| Сторінки (1/13): | « | 1 | » |
Зоряна мріяла, що колись вона зможе побачити - все те що відбувається за вікном. Вона не могла підвестися на ноги уже 6 місяців. Після тієї страшної аварії, наче вічність пройшла. Щоразу коли за вікном йшов дощ, дівчина згадувала ті миті коли вона була ще щасливою.
Сонячний день, вона поспішає до свого коханого. Як завжди трішки затримується, та вона ж дівчина, всі дівчата запізнюються на побачення. Залунала знайома мелодія на мобільному. Коханий... Висвітилось на екрані, Зоряна підняла слухавку і почула такий рідний, і знайомий голос. Дівчина швиденько поговорила з коханим, було холодно, руки мерзли, та й він уже стояв навпроти неї, по той бік дороги. Залишалося всього кілька кроків до щастя. Вона не могла дочекатися зеленого світла від світлофора, щоб уже швидше перебігти цю кляту дорогу й впасти в обійми свого милого, любого, коханого Cашка. Загорівся зелений, і вони обоє стрімголов помчали через дорогу в обійми один до одного... Та тут невідомо звідки на Зоряну летіла машина, дівчина з переляку окам'яніла. Сашко встиг відштовхнути дівчину в бік на тротуар...
Від сили падіння Зоряна отримала багато травм і ушкоджень, майже несумісних з вільним ходінням. Але лежачи на тротуарі вона зовсім не думала про свої травми... Для неї головним було, щоб її спаситель був живим і здоровим. Зоряна підвелася на руки, встати вона не могла, ніг не відчувала. Повернула голову в бік, з надією побачити свого Сашка. Та вона побачила лише швидку і санітарів що бігали довкола нерухомого хлопця. З тих пір Зоряна не бачила свого коханого, він врятував її ціною власного життя... За вікном була злива, Зоряна любила дощ, адже саме в цю погоду вона вперше зустріла Сашка...Тепер лише дощ, міг повернути її думками в той час де вона була кохана, крапельки дощу могли дати їй шматочок того щастя, що закохані колись мали.
Пройшли роки, Зоряна змогла ходити, жити повноцінним життям, та не могла забути ті щирі волошкові очі Сашка, що були єдиним щастям у її житті. І це щастя було вкрадено... Вона стала на підвіконня і подивилася в низ. Була злива... Там за вікном інший світ... Там є він... І хай дощ знову з'єднає їхні душі... Але тепер уже назавжди...
Дощ стікав по щоках Зоряни… вона наважилась на цей крок, і ніщо її вже не зупинить.
- Стій! Кохана… не роби цього… це я – твій Сашко. Я тут з тобою.
- Як ти можеш бути зі мною поряд, якщо тебе немає… я не хочу жити без тебе, без твого тепла, без голосу… очі… твої очі мені кожну ніч сняться.
- Зорянко, моя мила Зорянко. Скільки часу вже минуло, відпусти мене.
- Ні, навіть не говори такого мені, мені ти потрібен. Життя без тебе – ніщо.
- Зоренько, хіба я тебе для цього рятував? Заради тебе я віддав своє життя, ти тепер повинна жити за нас двох. Поглянь на нашу квітку на підвіконні, якщо тебе не стане, то хто буде піклуватися про неї? Знай я завжди поряд, у кожній твоїх часточці, у кожній хвилині твого життя… Ми – одне ціле! Живи заради мене, живи!
- Сама? Без тебе? Я не зможу, намагалась, але…
- Мила моя, кохана, настане час і ми будемо разом, ти повинна потерпіти. Ми будемо щасливі. Візьми мою руку…
Зоряна вхопила за руку Сашка, і раптом вони опинилися уже посеред кімнати.
- Знаю Зоренько, ми не встигли попрощатися. Зараз є можливість, не гаймо часу.
Закохані стояли обійнявшись, вітер з відкритого вікна увірвався до кімнати і зірвав листочок з квітки, що стояла на підвіконні. Листочок доторкнувся до щоки дівчини, потім до губ.
Ранкове сонце прорвалося крізь нічну пітьму, Зоряна відкрила очі. В руках була фотокартка Сашка, а на подушці лежав листочкок з квітки… Образ коханого не покидав її голову ні на мить, це був сон? Чи справді це сталося… але після цього, дівчина твердо вирішили жити, і розповісти їх історію кохання усім. ЇЇ герой оживе знову, хоч і в книжковому світі, та вони будуть поряд, і там уже точно навіки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667830
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2016
Вітер тріпоче листя на дереві,майже всі листочки облетіли, на гілці тримаються лише одиниці, ті що найсильніші.
Слабкі... Їм холодно, вони трусяться, може їм страшно? Коли довго на них дивитися, стає жаль... Тіло окутує якийсь незрозумілий страх.
Своє життя листя вже віджило, дерево готове відпустити своїх діток. Іноді хочеться уявити себе на місці листочка. Як йому там? Що він думає? Що відчуває? Чи знає що його час підходить до кінця? Можливо й зна... Та все ж ухопився своїми рученятами за маму-дерево і не бажає відпускати.
А якщо подумати глибше. У природі все схоже між собою, то може і людина чимось схожа на листок? Певно так, так же само намагається триматися до кінця, хапається за останню можливість аби тільки залишитися жити... Особисто мені, листочок схожий на людину, що хвора на рак. Такий же сухий, жовтий, обезсилений, але все ж має жагу до життя, та не має ні сил ні можливості залишитися в ньому.... Їх безпомічність жахає.
А може й насправді листя хворіє восени? І вся ця краса золотих дерев, насправді звита з болю і туги? Мабуть тому так часто нас восени навідує депресія, окутує меланхолія. Може якимось чином ми пов'язані з листочками? І це насправді не депресія, а ми просто відчуваємо всю їхню біль і безвихідь... Але не можемо збагнути чому так пусто стає на душі, коли облітає все листя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629041
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2015
душа одна, а тіла - два
які тут можуть буть слова...
найбільше щастя що я маю,
найкращим другом називаю
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628988
рубрика: Поезія, Рондель
дата поступления 15.12.2015
Знов наша пісня, плачу
На цьому тижні я тебе вже не побачу
Холод туманом осіда на плечі
Піду зберу напевно свої речі
Знов рахувати дні до зустрічі
А далі що?
Та знов ніщо…
Пройдеш неначе ти мене не знаєш
Що ти до мене відчуваєш?
На підвіконні сидячи і за тобою плачучи
Згадаю я минулі дні
Де я не чула слова ні
Де я не знала, як це - не кохає
Що не роби мені тебе не вистачає
Ти зараз знов докурюєш свій ,,bond”
А я напевно перекрашусь в блонд…
Для тебе… мені воно сто літ не треба
Але тобі напевно теж
Ну знаєш що мене ти не бентеж
Забуду раз і назавжди
Так не достигнувши мети
Прощай чорнявий мій герою
І пам’ятай! Я хочу бути лиш з тобою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2015
І ось я вдома
Тихенько витре сльози мама
Вона не знає що в дорозі
Я теж перебувала у тривозі
Стисну емоції в кулак
Я ж вже доросла чи не так?
Спитаю в мами як тут вдома
І за розмовою піде десь втома
О рідна матінко повір
Нема нічого кращого ніж рідний двір
Ті твої очі добрі ніжні
Нагадують мені деньки оті потішні
Але вже час так швидко промайнув
Хоч би він трошечки збагнув
Як хочеться побути вдома
Попити просто мамин чай
Гей ти! Дитинство зачекай
Куди від мене ти тікаєш?
Ти ще зі мною погуляй
ти ж навіть ще мене не знаєш
Та ген на полі вже літає
Сумная пісня з уст моїх лунає….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2015
ще босими ногами
я бігла стрімголов долаючи свій страх
налякана своїми снами
заснути я хотіла в тебе на руках
лише в твоїх обіймах заспокоїтися можу
я так тебе люблю мою хорошу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2015
у косу жовто-синю стрічечку вплету
для серця інших кольорів я не знайду
я патріот і серцем і душею
моя країна, хочу вічно бути з нею
хоч і мізерна я її частинка
але то матінка моя, а я її дитинка
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626227
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 05.12.2015
Вони прожили разом шістдесят років, всі ці роки були в ритмі танго. Запальний танець кружляв закохані серця все життя. " утомленное солнце нежно с морем прощалось...." Весь час лунало в їх будинку, це пісня що провела їх крізь роки.
Марічка - молода продавчиня в магазині. Іван - військовий. Один його погляд примушував труситися все село дівчат. В темному і холодному магазині була одна розвага - музика. Звучала улюблена пісня Марічки, вона підмугикувала в тон нотам, раптом на порозі з'явився він. Стрімко підлетів до дівчини і танго закружляло їх у своєму ритмі, серця бились в унісон, а на фоні звучала : "утомленное солнце, нежно с морем прощалось..."Він просто зайшов до магазину за хлібом. А повернувся з повним серцем кохання.
Пройшов час, життя їх змінило. Марічка стала вже не такою мрійницею, а Іван уже не мав за мету закохати в себе всіх дівчат села. Тепер вони були одне у одного. Коли гірко чи радісно на душі було, завжди звучала їх пісня, і завжди супроводжувалася танцем двох сердець.
Минали роки. Діти, внуки і правнуки зібрались на їх святі - дні весілля. Було багато сміху, поздоровлень, побажань, та в один миг все втратило свій зміст і в кімнаті запанувала тиша. Іван одягнув свій старий китель і подав руку своїй Марічці і знову: "утомленное солнце" повернуло їх в той день коли вони були такими юними. Гості не могли вгамувати свій захват, сльози з очей так і лились від щастя. Нічого не змінювалось, вони так само сильно кохали одне одного як і колись, тільки вік, але він не перешкода для справжнього кохання.
Вже місяць її любий Іван не переставав відвідувати лікарні, він тяжко хворів, Марічка також була знесилена. Книга про "Королька - співочу пташку" лежала самотньо на столі, чекала доки прийде господар та дочитає її. Іван завжди читав Марічці вголос, вона вже не так добре бачила як колись. Час минав, книга припадала пилом... Марічка зрозуміла, що вона не почує більше його дихання. Їх "утомленное солнце" ніжно попрощалося з морем. Марічка тихо почала наспівувати пісню життя, що зажди була для них символом кохання. З тих пір вона не слухала цю пісню, пообіцяла собі і йому, що тільки разом вони будуть чути ці слова і цю мелодію. Вона знала, що колись їх душі з'єднаються на горі, і ритм танго навіки закружляє серця в танці.
Марічка жила без нього уже три роки, весь час не забуваючи їх символ кохання. Вона була уже зовсім слабка, і з кожним днем все більше відчувала, що скоро побачить свого Івана. Марічка позвала доню, попросила її увімкнути ту саму пісню... Знала що зустріч уже скоро...
"утомленное солнце, нежно с морем прощалось"... Іван підійшов до Марічки протягнув руку і ритм танго та обійми коханого змусили забути все на світі. Кружляла пара закоханих душ на небесах, тепер їх уже не розлучити, а їх символ буде жити вічно, як і їх кохання. Донька Івана та Марічки, часто приходить в гості до своїх батьків на цвинтар, і тихенько наспівує ту саму пісню. А закохані, тримаючись за руки кружляють в ритмі танго.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619846
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2015
От і все... Вона стояла в березі, червоний Мак що там росте рвав душу навпіл. Незабудка твердо вирішила відпустити дитинство. Червоні Маки більше не приносили радість, при погляді на них, у голові спливав біль і розуміння того, що діда більше нема. Закрити очі і хоч на мить повернутися назад... В думках виранає образ щирої, доброї посмішки, запашних диньок, ляльок мотанок і ненависного обіднього сну... А зараз такого омріяного. Це все день такий, чи рік. Сьогодні вона дізналася, що більше ніколи не засне в тому "пахучому щастям домі", таємничу піч ніхто не дослідить, і тепер уже зовсім не страшна та крайня кімната.На лаві біля двору ніхто не чекає, каштан так і буде одиноко скидати своє листя, а улюблені Піони уже не будуть такими духмяними. Окуляри з рожевими стеклами бездушно розтоптали. Її Червоного Маку та Піони не було більше на світі.
Ранок. Туман окутав місто. Вона йшла не помічаючи ні вулиць,ні людей навколо. Дівчина змінилась, після втрати в душі щось обірвалось,. Незабудка стала іншою. Тепер дівчина не зважала ні на що, і ні на кого. Гадала, що тепер вона стійка , не вразлива і уже підлаштована під життя. Вона самостійна, відреклась від друзів і рідних. Краще вже бути самій, ніж страждати від втрат...
Шелестів каштан своїм листям, біля лави покотився зелений їжачок з дерева. Незабудка нахилилась,щоб його підняти, підвела очі і... На лаві сиділа бабуня, у фартуці були назбирані ті самі жовті помідори, і так пахло Піонами. Дівчина затрусилась вся, годинник на лівій руці бив своїми стрілками на всю силу, ніби наказував господарці залишитися. Незабудка підійшла до лави і тихенько сіла. Раптом у неї на колінах з'явилася біло-рожева квітка, її ніжний запах п'янив і повертав туди... В дитинство... Дівчина стрепенулась, вона сильна і не буде рюмсати. Різко встала і зібралась йти, Піона впала на землю, Незабудка простягла руку, щоб підняти квітку та раптом до руки хтось доторкнувся... Вона повернулась, на лаві знову сиділа бабуся, така ж добра та лагідна як колись. Дівчина присіла поряд:
- бабуню?
- тобі не холодно квіточко моя?
- чому мені повинно бути холодно зараз же весна.
- холод не на дворі дитино, холод в душі, хто вирішив відректися від душевного тепла завжди буде мерзнути.
- ні я не можу. Занадто багато знаю про цей світ, він жорстокий, то і я така буду, у мене більше нічого немає.
- дитинко, згадай як ми з дідусем про тебе піклувалися, відкрий ті дверцята в своїй душі в яких ти замурувала своє дитинство. Хай воно тебе гріє з середини. А ми завжди поряд, просто нас не видно.
Незабудка плакала уже майже годину. Все згадувала та згадувала, раптом вона зупинилась, згадала що бабуня біля неї. Дівчина повернула голову, але нікого там не було. На лаві лежали лише Піони. Два голуби сиділи на каштані та все викрикували " Дідусю дідусю... Водички.." Незабудка посміхнулась і згадала як колись дідусь вчив її розуміти мову голубів, кожне їх слово міг перекласти. Посмішка не сходила з лиця... А в голові лунали слова:- Відкрий двері дитинства... Згадай...
Вона стояла у березі... Милувалася краєвидами дитинства, разом із донею. Тепер у долині червоних Маків, будуть рости і Піони. Мак і Піона будуть поряд.
Відчинені двері дитинства в душі Незабудки. Змінили їй все життя, спогади завжди гріли душу. Вона не злякалася згадати все і заново пережити, завдяки цьому в дівчини тепер все інакше. Відчиняй і ти не бійся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619613
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2015
Теплі сонячні промінчики не гріли... З клена уже не молоде листя танком кружляло до низу. У повітрі пахло кавою і тугою за теплом. Він втратив надію на все:на повноцінне життя, на сім'ю, на щастя. Просто сидів і дивився у вікна, у очі людей що бродять навколо. Йому так хотілося дізнатися, що таке любов, ніжність, тепло люблячих людей. Ще одну зиму прийдеться пережити в холоді та самотності, це уже п'ята зима.
На тоненьких вусиках осідав іній, вушка мерзли, погода ставала не такою доброю та милою. Він чекав свого друга, уже скільки років вони зустрічаються на тому самому місці. Зелена лава чекала на своїх гостей... Зашаруділо листя, вітер підхопив його угору і поніс у небеса. Тепло зараз би не завадило.
Зелена лава стояла одна її замітало помаранчевим листям, а з гостей був тільки один. Лаврик ховав свій носик, трусив хвостиком, переминався з лапки на лапку. Не міг дочекатися коли ж прийде він, обіцяв же ще минулої осені його забрати, казав що я більше ніколи не буду мерзнути. Мабуть набрехав, люди всі такі, нема у них розуміння і серця у них уже не ті.
Холоднішало, Лаврик не зрушив з місця. Він був переконаний - друг точно прийде. З кожним днем надія все зменшувалась, але в душі жеврів маленький вогник надії, раптом...
Зима прийшла, коли її не кликали... Лаврик уже майже прощався з життям. Зелену лаву замело, і він також опинився під купою снігу. Трусило все тіло, уже навіть надія зовсім не гріла, він точно не прийде. Зима лютішала, Лаврик відчував що це його останні дні.
Темна ніч, мороз не щадить нікого, зима безжалісна істота їй нікого не жаль , навіть старенького Лаврика у якого залишилося не так багато мрій і не так багато часу. Заскрипів сніг, зима - найкращий час для малят, можна скільки цікавих ігор придумати. Дітлахи бавились, він спостерігав... Один хлопчик підбіг до лави, Лаврика майже не було видно, сніг замів. Хлопчик струсив сніг і вирішив присісти, змітавши з лави ненароком зачепив котика. Його здивуванню не було меж, Лаврик відсунувся, щоб не заважати. Андрійко підійшов поближче, протягнув свою крихітну ручку до кота: - на, їж, давай дружити. З тих пір у них зародилася дружба, кожного дня до зеленої лави прибігав хлопчинка, годував свого друга, грів його. Та Лаврик все чекав його... Того свого друга. Одного дня коли Лаврик спостерігав за тим як Андрійко грається з друзями, помітив як той його друг проходить повз, але не сам а з собачкою... В душі Лаврика наче щось обірвалось, він такої образи не міг стерпіти, скочив з лави, і на емоціях він навіть не відчув коли встиг підлетіти до тої собачки, з усіх сил вчепився в мордочку нещасній, весь свій біль, жаль і тугу він намагався передати через свої пазурі. Собачка заскавучала, її хазяїн підбіг до Лаврика і з усієї сили ударив котика. У Лаврика виступили сльози, собака розсерджена підскочила до нього і почала його хапати зубами, кіт не відчував уже тіло, він втратив свідомість. Андрійко чимдуж побіг до свого нового друга, підняв його на руки і поніс додому, довго- довго лікував.
Лаврик відкрив очі, все боліло, він був у не знайомому місці. Андрійко підбіг і зойкнув, нарешті лікування подіяло, котик почав рухатись. Пройшов час,кіт залишився жити у Андрійка, у нього загоїлись рани, але не в душі. Часто він згадував той вчинок... Його проміняли, пообіцяли і покинули, а потім ще й покалічили. Дякувати Богу світ не без добрих людей, Андрійко - янгол. На світі вони є, тільки треба придивитись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619551
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2015
Квітка дуже захоплювалась волонтерством у всіх його проявах. Вона любила допомагати людям, їй не потрібно було від них нічого окрім однієї дрібниці – емоції. Вона колекціонувала різні : щастя, радість, гнів, жалість і усі відомі людям їх прояви. Незмінним помічником квітки був її фотоапарат, завжди поруч під рукою, в будь-який момент готовий увіковічнити кожну хвилину. Вона відчувала себе щасливою, але душа її бунтувала, просила чогось незвичайного, того чого ніколи не було.
Через деякий час, Квітка почала працювати над новим проектом, вона фотографувала радість у дітей, і на звороті кожної фотографії писала листа солдатам, вона ніколи не залишала свій номер телефону, але завжди чекала що їй хтось зателефонує з фронту. Одного разу переглядаючи новини, серце дівчини завмерло, на екрані був показаний солдат із купою її листівок, він просив відгукнутися таємничу «чарівницю» що своїми листами дає наснагу жити. Квітка оторопіла… і її душа відчула досі нечувану теплоту. Вона прийнялася негайно писати листа, знайшовши найкрасивішу фотокартку, взяла свою улюблену зелену ручку і почала писати… кожен рядок так легко давався, наче та людина котрій вона пише, знайома їй усе життя.
З того моменту душа Квітки насправді розквітла, вона знайшла рідну людину, нехай він далеко і вони не можуть бути поряд, але душі їхні разом. Солдат з позивним «фотограф» викрав серце Квітки, відтепер вона не може навіть заснути не поговоривши з ним. Часто Квітка дякувала долі за те що саме фотографія звела їх… це тепер було символом їх кохання. Кохання все з більшою силою запалювало їх душі, навіть дихати було важко від такого сильного і невгамовного почуття.
Та в одну мить все обірвалося. Пролунав телефонний дзвінок і в слухавці дівчина почула не його голос… Говорили жахливе: - фотограф більше не з нами… душа розірвалась на шматки. Весь світ перестав існувати для неї, все було сірим і важким. Тепер фотоапарат який так колись любила Квітка приносив тільки біль. Він так і лежав, і вмирав від байдужості господарки.
Минуло шість місяців. Дівчина не могла змиритися з тим болем що заполонив її душу. Все було не те. Світ більше не був яскравий, нічого не радувало. Але її не покидала віра в те що він є, щось у душі противилось і говорило що коханий живий і одного разу він таки вийде з того автобусу. Минали тижні, Квітка весь час приходила зустрічати бійців з фронту, надія з часом гасла, з кожним разом вона все менше і менше вірила в те що за потоком незнайомих героїв, які так спішать до своїх рідних, з’явиться він… Дні тягнулись наче роки, дівчина блукала вулицями, вона зневірилась, йшла не знала куди, не бачила нікого навкруги, пелена сліз застелила очі, життя не має більше змісту без нього. Сигнал машини привів її в тяму, вона підняла голову вгору і заплакана побачила рекламну вивіску: «Фронт очима бійців». Це була фотовиставка, вона тривала всього пару днів. Квітка навіть не думала туди йти, але весь час ця реклама попадалася їй на очі, та сьогодні вона помітила одну деталь, під назвою виставки, був підпис – «Фотограф». Дівчина і вірила і не вірила своїм очам водночас. В висках стукало, і серце шепотіло туди навідатись, раптом то він, раптом живий…
Ноги самі привели її туди. Квітка ходила роздивлялась фотографії, і щось так гріло її душу. У Правому кутку була представлена найбільша фотографія з підписом «Сонце серед пітьми», дівчина завмерла, руки затрусились і по всьому тілу пробігся розряд струму. Наче неземна сила її потягнула в головний зал, вона повинна була побачити хто ж зняв цей знімок, адже на ньому біла Квітка. В залі було багато людей, всі про щось говорили, стояла жінка схожа на стурбовану маму, і хтось сидів в інвалідному візку, дівчина не могла розгледіти його, чоловік сидів до неї спиною. Думки сплутались… і вона твердо вирішила не дивитися йому в очі, тому зробила вигляд наче нічого не помічає, але очі так і норовили поглянути на незнайомця у візку. Квіточка відійшла подалі і затамувала подих, чекала що він повернеться, а в голові лунало: - раптом це він… раптом він. Страшно було втратити останню надію і побачити не коханого, але і не хотілося щоб то був він, адже то інвалідний візок. Останній раз дівчина вирішила поглянути на нього… і в той час коли повернулась вона їх очі зустрілися. Сльози покотилися градом в обох, то був він… її коханий… вона чимдуж почала бігти до нього, а «Фотограф » забувши що він не може ходити встав і зробив крок… Квітка успіла підхопити ослаблого коханого. Обійми тривали годинами, поряд стояла заплакана мама, в повітрі літало кохання, а закохані не могли відпустити одне одного ні на секунду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599539
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2015
Був тихий зимовий вечір, Олесь охоплений змістом книги ледь втримував свої емоції. Він був найщасливішим у світі, адже книги розділяють його погляди на життя, лише вони його розуміють.
Олесь мріє мати власну бібліотеку, але його студентський статус заважає йому часто купувати ті заповітні літери в твердій обкладинці. Придбати книгу у цей час - велика розкіш. Хлопець лише раз на два місяці може дозволити собі таке щастя. Але одна книга на таку малу кількість часу, для нього замало, спраглість хлопця до тексту не дає змоги прийти до тями і вчасно зупинитися. Усі книги, читаються за одним подихом. Пороги місцевих бібліотек він оббиває й досі, але там так мало сучасної літератури, до якої так лине душа, а читати те, що вже прочитано не раз, просто не цікаво. І от Олесеві сяйнула ідея, від якої він аж зойкнув. Хлопець зрозумів, він може читати книги в електронному вигляді. Від цієї думки, в нього запалали щастям очі.
Хлопчина нещодавно відкрив для себе, нового молодого автора прози, про якого ще так мало відомо в світі. Його книги, стають з кожним днем все більш популярними, але нажаль в Україні вони не друкуються. Отже, Олесь не має змоги читати їх… Але ж цей автор, такий близький душею до нього, скільки він би міг навчитися і дізнатися прочитавши весь письменницький доробок. Все вже було вирішено, завтра Олесь поговорить з батьками на рахунок інтернету. Адже батьки завжди були проти того, щоб ця всесвітня павутина, огорнула божевіллям всю їхню сім’ю. Тому на таку розвагу, як інтернет було накладено табу батьками. Настав ранок, Олесь виринув з під ковдри в піднесеному настрої, і на крилах щастя полетів до кухні, де вже пахло маминим сніданком. І так хлопчині згадалось, як мама раніше називала його спраглим… І таке нечуване тепло охопило, наче знову повернувся в ті часи, коли все здавалося таким простим.
- Доброго ранку синку! – Звернулась мама до Олеся.
- Який же я радий тебе бачити усміхненою, моя золотенька!
- Я усміхнена тому, що в мене росте такий прекрасний синочок.
- Мамо, я хотів з тобою поговорити.
- Спраглий, щось сталося? Ти закохався? Тобі порада потрібна?
- Ні Рідненька, я не закохався, я хочу поговорити стосовно проведення інтернету до нас в дім.
- Про це не може бути навіть мови! Це зле творіння людства лише нашкодить твоєму формуванню особистості! Забудь про це, і більше не згадуй при мені це слово!
- Але мамо!
- Ніяких але!!!!
- Ні, матусю, я все ж таки доведу тобі користь від нього. От слухай, інернет - це не лише джерело розпусти, а й джерело знань. Я зможу стільки всього дізнатися, я так багато реалізую всього… Адже у мене є мрія, а зараз я можу її реалізувати лише через всесвітнє павутиння. Допоможи мені з мрією. І я доведу тобі, що це досить важливий фактор у житті людей. Адже кожен сам вибирає свій шлях, інтернет - він як життя, тільки віртуальне. Ми будуємо там свою дорогу. Всі люди різні, хтось стає на хиткий шлях і йде по проваллях мережі, забиваючи голову зовсім не потрібною інформацією. А для когось це наче трамплін у життя… Розумієш?
- Поки що не зовсім… продовжуй далі, я тебе уважно слухаю.
- Так от в кожного є свій вибір. І будь-яке благо, можна перетворити в шкоду, і навпаки. Просто все залежить від того, чого ти прагнеш.
- Добре синку, буде тобі всесвітнє павутиння. Якщо ти так бажаєш.
- Дякую золотенька, я не підведу, ти побачиш, як це для мене важливо!!!
Пройшов час,мережу було підведено . Хлопець перечитав майже всі книги автора, що так припав йому до серця. Одного разу він натрапив на поштову скриньку письменника, і без вагань написав йому листа.
Від Олесь@.ua
Любий Ельчине, я майже впевнений в тому? що цей лист так і не побачать ваші очі, адже таких прихильників вашої творчості як я, у вас досить багато. Та і мабуть ви занадто заклопотані написанням своєї нової книги. Все ж таки? я допишу вам цей лист. Хочу вам подякувати за ту глибину? що принесли ваші книги, за всі ті переживання та хвилини радості. Коли я читаю ваші творіння, я наче знаходжуся у якомусь іншому світі, там де мені так комфортно та затишно. Відчуваю себе частинкою одного великого щастя, котре несе ваша творчість. При прочитанні кожної книги, я сам її переживаю, стаю тим героєм? що існує там. Дякую, вам, за подарований вами світ, ви відкрили мої очі. Все змінилося, я теж почав писати… Прикріпляю вам уривок моєї розповіді.
Від Elchin@.turc
Вітаю вас, друже. Вдячний за вашу прихильність до моєї творчості. Ваш лист було випадково прочитано, але я ні на хвилину не пожалкував про це. Ви цікава особистість, ваша манера написання є дуже цікавою та яскравою. Хочу запропонувати вам, надрукувати свою розповідь в повному обсязі, в збірнику оповідань, в співавторстві з іншими. Напишіть мені листа у відповідь, якщо згодні. Буду радий мати вас за колегу. Успіхів у всіх ваших починаннях.
Після листа від Ельчина, Олесь знову переговорив з батьками, і вся родина дійшла до висновку, що потрібно друкувати книгу. Книга з розповіддю Хлопця розлетілася зі швидкість світла. На полицях магазину не залишилося жодного примірника. Олесь надалі став відомим письменником, і дуже добрим другом Ельчина. Отже, мережа буває і корисною, він навіть дає можливість розправити крила і почати літати. Кожен сам обирає що саме його цікавить у житті… Поганого багато й за межами інтернету, тож не варто всі негаразди спирати саме на всесвітнє павутиння, адже іноді - це може стати рятівним колом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598068
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2015
Сонце сяйнуло своїм теплим промінчиком. Природа оговтується від довгого сну. Холоду більше не буде. Попереду лише тепло. Розпускаються бруньки, все живе тягне свої рученята до сонечка. Всі щасливі. Лише одна берізка ллє сльози свої. Їй уже нема чому радіти. Нема більше того сонця що навіть взимку гріло її. Тепер вона сама... крізь біль, виламуючи віти тягне їх до сонця наче до Бога, і тремтячим голосом щось шепоче. Не приховуючи здивувань і своїх поглядів з долею насмішки, жителі лісу не розуміють ні слова. А ще ж зовсім недавно ці всі сторонні особи були ледь не найближчими для неї. Та час минув, і тепер вона зрозуміла чому всі так хотіли спілкування з нею. Адже всі хочуть бути другом успішної, веселої, щасливої, та життєрадісної. Та коли це все обірвалося, в той же час обірвалося і її життя. Берізка тепер одинока в своєму світі що змурований з болю, криків, благань та плачу. Де й друзі поділися. Наче безвісти всі пропали. Але ж ні, вони всі тут, ось біля мене лише віти протягнути. Та нещасної для них просто не існує. Тепер вона залишилася сама на одинці зі своїм невимовним болем.
Іноді закриваючи очі, вона бачить всі ті щасливі миті тримали їх разом, і наміцно сплели їхні віти в одну.
Колись на місці соснового бору, ріс великий березовий гай, там всі дерева були рідні одне одному, берізка відчувала себе найщасливішою в світі, вона мала рідню, друзів, коханого. Але кожної зими вона бачила один і той самий сон, весь гай палав… несамовите полум’я розносилось по кожній безпомічній деревинці, всі згорали, а береза залишалася одна однісінька в гаю. Прокидаючись волала від побаченого сну, постійно заспокоювала себе тим що це просто сон і нічого не станеться. Але рік у рік сон повторювався, берізка не знала як врятуватися від цих жахів власної уяви… Бідна не втрималась і все розповіла коханому. Він лише посміхнувся у відповідь та заспокоїв, мовляв це лише сни, і нічого не варто боятися: - адже що може з гаєм статись?
Милий заспокоїв своїми словами і береза заснула, і на цей раз коли вона спала вона бачила прекрасний сон, гай погустішав, стало більше квітів, ну просто рай, вона спала і думала про те що коли вона прокинеться все так і буде. Нажаль все було зовсім не так. Береза прокинулась від того що їй щось пекло у віти… О жах! її сон збувся. Коханий був спалений, і весь гай разом з ним, безпомічна берізка тягнула свої віти до нього, та було вже пізно. Те місце яке було для неї цілою планетою, виглядало простим згарищем. Плакала лила свої сльози, та нічого не повернеш…
Через рік в гай завітали люди, які побачили пусту галявину і одну єдину берізку посеред нього, вона була нахилена аж до землі. Та не була зломлена. Добрі люди підняли березу почали її лікувати, берізка цього всього не бачила за пеленою власних сліз. Вона знов заснула, сльози замерзли на гілках під час сну. Весь час поки тендітна красуня бачила різні сни, вона трусилася від холоду та болю. Сон завершився вона прокинулась, навкруги себе побачила багато нових молодих дерев, що зростали навкруги, і так їй радісно стало, що нарешті вона не буде одинокою, адже навколо так багато нових дерев. Та потім їй згадалось чому ж вона стала одинокою… сльози знову полились по гілочках, по зелених листочках стікаючи на весняну траву…
Пройшов час берізка познайомилась молодим красивим представником соснового бору, який тепер ріс навкруги неї. І наче сама помолодшала, з’явилася наснага до життя, берізка інтенсивно намагалася забути той біль що настиг її в минулому, і в неї майже це вийшло. Адже справжній біль ніколи не забувається, просто з часом притуплюються ті ножі що ріжуть з середини, і можна почати жити, хоча б встати з колін. Представник соснового бору підняв струнку красуню з колін, і вона нарешті відчувала себе добре. Навіть спробувала відпустити себе тодішню. Життя вирувало, кипіло щасливими подіями, все було чудово. Теплі дощики радували зелене листя , все буяло і цвіло як і любов берізки та красеня з соснового бору. Всі жителі бору стали її найкращими друзями, всі по доброму заздрили їй. Вона не могла ніяк викинути з голови минулі події, чомусь у неї знову з’явився страх засинати… Береза знову впала в зимову сплячку. І сниться їй як пече їй віти, як знову горить ліс, згортаються зелені листочки від вогню, ох ну чому ж знову вона не може бути щасливою? Що знову пішло не так?
Настала весна все почало розпускатися, а береза не бажала прокидатися, адже боялась побачити ту саму картину, що наснилася їй цього разу. Невгамовне сонечко тягло промінці до тендітної красуні, а вона все спала і у вісні боялася. Її всю трусило, шалені дощі лили на неї намагаючись пробудити нещасну… а вона все спить і сниться їй сон, як скорбить за нею коханий, як щосили старається повернути її до життя. Та вона супротивиться не хоче, боїться… боїться, що коли прокинеться то не побачить коханого … та коханий не опускає свої гілочки простягає до бідненької, і плаче, плаче, благає щоб прокинулась, і повернулась у їх спільне щастя… А уже середина весни… А береза все спить… всі уже і сподіватися перестали, що вона повернеться, тільки коханий все тримав її сухі, безжиттєві гілочки-руки, не відпускаючи ні на мить… і тут наче щось струснуло березку, вона прокинулась, побачила заплаканого милого і сама розчулилась… просила пробачити, вона ж не знала що її тут так чекають… зрозумівши масштабність своєї потрібності коханому береза вирішила, що цієї весни вона обов’язково зробить щасливим свого найдорожчого !!!
Проходили роки, і молода березка перетворювалася, на мудру і вже старіючу деревину… біль з кожним роком загострювався, і рубців на її стовбурі все більшало, як і рубців на душі.
Вона відчувала що життя підходить до свого логічного завершення… і опускала все нижче і нижче свої гілочки. Поряд ріс її коханий, теж старенький, але все ж такий гарний як раніше. Берізка не могла надивитися на свого милого. Та одного дня щось пішло не так, біда заполонила їх сосновий бір, туди вдерлася якась невгамовно дика молодь з пилою в руках, це було наче із кінофільму жахів… Ті люди були наче не в собі … все навкруги себе нищили. Невже їй доведеться загинути так??? Тут один із цих навіжених наблизився до неї, береза захитала вітами, молячи про пощаду. Люди наче зрозуміли її знаки, і відійшли, натомість почали пробиратися до її коханого… Як же вона кричала та ніхто її не чув, плакала, тягла свої гілочки до них з благаннями не чіпати, та невблаганні люди, просто спиляли під корінь, єдиного…
Сильний буревій хитав березові гілки. Хитав єдине дерево в бору з боку в бік. Вітер нещадно тріпав старе безпомічне листя. Промовила береза тихим голосом, сповненим журби та болю.
- Вітре, брате мій. Ощаслив стару хоч на склоні літ… Я не маю більше сил лишатися в цьому місці. Забери мене туди, куди забрав дві мої долі, двох моїх коханих. Забери! Благаю, вітре! Я вже сльози всі виплакала, немає мені чого робити на цьому світі самій. Нема вже життя мені тут. Я не витерплю більше біль. На цвинтарі моїх розстріляних ілюзій, уже немає місця для нових могил. Тому молю не вимушуй більше страждати, допоможи, дай хоч так щасливою стати!!!
Благання бідолашної було почуто. Вітер вирішив її долю. Він розігнався чимдуж по всьому лісу, і зломив березу, полишивши її страждань. Душа берізки злетіла до неба, почала дякувати вітру, і там воз’єдналась з усима тими кого вона знала, кого любила і цінила.
А на місці зломленої берези почали відростати пагони… три пагони… два пагони березові, а один сосновий. То може історія берези, не закінчена…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542578
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.12.2014