Yuliia Opanasiuk-Borovska

Сторінки (1/85):  « 1»

#клішеякеястираю

Упродовж  усього  існування  людства  завжди  були  періоди  модної  жіночої  фігури.  У  часи  палеоліту  поважалася  сильна  повнота,  яка  була  знаком  родючості.  В  античний  період  популярно  було  мати  атлетичну  фігуру.  У  Середньовіччі  –  пласкі  груди  і  тонку  талію.  Потім  в  епоху  Рубенса  знову  повернулася  в  моду  пишнота.  За  нею  у  ХІХ  столітті  цінували  осину  талію,  а  на  початку  ХХ  століття  –  великі  груди  і  стегна,  параметри  90-60-90.  Ну  а  потім  вже  помалу  перейшла  мода  до  широких  плечей,  за  якими  все  плавно  перетекло  до  силіконових  грудей,  малої  ваги  при  високому  зрості  і  згодом  до  фігури  типу  Кім  Кардашьян,  а  тепер  все  переходить  до  «плюс  сайз»  і  хаосу.  
У  всі  роки  жінки  намагалися  відповідати  тим  стереотипним  фігурам,  які  подобалися  чоловікам.  Панянки  змагалися,  хто  тугіше  затягне  корсет  і  зробить  тонкою  талію,  намагалися  зробити  якомога  більший  розмір  грудей  із  силікону,  а  тепер…  А  що  тепер?  Які  ж  параметри  жіночої  фігури  найкращі?  
…  Я  народилася  зі  звичайно  сердньостатистичною  вагою,  у  садочку  була  маленькою  і  худенькою,  до  школи  пішла  такою  ж.  Однак  потім,  починаючи  із  3  класу  і  до  9-го  почався  «найсолодший  період»:  я  гладшала.  Сказати,  що  я  була  дуже  здоровою  дівчинкою  не  можна,  у  мене  була  всього  І  стадія  ожиріння.  Але  ж  була…  Мене  постійно  обзивали,  цькували,  знущалися  і  штурхали.  Бо  я  ж  була  не  тільки  гладкою,  а  ще  й  носила  окуляри.  Ба  більше,  я  –  вчительська  дитина.  І  кого  ж  іще  як  не  мене,  дівчинку  нестандартної  зовнішності,  відмінницю  із  косичками  і  мамою-педагогом  можна  було  зачіпати!?  Я  все  шкільне  життя  проходила  на  гурток  хореографії  і  навіть  там  я  зазнавала,  як  це  популярно  зараз  називати,  булінгу  від  викладачки:  вона  ховала  мені  в  дальні  ряди,  не  брала  для  сольних  виступів  і  намагалася  відсторонити  від  танців,  де  хлпцям  потрібно  було  піднімати  партнерш.  Водночас  я  спокійно  сідала  на  шпагат,  на  фізкультурі  мала  одні  з  найкращих  нормативів  по  стрибка  і  бігу,  мала  найкращу  гнучкість  у  школі  і  грала  у  волейбол.  Напевно,  саме  через  такі  мої  складні  шкільні  будні  я  була  пацанкою:  любила  свої  високі  снікерси  і  взувала  їх  як  до  брюк,  так  і  до  джинсів  чи  спортивок,  тягала  всюди  з  собою  рюкзак,  не  фарбувалася,  носила  худі  в  різних  її  варіаціях,  гуляла  лише  із  хлопцями  з  вулиці  і  навіть  навчилася  з  ними  курити  і  вживати  алкоголь.  Але  одного  грудневого  вечора  2012  року,  коли  вже  почалися  зимові  канікули,  я  вирішила  все  змінити.  Я  вперше  сіла  на  дієту  і  почала  щодня  по  кілька  годин  займатися  спортом.  І  знаєте,  мені  вдалося!  Я  змогла  схуднути  так,  аби  мене  ніхто  не  впізнав.  Мама  купила  мені  нові  одяг,  взуття,  волосся  скрутила  не  у  звичний  мишачий  хвіст,  а  розпустила  свої  кучері,  вищіпала  брови  і  привела  манікюр  до  тями.  І  так,  рюкзак  я  замінила  на  класичну  сумку,  а  кіпу  книг  –  на  планшет.  Щойно  я  ступила  такою,  новою  і  дивною  для  самої  себе,  на  поріг  класу,  реакція  була  вражаючою  –  однокласники  привіталися  зі  мною  не  звичним  «хай,  жирна»,  а  прозвучали  «ого,  привіт».  Тоді  я  відчула  себе  настільки  впевненою,  що  навіть  зараз  часом  не  вистачає  такого  стану.  А  потім  вже  пішли:  спіднички,  блузочки,  зачіски,  підборчики,  косметика,  подружки  і  залицяльники.  На  кінець  одинадцятого  класу  я  стала  такою,  якою  мріяла  –  при  зрості  168  я  мала  62  кілограми  ваги.  Ну  а  вже  після  того,  коли  вступила  до  університету  я  навіть  перевершила  свої  очікування  і  скинула  ще  майже  5  кілограм.  Жила  я  сама,  готувати  особливо  не  хотіла,  а  лише  запарювала  вівсянку,  купувала  «творожок»,  йогурти,  пила  багато  кави,  їла  шоколад,  днями  намотувала  по  10  кілометрів  і  мало  спала  через  навчання.  Я  тоді  почувала  себе  щасливою,  у  мене  було  чудове  здоров’я  і  я  не  хотіла  змінюватися.  Однак,  з  переїздом  до  столиці  я  різко  набрала  майже  30  кілограм,  отримала  проблеми  зі  спиною  і  розлюбила  себе.  Зараз  я  вже  важу  на  86,  а  72  –  змогла  трохи  скинути,  але  далі  схуднути  мені  не  вдається.  І  почався  той  період,  коли  думки  людей  з  мого  оточення  розділилися:  одні  запитують,  чому  я  досі  не  схудла,  а  інші  переконують,  що  я  нормальна.  А  я  думаю…
Я  запитала  себе,  чому  ж  все  так  відбувалося  –  чому  я  худнула,  чому  змінювала  свій  стиль  і  намагалася  догодити  комусь?  А  все  тому,  що  я  слідувала  стереотипам:  бути  худою,  розумною,  популярною,  веселою,  душею  компанії  і  викликати  інтерес,  а  не  насмішку.  А  все  тому,  що  я  в  тому  віці  не  могла  нічого  змінити,  бо  не  мала  теперішніх  мізків.  А  все  тому,  що  суспільство  зробило  не  лише  мене  такою.  Ці  нестерпні  кліше  переслідують  нас  усіх  від  часів  перших  людей  і  створюємо  їх  ми  ж  самі.  І  як  результат  –  у  період,  коли  в  моду  ввійшла  природність  і  водночас  штучність,  суспільство  знову  ж  розділилося  на  дві  когорти  і  цькують  одна  одну.  А  такі  люди  як  я  не  знають,  куди  діватися  –  любити  себе  чи  гнатися  за  ідеалом,  який  придумали  інші.    
Часом  виникає  велике  бажання  не  вмикати  телевізор,  відключити  Інтернет  і  не  дивитися  листівки/газети  журнали,  аби  зайвий  раз  не  нагадувати  собі,  що  там  всюди  жінку  показують  ідеальною.  У  неї  немає  такої  «апельсинової  шкірочки»  як  у  мене,  у  неї  немає  таких  розтяжок  (білих  і  бордових,  тонких  і  рубцевих)  як  у  мене,  у  неї  рівні  і  білі  зуби,  а  у  мене  криві,  з  карієсом  і  пожовклі,  у  неї  все  пропорційне,  а  в  мене  брови,  вуха  і  груди  різні.  Ми  з  нею  різні.  І  це,  зрештою,  починає  надихати  й  окрилювати.  Бо  ж  від  ідеалів  стає  «тошно»,  а  натуральні  жінки  мають  ще  куди  рухатися,  до  чого  тягнутися.  І  я  починаю  себе  любити.  Не  худорляву,  а  з  дряхлим  животиком,  із  широкими  бедрами  і  кучерявим,  пухнастим  волоссям.  Я  починаю  любити  той  образ,  який  мені  не  нав’язує  ніхто,  бо  я  є  я  –  не  картинка,  не  модель,  від  якої  багато  чого  вимагають,  не  стереотипний  образ.  Я  жива!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894325
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2020


Розплата життям – за що так платять журналісти?

Ми  як  зазвичай  сиділи  в  ньюз-румі  й  розмовляли  про  свої  медійні  штучки.  Хтось  сміявся  із  псевдо-новин,  хтось  був  шокований  статистикою  від  Bloomberg,  хтось  писав  сюжет,  а  хтось  –  кілька  дівчат  –  розмовляли  про  сумне.  Сумне  не  тому,  що  десь  на  Херсонщині  в  автокатастрофі  загинуло  кілька  осіб,  не  тому,  що  у  Києві  скоїв  самогубство  14-річний  хлопчак  і  не  тому,  що  десь  хтось  страждає  від  голоду  і  невиліковних  хвороб.  Безумовно,  ми  щодня  стикаємося  із  такими  темами,  коли  займаємося  наповненням  плей-листа,  проте  сьогодні  було  якось  не  так…  Усі  присутні  раптом  оніміли  від  почутих  від  колеги  відомостей  щодо  кількості  журналістів,  які  щороку  гинуть  через  свою  професійну  діяльність.  Ми,  молоді  й  не  надто  досвідчені  у  сфері  ЗМІ  дівчатка,  одразу  почали  запитувати  у  старших,  що  ж  чи  хто  є  головним  ворогом  медійників  і  чому  вже  ми  зазнаємо  такого  утиску  в  сучасному  суспільстві.  Проте  у  відповідь  ми  лише  почули  ті  самі  запитання,  що  хвилину  тому  ставили  самі.  За  словами  продюсера  Тараса,  ми  повинні  самі  знайти  відповідь  на  те,  що  так  цікавить.  
Ми  довго  думали  і  виникнуло  багато  ідей  та  варіантів.  Так,  одні  вважають,  що  ворогами  масмедійників  є  суспільство,  хтось  ними  вважає  політиків,  хтось  журналістів-конкурентів,  а  я  гадаю,  що  нашими  ворогами  є  ніхто  інший  як  ми  самі.  А  чому  я  навіть  можу  пояснити  (все  ж  це  моя  думка).  Із  конкретних  прикладів  буду  наводити  співробітників  ЗМІ,  які  загинули  в  роки  вже  мого  життя.  Отже,  першочергово  хочу  згадати  В’ячеслава  Чорновола,  який  у  складні,  переломні  для  України  часи,  виступав  за  наш  народ  і  його  права  та  свободи.  Гадаєте  аварія,  у  якій  він  загинув  і  справді  була  чистою  випадковістю?  Я  так  не  думаю,  адже  за  висловлювання  журналіста,  за  його  позицію  й  спосіб  життя  він  поплатився  найдорогоціннішим.  А  от  взяти,  до  прикладу,  Георгія  Гонгадзе.  Український  медіа-працівник  грузинського  походження,  що  заснував  платформу  «Українська  правда»  й  усіляко  намагався  детально  висвітлювати  інформацію  про  корупцію  серед  високопосадовців.  Чи  не  проти  нього  почали  виступати  чинний  тоді  Президент  України  Леонід  Кучма  і  9-й  голова  Верховної  Ради  Володимир  Литвин?  Чи  не  цьому  журналістові  хотіли  «заткнути  пельку»  і  чи  не  Гонгадзе  спочатку  зник,  а  потім  був  знайденим  без  голови  біля  Таращі  –  своєї  батьківщини?  Більше  слів  доречних  я  не  підберу.  Ще  одним  прикладом  того,  що  журналісти  самі  собі  шкодять,  є  Володимир  Єфремов,  який  ліз  всюди  і  навіть  мав  свідчити  у  справі  Лазаренка,  через  що  його  постійно  переслідували.  Не  може  бути  такого,  що  людина,  яка  постійно  перед  далекими  поїздками  перевіряє  авто  на  СТО  просто  взяла  й  випадково  зіткнулася  із  вантажівкою  на  майже  вільній  дорозі.  Небажаним  у  політиці  став  і  Василь  Климентьєв,  який  свого  часу  висвітлював  проблему  незаконного  збагачення  чиновників,  а  з  часом  безвісти  зник.  Останнім  найгучнішим  стало  вбивство  Павла  Шеремета,  який  також  не  полишав  сподівань  на  те,  що  його  програми  про  викривання  корупційних  схем  все  ж  щось  змінять  у  сучасній  Україні.  
Та  чи  потрібно  наводити  ще  якісь  приклади?  Чи  варто  доказувати  мою  власну  правоту?  У  тому  немає  сенсу,  адже  мені  як  початківцю  в  голові  крутить  лише  одне  –  не  берися  за  те,  що  може  зашкодити  тобі.  Наша  сучасна  держава  не  готова  до  правди,  до  викривання  чогось  брудного  й  змін  до  кращого,  тому  зараз  як  ніколи  журналістська  діяльність  перебуває  під  прицілом.  І  наша  свобода  –  свобода  слова  –  своєю  вартістю  може  сягнути  життя.  
Чи  не  кожен  з  колективу  погодився  з  моїми  аргументами,  проте  і  кожен  із  колег  зміг  навести  аргументи  того,  чому  ми  –  журналісти  –  повинні  якісніше  працювати  й  виводити  чини  на  чисту  воду.  Але  про  це  ми  поговоримо  іншим  разом…  

[i]P.S.:  спогади  із  минулого.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894261
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2020


МАТЕЇВКА – СЕЛО, ЯКОГО НЕ ІСНУЄ

Через  відсутність  роботи,  шкіл,  лікарень,  магазинів  і  віддаленості  від  великих  міст  близько  500  сіл  в  Україні  були  стерті  з  карт  і  атласів  за  останні  20  років.  Аби  дізнатися,  як  виживають  люди  в  них,  зовсім  відрізаних  від  цивілізації  селах,  ми  з  друзями  вирішили  завітати  до  Матеївки,  що  на  Вінниччині.  
Підбила  нашу  компанію  на  це  Камбарова.  Звати  її  Наталка,  але  вона  дуже  не  любить,  коли  її  називають  по-імені.  Вона  із  тих  жінок,  яких  називають  Некрасовськими  –  коня  на  скаку  зупинить  і  до  палаючої  хати  ввійде.  Вона  має  глибокі  карі  очі,  коротке  каштанове  волосся,  підтягнуту  фігуру  і  доволі  підірваний  характер.  Для  неї  подорожі,  пізнання  чогось  нового  і  відсутність  роботи  –  найліпше  задоволення.  Із  нею  сумно  точно  не  буває,  тому  ми  і  погодились  податися  в  дорогу.
Наші  пошуки  цього  населеного  пункту  були  від  початку  непростими,  адже  GPS-  навігатор  був  безпорадним  і  вся  інформація,  якою  ми  володіли,  що  це  десь  у  Могилів-Подільському  районі,  який  межує  з  Молдовою.  
У  компанії  був  ще  і  Вадим.  Йому  вже  скоро  40,  він  все  життя  в  журналістиці,  вміє  водити  авто,  тому  ми  з  ним  часом  міняємося.  У  нього  низький  зріст,  горбатий  ніс,  вугільно-чорне  волосся  і  хриплуватий  голос.  Він  дуже  любить  жартувати  і  розрядити  обстановку  для  нього  не  проблема.  Коли  у  всіх  почергово  починали  сіпатися  очі  і  з’являвся  нервовий  смішок,  Вадим  вмикав  режим  коміка  і  розповідав  смішні  історії,  та  в  один  момент  і  його  настрій  змінився.
«У  мене  таке  враження,  ніби  ми  ніколи  не  доїдемо  туди.  Дорога  якась  безкінечна!  Взагалі  це  все  нагадує  кадри  з  фільмів  жахів  –  зв’язок  не  ловить,  GPS  не  працює,  навіть  радіо  пищить,  а  не  грає»,  -  кинув  знервовано  Вадим.
«Ой,  та  я  тебе  прошу,  прорвемося!  Я  так  часто  броджу,  коли  шукаю  нові  місцини  для  «дослідження».  Та  і  по-любому  нам  попадуться  люди,  які  все  знають  і  все  підкажуть»,  -  сказала  у  відповідь  Наталка.  
Так,  навмання  проїхали  140  кілометрів  і  остаточно  заблукали:  опинилися  у  Шлишківцях  Вінницької  області,  тож  довелося  у  жителів  розпитувати  про  Матеївку.  Та  як  Наталка  і  казала,  без  допомоги    ми  не  лишились.  Місцева  бібліотекарка  Анастасія  Погребняк  показала  нам  дорогу  до  села.  
«Там  буде  невеличка  річечка,  а  потім  за  нею  вам  треба  буде  повернути  вліво»,  -  зорієнтувала  нас  привітна  й  усміхнена  жінка.  
За  її  словами,  ще  30  років  тому  в  Матеївці  жили  3000  селян,  нині  –  одиниці.  
Як  виявилося,  хоч  до  села  і  недалеко  –  близько  3  кілометрів,  однак  після  дощу  дібратися  туди    непросто,  бо  дорога  розмита,  а  місцями,  взагалі,  заросла  чагарником  та  деревами.  
Про  те,  що  ми  вже  дібралися  до  пункту  призначення  здогадалися  не  відразу:  жодного  знаку,  обабіч  вузької  дороги  за  густими  деревами  –  лише  покинуті  та  занедбані  хати.  Розгледіти  їх  серед  заростів  практично  неможливо.  Тому  дорогу  до  декількох  таких  будівель  пробивав  нам  доблесний  Вадим.  
«Аай,  на  біса  я  погодився  з  вами  їхати!?  Лажу  тут,  одяг  деру,  ще  й  кросівки  нові  забруднив.  От  чого  вам  не  сиділося  в  Києві?  Чим  вам  в  офісі  не  цікаво?»  -  бурмотів  собі  під  ніс  колега.  
«Слухай,  та  припини  вже.  Ти  починаєш  нагадувати  того  лисого  грабіжника  із  «Один  удома»,  який  після  загорання  шапки  на  голові  тільки  те  й  робив,  що  матюками  булькотів»,  -  сказала  я,  а  Наталка  засміялася.  
«Вадиме,  а  чим  краще  сидіти  в  офісі?  Тут  он  природа,  свіже  повітря,  незвідані  місця»,  -  намагалася  втішити  Наталка.
«Та  тим,  що  там  сухо,  тепло  і  затишно.  А  тут  немає  природи,  тут  є  джунглі»,  -  хоч  і  невдоволено,  але  вже  не  настільки,  відповів  Вадим  і  наштовхнувся  на  стіну  хатини.
Ми  заглянули  до  середини  і  у  нас  склалося  враження,  що  люди  збиралися  поспіхом,  і,  забираючи  все  найнеобхідніше,  тікали  з  рідного  села.  На  кухонному  столі  стояли  тарілки  і  чашки,  у  спальні  застелені  ліжка,  на  яких  лежав  одяг,  книги  на  полицях,  у  холодильнику  лежали  вже  давно  згнилі  продукти,  а  на  серванті  розставлені  фото  і  лише  деякі  фото-рамки  пустували.  
«Це  все,  звичайно,  цікаво,  але  гайда  ще  кудись!»  -  промовила,  махнула  рукою  (показавши  «ходімо  за  мною»)  і  рушила  протоптаним  нами  шляхом  Наталка.
Далі  ми  вирішили  поїхати  вглиб  села  і  зупинилися  біля  невеличкого  охайного  будиночку.  Там  пахнуло  квітами  і  сушеними  травами.  На  нефарбованому,  покритому  мохом  заборі  висіли  глечики,  килимок  (напевно  придверний)  і  серпи.  Почувши  звук  мотору  авто,  з’явилася  і  хазяйка  обійстя.  
«Добридень,  тьотю!»  -  гукнув  Вадим.  
І  жінка  ще  ближче  підійшла  до  нас.  На  ній  був  червоний  із  гофрованого  велюру  халат  у  білі  горохи,  на  голові  червона  квітчата  хустина  із  люрексною  ниткою  і  темно-сірий  у  зелену  крупну  клітинку  фартух.  
«Добрий!  А  ви  хто  такі?  Чого  вам  треба?»  -  відповіла  жінка.
«Та  ми  журналісти  із  столиці.  Шукаємо  села,  про  які  вже  всі  давно  забули.  От  хотіли  дізнатися  як  тут  у  Матеївці»,  -  мовила  я.
«Ой,  та  й  як  же  ви  сюди  дібралися?  Потомилися,  напевно.  Ходімо  до  хати,  я  вас  чаєм  напою  та  коржиками  пригощу,  сьогодні  лишень  зранку  готувала»,  -  запросила  бабуся.
Не  встигла  бабця  договорити  як  Наталка  вже  відповіла:  «З  радістю!  Спасибі!»
Всередині  хати  –  тісно,  але  прибрано  і  затишно.  На  стінах  –  вишиті  власноруч  рушники,  на  столі  –  фотографії  рідних.  На  печі  спить  і  злегка  муркотить  кіт,  а  в  кутку  кімнати  висять  старезні  дерев’яні  Ікони.  
«А  як  вас,  бабцю,  звати?»  -  запитав  Вадим.  
«Лідія  Іваницька  я,  але  для  вас  я  просто  бабця,  так  і  кажіть,    -  мовила  старенька,  –  а  вас  то,  діти,  як  звати?»
«Мене  звати  Юля,  а  це,  -  показала  я  на  колег,  -  Наталка  і  Вадим».
«То  будемо  знайомі»,  -  усміхнено  мовила  бабуся.
Нам  стало  цікаво  як  живе  старенька  у  такі  глушині,  тому  і  почали  розпитувати.
За  словами  пенсіонерки,  єдина  розрада  для  неї  –  телевізор,  а  ще  –  коти  і  собака,  адже  сусідів  немає  вже  багато  років,  тож  навіть  поговорити  ні  з  ким.  
У  відвертій  розмові  зізналася  нам  крізь  сльози:  «Звичайно,  сумно  тут,  боляче  і  шкода,  що  село  вимерло».  
Жінка  розповіла,  що  автобус  до  села  не  їздить,  магазин  зачинено,  а  базар  у  сусідньому  селі  працює  раз  на  тиждень.  
Аби  розрадити  жінку,  ми  розповіли  їй  трохи  новин,  поділилися  веселими  історіями  і,  подякувавши  за  частування,  відправилися  далі.
За  кілька  кілометрів  від  будинку  Лідії  зустрічаємо  ще  одну  жительку  села.  
«Бабцю,  –  гукнула  Наталка,  –  день  добрий!»
У  відповідь  тиша.  Ми  підійшли  ближче  і  тільки  тоді  жіночка  обернулася  до  нас  і  привіталася.  
Виявилося,  що  матеївчанку  звати  Марія  Янушкевич  і  їй  вже  аж  91  рік.  Хоча  на  свій  вік  вона  не  зовсім  виглядала.  У  неї  рівна  постава,  обличчя  зморшкувате,  але  міміка  не  втрачена,  голос  трішки  хриплуватий,  руки  натруджені,  але  з  акуратними  нігтиками  і  непокрученими  пальцями.  У  свої  роки  вона  досі  вправно  порається  по  господарству,  замітає  подвір’я,  тримає  в  чистоті  квітники  і  грядки,  збирає  та  сушить  кизил  і  квіти,  аби  взимку  варити  компот  і  запарювати  чай.  Навіть  за  одягом  жінка  пильно  слідкує  –  ходить  не  у  зашарпаному  і  без  дірочок.  До  речі,  поки  ми  дійшли  до  її  порогу,  вона  встигла  переодягнути  фартушка  із  домашнього  на  гостьового  (попросила  хвилинку  почекати,  поки  це  зробить).  
«А  чому  ж  ви  тут  саменька?  Хіба  до  вас  ніхто  не  приїздить?»  -  поцікавилася  я.  
«Та  яке  там…  Чоловіка  я  давно  поховала,  ще  по  50  нам  було  тоді.  Дітей  у  нас  не  було,  я  до  сусідських  ставилася  як  до  своїх,  але  і  вони  повмирали.  Вже  років  з  10  як  немає»,  -  розчулено  відповіла  пані  Марія.
Багато  чого  розповіла  нам  старенька.  Із  сумом  в  очах  бабуся  згадала  й  минулі  часи,  коли  їх  колгосп  був  мільйонером.  
«У  кожній  хаті  жила  велика  родина,  люди  мали  гарні  городи,  тримали  худобу.  Добре  було,  а  зараз  що?»,  -  жінка  витягнула  із  рукава  хустинку  і  втерла  сльози.  
Як  виявилося,  більшість  людей  виїхали  через  безробіття,  а  згодом  три  найближчі  села  об’єднали,  саме  тому  Матеївки  немає  на  мапі  України.  
Добрих  години  зо  дві  ми  розмовляли  із  бабусею,  та  часу  у  нас  було  не  так  багато,  адже  потрібно  було  ще  знайти  дорогу  назад  і  повернутися  до  Києва.
Вже  на  виїзді  з  села  зустріли  ще  одну  його  корінну  жительку  –  пенсіонерку  Світлану  Дігтяр.  Жінка  привітно  посміхнулася  нам,  запросила  до  подвір’я,  зітхнула  і  побідкалася,  що  наразі  й  пригостити  нічим,  а  раніше  тримала  велике  господарство:  дві  корови,  свині,  гуси,  а  нині  –  тільки  4  курки  та  собака  Тішка.  
«З  ним  хоч  поговорити  можна,  песик  у  мене  –  то  більше  для  розради,  а  не  охоронець.  Від  кого  мене  охороняти?  Кому  ми  тут  потрібні?»,  -  зітхнула  Світлана.  
«Раніше  життя  в  селі  вирувало:  дорослі  поспішали  на  роботу,  діти  –  в  школу,  вранці  кричали  півні,  мукали  корови,  стадом  поверталися  вечорами  додому,  гавкали  собаки,  вулицями  гуркотіла  сільськогосподарська  техніка,  на  своїй  «Ниві»  під'їжджав  до  будинку  агроном,  на  призьбах  сиділи  наші  бабці,  ділилися  останніми  новинами,  а  ввечері  в  клубі  були  танці...  І  раптом  все  це  щезло,  нічого  не  стало.  Ніби  й  війни  не  було  чи  якоїсь  іншої  катастрофи,  але  кругом  ні  душі,  похилені  будинки  і  паркани  і  доживають  свій  вік  такі  оце  нещасні,  як  і  я»,  -  жінка  втерла  сльози  зі  своїх  небесно-синіх,  але  трохи  вже  вицвілих  очей,  і  якось  безпорадно  подивилася  на  нас.  
Від  того  погляду  стало  гірко  і  з’явилося  бажання  по-дитячому  її  обійняти  і  заспокоїти.  Але  що  їй  на  те  сказати?  Це  питання  риторичне,  бо  вимираючі  села  –  це  сумне  сьогодення  і  біль  України.  Держава  забула,  покинула  людей,  тож  вони  виживають,  як  можуть.  
«А  знаєте,  бабцю,  -  звернувся  до  старенької  Вадим,  -  у  нас  тут  дещо  є  для  вас».  
Він  побіг  до  автівки  і  повернувся  з  пакетами  наших  перекусів.  У  них  були  і  печиво,  і  цукерки,  і  пиріг  домашній  із  маком.  А  ще  я  на  вечерю  купувала  вакуумовані  сир,  ковбасу  і  шинку.  Хлібина  була  у  нас.  От  Вадим  усе  це  зібрав  і  приніс  бабусі.  Ми  з  Наталкою  посміхнулися  і  так  тепло  на  душі  обом  стало…
«Нащо  ж  ви?  -  зі  сльозами  на  очах  і  тремтінням  у  голосі  кинула  старенька.  -  Я  не  візьму  цього!  Це  великі  гроші,  та  і  дорога  далека,  нелегка  у  вас  попереду!»
«Беріть-беріть!  Вам  ці  продукти  потрібніші,  ніж  нам!»  -  наполягала  Наталка.  
«Бабусю,  можете  вважати,  що  це  маленький  обмін  у  нас,  бартер»,  -  запропонувала  я.
«А  що  ж  я  можу  вам  взамін  дати?»  -  здивувалася  пані  Світлана.  
«Посмішку!  Ну  і  теплі  обійми…»  -  відповіла  я.
Бабуся  пригорнула  кожного  з  нас  так,  ніби  ми  найрідніші  і  найдорожчі.  Від  неї  злегка  пахнуло  полином,  нагідками  і  м’ятою.  Я  вдихнула  її  запах  і  мимоволі  на  мить  опинилася  у  своєму  дитинстві  –  не  такому  далекому  і  болісному,  бо  моїх  бабусі  й  дідуся,  які  точно  такий  мали  аромат,  вже  давненько  нема.  
Світлана  Дігтяр  запам’яталася  нам  своїм  довгим  сивим  волоссям,  густими  чомусь  чорними  бровами  і  тремтячими  рухами,  бо  тіло  вже  давно  полонила  болячка  Паркінсона.
Тяжко  було  прощатися,  але  нам  довелося.
Ми  поверталися  додому  мовчки,  кожен  думав  про  щось  своє.  Та  ще  довго  ми  будемо  згадувати  будинки,  в  яких  давно  ніхто  не  живе,  зарослі  бур'яном  городи,  напіврозвалену  церкву,  в  яку  вже  багато  десятків  років  ніхто  не  приходив  молитися  (і  тільки  у  воротах  стоїть  кілька  перегорілих  лампадок,  які  ставили  три  бабці),  занедбане  сільське  кладовище,  на  якому  закінчили  свій  шлях  багато  поколінь  жителів  села  Матеївка…  
Важко  уявити,  що  тут  народжувалися,  жили  і  вмирали  люди,  такі  ж  як  ми,  що  вони  росли  самі  і  ростили  дітей,  були  щасливі  і  нещасливі,  любили  і  ненавиділи,  як  ми  всі...  І  все  зникло  без  сліду,  зникло  у  віках  і  назавжди,  як  і  не  було.  А  лишилися  тільки  три  бабусі,  для  яких  навіть  чужі  люди  можуть  стати  рідними  за  кілька  годин…  

[i]P.S.:  будь-які  збіги  в  іменах  й  інших  деталях  прошу  вважати  випадковими![/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894260
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2020


Запах дитинства

Дідуся  вже  немає  13  років,  а  бабусі  нестало  8  років  тому.  Але  я  досі  багато  чого  пам’ятаю  із  тих  часів,  коли  вони  ще  були  живі.  Я  пам’ятаю  як  бабуся  насипала  мені  їсти  у  маленьку  керамічну  тарілку  із  коричневим  ободочком,  давала  велику  важку  вилку  із  довгими  зубчиками  і  білою  пластиковою  ручкою,  і  наливала  мелісовий  солодкий  чай  у  маленьку  емальовану  чашечку  жовтого  кольору.  А  коли  я  сідала  до  столу  і  матляла  ногами,  бабуся  казала:  «Не  гойдай  чортика,  бідна  будеш».  Напевно,  у  чомусь  бабуля  була  права…  
А  ще  я  пам’ятаю  горіхову  пасту,  яку  завжди  собі  робив  дідусь.  Він  сідав  на  поріжок  літньої  кухні,  бив  горіхи  до  колодки,  а  потім  діставав  маленьку  пластикову  кавомолку,  закидав  до  неї  свіжі  ядра  горіхів  і  молов  їх,  натискаючи  зверху  на  кришку.  Ще  не  встигав  дідусь  відкрити  кавомолку  як  я  вже  чула  той  запах  блаженний…  Я  і  зараз  його  чую…  Той  смак  –  композиція  з  емоцій  і  відчуттів,  його  не  передати.  Ще,  бувало,  дідусь  додавав  до  цієї  пасти  мед  і  вона  із  терпкувато-гіркуватої  перетворювалась  у  солодкувату.  
Я  пам’ятаю  як  гралася  у  садку  рамками  для  вуликів  і  «скакала»  на  козлі  для  дрів.  Пам’ятаю  як  збирала  яблука  і  виноград.  Я  пам’ятаю  ту  частину  садка,  де  була  яма  і  я  боялася  туди  ходити.  Та  що  там  тоді,  я  і  зараз  боюся…
Я  маю  багато  спогадів  із  дитинства  і  намагаюся  тримати  їх  у  собі,  часом  виливаю  на  папір,  а  згодом  просто  розповідатиму  дітям.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894157
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020


Мольфар, ім’я якого – таємниця (ч. 2)

…  Як  би  Ірина  не  намагалася  позбутися  страшних  думок,  викликаних  страхом  до  невідомості,  їй  це  не  вдавалося.  Жінка  і  кроку  ступити  не  могла.  Та  попри  це,  не  могла  Ірина  й  вернутися  додому,  адже  її  донечка  Даринка  так  тяжко  хворіє.  
На  дворі  вже  була  глибока  ніч,  коли  Ірина  отямилася  і  зрозуміла,  що  їй  потрібно  йти.  У  голові  дзвенів  доньчин  сміх,  перед  очима  була  її  щира  посмішка,  душа  рвалася  від  її  болю  і  сліз,  а  серце  тріпотіло  від  невимовної  любові  до  рідної  кровинки.  
Йшла  жінка  так  як  сказала  їй  бабця  –  прямо,  нікуди  не  звертала.  Чого  тільки  не  довелося  робити  зневіреній  матері  –  і  через  паркани  перелазила,  і  в  канави  падала,  спіткалася,  і  пробиралася  через  непролазні  хащі,  і,  навіть,  кілька  вовків  з  лисом  стрічалися  їй.  
Вже  світати  починало,  коли  Ірина  відчула  печіння  в  ногах  і  шум  у  голові.  Вона  стомилася.  На  той  момент  жінка  вже  дійшла  до  половини  найвищої  гори  у  Квасах  –  двотисячника  Петрос.  Ірина  вже  зовсім  не  мала  сил  караскатися  вище,  тому  вирішила  прилягти  хоча  б  на  годину  під  дивним  кущем,  листям  схожим  на  дерево  глоду,  а  стеблом  –  на  граб.  Щойно  тіло  почало  розслаблятися,  шум  у  голові  поволі  стихати,  а  ноги  все  менше  пекти,  жінку  хтось  почав  кликати.  Голос  був  схожим  до  Даринчиного,  однак  здавався  дорослішим.  Крізь  сон  Ірина  чула,  що  її  просять  не  спати,  рухатися  далі,  пам’ятати  про  те,  чому  вона  подалася  у  далекі  гори  й  не  обертатися  назад.  Та  всі  ці  слова  ставали  все  тихішими  й  тихішими,  Ірина  впала  в  глибокий  сон.
Сонце  вже  стояло  опівдні,  коли  жінка  різко  прокинулася  від  страшного  сновидіння,  в  якому  вона  падала  у  прірву.  Вона  підійшла  до  джерела,  яке  било  з-під  землі  просто  на  тому  місці,  де  ріс  кущ,  коли  Ірина  засинала,  і  вмилася  прохолодною  водою.  Жінка  здивувалася,  куди  поділася  диво-рослина,  однак  її  увагу  одразу  відволікло  дещо  незвичне  і  прекрасне.  Вона  помітила  яскраво-червону  квітку.  Її  пелюстки  були  схожі  до  пролісків,  але  тичинки  нагадували  ромашку.  Таких  квітів  ще  ніколи  не  бачила  Ірина,  тому  мимоволі  зірвала  одну,  потім  побачила  і  зірвала  другу,  а  після  третьої  перед  нею  простелилася  ціла  доріжка  із  цих  квітів.  У  голові  жінки  промайнула  думка,  що  сей  цвіт  нагадує  їй  очі  донечки  –  вони  такі  ж  чарівні  і  несхожі  кольором  на  інші.  Коли  жінка  отямилася  від  думок  про  Даринку,  в  її  руках  вже  був  цілий  оберемок  квіток,  а  перед  нею  стежинка,  якою,  схоже,  давно  вже  ніхто  не  ходив.  Ірині  здалося,  що  вже  вона  проходилась  такою,  коли  донечка  ще  була  в  її  лоні  маленькою  зернинкою.  Теплі  спогади  оповили  душу  матері  і  від  того  їй  стало  ще  жаркіше.  
Сонце  вже  поволі  готувалося  ховатися  за  горизонт  як  Ірина,  протоптавши  зарослу  стежину  дійшла  до  хатини.  Вона  була  точно  такою  як  її  описала  невідома  бабця  –  ошатна,  біленька  й  обсаджена  веселковими  квітами.  
Жінка  так  задивилася  на  ту  хатину,  що  й  не  зрозуміла  як  сонце  встигло  здати  варту  місяцеві,  квіти  в  її  руках  пов’янути,  а  у  вікнах  садиби  –  запалали  свічки…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894092
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020


«Книга життя»

У  старій,  потрісканій  і  давно  небіленій  хаті  лишилось  безліч  речей.  Після  смерті  дідуся,  а  згодом  і  бабусі  в  хаті  лише  зрідка  вихідними  ночує  їх  син,  мій  дядько.  Він  вже  давно  позбувся  того  ганчір’я,  тих  газет  і  консервацій,  які  так  акуратно  складала  до  комори  бабця.  
Однак,  є  одна  кімната,  у  якій  за  13  років  нічого  не  змінилося  –  вітальня.  У  ній  досі  на  стіні  висить  килим,  який  вицвів,  картини,  які  бабуся  під  час  війни  вишивала  проволокою,  сервант,  у  якому  стоять  сервізи,  які  завжди  залишали  «на  потім»,  а  ще  є  шафа,  у  якій  лежить  «Книга  життя».  Саме  так  ми  називаємо  той  альбом,  у  якому  зібрані  фото  ще  із  дитинства  бабусі  й  дідуся.  
Коли  ми  з  мамою  відкриваємо  ту  книгу,  обоє  починаємо  плакати.  А  ще,  я  нюхаю  кожне  фото,  кожен  лист  і  кожну  відкритку,  вкладені  всередину.    Вони  мають  свій,  не  схожий  на  інші,  аромат,  який  передає  всі  емоції  і  спогади,  зображені  на  фото  й  вкладені  в  конвертах.  А  ще,  знаєте,  коли  ми  дивимось  альбом,  виникає  відчуття,  що  ми  проживаємо  кожну  сторінку  і  світлинку.  На  одній  ми  в  далекому  1937  році,  на  цій  –  вже  у  1949-му,  а  тут  –  1982  рік.  Із  одним  фото  в  грудях  стискає,  з  іншим  –  посмішка  виникає,  а  з  он  тим  –  хочеться  кричати...  
Береш  фотографію  до  рук  і  розумієш,  наскільки  життя  коротке,  наскільки  сповнене  емоцій,  почуттів,  змін  і  терн  на  шляху  до  кінця.  


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894016
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020


#запискиізщоденника

До  Нового  року  лишилось  57  днів  і  я  вже  мимоволі  починаю  думати  про  те,  що  потрібно  купити  ялинку,  іграшки  нові,  декор  на  двері  і  розписую,  кому  які  кподарунки  купувати.  А  ще  я  думаю  над  бажанням,  яке  обов'язково  маю  загадати  під  бій  курантів.  У  голові  крутиться  безліч  усього:  сім'я,  друзі,  навчання,  робота,  подорожі  і...  здоров'я,  мир.  
Цей  рік  складний,  у  всіх  розуміннях  даного  слова.  2020  -  це  біль,  втрати,  хвороби,  страх  і  ненависть.  2020  =  Covid-19.  Це  наслідки  всього:  помилок,  умисних  злих  вчинків,  гріхів,  невміння  цінувати.  Так,  я  знаю  про  версії  виникнення  "корони",  читала,  дивилась  фільми,  не  треба  мені  казати.  Однак,  ви  помітили  як  люди  почали  любити?  Ммм...  не  так.  Ви  помітили  зміни  у  собі?  Я  -  так.  
От  раніше  було  як?  Йдеш  на  роботу  -  йди.  За  день  втомився,  закрутився  і  не  мав  часу  написати/подзвонити.  Вернувся,  поїв,  перекинувся  словами,  пішов  спати.  Ну  окей,  це  така  собі  стереотипізована  модель,  але  ж...  
Тепер  не  так,  правда!  Тепер  дзвониш,  піклуєшся,  більше  приділяєш  часу  собі  і  стаєш  чистішим.  Не  те  що  раніше  люди  не  милися,  люди  просто  не  думали.  Зголоднів  і  хочеш  поїсти  -  йдеш  купуєш  і  їсиш  у  маршрутці.  Надумав  взяти  жуйку,  пішов  купив  її  і  після  брудних  купюр  потягнувся  за  "порцією  свіжості".  Тепер  у  кишені  кожного  є  антисептик,  а  в  голові  думки  про  близьких.  Ну  добре,  не  у  кожного,  завжди  є  ті,  кому  плювати,  або  ті,  хто  не  розуміє  проблеми,  поки  та  не  добереться  і  не  торкнеться  особисто.  
Ви  запитаєте  як  змінилася  я?  Та,  напевно,  непомітно  для  інших.  Ці  зміни  не  зовнішні,  а  внутрішні.  Це  примноження  переживань,  більша  усвідомленість  того,  що  проблема  не  зникає  по  клацанню  пальців  і  змаху  бузинової  палички.  Завдяки  карантинові  я  зрозуміла,  наскільки  круто,  коли  рідні  поряд,  наскільки  приємно  піти  прогулятися  не  ввечері  після  роботи,  а  вдень,  коли  на  дворі  ясно.  Але  із  цими  "круто"  прийшли  до  мого  життя  і  страх,  і  переживання,  і  відчай.  Страшно  уявити,  що  хтось  із  рідних,  близьких  захворіє.  Щоразу  йдучи  до  магазину,  переживаєш,  аби  не  купити  разом  із  молоком  "корону"  або  ж  іншу  болячку,  про  яку  раніше  і  не  думав.  А  відчай  приходить  тоді,  коли  бачиш  цифри,  коли  чуєш,  що  хтось,  кого  ти  навіть  не  знав,  помер  від  вірусу.  
Я  розумію,  що  люди  помирають  не  тільки  від  Covid-19  -  є  ще  рак,  інфаркт,  СНІД,  генетичні  захворювання  і  зрештою  аварії.  Та  і  на  сході  не  все  так  мирно  як  хотілося  б.  
Здається,  просто  треба  починати  думати.  Давно  треба  було  почати  думати.  Але  цього  ніхто  не  хотів  робити.  Чому?  Бо  кожен  думав,  що  його  біда  не  торкнеться...  
Напевно,  бою  курантів  буде  замало  для  того,  аби  загадати  все,  що  вирує  в  думках.  Та  часу  для  того,  щоб  скоротити  і  вмістити  бажання  у  кілька  слів  у  мене  достатньо  -  цілих  57  днів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894015
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020


Мольфар, ім’я якого – таємниця (ч. 1)

Ходять  чутки,  що  у  Закарпатті  на  Рахівщині,  у  маленькому  селу  Кваси  високо-високо  в  горах  проживає  дивна  сім’я.  Люди  кажуть,  щойно  сонце  заходить,  у  будинку  загорається  світло,  проте  вдень  ніколи  біля  хати  нікого  не  видко.  У  хліві  поряд  з  хатиною  чути  як  реве  корова,  у  садку  пасеться  рогатий  лахматий  козел,  а  у  квітнику  буяє  цвіт  усіх  кольорів  веселки.  
Дивно  і  те,  що  до  незвіданої  садиби  навіть  стежки  немає.  Ще  за  сивої  давнини  місцеві  люди  передають  поколіннями  легенду,  що  там  у  будиночку  живуть  мольфари.  Які  ночами  літають,  витають  над  світом,  влітку  цвіт  папороті  шукають,  а  взимку  з  нього  чарівні  ліки  видобувають.  Рідко  хтось  вірить  у  цю  оповідку.  Але  одного  разу  почула  про  це  жінка  із  Запоріжжя,  у  якої  донька  мала  хворобу,  що  й  лікарі  не  знали  її.  Звали  ту  пані  Ірина,  а  дівчинку  її  Даринка.  Довго  знесилена  безвихіддю  матір  розпитувалася  закарпатців  про  мольфарів,  та  всі  їй  відмовляли  у  допомозі.  Та  з  часом  диво  все  ж  сталося:  старенька  бабця  стрілася  їй  по  дорозі  до  Квасів  –  на  Яблунецькому  перевалі.  За  словами  старенької,  хатину  ту  дуже  складно  знайти,  адже  дійти  до  неї  зможе  лише  той,  хто  справді  вірить  і  живе  надіями.  Лише  одиниці  змогли  дібратися  на  саму  високу  гору  тієї  місцевості  і  лише  від  тих  людей  стало  відомо,  які  вони  –  мольфари.  
«Так  от,  -  каже  бабця,  -  ти,  дитино,  не  лукав,  молися  в  дорозі.  Довга  і  складна  дорога  тебе  чекає.  Потрібно  тобі  йти  лише  прямо,  нікуди  не  звертаючи.  Тобі  стрічатиметься  все:  і  хащі,  і  вовки,  і  хижі  птиці,  ба,  навіть,  мертві  душі...  Пам’ятай,  що  шлях  твій  –  то  шанс  врятувати  життя  твоєї  доньки  і  нічого  не  лякайся.  Щойно  ти  дійдеш  до  самої  вершини,  хата  перед  тобою  з’явиться,  та  вся  ошатна,  доглянута,  біла-біленька.  Ти  одразу  не  заходь,  попроси  дозволу  спочатку,  поклонися,  сповідайся,  та  так,  аби  від  самого  серця.  От  тоді  тобі  двері  й  відчиняться.  Чекатиме  на  тебе  там  старезний  дід:  борода  його  сива  до  самого  порогу  простелиться,  обличчя  зморщене  здасться  тобі  злим  та  насупленим,  але  ти  не  відступай.  Глянь  йому  в  очі!  Вони  зелені-зелені,  немов  молода  весняна  зрошена  трава.  А  ще  вони  добрі,  трішки  стомлені,  але  такі  привітні.  Він  буде  мовчати  і  стрімко  пронизувати  тебе  поглядом».  
Після  цих  слів  бабця  затихла.  Ірина  злякалася,  невже  з  нею  що  сталося!?  Доторкнулася  до  старечої  руки,  а  та,  така  тепла  і  м’яка,  здригнулася.  Старенька  підняла  очі  на  Ірину  й  мовила:  «Ти  більше  нічого  у  мене  не  запитуй,  я  не  скажу.  Твій  шлях  чекає  на  тебе».  Розвернулася  і  пішла.  
Ірина  ще  довго  стояла  окам’яніло  й  думала  про  любу  Дариночку.  Та  раптом  вона  відчула,  як  хтось  торкнувся  її  плеча.  Здригнулася.  Різко  обернулася  і  побачила,  що  довкола  вже  нікого  не  було.  Ярмарок  поїхав,  люди  розійшлися,  а  вона  стояла  сама-самісінька  край  дороги.  У  голову  мами  полізли  дикі,  нестримно  голосні  думки  і  вона  подалася  до  мольфара,  ім’я  якого  роками  ніхто  не  знав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888812
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020


Мелодія весняного дощу

Після  складного  робочого  сірого  будня  я  повертаюся  до  звичного,  затишного  і  такого  рідного  помешкання.  У  ньому  витають  любов,  тепло  і  добро.  Я  вмикаю  гарячий,  паркий  душ,  поволі  знімаю  із  себе  одяг  і  повільно  ступаю  під  легкі  краплі  води.  Щойно  вони  окутують  мене  цілком,  мені  згадується  весняний  ніжний  дощ.  Його  мелодія…  така  нестримно  тендітна,  цнотлива,  сором’язлива  і  водночас  зваблива.  Я  на  мить  закриваю  очі.  О  диво!  За  долю  секунди  мої  спогади  вирвалися  із  глибоких  закутків  стомленої  душі.  
Виявляється,  що  там,  у  моїй  підсвідомості,  на  запилених  старих  поличках  усе  ще  є  щось  живе.  Я  згадують  сад.  Яблуневий  сад,  у  якому  я  гуляла  чи  не  щодня.  Його  квіт  як  весільні  лагідні  сукенки  обвиває  гілочки  дерев.  Його  листячко  розпускається  із  бруньок,  немов  дитина  покидає  материнське  лоно  –  вдихає  нове  життя.  Згадується  мені  як  через  роки  я  повернулася  туди  знову,  проте  вже  не  сама.  Ми  ходимо  між  деревами,  торкаємось  гілля,  милуємося  природою  і  плекаємо  нову  історію,  що  тягнеться  у  майбуття.  Ми  присіли  на  край  місточка,  опустили  ноги  до  води  й  злилися  ще  юними  вустами.  Вже  сонне  сонце  сідало  за  небокрай,  а  ми  все  ще  тішилися  його  останніми  променями…
Чекай.  О  ні!  Холодний  душ  псує  картину.  Він  так  дратує  і  пече,  але  очей  відкрити  я  не  смію,  бо  вже  по  венах  інший  спогад  мій  тече.  Він  не  страшний,  не  лютий,  не  гидливий.  А  навпаки  –  приємний  і  навіть  гріє  тіло.  Тоді  був  вечір,  ніби  як  завжди.  Я  тихо  зібрала  речі  й  сказала  батькам,  що  йду  прогулятися.  Я  бездумно  крокувала  засміченими,  темними,  бридкими  вуличками  рідного  селища.  Проте  залишалася  байдужою  до  них.  У  моїй  голові,  моєму  серці,  на  моїй  шкірі  прокидалися  думки  про  нещодавні  події.  Було  складно  самій  собі  пояснити  для  чого  відтворювати  ті  події,  але  все  ж  я  робила  це.  На  мить  зупинившись  я  заплющила  очі  й  обперлася  об  стару  липу.  Кожна  клітинка  почала  тремтіти,  а  розум  повторював  кожне  слово,  кожен  рух  і  кожну  емоцію,  що  вирували  в  мені  у  той  важливий  день.  Ніби  ж  і  можна  було  передбачити,  що  буде  все  саме  так:  сядемо  на  мотоцикл  прокатаємося,  він  зробить  пропозицію  і  все  зміниться.  Так,  усе  було  майже  так!  Після  поїздки  ми  зупинилися  у  маленькому  парку,  де  бавилися  дітлахи  із  батьками,  сиділи  закохані  пари  й  були  ми.  Так  дивно  було  всередині,  коли  під  звуки  рипіння  ялин,  малечий  сміх  і  завивання  літнього  вітру  він  обійняв  мене  за  плечі.  Таких  слів,  які  тоді  він  прошепотів  мені  на  вухо  я  не  чула  ніколи.  Точніше…  чула,  проте  щоразу  вони  були  не  такими.  Він  підійшов  до  мене  близько-близько,  став  на  одне  коліно  й  промовив  такі  бажані  слова:  «Чи  будеш  ти  моєю  дружиною?».  І  я  не  відповіла.  Весь  світ  зник  з  моїх  очей,  усе  довкола  стало  чорно-білим.  Лиш  він  стояв  яскравий,  милий.  А  я…  я  плакала,  обіймала,  цілувала  й  не  мала  сил  сказати  «Так!»…
Холодна  вода  поволі  стає  теплішою  і  я  стаю  сама  собою.  Ступаю  на  викладену  плиткою  підлогу,  огортаю  себе  м’яким,  махровим  полотенцем  і  повертаюся  до  реального  життя.  Вже  тепер  я  розумію,  що  весняний  дощ,  хоча  він  і  не  справжній,  може  розбудити  ті  речі,  якій  давно  вже  заховалися  в  далекі  печерки  мого  єства.  Я  вже  відволіклася,  але  стукіт  крапельок,  запах  калюж  і  низка  подій,  приємних  мені,  час  від  часу  прокидаються  раптово.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888803
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020


Ничего не бывает случайно

Пойдем  со  мной,  я  расскажу  вам  тайну,
Которую  никто  еще  не  знал.
Ведь  с  нами  все  «случайно»  -  не  случайны,
Кто  бы  вам  и  что  впредь  не  сказал.  
Задумайтесь,  зачем  нам  предсказанья,  
Когда  мы  сами  авторы  судьбы?
Ведь  не  случайны  все  наши  желанья,  
Мечтаем  мы  о  них,  когда  даже  слабы.
Мы  думаем  что  взлеты  –  это  фарт,
А  встреча  с  кем-то  просто  совпаденье,
И  в  то  же  время  забываем  факт,  
Что  жизнь  построена  с  мгновений.
Мгновений  радости  и  слез,
Из  встреч,  разлук  и  ожиданий,
Из  тех  «случайных»  наших  грез,
Проблем  и  в  душах  состязаний.  
Мы  повторяем,  что  судьба
«Весьма  ко  мне  не  справедлива»,
Но  в  тот  же  час  внутри  борьба  –  
Тобою  движет  перспектива.  
Мы  можем  лучше,  больше.  Да!
Тому  и  движемся  к  смиренью,  
Что  б  не  смотря  на  все  года
Ответить  «нет»  судьбы  теченью…
Когда  настанет  час  вконец  понять,
Что  все  страницы  писаны  тобою,
Что  больше  ты  не  будешь  вдаль  бежать,  
А  только  жить  сейчас  и  быть  собою,
Тогда  и  станет  все  как  должно  быть:
Желанья  сбудутся,  все  похоти  и  мечты,
Свою  историю  научишься  любить
И  скажешь  то,  что  быть  собою  –  нечто.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877548
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.05.2020


Забути? Вернути? Шукати шляхи?

Якби  в  мене  була  можливість  тебе  забути,
Зібрати  весь  страх  у  великий  (не  мій)  кулак,
Я  б  хотіла  ще  раз,  хоча  б  трошки  відчути,
Як  вени  пульсують,  ввісні  обіймаєш  як.
Якби  в  мене  була  можливість  тебе  зітерти,
Форматнути  б  карту,  що  вставив  мені  між  грудей,  
І  знову  безжально,  пристрасно,  палко  «жерти»
Всі  обіцянки…  й  гукати  щосили  «Mayday!»
Якби  в  мене  була  можливість  тебе  прогнати,
Зібрати  всі  речі,  віддати  великий  баул,
Я  б  не  стала  на  картах  і  каві  щоранку  гадати:
Лишився  у  місті  чи  десь  вже  шукаєш  аул.
___________________________________________
Якби  в  мене  була  можливість  тебе  вернути,
Я  би  падала  з  ніг  –  все  шукала  б  до  тебе  шляхи.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020


#холодно

Мої  руки  і  ноги  вкотре  за  цей  вечір  холодні.  Не  тому,  що  мила  посуд  у  крижаній  воді,  не  тому,  що  на  дворі  панує  Осінь  чи  не  ввімкнули  опалення  в  нашій  багатоповерхівці.  Вони  змерзли,  бо  ти  давно  їх  не  пригортав  до  своїх  грудей.  

Моєю  спиною  біжать  холодні  мурахи  і  якось  дивно  після  них  я  вкриваюсь  прошарком  «інею-криги».  Причина  тому  не  крики  сусідів  за  стінами,  не  страхітливе  щось  по  ТБ  і  навіть  не  застуда.  Дивина  відбувається  зі  мною,  бо  ти  давно  мене  не  обіймав.  

Мої  губи  потріскалися,  почали  сіріти  й  стали  неприємними  самій  мені.  Я  згризаю  легенько  засохлу  шкіру  і  на  тих  місцях  мимоволі  червоніє.  І  все  не  через  мої  прогулянки  вітряним  парком,  не  через  мою  забудькуватість  пити  воду  і  не  через  те,  що  я  їх  попекла  гірким  перцем,  коли  невдало  приготувала  вечерю.  Мої  губи  стали  такими,  адже  ти  давно  їх  не  цілував.  

Моє  волосся  потускнішало,  поступово  випадає  і  вже  не  таке  кучеряве,  як  ти  любиш.  І  цього  разу  я  не  промазала  з  вибором  шампуні/маски,  не  попалила  вирівнювачем  (бо  ж  ти  забороняєш  ним  користуватись)  і  навінь  не  авітаміноз  вбиває  волосяні  цибулини.  Ти  просто  давно  не  заплітав  моїх  кучерів  і  не  казав,  наскільки  приємно  вони  пахнуть.  

Моя  шкіра  стала  лущитись,  набула  синюватого  відтінку  й  вкрилася  легкою  сіточкою  із  вен.  І  я  не  виню  в  цьому  відсутність  моря  у  моєму  житті  (на  нього  я  вже  не  дивилась  7  років),  не  кажу,  що  десь  промерзла  чи  то  пішла  алергічна  реакція  на  новий  давно  забутий  крем,  який  колись  купила  по  акції.  У  цьому  винен  ти,  бо  давно  не  проводив  по  мені  пальцями.  

У  моїй  голові  перевертається  мільйон  думок.  Не  тому,  що  мені  немає  чим  зайнятись,  не  через  мою  творчу  й  дурнувату  натуру  і  не  виною  цьому  ще  одна  недочитано-перечитана  книга.  Усе  тому,  що  ти  зранку  пішов.  
•  
Але  ввечері  ти  повернувся.  Усміхнений,  з  трояндою  в  руках.  Ти  так  солодко  в  волосся  моє  носом  ткнувся,  обійняв,  поцілував,  пальцями  провів,  поклав  мої  долоні  на  свої  груди  і  змінив  мене.  Із  сірої,  змоклої  від  осіннього  моросіння,  пригніченої  на  усміхнену,  сповнену  сил  і  натхнення,  любові,  турботи  й  поезії.  
•  
Аби  довше  пам‘ятати  цю  мить  я  лягаю  поряд  з  тобою,  скручуюсь  калачиком  і  гріюсь.  (Напевно,  колись  ти  добре  нагрішив,  бо  ж  тепер  постійно  віддаєш  тепло  моєму  зимному  тілу).  І  під  спокійне  дихання  твоє  я  засинаю.
•  
Зранку  я  не  одразу  розумію,  яка  ж  я.  Бо  я  ще  із  заплющеними  очима,  під  нашою  ковдрою,  на  твоєму  місці.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854727
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.11.2019


Промінчик сонця

Думки  як  птахи  відлітають  в  височінь,
Коли  приходить  Пані  золотиста,
Душа  ковтає  в  свою  глибочінь
Все  те,  що  опадає  разом  з  листям.  
Я  маню  світ,  щоб  він  мене  зігрів,
Стаю  крихкою  -  ваза  кришталева,
І  хочу  так  у  прохолодний  Львів,
Бо  кава  там  для  мене  лиш  серпнева.  
Я  іду  в  парк,  щоб  ніжно  обійняти,  
Віддать  любов  до  листя  кольорів,
І  там  я  можу  холод  втамувати  -  
На  лаві  прочитать  хоч  кілька  слів.  
Хай  піде  дощ,  я  лишусь  у  квартирі,
Заварю  чаю  з  липи  й  споришу,
І  може  я  зловлю  в  твердому  сирі  
Промінчик  сонця…
02.10.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850212
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2019


#ботидавно

Мої  руки  і  ноги  вкотре  за  цей  вечір  холодні.  Не  тому,  що  мила  посуд  у  крижаній  воді,  не  тому,  що  на  дворі  панує  Осінь  чи  не  ввімкнули  опалення  в  нашій  багатоповерхівці.  Вони  змерзли,  бо  ти  давно  їх  не  пригортав  до  своїх  грудей.  

Моєю  спиною  біжать  холодні  мурахи  і  якось  дивно  після  них  я  вкриваюсь  прошарком  «інею-криги».  Причина  тому  не  крики  сусідів  за  стінами,  не  страхітливе  щось  по  ТБ  і  навіть  не  застуда.  Дивина  відбувається  зі  мною,  бо  ти  давно  мене  не  обіймав.  

Мої  губи  потріскалися,  почали  сіріти  й  стали  неприємними  самій  мені.  Я  згризаю  легенько  засохлу  шкіру  і  на  тих  місцях  мимоволі  червоніє.  І  все  не  через  мої  прогулянки  вітряним  парком,  не  через  мою  забудькуватість  пити  воду  і  не  через  те,  що  я  їх  попекла  гірким  перцем,  коли  невдало  приготувала  вечерю.  Мої  губи  стали  такими,  адже  ти  давно  їх  не  цілував.  

Моє  волосся  потускнішало,  поступово  випадає  і  вже  не  таке  кучеряве,  як  ти  любиш.  І  цього  разу  я  не  промазала  з  вибором  шампуні/маски,  не  попалила  вирівнювачем  (бо  ж  ти  забороняєш  ним  користуватись)  і  навінь  не  авітаміноз  вбиває  волосяні  цибулини.  Ти  просто  давно  не  заплітав  моїх  кучерів  і  не  казав,  наскільки  приємно  вони  пахнуть.  

Моя  шкіра  стала  лущитись,  набула  синюватого  відтінку  й  вкрилася  легкою  сіточкою  із  вен.  І  я  не  виню  в  цьому  відсутність  моря  у  моєму  житті  (на  нього  я  вже  не  дивилась  7  років),  не  кажу,  що  десь  промерзла  чи  то  пішла  алергічна  реакція  на  новий  давно  забутий  крем,  який  колись  купила  по  акції.  У  цьому  винен  ти,  бо  давно  не  проводив  по  мені  пальцями.  

У  моїй  голові  перевертається  мільйон  думок.  Не  тому,  що  мені  немає  чим  зайнятись,  не  через  мою  творчу  й  дурнувату  натуру  і  не  виною  цьому  ще  одна  недочитано-перечитана  книга.  Усе  тому,  що  ти  зранку  пішов.  
•  
Але  ввечері  ти  повернувся.  Усміхнений,  з  трояндою  в  руках.  Ти  так  солодко  в  волосся  моє  носом  ткнувся,  обійняв,  поцілував,  пальцями  провів,  поклав  мої  долоні  на  свої  груди  і  змінив  мене.  Із  сірої,  змоклої  від  осіннього  моросіння,  пригніченої  на  усміхнену,  сповнену  сил  і  натхнення,  любові,  турботи  й  поезії.  
•  
Аби  довше  пам‘ятати  цю  мить  я  лягаю  поряд  з  тобою,  скручуюсь  калачиком  і  гріюсь.  (Напевно,  колись  ти  добре  нагрішив,  бо  ж  тепер  постійно  віддаєш  тепло  моєму  зимному  тілу).  І  під  спокійне  дихання  твоє  я  засинаю.
•  
Зранку  я  не  одразу  розумію,  яка  ж  я.  Бо  я  ще  із  заплющеними  очима,  під  нашою  ковдрою,  на  твоєму  місці.  
27.09.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849614
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.09.2019


Історія миті в коханні

Серед  квітів  і  трав  є  стежина  вузенька,  
Нею  доленька  стелиться  десь  в  далечінь,
Нею  тягнеться  серденька  нитка  тоненька  -  
В  ній  пізнається  думки  уся  глибочінь.  

Там  за  обрієм-краєм,  куди  стежечка  в'ється,
Вже  написана  книга  для  нас  і  для  вас,
Там  об  скелі  широкі,  високії  б'ється
У  пристраснім  полум'ї  мій  і  твій  вальс.  

Ми  у  нім  не  згораєм,  не  кажем  "кохаю",  
Ми  у  ньому  злітаєм  і  падаєм  вниз,  
Ми  доходим  у  ньому  до  скельного  краю  
І  нас  розлучає  води  теплий  бриз.  

Ми  знову    зустрінемось  в  танці  з  тобою,
Вже  в  іншій  історії,  в  іншім  краю,
Обіймемось  тихо  земною  любов'ю
(Бо  все  ж  я  кохаю,  я  це  визнаю).  
29.08.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2019


Там, де ми будемо

Мені  хотілося  писати  як  Моне,  
Римувати  як  велична  Костенко,  
Я  постійно  казала  «мине»,  
Як  на  серці  ставало  так  щемко.
Я  жадала  пізнать  все  нове,  
Облетіти  весь  світ  літаками,  
Та  одна  мя  місцина  зове  -  
ОбметАна  товстими  нитками.    
Лиш  у  тім  заховАнім  куточку
Зможу  спокій  щораз  я  пізнать,  
І  лиш  там  по  маленькім  шматочку
Зможу  душу  помалу  зібрать.  
Там  почну  я  ізнову  черкати,  
Сторінки  шматувать  і  листать,  
Там  забуду  я  слово  «чекати»,  
Бо  почну  вже  надію  плекать.  
Там  у  тихім  і  теплім  гніздечку
Я  пізнаю,  що  саме  -  той  Рай,  
Заплітатиму  першу  вервечку,  
А  тобі  вже  скажу  я:  «Гойдай».  
Бо  місцина  та  стане  нам  домом,  
Світлим  місцем  для  щастя  і  мрій,  
Всі  проблеми  оберну  фантомом  -  
Хай  летять  і  формують  свій  рій.  
Я  не  хочу  писати  полотна,  
Як  відомий  поет  віршувать,  
Хочу  зранку  щоб  кава  холодна  
Могла  швидко  мені  нагадать:  
Про  затягнутий  спільний  вечір,  
Про  обійми,  цілунки  і  сміх,  
Про  розкидані  всюди  речі,  
І  про  кілька  ще  схожих  втіх.  
Там  у  центрі  тієї  місцини,  
Що  так  манить  вже  довгий  час,  
Я  не  буду  читати  терцини,  
Я  буду  писати  про  нас.  
Я  казала  колись:  «Ти  -  сувій»,  
І  змогла  я  тебе  розгадати,  
Не  відпущу  нікуди,  ти  мій,  
Про  місцину  нам  час  вже  подбати.  
24.08.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2019


Тепло холодної Осені

Губами  осені  цілую  твої  губи
І  рук  твоїх  торкаюсь  вже  не  так,
Ти  не  подумай,  я  не  буду  груба, 
Просто  носик  мій  уже  закляк. 
Тепер  постійно  буду  я  тулитись, 
Аби  зігрів,  віддав  трішки  тепла,
Тепер  не  буду  збоку  я  дивись, 
А  тільки  знизу,  бо  така  ж  мала.
А  ти  високий,  плечі  широченні, 
На  них  зіпрешся  і  у  раз  зігрівсь,
І  ті  хвилини,  ой  які  блаженні,
Бо  десь  улітку  шалик  мій  подівсь.
Чи,  може,  ти  сховав,  щоб  я  не  знала
І  більше  обіймала  всюди  й  всяк?
Чи  то  вже  я  сама  його  сховала, 
Хоч  я  такий  страшний  мерзляк.
У  парках  листя  тільки  от  жовтіє, 
А  я  вже  хочу  землю  ним  трусить,
Бо  тільки  так  душа  моя  замріє,
Любов  моя  із  листям  полетить.
Та  не  на  довго,  тільки  до  світанку,
Аби  на  ранок  настрій  гарний  був,
Я  відчиню  затінену  фіранку,
Щоб  в  домі  запах  осені  побув. 
Я  не  скажу,  що  осінь  вкрай  погана,
Вона  несе  і  музу,  і  життя,
Вона  є  доказ,  що  весь  час  –  омана,
А  ми  у  нього  просим  каяття.
Я  люблю  листя  жовте  і  бордове,
Люблю,  коли  літає  по  верхах,
Люблю  в  букети  я  збирать  кленове 
І  відчувати  листя  на  ногах.
Бо  так  привчила  мама  у  дитинстві, 
З  цього  всміхався  тато  попервах,
Бо  вересневі  квіти  я  барвисті
Колись  несла  до  школи  у  руках.
15.09.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2019


Глибина очей

людська  душа  ховається  в  очах. 
бува  сумна,   бува  вона  й  чарівна. 
бува  заглянеш  у  суцільний  жах
і  так  і  зна,  душа  вже  та  не  вільна. 
бува  заглянеш  -  серце  защемить. 
а  раз  пірнеш  -  назад  вже  і  не  станеш. 
у  когось  раз...  і  вогнище  горить. 
а  в  когось  з  кимось  раптом  лід  розтане. 
в  людській  душі  живе  багато  слів. 
часом  у  хаосі  вони  витають. 
і  якщо  хтось  на  мить  хоч  онімів. 
то  знай,   що  там  думки  літають. 
бува  так  хочеш  душу  ту  відчуть. 
і  знять  замки  з  дверей  усі  іржаві. 
а  лиш  торкнешся,   сльози  враз  течуть. 
то  так  і  знай,   що  очі  ті  лукаві. 
а  ще  бува,   коли  кохаєш  їх. 
тремтить  душа,   сльоза  і  вся  клітинка. 
і  ти  жадаєш  бачить  у  них  сміх. 
бо  ти  вже  зна,   що  то  твоя  людинка.  
24.08.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848810
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2019


Моєму неповторному

бо  усмішку  дарує  чоловік. 
його  любов  здіймає  вище  неба. 
бо  усе  те,   до  чого  ти  так  звик
стає  "твоїм"  уже  не  лиш  для  тебе. 
бо  він  уміє  настрій  підійнять. 
зробити  так,   щоб  все  лихе  забула. 
він  не  боїться  зайве  обійнять, 
бо  треба,   щоб  хоч  мить  з  ним  побула. 
бо  він  дарує  все,  що  хочеш  ти. 
трима  за  руку,   щойно  це  потрібно. 
бо  він  готовий  світ  всей  обійти, 
щоб  у  дружини  не  було  подібно. 
бо  кожне  слово,   погляд,  рух. 
вони  горлають  як  кохають  міцно. 
а  кожен  доторк  рідних  рук
повторює,   що  це  буде  довічно.  
19.08.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2019


Вітрила

Моєму  Чоловікові,  моїй  опорі,  моїй  відпраді❤

Пливуть  роки  і  сходять  в  небуття,
І  кожен  день  стає  іще  яснішим,
Я  жоден  раз  не  знала  каяття,
Бо  ще  ніхто  не  був  мені  ріднішим. 
Ти  вірність,  у  якій  немає  меж,
Ти  вітер,  що  теплом  так  віє, 
Ти  скеля,  на  якій  немає  веж,
Та  лиш  однеє  царство  височіє.
А  я  для  тебе  -  небо  і  земля, 
Я  сонце,  яке  завжди  є  з  тобою,
Часом  буваю  наче  немовля, 
Котре  не  знає  горя  й  навіть  болю.
Бо  ми  єдине,  що  довкола  є, 
Ми  й  корабель,  і  ми  самі  ж  вітрила, 
Ми  ті  хто  є,  один  в  однОго  є,
Я  щастя  у  тобі  цілком  відкрила…
24.06.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848687
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2019


Ми губимо час

В  потоці  життя  губиться  час.
Його  вже  замало  й  для  вас,  і  для  нас.
Всі  клопоти  й  справи  ковтає  "воно".
Раніше  ж  такого  ніде  не  було.
Ми  звикли  любити,  а,  може,  і  ні.
І  вже  наші  близькі  десь  там,  в  стороні.
Так  часто  увечері  п'ється  вино.
Так  швидко  й  безжально  ковтає  "воно".
Ніхто  не  згадає  про  ніжність  і  ласку.
Все  рідше  ми  кажемо  щире  "будь  ласка".
Суспільство  вже  звикло,  що  все  -  кумовство.
Так  стрімко  і  гнучко  зжирає  "воно".
Шаблони,  закладки...  Усе  це  дурня.
І  це  лиш  здається,  що  всюди  стерня.
Нам  треба  нарешті  всім  очі  відкрити
І  місто  своє  усім  серцем  любити.
15.03.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848551
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 18.09.2019


#боскоровесна

Весна  розбиває  кордони  й  прокладає  сонячний  шлях  через  офісні  вікна.
Її  подих  витає  в  повітрі  та  змушує  серце  щохвилі  все  битись  сильніше.
Її  доторки  вітру  до  шкіри  обпікають  нам  нутро  останніми  безжальними  морозами.
Ми  намагаємося  відкинути  зиму  в  минуле  й  зловити  беркзень  за  хвостик.
Нова  пора  пручається,  коли  ми  надворі  й  знущається,  уоли  ми  в  приміщенні. 
Та  ми  не  відступаємо,  ми  крокуємо  вперед  і  доказуємо,  що  ми  зможемо. 
Так,  ми  здатні  дійти  і  до  квітня,  і  до  липня,  осені  й  знову  зими. 
Ми  можемо  йти  вперед,  але  ніколи  нам  не  вдасться  одного  -  зробити  крок  назад.
Минуле  лишається  у  нашій  пам'яті,  у  фотознімках  і  незграбних  записах  у  блокнотах.
Жоден  з  нас  не  повинен  за  ним  шкодувати,  лише...якщо  у  минулому  не  лишилися  люди,  яких  вже  немає  з  нами. 
Посміхнутися  й  відкинути  сум?  Надто  складно  в  теперішньому  середовищі. 
Суспільство  забуло  про  безтурботність,  щирість,  радість  та  емоції. 
Проте,  то  суспільство,  а  це  -  я.  Із  щасливими  очима,  складним  і  водночас  солодким  майбутнім. 
Я  із  творчою  душею,  турботою  про  рідних,  любов'ю  і  присмаком  тепла  на  краєчку  язика.
Бо  скоро  весна…
19.02.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848550
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.09.2019


Моє місто і Ти

Кров  застигає,  а  серце  кричить, 
Це  місто  -  блаженне,  блаженна  ця  мить. 
Невпинні  потоки  людей  і  машин  -
То  ритми  таємних  талантів  картин. 
Тут  день,  як  не  день  і  ніч,  як  не  ніч, 
Проте  із  собою  я  віч  і  на-віч.
Тут  книги  ковтаю  і  чаю  не  п'ю,
І  кожного  ранку  плей-лист  свій  гортаю.
Я  вірю  у  мрію,  я  нею  живу, 
Коли  я  спіткнуся,  то  враз  оживу.
Ще  знаю,  що  кава  смачна  та  медова, 
Та  губи  твої  -  то  казка-казкова.
18.09.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2019


#дещоособистапроза

Із  приходом  осені  я  кожного  холодного  ранку  прокидаюся  дещо  спантеличеною.  Я  перекидаюся  на  лівий  бік  (адже  змалечку  звикла  спати  на  правому)  і  спросоння  намагаюся  знайти  Тебе  рукою.  Мені  хотілося  б  притулитися  до  Тебе  і  зігрітися,  а  не  шукати  плед  і  кутатися  в  нього  знову  й  знову.  Я  хотіла  б  заварити  дві  чашки  кави,  а  не  одну,  самотню.  Якби  Ти  був  поруч,  то  я  не  дивилася  б  пустими  очима  у  вікно,  не  рахувала  би,  скільки  повз  наш  будинок  пройшло  людей  і  скільки  разів  спіткнувся  той    паркувальник,  який  так  старанно  заробляє  гроші.  Я  не  ходила  би  кругами  по  кімнаті,  шукаючи,  де  цього  разу  я  поклала  свої  окуляри.  Хммм…  Адже  кожного  разу  знаходиш  їх  мені  саме  Ти.  А  ще,  якби  Ти  був  поруч,  я  би  не  гадала,  що  цього  разу  приготувати  на  обід,  бо  з  Тобою  завжди  все  відомо.  Певно,  якби  я  не  була  сама,  я  би  не  прочитала  дюжину  книг  і  не  передивилася  сотні  фільмів.  Ба  більше,  я  би  не  закінчила  вишивати  картинку  на  майбутню  Нашу  кухню  і  не  домалювала  би  ті  картини,  які  мають  прикрасити  стіни  Нашого  житла.  Дивна  річ  —  самотність.  Хтось  скаже,  що  люди  самотні  тоді,  коли  вони  не  мають  з  ким  поділити  свої  переживання,  не  знають  у  кого  попросити  допомоги,  або  ж  до  кого  спонтанно  прийти  ввечері  з  вином  та  виноградом.  Інші  гадають,  що  люди  самотні  тоді,  коли  вони  мають  у  серванті  лише  одну  чашку,  одну  вилку  і  ложку,  одну  тарілку  та  один  бокал.  Чомусь  усі  асоціюють  самотність  із  повною  відсутністю  людей  у  чиємусь  житті.  Проте  я  гадаю,  що  це  не  так.  Я  самотня  лише  тоді,  коли  я  говорю  до  стін,  до  картин  і  до  телефона,  у  якому  Твої  фото.  Але  із  першим  звуком  провернення  ключа  у  замковій  шпарині  ця  всіма  недолюблена  пані  Самотність  швидко  зникає.  Дім  наповнюється  іншим  повітрям,  іншими  звуками,  іншою  атмосферою  і  іншою  мною.  Із  Твоїм  приходом  усе  стає  рідним  і  таким  необхідним.  І  цього  разу  (хоч  і  не  кави)  я  заварюю  дві  чашки,  а  не  одну.  Тепер  я  не  боюся  всміхатися,  жартувати,  говорити  безліч  дурниць  і  розумних  речей,  адже  я  знаю,  що  їх  чують  не  лише  кутки,  квіти  і  меблі,  їх  чуєш  Ти.  Ми  багато  говоримо,  перш  ніж  знову  лягаємо.  Перш  ніж  вимикаємо  світло,  Ми  знімаємо  із  себе  терпкість  прожитого  дня  і  кислоту,  впитану  від  міста.  Ти  знову  лягаєш  ліворуч  від  мене  і  повертаєшся  спиною,  бо  так  Тобі  простіше  заснути.  Я  обіймаю  твою  широку  спину  і  також  від  вертаюсь  від  Тебе,  бо  так  я  звикла  з  дитинства.  Я  крізь  сон  відчуваю  Твоє  дихання  і  Твої  рухи.  Я  відчуваю,  коли  Твоя  рука  торкається  мого  тіла.  Але  я  продовжую  спати,  щоб  зранку  знову  прокинутись  самотньою…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848445
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.09.2019


Чи чули ви хоч раз, як може дзвеніть тиша?

Чи  чули  ви  хоч  раз,  як  може  дзвеніть  тиша?
Чи  бачили  хоч  раз,  як  темінь  стає  глибша?
Чи  знали  ви  хоч  раз  гіркий  любові  смуток?
Вам  може  дарували  букетик  незабудок?

Чи  зможе  хтось  забуть  той  перший  поцілунок?
Чи  зможе  розітнуть  свій  цінний  подарунок?
Чи  скривите  душею,  як  фото  перерветься?
У  серці  вам  від  того  хоч  щось  перевернеться?

Згадайте  хоч  на  мить  блаженні  хвилі  щастя,
Чи  думав  хтось  тоді,  що  може  щось  і  вдасться?
Для  чого  цілували,  торкалися  тілами,
Для  чого  відкривались  веселки  кольорами?

Напевно  все  для  того,  щоб  виграти  у  долі
Не  крапельку  любові  у  клапті  сліз  і  болі,
А  впевнено  і  твердо  усім  і  всям  сказати,
«Вам  нашого  кохання  ні  з  чим  не  порівняти!»

Чи  чули  ви  хоч  раз,  як  може  дзвеніть  тиша?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2017


Осіння туга

Осінній  вечір,  дощ  не  забарився,
Заснуло  місто,  світять  ліхтарі,
Шматочок  літа,  може,  десь  лишився,
Та  в  нашім  краї  дують  вже  вітри.

Для  танцю  рано  –  листя  вже  кружляє,
Для  сонця  пізно  –  жарко  на  душі,
Це  погляд  твій  мене  не  полишає,
І  доторк  твій  ще  й  досі  на  щоці.

Завмер  і  час,  застигло  все  довкола,
Пташки  вже  не  співають  радісні  пісні,
Мені  чомусь  ця  осінь  так  знайома…
Невже  була  в  ній  десь  я  уві  сні?

Та  ні.  Здається.  Просто  все  по  колу,
Ізнов  журба  і  знов  ця  далеч  міст,
Подумать  не  змогла  би  я  ніколи,
Що  так  захочу  написати  лист.

Я  можу  подзвонити,  зайти  в  соцмережу,
Я  можу  усе  кинуть  і  приїхать,
Та  все-одно  всього  я  не  скажу,
Коли  ти  поряд  важко  мені  дихать.

Я  краще  напишу,  вміщу  усі  думки,
Скажу  про  те,  чого  я  так  боюся,
Я  поділюсь  минулим  залюбки,
Черкну  про  те,  за  що  молюся.

Чому  я  так?  Питай…  я  відповім.
Лиш  не  одразу,  спершу  я  заплачу.
Ти  вже  давно  у  серденьку  моїм,
Твою  любов  так  чітко  бачу.

Тримай  за  руку,  ніжно  притуляй,
Осінній  тузі  не  давай  надії,
Мені  єдиній  ти  пообіцяй
У  холодній,  майже  зимній  днині,

Що  будеш  поряд,  завше  будеш  мій,
І  без  причини  дарувати  квіти,
Ти  будеш  ніби  із  країни  мрій,
Що  я  створила,  як  були  ми  діти.

Одягнеш  в  сукню,  білу  як  сніги,
Промовим  клятву,  як  востаннє,
І  будуть  сльози  навкруги,
І  наше  зміцниться  кохання.

І  кожен  злет…  він  буде  спільним,
Падіння  кожне  ми  переживемо,
І  аромат  твій  так  і  буде  хмільним,
І  ми  ніколи  не  пізнаєм  щему.

Люблю  тебе,  люблю  твої  повіки,
Люблю  обійми,  лагідні  як  шовк,
Люблю  тебе,  бо  ти  –  єдині  ліки…
Лікуй,  бо  вже  і  лист  пожовк…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2016


Мама

Таке  чудове  слово  –  мама...
У  ньому  криється  весь  світ!
Ти  колискову  нам  співала,
Бажала  нам  солодких  снів.

Біду  щоразу  гнала  далі,
Ховала  впевнено  крилом,
Нещадні  горесті  й  печалі
Обходили  сім’ю  кругом.

Ти  знаєш,  що  ми  хочем  чути,
Як  на  душі  так  важко  й  зле,
Кого  як  треба  пригорнути…
Ти  обіцяєш:  «Все  пройде».

Додому  хочеться  вертатись…
Вертатись  знову,  знову  й  знов,
В  любові  маминій  купатись,
Чекати  лагідних  розмов.

Щоразу  дякувати  щиро
За  теплу  усмішку  її,
За  подаровану  нам  віру,
За  те,  що  є  ми  на  землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688301
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 13.09.2016


Фальшивое общество

Это  не  просто  –  взять  и  исчезнуть,
Сложно  забыться  средь  бури  обид,
Я  бы  хотела  все  это  отвергнуть,
Но  на  душе  все  же  что-то  знобит.

Все  мы  идем  за  толпой  обещаний,
Заезженных  фраз  и  разбитых  сердец,
Ждем  непременно  каких-то  страданий,
Стали  похожи  на  стадо  овец.

Никто  не  жалеет  о  сказанном  в  прошлом,
В  завтра  особо  никто  не  глядит,
Все  замыкается  в  обществе  пошлом,
На  раздорожье  не  бьется  гранит.

Люди  забыли  о  сострадании,
Чуждо  стараться  добиться  того,
Что  ранее  было  в  списке  желаний
Ибо  забыто  о  целях  давно.

Стремительно  так  поменялись  местами
Мужчины  и  женщины  в  нынешний  век,
Подростки  забили  руки  крестами…
Где  же  девался  простой  человек?

Все  удивительно  смотрят  на  пары,
В  которых  хоть  чуточку  видно  любовь,
«Что?  Отношения?  Это  ж  запары!
Лучше  пойду  пересплю  с  кем-то  вновь!»

Где  же  нормальная  дружба  девалась?
Где  уважение  к  старшим  найти?
Я,  видимо,  как-то  чуток  потерялась,
Сложно  мне  к  выводу  мысли  свести.

Вот  задаюсь  я  нелишним  вопросом:
«Что  будет  дальше  -  и  Бог  пропадет?»
«Пусть  лучше  уж  люди  болеют  поносом,
Чем  кто  в  воскресение  в  церковь  пойдет!

Я  лучше  посплю  до  обеда,  а  после  –  
Где-то  с  друзьями  опять  пропаду!»
Но  как?  Но  куда?  Но  разве  так  можно?
Да  пусть  ярлыки  погорят  все  в  аду!

Как  зомби  пропитаны  запахом  зла
И  кроме  гаджетов  nothing  ненужно…
Я  бы  сейчас,  люди,  все  отдала,
Чтоб  аккуратно  и,  может  быть,  дружно

Раз  разорвать  эти  цепи  оков,
И  обьяснить  то,  что  мы  не  игрушки,
Ладно,  не  верьте  в  силу  богов,
Но  избегайте  эры  ловушки.

Станьте  людьми,  будьте  выше  всего,
Что  способно  сломать  нашу  сущность,
Ищите  в  толпе  человека  того,
Кто  имеет  не  только  наружность.

Полюбите  цветы,  закаты,  рассветы,
Влюбитесь  в  речную  волну,
Просите  в  друзей  хоть  какие  советы,
Зовите  смотреть  на  луну.

У  ветра  порывах  учитесь  купаться,
Старайтесь  не  быть  так,  как  все,
Сейчас  очень  важно  в  толпе  выделяться,
И  утро  встречать  по  росе.

 



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688297
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 13.09.2016


Щастя

А  щастя  в  кожному  моменті:
У  посмішках  близьких  людей,
Вогнях  запалених  очей,  
Важливім  пам'яті  фрагменті.

А  щастя  в  кожного  своє:
Хтось  забирає,  хтось  -  дає,
Хтось  віру  в  Бога  прославляє,
Хтось  віру  Богу  віддає.

Я  щастя,  скаже  хтось,  єдине:
У  матері  -  мала  дитина,  
В  безпомічних  -  це  вірний  друг,
Для  мене  -  це  родини  круг.

Назве  хтось  щастям  яхту,  дім,
Хтось  свій  офіс,  успіх  в  нім,
Хтось  машину,  хтось  чарчину,  
Хтось  дарунки,  хтось  дружину.

Хтось  прийде,  не  побоїться,
(Як  воєнним  те  годиться),
Стане  сміло  перед  людом
І  розкладе  все  на  блюдо.

Буду  я  цим  "хтось",  як  завжди,
І  відкрию  світу  правди,
Хоч  солодкої,  гіркої  чи  солоної  комусь:
Як  дорога  не  звернеться  -  я  до  милого  вернусь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679152
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 20.07.2016


Мені тебе невистачає

Сиджу  я  собі  в  кімнаті,  читаю  книгу,  крізь  відчинене  вікно  чую  спів  пташок  і  розумію,  що...

Тебе  б  сюди  та  чашку  кави,
Зкріпитись  теплими  руками,  
Проститись  з  різними  думками
І  просто  бути  -  я  і  ти.

Почути  пісню  соловейка,
Зустріти  ранішню  зорю
І  випадково,  так  злегенька
Впустити  "я  тебе  люблю".

Забути  разом  все  на  світі
І  знову,  мов  маленькі  діти,  
Радіти  сонцю  і  теплу,
Топтати  трави  і  росу.

В  такі  моменти  десь  літаєш,
І  хоч  не  птах,  та  крила  маєш,
Здіймаєш  в  небо  все  життя,
У  сні  шукаєш  укриття.

А  потім  раптом  ти  проснешся,
На  мене  глянеш,  посміхнешся,
На  хвильку  подих  затамуєш
І  звично  в  носик  поцілуєш...

P.S.:  Дякую,  що  ти  в  мене  є!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664147
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.05.2016


*моєму дому*

Хвилинку  за  хвилинкою,
Вузенькою  щілинкою,
Маленькою  пташинкою
Лечу  я  до  небес.

Там  ніжність,  щастя  і  відрада,
І  є  там  мамина  порада,
І  є  там  таткове  тепло,
Моє  там  затишне  житло.

Там  мій  коханий,  мої  друзі,
Там  я  не  буду  в  гіркій  тузі,
Там  є  майбутнє  й  майбуття,
Там  мої  мрії  і  життя.

Там  вечорами  зорі  ясні,
Як  лебідочки  прекрасні
Чарують,  манять  і  зовуть
У  далекий  добрий  путь.
***
Всі  близькі  мої  далеко
І  щоразу  як  лелека
Б'юся  крилами  в  політ,
Скільки  б  то  не  було  літ.

Я  до  хвіртки  підійду,
Всіх  по  черзі  обійму,
В  очі  гляну,  поцілую
Й  знову  далі  помандрую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647387
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.02.2016


А знаєш. .

А  знаєш,  мені  необхідні  твої  ніжні  руки.
В  них  просто  немає  ні  зла,  ні  розлуки.

А  знаєш,  мені  так  потрібні  твої  карі  очі.
Я  хочу  тонути  в  них  кожної  ночі.

А  знаєш,  я  хочу  почути  твій  голос  шовковий.
Що  як  соловейка  той  щебет  ранковий.

А  знаєш,  мені  так  потрібні  обійми  з  твоєю  душею.
Бо  з  нею  літати  щастить  за  будення  межею.

А  знаєш,  мені  так  важливий  повністю  ти.
Щоб  морем  надії  та  щастя  плиcти.
(06.02.16)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642473
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 09.02.2016


якби ж…

Якби  ж  то  тільки  можна  було  так:
Дивитися  щоранку  в  твої  очі,  
Розводити  разом  зрідка  бардак,
А  потім  прибирати  все  до  ночі.

Якби  ж  то  тільки  можна  було  нам
Прогулюватись  парком  до  світанку,
І  стрибати  у  ритм  "парампампам",
І  випить  кави  другу  філіжанку.

Якби  ж  то  тільки  було  так,  що  ми  
Могли  в  обійми  міцні  поєднатись,
Як  раптом  буде  на  душі,  як  у  зимі
Чи  буде  щастя  навсебічно  вириватись.

Я  хочу  бути  поряд  кожну  мить,
Солодку  радість  втіхи  відчувати,
Та  зараз  серце  щось  надмірно  так  щемить...
Я  всю  цю  відстань  ХОЧУ  подолати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621753
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 17.11.2015


Спогади

Опале  листя  і  легка  журба,  
Пустують  парки,  люди  поховались,
І  вітер,  мов  у  танці  кожне  "па",
І  я  вже  вкотре  в  тебе  закохалась.

Я  візьму  плед  і  теплу  чашку  чаю,
І  піду  в  двір,  там  сяду  на  крильці,
Тихенько,  може,  ще  щось  наспіваю,
Та  буде  смуток  в  мене  на  лиці.

Відчую  холод.  Не  піду  до  хати,
Залишусь  ще  у  спогадах  тонуть,
Я  буду  ними  ж  душу  зігрівати
І  лиш  молити  Бога:  "Поряд  будь!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2015


за нього…

навіть  мовчати  і  просто  дивитись,
весь  світ  посилати  й  за  тебе  молитись,
я  душу  Дияволу  ладна  віддати,
щоб  руку  твою  у  своїй  потримати...

я  Бога  до  Чорта  пошлю  на  світанку,
коли  не  побачу  тебе  поряд  зранку,
коли  не  обійму  і  не  приголублю,
тоді  навіть  віру  у  себе  я  згублю…

я  в  прірву  готова  за  тебе  пірнати,
і  точно  готова  усе  я  віддати
за  посмішку  щиру,  щасливії  очі
і  спільні  майбутні  недоспані  ночі…

за  трепет  душі  і  за  щемлення  серця,
(без  бід  на  землі,  шкода,  не  обійдеться),
лиш  лагідний  голос  і  теплії  руки,
успіху  далі  в  житті  запоруки…

і  завжди  Ми  будемо  разом,  я  вірю,
і  вдруге  вже  Долю  я  не  перевірю,
просто  з  тобою  я  поряд  залишусь,
під  кожним  озвученим  словом  підпишусь!



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612735
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 12.10.2015


Карі очі

Я  в  карі  очі  закохалась,
В  твої  тенета  я  попалась,
У  вирі  пристрасті  зникаю,
Тебе  з  любов'ю  обіймаю.

Я  встану  рано,  до  світанку,
Заварю  кави  чашки  дві,
Тобі  скажу:  "Доброго  ранку"
Й  підем  тонути  у  красі.

Надвечір  щось  я  приготую,
Поставлю  свічки  і  вино,
Тебе  собою  зачарую,
Цього  хотіли  так  давно.

А  потім  ляжем  на  підлозі,
Почнемо  мріяти  ізнов,
Що  півжиття  пройде  в  дорозі
І  кучі  рідкісних  розмов.

Обіймемось  з  тобою  ніжно
І  тихенько  скажем  "ми",
Буде  все  у  нас  суміжно,
Обійдуть  нас  всі  проблеми.

Колись  почуєм  дзвінкий  сміх,
Маленьких  рученьок  торкнемось,
В  житті  ще  буде  море  втіх
І  від  землі  Ми  відірвемось.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612587
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 11.10.2015


Прости

Прости  обиды  и  всю  боль,
То,  что  исчезло  настроенье,
Прости  за  то  что  иду  вдоль,
Сейчас  я  в  ярости  кипленье.

Я  вновь  ревную,    это  да.
Меня  наверно  не  исправить,
И  в  этом  вся  моя  беда,
Я  не  хочу  сомненьем  править.

Во  мне  есть  верность  и  доверье,
Ты  все  проверил  не  спеша,
Но  не  хочу  попасть  в  ущелье,
Где  жизни  нет,  и  нет…тебя.

Я  не  хочу  играть  спектакль
В  котором  будет  только  грусть,
И  слез  я  не  хочу  на  кафель,  
Пусть  лучше  пропаду…и  пусть.

Зато  не  буду  без  тебя  я,
Не  буду  жизнь  всем  отравлять,
Лишь  тут,  меня-то  вспоминая,
 Все  будут  руки  поднимать.

Уж  если  сказано  «люблю»,
То  буду  рядом  до  конца,
Других  вокруг  не  потерплю,
У  нас  то  будет  два  кольца!

Я  обещаю,  буду  доброй,
Хорошей  мамой  стану  я,
И  только  ночкой  темной-темной,
Скажу  шепчя  «люблю  тебя»…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605227
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 08.09.2015


Вместе можно все

Можно  вместе  улыбаться,  
Можно  вместе  строить  дом,
Можно  весело  играться,
Тогда  беды  ни  по  чем.

Можно  все  убить  сомненья,
Можно  в  детстве  пропадать,
Можно  с  баночки  варенье,
Можно  сладко  целовать.

Можно  вместе  варить  кофе,
Можно  вместе  печь  пирог,
Можно  сесть  вам  на  пороге,  
Можно  там  же  есть  творог.

Можно  где-то  прогуляться,
Можно  как-то  пошалить,
Можно  нежно  обниматься,
Можно  тихо  так  любить.

Можно  временем  ругаться,
Можно  изредка  вопить,
Но  не  нужно  расставаться,
Но  не  нужно  жизнь  губить.

Можно  помириться  сразу,
Можно  ласково  шептать,
Можно  не  уйти  ни  разу,
Можно  просто  все  понять.
_  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _

Любимых  мы  часто  ревнуем,
Но  по  жизни  всю  верность  храня
Вечерами  красивей  волнуем,
Каждый  раз  повторяя  «Твоя!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605221
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.09.2015


Дорогі Сашуне та Олексо!

Дорогі  Сашуне  та  Олексо!
Хай  доля  вам  казкою  ніжною  стелиться,
В  житті  оминають  і  грім,  і  хурделиця,
Хай  друзі  вам  вірні  завжди  посміхаються,
Крім  добрих  людей  ніхто  не  трапляється.

Сімейне  тепло  бережіть  ви  роками,
І  зараз,  будь  ласка,  сплетіться  руками,
Щоб  завжди  жили  ви  у  злагоді  й  мирі,
І  душі  тримали  у  пристрасті  вирі.

Ласку  та  щирість  даруйте  очами,
Підтримку  та  вірність  відчуйте  серцями,
В  обіймах  міцних  ви  злітайте  до  неба,
Де  більше  нічого  й  нікого  не  треба.

А  пройде  час,  прийде  пора,
В  квартирі  буде  дітвора,
Буде  сміх  і  будуть  сльози,
Та  не  ставайте  в  півдорозі.

Світ  щастя  лиш  відчинить  двері,
І  хтось  напише  на  папері:
«Усім  є  прикладом  сім’я
Олександри  й  Олексія».

З  повагою  та  любов’ю,  сестричка  Юля.
15.  08.  2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600275
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 17.08.2015


Пишу, когда…

Пишу,  когда  идет  гроза,
Когда  смеется  солнце,
Когда  по  мне  течет  слеза,
И  сердце  не  уймется.

Пишу,  когда  есть  настроенье,
И  еду  я  куда-то,
Когда  ем  с  баночки  варенье,
Когда  мне  трудновато.

Пишу,  когда  смотрю  кино,
Когда  волна  рокочет,
Когда  с  родным  я  пью  вино,
Душа  писать  все  хочет.

Пишу  о  том,  что  вижу  я,
О  том,  что  наболело,
Пишу  об  пенье  соловья,
О  том,  что  ввысь  взлетело.

Пишу  для  вас  и  для  себя,
Для  старших,  даже  младших,
Пишу  я  ручку  теребя,
Ведь  не  могу  иначе.

Пишу  про  нежный  свет  звезды,
О  том,  как  ласточка  летает,
Пишу  о  жизни  без  беды,
О  том,  как  льдинки  тают.

Пишу  про  ласку  и  любовь,
Про  верности  храненье,
Пишу  про  нас  я  вновь  и  вновь
В  минуты  наслажденья.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598189
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.08.2015


Берегите свои души.

Порою  так  бывает  –
Мысли  убегают,
Оторваны  странички  
Летят  куда-то  в  даль.

И  сердце  будто  режет,
Не  думая,  небрежно,
Родной  твой  человечек,
Что  стал  теперь  никем.

И  пусть  болит  ужасно,
Все  это  не  напрасно,
Теперь  станешь  сильнее,
Забудешь  обо  всем.

Закроешь  свою  душу,
Пускай  никто  не  рушит
Ее  покой  и  нежность
До  самой  старости.

Ему  еще  вернется,
И  сердце  вдруг  взорвется,
Но  будет  уже  поздно
Закрыта  дверь  на  ключ.


PS.:  порою  даже  под  маской  самого  верного  друга  прячется  безразличие  и  пустота.  Не  предавайте  близких,  не  делайте  им  больно,  ведь  все  ваши  поступки  возвращаются  бумерангом.  Будьте  добрее  и  искреннее.  Полюбите  простоту  и  доверие  -  их  осталось  так  мало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593690
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 14.07.2015


Мой

Судьба-судьбинушка  моя,
Я  вновь  благодарю  тебя,
За  все  счастливые  улыбки,
За  все  прожиты  мной  ошибки.

Все  это  не  спроста,  я  знала,
И  все  тихонько  принимала,
Теперь  я  счастье  обнимаю,
К  чему  все  было  понимаю.

Я  поняла  –  тогда  сглупила,
Может,  и  любовь  убила,
Все  стерла  с  памяти  твоей,
Сказал:  «Не  будешь  ты  моей».

Но  так  хотелось  вновь  тепла,
Еще  б  немножко  потерпела,
Тебя  вернуть  бы  не  успела,
И  вся  душа  бы  умерла.

Так  тяжело  писать  мне  эти  строчки,
Ведь  это  не  играть  в  матери  и  дочки,
Здесь  нужно  душу  открывать,
И  все  писать,  писать,  писать.

Писать  не  хватит  милых  слов,
Но  чувствам  нет  теперь  пределов,
С  тобой  мы  любим  все  сильней,
Теперь  не  надо  нам  больней.

Встречи,  счастье,  сердца  стук,
Прикосновенья  родных  рук,
Движенья  тел  и  ночь  без  дна,
Я  бесконечно  влюблена.

Сплетенье  душ,  слиянье  губ,
Ты  мой  нежнейший  душегуб,
Ты  мой  убийца  сладких  снов,
Ты  мой  строитель  жизни  планов.

Тебе  я  верность  сохраню,
Когда-то  ужин  приготовлю,
И  сладость  уст  я  ощущу,
И  никогда  не  отпущу.

Ты  мне  как  друг,  как  брат,  отец,
Ты  идеала  образец,
Ты  сильный,  добрый  и  игривый,
Со  мной  теперь  самый  счастливый.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590014
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.06.2015


Два сердечка, две судьбы

Два  сердечка,  две  судьбы,
Два  крылечка  одной  семьи.
Улыбки  и  веселье,
И  шальные  поздравленья.

все  желают  счастья,  ласки,
каждый  как  в  дивной  сказке,
жить  без  боли  и  печали,
чтоб  вы  горестей  не  знали.

Вы  не  знайте  слез  и  ран,
Продолжайте  свой  роман,
Радостный,  счастливый,
Легкий  и  теплолюбивый.

Доверяйте,  обнимайтесь,
Никогда  вы  не  теряйтесь,
Вам  судил  быть  вместе  Бог,
Как  он  мог,  так  и  помог.

Все  в  ваших  руках  теперь,
Говорят  «хоть  верь,  не  верь»,
А  ведь  свадьба  -  то  на  век,
Ну  а  жизнь  –  теченье  рек.

Вы  спешите,  торопитесь,
Сразу  тут  же  обнимитесь,
Берегите  каждое  мгновенье,
А  мы  скажем  «ГОРЬКО»  без  сомненья!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585180
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 03.06.2015


ХХІ століття

ХХІ  століття,
Тяжкий  нині  час,
Почуттів  розмаїття
Поглинає  всіх  нас.

Все  у  світі  міняється,
Інші  люди  стають,
І  життя  розвертається
На  зовсім  інший  путь.

Ми  ідемо  за  натовпом,
Живемо  хвилинами,
Мудростя́ми  всі  нехтуєм,
Розгубили  ж  перлини.

Бодай  раз  у  житті  
Задаєшся  питанням:
"Який  сенс  у  бутті,
усім  жити  ваганням?"

Але  відповідь  важка,
Не  кожен  знайде  її,
Тут  немає  поблажки,
Все  іде  до  комедії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585071
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.06.2015


Промайнули дитячі роки…

Неначе  вчора  ще  були
Ми  всі  маленькими  дітьми.
Сьогодні  іншими  всі  стали  –  
Ми  стали  всі  випускниками.

І  щемить  душу,  й  серце  щемить,
І  ллється  час,  як  водопад,
Ніхто  його  вже  не  зупинить,
В  нас  буде  інший  зорепад.

Ми  всі  згадаємо  бажання,
Такі  уже  старі,  іще  дитячі,
Тоді  вже  будуть  інші  сподівання,
І  руки  стануть  не  такі  тремтячі.

Із  вуст  лунатимуть  дорослі  вже  слова,
І  у  житті  усе  ще  нам  піддасться,
То  вже  не  буде  та  юнацька  гра,
І  ніяка  це  вже  нам  не  цяця.

І  вже  минатимуть  роки,
Та  ми  вертатимем  до  школи,
Хоч  зараз  ми  випускники,  
Нам  цього  не  забуть  ніколи.

Наш  перший  крок  у  клас,
Усмішка,  перший  зошит,
І  між  уроками  той  галас,
Що  нас  вернутись  так  і  просить.

Та  нам  пора  в  далеку  путь,
І  ті  шляхи  –  незвідані,  таємні,
Та  нас  заманюють,  ведуть
У  дні  уже  нові:  сумні  й  приємні.

Зовсім  не  віриться  сьогодні,
Що  вже  пройшов  дитинства  світ,
Стали  хлопці  благородні,
Ну  а  дівчата  –  квітів  цвіт.

За  все  подякуєм  ми  школі,
І  вклонимося  низько,  до  землі,
Всього  бувало  в  нас  доволі,
Спасибі  вам,  учителі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584386
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 29.05.2015


Ведь очень важно быть любимым!

Ведь    каждому  так    важно    быть    любимым!
И    важно    знать,    что    ты    кому-то    нужен,
И    может    быть    когда-то    с    тем    родимым
Готовить  будешь    вкусный    общий    ужин.

Ведь    очень    важно    всем    иметь    поддержку!
И  знать    что    в    радости    и    горя    час,
Дома  могут    вас    обнять    так    нежно,
Поцеловать    без    лишних    фраз.

Ведь    очень    важно    жизнь    прожить    вдвоем!
И    позабыть    о    всех    былых    невзгодах,
Ведь    рядом    тот,    с    которым    беды    ни    по    чем,
В    душе    всегда    тепло,    при    всяких    непогодах…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583347
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.05.2015


Так хочеться в нове життя

Так  хочеться  пірнути  десь.  Кудись
Подітися  незнаними  шляхами,
І  згадувать,  що  й  як  було  колись  -  
І  йшло  постійно  все  кругами.

Так  хочеться  пізнати  щось  нове.
Забути  сірість  днів  буденних,
І  взнати  те,  що  душу  рве,
Піти  від  марних  сліз  і  слів  даремних.

Так  хочеться  забути  всю  печаль.
Спалити  маски  всіх  емоцій,
І  з  гордістю  дивитись  в  даль,
І  може  там  вже  з  інших  порцій

Захочеться  відчуть  нове  життя.
Й  не  накладати  гриму  товсті  шари,
Й  робити  нові  відкриття,
Чинити  інші  вже  пожари.

Пожари  в  серці  і  душі,
Приємні  погляди  і  жести,
І  весь  вогонь,  що  є  в  мені
В  життя  близьких  для  мене  внести.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582507
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.05.2015


Бійцям АТО

Дорогі  наші!

Дай  Боже  Вам  залізного  терпіння,
Бо  Боже  в  Вас  благословіння.
Ви  муки  всі  нам  передайте
І  землю  нашу  захищайте.
Бо  Ви  святі,  а  грішні  -  ми,
Ми  всі  злякалися  війни.
Ми  за  Вас  читаєм  молитви  ́,
І  кожен  скаже:"Тільки  лиш  живи!"

PS.:  на  швидкоруч  писали  на  прапорі  від  себе  побажання.  Прапор  пішов  на  АТО.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578297
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 01.05.2015


Лист до Інопланетян

Привіт,  туземці!  Як  ви  там?
Ви  розкажіть  про  себе  нам.
У  нас  є  безліч  запитань,
Така  ж  є  кількість  і  вагань.
Перше  -  може  це  від  вас  Альоша?
Друге  -  чи  земля  у  вас  хороша?
Чи  планета  не  земна?
А  вона  у  вас  одна?
Чи  живете  на  Землі?
Чи  однакові  ви  ззовні?
Хм...  Про  вас  ми  мало  знаєм,
Від  цікавості  згораєм!
І  на  відповідь  чекаєм.
Ще  питання  на  засипку,
Хочем  взнать  доволі  шибко,
Як  прийдете  ви  до  нас
Чи  впізнаємо  ми  вас?
Так,  ну  досить  вже  питати,
Будем  відповідь  чекати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578150
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 30.04.2015


Війна…

Війна  -  одне  жахливе  слово,
Війна,  ти  крушиш  все  кругом.
А  без  війни  було  б  усе  чудово,
А  із  війною  ллється  тільки  кров.

Та  що  є  ще  страшніше?  
Страшніше  тільки  смерть.
Хоч  ворог  б'є  сильніше  -  
Його  женемо  геть.

І  на  війні  співають  солов'ї,
Передають  від  нас  усі  гіркі  молитви.
Ніхто  не  думав,  що  святій  Землі
Прийдеться  пережити  такі  битви.

Минають  дні,  минають  ночі,
Війна  кладе  палалий  слід.
Чекати  будем  рідні  очі,
Ще  скільки  не  прийшлося  б  літ.

Ми  вже  терпіли  різні  муки,
Тримали  зброю  у  руках.
Гармат  гриміли  страшні  звуки
І  всіх  ми  били  в  пух  і  прах.

Ми  сильні!  Ми  все  зможемо!
Врага  ми  переможемо!
І  квіти  тим  положимо,
Хто  не  прийшов  з  ВІЙНИ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578148
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 30.04.2015


Любити до нестями…

Любити  когось  до  нестями,
І  снитись,  можливо,  ночами,
Давати  надію  безгранну,
Відчути  душу  бездоганну.

Торкнутися  руки  рукою,
Провести  по  щоці  губою,
Пізнати  мед  на  тих  вустах,
Що  відганяють  кожен  страх.

Ти  поринаєш  в  насолоду,
І  все  приймаєш  в  нагороду,
Як  тіла  рідного  торкнешся,
Душею  зразу  в  небо  рвешся.

Він  ловить  погляд  твій  тремтячий,
Але  ж  ти  знаєш  -  він  терплячий,
Чекатиме  до  скону  віку,
Аби  відчути  разом  втіху.

Аби  радіти,  як  дитя,
І  поряд  йти  у  майбуття,
Аби  за  сотні  кілометрів,
У  серці  з  них  зробити  метри.

Він  пригорне  до  себе  ніжно,
І  посміхнеться  тихо  й  втішно,
Від  всього  світу  він  закриє,
І  в  інший  світ  врата  відкриє.

Війдете  ви  у  край  щасливий,
Де  не  важливо,  чом  мрійливий,
Де  квітів  пахощі  витають,
Де  всі  льодинки  в  серці  тануть.

Де  є  трояндові  поля,
Коханням  квітне  вся  земля,
Де  все  легке,  і  все  приємне,
Для  посторонніх  -  потаємне.

Де  любити  до  нестями  -  
Не  знати  людину  місцями,
А  знати  людину  цілком,
З  кожним  можливим  недоліком.

Ти  знаєш  людини  минуле,
Пам'ятаєш  -  воно  промайнуло,
Ти  маєш  в  майбутнє  із  нею  піти,
І  поруч  доріжку  для  себе  знайти.

Кохати  взаємно,  не  знати  образ,
Завжди  пам'ятати  приємний  той  час,
Як  тільки  зустрілись  і  все  почалось,
Можливо  для  вас  це  все  Богом  судилось?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563706
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 02.03.2015


Сміливість - це початок перемоги

Сміливість  -  це  початок  перемоги,
Це  шанс  нам  вибрати  свої  дороги,
Це  шанс  відчути  жагу  до  життя,
Це  шанс  радіти,  як  мале  дитя.

Сміливість  -  то  всьому  є  старт,
У  кожній  справі  починається  азарт,
Палає  серце  і  душа  палає,
І  розум  йти  вже  до  кінця  жадає.

Сміливим  будеш  -  матимеш  майбутнє,
За  весь  життєвий  шлях  -  моменти  незабутні,
І  зійдеш  до  вершини  щасливої  дороги,
Яку  не  б'ють  життя  широкії  пороги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560200
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.02.2015


Страшне життя, коли воно коротке…

Страшні  слова,  коли  вони  мовчать,  
Страшне  життя,  коли  воно  коротке,
Та  ще  страшніше  йти  у  небуття,
Знаючи,  що  в  світі  є  для  тебе  щось  солодке…

Він  марив  нею,  знав,  що  все  дарма,
Він  знав,  що  в  неї  інша  є  людина,
Та  коли  взнав,  що  часу  вже  нема,
Він  жестом  їй  вказав,  мол  «ти  єдина».

В  останню  мить,  у  мить  його  життя,
Під  кулі  кинувся,  щоб  лиш  її  почути,
Та  лиш  вони  не  знають  каяття,
Вони  пробили  мужні  його  груди.

А  було  так,  що  інших  рятував,
Він  знав,  що  людям  дуже  вже  потрібен,
І  страху  каплі  він  не  відчував,
Він  наче  з  твору  Лондона  той  Іден.

Тяжка  хвороба  містом  мандрувала,
І  разечку  нікого  не  пошкодувала,
Вона  морила  всіх,  дорослих  і  малих,
Та  втіху  більшу  мала  завше  від  щасливих.

Чума  страшна,  коли  вона  в  пітьмі,
Навіть  тоді,  коли  її  немає,
Та  навіть  в  мариві  казкової  тіні,
Вона  щосили  мужніх  піджидає.

Життя  не  має  смутку  і  жалю,
Хоча  тримає  смерті  гіркий  досвід,
І  цим  я  твором  в  серці  пропалю
Тяжке  кохання  рано  вранці,  вдосвіт…


Цей  вірш  я  присвячую  надзвичайно  чутливому  і  одночасно  тяжкому  фільму  Луіса  Пуенсо  знятому  по  мотивах  роману  Альберта  Камю  "Чума".

Неймовірно  майстерно  знятий  фільм,  дивлячись  який,  просто  неможливо  стримувати  сліз,  адже  всі  емоції,  всю  біль  і  показані  події  глядач  проживає  впродовж  фільму.  

Висловлюю  шанобливу  вдячність  і  автору  книги,  і  режисеру  фільму.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558486
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.02.2015


Просто запитай…

Запитай  мене,  просто  запитай,  
Як  світяться  ночами  зорі,
Лиш  серця  ти  мені  не  край,
Бо  хлинуть  сльози  враз  прозорі.

Запитай,  що  верби  ввечері  шепочуть,
І  соловейко  рано  на  зорі
Можливо  щось  сказати  хоче,
Досі  таємне  лиш  мені.

Скажи,  чим  ввечері  займався?
Скажи  чи  сумував  в  ті  дні,
Коли  зі  мною  не  стрічався
І  слухав  лиш  сумні  пісні?

Можливо  щось  нове  здійснилось?
Можливо  мрія?  Ні?  Не  це?
Можливо  щось  цікаве  снилось?
Пробач,  я  знову  за  своє…

Пробач,  що  так  я  захопилась,
Що  так  цікавить  ще  життя,
Я  не  самотньою  лишилась,
Зі  мною  є  ще  небуття.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553497
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2015


Істина життя

Хай  оживає  істина  стара:
Людина  починається  з  добра.
І  завжди  з  нами  житиме  вона,
Це  наша  ціль  і  істина  одна.

Із  малку  нас  навчають  жити,
І  ціль  оцю  завжди  цінити,
Бо  поки  істина  добра  -  
Людина  іншою  става.

І  кожен  знає  наш  дивіз:
"Ти  зустрінь  і  посміхнись,
В  очі  щиро  подивись,
Тобі  ж  вернеться  це  колись!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545887
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.12.2014


Мрій, живи, подорожуй!

Ти  турист  і  хочеш  знати,  
Де  у  світі  побувати?
То  мерщій  іди  до  нас,
Допоможем  в  любий  час!

Хочеш  ти  Європу  взнать?
Можеш  в  Римі  побувать,
Колізей  відвідать  знаний,
Вибір  буде  дуже  гарний!

Хочеш  в  Ріо  побувать,
Статую  Христа  пізнать?
Так,  звичайно,  приїжджай,
Всі  бажання  викладай!

Є  чарівний  Тадж-Махал,
В  інших  значеннях  –  сакрал,
Президент  там  не  бував,
Тільки  подумки  літав!

У  старинне  Мачу-Пікчу,
І  місцевість  таємничу
Зрадістю  ми  вас  відправим,
Враження  приємне  справим!

Чичен-Іца  в  Юкатану,
Кличе  на  тропу  топтану,
На  відомі  всім  ступіньки,
Вам  піднятись  буде  ліньки…

А  Китайською  стіною,
І  красою  не  земною,
Милуватиметесь  жваво,
І  казатимете  «браво»!

Вас  Йорданія  чекає,
Тихо-тихо  промовляє:
«Вас  вітає  місто  Петра,
Де  камінні  що  півметра»!

Якщо  хочеш,  то  зумієш,
Від  природи  онімієш,
Фото  зробиш  в  Інстаграм,
І  подякуєш  ще  нам…


Майбутньому  турагенту  -  моїй  гарній  подружці  присвячується!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541484
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.12.2014


Запретный плод

Снег  кружится,  летает,  летает,
И  поземкою  клубя,
Заметает  зима,  заметает,
Все,  что  было  до  тебя.

До  тебя  мне  кто-то  душу  рвал,
И  ветер  сильный  доставал,
И  ты  меня  не  замечал,
Любовь  другой  ты  отдавал.

А  я  мечтала  и  мечтаю,
Всю  страсть  к  тебе  я  сохраняю,
Во  снах  тебя  я  повстречаю,
Проснусь,  потом  опять  страдаю.

Ты  лучше  принца  с  нежной  сказки,
Ты  полон  верности  и  ласки,
Ты  среди  всех  парней  прекрасней,
Порыв  к  тебе  в  разы  опасней.

И  что  за  подлости  закон,
Что  сладкий  плод  мне  запрещен,
Что  душу  рвет  мне  изнутри?
Ты  дай  ответ,  только  не  ври...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541207
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2014


***

У  НВК  вітаєм  вас,
Даруєм  щирі  привітання,
Щоб  радість  не  минала  вас,
Здійснились  всі  ваші  бажання.

Щоб  шана,  честь  і  похвала
Із  вами  в  ногу  крокували,
Хай  квітка  щастя  розквіта
Вам  кожен  ранок  на  світанні.

І  доки  сонце  світить  з  висоти,
І  квітнуть  всюди  буйно  трави,
Бажаєм  ми  вам  твердо  йти,
І  мати  успіх  в  кожній  справі!

Як  завжди  допомагаю  мамулі...)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541038
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 02.12.2014


Ти знаєш, що ти людина?

Хто  п'є  з  чужих  долонь,  
Ніколи  не  нап'ється,
Живе  чужим  життям  -  
Ніяк  не  наживеться.

Він  все  бере  від  когось,
Свого  не  здобуває,
І  враз  усе  втрачає,
І  все  життя  страждає.

Ти  знай,  що  ти  людина,
Не  грай  чужої  ролі,
Живи  собі  поволі,
Шукай  своєї  долі.

Ми  завжди  біжимо  кудись,
Спіткаємось  і  падаєм,
А  потім  враз  злітаємо,
І  знов  чогось  чекаємо.

Бажання  в  кожного  своє,
Стрімке  і  невгамовне,
Десь  в  небі  зірка  твоя  є,
Веде  в  буття  шановне.

Ти  пам'ятай  повік  одне  -
Ми  всі  живем  всього  лиш  раз,
І  навіть  в  самий  важкий  час
Ти  залишайсь  людиною!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539652
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.11.2014


До Шевченка…

Шевченка  образ  бачу  я,
Вклоняюсь  я  йому,
Пророчив  наше  він  життя,
Сидав  він  у  тюрму...

Він  панство  завжди  зневажав,
Про  край  свій  рідний  мріяв,
Хворобу  тяжку  не  здолав,
Від  нас  до  неба  ринув...

Ми  пам'ять  світлу  бережем,
Передаєм  віками,
І  кожен  час,  і  кожен  день,
В  серцях  він  завжди  з  нами...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538350
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 20.11.2014


Дорога, вечер, звук мотора…

Ты  тратишь  жизнь  на  рок  и  грот,
Твой  лучший  друг  -  твой  красный  МОТ,
Ты  любишь  каждое  мгновенье,
Все  мы  -  свободы  поколенье!

Летишь  на  встречу  ветру  вдаль,
Свобода,  скорость  -  вот  твой  кайф,
Ты  всюду,  всем,  всегда  поможешь,
Ты  точно  все  на  свете  можешь!

Морозный  ветер  бьет  в  лицо,
Но  ты  несешься  все  равно,
Сквозь  все  леса,  поля,  луга,
Так  было,  есть,  так  навсегда!

Лети,  бери  от  жизни  все,
Подставь  друзьям  своим  плечо,
Нельзя  вторую  жизнь  еще,
Бери,  что  есть,  ведь  все  твое!

Мой  милый  друг,  с  Днем  рождения  тебя!
Ровных  дорог  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526726
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 29.09.2014


С поднятой кверху головой!

И  пусть  весь  мир  перевернется,
Пусть  к  пропастям  сойдут  вершины,
И  пусть  в  ответ  не  улыбнутся,
И  дальше  пусть  спешат  машины!
Пусть  холод  веет  вам  в  лицо,
Пусть  дождь  попробует  расстроить,
Все  это  мелочи,  ничто,
Попробуют  пусть  удостоить!
Вы  выше  всех  этих  преград,
Вы  сможете  пройти  все  бури,
Достойны  вы  любых  наград,
Почувствуйте  лишь  изнутри!
В  себе  увереннее  будьте,
Ведь  все  дороги  вам  открыты,
Обиды  ваши  все  забудьте,
Назад  врата  уже  закрыты!
Вперед  по  жизни  вы  идите
С  поднятой  кверху  головой,
От  мрачной  вечности  бегите,
Парите  в  небе  чистотой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525208
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 22.09.2014


***

Настільки  довго,  як  ти  мене  кохаєш,
Я  буду  поряд  і  ти  це  добре  знаєш.
Моя  любов  безмежною  стає,
Самотність  в  бік  вже  відступає.
Даруєш  ти  хвилини  незабутні,
Проганяєш  мої  сірі  будні.
І  погляд  твій  –  це  насолода,
А  образ  твій,  як  нагорода.
Твій  стан  стрункий  переді  мною  –  
Від  світу  криєш  ти  собою.
Уста  твої  солодші  меду,
Та  інших  вже  зовсім  не  треба.
В  такий  прекрасний,  теплий  день
Не  відвести  було  очей.
Гадали  іншу  покохав,
Та  правди  ще  ніхто  не  знав.
До  нас  ти  просто  приїжав,
Ще  зовсім  виду  не  давав.
Та  якось  ввечері  гуляли,
Компанія  була,  усі  сміялись.
Так  трепетно  ти  цілував,
Але  нічого  не  казав.
Моменту  я  того  чекала,
А  іноді  і  натякала.
І  раптом  чую  ці  слова,
У  мене  відібралась  мова…
Тепер  ми  разом  –  це  чудово,
Коли  ти  поряд  –  все  казково.
Та  лиш  ти  їдеш  –  в  мене  сум,
По  тілі  наче  якийсь  струм.
Так  сильно  зустрічей  чекаю
Й  кохання  наше  я  плекаю.
І  вірність  я  свою  тримаю,
Тебе  одного  я  кохаю!



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524822
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2014


Свадьба…

Подруги  брату  посвящаю!

Со  свадьбой  брата  поздравляю,
Счастья,  радости  желаю,  
Сильней,  чтоб  был  богатыря...
Так  вот,  я  честно  говоря,  
Желаю,  чтоб  семью  держал,
Работать  чтобы  продолжал,
Лишь  не  там,  где  он  сейчас,
Престижней  подойдёт  уж  час,
Желаю  я  детишек  много,
Уюта  и  тепла  родного,
Пониманья  и  любви,
Боже!  Их  благослови!

Всего  самого  наилучшего  твоему  братику♥

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521986
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 07.09.2014


Моей жемчуженке маленькой♥

Ты  солнышко,  мой  маленький  цветочек,
Ты  лучик  счастья,  радости  расточек,
Улыбкою  ты  даришь  мне  мгновенья
Обычного  такого  насложденья.

Умеешь  ты  заставить  улыбнуться,
От  тебя  нельзя  же  отвернуться,
Так  хочется  обнять  и  приласкать,
Такую  же  как  ты  попробуй  отыскать!

В  мире  нет  такой,  как  ты  «Перлинки»,
Нашей  маленькой,  красивой  балеринки,
Так  только  ты  умеешь  подпевать,
Лишь  только  ты  так  можешь  танцевать.

Котенок  мой  маленький,  я  очень  люблю  тебя!♥



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520184
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.08.2014


Кохай♥

А  ти  мене  кохай,  кохай,
На  жоден  крок  не  відпускай,
Сильніше  ти  мене  тримай,
Кохання  наше  ти  плекай.

З’явився  ти  в  житті  моєму  –  
Тобою  стала  одержима,
В  обійми  лину  я  до  тебе,
І  в  ті  хвилини  я  на  небі.

Коли  ти  їдеш  –  я    чекаю,
Повільно  дуже  я  звикаю,
Що  ти  є  там,  а  я  -  є  тут,
Буває  нападає  смут.

Та  відстань  –  пустощі  дитячі,
Я  знаю  руки  ті  тремтячі,
Які  торкалися  мене,
Давали  щастя  не  земне.

Ти  поряд,  знаю,  ти  є  мій,
Тепер  я  як  в  країні  мрій,
Тут  спокій,  ніжність  і  тепло,
Без  тебе  цього  б  не  було.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518965
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.08.2014


Спасибо!

Подари  мне  цветы,  от  души,  и  к  рассвету
Покажи  мне  места,  где  проводишь  ты  лето,
Где  взлетает  душа  и  рождаются  чувства,
Где  ты  понимаешь,  что  назад  не  вернуться.

На  ступеньку  ступаешь  и  меня  обнимаешь,
Нежно  в  шею  целуешь  и  к  себе  прижимаешь,  
Ты  даешь  мне  понять,  что  тебе  я  родная,
И  в  жизни  тебе  уж  не  надо  другая.

Ради  меня  ты  поднимешься  в  горы,
Ты  покажешь  реально  мне  все  те  просторы,
Эдельвеса  цветочек  подаришь  при  встрече,
И  жизнь  моя  сразу  же  станет  богаче.

Спасибо  родной  за  моменты  счастливые,
И  временами  за  сцены  ворчливые,
За  ласку,  за  нежность,  и  за  любовь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514047
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.07.2014


Село…

Летом  солнце  светит  ярче,
Ветер  дует  так  слегка,
И  гулять  по  полю  жарче,
Лучше  там,  где  есть  река.

Вечерком  сидеть  на  лавке,
Слушать  песни  соловья,
Вспоминать  все  те  улыбки,  
Что  дарили  вам  друзья.

И  пойти  вот  так  вот  в  поле,
И  сорвать  букет  цветов,
И  вдохнуть  хоть  каплю  воли
Среди  тех  цветных  холмов.

Всюду  бабочки  летают,
Птички  весело  поют,
Девочки  в  саду  болтають,
Парни  же  -  гулять  идут.

Хорошо,  легко  и  просто
Жить  вот  так  себе  в  селе,
Всё  вокрут  душисто,  чисто,
И  живёшь  на  веселе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509079
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 03.07.2014


Ах жизнь…

Ах  жизнь.  А  ведь  в  жизни  есть  такие  люди,
Которые  бросить  все  проблемы  сзади,
С  которыми  мы  можем  просто  поболтать,
Мысленно  как  будто  по  Вселенной  полетать.

Они  всегда  поддержат  вас,  поднимут  настроение,
В  трудную  минуту,  в  трудный  час  уведут  сомнения,
Скажут  вам  «ты  не  грусти,так,  как  жизнь  –  всего  мгновение»,
И  в  дальний  путь  подарят  вам  своё  благословение.

С  ними  в  тёплую  погоду  можно  радуги  коснуться,
Летним  утречко  нежданно  и  приятно  вдруг  проснуться
От  того,  что  они  рядом,  дарят  нежность  тёплым  взглядом,
Просто  так  приходят  в  дом,  и  оставляют  чудо  в  нём.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503423
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.06.2014


Дождь…

Дождь…
В  воде  вся  та  тропа,  которой  вы  гуляли  по  утрам,
Дождинки  падают  на  вас,  как  будто  где  открыто  кран.
И  настроение  под  ноль…  бывает  иногда,
Когда  любимый  и  родной  уходит  на  всегда.
Ты  смотришь  на  росу  и  выступают  слёзы,
Ведь  это  та  роса,  в  которой  были  розы,
Что  он  дарил  тебе,  при  каждой  вашей  встрече,
Но  на  душе  твоей  уже  никак  не  легче…
Боишься,  медлишь,  всё    молчишь,
Ты  никому  уже  не  веришь,
Во  сне,  как  будто  ты  дрожишь
И  сон  ужасный  видишь…
…:  пропасть,  страх,  изнеможенье,
Одно  не  ловкое  движенье  
И  ты  летишь  ко  дну  обмана,
И  слышишь  вдруг  звуки  органа.
То  не  орган  играет  вночь,
И  не  стучит  по  листьям  дождь,
И  не  игрушка  греет  вновь,
А  настоящая  любовь.
Он  пришёл  под  пенье  соловья,
Мелодией  бегущего  ручья,
В  руках  держал  он  розы,
Что  рвал  под  гром  и  грозы.
…  роса  блестит,  трава  шумит,
И  солнца  лучик  блещет,
Тропа  знакомая  лежит
И  он  тобою  дорожит.
Дождь…
В  воде  вся  та  тропа,  которой  вы  гуляли  по  утрам,
Дождинки  падают  на  вас,  как  будто  где  открыто  кран.
И  настроение…  а  что?  Теперь  всё  в  идеале,
И  утречком  вдвоём    вы  в  тёплом  одеяле…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503416
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.06.2014


Край мій рідний♥

Тут  ліси,  поля  і  гори,
Тут  і  наше  Чорне  море,
Українська  тут  земля,
Душа  крила  розпрямля.

Тут  немовля  -  вже  Українець,
І  тут  не  виживе  злочинець,
Найкращі  тут  за  всіх  дівчата,
Родина  кожна  тут  багата.

Усі  славетні  люди  тут,
І  ми  не  знаєм,  що  то  -  смут,
Тут  завжди  радісно  і  добре,
Тут  синє  небо  безподобне.

До  синьої  блакиті  неба
Поле  жовте  ще  нам  треба,
Наш  край  ізнову  майорить,
Славетний  Гімн  всюди  звучить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501365
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.05.2014


Je t'aime plus que la vie♥

[i]И  вот  опять  всё  те  же  слёзы,
И  страсть  колючая  внутри,
И  вновь  любовь  и  те  же  грёзы,
Что  вас  бросают  в  лов  петли.

Вот  ты  стоишь  в  степи  лучистой,
Ты  знаешь  все  свои  мечты,
Ты  хочешь  нежной,  милой,  чистой,
Коснуться  трепетной  души.

Вокруг  поёт  всё  и  жужжит,
Ручей  куда-то  убегает,
Вся  жизнь,  как  буд-то  вдаль  бежит,
А  время  сердце  обжигает.

Хочу  в  обьятия  любви,
Твоей  руки  легко  коснуться,
Сказать  "je  t'aime  plus  que  la  vie",
Поцеловать  и  улыбнуться.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499171
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.05.2014


Дідусю, Капустюку Йосипу Михайловичу, присвячую!

[i]Дев'яте  травня  -  незабутнє  свято,
Вирують  всюди  радість  і  життя,
Шануємо  ми  пам'ять  тих  солдатів,
Що  відійшли  за  нас  у  небуття.

Вже  на  лавах  меншає  героїв,
Знову  сльози  виступають  на  очах,
Хоча  у  нас  не  цілять  ті  набої,
Але  той  біль  ми  чуєм  у  серцях.

І  не  знаєм  ми,  як  бути  на  війні,
І  не  знаєм  ми  тих  відчуттів  і  страху,
Та  ми  згадаємо  всіх  рідних  у  журбі,
І  не  дозволим  повторитись  тому  жаху.

Дев'яте  травня  -  свято  Перемоги,
Вирують  всюди  радість  і  життя,
Шануємо  ми  пам'ять  всіх  героїв,
Що  полягли  за  нас  у  небуття.

Спочивай  мирно.
Пам'ятаємо,  любимо,  сумуємо.
Рідні.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497450
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 07.05.2014


Отака от наша тяжка українська доля….

Сьогодні  тяжко  жити  стало,
У  грудях  серце  різко  зжало,
Посохло  в  горлі  так  зненацька,
Прийшла  пора  оця  –  вояцька…

Заснули  хлопці  вже  в  бою,
А  я  все  господа  молю,
Надати  сил  тим  матерям,
Що  сльози  ллють  все  по  ночам…

Та  що  ж  робити?  Такий  час,
Усім  начхати  вже  на  нас,
Людей  же  сильно  розлютили,
Ми  руки  ще  не  опустили!

Покажем  ще,  яка  в  нас  воля,
І  вірна  в  нас  козацька  доля,
Вона  тяжка,  але  підвладна,
До  ворогів  же  –  безпощадна!

І  ми  доказуєм  щоразу  -  
Ми  не  живемо  за  наказом,
Ми  все  прощаємо,  але…
На  жаль,  диявол  ще  живе…

Він  крушить  все,  що  є  у  нас,
Негоди  шле  нам  повсякчас,
Та  лише  люди  в  нас  могутні,
І  сили  наші  незабутні!

Та  ні!  Не  хочем  ми  війни,
Та  Боже  збав  і  борони,
А  це  все  ті,  що  їм  все  мало,
Грабують  нас  вони  зухвало…

Нашим  краєм  уже  марять,
Тихо  руки  потирають,
Готують  зброю  і  солдатів,
Будують  безліч  казематів…

Вони  жадають  ще  чогось,
Гадають,  в  бій  ми  кинемось,
Та  нам  цього  зовсім  не  треба,
У  нас  же  інша  є  потреба!

Потреба  вільного  життя,
Легкого,  милого  буття,
Без  війн,  огнів  і  пострілів,
Брудних  і  злих  всіх  задумів...

В  нас  люди  щирі  і  завзяті,
В  нас  голови  у  верх  підняті,
До  того,  що  живе,  святе,
У  кращий  світ  усіх  веде…

Ми  на  вершині  почуттів,
Ми  на  вершині  усіх  злетів,
Ми  краще,  що  Господь  створив  –  
Самим  собі  Він  нас  довірив…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492516
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.04.2014


Летать дано не только птицам

И  даже  если  тяжело,
И  грусть  с  нутри  вас  убивает,  
Забудьте  всё,  что  прочь  ушло,
Сотрите  с  памяти  удары.

В  жизни  всякое  бывает,
Там  сердце  лентой  всё  мотают,
Там  с  подлостью  меж  гор    бросают,
Потом  лёгко  всё  забывают.

Мы  родились  не  ради  грусти,
Не  чтоб  привязывать,  бросать,
А  чтоб  всех  радостей  коснуться,
И  прелесть  жизни  осознать.

Не  все  поймут,  не  всем  дано,
Но  в  крайнем  случае  расскажем,
Что  в  жизни  есть  ущелье  –  дно,
Мы  никогда  туда  не  ляжем.

Птицы  все  летать  умеют,
(физически  дано  им  дар),
Но  мы  за  птиц  ведь  все  умнее,
Мы  мысленно  творим  пожар.

Пожар  не  тот,  он  не  горит,
Он  чувства  тянет  наизнанку,
В  душе  он  жаждою  парит,
Но  он  не  строит  нам  подлянку!

Он  требует  всё  выше,  выше,
Всех  прелестей  и  свят  коснуться,
И  где-то  там,  где  это  «выше»,
Ко  дну  не  даст  нам  развернуться.

Когда  ты  станешь  на  вершину,  
На  той  горе,  что  так  тянула,
Ты  скажешь  дну:  «Я  не  застыну!
Тебя  тут  нет!  Тебя  забыла!».

И  каждый  уж  поймёт  урок,
Летать  дано  не  только  птицам,
И  нам  не  надо  жать  курок,
Ведь  он  не  даст  со  всем  забыться…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492314
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 13.04.2014


Пісня за Україну!

Ми  повстанемо  за  волю,
Ми  повстанемо  за  долю!
В  українців  є  країна  –  
Та  країна  любить  нас!

Борітеся  –  поборете  всі  ці  негоди,
Борітеся  -  поборете  всіх  ворогів!
Тільки  не  цурайтеся  рідної  мови
І  ми  звільним  Україну  з  обіймів  огнів!

Ми  повстанемо  за  волю,
Ми  повстанемо  за  долю!
В  українців  є  країна  –  
Та  країна  любить  нас!

Славній  неньці  Україні,  нашій  рідній  землі
Допоможемо  піднятися  з  тої  чорної  мли!
Ми  підемо  на  війну  –  з  братом  брати,
Нашій  рідній  Україні  треба  допомогти!

Ми  повстанемо  за  волю,
Ми  повстанемо  за  долю!
В  українців  є  країна  –  
Та  країна  любить  нас!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486633
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 18.03.2014


Небесній Сотні (Жертвам Майдану)

Ще  не  вмерла  Україна,
Хай  живе  –  і  геть  руїна!
Геть  ті  кляті  вороги,
Що  взялися  за  верхи!

Люди  гинуть  на  Майдані,
І  скорбить  народ  у  шані,
Душі  їхні  поминає,
Серця  туга  не  лишає.

Тужить  люд,  і  тужить  світ,
І  всі  ночі  на  проліт
За  майбутнє  там  боролись,
Й  на  нещастя  напоролись.

Межигір’я  в  нас  панує,
На  війну  нас  всіх  лаштує,
А  само  в  царських  палатах,
Собі  шиє  срібні  лати.

Та  куди  ж  таке  годиться?
Як  же  їм  ночами  спиться?
Хоча  марні  ці  питання,
В  них  своє  там  існування.

Їм  країна  ні  по  чому,
Гроші,  гроші  в  основному,
Всі  над  нами  власть  тримають,
І  бажання  утішають.

Та  не  в  цьому  зараз  річ,
А  у  тому,  скільки  свіч
Наші  люде  запалили,
Й  сльози  всіх  їх  полонили.

Син  до  матері    тягнеться
Із  небесного  раю,
Та  душа  її  не  йметься:
«Я  ж  його  не  обійму!»

Була  сім’я,  і  враз  немає,
Донька  матері  питає:
«Мамо,  мамо,  де  татусь?
Дай  до  нього  пригорнусь!»

Та  його  в  живих  немає,
Й  доля  інша  їх  спіткає,
Тяжко  жити  їм  прийдеться,
Та  до  рідних  серце  рветься!

Рветься  кулею  на  стріч,
Як  у  ту  пекельну  ніч,
Коли  снайпери  стріляли,
Мирних  жителів  вбивали…

Знов  історія  заплаче,
Знов  напишуться  рядки,
Із  горілих  уст  козачих,
Про  пекельні  дні  війни…



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481317
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 23.02.2014


***

Прекрасного  вечора  сніжної  казки
Ти  обіцяв  життя  повне  ласки,
Життя  повне  ніжності  і  кохання,
Ти  оживив  в  мені  сподівання...

Сподівання  широкі  і  неосяжні,
Думки  глибокі  і  неоглядні,
Серце  наповнене  дивним  бажанням,
Душу  освітлену  тихим  коханням...

Ти,  як  промінчик  першого  сонця,
Вигляну,  гляну  на  тебе  з  віконця,
І  посміхнуся  тепло  у  відповідь,
Ранечком  світлим  ти  лиш  приїдь...

Подаруй  так  приємно,  від  щирого  серця
Маленький  букетик  на  краю  озерця,
В  цілунку  легкому  злетим  ми  до  неба,
І  більше  нічого  й  нікого  не  треба…

Всі  мрії  збуваються,  тиша  зникає,
Й  кохання  між  нами  знов  оживає,
Так  довго  чекали,  надіялись,  вірили,
І  миттю  одною  усе  ми  це  втілили…

У  день  Валентина  сказав,  що  кохаєш,
Що  без  мене  себе  не  уявляєш,
А  я  все  мовчала,  й  мовчатиму  далі,
Слова  ж  сьогодні  всі  будуть  зайві…

Я  знаю,  що  далі  все  буде  файно,
Я  подумки  лину  до  тебе  негайно,
Ти  це  відчуєш,  у  серці,  в  душі,
Ти  руку  тримаєш  мою  там  в  руці…

Тож  зараз  завершу  я  вірша  свого,
І  подумки  піду  саме  до  того,
Хто  в  душу  запав,  кого  я  плекаю,
У  серце  до  того,  якого  кохаю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478014
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.02.2014


Випускникам

Останній  день,  і  більш  ніколи  ви  не  повернетесь  сюди  
В  цей  світ,  де  все  було  казково,  де  було  повно  доброти.
Тепер  ви  всі  дорослі  стали,  своє  життя,  різні  шляхи,
І  честь  ми  вашу  відстояли,  дорогі  випускники!

Надалі  ви  розійдетесь  в  житті  у  різні  точки  виживання,
Та  зараз,  ви  випускники,  і  ваші  сльози  й  хвилювання
Торкнулись  кожного  в  душі  і  нагадали  про  навчання,
Про  те,  що  всі  були  такі,  а  хтось  ще  буде,  без  вагання.

Сьогодні  бачим  вас  востаннє  з  таким  дитячим  ще  бажанням,
І  ще  з  минулими  думками,  ще  юнками  і  юнаками,
А  завтра  інші  вже  думки,  ви  в  інший  час  зробили  кроки,
Тож  я  бажаю  вам,  щоб  ви  життя  засвоїли  уроки...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477398
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.02.2014


Ты - моя мечта

Моя  мечта  в  тебе  воплощена,
Все  мысли  искренне  открыты,
В  моей  душе  играет  лишь  она,
И  ей  ненастья  все  закрыты.

Я  помню  миг  которого  желала,
Я  помню  час,  который  провела
С  тем  милым,  которого  ждала,
Которому  я  жизнь  бы  отдала.

Ты  как  огонь,  пылаешь  со  всех  сил,
Когда  мы  вместе,  рядышком  с  тобою,
И  связан  был  со  мною  ты  мечтою,
Которую  мне  в  жизнь  вдруг  воплотил.

И  вот  она  –  любовь,  вдруг  нас  коснулась,
И  вновь  она  открыла  все  мосты,
С  тобой  мы  связаны  любовью,
С  тобой  осознанны  нужды…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476168
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 31.01.2014


"Моя невеста…"

Ты  далеко,  но  это  не  беда,
Я  слышу  вновь  –  люблю  тебя,
Люблю  тебя,  всему  я  вопреки,
Сижу  я  вновь  с  тобою  у  реки.
Ты  говоришь  что  ты  скучаешь,
А  я  всё  это  упускаю,
Ведь  скучают  только  те,  
Кто  слышал  голос  в  темноте.
А  ты  всего  лишь  вспоминаешь,
Те  дни  где  ты  со  мной  гуляешь,
Те  дни  когда  мы  были  вместе,
Ты  говорил  –  моя  невеста.
Твоя  невеста  не  с  тобой,  
Но  ты  вновь  слышишь  слово  «мой»,
Мой  милый,  ласковый,  родной,
Хочу  всегда  я  быть  с  тобой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476167
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 31.01.2014


Скучаю…

Люблю  тебя,  хотя,  ты  знаешь,
Любовь  ведь  может  обмануть,
Ты  каждой  ночью  утопаешь,
А  прошлого  ведь  не  вернуть…

Тебя  люблю  давно,  ты  знаешь,
И  каждый  вдох  тебе  напоминаю,
Хотя  тебе  уж  впрочем  всё  равно,
Другая  в  жизни  есть  уже  давно…

Я  с  каждым  днём  всё  больше  понимаю,
Всю  ценность  слов  сказанных  давно,
Хотя  уж  впрочем,  тебе  всё  всё  равно,  
Всё    настоящее  в  прошлое  ушло…

Взрослею,  забываю,
Других  не  замечаю,
Я  скучаю…  Скучаю…
По  тебе  скучаю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475967
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 30.01.2014


Маме…

Жизнь  так  прекрасна  и  легка,
Но  –  жаль!  Бежит,  как  та  река,
Что  знает  только  берега...
Всё  хочется  идти  куда  –  то,
В  тот  мир  –  иной,  что  нерозгадан,
Взлететь  сияющей  звездой…
Побыть  в  какой-то  дивной  сказке,
Услышать  голос  полный  ласки,
Припомнить  детство  хорошо…
И  вновь  спуститься  с  облаков,
И  вспомнить  всё,  что  раньше  было,
Понять,  что  детство  упустила…
Прийти,  обнять,  родную  маму,
Сказать:  «Спасибо  Вам,  родная,
Что  жизнь  мне  дали  понимая…
За  ту  любовь,  что  я  узнала,
Я  в  сотый  раз  спасибо  Вам  сказала»!

Моя  дорогая  мамочка,  я  люблю  тебе  очень  сильно!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475965
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 30.01.2014


***

Тот  час  приятный  и  весёлый,
Когда  вы  вместе,  вы  вдвоём,
Тот  час,  что  Богом  упрощённый,
Что  в  каждой  песне  мы  поём.

То  время  лёгкое  такое,
И  каждый  миг,  и  каждый  вздох,
Всё  кажется  уже  простое,
Но  это  только  мыслей  вдох.

И  всё  же  это  лишь  мгновенье,
И  всё  как  малое  виденье,
И  вдох,  и  выдох,  и  мечта,
Всё  это  где-то  пустота….

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475799
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.01.2014


Тебе одному

Я  жизнь  дарю  тебе!
И  никому  другому.
Я  жизнь  дарю  тебе  -  
Такому  дорогому.
Я  долго  буду  ждать.
И  верить  и  мечтать.
И  в  мыслях  за  тобой
Голубкою    летать.
Ты  только  мне  скажи!
И  я  к  тебе  пойду!
В  глаза  твои
Я  тихо  посмотрю…
Неслышно  подойду
И  нежно  обниму…
И  ласково  скажу
«Я  так  тебя  люблю!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475797
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.01.2014