Максим Тарасівський

Спадок імперії

Роман  цей  наче  й  не  дуже  довгий,  і  350  сторінок  не  буде,  але  проковтнути  його  навряд  чи  можна.  Читається  повільно  -  текст  густий,  речення  довгі,  абзаци  безкінечні.  Автор,  здається,  хотів  розтлумачити  читачеві  геть  усе,  що  він  знає,  гадає  та  відчуває  про  кожен  згаданий  образ  чи  подію,  про  все,  що  йому  болить.

Так,  болить!  -  це  книга  про  особливого  роду  біль.  Хоча  й  виглядає  вона  як  родинна  епопея,  і  відстежує  долю  трьох  поколінь  родини  Троттів,  від  битви  при  Сольферіно  (1859)  і  до  смерті  цісаря  Франца-Йосифа  І  (1916),  і  є  в  ній  головне,  що  цікавить  людину,  тобто  кохання  і  смерть,  -  та  все  це,  весь  перебіг  родинного  життя  поступається  відчуттю,  що,  мабуть,  і  спонукало  автора  написати  роман.  Біль,  який  викликає  любов  до  відумерлого,  -  ота  медова,  зеленкувато-золотава  туга,  що  охоплює  людину,  коли  та  споглядає  власне  минуле.  Було,  ой,  як  чудово  було,  та  загуло!  Тепер  нема!  Нічого  нема!

Минуле,  як  відомо,  завше  оповите  певним  романтичним  туманом.  Минуле  -  це  те,  що  ніколи  не  повторюється,  а  відтак  наші  спогади  -  завжди  про  "старі  добрі  часи".

В  цьому  випадку  -  про  старі  добрі  часи  Австрійської  імперії.  Автор  спостерігає,  як  сивіє  її  останній  цісар,  як  слабнуть  і  розпадаються  ланцюжки,  що  тримають  її  купи,  як  тане  імперія,  в  яку  вже  просто  ніхто  не  вірить.  Він  доводить  читача  аж  до  її  кінця,  але  читач  не  відчуває  мертвого  духу:  автор  дивиться  на  смерть  імперії  крізь  романтичний  туман  спогадів  про  старі  добрі  часи.  Щоб  там  не  було  -  все  те  виправдано,  спокутувано,  піднесено  та  ідеалізовано  його  відумерлістю.

"-  А  чому  ж  служити  батьківщині  -  так  само  марна  річ,  як  і  силкуватися  зробити  золото?
-  Тому  що  батьківщини  більше  не  існує.
-  Не  розумію!
=  Я  так  і  думав,  що  ви  мене  не  зрозумієте.  Нас  усіх  більше  не  існує."

Справді,  персонажі,  цісар,  імперія,  австрійська  Галичина,  стара  довоєнна  Європа    -  всього  цього  вже  не  існує  на  час  написання  роману.  Але  враження  дещо  інше:  все  закінчилося,  вичерпалося,  витончілося,  випарувалося  задовго  до  початку  Світовой  війни.  Той  світ  наче  зневірився  в  тому,  що  раніше  цінував,  наче  втратив  віру  у  власне  існування  -  і  зник!

Геніальна  знахідка  -  музична  тема  роману,  що  й  стала  його  назвою  -  "Марш  Радецького".  Так,  цей  роман  має  власну  музичну  тему,  як  фільм  або  спектакль.  Як  на  мене,  це  марш  номер  один,  всі  решта  -  не  ближче,  ніж  на  5-ому  або  навіть  7-ому  місці.  Марш  рине  з  перших  сторінок,  лунає  гучно  та  бучно,  супроводжує  все,  всіх  і  скрізь  -  та  вже  за  кількадесят  сторінок  він  лунає  дедалі  рідше,  тихіше,  втрачає  переконливість,  нітиться,  а  під  кінець  -  взагалі  мовчить.  Було,  ой,  як  чудово  було,  та  загуло!  Тепер  нема!  Нічогісінько  нема!  Хіба  що  той  марш,  який  і  досі  неабияк  підносить  дух  австрійців.  Можливо,  отакі  нематеріальні  речі  як  музика,  мистецтво  та  культура  загалом  -  єдине,  заради  чого  виникали  імперії,  і  головне,  через  що  вони  руйнувалися?  Не  знаю;  але  цей  спадок  імперій  вцілів.

Додаткові  враження  чекатимуть  на  тих,  хто  добре  пам'ятає  або  нещодавно  пере(про)читав  "Тихий  Дон".  Це  все  одно  що  подивитися  на  Першу  світову  війну  з  обох  боків  фронту  одночасно  та  побачити  народи  двох  імперій  як  їхніми  власними  очима,  та  і  очима  супротивника.

Хороший  роман  -  така  собі  міцна  цеглина  в  підвалину  міфу  про  щасливу  Австрію.  А  ще  -  книжку  приємно  брати  в  руки.  АБАБАГАЛАМАГА,  як  завжди,  пропонує  якісний  продукт.  Під  обкладинкою,  оздобленою  роботою  Ксав'є  Меллері,  ще  два  романи  Йозефа  Рота:  "Ціппер  та  його  батько"  та  "Гробівець  капуцинів".  Ціна  помірна.

Рекомендую!  А  тепер  -  "Маэстро,  урежте  марш!"  

[youtube]https://youtu.be/kqbTlJP3pZc[/youtube]  

Позакласне  читання:

Сто  і  один  рік  без  Цісаря  https://zbruc.eu/node/73729  

Щаслива  бабця  Австрія  https://zbruc.eu/node/71155  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763135
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2017

Ваше здоровье!

Холодно,  не  правда  ли,  отчаянно  холодно  сегодня!  Звезды  в  небе  мерцают  таким  колючим  светом,  что  всякому  ясно  –  мороз  крепчает.  На  улице  –  никого;  вы  заметили?  -  за  весь  вечер  мимо  этого  окна  прошагал  всего  только  один  прохожий,  клонясь  навстречу  ветру  и  придерживая  шляпу  рукой,  а  вторую  глубоко  упрятав  в  карман  пальто.  И  куда  только  ему  понадобилось  в  поздний  и  столь  ненастный  час?  Видно,  какая-то  беда  выгнала  его  из  дому,  заставила  уйти  на  мороз  и  ветер  от  теплых  печных  изразцов,  на  которых  так  славно  машут  крыльями  опрятные  синие  мельницы,  и  так  широко  улыбаются  пузатые  мельники,  приобняв  за  плечи  веселых  дородных  мельничих,  а  мальчуганы  в  курточках  и  деревянных  башмаках  тонкими  хворостинками  гонят  гусей  на  пруд…  –  Точь-в-точь  такие  же  синие  мельницы,  мельники,  мельничихи,  мальчики  и  гуси  были  когда-то  и  на  моей  печи…  Помоги,  Господи,  этому  человеку  в  его  нужде  и  не  оставь  нас  всех,  грешных,  своей  милостью,  и  ныне,  и  присно,  и  вовеки  веков!

Ах,  простите,  простите  мои  манеры,  я  не  представился,  теперь  так  редко  удается  поговорить  с  кем-то.  Позвольте  представиться,  я  –  патер  Шлихт!  Впрочем,  теперь  уже  просто  Шлихт.  Простите,  что  вы  сказали?  А,  очень  приятно!  Славный  это  кабачок,  не  правда  ли?  Вы  позволите?  Ваше  здоровье!

Да,  мороз  теперь  нешуточный,  а  ветер  так  и  пронизывает  ледяным  дыханием.  Он  еще  в  ноябре  унес  последние  листья  с  деревьев,  и  теперь  ему  остается  лишь  раскачивать  фонари,  которых  на  этой  улице,  да  и  во  всем  городе  не  так  уж  много,  срывать  шляпы  с  прохожих  да  еще  рвать  с  веревок  белье,  развешенное  хозяюшками  на  просушку.  Вон,  вон,  во  дворе  через  улицу,  видно  сквозь  распахнутые  ветром  ворота:  какая-то  нерадивая  прачка  оставила  ветру  и  простыни,  и  рубашки,  и  юбки,  и  брюки,  и  целую  стаю  черных  носок  и  чулок!  –  и  верно,  стая,  из  которой  многих  пар  не  досчитаются  завтра!  На  ветру  они  так  размахивают  своими  черными  крыльями,  столь  похожими  на  вороньи,  что  и  впрямь  напоминают  стаю  черных  воронов,  которых  какая-то  сила  нанизала  на  веревку,  и  теперь  они,  бедные,  пытаются  улететь,  и  взмахивают,  и  бьют  широкими  крылами,  и  тянут  шеи  в  ночное  небо,  поблескивая  черными  глазами,  и  разевают  черные  клювы,  и  выкликают  свое  горькое  «КАРРР!!!  КАРРР!!!»  Но  никак  не  одолеют  сковавшие  их  чары,  не  сорвутся  с  веревки,  не  улетят,  чтобы  найти  какой-нибудь  приют  в  такую  страшную  ночь!  Но  что  это?!  И  впрямь  слышится  «КАРРР!!!  КАРРР!!!»  –  Да  ведь  этого  не  может  быть;  ведь  это  я  сам,  только  что,  своим  воображением  наделил  эти  клочки  материи  сходством  с  воронами,  и  потому  только  услышал  голоса  воронов!  Нет,  этого  совершенно  не  может  быть,  и  потому  этого  –  нет!  Верно,  это  какая-нибудь  несчастная  замерзшая  ворона  кричит  на  крыше  от  тоски  и  голода!

Вот  что  такое  наваждение,  скажу  я  вам,  вот  что  такое  колдовство,  магия  и  прочие  чернокнижные  дела;  нет  других  чар,  кроме  тех,  которые  человек  наводит  на  себя  сам!  -  а  уж  в  этом-то  деле  люди  всегда  были  умелыми  и  сноровистыми.  Померещится  что-то,  покажется,  пригрезится,  почудится,  послышится  –  а  человек  и  додумает,  и  добавит,  и  досочинит,  и  такого  наплодит  его  невежественная  фантазия,  что  хоть  святых  выноси,  а  иной  раз  и  вовсе  следует  взять  на  себя  грех  и  стукнуть  такого  фантазера  по  его  глупому  лбу,  чтобы  ни  себя,  ни  других  не  смущал  нелепыми  выдумками!  

Впрочем,  я  человек  честный,  правдивый,  мне  по  сану  положено;  и  потому  должен  я  рассказать  вам  одну  историю,  которая,  верно,  и  заставила  меня  увидать  сейчас  птиц  вместо  черных  чулок  и  даже  услышать  их  карканье…  Да,  вот  и  объяснение  нашлось!  –  ничего  бы  мне  не  показалось,  если  бы  когда-то  давно  не  рассказал  мне  эту  историю  некий  приговоренный  к  смерти,  которого  мне  довелось  исповедовать.  Ну  да,  я  ведь  священник,  хоть  и  заштатный;  мне  приходилось  выслушивать  последние  слова  людей,  которые  по  возрасту,  от  болезни  или  по  приговору  суда  отправлялись  на  тот  свет.  И  уж  поверьте  мне,  всякого  я  наслушался  от  таких  людей,  и  не  бывало,  чтобы  мне  лгали  в  такие  минуты,  но  вот  такой  невероятной  истории  я  не  слышал  никогда!  Иной  раз  я  даже  думаю,  что  тот  человек  выдумал  ее,  чтобы  перед  смертью  себя  позабавить  и  надо  мной  посмеяться;  а  может,  услышал  ее  от  кого-то  и  решил  мне  передать,  чтобы  смутить,  сбить  с  толку,  запутать  по  своему  обычаю?  Не  знаю!  Не  знаю!  Теперь  уж  я  ничего  не  знаю!  Ваше  здоровье!

…–  Патер,  выслушайте  меня!  –  сказал  мне  тот  несчастный.  Я-то  слушал  его  уже  целый  час,  и  было  бы  удивительно,  если  бы  он  призвал  меня  слушать  его  как-то  иначе,  по-особому  или  еще  раз  с  самого  начала.  Однако  дело  было  в  другом  –  он  произнес  это  «выслушайте  меня»  таким  голосом,  что  мне  стало  не  по  себе.  Я  понял,  что  сейчас  он  доверит  мне  свою  тайну,  возможно,  страшную,  а  может,  и  вовсе  пустяковую,  вроде  тех  заблуждений,  которые  занимали  сумеречные  умы  моих  прихожан.  Видимо,  тайна  эта,  какова  бы  она  ни  была,  лежала  у  него  на  душе  камнем,  и  сейчас,  когда  до  казни  остались  считанные  часы,  он  не  мог  отправиться  на  плаху  с  таким  бременем.

–  Патер,  выслушайте  меня!  –  повторил  он  и  немедленно  принялся  рассказывать  свою  историю,  торопясь,  захлебываясь  и  уж  совсем  не  обращая  внимания  на  то,  слушаю  ли  я  его  или  нет.  И  вот  что  он  рассказал.

«Судили  меня  и  приговорили  к  смерти,  да  только  вовсе  не  за  те  заслуги,  за  которые  следовало.  Но  этот  суд,  наверное,  не  принял  бы  моего  признания  в  таких  делах,  и  не  смог  бы  назначить  никакого  наказания,  да  и  казнить  за  такое  здешнему  заплечных  дел  мастеру  –  нет,  не  по  плечу  ему!  Потому  обращаюсь  к  вам,  патер:  полагаю,  смерть  от  руки  палача  окажется  напрасной  и  не  послужит  к  оправданию  и  искуплению  моих  истинных  земных  дел,  а  наоборот,  избавит  меня  от  настоящей  кары.

Я  рос  у  достойных  родителей;  отец  моей  славился  умом  и  рассудительностью,  а  матушка  –  благонравием  и  домовитостью.  Их  уважали  все  соседи  и  часто  обращались  к  ним  за  советом  и  помощью,  а  они  никому  не  отказывали.  А  вот  мы  с  братьями  –  нас  было  трое  –  уродились  совсем  другими;  шумные,  взбалмошные,  драчливые,  нерадивые  в  науках  и  ленивые  в  труде,  мы  целыми  днями  только  и  делали,  что  искали  себе  развлечений,  и  все  каких-то  злых  и  жестоких.  Мы  разоряли  птичьи  гнезда,  дразнили  собак  до  бешенства,  похищали  у  белок  детенышей,  а  у  людей  –  часы,  украшения  и  деньги.  Нас  родители  и  корили,  и  поучали,  и  наказывали  –  и  все  без  толку.  Сколько  матушка  пролила  слез  над  нашими  головами!  Сколько  мудрых  слов  сказал  нам  батюшка,  сколько  боли  сердечной  было  в  его  словах!  Но  мы  только  смеялись  в  ответ.

Скоро  нас  была  уже  целая  стая  –  словно  судьбой  так  было  устроено,  что  все  наши  сверстники  оказались  такими  же  негодяями,  какими  были  мы  с  братьями.  Теперь  от  наших  шалостей  и  проказ  житья  не  стало  никому  –  мы  превратились  в  настоящее  бедствие  округи.  И  развязка,  в  конце  концов,  наступила:  однажды  мы  отправились  в  разбойничий  налет  на  соседний  поселок  и  взяли  с  собой  малолетка,  совсем  еще  желторотого  несмышленыша;  он  из  того  налета  не  вернулся  –  погиб.  И  нас  всех  –  а  нас  была  добрая  сотня!  –  нас  всех  изгнали  из  наших  семей  и  из  нашей  округи,  навсегда,  под  страхом  смерти.

А  нам  и  горя  не  было!  Подумаешь!  –  и  мы  беспечно  отправились,  куда  глаза  глядят,  поискать  себе  новых  забав,  приключений  и  какой-нибудь  настоящей  добычи.  И  очень  скоро  нам  такая  добыча  подвернулась.  Мы  заметили  в  лесу  женщину  –  она  шла  по  тропинке  и  заговаривала  с  каждым  встречным  деревом  и  кустом.  Ну,  в  этом-то  для  нас  нет  ничего  удивительного;  мы  и  не  удивлялись,  а  сразу  решили  ту  женщину  принять  в  нашу  любимую  забаву.  Мы  прислушались  к  тому,  что  она  говорила  деревьям,  –  а  она  все  спрашивала  о  каком-то  мальчике,  вот  такого  росточка  (она  показывала  рукой  невысоко  от  земли),  со  светлыми  волосиками  и  голубыми  глазами.  Он  убежал  от  нее  в  лес  и  заблудился,  дурачок!  –  а  может,  и  совсем  пропал,  волки  его  сожрали,  это  в  лесу  очень  просто!

Мы-то  прекрасно  знали,  что  зря  она  тут  ходит  и  спрашивает  –  не  было  здесь  никакого  мальчика,  уж  мы-то  его  бы  заметили  и  такой  возможности  не  упустили.  Да  и  эту  возможность  упускать  было  грех!  –  и  мы  принялись  выкликать  «ТАМ!  ТАМ!  ТАМ!»  –  как  бы  подсказывая  женщине,  где  искать  ее  потерю.  Она,  как  только  услышала  «ТАМ!»,  немедля  кинулась  в  указанную  нами  сторону;  а  мы,  поманив  ее  в  одном  направлении,  начинали  выкликать  «ТАМ!  ТАМ!»  с  другого  места,  заставляя  ее  бегать  туда  и  сюда  по  лесу  без  всякого  толку  –  ведь  мальчишки  в  лесу  не  было,  а  это  была  всего  лишь  игра,  в  которую  она  сама  так  охотно  согласилась  поиграть!  И  вот  так  мы  завели  ее  в  такие  дебри,  из  которых  ей  уж  было  никак  не  выбраться  –  она  это  поняла,  только  когда  из  сил  совсем  выбилась;  меж  тем  в  лесу  уже  начинало  темнеть.  Женщина  села  под  деревом  и  заплакала,  все  поминая  этого  мальчика:  «Сыночек!  Сыночек!»  -  причитала  она,  глупая,  а  ей-то  было  самое  время  о  себе  подумать!

Тем  временем  вернулись  наши  разведчики  и  доложили,  что  мальчик  все-таки  в  лесу  был  –  он  заблудился  совсем  недалеко  от  своего  дома,  что  называется,  в  трех  соснах,  только  совсем  в  другой  стороне,  не  там,  где  его  разыскивала  мать.  Недолго  думая,  мы  отрядили  нескольких  из  нас,  чтобы  принять  в  забаву  и  мальчишку;  выкликая  «ТАМ!  ТАМ!»,  к  нему  устремились  наши  отпетые  сорвиголовы  –  и  уж  они-то,  будьте  уверены,  позабавились  с  ним  на  славу!..  А  мы  тем  временем  стали  настойчиво  кричать  женщине,  которая  в  изнеможении  сидела  под  деревом  и  плакала:  «ТАМ!  ТАМ!  ТАМ!»  –  и  она  нашла  в  себе  силы  встать  и  пойти  на  наш  зов,  хотя,  наверное,  уже  понимала,  что  все  это  –  игра,  да  и  только.  И  так  мы  водили  ее  по  лесу,  пока  совсем  не  стемнело;  и  всю  ночь  мы  не  давали  ей  спать,  выкликая  «ТАМ!  ТАМ!»,  и  весь  следующий  день  тоже  преследовали  ее,  дразня  обещанием  и  надеждой  –  пока  она  вконец  не  измучалась  и  не  упала  на  землю  без  сил…  Славная  получилась  забава!  Отличная  добыча,  славный  пир!

Да,  патер,  знайте:  мы  были  вороны!  –  верьте  мне  или  нет,  но  все  мы  –  и  мои  родители,  и  мои  братья,  и  я  сам,  и  все  члены  нашей  разбойничьей  стаи  были  черными  воронами!

Уже  на  следующий  день  на  лес  обрушился  невиданный  холод.  Стужа  сковала  нас,  как  вот  эти  кандалы  на  моих  руках  и  ногах;  мы  не  могли  не  то  что  летать,  мы  не  могли  пошевелиться,  кровь  стыла  в  наших  жилах,  мороз  пробирал  нас  до  самых  сердец  –  и  он  лютовал  до  тех  пор,  пока  все  мы,  один  за  одним,  не  попадали  с  ветвей  на  стылую  землю,  как  созревшие  плоды.  И  вот  тогда  над  нами  зазвучал  голос:

–  Вы  преступники,  и  вам  надлежит  понести  кару  за  ваши  злодеяния.  Убивать  не  стану,  да  и  смерть  будет  малым  для  вас  наказанием.  А  посему  быть  всем  воронам  этой  стаи,  кроме  одного,  на  веки  вечные  прикованными  к  этому  дереву  невидимым  узами,  и  никакая  сила  не  сможет  вас  освободить  или  убить.  А  одному  из  вас  повелеваю  принять  человечье  обличье,  и  всякий  час  надлежит  ему  подходить  к  тому  дереву  и  пугать  воронов!

Вот  так  я  стал  человеком  –  и  мало  радости  быть  человеком,  патер,  если  вся  его  жизнь  только  в  том  и  состоит,  чтобы  ходить  вокруг  дерева,  на  котором  томятся  в  неволе  его  товарищи-вороны,  кричать  на  них  и  кидать  в  них  палками  и  камнями!  А  они,  горемыки,  и  знают,  что  я  их  брат-ворон,  и  что  все  это  так  подстроено,  а  поступить  иначе  не  могут,  такой  уж  вороний  обычай!  Хлопают  и  бьют  черными  крыльями,  рвутся  с  ветвей  в  небо,  тянут  шеи,  разевают  клювы  и  кличут  «ТАМ!  ТАМ!»  –  и  никак  не  могут  оторваться  от  ветвей  и  улететь!  Бьются  и  полощутся,  словно  черные  тряпки  под  ударами  жестокого  ветра!  А  сам  я  –  только  обличьем  человек,  а  в  душе  как  был,  так  и  остался  вороном,  потому  и  мне  на  мои  же  крики  тоже  хотелось  сорваться  и  улететь  в  небо!

Так  и  текли  годы,  в  бесконечной  пытке,  посланной  нам  неведомо  кем;  год  шел  за  годом,  и  прошло  их  так  много,  что  мы  им  и  счет  потеряли.  И  вот  однажды  шел  по  тому  лесу  человек;  он  увидел,  как  я  кричу  на  воронов  и  швыряю  в  них  камнями,  а  они  бьют  крыльями  и  рвутся  в  небо,  пытаясь  улететь  с  дерева,  да  все  без  толку.  Тогда  он  подошел  ко  мне  и  спросил,  зачем  я  так  издеваюсь  над  несчастными  птицам.  Тут-то  мне  бы  и  рассказать  ему  правду,  и  раскаяться  в  своих  провинах,  но  не  было  у  меня  тогда  в  душе  никакого  раскаяния!  За  годы  своей  чудовищной  службы  я  так  озлобился  и  обозлился  на  весь  белый  свет,  так  его  возненавидел,  что  готов  был  его  склевать,  как  падаль,  если  бы  только  мог!

И  я  рассказал  ему  историю,  в  которой  было  намешано  немного  правды,  много  лжи  и  достаточно  недомолвок;  выходило,  что  нас  пленил  злой  чародей  за  то,  что  мы  хотели  помочь  женщине,  которая  искала  в  лесу  заблудившегося  мальчика.  Нас  он  приковал  к  этому  дереву,  обратив  моих  братьев  в  черных  воронов,  меня  приставив  к  ним  мучителем,  а  женщину  с  ее  сыном  заманил  и  запер  в  своей  пещере  для  каких-то  своих  чародейских  надобностей,  наверняка  –  недобрых  и  зловещих.  Вот  если  бы  только  какой-нибудь  добрый  человек  ненадолго  занял  мое  место  под  деревом  и  нес  мою  службу,  пока  я  отыщу  ту  женщину  и  ее  сыночка  и  освобожу  их,  то  мы  все  получили  бы  свободу  от  чар,  а  его  щедро  наградили,  потому  что  в  прежние  времена  припрятан  нами  в  этом  лесу  клад.

И  человек  тот  согласился  занять  мое  место  и  нести  мою  службу  –  а  я  наказал  ему  пугать  моих  братьев-воронов  как  следует,  чтобы  чародей  не  заподозрил,  что  я  вырвался  из  его  плена.  А  я  и  впрямь  ощутил  свободу  –  как  только  тот  человек  произнес  «согласен»,  с  меня  словно  путы  спали,  кандалы  с  ног  свалились!  Если  бы  у  меня  тогда  были  вороновы  крылья,  а  не  руки,  я  бы  улетел  оттуда,  чтобы  никогда  не  возвращаться.  Но  крыльев  у  меня  не  было,  я  получил  только  свободу,  но  не  свой  прежний  облик,  и  потому  от  своих  братьев-воронов  и  того  глупца  я  ушел  человеком  –  и,  провожаемый  криками  «ТАМ!  ТАМ!  ТАМ!»,  ушел  навсегда.

Это  я  так  думал,  что  ухожу  навсегда,  –  потому  что  возвращаться  к  тому  дереву,  у  которого  я  провел  в  заточении  несчетные  годы,  я  совсем  не  хотел  и  вовсе  не  собирался.  Однако  недалеко  я  ушел!  На  лес  вновь  обрушилась  неслыханная  стужа.  Мороз  сковал  меня,  как  когда-то  давно,  как  вот  эти  кандалы  на  моих  руках  и  ногах;  я  не  мог  ни  шагу  ступить,  ни  шевельнуться,  а  от  холода  все  мое  тело  просто  кричало  от  боли!  Кровь  застывала  в  жилах,  мороз  пробирал  меня  до  самого  сердца  –  и  он  лютовал,  пока  не  сковал  меня  так,  что  я  рухнул  на  стылую  землю,  как  подрубленная  березка.  И  вот  тогда  надо  мной  прогремел  знакомый  голос:

–  Вина  твоих  братьев  искуплена  твоим  предательством.  Они  теперь  свободны,  но  больше  никого  не  смогут  запутать  и  сбить  с  толку,  чтобы  полакомиться  несчастной  жертвой,  и  станут  они  и  все  вороны  впредь  питаться  одной  лишь  падалью.  И  больше  ни  один  ворон  не  сможет  произнести  «ТАМ!»  –  я  даю  вам  новое  слово,  за  которым  никто  не  последует!  Да  будет  так!

Как  я  ненавидел  этот  голос!  –  если  бы  не  стужа,  превратившая  мое  тело  в  лед,  я  бы  налетел  на  того,  кто  наслал  на  меня  эти  несчастья,  я  бы  вырвал  его  глаза  и  пустил  блуждать  по  миру  во  мраке,  а  сам  бы  следовал  за  ним  и  выкликал  «ТАМ!  ТАМ!  ТАМ!»  –  бесконечно  сбивая  с  толку  и  заманивая  во  все  более  глухие  чащи,  глубокие  болота  и  на  острые  камни!  Но  как  только  я  в  сердцах  попытался  выкрикнуть  свое  заветное  «ТАМ!»  и  представил,  что  заманиваю  неведомого  чародея  в  самую  глубокую  топь,  как  из  моего  горла,  словно  огромный  острый  осколок  стекла,  вырвался  незнакомый,  страшный  и  отвратительный  крик:

–  КАРРР!  –  и  было  это  так  больно,  как  если  бы  крик  разорвал  мне  глотку.  О,  жестокость  и  несправедливость!  Лишить  птицу  крыльев  и  голоса  –  нет  большего  преступления!

А  в  ответ  на  мой  крик  донеслось  из-за  деревьев  жуткое  многоголосое  «КАРРР!!!»  –  и  звучало  это  над  лесом,  словно  сотни  озверелых  глоток  требовали  одного:  «СМЕРРРРТЬ!»  Послышалось  хлопанье  крыльев,  и  на  меня,  скованного  холодом,  опустилось  черное  облако  моих  братьев  –  как  видно,  стужа  была  устроена  только  для  меня,  а  они  ее  даже  не  заметили.  Я  хорошо  знал,  как  мы,  вороны,  поступаем  с  тушами  животных,  погибших  от  холода,  и  приготовился  к  долгому  мучительному  концу.

Но  тут  из-за  деревьев  выступил  тот  самый  человек,  который  согласился  нести  мою  службу,  он  закричал  на  воронов,  и  они  разлетелись  в  разные  стороны,  уселись  на  ветвях,  откуда  продолжали  требовать  для  меня  свое  «КАРРР!  СМЕРРРТЬ!  КАРРР!»

И  тогда  человек  заговорил  тем  самым  ненавистным  мне  голосом:
–  Ступай  и  ходи  по  белому  свету,  пока  кто-нибудь  не  возьмет  твою  никчемную  отвратительную  жизнь!  Отныне  проклятье  на  тебе!  Ставлю  эту  отметину,  чтобы  на  этом  свете  и  на  том  ты  всегда  помнил,  что  ты  проклят!  –  и  с  тем  он  приложил  ладонь  к  моей  груди.

Все  муки,  испытанные  мной,  всякая  боль  и  всякое  страдание  ничто  по  сравнению  с  тем,  что  сделал  со  мной  тот  человек!  Казалось,  он  высыпал  мне  на  грудь  горсть  пылающих  углей!  Только  опалило  меня  не  жаром,  а  холодом,  как  если  бы  это  был  ледяной  уголь,  горевший  ледяным  огнем;  а  потом  холод  вошел  в  мою  грудь,  напомнил  меня  всего  и  остался  во  мне,  и  живет  во  мне  до  сих  пор!  И  так,  как  самый  лютый  и  безжалостный  мороз  обжигает  человека  в  самую  суровую  стужу,  так  он  жжет  меня  изнутри  –  всегда,  во  всякий  миг!

–  Я  проклят,  я  трижды  проклят!  –  закричал  узник.  –  Взгляните,  патер,  вот  тут,  на  груди  –  тавро  моего  проклятия!»

Признаться,  я  почти  уверился,  что  он  безумен,  всегда  таким  был  или  помешался  только  что,  от  страха  перед  казнью,  ведь  не  всякий  рассудок  такое  вынесет,  такое  мне  уже  приходилось  видеть.  Да  и  на  груди  у  него  никаких  отметин  не  оказалось;  верно,  это  безумие  жгло  его,  а  не  тавро  и  не  холод,  впущенный  в  него  тем  загадочным  человеком  в  лесу,  который  отобрал  у  воронов  «ТАМ»  и  дал  им  «КАРРР».  «Несчастный,  -  подумал  я.  -  Да  простит  Господь  его  прегрешения!»

Однако  тут  же  мне  пришла  одна  мысль;  я  даже  не  успел  все  как  следует  обдумать,  даже  толком  не  разобрался,  что  это  за  мысль  и  что  я  делаю,  сообразно  ли  сану  и  закону  поступаю  и  не  уподобляюсь  ли  самым  темным  и  невежественным  из  моих  прихожан.  «Ведь  он  сказку  рассказал,  глупейшую  сказку!»  –  твердил  я  себе,  а  ноги  уже  несли  меня  к  начальнику  тюрьмы.  Нет,  ничего  я  не  мог  с  собой  поделать!  Дело-то  не  в  побасенках,  которым  и  дитя  не  поверит;  но  если  узник  потерял  рассудок,  раньше  или  теперь,  то  на  рассвете  казнят  не  преступника,  а  безумца.  А  это,  как  ни  посмотри,  превращает  наш  суд  в  нечто  совсем  другое!  Это  все  равно,  что  казнить  невинного,  ведь  сказано:  «отпусти  им,  ибо  не  ведают,  что  творят»!

Добиться  мне  этого  было  очень  непросто,  пришлось  все  городские  власти  переполошить,  но  казнь  все-таки  ненадолго  отложили.  К  приговоренному  свезли  докторов,  даже  вызвали  какого-то  ученого  профессора  из  столицы.  Они  долго  осматривали  узника,  расспрашивали  его  о  предках  и  болезнях,  стучали  блестящими  молоточками  по  лбу,  локтям  и  коленям,  да  только  мало  что    выспросили  и  выстучали.  Он  им  ничего  не  рассказал  –  ни  словечка  про  воронов,  проклятия  и  прочее;  мол,  все  в  моих  бумагах  написано,  а  повторять  –  недосуг!..  Не  знаю,  почему  он  так  поступил;  так  или  иначе,  но  всю  его  историю  о  воронах,  превращениях  и  проклятии  пришлось  рассказывать  мне.  Доктора  разошлись,  профессор  уехал,  а  приговор  привели  в  исполнение…  Ваше  здоровье!

История  эта  как-то  сама  собой  дошла  до  епископа,  за  спиной  у  меня  начали  шушукаться,  и  я  незаметно  оказался  за  штатом.  Потом  вернулся  столичный  профессор,  и  вместе  с  нашими  докторами  он  снова  и  снова  расспрашивал  меня  о  воронах  и  проклятии,  а  также  зачем-то  о  моих  родственниках  и  болезнях,  а  еще  выстукивал  блестящим  молоточком  по  моим  лбу,  локтям  и  коленям.  Я  пересказывал  историю  казненного  как  можно  более  точно,  стараясь  ничего  не  упустить,  чтобы  хотя  бы  посмертно  восстановить  его  имя  и  как-то  оправдать  наш  суд,  допустивший  ошибку…  И  вот  так  я  оказался  в  приюте  для  душевнобольных  –  словно  бы  за  того  несчастного  казненного,  которому,  кажется,  самое  место  было  в  таком  приюте.  Место  мое  занял  другой  священник,  о  котором  и  горожане,  и  тюремные  власти  отзываются  с  большим  уважением,  и  я  ничего  плохого  не  скажу  (да  и  вы  уж  его,  наверное,  знаете).

Смею  заверить,  обращение  со  мной  самое  приличное;  мне  позволяют  иногда  гулять  по  городу  и  даже  пропустить  рюмочку-другую  в  этом  кабачке,  как  сегодня.  Правда,  меня  в  таких  случаях  всегда  сопровождает  господин  Хойт  –  вон  он,  в  углу,  милейший  человек  и  очень  терпеливый.  Кажется,  он  подает  знак,  что  нам  пора.

Ваше  здоровье!

2017

Рисунок:  https://mir-s3-cdn-cf.behance.net/project_modules/disp/057e6826363625.5604e36b371ad.jpg  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763008
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 29.11.2017

Занедбаний простір*

*вільний  переклад  вірша  Ron  Koertge  (оригінал  і  анімаційний  фільм  за  віршем  нижче):

Пакую  валізу,  як  вчив  мене  тато:
"Спочатку  навколо  усе  розкладай.
Бери  половину,  все  решта  занадто.
Білизну  в  сувої  щільненько  згортай.
Тоді  сорочки,  аби  їх  не  зібгати.
Штани  лише  навпіл.  В  проміжки  ховай
Шкарпетки  (оцих  не  буває  багато).
Пасок.  Черевики  під  кришку  додай.
Пальто  надягай  і  сміливо  рушай".

Валізу  із  татом  складав  я  ізмалку,
Шкарпетки  згортав  у  незграбні  кавалки,
Бувало,  між  речі,  регочучи,  ліз.
Отак  ми  єднались.  Навколо  валіз.

У  років  дванадцять  я  міг  вже  за  тата
Заплющивши  очі,  валізу  зібрати.
І  мама  те  саме  зробила  б,  можливо,
Та  навичок  їй  бракувало  важливих.
Коли  ж  тато  в  подорож  знову  рушав,
Я  завжди  від  нього  на  слово  чекав.
Він  слав  СМС  -  о,  небесная  манно!  -
Для  мене  важливе  його:  "Бездоганно".

Жахливий  був  похорон.  Тато  лежав,
І  простір  порожній  його  огортав.
Я  плакав  і  думку  крізь  сльози  гадав:
"Того,  хто  цей  простір  отак  занедбав,
Ніхто  пакуванню  валіз  не  навчав".

2017

NEGATIVE  SPACE  by  Ron  Koertge

My  dad  taught  me  to  pack:  lay  out  everything.  Put  back  half.  Roll  things  that  roll.  Wrinkle-prone  things  on  top  of  cotton  things.  Then  pants,  waist-to-hem.  Nooks  and  crannies  for  socks.  Belts  around  the  sides  like  snakes.  Plastic  over  that.  Add  shoes.  Wear  heavy  stuff  on  the  plane.
We  started  when  I  was  little.  I’d  roll  up  socks.  Then  he’d  pretend  to  put  me  in  the  suitcase,  and  we’d  laugh.  Some  guys  bond  with  their  dads  shooting  hoops  or  talking  about  Chevrolets.  We  did  it  over  luggage.
By  the  time  I  was  twelve,  if  he  was  busy,  I’d  pack  for  him.  Mom  tried  but  didn’t  have  the  knack.  He’d  get  somewhere,  open  his  suitcase  and  text  me—”Perfect.”  That  one  word  from  him  meant  a  lot.
The  funeral  was  terrible—him  laid  out  in  that  big  carton  and  me  crying  and  thinking,  Look  at  all  that  wasted  space.

Трейлер:  https://youtu.be/W9HrvEbH0ic  

Анімація  представлена  в  рамках  конкурсної  програми  24-го  міжнародного  фестивалю  анімаційного  кіно  КРОК,  що  відбувається  цього  листопада  в  Києві,  в  Будинку  кіно

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762182
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.11.2017

Ловці людей

Вересень  у  цих  краях  –  все  ще  літо.  Спека,  розжарений  асфальт  і  припала  пилом  рослинність;  сонце  засліплює  очі  крізь  листя  та  величезні  вікна  аудиторії,  всюди  скачуть  мереживні  тіні.  Всі  бодай  трохи  блискучі  предмети  в  аудиторії  відбивають  сонце;  першокурсники  мружаться  від  зблисків,  спалахів  і  рухливих  тіней.  Сонячні  зайчики  стрибають  стінами  та  стелею,  зеленою,  в  крейдяних  патьоках  і  розводах  дошкою,  столами,  підручниками  та  обличчями  студентів.  Від  задухи  та  безперервного  стрибання  сонячних  зайчиків  студенти  впадають  в  гіпнотичне  заціпеніння,  а  голос  викладача,  який,  здається  єдиний,  хто  не  піддався  снодійній  грі  світла  й  тіні,  долинає  нібито  з  якоїсь  малозначущої  віддалі.

Десь  страшенно  далеко  лунає  дзвоник.  Студенти  здригаються,  затуманені  очі  ясніють  і  навіть  встигають  помітити,  як  за  дверима  зникає  плече,  рука  та  валізка  викладача.  Що  це  була  за  «пара»?  –  Нічого  пригадати  неможливо,  і  лише  за  плечем,  рукою  та  валізкою  студенти  здогадуються,  який  предмет  їм  щойно  викладали.  Ті,  що  вже  скинули  заціпеніння,  так-сяк  підводяться  та  виходять  в  напівтемний,  а  після  нещадного  сонця  за  величезними  вікнами  –  цілковито  темний  коридор,  яким  вони  навпомацки  пробираються  у  хол,  де  приязно  світяться  двері,  що  ведуть  на  ґанок.  

Будівля  університету  –  масивна,  з  колонами,  в  кращих  традиціях  радянських  «присутственних  місць»,  високо  підноситься  над  розлогими  просторами  гарячого  асфальту.  Понад  тротуарами  пливе  смог,  виблискує  рідким  склом  переливчасте  марево.  Та  просто  через  вулицю,  всі  шість  смуг  якої  забиті  автівками,  автобусами,  тролейбусами  і  вантажівками,  бовваніє  невеличкий  парк.  Його  тінисті  алеї  ваблять  спокоєм  і  прохолодою,  і  студенти  прямують  під  крони  дерев.  Проте  більшість  студентів  цей  похід  і  починають,  і  закінчують  перед  входом  до  парку,  під  перехнябленою  яткою  з  трафаретним  написом  ПИВО.  

Юрко  пива  не  шанував.  В  цьому  великому,  але  задушливому  та  брудному,  вщент  кам’яному  місті,  що  скидалося  на  територію  якогось  циклопічного  заводу,  він  тужив  за  маленькими  затишними  просторами  рідного  міста,  в  якому  не  було  нічого  промислового.  Тому  Юрко  рішучо  оминув  ПИВО  й  подався  до  парку.

Тут  росли  такі  ж  велетенські  робінії,  як  в  його  рідному  місті,  під  його  рідним  будинком.  Юрко  звернув  з  доріжки  та  сухою  жовтою  травою  підійшов  до  одного  з  дерев.  Він  приклав  долоні  до  теплої  кори,  на  вигляд  пошерхлої,  а  на  дотик  –  оксамитової.  В  її  глибоких  зморшках  стрімко  пробігали  заклопотані  мурашки,  деякі  вниз,  інші  –  їм  назустріч,  угору.  Через  це  Юркові  здавалося,  що  він  і  бачить,  і  відчуває  долонями  рух  деревних  соків  під  оксамитовою  корою.

За  спиною  почувся  шерех.  Юрко  опустив  руки  та  обернувся.  До  нього  підійшла  стала  поруч,  уважно  його  роздивляюсь,  циганка  –  середнього  віку,  смаглява,  чорнокоса,  в  яскравій  жовтій  кофтині  та  фіолетовій  спідниці  до  п’ят.  Циганка  посміхнулася  та  не  сказала,  а  затвердила  своє  припущення,  яке,  мабуть,  зробила  вже  деякий  час  тому:

-  Студент!

Юрко  мало  знався  з  циганами,  а  його  уявлення  про  них  вичерпувалися  непевними  дитячими  спогадами:  смагляві  жінки  в  яскравому  одязі  вешталися  людними  метушливими  вулицями  так  неквапливо  і  безтурботно,  ніби  в  цілому  місті  нікого,  крім  них,  не  було.  А  ще  Юрко  чув  розповіді  про  циганські  ворожіння  та  шахрайства,  та  інстинктивно  не  бажав  йняти  їм  віри.  Йому  видавалося  вкрай  несправедливим  судити  про  людей,  керуючись  чужою  думкою,  плітками,  балачками  та,  найогидніше,  стереотипами.  До  того  ж,  в  Юркової  бабусі  колись  недовго  був  сусіда-циган  –  галасливий  веселий  базікало,  пияк  і  затятий  брехун,  але  при  тому  людина  цілком  безневинна,  як  стверджувала  старенька.  Тому  він  аж  зрадів,  коли  циганка  залишила  свою  безжурну  самоту  в  середмісті  та  сама,  першою  заговорила  до  нього.  І  Юрко  ствердно  хитнув  головою,  а  потім  і  додав,  намагаючись  звучати  та  виглядати  приязно  і  доброзичливо:

-  Так,  студент!  

Циганка  посміхнулася  вдоволено  та  щось  промурмотіла,  але  що  саме,  Юрко  не  розчув.  У  ту  мить,  коли  циганка  вимовила  те  слово,  ніби  невидима  та  легка,  але  дуже  наполеглива  і  переконлива  рука  натиснула  Юркові  на  чоло,  навіть  не  на  чоло,  а  просто  на  лобні  долі  мозку,  ніби  його  мозок  тепер  був  розкритий  і  позбавлений  захисту  черепа.  

Юрко  відчув  цей  тиск,  і  наступної  миті  він  вже  не  бачив  і  не  чув  нічого  навколо  себе,  ніби  раптом  опинився  в  товщі  навсібіч  бездонної  темно-зеленої  води  –  але  води  сухої  та  позбавленої  температури.  Лиш  зрідка  в  тій  темно-зеленій  воді  та  в  необорному  нав’язливому  тиску  на  мозок  відчинялося  віконце,  крізь  яке  Юрко  бачив  себе,  маленького  і  безпорадного,  під  величезним  деревом,  бачив  так,  ніби  дивився  звідкись  згори,  найпевніше,  з  верховіття  одного  з  сусідніх  дерев.  І  віконце  зачинялося,  щойно  Юрко  встигав  крізь  нього  щось  роздивитися,  а  тоді  деінде  відчинялося  інше  віконечко,  Юрко  заглядав  туди  та  бачив  якісь  масивні  чорні  та  коричневі  горби  й  зморшки,  наче  шкіри  або  грубезної  тканини.  Тільки-но  Юрко  збагнув,  що  дивиться  на  свій  гаманець  –  щоправда,  в  несподіваному  ракурсі,  так,  ніби  він  сам  опинився  всередині  власного  дешевенького  та  пошарпаного  гаманця  –  і  те  віконечко  безгучно,  але  невідворотно  зачинилося,  і  навколо  лишилися  самі  темно-зелені  нерухомі  й  німі  води.

Аж  раптом  тиск  зник,  і  Юрко  мало  не  впав.  Він  почувався  так,  наче  щойно  всліпу,  з  зав’язаними  очима  зістрибнув  з  якогось  високого  помосту,  зістрибнув  і  ледве  втримався  на  неслухняних  і  слабких  ногах.  Проте  він  і  досі  стовбичив  під  деревом,  а  перед  ним  стояла  циганка.  Хитаючись  і  почуваючись  хворим  і  розбитим,  Юрко  спробував  подивитися  їй  просто  в  обличчя.  Але  те,  що  нині  бачили  його  очі,  без  угаву  мінилося  та  чергувалося  з  картинками,  які  він  щойно  роздивлявся  крізь  віконечка  в  товщі  темно-зелених  вод.  А  потім  на  нього  накотило  знайоме  заціпеніння,  і  він  ніби  знов  опинився  в  аудиторії,  сповненій  сонячних  зайчиків  і  мерехтливих  мереживних  тіней.  Юркові  було  вкрай  зле.

Тут  він  помітив,  що  циганка  кудись  його  підштовхує,  легенько,  але  дуже  наполегливо,  саме  так,  як  ота  невидима  рука,  яка  щойно  запроторила  його  в  темно-зелену  глибину.  Потім  Юрко  збагнув,  що  циганка  не  штовхає  його,  а  пхає  йому  в  руки  його  ж  таки  гаманець,  порожній,  випатраний  і  навіть  вивернутий  навиворіт.  Юрко  раптом  відчув  напад  гострого  і  пронизливого  жалю  до  себе,  адже  те,  як  тепер  виглядав  той  гаманець,  дуже  нагадувало  те,  як  почувався  Юрко.  Він  обурився  і  розгнівався  на  циганку,  звів  на  неї  очі  та  вже  зібрався  сказати  їй  дещо  різке,  але  циганка,  яка  пильно  вивчала  Юрка  блискучими  рухливими  очима,  раптом  вишкірила  зуби,  щось  загрозливо  вигукнула  і  тицьнула  йому  під  ніс  жилавий  кулак.  А  той  вже  був  такий  розлючений,  що,  мабуть,  і  накинувся  б  на  жінку,  але  його  ноги  та  руки  все  ще  були  такими  ж  немічними  та  безпорадними,  як  і  мозок.

Юрко  знесилено  притулився  до  теплого  дерева  та  лише  завдяки  цьому  встояв  на  ногах.  Спираючись  на  робінію,  він  спостерігав,  як  циганка  віддалялася  своєю  звичайною  неторопкою  безтурботною  ходою;  вона  приєдналася  до  своїх  подруг  у  яскравому  вбранні,  вони  оминули  ПИВО  та  розчинилися  в  натовпі.  Тоді  Юрковими  шиєю  та  вухами  забігали  мурашки,  і  він  остаточно  отямився…

…Юрко  швидко  крокував  своєю  вулицею,  а  праворуч  і  трохи  позаду  підскоком  бігла  його  семирічна  дочка.  Скрізь  ще  лежав  сніг,  але  він  вже  не  міг  нікого  обдурити.  В  місто  прийшла  весна.  Аби  в  цьому  переконатися,  не  треба  було  дивитися  ані  на  небо,  ані  на  календар;  сам  вуличний  галас  став  весняним  –  гострим,  свіжим,  живим.  Звісно,  таємниця  весняного  вуличного  галасу  вкрай  проста:  він  долинає  через  прочинені  вікна,  тоді  як  зимовий  галас  –  бубнявий,  глухий  –  чувся  крізь  щільно  зачинені  вікна,  утеплені  рами,  снігову  опушку  на  підвіконні  або  насунуту  на  вуха  шапку.  Та  що  б  там  не  було,  Юрко  крокував  вулицею,  тримав  дочку  за  руку,  посміхався  та  не  мав  жодної  сумної  думки.

На  вузенькому  тротуарі  було  велелюдно,  містяни  поспішали,  постійно  доводилося  повертати  туди  або  сюди,  щоб  розійтися  з  перехожими.  Раптом  просто  Юрка  опинилася  огрядна  та  цілковито  нерухома  постать.  То  була  циганка.  Вона  стовбичила  посеред  тротуару,  яким  рухався  натовп,  так  незворушно  і  безтурботно,  ніби  крім  неї,  там  взагалі  нікого  не  було,  та  лінькувато  розглядалася  довкола.

Юрко  не  звернув  на  неї  особливої  уваги,  хіба  що  зробив  крок  убік  і  потягнув  за  собою  дочку,  аби  оминути  цю  наглу  перешкоду.  При  цьому  він  став  ногою  в  глибоченьку  баюру  та  відчув,  як  крижана  вода  линула  в  черевик.  Це  змусило  Юрка  з  деяким  роздратуванням  глянути  на  циганку,  через  те  він  не  помітив  наступної  калюжі,  шубовснув  туди  другою  ногою  та  набрав  води  у  другий  черевик.  Розлючений  цим  нещастям,  він  сердито  озирнувся  на  циганку,  коли  зупинився  біля  пішохідного  переходу,  очікуючи  зеленого  сигналу  світлофора.

Циганка  вже  була  не  сама.  Поруч  із  нею  спинилася  дівчина,  циганка  щось  казала  їй,  а  дівчина  повільно  розкривала  свою  сумку  та  простягала  її  циганці.  Вигляд  у  дівчини  при  цьому  був  цілком  відсутній.  Перехожі  на  ходу  чіпляли  та  штовхали  дівчину,  але  вона  звертала  на  це  уваги  не  більше,  ніж  якби  вона  була  манекеном,  кинутим  посеред  вулиці.  Юрко  підтюпцем  побіг  назад,  тягнучи  за  собою  малу.  Циганка  ще  тільки  заглядала  в  сумку,  щось  промовляючи  до  дівчини,  а  Юрко  вже  схопив  ту  за  руку  і  потяг  за  собою.  Дівчина  не  чинила  опору  –  вона  взагалі  ледве  переставляла  ноги.  Юрко  раптом  згадав,  як  невидима  та  легка,  але  дуже  наполеглива  рука  тиснула  йому  на  мозок,  а  навколо  була  сама  лише  безодня  темно-зеленої  води.  Він  зрозумів,  що  дівчина  все  ще  перебуває  в  товщі  тих  нерухомих  німих  вод,  і  в  кращому  випадку  бачить  доволі  дивні  речі  крізь  ті  самі  віконечка.  

Юрко  одною  рукою  тягнув  дочку,  другою  дівчину,  намагаючись  керувати  супутницями  так,  аби  запобігти  зіткненням  в  щільному  натовпі.  Він  без  упину  говорив  щось  дівчині,  приязно,  голосно,  чітко  вимовляючи  слова,  і  очі  її  поступово  набували  свідомого  виразу,  а  хода  робилася  твердішою.  Так  вони  проминули  зо  два  квартали;  дочка  за  всім  спостерігала,  та  від  питань  поки  що  втримувалася.  Але  Юрко  добре  знав,  що  вже  незабаром  доведеться  пояснити  їй  усе,  і  розповісти  –  теж  усе,  аж  до  мурашок.  

На  розі  неподалік  станції  метро  вони  розсталися  з  дівчиною,  яка  вже  цілком  отямилася,  хоча  все  ще  перебувала  під  враженням  пригоди.  Юрко  помахав  їй  рукою,  повернувся  до  малої,  не  втримався  і  вибухнув  реготом  –  такою  цікавістю  і  нетерпінням  палали  дитячі  очі.  Він  обійняв  її  та  почав:

-  Колись  дуже-дуже  давно,  років  із  двадцять  тому,  я  вступив  на  перший  курс  університету…

2013;  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761837
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2017

Приус и Ланос

...Вдоль  полосы  для  общественного  транспорта  медленно,  запинаясь,  словно  пьяный,  движется  темно-грязный  Ланос.  Он  явно  выискивает  место  для  парковки  -  полоса  с  пометой  А  (ААААА  -  буква  неестественно  вытянутааааа)  занята  вовсе  не  автобусами  и  троллейбусами,  а  припаркованными  авто.  Вот  в  щели  между  ними  и  тыкается  Ланос.

Из  переулка  вылетает  полицейский  Приус  и  лихо  куда-то  намеревается,  помаргивая  синим,  но  вдруг  словно  упирается  в  невидимую  упругую  стену,  воздвигнутую  посреди  улицы.  Притормозив,  он  бочком  пробирается  между  автомобилями  к  правой  обочине  и  пристраивается  за  Ланосом,  который  все  еще  мыкается  у  запретной  для  него  полосы.  Ничего  не  подозревая,  Ланос  нащупывает  место  для  парковки,  а  за  ним,  весь  хищно  подобравшись,  излучая  настороженный  азарт,  бесшумно  крадется  Приус.

Дождавшись,  пока  Ланос  нашел  место  и  даже  встал  на  него  одним  колесом,  Приус  подлетает  к  нему  чуть  ли  не  вплотную  и  обрушивает  на  него  всю  свою  светомузыкальную  мощь.  Застыв  на  какую-то  долю  секунды,  Ланос  встает  на  дыбы  и  рвет  с  места,  визжа  колесами  и  выбрасывая  из  выхлопной  трубы  оранжевые  протуберанцы.

Приус  аккуратно  паркуется  на  обнаруженном  Ланосом  месте,  хлопают  дверцы,  полицейские  скрываются  в  придорожной  закусочной.  Время-то  -  обеденное,  а  полицейские  -  тоже  люди.

Вот  это  был  бы  хороший  финал.  Но  Приус  игнорирует  соображения  такого  порядка,  выруливает  от  обочины  и  катит  дальше.  Его  синий  огонек  подмигивает  с  очевидным  удовлетворением.  Нет,  все-таки  полицейские  -  тоже  люди.  Так  славно  поиграли!

2017

Фото:  https://vi.ill.in.ua/m/950x0/1026939.jpg?t=635844781386080635  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761637
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.11.2017

- Хьюстон, у нас…

Холодает,  и  мамы  выносят  маленьких  на  прогулку  в  зимних  комбинезонах.  Одежки  эти  избыточно  теплы  и  по  нынешней  погоде,  и  вообще  для  наших  уютных  широт,  а  излишняя  утепленность  имеет  свои  издержки.  Обитатели  толстых  мохнатых  недр  поневоле  принимают  форму  звезды,  как  бы  распятые  внутри  своей  одежки.  Руки  торчат  в  стороны,  ноги  торчат  в  стороны,  хлопает  ресницами  голова  -  вот  такая  звездочка.  В  полтора,  а  то  и  два  раза  больше  того,  кто  там  спрятан  внутри;  изящные  мамы  кажутся  еще  изящнее,  удерживая  на  руках  свои  звезды,  гордо  вышагивая  с  ними  по  улицам,  паркам  и  площадям.

Но  нет.  Звезда,  звездочка  -  не  совсем  то.  Малыши  в  теплых  комбезах  больше  напоминают  мне  космонавтов.  Именно  так  их  изображают  в  открытом  космосе:  растопырив  руки  и  ноги,  хлопая  глазами  за  визиром  шлема,  белая  фигурка  висит  недалеко  от  борта  своего  корабля.  Вокруг  -  безжизненное  и  вообще  убийственное  пространство  невообразимых  масштабов.  Если  бы  не  стальная  капсула,  с  которой  его  связывает  толстый  белый  трос,  космонавт  был  бы  обречен.  Но  неуклюжий  скафандр  и  крохотный  корабль  позволяют  ему  обитать  там,  где  жизнь  невозможна  -  и  он  беззаботно  висит,  растопырив  конечности  и  удивленно  хлопая  глазами.

Вот  почему  малыши  в  комбинезонах  напоминают  мне  космонавтов.  Висит  такой  растопырка  в  полутора  метрах  над  тротуаром,  ни  ходить,  ни  говорить,  ничего  сам  еще  не  умеет  и  не  скоро  сможет,  совершенно  беспомощен  во  враждебной  среде  -  и  ничего,  нормально.  Хлопает  глазенками,  пошевеливает  ручками,  дергает  ножками,  дышит  -  и  все  потому,  что  рядом  мама.  Самая  надежная  в  космосе  орбитальная  станция...

...Если  бы  мог,  "космонавт"  передал  бы  на  Землю:

-  Хьюстон,  у  нас  нет  проблем!

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761439
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.11.2017

На плоту́

Одного  літа  Юркові  батьки  вчинили  таке,  чого  вони  не  робили  ані  до,  ані  після,  а  Юрко  навіть  уявити  собі  не  міг.  Вони  на  цілий  місяць  обмінялися  квартирами  з  іншою  родиною.  Це  мало  певний  стосунок  до  батькової  роботи,  та  Юрко  цим  стосунком  не  опікувався.  Інша  родина  жила  в  іншому  місті,  а  інше  місто  стояло  над  морем.  Юрко  бував  там  і  раніше,  але  отак,  щоб  жити,  та  ще  й  цілий  місяць,  та  ще  й  так,  ніби  ти  не  турист-відпочивальник,  а  корінний  мешканець  приморського  міста  –  про  таке  можна  було  лише  мріяти.  Тому  Юрко  не  надто  засмутився  тим,  що  один  літній  місяць,  яких  у  році  було  аж  три,  він  проведе  в  місті,  а  не  у  своєму  улюбленому  селі  на  березі  Лиману.

На  новому  місці  все  було  новим.  Усі  звичні  деталі  міського  краєвиду  розташувалися  в  незвичному  порядку,  а  від  того  не  лише  краєвид,  але  й  самі  ті  деталі  видавалися  незнайомими.  Юрко  за  місяць  призвичаївся  до  міста,  але  так  і  не  позбувся  радісного  передчуття  якоїсь  несподіванки  або  навіть  відкриття,  що  охоплювало  його  щоразу,  коли  він  виходив  на  прогулянку,  один  або  з  батьками.  

І,  звісно,  море  та  кораблі.  Вони  перетворювали  провінційне  містечко  на  місце  фантастичне.  Вузькі  вулиці  несподівано  розчахувалися  у  простір,  пронизаний  серпанками  золотавих  сонячних  відблисків,  впиралися  просто  в  бездонну  синяву  або  нерослинну  зелень  вод.  У  просвітах  між  будинками  несподівано  й  безгучно  пропливав  велетенський  чорний  корпус,  увінчаний  вишуканою  білою  надбудовою.  Око,  від  самого  ранку  втомлене  нещадним  південним  сонцем,  зненацька  розрізняло  чорні  та  сірі  щогли  серед  вуличних  ліхтарів,  стовпів  і  дерев.  І  завжди,  будь-якої  години  дня  та  ночі,  над  містом  лунали  гудки  та  сирени  суден  та  спліталися  з  Юрковими  сновидіннями  й  фантазіями.

Так,  чудове  було  те  місто!  –  Аби  Юрко  був  трохи  старшим  або  знав  трохи  більше,  він  би  збагнув,  що  опинився  в  найдивовижнішому  з  усіх  міст,  які  йому  вже  судилося  відвідати.  Адже  просто  в  нього  під  ногами,  під  тонким  шаром  рудого  каменистого  ґрунту,  лежали  тисячі  років  багатющої  історії,  спадок  Еллади,  Давнього  Риму,  Візантії  та  Блискучої  Порти.  Та  про  ці  скарби  Юрко  замислився  лише  за  кількадесят  років,  з  ностальгією  вдивляючись  у  чорну  цяточку  на  мапі;  а  тепер  надзвичайність  цього  міста  вимірялася  лише  тим,  що  лежало  на  поверхні:  близькістю  моря  та  кораблями.

Просто  будинку,  в  якому  тепер  мешкав  Юрко,  лежало  озеро.  Воно  було  доволі  велике  та,  напевно,  штучне  –  такі  бездоганні  прямокутні  обриси  в  природі  не  трапляються.  Проте  на  його  берегах  ріс  цілком  натуральний  очерет,  а  на  воді  гойдалися  неіграшкові  качки.  Юрко,  пристрасний  рибалка,  вирушив  до  водойми,  щойно  помітив  її  з  балкону.

Зблизька  озеро  справило  на  Юрка  гнітюче  враження.  Його  прозорі  непорушні  води  здавалися  мертвими.  Озеро  було  забите  баговинням,  скрізь  у  воді  тяглися  його  зелені  та  брунатні  пасма.  Лише  віддалік  од  берега  сяяли  невеличкі  віконця  та  дзеркальця  води,  вільної  від  твані  та  водоростей.  Юрко  подумав  собі,  що  місцевий  водяник  так  занедбав  власну  бороду,  що  вона  поступово  полонила  озеро  та  позбавила  життєвого  простору  і  водних  мешканців,  і  свого  жахливого  господаря.    

Проте  на  березі  куняли  рибалки  з  вудками.  Вони  здебільшого  лишалися  такими  ж  нерухомими,  як  і  води  озера,  але  час  від  часу  хтось  із  них  підстрибував,  хапався  за  вудку  та  щось  підсікав.  Іноді  рибалки  навіть  витягали  з  води  сріблястих  рибинок.  Юрко  дослідив  їхні  відерця  та  з’ясував,  що  в  озері  мешкали  самі  карасі.  Навіть  не  карасі,  а  карасики,  завбільшки  з  Юркову  долоню.  Зрозуміло,  для  справжнього  рибалки  здобич  –  не  головне,  головне  –  азарт;  у  свої  юні  роки  Юрко  цю  істину  вже  пречудово  засвоїв.  Тому  він  поспіхом  спорудив  незграбну  вудку  та  приєднався  до  рибалок.

Та  от  халепа:  на  ближньому  березі  озера  зручних  для  риболовлі  місць  виявилося  небагато,  і  всі  вони  були  зайняті  місцевими  рибалками.  Рибалки  ті  були  переважно  пенсійного  віку,  тому  нікуди  не  поспішали,  а  на  лови  збиралися  ґрунтовно,  прихопивши  з  собою  пакунки  бутербродів  і  термоси  з  чаєм.  Юрко  міг  би  чекати  дуже  довго,  поки  хтось  із  них,  втомлений  азартом  або  задоволений  здобиччю,  звільнить  купину,  з  якою  можна  закинути  вудку.  А  решта  берегів  озера  так  щільно  заросла  очеретом  і  тростиною,  що  дістатися  води  було  неможливо.

Юрко  засмутився.  Дорогою  додому  він  почав  відчувати  справжню  образу.  Йому  навіть  здалося,  що  місцеві  рибалки  вигнали  його  з  озера.  І  він  відчув  такий  жаль  за  собою,  що  кинув  свою  важезну  вудку  під  будинком  та  вчвал  гайнув  сходами  додому,  схлипуючи  та  втираючи  сльози.  

Тато,  сам  великий  шанувальник  риболовлі,  вислухав  Юркові  плутані  скарги  з  неабияким  співчуттям.  Потім  він  подивився  з  вікна  на  озеро,  глянув  на  нього  якимось  особливим  і  прискіпливим  поглядом,  а  тоді  сказав:  «Ходімо.  Я  знайшов  тобі  місце.  Вся  риба  твоя».

У  дворі  тато  підібрав  кинуту  Юрком  вудку  та  повів  його  до  віддаленого  берега  озера.  Юрко  намагався  пояснити,  що  там  –  очерет,  до  води  не  дістатися,  краще  вигнати  когось  із  місцевих  пожадливих  риболовів,  які  обсіли  весь  ближчий  берег.  Але  тато  загадково  посміхався  та  прямував  ледь  помітною  стежиною  до  якогось  місця,  яке  він,  мабуть,  угледів  з  вікна.

Йшли  довго.  Юрко  почав  втомлюватися,  відчувати  спрагу  та  жалкувати,  що  звернувся  по  допомогу  до  тата.  Дорослі  завжди  пропонують  свої  дорослі  рішення  дитячих  проблем,  забувають,  що  дитячі  проблеми  потребують  дитячих  рішень…  Нарешті,  тато  зупинився  та  вказав  Юркові  на  щось  в  очеретах.  Той  придивився  та  помітив  сіро-блакитний  дашок,  прихований  серед  зелених  стеблин,  брунатних  качалочок  і  пухнастих  волотей.  Дерев’яний  будиночок,  які  зазвичай  споруджують  на  міських  водоймах  для  качок  і  лебедів,  стояв  на  маленькому  пло́ті,  зовсім  недалеко  від  суцільної  стіни  очерету.  

–  Звідси  ти  зможеш  вудити  справжню  рибу,  –  сказав  тато.  –  А  там,  –  і  він  зневажливо  кивнув  на  окупований  пенсіонерами  берег  озера,  –  там  самі  жаби  та  п’явки.

Проте  Юрко  не  дуже  зрадів.  Як  потрапити  до  будиночка?  Тато  пояснив.  Треба  пройти  крізь  зарості  очерету,  тростини  та  рогозу,  приминаючи  їхні  стебла  ногами.  Потім  зробити  три-чотири  кроки  дном  озера  та  видертися  на  пліт,  на  якому  стояла  хатка.

Юрко  сполотнів.  Добре,  нехай  комиш,  тростина,  рогіз.  Але  лізти  в  цю  повну  баговиння  незнайому  воду…  Вода  була  прозора  та  напевно  мілка,  проте  Юрка  охопив  жах  від  самої  лише  гадки,  що  ця  нерухома  вода  може  бути  дуже  глибокою  та  приховувати  чудовиськ  кошмарного  ґатунку.  Він  миттю  уявив,  як  там,  в  прохолодній  глибині,  ці  страхіття  терпляче  й  сторожко  чекають,  коли  він,  нарешті,  спустить  у  воду  бодай  одну  ногу.  Він  вже  бачив  цю  картину  їхніми  очима:  на  світлій  далекій  поверхні  з’являється  чорний  контур  стопи,  а  до  неї  звідусіль  летять  стрімкі  ікласті  тіні…    

Та  за  кілька  хвилин  Юрко  вже  стояв  на  пло́ті.  Тато  так  влучно  добирав  підбадьорливі  слова,  що  він  і  незчувся,  як  зробив  оті  чотири  кроки  у  воді,  що  ледве  сягала  метрової  глибини.  Татові  слова  ніби  й  не  заперечували  чудовиськ,  але  вони  відвертали  всю  увагу  Юрка  на  дещо  інше,  з  чудовиськами  ніяк  не  пов’язане.  Тепер  Юркові  всі  його  страхи  видавалися  сміховинними;  нині  він  міг  би  здолати  вбрід  або  вплав  ціле  озеро.  Він  квапливо  махнув  татові  рукою  та  закинув  свою  незугарну  вудку.        

Юрків  рибальський  азарт  вичерпався  годині  за  дві.  Він  так  нічого  й  не  спіймав;  чи  то  вся  риба  пішла  до  іншого  берега,  принаджена  місцевими  рибалками,  чи  то  місцеві  рибалки  невипадково  опанували  саме  той  берег.  Юрко  налаштувався  додому.

Та  щойно  він  опустив  у  воду  одну  ногу,  всі  підбадьорливі  татові  слова  вилетіли  йому  з  голови,  і  він    знову  побачив  те,  що  бачили  страхітливі  чудовиська  з  дна  озера.  Пліт,  оточений  дрібними  лінькуватими  хвильками,  ніби  завислий  у  височині,  з  плота  спускається  нога,  а  до  неї  звідусіль  линуть  стрімкі  ікласті  тіні…  Юрко  похапцем  підібрав  ногу  та  налякано  втупився  в  нерухому  воду.  

Він  чудово  знав,  що  озеро  довкола  пло́ту  мілке,  а  ніяких  чудовиськ  у  ньому  немає.  Він  би  знову  зробив  ті  чотири  кроки  до  заростей  під  берегом,  якби  хтось  відволік  його  увагу  від  картин,  що  малювала  його  уява.  Юрко  заплющив  очі,  і  негайно  на  внутрішній  поверхні  повік  замерехтіли  акули,  косатки,  мурени,  крокодили,  іхтіозаври  та  решта  зубатих  істот,  бачених  у  музеях,  енциклопедіях  та  по  телевізору.  Зрозуміло,  що  всі  вони,  а  також  більш  грізні  та  небезпечні  потвори,  яких  наплодила  Юркова  уява,  панували  цим  озером  безроздільно.  Вони  не  вполювали  Юрка  на  шляху  до  пло́ту  тільки  тому,  що  вирішили  затягнути  його  в  тванисті  глибини  без  свідків,  аби  нічим  не  видати  своєї  присутності  в  цих  водах.

Шлях  до  берега  відрізано.  Що  робити?  Юрко  роззирнувся,  але  в  цей  час  робочого  дня  поблизу  нікого  не  було.  Сонце  виливало  на  озеро  таку  нещадну  та  гнітючу  спеку,  що  найстійкіші  рибалки,  здається,  пішли  або  поховалися  в  тіні  під  деревами.  Юрко  лишився  на  озері  сам.  

За  озером,  на  тому  березі,  через  дорогу,  стояв  будинок,  де  тепер  мешкав  Юрко.  Відлічивши  чотири  поверхи  –  Юрко  жив  на  п’ятому  –  він  почав  відшукувати  свій  балкон.  Може,  тато  зараз  стоїть  на  балконі,  спостерігає  за  ним,  і  варто  лиш  махнути  рукою,  і  його  обов’язково  помітять  і  негайно  прийдуть  і  врятують?  Однак  на  балконах  нікого  не  було.

Юрко  почав  втрачати  надію  та  навіть  налаштувався  заплакати,  аж  раптом  проста  й  щаслива  думка  майнула  його  головою.  Адже  це  приморське  місто,  багато  хто  з  його  мешканців  –  моряки,  а  якщо  не  моряки,  то  їхні  родичі,  друзі  або  знайомі.  Тобто  чи  не  кожен  в  цьому  місті  знається  бодай  на  деяких  морських  сигналах  і  напевно  –  на  сигналах  лиха,  адже  порятунок  тих,  хто  терпить  лихо,  -  святий  обов’язок  кожного,  хто  пов’язав  своє  життя  з  морем  або  з  людиною  морського  фаху.

Звісно,  Юрко  не  мав  ані  радіопередавача,  аби  заповнити  ефір  сигналами  SOS,  ані  вогню,  аби  влаштувати  багаття,  ані  сигнальних  ракет.  Та  нещодавно  він  читав  у  якійсь  книзі,  що  сигнал  лиха  можна  подавати  руками.  Треба  повільно  піднімати  та  опускати  розведені  в  сторони  руки;  той,  хто  помітить  такий  сигнал,  що  сповіщає  про  смертельну  небезпеку  і  благає  про  допомогу,  обов’язково  відгукнеться.

В  книзі  не  йшлося  про  те  почуття,  з  яким  людина  подає  такий  сигнал  перед  обличчям  безкраїх  вод,  незворушних  небес  і  смертельної  небезпеки.  Але  тепер,  стоячи  на  пло́ті,  за  кілька  кроків  од  берега,  квапливо  піднімаючи  та  опускаючи  розведені  руки,  ніби  намагаючись  злетіти,  Юрко  раптом  збагнув,  скільки  відчаю  та  надії  вкладають  моряки  в  цей  простий  рух.  Це  благання  зверталося  не  до  пустельного  обрію,  а  до  чогось  інакшого  –  всезнаючого,  всемогутнього  та  милостивого,  що  спрямовує  допомогу  та  рятунок  усім,  хто  потерпає  лихо  та  благає  про  спасіння,  -  на  море,  на  суші  та  скрізь,  куди  ведуть  людину  покликання,  обов’язок  або  цікавість.

Та  поки  що  береги  озера,  вулиці  та  балкони  будинку  за  озером  стояли  пусткою.  Десь  поруч  із  гуркотом  котила  вантажівка,  завивала  сирена  в  порту,  їй  відповідав  низький  потужний  гудок  із  затону.  В  небі  безгучно  креслив  білу  пряму  реактивний  літак.  Зовсім  недалеко  були  люди,  точилося  чудове  та  дуже  цікаве  життя,  а  Юрко  пропадав  за  два  кроки  від  усього  цього.  Він  ще  раз  глянув  на  нерухому  воду  навколо  пло́ту,  і  його  раптом  охопило  надпотужне  нестерпне  почуття  неправильності  та  безглуздості  такого  пропадання.  Втримати  цей  почуття  в  собі  було  неможливо,  і  воно  вилилося,  та  не  сльозами,  а  гучним,  на  межі  Юркових  можливостей  криком.

-  Тато!  ТАТО!  –  волав  Юрко,  не  відводячи  погляду  від  балконів  і  вікон  п’ятого  поверху  такого  близького  й  такого  недосяжного  будинку.  Йому  здавалося,  що  звук  його  голосу  зовсім  недалеко  пролітає  понад  озером,  не  далі  його  середини,  а  там  без  сплеску  падає  у  воду  та  повільно  опускається  в  баговиння,  на  дно,  лякає  риб,  п’явок,  іхтіозаврів  та  інших  істот,  якими  Юркова  уява  заселила  водойму.  Юрко  відчував,  що  так  він  зможе  волати  недовго,  і  вже  збирав  сили  для  останнього,  найголоснішого  крику,  який  напевно  зірве  йому  голос  та,  можливо,  долине  до  батька,  аж  раптом  штори  на  балконі  п’ятого  поверху  ворухнулися,  там  з’явився  чоловік  –  тато!!!  –  і  махнув  рукою.  Врятований!  –  його  почули,  і  допомога  прийде.

…Татові  навіть  не  було  потреби  повторювати  свої  підбадьорливі  слова.  Щойно  він  з’явився  на  березі,  Юрко  миттю  стрибнув  у  воду  і  за  кілька  секунд  вже  продирався  крізь  пружні  стебла.  «Дай-но  руку,  Робінзон!»  -  гукнув  тато,  а  Юрко  не  руку  –  всього  себе  кинув  батькові,  обхопив  його  руками  та  ногами  та  притисся  щокою  до  батькової  щоки,  обдряпавшись  щетиною.  Так  тато  й  ніс  Юрка  аж  до  самого  дому,  гладячи  йому  спину  та  стиха  сміючись.

2013;  переклад  українською  автора  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2017

Маргиналии на полях великих. Смертельные реликвии

Часто  проводят  параллель  между  «Хрониками  Средиземья»  и  нашей,  сугубо  человеческой  историей  30-40-х:  по  сути,  речь  идет  о  мировой  войне.  И  там,  и  здесь  –  «саурон»  и  «мордор»  повержены;  за  это  уплачена  чудовищная  цена,  а  после  неизбежно  возник  вопрос  о  состоятельности  проекта  в  целом,  в  нашем  случае  -  «проекта  человек».  Но  проект,  состоятельный  или  нет,  все  еще  длится;  и  неизбежно  кто-то  должен  был  записать,  «что  было  дальше».  А  дальше  был  «Гарри  Поттер  и…»  –  история  послевоенного,  усомнившегося  в  самом  себе  мира,  хроника  очередной  Холодной  войны,  возможно  –  предыстория  войны  новой  и  на  этот  раз  «горячей».  Это  глобальный  контекст  и  подтекст.

Сегодня  –  о  некоторых  совпадениях,  которые  кажутся  любопытными  (и,  если  хотите,  многозначительными).  Речь  пойдет  о  параллелях  между  мирами  –  Средиземья,  Поттера  и  нашим  собственным,  об  их  связях.  А  конкретнее  –  о  дарах  или  реликвиях  смерти.

Кратко  напомню  –  это  бузинная  палочка,  воскресательный  камень  и  плащ-невидимка.  Бузинная  палочка,  по  слухам,  обладает  колоссальной  магической  мощь;  не  случайно  Роулинг,  пардон,  Смерть,  изготовила  ее  из  бузины.  Бузина  по-английски  elder,  другое  значение  слова  –  «старший»,  но  не  по  возрасту  (older),  а  по  авторитету  или  власти.  Это  игра  слов  и  смыслов:  палочка  не  просто  из  бузины,  она  –  старейшина  волшебных  палочек  (но  не  самая  древняя:  Смерть  изготовила  ее  для  одного  из  братьев  Певерелов,  у  которых  уже  были  волшебные  палочки).  Воскресательный  камень  –  название  не  совсем  точное:  извлекая  человека  из  мира  мертвых,  он  не  возвращает  его  в  мир  живых,  человек  томится  неизбывной  тоской  и  отделен  от  живущих  неким  туманом.  Плащ-невидимка  делает  человека  невидимым  для  всех,  даже  для  Смерти,  и  никаким  заклятием  нельзя  лишить  невидимости  его  обладателя.  Тут,  в  этих  предметах  как  таковых  –  богатая  метафоричность  и  яркий  символизм;  но  об  этом  –  позже,  а  сейчас  –  об  их  связях  с  некоторыми  другими  предметами.

Итак,  бузинная  палочка;  ее  Дамблдор  отобрал  у  Геллерта  Грин-де-Вальда,  который  в  свое  время  пытался  создать  нечто  вроде  фашизма.  Чтобы  ни  у  кого  не  возникло  никаких  сомнений,  кто  есть  кто,  Роулинг  точно  датирует  это  событие:  1945  год.  Можно  предположить,  что  в  мире  магглов  бузинная  палочка  –  это  «оружие  возмездия»,  которые  гитлеровские  ученые  пытались  создать,  да  так  и  не  успели;  победители  захватили  документацию,  оборудование,  материалы,  специалистов,  кто  что  смог,  и  таки  расщепили  атом  и  создали  бузинную  палочку.  Человечество  и  без  ядерного  оружия  научилось  уничтожать  людей  десятками  миллионов;  и  только  с  обретением  власти  над  распадом  атома  оно  вдруг  оказалось  в  состоянии  уничтожить  жизнь  в  принципе,  как  явление.  Напомню,  что  все  владельцы  этой  волшебной  палки  –  до  Дамблдора  –  умерли  насильственной  смертью:  чтобы  завладеть  магической  бузиной,  их  убивали  прочие  претенденты  на  мировое  господство,  распаленные  бахвальством  этих  могущественных  глупцов.

Еще  одно  предположение:  в  Средиземье  роль  бузинной  палочки  выполняло  Кольцо  всевластия;  хотя  ту  или  иную  власть  давали  и  прочие  кольца,  однако  все  они  подчинялись  своему  старейшине.  Вот  такая  мне  видится  параллель,  такие  истоки!  –  да  и  сам  Волдеморт,  кстати,  напоминает  Саурона,  который  тоже  однажды  был  повержен,  но  после  вернулся  и  устроил  мировую  войну.  Впрочем,  Саурон  –  нечто  вроде  демона,  а  Волдеморт  будто  бы  обычный  смертный,  только  очень  злой  и  весьма  осведомленный  в  магии.  Но  принцип  тот  же:  противостояние  света  и  тьмы  –  процесс  бесконечный,  и  стоит  одной  стороне  ослабить  натиск  или  предаться  прекраснодушию,  отказаться  признать  возвращение  Некроманта/Волдеморта  и  называть  вещи  своими  именами,  как  вторая  немедленно  бросается  в  атаку.  И  часто  –  изнутри  первой:  так  Гарри  носит  в  себе  частицу  Волдеморта,  а  Снейп  –  любовь  к  Лили  и  Гарри.

Воскресательный  камень  –  Роулинг  его  называет  прямо  и  без  обиняков:  resurrection  stone.  Это  буквальное  (и,  смею  уверить,  не  кощунственное)  указание  на  воскрешение  в  библейском  смысле.  Только  в  библейском  контексте  воскресение  обещано  богом  и  даже  практически  реализовано  им;  поэтому  такой  подарок  от  Смерти  –  ни  что  иное,  как  ответное  изощренное  унижение  тому,  кто  унизил  Смерть  требованием  дать  ему  власть  над  ней  самой.  Да  и  воскресение  по  версии  Смерти  –  та  еще  радость:  тот,  кто  первый  им  воспользовался,  в  конце  концов,  сошел  с  ума  и  покончил  с  собой.  Воскрешенная  им  девушка  также  не  обрела  ни  новой  жизни,  ни  старой  –  и  оба  человека  все-таки  достались  Смерти.  Помните,  как  значилось  в  Зерцале  грешного  отца  Федора  (Вострикова):  «Сим  молитву  деет,  Хам  пшеницу  сеет,  Яфет  власть  имеет,  Смерть  всем  владеет».

Можно  предположить,  что  проблема  такого  воскресения  –  смертность  тела;  чем  бы  ни  была  извлеченная  камнем  из  небытия  сущность,  воплотиться  и  вполне  воскреснуть  эта  сущность  не  может,  ей  просто  не  во  что  –  тело-то  умерло.  (Не  путайте  это  с  воплощением  Волдеморта  при  посредстве  заклинаний  и  особого  супового  набора:  кость  отца,  плоть  слуги  и  кровь  врага;  он  ведь  не  умер,  а  был  «выдран  из  собственного  тела»,  то  есть  лишился  телесности,  но  мира  живых  не  покидал).  Камень  больше  напоминает  средство  для  общения  с  мертвыми,  вроде  корыта  жертвенной  крови,  которой  Одиссей  поил  вещего  старика  Нерея  и  свою  мать  в  царстве  Аида:  вызвал,  поговорил  и  клади  трубку.

У  воскресательного  камня  есть  и  противоположность,  ею  выступает  философский  камень,  который  якобы  дает  бессмертие;  создавший  его  Николас  Фламель  прожил  больше  600  лет.  Противопоставление  здесь  не  только  в  эффектах  (воскрешение  после  смерти  версус  вечная  жизнь  без  смерти);  разняться  и  способы  обретения  этих  предметов:  воскресательная  чепуха  взята  у  Смерти,  чтобы  ее  посрамить,  а  философский  камень  создан  собственными  руками,  трудом,  потом  и  бессонными  ночами.  Более  того,  создатель  последнего  добровольно  отдает  его  Дамблдору,  чтобы  предотвратить  страшное  бедствие  для  мира  –  возвращение  Волдеморта  и  новую  мировую  войну.  Собственная  смерть  кажется  ему  меньшим  бедствием  –  и  он  соглашается  ее  принять.

Аналогов  воскресательного  камня  в  «Хрониках  Средиземья»  я  что-то  пока  не  вспомнил;  правда,  там  мир  куда  как  сложнее  мира  магов  и  магглов,  обретается  в  нем  масса  бессмертных  или  почти  бессмертных  сущностей.  В  нашем  мире…  -  навскидку  можно  бы  назвать  торговцами  этим  камушком  всех  шарлатанов,  предлагающих  живым  разные  формы  общения  с  мертвыми  и  даже  их  воскрешение.  В  том  числе  –  и  воскрешение  прошлого.  Помощь  зала  приветствуется  –  называйте  свои  толкования.

С  плащом-невидимкой  дело  обстоит  и  проще,  и  сложнее.  В  Средиземье  существовали  эльфийские  плащи,  которые  отличное  маскировали  своих  обладателей,  однако  полной  невидимости  не  давали  (ее  обеспечивало  Кольцо  всевластия,  но  не  так  скрывая  владельца,  как  упрятывая  его  куда  подальше,  в  некое  параллельное  измерение,  –  а  только  что  мне  пришло  в  голову,  что  это  «куда  подальше»,  судя  по  экранизации,  именно  то,  что  несколько  позже  в  «Дозорах»  назвали  «сумрак»).  Роулинг  устами  мистера  Лавгуда  также  упоминает  маскировочные  плащи  (из  шерсти  фантастического  зверя  demiguise  –  на  украинском  языке  «напівлик»,  по-русски  –  «камуфлор»  или  «полумаск»),  однако  со  временем  такие  плащики  теряют  свои  свойства,  как  и  те,  которые  защищают  заклятиями  (эти  продают  «по  десятку  на  кнат»).  И  только  плащ-невидимка  –  вечен.

Если  какие-то  связи  плаща  с  миром  Средиземья  установить  можно,  то  связать  его  с  чем-то  в  мире  нашем  несколько  труднее.  Вспомним,  однако,  что  сообщает  о  плаще  первоисточник,  то  есть  сказка  барда  Биддла:  он  скрывал  своего  обладателя  от  Смерти.  Не  делал  бессмертным,  а  именно  скрывал  –  и  лишь  тогда  Смерть  нашла  человека,  когда  он,  исполненный  дней,  сам  снял  этот  плащ,  передал  его  сыну,  а  после  встретил  ее,  как  давнюю  приятельницу  и  покинул  этот  мир  с  ней,  как  равный  с  равным.

Прежде  чем  отважиться  на  предположения,  следует  также  вспомнить,  что  другие  два  дара  –  бузинная  палочка  и  воскресательный  камень  –  служили  довольно  неблаговидным  целям:  унизить  Смерть,  победить  ее,  возвеличиться  над  ней  и  людьми.  И  только  плащ  вовсе  не  унижал  Смерть  и  не  ставил  задачу  ее  победить,  напротив  –  он  служил  доказательством  ее  власти  над  человеком.  И  плащ  был  дан  человеку,  который  сознавал  эту  власть  и  просил  саму  Смерть  только  об  одном  –  помочь  ему  спрятаться,  до  поры  до  времени  укрыться  от  той  разверстой  пасти,  которая  ждет  каждого  и  –  чего  таить!  –  обессмысливает  жизнь.

С  ходу  хотелось  сказать,  что  в  нашем  мире  плащ-невидимка  –  это  религия;  но  религий  слишком  много.  Моя  текущая  версия  –  это  смирение.  То  самое  «как  равный  с  равным».

Смирение  прослеживается  тут  во  всем;  например,  мистер  Лавгуд,  толкуя  о  плаще,  мечтательно  рассуждает,  каким  богатым  стал  бы  владелец  плаща  (очевидно,  это  издержки  профессии,  ведь  Лавгуд  –  оппозиционный  журналист,  вот  кому  бы  обрести  невидимость  и  расследовать  грязные  делишки,  то-то  тиражи  взлетят  до  небес  и  хлынут  рекламодатели!).  Но  я  человек  открытый  и  даже  иногда  смиренный;  предлагайте  свои  версии,  опровергайте,  тут  есть  о  чем  спорить.

Итак,  из  трех  даров  Смерти  только  один  имеет  хоть  какой-то  смысл,  в  том  числе  –  и  в  нашем  мире.  Напомню,  что  два  остальные,  бузинная  палочка  и  воскресательный  камень,  –  это  возмездие  Смерти  за  унижение,  и  только  плащ  (смирение?)  –  настоящий  подарок.

Причем  это  даже  не  подарок  Смерти:  тот,  кто  просил  у  нее  плащ-невидимку,  уже  имел  в  себе  смирение,  раз  не  стал  ее  унижать  так,  как  сделали  его  глупые  и  гордые  братья.  Вот  они-то  и  получили  подарочки  от  Смерти  –  кому  вообще  такое  придет  в  голову,  в  здравом  уме,  незамутненном  гордыней?

Кстати,  если  плащ  -  это  смирение,  то  бузинная  палочка  и  камень  -  это  гордыня.  В  этом  смысле  все  миры  -  Средиземье,  Хогвартс,  Земноморье,  Нарния,  наш  с  вами  мир  и  все  прочие  -  сшиты  воедино,  они  -  варианты  одного  порядка  вещей,  который  зиждется  на  одних  и  тех  же  законах.

И  напоследок  –  одна  из  моих  любимых  фраз  из  Поттерианы  (в  переводе  В.  Морозова,  видавництво  АБАБАГАЛАМАГА):

"-  Тобто  так  можна  що  завгодно  оголосити  реальним,  якщо  єдина  підстава  для  віри  в  його  існування  -  те,  що  ніхто  не  довів  протилежного!
-  Ясно,  що  можна,  -  погодився  Ксенофілій.  -  Я  радий,  що  ти  потроху  звільняєш  свідомість  від  обмежень."

#маргиналии_на_полях_великих
Рисунок:  символы  смертельных  реликвий,  взято  из  Википедии

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760597
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 15.11.2017

Скупой тролль, или 1 картинка стоит 1000 слов

[i]В  фильме  "Любовь  в  словах  и  картинках"  (Words  and  Pictures)  представлено  столкновение  двух  искусств,  двух  творцов,  двух  учителей,  двух  способов  самовыражения.  Живенько  представлено,  с  выходом  в  параллельные  пространства,  в  мир  школы  и  в  любофф  (как  можно  снимать  Жульет  Бинош  и  не  дать  сюжету  шенкелей  в  направлении  на  любофф?  -  конечно,  никак,  и  даже  жестокий  артрит  ее  героини  не  спас  ни  режиссера,  ни  партнера,  ни  меня,  грешного,  чего  уж  там).

Литература  или  Живопись?  Слово  или  Образ?  Стоит  ли  картинка  тысячи  слов?  Ответ  какой-то  в  картине  есть,  но  с  зазором,  чтобы  каждый  выбрал  для  себя  -  свое.  Правда,  Жульет  Бинош  сильно  отвлекает  от  раздумий,  но  потом  это  проходит.

А  когда  проходит,  хочется  испытать  себя  в  упражнении,  предложенном  киношным  учителем  киношным  детям:  вот  вам  картинка,  сорванцы,  набросайте-ка  мне  тысячу  слов...  Я  взял  за  основу  рисунок  Ивара  Роднингена  (Ivar  Rødningen)  -  норвежского  иллюстратора,  художника,  аниматора,  дизайнера,  скульптора  и  прочая,  и  прочая  -  то  есть  творца  Образа.  И  приложил  к  его  Образу  свою  1000  слов.  Вот  она,  ниже:[i][/i][/i]

"Однажды  осенью  старый  тролль  отправился  в  лес.  Дело  шло  к  зиме,  с  каждым  днем  холодало,  а  по  утрам  на  земле,  кустах  и  на  носу  у  тролля  появлялся  иней,  который  не  таял  до  самого  обеда,  а  иногда  и  до  ужина.  Поэтому  тролль  очень  хотел  согреть  свою  пещеру,  в  которой  так  и  свистали  сквозняки,  из-за  чего  тролль  без  конца  чихал,  а  его  застывшие  колени  и  поясница  издавали  страшный  скрип  и  скрежет.  Вот  он  и  пошел  в  лес  за  хворостом  для  очага;  а  хворост  у  троллей  совсем  не  тот,  что  у  людей  или  гномов.  Даже  самый  маленький  и  хилый  тролль  сосну  или  ель  вековую  из  земли  выдергивает,  как  травинку,  одной  рукой,  вместе  с  корнями  и  целой  грудой  земли,  вот  каковы  они,  тролли!
Вот  так  шагал  тот  старый  тролль  по  лесу,  выдергивал  одну  сосну  там,  другую  сям,  пока  не  надергал  он  преогромную  охапку  –  в  самый  раз,  чтобы  пещеру  обогреть,  сквозняки  унять,  колени  с  поясницей  успокоить  да  иней  на  носу  растопить.  Снял  он  тогда  с  себя  широкий  кожаный  пояс  с  медной  пряжкой,  увязал  им  деревья,  словно  прутики,  взвалил  эту  тяжеленную  вязанку  на  спину  и  бодро  зашагал  по  узкому  и  глубокому  ущелью  домой,  в  свою  пещеру.

Вдруг  видит  он:  мост  висит  над  ущельем,  мешает!  –  Никак  не  пройти  старому  троллю  под  мостом,  ведь  он  сам  ростом  с  гору,  да  еще  и  целая  вязанка  огромных  сосен  вздымает  свои  зеленые  кроны  над  его  плечами.  Нет,  не  пройти  здесь  троллю  с  его  хворостом!

Остановился  тролль  перед  мостом,  уперся  плечом  в  скалу  и  крепко  задумался:  как  же  быть?  И  так,  и  сяк  прикидывал,  да  все  никак,  ничего  не  может  придумать!  Стоял  он  так  долго,  и  даже  очень  долго,  ведь  тролли  известны  в  нашем  краю  как  первые  тугодумы.  Тем  временем  –  а  того  времени  было  достаточно,  и  не  только  осень  успела  превратиться  в  зиму,  но  и  зима  закончилась  и  превратилась  в  настоящую  весну!  –  так  вот,  тем  временем  сосны  из  тролльей  вязанки,  разбуженные  криками  гусей,  которые  возвращались  домой  из  южных  стран,  и  пением  ручьев,  которыми  теперь  звенела  вся  округа,  пустили  во  все  стороны  корни  и  вцепились  ими  в  окрестные  скалы.  Сначала  одна  сосна,  потом  вторая,  после  третья,  за  ней  четвертая,  а  там  и  пятая..,  –  пока  все  сосны  из  вязанки  не  ухватились  своими  узловатыми  корнями  за  окрестные  утесы  и  скалы.  А  ухватившись,  они  принялись  покрываться  молодыми  нежно-зелеными  иголками,  как  ни  в  чем  ни  бывало,  словно  всю  свою  вековую  сосновую  жизнь  только  тем  и  занимались,  что  зеленели  на  спине  тролля-тугодума,  подпоясанные  его  широким  кожаным  поясом  с  блестящей  медной  пряжкой!

А  меж  тем  наш  тролль  уже  начал  сердиться,  и  даже  сердиться  не  на  шутку:  что  же  это  такое  повелось  на  белом  свете,  да  это  же  неслыханно,  чтобы  кто-то  мосты  сооружал  в  таком  месте,  совсем  ни  о  чем  не  подумав  и  как  следует  обо  всем  не  поразмыслив!  Он  в  раздражении  топнул  ногой  и  решил  просто-напросто  сломать  этот  мост,  чтобы  тот  не  мешал  добрым  троллям  ходить  по  своим  добрым  тролльим  делам.  Да,  ногой-то  он  топнул,  и  так  топнул,  что  горы  затряслись,  а  с  обрывов  в  ущелье  с  грохотом  полетели  целые  груды  камней;  а  двинуться  с  места  тролль  все  равно  не  может  –  ни-ни!  –  Держатся  сосны  корнями  за  скалы  и  утесы,  просто  намертво  за  камни  ухватились!  Ладно  бы  одна  или  две  или  даже  три  сосны:  старый  тролль  одно  дерево  и  даже  три  дерева  выдернул  бы,  как  травинку,  вместе  с  корнями  из  земли  выворотил  бы  или  переломил,  как  прутик,  разбросал  бы,  как  щепочки!  А  так  ведь  на  спине  у  него  –  целая  вязанка  столетних  сосен,  и  вся  эта  вязанками  корнями  за  камни  держится,  а  это  уже  совсем  другое  дело,  одному  никак  не  справиться!  Старый  тролль  подергался-подергался,  и  так,  и  эдак  пробовал,  и  туда,  и  сюда  тянул,  и  вперед,  и  назад  пытался,  да  только  никак  ему  с  места  ни  сойти,  уж  так  крепко  что-то  его  держит!  Вот  так  и  стоит  он  до  сих  пор  в  ущелье  у  моста,  ожидая,  не  пройдет  ли  мимо  какой-нибудь  другой  тролль,  чтобы  его  из  беды  вызволил;  вот,  будете  там,  сами  поглядите,  его  с  моста  хорошо  видно!

А  если  кто  думает,  что  старый  тролль  был  настолько  глуп,  что  не  догадался  просто  бросить  свою  вязанку  и  освободиться  от  сосновых  корней,  так  он  о  троллях  ничего  не  знает!  Тролли  не  только  тугодумы,  они  еще  и  ужасные  жадины;  ни  своего  хвороста,  ни  своего  пояса,  ни  вообще  чего  угодно  своего  тролли  никогда  и  нигде  не  бросают  и  не  оставляют,  даже  на  время,  никому  не  дарят,  не  дают  посмотреть,  поиграть  или  попользоваться  –  вот  какова  она,  троллья  жадность!  И  чем  тролль  старше,  тем  он  жаднее,  а  наш  тролль  был  самый  древний  в  округе,  и  даже  среди  своих  соседей,  жадин-троллей,  он  слыл  отчаянным  скупцом  и  скрягой,  так  о  нем  и  говорили:  «у  этого  скупердяя  ничего  не  проси,  даже  взаймы,  все  равно  ничего  не  выпросишь,  зато  ему  должен  останешься,  а  уж  он  с  тебя  должок  взыщет!»  Разумеется,  что  у  такого  жадюги  не  то  что  одолжить,  даже  купить  ничего  нельзя,  потому  что  цены  он  своим  вещам  сложить  не  может:  как  начнет  думать,  сколько  бы  запросить  с  покупателя,  чтобы  не  прогадать,  так  никогда  цену  и  не  назначит:  все  ему  мало  кажется,  все  думает:  эх,  продешевил  я!  Поэтому  тот  старый  тролль  никогда  ничего  не  мог  продать  ни  на  одной  ярмарке,  даже  на  такой  славной,  как  ярмарка  в  Эйнесунде,  которая  славится  не  только  в  наших,  но  и  в  чужеземных  краях;  а  теперь  он  и  подавно  ничего  продать  не  сможет,  потому  что  стоит  в  ущелье  у  моста  по  сей  день:  ни  с  места  ему  не  сойти,  ни  вязанку  свою  бросить!

Правда,  все  люди,  кто  по  мосту  тому  ходит  и  тролля  видит,  принимают  его  за  древний  утес,  поросший  вековым  лесом.  А  он  и  вправду  похож  на  гору,  покрытую  соснами,  особенно  весной,  когда  на  его  голове  и  на  кронах  сосен  тает  снег,  и  с  плеч  тролля  в  ущелье  срываются  настоящие  водопады.  Вот  только  никто  понять  не  может,  что  это  так  блестит  на  том  утесе,  когда  из-за  туч  выглядывает  солнышко?  –  Невдомек  никому,  что  это  медная  пряжка  на  поясе,  которым  старый  тролль  увязал  сосны.

А  правду  об  этом  знаю  только  я,  но  никому  ее  не  расскажу,  даже  не  просите:  тролли  скрытны,  а  к  тем,  кто  в  их  дела  мешается,  безжалостны...  Но  и  тугодумы  они  -  просто  редкостные!"

2017
Текст:  Сванте  Свантесон  Svante  Svanteson
https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/
Рисунок:  Ivar  Rødningen  https://www.facebook.com/troll.illustrator.sculptor/  
http://www.rodningen.com/  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760317
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 14.11.2017

Флешмоб

-  Яневру!  Больше  никогда!

-  Так-так-так.  А  раньше  -  признайся,  врал?  Признавайся,  было?

-  Ну,  раньше  было  раньше.  До  яневру.  Не  считается.  А  теперь  -  никогда!

-  Минуточку.  Тебе  мама  в  детстве  не  говорила,  что  врать  -  плохо?  В  садике  этому  не  учили?  В  школе  не  напоминали?  Священники,  начальники,  милиционеры,  все  наше  общество  -  разве  все  они  тебе  не  вбивали  в  голову  простую  вещь:  врать  плохо?  Да  это  же  заповедь!

-  Ну  да,  конечно,  но...

-  Что  но?  Врал  -  признайся  и  ответь  за  свои  злодеяния.  Да  ты,  собственно,  только  что  признался.  Раскололи  голубчика  в  пять  секунд!  Вруна  -  к  ответу!

-  Позвольте,  позвольте,  у  нас  тут  флешмоб...

-  Флешмоб  своим  порядком,  а  ответственность  за  вранье  своим.  Раз  только  сейчас  решил  яневру,  значит,  раньше  у  тебя  такого  решения  не  было,  а  было  у  тебя  решение  врать,  и  ты  врал,  как  сивый  мерин,  напропалую,  с  упоением,  всюду,  всегда,  по  любому  поводу.  Посмотри  в  зеркало!  У  тебя  глаз  косит  и  дергается.  Да  ты  изоврался,  изолгался  весь!  Судить  таких  надо,  самым  строгим  судом  судить.  И  мы  тебе  судить  будем,  и  ты  за  свои  делишки  пакостные  ответишь,  враль  несчастный  и  преступный!

-  Я...  да  вы  что  себе  позволяете!  Да  по  какому  праву!  Да  кто  вы  вообще  такие!!!

-  Инквизиторы.  Толку  ли  в  таком  флешмобе  без  инквизиции.  Тогда  этот  твой  флешмоб  яневру  -  всего  лишь  новая  ложь,  изощренная,  публичная,  группой  лиц  по  предварительному  сговору  с  применением  технических  средств  и  вовлечением  несовершеннолетних...  Но  за  свою  новую  ложь  ты  ответишь  потом.  А  сейчас  -  пройди  к  эшафоту,  мы  тебя  за  старую  ложь  накажем.  Палач  уже  заскучал.

-  Какой  эшафот?!  Это  же  флешмоб  в  интернете.  Что  вообще  происходит?!

-  Да  что  с  тобой  говорить.  Палач,  делайте  свою  работу!  Только  честно!

-  Аааааа!  А  как  же...  а  как  же  ложь  во  спасение?

-  Ты  только  что  отрекся  и  от  такой  лжи,  и  теперь  тебя  ждет  казнь.

-  Не-не-не,  я  не  отрекся,  вот  это  яневру  -  это  была  ложь  чистой  воды,  самой  высшей  пробы,  я  солгал,  и  в  мыслях  не  имел  в  самом  деле  никогда  больше  не  врать,  наоборот.  Я  вру,  что  яневру!  Это  -  ложь!  Все  -  ложь!

-  А  ты  не  врешь?

-  Нет,  я  не  вру,  что  я  вру!  Чистейшая  правда!  Кристальная  истина!

-  Ну  вот  опять...  О  нет!  Проклятая,  дьявольская,  мерзкая  лживая  уловка!!!  Инквизиция  с  ног  сбивается,  для  вас  же  стараемся,  а  вы...  Ладно,  палач,  зачехляйтесь  и  сворачивайтесь.  Гражданин  ...  эээ....  гражданин  соврамши,  приносим  свои  извинения,  вышло  недоразумение.  Честь  имеем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759669
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 10.11.2017

На друзки

Колись  вже  писав  про  те,  що  з  роками  подовжується  перелік  речей,  про  які  не  пам'ятаєш,  коли  їх  не  було,  але  знаєш,  коли  їх  не  стало.
Сьогодні  додалося  ще.

На  Тарасівській,  уздовж  лікарні  спортивної  медицини,  що  одразу  жовто-біліє  за  пожежною  частиною-готелем  із  дивовижно  влучною  назвою  Fire  Inn,  -  уздовж  тієї  лікарні  на  Тарасівській  височіють  липи.  Ці  липи  особливі,  незвичайні.  Я  їх  називав  "дерева-душ"  -  ну  тобто  я  хизувався  самогонною  алюзією  до  священної  рослини  з  Пандори,  якою  гасав  синюшний  Аватар.

Липа  -  дерево  красиве,  нема  чим  дорікнути;  але  ці  липи  й  поготів  -  бо  унікальні.  Є  плакуча  верба,  а  ці  були  саме  деревами-душ  -  стояв  під  кронами  тих  лип,  дивився  вгору,  а  звідки  гілля  тонке,  трохи  ззвивисте,  немов  струмені  води,  стікало  від  горішнього  поверху  лікарні  аж  до  моєї  замріяної  голови.

Коли  те  гілля  голе,  київське  небо  зазчивай  похмуре  -  отже  гілочки  немов  чорною  тушшю  хто  на  обважнілих  хмаринах  ретельно  вималював.  До  біса  стильно!  Коли  ж  небеса  понад  Києвом  спалахували  найчистішою,  найпрозорішою  найвищої  метеоролігчної  проби  блакиттю  -  отут  з  гілочками  ставалося  диво.

Спочатку  оповивав  їх  зеленкавий  рій,  наче  якісь  невідомі  науці  метелики  обсідали  верховіття.  Аж  ні!  -  то  з  напружених  весною  бруньок  вигулькували  клейкі,  зім'яті,  розчухрані  листочки.  Незабаром  липи  вже  сперечалися  з  пружніми  білими  облачками,  на  які  таке  щедре  наше  небо  навесні,  -  липові  крони  достигали  до  стану  хмар,  тільки  колір  їхній  був  навпрочуд,  такий  собі  прозорий  смарагд,  але  не  кристал,  а  пара.

А  далі  ставалося  інше  диво  -  засмагла  під  сонцем  глибокою  зеленню  липа  вкотре  змінювала  кольори,  обсипалася  блідо-зеленими  суцвіттями.  Ті  суцвіття  -  дивовижа  з  дивовиж:  варт  їх  назвати  "вертольотиками"  слідом  за  кленовим  насінням,  та  де  там!  Кленці  літають,  як  заповіли  їм  Леонардо  да  Вінчі  та  Ігор  Сікорський,  вимахуючи  двома  лопастями.  Липовий  гвинтокрил  -  унікум,  він  гребе  в  небі  одним  весельцем  -  але  вам  би  дожити  до  того  часу,  коли  ці  неправильні  гвинтокрильчики  завирують  над  Тарасівською,  прагнучи  неба!  -  а  тоді  й  вмерти  можна,  тепер  ви  бачили  все.

Та  до  тих  польотів  -  ще  довго.  Спочатку  липові  квіточки  мають  заповнити,  затопити,  сховати  під  повінь  медового  аромату  всю  нашу  вулицю,  все  наше  місто,  аж  до  неба  піднести  той  ситий  солодкий  дух!  І  така  їхня  щирість,  така  їхня  ласка,  що  аж  ллється  на  тротуар  нектар  із  лип,  асфальт  під  ними  робиться  чорним  та  слизьким,  а  як  вдихнув  того  липового  духу  -  і  пропав  ти,  тому  що  стояв  би  під  тими  деревами  до  скону,  дихав  би,  мріяв,  згадував  дитинство,  пригадав  би,  як  колись  дерся  на  уквітчану  липу,  збирав  ті  квіточки,  ніс  бабусі,  аби  взимку  гамувати  кашель  липовим  чаєм,  та  дурний  був  тоді  -  не  помічав  краси,  не  відчував  насолоди,  не  розумів,  що  таке  буває  раз  в  житті  та  ніколи  не  повторюється.  І  отут  мав  би  заточитися  та  впасти,  та  заридати  ридма,  та  заволати  на  всі  груди:  людонькииии...!  -  та  хіба  можна  ридати,  волати  або  взагалі  будь-що  робити,  коли  пахне  липа?  Ні,  аж  ніяк:  стій,  дихай,  всотуй,  пий,  мруж  очі,  слухай,  як  гуде  бджола,  мугикай  собі  щось,  вгамовуй  смутки  -  їй-бо,  що  вони,  де  вони,  липа  ж  ось  де!  -  щороку  точе  цей  чаровинний  дух,  бентежить,  вгамовує,  лагодить  тобі  усе  тобою  пошкоджене.

А  тоді  раптома,  несподівано,  нізвідкіль  -  осінь.  А  ну  до  липи!  -  мої  ж  ви  кралечкі,  мої  ж  ви  красуні,  втіха  моя  золотава!  Намистами,  сотнями,  тисячами  ниток  намиста  обплутані  мої  дерева-душ,  а  на  кожній  нитці  щільненько  сидять  дукати,  талєри,  цехіни  та  інша  монета  щирого  листопадового  золота.  І  бачу:  коло  замикається  -  на  сіруватому  обважнілому  тлі  знову  вимальовуються  чорною  тушшю  звивисті  гілочки...

Та  всьому  є  кінець!  -  від  сьогодні  від  тих  лип  якісь  хлопи  в  помаранчевих  жилєтах  залишили  самі  голі  цурпалки,  що  стирчать  у  небо,  немов  німе  волання  про  порятунок.  Всі  чорні  звивисті  гілочки,  золоті  намиста,  все,  чим  пишалася  липа  та  тішилася  душа,  всю  красу  мою  натхненну-надихаючу  -  все  якась  галаслива  машина  перетворила  на  друзки.  Отак  тепер  на  Тарасівській,  де  лікарня:  купки  деревної  щепи,  голі,  покручені  моєю  мукою  стовбури.

...Звісно,  навесні  липи  виженуть  такі  пагони,  що  тільки  йой.  А  на  тих  пагонах  знаєте  що  буде?  А  ось  я  вам  покажу.  Це  вже  не  дерево-душ,  це  вже  -  дерево-монстр,  втілення  антроморфної  дурнуватої  нетворчої  енергії  ("дурь").  Ось  тут  відчуваю,  що  алюзія  моя  блякне,  прозоріє,  розчиняється;  сама  думка  про  дерево-душ  видається  блюзнірством.  Ті  липи  й  були  -  деревами  наших  душ.  Ну,  нехай  вже  одної,  тільки  моєї  дурнуватої  душі  -  але  їй  сьогодні  зробили  дуже  боляче...

Естетка  вона  в  мене,  дурненька,  естетка!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759658
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2017

У Львові, на Зеленій

Трамвай,  ущент  спрацьована  "вісімка",  здригнувся,  наче  востаннє,  та  зупинився.  "Вулиця  ...  Зелена",  -  роздільно,  наче  по  складах  і  з  довгенькою  паузою  між  словами  прохрипіло  з  динаміків,  а  між  тим  на  адресних  табличках  будинків  уздовж  колій,  як  і  всі  останні  кільканадцять  кварталів,  значилося  зовсім  інше:  "Вул.  І.  Франка".

За  вікном,  щедро  тонованим  брудом  і  міською  кіптявою,  височила  старовина.  Загалом  отут,  в  цій  частині  міста,  інших  будинків  не  було  -  палаци,  кам'яниці,  муровані  старовинні  споруди,  пошарпані,  запорохнявілі,  де-не-де  з  новою  фарбою  на  старезних  фасадах.  Це  вже  не  житловий  фонд,  це  уламки  історії,  її  свідки,  тло,  часом  -  ії  сцена.  Втім,  чим  би  вони  не  були  на  моє  тимчасове,  зайдове,  перехоже  око,  для  місцевих  вони  є  житлом  у  ненадто  зугарному  стані,  якому  не  зарадить  навіть  осяйне  імперське  минуле.

"Вісімка",  від  якої  не  гідно  було  очікувати  ознак  життя,  раптом  загула,  дзеленькнула  відчайдушно,  смикнулася  всім  довгастим  тілом  і  рушила  далі.  А  далі  було  недалеко  -  одразу  за  зупинкою  і  вулиця,  і  колія  трамваю,  і  сам  трамвай,  і  всі  його  пасажири,  і  я  -  всі  ми  вперлися  в  застиглий  потік  автівок,  оповитий  ревінням  двигунів  і  сивим  масним  димом,  що  викидала  в  серпневу  задуху  тентована  армійська  вантажівка.  "Вісімка"  смикнулася  ще  раз,  посунулася  вперед  -  і  тут  вже  стала  остаточно,  її  затерло  між  автівок,  наче  пароплав  у  крижинах.

Трамвай  стовбичив  на  розі.  "Вул.  І.  Франка"  вкотре  прочитав  я  на  новенькій  табличці,  що  висіла  на  будинку  ліворуч.  "Вул.  Зелена"  -  чорною  фарбою  значилося  на  простенькій  білій  табличці  на  будинку  праворуч.  Самі  ж  ці  будинки  стояли  так  щільно,  що  між  ними  важко  було  помітити  перехід  від  бучної  літературної  класики  до  непретензійної  кольорової  абстракції.  І  ріг  оцих  двох  вулиць  був  таким  плавним,  що  аж  ніяк  не  нагадував  урбаністичний  перетин  двох  напрямів,  звичайне  міське  перехрестя;  дещо  інше  він  нагадував  -  наче  в  широке  річище  Франка  впадав  бурхливий  звивистий  потік  Зеленої.

Я  задивився  у  вигин  Зеленої  та  й  зник  за  тим  вигином,  слідом  за  власним  поглядом  увесь  зник,  і  сам  не  помітив  як  зник.  Поглядом  і  думкою  блукав  я  між  фасадами,  аж  доки  не  прочинилися  двері  аптеки,  звідки  визирнув  чоловічок.  Так,  саме  чоловічок  -  присадкуватий,  огрядний,  вбраний  в  темний  костюм-трійку,  лискучі  штиблети  та  капелюх-котелок  із  охайним  зеленим  пером.  Правицею  він  тримав  чорну  тростину.

Чоловічок  пильно  вдивлявся  у  щось  на  протилежному  боці  вулиці;  за  мить  він  зник  у  аптеці,  а  тоді  його  кругле  біле  обличчя  заясніло  у  вікні.  Здається,  він  так  само  пильно  видивлявся  щось  через  вулицю,  але  тепер  крізь  вікно,  наче  не  хотів,  аби  його  хтось  помітив.  І  вже  за  хвилину  з'ясувалося,  хто  був  той  хтось:  Зеленою  простувала  струнка  жінка  у  бузковій  сукні,  а  чоловічок  у  аптеці  стежив  за  нею.  Щойно  вона  зникла  за  вигином  вулиці,  як  він  притьмом  вигулькнув  з  аптеки  та  чвалом  рушив  вулицею;  він  увесь  час  так  пильнував  інший  бік  вулиці,  що  аж  зіштовхнувся  з  якимось  добродієм.  Добродій  зупинився,  чоловічок  вибачився,  добродій  вклонився,  чоловічок  вклонився  та  торкнувся  капелюха  пальцем  і  рушив  далі,  прискоривши  ходу  й  знову  втупивши  очі  туди,  де  зникла  бузкова  постать.  Він  і  не  помітив,  що  добродій,  який  щойно  чемно  вклонявся  на  його  вибачення,  розвернувся  та  рушив  за  ним  слідом,  вдаючи  цілковиту  байдужість...

О,  які  сюжети,  які  підступи,  які  перехресні  стежки  закрутилися  перед  моїм  поглядом,  що  блукав  тепер  вільно  між  фасадами  Зеленої!  Злочин,  обов'язково  страшний  і  на  перший  погляд  безглуздий,  чисте  зло,  а  краще  два,  три,  серія  злочинів!  Прекрасна  жінка,  на  яку  одна  за  одною  падають  дедалі  важчі  підозри  та  вказують  переконливіші  докази.  Детектив,  що  втілює  ліпші  чесноти  свого  цеху  та  водночас  перевершує  визнаних  магістрів  свого  фаху.  Злодій  -  пекельна  постать,  яка  нічого  не  чинить  власними  руками,  він  ляльковод,  смикає  за  ниточки,  але  ті  ниточки  до  нього  не  ведуть,  адже  всі  його  поплічники  божевільні,  та  й  не  за  якоюсь  там  липовою  довідкою,  а  справжнісіньким  щирим  і  неосудним  безумством.  Випадковий  спостерігач  і  мимовільний  учасник,  який  переказує  сю  неймовірну  історію,  що  розгортається  на  багатющому  тлі  цього  надзвичайного  міста,  яке  зовні  -  звичайний  європейський  ветеран  архітектурних  мистецтв,  а  справді  -  портал,  що  веде  в  зовсім  окремий  світ,  відтятий  од  інших,  од  власної  минувщини,  кинутий  напризволяще,  кинутий  сам  собі  та  будь-кому  на  поталу,  світ,  де  кожен  може  уявити  що  завгодно,  але  не  кожен  і  майже  ніхто  не  знатиме  правди!

Як  би  ж  то  я  знав  тебе,  Львове,  як  би  ж  то  знав...  Я  б  таку  історію  про  тебе  і  твій  світ  розповів  -  хай  би  й  вигадану,  та  наскрізь  правдиву,  таку,  щоб  вже  незабаром  перетворилася  б  на  міську  легенду,  а  згодом  -  на  факт  твоєї  невідомої  біографії,  на  твою  правду.

Як  би  ж  то  я  знав  ту  твою  правду.  А  так  і  намагатися  не  варт.  Тільки  й  слави,  що  назва  тієї  нездійсненної  історії  осіла  в  пам'яті.  "У  Львові,  на  Зеленій"...

...Старенька  "вісімка"  дзеленькнула,  здригнулася,  а  далі  так,  ніби  нічого  не  сталося,  рушила  до  Соборної.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759463
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2017

Маргиналии на полях великих. Integrity

Есть  в  английском  языке  слово  integrity.  Прекрасное  слово!  –  имеет  множество  значений,  и  все  замечательные.  Честность,  прямота,  отсутствие  дефектов,  добродетель,  добросовестность,  высокие  моральные  качества,  неповрежденность…  -  you  name  it*,  как  говорят  у  них  в  Англии.  Примечательным  же  показался  мне  вот  какой  его  смысл:  цельность  личности.  И  вот  почему.

За  семь  томов  –  причем  некоторые,  хвала  Джоан  Роулинг,  претолстые!  –  за  семь  томов  эпопеи  о  Поттере  немало  ее  героев  отправилось  на  тот  свет.  Всё  в  ней  как  в  жизни  –  смерть  не  щадит  никого,  ни  симпатичных,  ни  отвратительных.  Некоторые  персонажи  и  вовсе  предстают  перед  нами  мертвыми  с  самого  начала  –  это  Джеймс  и  Лилиан  Поттер,  родители  Гарри.

Потом  были  Сириус  Блэк,  крестный  Гарри,  профессор  Дамблдор,  ректор  Хогвартса  и  наставник  Гарри,  профессор  Люпин,  Джордж  (или  Фред?)  Уизли,  и  многие  другие,  и  симпатичные,  и  нет.

Некоторые  из  них  появляются  на  страницах  эпопеи  и  после  смерти  –  родители  Гарри  довольно  часто,  Сириус  и  Люпин  –  однажды,  перед  самым  финалом,  в  разгар  битвы  между  пожирателями  смерти  и  студентами  Хогвартса.  А  Гарри,  напротив,  сам  попадает  к  мертвым  –  помните  то  помещение,  очень  похожее  на  вокзал  Кинг-Кросс,  куда  он  был  брошен  убивающим  заклятием  Волдеморта?  Если  сомневаетесь,  куда  он  попал,  напоминаю:  Гарри  потом  ожил,  да,  ему  к  авада_кедавра  не  привыкать,  однако  там,  в  очень  похожем  на  Кинг-Кросс  месте,  он  встретил  Дамблдора,  который  к  тому  времени  уже  был  несомненно  убит,  мертв,  похоронен  и  лежал  в  гробнице.

Там  же  оказался  и  Волдеморт,  бывший  Том  Волдо  Редл.  А  теперь  ВНИМАНИЕ!  Не  знаю,  заметили  вы  или  нет,  но:  все  симпатичные  или  просто  положительные  персонажи,  которые  появляются  на  страницах  романа  после  своей  смерти,  предстают  перед  нами  неповрежденными,  независимо  от  обстоятельств  смерти  и  полученных  при  жизни  ран.  Даже  Люпин,  который  был  оборотнем  и  выглядел  так  себе,  появляется  «молодшим  і  не  таким  занедбаним,  з  темнішим  і  густішим  волоссям».  Буквально  все!  –  кроме  Волдеморта  (других  мертвых  негодяев  нам  не  показали).

А  что  же  наш  темный  лорд?  Процитирую  по  любимому  переводу  Виктора  Морозова  для  АБАБАГАЛАМАГА:  «Воно  скидалося  на  малу  голу  дитину,  що  скрутилася  калачиком  на  підлозі.  Шкіра  в  дитини  була  подразнена  і  в  ранах,  наче  її  здирали  з  неї,  і  ця  дитина  лежала,  трясучись,  під  стільцем,  де  хтось  її  покинув,  запхав,  щоб  не  бачити,  і  тепер  вона,  нікому  не  потрібна,  відчайдушно  хапала  ротом  повітря».  Брррр.

Таким  образом,  этот  «вокзал»  -  любопытная  такая  граница,  на  которой  таможенником  служит  сама  смерть.  За  эту  границу  не  проникают  тела  –  их  забирает  безносая,  как  пошлину.  А  дальше?  –  а  дальше  человек  отправляется  дальше,  не  случайно  местом  перехода  оказался  вокзал.  И  дальше  человек  отправляет  тем,  чем  он  был  по  своей  сути,  вне  всякой  телесности.  Являет  свою  цельность,  integrity  –  если  сохранил  ее  при  жизни.  Здесь  срывают  все  покровы!  –  здесь  обнажают  суть!

Джеймс  и  Лили  Поттер,  Гарри,  Дамблдор,  Люпин,  Сириус  предстают  за  этой  границей  прекрасными,  юными,  неповрежденными,  во  всей  красоте  integrity.  Напомню,  что  Волдеморт  пытался  обрести  бессмертие  по  эту  сторону  границы,  разведывал  тайны  темных  искусств,  узнавал,  как  расщепить  душу  и  спрятать  щепки  в  горокраксах.  И  узнал,  и  расщепил,  и  спрятал,  и  обрел  некоторую  –  посюстороннюю  –  неуязвимость,  обменяв  целостность  личностную,  духовную  на  целостность  телесную,  bodily  integrity.  Но  чему  быть,  тому  не  миновать  –  и  лорд,  как  все,  попал  на  тот  самый  «Кинг-Кросс».  И  –  ну  надо  же!  –  здесь  убиенные  им  и  его  пособниками  оказались  в  прекрасной  форме  для  путешествия  дальше,  возможно,  даже  для  бесконечного  путешествия  дальше,  и  только  он  один,  постигший  величайшие  тайны,  обретший  невероятное  могущество,  но  совершивший  ради  этого  все  мерзости,  какие  только  можно  вообразить,  -  только  он  один  оказался  ни  на  что  негоден,  неспособен,  беспомощен  и  жалок.

Потеряв  целостность  личности  при  жизни,  растлив  и  разрушив  душу  своими  преступлениями,  он  оказывается  в  состоянии  бесконечного  ничтожества  и  страдания  –  и  на  всю  эпопею  это  единственный  страдающий  мертвый!  Так  его  личностная,  духовная  поврежденность,  ранее  скрытая  телесностью,  конвертировалась  в  поврежденность  тотальную  и  неприкрытую,  а  вся  его  могущественная  телесность  была  упразднена  смертью.

Какой  мощный,  какой  прекрасный  символ.  Он  христианский  («душа  не  больше  ли  пищи,  и  тело  одежды»),  он  переплетается  с  литературной  традицией  (портрет  Дориана  Грея  –  это  и  был  его  горокракс,  туда  он  упрятал  свою  душу,  на  портрете  она  представала  такой,  какой  делал  ее  Дориан).  Роулинг  –  гений.

…А  как  же  Снейп?!  –  Спасибо  за  интересный  вопрос!  Сложный  случай,  очень  сложный.  Такой...  теплохладный.  Снейп  хотел  стоять  над  ситуацией  –  не  выбирать  ни  сторону  добра,  ни  сторону  зла,  быть  равноудаленным,  «і  в  тих,  і  в  сих».  Его  приверженность  и  предпочтения  –  сугубо  личные:  любовь  к  Лили,  излившаяся  на  Гарри,  или  ненависть  к  Джеймсу,  не  заставляют  его  делать  однозначный  выбор  и  –  возможно,  вот  уж  не  хочу  судить!  -  не  оправдывают  его  выбор  неоднозначный.  Очень  трудно  представить,  в  каком  виде  он  прибыл  на  Кинг-Кросс  и  куда  отправился  дальше,  трудно  –  потому  что  не  хочется,  чтобы  этот  вывод  был  навеян  очарованием  Алана  Рикмана,  упокой  Господи  его  душу,  или  никогда  не  мытой  головой  Снейпа…  А  вы-то  сами  -  как  думаете?

*you  name  it  –  всего  не  перечислить
Фото:  поделка  сынишки,  ага.  "Бедный  Гарри,  я  знал  его"
#маргиналии_на_полях_великих

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759420
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 08.11.2017

Выбор Чигракова

[i]*новая  редакция  рассказа  2012  года[/i]

Поздним  вечером  актер  Семен  Чиграков  выскочил  из  служебного  входа  театра  и  почти  побежал  тускло  освещенным  переулком.  Старая  скрипучая  дверь  еще  не  грохнула  за  его  спиной,  а  он  уже  скрылся  за  углом.  Сейчас  Чигракову  хотелось  одного:  оказаться  подальше  от  театра.

Пьеса  ему  сразу  не  понравилась,  а  на  репетиции  стало  очевидно,  что  постановка  обещает  быть  провальной.  Впрочем,  Семен  давно  уже  не  питал  иллюзий:  в  их  театре  каким-то  злым  и  настойчивым  чудом  собирались  исключительно  неудачники,  лишенные  таланта  и  воображения,  но  не  амбиций.  Поэтому  других  постановок  почти  никогда  не  случалось,  и  атмосфера  в  театре  всегда  была  нервная,  резко  и  кисло  пахнущая  не  то  застарелой  склокой,  не  то  столовским  борщом.

А  ведь  когда-то  он  был  полон  надежд,  совершенно  не  сомневался  в  своем  таланте  и  твердо  верил  в  свое  актерское  и  человеческое  счастье.  Куда  это  все  подевалось?  Может  быть,  когда-то,  в  какой-то  незапамятный  момент  своей  биографии  он  принял  неправильное  решение,  сделал  ошибочный  выбор?  А  ведь  решения  приходилось  принимать  часто,  а  выбор  делать  –  еще  чаще.  Когда  же,  в  какой  раз  он  промахнулся?

А  еще  Чигракову  было  неприятно,  что  эти  его  размышления  о  нем  самом  и  о  его  судьбе  оказались  связаны  с  дрянной  пьеской  безвестного  сочинителя.  Все  в  ней  вызывало  у  Чигракова  не  возглас  –  вопль:  «не  верю!»  Сама  история,  персонажи,  реплики  –  все  сквозило  фальшью,  а  ошибки  –  исторические,  фактические  и  орфографические  –  громоздились  одна  на  другую,  готовые  в  любой  момент  обрушиться  и  похоронить  под  собой  не  только  незадачливого  драматурга  и  бесталанного  режиссера,  но  и  самого  Чигракова.  «Ляпсус-Трубецкой»,  -  бормотал  Семен  на  ходу,  -  «шакал  …  в  виде  змеи».

Но  был  в  этой  пьесе  момент,  который  заставил  Чигракова  задуматься.  Семен  так  погрузился  в  свои  мысли,  что  совершенно  выпал  из  репетиции.  Действие  пьесы  происходило  в  оккупированной  фашистами  Франции.  Оккупанты  и  коллаборационисты  бесчинствуют,  бойцы  Сопротивления  героически  противостоят.  Персонажа  Чигракова  –  парижанина  Этьена  –  хватают  эсесовцы  и  тащат  на  допрос.  Причины  ареста  Этьена  неясны,  вопросы  ему  задают  самые  разнообразные,  то  о  Сопротивлении,  то  о  Западном  фронте,  то  о  Восточном.  В  конце  концов,  Этьену  предлагают  выбор:  или  сотрудничать  и  выдавать  маки  (это  в  Париже-то!),  или  расстрел.  Время  на  размышления  –  час.  И  Этьена  отправляют  подумать  во  двор  тюрьмы.

И  вот  в  этот  момент  Чиграков  вдруг  очень  ясно,  до  мельчайших  деталей  представил  себе  все.

Конвой  выводит  его  из  крохотного,  провонявшего  потом  и  сигаретным  дымом  кабинета.

Они  идут  по  узким  темным  коридорам  без  окон.

За  спиной  тяжело  стучат  солдатские  сапоги.

Отворяется  дверь,  его  подталкивают  в  спину,  дверь  захлопывается.

Перед  ним  –  мощеный  булыжником  двор.  Желто-серые  стены.  Забранные  решетками  окна.  Небо  тоже  за  решеткой.

Вечереет,  накрапывает  дождь.

Этьен  сделал  шаг  и  остановился.  По  пути  из  кабинета  у  него  в  голове  промелькнули  только  две  мысли.  Сначала  он  подумал:  как  можно  выдавать  на  верную  смерть  людей,  пусть  и  едва  знакомых,  которых  ты  наверняка  больше  никогда  не  увидишь?  А  потом:  как  можно  выдавать  на  смерть  себя?

И  больше  Этьен  о  выборе  не  думал.  Он  смотрел  на  бугристую  поверхность  двора,  и  каждый  камень  был  ему  виден  так,  словно  его  ярко  освещало  полуденное  солнце,  а  не  ранний  городской  закат.  Все  внимание  Этьена  было  поглощено  этими  камнями,  он  смотрел  на  них  так,  как  будто  это  были  не  обычные  булыжники,  а  изумруды  или  алмазы.

Между  камнями  кое-где  виднелись  узкие  полоски  утрамбованной  земли,  в  которую  были  втоптаны  окурки  и  гильзы.  Почему-то  Этьену  казалось,  что  сейчас  очень  важно  –  важнее  всего  на  свете  -  найти  хотя  бы  одну  травинку  между  камнями  во  дворе  тюрьмы.  Он  стал  расхаживать  по  двору,  глубоко  погрузив  руки  в  карманы  пиджака  и  низко  наклонив  голову,  и  все  искал  травинку  между  камней.  И  он  нашел,  даже  не  одну  травинку,  а  целый  пучок  травы,  в  западном  углу  двора,  где  булыжник  примыкал  к  стене.  Этьен  смотрел  на  эту  жухлую,  уже  тронутую  осенью  траву,  как  на  чудо.

Потом  он  заметил  паука,  плетущего  свою  паутину  в  зарешеченной  отдушине  Движения  воздуха  колебали  паутину,  она  раскачивалась,  раскачивался  паук,  но  работу  свою  не  бросал,  перебирал  лапками,  словно  проверяя  паутину  на  прочность.  Этьен  следил  за  пауком,  вытянув  шею  и  затаив  дыхание,  стараясь  не  спугнуть  и  не  помешать  его  работе.

Сейчас  все  это  –  черные  камни  меж  желто-серых  стен,  полоски  земли  и  растоптанные  гильзы  между  камней,  пучок  травы  между  камнями  и  стеной,  паук  и  его  паутина  –  заслонило  от  Этьена  все  остальное.  Он  смотрел  на  это  во  все  глаза,  смотрел  так,  как  будто  никто  и  никогда  ничего  подобного  не  видел,  как  будто  в  этих  камнях,  травинках  и  паутине  была  скрыта  величайшая  тайна,  от  разгадки  которой  зависело  сейчас  все.  Если  бы  только  Этьен  понял,  разгадал  вдруг  эту  тайну,  если  бы  он  хотя  бы  на  миг  смог  задуматься  об  этой  тайне,  -  но  он  не  мог,  потрясенный  простотой  вещей,  которым  была  доверена  такая  важная  –  самая  важная  –  тайна.  Камни,  трава,  паутина...  Так  просто…

Он  все  еще  стоял  в  западном  углу  двора,  когда  за  ним  пришли.  Солдаты  потащили  его  в  крохотный  кабинет,  провонявший  потом  и  сигаретным  дымом.  Этьен  стоял  перед  офицером,  который  что-то  повелительно  спрашивал,  и  не  слышал  ни  одного  слова.  Его  губы  тронула  легкая  улыбка,  легкая  и  в  то  же  время  торжествующая:  камни,  трава,  паутина  –  так  просто.  Величайшая  тайна  вселенной  была  не  просто  доверена  этим  прекрасным  вещам  –  они  и  были  этой  тайной.

Тишина,  медленно  и  величественно,  словно  туман,  опустившаяся  на  Этьена  во  дворе,  снизошла  на  него,  не  отбирая  звуки,  но  показывая  суть  звуков  и  предметов.  Офицер  взмахнул  рукой  и  что-то  крикнул,  свет  блеснул  в  его  очках.  Этьен  снова  ничего  не  услышал.  Он  весь  отдался  ощущениям  стекла,  в  котором  преломляется  свет,  и  света,  который  преломляется  в  стекле.

Солдаты  потащили  Этьена  во  двор  и  поставили  у  западной  стены.  Уже  стемнело,  но  Этьен  так  же  ясно,  как  и  час  назад,  видел  камни,  траву  и  паука.  А  еще  и  лучше  всего  –  тайну,  скрытую  в  них,  скрытую  ими,  скрытую  от  всех,  кроме  него,  Этьена.

Он  снова  улыбнулся,  офицер  что-то  крикнул,  полыхнул  огонь,  в  котором  бились  и  переплетались  радуги,  тяжело  навалилась  и  тут  же  ушла  боль,  ночь  начала  светлеть,  истончаться,  таять,  и  вот  уже  вокруг  остался  один  только  свет…

Потом  в  этом  свете  начали  появляться  контуры,  фигуры  и  движение.  Чиграков  увидел  какого-то  типа,  который  прыгал  перед  сценой,  расшвыривая  листы  бумаги  и  беззвучно  разевая  рот.  Семен  узнал  режиссера,  а  мгновение  спустя  услышал  и  его  голос,  сиплый,  сорванный  и  истеричный.  Режиссер  орал:

-  Твоя  реплика,  Семен!  Семен,  реплика!  Ну,  «я  согласен!»  «Согласен!!!».  Да  разбудите  же  его  кто-нибудь!!!

Семен  обвел  взглядом  сцену,  увидел  перед  собой  стол,  у  стола  стоял  человек  в  серо-зеленой  форме.  Человек  выжидательно  и  с  раздражением  смотрел  на  Семена,  поблескивая  очками.  Семен  вновь  ощутил  -  очень  слабо  –  как  свет  преломляется  в  стекле,  вздохнул  и  покачал  головой.

-  Нет,  -  произнес  Семен  и  увидел,  как  брови  режиссера  поползли  вверх,  собирая  лоб  багровыми  складками,  рассеченными  тонкими  белыми  линиями.

–  Нет,  -  твердо  повторил  Чиграков.  -  Я  это...  играть  не  буду!  –  выкрикнул  он  и  почти  бегом  скрылся  за  кулисами.

2012,  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758017
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 31.10.2017

Жовтневий ранок в метро

Осінь  остаточно  витиснула  літо  з  міста,  навіть  гадки  не  лишилося,  ніби  й  не  було  ніякого  літа,  ніби  завжди  в  місті  та  деінде  в  світі  панувала  вона  -  мжичиста,  мрячиста,  просякла  запахом  прілого  листя  осінь.  Наостанок,  минаючи  турнікети  та  вахтерів,  осінь  спустилася  в  метро,  і  тут  також  стала  до  роботи.  Гнилувате,  смердюче  густе  повітря  підземки,  яке  поїзди  влітку  ганяли  туди-сюди  тунелями  та  станціями,  запаморочливе  стигле  середовище  старого  та  щедрого  на  запаси  картоплі  та  буряків  погрібника,  -  ось  це  повітря  разом  з  усіма  багнистими  випарами,  отруйними  запахами  та  цвілистими  трунками  осінь  вигнала  з  метро,  натомість  оселивши  там  холодний  дух  величезного  і  порожнього  залізобетонного  склепу.

Та  сьогодні  в  метро  було  на  диво  тепло.  Ранкові  пасажири,  зібгані  жовтневим  вітром  і  покроплені  жовтневим  дощем,  ще  на  ескалаторі  похмурі  та  зіщулені,  відчували  це  тепло  та  починали  посміхатися,  розправляти  плечі,  розстібувати  ґудзики,  розсмикувати  блискавки  та  розщеплювали  застібки.  Хай  недовго,  хай  хоч  хвилину  до  потяга,  але  побути  перед  роботою  в  теплі  та  спокої  -  це  не  абищо  для  заклопотаного  містянина.

Десь  вдалині  вже  гуркотів  потяг  -  за  якісь  кількадесят  секунд  він  вистрибне  з  тунелю,  женучи  перед  собою  хвилю  стиглого  повітря,  викине  одних  пасажирів,  проковтне  інших  та  рушить  далі  з  громом  і  свистом.  Але  та  повітряна  хвиля.  яка  вже  почала  свій  рух  з  тунелю  вздовж  платформи,  сьогодні  також  була  тепла,  наче  підігріта  навмисно,  про  холодну  погоду.  Ще  секунда  -  і  в  неї  з'явився  запах.  Пасажири,  теплом  налаштовані  на  приязнь  до  метрополітену,  жадібно  вдихали  той  запах,  аби  отримати  більше  вражень  від  несподіваного  підземного  затишку  та  зберегти  його  якнайдовше,  нехай  всього  лише  як  згадку,  що  лоскотатиме  їм  носи,  коли  виринуть  вони  на  своїх  станціях  знов  -  у  мряку,  холод,  жовтень  і  безнадію  робочого  дня  посеред  тижня.  Було  б  постояти  тут  на  платформі  трохи  довше,  може,  пропустити  потяг  чи  два...

Аж  раптом  всі,  хто  щойно  охоче  вдихав  тепле  повітря,  скривилися,  а  хтось  навіть  затулив  хусточкою  носа.  Запах  перетворився  на  сморід  -  на  таку  смердоту,  що  годі  шукати!  Гіркотна,  задушлива,  потужна  хвиля  накотила  з  тунелю  на  людей,  і  вони  почали  кашляти,  чхати,  а  деякі  вже  позгиналися  та  блювали  на  підлогу  та  рейки.  Хтось  втратив  свідомість  та  впав.  Крики,  волання  по  допомогу  загрузли  в  оглушливому  ревінні  потяга,  що  наближався  та  вже  ось-ось  мав  виринути  з  темряви.  Дехто  повернувся  до  ескалатора,  але  зупинився  -  за  якусь  секунду  прибуде  потяг,  а  з  ним  -  і  порятунок  від  нестерпного  смердіння.  Раптом  усі  звуки  на  платформі  подолав  голос  з  динаміків:
-  Пасажири,  відійдіть  від  платформи,  бртргрмр  прослідує  без  зупинки!  -  і  дехто  таки  побіг  до  ескалатора,  крутячи  головою  та  заливаючись  слізьми  від  задухи.

А  ті,  що  лишилися  на  платформі,  й  справді  побачили  дещо,  що  минуло  станцію,  не  зупиняючись.  Сіро-чорний  густий  бурхливий  і  пінявий  потік,  в  якому  виринали  та  потопали  гілля  й  цілі  стовбури  дерев,  жовкле  листя,  ганчір'я,  пакети  зі  сміттям,  пластикові  пляшки,  безформні  кольорові  маси,  трупи  тварин  і  мільйони  недопалків,  вирвався  з  тунелю,  з  ревінням  пролетів  повз  платформу  та  зник,  лишивши  по  собі  той  самий  нестерпний  сморід  і  тишу.

Над  платформою,  всіяною  непритомними  та  збитими  з  ніг  людьми,  крізь  стогони  та  волання  пролунав  бадьорий  голос:

-  Пасажири,  не  заступайте  за  жовту  лінію  на  краю  платформи,  це  може  бути  небезпечним  для  вашого  життя!

За  хвилину  до  платформи  прибув  новенький  потяг,  женучи  поперед  себе  хвилю  крижаного  кришталево-чистого  повітря.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757232
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2017

Ускладнення

Сутеніло.  Через  дорогу  на  розі  застиг  масивний  старовинний  будинок,  обернений  до  мене  торцем.  Ряд  величезних  чорних  дерев  височів  між  вулицею  та  будинком.  Під  самим  його  дахом  виднілися  два  круглі  вікна,  одне  з  них  світилося;  здавалося,  що  то  не  вікно,  а  місяць  уповні  висить  невисоко  над  вулицею,  плутаючись  у  чорному  гіллі.  Трохи  вище  справжній  місяць  –  щербатий,  маленький  і  негарний  –  нерішуче  дряпався  в  небо  серед  дахів,  антен  і  реклам.

Я  стояв  під  якоюсь  шершавою  зеленою  стіною  та  дивився  на  ті  два  місяці.  Я  чудово  розумів  їхню  ситуацію.  Ще  б  пак!  А  ще  я  знав,  що  так  або  інакше  їхня  проблема  розв’яжеться:  або  будинок  знесуть,  або  місяць  убуде,  або  вікно  згасне...  А  от  що  робити  мені?  Це  мені  було  невідомо,  ні,  абсолютно  невідомо…

З  погляду  календаря,  це  почалося  нещодавно;  як  на  мене,  це  тривало  занадто  довго.  Отже,  вже  деякий  час  мені  здавалося,  що  всередині  моєї  голови  є  ще  одна  голова,  маленька,  але  надзвичайно  важка.  Ні,  не  так;  це  мені  від  початку  «здавалося»,  але  дуже  скоро  я  переконався,  що  ця  друга  голова  –  не  «здається»,  вона  існує.  Що  вже  там  суперництво  місяця  та  вікна…

Вона,  та  голова,  ледь  трималася  на  власній  тоненькій  шиї;  вона  нахилялася,  закидалася,  билася  зсередини  в  першу  –  видиму  –  голову,  билася  боляче,  важко  і  твердо.  Кажуть,  одна  голова  добре,  а  дві  краще.  Ні,  авжеж  не  краще.  Користі  від  другої  голови  не  було  ніякої,  а  втомлювала  вона  мене  до  повного  знесилення.

Різні  ефекти  від  наявності  другої  голови,  які  я  переживав  удень,  не  давали  мені  спокою  і  вночі.  Якщо  вдень  десь  на  вулиці  ця  голова,  втомлена  тримати  рівновагу,  раптом  впиралася  зсередини  мені  в  лоба,  мені  здавалося,  що  зараз  і  я  з  розмаху  вдарюся  обличчям  у  бруківку.  Вночі  ж,  щойно  я  заплющував  очі,  я  знову  бачив  перед  собою  ту  сіру  бруківку,  а  вона  стрімко  наближалася,  і  мені  доводилося  розплющувати  очі,  аби  попередити  зіткнення.

Щось  подібне  я  пережив  у  дитинстві.  Якось  наш  клас  вивезли  до  лісу;  ми  крокували  серед  дерев,  і  хтось,  хто  йшов  попереду,  потягнув  за  собою  гілку  сосни,  а  потім  відпустив  її,  вона  розпрямилася  та  боляче  хлиснула  мене  по  обличчю.  Потім  ще  багато  ночей  поспіль,  варто  мені  було  прикрити  очі,  і  та  колюча  гілка  знову  летіла  до  мого  обличчя,  а  мені  доводилося  негайно  розплющувати  очі,  аби  уникнути  удару.  Це  було  набагато  гірше,  ніж  той  єдиний  справжній  удар  справжньої  гілки,  тому  що  повторювалося  без  кінця  й  нічим  не  закінчувалося.  А  тепер  це  відбувалося  з  бруківкою,  потім  уночі  пригадувалася  та  злощасна  сосна,  її  гілка  знову  летіла  до  мого  обличчя,  як  колись  давно,  тож  навіть  уві  сні  я  не  мав  ані  порятунку,  ані  спокою.  Я  відчував  себе  таким  же  втомленим  і  надломленим,  якою,  мабуть,  відчувала  себе  тонка  шия  моєї  другої  голови.

Ось  так,  кінець  кінцем,  –  а  ця  історія  могла  мати  не  так  вже  й  багато  фіналів  –  я  опинився  у  лікаря.  Загалом,  випадково  опинився.    Я  чвалав  вулицею,  ледве  усвідомлюючи,  де  знаходжуся,  тому  що  моя  друга  голова  наразі  закинулася  назад,  вперлася  потилицею  в  потилицю  першої  голови  так  важко,  що  я  й  сам  був  готовий  закинутися  назад  і  впасти…  Ні,  не  на  асфальт,  а  в  яку-небудь  прірву,  в  яку  можна  падати  безкінечно.  Ну,  або  стільки,  скільки  необхідно,  або  прискорення  вільного  падіння  зробило  мою  другу  голову  невагомою,  і  вона  припинила  тиснути  в  потилицю  моєї  першої  голови.  Як  було  би  чудово  опинитися  в  невагомості,  хоча  б  ненадовго,  просто  щоб  пригадати,  як  мені  жилося  з  одною  головою,  доки  не  з’явилася  друга.  Я  навіть  зупинився,  і  справді  на  якусь  мить  відчув  себе  в  нетривкій  невагомості,  але  тієї  ж  миті  маленька  й  тверда  друга  голова  вперто  натиснула  і  штовхнула  мене  до  землі,  ніби  саме  в  ній  зібралася  тепер  уся  зникла  сила  тяжіння.  Тут  мене  хтось  зачепив  ліктем,  я  озирнувся  та  побачив,  що  стою  перед  дверима  поліклініки.  І  я  ввійшов.

А  далі  все  відбувалося,  як  у  бінго:  взззз-дррррринь-бац-буууумзззз  –  з  реєстратури  мене  спрямували  в  один  кабінет,  звідти  –  блюмц!  –  в  другий,  з  другого  –  ваааау!  –  ще  кудись,  все  вище  й  вище,  поверх  за  поверхом,  нарешті  –  БІНГО!  –  я  опинився  в  затишному  світлому  кабінеті.  Кремезний  лікар  стояв  біля  вікна  й  дивився  на  море  дахів,  що  розкинулося  аж  до  обрію,  -  рудих,  коричневих,  сріблястих,  чорних,  зеленуватих  і  жовтих.  Коли  я  ввійшов,  лікар  поманив  мене  рукою,  і  ми  почали  дивитися  на  дахи  разом.

Загалом  я  люблю  дивитися  на  дахи,  тільки  не  з  великої  висоти,  не  з  пташиного  польоту  або  «если  сесть  в  бомбардировщик».  Краще  за  все  дивитися  на  дахи  з  даху,  в  крайньому  випадку,  з  вікна,  але  з  даху,  зрозуміло,  краще.  Через  кілька  хвилин,  не  відриваючись  від  споглядання  дахів,  лікар  запитав:  «Що  у  вас?»  Тут  в  мене  виникли  сумніви,  чи  варто  йому  отак  одразу  розповідати,  що  в  мене  дві  голови,  і  друга  мені  заважає  й  взагалі  не  потрібна…  Отже,  я  описав  лікареві  свої  симптоми,  не  згадуючи  про  другу  голову.  Тисне,  мовляв,  зсередини,  ось  тут  і  ось  тут,  заважає.

Лікар  із  розумінням  кивав,  дивлячись  на  дахи,  потім  сунув  руку  в  кишеню  халату,  видобув  звідти  аркушик  паперу  і  передав  мені.  Там  були  адреса,  а  ще  нерозбірливо  написана  назва  препарату.  «Там  зрозуміють,  -  попередив  моє  питання  лікар.  –  Не  хвилюйтеся,  голубчику,  не  хвилюйтеся.  Це  спазм…  спазм  із…  із  фіксацією…  нічого  жахливого».  І  лікар  тепер  вже  цілком  зосередився  на  спогляданні  дахів  за  вікном,  я  зрозумів,  що  прийом  закінчено,  і  вийшов  з  кабінету.

За  адресою  на  аркушику  виявилася  не  аптека,  а  годинникова  майстерня.  З  маленького  віконця  мені  видали  склянку  з  паперовою  наліпкою,  прикрашеною  нерозбірливим  словом.  У  склянці  каталися  дві  жовті  пігулки.  «Тричі  на  день.  Під  язик.  Перед  вживанням  їжі»,  -  механічним  голосом  повідомив  чоловік  з    чорною  лупою  в  лівому  оці  і  подивився  на  мене  правим  оком  з  таким  нетерпінням,  ніби  я  вже  з  півгодини  набридав  йому  найбезглуздішими  питаннями.  «Але  тут  лише  дві…»,  –  почав  я.  «І  одної  буде  забагато»,  –  скривившись,  перервав  мене  чоловік  з  лупою,  закрив  віконце  й  вивісив  у  ньому  охайну  табличку  «ПРИЙОМ  ТОВАРУ».

Ніхто  не  став  би  вживати  ліки,  запропоновані  в  такий  спосіб.  Та  щойно  ця  думка,  підігріта  обуренням,  почала  штовхати  мене  до  найближчої  урни,  аби  викинути  туди  склянку,  пігулки,  рецепт  і  навіть  згадку  про  таємничих  ескулапів,  як  моя  друга  голова  загойдалася,  нахилилася  праворуч,  насилу  вирівнялася,  а  тоді  раптом  усією  своєю  вагою  буцнула  мене  в  ліву  скроню,  ясна  річ,  зсередини.  І  я  миттю  відкрив  склянку  і  прийняв  одну  пігулку…

І  ось  я  стою  тут,  на  розі  двох  вулиць,  під  якоюсь  шершавою  зеленою  стіною.  Сутеніє.  Під  самим  дахом  величезного  старовинного  будинку  навпроти  світиться  кругле  вікно;  здається,  це  місяць  уповні  висить  низько  над  вулицею.  Трохи  вище  справжній  місяць  –  щербатий,  маленький  і  негарний  –  нерішуче  пнеться  в  небо  серед  дахів,  антен  і  реклам.  Повз  мене  пробігають  перехожі,  зі  дзвоном  повзуть  трамваї,  відбиваючись  у  бруднуватих  вітринах.  Мені  невідомо,  ні,  мені  абсолютно  невідомо,  що  мені  робити  тепер,  коли  моя  голова  опинилася  всередині  другої  -  невидимої  –  голови,  великої  та  валкої,  сповненої  безугавної  вологої  вібрації,  від  якої  мерзенно  дрижать  повіки  та  сльозяться  очі.  Що  ж  робити…

Кругле  вікно  під  дахом  старовинного  будинку  згасло,  і  щербатий  місяць,  враз  позбавившись  суперника  й  нерішучості,  піднісся  над  містом.

[i]2013;  переклад  українською  2016;  нова  редакція  2017  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757194
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2017

Супер-блокбастер, або Перехресними стежками

…Не  знаю,  панове,  як  вам  у  школі  викладали  Франка,  а  мені  зберіглося  доволі  невиразне  та  нецікаве  враження  від  його  прози.  Вірші  школі  спаплюжити  не  вдалося,  до  того  ж,  наша  вчителька  чарівно  співала  романси  на  слова  Франка.  Та  от  узявся  читати  «Перехресні  стежки»  -  й  одразу  поринув  у  атмосферу  тексту,  а  все  решта  лишилося  десь,  як  дощ  за  склом.  А  скільки  знайшов  у  тому  романі  вражаючого  –  влучного,  доречного,  актуального  та  навіть  МЕМ-ічного  (не  плутати  з  мімішним).  Ось,  кілька  прикладів:

«…коли  з  його  очей  полилися  пекучі  сльози.  Йому  зробилося  легше  від  них,  і  в  міру,  як  легшало  на  душі,  сльози  лилися,  капали  на  стіл,  розливалися  калюжками,  текли  річкою,  поки  не  дотекли  до  краю  стола.  Тут  вони  сперлися  якийсь  час  на  острім  канті.  Але  з  очей  набігали  все  нові  і  нові  краплі  і  доливали  річечку,  і  ось  вона  перемогла  кант  і  рясним  градом  крапель  бризнула  на  підлогу»  -  бездоганне  художнє  відтворення  такого  явища  як  «поверхневий  натяг».  Це  «фізичне  явище,  суть  якого  полягає  в  прагненні  рідини  скоротити  площу  своєї  поверхні  при  незмінному  об'ємі»  (Вікіпедія).  Тобто  кожна  краплина  –  в  цьому  випадку  сліз  –  намагається  набрати  форму  кулі.

«Редакція  надрукувала  кореспонденцію,  але  прокураторія  сконфіскувала  її  від  першого  рядка  до  остатнього  "за  ширення  ноторично  неправдивих  фактів  і  [i]побуджування  до  ненависті[i][/i][/i]  против  судейського  стану"»  -  ніби  новина  за  минулу  п’ятницю,  а  не  твір  з  позаминулого  століття.

«Ходить  осінь  по  долині  і  снує  свої  сіті.  Обснувала  димами  гори,  заповнила  мрякою  яри,  потяглася  сірою  курявою  за  течією  рік  і  потоків,  вішається  по  гілляках  дерев,  суне  туманами  по  шляхах,  облягає  цілими  таборами  села,  досягає  бовдурами  до  неба.  Під  її  дотиком  тихнуть  голоси,  співи  та  викрики,  жовкне  листя,  стулюються  чашки  немногих  запізнених  квіток  і  серце  корчиться  з  болю  і  жалю  за  минулим.  Вона  закриває  перспективи,  відбирає  ясність,  оживлює  сумніви  та  знеохоту».  –  просто  в  серце,  яке  о  цю  пору  –  о,  так!  –  корчиться  з  болю  і  жалю  за  минулим…

…А  сюжет  як  заплетений!  –  ані  шпаринки,  крізь  яку  читацька  уява  могла  би  дременути  деінде.  Адвокат  Євген  Рафалович  –  здібний  правник,  «хлопський  оборонець»  (практично  Street  Lawyer  Грішема,  але  Франко  встиг  набагато  раніше),  свідомий  русин  і  таке  інше,  після  навчання  у  Львові  та  практики  деінде  приїздить  у  провінційне  містечко  та  розгортає  власну  "адукатську"  практику.  Терени  наші,  рідні,  але  це  та  Галичина,  що  входила  до  складу  Австро-Угорщини.  Це  Фелікс,  Фелікс-Феліцис  Австрія,  на  дворі  –  десь  так  1898-1900  роки,  тобто  строката  ковдра  імперій  яснішого  цісаря  починає  напинатися  на  безлічі  антагонізмів  і  тріщати  по  всіх  швах;  саме  це  є  історичним  тлом  оповіді.

Рафалович  на  додачу  до  всього  іншого  –  людина  з  розбитим  серцем:  десять  років  тому  він  безтямно  закохався  в  жінку,  яка  несподівано  зникла,  а  все,  що  Євгенові  вдалося  дізнатися  –  це  те,  що  вона  одружилася  та  виїхала  на  провінцію.  Десять  років  потому  минуло,  та  Євген  все  ще  носив  оту  криваву  та  болючу  голку  в  серці.  Отже,  на  новому  місці  Євген  розпочинає  практику  з  тріумфальної  перемоги  в  суді,  у  хлопській,  зрозуміло,  справі,  а  щойно  вийшовши  з  суду  на  вулицю  –  і  зустрічає  на  хіднику  деякого  пана  Стальського,  що  правив  йому  за  наставника  у  шкільні  роки  та  запам’ятався  як  жорстокий,  підступний  і  жадібний  покидьок  (між  іншим,  за  крадіжку  ковбаси  тиждень  катував  кота,  доки  сіромашна  тваринка  не  сконала).  Стальський  розповідає  Євгенові  про  своє  життя-буття  та,  між  іншим,  про  свою  дружину-блондинку,  з  якою  він  не  живе,  а  мучиться.  Щоправда,  по  всьому  виходить  так,  що  той  Стальський  –  побутовий  тиран,  домашній  деспот  і  фізіологічний  садист,  а  жінці  його  непереливки  зранку  до  смерку.  На  запрошення  Стальського  Євген  приходить  з  візитом  і  зустрічає  ту  нещасну.  Боже  мій!  Це  –  вона!..  

–  А  ну,  бігом  читати,  я  далі  не  переказуватиму!

(вибачайте  всі,  для  кого  все  це  не  новина,  це  я  так,  типу,  культуртрегер  1  рівня)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756543
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2017

Крила Батьківщини

Одного  травневого  дня  Юрко  сидів  на  лаві  у  дворі.  Того  року  весна  в  Києві  розпочиналася  довго  й  нерішуче,  час  від  часу  поступалася  зимі,  всупереч  календарю  та  Юрковим  очікуванням.  А  потім  стрімко,  за  кілька  діб,  весна  виконала  всю  свою  роботу  –  та  закінчилася.  Одразу  почалося  спекотне  виснажливе  літо.  Місто  повільно  розжарювалося,  але  ночі  ще  були  прохолодні.  Якби  не  оця  нічна  свіжість,  містяни  вже  би  знудьгувалися  за  осінніми  дощами.

Якийсь  одноманітний  звук  вже  деякий  час  намагався  привернути  Юркову  увагу.  Точніше,  він  давно  помітив  той  звук  і  навіть  намалював  уявну  картинку,  що  його  пояснювала:  огрядна  тітка  у  бузковому  запраному  халаті,  з  флегматичним  виразом  обличчя  вибиває  невеличкий  килим,  який  висить  на  дроті,  протягнутому  серед  кущів  і  дерев  тінистого  двору.  Навколо  килимка  клубочиться  курява,  пронизана,  немов  спицями,  променями  світла,  що  пробилося  крізь  листя.  Багатоголоса  міська  луна  вторить  ударам  по  килимку;  здається,  що  це  не  одна,  а  чотири  тітки  б’ють  по  чотирьом  маленьким  килимкам…

Удари  по  килимку  спричиняються  до  легкого,  ледве  помітного  струсу  повітря.  Коли  Юрко  відчув  той  струс,  він  миттю  припинив  чути  і  тітку,  і  луну,  і  загалом  увесь  дворовий  гомін.  Його  полонили  спогади.  Щось  давно  забуте,  але  таке  звичайне,  до  чого  звик  так,  що  вже  й  не  помічав  його,  наполегливо  нагадало  про  себе.

Колись  давно,  у  80-ті  роки  минулого  століття,  у  будь-який  день  і  час  можна  було  відчути  пружний  удар  –  ніби  повітрям  об  повітря  –  та  відчути  короткий  потужний  рух,  що  сповнювало  все  довкола  й  ніби  тебе  самого  зсував  з  місця  на  міліметр  або  два.  Цього  нечутного,  але  такого  відчутного  удару  завдавали  військові  літаки,  долаючи  «звуковий  бар’єр».  Літаків  не  було  видно,  але  вони,  ці  незримі  крила  Батьківщини,  десь  там  літали,  набирали  рекордну  висоту  та  надзвукову  швидкість.  Цей  регулярний  струс  повітря,  викликаний  невидимими  бойовими  машинами,  сповнював  малого  Юрка  щасливим  почуттям  безпеки  та  впевненості,  якого,  мабуть,  не  дали  б  йому  найвищі  та  найтовстіші  цегляні  мури.  Адже  будь-які  загрози  були  попереджені…  А  потім  все  це  припинилося,  і  десь  від  середини  90-х  років  Юрко  вже  не  чув,  як  літаки  долають  «звуковий  бар’єр».  Небо  спорожніло.

Юрко,  полонений  дитячими  спогадами,  застиг  на  лаві.  Згодом,  коли  трохи  подорослішав,  він  дуже  заздрив  незворушним  пілотам  у  сіро-зелених  скафандрах  і  шоломах  з  величезними,  як  у  бабки,  очима.  Тільки  вони  вміли  долати  «звуковий  бар’єр»,  адже  для  цього  треба  здійнятися  так  високо  та  розвинути  таку  швидкість,  аби  стати  невидимим  для  всіх  інших.  Хлопання,  пружно  здригається  атмосфера,  «звуковий  бар’єр»  подолано.  Западає  тиша,  яку  ніщо  не  здатне  порушити.  Ось  де  спокій!

Юрко  пригадав  і  деякі  обставини,  через  які  йому  так  пристрасно  бажалося  опинитися  за  «звуковим  бар’єром»,  за  яким,  нарешті,  німуватимуть  всі  його  тривоги.  Він  сумно  посміхнувся.  Все  виявилося  неправдою.  Ну,  все.

Не  існує  ніякого  «звукового  бар’єру».  Хлопання  та  струси  повітря  –  це  ударні  хвилі  літака,  що  летить  з  надзвуковою  швидкістю.  Хвилі  чути  та  відчуваються  не  тоді,  коли  долається  «звуковий  бар’єр»,  а  коли  вони  минають  спостерігача.  Надзвуковий  літак  справді  видимий,  просто  Юрко  не  помічав  його,  адже  літак  пролітав  над  його  головою  трохи  попереду  ревіння  власних  турбін.  А  якщо  літак  видимий,  він  і  вразливий.  Вразливий  літак,  вразливі  пілоти.  Вразливі  й  для  супротивника,  і  для  тривог,  від  яких  не  сховатися  за  «звуковим  бар’єром»  ані  звичайним  людям,  ані  небожителям  на  кшталт  пілотів.

Все  в  світи  виявилося  нетривким,  ненадійним  і  вразливим.  Та  й  увесь  той  світ  одного  дня  зник,  ніби  знесений  подувом  вітру.  Про  грізні  бойові  машини,  що  несли  свою  вахту  за  «звуковим  бар’єром»,  тепер  нагадував  хіба  що  легенький  струс  повітря  при  вибиванні  порохнявих  килимів…

Отут  виник  новий  звук.  Ніби  велетенська  куля  сунула  доріжкою  для  боулінгу,  котилася  повільно,  важко,  лишаючи  на  полірованій  поверхні  свій  слід.  Звук  зростав,  наближався,  міцнішав,  здавалося,  ніби  куля  набирає  швидкість  і  вагу  перед  зіткненням  з  кеглями,  які  ось-ось  порозлітаються  навсібіч  із  сухим  тріском.  Але  куля  обдурила,  прокотилася  десь  просто  понад  Юрковою  головою  та  почала  віддалятися,  затихати,  доки  зовсім  не  пропала.  Юрко  заплющив  очі  та  уявив  собі  недоторкані  кеглі,  білі,  з  чорною  смужкою,  що  виструнчилися  в  кінці  лискучою  доріжки,  якою  котила  невідомо  де  щезла  куля.  Та  ось  вона  з’явилася  знову;  куля  так  само  важко  сунула  доріжкою,  але  тепер,  здається,  її  запустили  швидше  й  точніше  –  зіткнення  з  кеглями  неминуче.  Та  куля  обдурила  й  цього  разу.

Юрко  подивився  вгору  та  помітив  сіро-прозорий  силует  пасажирського  літака  в  просвіті  між  листям.  Літак  повільно,  видаючи  звук  важкої  кулі,  що  котиться  доріжкою  для  боулінгу,  прокладав  шлях  між  величезними  нерухомими  хмарами.  Видовище  було  мирним  і  заспокійливим,  проте  не  дало  Юрковій  душі  ані  миру,  ані  спокою.

Він  раптом  знову  пригадав  пружний  удар  –  ніби  повітрям  об  повітря  –  і  навіть  зміг  відчути  короткий  потужний  рух  простору  навколо,  що  ніби  посунув  його  на  якийсь  міліметр.  Однак  щасливе  почуття  впевненості  й  безпеки,  що  сповнювало  малого  Юрка  щоразу  в  такі  миті,  Юркові  дорослому  здалося  наївним  і  смішним.  Ні,  нема,  не  існує  жодних  бар’єрів  або  мурів,  за  якими  німуватимуть  тривоги,  що  бентежать  людину.  Адже  всі  бар’єри  та  мури,  всі  найпотужніші  арсеналу  світу  –  зовні,  навколо  людини,  а  всі  тривоги  –  десь  всередині  неї.

Юрко  зітхнув.  Колись  давно  один  малий  вважав,  що  він  щасливий,  тому  що  поруч  дбайливі  батьки  й  рідна  оселя,  дідівське  село  й  ласкавий  Лиман,  улюблені  книжки  та  іграшки,  татові  морські  оповідки  та  загадкове  бабусине  горище,  а  всі  загрози  й  тривоги  попереджені  й  відсунуті  непереможними  крилами  Батьківщини,  які  літали  десь  поза  «звуковим  бар’єром».  Та  все  виявилося  неправдою.  Ну,  все.

Правду  взагалі  було  важко  вирізнити  з-поміж  неправди;  на  додачу  з’ясувалося  й  дещо  інше,  перед  чим  пасувала  не  тільки  людська  неправда,  а  й  людська  правда.  Йому  траплялися  люди  й  книги,  що  розповідали  страшні  речі  саме  про  той  час,  коли  він  був  такий  щасливий,  і  речі  чудові  про  життя  в  блокадному  Ленінграді.  Ні,  не  час  і  не  місце  визначали  зміст  тієї  епохи  –  великої  епохи  Юркового  дитинства.  І  сама  та  епоха,  і  щастя  були  всередині  Юрка,  а  не  зовні.

Ще  до  того,  як  почав  розпадатися  той  світ,  чи  то  виникло,  чи  то  прокинулося  в  Юркові  дещо,  здатне  нести  тугу  й  смуток.  Ніби  невидимий  криголам  своєю  нищівною  вагою  насунув  на  білий  незаймано  чистий  лід,  і  лід  не  витримав,  тріснув,  і  побігли  ним  блискавки  й  зигзаги  розламів,  і  виступила  з-під  тих  розламів  чорна  нерухома  вода.  Дедалі  ширші  розколини,  і  ось  вже  до  самого  обрію  –  лише  чорні  безодні  вод,  а  білий  чистий  лід,  переможений,  визнавши  поразку,  лишився  десь  далеко  за  кормою.  Ось  так  скінчилася  велика  епоха  дитинства,  та  скінчилася  вона  не  в  календарі,  не  на  одній  шостій  частині  суходолу,  а  всередині  Юрка.

Можливо,  якби  зовні,  поруч  із  Юрком,  не  було  турботливих  батьків  і  рідної  оселі,  дідового  села  й  ласкавого  Лиману,  улюблених  книжок  та  іграшок,  татових  морських  розповідей,  таємничого  бабусиного  горища  та  надзвукових  крил  Батьківщини,  його  сприйняття  тієї  епохи  було  б  іншим.  Юрко  гірко  посміхнувся  та  навіть  опустив  очі  й  втупив  їх  у  землю.  Він  напевно  погодився  би  з  таким  припущенням,  якби  не  знав  сам,  скільки  щастя  поглинули  його  власні  вчинки,  про  які  соромно  згадувати.  Ті  вчинки  відняли  в  Юрка  набагато  більше  щастя,  ніж  втрата  обійстя  на  селі  над  Лиманом  або  й  навіть  зникнення  з  мапи  світу  СРСР.  Це  ж  треба:  грандіозні  події  трапилися,  світ  змінився  до  невпізнаваності,  а  значення  має  лише  те,  що  згадуєш  із  соромом,  і  те,  що  не  зоставило  по  собі  інших  спогадів,  крім  щастя…

Юрко  отямився  й  підвів  очі.  Витискаючи  спогади,  на  нього  насунувся  звичний  дворовий  гамір.  Гавкали  собаки,  вищав  дриль,  глухо  бубоніло  радіо,  хтось  вибивав  килим.  З  дитячого  майданчика  линуло  пронизливе  багатоголосся.  Десь  у  небі  тяжко  гудів  літак.  Все  йшло  своєю  чергою.

[i]2013;  переклад  українською  2017
фото  автора[i][/i][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756281
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2017

…на огонь, воду и вот на это

Обувной  магазин.  Он  удручающе  огромен,  словно  Зал  пророчеств  в  Отделе  тайн  Министерства  магии.  Только  здесь  вместо  склянок  с  предсказаниями  -  обувь,  от  пола  и  куда-то  бесконечно  в  стороны  и  вверх.  В  магазине  душно,  жарко  и  шумно,  а  еще  в  здешней  атмосфере  висит  невидимый  и  пронзительный  обувной  смог.

Между  стеллажами  слоняются  отравленные  ядовитыми  испарениями  посетители.  Их  лица  нежно  зеленеют.  Другие  уже  увязли  пальцами  в  шнурках,  а  ступнями  в  голенищах.  Тут  доза  сапожных  миазмов  повыше  -  и  потому  лица  вполне  синюшные.  Продавцы,  с  утра  вдыхающие  отраву,  выглядят,  как  персонажи  грядущего  Хеллоуина  или  гости  на  балу  в  нехорошей  квартире  №  50  по  Большой  Садовой,  302-бис.

Обувные  времена  года  разделяет  узкое  высокое  зеркало.  У  зеркала  стоит  малыш  в  синем  комбинезончике.  Он  очень  мал  -  на  вид  еще  бессловесных  лет.  Когда  свои  дети  подрастают,  начинаешь  забывать,  какими  маленькими  они  когда-то  были,  а  встречая  вот  эдакую  миниатюру,  удивляешься:  да  разве  они  такими  крошечными  бывают?!

Карапуз  не  отрываясь  смотрит  на  свое  отражение  в  зеркале.  Похоже,  смог  его  не  берет.  Вот  он  поиграл  бровками  и  улыбнулся  пухлым  ртом.  Потом  улыбнулся  чуть  шире.  Нахмурился.  Чуть  повернулся,  изогнувшись,  как  если  бы  хотел  взглянуть  себе  на  спину,  и  снова  улыбнулся,  как  если  бы  увиденным  остался  доволен.  Потом  отошел,  вернулся,  слегка  склонил  голову  и  уставился  на  свое  отражение  исподлобья  и  с  большой  приязнью,  как  если  бы...  как  если  бы  он...

И  вот  тут  случился  маленький  момент  истины.  Я  узнал  и  понял  этот  взгляд;  потому  что  и  сам  однажды  вот  так  увидел  в  зеркале  не  свое  отражение,  а  себя.  Увидел  так,  как  если  бы  не  было  никакого  зеркала  и  отражения  в  нем,  как  если  бы  я  видел  меня,  как  если  бы  я  встретился  со  мной.  Краткое,  но  мощное,  раз  в  жизни  и  на  всю  жизнь  впечатление.  Я  бы  назвал  это  "небывалое  единение  с  самим  собой"  или  вслед  за  Клайвом  Люисом  "чувство  братской  близости  к  себе  самому".  Если  бы  я  успел,  то  обнял  и  расцеловал  бы  меня  -  но  я  не  успел...  А  мальчишку-то,  наверное,  и  не  торкнуло,  он,  наверное,  себя  пока  еще  всегда  так  в  зеркалах  видит:  "О,  опять  я!  Привет,  дружище!"

...Тут  Макс  тронул  меня  за  рукав  (манипуляции  малыша  у  зеркала  заметил  и  показал  мне  он).  Широко  улыбаясь,  Макс  сказал:
-  На  это  можно  смотреть  бесконечно...  На  воду,  огонь  и  вот  на  это.

И  правда.  А  я  напридумал  чего-то,  на  малыша  какой-то  свой  сомнительный  опыт  примерил...  А  правда  -  вот  она:  на  огонь,  воду  и  вот  на  это.

15.10.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755593
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 16.10.2017

Вот так!

В  этом  году  взялись  мы  с  Максом  за  освоение  Труханова  острова.  Но  сейчас  я  расскажу  не  об  этом.  Речь  пойдет  о...

Нет,  не  так.  Вот  так.

Если  бы  мы  с  Максом  очутились  в  Муми-доле,  и  нам  бы  попалась  шляпа  волшебника,  а  мы  бы  рискнули  ее  надеть,  то...  то  примерка  шляпы  вряд  ли  случилась  бы.  Потому  что  -  если  бы  она  все-таки  произошла  -  я  бы  скорее  всего  превратился  в  Сниффа,  который  всегда  жаждет  приключений  и  немедленно  приходит  в  ужас,  стоит  в  воздухе  хотя  бы  запахнуть  приключением.  А  Макс  -  и  тут  у  меня  нет  решительно  никаких  сомнений!  -  а  мой  десятилетний  сын  стал  бы  Муми-троллем,  отважным,  решительным,  любопытным  и  рискованным,  и  при  этом  -  добросердечным  и  великодушным.  Сами  понимаете,  при  таком  положении  дел  мы  никак  не  смогли  бы  примерить  шляпу  волшебника!

И  вот  однажды  прошлым  летом  два  таких  разных  смельчака  обнаружили  на  острове  маленькую  речку,  а  на  ней  -  укромный  пляжик.  Речка  показалась  им  совершенно  дикой  и  никому  неизвестной,  как  если  бы  протекала  она  где-нибудь  в  "Затерянном  мире"  Уэллса  или  просто  в  затерянном  и  ничейном  мире.  Правда,  по  речке  то  и  дело  проносились  байдарки,  каяки  и  прочие  весельные  суда,  потому  что  на  ней  стояла  база  гребного  спорта.  Но  на  впечатления  первооткрывателей  это  не  повлияло;  очарованные  отец  и  сын  немедленно  полезли  в  воду,  принялись  переплывать  неширокую  речку  туда-сюда,  а  еще  прыгать  в  воду  с  весьма  кстати  приблудившегося  понтона  (понтон,  разумеется,  тоже  принадлежал  гребцам,  а  вовсе  не  приблудился,  но  так  интереснее).  А  еще  там  было  множество  уток,  чаек,  стрекоз,  лягушек,  кувшинок  и  полупрозрачных  рыб  в  прозрачной  воде.  Уходить  оттуда  не  хотелось  -  однако  пришлось,  но  с  тем,  чтобы  непременно  вернуться.

И  они  вернулись,  и  потом  возвращались  еще  и  еще.  Там,  на  своей  страшно  дикой  и  абсолютно  никому  неизвестной  речке,  они  даже  свели  знакомство  -  мальчик  по  имени  Андрей  осваивал  на  Днепре  греблю,  а  на  речку  приходил  купаться.  Так  их  стало  трое,  а  однажды  из  кустов  вышло  еще  трое  детей,  девочка  и  два  мальчика.  Они  тоже  принялись  нырять  с  понтона  и  плескаться  вокруг  него.  Теперь  на  дикой  речке  из  Затерянного  мира  речке  было  уже  шестеро  купальщиков.

Единственный  среди  них  взрослый  заозирался  по  сторонам  в  поисках  родителей  вновь  прибывших,  никого  не  обнаружил,  весь  подобрался  и  уставился  на  детей  напряженным  взглядом.  Он  шевелил  губами  всякий  раз,  когда  малолетние  пловцы  исчезали  под  водой,  чтобы  через  мгновение  вынырнуть,  -  не  то  пересчитывал  их,  не  то  поминал  лихом  беспечных  родителей,  а  может,  и  пересчитывал,  и  поминал.  Впрочем,  дети,  которые  плавали  так  себе  и  ныряли  неумело,  на  воде  держались  уверенно,  так  что  взрослый  губами  шевелить  перестал,  расслабился,  а  потом  и  вовсе  уплыл  с  понтона  на  другой  берег  и  и  уселся  там  на  коряге  в  тени.

Но  тут  из  кустов  показались  еще  трое,  взрослые:  женщина  могучего  телосложения  и  двое  мужиков  пожиже,  но  тоже  довольно  крепких.  Мужики  устроились  на  пеньке  у  понтона,  завели  какой-то  тихий  разговор  и  совершенно  в  нем  растворились.  Женщина  вышла  на  понтон,  основательно  топнула  по  нему  ногой,  потом  подвела  губы,  глядя  в  экран  мобильного  телефона,  спрятала  телефон  и  помаду  в  сумочку,  огляделась  и  начала  присматриваться  к  детям.  Те  же  не  обратили  на  пришельцев  никакого  внимания  -  они  по-прежнему  плюхались  с  понтона  в  воду,  тут  же  карабкались  обратно  и  снова  плюхались,  и  снова  карабкались.  Казалось,  что  на  понтоне  вращается  карусель  из  маленьких  загорелых  тел.

Вот  за  этим-то  аттракционом  и  следила  женщина  -  очень  внимательно,  не  так,  как  если  бы  она  любовалась  детьми,  своими  или  чужими;  определенно,  был  в  ее  взгляде  интерес  и  даже  расчет,  и  взрослый  на  коряге  в  тени  это  заметил  или  почувствовал,  снова  подобрался  и  уставился,  на  этот  раз  на  женщину.
А  она,  понаблюдав  недолго  за  ныряльщиками,  вдруг  произнесла  зычным  голосом:

-  Под  водой  проплывешь  намного  дальше,  если  правильно  прыгнешь.  А  для  этого  нужно  правильно  встать.  Вот  так!  -  и  показала.

Дети,  которые  были  на  понтоне,  повторили  за  ней  это  движение,  моментально  и  кое-как,  словно  женщина  отразилась  в  трех  кривых  зеркалах.  Остальные  полезли  из  воды  на  понтон  и  тоже  принялись  старательно  вздымать  руки,  заводить  их  за  уши  и  складываться  пополам.  Женщина  понаблюдала  за  ними  с  минутку,  потом  одного  потянула  за  руки,  другого  склонила  пониже,  третьему  сказала  какое-то  слово...  -  и  так  на  краю  понтона  выстроилась  на  изготовку  пятерка  пловцов,  совсем  настоящих,  как  на  какой-нибудь  Олимпиаде,  только  очень  маленьких.  Женщина  еще  раз  показала  им  "вот  так",  кивнула,  сказала  "на  три"  и  тут  же  скомандовала:

-  ТРИ!  -  и  пять  всплесков  почти  слились  в  один,  а  через  какое-то  время  на  поверхности  воды  в  нескольких  метрах  от  понтона  появились  маленькие  головы.  Они  тут  же  оглянулись  на  понтон,  и  на  пяти  лицах  пронеслась  одинаковая  смена  чувств:  удивление  -  ОГО!  -  очень  коротко  страх  -  ведь  понтон  внезапно  оказался  неожиданно  далеко!  -  и,  наконец,  радость,  полноценная,  со  стекающими  с  макушек  прозрачными  водопадиками  речной  воды  радость:  А  Я  УМЕЮ!

Что-то  похожее  происходило  и  с  лицом  взрослого,  наблюдавшего  за  всем  этим  со  своей  коряги  в  тени.  Только  Я  УМЕЮ!  у  него  выходило  такое  жалкое,  что  почти  без  всяких  усилий  читалось  как  А  Я  НЕ  УМЕЮ.  Впрочем,  никто  на  него  сейчас  внимания  не  обращал,  поэтому  что  там  читалось  на  его  лице  и  к  чему  относилось,  достоверно  никому  неизвестно.

Женщина  еще  несколько  раз  запустила  свою  команду,  всякий  раз  всплывавшую  все  дальше  от  понтона,  осталась  ею  довольна  и  похвалила,  а  еще  похвасталась  ею  мужикам,  всплывшими  по  такому  случаю  из  поглотившего  их  разговора.  Те  посмотрели  мутными  глазами  на  женщину,  на  ныряльщиков,  на  солнце  и  вернулись  к  разговору.  Но  тут  женщина  сунула  два  согнутых  колечком  пальца  в  рот  и  -

-  !!!!!!!!!!!!!!!!!!!  -  глаза  мужиков  прояснились,  по  воде  пошла  рябь,  с  деревьев  посыпались  листья,  а  дети  уставились  на  женщину,  предвкушая  продолжение  и  восхищаясь.

-  "Двойки"  выходят  на  дистанцию.  Идем  смотреть!  -  дети  коротко  глянули  в  сторону,  указанную  загорелой  дланью,  -  а  там  над  водой  едва  виднелись  лезвия  "двоек",  застывших  на  старте.  Пятерка  гуськом  ушла  за  женщиной,  вслед  за  ними  потянулись  и  мужики;  взрослый,  следивший  за  событиями  на  понтоне  со  своей  коряги  в  тени,  вскочил  и  подбежал  к  воде,  как  будто  собираясь  прыгнуть  в  нее  и  переплыть  речку,  но  оглянулся  на  сваленные  под  кустом  детские  рюкзачки,  нахмурился  и  остался  на  месте...

...Я  обещал  вам  о  чем-то  рассказать.  Так  вот...  Так  вот,  собственно,  и  все.

2017

РИсунок:  Gustav  Gailebotte,  Купльщик,  или  Ныряльщик

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754619
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 10.10.2017

Макыном, или Абсолютное взаимопонимание

Стою  в  очереди  в  кассу  супермаркета.  Рядом  топчется  малыш  -  он  такого  роста,  что  помпон  его  беретика  задевает  пальцы  моей  руки,  когда  он  враскачку  проходит  слишком  близко.  Он  прижимает  к  груди  два  пакетика  сока.  Его  ярко-зеленый  самокат  -  крохотный,  под  стать  самокатчику,  -  и  еще  какая-то  разноцветная  детская  утварь  доверена  маме.  Малыш  ведет  с  ней  разговор  -  очень  специальный  разговор:  хотя  мама  говорит  намного  больше,  нет  никакого  сомнения,  кто  тут  главный.  Он  -  ведущий  и  задает  тему,  мама  -  ведомая  и  заполняет  паузы.

Его  реплики  звучат  мощно  и  сочно,  как  если  бы  он  выговаривал  слова  в  рупор;  мамин  голос  -  нежен,  мягок,  журчит  и  переливается  вокруг  малыша,  повисает  над  его  беретом  невидимым  абажуром:

-  Сок!
-  Да,  ты  взял  сок,  молодец.
-  Пить!
-  Ты  будешь  сейчас  его  пить.  Хочешь  пить?
-  Кутые!!!
-  Да,  очень  крутые  картинки  на  твоем  соке.
-  МАКЫНОМ!!!!
-  Ну  да,  конечно,  с  Маквином.
-  Сок!...

Через  три  раунда  "про  сок"  вводится  новая  тема:
-  Песок!
-  Да,  смотри-ка,  игрушки  твои  в  песке,  мы  их  дома  очистим.
(долгая  пауза)
-  Сам?
-  Конечно,  сам.  Если  хочешь,  я  тебе  помогу.
(пауза)
-  МАКЫНОМ!!!
-  С  Маквином,  конечно.  с  Маквином,  вместе  вы  замечательно  почистите  игрушки  от  песка.
-  Кутые!!!...

...Эй,  ты,  в  беретике  с  помпоном.  Знаешь,  как  ты  счастлив  теперь,  дурашка?  Кто  еще  тебя  так  поймет  потом?  Вырастешь,  говорить  будешь  чисто,  внятно,  без  пробелов,  пауз  и  посторонней  помощи,  по  всем  законам  логики  и  риторики  -  а  вот  так  уже  не  будет.  Вот  чтобы  так:  МАКЫНОМ!  -  и  тебя  сразу,  целиком,  полностью  и  совершенно  точно  поняли  -  так  уже  не  будет...

А  у  них  там  уже  новый  разговор.  Хотя  мама  говорит  намного  больше,  нет  никакого  сомнения,  кто  тут  главный.  Он  -  ведущий  и  задает  тему,  мама  -  ведомая  и  заполняет  паузы:  реплика!!!  -  журчание  и  переливы  -  реплика!!!  -  переливы  и  журчание.

Они  прекрасно  понимают  друг  друга.  У  них  -  абсолютное  взаимопонимание!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753423
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.10.2017

Заплатите за проезд, или Про покращення

1

«Девятый»  (или  «  девятка»)  был  едва  ли  не  единственным  троллейбусным  маршрутом  моего  херсонского  детства.  Потому  что  другого  не  было  в  нашем  окраинном  микрорайоне,  да  и  не  очень  нужно  было:  «девятка»  вывозила  весь  Шуменский  туда,  где  ходили  другие  маршруты.  Но  можно  только  догадываться,  как  выглядел  «девятый»,  отваливая  от  конечной  в  часы  пик:  не  толпа  сверх  всякой  меры  наполняла  его,  нет,  нет  и  еще  раз  нет!

«Маршруток»  на  советских  дорогах  не  водилось  совсем;  общественный  транспорт,  как  и  многое  другое,  был  в  дефиците.  Зато  на  работу  в  будни  и  на  дачу  по  выходным,  по  утрам  «туда»  и  «обратно»  по  вечерам  ехал  весь  город,  и  ехал  весь  в  одном  троллейбусе  –  вот  какое  впечатление  производила  наша  «девятка».  В  натужно  гудящем  «девятом»  на  любой  из  его  конечных  остановок,  будь  то  площадь  Цюрупы  или  Речпорт,  пассажиры  превращались  в  единый  организм,  в  гекатонхейра  –  пятидесятиголового  сторукого  великана,  или  даже  в  двух  гекатонхейров,  влезших  в  один  салон.  Втиснуться  в  «девятку»  или  выбраться  из  нее  на  промежуточных  станциях  –  никак;  только  на  конечных  или  на  такой  узловой  остановке  как  Площадь  Свободы,  в  центре,  у  македонской  фаланги  обкома,  застывшей  за  коренастым  Ильичом,  чугуневшим  в  перекрестье  аллеек,  обсаженных  розовыми  кустами.

Плата  за  проезд  была  символической,  4  копейки;  оплачивался  проезд  и  в  те  времена  так  же,  как  и  сегодня,  -  покупали  талончики  у  водителя  или  в  киосках,  компостировали.  Кондукторов  не  было;  зато  были  контролеры,  и  вот  те  уже  собирали  настоящие  деньги  –  кажется,  целый  рубль.  Этих  контролеров  я  впервые  повстречал  в  почти  уже  незапамятном  детстве,  но  запомнил  и  возненавидел  немедленно,  однако  вовсе  не  потому,  что  бесплатный  проезд  казался  мне  доблестью  или  4  копейки  –  огромными  деньгами.  Как  раз  наоборот:  превращаясь  в  такую  часть  тела  гекатонхейра,  которая  на  маршруте  не  могла  дотянуться  до  компостера,  я  разрывал  билетик  уже  на  остановке,  а  клочки  опускал  в  урну  (в  таких  мелочах  так  упоительно  быть  кристально  честным).  Правда,  если  бы  меня  поймал  контролер,  он  бы  наплевал  на  мою  жалкую  честность,  потому  что  талончик  нужно  компостировать  в  салоне,  а  все  манипуляции  с  ним  на  остановке,  вплоть  до  сжигания  и  развеивания  пепла,  значения  не  имеют  и  являются  частным  делом  пассажира.  Однако  далеко  не  все  так  заботились  оплатой  поезда  –  ведь  в  салоне  возможности  оплатить  попросту  не  было,  а  на  остановке  –  ну  кто  помнит  о  4  копейках,  покинув  троллейбус?

Контролеры  охотились  на  «зайцев»  с  учетом  обстоятельств  –  то  есть  они  караулили  «девятку»  на  конечной  и  там  хватали  безбилетных  пассажиров.  Обычно  засада  устраивалась  в  Речпорту,  потому  что  там  милиция  рядом,  и  строптивцев  можно  было  моментально  приструнить;  кроме  того,  в  Речпорт  народу  ездила  тьма,  и  счет  гекатонхейрам,  извергаемым  троллейбусами  и  автобусами,  шел  на  десятки.  И  вот  однажды  контролеры  схватили  мою  маму.

Не  знаю  человека,  который  в  маме  видит  что-либо,  кроме  хорошего.  Но  моя  мама  –  лучшая  из  всех;  они,  мамы,  в  принципе  все  такие  –  каждому  человеку  достается  самая  лучшая  мама  на  свете.  И  вот  эти  здоровенные  грубые  дядьки  «при  исполнении»  выдернули  мою  лучшую  на  свете  маму  из  троллейбуса  и  потащили  в  милицию.  Они  были  трижды  неправы:  проезд  мы  оплатили,  только  талончики  все  были  в  руках  у  бабушки;  маму  в  милицию  они  потянули  без  всякой  попытки  что-либо  выяснить,  как  если  бы  сразу  решили  для  себя  ее  оштрафовать,  а  ведь  у  мамы  в  троллейбусе  остался  малолетний  я,  затертый  где-то  между  ногами  гекатонхейра;  они  действовали  хамски  грубо,  обращаясь  с  пассажирами  –  и  с  моей  мамой!!!  –  как  со  скотиной,  предназначенной  на  убой  по  болезни.  И  весь  этот  ужас  происходил  на  моих  глазах:  какие-то  мосластые  и  горластые  мужики  схватили  и  куда-то  за  руки  утащили  мою  маму.

Забыл  сказать:  когда  мама  была  такой  же,  как  тот  я,  что  в  ужасе  плющил  лицо  о  троллейбусное  окно,  бил  его  ладошками  и  вопил  во  все  горло,  -  вот  тогда  с  ней  нечто  случилось.  Как-то  жарким  днем  мама  уснула  под  деревом;  а  в  наших  южных  степных  краях  на  деревьях  часто  обнаруживается  то  же,  что  и  в  какой-нибудь  дикой  Африке.  Вот  и  на  том  дереве  была  змея  –  то  ли  охотилась,  то  ли  укрылась  там  от  солнца  и  раскаленной  земли;  и  эта  змея  свалилась  маме  на  голову.  После  этого  мама  начала  сильно  заикаться;  когда  она  волновалась,  говорить  ей  было  ну  очень  непросто.  Сейчас-то  этого  почти  уже  нет,  а  вот  тогда,  когда  ее  схватили  контролеры,  это  было  еще  очень  заметно.  Впрочем,  они  не  выглядели  как  люди,  которые  хотят  что-то  выяснять,  тттттем  ббббболее  у  ззззззаики;  а  выглядели  они…  –  в  общем,  мои  впечатления,  наверное,  были  сопоставимы  с  мамиными,  когда  на  нее  свалилась  змея.  Каково  было  ей,  могу  только  догадываться;  когда  мама  вернулась  из  милиции,  она  долго  плакала,  а  неодолимые  спазмы  так  стискивали  ее  горло  и  челюсти,  что  у  поголубевших,  искомканных  страданием  губ  еще  долго  не  получалось  ничего  похожего  на  речь…

Если  бы  я  мог,  я  бы,  наверное,  убил  тех  контролеров.

2

Утренний  киевский  троллейбус;  движется  он  от  центра  на  окраину,  поэтому  в  нем  пусто.  На  последнем  ряду  сидений  –  пестрая  группка  смуглых  женщин.  Они  похожи  одна  на  другую,  как  троллейбусные  талончики,  только  одному  талончику  лет  сорок  пять,  а  другие  много  новее;  женщины  ведут  оживленный  разговор  на  своем  гортанном  языке.
На  одной  из  остановок  в  троллейбус  входит  молодой  аккуратный  человек,  свежим  приятным  голосом  объявляет  проверку  билетов  и  показывает  пассажирам  сверкающее  удостоверение.  У  смуглянок  билеты  есть,  целая  пачка,  только  они  их  не  закомпостировали  (компостер,  кстати,  висит  прямо  у  виска  старшего  «талончика»).  Начинается  торг.  Мы  не  понимаем.  Мы  не  умеем  читать.  Нам  нет  шестнадцати.  У  нас  нет  денег.  Мы  только  что  сели.  Мы  не  знали.  Ладно,  пиши  протокол,  дарагой,  мы  в  течение  15  дней  заплатим,  ага,  дарагой,  пиши,  раз  грамотный…

Когда  выясняется,  что  протокол  пишет  не  контролер,  а  патрульная  милиция,  смуглянки  бросают  свой  то  жалобный,  то  снисходительный  тон.  Контролер,  не  повышая  голоса  и  не  хватая  «зайцев»  за  уши  или  лапы,  продолжая  говорить  в  той  мягкой  и  непререкаемо  убедительной  манере,  с  которой  представители  ядерных  держав  на  публику  говорят  с  какими-нибудь  никому  не  известными  островками,  все-таки  «дожал»  безбилетчиц.  Вынуты  деньги,  маски  сняты  –  брюнетки  швыряют  в  контролера  деньги,  сдачу  и  корешки  квитанций,  костерят  его  на  русском,  украинском  и  своем,  выкрикивают  что-то  про  «шмонать»  и  «заработал  себе».  Контролер,  закончив  оформление  штрафа,  уходит  по  салону,  не  ввязываясь  в  скандал.  Он  при  исполнении.

П.С.

Между  этими  двумя  эпизодами  –  почти  сорок  лет.  Между  этими  двумя  контролерами  –  пропасть.  «Покращення»  налицо,  но,  как  видите,  оно  потребовало  времени.  Нет,  обучить,  натренировать  и  запустить  на  линию  такого  корректного  контролера  –  пустяк,  сорока  лет  не  потребуется.  Но  для  того,  чтобы  это  произошло,  чтобы  нужные  головы  поняли,  что  делать  надо  вот  так  и  вообще  давно  пора  все  это  сделать,  -  для  этого  должно  поменяться  отношение  (attitude)  –  к  человеку,  пассажиру,  гражданину,  к  своей  работе,  к  жизни  в  целом.  Вот  именно  эта  эволюция  требует  времени.  И  тогда  происходит  «покращення».

Даже  текст  этот  –  и  то,  мне  кажется,  улучшился;  кропал  я  все  это  часа  полтора,  но  полная  картина  проявилась  только  по  истечению  четырех  десятилетий.  А  тогда,  давным-давно,  текстик  бы  этот  появился  только  первой  своей  частью,  был  бы  он  движим  горькой  детской  обидой  «за  маму»,  свелся  бы  к  маленькой  картинке  из  советской  жизни,  получилась  бы  зарисовка  без  всякого  тебе  вывода  или  с  фельетонным  выводом,  украденным  из  Ильфа,  про  то,  что  пассажир  –  тоже  человек,  а  не  скотина.

Это  очевидное  «покращення»  как-то  заставило  меня  проникнуться  всеми  остальными  достижениями:  новый  подвижной  состав,  электронные  табло  на  остановках,  информация  онлайн  и  так  далее;  признаться,  я  даже  написал  коротенькую  благодарность  в  «Киевпастранс».  А  мега-корректный  молодой  человек  с  «корочкой»,  не  запачкав  манжет  укротивший  четырех  горластых  гадалок,  так  и  вовсе  –  примирил  меня  с  лихим  контролерским  племенем.

Но  вот  те,  из  детства,  схватившие  маму…  Если  бы  я  мог,  я  бы,  наверное,  убил  тех  контролеров.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752816
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 29.09.2017

Солнечная война возможна, или Немного согреться

Говорят,  угроза  действием  почти  так  же  эффективна,  как  и  само  действие.  Обещание  чего-то  воспринимается  почти  как  обещанное  (и  три  года  ждут,  ага).  Изображение  или  отражение  предмета  тоже  может  быть  весьма  убедительным  -  и  даже  более  чем,  вплоть  до  передачи  свойств  этого  предмета.  Вот  как  это  бывает,  читайте.

Сегодня  утром,  когда  серая  муть  на  востоке  еще  только  начала  светлеть,  а  две  звезды,  словно  широко  расставленные  глаза,  смотрели  ровно,  строго  и  не  мигая,  красная  вертикальная  нитка,  спрятанная  в  стеклянную  трубку  термометра,  дотянулась  только  до  второй  риски  над  пузатым  нулем.  Смотрю  на  эту  нитку  -  а  между  нами  столько-то  слоев  стекла  и  вообще  балкон  -  и  мороз  бежит  по  коже,  пальцы  на  ногах  сами  собой  скрючиваются  в  подобия  кулачков,  ступни  потихоньку  выворачиваются  так,  чтобы  касаться  пола  (еще  не  холодного)  только  внешней  стороной,  как  бы  ребром.  Я  всего  лишь  смотрю  на  сооружение  из  стекла,  спирта  и  капли  краски  -  и  мне  так  холодно,  как  если  бы  окунули  меня  целиком,  с  головой  в  заключенный  в  трубочку  спирт  температурой  те  самые  две  риски  выше  нуля,  который  мне  и  моим  вывихнутым  ступням  кажется  абсолютным.

Но  я  вам  не  покажу  эту  красную  нитку  (хорошо  бы  она  голубела,  приближаясь  к  абсолюту).  А  покажу  я  вам  вот  что:  несколько  времени  тому  назад  выдался  на  редкость  погожий  день,  словно  летний.  Хотелось  забыть  и  простить  двадцать  дней  сентября,  сухую  листву,  обнаженные  каштаны,  полыхнувшую  багровым  грушу,  остывший  Днепр,  грядущую  зиму  -  забыть  и  простить,  как  недоразумение.  И  забылось,  и  простилось  недоразумение,  и  забытье  с  прощением  тоже  забылись,  потому  что  день  был  упоителен.  В  такой  день  живешь  моментом  -  причем  каждым,  не  пропуская  ни  одного,  как  бы  незначительны  ни  были  -  момент,  жизнь  и  ты  сам,  как  если  бы  существование  вдруг  приобрело  ясный,  понятный,  зримый  и  ощутимый  смысл,  смысл  в  самом  себе,  само  собой  стало  оправданным  и  объясненным.

Солнце,  добравшись  до  своего  нынешнего  зенита,  разошлось  по-настоящему  и  не  на  шутку,  и  я  даже  спрятался  в  терпкую  тень  раскидистого  ореха.  Но  и  под  его  кроной  солнце  продолжало  и  слепить,  и  греть,  только  теперь  откуда-то  сбоку  и  чуть  слабее  -  совсем  чуть,  как  раз  так,  чтобы  пребывание  в  зеленоватой  полутьме  тоже  стало  упоительным.  Это  было  приятно,  я  прикрыл  глаза,  лицом  ощущая  ровный  поток  тепла;  потом  поглядел,  откуда  он  течет.  Меня  согревало  солнце,  отраженное  в  остеклении  балкона;  его  зеркальный  двойник  был  едва  ли  не  так  же  горяч,  как  сам  космический  оригинал.  Это  было  так  радостно  наблюдать  и  вдохновляюще  чувствовать,  это  было  так...  так  впервые  со  мною.  Я  снова  прикрыл  глаза  и  вспомнил  Хосе  Аркадио  Буэндиа  и  его  руководство  по  сложному  искусству  солнечной  войны  с  помощью  увеличительных  стекол.  И  не  просто  вспомнил:  я  стал  Хосе  Аркадио  Буэндиа,  я  ощутил  всю  силу  его  сказочных  озарений,  фантастических  гипотез  и  колоссальных  открытий,  меня  окружили  химеры  и  видения,  никогда,  наверное,  не  покидавшие  этого  патриарха  Макондо.

Безусловно,  солнечная  война  -  возможна,  и  руководство  по  тактике  и  стратегии  такой  войны  вдруг  целиком  и  полностью  явилось  в  моей  голове,  как  если  бы  я  только  что  изложил  его  на  бумаге  и  сейчас  вкладываю  в  конверт,  чтобы  отослать  с  гонцом  господам  генералам  где-то  за  горным  хребтом,  в  городе,  куда  добраться  почти  невозможно...

Да,  я  помню,  обещал  показать.  Надеюсь,  это  вас  хоть  немного  согреет  этим  простуженным  утром,  когда  красная  вертикальная  нитка  в  стеклянной  трубке  добралась  только  до  второй  риски  выше  пузатого  нуля.

28/09/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752649
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 28.09.2017

Маргиналии на полях великих. Корова Герцена

В  1912  году  В.И.  Ленин  написал  статью  "Памяти  Герцена".  В  этой  статье  есть  стотыщраз  цитированное  высказывание  о  декабристах:

"Узок  круг  этих  революционеров.  Страшно  далеки  они  от  народа.  Но  они  разбудили  Герцена,  а  Герцен  начал  революцию"

Однако  и  Герцен  тоже  был  довольно  далек  от  народа,  хотя  бы  на  уровне  типичного  для  его  сословия  образа  жизни.  Вот,  он  отправлен  в  ссылку,  прибывает  в  Пермь,  нанимает  себе  дом,  и  с  хозяйкой  у  него  происходит  такой  разговор:

«-  Забыла  тебя  спросить,  а  что,  коровку  свою  станешь  держать?
-  Нет,  помилуйте,  -  отвечал  я,  [i]до  оскорбления  пораженный  ее  вопросом[i][/i][/i].
-  Ну,  так  я  буду  тебе  сливочек  приносить.
Я  пошел  домой,  [i]думая  с  ужасом,  где  я  и  что  я,  что  меня  заподозрили  в  возможности  держать  свою  коровку[i][/i][/i]»  (А.  Герцен.  Былое  и  думы.  Ч.2).

Таки  да,  страшно  далеки  они  от  народа.  Образ  жизни!  –  вот  что  их  отдаляет,  и  это,  полагаю,  очень  мощная  штука.  Натолкнувшись  на  пермскую  корову  Герцена,  я  припомнил  запись,  сделанную  около  полугода  назад:

"В  то  время  как  смысл  жизни  обычно  остается  не  вполне  понятным,  образ  жизни  вполне  различим;  и  когда  приходится  внезапно  его  изменить,  оказывается,  что  образ  жизни  и  был  ее  единственным  смыслом"  -  и  в  очередной  раз  несколько  неохотно  с  этим  согласился.  Ведь  люди  иной  раз  готовы  с  оружием  в  руках  отстаивать  свой  образ  жизни:  американский,  советский,  китайский,  северокорейский  и  иже  с  ними.

А  недавно  я  столкнулся  с  описанием  образа  жизни  фермера  на  Среднем  Западе  США  в  10-20  годах  ХХ  века,  вот  послушайте:

«С  самых  ранних  лет,  какие  Уильям  Стоунер  помнил,  у  него  были  обязанности  по  хозяйству.  В  шесть  лет  он  доил  костлявых  коров,  задавал  корм  свиньям  в  свинарнике  рядом  с  домом  и  собирал  мелкие  яйца,  которые  несли  тщедушные  куры.  И  даже  когда  он  стал  ходить  в  сельскую  школу  в  восьми  милях  от  дома,  весь  остальной  день  от  темна  до  темна  был  у  него  наполнен  всевозможной  работой.  Под  ее  тяжестью  в  семнадцать  его  спина  уже  начинала  сутулиться.
На  этой  одинокой  ферме  он  был  единственным  ребенком,  и  необходимость  труда  сплачивала  семью.  Вечерами  все  трое  сидели  в  маленькой  кухне,  освещенной  одной  керосиновой  лампой,  и  смотрели  на  желтое  пламя;  нередко  за  час,  отделявший  ужин  от  сна,  там  не  раздавалось  никаких  звуков,  кроме  скрипа  стула  от  перемещения  усталого  туловища  да  еле  слышного  потрескивания  потихоньку  проседающих  деревянных  стен»  (Джон  Уильямс.  «Стоунер»,  гл.1)

Каково?  –  Кажется,  такой  образ  жизни  имеет  еще  больше  оснований  занять  место  ее  смысла.  Уильям  Стоунер  и  не  помышлял  ни  о  чем  ином,  жил  себе  таким  манером  лет  до  20,  пока  отец  по  совету  сельхозконсультанта  не  отправил  его  в  университет,  выучиться  на  агронома.  Стоунер  упорно  и  успешно  овладевал  агронаукой,  пока  не  столкнулся  с  курсом  английской  литературы.  Прослушав  однажды  73  сонет  Шекспира,  он  вдруг  испытал  нечто  странное,  как  он  сам  говорил  позже,  «стал  другим  человеком».  И  Стоунер  бросил  агрономические  занятия,  переключился  на  историю,  классические  языки  и  литературу,  стал  преподавателем  и  на  отцовскую  ферму  больше  не  вернулся.

Угу,  все  люди  –  люди,  но  думается  мне,  что  образ  жизни  –  штука  даже  более  мощная,  чем  возмущение  Герцена  или  его  революционная  агитация,  и  куда  ближе  к  смыслу  жизни,  чем  может  показаться.  А  чем,  собственно,  если  не  новым  образом  жизни  были  наказаны  первые  люди  за  первое  непослушание:

«…за  то,  что  ты  послушал  голоса  жены  твоей  и  ел  от  дерева,  о  котором  Я  заповедал  тебе,  сказав:  не  ешь  от  него,  проклята  земля  за  тебя;  со  скорбью  будешь  питаться  от  нее  во  все  дни  жизни  твоей;  терния  и  волчцы  произрастит  она  тебе;  и  будешь  питаться  полевою  травою;  в  поте  лица  твоего  будешь  есть  хлеб,  доколе  не  возвратишься  в  землю,  из  которой  ты  взят,  ибо  прах  ты  и  в  прах  возвратишься»  (Быт.,  3:17-19).  –  посмотрите  выше  о  Стоунерах,  совсем  ветхозаветный  образ  жизни,  воплощенное  проклятие...

Если  бы  я  знал,  к  чему  я  веду,  я  бы  прямо  с  этого  и  начал  и  не  поминал  бы  всуе  декабристов  и  Ленина.  Но  я  (пока)  не  знаю;  мне  только  кажется,  что  человеку  весьма  следует  отдавать  себе  отчет  в  том,  какой  образ  жизни  он  ведет,  а  также  в  том,  какой  смысл  имеет  его  жизнь  при  таком  ее  образе.

...А  иначе  образ  (или  смысл)  собственной  жизни  может  однажды  ужаснуть  не  хуже,  чем  Герцена  -  подозрение  в  возможности  держать  собственную  коровку.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752347
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 26.09.2017

Маргиналии на полях великих. Циклоп нашего времени

Хитроумный  Одиссей,  возвращаясь  на  Итаку  из-под  стен  покоренной  Трои,  оказывается  в  стране,  населенной  циклопами,  или  точнее  «киклопами»,  то  есть  буквально  «круглоглазыми».  Там  он  со  товарищи  находит  пещеру,  полную  припасов;  хозяина  пещеры  дома  нет.  Спутники  Одиссея,  поднаторевшие  в  грабежах,  разбое  и  пиратстве,  а  также  вдоволь  нахлебавшиеся  различных  опасностей,  предлагают  Одиссею  по-быстрому  восполнить  припасы  и  убираться  по  добру,  по  здорову.  Но  Одиссей  не  упускает  никаких  возможностей  и  ставит  на  любые  шансы;  обычай  гостеприимства  –  штука  во  всякие  времена  не  самая  надежная,  но  все  может  быть,  и  потому  он  не  слушает  товарищей  и  решает  в  пещере  дождаться  хозяина:  «Видеть  его  мне  хотелось  –  не  даст  ли  чего  мне  в  подарок».

Полифем  –  так  звали  циклопа,  обитавшего  в  пещере,  сына  бога  Посейдона  и  нимфы  Тоосы;  делать  смертным  подарки  он  был  отнюдь  не  расположен.  Дальше  что  было,  известно:  Полифем  запер  банду  в  пещере,  поужинал  двумя  товарищами  Одиссея  и  лег  спать.  Но  в  итоге  смертные  победили  Полифема,  лишив  его  зрения,  и  выбрались  из  пещеры,  спрятавшись  в  шерсти  циклоповых  баранов.

Одиссея,  как  утверждается,  является  архетипическим  сюжетом;  со  времен  Гомера  (и,  наверное,  еще  до  него)  путешествие  (или  возвращение  домой)  становилось  темой  и  сюжетом  литературы.  Некоторые  современные  авторы  не  утруждаются  изобретением  новых  приключений  и  опасностей,  а  прямо  заимствуют  их  у  Гомера,  творят  «по  мотивам»,  так  сказать.  И  вот  одно  из  таких  произведений  «по  мотивам»  навело  меня  на  некоторые  размышления,  которыми  я  с  вами  и  делюсь,  други,  прямо  с  утра,  по  обычаю.  Это  не  открытие,  скорее,  не  лишенное  оснований  предположение.

Блистательная,  умная,  тонкая,  завораживающая  и  трогательная  комедия  братьев  Коэнов  «О,  где  же  ты,  брат»  (O  Brother,  Where  Art  Thou?)  подается  как  фильм  по  мотивам  гомеровского  эпоса.  Разумеется,  Одиссей,  путешествие,  дом,  Пенелопа  и  пр.  –  все  есть.  Разумеется,  есть  и  Полифем  –  мощный  Джон  Гудмэн,  мошенник  или,  как  теперь  принято  говорить,  трикстер,  одноглазый  (как  циклоп)  бандит,  притворившийся  разъездным  торговцем  Библиями.  Одержав  поначалу  победу  над  американским  Одиссеем  (Клуни),  мистер  Полифем,  как  и  его  античный  прототип,  лишается  глаза  и  терпит  поражение.

Тот,  древний  циклоп  Полифем  был  монстром,  чудовищем  в  самом  прямом  смысле:  он  не  человек  (сын  бога  и  нимфы),  одноглазый  по  природе  своей,  огромный  и  удручающе  сильный  (он  завалил  вход  в  пещеру  камнем,  «которого  с  места  никак  не  сумели  бы  сдвинуть  двадцать  две  телеги  четырехколесных  добротных»).  Жрет  людей.  То  есть  это  чудовище  как  таковое,  неприкрытое  зло,  откровенный  ужас,  обличье  которого  выдает  его  сущность.

Циклоп  братьев  Коэнов  –  очень  крупный  и  весьма  сильный,  но  все-таки  уже  человек  (как  и  прочие  сирены  и  т.д.).  Одноглазый  –  но  не  по  природе  своей,  а  вследствие  травмы,  и  носит  пиратскую  повязку.  Людей  он  поедает  аллегорически  –  грабит  на  большой  дороге.  То  есть  он  в  известном  смысле  тоже  –  монстр  и  чудовище,  но  все-таки  вне  всяких  сомнений  –  человек.  Его  один  глаз  –  дань  жанру  «по  мотивам»,  символика  для  восприимчивого  к  классике  и  символам  зрителю,  неоновый  указатель  «Это  –  гомеровский  циклоп!»  (А  еще  здесь  можно  приплести  Лермонтова,  найти  аллюзию  на  героя  нашего  времени,  которому  казалось,  что  «есть  какое-то  странное  отношение  между  наружностью  человека  и  его  душою:  как  будто  с  потерей  члена  душа  теряет  какое-нибудь  чувство».  Еще  можно  порадоваться  игре  слов:  one-eyed  по-английски  –  это  не  только  «одноглазый,  кривой»,  но  и  «нечестный,  подлый»).

Но  действие  картины  Коэнов  развивается  в  20-х  годах  прошлого  столетия,  то  есть  100  лет  тому  назад,  по  нашим  меркам,  в  эпохе,  окончательно  уже  канувшей  в  Лету.  И  думается  мне,  что  современный  циклоп,  полифем  нашего  времени,  монстр  XXI  века  обречен  на  дальнейшую  метаморфозу.  Если  античное  чудовище  –  вовсе  не  человек,  если  чудовище  нового  времени  –  изуродованный  человек  сомнительных  моральных  качеств,  то  монстр  нашего  новейшего  времени,  я  полагаю,  окажется  вполне  респектабельной  персоной,  с  обоими  глазами,  без  каких-либо  внешних  недостатков  и  упаси  Господи  уродств.  Его  внутренняя  сущность  также  не  будет  иметь  откровенных  изъянов  и  пороков,  кроме  одной  особенности:  он  –  морально  даже  не  одноглаз,  а  вовсе  слеп,  у  него  нет  внутреннего  нравственного  чувства,  нет  «глаз»,  если  хотите,  которые  «навыком  приучены  к  различению  добра  и  зла»  (Послание  к  Евреям,  5:14).

Нынешний  Полифем  творит  зло  легко  и  непринужденно,  как,  впрочем,  и  добро,  при  этом  не  делая,  не  зная,  не  чувствуя,  не  видя  между  ними  разницы  и  совершенно  искренне  удивляясь  негодованию,  которое  вызывают  у  окружающих  некоторые  его  поступки.  Не  рост,  не  сила,  не  уродство,  не  черная  повязка,  а  тотальная  нравственная  слепота  –  вот  «фича»  нынешних  циклопов.

…Отправитесь  в  свою  одиссею  –  имейте  в  виду.  Вы,  кстати,  уже  в  пути.


Рисунок:  Willy  Pogany,  Polythemus

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751791
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.09.2017

Маргиналии на полях великих. Дом Поттера

С  легкой  руки  Дм.  Быкова  и  весьма  охотно  признал  для  себя,  что  Поттериана  –  эпопея  христологическая,  или  вовсе  –  евангелие  от  Роулинг.  Это  признание  далось  легко,  но  получилось  каким-то  общим,  вот  как  если  бы  события  всех  Евангелий  и  Поттерианы  предстали  одновременно,  как  некое  панно,  нарисованное  на  стене.  Бросил  взгляд  –  и  сразу  же  увидел  сходство.  Но  соль,  как  известно,  в  мелочах.  Ну,  так  вот.

Сегодня  заметил  некоторую  деталь  в  конструкции  поттеровского  мифа,  общую  с  Евангелиями,  хотя  размышлял  я  вовсе  о  другой  книге  –  а  Мумитроллиаде  Туве  Янссон.  Чем  так  притягательны  истории  о  муми-троллях?  Нас  окружает  такой  грозный,  такой  страшный,  такой  непредсказуемый  мир,  против  опасностей  которого  -  наводнения,  вулканы,  кометы…  –  мы  совершенно  беззащитны.  Но  посреди  этого  мира  есть  уютная  долина,  в  которой  стоит  такой  славный,  милый,  родной  дом.  Здесь  всегда  вдоволь  еды,  кофе  и  пальмового  вина,  а  еще  –  здесь  не  живут  ужасом  и  неотвратимостью  бед,  окружающих  долину.  Напротив,  в  доме  царят  покой,  мир  и  любовь,  как  будто  в  двух  шагах  не  таятся  ни  Морра,  ни  прочие  ужасы.  По  словам  Туве  Янссон,  это  дом,  в  котором  каждому  хотелось  бы  жить,  дом  нашего  детства,  в  который  каждому  –  ах,  если  бы!  –  хотелось  вернуться.

В  Поттериане  тоже  есть  такой  дом  –  это  дом  семейства  Уизли,  «Барліг»  (т.е.  логово,  берлога,  в  оригинале  Burrow  –  т.е.  буквально  «Нора»):  «Здавалося,  ніби  то  колись  був  великий  кам'яний  хлів,  до  якого  то  тут,  то  там  прибудували  додаткові  кімнати,  аж  поки  він  став  кількаповерховим  будинком.  Проте  будинок  був  такий  перехняблений,  що  все  це  могло  триматися  купи  хіба  лише  завдяки  чарам  (мабуть,  подумав  Гаррі,  так  воно  і  є).  З  червоного  даху  стирчали  чотири  чи  п'ять  димарів.  Біля  воріт  з  землі  випинався  стовп  із  кривобокою  табличкою  з  написом  "Барліг".  Коло  вхідних  дверей  лежала  купа  високих  чоботів  і  вкритий  іржею  казан».  В  этом  доме  все  вытертое,  потрескавшееся,  старое;  краска  лущится  и  сходит  с  поверхностей  клочьями,  потолки  и  притолоки  слишком  низкие,  а  коридоры  слишком  узкие;  на  чердаке  живет  упырь,  а  в  саду  обитает  целая  банда  шкодливых  гномов.  Но  Гарри  утверждает,  что  это  –  лучший  дом  из  всех,  когда-либо  им  виденных.

А  вот  своего  дома  у  Гарри  нет.  Дом  семьи  Блеков,  который  он  унаследовал  от  своего  крестного  отца  Сириуса,  был  защищен  заклятиями  и  от  маглов,  и  от  магов,  но  пожиратели  смерти  все-таки  проникли  в  него,  и  дом  стал  опасен  для  Поттера  –  вплоть  до  самой  конца  Волдеморта.  Напомню  на  всякий  случай,  что  гибель  последнего  стала  возможной  только  благодаря  самопожертвованию  Гарри  –  да,  он  выдал  себя  Темному  Лорду,  позволил  себя  убить  «за  други  своя»,  но  воскрес  (архетипический  сюжет  «самоубийство  бога»).  Так  что  все  семь  томов  у  Гарри  нет  дома.

Дом  Уизли,  «лучший  из  всех»,  в  котором  Гарри  принимали  как  родного,  также  не  мог  стать  ему  своим:  Поттеру  нигде  нельзя  оставаться  надолго,  потому  что  выследят,  придут  и  убьют  всех,  кто  окажется  рядом,  а  дом  разрушат.  Вспомните,  например,  что  стало  с  домом  Луны  Лавгуд  или  Батильды  Бегшот  или  любым  другим,  в  котором  Гарри  задержался  хотя  бы  ненадолго,  даже  сам  Хогвартс!  –  они  все  превращались  в  западню  и  подвергались  нападению  и  разорению.  Это  вполне  понятно:  Гарри  представляет  слишком  большую  опасность  для  режима,  создаваемого  пожирателями  смерти  «ради  общего  блага»,  -  он  пришел  сокрушить  его,  не  мир  принес,  но  меч.

И  вот  какое  дело,  думал  я,  разглядывая  «Барліг»  по  версии  ВЕЛИКОГО  ІЛЮСТРОВАНОГО  ВИДАННЯ  «ТАЄМНОЇ  КІМНАТИ»  від  А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА.  Муми-тролли  привлекают  читателей  (не  в  последнюю  очередь)  этой  неодолимо  очаровательной  идеей  и  образом  Дома.  И  в  Поттериане  тоже  есть  такой  дом  (Барліг),  и  взыскующий  покоя  читатель  найдет  немало  утешения  в  описаниях  этого  дома,  но  для  главного  героя  он  остается  чужим  и  –  стоит  лишь  ненадолго  задержаться  –  опасным.

А  потом  я  вспомнил  вот  что:  «И  ответил  ему  Иисус:  у  лисиц  есть  норы,  у  птиц  небесных  —  гнезда,  а  Сыну  Человеческому  негде  голову  преклонить»  (от  Луки,  гл.9;  «норы»  –  Барліг,  Barrow!).  Вот  так  и  Гарри  Поттеру,  сыну  мага  и  магла,  негде  голову  преклонить;  хоть  и  встречает  его  множество  домов  так  же  гостеприимно,  как  Иисуса,  своего  угла  у  него  нет.  Да  и  не  может  быть:  тот,  кому  предстоит  умереть  и  смертью  своей  спасти,  искупить,  защитить  всех  остальных,  не  должен  иметь  ничего,  к  чему  можно  привязаться  сильнее,  чем  быть  преданным,  осознанно  или  не  вполне,  своему  предназначению.

Люблю  такие  микроскопические  открытия,  и  потому  делюсь  с  вами,  други,  этой  маленькой  находкой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751643
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.09.2017

Помаранчевий настрій

Юрко  вискочив  з  дому,  проклявши  власну  забудькуватість.  У  нього  закінчилися  чисті  зошити,  неділя  перетнула  полуденну  межу,  і  місцева  крамниця  канцтоварів  могла  вже  зачинитися.  Тоді  б  йому  довелося  плентатися  через  усе  місто  до  центрального  універмагу,  який  у  вихідні  працював  до  шостої.  Однак  на  вулиці  Юркові  миттю  вилетіли  з  голови  і  зошити,  і  школа,  і  крамниці,  та  й  загалом  усе  решта.

На  вулиці  щось  відбувалося.  Або  вже  відбулося  –  щось  грандіозне,  нечуване,  що  змінило  все  довкола.  Юрко  зупинився  та  роззирнувся.  Все  було  таким  же,  як  учора,  та  одночасно  –  зовсім  іншим.  Юрко  збентежено  крутив  головою  навсібіч,  усі  його  відчуття  помічали  зміни,  а  він  не  здатен  був  їх  ані  збагнути,  ані  назвати.

І  новий  будинок  на  розі,  і  старі  будинки  вздовж  вулиці,  і  пустище  перед  школою,  і  дерева  на  бульварі,  і  ворони  на  тих  деревах,  і  тролейбус  на  зупинці,  і  сама  та  зупинка,  і  все  решта,  до  чого  Юрко  звик,  мало  точнісінько  такий  вигляд,  який  мало  щодня.  Та  щось  таки  змінилося.  Здавалося,  всі  предмети  перетворилися  на  власні  голографічні  зображення.  Схожість  була  дивовижна,  точність  відтворення  найменших  деталей  вражала,  та  Юркові  було  цілком  зрозуміло,  що  все  це  –  ілюзія,  народжена  промінням  світла,  заломленим  у  лінзі.  Адже  голограми,  міражі  та  ілюзії  не  відкидають  тіней  –  отак  і  всі  предмети  на  вулиці  позбулися  власних  тіней.  Не  предмети,  а  ілюзії  предметів  невагомо  та  нерухомо  ширяли  навколо  Юрка.  Він  опустив  очі.  Так  і  є:  він  також  втратив  тінь.

Але  було  ще  дещо.  Повітря  навколо  кожної  будівлі,  кожного  стовпа,  камінця  на  дорозі  та  листочка  на  дереві  ледь  помітно  тремтіло,  струменіло  та  майоріло,  ніби  марево  над  гарячим  асфальтом.  Але  те  звичайне  літнє  марево  було  прозоре  та  безбарвне,  а  це  марево  було  кольоровим.  Юрко  навіть  очі  протер.  Здавалося,  що  кожен  предмет  охоплений  коротким  блідим  полум’ям,  забарвленим  найніжнішими  персиковими  та  помаранчевими  тонами.  Юрко  глянув  на  власну  правицю.  Ну,  так,  і  його  рука  також  була  оповита  цим  тремким  полум’ям,  ледве  помітним  при  денному  світлі.

Ось  тут  Юрко  збагнув:  денне  світло!  Він  подивився  вгору  та  побачив,  що  небо,  зранку  сіро-бузкове,  похмуре,  суцільне,  тепер  обернулося  на  величезний  екран,  що  стікав  розсіяним  помаранчевим  кольором.  Не  світло,  а  колір  струменів  з  цього  екрану.  Саме  небо  також  стало  іншим;  куди  не  кинь  оком  –  ані  блакиті,  ані  сірості,  ані  білизни,  зникли  глибина  та  висота.  Сонце  також  пропало.  Здавалося,  що  цілий  повітряний  простір  над  містом  перетворився  на  рожевувато-помаранчеве  сяяння.  Воно,  одночасно  близьке  та  далеке,  оповивало  та  фарбувало  предмети  з  усіх  боків,  і  предмети  світилися  та  не  відкидали  тіней.

Глинисте  пустище  сяяло  та  виблискувало  щирою  міддю.  Новий  будинок  на  розі,  складений  з  сіруватої  силікатної  цегли,  зробився  помаранчевим.  Всі  його  вікна  палали,  ніби  всередині  будинку  сідало  сонце.  Асфальт  на  дорозі  жеврів  згасаючим  багаттям.  Дерева  спалахували  золотавим  листям.  Краплями  жовто-червоної  смальти  проносилася  птахи  та  лишали  в  повітрі  пломенисті  сліди.

Юрко  стовбичив  посеред  тротуару,  зачарований  тим,  що  відбулося  з  небом,  і  що  це  нове  небо  зробило  з  його  рідним  містом.  Він  вже  відчув,  що  з  ним  також  чиняться  якісь  зміни,  що  незгасне  помаранчеве  сяйво,  яке  струменіло  звідусіль  та  проникало  скрізь,  вже  проникло  й  в  нього,  в  Юрка,  і  вже  щось  зробило  там,  всередині,  де  тепер  все  тремтіло,  ніби  в  передчутті.  Юрко  також  зробився  частиною  цього  помаранчевого  сяяння,  а  від  нього  тепер,  мабуть,  також  виходило  світло.

Раптом  Юрка  хтось  штовхнув.  Він  озирнувся  на  перехожого,  який  віддалявся  в  оточенні  короткого  персикового  сяйва.  З  іншого  боку  до  Юрка  наближалися  дві  огрядні  жінки,  а  понад  їхніми  головами  виблискували  помітні  помаранчеві  німби,  такі  ж  німби  оточували  їхні  руки  та  сумки,  які  жінки  тримали  своїми  осяйними  руками.  Під  деревом  якийсь  парубок  змішував  своє  червонувате  сяяння  з  золотавим  палахкотінням  листя;  він  палив  цигарку,  а  навколо  цигарки  висіла  маленька  замкнена  веселка  всіх  відтінків  червоного,  а  до  помаранчевого  неба  від  цигарки  тягнувся  жовто-зелений  дим.  І  всі  ці  люди,  що  сяяли,  випромінювали  кольорове  світло,  спалахували  німбами  та  веселками,  мали  вигляд  найбуденніший,  навіть  зануджений.  Юрко  збагнув,  що  ніхто  й  досі  нічого  не  помітив.

Однак  лишатися  один-на-один  з  небаченим  явищем  було  абсолютно  нестерпно.  Треба  з  кимось  поділитися.  А  що  як  все  це  бачить  він  один,  а  ну  все  йому  ввижається?  А  що  як  це  вже  відбулося  з  усіма,  і  вони  давно  звикли  до  свого  нового  стану,  і  лише  для  Юрка  цей  помаранчевий  світ  –  новина?  А  ну  як…  а  ну  як  отак  було  завжди,  і  тільки  Юрко  чомусь  випав  з  оцих  «отак»  і  «завжди»?!

На  розі  під  книгарнею  висів  телефон-автомат,  який  іноді  дозволяв  дзвонити  без  монети.  Юрко  побіг  до  телефону  та  заходився  обдзвонювати  всіх  хлопців  і  дівчат,  чиї  номери  телефонів  міг  пригадати.  Коли  хтось  відповідав,  Юрко  просив  подивитися  на  вулицю.  Однак  усі  реагували  майже  однаково:  кидалися  до  вікна,  потім  поверталися  та  розчаровано  або  сердито  повідомляли:  «А  тебе  ніде  не  видно».  Якщо  ж  Юрко  запитував,  чи  не  помітили  воно  чогось  незвичайного,  вони  або  кидали  слухавки,  або  перелічували  дурниці:  собак,  вантажівки,  Наталку  на  гойдалці  або  Сашка  на  турніку.

І  так  лишився  останній  номер  з  тих,  як  Юрко  знав  напам’ять.  Але  цей  номер  належав  хлопцю,  якого  в  класі  вважали  «дивнуватим».  А  він  і  справді  був  диваком,  його  висловлювання  та  вчинки  часто,  якщо  не  завжди,  були  несподіванками.  Однокласники  над  ним  кепкували  та  насміхалися,  явних  друзів  у  класі  та  в  школі  хлопець  не  мав.  Юрко  помічав  його  дивацтва,  проте  ніколи  з  хлопчини  не  глузував,  однак  і  на  дружбу  з  «диваком»  також  не  наважувався,  то  ж  їхні  відносини  лишалися  приятельськими,  але  не  дружніми.

Потупцявши  під  телефоном,  Юрко  все  ж  таки  набрав  номер.  Щойно  він  вимовив  «алло»,  на  іншому  кінці  дроту  тремтячий  хлопчачий  голос  заволав:  «А  ти  на  вулицю  дивився?!»  Перебивавши  одне  одного,  вони  одночасно  говорили  та  сміялися,  розповідали,  що  бачили,  та  яким  все  тепер  зробилося.  Так  вони  погаласували  деякий  час,  а  тоді  домовилися  зустрітися  біля  школи,  аби  разом  спостерігати  за  тим,  що  далі  відбуватиметься  в  місті  та  на  небі.

Юрко  повісив  слухавку  та  припустив  до  школи.  Проте  вже  за  кілька  кроків  він  зупинився.  Щось  відбувалося.  Або  вже  відбулося  –  дещо  грандіозне,  що  змінилося  все  довкола.  Юрко  роззирнувся.  Все  було  таким,  як  п’ять  хвилин  тому,  але  вже  зовсім  іншим.

Усе,  що  тільки  що  здавалося  голограмою,  об’ємним  зображенням,  намальованим  промінням  світла,  набувало  щільності  та  наливалося  вагою.  Юркові  здалося,  що  він  відчуває  легенький  струс  ґрунту  під  ногами  щоразу,  коли  обважнілі  ілюзії  предметів  м’яко  падали  на  свої  звичайні  місця.  Рожеві,  персикові,  помаранчеві,  жовті  та  червоні  відтінки  танули  та  зникали.  Предмети  просто  на  очах  робилися  сірими  й  неоковирними,  втрачали  сяяння,  німби  та  полум’я,  що  їх  оповивало.  При    цьому  довкола  світлішало,  але  світло  це,  сірувате,  холодне,  прозоре,  відбирало  кольори  та  барви,  долучало  до  всього  тіні,  а  місто  їжачилося  тими  тінями,  наче  багнетами.

Юрко  опустив  очі  долі  та  побачив,  як  від  його  ніг  лягла  коротка  сіра  тінь.  Потім  подивився  на  правицю.  Довкола  неї  вже  не  коливалося  коротке  тремке  полум’я,  ледве  помітне  в  денному  світлі.  І  денне  світло  змінилося.

Юрко  подивився  на  небо.  Помаранчеве  сяйво  атмосфери  йшло  вгору  та  марніло,  вдалині  між  будинками  та  деревами  випнувся  горизонт,  над  ним  з’явилося  блакитне  та  біле.  Перлисте  мерехтіння  неба,  що  приховувало  його  глибину  та  висоту,  зникало,  згасало,  і  небо  знову  робилося  таким,  яким  було  вранці,  сіро-бузковим,  похмурим  і  суцільним.  А  потім  там,  де  за  нагромадженням  хмар  ховалося  сонце,  в  сіро-бузковій  стіні  з’явилися  розколини  та  щілини,  сповнені  шаленого  сяяння.  Небеса  в  тому  місці  нагадували  землю,  розтяту  глибокими  тріщинами  після  посухи,  тільки  ці  тріщини  були  сповнені  сліпучого  світла,  а  не  застояної  темряви.

Всі  змінювалося,  робилося  таким,  яким  було  нещодавно,  яким  було  завжди  та  яким,  мабуть,  залишиться  навічно.  Ще  трохи  –  і  вулиця,  що  жевріє  вугіллям,  і  мідне  пустище,  і  помаранчевий  будинок  на  розі,  і  золотисті  дерева,  і  птахи,  що  бризками  смальти  стікали  в  небі,  знову  будуть  звичайними  –  розбитою  вулицею,  глинистим  пустищем,  сіруватим  будинком,  кволими  деревами  та  неохайними  воронами  в  похмурому  небі.

Юрко  відчував,  що  він  зараз  розридається,  йому  так  не  хотілося,  аби  це  помаранчеве  сяяння  зникало,  аби  все  довкола  знову  робилося  таким,  яким  він  це  пам’ятав  і  любив.  Ні,  тепер  він  ніколи  не  зможе  любити  це  сіре  місто,  цих  тьмяних  людей,  ці  миршаві  дерева…  Та  сльози,  що  вже  клекотали  в  горлі,  так  і  не  пролилися.  Юрко  посміхнувся,  спочатку  несміливо,  та  дедалі  ширше  та  більш  впевнено.  Не  все  пішло  з  персиковим  світлом.  Він  і  надалі  відчував  у  собі  це  сяяння,  що  проникло  в  нього  разом  із  помаранчевим  кольором  неба,  і  щось  зробило  там  всередині  та,  мабуть,  залишилося  всередині  тепер,  коли  його  вже  зовсім  не  стало  навколо…

Юрко  рвонув  з  місця  та  помчав  до  школи.

2012,  переклад  українською  2017

Світлина  автора

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751393
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2017

Ігри розуму

Засутеніло,  смеркло,  вже  й  ніч  на  порозі.  Юрко  здригнувся.  День  був  дивовижний,  вечір  видався  чудовий,  але  наступна  ніч…  Юрка  вона  лякала,  а  його  страх  був  тим  сильнішим,  що  ним  було  ні  з  ким  поділитися.  Чи  то  сором,  чи  то  побоювання  перетворитися  на  посміховисько,  але  щось  втримувало  від  того,  аби  розповісти  бодай  комусь  про  те,  що  переслідувало  щоночі,  а  вдень  примушувало  з  острахом  позирати  на  годинник.

Все  почалося  цілком  невинно.  Якось  пізно  ввечері,  коли  Юрко  вже  відклав  книжку  та  вимкнув  світло,  він  довго  не  міг  заснути.  Розбурхана  читанням  уява  змальовувала  прерію  та  караван,  що  нею  тягнувся,  грозу,  переслідування,  алігаторів  –  все  це  промайнуло  Юркові  перед  очима,  набуваючи  дедалі  реальніших  й  одночасно  неймовірніших  рис.  Сон  поступово  оволодівав  Юрком,  і  ось  тут,  на  цій  нетривкій  межі  яву  та  забуття,  де  починаються  сновидіння,  на  нього  чекала  несподіванка.

Юрко  заходився  наповнювати  сон,  навіяний  книжкою,  персонажами  книжок  і  власних  фантазій.  Аж  раптом,  коли  сновидіння  майже  втратило  керованість,  його  свідомість  налякано  здригнулася:  звідкілясь,  з  якихось  незнаних  глибин,  серед  сум’яття  сну  виринуло  та  вимальовувалося  дещо  ніби  знайоме,  проте  старанно  пригнічуване  та  гнане  з  пам’яті.  Юрко  –  той,  що  був  персонажем  і  режисером  власного  сновидіння,  налякався  не  на  жарт:  він  пригадав,  що  колись  давно  це  страховисько  вже  переслідувало  його.  І  Юрко  зі  сну  миттю  розбудив  справжнього  Юрка,  який  мирно  спав  на  дивані,  та  навіть  встиг  передати  йому  своє  видіння.  Тому  Юрко  прокинувся  впевнений,  що  поруч  із  диваном  стоїть  дещо  –  те  саме,  ніби  ретельно  забуте.

Істота  не  мала  імені.  Юрко  згадував  про  неї  зрідка,  випадково,  а  коли  згадував,  намагався  будь-яким  чином  відволіктися  на  будь-що,  аби  тільки  не  думати  про  істоту.  Якби  вона  отримало  ім’я,  викинути  її  з  голови  було  б  неможливо,  щодо  цього  Юрко  не  мав  сумнівів.  Лише  через  багато  років,  коли  він  згадав  і  знову  пережив  той  свій  дитячий  жах,  він  дав  істоті  ім’я  –  неназиваний,  саме  так,  з  малої  літери.  То  була  якась  прадавня,  закладена  в  гени  магія:  ніщо  й  ніхто  не  здатні  втілитися  без  імені.  Юрко  малий  вірив  у  це  беззастережно,  а  Юрко  дорослий  просто  вірив  Юркові  малому,  і  все.

Хлопець  лежав,  щільно  стискав  повіки  та  боявся  ворухнутися.  Істота  також  зачаїлася;  Юрко  знав,  що  вона  безсила,  якщо  їй  не  дати  збагнути,  що  її  помічено,  а  того,  хто  її  помітив,  -  налякано.  Істота  могла  стояти  в  темряві  цілком  беззвучно,  не  дихати  та  зберігати  нерухомість  годинами.  Це  було  велике  протистояння  терпіння:  хто  першим  виказує  себе,  той  пропав.  Однак  Юрко  мав  перевагу:  від  неназиваного  можна  сховатися  уві  сні,  куди  йому  зась.  Їхнє  змагання  саме  так  завжди  й  закінчувалося:  Юрко  вдавав,  що  несвідомий  присутності  неназиваного,  доки  не  приходив  рятівний  сон.

Однак  цього  разу  істота  виринула  саме  звідти,  куди  Юрко  від  неї  тікав.  Отже,  шляхи  відступлення  відрізано.  Відтепер  Юрко  не  мав  вибору:  неназиваний  піде  тільки  тоді,  коли  переконається  в  його  здатності  якщо  не  здолати  страх,  то  принаймні  нічим  його  не  виявити.

 Юрко  затаївся  та  зосередився  на  тому,  аби  втримати  образ  неназиваного  розмитим  і  нечітким.  Він  ніколи  не  бачив  того,  кого  так  боявся,  однак  уявити  міг  би  до  найменших  дрібниць.  Юрко  опирався  відчайдушно:  варто  відпустити  уяву  та  дозволити  їй  показати  Юркові  ту  істоту,  він  би  заволав  від  жаху  на  все  горло  та  підскочив  з  ліжка.  А  неназиваний  лише  на  те  й  чекав.

Та  цілковито  витіснити  цей  образ  зі  свідомості  Юркові  було  не  під  силу.  Тому  він  дозволяв  собі  знати,  який  вигляд  має  істота,  але  ніколи  не  давав  собі  уявляти  її.  Юрко  знав,  що  неназиваний  мав  кабаняче  рило  та  ікла,  його  тіло  вкрито  рудуватою  товстою  складчастою  шкірою,  а  голова  –  негустою  сивою  щетиною,  на  маківці  –  два  великих  жорстких  вуха.  Неназиваний  був  приземкуватий,  не  вищий  за  метр,  однак  на  диво  кремезний.  Ще  він  мав  неабияку  фізичну  силу  та,  крім  люті,  не  відчував  нічого.  Також  він  знався  на  вичікуванні  та  чатуванні  –  в  його  справі  це  мистецтва  незамінні.

…Ранок  видався  сонячним  і  нічим  не  нагадував  про  пережитий  вночі  жах.  Юрко  радісно  скочив  з  дивана  та  сміливо  оглянув  кімнату:  він  і  так  знав,  що  тепер  тут  не  було  ніяких  чудовиськ,  які  страшні  тільки  в  темряві,  де  самі  почуваються  безстрашно.  Однак  було  ще  дещо,  що  зробило  цей  ранок  таким  чудовим,  а  Юрка  сповнило  надії.  Вночі,  коли  він  вже  заснув,  але  все  ще  перебував  на  тій  межі,  де  сновидіннями  можна  трохи  керувати,  він  бачив  сон,  а  в  ньому  –  натяк  на  якийсь  надійний  засіб  або  навіть  безвідмовну  зброю  проти  неназиваного.  Треба  лише  згадати.

Однак  до  вечора  весь  Юрків  оптимізм  випарувався.  Він  так  і  не  зміг  пригадати  свій  сон,  і  тепер  думав  лише  про  черговий  двобій  з  неназиваним.  Кому  пощастить  сьогодні?..  Настала  ніч,  Юрко  знову  лежав  під  ковдрою,  щільно  стуливши  повіки,  та  намагався  не  ворушитися,  а  неназиваний  стояв  поруч  із  ліжком,  таївся,  сторожко  прислухався  та  пильно  стежив.    Варто  було  Юркові  показати  свій  страх  –  і  він  пропав;  доки  ж  неназиваний  тільки  знав  про  Юрків  страх,  але  не  бачив  його,  він  нічого  не  міг  Юркові  заподіяти.  Хлопця  тільки  це  й  рятувало  –  а  ще  надія  знову  побачити  ві  сні  те,  що  допоможе  позбутися  неназиваного.

…Весна,  бурхлива,  галаслива  весна.  Сліпуче  сонце.  Дощ,  гроза,  веселка.  Лани,  городи,  садки  –  все  зелене,  соковите,  квітуче.  Шпаки  бігають  грядками  та  без  упину  кланяються  –  чи  то  вітаються  з  родичами,  чи  то    видзьобують  із  землі  зерна  та  комах.  Тепле  повітря  коливається  навколо  велетенськими  ласкавими  хвилями;  ці  хвилі  підхоплюють  Юрка,  виносять  з  двору,  несуть  через  город,  повз  п’ять  старих  акацій  під  невисоким  тином.  Ось  і  путівець  ґрунтовий  уздовж  солончаку  –  дві  коричневі  смуги,  між  ними  виблискує  росами  смарагдова  гривка  споришу.  Юрка  несе  далі.  Солончак.  Берег.

Сіруваті  піщані  хвилі  зустрічаються  з  жовтими  хвилями  Лиману.  Ноги  потопають  в  піску,  але  ласкаві  хвилі  весняного  повітря  не  дають  Юркові  зупинитися  та  оглянути  обрій,  що  навсібіч,  навстіж  розгорнутий  тут,  на  межі  пласкої  землі  та  пласкої  води.  Хвилі  тягнуть  Юрка  далі  –  туди,  де  берег  високо  здіймається  над  Лиманом.  Це  скелі  –  стрімкі  глинисті  обриви,  прямовисні  кручі  висотою  з  дев’ятиповерховий  будинок,  потикані  пташиними  та  зміїними  норами.  Тут  пустка.  Ласкаві  хвилі  весняного  повітря  зустрічають  ще  холодний  подих  Лиману,  стигнуть  та  опускають  Юрка  на  пісок.  Він  озирається  –  села  звідси  не  видно,  звідси  нічого  не  видно,  тут  є  лише  вохряна  вертикаль  скель,  жовта  горизонталь  Лиману,  а  між  ними  –  стільки  неба,  скільки  можуть  вмістити  широко  розкриті  очі…

І  тут  Юрко  прокинувся.  Він  нібито  й  не  побачив  нічого,  що  стосувалося  неназиваного,  однак  упевнився:  саме  тоді,  тієї  весни  трапилося  дещо,  що  тепер  допоможе  здобути  перемогу  в  протистоянні  з  ним.  Треба  лише  згадати.  І  Юрко  глибоко  замислився.  Весна  на  селі  –  час  веселий,  дивовижний,  який  лише  в  одному  поступався  літу:  в  садках  і  на  городах,  в  малинниках  і  на  виноградниках  –  ніде  ще  немає  ніякого  плоду.  Юрка  не  хвилювали  цибулини,  коренеплоди,  горіхи  та  навіть  ягоди  –  він  з  нетерпіння  очікував  на  кукурудзу,  кавуни  та  соняшники.  Однак  усьому  цьому  рости  та  достигати  ще  дуже  довго  (адже  в  ті  часи  та  в  тій  країні,  країні  Юркового  дитинства,  люди  живилися  від  землі  тим,  що  вона  народжувала,  а  глобальна  торгівля  ще  не  скасувала  чергування  пір  року).

Тієї  весни  Юрко  відшукав  у  коморі  в’язку  торішньої  кукурудзи.  Золоті  зернятка  сиділи  в  рядах  міцно,  наче  стулені  зуби,  і  твердість  мали  приблизно  таку  ж,  як  зуби.  Марно  дорослі  переконували,  що  варити  таку  кукурудзу  не  має  сенсу:  він  вирішив  будь-що  добитися  від  скам’янілих  качанів  хоча  б  якоїсь  придатності.  Розклав  під  акаціями  багаття,  підвісив  над  вогнем  старе  м’яте  відро  з  кукурудзою  –  тому  що  нове  відро  або  справжній  казан  бабуся  давати  відмовилася  навідріз  –  та  заходився  чекати.

Вода  незабаром  закипіла  та  булькотала  аж  до  самого  вечора,  проте  кукурудза  не  поступалася.  Засутеніло,  але  Юрко  в  хату  не  пішов;  він  сказав  дорослим,  що  побоюється,  аби  вода  не  википіла  або  вогнище  не  згасло.  Насправді  ж  він  не  хотів  пропустити  момент,  коли  кукурудза  звариться;  щодо  цього  він  не  мав  сумнівів,  як  і  щодо  того,  що  такої  можливості  нізащо  не  проґавлять  звірі,  що  мешкають  довкола  –  пацюки,  їжаки,  ондатри  та  лисиці.  Юркові  видали  ватяну  ковдру,  куфайку,  шапку-вушанку  та  старі  дідові  черевики;  він  усе  це  нап’яв,  загорнувся  в  ковдру  та  влаштувався  на  колоді  поруч  із  багаттям.

Спочатку  все  йшло  добре;  село  затихло,  низько  понад  Лиманом  загорілися  перші  зірки.  Вода  клопітливо  белькотіла,  язики  полум’я,  що  нагадували  качани  кукурудзи,  весело  стрибали  довкола  відра.  Юрко  був  переконаний,  що  мети  буде  ось-ось  досягнуто,  і  він  поласує  гарячою  солодкою  кукурудзою  місяців  на  два  раніше  за  односельців,  та  й  загалом  усіх  співвітчизників.  Однак  час  спливав,  вода  кипіла,  зірки  сховалися  за  хмарами,  а  кукурудза  лишалася  такою  ж  твердою,  якою  вона  була  сьогодні  вранці,  коли  Юрко  здобув  її  в  коморі.

Сон  почав  долати  Юрка;  він  чимдуж  опирався,  вставав,  походжав  навколо  багаття,  вимахував  руками  та  стрибав,  і  сон  відступав.  Та  щойно  Юрко  сідав,  сон  знову  навалювався  на  нього,  навалювався  м’яко,  ніжно,  проте  необорно.  Юрко  піддавався;  йому  марилося,  що  він  прикрив  очі  на  якусь  мить,  однак  за  цю  мить  полум’я  мало  не  згасло.  Юрко  підскочив,  долив  води  у  відро,  докинув  у  багаття  хмизу  та  сів  поруч  із  багаттям,  сповнений  рішучості  очей  більше  не  заплющувати,  та  його  голова  тут  же  впала  на  груди,  і  Юрко  заснув.  Уві  сні  він  і  надалі  підкидав  у  вогонь,  додавав  у  відро  воду  та  перевіряв  готовність  кукурудзи  кривою  алюмінієвою  виделкою.

А  потім  з  темряви  виринули  троє  їжаків.  Вони  зупинилися  по  інший  бік  вогнища,  боязко  поглядаючи  на  Юрка  та  потягуючи  маленькими  рухливими  носами  запах,  що  линув  од  відра.  Їжаки  потупцяли  на  місці,  а  тоді  підійшли  ближче,  всілися  на  задніх  лапах  навколо  багаття,  в  їхніх  передніх  лапах  опинилися  саморобні,  так-сяк  зроблені  двозубі  виделки.  Цими  виделками  вони  потяглися  до  відра,  спритно  виловили  з  нього  качани  та  заходилися  їсти  Юркову  кукурудзу,  закотивши  від  насолоди  очі  та  шумно  дмухаючи  на  пальчики.  Юрко  обурився,  підскочив  і  перекинув  охололе  відро  та  кам’яну  кукурудзу  в  давно  загасле  багаття  …

Тепер  Юрко  знав,  що  йому  треба  зробити,  коли  прийде  неназиваний.  Засіб  той  був  певний,  але  пов’язаний  з  таким  ризиком,  що  вдатися  до  нього  могла  тільки  остаточно  зневірена  людина,  якій  нічого  втрачати.  А  Юрко  саме  так  і  почувався  щовечора,  коли  за  вікном  смеркало,  а  кімната  потопала  в  темряві.  Отже,  вирішено;  що  буде,  те  й  буде…

Коли  сонце  почало  хилитися  до  обрію,  Юрко  все  ще  втішав  себе  боягузливою  надією,  що  неназиваний  не  прийде,  якось  дізнається,  що  Юрко  знайшов  проти  нього  вірну  зброю,  та  й  не  прийде.  Але  тією  ж  мірою,  якою  Юрка  підбадьорювала  ця  надія,  його  пригнічувало  усвідомлення,  що  неназиваний  прийде  будь-що,  прийде  та    прийме  цей  бій.

Смеркло.  В  сутінках  спалахували,  а  потім  одне  за  одним  згасали  вікна.  Юрко  йшов  до  свого  дивану  так,  як  воїни  йдуть  на  битву,  з  якої  їм  не  судилося  повернутися.  З  деяким  відстороненим  подивом  він  помітив,  що  безнадія  не  викликала  приреченості.  Він  зовсім  не  почувався  так,  ніби  крокував  до  ешафоту,  як  це  ввижалося  йому  вдень;  тепер,  коли  фінал  наблизився,  Юрко  раптом  усвідомив,  що  загибель  в  бою  –  це  аж  ніяк  не  поразка.  І  він  рішучо  ліг  на  диван.

Тільки-но  Юрко  заплющив  очі,  з’явилося  переконливе  відчуття,  що  неназиваний  вже  стоїть  поруч,  увесь  зібраний,  сповнений  запитливого  очікування  та  передчуття.  Юрко  намагався  не  змальовувати  собі  неназиваного  та  не  думати  про  те,  що  буде  потім,  вже  за  мить.  Він  цілком  зосередився  на  одному  –  на  тому,  що  треба  зробити  просто  зараз.  А  все  решта  вже  не  мало  значення.

Серце,  яке  щойно  струшувало  Юрка  своїми  важкими  ударами,  раптом  заспокоїлося.  «Зараз»,  -  ніби  хтось  промовив  у  Юрковій  голові.  І  він  розплющив  очі  та  повернувся  обличчям  до  свого  ворога…
 
Відтоді  неназиваний  більше  не  турбував  Юрка.  А  кукурудзою  того  року  Юркові  довелося  смакувати  разом  з  односельцями  –  у  серпні.

2012;  переклад  українською  2017

Світлина:  Їжак,  який  мешкає  в  околицях  нашого  будинку,  в  Києві.  Зробив  це  фото  років  три  тому  Максим-Молодший,  мій  син.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751202
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2017

Маргиналии на полях великих. Ложь и война

Пару  лет  назад  в  одной  заметке  ко  Дню  Победы  была  высказана  мысль,  что  уж  если  рассказывают  детям  о  войне,  то  пусть  делают  это  только  пахари  и  лекари,  и  никто  другой.  Может,  в  изложении  этих  мирных  тружеников  война  потеряет  для  новых  поколений  хотя  бы  немного  своей  гибельной  привлекательности.

Вчера  вспомнил  об  этом  над  романом  Йозефа  Рота  «Марш  Радецкого».  В  ходе  битвы  при  Сольферино  (1859)  был  момент,  когда  император  Австрийской  империи  Франц-Иосиф  Первый  оказался  весьма  уязвим  для  вражеских  стрелков.  Один  из  пехотных  офицеров  понял  это,  подбежал  к  императору  и  толкнул  того  на  землю.  Но  выстрел  все-таки  прозвучал:  «В  этот  момент  выстрел  пробил    плечо  лейтенанта,  тот  самый  выстрел,  который  предназначался  сердцу  императора».  Лейтенант  поправился,  получил  от  императора  высший  орден  империи,  дворянский  титул,  звание  капитана  и  августейшую  аудиенцию.

Через  какое-то  время  в  школьных  учебниках  истории  появилось  такое  описание  этого  момента:

«В    битве    при    Сольферино  наш  император  и  король    Франц-Иосиф    Первый    подвергся    великой    опасности.  Монарх  в  пылу  битвы  отважился  прорваться  так  далеко  вперед,  что  вдруг    увидел  себя  окруженным  вражескими  всадниками.  В  этот  миг  величайшей  опасности    к    нему  подскакал  юный  лейтенант  на  взмыленном  коне,  размахивая  саблей.    Ого!  Какие  удары  посыпались  тут  на  головы  вражеских  всадников.  Вражеское    копье    пронзало    грудь    молодого  героя,  но  большинство  врагов    уже  полегло.  С  мечом  в  руках  юный  бесстрашный  монарх  мог  уже  легко  отражать  все  ослабевающие  нападения.  Вся  кавалерия  противника  была  тогда  взята    в    плен.  А  юный  лейтенант  -    рыцарь  фон  Тротта  было  его  имя  -  получил      величайшую      награду,    которой    наше    отечество    отмечает    своих  героических  сынов:  орден  Марии-Терезии».

При  чем  тут  пахари  и  лекари.  В  битве  при  Сольферино  24  июня  1859  года  было  убито,  ранено  и  пропало  без  вести  40  000  человек.  Если  бы  они  все  остались  живы,  им  бы  понадобилось  1112  купейных  вагонов,  чтобы  разъехаться  по  домам.  Этот  состав  растянулся  бы  на  30  километров.

Один  швейцарец  по  имени  Анри  Дюнан  оказался  свидетелем  битвы.  Разумеется,  он  не  видел  всего,  слишком  масштабным  было  то  сражение  –  свыше  220  тысяч  солдат  с  обеих  сторон.  Он  не  видел  гибели  каждого  из  десятков  тысяч  убитых,  не  видел  всех  этих  ручьев,  рек  и  озер  пролитой  в  тот  день  крови.  Но  даже  то,  что  он  увидел,  глубоко  потрясло  его.  Анри  Дюнан  был  человеком  практической  сметки;  он  не  заболел,  не  сошел  с  ума  и  не  попытался  остановить  все  войны  разом  и  навсегда.  Вместо  этого  он  решил  сделать  все  возможное,  чтобы  хоть  как-то  уменьшить  страдания  воинов,  и  совместно  с  Гюставом  Муанье  в  1863  г.  создал  Международный  Комитет  Красного  Креста,  который  действует  и  поныне  в  составе  Международного  движения  Красного  Креста  и  Красного  Полумесяца.

А  теперь  взгляните  еще  раз  на  текст  из  школьного  учебника.  Речь  идет  о  том  сражении,  которое  так  поразило  Дюнана,  но  в  нем  нет  ни  слова  о  крови  и  страданиях.  Пафос,  слава,  геройство!

Ложь  о  войне,  наверное,  не  менее  страшна,  чем  сама  война.  Со  лжи  она,  собственно,  и  начинается.

П.С.  Капитан  фон  Тротта  добивался  от  Министерства  образования  и  самого  императора  правдивого  изложения  в  учебнике  своего  подвига  и  не  преуспел.  Все,  к  кому  обращался  капитан,  отвечали  ему  так:  «Это  ведь  для  детей».  Капитан  вышел  в  отставку:  «Хотя  он  и  находился    в    цвете    лет,  но  выглядел  преждевременно  состарившимся.  Изгнан  был    он    из    рая    простодушной  веры  в  императора  и  добродетель,  в  правду  и  справедливость;    замкнувшись    в  терпении  и  молчании,  он  начал  подозревать,  что    на    лукавстве    держится    мир,    могущество    законов  и  блеск  величеств».

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750624
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 15.09.2017

Меже-сезонье

...И  не  лето  уже,  и  не  осень  еще.  Межсезонье.  Тяжкое  время  для  людей  за  сорок,  обитающих  в  умеренном  климате.  Тут  ведь  чередование  сезонов  всего  заметнее.

Сезоны  ловко  и  подолгу  скрывают  движение  времени,  а  потом  ЩЕЛК!  -  лето  превращается  в  осень,  и  это  превращение  показывает  и  движение  времени,  и  то,  куда  всё  движется.  Знаете,  как  секундная  стрелка:  если  присмотреться,  она  движется  шажками,  а  между  ними  -  паузы.  Ничего  как  будто  не  происходит,  пока  стрелка  не  прыгнет  на  следующее  деление.  И  лето  -  это  паааааауза,  и  осень  -  пааааааауза,  и  зима  -  тооооооже,  а  между  ними-то  ТИК...  ТАК...  ТИК...  ТАК...  -  эдакое  напоминание.  Зримое  движение  времени.

Вот  об  этом  вопль  на  меже  лета  и  осени,  в  меже-сезонье.  Не  о  лете  ушедшем  -оно-то  вернется.  Не  о  грядущей  осени  -  не  она  напомнит  о  страшном.  А  вот  об  этом  -  ведь  не  стрелка  часов,  не  цифра  в  календаре,  а  ты  сам,  твоя  жизнь,  твое  личное  время  делают  сейчас  это:  ТИК...  ТАК...  И  ты  это  видишь,  понимаешь,  ощущаешь,  чувствуешь  -  движение  времени  твоей  жизни.

Именно  его  обозначает  черточка  между  первой  датой  и  последней.  Дефиса  этого  еще  нет,  и  поставить  его  славатебегосподинегде,  а  ты  его  только  что  увидел  и  почувствовал.  Он  проявился.

А  так-то  да.  Да!  Чуть-чуть  углубимся  из  страшного  меже-сезонья  в  сезон,  в  осень,  а  там  плоды  земли,  подсчет  цыплят  и  прочие  блага.  Пышное  природы  увядание  опять  же.  Присоединимся  с  натугой  к  молодым  и  нечутким,  щелкающим  упругими  челюстями.  Охотно  забудем  о  движении  времени.  Радостно  и  с  упоением  -  о  собственной  смертности.  Возрадуемся,  братья!  -    ибо...  ибо...  ибо...

...ибо  еще  не  пришло  следующее  межсезонье,  а  мы  не  увидели,  не  поняли,  не  ощутили,  не  чувствуем  -  ТИК...  ТАК...  -  движения  нашего  личного  времени.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750447
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 13.09.2017

Межа досконалості

Літував  малий  Юрко  на  селі.  Звалося  те  село  Олександрівка,  лежало  на  березі  Дніпро-Бузького  лиману,  а  Юрком  вважалося  найкращим  місцем  у  цілому  світі.

Всі  літні  дні  на  селі  починалися  однаково.  Юрко  виходив  з  напівтемних  прохолодних  сіней  на  подвір’я,  де  вже  заклопотано  квоктали  кури.  Сліпуче  сонце  змушувало  його  заплющити  очі  та  замружити  їх  так  сильно,  що  перед  ними  пливли  бузкові  плями  з  яскраво-жовтими  окрайцями.  Потроху  розплющивши  очі  та  звикаючи  до  сонячного  світла,  що  й  досі  мало  бузковий  відтінок,  хлопець  опинявся  перед  «басинею»:  так  називалася  споруда,  зовні  схожа  на  криницю  з  мурованою  цямриною.  Та  насправді  то  був  підземний  резервуар  із  мурованою  горловиною  та  дерев’яною  кришкою  на  ній:  в  таких  басинях  прилиманські  села  тримають  запас  води.  Вода  в  Юрковій  басині  ховалася  на  самому  денці,  так  глибоко,  що  зверху  її  світле  кружальце  здавалося  завбільшки  з  кишенькове  люстерко.  В  тому  люстерку  вдень  відбивалася  чиясь  розпатлана  голова,  а  вночі  –  кілька  мерехтливих  зірок.  Над  басинею  стирчала  невисока  «маслина»,  така  старезна,  що  лиш  кілька  її  гілок  досі  вкривалося  вузеньким  сріблястим  листям,  та  вже  не  бувало  на  ній  ані  жовтого  запашного  цвіту,  ані  терпких  зеленкуватих  ягідок.  Згодом  Юрко  випадково  з’ясував,  що  їхня  сільська  «маслина»,  як  і  біблійна  «дика  маслина»,  по-справжньому,  по-науковому,  зветься  «лох  вузьколистий»  та  є  родичкою  не  оливкового  дерева,  а  обліпихи.  Отже,  Юркові  земляки  у  справі  іменування  предметів  уподібнювалися  чи  то  древнім  ізраїльтянам,  чи  то  перекладачам  біблійних  текстів.

Звикнувши  до  світла  та  мимохідь  помилувавшись  на  басиню  та  маслину,  Юрко  з  розгону  пірнав  у  довгий-предовгий  літний  день.  А  той  день  своїм  плавним  неспинним  плином  і  справді  нагадував  саме  це  –  пірнання  в  зеленкувату  воду  Лиману,  на  березі  якого  лежало  село.

…розбігаєшся,  відштовхуєшся  ногами,  трохи  летиш  і  пірнаєш,  занурюєшся,  і  ось  вже  зусібіч  оточений  теплою,  солодкою,  ніби  прозорою  та  водночас  зовсім  для  очей  не  проникною  водою.  Ти  весь  нею  охоплений  і  схоплений,  прийнятий  і  обійнятий  цією  неглибокою  ласкавою  водою,  під  якою  так  легко  заблукати,  втратити  напрям,  якби  не  близьке  піщане  дно  під  ногами  та  зеленаво-біле  ламке  та  стрибуче  сонячне  коло  на  поверхні.  Вода  –  тепла,  нерухома,  суцільна,  без  шпаринок,  домішок  і  прогалин;  рух  свій  всередині  води  неможливо  побачити,  виміряти,  його  можна  лише  відчути,  зате  вже  відчути  одразу  всією  шкірою,  від  маківки  до  кінчиків  пальців  на  руках  і  ногах  …

Ось  і  ті  літні  сільські  дні  були  такими  самими  цільними  та  суцільними,  як  вода,  та  відчувалися,  як  рух  під  водою,  одразу  всією  шкірою.  Зранку  Юрко  пірнав  у  день,  аби  виринути  з  нього  лише  ввечері,  коли  над  Лиманом  загорялися  перші  зорі,  виринути  та  незчутися,  як  іще  один  день  проминув-промайнув.  Через  багато  років  один  з  його  університетських  приятелів  приказував,  запалюючи  цигарку:  «Я  не  палю,  я  структурую  час».  А  той  літній  сільський  час  не  мав  ніякої  структури,  не  мав  і  не  потребував  її,  як  не  потребують  нічого  понад  себе  такі  речі  як  щастя  або  кохання.

Втім,  були  в  того  літа  свої  маленькі  вади.  Ким  би  Юрко  себе  не  уявив,  на  кого  б  не  перетворився  заради  ігри,  його  вбрання  завжди  було  незмінним:  плавки  або  шорти,  а  коли  не  коли  додавалася  футболка  або  сорочка.  Індіанці,  пірати  або  запорожці,  Робінзон,  капітан  Пітер  Блад  або  юний  Роберт  Грант  та  й  загалом  усі,  кого  втілювали  його  фантазії,  хизувалися  цим  легковажним  одягом.  Нічого  не  поробиш  –  спека,  запаморочлива  південноукраїнська  спека!  Спочатку  це  дещо  засмучувало  Юрка,  та  згодом  його  уява  навчилася  перетворювати  дійсність  на  що  завгодно,  разом  із  плавками  або  шортами,  цілком,  до  найменших  дрібниць  і  без  жодних  зусиль.

Олександрівське  літо  минало  так  само  плинно,  як  кожен  його  день,  тривало  довго,  а  в  осінь  перетікало  непомітно.  Небо,  лише  вчора  розпечене  до  безбарвності  та  вдалині  непомітно  сполучене  з  водами  Лиману,  наливалося  холодною  синявою  та  подавалося  кудись  вгору,  набагато  вище  за  довгасті  хмарини,  яких  не  бувало  влітку  –  а  тепер  їхні  хвилясті  смужки  заснували  небо  від  обрію  до  обрію.  Хмарини  ті  звалися  «перистими»;  так  пояснив  Юркові  тато  –  мореплавець,  вигадник  і  жартівник,  проте  на  жодні  пера  вони  схожі  не  були.  Понад  усе  вони  нагадували  розоране  поле  або  гребенясте  піщане  дно  Лиману  під  берегом  у  найповніший  –  «мертвий»  –  штиль.  У  зелених  пасмах  осоки  та  рогозу  над  Лиманом  з’являлися  жовті  смуги  та  плями.  Сам  Лиман  змінював  свій  літній  зелений  колір  на  осінній,  жовто-коричневий.  Чорнішали  та  безлюдніли  прибрані  городи  та  лани.  Проступав  і  яснішав  обрій:  небокрай  вже  не  губився  у  паркій  димці  над  Лиманом,  а  рішучо  відтинав  води  від  небес.  Юркові  завжди  здавалося,  що  за  тією  тонкою  лінією  обрію  над  Лиманом  лежала  якась  неймовірна,  казкова,  безкрая  далечінь.  Та  коли  років  за  двадцять  він  таки  потрапив  за  той  обрій,  нічого  такого  там  не  було.  А  був  там  лівий  берег  Лиману,  такий  самий,  як  правий:  сірий  пісок,  очерети,  рогози,  купи  «маслин»,  рибальські  човни,  села,  поодинокі  хутори.  А  далечині  –  немає;  тоді  ж,  у  дитинстві,  вона  була,  точно  –  була!

Зміна  сезону  для  малого  Юрка  мала  суто  практичний  сенс.  Змінювалися  його  розваги  та  простенькі  господарські  обов’язки,  починався  новий  шкільний  рік,  от  і  все.  Осінь  так  осінь.  Зате  восени  ігри  впритул  наближалися  до  реальності  –  адже  Юркові  герої,  нарешті,  могли  хоч  якось  вбратися  за  легендою  гри  замість  того,  аби  силою  уяви  перетворювати  плавки  на  лицарські  обладунки,  піратський  камзол  або  солдатську  шинелю.

Того  жовтневого  дня  від  самого  ранку  Юрко  був  військовим  моряком,  матросом,  щоправда,  на  суходолі.  Зате  його  голову  прикрашала  безкозирка,  знайдена  серед  старого  мотлоху  в  курнику.  Безкозирка  була  справжнісінька:  чорна,  з  чорною  ж  стрічкою,  оздобленою  бронзовими  якірцями  на  кінцях,  лакованою  вишневою  зірочкою  в  оточенні  золотого  листя  на  кокарді,  щоправда,  від  напису  на  околиші  зберіглося  лише  одне  слово,  зате  ж  яке  промовисте  –  ФЛОТ!  А  ще  цей  шикарний  кашкет  пронизливо  тхнув  пилом  і  смердів  курями,  тому  Юрко,  прикрасивши  ним  голову,  без  упину  чхав  і  витирав  сльози,  що  наверталися  на  очі  від  смороду.  Та  все  одно,  це  була  чудова  знахідка,  яка  скасувала  усі  його  ігрові  плани  вчорашнього  дня  та  надихнула  нові.  Відтак  усі  бойові  дії  переносилися  на  море  або  принаймні  на  морське  узбережжя.

Безкозирка  була  завелика  та  повсякчас  звалювалася  з  Юркової  голови,  хоч  стрічкою  її  до  вух  прив’язуй.  А  ще  босоногий  моряк  вбрався  у  задовгий,  йому  аж  до  колін  армійський  кітель  горохового  кольору;  отже,  невтаємниченій  людині  було  складно  здогадатися,  що  хлопчина  саме  матрос,  а  не  партизан,  полонений  або  мародер.  Але  хлопця  це  не  обходило:  час  воєнний,  комунікації  ненадійні,  постачання  обмежені,  отже,  вередувати  не  доводиться.  Коли  ж  він  готувався  до  атаки  та  затискав  у  зубах  шорстку  чорну  стрічку,  то  відчував  себе  «братішкою»  –  відчайдухом-паливодою,  неприборканою  «полундрою»  аж  до  останньої  смужки  на  уявній  тільняшці.

Перебіжками,  притримуючи  рукою  безкозирку,  Юрко  дістався  від  погрібника  до  величезної  кам’яної  брили  під  старою  абрикосою.  Сховався  від  «німців»  за  брилою,  сьорбнув  води  з  м’ятої  армійської  фляжки  та  скривився  –  теплувата  вода  гидко  відгонила  металом.  Зате  кампанія  складалася  цілком  щасливо:  він  ще  не  отримав  ані  подряпини,  а  «німці»  вже  зазнали  важких  втрат.  Однак  щось  Юрка  бентежило;  ця  незрозуміла  тривога  з’явилася  ще  вранці,  коли  він  милувався  безкозиркою  на  голові  власного  відображення  у  відрі  з  водою,  що  стояло  на  лаві  під  літньою  кухнею.  Щось  було  не  так.

Аж  тут  Юрко  почув  чиїсь  кроки  та  обережно  визирнув  з-за  брили.  До  абрикоси  перевальцем  наближалася  бабуся.  Вона  несла  широченні  граблі  з  надзвичайно  довгим  руків’ям,  відполірованим  до  блиску  її  працьовитими  руками.  Ті  граблі  були  такого  розміру,  що  могли  би  слугувати  літерою  «Т»  у  розкиданому  на  каліфорнійському  пагорбі  слові  «HOLYWOOD»,  якби  в  томі  слові  була  така  літера.  Бабуся  та  граблі  Юркові  нічим  не  загрожували,  тож  він  знову  влаштувався  за  брилою  та  замислився.

Що  ж  воно  було  таке,  що  його  бентежило?  Адже  тепер  він  мав  усе  для  повного  перевтілення  за  грою:  справжню  флотську  безкозирку,  справжній  армійський  мундир,  справжню  солдатську  флягу,  дуже  правдоподібну  дерев’яну  гвинтівку,  дві  саморобні  «трофейні»  гранати  та  навіть  патронташ,  також  справжній.  Щоправда,  патронташ  був  цивільний,  мисливський,  зате  поширював  ні  з  чим  не  зрівняний  аромат  пороху.  Лиман,  тобто  море  –  море  видилося  звідусіль  і  скрізь  і  супроводжувало  Юркові  суходільні  маневри  потужним  неспинним  гулом  осіннього  прибою.

Але  все  одно  чогось  бракувало,  щось  бентежило,  муляло,  псувало  гру,  яка  нібито  стільки  обіцяла.  Юрко  ніяк  не  міг  второпати,  що  було  не  так,  адже  зазвичай  гра  з  набагато  біднішим  реквізитом  полонила  його  уяву  цілком  та  не  відпускала  до  ночі  та  навіть  вночі,  триваючі  в  сновидіннях.  Така  гра  вже  не  була  грою,  а  Юрко  вже  не  грав  –  він  жив.

Розгублений  і  засмучений,  він  забув  про  «німців»,  підвівся  з-за  брили,  заклав  руки  за  спину  та  почав  походжати  туди-сюди  під  абрикосою.  Він  міркував  про  такий  жалюгідний  провал  такого  чудового  ігрового  замислу  та  впівока  спостерігав  за  бабусею,  а  та  собі  рівномірно  працювала  своїми  величезними  граблями.  Під  абрикосою  поступово  росла  купа  листя,  гілочок,  всохлих  зморшкуватих  абрикосів  і  сухого  бур’яну.  Руків’я  граблів  сяяло,  наче  ложа  гвинтівки  Мосіна  зразка  1891  року,  якою  Юрко  милувався  щоразу,  коли  відвідував  Херсонський  краєзнавчий  музей.

Він  стягнув  з  голови  безкозирку,  чхнув  і  з  жалем  торкнувся  пальцем  лакованою  зірочки.  Його  сподівання  не  виправдалися  –  навіть  з  таким  чудовим  кашкетом,  кітелем  і  всім  рештою  гра  лишалися  всього  лише  грою,  таким  собі  «нібито»,  яке  ніяк  не  перетворювалося  у  «насправді».  Якби  він  був  дорослішим,  вигукнув  би  сам  до  себе:  «Не  вірю!»  Юрко  зітхнув,  знову  напнув  на  голову  смердючу  безкозирку  та  вирішив  податися  до  моря,  тобто  Лиману.  Може,  над  водою  щось  вийде?  А  ще  можна  спробувати  змінити  хід  подій,  додати  переконливості  та  правдоподібності  –  не  дарма  кажуть,  на  війні  як  на  війні,  тобто  бувають  поранені,  бувають  вбиті,  з  обох  сторін.  Хай  би  було  так:  ворожий  снайпер  дочекався  моменту,  коли  Юрко  з’явився  над  бруствером,  прицілився  та  натиснув  спуск…

БАХ!  –  щось  і  справді  поцілило  Юркові  в  лоба,  і  так  сильно,  що  він,  коротко  змахнувши  руками,  гепнувся  навзнак.  Все,  що  малювала  уява,  раптом  відбулося  насправді,  і  снайпер,  і  куля,  і  поранення  –  тому  він  спершу  здивувався,  а  тільки  потім  помітив  і  відчув  біль.  А  ще  він  почув  бабусин  лемент,  який  наче  віддалявся,  а  потім  йому  відповів  мамин  голос  –  і  також  десь  здалеку.

А  потім  Юрко  нерухомо  лежав  на  маминих  руках  і  дивився  вгору  мокрими  від  сліз  очима.  На  глибокому  синьому  тлі  неба  мереживо  абрикосового  листя  здавалося  чорним  і  скидалося  на  ковані  візерунки,  якими  заможні  господарі  прикрашають  ворота  та  паркани.  На  Юрковому  лобі  щось  здувалося,  аж  шкіра  натягувалася,  здавалося,  вона  ось-ось  лусне  від  коротких  різких  поштовхів  зсередини.  В  голові  гуло,  наче  там  гуляла  луна  лиманського  прибою.  Схвильовані  голоси  мами  та  бабусі  чулися  так,  наче  долинали  здалеку  або  крізь  подушку.  Приємно  тхнуло  йодом  і  задушливо  –  бинтами.  А,  так,  так,  справді,  бабуся  всю  війну  пройшла  в  медсанбаті,  на  передовій  п’ять  років,  а  після  війни  бабуся  працювала  у  лікарні  вод…

Бабуся!!!  –  Юрко  раптом  збагнув,  що  трапилося.  Міркуючи  під  абрикосою  про  невдалу  гру,  він  незчувся,  як  опинився  в  радіусі  дії  бабусиних  граблів  та  отримав  кінцем  їхнього  руків’я  просто  в  лоба.  Чогось  безглуздішого  та  образливішого  годі  й  вигадати!  Та  Юрко  не  почувався  ані  безглуздо,  ані  ображено,  а  тривога  та  збентеження,  що  переслідували  його  від  ранку,  зникли,  випарувалися.  І  стара  абрикоса,  альтанка,  сіра  кам’яна  брила,  бабусині  граблі  також  зникли.  Тому  що…

…тому  що  холоднокровний  ворожий  снайпер  дочекався  моменту,  коли  матрос  необачно  визирнув  з-за  брустверу,  прицілився  та  м’яко  натиснув  спуск.  Важко,  але  не  смертельно  поранений,  матрос  впав  на  дно  траншеї,  заливаючись  кров’ю.  До  нього,  пригинаючись  під  кулями,  вже  поспішає  санітарка  з  медсанбату.  Високе,  неймовірно  високе  та  безкрає  ясне  синє  небо  перед  очима  стікаючого  кров’ю  матроса  коливалося,  наче  фіранка  під  вітром,  та  вигравало  оманливими  барвами  та  кольорами.  Світло  тьмяніло,  звуки  бою  затихали  вдалині…

Юрко  щасливо  посміхнуся  крізь  рясні  сльози.  Вийшло!  Вийшло!  Нарешті  все  було,  як  насправді!

X.2012  –  XII.2022

Світлина:  Олег  Марчук,  AngelsStudio  (м.Херсон),  с.Олександрівка  з  висоти  пташиного  польоту,  31  серпня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2017

Синоптичні нотатки. Вересень

...Кімната,  вікно,  стіл,  комп,  я  сам  -  ми  всі  дивимося  на  схід  сонця.  А  воно  сьогодні  з'явилося  на  такому  ясному  небі,  таке  прокинулося  яскраве,  що  довелося  нам  усім  -  кімнаті,  вікну,  столу,  компу  та  мені  -  спочатку  примружитися,  а  потім  і  фіранки  зсунути.

А  сонце  не  вгамувалося;  спочатку  промінцями  між  фіранок  засліплювало,  а  тоді  почало  нагрівати  кімнату,  вікно,  стіл,  комп,  фіранки  та  мене.  Ми  покинули  роботу,  заплющили  очі  та  віддалися  теплу  -  а  воно  було  майже  таким,  як  вчора...  ні,  два  тижні  тому,  в  серпні,  влітку.  Сидимо  тепер,  дивимося  в  літо,  осяяні,  примружені,  зігріті,  усміхнені,  засмучені...

Аж  раптом  на  фіранці  з'явилася  рухома  тінь.  Такий  рух  особливий  -  наче  тінь  пересувається  по  кривій,  намальованій  в  тривімірному  просторі.  А  простіше  сказати  -  пурхає;  то  метелик  завітав  на  наш  балкон,  збагнули  ми  разом  -  кімната,  вікно,  стіл,  комп,  фіранки  та  я  сам.

Ні,  не  метелик.  Це  жовтий  лист  в'яза,  що  росте  під  вікном.  В'яз  ще  весь  зелений;  певно,  сьогодні  отримав  свою  першу  осінню  повістку  та  похапцем  неї  позбувся.

...Ось  воно  що.  Кімната,  вікно,  стіл,  комп,  фіранки,  я,  жовтий  листок,  зелений  в'яз,  вулиця,  місто,  світ  -  ми  всі  дивимося  в  осінь.

08  09  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749864
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2017

Гайда на конкурс!

Вчора  розпочався  літконкурс  від  КМ-Букс,  правила  та  все  решта  за  посиланням  нижче,  ну-мо,  браття,  ну-мо,  писати  нєтлєнку!

http://litkonkurs.kmbooks.com.ua  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748808
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2017

Крамб з Ейнесунду

*Це  переказ  українською  казки  "Крамб  из  Эйнесунда"  з  моєї  електронної  книги  "Сванте  Свантесон.  Сказки  Прежних  времен"  (Мультимедійне  видавництво  Стрельбицького,  2017)

Книжка  доступна  для  ознайомлення  та  завантаження  тут:  https://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/  

Наразі  триває  переклад  казок  Сванте  Свантесона  для  видання  українською.  Крім  того,  залучено  художника  до  роботи  над  ілюстраціями  до  книжки.  Наразі  київська  художниця  Альона  Камінська  створила  ілюстрації  до  "Пана  Ліхтарника"  та  до  "Курячого  бога  Еґелунду"[u]ґ[u][/u][/u].

Ось,  наприклад,  ілюстрація  до  "Пана  Ліхтарника":  http://mfedorchenko.uamodna.com/articles/pan-lihtarnyk/  

Сподіваюсь,  в  найближчий  час  Сванте  з'явиться  обома  мовами,  можливо,  не  тільки  в  електронному  вигляді.  Слідкуйте  за  новинами,  шукайте  нових  казок  на  сторінці  Сванте  Свантесона  на  Фейсбуці:  https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/    

Цього  ж  207  року  у  Видавництві  Стрельбицького  вийшла  ще  одна  книжка  моїх  казок  -  "Шість  казок".  Книжка  доступна  для  ознайомлення  та  завантаження  тут:  https://andronum.com/product/fedorchenko-maksim-shist-kazok/  

Та  годі  вже  реклами  та  ПіАру!  -  ну-мо  читати  казку!

[b]КРАМБ  з  ЕЙНЕСУНДУ[/b]

Колись  у  давнину  містечко  Ейнесунд  процвітало  –  та  воно  й  нині  не  бідує.  Адже  стояло  воно  й  дотепер  стоїть  на  перехресті  торгових  шляхів,  і  тут  ще  за  діда-прадіда  збиралися  найбільші  ярмарки  в  цілому  краї.  Тому  в  Ейнесунд  приходили  та  приїздили  торгівці  з  далеких  країн  і  навіть  з  тих  народів,  про  яких  сьогодні  згадують  лише  казки  та  легенди.  Не  дивно  було  зустріти  на  ярмарку  в  Ейнесунді  гнома  або  й  троля:  цьому  дивувалися  хіба  що  прибульці  з  таких  далеких  земель,  де  про  такі  народи  навіть  і  не  чули.  Зараз  гномів  або  тролів  в  Ейнесунді  годі  зустріти,  а  колись  це  було  як  годиться.

Ейнесундці  від  нашестя  торгівців  та  іноземців  лише  багатіли,  тому  всіх  вітали  та  не  звертали  уваги  на  чудернацький  вигляд,  говір  або  звичаї  тих,  хто  приїздив  у  Ейнесунд  щось  продати,  купити  або  виміняти.  Аби  товар  був  добрий,  і  торгівлю  правили  чесно,  а  хто,  який,  з  ким  –  не  обходить!  Та  коли  хто  вдавався  до  шахрайства  з  вагами,  пропонував  негідний  товар  або  фальшиві  гроші  –  той  начувався.  Якщо  таку  нечесну  людину  або  нелюдину  в  Ейнесунді  хоч  раз  спіймали  на  гарячому,  шлях  на  ейнесундський  ярмарок  для  неї  закривали  назавжди.

Жив  у  ті  часи  в  Ейнесунді  торговець  на  ім’я  Крамб.  Торгував  він  лікарським  корінням  і  травами  цілющими,  жив  не  те  щоб  заможно,  але  й  не  бідував  –  нема  на  що  нарікати!  Та  одного  дня  трапилися  з  ним  лихо:  продав  він  якомусь  гномові  ліки  від  ломоти  в  кістках.  Загалом  Крамб  чудово  знався  на  всіх  лісових  і  польових  травах,  квітах  і  деревах,  будь-яку  хворобу  міг  здолати  настоянками  та  відварами,  мазями  та  порошками.  От  тільки  гномів  раніше  він  ніколи  не  лікував,  тільки  людей  зцілював.  І  Крамбові  ліки  не  допомогли  тому  гномові  –  навпаки,  стало  йому  зовсім  зле,  а  на  додачу  ще  й  осліп  він!  Інші  гноми  зчинили  ґвалт  та  потягли  Крамба  до  бургомістра:  мовляли,  він  є  пройдисвіт  і  шарлатан!  І  гноми  вимагали  покарати  Крамба  та  навіть  погрожували  дорогою  додому  розповідати  всім  і  кожному,  що  ейнесундський  ярмарок  –  місце  небезпечне,  торгівля  там  погана,  товар  нікудишній,  а  купці  –  шахраї  та  дурисвіти!

Бургомістр  був  чоловік  літній  та  досвідчений  в  питаннях  торгівлі.  Він  добре  знав,  що  доля  Ейнесунду  залежала  від  ярмарку.  Також  він  зрозумів,  що  Крамб  припустився  помилки  ненавмисно,  з  недоумства,  а  не  з  наміром.  Однак  жертвувати  добробутом  цілого  міста  заради  одного  недолугого  травника  бургомістр  також  не  наважився:  гноми  в  ті  часи  приходили  на  ярмарок  сотнями,  і  вони  могли  розпустити  ганебні  чутки  про  Ейнесунд  по  всіх  усюдах,  всіма  північними  горами  та  лісами.  Чекай  тоді  звідти  торгівців  і  покупців  –  однак  нікого  не  дочекаєшся.  І  бургомістр  ухвалив  таке:  Крамбові  належить  виплатити  осліплому  гному  двадцять  золотих  монет,  а  за  три  дні  залишити  місто  та  більш  ніколи  не  повертатися.  Гномів  таке  рішення  цілком  влаштувало,  вони  заспокоїлися  та  повернулися  до  своїх  справ.

Нещасний  Крамб  тоді  й  сам  ледь  не  втратив  зір  від  горя:  рішення  бургомістра  було  таким  жорстоким,  таким  несправедливим!  Адже  Крамб  почувався  цілком  невинним,  а  якщо  й  винним,  то  не  такою  мірою,  аби  так  його  карати!  Однак  не  було  на  те  ради:  Крамб  видобув  зі  схованок  усі  свої  заощадження,  продав  свою  халупу,  віддав  постраждалому  гномові  двадцять  золотих  монет  та  назавжди  залишив  Ейнесунд.  Гном  той,  між  іншим,  невдовзі  прозрів,  однак  ані  Крамб,  ані  бургомістр,  ані  інші  містяни  про  те  не  довідалися:  на  той  час  гном  повернувся  до  своєї  штольні  далеко  на  півночі  та  про  Крамба  геть  забув.

Крокував  нещасний  Крамб  лісовою  дорогою  –  а  нею  туди  й  сюди  рухалися  вози,  на  ярмарок  або  з  ярмарку.  Гірко,  болісно  Крамбові  стало  дивитися  на  ті  вози,  і  вирішив  він  тоді  зійти  з  битого  шляху  та  попрямувати  неходженими  стежками  –  так  вже  йому  пекло  несправедливе  вигнання!  Отак  Крамб  опинився  в  лісових  нетрях.  Він  собі  йшов  та  йшов,  продирався  крізь  хащі  та  зарості  ожини,  бабрався  в  болотах  та  долав  гірські  кручі.  І  за  деякий  час  дістався  Крамб  такої  місцини,  про  яку  ніхто  з  ейнесундців  навіть  і  не  чув.

Мешкали  там  дивовижні  істоти:  вони  мали  величезні  голови,  завбільшки  з  хату,  та  крім  голів,  більше  нічого.  Називали  вони  себе  ґупут,  розмовляли  сумішшю  мови  гномів,  балачки  тролів  та  ще  якихось  говірок,  якими  Крамб  не  володів.  А  людських  слів  у  мові  ґупутів  взагалі  не  траплялося  –  тому  Крамб  вирішив,  що  з  людьми  ґупути  ніколи  не  стикалися.

Ґупути  мешкали  в  поселеннях,  які  нагадували  лани,  заставлені  величезними  гарбузами:  а  отими  гарбузами  й  були  велетенські  голови  ґупутів.  Рухалися  вони  вкрай  нечасто  та  з  великим  зусиллям:  довго  накопичували  сили,  а  тоді  ррррррраз!  –  і  перекочувалися  на  нове  місце.  Харчувалися  вони  травою  та  всім,  що  траплялося  в  траві:  ягодами,  равликами,  жабами,  ящірками,  мишами,  пташиними  гніздами  разом  із  пташками  та  яйцями.  А  нічого  іншого  добути  собі  своїми  довгими  язиками  вони  не  могли.  Так,  їжу  вони  хапали  язиками;  коли  навколо  якогось  ґупута  не  лишалося  нічого,  крім  голої  землі,  він  перекочувався  деінде,  якщо  там,  звісно,  не  підібрав  геть  усе  його  сусіда.  Отже,  велося  цьому  народу  абияк.

Крамб  подивився-подивився  на  ґупутів,  аж  раптом  йому  спало  на  думку  помститися  несправедливим  ейнесундцям  –  і  він  вже  знав  як  помститися.  Він  заговорив  до  вождя  ґупутів  –  як  і  слід  було  очікувати,  в  нього  була  найбільша  голова  та  найдовший  язик.  Звали  вождя  Ґупут-Сторк.  Крамб  розповів  йому  свою  історію,  дещо  применшивши  помилку  з  гномом  та  добряче  перебільшивши  жорстокість  бургомістра.  Далі  Крамб  запропонував  Ґупут-Сторкові  помститися  ейнесундцям  і  заразом  справи  ґупутів  поліпшити  (якщо,  звісно,  дуже  пощастить,  сказав  він  до  себе  подумки).

Ґупут  вислухав  Крамба,  подумав  днів  зо  два,  а  потім  відповів  таке:
-  Крамбе,  ми  шкодуємо  про  несправедливість  і  жорстокість,  яких  ти  зазнав,  однак  допомогти  тобі  ми  не  в  змозі.  Подивись  на  нас:  ми  не  воїни.  Ми  загалом  сумирні  та  боязкі.  Можливо,  тому  наш  нарід  вимирає  –  їжі  дедалі  менше,  іноді  ми  просто  не  можемо  докотитися  до  місцинки,  де  ще  лишилися  трава  та  пташині  яйця.  Шкодую,  але  тобі  краще  пошукати  інших  товаришів,  аби  вирушити  в  похід  на  Ейнесунд.  Когось  дужчого,  жвавішого  та  більш  войовничого.

Однак  Крамб  наполягав:
-  Ґупут-Сторку,  я  про  все  подбав.  З  моєю  допомогою  твій  нарід  здобуде  собі  неабиякий  добробут,  а  я  виправлю  несправедливість,  від  якою  потерпаю.  –  І  Крамб  докладно  розповів  вождю  все,  що  задумав  (ну,  майже  все).

Ґупут-Сторк  міркував  ще  зо  три  дні,  а  тоді  звелів  Крамбові  зібрати  ґупутів  на  раду  –  ґупут-стортюнґ.  І  Крамб  цілісінькій  тиждень  перекочував  інших  ґупутів  ближче  до  вождя,  а  також  збирав  довкола  траву,  пташині  яйця,  черепах  та  взагалі  все,  що  могло  підтримати  сили  ґупутів  під  час  ради  –  а  радитися  вони,  вочевидь,  збиралися  довгенько.

Ґупути  й  справді  сперечалися  ледь  не  місяць,  а  Крамб  увесь  цей  час  їх  годував.  Він  виснажився  та  знесилився,  однак  ґупути  второпали,  як  зручно  жити,  коли  не  треба  перекочувати  власну  важезну  голову  туди-сюди  та  видирати  язиком  траву  з  кам’янистого  ґрунту.  Мабуть,  саме  зусилля  Крамба  прогодувати  ґупутів  переконали  їх  пристати  на  його  замисел,  а  зовсім  не  промова,  яку  Ґупут-Сторк  тримав  перед  ними  днів  із  десять,  з  перервами  на  сон  і  обід.  І  отак  ґупути,  врешті-решт,  вирішили  допомогти  Крамбові.

Він  збудував  чотири  вози;  на  три  з  них  навантажив  ґупутів  –  Ґупут-Бала,  Ґупут-Рора  та  Ґупут-Хуґа,  а  на  четвертий  наскладав  цілу  гору  припасів.  І  загін  рушив  на  Ейнесунд.

Шлях  видався  карколомним:  Крамбові  доводилося  самому  тягнути  вози,  поповнювати  запаси  їжі  та  питва  для  ґупутів,  годувати  їх  та  підтримувати  їхній  дух.  Щоразу,  як  перед  ними  поставали  найменші  перешкоди  –  пагорб,  калюжа,  чагарники  –  ґупути  починали  нарікати  та  проситися  додому.  Однак  Крамбова  жага  помсти  зростала  щодня  та  лише  підсилювалася  тяготами  й  клопотами.  І  тому  він  без  упину  переконував  ґупутів  рухатися  далі  та  без  угаву  змальовував  їм,  яке  безтурботне  життя,  щедра  їжа  та  покірні  слуги  чекають  на  них  попереду,  вже  незабаром.  Тож  загін  повільно,  але  впевнено  рухався  до  Ейнесунду.

І  отак  за  якийсь  час  вони  прибули  до  околиць  Ейнесунду.  Крамб  негайно  заходився  валити  дерева  та  будувати  високі  помости.  Спорудивши  три  помости,  він  збудував  ще  й  потужний  воріт,  за  допомогою  якого  ще  вдосвіта  підняв  ґупутів  на  помости.  Тепер  три  велетенські  голови  –  кожна  завбільшки  з  будинок  –  височили  над  верховіттям  і  дивилися  просто  на  Ейнесунд.

На  світанку  бургомістра  Ейнесунду  розштовхали  стривожені  містяни:  в  лісі  з’явилися  три  велетні,  такі  височезні,  що  їхні  страшні  голови  здіймалися  вище  дерев!  І  велетні  вимагали  від  ейнесундців  данину!  Бургомістр  підхопився  з  ліжка,  підтюпцем  вибіг  у  двір,  протер  очі  та  побачив,  що  понад  лісом  справді  височіли  гігантські  голови.  Голови  ворочали  величезними  очима,  вимахували  довгими  чорними  язиками  та  волали:
-  Данину!  Данину!  Несіть  нам  золото!  Інакше  смерть  тобі,  Ейнесунде!  –  так  їх  навчив  Крамб.  

Бургомістр  перелякався,  як  всі  інші  містяни:  велетні,  здається,  не  жартували.  Отже,  ейнесундці  заходилися  тягнути  до  його  будинку  всі  свої  гроші  та  коштовності  –  їм  дуже  хотілося  відкупитися  від  велетнів,  аби  ті  пішли  якомога  скоріше,  і  ніщо  не  порушували  звичне  спокійне  й  сите  життя  в  Ейнесунді.  Так  вони  зібрали  три  вози  золота  –  все,  що  назбиралося  в  кишенях,  скриньках  та  схованках    за  довгі  роки  їхнього  ярмаркового  процвітання.  Під  волання  та  стогони  вози  рушили  дорогою  –  повезли  данину  велетням.

Коли  вози  наблизилися  до  узлісся,  велетні  заволали:
-  Стійте!  Киньте  вози  та  йдіть  геть,  або  усіх  вас  поїмо!  –  і  нажахані  погоничі  кинулося  навтьоки,  назад  до  Ейнесунду.

Коли  погоничи  зникли  за  поворотом,  з  лісу  вийшов  Крамб  та  перегнав  вози  ближче  до  свого  табору.  Там  він  звалив  золото  в  заздалегідь  викопані  ями,  прикрив  ялиновим  гіллям,  а  порожні  вози  повернув  на  дорогу.  Крамб  вйокнув  на  коней,  і  вони  потягли  вози  назад  до  Ейнесунду.  Потім  Крамб  повернувся  до  ґупутів,  адже  їх  тепер  слід  було  добряче  нагодувати.  Він  махнув  їм  рукою,  і  вони  заволали  до  ейнесундців,  які  дотепер  ще  зі  страхом  споглядали  велетенські  голови  над  верхів’ям  дерев:
-  Ми  незабаром  прийдемо  до  Ейнесунду!  Готуйтеся!  Будете  нам  за  рабів!

Тим  часом  вже  засутеніло,  і  Крамб  спустив  ґупутів  з  помостів,  вклав  на  землю  та  заходився  годувати.  Ґупути  страшенно  зголодніли  на  височині,  отже,  тепер  вони  жадібно  поглинали  все,  що  підносив  Крамб.  А  той  додав  у  їжу  сон-зілля,  та  ще  й  такою  мірою  додав,  що  можна  було  не  лише  заснути,  а  й  взагалі  ніколи  не  прокинутися.  Та  зголоднілі  ґупути,  що  вже  звикли  в  усьому  покладатися  на  Крамба,  навіть  і  гадки  не  мали  щось  підозрювати  та  знай  собі  ковтали  нові  й  нові  оберемки  сон-зілля.  Навіть  коли  їх  почало  хилити  в  сон,  а  їхні  очі  заплющилися,  величезні  чорні  язики  ґупутів  хапали  й  хапали  траву,  які  підносив  Крамб.  Ще  кілька  оберемків,  і  Ґупут-Бал,  Ґупут-Рор  і  Ґупут-Хуґ  захропіли,  а  ще  за  якусь  годину  їхнє  дихання  стало  вже  ледве  чутним.  І  Крамб  зрозумів,  що  його  задум  спрацював,  він  навіть  трохи  перестарався  –  адже  ще  стільки  зілля  лишилося!  Тепер  тільки  й  роботи,  що  довести  справу  до  кінця  –  а  це  вже  здавалося  Крамбу  дрібницею.  Адже  він  здолав  такі  труднощі,  порівняно  з  якими  все  інше  й  справді  виглядало  забавкою.  І  Крамб  ще  раз  оглянув  ґупутів,  які  вже  зовсім  не  дихали,  помилувався  купою  ялинового  гілля,  під  яким  сховав  золото,  та  рушив  до  Ейнесунду.

В  Ейнесунді  панували  жах  і  розпач:  мешканці  сиділи  просто  неба,  де  кого  вразило  горе,  та  ридали  ридма.  Бургомістр  вештався  серед  них,  не  маючи  змоги  якось  втішити  ейнесундців,  та  губився  в  думках,  як  дати  раду  цьому  лиху.  Крамб  підійшов  до  бургомістра;  той  підняв  на  нього  очі,  але  навіть  не  вимовив  нічого,  тільки  рукою  махнув:  мовляв,  пропав  Ейнесунд,  кінець  всьому!  –  та  й  собі  заридав,  наче  дитина.  Тоді  Крамб  сказав:
-  Гей,  ейнесундці,  чи  ви  пам’ятате,  хто  я?

Крізь  плачі  та  стогін  йому  відповіли  помертвілі  голоси:
-  Так,  пам’ятаємо,  ти  –  Крамб,  який  отруїв  гнома  та  був  за  це  вигнаний  з  Ейнесунду  назавжди.  –  А  бургомістр  розповів  Крамбові  про  велетнів,  непомірну  данину  та  про  загрозу  велетнів  обернути  містян  на  рабів.

Крамб  послухав,  похитав  головою  та  вигукнув:
-  Якщо  вибачитеся  переді  мною  за  несправедливість  та  кривду,  яких  мені  завдали,  я  вас  врятую.  Мандруючи  світами,  я  зазнав  невимовних  страждань  і  лих  неймовірних,  але  й  побачив  чимало,  і  тепер  я  знаю,  як  вам  допомогти!

Звідусіль  до  нього  потяглися  люди,  вони  втирали  сльози  та  з  надією  на  нього  дивилися:
-  Пробач  нам,  Крамбе,  пробач  і  допоможи!  Врятуй  нас  і  дітей  наших,  врятуй  славетний  Ейнесунд!  Пробач  зло,  якого  тобі  завдали!

Тоді  Крамб  сказав  їм:
-  Гаразд.  Я  пробачаю  вас!  Я  допоможу.  Я  вб’ю  велетнів  і  заберу  в  них  ваше  золото.  А  чи  згодні  ви  обрати  мене  бургомістром?

Нещасні  ейнесундці  були  згодні  на  все,  аби  позбутися  велетнів,  а  бургомістр  –  той  і  сам  негайно  зняв  з  грудей  ланцюг  із  гербом  Ейнесунду  та  передав  її  Крамбові.  Той  почепив  ланцюг  на  шию,  міцно  поцілував  герб  -  перехрещені  ключ  і  ріг  достатку  –  та  вигукнув:
-  Ховайтеся  по  хатах  і  не  виходьте!  Я  йду  битися  з  велетнями.  Повернуся  на  ранок  із  перемогою  та  з  вашим  золотом  –  чекайте  на  мене  вранці!  –  Сповнені  надії  містяни  розбіглися  по  своїх  оселях  та  позачиняли  міцно  двері  й  вікна,  а  Крамб  з  гордовитим  виглядом  попрямував  до  ґупутів.  Він  не  забув  прихопити  з  собою  три  вози  з  кіньми:  досить  вже  самому  гнути  спину,  скільки  він  рвав  собі  жили,  а  тепер  задум  можна  довести  до  кінця  без  зайвих  зусиль!

Крамб  крокував  дорогою,  вйокав  на  коней  та  міркував,  що  тепер  йому  тільки  й  роботи,  що  привезти  до  Ейнесунду  мертвих  ґупутів  і  представити  їх  ейнесундцям  як  голови  вбитих  велетнів.  А  тоді  можна  й  все  золото  повернути.  Або  й  не  все  –  можна  збрехати,  що  велетні  вже  відправили  частину  здобичі  додому.  І  Крамб  ледь  не  підстрибував  від  втіхи,  що  сповнювала  його  серце:  як  же  ж  він  все  чудово  придумав  та  вдало  влаштував!  А  ті  ейнесундці  –  несправедливі  бевзі,  жалюгідні  йолопи,  так  їм  і  треба!

Та  коли  Крамб  наблизився  туди,  де  лишив  трьох  мертвих  ґупутів,  їх  там  не  було:  всі  три  ґупути  зникли!  Зникло  й  золото  Ейнесунда,  яке  Крамб  дбайливо  сховав  у  ямі  та  накрив  ялиновим  гіллям  –  все,  до  останньої  монетки!  Та  що  ж  це!  Крамб  у  розпачі  бігав  лісом  туди  й  сюди,  однак  ані  ґупутів,  ані  золота  так  і  не  знайшов.  Задум  Крамба  розсипався  на  порох  просто  перед  його  безтямними  очима!

А  що,  гадав  собі  Крамб,  а  що  як  повернутися  до  Ейнесунду  та  розповісти,  що  він  вигнав  велетнів,  а  золото  вони  ще  раніше  встигли  відправити  в  свою  далеку-далеку  країну,  куди  людині  немає  шляху?  Ет,  не  слід  було  обіцяти  ейнесундцям  повернути  золото!  –  вони  й  порятунку  від  рабства  зраділи  би,  -  ось  які  думки  кружляли  в  голові  Крамба,  коли  він  блукав  лісом  в  пошуках  ґупутів  і  золота.  Та  що  поробиш!  –  доведеться  повертатися  до  Ейнесунду.  Крамб  вийшов  на  дорогу  –  а  там  на  нього  чекала  нова  несподіванка:  всі  три  вози,  якими  він  збирався  доправити  «відрубані»  голови  велетів  до  Ейнесунду,  також  зникли!  І  Крамб  почимчикував  назад  у  місто,  дорогою  вигадуючи  таку-сяку  переконливу  розповідь  для  ейнесундців,  однак  від  розгубленості  та  нестями  нічого  путнього  йому  не  вигадувалося.

В  місті  на  Крамба  очікувало  дещо  непередбачуване.  Всі  ейнесундці  зібралися  перед  будинком  бургомістра,  а  серед  них  стовбичили  три  ґупути  -  Ґупут-Бал,  Ґупут-Рор  і  Ґупут-Хуґ  -  і  вони  справді  стовбичили!  Тепер  вони  мали  короткі  потужні  ноги  з  довжелезними  ступнями  та  короткі  потужні  руки  з  широченними  долонями.  Поруч  із  ними  стояли  три  вози,  по  вінця  завантажені  золотом  Ейнесунду.  Що  за  халепа!  –  від  здивування  Крамб  очманів,  навіть  мову  йому  відібрало  від  нестями!

Містяни,  як  побачили  Крамба,  негайно  оточили  його  зусібіч,  зняли  з  його  шиї  ланцюг  із  гербом  і  повернули  його  законному  володареві,  своєму  старому  бургомістрові.  При  цьому  очі  ейнесундців  зловісно  палали;  Крамб  зрозумів:  трапилося  те,  що  дощенту  зруйнувало  його  задум,  та  й  самого  його  запроторило  в  якесь  незбагненне  та  невиправне  лихо.  Але  що  саме?  І  що  сталося  з  ґупутами?  –  їхнє  перетворення  так  вразило  Крамба,  що  про  свою  власну  долю  він  навіть  і  думати  забув.

Та  відповіді  на  всі  питання,  якими  картав  себе  Крамб,  він  отримав  негайно:  виявилося,  що  сон-зілля  не  тільки  не  вбило  ґупутів,  але  й  зробило  з  ними  диво.  В  них  з’явилися  руки  та  ноги;  отаким  чином  на  нелюдські  тіла  ґупутів  діяло  зілля,  що  наводило  на  людей  сон  і  навіть  спричинялося  до  смерті.  Ґупути,  що  за  природою  своєю  були  сумирними  та  навіть  боязкими,  від  радості  повернули  золото  ейнесундцям,  а  тепер  намагалися  довідатися  від  них,  якою  травою  труїв  їх  Крамб,  адже  завдяки  їй  весь  їхній  нарід  міг  здобути  руки-ноги!  Коли  ж  ґупути  показали  містянам  залишки  сон-зілля,  назбираного  Крамбом  для  них,  ейнесундці  з  гнівом  та  обуренням  пояснили  голованям,  що  Крамб,  схоже,  намагався  їх  вбити,  а  себе  виставити  визволителем  міста  від  жахливих  велетів-людожерів.

Спантеличений  Крамб  навіть  не  намагався  заперечувати:  його  задум  було  остаточно  зруйновано,  разом  із  усіма  мріями  про  помсту,  про  панування  в  Ейнесунді,  тому  тепер  він  цілком  збайдужів  геть  до  усього.  Він  тільки  хитав  головою  та  все  згадував  осліплого  гнома:  треба  ж  було  йому  пам’ятати,  що  ґупути  –  не  люди,  слід  було  йому  второпати,  що  сон-зілля  може  діяти  на  них  не  так,  як  діє  на  людей!  А  він  же  мав  достатньо  часу  та  прекрасні  можливості,  аби  випробувати  на  ґупутах  дію  різних  трав  і  коріння!

Суд  на  Крамбом  відбувся  без  затримки.  Містяни  приставили  до  нього  варту;  під  наглядом  озброєних  вартових  йому  слід  було  назбирати  стільки  сон-зілля,  аби  вистачило  всім  ґупутам  для  здобуття  рук  і  ніг.  Потім  Крамб  повинен  доставити  зілля  ґупутам,  звісно,  під  охороною  Ґупут-Бала,  Ґупут-Рора  і  Ґупут-Хуґа.  Щойно  весь  нарід  голованів  отримає  руки  й  ноги,  Крамбові  надається  воля  –  та  якщо  занесе  його  лихо  до  Ейнесунду,  хай  начувається:  тут  на  нього  чекає  люта  смерть!

Крамб  назбирав  сон-зілля  та  відбув  разом  із  ґупутами  до  іхніх  країв.  Більше  про  нього  ейнесундці  ніколи  не  чули.  А  Ейнесунд  і  досі  відомий  на  всі  на  всі  усюди  своїм  ярмарком,  а  ще  –  оцією  історією  про  Крамба  та  ґупутів.  Щоправда,  мало  хто  приймає  її  на  віру:  адже  ніхто  й  ніколи  ніяких  ґупутів  не  зустрічав  та  про  такий  нарід  навіть  не  чув.  Однак  тепер,  коли  в  ґупутів  є  руки  та  ноги,  –  хтозна,  можливо,  вони  й  називають  себе  інакше?

2015-2017

Ілюстрація:  малюнок  київської  художниці  Альони  Камінської  спеціально  для  казки  "Крамб  з  Ейнесунду",  2017,  всі  права  захищені

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748528
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2017

Импринтинг

…В  магазине  игрушек  на  полке  сборных  моделей  я  заметил  знакомый  профиль  над  волнами.  Взял  коробку  –  ой,  обознался,  простите.  Это  не  херсонский  «Товарищ»,  который  я  помню  столько  же,  сколько  себя;  это  его  младший  брат,  тезка  по  первому  крещению  –  Gorch  Fock,  1958  года  постройки.

Ошибиться  нетрудно  -  он  точно  такой  же,  как  парусник  моего  детства,  такой  же  –  а  не  тот.  Никогда  этот  корабль  не  швартовался  у  набережной  Херсона.  Я  никогда  не  засматривался  на  его  стремительные  обводы  и  изысканные  кружева  оснастки.  Никогда  белые  треугольники  и  трапеции  его  парусов  не  уводили  мою  фантазию  туда,  за  поворот  реки,  откуда  «Товарищ»  отправлялся  в  свои  кругосветные  плавания,  попутно  отправляя  и  меня  –  в  мои,  воображаемые  «кругосветки».

Не  тот!  –  а  верите  ли,  в  горле  защипало,  на  глазах  чуть  не  выступили  слезы,  и  вообще  стало  как-то  очень  тоскливо,  даже  слишком  тоскливо  –  слишком  для  таких  «обознатушек».  Подумаешь,  перепутал  корабли!  Подумаешь,  «Товарищ»,  единственный  в  твоем  городе  и  вообще  в  стране  настоящий  парусник,  вернулся  на  свою  родину,  в  Германию,  восстановил  свое  оригинальное  имя  и  превратился  в  музей.  Подумаешь!  –  Вспомни  детство,  предайся  сентиментальным  воспоминаниям,  умились,  и  всё,  глядишь,  еще  и  какой-то  слезоточивый  текстик  для  фейсбука  накропаешь…

Однако  не  сентиментальный,  а  какой-то  всеобъемлющий  и  даже  экзистенциальный  характер  затопившего  меня  чувства  заставил  позабыть  и  ошибку,  и  корабль,  и  коробку  с  детальками,  которую  я  рассеянно  сунул  на  полку  розовощеких  кукол.  В  самом  деле,  почему  делается  так  страшно,  когда  уходят,  исчезают,  разрушаются  или  бывают  разрушаемы  всякие  приметы  «милой  старины»  –  здания,  деревья,  парки,  корабли..?  Не  столько  грустно  об  утрате,  сколько  страшно  –  как-то  по-личному  страшно,  за  себя,  за  свою  жизнь?

Возможно  –  мне  так  кажется  –  тут  дело  в  импринтинге,  «запечатлении».  Родился  человек  и  принялся  рассматривать  мир  вокруг.  Мама,  папа,  дом,  улица,  дерево,  город,  река,  на  реке  парусник…  -  шаг  за  шагом  складывается  картинка,  каждый  день  добавляются  новые  образы.  А  человек  еще  так  юн,  так  свеж,  так  восхитительно  неосведомлен,  так  неиспорчен  опытом  и  мнениями,  так  нетронут  стереотипами  и  стандартами,  что  способен  видеть  мир  без  предубеждения,  как  непредвзятый  созерцатель,  просто  воспринимать  его,  запоминать,  запечатлевать:  «Вот  это  –  мир».  Вопросы  –  почему,  как,  зачем..?  –  появятся,  может  быть,  позже;  а  пока  он  смотрит  и  запечатлевает.  Это  фундамент  его  познания,  причал  и  отправная  точка  его  личного  кругосветного  плавания.

Ретроспективно,  потом,  когда-нибудь,  в  свое  прошлое  можно  взглянуть  с  некоторым  разочарованием:  ха,  деревья-то  за  домом  были  не  такими  уж  и  большими;  а  самая  красивая  улица  родного  города  далеко  не  так  уж  и  хороша;  а  парусник…  –  и  говорить  нечего,  загубили  корабль,  туда  ему  и  дорога!  Но  это  все  наносное,  как  илистая  коса,  это  все  приобретения  жизненного  опыта,  выработанный  годами  и  странствиями  опыт  сравнений,  нажитый  разочарованиями  и  неудачами  цинизм.  Это  –  взгляд  из  «сейчас»  на  то,  что  десятилетия  тому  назад  встретило  первые,  еще  размытые  взгляды  юного  человечка.  Встретило  –  и  запечатлелось.

Но  вот  звонит  мама  и  жалуется,  что  какие-то  идиоты  спилили  пять  тех  самых  гигантских  робиний  за  домом,  которые  ты  воображал  мачтами  твоего  личного,  никому  больше  не  видимого  клипера.  А  вот  ты  приехал  в  родной  Херсон,  прошелся  по  Суворовской  и  увидел,  что  веселые  платаны  вырублены,  аристократические  особнячки  XVIII  века  исчезают,  бюст  Суворова  куда-то  перетащили,  а  площадь  перед  театром  загромождена  бесполезной  и  безвкусной  горой  стройматериалов.  А  потом  читаешь  историю,  как  парусник,  на  котором  твоя  фантазия  огибала  земной  шар,  чуть  не  затонул  сначала  у  херсонской  набережной,  потом  где-то  у  английского  причала,  пока,  в  конце  концов,  не  превратился  в  музей  где-то  черт  знает  где.  А  потом  натыкаешься  в  магазине  игрушек  на  очень  похожий  парусник,  и  очередная  -    очередная  последняя!  –  капля  переполняет  чашу  твоего  отчаяния,  а  ведь  она  переполнилась  еще  на  известии  о  спиленных  мачтах,  а  потом  –  на  платанах,  и  еще  раз  –  на  площади  перед  театром...  И  вот  тут  только  и  остается,  что  умереть  на  месте  или  бороться,  бесполезно  и  бесславно  бороться  с  приступом  невыносимой,  страшной,  щемящей  тоски,  крайней  печали,  несладостной  муки  прощания…

Ну  как  же  они  не  понимают?  Ведь  мир  рухнул.  Нет,  это  не  деревья  спилены,  не  дома  снесены,  не  великолепный,  какого  больше  никогда  не  будет  парусник  отправлен  в  утиль.  Рухнул  мир!  –  не  тот,  созерцаемый  из  «сейчас»  циничным,  разочарованным,  пресыщенным  и  очень  предвзятым  наблюдателем.  Рухнул  тот  мир,  который  запечатлели  мои  глаза,  когда  начали  различать  вокруг:  мама,  папа,  дом,  улица,  дерево,  город,  река,  на  реке  парусник…

Сунув  коробку  с  Gorch  Fock  на  ближайшую  полку,  спотыкаясь  о  гигантских  плюшевых  собак  и  медведей,  я  изловил  в  игрушечных  джунглях  сына  и  повел  его  прочь  из  магазина.  Наверное,  я  шел  слишком  быстро,  потому  что  он  то  и  дело  окликал  меня  и  дергал  за  руку,  но  я  не  мог  идти  медленнее,  потому  что  я  не  шел,  а  убегал.  Я  бежал  из  моего  «сейчас»  в  те  далекие  времена,  в  которых  были  парусник  по  имени  «Товарищ»,  прадедова  хата  на  Лимане,  пять  робиний  за  домом,  изящные  домики  на  Суворовской  и  все  прочее,  чего  теперь  уже  нет,  но  что  когда-то  было  и  мною  навсегда  запечатлено.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747957
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 27.08.2017

Прибой

Просыпаюсь  я  рано,  чуть  раньше  тех  звуков,  которые  могли  бы  разбудить  иного  человека,  способного  спать  после  восхода  солнца  и  долго  после,  если  ему  не  мешать.  Крики  ворон  и  скрежет  их  когтей  по  жестяной  крыше  дома  напротив,  утренние  беседы  и  перебранки  дворников,  ассортимент  автомобильных  шумов  -  все  это  мешает  спать  не  мне.

Однако  невольно  прислушиваюсь,  и  невольно  же  отмечаю,  что  утренний  шум  сегодня  сменил  тональность.  Прежде  дворники,  прилетая  спозаранку  на  своих  метлах,  приземлялись  на  нашей  улице,  издавая  сухой,  шершавый,  чуть  царапающий  звук  -  так  прутики  метлы  скребут  по  асфальту.  Ших,  ших,  ших!  -  первая  эскадрилья  приземлилась,  сейчас  пойдут  рапорты:  Рая,  ты  вчера  бубубубу...  Ну  так  и  я  говорю  бубубу...  А  что  он?..  бубубу...

А  сегодня  -  другое.  Словно  где-то  неподалеку  волны  бьют  песок  -  вполне  зримые  волны,  такие,  ростом  примерно  по  колено.  Никак  в  них  не  усомниться  даже  в  центре  города,  потому  что  этот  голос  крепко  связан  в  сознании  только  с  одним  воспоминание:  море,  песок  и  сочный,  пенящийся  звук  прибоя:  шшшшшуууу...  шшшшуууу...  шшшшууу...

Нет,  не  пойду  я  смотреть  на  эти  волны,  не  пойду,  чтобы  не  заплакать.  Мне  и  видеть  не  надо,  чтобы  догадаться,  что  сегодня  эскадрилья  дворников  метет  под  мои  окном  сухие  листья.  Первые  в  этом  сезоне  осенние  листья.

Шшшшууу...  шшшшуууу...  шшшшууу...  -  этот  прибой  надолго,  еще  привыкну  и  перестану  его  замечать,  но  сегодня  это  -  впервые  после  лета.  Лето  даже  еще  не  кончилось,  а  осенний  прилив  уже  наступает  на  него...

Вот  опять,  слышите?  -  это  они,  хрупкие,  крошащиеся,  пронзительно  и  терпко  пахнущие  пылью  волны  осени.

17  августа  2017  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746599
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.08.2017

Забобон

Яка  нагода!  Брати  перезирнулися  та  зрозуміли  одне  одного  без  слів.  Загалом-то  бабуся  заборонила  їм  користуватися  човном,  покарала  так  за  якесь  там  чергове  неробство-неслухнянство.  Хлопці  через  те  покарання  не  каралися,  а  ображалися,  бо  воно  здалося  їм  надміру  жорстким  :  літа  в  році  лише  чверть,  тільки  влітку  й  рибалити,  як  таке  можна  було  втнути?!  Та  нині  зранку  на  дачу  причовгала  сусідка,  щось  сказала  бабусі,  та  хутко  зібралася  та  рушила  в  місто,  кинувши  онукам,  що  по  обіді  повернеться  та  щоб  вони  самі  давали  собі  раду  зі  сніданком  і  всім  іншим  і  не  здумали  бешкетувати.

Хлопці  притьмом  витягли  човна  з  хати  –  еге  ж,  човен  гумовий,  надувний,  тому  й  зберігається  в  мішку  під  ліжком!  –  та  почвалали  з  ним  до  берега.  Там  вони  миттю  накачали  човен  повітрям,  спустили  його  на  воду,  покидали  в  нього  вудки  та  решту  свого  рибальського  знаряддя,  а  тоді  й  самі  вмостилися  на  хитких  надувних  подушках.  Та  щойно  вони  взялися  веслувати,  як  на  березі  з’явилася  височезна  постать  і  скрипучим  голосом  звеліла  їм  повернутися.  Тітка!  –  і  де  вона  взялася,  вона  ж  була  в  місті  та  на  дачу  не  збиралася?  Ну,  все,  приїхали,  кінець  рибалці.

Однак  все  обернулося  навіть  гірше:  тітка  вирішила  й  собі  порибалити  з  малими.  Такого  вони  не  очікували,  почали  щось  белькотіти  про  кількість  місць,  вудок,  черв’яків,  риби  в  річці,  а  також  і  про  нещастя,  які  зазвичай  пов’язують  із  жінками  на  кораблях.  Однак  тітка  тим  часом  спритно  влізла  в  човен,  тицьнула  кудись  поперед  себе  довгим  тонким  пальцем  і  наказала:
-  Веслуйте!

І  вони  повеслували.  Мілиною  надувний  човен  сунув  так  плавно  й  тихо,  ніби  й  не  рухався  зовсім,  та  щойно  дістався  глибини,  почав  розгойдуватися  та  підстрибувати,  а  на  веслярів  і  тітку  полетіли  бризки.  Дніпро  тут  справді  був  глибокий,  ним  гуляли  чималенькі  хвилі,  а  гумове  судно  по  тих  хвилях  стрибало,  наче  норовливе  лоша.  Хлопці  мовчки  веслували,  похмуро  позираючи  на  тітку,  а  вона  прискіпливо  дивилася  на  річку,  а  тоді  вигукнула:

-  Якір!  –  і  заходилася  наживляти  черв’яка  на  гачок,  безпомилково  або  випадково  обравши  з  купи  вудок  найщасливіше  з  братерських  знарядь.

Якір  –  кілька  цеглин  у  поліетиленовому  мішку  –  важко  шубовснув  у  чорну  воду.  Течія  та  вітер  разом  підхопили  човна  та  бадьоро  потягли  його  за  собою.  Тому  коли  якір  досяг  дна,  якірний  канат  натягнувся  потужним  ривком;  хлопці  вже  звикли  до  цього,  тому  заздалегідь  взялися  за  розпечені  сонцем  гумові  борти,  а  попередити  тітку  вони  навіть  не  згадали:  хто  виходить  в  море,  той  має  знати!

-Ой!  –  раптом  скрикнула  тітка,  а  тоді  знову:  -  Ой-йой-йой!

Брати  побачили  простягнуту  до  них  закривавлену  руку  та  здригнулися,  їм  аж  млосно  стало.  Замість  черв’яка  тітка  наживила  власного  великого  пальця;  чималий  гачок  пройшов  пучку  наскрізь,  а  витягнути  його  назад  було  ніяк  –  на  те  гачки  й  мають  борідки,  аби  риба  з  них  не  сходила.  Риба  або  недолугі  рибалки,  які  не  знають,  що…

Хвилі  гойдали  човна,  човен  хитав  вудку,  на  яку  впіймалася  тітка,  вудка  смикала  тітчин  палець,  а  тітка  без  угаву  репетувала.  Хлопці  видобули  з  брезентового  мішка  ножа  та  перерізали  волосіння  вудки,  на  якій  теліпався  тітчин  палець.  Ну  й  що?  –  вушко  гачка  також  було  завелике,  аби  протягнути  його  крізь  рану,  не  туди  й  не  сюди,  а  ще…

-  Інфекція!  –  волала  тітка.  –  На  цих  ваших  ідіотських  гачках  і  тупих  черв’яках  повно  інфекції.  В  лікарню  мене,  негайно!

Тепер  вони  веслували  до  берега;  хоча  тітчин  закривавлений  палець  із  гачком  виглядав  моторошно,  хлопці  потай  зловтішалися:  хто  тебе  кликав,  чого  лізла…  Вони  сподівалися,  що  тітка  вирушить  до  міста,  а  їх  залишить  у  спокої,  і  вони  повернуться  до  риболовлі.  Однак  на  березі  вона  звеліла  їм  супроводжувати  себе  до  лікарні;  від  болю  її  голос  зробився  таким  нестерпно-пронизливим,  що  брати  навіть  не  намагалися  сперечатися.  Схоже,  сьогодні  риболовлі  не  буде.

В  лікарні  все  відбулося  блискавично:  хірург  якимось  сліпучим  згустком  металевого  сяйва  відтяв  вушко  гачка,  видобув  його  з  рани,  вилив  на  палець  мало  не  літр  перекису  водню,  який  шипів,  як  найкраще  ситро,  а  тоді  крикнув  медсестру  перев’язати  палець  і  пішов  собі.

Тітка  на  дачу  більше  не  збиралася  та  потягла  хлопців  за  собою  додому,  де  й  здала  їх  з  рук  на  руки  бабусі.  Брати,  як  побачили  стареньку,  аж  очі  позакривали:  зараз  їм  буде  на  горіхи  за  сваволю,  хоча  вони  завдяки  тітці  й  не  порибалили  зовсім.  Однак  жінки  заходилися  бідкатися  над  тітчиним  пальцем,  а  про  хлопців  забули.

Брати  вшилися  на  двір  і  заходилися  обговорювати  пригоду.  Як  вони  не  второпали,  що  треба  відтяти  вушко?  Взяти  обценьки  абощо  та  клац!  –  на  раз.  Ну,  тепер  знатимуть,  адже  їхні  пальці  також  час  від  часу  ловилися  на  їхні  власні  гачки.  А  ще  вони  дивувалися  тому,  як  спрацював  давній  забобон  про  жінок  і  море:  постраждала  сама  жінка,  еге  ж,  дивина,  та  й  годі,  виходить,  забобон  захищав  жінок?  Ну,  все  пусте,  вже  завтра  зранку  вони  повернуться  на  дачу,  знову  візьмуться  за  риболовлю,  хоча,  здається,  їм  ще  відбувати  якесь  там  покарання.  Та  нині  вони  сподівалися,  що  тітчина  травма  та  їхня  участь  у  порятунку  її  пальця  змусять  бабусю  забути  про  їхній  неслух.

Та  повернутися  на  дачу  їм  ще  довго  не  судилося.  Інфікована  тітчина  рана  не  гоїлася,  тітка  вередувала,  бабуся  клопоталася,  наче  йшлося  не  про  палець,  а  про  цілу  руку  або  ногу,  а  про  дачу  та  хлопців,  здавалося,  взагалі  всі  забули.  Брати  марнували  час  у  дворі,  пересохлому,  спраглому,  запорохнявілому  серпневому  міському  дворі,  та  рахували,  скільки  днів  літа  їм  залишалося.  За  всіма  підрахунками,  літа  зосталася  дрібка,  і  брати  тихо  зненавиділи  тітку:  літа  в  році  чверть,  як  таке  можна  було  втнути?!  Ну  от  правду  кажуть  розумні  люди:  жінка  на  кораблі  до  біди!  А  ще  вони  сперечалися  про  той  забобон:  хоча  «на  морі»  ушкодилася  жінка,  і  тепер  вона  ж  потерпала  на  суші,  брати  також  зазнали  втрат,  адже  їм  доводилося  нидіти  в  місті.  Виходить,  заборона  бути  жінкам  на  суднах  мали  підстави!  

І  брати  присягалися  всіма  клятвами,  які  знали,  що  ніколи  не  дозволять  жодній  жінці  ступити  на  палубу  їхнього  гумового  човна  чи  будь-якого  іншого  судна,  яким  спільно  володітимуть.  Хай  навіть  не  наближаються!

…Коли  аж  у  вересні  брати  рушили  на  дачу,  вони  від  щастя  і  про  давній  забобон,  і  власні  клятви  аж  забули.  Хлопці  навіть  вирішили  запросити  бабусю  на  риболовлю:  а  ну,  як  старенька  все  ще  пам’ятає  про  те  невідбуте  покарання?  Та  про  те  їм  дізнатися  не  судилося:  хтось  вдерся  до  їхнього  дачного  будиночку  та  поцупив  човна,  схованого  у  мішку  під  ліжком.  Це  було  єдине,  що  взяв  невідомий  злодій.

Вбиті  цією  втратою,  примарністю  надії  на  здобуття  іншого  човна,  а  ще  незбагненною  та  непередбачуваною  силою  забобону,  хлопці  подалися  на  берег,  видерлися  на  стару  шовковицю  край  води  та  з  сумом  втупилися  в  дніпрові  далі.  Мовчанка  над  річкою  панувала  довго,  аж  доки  брати  чи  не  в  один  голос  вигукнули:
-  Ну  що  тоді  було  бабі  не  замкнути  човна  в  хаті!!!

І  там  на  шовковиці  над  водою  брати  відновили  свої,  вже  колись  принесені  клятви,  підсиливши  їх  такими  жахливими  та  гучними  карами,  що  в  гіллі  над  їхніми  головами  зацвірінькали  налякані  пташки.  Однак  і  ця  нова  присяга  виявилася  марною:  нового  човна  вони  так  і  не  здобули,  потім  бабуся  продала  дачу,  а  згодом  життя  почало  розводити  братів,  і  розводило,  доки  не  розвело  остаточно.

…Хтозна,  чи  не  через  той  давній  забобон?

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746324
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2017

На всех парусах

…в  этих  широтах  ухо  надо  держать  востро.  Метрополия  –  о,  какое  таинственное,  какое  величественное  слово!  –  за  тысячи  и  тысячи  миль;  океан  –  пустыня;  острова  –  ненанесены  на  карту,  необитаемы  или  населены  враждебными  дикарями.  Парус!  Парус  на  горизонте!  –  это  к  беде;  сто  раз  нахмурится  капитан,  разглядывая  в  подзорную  трубу  вырастающий  из  моря  корабль;  сто  раз  ёкнут  сердца  матросов,  ожидающих  его  решения.  И  вот  решение  принято,  звучат  команды,  свистит  дудка,  объявлен  курс,  рулевой  ворочает  штурвал,  корабль  накреняется,  матросы  взлетают  по  вантам,  канониры,  стуча  пятками,  рассыпаются  по  палубам  и  застывают  у  орудий,  поглядывая  на  тусклые  ядра,  сложенные  в  пирамиды.  Наступает  тишина,  только  море  плещет  в  борт  корабля,  только  ветер  свистит  в  туго  натянутых  снастях,  и  каждый  нерв  на  корабле  натянут  сейчас  так  же  туго  и,  кажется,  даже  звенит.  И  в  эти  краткие  мгновения  тишины,  за  которыми  возможны  бой,  победа  или  гибель,  всех  на  судне,  от  седого,  выдубленного  штормами  всех  широт  капитана  до  сопливого  юнги,  охватывает  вдруг  нежное,  трепетное  чувство  к  своему  кораблю.  Только  от  него  сейчас  зависит  исход;  если  сдюжит,  если  поймает  ветер  огромными  изумрудными  парусами  на  всех  пяти  мачтах,  тогда  уж  никому  не  угнаться!  Но  сейчас  еще  ничего  не  ясно;  чужак  вырастает  из  горизонта  и  вдруг  словно  выскакивает  из  воды  –  он  поймал  ветер!  Капитан  глядит  на  карту  –  нет  ли  где  укрытия,  но  карта  сплошь  белое  пятно.  Дистанция  между  кораблями  сокращается;  теперь  уже  и  без  подзорной  трубы  видны  матросы,  снующие  по  реям  вражеского  парусника,  и  орудийные  порты  –  один  за  одним  они  распахиваются,  и  в  черной  тьме  вдруг  показываются  жерла  пушек.  Тревога  над  палубой  сгущается  так,  что  кто-то  не  выдерживает  и  разражается  в  тишине  длиннейшим  замысловатым  ругательством  –  о,  молитва  перед  лицом  смерти  бывает  и  такой!  Сейчас,  еще  мгновение:  и  надежда  в  сердцах  сменится  страхом,  страх  -  ожесточением,  ожесточение  –  азартом,  и  тогда  пусть  гремят  орудия,  пусть  свистят  пули,  пусть  летят  абордажные  крюки,  ох,  и  славная  будет  сеча!  Да!  Но  тут  небо  окрашивается  в  зеленый  –  это  изумрудные  паруса  вдруг  распахиваются  над  океаном,  словно  крылья  невиданной  птицы,  и  весь  огромный  тяжелый  корпус  клипера,  со  всеми  мачтами,  пушками,  бесценным  грузом  в  трюмах  и  сотней  матросов  возносится  из  воды,  кажется,  вот-вот  полетит,  едва  касаясь  волн  килем!  Ветер  пойман!  –  и  крик  торжества  разносится  над  палубой,  и  кто-то  уже  отплясывает  джигу.  Ветер  пойман!  –  даром  чужак  окутался  дымом,  это  залп  бессильного  отчаяния  –  клипер  набирает  ход,  узел  за  узлом,  и  возносится  над  водой,  бесконечно  собираясь  взлететь,  а  вражеский  парусник,  напротив,  погружается  в  океан  и  –  вот,  вот!  –  проваливается  за  горизонт.  С  мостика  несется  команда,  ей  вторит  дудка,  капитан  склоняется  над  картой  и  делает  на  ней  отметку…

…Как  объяснить?  Как  передать  устройство  этого  клипера,  мостик  которого  –  узкий  балкон  «девятиэтажки»;  упирающиеся  в  тучи  мачты,  вооруженные  изумрудными  парусами,  -  одна,  две,  три,  четыре,  пять!  –  акации,  огромные,  как  секвойи,  шеренгой  растущие  вдоль  дома;  карта,  которая  сплошь  белые  пятна  –  столешница  престарелого  кухонного  шкафа,  на  которой  седой,  выдубленный  штормами  всех  широт  капитан  –  мальчик  лет  шести  –  рисует  карандашом  острова  и  рифы,  обозначая  деревянными  прищепками  свой  зеленокрылый  клипер  и  чужие  корабли,  один  из  которых  только  что  убран  с  карты  и  упрятан  в  ящик  –  он  провалился  за  горизонт,  обставленный  по  всем  статьям  и  всем  правилам  пятимачтового  полета  над  волнами;  подзорная  труба  –  сломанный  калейдоскоп;  ядра  в  пирамидах  –  огромные  херсонские  арбузы,  которыми  мостик,  то  есть  балкон,  завален  так,  что  капитану  бывает  непросто  добраться  до  карты…  Как  объяснить,  что  августовское  небо  над  акациями,  на  первый  взгляд  еще  по-летнему  бесцветное,  но  уже  на  второй  открывающее  первую  осеннюю  синеву,  -  океан?  И  как  перестать  верить,  что  шестилетним  я  командовал  самым  быстрым  клипером  по  обе  стороны  экватора  и  самым  отчаянным  экипажем  к  востоку  и  к  западу  от  Гринвича  -  как?!  И…  зачем?

2017

Рисунок:  [url=""]отсюдаhttps://s-media-cache-ak0.pinimg.com/736x/89/29/09/892909629c1f40a74d0d7e3daff8c9fd--vintage-boats-december-.jpg[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745478
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 10.08.2017

Джерело

[b]Переклад  з  російської  оповідання  "Родник"  циклу  "Димкины  хроники".  Буду  вельми  вдячний  за  виправлення  помилок  в  перекладі!  [/b]



В  селі,  де  Юрко  літував  малим,  були  дві  водойми  –  Лиман  і  Канал.

Лиман  був  із  тих  речей,  що  існують  і  не  обговорюються:  безмежний  природний  басейн,  нема  про  що  казати  –  він  просто  є.  Натомість  Канал  мав  штучне  походження:  довжелезний  глибокий  рівчак,  він  тягнувся  від  Лиману  до  першої  вулиці  села  та  впирався  в  насосну  станцію.  Однак  спорудили  Канал  доволі  давно,  і  тому  він  міцно  посів  місце  в  свідомості  Юркових  односельців  як  об’єкт  –  водойма,  і  як  назва  місця  –  Канал.  Третя  водойма  –  копанка  посеред  солончаку,  повна  крижаної  гірко-солоної  води,  -  водоймою  не  вважалася  та  в  місцевій  топоніміці  навіть  не  згадувалася.

Якось  ранком  Юрко  вийшов  з  двору  на  вулицю  та  роззирнувся  у  пошуках  справ  і  розваг  нового  дня.  Навколо  було  порожньо,  тільки  замість  звичайної  сільської  тиші  в  повітрі  висів  оглушливий  шум:  насосна  працювала  на  повну  потужність.  Юрко  на  той  галас  подумав  собі,  що  спека  тримається  пекельна,  води  для  поливу  треба  багато,  от  насоси  й  гарують  з  ранку  до  ночі.  Юрко  покрутив  головою  туди-сюди,  не  помітив  нічого  цікавого  та  подався  на  звичний  ранковий  обхід  околиць.

Спершу  він  навідався  до  ямища  під  насосною.  Воно  утворилося  минулого  року,  коли  буревій  вивернув  величезний  осокір;  деревину  розпиляли  та  розтягли  на  дрова,  пень  викорчували,  а  ямище  так  і  лишилося  –  неохайне  провалля  на  глинистому  п’ятачку  поруч  із  насосною  станцією.  Довкола  провалля  височіли  зарості  бур’яну,  тепер  змарнілого  й  всипаного  рудуватим  пилом  –  дощу  не  було  вже  тижнів  зо  два.

У  тому  бур’яні  віднедавна  оселилося  кошеня;  цілком  дике,  воно  в  руки  не  давалося.  Саме  тому  Юрко  та  його  малолітні  приятелі  палали  мисливським  азартом:  вполювати  та  приручити  звіра  стало  справою  їхньої  хлопчачої  честі.  От  і  тепер  Юрко  підкрадався  до  ямища,  тому  що  сподівався  зненацька  схопити  кошеня  та  пред’явити  здобич  малому  Сергійку  та  іншим  хлопцям  як  доказ  власної  звитяги  та  вправності.

Загалом  у  селі  не  бракувало  кішок,  здебільшого  вони  мали  доброзичливий  норов  і    не  опиралися  дитячим  заграванням.  Однак  траплялися  й  такі,  як  оце  кошеня,  -  хижі,  здичавілі,  неручні.  Юрко  знав  лише  одну  людину,  яку  визнавали  ці  спритні  хижаки  –  власного  прадіда  Якова.  Прадід  –  а  він  отримав  важке  поранення  ще  в  Першу  світову  –  зазвичай  цілісінький  день  сидів  посеред  двору  на  темно-вишневому  віденському  стільці,  оглядав  сад  і  город  і  щось  тихенько  наспівував.  А  під  його  стільцем  із  незмінно  бридливо-несхвальним  виглядом  лежала  одна  з  сільських  диких  кішок.

Іноді  кішки  приходили  удвох,  і  тоді  друга  хижачка  вилазила  дідові  на  коліна  й  навіть  дозволяла  йому  себе  гладити.  Коли  ж  Юрком  намагався  бодай  наблизитися,  користуючись  прихильністю  кішок  до  старого,  вони  блискавично  зникали,  а  потім  ще  довго  не  з’являлися  у  дворі.  Дід,  мабуть,  за  ними  сумував,  і  тому  Юрко  майже  щоразу  долав  спокусу  вполювати  яку-небудь  з  його  улюблениць.  Але  з  кошеням  справа  інша:  воно  з  дідом  незнайоме,  і  Юрко  вважав  це  шансом  для  полювання.

Щойно  хлопець  дістався  ямища,  він  тієї  ж  миті  забув  і  про  кошеня,  і  про  диких  кішок,  і  про  діда.  Ямище  було  по  вінця  повне  водою  -  чистою,  по-справжньому  прозорою.  Вода  була  зовсім  не  такою,  як  у  Лимані  –  а  там  вона  влітку  мала  зелений,  взимку  –  жовтуватий  колір.  У  Каналі  вода,  закачана  з  Лиману,  набувала  червоно-коричневого  відтінку  завдяки  забарвленню  місцевого  ґрунту.  Юрко  підійшов  до  ями  та  нахилився  до  води.  Крізь  неї,  немов  крізь  збільшувальне  скло,  чітко  виднілися  камінці,  бите  скло,  уламки  черепиці  на  дні.  В  одному  місці  камінці  ніби  ворушилися;  Юрко  придивився  та  помітив,  що  у  воді  понад  камінцями  ще  й  піщинки  танцювали.  Це  було  джерело.

Подія  непересічна;  не  абищо,  третя  водойма  в  селі!  Село  лежало  в  низовині,  яку  з  одного  боку  обіймав  розпечений  степ,  а  з  іншої  Лиман.  Юрко  вважав,  що  Лиман  берегів  не  має;  адже  навіть  із  верхівок  жовтих  скель  на  березі  годі  було  побачити  щось  інше,  крім  пустелі  зеленкуватих  вод.  Однак  влітку  степ  був  такий  гарячий,  як  сонце  над  ним,  тому  у  величезну  водойму  за  крок  від  села  важко  було  повірити.  Спекотним,  навіть  посушливим  місцем  було  Юркове  село;  тому  джерело  стало  сенсацією,  і  Юрко  негайно  дав  йому  ім’я  власне  –  Джерело.

Та  й  загалом  Джерело  як  явище  хлопця  хвилювало,  бентежило:  з  незнаної  глибини,  з  невідомих  причин  вийшов  потічок  чистої  води,  без  якої  життя  на  Землі,  як  і  життя  на  селі,  неможливе.  В  цьому  напевно  є  дещо,  про  що  варто  ретельно  помізкувати,  обов’язково,  але  потім,  згодом,  коли-небудь…

Джерело,  судячи  з  млявого  руху  камінців  на  дні,  струменіло  кволо,  а  ще  вчора  його  взагалі  не  було,  Юрко  знав  це  напевно.  Ввечері  вони  з  Сергійком  невдало  полювали  тут  на  кошеня,  а  за  ніч  Джерело  ледве  встигло  наповнити  яму.  Несміливий  струмок  щойно  почав  шукати  собі  дорогу  з  ями;  він  виливався  з  неї  та  губився  у  заростях  бур’яну.  А  понад  струмком  завмерло  те  саме  дике  кошеня,  втупивши  в  Юрка  жовті  банькуваті  очі.

Юрко  позадкував,  не  зводячи  погляду  з  кошеняти,  яке  й  собі  не  відводило  від  хлопця  холодних  очей.  Коли  купа  глинистої  землі,  вивернутої  корінням  осокору,  сховала  Юрка  від  тваринки,  він  кинувся  чимдуж  бігти  -  по  Сергійка.  Він  за  будь-яку  ціну  волів  першим  розповісти  тому  про  Джерело!  –  та  й  полювання  тепер  обіцяло  бути  щасливим,  адже  кошеня  почне  ходити  до  Джерела  пити,  ось  там  його  можна  буде  здобути,  на  манер  крокодилів  і  левиць,  що  у  посуху  хапають  антилоп  біля  води.  І  хлопець  мчав  селом  щодуху,  адже  день  просто  з  ранку  запропонував  йому  нові  щедрі  можливості;  та  що  там  день  –  ціле  життя  попереду  було  прекрасне!

…І  полювання  відбулося,  і  було  воно  вдалим,  якщо  не  рахувати  подряпаних  рук,  ніг  і  одного  кирпатого  носа,  що  нині  прикрасився  розчерком  котячого  кігтя.  Кошеня  сиділо  під  ящиком  і  злобно  сичало  щоразу,  коли  щасливі  мисливці  наближалися,  аби  помилуватися  здобиччю.  Тепер,  коли  перша  частина  задуму  виконана  –  звіра  впольовано  –  вони  второпали,  що  друга  частина  –  приручити  звіра  –  є  набагато  складнішою.

Справді,  як  зробити  ручною  істоту,  яка  мови  не  розуміє,  їжу  добуває  самостійно  та  взагалі  не  потребує  ніяких  рук?  Розмова,  швидко  вичерпавши  знання  хлопців  у  царині  одомашнення  диких  тварин,  попрямувала  до  інших  царин:  про  тварин  взагалі  та  кішок  зокрема.  Незабаром  Юрко  виголосив  таке  ж  складне  запитання,  як  «  чому  літаки  не  падають»  та  «чого  пароплави  не  потопають».

-  Отже,  -  промовив  Юрко,  вперши  кулаки  в  боки  та  з  непідробним  «науковим»  інтересом  розглядаючи  ящик,  який  сичав,  нявчав  і  підстрибував,  -  отже,  -  повторив  він,  -  чи  вміють  кішки  плавати?

Сергійко  висловив  припущення,  що  кішки  плавати  не  вміють.  Свою  гіпотезу  він  обґрунтував  тим,  що  між  собаками  й  котами  точиться  непримиренна  боротьба.  Вони  взагалі  не  схожі.  А  собаки  при  цьому  плавати  можуть  і  роблять  це  навіть  охоче.  Кішки  напевно  і  в  цьому  сенсі  відрізняють  від  собак,  тому  плавати  не  люблять  і,  мабуть,  взагалі  не  вміють.

Юрко  вислухав  міркування  приятеля  з  вкрай  скептичним  виглядом  і  заявив,  що  такого  роду  ідеї,  можливо,  мають  право  на  існування,  але  тільки  не  серед  поважних  дослідників.  А  тоді  запропонував,  користуючись  наявністю  лабораторії  (Джерело)  та  піддослідної  тварини  (кошеня),  поставити  науковий  експеримент.  Сергійко  без  вагань  погодився,  а  кошеня  питати  вони  не  стали,  аби  «не  порушувати  чистоти  досліду»,  як  висловився  Юрко.

Виявилося,  що  вкинути  кошеня  у  воду  важче,  ніж  спіймати.  Кінець  кінцем,  це  хлопцям  вдалося  –  при  цьому  постраждали  й  без  того  вже  понівечені  руки,  і  ще  один  кирпатий  ніс  оздобився  малиновим  розчерком  котячого  пазура.  Та  експеримент  несподівано  вийшов  з-під  контролю,  а  дослідники  самі  перетворилися  на  піддослідних.  Щойно  юні  експериментатори  добилися  свого,  а  досліджуваний  звір  опинився  у  воді,  хлопці  негайно  розбіглися  в  різні  боки  та  поховалися  в  бур’яні,  як  зазвичай  робило  кошеня.  Вони  ховалися  одне  від  одного,  від  кошеняти  та  ще  від  чогось  –  нестерпного  й  пекучого,  мов  кропива.  Це  щось  пекло,  невідступно  переслідувало  та  заганяло  їх  в  задушливі  зарості.

Тільки  створивши  загрозу  чужому  життю,  нехай  і  котячому,  нехай  навіть  одному  з  дев’яти,  хлопчиська  раптом  усвідомили,  що  зробили.  Можливо,  зараз  вони  вперше  відчули  дещо  важке,  безкомпромісне  та  безжальне,  добре  відоме  людям  дорослим,  -  відповідальність.  Якби  тієї  миті  над  ними  залунав  безтілесний  голос  –  «Адаме,  де  ти?»  -  вони  б  не  здивувалися  та  лише  почали  би  дурнувато  й  незграбно  виправдовуватися,  валити  провину  одне  на  одного  та  не  кошеня  й  заливатися  сльозами…

Та  нічого  такого  не  сталося,  і  жодні  несподівані  та  гіркі  картання  не  здолали  цікавості.  Зі  своїх  задушливих  схованок,  до  яких  дослідники  марно  втікали  від  відповідальності,  вони  потай  спостерігали  за  кошеням:  а  що,  як..?

Кошеня  дійсно  плавати  не  любило,  але  вміло;  адже  любити  та  вміти  зовсім  не  одне  й  те  саме.  Воно  упливо  по  воді,  як  тікало  в  бур’яни,  -  а  тікало  воно  стрімко,  лишаючи  по  собі  лише  повільно  танучу  хмарку  куряви.  Воно  видерлося  на  протилежний  берег  ямища,  швидко  та  рішучо  обтрусилося  та  гайнуло  в  зарості,  на  прощання  навіть  не  глянувши  через  плече  на  дослідників.  А  вони  з  полегшенням  і  мовчки  розійшлися  по  домівках.  Лише  за  деякий,  не  дуже  короткий  час  вони  зможуть  стримано  обговорювати  навігаційні  якості  диких  кішок,  намагаючись  нічим  не  видати  свого  збентеження,  пов’язаного  з  тим,  як  саме  вони  здобули  таку  обізнаність.

Наступного  дня  перша  Юркова  думка  була  про  Джерело.  Він  скотився  з  ліжка  й  так-сяк  натягнув  шорти;  стрибаючи  на  одній  нозі,  доки  друга  чіплялася  за  холошу,  дістався  відра  під  літньою  кухнею  та  мимохідь  плеснув  водою  в  обличчя,  а  тоді  врешті-решт  здолав  опір  холоші  та  почимчикував  до  Джерела.  Ще  б  пак!  –  третя  сільська  водойма  все  ще  була  новиною,  та  й  статися  біля  Джерела  вночі  могло  будь-що.  І  будь-що  таки  сталося.  

До  оглушливого  шуму  насосної  станції  додалися  якісь  сторонні  звуки,  і  Юрко  кинувся  бігом.  Він  міг  розпізнати  всі  сільські  шуми  на  слух,  але  тепер,  вже  вгадавши  походження  сторонніх  звуків,  він  не  хотів  вирити  своїм  здогадкам  –  він  все  ще  сподівався.

Там,  де  вчора  струменіло  Джерело,  чорніла  свіжа  купа  землі,  а  поруч  стояв  екскаватор  –  той  самий,  що  зробив  копанку  на  солончаку.  В  кабіні  сидів  водій  –  теж  той  самий,  курив  папіросу  та  зазирав  у  ямище.  Коло  ями  стояли  та  сиділи  люди  в  брезентових  робах  і  тільняшках,  вони  також  курили  папіроси  та  поглядали  –  то  в  провалля,  то  на  екскаватор,  то  –  прищуливши  очі  –  на  сонце.  А  Джерела  більше  не  було.

Там,  де  вчора  прозора  вода  ворушила  в  своїй  незначній  глибині  камінці  та  викидали  фонтаном  піщинки,  був  розритий  неохайний  котлован  із  лискучими  слідами  екскаваторних  кликів  на  схилах.  На  дні  котловану  виднілися  реліктового  вигляду  труби;  в  одній  з  них  зяяв  невеличкий  отвір.  Поруч  по  коліно  в  масній  коричневій  багнюці  клопотався  ще  один  дядько  в  брезенті,  тільнику  та  з  папіроскою,  що  прилипла  до  нижньої  губи.  Прорив  труби,  звичайна  справа,  та  й  годі.  Юрко  повернувся  та  пошкандибав  геть,  уздовж  Каналу  до  Лиману.  День  стрімко  втрачав  будь-які  можливості;  та  що  там  день!  –  все  життя  попереду  було  позбавлене  бодай  якихось  можливостей…

На  Лимані  Юрко  зустрів  Сергійка,  потім  ще  декого,  а  потім  вони  разом  грали  в  старому  сейнері,  що  багато  років  тому  намертво  загруз  у  прибережному  піску.  День  поступово  вирівнявся,  попрямував  далі  своїм  звичайним  широким  потоком,  в  якому  було  все,  й  всього  було  вдосталь,    і  бракувало  в  ньому  тепер  лише  одного  –  Джерела.  Потім  той  день  злився  з  іншими  днями,  і  якось  непомітно  сталося  так,  що  Джерело,  якого  вже  не  було,  все  ж  таки  існувало,  і  десь  в  потоці  Юркового  часу,  що  безперервно  тік  з  майбутнього  в  минуле,  Джерело,  як  і  колись,  ворушило  в  прозорій  глибині  камінці  і  викидало  вгору  фонтанчики  з  піщинок.

[i]переклад  українською[/i]  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745034
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2017

Про людей і ворон

Кілька  років  поспіль  спостерігаю  сірих  ворон.  Ці  птахи  -  звичні  сусіди  людини,  в  містах  їх  не  бракує;  однак  вони,  які  усі  воронові,  сторонньої  уваги  цураються.  Не  тому,  що  полохливі,  а  тому,  що  розумні:  передбачають,  що  увага  людини  має  таємний  і  неприємний  підтекст:  випатрати,  щоб  дослідити,  або  випатрати,  аби  зжерти...  Я  таких  намірів  не  мав,  може,  вони  й  це  второпали  та  не  дуже  ховалися  -  так-то  ворони,  щойно  помічають  спостереження,  або  вшиваються,  або  мімікрують  -  поводяться  як  інші  птахи,  отакі  от  розумахи!  -  Загалом  птахи  з  бінокулярним  зором  завше  кмітливіші  за  птахів,  які  такого  зору  не  мають  і  дивляться  на  вас  -  як-от  курка  -  лише  одним  оком  водночас,  лівим  або  правим,  але  не  обома  (тому  що  перші  –  хижаки,  а  другі  -  здобич,  еге  ж).  А  ворона  -  якщо  таки  трапиться  поруч  -  дивиться  на  людину  очі  в  очі,  обличчя  в  обличчя.  А  людина  -  це  ж  самозакохана  мавпа;  охоче  знаходить  антропоморфність  навіть  тем,  де  нею  не  пахне;  боги  -  і  ті  в  нас  людиноподібні.  Отже,  зустрівши  погляд  ворони  -  очі  в  очі  -  мимохіть  відчуваєш  себе  віч-на-віч  із  рівним,  тобто  з  отим,  що  ми  кличемо  "розумним  життям".

Отже,  спостерігаю.  Щороку  мають  вони  вороняток,  а  як  ті  підростуть,  навчають  їх  ходити,  літати,  полювати  та  всього  такого  іншого.  Молодь  сірої  ворони  -  особливо  у  супроводі  батьків,  які  ніколи  не  кидають  дітей  без  нагляду,  -  на  вигляд  нічим  не  відрізняється  від  дорослих.  Ворони-дітлахи  навіть  більші  за  мам  і  тат,  бо  вгодованіші,  а  життя  ведуть  пільгове,  комфортне:  їжі  не  добувають,  у  воронячих  змаганнях  і  суперечках  участі  не  беруть,  своїм  розумом  не  живуть.  Отже,  вороняток  видає  поведінка:  літають  вони  кепсько  -  щойно  здіймаються  в  повітря,  їх  починає  кидати  туди-сюди,  крила,  хвіст  і  повітря  ще  їм  не  коряться,  ніщо  не  свідчить  про  майбутню  повітряно-військову  майстерність  і  звитягу  -  о,  так,  колись  подивіться,  як  ворони  б'ються  в  повітрі  або  женуть  сороку!  Зате  воронячі  дітки  бігають  надзвичайно  прудко  -  коли  дивишся  зверху,  з  балкону,  як  тікає  сполохане  вороня,  здається,  то  не  птах,  а  велика  сіра  кішка  промайнула  та  зникла  під  деревом.

Казав,  розумні  вони.  Отже,  малих  ворон,  як  і  малих  людей,  відрізняє  дитячий  розум.  Ворони  гуляють  під  моїм  вікном,  шукають  щось  поснідати.  Кидаю  шматочки  хліба;  мале,  зрозуміло,  надшвидко  тікає  (до  речі,  зір  у  ворон  не  просто  бінокулярний,  але  й  гострий,  а  поле  зору  -  широке;  щойно  я  кидаю  хліб,  мале  його  помічає  та  шукає  прихистку  під  деревом).  Мати  не  біжить,  вгледівши  хліб  ще  в  повітрі,  -  а  її  спокій  є  сигналом  малому:  все  ОК.  Воно  -  знову  надшвидко  -  біжить  по  хліб,  а    я  кидаю  йому  ще  кілька  шматочків.  Вороня  під  пильним  материним  оком  набиває  дзьоб  хлібом  -  один-два-три...  чотири...  п'ять  шматків!  -  доки  все  це  не  валиться  з  рота  долі.  Мати  підскоком  дістається  до  малого,  показує:  дзьоб-і-ковть.  Воно  дивиться,  та  знов  собі:  один-два-три...  чотири  шматки!  –  доки  все  це  не  валиться  з  рота  на  землю.  Мати  йому  ще  раз:  дзьоб-і-ковть.  Мале  второпало  та  вчинило,  як  слід:  дзьоб-і-ковть...  дзьоб-і-ковть...

Казав,  самозакохані  ми,  антропоцентричні.  Дивлюсь  на  своїх  сірокрилих  сусідів  і  гадаю  собі:  все  в  них,  як  у  людей.  Батьки  дбайливі,  турботливі,  відповідальні,  вихованням-турботою  до  запаморочення  (ретельно  закреслене)  втомлені,  а  втомою  аж  знецікавлені;  діти  безтурботні  та  безглузді,  в  усьому  (by  default)  покладаються  на  батьків.  А  тоді  далі:  якщо  воно  так  скрізь  ведеться,  і  в  людей,  і  в  птахів,  та  ще  й  в  таких  розумних  як  ворони,  певно,  так  воно  і  має  бути  в  нашому  світі,  населеному  людиноподібними  істотами  та  людиноподібними  богами.

Трапляються  інші  спостереження,  такі,  що  (ніби)  заперечують  подобу  -  воронячу  та  людську  чи  людську  та  божу.  Але  тут  ви  вже  самі  вирішуйте,  що  до  чого,  мої  дорогенькі,  самі,  я  ж  вам  не  матуся,  а  ви  мені  не  воронятка,  дзьоб-і-ковть  вже  знаєте!  Вітром  викинуло  з  кубла  вороня;  його  підібрали  дві  жіночки  та  понесли  кудись  -  а  понад  ними  весь  час,  скільки  їх  бачив,  у  повітрі  наче  дві  чорні  блискавки  билися-кидалися,  волали-стогнали.  Так  і  зникли  вони  за  рогом:  двійко  задоволених  жінок  із  пташеням,  прихованим  під  куртку,  та  дві  знедолені  ворони  над  їхніми  головами.

Інше  вороня,  що  випало  з  гнізда,  втрапило  в  зарості  трави  серед  кущів.  Ані  жадібні  до  братів  менших  люди,  ані  ласі  до  воронятини  коти  не  помітили  дитинча.  А  воно  сиділо  тихо-тихо,  ані  пари  з  вуст  -  чекало,  сподівалося,  вибачайте  вже  (щойно  заперечену)  антропоморфність  моєї  здогадки.  І  батьки  знайшли  своє  чадо  -  тихо  та  непомітно  почали  його  годувати,  та  годували,  доки  не  відросли  йому  крила,  а  тоді  забрали  його  назад  до  гнізда.

...певно,  все  ж  таки  воно  так  і  має  бути  в  нашому  світі,  населеному  людиноподібними  істотами  та  людиноподібними  богами.

31  липня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744163
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2017

Маргиналии на полях великих. Эмпатия

"[i]Эжен  Делакруа  –  это  тот  художник,  который  написал  очень  популярную  картину  «Свобода  ведет  народ  Франции»,  отразившую  революцию  48-го  года.  Помните  –  та  картина,  в  которой  на  первом  плане  парижский  гамен  с  пистолетом  почти  рядом  с  титанической  женской  фигурой  во  фригийском  колпаке…  Впереди  –  труп  молодого  рабочего...[/i]"  (Юрий  Олеша.  Ни  дня  без  строчки)

Правильно  это  картина  называется  "Свобода,  ведущая  народ",  но  дело  не  в  этом.  Дочитал  я  до  "труп  молодого  рабочего"  и  остановился,  потому  что  содрогнулся.  А  содрогнулся,  потому  что  меня  вдруг  -  наверное,  как  никогда  раньше  над  книгой  -  пронзило  ощущение  неправильности,  непоправимости,  а  потому  и  недопустимости  вот  такого  состояния  человека  -  "труп",  и  я  повис  на  этом  ощущении,  как  на  игле  виснет  насекомое,  только  что  помещенное  энтомологом  в  коллекцию,  но  еще  -  живое,  трепещущее,  страдающее...

И  тут  я  как  бы  раздвоился:  пронзенный  и  содрогнувшийся  "я"  отвел  глаза  от  книги  и  погрузился  в  болезненные  размышления,  а  "я"  второй,  упивающийся  точностью  и  метафоричностью  текста  Олеши,  побежал  зрачками  по  строчкам  дальше.  Но  оставим  сейчас  этого  второго,  посмотрим,  чем  там  терзался  первый.

А  вот  его  потрясло  вовсе  и  не  упоминание  трупа  молодого  рабочего,  и  даже  не  его  изображение  -  у  Делакруа  он  полунаг,  в  одном  носке,  так  мог  бы  выглядеть  человек,  которого  смерть  застала  врасплох...  Нет,  другое  стало  ему  понятно;  осознанное,  оно  свалилось  на  него  как  некое  новое  бремя.  Прямо  скажем  -  не  Бог  весть  что,  да  ладно,  вот  оно:  медиа  -  литература,  живопись,  новости,  современная  война  в  прямом  эфире  на  ютуб  -  все  они  дают  очень  специфическое  представление  о  смерти,  о  превращении  человека  -  в  труп;  дело  даже  не  в  том,  как  и  что  они  изображают  -  дело  в  том,  кому.  Все  медиа  априори  сделаны  для  живого  зрителя;  он  воспринимает  "труп  молодого  рабочего"  -  вещь  жуткую  совершенно!  -  из  положения  выжившего.  Если  это  можно  пережить  -  а  мы  пережили!  -  то  это  не  так  уж  и  страшно.  Страшно,  и  даже  очень,  но  не  окончательно  страшно  -  только  для  молодого  рабочего  все  окончательно,  но  ему  уже  все  равно,  а  наша  жизнь  -  продолжается.

И  не  имеет  значения,  что  нас  от  события  отделяют  200  лет  или  200  миллисекунд;  200  лет  или  200  миллисекунд  назад,  но  это  уже  произошло,  а  мы  -  выжили.  Страшное  -  и  даже  самое  страшное  -  давно  или  только  что  кануло  в  Лету,  а  "зори  гибели  озаряют  очарованием  ностальгии  все  кругом;  даже  гильотину"  (Кундера).  Да  потому  что  мы  -  выжили!

И  читатель,  споткнувшись  о  "труп  молодого  рабочего",  не  застывает  в  ужасе  и  муке  навсегда  -  ведь  неправильно,  ведь  непоправимо!  -  а  бежит  дальше,  пусть  даже  и  не  так  бойко,  как  только  что,  как  раньше.
И  даже  самое  гениальное  произведение  не  может  затормозить  или  изменить  ход  событий,  который  множит  "трупы  молодых  рабочих"  или  "страшне  до  озноба  убытки",  о  которых  терзался  перед  смертью  чеховский  гробовщик  ("Скрипка  Ротшильда").  Мало  одной  только  гениальности  автора  -  потому  что  есть  та  самая  априори  выжившая  аудитория;  от  человека  требуется  -  парадокс!  -  нечеловеческая  эмпатия,  чтобы  получить  от  медиа  полноценный  околосмертный  опыт,  который  -  возможно  -  способен  что-то  изменить  в  жизни  этого  человека  и,  как  знать,  других  людей.

Читатель  должен  не  просто  прочесть  о  смерти  другого;  он  должен  умереть  сам.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743515
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 26.07.2017

Жити далі

…Ось,  здається,  нарешті  второпав.  Муляло  воно  мені,  навіть  іноді  ятрило  боляче.  Або  ж,  навпаки,  несподіваною  блискавкою  осявало  мене  зсередини,  по  самісінькі  вінця  сповнювало  геть  іншим  почуттям  –  на  коротеньку  мить,  що  живе  блискавка,  але  ж  як  потужно!  А  що  воно  –  хтозна;  та  завжди  трапляється  це  зі  мною  влітку,  і  дедалі  відчутніше.  Щось  безіменне  чи  досі  неназване,  незбагненне  або  понині  незбагнуте  –  одне  слово,  «щось».

Та  ж  ось  воно,  те  щось,  назване-збагнуте.  Чекання.

Колись  давно  чекання  тривало  весь  рік,  доки  не  починалося  літо.  А  влітку  його  не  було,  в  літі  розчинялося  все,  сам  я  розчинявся,  зникав  у  ласкавому  сяйві,  аби  виринути  з  нього  з  першою  осінньої  прохолодою  та  знову  розпочати  те  саме  –  чекання.  Очікував  я  на  літо,  на  сонце,  на  тепло,  на  просте  своє  дитяче  щастя:  село,  лиман,  вудки,  скелі,  таке.

Чекання  тяглося  невимовно  довго  –  але  воно  не  було  порожнім  нидінням,  відрахунком  часу,  який  щомиті  наближає  до  очікуваного  та  водночас  –  зникає  без  повернення.  Ет,  «час»  і  «водночас»!  –  мабуть,  в  «часі»  все  відбувається  «водночас»,  втім,  що  я  знаю  про  час!  А  про  чекання  я  знаю  все.

Отже,  восени,  взимку  та  навесні  гортаються,  читаються,  розглядаються  та  запам’ятовуються  на  віки  вічні  сторінки  батькових  і  дідових  книжок  про  риболовлю.  Жовтуваті,  шорсткі  та  негладенькі,  наче  дрібною  риб’ячою  лускою  вкриті,  вони  тхнуть  пилом  і  ледь  чутно  полином.  Отим,  сіро-сріблястим,  гіркотно-запашним  полином,  що  росте  уздовж  путівця,  що  відмежовує  село  від  солонця.  Ще  –  блукання  нечисленними  тоді  крамницями,  де  торгують  рибальським  знаряддям,  а  я  годинами  роздивляюся  ті  десять  вудлищ  та  кільканадцять  номерів  гачків,  карабіни,  грузила,  волосінь,  кукани,  сітки,  надувні  човни  та  мисливські  намети.  Звісно,  дитячий  бюджет  набагато  скромніший  за  дитячі  мрії,  тож  обираю  ретельно,  зважую,  рахую,  планую…  марную  час,  одним  словом.  А  що  його  тут  стовбичити?  –  все  одно  візьму  лише  одну  рожево-сіру  циліндричну  коробочку  гачків  номер  7,  її  на  цілий  сезон  вистачить,  ось  і  всі  закупи.  Свинцю  на  грузила  в  селі  не  бракує,  а  волосіні  тато  ж  привіз,  та  й  не  абищо  –  японське!  Втім,  справа  не  в  закупах:  оці  крамниці  –  то  музеї,  доточені  до  книжок  про  риболовлю  та  моїх  мрій,  а  ще  –  зал  чекання  на  літо.

А  в  літі  ж  головне  –  зовсім  не  риболовля,  не  купання,  не  походи  на  скелі,  не  всі  мої  звичайні  сільські  розваги.  В  літі  головним  є  почуття,  що  сповнює  по  самісінькі  вінця,  що  осяває  зсередини,  наче  блискавка,  тільки  живе  набагато  довше,  щонайменше  –  90  діб.  Ну,  ви  знаєте,  те  почуття,  що  в  дорослому  віці  все  ще  осяває  зсередини  блискавкою,  але  й  минає  так  само  –  блискавично.

І  отак,  між  книжками  та  крамницями,  чекання  добігало  свого  логічного  завершення:  починалося  літо.  Не  якийсь  там  календарний  період,  не  сукупність  кліматичних  умов,  Боже  збав!  –  оте  справжнє,  дійсне,  автентичне,  безкінечне  дитяче  літо  –  90  діб  щастя.  Напевно,  було  не  так,  але  пам’ятаю  –  саме  так:  мене,  наче  в  лиман  рибу,  ще  замалу  для  юшки,  випускали  в  літо  мамині  лагідні  руки,  а  тоді  восени  обережно  виймали  з  нього.  І  весь  отой  час  я  був  залишений  сам  на  себе,  сам  на  літо,  нічим  не  обмежений,  не  обтяжений  і  безтурботний...

…Ось  цього  я  тепер  з  року  в  рік  марно  чекаю:  аби  випустили  мене  в  літо  –  тепер,  як  тоді.  Аби  відбув  я  90  діб  щастя  –  тепер,  як  тоді.  Аби  тепер  –  як  тоді.

Не  треба  зараз  про  марність  і  марнування,  про  це  я  знаю  не  менше,  ніж  про  чекання,  а  про  чекання  я  знаю  все.  Ці  рядочки  насправді  –  ну  нарешті  я  дійсно  второпав!  –  про  сенс  оцих  та  всіх  інших  моїх  графоманських  рядочків,  і  ні  про  що  інше.  Зрозуміти,  збагнути,  відчути,  усвідомити,  назвати  те,  що  зі  мною  відбувається,  –  як-от  моє  горопашно-щасливе  «чекання»  -  аби  жити  далі.

А  тоді  й  справді  жити  –  далі,  далі,  далі...

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741092
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2017

Товарищ Парусник

Был  у  нас  в  Херсоне  парусник.  И  даже  два  парусника  -  трехмачтовый  учебный  барк  "Товарищ"  и  гранитный  памятник  первым  херсонским  корабелам.

Теперь  остался  только  один  -  тот,  который  из  гранита.  Второй,  трофейный  "Gorch  Fock",  в  советском  крещении  "Товарищ",  прожил  долгую,  полную  неимоверных  приключений  жизнь...  Да,  собственно,  почему  же  прожил!  -  жив,  жив,  только  теперь  он  музей,  снова  стоит  в  родном  Штральзунде,  где  он  и  родился  в  1933  году.  Содержать  престарелое  судно  дорого  -  слишком  дорого  для  Украины;  потому  законный  трофей  и  вернулся  на  родину.  Ну,  там-то  он,  конечно,  будет  жить  еще  долго,  это  славно...  Но  в  Херсоне  теперь  -  только  гранитный  парусник.

Я-то  его  хорошо  помню  -  белый,  изящный,  тонкий,  весь  какой-то  стремительно  летящий,  даже  когда  к  гранитной  набережной  его  намертво  крепили  толстенные  швартовы.  И  когда  вспоминаю  я  парусник,  когда  смотрю  на  его  фотографии,  закрадывается  у  меня  сомнение.  Не  от  государственной  бедности,  не  от  чиновничьей  жадности  -  от  нашей  коллективной  глупости  попрощались  мы  с  "Товарищем".  Впрочем,  что  уж  теперь.

P.S.  Кто  помнит  времена  до  1991  года,  наверное,  согласится,  что  обложка  журнала  "Огонек"  в  табели  о  рангах  СССР  была  примерно  равна  обложке  американского  Time.  Ну  так  "Товарищ"  этой  чести  удостоился!  -  а  точнее,  украсил  собой  "Огонек"  в  мае  1956  года.  Вот,  из  архивов  сайта  Your  present  perfect.

А  по  это  ссылке  -  абсолютно  полная  и  совершенно  фантастическая  история  "Товарища"  mycity.kherson.ua/avtory-ag/zaharov-2011/nash-tovar  -  вся,  от  его  предтечи  до  роковой  течи  и  музеефикации.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739316
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 25.06.2017

Не было, нет и не будет

…А  Издатель  мне  и  говорит:
-  Будем  печатать.  Несите.

И  я  побежал  домой  и  принес  рукопись.  Ее  у  меня  прямо  из  рук  выхватили  и  в  какую-то  машину  забросили,  как  дрова  в  топку;  а  в  ней  и  правда  –  пламя  бьется,  я  заметил.  Приходи  завтра,  говорят,  будет  готово.

Прихожу  завтра.  И  да!  –  в  фирменной  серии  Издателя  стоит  новая  книжечка.  Дрожащими  руками  беру,  от  волнения  буквы  перед  глазами  плывут,  не  могу  прочесть  ни  названия,  ни  автора,  что  прочесть!  –  вспомнить  не  могу  ни  названия,  ни  автора,  только  рельефные  буквы  пальцами  чувствую,  но  я  так  читать  не  умею...  Потом  взял  себя  в  руки,  раскрыл  книгу.  Так,  содержание.

Какие-то  странные  названия.  Нет,  не  странные  –  дурацкие  названия!  Незнакомые  имена.  Да  нет,  это  не  имена,  это  псевдонимы!  В  самом  конце  длиннейшего  списка  нашел  и  свою  фамилию,  но  названия!  –  Не  писал  я  такого!

Пролистал  страницы  –  да,  тексты  мои,  но  под  какими-то  левыми  вывесками  (ну  что  это:  ХОР  –  ХОРШ  –  ХОРШТО?),  а  главное  –  вовсе  не  те  это  тексты!  Мои,  но  не  те!  Эти  я  вообще  не  стал  бы  издавать!
-  Подайте  мне  издателя!  –  кричу.  –  Домой  ушел,  -  сообщает  мне  какой-то  чертенок.  –  Адрес!  –  и  он  продиктовал  мне,  а  я  помчался.

Дома  у  Издателя  обитали  две  девицы,  спокойные,  красивые.  Совсем  друг  на  друга  не  похожие,  они  обе  чем-то  неуловимо  напоминали  Арвен,  эльфийскую  принцессу  в  исполнении  Лив  Тайлер,  как  если  бы  она  была,  например,  их  бабушкой.  Спросил  Издателя,  потрясая  книжицей;  а  они  так  друг  другу:  Опять!  Опять!  –  а  потом  одна  смахнула  какие-то  кружевные  вещицы  со  стула,  вторая  пододвинула  мне  этот  стул,  и  я  сел.  А  они  мне  так  –  хором,  медленно,  с  тщательной  артикуляцией,  красноречивой  мимикой  и  выразительной  жестикуляцией,  как  будто  какому-то  глухонемому  слабоумному  иностранцу:
-  Молодой  человек,  Издателя  не  существует.  Не  было,  нет  и  не  будет.

Хорошо,  что  они  мне  пододвинули  стул  –  я  прям  на  него  и  опустился.  Ну,  положим,  не  существует,  нет  и  никогда  не  было.  Но  книга?...  –  вот  же  она,  в  руках  у  меня,  коричневая  чуть  шершавая  обложка,  идиотские  имена  на  ней,  разными  шрифтами  набранные,  мельче  и  крупнее,  черными  и  ярко-розовыми  буквами,  а  среди  них  и  моё  имя.

Я  вопросительно  посмотрел  на  внучек  Арвен,  и  они  как  будто  бы  приготовились  мне  что-то  сообщить,  но  вместо  этого  беззвучно  растаяли  в  воздухе  вместе  с  книгой  и  стулом,  на  котором  я  сидел.  Но  я  не  упал,  потому  что  проснулся.

Встал,  пошел  на  кухню,  сварил  кофе  и  записал  всю  эту  белибердень...  А  что  делать?  Ведь  сказано:  не  было,  нет  и  не  будет!

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738303
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.06.2017

Косатка Баскервілів

[b]МАЛЕСЕНЬКА  ПЕРЕДМОВА-ЗАПРОШЕННЯ[/b]

Шановне  панство,  друзі,  брати  й  сестри!  Центр  літературної  освіти  (https://www.facebook.com/litosvita/)  проголосив  цікаву  ініціативу:

"...марафон  [b]#90днівПишиСильно[/b].  Влітку  ми  щотижня  даємо  вам  завдання  з  [i]creative  writing[/i].  Якщо  ви  їх  будете  виконувати  -  то  через  90  днів  у  вас  буде  щонайменше  одне  класне  оповідання.  Щотижня  -  нове  завдання.  Не  пропускаємо.  Пишемо.  Наприкінці  марафону  ми  пропонуємо  опублікувати  ваші  оповідання  з  хештегом  #90днівПишиСильно.  А  на  Форумі  видавців  у  Львові  (14-17  вересня)  ми  підведемо  підсумки  і  нагородимо  найбільш  активних  учасників  марафону..."

Детальніше  читайте  на  сторінці  Літосвіти  на  Фейсбуці,  публікація  від  7  червня  2017  року.  І  собака  там  на  світлині,  до  речі,  такий  симпатичний.  Чому  до  речі  -  про  те  нижче.  

#90днівПишиСильно

[b]КОСАТКА  БАСКЕРВІЛІВ[/b]

…Бабай?  Ні,  бабаєм  мене  не  лякали.  З  усього  зловісного  пантеону  дитячої  міфології  згадувалася  лише  якась  баба  Невмивака,  однак  не  пам’ятаю,  щоб  я  її  боявся.  Тю,  я  й  сам,  траплялося,  влітку  на  селі  не  вмивав  мармизу  день-два.  Ну,  нехай,  три-чотири  –  хіба  страшно?  Отже,  мене  малого  нічим  не  лякали,  тому  доводилося  якось  самому.  Еге  ж,  є  така  клепка  в  голові  або  деінде:    неодмінно  треба  мати  дещо,  чого  боїшся  до  судом,  і  що  менш  ймовірне  те  «дещо»,  тим  ліпше.  Тому  що  такий  неймовірний,  але  справжнісінький,  щирий  жах,  від  якого  буває  спекотно,  ніби  кропивою  попікся,  а  тоді  миттю  холодно  аж  до  липкого  поту,  це  насправді  дуже  круто.  А  дорослі,  справжні  жахіття,  цілком  ймовірні  та  реальні,  -  ні,  нецікаві  вони  якісь,  неприкольні.  Боятися  справжнього  –  не  круто,  нє.

Я  часто-густо  про  село  торочу,  а  сам  же  міський,  на  селі  тільки  влітку  бував.  Мабуть,  тому  страхи  мої  походження  мали  також  міське,  осучаснене,  а  не  фольклорне  чи  там  міфологічне.  Та  головне  –  батьки  мене  не  лякали;  хіба  ж  можна  так  зневажати  потреби  дитини!  Отже,  за  батьків  довелося  попрацювати  кіноіндустрії,  щоправда,  радянське  та  американське  кіно  запропонувало  мені  лише  персонажів;  все  решту  я  зробив  сам.

Про  Ґолмса  та  собаку  Баскервілів  я,  звісно,  знав,  скільки  себе  пам’ятаю:  читав  і  чув.  Однак  до  шести  моїх  років  те  собачисько  лишалося  такою  собі  блідою  плямкою  на  подвигах  британця:  ну,  пес,  та  й  годі.  Та  1981  року,  влітку  –  зверніть  увагу,  це  важливо!  –  трапилася  телепрем’єра  «Пригод  Ш.  Ґолмса  та  д-ра  Ватсона»,  в  якій  дебютував  той  собака.  Ну,  знаєте,  які  спец-ефекти  тоді  були,  так  собі,  для  годиться;  однак  ота  здорова  підмальована  і  відретушована  потвора,  що  рухалася  дискретно,  ніби  затиналася,  як  ніщо  справжнє  не  рухається,  вразила  просто  надзвичайно.  З  екрану  вона  забігла  просто  в  мою  свідомість,  а  тоді  напрямки  в  підсвідомість,  де  й  оселилася  чи  не  навічно,  час  від  часу  видаючи  в  мою  уяву  своє  фірмове  виття,  що  обривалося  низьким  риком.

Пам’ятаєте,  влітку  це  було.  Липень  –  у  моєму  рідному  Херсоні  місяць  розпечений,  розпашілий,  задушливий.  А  тут  –  собака;  де  ж  малому  ховатися,  як  не  під  ковдрою?  І  жах,  від  якого  я  й  без  того  тлів,  набував  відчайдушної  нестерпності,  тому  що  херсонського  липня  під  ковдру  тебе  хіба  що  кат  запроторить.  Отак  воно  мене  катувало,  те  незграбне  створіння!  –  якби  час  від  часу  моє  страхіття  не  викликало  нападів  холоду  та  припливів  крижаного  поту,  я  під  тією  ковдрою  згорів  би,  і  причина  моєї  смерті  досі  лишалася  б  невідомою…  Однак  тим,  що  мене  рятувало  ,  насправді  користувався  собака:  так,  між  жахіттям-спекою  та  жахіттям-кригою,  знущання  могло  тривати  безкінечно  або  доки  я  не  засну.  І  я  заснув,  і  сон  мене  врятував!  -  чомусь  уві  сні  баскервільська  почвара    мене  не  турбувала.  Мабуть,  воліла  розтягнути  задоволення;    ще  довго  клятий  виродок  родини  кіно-псових  щовечора  заганяв  мене  під  ковдру  й  тримав  там,  катуючи  нападами  жаху-спеки  та  жаху-льоду…  Круто!

А  тоді  трапилася  нова  пригода.  В  радянський  прокат  вийшла  американська  стрічка  «Смерть  серед  айсбергів»,  в  оригіналі,  як  за  30  років  з’ясувалося,  «Орка.  Кит-вбивця».  Сюжет  її  простий:  під  час  полювання  на  косаток  гине  китове  дитинча;  мати-косатка  починає  мститися  та  вбиває  всіх  причетних  і,  здається,  ще  кількадесят  непричетних.  Винуватець  всього  того  гармидеру  сприймає  двобій  з  китом  гостро-особисто…  втім,  деталей  я  не  пригадаю  вже,  але  загалом  –  щось  на  кшталт  «Мобі  Діку»,  тільки  простіше,  жвавіше  та  набагато  кривавіше.  Та  мені  було  до  сюжету  байдуже  –  косатка,  ось  що  було  страшне!  Коли  гладка  чорно-біла  тварюка  визирала  з-під  води,  вилазила  крізь  лід,  таранила  судна  і  все  таке  інше  –  жах  мене  обіймав  цілком  і  тримав  до  ранку.  Не  ікла,  не  міць  і  потуга  тварини  –  гострий  розум,  просякнутий  невідступною  жагою  вбивства,  ось  що  лякало.  Там  був  такий  кадр-приспів:  косаткине  око.  Те  око  дивилося  просто  мені  в  душу,  все  про  мене  дізнавалося  та  обіцяло:  я  прийду  за  тобою  також.  Неодмінно.  Саме  тоді,  коли  вважатимеш,  що  минулося…  Куди  там  вогняному  сауроновому  оку!

А  от  далі  почалися  найстрашніше  випробування.  Потвора  родини  кіно-псових  об’єднала  зусилля  з  монстром  родини  кіно-дельфінових.  Це  траплялося  щоночі,  коли,  вибачайте,  виникала  природна  потреба  відвідати  туалет.  По-перше,  вилізти  з-під  ковдри  –  а  тут  на  мене  чатує  баскервільський  привид.  По-друге  –  йой,  як  нешвидко  наставало  те  друге!!!  –  відкрити  двері  туалету,  за  якими  –  жодних  сумніві  –  перебуває  косатка.  Не  питайте,  як  такий  габаритний  і  тоннажний  звір  міг  втиснутися  до  кімнатки  метр  на  метр;  неможливість,  ірраціональність,  неймовірність  –  ось  невід’ємні  риси  дитячих  страхів…

…Господи,  як  же  мені  бракує  їх  тепер,  як  сумую,  долаючи  дорослі  реальні  страхи.  Нє,  це  геть  не  круто,  це  скорботно…  І  було  б  мені  вкрай  нестерпно  жити,  якби  не  чаїлися  в  усіх  прісних  водоймах  країни  акули.  Ненажерливі,  величезні,  зголоднілі  хижаки,  налаштовані  виключно  на  мій  склад  крові,  на  моє  ДНК.  Неможливі,  ірраціональні,  неймовірні,  родом  з  батькових  моряцьких  оповідок,  з  фільмів  Кусто,  з  «Останнього  дюйму»  -  з  дитинства.

16  червня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738007
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2017

Опыт реконструкции: Летний день

В  автобиографических  главах  «Как  писать  книги»  Стивен  Кинг  сравнивал  свои  детские  воспоминания  –  фрагментарные,  как  бы  по  реперным  точкам  сохраненные  –  с  мемуарами  какой-то  американской  писательницы.  Она  запомнила  из  своего  детства  всё,  то  есть  вообще  всё,  без  пробелов,  от  самого  рождения  (или  даже  чуть  раньше)  и  вплоть  до  THE  END  своих  мемуаров.

Кое-кто  утверждает,  что  сплошные  воспоминания  с  очень  раннего  возраста  –  признак  гениальности.  Мне  в  этом  смысле  повезло,  как  Стивену  Кингу:  я  помню  кое-что,  отдельные  события,  а  то,  что  составило  их  фон,  –  нет.  Но  зато  своё  раннее  детское  восприятие  я  помню  очень  хорошо,  а  теперь  и  описать  могу  точно  и  (почти)  без  искажений.  Кажется,  это  сохранилось  в  памяти  ещё  до  того,  как  она  принялась  архивировать  какую-то  событийность.  Итак,  восприятие  ребенка.

Это  восприятие  «от  себя»,  у  которого  еще  нет  четких  границ.  Ты  слит  с  миром  воедино,  твое  «я»  еще  не  обособилось  в  нечто  осознаваемое  и  осознающее,  и  потому  всё  вокруг  –  это  ты,  а  ты  –  это  всё  вокруг.  И  кроме  слияния  с  миром,  помимо  необособленности  от  него,  нет  ничего;  твой  багаж  знаний  и  опыта  еще  безупречно  пуст.

Когда  ты  видишь  свой  безлюдный,  придавленный  и  распластанный  жарой  южный  город,  и  сам  ты  придавлен  и  распластан  этой  жарой,  то  город  оказывается  воплощением  и  продолжением  твоей  распластанности,  придавленности  и  пустоты.  За  его  стенами  идет  жизнь;  там  любят  и  ненавидят,  лжесвидетельствуют,  предаются  разврату  и  лени,  сочиняют  стихи,  варят  борщи  и  умирают,  тяготятся  бытовой  рутиной  и  плывут  по  течению.  Но  тебе  эта  жизнь  не  видна;  ты  о  ней  ничего  не  знаешь,  и  даже  о  своем  незнании  ничего  не  знаешь,  и  потому  ее  нет.

Вот,  что  ты  запомнишь  из  того  летнего  яростно  жаркого  дня,  навсегда  лишенного  даты  и  событий:  белое  небо,  от  которого  больно  глазам,  на  небе  –  как  бы  провал  в  совершенно  уже  невыносимую  для  глаз  белизну;  пахнущий  пылью  и  сухой  травой  воздух,  невидимый  и  прозрачный  и  при  этом  зримо  дрожащий  и  жидко  струящийся;  плотная,  без  изъянов  и  прорех  оболочка  жары;  застывшие  и  словно  охваченные  невидимым  пламенем  тополя  с  загнутыми  в  одну  сторону  вершинами;  желтая  земля;  серо-белые  расчерченные  на  квадратики  дома;  серая  полоса  асфальта;  ссадины  на  коленях.  Это  всё  –  одно  целое;  это  и  есть  ты;  это  и  есть  жизнь,  во  всей  своей  ощутимой  полноте.

Да,  жизнь!  –  тогда  она  была  именно  тем,  что  ощущается,  и  только;  ничего  не  подразумевается,  не  предполагается,  не  додумывается  и  не  сочиняется.  Это  жизнь,  данная  исключительно  в  ощущениях,  через  органы  чувств;  она  чрезвычайно  полна  и  очень  реальна.  В  прикосновении  сухого  степного  ветра  нет  никаких  гипотез,  это  –  по-настоящему,  потому  что  ощутимо;  а  что  не  ощутимо,  того  –  нет.  А  чего  нет,  о  том  не  сожалеешь,  того  не  желаешь,  не  боишься,  того  –  нет  совсем,  нигде,  никогда.

Да,  жизнь!  –  может  быть,  такая,  она  напоминает  животную  жизнь,  если  бы  не  одно:  память.  Всю  её,  эту  полную,  данную  в  одних  лишь  ощущениях  жизнь,  ты  запоминаешь  –  как  целостное,  всеобъемлющее,  единое  ощущение.  Всю!  –  до  последнего  листка  на  вершине  тополя,  который  принадлежит  тебе  так  же,  как  ему  принадлежат  твои  ссадины.  «Я  помню  себя  с…  лет»  –  наверное,  это  именно  об  этом:  ты  помнишь  не  себя,  а  своё  ощущение  жизни,  и  жизнь  –  это  ты,  а  ты  –  это  жизнь.

…А  потом  начинается  обособление,  отделение  «я»  от  «не-я».  Но  это  уже  другая  история,  другие  воспоминания  и  совсем  другая  жизнь.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737550
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 13.06.2017

Не я

Про  осінь  поміркую  восени,
А  нині  липа  кличе  літувати...
Авжеж,  не  я.  Авжеж,  і  не  літати  -
Не  те  крило,  не  тої  косини.

І  днина  літа  -  днина-давнина,
Не  мій,  не  твій,  а  спогад  невідомий:
Щасливий  хтось  і  щастя  несвідомий,
Самотності  байдужа  однина,

І  що  не  день,  то  грудка  цілини,
І  що  не  сон,  то  запросто  літати...
Авжеж,  не  я.  На  часі  літувати,
Про  решту  поміркую  восени.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737328
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2017

Про лето

Люблю  лето.

И  всегда  любил,  и  полюбил  еще  крепче,  когда  понял,  за  что.

Это  ведь  единственная  пора,  с  течением  которой  я  полностью  гармоничен.  Всякий  другой  сезон  заставляет  меня  почувствовать  разницу  между  «внутри»  и  «снаружи».    Нелетом  нечто,  которое  движется  внутри  и  создает  ощущение  времени  или  даже  жизни,  никогда  не  совпадает  с  тем,  что  происходит  снаружи.  То  опережает  внешнее  движение,  и  тогда  наступает  мучительное  «ничего  не  происходит»;  то  отстает  от  него,  впадая  в  болезненное  «ничего  не  успеваю».

А  летом  все  иначе.  С  летним  миром  я  живу  ноздря  в  ноздрю,  ухо  к  уху,  вровень.  Эта  гармония  физически  ощутима;  словно  цветок  какой-нибудь  груши,  вовремя  опыленный  рачительной  пчелой,  я  следую  всем  движениям  лета.  К  первым  числам  июня  превращаюсь  в  бодрую,  вопреки  гравитации  торчащую  к  небу  зеленую  кегельку;  за  какую-то  неделю-две,  пока  у  черешен  покраснеет  один  бочок,    кегелька  утяжеляется  и  повисает  на  ветке  вниз  головой.  Да  так  она  и  висит,  наливаясь  соками,  меняя  цвет  и  форму,  оттягивая  родную  ветвь  к  земле,  пока  не  придет  пора  и  лету,  и  груше  свалиться  в  пожелтевшую  траву…

Тут  нечему  происходить,  и  нечего  успевать;  происходит  жизнь  как  таковая,  я  успеваю  жизнь  как  таковую.

Если  уж  быть  честным  до  конца,  то  за  40+  лет  я  научился  гармонизировать  скорость  своего  личного  времени  или  даже  жизни  с  движением  «снаружи»  любого  сезона.  Правда,  это  не  так  уж  просто,  и  приходится  постараться.  Еще  лучше  я  умею  похищать  у  себя  лето  и  превращать  его  в  то  самое  «ничего  не  происходит»  и  «ничего  не  успеваю».  Но  для  того,  чтобы  так  испортить  себе  жизнь,  тоже  нужны  какие-то  старания.

И  только  для  упоительного  существования  ноздря  в  ноздрю,  ухо  к  уху,  вровень  с  летом  никаких  усилий  не  требуется.

Люблю  лето.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736684
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 06.06.2017

Ни один день не похож на другой

Некоторые  вещи  приходят  сами,  не  спросясь,  ни  с  чего.

Нет,  что-то  понимаешь,  задав  себе  вопрос,  мучительно  продираясь  сквозь  собственную  путаную  логику,  всевозможные  «с  одной  стороны…  с  другой  стороны…»  Или  так  и  не  понимаешь,  махнешь  рукой,  и  все.  Остается  легкая  досада:  вот,  опять  не  смог  разобраться,  снова  убедился  в  своем  дилетантизме…  а  ведь  я  мог  бы  стать  электриком  или  даже  электромехаником…  и  далее  по  списку.  В  списке  этом  –  множество  вещей,  о  которых  обычно  сожалеют  люди,  вошедшие  в  непопулярный  у  работодателей  возраст.

А  кое-что  просто  осеняет;  такие  озарения  –  штука  восхитительная  в  переживании.  Принимаются  спонтанные  открытия  легко,  сразу,  с  радостью.  На  только  что  устаревших  картах  мира  в  голове  появляется  новый  континент  –  а  ты  и  не  знал,  что  там  были  белые  пятна!  Даже  без  зеркала  ощущаешь,  как  посветлел  взгляд,  а  на  лбу  разгладились  хронические  морщины,  созданные  вечной  бесцельной  и  беспредметной  озабоченностью.  Какой  там  электрик!  –  да  черт  с  ним  совсем,  когда  голову  посещают  такие  мысли!  Нет,  эта  жизнь  прожита  не  зря!  Да  какой  там  прожита!  –  она  еще  только  начинается,  у  меня  еще  все  впереди!

Но  озарения  –  штука  не  вполне  безопасная;  они  ведь  случаются  и  ошибочные:  то  ли  информации  недостаточно,  то  ли  полушария  друг  друга  не  поняли,  то  ли  еще  что.  И  после,  хорошо  уже  после,  когда  ошибочность  открытия  станет  понятна,  а  промахи,  совершенные  под  его  влиянием,  очевидны,  досада  бывает  куда  мощнее,  чем  пережитая  в  мыслительной  беспомощности.

Но  до  чего  же  хорошо  спонтанное  озарение,  которое  еще  только  пленило  сознание  и  не  столкнулось  ни  с  какими  сомнениями!

Занят  ты  чем-то  рутинным  или  вовсе  ничем;  взгляд  уставлен  в  книгу,  монитор,  потолок,  внутрь;  чувства  сведены  к  чему-то  хроническому,  вроде  очертаний  дивана,  или  новенькому,  как  свежие  порезы  на  пальцах  (да-да,  ни  электриком,  ни  плотником…).  Сознание  занимается  черт  знает  чем,  при  этом  не  теряя  своей  фриковой  бдительности:  соседи  запустили  стиралку…  младший  льет  воду  с  балкона…  зачем  они  по  городу  без  глушителя…  старшая  сидит  в  кресле…

И  тут  –  то  самое.  «Ни  один  день  не  похож  на  другой».  Эта  ни  бог  весть  какая  мысль  немедленно  примиряет  двоих  (из  множества)  упрямцев,  угнездившихся  в  сознании.  Один  твердо  верит,  что  и  дни  совершенно  неотличимы  друг  от  друга,  и  жизнь  «сама  пройдет»,  потому  что  она  есть  просто  отрезок  времени,  который  нужно  переждать/перетерпеть.  Второй  –  какой-то  уж  совсем  полудурок,  постоянно  ожидающий  чудес  и  охотно  различающих  их  во  всем  подряд.  Но  озарение  их  примирило,  и  они,  обнявшись,  словно  влюбленные,  с  умилением  созерцают  нагрянувшее  открытие.  И  торопятся,  каждый,  впрочем,  свое:  один  копается  в  истоках,  второй  –  спешит  с  выводами…  Чудаки,  бросьте  это,  насладитесь  моментом!

А  всего-то  заметили  они,  что  девочка  в  кресле  совсем  не  похожа  на  ту,  которую  видят  они  мысленным  взором,  произнося  ее  имя  или  степень  родства.  Они-то  видят  совсем  малышку  вместо  подростка,  они-то  слышат  птичью  трель  вместо  речи,  они-то…  Эх,  как  далеко  вдруг  оказалось  все,  что  «они-то»  исповедовали  в  себе,  от  того,  что  вдруг  открылось  им  вовне!  Как  они  ошибались,  как  они  были  слепы,  как…  Да  что  говорить!  –  озарение  моментально  принято  сознанием,  укоренилось  в  нем  и  пустило  ростки;  неоспоримо  сейчас  то,  что  «ни  один  день  не  похож  на  другой».

И  ростки,  ветви,  плоды!  –  Как  же  я  упустил  вот  эту  бездну  радости  видеть  превращение  младенца  в  подростка?  Зачем  я  сделал  этот  монтаж:  «младенец  –  чик!  –  девятиклассница»?  Ведь  в  этом  «чик»  просто  целая  эволюция,  и  это  надо  было  осознавать,  наблюдать  и  видеть  каждый  день,  тот  самый,  который  не  похож  ни  на  один  другой.  И  кто  нас  так  обманул,  выдумав  праздновать  новый  год?  Ведь  в  календаре  –  уж  не  с  издевкой  ли?  –  есть  и  деление  на  дни,  и  праздновать  –  или  хотя  бы  радоваться!  –  надо  вот  именно  этой  корпускуле  жизни,  малой,  длиною  в  один  день,  потому  что  другой  такой  нет  и  не  будет.  Эта  проклятая,  капризная,  избалованная  вниманием,  непонятная,  противоестественная  река,  в  которую  нельзя  войти  дважды,  -  она  же  всегда  со  мной,  на  каждом  шагу  или  чуть  реже,  ежедневно.  А  я  пересек  три…  шесть…  девять  сотен  непохожих  одна  на  другую  рек,  прежде  чем  озарило.  Сколько  упущено!  –  э,  нет,  вот  в  ту  сторону  не  ходи  совсем!  –  чем  больше  ты  сожалеешь  об  упущенном/былом/прошлом,  тем  больше  упускаешь.

Просто  повтори  сейчас  «ни  один  день  не  похож  на  другой».  Еще  лучше  –  запиши  где-нибудь.  А  еще  лучше  –  посвяти  этому  свои  «утренние  страницы»,  которые  ты  с  трудом  превращаешь  в  регулярное  упражнение  спустя  столько  лет  (сколько  упущено…  электриком  или  сантехником…).  Давай,  садись,  пиши:

НИ  ОДИН  ДЕНЬ  НЕ  ПОХОЖ  НА  ДРУГОЙ

03  июня  2017  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736236
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 03.06.2017

От зайчика

«От  зайчика»  -  бытует  в  некоторых  местностях  такая  магическая  формула.  Ею  в  моем  детстве  мама,  реже  бабушка  и  уж  совсем  редко  папа  обозначали  нечто  неожиданное,  внеочередное,  без  повода.  Это  всегда  интересное,  приятное,  однако  не  обязательно  из  ряда  вон.  Хотя  нет,  именно  из  ряда  вон:  не  потому,  что  дорого,  редкостно  или  эксклюзивно,  а  потому  что  …  потому  что  иначе,  без  «зайчика»  взяться  бы  не  могло.  Книга,  привезенная  командированным  родителем  из  соседнего  города.  Первый  в  сезоне  арбуз  –  это  и  в  Херсоне  радость.  Каравай  сельского  хлеба  в  городе,  где  в  магазинах  только  батон  и  «кирпичик»;  вкусный  батон  и  душистый  «кирпичик»,  но  каравай  –  это  же  другое.  Это  из  сказки.  «От  зайчика».

Мой  зайчик  был  щедр  и  регулярно  передавал  гостинцы,  пока  не  исполнилось  мне  лет  6  (потом  реже).  Гостинец  принимался,  а  его  природа  объяснений  не  требовала.  Мама  работала  на  станции  защиты  растений;  станция,  само  собой,  располагалась  подальше  от  растений  и  от  вредителей,  чуть  ли  не  в  центре  города,  и  знал  я  об  этом  прекрасно.  Однако  воображение  мало  заботится  такими  пустяками  как  знания,  факты  и  доказательства;  поэтому  рисовало  оно  мне  аккуратного  серого  зайчишку,  который  на  краю  ослепительно-желтого  пшеничного  поля  поджидает  маму,  чтобы  сунуть  ей  гостинец  и  неспешно  ускакать  в  злаки.  Мама  принимает  гостинец,  останавливается  на  обочине  грунтовой  полевой  дороги  (глубокие  колеи,  три  темно-зеленые  полосы  спорыша  –  широкие  по  обочинам  и  узкая  посередине)  и  смотрит  из-под  ладони  вслед  зайчику.  Жарко;  пахнет  сухой  землей  и  степной  травой;  воздух  неподвижен,  и  облака  неподвижны,  и  хлеба  неподвижны  –  только  колосья  там  и  сям  кланяются,  отмечая  путь  зайчика.  Где-то  высоко,  невидимые  в  прозрачном  небе,  посвистывают  жаворонки.  Мама  прячет  гостинец  в  сумку,  и  поле  немедленно  исчезает,  и  умолкает  жаворонок,  и  нет  больше  никакой  грунтовой  дороги,  окантованной  спорышом.  Есть  только  городская  оживленная  улица,  оранжевый  автобус,  в  автобусе  мама,  а  в  маминой  сумке  –  что-то  «от  зайчика»…

А  потом  папа  купил  машину.  Поехали  мы  за  ней  куда-то  на  самую-самую  окраину,  где  уже  начинались  поля,  фермы,  баштаны  и  виноградники.  Пока  папа  оформлял  документы,  я  вышел  прогуляться.  Обошел  контору,  свернул  за  угол,  а  там:  ослепительно-желтые  голубоглазые  хлеба;  жарко;  спорыш;  посвистывают  жаворонки;  пахнет…  Все  именно  так,  как  я  и  представлял  про  своего  «зайчика».  И  я  отправился  его  искать.

Разумеется,  зайчика  я  не  нашел,  и  потом  уж  родителям  пришлось  разыскивать  в  злаках  меня.  Как  видите,  меня  нашли;  но  вовсе  не  это  кульминация  моего  головокружительного  рассказа.  Тут  вообще  не  будет  кульминации.

Зайчика  я  вспомнил  совершенно  случайно,  вне  всякого  контекста;  он  всплыл  в  разговоре  с  другом,  и  речь  мы  вели  о  вещах  прозаических  и  скучных.  Однако  зайчик,  как  ему  и  полагается,  вне  всякой  очереди  и  без  повода  появился  из  ослепительных  хлебов  и  вручил  свой  гостинец.  Откуда  вообще  взялся  этот  зверь?  Может  быть,  его  сочинили  в  незапамятные  времена  какие-то  темные,  невежественные,  наивные  люди,  которые  поклонялись  животным  тотемам.  Может  быть,  он  родился  во  временах  совсем  недавних,  когда  пром-,  культ-  и  продтовары  от  грызунов  были  безопаснее  любой  неатеистической  метафизики  и  всех  «что  бог  послал,  со  мной  переслал».  Осознанно,  намеренно  не  хочу  выяснять  происхождение  зайчика.

А  еще  можно  спросить  «а  был  ли  зайчик?»  или  сравнить  этого  странного  зверя  с  анекдотическим  ежом,  приносящим  незнакомым  людям  что  ни  попадя.  Все  это  возможно,  но  требует  известного  цинизма.  Но  я  не  хочу  спрашивать  и  сравнивать;  а  после  моих  детских  воспоминаний  мой  взрослый  цинизм  мне  отвратителен…

Что  же,  отвращение  схлынет,  и  жизнь  пойдет  дальше,  как  обычно.  Но  каким  бы  ни  было  это  «обычно»,  из  него  уже  никак  не  выбросить  ушастого  грызуна,  бескорыстно  творящего  добро.  И  как  знать:  может  быть,  это  мимолетное  распознавание  цинизма  в  себе  –  последний,  главный,  самый  важный  подарок  «от  зайчика»?  Не  знаю,  не  знаю…

…А  был  ли  зайчик?

1  июня  2017  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735961
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 01.06.2017

Pondus immobile

Лет  до  12  я  был  ВЕРНым  читателем:  запоем  читал  романы  Жюля  Верна,  а  некоторые  зачитывал  до  наизусть.  Я  даже  завел  себе  такой  блокнотик,  серый  в  клеточку,  в  который  выписывал  примечания  из  его  книг.  Бесполезные,  в  общем,  факты  поражали  детское  воображение;  кое-что  помню  до  сих  пор:  "Чтобы  поднять  в  воздух  1  кг  груза,  необходим  1  кубический  метр  гелия...  Pondus  immobile  (лат.)  -  неподвижная  масса..."

Понадобилось  три  десятка  лет,  чтобы  однажды  в  мае,  сидя  в  первом  часу  ночи  над  текстом  Овидия,  получить  ответ  на  незаданный  в  свое  время  вопрос:  зачем  Верну  понадобилось  латынью  обозначать  "неподвижную  массу"?  И  чтобы  понять  контекст  и  подтекст  этого  самого  pondus  immobile.  И  чтобы  еще  кое-что  понять  и  про  систему  образования,  и  про  собственную  образованность.  И  про  романы  Жюля  Верна  и  про  него  самого.  И  потом  еще  про...  впрочем,  хватит  предисловий!

Ночью  меня  осенило:  pondus  immobile  -  это  же  Хаос  и  прямая  цитата  из  труда  "Метаморфозы"  Публия  Овидия  Назона  (43  г.  до  н.э.  -  18  г.  н.э.),  последнего  из  великих  золотого  века  римской  литературы.  Процитирую  в  переводе  Андрея  Содоморы:

..Поки  ще  море  й  земля  появилися,  поки  над  ними
Небо  прослалось,  обличчя  однакове  мала  природа.
Хаосом  потім  назвали  її  -  велетенська,  безладна
Купа,  сама  [и  вот  оно!]  БЕЗДІЯЛЬНА  ВАГА...

А  в  переводе  на  русский  Шервинского  "косная  масса".  Pondus  immobile,  вне  всяких  сомнений!  Верн  не  побрезговал  связать  свой  роман  XIX  века  с  трудом  древнего  римлянина  I  века.  Для  него  как  бы  не  существовало  этой  бездны  в  2000  лет;  даже  упоминания  происхождения  цитаты  не  потребовалось  -  ну  кто  же  не  знает  Овидия  в  нашем  просвещенном  XIX  веке?

Порадовавшись  своей  проницательности  и  кое-как  переспав  краткую  майскую  ночь,  с  утра  пораньше  я  заглянул  в  оригинал  Овидия.

Никакой  pondus  immobile  там  нет,  только  pondus.  Там  вот  как:  "Rudis  indigestaque  moles,  nec  quicquam  nisi  pondus  inners..."

Жюль  Верн  не  рухнул,  но  одну  ногу  таки  убрал  с  возведенного  мной  пьедестала  -  потеснился.  Потому  что  туда  немедленно  взобрались  другие  фавориты  -  Катаев,  Паустовский  и  Каверин.  Они  заканчивали  школьную  (гимназическую)  учебу  примерно  в  одно  время:  начало  ХХ  века,  то  есть  каких-то  100  лет  назад:  Первая  мировая,  крушение  империи,  гражданская  война.  Латынь  они  переводили  с  листа;  Античность  со  всем  ее  огромным  культурным  багажом  входила  в  их  школьную  программу.

А  потом  мне  припомнилась  статья  из  ученых  записок  Одесского  университета,  изданных  где-то  в  10-х  годах  ХХ  века,  то  есть  тоже  каких-то  100  лет  назад.  Речь  там  шла  о  местах  мне  знакомых  -  Причерноморье,  степи  Одесской,  Николаевской  и  Херсонской  областей,  все  эти  Тилигули-Ингулы-Ингульцы-Борисфены-Гипанисы  и  иже  с  ними.  Автор  много  и  с  удовольствием  цитировал  Геродота,    древнего  -  5  в.  до  н.э.!  -  грека,  "отца  истории".  Выглядело  все  так,  как  если  бы  Геродот  только  вчера  прибыл  в  Одессу  на  попутном  "Арго"  и  тотчас  же  дал  автору  статьи  подробный  отчет  о  своем  путешествии.  

И  вот  тут  я,  наконец,  понял,  что  в  этой  "неподвижной  массе"  бесполезных  фактов  и  впечатлений  меня  поразило  по-настоящему.  Античность,  или  греко-римская  цивилизация,  растворилась  в  племенах  варваров  тысячи  полторы  лет  назад  (чтобы  возродиться  чуть  позже).  Но  каких-то  100  лет  назад  она  была  хорошо  знакома  и  (потому  очень)  близка  тогдашним  современникам,  намного  ближе,  чем  теперь  нам  (ну,  пусть  только  мне).

Вот  такой  парадокс:  между  нами  и  теми,  100-лет-тому-назад  людьми,  пропасть;  мы  от  них  отстоим  намного  дальше,  чем  они  отстояли  от  Античности.

Что,  какое  из  событий  истории  последних  100  лет  сотворило  эту  пропасть?  Как  мы  заставили  сотню  лет  продлиться  дольше  1500  и  очистить  нашу  культурную  память?  И  главное  -  зачем?

П.С.  Античный  десерт.  Просто  оцените,  что  и  как  беотийский  пахарь  Гесиод,  конец  VIII  -  начало  VII  в.  до  н.э.,  в  работе  "Теогония"  писал  о  роли  и  поведении  царя  (перевод  Вересаева):

...И  народы  
Все  на  такого  глядят,  как  в  суде  он  выносит  решенья,  
С  строгой  согласные  правдой.  Разумным,  решительным  словом  
Даже  великую  ссору  тотчас  прекратить  он  умеет.  
Ибо  затем  и  разумны  цари,  чтобы  всем  пострадавшим,  
Если  к  суду  обратятся  они,  без  труда  возмещенье  
Полное  дать,  убеждая  обидчиков  мягкою  речью.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735357
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 28.05.2017

Легенда

Петька  слонялся  по  квартире  и  раздумывал  о  том,  что  лето  в  этом  году  с  самого  начала  не  задалось,  а  теперь  уже  почти  кончилось.  Оно,  конечно,  еще  далеко  не  кончилось,  но  уже  вошло  в  страшную  и  давящую  августовскую  пору.  И  потому  Петька  поеживался  даже  в  самую  жару:  сквозь  сухое  горячее  дыхание  августа  ему  мерещилась  осень.  Но  не  от  холода  ежился  Петька,  а  от  тоски  и  отчаяния;  лето,  которого  из-за  преследовавших  мальчика  неурядиц  оказалось  слишком  мало,  вот-вот  должно  было  стать  осенью,  и  тогда  от  него  не  останется  даже  таких  сожалений.  Сожаления  эти,  надо  сказать,  Петьке  даже  немного  нравились;  уж  лучше  так  мучиться  на  грани  уходящего  лета,  чем  оказаться  за  этой  гранью,  где  все  уже  кончено!  Но  и  сладковатая  эта  мука  имела  свои  изъяны:  она  словно  держала  Петьку  за  горло,  и  у  него  никак  не  получалось  жить  своей  обычной  мальчишеской  жизнью,  и  даже  задышать  полной  грудью  не  получалось.  Он  глотал  воздух,  как  пьют  ледяную  воду,  крохотными  глоточками,  чтобы  до  потемнения  в  глазах  не  заломило  во  лбу.  А  если  бы  он  все-таки  вдохнул,  то  выдох  непременно  бы  вышел  взрыдом,  и  тогда  уж  пиши  пропало:  плакать  придется  и  обо  всем  этом  пропащем  лете,  и  обо  всех  его  бедах,  и  вообще  –  обо  всем  на  свете.

Тут  ход  Петькиных  мыслей  был  прерван  самым  решительным  образом,  и  не  просто  прерван,  а  вовсе  даже  обращен  вспять.  Дверной  звонок  выдал  длинную  замысловатую  трель,  а  такую  трель  на  этом  звонке  мог  исполнить  только  один  в  целом  мире  человек.  Папа!  –  Ноги  сами  понесли  Петьку  к  двери,  руки  стремительно,  как  у  пианиста-виртуоза,  выполнили  глиссандо  на  пуговках  и  защелках  замков  и  распахнули  дверь.

Только  теперь,  когда  Петька  увидел  за  дверью  незнакомца,  он  вспомнил,  что  папа  сейчас  бороздит  Атлантический  океан  под  каким-то  совсем  небольшим  градусом  южной  широты,  и  потому  исполнить  свою  коронную  партию  на  дверном  звонке  никак  не  может.  Незнакомец,  самую  малость  понаблюдав  за  игрой  чувств  и  мыслей  на  Петькином  лице,  широко  улыбнулся  и  протянул  Петьке  руку:

-  Будем  знакомы!  –  и  как-то  представился,  да  только  Петька  пропустил  как.  Он  пожал  протянутую  ему  руку  и  тоже  широко  заулыбался.

Следует  знать,  что  не  принять  эту  руку  и  не  ответить  на  эту  улыбку  было  совершенно  невозможно:  незнакомец  был  в  высшей  степени  мил.  Во-первых,  он  очень  походил  на  киношного  Атоса,  внешность  которого  Петька  считал  идеальной  и  хотел  себе  такую  же.  Во-вторых,  все  его  движения,  слова,  взгляды,  весь  его  вид  и  даже  как  будто  окружавший  его  воздух  –  все  как-то  сразу  к  нему  располагало,  все  подкупало  и  решительно  очаровывало.  Где-то  в  самом  дальнем  закуте  Петькиного  мозга  шевельнулась  мысль  о  том,  что  незнакомцев  в  дом  впускать  опасно.  Но  человек  уже  не  был  незнакомцем,  потому  что  он  как-то  назвался,  а  еще  он  словно  угадал  Петькину  мысль  и  немедленно  развеял  все  его  страхи:

-  Я  штурманом  у  твоего  папы  плавал,  в  отпуск  приехал,  от  папы  привет  и  передачку  привез,  -  и  аккуратно,  не  переступив  порога,  поставил  у  Петькиных  ног  какой-то  баул  с  иностранными  надписями.

Даже  если  бы  незнакомец  впредь  не  произнес  ни  слова,  Петька  наверняка  полюбил  бы  его  в  ближайшие  несколько  минут  крепко-накрепко  и  на  всю  жизнь.  Ведь  моряк!  С  папой,  на  одном  судне,  посреди  океана,  преодолевая  штормы,  опасности  и  невзгоды,  ежесекундно  рискуя  жизнью..!  –  однако  гость  вовсе  не  собирался  молчать.  Он  снова  как  будто  угадал  Петькины  мысли  и  принялся  излагать.  И  речь,  конечно  же,  пошла  именно  о  судне,  маленьком  и  хрупком,  как  спичка,  безнадежно  затерянном  посреди  океана.  И  об  океане,  бескрайнем  и  бесконечном,  как  небо  над  ним.  И  о  внезапных  и  яростных  штормах,  которые  могут  длиться  неделями,  не  теряя  своей  ярости  и  силы.  И  о  мертвой  зыби,  которая  возникает  при  полном  безветрии  и  будет  пострашнее  любого  шторма,  хотя  бы  своей  беспричинностью  и  монотонностью.  И  о  многочисленных  островах  у  африканского  берега,  которых  нет  пока  ни  на  одной  карте,  потому  что  всякого,  кто  пытался  нанести  их  на  карту,  постигала  загадочная  и  неотвратимая  смерть,  если  не  от  рук  дикарей,  то  от  укусов  насекомых  и  змей,  а  если  не  от  укусов,  то  от  нападений  львов,  буйволов,  носорогов  и  бегемотов,  а  если  смельчаку  удавалось  избежать  этих  опасностей,  он  все  равно  пропадал  на  этих  островах,  потому  что  настигала  его  загадочная  болезнь,  неизвестная  в  наших  краях,  а  в  Африке  именуемая  «экваториальным  безумием».  А  вот  они  с  папой  на  этих  островах  были,  на  карту  их  нанесли  и  вернулись  на  родное  судно  целыми,  невредимыми  и  даже  без  единой  царапины.  И  об  акулах,  которых  Петька  очень  страшился,  даже  входя  в  пресноводные  водоемы,  никак  не  связанные  с  морем  и  от  акул  надежно  защищенные  сотнями  километров  твердой  суши.  О,  пришелец  об  акулах  знал  все,  и  это  всё  было  такого  жуткого  свойства,  что  непременно  напугало  бы  Петьку  до  судорог,  если  бы  гость  не  рассказывал  о  страшных  хищниках  так  восторженно  и  поэтично.  Поэма,  поэма  об  акулах  у  него  получилась!  –  и  Петька  даже  поймал  себя  на  мысли,  что  акулы  не  так  уж  и  страшны,  особенно,  когда  ты  здесь,  дома,  а  они  где-то  там,  в  Африке,  а  говорит  о  них  такой  славный  и  милый  человек,  слова  которого  даже  самые  жуткие  выходки  большой  белой  акулы  окружают  ореолом  мифа  и  легенды;  особенно,  когда  победу  над  эдакими  монстрами  одерживает  такой  замечательный  человек,  как  Петькин  гость,  или  вовсе  самый  лучший  человек  на  планете  –  папа.  Но  вот  кто  оказался  страшен  по-настоящему  –  так  это  пираты!  В  этом  Петька  убедился  с  первых  же  слов  посетителя,  который  не  только  поведал  случаи  и  факты  похлеще  приключений  капитана  Блада,  да  еще  и  в  количествах,  превосходящих  возможности  Стивенсона,  По  и  Сабатини  вместе  взятых,  но  и  предъявил  страшный  шрам  на  предплечье,  коротко  пояснив:  «мачете».

Потом  гость  пустился  в  рассказы  о  сухопутных  похождениях  на  африканском  берегу;  в  этих  эпических  приключениях  папа  играл  главную  роль,  как  бы  Одиссея,  а  пришелец  –  как  бы  вторую  главную  роль,  вроде  Санчо  Пансы  при  Доне  Кихоте.  Петька  слушал,  раскрыв  рот,  наслаждаясь  каждой  новой  историей  и  удивляясь  только  тому,  что  у  моряков  находится  время  так  далеко  и  надолго  забираться  вглубь  черного  континента,  о  подлом  и  мстительном  нраве  которого  он  совсем  недавно  читал  у  Жюля  Верна  в  «Пятнадцатилетнем  капитане».  Контрабандисты,  работорговцы,  продажные  чиновники,  непредсказуемые  партизаны,  еще  более  опасные  правительственные  войска,  всевозможные  хищники  –  путь  моряков  вглубь  Африки  изобиловал  таким  количеством  препятствий,  что  любой  другой  повернул  бы  назад.  Но  только  не  папа!  –  со  слов  незнакомца,  который  об  Африке  и  папе  верхом  на  жирафе  рассказывал  дважды  поэтичнее,  чем  об  акулах,  и  трижды  красноречивее,  чем  о  пиратах,  выходило,  что  папа  не  только  легко  и  вполне  сочетал  в  себе  все  достоинства  и  добродетели  всех  мифических  и  легендарных  героев,  но  и  превосходил  их  всех  отвагой,  хладнокровием  и  юмором.  Петька  просто  покатывался  со  смеху,  когда  гость  пересказывал  папины  шутки,  и  одновременно  тосковал  по  папе,  поэтому  в  слезах,  которые  от  смеха  ручьями  текли  по  Петькиному  лицу,  ощущалась  и  горечь,  как  в  жарком  воздухе  августа  –  подступающая  осень.

Незнакомец  распрощался  и  ушел,  а  Петька  еще  долго  блуждал  по  квартире  с  широкой  улыбкой.  Нет,  он  был  не  дома!  –  где-то  там,  на  экваторе,  под  каким-то  совсем  небольшим  градусом  южной  широты,  на  суше  и  на  море,  днем  и  ночью,  он  шел  следами  отца  и  переживал  –  еще,  еще  и  еще!  –  рассказы  незнакомца  и  папины  приключения  и  подвиги,  как  свои  собственные.

…Месяца  через  три,  когда  приехал  папа,  Петька  принялся  пересказывать  истории  августовского  гостя;  он  говорил  восторженно  и  довольно  сбивчиво,  с    чуть  вопросительной  интонацией,  словно  моля  о  подтверждении,  хотя  бы  одним  коротким  и  суровым  кивком:  да,  было  дело.  Но  отец,  послушав  Петькин  рассказ  совсем  чуть,  остановил  его  и  потребовал  описать  незнакомца.  Петька,  обмирая  от  вновь  переполнившей  его  симпатии,  описал  киношного  Атоса,  а  папа  как-то  вдруг  и  едва  заметно  осунулся  и  негромко  сказал:

-  Это  третий  секретарь  нашего  посольства  в  N.

Заметив  Петькино  отчаянное  недоумение,  папа  пояснил:

-  Он  разведчик.  Шпион.

И  чтобы  окончательно  развеять  все  сомнения,  добавил:

-  Ни  со  мной,  ни  с  кем  другим  он  в  море  никогда  не  выходил.  А  эти  байки  –  это  его  «легенда».

Петьку  словно  по  голове  чем-то  тяжелым  ударили.  Этим  тяжелым  оказалось  даже  не  вранье  разведчика,  бессмысленное  и  очевидно  бесполезное,  а  нечто  совсем  другое.  За  эти  месяцы  Петька  успел  соорудить  в  своей  голове  целый  пантеон  героев,  на  манер  древнегреческого,  с  той  лишь  разницей,  что  героев  было  всего  двое  –  папа  и  августовский  незнакомец,  но  им  выпадали  и  все  похождения  олимпийцев  и  античных  героев,  и  свои  собственные,  те  самые,  африканские.  А  теперь  прямо  на  Петькиных  глазах  один  герой  низводил  другого!  –  здесь  у  него  в  глаза  потемнело,  и  что  было  дальше,  он  помнил  неотчетливо,  кроме  того,  что  папа  обнял  его  и  прогудел  в  ухо  что-то  ободряющее.

Со  временем  вся  эта  история  утряслась  и  улеглась  в  Петькиной  голове,  да  так  удачно,  что  в  ней  уцелел  только  один  герой,  но  при  этом  оба  героя  сохранили  свои  славные  ореолы.  Исчезновение  одного  из  них  словно  само  собой  превратилось  в  еще  один  миф,  при  этом  ничуть  на  чести  героя  не  отразившийся,  как  если  бы  он  пожертвовал  своей  жизнью,  спасая  другого  героя,  тем  самым  искупив  свои  былые  прегрешения.  А  еще  позже  Петькины  личные  мифы  окончательно  смешались  с  мифологией  греков,  римлян,  скандинавов  и  прочих  народов,  населивших  мир  и  Петькину  голову  самыми  невероятными  историями.

Только  иногда,  слушая  какого-нибудь  слишком  красноречивого  рассказчика,  Петька  вдруг  спохватывается  и  оглядывает  говоруна  с  подозрением:  а  это  –  не  «легенда»?

2017

Світлина  звідси:  https://s-media-cache-ak0.pinimg.com/736x/24/b0/fa/24b0fad5d2698a4d60a4273899dd6a93.jpg  

[b]Ще  оповідання  про  Петьку[/b]:

КОРОБОЧКА  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604166  

[b]ОБМЕН[/b]  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551993  

ШІСТЬ  КАЗОК[url=""]https://andronum.com/product/fedorchenko-maksim-shist-kazok/[/url]

[url=""]СВАНТЕ  СВАНТЕСОН.  СКАЗКИ  ПРЕЖНИХ  ВРЕМЕНhttps://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/[/url]  

Сторінка  казок  Сванте  на  Фейсбуці:  https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734214
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.05.2017

Ой

Зненацька  пригадалося...  Колись  у  середині  90-х  їхав  я  потягом  Запоріжжя-Херсон.  Звісно  ж,  з  пункту  А  (Запоріжжя/універ)  до  пункту  Б  (Херсон/батьки),  стиль  "студент-плацкарт2.  Потяг  був  такий  же,  як  і  той  час:  битий,  брудний,  проте  сповнений  цікавими,  розумними,  божевільними,  безнадійними,  страшними,  п’яними,  інтелігентними  та  взагалі  будь-якими  співрозмовниками.

Вже  ніч.  Пасажири  поснули,  провідники  поснули,  мабуть,  і  машиніст  спав  у  кабіні,  тому  що  потяг  йшов  без  зупинок  і  гойдався,  мов  п’яний.  Він  підстрибував,  наче  деякі  вагони  вже  залишили  рейки,  але  все  ще  чіплялися  за  інші,  чи  то  хотіли  повернутися  на  колію,  чи  то  намагалися  стягти  з  неї  весь  потяг.

Навпроти  мене  -  а  я  не  заснув  -  сидів  огрядний  сивий  чоловічок.  "Комуніст"  -  перше,  що  він  вимовив,  коли  наші  погляди  зустрілися.  А  це  вже  щось,  принаймні,  є  про  що  вести  розмову,  пан,  видно,  непересічний.  Про  різне  ми  з  ним  тієї  ночі,  таки  про  різне  теревенили  -  та  пригадав  наразі  ось  що  з  його  промов:

"На  середину  80-х  ситуація  була  така,  що  СРСР  вже  не  міг  встояти  -  нас  дотисли.  Вихід  був  один,  і  ми  ним  скористалися,  не  кажіть  мені,  молодий  чоловіче,  про  оцю  вашу  незалежність-суверенітет-самостійність,  це  все  дурниці.  Вихід  був  такий:  перед  обличчям  ворога  -  а  це  був  нам  тоді  увесь  світ  -  ми  мали  вдати  власну  загибель.  І  СРСР  майстерно  це  зробив  у  1991:  ми  (ніби)  розвалилися.  Все,  Захід  заспокоїли.  Тепер  треба  було  перегрупуватися,  зібрати  сили,  пройти  очищення,  а  тоді,  років  за  20-25,  ми  би  повстали  у  новій  могутності,  завдали  удар  у  відповідь,  від  якого  Захід  би  вже  ніколи  не  оговтався,  відновили  б  СРСР  і  запровадили  радянський  лад  у  більшій  частині  світу  або  й  взагалі  -  скрізь.  І  ми  це  зробимо,  от  побачите.  Альтернатив  не  існує."

Тоді  це  здавалося  маячнею,  але  я  навіть  заперечити  йому  не  встиг.  Чоловічок  раптом  змінив  тему  та  заходився  торочити  про  свого  сина-лікаря.  Той  влаштувався  у  Женеві,  це  в  самій  Швейцарії  чи  то  Швеції,  гребе  там  шалені  гроші,  нам  з  вами  таких  довіку  не  бачити,  а  нині  запрошує  батька  у  гості,  а  що,  залізної  завіси  більш  нема,  дякувати  Богові,  чому  ж  ні?..  –  В  чоловічка  на  цій  розповіді  змінилися  голос,  вираз  обличчя  та  поза,  він  розслабився  та  вмостився  на  лискучій  полиці  зручніше.  Навіть  мова  його  стала  іншою:  з  неї  зникло  все  партійно-номенклатурне,  неживе,  натомість  з’явилися  сільська  м’якість,  гумор  та  приказки,  однак  якісь  штучні,  контрафактні.  Здавалося,  ніби  газету  перегорнули  з  офіціозної  передовиці  на  останню  сторінку,  там  натрапили  на  байки  та  народні  жарти;  це  вже  ближче  до  життя,  але  як  не  крути,  це  все  одно  газета,  і  всі  ті  гуморески  написав  якійсь  сумний  газетяр,  і  виправив  якийсь  байдужий  редактор,  отак,  контрафакт…

-  Хееееерсооооон,  -  стогнала  провідниця  вранці,  позіхаючи,  потягуючись  та  вдивляючись  крізь  брудне  скло  у  сіру  приземкувату  будівлю  вокзалу.  Комуніста  вже  не  було  у  вагоні  -  мабуть,  зійшов  раніше,  а  може,  його  й  взагалі  не  існувало  ніколи,  наснилося  мені  все  це,  намарилося,  наверзлося  під  впливом  університетських  студій,  палких  диспутів  і  гіпнотичного  плацкартного  гойдання?  Пусте!  -  я  вже  забув  про  чоловічка,  підхопив  свою  торбинку  та  побіг  собі  безтурботно.  В  Херсоні  мене  чекали  батькові  обійми  та  мамине  частування,  дружні  пиятики,  ще  багато  чого  приємного,  геть  з  цього  смердючого  вагону!

...А  оце  нині  я  його  згадав.  Чи  справді  він  казав  таке  в  тому  нічному  потязі?  Чи  він  там  взагалі  був?..  Мабуть,  таки  був.  Певно,  він  блукав  потягами,  сходами,  пароплавами,  шляхами,  літаками,  автобусами,  стежинами,  мітингами,  лікарнями,  цвинтарями,  женевами,  вбиральнями,  києвами,  собезами,  парламентами,  шахтами,  борделями,  колгоспами,  кримами,  степами,  приймальнями,  церквами,  москвами,  крематоріями,  радбезами,  чергами,  газетами,  заводами,  казармами,  весіллями,  пітерами,  світами,  часами,  чужими  сновидіннями,  мареннями  та  мріями.  І  скрізь  він  торочив  про  своє,  і  скрізь,  як  отой  Діоген,  шукав  людину,  що  почує,  повірить  та  візьметься  з  божевільним  завзяттям  втілювати  в  життя  ту  маячню,  що  він  колись  розповів  сонному  студентові  непрестижного  вишу,  в  брудному  вагоні,  в  невідомій  точці  нічного  простору  між  пунктом  А  (Запоріжжя/універ)  і  пунктом  Б  (Херсон,/батьки),  стиль  "студент-плацкарт",  десь  у  середині  90-х,  приблизно  за  20  років  до  початку  нашого  теперішнього  моторошного  часу...

[i]редакція  2017  року[/i]

*[i]Фото:  залізничний  вокзал  Херсону,  орієнтовно  1976  рік  (листівка).  Здибав  колись  у  нападі  ностальгії  на  екс  крапка  ю  ей[/i]

[b]Шановні  читачі,  дорогі  друзі,  колеги,  брати  й  сестри![/b]  Не  оминіть  увагою  мою  нову  книжку:

[b]ШІСТЬ  КАЗОК[/b]  https://andronum.com/product/fedorchenko-maksim-shist-kazok/  

Також  запрошую  вас  у  світ  скандинавської  казки  -  страшної,  суворої,  часто-густо  без  хеппі-енду,  але  неодмінно  надзвичайно  цікавої

[b]СВАНТЕ  СВАНТЕСОН.  СКАЗКИ  ПРЕЖНИХ  ВРЕМЕН[/b]  https://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/  

Сторінка  казок  Сванте  на  Фейсбуці:  https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/  

Буду  вдячний  за  відгуки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733967
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2017

Шість казок для дітей і дорослих

Ось  вам,  любі  мої  діти  та  шановні  мої  дорослі,  нова  книжечка.  Ретельно,  з  великою  любов'ю  до  вас  усіх  зібрав  шість  найліпшіх,  найцікавіших  казок  на  будь-який  вік.

Тут  є  й  про  равликів  та  їхню  подорож  нашим  світом,  таким  великим  і  різноманітним.  І  про  драконів,  які  оволодівають  людським  серцем,  і  про  опір  серця  тим  драконам.  І  про  каштанчика,  якому  випали  неабиякі  випробування,  поневіряння  та  пригоди.  І  про  Золотий  Грошик,  річ  прекрасну,  але  здатну  на  страшні  вчинки  -  якщо  їй  це  дозволити,  звісно.  А  ще  про...  ой,  та  про  різне  в  цій  книжці  йдеться!

Мерщій  хапайте  книжку  з  полиці  -  і  нумо  читати!

Щиросердно  дякую  читачам  за  увагу,  відгуки  та  рекомендації!

Повний  текст  книги  та  фрагмент  для  ознайомлення  тут:

https://andronum.com/product/fedorchenko-maksim-shist-kazok/  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733705
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2017

Всё остальное

[i]*тест  на  читательскую  выносливость[/i]

…Мама  брала  за  руку,  вела  к  автовокзалу  и  усаживала  в  раскаленный  львовский  автобус,  скособочившийся  у  перрона.  Когда  ожидание,  жара,  духота  и  теснота  в  салоне  становились  уже  совершенно  нестерпимы,  возникал  раз  и  навсегда  равнодушный  ко  всему  на  свете  водитель.  Автобус,  пронзительно  зашипев,  лязгал  дверями  и  отваливал  от  перрона.

Ожидание  превращалось  в  путешествие,  а  вместе  с  этим  превращением  исчезали  жара,  духота,  давка  и  ленивая,  усталая,  но  все-таки  нескончаемая  и  неумолчная  пассажирская  склока.  Валко  раскачиваясь,  автобус  долго  выбирался  из  города  разбитыми  улицами  и  совсем  уж  непроезжими  переулками,  а  потом  оказывался  на  неожиданно  хорошем,  но  очень  узком  шоссе,  и  долго-долго  ехал  среди  полей  и  виноградников,  подвывая  мотором  на  подъемах  и  посвистывая  всеми  щелями  на  спусках.

Час  был  ранний,  но  по  дороге  уже  струилось  марево,  и  она  совсем  исчезала  под  ним,  и  казалось,  что  автобус  вот-вот  въедет  в  обширную  лужу  расплавленного  стекла.  Однако  приблизиться  к  луже  никак  не  удавалось,  она  все  время  была  чуть  впереди,  и  при  этом  непостижимым  образом  смыкалась  над  дорогой  позади  автобуса.  Волнистая  линия  горизонта  слева  от  шоссе  вдруг  проваливалась  изломом,  и  там  ненадолго  обнаруживалась  огромная  немая  вода,  чтобы  через  мгновение  снова  скрыться  за  коричневатым  или  желтоватым  бугром,  отороченным  сухой  травой.

А  потом  был  холодный  мягкий  спорыш  во  дворе,  и  ноги  утопали  в  нем  по  щиколотку,  и  уж  конечно  сандалии  свои  ты  нес  в  руках,  потому  что  по  такому  спорышу  ходить  следует  только  босиком.  И  прохладный  дом  в  окружении  акаций,  чьи  ажурные  тени  метались  по  беленым  стенам,  по  серой  шиферной  крыше  и  на  широких  подоконниках  внутри.  И  запахи  в  доме,  своего  рода  компас,  роза  ароматов,  повисшая  в  темных  сенях:  сухая  горячая  глина,  сыроватая  прохладная  глина,  белый  сельский  хлеб,  помидоры  и  (едва  ощутимо)  жареная  рыба,  но  это  все  после,  потом,  не  теперь.  И  солончак,  фиолетовая  инопланетная  пустыня,  там  и  сям  обглоданная  до  песчаных  залысин,  отчего  напоминает  шахматную  доску,  и  сходство  усиливается  тем,  что  в  это  время  дня  вся  доска  уставлена  неподвижными  массивными  фигурами;  играют  и  выигрывают  рыжие,  овладевшие  уже  всей  доской,  и  шансов  никаких,  но  пустыню  вот  что  бы  то  ни  стало  нужно  пересечь,  и  можно  бы  пересечь  ее  бодрым  аллюром,  в  пять  минут,  если  бы  не  захватившие  доску  коровы,  животные  смирные,  но  все-таки  слишком  большие  с  твоей  –  метр  с  фуражкой  –  точки  зрения,  и  потому  петляешь  между  ними,  то  по  белым  песчаным  квадратам,  то  по  фиолетовым  солончаковым,  удлиняя  путь  и  томясь  от  страха.  И  серый,  крупного  песка,  очень,  ужасно,  нестерпимо,  невыносимо,  невозможно,  просто  наверняка  самый  горячий  в  мире  пляж,  через  который  можно  только  перебежать,  шипя  сквозь  стиснутые  зубы  или  вопя  во  все  горло,  а  иначе  никак.  И  зеленый,  от  самого  берега  и  в  бесконечность  неподвижный,  без  единой  морщинки  Лиман,  непрозрачный,  сладкий  на  вкус,  впереди  и  совсем  неподалеку  сливающийся  с  неподвижным,  бесцветным,  одуревшим  от  жары  небом.  И  поход  сквозь  зеленую  теплую  воду  к  горизонту,  который  только  здесь  и  бывал  воображаемой  линией,  отделяющей  небо,  ведь  иначе,  не  вообразив,  ее  не  увидишь;  а  с  прошлого  года  уже  напрочь  забылось,  что  этот  воображаемый  невидимый  горизонт  вдруг  становится  вполне  видимой  и  страшноватой  линией,  если  отойти  достаточно  далеко  от  берега  и  обнаружить  ее  у  самых  глаз;  и  если  бы  не  мирный  или  попросту  ленивый  или  даже  равнодушный  нрав  этой  зеленой  воды,  летом  не  помышляющей  обычно  ни  о  каком  волнении,  то  поиски  горизонта  могли  бы  закончиться  хорошим  испугом  в  лучшем  случае,  и  худший  случай  тоже  не  исключался  и  был  вполне  возможен,  да,  ежегодно  с  кем-нибудь  происходил  на  Лимане  тот  самый  худший  случай.  И  путь  к  берегу,  который  отсюда,  от  случайно  и  не  без  риска  найденного  горизонта,  виделся  весь:  долина,  лежащая  вровень  с  водой,  или  обширная  чаша,  или  блюдо,  или  раковина,  в  которой  и  находится  село,  отсюда,  из  воды  глубиной  по  грудь,  словно  бело-зеленая  жидкость,  застывшая  в  углублении  –  долины,  чаши,  блюда,  раковины,  которые  справа  и  слева  отграничены  от  сопредельных  земель  скелями,  плавно  поднимающимися  из  берега  в  небо.  И  лимонно-желтые,  оранжевые,  охряные,  коричневые,  терракотовые,  словно  земную  радугу  составившие  скели,  подведенные  снизу  зеленым  –  Лиман  –  и  серым  –  песок,  а  сверху  отчеркнутые  от  бесцветного  неба  жирной  черной  полосой  степной  почвы;  скели  утыканы  норами  ласточек  и  стрижей,  и  птицы  то  и  дело  выпархивают  из  нор  и  стремительно  возвращаются  с  кормом,  а  кое-где  из  норы  обязательно  свисает  серый  змеиный  хвост,  вокруг  которого  мечутся  беспомощные  птицы;  а  под  скелями  есть  кострище,  которое,  по  слухам,  находится  на  этом  месте  чуть  ли  не  со  времен  Ольвии,  которая  тут  неподалеку,  и  в  этом  кострище,  по  слухам,  хорошо  покопавшись,  можно  не  только  необыкновенно  крупные  рыбьи  кости  отыскать,  но  и  такие  предметы,  место  которым  в  музее.  И  снова  серый,  крупного  песка,  самый  горячий  в  мире  пляж,  но  теперь  уже  подвластный  ступням,  охлажденным  песком  лиманского  дна,  и  то  ли  от  ступней,  то  ли  к  ступням  идущее  чувство,  как  будто  наслаждение,  не  сравнимое  ни  с  каким  другим,  которое  бывает  только  от  преодоления  себя,  без  чего  невозможно  преодоление  даже  таких  смешных  сил  природы  как  горячий  песок.  И  снова  шахматная  партия  с  коровами,  которая,  впрочем,  прерывается,  едва  начавшись,  потому  что  отсюда,  с  марсианской  солончаковой  пустыни,  видна  акациевая  роща  вокруг  твоего  дома,  и  на  одной  из  акаций  висит  белое  полотнище,  которым  обозначается  обед,  и  какие  уж  тут  шахматы  и  страхи.  И  прямо  там,  посреди  солончака,  перед  тобой  вдруг  возникает  своего  рода  компас,  роза  ароматов,  висевшая  обычно  в  темных  сенях  дома:  белый  сельский  хлеб,  помидоры,  жареная  рыба;  и  компас  этот  указывает  именно  туда,  куда  тебе  хочется  сейчас  превыше  всего,  а  мировому  кинематографу  понадобится  еще  несколько  десятков  лет,  чтобы  выдумать  такой  компас  или  позаимствовать  его  у    тебя  и  вооружить  им  одного  карибского  пирата…  И  потом  послеполуденная  жара,  совсем  не  такая,  какая  случается  от  солнца  в  зените,  которое  хотя  и  горячее  всего  в  этой  точке  неба,  но  зато  уж  все  остальное  кажется  прохладным;  послеполуденная  жара  другая  –  объемная,  отовсюду  исходящая,  источаемая  всем,  чего  из  своего  зенита  коснулось  солнце,  а  главное  и  до  первой  звезды  неисправимое  –  излучаемая  самим  воздухом.  И  безлюдье,  и  тишина,  и  покой,  здесь  никак  особо  не  называемые,  а  повсюду,  где  знают  толк  в  жаре  и  вообще  в  жизни,  именуемая  «сиестой».  И  бесцельное,  неосознаваемое,  но  всецело  поглощающее  созерцание  послеполуденного  сельского  бытия,  лишенного  всякой  событийности,  и  потому,  наверное,  такого  на  редкость  удачного  повода  для  ощущения  собственного  бытийствования,  о  чем,  впрочем,  догадаешься  нескоро,  уже  после  того,  как  обаятельный  кинематографический  пират  позаимствует  твой  компас  желаний,  твою  розу  ароматов.  И  вечер,  и  прозрачная  тьма,  над  Лиманом  еще  подкрашенная  догоревшим  закатом,  а  над  селом  уже  пробитая  первыми  звездами,  и  росчерки  метеоритов,  и  спокойный,  уверенный  собачий  лай,  в  этой  прозрачной  тьме  и  сельской  ночной  тишине  повисающий  цельными,  звучащими  камертоном  кусками  –  ГАУУУ…  ГАУУУ…  ГАУУУ…  -  плывущими  над  крышами,  точно  колокольный  звон,  которого  здесь,  кажется,  не  бывает  вовсе,  хотя  церквушка  под  зеленым  куполом  на  кладбище  как  будто  стоит.  И  сон,  который  здесь  так  неодолим  и  в  то  же  время  легок,  что  и  не  заметить  спящему,  только  что  созерцавшему  звезды  и  метеориты  и  внимавшему  ГАУУУ…  ГАУУУ…,  как  унесли  его  в  комнату,  стены  которой  как  будто  из  одних  окон  составлены,  и  уложили  на  кровать,  высокую,  под  стеной  с  плюшевым  темно-синим  ковром  с  тремя  оленями;  нет,  никак  ему  этого  перемещения  не  заметить,  ведь  он  по-прежнему  созерцает  и  внимает,  и  будет  созерцать  и  внимать  до  самого  утра.  И  утром  он  проснется  или  будет  разбужен,  и  время  потечет  своим  обычным  порядком  от  утра  к  ночи,  и  повторится  всё,  до  мельчайших  подробностей  всё:  что  случалось  вчера,  или  позавчера,  или  в  прошлом  году,  или  сто  лет  назад,  или  тысячу  лет  вперед,  с  тобой  или  с  кем-то  другим,  неважно,  когда  и  с  кем,  потому  что  здесь  всё-всё-всё  раз  и  навсегда  устроено  и  происходим  наилучшим  образом.  Здесь  всё  так,  как  и  должно  быть,  и  да  будет  так  всегда  –  и  ныне,  и  присно,  и  во  веки  веков,  аминь!

Знать  бы,  что  лет  через  двадцать  иногда,  а  через  тридцать  всегда  эта  мысль  о  «будет  так  всегда»  станет  самой  страшной  мыслью,  потому  что  и  «так»,  и  «всегда»  станут  верными  признаками  наихудшего  образа  устройства  всего.  А  ведь  там  –  помнишь?  дом-пляж-Лиман,  вспомнил?  –  там  всё  было  непостигаемо,  неотчетливо,  но  несомненно  наилучшим  образом  устроено!  И  только  достигнув  самого  дна  отчаяния  и  горевания  о  «будет  так  всегда»,  отчаяния  и  горевания,  странным  образом  ласкающих  твою  душу,  достигнешь  и  просветления,  и  поймешь,  что  «там»  -  это  «тогда»;  и  вот  тут  мир  в  который  раз  величественно  и  легко  опрокинется,  и  начнется  новый  отсчет,  и  в  конце  которого  замаячит  новое  «будет  так  всегда»,  и  новое  отчаяние,  и  новое  горевание,  но  туда  еще  далеко,  и  еще  можно  побарахтаться  в  «здесь  и  сейчас»,  и  обнаружить  на  недолго,  что  твои  личные  благословенные  «там-тогда»  -    вещь,  неотъемлемая  от  твоих  личных  «здесь-сейчас»,  которые  от  сопричастности  твоему  личному  времени  –  всему,  сколько  его  у  тебя  было,  есть  и  будет,  –  немедленно  окажутся  устроены  наилучшим  из  всех  возможных  образом.

И  тут  бы  помянуть  слово  «катарсис»,  только  ты  уже  не  в  первый  раз  на  этом  рубеже,  и  ты  знаешь  уже  наверное,  что  еще  не  время,  и  ты  ждешь,  когда  наступит  время,  потому  что  катарсис  не  на  дне  отчаяния  и  горевания,  и  не  на  вершине  просветления,  а  на  тончайшей  и  мгновенной  границе  между  этими  мирами,  где  тебе,  нигде-никогда  пребывающему,  всякий  раз  задают  соблазнительный,  самый  соблазнительный  в  мире  вопрос,  ответ  на  который  известен  и  тебе,  и  вопрошающему,  и  ответ  этот  еще  более  соблазнителен,  чем  вопрос,  и  тем  более  соблазнителен,  что  твой  ответ  –  другой,  всегда  другой,  а  иначе  –  никак.

И  потому  все,  что  на  этой  тончайшей  и  мгновенной  границе  между  «там-тогда»  и  «здесь-теперь»  ты  можешь  себе  позволить,  это  вспомнить.  Ну,  помнишь?  Дом,  пляж,  Лиман  и  всё  остальное.  Немногое,  простенькое,  прямо  скажем,  не  Бог  весть  чем  было  это  самое  «всё  остальное»,  пока  не  кончилось.  А  когда  кончилось,  оказалось,  что…

И  вот    тут  возникают  вопрос  и  ответ,  которые  надо  преодолеть,  как  тот  самый  очень,  ужасно,  нестерпимо,  невыносимо,  невозможно,  просто  наверняка  самый  горячий  в  мире  пляж.  И  ты  стискиваешь  зубы  или  вопишь  во  все  горло,  потому  что  тебе  предстоит  преодолеть  невыносимый  соблазн  и  отказаться  от  кое-чего  стоящего.

Потому  что  спрашивается  вот  что:  что  бы  ты  хотел  оставить  таким,  какое  оно  есть,  навсегда?  И  ты,  не  запинаясь  и  не  задумываясь,    как  хотел  бы  согласиться,  ты  отрицаешься.  Отрицаешься,  потому  что  иначе  нельзя;  потому  что  все  свои  «там-тогда»  ты  видишь,  ценишь  и  оплакиваешь  только  из  «здесь-теперь»;  потому  что  иначе  ты  потеряешь  и  вот  этот  миг  воспоминаний  на  границе  между  ними,  и  отчаяния,  и  озарения,  и  все  новые  отсчеты,  и  вообще  –  всё  остальное.  

И  ты,  не  запинаясь  и  не  задумываясь,  отрицаешься,  как  хотел  бы  согласиться,  чтобы  никогда  не  кончалось  вот  это:  

Мама  брала  за  руку,  вела  к  автовокзалу,  усаживала  в  раскаленный  автобус,  вы  долго  ехали  среди  полей,  а  потом  были  прохладный  дом,  горячий  пляж,  зеленый  Лиман  и  всё  остальное.

2-17

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731520
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.05.2017

Перемены, или "Но ничего уже не будет по-прежнему!"

[i]«В  Киеве  –  крупнейший  на  Днепре  речной  порт…  Пассажирские  линии  соединяют  город  со  всеми  портами  днепровского  бассейна  и  портами  Черного  моря,  десятки  местных  линий  и  переправ  –  с  местами  массового  отдыха…  Флот  порта  осуществляет  перевозки  пассажиров  (до  4  млн.  чел.  В  год)…  Речной  вокзал.  Построен  в  1957-1961  (архитекторы  В.И.  Гопкало,  В.  Е.  Ладный,  Г.М.  Слуцкий  и  др.)  на  Почтовой  площади.  Со  стороны  Днепра  у  него  четыре,  со  стороны  площади  –  два  этажа.  В  центральной  части  вокзала  возвышается  круглая  башня,  где  установлена  аппаратура  релейной  и  телевизионной  связи.  На  первых  двух  этажах  –  адм.-хоз.  помещения…  На  третьем  и  четвертом  –  почта,  телеграф,  гостиница,  ресторан  и  др.  В  оформлении  интерьеров  принимали  участие  художники  Э.И.  Котков,  В.П.  Ламах  и  И.С.  Литовченко»[i][/i][/i]  (Киев.  Энциклопедический  справочник.  –  К.,  1986).

Читаю  эти  строки  Справочника,  уже  в  который  раз  и,  как  всегда,  не  без  мучительно-сладкого  привкуса.  Ностальгия.  Ведь  и  в  родном  Херсоне  когда-то  был  живой,  шумный,  как  рынок,  денно  и  нощно  пульсирующий  речной  порт.  Я  успел  вдоволь  (а  можно  еще?!)  наездиться  и  на  дачных  пригородных  линиях,  и  на  скоростных,  судами  на  подводных  крыльях  обслуживаемых  –  Херсон  -  Запорожье  (а  доехать  на  «ракете»,  «комете»  или  «колхиде»  можно  было  от  Одессы  и  вплоть  до  самого-самого  Киева,  с  одним  ночлегом  по  дороге).

И  вот  он,  Речной  вокзал  –  как  символ  нашего  времени.  –  Суть  этого  символа,  если  одним  словом,  и  пусть  каждый  поймет,  как  захочет,  -  «перемены».  А  в  несколько  слов,  с  тем  самым  мучительно-сладким  привкусом  и  с  какой-то  совершенно  безумной,  несбыточной  надеждой  на  не  вполне  представимое  счастье,  -  «но  ничего  уже  не  будет  по-прежнему!»

Здание,  которое  мне  кажется  самым  изысканным  в  Киеве,  стоит  заколоченным.  Даже  если  его  «расколотят»,  вряд  ли  оно  останется  Речным  вокзалом.  Потому  что  из  былого  пассажирского  судоходства  («до  4  млн.  чел.  в  год»)  осталось  только  прогулочное,  экскурсионное,  под  пиво,  чипсы  и  шансон.  Это  понарошку,  не  взаправду;  потешный  речной  «флот»,  декорация,  которой  не  нужен  великолепный  Речной  вокзал,  фрески,  колонны,  4  этажа  к  реке  и  2  –  к  площади.

…Не  хочу  думать  о  разнообразных  причинах  «но  ничего  уже  не  будет  по-прежнему»,  просто  –  любуюсь  этой  колоннадой  над  Днепром,  стараюсь  запомнить,  впитать,  запечатлеть.  Уж  очень  хорош  Речной  вокзал,  уж  слишком  много  воспоминаний  связано  с  Днепром,  уж  так  неизбывна  ностальгия  –  и  по  необратимому  минувшему,  и  по  невозможному  будущему,  и  по  ускользающему  настоящему  –  которая  вся,  сколько  ее  ни  есть,  -  ничего  более,  чем  тоска  по  себе  самому.

2017

П.С.  Небольшая  фотогаллерея  Речного  вокзала  доступна  на  моей  странице  Фейсбук,  публикацяи  за  30  апреля  2017  года,  заходите  https://www.facebook.com/MSFedorchenko  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731327
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 01.05.2017

Човен

"...Напнула  вітрило,  вхопилась  за  вітер
І  разом  змінила  всі  розклади  долі:
Була  я  споруда,  мурований  витвір,
А  нині  я  човен!  -  в  моїм  видноколі
Не  місто  затисло  довгасті  тополі,

А  море,  а  небо,  а  рух  без  притулку,  
А  воля  від  болю  надій  нездійсненних,
А  мрії  такого  ясного  ґатунку,
Таких  переливів  і  дзвонів  пісенних,
Що  "я"  всьому  світу  єдиний  знаменник,

І  я  вже  не  човен,  і  вітер  не  вітер,
І  літер  не  стане  для  розкладів  долі!.."  -
Мурмоче  ледь  чутно  мурований  витвір,
Під  щоглою  башта  в  міським  видноколі,
Що  тисне  споруду,  вітрило,  тополі...

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731036
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 29.04.2017

Фокус внимания

…Шли  мы  с  Максом  мимо  стильного  мужского  барбершопа,  каких  в  Киеве  развелось  теперь  больше,  чем  женских,  детских  и  кошачье-собачьих  вместе  взятых.  Об  их  стильности  говорить  вовсе  не  приходится,  она  вне  конкуренции  и  совершенно  запредельна.  Впрочем,  мимо  этого  заведения  мы  ходим  чуть  не  каждый  день,  уже  привыкли.

Я  задумался  о  чем-то  и  смотрю  в  асфальт;  а  Макс  вдруг  запрыгал  у  огромного  окна  парикмахерской,  выкликая  изумленные  А!  Э!  ВАУ!  ПАПА!  ТЫ  ЭТО  ВИДЕЛ?!  –  и  тыча  пальцем  в  это  самое  окно.

За  стеклом  на  обширном  стильном  пространстве  одинокий  повелитель  бород  и  шевелюр  трудился  над  одиноким  посетителем.  Но  как  трудился!  –  хоть  мне  не  десять  лет,  а  в  три  раза  больше,  но  и  мне  впору  было  запрыгать,  как  это  проделал  Макс.  Ведь  мастер,  исчерпав  ресурс  ножниц,  машинки  и  бритвы,  взялся  за  небольшой  стильный  факел  и  теперь,  словно  Данко,  размахивал  им  над  головой  посетителя.  Только  он  не  указывал  путь  во  тьме  и  не  звал  к  лучшей  жизни,  а  сжигал  непокорные  остатки  волосяных  покровов  клиента  прямо  на  его  голове.  Оранжевое  пламя  похотливо  лизало  оттопыренные  уши,  мощный  затылок  и  коренастую  шею  потерпевшего.  Кажется,  запахло  паленым  и  даже  чуть-чуть  -  серой.

И  теперь  уже  мы  оба  подпрыгивали,  выкликали  наперебой  А!  Э!  ВАУ!  ПАПА!  МАКС!  ТЫ  ЭТО  ВИДЕЛ?!  –  тыча  пальцами  в  окно.

Тем  временем  брадобрей  утопил  свой  факел  в  изящном  ведерке;  дымящийся  клиент  выкарабкался  из  массивного  трона  –  буйволовая  кожа,  красное  дерево,  бивень  мамонта.

–  Макс,  ну  ты  это  видел?!

Макс  обрел  дар  речи,  снова  ткнул  пальце  в  витрину  и  подал  голос:

–  Папа,  иди  туда  подстригись!!!

–  Ээээ...  Чтобы  меня  вот  так  огнем,  по  ушам,  за  мои  деньги?!  –  я,  наконец,  отрываю  взгляд  от  разыгравшегося  в  парикмахерской  аутодафе  и  перевожу  его  на  сына.

Только  теперь  я  понимаю,  что  и  палец,  и  взгляд  Максов,  и  вообще  весь  Макс  целиком  и  полностью  направлен  вовсе  не  на  опаленного  стрижкой  клиента.  Он  указывает  на  крохотный  столик,  затерянный  среди  массивных  кресел;  на  столике  лежит  какая-то  маленькая  черная  штуковина.  Огненного  парикмахерского  шоу  он,  кажется,  вовсе  не  заметил.

И  Макс,  пожирая  черную  штуковину  глазами,  издает  рыдающий,  полный  неизлечимой  страсти  стон:

–  Плеееееееейстееееееееейшн!!!

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730739
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 27.04.2017

Сказочник и Картограф. Рабочий момент

...Как  только  мои  домашние  разбежались  по  своим  делам,  явился  Сванте.  У  него  новая  идея.

Теперь  мы  сидим  за  столом,  заваленным  справочниками,  атласами,  пергаментами,  линейками,  увеличительными  стеклами,  карандашами  и  ластиками.  Работа  нешуточная  –  составляем  Путеводитель  по  Прежним  временам  и  рисуем  Карту  Прежних  времен.  То  есть,  конечно,  я  составляю  и  рисую,  а  Сванте,  затеявший  все  это  дело,  о  нем  уже  напрочь  позабыл.  Он  что-то  строчит  в  видавшем  виде  блокноте,  видимо,  новую  историю  о  Прежних  временах.  Лучше  его  не  трогать  –  он  сейчас  весь,  целиком  и  без  всякого  остатка,  далеко-далеко,  давным-давно,  у  него  даже  трубка  погасла…

Есть  у  нас  и  небольшая  естественнонаучная  коллекция.  Все  эти  листья  и  камни,  по  утверждению  Сванте,  собраны  им  собственноручно  и  принесены  прямо  оттуда  –  из  Прежних  времен.  Занятное  место,  занятное!

Я  роюсь  в  книгах,  лоциях  и  атласах,  просматриваю  древние  карты  Средиземья,  Земноморья,  Лукоморья  и  других  сопредельных  Прежних  временам  территорий,  листаю  путевые  записки  Сванте,  выписываю  из  текстов  названия,  имена,  географические  реалии,  местные  обычаи  и  предупреждения  об  опасностях  и  ловушках,  подстерегающих  путешественников.

Шуршат  страницы,  сухо  поскрипывает  карандаш  Сванте,  а  кто-то  –  уж  не  я  ли?  –  начинает  тихонько  напевать:
-  Имя  нам  -  скандинавы…

Сванте  отрывается  от  своих  записей,  улыбается  в  усы,  хлопает  меня  по  плечу  и  подхватывает:
-  Мы  –  единый  народ,  имя  нам  скандинавы!

И  он  возвращается  к  своим  запискам  и  погасшей  трубке,  я  склоняюсь  над  картой  и  очень  скоро  оказываюсь  там  же,  где  сейчас  Сванте:  далеко-далеко,  давным-давно,  в  Прежних  временах:

«…Жил  в  тех  местах  странный  народец:  были  у  него  огромные  головы,  размером  с  дом,  да  только  кроме  голов,  больше  ничего  не  было.  Называл  себя  этот  народец  гупут,  а  говорил  на  смеси  гномьего,  тролльего  и  еще  какого-то  языка,  которого  Крамб  не  знал.  А  человеческих  слов  в  их  наречии  вовсе  не  попадалось  –  и  потому  Крамб  заключил,  что  с  людьми  гупуты  не  встречались…»

25.04.2017

[b]СВАНТЕ  СВАНТЕСОН.  СКАЗКИ  ПРЕЖНИХ  ВРЕМЕН[b][/b][/b]  -  обширные  фрагменты  книги  доступны  для  чтения,  а  вся  книга  для  скачивания  на  АНДРОНУМ  https://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/  

Официальная  страница  книги  на  Фейсбук  https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730603
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 26.04.2017

Полевые заметки о детской психологии

...Если  в  доме  устроить  очевидное  вопиющее  безобразие,  в  просторечии  именуемое  "срач",  например,  установить  на  ковре  в  центре  комнаты  початую  кастрюлю  борща,  да  еще  свалить  выстиранное  белье  из  машинки  на  обеденный  стол,  да  еще  разложить  инструменты,  крепеж  и  пару  флаконов  WD40  на  диване  плюс  поразбросать  детали  семейного  гардероба  повсеместно  и  водрузить  стопку  книг  помассивнее  на  гладильной  доске  -  это  все  будет  сохранено  детьми  в  священной  неприкосновенности.

Но  если  детей  оставить  наедине  с  практически  безупречным  порядком...

Последний  предается  ими  немедленному  поруганию,  вплоть  до  полного  искоренения.  Они  возвращают  мир  квартиры  во  времена  первобытного,  доуборочного  хаоса.  Он  им  как-то  роднее,  привычнее,  уютнее:  окутав  себя  беспорядком,  детишки  немедленно  погружаются  в  самые  благопристойные  детские  ремесла  -  рисование,  конструирование,  чтение,  уроки,  штопку  кукольных  нарядов  и  ремонт  игрушечной  амуниции.

То  ли  это  (1)  обычная,  и  потому  здоровая  психологическая  особенность  возраста,  то  ли  (2)  древний  детский  культ.  Я  склоняюсь  к  мысли,  что  это  первое,  возведенное  в  степень  второго.

Но  чем  бы  это  ни  было,  придется  с  этим  мириться,  и  даже  с  некоторым  облегчением,  если  моя  теория  верна.  Вооружаемся  стоицизмом,  ждем  и  боремся  с  хаосом  в  одиночку.

Конечно,  родителям,  достигшим  полного  просветления  и  поклоняющимся  Абсолютному  порядку,  с  этими  полурослыми  срачепоклонниками  не  договориться  никогда.  Отцы  и  дети,  опекающий  и  опекаемый,  respect  my  authorita!  и  т.д.

А  я  вот  вдруг  вспомнил,  что  одержимые  порядком  и  расписанием  дети  попадались  мне  по  большей  части  в  хрестоматиях.  В  книжках  эти  румяные,  умытые,  со  стерильными  зубами  и  стриженными  под  ноль  ногтями,  тщательно  на  пробор  причесанные  и  в  косички  заплетенные  создания,  с  благообразным  видом  разводящие  руки  в  утренней  зарядке  (уставная  майка  в  комплекте  обязательна)  или  с  мудрой  улыбкой  склоняющиеся  над  раковиной  с  грязной  посудой  (как  правило,  в  школьной  форме),  выглядели  будто  бы  и  ничего.

Но  как  же  я  ненавидел  своего  одноклассника,  который  был  именно  таким,  хрестоматийно-книжным!  -  Ну  вот  представьте  себе:  он  обладал  огромной  коллекцией  миниатюрных  моделей  самолетов,  автомобилей,  космических  кораблей,  военной  техники  и  еще  чего  угодно.  Все  это  хранилось  на  полке,  тянувшейся  вдоль  стены  комнаты  -  а  квартира  была  угловая,  поэтому  стена  была  весьма  протяженной,  во  всю  ширину  дома.  И  вот  на  этой  бесконечной  полке  -  его  несметные  сокровища;  но  все  эти  даймлеры-шевроле-жигули,  союзы-аполло-восходы,  танки-самоходки-гаубицы  стоят  в  строго,  строжайше,  раз  и  навсегда  определенном  порядке.  Ни  дай  вам  Бог  сдвинуть  хоть  что-нибудь  хоть  на  миллиметр  -  больше  вам  в  этой  квартире  не  бывать.  Моментальное  изгнание,  проклятие  на  веки-вечные,  непреодолимый  бан.

И  я  послушно  застывал  -  руки  по  швам  -  возле  этой  мемориальной  полки  и  поедал  глазами  эту  невозможную  роскошь.  А  он  стоял  рядом,  в  чистейшей  выглаженной  рубашке,  шортах  без  пятен,  но  с  железобетонными  стрелками  ,  причесанный  на  нерушимый  пробор,  с  чищеными  зубами  и  ногтями  под  абсолютный  ноль  и  созерцал.  С  удовлетворением  -  учиненный  им  отвратительный  порядок  вещей,  которым  природой  назначено  быть  в  беспорядке;  с  мудрым  и  назидательным  видом  -  меня,  мои  растрепанные  патлы,  черноземные  ногти,  сомнительные  зубы  и  все  нехрестоматийное  остальное.

Знал  ли  он,  что  мне  сейчас  больше  всего  на  свете  хотелось  его  придушить?  Наверное,  знал,  но  ничуть  не  беспокоился:  по  тем  скудным  временам  таких  коллекций  больше  ни  у  кого  не  было,  поэтому  возможность  еще  раз  хоть  глазком  и  не  дыша  на  это  посмотреть  служила  ему  защитой  лучше,  чем  личная  охрана  служит  монархам,  президентам,  олигархам  и  поп-звездам.

Но  как  же  я  его  ненавидел!

Ложью  оказались  все  эти  хрестоматийные  малолетние  старички,  приседавшие  в  голубых  майках  у  идеально  заправленных  кроватей,  выпрастывая  перед  собой  безупречно  параллельные  ручки  с  образцово-показательными  ногтями.  Если  бы  не  печатали  притчи  о  них  в  детсадовских  и  школьных  книгах,  никто  бы  их  и  не  читал  никогда.  Все  эти  книжки  были  написаны  об  одном  человеке,  том  самом  моем  школьном  товарище,  который  владел  колоссальными  и  совершенно  бесполезными  игрушечными  богатствами.  Точнее,  это  они  им  владели.

А  вот  "у  тебя  на  шее  вакса,  у  тебя  под  носом  клякса"  -  это  художественная  правда  о  буйном  детском  народе,  исповедующем  культ  срача  в  силу  cвоей  здоровой  детской  психики.  Это  мы  читали  независимо  от  попадания  текста  в  школьную  программу.  Правда  же!  О  нас!

...Ладно,  пойду,  приберусь  за  детьми.  Слава  Богу,  психика  у  них  -  совершенно  здоровая.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730173
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.04.2017

Всё! - не стало в Киеве…

Всё!  -  не  стало  в  Киеве  прозрачного  фонарного  света  над  вечерними  улицами.

Комочки,  пучки,  свертки,  трубочки  и  рулончики,  темно-  и  просто  зеленые,  нежно-  и  ярко-салатовые,  намеком  розоватые  и  откровенно  розовые,  с  фиолетовым  отливом  и  без,  ортодоксально  красные  и  далее  по  растительному  спектру  -  всё  это  выбралось  из  своих  чешуйчатых  укрытий.

Первые  сумраки  прихотливо  пронизаны  лучами  фонарей.  Они  катятся  по  улицам,  словно  клубки  серой  шерсти,  в  которые  воткнуты  блестящие  вязальные  спицы.  Едва-едва,  но  все-таки  слышно,  как  они  позванивают,  ударяясь  о  землю.

Вечерние  тротуары  испятнаны  тенями.  Дернул  ветер  -  и  асфальт  начинает  шевелится  и  куда-то  уползать  из-под  ног.

Каждый  фонарь  -  первой  величины  звезда  в  центре  юной  лиственной  галактики.  Звезда  пока  еще  молодая  и  наглая,  но  скоро  зеленая  пыль  сгустится  в  планеты  -  простые,  пальчатые,  лапчатые,  перистые  -  и  только  тихое  изумрудное  свечение  будет  напоминать  о  некогда  ослепительном  светиле.

В  Киеве  апрель.  Это  ненадолго.  Спешите  заметить.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729423
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.04.2017

Синусоида

...Что  жизнь  идет  по  синусоиде  -  давно  не  секрет.  Секрет  в  том,  что  линия,  которой  нарисована  та  самая  несекретная  синусоида,  сама  по  себе  синусоида.  И  эта,  вторая,  секретная,  -  тоже.

И  так  до  бесконечности.  До  бесконечности  можно  проваливаться  еще  глубже  в  отчаяние  и    неудачи  и  возноситься  на  гребень  -  это  же  синусоида?  -  счастья  и  успеха.

2017

*Картинка  самодельная,  просьба  не  судить  строго  -  визуализировал  не  часто,  не  редко,  а  никогда.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728717
рубрика: Інше, Лирика любви
дата поступления 14.04.2017

Отбивные

-  Опять!!!  Половина  седьмого  утра,  а  она  уже  стучит.  Уже  грохочет  своим  топориком,  о,  наказание!!!  -  Это  Васина  соседка  сверху,  вздорная  такая  тетка.  С  утра  пораньше,  днем,  поздней  ночью,  в  выходные,  праздничные,  будние  дни  и  ночи  -  она  постоянно  стучит.

Когда  Вася  поднимался  к  ней  поинтересоваться  или  возмутиться  этим  шумом,  она  отвечала  ему  одно:  "Я  делаю  отбивные".  Это  же  надо  так  любить  отбивные...  И  вообще  -  мясо.  Это  же  мясо  на  первое,  на  второе  и  на  десерт,  на  завтрак,  на  обед  и  на  ужин,  каждый  день,  и  все  одно  и  то  же:  отбивные...  Вася  бы  не  поверил,  но  она  действительно  всегда  открывала  дверь,  держа  в  левой  руке  кухонный  топорик-молоток,  а  правой  вытирая  пот  со  лба.  На  ней  еще  бывал  запятнанный  кухонный  фартук  -  длинный  такой,  странный,  до  самых  ног  он  ее  закрывал,  от  шеи  и  до  ног,  даже  по  полу  волочился...

Они  вообще  там,  над  Васей,  шумные  живут,  эти  Васины  соседи.  Раньше,  припоминал  Вася,  сосед  с  утра  до  ночи  что-то  мастерил,  и  он  тоже  стучал,  сверлил,  пилил,  без  конца  вот  это  вж-вж,  стук-грюк,  вж-вж,  зззззууузззуууу.  Бабушка  там  у  них  тоже  одной  с  ними  породы-масти:  может  полы  помыть  в  третьем  часу  ночи.  Вася  просыпался  среди  ночи  и  слушал,  как  бабка  возит  шваброй  –  сначала  на  кухне,  потом  в  коридоре,  потом  в  первой  комнате,  потом  во  второй,  потом  тянет  эту  швабру  в  ванную,  шумно  полощет  тряпку  в  тазу,  снова  шваброй  стучит  по  комнатам,  возит  ею  туда-сюда.  Наказание...  Были  там  еще  и  дети,  двое;  передвигались  они  всегда  то  ли  бегом,  то  ли  верхом,  но  топот  и  грохот  были  впечатляющие.  Впрочем,  и  Васины  дети  так  передвигались,  бегом-верхом.

Однако  в  последнее  время  швабры-сверла-пилы-дети  сошли  на  нет,  только  вот  это  дробное  тук-тук-тук-тук  осталось  -  те  самые  отбивные.  И  сейчас  она  опять  стучит,  отбивает  мясо,  толстые  сочные  куски,  кровь  и  сок  брызжут  на  пол,  на  стены,  на  потолок,  на  ее  разгоряченное  хищной  работой  лицо,  на  руки,  она  торопливо  смахивает  капли  со  лба,  хватает  следующий  кусок  мяса,  швыряет  его  на  массивную  разделочную  доску  и  принимается  колотить,  рвать,  мять,  отбивать  неподатливые  волокна,  жилы,  сосуды,  пленки  и  жир.  Бах!  бах!  бах!  -  топорик  делает  свое  дело,  и  на  черной  чугунной  сковороде  уже  ворчат,  ворочаются,  исходят  соком  отбивные,  а  по  квартире  поползет  дразнящий  и  страшный  запах...  Васе  тоже  захотелось  отбивных.

ТУК!-ТУК!-ТУК!  -  а  ведь  это  не  сверху.  Это  ведь  в  Васину  дверь  стучат  -  настойчиво,  требовательно  и  решительно.  Или  открывай,  или  мы  сами  откроем.  Кого  это  принесло  в  седьмом  часу  утра...

Порядком  разозленный,  да  еще  и  внезапно  проголодавшийся,  Вася  распахивает  дверь.  На  пороге  стоит  Васина  соседка  сверху.  На  ней  -  тот  самый  странный  фартук  -  от  самой  шеи  до  полу.  На  лбу,  на  верхней  губе  -  розоватые  капельки.  Глаза  блестят  -  огромные,  темные,  бездонные,  без  белков  и  зрачков,  какие-то  слепые  и  всевидящие  одновременно...  В  правой  руке  -  занесенной  над  головой,  неимоверно,  неестественно  длинной  и  мускулистой  руке  -  тот  самый  топорик.  Она  делает  шаг  вперед  и  одновременно  восклицает  -  сдавленно,  деревянно,  как-то  мертво:
-  Я  к  вам  отбивные  делать  пришла!!!

Васины  ноги  внезапно  превращаются  в  нечто  студенистое  и  дрожащее,  и  Вася  медленно  оседает  на  пол.  Соседка  делает  еще  один  шаг  и  захлопывает  за  собой  дверь.

ТУК!  ТУК!!  ТУК!!!

2014,  2017

Фото  украдено  в  сети

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727282
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.04.2017

Культуртрегер рекомендует. Лем. Словник

[b]Станислав  Лем[b][/b][/b],  который  не  вполне  с  нами  уже  11  лет,  предвосхищал  будущие  технологии  почище  самого  Ж.  Верна.  А  вот  о  прошлом,  о  своем  детстве  писал  еще  лучше  -  лучше,  чем  о  будущем,  и  лучше  Верна  (мнение  личное,  крайне  субъективное).

"[b]Высокий  замок[b][/b][/b]"  -  рекомендовал,  рекомендую  и  буду  рекомендовать.  Это  ТОП40  эго-беллетристики  и  книг  о  детстве.  С  этим  периодом  жизни  вот  ведь  какая  штука:  каким  бы  он  ни  был,  детство  -  навсегда.  Мы  все  когда-то  были  лилипутами  в  мире  Гулливеров.

А  еще  можно  посмотреть  на  Львов  "за  Польщі"  глазами  Лема.  НЕт,  каково?!  Лема!  "За  Польщі"!

Начинается  книга  так:

"[i]Пам’ятаєте  перелік  загадкових  речей,  які  лапутяни  знайшли  в  кишенях  Ґуллівера?  Таких  таємничих  і  фантастичних  предметів,  як  гребінь-гострокіл,  велетенський  годинник  із  ритмічним  цоканням,  та  чимало  інших  дивовиж  уже  цілковито  незрозумілого  призначення?  Я  також  був  колись  лапутянином.  Я  знайомився  з  батьком,  видряпуючись  на  нього  щоразу,  коли  він  сидів  у  кріслі  з  високою  спинкою.  Він  не  боронив  мені  нишпорити  по  кишенях  свого  чорного,  пропахлого  тютюном  і  шпиталем  вбрання.  У  лівій  кишеньці  камізельки  батько  носив  металевий  циліндр,  схожий  до  набою  на  великого  звіра,  що  розкручувався,  зраджуючи  всередині  маленьку  пірамідку  з  нікельованих  лієчок,  насаджених  одна  на  другу.  Кожна  наступна  мала  менший  діаметр,  ніж  попередня....[i][/i][/i]"

И  продолжается  не  хуже.  Рекомендую!

Даю  ссылку:  http://javalibre.com.ua/java-book/book/2927989  

***

Далі  -  страва  для  дійсних,  прискіпливих,  вибагливих,  безкомпромісних  гурманів.  Ба  більше  -  не  просто  страва,  а  бучна  учта,  урочистий  бенкет,  високе  свято!

Якщо  відчуваєте  вишуканість,  автентичність  і  непересічність  таких  слів  як  "Дудлити",  "метикувати",  "ливарня",  "анічогісінько",  "базіка",  "непереливки",  "бовваніти",  "нетіпаха",  "силоміць",  "духопелити",  "гуральня"  -  отримаєте  насолоду  від  "[b]Словника  вишуканої  української  мови[b][/b][/b]",  складеного  [b]Тарасом  Березою[b][/b][/b]  та  виданого  "Апріорі".  "Гарна  мова  -  одним  словом"  -  красномовна,  влучна  назва  цієї  невеличкої,  з  великим  смаком  складеної  та  оформленої  книжки.

Смаколик,  до  речі,  на  будь-який  смак!  -  видання  2015  року  для  прозаїків,  2016  -  для  поетів  (приклади,  відповідно,  з  прозових  або  поетичних  творів).  1500+  вишуканих  словникових  одиниць.

...Аби  "добряга"  який  мене  "напоумив"  минулого  року,  коли  за  попереднім  замовленням  Словник  за  "безцінь"  віддавали!  -  "Авжеж",  "аякже",  "атож"!  -  "аніяк"  таке  не  трапляється  зі  мною,  "сердегою".  "Вагався",  "дармував",  тому  придбав  нині  за  повну  ціну,  ніби  дійсний  "багатій".

Гадаю,  книжка  й  надалі  дорожчатиме.  Не  гайте  часу,  не  марнуйте  шансу!  "Книгарня  Є"  або  деінде,  дійте  за  принципом  "прийшов-побачив-купив-читаю"  -  не  пошкодуєте.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725959
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2017

Золотий Грошик

Жив  собі  колись  в  одному  містечку  Хлопчик.  Якось  мати  відправила  його  на  Пошту  віднести  листа.  Крокуючи  вулицями,  Хлопчик  помітив  у  вітрині  Банку  золоту  монету  –  один  грошик.  Сонячне  проміння  вигравало  на  її  гладенькій  поверхні,  відбиваючи  навсібіч  цілі  зграї  сонячних  зайчиків.  Нічого  прекраснішого  Хлопчик  в  житті  своєму  не  бачив.  Він  зайшов  у  Банк,  вклонився  Банкірові  та  Поліцмейстеру,  які  тихенько  про  щось  теревенили,  та  запитав  ціну  монети.  З’ясувалося,  що  Золотий  Грошик  коштував  цілого  скарбу  –  Хлопчик  навіть  уявити  собі  не  міг  таку  силу-силенну  грошей!..

Фрагмент.  Повний  текст  видалено  автором  за  умовами  видавничого  договору

2014,  2016,  редакція  і  переклад  українською  автора,  2017

*Світлину  пан  сам  склепав  з  двох  чужих

фон  (https://c1.staticflickr.com/4/3777/13917700326_a2cfe0e5b0_b.jpg),  хлопчик  (https://s-media-cache-ak0.pinimg.com/236x/46/23/60/462360b8f3b3a2b70975996492dbf459.jpg)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724732
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017

Моя первая книга!

Вчера  общался  с  коллегой,  с  которой  не  виделся  лет  семь-восемь.  Среди  прочего,  сообщаю:

-  Вот,  мол,  книга  моя  вышла  только  что...
-  Что  за  книга?  -  спрашивает.
-  Сказки.
-  А  когда  же  ты  их  написал?  -  интересуется.

И  в  самом  деле,  думаю,  когда?  И  только  через  некоторое  время  понял,  что  писал  эту  небольшую  книгу  -  всего-то  восемь  сказок!  -  года  полтора,  а  то  и  все  два.

А  мечтал  писать  сказки  и  того  дольше.  А  сколько  попыток  было,  сколько  проб  и  поломок  пера!  Хорошо,  что  мои  черновики  в  современном,  компьютерном  формате.  Иначе  нам  четверым  и  нашей  фикусовой  роще,  привольно  раскинувшейся  на  подоконниках,  негде  было  бы  жить  -  завалил  бы  квартирку  черновиками.

А  потом  я  еще  понял,  что  все  это  началось  несколько  раньше.  В  детстве,  где,  наверное,  вообще  все  начинается.  Я  еще  не  умел  читать,  а  папа  уже  отлично  владел  грамотой  (как-никак  капитан);  и  папа  читал  мне  нечто  совершенно  невероятное  из  толстой  синей  книги  с  бронзовыми  буквами  на  обложке.  Но  когда  я  брал  книгу  в  руки,  то  испытывал  беспомощное  отчаяние.  Как  же  вот  эти  вот  жучки-червячки  превращаются  в  тот  огромный  мир,  который  только  что  носился  у  меня  перед  глазами,  наполнял  своими  звуками  мои  уши,  дразнил  запахами,  манил  и  звал  за  собой...

Нет,  не  получается!  И  кубики  с  буквами,  азбука  -  гадкие  картонные  кубики,  со  слишком  округлыми  гранями,  чтобы  именоваться  кубиками  или  превращаться  в  какое-то  устойчивое  сооружение  -  они  тоже  никак  не  желали  поведать  мне  свою  тайну.  Алфавит  безмолвствовал  -  а  папа  был  единственным  проводником  в  тот  фантастический  мир,  в  который  меня  одного  не  пускали  эти  крохотные  черные  закорючки.

А  потом  случилось  чудо.  Строптивые  букашки,  черные  жучки-червячки  вдруг  заговорили.  Азбука  выдала  не  мелочь  какую-то,  а  "экскаватор".  Та  самая  синяя  книга  -  "Робинзон  Крузо"  Даниэля  Дефо  -  стала  первой  самостоятельно  прочитанной.

Грамота  открыла  мне  литературу,  а  литература  оказалась  непреодолимым  соблазном,  мечтой  и  довольно  непростым  искусством.  Ничего,  вообще  ничего  не  получалось  -  тут,  знаете  ли,  мало  набить  ручку  на  школьных  сочинениях!  И  только  году  в  2000  я  впервые  что-то  связное  и  почти  литературное  написал.  Три  смешных  рассказа  о  человеке  по  имени  Сванте  Свантесон.  Мечта,  достаточно  долго  позвенев  крыльями,  вдруг  принялась  воплощаться.

Прошло  больше  16  лет,  и  Сванте  Свантесон  стал  моим  сказочным  псевдонимом,  а  еще  -  рассказал  восемь  отличных  сказок  (те  самые  два  года  рассказывал,  правил,  вычеркивал,  испытывал  на  своих  детях  и  переписывал,  переписывал,  переписывал...)

Потом  появился  издатель  -  Мультимедийное  издательство  Strelbooks,  и  мечта,  еще  чуток  позвенев  крылышками,  сделала  какую-то  немыслимую  фигуру  высшего  судьбоносного  пилотажа  и  переместилась  из  ящика  моего  виртуального  стола  в  виртуальный  магазин.

Что  же  это,  я  теперь  -  писатель?...  Нет,  правда?  Да,  теперь  я  понимаю,  зачем  нужны  разного  рода  трубы,  фанфары,  почетные  караулы  и  прочий  реквизит  славы  и  торжественности.  Чтобы  момент  не  был  упущен,  чтобы  все  прочувствовали  и  осознали,  чтобы  насладились  вот  именно  этим  моментом,  потому  сейчас  ЧТО-ТО  происходит.  ЧТО-ТО,  что  не  каждый  день  случается  или  вообще  -  раз  в  жизни  бывает.  Судьба  меняется.  Принято  важное  решение.  Сбылась  мечта.  Издана  твоя  первая  книга.

Вот  так  вот  маленькие  черные  буковки,  папа,  Д.  Дефо,  Р.  Крузо,  Сванте  Свантесон,  редактор  Николай  Курка,  Издательство  Стрельбицкого  и  все  мои  родные-близкие-друзья-читатели,  кто  верил  в  меня,  когда  я  и  сам  в  себя  не  верил,  привели  меня  к  этому  моменту,  когда  не  гремят  барабаны  и  не  звенит  медь,  а  просто  тихо  происходит  счастье.

Да  еще  и  ко  дню  рождения!  -  отличный  подарок  от  издателя.  Спасибо  Мультимедийному  издательству  Strelbooks!  Мой  специальный  риспект  художнику  -  обложка  превзошла  все  мои  ожидания.

Спасибо  дедушкам  и  бабушкам,  папе  и  маме,  любимой,  детям,  друзьям,  читателям,  редакторам  и  всем  писателям,  инициировавшим  во  мне  эту  неодолимую  страсть:  из  набора  черных  значков  сооружать  новые  миры.

Прошу  любить  и  жаловать!  -  Сванте  Свантесон,  [b][url=""]Сказки  прежних  времен  https://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/[/url][/b]

Искренне  ваш,  я

П.С.  Приношу  свои  извинения  за  опечатки  -  они,  в  отличие  от  правильно  написанных  слов  и  корректно  поставленных  знаков  пунктуации,  непредумышленны.

18  марта  2017  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724251
рубрика: Анонс, Лирика любви
дата поступления 18.03.2017

Культуртрегера пост

"-  Простите,  мадам,  это  не  вы  потеряли  на  углу  талон  на  повидло?  Скорей  бегите,  он  еще  там  лежит."

В  свободной  продаже  наконец-то  появилась  прекрасная  книга  и  вообще  библиографическая  редкость.

Стефан  Цвейг.  Вчерашний  мир.  Последний  раз  издавался  годах  в  80-х  в  самом  лучшем  случае.  Онлайн  версии  есть,  но  ни  тебе  шуршания,  ни  тебе  запаха  типографской  краски,  ни  тебе  текстуры  целлюлозной  под  пальцами...  Не  то,  не  то,  совсем  не  то!

Последний  роман  Цвейга.  Мемуар,  завещание,  прощание.  Highly  recommended.  Если  вы  полюбили  "Отель  "Гранд-Будапешт"  так,  как  полюбил  его  я,  -  вам  показано  это  чтение.  Если  не  полюбили...  -  в  бан  меня!

Вчера  часу  в  седьмом  вечера  книга  была  замечена  в  "Буква"  на  Б.Хмельницкого,  3Б,  в  Киеве.  Популяция  -  очень  небольшая!

"Скорее  бегите,  он  еще  там  лежит"!

П.С.  Заказать  можно  онлайн,  если  что

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721871
рубрика: Анонс, Лирика любви
дата поступления 06.03.2017

Любопытное свойство

Есть  одно  любопытное  свойство  подсознания...  или  памяти?  Впрочем,  не  так  важно  чье  за  свойство,  как  что  за  свойство.  Так  вот:  что-то  там  внутри  время  от  времени  звучит  -  отчетливо,  но  ненавязчиво:  прислушался  -  можно  подпевать,  занят  -  оно  не  мешает.

Громкость,  тембр,  баланс,  басы  и  т.д.  -  настроены  идеально.  Но  этого  можно  добиться  и  от  радио,  и  от  какого-то  еще  устройства,  особенно  -  от  хорошего.

И  репертуар  -  всегда  именно  то,  что  нужно,  и  никогда  ничего  лишнего.  Не  зазвучит  ни  пошлого,  ни  пустого,  ни  постороннего-неуместного.  Нет  других  таких  DJ-еев,  нет  и  быть  не  может  (ну,  кроме  тех,  кто  орудует  в  чужих  памяти  или  подсознании).

Тут  уж  начинаешь  думать,  что  это  не  из  памяти/подсознания  чужой  голос  возникает  -  потому  что  голос  вовсе  не  чужой.  Это,  между  нами,  мой  голос.

Вот  как  бывает:  некий  факт  не  оспариваешь  и  не  утверждаешь,  доказательств  про  ет  контра  не  ищешь,  а  происходит  это  само  самой.  На  мой  взгляд,  вот  это  пение  производит  душа.  Она,  по  утверждению  Тертуллиана,  по  природе  своей  христианка,  -  вполне  может  быть.  А  вот  утверждение  Дм.  Быкова,  что  душа  по  природе  эстетка,  -  принимаю  сразу  и  безоговорочно.

В  чартах  этой  эстетки  только  такие  вещи,  которые  тебя  всего,  зазвучав,  наполнят  -  радостью,  печалью,  гневом,  любовью,  прицельно  и  по  обстоятельствам.

Плейлист  у  нее  обширный,  но  4  марта  уместно  -  она  категорически  исповедует  уместность!  -  назвать  одну  песню,  которая  звучит  неизменно,  когда...  -  впрочем,  из  текста  все  ясно.  Будем  уместны  и  умеренны!

"Мила  моя,  люба  моя,  світе  ясен-цвіт,  я  несу  в  очах  до  тебе  весь  блакитний  світ.  Я  несу  любов-зажуру,  мрію  молоду,  і  сади  цвітуть  для  мене,  як  до  тебе  йду."

Текст,  музика  Володимир  Івасюк  (4  березня  1949  -  квітень  1979),  "Я  піду  в  далекі  гори"  а.к.а.  "Мила  моя",  для  загалу  прошу  виконати  "Плач  Єремії"  [youtube]https://youtu.be/1RKVdWzawlA[/youtube]

4  березня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721505
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.03.2017

Как возникает новое

ЗАМЕТКИ  О  НЕОЖИДАННЫХ  ИСТОКАХ  ФОНОВОЙ  МУЗЫКИ*

То,  что  сегодня  называют  «фоновая  музыка»*,  несколько  десятилетий  называли  коротко  и  просто:  МУЗАК.  Словечко  странноватое:  то  ли  эвфемизм  для  музыканта  низких  моральных  и  тактико-технических  качеств  («Да  ты  просто  музак!»  -  кричал  кто-то  в  оркестровой  яме  под  удары  в  бубен),  то  ли  мужественная  разновидность  музы.

На  самом  деле  «музак»  -  слово-калька  с  КОДАК.  Как  слово  «кодак»  много  лет  обозначало  «фотоаппарат»,  так  и  слово  «музак»  обозначало  музыку,  звучавшую  в  магазинах,  офисах  и  лифтах.  Ой,  наоборот:  в  лифтах,  в  лифтах  и  еще  раз  в  лифтах,  и  только  потом,  позже  –  в  магазинах  и  офисах,  почему  –  см.  в  самом-самом  конце.  Именно  так  –  МУЗАК  –  называлась  американская  компания,  которая  в  начале  20-го  века  первой  запустила  в  коммерческий  оборот  фоновую  музыку.  Сделала  она  это,  надо  отметить,  от  безысходности,  и  вот  как  все  это  вышло.

Итак,  откуда  есть  пошел  «музак»?  –  основателем  компании  был  (представьте  себе)  военный,  и  даже  генерал  армии  США,  Джордж  О.  Сквайер,  а  ему  нравилось  слово  «кодак».  Слово  «кодак»  на  самом  деле  не  имеет  смысла:  Джордж  Истмен,  владелец  «Истмен  Кодак»,  обожал  букву  «К»  и  хотел  назвать  свой  продукт  (фотокамеру)  словом  на  «К»,  да  еще  так,  чтобы  это  слово  ни  с  чем  не  ассоциировалось.  Так  и  родилось  бессмысленное  «кодак»,  а  чуть  позже  –  куда  более  значимое  «музак»  (нет,  нам  неизвестно,  как  и  почему  господин  генерал  относился  к  букве  «М»,  но  «музак»  отчетливо  указывает  на  музыку).

Однако  генерал  отличался  не  только  военной  прямолинейностью,  но  и  военной  смекалкой  и  изобретательностью.  Во  время  Первой  мировой  он  усовершенствовал  технологию  передачи  звука  по  проводам,  а  после  войны  решил  развернуть  снабжение  американцев  музыкой:  он  хотел  делать  то,  чем  несколько  позже  и  очень  успешно  занялось  радио.  Но  тогда,  когда  генерал  озаботился  музыкальным  бизнесом  (в  20-х  годах  прошлого  века),  радио  еще  только  нащупывало  почву  под  ногами,  и  даже  специалисты  имели  весьма  смутное  представление  о  том,  как  оно  работает  и  на  что  способно.

Открытия  совершались  случайно:  например,  некий  проповедник  Джонс  отправился  спасать  заблудший  и  погрязший  народ  Эквадора;  в  этой  стране  он  соорудил  радиостанцию  –  и  начал  (прос)вещать.  Строители,  завершив  работу  и  пересчитав  нескромный  гонорар,  указали  Джонсу,  что  Эквадор  расположен  крайне  неудачно  (само  имя  страны  указывает  на  экваториальную  локацию),  и  потому  радиостанцию  проповедника  будут  слышать  только  самые  недалекие  эквадорцы.  На  самом  же  деле  радиостанцию  с  экватора  слышит  весь  мир,  -  но  об  этом  еще  только  предстояло  узнать.

Нет,  толком  почти  ничего  не  знали  о  радио  в  20-х  годах  ХХ  века!  -  и  вот  потому  генерал  Дж.О.  Сквайер  и  надумал  порадовать  американцев  своим  музаком,  то  есть  музыкой  по  проводам.  Однако  очень  скоро  радио  полностью  перечеркнуло  его  радужные  планы:  какие  провода,  музыка  течет  просто  по  воздуху!  Но  генерал  был  настоящим  мужиком,  историографы  компании  «Музак»  так  его  и  называют:  tough  guy,  крутой  чувак;  и  «Музак»  выжил  и  нашел  свою  нишу:  музыкой  по  проводам  начали  снабжать  магазины,  офисы  и  –  да-да!  –  лифты  (поэтому  фоновую  музыку,  или  музак,  еще  называли  «лифтовая  музыка»).

В  те  времена  еще  не  было  обширных  архивов  музыки,  которую  можно  было  запустить  в  эфир  или  отправить  по  проводам:  фонографическая  индустрия  возникла  недавно  и  только-только  набирала  обороты.  Радиостанции  и  «Музак»  вынуждены  были  приглашать  музыкантов  в  эфир  «живьем»  или  самостоятельно  записывать  их  исполнение.  Благодаря  этой  практике  компания  «Музак»  сегодня  владеет  записями,  которых  нет  больше  ни  у  кого  –  то  есть  вообще  ни  у  кого.  Они  были  произведены  в  единственном  экземпляре  для  трансляции  по  проводам  –  и  только  компанией  «Музак».

Но  дело  у  генеральского  детища  шло  вяло;  кому  нужны  проводные  системы,  когда  уже  есть  беспроводные,  да  и  генералу,  по-видимому,  для  вдохновения  все-таки  нужна  война.  И  точно  так  же,  как  Первая  мировая  подтолкнула  его  к  развитию  технологии  передачи  музыки  по  проводам,  так  Вторая  мировая  помогла  сделать  еще  одно  открытие.  Америка  тогда  превратилась  в  огромный  военный  завод,  но  танков,  самолетов  и  даже  пуговиц  все  равно  не  хватало:  ведь  в  войну  был  втянут  весь  мир.  Оказалось,  что  стимулирующая  музыка  повышает  производительность  труда  рабочих.  Генерал  запатентовал  15-минутные  подборки  музыки  под  брендом  Stimulus  Progression;  тщательно  подобранные  инструментальные  композиции  создавали  у  рабочих  подсознательное  ощущение  движения  вперед.  И  производительность  труда  заметно  выросла,  ну,  и  война  –  известно  как  закончилась.

Вряд  ли  именно  этой  музыкой  американцам  помогали  живее  крутить  гайки  и  набивать  патроны  на  военных  заводах,  но  вот  пример  подборки  МУЗАК

[youtube]https://youtu.be/0hu94Pb8crE?list=PLHVGZjffwIbNIEkFVGefy9XjLb9E7l95V[/youtube]  

Сегодня  фотокамеры  уже  не  называют  кодаками  и  лейками,  а  фоновую  музыку  –ни  «лифтовой»,  ни  «музаком»  (ну,  или  очень  редко,  какие-нибудь  старожилы  отрасли).  Но  что  важно  в  этой  истории:  генерал  Скайер  и  «Музак»,  как  Истмен  и  «Кодак»,  были  пионерами,  первопроходцами,  новаторами  –  а  без  таких  энтузиастов,  смелых,  изобретательных,  рискующих  и  трудолюбивых,  ничего  в  мире  не  происходит,  ничего  и  никогда!

А,  да,  теперь  отгадка  задачки  про  «в  лифтах,  в  лифтах  и  еще  раз  в  лифтах».  Откуда  вообще  взялась  идея  музыки  для  лифтов?  –  В  начале  20-го  века  мир  был  одержим  строительством  небоскребов,  чем  выше  –  тем  лучше.  Небоскреб  –  это  лифт.  А  лифт  –  это  тесная  душная  темноватая  стальная  коробка,  которая  взбирается  на  немыслимую  высоту,  и  при  этом  висит  над  жуткой  бездной  на  тоненьком  тросу,  еще  неизвестно  какими  руками  сделанном...  -  люди  паниковали,  боялись,  шарахались  от  лифтов,  угрожая  подорвать  строительство  небоскребов  и  обречь  человечество  на  прозябание  в  одноэтажных  хижинах.

В  общем,  лифт  небоскреба  –  рассадник  клаустрофобии,  кошмар  наяву,  недаром  именно  в  лифте  развернулось  столько  жутких  сюжетов.  Но  не  идти  же  на  какой-нибудь  99-ый  этаж  с  покупками  пешком!  –  в  общем,  ехать  на  лифте  было  необходимо,  и  ехать  было  очень  страшно.  И  вот  тут  на  помощь  пришла  музыка:  ненавязчивая  простенькая  мелодия  –  «elevator  music»  от  МУЗАК  –  снимала  стресс  у  непривычных  к  лифту  людей.  Проблема  была  решена!  А  потом  "музак"  все-таки  пробился  и  в  озвучивание  магазинов,  офисов,  кафе  и  ресторанов.

2017
______________
*Фоновая  музыка  -  музыкальное  оформление  помещений  торговли,  общественного  питания  и  т.д.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720657
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 27.02.2017

Взрослый урок от детского сказочника

Я  вам  сейчас  кое-что  расскажу,  а  вы  потом  живите  дальше,  как  прежде,  если,  конечно,  сможете  (сможете,  сможете,  но  все-таки).

Есть  у  меня  обыкновение,  своего  рода  вредная  привычка:  по  утрам  слушаю  лекции  о  литературе.  Сегодня  речь  шла  о  Корнее  Чуковском,  и  это  привело  меня  к  некоторым  вещам,  имеющим  отношение  не  только  к  изящной  словесности.  Так  вот.  

Все  были  детьми  и  прекрасно  помнят,  что  вышло  из  невинной  прогулки  насекомого  по  полю.  Муха  нашла  денежку,  купила  самовар,  устроила  светский  раут,  на  который  явился  упырь  и  попытался  ее  сожрать,  но  харизматичный  комар  упыря  зарубил,  а  на  Мухе  женился.  Ясно,  что  Муха  и  в  мыслях  не  имела  ничего  подобного:  она  вышла  из  дому  без  денег,  значит,  покупку  самовара  и  раут  не  планировала,  а  уж  тем  более  –  брак  с  комаром.  А  если  планировала,  то  муха  выглядит  полной  дурой;  однако  замуж  вышла  она  удачно,  ничего  не  скажешь,  но  чисто  случайно  -  комар  мог  ведь  и  не  прилететь,  пообедал  бы  упырь  мухой,  и  все  дела,  тут  и  сказочке  конец.

Стишки  эти  написал  Корней  Чуковский.  Когда  ему  было  18  лет,  он  создал  теорию  непрактицизма,  суть  которой  такова:  самые  лучшие  практические  результаты  достижимы  тогда,  когда  цели  ставятся  самые  непрактические.  Муха  вышла  погулять  и  т.д.,  см.  выше.

Что  это,  юношеская  наивность?  Как  бы  не  так!

Аналогичные  идеи  исповедуют  успешные  предприниматели  и  стартаперы  –  казалось  бы,  где  искать  прагматизьмЪ  и  практицизьмЪ,  как  не  в  бизнесе!  Я,  например,  слышал  нечто  подобное  от  создателя  фантастического  украинского  бизнеса  U-Gears,  и  не  только,  пусть  и  немного  другими  словами.  Послушать  этих  успешных  людей  –  так  главный  продукт,  над  которым  они  трудятся,  не  товар,  ими  производимый,  а  адреналин,  производимый  ими  же,  а  цель  –  не  деньги,  а  интерес,  который  ими  владеет,  или  доброе  дело  прежде  всего  (т.е.  решить  проблему,  с  которой  сталкиваются  консьюмеры).  Но  деньги  у  них  тоже  есть,  как-то  вот  так  адреналин  пополам  с  интересом,  встав  во  главу  угла,  бац!  –  и  генерирует  профит.

Нечто  подобное  говорят  и  вполне  практичные  спецы  по  менеджменту.  Мол,  демотиватор  №  1:  «Цель  нашей  компании  делать  деньги».  Обратное,  кажется,  утверждают  люди,  занятые  вечным,  но  малопочтенным  бизнесом,  который  часто  заканчивается  виселицей,  типа  пиратов  и  фальшивомонетчиков:  «Делай  деньги,  делай,  деньги,  а  остальное  все  дре-бе-бе-день!»

[youtube]https://youtu.be/QBdo48DM21w[/youtube]

Этот  демотиватор  легко  превращается  в  Мотиватор,  надо  только  задать  непрактичную  цель.  «Цель  бизнеса  в  том,  чтобы  приносить  пользу  потребителям»  -  потому  что  людям-сотрудникам  и  вообще  людям  важно  создавать  что-то  значимое,  важное.  Деньги  приложатся  –  такой  вот  побочный  эффект  удовольствия  потребителей.

«Make  money?  Делаешь  деньги?»  –  даже  в  цитадели  и  оплоте  капитализма  уже  лет  100  так  никто  не  здоровается.  А  раньше  –  да,  читаем  у  Маяковского:  «Скрежещет  механика,  звон  и  гам,  а  люди  замедляют  жевать  чуингам,  чтоб  бросить:  "Мек  моней?"»  («Бродвей»,  1925).

…Запишите  себе  где-то,  вдруг  пригодится:  «самые  лучшие  практические  результаты  достижимы  тогда,  когда  цели  ставятся  самые  непрактические».

Разумеется,  с  претензиями,  если  что,  -  к  Корнею  Чуковскому.

23/02/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719974
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.02.2017

К-рор (заметки на полях Ютуб)

*К-рор  -  так  обозначают  деятелей  поп-музыки  из  Южной  Кореи.  Почему  из  Южной  и  почему  не  из  Северной  -  вот  почему.

...Помните  весельчака  PSY  с  его  Gangnam  Style?

[youtube]https://youtu.be/9bZkp7q19f0[/youtube]

Чистой  воды  стеб,  набравший  на  ютубе  без  малого  3  млрд  просмотров  (песенка  на  не  самом  распространенном  и  понятном  языке,  меж  тем).  Это  не  просто  огромная  цифра  -  вот    она:

[b]3    0  0  0    0  0  0    0  0  0[/b]

Это  -  пока  абсолютный  рекорд  Ютуба,  ни  у  кого  нет  больше.

И  гражданин  ПСИ  такой  ударный  на  Юге  Корейского  п-ова  не  один,  взять  того  же  BTS,  Not  Today:  бойкий  К-поп-южанин  уверенно  превратился  в  чемпиона:  за  3  суток  на  минуточку  20+  миллионов  просмотров,  20  000  000  and  counting

[youtube]https://youtu.be/9DwzBICPhdM[/youtube]

А  на  севере  вот  эдакие  штуки,  похоже,  делают  на  полном  серьезе  (ну,  самые  глупые  вещи  обычно  так  и  делают).  Вот  такая  вот  "форменная"  попса  :)

[youtube]https://youtu.be/riGdOsJbQAk[/youtube]  

Да:

Вода  и  лед,  песок  и  камень,
Лук  репчатый  и  лук  порей
Не  так  контрастны,  как  контрасты
Корей

Но  и  на  Севере  таки  есть  большой  потенциал.  Посмотрите  ЭТО!

[youtube]https://youtu.be/rBgMeunuviE[/youtube]

Как-то  "Ургой"  повеяло...  Есть,  короче,  будущее  у  этого  настоящего,  однозначно!  Да  и  количество  просмотров  на  Ютуб  у  "форменной"  попсы  и  вот  этих  старательных  деток  -  отличается  в  РАЗЫ.

Ветер  -  он  меняется,  и  не  только  ветер...  Играйте,  дети,  играйте.

22.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719806
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.02.2017

Титани

...Коли  сер  Ісаак  Ньютон  казав,  що  він  стояв  на  плечах  титанів  і  завдяки  цьому  бачив  далі  за  інших,  він  насправді  явив  нам  зразок  стриманого  ставлення  до  власної  постаті  та  власних  здобутків.  Адже  згодом  і  плечі  самого  Ньютона  перетворилися  на  наступний  щабель  -  для  тих,  хто  волів  бачити  далі,  заради  науки,  прогресу,  заради  людства  загалом.

Дійсно:  ніщо  нізвідки  не  береться  та  нікуди  не  зникає.  Корифей  і  класик  української  музики,  композитор,  педагог,  мистецтвознавець  Левко  Ревуцький  (1889  -  1977)  -  яскравий  приклад  для  цього  спостереження.

Свого  часу  він  навчався  у  видатних  попередників  -  титанів:  Глієра,  Лисенка,  Короткевича,  Ходоровського.  Талант,  наполегливість,  невтомна  працелюбність  +  розуміння,  що  побачити  майбутнє  можна,  тільки  стоячи  на  плечах  титанів,  -  ось  секрет  того,  як  згодом  Ревуцький  і  сам  зробив  внесок  в  розвиток  українського  музичного  мистецтва,  збагатив  його  своєю  творчістю,  прозріннями  та  підставив  плече  новим  титанам.

Ревуцький  навчав  тих,  хто  понесли  світоч  музичної  культури  далі,  в  ще  небачені  світи.  Серед  учнів  Ревуцького  -  М.  Дремлюга,  В.  Гомоляка,  О.  Андреєва,  Г.  Жуковський,  брати  Майбороди,  В.  Кирейко,  А.  Филипенко,  С.  Жданов,  А.  Коломієць,  О.  Зноско-Боровський,  Л.  Левитова,  Г.  Мірецький,  В.  Рождественський,  Л.  Грабовський.

Не  забував  він  і  вчителів,  титанів-попередників:  у  50-і  роки  ним  виконана  величезна  робота  з  редагування  та  підготовки  до  видання  музичної  спадку  Миколи  Лисенка.  Ревуцький,  як  і  його  сучасник  Борис  Лятошинський,  шукав  і  знаходив  нове  у  поєднанні  здобутків  української  народної,  фольклорної  культури  та  досягнень  професійної  музичної  школи.  В  його  обробці  добре  відомі  українські  народні  пісні  "Їхав  козак  на  війноньку",  "Червона  ружа",  "Та  ой  крикнули  журавлі",  "Чуєш,  брате  мій",  колисанка  "Ходить  сон"  та  інші.

[youtube]https://youtu.be/BVmkkVkAE8o[/youtube]

Ревуцький  за  життя  отримав  чимало  відзнак  і  премій;  він  очолював  Спілку  композиторів  України  та  обирався  до  Верховної  Ради  УРСР.  Композитор  нібито  безпечно  пережив  найтемніші  роки  минулого  століття,  однак  є  дані,  що  свого  часу  йому  довелося  просто  знищити  деякі  свої  твори,  аби  уникнути  репресій  (зокрема,  Симфонію  №  3).  На  початку  50-х  років  розгорнулася  боротьба  з  "формалізмом"  в  музиці:  все,  що  не  відповідало  офіційним  уявленням  про  "радянську"  музику,  оголошувалося  "антинародним  мотлохом",  автори  якого  зазнавали  переслідувань  та  утисків.  Той,  хто  творив  бодай  щось,  знає,  що  плоди  творчості  -  як  діти:  а  кривдження  дітей  сприймається  завжди  надзвичайно  болісно  та  виключно  особисто.  Напевно,  що  Ревуцькому  далося  непросто  нищення  своїх  творів.  Загалом  -  це  диво,  що  він  вижив  і  встиг  стільки  зробити:  на  час  його  життя  припало  кілька  хвиль  репресій,  він  також  був  у  діючий  армії  у  1916-1918  роках,  під  час  Першої  світової  війни.

Левко  Ревуцький  лишив  нам  багату  спадщину  -  і  як  композитор,  і  як  педагог,  і  як  свідок  і  літописець  доби.  Сьогодні  -  128-а  річниця  від  дня  народження  Левка  Миколайовича.  Вшануємо  його  пам'ять  та  послухаємо  цей  натхненний  хвилюючий  твір  [youtube]https://youtu.be/AF4wZuE4tok[/youtube]  

20/02/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719335
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2017

Приговор

Дитя  после  долгой  паузы  -  я  думал,  оно  уже  спит  -  вдруг  произнесло:

-  Школа  готовит  нас  к  миру,  которого  не  существует.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719063
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.02.2017

Мадам Баттерфляй, або Любов з другої спроби

17  лютого  1904  року  в  міланському  театрі  Ла  Скала  відбулася  прем'єра  опери  Джакомо  Пуччіні  "Мадам  Баттерфляй",  за  всіма  статистичними  даними  -  це  наріжний  камінь  світового  оперного  репертуару.

Як  відомо,  статистика  знає  все.

Якщо  поглянути  на  показники  сезону  2015-2016,  зрозуміло,  що  Пуччіні  в  табелі  о  рангах  -  автор  опер  №  2  (після  Верді,  але  поперед  Моцартом,  з  року  в  рік).  А  "Мадам  Баттерфляй"  -  опера  №  4,  по  сценах  світу  -  2641  виконання  в  
минулому  сезоні.

Однак  статистика  знає  не  все.

17  лютого  1904  року  прем'єра  "Мадам  Баттерфляй"  гучно  провалилася  -  цілковите  фіаско,  свист  публіки,  сором,  сірка  і  попіл  на  голову  композитора!

Але  Пуччіні  не  здався:  він  переробив  оперу,  а  на  головну  роль  запросив  Соломію  Крушельницьку  (1872-1952),  українську  співачку,  одне  з  найяскравіших  сопрано  світу  першої  половини  ХХ  століття.

28  травня  1904  року  оновлена  "Мадам  Баттерфляй"  вдруге  пережила  прем'єру  та  вперше  -  гучний,  повний,  приголомшливий,  шалений  успіх.  З  другої  спроби,  але  між  твором  і  публікою  таки  спалахнула  любов  -  і  публіка  сім  разів  викликала  акторів  і  автора  на  сцену!

Це  був  спільний  тріумф  італійського  композитора  та  української  співачки.  Розчулений,  Пуччіні  надіслав  Соломії  свій  портрет  з  написом:  "Найпрекраснійшій  і  найчарівнішій  Баттерфляй".  Невідомо,  чи  інші  діви  отримували  подібну  відзнаку  від  Пуччіні  за  виконання  партії  Чіочіо-сан.

Загалом  Пуччіні  створив  5  редакцій  опери,  рахуючи  першу,  освистану  публікою.  Кажуть,  що  Соломія  своїм  виконанням  партії  Чіочіо-сан  врятувала  "Мадам  Баттерфляй",  саме  їй  опера  завдячує  визнанням.  І  цьому  можна  вірити  з  огляду  на  
наступне:  Соломія  співала  оперу  в  другій  редакції,  яку  сам  композитор  не  вважав  найкращою  -  інакше  б  він  не  переробив  її  ще  тричі!

При  нагоді  ми  окремо  розповімо  про  долю  і  творчу  кар'єру  самої  Крушельницької,  а  сьогодні  -  отака  історія,  про  щасливий  перетин  двох  зіркових  шляхів.

До  вашої  уваги  -  арія  Чіо-Чіо-сан  "Un  bel  di  vedremo"  у  виконанні  Соломії  Крушельницької,  запис  1912  року  

[youtube]https://youtu.be/2aSl4IijV08[/youtube]

17/02/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718724
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2017

Батько української опери

...Ой  поїде  в  Московщину
Козак  молоденький  –
Оріхове  сіделечко
І  кінь  вороненький.
Ой  поїде  в  Московщину
Да  там  і  загине,
Свою  рідну  Україну
Навіки  покине...

Пісню  "Стоїть  явір  над  водою"  вважають  народною,  та  насправді  її  написав  Семен  Степанович  Гулак-Артемовський  (1813-1873),  видатний  оперний  співак,  автор  першої  української  опери  "Запорожець  за  Дунаєм"  (1862).

Хоча  пісню  цю  Гулак-Артемовський  присвятив  своєму  другу  Тарасові  Шевченку,  вона  виявилася  художньою  правдою  про  самого  автора,  а  також  пророцтвом  про  його  долю.

Семен  Гулак-Артемовський  -  справді  козаченько,  спадкоємець  генерального  обозного  Івана  Гулака  (служив  при  гетьмані  Дорошенко),  родом  він  з  Черкащини  (Городище).  Артемовський  -  цю  частину  прізвища  Семен  позичив  у  бабусі,  нібито  польки.

Малого  Семена  відправили  на  навчання  до  Київської  бурси;  там  голос  хлопця  -  на  той  час  сріблястий  дискант  -  одразу  привернув  увагу.  Бурсака  відрядили  до  хору  святої  Софії,  потім  -  до  хору  Михайлівського  монастиря.  Тим  часом  з  голосом  Гулака  відбулася  мутація,  і  дискант  перетворився  на  шикарний  бас-баритон.  Отоді  його  помітив  композитор  Глінка  та  запропонував  шукати  долі  в  столиці  імперії  -  в  Петербурзі.

Приблизно  рік,  з  1838  до  1839,  Глінка  сам  навчав  Гулака,  а  тоді  влаштував  кілька  благодійних  концертів  і  на  зібрані  кошти  відправив  хлопця  до  Італії  -  вчитися  співам.  Є  інша  версія:  нібито  Глінка  влаштовував  виступи  Гулака-Артемовського,  які  й  приносили  кошти  для  навчання  юного  таланта,  і  на  такому  виступі  його  помітив  уральский  промисловець  Демідов,  який  і  профінасував  2-річне  навчання  Гулака  в  Італії.

І  він  таки  навчився,  і  добре  навчився!  -  1842  року  Гулак-Артемовський  дебютував  у  Флорентійській  опері,  а  1843  повернувся  до  Петербургу,  щоб  на  22  роки  стати  солістом  імператорської  опери!

На  той  час  не  існувало  ще  ніяких  пристроїв  для  запису  звуку,  отже,  про  майстерність  Гулака-Артемовського  як  співака  ми  можемо  судити  виключно  за  рецензіями  та  відгуками.  Знаємо,  що  він  опанував  понад  50  басових  партій;  як  саме  опанував  -  ось  слова  з  листа  Т.Г.  Шевченка:  «Ну  и  опера!  Особенно  когда  Артемовский  поет  Руслана,  даже  затылок  почешешь,  ей-ей,  правда!  Замечательный  певец  –  ничего  не  скажешь».

Аж  ось  1862  року  Гулак-Артемовський  написав  "Запорожець  за  Дунаєм"  -  першу  українську  оперу  (з  лібретто  українською  та  на  українську  тематику).  Це  була  сенсація  в  багатьох  сенсах:  мало  хто  знав  про  композиторський  талант  Гулака,  мало  хто  очікував  "малоросийской"  тематики  на  сцені  імператорської  опери  -  саме  там  відбулася  прем'єра.  Сам  автор,  Гулак-Артемовський,  виконав  роль  Карася.  От  не  знаємо,  чи  були  інші  автори  опер,  що  самі  в  них  і  співали!  -  можливо,  наш  Гулак-Артемовський  такий  був  один!

А  далі  починається  історія  куди  як  менш  радісна  та  загалом  дуже  схожа  на  слова  з  пісні:  "Не  рад  козак  журитися  –  да  серденько  ниє".  Деякі  джерела  стверджують,  що  опера  мала  успіх;  деякі  -  навпаки.  Після  13  вистав  її  зняли  з  репетуару  -  знову  таки,  пояснення  різні.  Дехто  стверджує,  що  це  було  пов'язане  з  польським  повстанням,  після  якого  мистецтво  нацменшин  в  імперії  стало  вкрай  небажаним.  Дехто  звинувачує  Гулака-Артемовського  в  плагіаті.  Мовляв,  "Запорожець"  -  це  опера  Моцарта  "Викрадення  з  сералю",  розбавлена  українськими  народними  піснями.

Щоправда,  борці  з  плагіатом  кивають  не  стільки  на  музику,  скільки  на  схожість  тематики  двох  опер:  в  обох  йдеться  про  втечу  з  полону,  хоча  в  Моцарта  дівчина  тікає  з  султанського  гарему,  а  в  Гулака  -  козаки  з  султанської  тюрми.  Ну,  тоді  й  Моцарта  можна  оголосити  плагіатором:  він  вкрав  ідею  в  Гомера,  Одисей  якого  10  років  поневірявся  в  полоні  чарівниці  та  втік  звідти  на  батьківщину!

Загалом  досить  дивно,  що  в  імператорській  опері  помітили  плагіат  -  якщо  він  в  опері  дійсно  був  -  аж  після  13  вистав  (це  ще  не  рахуючи  репетицій).  Важко,  просто  неможливо  повірити,  що  в  такому  поважному  закладі  працювали  фахівці,  що  припустили  постановку  плагіату  перед  очима  самого  імператора!

Та  в  будь-якому  випадку  плітки  та  пристрасті  довкола  опери  так  вразили  співака,  що  він  почав  втрачати  голос;  десь  за  рік  після  прем'єри  "Запорожця"  Гулак-Артемовський  був  змушений  залишити  сцену  та  загалом  -  мистецтво.  Після  22  років  на  головній  оперній  сцені  величезної  імперії  Семен  Степанович  почав  діяльність,  жодним  чином  до  музики  не  дотичну:  статистичні  дослідження,  вивчення  народної  медицини.

А  вже  за  10  років  його  поховають  в  Москві,  на  Ваганьковому  цвинтарі;  кажуть,  що  передбачати  свою  долю  та  власну  смерть  -  дар  справжніх  поетів,  згадаємо  того  ж  Лорку.  З  Гулаком  все  відбулося,  як  він  сам  і  напророчив  у  пісні:

Ой  поїде  в  Московщину
Да  там  і  загине,
Свою  рідну  Україну
Навіки  покине.
Скаже  собі  насипати
Високу  могилу,
Скаже  собі  посадити
В  головках  калину.
Будуть  пташки  прилітати
Калиноньку  їсти,
Будуть  йому  приносити
Од  родоньку  вісти!..

На  наших  рідних  теренах  опера  "Запорожець  за  Дунаєм"  вперше  поставлена  вже  після  смерті  автора  -  1884  року.  Сьогодні  вона  -  невід'ємна  частина  репертуару  української  опери.

Хоча  творча  кар'єра  Гулака-Артемовського  промайнула  далеко  від  України,  він  беззаперечно  є  нашим,  українським  композитором,  поетом,  співаком.  Він  ніколи  не  забував,  з  якого  ґрунту,  з  якого  коріння  виринув  у  цей  світ,  і  цю  пам'ять,  це  усвідомлення  власної  ідентичності  він  втілював  у  своїй  творчості.  Тому  й  не  дивно,  що  пісні  Гулака-Артемовського  часто  вважаються  народними  -  адже  бринить  в  них  Україна  та  українство,  лунає  наша  доля  та  наша  мрія.

Сьогодні  -  204  роки  від  дня  народження  Гулака-Артемовського.  Згадаємо  митця,  вшануємо  його  пам'ять  та  внесок  у  розвиток  українського  мистецтва  та  послухаємо  його  пісню.

"Стоїть  явір  над  водою",  виконують  Державна  заслужена  капела  бандуристів  УРСР  та  Михайло  Гришко  [youtube]https://youtu.be/7cT9z852uAo[/youtube]  

16/02/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718531
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017

Я же слушаю радио…

*Коротенько  до  Всесвітнього  дня  радіо,  що  відзначається  13  лютого.  Традиція  виникла  не  так  давно  -  її  2011  року  започаткувала  ЮНЕСКО.  13  лютого  -  тому  що  Радіо  ООН  почало  працювати  13  лютого  1946  року.  Далі  -  коротка  історична  розвідка:

На  заре  эры  цифровых  медиа  и  даже  чуть  раньше  это  зари,  году  в  2002,  Дэвид  Боуи  предсказал,  что  через  10  лет  "музыка  сама  по  себе  будет  бежать,  подобно  воде  или  электричеству".  Так  оно  и  вышло  -  Боуи  вообще  был  провидцем  (он,  между  прочим,  придумал  и  первую  социальную  сеть,  еще  в  1998  году,  но  сейчас  не  об  этом).

Повсеместная  же  доступность  музыки  возникла  несколько  раньше  -  с  появлением  радио.  Сегодня  это  приспособление  уже  даже  не  само  по  себе  устройство,  а  просто  функция  любого  телефона  -  а  телефоны-то  есть  у  всех.  Выбирай  станцию  по  вкусу  -  и  вот  она,  музыка:  классическая,  современная,  легкая,  тяжелая,  инструментальная...  -  любая.

Мир  вокруг  нас  полон  музыкальных  радиоволн.  Если  бы  радиоволны  окрашивались  в  цвета  музыки,  которую  они  несут,  мы  бы  жили  в  довольно  ярком  мире.  Нот  семь,  цветов  радуги  -  тоже  семь,  представляете,  как  бы  это  все  искрилось  и  переливалось?!  Наверное,  мы  бы  видели  мир,  как  сквозь  калейдоскоп  -  помните,  были  такие  когда-то  популярные  забавы  для  детей?  Впрочем,  по  нынешней  однотонной  погоде  это,  может  быть,  пришлось  бы  кстати.

Однако  у  всего  это  радио-музыкального  пиршества  есть  и  еще  одно  измерение  -  правовое.  По  сути,  возможность  выхода  в  эфир  и  получения  информации  из  эфира  -  это  право  и  свобода  гражданина.  И  степень  этой  свободы,  надо  отметить,  отличалась  от  эпохи  к  эпохе.  Сегодня  радио  -  не  вопрос,  как  и  многие  другие  информационные  каналы  и  медиа.

Но  относительно  недавно  к  этой  свободе  отношение  было,  мягко  скажем,  подозрительное.  Сейчас  мы  процитируем  несколько  правил  из  постановления  Совета  Народных  Комиссаров  СССР  от  28  июля  1924  года  -  такой  взгляд  в  прошлое  помогает  чуточку  яснее  оценить  настоящее  и,  кто  знает,  -  даже  скорректировать  возможное  будущее.  Итак...

«Право  устройства  и  эксплуатации  частных  приемных  радиостанций  предоставляется  гражданам  Союза  ССР  по  получении  ими  соответствующего  разрешения  от  подлежащих  органов  Народного  Комиссариата  Почт  и  Телеграфов…

Агенты  Народного  Комиссариата  Почт  и  Телеграфов  должны  беспрепятственно  допускаться  владельцами  радиостанций  к  их  осмотру…

Воспрещается  записывать  и  распространять  работу  иностранных  радиостанций,  в  том  числе  и  широковещательных.

В  случае  нарушения  владельцем  радиостанций  установленных  правил  пользования,  Народному  Комиссариату  Почт  и  Телеграфов  в  лице  соответствующего  начальника  округа  связи,  предоставляется  право  аннулирования  разрешений  на  эксплуатацию  радиостанций  и,  в  подлежащих  случаях,  возбуждения  УГОЛОВНОГО  преследования».

Сто  відсотків,  не  все  в  житті  так  просто!  –  і  з  радіо  також  
[youtube]https://youtu.be/i-GdAAtuS9k[/youtube]

26  листопада  2016  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717958
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 13.02.2017

Історія успіху Софі Такер: від злиднів до Олімпу

Софі  Такер  (Sophie  Tucker)  –  одна  з  найбільш  популярних  фігур  американського  шоу-бізу  першої  половини  ХХ  століття  –  в  рідному  Тульчині  на  Україні  звалася  б  Соня  Каліш.  Вона  так  і  звалася,  доки  не  вийшла  на  сцену,  але  в  рідному  для  її  родини  Тульчині  ніколи  не  була:  Соня-Софі  народилася  13  січня  1887  року,  коли  родина  Калішів  прямувала  на  ПМП  до  Америки.  На  батьківщині  ж  у  родини  виникли  певні  негаразди,  Калішів  навіть  переслідували  за  щось  –  за  що  саме,  невідомо,  але  згадаємо,  що  нацменшини  в  Російській  імперії  отримали  рівні  права  з  не-меншинами  тільки  1905  року.

Власне,  Соня  народилася  25  грудня  –  але  пізніше  вона  змінила  дату  народження  на  13  січня:  «не  хочу  ділити  свій  день  народження  з  будь-яким  іншим  богом»,  так  вона  казала.

На  американському  ґрунті  Каліші  отримали  прізвище  Абуза  та  відкрили  ресторан.  Отам,  в  сімейному  ресторані,  Соня  й  розпочала  свою  співацьку  кар’єру:  вона  працювала  в  закладі  офіціанткою,  а  ще  встигала  співати  для  відвідувачів.  Пізніше  у  автобіографії  Софі  Такер  з  гумором  –  а  гумор  і  гострі  жарти  були  її  фірмовою  стравою!  –  отже,  вона  згадувала:  «між  замовленнями  я  втискувалася  у  вузький  простір  біля  дверей  та  співала  з  усім  драматизмом,  на  який  була  здатна,  і  під  кінець  останньої  пісні  на  відстані  між  мною  та  скринею  з  цибулею  не  лишалося  нікого,  чиї  очі  б  не  зволожилися».

А  далі  почалося  вже  професійне  творче  життя,  почалося  доволі  несподівано.  Софі  була  тілиста  (про  тілистих  дівок  вона  також  постійно  жартувала  –  ці  жарти  ще  довго  потім  повторювала  Бет  Мідлер),  її  в  бурлеск-шоу  видавали  за  дівчину-негритянку  з  Півдня  (вона,  між  іншим,  походила  з  єврейською  родини  з  нашої  Вінничини).  Отже,  Софі  неперевершено  копіювала  південно-американський  акцент,  характерний  «дрол»,  а  для  повноти  картини  їй  мазали  обличчя  паленим  корком.  Тільки  випадок  дозволив  Софі  вперше  вийти  до  глядачів  з  власним  обличчям  –  під  час  гастролів  весь  багаж  шоу,  в  тому  числі  «грим»  Софі  загубився,  і  тому  вона  вразила  публіку,  повідомивши,  що  чорне  обличчя  та  південний  акцент  –  фейк,  а  насправді  вона  біла,  єврейка  та  зовсім  не  з  Півдня.  Є  інша  версія:  Софі  свідомо  саботувала  імідж  чорної  дівчини  з  Півдня,  та  час  від  часу  на  сцені  знімала  чорну  рукавичку  або  «губила»  чорну  перуку,  аби  публіка  пересвідчилася,  що  її,  так  би  мовити,  талановито  шиють  у  дурні  –  і  публіка  була  в  захваті.

Можна  сміятися  щодо  такого  початку  чи  навіть  вважати  його  недостатньо  гідним,  але  дуже  скоро  Софі  стала  чи  не  найяскравішою  зіркою  20-х  років.  Успіх  її  подолав  Атлантику  та  поширився  Європою  –  аж  до  того,  що  1926  року  Софі  виступила  перед  британськими  королем  Георгом  V  та  королевою  Мері  в  лондонському  Паладіумі,  ось  так!  –  Тож  історія  Соні-Софі  –  типова  історія  американського  успіху:  дівчинка  з  бідної  іммігрантської  родини  важкою  працею  та  власними  талантами  вибилася  з  голоду  та  злиднів  аж  на  самісіньку  верхівку.

Аби  уявити  собі  популярність  Софі,  зважте  на  таке:  коли  1962  року  американців  запитували,  кого  вони  уявляють,  коли  чують  ім’я  Софі,  95%  відповіли:  ТАКЕР!  Секрет  такої  популярності  –  не  тільки  співи  та  жарти;  особистість  Софі  приваблювала  людей  надзвичайно  –  талановита,  але  не  марнославна,  іронічна,  але  не  жорстока,  харизматична,  але  приязна,  щира,  easy-going  –  Софі  спілкувалася  рівно  з  усіма,  а  серед  її  друзів  рахувалися  і  президенти  США  (аж  семеро),  і  відомі  гангстери  (між  іншим  Аль  Капоне),  і  дехто  очільник  ФБР  Гувер.  Весела  була  Софі  та  добра:  так,  вона  спустила  сотні  тисяч  на  азартні  ігри,  але  мільйони  пішли  на  доброчинність.

А  її  жарти?!  –  в  перекладі  це  втратить,  тому  спочатку  оригіналом,  з  публікації  BBC:  She  always  had  a  pretend  boyfriend,  Abe,  in  her  jokes.  So  Abe  came  to  her  and  said,  'Sophie,  I'm  tired  of  waiting  for  you  -  I'm  going  to  get  myself  a  30-year-old  girlfriend.'  "And  Sophie  said,  'Go  ahead.  I'm  going  to  get  myself  a  30-year-old  boyfriend.  But  just  remember,  30  goes  into  70  a  lot  more  times  than  70  goes  into  30.'"  -  Це  щось  таке:  70-річна  Софі  мала  уявного  бойфренда  Ейба,  собі  однолітка,  і  часто  згадувала  його  на  сцені.  Казала,  що  якось  Ейб  почав  скаржитися  та  нарікати:  Ти  така  повільна,  набридло  мені  чекати  тебе,  візьму  собі  30-річну  коханку!  –  А  Софі  йому:  Давай,  любчику,  бери,  а  я  собі  теж  візьму  30-річного  коханця,  тільки  май  на  увазі,  що  30  входить  у  70  набагато  більше  разів,  ніж  70  –  у  30!

Іі  пісні  –  Some  of  These  Days,  My  Yiddishe  Momme,  The  Man  I  Love,  My  Pet,  I  Don't  Want  to  Get  Thin,  Nobody  Loves  a  Fat  Girl,  But  Oh  How  a  Fat  Girl  Can  Love  та  десятки  інших  були  надзвичайно  популярними,  її  платівки  отримували  золотий  статус,  гострі,  щиро  наперчені  жарти  Софі  розліталися  американськими  усюдами,  та  час  йшов  і  робив  свою  справу.  Жанр,  в  якому  працювала  Софі,  водевіль,  поступово  сходив  зі  сцени  –  для  багатьох  артистів  це  стало  трагедією,  але  Софі  була  занадто  розумна  та  іронічна,  аби  робити  трагедію  з  будь-чого.  Ну,  якщо  вже  зайва  вага  для  жінки,  та  ще  й  для  актриси  була  не  проблемою,  а  частиною  іміджу  та  фоном  для  власних  пісень  і  жартів  –  можна  уявити,  наскільки  здоровий  та  живий  глузд  мала  Софі!  –  Отже,  вона  не  засмутилася,  а  перенесла  свою  кар’єру  в  дещо  іншу  площину  –  знімалася  в  кіно,  вела  радіо-шоу,  ставила  мюзикли  та  співала  –  прихильників  Софі  таки  лишилося  чимало  навіть  після  ери  водевілю.

Так,  вона  співала!  –  практично  до  останніх  тижнів  життя,  коли  9  лютого  1966  року  рак  легень  та  ниркова  недостатність  таки  змусили  її  замовкнути.

Зрозуміло,  що  музика  стилістики  20-х  сьогодні,  мало  не  через  100  років,  здається  дещо  застарілою,  відвертим  ретро.  Так  чи  ні,  але  творчість  Софі  Такер  та  інших  зірок  20-х,  30-х  та  інших  років,  яких  майже  ніхто  з  сучасників  не  застав,  була  фундаментом  та  живильною  середою,  з  якої  виросла  популярна  музика  сьогодення.  Це  варто  згадки  –  та  вшанування  (тим  більш  –  не  чужа  нам  Софі,  не  чужа,  всі  довідники  згадують  її  походження  з  України).

Коронними  номерами  Софі  були  пісні  Some  of  These  Days
[youtube]https://youtu.be/oFrGiEUNTkI[/youtube]

та  My  Yiddishe  Momme  
[youtube]https://youtu.be/1qmemTfIZFQ[/youtube]

–  до  речі,  цю  останню  заборонили  виконувати  в  Третьому  Рейху,  адже  там  згадувалися  євреї,  ось  так.

Я  РЕКОМЕНДУЮ  The  Man  I  Love  [youtube]https://youtu.be/h6ExyYYewV0[/youtube]

09/02/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717161
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2017

Плями

На  мапі  світу  білих  плям  нема.
Хтозна  коли  остання  біла  пляма
Зійшла  цілком,  і  зачинилась  брама
У  світ  старий,  де  бавилась  зима,

І  світ  новий  себе  не  пізнає,
Від  радості  та  гордості  напнувся
І  швидко  згас:  хоч  білого  позбувся,
Зате  криваві  плями  досі  є.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717044
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2017

Легендарна пріма Харківської опери

Досить  часто  ми  спостерігаємо  творчий  шлях  вітчизняних  талантів,  що  починається  в  провінції,  а  закінчується  в  Києві.  Та  є  й  інші  приклади  -  народжені  не  в  столиці,  митці  розкривають  своє  обдарування  та  дарують  його  публіці  також  -  деінде.

Саме  так  сталося  із  Валентиною  Аркановою  (05.02.1934  -  12.06.2013).  Вона  народилася  в  Херсоні,  з  дитинства  захоплювалася  танцями,  і  танці,  врешті-решт,  привели  її  на  доленосну  зустріч,  що  розкрила  справжній  талант  Валентини  та  визначила  справу  її  життя.  Якось  свідком  виступу  дівчини  в  Миколаївському  будинку  офіцерів  стала  сама  Клавдія  Шульженко  -  поспілкувавшись  з  Валею,  Шульженко  наполягла,  що  тій  варто  спробувати  себе  у  вокальному  мистецтві:
-  Ти  танцюєш?  Тобі  ж  співати  треба!  Бігом  в  консерваторію!

І  Валентина  дослухалася  порад  і  пройшла  прослуховування  в  Одеській,  Харківській  і  Київський  консерваторіях  -  і  всі  три  навчальні  заклади  запросили  її  на  навчання!  Валентина  обрала  Харків,  де  її  прийняли  одразу  на  2-ий  курс,  і  саме  там  розкрився  її  талант  і  голос  -  насичене,  емоційне  колоратурне  сопрано,  яким  Арканова  володіла  бездоганно.  Та  шлях  до  успіху  не  був  простим  -  як  зізнавалася  сама  Валентина  Федорівна,  плакати  в  студентські  роки  їй  доводилося  чи  не  щодня,  але  характер  допоміг  їй  здолати  всі  перешкоди,  неприязне  ставлення  деяких  викладачів  та  реалізувати  себе  в  мистецтві.

На  сцені  Харківського  театру  опери  та  балету  Валентина  Арканова  дебютувала  1956  року,  виконавши  партію  Віолети  в  опері  Верді  "Травіата",  а  її  партнером  був  сам  Лємєшев.  І  дебют,  і  багаторічна  кар'єра  Арканової  була  надзвичайно  яскравими  -  і  тому  слухачі  згадують  її  донині  як  "легендарну  пріму  Харківської  опери".

З  1956,  коли  Валентина  закінчила  навчання  та  стала  солісткою  Харківської  опери,  і  до  1991  року,  коли  вона  полишила  сцену,  співачка  подарувала  глядачам  натхненні  виконання  партій  золотого  репертуару  світової  опери.  Зокрема,  це  партії  Цариці  ночі  ("Чарівна  флейта"  Моцарта),  Кароліни  Каролина  ("Таємний  шлюб"  Чімарози),  Розіни  ("Севільський  цирюльнік"  Росіні),  Адіни  ("Любовний  напій"  Доніцеті),  Лючії  ("Лічія  ді  Ламермур"  Доніцеті),  Норіни  ("Дон  Паскуалє"  Доніцеті),  Антоніди  ("Іван  Сусанін"  Глинки),  Людміли  ("Руслан  і  Людмила"  Глинки),  Джильди  ("Ріголето"  Верді),  Віолети  ("Травіати"  Верді),  Оскар  ("Бал-маскарад"  Верді),  Лакме  ("Лакме"  Деліба),  Микаели  ("Кармен"  Бізе),  Іоланти  ("Іоланта"  Чайковського),  Снегуроньки  ("Снегуронька"  Римського-Корсакова),  Марфи  ("Царська  наречена"  Римського-Корсакова),  Неди  ("Паяци"  Леонкавало),  Мімі  ("Богема"  Пучіні),  Марильці  («Тарас  Бульба»  Н.  В.  Лисенко)  -  загалом  близько  50  партій.

Валентина  Арканова  зробила  чимало  як  педагог  -  з  1971  і  аж  до  кінця  життя  вона  викладала  в  Харківському  інституті  мистецтв,  а  з  1978  року  обіймала  посаду  професора  кафедри  сольного  співу.  Серед  її  студентів  -  лауреати  всеукраїнських  і  міжнародних  вокальних  конкурсів.

Творчість  Валентини  Арканової  здобула  їй  любов  публіки,  статус  легенди,  а  також  і  офіційне  визнання:  1968  вона  стала  народною  артисткою  УРСР,  також  була  нагороджена  орденом  Трудового  Червоного  Прапора,  а  вже  за  часів  незалежності  -  орденами  "За  заслуги"  ІІІ  ст.  (2003)  та  княгині  Ольги  ІІІ  ст.  (2008).

На  жаль,  не  так  багато  записів  Валентини  Арканової  можна  знайти  на  ют'юбі,  але  дещо  є:  зокрема,  її  дебютна  роль  -  партія  Віолети,  "Травіата",  Верді

[youtube]https://youtu.be/CKSWY4NSgEc[/youtube]

а  також  виконання  пісні  "Весна"  [youtube]https://youtu.be/MXsyx4K2Uh8[/youtube]  

Доступний  і  запис  інтерв'ю  Валентини  Арканової  2010  року  (день  у  день  за  три  роки  до  смерті);  бесіду  веде  Ніна  Супруненко  
[youtube]https://youtu.be/15UWxIiOg0M[/youtube]  

05.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716658
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2017

П'ять слів

*переклад  з  російської  мініатюри  "Мысль"

Бува,  зранку  –  а  ти  схопився  вдосвіта,  як  завжди,  плиг-стриб  ніжками  на  килимку,  туди-сюди  ручками,  тиґдим-тиґдим  у  кухню  кавки  зварити  (цить  та  диш,  дурню,  сплять  же  всі)  –  а,  так,  так,  котячими  оманливими  крочками  уздовж  стіночки  в  кухоньку  шасть,  кава,  новини,  книжечка,  аж  тут  –  БАЦ!

Осяйнула  твій  мозок  думка,  і  не  думка,  а  думищще,  одкровення  в  п’ять  слів,  і  такі  ті  п’ять  слів  влучні,  ні  додати  ні  відняти,  і  в  такому  порядку  –  ой,  філігрань-фініфть,  32  карати,  антік  маре,  найглибший  ріспект.

А  тут  і  чайничок  закипів,  кавку  в  горняточко  закинути,  ласуючи  думищею  та  обережно  торкаючись  отих  п’яти  заповітних  слів  кінчиками  якихось  дрібнесеньких,  нетривких,  тричі  травлених  думок:  а  що  як  оце  –  сюди?

Нннннііііі,  голубе  мій,  не  займай,  а  натомість  у  філіжанку  поклади  собі  цукру.  Йой,  цукорниця  порожня  –  до  шухлядки,  пакетик  цукру  дістаємо  –  в  цукорницю  його!  Цур  тобі,  пек  тобі,  порозсипав  скрізь,  бісова  ковінька,  десь  тут  віничок…

А  за  вікном  рожеве  –  мать  мая  жєнщіна,  ранок  сьогодні  неймовірний,  ну  й  нехай,  що  таке  тищщу  разів  бачене-фотане,  а  ну-мо,  а  ну-мо  мені  телефончика.  Клац,  клац,  клац!  –  ет,  на  великому  моніторі  не  теє  буде,  розбавиться  піксель,  розрідиться  колір,  попливе  картинка,  та  оце  за  вікном  –  впасти-вмерти,  а  на  дисплеї  телефону  –  лєпотааааааа...

Йой,  кава  хлюпнула  на  плиту.  Тек-с,  зараз  ми  її  ганчірочкою…  Нема  ганчірочки.  Закінчилася  ганчірочка.  І  не  придбана.  Ай-вей,  кепські  справи…  А  в  мене  ж  думище!  –  ой,  так  я  вам  скажу  без  жодної  брехні  та  облуди,  що  таку  думку  тре  зразу  золотими  літерами  на  скрижалі.  В  пантеон  її!  В  глобальні  ефіри!  Як  там  воно?  Зара,  зара,  витру  каву  з  плити,  сяду  за  стіл,  відкрию  ноута  –  і  моментально  надрукую.

Трам-тарарам!  Година  вже  ж  яка  –  ой-йой-йой!  Та-да-да-та,  та-даааа!!!  Прокидаємось,  до  школи,  зуби,  кава,  цьом,  жетони,  гроші,  портфелі,  зуби,  кава,  бігцем-риссю-миттю,  цьом,  метро,  двері  закриваються,  не  притуляємося,  не  вперше,  їдемо-їдемо,  Господи,  який  Дніпро,  привіт-привіт,  авжеж,  день  розпочався,  ну,  так,  давай…  Ніби  я  щось  забув?  А,  так,  а  як  же,  п’ять  слів,  неодмінно,  так,  бувай,  до  завтра…

…Впав  абияк,  заснув  стурбовано,  зате  спав  коротко,  вдосвіта  підхопився,  плиг-стриб  ніжками  на  килимку,  мах-мах  ручками,  тиґдим-тиґдим  у  кухню  кавки  зварити  (нишкни,  дураче,  сплять  усі)  –  а,  так,  так,  котячою  ходою  в  кухоньку  шасть,  кава,  новини,  книжечка,  аж  тут  –  БАЦ!

…П’ять  слів.  Уся  правда.  Фініфть-філігрань.  WTF.  Нічогісінько  не  пам’ятаю.  Най  ти  качка  копне.  Твою  ж  дивізію.  Таке  ж  один  раз  за  ціле  життя.  Це  Нобель.  Пулітцер.  Гремі  з  шаблями,  хрестами,  рожевими  стрічками  та  дубовим  листям.  Це  ж…

А  тут  і  чайничок  закипів.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716222
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2017

Перший крок, останній крок

*[i]З  деяким  запізнення  по  даті,  бо  вчора  ресурс  не  працював,  але  то  несуттєво[/i]

1.  Перший  крок

2  лютого  1940  року  на  сцену  Coronado  Theatre,  що  у  Рокфорді,  Ілінойс,  США,  вийшов  якийсь  худорлявий  хлопчина.  Найбільш  виразною  рисою  юнака  були  величезні  вуха.  Залом  покотився  легенький  сміх.

Та  хлопець  не  зважав,  і  на  тлі  вельми  популярного  біг-бенду  Томмі  Дорсі  (Tommy  Dorcey's  Band)  він  не  розгубився  та  не  загубився.  Щойно  залунал  спів,  публіка  забула  хворобливу  худорлявість  і  великі  вуха  -  вона  розчинилася  в  оксамитовому  голосі  та  блакитному  сяйві  очей  юнака.

Це  був  Френк  Сінатра  -  а  те  виконання  Stardust  стало  його  першим  помітним  виступом  та,  без  перебільшень,  тріумфом.

Як  згадував  Томмі  Дорсі,  в  повітрі  висіло  надзвичайне  напруження,  ніби  передчуття  свята,  і  свято  почалося,  коли  Френк  заспівав  -  сам  Томмі  так  захопився  виступом  Сінатри,  що  ледь  не  забув  виконати  соло  на  трубі.

Кажуть,  Френк  саме  від  Дорсі  запозичив  певне  ставлення  до  своєї  праці  і  став  затятим  перфекціоністом,  що,  кінець  кінцем,  і  вивело  Сінатру  в  статус  одного  з  найвпливовіших  музикантів  ХХ  століття.

Та  у  всіх  видатних  досягнень  завжди  є  початок  -  перший  крок,  подолання  сумнівів  і  страхів,  і  про  це  варто  пам'ятати,  аби  не  боятися  зробити  той  самий  перший  крок.  Велике  починається  з  малого!  -  і  ось  таким  був  початок  Френка  Сінатри

[youtube]https://youtu.be/_8qjVfxd7cA[/youtube]  

2.  Останній  крок

Йой,  як  все  має  свій  початок,  так  все  має  свій  кінець.

"И  только  бадихойли,  б-а-а-а-дихойли  не  сделал  ничего"  -  так,  здається,  співає  гурт  "Крематорій".

Втім,  Баді  Холлі  (Charles  Hardin  Holley),  попри  коротке  життя  -  22  роки,  надкоротку  музичну  кар'єру  -  менше  2  років,  та  всього  лише  3  прижиттєві  альбоми,  встиг  зробити  достатньо.

Вважається,  що  класична  формація  рок-банду  -  дві  гитари,  бас  і  барабани  -  винахід  Бадді.  Це,  а  також  потужний  вплив  Бадді,  якого  зазнав  рок-н-рол,  в  тому  числі  The  Beatles,  The  Rolling  Stones,  Eric  Clapton  та  Elton  John,  забезпечили  Бадді  Холлі  незгасну  популярність,  місце  №  13  у  рейтингу  100  найбільших  зірок  за  версією  The  Rolling  Stone,  він  також  був  серед  перших,  кого  ввели  до  Зали  слави  рок-н-ролу.

Вплив,  що  чинив  Бадді  -  навіть  у  дрібницях  -  цілком  дозволяє  назвати  його  рок-іконою.  Коли  він  почав  носити  окуляри  в  роговій  оправі,  американська  і  не  тільки  молодь  одразу  покохала  такі  окуляри,  які  так  і  називали:  Buddy  Holly  glasses  -  і  вони  лишалися  популярними  ще  довго  після  Бадді,  та  й  нині  саме  так  вони  пропонуються  в  оптиків,  на  Амазоні  та  деінде.

Сьогодні  згадуємо  Бадді,  тому  що  саме  2  лютого  1959  року  відбувся  його  останній  концерт  -  а  концертів  тих  він  встиг  дати  так  небагато!  Наступного  дня  літак,  яким  Баді  та  його  гурт  (Valens  та  Richardson)  прямували  на  концерт,  зазнав  катастрофи.

Це  був  прикрий  збіг,  який  годом  отримав  назву  "день,  коли  померла  музика"  (так  його  1971-го  позначив  Дон  МакЛін  у  пісні  American  Pie).  Гурт  Баді  подорожував  між  концертами  автобусами,  але  це  було  надто  виснажливо,  дорогою  артисти  підхопили  застуду,  і  тому  3  лютого  1959  року  вирішили  пересісти  на  літак  -  і  літак  розбився  невдовзі  після  злету.  Всі  музики  загинули.

Бадді  був  інноватором  і  піонером  свого  часу,  однією  з  рушійних  та  найбільш  кретивних  сил  рок-н-ролу  50-х  років,  однак  його  пісні  й  понині  такі  ж  потужні  та  живі,  якими  вони  були  60  років  тому.  Ось  -  одна  з  перших  пісень,  що  зробили  славу  Бадді  та,  мабуть,  таки  вплинули  на  світ!  -  адже  кавер  на  неї  став  першим  записом  гурту,  що  згодом  отримав  коротеньку  назву  -  The  Beatles

[youtube]https://youtu.be/eq9FCBatl3A[/youtube]  

[b]П.С.[/b]  Хоча  і  перші,  і  останні  кроки  Сінатри  і  Холлі  вже  давно  пролунали,  їхній  шлях  все  одно  триває  -  і  триватиме  доти,  доки  житиме  їхня  музика  і  наша  до  неї  любов.

02.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715991
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017

SWISS MADE, или…

[b]SWISS  MADE,  или  НЕВЕРОЯТНАЯ,  НО  АБСОЛЮТНО  ПРАВДИВАЯ  ИСТОРИЯ  ВСЕГО  ШВЕЙЦАРСКОГО[/b]

SWISS  MADE  -  так  помечают  только  часы,  изготовленные  в  Швейцарии,  уж  кто  не  знает  эту  надпись!  Но  когда-то  совсем  никаких  швейцарских  часов  и  в  помине  не  было.  Не  нужны  были  -  и  не  было.  А  как  понадобились  -  так  и  появились.  А  вот  как  это  с  часами  и  прочими  швейцарскими  достижениями  вышло  –  история  совершенно  невероятная,  но  абсолютно  правдиво  изложенная  ниже.

Они  производили  сыр  -  это  все,  что  известно  о  доисторических  швейцарцах,  от  которых  это  ремесло  унаследовали  швейцарцы  исторические.  А  где  сыр  -  там  и  мыши.  Для  ловли  мышей  альпийские  умельцы  наловчились  производить  мышеловки  -  и  такие  это  были  супер-механизмы,  что  стоило  мышке  только  потянуть  носом  аромат  сыра  -  ЩЕЛК!  -  и  все.  Сыр  есть,  аромат  присутствует,  а  мышки  нет.

Мышь,  как  отлично  знали  сыроделы,  обладатель  регулярного  аппетита,  а  вот  аппетит  -  он  действует  строго  по  солнцу.  Как  только  солнышко  собирается  выглянуть  из-за  горизонта  -  тут  тебе  и  аппетит:  завтракать  пора.  К  полудню  дело  -  опять  же,  обед.  Перед  закатом,  разумеется,  неплохо  бы  разный  там  файв-о-клок,  фюнф-ур-те,  а  потом  и  ужин.  Мыши  ходили  на  сыроварни,  словно  по  часам,  и  как  только  грызуны  подбирались  к  сырам  -  ЩЕЛК!  ЩЕЛК!  ЩЕЛК!  -  звучало  над  живописными  деревушками.  Звонко  эдак,  что  твой  будильник!  -  вот  тебе  и  распорядок  дня:  первые  мышеловки,  вторые  и  третьи.

Так  швейцарцы  начали  вставать,  обедать  и  ложиться  с  мышеловками.  Да,  с  петухами  они  вставать-ложиться  никак  не  могли:  как  ни  бились  трудолюбивые  горцы,  куры  доиться  не  желали,  а  из  яиц  сыр  не  получался.  Поэтому  кур  и  петухов  они  не  держали.  Да  и  зачем?  Мышиный  аппетит  и  швейцарские  -  точнейшие!  -  мышеловки  прекрасно  делили  сутки  на  удобные  в  быту  и  сыроделии  периоды.

С  развитием  искусства  сыроварения  наладилась  международная  торговля  швейцарским  сыром  -  и  чуть  было  не  погибла,  едва  зародившись.  Не  имея  часов  и  определяя  утро,  день  и  вечер  по  мышеловкам,  альпийские  сыровары  постоянно  опаздывали  на  дилижансы-дирижабли-джонки,  срывая  поставки.  Весь  этот  транспорт  ходил  по  расписанию,  расписание  составлялось  по  часам,  а  по  мышеловкам  -  нет,  не  составлялось.

Швейцарцы  пробовали,  конечно,  обойтись  мышеловками,  но  было  это  не  весьма  неудобно:  какое-никакое  время  узнаешь  трижды  в  сутки,  да  еще  и  приходится  всюду  таскать  за  собой  головку  сыра,  запас  мышей  и  корм  для  них,  импровизированную  нору  и  мышеловку.  Хлопотно!

И  тогда  они  обратились  к  мастеру  мышеловок  (а  других  в  Швейцарии  ремесленников  и  не  было  тогда):  мил  человек,  сооруди  ты  нам  устройство,  которое  делит  сутки  на  какие-то  более  мелкие  кусочки,  опаздываем  вечно,  не  поспеваем  никуда!  Мастер  со  всей  швейцарской  обстоятельностью  взялся  за  дело  и  заказанное  устройство  изготовил,  разумеется,  из  мышеловок,  и,  разумеется,  на  мышиной  тяге,  -  и  вполне  точное,  от  восхода  до  захода  солнца  оно  отщелкивало  по  1440  мышей,  точно  как  часы  у  прочих  народов  отсчитывали  1440  минут.  Попутно  мастер  придумал  селекцию  -  ведь  ему  требовались  мыши,  у  которых  аппетит  возникал  регулярно,  но  не  по  солнцу,  а  по  очереди,  с  интервалом  в  1  минуту.

К  новому  механизму  прилагался  специальный  служитель,  хранитель  точного  времени,  который  вел  счет  щелкнутым  мышам  и  сообщал  его  всем  заинтересованным  лицам  -  совсем  недорого,  плата  была  вполне  умеренной,  а  если  платишь  наперед  -  то  и  со  скидкой.  Потом  хранители  точного  времени  еще  и  новый  бизнес  завели  -  стали  из  щелкнутых  мышей  корм  для  домашних  кошек  производить,  да  и  теперь  еще,  кажется,  производят.

Но  громоздкость  и  стационарность  изделия  сводили  на  нет  его  точность  -  стоило  чуток  отъехать  от  родной  деревни,  на  площади  которой  высилось  и  щелкало  мышей  новшество,  как  счет  времени  терялся  -  и  поставки  сыров  снова  летели  ко  всем  мышам.  Да  и  грызунов  это  дело  потребляло  тьму  -  некоторые  из  сыроделов  даже  переквалифицировались  и  завели  мышиные  фермы,  чтобы,  значит,  часам  хватало  тягловой  силы.  Но  с  часами  и  временем  нужно  было  что-то  решать.

Мастер  –  на  то  и  мастер,  чтобы  дело  свое  знать.  Покряхтев  и  поохав,  он  сходил  в  сопредельные  государства,  поглядел  на  тамошние  часики  -  а  они-то  все  без  мышей.  Где  песочные,  где  солнечные,  где  клепсидры  водяные  -  вот  такое  дело!  Вернулся,  покручивая  своей  большой  головой  и  хмыкая  в  собранную  в  горсти  бороду,  заперся  в  мастерской  и  вышел  оттуда  только  через  год  -  с  первыми  швейцарскими  часами,  которые  обходись  без  мышиной  тяги.

Часы,  разумеется,  представляли  собой  хитроумную  комбинацию  мышеловок:  ловушки  в  количестве  86400  штук  (столько  секунд  в  сутках)  крепились  -  по  окружности  -  к  мельничному  жернову,  на  который  были  нанесены  цифры  -  вот  такой  был  первый  в  истории  циферблат.  Очень  скоро  циферблат  получил  и  еще  одну  привычную  нам  деталь  -  стекло:  именно  стекло  прекрасно  защищало  сверхточные  швейцарские  мышеловки  от  пыли,  а  также  позволяло  разглядеть,  на  какой  цифре  только  что  щелкнула  очередная  мышеловка.

Хранитель  точного  времени  взводил  мышеловки,  и  они  начинали  отсчет  секундам:  ЩЕЛК!  ЩЕЛК!  ЩЕЛК!  -  срабатывая,  мышеловка  активировала  следующую,  та  -  следующую,  и  так  все  86400  штук,  пока  сутки  не  заканчивались.  

Часы  оказались  получше  всех  заграничных:  ведь  такой  точности,  которой  достигли  умельцы  мышеловочной  промышленности  Швейцарии,  не  достигали  не  то  что  иноземные  кустари-мышеловочники,  но  и  часовщики  тоже.  Однако  и  это  устройство  все  еще  было  слишком  громоздким,  и  для  сыро-торговых  путешествий  не  годилось,  поэтому  дальнейшая  история  швейцарских  часов  свелась  к  миниатюризации  мышеловок  и  циферблата.  Поколение  за  поколением,  но  мастера  -  теперь  уже  не  мышеловочной,  а  новой,  часовой  промышленности!  -  но  мастера  добились  своего,  доведя  мышеловки  в  часах  до  такого  размера,  что  разглядеть  их  теперь  уже  практически  невозможно.  Их  теперь  можно  только  услышать:  приложите  свои  швейцарские  часы  к  уху  -  слышите?  Щелк!  Щелк!  -  так  вот  это  они  и  есть,  сверхминиатюрные  гиперточные  швейцарские  мышеловки.  Нет  швейцарских  часов?  -  можно  слушать  любые,  швейцарская  конструкция  часов,  на  мышеловках,  разошлась  по  всему  миру,  вытеснив  полностью  и  песочные,  и  водяные,  и  солнечные,  и  прочие  хронометры.  Заодно  и  поставки  сыра  расцвели  –  ведь  теперь  швейцарские  сыровары  поставляли  свой  продукт  с  неподражаемой  пунктуальностью!

Вот  так  и  появились  швейцарские  часы,  наладился  глобальный  экспорт  швейцарских  сыров,  а  также  возникло  производство  кормов  для  домашних  животных:  ведь  не  закрывать  же  процветающие  мышиные  фермы?

По  слухам  из  надежных  источников,  в  некоторых  высокогорных  швейцарских  селениях  все  еще  попадаются  и  часы  на  мышиной  тяге,  и  конструкции  с  мельничным  жерновом  и  86400  мышеловками.  В  одной,  самой-самой  удаленной  от  мира  деревеньке,  говорят,  до  сих  пор  встают  и  ложатся  с  мышеловками,  но  удостовериться  в  этом  лично  не  представляется  возможным:  слишком  дорого  и  сложно  туда  ехать.

А  вот  многие  мышеловочные  заводы  после  всех  этих  достижений  чуть  было  не  вылетели  в  трубу:  во-первых,  часовщикам  столько  и  таких  мышеловок  было  не  нужно,  во-вторых,  мышеловок  совсем  не  нужно  стало  сыроварам.  Ведь  швейцарцы  приспособили  к  делу  и  случайно  изобретенную  древним  мастером  селекцию  -  а  зачем  она  еще  нужна  в  стране  сыроделов?  -  Мыши  должны  приносить  сыроварению  пользу,  а  не  ущерб!  -  Знаете,  в  швейцарском  сыре  есть  такие  отверстия,  широкие,  извилистые,  что  твоя  нора?  Ну  вот.  

Да,  заводы  мышеловочные  вылетели  в  трубу  чуть  было  не,  то  есть  не  вылетели  и  даже  наоборот  –традиционная  швейцарская  смекалка  подсказала  выход.  Угадать,  что  там  нынче  производят,  совсем  несложно:  ведь  для  изготовления  классической  альпийской  мышеловки  нужны  прецизионные  инструменты,  целый  набор,  и  чтоб  все  всегда  под  рукой,  и  чтоб  к  заказчику  выехать  удобно  -  настроить  мышеловки,  сделать  ТО,  поверку,  ремонт  дать...  Ну,  ну,  ну?!  Ну  конечно!!!  -  швейцарские  складные  ножи  -  это  и  есть  те  самые  инструменты  мастеров  мышеловок.  Вот  эти  ножи  теперь  и  производят  бывшие  мышеловочные  заводы,  так  и  не  вылетевшие  в  трубу.  

Сыр  в  Швейцарии  делают  до  сих  пор  -  и  отменный,  утверждают  знатоки.  И  как  знать,  какие  еще  новшества  подарят  миру  швейцарские  сыроделы?  -  ведь  они  весьма  гордятся  обозначением  SWISS  MADE  и  крепко-накрепко  держатся  одного  простого  правила,  которое  их  еще  ни  разу  не  подводило:  сыр  -  всему  голова.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715841
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.02.2017

Пучіні, "Зоряні війни" та вічне кохання

…Речі,  що  видаються  нам  сталими,  визнаними,  звичними,  не  одразу  набули  такого  статусу.  Землю  довго  вважали  пласкою  (дехто  й  досі  вважає).  Сонце,  гадали,  обертається  довкола  Землі  (важко  не  вірити  власним  очам,  але  декому  загрожувала  смерть  за  доведення  зворотного).  Подібні  речі  трапляються  і  в  музичному  світі,  і  митцям  доводиться  наполягати  на  своєму,  сперечатися,  навіть  боротися,  аж  доки  час  і  успіх  не  розставлять  усі  крапки  над  «ї»  та  іншими  важливими  літерами.

1731  року  французький  письменник  Прево  видав  роман  «Манон  Леско».  Це  love  story  з  динамічним  сюжетом  і  трагічним,  зрозуміло,  фіналом.  Все  відбувається  у  Франції.  Дівчину-красуню  Манон  батьки  у  супроводі  її  рідного  брата  відправляють  в  монастир.  Дорогою  туди  вона  зустрічає  хлопця  на  ім’я  Де  Гріє,  в  якого  безтямно  закохується.  Водночас  пристрасть  до  дівчини  спалахує  в  якомусь  заможному  дідугані  –  і  старий  розпусник  вирішує  викрасти  Манон,  але  доля  над  ним  посміялася:  Манон  тікає  в  екіпажі,  винайнятому  дідом,  з  Де  Гріє.  Однак  доля  –  тітка  примхлива:  коханці  зазнають  такої  скрути,  потрапляють  в  такі  злидні,  що  Манон  не  витримує  та  піддається  тиску  брата:  вона  стає  утриманкою  того  самого  хтивого  старого.  Та  коханий  знаходить  Манон,  а  старий  знаходить  їх  обох:  він  кличе  солдатів,  Манон  заарештовують  під  зловтішні  волання  діда:  «Королеву  за  волею  грошей  миттєво  виставити  можна  розпусницею  та  шахрайкою».

Манон  засуджують  до  заслання  в  американські  колонії.  Де  Гріє  намагається  влаштувати  їй  втечу  –  план  провалюється.  Тоді  він  вмовляє  капітана  судна  з  арештантами  взяти  його  на  борт,  і  разом  з  Манон  вирушає  в  дику  американську  пустелю.  Однак  доля  й  надалі  випробує  пару:  син  керівника  колонії  намагається  зґвалтувати  Манон,  Де  Гріє  вбиває  зловмисника,  і  коханці  тікають  у  дичавину  –  голодні,  спраглі,  вони  йдуть  пустелею,  доки  Манон  не  падає  без  сил.  Вона  вмирає  на  руках  коханого,  її  останні  слова:  «Провину  мою  спокутує  час,  ніхто  не  згадає  моїх  злочинів,  а  кохання  моє  житиме  вічно».

Трапилося  так,  що  за  мотивами  книги  Прево  було  створено  аж  три  опери:  Обер  написав  свою  1856  року,  Масне  –  1884-го,  а  Джакомо  Пучіні  взявся  за  власну  версію  1890-го  та  працював  над  нею  три  роки.  Видавець  Пуччіні  заперечував:  мовляв,  вже  є  опера  про  Манон  від  Масне  (про  Обера  ані  композитор,  ані  видавець,  кажуть,  не  чули).  Та  Пучіні  наполіг:  «Масне  розповів  цю  історію  як  француз,  з  пудрою  та  солодкими  мелодійками,  а  я  розкажу  як  італієць:  з  відчайдушною  пристрастю!»

І  таки  написав,  і  таки  ствердився  у  власній  думці  та  очах  публіки:  «Манон  Леско»  -  третя  опера  Пучіні  та  його  перший  гучний  успіх,  і  загалом  –  дорога  для  нього  річ:  як  він  сам  казав,  «Манон  –  моє  перше  кохання».

Ось  такий  був  шлях  до  прем’єри,  що  відбулася  саме  цього  дня,  1  лютого,  але  124  роки  тому  –  у  1893  році,  в  Туріні.

Згодом  опера  завоювала  любов  публіки  всього  світу,  виконувалася  на  всіх  престижних  сценах,  а  в  постановках  1907  року  в  Метрополітен-опера  в  Нью-Йорку  партію  Де  Гріє  виконав  сам  Енріко  Карузо.

Мимоволі  чи  ні,  але  дещо  з  "Манон  Леско"  прослухав  чи  не  увесь  світ:  тема  блокбастеру  всіх  часів  і  народів  "Зоряні  війні"  разюче  "нагадує"  інтермеццо  цієї  опери,  відрізняючись  на  якісь  там  1-2  ноти:

[youtube]https://youtu.be/PqZITVPIq2w[/youtube]

Загалом  Пучіні  донині  тримає  позицію  в  трійці  композиторів,  чиї  опери  найчастіше  виконуються,  поступаючись  тільки  земляку  Верді  та  Моцарту.  «Манон  Леско»  і  нині  ставлять  в  театрах  світу,  хоча  й  не  так  часто,  як  інші  творі  Пучіні:  так,  в  сезоні  2015/2016  вона  пролунала  сценами  світу  367  разів  Для  порівняння:  найчастіше  виконувана  опера  –  «Травіата»  Верді  -  потрапляла  на  сцену  4190  разів,  найзапитаніша  опера  Пучіні  «Богема»  -  3131.  До  речі,  прем’єра  «Богеми»  також  відбулася  1  лютого,  але  1896  року.

Згадаємо,  що  "Манон"  –  перше  кохання  композитора,  а  кохання,  яка  казала  Манон,  житиме  вічно.  Послухаємо  й  собі  арію  Donna  Non  Vidi  Mai  у  виконання  самого  Лучано  Павароті.  На  одному  з  виступів  Павароті,  де  була  присутня  принцеса  Діана,  співак  звернувся  до  публіки  зі  словами:  «Я  буду  співати  арію  італійською,  англійською  це  значить  наступне:  «Я  ніколи  не  зустрічав  жінки,  подібній  оцій»,  і  з  вашого  дозволу  я  присвячую  цю  арію  принцесі  Діані»  

[youtube]https://youtu.be/TJgrHQGjvzc[/youtube]

01/02/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715650
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2017

Шуберт: не марнуйте час!

Франц  Петер  Шуберт  (31.01.1797  -  19.11.1828)  -  австрійський  композитор,  якого  можна  сміливо  ставити  поруч  із  Моцартом.  Підстави  для  цього  є  -  і  це  не  тільки  громадянство,  короткий  вік  (35  Моцарт,  31  -  Шуберт),  мучницька  смерть  (обох  вбили  інфекції)  і  творча  плідність  (Моцарт  -  750  творів,  Шуберт  -  1500+,  за  цим  показником  Шуберт  обійшов  чи  не  всіх  попередників,  сучасників  та  наступників).  Сьогодні,  до  речі,  220  років  від  дня  народження  Шуберта.

Шуберт  лишив  величезний  спадок  вокальних  творів  -  понад  600  -  і  це  власне  завдяки  його  зусиллям,  досконалій  довершеності  його  творів  пісня  стала  повноправним  жанром  класичної  музики.

Шуберт  з  дитинства  мав  потяг  до  музики,  швидко  проявив  хист  до  неї  та  почав  вчитися  -  до  речі,  викладав  йому  Антоніо  Сальєрі,  якому  пізніше  приписали  смерть  Моцарта.  Однак  життя  Шуберта  склалося  так,  що  він  опанував  професію  вчителя,  викладав  у  школі  -  але  музики  не  полишав,  ретельно  досліджуючи  доробки  великих  попередників  і  сучасників  та  працюючи  над  власними  творами.

Але  тривалий  час  -  Господи,  а  йому  жити  було  всього  лише  31  рік!  -  отже,  тривалий  час  твори  Шуберта  відмовлялися  видавати  та  виконувати.  Випадок,  благословенний  випадок  звів  його  1816  року  з  відомим  співаком  того  часу  Міхаелем  Фоглем  -  і  той  швидко  збагнув,  які  перли  пропонує  композитор.  Пісня  на  вірші  Гьоте  "Лісовий  цар"  -  перший  гучний  успіх  Шуберта.

Після  цього  прориву  твори  Шуберта  почали  друкувати  та  виконувати,  а  до  композитора  потяглися  прихильники  та  меценати  -  була  така  благородна  традиція  серед  заможних  людей:  призначати  митцям  такі  собі  стипендії,  в  обмін  на  присвяту  або  так,  з  любові  до  мистецтва.  А  він,  підживлений  увагою  та  визнанням,  ніби  розуміючи,  що  жити  лишалося  10  років,  творив  -  безупинно,  натхненно,  невтомно...  -  ось  таке  нагадування  нам  усім:  життя  закоротке,  не  марнуйте  час  на  дурниці  та  байдики!

Творчий  спадок  Франца  Шуберта  донині  є  актуальною  складовою  класичної  музики,  популярною  та  невід'ємною  частиною  репертуару  професійних  музичних  оркестрів  та  виконавців.

Ось  той  самий  твір,  що  колись  приніс  Шуберту  славу,  -  "Лісовий  цар",  за  роялем  Юйцзя  Ванг  [youtube]https://youtu.be/4_BmRekeJ8A[/youtube]  

31/01/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715479
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2017

Павло Чубинський, син свого народу

Сьогодні,  27  січня,  річниця  народженя  автора  тексту  Державного  Гімну  України  -  Павла  Платоновича  Чубинського  (1839-1884),  етнографа,  фольклориста,  поета  і  громадського  діяча.

Чубинський  мав  чималі  заслуги  як  дослідник  -  він  очолював  наукові  експедиції  в  Печорський  край,  на  Заполярний  Урал,  етнографічні  розвідки  в  Південно-Західних  землях  Російської  імперії  (Україна,  Білорусь,  Польща,  Бесарабія),  організував  експедицію  на  Нову  Землю.

Однак  за  громадську  діяльність,  «за  вредное  влияние  на  умы  простолюдинов»  Павло  Чубинський  зазнавав  переслідувань  та  покарань.  Так,  1862-го  його  на  7  років  вислали  з  Києва  до  Архангельської  губернії,  а  1876-го  взагалі  заборонили  проживати  в  "малоросийских  и  столичных  губерниях".  За  клопотанням  Російського  географічного  товариства  йому  дозволили  оселитися  в  Петербурзі;  1879  року  Чубинський  тяжко  захворів,  і  останні  роки  життя  Павло  Платонович  був  прикутим  до  ліжка.  Похований  Павло  Чубинський  у  Борисполі  під  Києвом.

1862  року  Павло  Чубинський  написав  вірш  "Ще  не  вмерла  України  ні  слава,  ні  воля",  через  кілька  років  Михайло  Вербицький  створив  до  нього  музику,  і  дуже  швидко  пісня  поширилася  нашими  теренами  й  набула  статусу  народного  гімну  українства.

За  Законом  України  від  6  березня  2003  року  вірш  Чубинського  на  музику  Вербицького  став  Державним  Гімном  України  

[youtube]https://youtu.be/g9OpufAIdRk[/youtube]  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714781
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017

Хрещений батько босса-нова

Босса-нова,  ліричний  ф’южн  самби  і  джазу  –  музична  візитна  картка  Бразилії,  а  хрещеним  батьком  цього  стилю  є  Том  Жобім  (Antônio  Carlos  Brasileiro  de  Almeida  Jobim)  –  бразильський  композитор,  поет  і  співак  (25  січня  1927  –  8  грудня  1994).

Саме  Жобім  спільно  з  Мораесом  (V.  Moraes)  у  1962  році  написав  «Дівчину  з  Іпанеми»  (Garota  de  Ipanema,  The  Girl  from  Ipanema)  –  

[youtube]https://youtu.be/UJkxFhFRFDA[/youtube]

і  ця  пісня  стала  стандартом  нового  стилю,  а  також  глобальним  хітом,  який  до  сьогодні  лишається  одною  з  найчастіше  виконуваних  пісень,  поступаючись,  мабуть,  лише  Yesterday.  Понад  240  артистів  виконували  «Дівчину  з  Іпанеми»!  -  від  Френка  Сінатри  до  Емі  Вайнхауз.

Насправді  ж  Том  Жобім  написав  дуже  багато  пісень  –  він  був  закоханий  в  рідну  Бразилію,  талановитий,  працелюбний,  отже,  виливав  свою  любов  до  Батьківщини,  її  природи,  людей,  до  самого  життя  в  своїх  піснях.  Ось  ця  композиція  -  розкішна!  -  так  і  називається  -  Бразилія

[youtube]https://youtu.be/ikutCJd13cM[/youtube]

Спадок  його  –  кількадесят  сінглів,  багато  з  яких  стали  стандартами  джазу  та  босса-нови  (зокрема,  Desafinado,  Corcovado,  Chega  de  Saudade,  A  Felicidade,  Amor  Em  Paz…),  десятки  студійних  та  концертних  альбомів,  компіляцій,  кілька  музичних  фільмів.  Його  іноваційні  композиційні  рішення  збагатили  сучасну  популярну  музику,  і  винаходи  Жобіма  тепер  живуть  у  музиці  інших  композиторів.

[youtube]https://youtu.be/44sp4W3WiBk[/youtube]

Пісні  Жобіма  виконуються  до  сьогодні  по  всіх  континентах,  і  немає  сумнівів,  що  вони  житимуть  і  далі,  адже  надихалися  прекрасними  речами,  втілювали  красу,  що  бентежила  та  хвилювала  композитора.  Знов-таки,  «Дівчина  з  Іпанеми»  -  це  музична  розповідь  про  реальну  дівчину,  чиє  ім’я  відоме  –  це  Елоїза  Пінту  (Heloísa  Eneida  Menezes  Paes  Pinto,  нині  Helô  Pinheiro).  1962  року  їй  було  17,  і  вона  була  рідкісна  красуня  –  як  згадують,  коли  вона  проходила  повз  бар  чи  кафе,  звідти  лунали  вигуки  щирого  захоплення,  аплодисменти,  запрошення  та  wolf-wistles.  До  речі,  дівчина  виросла  та  відкрила  крамничку  одягу  під  брендом  «Garota  de  Ipanema»  -  свого  часу  їй  намагалися  через  суд  заборонити  використання  цього  бренду,  але  бразильці  так  палко  шанували  реальну  дівчину  з  Іпанеми,  що  бразильській  суд  не  наважився  щось  їй  забороняти.

Жобім  великий  талант,  тому  аби  уявити  дівчину,  достатньо  послухати  пісню  –  не  побачити  на  власні  очі,  що,  врешті-решт,  бачать  ті  очі!  –  і  не  побачити,  а  відчути  красу,  грацію  та  шарм  юної  Елоїзи.  У  виконанні  Аструд  Жильберту  (Astrud  Gilberto)  –  вона  заспівала  «Дівчину»  першою  –  пісня  стала  хітом  та  поширилася  світом,  аби  бути  виконуваною  знову  та  знову  іншим  артистом.

Аналогічно,  стандарти  босса-нови  та  джазу,  створені  Жобімом,  надихають  сучасників,  отримують  нове  виконання,  а  імпровізації  за  темами  композитора  народжують  нові  твори.

...Правду  казала  Астрід  Ліндгрен:  людей  і  в  житті,  і  в  мистецтві  цікавлять  тільки  дві  речі:  кохання  і  смерть.  Коли  в  творах  митця  стільки  кохання  -  смерть  десь  ховається,  відступає,  чекає  мовчки  свого  часу  та  не  нагадує  про  себе  щомиті...  Ось  це  і  є  покликанням  мистецтва:  подолати  страх  смерті,  аби  жити,  як  дихати,  -  на  повні  груди.

25/01/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714409
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2017

Їхав Слон на Цейлон

Прийшов  у  турфірму  Слон,
Хоче  квитка  на  Цейлон,
А  прегарна  Слонянка,
З  турфірми  панянка,
-  Не  Цейлон,  -  виправляє,  -  Шрі-Ланка!

-  Вибачте,  пані,  але
І  на  Цейлоні  не  зле,
Боже  дай  тій  Шрі-Ланці,
І  милій  Слонянці
Прокидатись  щасливими  вранці!

-  Вибачте,  пане,  квиток  -
То  не  магічний  місток,
Не  буває  оказій
На  острів  фантазій,
Де  вирують  фонтани  мальвазій!

Так  із  панянкою  Слон
Довго  триндів  про  Цейлон,
Що  прегарній  Слонянці
Освідчився  вранці,
І  побрались  вони  на  Шрі-Ланці!

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714395
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 25.01.2017

Самородок, або Вкрадене життя

...Якщо  вам  трохи  за  40  або  ви  читали  повість  «Иностранка»  Сергія  Довлатова,  ви  легко  можете  уявити,  чим  в  СРСР  для  популярних  співаків  оберталася  іноді  їхня  популярність.  Надзвичайно  і  жорстко  зарегульоване  культурне  середовище,  тотальний  контроль,  втручання  держави  в  абсолютно  приватні  сфери  життя  громадян  та  обмеження  свободи  того,  що  без  свободи  взагалі  не  може  існувати,  -  творчості,  -  все  це  мало  свій  відбиток  на  мистецтві  та  житті  артистів.  Довлатов  під  іменем  Разудалова  вивів  Мусліма  Магомаєва  –  однак  аналогічні  прикрощі  та  негаразди  в  ті  часи  спіткали  багатьох  інших,  в  тому  числі  й  одесита  Валерія  Ободзинського,  якому  б  сьогодні  виповнилося  75  років  -  виповнилося  б,  якби  життя  його  не  зупинилося  на  позначці  "55".

Гірко  усвідомлювати,  що  чиновники  від  культури  чинили  перешкоди  співаку,  голос  та  манеру  якого  любили  люди.  Ось  цей  прикрий  розрив  –  між  культурою  офіційною,  схвалюваною,  безумовно  радянською,  допущеною  на  великі  сцени,  ТБ,  радіо,  та  культурою  не-  або  півофіційною,  відкрито  не  забороненою,  але  й  не  дозволеною  прямо,  недопущеною  до  ЗМІ,  змушеною  гастролювати  глухою  провінцією  –  цей  розрив  постійно  поглиблювався  та  яскраво  свідчив,  що  народ  і  керівники  країни  існували  в  паралельних  просторах.  Адже  система  зневажала  саме  те,  що  народ  щиро  любив!

А  все  ж  було  напрочуд  невинно!  –  якщо  зацитувати  Довлатова,  то  приблизно  отак:  «Он  зарабатывал  на  жизнь  теми  эмоциями,  которыми  другие  люди  выражают  чувство  безграничной  радости  и  полного  самозабвения.  Он  пел,  танцевал  и  выкрикивал  разные  глупости.  За  это  ему  хорошо  платили».

Валерій  Ободзинський  повною  мірою  це  на  собі  відчув.  Життя  його  від  самого  початку  не  тішило.  Він  народився  24  січня  1942  року  в  окупованій  Одесі  –  всі  джерела  згадують  випадок,  коли  маленького  Валеру  та  його  дядька,  на  2  роки  старшого,  ледь  не  пристрелив  німець  за  крадіжку  ковбаси,  але  бабуся  вимолила  прощення  та  врятувала  малих.  Ріс  Валерій,  що  називається,  уркаганом,  в  школі  вчився  так-сяк  коли-не-коли,  зате  товаришував  з  усіма  одеськими  хуліганами  та  пройдисвітами.

Він  ніколи  не  вчився  співу  або  музиці,  але  співав  з  дитинства,  намагаючись  відтворити  все,  що  йому  подобалося  в  улюблених  виконавцях.  А  ще  він  мав  вроджений  талант  до  співу  та  природний  проникливий  тенор  –  отже,  Ободзинський  був  дійсний  стовідсотковий  самородок.  І  доля  вивела  його  спочатку  до  Костромської  філармонії,  потім  він  співав  на  круїзному  судні  «Адмірал  Нахімов»,  був  солістом  Томської  філармонії,  оркестру  Олега  Лундстрема,  Донецької  філармонії  (1967-1972),  з  великим  успіхом  виступив  на  міжнародному  фестивалі  в  Сопоті,  гастролював  усіма  провінційними  містами  СРСР  –  і  скрізь  публіка  шаленіла,  скрізь  Ободзинського  зустрічала  палка  любов  слухачів,  його  платівки  розліталися  миттєво.

Однак  система  виразно  демонструвала  своє  ставлення  –  несхвальне.  Радянський  громадянин  не  повинен  шаленіти  під  легковажні  пісеньки  про  кохання  та  інші  дурнички,  та  ще  й  виконані  в  підозрілій  нерадянській  манері  (пам’ятаєте  «А  я  одна,  совсем  одна  с  моим  здоровым  коллективом»?).  А  він  ще  й  зловживав  на  сцені  піснями  закордонних  виконавців  –  отакий  був  гріх,  наприклад,  ось  кавер  на  пісню  The  Beatles  –  The  Girl  [youtube]https://youtu.be/sQJwukyb3mU[/youtube]

Отже,  Ободзинського  не  пускали  на  великі  сцени,  на  радіо  і  телебачення,  "Блакитні  вогники",  не  давали  почесних  звань  (тільки  двомісячні  безоплатні  гастролі  кожним  містом,  селом,  фермою,  шахтою  та  сараєм  Марійської  Республіки  принесли  йому  звання  заслуженого  артиста  цієї  республіки).  Заробляючи  шалені  за  радянськими  стандартами  гроші,  Ободзинський  не  мав  власного  житла,  тому  що  його  не  прописували  в  Москві!  Хто  тепер  пам’ятає  значення,  що  колись  мала  прописка,  тим  більш  московська!  –  мав  рацію  Воланд,  коли  зітхав:  «квартирне  питання  зіпсувало  москвичів».

Та  всі  ці  вибрики  цензури  аж  ніяк  не  впливали  на  радянських  громадян  –  Ободзинського  любили,  навіть  обожнювали,  і  край.  Для  нього  писали  найвідоміші  радянські  композитори  та  поети:  Тухманов,  Дербеньов,  Пляцковський,  Шаферан,  Мігуля.  «Твой  день»,  «Эти  глаза  напротив»,  «Что-то  случилось»  ...  -  здається,  сотні  пісень,  що  потужно  нагадують  про  70-ті.

[youtube]https://youtu.be/R9RWKriFiC4[/youtube]

[youtube]https://youtu.be/otQ9eipG1uA[/youtube]

Однак  поступово  Ободзинський  опинився  в  глухому  куті.  Його  майстерність  та  популярність  зростали,  але  шляхи  для  кар’єри  було  закрито  –  можна  тільки  уявляти  собі,  що  відчуває  улюбленець  мільйонів,  якому  не  просто  демонструють  зневагу  та  несхвалення,  а  перекреслюють  життя  в  манері  «держать  и  не  пущать»!  –  в  інтерв’ю  через  багато  років  він  зізнався:  «Был  момент,  когда  я  достиг  своего  потолка.  И  понял:  дальше  не  пустят.  Надоело  унижаться  перед  всеми:  перед  работниками  телевидения,  радио,  которые  с  подачи  сильных  мира  сего  резали  мои  записи.  Чиновники  от  культуры  заявляли,  что  я  пою  не  по-советски…»

З  іншої  сторони,  він  стільки  працював,  що  певною  мірою  переріс  свою  аудиторію:  на  концертах  його  раз  за  разом  викликали  на  біс  виконувати  один  і  той  самий  хіт  (наприклад,  пісню  з  кінострічки  «Золото  Маккени»),  а  він  вже  був  вищим  за  той  рівень,  що  колись  був  ним  досягнутий  при  виконанні  цих  пісень.

[youtube]https://youtu.be/DqBzCJZo344[/youtube]

І  Валерій  Ободзинський  не  витримав.  Приблизно  1986-87  року  він  надовго  зник  зі  сцени,  кажуть,  зловживав  алкоголем  і  наркотиками,  працював  десь  сторожем,  втратив  житло,  притулок  йому  забезпечила  одна  з  шанувальниць  (тому  що  справжня  любов  -  то  назавжди).  Всі  колишні  друзяки  по  сцені  десь  зникли,  нікого,  крім  вірних  шанувальників,  доля  Ободзинського  не  цікавила…  Але  він  зробив  диво:  він  -  повернувся!

1994  року  він  виступив  на  сцені,  куди  за  СРСР  його  не  допускали,  -  в  концертному  залі  «Росія»  в  Москві.  Він  дуже  змінився  зовнішньо,  сильно  розповнів,  ніщо  не  нагадувало  тонкого  та  дзвінкого  Валерія  70-х.  Та  успіх  був  вибухоподібним:  голос  Ободзинського  ні  на  йоту  не  змінився  –  це  був  той  самий  голос,  ласкавий,  як  Чорне  море  під  Одесою,  теплий,  як  одеське  сонце!  Одразу  вийшов  новий  диск  Ободзинського  з  піснями  Вертинського.

Однак  Валерію  Ободзинському  не  судилося  повною  мірою  насолодитися  свободою  творчості,  яку  принесли  нові  часи:  26  квітня  1997  року  його  серце  зупинилося.  Співаку  було  55  років.

Він  пішов,  а  нам  лишив  величезну  колекцію  зворушливих  пісень,  а  ще  –  спогад  про  вкрадене  життя,  про  талант,  змарнований  заради  примари,  вигадки,  утопії.  Хай  же  Бог  завжди  буде  ласкавим  до  усіх,  хто  виходить  на  сцену,  і  нехай  ніщо,  крім  таланту  та  праці,  ніколи  не  визначає  їхній  шлях!

24  січня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714156
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2017

Михайло Донець: кара без злочину

Ще  одна  видатна  постать  українського  музичного  мистецтва  ХХ  століття  –  співак  Михайло  Донець.  Людина  і  митець  великого  таланту,  непересічна  особистість,  один  з  провідних  солістів  Київського  театру  опери  та  балету,  Михайло  Донець  був  серед  тих,  хто  в  надскладну  добу  нашої  історії  підніс  українське  мистецтво  на  новий  щабель  –  та  розділив  долю  багатьох,  кому  це  коштувало  життя.

Михайло  Донець  народився  23  січня  (н.ст.)  1888  року  в  Києві,  у  багатодітній  незаможній  родині.  Злидні,  втрата  батьків,  необхідність  змалечку  працювати  –  ось  чим  плекало  його  дитинство.  Саме  за  таких  умов  Михайло  почав  співати  –  спершу  в  церковному  хорі,  де  його  й  помітив  композитор  і  диригент  Олексій  Грінченко  та  вивів  юного  артиста  на  оперну  сцену.

Природа  зглянулася  над  молодим  талантом  та  ніби  відшкодувала  йому  прикрості  хлоп’ячого  віку:  якщо  в  дитячому  хорі  він  співав  сріблястим  дискантом,  то  внаслідок  вікової  мутації  його  голос  не  зник,  а  перетворився  на  баритональний  бас  –  і  надзвичайно  красивого  тембру.  1903  року  Донця  запросили  до  Київської  опери,  а  наступного  року  –  до  Москви,  і  до  Києва  він  повернувся  лише  напередодні  Першої  світової  війни,  1913  року,  вже  увінчаний  славою  першокласного  оперного  співака.

Михайло  Донець  вирізнявся  колосальною  працездатністю.  З  початком  війни  його  мобілізували  до  військового  шпиталю;  отже,  вдень  Донець  рятував  поранених,  яких  було  надзвичайно  багато,  а  ввечері  біг  до  театру  –  співати.  Без  цього  він  просто  не  міг  жити.  По  демобілізації  Донець  цілком  присвятив  себе  музиці.

За  своє  творче  життя  Донець  опанував  понад  130  партій  басового  оперного  репертуару,  в  тому  числі  й  такі  складні,  за  які,  кажуть,  і  Шаляпін  не  волів  братися.  І  він  не  просто  брався  за  такі  партії,  а  надзвичайно  майстерно  брався,  до  того  ж  його  голос  вирізнявся  красивим  тембром,  широтою  діапазону,  рівним  у  всіх  реґістрах.  Не  дивно,  що  саме  Донець  став  першим  заслуженим  артистом  УРСР  (1924),  а  1930  року  отримав  звання  народного  артиста.

На  20-30-і  роки  припав  розквіт  таланту  Михайла  Донця:  він  працює  в  Київській  опері,  гастролює  усім  Радянським  Союзом,  записує  платівки  з  аріями  та  народними  піснями,  отримує  від  уряду  звання,  нагороди  та  щедрі  подарунки  (йому  виділи  кошти  на  спорудження  дачі  на  Звіринці).  Однак  творчість  митця  співпала  в  часі  зі  змінами  в  ідеології:  якщо  у  20-і  роки  українська  мова  в  опері  вважалися  цілком  схвальним  явищем,  то  з  початком  30-х  почалися  репресії  проти  різного  роду  «ворогів».  За  Донцем  почали  стежити.

Тим  не  менш,  1936  року  він  був  нагороджений  орденом  Трудового  червоного  прапора  -  в  березні  Донець  з  великим  успіхом  виступав  у  Москві  на  першій  Декаді  української  культури,  його  відзначили  орденом  за  партію  Карася  в  опері  Гулака-Артемовського  «Запорожець  за  Дунаєм»  [youtube]https://youtu.be/O4wUvMlngpY[/youtube]

Напередодні  ж  Великої  вітчизняної  війни  репресії  проти  будь-яких  «елементів»,  що  могли  становити  загрозу,  посилися.  2  червня  41-го  на  партійних  зборах  Донцю  висунули  претензії,  починаючи  від  політичних  анекдотів  і  аж  до  дружби  з  Остапом  Вишнею,  якого  ще  1934  року  запроторили  на  10  років  до  в’язниці.  В  ніч  з  2  на  3  червня  співака  заарештували.

Матеріали  слідства  збереглися;  ось  що  інкримінувалося  Донцю:  «Антирадянські  налаштована  особа.  Критикував  заходи  партії  та  уряду,  розповсюджував  антиукраїнські  пасквілі  й  анекдоти,  листувався  із  знайомими  та  родичами  за  кордоном»  -  зрозуміло,  що  такі  речі  могли  потрапити  до  справи  виключно  з  доносів;  здається,  цим  доказова  база  звинувачення  й  вичерпалася.  Власна  позиція  Донця  також  зафіксована  в  протоколах:  «Никакой  контрреволюционной  работой  я  никогда  не  занимался  и  националистом  никогда  не  был.  Я  любил  и  люблю  украинскую  народную  песню  и  украинскую  музыку  и  больше  никаких  националистических  увлечений  у  меня  нет».

Останній  документ  слідства,  де  згадується  ім’я  артиста,  датований  6  липня  1941  року;  що  було  з  ним  далі,  достеменно  невідомо,  але  10  вересня  1941  року  за  наказом  міністра  держбезпеки  СРСР  Меркулова  усіх  осіб,  утримуваних  в  київських  в’язницях,  розстріляли.  Вважається,  що  Михайло  Донець  загинув  того  дня.  1955  року  його  справу  закрили  «за  відсутністю  складу  злочину»,  а  наприкінці  80-х  її  матеріали  стали  публічними.

Від  1992  року  ім’я  Михайла  Донця  носить  колишня  вулиця  Затонського.

На  щастя,  збереглися  записи,  і  ми,  попри  всі  звиви  нашої  історії,  досі  можемо  чути  голос  Михайла  Донця  та  шанувати  його  світлу  пам’ять  і  щедрий  внесок  у  розвиток  мистецтва  України  [youtube]https://youtu.be/oiE8MuY52U0[/youtube]  

23.01.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714020
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2017

Живий серед живих

Чимало  серед  митців  тих,  чия  творчість  і  навіть  саме  життя  розквітали  всупереч  обставинам,  які  пропонували  і  життю,  і  творчості  одне:  смерть.

Якщо  ти  народився  в  Європі  в  ромській  родині  напередодні  Другої  світової  війни,  ти  отримав  величезний  шанс  бути  знищеним  разом  з  мільйонами  інших  «недолюдей».  Якщо  ж  ти  володів  певним  мистецтвом,  в  тебе  лишався  маленький  –  можливо,  один  зі  ста,  -  шанс  вижити:  адже  мистецтво  торкається  й  скам’янілих  сердець  катів.

Саме  так  трапилося  з  Жаном  Рейнхардтом,  більш  відомим  як  Джанго:  хто  не  пригадує  це  ім’я,  зрозуміє  все,  коли  почує  оце  [youtube]https://youtu.be/nS2ylPAUxzA[/youtube]

Рома  (французькою  «мануш»),  він  народився  23  січня  1910  року  в  Бельгії.  З  дитинства  самостійно  опанував  скрипку  –  і  майстерно  виконував  практично  весь  класичний  репертуар  угорських  композиторів.  Він  також  вправно  грав  на  банджо-гітарі  –  так  вправно,  що  у  17  років  вже  мав  перший  запис,  і  відтоді  світові  авторитети  банджо  спеціально  приїздили  у  Францію,  аби  розшукати  Джанго  (його  родина    вела  традиційний  кочовий  спосіб  життя)  та  послухати  його  гру.

Однак  далі  трапилася  трагедія:  на  пожежі  Джанго  отримав  важкі  опіки,  провів  кілька  місяців  на  лікарняному  ліжку,  кінець-кінцем  одужав,  але  нога    та  2  пальці  на  лівій  руці  були  паралізовані.  Лікарі  давали  страшні  прогнози  та  наполягали  на  ампутації  пальців  та  ноги.  Джанго  переміг  і  лікарів,  і  хворобу:  за  рік  він  вже  міг  ходити,  а  також  винайшов  нову  техніку  гри  на  гітарі.  Власне,  ця  техніка  й  принесла  Джанго  світову  славу  та  зробила  його  першим  великим  джазменом  європейського  походження.  Саме  в  той  період  він  уперше  почув  Армстронга  та  Елінгтона,  і  свідомо  розвивав  свою  техніку  гри  на  гітарі  трьома  пальцями  в  напрямку  джазу.

Не  тільки  унікальна  техніка  прославила  Джанго:  він  був  і  талановитим  і  плідним  композитором.  За  деякими  даними,  він  написав  понад  100  пісень.  Деякі  з  них  можна  почути  нині  в  кіно:  у  таких  блокбастерах  як  «Голова  в  хмарах»,  «Авіатор»  (https://youtu.be/HTX2ahPhHS8),  «Матриця»  (Minor  Swing  https://youtu.be/mN8fw8M18U8  та  Nuages),  «Шоколад»,  «Метроленд»,  в  багатьох  стрічках  Вуді  Алена),  а  також  в  комп’ютерних  іграх  –  пісні  Джанго,  зокрема  Mafia  https://youtu.be/k4DYfUSwDgI,  стали  темами  ігор  Mafia:  The  City  of  Lost  Heaven,  Mafia  II,  BioShock,  BioShock  2,  BioShock  Infinite.

Джон  Л’юїс  з  Modern  Jazz  Quartet  присвятив  Джанго  одну  зі  своїм  найчарівніших  мелодій  –  так  і  назвав  її  Django,  і  мелодія  стала  новим  джазовим  стандартом  [youtube]https://youtu.be/8LFsuH1-YoM[/youtube]

Джанго  часто  згадується  в  розмовах  персонажів;  загалом  нині,  коли  його  нема  вже  64  роки,  і  в  кіно,  і  в  літературі,  і  деінде  повсякчас  можна  зустріти  його  ім’я.  Загалом  референсів  до  його  особистості  та  музики  надзвичайно  багато;  враження  таке,  ніби  ним,  його  ідеями  просякнута  сучасна  культура,  ніби  Джанго  –  живий  серед  живих.

Джанго  привертав  до  себе  не  тільки  як  музикант:  він  був  яскравою  особистістю,  його  любили  слухачі,  його  любили  в  європейській  творчій  спільноті  -  з  ним  підтримували  дружні  стосунки  письменники,  поети,  режисери,  актори,  музиканти,  художники...

Шансів  вижити,  як  ми  знаємо,  в  нього  було  не  так  щоб  занадто.  Нацисти  методично  нищили  ромів,  і  родині  Джанго  просто  щастило  –  не  так  легко  заарештувати  кочовиків.  І  Джанго  мандрував  Францією  та  давав  ще  більше  концертів,  ніж  до  війни:  мануш  на  сцені,  що  виконував  джаз,  сприймався  французами  як  символ  протесту,  боротьби  та  майбутнього  звільнення.  А  пісня  Nuages  загалом  стала  гімном  спротиву  окупантам  [youtube]https://youtu.be/DY0FF4iR9Cw[/youtube]

Однак  німці  –  люди  ретельні.  Джанго  ідентифікували  та  визначили  його  долю  –  артиста  надзвичайно  наполегливо  запросили  на  «гастролі»  до  Німеччини.  Музика  та  його  компаньйони  чудово  зрозуміли  це  запрошення  на  страту;  вони  розділилися  й  подалися  хто  де.  Джанго  намагався  отримати  притулок  в  Швейцарії,  однак  незворушні  нейтрали  відмовили  –  і  на  кордоні  з  Францією  його  заарештували.  Джанго  мав  додатися  до  600000  ромів,  знищених  нацистами.

Аж  тут  доля  проявила  свою  примху,  мистецтво  -  свою  міць.  Був  серед  фашистів  офіцер,  що  мав  прізвисько  Доктор  Джаз,  бо  таємно  обожнював  джаз  (звісно,  таємно,  Третій  рейх  таке  «дегенеративне»  мистецтво  не  шанував).  Отже,  Дітріх  Шульц-Кон  (Dietrich  Schulz-Köhn),  офіцер  люфтваффе,  звільнив  Джанго  –  і  той  загубився  на  французьких  теренах  і  вцілів.

А  далі,  по  закінченню  війни,  доля  знову  показала  свою  примхливу  природу.  Кінець  40-х  –  початок  50-х  приніс  нові  музичні  стилі,  породив  нових  зірок.  Джанго  був  ще  молодим,  його  талант  і  творча  винахідливість,  мабуть,  змогли  б  адаптуватися  до  нових  смаків.  Та  згадаємо:  кочове  півголодне  життя,  юність  під  тінню  Першої  світової,  важкі  опіки,  паралізована  нога,  втрата  пальців,  виснажливі  стресові  роки  Другої  світової  війни  –  все  це  зруйнувало  його  здоров’я.  Джанго  відійшов  від  музики,  захопився  живописом,  а  16  травня  1953  року  його  не  стало.

Ось  це  і  є  Джанго:  коротке  життя,  якому  доля  дала  замало  шансів  –  і  нова  яскрава  музика,  що  використала  усі  ті  шанси  до  останнього!  Мабуть,  тому  цю  музику  починаєш  любити  з  першого  такту,  а  сам  Джанго  знову  й  знову  видається  -  живим  серед  живих.  

Ось  тут  деякий  ентузіаст  зібрав  мало  не  3  години  записів  Джанго  Рейнхардта  –  це  надзвичайно:  [youtube]https://youtu.be/szNJ6DqrqoA[/youtube]

23/01/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713936
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2017

Мысль

[i]*вибачайте,  хто  вже  читав,  з  раніше  оприлюдненим  текстом  трапилася  халепа[/i]

Бывает,  прямо  с  утра  -  а  встал  ты  затемно,  как  всегда,  прыг-скок  ножками  на  коврике,  мах-мах  ручками,  тыгдым-тыгдым  на  кухню  кофеек  варить  (тише,  дурак,  спят  еще  все)  -  ну  да,  ну  да,  кошачьим  льющимся  шажочком  вдоль  стеночки  на  кухоньку  шмыг,  кофе,  новости,  книжечка  -  и  тут  БАЦ!

Озаряет  тебя  мысль,  и  не  мысль,  а  мыслищща,  откровение  в  пять  слов  -  и  вся  правда  в  них,  и  такие  эти  пять  слов  точные,  ни  дать  ни  взять,  и  в  таком  порядке  -  ну,  филигрань-финифть,  32  карата,  антик  марэ,  глубочайший  риспект.

А  тут  чайничек  закипел,  кофеечек  в  турочку  забросить,  смакуя  мыслищщу  и  осторожно  касаясь  кончиками  каких-то  маленьких,  неважных,  пережеванных  мыслей  тех  самых  ее  заветных  пяти  слов:  а  ну,  а  что,  если  вот  это  слово  сюда?  Неееет,  милый  мой,  не  трожь,  а  насыпь-ка  ты  лучше  себе  сахару  в  чашку.  Опачки,  сахарница  пуста  -  в  ящик,  пакет  сахару  тащим  наружу  -  в  сахарницу  его!  Ёпта,  просыпал  кругом,  где-то  тут  веничек...

А  тут  за  окном  розовое  -  мать  моя  женщина,  рассвет  сегодня  небывалый,  ну  и  пусть,  что  такое  уже  тыщщу  раз  видано-фотано,  а  ну-мо,  а  ну-мо  мне  телефончик.  Щелк,  щелк,  щелк!  -  да  уж,  на  большом  мониторе  не  то  будет,  разбавится  пиксель,  разжижится  цвет,  поплывет  картинка,  но  вот  это  вот  за  окном  -  умереть  -  не  встать,  а  на  дисплее  телефона  -  мммммм...

Ой,  кофе  убежал.  Тэкс,  щас  мы  его  тряпочкой...  Нету  тряпочки.  Кончилась  вчера  тряпочка.  И  не  куплена.  Ай-ай-ай,  как  нехорошо...  А  ведь  у  меня  мыслищща  -  ой,  так  я  вам  скажу  без  всякого  вранья,  что  такую  мысль  надо  сразу  золотыми  буквами  на  скрижали.  В  пантеон  ее!  В  глобальные  эфиры!  Как  там  оно?  Щас,  щас,  подотру  кофе,  сяду  за  стол,  раскрою  ноут  -  и  моментально  запишу.

Трам-тарарам!  Время-то  уже  -  ой-ё-ёй!!!  Та-да-да,  та-даааа!  Встаем,  в  школу,  чмок,  зубы,  кофе,  чмок,  жетоны,  портфели,  ногти,  зубы,  кофе,  бегом-бегом-бегом,  чмок,  метро,  двери  закрываются,  не  прислоняемся,  не  впервой,  едем-едем-едем,  боже  ж  мой,  какой  Днепр,  привет-привет,  ага,  день  начался,  ну,  да,  давай...  Что-то  я  забыл  как  будто?  Ах,  да,  щас,  антик  марэ,  пять  слов,  да,  конечно,  давай,  до  завтра...

...Упал  как  попало,  уснул  озабоченно,  зато  спал  коротко,  затемно  вскочил,  прыг-скок  ножками  на  коврике,  мах-мах  ручками,  тыгдым-тыгдым  на  кухню  кофеек  варить  (тише,  дурак,  спят  еще  все)  -  ну  да,  кошачьим  шажочком  шмыг  на  кухоньку,  кофе,  новости,  книжечка  -  и  тут  БАЦ!

...Пять  слов.  Вся  правда.  Финифть-филигрань.  Ничего  не  помню.  Итить-колотить.  Твою  дивизию!  Это  ж  раз  в  жизни.  Это  Нобель.  Пулитцер.  Грэмми  c  мечами,  крестами,  розовыми  бантами  и  дубовыми  листьями.  Это  ж...

А  тут  и  чайничек  закипел.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713710
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.01.2017

А ты на Рено!

..Некогда  безупречно-белый,  а  нынче  ровно-серый,  заросший  по  самую  крышу  коростой  крутой  автодоровской  соли,  бюджетный  Рено,  оскальзываясь  на  торосах,  возведенных  вдоль  бордюра,  взбирается  на  тротуар  и  паркуется  у  помпезного  подъезда  5-звездочной  гостиницы.  Водитель,  хлопнув  дверцей,  устремляется  к  подъезду.

Парковщик  отеля,  округлив  до  невозможности  глаза  и  распахнув  колодцем  рот  -  а  больше  ничего  не  осталось  над  бликующими  апельсиновыми  плечами  -  с  бессильной  злостью  кричит  водителю,  уже  нырнувшему  в  подъезд:

-  Куда  ты  на  рено  заехал?!  Мерины  и  роверы  на  дороге  стоят!!!  А  ты  -  на  рено!

...Одежка  -  понятие  весьма-а-а-а-а-а-а  растяжимое.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713184
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.01.2017

Крещенское

Вскрыт  Днипро!  -  с  петель  срывая  двери,
Воздает  ожившая  река:
Рыбакам  по  их  рыбацкой  вере,
Маяку  -  по  вере  маяка,
 
Берегам  -  по  вере  прибережной,
Бакену  -  потом,  сейчас  уйди!  -
И  тому,  что  было,  да  исчезло,
Сгинуло  на  длительном  пути,

И  тому,  чему  судилось  сбыться,
А  не  сбыться  -  нечего  судить!..
...Спит  Днипро.  А  половодье  снится,
Снится  -  и  не  может  разбудить!

Все  миры  объяла  та  же  стужа,
Сон  и  явь  -  друг  другу  караул.
Кто  из  них  ошибочно  разбужен
Или  безошибочно  уснул?

Кто?  Зачем?  Неужто  -  Божья  воля?
Бог?  -  без  экивоков  и  всерьез,
Он  всего  напоминает  боле
Напрочь  нерешаемый  вопрос...

...Спит  Днипро!  -  Движуха  на  ривьере,
Лезут  в  прорубь,  крюча  пальцы  ног.
И  моржам  по  их  моржовой  вере
Воздает  их  ластоногий  бог.

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713041
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 18.01.2017

Лимерики животного происхождения

У  бразильца  речного  каймана
Не  украсть  портмоне  из  кармана:
Он  таится  на  дне,
Да  и  нет  портмоне
И  кармана  на  теле  каймана.

Африканка  ленивица  львица
Не  спеша  догнала  бы  ленивца,
Без  труда!  -  но  на  практике
Он  не  водится  в  Африке,
Как  бы  быстро  ни  бегала  львица.

Слон  размером  едва  ли  не  равен  с  луной,
Но  и  слон  поступается  кобре  тропой,
Потому  что  она
Почти  невидна,
Но  плюется  в  глаза  совсем  не  слюной.

Австралийка  малютка  коала
Не  встречает  нигде  каракала,
Да  и  сам  каракал
Не  встречает  коал  -
Нет  коалы  в  меню  каракала.

Грозный  лев  уступил  бабуину
Буйволятину,  даже  слонину  -
Стадный  зверь  бабуин
Не  приходит  один,
Где  один  -  стаду  быть  бабуинну.

Черепах  был  ценителем  панциря,
В  гости  рака  зазвал  он  из  Франции,
Но  убит  Черепах:
Ослепительно  наг,
Новый  друг  заявился  без  панциря!

У  жирафы  в  далекой  Танзании
Непростое  довольно  задание:
Головой  из  обла́к
Дотянуться  до  благ
Щедрой  почвы  далекой  Танзании!

2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712713
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 17.01.2017

Реанимация Нового года

…В  северных  странах  зимой  погода  такая,  что  ощущение  праздника  возникает  с  первым  снегом  –  где-то  в  ноябре  –  и  сохраняется  до  самой  весны,  до  конца  марта.  Однажды  в  январе  я  оказался  в  северной  Швеции,  километрах  в  пятистах  от  Полярного  круга.  На  вопросы  родных:  «Ну,  как  там?!»  –  я  ответил:  тут  зима  такая…  мультипликационная.  Потому  что  раньше  такую  зиму  я  видел  только  в  советских  новогодних  мультфильмах.

Жителям  севера  нет  нужды  любоваться  на  мультяшные  елки,  щедро  укутанные  пушистым  снегом,  у  них  все  это  есть  по-настоящему.  А  я  рос  на  юге  Украины,  и  зимы  там  не  было  совсем.  Зимой  у  нас  называли  прохладное  слякотное  время  года  между  жаркой  осенью  и  знойной  весной.  Снег  выпадал  иногда,  редко,  и  лежал  недолго.  Катание  на  льду  замерзшей  речки  Веревчины,  протекавшей  недалеко  от  дома,  заканчивалось  скоро  и  однообразно:  тонкий  лед  проламывался,  и  ботинки  наполнялись  холодной  водой  и  грязью.  А  еще  потом  бывал  бронхит.

Зато  Новый  Год  у  нас  отмечали  с  размахом,  наверное,  возмещая  праздничными  забавами  будничную  погоду.  После  двенадцатого  удара  далеких  кремлевских  курантов  –  ведь  мы  тогда  жили  по  московскому  времени  -  начиналась  адская  канонада  самодельных  пиротехнических  устройств  («взрывпакетов»).  Грохот  волнами  перекатывался  по  микрорайону  часа  полтора;  сбитое  с  толку  эхо  беспорядочно  металось  среди  многоэтажек.  Никто  бы  не  отважился  в  это  время  показаться  на  улице.  Следующим  утром  –  первым  утром  нового  года  –  асфальт  вокруг  домов,  крыши  гаражей,  трансформаторных,  котельных  и  автомобилей  бывали  украшены  дымчато-черными  и  красно-бурыми  «звездами»  –  следами  разрывов  самопальной  пиротехники.

А  еще  через  неделю  у  подъездов  вырастали  груды  пожелтевших  сосен  и  елей.  По  утрам  их  вывозили  мусоровозы,  вечерами  мальчишки  жгли  их  на  огромных  кострах,  но    деревьев  словно  не  убывало.  Кое-где  среди  засохшей  хвои  одиноко  блестели  забытые  «дождики»  -  вот  и  все,  что  оставалось  от  праздника.

Наставал  день,  когда  и  наша  елка  –  обычно  пышная  высокая  сосна  –  отправлялась  туда,  куда  чуть  раньше  отправились  елки  соседей.  Игрушки  и  гирлянды  укладывались  в  картонную  коробку,  которая  хранилась  высоко  на  шкафу.  Ее  незачем  держать  под  рукой.  Когда  мы  достанем  ее  оттуда  –  ровно  через  год  –  она  будет  покрыта  толстым  слоем  пыли.  Вот  и  все.  Конец  празднику.

Убирать  елку  было  так  же  грустно,  как  радостно  было  ее  ставить  и  наряжать.  Развеять  густую,  осязаемую  атмосферу  печали  и  безнадежности  смог  бы  только  карантин,  внезапно  объявленный  по  случаю  гриппа.  Или  хотя  бы  сам  грипп,  сразивший  в  первый  после  каникул  день  школьных  занятий.  Но  и  грипп,  и  карантин  –  штука  непредсказуемая  и  ненадежная.

…То  была  именно  такая  зима.  Новый  Год  прошел,  елки  вынесли,  игрушки  спрятали.  Завтра  –  последний  день  каникул.  О  карантине  или  о  гриппе  –  ни  слуху.  На  сердце  –  тоска,  на  улице  –  грязь,  в  небе  –  какие-то  рваные,  тощие  облака.  От  таких  снега  не  жди.

В  такие  моменты  нельзя  делать  глубоких  вдохов.  Забылся,  вздохнул  глубоко  –  и  тут  же  дыхание  становится  судорожным,  на  глаза  наворачиваются  слезы,  ты  падаешь  на  кровать  и  рыдаешь,  рыдаешь,  рыдаешь...  Тут  уже  рыдаешь  обо  всем.  И  об  ушедшем  Новом  годе.  И  о  непришедшем  гриппе.  И  об  уже  полузабытом  лете.  И  о  потерянной  рогатке  потрясающей  дальнобойности  и  невероятной  точности.  И  о  той  девочке,  которую  видел  года  два  назад,  мельком,  но  до  сих  пор  вспоминал,  чувствуя  зыбкий  холодок  в  животе…  Поэтому  надо  держаться  и  дышать  осторожно.

Вечерело.  Казалось,  вместе  с  темнотой,  сгустившейся  в  углах,  за  шторами  и  под  креслами,  сгущалась  и  уплотнялась  моя  тоска.  Нужно  было  срочно  что-то  предпринять,  как-то  спасти  праздник.  Мама  придет  через  час.  Успею!

За  этот  час  я  приволок  со  свалки  елку,  установил  ее  и  украсил.  Елка  была  даже  больше  нашей,  украшал  ее  я  один,  поэтому  игрушки  и  «дождики»    висели  на  ней  кучно,  неживописно  и  неравномерно.  Зато  местами  на  ней  был  настоящий  снег!

Маму  я  впустил  только  после  многих  обещаний  и  клятвенных  заверений,  что  ругать  меня  она  не  станет.  Слово  свое  мама  сдержала.  Ей  даже  не  пришлось  просить  меня  убрать  елку  –  я  сделал  это  сам,  когда  дерево  оттаяло,  и  по  комнате  распространился  крепчайший  и  очень  характерный  запах  детской  песочницы…

Праздник  реанимировать  не  удалось.  Новый  Год  ушел,  и  вернуть  его  было  нельзя.  Может,  тем  он  и  прекрасен,  что  приносит  его  неподвластное  нам  движение  звезд  и  планет,  а  не  мертвые  хвойные  деревья  и  стеклянные  шары?

2012,  2017

Фото:  Снеговик  работы  неизвестного  ребенка,  первая  половина  2000-х,  Киев,  ул.  Беларусская,  кадр  мой

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711036
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 09.01.2017

Ночь, снег, ветер

Ночь,  снег,  ветер.

Ночь  установилась  давно,  почти  сразу  и  легла  ровно  и  гладко,  без  единой  морщинки.
Снег  тоже  давно  -  давно  обещали,  сулили,  соблазняли  им  и  пугали,  а  он  -  вот  только  теперь,  нынче,  да  к  ночи.  И  тоже  -  ровно  идет,  гладко,  словно  работа  назначена,  принята  и  выполняется:  "накрыть  к  утру  горки".  Горки,  пригорки,  бугорки  и  вообще  все,  что  в  Киеве  возвышается,  холмится  или  еще  как-нибудь  есть  -  все  к  утру  будет  накрыто.

И  только  ветер  -  шальной,  посторонний  ночи,  чужой  снегу,  незнакомый  ровно,  избегающий  гладко  -  только  ветер  не  принял  правил  игры  и  вовсю  ведет  свою  игру.  Несложная  забава,  типа  угадай,  да  не  угадаешь.

То  и  угадывать  нечего:  улегся  и  убился  ветер,  и  тогда  треугольник  света  под  фонарем  -  в  белый  горошек  зависших  в  почти  полном  и  совсем  неугаданном  безветрии  снежинок.

То  вдруг  рванет  влево  -  и  треугольник  располосован  белыми  линиями,  словно  тетрадь  в  косую.  А  потом  -  снова  горошек,  а  после  -  смерч,  а  дальше  -  вертикальные  линии,  стремительные,  гуще,  тоньше,  быстрее!  -  и  что?  Снова  горошек?  горизонтали?  -  нет!  -  остановились  белые  точки  на  нисколько  и  тут  же  радостно  заспешили  -  косо  и  обратно  к  небу  -  вверх...

Мошенник,  проходимец,  наперсточник  ветер  работает  нынче  в  Киеве!

06  дек.  2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710647
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 07.01.2017

Звезда

Смешалось  всё,  и  правды  нет  ни  в  ком,
Все  ложь,  от  дворника  до  космонавта,
Постправда  -  слово  года,  и  комком
Кровавым  в  горле  застревает  правда.

Смешалось  всё,  и  правды  нет  нигде!  -
Но  старый  компас,  спрятанный  в  застенках,
Как  прежде,  жив,  и  нас  ведет  к  звезде  -
Той  самой  древней  новой  Вифлеемской.

Идём  за  ней,  презреем  меч  и  плеть,
Всё  ясно,  восстановлены  балансы,
Идем,  вставай  -  ведь  мы  должны  успеть
До  наступленья  ночи  Гефсиманской.

Идём,  вставай,  мы  с  Правдой  -  не  одни,
Не  бойся!..  -  Но  уже  летит  над  миром
Визгливый  вопль:  распни  Его!  Распни!
И  Крестный  путь  -  алеющим  пунктиром...

Смешалось  всё,  и  правды  нет  и  нет.
Есть  мнения,  идеи,  тренды,  темы...
Но  что  это?  Как  будто  снова  свет?  -
Встаёт  звезда  над  древним  Вифлеемом!

2013,  редакция  2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710520
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.01.2017

…вивчимо самі й заохотимо інших вивчати…

Українська  національна  культура,  зокрема,  пісенна  й  хореографічна,  тривалий  час  існувала  та  розвивалася  суто  як  явище  фольклорне,  як  народна,  не  повною  мірою  визнана  й  дозволена  культура.  Коли  ж  наприкінці  ХІХ  століття  ця  народна,  переважно  сільська  культура  знайшла  свій  шлях  на  офіційні  сцени,  вона  постала  там  у  спотвореному  вигляді:  на  той  час  діячам  мистецтв  бракувало  знань,  практично  не  існувало  систематичних  етнографічних  досліджень,  які  б  сформували  повне  уявлення  про  народну  культуру  та  слугували  підґрунтям  для  її  професійного  сценічного  розвитку.  «…слабка  або  погана  імітація,  а  здебільшого  еквілібристика  в  українській  одежі  під  неможливо  швидкий  темп  українського  козачка»  -  ось  що  потрапляло  на  сцену!

Слова  ці  належать  Василю  Миколайовичу  Верховинцю,  українському  етнографу,  хоровому  диригенту,  композитору  та  нашому  першому  балетмейстеру  –  так,  саме  він  був  постановником  першого  українського  балету.  Власне,  завдяки  натхненій  наполегливій  праці  Василя  Верховинця  українська  пісенна  й  танцювальна  культура  отримала  глибоке  наукове  вивчення,  дослідження  та  адаптацію  до  професійної  сцени.  Як  ми  вже  неодноразово  наголошували,  така  робота  завжди  є  більшою  за  себе  як  таку,  виходить  за  власні  рамки,  адже  культура  є  універсальним  представництвом  країни  у  світі,  зберігає  духовний  код  народу.  Василь  Миколайович  добре  це  розумів:  «Коли  ми  вивчимо  самі  й  заохотимо  інших  вивчати  справжній  народний  танець,  то  тим  самим  збережеться  його  правдива  краса  й  відновиться  його  слава,  яку  заплямували  пародисти  українського  танцю».

Микола  Верховинець  народився  5  січня  1880  року  в  селі  Старий  Мізунь  на  Івано-Франківщині.  Здобувши  фах  вчителя  у  Львові  та  Самборі,  працював  у  народних  школах,  а  згодом  долучився  до  діяльності  «Русько-народного  театру»  як  хореограф  і  паралельно  почав  досліджувати  українську  народну  пісню  й  танець.  Робота  в  театрі  звела  його  з  Миколою  Садовським,  який  запросив  Верховинця  приєднатися  до  свого  театру  у  Києві  –  як  актора  та  постановника,  а  етнографічні  дослідження  Верховинця  стали  основою  для  перших  ґрунтовних  видань,  присвячених  народній  культурі:

-  «Українське  весілля»  (1906;  такого  роду  записів  було  вже  чимало,  але  Верховинець  вперше  представив  українське  народне  весілля  з  професійно  записаними  нотами);

-  «Теорія  українського  народного  танцю»  (1919;  взагалі  перше  дослідження  народної  хореографії,  перевидавалося  4  рази,  останнє  видання  –  1991  року);

Збірник  для  дітей  «Весняночка»  (1923;  5  видання  датоване  1990  роком,  а  записані  та  створені  Верховинцем  пісні  та  музичні  ігри  для  дітей  нині  включено  до  шкільних  підручників).

Це  –  надзвичайно  вагомий  внесок  в  розвиток  національної  культури;  власне,  цього  більш  ніж  достатньо,  аби  виправдати  згадку  про  день  народження  Василя  Миколайовича:  це  не  просто  якісь  давні  пошуки  та  архівні  видання,  це  –  теоретичні  підвалини  сучасного  українського  мистецтва,  підґрунтя  його  розвитку.  Та  й  це  ще  не  всі  здобутки,  і  правда  ще  не  вся  –  ми  й  не  маємо  можливості  розповісти  усе,  але  деякі  речі  сказати  мусимо.

Спершу  про  здобутки.

1930  року  Верховинець  поставив  перший  український  балет  –  «Пан  Конський»  на  музику  Вериківського  та  Ткаченка.  Того  ж  таки  1930  року  ним  заснований  у  Полтаві  вокально-хореографічний  ансамбль  «Жінхоранс»  -  на  базі  цього  колективу  Верховинець  створив  новий  жанр  –  театралізована  пісня;  Павло  Вірський  казав  про  цей  доробок:  «Найкращі  традиції  „Жінхорансу“  свято  шанують  усі  танцювальні  колективи  України,  в  цих  традиціях,  зокрема,  виховується  і  Державний  заслужений  ансамбль  танцю  Української  РСР».

1935  року  на  першому  міжнародному  фестивалі  народного  танцю  в  Лондоні  було  представлено  «триколінний  гопак»  у  постановці  Верховинця.  Танець  здобув  першу  премію,  а  українська  хореографічна  культура  –  визнання  на  світовій  арені.

Микола  Верховинець  записував  та  обробляв  народні  пісні  (понад  400),  також  він  писав  музику  на  вірші  українських  поетів  –  Франка,  Рильського,  Тичини,  Олеся,  Лесі  Українки  та  інших.  Багато  українських  діточок  співають  пісеньку  «А  я  у  гай  ходила»  -  музику  до  неї  написав  Верховинець.  Перу  Верховинця  належать  і  хорові  твори.  Нині  творча  спадщина  Верховинця  поступово  повертається  на  сцену  після  вимушеного  забуття.

А  тепер  –  ще  трохи  історичної  правди  про  Василя  Верховинця,  гіркою  та,  на  жаль,  типової  на  той  час  для  долі  української  мистецької  громади.

Вперше  Василя  Верховинця  заарештували  1922  року,  тоді  знову  1927,  а  втретє  та  востаннє  –  у  грудні  1937  року,  здається,  на  вищому  злеті  його  кар’єри:  адже  1936  року  очолюваний  Верховинцем  колектив  «Жiнхоранс»  тріумфально  виступав  в  Москві  під  час  Декади  української  лiтератури  i  мистецтва.  Митця  катуванням  змусили  зізнатися  в  організації  антирадянського  виступу  в  Полтаві  1919  року.  Виїзна  сесія  Військового  суду  СРСР  у  Києві  10  квітня  1938  року  визнала  його  винним,  а  наступного  дня,  11  квітня  1938  року,  Василь  Миколайович  Верховинець  був  страчений  як  контр-революціонер,  заколотник,  буржуазний  націоналіст  та  польський  шпигун.  Його  дружина  –  Євдокія  Доля,  співачка  й  актриса  «Жінхорансу»  -  також  зазнала  репресій:  вона  відбула  заслання  до  Казахстану  (1938-1944).

За  клопотанням  Спілки  композиторів  України  Василя  Верховинця  повністю  реабілітовано  25  квітня  1958  року.

На  згадку  про  Василя  Верховинця,  батька  сценічного  втілення  багатьох  українських  народних  танців,  -  "Гопак"  у  виконанні  ансамблю  імені  Павла  Вірського  
[youtube]https://youtu.be/DvZh6VGMkgo[/youtube]  

І,  звісно  ж,  пісня  -  «Чорні  очі  палки»,  музика  Василя  Верховинця,  слова  Івана  Франка,  виконує  Марія  Байко  у  супроводі  Ярослави  Матюхи  (фортепіано),  Богдана  Бонковського  (скрипка),  Андріана  Білинського  (віолончель)  [youtube]https://youtu.be/7KpEn_uv59s[/youtube]

5  січня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710324
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2017

Музика за надзвичайних обставин

Перша  половина  ХХ  століття  видалася  вкрай  бурхливою  на  наших  теренах  –  чого  лише  дві  світові  війні  варті!  Та  й  іншого  чимало  трапилося:  розпадалися  імперії,  перекраювалися  кордони,  відбувалися  революції,  громадянській  війни,  розгорталися  репресії,  людство  винайшло  такі  штуки  як  геноцид,  голодомор  і  голокост,  виникали  нові,  небачені  режими,  наче  зі  сторінок  якихось  антиутопій  скопійовані.

Коли  ті  катастрофічні,  криваві,  нервові  часи  ще  навіть  не  закінчилися,  коли  світ  ще  тільки  почав  занурюватися  в  чергову  глобальну  бійню,  радянський  поет  Коган  писав:  «Есть  в  наших  днях  такая  точность,  что  мальчики  иных  веков,  наверно,  будут  плакать  ночью  о  времени  большевиков».  Так,  глобально-катастрофічні  часи  огортає  певний  романтичний  серпанок,  але  серпанок  той  часто-густо  –  кривавого  кольору.

І  справді:  часи  були  такі,  що  тільки  віки  можуть  так  запрасувати  все  страшне,  аби  нормальна  людина  воліла  туди  повернутися.  Ми  про  ті  звиви  нашої  історії  знаємо  з  книжок;  але  комусь  довелося  пройти  тими  хресними  шляхами  самотужки.
Неймовірний  приклад  людини,  яка  особисто  пережила  чи  не  все,  що  трапилося  в  наших  широтах  у  1900-1950-х,  -  композитор  Всеволод  Петрович  Задерацький  (1891-1953),  річницю  народження  якого  ми  сьогодні  відзначаємо.

Всеволод  Петрович  народився  на  Рівненщині,  у  Здолбунові.  Після  закінчення  гімназії  в  Курську  Задерацький  вступив  на  юридичний  факультет  Московського  університету  та  паралельно  –  до  консерваторії.  У  1915-1916  роках  Задерацький,  студент  останнього  курсу  університету,  викладав  музику  самому  спадкоємцю  престолу  Російської  імперії  –  цесаревичу  Олексію.

1916  року  Задерацький  закінчив  навчання  та  одразу  потрапив  до  лав  армії  –  вже  в  розпалі  була  Перша  світова.  Після  жовтневого  заколоту  1917  року  та  початку  громадянської  війни  Задерацький  –  офіцер  в  армії  Денікіна.  Однак  від  «білих»  він  скоро  втік:  денікінці  розстрілювали  всіх  полонених,  і  Задерацький,  якого  це  жорстоко  обурило,  шукав  іншого  в  «червоних».  Однак  «червоні»  самі  його  ледь  не  розстріляли  –  лише  випадок  врятував  йому  життя.  Це  справді  доля!  –  сам  Дзержинський  почув,  як  приречений  Задерацький  награвав  на  роялі.  Залізний  Фелікс  вирок  скасував  та  видав  музиканту  охоронну  грамоту:  життя  зберегти,  визначити  місце  проживання.

Так  Задерацький  опинився  в  Рязані,  однак  спокійного  життя  та  свободи  музичної  творчості  не  здобув.  1921,  1922  і  1926  його  заарештовували  як  колишнього  «білого»;  між  арештами  Задерацький  писав  музику  та  багато  виступав  як  піаніст-віртуоз.  Та  часи  ставали  дедалі  жорсткішими,  і  під  час  третього  арешту  всі  його  речі,  в  тому  числі  нотні  рукописи,  було  вилучено  та  знищено,  а  сам  він  провів  у  в’язниці  мало  не  три  роки.  1930  року  йому,  нарешті,  дозволили  жити  й  працювати  в  Москві,  він  влаштувався  на  радіо  піаністом  і  штатним  композитором,  отримав  можливість  уповні  розкрити  свій  талант.

Однако  «гайки»  знову  закрутили;  1934  року  Задерацького  висилають  з  Москви  у  Ярославль,  а  1937  року  знову  кидають  у  в’язницю  за  денікінське  минуле  та  призначають  йому  покарання  –  6  років  позбавлення  волі  без  права  листування.  Задерацького  відправляють  на  Колиму  –  на  щастя,  протримали  його  там  всього  лише  2  роки,  і  1939  року  він  був  реабілітований.  Задерацький  і  на  засланні  створював  музику  –  паперу  в’язням  не  давали,  тож  він  занотовував  свої  твори  на  випадкових  паперових  здобутках,  здебільшого  –  на  телеграфних  бланках.  Так  вони  й  дійшли  до  нас  –  наче  телеграми,  відправлені  жертвою  ворожого  людині  часу  та  з  ворожої  людині  місцевості...

Не  встиг  композитор  звикнути  до  життя  на  волі,  як  почалася  Друга  світова  війна;  так  Задерацький  опинився  в  Казахстані,  в  евакуації.  Після  війни  він  поневірявся  по  усій  країні,  мешкав  і  в  Ярославлі,  і  в  Житомирі,  працював,  де  міг,  був  і  музруком  в  дитсадочку,  аж  доки  не  опинився  у  Львові  –  тут  пощастило,  йому  дозволили  очолити  кафедру  камерної  музики  консерваторії,  він  міг  і  викладати,  і  творити  музику.  Але  щастило  знову  недовго:  1948  року  в  СРСР  розпочалася  боротьба  з  «формалізмом»  в  музиці  (нещодавно  ми  розповідали  про  це).

Задерацького  оголосили  формалістом  –  адже  його  музика  носила  на  собі  відбиток  класики,  академічності,  він  не  писав  «побутових»  пісень,  під  його  музику  не  можна  було  танцювати  та  крокувати  строєм.  Отже,  формаліст!  –  саме  так  таврували  композитора  Задерацького,  «формалістичні»  твори  якого  –  як  колишнього  денікінця  та  в’язня  –  ніколи  в  СРСР  не  публікувалися  та  не  виконувалися!  «Не  читал,  но  осуждаю!»  -  та  й  годі.

Задерацького  того  разу  не  ув’язнили  та  не  вислали;  хто  зна,  чим  би  все  те  закінчилося,  але  1  лютого  1953  року  Всеволода  Петровича  Задерацького  не  стало.
Лише  через  20  років  твори  Задерацького  почали  з’являтися  на  сцені  –  дуже  обмежено,  вкрай  несміливо;  і  тільки  з  ліквідацією  СРСР  творча  спадщина  Задерацького  повною  мірою  повернулася  –  тепер  її  називають  «втраченою  класикою  ХХ  століття».  Це  опери,  симфонії,  прелюдії,  хорові  та  вокальні  твори  –  прекрасна,  різноманітна,  дуже  цікава  музика,  яку  створила  людина,  чиє  життя  було  сповнене  поневірянь  і  часто  –  смертельної  небезпеки.  В  доробку  Всеволода  Петровича  –  і  літературна  спадщина;  його  книгу  «Золотое  житье»  було  видано  вперше  лише  2012  року.

На  згадку  про  це  трагічне,  катоване  часом  і  злою  долею,  але  таке  щедре  на  талант  життя  послухаємо  концерт  для  фортепіано  №  1  Всеволода  Задерацького  [youtube]https://youtu.be/oAPEJPinImY[/youtube]

02  січня  2017  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709817
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017

Клоуни

Музика  –  завжди  більше,  ніж  просто  організований  певним  чином  звук.  Музика  збуджує  почуття,  думки,  змушує  радіти  або  плакати,  кінець  кінцем,  вона  веде  за  собою  –  важко  собі  уявити  якусь  армію  без  оркестру.  Музика  -  диригент  людської  свідомості.

Але  трапляються  часи,  коли  вже  не  музика  як  така  діє  на  людей.  Трапляються  такі  темні  часи,  коли  уряд,  колективний  або  одноосібний,  визначає,  що  є  правильною,  корисною  музикою,  а  що  такою  не  є  і  тому  має  зникнути  (можливо,  разом  з  композитором).

Ось  таке  спадає  на  думку,  коли  згадуєш,  що  30  грудня  –  день  народження  Дмитра  Кабалевського,  радянського  композитора,  одного  з  "китів"  радянської  музики,  піаніста,  педагога  і  –  за  сумісництвом  –  чиновника.  Талановитий  і  плідний,  Кабалевський  лишив  по  собі  надзвичайно  багату  й  різноманітну  спадщину,  а  за  життя  отримав  чи  не  усі  можливі  для  радянського  музиканта  відзнаки.  А  хто  не  пригадає  «Клоунів»  Кабалевського?  –  як  за  «Дощиком»  Косенка,  так  за  «Клоунами»  Кабалевського  діти  нині  опановують  виконавську  майстерність.

Але  не  можна  не  пригадати  дещо  інше.  1948  року  в  СРСР  розгорнулася  боротьба  з  музикантами-формалістами  –  вони,  бачте,  писали  недостатньо  оптимістичну  музику,  як  Мясковський,  або  плазували  перед  Заходом  та  взагалі  були  буржуазними  декадентами,  як  Шостакович;  загалом  формалістами  було  затавровано  Прокофьева,  Шостаковича,  Мясковського,  Попова,  Хачатуряна,  Шебаліна.  Ну  не  подобалася  товаришу  Сталіну  їхня  музика!  –  а  цього  було  цілком  достатньо.

На  той  час  постанова  ЦК  КПРС,  якою  людину  таврували  тим  чи  іншим  жупелом  –  «ворог  народу»,  «формаліст»,  «безродний  космополіт»  -  була  набагато  більшим,  ніж  папірець.  Це  був  вигук  ФАС!  –  і  каральні  органи,  і  підприємства,  організації,  установи,  і  ЗМІ,  і  пересічні  громадяни  –  охоче  на  той  ФАС  відгукувалися.

Шостакович  –  один  з  тих,  хто  визначав  шляхи  розвитку  музики  ХХ  століття  –  був  оголошений  профнепридатним,  звільнений  з  усіх  викладацьких  посад,  позбавлений  звання  професора,  його  музику  припинили  виконувати.  Ось  як  про  цей  випадок  і  те,  що  ховалося  за  ним,  писав  Сергій  Довлатов:

«Кошмар  сталинизма  даже  не  в  том,  что  погибли  миллионы.  Кошмар  сталинизма  в  том,  что  была  развращена  целая  нация.  Жены  предавали  мужей.  Дети  проклинали  родителей.  Сынишка  репрессированного  коминтерновца  Пятницкого  говорил:  
-  Мама!  Купи  мне  ружье!  Я  застрелю  врага  народа  -  папку!..  
Кто  же  открыто  противостоял  сталинизму?  Увы,  не  Якир,  Тухачевский,  Егоров  или  Блюхер.  Открыто  противостоял  сталинизму  девятилетний  Максим  Шостакович.  
Шел  48  год.  Было  опубликовано  знаменитое  постановление  ЦК.  Шостаковича  окончательно  заклеймили  как  формалиста.  
Отметим,  что  народные  массы  при  этом  искренне  ликовали.  И  как  обычно  выражали  свое  ликование  путем  хулиганства.  Попросту  говоря,  били  стекла  на  даче  Шостаковича.  
И  тогда  девятилетний  Максим  Шостакович  соорудил  рогатку.  Залез  на  дерево.  И  начал  стрелять  в  марксистско-ленинскую  эстетику.»

Мясковського,  видатного  композитора,  яскравого  представника  академічної  музичної  школи,  який  обізвав  постанову  ЦК  істеричною  та  рішучо  постав  на  захист  колег,  включених  до  переліку  формалістів,  викинули  зі  сцени  разом  з  усім  його  творчим  доробком.  У  вигнанні  композитор  знищив  значну  частину  своїх  творів,  а  1950  року  помер.

А  от  Кабалевського  така  доля  не  спіткала  –  тому  що  він  був  на  іншій  стороні  барикад.  Він  таврував  формалістів,  тобто  практично,  свідомо,  з  використанням  службового  становища  брав  участь  у  репресіях  –  та  ще  й  кого  цькував!  Навіть  не  те  важливо,  що  жертвами  були  композитори  –  тобто  люди,  які  створюють  музику,  про  яку  хтось  з  великих  сказав:  «Це  дар  Небес  землі  та  єдине,  що  земля  може  запропонувати  Небесам».  Навіть  не  те  має  значення,  що  композитори  ці  були  не  просто  якісь  звичайні,  а  всі  як  один  видатні  та  навіть  надвидатні.

Головне  –  інше.  Мясковський  був  вчителем  Кабалевського.  Учень  зрадив  вчителя.  Ось  така  хрестоматійна,  навіть,  біблійна  історія,  класика  жанру  «так  не  робиться».  Розбещення,  як  сформулював  Довлатов.

Слава  Богу,  товариш  Сталін  формалістів  не  розстріляв  і  навіть  не  посадив,  на  відміну  від  «неправильних»  письменників,  поетів,  чиновників  та  мільйонів  пересічних  співгромадян.  Але  чомусь  не  вдається  вигукнути:  «А  міг  би  й  розстріляти!»  -  адже  формалістам  створили  просто  нестерпні  умови  для  творчості  та  існування.  Одна  людина  при  владі  таки  добряче  може  попсувати  життя  всій  країні!  –  навіть  і  після  смерті.  Щонайменше  можна  пригадати,  що  Сергій  Прокоф’єв,  також  таврований  та  переслідуваний  як  формаліст,  а  пізніше  поставлений  в  один  ряд  із  Гайдном  і  Моцартом,  помер  в  один  день  зі  Сталіним,  5  березня  1953  року  –  і  родині  було  надзвичайно  важко  не  те  що  якось  урочисто  поховати  композитора,  а  взагалі  поховати.

Сам  Кабалевський  щасливо  прожив  довге,  відзначене  нагородами,  преміями,  посадами  83-річне  життя.  Захоплювався  шахами,  колекціонував  марки,  викладав,  писав  багато  музики,  він  таки  був  надзвичайно  талановитим  композитором!  –  ось  вони,  «Клоуни».  Оптимістично,  життєрадісно.  Ніякого  тобі  формалізму.  Жодного  натяку  на  48-ий  рік  [youtube]https://youtu.be/s5RK4eGl-Uk[/youtube]  

Та  й  що  той  радянський  оптимізм?  Ось,  знову  нетлінне  від  Довлатова:

"В  Тбилиси  проходила  конференция  на  тему  "Оптимизм  советской  литературы".  Было  множество  выступающих.  В  том  числе  -  Наровчатов,  который  говорил  про  оптимизм  советской  литературы.  Вслед  за  ним  поднялся  на  трибуну  грузинский  литературовед  Кемоклидзе:  
           -  Вопрос  предыдущему  оратору.  
           -  Пожалуйста.  
           -  Я  относительно  Байрона.  Он  был  молодой?  
           -  Что?  -  удивился  Наровчатов.  -  Байрон?  Джордж  Байрон?  Да,  он  погиб  сравнительно  молодым  человеком.  А  что?  
           -  Ничего  особенного.  Еще  один  вопрос  про  Байрона.  Он  был  красивый?  
           -  Кто,  Байрон?  Да,  Байрон,  как  известно,  обладал  весьма  эффектной  наружностью.  А  что?  В  чем  дело?  
           -  Да,  так.  Еще  один  вопрос.  Он  был  зажиточный?  
           -  Кто,  Байрон?  Ну,  разумеется.  Он  был  лорд.  У  него  был  замок.  Он  был  вполне  зажиточный.  И  даже  богатый.  Это  общеизвестно.  
           -  И  последний  вопрос.  Он  был  талантливый?  
           -  Байрон?  Джордж  Байрон?  Байрон  -  величайший  поэт  Англии!  Я  не  понимаю  в  чем  дело?!  
           -  Сейчас  поймешь.  Вот  смотри.  Джордж  Байрон!  Он  был  молодой,  красивый,  богатый  и  талантливый.  Он  был  -  пессимист!  А  ты  -  старый,  нищий,  уродливый  и  бездарный!  И  ты  -  оптимист!"

А  ось  про  майже  те  саме  -  Максим  Рильський,  його  секрет  "любові"  в  країні  Рад:

"Хочеш,  щоб  тебе  любили?  Дуже  просто.  Одягайся  в  щось  драненьке.  З'являйся  з  такими  жінками,  щоб  самому  противно  було.  І  хворій.  Найліпше  —  на  рак.  Усі  тебе  обожнюватимуть.  Коротше,  виконуй  правило  трьох  Б:  не  хочеш  заздрощів  —  будь  бідним,  бездарним  і  болящим".

...Дай  Боже,  аби  таких  часів  не  повторювалося,  і  митці  слугували  музам,  пробуджували  в  людині  -  людину,  сіяли  розумне,  добре,  вічне.

30  грудня  2016  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709287
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2016