  звук  мого  голосу!
Знову  спалахи.  Я  покрокував  туди  звідки  вони  з’являлись.  Ось  маленька  цяточка  білого  світла  розширюється  прямо  в  мене  перед  очима.  Я  не  помітив,  як  воно  стало  нічним  шумом  Києва.
Я  прийшов  в  себе.  Ліля  склалась  калачиком  поряд  і  плакала.
- Ненавиджу  вас  –  тихо  схлипувала  вона.
Я  хотів  простягнути  руку,  погладити  її…
- Не  варто  –  почув  збоку  голос  Марка  –  краще  зараз  її  не  чіпати.  
Він  сидів  на  краю  і  курив.  Я  піднявся  і  направився  до  нього.  Зараз  він  виглядав  смертельно  стомленим.  Від  самовпевненої  посмішки  залишилась  лише  слабка  тінь  на  його  лиці.
- Більше  так  не  роби  –  тихо  сказав  він.
- Вибору  не  було  –  я  сів  поряд  з  ним  –  її  треба  було  рятувати.  І  дякую,  що  витягнув.
- Пусте  –  Марко  подивився  мені  в  очі.
Він  щиро  всміхнувся,  що  на  мить  я  почав  довіряти  йому.  Я  наче  забув  хто  насправді  мій  брат.
- Але  я  говорив  не  про  те  –  його  вираз  лиця  став  суворим  –  більше  ніколи  не  заходи  в  темряву.  Просто  не  сходи  зі  світла.  Я  знаю,  як  інколи  хочеться  підійти  до  тих,  кого  ти  там  бачиш.  Але  їх  немає.  Вони  не  там.  В  тій  темряві  лише  твої  спогади  про  тих  людей.  А  спогади  грають  з  нами  злі  жарти.  Як  тільки  ти  забудеш  про  це  –  рахуй  ти  зник.
- Як  в  тобі  це  вдається?  –  тепер  вже  я  глянув  йому  в  очі  –  Як  вдається  не  піддаватись  докорам  сумління?  Не  мучити  себе  за  вчинене.  За  зроблені  помилки.
- Я  просто  вірю.
- Віриш  в  що?
- Що  все  це  було  потрібно.  Навіть  якщо  це  й  неправда,  моя  віра  в  це  не  дає  мені  зануритись  в  те,  в  чому  ти  вже  давно  топишся.  Ось  це  й  весь  секрет.
***
Ліля  все  ще  тряслась,  коли  спускалась  по  сходах.  Вона  не  знала,  що  відчуває:  гнів,  полегшення,  спустошення,  радість,  сум.  Зате  я  знав  –  ненависть.  Марко  витяг  нас  обох,  але,  щоб  Ліля  могла  вийти  з  того  стану,  їй  довелось  свідомо  відмовитись,  від  тих  здібностей,  котрі  вона  хотіла  розвивати.  Відмовлялась  вона  добровільно  і  сама  перед  собою,  а  себе  не  обдуриш.  Тепер  вона  житиме  без  прокляття,  але  здібності  її  пішли.  Вона  вірила,  що  вона  особлива,  а  в  один  момент  вона  просто  перестала  такою  бути.  Нехай  вона  тепер  житиме  не  боячись,  але  чого  варте  таке  життя?  Для  нас  з  нею  відповіді  були  різні.  Завтра  вона  нас  зненавидить  –  вирішив  я.
Але  це  буде  завтра.  
Ніхто  не  промовив  ні  слова,  всі  мовчки  пішли  спати.  День  видався  ще  той.  Старий  я  для  такого  –  вирішив  я  по  дорозі  на  балкон.  Нічний  вітер  хотів  заштовхнути  мене  всередину,  як  тільки  я  вийшов.  В  нього  не  вийшло,  як  в  мене  не  вийшло  б  заснути.  Дістав  сигарети.  Хотів  запалити,  але  зупинися.  Сам  не  до  кінця  розумію  чому,  але  факт  є  фактом  –  пачка  вилетіла  геть.  Пройшло  вже  багато  часу  з  того  моменту,  але  палити  я  поступово  кинув.  А  ще  –  через  деякий  час,  я  зав’язав  з  алкоголем.  Проте  мова  не  про  це.  Тоді  я  просто  хотів  заспокоїтися.  Хотів  подумати.
- Я  не  заважаю?  –  позаду  мене  з’явився  Марко.
- Ні  –  збрехав  я.
- От  і  добре  –  брат  оперся  на  перила  поруч  зі  мною.
Деякий  час  ми  стояли  мовчки  слухаючи  нічне  небо.
- Дякую,  що  витягнув  нас  –  я  першим  порушив  тишу.
- Ти  б  зробив  так  само  –  Марко  зніяковів.
- Не  впевнений.
- Зробив  би,  Макс.  Ти  можеш  ненавидіти  та  зневажати  мене,  але  факт  є  фактом  –  ми  брати  і  ти  не  зможеш  закрити  на  це  очі.  Як  і  я  не  зміг.
Я  промовчав.
- Вибач,  що  водив  тебе  за  ніс  –  сказав  Марко  –  я  недооцінив  тебе.
- Правда?  –  ядовитою  посмішкою  посміхнувся  йому.
- Чесно  –  Марко  вдав,  що  не  помітив  насмішки  –  в  нашій  команді  тепер  є  Аліна.  Над  Лілею  більше  не  висить  прокляття,  а  це  значить,  що  наш  будинок  вночі  не  вибухне,  чи  машина  з  нею  не  протаранить  заправку.  По  моєму  хороший  варіант.
- Ти  все  ще  водиш  мене  за  ніс  –  нагадав  я  –  і  все  ще  намагаєшся  заговорити  мені  зуби.
Марко  зареготав  непідробним  сміхом.  Я  знав,  що  попав  в  яблучко.
- Я  б  сказав  правду,  але  ти  ж  знаєш,  що  не  хочеш  її  чути.
- Он  як?  Ти  тепер  за  мене  вирішуєш?
- Думаєш,  якби  це  було  щось  невинне,  я  б  не  сказав?
Це  був  хороший  аргумент.  Тільки  от  Марко  рідко  робив  щось  безневинне.  Невдалі  експерименти,  що  привели  до  гибелі  цілої  сім’ї.  Смерть  Едика  з  появою  полтергейстів.  Тепер  спроба  стати  на  місце  покійника  Соколовського.  І  попри  це  все  йому  вірять,  ним  захоплюються.  Скажи  людям,  що  в  жахливих  вчинках,  котрі  ти  робиш  є  вища  ціль,  і  тобі  все  пробачать.
- Я  все  ж  ризикну  –  сказав  йому  –  і  захочу  почути,  що  в  тебе  за  ціль.  Звісно  все  між  нами.
Марко  мовчки  подивився  на  мене.  Він  вивчав  мене,  оцінював  чи  варто.  Нарешті  він  заговорив…
***
За  два  дні  до.
Саша  з  Аліною  сиділи  в  вітальні  і  дивились  телевізор.  Плазмовий  з  наворотами  й  можливістю  запису  та  виходу  в  Інтернет.  Тож  я  ніскільки  не  здивувався,  коли  вони  попросили  нас  сісти,  сказавши,  що  записали  для  нас  щось.
Там  був  репортаж  новин.  Пряме  включення  з  лікарні  де  я  лежав.  За  словами  репортера:  невідомий  вбив  двох  чоловік  (зарізав  ножем)  і  зник  з  лікарні.  Поліції  знайти  його  не  вдалось.
- Хто  б  сумнівався?  –  прокоментувала  Аліна.
Між  тим  репортаж  продовжився.  Кілька  чоловік  з  моєї  палати  описали  копам  мене.  На  теле-екрані  з’явилось  зображення  олівцем,  котре  дуже  віддалено  нагадувало…
МЕНЕ.
- Вони  припустили,  що  це  ти  –  сказав  Саша  –  ти  зник,  а  Тараса  ніхто  ж  не  бачив.  Ну  крім  тих  двох…
Я  нічого  не  відповів.  Просто  не  знайшов,  що  сказати.  От  чого,  так  цього  точно  не  чекав.  На  мене  повісили  подвійне  вбивство.  Тепер  мене  шукатимуть  «по  гарячих  слідах».  Репортаж  між  тим  продовжувався.  Камера  показала  розмазані  по  лиці  сльози  рідних,  котрі  закликали  копів  знайти  мене,  а  Бога  –  влізти  в  цю  справу  і  покарати  мене  на  тому  світі.
- Я  цього  не  робив  –  нарешті  дар  мови  повернувся  до  мене.
- Ми  з  тобою  тоді  були,  забув?  –  пробурчала  Аліна.
Марко  не  реагував  ніяк,  а  це  означало  лише  одне:  Марко  думав.  Останній  раз,  коли  він  так  думав  зазвичай  ставалось  щось  погане.  Хтось  страждав.
- Нам  потрібно  його  знайти  –  врешті  видав  він  –  і  чим  швидше,  тим  краще.
- Він  чекає  цього  –  спокійно  сказав  я.
- Гірше.  Він  зіграє  на  випередження.
Наче  на  доказ  його  слів  десь  далеко  залунали  сирени.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692516
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2016


75.

Зараз.
Машина  поліції  проїхала  поруч  з  нашою.  Я  відчув,  як  в  мене  закам’яніло  від  напруження  лице.
- Розслабся  –  сказала  Аліна  –  мене  стільки  разів  шукали,  що  я  книжку  можу  написати,  як  не  попастись.
Саша  фиркнув.  Хороший  медвежатник,  він  вважав,  що  знає,  що  таке  небезпека.  Нічого  його  життя  не  вчить.  Ще  зовсім  недавно  нас  з  ним  катувало  арійське  братство,  а  тепер  він  наче  й  не  пам’ятає  цього.  Інше  місто  це  лише  примарне  сховище.  Але  я  не  винив  Сашу  за  незнання  цього.  Мені  самому  знадобилось  кілька  років,  щоб  зрозуміти  це.
***
За  три  дні  до.
Ліля  задоволено  розтяглась  на  даху.  Її  не  турбувало,  ні  те,  що  ми  нічого  не  постелили,  ні  те  що  все  скінчилось  досить  швидко.  Їй  було  добре.  Хтозна,  може  в  неї  це  вперше  на  даху?
Я  підійшов  до  краю  і  закурив.  Десь  далеко  Київ  світив  вогнями.  Він  жив.  Хоча  жив  погане  слово  для  столиці.  Він  бурлив,  наче  двигун.  Рокотів  та  потріскував.  Це  нагадувало,  чому  я  не  любив  Київ.  Місто  не  вміло  заспокоюватись.
- Макс,  я  люблю  тебе  –  сказала  Ліля.
Не  любиш  –  гірко  всміхнувся  я.  Не  вірю.  І  не  повірю.  Ні,  я  не  злюсь  на  тебе,  я  більше  не  злюсь.  Не  знаю  чому,  але  в  один  момент  те,  що  змушувало  мене  підніматись  пішло.  Зникло,  що  я  й  не  помітив.  Я  чекав,  що  це  буде  виплеск  дикої  темної  енергії,  але  не  сталось  нічого.  Я  не  відчув,  не  зрозумів,  коли  настав  той  момент.  Все  просто  кудись  зникло.
- Мовчиш?  –  Ліля  підійшла  і  заглянула  мені  в  очі.
Я  не  мав,  що  їй  сказати.
- Я  не  вимагаю  від  тебе  нічого  –  сказала  вона  –  просто  не  йди.  Не  тікай  від  мене.
Це  треба  зробити  –  вирішив  я.  В  кишені  стояла  склянка  з  делірієм.  Я  міг  допомогти  їй,  але  вона  зненавидить  мене  після  такого.  Це  дійсно  буде  кінець.  Я  не  знав,  що  я  відчував  до  неї,  але  знав,  що  пожалію  про  це.
- Макс  –  Ліля  штуркнула  мене  за  плече  –  ти  мене  слухаєш.
- Слухаю  –  я  доторкнувся  рукою  їй  до  щоки.
- Тоді  що  я  сказала?
- Це  вже  не  важливо  –  я  всміхнувся  їй  –  мені  жаль,  Ліля.  Сподіваюсь  ти  пробачиш  мене…
Вона  нічого  не  зрозуміла.  Моя  рука  з  силою  стиснула  її  шию.  Іншою  я  влив  кілька  капель  зілля  Геральта  їй  в  рот.  Ліля  відбилась  від  мене.
- Що  ти  зробив?  –  невпевнено  запитала  вона.
Її  захитала,  голос  став  далеким,  погляд  затьмарився.  Я  схопив  її  за  плечі,  щоб  вона  не  впала.
- Рятую  тебе,  хочеш  ти  чи  ні  –  я  опустив  її  на  землю.
Вона  ще  щось  хотіла  сказати,  але  не  змогла.  Наркотик  забирав  її  свідомість.  Не  відпускаючи  її  руки  я  ліг  поруч.  Не  варто  гаяти  часу  –  сказав  собі.  Прийняв  кілька  капель.  Заплющив  очі,  дозволяючи  темряві  проникнути  в  мою  свідомість…
***
Світло,  темрява,  тишина  навколо.  Все  таке  вже  звично.  Все  як  завжди.  Я  заходжу  вже  в  ці  видіння,  як  до  себе  до  дому.  Хто  вийде  цього  разу?
- Чому  ти  передумав?  –  першим  з’явився  Антон.
Я  застогнав  глухим  голосом.
- В  мене  немає  на  це  часу.  Де  Ліля?
- Чому  ти  не  хочеш,  щоб  в  Марка  вийшло?  –  приєднався  Геральт.
- І  ти  тут.  Йдіть  геть,  мені  потрібно  добратись  до  Лілі  –  крикнув  йому  в  відповідь.
За  ними  з’являлись  ще  люди.  Едик,  дід,  котрого  я  не  врятував,  багатій,  Соколовський.  Все  нові  й  нові  люди  оточували  світлове  коло  в  якому  я  знаходився.
- Ходи  до  нас,  Макс  –  лунало  звідусюди  –  невже  тобі  не  набридло.
- В  мене  немає  на  вас  часу!  –  прокричав  їм  –  дайте  пройти!  Ліля!
- Вона  не  чує  тебе  –  сказав  Соколовський  –  навіщо  ти  це  з  нею  зробив?
Я  промовчав.  Це  не  реально.  Вони  просто  в  моїй  голові.
- Ми  тут,  бо  ти  сам  цього  хочеш.  Тобі  є  що  нам  сказати  –  сказав  Едик.
- Так  ідіть  геть!  –  заволав  я  –  я  хочу,  щоб  ви  пішли!
Натовп  загомонів.  Вони  підходили  все  ближче.  Десь  серед  них  була  Ліля.  Час  спливав,  якщо  я  не  знайду  її  в  цьому  безумстві,  то  вона  залишиться  тут.  Вони  всі  так  чи  інакше  зв’язані  зі  мною  невидимими  путами.
- Ти  сам  на  тримаєш  –  сказав  Антон  –  ти  і  твій  брат.  Його  совість  мучить  більше  ніж  тебе.
- Того  він  не  приймає  делірій  і  хоче  спекатись  його  –  здогадався  я  –  А  заодно  і  прибрати  твоїх  людей  –  це  вже  адресувалось  Соколовському  –  ось,  що  він  хотів.  Не  буде  тебе,  і  твоїх  людей,  то  хто  заважатиме  таким  як  він?
- Бачиш  –  він  знизав  плечима  –  в  тебе  з  ним  більше  спільного,  ніж  тобі  здається.
- Але  чому  він  не  сказав?  –  це  шокувало  мене.
- А  чому  ти  не  розповідав  своїх  задумів?  –  запитав  Геральт.
Вони  з  Соколовським  стояли  поруч,  наче  давні  приятелі.  Це  враховуючи,  що  за  життя  вони  були  ворогами.  Смерть  все  стирає.
- Це  все  прекрасно  –  опанував  себе  –  але  мені  потрібна  Ліля.
- Що  ти  збираєшся  з  нею  робити?  –  поцікавився  старий.
- Ви  знаєте  що  –  я  направився  до  краю  світла.
Якщо  вийдеш  то  не  повернешся  –  попереджав  колись  Марко.  Це  змусило  мене  зупинитись  за  крок  до  темряви
- Ви  в  моїй  голові  –  я  сказав  голосно,  так  щоб  всі  чули  –  ми  пов’язані  з  вами.  Але  вас  більше  немає.  Ви  всі  пішли  і  нехай  в  цьому  є  моя  вина,  але  я  вже  нічого  не  зміню.  Мені  не  потрібно  розповідати  вам  нічого,  тому  що  ви  знаєте  все.  І  ви  знаєте,  що  зараз  я  прийшов  не  заради  вас,  а  заради  Лілі.  Розступіться…
Я  перейшов  край  і  поринув  в  темряву.  Від  кола  світла,  що  стрімко  гасло  сюди  долітали  слабкі  відголоски.  Далі  все  покривала  темрява.  Вона  огортала  мене  з  всіх  сторін.  Я  перестав  розрізняти  лиця  людей,  котрі  тут  були.  Всі  вони  зливались  в  темні  силуети.  Тіні  в  темряві.  Але  я  не  зупинявся.  Не  виберусь?  Особливого  вибору  немає.
- Ліля!  –  прокричав  я,  але  мій  голос  потонув  в  темряві.
Я  продовжував  кликати  її,  але  мій  голос  слабшав.  Подивився  назад  –  світло  згасло.  Не  було  більше  людей.  Я  залишився  сам  в  темноті.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690295
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2016


74.

За  три  дні  до.
Я  допоміг  Лілі  піднятись.  Наші  руки  доторкнулись,  погляди  зустрілись.  За  весь  цей  час  я  й  забув  яка  вона  красива.  Моє  серце  наче  охололо  до  неї,  а  тепер  розігрівалось  з  новою  силою.  Вона  не  відводила  від  мене  погляду.  Не  тим  місцем  ти  думаєш  –  прошепотів  голосок  в  моїй  голові,  але  я  не  слухав.  Вона  була  дуже  близько.
Наші  уста  зімкнулись.  Вітер  наче  зник,  а  з  ним  і  холод  ночі.  На  мить  ми  злились  в  поцілунку  і  зникли.  Ліля  обійняла  мене.  Провела  рукою  по  щоці…
Ляпас  змусив  мене  повернутись  в  реальність.  В  очах  забігали  вогники.  Мені  знадобилось  кілька  секунд,  щоб  зрозуміти,  що  це  Ліля  зацідила  мені  ляпас.
- За  що?  –  здивовано  запитав  її.
Ліля  зацідила  ще  один,  але  я  ухилився.
- Який  ж  ти…  -  Ліля  аж  захлинулась  від  обурення.
Я  подумки  перерахував  той  список,  що  підходив  під  завершення  її  думки.  Ліля  між  тим  перестала  мене  бити.
- Не  чіпай  мене!  –  пригрозила  вона.
- Що  я  тепер  зробив?  –  я  не  розумів  в  чому  проблема.
- Ти  брехав,  зраджував,  влізав  в  неприємності,  ще  й  мене  втягнув,  а  зібрався  покинути  мене.  А  тепер  ти  думаєш,  що  врятувавши  мене  заробив  вибачення?  Не  надійся.
Чомусь  мені  згадався  той  раз,  коли  я  витяг  її  з  делірієвого  безумства  в  квартирі  покійного  Едика.  Вечір  тоді  закінчився  досить  непогано.  Але  це  було  тоді.  Тоді  Ліля  вірила  мені  і  дивилась  на  мене  щенячими  очима.  Але  час  стер  цю  невинність.  Тепер  Ліля  виросла.  Тепер  від  неї  віяло  холодом.  Я  розумів,  що  перетнув  межу  більше  разів  ніж  можна  було  пробачити.  Я  сів  на  краю  даху,  тому  що  коліна  почали  трястись  від  адреналіну.  Вона  мала  право  злитись  на  мене.  Дістав  цигарки.
- Вибач  –  тихо  сказав  їй.
- За  що  ти  вибачаєшся?  –  холодно  запитала  вона.
- За  все.  За  те,  що  втягнув  тебе  у  все  це.  За  те,  що  втягнув  тебе  в  свої  проблеми.
Ліля  зареготала.  Такого  я  не  чекав.  Її  дзвінкий  сміх  знову  розрізав  нічну  тишу,  та  пересилив  спонтанні  потоки  вітру.
- Дурень,  ти  Макс  –  сміючись  сказала  вона.
Сказала  та,  котра  кілька  хвилин  збиралась  стрибати  з  даху  –  сказав  про  себе.
- Ти  рятував  мене  вже  чотири  рази.
П’ять  –  подумки  поправив  її,  але  перебивати  не  став.
- В  тебе  цікаве  життя,  повне  пригод,  просто  ти  занадто  тупий,  щоб  помітити  це.  Думаєш  я  з  вами,  бо  боюсь  за  своє  життя?  Я  примирилась,  що  рано  чи  пізно  ти  просто  не  встигнеш  мене  врятувати.  І  я  не  збираюсь  сидіти  і  чекати,  доки  мене  щось  настигне.  Просто  з  тобою,  Марком,  Сашею,  Наталею,  а  тепер  і  Аліною  я  відчула  себе  живою…
Вона  підійшла  до  мене  впритул.  Сіла  поряд.  Поклала  мені  голову  на  плече.
- Марко  розповів  через  що  на  мені  висить  прокляття  –  сказала  вона  –  він  пропонував  мені  його  зняти,  та  я  відмовилась.
- Він  хіба  знає  як?  –  здивувався  я.
- Знає.  Він  говорив  щось  про  провідників…
Я  промовчав.  Ліля  була  провідником  –  людиною,  що  могла  вільно  переходити  в  свою  підсвідомість.  Також  вона  могла  силою  волі  викликати  ті  видіння,  котрі  я  бачив  приймаючи  делірій.  В  Лілі  були  здібності  не  гірше  ніж  в  Едика,  а  може  й  сильніші.  Тільки  от  її  здібності  накликували  на  неї  біду.
- Марко  сказав,  що  це  доля  –  між  тим  продовжувала  Ліля.
В  мене  аж  кашель  пішов  від  такого.  Мій  брат  раптом  повірив  в  долю?  Оце  щось!
- Він  чекав  такої  реакції  –  скептично  всміхнулась  Ліля  дивлячись  на  моє  лице  –  він  сказав,  що  тобі  зустріти  мене  була  сама  доля.  Що  таких,  як  я  практично  немає…
- В  Україні  то  точно.  Так  чому  ти  відмовилась  від  спасіння?
- Тому  що  я  вірю,  що  можу  навчитись  тому,  про  що  ти  змовчав.  Ти  ж  зрозумів  це  ще  тоді,  коли  ми  виганяли  привидів  з  будинку.  Тільки  нікому  не  сказав.
- Не  сказав  –  зізнався  їй  –  не  хотів,  щоб  хтось  використав…
- Досить!  –  засміялась  Ліля  –  ніхто  і  не  використає.  Лише  я.
- Знаєш  –  розізлився  я  –  занадто  позитивно  ти  мислиш  після  невдалого  самогубства.
- Я  могла  зістрибнути  разів  з  п’ять,  доки  ти  піднімався  –  Ліля  знизала  плечима.
Від  здивування  в  мене  з  рота  вилетіла  цигарка.  Попіл  перестав  триматись  купи  і  легенько  струснувся  мені  на  кеди.  Що  це  за  чортівня?
- Що  ж  не  стрибнула?  –  похмуро  буркнув  я.
- Тому  що  не  збиралась  –  як  ні  в  чому  не  бувало  сказала  Ліля  –  факт  того,  що  ти  зібрався  мене  покинути  звісно  довів  мене  до  сліз,  але  таких  дурниць  я  б  не  робила.
Я  уявив,  як  ловлю  її  за  шию,  б’ю  в  лице  і  особисто  скидаю  її  з  даху.  Але  виду  не  подав.  Мій  гнів  залишився  десь  далеко.  Зараз  те,  що  я  відчував  було  лише  відголосками.
- Тоді  для  чого  було  це  все?
- Марк  запевнив  мене,  що  зі  мною  нічого  не  станеться,  доки  ти  поруч.  Згодись,  ти  зміг  мене  витягти  майже  з  нереального  положення.
- Я  сам  ледь  не  полетів  вниз.  А  все  для  того,  щоб  ти  пересвідчилась  в  правдивості  слів  мого  брата…
- Саме  так.
Ліля  піднялась,  стала  навпроти  мене.  Її  долоні  обхопили  моє  лице.  Наші  погляди  знову  зустрілись.
- Це  був  останній  раз,  коли  ти  мене  врятував  –  її  губи  торкнулись  моїх.
Тепер  вже  моя  черга  переривати  поцілунок.  Ліля  просто  перехитрила  нас  всіх?  От  так  просто?  Якийсь  театр  недоуків.  Доки  ми  з  Марком  граємось  одне  з  одним,  Ліля  просто  користується  тим,  що  ми  прив’язались  до  неї.  Нема  мене  –  є  мій  брат.  Її  зацікавили  власні  сили,  але  без  когось  з  нас  поруч,  вона  може  просто  не  жити  до  того  моменту,  поки  освоїться  з  ними.
- Видно  ночі  з  Марком  не  пішли  тобі  на  користь  –  я  не  зміг  втриматись  –  ти  тепер  ще  та  сука.
Знову  ляпас.  Цього  разу  доволі  сильний.  Ліля  почервоніла,  але  швидко  опанувала  себе.
- Такою  мене  зробив  ти,  Макс  –  холодно  сказала  вона  –  це  повністю  твоя  вина.
- О,  прекрасно,  то  я  герой,  то  покидьок.
- Ти  сам  себе  таким  робиш.  Водиш  за  ніс  нас  всіх,  намагаєшся  встигнути  сісти  на  два  стільця.  Ти  був  мені  потрібний,  а  тебе  не  було.  Затрахував  горе,  бо  Карина  твоя  виходила  заміж.  Ти  був  потрібний  нам  всім,  а  ти  просто  пішов  і  прийшов  ніби  нічого  не  сталось.  І  смієш  ще  щось  мені  говорити  про  це.  Я  не  хотіла  тобі  цього  говорити,  але  ти  сам  мене  довів.
О,  тепер  я  в  усьому  винен.  Чудово.  
- Не  тобі  судити  мене,  Макс  –  вже  спокійніше  сказала  вона  –  я  поїхала  сюди  через  тебе  не  для  того,  щоб  ти  відразу  ж  зник.
Аж  тепер  я  зрозумів  її,  хоч  і  не  був  впевненим  на  сто  відсотків.  Їй  просто  було  страшно.  Страшно  за  своє  життя  з  самого  початку.  Вона  не  любила  мене,  як  і  мого  брата.  І  класти  їй  було  на  мої  пошуки  того  психопата.  Від  цього  я  зареготав.  Марко,  сучий  ти  сину,  ти  все  ж  і  тут  мене  переграв.  Налаштував  Лілю  так,  щоб  вона  захотіла  використовувати  свої  здібності  для  себе  не  боячись,  сподіваючись,  що  це  її  врятує.  Вона  от-от  збиралась  розповісти,  що  покидає  нас.  Це  говорила  не  вона  –  це  Марко  говорив  її  устами.  Віддам  йому  належне  –  так  вкладати  людям  ідеї  в  голову  вміє  тільки  він.  А  я  ще  підіграв  йому.
- Наталя  навчить  мене  користуватись  моїми  здібностями.  Або  її  бабуся.
Марко  і  тут  їй  збрехав.  Те,  що  вона  провідник  –  це  як  гангрена  для  неї  ж.  Тільки  замість  обрубати  інфіковану  кінцівку,  вона  сидить  і  бавиться  з  нею,  доки  зараза  йде  далі.
- Поїхали  зі  мною  –  сказала  Ліля  –  ти  не  покинеш  мене  навіть  тепер.  Не  після  всього  того,  що  ти  зробив  для  мене.  А  без  тебе  в  мене  не  вийде.  Марка  просити  марно  –  в  нього  свої  вищі  цілі  відомі  лише  йому.
Я  подумки  поплескав  брату.  Прекрасно  зіграно.  Просто  позбутись  Лілі  наче  баласту.  І  мене  з  нею.  Ні,  тут  щось  не  сходилось.  Він  знав,  що  я  не  поїду  з  Лілею.  Вона  не  знала.  Тоді  для  чого  це  все?  Я  ніяк  не  міг  зрозуміти  до  кінця.  Я  щось  випустив  з  поля  зору.  
Красиво  зіграно.  Якби  ще  вийшло  позбутись  Тараса,  було  б  ідеально.  Тоді  Марко  вийшов  би  на  людей  покійника  Соколовського  і  диктував  би  свої  умови.  Цікаво,  як  він  планував  би  позбутись  Сашка  і  Аліну?  Спихнути  як  Лілю  чи  мене?  Чи  як  з  Едиком?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690294
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2016


Частина перша 1. Привіт неприємності. Розділ 1.

Все  почалось  в  якомусь  пабі.  Звучить  правда?  А  що  ви  хотіли,  в  мене  так  всі  історії  починаються.  В  мене  вихідний,  мені  немає  чим  зайнятись.  І  як  результат,  я  топаю  в  людний  бар  пропустити  в  себе  досить  велику  кількість  рідини.  Там  темно,  тож  люди  не  здаються  мені  страшними.  Я  по  натурі  кончений  інтроверт,  з  високою  самооцінкою  та  схильністю  до  жорстокості.  Я  п’яний  бойовий  пес.  А  краще  п’яне  бойове  щеня,  що  лише  тявкає  до  старших  вовкодавів,  щоб  показати  свою  силу  котрої  нема.  На  роботі  я  звичайний  планктон,  котрих  тисячі.  Але  не  в  п’ятницю.  В  п’ятницю  я  іду  в  паб.
Там  приглушене  світло,  металева  барна  стійка,  дерев’яні  крісла,  багато  різного  народу,  і  всім  немає  діла  одне  до  одного.  Там  я  заховаюсь,  розтворюсь  серед  натовпу.  Одне  не  фільтроване  я  п’ю  на  самоті.  З  кожним  ковтком,  келих  все  важче  стукається  об  метал,  видаючи  тяжкий  звук  протистояння  металу,  проти  скла.  Тверезим  інших  людей  я  не  сприймаю.  Навіть  в  школі  та  інституті  я  тримався  особняком.  На  все  свої  причини.  Я  не  гуляв  з  однокласницями,  не  тягав  одногрупниць.  Я  сидів  в  кімнаті  за  ноутбуком  і  грав  в  комп’ютерні  ігри.  І  намагався  уникати  людей.  Звісно  я  брехав.  Я  розповідав  вигадані  історії  про  те,  який  я  класний.  Всі  так  роблять.  Мої  сусіди  по  кімнаті  наприклад.  Я  був  незайманим  до  4  курсу.  І  то  пощастило  зустріти  дівчину  з  першого  курсу.  Яка  потім  мене  кинула  перед  тим  зрадивши  і  залетівши  від  наступного  свого  бойфренда.  Думка  про  це  викликає  в  мене  задоволену  посмішку.  Знаю-знаю,  горіти  мені  в  пеклі.  
По  телевізору  футбол.  Не  люблю  футбол.  В  дитинстві  всі  ми  копали  м’яч.  Але  якщо  мене  спитають  в  п’ятницю  в  пабі,  то  звісно  ж  я  обожнюю  футбол.
Після  другого,  язик  в  мене  розв’язується.  Я  не  красень,  я  не  блещу  інтелектом.  Але  я  педант.  Мій  одяг  завжди  чистий,  туфлі  вичищені  до  блиску.  Лице  чисто  поголене.  Окуляри  модного  бренду.  Чорне  волосся  має  вигляд  зачіски  завдяки  гелю  для  волосся.  В  розмові  я  намагаюсь  вживати  іноземні  фрази  та  слова,  щоб  зійти  за  розумнішого  ніж  я  є  насправді.  Кожний  ранок  я  роблю  по  сто  віджимань,  та  триста  разів  прес.  За  собою  треба  дивитись.  В  портфелі  в  мене  планшет  в  якому  всього  одна  книжка  «Пікап».  І  ні,  я  не  цікавлюсь  автомобілями.  Я  вже  кілька  років  поспіль  цікавлюсь  дівчатами.  А  то  в  інституті  я  тупив.
Третє  пиво  робить  свою  справу.  Я  вже  розмовляю  про  щось  з  барменом.  Така  в  них  робота  терпіти  таких  йолопів  як  я.  Він  намагається  тримати  лице,  але  моментами  в  нього  таки  це  не  вдається  і  тоді  в  нього  проступає  вся  його  втома,  все  його  роздратування  від  таких,  як  я.  Приходять  якісь  ідіоти,  п’ють,  намагаються  здатись  душею  компанії,  або  бідкаються  на  своє  жалюгідне  життя.  Я  розумію  цю  його  нелюбов  до  от  такого  п’яного  бидла.  На  його  місці,  мене  б  давно  знудило.  А  ще  я  б  додавав  сечу  в  пиво  таким  дегенератам.
Я  знаю,  що  ви  про  мене  думаєте.  Я  б  сказав,  що  мені  начхати,  але  в  цій  розповіді  не  було  б  змісту.  Просто  так  треба.  Мені  треба  її  розповісти.  Але  напряму  я  розповісти  не  можу,  ви  мені  не  повірите…
Публіка  в  пабі  складається  з  різних  прошарків  суспільства.  Якщо  скласти  їх  докупи,  то  в  сумі  вийде  той  самий  міфічний  середній  клас.  Але  сьогодні  ж  п’ятниця,  всі  намагаються  або  накидатись  (наприклад  я),  або  здаватись  багатшими  і  успішнішими  ніж  вони  є  насправді.
- Привіт  –  чиясь  сильна  рука  плеснула  мене  по  плечі.
Я  поволі  повернув  голову.  Товстий  високий  чоловік  вовтузився  зі  стільцем,  намагаючись  протиснутись  за  барну  стійку  біля  мене.  Я  ніяк  не  відреагував  на  його  привітання.  Не  тому,  що  інтроверт,  чи  настільки  сильно  не  люблю  людей.  В  мене  по  тілу  пройшов  холод.  Перші  рази  це  було  неприємно  і  дивно,  наче  ти  наївся  галюциногенів  і  зловив  короткий  бедтріп,  але  за  стільки  років  я  вже  звик.
Товстун  в  дорогому  чорному  костюмі  замовив  мені  склянку  якогось  пійла.  Він  намагався  вести  себе  розслаблено,  але  я  бачив  бліде  лице  та  червону  лисину.  Його  пальці  тряслись,  потираючи  золотий  годинник  на  лівій  руці.  Він  швидко  представлявся,  але  я  не  чув  ні  звуку,  лишень  інколи  бачив,  як  ворушаться  його  губи  показуючи  жовті  зуби  серед  яких  три  вставних.  
В  цей  момент  я  далеко.  В  цей  момент,  я  за  містом,  лечу  над  землею.  На  дворі  ніч,  злива.  Спалахи  блискавки  освічують  джип,  що  врізався  в  електричний  слуп.  Його  рознесло  вщент,  а  стовп  загрозливо  схилився  над  машиною.  Все  що  утримує  його  від  падіння,  це  електричні  кабелі.  Від  джипу  по  всій  дорозі  розкидані  уламки  та  частинки  розбитих  вікон.  Позаду,  кілька  метрів  за  ним  тягнуться  сліди  шин.  Хто  в  джипі  я  знаю  і  так  –  от  він  зараз  сидить  біля  мене.  Він  дихає,  п’є,  транжирить  гроші.  Що  ж  нехай,  йому  не  судилось  завтра  відкрити  очі.
Це  його  остання  ніч.
Натовп  заревів  з  радості.  По  плазмі  показали,  повтор  забитого  гола.  Натовп  задоволено  гудів.
- Дякую  за  випивку  –  кивнув  йому.
- Будь  ласка  –  відповів  товстун  –  Наталія  сказала,  що  я  знайду  тебе  сьогодні  тут.
Я  подумки  вилаявся.  Наталю  я  знав  давно.  Вона  промишляла  гаданням  на  картах,  приворотах,  відворотах  і  різними  іншими  відьомськими  штуками.  Спадкова  відьма,  як  сама  вона  себе  називала.  Сподіваюсь  вона  відчула,  як  я  подумки  її  вилаяв  та  прокляв.  Хоча  навряд  чи,  в  мене  немає  такої  сили.
- Сьогодні  ж  п’ятниця  –  відповів  йому  з  ввічливою  усмішкою  –  де  мене  ще  шукати?
- Моя  дружина  ходить  до  неї  –  сказав  товстун  –  всякі  відьомські  фіглі-миглі.  Ви  вірите  в  це?
Він  нервував,  цим  пояснюються  його  стрибки  з  ви  на  ти.
- Ні  –  чесно  сказав  йому  –  але  від  того,  що  я  в  це  не  вірю,  ще  не  значить,  що  цього  немає.
- Хороша  відповідь  чесної  людини  –  він  плеснув  мене  по  плечі.
Я  спокійно  глянув  на  нього.  Він  лицемірив,  намагався  сподобатись  мені.  Наївний.
- В  бізнесі  я  ціную  чесність  і  прямолінійність  –  продовжував  він  –  від  всіх  співробітників  вимагаю  цього  ж…
- Похвально  –  байдужим  тоном  відповів  я.
Замовив  ще  одне  пиво.  Бармен  окинув  мене  зневажливим  поглядом  і  пішов  виконувати  замовлення.  
- Скільки?  –  запитав  він  –  в  скільки  мені  це  обійдеться?
Мене  це  не  дивувало.  Це  вже  не  перший  випадок.  Рідко,  але  мітко  мене  знаходять  такі  як  він.  Цей  хоча  б  не  ставить  питань  щодо  моїх  здібностей.  Вони  ось-ось  мають  з’явитись.  Після  того,  як  я  відмовлюсь  він  вдасться  до  погроз.  Наївний.  Немає  змісту  боятись  мертвих.  Ну,  майже  мертвих…
- Я  не  казав,  що  берусь  за  роботу  –  відповів  йому.
- Вас  хвалили,  як  непоганого  траблшутера…
- Боюсь  моя  професія  не  так  називається  –  поморщився  я  –  і  з  траблшутерами  я  маю  не  більше  спільного  ніж  ви  з  барменом.
Бармен  окинув  нас  швидким  поглядом  повним  презирства.  Теж,  знайшли  з  ким  рівняти  –  якось  так,  або  майже  так  подумав  він.  Скоріше  за  все.  Ставлю  шість  до  одного.
- Відьма  Наталія  сказала,  що  ви  можете  мені  допомогти  –  він  втрачав  рештки  спокою  –  сказала,  що  наді  мною  дихає  смерть…
Я  промовчав.  Треба  нанести  суці  візит.  Виб’ю  з  неї  все  лайно.  Але  з  іншої  сторони  мене  взяла  цікавість.  Як  ВОНА  бачить  такі  речі?  Знов  якийсь  фокус,  чи  може  вгадала?
Я  знову  глянув  на  нього  і  напружився.  Холод,  шосе,  ніч,  вітер…  Ні.  Не  фокус.
- Вона  сказала  щось  конкретне?  –  спочатку  треба  вивідати  з  чим  я  маю  справу.
Товстун  мене  мало  цікавив,  йому  однозначно  кінець.
- Ні,  сказала,  що  може  лише  здогад,  але  мені  варто  показатись  вам.
- Не  здогад  –  спокійно  відповів  я,  уявляючи,  як  радітиме  Наталія  знаючи,  що  її  передчуття  вірні.
Так  і  бачу  розширення  наданих  нею  послуг  і  відповідний  напрям  вгору  її  розцінок.  Ну  –  кожен  дроче  як  хоче.
- Ви  можете  зняти  цей  прокльон?
Я  не  стримався  і  зареготав.  Не  з  того,  що  ми  вкотре  перейшли  на  ВИ.  З  того,  що  саме  він  просив.  Він  косо  поглянув  на  мене.
- Вам  не  пояснили  нічого  так?  –  запитав  я.
- Я  не  вірю  в  принципі  в  магію  –  ображено  сказав  він  –  і  ваш  дар  здається  мені…
Я  просто  допив  пиво.  Ні,  я  не  збираюсь  втручатись  в  порядок  речей.  Сьогодні  я  напиваюсь.  
- Немає  ніякої  магії  –  пояснив  йому  –  просто  я  бачу  смерть.
- Що?  –  отетерів  він.
- Не  буквально  –  я  говорив  як  завжди  –  не  стару  з  косою.  Просто  я  бачу  коли  і  як  хтось  помре  і,  по  бажанню,  я  запобігаю  цьому.  Запобігав,  якщо  точніше.  Зараз  я  зав’язав.
- Яка  сума  змусить  вас  передумати?  
Його  очі  прищурились.  Він  не  вірив  мені.  Не  він  єдиний.  Людям  дивно  чути  таке.  Мабуть  його  дружина  поїздила  по  мізкам,  от  він  і  прийшов.  
І  ним  рухав  страх.  Страх  сильніше  за  всі  інші  емоції.  Мозок  не  може  працювати  нормально,  тверезо  оцінювати  ситуацію.
- Я  не  беру  за  це  гроші.  Я  не  можу  вам  допомогти.  Занадто  велика  ціна.
- Я  багатий  –  впевнено  заявив  товстун  –  в  мене  впливові  друзі.
Я  закотив  очі.  І  це  я  чув.
- Що  ж,  поясню.  Сьогодні,  або  вже  завтра,  якщо  точніше,  ви  помрете.  Без  варіантів.  Така  вже  доля.  А  якщо  не  помрете,  замість  вас  помре  хтось  інший.  Я  не  знаю  хто  саме.  І  я  не  знаю  чому.  До  самої  смерті.  Я  знаю,  як  все  має  статись.  Одне  врятоване  життя,  означає  одну  смерть.  Такі  правила.
- А  відомо,  хто  помре  замість  мене?  –  обережно  запитав  він.
Не  він  перший,  не  він  останній  вдає  ніби  його  це  цікавить.  Насправді  йому  начхати  скільки  людей  помруть,  щоб  він  жив.  Звідки  я  знаю,  що  йому  начхати?  Все  просто:  він  не  запитає,  як  саме  хтось  помре  замість  нього.  Чи  страждатиме  він  або  вона.  Люди  яким  не  все  одно  завжди  питали  мене  таке.  Їм  я  говорив,  що  ні.  Частіше  за  все  так  і  ставалось.  Частіше  за  все…
Я  виявився  правий.  Він  навіть  не  подумав  про  це.  Для  чого,  гроші  все  вирішують.  Дурень.  
В  смерті  свої  правила.  Вона  забирає  когось  в  певні  моменти.  Все,  що  можна  зробити,  це  змінити  одного  обранця  на  іншого.  Зазвичай  цього  достатньо,  і  врятований  вже  живе  далі,  та  помирає  пізніше.  Інколи  від  старості,  інколи  ні,  спосіб  життя  все  ж  в  кожного  різний…
- Я  дізнаюсь  про  таке,  коли  ви  будете  врятовані  –  чесно  сказав  йому,  уникаючи  поки  що  сказати  йому:  «Я  не  збираюсь  тебе  рятувати.  Вмирай!».
Він  не  вірив.  Я  не  міг  його  засуджувати  за  це.  Якби  мені  хтось  щось  таке  розповідав  сидячи  в  пабі…
- Тобто  життя  за  життя?  –  запитав  він.
В  бізнесі  свої  плюси.  Він  хоча  б  може  скласти  два  плюс  два.
- Зазвичай.
- Зазвичай?  –  він  насторожився  думаючи,  що  я  просто  хочу  витягнути  з  нього  гроші.
- Такі  речі  я  називаю  мітками  –  почав  пояснювати  йому  –  а  людей  чию  смерть  я  бачу  відповідно  мічені.  В  міток  різна  сила,  якщо  по  простіше.  Інколи  життя  за  життя.  Інколи  життя  за  два.
- Що  в  мене?  –  запитав  він
- Точно  два,  може  три  –  чесно  відповів  йому.
- Скільки?
- Я  ж  сказав…
- Грошей  скільки?
От,  про  що  я  казав,  на  хую  він  вертів  всіх  тих  людей,  що  помруть  замість  нього.  А  це  не  гарно,  не  по-людськи.
Я  хотів  плеснути  його  по  лиці.  Говорили  балакали  називається…
- Ні  скільки  –  холодно  відповів  йому  –  я  не  можу  допомогти.
Я  намагався  сказати  це  якось  заспокійливо,  але  алкоголь  надав  цьому  дух  літературної  туги.  Це  коли  герої  безсилі  перед  обставинами.  Сумніваюсь,  що  мій  супутник  обтягував  себе  читанням,  але  вираз  лиця  в  нього  був  наче  в  героїв  Еріх  Марія  Ремарка  –  п’яний,  стомлений,  пізнавши  весь  солодкий  та  водночас  гіркий  присмак  життя…
В  депресії  він  був,  якщо  не  намагатись  скрасити  його  вигляд.  Я  подумки  вилаяв  себе.  Він  повірив  мені  в  самий  невдалий  час.
- Ти  ж  навіть  не  знаєш  тих  людей  –  він  підсунувся  ближче  перейшовши  на  ти.
- Вас  я  теж  не  знаю  –  я  зробив  останній  ковток  пива,  залишивши  бармену  пустий  келих  та  гроші.
Глянув  на  годинник.  Двадцять  по  першій.  Просто  прекрасно.  Товстун  забрав  в  мене  багато  часу.  Футбол  вже  давно  скінчився.  В  місті  вже  нікого  немає,  публіка  в  пабі  або  розсмоктувалась,  або  розібралась  за  принципом  кожній  тварі  по  парі.  А  я  сам  один  з  от  оцим.  Зневажливо  оглянув  його.  Як  для  покійника  він  аж  занадто  набридливий.
- І  ти  дозволиш  мені  померти?  –  він  підвищив  голос.
Я  оглянувся  довкола.  На  щастя  на  нас  ніхто  не  звертав  уваги.
- Не  я  вирішую,  хто  житиме,  а  хто  ні  –  пояснив  йому  –  за  ваше  тимчасове  спасіння  сьогодні  помруть  двоє.  Уві  сні  я  побачу  як  саме,  бо  їх  смерть  буде  на  моїй  совісті.  І  як  я  вже  казав,  я  більше  не  працюю.  Все,  що  ви  можете  зробити,  це  не  взяти  з  собою  в  могилу  ще  когось,  тому  я  б  не  радив  сьогодні  напиватись  чи  знімати  повій.  І  ведіть  машину  обережніше,  про  всяк.
- Все  ж  аварія?  –  зухвало  запитав  він.
Є  і  така  стадія.  Заперечення  страху.  Мозок  відмовляється  вірити  в  смерть.  Ні,  хто  завгодно,  але  не  я.  Дарма,  тобі  б  послухати  мене  чоловіче…
- Ставлю  на  це.
- Я  водій  зі  стажем  –  він  розправив  груди  –  я  водив,  коли  ти  ще  цицьку  смоктав…
Він  кинув  гроші  на  стійку  і  направився  до  виходу.  Через  три  хвилини  всі  в  пабі  почули  рев  двигуна  і  свист  шин.  
- Ще  пива?  –  спитав  бармен.
- Чогось  по  міцніше  –  відповів  я.  Тоді  додав  тихіше  –  вип’ю  за  упокій  його  душі.
- Літають  от  такі  підараси  по  ночах  –  сказав  про  товстуна,  що  вилетів  з  бару  наче  ошпарений  –  а  потім  розбиваються,  дорогу  псують.
- Є  така  фігня  –  я  погодився  з  ним.
- Понакупляли  права.  Знаєш  –  він  нахилився  до  мене  –  якби  він  здох,  світ  би  виграв.  Одним  козлом  менше…
Я  ледь  стримався,  щоб  не  зареготати.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689955
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2016


73.

На  кладовищі  дув  сильний  вітер.  Він  наче  невидимий  Форест  Гамп  шугав  серед  могил,  інколи  врізаючись  в  нас.  Я  щільніше  закутався  в  піджак,  чи  то  від  холоду,  чи  то  від  похмілля,  що  викликало  тремтіння.  Ніхто  не  сказав  ні  слова  за  весь  час.  Навіть  Аліна  не  відпустила  жодного  жарту.  Саша  стояв  блідий  немов  стіна.  З  нас  всіх  він  найгірше  приховував  свої  емоції.  Марко  з  нами  не  пішов.  Та  й  не  потрібно  було.  На  ньому  висіла  відповідальність  так  само,  як  і  на  нас.  Але  мій  брат  не  з  тих,  хто  піддається  сентиментальності.  А  от  я…
Я  вже  не  знаю,  що  зі  мною  діється.  Я  загубився,  втратив  орієнтир.  Мене  наче  самотній  човен  носить  серед  бурхливого  моря.  Але  це  не  найгірше.  Самий  апогей  моєї  депресії  настає,  коли  в  морі  настає  штиль.  Тоді  немає  нічого.  На  мене  давить  лише  пустота.  І  в  ній  немає  нічого.  Наче  я  –  пуста  оболонка  без  душі.  Не  знаю,  я  мав  би  злитись,  мав  би  відчувати  себе  винним,  але  цього  не  було.  Не  було  нічого.  Навіть  жалю.  Лише  пустота.
***
За  три  дні  до.
Кроки  Лілі  доносились  десь  згори.  Я  понісся  за  нею.  Дихання  частило,  збивалось,  шви  на  грудях  загрозливо  тріщали.  Ще  б  не  вистачало,  щоб  вони  розійшлись  і  я  б  стік  кров’ю.  Ні,  тільки  не  зараз.
Як  вона  так  швидко  бігає?  Ще  й  босоніж…
Останній  поверх.  Сходи  на  дах.  Я  вдарився  головою  об  одвірок,  вилаявся  і  виповз-викотився  на  дах.  Встав,  продовжуючи  лаятись,  тримаючись  за  голову.  Ліля  сповільнила  біг  і  перейшла  на  ходу.  Я  покликав  її,  але  вона  не  озирнулась.  Кроки  були  на  диво  впевнені.  Вона  одним  стрибком  опинилась  біля  перил.
- Ліля!  –  я  прокричав  щосили.
Марно.
***
Зараз.
Вітер  посилювався,  ставав  все  дошкульнішим.  Бив,  карав  мене,  але  марно.  Я  не  збирався  йти.  Мої  очі  вивчали  напис  на  плиті.  Звичайний  граніт,  ніякого  багатого  оздоблення  –  проста  чорна  плита  з  фотографією  середньої  якості.
- Ходімо  –  сказав  Аліні  та  Саші  –  холодно.
- Ми  могли  цьому  завадити  –  глухим  голосом  сказав  Саша.
Ми  промовчали.  Могли.  Ще  й  як  могли.  Але  не  зробили  нічого.  Всюди  нам  не  встигнути.  Сіли  в  машину.  Саша  за  кермо,  бо  я  ще  відходив  від  алкоголю.
- Куди  тепер?  –  запитала  Аліна.
Відповісти  я  не  встиг.  Задзвонив  телефон.
***
За  три  дні  до.
- Не  роби  цього!  –  прокричав  я.
Ліля  зупинилась.  Вона  була  за  один  крок  до  краю.  Ще  крок  і  все.  Ліля  пролетить  недовго.  Життя  не  пронесеться  в  неї  перед  очима  –  просто  не  встигне.  З  такої  висоти  їй  не  вижити.  Треба  було  цьому  завадити.
- Тікай,  Макс!  –  прокричала  вона.
- Ні  –  я  обережно  йшов  до  неї  –  не  цього  разу.
- Ти  ж  збирався  залишити  мене  –  по  її  лиці  котились  сльози.
Я  промовчав.  Що  я  міг  їй  сказати?  Марко  пригляне  за  тобою?  Нісенітниця.  А  може  правда?  Я  не  знав.
- Ти  не  залишаєш  мені  вибору  –  я  підійшов  ближче.  
Ліля  не  ворухнулась.  Страх  впасти  поволі  брав  її  в  свою  владу.  Добре,  це  дасть  мені  кілька  дорогоцінних  хвилин.  Для  чого?  Що  я  збирався  робити?  Те,  що  завжди  –  свою  роботу.
Я  став  на  дах  так  само,  як  вона.  Скопіював  її  поставу,  порухи  руками,  зігнутість  ніг,  сутулість  плечей.  З  диханням  не  вийшло  (Ліля  менша  –  дихає  частіше.  Якби  я  так  робив,  виглядало  б  ніби  я  астматик),  але  я  віддзеркалив  її  наскільки  зміг.  Це  завжди  допомагає  знайти  з  людиною  контакт,  а  це  було  потрібне  як  ніколи.  Дув  пронизливий  вітер,  що  так  і  хотів  скинути  нас  з  нею  вниз.
- Я  стрибну  з  тобою,  якщо  що  –  щоб  вона  мені  повірила  я  заніс  одну  ногу  над  прірвою.
Це  не  могло  не  подіяти,  якщо  врахувати  ще,  що  моя  витівка  мало  не  коштувала  мені  кількох  секунд  вільного  падіння.
- Ти  зовсім  здурів,  Макс  –  Ліля  намагалась  перекричати  порив  вітру.
- Ти  не  перша  це  говориш  –  крикнув  у  відповідь.
Це  подіяло.  Ліля  вилетіла  на  дах  з  розпачу.  Вона  не  могла  собі  дозволити  потягнути  в  могилу  ще  когось.  О  ні,  тільки  не  вона.  Стояли  б  замість  неї  Карина  чи  Наталя  такий  фокус  би  не  пройшов.  Може  вони  б  ще  й  допомогли  б  мені  впасти.  Потім  би  жаліли,  але  що  мені  до  того,  розмазаному  по  землі?
- Так  що?  –  нога  все  ще  бовталась  над  прірвою  –  стрибаємо?  Чи  спершу  поговоримо  прямо  тут?  А  краще  б  спуститись  з  перил  і  відійти  на  кілька  кроків?
Ліля  вагалась  з  відповіддю.  Спливали  віки  доки  я  от  так  стояв  похитуючись  та  балансуючи  на  краю.
- Для  чого?  Я  ж  приречена.  Твій  брат  сказав…
Подумки  я  вже  вкотре  прокляв  свого  брата.  І  це  лише  за  сьогодні.
- Це  його  думка.  Я  вважаю  інакше.
- Чому  ти  думаєш,  що  ти  правий?
Мене  переповнювало  роздратування.  Тому  що  інакше  ми  обоє  впадемо  вниз,  і  тільки  ти  добровільно.  Але  говорити  цього  я  не  став.  Не  можна.  Лице  має  бути  спокійним,  не  час  дозволяти  емоціям  брати  верх.
- Тому  що  до  цього  часу  в  мене  виходило  відвертати  майбутню  катастрофу.
- До  цього  часу  –  Ліля  зробила  крок  вперед.
Її  тіло  почало  стрімко  нахилятись  вниз.  Може  я  щось  і  закричав:  не  пам’ятаю.  Згадується  лише  те,  що  я  стрімголов  кинувся  за  нею,  але  тримаючи  одну  ногу  в  висі  це  було  не  так  легко  зробити  Я  впав  за  перила.
Але  встиг.
- Макс!  –  закричала  Ліля.
Я  все  ж  встиг  схопити  її  за  волосся  і  відкинути  назад.  Вона  тепер  лежала  на  даху.  Побита,  брудна  в  синяках,  але  жива.  Вона  не  кричала,  лише  її  неспокійне  дихання  дало  зрозуміти,  що  все  (відносно)  добре.  Шок,  що  охопив  її,  як  тільки  вона  зробила  крок  вперед  не  дав  їй  піднятись.  Хоча  звідки  мені  знати?  Я  ж  то  повис  на  краю  тримаючись  руками  за  перила.  
- Тримайся,  я  зараз!  –  нарешті  до  Лілі  дійшло,  що  на  даху  з  нас  двох  лишилась  лише  вона
Шкіра  на  пальцях  здерлась,  долоні  нещадно  пекло.  Але  це  краще  ніж  летіти  вниз.  
- Ні-ні,  лежи  не  вставай  –  простогнав  її  –  мені  й  тут  добре.
Ліля  жарт  не  оцінила.  Її  руки  схопили  мої  вище  ліктя,  щоб  я  випадково  не  зірвався.
- Ти  тримай  головне!
- Я  тримаю.
- Тримай!
- Тримаю!
Не  знаю  як,  але  підтягнувся  я  без  особливих  зусиль.  Страх  не  міг  більше  володіти  мною.  Тіло  саме  все  робило,  так  мені  не  хотілось  падати.  Я  безсило  скотився  з  перил  на  дах  і  впав  поряд  з  нею.  
- Ти  божевільний  ідіот  –  вона  тяжко  дихала  –  прибацаний  якийсь.
Я  хіба  старий  ідіот.  Застарий  для  такого.  І  занадто  стомлений  для  такого.  Від  цього  мене  пробило  на  сміх.  Давно  я  так  істерично  не  реготав.  Щоб  зрозуміти,  що  я  застарий,  мені  довелось  мало  не  з  даху  стрибнути.
Я  ще  довго  сміявся.  Перестав  лише  тоді,  коли  стало  тяжко  дихати  і  рана  на  грудях  почала  боліти.  Ліля  інколи  приєднувалась  до  мене  і  ми  періодично  сміялись  разом.  Хоча  швидше  істерично  реготали.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689953
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2016


72.

Марко  не  встиг  нічого  сказати.  Я  вдарив  його  прямо  в  дверях.  Він  втратив  рівновагу  і  впав.  Підніматись  і  давати  здачу  він  не  поспішав.  Марко  розлігся  на  підлозі,  здивовано  витріщившись  на  мене.
- Знаєш  за  що?  –  я  переступив  поріг  і  зайшов  в  квартиру.
- Ні  найменшого  поняття.
Він  збрехав.  Я  хотів  би  повірити  йому,  але  я  занадто  добре  знав  свого  брата.  Він  обманював  всіх,  але  не  мене.  Зі  мною  такий  номер  не  проходив.
- Я  був  правий  з  самого  початку  –  пройшов  до  себе  в  кімнату.
Слідом  за  мною  зайшли  Саша  з  Аліною.  Аліна  не  могла  стримати  задоволеної  посмішки.  Зовсім  недавно  їй  самій  перепало  на  горіхи  від  мого  брата.  А  тепер  вона  бачила,  як  він  розтягнувся  по  підлозі  тримаючись  за  розбитий  ніс.
Дістав  з  шафи  свій  дорожній  рюкзак.  Мої  речі  легко  в  нього  поміщались,  тож  багато  часу  це  не  зайняло.
- І  куди  ти  підеш?  –  в  кімнату  зайшов  Марко.
- Геть  –  голос  прозвучав  на  диво  спокійно  –  я  закінчив  тут.
- Думаєш?  –  Марко  підійшов  ближче  –  розхотів  шукати  того  психопата?
- Я  знайшов  його.
Лице  Марка  просвітліло.
- То  він…
- Живий  –  встряла  Аліна  –  але  знайти  його  тепер  не  проблема.
- Не  те  що  ти  чекав,  правда?  –  спитав  Марка.
Я  бачив,  як  загорілись  його  очі.  Їх  аж  спопеляло  від  люті,  коли  щось  йшло  не  за  його  планом.  Ось  і  зараз  він  всіма  силами  намагався  цього  не  показувати.
- Ти  не  самий  хитрий,  брате  –  я  не  зміг  втриматися  –  думав,  вічно  зможеш  маніпулювати  нами?  Як  би  не  так!
- І  що  ти  тепер  робитимеш?  –  запитав  Марко  –  ось  наш  шанс.  Тепер  нам  не  доведеться  переховуватись.  Тепер  ми  зможемо  дійсно  рятувати  людей,  як  хотіли  колись.  Ми  всього  за  крок  від  цього…
- На  мене  не  розраховуй  –  я  направився  геть  з  кімнати.
Марко  позаду  лютував,  хоч  і  не  показував  цього.  Але  ніхто  не  знав  його  так  як  я.  В  нього  тиша  найгірший  прояв  люті.
- А  про  Лілю  ти  подумав?  –  кинув  мені  навздогін.
Я  зупинився.
- Вона  не  поїде  з  тобою  –  між  тим  продовжив  Марко  –  а  я  не  буду  рятувати  її  вічно.  Чи  ти  тепер  відступиш  від  її  спасіння?  
- Думаю  вона  подбає  про  себе  –  я  вийшов  з  кімнати.
І  застиг.  В  коридорі  стояла  Ліля.  Вона  стояла  в  одній  довгій  футболці.  Видно  ми  її  розбудили.  Очі  були  широко  розплющені.  Не  треба  бути  генієм,  щоб  знати,  що  вона  почула  всю  розмову.  Я  боявся  дивитись  в  її  очі.  Боявся  того,  що  там  побачу.  Я  знав  як  їй.  Вона  почувала  себе  кинутою.  Ми  відмовились  від  неї,  прирікши  на  смерть.
- Тебе  не  було  біля  неї,  зате  я  був  –  між  тим  кричав  мені  вслід  Марко  –  скоро  мітка  знову  набере  сили.  І  цього  разу  станеться  катастрофа.  Я  не  готовий  ризикнути  життями  людей  заради  неї.  А  тебе  поряд  не  буде.  Ти  ж  йдеш,  правда?
- Значить  тікаєш?  –  з  її  очей  пішли  сльози  –  от  так  просто?
- Ні…
Договорити  я  не  встиг.  Ліля  босоніж  вибігла  з  квартири.  Двері  за  нею  гримнули  піднявши  хмарку  пилу.
- Ліля!  –  крикнув  їй  навздогін,  але  вона  точно  не  почула.
- От  ж  блін!  –  видав  позаду  Марко  –  чорт,  я  не  хотів.
- Задоволений?  –  не  стримуючи  злість  запитав  я.
- Як  думаєте,  куди  вона  побігла?  –  Аліну  це.  здавалось,  веселило.
Ми  з  Марком  переглянулись.  Куди  могла  побігти  дівчина,  котру  всі  кинули?  Та  будь-куди.  А  дівчина,  що  знає  про  свою  мітку?  Після  почутого…
- От  ж,  бл*ть!  –  я  скинув  рюкзак  і  побіг  слідом  за  нею.
Саша  і  Аліна  хотіли  кинутись  за  мною,  але  Марко  зупинив.
- Ви  тільки  будете  заважати  –  пояснив  він  –  Макс!
Я  повернувся  якраз  вчасно,  щоб  зловити  кинутий  мені  флакон  делірія.
- Думаю  тобі  знадобиться  –  сказав  Марко.
Я  лише  кивнув  і  вибіг  вверх  по  сходах,  сподіваючись,  що  ще  не  пізно.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676253
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2016


71.

Ніж  піддався  і  вийшов  з  зойком  Тараса.  Я  грубо  перевернув  його  непритомне  тіло  на  спину.  Замахнувся…
***
Спогад  сам  проник  в  мою  голову.  Очі  перестали  сприймати  що-небудь,  все  наче  сповільнилось.  Час  немов  втратив  владу  наді  мною.
- Макс,  подивись  ким  ти  став  –  в  голові  пролунав  голос  Карини  –  ти  вже  не  той  Макс,  якого  я  знала.  Ти  став  чудовиськом.  Так,  я  знаю.  через  що  тобі  доводилось  проходити.  Я  знаю,  як  на  тебе  це  все  давило,  і  я  намагалась  тебе  вберегти  від  цього.  Тепер  тобі  це  навіть  подобається,  правда?
Я  не  відповів.  Просто  мовчки  спостерігав  в  вікно,  як  туди-сюди  ходили  люди.
- Що  ти  робитимеш,  коли  знайдеш  його?  –  продовжила  Карина  –  Що  ти  робитимеш  з  тим,  через  кого  тебе  ось  вже  вісім  місяців  з’їдала  совість?
- Я  не  знаю.
- Знаєш!  Ти  давно  вже  все  знаєш.  Ти  завершиш  те,  чому  хотів  помішати  колись.
- Не  втруться  я  тоді,  той  психопат  не  вирізав  би  свою  сім’ю.  А  з  нею,  ще  кількох  людей.
- Ти  вже  не  можеш  це  змінити!  –  в  Карини  заблистіли  очі.
Я  промовчав.  Вона  була  права.  Я  довго  думав  над  цим.  А  може  не  думав  –  одразу  ж  знав,  лише  боявся  собі  це  озвучити.  Від  усвідомлення  цього  мене  розібрав  холод.  Я  встав  і  направився  до  виходу.
- Зате  я  можу  покласти  цьому  край!  –  кинув  їй  через  плече.
Я  не  озирався,  коли  виходив.  Знав.  Що  Карина  дивиться  мені  в  слід  і  тихо  плаче.  Я  не  хотів  бачити  її  сліз.
***
Рука  так  і  застигла  біля  ножа.  Ні,  я  не  зроблю  це.  Карина  права  –  я  чудовисько.  Я  поволі  перестав  впізнавати  того,  хто  дивився  на  мене  з  дзеркала.  Це  вже  був  зовсім  інший  я.  Жорстокий,  цинічний.  Я  став  таким,  не  тому  що  вимагали  обставини,  а  тому  що  стомився.  Одного  разу  життя  вдарило  настільки  дошкульно,  що  я  здався.  Я  дозволив  своїй  ненависті  вести  себе.  Гнів  затуманив  мені  очі.  Ось  чому  все,  що  б  я  не  робив  –  все  йшло  шкереберть.  Я  слухняно  йшов  песиком  за  своїм  братом,  котрий  лише  підживлював  мою  ненависть.  І  ось  я  за  крок  від  того,  щоб  перейти  межу…
- Я  не  буду  цього  робити  –  рука  так  і  зупинилась  за  сантиметр  від  його  горла.
Тарас  так  і  не  приходив  до  тями  –  видно  міцно  йому  дісталось.  Що  ж  часу  тягти  його  за  собою  нема.
Я  піднявся  наче  п’яний.  Мене  трясло  та  похитувало.  Саша  підійшов  до  мене  та  обережно  забрав  ніж  з  моєї  руки.
- Не  варто  –  тихо  сказав  він.
Я  розслабив  руку,  дозволивши  йому  забрати  ніж.
- Я  можу,  якщо  в  тебе  тонка  кишка  –  встряла  Аліна  –  тому  думай  швидше.  В  нас  кілька  секунд.
- Ні  –  твердо  сказав  їй  –  ходімо  звідси.
- Він  ж  не  зупиниться  –  благально  крикнула  мені  вслід.
- Ну  і  нехай  –  сказав  крокуючи  за  Сашею.
Саша  повів  нас  до  пожежних  сходів.  Замок  для  нього  секундна  справа  і  ось  ми  мовчки  спускаємось  по  сходах.  Мовчала  навіть  Аліна.  Ось  ми  на  першому.  Саша  знову  бавиться  з  замком  і  ми  на  вулиці,  вдихаємо  аромат  нічного  літа.  Машина  чекала  нас  на  розі.  Саша  сів  за  кермо.  Я  сів  поруч.  Аліна  залишилась  лежати  ззаду.
Хвилин  двадцять  ми  їхали  мовчки.
- Чому  ти  зупинився?  –  почала  Аліна.
- Тому  що  він  не  вбивця  –  вступився  за  мене  Саша.
- Тоді  чому  не  дав  мені?
- А  ти  робила  це  раніше?  –  з  дивним  холодом  в  голосі  запитав  я.
Ми  зустрілись  поглядами  в  дзеркалі.
- Ні  –  вона  нервово  всміхнулась  –  але  я  б  змогла.
- Вірю  –  сказав  я  –  але  як  би  ти  дивилась  на  себе  після  такого?  Нас  від  нього  відділяє  лише  тонка  грань.  І  не  важливо,  що  ми  забрали  б  одне  життя,  а  він  декілька  –  назад  би  дороги  не  було.
- Вбивати  ми  його  не  станемо,  посадити  не  вдасться,  до  переговорів  він  не  схильний.  Тоді  як  ми  його  зупинимо?
Саша  глянув  на  мене.  І  дійсно:  як?
- Не  знаю  –  чесно  сказав  я  –  я  щось  вигадаю
Аліна  закотила  очі  і  глухо  застогнала.  Вона  нагадала  мені  Карину  та  Наталю.  В  них  був  такий  самий  вигляд,  коли  я  говорив  що  щось  придумаю.  Що  ж,  винуватити  її  тяжко:  мої  затії  рідко  коли  закінчувались  добре.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2016


70.

Двері  позаду  мене  зачинились.  Аліна  та  Саша  вирішували  не  приєднуватись  до  моєї  затії.  Що  ж,  вони  можуть  і  перечекати.  В  коридорі  було  прохолодно.  Я  чув  шелест  вітру  за  вікном,  чув  биття  власного  серця,  чув  кроки  що  повільно  наближались  до  мене.
- Добре,  що  ти  прокинувся  –  поодиноке  світло  від  лампи  освітило  Тараса.
Я  промовчав.  Хотілось  знову  кинутись  на  нього,  але  я  не  став.  Він  сильніший  за  мене,  особливо  тепер.
- Я  тут  вирішив  зайти  в  гості  –  Тарас  презирливо  посміхнувся  –  але  справи  затримували,  тож  вибач,  що  так  пізно.
- Як  це  мило  –  я  процідив  крізь  зуби  –  приємно,  що  ти  піклуєшся.
Він  тихо  засміявся.  В  темряві  він  нагадував  хижака,  що  крадеться  до  здобичі.  Він  рухався  впевнено,  значить  звик  до  темряви.
- Нам  не  обов’язково  бути  ворогами,  Макс  –  він  повільно  став  підходити  до  мене  –  ми  можемо  забути  те  що  сталось.  Я  не  хочу  цього  робити.
Він  посміхнувся  настільки  щиро,  наскільки  міг.  Я  відійшов  на  кілька  кроків  назад.  Між  нами  тепер  були  двері  палати.  Позаду  запасний  вихід.  Спуститись  по  сходах  і  я  зможу  розтворитись…
- Ти  не  залишив  мені  вибору  тоді  –  Тарас  розвів  руками  –  прийшлось  діяти  швидко  і  жорстоко.
Я  мовчав.  Звісно  мої  очі  не  зводили  з  нього  погляду.  Наскільки  міг,  я  намагався  не  видати  обурення  від  того,  що  він  тримає  мене  за  ідіота.  Невже  не  помітно,  що  він  боїться.  Вперше  за  багато  часу  він  відчуває  страх.  Страх  перед  тим,  хто  може  покласти  крапку  в  історії  його  безнаказаності.
- Тобі  це  голоси  в  голові  нашептали?  –  спитав  тоді,  коли  він  був  вже  зовсім  близько.
- Макс,  ми  можемо  просто  не  заважати  одне  одному  –  сказав  він  –  ти  можеш  перестати  бути  пішаком  в  грі  свого  брата.
- Про  що  ти  говориш?  –  він  мене  здивував.
Я  занадто  пізно  помітив,  що  відстань  між  нами  небезпечно  скоротилась.  Але  отрута  почала  діяти:  Тарас  знайшов  підхід  до  мене.
- Я  знаю,  що  задумав  твій  брат  –  говорив  він  –  він  знав  про  мене.  Марко  з  самого  початку  знав,  як  все  буде.  Знав,  що  мені  доведеться  залягти  на  дно,  бо  ти  приїдеш  мене  шукати.  Знав,  що  як  тільки  ти  мене  позбудешся  він  знайде  дорогу  всередину.  Він  не  хоче  знищувати  департамент  по  доглядом  за  такими,  як  ти.  Він  хоче  очолити  його.
Мене  наче  струмом  вдарило.  Марко  отримає  безлімітний  доступ  до  цінних  ресурсів,  будь-то  люди,  чи  матеріали.  Останній  раз  його  ігри  призвели  до  великих  жертв.  Цього  разу  кількість  треба  буде  вже  множити.  Я  колись  врятував  Тараса  від  вчинення  самогубства,  тож  Марко  зібрався  цим  скористатись.
- Я  не  знав  про  таких,  як  ти,  до  того,  як  ти  мене  врятував  –  продовжив  Тарас  –  я  взагалі  нічого  не  знав.  Але…
- Дай  вгадаю  –  я  подав  голос  і  зрозумів,  що  потрапив  в  пастку  –  після  того,  як  зарубав  свою  сім’ю?
Він  зблиснув  очима.  В  них  промайнув  вогонь  настільки  сильний,  що  грозив  спалити  все  на  своєму  шляху.
- Так  –  він  загасив  його  –  після  того.  Ти  знаєш,  що  я  нікуди  не  тікав.  Мене  знайшов  Соколовський.  Він  ж  зняв  з  мене  обвинувачення.
- Навіщо  йому  це  робити?  –  не  повірив  я.
- Він  не  казав.  Але  щось  мені  підказувало,  що  цим  він  хотів  керувати  тобою  з  братом.  Він  ж  сам  запропонував  мене  в  обмін  на  той  напій.  Делірій,  правильно?
- Чому  саме  зараз?  –  він  знову  змусив  мої  сумніви  проявити  ознаки  життя  –  чому  не  тоді?
- Тому  що  довелось  підштовхувати  тебе  –  спокійно  пояснив  Тарас  –  як  тобі  жилось  з  тим,  що  ти  випустив  маніяка  психопата  на  волю?  Тільки  от  коли  ти  все  ж  витяг  носа  –  делірію  в  тебе  не  було.
Це  правда,  напій  був  надійно  схований  Наталею  та  її  бабусею.  Ні  я,  ні  Марко  не  знали  де  винахід  покійного  Геральта.  Геральт  подбав,  щоб  ні  я,  ні  Марко  не  змогли  дістатись  до  найбільшого  психотропного  засобу.  А  тепер  він  в  нас,  тож  Соколовський  вирішив  скористатись  картою,  що  він  ховав  до  цього  в  рукаві.
- Тільки  от  я  без  роботи  не  сидів  –  продовжив  Тарас  –  я  знав,  що  мене  рано  чи  пізно  здихаються…  І  ось  я  тут  –  виконую  обов’язки  зама  покійного  Соколовського.
- Тому  ти  прийшов  сам  –  осінило  мене.  Ніхто  крім  старого  лиса  не  знав.
- Ніхто  з  живих  –  поправив  Тарас.
Відстань  між  нами  зовсім  скоротилась.  Тепер  він  міг  спокійно  дістати  мене  ножем.
- Твій  брат,  поки  ми  тут  стоїмо,  домовляється  за  нашими  спинами.  Продає  себе  по  дорожче.  Хто  йому  завадить?  Ти?  Я?  Ми  обоє  тут,  намагаємось  спекатись  одне  одного.
- Що  ж  тобі  заважає  спекатись  від  мене?
- Не  знаю  –  Тарас  знову  розвів  руками  –  ти  пережив  удар  ножем  в  груди.  Я  цілився  в  серце  між  іншим,  а  ти  стоїш  тут  переді  мною.  Тож  мабуть  тепер  я  спершу  дам  тобі  вибір.  Маніяк-вбивця  з  голосами  в  голові,  чи  майбутній  маніяк-вбивця  з  великими  амбіціями?
І  ось  я  знову  перед  вибором.  Щоб  я  не  обрав,  далі  буде  тільки  гірше.  Але  й  стояти  в  стороні  я  теж  не  міг.  Я  занадто  довго  тікав.
- Так,  що  ти  вибереш?  –  Тарас  забрав  одну  руку  за  спину.
Я  уважно  подивився  йому  в  очі.  Посміхнувся.
Удар  був  настільки  підлий,  що  він  його  не  чекав.  Коридор  наповнило  шипінням.  Він  випустив  ніж  і  схопився  за  очі.  Мої  пальці  потрапили  точно  в  ціль.  Тут  ж  з-за  дверей  вилетів  Саша  і  накинувся  на  нього.  Тарас  оклигав  на  диво  швидко.  Вони  з  Сашею  врізались  в  стіну.  Тарас  схопив  Сашу  за  голову  і  вдарив  в  стіну.  Хотів  вдарити  його  вдруге  але  я  засадив  йому  його  ж  ножем  в  стегно.  Ніж  застряг  напоровшись  на  кістку.  Він  вдарив  мене  ліктем  і  я  заточився  на  підлогу.  В  грудях  наче  вибухнуло.  Шви  натягнулись  на  кілька  порвались.  Тарас  впав  на  одне  коліно.  Його  очі  хотіли  вилізти  з  орбіт,  лице  розчервонілось,  на  шкірі  блистіли  краплі  поту.  Саша  відповзав  тримаючись  за  голову.
- Це  була  твоя  остання  помилка  –  прошипів  дивлячись  на  мене.
Я  почав  відповзати  від  нього.  Він  ж  поволі  вставав  і  шкутильгав  до  мене.  При  кожному  кроці  він  кривився  від  болі,  але  його  це  не  зупиняло.  Відстань  між  нами  скорочувалась.  Тарас  схопився  за  ніж  силуючись  його  дістати.
- Дурень  –  шипів  він  –  я  дав  тобі  шанс…
Глухий  стук  чогось  дерев’яного  в  щось  м’яке.  Тоді  звук  від  падіння  чогось  тяжкого  на  підлогу.  Це  вже  потім  очі  перетравили  зображення.  А  сталось  он  що.  Аліна  вилетіла  з  палати  і  вдарила  Тараса  дерев’яним  стільцем  по  голові.  Тарас  обм’як  і  розпластався  по  землі.
Аліна  стояла  над  ним  з  задоволеним  лицем.
- І  оцей  тебе  штрикнув?  –  глузливо  спитала  вона  –  я  думала  він  міцніший.  
Я  не  встиг  відповісти.  По  коридору  розносився  шум.  Весь  наш  поверх  вже  стояв  на  вухах.  Я  схопив  простягнуту  Сашком  руку  і  піднявся.  Тарас  лежав  просто  переді  мною.  Той  кого  я  так  довго  хотів  зупинити.  Ось  він  –  мій  шанс  покінчити  з  ним  раз  і  назавжди.  Рука  поволі  потяглась  до  ножа,  що  стирчав  з  його  ноги.  Я  зроблю  все  швидко…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675772
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2016


69.

Рука  лягла  мені  на  плече  та  вивела  зі  сну.  Одна  з  найприємніших  подій,  що  сталась  зі  мною:  знайомство  з  Кариною  –  зникло,  розчинилось  в  сні.  Я  розплющив  очі.  Аліна  затулила  мені  рот  рукою,  щоб  я  не  шумів.
- Прокидайся  –  прошепотіла  вона.
Я  забрав  її  руку  і  піднявся.  Навіть  в  темряві  палати,  де  я  знаходився  Аліна  виглядала  наляканою.
- Що  сталось?  –  прошепотів  я.
Голова  просто  розривалась  від  болю.  Видно  медсестра  переборщила  з  ліками.
- По  тебе  прийшли  –  швидко  прошепотіла  Аліна  –  ти  можеш  йти?
- Так  –  я  оперся  об  її  плече  та  піднявся.
В  голові  завертілось  і  я  б  впав,  якби  не  Аліна.
- Ви  там  довго?  –  в  палату  зайшов  Саша.
Я  тим  часом  перетравлював  почуте.  За  вікном  ніч.  Лікарня  зачинена.  Так  хто  до  мене  прийшов?  Чи  не  ДО  мене,  а  ПО  мене?
Мозок  після  такого  запрацював  на  повну.  В  голові  не  паморочилось,  слабість  зникла.  Хто  по  мене  прийшов?  Це  неважливо,  якщо  мене  тут  не  буде.
- Вийдемо  через  чорний  хід  –  прошепотів  Саша  –  так  як  і  зайшли.
Аліна  кинула  мені  на  ліжко  пакет  з  взуттям.
- Тобі  згодиться,  не  бігти  ж  тобі  босим.
- Від  кого  ми  тікаємо?  –  спитав  я,  взуваючи  кросівки.
Аліна  з  Сашею  переглянулись,  але  не  сказали  нічого.  Я  нарешті  взувся.  Треба  вшиватись,  значить  треба  вшиватись.  Сперечатись  я  не  став.  Саша  виглянув  першим.  Коли  він  знову  закрив  двері  лице  його  було  наляканим.  Я  не  став  нічого  питати  –  в  коридорі  чулись  кроки.
- Він  нас  знайшов  –  налякано  прошепотіла  Аліна.
- Хто,  він?!  –  я  врешті  не  витерпів  цих  таємниць.
- Той  хто  тебе  продірявив  ножем  –  здалась  Аліна  –  ти  ж  не  думав,  що  він  тебе  облишить?  Тепер  він  йде  завершити  справу.
В  пам’яті  виникла  картина  підземного  переходу.  Тарас,  той  псих  котрого  я  безрезультатно  шукав,  сам  попав  мені  руки.  Точніше  я  в  його.  Він  тепер  очолює  одну  з  керівних  посад  в  організації,  що  веде  нагляд  за  такими,  як  я.  Подумати  тільки!  Я  недооцінив  його  і  ось  я  тут  з  діркою  в  грудях.
- Страшно?  –  подумки  запитав  сам  себе.
Від  повіддю  внутрішньому  я  став  прилив  злості.  Я  недооцінив  його  перший  раз.  Другого  не  буде.  Кроки  ставали  все  ближче.
- Який  в  нас  план?  –  запитав  своїх  спасителів.
Саша  з  Аліною  переглянулись.  В  них  плану  не  було.  Подумки  поставив  собі  відмітку  навчити  їх  діяти  в  подібних  ситуаціях.  Але  це  якщо  виберемось.
- Тоді  мій  план  –  прошепотів  я.
- Ми  не  подолаємо  його  –  Саша  передбачив,  що  я  хотів  зробити  –  по  одному  шансів  в  нас  немає,  а  ти  не  в  тому  стані,  щоб  битись.
- Знаю  –  я  винувато  посміхнувся  –  але  вибір  невеликий.
- А  я  за  –  Аліна  розім’яла  шию  коловими  обертами.
Я  вкотре  віддав  їм  належне.  Я  цього  не  говорив,  але  я  захоплювався  ними.  Вони  готові  ризикнути  власними  головами,  щоб  врятувати  мене.  Мені  на  мить  стало  соромно,  що  я  не  вважав  за  потрібне  ділитись  з  ними  своїми  планами.  Вони  такі  самі  члени  команди,  як  я  і  Марко.  Такі  люди,  як  вони  на  вагу  золота.  Якщо  ви  можете  похвалитись  такими  друзями  –  то  ви  щаслива  людина.
Кроки  між  тим  ставали  гучнішими.
- Готові?  –  перепитав  я.
- Так  –  сказав  Саша.
- Стій  –  раптом  озвалась  Аліна.
Ми  здивовано  глянули  на  неї.
- Тут  люди  –  пояснила  вона  –  невідомо,  як  він  себе  поведе,  якщо  хтось  з  них  побачить  його  лице.
- От  дід*ко  –  я  ляснув  себе  по  чолі  –  не  подумав.
Спасіння  спасінням,  а  піддавати  ризику  життя  сплячих  людей  не  варіант.  Вони  не  винні  в  моїх  косяках,  тож  їх  треба  було  вберегти  від  того,  що  могло  статись  за  кілька  секунд.
- В  нас  є  план  Б?  –  поцікавився  Саша.
- Є  –  я  відчинив  двері  і  вийшов  назовні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673249
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2016


Частина 5 Катарсис Розділ 68.

- Він  прокидається.
- Ні,  тобі  здалось.
- Та  ні,  он  повіки  смикаються.
- А,  точно.  Таки  живий.
Мені  обридло  чути  незнайомі  голоси  над  собою  і  я  вирішив  глянути  на  тих,  хто  потурбував  мене.  Моє  тіло  лежало  на  незручному  ліжку.  Кімната  була  біла,  що  головніше  –  я  був  там  не  один  лежачий.  Навколо  мене  стояло  кілька  молодих  людей  в  халатах.  Невже  я  таки  потрапив  в  лікарню?  Я  спробував  зазирнути  в  глибини  своєї  пам’яті,  але  слід  про  це  стерто…
Молоді  люди  між  тим  продовжували  перешіптуватись  між  собою.
- Ви  хто,  бл*ть,  такі?  –  не  витерпів  я.
- Інтерни  –  невпевнено  сказала  одна  дівчина  –  набираємось  досвіду.
- Як  ви  себе  почуваєте?  –  запитав  один  з  хлопців.
Я  не  міг  їх  розгледіти:  в  очах  темніло,  в  голові  паморочилось.  В  грудях  ще  боліло.
Стоп!  Я  ж  помер.  Я  мав  померти  від  такого  удару.
- Нормально  я  себе  почуваю  –  тоді  додав  подумки:  як  для  мерця.
- Ви  три  дні  не  приходили  до  тями  –  сказала  та  сама  дівчина  –  лікарі  не  могли  встановити  вашу  особу.  Навіть  міліція  приходила,  але  і  вони  не  знають,  хто  ви.  Ну,  нам  головний  хірург  так  сказав.
От  і  чудесно.  Ще  не  вистачало  світитись.  Той  слідак  з  Івано-Франківська,  дружина  покійного  бізнесмена,  котрого  я  не  врятував,  а  ще  арійське  братство  шукатиме  нас  за  вкорочення  Марком  їхнього  числа.  Я  спробував  піднятись.  В  грудях  дико  боліло,  шви  почали  легенько  тріщати,  але  це  мені  не  завадило.  Треба  знайти  Аліну  та  брата.
- Вам  не  можна  вставати!  –  хором  закричали  студенти.
Це  я,  як  би  і  без  вас  знаю.  Але  час  не  терпить  очікування.  Двоє  з  них  схопили  мене  і  вклали  на  ліжко.  Дівчина  побігла  по  медсестру.  Я  не  міг  опиратись,  надто  слабким  я  себе  почував.  Ось  вже  прибігла  медсестра  і  вставила  шприц  в  катетор,  котрий  стирчав  в  мене  в  руці,  і  котрий  я  навіть  не  помітив.
- Непотрібно  –  слабким  голосом  сказав  я.
Пізно,  рідина  пішла  по  моїх  венах.  Повіки  налились  свинцем  і  я  знову  поринув  в  темряву.
***
Кілька  років  тому
Я  повертався  додому.  Хоч  тяжко  назвати  дім  квартиру,  котру  ви  недавно  з  братом  знали.  На  вулиці  йшов  дощ.  Я  промерз  до  кісток,  хоч  на  вулиці  вже  давно  була  весна.  Йшов  я  попри  студентські  гуртожитки,  розминаючись  з  молоддю,  що  ще  вчилась.  Хоча  відрізнявся  я  від  них  мало:  сам  рік  назад  закінчив  ВУЗ.  Студенти  пробігали  попри  мене,  в  марних  надіях  сховатись  від  дощу.  А  я  тоді  любив  дощ.  Любив  гуляти,  мокнути  під  ним.  Тоді.
- Та  залазь,  буде  весело,  чого  ти?  –  донеслось  переді  мною.
Я  поглянув  вперед.  Метрів  за  п’ять  на  іншій  стороні  тротуару  стояв  чорни  Рендж-Ровер.  Біля  нього  стояла  дівчина  під  парасолькою.  Сам  не  знаю,  що  потягнуло  мене  перейти…
- Доходить  туго?  –  зверхньо  спитала  вона  –  не  поїду  я  нікуди…
Подальшої  розмови  я  не  чув.  Все  посіріло.  Температура  різко  впала,  холод  став  пробирати  мене  до  кісток.  Я  побачив  як  з  моста  Патона  летить  тендітне  дівчаче  тіло.  Я  навіть  міг  помітити  синці  на  її  тілі.  Вона  летить,  а  в  той  ж  час  заводиться  двигун  і  машина  їде  геть.  Якщо  дівчина  сяде  в  машину  –  додому  вона  не  повернеться.
- Що  вам  потрібно  від  дівчини?  –  поцікавився  я.
В  машині  сиділо  троє.  Хамуваті  недомірки,  в  міру  молоді,  значить  просто  татові  синки,  або  бандюки.  Хоча  швидше  перший  варіант  –  міцною  статурою  ніхто  не  виділявся.
- Так,  щезни  –  сказав  мені  той  що  за  кермом.
- Все  нормально  –  налякано  посміхнулась  дівчина.
Аж  тепер  я  розгледів  її.  Красива.  Довге  каштанове  волосся,  зелені  очі,  лице  наче  в  актриси  з  постійною  посмішкою.  Фігурою  вона  могла  конкурувати  з  багатьма  секс  символами  естради.
- Не  нормально  –  не  знати  чому  розпалився  я  –  ці  ідіоти  вас  просто  зґвалтують  і…
- Кого  ти  назвав  ідіотами?!  –  недомірки  з  криками  вивалились  з  машини.
Все  було  швидко.  Я  встигнув  крикнути  дівчині  тікай,  а  сам  з  кулаками  кинувся  в  бій.  Бій  був  нечесний  і  багато  я  не  навоював.  В  мене  розбита  губа,  синець  під  оком  та  болів  живіт  та  ребра  від  ударів  ногами.  Але  й  без  жертв  з  їхнього  боку  не  обійшлось:  в  одного  вибиті  два  передні  зуби,  водій  мав  пересісти  на  заднє  сидіння,  бо  з  носа  ніяк  не  переставала  йти  кров;  третій  тримався  з  ліве  око,  котре  я  намагався  видавити  пальцями.  В  мене  нажаль  не  вийшло,  тож  піратом  йому  не  бути.  Нас  врятував  якийсь  дід  з  німецькою  вівчаркою  на  прив’язі.  Ніколи  б  не  подумав,  що  спасе  мене  чотирилапий  друг  на  прізвисько  Чебурек.
Чебурек  перестав  гавкати,  коли  машини  зник  й  слід.  Хазяїн  собаки  гидливо  копнув  ногою  шматок  штанини,  що  відірвав  гострими  зубами  чебурек.
- От  ж  наволоч  –  хитаючи  головою  сказав  він  –  троє  на  одного...
- Троє  на  двох  –  я  погладив  Чебурека.
Вівчар  лизнув  язиком  мій  синяк  та  всміхнувся  (якщо  собаки  вміють  посміхатись  звісно).
- Ти  як?  На  ногах  стояти  можеш?
- Можу  –  на  доказ  цього  я  повільно  піднявся  –  дякую.
- Чебуреку  дякуй  –  всміхнувся  старий  –  я  ж  то  нічого  не  зробив.
- Дякую,  Чебурек.
Сірий  велетень  висолопив  язик  та  помахав  хвостом.  На  тому  й  попрощались.  Я  йшов  побитий,  але  задоволений.  Дівчина  жива,  а  це  головне.  В  мене  знову  вийшло.  А  усвідомлення  того,  що  замість  неї  помре  хтось  інший  прийде  завтра.
Довго  я  не  тішився.  Вона  чекала  мене  на  переході.
- Дякую  –  тихо  сказала  вона.
- Та  пусте  –  вдавано    відмахнувся  –  не  я,  так  хтось  інший.
- Але  допоміг  саме  ти  –  аж  тепер  я  помітив,  що  вона  не  зводила  з  мене  погляду  –  її  уважні  зелені  очі  не  пропускали  жодну  деталь.
- Нема  за  що  –  холод  та  біль  змусили  мене  покрокувати  далі.
Вона  підняла  парасолю,  щоб  на  мене  не  капав  дощ.
- Мене  Карина  звати  –  всміхнулась  вона.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670309
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2016


Розділ І. 10

Капітан  боязко  постукав.  Відповіді  не  було.  Капітан  постояв  кілька  секунд,  тоді  врешті  наважився  і  зайшов.    Каюта  покійного  орка  була  набагато  бідніша  і  убогіша  за  його  власну,  навіть  незважаючи  на  розставлені  там  предмети  розкоші.  Характерник  ж  сидів  в  кріслі  того  закинувши  обидві  ноги  на  стіл.  В  руках  він  тримав  книжку  в  чорному  переплеті.  Бортовий  журнал,  здогадався  капітан.
- Ми  повитягували  все  ваше  спорядження.  Будемо  готові  відправлятись,  коли  відчистимо  корабель  від  «орків».  Ну  й  полишали  ви  там:  кров,  відрубані  кінцівки,  випущені  кишки.
Кайтім  не  звернув  уваги,  настільки  він  сильно  прилип  до  журналу.
- Знайшли  щось  цікаве?  –  спитав  Кайтім  навіть  не  відриваючись  від  читання.
- Нічого  особливого  –  капітан  сів  навпроти  нього.
Кайтім  одразу  ж  забрав  ноги  з  стола.  Неповага  показувати  свої  ступні  тому,  хто  сидить  навпроти  тебе.
- Ви  не  будете  заперечувати,  якщо  ми  скажемо,  що  мої  люди  допомагали  великому  характернику  проти  піратів.
- Мене  тут  немає.  Пожинайте  всі  лаври.
Капітан  задоволено  всміхнувся.  Він  чекав,  що  Кайтім  обуриться,  але  тому  було  все  одно.
- А  ви,  майстре  характернику?  Знайшли  щось  цікаве?
- Нічого  на  що  варто  звернути  увагу.  Ось…
Кайтім  простягнув  тому  журнал.  Капітан  одразу  ж  зрозумів,  про  що  той  говорив.  Імена  кораблів  та  кількість  забраного  вантажу.
- Це  поможе  пролити  світло  на  долю  кількох  кораблів  –  сказав  Кайтім  –  повідомте  сім’ї  померлих.
- Урукхаї  зовсім  здуріли!  –  обурився  капітан.
Його  нелюбов  до  жорстокого  характерника  зменшувалась.  Тепер  він  вже  не  вважав  того  аж  таким  монстром.
- Це  не  урук-хаї  –  спокійно  сказав  Кайтім  –  звичайні  дезертири…
- Звідки  ви  знаєте?
- Знаю  –  гірко  всміхнувся  Кайтім  –  проти  урук-хаїв  ми  б  не  вистояли.  А  ці  всього  лише  горлорізи.  Вони  не  знають  нічого,  що  могло  б  мені  допомогти.  Я  просто  дарма  витратив  на  них  час…
Він  встав  і  направився  до  виходу,  залишивши  капітана  на  самоті.
- Чекайте!  Ви  знали  що  вони  нападуть?  –  донеслось  з  каюти  –  ви  використали  нас  як  приманку?
- Довелось  –  признався  характерник  –  один  з  наших  братів  зник.  А  в  тутешніх  водах  бачили  корабель  піратів.  Потрібно  було  вияснити,  чи  дістався  той  характерник  до  берега,  чи  часом  не  сталось  чогось  в  морі…  А  це  всього  лише  жалюгідні  пірати.
- От  які  ви  характерники!  Ви  просто  погань!  Я  б  наказав  викинути  вас  за  борт,  але  не  хочу  ризикувати  життями  своїх  людей.  Радійте,  що  це  зійде  вам  з  рук…
- Радійте,  що  це  не  ті  кого  я  шукаю.  Інакше  йшли  б  ми  в  царство  Аданоса.  –  обірвав  його  Кайтім  і  вийшов  з  каюти.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670133
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2016


Розділ І. 9

Жураг-Нар  –  гірська  місцевість  з  великою  кількістю  печер  та  стежок  на  півночі  Антарії.  Територія  темних  ельфів.  Саме  там  розташовані  два  великих  ельфійських  міста.  Будь-яким  іншим  расам  вхід  на  територію  Жураг-Нарських  гір  заборонений.  Виключення  лише  дипломати  та  торгові  каравани  гномів.  З  півдня  гори  оточують  густі  ліси,  пристанища  (простих)  ельфів.  Територія  за  Жураг-Нарськими  горами  недосліджена  в  силу  кровожерливості  темних  ельфів  та  їх  нетерпимості  до  гостей  інших  рас.  Королівство  Антарії  намагалось  захопити  територію  ельфів,  але  це  їм  не  вдалось  в  силу  того,  що  місцевість  непрохідна.  Лише  темні  ельфи  знають  лабіринт,  що  утворюють  Жураг-Нарські  стежки.
Всеволод  Акрильський.  Історія  Антарії  в  двох  томах
***
Використаний  знак  допоміг  йому  потрапити  на  корабель.  Не  можна  було  їх  відпускати.  Палуба  радісно  прийняла  його.  Впав,  перекотився.  Орки  його  явно  не  чекали.
- Чого  стоїте?!  –  заволав  Бург  –  знищити  його!
Орки  на  мить  переглянулись.  А  тоді  кинулись  на  Кайтіма.  Але  вони  не  знали,  як  швидко  може  рухатись  характерник,  прийнявши  спеціальні  еліксири.  Першому  Кайтім  кинув  в  лице  свій  плащ.  Пройшов  під  ударом  шаблі  другого  орка.  Склав  руку  в  знак…
Третього  орка  смикнуло  й  підкинуло  в  повітря.  Він  врізався  в  мачту  корабля.  Хруст  кісток  –  його  спина  зігнулась  в  неприродному  положенні.
Кайтім  повернувся  до  двох  орків.  З-за  спини  в  будь  який  момент  міг  напасти  Бург,  тож  треба  було  діяти  швидко.  Вони  обійшли  його  з  двох  сторін.  Атакували  одночасно…
Все  сталось  швидко.  Одного  Кайтім  полоснув  шаблями  по  руках.  Відбив  удар  другого.  Ударив  ногою  в  колінну  чашечку  і  руків’ям  шаблі  по  іклах.  Крик  того  заглушив  звук  вибивання  зубів.  Кілька  жовтих  ікл  попадало  на  палубу  прямо  в  калюжу  крові  залишену  першим,  що  не  міг  тримати  шаблю.  Зате  міг  скласти  руку  в  кулак.  Він  спробував  ударити  Кайтіма.  Той  пішов  вбік  розполосувавши  шаблею  йому  ребра.  Іншою  він  ударив  по  шийних  хребцях.  Голова  орка  відділилась  від  тіла  і  покотилась  по  палубі.
Орк  зі  зламаною  ногою  та  вибитими  зубами  ще  намагався  ударити  Кайтіма.  За  повільно.  Він  не  знав  якими  швидкими  бувають  характерники.  Кайтім  прибив  його  до  дерев’яної  палуби  двома  короткими  шаблями.  Хотів  висмикнути  їх  назад,  але  вони  міцно  засіли.  
- Що,  без  зброї?  –  Бург  летів  до  нього  розмахуючи  шаблею  –  ти  без  кинджалів  і  без  своїх  магічних  штучок.
Кайтім  випрямився.  Склав  руку  дудочкою.  Приклав  її  до  губ…
З  рота  в  характерника  вирвався  вогонь  наче  з  пащеки  в  дракона.  Бурга  обсипало  струменем  полум’я.  Орк  кинув  шаблю  на  землю,  заверещав,  замахав  руками  намагаючись  погасити  вогонь,  що  так  нещадно  плавив  його  шкіру,  але  не  виходило.  Єдиний  вихід  це  вода.  Бург  понісся  до  краю  палуби  і  стрибнув  у  воду.  Морська  пучина  забрала  його.
- Пощадіть  його,  боги  –  тихо  прошепотів  Кайтім,  згадавши  обіцянку  помолитись  за  нього.
Роззирнувся  довкола.  Живих  не  лишилось.  Два  коралі  окрасилось  в  багряні  кольори.  Кінцівки,  кишки  та  тіла,  що  їх  вже  не  впізнати.  Виглядало  все  ніби  скотобійна.  
Краєм  ока  помітив,  як  за  ним  спостерігають  матроси,  що  вийшли,  коли  різанина  скінчилась.  Вони  бачили  одного  чоловіка,  що  влаштував  таке.  І  вони  боялись  того,  хто  без  краплі  жалості  вчинив  таку  розправу.  Кайтім  знайшов  поглядом  капітана.  Його  очі  розширились  від  жаху.  Характерник  зітхнув.  Подяки  за  захист  не  буде.  Все  що  він  отримає  –  це  прізвисько  на  зразок  м’ясника  і  ненависть  всього  екіпажу.  Хоч  ще  секунду  назад  вони  покладали  надії  на  характерника,  що  обіцяв  захистити  їх  від  орків.
- Я  казав  не  виходити!  –  закричав  їм  Кайтім.
Йому  ніхто  не  відповів.
- Заберіть  припаси!  –  крикнув  їм  –  все  золото,що  знайдете  на  кораблі  –  ваше.
Це  подіяло  краще.  Моряки  почали  закидати  на  корабель  гаки  та  тягнути  його  до  свого.  Два  кораблі  зіткнулись  бортами.  Характерник  ж  не  гаючи  часу  спустився  в  каюту  Бурга.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670122
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2016


Розділ І. 8

Некроманти  –  маги,  що  володіють  силою  воскрешати  людину.  Зазвичай  вони  працюють  з  кістками  та  кров’ю.  Досвідчений  некромант  може  підняти  з  могили  до  сотні  ходячих  мерців  та  жити  до  тисячі  років.  Проте  чим  сильніше  некромант,  тим  більше  змінюється  його  подоба.  Достеменно  не  відомо  чому,  але  зміни  впливають  і  на  мозок.  З  часом  живий  маг  перестає  нагадувати  людину,  та  походить  на  мерця.  Одержимі  могутністю,  некроманти  можуть  проводити  жахливі  експерименти  з  людьми,  чи  намагатись  порушувати  нестійкий  баланс  сили  в  природі.  На  даний  час  некромантія  заборонена  по  всій  території  Антарії.  Непокора  карається  смертю  на  місці.
З  лекції  Майстра  Пірокара,  архи-мага  вогню  в  храмі  Інноса  
***
Кайтім  провів  орка  поглядом.  Якщо  він  втече,  то  приведе  підкріплення.  Виживших  в  битві  з  характерником  бути  немає…
Кайтім  побіг  до  перил.  Вистрибнув  на  них,  відштовхнувся  ногою.  Під  ним  грало  своїми  хвилями  прекрасне  таємниче  море.  Його  амулет,  що  знаходився  під  кольчугою  почав  сіпатись  і  нестримно  пекти.  Стандартна  реакція  на  його  магічні  знаки.  Він  нізащо  б  не  дістався  до  корабля.  Якби  не  використав  знак…
***
За  три  місяці  до.
- І  все  таки  я  не  зовсім  розумію  –  Інеса  вже  сп’яніла  –  чому  ти  стверджуєш,  що  ви  не  маги.
- Не  всі  –  поправив  Кайтім  –  лише  кілька  з  нас.  І  то  вони  більше  часу  проводять  в  стінах  фортеці.
- Але  ти  не  маг  –  Інеса  тицьнула    нього  пальцем.
- Ні.
- Але  я  бачила,  як  ти  підпалив…
- Це  елементарні  знаки  –  видно  Кайтім  не  дуже  хотів  згадувати  –  оволодіти  ними  може  кожний.
- Навіть  я?
- Якщо  готова  працювати  над  цим  кілька  років  без  будь-якого  видимого  результату.
- Звідки  тоді  я  знатиму,  що  йду  в  вірному  напрямку?
- Не  знатимеш.  До  самого  кінця,  поки  в  тебе  не  вийде  –  вирішив  уточнити  Кайтім.
- Ясно  –  нетерпляче  перебила  Інеса  –  ти  використовуєш  спеціальні  знаки.  Розкажи  про  них!  І  не  прикривайся  кодексом!
- Всі  деталі  мені  дійсно  заборонено  розповідати  –  сказав  Кайтім  –  розповім  лишень  те,  що  ти  й  так  знаєш.  Точніше  нагадаю.  Як  ти  знаєш  все  живе  має  в  собі  сполуки  чотирьох  основних  цього  світу…
- Так,  так  –  нетерпеливо  обірвала  вона  –  земля,  вода,  вогонь,  повітря.  І  що?
- А  те,  що  використовувати  ці  елементи  в  чистому  виді  не  може  ніхто.  Хіба  джини  або  елементалі,  але  їх  дуже  мало,  і  знайти  їх  ще  важче.
- А  ти  стикався  з  ними?
Кайтім  промовчав.  Лише  підлив  їй  вина.  Вони  підняли  келихи,  випили.
- Ми  –  продовжив  він  поклавши  свій  келих  на  стіл  –  комбінуємо  ці  стихії.  Складаємо  пальці  в  спеціальні  знаки.  Така  собі  м’язова  пам’ять.  Найлегше  виходить  з  повітрям  та  вогнем.  Але  найлегше  частіше  за  все  означає,  найнебезпечніше.  Тому  ти  бачила,  як  я  підпалюю  чи  зношу  щось  навіть  не  торкаючись  чогось.  Це  не  все,  але  про  решту  розповідати  довго…
- Бачила  як  Лорелінад  якось  підскочив  на  кілька  метрів  вверх.
- Так  –  всміхнувся  Кайтім  –  вони  з  Тайнаром  тоді  змагались  в  тебе  на  подвір’ї.
Інеса  зареготала.  Лорелінад  приземлився  в  курник  і  вилетів  тоді  з  нього  з  великим  когутом,  що  заплутався  в  його  волоссі,  тож  вирішив  проклювати  собі  шлях  до  спасіння  через  череп  ельфа.  Та  картина  до  сих  пір  стояла  в  неї  перед  очима,  наче  вона  знову  її  бачила  вживу.  
- Давно  їх  до  речі  не  бачила  –  згадала  вона  –  ще  з  часів,  коли  ти  одужав.  Де  вони?
- Кодекс  –  тихо  прошепотів  Кайтім  –  кодекс.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670115
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2016


Розділ І. 7

Ніфелім  –  істота  з  людським  обліком  та  демонічними  силами.  Народжується  від  союзу  людей,  або  ельфів  з  духами,  джинами  чи  демонами.  Фізичні  та  магічні  можливості  класифікації  не  підлягають.  Достовірно  відомо  випадки  протистояння  з  ніфелімами.  Проте  живих  свідків  цього  немає.  Всього  на  території  Антарії  зафіксовано  двох  ніфелімів.  Місцезнаходження  їх  невідоме.  Точна  кількість  –  невідома.  Спроби  вийти  з  ними  на  контакт  з  ними  обернулись  повним  провалом.  Поведінка  характерника  при  зустрічі  з  ніфелімом  –  по  ситуації.  А  краще  не  зустрічатись  з  ними.  Є  речі  котрих  краще  уникати.  Ніфеліми  –  одні  з  них.
З  загального  інструктажу  майстра  Брома  для  новачків.
***
Корабель  наповнило  димом.  Наче  густий-густий  туман  спустився  на  палубу.  Орки  розмахували  шаблями,  щоб  розігнати  його,  але  ні  в  кого  це  не  вийшло.  Бург  кинувся  туди,  де  ще  мить  назад  знаходився  чужинець.
- Хтось  його  бачить?  –  крикнув  своїм.
Ніхто  не  встиг  відповісти.  В  повітрі  просвистіло  кілька  арбалетних  болтів.  Почулись  крики.  Крізь  туман  на  Бурга  бризнули  краплі  крові.  Мора  був  зовсім  близько,  він  відчував  це.  Шум  та  тупіт  на  палубі  посилювався.  
- Триматись  купи!  –  кричав  Бург,  сам  розуміючи  всю  тупість  цього.  Самим  розумним  було  якомога  швидше  вшиватись  з  корабля…  
Біля  ніг  Бурга  впало  тіло  одного  з  його  орків.  В  спині  стирчав  ніж.
- Дим  скоро  розсіється!  –  Кричав  Бург  –  всім  триматись  купи!
Десь  поряд  промайнув  плащ  незнайомця.  Бург  міг  би  поклястись,  що  побачив  потворну  маску,  чиї  очі  світились  фіолетовим  кольором.  Він  не  вагаючись  махнув  шаблею  по  ньому,  але  не  влучив.  Тепер  там  не  було  нікого.  До  орка  тепер  дійшло.  Ось  для  чого  туман.  В  масці  стають  кристалічні  фільтри,  що  заломлюють  світло  під  іншим  кутом.  Мора  бачив  усе  в  іншому  кольорі.  Дим  його  маска  відсіювала,  для  нього  на  палубі  були  просто  фіолетові  орки,  що  навмання  махали  шаблями.
- Боягуз!  –  кричав  Бург.
Орки  помирали  один  за  одним.  Їхні  крики  на  кораблі  зникали,  зате  повторялось  гупання  чогось  важкого  на  палубу.  Нерви  в  Бурга  не  витримували.
- Всі  назад!  –  закричав  він  кинувшись  геть  з  корабля.
Вискочив  з  корабля,  схопився  руками  за  крюки.  Переліз  по  мотузках.  На  його  кораблі  залишилось  ще  троє.  І  диму  там  не  було.  
- Обрубуйте  мотузки!  –  закричав  своїм  –  пливемо  по  підкріплення.
Орки  розгубились.  Вони  переглянулись  між  собою  не  знаючи,  що  робити.  Їхній  капітан  ступив  на  палубу.
- А,  чорт,  я  сам!  –  вихопив  шаблю  і  заходився  рубати  мотузки.
- Там  ж  наші!
- Нікого  там  з  наших  вже  немає.  Їх  убито.  Всіх.  Демоном  в  тілі  мора.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669639
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2016


Розділ І. 6

Допоки  я  живий,  доти  захищатиму  цю  землю.  Допоки,  є  в  мене  сили,  доти  триматиму  зброю.  Допоки  б’ється  моє  серце,  доти  боротимусь  з  темрявою.  Лише  смерть  звільнить  мене  від  мого  обов’язку…
Характерникам  суворо  заборонено  вступати  в  будь-які  політичні  ігри  будь-якої  з  рас…
Надписи  на  стіні  в  фортеці  характерників.  
***
За  три  місяці  до:
Бордель  мав  символічну  та  банальну  назву  «Дім  фантазій».  Він  розташовувався  в  підвальному  приміщені  трьохповерхового  постоялого  двору.  Скільки  там  було  кімнат  точно  не  знав  ніхто.  На  першому  поверсі  розташовувалась  таверна,  де  любили  випивати  характерники.  Він  розташовувався  близько  біля  їхньої  фортеці.  Дівчатка  любили  цих  богатирів.  Бордель  маман  Інеса  казала,  що  ні.  По  слухах  вона  колись  закохалась  в  одного  з  них,  але  щось  не  склалось.  Хіба  що  мирилась  з  їх  присутністю,  бо  коли  треба  було  когось  викинути,  то  краще  них  не  знайти.  Їй  було  десь  під  сорок.  Вона  ще  зберегла  залишки  краси  та  грації,  але  до  колишнього  промислу  не  поверталась.
- Майстре  Кайтім!  –  запищала  Інеса.  
Кайтім  не  встиг  ступити  і  кроку,  як  вона  вже  пригорнула  його  до  себе  наче  мати  сина  і  поцілувала  в  обидві  щоки.
- Привіт,  Інесо  –  всміхнувся  той,  згадавши,  що  та  не  любила,  коли  її  називали  «пані».
Згадка  про  молодість,  що  так  нестримно  тікала,  гнітила  її.  Кайтім  розумів  це.
- Давно  щось  ти  не  заходив…
Вона  взяла  його  під  лікоть  і  повела  за  свій  стіл.  Він  відсунув  їй  крісло,  допоміг  сісти.
- Дякую,  любий  –  всміхнулась  Інеса  –  ти  справжній  джентльмен.  
Кайтім  делікатно  промовчав.  Він  зайняв  стілець  навпроти  неї.  Інеса  покликала  одну  з  своїх  дівчаток,  темноволосу  ельфійку.  Маленька  ще,  відмітив  Кайтім  спостерігаючи  за  нею.  Більшість  ельфійок  гарні  поки  ще  не  досягли  повноліття.  Невинні  риси  лиця,  милі  гострі  вушка,  вона  відводила  погляд,  коли    Кайтім  дивився  на  неї.
- Неси  вина  мені  та  майстру  характернику!  –  гримнула  Інеса.
Ельфійка  задріботіла  ногами.  Кайтім  провів  її  поглядом.  Він  навіть  не  знав  її,  але  вже  читав  її  подальшу  долю.  Скоро  невинні  риси  лиця  стануть  засмученими,  а  з  часом  холодними  наче  крига.  Дівчинка  виросте  і  зрозуміє  всю  жорстокість  цього  світу.  Прекрасний  принц  не  приїде.
- Пропоную  випити  –  відповіла  Інеса,  коли  ельфійка  принесла  вина  –  кодекс  ж  не  забороняє  вам  пити,  пане  характернику?  І  час  від  часу  ходити  до  Леї?  Вона  з  захопленням  говорить  про  тебе.
Кайтім  промовчав.  Наповнив  келихи.
- Твоє  здоров’я,  дорога  Інеса  –  сказав  він  –  нехай  твоя  усмішка  завжди  буде  зігрівати  серця  чоловіків…
Інеса  зашарілась.  З  усіх  характерників  лише  до  Кайтіма  вона  ставилась  з  приязню.  Він  якщо  і  не  був  щирим,  то  хоча  б  прекрасно  прикидався.
- Слова,  що  діють  на  жінку  краще  за  будь-які  заклинання  –  вона  пригубила  вино.
І  знову  Кайтім  промовчав.  Лише  легенько  схилив  голову,  тим  самим  підтверджуючи  її  правоту.
- В  тебе  вишукані  манери,  Кайтім.  Не  знала  б  я  тебе,  подумала,  що  ти  аристократ,  чи  випускник  магів.  Лея  розповіла  про  клеймо  та  численні  рубці  в  тебе  на  тілі.  Не  повіриш,  але  вона  запала  на  тебе  ще  сильніше.  Не  сердься,  сонце…
Вона  взяла  його  руку  в  свої.  Глянула  на  нього  своїми  колись  прекрасними  очима.
- Знаю,  ти  не  розповідаєш  про  те  ким  був.  Вірю,  що  кодекс  забороняє…
- Перестань  знущатись,  Інесо  –  перебив  її  Кайтім  –  кому  як  не  тобі  відомо  про  те,  що  не  існує  ніякого  кодексу.  Це  лише  прикриття,  щит  від  небажаних  запитань.  І  престиж.  Людину,  яка  слідує  кодексу  всі  поважають.
- Не  злись  на  Лею  –  Інеса  й  так  знала  це  все.
- Ти  це  знала  і  без  неї  –  продовжив  Кайтім  –  твої  дівчатка  часто  слухають  сповіді  вояк,  і  характерників  в  тому  числі.
- Частіше  вони  слухають  байки  і  зізнання  в  коханні  –  фиркнула  Інеса  –  інколи  надають  першу  допомогу.  Згадай  хоча  б  скільки  ти  тут  перебував  після  зустрічі  з  тролем…  тоді  то  я  і  дізналась…
- Тоді  ти  й  дізналась,  що  характерники  насправді  не  такі  вже  й  непереможні  воїни.  І  що  ніякі  ми  не  маги,  а  просто  фокусники  та  ілюзіоністи.  Весь  магічний  максимум  –  це  лише  кілька  базових  магічних  знаків.  Всі  наші  вміння  зводяться  до  роздуття  чогось  з  нічого.  Все  лишень  обман,  щоб  виграти  сутичку…
- Це  я  знала  і  до  того  –  перебила  Інеса  –  в  ці  побрехеньки  я  ніколи  не  вірила.  Кожний  може  похвалятись  таким.
- Що  ж  тоді  ти  дізналась?
- Що  ти  й  сам  розумієш,  що  це  обман…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669634
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2016


Розділ І. 5

Характерники?  Мерзенні  мутанти,  вбивці  та  злодюги.  За  монету  вони  вб’ють  нечисть,  що  самі  приводять.  Я  не  можу  дозволити  їм  ходити  по  землі,  на  котрій  вони  лише  проливають  чужу  кров.  Може  колись  це  й  бу  великий  та  благородний  орден,  але  зараз  це  лише  горло  різи,  котрі  чують  лише  дзвін  золота.
Сенатор  Понтій.  Зі  звернення  до  короля  з  проханням  об’явити  характерників  поза  законом.
***
Кораблі  зіштовхнулись.  З  боку  орчої  шхуни  полетіли  абордажні  гаки.  Урукхаї  –  це  як  паладини,  але  тільки  орки.  Піратство  не  їх  промисел.  Це  благородний  орден  захисників  усіх  знедолених…  
Але  в  житті  все  інакше.  В  житті  лицарі  відрізняються  від  розбійників  і  убивць  тільки  тим,  що  на  них  броня  і  тим  що  вони  можуть  прикритись  законом.  Принцеси,  королеви,  герцогині  чи  княжні  –  це  повії,  що  сплять  з  ким  попало  заради  інтересів  чоловіка  чи  батька.  Королі  жорстокі  і  безпощадні,  бо  якщо  вони  не  будуть  такими,  то  їх  скине  один  з  брехливих  дворян,  або  і  того  власні  діти.  Реальний  світ  набагато  сильніше  відрізняється  від  того  про  який  співають  барди.  Благородство,  честь…  Це  міра  само  націнки.
Орки  вискочили  на  корабель.  Вони  не  одягали  свої  традиційні  лати.  На  воді  в  них  не  зручно  і  якщо  впав  у  них  в  воду  то  вже  не  випливеш.  Зараз  вони  більше  походили  на  піратів.  Про  їх  приналежність  до  ордену  свідчили  намальовані  білі  долоні  на  лицях,  традиційний  знак.  Двохметрові  м’язисті    велети  зелених  чи  білих  кольорів  (сірі  зустрічались  надзвичайно  рідко).  Маленькі  сплюснуті  потворні  голови,  масивні  скули,  ікла,  що  стирчали  з  рота.  Для  нації,  що  опереджала  інші  своїми  вченими  та  філософами,  вони  виглядали  жахливо.  
- Виходіть!  –  гарчав  їх  лідер  –  де  старший?  
Йому  ніхто  не  відповів.
- Обшукати  тут  все!  –  гаркнув  старший.
- Немає  необхідності.
Орки  зупинились.  До  них  виходив  всього  один  чоловік.  Вони  не  могли  його  розгледіти,  він  був  закутаний  в  плащ.  На  голову  накинутий  каптур.
- Ти  капітан?  –  спитав  орк.
Той  ствердно  кивнув  головою.  Він  дозволив  оркам  оточити  себе.  Здавалось  він  цього  й  не  помічає.  Його  це  аніскільки  не  хвилювало.
- Мене  звуть  Бург  –  представився  лідер  орків.  –  Запам’ятай  це  ім’я!
- Добре  –  сказав  чоловік  –  що  вам  потрібно?
- Що  везете?
- Якщо  вам  потрібні  припаси  то  повертайтесь  на  корабель.  Мої  люди  скинуть  вам  їх.
- Ми  тобі  не  пси,  мора  (людина  –  оркська  мова)!  –  загарчав  Бург  –  ми  самі  візьмемо,  що  нам  потрібно!    А  якщо  твої  люди  дадуть  хоча  б  привід  то  ми…
- То  що  ви?  –  спокійно  перепитав  чоловік.
Бург  розлютився.  Мора  зовсім  не  боявся  його.  Ще  й  мав  наглість  перечити  йому…
- Тебе  точно  звати  Бург?  –  запитав  мора.
- Так,  запам’ятай  це  ім’я!
- Добре.  Я  помолюсь  за  твою  душу…
- Бос  –  окликнув  Бурга  один  з  орків  –  я  впізнав  його.  Це…
Договорити  він  не  встиг.  З  плаща  в  чужинця  посипались  маленькі  кульки  з  яких  почав  сочитись  дим.  Він  щільною  сірою  завісою  вкривав  палубу  корабля.
- Вбити  його  –  закричав  Бург.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669489
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2016


Розділ І. 4

Орден  Характерників  виник  близько  п’ятиста  років  тому.  Засновані  вони  правителем  вищих  ельфів  (расою  вимерлою  за  сотні  років  до  прибуття  людей  в  Антарію).  Перші  характерники  –  воїни,  мисливці,  маги  та  шпигуни,  що  об’єднались  задля  захисту  всіх  рас  від  загрози  набагато  більшої,  ніж  можна  було  собі  уявити…
З  часом  характерники  почали  складатись  з  людей,  ельфів,  гномів  та  орків.  Чоловіки  та  жінки  об’єднувались,  щоб  протистояти  злу.  Всіх  їх  єднала  одна  мета.  Не  було  чвар  та  сварок  в  стінах  братства…
Всеволод  Акрильський:  Історія  Антарії  в  двох  томах.
***
Йому  не  снилось  нічого.  Ніколи.  Буває  людям  сниться  минуле.  Не  обов’язково  це  минуле  достовірне.  Місцями  воно  викривлене.  В  снах  чого  тільки  не  стається.  Але  не  в  нього.  Для  нього  сон  це  розкіш.  Як  тільки  він  заплющував  очі,  його  огортала  пітьма.  Побачити  хоч  щось,  коли  спиш  йому  не  судилось.
- Пане  Кайтім!  –  до  вух  донісся  крик  одного  з  матросів.
- Хіба  вже  світанок?  –  запитав  він.
- Майже  –  відповів  матрос.  Корабель  орків  вже  зовсім  близько.
Кайтім  протер  очі.  Піднявся.  Дійсно  світанок  –  подумав  він.  Лишень  на  світанку  буває  так  холодно.
- Ти  віриш  в  якихось  богів?  –  спитав  матроса.
- Звичайно  пане  –  закивав  матрос.  Молодий  ще  зовсім  –  як  і  всі  моряки  я  вірю  в  Аданоса,  бога  води…
- Спускайтесь  дружно  в  трюм,  забарикадуйтесь  і  починайте  молитись  –  сказав  Кайтім.
- Кажуть  урукхаї  непереможні  –  схвильовано  сказав  матрос.
- Було  би  це  правдою,  то  війна  між  людьми  і  орками  закінчилась  би  перемогою  орків,  а  не  перемир’ям  між  обома  расами.
- Їх  там  десяток  –  не  вгавав  моряк  –  а  ви  один…
- Можеш  вийти  зі  мною…  
Кайтім  підійшов  до  бочки  з  водою  і  опустив  у  неї  голову,  щоб  освіжитись  і  остаточно  прокинутись.  Ранки  він  не  любив.
- Ні  пане  –  зніяковів  той  –  я  не  воїн.  І  не  характерник,  як  ви.
- Значить  ти  до  біса  щаслива  людина…
Моряк  ще  хотів  щось  запитати,  але  побачив,  що  Кайтім  не  в  настрої.  Тож  йому  не  залишалось  нічого,  як  піти.
Кайтім  залишився  сам.  З  нагрудної  кишені  в  куртці  він  дістав  ключ.  Ключ  від  скрині  де  лежали  його  особисті  речі.  Стягнув  куртку,  одягнув  під  нею  легку  кольчугу.  Від  орчого  меча  не  захистить,  але  стрілу  може  й  спинить.  Дістав  дві  короткі  абордажні  шаблі.  Там  ще  був  меч.  Робота  гномів,  подарунок  колишнього  наставника,  але  його  Кайтім  брати  не  став.  На  кораблі  він  буде  в  оточенні  орків,  там  не  по  фехтуєш…
Позаду  себе  він  почув  кроки.
- Зайшов  побажати  вам  удачі,  пане  Кайтім  –  сказав  блідий,  як  смерть  капітан.
- Дякую  –  Кайтім  зачепив  дві  короткі  шаблі  ззаду  за  пояс.
- Ви  вб’єте  їх?
Кайтім  дістав  кілька  склянок  з  еліксирами.  Випив  їх  залпом.  На  шию  він  одягнув  яскраво  червоний  амулет  в  вигляді  ікла.  На  мить  капітан  подумав,  що  то  просто  рубін  такої  форми.
- Якщо  доведеться…
Одягнув  куртку.  Тоді,  здивувавши  капітана,  одягнув  плащ  з  каптуром.
- А  заважати  вам  він  не  буде.
- Не  думаю.
На  стегно  він  повісив  маленький  складний  арбалет.  Капітан  таких  ще  не  бачив.  Він  уважніше  подивився  на  плащ.  Аж  тепер  він  побачив,  що  в  плащі  є  спеціальні  піхви  для  метальних  ножів.
- Ніколи  ще  не  бачив  характерника  в  дії.
- Ви  будете  в  трюмі  –  нагадав  Кайтім.
На  лице  він  приміряв  маску.  З  якого  матеріалу  вона  була  зроблена  не  знав  навіть  він.  Проте  це  його  не  обходило.  Далі  він  дістав  зі  скрині  кілька  круглих  предметів.  Перевірив  один  з  них.  Щось  клацнуло  і  з  нього  пішов  тонкий  струмінь  диму.
- Що  це  за  магія?  –  спитав  капітан  –  чи  в  вас  знову  «кодекс»?
- Це  не  магія  –  відповів  Кайтім  направляючись  нагору  –  сьогодні  не  один  ви  не  побачите  характерника.
- Он  воно  як?  –  капітан  не  дуже  зрозумів,  але  перепитувати  не  став.
- Барикадуйтесь!  –  кинув  через  плече  Кайтім  –  в  вас  не  так  багато  часу,  як  би  вам  хотілось.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669488
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2016


Розділ І. 3

Велика  війна  почалась  рівно  через  сто  років,  як  люди  освоїлись  на  території  Антарії.  Землі,  як  орчі,  так  і  людські  потопали  в  крові.  З  часом  в  війну  вступили  всі  інші  раси.  Двісті  сімдесят  п’ять  років,  три  місяці  і  шістнадцять  днів  велась  війна  за  велику  пустелю.  І,  хто  б  міг  подумати,  закінчилась  вона  перемир’ям,  що  влаштувало  обидві  сторони.  Остання  велика  битва  орків  проти  людей  грозила  дійсно  стати  останньою  для  всіх  нас.  Тепер  ж  в  Антарії  запанував  мир.  Хиткий  правда,  але  мир.
З  спогадів  Генерала  Лі.
***
- Корабель!  –  прокричав  матроси  на  мачті  –  корабель  на  горизонті!  Пливе  прямо  на  нас!
Капітан  вилаявся.  До  берегів  Антарії  залишалось  якихось  нещасних  два  дні…
- Тризубець  мені  в  зад!  –  плювався  капітан  –  готуйтесь  до  бою.
- Орчий  корабель!  –  згори  долинув  крик  матроса  –  стяг  урукхаїв.
Капітан  поблід.  Урукхаями  називали  елітні  орчі  загони.  Їх  було  мало,  але  вони  були  кращими  з  кращих.
- Хіба  ми  в  орчих  водах?  –  запитав  Кайтім.
Він  вільно  прогулювався  по  палубі,  іноді  балакаючи  з  матросами.  Його  тут  поважали,  хоч  і  побоювались.
- Ні!  –  відповів  капітан  –  нічого  не  розумію…
- Можливо  ми  зможемо  договоритись  –  запропонував  Кайтім  –  поділимось  припасами.
- Того  року  два  кораблі  «поділились  припасами»  майстре  Кайтім  –  в’їдливо  сказав  той  –  до  берега  пристали  лише  уламки.
Кайтім  взяв  у  капітана  підзорну  трубу.    Поглянув  на  корабель.  Той  був  набагато  менший  за  їхній,  але  йшов  дуже  швидко.  На  носі  корабля  був  сталевий  таран.
- Ну,  майстре  характернику  –  з  люттю  в  голосі  прокричав  капітан  –  з  погодою  ви  не  справились,  а  як  от  з  цими?
- Коли  вони  доберуться  до  нас?  –  Кайтім  пропустив  це  повз  вуха.
- На  світанку.
- Це  точно?
- Так.  При  умові  що  вітер  для  них  буде  попутним.
- Тоді  я  іду  висплюсь  і  приготуюсь  –  Кайтім  направився  по  сходах  в  трюм.
- Що?!  –  капітан  аж  дар  мови  втратив  –  що  ви  зробите?!
Кайтім  зупинився.  Оглянувся  довкола.
- Порадьте  своїм  людям  заховатись  в  трюмі,  коли  ті  доберуться  до  нас.  Ви  самі  забарикадуйтесь  з  ними  і  не  виходьте!
- А  ви?
- Я  постараюсь  все  владнати    -  Кайтім  продовжив  свій  рух  вниз.
- І  оце  ваш  план?  –  капітан  починав  ненавидіти  цього  самовпевненого  характерника.
Кайтім  пропустив  його  слова  попри  вуха.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669221
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2016


Розділ І. 2

2.
І  зійшлось  добро  зі  злом.  Зійшовся  Інос  та  Беліар  в  вічному  поєдинку  світла  та  темряви.  Вогонь  з  холодом.  Брат  проти  брати.  Затремтіла  земля…  Та  лише  на  морі  не  мали  вони  сили.  На  морі  правив  батько  їх  –  Аданос.  Він  і  розділив  непокірних  братів,  не  дозволивши  жодному  взяти  верх.
І  з  того  часу  розділились  люди:  праведні  та  чисті  серцем  стали  молитись  Іносу,  Богу  сонця  та  вогню.  Нечестиві  ж  повернулись  до  Беліара.  Аданос  ж  став  покровителем  всіх  моряків  та  піратів.
З  проповіді  Майстра  Пірокара,  архімага  вогню  та  головного  священнослужителя  в  храмі  Іноса.  
***
Насправді  релігія  людей  перекочувала  з  культури  інших  рас.  Наприклад  Беліар,  він  ж  Азіраль,  в  орків  сплячий  Бог  війни,  котрого  мають  розбудити  орки,  коли  захоплять  всі  землі.  Інос  –  він  ж  великий  коваль  в  гномів  –  перший  гном,  що  винайшов  вогонь  та  залізо  і  приніс  його  людям.  Природа  появи  Аданоса  не  має  точних  підтверджень,  проте  це  не  заважає  морякам  вшановувати  його  дарами,  та  відправляти  в  царство  його  тих,  хто  помер  на  морі.  
З  праці  вченого  орка  Анчара  –  про  міфи  та  дійсність.
***    
Каюта  була  простора  порівняно  з  приміщеннями  де  спали  матроси  і  Кайтім.  На  столі  була  карта.  Кайтім  зняв  свій  плащ  і  повісив  на  вішак.  Капітан  не  прогадав  –  він  був  ще  досить  молодим,  хоча  визначити  справжній  вік  було  досить  важко.  Чітко  видно  скули,  міцна  статура,  не  згорблений  роками.  Голова  була  побрита  налисо,  наче  в  монаха.  Проте  по  «живих»  зелених  очах  капітан  зрозумів,  що  монахом  той  не  був.  Над  губою  виднівся  маленький  рубець.  Одяг  був  вільний.  Чорні  просторі  штани  з  якоїсь  міцної  та  цупкої  тканини,  шкіряна  куртка  на  плечах.  Характерник  створював  вигляд  бувалої  людини.
Капітан  дістав  зі  стола  два  кухля,  пляшку  рому  та  відкоркував  її  зубами.  Розлив  ром  по  кухлях.  Простягнув  один  Кайтіму.
- Кодекс  не  забороняє  вам  пити?  –  обачно  запитав  той.
- Ні  –  Кайтім  сів  навпроти  капітана.  Взяв  простягнутий  кухоль.
- Ну,  тоді  ваше  здоров’я,  майстре  характернику!
- Ваше  здоров’я!
Випили.  Капітан  дістав  люльку,  розкурив  її.
- Давно  ви  не  були  в  королівстві  людей?  –  спитав  Капітан.
- Антарія  не  єдине  королівство  людей  –  нагадав  Кайтім.
- Єдине  по  цей  бік  моря.  До  інших  добратись  важко.  Не  знаю  чи  в  когось  це  виходило.
- І  я  не  знаю  –  погодився  Характерник.
- Знаєте,  до  цього  не  зустрічав  вашого  брата  –  капітан  запихтів,  випустив  в  повітря  дим.
- Хтозна  –  всміхнувся  Кайтім  –  може  вони  просто  не  зізнавались,  що  характерники.
- Ні  –  відказав  капітан  –  я  от  вас  бачу,  майстре  Кайтім.  Бачу  і  розумію,  що  нікого,  такого  як  ви  не  бачив.
- Нікого,  такого  як  я?
- Атож  бо.  Про  характерників  лише  чутки  ходять,  та  ви  й  самі  мабуть  знаєте.  Люди,  вони  ж  дурні.  Чернь  від  папуг  не  відрізняється…
- Цікаве  твердження.
- От  що  чують,  те  й  говорять.  Повторяють  сліпо,  навіть  не  вслухаючись.  От  і  розповідають  про  вашого  брата  всілякі  нісенітниці.  Це  ж  не  все  правда?
- Не  все  –  підтвердив  характерник.
- А  що  ж  вигадка?
- Кодекс  забороняє…  –  нагадав  Кайтім.
- А,  розумію  –  закивав  капітан  –  люди  вашої  професії  мають  слідувати  кодексу.  Так  що  привело  вас  назад  в  Антарію?
- Справи  братства  –  відповів  Кайтім  –  боюсь  це  все,  що  я  можу  розповісти.
- Розумію.  І  довго  ви  не  були  в  Антарії?
- Сім  років.
- Довгенько.  Це  де  ж  ви  були?
- В  стінах  братства.
- А  характерники  змушені  весь  час  там  знаходитись?  Тобто  –  поспіхом  додав  капітан  –  тільки  якісь  справи  братства  можуть  допомогти  вам  покинути  рідні  стіни?  Невже  це  як  ув’язнення?
Кайтім  промовчав.  Він  з  цікавістю  розглядав  карту.  З  часів,  першої  висадки  людей  в  Антарію  минуло  близько  чотирьохсот  років,  але  в  плані  картографії  людство  не  просунулось.  Всі  їхні  відкриття  були  запозичені  в  орків,  ельфів  чи  гномів.  Тож  не  дивно,  що  навіть  на  морській  карті  такого  досвідченого  морського  вовка,  як  капітан  були  білі  плями.  На  кількох  з  них  були  поставлені  чорні  хрестики.  Це  означало,  що  експедиції,  котрі  відправляли  на  ті  острови,  чи  що  там  було,  не  повертались.  А  якщо  повертались,  то  не  могли  дати  чітких  відповідей  про  те,  що  вони  зустріли.  Орки,  ельфи  та  гноми  (ще  б  ні  –  рідко  який  гном  любив  подорожувати)  набагато  швидше  за  людей  вияснили  для  себе,  що  в  деякі  куточки  світу  їм  поки  рано  плисти…
- Ясно  –  спохмурнів  капітан  так  і  не  почувши  відповіді  –  кодекс…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669219
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2016


Розділ І. 1

1.
Урук-Хай  (зображення)  –  елітний  воїн,  тренований  орк.  Під  час  великої  війни  урук-хаї  становили  найбільшу  загрозу  для  альянсу  людей,  гномів  та  ельфів.  Впізнати  їх  легко  –  в  них  малюнок  білої  долоні  на  обличчі  та  кривий  закривавлений  меч,  що  летить  в  твій  бік.  Релігійність  їх  подібна  паладинам,  та  священнослужителям.  Урукхаї  здебільшого  аскети  та  самітники,  що  живуть  в  великій  пустелі,  чи  в  орчих  монастирях  серед  орчих  Шаманів.  Один  з  них  вартий  десятьох  інших  орків.  Про  людей  чи  ельфів  я  мовчу…
З  мемуарів  Генерала  Карнах  Ліна  (Генерала  Лі)  про  велику  війну  з  орками.
***
Корабель  підстрибував  на  хвилях  нагадуючи  листок  підкидає  мий  вітром.  Шторм  посилювався.  Вітер  нещадно  наносив  свої  удари.  Темне  небо  ставало  світлим  від  постійних  спалахів  блискавки,  і  ставало  видно  наче  був  день.  Матроси  стрімголов  носились  по  палубі,  виконуючи  свою  роботу.  З  гори  за  штурвалом  на  них  кричав  капітан.  Так  лаються  або  моряки,  або  чоботарі.  Ще  можуть  лаятись  шахтарі  чи  работоргівці,  але  таких  на  цьому  кораблі  не  було.
Капітан  був  високий,  дорого  одягнений.  Тонкі  риси  начисто  поголеного  лиця  натякали  на  благородне  походження.  З  під  капелюха  стирчала  біла  перука  Зазвичай  він  був  стриманий,  ходив  по  палубі  з  нудьгуючим  виразом  лиця.  Тепер  він  не  нудьгував.
- Здається  ви  знервовані  –  позаду  капітана  стояла  висока  постать  в  брезентовому  плащі  з  капюшоном.
Капітан  відповів  не  одразу.  Він  був  зайнятий  роздаванням  указів.  Періодично  його  голос  заглушав  грім.
- Добре  казати  вам,  майстер  Кайтім  –  відповів  той  –  а  мені  ця  шхуна  дорога.  Це  мій  хліб,  що  от-от  перекинеться.
- Скоро  все  затихне  –  заспокоїв  Кайтім.
Каптур  заважав  капітану  нормально  роздивитись  лице  пасажира.  Єдиного  пасажира.  Видно  було  лише  густу  чорну  бороду.  Проте  старим  Кайтім  не  був:  голос  його  був  наповнений  силою  та  жвавістю.  Досвід  капітана  підказував,  що  той  був  молодим.
- Здалось  вам  в  таку  пору  в  Антарію!  –  плювався  капітан  –  сезон  штормів  закінчився  всього  через  два  місяці…
- Через  два  місяці  вам  би  не  заплатили  цю  ж  суму  –  спокійно  відповів  Кайтім  –  вона  була  б  в  рази  менша.
- Мертвим  золото  не  потрібно,  майстер,  Кайтім!  –  відказав  той.
- Чому  ж  люди  готові  жертвувати  життям  заради  нього?
Капітан  не  відповів.  Він  знову  зайнявся  роздаванням  розпоряджень.  Пасажир  не  йому  не  подобався.  Таких  як  він  називали  характерниками.  Орки,  люди,  ельфи,  гноми,  гобліни  та  інша  нечисть  котру  капітан  навіть  за  лайно  не  тримав.  Як  їх  набирали  не  знав  ніхто.  Хтось  казав,  що  характерником  потрібно  народитись.  Хтось  казав,  що  це  злодії  та  вбивці,  що  хочуть  уникнути  правосуддя  та  отримати  нову  личину.  Капітан  схилявся  до  другої  версії  –  надто  таємничий  був  цей  Кайтім.  Маги  от  для  прикладу,  тримали  себе  вище  за  всіх.  Паладіни  –  ходили  з  скляними  очима,  торочачи,  що  за  прекрасне  життя  чекає  їх  після  смерті.  А  от  ці…
Але  капітану  було  не  до  єдиного  пасажира.  Шторм  грозив  перекинути  його  корабель.
- Майстер  характернику,  ви  б  допомогли  –  в  відчаї  попросив  капітан.
- Я?  –  здивувався  той  –  я  не  моряк,  чим  ж  я  допоможу.
- А  як  же  магія,  що  тече  в  крові  характерників?
- Повинен  вас  розчарувати  –  відповів  Кайтім  –  я  нажаль  не  зовсім  маг,  а  навіть  якби  й  був  то  навряд  чи  допоміг  би.  Погода  це  стихія  мольфарів.  Навіть  маги  не  беруться  міняти  її.
- Толку  від  вас  –  ображено  кинув  капітан.
- Згоден.  Проти  мощі  стихії  я  безсилий.  Напади  на  вас  пірати…
- Та  ну,  не  наврочте!
- Тьфу,  тьфу,  тьфу  –  Кайтім  сплюнув  через  ліве  плече  і  постукав  по  дерев’яній  кормі  корабля.
Матроси  пообв’язувались  мотузками  до  корабля,  щоб  бува  нікого  не  викинуло  в  море.  Потрапити  в  воду  під  час  такого  –  рівно-сильно  смерті.  Але  їхні  молитви  все  ж  дійшли  за  адресою.  Шторм  втрачав  свої  сили.  Небо  попереду  ставало  чистим,  безхмарним.  
- Рульовий!  –  закричав  капітан  –  Рульовий,  гарпун  тобі  в  дишло!  Де  ти,  сука,  лазиш?!
До  них  поволі  підходив  старий  дідок.  Однієї  ноги  в  нього  не  було  Голова  була  зверху  лиса,  лишень  по  боках  стирчали  снопи  сивого  волосся.
- Та  йду  я,  йду.
- Давайте  пане  Міськін!  –  капітан  пом’якшав,  вступаючи  дорогу.
Підійшов  до  Кайтіма.  Характерник  видно  перетравлював  щойно  побачене.
- Пан  Міськін  кращий  рульовий,  що  я  бачив  –  прошепотів  капітан  –  але  в  шторм  я  беру  командування  на  себе.  Корабель  то  мій,  тож  в  такі  моменти  відповідальність  за  все  лежить  на  мені.  Це  просто  нерви,  не  зважайте.
Характерник  промовчав.  Тінь  від  каптура  закривала  його  лице.  Видно  було  лише  бороду.
- Давайте  вип’ємо  в  мене  в  мене  в  каюті.  Маю  прекрасний  ром.
Характерник  лише  всміхнувся.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668495
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2016


Пролог

Вперше  на  землі  Антарії  люди  потрапили  чотириста  років  назад.  Кілька  десятків  кораблів  причалили  до  берега,  де  зараз  заснований  теперішній  Галірад.  Звідки  приплили  люди,  ніхто  не  знав,  адже  про  це  не  збереглось  ніяких  згадок.  Центральна  частина  Антарії  колись  була  одним  великим  степом,  що  чергувався  великою  кількістю  річок  та  гірських  полонин.  Земля  була  придатна,  клімат  хороший.  Та  запам’яталась  вона  першим  поселенцям  тим,  що  на  цій  землі  кілька  з  них  могли  черпати  силу.  Пізніше  її  назвали  магією.
З  трактату  Всеволода  Акрильського:  магія  елементів,  для  практикуючих  початківців.
***
На  сході  за  Антарією  знаходилась  одна  болотиста  місцина.  Фактично  до  Антарії  вона  не  належала,  але  так  як  населена  вона  була  переважно  людьми  та  й  інші  раси  не  заявляли  своїх  прав  на  неї,  то  рахувалась  вона  землею  Антарії.  Який-не-який,  а  податок  короні.  Місцина  обіймала  свої  ліси  туманом.  Мабуть  тому  її  й  називали  Темноліссям.  Інколи  навіть  погожим  літнім  днем  не  було  видно  сонця.  Туман  ширився  по  всій  землі  між  деревами  та  болотами.  Десь  здалека  горіли  вогні  домів,  а  це  означало,  що  вони  наближались  до  селища.
- Ми  прийшли,  пане  характернику  –  чоловік  в  сірій  накидці  показав  рукою  до  селища  –  там  ми  й  перепочинемо.  Ото  сусіди  мої  здивуються:  характерник,  ще  й  ельф.
- Ви  ніколи  не  бачили  ні  тих  ні  тих?  –  запитав  Лорелінад
Так  звали  темного  ельфа.  Від  звичайного  ельфа  він  не  відрізнявся  майже  нічим,  хіба  сніжно  білим  волоссям  наче  в  старого.  Хоча  старим  ельф  не  був,  ні  по  людським,  ні  по  ельфійським  міркам.  Лице  було  сухе,  бліде,  та  очі  жовто-золотисті,  на  щоці  великий  багряний  рубець.  Нічого  дивного  –  звичайний  темний  ельф.  Та  ельф  був  не  звичайним.  Те,  що  він  відносився  до  древнього  братства  характерників  багато  могло  розповісти  знаючій  людині.  Проте  чужими  стараннями,  знаючих  людей  залишалось  все  менше.
- Чому  не  бачили?  Бачили.  Правда  характерників,  та  магів  –  пояснив  провідник.  Багато  кого  бачили,  бо  місцина  багата  на  різне  всіляке,  а  от  ельфа  не  бачили…
- Різне  всіляке?  –  перервав  Лорелінад  –  що  ти  маєш  на  увазі?
Провідник  промовчав.  Він  хотів  було  йти,  але  Лорелінад  схопив  його  за  плече,  та  рвучко  розвернув.
- Запитаю  ще  раз  –  тихо,  але  погрозливо  сказав  він.
- А  то  ви  не  знаєте  –  провідника  це  не  лякало  –  ми  на  цій  землі  живемо  кілька  поколінь.  Ніхто  не  чіпає  нас,  війна  обійшла  нас  боком.  А  все  тому  що  водиться  тут  всіляке.  Не  знаю  зло  це  чи  ні,  але  страху  наганяє  лютого.
- Нежить?  –  запитав  характерник.
- Не  тільки.  Люди  стали  зникати  все  частіше.  Нікого  так  і  не  знайшли.
- А  раніше  так  не  було?
- Було,  але  не  безслідно.  Люд  тут  суворий,  може  і  лицарів  наче  повій  натягнути  на  вила,  а  може  і  нежить  похоронити.  Але  нещодавно  зникли  два  хутора  на  сході  і  ніхто  не  знає,  що  сталось.  Говорили,  що  просто  пройшов  туман,  а  коли  розвіявся  то  й  сліду  ні  від  кого  не  залишилось.
Лорелінад  подумки  перебирав  варіанти,  що  б  це  могло  бути.  Завжди  все  зводилось  до  двох:  або  щось  нове,  або  щось,  про  що  ніхто  б  не  подумав.  Але  в  темноліссі  могли  бути  ще  варіанти.  Місцевість  уникають  орки,  ельфи,  гноми  та  інші  нації.  Лише  люди  тут  вижили.  І  щось  ще…
Але  що?  
Лорелінад  дістав  з-за  пазухи  червоний  амулет,  що  нагадував  зуб.  Стис  його  в  кулаці.  Амулет  завібрував,  залишивши  слід  для  братів  характерників,  та  повідомляючи  їх,  що  він  на  місці.
Це  ж  був  останній  сигнал  його  амулета.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668494
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2016


Не сказане

Мамо,  тато.  Я  ніколи  не  говорив  вам  цього,  я  не  міг  підібрати  слів.  Я  не  знав  з  чого  почати.  Я  не  говорив,  що  люблю,  не  говорив,  що  ви  важливі  для  мене.  Я  злився  на  вас.  Злися,  коли  ви  відмовлялись  розуміти  мене,  хоч  і  намагались.  Злився,  коли  не  міг  зрозуміти  вас.  Злився,  в  моменти,  коли  ви  не  вірили  мене,  коли  бажаючи  захистити,  чи  нарозумити  мене,  казали:  нічого  не  вийде.  Я  злився,  бо  не  розумів  цього.  Злився,  коли  зрозумів,  що  мені  було  непотрібно  ваше  визнання.  Злився,  бо  сварки  з  вами  змушували  стискатись  моє  серце,  а  вас  старіти.
Але  є  одна  річ,  котру  не  змінити,  хто  б  що  не  говорив.  Ця  річ  банальна  та  проста,  як  світ.  Ми  –  сім’я.
Тепер,  проживши  третину  того,  що  прожили  ви,  я  розумію  наскільки  я  вдячний  вам.  Сказати  в  слух  я  не  можу,  не  вмію,  тож  ці  рядки  спочатку  побачить  папір,  а  потім  вже  ви.  Я  вдячний  за  все.  Я  не  ідеальний,  і  далеко  не  той  син,  котрого  ви  б  хотіли  бачити.  Але  я  знаю,  ви  любите  мене,  а  я  люблю  вас,  хоч  говоримо  ми  це  рідко.  Тільки  словами  всього  не  передати.  Я  вдячний  вам  за  вкладені  в  мене  зусилля,  та  за  те  добро,  що  ви  мені  передали.  Я  вдячний  за  твердість,  та  впертість,  що  генами  передалась  від  вас.  Я  вдячний  за  готовність  прийняти  та  підтримати  мене  в  будь-який  момент.  Я  вдячний  вам  за  ваш  приклад  подружньої  пари,  що  б  між  вами  не  відбувалось.  Вдячний  за  турботу,  вдячний  за  те,  що  в  мене  завжди  є  дім  куди  я  можу  прийти,  хоч  буваю  рідко.  Я  вдячний,  що  в  мене  є  ви.
Нехай,  ми  не  говоримо  цього  одне  одного,  нехай  не  завжди  ми  знаходимо  спільну  мову,  але  нічого  з  цього  не  забере  вас  з  мого  серця.  Дякую,  що  ви  в  мене  є!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667477
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2016


67.

Знов  темрява.  Знов  холодно.  Знов  маленький  промінь  світить  на  мене  згори.  
- Ти  знову  тут?  –  почув  десь  з  темряви.
- Ніби  в  мене  був  вибір  –  хмикнув  я.
Світло  було  яскравим  настільки,  що  в  темряві  я  не  міг  нічого  побачити.  До  мене  вийшов  Едик.  На  лиці  не  було  звичного  виразу  лиця.  Він  був  умиротвореним.  Якби  не  його  татуювання,  то  я  б  навіть  не  впізнав  його.
- А  я  сподівався  ми  не  побачимось  –  буркнув  я.
Він  зареготав.  Ніколи  не  чув,  щоб  Едик  так  сміявся.  Я  давно  його  знав,  але  такий  його  беззлобний  сміх  чув  вперше.
- Насправді  тобі  потрібне  моє  товариство  –  спокійно  сказав  він.
- Он  як?
- Твоя  душа  хотіла  цього  –  пояснив  він  –  не  дарма  ти  ж  опинися  тут.
- А  я  думав,  що  опинився  тут,  бо  мене  вбив  той,  кого  я  так  довго  шукав.
- Якщо  ти  не  захочеш,  то  ти  не  помреш,  танатоходець.  Ти  мабуть,  ще  не  зрозумів,  але  ти  не  можеш  померти,  хіба  вже  дуже  захочеш.
- Я  якось  хотів.  Навіть  дуже.
- Ти  так  і  не  сказав  для  чого?
- Ти  не  питав.
- Ти  не  сказав  ні  Антону,  ні  Геральту.  В  нас  тут  немає  секретів  одне  від  одного.
- Нічого  нового  я  тобі  не  скажу  –  стомлено  відповів  я  –  Я  боявся.  Боявся  того,  що  бачу.  Боявся  одного  разу  побачити  смерть  близьких  мені  людей.  От  і  вирішив  втекти  від  цього  саме  так.
- І  зараз  ти  мені  не  все  не  розповідаєш  –  сумно  всміхнувся  Едик  –  я  частково  тебе  розумію.
- Невже?
- Я  мертвий,  а  не  тупий.  Так,  тут  я  знайшов  спокій.  Тут  немає  злості  та  страху.
- От  і  залишайся  тут  –  на  мене  напав  приступ  гніву  –  де  в  біса  вихід  звідси?
- Це  знаєш  лише  ти  –  сказав  Едик.
Я  озирнувся  навколо.  Коло  світла  знову  звужувалось.  В  темряву  заходити  я  боявся  –  знав,  що  повернутись  не  зможу.
- Знаєш,  що  саме  тяжке?  –  Едик  вийшов  до  мене  на  світло  –  приборкати  гнів.  Справитись  з  своєю  люттю  можна  лише  одним  способом?
- Яким?  –  криво  всміхнувся  я  –  виплеснути?
Рука  стислась  в  кулак.  Я  замахнувся,  щоб  вдарити  його,  але  Едик  зник  так  само  раптово,  як  і  з’явився.  Я  бився  з  пустотою.
- Пробачити  –  голос  Едика  тепер  звучав  звідусіль  –  пробачити  всіх  про  кого  ти  думаєш.  Батьків,  що  не  розуміли  тебе  в  силу  своєї  любові.  Брата,  Карину,  відьму  Наталю,  Лілю,  отця  Михайла,  Антона,  Геральта.  Список  людей  можна  ж  продовжувати  довго.  Там  навіть  я  є.
- Котіться  ви  всі  до  біса!  –  закричав  в  пустоту.
- Але  перший,  кого  ти  маєш  пробачити  це  себе  –  Едика  здавалось  нічого  не  могло  вивести  з  себе.
Темрява  знову  повільно,  але  вірно  поглинала  мене.
- Твоя  лють  та  гнів  роблять  тебе  сліпим.
Голос  Едика  лунав  зовсім  далеко.  Його  слова  пронизали  мене  наче  стріла.  Пробачити  себе?  Це  видавалось  неймовірним.  Але  він  був  правий.  Я  хотів  заглушити  своє  почуття  вини  жорстокістю.  І  що  в  результаті?  Моє  тіло  лежало  десь  з  ножем  в  грудній  клітці.
- Як  мені  пробачити  себе?!  –  закричав  я.
- Ти  знаєш  як.  Просто  не  бачиш.  Поки  що.
- Тоді  підкажи  мені!  –  світло  вже  майже  зовсім  зникло.
- Прозрій  –  голос  Едика  донісся  слабеньким  ехом  –  ти  бачиш  не  лише  смерть.  Насправді  ти  бачиш  набагато  більше.  Ти  бачиш  життя…
Світло  зникло.  Все  зникло.  Я  знову  поринув  у  темряву.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664160
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2016


Сон

Почекай.  Мені  потрібно  виговоритись.  Ні,  ти  не  можеш  піти,  ми  не  бачились  кілька  років.  Ти  не  знаєш,  скільки  всього,  я  хотів  тобі  сказати.  Я,  бл#ть,  любив  тебе.  Я  любив  тебе  кілька  років  поспіль.  І  тепер  ти  от  так  зі  мною?  Ні,  не  йди,  вибач,  це  просто  нерви.  Знаєш,  не  бачивши  тебе,  я  думав,  що  мені  легше.  Думав  відпустило.  Зникло  наче  похмілля,  залишивши  неприємні  наслідки.  А  тепер,  побачивши  тебе,  я  розумію,  що  обманював  сам  себе.
Ні,  не  тікай.  Не  йди  знову!  Залишся,  постій.  Мені  потрібна  ця  розмова.  Не  кажи,  що  тобі  потрібно  йти.  Так,  я  бачу,  що  тебе  чекають,  але  я  прошу  виділити  мені  кілька  хвилин.  Ні,  не  тікай.  Будь  ласка  не  йди...
***
Темрява  розсіялась,  коли  я  відкрив  очі.  На  моєму  плечі  була  чиясь  рука.  Придивившись,  я  побачив  лікаря
- Знову  снилась?  –  запитав  він.
- Ні  –  збрехав  я  –  все  пройшло.
Лікар,  всміхнувся.  Його  рука  тихо  стиснула  мені  плече.
- Вона  пішла  –  сказав  він  –  півтора  роки  пройшло,  як  її  не  стало.
Я  знав  це.  Я  розумів  це.  Тільки  от  зі  снами  нічого  зробити  не  вдавалось.
- Сьогодні  снів  не  було  –  знов  збрехав  я  –  мені  дійсно  легше.
Лікар  всміхнувся  ще  раз  і  пішов  геть.  Я  знову  заплющив  очі.  Я  не  міг  вірити,  що  її  немає.  Я  не  хотів  її  відпускати.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664101
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2016


Мародери

Насправді  здихати  тяжко.  Це  тяжко  з  тієї  причини,  що  щось  сильно  болить.  Чоло  обливається  потом,  спостерігаєш,  як  з  тебе  відрами  тече  кров.  А  ще  пам’ять.  Всі  фізичні  муки  можна  стерпіти,  але  вона  так  просто  не  залишить  тебе  в  спокої.  От  і  зараз  Бром  згадував.  Він  лежав  в  калюжі  власної  крові  та  серед  купи  вистріляних  гільз.  Інфікованих  було  більше  ніж  набоїв  в  нього.  Тесак,  що  ним  він  відбивався  стирчав  з  чийогось  тіла.
- Це  не  кінець  –  шепотів  він  собі  –  це  ще  не  кінець.
Мегаполіс  нуль,  колись  розкішний  та  перший  в  технічному  прогресі,  тепер  нагадував  одні  великі  джунглі.  Повалені  хмарочоси  давно  заросли  зеленню  та  грибком.  Крізь  освітлений  пекучим  літнім  сонцем  асфальт  давно  вже  пробились  дерева,  що  розпускали  своє  зелене  листя.  Складалось  враження,  що  сама  природа  намагалась  стерти  з  лиця  землі  будь-які  залишки  того,  що  наробили  люди.  Зараз  половина  планети  лежала  в  руїнах,  а  інша  —  як  і  мегаполіс  нуль  поволі  заростала  травою,  деревами  та  мохом.  Лише  кілька  інфікованих  інколи  шугали  по  різні  боки.  Але  вони  його  не  помічали.  Вони  вже  нічого  не  помічали.  Лише  фізична  оболонка  та  нічого  всередині.  Навіть  сліду  не  залишилось  від  колишньої  людської  подоби…
Бром  лежав  під  одним  з  дерев.  Сюди  він  ледь  доповз,  ховаючись  від  сонця.  Одну  руку  він  міцно  тримав  біля  грудей.  Він  бачив  кілька  постатей,  що  наближались  до  нього,  але  сил,  щоб  зробити  бодай  що-небудь  в  нього  вже  не  було.  Він  помирав:  цей  факт  довелось  визнати.
- Гляньте,  ще  один  –  одна  з  постатей  показала  на  нього  пальцем.  Інші  двоє  придивились  уважніше.
- Здається,  наче  живий  –  добавив  хтось.
- Дід*ко,  та  він  ж  один  з  тих  воєнних,  що  ми  бачили  по  дорозі  сюди!  Далеко  ж  ти  заповз,  друже.
Я  тобі  не  друг  –  зі  злістю  подумав  Бром.  Але  в  голос  сказати  цього  не  міг.  Не  було  сил.  Постатей  було  троє.  Одягнуті  аби  як:  суміш  воєнного  та  спортивного  одягу.  За  спиною  рюкзаки.  Про  їхній  вік  Бром  судити  не  міг,  оскільки  їх  покривало  шаром  пилу  та  бруду.  Та  й  не  до  того  йому  було:  сили  покидали  його.  Вони  обійшли  його  з  різних  сторін  —  все  ж  воєнний,  як-не-як.  Той,  що  стояв  перед  ним,  зняв  з  плеча  карабін.
- Занесло  ж  вас,  солдатиків  в  таку  далечінь.  Що  ви  забули  тут?
Бром  промовчав.
- Та  що,  що?  –  підхопив  інший  –  секрети  якісь.  Експерименти,  трясця  його  матері.  Довести  світ  до  такого,  а  їм  все  мало.  От  і  понакладали  головами.
- Ти,  Васильович,  як  історик  мав  би  знати...
- Я,  як  історик  тобі  це  кажу  —  гримнув  той  –  всі  знали,  що  так  буде.  Але  ніхто  нічого  не  робив.  От  того  цей  —  показав  пальцем  на  Брома  –  лежить,  стікає  кров’ю.  А  для  чого?  Що  він  залишив  після  себе,  крім  вистріляних  гільз  та  кількох  трупів?  Він  не  жилець,  глянь  скільки  крові  втратив.
Бром  з  жалем  глянув  на  історика.  Тепер  це  був  самий  звичайний  мародер,  на  котрих  перетворювалось  все  людство.  Всі  вони  жертви  прогресу.  Все,  що  вони  хочуть,  це  вижити.  Просто  не  всім  вдається.
Один  з  них  тим  часом  почав  нишпорити  в  Брома  по  кишенях.
- Що  ж  ви  забули  в  цьому  Богом  забутому  місці?  –  запитав  він  –  нема  де  інфікованих  відстрілювати?
- Інфікованих?  –  хриплим  голосом  перепитав  Бром  –  інфіковані  перестали  бути  людьми.  Вони  вже  нічого  не  пам’ятають.  Не  зможуть  нічого  розповісти...  А  от  ви…
Мародери  переглянулись.  Ось  воно  що:  кінець  світу  кінцем  світу,  а  ті  хто  при  владі  все  ще  думають,  як  би  то  очистити  свою  репутацію.  Вони  почнуть  все  з  початку…
Коли  знищать  останні  сліди  своєї  провини.  Останніх  свідків  того,  що  трапилось…
- Вони  тут  через  таких,  як  ми  –  історик  вскинув  карабін  на  плече,  та  націлився  в  Брома  –  так  завжди:  нікому  не  потрібні,  ті  хто  знають  правду.

Пролунав  постріл.  Бром  смикнувся  останній  раз  і  затих  назавжди.  Його  рука  розтиснулась  і  з  неї  випала  граната.  Бром  вже  не  бачив  цього,  але  знав,  що  покидав  світ  з  почуттям  виконаного  обов’язку...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663088
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2016


Другий шанс

Вона  зайшла  без  стуку.  Русяве  волосся,  біле  літнє  плаття  до  колін.  Легкою  ходою  вона  пересікла  кімнату  і  всілась  на  крісло.  Її  ріст  дозволяв  закинути  ноги  на  бокову  стінку.
- Вставай  –  весело  сказала  вона.
Він  вперше  за  довгий  час  поворухнувся.  Голова  сіпнулась  наче  його  облили  крижаною  водою.  В  роті  ще  був  вміст  їжі,  що  вирвався  на  зовні.  Здається  остання  пляшка  була  лишньою.
- Хто  ти  така?  –  він  виплюнув  вміст  їжі  на  підлогу.
- Смерть  –  спокійно  відповіла  дівчина.
- Дуже  смішно.  Запитаю  ще  раз,  хто  ти  така?
- Смерть  –  цього  разу  голос  прозвучав  наче  удар  молота  по  на  ковальні.
- А  чому  не  з  косою?
- Потягай  її  весь  день,  гляну  на  тебе  –  скривилась  дівчина.
- А  балахон  твій  де?
- Погоду  на  вулиці  бачив?  Жарко  ж  ходити.  От  зимою  –  друге  діло.
Аж  тепер  він  пильно  придивився  до  неї.  Лице  було  неприродно  бліде,  в  очах  не  горів  вогонь  життя.
- Блін  –  всміхнувся  хлопець  –  ніколи  не  вірив  в  Бога.
- Повір,  він  в  курсі  –  холодно  сказала  смерть  –  збирайся  давай,  мені  ще  чотирьох  таких  збирати.  А  сьогодні  вихідний  між  іншим.
- А  ти  на  роботі  –  не  втримався  він.
- Давно  мені  не  траплялись  гумористи  –  в  неї  навіть  не  змінився  вираз  лиця  –  а  то  всі:  Боже,  ні,  не  забирайте  мене!  Я  ще  не  пожив,  я  така  молода!  Ми  не  знали,  що  так  станеться!  Набридло  вже.
- Розумію  –  співчуваюче  сказав  той  –  ти  без  вихідних  працюєш?  А  то  ти  гарна,  я  тебе  запросити  кудись  хотів…
Дівчина  зареготала.  Її  дзвінкий  сміх  рознісся  по  всій  кімнаті.
- А  ти  сміливий  –  вона  витерла  сльози,  що  виступили  з  мертвих  очей  –  або  дурний.  Або  і  те,  і  те.
Він  промовчав.  Піднявся,  оглянув  кімнату:  темно,  всюди  сміття.  На  підлозі  його  тіло  в  калюжі  його  ж  блювотиння.
- Я  сподівався,  що  помру  під  час  сексу  з  кількома  незнайомками  –  іронічно  сказав  він.
- Розмріявся  –  смерть  не  оцінила  жарту.
- Не  так  би  було  й  погано.
- А  про  своїх  незнайомок  ти  подумав?  Шок,  паніка,  істерики,  комплекси.  Кількох  з  них,  можливо  потрібно  було  б  забрати  раніше  призначеного  часу.
- Винен,  не  подумав  –  винувато  сказав  він.
- Ви,  чоловіки,  ніколи  не  думаєте.
- Гей,  давай  без  цих  шовінізмів!  Дискримінація,  як-не-як.  На  тому  світі  теж  так?
- А  ти  думав  –  хмикнула  смерть.  
- Очманіти  –  він  поплескав  себе  по  кишенях.
- Що  ти  шукаєш?
- Телефон  і  цигарки.
- Ти  може  не  помітив,  але  ти  помер  –  пробурчала  вона.
- Зате  тепер  куріння  мене  не  вб’є.  Пізно  як  би.
- Тебе  алкоголь  вбив  –  погодилась  дівчина  –  через  що  ти  напився?
- А  ти  хіба  не  знаєш?  –  він  знайшов  цигарки  на  столі.
- Любов  –  мрійливо  затягнула  вона  –  дівчина  пішла?
- Дружина  –  пробурчав  з  дзиґаром  в  зубах.
- І  ти  не  спробував  її  повернути?
- Не  вийшло.
- Значить  слабо  намагався.
- Смерть  мене  вчить,  як  повертати  втрачене  кохання  –  хмикнув  він.
- Давно  мені  не  траплялось  такого  мудня,  як  ти.  П’яний,  жаліє  себе,  ще  й  жартує.  Мабуть  ті  чотири  почекають,  хочу  побачити  куди  ти  потрапиш.
- В  пекло  –  спокійно  сказав  він.
- Там  знайомих  більше,  так?  –  скривилась  вона.
- Ти  мені  скажи,  ти  ж  їх  забрала.
- Не  факт,  що  це  була  моя  зміна.  Насправді  я  не  знаю,  хто  куди  потрапить.  В  контракті  прописана  безпристрасність.  Моє  діло  доставити  тебе  д  чистилища,  там  вже  бюрократи  розберуться.  То  їхня  робота,  ніхто  туди  не  пхається,  а  то  сам  чорт  ногу  зломить.
Він  зайшовся  кашлем  від  реготу.  Смерть  спокійно  сиділа  в  його  кріслі  і  спостерігала  як  він  зігнений  в  три  погибелі  сміється  і  кашляє  одночасно.  Врешті  він  зупинився.
- А  як  там,  ти  теж  не  знаєш?
- А  ти  хочеш  зіпсувати  собі  солодку  мить  очікування?  
- Цікаво  ж.
- Все  тобі  розкажи  –  смерть  піднялась  з  крісла.
В  руках  в  неї  вже  матеріалізувалась  папка  з  документами  і  авторучка.  Вона  уважно  пробігла  там  очима,  дописала,  щось  від  себе  і  простягнула  йому:  на  розписуйся.
Він  неквапом  взяв  документ.  В  горлі  став  ком.  Почуття  гумору  тепер  з  всією  силою  повернулось  проти  нього.  Він  бачив  посмішку  дружини  –  ту  саму,  яку  вона  дарувала  лише  йому.  Серце  в  грудях  стислось.  Аж  тепер  він  розумів  всіх  тих  бідолах,  про  котрих  розповідала  смерть.  Тих,  що  не  хотіли  йти  з  нею.  Але  він  піде  і  не  попросить  її  залишити  його.  Він  не  вірив  в  другий  шанс,  а  їй  до  лампочки.  Смерть  всучила  йому  ручку  в  руку.
- Я  зможу  її  бачити?  –  запитав  він  –  хоча  б  інколи.
- Там  вирішать  –  співчутливо  сказала  смерть  –  не  я  вирішую,  в  мене  інша  робота.
- Ясно,  сподіваюсь  в  вас  там  є  алкоголь.
- Зараз  піст  –  нагадала  смерть  –  в  нас  там  його  дотримуються,  на  відміну  від  тебе.  Та  не  горюй,  може  ви  з  нею  зійдетесь  в  іншому  житті…
- І  таке  є?  –  здивувався  він.
- Звісно  є.  Пекло  ж  не  резинове.  Розписуйся  давай.
- Добре  –  він  пробігся  очима  по  документу  –  але  тут  не  моє  ім’я.
- Як  не  твоє?  –  смерть  вирвала  документ  з  його  рук  –  а  на  фото  подібний.
- Там  помилка  –  він  пішов  в  коридор,  дістав  з  кишені  куртки  паспорт.  Приніс  їй.
Вона  бігала  поглядом  між  паспортом  і  документом.  Він  тим  часом  закурив  ще  одну.
- Ну  треба  ж  тобі!  –  вилаялась  вона  –  в  таку  даль  неслась,  а  для  чого?
- То  я  не  помру?  –  запитав  він.
Смерть  розтворила  контракт  в  повітрі  і  швидко  пішла  в  коридор.
- Кидай  курити,  або  побачимось  через  рік  –  холодно  кинула  через  плече  –  і  до  венеролога  сходи  про  всяк.
- Добре  –  кивнув  він  –  може  хоч  чаю  поп’єш?
- Нема  коли  –  сказала  та  одягаючи  босоніжки  –  графік.
- Розумію.  Тобі  хоч  йде  це  в  стаж?
- Дружині  подзвони,  жартівник  –  вона  глянула  на  нього  мертвими  очима  –  не  кожному  дається  другий  шанс…
***
Він  знову  лежав  на  підлозі.  Голова  інстинктивно  повернулась  на  бік,  тіло  перевернулось  на  живіт.  Присниться  ж  таке  –  піднімаючись  подумав  він.  І  застиг  зі  здивування.  В  руці  в  нього  була  та  сама  авторучка,  що  її  дала  дівчина  в  білому  платті…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658459
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2016


66.

Кляті  голоси  в  моїй  голові  –  тоді,  коли  я  вперше  почув  це  від  нього,  я  не  надав  цьому  значення,  бо  на  нас  нісся  потяг.  Тепер  я  розумів  в  чому  була  проблема.  Ві  цього  мені  ставало  ще  гірше,  очі  застеляло  сліпою  люттю.
Тарас  повернув,  тоді  спустився  в  підземний  перехід.  Я  промайнув  за  ним.  За  весь  час,  що  я  йшов  за  ним  не  було  ні  одного  видіння.  Моя  темрява  сьогодні  не  визнавала  чорно-білих  галюцинацій.  Я  спустився  за  ним.  Я  жалів,  що  в  мене  немає  ножа.  Тоді  б  я  зробив  все  швидко  без  вагань.  В  переході  крім  нас  не  було  нікого.  Хоча  я  не  впевнений,  що  мене  б  зупинило  навіть  якби  там  були  маленькі  діти.  Я  бачив  перед  очима  лише  його…
Тарас  до  крокував  до  середини  темного  переходу  і  зупинився.  Він  весь  цей  час  знав,  що  я  йду  за  ним.  Я  прискорився.  Він  повернувся  до  мене  лицем.
- Впізнав  все  ж  таки?  –  з  глузливою  посмішкою  запитав  він.
Замість  відповіді  я  перейшов  на  біг.  Врізався  в  нього  з  силою  потяга,  збив  на  землю.  Вдарив  кулаком  в  лице.  Глузлива  усмішка  все  ще  була  присутньою  на  його  лиці.  Я  захотів  стерти  її.  Замахнувся…
Тарас  швидко  викрутився  скинувши  мене  з  себе.  Холодний  асфальт  прийняв  мене  без  особливої  радості.
- Припини,  Макс!  –  зареготав  він  піднімаючись.
Крик,  що  його  чув  лише  я  нарешті  вирвався  назовні.  Я  не  впізнав  власного  голосу.  Швидко  піднявся,  кинувся  на  нього  з  кулаками.  Один  удар,  другий,  третій  і  ні  один  не  досяг  цілі.  Тарас  з  легкістю  ухилявся  від  них  і  я  досягав  лише  пустоту  позаду  нього.  Він  відповів  зненацька,  потужнім  аперкотом  в  бороду.  В  мене  клацнула  щелепа,  в  переході  стало  ще  темніше,  ноги  підкосились  і  я  змушений  був  викинути  вперед  руки,  щоб  не  впасти.  Асфальт  знову  прийняв  мене  без  особливого  ентузіазму.
- Ти  нічого  не  зможеш  мені  зробити  –  почув  голос  позаду.
Його  руки  схопили  мене  за  плечі  і  потягли  вверх.  Я  швидко  розвернувся,  пробив  кулаком  в  пах.  Тарас  застогнав,  в  нього  підкосились.  Я  схопив  його  за  голову,  притягнув  до  себе  і  вдарив  чоло  в  ніс.  Щось  захрустіло,  в  Тараса  пішла  кров.  Він  впав  на  спину.  Я  хотів  налетіти  зверху,  хотів  задушити  його  своїми  руками,  але  він  відпихнув  мене  ногою  в  груди.
Піднялись  ми  одночасно.  Тепер  Тарас  не  всміхався.  Його  закривавлене  лице  перекривило  від  болю  та  злості.  Він  вдарив  лівим  прямим.  Я  інстинктивно  ухилився  вбік.  Інстинкти  говорили  відскочити,  розірвати  відстань,  але  я  не  слухався.  Влетів  в  нього  з  всієї  сили,  щоб  звалити  на  землю,  але  мені  не  вдалось  цього  зробити.  Тарас  відповів  серією  коротких  ударів  по  корпусу  і  фінальним  в  голову.  Мене  повело  до  стіни.  Тарас  летів  слідом  посипаючи  мене  ударами.  Руками  я  закрив  голову,  спина  боляче  врізалась  в  стіну.  Тарас  бив  сильно  і  швидко.  Я  захищався,  як  міг,  але  десь  щось  та  й  проскакувало.  Врешті  відштовхнувшись  ногами  від  стіни,  я  налетів  на  нього.  Ми  сплелись  і  попадали  на  землю,  борсаючись  там  і  намагаючись  взяти  верх  одне  над  одним.  Це  не  вийшло  ні  в  кого  тож  ми  відкотились  в  різні  боки.
- Невже  тебе  так  це  пройняло  –  тепер  Тарас  вставав  обережніше,  опираючись  рукою  в  стіну.
- Ти  бісів  психопат  –  віддихуючись  промовив  я.
- Створений  і  збережений  завдяки  тобі.
Я  заволав  кинувшись  на  нього  неначе  лев.  Тарас  швидко  пробив  ногою  в  коліно.  Нога  немов  відмерла.  Я  замахнувся,  але  вдарити  так  і  не  встиг.  Щось  гостре  чиркнуло  мене  вбік.  Тоді  ще  раз  в  груди.  Я  занадто  пізно  зрозумів,  що  весь  цей  час  Тарас  тримав  про  запас  ніж.  Ще  раз  вдарив  мене  в  те  саме  коліно.  Нога  підігнулась  і  я  присів.  Він  наставив  на  мене  лезо  ножа.
- От  так  ти  їх  вбивав?!  –  передчуваючи  свій  кінець  запитав  я.
- Ні  –  спокійно  сказав  він  –  по  різному.
- Що  ти  відчуваєш,  коли  забираєш  життя?
- А  що  відчуваєш  ти?
- Я?!
- Замість  людей  котрих  ти  рятуєш  помирають  інші.  Ти  однаково  забираєш  життя.  Ти  нічим  не  краще  за  мене.  В  мене  в  голові  голоси,  в  тебе  видіння  –  різниця  невелика.
- Скажи  це  своїй  сім’ї,  яку  ти  зарубав  сокирою.
Його  лице  поблідло.  Від  напускної  впевненості  не  залишилось  сліду.  На  лобі  виступили  вени.  Його  губи  затремтіли.  Він  викреслив  цей  спогад,  загубив  його  серед  тисячі  інших,  щоб  хоч  якось  заглушити  той  біль,  коли  він  закривав  очі  і  бачив  їх.  В  одну  мить  я  зрозумів,  як  йому.  Він  не  міг  противитись  шепоту  в  своїй  голові.  А  коли  голос  сильнішає,  він  не  контролює  себе.
- Я  хотів  покінчити  з  цим  –  шепотом  сказав  він  –  тоді,  коли  ти  мене  переконав  не  кидатись  під  поїзд.  А  потім  я  просто  перестав  себе  контролювати.  Все  як  в  тумані.
- І  тим  не  менш  ти  продовжуєш  –  мені  не  було  жаль  його.
- Ти  так  само  продовжуєш  –  огризнувся  він.
- Я  намагаюсь  рятувати  людей,  хоч  і  переконуюсь  що  не  варто.
Це  був  камінь  в  його  город.
- Так  –  погодився  він  –  може  і  не  варто.
В  грудях  закололо.  Мій  і  без  того  нерівний  погляд  обірвався.  Я  опустив  голову  вниз  і  застав  як  з  мене  виходить  закривавлене  лезо  ножа.  Мозок  спрацював  миттєво.  З  останніх  сил  я  вчепився  в  лезо  ножа,  не  даючи  йому  вийти.  Аліна  зможе  його  знайти,  якщо  добереться  до  мого  тіла.  А  далі  вже  візьметься  Саша  й  Марко.  Нехай  я  вже  не  побачу  цього,  але  раз  така  ціна...
- Цього  разу  я  зроблю  виключення  –  тихо  сказав  він  –  це  мій  вибір.  Не  голосів  –  мій.
- Це  не  кінець  –  в  мене  з  рота  потекла  цівка  крові.
- Для  тебе  кінець,  Макс  –  він  відпустив  ніж  –  ти  з  самого  початку  взявся  за  те,  що  не  можеш  завершити.  Ти  один  бачив  мене  в  лице  і  знаєш  хто  я.
Він  повернувся  і  швидко  покрокував  геть.  Мене  похилило  на  бік.
- Я  зроблю  так,  що  твої  голоси  це  буде  єдине,  що  ти  коли-небудь  чутимеш  не  спроможний  будь-що  з  цим  зробити!  –  прокричав  вслід.
- Побачимось  на  тому  світі  Макс.
Він  швидко  піднявся  по  сходах  на  іншому  кінці  переходу,  а  я  залишився  лежати  на  холодній  землі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656615
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016


Вовк

Я  знову  глянув  на  набитого  на  собі  тату  вовка.  В  нього  дикий  погляд,  паща  відкрита  для  укусів,  шерсть  піднята.  Місцями  він  здається  мені  добрим,  але  це  тільки  мені.  Він  своєрідне  втілення  потрібного  зла.  Зла  потрібного  мені.  Я  інколи  дивлюсь  на  нього,  але  ніколи  не  просто  так.  Він  як  і  я  без  своєї  ватаги.  Два  самотні  вовки.  От  і  зараз  я  дивлюсь  на  нього  не  просто  так.  Він  допомагає  моєму  мозку  зробити  потрібний  вибір.  Своєрідне  втілення  необхідної  поведінки  для  переборювання  наслідків.  А  наслідки  не  бувають  приємними.  Просто  не  всі  готові  до  них  –  легше    втекти.  Але  не  я.  Я  не  тікаю.  Він  в  такі  моменти  наче  живий.  Він  не  дає  мені  втекти.  Він  тихо  говорить  до  мене  –  роби,  що  надумав.  Він  нагадує  мені  про  мою  силу  в  моїй  самотності.  Ніхто  не  робить  за  нас  нічого,  особливо,  якщо  потім  доведеться  зіткнутись  з  усім  паскудством  свого  вибору.  От  і  зараз  він  наповнює  мене  холодною  впевненістю,  так  потрібною  мені.  Він  нагадує  про  колись  зроблений  вибір,  прийняте  та  нікому  не  сказане  рішення.  І  я  знаю,  що  він  правий.  Нехай  це  не  сказана  в  слух  обіцянка,  вона  не  перестає  бути  обіцянкою  даною  собі.  Мозок  тепер  запрацював  інакше:  холодний  розрахунок,  в  купі  з  холодною  рішучістю  дають  змогу  побачити  речі  інакше,  відкинути  зайве,  те  що  заважає…  Дають  змогу  діяти,  як  це  потрібно  мені,  хоч  гори  звертай.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656532
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016


65.

Я  прийшов  на  місце  зустрічі  вчасно.  В  мене  проскакувала  думка  запізнитись,  чи  перевірити  наявність  хвостів,  але  я  не  став  цього  робити.  Це  суперечило  би  плану.  Ми  ж  з  Марком  нібито  мали  домовитись  про  зустріч.  Прийшов  я  один.  Мій  брат  повинен  був  до  пори  до  часу  залишатись  в  тіні.  Ми  не  знали,  хто  має  прийти  на  зустріч  і  які  плани  були  в  приємника  Соколовського.  Може  до  кінця  вечора  нас  знайдуть  з  перерізаними  горлянками  в  Дніпрі,  в  кафе  поблизу  якого  ми  сиділи.
- Лате  будь  ласка  –  попросив  офіціантку,  що  прийшла  до  мене.
Дівчина  мило  посміхнулась,  забрала  меню  і  пішла.  В  кафе  на  свіжому  повітрі  було  людно.  Мені  пощастило  зайняти  столик  з  видом  на  річку.  Просто  божественна  панорама.  Грала  музика,  я  мимоволі  вслухався  в  слова.

[i]Виводок,  виродки,  ви  робіть  висновки  -  
Біблія  чи  устав.  
Чиї  ж  ці  злочини  в  Зоні  оточення  
Ті,  хто  своїх  чекав.[/i]

Довго  чекати  мені  не  довелось.  До  мене  підсів  молодий  чоловік  десь  мого  віку.  Джинси,  сірий  піджак,  коротка  акуратна  стрижка,  блідо  голубі  очі.  Його  можна  було  б  вважати  красивим,  якби  не  перебитий  ніс,  що  псував  його  лице  та  бліда  шкіра,  наче  він  користувався  гримом  якогось  пантоміма.  Чомусь  він  здався  мені  знайомим.
- Ти  мабуть  Макс  –  приязно  всміхнувся  він.
- Залежно  хто  питає  –  я  все  ще  любувався  Дніпром.
- Той  з  ким  ти  говорив.  Я  Тарас.
Він  простягнув  руку.  Я  на  мить  завагався  і  все  ж  потис  її.

[i]Піару  порції  міряти  хлопцями  
з  горя  залитий  комбат.
Твою  мать,  Родина  не  без  уродов,  *лять  
ділимо  верби  брат.[/i]

Кляті  голоси  в  моїй  голові.  Я  більше  не  можу  їх  чути.  Я  ледь  не  висмикнув  руку.  Кафе  на  березі  Дніпра  зникло.  Люди  навколо  зникли.  День  зник,  замість  нього  прийшла  ніч.  Тарас  вже  не  виглядав  охайним  та  ввічливим.  Ми  з  ним  стояли  на  колії  вокзалу  і  обоє  чекали  наближення  поїзду.  Мене  не  висмикнуло  з  тіла.  Це  не  було  видіння.
Це  був  спогад.  Ось  він  –  той  кого  я  безуспішно  шукав.  Вбивця  на  чий  слід  я  натрапив  спокійно  сидів  зі  мною  за  одним  столиком.
- То  про  що  ти  хотів  поговорити  зі  мною?  –  запитав  Тарас.
- Не  з  тобою  –  я  швидко  опанував  себе  –  з  твоїм  босом.
- Боса  вже  немає  –  він  навіть  не  намагався  зобразити  на  лиці  печаль  –  тому  таки  зі  мною.  Але  ти  ж  знав  це,  Макс?
Я  промовчав.  Цікаво,  а  він  впізнав  мене?

[i]Ластівки  над  містом  низько  –  на  дощ..  
Пластикові  миски  звісно,  не  борщ.[/i]

- Ми  не  будемо  переслідувати  вас  з  братом  –  продовжив  Тарас  –  навіть  запропонували  б  вам  роботу.
- І  що  за  робота?  –  поцікавився  я.
- Бачиш,  нам  потрібні  такі  люди,  а  вам  мабуть  набридло  постійно  змінювати  місця  проживання.
- Продовжуй  –  я  намагався  виглядати  спокійно,  щоб  не  видати  себе.
- Робота  для  вас  проста,  ти  з  братом  займались  цим  все  життя.  Обманювати  смерть.
- Тобто  захищати  потрібних  вам  людей  –  криво  всміхнувся  я.
- Саме  так.  Оберігати  їх  від  різного  роду  вкорочення  віку.
- Ти  ж  розумієш,  що  робити  це  вічно  не  вдасться.
- А  цього  й  не  треба.  Достатньо  рівно  до  певного  моменту.
- Допоки  вони  вам  потрібні.
- Я  б  не  так  це  назвав,  але  ти  правий.  З  свого  боку  можемо  гарантувати  захист  всім  членам  вашої  маленької  групи.  І  пристойні  умови  праці.  Час  зупинитись  Макс  –  він  щиро  всміхнувся  дивлячись  мені  в  очі.

[i]Знов  храми  свічками  потворні  свідчення  тих,
хто  піарить  смерть.  
Уставу  істина  –  заповідь  викресли  або
діли  на  чверть.[/i]

А  своїм  жертвам  ти  теж  так  дивився  в  очі  перед  тим,  як  забрав  їх  життя?  Теж  так  посміхався?

[i]Якщо  я  вистою  навіть  з  нечистою  
тут  вже  не  до  святих.
Ти  ж  знаєш,  Господи  навіть  Апостоли  
кривдять  колись  своїх.[/i]

- Ми  не  вороги  одне  одному  –  продовжив  він.
- Мабуть  ні  –  вдавано  погодився  я.
- Давай  зробимо  так,  щоб  більше  не  було  ніяких  конфліктів,  ні  недомовок  –  він  простягнув  мені  руку.
- Ну  давай  –  я  видавив  з  себе  посмішку.  

Ластівки  над  містом  низько  –  на  дощ..  
Пластикові  миски  звісно,  не  борщ.

Мене  аж  розпинало  від  злості.  Ось  він  –  той  кого  я  шукав,  той  через  кого  я  перестав  рятувати  людей.  Ось  він  –  сидить  переді  мною,  та  всміхається  наче  нічого  не  сталось.  Я  не  бачив  його  лиця,  перед  моїми  очима  метались  лиця  тих  людей,  що  я  бачив  в  морзі  по  його  вині.  А  він  сидить,  наче  це  не  він!
Все  водночас  стало  на  свої  місця.  Ось  чому  він  без  наказаний,  ось  чому  він  і  залишиться  таким  самим  без  наказаним.  А  я  сиджу  перед  ним,  вичавлюю  з  себе  посмішку  і  розумію,  що  це  й  моя  вина  також.  Щось  в  грудях  мовчки  заволало  від  болі.  Я  тримав  цей  крик  в  собі,  не  давав  йому  вирватись  на  волю.  Крик  все  ріс  і  ріс,  пробирав  мене  зсередини,  зігріваючи  чорним  вогнем  ненависті.
Він  попрощався,  встав  і  пішов.  Я  закурив.  Ось  вони,  жарти  долі.  Наче  сьогодні  не  спекотний  літній  день,  я  кляте  перше  квітня.  Наберись  терпіння  –  сказав  я  собі.
І  зірвався  з  місця  кинувши  гроші  за  лате  на  стіл.  Цигарка  докурилась  в  кілька  затяжок.  Так  не  можна  –  говорило  щось  в  мені.  Він  йшов  геть  не  оглядаючись.  А  я  мчався  за  ним.  Незнаний  до  цього  часу  гнів  гнав  мене  вперед.  Я  піддався  крику  всередині  мене.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656392
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2016


64.

Мій  брат  сидів  за  столом  на  кухні.  На  столі  біля  нього  стояло  дві  чашки  кави.  Він  дещо  знітився,  коли  побачив  мене.
- Це  мені?  –  насмішкувато  запитав  його.
- Я  взагалі  то  чекав  на  Лілю  –  без  тіні  сорому  відповів  він.
- Ага,  он  як  –  мені  захотілось  зареготати,  але  я  стримався  –  і  давно  ви…
- Тобі  яке  діло?  –  гаркнув  він.
- І  дійсно  –  я  сів  навпроти  нього.
Хвилину  ми  мовчали.  Брат  дивився  кудись  в  стелю,  я  спостерігав  за  проливним  дощем  за  вікном.  Небо  сьогодні  було  затягнуте.
- Через  тиждень  після  того,  як  ти  зник  –  тихо  сказав  Марко.
- Ясно  –  байдуже  відповів  я  –  Вітаю.
- Злишся?
- Ні  –  чесно  признався  йому  –  це  не  має  нам  завадити.  Не  має  ж?
Я  уважно  подивився  на  нього.  Невже  він  може  відчувати  до  когось  симпатію?  Аж  незвично  стало.  Мабуть  я  таки  мало  його  знаю.
- Ні  –  впевнено  відповів  він  –  не  має.
Знову  мовчанка.  Я  хотів  вже  було  йти,  коли  він  заговорив.
- Ми  спізнились.  Соколовський  вчора  склеїв  ласти.  Серце…
- Я  б  збрехав,  якби  сказав,  що  мені  його  жаль.  Старий  вилупок  заслуговував  тяжчої  участі.
- Робити  тепер  що?  План  потрохи  тріскає  по  швах.
- А  мені  здається,  що  навпаки  –  я  піднявся  з-за  столу.
Відкрив  вікно,  оперся  на  підвіконник  і  закурив.
- Соколовський  був  нашим  білетом  на  вихід.  Тепер  доведеться  розгрібати  все  без  його  допомоги…
- Соколовський  знав  на  що  ми  здатні  –  перебив  його  –  він  би  не  дав  нам  піти  просто  так.
- Він  міг  допомогти  нам.
- Замість  нього  прийде  хтось  інший  –  я  повернувся  до  нього  лицем  –  хтось  з  більшими  амбіціями.  І  на  цьому  ми  зіграємо.
Марко  здивовано  глянув  на  мене.  Він  явно  такого  не  чекав.  Його  очі  розширились  від  здивування.  Він  усвідомлював,  що  я  правий.  Це  був  план.  Зіграти  на  амбіціях,  того,  хто  хоче  зайняти  місце  Соколовського.
- Ти  ж  вже  знаєш,  що  робити?  –  запитав  він.
- Так.
- І  ти  знаєш,  як  знайти  потрібну  людину?
- Ні,  але  я  знаю,  того  хто  нам  допоможе.
- Аліна?  –  зморщився  Марко.
- Так  –  спокійно  сказав  я  –  Аліна.  Тепер  вона  з  нами.
- Звідки  така  впевненість.
Звідти,  що  вона  відчула  делірій  на  собі.  Звідти,  що  вона  краще  нас  розуміє  де  його  можна  застосувати.  І  вона  боїться  за  себе,  якщо  делірій  потрапить  в  руки  людей  Соколовського.  Вона  тепер  теж  зайняла  своє  місце  на  нашій  пороховій  діжці,  і  тепер  їй  звідси  не  дітись.  Нас  не  чіпають.  Тож  вона  поки  під  нашим  захистом.  І  якщо  її  мораль  раптом  підведе  нас,  то  інстинкт  самозбереження  нікуди  не  дінеться.
- Просто  повір  мені  на  слово.
На  кухню  зайшла  Ліля.
- Куди  це  зібрались  Саша  з  Аліною?  –  поцікавилась  вона.
Ми  з  Марком  переглянулись.
- Ти  їх  кудись  посилав?
- Ні,  думав  ти.
- Я  теж  ні.
Ми  підхопились  і  поспішили  в  коридор.  Аліна  з  Сашею,  обоє  нарядні,  тихо  хотіли  висковзнути.
- Куди  це  ви?  –  запитав  Марко.
Саша  знизав  плечима  і  кивнув  на  Аліну.
- Кажеш,  довіряти  їй?  –  покосився  на  мене  брат.
Я  промовчав.
- Все  нормально  –  Аліна  подивилась  мені  в  вічі.
Щиро,  по  справжньому  за  весь  час.  Такий  погляд  ввів  би  в  оману  кого-завгодно.  Може  і  я  тоді  піддався  йому.
- Точно?  –  недовірливо  запитав  Марко.
Аліна  навіть  не  глянула  на  нього.  Для  неї  його  наче  не  існувало.
- Ти  вчора  довірився  мені  –  вона  не  зводила  з  мене  погляд  –  я  знаю,  як  тяжко  тобі  було  це  зробити,  враховуючи  ту  кількість  разів,  коли  об  твою  довіру  витирали  ноги.  Тепер  моя  черга  показати,  що  ти  зробив  це  не  дарма.  Якщо  пощастить,  то  ми  повернемось  ввечері  з  хорошими  новинами.
- Що  ти  задумала?  –  моєму  здивуванню  не  було  меж.
- Все  потім  –  Аліна  відкрила  двері  –  просто  ви  троє  зараз  не  потрібні.  Справимось  з  Сашком,  правда?
Вона  питально  глянула  на  нього.  Ми  теж.  Він  аж  надувся  від  гордості.  В  нього  аж  руки  чухались,  щоб  знову  в  щось  влізти.
- Так  –  без  тіні  вагань  сказав  він  –  не  вічно  все  вам  двом,  щось  вирішувати.  Покладіться  на  нас.
З  цими  словами  вони  зникли  за  дверима.  Ми  з  Марком  мовчки  стояли  і  дивились  їм  вслід.  Марку  це  не  подобалось,  а  мені  навпаки.  Чомусь  мене  потішив  той  факт,  що  не  доведеться  все  робити  самому.  Плюс,  вираз  лиця  мого  брата,  як  ніколи  високо  підняв  мені  настрій.
- Ти  хоч  щось  зрозумів?  –  запитав  він.
- Ні.
- Ох,  бачили  б  ви  зараз  себе  –  засміялась  Ліля  –  ваші  фізіономії  зробили  мій  день.
Я  засміявся  і  пішов  слідом  за  нею  на  кухню.  Брат  прийшов  через  хвилину.
- Так  що  там  з  твоїм  планом?  –  запитав  він.
Замість  цього  я  взяв  телефон  і  набрав  номер  Соколовського.  Звісно  ж  ніхто  не  підняв.
- Кому  ти  дзвонив?  –  поцікавилась  Ліля.
- Нашому  покійнику.
- Соколовський  помер  –  пояснив  їй  брат.
- Я  думала  він  вам  потрібний.
- Як  виявилось  ні  –  сказав  брат  не  зводячи  з  мене  погляду  –  це  і  є  твій  план?
- Так  –  я  поставив  телефон  на  стіл  –  нам  ось-ось  передзвонять.  Тоді  ми  домовимось  за  зустріч.
- А  якщо  не  передзвонять?  –  засумнівався  Марко.
Я  не  встиг  відповісти.  Телефон  задзвонив.  Ми  троє  прикипіли  очима  до  дисплею.  Невідомий  номер.
- І  хто  візьме  слухавку?  –  переможно  запитав  я.
- Твій  ж  план  –  ти  і  бери.
Я  взяв  телефон  зі  столу.  Приклав  до  вуха.
- Алло?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650345
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2016


63.

Карина  чекала  мене  там,  де  ми  познайомились.  Макдональдс  біля  вокзалі  ніколи  не  був  пустим.  Постійно  заповнений  людьми  до  відказу.  
- Почекаєш  мене  в  машині?  –  запитав  Аліну.
Вона  ствердно  кивнула.
- Тільки  не  довго.
Я  виліз  з  сірого  вольво,  що  орендував  мій  брат.  Холодний  вечірній  вітер  пробирав  мене  до  кісток.  Я  не  зважав.  Зайшов  всередину.  Протиснувся  крізь  натовп.  Місцями  все  сіріло  та  ставало  холодно,  та  я  не  зважав.  Кілька  місяців  тому,  я  б  обійшов  це  місце  стороною.  Проте  часи  змінились.  З  якогось  часу  я  перестав  співчувати  людям.  Нехай  сьогодні  смерть  робить  свою  роботу,  я  не  стану  заважати.
Карина  чекала  мене  на  другому  поверсі.  Сиділа  за  стійкою  біля  вікна  з  видом  на  машину  в  якій  я  приїхав.  Вона  була  без  макіяжу,  в  сірій  вітрівці  та  джинсах.  Я  сів  поруч  з  нею.  
В  той  момент  я  не  міг  зрозуміти,  що  творилось  в  мене  на  серці.  Воно  не  виривалось  з  грудей,  проте  й  не  віддавало  холодом.  Мабуть  я  таки  любив  її  всім  серцем.  Але  емоції  зрадили  мене,  тож  можу  закластись  –  виглядав  я  спокійним.  Навіть  дещо  холодним.  А  може  я  і  був  таким?  Не  став,  а  був  з  самого  початку.
- Привіт  –  тихо  сказала  вона,  попиваючи  колу.
- Я  думав,  ти  не  хочеш  мене  бачити.
- І  я  так  думала  –  сумно  всміхнулась  вона.
- Так  чим  зобов’язаний  твоєму  дзвінку?
- Ти  знаєш  чим.
- Ні.  Тепер  я  не  впевнений,  що  знаю  бодай  щось.
- Я  боюсь  за  тебе,  Макс  –  вона  глянула  мені  в  очі.
Я  відвернув  погляд.  Сам  не  знаю  чому,  але  я  не  хотів  дивитись  їй  в  очі.
- Мені  страшно  дивитись  на  такого  тебе  –  між  тим  продовжувала  Карина.
- Якого  такого?
- Іншого  тебе.  Ти  став  злим.  Ні,  навіть  не  злим,  ти  став  чудовиськом.  Ти  спокійно  живеш  з  тим  фактом,  що  твій  брат  вбив  людину.  Ти    стаєш  як  він…
- Може  я  й  був  таким?
- Може  й  був  –  подумавши,  сказала  Карина  –  але  раніше  тебе  все  мучив  вибір.  Ти  боявся  перейти  межу.  Ти  боявся  не  свого  дару,  і  навіть  не  того,  що  ти  міг  чинити  не  правильно.  Ти  боявся  перейти  межу.  Боявся  гратись  долями  людей.  Боявся  стати,  тим  чудовиськом,  котрим  вважав  себе.  Ти  боявся  самого  себе.  А  тепер  я  не  відчуваю    тобі  страху.  Ти  більше  не  боїшся.  Ти  став  тим,  ким  тебе  хотів  бачити  Марко.  І  от  тепер  я  боюсь.  Боюсь  того,  що  Марко  більше  не  може  тобою  маніпулювати.  Боюсь  того,  що  тепер  все  в  твоїх  руках.  І  ти  ж  не  зупинишся,  доки  не  досягнеш  свого.  Я  бачила,  як  ти  зайшов  сюди.  Раніше  ти  б  уникав  людей  і  почувався  б  некомфортно.  Зараз  ти  навіть  не  звернув  ні  на  кого  уваги.
- Чим  це  погано?
- Тим,  що  ти  вже  не  той  Макс,  якого  я  знала.  Ти  став  чудовиськом.  Так,  я  знаю.  через  що  тобі  доводилось  проходити.  Я  знаю,  як  на  тебе  це  все  давило,  і  я  намагалась  тебе  вберегти  від  цього.  Тепер  тобі  це  навіть  подобається,  правда?
Я  не  відповів.  Просто  мовчки  спостерігав  в  вікно,  як  туди-сюди  ходили  люди.
- Що  ти  робитимеш,  коли  знайдеш  його?  –  продовжила  Карина  –  Що  ти  робитимеш  з  тим,  через  кого  тебе  ось  вже  вісім  місяців  з’їдала  совість?
- Я  не  знаю.
- Знаєш!  Ти  давно  вже  все  знаєш.  Ти  завершиш  те,  чому  хотів  помішати  колись.
- Не  втруться  я  тоді,  той  психопат  не  вирізав  би  свою  сім’ю.  А  з  нею,  ще  кількох  людей.
- Ти  вже  не  можеш  це  змінити!  –  в  Карини  заблистіли  очі.
Я  промовчав.  Вона  була  права.  Я  довго  думав  над  цим.  А  може  не  думав  –  одразу  ж  знав,  лише  боявся  собі  це  озвучити.  Від  усвідомлення  цього  мене  розібрав  холод.  Я  встав  і  направився  до  виходу.
- Зате  я  можу  покласти  цьому  край!  –  кинув  їй  через  плече.
Я  не  озирався,  коли  виходив.  Знав.  Що  Карина  дивиться  мені  в  слід  і  тихо  плаче.  Я  не  хотів  бачити  її  сліз.
- Ти  довго  –  сказала  Аліна.
- Так  сталось.
- З  тобою  все  нормально?  Виглядаєш  змученим…
- Тяжкий  день.  Поїхали  додому,  я  спати  хочу.
***
Сон  зник  так  само,  як  і  прийшов.  Він  не  приніс  полегшення.  Він  приніс  з  собою  нову  порцію  злості.  Злості  нової,  злості  після  апдейту.  Версія  2.0.  В  неї  не  було  побічних  ефектів,  типу  почуття  вини,  чи  жалості  до  себе  бідненького.  Вона  була  певною  мірою  чистою,  наче  сльоза.  Але  це  за  умови,  що  сльози  бувають  чорними  наче  нафта  чи  мазут.  Якщо  так,  тоді  попереднє  формулювання  правильне.  Це  була  злість  в  первинному  вигляді.  Наче  щойно  народжене  немовля.  Не  опорочене,  не  зробивши  нічого,  що  кине  на  все  тінь.  І  як  немовля,  моя  злість  перебирала  на  себе  всю  увагу.  Всю  концентрацію.  Всього  мене.  А  я  радів  тихою,  спотвореною,  хворою  радістю.  Я  зустрів  її  долею  божевільного  щастя.  Я  немов  губка  втягував  той  прилив  сил,  що  покидався  в  мені.  Десь  всередині  помирало  останнє  добро,  але  я  був  глухим  до  нього.  Я  не  слухав.  Я  хотів,  щоб  воно  пішло.  Пішло  і  залишило  мене  з  темрявою  наодинці.  Я  хотів  віддатись  їй,  загорнутись  в  неї,  розтворитись  в  ній.  
Чому?  Тому  що  лише  та  я  відчував,  як  по  моїх  венах  текло  життя.  Я  готовий  був  звертати  гори.  Готовий  був  перевертати  та  боротись  з  цілим  світом.  І  я  знав,  що  виграю.  Інакше  не  могло  й  бути.
Я  знав,  що  маю  зробити.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649740
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2016


Спільна мова (уривок з моєї нової книжки)

Фішка  в  тому,  малий,  що  поки  ти  голий,  босий  і  дурний,  ти  ще  здатен  бачити.

©  Іздрик
...
Арсен  підійшов  до  нього  впритул.  Глянув  на  нього  своїм  крижаним  поглядом,  від  якого  Роман  зблід.  Арсен  зневажав  таких  як  він.  Вічно  звикли  до  всього  готового.  Таким  як  він  не  доводиться  доводити  щось  цілому  світу,  вигризати  зубами  свій  шлях.  Він  не  пройшов  свій  шлях  з  самих  низів.  Роман  знюхував  траси  зі  столу  в  нічному  клубі,  допоки  Арсен  працював  на  двох  роботах  без  сну.  Роман  вибрав  кращий  вуз,  який  змогли  оплатити  його  батьки,  доки  Арсен  гриз  граніт  науки,  щоб  змогти  попасти  на  державний  –  батьки  ж  зате  змогли  дати  освіту  двом  його  сестрам,  котрі  вчитись  не  бажали.  Роман  вирішував  все  одним  телефонним  дзвінком  своєму  багатому  родичу  і  виходив  сухим  з  води.  Арсен  не  сподівався  ні  на  кого  крім  вірного  друга,  з  кулаками,  не  шкодуючи  сил,  доводив  свою  правоту  зализуючи  потім  отримані  рани  та  рубці,  що  тепер  покривали  його  тіло.  Роман  спав  в  розкішному  домі  з  незнайомими  дівчатами  та  думками,  де  дістати  порошку,  чи  який  би  новий  телефон  купити,  щоб  дала  нова  дівчина.  Арсен  ночував  на  різних  розбитих  квартирах,  чи  на  вокзалі,  намагаючись  заробити  на  житло  після  університету,  і  лише  його  Юля  чекала  його  і  вірила,  що  все  вийде.  І  ось  вони  стояли  одне  навпроти  одного  досягнувши  одного  і  того  ж  різними  шляхами  та  зусиллями.  І  хто  з  них  знає  хоч  щось  про  життя  після  такого?

О  ні,  таким  людям  не  знайти  спільної  мови.  Це  наче  дві  паралельні  галактики,  наче  два  сліпих,  що  йдуть  в  різні  боки.  Вони  говорили  на  різних  мовах,  живучи  в  одній  країні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649037
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2016


62.

Аліну  сильно  трясло.  Довелось  кілька  разів  її  поправляти,щоб  вона  не  впала  з  дивану.  Я  ж  сидів  в  м’якому  кріслі  навпроти  неї  і  мовчки  чекав.  Якби  перед  тим  я  не  дав  їй  кілька  крапель  делірія,  я  б  вирішив,  що  вона  епілептик.  Тоді  я  б  знав,  що  робити,  але  не  з  делірієм.  Пійло  впливає  по  різному  на  кожного  з  нас.  В  тих  кількостях,  що  їх  вживаю  я  він  смертельний,  але  в  маленьких  дозах  він  може  викликати  різні  ефекти.  Що  зараз  бачила,  чи  відчувала  Аліна,  я  міг  би  лише  здогадуватись.  Вона  мене  не  чутиме  ще  десь  годину,  тож  я  відкинув  голову  на  спинку  крісла  і  спробував  задрімати.  Виходило  слабо,  тож  більшість  часу  я  розглядав  стелю  в  колишній  квартирі  Антона.  Пам’ятаю,  як  ми  познайомились  з  ним:  він  побачив,  як  ми  з  Марком  врятували  Карину.  Антон  розумний  –  до  нього  дійшло,  що  це  не  випадковість,  тож  він  не  проґавив  свій  момент  познайомитись  з  нами.  Чи  може  з  Кариною,  точно  я  сказати  не  міг.  Але  він  знав  потрібні  слова,  та  методи  зав’язати  з  нами  контакт.  Ми  ж  з  Марком  тоді  зраділи:  нарешті  в  нас  з’явилась  допомога.  Нарешті  хтось  оцінив  наші  здібності.
Антон  ж  був  гравцем.  Гравцем  з  долею,  оскільки  карти  його  не  цікавили,  він  грав  з  життям.  Хтозна,  може  він  і  заразив  цим  нас.  Йому  не  було  діла  до  людей,  він  хотів  надати  змісту  своїм  авантюрам.  Для  нього  все  життя  було  просто  полем,  а  ми  фігурами  що  ходили  рівно  на  стільки  кроків,  скільки  чисел  випало  на  кубиках.  Це  його  й  згубило.  Йому  було  мало,  він  хотів  піднімати  ставки  і  життя  нагадало  йому,  що  він  всього  фігура,  котра  ходить  рівно  на  стільки  –  скільки  ходів  йому  відміряно.
***
За  кілька  років  до
Я  лежав  на  кушетці.  Геральт  сидів  поруч  і  записував  щось  в  свій  блокнот.  Мене  це  страшно  злило,  але  Геральт  всім  своїм  видом  демонстрував  свій  поху*зм.
- Марко  говорив,  що  ти  втрачаєш  свої  здібності  –  врешті  почав  він.
- Марко  взагалі  до*уя  лишнього  говорить  –  не  стримався  я  –  і  багато  з  того  його  не  стосується.
- А  ти  думав,  що  робитимеш,  коли  перестанеш  бачити  смерті?  –  спитав  той.
- Радітиму  –  не  думаючи  відповів  я  –  можливо  зроблю  невеличку  вечірку.  Вас  не  запрошу.
- Тому  що  я  проти  того,  щоб  ти  перестав  бачити  чужі  смерті?  –  Геральт  за  звичкою  поправив  окуляри  середнім  пальцем.
- Тому  що  ви  зануда,  док.  Ви  не  знаєте,  що  це  таке…
- Не  знаю  –  погодився  Геральт  –  але  раз  в  тебе  це  є,  то  чому  б…
- Чому  б  що?  –  я  відчув,  як  в  мені  закипав  гнів  –  чому  б  мені  не  хотіти  розвивати  це.  Я  більше  не  можу  покидати  своє  тіло  і  бачити  чиюсь  смерть.
Док  промовчав.  Він  поглянув  на  мої  вени.  Ні,  вони  не  були  порізані.  Кілька  місяців  назад,  я  вирішив  піти  з  життя.  А  спосіб  вибрав  наркотичний,  з  великою  кількістю  галюцинацій.  Щоб  я  не  зрозумів,  коли  настане  кінець.  Але  мабуть  руки  в  мене  ростуть  не  з  того  місця,  раз  нічого  не  вийшло,  і  все  що  я  отримав  це  дикий  відходняк  і  тріп.
- Давай  те  док  –  я  першим  порушив  мовчанку  –  втирайте  мені  якусь  ху*ню  на  зразок:  велика  сила,  велика  відповідальність…
- Гарно  сказано  –  погодився  док  –  хто  сказав?  Фрейд?  Джон  Локк?  Руссо?
- Це  було  в  мультику  «Людина-павук».
Геральт  закотив  очі.  Я  вирішив,  що  якщо  мені  тяжко  на  цих  сеансах,  на  яких  настояла  Карина,  щоб  я  бува  знову  не  накоїв  дурниць,  то  нехай  Геральту  теж  буде  тяжко.  Він  мабуть  проклинав  мене  за  мою  впертість.  А  може  не  за  впертість  –  може  він  не  розумів,  чому  моє  прокляття  (хоч  він  називав  це  вмінням)  було  саме  в  мене.  З  Марком  то  проблем  не  було,  тоді  він  лишень  починав  свої  ігри  в  Бога.  Тоді  він  з  готовністю  йшов  на  контакт  і  шукав  всі  можливі  способи  прояву  своєї  сили.  А  от  брат  в  нього  дибіл  і  невдаха,  що  не  знає,  що  робити  з  цим.  Ба,  він  радо  би  спустив  все  в  унітаз.  Ще  й  злив  би  воду.  Я  розумів,  як  йому.  Дивно,  але  вміння  бачити  смерть  народжує  вміння  бачити  життя.  Бачити  думки,  та  емоції  людей.  І  я  таємно  вчився.  Ось  що  було  цікаво,  а  не  дивитись  як  хтось  розіб’ється.  Я  розумів,  які  відповіді  на  питання  може  отримати  професор  вивчивши  причину,  чому  замість  людини,  котру  ми  врятували  помирає  хтось  інший.  Але  якщо  це  означало  залізти  в  мою  голову,  то  я  не  збирався  йому  допомагати.
- Вам  не  здається,  що  ми  вкотре  марнуємо  час?  –  запитав  я.
- Так  здається  лише  тобі  –  відповів  Геральт.
***
Зараз
Аліна  прокинулась.  Я  відчув  це,  тож  також  прокинувся.  Вона  мотала  головою  в  усі  боки,  що  здавалось  шия  її  не  витримає  такого  навантаження.  Я  не  заважав  їй  –  після  такого  треба  прийти  до  тями.
- Скільки  мене…
Вона  замовкла.  Скільки  її  що?  Не  було?  Я  ще  зовсім  недавно  сам  не  знав,  як  підібрати  питань.
- Що  ти  бачила?  –  запитав  я.
Вона  промовчала.  Судячи  з  виразу  обличчя  картина  була  не  з  приємних.  Може  навіть  гірше  ніж  в  мене.
- Це  не  галюцинації,  якщо  в  тебе  виникли  питання  –  я  випередив  її  питання  –  і  те,  що  ти  бачила  теж  не  було  галюцинацією.  Точніше  не  стовідсотковою  галюцинацією.  
- Я  думала,  що  здурію  –  Аліна  невпевнено  підвелась.
- Знаю.
- Це  і  був  той  делірій,  що  його  шукає  Соколовський.
- Сподобався  бачу  –  я  криво  всміхнувся  –  повторити  не  хочеш?
До  Аліни  лишень  зараз  дійшло,  що  сталось.  Вона  б  кинулась  на  мене  з  кулаками  за  таке,  але  сили  ще  не  прийшли  до  неї.  Тож  все,  що  їй  залишилось,  це  сидіти  на  дивані.
- Всього  кілька  крапель  –  я  пересів  до  неї  –  і  ось  воно,  безумство.  А  тепер  уяви,  що  Соколовський  отримає  кілька  літрів…
- Це  ж  на  все  місто  вистачить  –  жахнулась  вона.
- Більше.  Делірій  так  само  небезпечний  у  вигляді  випарів.  А  тепер  уяви,  що  таких  капель  ти  б  випила  не  декілька,  а  трішки  більше…
Аліну  пересмикнуло,  хоч  вона  і  далі  намагалась  не  показувати  емоцій.
- Я  знаю,  що  забагато  прошу,  коли  говорю  про  довіру  –  обійняв  її  за  плечі.  Як  можна  змусити  тебе  довіряти  нам,  якщо  ми  тобі  не  довіряємо.  Тож  ми  зробимо  так  –  я  дістав  телефон  і  поставив  перед  нею  –  Делірій  знаходиться  тут.  В  цій  квартирі.  Ти  знаєш,  що  з  ним  можна  зробити,  тож  тепер  все  в  твоїх  руках.  Можеш  подзвонити  Соколовському  і  розповісти  де  знайти  те,  що  він  хоче.  Вибір  за  тобою.
Я  встав  і  пішов  на  балкон.  Аліна  залишилась  в  кімнаті  сама.  Чомусь  я  подумав  про  Геральта.  Старий  хрич  хотів  показати  мені  більшу  картину,  ніж  я  бачив  тоді.  Жаль,  що  зрозумів  я  це  занадто  пізно,  коли  він  вже  давно  в  могилі.  І  зараз  я  роблю  те  саме.  Чи  впевнений  я  в  ній?  Ні,  але  вибір  зроблений.  Антон,  як  тобі  такі  ставки?  –  подумки  запитав  я.
Аліна  вийшла  до  мене.  Я  питально  глянув  на  це  маленьке  озлоблене  вовченя.  Вона  дала  мені  телефон.
- Я  роблю  це  не  заради  тебе,  чи  ще  когось  –  сказала  вона.
- Знаю.
- Він  псих  і  я  не  хочу,  щоб  він  використав  це  проти  таких  як  я.  Ти  ж  розумієш,  що  той  маніяк,  котрого  ти  шукаєш  не  самий  гірший  твій  ворог.
- І  це  знаю…
Аліна  довго  дивилась  мені  в  очі.  Я  не  розумів  цього  погляду,  але  я  знав,  що  для  неї  це  важливо,  тож  погляд  я  не  відводив.
- Я  допоможу  тобі  –  сказала  вона  –  але  тільки  тобі.  Бо  твоєму  брату  я  не  довіряю.
- Він  мудак  –  погодився  з  нею.
- Але  з  Соколовським  ми  вдвох  не  справимось  –  сказала  вона.
- І  не  треба  –  всміхнувся  я.
Вона  питально  глянула  на  мене.  Я  промовчав.  Вона  ж  то  не  знала,  що  в  Соколовського  залишилось  всього  кілька  днів.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647390
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2016


Зміни

Не  бійся  здаватись  собі  чудовиськом  —  бійся  бути  ним  не  знаючи  цього.

***
Знаєте  найбільшу  життєву  брехню?  Життя  стабільне.  О,  ні,  життя  яке  завгодно,  але  не  стабільне.  Як  тільки  ти  вважаєш,  що  ось  наступила  мить,  коли  в  тебе  все  добре  та  спокійно,  все  налагодилось…
Сюрприз,  сука!
Можеш  вважати  себе  яким  завгодно,  але  знай  –  все  так  не  буде.  Старий  цар  Соломон  був  правий.  Він  знав,  він  в  біса  знав,  що  написати  на  своєму  персні.  Лише  за  короткий  період  часу  можна  перевернути  все  своє  життя  з  ніг  на  голову.  Можна  з  легкістю  закреслити  все,  що  колись  було.  Можна  з  легкістю  перекреслити  себе.  Тільки  от  почати  заново  вже  не  вийде.  Хрест  є  хрест.  Це  як  тавро  на  видному  місці.  Раз  поставив  і  все.  Легко  перейти  межу,  тільки  от  як  перейти  назад?  Тому  не  варто  вважати,  що  щастя  затягнеться.  Лишень  варто  так  подумати  і…
Сюрприз…
Не  вірите?  Ніхто  не  вірить.  Ніхто  не  розуміє  з  яких  дурниць  все  може  початись.  Сьогодні  життя  одне,  воно  пливе.  Не  змінюється,  даю  відчути  себе  овочем.  Тупоголовою  амебою,  сраним  одноклітинним.  Але  ось  приходить  мить,  коли  на  всьому  можна  ставити  хрест,  бо  до  нього  немає  вороття.  Приходять  зміни,  і  стається  пере  загрузка,  всього.  Переосмислення  всіх  цінностей.  Можна  противитись  цьому,  тоді  зміни  пройдуть  більш  болісніше,  ніж  розслабитись  і  чекати.  А  можна  бігти  їм  на  зустріч  з  надією.  Що  якщо  не  буде  краще,  то  хоча  б  буде  весело.  Головне  не  звикати.  Бо  якщо  все  ж  звикнеш…
Сюрприз,  сука!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645880
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2016


61.

Марко  залетів  до  кімнати  наче  смерч.  Він  перекинув  журнальний  столик,  кілька  крісел.  А  все  для  того,  щоб  по  швидше  добратись  до  Аліни.  Вона  знала,  що  зараз  станеться.  Зараз  вона  схопить  тягла.  Марко  схопив  її  за  плечі,  підняв,  та  метнув  через  пів  кімнати.  Ніжне  жіноче  тіло  перелетіло  через  стіл,  врізалось  в  крісла  і  прокотилось  по  землі  до  самої  стіни.  Ліля  хотіла  вступитись,  але  я  зупинив  її  схопивши  за  плечі  і  витягнувши  з  кімнати.
- Ти  що,  шмата,  сама  розумна?!  –  шипів  мій  брат  на  Аліну.
Вона  хотіла  сказати,  але  він  не  дав  їй  договорити.  Підняв  її  за  волосся  і  метнув  в  стіну.  Аліна  зойкнула,  але  глухий  стук  все  ж  був  гучнішим.
Я  закрив  двері.  Ліля  противилась  слабо,  тож  я  без  особливих  зусиль  затягнув  її  до  кухні.  Всадив  її  на  табуретку  поряд  з  Сашею.  Він  нервово  курив.
- Що  це  за  чортівня?  –  не  розуміла  Ліля.
- Нас  провели  –  тихо  сказав  Саша  –  не  було  ніякого  спільника.  Ми  протратили  два  дні  на  незрозуміло-кого.  А  тим  часом  люди  Соколовського  прийшли  сюди  по  делірій…
- Який  вони  не  знайшли  –  хмикнув  я.
- Звідки  ти  знаєш?  –  здивувалась  Ліля.
- Ти  думаєш  ми  стали  б  зберігати  його  тут?
До  Лілі  поволі  доходило  те,  що  відбувається.  Її  очі  розширились,  стали  рідше  кліпати.  Картинка  складалась  докупи.  З  кімнати  донісся  крик  мого  брата.  Далі  глухий  стук  чогось  в  стіну.  Аліні  було  не  солодко.
- Як  ви  таке  дозволяєте?  –  обурилась  Ліля.
Саша  закотив  очі:  клята  жіноча  солідарність.  Я  ніяк  не  відреагував.
- Макс,  може  ти  поясниш?  –  попросив  Саша.
- Що  тут  пояснювати?  –  перепитав  я  дивлячись  на  Лілю  –  Завдяки  її  брехні  ти  сьогодні  ледь  не  померла,  а  нас  ледь  не  позбавили  нашого  майна.  Всі  ми  бачили  як  діє  винахід  покійного  Геральта.  На  щастя  секрет  створення  покоїться  з  ним.  От  Соколовський  і  провернув  це  все.
- А  яким  боком  тут  замішана  Аліна?  –  перебила  Ліля.
- А  це  якраз  ми  скоро  дізнаємось  –  спокійно  сказав  я  –  Нам  в  команді  щурі  непотрібні.  Треба  витягти  з  неї  все,  що  їй  відомо.  Люди  Соколовського  залишили  її,  бо  нічого  не  знайшли.  Тобто  вона  або  знає,  що  відбувається  або  ні.
- І  ви  дозволите  Марку  знущатись  над  нею?!  –  вона  підвищила  свій  голос.
- Так  –  тихо  сказав  я.
Я  відчув  як  всередині  закипає  гнів.  Голос  став  тихішим,  я  от-от  мав  перестати  говорити,  як  все  в  таких  ситуаціях.
- Ти  не  розумієш,  що  стоїть  на  карті  –  пояснив  Лілі  –  маніяк  вбиває  людей  по  всій  Україні.  Помішаний  на  своїх  амбіціях  професор  намагається  заволодіти  найгіршим  психотропним  препаратом  і  перетворити  його  на  зброю.  Знаєш  чому  по  нас  ще  не  прийшли?  Бо  крім  нього  ніхто  не  знає,  тож  очевидним  стає  те,  що  використає  він  препарат  в  власних  цілях.  І  я  не  берусь  вгадувати  кількість  постраждалих  людей.  Тому,  якщо  ти  думаєш,  що  побиття  тієї  дівчини  неправильне,  то  як  ти  віднесешся  до  тих  нещасних,  що  стануть  жертвами  когось  з  тих  двох  маніяків?
- Але  вона  може  нічого  не  знати!  –  наздавалась  Ліля  –  це  неправильно!
- Це  менше  зло  –  тихо  сказав  Саша.
- Менше  зло?!  –  в  зірвалась  Ліля  –  От  так  ви  це  називаєте?!  А  те,  що  ти,  Макс  мене  рятуєш,  підставляючи  тим  самим  кількох  людей,  це  теж  менше  зло?  Скільки  вже  померло  через  те,  що  ти  втручаєшся?!  Скільки?!
Я  промовчав.  Вона  була  права,  але  визнати  це  я  не  міг  і  не  хотів.  Побачене  в  метро  сьогодні  стало  ударом  для  неї.  Вона  хоч  і  подорослішала  за  цей  час,  але  до  такого  вона  не  готова.  З  кімнати  долинули  нові  крики.  Я  вийшов  з  кухні  і  направився  до  кімнати.
- Марко!  –  гаркнув  я  –  досить!  Вона  нічого  не  знає.
Марко  спопелив  мене  поглядом,  але  притиснуту  до  стіни  Аліну  відпустив.
- Значить  від  тебе  ще  менше  толку  ніж  здавалось  з  самого  початку  –  прошипів  він,  направившись  в  кухню.
Я  дивився  на  Аліну.  Вона  з’їхала  вниз  по  стіні.  Вона  не  плакала,  її  не  трясло  в  істериці.  Вона  взагалі  ніяк  не  реагувала.  А  це  сказало  більше  ніж  міг  з  неї  витягти  мій  брат.  Вона  дійсно  не  знала  нічого,  така  сама  розмінна  монета,  залишена  Соколовським,  щоб  Марко  мав  на  кому  вимісити  злість.
- Дивись  ще  її  не  виіби  –  презирливо  сказав  Марко,  проходячи  повз  мене  –  а  то  в  тебе  це  як  звичка.
Я  не  відповів.  Мені  стало  огидно  і  соромно.  Я  не  думав,  що  можна  так  опуститись.  Здається  шлях  на  дно  ставав  вічним,  але  стабільним.  Єдиним  можливим  напрямком.  Я  підійшов  до  Аліни.  Сів  поруч  з  нею.  Вона  навіть  не  глянула  на  мене.  Ми  сиділи  так  кілька  хвилин.
- Хочеш,  щось  покажу  тобі?  –  запитав  я.
- Що?  –  тихо  спитала  вона.
Її  тон  був  спокійний,  але  я  знав,  яка  буря  в  неї  всередині.  Вона  не  вирветься  назовні.  Аліна  знала,  що  це  нічого  не  принесе.  А  я  перший  раз  побачив,  людину  дійсно  за-травлену  світом.  Людину,  котрій  не  позаздриш,  котрій  не  скажеш:  ти  нічого  не  бачила.
- Тобі  може  не  сподобатись,  але  думаю  ти  зробиш  висновки  і  почнеш  довіряти  нам…
- Так  як  ви  мені?  –  презирливо  запитала  вона.
- Знаю,  знайомство  не  заладилось,  але  дай  мені  зробити  перший  крок  тобі  назустріч.
Вона  промовчала.  Я  ж  рвучко  підвівся.  Подав  їй  руку.
- Давай  –  сказав  їй  –  нам  потрібно  йти.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642229
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2016


Апдейт (вирвано з книги: Той, що обманює смерть)

Сон  зник  так  само,  як  і  прийшов.  Він  не  приніс  полегшення.  Він  приніс  з  собою  нову  порцію  злості.  Злості  нової,  злості  після  апдейту.  Версія  2.0.  В  неї  не  було  побічних  ефектів,  типу  почуття  вини,  чи  жалості  до  себе  бідненького.  Вона  була  певною  мірою  чистою,  наче  сльоза.  Але  це  за  умови,  що  сльози  бувають  чорними  наче  нафта  чи  мазут.  Якщо  так,  тоді  попереднє  формулювання  правильне.  Це  була  злість  в  первинному  вигляді.  Наче  щойно  народжене  немовля.  Не  опорочене,  не  зробивши  нічого,  що  кине  на  все  тінь.  І  як  немовля,  моя  злість  перебирала  на  себе  всю  увагу.  Всю  концентрацію.  Всього  мене.  А  я  радів  тихою,  спотвореною,  хворою  радістю.  Я  зустрів  її  долею  божевільного  щастя.  Я  немов  губка  втягував  той  прилив  сил,  що  покидався  в  мені.  Десь  всередині  помирало  останнє  добро,  але  я  був  глухим  до  нього.  Я  не  слухав.  Я  хотів,  щоб  воно  пішло.  Пішло  і  залишило  мене  з  темрявою  наодинці.  Я  хотів  віддатись  їй,  загорнутись  в  неї,  розтворитись  в  ній.  
Чому?  Тому  що  лише  та  я  відчував,  як  по  моїх  венах  текло  життя.  Я  готовий  був  звертати  гори.  Готовий  був  перевертати  та  боротись  з  цілим  світом.  І  я  знав,  що  виграю.  Інакше  не  могло  й  бути.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642122
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2016


60.

Все  втратило  кольори.  Все  стало  чорно  білим.  Свідомість  супроти  моєї  волі  вилетіла  з  тіла  і  перенеслась  геть.  Я  привидом  проходив  крізь  людей  на  ескалаторі  і  спускався  все  нижче.  Прямо  до  місця  де  люди  заходять  в  поїзди.  А  те,  що  мені  відкрилось  змусило  замерзнути  кров  у  моїх  жилах.  Ліля  летіла  під  поїзд  і  я  не  встигав  нічого  зробити…
***
За  день  до.
Соколовський  стримав  своє  слово.  Зранку  до  нас  прийшла  Аліна  помахуючи  на  зап’ястку  там  самим  годинником  та  адресом  помічника  нашого  психопата  в  іншій  руці.
- Коли  їдемо  його  брати?  –  Саша  носився  по  всій  квартирі  від  нетерплячки.
Ми  з  Марком  переглянулись.  Нехай  побігає.  Дорослий,  а  тішиться  наче  мале  дитя.  Ліля  похмуро  спостерігала  за  цією  картиною.  Вона  починала  задаватись  питанням:  а  що  далі?  Ну,  знайдемо  ми  того  психопата,  а  що  далі?  Що  ми  робитимемо  з  ним?  В  міліцію  поведемо?  З  чим?  Що  на  нього  є  крім  наших  здогадів  і  того,  що  я  його  впізнав?  Для  правоохоронних  органів  це  пустий  звук.  Здати  його  Соколовському?  А  навіщо  йому  той?  Соколовський  ясно  дав  зрозуміти,  що  саме  йому  потрібно  –  делірій  і  ми  двоє.  Для  Лілі  це  був  шок.  Вона  не  могла  зрозуміти,  чому  ми  тікали  стільки  часу,  а  тут  раптом  погодились.  Саша  теж  не  розумів,  але  трагедію  з  цього  не  робив.  Він  не  вважав,  що  ми  продались.  Його  хвилювало  лише  те  в  що  ми  встрянемо  наступної  миті.  Він  так  жив  –  пригоди  та  адреналін.  А  решта  все  буде.  Ліля  ж  жила  інакше.  Вона  хоч  і  виросла  за  ці  кілька  тижнів,  та  її  дитячі  ідеали  завмерли  на  періоді  дитинства.  Для  неї  ми  були  гірше  зрадників  України.  Я  її  розумів.  Але  як  завше  я  не  вважав  за  потрібне  розкривати  їй  всі  тонкощі  та  нюанси.  Про  Соколовського  я  теж  промовчав.  Не  варто  заважати  природньому  ходу  речей,  як  казав  отець  Михайло.  Ось  тут,  конкретно  в  цьому  випадку  я  з  ним  солідарний.
- Ми  не  йдемо  його  брати  –  спокійно  пояснив  Марко.
- Що?  Чому?  –  не  зрозумів  Саша.
- Він  нам  потрібний  для  того,  щоб  вийти  на  вбивцю.  А  до  того  часу  ми  будемо  слідкувати  за  ним.  Станемо  його  тінню.
Саша  зрадів  ще  більше.  От  вона  його  мрія.  Він  ще  не  знає.  Що  заняття  це  веселе  і  напружене  лише  перші  три  хвилини.  А  так  то  воно  довге  і  нудне.  Я  за  життя  ставав  тінню  кількох  людей  і  ні  єдиного  разу  це  не  було  весело,  тому  що  на  кону  були  людські  життя.
***
Зараз
Я  вирвався  з  натовпу  досить  просто.  Вискочив  за  метро  і  з’їхав  по  перилах,  ухиляючись  від  рекламних  щитів.  Періодично  я  застрибував  на  ескалатор  і  розштовхував  людей  викликаючи  масу  криків  та  невдоволення.  Але  мені  було  не  до  них.  Я  мав  рятувати  Лілю.  На  виході  мене  вже  чекали  міліціонери.  Товста  жінка  з  світлим  волоссям  та  поросячими  ляхами  щось  горланила  своїм  розмальованим  червоною  помадою  ротом.  Поряд  з  нею  стояв  худий  маленький  лейтенантик.  Міліцейська  шапка  Ледь  трималась  на  його  малій  голові.  Я  подумки  вилаяв  себе  і  понісся  на  них.
Такого  давно  вже  не  бачили  в  метро.  Два  правоохоронця  взяті  на  таран  нахабним  відвідувачем  метро.  Люди  по  зупинялись  забувши  про  свої  справи.  Я  в  цей  час  розтягнувся  на  землі.  На  холодний  бетон  стікали  краплі  поту.  Міліціонери  намагались  піднятись,  але  в  них  не  виходило.  Зате  виходило  в  мене.  За  останні  кілька  місяців  я  зніс  і  гірші  речі  ніж  падіння  на  бетон.  Я  встав  і  покрокував  далі  намагаючись  не  пустити  видіння  в  свою  голову.  Ні!  Не  зараз,  спочатку  знайти  Лілю.  Чорт  з  тим  помічником  вбивці,  знайдемо  іншого  разу.  Як  би  мені  сильно  не  хотілось  його  спіймати…
В  голові  закрались  питання,  але  я  прогнав  їх  пообіцявши  повернутись  до  них  пізніше.  Голос  в  гучномовці  оголосив  прибуття  поїзду  з  лівого  краю  платформи.  Мені  туди.  Я  прожогом  кинувся  на  платформу,  міліція  в  свою  чергу  вирішила  кинутись  за  мною.  Видіння  поволі  брали  гору  наді  мною.  Я  сфокусовувся  на  Лілі.  Вони  зникнуть  перед  самою  її  смертю,  але  тоді  вже  може  бути  пізно.  Часу  залишалось  все  менше.
- Ану  стій!  –  чув  позаду  себе.
Я  не  зупинявся.  Треба  її  знайти,  але  серед  такого  натовпу  людей  це  непросто.  Так,  давай  думати,  якщо  це  вона  потрапить  під  поїзд,  значить  вона  біля  краю  платформи.  Хтось  може  випадково  її  зачепити.
- Будь  ласка  відійдіть  від  краю  платформи  –  оголосив  голос  з  гучномовця.  
В  тунелі  чулось,  як  наближається  потяг.  Я  вийшов  на  край  платформи,  і  роззирнувся.  Погляд  наткнувся  на  Лілю.  Вона  стояла  біля  білявого  хлопця,  котрого  ми  переслідували.  Той  безтурботно  щось  дивився  на  телефоні.  В  вухах  навушники.  На  плечі  рюкзак.  Одяг  в  пилюці.  Виглядав  він  розслаблено.  Аж  занадто.  Я  згадав,  як  Соколовський  назвав  того  параноїком.  А  я  занадто  багато  мав  справ  з  людьми,  щоб  розуміти,  що  параноїки  так  себе  не  ведуть.  Ліля  стояла  зовсім  поруч  від  нього.  Якби  хлопець  допомагав  тому,  кого  ми  шукаємо,  то  вже  давно  б  помітив  її  пристальний  погляд.  А  так  висновок  напрошувався  сам  по  собі.  Немає  ніяких  помічників.  
Нас  провели.  Виманили  з  дому,  щоб  обшукати  і  знайти  делірій.  А  ми  тут,  ганяємось  за  неясно-ким.  Соколовський,  от  хнич  старий!  Провів  нас,  собака.  Зіграв  на  моєму  бажанні  знайти  вбивцю.  А  тепер  я  тут  і  я…  Все  ще  мушу  рятувати  Лілю.  Вона  то  не  знає  і  зараз  може  віддати  життя  просто  так,  по  моїй  провині.  
Я  швидко  пропихався  до  неї,  доки  не  прибув  поїзд.  Люди  невдоволено  шипіли  і  озирались  на  мене.
Я  не  зважав.  Хтось  з  них  зараз  помре  замість  Лілі.  Може  навіть  тут  і  зараз.  Поїзд  вже  був  зовсім  поряд…
Я  схопив  її  за  лікоть  і  відвів  подалі  від  вагону.  Вона  не  розуміла  нічого,  але  говорити  нічого  не  стала.  Поїзд  прибув.  Я  відтягнув  її  до  лавки.  Вона  питально  подивилась  мені  в  очі.  А  тоді  до  неї  дійшло.  Люди  почали  щось  кричати  про  швидку  та  лікарів.  Почалось  якесь  рушення.  Люди  стали  скупчуватись  колом  навколо  когось.  Це  сталось,  і  я  встиг.  Але  ціна  заплачена.
- Не  дивись!  –  наказав  я,  пригортаючи  її  голову  собі  до  грудей  –  не  дивись!  Ходімо.  Не  оглядайся.
Чиєсь  серце  в  той  день  зупинилось.  І  поки  покійник  збирав  навколо  себе  натовп    з  зівак,  ми  перейшли  на  інший  бік  платформи  де  нас  вже  чекав  Саша.  Він  питально  глянув  спочатку  на  мене,  тоді  на  бліду  як  смерть  Лілю.
- Нас  обвели  навколо  пальця  –  пояснив  я  –  дзвони  Марку.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640550
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2016


59.

Через  два  дні.
Я  ніколи  не  любив  центр  Києва.  Тобто,  зрозумійте  мене  правильно,  це  прекрасне  місто  зі  своїм  колоритом,  культурою,  та  історіями,  але  от  його  центр  я  не  любив.  Днем  він  наче  живий  мікроорганізм,  там  тисячами  снують  люди,  і  не  завжди  відрізниш,  де  місцеві,  де  туристи.  Вночі  він  не  такий  живий,  але  там  починається  зовсім  інша  атмосфера.  А  з  ранку  це  просто  епіцентр  швидкості  та  роздратованості.  Всім  кудись  треба,  всі  кудись  поспішають.  Я  ж  не  люблю  його  в  будь-який  час  доби.  Чому?  Тому  що  там  ходять  люди.  І  якщо  їх  роздратованість  можна  терпіти  зранку,  а  стан  алкогольного  сп’яніння  ввечері,  то  видіння  чиєїсь  смерті,  це  те  до  чого  я  не  звикну  ніколи.  А  там  цих  видінь  тьма.
***
За  два  дні  до.
Аліну  прийшла  до  тями  (якщо  можна  так  сказати)  якраз  коли  Соколовський  закінчив  розмову.  Коли  він  закрив  рот,  всі  мовчали.  Лише  одна  Аліна  що  сиділа  навпроти  нас,  мотала  головою  туди-сюди,  не  розуміючи,  що  відбувається.
- Хто  ви  такі?  –  запитала  вона.
- Друзі  –  заспокійливо  сказала  Ліля.
- Знаю  я  його  друзів  –  кивнула  в  бік  Соколовського  –  один  з  них  хотів…
 Ліля  з  ненавистю  зиркнула  на  професора.  Той  ж  навіть  бровою  не  повів.  Аліна  оглянула  кожного  з  нас  по  черзі.  Саша  їй  не  сподобався  відразу,  але  от  на  нас  з  Марком  вона  затримала  погляд.
- Ви  з  ним  за  одно?  –  запитала  вона.
- Поки  що  –  я  відповів  їй.
- Що  ж  ви  тоді  хочете  від  мене?  –  запитала  вона.
- Допомоги…
***
Зараз
Я  снував  по  Хрещатику  серед  сірої  маси  людей.  Погода  весь  день  була  паскудною.  А  мої  видіння,  що  постійно  хотіли  вирвати  душу  з  тіла  додавали  сірої  гами  всьому  навколо.
- Ну,  де  ж  ти?  –  тихо  шепотів  собі  під  ніс.
Його  ніде  не  було.  Невже  Аліна  нас  обманула?  Попри  мене  пройшла  Ліля.  Ми  коротко  кивнули  одне  одному,  і  розійшлись  наче  ми  незнайомі.  Саша  ходив  десь  на  іншій  стороні  вулиці.  Він  мав  би  подати  знак,  якщо  щось  побачить.  Але  він  мовчав.
***
Два  дні  назад.
Аліна  з  недовірою  вислухала  те,  що  Марко  їй  розповів  про  нас.  Вона  чула  це  своїми  інстинктами,  як  ми  відчули,  що  з  нею  щось  не  так.  Але  повірити  не  могла.  Ми  не  винили  її:  на  це  потрібний  час.
- Нам  потрібно,  щоб  ти  знайшла  одну  людину  –  я  перервав  розпинання  Марка.
Часу  не  було.  Нехай  не  вірить,  нехай  плює  на  це  все  з  високої  гори,  але  вона  нам  потрібна.  Ми  повинні  знайти  того  покидька  і  припинити  його  роботу.  Ціна  Соколовського  була  високою,  але  я  вірив,  що  в  Марка  був  якийсь  план.  Не  можна  було  давати  йому  те,  чого  він  хотів.
- З  чого  мені  вам  допомагати?  –  холодно  запитала  Аліна.
- Тому  що  вони  викупили  твою  свободу  –  втрутився  Соколовський  –  я  можу  тримати  тебе  на  ліках  скільки  захочу.
- Ти  зможеш  зникнути  і  почати  нове  життя,  коли  допоможеш  нам  –  підтвердив  Марко.
***
Задзвонив  телефон.  Я  поспіхом  прийняв  виклик.
- Я  його  бачу  –  повідомив  Саша  –  він  йде  до  тебе.
- Чудесно  –  я  глянув  в  той  бік  де  мав  бути  Саша.
Тепер  головне  не  проґавити  його.
***
За  два  дні  до.
- Що  значить  якась  ЙОГО  річ?  –  перепитав  я  –  звідки  ми  бл*ть  її  візьмемо?
Аліна  навіть  не  кліпнула.  Вона  була  наче  море  під  час  штилю.  До  цього  вона  нам  пояснила,  що  для  пошуків,  потрібне  бодай  щось,  що  належало  тому,  кого  ми  шукати  зібрались.  Тільки  от  вся  біда  в  тому,  що  ми  не  знаємо  де  можна  знайти,  щось  подібне.  Марко  сидів  на  кріслі  помалу  розчісував  пальцями  своє  волосся.  Він  зосереджено  перебирав  варіанти  перебігу  подій.  Саша  з  Лілею  теж  сиділи  мовчки.  Лише  один  Соколовський  не  приховував  свого  задоволення  від  нашого  напруженого  вигляду.  Аліна  ж  спокійно  взяла  зі  столика  чіпси  і  захрустіла  ними.  Її  аніскільки  не  переймало,  кого  і  для  чого  ми  шукаємо.  Вона  літала  десь  в  своїх  думках,  вона  жила  десь  в  іншій  реальності,  і  ця  її  ніскільки  не  цікавила.
***
Ліля  повідомила,  що  бачить  його.  Я  не  поспішав.  Ліля  справиться.  Вона  йшла  за  ним  в  метро.  Я  зайшов  слідом.  Натовпу  на  щастя  було  небагато.  Довелось  прискоритись,  телефон  переставав  ловити.  Я  проштовхався  крізь  натовп,  закинув  жетон  в  приймач  в  турнікеті  та  став  на  сходи  ескалатора.  Ми  поволі  їхали  вниз.  Позаду  мене,  за  кілька  метрів  вже  знаходився  Саша.  Лілі  ніде  не  було  видно.  Я  ще  раз  дістав  телефон  з  кишені:  немає  сигналу.
- Ліля,  де  ж  ти  є?  –  прошепотів  я.
Відповідь  на  моє  питання  не  змусила  себе  чекати.
***
За  два  дні  до
Соколовський  ледь  стримувався,  щоб  не  зареготати.  Нам  всім  на  думку  прийшло  знаряддя  зброї,  котрим  убивав  наш  маніяк.  Але  от  дістати  їх  було  не  так  просто.  Красти  речові  докази?  Серйозно?  Це  не  з  бандою  Скінхедів  посваритись.  Якщо  когось  з  нас  зловлять,  не  виключено,  що  в  нерозкритих  вбивств  з’явиться  підозрюваний.  Хтось  з  нас.
- Може  ти  щось  запропонуєш?  –  я  не  ховав  свого  роздратування.
Соколовський  посміхнувся  ще  ширше.  Бог  свідок,  як  сильно  мені  хотілось  стерти  цю  посмішку  з  його  лиця.  Не  допомагало  навіть  знання  того,  що  він  на  днях  помре  від  серцевого  нападу.
- Є  в  мене  дещо  –  ліниво  потягнувся  він  –  але  є  два  але:  я  не  взяв  цього  з  собою.
- Друге  «але»  -  перебила  Ліля.
- Воно  не  зовсім  належить  вбивці.
- Що?  –  хором  запитали  ми.
- Облиште?  –  засміявся  Соколовський  –  хіба  ви  не  знали,  що  він  діє  не  сам?  Це  ж  очевидно.  Маніяк  вбиває  людей  не  сам.  Не  знаю  як,  але  він  знайшов  кількох  помічників.  Знаю  лише  одного  в  лице.  Тільки  от  він  параноїк,  та  годинник  мої  люди  все  ж  стягнули.
Він  уважніше  оглянув  нас.  Тоді  до  нього  дійшло,  що  за  інформацію  він  нам  видав…
- Серйозно?  –  перепитав  він  нас.
- Я  не  знав  –  відповів  йому.
- Якось  не  взяв  до  уваги  цей  факт  –  відмазався  Марко.
- Так  чому  ви  його  не  затримали?  –  запитала  Ліля.
- Тому  що  я  в  психології  вже  довше  ніж  ти  на  білому  світі  –  холодно  сказав  Соколовський  –  я  знаю  яких  людей  можна  змусити  співпрацювати,  а  з  яких  ти  й  слова  путнього  не  видавиш.  Та  й  хіба  став  би  я  забирати  в  цих  двох  можливість  звести  рахунки?
Ліля  здивовано  глянула  на  нас.  Звести  рахунки?  Може  запроторити  за  грати?  Але  в  слух  не  сказала  нічого.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640549
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2016


Старий знайомий

"Хто  ні  разу  не  був  у  ринзі,  той  не  знає.  що  таке  час"
                                                                                                                                                                               Ернест  Хемінгуей

- Ей,  ти!  –  окликнув  мене  хтось.
Я  обернувся.  В  парку,  тому  що  біля  залізничного  вокзалу,  було  не  так  багато  людей.  Хоч  і  тоді  був  теплий  травень,  що  плавно  переходив  в  літо.  Я  оглянувся.  На  лавці  сидів  один  хлопець,  десь  мого  віку,  може  молодший.  Лице  звідкись  знайоме,  але  от  пригадати  я  не  міг.  Він  був  в  білій  футболці,  та  в  шортах.  Спокійно  сидів  на  лавочці  та  пив  пиво.
- Так  –  він  помітив  мій  погляд  –  я  до  тебе.
Я  напружився.  Неприємне  тремтіння  розбіглось  по  тілу,  але  я  швидко  вгамував  своє  непокоєння.  Робити  нічого,  підійшов  до  нього.  Він  уважно  глянув  на  мене.  Оцінив  з  голови  до  п’ят.
- Не  впізнав  мене?
- Ні.
- А  я  тебе  одразу  впізнав.  Ти  в  березні  зламав  мені  щелепу  і  травмував  коліно.  Ну,  присідай,  чого  стоїш…
Я  сів  біля  нього.  Тепер  я  впізнав  його.  В  кінці  лютого,  я  не  поділив  щось  з  ним  та  його  другом.  В  результаті  вони  збили  мене  з  ніг  і  довго  били  ногами.  Я  вирвався,  накотився  йому  на  ногу,  травмувавши  коліно.  Тоді  вліпив  його  головою  в  перила  і  прописав  в  щелепу.  В  кулаку  тобі  була  вірна  запальничка  крикет,  от  його  щелепа  і  не  витримала.  А  друг  його  втік,  побачивши  це.
- Тепер  згадав  –  сухо  промовив  я.
Ми  промовчали.  Я  дістав  сигарети,  простягнув  одну  йому.  Закурили.  Це  до  біса  незвично,  сидіти  от  так  з  ним.
- Гарний  удар  –  похвалив  він.
Я  мовчки  показав  запальничку.  Він  зрозумів.
- Твій  друг  кудись  тоді  втік  –  холодно  сказав  я  –  в  тебе  хєровий  вибір  друзів,  ти  знаєш  це?
- Знаю.  Тепер  вже  не  друг.  Своїх  в  біді  не  залишають.
- Значить  не  такі  вже  й  друзі.  Наступний  раз  краще  підбирай  супутників,  коли  лізтимеш  до  когось.
Він  хмикнув.  Я  бачив  його  тоді,  і  бачив  зараз.  Адекватна  людина.  А  тоді  він  був  простим  бидлом.
- Ти  мені  тоді  два  зуби  вибив  –  признався  він  –  добре,  хоч  не  передніх.
Я  мовчки  знизав  плечима.  Мовляв:  буває.
- А  сам  як  тоді?  Дійшов  до  дому?  А  то  ти  на  снігу  після  себе  добротно  крові  виплюнув.
Я  ствердно  кивнув.  Дійшов  –  це  м’яко  сказано.  Я  лежав  тоді  поряд  з  ним  в  калюжі  власної  крові  і  блювотиння.  Перші  кілька  метрів  буквально  я  повз  на  чотирьох.
- Два  тріснуті  ребра  і  струс  мозку.  На  ранок  по  блював,  ще  два  дні  відливав  кров’ю.  Але  зараз  все  норм.
Насправді  ребра  мене  боліли  до  сих  пір.  І  я  тоді  кілька  днів  провалявся  в  ліжку.  І  що  сцяв,  що  блював  я  тоді  довше.  Просто  я  не  міг  цього  показати.  Я  швидше  би  повторив  те  побиття  ніж  би  розповів  йому,  як  насправді  було.
- І  то  добре.  А  мені  ще  з  місяць  не  можна  отримувати  по  щелепі.  Он  сиджу  тепер  дома,  не  п’ю.  Хіба  лише  пиво.  Навіть  читати  почав.
- І  як?  Я  про  книжки.
- Ніяк.
- Спочатку  завжди  тяжко.
- Та  я  просто  життя  нове  починаю…
От  так  ми  й  сиділи.  Двоє  незнайомців,  що  ледь  не  замісили  одне  одного.  Закурили  ще  по  одній.  Він  розговорився.  Розповідав  про  себе,  чим  займався,  невдале  кохання,  розчарування  в  житті,  борги,  неприємності,  багато  ще  чого.  Його  пляшка  опустіла,  а  мої  сигарети  поволі  закінчувались.  А  ми  далі  сиділи  і  говорили,  як  давні  приятелі.  В  цей  момент  він  був  мені  ближчим  за  друзів.  Або  за  людей  котрих  я  вважав  друзями.
- Я  тебе  для  чого  покликав  –  нагадався  він  –  ти  цей,  не  ображайся.  Знаєш  як  це  буває…
- Знаю.  Ти  теж  без  обід.
- Звісно.
Він  встав.  Повернувся  до  мене  лицем,  простягнув  руку.  Я  потис  її.
- Я  знайду  тебе,  коли  заживе  щелепа  –  без  тіні  погрози  в  голосі  сказав  він.
- Нехай  щастить  –  байдуже  відповів  я  знизавши  плечима  –  я  ні  від  кого  не  ховаюсь.
Він  зареготав.  Так  і  полишив  мене  сидіти  самого  на  лавочці.  Звідки  йому  знати,  що  за  чотири  місяці  він  вже  третій,  хто  мені  таке  говорить.  
- Візьму  реванш  –  кинув  через  плече.
- Щелепу  головне  долікуй.
- А  ти  ребра.  Ну  бувай.
- Бувай.
Він  пішов,  а  я  залишився  сидіти  на  лавочці  і  курити.  Дивно,  але  я  мав  би  теж  злитись,  мав  би  переживати.  Мав  би,  але  погода  була  настільки  хорошою,  що  мене  це  заспокоювало.  Прийде  він  по  мене,  не  прийде?  Та  яка  по  факту  різниця?  Боятись  того,  що  піднесе  тобі  життя?  Ні  дякую.  Жити  треба  сьогоднішнім  днем.  Скажете  минуле  потрібно  для  висновків?  Так,  за  умови,  що  висновки  правильні.  Але  давайте  не  будемо  обманювати  себе.  Нам  розбивають  серце,  ми  замикаємось  в  собі.  Нас  розчаровують,  ми  не  віримо  людям.  В  нас  щось  не  виходить,  ми  вішаємо  на  себе  ярлик  невдахи.
Те  саме  з  майбутнім.  Воно  ще  не  настало.  А  чи  настане:  не  факт.  Просто  є  ціль.  Є  щось  до  чого  нам  потрібно  йти.  Я  знову  глянув  на  того  тіпа.  Реванш?  –  подумалось  мені.  А  в  кінці  кінців,  чому  б  і  ні?    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637853
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016


Амнезія (вирвано з Думки в слух)

Часом  хотілося  б,  щоб  і  в  житті  так  було.  Все  погане  –  просто  наснилось.  І  не  прийдеться  розгрібати  те  ла*но,  яке  ти  ж  і  наклав  (не  буквально,  звісно  ж).  Адже  це  був  лише  сон.  Це  все  на  правда…
Чи  просто  змогти  забути  щось  погане.  Як  у  сні…  Прокинувся  і  ніхє*а  не  пам’ятаєш.  Ах,  ляпота!  Не  стикаєшся  з  паскудством,  яке  навалюється  на  тебе  з  самого  ранку  (ну,  або  коли  ти  там  піднімаєшся).  Не  гризуть  ніякі  думки.  Повія,  ім’я  якій  –  Совість,  не  набридає  своєю  присутністю.  І  яке  б  ла*но  не  впало  б  на  тебе  –  ти  знаєш,  що  ти  мусиш  це  перенести  рівно  до  наступного  моменту,  коли  заснеш.  Просто  не  згадаєш  про  нього,  як  прокинешся.  Тебе  нічого  не  гризе.  Весь  твій  біль  триває  всього  добу.  А  наступний  ранок  принесе  полегшення.  Дає  тобі  новий  день.
Хтозна,  може  так  і  виглядає  біблійський  рай?  Спокій  і  блаженство.  Де  душа  вільна  від  своїх  внутрішніх  демонів.  Де  немає  запитань,  адже  відповіді  відомі.  А  якщо  ні,  то  тобі  однаково  до  лампочки.  Де  нічого  не  мучить.  Де  немає  злості,  болі,  образ,  зради,  ненависті.  Де  немає  страшних  спогадів,  про  падіння  на  дно.  Сон  забирає  це  з  собою…  І  кожний  день  є  новим  початком…  Хотілось  би,  чи  не  так?
Мені?  Ні,  дякую.  Я  якось  сам...
Я  вибрав  би  те  що  маю.  
Дай  мені  такі  ліки  і  помилок  стане  в  десятки  разів  більше.  За  них  просто  не  буде  наслідків.  (Душевних,  звісно  ж.  Кримінальну  відповідальність  ніхто  не  відміняв.).  Я  нічому  б  не  навчився.  Я  не  хочу  прожити  життя  без  чогось.  Нехай  буде  радість,  злість,  стриманість,  ненависть,  зрада,  біль,  полегшення,  сльози,  гнів,  утіха,  любов.  Бл*ть,  нехай  буде  все  це!  нехай  це  не  буде  саме  ах*єнне  життя,  але  нехай  воно  буде  повноцінним.  Який  інакше  зміст  в  щасті,  якщо  ти  не  пройшов  через  все  це  лайно?  Чи  можна  належним  чином  оцінити  рай,  коли  не  пройти  дев’ять  кіл  пекла,  та  не  побувати  в  чистилищі?
Як  ти  можеш  оцінити  ті  миті  тріумфу,  якщо  позаду  немає  гіркого  багажу?  
Нехай  доведеться  падати  вниз,  а  потім  підніматись.  Інакше  немає  змісту  в  тих  людях,  котрі  подають  тобі  руку.  Дружба  втрачає  всіляку  цінність,  коли  не  потрібно  допомагати  одне  одному  виганяти  внутрішніх  демонів.  Якби  не  всіляка  херня,  я  не  писав  би  нічого.  Мені  не  приходилось  би  тікати  сюди.  Ховати  душу  від  болю  в  своїх  рядках.  Не  було  б  цієї  іронії.  Не  посилав  би  тебе  нах*й  в  попередньому  розділі…
Я  не  спорю,  було  би  класно  в  мить  звільнитись  від  всіх  проблем.  Скинути  з  плеч  тягар  неприємного  минулого.  І  якщо  тобі  це  було  б  до  душі,  то  вперед  і  з  піснею.  Шукай  засоби.  Хтозна,  може  я  колись  звернусь  до  тебе  по  них.  А  може  і  ні.
Може  знов  пошлю  тебе  сам(а)  знаєш  куди...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637381
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2016


Безсоння

На  годиннику  вже  1  ночі.  Без  двадцяти  друга,  якщо  точніше.  Зає*ісь!  Ай  красава!  В  дитинстві  мене  заставляли  рано  лягати  спати.  А  я  не  хотів.  Малий  ідіот.  Тепер  я  б  з  задоволенням  вирубався  в  10…
Ага,  х*й  там,  тримай  кишеню  ширше.  В  цей  час  в  мене  навіть  очі  не  хочуть  закриватись.  Не  можу  з  цим  нічого  вдіяти.  Я  вже  не  знаю,  скільки  ночей  я  провів  от  так.  сподіваюсь  тебе  теж  мучить  безсоння.  Чого  я  маю  страждати  від  нього  в  самотності?  Хулі,  мучся  зі  мною.  І  просто  лягти  в  ліжко  не  варіант.  Ти  лягаєш,  закриваєш  очі  і…
І  привіт  тобі  від  твоїх  спогадів.  Типу:  «Агов,  бл*ть,  ти  часом  не  зібрався  спати?  Бо  ми  тут  дружньою  компанією  вирішили  нагадати  тобі,  який  ти  мудак.  А  почнемо  ми  з…»  І  так  до  ранку.  
Знаю,  це  тупа  ху*ня,  але  ця  тупа  ху*ня  в  твоїй  голові.  А  знаєш,  скільки  нас  таких?  Значить  які  з  цього  висновки?
Ні-ні,  ніяких  натяків.  Веселих  снів  недоумки

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637289
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2016


Особисто тобі (написане 12. 06. 2014)

Я  не  знаю,  як  ми  познайомились.  Шість  місяців  я  уникав  відносин  з  протилежною  статтю  довших  ніж  одна  ніч,  або  й  взагалі  процесу  згаданому  в  книжці  Коельйо  «11  хвилин».  До  самої  книжки  руки  на  щастя  не  добрались,  але  її  короткий  зміст  я  знаю.  Я  пам’ятаю,  як  ми  йшли  під  дощем  до  гуртожитку.  Я,  ти,  і  твоя  мерзенна  одногрупниця.  Тоді  я  вперше  взяв  тебе  за  руку.  Ненароком,  в  жарт,  але  вже  тоді  щось  всередині  мене  здригнулось.  Хтозна,  може  крисюк  вернувся  з  того  світу?  Ні,  померлим  тут  не  місце.  Навіть  зараз  я  не  поміняв  думки.    
Я  пам’ятаю  момент,  коли  ми  залишились  вдвох.  Точніше  в  чотирьох:  ти,  я,  чай  і  печеньки.  Тему  розмови  не  згадати  (не  забувай  в  якому  стані  я  пишу  ці  думки),  але  відчуття  того,  що  ти  розумніша  за  мене,  міцним  фундаментом  засіло  в  моїй  голові.  Тоді  ти  й  почала  мені  подобатись.  Така  стримана,  спокійна,  закомплексована  манила  мене  в  ту  пітьму  в  яку  я  зарікався  більше  не  ступати  ногою.  Перше  враження,  що  тут  поробиш?  Хибне,  бл*ть,  як  довіра  українській  владі,  але  ти  все  ж  справила  на  мене  враження.  Навіть  зараз  я  постійно  ламаю  голову  будуючи  хибні  здогадки,  що  ж  закопано  в  твоїй.  Кажуть,  в  кожній  дівчині  є  ізюминка…  Бог,  по  ходу,  перестарався  заєбашивши  в  тебе  цілий  виноградник.  Якщо  тобі  цікаво,  що  я  про  тебе  думаю,  то  ось  воно.  Хочу,  щоб  ти  знала:  ти  єб*нута  на  всю  свою  загадкову  голову.
І  це  мене  до  тебе  притягує.
Перечитуючи  історії  про  інших  дівчат,  я  розумію,  наскільки  мізерно  вони  виглядають  проти  тебе.  Хочеш,  смійся,  але  я  вдячний  тобі  за  те,  що  змусила  цих  двох  закотитись  за  куліси  тієї  комедії,  що  повторюється  епізод  за  епізодом  в  моїй  душі.
Пам’ятаю  той  момент,  коли  ти  залишилась  в  гуртожитку.  Пам’ятаю,  як  жартома  кликав  тебе  ночувати  зі  мною.  І  пам’ятаю,  як  я  оху*в,  коли  ти  погодилась.  Пам’ятаю  твої  слова:
- Ти  не  такий  як  всі…
Це  самий  дешевий  натяк  на  поцілунок  і  витікаючий  з  нього  секс,  але  я  тоді  вирішив,  що  це  мило.  Сексу  не  було,  брехати  не  буду.
Пам’ятаю  наш  перший  поцілунок.
- Вибач,  я  давно  не  цілувалась  –  ніяковіючи  сказала  ти.
- Нічого  –  збрехав  тоді  я  –  в  тебе  прекрасно  виходить.
В  тебе  не  виходило,  хочеш  –  харся,  не  хочеш  –  ні.  За  пів  години  ти,  правда  навчилась,  але  це  вже  описувати  не  стану.  Пам’ятаю  дізнався  про  твою  незайманість.  Я  тобі  цього  не  казав,  але  в  душі  я  матюкався  як  прораб  на  будівництві.  Знаєш,  як  це:  дівчина  яка  подобається,  але  яку  не  можеш…  ну  ти  поняла,  в  міру  того,  що  дотримуєшся  принципу  не  чіпати  незайманих.  Тоді  я  сказав  собі,  що  звалю  при  першій  можливості,  і  це  мала  б  бути  наша  остання  зустріч.  Ага,  блять.  Аякже,  тримай  кишеню  ширше.
Чи  зустрічались  ми  з  тобою?  Ні.
Ми  говорили  з  тобою  на  цю  тему.  Пам’ятаю  темну  атмосферу  нічної  гуртожитської  кухні.  Ти  і  я.
- Ти  прив’язався  –  видала  ти.
- Що?  –  я  тоді  не  зрозумів,  що  ти  мала  на  увазі.
Я  тоді  й  себе  не  розумів.  Ти  розуміла  краще.  Треба  було  б  все  обірвати  в  той  момент.  Я  не  став.  Чи  шкодую  я?  Ні.
І  понеслось.  Череда  хє*зна  чого  в  перемішку  з  ху*зна-чим.  Ти  належиш  до  тієї  рідкісної  категорії  дівчат,  що  можуть  як  розсмішити  мене,  так  і  змусити  злитись  і  негодовати.
- Ти  ж  знаєш,  що  я  тебе  не  люблю?  –  по  правді  сказав  я.
- Знаю…
Так  ми  й  обумовились.  Не  прив’язуватись.  Не  закохуватись.  І  ніяких  відносин.  Два  останніх  мене  влаштовували.
Звідки  ти  могла  знати,  що  для  таких  речей  я  просто  прогнив.  Що  ти  могла  тоді  знати  про  мене?  Ти  й  зараз  нічого  не  знаєш.  Ти  з  серйозним  лицем  називаєш  мене  добрим.
- Тебе  ніхто  не  слухає  –  ось  твоя  реакція  на  всі  мої  пояснення,  чому  ти  неправа.
Я  до  сих  пір  не  зміг  проникнути  в  твою  голову.  Може  й  не  дано.  Залишається  лише  здогадуватись  та  робити  впевнений  вид,  наче  я  можу  прочитати  тебе  наче  книгу.  Насправді  я  не  знаю  й  десятої  частини  тебе.  І  не  впевнений,  що  хочу.  Боюсь  демонів  в  твоїй  душі  більше  ніж  в  моїй.  Не  мені  їх  тривожити,  та  й  ти  не  дозволиш…  Завжди  все  сама.  Горда  сильна  левиця  під  відповідним  знаком  зодіаку…
Що  до  мене  відчуваєш  ти?  Я  не  можу  сказати  з  сто  відсотковою  гарантією,  можу  лише  здогадатись.  Але  раз  за  разом  в  голові  проходить  думка,  що  мої  догадки  хибні…
- Ти  й  так  знаєш  –  твої  слова  на  короткий  час  додають  мені  впевненості.
Пам’ятаю,  коли  спитав  тебе:
- Уяви,  що  ти  прочитала  про  секс  з  собою  в  якісь  книжці.  І  ти  знаєш,  що  ти  не  одна  це  прочитаєш.
- Не  знаю,  щоб  я  відчувала  –  чесно  призналась  тоді  ти.
Не  уявляєш,  як  я  хочу  побачити  твою  реакцію  на…  ну  ти  зрозуміла.  Тільки  ти  й  цього  разу  не  прочитаєш.  Може  моє  еґо  не  дозволить  таке  описати.  Може  є  й  інші  причини,  задумуватись  над  якими  я  не  стану.
Пам’ятаю  як  ми  прощались.  Темний  гуртожитський  хол,  ти  і  я.  Стояли,  обнімаючись,  та  насолоджувались  останніми  поцілунками.
- В  нас  могло  б  все  вийти  –  сам  не  знаю  навіщо  я  це  сказав.
- Ми  ж  домовлялись  –  з  докором  в  голосі  нагадала  ти.
- Знаю  –  відповів  тобі  –  просто  сказав,  що  могло  б  вийти.
Різниці  вже  й  так  не  має.  В  нас  різні  життя,  різні  дороги  і  я  не  впевнений,  що  ми  ще  пересічемось.  Знаю,  що  в  свій  шлях  ти  забрала  дещо  в  мене.  Маленьку  частинку  того,  що  мені  без  надобності.  Що?  Над  цим  вже  думай  сама.  Ти  ж  розумніша  за  мене,  допетраєш  сама.  А  як  ні,  то  нехай  воно  так  і  буде.  Знаю,  що  точно  буду  згадувати  твою  усмішку,  яку  ти  часто  дарувала  мені,  та  твій  проникливий  погляд,  ясні  зелені  очі.  Чи  будеш  ти  згадувати  щось  ти?  Я  не  хочу  знати.  Не  варто.  В  тому,  що  я  збираюся  зробити,  це  буде  тягарем  в  власній  голові.
Що  поробиш:  Shit  happens  –  life  goes  on.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637288
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2016


58.

Василь  Соколовський  помітно  постарів  за  ці  роки.  Від  його  сили  та  молодості  залишилась  лише  тінь.  Горда  хода  пізнала  перші  ознаки  сутулості.  Сірий  костюм  тепер  недбало  сидів  на  ньому.  Він  посивів  і  почав  лисіти.  Лице  висохло  зморщилось  та  обзавелось  окулярами.  Хижий  вовк  постарів  та  от-от  мав  поступитись  місцем  більш  молодим  хижакам.  От  тільки  він  цей  момент  намагався  відтягнути.  Він  прийшов  сам,  без  своїх  головорізів,  що  мали  псевдо  наукове  прикриття.  Проте  я  б  був  найбільшим  ідіотом  на  світі,  якби  недооцінив  його.  Марк  мовчки  запросив  його  в  вітальню,  щоб  переговорити.  Чим  ближче  я  до  нього  підходив,  тим  холодніше  ставало.  Він  побачив  мене  та  криво  всміхнувся.
- Привіт,  Макс  –  він  простягнув  мені  руку  –  як  поживаєш?
Стало  дико  холодно.  Кольори  зникли  з  цього  світу.  Я  вже  не  тут.  Я  лечу  духом  без  плоті  в  машині  швидкої  допомоги.  Я  бачу  старе  бездиханне  тіло  свого  ворога,  бачу  як  над  ним  нависла  бригада  медиків.  Бачу,  як  на  ЕКГ  йде  рівна  лінія.  І  розумію,  що  його  серце  аж  ніяк  не  поспішає  качати  кров  по  його  організму.  Бачу  як  лікарі  безсило  сидять  обабіч  нього.  І  я  розумію,  що  мого  ворога  от-от  не  стане.
- Прекрасно  –  я  не  зміг  стримати  посмішку.
Гляну  на  Марка.  Той  мовчки  дав  знак,  що  теж  все  побачив.  Все  стало  на  свої  місця:  брат  не  хотів  псувати  мені  сюрприз,  хотів  щоб  я  все  побачив  сам.
- До  речі  –  Соколовський  махнув  в  бік  дверей  –  привітайтесь  з  Аліною.
Аж  тепер  я  звернув  увагу  на  чорняву  дівчину,  що  тихо  стояла  в  коридорі.  Чорний  одяг  як  в  любителів  металу  та  року,  десь  з  далеких  2006-х.  Її  лице  опущене  вниз,  так  що  волосся  падало  на  нього,  але  бліду  шкіру  я  таки  роздивився.  Щось  з  нею  було  явно  не  так.  Щось,  що  я  аж  похолов  всередині.  На  повію  не  схожа,  навіщо  Соколовський  притягнув  її  з  собою?
- Привіт  –  недбало  махнув  їй  Марко.
Аліна  не  відповіла.  Вона  навіть  не  глянула  на  нього.  Аж  тут  я  зрозумів,  що  не  так.  Швидким  кроком  я  пересік  кімнату  і  помчався  до  неї.  Вона  хотіла  відійти,  але  вперлась  в  стінку.  Її  тіло  рухалось  мляво,  хоч  була  вона  явно  молодша  за  нас  всіх.  Однією  рукою  схопив  її  за  плече,  іншою  за  підборіддя.  Очі  Аліни  дивилис  на  мене,  але  не  бачили.
- Чим  ти  її  накачав?  –  з  неприхованою  злобою  звернувся  до  Соколовського.
- Нічого  такого  –  спокійно  сказав  той  –  звичайні  транквілізатори.  Не  переживай,  з  нею  нічого  не  станеться.
- Ти  з  всіма  таке  робиш?  –  я  відпустив  її  і  направився  до  нього.
Між  нами  стали  Саша  і  Марко.
- Тільки  з  дуже  агресивними  –  спокійно  сказав  той  –  вона  небезпечна,  Макс.  Повір,  ми  довго  її  шукали…
- Це  не  наша  справа  –  тихо  прошепотів  Марко  –  пам’ятай,  для  чого  він  прийшов…
Я  мовчки  кивнув.  Якась  частина  мене  сподівалась,  що  моє  видіння  справдиться  ще  до  закінчення  розмови.  Навіть  не  сподівалась,  пристрасно  бажала  цього.
- Ну,  так  може  ми  обсудимо  те,  заради  чого  я  прийшов?  –  Соколовський  взяв  ініціативу  в  свої  руки  –  це  в  наших  спільних  інтересах.
Всі  присутні  глянули  на  мене.  Я  оглянув  кожного  з  них.  Врешті-решт  я  здався  на  їхню  милість.
- Ну  що  ж  –  розвів  руки  в  сторони  –  почувайте  себе  як  вдома,  пане  професоре.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637046
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2016


57.

Марко  зустрів  нас  в  коридорі  чотирьох  кімнатної  квартири,  що  ми  винаймали.  Він  був  трішки  схвильований.
- Все  добре?  –  поцікавилась  Ліля.
- Так  –  він  навіть  не  глянув  на  неї  –  брат,  я  знаю,  як  вирішити  тимчасові  фінансові  незручності.
Від  цього  в  мене  на  шиї  волосся  стало  дибки.  Досвід  спільного  існування  з  братом  підказував,  що  це  не  явно  не  державна  робота  з  офіційною  ставкою  та  неоподаткованими  бонусами  в  конвертах.  Все  ж  я  цього  не  показав.  Нам  потрібні  гроші.  З  кухні  в  коридор  вийшов  Саша.
- Ти  вже  розповів?  –  поцікавився  він.
- Якраз  збирався  –  Марку  важко  давалось  приховати  хвилювання.
Це  означало  одне  з  двох:  Він  збирався  стрибнути  вище  голови,  або  влізти  в  щось  захоплююче,  але  з  поганими  наслідками  в  випадку  провалу.  Або  два  в  комплекті.  Ті  ж  яйця,  лишень  в  профіль.
- Лишень  не  кажи,  що  ти  погодився  когось  обікрасти  –  я  з  недовірою  глянув  на  медвежатника  Сашу.
Саша  бавився  з  замками  як  любляча  бабуся  з  дітьми.  Звідси  його  й  тягнуло  до  нас,  нашого  способу  життя.  
- Ні  –  заперечив  Марко  –  зараз  має  приїхати  Соколовський…
- Зовсім  здурів?  –  такого  я  не  чекав.
- Послухай…
- Ні!  –  випалив  я  –  ти  послухай!  Він  ледь  не  відправив  нас  на  той  світ.  Забув,  що  він  зробив  з  Геральтом?!
- Зараз  все  інакше  –  Марко  спробував  заспокоїти  мене  –  ми  потрібні  йому.
- Як  хто?  –  в  мене  аж  голос  зірвався  –  піддослідні  кролики.  Кинемо  жереб,  хто  з  нас  ляже  на  операційний  стіл.
- Йому  потрібний  делірій  –  втрутився  Саша.
Я  з  глянув  на  нього  так,  що  він  одразу  ж  замовк.  Тоді  перевів  погляд  на  Марка.  Той  терпеливо  чекав,  допоки  я  заспокоюсь.  Лише  одна  Ліля  з  цікавістю  дивилась  на  нас,  чекаючи,  що  бодай  хтось  їй  щось  пояснить.
- Ти,  бл*ть,  серйозно?  –  перепитав  Марка.
- Давай  ти  заспокоїшся,  а  коли  він  приїде,  ми  вислухаємо,  що  він  запропонує.  Ми  не  прийняли  рішення.
Я  розпихав  їх  руками  і  пішов  до  себе  в  кімнату.
- Антон  би  в  гробу  перевернувся  –  тихо  кинув  через  плече.
Вийшов  на  балкон.  Ми  жили  на  десятому  поверсі  майже  в  центрі  міста.  Вид  відкрився  на  дорогу,  де  в  заторах  стояло  просто  безліч  машин.  Маму  твою…  Ще  б  з  ким  домовився?!  Двері  за  мною  відчинились  і  на  балкон  зайшла  Ліля.  Простягнула  мені  пачку  сигарет.  Я  поспіхом  закурив  одну.
- Хто  такий  Соколовський?  –  Ліля  стала  поруч  зі  мною.
Я  промовчав.  Хотів  втягнути  і  випустити  побільше  диму  з  легень.  В  голові  не  вкладалось…  Я  дуже  хотів,  щоб  в  Марка  був  якийсь  план  дій.
- Соколовський  Василь  –  все  ж  не  було  змісту  приховувати  з  ким  ми  маємо  справу  –  Доктор  медичних  наук.  Або  якось  так.  Один  з  кращих  спеціалістів  в  області  психіатрії  та  психології.  Його  роботи  мають  авторитет  в  усьому  світі.  Ну,  Геральт  колись  казав  з  неприхованою  заздрістю.  Працює  в  комітеті  з  надзвичайних  явищ.  Пам’ятаєш,  я  розповідав  тоді,  коли  побачив  як  Наталя  і  отець  Михайло  торгували  лицями  перед  камерами?
- Так,  щось  таке  пригадую  –  Ліля  напружила  свою  пам’ять  –  спеціальна  група  людей,  що  полює  на  таких  як  ти  і  Марко?
- Саме  так.  Він  зараз  там  якась  шишка,  не  знаю.  В  Одесі  він  зацікавився  нашою  роботою.  Він  ж  знищив  наукову  кар’єру  Геральта.  В  свою  чергу  призвівши  до  самогубства  того.  Велика  частина  праць  Геральта,  котра  могла  б  пролити  світло  на  багато  яких  речей  просто  втрачена.  Назавжди.
- Для  чого  йому  це?  –  не  розуміла  Ліля.
- По  правді  я  сам  до  кінця  не  знаю  його  мотивів.  Одне  відомо  точно,  він  немало  людей  звів  з  розуму,  або  просто  відправив  на  той  світ.  Робота  в  нього  така.  Він  цинічний  садист  і  психопат  гірше  того,  що  ми  шукаємо.  Але  для  нас  з  Марком  він  недосяжний.  Та  й  змісту  немає:  за  ним  по  нас  прийдуть  інші,  потім  ще  інші.  І  так  до  безкінечності.  З  ним  ми  хоча  б  знаємо  як  впоратись?
- Якщо  він  такий,  як  ви  говорите  –  Ліля  не  розуміла  –  що  заважало  йому  відправити  вас  в  дурку?  Чи  того  гірше…
- Він  намагається  діяти  в  рамках  закону  та  в  інтересах  держаи.  Ціль  ж  не  знищити.  Ціль  вберегти  державу  від  таких  як  ми,  або  завербувати  і  зробити  маріонеток.  Висвітлювати  свою  діяльність  напоказ  йому  не  дадуть  власні  ж  люди.  Та  й  не  його  це  методи  роботи:  йому  цікавіше  зламати  твою  психіку,  зламати  тебе  як  особистість.  Тільки  от  біда  його  в  тому,  що  на  мене  з  Марком  доказів  немає.  Ті  садисти  не  мають  за  що  нас  взяти.  От  якби  ми  розхвалювали  свої  здібності  наліво-направо,  то  вже  інша  справа…
Ліля  перетравлювала  порцію  отриманої  інформації.
- Не  варто  вірити  йому  –  продовжив  я  –  він  отруїть  твій  мозок  своїми  речами.  Дарма  Марко  погодився  на  зустріч.
- Боїшся,  що  він  вас  не  відпустить  просто  так?
- І  цього  теж,  хоч  і  не  найбільше.
- Тоді  чого  ж?
Я  викинув  недопалок  вниз.  Не  люблю  говорити  на  такі  теми.  Як  ви  вже  могли  помітити.  Мені  тяжко  щось  пояснювати.  Я  той  тип  людей,  котрі  не  пояснюють  природи  своїх  вчинків,  тому  що  так  нам  легше.  Тому  що  так  ми  просто  робимо,  те  що  вважаємо  за  потрібне,  чи  те  що  хочемо.  Ми  намагаємось  уникати  само-копання.  Правильні  були  мої  мотиви?  Неправильні?  Я  не  знаю,  не  хочу  знати.  Навіть  взяти  Лілю,  котру  я  намагаюсь  врятувати.  Я  не  знаю  чи  роблю  правильно.  Але  рішення  прийняте.  Просто  грузити  свій  мозок  лишній  раз  все  ж  не  варто,  а  то  я  до  сих  пір  пам’ятаю,  до  чого  це  призводило…
- Так  чого  ж  ти  боїшся?  –  Ліля  вивела  мене  з  роздумів.
- Того,  що  він  перетворить  нас  на  своїх  маріонеток.  Того,  що  він  хитріший  за  нас…
- Він  і  виявиться,  якщо  ви  з  Марком  не  поговорите  нормально  і  не  дійдете  до  чогось  путнього.  І  не  бреши  мені  зараз.  Я  не  тупа,  я  розумію,  що  хоч  ви  і  працюєте  разом,  ви  ведете  свою  гру  один  проти  одного.  А  ми  з  Сашою  розхідний  матеріал  для  вас.  Як  Геральт,  Антон,  Карина,  Наталя,  отець  Михайло  та  інші  про  кого  я  не  знаю.  Як  і  імена  всіх  тих  людей  в  тій  квартирі.  Просто  тобі  не  подобається,  коли  щось  йде  не  по  твоєму.  І  тебе  це  злить,  ти  просто  придушуєш  свободу  дій.  І  боїшся  ти  не  Соколовського,  а  третього  гравця  в  вашій  з  Марком  дуелі!  А  може  дуелі,  котра  має  місце  лише  в  твоїй  голові?!
Я  мовчав.  Мене  розпирало  від  бажання  заткнути  її  та  усвідомленням  того,  що  вона  може  бути  права.  Якась  маленька  частинка  мене  хотіла  пояснити  їй  все,  якось  виправдатись.  Але  пояснення  для  мене  це  синонім  виправдовуванню.  Того  я  не  став  цього  робити.
- Хочеш  виграти?  –  продовжила  Ліля  –  то  перестань  керуватись  своїм  гнівом  і  жалістю  до  самого  себе.  Хочеш  перемогти  Соколовсьокого,  то  об’єднайся  з  Марком.  Ти  не  обіграєш  їх  граючи  сам  за  себе.  Тому  відкинь  свою  гордість  та  пихатість  та  зроби  нарешті  те,  що  задумав.  А  я  буду  поруч,  хоч  ти  й  козел.
Ми  подивились  одне  на  одного  й  усміхнулись.  Я  збирався  щось  сказати,  але  в  балконні  двері  постукав  Саша.  До  нас  прийшли  гості.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634375
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2016


56.

Стіни  в  під’їзді  були  потріскані  та  пошарпані  різними  надписами.  Наші  кроки  по  сходах  залишали  сліди,  піднімаючи  хмари  пилу.  Ліля  не  знала,  куди  я  її  веду.  Вона  мовчала.  Мабуть  одного  погляду  на  мене  достатньо,  щоб  не  питати  нічого.  Я  не  був  тут  десять  років,  але  пам’ятав  все  наче  це  було  вчора.  Не  знаю  чому,  але  я  вирішив,  що  їй  варто  це  побачити.  Людей  тут  не  було  давно.  Будинок  в  три  поверхи  все  ніяк  не  могли  почати  реконструювати.  Він  просто  ховався  в  тіні  інших  бетонних  гігантів.  Він  став  привидом,  розчинився  в  столичному  мегаполісі.  Він  став,  як  я.  
Ніким.
Пошарпані,  порізані  двері  не  мали  замку.  Добре,  не  доведеться  вибивати  їх.  Замість  цього,  я  просто  штовхнув  їх  і  зайшов  всередину.  Ліля  боязко  зайшла  слідом.  Стіни  почорніли  від  язиків  полум’я.  Крізь  вибиті  вікна  протискались  промені  сонця.
- Для  чого  ми  тут?  –  запитала  Ліля.
Я  не  відповів.  Хвиля  спогадів  накотилась  зовсім  несподівано.  Я  не  бачив  слідів  пожежі.  Для  мене  це  житло  для  бомжів  мало  велику  вагу.  Ми  пройшли  в  єдину  кімнату,  що  більш  менш  вціліла.  Серце  налилось  кров’ю  при  теперішньому  вигляді.
- Тут  все  почалось  –  тихо  сказав  я.
Ліля  боязко  оглядалась  довкола.  Вона  не  розуміла.
- Що  почалось?
Я  поманив  її  пальцем  показавши  на  одну  з  стін.  Вона  підійшла  ближче.
- Макс  –  поволі  прочитала  вона  –  Марк…
- Це  ми  колись  залишали…
Вона  продовжила  читати  імена,  що  йшли  нижче.  Їх  було  багато,  я  сам  не  знав  приблизну  їх  кількість.
- Ви  з  братом  нашкрябали?
- Так  –  я  дивився  на  написи,  але  не  міг  їх  прочитати.
Дихання  перехопило,  серце  стало  битись  частіше.
- Тут  ми  з  Марком  вирішили  почати  займатись  тим,  чим  займаємось  і  досі  –  пояснив  я  –  тут  народилась  ідея  змінити  цей  світ.  Тут  ми  перестали  бути  тими  ким  були.  Тут  ми  стали  тими…
- Що  обманюють  смерть  –  закінчила  за  мене  Ліля.
Вона  перестала  боятись.  Її  погляд  змінився.  Вона  уважно  глянула  на  мене,  про-сканувала  своїм  мудрим  поглядом.  Мені  на  мить  здалось,  що  вона  мене  зрозуміла.  А  може  й  не  здалось.
- Ми  шкрябали  імена  людей,  котрих  врятували.  Думали,  мріяли  ввійти  в  історію  ось  і  збирали  докази  своїх  заслуг.
- Не  думала,  що  їх  так  багато  –  Ліля  була  шокована.
- Це  не  всі  –  мої  губи  скривились  в  гіркій  посмішці.
- Ви  врятували  стільки  людей…
- Замість  них  померли  інші.  Більше,  в  рази  більше  людей.  І  все  через  нас.  Через  наші  амбіції…
- Марко  мені  розповідав,  коли  ти  був  під  делірієм  –  перебила  вона  –  Розповів,  як  тебе  роздирали  сумніви.  Я  знаю,  що  ти  врятував  більше,  знаю  чим  ти  ризикував.  Ти  звалив  на  себе  те  що  не  міг  нести.  Він  розповів  через  що  вам  доводиться  проходити  у  власних  видіннях.  Я  вірю,  що  це  страшно,  от  так  вийти  з  власного  тіла  і  не  повернутись,  залишитись  в  чорно-білому  холодному  видінні.
- Це  не  саме  страшне…
- Чому  ж  ти  тоді  продовжуєш,  якщо  не  віриш,  що  ви  робите  правильно?
- Тому  що  те,  що  я  вмію  найкраще.  Я  просто  жалів  себе,  боявся  за  власну  душу,  шукав  спасіння.  Намагався  звести  рахунки  з  життям.  Я  не  міг  жити  з  цими  видіннями,  вони  роз’їдали  мене,  розривали  на  частини.  В  якийсь  момент,  я  перестав  боротись.  Здався.  Не  захотів  жити  так.
- І  все  ж  ти  тут  –  нагадала  Ліля.
І  правда.  Я  все  ще  тут.  Все  ще  обманюю  смерть.  Все  ще  ризикую  своїм  життям  задля  інших.  Все  ще  вирішую,  кому  жити,  а  кому  ні.  Я  всім  серцем  захотів  повірити  Марку.  Захотів  так  само,  як  він  знати,  що  це  не  дарма,  що  так  має  бути…
- Ти  ж  розумієш,  що  ти  не  втечеш  від  цього  –  Ліля  взяла  мене  за  руку.
Ми  так  і  стояли,  тримаючись  за  руки  і  дивлячись  на  увінчану  іменами  та  слідами  сажі  стіну.
- Всюди  будуть  люди,  всюди  буде  гуляти  стара  з  косою.  А  ти  не  зможеш  проходити  повз.  Завжди  знайдеться  людина,  котрій  ти  не  даси  піти.  Ти  не  втечеш,  тому  що  тікаєш  ти  сам  від  себе.
- Знаю  –  погодився  з  нею  –  все  що  залишається  це  вірити,  що  рано  чи  пізно  вийде  врятувати  когось  без  жертв.  Я  змирився  вже,  прийняв  себе.  Досить  бігати  від  всіх  навколо.
В  мене  перед  очима  пролетіла  та  картина,  що  я  побачив,  коли  випив  делірій.  Антон,  Геральт,  Едик,  а  за  ним  всі  люди,  котрих  вже  не  було  в  живих.  Вони  й  далі  дивились  на  мене  пустими  очима.  Але  ніхто  з  них  ніяк  не  виказав  свого  невдоволення.  Лише  один  мені  кивав,  як  і  тоді,  коли  я  прокинувся.  Старий  дід,  котрий  мені  підвіз  до  дому,  і  котрий  відмовився  від  спасіння.  Він  єдиний  тоді,  хто  заступився  за  мене.  Він  мене  тоді  вивів  з  мого  безумства.  От  і  зараз  він  ствердно  мені  кивнув,  мовляв  продовжуй.  Не  зважай  ні  на  кого,  просто  роби.
- З  тобою  все  нормально?  –  Ліля  привела  мене  в  реальність  –  ти  навіть  не  кліпав.
- Все  добре  –  прошепотів  я  –  от  тепер  все  добре.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634374
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2016


з книги, той що обманює серть

- Чому  ти  такий  гівнюк?  –  тихо  запитала  вона.
Це  одне  з  тих  питань,  на  які  я  не  мав  чіткої  відповіді.  Козлом,  муд*ком  і  власником  решти  не  самих  приємних  термінів  ти  можеш  стати  лише  якщо  образиш  її.  Вона  ж  не  розуміє,  що  ти  зробив  це  не  думаючи  і  без  бажання  зробити  їй  боляче.  Просто  не  подумав,  що  завдаєш  їй  цим  ще  більшого  болю.  Ти  ж,  бл*ть,  не  подумав  про  неї,  її  почуття.  Значить  гівнюк.  Безсердечний,  черствий  виродок.  
А  якщо  розуміє,  то  шукає  тобі  виправдання.  Типу,  така  природа,  хто  ж  винен,  що  Господь  створив  нас  чоловіків  такими  дибілами?  Або  чекає,  що  ти  скажеш  щось,  що  вкладеться  в  її  голову.  Що  знову  ж  таки  само  по  собі  тяжко.  Але  ти  не  кажеш.  Ти,  блять,  просто  не  маєш,  що  сказати.  І  це  робить  тебе  в  її  очах  ще  більшим  гівнюком.
- Все  складно  –  це  було  єдине,  що  спромігся  видати  мій  мозок.
Вона  не  розуміла,  не  хотіла  розуміти.  Все.  Точка.  Її  рівень  поваги  до  мене  дійшов  критично  низької  межі.  Жінки,  бл*ть.  Їм  не  вгодиш.
Можна  ж  звісно  ж  признати  свою  вину,  покаятись,  чи  щось  на  зразок  цього:  пояснити  що  ти  заплутався.  Але  вона  однаково  не  зрозуміє.  Вона  бачить  зовсім  інший  склад  твого  мозку,  а  так  як  воно  є  насправді  їй  недовподоби.  Для  неї  це  неприйнятний  варіант.  Такий  самий,  як  для  мене  признавати  свої  косяки  і  признати  свою  провину.  Значить  що?!  Правильно  –  гівнюк!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632346
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2015


55.

- Ла*но,  так?  –  спитала  мене,  коли  ми  вийшли  з  будинку.
Видно  моя  відповідь  охоронцю  борделю  не  припала  їй  до  душі
- Не  придирайся  до  слів.
- До  чого  мені  ще  не  придиратись?  –  знов  розгнівалась  вона  –  до  твоїх  вчинків?
- Було  б  добре  –  я  дістав  сигарети.
Закурив.  Дим  неприємно  різав  легені.  Мабуть  пора  кидати,  а  то  вже  не  стягую.  Або  хоча  б  перерву  зробити…
Ліля  не  дала  мені  поринути  в  роздуми  про  мій  стан  здоров’я.
- Знаєш  що?  Йди  нах*й,  Макс  –  випалила  вона.
- Сама  йди.
- Ні,  це  просто  нестерпно!  –  вона  обігнала  мене  і  зацідила  мені  ляпас.
І  одразу  ж  закрилась  очікуючи,  що  я  вдарю  її  в  відповідь.  Щоку  пекло,  наче  пролив  на  неї  окріп.  Але  я  не  збирався  її  бити.
- Що?  –  виклично  глянув  на  неї  –  вдариш  в  відповідь?  Чи  може  втечеш,  щоб  я  не  вдарила  тебе  ще  раз?
Я  мовчав.  В  мені  закипав  гнів,  але  я  не  хотів  давати  йому  волю.  Яке  ця  сука  має  право  мене  засуджувати?!  Вона  не  бачила  того,  що  бачив  я!  Вона  не  пройшла  через  те,  через  що  й  я!  Вона  чекає  на  поблажливе  ставлення.  Через  те,  що  на  ній  висить  подих  смерті?!  Ніфіга!  Пройдись  по  столиці,  так  таких  людей  за  три  хвилини  з  півсотні  назбирається.
Але  я  мовчав.  Зуби  аж  скрипіли,  щелепи  затислись  так  міцно,  як  я  тільки  міг  їх  затиснути.  А  все,  щоб  не  проронити  жодного  слова.  Я  мовчки  пішов  до  найближчої  станції  метро.  Ліля  крокувала  за  мною.
За  весь  час  ми  не  обмовились  ні  єдиним  словом.  Мені  було  якраз  саме  то:  є  час  думати  про  те,  що  робити  далі.  Мабуть  весілля  Карини  я  вже  пропустив  –  ну,  то  й  нехай.  Якщо  мені  пощастить,  то  я  прийду  до  брата  і  почую,  що  вони  вже  знайшли  нашого  психопата.  Все,  що  залишиться,  це  пересвідчитись,  що  він  отримав  по  заслугах.  Далі  зніму  прокляття  з  Карини.  З  цим  все  одночасно  і  складно  і  просто.  Просто,  тому  що  ця  хвиля  скоріш  за  все  остання.  Складно,  тому  що  цього  разу  це  буде  масове  стихійне  лихо.  Все  що  мені  залишається,  це  знайти  спосіб,  як  відвернути  це.  І  по  можливості  самому  не  накласти  головою.  Ми  дійшли  до  станції  Славутич.  Народу  було  як  на  зло  багато.  Мені  довелось  призупинитись,  щоб  Ліля  не  відстала  від  мене.
- Навіть  не  говори  до  мене  –  прошипіла  вона,  коли  я  тільки  глянув  на  неї.
В  Києві  для  мене  не  існує  кращого  способу  добиратись  звідкись  кудись.  І  най  не  приємнішого.  Десятки  тисяч  людей  під  землею,  а  я  бачу  смерть  практично  кожного  десятого.  Це  нагадує  мені,  як  сильно  я  не  люблю  Київ.
Ми  протиснулись  в  поїзд.  Сидячих  місць  звісно  ж  не  було,  тож  довелось  схопитись  за  поручні.  Ліля  неохоче  підсунулась  до  мене.  Навіть  не  знаю,  скільки  ми  от  так  простояли  мовчки.  Я  б  мовчав  до  самого  приїзду  додому.  Ліля  не  витерпіла  перша.
- Чому  ти  такий  гів*юк?  –  тихо  запитала  вона.
Це  одне  з  тих  питань,  на  які  я  не  мав  чіткої  відповіді.  Козлом,  мудаком  і  власником  решти  не  самих  приємних  термінів  ти  можеш  стати  лише  якщо  образиш  її.  Вона  ж  не  розуміє,  що  ти  зробив  це  не  думаючи  і  без  бажання  зробити  їй  боляче.  Просто  не  подумав,  що  завдаєш  їй  цим  ще  більшого  болю.  Ти  ж,  бл*ть,  не  подумав  про  неї,  її  почуття.  Значить  гі*нюк.  Безсердечний,  черствий  вир*док.  
А  якщо  розуміє,  то  шукає  тобі  виправдання.  Типу,  така  природа,  хто  ж  винен,  що  Господь  створив  нас  чоловіків  такими  дибілами?  Або  чекає,  що  ти  скажеш  щось,  що  вкладеться  в  її  голову.  Що  знову  ж  таки  само  по  собі  тяжко.  Але  ти  не  кажеш.  Ти,  бл*ть,  просто  не  маєш,  що  сказати.  І  це  робить  тебе  в  її  очах  ще  більшим  гів*юком.
- Все  складно  –  це  було  єдине,  що  спромігся  видати  мій  мозок.
Вона  не  розуміла,  не  хотіла  розуміти.  Все.  Точка.  Її  рівень  поваги  до  мене  дійшов  критично  низької  межі.  Жінки,  бл*ть.  Їм  не  вгодиш.
Можна  ж  звісно  ж  признати  свою  вину,  покаятись,  чи  щось  на  зразок  цього:  пояснити  що  ти  заплутався.  Але  вона  однаково  не  зрозуміє.  Вона  бачить  зовсім  інший  склад  твого  мозку,  а  так  як  воно  є  насправді  їй  недовподоби.  Для  неї  це  неприйнятний  варіант.  Такий  самий,  як  для  мене  признавати  свої  косяки  і  признати  свою  провину.  Значить  що?!  Правильно  –  гівнюк!
- А  може  варто  було  б  з  самого  початку  думати?  –  від  неї  аж  зимою  повіяло.
- Може  –  спокійно  сказав  я  –  але  вже  пізно.
- Тоді  чому  ти  просто  все  не  розповів  мені?
- Як  ти  собі  це  уявляєш?  –  я  іронічно  всміхнувся  –  Ліля,  я  тебе  звісно  полюбив,  правда  не  знаю  з  якого  моменту.  І  не  впевнений,  що  це  не  через  прокляття.  Просто  зі  мною  вже  ставалось  щось  подібне.  А,  ледь  не  забув,  я  тут  т*ахаю  відьму,  бо  заводити  нові  знайомства  виходить  нечасто.  Та  й  я  явно  небайдужий  до  неї.  Ще  й  Карина  приїхала,  хоче  почати  все  спочатку.  А  нас  багато  чого  зв’язувало,  ми  до  сих  пір  любимо  одне  одного.  Чому  я  не  розберусь  з  цим?  Тому  що  я  добровільно  взяв  на  себе  відповідальність  за  тебе,  а  ще  тут  приперся  мій  братик,  що  вже  тягне  за  собою  нові  проблеми.  А  ще  скінхед  Едик  прокляв  весь  будинок.  І  створив  самому  собі  ворога  в  вигляді  полтергейста,  що  ледь  не  відправив  мене  з  Сашою  на  той  світ.  Ще  й  сам  відправився  на  той  світ  завдяки  любому  братику,  лишивсе  все  оце  добро  на  мене.  Міліція  підозрює  мене  в  смерті  однієї  шишки,  його  дружина  хоче  мені  помститись,  ще  й  Марко  запропонував  знайти  фанатика-психопата,  котрий  зараз  займається  улюбленою  справою  по  моїй  вині.  От  і  роби  людям  добро  після  такого.  Але  я  не  жаліюсь.  Я  тебе  все  одно  люблю,  просто  фізично  не  маю  часу  розгребти  це  все  за  один  раз.  Плюс  тут  Карина  ще  заміж  вийшла,  а  це  трішки  неприємно,  от  я  вирішив  підняти  собі  настрій  пиякуванням  і  проведенням  часу  з  повіями.  Так  тобі  нормально  буде?
Вона  не  встигла  нічого  сказати.  Голос  в  поїзді  об’явив,  що  ми  приїхали  на  потрібну  станцію.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630752
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2015


Частина 4: Вороги і союзники. розділ 54.

Сопіння  мулатки  виводили  мене  з  себе.  Шоколадне  тіло  з  шовковою  шкірою,  котре  я  обожнював  вночі,  не  могло  аж  ніяк  розпалити  мене  сьогодні.  Але  мене  це  не  переймало.  Вона  отримала  свою  платню  за  ніч.  Я  піднявся,  підійшов  до  вікна  розтулив  штори.  З  вікна  вид  на  Дніпро.  Що-що,  а  вид  з  борделю  був  прекрасний.  В  голові  гуділо,  сонце  різало  очі.  Шлунок  вже  кілька  днів  не  бачив  нормальної  їжі.  Здається  сьогоднішній  день  стає  тривожним  вісником.  Скоро  мій  організм  не  витримає  і  дасть  збій.  Але  я  не  хотів  звідси  виходити.  Я  не  хотів  повертатись  в  світ,  де  перед  моїми  очима  пролітали  жахливі  картини  людських  смертей.  Я  б  волів  залишитись  тут.  Тільки  от  мої  гроші  занадто  швидко  закінчувались.
Відкрив  вікно.  Закурив.  Мулатка  підійшла  до  мене  і  поцілувала  мене  в  плече.  Дивно,  повії  зазвичай  не  проявляють  таку  ніжність.
- Це  за  що?  –  здивовано  запитав  я.
- За  те,  що  ти  вночі  був  джентльменом  –  всміхнулася  вона  –  рідкість  в  наші  дні.
- Невже?  –  я  дав  їй  сигарету,  але  вона  відмовилась.
- Так.  Чоловіки  думають  лише  про  себе.  Лиш  би  вдовольнити  свої  інстинкти  та  своє  его.
Я  промовчав.  Вона  сама  того  не  відаючи,  штрикнула  мене  в  саме  серце.
Я  не  пам’ятаю,  скільки  часу  пройшло.  Знаю,  що  ми  вчотирьох  знайшли  житло,  як  тільки  приїхали  в  Київ.  Пам’ятаю,  як  вийшов  на  балкон  квартири  на  Троєщина  і  подзвонив  Карині.
- Алло  –  в  голосі  чулось  здивування.
- Привіт  –  тихо  сказав  я  –  я…
- Навіщо  ти  подзвонив?  –  в  неї  затремтів  голос.
- Я  в  Києві.  Приїхав  до  тебе.
- Брешеш.
- Ну  не  тільки  до  тебе…
- Я  виходжу  заміж.  Вибач  Макс.
Пам’ятаю,  що  повітря  кудись  зникло.  Серце  зупинилось.  В  шлунку  стало  пусто,  наче  в  пустелі  Сахарі.  З  останніх  сил  я  повільно  і  чітко  вимовив  побажання  щасливого  життя  і  ввічливо  попрощався.  Тоді  вибив.  З  хвилину  я  стояв  і  крив  недопалок  від  сигарети,  не  помічаючи,  що  дим  вже  не  йде.
І  ось  я  прокинувся  тут  в  компанії  повії  та  похмілля.  Скільки  ночей  я  провів  тут  мені  невідомо.  Всі  дівчата  вже  вітались  зі  мною,  деколи  навіть  готували  мені  та  робили  каву.  Я  ж  допомагав  здоровенному  охоронцю  на  прізвисько  Барбос  викидати  дебоширів.  Хоча  йому  моя  допомога  не  особливо  була  потрібна.
- Може  повернемось  в  ліжко?  –  запропонувала  мулатка  –  Марта  все  одно  ще  спить…
Марта,  точніше  Марта  Ігорівна,  старенька  низька  пенсіонерка  була  в  них  за  старшу.  Колишній  бухгалтер  гарно  реалізувала  себе  на  пенсії.  І  контролювала  все  залізною,  хоча  й  старечою  рукою.  Не  знаю,  ким  точно  доводився  їй  Барбос,  але  зуб  даю,  що  точно  родич.
Все  ж  пропозицію  моєї  шоколадної  супутниці  довелось  відхилити.  Платити  більше  не  було  чим.  Потрібно  було  швидко  роздобути  грошей.  Але  це  ще  остигнеться.
- В  тебе  немає  нічого  від  голови?  –  запитав  я.
- Екстазі.
- Ні,  дякую.
- Тоді  немає.
Я  повністю  одягся,  поцілував  її  в  щоку  і  вийшов  з  кімнати.  Особняк  був  шикарним.  Два  поверхи  обставлені  антикваріатом,  створювали  атмосферу  наче  ти  джентльмен  і  в  цьому  світі  від  тебе,  щось  залежить.  По  коридорах  снували  чоловіки,  котрі  наспіх  одягались  прямо  в  коридорі.  Між  ними  як  сонні  мухи  ходили  й  працівниці  закладу.  Я  вітав  їх  всіх  кивком  голови  та  радісною  посмішкою.
- Привіт,  Макс.
- Ти  в  нас  вже  прописався?
- Може  наречену  серед  нас  знайшов?
- Я  попрала  твій  піджак
- Кава  на  кухні.
Я  дякував  всім  і  намагався  віджартуватись  компліментами.  Спустився  по  сходах  на  кухню.  Звідти  долинула  розмова.  Говорив  Барбос.  Його  бас  наче  розтрясав  стіни.  Говорив  він  швидко,  але  щось  з  контексту  я  таки  вловив.  Барбос  переконував  якусь  дівчину.
- Подумай,  платня  хороша,  умови  ти  бачиш.  Дівчатка  хороші,  допоможуть,  навчать…
Я  зайшов  в  кухню.  Лисий  охоронець  махнув  мені  рукою,  мовляв:  присідай.  Маленькі  вуха  на  великому  лисому  черепі,  поросячі  очі.  Він  постійно  червонів  і  від  поту  його  лисина  блистіла.  Він  виглядав  би  більше  кумедно  ніж  лякаючи,  якби  не  ріст  під  два  метри,  вага  під  сто  і  два  кулака  розміром  з  мою  голову  кожний.  Дівчина,  котрій  він  пропонував  роботу  повернулась,  глянути  на  мене.  Я  застиг  з  несподіванки.
- Привіт,  Ліля  –  я  не  чекав  її  побачити  тут.
Вона  презирливо  зміряла  мене  поглядом  з  голови  до  п’ят.
- Ти  б  себе  бачив  –  зневажливо  сказала  вона  –  виглядаєш  просто  жалюгідно.
- Я  якраз  спускався  і  згадував,  наскільки  мені  не  накласти  на  твою  думку  –  парирував  я.
Відносини  в  нас  м’яко  кажучи  накрились,  коли  вона  дізналась  про  Наталю.  А  от  те,  що  я  весь  цей  час  був  з  Кариною…  Це  були  перші  її  слова  за  багато  днів.  На  ній  все  ще  була  мітка.  І  вона  поволі  набирала  сили.  Вже  не  так  інтенсивно,  як  перший  раз.  Але  цей  раз  грозив  стати  крутіше  за  попередній.
- Як  спалось?  –  піддражнив  мене  Барбос.
- Спав,  наче  малюк.
- І  то  добре.  Ти  пам’ятаєш  скільки  вчора  випив?
- Якщо  чесно  я  не  пам’ятаю  нічого  вже  кілька  днів  –  признався  я.
- Ти  зник  на  два  тижні,  якщо  що  –  холодно  встряла  Ліза.
- Тоді  як  ти  мене  знайшла,  якщо  я  зник?
- Це  вже  четвертий  бордель  в  Києві,  котрий  я  обійшла.
- Значить  ти  таки  не  будеш  в  нас  працювати?  –  розчарувався  Барбос.
- Не  буду  –  Ліля  похитала  головою  –  я  по  цього  ідіота.
- А,  розумію  –  охоронець  засмутився  ще  більше  –  він  тут…
- Знаю  я,  що  він  тут  робив!  –  розгнівалась  Ліля  –  те,  що  й  завжди!  Одне  на  думці  лишень…
- Гей,  я  ще  тут  –  я  ввірвався  в  розмову  –  що  тобі  потрібно?
- Мені?!  Нічого,  але  твій  брат  тебе  шукає.  Говорить  є  для  тебе  новини.  Чи  ти  вже  знову  передумав?!  Знов  тікаєш?!
- Тобі  обов’язково  бути  такою  сукою?  –  холодно  запитав  я.
Вона  промовчала,  спопеляючи  мене  поглядом.  Іскорки  в  її  очах,  грозили  перетворитись  на  багаття.  Але  вона  швидко  опанувала  себе.  Що  сказати:  дівчинка  подорослішала.  За  цей  час  вона  перестала  бути  тією  наївною  дівчинкою,  як  на  початку.  Тепер  це  була  суміш  Наталії  і  Карини.
- Гаразд  –  сказав  Барбосу  –  ми  мабуть  підемо.  В  мене  якраз  відпустка  закінчилася.  Пора  би  й  попрацювати…
- Ти  так  ні  разу  і  не  розповів  де  ти  працюєш  –  кинув  навздогін.
- Та  так  –  сказав  по  дорозі  до  виходу  –  розгрібаю  всіляке  лайно.
Барбос  розреготався.  Ліля  поспішила  за  мною.  По  дорозі  я  перекинувся  поглядом  з  моєю  мулаткою.
- Вже  йдеш?  –  поцікавилась  вона.
- Я  ще  якось  навідаюсь  до  тебе  –  всміхнувся  їй.
- Буду  рада  тебе  бачити  –  в  неї  була  просто  чарівна  посмішка.
Котра  зів’яла,  як  тільки  Ліля  глянула  на  неї  своїми  налитими  кров’ю  очима
- Кобель!  –  це  вже  адресувалось  мені.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630736
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2015


53.

Наталя  зробила  хитро.  Стареньку  хонду  ми  обміняли  на  стару  ладу.  Навіть  отримали  каністру  бензину  в  подарунок  від  того  хлопця,  що  його  вмовила  Наталя.
- Зміни  номери  –  порадив  я  –  і  цифри  на  двигуні…
- Та  знаю  –  він  поправив  кашкет  на  голові  –  не  пальцем  роблений.
Тоді  ми  востаннє  повернулись  назад  в  Івано-Франківськ.  Ліля  не  говорила  цілу  дорогу.  Вона  вляглась  на  заднє  сидіння  і  заснула.  Чи  вдала,  що  заснула.  Тепер  я  сидів  за  кермом.  Наталя  тихо  сопіла,  міцно  тримаючи  свій  рюкзак.  Мені  стало  цікаво:  що  в  ньому?  Одяг?  Бабські  цяцьки?  Ні,  вона  не  така  дурна.
Відповідь  прийшла  несподівано:  Делірій.  Її  бабуся  ж  привезла  запаси  і  залишила  її  в  неї  на  зберігання.  А  може  вони  були  там  і  до  того.  От  чого  вона  відмовлялась  пускати  мене  в  ту  кімнату.  Боялась,  що  я  знайду  його?  Захотілось  викинути  її  з  машини  і  проїхатись  кілька  разів  по  її  розпластаному  тілу…
Ні  –  вирішив  я.  Вона  ж  мене  не  залишила  в  квартирі.
Ми  приїхали  до  церкви  отця  Михайла.  Там  якраз  закінчилась  служба.  Люди  в  святковому  вбранні  виходили  з  воріт  та  розходились  по  вулиці.  На  мене  навіяв  холод.  І  там  мічені.  Ні,  я  не  хочу  цього  відчувати.  Чому  мої  здібності  не  пішли  геть?  Не  залишились  в  темряві  навіяні  приступом  безумства.
Бл*ть!  Блятьблятьблять!
А  як  би  ти  тоді  врятував  Лілю?  Як  би  ти  познайомився  з  Кариною?  Що  б  ти  тоді  робив  без  свого  прокляття?  Ти  б  жив  без  ніякої  цілі,  як  більшість  цих  людей.  Ти  б  був  ніким.  Пустим  місцем,  без  призначення…
Я  потряс  головою.  Голос  всередині  мене  говорив  словами  Марка.  В  душу  закрались  сумніви.  Що  як  мій  брат  правий?  Що  як  всі  ці  роки  він  чинив  правильно,  а  я  ні?  Всі  ці  роки  я  тікав  від…
Тікав  сам  від  себе.
- Ми  приїхали  –  розбудив  Наталю  –  прокидайся.
Лілю  будити  потреби  не  було.  Вона  підвелась  крижаним  поглядом  глянула  на  мене  і  вийшла  з  машини,  так  гримнувши  дверима,  що  я  смикнувся.  Я  знаю,  я  заслужив.  Вона  не  така  як  Карина.  Карина  мирилась  з  моїм  способом  життя.  Вона  знала,  що  я  повернусь  після  всього.
Може  й  зараз  вона  чекає,  що  я  поїду  за  нею.  А  може  я  сам  себе  переконую,  що  це  не  кінець.  Яка  в  кінці  кінців  тепер  різниця.  Життя  йде  далі.
Отець  Михайло  про  щось  говорив  з  Марком.  Саша  стояв  обабіч  церкви,  біля  старого  сірого  шеврове.  Спочатку  я  підійшов,  привітався  з  ним.  Капюшон  закривав  його  побите  лице.  Але  виглядав  він  впевнено.
- Ти  з  нами?  –  запитав  його.
- Звісно  –  впевнено  відповів  він  –  вчорашня  фігня  мене  не  налякає…
Він  брехав.  Брехав  собі  і  всім  нам.  Він  не  чекав,  що  романтика  наших  пригод  вилізе  аж  так.  Тепер  він  дійсно  розумів  у  що  встряг.  Але  він  не  міг  відступити.  Я  знав,  як  це.  Ніби  героїн:  спробуєш  раз  і  вже  не  зупинишся.  Марко  вдало  затягнув  його  в  наше  болото,  як  і  покійного  Антона  та  Геральта.  Вони  дійшли  тієї  межі,  коли  не  могли  повернути  назад.  Чим  закінчилось  ви  в  курсі.
Але  навіть  знання  цього  вже  не  могло  його  спинити.  Я  недооцінив  Олександра.  В  ньому  горіло  полум’я.  Той  самий  жар,  що  й  в  мені  колись.  Тепер  ж  я  чув  у  собі  зовсім  інше  полум’я.  І  горіло  воно  зовсім  інакше.  Це  можна  порівняти,  хіба  з  пробудженням  після  довгого  сну.  
Ми  кивнули  одне  одному.  Я  підійшов  до  брата.  Він  якраз  говорив  з  отцем  Михайлом.  Старий  ледь  не  плакав.  Розумів  напевне,  що  не  побачить  більше  Марка.  Я  не  встиг  заговорити,  як  священик  обійняв  мене.
- Не  сердься,  Максе  –  сказав  він  –  я  ж  як  краще  хотів.
- Знаю  –  тихо  промовив  я.
- Хотів  би  я  поїхати  з  вами  –  він  нарешті  відпустив  мене  –  та  старий  вже,  за  психопатами  ганятись.
- Ви  допоможете  нам  тут  –  мій  брат  завжди  знав,  що  сказати.
- Звісно  –  закивав  отець  Михайло  –  всі  зв’язки  підніму.
Він  ще  багато  чого  нам  наговорив.  На  тому  й  попрощались.  Отець  Михайло  обійняв  та  перехрестив  усіх  нас,  навіть  Наталю.  А  потім  повернуся  в  церкву  з  обіцянками  молитись  за  нас.  Ліля  пересіла  в  машину,  котру  дістав  Марк.  Саша  про  щось  говорив  з  Наталею.  Не  знаю  про  що,  тай  не  хочу  знати.  Ми  з  Марком  стояли  біля  церковних  воріт.
- Готовий?  –  запитав  він.
- Буду,  коли  ти  мені  нарешті  розповіси  всю  правду  –  сказав  я.
- На  все  свій  час…
- Нах*й  час!  –  я  різко  обірвав  його  –  ти  боїшся.  Боїшся  так  сильно,  що  тобі  потрібна  моя  допомога.
Брат  промовчав.  Він  невинно  насолоджувався  сонячними  променями.  Але  я  знав,  що  попав  в  десятку.  Марко  дійсно  боявся.  Ось  вся  його  хитрість.  Вся  його  впевненість,  всі  навички  та  зв’язки  не  могли  йому  дати  ніякої  переваги  над  тим,  кого  ми  шукатимемо.
- Я  знаю,  чому  ти  завітав  до  Наталі  тоді  –  тихо  продовжив  я  –  по  делірій.  Він  до  речі  в  неї  в  сумці,  хіба  ні?  Навіщо  тобі  стільки?
- Не  мені  –  коротко  відповів  мій  брат.
- Що  ти  приховуєш?  –  я  не  збирався  відступати.
- Нічого  –  він  глянув  на  мене  –  одне  скажу  прямо  зараз.  Прокляття  цієї  дівчини,  духи  в  квартирі  Едика,  помста  тих  Скінхедів…  Це  все  ніщо  в  порівнянні  з  тим,  що  може  статись.  Я  розповім  по  дорозі.  Щось  після  того,  як  ми  перечекаємо  хвилю  пошуків  нас  з  тобою.  Все,  що  мені  потрібно  –  це  мій  брат,  котрий  хотітиме  того,  що  й  я.  Ти,  я,  Ліля,  Саша  –  в  чотирьох  ми  справимось…
- Я  повірю  тобі  –  сказав  дивлячись  в  його  очі  –  цього  разу.
Він  простягнув  мені  руку.  Я  потис  її.
- Як  в  старі  добрі  часи?
Я  кивнув  на  знак  згоди.  До  нас  підійшла  Наталя.  Передала  нам  свою  сумку.  Марко  ж  в  свою  чергу  передав  їй  ключі.
- Заляж  на  дно  –  владним  голосом  наказав  він  –  почни  нове  життя.
Вона  слухняно  кивнула.  Тоді  глянула  на  мене:
- Ми  більше  не  побачимось?  –  запитала  вона.
Я  знизав  плечима.  Скоріше  за  все  ні,  але  я  не  хотів  їй  цього  казати.  Хоча  я  розумів,  що  давати  пусті  обіцянки  ще  гірше.
- Час  покаже  –  сказав,  як  Марко  хвилину  назад.
- Нах*й  час  –  вона  поцілувала  мене  в  губи  і  швидко  пішла  до  машини.
Двигун  завівся,  і  жигулі  зрушило  з  місця.  Ми  з  братом  дивились  їй  вслід.
- Як  в  тебе  це  виходить?  –  запитав  він  –  з  жінками?
- От  цього  я  не  дізнаюсь  ніколи.
- Загадка  всесвіту  –  засміявся  брат.
- Заздри  мовчки  –  я  поволі  покрокував  до  машини  –  давай,  нам  ще  їхати.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627988
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2015


52.

Я  відкрив  очі.  Сонце  пробивалось  крізь  заднє  скло  машини  і  потрапляло  прямо  мені  в  обличчя.  Я  мабуть  заснув.  Але  коли?  Що  взагалі  сталось?  
Прислухався.  Машина  тихо  підскакувала  й  тряслась  на  наших  дорогах.  Ноги  і  плече  на  котрому  я  лежав  за  терпли.  Оглянувся  по  боках.  На  передньому  сидінні  спала  Ліля.  Я  глянув  на  неї  і  мене  обдало  хвилею  холоду.  Мітка  все  ще  на  ній  і  я  не  знаю,  коли  це  станеться.  Наталя  дивилась  на  мене  через  дзеркало.  Вона  не  могла  не  помітити,  що  я  прокинувся.
- А  ти  тяжкий,  ти  в  курсі?  –  тихо  сказала  вона.
- Що?  Що  сталось?
- Ти  перестав  кумекати.  Мабуть  залишки  деліріуму.  Ми  дотягли  тебе  до  машини.
Я  промовчав.  Чомусь  я  гадав,  що  Наталя  залишить  мене  в  квартирі.  Просто  витягне  з  кишені  ключі  від  машини,  збере  речі  та  піде  собі.  Я  знову  недооцінив  її.
- Скільки  я  проспав?
- Години  дві,  не  більше.  Ліля  годину  назад  заснула.  Тобі  прийдеться  їй  все  пояснити,  коли  вона  прокинеться.
- Мені?  –  сполошився  я.
- Так,  тобі.  Ти  стер  її  колишнє  життя,  без  будь-якої  можливості  його  відновити.  Ти  повісив  на  неї  долю  вигнанки,  приреченої  на  смерть.  Я  не  бачу  цього,  але  ти  сам  знаєш:  її  прокляття…
- Мітка.
- Нехай.  Її  мітка  набирає  сили.  Попередній  раз  це  була  пожежа.  Що  цього  разу?
Я  промовчав.  Я  зненавидів  відьму  в  цей  момент.  Зненавидів  за  те,  що  її  слова  були  правдою.  Зненавидів  за  те,  якою  тяжкою  ця  правда  була  для  мене.  Весь  час  я  по  факту  грався  її  життям.  Я  й  раніше  тікав,  мене  вже  не  вперше  хтось  переслідував.  Але  я  додумався  втягнути  і  її  в  це  болото.  
Тепер  план  розвіяти  її  мітку  і  зникнути  з  її  життя  вже  не  здавався  таким  ідеальним.  Аж  тепер  я  розумів  скільки  в  цій  схемі  білих  плям.  Машина  впевнено  колесила  по  дорогах.  Ніяких  будинків  вже  не  було.  Міські  джунглі  змінились  і  замість  них  були  безкраї  степи.  Ми  немов  уникли  лап  цивілізації.  
Я  виглянув  у  вікно.  Мені  не  хотілось,  щоб  степи  закінчувались.  За  ними  буде  інше  місто.  В  іншому  місті  все  повториться  знову.  Знову  мітки,  проблеми,  знищені  та  забрані  життя.  Я  наче  хом’як,  що  бігає  по  колесі  в  клітці.  Тільки  от  з  кожним  колом  щось  в  мені  міняється.  Якась  частинка  відколюється,  падає  і  розбивається  на  дрібні  шматочки.
- Зупинись  –  попросив  Наталю  –  хочу  курити.
- Давно  пора  –  погодилась  відьма.
Машина  акуратно  пригальмувала  на  обочині.  Лілю  ми  не  чіпали.  Вона  міцно  спала.  Вітер  немилосердно  шарпав  мене.  Тіло  тряслось  чи  то  від  холоду,  чи  то  від  втоми.  Я  сів  на  капот.  Наталя  сіла  поруч.
- Карина  дзвонила  –  сказала  вона.
Я  промовчав.  Не  можна  було  дозволити  цим  думкам  залізти  мені  в  голову.  Не  зараз…
Пізно.  Всередині  щось  стислось.  Стало  пусто.  Емоції  почали  зникати.  Останні  сили  покидали  тіло.  Привіт  тобі  –  сука-депресія.  Давай,  проходь,  розпаковуй  речі  та  почувайся,  як  вдома.
- З  нею  все  добре  –  Наталя  продовжила  не  чекаючи  моєї  відповіді  –  вона  вже  в  Києві.
- Ну,  хоч  це  добре  –  я  видушив  з  себе  посмішку.
- Що  робитимеш,  коли  розгребеш  все  це  лайно?
- Не  знаю  –  чесно  сказав  їй  –  спочатку  треба  розгребти.
- Я  знаю  –  сказала  вона  штуркнувши  мене  ліктем  –  знайдеш  нове.
Ми  тихо  розсміялись.  Наші  легені  синхронно  випустили  цигарковий  дим.  Зранку  він  був  гірким,  але  я  однаково  не  міг  насититись.  В  ньому  вся  гіркота  і  весь  смак  життя.  Воно  тебе  вбиває,  але  ти  продовжуєш,  тому  що  тобі  це  подобається.  Це  наївні  спроби  перевірити  світ  на  твердість.  
Світ  виявиться  твердішим.
- А  ти  що  робитимеш?  –  запитав  її.
- Переїду  –  сказала  вона  –  почну  все  заново.  Я  б  Лілю  забрала  з  собою,  але  поки  про  неї  прийдеться  подбати  тобі.  Сам  ж  розумієш…
- Розумію.
Ми  мовчали.  Сигарети  давно  догоріли  і  вітер  відносив  їх  залишки  подалі  від  нас.  Вітер  стих.  Тепер  я  чув  його  ласку  замість  жорстокого  шарпання.
- Не  думала,  що  так  станеться  –  вона  перша  порушила  тишу.
- І  я.
- Вибач,  що  втягнула  тебе  в  це  –  вона  поклала  мені  руку  на  плече.
Я  глянув  у  її  відьомські  очі.  От  ж  сука!  Ну  не  можу  я  злитись  на  неї.  Як  вона  в  біса  це  робить?
- Не  ти,  так  хтось  інший  –  спокійно  сказав  я.
- Ми  більше  не  побачимось  –  сумно  сказала  вона.
- Ти  це  казала  і  попереднього  разу,  коли  я  зник.
- На  пів  року  –  вона  вдарила  мене  під  ребра.
Я  не  зреагував.  Лише  дурнувато  вишкірився.  Вона  теж  всміхнулась,  а  за  мить  її  уста  торкнулись  моїх.  Я  відповів  на  поцілунок.  Вона  любить  тебе  –  згадались  слова  Карини.  Не  знаю,  скільки  ми  от  так  цілувались.  Але  коли  ми  перестали,  ми  одночасно  обернулись  і  побачили,  що  крізь  лобове  скло  на  нас  з  ненавистю  дивилась  Ліля.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625084
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2015


51.

Наталя  не  поспішала  відкривати,  якби  сильно  я  не  пришвидшував  її  своїм  гупанням  в  двері.  Нарешті  я  почув  її  повільні  кроки.
- Хто  там?  –  сонно  запитала  вона.
- Макс  –  тихо  сказав  я.
- Макс,  бл*ть,  четверта  ранку.  Мамина  мама,  ти  що  з  часом  не  дружиш?!
- Просто  відчини  срані  двері!  –  зірвався  я.
Вона  промовчала.  На  мить  мені  здалось,  що  вона  просто  піде  спати  і  залишить  мене  тут.  Але  на  щастя  замок  клацнув,  і  двері  з  легеньким  рипінням  відчинились.  Наталя  була  сонною,  в  одній  довгій  футболці  замість  піжами.  Мабуть  вона  хотіла  запитати,  якого  хуя  мені  потрібно,  або  просто  забула,  що  це  вона  мене  заклала.  Але  двері  були  вже  відчинені.  Вона  бачила  закривавленого  мене  в  рваному  одязі.
- Макс,  я…
- Просто  заткнись  і  починай  збирати  речі  –  я  перебив  її  жалюгідні  спроби  виправдатись  –  і  ні  слова,  бо  ти  вже  натворила  достатньо.
- А  як  Саша  і  Марко?  Чому  ти  сам?
- Вони  живі,  просто  не  було  часу  чекати  їх.  Вони  однаково  не  пропадуть.
Вона  намагалась  не  показати  свої  сльози.  Намагалась  бути  сильною,  але  як  кожна  жінка  вона  просто  розревілась.  Її  руки  потяглись  до  мого  лиця.
- Боже,  що  з  тобою  зробили?!  –  Наталка  почала  ревіти  –  Вибач!  Вибач  мене!
- Просто  дай  мені  зайти  всередину  –  в  моєму  голосі  пролунала  крига.
Вона  пустила  мене  всередину.
- Я  не  знала,  що  вони  будуть  робити…
Ну,  звісно.  Мій  затуманений  мозок  не  вірив  їй.  Щось  всередині  мене  нашіптувало  мені  план  помсти.  Але  якби  я  хотів  помститись,  я  б  просто  не  їхав  за  нею  і  не  протаранив  би  ту  машину.
- Збирайся  –  наказав  я  –  вони  їхали  і  за  тобою.  Я  затримав  їх,  але,  думаю,  ближче  до  ранку  вони  будуть  вже  тут.
Це  її  шокувало  ще  більше.  Хитра  відьма  в  моїх  очах  стала  простою  наляканою  жінкою.  Але  вона  повернулась  і  побігла  до  кімнати.  Так  я  і  знав:  одяг,  гроші,  цінності  її  не  цікавили.  Лише  те,  що  знаходилось  в  її  кімнаті,  де  вона  проводила  ритуали.  Я  пішов  за  нею.  Чомусь  тепер  йти  стало  важче.  В  боці  сильно  боліло.  Аж  тепер  моє  тіло  нагадало,  скільки  воно  витерпіло  через  мою  тупість.  Треба  було  тоді  не  йти  в  паб.  Або  піти  в  будь-який  інший.  Скільки  б  всього  я  уник.
Коліно  підігнулось  і  я  влетів  в  шафу.  З  гуркотом  відскочив  від  неї  і  впав  на  землю.  В  голові  закрутилось.  Наталя  вибігла  з  кімнати  з  маленьким  рюкзаком  в  руках.
- Макс?  –  покликала  мене.
- Що  сталось?  –  з  сусідньої  кімнати  вийшла  Ліля.
Вона  теж  була  в  одній  футболці.  Видно  залишилась  тут  на  ніч.  Подруги  як-не-як.  Чомусь  мене  це  не  здивувало.  В  голові  пролетіла  думка:  Наталія  сидить,  плачеться  і  жаліється  на  мене.  Робить  так,  щоб  мене  покинули  абсолютно  всі.  Але  я  не  розізлився.  Якась  частина  мене  розуміла,  що  я  заслужив.  Я  сам  до  цього  довів.  Грався  ними,  крутив  в  своїх  інтересах,  не  враховуючи  їхніх.
- Все  нормально  –  я  спробував  встати,  але  мене  знову  повело  –  одягайтесь,  нам  час  їхати.
- Куди?  –  Ліля  нічого  не  розуміла.
- Довго  пояснювати  –  рявкнула  Наталя  –  збирайся.  Макс,  ти  йти  можеш?
Я  показав  їй  ключі  від  машини.  Мене  знову  повело,  я  починав  засинати  оперись  до  стіни.
- Ти  на  машині?  –  здивувалась  Наталя  –  навіть  питати  не  буду.  Не  хочу  знати,  звідки  в  тебе  транспорт.
Я  не  відповів.  Очі  закрились.  В  свідомості  виринуло  те  видіння.  Я  в  темноті,  а  навколо  мене  всі  люди,  що  померли  по  моїй  вині.
- Геть!  –  загарчав  я  –  Геть!  Я  вам  не  дістанусь!  Мене  ви  не  візьмете.  Геть…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625082
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2015


50.

Чорна  хонда  підстрибувала  на  ямках  та  всіх  нерівностях  Українських  доріг.  Вночі  по  мокрій  вбитій  дорозі  на  швидкості  90  км/год.  Я  витискав  з  неї  все,  аби  лише  наздогнати  потрібну  машину.  Скінхеди  перестали  за  мною  бігти  хвилин  десять  назад.  Вони  мабуть  вирішили,  що  на  машині  тікаємо  ми  в  трьох.  Може  вони  навіть  подзвонили  тим  людям,  котрі  поїхали  до  Наталі.  Але  це  зараз  не  головне.  Головне  завадити  їм  дістатись  до  відьми.  Як,  чесно  кажучи,  я  не  знав,  але  для  можливості  для  імпровізацій  були.
Погода  за  вікном  стала  зовсім  паскудною.  Вітер  зносив  все,  спричиняючи  страшний  шум.  Каплі  дощу  відігравали  барабанний  дріб  не  лобовому  склі.  Колеса  раз  в  раз  просвистували,  а  я  міг  в  будь-який  момент  втратити  управління.  На  сусідньому  сидінні  подзвонив  мій  телефон.  Не  відриваючи  погляд  від  дороги.  Підняв  слухавку,  ввімкнув  гучномовець.
- Макс?  –  голос  був  Марка.
- Так.  Що  в  вас?
- Вибрались.  Саші  трохи  дісталось.  Ти  де  зараз?
- Намагаюсь  наздогнати  ту  машину.
- До  речі,  ми  вияснили,  що  за  машина  –  втрутився  Саша  –  ти  будеш  здивований…
- Не  тягни!  –  мені  було  не  до  вгадувань.
- Червоний  опель,  який  ми  бачили  тоді  на  заправці.  Перед  тим  як  нас  змело  з  дороги.
Я  промовчав.  Всередині  з’явилось  якесь  дивне  відчуття  радості.  Воно  не  йшло,  як  би  я  не  намагався  його  прогнати.  Реванш.
- Вірно  –  мені  раптом  згадались  слова  того  мента  –  це  ще  не  кінець.  
Двигун  волав  наче  різаний.  Я  вивертав  кермо,  на  поворотах,  тис  на  гальма,  а  тоді  знову  нарощував  швидкість.  Я  навіть  не  помічав,  як  з  голови  тоненькою  цівкою  стікала  кров.  Нудота  поволі  наростала.  Менше  ніж  за  місяць  я  отримав  кілька  серйозних  травм.  Навіть  не  уявляю,  що  тримало  мене  на  ногах.  Чомусь  мені  здалось,  що  я  просто  механізм.  Коли  моя  робота  виповниться,  гвинтики  всередині  просто  перестануть  працювати.
Що  ж,  нехай.  Але  поки  моя  робота  ще  не  виконана.  Тож  права  вийти  з  ладу  в  механізму  немає.  Спочатку  виробимо  всю  норму.  Витиснемо  всі  соки.  Досягнемо  максимуму.
Машина  повернула  на  центральну  вулицю.  Тепер  я  вже  бачив  червоний  опель.  Водій  не  поспішав.  Звідки  йому  знати,  що  я  їду  за  ним.  Я  втиснув  педаль  газу  в  підлогу.  Однією  рукою  потягнувся  до  пасків  безпеки,  щоб  пристебнутись.
Ідея  народилась  раптово.  Вона  була  плодом  моєї  злості,  виснаженості,  та  всього,  що  я  натерпівся  останнім  часом.  Мій  мозок  затьмарився.  Потемнів  на  стільки,  що  я  впустив  її  в  себе  без  вагань  та  нерішучості.  Залишки  добра  в  машині  присутніми  не  були.  Вони  залишились  в  гаражі,  в  розбитому  авто  Марка,  в  квартирі  Едика,  а  може  на  капоті  того  білого  БМВ  з  під  коліс  якого  я  витягнув  Лілю…
Я  швидко  наздогнав  машину,  порівнявся  з  ними  на  сусідні  полосі.  І  врізався  в  них.  Вони  цього  не  чекали.  Червоний  опель  засвистів  і  його  понесло  геть  від  мене.  Машина  вилетіла  на  тротуар  і  загальмувала  в  найближчий  стовп.  Бетон  витримав  удар.  Машина  –  ні.
- Один  –  один  –  пробурмотів  сам  до  себе.
Зупинився.  Відстебнувся.  Вийшов  з  машини.  Діставши  сигарети  кишені,  поволі  пішов  до  розбитого  опеля.  Мітки  не  було  ні  на  кому,  значить  вони  живі.  Закурив,  спостерігаючи,  як  з  опеля  намагався  вибратись  той  мент,  що  здав  мене.  В  нього  не  виходило.  Він  ось-ось  мав  зомліти,  чи  то  від  удару,  чи  то  від  втрати  крові.  З  сусідніх  дверей  вийшов  ще  один.  Він  відбувся  лише  переломом  ребер.  Я  зрозумів  це  по  тому,  як  він  йшов.
- Ти?  –  не  вірив  своїм  очам  худий  лисий  пасажир.
Я  промовчав.  Лисий  ступив  до  мене  кілька  кроків,  але  в  нього  виявилась  ще  й  травмована  нога,  тож  він  зашпортався  і  впав.
- Ми  тебе  знайдемо  –  сичав  він  підповзаючи  до  мене.
Я  зробив  тягу.  Випустив  дим  з  легень.  Він  намагався  схопити  мене  за  ногу.  Я  відійшов,  і  легенько  наступив  йому  на  зап’ястя.  Тоді  здавив  його  долоню  ногою  аж  до  хрускоту.  Він  закричав.  Його  вереск  відлякав  усіх  зівак,  що  почали  збиратись  навколо  цієї  сцени.  Добре,  що  була  глибока  ніч  і  людей  було  не  так  багато.  А  він  не  вгавав,  аж  доки  я  не  відпустив  руку.  Крик  змінився  на  дике  скавуління.  Он  які  вони,  мої  кати  були  на  моєму  місці.  Їхня  гордість  і  впевненість  змінилась  на  нікчемність.  Не  в  силах  більше  його  слухати,  я  копнув  його  ногою  в  лице.  На  асфальт  капнула  кров.  З  рота  висипались  кілька  зубів.  Він  обм’як.  Я  ж  докурив  і  повернувся  в  машину.  Треба  ще  було  забрати  Наталю  і  Лілю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624688
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2015


49.

Найважче  це  розрізати  мотузки  на  руках.  Як  тільки  я  відірвався  від  крісла  і  простягнув  зв’язані  за  спиною  руки,  я  зрозумів,  що  це  було  ще  легко.  Мої  зап’ястя  викручувались  наче  вужі.  Шкіри  на  них  вже  не  було,  зате  мотузка  покрилась  кров’ю  та  здертою  плоттю.  Я  гриз  мотузку  зубами,  раз-у-раз  ковтаючи  або  випльовуючи  залишки  ворсу.
Врешті  мені  вдалось.  Ще  кілка  хвилин  помучитись  з  ногами  і  на  вихід.  Тіло  слухалось  слабо.  Все  заніміло,  інколи  пробігали  корчі.  Але  перспектива  стати  безіменним  кормом  для  хробаків  мене  аж  ніяк  не  тішила.  Врешті  я  встав.  Знайшов  свої  речі.  Оглянувся  в  гаражі  в  пошуках  чогось,  що  могло  б  мені  допомогти  витягти  моїх  товаришів.  Але  нічого  кращого  за  під’єднаний  до  акумулятора  дріт  я  не  знайшов.  
- Ну,  краще  ніж  нічого.
Двері  в  гараж  відкрились.  Не  придумавши  нічого  краще  я  сів  на  стілець,  сподіваючись,  що  ніхто  не  помітить,  що  я  розв’язався.  В  гараж  зайшов  той  скінхед,  що  катував  мене.  Він  більше  і  сильніше  за  мене.  Шанси  нерівні,  якщо  ще  врахувати,  ДТП  і  катування…
Але  я  знав,  що  вибору  немає.  Я  не  міг  підвести  їх.  Мій  брат,  Саша,  навіть  відьма  з  Лілею.  Карина,  подумки  звернувся  до  неї  (хоч  я  й  знав,  що  вона  ніяк  би  це  не  почула),  ти  права.  Я  знаю  на  кого  я  перетворився.  Але  це  мій  вибір.  Щоб  справитись  з  всім  цим  я  маю  стати  таким.  Я  був  занадто  м’яким  весь  цей  час.  Я  тікав,  боячись  брати  на  себе  відповідальність  на  себе.  Краще  вже  ігри  мого  брата,  ніж  така  втеча.  До  цього  часу  мені  чисто  випадково  щастило.  Тепер  удача  вичерпалась.  Є  тільки  рішучість.  Є  сила  волі,  незламність.  
З  приближенням  скінхеда  я  почав  скаженіти.  Хотілось  зірватись  з  місця,  вчепитись  в  нього  руками.  Здавити  його  шию.  Але  ще  не  час.
- Готовий  продовжувати?  –  насмішкувато  сказав  той.
- Де  мої  люди?
- Поряд  –  він  ухилився  від  відповіді  –  кричали  і  плакали  наче  дівчатка.  Молились,  лише  б  я  перестав.
Він  блефував.  Я  сподівався,  що  він  блефував.  Всі  вагання  відійшли  на  задній  план.  Нехай  втратить  пильність.  Нехай  повернеться  до  мене  спиною.
- Ти  зараз  теж  будеш  молитись  –  сказав  він  –  будеш  плакати  наче  маленька  дівчинка.
Я  мовчав.  Давай,  хвались,  залякуй.  Переконуй  сам  себе  в  своїй  силі…
Він  повернувся  до  мене  спиною.  Хотів  справити  на  мене  якесь  враження.  Ще  сильніше  залякати.  Я  не  слухав  його.  Його  слова  не  містили  ніякої  корисної  інформації.  Це  гнила  людина,  й  не  варто  витрачати  час  на  таких  людей.  Ні  до  чого  доброго  це  не  доведе.  Гнила  біомаса.  Мабуть  за  це  я  вдарив  його  кріслом  в  спину.
Він  впав  на  одне  коліно  з  глухим  звуком.  Не  чекав  такого  це  точно.  Я  не  дав  йому  опам’ятатись.  Натягнув  шнур  навколо  його  шиї  і  здавив.  Він  замахав  руками,  в  марних  спробах  звільнитись.  ВІін  хотів  дихати,  Хотів  ще  побачити  сонце.  Дві  хвилини,  думав  я  і  рахував  по  мірі  того,  як  його  покидали  сили.  Дві  хвилини,  потім  смерть  від  кисневого  голодування.  
Двадцять  секунд.
Він  спробував  встати.  Але  сильним  ударом  я  травмував  йому  коліно.  Він  захотів  повернутись,  але  я  пробив  коліном  в  спину  і  він  впав  на  живіт.
Тридцять  п’ять  секунд.
Я  сів  зверху,  міцніше  стиснувши  дріт.  Поки  він  молився,  щоб  ще  раз  вдихнути  повітря,  я  молився,  щоб  витримав  дріт.  Бог  мав  вибрати  когось  з  нас.
Сорок  п’ять  секунд.
Він  обм’як  і  не  борсався.  Бог  сьогодні  вибрав  мене.
Одна  хвилина  і  десять  секунд…
Сили  полишили  мене  і  я  звалився  з  нього.  Ліг  поруч  тяжко  дихаючи.  Потягнувся  рукою  до  його  червоної  шиї  з  слідом  від  дроту.  Знайшов  пульс.  Чому  я  не  дотримав  його?  Тому  що  я  не  вбивця,  ось  чому.  Поволі  встав.  Забрав  свої  речі.  Одягнув  свою  рвану  футболку.  Від  куртки  лишилось  лише  шмаття.  Повернувся  до  сплячого  тіла.  Полазив  по  кишенях.  Знайшов  ключі  від  гаражу  і  від  машини.  Рано  чи  пізно  він  прийде  в  себе,  а  можливості  його  втручання  в  подальші  плани  треба  запобігти.
Я  поволі  пішов  до  виходу.  Обережно  виглянув  за  двері.  Він  міг  бути  тут  не  сам.  На  дворі  стояла  ніч  і  було  дуже  холодно.  Між  рядами  гаражів  носився  вітер  підбираючи  розкидане  сміття.  Але  нікого  з  людей  не  було.  Виходить  я  провів  тут  весь  ранок,  день  і  вечір.  Від  усвідомлення  цього,  ноги  в  мене  підкосились.  Потрібно  було  дізнатись,  що  там  з  Кариною  і  Лілею.  Але  спочатку  я  мав  знайти  брата  і  Сашу.  Двері  гаража  я  зачинив  ззовні.  Нехай  побуде  там.  А  щоб  його  не  відкрили,  я  зламав  ключ  прямо  в  замку.  Це  додасть  трохи  часу.  В  ночі  є  один  плюс.  Вночі  людям  потрібне  світло.  А  значить,  що  знайти  їх  двох  буде  легше,  ніж  відкривати  двері  гаражів  навмання.
Гаражі  робили  собою  своєрідний  лабіринт.  І  я  не  знав,  куди  йти.  В  темряві  приходилось  орієнтуватись  по  голосах.  Літом  було  сухо,  так  що  знайти  сліди  було  тяжко.  Десь  мали  б  ще  залишитись  плями  крові,  але  вночі  їх  було  не  знайти.  Я  брів  не  знаючи  куди.  Що  як  я  йду  не  в  тому  напрямку?
Від  повідь  знову  прийшла  неочікувано.  Серйозно,  рішення  завжди  приходить  за  мить  до  того,  як  опускаються  руки.  Скінхед  нарешті  прийшов  до  тями.  І  він  намагався  вийти.  Від  його  стуків  в  двері,  можна  було  розбудити  пів  Івано-Франківська.  Не  гаючи  часу  я  припав  до  найближчої  стінки.  Десь  здалеку  почулись  крики.  Тоді  кроки.  Хтось  поволі  йшов  на  крик.  Він  ще  не  розумів,  що  сталось.  Моє  серце  билось  швидше  з  кожним  кроком.  Я  не  можу  зараз  попастись.  Довелось  затримати  дихання  і  пролізти  між  стінками  гаражів.  Там  було  сиро,  волого,  на  мене  сипалась  іржа.  Я  заплутався  в  павутині.  Але  залишився  непоміченим.  Згадалась  історія  про  Ісуса.  Матір  з  ним  заховались  від  римських  солдат.  А  павуки  сплели  позаду  них  павутину,  щоб  остаточно  заховати  їх  від  ворожих  очей.
Ще  один  лисий  чувак  пройшов  повз  мене.  Берци,  чорні  штани  з  підтяжками  та  в  білій  майці.  Ліниво  йшов  на  джерело  звуку.  Я  пішов  по  тому  напрямку  з  якого  він  йшов…
***
Марко  вже  розв’язався,  коли  я  його  знайшов.  Виглядав  він  гірше  мене.  Його  просто,  як  в  старі  добрі  часи,  били.
- Довго  ти  –  він  виплюнув  кров  на  землю.
- Де  Саша?
- Я  не  знаю.
- Нам  потрібно  його  знайти  –  я  допоміг  брату  піднятись.
- Нема  часу  –  сказав  він.
- Що?!
- Вони  якраз  зібрались  їхати  по  Лілю  –  пояснив  Марко  –  думали  шантажувати  тебе  нею.
- Який  в  цьому  зміст?  Як  вони  про  неї  дізнались?
- Та  жінка  їм  розповіла.  Ти  видно  сильно  її  довів…
Все  таки  я  перегнув  з  моральними  добиваннями.  Треба  було  бути  м’якше.  Але  вже  пізно  про  таке  думати.  Треба  вирішувати.  Чому  я  цього  не  побачив?  Дивно,  але  я  не  бачив  смертей  після  прийому  деліріума.  Може  я  все  ж  позбавився  цього  прокляття?  Якби  ж  все  було  так  легко…
- Вони  знають  де  вона  живе?
- Ні,  зате  знають  де  живе  Наталя.
- Чорт!
В  пориві  злості  я  ходив  колами.  Треба  було  витягти  Сашу.  І  треба  було  захистити  Наталю.
- Прийдеться  розділитись  –  сказав  Марко  –  вони  виїхали  десять  хвилин  назад.
- Знайди  Сашу  –  я  направився  до  виходу.
- Як  ти  наздоженеш  їх?
Замість  відповіді  я  витяг  з  кишені  ключі  Скінхеда.
- В  нього  старенька  хонда.  Вона  в  сусідньому  гаражі  –  сказав  Марко  –  здається  на  ходу.
Це  добре.  Значить  в  мене  ще  є  час.
- Нам  час  зникати  з  міста  –  сказав  брату.
- Давно  це  тобі  казав.  Йди,  я  знайду  Сашу.  Побачимось  завтра  біля  церкви  отця  Михайла.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624686
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2015


48.

- Це  він?  –  запитала  Ліза.
Старша  жіночка,  але  слідкувати  за  собою  вона  вміла.  Брюнетка  під  каре,  з  очима  кольору  вороного  крила.  Я  міг  лише  гадати,  як  вона  виглядала  в  молодості.  Одягнута  в  джинси  та  чорну  шкіряну  куртку.  Макіяж  в  неї  строгий,  наче  спеціально  зроблений  для  блідості  лиця.
- Він  –  підтвердив  мент.
Мені  було  тяжко  дихати.  Легені  все  ще  не  могли  працювати  нормально.  В  гаражі  тепер  було  троє:  мент,  Ліза  (я  чув,  як  той  назвав  її)  та  її  охоронець.
- Вадим  –  Ліза  окликнула  високого  широкоплечого  блондина  в  чорному  спортивному  костюмі  –  подякуй  нашому  другу.
- Прошу  за  мною  –  на  диво  ввічливо  сказав  той.
Мент  здивовано  глянув  то  на  мене,  то  на  неї,  але  це  вже  було  не  його  діло.  Він  свою  роботу  виконав.
- Твоя  подруга,  Наталя,  тебе  здала  –  Ліза  відповіла  на  моє  питання  –  я  пообіцяла  їй  не  чіпати  ні  одну  з  твоїх  подружок.  
Я  мовчав.  Я  б  сказав,  що  мій  мозок  був  затуманений  страхом,  але  ні.  Такого  не  було.  Я  пам’ятав,  що  чекає  мене  в  кінці  дороги.  Я  вірив,  що  я  потраплю  в  темряву  і  розчинюсь  в  ній,  як  при  тому  видінні.  І  мені  було  плювати.  Я  змирився.  Якась  частина  мене  чекала  цього.  Дивно,  але  це  можна  було  порівняти  з  обрядами  гашишинів.  Коли  молодий  вбивця  вперше  потрапляв  до  свого  наставника,  його  напоювали  вином  і  опіумом.  Той  засинав  і  його  переносили  в  місце,  що  нагадувало  рай:  вино,  їжа  і  повним  повно  незайманих  гурій.  Тоді  він  знову  засинав  і  просинався  вже  в  обителі  наставника.  І  він  був  готовий  на  все,  якщо  наставник  обіцяв  йому  змогу  ще  раз  потрапити  в  той  рай.  Міф,  але  найсильніша  організація  найманих  вбивць  трималась  на  цьому  міфі.
- Макс,  чому  ти  відмовився  рятувати  мого  чоловіка?
- Тому,  що  хтось  би  помер  замість  нього  –  пояснив  я.
- Він  ніколи  мене  не  слухав  –  сумно  сказала  вона  –  казав,  що  це  все  маячня.  А  тепер  його  немає.  Немає  через  тебе…
Я  знову  промовчав.  Вона  ще  намагалась  здатись  спокійною.  Але  я  бачив  її  наскрізь.  Бачив,  як  в  її  броні  з’являються  тріщини.  І  ось  він,  момент  істини.  Її  маска  пала.
Вона  накинулась  на  мене.  Зацідила  мені  ляпас.          
- Давай,  розкажи  мені,  що  тобі  жалко!  –  закричала  вона  –  розкажи,  як  би  ти  хотів  все  виправити!  Давай!
Вона  схопила  два  дроти,  включила  акумулятор.  Мене  знову  затрясло  від  електроструму.  Її  озлоблений  погляд  свердлив  мене  наскрізь.
- Кажи!  –  істерила  вона.
Я  прекрасно  розумів  причину  її  ненависті.  Ні,  діло  не  в  чоловіку.  Все  набагато  простіше:  Ліза  боялась.  Боялась  настільки,  що  й  сама  не  розуміла.  Страх  з’їдав  її  з  середини,  змушував  бути  жорстокою.  Страх  забирав  у  неї  залишки  глузду  та  людяності.
- Відьма  сказала,  що  ти  той,  хто  обманює  смерть  –  сказала,  коли  акумулятор  розрядився.
Перший  час  вона  все  ще  не  розуміла,  чому  я  не  гарчу  наче  поранений  звір.  Тоді  коли  до  неї  дійшло,  вона  копнула  його  ногою  і  вилаялась.  В  гараж  зайшов  її  охоронець,  Вадим.  Він  боязко  глянув  на  неї.
- Ну  ж  бо  –  вона  знову  відвісила  мені  ляпас  –  давай,  обмани  смерть.  Скажи  мені  коли  я  помру!  Вгадай  хоча  б  коли  помреш  ти!
Я  зареготав.  Зареготав  так  голосно,  що  здавалось  все  навколо  затихло.  Сміх  мій  був  потворний  та  повний  зневаги.  Вперше  я  відчув  в  собі  дух  незламності.  Парадокс,  бо  до  того  в  мені  таки  щось  зламалось.  І  те,  що  зламалось  випустило  в  мене  нову  силу.  Я  відчув,  як  мене  наповнює  темрява,  тягне  до  мене  свої  руки,  оповиває  мене  ними.  І  я  жадаю  цього.  Вперше  я  не  боюсь  перетворитись  на  копію  свого  брата.  Ба  ні,  я  сам  цього  хочу.
Вона  нахилилась  до  мене.
- Смішно    тобі?  Веселить  тебе  це?  –  презирливо  зашипіла  вона.
Її  очі  спопеляли  мене.
- Ти  безсила  –  сказав  їй  в  лице  –  твій  чоловік  був  важливою  шишкою,  з  купою  знайомств  і  ворогів.  Він  забезпечував  тебе,  краденими  чи  вибитими  засобами.  А  тепер  його  немає.  І  всі  його  друзі  хочуть  забрати  те  що  накрав  він.  Ти  сама,  скоро  від  тебе  відвернеться  навіть  Вадим.  Він  вже  думає,  що  ти  не  сповна  розуму.  І  ти  боїшся.  Ти  боїшся  всього.  Маленька  налякана  мишка.  Скоро  ти  втратиш  все,  що  в  тебе  є.  Ти  розумієш,  що  звали  я  тоді  в  інше  місто,  ти  б  мене  не  дістала.  Хто  повірить  в  те,  що  я  бачу  смерть?  Хто  повірить  тобі?  Хто  повірить  в  адекватність  людини,  що  ходить  до  гадалки?  Сказати  тобі  коли  ти  помреш?  Зміст?  Ти  й  сама  розумієш…
- Спочатку  я  заберу  в  тебе  все  дороге  тобі  –  прошипіла  вона.
- Пусті  погрози  –  я  знову  зареготав
Вадим  підійшов  до  неї.  Обійняв  за  плечі.
- Досить  –  тихо  сказав  він  –  нам  час  їхати.  Скіни  завершать  роботу.  Він  і  його  друзі  помучаться.  В  вас  ще  справи  завтра.
Вона  востаннє  глянула  на  мене.
- Сподіваюсь,  що  тебе  не  зможуть  впізнати  до  кінця  ночі  –  тихо  сказала  вона.
- Твій  чоловік  теж  виглядав  жалюгідно  –  презирливо  сказав  я  –  перед  смертю.
Вона  заплакала.  Зовсім  розбита  й  знищена  горем.  Ну  знайшла  вона  мене,  той  що?  Я  зіпсував  їй  все  задоволення  від  помсти.  Знаю,  я  не  мав  би  такого  говорити.  Але  відступати  було  пізно.  Вона  приречена.  Це  лише  питання  часу,  коли  на  ній  з’явиться  мітка.  А  вона  з’явиться…
Вадим  провів  її  до  виходу.  Тоді  повернувся  до  мене.  Зблизька  він  виявився  ще  більшим.  Ми  дивились  одне  одному  в  вічі.  Його  погляд  холодний  і  спокійний.  Мій  сповнений  виклику.  Не  знаю  скільки  часу  ми  от  так  дивилися  одне  на  одного.
- Толку  з  тобою  говорити?  –  врешті  сказав  він  –  просто  вмираючий  звір,  що  намагається  вкусити  когось  перед  смертю…
- Сказав  приручений  пес…
Договорити  я  не  стиг.  Кулак  Вадима  полетів  мені  в  скроню.  Такого  глибокого  нокауту  в  мене  ще  не  було.
***  
Свідомість  поволі  поверталась  до  мене.  Вона  прийшла  з  відчуттям  холодного  бетону,  на  якому  покоїлась  моя  голова.  Скільки  я  от  так  проспав?  Я  не  знав.  Все  це  здавалось  страшним  сном.  Ніколи  б  не  подумав,  що  до  чогось  такого  може  дійти.  Мене  катували  електрострумом.  Міліціонер,  що  продався  всілякій  швалі.  Скінхеди.  Ніколи  б  не  подумав,  що  вони  є  в  маленьких  містах.  Але  зараз  я  розумію:  Україну  населяло  все  дедалі  більше  чорних.  Негри,  араби,  індуси.  На  багатих  чурок  велись  доступні  дівчата.  Дівчата,  котрих  можна  було  взяти  грішми  та  солодкими  обіцянками.  І  вони  розмножувались.  Білій  расі  це  не  подобалось.  От  і  по  з’являлись  відбиті  на  голову,  як  Едик.  Закриті  компанії  в  закритих  закладах,  на  задвірках  міських  вулиць.
А  на  одній  з  таких  вулиць  був  я.  Той,  кого  вони  винили  смерті  кількох  своїх.  Варіантів  було  мало:  взяти  вину  на  себе,  сказати  правду,  чи  мовчати.  Перші  два  це  смерть  моя  і  брата.  Мовчання  ж  дає  нам  час.  Час  необхідний  для  Марка,  щоб  придумати,  як  нам  вибратись.
Можна  ще  було  спробувати  розв’язатись.  Але  я  не  знав  скільки  їх  там.  Я  не  знав,  чи  ми  справимось.  Але  все  ж  краще  ніж  лежати  от  так  і  чекати  допоки  тебе  продовжать  наелектризовувати.
Я  спробував  поворухнутись.  Руки  були  зв’язані  за  спиною,  ще  й  прикріплені  до  стільця.  На  щастя  я  лежав  на  боці.  Відкрив  очі,  оглянувся  по  сторонах.  Нікого  не  було.  А  от  музика  грала  десь  з-за  стіни.  Та  музика  під  яку  мене  катували.  Значить  Марко  і  Саша  в  двох  інших  гаражах.  Як  тільки  вони  відключаться  або  розколяться…
Вони  повернуться.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624660
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2015