| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Я зняв із «Ниви» радіатор,
Прочистив, на герметик посадив,
Нових ідей я реформатор,
До самогону в мене рецидив.
Горілку гнати в хліві буду,
Збираю самогонний апарат,
Я не порушу хліву амплітуду,
Повсюди буде самогону конденсат.
Слідкує за процесом моя пика,
А дефлегматор робить диво,
Після стакану вже не зняти черевика,
І думки жодної про пиво.
Сивушні масла дефлегматор відганяє,
Трубка відводу пар активно подає,
А холодильник ці пари вбирає,
Надалі цікавіше ще стає.
Прозорі крапельки до банки поспішають,
Стікає рідина чистим струмком,
А нам з кнуром не заважають, -
З учора хлів у мене під замком!
Струмок прозорий все тече,
Не можу погляд відірвати,
Я ще не випив, а язик пече,
Біленька починає дратувати.
Асоціюється зі спиртом вата,
Неначе створена лише для цього
Й тоді, коли і заштрик треба дати:
Спирт, ліки, вата, - більше нічого.
Готується отрута для душі і тіла,
Всіх негаразд потужний генератор,
Здається, шо виростають крила,
А це, - сп’яніння індикатор.
Де хміль у голові, там розум мовчить,
Дільничого сьогодні точно я побачу,
Зайде авторитет свій підмочить,
Та й пляшку дам з собою на додачу.
Процес приготування забавляє,
Гнати горілку не кожен може,
В кого вона до посуду не дотікає, -
Ніхто й ніщо тоді не допоможе.
Кожні хвилин 15 дегустую,
Дотримуюсь рецепту діда,
Колись когось проінструктую,
А першим пригощу сусіда.
У півлітрові пляшки оковиту розливаю,
Із етикетками «Боржомі»,
Та від очей подалі заховаю,
Причини знайдуться вагомі.
Необережно розбиваю пляшку,
Чим більший градус, тим кути тупіші,
Немає журавля, з рук випустив і пташку,
Зате хтось буде здоровішим.
Залишиться сусід без первачка,
Нічого, розумнішим буде,
Нема вогню, - нема і сірничка,
А змій зелений є, - він там, де люди.
Кнур якось вибив з рук у мене банку,
Вона була доверху повна,
Тоді співав він до світанку,
Свиня була занадто невгамовна.
Залежним став мій хряк від самогону,
Про це розповідають його очі,
Під мухою він кожного сезону,
І випити постійно хоче.
Кнур скаженіє, хвоста відразу розправляє,
З’являється у нього дивовижний спів,
Він щось мені знайоме вимовляє,
Із лагідних, пестливих слів.
Буває, сам з собою розмовляє,
Відрижкою протяжно каже,
Мене це дуже забавляє,
Напевно, і сьогодні щось розкаже.
Повзе і равлик до горілки,
Він, наче знає, що тут відбувається,
Он заглядають у вікно і білки,
А рівень в банці жваво піднімається.
Міцну горілку вигнати моя мета,
Десь градусів під 60 повинна бути,
Після стакану всюди пустота
І не врятують парашути.
На кожного наводить оковита дуло,
Спиртове полум’я не погасити,
Нещадний первачок із мулом
Він зможе навіть воскресити.
Ось вухо чує брязкіт таємничий,
Я маю гадку, хто до мене йде,
Це наш розважливий дільничий,
Для нього зараз сонечко зійде.
Переступив поріг слуга порядку,
Як дивиться на з верхом повну банку,
Він кожен раз виконує колядку,
І протягом двох років так щоранку.
Який порядок він охороняє?
Сидів би краще із сім’єю вдома,
Так вміло банку до стакану нахиляє
І на сьогодні його доля невідома.
Стакан в руці він майже не тримає,
Якась секунда і горілка в шлунку,
На диво, - не закусує і не запиває,
Продукт у мене вищого гатунку.
Так мало у мундирах людей гідних,
Хто встоїть чарку не перехилити
І не закусить здоров’ям своїх рідних,
І не попросить ще налити.
А рівень все зростає в банці,
Дільничий встиг вже другого налити,
Побачили б це німці чи іспанці,
І українців їм не зрозуміти.
Вже щось кнуру розповідає,
Та формою йому хизується,
Ось і бушлат під себе підкладає,
Та скоро сну підпорядкується.
Налити третій сам не в змозі,
На допомогу я іду,
Відпочиватиме сьогодні у навозі,
Під руки вкотре знов веду.
Де горілку чують,
Там і ночують,
Як п’ ють, дільничого минають,
Як б’ ють, то з нього починають.
Він вдома гостю наливає чарочку,
А сам швиденько випиває парочку,
Горілка лише біду шукає,
З обійм дільничого не випускає.
Йому тільки й сниться
Горілчана криниця,
Ні рак, ні жаба,
А просто п’яна нахаба.
В чарці людей більше тоне, як у морі,
Вони співають у горілчаному хорі,
У п’яничок ремесло
Високою травою поросло.
Порядок на дільниці без контролю,
Дільничого ніщо вже не хвилює,
З такою тягою до алкоголю
Він жодного злочинця не вполює.
Ось так мене тепер пильнують,
Дільничий спить, не прокидається,
Для нього правила свої існують,
В обід у хліві висипається.
У перспективі хоче стати генералом,
Сержантом він не хоче бути,
З таким командним персоналом
Нам до Європи не стрибнути.
Нарешті, виніс тіло я на двір,
Бушлат з ознаками навозу,
Дільничий налаштовує свій зір,
Приймає неоднозначну позу.
Як гарно, бачу, кум до мене йде,
Доречно, зараз допоможе,
Дільничий далі сам піде,
Піде… а зможе?
Він натякає знов на самогонку,
При цьому землю не відчуває,
Кладу в кишеню випавшу іконку,
Дільничий третій віртуально наливає.
Напився, як свиня, невже замало?!
І форму вимазав, смердить страшенно,
Але бажання пити не пропало,
Щоб працював, як п’є, - натхненно.
Хвилин за 10 оковита світло вимкне,
І як в такому стані пильнувати?
Дільничий на 3 дні, як завжди, зникне,
Дозволить злодіям хазяйнувати.
Пішов…скоріше це інерція,
З фонариком в руці, удень,
Занадто ненадійна у мене протекція,
І бутерброди виглядають із кишень.
А кум лише регоче з нього,
Нехай, зайдем до хліву,
Побачимо, як сам шукатиме дорогу,
Останній раз зламав він руку ліву.
Я кума пригостив зеленим змієм,
Йому відразу не туди пішло,
Хоча, разом ми пити вмієм,
Про це бубнить усе село.
Весь час кум тостував «За ЛОСЯ»,
Чим дуже дивував мене,
Нажертися йому за 5 хвилин вдалося,
А змій свідомість враз наздожене.
Стакану досить, щоб усе забути,
Стирає швидко пам’ять самогон,
З вуст кума линуть гублені рядки якоїсь рути
І між нейронами стирається кордон.
Він на підлогу впав від жаху,
Коли побачив, як свиня тостує,
Людина ніби є, але немає даху,
Кум двері хліву атакує.
Даремно пити поспіль три стакани,
Сп’яніння вже не зупинити,
Не заздрю вибору Оксани,
Ще й встиг з четвертого надпити.
Кум врешті решт в собачій позі,
І на кнура кричить: - «Гав-гав!»,
Через хвилину тіло вже в навозі,
А через дві кнур його геть емігрував.
Недарма він спіткнувся по дорозі
І скаржився, що прикусив язик,
Хотів так випити, що опинився на підлозі,
Навіщо із свинею перейшов на крик?!
Тепер кум хлів обходить стороною,
Покинув пити, до дівок не ходить,
Тоді Оксана чаклувала над його труною,
Відтоді його за руку тільки водить.
Не треба було йому хизуватись,
Казати, що ніколи не п’яніє,
Зараз у церкву ходить сповідатись,
Біжить додому, як стемніє.
Він вже боїться навіть тіні пляшки,
Якщо горілка за столом, - він не сідає
І цідить м’ятний чай із чашки,
Та кістки з курки об’їдає.
Свинину не вживає взагалі,
З моменту, як побачив п’яного кнура,
Тут точно ні до чого москалі
Та на Донбасі політична гра.
Недарма куму рак на горі свиснув,
Людина житиме тепер,
А хто горілку до себе притиснув,
Вважати можна, що помер.
Біленьку з розумом вживати треба,
Або ж не пити її зовсім,
Тоді й у лікарях не виникне потреба,
Та кров не запечеться в носі.
Змінився світ, нас знищують зеленим змієм,
І діти занадто рано сиротіють,
І поки ми, як треба, це не зрозумієм,
Стакани із отрутою не спорожніють!!!
Цей матеріал з відеосупроводженням в YouTube:
https://www.youtube.com/watch?v=ObyUgUvx4FA&t=19s
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752845
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 29.09.2017
Пiшли ми з кумом по гриби уранці,
Далеко в лiс зайшли удвох,
Я нic корзину, втомив чотири пальцi
Далi почуєте, хто лох.
Вовка боятися, - до лісу не ходити,
Люблять гриби за ніс водити.
Підходи у нас з кумом не безглузді, -
Ми не вживаємо китайські грузді.
Не вабила ніколи мікологія,
Да і навіщо мозок забивати,
У мене власна аналогія, -
Я білі від лисичок вмію відрізняти.
Недовго я ходив з ножем по лiсу,
За двi години, - жодного гриба,
Знайшов коробки передач кулiсу,
Ну а мене знайшла журба.
Сховалися гриби вiд мене,
Десь зникли навiть мухомори,
Мiй вибiр вкотре незбагнений,
За мною ходять вдачi непокори.
Порвав свiй одяг, впав, забив колiно,
Зате подихав свіжим оксигеном,
Впади, будь ласка, негаразди стiно,
Пiдтримаю себе гематогеном.
Порушив тишу кума крик,
Вiн був занадто пiдозрiлим,
Бiжить за ним якийсь мужик,
З грибом великим, бiлим.
Я став учасником забiгу
І бiль в нозi пройшла,
Побачили б ви чемпiонiв лiгу,
Із кума потекла смола.
Несправедливим був забiг,
Кум втратив рiвновагу,
Вiн луснув, як пiдсмажений горiх,
Вiддавши наздоганяючому перевагу.
Кує зозуля собi тихо,
Кум не пiдводиться з землi,
І як позбутися нам лиха?
Завмерла бiлка у дуплi.
Зозуля кукнула іще… затихла,
Як діти, ми в штани наклали,
Да і земелька під ногами рихла,
Ми жах з легенів випускали.
Кум дихав важко з переляку,
Трусились в нього руки й ноги,
А я в руках тримав гiлляку,
І тут … ведмiдь, мабуть, з берлоги...
Дивився жах на нас великими очима,
А цих очей було багато,
Секунд за 10 - метрів 200 за плечима
А кум летить не менш завзято.
Менi вдалося стрибнуть вертикально,
Тодi нiщо не дивувало,
І кум це робить теж оригінально,
У нього з організму все повипадало.
А серце, наче зупинилось,
Я бiг, як швидкiсний тарган,
Зi шлунку вниз щось провалилось,
Пiд деревом… стоïть кабан...
Я став частиною старого дубу,
Почав i видiляти хлорофiл,
Що знають користувачi Ютубу
Про жах, пиляючий навпiл?
Почувши пострiл iз рушницi,
Мій мозок серце запустив,
Не вистачало тут вовчицi,
А другий пострiл дуже засмутив.
Ковтаю вже суху я слину,
А кум кричати перестав,
Запам’ятав назавжди ту хвилину,
Коли, як листя опадав.
Тут розпочався дощ з грозою,
Не пощастило нам сьогодні із грибами,
Кум похлинувся власною сльозою,
І стало темно, наче в сраці у Обами.
Терпне рука одна i друга,
Дрозда хитає серця мого стук,
Це просто жаху лiсосмуга,
Хитається на гiлцi й крук.
На третiй пострiл я не реагую,
Мiй мозок його не сприймає,
Здалось, що я вже не iсную,
Не вiрив, що таке буває.
В судинах кров застигла,
Себе не дам я надкусити,
Перетравитись ïжа встигла,
І, як нiколи - захотiв я пити.
Кум мовив незрозуміле щось,
Почувши чергу з автомату,
Неподалiк пробiг великий лось,
Хтось кинув i гранату...
А вуха вiдмовлялися це чути,
Чекали вiд очей пiдтверджень,
Ми у страшенному полонi скрути
І перейшли кордони попереджень.
Усi тварини зникли водночас,
Не чутно стало стрiлянини,
На деревi я шостий час,
Не злiзу звiдси без драбини.
Мiй шепiт кум не чує,
Боюсь я перейти на крик,
А з дерева мене і буревiй не здує,
Лунає пострiл: це вже дробовик.
Пустив у землю я корiння
Та листя почало рости,
Пiдсилилось неподалiк ревiння,
Кум намагається по дереву повзти.
Згадав, коли я був маленьким,
Допомагав жукiв кропити,
А подих був таким свiженьким,
Я вдруге вчитимусь ходити.
Не відчуваю вже себе та тiла,
Настала справжня невагомiсть,
Волосся в кума швидко посивiло,
Скорiш за все втрачає вiн свiдомiсть.
Гранати вибух вже не налякав,
Ми це, нарештi, зрозумiли,
Тепер мій кум нікого не гукав,
Знайшли нас Робiн Гуда стрiли.
Росте собi травичка в лiсi,
А дiти водять хороводи,
І це не бic в ребро, - це вже ребро у бiсi,
Ми стали з ним частиною природи.
Мій вірш у власному виконанні з відео:
https://www.youtube.com/watch?v=YIYH5Zt3wt0
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752780
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 28.09.2017
Роки ідуть, зникають бджоли,
Ми забуваємо назавжди про «Грінджоли».
І не живемо ми тепер по-європейськи,
Здається, по-китайськи та по-корейськи.
Сучасні українці ще не звикли
Купувати іноземні квадроцикли,
А казати недоречно і не варто
Про новеньку Audi A8 Quattro.
Пересічна людина зараз виживає,
Грошей на якісне авто не має,
На Україні автопром відсутній,
А «Таврія», - автомобіль не путній.
Їду по вулиці, здоровкаюсь з ДАІ інспекторами,
Лунає в них з автівки хіт «Бананарами».
Гарна погодка на вулиці сьогодні,
Точніше вибухова, як кисень у водні.
Стражі порядку рахують гроші щогодини,
Цікавлять їх лише права людини.
А я забув сьогодні документи,
Тому і поведінки відповідні елементи.
А далі вільно їхати не зможу,
Затор, - присутністю своєю допоможу.
Всі поспішають зранку на роботу,
А Президента вигулюють в суботу.
Такий розподіл на простих та віпів,
Затор із хламу, кортеж із джипів.
Промчить нарешті і броньований седан,
Сидітиме у ньому український пан.
На «Таврії» не їздить Президент,
А має інвалід таке авто або студент,
Бюджетні кошти спрямовані на гарні тачки,
Лише німецькі, коли у тебе грошей пачки.
Тихенько торохтить у мене під мотором,
Зливаюся я поступово із затором.
Ми довго стоїмо, де ж Президент?
У всіх терпіння виснажене вщент.
Регулювальник у кишеню не полізе,
Показує дорогу, а сам в болото лізе,
Шукає в чужому городі свою капусту,
Сьогодні у нього буде не густо.
А, взагалі, стоїть, як кіт мурликає, -
За гроші і горобець закукурікає
Вже завтра на щоках буде рум’янець,
Бо буде музика, і буде танець.
Двигун у мене не замовкає,
Приємно кузов «Ниви» калатає ,
Подобається мені їздити на «Ниві»,
У кого повний привід, - ті щасливі.
Навіщо у заторах нам автівки?
Я з Оболоні півгодини їду до Петрівки.
Набридло вже, вмикаю магнітолу,
Кортеж поїде в сторону Подолу.
В заторі трохи морда загоріла,
Нога болить, спина спітніла.
Які жахливі в нас дороги,
А якість… як без грошей пологи.
10 хвилин так з місця і не зрушив,
Краще б я правила порушив.
Зустрічна смуга була вільна,
Як дядько б їхав «Нивою» повільно.
З усіх сторін «Чері» та «Джилі»,
Навіть дизайн у них в одному стилі.
На «Джеках» перевозять вантажі,
У нас це барахло у тиражі.
Якийсь дивак на білому «Сенсі»
Гучно слухає групу «Ненсі».
Хриплять динаміки, а він балдіє,
Да і свисток даїшника на нього не подіє.
Для нього не важливо, хто замітає дорожку,
Він думає лише про себе, мед та ложку,
Між тим, для нього вітер віє,
Дме так, що морда червоніє.
Ніякої поваги на дорозі,
І за кермом постійно у тривозі,
Культура у водіїв відсутня,
Лише агресія присутня.
Смердить від «Сенса» газом,
А дизелькою тхне від «МАЗу».
Ось так і життя у заторі проходить,
Водій переді мною машину й не заводить.
І кожен в заторі часу заручник,
Краще погана дорога, ніж поганий супутник.
Всі стомлені і позіхають,
А двигуни пальне ковтають.
Піч тучить,
А дорога учить,
Добре тому в дорозі,
Хто сидить на возі.
А мій сусід ненавидить неякісні машини,
Його нудить навіть від китайської шини,
Помандрував він у далекий край,
Але точно, що не в Корею і не в Китай.
Його не затримали без документів на кордоні,
І як він розчинився, наче «Маггі» у бульйоні?
Можливо, він, на території Обами,
А може, в Індії, ветеринарить за слонами.
Чи його десь занесло в Бангладеш?
І як з готівкою, чи є в кишенях кеш?
Багато дуже «Чері» на дорогах,
Як їздять на таких потворах?!
«Грейтволів» не утримують на поворотах,
Занадто небезпечно у таких гидотах!
А що казати про китайську «Даді»,
Я сподіваюсь, їх не буде на військовому параді!
Нахабно їде «Бід» та «Мерседеса» підрізає, -
З вікна німецької машини мат лунає.
За декілька секунд «китаєць» в сраці «Мерседесу»,
Зараз потоне неуважний в океані стресу.
Яке життя, - така й машина,
Пробита поруч у китайця шина,
Насправді, прикро дуже,
Душа болить і небайдуже.
Навіщо цей металобрухт завозять в Україну?!
Автівки ці, - наївні діабетики без інсуліну!
На колючих дротах солов’ї не щебечуть!
Таку якість лише на зневагу приречуть!
Не купуйте такі гидкі машини,
Не місце їм біля української хатини!!!
З води ще ніхто сухим не вийшов
Всяк ласий на чужі ковбаси,
На ситий кусень м’яса рот знайдеться,
Нашим салом та по нашій шкурі й мажуть
Постимо, а сала меншає,
Йдучи вперед, оглядайся назад
Від слави до ганьби – один крок
Для того, щоб тебе оцінили, мусиш вмерти
Барани бувають і двоногими
Водночас
Пропоную переглянути цей вірш з відеосупроводженням та моїм голосом:
https://www.youtube.com/watch?v=gT8EyKx1G2o&t=11s
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752740
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 28.09.2017
Настав, нарешті, час забить кнура,
Пройшли думки стосовно заборони,
Малою для нього стала конура,
Нехай готується до оборони.
Напередодні свині відчувають різанину,
Куйовдяться у хліві, землю риють,
Я не люблю цю неприємну тяганину,
Та незабаром порося водою теплою умиють.
Напевно, різатиму сам кнура я на світанку,
Нема бажання кликати сусідів,
Вже випив «Сапераві», з’їв холодну манку,
Не треба у селі нам інвалідів.
Паяльну лампу сховану дістати треба,
Мотузка є, а шило й гак візьму я по дорозі,
У самогоні точно виникне потреба,
Чекає боротьба на мене у навозі.
Ще півник не прокукарікав зранку,
А я вже на ногах та ще й піддатий,
Це Вам не пестити красиву вінничанку, -
Курок моєї зброї вже нажатий.
…Іду по стежці я до хліву…
Не можу передати те, що відчуваю,
Нема думок про Антананаріву,
Заплакав…сів біля сараю…
Мотузку, гак і шило випускаю з рук,
Перед очима кнур, його веселий погляд,
Прискорений у мене серця стук
Ставлю під сумнів передзабійний огляд.
Сказати легко, та зробити важко,
І я десята спиця в колесі,
Повірте, вбити тварину тяжко,
Вже зміна тембру і у голосі.
Так тихо навкруги і все завмерло,
Повітря чисте, свіже, прохолодне,
Зсередини всю душу щось роздерло…
З учора порося ж голодне…
Сміливого і куля не бере,
А я без пострілу вже підкосився,
Мій кнур сьогодні не помре, -
Я милосердю підкорився.
Переступив поріг…він у кутку…
Ледь стримую себе, щоб не заплакати,
Спостерігає ходу він мою хитку,
Та починає, наче жаба квакати.
І я відчув себе рятівником та катом,
Який не зміг підняти руку на кнура,
А як полегшало, коли ругнувся матом,
Стою, як кінь, а у кутку, - тура.
Враз кінь був битий впевнено турою,
Сором’язливо вибув з гри відразу,
Поглинутий, неначе чорною дірою,
Я знову вимовляю неприємну фразу.
В обійми кидаюсь до рідного кнурка,
Він так забігав радісно навколо мене,
Не буде ні могили, ні вінка!!!
Живи, товстенький джентельмене!
А скільки радості у поросяти,
Радіє, наче рік не бачив,
Підемо ми на луг гуляти,
Сьогодні йому все пробачив.
Не буде бачити кнур смаленого вовка!
Не буде дрижаки хапати!
Вже зрозуміло з віршу заголовка
Процес забою не розпочати!
Мерщій біжу за кормом вуглеводним,
Буряк і моркву треба проварити,
Обід сьогодні буде благородним,
Хлібці потрібно розмочити.
Шукаю на веранді я велику тацю
Відвійки будуть у меню сьогодні,
Я налаштований на кулінарну працю,
Врахую, що він їв напередодні.
Кнур знає толк у кулінарній справі,
Вважаю його справжнім фахівцем,
Він, навіть, знається на каві,
Любить поїсти разом з горобцем.
Приніс для нього я аперитив,
Доречним буде його апетит,
Рідненький мій, сніданок пропустив,
Аби не підкосився із копит.
Завзято споживає варені яєчка,
Смачна картопля у мундирі
Сопе ліниво через нюхові кружечки,
А оченята в нього такі милі.
В кориті на десерт горішки смажені,
Суцвіття броколі пропарені,
Кукурудза та горох відбірні,
Кульбаба й кропива добірні.
Шлунок з кнуром активно розмовляє,
Спілкуються вони постійно,
Роботу він свою не припиняє,
Приймає їжу безапеляційно,
Все робить кнур відповідально,
Приймає рішення, – позафракційно,
Лежить тільки горизонтально,
У нього не буває «Струнко!», завжди «Вільно!»
Хто вигадав роздільне харчування?
Кнур може з ним посперечатись!
Це ж справжнє самокатування!
До свого шлунку треба прислухатись!
Пішла у хід і вуглеводна страва,
Слідом за нею жирова клітковина,
Доварюється нерозчинна кава,
Налив я у корито і вина.
У стравохідній зоні немає в нього залоз,
Безперервно виділяється шлунковий сік,
І це - не апетит, це – діагноз,
Пішли у хід духмяні черемша і базилік.
Поживні речовини будуть перетравлені,
Хоч і загальна кількість завелика,
Пріоритети у житті свині розставлені:
Різновид їжі, - від часника – до шпика.
Останньою до шлунку потрапляє кава,
Безмежна у свині шлункова магістраль,
Кнур скиглить, це не півтон, це вже октава,
Співає, як підрізаний москаль.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, -
Наспівую, кнура годуючи,
Він переїв, та підкосилися шасі,
Падінням ситність демонструючи.
Всмокталась їжа в кров,
Виходять гучно й гази,
Кнуру не треба знати мов,
Не пам’ятає він й образи.
З одного боку, добре, що не різав я свиню,
Не нудить мене, гарно себе почуваю,
Насамперед, не дав розійтися вогню,
Паяльну лампу десь далеко заховаю!
Віддавна я не переношу сморід від кишок,
Всі нутрощі від них у мене вивертає,
Найгірше ковбик тхне, впадаю від зловоння в шок,
Да й кожен, хто понюхає, - тікає.
Втім, так хотілось душенини та січеників,
А холодцю із хроном, випить самогону…
Із балабошками поїв би і кручеників,
Та з паляндриці наварить бульйону…
Думками я занурився у страву,
Яку вживати б міг із свіжиною,
Залишу, мабуть, нездійснену справу,
Кнура не вмито теплою водою!
…Ріплянка, присканці та соломаха,
Під класиків Бетховенка чи Баха,
Багато сала, м’яса, горохляники,
Тертюхи, кремзлики, торчаники.
Як пахнуть свіжі шулики…
А як смакують з м’ясом вергуни і драглі…
Кнури, - великі жулики,
Коли вони ще не засмаглі.
Смачненькі пундики і голубці,
Шлункові хляки, завиванки,
А скільки жиру в холодці…
Хіба є сенс переставлять доданки?
Найважливіше і велике діло, -
Нагодувати корисно й поживно тіло,
Дістати огірочки з погребу із бочки,
Почистити печінку, а разом і почки.
Покласти сало на потапці…
Цибульку, часничок помити,
Я зараз з’їм домашні капці!!!
Достатньо вже себе дражнити!
Наївся віртуально я досхочу,
Передусім, сказати ось, що хочу:
Де м’ясо й сало, - там і сила,
Мене самого їжа надкусила!
Разом із радістю прийшла гризота,
Кнур їстиме, а я буду голодним,
Кормитиму довічно цього бегемота,
Мій вчинок я вважаю благородним!
Свиня – найрозумніша із тварин,
Найближча до людини від усіх,
Від масла відрізняє маргарин,
Та не цурається своїх.
Ті самі ліки та хвороби,
Ті самі людські очі,
Та сама схильність до жадоби,
А які здібності співочі!
Всі свині мають гарний слух,
Та нюх сильніший, ніж в собаки,
Можливо є у них душа чи дух,
І на лице людського всі ознаки.
Тримають поросят для відгодівлі,
У багатьох свиней неякісні будівлі.
Ніхто не думає про цих тварин,
А м’ясо сумно поглядає на людей з вітрин.
Лише про себе думає людина,
Про те, що буде завтра, - не турбує,
Всі свині бачать власними очима, -
Поваги до тварин людству бракує!
Немає жодного басейна для свиней,
Немає навіть, туалету,
Немає совісті в людей!
Чи вбережемо ми планету?!
Живе свиня п'ятнадцять років,
Точніше, - передбачено прожити,
У віці року, двох, коротких строків, -
Прийде людина, щоб убити.
А що казати про маленьких поросят,
Які не бачили ще світу?
Чи забагато – днів вісімдесят?!
Вони теж хочуть жити!
Усе заради свого черева,
Заради насолоди,
Всі з’їдено плоди із дерева,
Перед людиною немає перешкоди.
Засумував, аналізуючи реалії буття,
Сприймаю це близько до серця,
Підвищилось тепер серцебиття,
Це аритмією зветься.
Національна страва наша, - сало,
Підшкірний жир свині,
Ніколи сала нам не вистачало,
Хоч і лежить на кожному столі.
А на свиней раніше позивалися до суду,
Тільки у Франції відомо 20 справ,
В Парижі передмістя з нечистот і бруду,
«Повішена свиня», - недарма хтось назвав.
Свиней саджали до в’язниці,
У камери разом з людьми,
Це правда, це не дрібниці,
Тому вони, - це ми!
А може стати від людей посланцем?
Попружки підтягнув міркуючи,
Подамся в Раду самовисуванцем,
Читач свій вибір зробить, голосуючи.
Всі, хто не хоче людям слугувати,
Як свині, пхають у корито своє рило,
Будуть нарешті на колінах плазувати,
Інакше, - задимить кадило!
Народ, як я, вагатися не буде,
Не буде й натяку на милосердя!
Горбів не приховають від людей верблюди,
І буде нікуди тікати спересердя!
Брехня стоїть на одній нозі,
А правда, - на двох,
Довірили города стерегти козі,
У воді не пускає коріння мох!
Не стає кращим життя,
Біда без дощу росте,
Відійде все погане в небуття,
На серці рана заросте.
Де є життя, там є надія,
Одна біда в дім не приходить,
Нехай покине нас меланхолія, -
Бо терен груш не родить.
У нас є люди чесні і порядні,
Такі повинні і прийти до влади,
А злі, продажні, сказав би, - другорядні, -
Здатні лише до зради!
Я захищатиму усіх кнурів права,
Хліви збудовано буде з граніту!
А партія моя «Хитка хода»,
Відома стане всьому світу!!!
https://www.youtube.com/watch?v=aqY1cBbQ13g
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749246
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 04.09.2017
Іду по стежці я до хліву,
Снують думки про Антананаріву.
Цікаво, як там, на Мадагаскарі?
Чи накопичується дощ у хмарі?
Які там свині і який менталітет?
Який там у кнурів авторитет?
Які у них уподобання щодо їжі?
Чи є помиї у кориті свіжі?
Яке свиней конституційне право?
Яка найважливіша страва?
Які прислів’я там складають?
Як тушу після забою розрізають?
Чи пораються в хліві там весь день?
Чи вистачає сил, уваги і натхнень?
Мадагаскар, - це перший острів на Землі,
Покритий горами Царатанана,
Були й пірати, як і в Сомалі,
І ця земля така жадана.
Цей острів, - восьмий континент,
Це дивовижне чудо світу,
Яскрава нота в акомпанемент,
Справжнє залізо до магніту.
Там є вулкан Марумукутру,
Він вищий за гори Казахстану,
Мадагаскар, як сяйво перламутру,
Це, - казка світового океану.
Більшість населення: малагасійці,
Країна має шість провінцій,
Місцеві явно не арійці,
Нема їм місця у великій сімці.
Там є базар, найбільший в світі,
Знаходиться він просто неба,
А люди які привітливі, відкриті,
Добріші за хорвата або серба.
Живуть там дуже бідно,
Але законам згідно,
Злочинців там немає,
Тому замки ніхто не колупає.
Хоч і на острові панує малярія,
А кожна друга там, - повія,
Країна в стані зубожіння,
А у людей в очах проміння.
Для них і смерть, - це свято,
Проводять ритуал Фамадихана,
До цвинтаря квитки вже ними взято,
Чекають дива від шамана.
Малагасійці дуже люблять рис,
Він є у майже кожній страві,
По тексту далі йдемо вниз,
Скажу я щось своїй державі.
Повернемось тепер до України,
Де хліб найкраще пахне в світі,
Де від хвороб рятують стіни,
Де Бог оберігає нас щомиті.
У мене на руках не сходять мозолі,
Колись, як у Виговського Івана,
Написано у мене на чолі,
Нащадок я Хмельницького Богдана.
Я мудрість словом донесу,
Відкрию українських приказок красу.
Мадагаскару Україну протиставлю,
Та крапки всі над «і» розставлю.
А українські приказки доречні,
Вони, як сіль землі,
Повчальні, гуморні, сердечні,
Да й тексти будуть немалі.
Словами битиму я влучно,
По-справжньому, не штучно.
У цьому вірші все співзвучно,
Розповідатиму я гучно.
Рідний край до себе вабить,
Його мій кнур прославить!
В’юнкі стежки до хліву приведуть,
Та про кнура найкращий вірш складуть.
Дає наснагу сільське життя,
Від нього немає вороття,
Я створюю патріотичний заповіт,
Жовто-блакитний активовано магніт.
Не знаючи курсу, не піднімай вітрил,
В селі у мене, - бездоганний тил!
Близько лікоть, та не вкусиш,
Як сів на тигра, - поганяти мусиш!
Любити ніколи і нікому не пізно,
Я з гордістю Люблю Свою Вітчизну!
Я простий український хлопчина,
Це моя земля, моя Батьківщина!
А рідна наша мова,
Як пісня колискова,
Вона яскрава, дзвінка та мила,
В ній український дух, в ній сила!
Люди мудрішими стають,
Велика сила в слові,
Птицю по пір’ю пізнають,
А людину - по мові.
Недарма кажуть: більше діла – менше слів,
Де кнур є – там і хлів,
За злим словом диявол ховається,
А від теплого лід розмерзається.
Зрозуміти мене, сподіваюсь, кожен зможе,
Кого не б’є слово – палиця не допоможе.
Вже гаряче стає, неначе в грубі,
І це не дивно, - вірш в Ютубі.
Не проросте насіння без землі,
Без бджіл не проживуть джмелі,
Так і людина без патріотизму,
Як всі органи без організму.
Я не навчу плавати рибу,
Не підніму велику глибу,
Я стану вітром у полі,
Заколихаю одинокі тополі.
Знаннями я цей вірш заправлю,
Цікаво буде всім послухати,
Кнура я на весь світ прославлю!
Він починає лівим вухом рухати.
Село для мене, – казка дивна,
Йому оцінка буде об’єктивна.
В пріоритеті першим стоїть хлів,
Для нього вистачить пестливих слів.
А головний у хліві кнур звичайно,
В смердючій жижі править неохайно,
Свій куций хвіст підняв, як кіт
І не загрожує йому радикуліт.
По поглинанню їжі, свинтус чемпіон,
А хлів – найкращий бастіон!
Свиню сьогодні годував я тричі
І знову ненажерний кнур покличе.
Вклонився він мені до ніг,
Як тільки я переступив поріг,
Своєю мордою об мене треться,
Зараза, а годувати ж знову доведеться.
Кнур їжу не перебирає,
Що принесу, те й споживає.
Не цікавить його світ подій,
Їж, свине, хрюкай та радій.
У монолозі із кнуром я розмовляю,
Втім, неможлива мовна суперечка,
Прислів’я й приказки я промовляю
Кнур, як овечка: не мовить ні словечка.
Найкраща їжа для свині смаколики,
Він поглинає їх швидше за кроликів.
Кнури – найдосконаліші творіння,
У них все зводиться до ожиріння.
Від кавуна великі скибки любить,
Кнур рилом, як сокирою їх рубить.
Свиня, - суцільний шлунок,
А незабаром, - вищий гатунок.
Люцерну споживає з кропивою,
Гарбуз, капусту з курагою,
А шоколад лише з нугою,
Різнить і Латвію з Литвою.
Всі прапори Європи знає,
А України, - найбільше надихає,
Підхрюкує, як бачить прапор,
Він справедливий індикатор.
Постійно у свині щось в роті,
Перерви на обід нема,
Кнур, як солодкий мед у соті,-
Сопе кружечками двома.
Я на улюбленій роботі
Та почуваюсь, наче жаба у болоті,
І пораюсь у хліві, як коняка,
А їм, як вуличний собака.
Як розпочав у хліві прибирати,
У сопілку не можна грати,
Працюю кінцівками всіма,
Лежачого хлібу ніде нема.
Легко нічого не робити та сісти,
Щоб рибу їсти, треба у воду лізти.
Ледачі рано не встають,
Котрий віл тягне, того ще й б’ють.
Так серце радісно в грудях заб’ється,
Я чую рев, – це хлівом зветься.
Мій хлів, мій рідний дивосвіт,
Залишив в серці ти глибокий слід.
Всі атоми і всі клітини
Ведуть до рідної кнурини,
Навіки хліву слава!!!
Це дім мій, це, - моя держава!!!
Поволі, я обідаю під час роботи,
В кишенях бутерброди, ризькі шпроти.
У шлунку не перетравився ще свинячий лярд,
Над ним бактерії працюють, понад мільярд.
Я споживаю смалець теплим зранку,
Тоді й заряд у мене до світанку.
Свинячий жир зі мною диво робить,
Він наче крила надає,
Як грішник Бога молить
І час прохання настає.
Я мрію збудувати хлів з граніту,
Оформлю інкрустацію із молохіту,
А від комах сітку зроблю з москіту,
Тоді в кнура і очі повилазять на орбіту.
Знайду кнуру товстеньку Афродіту,
Сумує він без сателіту.¬
Із ебоніту буде у нього корито,
Він їстиме, як дядько, - стримано і діловито.
Для мене хлів, - моя доктрина,
Найкраща і улюблена хатина.
Тут сморіду приємна неповторність
І притаманна своєрідна ілюзорність.
Пишаюсь хлівом до знемоги,
Життя без нього є убогим,
Свиня - найкращий оберіг,
Від бід та негаразд усіх.
Велике тіло у куточку залягло,
Приємно потягнулось, заревло.
Лише позаздрити йому я можу,
Він схожий на лінивого вельможу.
Великий ґедзь вже спить
Після тривалого польоту,
А кнур в кутку собі лежить,
Ліниве тіло не виділяє поту.
Повзе повільно равлик по соломі,
У нього власний хлів на спині,
Кнура кінцівки й досі нерухомі,
Нірвана у кожній клітині.
Стоїть у полі дивна тиша,
Шкребе у хліві тихо миша,
Шпарини пропускають сонячне проміння,
Хитає теплий вітер павутиння.
У хліві ні котла, ні батарей, ні груби,
Немає необхідності в теплі,
На стінах намальовані тризуби,
Тепло йде з-під землі.
Разом з теплом сморід виходить,
Його ні з чим не порівняти,
Кнур своє тіло й досі не підводить,
А мухи продовжують над ним кружляти.
Живе і ластівка у хліві,
Гніздо сповила над кнуром,
Всі її порання дбайливі,
А у свині лінь, - це синдром.
Коли виходить кнур на двір,
На декілька хвилин втрачає зір,
Бо в хліві темно й прохолодно,
Знайде він шлях назад звідки завгодно.
Хряк попоїсть, попросить пити,
Ну як кнурка такого не любити?
Бувають іноді в мене нервові зриви,
Коли немає настрою альтернативи.
На мене кнур не може злитись,
Несу йому джерельної води напитись.
Звичайну воду він не хоче пити,
Вже звик до якості води,
Нелегко його смаки задовольнити,
Але це принесе свої плоди.
Про свіжину сусіди якось натякали,
Від погляду мого миттєво повтікали.
Паяльну лампу я сховав далеко,
Кнура не знайде небезпека!
Приємно біля свинтуса поспати,
У хліві сняться Чернівці або Карпати.
Наснилась якось подорож, далеко від хліву,
Чудовий край, - Антананаріву…
Мадагаскар тримає у полоні,
Неначе газ під тиском у балоні.
Не побачив я там жодного хліву,
А уві сні спітнів, залежав ногу ліву.
Кнури там є, але всі дикі,
Великі та червонопикі.
Як вони там живуть,
Розмножуються і не мруть?
Нема там хат, вкритих соломою,
Нема людей прибитих втомою,
Лемур Мадагаскар символізує,
Про що з очима дивними сумує?
Протяжно позіхає в хліві кнур,
Свиня не скаче, як лемур,
Не лазить і без толку по деревам
Навіщо сили витрачати? Не треба.
А на Багамських островах
Є місце з назвою «Піг Біч»,
Не передати диво на словах, -
Кнури там правлять день і ніч.
Живуть спокійно без людини,
Під сонцем засмагають разом,
Немає із села туди стежини
І не доїхати «КАМАЗом».
Рахую поросят: - «Один, два, три…»,
Такий солодкий сон,
Замовкли всі вітри,
І будить мене телефон…
Заскиглить песик ось невдовзі,
Попоратись ще треба у навозі,
Великі гедзі навкруги дзижчать
І кошенята недалеко десь нявчать.
Моя рідненька жилочка,
До хліву не заросте стежиночка!
Тут поратись потрібно не на жарт,
Бо це ж Вам не якийсь там боді-арт.
А найрідніша музика – рев хряку,
Іду до хліву у погоду всяку.
Кнур їсть і, чую - дзеленчить струмок,
Хлів – місце спогадів і радісних думок.
Життєдіяльність робить свої справи,
Виходить їжа, з’їв забагато страви.
Свиня у мене не хворіє,
Вживає натщесерце «Кнурофен»,
Свинячий сказ на нього не подіє,
Як і не діє порошок «Пурген».
Біля веранди наступаю на верейки,
Коли відволікаюсь співом канарейки.
Ось гаркнув крук і вмить замовк,
Заскиглив тут і я, неначе вовк.
Подобається мені спів птахів,
Не розумію я міських лохів.
Що може бути кращим за село?
Не заздрю іншим, їм не повезло.
Хильну грам 200 самогону,
Мій самогон із Водогону!
Там кожен другий горілку гонить,
Ще б пак, - криза ж не проходить.
Кнуру даю біленької попити,
Активніше він землю починає рити.
Буває, що перебере горілочки,
Тоді він схожий на шалену бджілочку.
Реве, як слон і вміє розмовляти,
Як сойка починає щебетати.
А за кермом не треба пити!
Бо що без мене кнур буде робити?
В селі для всіх даїшників ми на долоні,
У мене є за п’янку запис у талоні.
Якщо у хліві випиваєш,
Із небезпекою ти граєш,
Потрібно собі в цьому відмовляти,
У сіні вогню не сховати.
Сусідка повернулася з Італії,
Я не впізнав Оксану,
Не обійняти дівчину за талію,
Вже не поллється, як вода із крану.
Від макаронів втратила тендітність,
Від піци салом обросла,
До жирного у неї схильність,
Не попливе вже човен без весла.
Реве кнурина і у кума,
Реве, як по асфальту гума.
Не вміє кум тварину відкормити,
Боїться і ножа в свиню встромити.
Тримає порося вже третій рік,
Одного разу кнур і втік,
Свиню потрібно гарно годувати,
Тоді тварина не почне тікати.
Кум нещодавно побував у Празі,
Горілка не сподобалась йому,
Він виглядав, як нуль на фазі,
Що зміг заговорити дівчину німу.
Терпіння було на межі,
Кортіло повернутися скоріше,
Компанії нема, усі чужі
Нема нічого за самогон міцніше!
Там вітер дме інакше зовсім,
Порушується обмін речовин,
Там не така красива осінь,
Людей там забагато, а ти один.
Як українцям за кордоном?
Як і банану, що з гібоном.
Ніхто на нас там не чекає,
Мене моя країна оберігає!
Біда тому дворові, де курка кричить,
А півень мовчить.
Десь кудкудаче, а дома несеться,
Хоч і зватимеш, - вона не обізветься.
Співатиме півень, чи ні, а день буде,
А доброму добре всюди,
Своя хата не ворог, - коли прийдеш, то прийме,
А ворог лестощами й душу вийме.
Нас манять, як мишею кота,
Я знаю, то все забобони,
Кіт може втратити хвоста,
Але пильнує свої кордони!
Поглинає десь там життя людину,
А я не покину Батьківщину!
Україна мені, як мати, -
Як для зенітника гармати.
Чим ліпший за мене мадагаскарець?
Хіба там знаються краще на свинях?
Вони не знають, як готувати смалець,
Хіба що поступлюсь на динях.
Обабіч хліву люблю полежати я на копиці,
Порозбирати Брадіса таблиці,
Нечуй-Левицького із радістю читати,
Над гуморесками Остапа Вишні реготати.
Знання я хочу здобувати,
Під попелом жару не знати,
Так зачитався, що затекло плече,
Піду, - під лежачий камінь вода не тече.
Відтак, здобуду я освіту,
Внесу 34-ту літеру до алфавіту,
Я дуже млію від науки,
З книжками не буває в нас розлуки.
Голова без розуму, що млин без води,
Що губи дівчини не Лободи,
Від науки голова не болить,
Від неї не нудить, вона не смердить.
Яка загальна площа п’яти материків,
І скільки поросят у всьому світі?
Чи є планета, де замість пірамід є хлів,
Де розвиваються Домінікана та Гаїті?
Які приховує наш всесвіт таємниці?
Кому належить право світом володіти?
Де виховання людства без в’язниці?!
Де людям не доводиться сивіти?!
Далеко бачить око, а розум далі,
У кожній справі є свої закони,
Існують у людей і відкриття невдалі,
Ми розвиваємось і нас мільйони!
Мене так вабить морфологія,
Я хочу всіх на мовознавство підсадити,
Цей вірш – реальна апологія,
Свиней права я хочу захистити!
Проходить життя, як хвилина,
Все реве у хліві скотина,
Не забути цих сонячних днів,
Любий кнур і підзасраний хлів.
Лежимо ми на теплій підлозі,
Так гарно у хліві, в навозі.
Схожу я до ставку із слимаками
І доторкнусь до чистої води руками.
Подібної краси немає в світі,
А які поля, - у пшениці і житі!
Півник вранці всіх розбудить,
А читач і сам розсудить:
Що може бути кращим в Антананаріві,
За рідного кнура у засраному хліві?!
Не заросте стежина до хліву!
Не полечу я в Антананаріву!
Знаю: «Ніколи не кажи «Ніколи»,
Це перевірив на собі я,
Як дивно мімікрують богомоли,
Так смак покращує олія.
Цей вірш аполітичний,
Повчальний та гумористичний,
Із настроєм своїм альтруїстичним
Я з вами намагався бути лаконічним.
Я господар своєму слову,
І несу до Вас українську мову.
Від мене буде мудрість особиста,
Вона відкрита, справжня, кам’яниста.
Зверну увагу на прислів’я:
Не кидай перлів свиням, - потопчуть їх ногами,
Як не згадати Януковича із Межигір’я,
Який зробив усе руками.
Свиня не з’їсть, не покачавши,
Свинячі очі не бояться болота,
Тому, велику справу розпочавши, -
Готовим будь тягнути німця з дзота!!!
https://www.youtube.com/watch?v=o3DN96_ixpA&feature=youtu.be
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749055
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 03.09.2017