| Сторінки (1/21): | « | 1 | » |
Поговори зі мною...
По_говори...
Тишу німу вустами
Розірви...
Краплиною живильноі роси
Скропи
Грубі рубці на тілі
Спраглої Душі.........
Я знов і знов пишу
загублені листи
У німоті
В минуле..........
Скажи жоч
Що_небудь, лиш
Не мовчи.....
Згадай приховане
Давно у глибині.......
Можливо головне,
А може й.... ні......
Не_сказане колись
Має звучати.....
Коли
Слова із вуст
Молитвою злетять
Сповиють у обійми
Оксамитом
Та заколишуть
У мелодії
Весняного дощу........
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2021
По_одиноко краплі
падають додолу.
Тонкими струнами
прив'язуючи
Небо до Землі...
Вітер, ледь чутно
ніжним цілунком
доторкнувся скроні,
співаючи мелодію німу
давно забутих мрій...
Нічний, майже
весняний, Дощ
змива торішній
брудний сніг,
пам'ять яскравих снів...
Долоню я вкладаю
у долоню в Надії,
бо знову заблукала
у хвиль обіймах
Океану людських слів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2021
На небі мешкала Душа. Вона була дуже Прадавньою, тож і відомо їй було вже багато чого.... Існування цієї Душі було легким та невагомим - мешкала вона серед таких же, як і вона сама, у бездонній блакиті Небес. Іноді вони розважалися пустощами, пурхаючи зграйками янголят-купідонів. Та все ж... найбільше подобалося Душі, ніжачись у купелі хмарин, споглядати життя людей у Земному Світі.... Воно було неймовірно мінливим та вабило своєю надзвичайністю. Адже, у вирі того життя пломеніла Любов та сяяло Щастя, кипіли Пристрасті, плакало Горе та сміялася Радість. А Душі, які були втіленими у Земне Життя, мали змогу відчувати перепроживаючи Почуття день за днем, вони мали змогу Творити і насолоджуватися своїми творіннями. Вони мали все для того аби пізнати чарівні миті свого Життя. І та Душа також мріяла про таке.... А ще, знайома вже нам, Душа - любила літати, дуже любила літати. І єине, чого б бракувало їй у Земному житті - це лише те, що люди не літають....
Тоді, постала Душа перед Богом. І запиталася вона у Господа:"Премилий Боже! Чому люди не літають?"
Відповідь Бога була такою - " Коли приходить Час для втілювання Душ у Світ Земний - вони складають свої крила, аби не пошкодити та вберегти їх. Бо крила - то Можливості, мати їх дуже важливо для всих.
У просторі життя земного на кожну Душу чекають два Янголи, що мешкають там. Ім'я одного з них Мама, а ім'я іншого - Тато. Тож, на перших порах саме вони замінюють Душам крила. Янгол Мама сповиває юну Душу крилом Ніжності та Лагідності, а Янгол Тато - простягає крило Турботи та підтримує Впевненістю.
Юна Душа починає пізнавати Земний Світ і на її шляху зустрічається багато чого. Це і Любов та Повага, а також - Заздрість та Прикрість, і Безтурботність, і Печаль, і Впевненість, і Розчарування, і Перемоги, і Поразки, і Натхнення, і Розпач, Переконання, Сумніви.... Всього вистачає на шляху Душі...
Найбільше на цьому шляху - Страхів, бо саме через Страх помирає Надія та Віра... А кожного разу, зазнаючи якихось Невдач, Душа - лише все тісніше притискає свої крила до спини, немов намагається захиститися від Непередбачуваної Небезпеки і так і продовжує берегти свої крила від ушкодження.
Проходить час і складені крила все більше костеніють, важчають - забуваються Мрії, виснажуються Ресурси, тануть Бажання, а Можливості втрачаються....
Час спливає і згодом вже зовсім мало хто і пам'ятає про те, що варто розправити свої Крила-Можливості, піддатися на хвилю Вітру Перемін і завдяки цьому сягнути аж Сьомого Неба. Туди, де живуть ті самі Мрії, Фантазії, Бажання, Прагнення, туди де здійснюється найзаповітніше.
Але, замість того, щоб зробити це, люди продовжують нести весь тягар Втраченого на своїй спині та ще й називають це - своїм Хрестом, тож, так і ідуть земним шляхом - згорблені та пригнічені під вантажем власних Ілюзій...
Люди давним-давно забули, що саме вони і є - Душі... Забули, що Душі - мають крила.... Забули, що - вміють літати...
Тож, лише у своїй власній ЗнеВірі вони більше і ненаважуються ЛІТАТИ....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911317
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2021
Він лиш намріяв її у своїх снах....
із сонячною посмішкою... а в очах
зорІла неба синь...
вогник тепла сполохано тремтів
у човнику з її долонь, і він
бажав торкнутись їх вустами....
та, лише дощ нічний холодними сльозами
все стукав у зачинене вікно......
Він лиш намрів її у своїх снах...
дорогою життя посеред натовпів шукав,
коли лиш поглядом торкнувсь її очей,
вона ж торкнулася його душі всим серцем,
і в спокої зігріла, і в затишок сповИла
його розтріпане життя....тож, - вдосвіта,
коли тумани плачуть росами,
й вуста на смак парного молока,
сонцем усміхнена й простоволоса,
все мріялась йому у його снах....
Здавалось, Небо пригорнулось до Землі,
у мить, коли вона постала на його поріг...
судома насолоди вкрила тіло,
важка сльоза котилася щокою,
а очі - посмішкою променіли
''- Все буде добре, я тепер - з Тобою....''
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910382
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2021
У вас нема війни!!! То НЕ війна!!!
Проте щодня... сира земля прийма
В свої обійми знівечені тіла.....
А Душі, лиш скорботою покриті
Ідуть на Небеса... і ми, в буденності,
Чужою кров'ю спокутуємо гріх свій
Смертний.... мовчазний про те, що
В нас НЕМА війни....
У нас НЕМА війни??? Прокинься Ненько!!!!!
Найкращії сини ідуть на Небо..... а люті нелюди
Оскаженіло рвуть на шматки твоє скровавленеє тіло
Тебе катують й ставлять на коліна.
Бо в гідності ти жити захотіла....
Вони тортурами ламають твої крила,
Аби ти вільним птахом не злетіла
У нас НЕМА війни????? О, Боже Милий!!!!!
Чому ж курганами ростуть могили?????
І діти НЕнародженими сиротіють?????
БО ми, цинізмом онімілі, життям чужим
Спокутуємо гріх свій смертний мовчазний...
Про те, що в нас НЕМА війни....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800991
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.07.2018
Сльозами капають пелюстки з вишні
і вітер віхолу кружляє.... мов навмисне
кострами спалахнули клумби із тюльпанів,
свої свічки запалюють каштани
аби зігріти захололе Місто
... а кетяги бузку обвислі,
мов древні чаклуни чаклують,
спокуси маривом чарують,
й Замерзлі Душі сповивають,
тих, що тепла більш не шукають......
що холодом самотності зморожені......
мов мороком омани заворожені......
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790927
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.05.2018
Шалений джаз чарує знову древній Львів,
в мелодіях дріма Високий Замок....
над "Ринком" лине саксофону спів,
мов плач за ненародженим коханням...
нас там н_е_м_а, ми кожен у собі...
в своїх світах...у мріях....в сподіваннях....
та інколи приходить в наші сни
танок... на ґанку львівської кав'ярні....
ми розлетілися в просторі, у різні бо́ки,
хоронячи у душах почуття,
та дотик двох сердець, мов двох долоней
на відстані і в часі зігріва...
а липа вибуха медовим ароматом...
спокуса карамеллю тане на вустах.....
і знов чарує джаз... та нас нема там....
і плаче саксофон.... та нас там більш н_е_м_а....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2016
...чим глибше у буденність сіру,
то лиш жорсткіше шкарубіє
моя душа............
без вороття
втрачається чутливість......
і я блукаю в просторі часУ,
між двох світів,
спалахуючи іскрами
бенгальського вогню
у мороці життя чужого.....
й не відчуваю більше нічого...
можливо, просто... й не живу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2016
Ти написав мені листа,
свої долоні простягнув
у просторі і часі….
мені так холодно було наразі….
бо в нас – з-и-м-а…..
Ти простягнув свої долоні,
а в них – розквітли
кольорами сонця,
серцем зігріті
весняні квіти…
а в нас – з-и-м-а….
сніжить… хурделиця кружляє
у вихорі думок…..
а пам'ять …. вимальовує танок
на ганку львівської кав’ярні
у літніх сутінках…..
Я дякую, Тобі …
що Ти живеш у цьому світі…
й мене зігріли твої квіти…..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2016
Ти пам'ятатимеш...
ти пам'ятатимеш
розхристаний серпанок,
тепло долонь і дотик...
до оксамиту тіла....
загорнутого у вуаль,
що зіткана лише
із ніжності парфумів......
ти НЕ забудеш....
Ти ще чекатимеш...
ти ще чекатимеш
ранкову каву з поцілунками...
моїми поцілунками
на твоїх,
спечених розлукою,
вустах....
їх більш Небуде....
Ти НЕ шукатимеш....
ти НЕ шукатимеш
ні поглядів, ні зустрічей...
бо знаєш...
все залишилось за межею,
куди нема доріг
.....лиш згарища від спалених мостів.....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599380
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2015
...а ми...
приходимо
один до одного у сни,
бо...
так і не навчились
жити по-одинці...
ми...
відчуваєм
подих біля скроні...
і...
навіть, тепло
в ніжності долоні..
ми..
споконвічні половинки,
коли...
у двох тілах...
живе одна душа....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597299
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2015
...останній поцілунок
більше не п'янить,
останній дотик -
струм дротами нервів,
останній погляд...
і в останню мить
ти стукаєш
у серця мого двері...
там замкнено... та згодом...
коли...
змерзлая твоя душа,
світом
блукатиме
у пошуках тепла,
ти пам'ятатимеш
тепло моїх долонь...
і ніжність
посмішки
у погляді...
та... то все буде.....
тільки не для тебе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2015
Душа розсипалася
скалками кришталю
і серце
скам'яніло яхонтом
у грудях...
Я більше не почую
"Я тебе кохаю!"
я більше
не відчую млість
від поцілунку....
Лише нестерпний біль...
У мороці омани
так хочеться
торкнутися тебе,
сповити душу щастям...
Розхристаний серпанок
ще подарує
Благодать Небес...
і ніжні промені
укриють
теплом тіло...
память
провалиться
до прірви забуття...
Я знову оживу,
як Фенікс в пеплі сивім....
бо новий день настав - нове Життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583909
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2015
...У танучому мареві світанку,
пробуджуюся у твоїх обіймах...
і тіло ніжиться у дотику
до оксамиту щастя...
І мимоволі доторкнусь я до долоні.
Лише б відчути в ній тепло
твойого серця....
Зігріти в ньому свою душу...
і вберегтись.....
аби не загубитись в плині часу....
аби не розчинитися у цинічності
мегаполісу.....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575094
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2015
А про кохання Я знала від самого народження,
мабуть, Я народилась вже з таким знанням...
Кохання, яке не просто закоханість,
повага, захоплення, вдячність, мрії....
А - саме те, коли на кону - Життя,
коли нічого не варте слів, бо немає дотику…
Коли шепіт біля скроні – до мурашок по шкірі…
коли погляд у вічі – то політ до безодні…
Тому, я жахливо боялася його….....
Тоді нутро душі замкнула сімома замками,
а серце запечатала паролем,
Жила лиш розумом, не дозволяла навіть і...
торкнутись Серця,
Та не оголювала Душу, тим хто поруч був...
Тобі ж, мабуть, насправді Я була потрібна…
Бо не зважаючи на перешкоди свого путі,
Ти все одно дійшов…
Зірвав замки з Душі, зламав печать паролю з Серця
І увійшов - не вагаючись і не спитавши,
чи Я цього бажаю…
Бездумно, керуючись лиш пристрастю і почуттями,
Ти заполонив собою все моє Єство …
а теплоту свого серця, вдихнув у мої груди повноту життя.
Безпечно ніжачись у купелі твого кохання,
і сутністю, і тілом, і єством
Я раптом зрозуміла, що відчуваю, те що мала вже давно відчути…
яскраву насолоду від життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2015
...а смуток знову стукає по шибці холодними краплинами дощу...
...і я знову ступаю босими ногами на ламку кригу відчуттів...
...і розуміння - зламане оманою,
...а ступні спечені морозяним подихом зради...
...а нутро душі розриває, навіть не біль,
бо болем це назвати неможливо...
це - смерть, бо помирає часточка мене, моєї душі,
краплина мого серця...
і розриває відчай...
бо вже перетнуто межу неповернення...
лише болючий відчай, страждання зі смаком полину,
бо все залишилося у минулому, куди дороги вже немає...
куди немає вороття...
печаль вкрива повіки свинцевою печаттю...
і на віях зажевріла барвистим блиском солона краплина діаманту,
чиста, як кришталь, важка, мов прожите життя...
і так не вистачає лише тебе...
не вистачає лише дотику до щастя...
до щастя - то бути поруч з тобою...
бо саме ти і є тією грудочкою ніжності та тепла...
бо саме ти і є щастя, моє щастя...
те, що належало лише мені....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2015
А він намріяв її у своїх снах… він знав, що вона існує, існує не тільки в його уяві, не тільки в його відчуттях, а існує насправді в реальному божевільному світі і тому продовжував шукати її… шукав, бо був впевнений – вона існує… Часом, здавалося, що зустрів, знайшов, адже відчував її, відчував вологий подих поруч , навіть тепло її долонь, та виявлялося, що все ж то ще не вона… І у хвилини гіркого відчаю, стоячи вже на самому краю прірви, готовий зробити останній крок у безодню, він розумів – вона тримається його руки і тому цей крок буде останнім і для неї… І він знову повертався у вихор шаленого життя і продовжував далі шукати її…
А вона вже була намріяна у його снах… вона знала, що він чекає на неї, шукає її… вона розуміла – вона повинна вижити у цьому навіженому світі, допоки він знайде її… вона існувала в справжньому житті, а не тільки у його снах… завжди невидимо була поруч, розділяла гіркоту невдач на двох, порівну… аби він міг відчувати її… вона мала обов’язково вижити у цьому світі, бо конче була потрібною для нього… і кожного разу, згораючи у пекельному полум’ї знегод, вона берегла душу, оскільки знала – душа належала їм двом… одна душа – на два тіла…
Вони вже так довго чекали на єднання, що часом втрачали надію, але усвідомлювали, що не мають ніякого права лишати один одного життя, адже душа належала їм двом порівну… єдина душа – на два тіла…
І доля поєднала їх в одне ціле. І далі вони ішли вже разом…
Вони йшли блискучим сріблом місячної стежини, втопаючи в чаруючому мареві неба, тримаючись долонями один одного, трімтливо - ніжно від остраху втрати… гіркої остаточної втрати самих себе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543382
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.12.2014
...Сьогодні їх було лише двоє, поєднаних пристрастю почуттів…
це були останні миті, коли вони були ще разом…
але їм про те ще зовсім було невідомо…
Адже, на неї вже чекало інше кохання…
її справжнє кохання…
те, яке буває тільки вічним, тільки назавжди, до останнього ковтка повітря…
Її невагома, по-дитячому відверта і незахищена, душа,
тільки-но відроджена із згарища пекельного полум’я,
в якому згоріло все минуле її життя,
була споконвічно приречена на таке кохання…
Гірке, пекуче, хворобливе, нестямне, шалене,
те, що розриває і душу, і серце на шматки,
те, що розбиває дійсність на уламки…
але від якого не помирають, бо воно є вічним…
назавжди… до останнього подиху…
від такого кохання навіть янголи падають до грішної землі…
і стають падшими...
І вирватися з нього ніяк,
і винищити його ніяк,
не варто навіть і намагатися,
не варто навіть і розпеченим залізом,
бо воно до скону…
наповнене барвистим духмяним смаком спокуси,
блаженною насолодою поцілунків,
коли, навіть, дотик двох сердець вже є неважливим,
бо душі сплелись в одне суцільне марення
і здіймаються вище неба під кришталево-срібну мелодію небес…
Таке кохання не відпускає, бо воно і є – саме життя
…справжнє життя… живе життя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2014
….На мить наснилося, що знову я без тебе…
без дотику твоїх вологих вуст…
без тепла твоїх долонь на своєму волоссі…
без твого щемливого нашіптування біля моєї скроні…
Наснилося, що знову я без твоїх міцних обіймів,
які утримували мене на межі двох світів – гіркого минулого та тривожного майбутнього…
І я прокинулася від жахіття, сповита намистом холодного поту…
Відкриваю вікно у безмежний простір чаруючої ночі,
аби на повні груди вдихнути прохолоду прозорого нічного неба,
вдихнути разом із діамантовим мерехтливим сяйвом кристалів зірок…
вдихнути розбурхані пасма принадного марева, насиченого смаком ментолу…
Я виливаю до своєї спраглої душі,
терпко-гіркий полин твого кохання,
смарагдовий абсент, що відключає розум…
щоби змогла злетіти до твоїх обіймів…
насолодитися твоїми поцілунками…
і сховати глибоко у тенетах своєї душі блаженство…
Бо, навіть, якщо я впаду додолу...
якщо з часом мені стане нестерпно боляче...
то я щаслива тим, що це відчула...
то я щаслива тим, що прожила...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540867
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2014
Солодкі мрії п’янять розум,
мов настояний на барвистому різнотрав’ї духмяний вермут.
А душа - у стані невагомості кохання, неначе між двох світів…
ранкова млість ще не повністю звільнила допоки сонне тіло,
і тому відчуття, як струм, оголеними дротами нервів,
підіймають до рівня блаженства…
а кожен дотик – до мурашок по шкірі…
а кожен погляд у вічі – як у безодню…
і судома насолоди, що вкрила груди, не дає дихати…
і несила навіть вхопити ковток повітря…
і час зупинився… і світ завмер…
Лише серце – крихітна грудочка в утробі душі, тріпоче пташкою,
засвідчуючи про наявність життя...
І звичайні типові звуки, що складаються в слова, вже є недоречними,
бо такої миті стає важливим тільки дотик.
І ледь чутно я торкнуся своїм серцем до твоєї душі…
аби за одну мить розчинитися у тобі,
аби наповнитися насолодою чистого джерельного кохання,
про яке відомо тільки янголам, бо долі поєднуються лише на небесах…
розчинитися у тобі, аби ти став невід’ємною частиною мене…
розчинитися у тобі, аби злитися двом душам у одне тіло назавжди, до віку, до скону…
І тоді, я покладу себе у колиску твоїх долонь…
а ти заколихаєш мене своїми поцілунками…
і вбережеш від жорстокої повсякденності…
і тепло твоїх долонь зігріє…
і у ніжності я знайду спокій...
і у силі я стану захищеною...
і для всього божевільного світу я буду невразливою...
Клапті лапатого білого чистого снігу,
що падають просто з неба,
лягають на наші простоволосі голови покровом Божого благословення…
і янголи схилили голови в пошані нашого кохання…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2014
….Мені знову наснився твій подих… твій подих біля моєї скроні… І пам’ять ожила спогадами, спогадами минулого. Я з головою пірнаю у минуле, у забуття, де панує вічність, бо тільки там можливо вберегти все, що є найціннішим для нашого серця…
У кипучому вихорі думок я намагаюся заспокоїтися, у шаленому вихорі буття – намагаюся повністю знесилитися… Пекельний біль ще не дістав тієї найвищої точки кипіння, аби стати вже невідчутним. Тому ще болить….
Спогади тріпочуть у грудях сполоханим птахом, готові будь-якої миті покинути свій прихисток і злетіти. Злетіти вище неба, туди, де є місце тільки янголам. Боляче, ще надто боляче, аби мислити розумом…
Скипілий мозок не бажає сприймати навколишнього світу. Простір починає здаватися спотвореним і зламаним гострими штрихами щирих бажань і прагнень. Розірвана дійсність розсипається дрібними шматочками сподівань, розлітається міріадами діамантових краплин життєдайної сили, аби згодом заполонити усю утробу шаленим жаданням здійснення мрії… мрії спраглої душі, яка не дає згинути вірі та міцно утримує існування надії…
Та час від часу наступає тяжке похмілля, коли все єство потребує тебе, твого дотику, твого запаху, твого подиху, а вся сутність прагне тільки одного – аби взявши за руку, більше ніколи не відпускав. Тримав міцно і назавжди. Аби зрозумів, що без мене не тільки не можливо жити, а навіть і дихати, щоби душа не стала пусткою…
І такої миті, враз хочеться сховатися, від усих та, насамперед, від себе самої, аби начисто стерти всю матрицю підсвідомості…
У відчаї кидаюся у м’які обійми Морфея. Адже, тільки уві снах ми можемо дозволити собі розкіш бути самими собою, бути справжніми. Самі сокровенні наші почуття ми залишаємо у найпотаємніших куточках снів для самих себе. Лише тільки тут ми стаємо насправді єдиними володарями свого життя, свого щастя, своєї долі, лише такої, якої бажаємо собі самі. Тільки тут і тільки ми..
І, втопаючи у мареві сновиддя, коли оксамитом забуття сповиті не тільки тіло та душа, а і думки – я знову відчуваю твій подих на своїй скроні, тепло твоїх долонь, які бережно огорнули мої долоні, і твої обійми, міцні та тріпотливо-тривожні. Тривожні від остраху близької та остаточної втрати назавжди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539925
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.11.2014