Ольга-Леля Музичка

Сторінки (1/16):  « 1»

Про чай, відьом, бaбайка та щастя

Нас  часто  просять  «Розкажи  мені  щось»  і  ми  придумуємо,  згадуємо,  видумуємо:  правдиве  і  не  дуже,  та  безумовно  таки  цікаве.  Нас  слухають,  чують,  розуміють,  засинають  під  наші  оповіді.  Та  лише  під  такі  правдиво-щирі.  
Сьогодні  я  розкажу  тобі  казку.  Вона  про  дівчинку  з  рудим  волоссям,  очима,  кольору  шоколаду,    округлим  обличчям  та  тоненькими  губками,  які  час-від-часу  складались  в  тремтливу  усмішку.  Ця  дівчинка  жила  на  периферії  села,  яке  само  було  периферією,  та  впиралось  усіма  своїми  боками  в  сосновий  ліс.    На  краю  лісу  розкинулось  велике…хоча  ні,  таки  не  «велике»,  а  все  ж  «безкрає»  поле,  на  якому  буйно  цвіли  ромашки.  Дівчинка  любила  їх  збирати,  засушувати,  а  потім,  холодною-пре  холодною  зимою  варити  чай.  Адже  так  добре  насолоджуватись  довгими  вечорами  цим  ромашковим  еліксиром.  А  коли  до  нього  ще  добавити  кілька  листочків  липи  чи  декілька  галузочок  м’яти,  то  він  набував  здатності  лікувати  від  усіх  на  світі  хворіб.
Таких  як  вона  в  далекому  середньовіччі,  що  пахло  зрадами  та  парфумами,  називали  «відьмами»,  хоча,  насправді,  вони  були  «відаючими»,  себто  «знаючими».  Вони  знали  те.  Про  що  не  здогадувались  єнші:  що  таке  любов,  яким  повинно  бути  життя  чи  де  шукати  щастя.  Уміли  такі  лікувати  від  депресій,  смутку  та  душевних  ран;  ворожити  усмішкою.    А  ще  відмочка  наша  знала  як  домовлятись  із  сонцем,  про  що  шепоче  вітер  і  які  насправді  розмови  правлять  зорі.  Дуже  часто  вона  приєднувалась  до  таких  бесід,  а  іноді  просто  нишком  слухала  про  які  планети  та  позаземні  цивілізації  розповідають  старі  як  сам  Всесвіт  зіроньки.  В  такі  моменти  так  любо  їй  було  запивати  історії  гарячим  чаєм  чи  заїдати  гірким  шоколадом  і  тихесенько  засинати  під  тріскотіння  сухих  дрів  у  п’єці.  
Іноді  вона  марила  мріями  побачити  такі  далекі  та  дикі  для  неї  міста.  Міста,  в  яких  більше  не  залишалось  місця  для  тепла,  щирих  усмішок  та  посмішок,  відвертого  сміху,  справжніх  почуттів;  але  які  так  манили  її  до  себе  своєю  дикістю,  незграбністю,  холодом  і  силою.  Де-не-де  ще,  правда,  світліло  від  закоханості  (переважно  в  свою  справу),  ще  прогрівав  теплом  малиновий  чай  (хоч  і  був  з  пакетиків),  чи  гріли  жаром  цілунки  коханих  (нажаль,  електронні).  
Іноді…та  це  бувало  рідко.  Відьмочку  цілком  влаштовувало  її  тихе  життя.  У  ньому  завжди  зоставалося  місце  для  людей,  не  ВКонтактових  і  Фейсбукових,  а  тих,  які  ще  пахли  осінніми  листами.  
Чи  було  це  щастям?  А  що  ж  таке  те  щастя?  Щастя  це  тоді,  коли  анкетованому  на  щастя,  нічого  більшого  ніж  в  нього  є  тут,  зараз  і  сьогодні  -  не  потрібно.  Так,  значить  це  було  щастям,  і  відьмонька  була  щасливою.  
Саме  так  вона  відповідала  зорям,  саме  в  цьому  вона  переконувала  і  себе.  А  коли  їй  здавалось,  що  вона  нещаслива,  то  придумувала  оповіді,  легенди,  байки,  казки,  які  згодом  розповідала  своєму  ручному  ба  байку,  що  жив  у  неї  під  ліжком.  Він  любив  засинати  під  такі  історії,  тихо  посопуючи  рогатим  носом.  Мабудь  йому  снились  волошкові  сни,  із  запахом  сіна  й  круп’яних  паличок  зі  смаком  сиру  чи  бекону,  і  таке  тепле  бабайково-пухнасте  щастя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459978
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.11.2013


Із невигаданого життя, або про жінок та офіцерів

З  народження  усі  дівчатка  мріють  про  одруження,  сім’ю,  дітей.  І  це  все  необхідно  відбуватись  як  по-любові  так  і,  безумовно,  в  любові.  Майже  закономірним  вважається  те,  що  жінки  мріють  про  принців  на  білих  конях,  а  ті  самі  принци  мріють  про  війну  чи  космос.  І  якщо  уявлення  жінок  з  часом  деформувались  й  прекрасна  половина  людства  мріє  не  про  мужика  на  білому  коні,  а  про,  хоча  б,  білу  «бібку»  в  гаражі  з  коханням,  затишком  та  сімейним  комфортом  в  придачу,  то  уявлення  чоловіків  майже  не  змінились:  вони  і  далі  марять  війною,  боями,  владою  та  командуванням.  В  зв’язку  з  тим,  починають  носити  форму  і  право  самоназиватись  «мужчиною»  як  бонус,  а  а  у  жінок  зостається  два  варіанти,  перший  –  перетворитись  на  представниць  руху  «фемен»,  а  другий  –  слідувати  іншому  руху,  під  гучною  назвою  «за  ним  хоч  у  воду,  хоч  в  окоп».
За  тим  моїм  вступом,  якось  випадає  з  поля  зору  один  такий  маленький  момент,  нюанс,  я  б  сказала  дуже  такий  гучний  нюанс.  Який  до  того  всього  є  й  плаксивий,  багатокакаючий  і  спатизаважаючий.  На  фоні  війни  та  бомбардувань  цей  «продукт  кохання»  для  сильних  таких  мужчин,  є  майже  криком  серафимів  (  не  стільки  «божественний»  скільки  гучний).
Останнім  часом  помітила,  що  серед  моїх  знайомих,  є  ой  скільки  таких  «продуктів».  І  усі  вони,  якось  так  склалось  історично,  про  принців  на  біло-брудних  танках  не  мріють.
Одна  із  таких  знайомих,  назвемо  її  Катериною,  дев’ятнадцятирічна  студентка  із  сірими-сірими  очима  та  добрим  поглядом,  розповідала:
- Про  тата  я  чула  мало,  мама  нічого  майже  не  розповідала,  а  я  й  не  запитувала.  Було  майже  не  цікаво  та  і  не  потрібно.  Справа  то  делікатна,  до  мене  батько  не  навідувався,  навіть  жодного  разу  з  днем  народження  не  привітав.
Моя  мама  –  хороша  людина,  добра,  завжди  весела…  Та  іноді  буває,  що  нажене  на  неї  хтось  смутку-журби,  то  вона  собі  з  подружками  може  сьорбнути  чогось:  вина,  глінтвейну,  віскі…  Тоді  й  розв’язується  їй  язик,  тягне  «пагаваріть».  В  один  із  таких  вечорів  до  мене  в  кімнату  зайшла  мама.  В  її  очах,  трішки  захмелілих,  відображалось  бажання  «вилити»  душу.
- Ти  в  мене  хороша  така,  добра,  красива.  Певне  відбою  від  хлопців  немає,  -  почала  моя  мама.  –  Я  теж  у  твоєму  віці  такою  була:  хлопці  були  –  відбою  не  було.
- Мам,  Ви  певно  спати  йдіть  –  було  почала  я,  та  вона  здається  не  слухала.
- Твій  тато  був  такий  класний,  сильний,  мріяв  про  те,  щоб  захищати  свою  родину,  Батьківщину,  сім’ю.  Складалось  таке  враження,  що  він  хоче  взяти  під  свою  мужню  руку  увесь  всесвіт,  і  то  зостанеться  ще  місце  для  іншої  галактики.  –  На  матусині  очі  нахлинули  сльози.  Не  ті,  які  ми  звикли  бачити  у  «вбитих  горем»  вдів  чи  самітниць,  а  ті,  які  можна  помітити  у  юної  дівчини  після  першого  побачення,  коли  та  розповідає  про  свою  захоплення  своїй  найкращій  подрузі.
- Ми  тоді  побрались.  Скільки  ж  то  було  військової  романтики,  -  продовжувала  мама,  -  Сергій  (назвем  цього  офіцера  так),  повертався  пізно  ввечері,  готував  мені  сніданок,  будив  зранку  і  я  була  щасливою  від  того.  З  часом  кар’єра  почала  іти  вверх,  а  сімейне  життя  –  потихеньку  спускалось  донизу.  Все  частіше  його  не  бувало  вдома,  все  рідше  він  не  повертався  наніч,  я  знаю,  що  в  нього  не  було  коханки.  Знаєш,  доню,  жінки  таке  відчувають.  Чоловік,  коли  зраджує,  дивиться  на  свою  нову  кохану  так  пристрасно,  що  її  погляд  зостається  в  його  очах,  дружини  бачать  такі  образи.  В  Сергія  ж  в  очах  відображалась  казарма,  солдати,  автомати,  загалом  усе  окрім  мене.  За  два  роки  життя  все  кардинально  помінялось.  Померла  Сергієва  мати,  згодом  батько,  кар’єра  стрімко  піднімалась  вверх  (отримав  майора),  виписали  квартиру,  грошей  було  достатньо.  Навіть  на  похорон  батьків  він  не  приїхав,  зі  служби  не  відпустили,  якісь  стрільбища,  чи  ще  щось  в  тому  роді.  До  спільних  друзів  я  вже  звикла  сама  ходити,  в  чоловіка  часу  не  було.  З  часом,  наша  однокімнатна  квартира  стала  надто  великою  для  мене.  Чесно,  за  ці  роки  я  собі  придумала,  що  єдине.  Що  може  хоть  трішки  прив’язати  його  до  дому  –  дитина.  Я  –  завагітніла,  він  –  частіше  додому  не  приїжджав.  Останньою  краплею  стали  мої  роди.  Тоді  в  Сергія  на  роботі  сталась  НС:  поранили  солдата.  Він  навіть  зранку  не  приїхав,  і  наступного  дня  теж,  і  через  два  –  ні…  Тебе  він  побачив  тільки  коли  нас  виписали  з  роддому.  Я  більше  не  могла  так  жити,  а  тому  вирішила  порвати  з  ним.  Наступного  після  розмови  дня  він  прийшов,  подарував  квіти,  обіцяв,  що  все  буде  по  іншому.  Вперше  стояв  на  колінах,  плакав.  Я  відповіла,  що  не  вірю,  і  тоді  сталось  непередбачуване:  він  піднявся,  стріпав  свій  мундир,  одів  фуражку,  віддав  честь  і  зник.  Ну  як  зник,  з  того  часу  я  його  не  бачила.  Документи  на  розлучення  прийшли  поштою  через  місяць,  в  них  все  було  зоставлено  на  тебе:  квартира,  непогана  сума  грошей,  наша  з  ним  машина.  Він  ж  не  приходив  більше  ніколи,  не  цікавився  як  ми  живемо  –  мама  затихла  і  почала  засинати.
- Ось  і  все.  Що  я  знаю  про  батька.  По  суті  –  майже  нічого.  Та  і  більше  знати  не  хочу.  До  батька  в  мене  ставлення  не  помінялось,  воно  просто  нейтральне,  єдине,  я  зробила  висновок,  що  чоловіка-військового  я  не  хочу.  Вони  для  мене  назавжди  залишаться  на  рівні  з  драконами  та  феями  з  дитячих  казочок.
Іншу  історію  про  життя-буття  з  воєнним  мені  розповіла,  нехай  буде,  Софійка.  Дивна  така  дівчИна:  генеральські  замашки,  різка  поведінка  і  сумні-сумні  очі,  хоч  на  устах  завжди,  завжди  сяяла  усмішка.
- Мої  батьки  –  нещасливі.  Я  з  народження  знала,  що  була  єдиною  надією  для  мами  на  те,  що  тато  буде  «мудрим».  Історія  моїх  батьків  почалась  коли  мамі  було  вісімнадцять.  Вона  була  студенткою  медичного  технікуму,  а  він  –  молодим  лейтенантиком.  Вона  –  красива,  він  –  готовий  на  все,  щоб  цією  красою  володіти.  Квіти,  подарунки,  нічні  походеньки  в  казарму  до  коханого,  романтика,  щоб  їй…  На  момент  весілля  мамі  було  19,  батькові  24.  Згодом,  він  влаштував  її  медсестрою  до  себе  в  відділення.  З  часом  мама  почала  замічати,  що  чоловік  часто  пізно  повертається  додому,  відповідно  –  почала  підозрювати  в  зраді.  Але  до  кого?  Вони  часто  разом  переїжджали  з  міста  в  місто,  з  казарми  в  казарму.  І  ніби  поруч  –  а  водночас  так  далеко  одне  від  одного.  Мене  мама  народила  аж  у  28,  завжди  не  було  часу,  можливості  та  і  просто  бажання.  Тепер  вона  стала  від  тата  ще  дальшою,  пішла  в  декрет,  він  ходив  на  службу,  та  тепер  без  неї.  Одного  разу  мама  таки  застукала  їх  «на  гарячому».  Закрила  очі,  та  і  досі  закриває,  а  тато  злиться,  часто  випиває,  руку  піднімає,  а  вона  заплющує  очі  на  все.  –  Софійка  поникла.
З  усього  в  цьому  світі  можна  зробити  висновки,  з  цих  розповідей,  напрошуються  вони  самі:  В  кожної  людини  є  вибір.  Ми  можемо  вибрати  щастя,  ми  можемо  обрати  віру  в  щастя.  Можемо  порвати,  не  давши  другого  шансу,  а  можна  давати  їх  десятками.  Вибір  за  нами:  казарма  чи  хата,  плац  чи  подвір’я,  любов  чи  надія  та  очікування  любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457497
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.10.2013


Солоний чай

Ми  –  солим  чай,
Ми  –  перчим  каву.
Ми  робим  все  не  та  як  ви
Ви  йдетЕ  –  рівняючи  поставу
Ми  ж  спалюєм  для  вас  мости

Ви  –  реалізм.
І  в  тиші  надвечір’я
Ми  робим  все  наперекір,
Плюючи  на  усі  повір’я,
Ми  в  вашу  страву  покладем  сапфір

Натомість,
Ми  –  лише  кубізм
Й  насправді  нам  не  бути  разом
До  чаю  –  солі  –  наш  девіз
Ви:  «Постава  –  все»  –  кричали  часом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450396
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 23.09.2013


Хтось Прийшов

         Цього  осіннього  вечора,  коли  ти  хвора,  я  хочу,  аби  до  тебе  Хтось  Прийшов.  У  чорному  й  довгому  пальто  та  з  букетом  квітів  у  руках.  Хворим  завжди  дарують  квіти.  І  я  хочу,  аби  Хтось  Прийшов    подарував  їх  тобі.
         Я  хочу,  аби  до  тебе  Хтось  Прийшов.  Хочу  щоб  щоб  він  приніс  тобі  вітаміни:  апельсини,  мандарини,  грейпфрути.  Разом  із  тим,  він  принесе  панацею  проти  усіх  у  світі  захворювань.
         Хочу,  аби  до  тебе  Хтось  Прийшов,  заварив  тобі  кави  і  погодував  принесеними  фруктами.  Він  відчинить  шафу  з  книгами,  дістане  одну  із  них,  та  прочитає  свою  улюблену  главу  твого  улюбленого  роману.  Зробить  Хтось  Прийшов,  це  лише  тому,  що  ти  є  найважливішою  хворою  у  його  житті.  
         У  тебе  Хтось  Прийшов,  «зависне»  на  телефоні,  пояснюючи,  як  доставці  піци,  добратись  до  твого  під’їзду.  Ти  кашляєш,  у  тебе  катар,  а  прихід  Когось  Прийшов,  став  твоїм  індивідуальним  катарсисом.  Ти    стала  найщасливішою  хворою  у  всесвіті,  адже  у  тебе  є  Хтось  Пришов.  
         Коли  ти  хвора,  єдине,  що  я  тобі  бажаю,  це  аби  Хтось  Прийшов  (й)  залишився  назавжди.  Він  подарує  тобі  панацею  від  усіх  в  світі  хворіб  –  він  подарує  тобі  себе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449098
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.09.2013


Тобі це присвячено

Ти  знаєш  мене  довго.  Кілька  митей,  днів,  років,  декілька  десятків  літ¸  кілька  життів  підряд.  Це  настільки  давно,  що  нотки  твого  голосу  встигли  переплестися  з  тональністю  моєї  душі  і  створити  ту  неповторну  мелодію  яку  всі  називають  індивідуальністю.  Колись  ти  боявся,  що  я  пропаду,  тепер  ти  турбуєшся,  щоб  я  не  повернулась.  Серед  потоків  чужої  енергії,  нових  облич  та  об’єктивних  і  не  дуже  захоплень  я  завжди  пам’ятаю  про  тебе.  Виловлюю  серцем,  як  рибалка  виловлює  своїми  сітями  рибу,  твою  інтонацію  і  щаслива  з  того,  що  таке  ще  досі  можливе.
Ти  віриш?  Я  і  досі  вловлюю  твій  запах  серед  інших.  Він  був  не  таким,  що  мені  подобався,  він  був  тим,  який  мені  давав  наснаги.  Я  сумую  за  тобою.  Та  гризе  та  думка,  що  я  часто  помиляюсь  в  ставленні  людей  до  себе.
Іноді  просто  потрібно  винести  інформацію  за  рамки  себе,  викинути  думки  на  папір,  аби  не  думати  стільки.  Зараз  душа  переповнена,  перенасичена  тобою.  Замість  легкості  третьої  сюїти  Баха,  віддає  Прелюдія  і  фуга  №2  до  мінор.
Це  ти  мене  навчив  мислити  не  думками,  а  музикою,  вклав  в  мене  бачення  світу  через  дотики  та  емоції.  Ти  навчав  читати  по  очах  та  не  думати  про  минуле.  Лише  ти  казав,  що  час  не  має  ніякого  значення  бо  його  не  існує.  І  ти  був  правий.  Ми  поза  часом,  ми  поза  простором.  Ми  всюди  і  ніде.  Точніше  саме  формулювання  «ми…»  бо  «нас»  так  ніколи  і  не  було,  були  лише  спогади  про  «нас»  в  інших  життях.  Це  не  вкладалось  в  рамки,  це  не  входить  в  категорії  понять  і  це  геніально.  Що  може  бути  геніальнішим  за  відсутність  всього.  Лише  це  відсутність  може  породити  хоть  що-небудь.
Ти  завжди  був,  є  і  будеш  тут  .  В  моїй  душі,  в  серці.  Ти  будеш  тим  хто  дарував  першопричини,  тим  хто  сформував.  Автором,  вчителем,  найпершою  в  світі  Людиною,  жертвою  та  жертовником  водночас.  Дякую  за  те  що  було.  А  ще  більша  подяка,  за  те  чого  не  було.  За  ті  лакуни,  які  я  заповнювала  самостійно,  за  ті  почуття,  яких  не  дав  ти,  аби  я  не  втратила  Свого  Життя.  Твоя  віра  в  Людину  породила  саму  Людину.  Твоя  віра  в  мене  створила  Мене.  Ти  той  хто  дав  мені  інструменти.  Просто  бережи  себе.́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447112
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.09.2013


Коротко про неї

ВОНА  не  просить,  ВОНА  просто  ображається  коли  ЇЙ  того  не  дають.  ЇЙ  просто  надоїло  просити.  ВОНА  більше  не  сміється,  ВОНА  тільки  в  гордій  самотності  плаче.  На  людях  ВОНА  сильна  і  незалежна,  а  на  одинці  із  собою  тихо  помирає  від  ніжності,  якої  нікому  віддати.  ЇЙ  надоїло  бути  гордою,ВОНА  змучилася  плакати  на  одинці  з  собою.  ВОНА  хоче  кохання:сильного,справжнього,вірного  і  нестримного,простого  і  людського  кохання.  ЇЙ  надоїдло,але  ВОНА  все  ще  тримається,старається  здаватися  гордою  і  щирою  в  своїй  усмішці.  Правда  ЇЙ  це  не  подобається,  але  ВОНА  з  малку  буда  навченою  триматися  гордо.  Скоро  ЇЇ  душа  може  не  витримати,  але  це  буде  потім.  А  зараз  ВОНА  старається  грати  добре  завчену  роль.  Роль  хорошої  актриси.  ВОНА  старається  знову  почати  довіряти.  Намагається  зрозуміти,  шо  сталося  із  НЕЮ.  Чому  ВОНА  прагне  романтики.  Старається  бути  такою  як  була,але  щодень  цей  міф  ризикує  бути  зруйнованим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446936
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.09.2013


Любов? Кохання?

Скільки  разів  у  житті  ми  казали:  «Я  тебе  люблю»?  Мабуть,  тисячі  разів.  Ми  це  кажемо  з  причиною  і  без  неї:  своїм  друзям,  другій  половинці,  батькам...  А  насправді  ми  їх  любимо  чи  кохаємо?  Чи  задумувались  ми  коли-небудь  про  різницю  між  поняттями  «любити»  та  «кохати»?  Що  –  глибше?  Що  інтимніше?  А  що  є  притаманне  нашій  людській  природі?
Кохання…  Що  це?  Це  —  це  коли  серце  завмирає,  коли  по  тілу  пробігають  мурашки,  а  кожен  атом  наповнюється  енергією.  Хтось  у  цей  момент  відчуває  велику  силу,  здатність  робити  божевільні,  часом  непотрібні  вчинки  (підтвердженням  цьому  є  фраза  «Від  любові  кричати  хочеться»  чи  «Хочу  крикнути  на  весь  світ,  як  тебе  я  кохаю»).  Хтось  —  навпаки,  відчуває  не  піднесення,  а  втому,  виникає  бажання  згорнутись  калачиком  і  забути  про  все  на  світі.  Саме  такі  люди  кажуть:  «Я  відчуваю,  як  ТАНУ  в  його/її  обіймах».
У  стані  «кохання»  ми  начисто  відкидаємо  будь-які  упередження.  Наш  партнер  «ідеальний»  (насправді  –  ідеалізований),  він  не  має  недоліків,  робить  все  так,  як  «писано  законами  Любові».  Тому  і  називають  кохання  тихим  божевіллям.  Закохана  людина  не  здатна  робити  раціональні  вчинки  (звісно,  це  не  стосується  таких  поривів,  як-от:  «стрибнути  з  10-го  поверху  в  ім’я  любові»,  такі  дії  швидше  «тягнуть»  на  психічну  нестабільність,  ніж  на  акт  кохання).  Але  загалом  приблизно  так  і  виглядає.  От  припустимо,  у  коханої/коханого  ДН,  грошей  обмаль,  а  ми  ж  такі  «дорослі»,  що  в  батьків  просити  соромно.  От  тоді  ми  і  йдемо  на  крайнощі.  Можемо  відмовитись  від  їжі,  від  проїзду  в  громадському  транспорті,  від  усього,  що  потребує  грошей,  лиш  би  подарувати  щось  другій  половинці.  І  що  ми  отримуємо  врешті-решт?  Відмова  від  їжі  може  призвести  до  гастритів,  виразок,  чи,  в  кращому  випадку,  до  різкого  знесилення,  плюс  до  цього  –  відмова  від  проїзду  в  громадському  транспорті,  яка  спричиняє  не  досипання,  запізнення  на  пари,  пропуски  і  багато-багато  інших  наслідків.
І  ще  один  мінус.  Як  це  не  сумно,  але  кохання  ЗАКІНЧУЄТЬСЯ.  Ми  ніколи  в  житті  не  зможемо  кохати  вічно.  І  міф  про  «кохання  до  смерті»  так  і  залишається  міфом.  Кохання  проходить  усі  свої  стадії  і  все.  Йому  немає  куди  далі  йти.  А  якщо  воно  не  закінчується,  то  чи  не  параноя  це?  Це  нормально?  Чи  таке  перманентне  перебування  людини  як  не  в  одній  крайності  то  в  іншій,  вважають  адекватним  і  психічно  стабільним?  Така  людина  здатна  до  саморозвитку,  до  критики,  до  якогось  аналізу  ситуації?  Відповідь  проста:  ні.
Уявімо  собі  ще  гіршу  ситуацію,  коли  кохання  закінчилось  в  однієї  людини:  все,  перекохала(в),  перегоріло,  немає  більше  тремтіння  в  колінах,  відчуття  легкості  в  діафрагмі,  і  шаленого  бажання  кричати  про  кохання.  І  тоді  з’являється  почуття  вини.  Як  ти  могла(міг)  перегоріти?  Можливо,  проблема  в  мені?  Можливо  зі  мною  щось  не  так,  і  тому  не  можу  кохати?  Такий  стан  триває  місяць-два,  а  деколи  і  довше.  Ти  себе  картаєш,  стараєшся  сама(сам)  себе  переконати,  що  все  це  не  так.  Що  все  зміниться,  можливо  ти  просто  втомилась(вся),  ось  відпочинеш  –  і  все  мине.  Усе  стане  так,  як  було  раніше.  Намагаєшся  заплющити  очі  на  недоліки,  які  ти  тепер  чітко  бачиш  у  своїй  половинці,  потім  хочеш  ці  недоліки  переробити,  через  що  виникають  скандали,  сварки,  істерики  на  кшталт:  «Ти  мене  не  любиш!»,  «А  ти  мене  не  розумієш.  Ти  змінився/змінилась».  Хоч  на  справді  ніхто  нікого  і  не  любив,  просто  кохав,  не  бачив  недоліків,  а  може  і  не  хотів  бачити.  Такий  стан  триває  довго,  це  приносить  страждання,  і  в  один  прекрасний  момент  ти  починаєш  ненавидіти  того,  кого  раніше  кохав(ла).  Тепер  тебе  дратує  кожне  слово,  кожен  натяк  на  якісь  «ніжні  почуття».  Ти  навіть  не  можеш  пояснити,  що  тебе  дратує,  просто  ДРАТУЄ.
А  що  ж  відбувається  з  тим  кого  перекохали?  Він  намагається  віддавати  ще  більше.  Не  розуміє,  що  потрібно  об’єкту  кохання,  тому  віддає  все,  що  має,  а  навіть  якщо  не  має,  то  старається  здобути  це  будь-якими  методами  і  віддати  другій  половинці.  Це  майже  призводить  до  божевілля,  з’являється  відчуття,  що  ти  робиш  щось  не  правильно,  а  що  –  не  знаєш.  І  тебе  це  починає  ДРАТУВАТИ.  І  не  лише  твоя  ідеальна  половинка,  а  й  ти  сам  себе  дратуєш.  От  тепер  ласкаво  просимо  у  світ  із  двох  людей,  які  один  одного  дратують.  А  все  чому?  Тому,  що  кохання  закінчилось.  І  тут  стає  доречною  приказка  «Від  любові  до  ненависті  –  один  крок».  Хоча,  від  любові  ні,  а  от  від  кохання  —  так.  І  все  ж  «кохання  живе  три  роки»  (Ф.  Бегбедер),  як  би  ми  не  хотіли  його  продовжити.
Та  не  все  так  сумно.  Іноді  з  одного  стану,  «кохання»  плавно  перетікає  в  інший  стан  -  «любові».  Тепер,  треба  з’ясувати,  а  що  ж  таке  «любов»?  Цьому  почуттю  присвячено  цілий  філософський  напрям  «Філософія  любові».  Його  намагаються  розкласти  на  якісь  одиниці,  проаналізувати,  але  всі  намагання  марні.  Не  можна  виділити  якісь  певні  структурні  одиниці,  якісь  складові.  На  відміну  від  кохання,  де  це  можливо.  Нам  залишається  лише  провести  певні  паралелі  між  «коханням»  і  «любов’ю».  Любов  виважене,  обдумане,  менш  егоїстичне  почуття,  ніж  кохання.  Воно  менш  контрастне,  не  має  такої  безрозсудності,  шаленості.  Але  також  і  не  має  якихось  станів,  притаманних  коханню  (симпатія,  закоханість,  кохання,  апатія  та  ненависть).  Любов  не  «розкладеш»  на  емоції,  тому  вона  й  не  закінчується.  Адже  як  може  закінчитись  те,  що  не  має  меж?  Любов,  за  суттю,  набагато  глибше  та  складніше  почуття.  Вона  для  кожного  різна.  У  стані  любові  ти  не  вимагаєш,  не  ображаєшся,  якщо  чогось  не  отримаєш.  Просто  сприймаєш  ту  людину,  яка  біля  тебе.
Ще  одне  підтвердження  сили  і  глибини  любові  можна  знайти  в  Новому  Завіті,  а  саме  в  першому  посланні  св.  Апостола  Павла  до  Коринтян,  13:  «4.  Любов  довготерпелива,  любов  лагідна,  вона  не  заздрить,  любов  не  чваниться,  не  надувається,  5.  не  бешкетує,  не  шукає  свого,  не  рветься  до  гніву,  не  задумує  зла…8.  Любов  ніколи  не  минає…13.  тим  часом  остаються:  віра,  надія,  любов  —  цих  троє,  але  найбільша  з  них  любов».  Варто  задуматися,  чому  там  сказано  саме  про  любов,  а  не  про  кохання?
Правда,  коли  любиш,  то  не  йдеш  на  безглузді  вчинки  заради  іншого,  на  зразок:  «зустрітись,  коли  ти  хворієш»,  що  для  кохання  є  нормою.  Ці  вчинки  вчинки  натомість  будуть  обґрунтовані,  вони  не  будуть  зроблені  просто  так.  На  відміну  від  «кохання»,  «любов»  є  інтимнішою:  ти  не  матимеш  бажання  розповідати  про  свою  любов  на  кожному  кроці,  чи  намагатися  довести,  що  любиш,  не  боятимешся,  що  тебе  розлюблять,  а  любов  переросте  в  ненависть.  А  все  тому,  що  в  любові  не  має  меж.  ЇЇ  не  можна  охарактеризувати  якимись  словами.  Її  або  відчуваємо,  або  ні.  Тут  не  потрібно  ніяких  пояснень.  Ще  однією  суттєвою  відмінністю  любові  є  те,  як  говорилось  вище,  що  любов  залишатись  незмінними  (скажімо,  любов  як  до  друга  може  перерости  в  любов  як  до  хлопця,  і  навпаки).  Кохання  ж  не  має  таких  різновидів.  Воно  стосується  тільки  твоєї  половинки,  воно  або  є,  або  його  немає.
Тож,  з  усією  впевненістю  можемо  зробити  висновки,  що  любов  набагато  глибше  почуття,  ніж  кохання.  Саме  в  любові  треба  створювати  сім’ї,  тільки  коли  любиш,  можеш  щось  обіцяти.  Адже  любов,  якщо  вона  вже  виникла,  то  нікуди  не  пропаде.  Кохання  ж,  це  лише  певна  сходинка  до  такого  глибокого  почуття  як  любов.  Воно  є,  такою  собі,  певною  перевіркою  на  міцність.  Якщо  ми  сильні,  то  отримаємо  щось  більше,  глибше,  природніше.  Але  в  жодному  разі  не  слід  сприймати  це  так,  що  треба  лише  любити,  а  кохання  відкинути  як  непотрібну  і  зайву  емоцію.  Не  слід  забувати  й  про  те,  що  ми  живемо  для  самого  життя,  а  тому  не  повинні  бути  нещасливими.  Не  слід  обмежуватись  тільки  якимось  одним  почуттям.  Адже  тоді  життя  не  буде  повноцінним,  і  більшість  відчуттів  проминуть  нас.
Любімо  і  кохаймо,  насолоджуймось  і  насолоджуймо,  берімо  і  віддаваймо,  розуміймо  і  пояснюймо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446935
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.09.2013


Спогади дівчини фаната ДДТ

Коли  ми  взнали  про  те,  що  до  Львова  приїде  ДДТ  –  залишався  рівно  місяць  до  концерту.  Того  ж  дня  ми  пішли  з  білетами  і  саме  з  цього  дня  починається  початок  кінця  мого  спокійного  життя.  Саме  з  цього  дня  розпочались  «вечори  посвячені  ЮЮ»,  кожного  вечора  розмови  про  те,  як  класно  буде  на  концерті,  про  те,  як  мій  хлопець  буде  кричати  підспівуючи  і  найголовнішою  темою  було  «обов’язково  віддам  книжку  Юліаничу.  Він  буде  радий.  Я  його  побачу  тет-а-тет.  Я  з  ним  привітаюсь  за  руку.  Він  взнає,  що  я  книжку  про  нього  написав»  (був  за  моїм  хлопцем  грішок,  видав  книгу  про  ДДТ.  Це  видання,  правда,  не  так  про  ДДТ,  як  зібрання  історій-спогадів  фанатів  ПРО  ДДТ).  Так,  відволіклись  від  розповіді.  В  цих  тематичних  вечорах  було  все:  новизна  повідомлення  (перших  розмов  6,  далі  все  ішло  по  колу),  цікавість  (знову  ж  таки  6  перших  розмов),  а  головне  емоції,  мрії  та  бажання.  І  хоч  це  було  схоже  на  монологи  психічно  неврівноваженого  фаната,  я  відчувала  себе  неповноцінною  поруч  з  образом  Юрія  Шевчука.  Бог  свідок,  я  трималась  до  останнього.  Я  перечитала  всі  статті  Вікіпедії  про  гурт  (навіть  відредагувала  кілька  з  них),  а  тому  до  кінця  місяця  володіла  не  лише  повною  біографічною  інформацією,  а  й  деякими  інтимними  деталями  з  життя  засновника  ДДТ.  Ви  не  думайте,  я  люблю  гурт  «ДДТ»,  люблю  їх  пісні,  але  я  морально  і  психологічно  була  не  готовою  розмовляти  про  це  денно  і  ночно.
Будучи  вихованою  мудрою,  воістину  мудрою  жінкою,  я  знала,  що  добрий  чоловік  –  щасливий  чоловік,  а  щастя  чоловіку  приносить  не  лише  їжа,  секс,  сон,  а  й  ДДТ  (як  мій  окремий  випадок),  а  тому  план  дій  був  простим,  як  гробова  дошка:  слухай  і  мотай  на  вус,  не  сьогодні  так  завтра  знадобиться.  Все  так  і  сталось.
Далі  веду  опис  детально.

Середа,  5  травня,  4  дні  до  концерту
Розмова  по  телефону  починалась  стандартно,  і  стандартно  після  23-25  хвилин  розмови  (я  спеціально  засікала)  випадково  пролетіло,  навіть  не  пролетіло,  а  пробігло  зі  швидкістю  поспішаючої  черепахи  слово  «Шевчук»  і  почалось  стандартне  мовчання  з  моєї  сторони,  і  стандартний  монолог-ода  зі  сторони  коханого.  Сьогодні  я  придумала,  як  зробити  приємно  своєму  хлопцеві,  гурту  ДДТ  і  ЮЮ  зокрема.  Між  риторичними  запитаннями  «А  як  ти  думаєш,  як  він  зреагує  на  книжку?»  і  «На  концерті  буде  Грішка,  Наталя,  Олеся,  Олег,  Олега  подруга  (тоді  ми  про  Іру  ні  сном,  ні  духом),  Оля  і  т.д.»  пролунала  фраза:  «Треба  щось  зробити.  Може  плакат,  але  плакат  нє,  я  незнаю,  хоча,  може  якийсь  прапорець…»  далі  писати  суті  нема,  адже  головну  ідею  я  зловила,  а  писати  сумніви  затятого  ДДТшника  марудна  справа.
Значить  робитимем  плакат.  Ну,  а  що,  в  мене  зараз  часу  багато,  коханий  на  роботі,  фанатів  (чи  то  пак,  шанувальників,  як  любить  казати  мій  дорогий  ДДТшка)  більше  нема,  значить  бум  робити  сАмі.  Та  і  хлопцеві  приємно  буде.

Четвер-пятниця,  6-7  червня  3-2  дні  до  концерту
Після  Тася  пішли  роботи  купувати  мені  гуаш  і  ватман.  З  тим  всім  добром  притарабанилась  до  дому  і  почала  обдумувати  вже  раніше  накидану  в  уяві  концепцію  плакату.  На  загальному  засіданні  (Леля  і  Тарас)  було  вирішено:  намалювати  обличчя  дяді  Юри,  зробити  білий  або  ніжно  сірий  фон,  і  написати  буквами  (!)  (репліка  «пишеш  буквами»  мене  «вбила».  Філологи  зрозуміють)  цитату  з  пісні  або  інтерв’ю  Шевчука.
Заказ  понял  –  заказ  принял.  Найважче  було  придумати,  яку  ж  фразу  написати,  аби  вона  не  кричала:  «Я  хочу  від  тебе  дітей»  або  «ТИ  найкращий  в  світі»,  а  бажано,  щоб  вона  доносила,  якусь  філософську  думку,  ну,  або  щоб  ту  думку,  можна  було  замаскувати  під  філософську.  Після  довгих  «родових  потуг»  ми  зупинились  на  «Рванём  же  туда,  где  никто  не  бывал».
Описувати  як  плакат  малювався  сенсу  немає.  Варто,  мабуть,  просто  сказати  «Спасибі»  цьому  пдакату,  адже  саме  завдяки  йому  я:  1)  перечитала  всі  інтерв'ю  ЮЮ,  переслухала  пісні  ДДТ  і  відкрила  для  себе  багато  нових  та  гарних;  2)  що  не  кажи,  а  таки  зблизилась  з  своїм  хлопцем  і  це  не  може  не  тішити;  3)  таки  навчилась  малювати  людей  (це  таки  важливий  момент  в  моєму  житті);  4)  полюбила  професію  журналіста  (скільки  ми  всього  повинні  знати,  скільки  інформації  через  себе  пропустити,  щоб  народити  кілька  рядочків  тексту).
Мене  похвалили,  захвалили  і  перехвалили.  Плакат  сподобався  –  мене  полестило.  Тепер  до  розмов  про  концерт  додались  розмови  про  те,  як  Шевчук  зреагує  на  плакат.  Новизна  –  я  тебе  чекала)).

Субота,  8  червня,  завтра  концерт,  ніч
На  неділю  в  нас  заплановано  не  лише  концерт,  зранку  повинні  піти  на  презентацію,  а  потім  вже  відриватись.  Ввечері,  годинка  так  22-23  до  Тася  надходить  інформація,  що  ДДТ  матиме  саунд-чек  о  8  годині.  Для  тих,  хто  не  вникає  в  деталі  концертів,  саунд-чеком  називають  остаточну  репетицію  перед  концертом,  на  головній  сцені  з  підлаштуванням  звуку,  світла  і  т.д.  Нас  повинні  пропустити,  а  не  пропустять,  то  треба  буде  до  якогось  дяді  (Тарасе,  пробач!  Ти  ж  знаєш,  що  пам'ять  на  імена  в  мене  кепська),  який  в  ДДТ  на  клавішах  грає,  написати  і  нам  зроблять  пропуск  журналіста  в  гримерку  після  концерту  (зараз  я  розумію  –  добре,  що  ми  з  ранку  приперлись,  бо  потім  нічого  б  не  вийшло).  Я  почала  підозрювати,  що  о  10  ранку  потрапити  на  презентацію  в  мене  мало  шансів,  і  приходиться  обирати,  куди  й  з  ким  мені  йти.  З  однієї  сторони  я  хотіла  побачити  славнозвісного  дядю  Юру,  і  фото  з  ним  мати,  та  і  з  коханим  побути,  а  з  іншої  треба  прокинутись  о  5  ранку,  не  факт,  що  встигнем  на  презентацію,  (що  було  умовою  моєї  мами),  і  взагалі  чи  пропустять  нас  на  стадіон,  чи  ЮЮ  захоче  з  нами  спілкуватись.
Через  дві  години,  багато  нервів  та  купу  роздумів,  вагань  і  пропозицій  було  вирішено:  о  8:00  ми  на  стадіоні  «Україна»  караулимо  Шевчука,  беремо  афтографи,  фотографуємось,  хлопці  ставлять  запитання  і  ми,  якщо  встигаєм,  йдем  на  презентацію,  а  далі  за  планом.  На  вирішення  цих  нюансів  було  затрчено  приблизно  3  години,  в  результаті  чого,  я  пішла  спати  о  2:30.  Я  як  сова-журналіст  вимушена  вміти  відновлюватись  за  2-3  години  сну,  а  вот  коханий  твердо  вирішив,  що  спати  не  лягатиме  (до  концерту,  я  все  таки  думала,  що  він  адекватна  і  доросла  людина.  Хоча  таким  він  є,  тільки  коли  мова  не  йде  про  Юрія  Юліановича).  Правда,  він  таки  пішов  спати,  про  те  сам  намір  «не  йти  спати,  бо  просплю  зустріч  з  Шевчуком»  мене  вразив,  і  я  майже  просльозилась.

Неділя,  9  червня,  ранній  ранок
Як  на  диво,  за  3  години  сну  я  не  лише  виспалась,  а  й  не  почувала  себе  втомленою  ще  дні  два  (що  казати,  ми  о  12  ночі  ще  пішки  йшли  до  центру).  О  7:30  ми  втрьох  (Я,  Тарас  і  Григорій)  вже  були  на  стадіоні.  О  8  ранку  прибула  частина  групи  і  нас  повідомили,  що  пан  Шевчук  приїде  о  9.
Ми  таки  потрапили  на  стадіон  (тут  потрібно  віддати  належна  Грішці  Круглову,  який  завдяки  своїй  наполегливості  не  лише  був  першопрохідцем,  а  й  саме  він  домовився  про  зустріч).  А  скільки  радості  в  очах  коханого  я  побачила  коли  йому  тиснув  руку  Шевчук,  а  скільки  розмов  було  після  того,  а  скільки  розмов  ще  буде.  В  результаті  ранку:  1)  ми  отримали  море  задоволення  від  того,  що  побачили  Юрія  Шевчука  (задоволення  хлопців  –  зустріч,  задоволення  моє  –  похвалили  моє  ім'я  «Какое  у  Вас  красивое  имя»  (на  фразу  «Это  у  меня  двойное:  Ольга-Леля»);  2)  отримали  автографи;  3)  Тарас:  «А  мені  Шевчук  аж  два  рази  руку  потиснув»;  4)  ми  встигли  на  презентацію  із  запасом  в  30  хвилин.
Правда  перед  концертом,  я  таки  зірвалась  на  коханого,  ми  посварились,  я  признаю,  не  витримала  конкуренції  Шевчука,  замучили  мене  згадки  про  нього.  Прошу  вибачення,  ще  раз  перед  коханим,  но  то  таки  істина.  Потім  був  концерт,  море  позитиву,  багато  нових  знайомств,  концерт  на  високому  рівні  й  подорож  до  центру  пішки.  

З  цього  всього,  хочу  зробити  висновки:  а)  місяць  часу  на  обговорення  концерту  –  забагато  для  середньостатистичної  дівчини-нефаната;  б)  радість  хлопця  після  концерту  його  улюбленої  групи  і  зустрічі  з  улюбленим  виконавцем  –  рівнопропорційна  його  поступливості  після  події;  в)  верх  соціуму  –  люди-фанати.  Тільки  вони  можуть  зірватись  о  п'ятій  ранку,  коли  лягли  о  другій  ночі,  для  того  аби  потрапити  на  ранковий  саунд-чек  до  улюбленої  групи.  Адже,  за  їхніми  ствердженнями,  тоді  увага  дорогих  серцю  людей  не  розсіюється  на  усіх,  а  лише  на  вас.  Ну,  або  низ  соціуму;  г)  головне,  щоб  ДДТ  не  приїжджало  часто,  а  то  тоді  в  коханого  станеться  інфаркт  від  такого  щастя  :).
Люди,  будьте  мудрими,  дайте  можливість  вашим  коханим  бути  задоволеними  –  це  вартує  багатьох  годин  проведених  разом  на  прогулянках,  а  може  навіть  і  більше.
Окреме  «спасибі»  хочу  сказати  гурту  «ДДТ»,  Григорію  Круглову  –  за  його  наполегливість,  Олі,  Тарасику,  Олегу  та  Ірі,  а  також  усім  іншим,  хто  був  присутнім  на  концерті  –  за  позитивні  емоції.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446637
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.09.2013


Гра у бадмінтон, або візуалізація на життя


Мами  мають  здатність  зустрічатись  на  вулиці.  Того  разу  було  так  само.  Вони  зустрілись:  раптово  і  безповоротно.  Одна  з  сином,  інша  з  донькою.
- Ідіть  –  пограйте  –  саме  так  починається  кінець  початку.
Дівчина  піднімає  руку  вверх  за  спину,  рука  автоматично  описує  півколо,  швидкість  збільшується,  короткий  про  те  різкий  удар  по  воланчику,  проста  фізика.  Швидкість  предметів,  що  рухаються  назустріч  перетвориться  в  кінетичну  силу.  І…

Пара  жила  в  звичайній  квартирі,  в  звичайному  будинку  зі  старими  дерев’яними  сходами,  які  скриплять  своїм  важким  старезним  голосом  повідомляючи  про  прибуття  гостей.  Правда  риплять  вони  досить  рідко,  мало  хто  наважується  пройти  їх  до  кінця,  до  останнього  поверху  де  в  останній  квартирі  вікна  виходять  на  не  менш  старий  парк  з  поламаними  качелями.  Господарі  живуть  там  недавно.  Їх  квартира  наповнена  коханням,  любов’ю  і  безліччю  маленьких  сварок.  Їй  подобається  із  ним  сваритись.  В  мене  буде  так  само.
МИ  житимемо  в  квартирі  на  останньому  поверсі.  Наші  вікна  виходитимуть  в  парк  з  поломаними  качелями  на  яких  намагатимуться  кататись  діти.  Ми  будемо  сваритись  по  дрібницях  і  нам  подобатимуться  ці  сварки.  Інтелігентні,  обґрунтовані  та  майже  завжди  ввічливі.  Я  буду  насуплюватись,  надиматимусь  і  тихо  соптиму  коли  він  намагатиметься  до  мене  доторкнутись.  Йому  подобатиметься  мій  ніс,  на  якому  утворюватимуться  зморшки  коли  мені  щось  не  буде  подобатись.  А  ще  він  часом  буде  мене  навмисне  дразнити,  щоб  побачити  ці  зморшки  і  почути  те  дихання.
В  одній  з  кімнат  у  нас  буде  «вічний  ремонт»,  бо  ми  не  зможемо  дійти  згоди  в  тому  мають  там  бути  обої  чи  просто  помальовані  стіни,  паркет  чи  килим  і  якого  то  всьо  має  бути  кольору.  Точніше,  «вічний  ремонт»  буде  не  через  те,  це  буде  «капітальною  відмазкою».  Насправді  це  буде  нашою  своєрідною  кімнатою  спокою.  Коли  я  злитимусь  то  ітиму  в  ту  кімнату  і  малюватиму  на  мольберті,  просто  кидатиму  фарбами  і  це  буде  малювання  не  по  папері,  а  по  кімнаті.  Багато-багато  фарби,  яка  буде  стікати  рівномірними  потоками  по  недавно  помальованих  стінах  і  осідатиме  на  ще  старому  паркеті.  І  я  буду  вся  в  фарбі:  руки,  обличчя,  волосся.  Моя  половинка  підходитиме  до  мене,  обніматиме  мене  за  талію,  шепотітиме  на  вушко:  «Ти  така  красива  в  мене.  І  ця  фарба  на  обличчі  тобі  дуже  личить.  Але  не  малюй  більше.  Не  переводь  фарбу.  Ти  ж  ніколи  не  вміла  малювати».  І  я  обертатимусь  до  нього,  битиму  своїми  кулачками  в  його  широкі  груди  і  шипітиму:  «Я  умію  малювати».  І  я  малюватиму  фрукти:  груші,  яблука,  сливи,  малюватиму  дивні  картини,  суть  яких  бачитиму  лише  я;  його  очі.  Я  МАЛЮВАТИМУ  ЙОГО  ЗЕЛЕНІ  ОЧІ!  Зелені  очі  означають  початок  чогось  нового,  нового  життя.  А  в  його  очах  таїться  ще  багато  зеленої  ніжності,  зеленої  турботи  і  зеленої  ласки.
Іноді,  коли  для  продовження  сварки  аргументів  буде  мало,  я  ітиму  спати  в  кімнату  з  «вічним  ремонтом».  Там  біля  вікна  лежатиме  старий  матрац  і  тепла  ковдра,  а  ще  там  буде  тепла  батарея.  Я  намагатимусь  на  нього  злитись,  притулившись  до  неї  спиною.  «Як,  ну  як  він  не  бачить,  що  він  не  правий,  а  я  права.  Я,  я  знаю  краще».  Іноді  я  розумітиму,  що  таки  була  неправа  і  тихо  прокрадатимусь  до  нього  в  кімнату,  обійматиму  за  шию  і  шепотітиму:  «Пробач.  Пробач,  мій  хороший».  Або  він  приходитиме  до  мене.  Просто  сяде  навпроти  і,  відкидаючи  моє  розтріпане  волосся  за  вухо,  проводитиме  кінцями  пальців  по  щоці.  Згодом  обніме,  пригорне,  поцілує  в  лоба  і  прошепоче:  «Ти  моя.  І  я  тебе  нікому  не  віддам.  Пробач  мене».
…А  ще,  в  цій  кімнаті  буде  добре  займатись  коханням…
В  мене,  в  усіх  соціальних  мережах  стоятиме  одне  фото.  Таке  світле.  На  ньому  буду  сидіти  я  на  старому  матраці  одіта  в  його  сорочку.  У  вікно  світитиме  сонячне  проміння  і,  відбиваючись  від  мого  рижого  волосся,  ще  більше  освітлюватиме  кімнату.  Навколо  буде  світло,  затишно  і  по-домашньому.  Я  буду  щасливою.  В  кожної  людини  в  житті  є  лише  один  найщасливіший  момент,  а  все  інше  це  лише  шлях  до  нього,  або  спогади  про  те,  що  вже  було.  Кожна  людина,  свій  щасливий  момент  малює  самостійно.  Уявляє,  фантазує,  мріє,  виношує  його,  і  коли  він  наступає  намагається  його  зафіксувати.  Я  таки  зафіксую  цей  момент  на  фото.  В  тій  кімнаті.  Коли  я  відчую,  що  знаходжусь  саме  в  тому  місці,  і  саме  в  той  час,  саме  з  тією  людиною.  Відчую,  що  я  проживаю  своє  життя.  Кожен  день  роблю  свій  вибір  і  отримую  за  цей  вибір  дійсно  СВОЇ  наслідки,  свої  позитиви  і  негативи.  Це  відчуття  приходить  раптово,  в  одну  секунду  і  саме  ту  секунду  я  і  зафіксую.  Секунду  на  щастя.
Часом,  я  прокидатимусь  рано-вранці.  Тихо  одягатимусь,  майже  беззвучно  відкриватиму  вхідні  двері  та  щодуху  бігтиму  до  єдиної  в  районі  пекарні,  щоб  з  самого  ранку  придбати  свіжі,  ще  гарячі  булочки.  Так  само  тихо  прокрадатимусь  в  квартиру,  щоб  навіть  сходи  не  прорипіли.  Заварюватиму  свіжий  чай,  який  він  так  любитиме,  і  тихо,  на  пальчиках,  ітиму  будити  свого  «ненаглядного».  Я  люблю  уявляти  моменти  коли  він  може  бути  щасливим.
А  іноді  будитимуть  мене.  Я  чесна  сова,  тому  сплю  до  12.  Мене  будитимуть  кавою  і  горішками.  Люблю  горішки,  мабуть,  я  ще  і  прихована  білочка.  І  я,  як  завжди,  сонно  потягатимусь  на  ліжку,  не  в  змозі  з  першого  разу  правильно  розплющити  очі.  Усміхатимусь.  Люблю  каву,  кохатиму  його.
А  ще  він  любитиме  називати  мене  ненависним  мені  «прізвиськом»,  яке  сам  же  і  придумав.  Він  любитиме  мене  злити,  так,  не  сильно,  лише  для  того,  аби  побачити  бісики  в  моїх  очах.  І  зайвий  раз  пригорнути  мене  до  себе.
Мій  чоловік  буде  похожий  на  ведмедика.  Великий,  широкий,  і  з  трішки  ведмедячою  походкою,  так  би  мовити  «в  развалачьку».  А  ще  в  нього  будуть  маленькі  недоліки,  які  я  намагатимусь  все  життя  виправляти.  Буду  капати  йому  на  мозок:  «Не  роби  так»,  а  він  злитиметься,  і  театралізовано  казатиме  «Аррррррррр».  Ми  любимо  людей  не  лише  за  позитивні  сторони,  а  й  за  негативні  моменти  теж.  Саме  такі  «негативи»  роблять  людину  індивідуальною.  А  то  що  би  було,  якщо  б  усі  були  «Добрі,  ввічливі,  турботливі  і  бла-бла-бла?».  Було  би  багато-багато  однакових  людей.
В  нас  буде  два  комп’ютера.  Іноді  ми  бавитимемось  якісь  стрілялки,  а  іноді  я  бавитимусь  «Сімси»,  а  він  працюватиме.  Мені  буде  хотітись  повертатись  до  цього  дому,  я  знатиму,  що  мене  там  чекають.  Що  я  там  необхідна.  Мені  буде  приємно  прибирати  свій  «творчий  безлад»  і  вчитись  готувати  щось  нове.  Ми  дурітимемо  на  кухні  й  сміятимемось  з  лише  нам  двом  зрозумілих  речей.  І  незважаючи  на  всі  непорозуміння,  сварки,  скандали  і  позитивні  моменти,  ми  ніколи  не  будемо  дозволяти  собі  казати,  що  будь-що  в  наших  стосунках  було  помилкою.  Він  не  дозволятиме  говорити  собі  «на  пиві»,  що  я  «дурна»,  чи,  що  «Та  що  та  баба  розуміє.  Її  місце  на  кухні»,  а  я  не  дозволятиму  собі  сказати,  що  мій  чоловік  «Казьол,  яких  ще  світ  не  бачив.  Він  мене  не  розуміє,  не  цінує  і  тру-ля-ля».  Не  позволятимемо  собі  того  казати,  бо  ЦЕ  БУДЕ  НАШ  ВИБІР.  Ми  обрали  одне  одного,  ми  поважатимем  одне  одного  і  себе.  

…удар  у  відповідь.  Воланчик  полетів  із  силою  назад.  Дівчинка  не  встигла  його  перехопити  і  він  упав  за  її  спиною.  Гра  почалась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446574
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.08.2013


ЗГАДУЙ!!!!!!!!

Чи  бува  у  вас  так,  що  ви  згадуєте  про  фото?  І  цей  спогад  не  покидає  вас  протягом  дня!  Те  фото,  яке,  здавалось  би  мало  вже  давно  втратити  свою  історичну  цінність.  На  тому  фото  ви  щасливі,  веселі,  молоді  (юні  чи  діти).  Ті  люди,  що  були  тоді  поруч,  вже  давно  не  з  вами,  ви  вже  давно  перестали  ними  снити.
Та  раптом  пам’ять  останніми  родовими  схватками  виштовхує  спогад  про  тих  людей  і  вони  знов,  раптово,  приходять  до  вас  у  сон,  роз’ятрюючи  старі,  вже  затягнуті,  рани.  І  саме  тоді  ви  витягуєте  із  закромів  ваші  старі  фото  з  тими  людьми.  І  це  вже  давно  зогнилий  абортований  продукт  вашого  минулого,  але  якийсь  такий  дорогий,  мов  померлий  родич.  І  ось  цей  інструмент  вишуканих  самокатувань  у  вас  в  руках.  Тепер  з  повною  віддачею  –  починайте!
Давай!  Згадуй!  Згадуй  погляди!  Як  ви  говорили  до  ранку!  А  як  дивились  в  очі!  Як  він  торкався  до  твоєї  щоки,  що  аж  мурашки  бігали  шкірою.  Згадуй,  як  вона  клала  свою  голову  тобі  на  коліна,  а  ти  міг  годинами  бавитись  її  волоссям,  і  ви  ГОВОРИЛИ,  розмовляли  про  все  на  світі.
Або  згадай  про  колишню  подругу/друга!  Візьми  до  рук  ту  знимку,  яка  була  зроблена  на  старому  дивані  в  не  менш  старій,  орендованій  на  двох,  кімнаті.  І  ви  були  багаті  в  своїй  бідності!  Ви  мали  все  не  маючи  нічого.  Ви  ж  сварились  за  те,  чия  черга  на  сьогоднішню  ніч  приводити  чергове  «кохання  життя  свого»,  або  ж  на  вихідні  зоставались  в  кімнаті,  щоб  прослухати  улюблені  касети  (диски),  проглянути  нові  фільми  чи  просто  відпочити  за  хорошою  книгою.  А  які  секрети  чули  ті  стіни,  чи  які  трагедії  на  особистому  фронті  вислуховували  шиби,  залити  місячним  сяйвом!
А  що  тепер?  Друзі  далеко,  ти  вже  навіть  рідко  згадуєш,  не  говорячи  вже  про  те,  аби  здзвонитись,  хоч  так  завбачливо  колись  записували  номери  телефонів.
І  так  просидите  зі  спогадами  проглядаючи  фото  до  ранку.  Випито  буде  близько  двадцяти  чашок  кави/чаю,  викинуто  літр  спогадів  і  вкотре  самі  собі  пообіцяєте,  що  частіше  згадуватимете.  Появиться  раптове  бажання  негайно  зателефонувати  тій  людині,  що  з  вами  на  фото.  Та  це  бажання  розіб’ється  об  стіну  адекватності  й  реально  стану  речей:  а  що  ж  сказати?  Про  що  розмовляти?  Стільки  води  витекло!  Колишнє  кохання  давно  вже  про  тебе  і  думати  забуло,  ат  й  на  те  воно  й  колишнє,  аби  лишитись  в  минулому.  Давні  друзі  мабуть  теж  мають  свої  справи,  та  й  пізно  вже  телефонувати,  чи  може  надто  рано…
І  все  зостанеться  на  своїх  місцях.  Обіцянки  собі  частіше  згадувати  і  обов’язково  зконактуватись  з  часом  заміняться  новими,  більш  важливими  і  загальнішими.  Усе  буде  як  завжди,  до  наступної  абортової  схватки,  тоді,  правда,  назовні  виринуть  зовсім  інші  спогади  про  інших  людей.

P.S:  Ви  просто  пам’ятайте,  а  забули  –  згадайте,  загадайте  про  тих  людей,  що  були  колись  поруч  з  вами.  Адже  завдяки  їм,  ви  –  це  ви!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446460
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.08.2013


Відьма нічного Львова

Львів.  Лиса  гора.  Час  пізній,  та  вовки  ще  не  виють,  а  боягузливі  пси  давно  заховали  свої  морди  у  звичні  для  них  буди.
Якщо  дивитись  на  гору  з  низу,  зі  сторони  підходу  до  Високого  замку  –  можна  помітити  фігуру  дівчини,  зодіту  в  білу  сукню.  Від  кожного  подуву  вітру  тканина  то  піднімається,  то  опускається…  дихає.  На  фоні  цього  дівчина  здається  статуєю,  намертво  вкопаною  в  землю.  Складається  таке  враження,  що  вона  гармонійний  компонент  цього  німого  пейзажу,  який  давним-давно  намалював  сліпий  самотній  художник.  Тільки  сліпому  митцю  не  потрібно  світла,щоб  так  досконало  описати  жіночність,  бо  істинна  жіночність  розквітає  лише  у  сутінках.  Лише  самотній  творець  може  відчути  споріднену  душу  в  природженій  відьмі.
Якщо  ж  спостерігати  за  цією  постаттю  з  гори,  з  висоти  вічного  місяця,  то  можна  розгледіти  яка  ж  ця  фігура  насправді.  Львівський  місяць  має  нагоду  спостерігати  за  багатьма  із  місцевих  «знаючих»,  він  пам’ятає  кожну  із  них  в  обличчя.
Ця  має  мідне  лискуче  волосся,  не  надто  довге  і  не  дуже  коротке.  Саме  таке,  щоб  вітер  міг  ним  гратись  і  не  турбуватись  за  те,  що  ненароком  заплутається,  перечепиться  і  впаде.  Воно  пасмами  спадає  на  округлі  жіночні  плечі  окутані  місячним  промінням.  Вона  стоїть  розкинувши  руки  в  сторони  так  аби  обійняти  львівську  ніч.  Її  довге  біле  плаття  ніжно  стискає  стан,  окреслюючи  дівочі  груди  і  талію,  та  хвилями  спадає  додолу  реагуючи  на  найніжніший  шепіт  вітру.  Цей  вітер  приносить  останні  слова  тих,  що  помруть  цієї  ночі,  і,  просочуючись  через  тканину  її  плаття,  -  очищуються,  щоб  стати  першим  криком  тих,  що  народяться  зранку.  У  неї  завжди  босі  ноги,  якими  вона  стоїть  на  темно-коричневій  землі.  Таке  відчуття,  що  по  її  ногах  колір  з  ґрунту  перетікає  в  очі,  в  яких  відображаються  зорі  нічного  міста.  Міста,  яке  розляглось  під  ногами,  як  вовк  біля  ніг  першої  людини,  що  змогла  його  приручити.  В  ночі  вона  була  хазяйкою  цієї  тварини,  в  день  –  лише  однією  із  крапель  її  крові.
Хвилина  за  хвилиною  втікала  ніч.  До  ранку  зоставались  лічені  секунди,  а  вітер  ставав  спокійнішим  і  лагіднішим  доки  й  зовсім  не  стих.  Усі,  що  мали  померти  –  вмерли,  всі,  що  мали  породитись  –  народились.
Ранковими  вулицями  сонного  Львова,  ледь  торкаючись  пальцями  ніг  сірої  бруківки,  мандрувала  дівчина  із  волоссям  кольору  вранішнього  сонця.  Її  чорне  плаття  було  непорушним  і  немов  вилитим  із  олова.
Повітря  довкола  пахло  свіжою  випічкою  та  гірчило  шоколадом.  Львівські  леви,  при  відкривши  одне  око,  мляво  схиляли  голову  на  знак  привітання  і,  мружачись  від  сонця,  клали  морду  на  лапи  й  спали  далі.  Голуби  протуркували  своє  «Вітаю»,  злітали  під  дахи  і  тихо  про  щось  перемовлялись.  Нептун  поважно  підіймав  свій  тризуб  тим  самим  виказуючи  частину  своєї  пошани,  а  собака  Діани  радісно  виляла  хвостом.
Відьма  плавно  вплила  в  один  із  під’їздів  і  кинулась  в  верх  рипучими  дерев’яними  сходами.  Від  тепер  і  до  ночі  вона  просто  жінка,  і  вона  дома.  На  пальчиках  підкралася  до  ліжка,  повільно  опустилась  на  подушку  і  прислухалась  до  дихання  своєї  долі,  яка  спала  поруч.  Її  доля,  її  коханий.  Заплющила  очі  і  міцно  пригорнулась  до  його  грудей.
- Прокидайся,  відьмочко...  Сонька,  просинайся,  так  весь  ранок  проспиш.  –  Говорив  хлопець  усміхаючись  і  ніжно  гладив  її  руде  волосся.
- А  чому  «відмочка»?  –  зі  щирим  подивом  в  голосі  запитувала  дівчина
- Рижа  тому  що…
- Але  ж  у  відьмочок  зелені  очі,  а  в  мене  –  карі.
- Просто  ти  в  нас  особлива.  –  Невимушено  відповідав  юнак  і  притискаючи  до  своїх  грудей  кохану  -  цілував  в  носик.  Та  сміялась  і  пригорталась  ще  сильніше.
- І  все  ж,  у  відьом  зелені  очі  –  тихо  шепотіла  вона.
- Ех,  нічого  ти  у  відмочках  не  тямиш  –  із  радісними  нотками  в  голосі  відповідав  він.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446261
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.08.2013


Пам'ятник Бандері або малий патріот

Місто  кричало.  Чи  не  вперше  воно  так  рано  не  спало,  воно  вперше  боролось  і  нарешті  перемога  була  незагорами.
На  площі  було  багато  людей.  Куди  не  глянь  –  усюди  люди.  Такі  різні  та  в  чомусь  такі  схожі  один  на  одного.  Там  були  юнаки  та  дівчата,  старші  та  молодші,  навіть  діти  років  12-ти.  Усіх  їх  об’єднувала  одна  деталь:  погляди  спрямовані  на  пам’ятник  і  синхронне  скандування  гасла  «Одна  мова,  одна  нація,  одна  Батьківщина  це  –  Україна».
Повз  натовп  повільно  ішов  батько  з  сином.  На  вигляд  хлопчику  було  років  десять.  Одягнутим  він  був  у  вишиванку,  майже  справжні  козацькі  шаровари,  стан  опоясував  пояс  із  червоно-чорних  ниток,а  в  дитячій  ручці  майорів  жовто-синій  прапорець.
- Тату,  -  раптом  із  зацікавленням  у  голосі  промовив  син,  -  а  хто  ці  люди?
- Це  –  патріоти,  Несторе.  Вони  –  майбутнє  нашої  держави.
- А  хто  такі  «патріоти»?
- Патріоти,  синку,  це  ті  люди  які  не  лише  люблять  свою  країну,  а  й  борються  за  її  благополуччя.  Це  не  ті  люди,  які  розмовляють  українською,  а  ті,  що  мислять  і  відчувають.  Патріот  не  обов’язково  має  бути  багатим,  патріот  ,  перш  за  все,  повинен  бути  людиною,  а  вже  потім  відомим  і  заможним.
В  очах  малого  можна  було  помітити,  що  ці  слова  не  лише  не  задовольнили  його,  а  й  породили  в  душі  дитини  ще  багато  нових  запитань.
- Тату,  тату,  а  кому  ще  пам’ятник?  Він  такий  молодий!
- Це  –  Степан  Андрійович  Бандера.  Один  з  найщиріших  і  найвідоміших  синів  нашої  Батьківщини.
- А  він  зразу  був  патріотом?  Він  жив  у  Львові?  –  не  вгамовувався  Нестор  і  задавав  по  два  запитання  на  одну  батькову  відповідь.
Батько  усміхнувся.  Він  рідко  бачив  сина  таким  зацікавленим.  Трішки  подумав,  поклав  руку  на  чорняве  волосся  сина  і  почав  розповідати:
- Степан  народився  1  січня  1909  року  в  селищі  Угринів.  Його  батько  був  греко-католицьким  священиком,  а  тому  з  дитинства  малому  хлопчині  прищеплювали  не  лише  любов  до  Бога,  а  й  до  української  мови  та  культури.  Нажаль,  щасливе  дитинство  Бандери-молодшого  перервала  Перша  світова  війна.  Фронтові  ліній  чотири  рази  проходили  через  його  село,  а  тому  він  був  свідком  того,  як  вмирала  й  відновлювалася  одна  з  частин  української  держави.  З  того  часу  він  усвідомив,  що  для  того  аби  країну  зберегти  й  відбудувати  слід  боротись,  а  не  сидіти,  склавши  руки.  Та  й  не  міг  так.  Він  був  дуже  активною  дитиною,  не  міг  всидіти  на  місці,  а  тому  вже  з  третього  класу  був  учасником  молодіжної  організації  «Пласт».  Згодом,  коли  Степан  підріс  і  став  Степаном  Андрійовичем,  почав  працювати  у  читальні  «Просвіти»,  вів  театральний  гурток  та  займався  з  молодіжним  хором.  А  у  18  років  переїхав  до  Львову.  Тут  вступив  в  інститут,  або  як  тоді  казали  Високу  політехнічну  школу  і  саме  звідси  почалась  його  активна  діяльність.  Спершу  їздив  з  своїми  побратимами  в  села  львівської  області  з  доповідями,  а  також  допомагав  іншим  організаціям  в  підготовці  спортивних  дійств  і  простим  селянам.  Тоді  ж  записується  до  Української  Військової  організації  (УВО),  а  з  часом  вливається  в  ряди  Організації  Українських  націоналістів.
Розповідь  батька  перервав  допитливий  Нестор:
- Тату,  а  Бандера  воював?
- Ні,  синку,  на  фронті  він  не  був,  а  під  час  ІІ  Світової  війни  став  головою  проводу  ОУН  –Б.  Під  його  проводом  ця  частина  ОУН  стала  відомою  як  «революціонери»  або  «бандерівці».  Їх  діяльність  була  спрямована  на  розбудову  української  держави.  Часто  ти  почуєш,  немудрі  люди  говорять,  немов  би  то  Бандера  зрадником  був,  та  ти  не  слухай  їх,  не  зраджував  він  України.  Росію  –  зрадив,  Україну  –  ні.  Він  ї  його  побратими  хотіли  не  залежати  від  Росії  і  Німеччини,  самостійності  нам  хотіли…
І  тут  запанувала  тиша.  Нестор  засвоював  інформацію,  а  батько  поринув  у  роздуми  про  сучасну  державу,  у  власні  спогади.  Аж  раптом  тихий  голос  сина  вивів  його  з  трансу:
- А  що  дальше  було?  Він  ж  живий  ще?
- Ні,  сонечку,  Степана  Бандеру  вбили  за  приказом  Московського  комісаріату  в  1959  році  у  Мюнхені,  куди  він  переїхав  після  ІІ  Світової  війни.  Виконав  замовлення  Богдан  Сташинський,  один  із  співробітників  КДБ,  за  право  одружитись  із  німецькою  коханою.  Тому,  можна  сказати,  що  вбили  Бандеру  свої  ж.
- А  хто  Бандері  пам’ятник  поставив?
- Офіційно,  пам’ятник  було  відкрито  у  2007  році.  Скульптором  є  Микола  Проскіра,  а  архітектором  –  Михайло  Федин.  У  ході  відкриття  два  пластуни  з  куреня  ім..  Степана  Бандери  несли  дві  капсули  із  землею  з  місця  народження  й  з  могили  Бандери.  Ці  капсули  було  закладено  в  підніжжя  пам’ятника.
Коли  розповідь  була  остаточно  завершена  –  пам’ятник  Бандері  залишився  далеко  позаду.  А  вже  перед  самим  сном  Нестор  підійшов  до  мами,  пригорнувся  до  неї  і  сказав:
- Ми  з  татом  завтра  з  татом  підемо  дарувати  квіточки  Степану  Бандері  –  мама  лише  усміхнулась.
А  потім  обернувся  до  тата,  взяв  його  за  руку  і  повів  у  кімнату,  ліг  на  ліжко  і  вже  засинаючи  прошепотів:
- Я  коли  виросту  тоже  патріотом  буду  .  .  .  –  і  поринув  у  сон,  де  на  нього  вже  чекав  молодий  Бандера,  армія  ОУН  УПА,  генерал-хорунжий  Роман  Шухевич,  та  ще  незвідані  досі  інтриги  й  битви.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446260
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.08.2013


На колінах у Амі

Я  мужчина  сорока  п’яти  років.  Я  мешкаю  в  Парижі.  У  мене  довге  сиве  волосся  та  сірі  очі.  Я  кульгаю  на  праву  ногу  і  в  руках  у  мене  палиця  з  головою  кобри,  яка  дуже  зручно  лягає  у  виїмку  на  долоні.  На  вуличному  протязі  тріпочуть  поли  мого  брудного  та  вже  давно  завеликого  сірого  плаща,  а  кістляві  ноги  прикривають  старезні  штани.  (Варто  їх  замінити  новішими).  Кістляві  не  лише  мої  ноги,  я  весь  подібний  на  скелет,  можливо  через  проблеми  з  алкоголем  чи  наркотиками.  А  ще  в  мене  суха  шкіра,  уся  покрита  венами,що  випирають  на  поверхню.  Усе  це  додає  мені  двадцять  років  до  мого  справжнього  віку,  а  тому  мене  легко  спутати  з  безхатченками,  які  щодня  сидять  під  стінами  Лувру  і  випрошують  грошей  на  «життя».  Та  не  зважаючи  на  це  у  мене  ще  залишився  талант.
Я  –  художник.  Вільний  художник.  У  мене  все  вільне:  вільне  мистецтво,  вільна  любов,  вільний  секс.  Я  ВІЛЬНИЙ!  Хоча…ні!  Я  не  вільний.  Моє  серце  належить  жінці,  ні,  навіть  не  жінці,  дівчині.  Досить  юній  чортівці  з  зеленими  очима,  рудим  волоссям  і  з  запахом  м’ятного  чаю.  Я  вперше  закохався  в  неї  на  кладовищі  Пассі,  вона  була  вся  в  чорному,  така  собі  невтішна  жалібниця,  з  того  часу  я  закохуюсь  в  неї  при  кожній  нашій  зустрічі.  Вона  –  відьма.  Не  та,  яких  багато,  а  та,  яка  справжня.  В  неї  теж  талант,  вона  уміє  пускати  з  очей  іскри.  Ті  іскринки  можуть  підпалити  будь  що:  дім,  людину,  серце…  Я  теж  попався.  Тепер  я  її  раб.  З  того  часу  я  увесь  належу  лише  їй.  Моє  мистецтво  лише  для  неї  та  про  неї.  Вона  моя  муза,  моя  альфа  та  омега,  інь  та  янь.
Я  довго  не  міг  звикнути  до  того,  що  серед  усіх  хто  є  біля  неї,  серед  усіх,  хто  ладен  лежати  в  її  ногах,  серед  молодих,  красивих,  багатих  та  перспективних  вона  обрала  мене:  сивого,  сутулого,  бідного  і  навіть  невільного  художника.  Як  би  тоді  вона  не  поглянула  на  мене  я  б  навіть  не  замітив  її,  та  тепер  не  можу  без  її  очей.  Більшість  вечорів  ми  проводимо  разом.  Я  сиджу  на  підлозі  біля  її  ніг,  розказую  про  людей,  яких  бачив  сьогодні  на  вулиці,  розповідаю  про  життя  моїх  знайомих  історії  які  мали  б  її  розсмішити,  а  вона  грається  моїм  волоссям  і  ще  жодного  разу  я  не  чув  її  сміху.  Вона  ніколи  не  сміється  і  майже  ніколи  не  розмовляє.  Вона  просто  слухає  і  грається  моїм  волоссям.  Вона  найрозумніша  жінка  з  усіх  кого  я  тільки  зустрічав  у  своєму  житті.  Нехай  не  говорить,  нехай  не  сміється  з  моїх  смішних  розповідей,  нехай,  можливо,  навіть  не  хоче  слухати  мої  історії,  головне,  що  вона  дозволяє  класти  мою  голову  їй  на  коліна.  Мені  більше  нічого  не  потрібно.  Я  навіть  ніколи  з  нею  не  кохався.  І  не  через  те,  що  я  її  не  бажаю,  чи  через  те,  що  вона  не  підпускає  мене  до  себе,  просто  для  цього  немає  потреби.  Люди  займаються  коханням  для  того  аби  зблизитись,  а  ми  з  нею  і  так  близькі.  Ми  немов  усе  життя  прожили  поруч.  І  так,  я  її  бажаю,  та  боюсь  осквернити  її  відьомську  чистоту  своїми  рабськими  доторками.  Лише  коли  вона  іде,  я  дозволяю  собі  потайки  мріяти  про  неї.  Я  навіть  уявляю  собі  ,  що  сьогодні  вона  могла  голою  лежати  біля  мене.  Я  міг  пестити  її  розкішне  кучеряве  волосся,  вдихати  аромат  свіжо  запареного  м’ятного  чаю,  яким  пахне  її  шия,  та  лежати  поруч,  з  нею.  Ці  думки  породжують  сильне  бажання  і  я  віддаюсь  іншим.  Інші  дають  мені  секс,  вона  ж  дарує  мені  кохання.
І  сьогодні  я  отримаю  кохання.  Я  вже  майже  дійшов  до  своє  майстерні.  Вона  мабуть  мене  вже  чекає.  Таки  так,  ось  я  вже  бачу  блиск  її  пальта.  (Варто  буде  колись  запитати,  чому  в  неї  таке  блискуче  пальто.  Воно  сяє  навіть  тоді  коли  немає  сонця.  Та  й  чи  може  так  сяяти  чорний  колір?).  Перше,  що  я  роблю,  це  цілую  її  руку.  (Яка  вона  гаряча!).  Потім  ми  спускаємось  дерев’яними  сходинками  до  мене  в  майстерню,  яка  розміщена  в  сирому  підвалі.  Я  вже  традиційним  жестом  показую  на  стільчик,  який  змайстрував  спеціально  для  неї,  вона  має  на  нього  сісти  аби  я  міг  насолодитись  її  обличчям.  Беру  стару  дошку,  кладу  на  неї  шмат  паперу  і  малюю  мою  Амелін,  Амі,  Амелі,  Мелі…  Ці  риси  облицця,  ними  лише  милуватись  та  їх  лише  малювати.  Очі…  невже  в  жінок  можуть  бути  такі  очі.  Та  що  там  в  жінок,  в  людей  таких  очей  бути  не  може.  Старий  дурень,  вона  не  людина,  вона  моя  Амі.
Вона  повільно  встає  і  так  само  повільно  підходить  до  мене.  Сьогодні  її  губи  підведені  червоною  фарбою.  (Потрібно  спитати  чому  вона  підмальовує  губи  простою  фарбою).  Витягує  з  волосся  дерев’яну  заколку  (Вона  так  і  не  подякувала  за  неї.  Наскільки  пам’ятаю,  це  був  мій  перший  подарунок  їй).  Її  локони  хвилями  лягли  на  плечі,  кілька  з  них  зачепились  за  кінчики  уст.  Вона  нахилилась  до  мене  і  поцілувала.  Ніколи  не  думав,  що  фарби  можуть  бути  такими  гіркими.  Від  цієї  гіркоти  в  мене  меркне  в  очах.
Я  прийшов  до  тями  в  неї  на  колінах.  Вона  гладила  моє  волосся.  Я  отямився  тільки  від  того,  що  мені  не  було  чим  дихати.  Таке  відчуття  немов  би  я  тону.  Хоча  ні,  нігде  нема  води.  Що  зі  мною?  (Чому  її  губи  були  гіркими?)
—  Ти  мене  отруїла?  –  Я  не  впізнав  свого  хриплого  голосу.
—  Я  тебе  не  труїла,  я  подарувала  тобі  вічність  –  говорила  моя  Амі  рідко,  про  те,  в  неї  був  чудовий  голос.  Мабуть  такі  голоси  і  мають  бути  в  справжніх  відмочок.
—  Ти  заважаєш  бути  мені  щасливою,  а  без  мене  ти  не  творитимеш.  А  так  ти  матимеш  цілу  вічність  в  спокої.  Ти  ж  радий  померти  на  моїх  руках,  коханий?
Я  вже  не  маю  сили  відповісти.  Звісно  я  щасливий.  Я  готовий  до  усього,  головне,  що  на  її  колінах.  Тепер  я  розумію,  що  померти,  це  немов  заснути  трішки  швидше  і  на  трішки  довше  ніж  зазвичай.  Я  навіть  не  хочу  робити  останнього  вдиху…

—  І  тоді  я  прокинулась.  Дивний  сон,  правда  коханий?
Він  нічого  не  відповів,  лише  подивився  своїми  зеленими  очима  і  поцілував  в  губи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446036
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.08.2013


Еrit in fides vestra (І буде по вірі твоя…)

Я.  Це  є  я,  і  я  колись  народилась.  В  мене  звичайна  історія  життя.  Народилась  19**  року  в  повноцінній  сім’ї  де  мене  любили  і  оберігали.  Згодом  пішла  в  садок,  школу,  коледж,  ВИШ,  роботу.  На  своєму  шляху  зустрічала  різноманітних  людей,  з  яким  або  дружила,  або  ворогувала,  в  яких  закохувалась  і  які  закохувались  в  мене,  когось  не  помічала  і  хтось  не  помічав  мене.  Здається,  все  було  звичайно  і  цілком  логічно.  Так  само  логічно  переживала  за  невдачі,  тішилась  перемогами,  пізнавала  щось  нове  і  творила  власну  філософію  життя.
Всі  ми  протягом  свого  життя  (існування,  реінкарнації,  буття…)  створюємо  уявлення  про  те,  як  ми  повинні  його  провести  та  як  ми  повинні  померти,  точніше,  куди  ми  повинні  попасти.  В  формуванні  таких  поглядів  беруть  участь  батьки,  вчителі,  знайомі,  вороги,  друзі,  телебачення,  Інтернет,  книги  і  загалом  інформація  яка  до  нас  надходить.  От  і  я,  протягом  свого  життя  зробила  багато  висновків,  припущень  і  взагалі  «просебе»  і  в  тиші  своїх  думок  була  дуже  багатослівною  і  красномовною.  Якось  протягом  певного  періоду,  а  саме  30  років,  перед  собою  ставила  певні  цілі,  мету,  будувала  плани  з  їх  досягнення  і  уявляла  які  наслідки  мої  плани  принесуть.  До  років  20-ти  мріяла  про  сім’ю,  родину,  як  постарію  поруч  з  коханою  людиною,  а  навколо  нас  бігатимуть  діти  та  внуки.  До  того  часу  в  мене  вже  встиг  сформуватись  певний  світогляд  який  я  зміцнювала  і  намагалась  поділитись  ним  з  іншими.  І  от  на  рубежі  20  років  мій  світогляд  закріпився  і  всі  частинки  (якщо  уявити  собі  життя  у  вигляді  пазла)  отримали  свої  місця.  Іноді  людина  чітко  усвідомлює,  що  вона  знає  все  те,  що  вона  повинна  знати,  і  тепер  варто  здійснювати  плани.
З  раннього  дитинства  мріяла  поїхати  на  море,  бути  кимось  відомим  і  аби  після  смерті  мене  пам’ятали.  Дитячі  мрії  про  те,  аби  зістаритись  разом  з  кимось  під  30  років  вже  здавались  безглуздими  і  майже  не  цікавими.  Хотілось  горіти  яскраво,  віддати  багато  тепла  і  так  само  яскраво  та  швидко  згоріти  залишивши  після  себе  багато  спогадів.  Перспектива  дожити  до  глибокої  старості  видавалась  мені  сумною  і  загалом  непотрібною.  Зі  старих  людей  мало  толку,  вони  часто  думають,  що  знають  більше  за  молодих,  а  я  не  хотіла,  щоб  на  мене  злились,  а  навпаки,  прагнула  аби  захоплювались.
І  от  в  моєму  житті  настав  момент  коли  весь  мій  уявний  список  справ  дійшов  до  останнього  пункту:  «Викрити  надсекретну  інформацію,  що  буде  корисна  суспільству,  після  якої  життя  людей  ввійде  в  новий,  якісніший  простір,  де  не  буде  обмежень,  влади  однієї  людини  та  ін.».  Зерно  було  закладено,  воно  проростало  в  головах  людей,  інформаційна  бомба  зірвалась  й  індивіди  оговтувались  уже  думаючи  самостійно.  А  загалом  це  не  надто  важливо,  просто  мій  уявний  список  завершився  і  своєрідний  час  «помирати»  наступив.
Вже  не  важливо  як  я  померла,  це  просто  сталось…мені  було  30  і  я  стала  вільною.
Перше,  що  я  пам’ятаю,  це  білий  довгий  коридор  по  якому  я  пливу  і  до  кінця  якого  я  невпинно  наближаюсь.  Поруч  мерехтять  якісь  тіні,  лунають  якісь  голоси…  Згадую  своє  життя  –  воно  було  різноманітним.  Було  так  багато  добра,  зла  –  і  хоч  ці  поняття  відносні  вони  мали  місце,  згадую  також  останні  свої  думки  про  те  як  добре,  що  моя  мрія  здійснилась,  остання  мрія.  Тепер  не  важливо  рай  чи  пекло,  адже  я  в  них  не  вірю  (чи  вірю?).  В  мене  все  життя  була  своя  філософія  і  вона  навряд  чи  була  схожа  до  якоїсь  однієї  конкретної  релігії  чи  віри.  Нарешті  коридор  закінчується.
- Як  дивно,  -  говорю  просебе  –  саме  тоді  коли  я  додумала  останню  думку.  Головне  як  вчасно.
Зовсім  порожнє  фойє.  Дуже  світла  кімната,  світла  так  багато,  що  починають  боліти  очі.  А  де  вікна??  Нема  жодного  вікна.  Як  нелогічно,  є  світло  і  немає  вікон.
Попереду  виникають  темні  фігури  і  простягають  ножа.  Судячи  з  вигляду  він  має  бути  важким,  адже  лезо  з  блискучого  металу,  мабуть  срібло,  а  рукоять  вся  в  синіх  камінчиках.  Красива  річ,  я  такий  давно  хотіла.  Повільно  тягну  руку  до  нього  –  теплий.  Дивно,  але  він  теплий,  такий  ніби  був  щойно  зігрітий  чиєюсь  долонею.  Тільки  я  торкаюсь  до  металу  як  тепер  чітко  знаю,  що  робити,  адже  раптом  помічаю  перед  собою  великий  стіл  з  червоного  дерева  на  якому  зручно  вмостилась  жіночка  років  тридцяти,  з  довгим  сірим  волоссям  і  зеленими  великими  очима.
- Небесний  консьєрж  –  появилась  в  голові  асоціація.
На  колінах  консьєрж  тримає  електронну  вагу  і  я  чітко  усвідомлюю,  що  мій  ніж  варто  покласти  на  неї.  Зважити  товар,  який  заробила  за  життя.  Якось  доволі  несміло  підходжу  до  ваг,  кладу  спершу  рукоять,  потім  лезо  і  дивлюсь  як  оживають  цифри  на  табло.  105  –  висвічується.  В  мене  в  голові  виникає  запитання:  «105  чого??  Грамів?  Кілограмів?»  панічно  стараюсь  згадати  чи  був  важком  ніж  і  не  можу.  Пам’ятаю  тільки,  що  він  був  теплим.
- Проходіть  -  говорить  жінка,  і  раптом  я  усвідомлюю,  що  105  це  достатньо  аби  потрапити  в  рай.
В  кінці  приміщення  блищать  двері.  Треба  йти  до  них.  Якось  не  страшно  відкривати.  Я  точно  знаю,  що  там  буде  починатись  рай.  І  тут  же  мене  наздоганяє  думка:  «Якщо  це  двері  до  раю  то  де  ж  двері  в  пекло?»
- Розберемось  –  відповідаю  собі  в  півголосу  і  тягну  ручку  на  себе.
Двері  подаються  і  я  бачу  там  літо.  Тепло,  світить  сонце  і  мабуть  співають  птахи.  Тільки  подумала  про  птахів,  як  тут  же  почула  ухкання  сови  та  веселий  передзвін  солов’їв.  Багато,  багато  дерев:  сосни,  смереки,  яблуні,  груші,  авокадо,  кущі  малини  розкинулись  навколо  різномастих  домів,  будиночків,  споруд.  Підхожу  до  одного  з  них.  Це  невеличкий  дерев’яний  домик  з  східцями  які  ведуть  на  веранду.  На  подвір’ї  багато  квітів:  від  ромашок  до  кущів  троянд,  а  в  центрі  двору  розкинулась  яблуня  біля  якої  зовсім  в  безгармонії  цвіте  сакура.  Десь  на  рівні  відчуттів  знаю,  що  цей  дім  –  мій.
На  веранді  сидить  маленький  хлопчик  років  семи:  білокурий,  з  сірими  очима,  пухкими  губками  кольору  суниці  і  правильними  рисами  обличчя.  І  я  знаю  точно,  що  його  звати  Нестором.  Дивлюсь  на  нього  і  не  можу  відірвати  погляду.  Немов  би  відчуваючи  мою  присутність  він  глядить  мені  в  вічі  і  махає  своєю  дитячою  ручкою.
- Привіт  –  одними  губами  говорю  я  і  повільно  підіймаюсь  сходами.
- Я  чекав.  Ти  саме  вчасно  –  якось  надто  спокійно,  виважено  і  по  дорослому  говорить  малий.
- А  де  твоя  мама?  –  питаю
Малий  пожимає  плечима  і  посміхається.  В  цій  посмішці  я  бачу  таку  логічну  відповідь:
- Там
- Ти  тут  сам?
- Ні,  не  сам,  я  з  тобою.
В  моїй  голові  народжується  ще  одна  логічна  думка:  «Малі  діти  усі  заслуговують  на  рай».  Немов  би  знаючи  мої  думки  хлопчина  мені  заперечує:
- Це  не  рай
- Ти  хочеш  сказати  що  це  не  рай?
- Ні,  не  рай,  далеко  не  рай…
- Тоді  це  пекло
- Хм,  і  не  пекло.  Скажемо  так,  щоб  тобі  було  зрозуміліше,  це  ТВІЙ  рай.  Не  скажу,  що  він  індивідуальний,  але  він  тільки  твій.
- Чому  не  індивідуальний?
- Бо  ти  так  собі  його  не  уявляла.  Ти  його  собі  уявляла  саме  таким,  а  не  інакшим.  Ти  собі  його  уявляла  саме  такої  концепції,  з  саме  таким  провідником,  який  тобі  розказуватиме  те,  що  ти  і  сама  знаєш,  те,  що  придумала  давно  собі  сама.
- То  ти  не  справжній,  тобто  ти  моя  фантазія?
- Ти  себе  недооцінюєш.  Люди  надто  практичні,  аби  створити  щось  нематеріальне,  фантастичне  чи  несправжнє.
- Тобто  ти  справжній,  матеріальний  і  ми  зараз  знаходимось  в  моєму  індивідуальному  раї  який  придумала  собі  я  багато  століть  тому  назад?
- Не  індивідуальний,  а  загалом  так.
- Я  не  можу  до  цього  звикнути
- Ну  так  звикай,  адаптовуйся,  час  в  тебе  є
- В  мене  в  переді  вся  вічність…
- В  тебе  достатньо  часу,  тобто  його  саме  стільки  скільки  тобі  потрібно  і  скільки  ти  хочеш.  Не  більше  і  не  менше.
- В  сенсі?  –  тільки  й  встигла  запитати,  та  хлопчика  не  стало,  таке  враження,  ніби  я  так  і  стояла  на  веранді  дивлячись  на  яблуню,  яка  так  недоречно  примістилась  з  боку  японської  сакури.
Це  мені  не  дає  спокою:  чому  дерево  типово  українське  росте  поруч  з  японським  (знову  ж  таки  типово).  Якщо  це  мною  придуманий  рай,  то  як  я  могла  так  без  смаку  поставити  два  предмети  які  між  собою  не  гармоніюють?
- Мабуть  варто  оглянути  тут  все  детальніше  –  думаю  просебе.
За  домом  розмістилась  крислата  верба  і  на  одній  з  гіляк,  мирно  покачуючись  від  вітру,  висить  качеля.  Знову  ж  для  мене  це  не  стало  якимось  відкриттям.  Все  було  по  новому  логічно.  Я  відчувала  себе  як  в  якомусь  давно  забутому  дитинстві.  Це  моє.  Мені  потрібно  ще  стільки  всього  дізнатись,  мені  потрібно  знову  побачити  Нестора.  Тільки  така  думка  промайнула  в  голові,  як  я  побачила,  що  біля  верби  спокійно  сидить  хлопчик  і  читає  якусь  книгу.
- Звісно  він  там.  Де  ж  йому  ще  бути?  –  тихо  промовляю  і  вже  впевненим  кроком  прямую  до  дерева.
Нестор  підняв  головку  і  показав  на  коцик  біля  себе,  немов  би  запрошуючи:  «Сідай».  В  мене  стільки  запитань  до…себе.
- Чому  я  придумала  собі  саме  такий  рай?  –  запитую  хлопчика  і  вже  знаю,  що  в  нього  готова  відповідь
- Для  тебе  рай  це  спокій  в  якому  є  всі  твої  рідні  люди.  Люди  які  тебе  розуміють,  поділяють  твої  погляди,  бачать  тебе  справжню.
- Але  ж  вони  всі  там…  -  показую  на  землю  в  себе  під  ногами
- Просто  вони  ще  не  дойшли  до  кінця  списку  –  просто  відповідає  малий,  і  я  розумію,  що  це  так.
- А  вони  прийдуть?  Я  маю  на  увазі,  а  якщо  вони  уявляли  свій  рай  по  іншому,  як  вони  тоді  опиняться  в  моєму  раї?
- Знову  ж  таки,  почнемо  з  того,  що  рай  то  твій,  але  він  не  індивідуальний,  а  складений  з  кусочків  уявлень  тих  людей  з  якими  ти  спілкувалась.  Вони  передали  тобі  своє  уявлення,  ти  їм  заклала  своє.  Відповідно…  -  і  тут  я  розумію
- …рай  в  нас  схожий,  і  саме  тому  тут  так  багато  різних  будинків.  Ці  будинки  для  них.  Саме  так  вони  собі  уявляли  своє  житло  тут  –  не  даю  завершити  Нестору
Хлопчина  гордо  посміхається.
- Якщо  це  моє  уявлення  про  рай…  -  тепер  не  витримує  Нестор
- Це  не  зовсім  рай.  Рай  це  своєрідна  загальна  назва,  яка  не  показує  всієї  сутності.  Я  хочу  тобі  пояснити,  те,  де  ми  зараз  є  –  не  абстрактний  простір  десь  в  небесах,  ми  в  цілком  конкретному  місці  і  в  цілком  конкретному  часі.  Смерть  –  поняття  відносне,  дуже  відносне,  ще  відносніше  ніж  добро  і  зло.  І  я  хочу  щоб  ти  припинила  називати  це  місце  раєм,  це  просто  вимір.  Це  твоя  планета,  країна,  місто  якщо  хочеш.  Місто,  в  якому  обмеженням  є  лише  твоя  фантазія,  якщо  бути  точнішим  то  її  відсутність.
- Хмм,  тобто  після  смерті  усім  добре?  –  ставлю,  як  на  мене,  цілком  логічне  запитання
- Ні.  Невже  ти  думаєш,  що  усі  люди  прагнуть  спокою?  Більшість  людей  думають,  що  заслужили  покарання,  мук,  страждань…  Особливо  ті  люди,  яких  називають  «релігійними  фанатиками».  Вони  все  життя  прожили  з  відчуттям  того,  що  вони  грішні,  і  відповідно  на  порозі  смерті  вони  на  підсвідомому  рівні  прагнуть  очищення,  катарсису  або  називай  це  як  завгодно.  І  відповідно…  -  малий  робить  паузу,  яку  продовжую  я  тою  думкою,  яка  вже,  знову  ж  таки  вчасно,  постукала  в  голову
- …відповідно  вони  його  отримують.
- Так.  На  справді  не  важливо  як  ти  прожив  своє  життя.  Роблячи  добрі  справи  чи  погані,  залежить  тільки  те,  з  якими  думками,  з  якою  вірою  ти  опиняєшся  на  порозі  смерті.  Хоча  і  тут  не  можна  відкидати  теорію  ймовірності  та  всепов’язаності,  ефекту  метелика  або  ж  навіть  простих  законів  фізики.
Знову  склався  пазл.  Все  так  просто.  Отже  раю  немає,  так  само  як  і  пекла,  є  просто  те  місце  яке  ми  вибрали  самостійно  не  так  вчинками  як  вірою.  Шкірою  пробігли  мурашки.  Таке  знайоме  відчуття,  воно  в  мене  тоді  коли  а  голову  приходить  якась  геніальна  думка.
- Тобто,  коли  ми  думаємо,  що  наші  вороги  в  пеклі  насправді  вони  в  своєму…хммм…просторі?
- Так  –  ствердно  похитав  головою  мій  «внутрішній  світ»  в  обличчі  хлопчика
- А  вони,  ну  наші  планети-міста  пересікаються?
- Ні.  В  того,  кого  ти  вважаєш  своїм  ворогом,  або  людиною  яку  ти  не  бажаєш  бачити,  погляди  на  світ  відрізняються  настільки  кардинально,  що  ваші  простори  аж  ніяк  не  можуть  пересікатись.
- А  ось  ми  говорили  про  обмеження.  Ти  казав,  що  воно  полягає  в  відсутності  фантазії,  як  це?
- Не  в  відсутності,  а  в  неможливості.  Ось  наприклад,  чого  ти  хочеш?  –  запитав  Нестор
- Літати  –  відповіла  я  перше,  що  спало  на  думку.
- Уяви  –  легко  сказав  малий  –  Уяви  як  ти  летиш.
І  я  уявила.  Чітко  побачила  над  собою  синє  небо,  побачила,  як  проносяться  піді  мною  доми  та  хатинки,  відчула  вітер,  що  дме  в  обличчя  і…  полетіла.  Насправді  відірвала  ноги  від  поверхні  землі  і  полетіла.  Тепер  я  знаю,  що  мав  на  увазі  Нестор.
- І  запам’ятай  –  почула  я  тихий  голос  хлопчини  поруч  зі  мною  –  не  можливо  лише  те,  що  ти  не  можеш  собі  уявити.
- А  ось  цей  світ  назавжди,  чи  я  зможу  знову  народитись?  –  запитала  я  коли  ми  спустились  десь  біля  озера
- Якщо  захочеш  і  тільки  тоді  коли  захочеш,  а  зараз  тобі  варто  іти.  Там  прибув  твій  знайомий.
Я  раптом  чітко  уявила  себе  на  «прохідній»  там  де  побувала  сама.  Там  стоїть  Роман,  давній  друг,  людина  яку  я  люблю  і  поважаю.  Він  пройшов  на  касу,  поклав  на  ваги  маленький  ніж,  розміром  з  долоню,  вони  тут  же  відгукнулись  мерехтливими  цифрами.  Висвітилось  23.  В  мене  стиснулось  серце,  цього  недостатньо  аби  потрапити  до  мене.  Я  не  знаю  поки  що  чому,  але  відчуваю,  що  недостатньо.  Я  ніколи  не  питала,  що  таке  для  нього  рай.
Його  реєстрація  пройшла  і  ось  він  опинився  біля  мене.  Я  так  хотіла  його  обняти,  я  сумувала.  Таки  кинулась  йому  на  шию,  якось  стало  легше  і  зрозуміла,  що  готова  відпустити.
- Привіт  –  тихо  прошепотіла
- Привіт  –  і  мені  відповіли
- Я  тебе  люблю
- А  я  тебе  дуже
- Так  чому  ми  не  були  разом  там?  –  показую  кудись  собі  під  ноги,  певно  за  інерцією
- Не  знаю,  а  ти  знаєш?
- Думаю,  просто  були  люди  яким  ти  обіцяв  раніше,  от  і  виконував  свої  попередні  обіцянки
- Попередні..??
- Все  взнаєш…
- Я  повинен  поспішати?
- Ні,  тепер  ні.  В  тебе  стільки  часу  скільки  ти  хочеш,  не  більше  і  не  менше,  саме  стільки,  скільки  тобі  потрібно  –  відповідаю,  і  слова  здаються  якимись  такими  знайомими.  Десь  я  їх  вже  чула.  Нестор?  Ні,  це  було  до  Нестора.  Це  було,  це  було…  не  пам’ятаю….  –  Па-па  –  махаю  я  на  прощання.
- Ми  ще  побачимось?
- Якщо  захочемо
- Я  захочу  –  відповідає  Роман.  Я  відчуваю  в  тих  словах  любов  справжню  Любов  і  віру.  А  тому  так  і  буде.
Тепер  він  іде.  І  це  здається  таким  логічним,  таким  правильним.  І  я  не  дивуюсь  тепер,  що  в  фойє  лише  одні  двері,  і  нема  вікон,  і  чому  так  світло.  Звісно,  все  дуже  логічно.  Ось  він  відкриває  двері,  видно,  що  рука  впевнено  крутить  ручку...  Правильно,  тепер  тобі  нічого  боятись,  ти  ж  давно  знав  що  буде.  Ти  собі  це  давно  уявляв,  можливо,  колись  тобі  це  снилось.
- Щасти…  –  шепочу  я  і  мене  пробирає  на  сміх  –  які  дивні  привички,  як  людині  може  не  пощастити  в  її  раї?  Адже  все  буде  все  згідно  віри  твоєї.  Як  все  насправді  просто.  Тепер  просто…  головне  запам’ятати  цю  фразу…
З  часом  прибудуть  сюди  інші,  і  я  знаю,  що  хтось  набере  105  і  зостанеться  зі  мною  тут  доки  захочуть.

Я  вже  дочекалась  усіх  кого  хотіла  бачити  поруч  з  собою.  Ми  наспілкувались,  нам  було  добре,  ми  вирішили  повернутись  назад  і  знову  зустрітись.  Ми  вибрали  собі  батьків  і  тепер  готові  повертатись.
Я  народжуюсь.  В  мене  в  голові  лунає  тільки  одна  фраза,  фраза  яку  я  повинна  взяти  звідси  з  собою:  «Все  буде  згідно  твоєю  віри,  адже  все  обмежується  лише  твоєю  фантазією,  точніше  її  відсутністю».  Головне  пам’ятати,  пам’ятати:  «Все  буде  згідно  твоєю  віри,  адже  все  обмежується  лише…»  чим?  Чим  обмежується?  Не  важливо,  потім  згадаю:  «Все  буде  згідно  твоєю  віри…»,  а  як  далі?
«Все  буде…»  -  я  повинна  була  пам’ятати…  Я  пам’ятаю…  Я,  я  забула,  я  плачу  від  безсилля,  я  плачу  і  не  можу  зупинитись,  я  щось  повинна  була  пам’ятати,  а  я  забула.
- У  вас  дівчинка  –  звучить  неприємний  жіночий  голос.
Я  розплющую  очі,  біля  мене  стоїть  маленький  білокурий  хлопчик  з  сірими-сірими  очима,  прикладає  мені  палець  до  рота  і  я  все  забуваю  поринаючи  у  сон.  Я  колись  згадаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446035
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.08.2013


Тролейбус №9

Вона  обернулась  і  пішла,  забравши  з  собою  своє  риже  волосся  за  яким  я  любив  спостерігати.  Я  боюсь  що  це  може  стати  черговою  сопливою  історією  кохання.  Знову  дзвонитиму  посеред  ночі,  згадуватиму  як  ми  ходили  пішки  на  вокзал  зустрічати  вигаданих  друзів,  махати  людям  у  вагонах  проїжджаючих  поїздів  і  як  раділи  мов  діти  коли  знаходили  напівпорожні  вулиці  де  можна  було  пообніматись.
- Ех,  –  кажу  про  себе  якомога  голосніше.  Так  аби  перекричати  біль.  Навіть  жити  не  хочеться.  Вмерти  би,  тут  і  зараз.  Хочу  щоб  вона  плакала,  от  я  собі  навіть  уявляю,  як  вона  плакатиме  на  моїй  могилі,  над  моєю  труною.  От  тоді  побачить  кого  вона  втратила.
- Тьху,  сопляк.  Та  в  тебе  таких  буде  ще  тисячі,  ну  добре,  може  сотні,  а  як  не  сотні  то  десятки  так  точно.  Тому,  не  кремпуйся.  –  Лапаю  себе  на  думці,  що  це  схоже  на  шизофренію.
Музика  повинна  допомогти.  Радіо  львівська  хвиля,  якесь  таке  дороге  як  померлий  родич.  Погода,  привітання  з  днем  народження  та  освідчення  в  коханні,  музика,  нові  пісні…  хочу  зрадити  думці  про  неї.  Потрібно  буде  напитись  сьогодні  і  переспати  з  кимось,  хто  вона  така,  щоб  мене  першою  кидати.  Де  той  сраний  тролейбус.  Во,  во  вже  їде,  супер…
Тролейбус  повільно  пригальмував  біля  ніг  хлопця,  оранжевими  вогнями  замигала  цифра  9  і  двері  відчинились.
- Швидким  кроком  влетіти  і  сісти  на  вільне  місце,  все,  можна  забуватись  і  намагатись  задрімати,  адже  їхати  ще  довго.
Хлопчина  сів  на  останнє  вільне  місце  поблизу  вікна,  біля  якогось  старенького.  Чомусь  той  теж  був  не  веселий.  Сонце  повільно  повзло  на  захід.  До  приходу  темряви  зоставалось  пів  години.

***
- Мені  вісімдесят  п’ять,  а  я  все  ще  ходжу  за  покупками,  вигулюю  собаку  внука  (навіщо  було  заводити  собаку,  якщо  з  нею  ніхто  не  гуляє?),  допомагаю  вчитись  онучці,  завжди  отримую  на  горіхи  від  дружини,  за  те,  що  забуваю  придбати  необхідну  кількість  яєць,  на  мене  гарчить  навіть  собака,  коли  я  їй  випадково  забуваю  покласти  їсти,  або  кладу  недостатньо.  Сьогодні  мені  виповнилось  вісімдесят  п’ять,  а  мене  навіть  ніхто  не  привітав.  Ну,  і  скажіть  навіщо  так  жити?  Сьогодні  я  зробив  собі  подарунок,  я  пішов  з  дому.  Може  вмру  на  вулицях  міста,  переїде  трамвай  чи  кинусь  під  потяг,  мене  не  довго  шукатимуть.  Мабуть,  поховають  раніше  ніж  я  насправді  помру.  Ну  і  гаразд,  за  те  не  будуть  витрачатись  на  похорони.
А  колись  моєю  підтримкою  була  дружина,  ми  познайомились  з  нею  на  вечорницях.  Пам’ятаю,  на  ній  тоді  були  сині  туфельки,  тільки  від  майстра  і  довга  на  збірочку  сукня  з  голубенькими  квіточками.  Не  можливо  було  не  закохатись  в  цей  образ:  довге  чорне  волосся,  сірі  очі,  пухлі  губи,  червона  стрічка  в  волоссі,  а  ще  вона  пахла  квітами.  Я  й  закохався,  побрались,  народили  дітей,  онуків,  але  все  життя  гаркались,  жили  як  кіт  із  собакою,  думав  народяться  діти  вона  матір’ю  доброю  стане,  і  за  тим  й  як  дружина  покращає.  Матір’ю  таки  стала:  хороша,  добра,  до  дітей  лагідна,  а  на  мені  зривала  злість.  От,  на  старість  літ  не  витримав,  пішов.  Да  простить  мене  Памбіг.
Старий  чоловік  сидів  на  останньому  пасажирському  кріслі  в  тролейбусі.  І  про  щось  сумно  думав,  а  його  палиця  тим  часом  відбивала  якусь  до  болю  знайому  мелодію.  На  одній  із  зупинок  до  нього  підсів  юнак,  теж  сумний,  невеселий,  стурбований.  Ось  так  вони  і  їхали,  як  минуле  і  майбутнє  однієї  особи.

***
Біля  поручня  стояв  хлопець  років  тридцяти,  і  про  щось  в’яло  перемовлявся  по  телефону.
- Кать,  ну  не  можу  я,  чесно.  Давай  через  кілька  днів  зустрінемось.
- …
- Та  чому  не  хочу  тебе  бачити,  просто  без  настрою.
- …
- Я  тебе  люблю,  котику.  Потім  все  розповім.  Гарної  прогулянки.
Дивна  і  коротка  розмова.  Хлопець  не  намагався  оправдуватись,  але  по  всьому  було  видно,  що  йому  дуже  важко.  Дихати  важко.  Він  намагається  стримати  сльози,  дихати,  дихати,  просто  дихати…
- Хочу  померти…  Вона  мене  не  прийме  з  раком.  Вона  завжди  казала,  що  їй  потрібен  здоровий  чоловік,  вона  хоче  дітей,  внуків.  Вона  своїх  хлопців  кидала  за  те,  що  ті  були  не  настільки  здоровими  як  їй  хотілось:  грип,  застуда,  поганий  зір,  проблеми  зі  шлунком.  Ні,  вона  не  така,  їй  потрібна  поруч  людина  з  абсолютним  здоров’ям.  Навіщо  я  їй  такий  буду?  А  без  неї  життя  не  миле.  Можливо  не  варто  було  іти  до  лікаря,  в  мене  ж  лише  були  головні  болі,  трішки  голова  паморочилась,  руки  трусились,  іноді  я  бачив  померлу  бабцю,  але  то  було  не  страшно,  Катя  навіть  не  помічала  того,  я  говорив,  що  втомився  на  роботі.  Тепер  назад  дороги  немає.  Я  й  так  помру,  рак  майже  не  виліковний,  а  якщо  й  виліковують,  то  я  буду  лисий,  худий,  з  блідою  шкірою,  а  найголовніше,  потім  мені  не  буде  вже  для  кого  жити.  Краще  померти  зараз…
За  такими  думками  мужчина  не  помітив  як  впустив  барсетку  на  коліна  хлопця,  який  слухав  музику  в  своєму  мп3.  Той  розплющив  очі  і  чоловік  побачив  сльози.
- Мабуть  теж  проблеми…  -  подумав  чоловік  років  тридцяти  і  глянув  на  старенького  дідуся  біля  вікна.

***
- Замахала  та  музика.  Не  хочу  тягатись  з  тою  скрипкою,  як  дура.  Краще  б  гуляла  зараз  с  Федькою  та  Іркою.  А  ще  новий  сезон  Ай  Карлі  почався.  Дурна  мама,  дурний  тато,  дурна  скрипка.  Треба  буде  спалити  скрипку  і  ноти  разом  з  нею.  З  мене  Федька  сміється,  що  я  буду  скрипачкою,  а  в  скрипачок  носи  довгі,  як  смичок.  А  то  знаєте  як  неприємно  чути  від  Федьки,  тим  більше  він  під  час  того  дуже  боляче  смикає  за  волосся  і  язика  показує.  Не  хочу  скрипку,  не  хочу.  Вот,  зараз  вийду  не  вулицю,  а  мене  машина  зіб’є,  через  те,  що  скрипка  важка  і  я  не  встигну  дорогу  перебігти.  Мене  відвезуть  в  лікарню,  мама  запитає  що  сталось,  я  розповім,  що  мене  збила  машина,  бо  в  мене  була  важка  скрипка  і  все.  Вона  більше  ніколи  не  посилатиме  мене  не  музику.  Я  вийду  з  лікарні  і  піду  гуляти  в  двір,  і  той  дурний  Федька  не  буде  казати,  що  в  мене  ніс  буде  як  смисок  довгий.  Фєєє,  і  взагалі,  не  бачила  я  таких  носів.
Дівчинка  років  дев’яти  поверталась  з  музики.  На  її  обличчі  сяяла  якась  підступна  усмішка.
- Напевне  придумала,  як  причарувати  хлопця  з  паралельного  класу  –  подумав  дідусь  глянувши  на  дівчинку.  Яка  сиділа  навпроти  нього.  –  Моя  онука  теж  зараз  тільки  про  кавалєрів  і  думає.  А  вона  вона  приблизно  віку  моєї  Маринки.

***
«Сьогодні  у  Львові,  о  20:10  на  перехресті  вулиць  Городоцької  та  Степана  Бандери  джип  зіткнувся  з  тролейбусом  номер  9.  За  попередніми  даними  загинуло  четверо  осіб:  чоловік  років  вісімдесяти,  на  грудях  шрам  від  операції  (в  руках  тримав  палицю),  чоловік  тридцяти  двох  років,  в  барсетці  знайдено  паспорт  на  ім’я  Ковальова  Генадія  Романовича,  1981  року  народження,  студент  Львівської  політехніки  Казимир  Ярослав  Ігрович,  1993  року  народження  та  дівчинка  приблизно  десяти  років,  в  руках  в  неї  була  скрипка.  Усіх,  чиї  родичі  могли  бути  в  той  час  у  трамваї  номер  дев’ять  просимо  повідомити  за…»

/
- Мамо,  тут  в  новинах  розповідали  про  чоловіка,  він  на  нашого  тата  похожий.  Дзвоніть,  я  тут  номер  записала…
- Ото  дурак  старий,  казала  ж  я  йому,  щоб  не  йшов  по  ті  макарони.  Чого  він  поперся  тільки  тим  трамваєм?

//
- Ігоре,  це  Оленка,  точно  Оленка,  серцем  чую.
- Не  кричи,  все  добре.  Це  не  Оленка,  все  добре,  ми  зараз  зателефонуємо  і  взнаєм.  Що  це  не  вона.  Іринко,  все  добре,  зараз,  зараз…

///
- Слухай,  Кать,  що  там  говорять,  підкрути.  Ух  ти  ж  йома-йо.  То  ж  Гєнка.  Ти  ж  з  ним  говорила  п’ять  хвилин  тому.
- .  .  .
- Кать,  Кать,  не  плач,  може  то  помилились.  Давай  подзвоним.  Кать,  чуєш,  не  плач.
- Я  вагітна…  Як  я  тепер  без  нього?

////
- Мірка,  Мірка,  бля,  тут  походу  про  твого  Славка  говорили.
- Про  якого  в  дупу  Славка,  ми  з  ним  розійшлись,  ти  що  забула?  Я  говорила  тобі  тільки  що!
- Та  він  походу  того?
- Що  того,  він  вільна  людина,  най  робить,  що  хоче.  Хоче  по  бабам,  а  хоче  най  з  дружками  зависає,  мені  то  що  до  того?  Хоть  най  здохне.
- Та  він  і  здох  походу!
- Ти  серйозно?
Руда  дівчина  підбігла  до  телевізора.  Постукала  його  по  боці  й  прислухалась  до  повідомлення:  «…студент  Львівської  політехніки  Казимир  Ярослав  Ігрович,  1993  року  народження  та…».
- Галь,  як  так?  Він  не  міг!  Він  не  міг!  Він  не  мі-і-іііг!
- Дурьоха,  не  плач,  не  плач…  Подзвони  Валентині  Сергіївні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445830
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.08.2013


Лист до невідомого читача

Добридень!  

Надіюсь,  що  мій  лист  дійде  скоро,  хоча  не  так  як  повідомлення  чи  телеграма.  
Прочитала  твого  листа  до  редакції  і  здивувалася,  що  десь  на  світі  ще  живуть  люди,  які  люблять  писати  листи,  а  не  ті  бездушні  SMS-ки  та  повідомлення  у  соц.  мережах.  
Я  теж  люблю  листи,  проте,  нікому  їх  писати.  Суспільство  давно  перейшло  на  в  сотні  раз  пришвидшений  темп  спілкування  забувши  про  те,  як  пахне  лист  чужим  запахом,  як  деколи,  все  таки,  цікаво  вдивлятися  в  чужі  закарлючки  чи  навіть  за  багато  років  витягнути  коробочку  з-під  цукерок,  висипати  з  неї  пожовтіли  листочки  в  конвертах  і  за  чашкою  гарячого  чаю  згадувати,  як  чекали  на  листи  одне  від  одного,  як  довго  думали  перед  тим  як  відправити  наступного  аркуша.  
Звісно,  можна  перечитувати  і  повідомлення,  що  записані  на  окремому  диску  чи  збережені  в  папці  на  робочому  столі.  Але,  все  ж,  погодься,  за  цим  заняттям  ти  не  пригадаєш  тих  відчуттів,  що  були  кілька  десятиліть  тому,  не  відчуєш  запаху  із  минулого.  Як  не  крути,  скільки  б  часу  не  пройшло  і  як  далеко  не  закинув  би  нас  прогрес,  все  таки  варто  писати  листи.  Хоча  б  для  того,  аби  складати  їх  акуратно  в  коробочку  з-під  цукерок,  а  потім,  коли  зустрінешся  з  адресатом  за  чашкою  гарячого  чаю  (чи  то  пак,  файної  львівської  кави)  травити  байки,  згадувати  молодість  і  самим  душею  молодіти.  А  ще.  Якщо  прожити  своє  життя  гідно,  то  і  внуки  листи  наші  читатимуть  і  може  саме  вони  складуть  якусь  користь  нашим  потомкам.  
Як  би  дивно  не  звучало,  але  лише  листи  справжні,  адже  вони  потребують  праці,  затраченого  часу,  думки,  душі.  На  відміну  від  повідомлень,  які  набираються  за  дві  секунди,  в  вісім  літер,  слова  скорочені  то  трьох,  а  в  кращому  випадку  до  п’яти  з  десяти  буквочок,  в  яких  ми  передаємо  свої  почуття  за  допомогою  розділових  знаків.  Звичайно  швидко,  зручно,  але  хочеться  чогось  іншого,  чогось  ново-старого.  (Та  і  на  старості  літ,  (яка  буде  лише  тоді,  і  не  раніше,  ніж  пожовтіє  папір))  хочеться  з  іншим  стариганом  молодим  душею,  сидіти  і  згадувати  мого  першого  листа  до  тебе).  

28.02.12р.  
З  повагою  Та,  що  вірить  в  листи

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445828
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.08.2013