Щєпкін Сергій

Ю. Б. Марголін. Подорож до країни ЗЕ-КА (Переклад. Частина І. Глава 4. Пінське інтермеццо)

Частина  І

Глава  4.  Пінське  інтермеццо

       На  початку  1940  року  я  отримав  запрошення  з'явитися  в  ОБЛВНО  (Обласний  відділ  Народної  Освіти)  міста  Пінська.
     В  бібліотечному  секторі  мене  прийняли  з  великою  пошаною.  «Сідайте,  товаришу  доктор!  Вибачте,  що  ми  вас  потурбували!».  Я  був  спантеличений  такою  ввічливістю.  Мені  запропонували  незвичайну  роботу.
     В  Пінську  знаходилося  одне  з  найрідкісніших  книгосховищ  Західної  Білорусії.  Місцеве  населення  навіть  не  підозрювало  про  це.  Протягом  дев’ятнадцятого  століття  царський  уряд  систематично  ліквідовував  польські  костели  й  монастирі  в  Західному  краї,  а  бібліотеки,  що  знаходилися  при  них,  звозили  до  Пінська.  В  стінах  Духовної  Семінарії  при  костелі  романсько-польського  стилю  кінця  п’ятнадцятого  століття,  оточеного  масивною  стіною  фортеці,  накопичилося  до  п’ятдесяти  тисяч  старовинних  і  нових  книг.  За  часів  польської  незалежності  був  присланий  до  Пінська  вчений  бібліотекар,  прелат  ксьондз  Кантак,  історик  церкви,  філолог  та  гуманіст.  Протягом  багатьох  років  сидів  він  над  фоліантами,  але  до  початку  війни  каталог  все  ще  не  був  готовий.  Книги  –  наполовину  латиною  –  були  в  порядку  розставлені  на  полицях  до  послуг  трьохсот  молодих  «клериків»  –  майбутніх  ксьондзів.
     Я  пам'ятаю,  як  дитиною,  проходячи  повз  масивний  вхід  у  двір  костелу,  я  боязко  заглядав  у  цей  католицький  оазис  посеред  вулиць  єврейського  міста.  Двір  був  вимощений  камінням,  посеред  височів  невеликий  монумент  –  пам'ятник  Міцкевичу.  Осторонь  здіймалася  триярусна  біла  дзвіниця  з  круглим  червоним  дахом.  Ніколи  в  дитинстві  не  спадало  мені  на  думку  увійти  до  цього  подвір'я.  Несвідома  вікова  заборона,  голос  крові  предків,  дисципліна  сорока  поколінь  накреслили  магічне  коло  біля  цього  входу.  Мені  не  було  чого  там  шукати,  нема  чого  робити.  Дитиною  я  спостерігав  натовпи  одягнених  по-недільному,  що  молилися,  вдивлявся  в  молоді  й  старі  обличчя.  Але  як  тільки  вони  зникали  за  входом,  моя  уява  не  йшла  за  ними.  Два  світи  розходилися  різко,  ніби  за  кам'яною  огорожею  був  не  куточок  мого  рідного  міста,  а  безповітряний  і  незбагненний,  неживий  простір.
     Цього  разу  я  зайшов  у  двір  з  інспектором  бібліотечного  сектору  ОБЛВНО.  Табу  дитячих  років  не  діяло.  Клерики  розбіглися,  і  ксьондз-професор  загубився  у  військовому  рейваху.  У  Семінарії  містився  військовий  шпиталь  Червоної  Армії.  Книги  були  викинуті  і  перебували  в  чотирьох  бічних  кімнатах,  але  оскільки  забули  замкнути  двері,  то  хворі  червоноармійці  всю  зиму  топили  книгами  печі.  ОБЛВНО  нарешті  схаменулось  і  повісило  замок  на  дверях.  Ключ  брязнув,  і  моїм  очам  явилося  незвичайне  видовище:  у  залі  зі  склепінчастою  стелею  книги  звалені  в  купу,  як  у  сіннику,  під  самий  верх.  Вони  нагромаджувалися  вище  людського  зросту:  розірвані  палітурки,  пожовклі  сторінки,  корінці  погризені  мишами,  потерть  століть,  розорений  цвинтар  культури.  Ми  ступали  по  книгах,  при  кожному  русі  здіймалася  хмара  пилу,  ми  попирали  ногами  скарби.  Я  нахилився  і  вийняв  з-під  каблука  том  зі  стертим  золотим  тисненням  і  датою:  1687.  В  цю  хвилину  я  забув  Гітлера  і  всі  свої  біди.  Я  відчув  себе  в  печері  царя  Соломона  серед  діамантів.  Очі  в  мене  спалахнули,  і  я  благословив  долю,  яка  обдарувала  пінське  ОБЛВНО  таким  культурним  інспектором  бібліотечного  сектора.
     Через  місяць  я  збагнув  секрет  цієї  незвичайної  культурності  та  уважності  як  до  скарбів  монастирської  бібліотеки,  так  і  до  моєї  власної  персони.  Людина,  яка  викликала  мене  і  прийняла  без  заперечення  мій  план  роботи  та  матеріальний  кошторис,  яка  оточила  мене  винятковою  опікою  та  увагою,  не  була  радянською  людиною.  Це  був  просто  варшавський  студент  і  гарний  сіоніст,  який  до  того  ж  знав  мене  за  деякими  моїми  публікаціями  до  війни.  Цілий  місяць  наші  стосунки  мали  характер  службовий  та  офіційний,  поки  не  виявилося,  що  в  нас  не  лише  батьківщина  спільна,  а  й  політична  орієнтація  –  однакова.
     Треба  визнати,  що  за  все  життя  не  було  в  мене  роботи,  яка  більше  відповідала  моїм  нахилам.  Я  б  не  заперечував,  якби  мені  надали  схожу  роботу  при  Національній  Бібліотеці  на  горі  Скопус.  Завдання  моє  полягало  в  тому,  щоб  врятувати  десятки  тисяч  книг  від  знищення,  розібратися  в  них,  відібрати  окремо  книги,  які  придатні  для  радянського  читача,  окремо  теологію,  книги  антирадянського  змісту  та  книги,  що  становлять  бібліографічну  цінність.  Я  зв'язався  з  «Утильсировиною»  і  першого  ж  місяця  послав  туди  700  кіло  розірваних  аркушів,  старих  газет  і  всякої  макулатури.  Тепер  я  гадаю,  що  було  необережно  посилати  так  багато:  за  бажання  легко  було  б  звинуватити  мене  в  шкідництві,  тобто  у  навмисному  знищенні  книг.  Достатньо  було  б  доносу  випадкової  людини,  щоби  створити  «справу».  Але  тоді  подібні  страхи  не  спадали  мені  на  думку.  Я  взявся  до  роботи  з  ентузіазмом.
     План  та  кошторис  робіт  було  відправлено  до  Обкому  партії  на  затвердження,  яке  так  і  не  відбулося  до  кінця  моєї  роботи.  Тим  часом  я  отримав  посвідчення,  за  яким  нас  пропускали  на  територію  військового  госпіталю,  закриту  для  звичайних  смертних,  –  і  право  підібрати  собі  штат  співробітників.
     В  моїй  «бригаді»  працювало  шестеро  людей.  Помічником  взяли  Льоню,  мого  двоюрідного  брата  і  сусіда  по  кімнаті.  Цінним  співробітником  був  Давид  –  солдат  польської  армії,  який  брав  участь  у  вересневих  боях  із  німцями.  Давид,  як  добрий  столяр,  майстрував  для  нас  полиці  та  ящики,  куди  ми  вкладали  відсортовані  книги.
     Ми  зодягнулися  в  сірі  халати,  пошиті  власними  руками  для  захисту  від  пилу,  і  почали  з  того,  що  полагодили  дах,  через  який  текло  на  наші  книги.
     В  перші  дні  заходили  до  нас  політком  та  начальник  госпіталю  –  подивитися,  чим  ми  займаємося.  Переконавшись,  що  нічого  підозрілого  немає,  вони  позичили  кілька  старих  англійських  ілюстрованих  журналів  і  дали  нам  спокій.  Заходив  військовий  лікар  середнього  віку  –  з  проханням  дати  йому  щось  із  Шолома  Аша.  Сам  він  єврей  і  знає  про  існування  відомого  єврейського  романіста  Шолома  Аша,  але  в  Радянському  Союзі  немає  можливості  дістати  його  твори.  Цей  сумлінний  поціновувач  єврейської  літератури  не  хотів  помирати,  не  прочитавши  бодай  однієї  речі  Шолома  Аша.  Ми  поспівчували  йому,  але  допомогти  не  могли.
Ми  пірнули  з  головою  у  книжні  розкопки.  Ми  пробивали  шахти,  підривали  гори,  тонули  в  книгах,  прокладали  грудьми  дорогу  вперед.  Всі  книги  досліджувалися  окремо  і  в  сумнівних  випадках  надходили  до  мене  на  розгляд.  Там  були  схоластика  та  давня  філософія,  чудова  колекція  грецьких  класиків  у  латинських  перекладах.  Аристотель  німецькою  мовою  та  польська  література  XVII  та  XVIII  століть.  Російських  книг  не  було,  але  серед  тисяч  томів  католицької  та  протестантської  теології  знайшлися  «Капітал»  Маркса,  книги  Енгельса  та  комплекти  радянського  «Безбожника».  За  місяць  ми  докопалися  до  підлоги  у  першій  залі.  Цю  подію  відсвяткували  гідним  чином.
     Розкопки  іноді  призводили  до  несподіваних  результатів.  У  далекому  кутку  останньої  кімнати  ми  знайшли  триста  томів  детективних  повістей  та  всього  Джека  Лондона.  Клерики  Семінарії,  очевидно,  часом  потребували  перепочинку.  Натомість  не  без  хвилювання,  я  виявив  справжні  скарби:  incunabula,  першодруки.  Я  тримав  у  руках  величезний  фоліант,  друкований  у  два  ряди,  з  червоними  заставками  та  віньєтками,  в  палітурці  з  дерев'яних  дощок,  обшитих  у  напівзотлілу  свинячу  шкіру  та  скріплених  металевим  замком.  Це  був  лише  требник  латиною,  з  датою  1493  року,  сповнений  дрібної  в'язі  напівстертих  написів  та  присвячень.  Не  менш  важливими  були  масивні  білоруські  біблії,  видані  на  рубежі  XVIII  і  XIX  століть,  ще  до  того,  як  царська  політика  поклала  край  друкуванню  білоруських  книг.
     Про  хід  робіт  я  повідомляв  в  ОБЛВНО  та  готувався  до  прийняття  візитерів  із  Білоруської  Академії  Наук.  Кожні  кілька  днів  забігав  до  нас  начальник  пінського  ОБЛЛІТу,  він  же  й  цензор  –  білявий  латиш,  якого  цікавила  антирадянська  література.  Для  нього  ми  поставили  велику  скриньку  і  кидали  туди  все,  що  могло  йому  стати  в  пригоді:  антисемітську  літературу,  яка  була  представлена  з  винятковою  повнотою,  як  належить  майбутнім  пастирям  душ.  Матеріали  про  переслідування  католицького  духовенства  в  радянській  Росії,  антирадянські  памфлети,  на  які  начальник  ОБЛЛІТу  накидався  як  гімназист  п'ятого  класу  на  порнографічні  листівки.  З  подивом  і  засмученням  він  розглядав  брошури  (явний  переклад  з  німецької),  де  вожді  Радянського  Союзу  були  намальовані  з  єврейськими  носами  та  рисами  обличчя  та  під  кожним  малюнком  був  віршований  підпис  у  стилі  Штрайхера  та  Геббельса.  Начальник  ОБЛЛІТу  ніколи  не  бачив  таких  речей,  він  червонів,  озирався  і  злодійкувато  пхав  кілька  книжок  у  портфель.  «Запишіть  на  мене!  –  бурмотів  він.  –  Та  дивіться,  нікому  не  показуйте,  нікого  сюди  не  пускайте!»
     Минали  місяці,  німці  готували  захоплення  Норвегії,  Радянський  Союз  допомагав  їм  чим  міг.  На  міських  бійнях  у  Пінську  триста  євреїв  заготовляли  м'ясо  для  німців.  Транспорти  м'яса,  зерна  та  провізії  щодня  йшли  через  Пінськ  до  німецького  кордону.  Містом  були  розклеєні  оголошення  російською  та  німецькою  –  комісії  з  евакуації  німців  із  радянської  зони  до  німецької.  Німецькі  колоністи  покинули  Волинь.  Виїжджаючи,  вони  погрожували,  що  скоро  повернуться  й  переріжуть  всіх  євреїв  (обіцянка,  яка  була  ними  виконана).  А  я  сидів  на  драбині  під  стелею  серед  книжкових  полиць  і  перегортав  то  монографію  Честертона  про  Фому  Аквіната,  то  реліквії  польської  старовини  часів  Яна  Собеського  та  Владислава  IV.
Вечеряв  я  в  старенької  матері.  Рівно  о  сьомій  годині  в  тісній  кімнатці  з  допотопними  меблями,  де  цокали  на  стіні  ті  самі  годинники,  які  цокали  і  мелодійно  видзвонювали  години,  коли  чекали  мого  народження  в  маленькому  будиночку  в  глибині  зарослого  травою  пінського  двору,  ми  сідали  до  столу  і  слухали  останні  новини  –  з  Єрусалиму.  Іноді  нам  повідомляли,  що  в  Тель-Авіві  вранці  йшов  дощ  або  що  стільки-то  мільйонів  ящиків  цитрусів  пішло  за  кордон  –  і  ці  скупі  звістки  в  засніженому  та  завірюшному  Пінську,  відрізаному  від  світу,  підтримували  нас  більше,  ніж  військові  повідомлення.
     На  жаль,  єврейська  радіохроніка  з  Єрусалиму  дуже  мало  зважала  на  тисячі  євреїв,  які  слухали  її  в  далеких  радянських  снігах.  Ми  хотіли  знати,  що  робиться  вдома,  а  чули  вісті  з  театру  воєнних  дій  у  Європі,  що  їх  передавала  кожна  радіостанція.  Важко  передати,  з  яким  почуттям  ловили  звуки  рідної  мови  люди,  відрізані  від  свого  народу,  жителі  Пінська,  над  якими  вже  нависла  тінь  знищення.
     Увечері  збиралися  в  моїй  кімнаті  біженці,  яких  війна  закинула  до  Пінська.  На  стіні  було  повішено  великий  плакат:  «Скиглити  забороняється»
     Це  не  був  зайвий  плакат:  у  всіх  був  пригнічений  настрій,  і  найбільше  сумував  помічник  мій  і  кузен  Льоня  –  скрипаль  та  невдаха,  у  якого  на  німецькому  боці  залишилися  дружина  та  дитина.
     Потрібно  сказати  кілька  слів  про  цих  людей,  які  всі  без  винятку  були  талановиті,  всі  хотіли  жити  та  загинули  безглуздо  й  жорстоко.  Нехай  ці  слова  будуть  останнім  спогадом  про  людей,  які  були  мені  дорогі  й  пам'ять  про  яких  має  бути  свята  читачеві  не  заради  їхніх  заслуг  (у  них  не  було  заслуг),  а  тому  що  вони  просто  є  частиною  шести  мільйонів  європейських  євреїв,  які  загинули  безслідно.
     Першим  був  Леон  Шафер  –  людина  незрівнянної  серцевої  м'якості  та  доброти.  Дивовижна  музична  пам'ять  цієї  людини  вражала  мене:  за  першими  тактами  радіо  він  безпомилково  називав  кожну  річ  класичної  музики  і  знав  Бетховена  та  Берліоза,  як  ми  знаємо  кути  своєї  кімнати.  Тієї  зими  крижана  холоднеча  стояла  на  вулицях  Пінська.  А  він  вчив  мене  слухати  симфонію  чи  фортепіанний  концерт,  і  я  заражався  його  хвилюванням  і  забував  про  холод,  війну  та  горе.  Ми  гасили  світло.  Від  освітленої  шкали  радіоприймача  відходило  слабке  сяйво.  Обличчя  Льоні  було  по-дитячому  щасливе  і  сповнене  гордого  збудження,  ніби  вся  музика  належала  йому.  Він  диригував,  підспівував  тенорком,  заздалегідь  попереджав,  що  наближається  особливо  сильне  місце  –  і  музика  в  ньому  жила  і  дзвеніла.  Всі  рухи,  інтонації,  посмішка  цієї  людини  були  по-дівочому  чарівні,  але  в  практичному  житті  він  був  слабкий,  потребував  сильного  друга  і  безпорадно  відступав  перед  незрозумілою  жорстокістю  зовнішнього  світу.  Це  не  був  маестро:  це  була  людина,  яка  слухала  та  чула.  Тисячолітня  мудрість  стародавнього  народу  жила  в  його  чуттєвій  витонченості  та  людській  уважності.  В  таких  закохуються  жінки,  до  таких  прив'язуються  діти.  І  сам  він  закохувався  по-жіночому  і  був  прив'язливий  як  дитина,  і  водночас  він  був  друг,  лояльний  і  вірний,  делікатний  і  нікого  не  здатний  образити.
     Льоня  розповідав,  як  у  містечку,  де  його  застигли  німці  під  час  втечі,  він  три  дні  вранці  ставав  у  чергу  за  хлібом,  три  рази  отримував  хліб  і  три  рази  виходив  йому  назустріч  німецький  солдат  із  плоским  і  сонним  обличчям,  відбирав  хліб  і  казав:  «Ihr  Juden  verdien  kein  Brot  -  ihr  seid  schuld  an  dem  Kriege!  »  [«Для  євреїв  хліба  немає  –  євреї  винуватці  війни»  (нім.)  –  примітка  автора]
     Коли  Льоня  сказав,  що  він  учитель  музики  і  не  винен  у  війні,  німець  посміхнувся:  «Fur  Juden  ist  die  Musik  zu  ENDE!»  [«Для  євреїв  музика  скінчилася»  (нім.)  –  примітка  автора]  Але  Льоня  не  повірив  йому.
     Другий  був  –  Люблінер,  людина  з  гущі  єврейської  бідноти,  дитя  Лодзі.  Для  нього  література  була  –    «храм»,  куди  він  вступав  навшпиньки,  з  молитовним  обличчям.  Вічно  сидів  він,  покриваючи  сторінки  найдрібнішими  бісерними  літерами.  він  читав  Мангера  [Іцик  Мангер,  єврейський  ліричний  поет  30-40-х  років  –  примітка  автора],  як  побожні  євреї  читають  молитовник.  Людина  ця  ввела  мене  в  літературу  на  ідиш:  він  перший  приніс  мені  «Завл  Рімера»  Борейші  ["3авл  Рімер"  Менделя  Борейші  –  віршована  хроніка  про  гоніння  на  євреїв  у  Росії  після  Першої  світової  війни  –  примітка  автора],  «У  Нью-Йорку»  Гальперіна  [Моше-Лейб  Гальперін  –  поет  і  прозаїк,  який  писав  на  ідиш  в  20-30-і  роки  –  примітка  автора]  та  вірші  Кульбака  [Моше  Кульбак  –  єврейський  поет  з  Німеччини,  який  утік  від  нацистів  до  СРСР  і  загинув  перед  війною  в  сталінських  таборах  –  примітка  автора].  В  старих  комплектах  варшавської  "Фольксцайтунг",  якщо  вони  десь  уціліли,  знайдуться  його  переклади  дитячих  поезій  Тувіма.  Втікши  з  Лодзі,  Люблінер  явився  до  Білостока  і  оселився  в  радянському  Будинку  єврейського  письменника.  Там  він  неабияк  голодував  і  нарешті  переїхав  до  Пінська.  В  Пінську  він  зайнявся  складанням  книжки-казки  "Шапка",  яка  була  розмальована  і  прикрашена  віньєтками  ста  шапок  усіх  часів  і  народів  (починаючи  з  лопуха,  яким  діти  покривали  голову  від  сонця  в  доісторичні  часи,  і  закінчуючи,  звичайно,  червоноармійським  шоломом  з  п'ятикутною  зіркою).  Казка  була  надіслана  до  єврейського  Дітвидаву  до  Москви  та  прийнята  до  друку.  Ця  подія  остаточно  зміцнила  комуністичні  симпатії  Люблінера.  Ми  жили  втрьох  в  одній  кімнаті:  я  був  сіоніст,  Льоня  –  скептик,  Люблінер  –  комуніст.  Це  не  завадило  нам  трьом  домовитися  зустрітися  в  Палестині,  оскільки  комуністичні  симпатії  Люблінера  не  заходили  так  далеко,  щоб  він  доброю  волею  захотів  залишатися  в  Радянському  Союзі.
     В  грудні  1939  року  прибув  до  Пінська  гість  із  Лодзі:  Меїр  Розенблюм.  Ніхто  не  чекав  від  нього  такого  геройства.  Це  була  людина  фізично  настільки  слабка  і  квола,  що,  здається,  саме  ходіння  вулицею  перевищувало  його  сили.  Я  принаймні  ніколи  не  бачив,  щоб  Розенблюм  на  вулиці  прискорив  крок  чи  побіг.  І  ця  людина  зважилася  на  нелегальний  перехід  кордону  в  умовах,  які  вимагали  чималої  фізичної  витривалості  та  мужності.  Дорога  пройшла  безнапасно.  В  одному  місці  німці  впіймали  його,  дали  в  руку  мітлу  та  змусили  підмітати  площу.  Це  скінчилося  б  погано,  тому  що  Розенблюм,  людина  вчена  і  дуже  короткозора,  не  розрізняла  на  землі  сміття  і  не  володіла  мітлою.  Але,  на  щастя,  його  передали  до  рук  старого  поляка,  який  одразу  його  відпустив.  На  кордоні,  коли  брели  в  глибокому  снігу  та  нічній  темряві,  його  супутники,  юнаки  та  дівчата,  самі  навантажені  поклажею,  не  тільки  несли  його  рюкзак,  а  й  стежили,  щоб  він  не  загубився.  Він,  звичайно,  не  встигнув  за  ними  і  залишився  один  у  лісі  вночі,  між  СС  та  радянськими  прикордонниками.  Але  люди  з  його  партії  повернулися  та  вивели  його  з  лісу.
     Є  люди,  в  яких  концентрується  епоха,  які  виражають  духовну  сутність  та  долю  цілого  покоління.  Людина  ця  була  живим  втіленням  «єврейськості»  –  всього,  що  є  в  ній  вічного,  але  ще  більше  –  того  минущого,  що  було  пов'язано  з  трагічною  історією  польського  галута.  Перше  і  різке  враження    з  н  е  м  о  г  и:  життя  в  ньому  ледве  тепліло.  Таким  він  був  від  народження,  і  на  шкільній  лаві,  і  в  сорок  років.  Не  було  в  його  житті  ні  сильної  пристрасті,  ні  кохання.  Він  ні  до  кого  надовго  не  прив'язувався,  дуже  швидко  втомлювався,  як  від  людей,  так  і  від  речей,  –  і  ця  млявість  і  хворобливість,  і  якась  загальна  втома  були  в  ньому  не  просто  особистою  властивістю,  а  якоюсь  специфічною  рисою  раси  –  знаком  втомленої  єврейської  крові.  Внук  рабинів  і  схоластів,  що  втомився  ще  до  народження,  він  носив  у  собі  всю  витонченість,  всю  збоченість  та  безнадійність  ста  поколінь  єврейських  начотників.  Нічого  він  не  зробив  у  своєму  житті  –  ні  доброго,  ні  злого,  ні  гарного,  ні  поганого.  Я  навіть  не  знаю,  чи  був  він  розумним.  Не  було  людини  непрактичнішої  за  нього,  і  кожен  вуличний  хлопчик  міг  підняти  його  на  сміх,  коли  він  плентався  вулицею,  напівсліпий  і  сутулий,  рано  посивілий,  смішно  переставляючи  ноги,  вузькогрудий,  з  безкровним  обличчям.
     Наше  знайомство  почалося  у  шкільні  роки,  коли  він  одного  разу  прийшов  до  мене  –  по-сусідськи  –  і  запропонував:  «Я  чув,  що  ви  шахіст  –  зіграємо».  Нам  було  обом  тоді  по  17  років.  У  шахи  він  грав  майстерно,  набагато  сильніше  за  мене.  Але  щоб  стати  дійсним  майстром,  не  вистачило  ні  інтересу,  ні  здатності  сконцентруватися:  він  просто  не  міг  зробити  необхідне  для  цього  зусилля.  Раз  розпочате  знайомство  тривало  все  життя:  в  Польщі,  Франції  та  Палестині.  Розенблюм  не  сподобився  стати  поетом  –  вірніше,  й  тут  не  вистачило  йому  волі.  Вірші,  які  він  писав  на  ідиш,  були  сильнішими,  ніж  дев'яносто  відсотків  того,  що  друкувалося  на  той  час.  Я  пам'ятаю  поему  «Містечко»,  яка  вразила  мене  глибокою  ліричністю  та  образністю  і  не  надуманою,  а  природною  силою  вираження,  але  ця  поема  ніколи  не  з'явилася  у  пресі,  і  він  не  любив,  коли  йому  нагадували  про  його  вірші.  Заробляв  він  як  вчитель.  Незвичайний  читець,  людина,  органічно  пов'язана  з  традиційним  єврейським  побутом,  –  він  ніби  стояв  на  порозі,  проводжаючи  минулу  епоху,  і  не  міг  розлучитися  з  нею.  Двічі  він  мав  цю  можливість:  роки  прожив  у  Парижі,  де  закінчив  Сорбонну  (французька  та  англійська  мови  були  його  спеціальністю),  і  врешті-решт  повернувся  до  Польщі,  тобто  до  єврейського  польського  гетто.  Все  життя  мріяв  про  Палестину,  і  в  1936  році  був  у  ній,  але  коли  минули  перші  шість  місяців,  його  потягнуло  назад,  у  звичну  атмосферу  єврейського  вигнання,  в  єврейську  Лодзь  або  Пінськ.  Це  була  його  справжня  батьківщина,  і  таким  самим  був  його  «сіонізм»  –  весь  із  спогадів  і  настроїв,  далекий  від  усього  різкого  та  грубого.
     Основною  рисою  цієї  людини  була    п  а  с  и  в  н  і  с  т  ь.  Не  пасивність  байдужості.  То  була  людина  цілісна,  безкомпромісна  і  вірна  собі.  Ніколи  він  не  кривив  душею  і  не  брехав.  Це  була  людина  вільна,  а  свобода  полягала  для  неї  в  тому,  щоб  не  стояти  в  строю.  До  жодної  партії  не  міг  він  належати,  і  жодна  скрута  не  могла  його  змусити  прийняти    с  л  у  ж  б  у    в  конторі  чи  бюро:  така  річ  суперечила  його  сутності.  При  всій  своїй  розхлябаності,  при  всій  обурливій  для  його  друзів  відсутності  енергії  та  амбіції,  це  був  один  із  тих  тихих  упертюхів,  які  живуть  по-своєму  і  не  дозволяють  собі  диктувати:  один  із  самих  непримиримих  у  своїй  буденній  людяності  людей.  Епоха,  середовище,  час,  який  він  відображував,  –  належали  минулому.  Він  був  живим  запереченням  сучасності,  ходячим  протестом  проти  її  казарменності  та  масової  дисципліни.  Жити  йому  було  важко.  Навіть  уроки  давав  він  із  видимою  напругою  та  огидою,  з  явною  відсутністю  інтересу  до  своїх  учнів.  І  все-таки  незмінно  оточувала  його  атмосфера  симпатії  та  прихильності,  для  підтримки  якої  він  зовсім  нічого  не  робив.  Він  тільки  був  собою  -  людиною  абсолютної  незалежності  духу  і  якоюсь  невигаданою,  справжньою,  мимовільною  єврейською  шаленністю  та  «Innerlichkeit».  [Innerlichkeit  –  проникливість  (нім.)  –  примітка  автора].  І  ми  всі  сердилися  на  Розенблюма,  критикували  Розенблюма,  вважали  його  негативним  соціальним  явищем,  але  обійтися  без  нього  не  могли.  І  коли  в  ту  прокляту  радянсько-нацистську  зиму,  повну  брехні,  горя  і  зла,  відголосів  кривавої  несправедливості  і  масової,  звіриної  тупості,  з'явився  на  нашому  порозі  цей  тендітний,  слабкий  чоловічок  –  це  було  сприйнято  як  тріумф  і  перемога,  як  виклик,  кинутий  усім  ворогам  людства:  Розенблюм  живий  –  і  з  нами!..
     Наприкінці  лютого  прийшла  телеграма  від  Мечислава  Брауна  –  з  проханням  приїхати  до  Львова  у  важливій  справі.
     Браун  був  доведений  до  відчаю.  Жив  він  у  центрі  міста,  працював  у  плановій  комісії  Львівської  області.  На  службі  мав  окремий  кабінет  та  відмінні  зв'язки  з  радянським  начальством.  Польська  секція  Спілки  письменників  у  Львові  займалася  в  той  час  колективним  перекладом  поеми  Маяковського  «Ленін».  Поему  розділили  на  частини,  і  кожен  із  членів  секції  поетів  отримав  свій  відрізок  для  перекладу.  Браун  був  єдиним,  хто  добросовісно  приготував  до  вказаного  терміну  свою  частину.  Здавалось  би,  все  гаразд.  Але  чим  улаштованішим  був  радянський  чиновник  Браун,  тим  гірше  почував  себе  Браун  –  людина  і  письменник.  Необхідність  безперервно  брехати,  придурюватися  й  приховувати  свої  думки  була  вдвічі  болісна  для  нього  –  поета  і  публіциста.  «Ніколи  ще  не  був  я  в  такому  принизливому  і  смішному  становищі,  –  говорив  він  мені,  бігаючи  у  хвилюванні  по  кімнаті.  –  В  нас  щодня  мітинг  чи  збори.  Я  сиджу  в  першому  ряду,  на  мене  дивляться.  Слухаю  я  агітацію,  нісенітницю,  неправду.  Але  як  тільки  вимовляють  ім'я  „Сталін“  –  першим  починає  плескати  мій  начальник,  а  на  нього  дивлячись  –  вся  зала.  І  я  теж  –  складаю  руки  й  аплодую,  як  заводний  паяц...  Я  не  хочу  перекладати  Маяковського  –  але  я  мушу!  Я  не  хочу  аплодувати,  але  я  повинен.  Не  хочу,  щоб  Львів  був  радянський,  і  сто  разів  на  день  говорю  протилежне.  Все  життя  я  був  собою  і  був  чесною  людиною.  Тепер  я  ламаю  комедію.  Я  став  негідником!  І  серед  людей,  які  змушують  мене  брехати,  я  стаю  злочинцем.  Рано  чи  пізно  я  себе  видам.  Чи  ти  згоден,  що  я  не  повинен  вести  таке  життя?  Поки  час  –  треба  тікати  звідси!»
     «Але  куди  йти?  Назад  до  німців?»
     «Я  віддаю  перевагу  німецькому  гетто,  ніж  радянській  службі!»
     «Подумай,  що  ти  кажеш!  Ти  їх  бачив  і  знаєш,  –  німців!»
     «Я  бачив  обидва  боки!  В  німців  загрожує  фізична  смерть,  а  тут  моральна!  У  німців  не  треба  буде  брехати,  приховувати  свої  думки!  У  німців  мешкає  більше  євреїв,  ніж  тут!  Моє  місце  з  ними!..»
     Браун  повідомив  мені  своє  рішення  –  тікати  зі  Львова.  Я  міг  би  відмовити  його,  але  не  знаходив  аргументів.  У  цей  час  був  період  затишшя  в  єврейських  гетто  Польщі.  Здавалося,  що  на  цьому  рівні  єврейське  життя  стабілізується.  Чоловіки  отримували  від  своїх  дружин,  біженці  від  сімей,  залишених  у  польських  містах,  листи  з  проханнями  повернутися  та  з  запевненнями,  що  можна  жити  та  працювати.  Думка  про  залишену  в  Лодзі  дружину  мучила  Брауна.  Радянська  влада  не  цікавилася  драмою  розділених  сімей;  питання  особового  характеру  не  турбували  її.  Браун  не  міг  і  не  хотів  викликати  дружину  до  себе,  тому  йому  нічого  не  залишалося,  як  повернутися  до  неї.  Умови  життя  за  радянської  влади  були  такі,  що  люди  були  згодні  повернутися  під  німецьке  ярмо  і  носити  жовту  лату,  аби  побачити  своїх  рідних  та  розділити  з  ними  їхнє  страждання.  Союз  Росії  з  гітлерівською  Німеччиною  створив  психологічні  умови  для  цього  повернення.  І,  нарешті,  була  надія  втекти  з-під  влади  німців  до  нейтральної  Європи,  тоді  як  російські  кордони  були  наглухо  закриті,  нікого  за  кордон  не  випускали  й  перспектива  навіки  залишитися  в  царстві  Сталіна  приводила  біженців  до  панічного  жаху.
     Так  сталося,  що  Мечислав  Браун  добровільно  повернувся  до  Варшави,  до  єврейського  гетто,  з  якого  йому  вже  не  судилося  вийти  живим.  За  вісімсот  карбованців  він  купив  собі  польську  метрику.  Це  при  переході  кордону  гарантувало  йому  безпеку  під  час  зустрічі  з  німцями.  З  Варшави  він  написав  мені  у  квітні  записку,  де  йшлося  про  те,  що  він  «безмірно  щасливий».  Трагізм  становища  польських  євреїв  виражався  в  тому,  що  одні  були  «безмірно  щасливі»,  рятуючись  від  німців  у  більшовиків,  а  інші  –  так  само  безмірно  щасливі,  рятуючись  від  більшовиків  у  німців.  Це  становище  дуже  скоро  змінилося.  Але  залишається  фактом,  що  ще  навесні  1940  року  євреї  надавали  перевагу  німецькому  гетто  перед  радянською  рівноправністю.
     Браун  палко  переконував  мене  піти  разом  з  ним.  На  це  я  не  погодився  і  в  перших  числах  березня  виїхав  до  Білостока,  щоб  побачитись  із  людьми,  які  нещодавно  прибули  туди  з  Варшави.
     Нелегко  було  вибратися  зі  Львова.  Один  день  я  простояв  у  черзі  на  вокзалі  і  не  добився  квитка.  На  другий  день  я  став  у  чергу  з  вечора,  простояв  ніч  під  замкненим  вікном  каси  і  вранці  отримав  квиток  одним  із  перших.  О  другій  годині  пополудні  я  вже  зайняв  місце  на  пероні  в  натовпі,  що  від’їжджає.  Вокзал  був  розбитий,  ми  чекали  під  снігом  та  вітром,  доки  подадуть  поїзд.  Подали  його  лише  через  шість  годин,  але  на  інший  перон.  Почався  дикий  біг  наввипередки  змерзлих  і  задубілих  людей  з  валізами  через  тунель  на  інший  перон.  Перед  кожним  вагоном  стала  черга.  Але  ще  довго  нікого  не  впускали,  і  поїзд  стояв  темний,  глухий,  порожній  і  замкнений.  Посадка  почалася  за  годину,  з  усім  звичайним  у  таких  випадках  сум'яттям,  скандалами  та  криком.  В  останню  хвилину  виявилось,  що  вагон,  до  якого  я  став  у  чергу,  забракований  і  не  піде.  Ніхто  не  подумав  пропонувати  нам  інші  місця.  Посадка  в  інші  вагони  вже  закінчилася,  і  на  сходах  кожного  вагона  стояла  дівчина-провідник,  загороджуючи  вхід.  Ті,  що  не  потрапили  в  поїзд,  сварилися,  йшов  густий  сніг,  і  хтось  бився  в  істериці.  До  відходу  поїзда  лишилося  10  хвилин.  Завтра  мені  треба  було  починати  все  спочатку.
     В  цей  момент,  у  стані  повного  безпам'ятства,  я  наважився  на  відчайдушний  вчинок:  підійшов  до  представника  залізничної  міліції  та  оголосив  йому,  що  я  хірург,  викликаний  до  Білостока  на  термінову  операцію  і  мушу  їхати  цим  потягом.
     Слова  ці  мали  магічний  ефект:  правоохоронець  тільки  запитав  мене,  чи  маю  я  відрядження,  і,  коли  я  це  із  мужністю  відчаю  підтвердив,  взяв  мене  за  руку,  натовп  розступився  –  і  мене  урочисто  підвели,  навіть  посадили  у  вагон.  Побачивши  людину  в  шапці  з  червоним  околишем,  люди  відразу  потіснилися,  негайно  знайшлося  місце,  і  я  сів,  не  вірячи  своєму  щастю.
     Це  було  прекрасно,  як  уві  сні.  Але  чоловік  в  червоній  шапці  не  відходив.  Він  нахилився  і,  добродушно  посміхаючись  від  вуха  до  вуха,  попросив  пред'явити  моє  відрядження.
     Я  зовсім  загубився  і  зробив  те,  що  в  моєму  становищі  виявилося  єдиним  виходом:  упустив  окуляри  під  лавку,  –  і  це  вийшло  дуже  до  речі.  Молодь  в  купе  кинулася  підіймати  мої  окуляри.  На  носі  в  мене  була  написана  моя  інтелігентна  сутність,  солідність  та  класова  приналежність  до  людей  розумової  праці.  Чоловік  у  червоній  шапці  не  став  чекати,  поки  я  відкрию  валізу  (і  ключик  теж  не  знаходився),  і  пішов  до  виходу.  Потяг  рушив,  і  я  поїхав  до  Білостока.
     Всю  дорогу  за  мною  зворушливо  доглядали  і  називали  «наш  лікар».  Єдине,  чого  я  боявся,  через  недосвідченість  у  справі  обдурювання  ближніх,  –  це  те,  що  комусь  знадобиться  в  дорозі  лікарська  допомога.
     В  Бресті  ми  простояли  цілу  добу.  Вночі  я  пішов  ночувати  до  міста:  а  вранці  мене  ніяким  чином  не  хотіли  пропустити  на  перон,  попри  квиток  та  всі  докази.  Навіть  спілкування  з  начальником  руху  не  допомогло.  Кілька  годин  я  клопотав  легально,  але  скінчилося  тим,  що  я  пішов  з  вокзалу  і  за  невелику  винагороду  мене  пропустили  до  полотна  бічним  ходом.
     Таким  чином,  довкілля  почало  впливати  на  мене  негативно  або,  як  знайдуть  деякі,  позитивно.  Я  ще  мислив  поняттями  легковажної  Польщі  й  не  підозрював,  що  в  Радянському  Союзі  за  таке  введення  влади  в  оману  люди  розплачуються  роками  каторги.
     8  березня  1940  року  я  ступив  на  вулицю  Св.  Роха  в  Білостоку.  Це  був  «Міжнародний  жіночий  день»  і  гучномовці  на  вулицях  передавали  з  цього  приводу  святкову  промову.  Я  вслухався  і  впізнав  високий  жіночий  голос.  То  була  Ася.
     Моя  далека  родичка  Ася  і  зараз,  мабуть,  ще  живе-поживає  в  Радянському  Союзі.  Історія  Асі  ось  яка.
     Походила  вона  із  трудової  сім'ї.  Студентські  роки  Асі  минули  у  Варшаві,  жилося  їй  тяжко,  голодно.  Чомусь  вивчала  вона  не  медицину  і  не  історію,  а  саме  географію  –  можливо  тому,  що  географію  «дешевше  і  швидше».  На  канікули  Ася  приїжджала  часто  в  гості  до  Лодзі,  але  ніхто  з  лодзинських  родичів  не  здогадувався,  що  Ася  людина  не  проста,  а  «бойова».  Вона  так  чудово  «законспірувалася»  в  сім'ї,  що  ми  всі  її  вважали  симпатичною,  веселою,  але  зовсім  незначущою  панночкою,  без  секретів  та  ідей,  і  тому  для  нас  було  несподіванкою,  коли  в  процесі  комосередку  при  Верховному  суді  Ася  випливла  як  одна  з  головних  дієвих  осіб.  На  суді  вона  поводилася  по-геройськи,  зухвало,  її  вивели  із  зали  суду  і  дали  їй  умовно  чотири  роки.
     Через  чотири  роки,  щойно  з  в'язниці  й  по  дорозі  до  рідного  Білостока,  Ася  сиділа  за  моїм  столом  у  Лодзі.  Це  була  та  сама  Ася,  трохи  схудла,  з  гучним  сміхом  і  різкими  студентськими  манерами,  і  якби  я  не  знав,  що  це  героїня  революції,  то  вважав  би  її  за  недалеку  провінційну  панночку.  Але  чотири  роки  в'язниці  не  пройшли  даремно.  Для  Асі  це  була  справжня  Комакадемія.  В  їхній  камері  організували  щось  на  зразок  партшколи,  старші  товариші  вчили  молодших,  і  Ася  вийшла  з  в'язниці  у  всеозброєнні  ленінсько-сталінської  мудрості.  Коли  за  столом  мова  торкнулася  поточних  політичних  подій,  Ася  двома  словами  роз'яснила  мені  їхній  сенс  із  такою  чудовою  впевненістю,  що  я  зрозумів:  для  цієї  дівчини  немає  більше  таємниць  у  нашому  бідному  житті,  вона  все  знає,  і  її  не  проведеш.  Абіссінці,  що  вмирали  під  Аддіс-Абебою,  були  маріонетками  англійського  капіталу,  італійський  фашизм  –  хитрим  лукавством  міжнародних  банкірів,  трагедії  народів  і  людських  пристрастей  –  казки  для  дурників  з  дрібної  буржуазії.  Я  зрозумів,  що  з  Асею  вже  важко  сперечатися  і  провів  її  на  вокзал  не  без  смутку.  Ася  поїхала  до  рідного  міста,  і  за  кілька  місяців  її  знову  заарештували.  Цього  разу  вона  була  вже  в  ЦК  Компартії  Західної  Білорусії  та  отримала  сім  років.
     Сидіти  довелося  недовго.  У  вересні  тридцять  дев’ятого  року  ув'язнених  Фордонської  жіночої  в'язниці  розпустили,  і  Ася  зайняла  в  радянському  Білостоку  належне,  згідно  зі  своїми  заслугами  становище.  Вже  не  пам'ятаю,  де  вона  була  головою.  Настав  час  розрахунку  за  роки  підпілля  і  в'язниць.  Багато  горя  завдала  Ася  своїм  батькам  –  це  було  «гидке  каченя»  в  сім'ї,  –  і  раптом  гидке  каченя  перетворилося  на  лебедя  з  казки!  Мати  з  острахом  дивилася  на  неї,  коли  донька  в  чудовій  хутряній  шубці  входила  на  півгодини,  присідала  до  столу,  жвава,  рум'яна,  розповідала  про  нову  квартиру  та  меблі.  Ася  та  чоловік  її  –  видний  комуніст  –  отримували  високі  оклади,  і  нарешті  вона  могла  дозволити  собі  особисте  життя  та  зручності,  на  які  досі  дивилася  лише  сприбока.  І  я  почав  розповідати  Асі,  що  моя  сім'я  –  в  Палестині  і  я  клопочу,  щоб  отримати  дозвіл  повернутися  до  Тель-Авіва,  але  я  не  знаю,  як  це  зробити...
     Ах,  якими  недобрими,  чужими  очима  глянула  на  мене  Ася,  яким  холодом  повіяло  від  неї,  як  вона  вся  від  мене  відсторонилася,  наче  я  був  прокаженим!..  Я  відчув,  що  одне  моє  бажання  виїхати,  моя  приналежність  до  Палестини  безнадійно  скомпрометувала  мене  в  її  очах.  Я  відчув  це  і  злякався:  я  зрозумів,  що  вона  не  тільки  ніколи  б  мені  не  допомогла  виїхати,  звільнитися  від  ярма  радянської  влади,  але,  що  немає  такого  нещастя  –  заборона  виїзду,  заслання,  ув’язнення,  –  де  вона  б  не  стала  беззастережно  на  бік  моїх  переслідувачів.  Обставини  моєї  особистої  біографії  її  не  цікавили.  Я  не  був  для  неї  живою  людиною,  з  сім'єю,  з  тугою  по  дому  та  правом  самовизначення,  а  класово-чужинський  елемент  –  «слуга  англійського  імперіалізму»,  якого,  якщо  можна  було,  то  треба  було  «притримати».  Отруйно,  майже  зловтішно  зиркнула  вона  на  мене  скоса  і  більше  вже  не  дивилася.  Стіна,  яка  незрозумілим  для  мене  чином  виросла  між  мною  і  сім'єю,  батьківщиною  і  свободою,  важке  наврочення,  від  якого  я  не  міг  втекти,  невидимі  сіті,  в  яких  я  заплутувався  все  сильніше  з  кожним  місяцем,  –  все  це  набуло  живих  обрисів  людини,  яка  начебто  була  мені  близькою,  знала  всіх,  хто  був  мені  дорогий,  і  була  нескінченно  ворожою  мені.  Ася  відвернулася  вбік  і  мовчала.
     «Ти  не  думаєш,  що  я  зможу  скоро  поїхати  додому?»  –  запитав  я  її.
     Може,  це  слово  «додому»  було  не  на  місці?  Який  же  дім  –  Палестина?  Це  лише  контрреволюційна,  клерикально-буржуазна  витівка.  А  якби  всі  білостоцькі  євреї  стали  збиратися  до  Палестини  –  над  ким  би  вона  була  головою?
     «Не  знаю  не  знаю!»  –  сказала  Ася  з  досадою  і  відійшла  від  мене,  як  від  зайвої  та  настирливої  людини,  яка  не  вміє  тримати  себе  в  пролетарському  суспільстві  («соціально-небезпечний  елемент»).
     Я  був  засмучений  цією  зустріччю,  яка  не  обіцяла  мені  нічого  доброго.  Я  не  просив  у  Асі  протекції  і  не  чекав  на  її  допомогу.  Але  її  ставлення  показало  мені,  що  в  радянському  ладі  нікого  ні  до  чого  не  зобов'язують  людські  норми  –  ті  саме  норми,  на  підставі  яких  мені  потрібно  було  їхати  додому,  а  владі  не  затримувати  мене.  Це  не  було  непорозумінням  або  тимчасовим  зволіканням  –  те,  що  мене  не  випускали:  це  був  початок  якоїсь  поганої  історії.  Я  перебував  у  стані  мухи,  яка  сіла  на  клейкий  аркуш  із  написом  «смерть  мухам»  –  і  хоча  вона  неписьменна  і  не  знає,  що  таке  клей,  і  нічого  не  розуміє,  але  цього  всього  і  не  треба,  щоб  у  якусь  частку  секунди  відчути  у  смертному  страху  і  здивуванні,  що  більше  не  можна  відліпитися  –  не  можна  відірватися!..  –  сталося  щось  непоправне  та  страшне.
     А  тим  часом  у  Пінську  відбулися  важливі  події:  у  березні  1940  року  було  проведено  паспортизацію,  тобто  польські  паспорти  було  відібрано  в  місцевого  населення  та  натомість  видано  радянські.  Що  ж  до  біженців,  тобто  немісцевих,  прийшлих  людей,  то  їм  не  можна  було  просто  роздати  радянські  паспорти.  Тому  було  засновано  Обласний  «Комітет  опіки  над  біженцями»  і  від  його  імені  розклеєно  по  місту  звернення,  де  пропонувався  біженцям  вільний  вибір:  або  прийняти  радянське  підданство,  або  записатися  на  повернення  звідки  прийшли,  тобто  в  німецьку  зону  Польщі.  У  цьому  останньому  випадку  радянська  влада  обіцяла  за  короткий  час  дати  можливість  реевакуюватися,  спираючись  на  радянсько-німецьку  угоду  про  обмін  біженцями.  Хто  приймав  радянське  громадянство,  зобов'язаний  був  у  десятиденний  термін  залишити  обласне  місто  Пінськ  та  оселитися  в  провінції,  але  не  ближче  ста  кілометрів  від  радянсько-німецького  кордону.
     Проблема  біженців  була,  таким  чином,  поставлена  ясно:  або  приймайте  радянське  підданство,  або  йдіть  туди,  звідки  прибули.  Серед  біженців  почалися  хвилювання  –  як  вчинити?  Добровільне  прийняття  радянського  громадянства  могло  в  майбутньому  відрізати  шлях  повернення.  Відмовитись  –  означало  віддати  себе  в  руки  гестапо.
     Дві  тисячі  біженців  перебували  в  Пінську,  а  у  всій  Західній  Білорусії  та  Україні  їх  кількість,  ймовірно,  доходила  до  мільйона.  Приблизно  половина  з  них  прийняла  радянське  громадянство.  Інша  половина  відмовилася  від  нього.
     Але  це  не  означає,  що  всі,  хто  відмовився  від  радянського  паспорта,  були  готові  повернутися  до  німців.  Для  мене  була  безглуздям  як  одна,  так  і  інша  перспектива.  Я  хотів  до  Палестини,  де  був  мій  будинок  і  сім'я  і  куди,  на  підставі  сертифікату  та  візи,  я,  по  ідеї,  будь-якої  миті  міг  виїхати.  Я  жодним  чином  не  хотів  прийняти  радянське  громадянство,  але  в  березні  сорокового  року  склалося  становище,  коли  єдиним  шляхом  легально  ухилитися  від  прийняття  радянського  паспорта  було  –  записатися  на  повернення  до  зайнятої  німцями  частини  Польщі.  Це  я  й  зробив.  У  березні  сорокового  року,  додатково  до  своєї  реєстрації  в  ОВІРі  на  виїзд  до  Палестини,  я  зареєструвався  в  міліції  на  повернення  в  Лодзь.  Записуючись,  я  закріплював  за  собою  право  повернення  до  Лодзі,  але  зараз  зовсім  і  не  думав  повертатися  в  зайняте  німцями  місто.  Якби  я  хотів  цього,  я  пішов  би  в  березні  за  Брауном.  Я  хотів  залишитися  на  радянській  території,  не  приймаючи  радянського  паспорта,  і  чекати,  доки  буде  можливість  виїзду  до  Палестини.
     Яка  доля  чекала  на  біженців,  які  не  прийняли  радянського  громадянства?  Їх  було  близько  півмільйона,  і  з  самого  початку  здавалося  неймовірним,  щоб  німці  прийняли  таку  кількість,  тим  більше,  що  серед  біженців  більшість  були  євреї.  Важко  було  уявити,  щоб  гітлерівська  Німеччина  відкрила  свої  межі  для  сотень  тисяч  євреїв.  Отож,  треба  було  бути  готовим  до  того,  що  радянський  уряд  інтернує  до  кінця  війни  ці  сотні  тисяч  людей.  З  березня  місяця  переді  мною  стояла  перспектива  бути  інтернованим.  Але  ця  перспектива  була  для  мене  кращою,  ніж  прийняття  радянського  громадянства  чи  повернення  на  німецьку  сторону.
     Проте  не  всі  міркували,  як  я.  Коло  моїх  друзів,  з  якими  я  зимував  у  Пінську,  розпалося.  Люблінер  прийняв  радянське  громадянство  і  переїхав  через  десять  днів  у  містечко  Янове  за  Пінськом.  Він  вирішив  поєднати  свою  долю  з  долею  Радянського  Союзу,  і  це  йому  було  тим  легше,  що  він  був  один,  без  сім'ї  –  людина  легка  і  ніким  не  зв'язана.  Ніхто  не  чекав  його  у  Варшаві  чи  за  морем.  Він  оселився  в  селі  за  Яновим.  Там  він  підкреслював,  що  він  радянський,  і  почепив  портрет  Леніна  власної  роботи,  як  ікону,  навіть  не  всередині  своєї  кімнати,  а  зовні,  над  входом  до  будинку.  Сільське  життя,  робота  в  єврейській  школі  або  для  «Дому  культури»  дуже  подобалися  йому.  Кінець  його  був  –  смерть  у  пінському  гетто  через  рік  із  лишком  від  руки  нацистів.
     Розенблюм  довго  вагався:  радянське  було  йому  чуже,  але  перш  за  все  він  хотів  уникнути  потрясінь.  Достатньо  було  з  нього  одного  нелегального  переходу  кордону.  Він  боявся  бути  інтернованим,  думка  про  німців  жахала.  І,  зрештою,  він  прийняв  радянське  громадянство,  не  підозрюючи,  що  це  і  є  пряма  дорога  до  німців.  На  початку  травня  він  переїхав  до  Кременця  на  Волині  та  влаштувався  там  викладачем  французької  мови  в  Ліцеї.  Кінець  його  був  –  смерть  у  кременецькому  гетто  при  ліквідації  євреїв.
     Люди,  які  не  вірили,  що  німці  їх  приймуть  легально,  не  чекали  на  обіцяну  реевакуацію  і  переходили  кордон  нелегально,  як  це  зробив  Мечислав  Браун.  Один  із  працівників  моєї  бібліотечної  бригади  пішов  таким  шляхом  до  Варшави,  де  чекала  його  дружина.  Дружина  його  –  зубний  лікар  –  просила  його  повернутися  і  писала,  що  у  Варшаві  можна  жити  та  працювати.
     Ця  людина  загинула  у  варшавському  гетто.
     Леон  Шафер  не  прийняв  радянського  підданства  та  повернувся  до  Варшави  цілком  легально.  Несподівано  німці  сформували  13  травня  1940  єврейський  ешелон  на  станції  Брест,  і  йому  вдалося  потрапити  туди.  Близько  600  людей  поїхало  цим  поїздом.  Німецький  лейтенант,  який  керував  посадкою  на  радянській  станції  Брест,  вийшов  до  юрби  євреїв  на  пероні,  знизав  плечима  і  сказав  їм:
     «Не  розумію,  навіщо  ви  їдете  до  нас!  Адже  ви  знаєте,  що  німецький  уряд  не  любить  євреїв?..»
     Але  ці  люди  поверталися  до  своїх  дружин  і  дітей  і  думали,  що  німецькі  «антисеміти  не  страшніші  від  радянських  «покровителів»».  У  цьому,  одначе,  вони  помилялися.
     Наприкінці  травня  я  отримав  листа  від  Льоні  з  Варшави.  В  цьому  листі,  як  у  листі  Мечислава  Брауна,  йшлося  про  те,  що  він  «безмірно  щасливий»,  що  дорога  з  Бреста  до  Варшави  тривала  два  дні,  що  їх  годували  дорогою  і  пристойно  поводилися.  У  Варшаві  дали  йому  в  поліції  місяць  часу,  щоб  обрати  собі  постійне  місце  проживання.  Він  з'їздив  до  Любліна  до  знайомих,  і  короткий  час  мав  ілюзію,  що  він  зможе  з'єднатися  зі  своєю  родиною  в  Лодзі.  На  той  час  уже  було  встановлено  кордон  між  польським  генерал-губернаторством  та  Німеччиною,  і  йому  так  і  не  вдалося  те,  заради  чого  він  виїхав:  зустріч  із  сім'єю.
     Леон  Шафер  загинув  у  варшавському  гетто.
     В  той  самий  час,  коли  на  вулицях  Пінська  були  розклеєні  зворушливі  плакати  «Комітету  опіки  над  біженцями»  і  ми  із  задоволенням  відчували  себе  предметом  урядової  опіки  –  на  далекій  російській  півночі,  над  Білим  морем,  поспішно  ремонтувалися  та  упорядковувалися  бараки  та  табори  для  поляків.  Це  були  табори  для  інтернованих.  Це  були  радянські  «ИТЛ»  –  виправно-трудові  табори  для  злочинців.  Місцева  влада  могла  про  це  нічого  не  знати.  Наша  доля  вирішувалася  в  Москві.
В  обласній  міліції  людям,  які  прийшли  за  радянським  паспортом,  пропонували  добре  подумати:  чи  варто?
     Молодь,  хлопчики  17-18  років,  які  хотіли  спочатку  взяти  паспорт,  закінчували  тим,  що  записувалися  на  повернення  до  Польщі.  Їм  пояснювали,  що  всі,  хто  запишеться,  поїдуть  неодмінно  та  скоро.  Їх  запитували,  чи  усвідомлюють  вони,  що  роками  не  побачать  своїх  батьків,  братів,  наречених,  бо  радянська  влада  на  цей  момент  не  може  виписати  їхніх  сімей  з  того  боку  кордону.  З  ними  розмовляли  добродушно,  давали  батьківські  поради,  і  вони  закінчували  тим,  що  писали  заяви  з  проханням  реевакуювати  їх.  Так  сталося  з  декількома  моїми  знайомими.  Вони  пішли  до  міліції  за  паспортом,  але  їх  переконали.  І  вони  підписали  заяву  про  повернення,  яка  була  рівносильна  вироку  на  кілька  років  каторги.
     У  квітні  та  травні  сорокового  року  створилося  парадоксальне  становище  серед  біженської  маси  міста  Пінська.  Ті,  хто  прийняв  радянське  громадянство,  мали  терміново  залишити  місто,  переїхати  до  села  чи  містечка.  А  ми  –  близько  тисячі  тих,  що  не  прийняли  –  в  очікуванні  відправляння  до  німців  залишалися  на  місці  й  продовжували  працювати.  В  місті,  звідки  за  зиму  виселили  тисячі  людей  проти  їхньої  волі,  були  залишені  саме  ми  –  офіційні  кандидати  на  виїзд.  З  усіх  боків  попереджали  нас,  хитаючи  головами,  що  це  погано  скінчиться.  «Нас  тисяча  людей!  –  відповіли  ми.  –  А  у  всій  Західній  Україні  та  Білорусі  нас  півмільйона,  з  дітьми,  з  сім'ями,  зі  стариками.  Що  з  нами  можуть  погано  зробити?  Вишлють?  Поїдемо.  Не  посадять  же  півмільйона  у  в'язницю».  Так  наївно  ми  оцінювали  можливості  радянської  пролетарської  держави.  Ми  думали,  що  нас  дуже  багато,  щоб  усіх  ув'язнити.
     В  цей  час  розійшлася  звістка,  що  до  Львова  прибула  Комісія  з  Києва,  яка  розглядає  прохання  про  виїзд  за  кордон!  І  я  знову  помчав  до  Львова.  Прибув  я  туди  2  травня  1940  року.
     Я  не  міг  надивуватися  переміні,  яка  відбулася  в  цьому  місті  з  часу  мого  відвідування  взимку.  Стояв  сонячний  теплий  день,  вулиці  були  прикрашені  з  приводу  свята  1  травня,  на  розі  вулиць  стояли  столики,  де  продавалися  пряники  та  цукерки  в  мішечках.  Але  справа  була  не  в  цьому.  Львів  сяяв,  бо  зі  Львовом  сталося  диво,  можливе  лише  за  радянської  системи:  це  місто  було  переведено  на  «особливий  режим».
     Декілька  великих  міст,  таких  як  Москва,  Ленінград,  Київ,  завжди  знаходяться  у  винятковому  становищі  в  Радянському  Союзі.  Це  означає,  що  заради  зовнішньої  пропаганди  міста  вони  перетворюються  на  оази,  де  підтримується  європейський  або  подібний  до  європейського  стандарт  життя.  Цим  досягається  подвійний  ефект:  власним  громадянам  демонструється,  як  може  виглядати  «щасливе  комуністичне  життя»,  а  в  іноземців,  дипломатів  та  туристів,  які  відвідують  ці  міста,  складається  враження,  що  в  Радянському  Союзі  не  так  уже  й  погано.
     Львів  у  травні  сорокового  року  –  це  було  не  просто  «потьомкінське  село»,  а  надпотьомкінська  столиця!  Було  відкрито  тисячі  приватних  магазинів,  а  поруч  із  ними  –  блискучі  державні  магазини,  гастрономічні  палаци,  парфумерні  «ТЭЖЭ»,  взуття,  мануфактура,  кондитерські  ломилися  від  тістечок,  вітрини  завалені  такими  горами  продуктів,  яких  не  було  навіть  у  польські  часи.  Мені  здавалося,  що  це  все  сон.  Я  не  був  готовий  до  такого  різкого  переходу.  Всю  зиму  в  Пінську,  Бресті,  Білостоку,  не  кажучи  вже  про  периферію,  ми  не  бачили  цукру,  білого  хліба,  магазини  були  порожні,  основні  харчові  продукти  видобувалися  з-під  поли,  а  про  такі  речі,  як  шоколад,  какао,  консерви,  ми  просто  забули.  Цілу  зиму  ми  жили  в  біді,  мерзли  в  чергах,  влаштовували  експедиції  околицями  за  продуктами  –  і  раптом  я  потрапив  до  раю,  де  очі  розбігалися.  Побачивши  цукор  у  вітрині,  я  зайшов  і  скромно  попросив  –  одне  кіло.  Мені  дали  –  за  казковою  ціною  чотири  карбованці  з  половиною,  тобто  задарма.  В  другому  магазині  я  знову  попросив  кіло.  Знову  дали  –  і  без  жодної  черги.  В  третьому  магазині  я  взяв  одразу  три  кіло!  В  нас  у  Пінську  за  цукор  платили  по  п’ятдесят  карбованців,  тобто  за  нормального  робочого  заробітку  в  сто  п’ятдесят-двісті  карбованців  на  місяць  він  був  недосяжний.  Цукор  не  купували,  його  «діставали»!
     Очевидно,  бути  жителем  Львова  в  цей  час  було  великим  привілеєм,  подібно  до  того,  як  жити  в  Москві  чи  Ленінграді  для  радянського  колгоспника  чи  провінціала  є  ідеал  кар'єри  та  межа  життєвого  успіху.  Прописатись  у  Львові  на  проживання  було  неможливо;  я  жив  у  знайомих  без  прописки.  Своє  перебування  в  цьому  чарівному  місті  я  використав,  щоб  накупити  всього,  чого  мені  не  вистачало:  складаний  ножик,  запас  туалетного  мила,  книги,  їжу.  Візит  до  Львова  підняв  мій  настрій:  все  тут  виглядало  «нормально»,  і  в  Комісії  на  вулиці  Розвадовського,  12,  де  стояла  велика  черга  з  проханнями  відпустити  за  кордон,  зі  мною  теж  розмовляли  «нормально»:  не  сказали  мені,  як  у  Пінську  та  інших  місцях,  що  до  польського  паспорта  не  можна  поставити  радянську  візу,  а  погодилися,  що  мені  треба  їхати  додому,  і  лише  висунули  дві  маленькі  умови:  перше,  щоб  я  повернувся  зі  Львова  до  Пінська,  за  місцем  прописки,  бо  тут  приймали  лише  львів'ян,  і  друге,  –  негайно  отримати  продовження  моєї  палестинської  візи,  яка  закінчилася  в  лютому.  Я  негайно  протелеграфував  дружині  в  Тель-Авів:  «Надайте  продовження»  –  і  отримав  відповідь:  «Продовження  надішлемо».  Все  було  чудово.  Якби  я  тільки  міг  залишатися  в  місті  Львові,  прекрасному  місті  «на  особливому  режимі!»  Але  я  не  міг.
     І  я  повернувся  до  міста  Пінська,  навантаженого  гостинцями  для  друзів,  цукром,  шоколадом  та  добрими  надіями.  Але  в  Пінську  скінчилися  ілюзії,  і  повернулося  колишнє  безглуздя.  В  пінському  відділі  віз  та  реєстрації  іноземців  взагалі  нічого  не  чули  про  львівську  Комісію.  Там  мене  просто  висміяли,  і  мій  завідувач  відділу  висловив  припущення,  що  в  Комісії  переді  мною  «ламали  комедію».  Ці  два  слова  "ламали  комедію"  я  добре  пам'ятаю.  Не  важливо,  чи  справді  ламали  комедію.  Важливо,  що  радянський  чиновник  міг  легко  уявити,  що  зі  мною  не  розмовляли  серйозно  і  сміялися  за  моєю  спиною,  що  це  цілком  узгоджувалося  з  його  службовим  досвідом.
     Весь  травень  я  чекав  візи  з  Палестини.  Якби  я  отримав  її  вчасно,  я  з'їздив  би  до  Львова,  і,  можливо,  мені  вдалося  б  виїхати  звідти  до  «ліквідації  біженців»  у  червні.  Але  англійська  адміністрація  в  Палестині  не  поспішала.  Англійський  консул  у  Москві  отримав  вказівку  не  видавати  та  не  поновлювати  палестинських  віз.  Люди,  які  керували  Палестиною,  робили  все,  щоб  цієї  останньої  грізної  години  закрити  вхід  туди  тим,  для  кого  вона  була  єдиною  надією  на  порятунок.  По  суті,  вони  виявилися  посібниками  катів  єврейського  народу.  Продовження  візи  мені  все  ж  таки  надіслали.  Не  видати  мені  його  було  не  можна,  адже  я  був  постійним  мешканцем  Палестини  та  володарем  сертифікату  від  лютого  тридцять  сьомого  року.  Але  мені  надіслали  це  продовження  лише  у  вересні,  через  чотири  місяці,  коли  вже  було  пізно,  і  я  не  міг  скористатися  ним.
     В  травні  ми  припинили  роботу  з  розбирання  бібліотеки  у  пінському  ОБЛВНО.  Двоє  із  моїх  співробітників  утекли  до  Варшави,  інші  з  радянськими  паспортами  виїхали  з  Пінська.  Але  припинити  роботу  змусила  нас  інша  обставина:  неотримання  в  термін  «зарплати».
     Розрахунки  з  ОБЛВНО  не  були  легкою  справою.  Відпрацювавши  місяць,  ми  починали  «ходіння  по  муках»  до  Відділу  та  із  запізненням  у  місяць  отримували  там  не  гроші,  а  чек  на  Держбанк.  Після  цього  починалося  ходіння  до  Держбанку,  де  на  чеки  ОБЛВНО  не  звертали  уваги.  Насамперед  давали  гроші  на  лісозаготівлі  та  промисловість.  Просвітництво  могло  зачекати.  Ми  займали  чергу  перед  дверима  Держбанку  з  другої  години  ночі.  Кожної  ночі  чергував  інший  член  бригади.  Тут  нам  дуже  став  у  пригоді  Джек  Лондон,  якого  ми  знайшли  в  нашій  бібліотеці.  Перед  дверима  Держбанку  я  прочитав  з  десяток  повістей  цього  симпатичного  американця.  Щоранку,  діставшись  години  до  десятої  до  начальника,  я  пред'являв  свій  чек  і  отримував  його  назад  зі  словами:  «Сьогодні  не  платимо».  –  "А  коли  ж?"  –  «А  коли  гроші  будуть».  Тижні  через  два  я  знайшов  протекцію  і  за  п'ять  хвилин  позачергово  проінкасував  чек  за  допомогою  милої  баришні,  що  була  вхожою  до  кабінету  начальника.  Нарешті,  до  1  травня,  коли  ОБЛВНО  було  в  особливо  скрутному  становищі  –  до  того,  що  навіть  чека  ми  не  могли  отримати,  –  я  запропонував  призупинити  роботу  до  отримання  грошей.  В  паузі  я  з'їздив  до  Львова,  а  після  повернення  знайшов  іншу  роботу.
     Якось  вранці  наздогнав  мене  наприкінці  вулиці  на  велосипеді  начальник  ОБЛЛІТу,  білявий  латиш.  «Та  й  швидко  ж  ви  ходите,—  сказав  він,—  ледве  наздогнав:  ходімо  до  мене  в  ОБЛЛІТ,  там  робота  є».  Начальник  ОБЛЛІТу  був  високої  думки  про  мої  здібності.  Якось,  прийшовши  до  книгосховища  при  військовому  шпиталі,  він  упіймав  мене  на  тому,  що  я  кинув  у  ящик  з  теологією  книгу  наукового  змісту,  навіть  не  відкривши  її.
     "Дозвольте,  –  сказав  він,  –  це  книга  потрібна  –  "Теорія  дарвінізму",  а  ви  куди  її  кинули  –  до  апостолів?"  Тут  йому  показав,  що  на  обкладинці  під  ім'ям  автора  були  літери  «SY»,  і  пояснив,  що  це  не  ім'я  та  по  батькові,  а  «Societas  Jesu»  –  орден  єзуїтів  і  книга,  отже,  не  годиться  для  радянського  читача.  Він  все  ще  не  повірив  і  зажадав  показати  йому  в  тексті  антинаукове  місце.  Я  відкрив  книгу  на  останній  сторінці  й  легко  знайшов  клерикальне  місце,  де  звергалося  походження  людини  від  мавпи.  Начальник  ОБЛЛІТу  сповнився  до  мене  повагою:  людина  настільки  вчена,  що  по  одній  обкладинці  опановує  приховану  контрреволюцію!  Такий  саме  був  йому  потрібний.
     В  ОБЛЛІТі  нагромадилися  гори  конфіскованих  книг.  Радянська  влада  вилучила  всі  книги  із  приватних  бібліотек  та  книгарень.  Начальник  ОБЛЛІТу  звіз  тисячі  книг  до  своєї  установи.  Йому  слід  було  розібратися,  що  зі  здобутку  підлягає  знищенню,  а  що  ще  може  бути  дозволено  до  читання.  Оскільки  він  не  володів  мовами,  крім  російської,  йому  потрібен  був  перекладач.  Я  отримав  завдання:  завести  реєстр  та  записати  всі  польські  та  єврейські  книги.  Російською  повинні  були  бути  зазначені:  назва,  рік  і  місце  видання,  автор  і  коротка  характеристика  змісту.  Якщо  книга  містила  антирадянські  місця,  принаймні  одне  місце  мало  бути  наведено  в  дослівному  перекладі.  Остання  рубрика  залишалася  для  резолюції  начальника.
     Я  отримував  відрядно:  по  рублю  від  книги.  Проте  були  книжки,  за  які  я  нічого  не  отримував:  книжки  заборонених  авторів.  Мені  показали  листи,  що  надсилаються  систематично  з  Москви,  –  зі  списком  заборонених  авторів.  Автор,  ім'я  якого  було  в  цьому  списку,  вилучався  з  обігу  повністю:  жодна  його  книга  не  могла  бути  допущена  до  читання,  і,  значить,  якщо  на  складі  пінського  ОБЛЛІТу  були  такі  книги,  я  не  повинен  був  вносити  їх  до  реєстру.  Вони  відразу  йшли  на  знищення.  Техніка  знищення  була  вказана:  книги  або  спалювалися,  або  розривалися.  В  цьому  останньому  випадку  кожен  аркуш  книги  повинен  був  бути  розірваний  окремо  на  частини,  щоб  не  залишалося  цілих  аркушів,  які  ще  могли  б  бути  прочитані.  Досі  я  знав,  що  є  католицький,  папський  індекс.  У  середні  віки  не  спалювалися  єврейські  книги:  на  площах  Берліна  в  1933  році  німецькі  студенти  танцювали  навколо  вогнищ  із  антигітлерівськими  книгами.  Тепер  я  безпосередньо  зіткнувся  з  радянською  інквізицією.
     На  першому  місці  в  списку,  який  мені  показали  було  ім'я  Каден-Бандровського,  найбільшого  польського  романіста  епохи  Пілсудського.  Раптом  мені  впало  у  вічі  ім'я  Кульбака,  єврейського  поета,  про  якого  я  знав,  що  він  друг  Радянського  Союзу  і  перебуває  в  Москві.  Це  була  перша  звістка  про  Кульбака  за  роки:  його  ім'я  було  на  індексі.
     Начальник  ОБЛЛІТу,  радянський  інквізитор,  був  не  лише  напівграмотний,  але  й  нерозумний  чоловік.  Хіба  можна  було  вводити  за  лаштунки  радянської  цензури  сторонню  людину?  Мені  не  можна  було  показувати  ні  цих  аркушів,  ні  інструкцій  зі  знищення  книжок.
     Щоранку  протягом  кількох  тижнів  я  приходив  на  третій  поверх  будинку,  де  містився  ОБЛЛІТ,  з  валізкою,  вибирав  п’ятнадцять-двадцять  книжок  для  щоденного  перегляду.  Я  вибирав  книжки  технічного  змісту,  безневинні  брошури.  Зрештою,  я  й  сам  не  знав,  що  можна  читати  радянському  читачеві  й  де  починається  контрреволюція.
     Одного  ранку  я  знайшов  у  купі  книжок  свою  власну  книжку  про  сіонізм.  Я  відклав  її  подалі  і  вирішив,  що  не  залишусь  на  цій  роботі.  Начальник  ОБЛЛІТу  почав  пропонувати  мені  перейти  на  «фікс»  замість  відрядної  оплати.  Я  поїхав  би  з  Пінська  негайно  –  на  південь,  на  Волинь,  на  Україну,  подалі  від  інквізиторів!  –  але  у  червні  біженцям  припинили  продавати  квитки  в  залізничній  касі.  Від  фіксу  я  відмовився.
     Йшов  червень.  Місто  над  Піною  купалося  в  потоках  сонця  та  світла.  Настало  мирне  та  прекрасне  поліське  літо.  Природа  ніби  хотіла  винагородити  пінчан  за  все,  що  зіпсували  та  споганили  люди.  Місто  спорожніло:  тисячі  жителів  були  насильно  вивезені,  відправлені  до  в'язниць  та  заслань.  Війна  вирувала  в  Європі,  впала  Франція,  Англія  була  на  межі  катастрофи,  зло  перемагало,  а  ми  в  Радянському  Союзі  були  на  боці  ґвалтівника.  Всі  навкруги  вдавали  і  брехали,  і  над  кожним  нависла  загроза.  Сім'ї,  племена  та  народи  були  розділені  межами  та  заборонами.  Свобода  пересування  була  відібрана  у  нас,  і  ми  відчували,  що  жахливе  безглуздя,  в  якому  ми  загрузли,  в  будь-який  день  може  і  має  вибухнути  вибухом.  Поляки  та  мужики  ненавиділи  євреїв,  євреї  боялися  радянських,  радянські  люди  підозрювали  нерадянських,  місцеві  ненавиділи  тих,  хто  приїхав  командувати  ними  здалеку,  приїжджі  –  тих,  кого  підозрювали  в  нелояльності  та  саботажі.  Все  було  згори  гладко  і  гаразд,  наповнене  офіційною  радянською  фразеологією,  але  під  нею  клубочилися  маси  ненависті,  готової  вдарити.
     В  ці  останні  дні  свого  нормального  життя  я  перестав  думати  і  дбати  про  майбутнє.  Щоранку,  забравши  порцію  книг  у  свого  інквізитора,  я  залишав  її  до  вечора  і  їхав  на  річку,  переправлявся  на  човні  на  другий,  низький  берег,  брав  каяк  і  плив  за  місто.  Незабаром  ховалися  з  виду  його  розбиті  вересневим  бомбардуванням  церковні  шпилі  та  вежі  –  незворушна  тиша  і  безтурботна  спека  огортали  річку,  тяглися  зелені  береги  в  очеретах,  птахи  кричали  в  заростях.  Я  доїжджав  до  піщаної  мілини,  роздягався,  лягав  на  гарячий  пісок  і  дивився  у  чисте  прозоре  небо.  Я  був  один,  і  тільки  каяк  на  мілині  поєднував  мене  з  безглуздим  і  страшним  світом,  де  мільйони  людей  задихалися  між  німецьким  гестапо  та  радянським  Мустапо.  «Geheime  Staatspolizei»  і  «мудра  сталінська  політика»  –  а  посередині  на  мілини  людина,  гола  і  беззахисна,  без  права  і  без  виходу,  без  батьківщини  і  без  зв'язку  із  зовнішнім  світом,  оббрехана,  обдурена,  загнана  в  безвихідь  і  приречена  на  смерть.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933055
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021

Місяць як…

Місяць  як  дівчина  воду  несе
Місяць  уквітчане  світлом  лице
лю́дське  обличчя  із  поглядом  вниз
та  ні
то  загвинчений  в  небо  метиз

на  Місяць  і  хмари  у  світлі  дивлюсь  я
і  ні  я  не  марю  і  вже  ж  не  нап’юся
лиш  погляд  змигнуть
відірвати  не  можу
пливуть  і  пливуть
ні  на  що  це  не  схоже
химерні  та  ласі
обличчя
ланіти
святі  іпостасі
на  фоні  софіта
виходять  на  сцену
зображують  міну
і  все  про  спасенне
від  нас  на  відміну
і  от  що
з’являються  знову  і  знову
кричать
поспішай  розгадай  розшифровуй
і  словом  припни
бо  тобі  ж  не  даремно
йдемо  з  чужини
що  за  небом  за  темним

я  їх  біснуватих  вдаю  що  не  чую
бо  треба  зривати  свою  земну  збрую
щоб  встигнути  з  них  написати  картини
та  ні
я  не  встигну
тому  що  один  я
і  фото  направду
нічим  не  поможе
бо  що  не  вигадуй
воно  все  негоже
от  тільки  словами
художник-поет
розмальовую  Храм
у  суєтах  суєт              

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2021

А світ стоїть…

а  світ  стоїть
все  той  же  зблідлий  Місяць
мільйон  зірок
гарніром  на  столі
він  пише  власну  повість
самописець
витаючи  повік  навкруг  Землі

а  світ  висить
вітри  та  шторми  в  морі
гірські  вершини
з  рибами  снігів
нові  пустелі
джунглі  у  розорі
степи  порожні
сіті  берегів
пливуть  над  ними
щось  малюють  хмари
на  тлі  химерних
ненажерливих  огнів
у  них  повік
якісь  вогненні  чвари
а  це  вогонь  вже  поряд
пломенів
бо  прилітали  ось  були
хоч  ненадовго
та  все  ж  залишили
мені  свої  сліди
я  прочитав
шукатимуть  дорогу
бо  там
внизу
вже  недалеко  до  біди

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2021

Натрапив…

натрапив  на  Твої  сліди
застиг  мов  птах  на  стражі
невже  дорогою  ходив
вселенської  пропажі

як  ще  побачу  відвернусь
щоб  не  розчарувати
бо  як  і  досі  не  клянусь
й  не  ризикну  брехати

як  що  то  мовчки  розійтись
мовчання  теж  розмова
допоки  мрії  як  колись
не  призведуть  до  слова

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2021

Ю. Б. Марголін. Подорож до країни ЗЕ-КА. Переклад. Частина І. Глава 3. Історія одного розчарування

Частина  І

Глава  3.  Історія  одного  розчарування

     Те,  про  що  я  хочу  тут  коротко  розповісти,  є  історія  одного  розчарування.  Не  особисто  мого  розчарування.  Ніколи  я  не  був  зачарований  радянським  ладом  і  ніколи  не  сумнівався  в  тому,  що  теорія  його  –  неспроможна,  а  практика  сповнена  лютої  людської  кривди.  Особисто  я  ставився  до  Радянського  Союзу  без  ілюзій  і  без  ворожості,  як  стороння  людина.  Але  не  підлягає  сумніву,  що  основна  маса  населення  Західної  України  та  Білорусії  в  момент  вступу  Червоної  Армії  була  сповнена  щирої  подяки  та  великих  надій.  Людині  властиво  вірити  в  добру  волю  будь-якої  нової  влади,  доки  їй  не  доведуть  протилежного.  Доки  людину  не  вдарять,  вона  схильна  до  оптимізму,  і  навіть  після  того,  як  вдарили,  вона  все  ще  сподівається,  що  це  було  якесь  непорозуміння.
     Яким  чином  радянська  влада  протягом  однієї  зими  перетворила  населення  зайнятих  областей  –  не  розрізняючи  класів,  народностей  і  політичної  приналежності  –  на  противників,    –  довідка  про  це  не  позбавлена  актуального  інтересу,  оскільки  дає  уявлення  про  методи  та  техніку  «совєтизації»  взагалі.
     Досвід  навчив  мене,  що  жодними  аргументами  та  свідченнями  не  можна  переконати  людину,  яка  вважає  себе  комуністом.  Переконати  її  може  лише  сама  радянська  дійсність.  Той  самий  досвід  привів  мене  до  переконання,  що  комунізм  полягає  не  в  тому,  що  людина  вбила  собі  в  голову.  "Уявний  комунізм"  у  межах  демократичного  ладу  є  сума  думок  чи  політична  демонстрація,  від  якої  нікому  не  боляче.  Зі  ста  осіб,  які  сповідують  комунізм,  перебуваючи  в  Парижі  чи  Римі,  і  не  уявляють  собі  виразно,  як  він  виглядає  насправді,  відпало  б  дев’яносто,  якби  побачили  його  в  живому  вигляді,  коли  він  як  ніж  врізається  в  тіло  жертви.  Залишилися  б  м'ясники,  люди,  для  яких  брутальне  насильство  є  не  лише  засобом,  а  й  фундаментом  суспільного  устрою.
     Етапи  зрадянщення  я  спостерігав  у  моєму  рідному  місті  Пінську.
     Насамперед  з  нашого  виднокола  зникли  представники  польської  адміністрації.  Те,  що  їх  прибрали,  нікому  не  заважало,  і  ніхто  не  замислювався  над  їхньою  подальшою  долею.  А  тим  часом,  характерною  радянською  рисою  було  те,  що  їх  не  просто  зняли  з  постів,  їх  ліквідували  як  групу  населення.  Їх  більше  не  було  серед  нас  зовсім.  За  ними  пішли  «осадники».  Протягом  двадцяти  років  існування  незалежної  Польщі  уряд  парцелював  маєтки  поміщиків  на  Східному  кордоні  й  на  землі,  що  звільнилися,  садило  не  місцеве  населення,  а  польських  колоністів,  здебільшого  заслужених  солдатів  польсько-радянської  війни  1920  року,  які  посилювали  етнічний  польський  елемент  у  східних  округах  польської  держави.  За  двадцять  років  «осадники»  зблизилися  з  місцевим  населенням,  їх  діти  говорили  місцевою  говіркою,  і  можна  було  передбачити,  що  не  вони  полонізують  білорусів,  а  білоруська  мужицька  стихія  поглине  і  розчинить  їх  так  само,  як  дрібну  польську  шляхту  до  них.
     Місцеві  люди  не  зробили  б  зла  «осадникам»,  таким  самим  селянам,  як  вони.  Це  приїжджа  радянська  влада  кваліфікувала  їх  як  ворогів  і  вивезла  в  умовах,  рівносильних  вивезенню  євреїв  органами  гестапо.  Декілька  днів  єврейське  населення  Пінська  перебувало  під  враженнями  розправи  з  «осадниками».  Це  було  глибокої  зими,  в  найлютіші  морози.  З  уст  в  уста  передавали  про  неопалені  вагони,  що  два  дні  стояли  на  станції,  про  трупи  замерзлих  дітей,  яких  матері  викидали  через  віконця  замкнутих  вагонів.  Жах,  який  викликав  цей,  у  гітлерівському  стилі,  злочин,  був  загальним.  Майбутнє  показало,  що  ці  та  подібні  заходи,  оскільки  їхньою  метою  була  «чистка»  населення  від  ненадійних  елементів,  не  наблизили  до  мети  і  не  були  потрібні.  Відступ  Червоної  Армії  із  зайнятих  областей  у  червні  1941  року,  коли  почалася  війна  з  німцями,  відбувся  з  вкрай  блискавичною  швидкістю,  попри  відсутність  «осадників».
     За  ліквідацією  «осадників»  пішов  систематичний  і  масовий  вивіз  вглиб  Росії  соціально-активних,  популярних  і  керівних  людей  із  сіл.  Ліквідації  зазнала  не  лише  сільська  буржуазія  та  інтеліґенція  чи  патріотичний  польський  елемент,  а  й  усі  взагалі  люди  з  авторитетом,  білоруси  та  українці,  причому  чим  популярнішими  вони  були,  тим  гірше  було  для  них.  Люди  ці  здебільшого  вимерли  на  радянській  півночі.  Ось  два  приклади.  Навесні  сорок  четвертого  року  я  зустрів  у  таборі  на  півночі  Росії  земляка  із  села,  що  на  околицях  Пінська.  Людина  ця  помирала  від  голодного  виснаження.  За  типом,  розмовою,  освітою  це  був  селянин,  «кресовий»  поляк.  Він  розповів  мені,  що  з  ним  разом  було  взято  чотирнадцять  людей,  і  тільки  двоє  ще  залишалися  живими.  Один  із  «живих»  був  він  сам  –  напівтруп.  Друга  зустріч  була  з  українцем,  колишнім  бургомістром  містечка  на  Поділлі.  Людина  ця,  до  арешту  шанований  адвокат  та  громадський  діяч,  отримала  вісім  років  ув'язнення.  Петиція  на  його  користь,  яку  підписали  три  сотні  робітників,  сильно  зашкодила  йому.  «Тепер  ми  бачимо,  що  ви  справді  небезпечна  людина,  –  сказали  йому,  –  маєте  вплив  серед  робітників».
     Наступний  етап  настав  у  Пінську  дуже  скоро,  коли  прийшла  черга  міського  єврейського  населення.  "П'ята  колона"  місцевих  інформаторів  допомогла  скласти  списки  "нетрудового  елемента".  До  цього  списку  потрапили  купці,  домовласники,  адвокати,  агенти,  крамарі  –  сотні  сімей.  Усі  ці  люди  підлягали  вигнанню  із  міста.  Їх  висилали  до  маленьких  окружних  містечок,  де  ніхто  не  знав  їх  і  де  вони  опинялися  в  становищі  бездомних  біженців.  Звичайно,  це  було  краще,  ніж  гітлерівські  гетто,  але  тоді  люди  були  далекі  від  подібних  порівнянь  і  переживали  заслання  як  катастрофу  та  крах  життя.  Їм  доводилося  залишати  свої  сімейні  гнізда,  меблі,  які  через  зруйнований  транспорт  забрати  було  неможливо,  і  їхати  в  невідомість.  Сам  факт  вигнання,  приниження  та  соціальної  дискримінації  діяв  приголомшливо  на  цих  людей.  НКВС  забирав  їх  ночами.  Я  пам'ятаю  березневі  ночі  сорокового  року,  коли  я  прокидався  і  слухав  у  темряві  моторошні  звуки:  на  вулиці  плакали,  звідкись  долинало  виття  та  жіночі  голосіння.  «Увійшли  до  сусідів!»  –  і  я  уявляв  собі  сцену  нічного  вторгнення,  озброєних  людей,  крики,  понукання,  погрози,  двогодинний  термін  на  збори...  А  вранці  в  сусідній  крамничці,  де  ще  вчора  можна  було  купити  сир  та  олію,  –  порожньо,  вікна  зачинені  віконницями,  двері  забиті,  як  після  погрому.  У  ці  ночі,  сповнені  відлуння  і  плачу,  почало  формуватися  в  мирних  пінських  жителів  почуття  обурення  і  роздратування  проти  влади,  яка  чекає  на  нічну  темряву,  щоб  вломитися  в  будинки  і  зруйнувати  налагоджене  життя.
     Наступним  кроком  був  розгром  культурних  установ,  зрадянщення  шкіл.  Газети,  бібліотеки  та  книгарні  закриваються.  На  їхньому  місці  будуть  створені  інші,  за  стандартним  радянським  зразком.  Ця  «екстирпація  культури»  проводиться  грубо  механічним  чином,  ніби  вирвали  людині  здоровий  зуб,  щоб  поставити  на  його  місце  штучний.  На  цьому  етапі  ми  втратили  право  вчити  своїх  дітей  чогось,  крім  комунізму,  право  читати,  що  нам  подобалося,  право  думати  по-своєму  та  жити  по-своєму.  Цей  процес  не  був  безболісним.  Була  в  Пінську  єврейська  гімназія  «Тарбут»  –  гордість  міста,  з  великою  бібліотекою,  сім  сотень  учнів,  цитадель  сіонізму,  центр  єврейської  освіти,  предмет  багаторічної  та  любовної  опіки  пінського  суспільства.  Після  приходу  більшовиків  вчителям  було  наказано  змінити  мову  викладання  на  ідиш.  Класики  єврейської  поезії,  Бялик  та  Чернихівський,  стали  в  одну  ніч  нелегальними  авторами,  книги  на  івриті  були  вилучені  з  обігу.  В  ті  дні  в  одному  з  класів  мала  місце  така  сцена.  Вчитель  звернувся  до  своїх  учнів  зі  словами:  «Діти,  сьогодні  я  востаннє  звертаюся  до  вас  на  івриті...»  –  і  губи  в  нього  затремтіли.  Він  розплакався,  і  разом  із  ним  заплакав  увесь  клас.  Молодь,  що  навчалася,  збурювалась.  Тієї  зими  хлопчики  і  дівчатка  продовжували  таємно  вчитися  забороненій  мові,  клялися  не  забути  Сіон,  не  дати  відірвати  себе  від  національної  культури...  Треба  пам'ятати,  що  в  Пінську  не  було  такої  єврейської  родини,  яка  б  не  мала  у  Палестині  рідних  чи  близьких.  Звичайно,  цей  дитячий  опір  не  тривав  би  довго.  Він  завмер  б  сам  собою  або  з  роками  був  б  розтоптаний  в  таборах  та  засланнях,  як  будь-яка  спроба  самостійного  національного  –  і  не  лише  єврейського  –  руху  в  радянській  країні.
     Навесні  1940  року  завершився  розгром  політичних  організацій  та  центрів  суспільного  життя.  Було  заарештовано  та  вивезено  керівників  «Бунду»,  у  квітні  відбулися  арешти  сіоністів,  які  отримали  по  вісім  років  ув'язнення  в  таборах.  Систематично  і  нещадно  знищувалися  всі  активні  та  діяльні  елементи,  які  могли  б  чинити  опір  при  «перевихованні»  мас.  Приречене  було  все  здатне  до  самостійної  думки,  всі  потенційні  носії  опозиції  –  мозок  і  нерви  суспільства,  які  ще  вчора  не  підозрювали,  що  їх  призначення  –  вступити  до  м'ясорубки  та  бути  переробленим  на  радянській  кухні  у  безформне  місиво.  Єдиний  порятунок  був  у  тому,  щоб  пірнути  в  масу,  бути  як  усі,  не  виділятися;  але  людям,  які  в  минулому  були  суспільно  активні,  і  це  не  допомагало:  в  очах  влади  вони  були  затавровані  та  приречені.  Нове  радянське  суспільство  не  могло  почуватися  у  безпеці,  доки  без  залишку  не  будуть  викорчувані  останні  сліди  культурного  та  політичного  «життя  до  вересня  1939  року».
     Ця  операція  проводилася  чужими  сліпо  і  бездушно,  без  ненависті  і  жалю,  за  допомогою  поліційного  апарату  НКВС,  над  суспільством,  в  якому  були  живі  та  творчі  традиції,  вітальна  сила  та  молода  гордість,  і  яке  культурно  стояло  незмірно  вище  за  тих,  хто  чинив  над  ним  розправу.  Це  суспільство,  яке  в  польські  часи  звикло  критично  оцінювати  кожен  крок  влади  і  ніколи  не  визнавало  над  собою  остаточного  авторитету  держави,  тепер  віч-на-віч  стояло  перед  терором  і  пануванням  сили,  темної  і  нерозважливої,  яка  не  розрізняла  ніяких  відмінностей  і  знищувала  все,  що  не  вміщалося  в  рамки  "Держплану".  Кажуть,  що  ідею  не  можна  заколоти  багнетами,  а  культура  не  є  військовим  трофеєм.  Ми  переконалися  в  Пінську,  що  багнети  та  військове  захоплення  становлять,  принаймні,    першу  стадію  кастрації  живого  культурного  організму.  Однак  недостатньо  було  паралізувати  масу,  політично  роззброївши  її  та  позбавивши  активних  керівників  та  видатних  осіб.  Масова  людина  в  цьому  випадку  має  ще  дорогу  до  відступу.  Вона  відступає  у  фортецю  свого  приватного  існування.  Вона,  як  равлик,  заповзає  у  свою  раковину,  замикається  в  родинному  колі  та  колі  сусідів  і  покладається  на  матеріальні  ресурси,  на  «запаси»  чи  залишки  з  добрих  старих  часів.  Але  радянська  влада  і  тут  слідує  за  нею  по  п'ятах.
     У  січні  1940  року  без  попередження  був  вилучений  з  обігу  польський  злотий.  До  цього  він  служив  легальним  і  майже  єдиним  грошовим  знаком.  У  злотих  платили  робітникам,  у  злотих  тримали  свої  заощадження  селяни  та  міська  дрібнота.  Коли  в  січні  злотий  вилучали  з  обігу,  максимальна  сума,  яка  підлягала  обміну  на  рублі,  була  300  злотих.  Потрібно  знати,  що  з  осені  1939  року  радянський  Держбанк  запрошував  населення  зайнятих  областей  здавати  свої  заощадження  державі,  як  до  того  воно  робило  в  Польщі.  В  січні  ці  вклади  були  просто  експропрійовані,  оскільки  вони  перевищували  суму  300  злотих.  Легко  собі  уявити  враження,  які  ця  «геніальна»  операція  справила  на  дрібних  власників.  Сенс  цього  кроку  був  у  тому,  щоб  люди,  які  мали  деякі  грошові  резерви,  втратили  їх  відразу  і  в  багатьох  сім'ях  не  стало  грошей  на  хліб:  тобто,  іншими  словами,  ті,  хто  досі  уникав  роботи  в  радянських  установах,  мали  негайно  шукати  роботу  та  прийняти  те  заняття,  яке  їм  пропонував  єдиний  роботодавець  –  держава.  Маленьку  людину  поставили  навколішки  перед  державою.  Настала  негайна  та  загальна  пролетаризація.  Зарплата  стала  єдиним  джерелом  існування  для  тих,  хто  ще  вчора  покладався  на  приховані  гроші,  відкладені  резерви,  сімейні  фонди.  Звісно,  злотий  не  відразу  знецінився  і  ще  довго  продовжував  служити  нелегальним  засобом  платежу.  Багато  хто  віддавав  перевагу  спекуляції  та  приватним  заробіткам,  а  не  радянській  службі.  Але  це  була  вже  тільки  піна  на  поверхні  радянського  моря,  жалюгідні  залишки,  які  підлягали  ліквідації.
     На  початку  1940  року  всі  ми,  крім  спекулянтів,  із  «людей  з  невизначеними  джерелами  доходів»  перетворилися  на  радянських  службовців.  Досі  ми  знали,  що  є  право  на  працю.  Тепер  ми  познайомилися  із  системою  примусової  праці,  із  залізним  обов'язком  праці,  який  вільно  не  вибирається,  а  ярмом  лягає  на  шию.  Перехід  був  поступовим.  Нас  не  відразу  примусили  до  режиму  радянської  праці.  Але  ми  вже  знали,  що  на  нас  чекає.  Ми  знали,  що  в  Радянському  Союзі  існує  прикріплення  до  місця  служби,  що  самовільна  відмова  від  роботи  жорстоко  карається,  що  легше  розлучитися  з  дружиною,  ніж  кинути  роботу,  яка  тобі  не  підходить.  Розлучення  дається  за  бажанням  однієї  сторони,  а  для  звільнення  з  роботи  потрібна  згода  держави.  У  свідомості  багатьох  людей  таке  становище  дорівнювало  закріпаченню.
     Фактичні  умови  роботи  також  виявилися  несподіванкою  для  пінчан.  Держава  –  не  приватний  підприємець,  з  яким  можна  не  церемонитися  та  після  восьми  годин  роботи  йти  додому.  Держава  потребує  поваги  до  себе.  Держава  чекає,  щоб  її  нові  громадяни  показали  відданість  і  запопадливість.  Пінчани  не  звикли  працювати  понаднормово  вечорами,  працювати  у  вихідні  дні,  а  після  роботи,  замість  того,  щоб  іти  додому  вечеряти,  вирушати  на  обов'язкові  збори,  вдавати,  що  вони  в  захваті  від  промов,  –  і  не  отримувати  в  строк  зароблених  грошей.  У  всіх  витягнулися  обличчя.  Для  більшості  було  відкриттям,  що  умови  праці  та  соціального  забезпечення  в  Радянському  Союзі  гірші,  ніж  у  буржуазній  Польщі.
     Здавалося  б,  що  краще  такої  речі,  як  поліклініка  безкоштовної  медичної  допомоги?  Але  одночасно  лікарів  позбавили  права  приватної  практики,  а  платню  їм  поклали  300  рублів  на  місяць  за  ціни  на  хліб  –  85  копійок  за  кіло.  Пінчани  незабаром  відчули  різницю  між  платним  та  безкоштовним  лікуванням.  Ще  гірше  було  із  численними  адвокатами,  яким  заборонили  практику.  Лише  п'ять  осіб  із  молоді,  яка  не  мала  в  польські  часи  адвокатських  прав,  були  допущені  до  юридичної  колегії.  Для  декого  це  стало  трагедією.  Все  місто  гуло  про  адвоката  Б.,  людину,  яка  мала  талант  і  покликання  юриста,  закоханого  в  свою  професію,  який  плакав  у  кабінеті  радянського  начальника,  благаючи  не  ламати  йому  життя.  Йому  це  не  допомогло.  Адвокат  Б.  отримав  місце  дрібного  поштового  службовця  і  через  короткий  час  був  вивезений  углиб  Росії.  Його  дружина  подала  владі  прохання  –  відправити  її  до  чоловіка.  Через  деякий  час  вивезли  і  її,  але  не  до  чоловіка,  а  до  глухого  колгоспу  Казахстану,  звідки  вона  написала,  що  «заздрить  Алі».  Більше  нічого  не  було  в  тому  листі,  але  десятки  пінчан,  які  його  бачили,  знали,  що  Аля  –  її  сестра,  яка  померла  рік  тому.
     І  поступово  первісний  ентузіазм  став  проходити.
     В  іншому  світлі  почало  бачитися  недавнє  минуле.  Оратор  на  фабричному  мітингу  пригадував  із  пафосом  робітникам,  як  страшно  їх  експлуатували  за  польських  часів,  змушуючи  працювати  за  шістдесят  злотих  на  місяць.  Але  в  цей  час  радянський  оклад  був  –  сто  вісімдесят  рублів,  що  дорівнювало  не  більше  ніж  тридцяти  довоєнним  злотим.  Матеріальне  становище  робітників  погіршилося  різко,  і  якщо  польські  оклади  були  експлуатацією,  то  що  слід  було  думати  про  радянські?
     В  міру  того,  як  почав  розсіюватися  чад  перших  тижнів  і  місяців,  неможливо  стало  також  втішати  себе  думкою,  що  це  лише  тимчасове  явище  перехідного  періоду  та  нормальне  життя  ще  налагодиться.  Немає  сумнівів,  що  в  радянської  Росії  умови  життя  набагато  гірші,  ніж  фактичні  умови  в  зайнятих  областях.  Про  це  принесли  звістку  робітники,  які  восени  тридцять  дев’ятого  року  добровільно  виїхали  на  Донбас  та  в  інші  місця.  Те,  що  вони  розповіли,  коротко  зводилося  до  наступного.
     Зустрічали  їх  на  Донбасі  урочисто,  з  промовами  та  музикою,  і  не  було  сумніву,  що  хотіли  їх  влаштувати  якнайкраще.  Однак  незабаром  з'ясувалося,  що  заробітку  вісім-дванадцять  рублів  на  день  не  вистачає,  щоб  прогодуватися,  і  побутові  умови  виявилися  нестерпними  для  поляків,  які  звикли  жити  і  одягатися  по-людськи.  Робота  в  шахтах  була  не  під  силу  для  багатьох,  хто  не  мав  поняття,  куди  їх  везуть.  На  легшій  роботі  заробіток  був  відповідний  –  половина.  Радянські  робітники  вміли  обходитися  без  сніданку  зранку,  без  чаю  та  цукру,  без  м'яса  та  жирів.  Життя  їх  проходило  в  гонитві  за  шматком  хліба.  Люди  з  Польщі  до  такого  життя  не  були  готові.  За  деякий  час  вони  почали  масово  кидати  роботу.  Це  великий  злочин  у  Радянському  Союзі,  але  вони  були  на  особливому  рахунку.  Натовпи  «західників»  повалили  назад,  без  квитків  та  коштів  на  дорогу.  В  Мінську  вони  зібралися  перед  будівлею  Міськради  та  вимагали,  щоб  їх  відправили  додому.  Дійшло  до  вуличної  демонстрації:  натовп  ліг  на  рейки  та  затримав  трамвайний  рух.  Такі  сцени  були  для  радянських  людей  чимось  неймовірним.  Радянська  влада  могла  би  вчинити  з  протестантами  та  втікачами  звичайним  чином  –  відправити  до  концтабору.  Але  тоді  ще  не  настав  час.  І  їм  дали  можливість  повернутися  за  кордон,  звідки  вони  прибули,  і  де  в  них  негайно  розв’язалися  язики,  розповідаючи  про  побачене.
     Не  потрібно  було  їхніх  розповідей.  Радянські  громадяни,  потрапляючи  в  розорені  містечка  Західної  України  та  Білорусії,  були  такі  щасливі  своїм  успіхом,  що  й  без  розпитувань  було  зрозуміло,  що  в  них  коїться  вдома.  Те,  що  нам  було  верхом  руйнування,  їм  було  верхом  достатку.  Ще  можна  було  дістати  на  пінському  базарі  олію  та  сало  за  цінами  вдесятеро  дешевше,  ніж  у  радянській  частині  України.  Ще  були  приховані  в  крамарів  запаси  польських  товарів.  Потрапити  до  нас  означало  одягнутися,  наїстися  та  припасти  для  дітлахів.  Пінчани  були  спантеличені,  дивлячись,  як  ці  люди  носили  нічну  білизну  верхнім  одягом,  спали  без  простирадла  і  в  їдальні  замовляли  відразу  десять  склянок  чаю.  Чому  десять?  Дуже  просто:  за  старих  часів  чаю  вистачало  на  всіх,  але  тепер  треба  було  «захопити»  чай,  поки  давали.  За  пів  години  його  вже  не  було  для  наївних  пінчан,  новачків  радянського  побуту,  а  поряд  сидів  чоловік  за  батареєю  чайних  склянок,  весело  посміхався  та  ще  й  пригощав  знайомих.
     Росіяни  були  обережні  й  не  пускалися  у  відвертості  про  своє  життя-буття.  Але  наставала  хвилина,  коли  після  місяців  сусідського  життя  радянський  квартирант  переставав  підозріло  ставитись  до  свого  господаря  і  після  випивки  у  нього  розв'язувався  язик.  Тоді  ми  чули  правду,  що  довго  замовчувалася.
     «Та  чи  ви  розумієте,  як  вам  добре  було?  Ви  в  раю  жили!  Все  у  вас  було  –  і  страху  не  було!  А  ми...  –  і  людина  рвала  на  собі  шинель:    –  ...  бачиш,  що  я  ношу?  Як  ця  шинель  сіра,  так  сіре  все  наше  життя!»
     І  ми  вірили,  бо  наше  власне  життя  стало  таким  сірим  і  важким,  ніби  загнали  нас  у  льох  і  завалили  двері  каменем.
     З  подивом  вдивлялися  ми  в  обличчя  цього  нового  життя.  В  радянських  установах  царював  незбагненний  і  загальний  хаос.  Незабаром  пінчани  навчилися  говорити  про  свою  «роботу»  з  іронією  та  глузуванням.  Коли  найбільша  в  місті  сірникова  фабрика  збільшила  кількість  робітників  з  трьохсот  до  восьмисот,  її  директора  було  знято  з  посади  та  вислано  з  Пінська,  а  замість  нього  прийнято  відразу  чотирнадцять  інженерів.  Оклад  директора  був  великий  за  польських  часів:  чотири  тисячі  злотих  на  місяць.  Чотирнадцять  нових  інженерів  разом,  які  робили  тепер  його  роботу,  коштували  державі  трохи  дешевше,  ніж  один  цей  директор,  а  може  й  дорожче,  але,  на  превеликий  подив,  фабрика  зупинилася  через  нестачу  сировини.  Серед  поліських  лісів  забракло  дерева.  Для  нас  прояснився  зворотний  бік  планового  господарства  в  радянській  системі:  стихійний  безлад  і  розбрід,  природна  розхлябаність,  з  якою  не  було  іншого  засобу  впоратися,  крім  залізного  намордника  бюрократичної  регламентації.
     Стихійний  безлад  не  був  випадковістю:  він  логічно  витікав  з  відсутності  особистої  зацікавленості,  з  нелюбові  та  байдужості  до  чужої,  казенної  справи.  Справа,  яка  доручалася  людям,  не  відчувалася  ними  як  своя:  вона  нехтувала  ними,  а  вони  нею.  На  фабриці  процвітали  прогули.  В  кооперативі  –  безтовар'я,  в  їдальні  –  бруд  та  незатишність,  у  перукарні  –  грубе  поводження,  в  майстерні  –  недбала  робота.  Щоб  боротися  з  цим,  треба  було  поставити  над  кожним  робітником  контроль,  а  над  контролем  ще  один  контроль  та  НКВС  із  нагайкою.  В  цій  системі  зберегти  виробництво  можна  було  лише  жорстоким  примусом,  високою  нормою,  голодним  пайком  та  загрозою  суду  за  найменше  запізнення  чи  недбалість  у  роботі.  Якби  драконівський  режим  праці  був  запроваджений  у  Пінську  відразу,  половина  б  населення  розбіглася  з  міста.  Нам  давали  час  звикнути,  тим  більше,  що  важливішим  за  місто  було  село,  яке  треба  було  очищати  від  ворожих  елементів  і  підготувати  до  введення  колгоспів.
     Селяни,  які  чверть  століття  приходили  до  кухні  моєї  матері  з  молоком  та  яйцями,  не  боялися  говорити  з  нею  відверто.  «Пани  двадцять  років  намагалися  з  нас  зробити  поляків,  –  сказав  один  із  них,  –  і  не  вдалося  їм.  А  більшовики  з  нас  за  два  місяці  поляків  зробили».
     Така  декларація  в  устах  поліщука  мала  особливу  виразність.  Білоруське  селянське  населення  не  любило  поляків.  До  війни  в  селах  серед  молоді  було  чимало  «комуністів».  Але  ніщо:  ні  національний  момент,  ні  поділ  поміщицьких  земель,  ні  школи,  ні  безплатна  медична  допомога,  –  ніщо  не  могло  подолати  в  глухому  білоруському  селі  антипатії  до  прибульців.  Щоб  завоювати  довіру  Полісся,  треба  було  підійти  до  нього  не  бюрократично  та  концептуально,  не  з  вказівкою  та  не  з  вимогою  хліба  та  трудової  повинності.  Треба  було  допомогти  йому  стояти  на  ногах,  нічого  не  нав'язуючи  та  поважаючи  його  самобутність.  Але  такий  підхід  не  в  природі  комунізму.  Переворот,  який  вони  здійснювали  в  місті  та  селі,  не  був  революцією.  Революція  є  завжди  скидання  гніту  та  насильства,  коли  нові  творчі  сили  зносять  перепони  на  своєму  шляху  й  вириваються  зсередини  на  свободу.  Більшовики  ж  принесли  із  собою  тиск  зверху,  заперечення  самовизначення  та  бюрократичне  всевладдя.  Селянинові  не  стало  жити  легше,  але  він  відчув,  що  новий  начальник  –  ще  небезпечніший  і  нещадніший,  ніж  колись.  А  пінчани  серед  багатьох  парадоксів  життя  відзначали  ось  цей:  селяни  в  черзі  перед  міськими  пекарнями  –  селяни,  які  приходили  до  міста  купувати  хліб,  бо  його  не  стало  в  селі.
     Все  це  було  не  важливо  окремо:  тисячі  обмежень  та  позбавлень,  відсутність  зв’язку  із  зовнішнім  світом,  зникнення  політичних  партій,  навіть  відсутність  сусідів,  яких  вивезли  невідомо  куди.  Цілком  очевидно,  що  пінчани  –  ті,  яких  не  вивезли  і  які,  як  уміли,  продовжували  жити  в  нових  умовах,  –  згодом  перехворіли  б  на  своє,  й  особливо  чуже,  лихо  і  навіть  відкриття,  що  в  Радянському  Союзі  люди  живуть  набагато  гірше,  ніж  у  Польщі,  згодом  втратило  б  свою  гостроту.
     Коли  я  запитую  себе,  чому  через  дуже  короткий  час  у  моєму  місті  не  залишилося  прихильників  радянського  ладу,  чому  не  залишилося  н  і  к  о  г  о,  –  крім  цілком  певної  та  ясно  окресленої  групи,  яка  в  масі  населення  виділялася  як  острів  у  морі,  –  хто  не  хотів  би  повернення  до  становища,  яке  існувало  до  війни,  то  відповідь  мені  зрозуміла.  Не  тому,  що  те  довоєнне  становище  було  добре  і  не  потребувало  змін.  Не  тому,  що  ми  не  могли  мерзнути  цілу  зиму  чи  обійтися  без  білого  хліба  або  були,  нарешті,  такі  відсталі,  щоб  не  розуміти  своєї  власної  користі.  В  прокламації  про  приєднання  Познані  та  Лодзі  до  гітлерівської  Німеччини  йшлося  про  «високу  честь  і  безмежне  щастя»,  яке  випало  на  долю  колишніх  польських  міст.  «Die  hohe  Ehre  und  unermessliches  gluck».  Це  була  брехня.  Те,  що  сталося  в  Пінську  і  навколо  нього  у  всій  Західній  Україні  та  Білорусії,  було  такою  самою  брехнею.  Хтось  затис  нам  рота  і  говорив  від  нашого  імені.  Хтось  увійшов  у  наш  дім  і  в  наше  життя,  і  став  у  ньому  господарювати  без  нашої  згоди.  До  вересня  1939  року  пінчани  сперечалися  між  собою  і  не  могли  змовитися  з  найголовніших  питань  –  але  це  була  їхня  внутрішня  справа  та  їхні  внутрішні  суперечності.  Тепер  не  було  суперечок  і  розбіжностей,  бо  кожен  бачив  на  власні  очі,  що  в  будинку  чужі,  яких  ніхто  не  кликав  і  ніхто  не  хотів  –  непрохані  гості  з  відмичками  та  револьверами.  З  17  вересня  Польща  була  розірвана  двома  хижаками,  і  ми  могли  віддавати  перевагу  одному  чи  іншому,  але  це  не  могло  бути  виправданням  загарбанню  та  насильству.  Ми  не  сперечалися  з  комуністами  та  не  полемізували  ні  з  ними,  ні  про  них.  Ми  просто  задихалися.  І  лише  той,  хто  це  пережив  і  знає  з  власного  досвіду,  зрозуміє,  що  це  означає,  коли  люди,  які  нещодавно  не  мали  спільної  мови,  об'єднуються  в  загальному  обуренні.  Ніщо  не  могло  допомогти  окупантам.  Селяни  не  були  вдячні  за  поміщицьку  землю,  євреї  не  були  вдячні  за  рівноправність,  хворі  –  за  безплатну  лікарню,  а  здорові  –  за  пайки  та  піст.  Всі  ці  безперечні  благодіяння  збуджували  не  подяку,  а  лише  тривогу  та  побоювання.  Ми  бачили  їх,  своїх  господарів,  і  цього  нам  було  достатньо.  Хто  їм  співчував  раніше  і  побував  у  Росії  тепер,  повертався  збентежений  і  казав,  що  був  у  «санаторії,  де  його  вилікували  від  хвороби».  Ми  були  одностайні  в  неприйнятті  радянських  благодіянь  та  радянських  злодіянь.  Все,  чого  ми  хотіли,  –  це  більше  не  бачити  їх,  забути  про  них.  На  сто  людей  навряд  чи  знайшовся  б  тоді  хоча  б  один,  хто  міг  би  відповісти  на  запитання,  що  таке  демократія,  але  всі  ми,  науковці  та  невчені,  розуміли  тоді  без  слів  і  міркувань  різницю  між  демократією  та  деспотією.  Все,  що  творилося,  відбувалося  повз  нас  і  всупереч  нам,  всупереч  нашій  волі,  нашим  почуттям  та  нашим  потребам.  І  справедливо  відчувала  на  той  час  найтемніша  людина  нелюдяність  і  варварство  не  лише  в  змісті,  а  й  у  самому  методі,  в  образливому  способі  підходу  до  людей  і  до  всього,  що  ними  було  створено  для  себе  в  тисячолітньому  культурному  процесі,  –  як  до  бур'яну,  який  виривають  не  дивлячись.
     Поняття  «погрому»  зазвичай  поєднується  з  уявленням  про  зовнішню  силу.  Жодне  нормальне  суспільство  не  вчиняє  добровільного  погрому  над  собою.  Більшовики  прийшли  в  мирну  країну,  яка,  як  багато  інших  чи  більше  багатьох  інших,  потребувала  соціальних  перетворень.  Протягом  короткого  часу  вони  вчинили  в  ній  тотальний  погром.  Можна  стверджувати,  що  кількість  зла  та  насильства,  людських  страждань  та  горя,  яке  вони  завдали,  за  короткий  час  перевищила  все,  що  ця  країна  зазнала  за  кілька  століть.  Рекорд,  який  вони  встановили,  був  перевершений  лише  їхніми  продовжувачами  в  1941  та  наступних  роках  –  німцями.  Те,  що  вони  зробили,  не  випливало  з  потреб  країни,  а  було  продиктовано  бездушним  та  звірячим  доктринерством.  Населення  загалом  відсахнулося  від  них.  Місцеві  люди,  які  до  них  приєдналися  та  допомогли  їм  утворити  апарат  влади,  були  поступово  залучені  до  процесу,  з  якого  вже  не  могли  звільнитися.
     Радянський  лад  може  бути  нав'язаний  кожному  народу  і  кожному  суспільству,  крім  найпримітивнішого,  лише  силою.  Нормальний  та  природний  розвиток  життя  противиться  тоталітарному,  монопартійному  та  маніакальному  ладу.  Реалізація  його  неминуче  наштовхується  на  опір,  і  жодна  спроба  зломити  й  викоренити  цей  опір  не  може  бути  доведена  до  кінця,  оскільки  опір  споконвіку  відновлюється  спочатку,  доки  існує  вперта  і  здорова  сила  життя.  Таким  чином,  терор  стає  необхідною  умовою  не  лише  запровадження,  а  й  подальшого  функціонування  системи.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930971
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2021

Менджує нас осінь…

менджує  нас  осінь  одвічно  примарами
бгає  на  скроні  сріблястий  димок
здається  ніколи  ще  так  не  зітхало  нам
видивом  листика  що  не  пожовк

невпинно  із  тінню  прийдеться  зближатися
шльондра  чекає  побіля  землі
як  довго  би  висіти  не  намагався  ти
вічне  не  в  листі  хоча  й  не  в  стеблі

навіщо  тій  вічності  те  що  приїлося
звиклося  згодилось  бачило  все
то  нею  придумана  тінь  щоб  хотілося
віршів  нових  їй  казок  і  есе

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930968
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2021

Ю. Б. Марголін. Подорож до країни ЗЕ-КА. Переклад. Частина І. Глава 2. В кільці

Частина  І

Глава  2.  В  кільці

     У  вересні  1939  року  Червона  Армія  зайняла  половину  польської  держави.
     Польські  війська  не  чинили  опору,  не  спромоглися,  та  й  не  хотіли  воювати.  Випадкові  сутички  не  минули  без  кількох  сотень  загиблих  і  двох  тисяч  поранених.    Це  і  була  та  «спільно  пролита  кров»,  яка,  згідно  телеграми  Сталіна  Гітлеру,  повинна  була  стати  підвалиною  радянсько-нацистської  дружби.  Населення  зустріло  Червону  Армію  як  ангела-спасителя.  Не  тільки  євреї  –  і  поляки,  і  українці,  і  білоруси  відкрили  свої  серця  Радянському  Союзу.  Прихід  радянських  військ  всі  розуміли  не  як  заздалегідь  спланований  цинічний  поділ  Польщі,  а  як  перешкоду,  що  несподівано  виросла  на  шляху  гітлерівців:  «до  сих  пір  –  і  ні  кроку  далі!».  З  піднесенням  передавалося,  що  німецькі  дивізії  відходять  перед  Червоною  Армією.  В  місті  Рівне  воєвода  розпорядився  побудувати  тріумфальну  арку  і  велів  делегаціям  від  населення  вітати  радянські  війська.  Польська  поліція  Рівного  в  білих  рукавичках  і  з  букетами  квітів  зустрічала  Червону  Армію.  Звістка  про  те,  що  радянські  війська  наближаються  до  Вісли,  викликала  вибух  ентузіазму  в  обложеній  Варшаві  –  порятунок  іде!  Ще  ніколи  в  історії  цих  двох  народів,  в  історії  цих  земель  не  було  такої  сприятливої  нагоди  покінчити  з  усіма  старими  рахунками,  ліквідувати  вікові  чвари,  з  непідробним  визнанням  і  вдячністю  прилучити  до  себе  і  поляків,  і  не  поляків,  –  і  розпочати  нову  еру.  Всіх  нас  можна  було  тоді  купити  зовсім  недорого.
     В  ті  дні  мільйони  зневірених  людей  втікали  від  німецької  навали.  Німецький  розбій  і  національний  розвал  залишали  тільки  один  вихід  –  на  Схід.  Поляки  йшли  –  до  братнього  слов’янського  народу;  євреї  –  під  захист  великої  Республіки  Свободи;  соціалісти  і  демократи  –  до  країни  Революції.
     В  ті  дні  в  одному  з  пансіонатів  Отвоцька  (під  Варшавою)  випадково  застряг  мій  приятель,  домовласник  і  гласний  міста  Пінська,  людина  мирна  і  буржуазна.  Німецький  лейтенант  увійшов  до  зали  пансіонату,  побачив  єврейські  фізіономії,  здригнувся,  сказав:  «Жах!  Стільки  євреїв!»  –  і  вийшов.  Надвечір  їх  стали  переписувати.  Коли  черга  дійшла  до  пінського  домовласника,  його  осяяло.  Він  гордо  випнув  груди  і  сказав:  «Я  –  російський  комуніст!».  Німецький  лейтенант  мовчки  подивився,  нічого  не  сказав.  Але  наступного  дня  йому  дозволили  виїхати.  В  дорозі  йому  не  пощастило  –  він  потрапив  до  табору  і  просидів  там,  у  відкритому  полі,  з  натовпом  біженців,  кілька  днів,  поки  німці  не  вигнали  всіх  на  дорогу  і  не  погнали  до  російського  кордону.  Кінні  з  нагайками  гнали  піший  натовп  бігом  п’ятнадцять  кілометрів.  Та  хвилина,  коли  перед  моїм  приятелем  виросла  постать  російського  вартового,  була  переломом  в  його  житті.  Він  добіг  до  нього,  весь  у  сльозах  обійняв,  і  став  цілувати  обличчя,  багнет,  мундир.  Червоноармієць  посміхнувся  і  сказав:  «Спокійніше,  братику,  спокійніше  –  тепер  вже  буде  краще!»
     Всі  вірили,  що  буде  краще.  Місяцем  пізніше,  в  моєму  рідному  місті  Пінську,  я  міг  переконатися,  що  мій  домовласник  не  був  винятком.  Єврейська  молодь  проходжалася  вулицями  Пінська  з  портретами  Сталіна  і…  Пушкіна.  Мало  хто  з  цієї  нещасної  молоді  розумів,  що  по  той  бік  Бугу  половина  польського  єврейства  розплачується  головами  за  свої  радощі.
     Протверезіння  настало  не  відразу.  Ми  застали  у  Львові  велике  стовпотворіння.  Ще  були  свіжі  руїни,  стіни  будинків  покриті  траурними  оголошеннями  про  загиблих.  В  центрі  міста  не  можна  було  проштовхатись.  Мчали  вантажівки  з  російськими  солдатами,  марширували  роти,  кричали  мегафони  похідних  радіоустановок,  кафе  і  ресторани  були  переповнені  незвичайним  натовпом.  Мільйон  біженців  і  військових.  Золоте  листя  встелило  осінній  бульвар  Легіонів,  на  якому  спішно  споруджували  естради,  колони  з  гаслами,  монументи  з  дерева  і  фанери,  фарбовані  під  мармур.  Ця  імітація  мармуру  була  свого  роду  символом.  Здалеку  –  урочистий  обеліск,  поблизу  –  нашвидку  збиті  дошки  з  аляпуватим  розписом.  Дерев'яні  декорації  виглядали  досить  жалюгідно  на  тлі  бронзи  і  барокко  старого  польського  міста,  але  поруч  були  танки  і  броньовики  –  справжня  сталь.
     Львів  ще  пам’ятав  першу  російську  окупацію  1914  року.  Тоді  царська  армія  привезла  з  собою  обози  з  борошном.  Цього  разу  борошна  не  привезли.  Зате  на  Мар’яцькій  площі  біля  підніжжя  пам’ятника  Міцкевичу  лежали  свіжі  квіти.  Зате  звучали  єврейські  передачі  по  радіо.  Ще  нікого  не  чіпали.  Реєстрували  біженців  і  офіцерів  польської  армії.  Але  як  тільки  стала  зрозуміла  ціль  приходу  радянської  влади  –  захват  –  натовпи  поляків  стали  переходити  на  німецьку  сторону.  Львів  у  тому  жовтні  –  бівак,  видовище  метушні  і  сум'яття.  Іноземні  консулати  напередодні  їх  закриття  штурмуються  натовпами  –  стривожені  іноземці  домагаються  виїзду;  щодня  прибувають  партії  біженців  із  заходу,  багато  пройшли  по  шістсот  кілометрів  пішки;  всюди  оголошення  про  зниклих  дітей,  про  розбиті  сім'ї;  євреї  з  Відня  і  Сілезії  розповідають  жахи  про  те,  як  їх  вивозили  і  переганяли  через  радянський  кордон;  на  перехрестях  вулиць  гучномовці  гарчать  військові  повідомлення  про  німецькі  успіхи;  неземна  мелодія  Шопена  в  гротескному  посиленні,  ніби  скажений  бик,  врізається  в  вуличну  тисняву…  Шопен  на  вулиці  голосніший,  аніж  автомобільні  гудки;  продають  «Червоний  Штандар»,  «Правду»,  «Известия»,  підручники  російської  мови;  і  всюди  портрети  вождів,  реклами  радянських  фільмів.
     Війни  вже  не  було,  зате  був  переворот:  політичний,  соціальний,  побутовий,  здійснюваний  не  зсередини,  а  ззовні,  за  планом  і  наказом  Москви.  Звільнення  від  німців  перетворювалося  на  завоювання.  Фронту  не  було,  але  місто  виглядало,  ніби  у  прифронтовій  смузі.  Виросли  гігантські  черги,  де  в  осінній  сльоті  сотні  людей  стояли  в  черзі  за  хлібом,  за  горілкою,  за  жменею  цукерок.  Повиринали  незліченні  ресторанчики,  закусочні,  де  біженці  обслуговували  біженців,  підозрілі  притончики,  наповнені  спекулянтами  або  «колишніми  людьми»,  де  чулися  напівголосі  розмови  про  можливість  прорватися  до  Угорщини,  втекти  в  Румунію.  Але  ми  вже  були  в  кільці.  Націоналізація  фабрик,  банків,  розділ  землі,  виставки,  на  яких  показували  фотографії  величезних  радянських  міст  і  чудес  техніки,  а  поруч  –  моторошне  розорення  в  містах  та  неможливість  знайти  роботу.  Радянська  влада  оголосила  набір  бажаючих  їхати  працювати  вглиб  Росії:  безкоштовний  проїзд,  100  рублів  на  дорогу.  І  ешелони  стали  відходити  зі  Львова  до  Донецького  басейну.  Водночас  нас  ізолювали,  кордони  закрили  –  крім  того,  внутрішнього,  крізь  який  ішов  самочинний,  напівлегальний  потік  біженців  з  німецької  Польщі  в  радянську  і  назад.  Особливо  закритим  був  кордон  із  Радянським  Союзом.  Проїзд  в  обидві  сторони  був  неможливий  без  особливих  дозволів,  що  приватним  особам  не  видавалися.
     Перше,  що  я  зробив  після  приїзду  до  Львова,  –  це  пішов  до  комендатури  на  Валовій  вулиці  і  попросив  пропуск  через  румунський  кордон.  Справа,  як  на  мене,  була  проста  –  я  постійно  живу  в  Тель-Авіві,  маю  там  квартиру,  сім’ю,  приїхав  звідти  в  травні,  війна  застала  мене  на  шляху  додому.  Візи,  закордонний  паспорт  –  все  в  порядку.  Мені  веліли  прийти  через  тиждень.  Через  тиждень  веліли  з’явитися  ще  через  два  тижні.  Кожного  разу  я  заставав  у  комендатурі  нових  людей,  які  поняття  не  мали,  що  мені  потрібно.  Палестина,  сертифікат,  віза  –  були  для  них  незрозумілими  словами,  а  документи  польською  мовою  –  недоступні.
     Нарешті  мені  оголосили,  що  питання  виїзду  за  кордон  вирішить  цивільна  влада  після  плебісциту.
     Той  плебісцит  –  про  приєднання  Західної  України  і  Білорусії  до  Радянського  Союзу  –  залишиться  в  моїй  пам'яті  як  зразок  виборчої  комедії.  Результат  її  був  вирішений  заздалегідь,  як  результат  будь-яких  виборів,  організованих  військовою  владою  за  повної  підтримки  адміністративного  апарату  (або  адміністративним  апаратом  за  повної  підтримки  військової  сили),  за  неможливості  опозиції  і  відсутності  незалежного  громадського  контролю.  В  день  плебісциту  я  пішов  з  дому  і  повернувся  додому  тільки  об  одинадцятій  вечора.  Моїм  рішучим  наміром  було  не  брати  участі  у  плебісциті.  Повернувшись,  я  дізнався,  що  за  мною  двічі  приходив  міліціонер  –    «чому  не  голосує?»  –  і  обіцяв  прийти  втретє.  Нічого  не  вдієш  –  я  пішов  до  виборчої  дільниці.  Там  я  зажадав,  щоб  моє  ім'я  було  викреслено  зі  списку  виборців.  Я  пояснив,  що  перебуваю  у  Львові  проїздом,  проживаю  за  кордоном  і  не  вважаю  за  можливе  вирішувати  питання  про  державну  приналежність  Західної  України.  Але  це  не  допомагало.  «Можете  голосувати,  –  сказали  мені,  –  ми  нічого  не  маємо  проти».  Я  категорично  відмовився,  і  мені  сказали,  що  мене  ніхто  не  примушує,  але  тоді  я  буду  позначений  як  такий,  що  ухилився  від  голосування.  Я  пішов  до  начальника  виборчої  дільниці.  Це  був  радянський  командир,  і  я  показав  йому  посвідчення  особи,  видане  мені  поліцією  міста  Тель-Авіва  в  квітні  того  ж  року.  Це  посвідчення  не  замінювало  паспорта,  але  англійський  текст  справив  враження  на  командира.  Він  подзвонив  до  Центральної  Виборчої  Комісії  і  повідомив,  що  в  списках  виборців  є  англієць,  який  не  хоче  голосувати.  «Викресліть  англійця!»  –  сказали  йому,  і  я  пішов  з  перемогою.  Інші,  не  викреслені,  голосували  як  годиться  –  і  радянська  влада,  згідно  всієї  законної  демократичної  форми,  увійшла  у  володіння  Західною  Україною  і  Білоруссю.
     Зали  ресторану  «Брістоль»,  де  ми  вдень  обідали  з  електрикою  в  різноманітному  і  галасливому  натовпі,  серед  драпіровок  і  плюшу,  серед  дзвону  посуду  і  запахів  смаженого,  де  старі  кельнери  з  сумом  дивилися  на  занепад  колишньої  польської  ресторації  першого  класу,  а  молоді  огризались  на  гостей  і  робили  їм  зауваження,  –  були  місцем  наших  зустрічей  з  радянськими  командирами.  Це  були  люди  негорді  і  товариські  (до  відомої  межі)  і  на  наші  запитання:  «Як  це  можливо,  щоб  Радянський  Союз  уклав  договір  з  фашистами?»  –    відповідали  нам  завжди,  що  це  «політика»,  а  війна  з  фашистами  буде  неодмінно.  Траплялися  серед  них  і  євреї,  ці  в  свою  чергу  нас  розпитували,  як  жилося  у  поляків  і  що  робиться  в  Палестині.  Розпитували  з  повним  співчуттям  людей,  які  «можуть  зрозуміти»,  навіть  коли  це  і  не  стосується  їх  прямо.
     Інакше  поводився  солідний  підполковник,  який  займав  кімнату  в  квартирі  моїх  друзів.  Увечері  він  з'являвся  в  кабінеті,  слухав  з  усіма  разом  радіопередачу  з  Москви,  а  коли  доходило  до  закордонних  радіопередач  –  вставав  і  зникав.  Тим,  що  говорить  закордон,  він  принципово  не  цікавився,  вважаючи,  очевидно,  що  така  цікавість  неприпустима  для  радянської  людини.  Дуже  швидко  квартиру  і  весь  будинок  влада  реквізувала,  і  мої  друзі  були  виселені  в  квартиру  скромнішу  і  меншу.
     Настала  мокра  непогожа  осінь,  а  питання  мого  виїзду  все  не  вирішувалось.  Чому  перервався  контакт  з  нашими  сім'ями  за  кордоном?  Я  уявляв  собі  страх  моїх  близьких,  які  з  початку  війни  не  отримували  від  мене  звісток.  Чому  не  можна  їхати  додому?  Навіщо  це  сидіння  в  чужому  і  осоружному  місті?  І  як  довго  можна  сидіти  на  валізах,  без  грошей  і  заробітку?  Думка  вступити  на  радянську  службу  просто  не  приходила  мені  в  голову.  Треба  було  їхати,  а  не  «влаштовуватися».  Я  відчував  себе,  як  шофер  автомобіля,  якого  затримали  на  повнім  ходу  перед  заставою:  мотор  гуде,  але  шлагбаум  все  не  відкривають  ...  Настає  хвилина,  коли  треба  вимкнути  мотор,  вийти  і  сісти  на  дорозі  ...  Як  довго  ще?..
     Я  весь  був  сповнений  інерцією  руху,  думками  про  домівку  та  нетерплячим  очікуванням.  Того,  що  мене  просто  не  пустять  додому,  я  не  міг  собі  уявити.  Якби  хтось  сказав  мені  про  це,  я  розсміявся  б,  як  із  жарту.  Я  думав  категоріями  європейського  права,  стоячи  на  порозі  джунглів.  Мої  друзі,  з  якими  я  приїхав  із  Лодзі,  не  мали  мого  палестинського  сертифіката  та  візи.  Тому  вони  наприкінці  жовтня  вирішили  їхати  до  Вільні,  яка  в  ті  дні  якраз  передавалася  Червоною  Армією  Литві.  Їм  це  вдалося,  і  врешті-решт  вони  отримали  можливість  з  Литви  виїхати  до  Європи.  Один  із  них  дістався  до  Нью-Йорка,  інший  –  до  Бразилії,  третій  –  до  Австралії.  Потрапив  і  я  до  Палестини,  але  дорога  моя  тривала...  сім  років.
     В  той  час,  ще  ситий  і  в  умовах  порівняно  нормального  побуту,  найгостріше  я  відчув  почуття  самотності,  відірваності  та  безглуздості  свого  становища.  Настав  момент,  коли  перебування  у  Львові  стало  нестерпним.  На  другий  день  після  плебісциту  я  шмигнув  у  поїзд  і  поїхав  до  Пінська  –  міста  мого  дитинства,  міста,  яке  не  вперше  серед  моїх  мандрівок  служило  мені  станцією  відпочинку  та  притулком  від  бід.
     Місто  моєї  матері!  А  перед  тим  пересадка  в  Рівному,  пересадка  в  Лунинці.  В  Рівному  закінчилася  Україна  з  білим  хлібом  та  цукром.  Звідси  і  на  північ  ландшафт  стає  біднішим  –  білоруські  тумани,  озера,  похмурі  рівнини,  мокрі  переліски,  глухі  станції  зі  штабелями  дров.  У  Рівному,  на  вокзалі,  вразило  мене  неправдоподібне  збіговисько  обірванців.  Таких  людей  я  ще  не  бачив  у  Польщі:  натовп  молодиків  у  неймовірних  лахміттях,  в  опорках  і  дранті,  босий  і  роздягнений,  у  жіночих  кофтах  і  фантастичному  ганчір'ї,  накрученому  на  шию.  Не  один  я  дивився  з  подивом  на  цей  натовп:  з  якої  хащі  вони  з'явилися?  Виявилося,  що  це  були  ленінградці  –  призовники  столиці,  свіжо  мобілізовані,  їдуть  відбувати  військову  службу.  На  весь  ешелон  не  було  жодної  пари  цілих  штанів...  Ніби  двері  відчинилися  в  інший  світ,  і  всім  оточуючим  стало  трохи  ніяково...
     На  вокзалі  в  Лунинці,  розмальованому  гаслами,  обвішаному  червоними  полотнищами,  починалася  «Савєцкая  Бєларусь».  Вокзали  в  цій  стороні  виглядають  урочисто-монументально,  як  справжні  «державні  установи»,  з  усією  пишністю  будівель  часів  царя  Миколи:  буфети  з  пальмами  в  діжках,  важкі  двері,  високі  вікна  та  портали  –  значний  контраст  із  жалюгідними  дерев'яними  будиночками  та  брущаткою  за  ними.  Селяни  –  в  постолах  та  онучах,  з  полотняними  сумами,  євреї  –  не  такі,  як  у  Галичині  чи  «Конґресувці»,  а  особливі:  це  литваки,  пінські  євреї,  присадкуваті  і  червонолиці,  зі  здоровими  і  грубими  рисами,  з  круглими  головами,  маленькими  живими  очима,  –  порода,  мила  моєму  серцю  і  яку,  здається,  можна  розпізнати  на  будь-якому  кінці  світу.
     Столиця  пінських  боліт  перетворилася  на  радянське  місто!  Перехід  Пінську  дався  легше,  ніж  Львову,  тому  що  не  було  мовних  труднощів:  Полісся  завжди  говорило  російською,  це  мова  села,  і  кожен  єврей  нею  володів.  Натомість  ніхто  не  знав  нової  державної  білоруської  мови  –  ні  містяни,  ні  сільські.  Єврейські  школярі,  які  досі  плутали  з  російською  тільки  польську,  тепер  плутали  вже  три  слов'янські  мови  і  остаточно  були  спантеличені.
     Пінськ  шумів  і  гудів,  як  оркестр,  що  налаштовує  інструменти  перед  виходом  дириґента.  Дириґент  вже  прибув,  але  ніхто  не  знав,  яка  буде  музика...  Місто  наповнилося  ентузіастами,  які  ще  вчора  були  нелегалами,  заляканими  до  смерті  людьми,  біженцями,  радянськими  приїжджими,  ворогами,  і  сірими,  маленькими  обивателями,  які  не  були  ні  ворогами,  ні  друзями,  а  які  причаїлися  й  чекали,  що  ж  воно  буде  далі.
     Такої  розкоші  я  собі  дозволити  не  міг.  Після  прибуття  до  Пінська  я  негайно  пішов  до  ОВІР  –  відділу  віз  та  реєстрації  іноземців.  Мені  неважко  було  переконати  безграмотного  і  добродушного  хлопця,  який  зі  мною  там  розмовляв,  що  я  людина  не  місцева  і  повинен  їхати  до  Палестини.  Зрозуміло,  що  він  нічого  проти  цього  не  має.  Але  він  не  мав  інструкцій  видавати  візи.  Треба  було  надіслати  запит  до  столиці  Білорусії  –  Мінська.  Побачивши,  як  важко  зображує  на  папері  літери  начальник  обласного  ОВІР,  я  взяв  у  нього  перо  з  рук  і  за  нього  написав  необхідний  запит...  Не  знаю,  чи  він  був  колись  надісланий  до  Мінська.  Думаю,  що  мій  хлопець  просто  відіслав  його  на  сусідню  вулицю,  в  обласне  НКВС,  тобто  радянське  гестапо,  де  сиділи  люди  розумніші  за  нього.  Петля  на  шиї  –  невидима  петля,  яку  носить  кожен  житель  радянської  країни,  вже  була  накинута  на  мене,  і  невдовзі  я  це  відчув.
     З  приходом  радянської  влади  старий  доктор  Марголін,  пінський  старожил,  втратив  пенсію,  яку  йому  вісім  років  регулярно  виплачувала  Люблінська  Лікарська  Каса.  Я  приїхав  саме  враз,  щоби  зайнятися  його  матеріальними  справами.  У  СОЦЗАБЕЗ  начальником  був  інший  Марголін  –  худенький  єврейський  комсомолець,  який  ще  не  освоївся  з  раптовим  переходом  від  підпільної  роботи  до  «вершин  влади».  Він  злякано  й  незграбно  відбивався  від  маси  людського  горя,  що  намагалося  вдертися  в  двері  його  кабінету.  Старі  пенсіонери,  інваліди,  вдови,  всі,  кого  утримувала  польська  держава,  облягли  його  хмарою  і  не  було  ні  коштів,  ні  формальних  підстав  допомогти  їм.  Окладів  радянської  влади  не  вистачало  на  оплату  житла  та  їжу,  на  молоко  для  беззубих  ротів.  Щось  явно  не  сходилося,  одне  не  відповідало  іншому,  мрії  і  дійсність  не  збігалися,  старі  люди  плакали,  а  хлопчик  у  косоворотці,  з  кадиком  і  випуклими  очима,  дивився  на  них  зі  збентеженим  і  жалюгідним  виглядом.  Два  Марголіни  поговорили  про  третього.  З'ясувалося,  що  за  радянськими  законами  лікар,  який  прослужив  справі  двадцять  п’ять  років,  має  право,  в  разі  інвалідності,  на  пенсію  в  розмірі  половини  останнього  службового  окладу.  Труднощі  полягали  в  тому,  що  старий  лікар  Марголін,  зрозуміло,  не  міг  собі  уявити,  де  взяти  стільки  посвідчень  з  місць  своїх  численних  служб,  які  почалися  ще  наприкінці  минулого  століття.  Хто  міг  йому  засвідчити  службу  під  час  холерної  епідемії  на  Волзі  1897  року?  Навіть  служба  в  пінській  лікарні,  про  яку  знав  і  сам  начальник  СОЦЗАБЕЗ,  бо  приходив  ще  дитиною  на  прийом  до  цього  ж  лікаря  Марголіна,  не  могла  бути  засвідчена  через  відсутність  архівів  і  самої  лікарні,  яка  згоріла  кілька  років  тому.  А  без  довідок  СОЦЗАБЕЗ  нічого  виплачувати  не  міг.  "Нічого?"  -  розгублено  запитав  один  Марголін.  «Нічого!»  –  зітхнув  інший  Марголін.  Залишалася  ще  допомога  для  бідних,  яку  видавав  Міськком  у  розмірі  двадцяти  рублів  на  місяць  (ціна  десяти  літрів  молока).  Я  озирнувся  на  чергу  з  хворих,  калік,  підв'язаних  стариків  із  паличками,  сліпих  бабусь,  що  явно  засиділися  на  цьому  світі,  і  благословив  долю,  яка  вчасно  занесла  мене  до  Пінська,  щоби  власними  силами  виручити  мого  старого  батька.  Для  нього  комуністичний  переворот  виявився  досить  невигідною  справою.  І  знову  –  як  і  на  рівненському  вокзалі  –  війнуло  крижаним  вітром  у  прочинені  двері.
     Час  минав,  а  відповіді  з  Мінська  все  не  надходило.  Ми  дуже  мило  розмовляли  з  начальником  ОВІР,  і  нарешті  він  мені  повідомив,  що  немає  жодної  формальної  можливості  поставити  радянську  виїзну  візу  на  мій  польський  паспорт.  «Ми  не  визнаємо  польської  держави  і,  значиться,  не  можемо  візувати  польські  документи.  Ось  інша  річ,  якщо  ви  приймете  радянське  громадянство.  Як  радянський  громадянин,  матимете  тоді  право  –  проситись  їхати  за  кордон».  Я  запитав:  «Якщо  за  тиждень  я  повернуся  до  вас  із  радянським  паспортом  –  ви  мені  зможете  його  обміняти  на  закордонний?».  «Ну,  ні,  –  сказав  начальник  ОВІР,  –  цією  справою  я  не  займаюся.  Але  тоді  можна  буде  написати  до  Мінська  і  запросити  щодо  вас».
     Тут  я  зрозумів,  що  справи  погані.  Я  кинув  Пінськ  і  помчав  на  румунський  кордон,  до  вже  відомого  мені  Снятина.
     Починався  грудень.  Проїжджаючи  Львів,  я  був  настільки  обережним,  що  взяв  у  одного  зі  знайомих  вже  протестований  вексель  снятинського  купця  та  посвідчення  на  фірмовому  бланку,  що  я  делегуюсь  для  переговорів  щодо  регулювання  боргу.
     О  десятій  вечора  львівський  потяг  прибув  до  Снятина,  і  десятки  два  пасажирів,  що  приїхали,  відразу  були  взяті  під  варту  і  відправлені  до  вокзальної  міліції.  За  три  місяці  сталися  зміни,  і  більше  не  дозволялося  наближатися  до  кордону  без  важливих  підстав.  Усіх,  хто  приїхав,  замкнули  до  ранку,  а  вранці  відправили  зі  львівським  потягом  назад.  Я  виявився  єдиним,  хто  задовільно  пояснив  причину  свого  приїзду  і  отримав  дозвіл  їхати  до  міста.
     Була  вже  глуха  ніч,  коли  бричка  рушила  з  вокзалу  (до  міста  було  кілометрів  зо  три).  На  півдорозі  нас  зупинив  пост,  і  я  знову  мав  пред'явити  документи.  «Сірники  є,  товаришу?»  –  запитав  червоноармієць.  Сірників  не  було  ні  в  мене,  ні  в  нього.  У  повній  темряві  червоноармієць  задовольнився  тим,  що  помацав  моє  посвідчення  особи  і  скомандував  візнику:  «Воруши  давай!».
     У  сплячому  Снятині  я  ледве  достукався  у  вікно  корчми.  Хазяїн  пам'ятав  мене  ще  з  вересня  і  зустрів  як  старого  друга.  За  кілька  хвилин  я  вже  спав  під  величезною  периною  в  єдиній  кімнаті  для  гостей.
     Три  дні  я  залишався  в  спорожнілому  безлюдному  Снятині.  Роз'їхалися  біженці,  зникли  поляки  і  кудись  зникла  моя  вереснева  господиня-полька.  Залізним  гребенем  прочесали  населення  прикордонного  містечка.  В  тому  будинку,  де  три  місяці  тому  ми  слухали  радіо,  господар,  колишній  купець,  займався  виготовленням  ковбаси.  Переходити  кордон  мені  категорично  відрадили.  Днями  при  переході  кордону  впіймали  колишнього  комсомольця,  сина  місцевого  шевця,  –  і  невідомо,  куди  він  подівся.  Зник  таємничим  чином.  Через  кордон  і  кішка  не  пройде.  Через  таємничі  зникнення  людей  помітно  нервували  снятинські  євреї,  які  навіть  у  в'язниці  звикли  завжди  мати  точну  адресу  своєї  людини.  Люди,  зникаючи,  не  залишали  жодних  слідів,  не  писали  навіть  листів  –  дуже  дивно!  А  російські  люди,  коли  їх  розпитували,  тільки  посміхалися  та  відповідали  приказкою:  «Багато  знатимеш,  швидко  постарієш!..»
     Румунський  кордон  виявився  непроникним.  Але  залишався  ще  литовський  –  на  півночі.  Я  докоряв  собі,  що  не  поїхав  туди  відразу.  Скільки  часу  було  згаяно!
     Знову  Львів!  Я  ніби  потрапив  на  галасливе  перехрестя,  в  змішаний  натовп  метушливих  людей,  що  втратили  ґрунт  під  ногами,  натовп  валютчиків,  комбінаторів  і  просто  людей,  які  продають  годинник  і  останні  речі,  нових  бюрократів,  перефарбованих  кар'єристів  і  радянських  службовців.  Багато  моїх  знайомих  вже  цілком  пристосувалися  інженерами,  керівниками  підприємств,  дехто  встиг  з'їздити  у  відрядження  до  Москви  і  Києва,  сповнитися  враженнями.  Безлад  і  руїна  в  багатьох  будинках  маскувалися,  прикривалися  виглядом  затишку:  як  і  раніше,  накривали  до  столу  і  вели  «нормальні»  розмови,  але  в  їдальні  вже  стояло  ліжко,  господиня  готувала  «запаси»,  раптом,  без  жодної  причини,  починали  говорити  пошепки.  Сотні  тисяч  людей  у  Львові  вели  дивне,  нереальне,  тимчасове  існування:  все,  що  з  ними  відбувалося,  начебто  їм  снилося  –  це  не  була  природна  та  вільна  форма  життя  цих  людей,  яка  органічно  склалася  та  відповідала  їхнім  бажанням:  це  був  гігантський  маскарад,  на  догоду  чужій  владі,  яка  й  сама  носила  личину,  не  говорила  того,  що  думала,  йшла  своїм,  конспіративним  шляхом.  В  повітрі  висіла  загроза,  навала  пригнічених  думок,  прихованих  почуттів,  нагромадження  недовіри,  брехні,  страху,  підозр,  безпорадність  приватного  існування,  яке  вже  було  заміноване  і  кожну  секунду  чекало  на  вибух:  проклята  атмосфера  сталінізму  чи  взагалі  будь-якої  диктатури,  атмосфера  насилля,  помноженого  на  все  горе  воєнного  розгрому,  розриву,  розпаду,  розлуки.  Були  тисячі  людей,  котрі,  як  і  я,  напередодні  війни  приїхали  з-за  кордону,  були  бабусі,  які  здалеку  на  місяць  приїхали  в  гості  провідати  онуків,  а  потрапили  до  Радянського  Союзу;  була  палестинська  молодь,  яка  раптом  відчула  себе  нелегальною,  чужою,  яка  нічого  не  хотіла,  окрім  дозволу  піти,  і  якнайшвидше,  бо  перебувати  «чужим»  в  радянських  умовах  для  них  є  злочином.
     І  в  цю  кашу  безперервно  прибували  нові  люди  –  із  Заходу,  із  гітлерівської  зони,  втікачі  без  оглядки.  Одного  вечора  в  мої  двері  постукали  знайомим  стуком.  Я  відчинив:  на  порозі  стояв  мій  найкращий  друг  і  товариш  Мечислав  Браун  –  прямо  з  Лодзі.
     Мечислав  Браун  у  молодості  належав  до  групи  поетів  «Скамандр»,  і  його  вірші  увійшли  до  всіх  польських  шкільних  хрестоматій.  1920  року,  захищаючи  Варшаву  від  більшовиків  під  Радзимином,  ця  людина  зазнала  поранень.  Але  настав  час,  коли  польське  суспільство  почало  бойкотувати  його,  як  єврея.  Мечислав  Браун,  польський  патріот  та  європеєць,  пройшов  нелегкий  шлях  від  соціалізму  з  асиміляцією  до  сіонізму.  Він  повернувся  до  свого  народу,  і  влітку  1939  написав  прекрасну  поему  «Ассимі»,  присвячену  епопеї  нелегальної  імміграції.  На  палубі  корабля,  що  йшов  до  берегів  Палестини,  Мечислав  Браун  побачив  серед  молоді  постать  у  старомодній  крилатці  та  широкому  капелюсі:  Генріха  Гейне,  що  повертається  додому.  Строфи  «Ассимі»  ще  звучать  у  моїх  вухах,  але  ніхто  більше  їх  не  почує:  у  величезній  могилі  польського  єврейства  поховані  люди  та  перли  їхнього  серця,  їхні  слова  та  думки.
     Того  вечора  Мечислав  розповів  мені  про  свої  негаразди.
     Він  пішов  з  Лодзі  разом  із  дружиною,  напередодні  взяття  міста.  Декілька  сотень  кілометрів  вони  йшли  пішки,  ночували  по  селянських  хатах,  а  вдень  рухалися  в  людському  потоці.  Над  Бугом,  прикордонною  річкою,  їх  наздогнали  німецькі  танки.  Через  місяць  після  початку  їхньої  подорожі  їм  довелося  повернутися  до  «Ліцмонштадту»,  так  німці  перейменували  Лодзь.  Квартира  їх  була  розграбована  та  зайнята  німцями.  Браун  оселився  на  околиці  міста  та  протягом  шести  тижнів  не  виходив  на  вулицю.  Займався  він  тим,  що  читав  повне  зібрання  творів  Толстого.  Через  шість  тижнів  було  оголошено  про  запровадження  жовтої  лати  для  євреїв.  За  сімсот  злотих  знайомий  лодзинський  пастор,  якому  він  колись  надав  велику  послугу,  погодився  вивезти  його  до  кордону  в  автомобілі,  прикрашеному  свастикою.  «Зате,  –  сказав  йому  служитель  церкви,  –  коли  прийде  до  Лодзі  Червона  Армія,  ви  мене  вивезете  до  німецького  кордону».  Очевидно,  лодзинські  німці  тоді  ще  не  були  зовсім  впевнені  у  військовому  щасті  Німеччини.
     Не  доїжджаючи  одного  кілометра  до  Острува-Мазовецького,  німець  висадив  його  і  чкурнув.  Було  вже  темно,  коли  Браун  увійшов  до  містечка  і  здивувався  порожнечі  вулиць.  Містечко  наче  вимерло,  й  не  було  видно  й  сліду  жителів.  Браун  увійшов  до  польського  готелю  на  ринку.  Там  він  видав  себе  за  поляка.  Він  був  високим,  блакитнооким  блондином,  і  ніхто  не  визнав  би  в  ньому  єврея.  Господар  здивувався  побачивши  гостя  у  вечірню  годину:  ввечері  рух  вулицями  був  заборонений  і  щастя  перехожого,  що  він  не  натрапив  на  поліцейський  патруль.  Виявилося  також,  що  напередодні  в  Оструві-Мазовецькому  відбулося  повальне  винищення  євреїв.
     Містечко  це  заповнили  біженці.  Вчора  вранці  виникла  пожежа,  і  німці  звинуватили  євреїв  у  підпалі.  Це  був  сигнал  до  погрому.  На  ринку,  куди  зігнали  все  єврейське  населення,  розігралися  диковинні  сцени.  Євреї  бігли  з  містечка,  по  них  стріляли.  Нарешті  відібрали  триста  п’ятдесят  людей  та  погнали  їх  на  цвинтар.  Крім  них  взяли  десятків  зо  три  поляків  і  серед  них  слугу  з  готелю,  де  знаходився  Браун.  Слуга  повернувся  і  розповідав  потім  господареві,  що  на  цвинтарі  німці  відокремили  жінок  та  дітей  від  чоловіків.  Чоловікам  веліли  копати  могилу.  Копали  мовчки,  тільки  жінки  та  діти  зчинили  крик.  Двоє  біженців  підійшли  до  німецького  лейтенанта.  В  них  була  дочка,  дівчинка  восьми  років,  і  вони  запропонували  лейтенанту  всі  гроші,  які  вони  мали,  щоб  дівчинці  дозволили  повернутися  до  містечка.  Для  себе  вони  не  просили  нічого.  Німець  узяв  гроші,  вийняв  пістолет  і  пристрелив  дівчинку  на  очах  батьків.  Усі  триста  п’ятдесят  людей  були  скошені  кулеметом.  Поляків  дуже  сильно  вразило,  коли  вони  побачили,  як  у  маленьких  дітей  від  куль  на  всі  боки  відскакують  рученята,  ніжки  та  голівки.  Потім  групі  поляків  наказали  закопати  трупи.  Ті  почали  зволікати.  Німці  запропонували  на  вибір:  по  двадцять  злотих  за  роботу,  або  кулю.  Поляки  закопали  трупи.
     Браун  слухав  хазяїна  готелю,  хитаючи  головою,  і  намагався  не  виказати  хвилювання.  В  готелі  не  було  гостей,  крім  нього,  його  весь  зайняла  німецька  жандармерія.  Хазяїн  зібрався  йти  –  він  жив  у  сусідньому  будинку,  –  але  Браун  вирішив  затримати  його,  бо  йому  було  моторошно  залишатися  одному  з  німцями.  Він  почав  розповідати  анекдоти  та  історії  не  замовкаючи,  заговорив  свого  співрозмовника,  пив  з  ним  до  пізньої  ночі,  і,  коли  той  схаменувся,  світанок  вже  дивився  у  вікна,  і  ніч  минула...
     Вранці  слуга  провів  його  до  сусіднього  села,  і  другу  ніч  Браун  провів  у  селянській  хаті  на  кордоні.  Цієї  ночі  хатами  йшов  німецький  обхід,  шукали  євреїв,  і  в  кожній  хаті  їх  знаходили.  Арійська  зовнішність  врятувала  Брауна.  Німець  розштовхав  його,  посвітив  у  вічі  ліхтарем:  «Хто  такий?».  «Родич»,  -  сказала  господиня.  Німець  подивився  документ.  "Чех?"  –  спитав  він.  Браун  не  сперечався,  і  йому  дали  спокій.  Як  тільки  німці  пішли,  господиня  почала  вимагати,  щоб  він  ішов  із  хати.  Браун  ледве  вмовив  селянина,  посилаючись  на  Божу  Матір  і  серце  поляка,  щоб  він  його  провів.  Селянин  погодився  лише  тоді,  коли  Браун  вивернув  кишені  на  доказ  того,  що  віддає  йому  всі  збереження  –  до  останнього  гроша.  Вони  пройшли  лісок,  проникли  повз  німецьку  варту,  так  близько,  що  чули  голоси.  Браун  ніс  рюкзак,  селянин  –  його  чемодан.  Дійшли  до  галявини,  і  селянин  показав  йому  рукою:  «Ген  там  –  вже  росіяни».  І  повернувся,  маючи  намір  піти.  «А  моя  валіза?»  –  шепнув  Браун.  Селянин  лише  прискорив  кроки.  Гнатися  за  ним  не  доводилось,  і  Браун  пішов  у  інший  бік.  Опівдні  він  був  на  станції  на  російській  стороні,  де  стояв  радянський  потяг.  Сестра  милосердя,  яка  пройнялася  до  нього  симпатією,  впустила  його  в  офіцерський  вагон,  і  він  без  перешкод  доїхав  до  Львова.  На  всій  цій  історії  не  варто  було  б  зупинятися,  якби  не  той  вражаючий  факт,  що  Мечислав  Браун,  який  у  Львові  був  прийнятий  з  почестями,  зарахований  до  польської  секції  Союзу  радянських  письменників  з  усіма  матеріальними  наслідками,  що  випливають  звідси,  через  три  місяці  добровільно  перейшов  кордон  у  зворотному  напрямку,  до  тих  самих  німців,  про  яких  він  мав  дуже  наочне  уявлення.  Що  змусило  його  повернутися  –  про  це  йтиметься  далі.
     В  другій  половині  грудня  1939  року  залізницею  Барановичі  –  Вільна  я  прибув  до  Ліди,  що  на  литовському  кордоні.  Вільна  тоді  була  метою  всіх  прагнень,  брамою  свободи.  На  спині  я  мав  рюкзака,  в  кишені  –  дуже  мало  грошей.  В  Ліді  не  було  ні  українсько-молдавської  ситості  Снятина,  ні  метушні  та  ресторанів  Львова.  Були  суворі  морози,  злидні  і  руйнування,  забиті  дошками  крамнички,  на  містках  натовпи  чужоземців,  у  яких  на  лобі  було  написано,  навіщо  вони  приїхали.  Місто  було  переповнене,  нікуди  було  поткнутися,  і  кілька  днів  я  спав  на  підлозі  в  крихітній  кімнатці  у  випадкових  знайомих.  Це  була  молода  пара,  обидва  біженці:  чоловік  –  безробітний,  дружина  –  майстер  на  фабриці  галош  «Ріґавар».  Я  був  свідком  їхньої  гіркої  бідності,  бо  заробітку  на  фабриці  не  вистачало  їм  навіть  на  хліб,  і  вони  розпродали  свої  останні  речі.  Через  кілька  днів  я  пішов  на  квартиру,  де  був  збірний  пункт  для  тих,  хто  бажав  таємно  перейти  кордон.  Це  був  притон,  не  позбавлений  мальовничості.  Ночами  квартира  перетворювалася  на  нічліжку,  вносили  складні  ліжка,  сім'ї  завішувалися  простирадлами,  але  було  так  холодно,  що  я  не  міг  заснути  навіть  одягнений,  вставав  і  в  темряві  ходив  серед  сплячих,  збираючи  з  усіх  гачків  пальто,  щоб  ними  вкритися.  До  обіду  збиралися  рабини  в  хутряних  шапках,  бородаті  євреї,  які  прагнули  від  радянської  безбожності  до  литовського  Єрусалиму.  За  столом  велися  розмови  на  теми,  в  яких  я  не  здатен  брати  участі:  «Якщо  на  чотирьох  кінцях  не  вистачає  одного  „цицис“,  то  чи  можна  вважати,  що  закон  виконаний  цілком,  чи  треба  вважати,  що  він  виконаний  лише  на  три  чверті?  ..»
     Незабаром  підібралася  партія  з  сімох  чоловік,  і  ми  домовилися  з  провідником.  Грошей  у  мене  не  вистачало,  і  мої  супутники  погодилися  кредитувати  мене  до  Вільни,  де  я  сподівався  розрахуватися  з  ними.  Крижана  пустка  Ліди,  нелегальне  існування,  шастання  по  закутках,  бруд,  холод  і  туга,  безглузда  плутанина  цих  днів  замучили  мене.  Нарешті  вранці  28  грудня  нам  було  дано  сигнал  –  виходити.
     Ми  дали  завдатку  по  сто  п’ятдесят  рублів  провіднику-білорусу.  Наші  речі  завантажили  на  сани,  а  ми  йшли  пішки  і  невдовзі  розтяглися  по  дорозі  ланцюжком.  Був  ясний  морозний  ранок.  Ми  мали  від'їхати  від  Ліди  кілька  кілометрів,  дочекатися  вечора  на  селянському  подвір’ї,  і  вночі  перейти  кордон.  В  цьому  місці  до  нас  перейшли  кордон  тисячі  людей.
     Але  дійшли  ми  недалеко.  Раптом  з-за  будиночка  при  дорозі  з'явилися  озброєні  люди  –  це  була  поліцейська  застава,  яку,  на  нашу  біду,  виставили  саме  цього  ранку.  Нас  завернули.  Вони  зупинили  сани,  на  яких  сиділи  жінки  і  лежала  купа  наших  речей.  Мені  нічого  не  залишалося,  як  підійти  до  саней.  За  хвилину  всіх  нас,  із  санями  разом,  повернули  під  конвоєм  до  Ліди.
     В  НКВС  ми  кілька  годин  чекали  своєї  черги.  Кожного  допитували  окремо  у  великій  залі,  де  стояли  декілька  столів.
     Я  засвідчив,  що  їхав  до  Радуні,  містечка  за  вісімнадцять  кілометрів  від  Ліди.
–  Чому  ж  санями,  коли  до  Радуні  щоденно  ходить  автобус?
     Я  пояснив,  що  мені  немає  сенсу  пів  дня  стояти  на  морозі  у  черзі  за  квитком  на  автобус,  коли  за  цей  час  я  міг  би  доїхати  на  коні,  і  навіть  дійти  пішки.
–  Навіщо  до  Радуні?
     Я  розповів  про  знайомого,  який  обіцяв  мені  службу  на  радунській  електростанції.  Дійсно,  кілька  днів  тому  я  познайомився  з  людиною,  яка  виявилася  завідувачем  електростанції  в  Радуні,  і  я  «про  всяк  випадок»  попросив  у  нього  «запрошення»  —  приїхати  до  Радуні  на  службу.  Цього  листа  я  ніяк  не  міг  знайти,  але  мій  енкавесист  прийшов  мені  на  допомогу.  Він  дуже  спокійно  і  вміло  обшукав  мене:  з  мішка  посипалися  англійські  книги  та  інші  речі,  які  свідчили  про  мою  мирну  вчительську  професію.  Нарешті  він  витрусив  і  того  листа,  якого  я  вже  вважав  загубленим.  Листа  він  забрав,  а  мені  дав  пораду  шукати  службу  в  Ліді  і  не  потикатися  більше  до  Радуні,  куди  в'їзд  заборонено.  Це  було  все.
     Три  місяці  потому  я  б  не  відбувся  так  легко.  Крім  того,  мені  «пощастило»,  бо  затримали  нас  не  на  самому  кордоні,  а  дорогою  туди.  Всю  нашу  партію  відпустили,  і  ми  вирішили  не  ризикувати  вдруге,  бо  при  повторній  зустрічі  з  владою  з  нами  розмовляли  б  інакше.  Я  знову  вирушив  до  Пінська.
     Дехто  залишився.  Інші  поїхали  до  Свєнцян  –  чатувати  щастя  на  іншій  прикордонній  ділянці.  Багатьом  із  наполегливих  перехід  вдався  у  січні.  2  січня  перейшла  кордон  під  Лідою  знайома  родина  зі  Львова  –  з  малими  дітьми  та  багатьма  валізами.  Це  коштувало  їм  цілого  статку,  але  не  врятувало  їх  від  смерті  –  через  два  роки  при  побитті  віленських  євреїв.
     Але  для  мене,  принаймні,  було  достатньо.  Я  не  годився  в  контрабандисти.  Я  смертельно  втомився,  я  хотів  виспатися  та  відпочити.  31  грудня  1939  року  я  з  великими  труднощами  втиснувся  в  переповнений  поїзд  і  поїхав  назад  –  до  Пінська.
     Опівночі  ми  прибули  до  Лунинця.  Поїзд  до  Пінська  відходив  о  шостій  ранку.  Я  посидів,  походив  по  вокзалу  і  раптом  уявив  собі,  що  зараз  у  всьому  світі  святкують  Новий  рік  і  чекають  від  нього  всякого  щастя  та  кінця  лиха.  Новий  рік!  Недовго  думаючи,  я  пішов  у  місто.
     Вулиці  глухого  містечка  були  порожні  і  безмовні,  сніг  хрумтів  під  ногами,  і  я  плентався  по  кучугурах,  як  Вічний  Жид  з  мішком  на  спині.
     Під  одним  віконцем  я  зупинився.  З-під  замкнених  віконниць  чувся  веселий  шум,  новорічні  крики,  веселощі.  Там  зустрічали  Новий  рік,  а  я  стояв  під  вікном,  як  жебрак!  Зважившись,  я  постукав.  Мені  відчинили,  і  я  ввалився,  як  різдвяний  дід  у  теплий,  освітлений  коридор.
     Я  вдало  втрапив,  бо  в  цьому  будинку  влаштував  новорічну  зустріч  Учительський  Союз  районного  міста  Лунинця.  Мені  повірили  на  слово,  що  я  вчитель,  я  здав  у  гардеробну  рюкзак  і  пішов  до  буфету,  де  ще  залишалося  пиво.
     Отак  у  незнайомому  натовпі,  за  чужим  столом,  я  зустрів  новий,  1940  рік  –  препоганий  і  зловісний  рік,  повний  крові,  горя  і  тріумфу  зла,  рік,  який  приніс  мільйонам  людей  смерть  і  рабство,  а  мені  –  найфантастичнішу  пригоду  мого  життя.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930863
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2021

В день автомобіліста

дивлюсь  перед  себе  у  скло
поринаю  повільно  у  даль
асфальтом  летить  під  сідло
безкрайня  журба  і  печаль

перехожих  не  видно  давно
лиш  дерева  пливуть  по  землі
ніби  зручно  сиджу  десь  в  кіно
чи  в  міжзоряному  кораблі

кермо  ледь  гамую  в  руці
і  тихенько  давлю  на  педаль
чого  варте  віддати  кінці
об  дерева  розбити  печаль

поворот  завиднів  вдалині
відпускаю  машину  в  накат
напіввимкнений  десь  у  нутрі
тільки  очі  як  завше  горять

від  багряних  м’яких  килимів
що  встилають  узбіччя  і  шлях
як  давно  я  цього  вже  хотів
зупинитися  десь  у  полях

легкий  порух  руки  шерех  шин
ніби  постріли  всі  невпопад
ось  виходжу  я  зовсім  один
тільки  встелюється  листопад

чомусь  зовсім  немає  авто
і  не  чути  відлуння  гармат
стоїть  на  дорозі  ніхто
слухає  листопад

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2021

Ю. Б. Марголін. Подорож до країни ЗЕ-КА. Переклад. Частина І. Глава 1. Вересень 1939

Частина  І

Глава  1.  Вересень  1939

     Влітку  тридцять  дев’ятого  ми  не  вірили  у  війну.  Кожен  із  нас  знав,  що  війна  неминуча,  але  ніхто  не  був  готовий  до  того,  що  вона  розпочнеться  завтра.  Дійсність  показала,  що  разом  з  усіма  не  були  готові  ні  польська  армія,  ні  західна,  ні  заокеанська  Демократія.  А  євреї  міста  Лодзі  –  чверть  мільйона  скоро  засуджених  до  смерті  людей  –  були  готові  найменше.  За  кілька  днів  до  катастрофи  натовпи  демонстрантів  проходили  вулицями  Лодзі  з  транспарантами:  «Відібрати  польське  громадянство  у  німців!»  Проходячи  єврейськими  вулицями,  демонстранти  кричали:  «Настане  і  ваша  черга,  євреї!»…  Два  тижні  потому  Лодзь  була  в  руках  німців.
     Напередодні  війни  поляки  запевняли  кореспондентів  французьких  газет,  що  Польща  досить  сильна,  щоб  протистояти  Німеччині  без  допомоги  «Совєтів».  Через  кілька  тижнів  вони  готові  були  прийняти  цю  допомогу  на  колінах,  з  квітами  і  тріумфальними  арками.  Але  було  вже  пізно.  17  вересня  1939  року  Червона  Армія  вторглася  до  Польщі,  як  союзниця  Гітлера.
     А  влітку  тридцять  дев’ятого  ми  не  вірили  у  війну.  Тисячі  людей,  перебування  яких  у  Польщі  не  було  обов’язковим  і  які  могли  б  за  бажання  її  покинути,  легковажно  залишалися  на  місці.  Маса  єврейського  населення  залишалася  на  місці.  З  одного  боку  нам  бачився  Гітлер,  а  з  іншого  –  ввесь  світ.  Здавалося  неймовірним,  щоб  Німеччина  зважилася  воювати  на  два  фронти.
     І  тільки  ввечері  23  серпня  1939  року  стало  зрозуміло,  що  війна  буде  насправді.  Цього  вечора  світ  дізнався  про  пакт  Сталіна  з  Гітлером.  Почуття  жаху,  з  яким  ми  сприйняли  цю  звістку,  можна  порівняти  з  відчуттями  відвідувачів  зоопарку,  на  очах  яких  відчиняється  клітка  з  тиграми.  Ось  встають  голодні  звірі,  двері  клітки  відчинені  для  них.  Це  і  було  те,  що  «вождь  народів»  зробив  23  серпня  –  спустив  на  Європу  скаженого  звіра:  дав  благословення  німецькій  армії  накинутися  на  Польщу.  За  цей  «мудрий  крок»,  в  захисті  якого  й  досі  вправляються  продажні  пера,  десятки  мільйонів  заплатили  життям.  Злочин  Росії  23  серпня  1939  року  обернувся  океаном  крові  і  нелюдськими  стражданнями.  Це  не  був  найкоротший  шлях  до  знищення  Гітлера,  натомість  –  найкоротший  шлях  до  розгрому  Європи.  У  вересні  тридцять  дев’ятого  року  з  благословення  Сталіна  розпочався  справжній  розгром  Європи.  «Вождь  народів»  міг  бути  задоволеним  результатом  своєї  гри,  хоча  первісний  його  розрахунок  і  не  виправдався.  «Зіткнення  хижаків»,  як  називали  події  тридцять  дев’ятого-сорокового  років  у  радянській  пресі,  довелося  спішно  перейменовувати  у  «велику  оборонну  війну  світової  демократії».  Зловтішна  посмішка,  з  якою  радянські  правителі  спостерігали  світову  пожежу,  дуже  скоро  змінилася  виразом  жаху.  Для  всіх  нас,  маленьких  людей,  кров’ю  яких  постійно  торгують  на  політичній  арені,  день  23  серпня  1939  року  –  похмура  і  зловісна  дата.
     Поміж  першим  і  17  вересня  ми  пережили  патетичне  видовище  краху  Польщі.  Держава  з  населенням  тридцять  шість  мільйонів,  цілий  світ,  повний  добра  і  зла,  історичних  традицій  і  тисячолітньої  культури  –  все  це  обвалилося,  ніби  картковий  будиночок.  Війна  була  програна  в  перші  ж  півгодини,  коли  польські  сили  під  Познанню  не  витримали  удару  німецьких  танкових  дивізій.
     Того  першого  дня  вересня  ранок  в  Лодзі  розпочинався  нормально.  Потім  задзвонив  телефон  на  робочому  столі  в  одному  з  кабінетів  установи,  де  я  працював.  Чоловік  за  столом  зняв  слухавку,  і  раптом  обличчя  його  побагровіло,  очі  розширилися,  і  він  диким  голосом  почав  кричати  в  телефон:  «Що?!  Що  таке?!!».
Я  кинувся  до  нього:  «У  Вас  вдома  щось  трапилося?».  Він  кинув  трубку:  «Німці  бомбардували  Варшаву  з  повітря…  Краків,  Львів…  Війна!»
     Того  дня  Лодзь  ще  не  підпала  під    повітряну  атаку.  Але  ранком  наступного  дня  нас  розбудили  вибухи.  Над  містом  трикутником  пливли  німецькі  ескадрильї.  Стрілянина  рідкісних  зеніток  їх  не  турбувала  і  не  заважала  їм…  Ми  могли  переконатися,  що  небо  над  нами  вже  належало  Гітлеру:  в  той  момент,  коли  літаки  пропливали  над  моєю  головою,  я  зрозумів,  що  ніщо  не  заважає  їм  викласти  бомбами  будь-яку  площу  чи  вулицю  міста,  і  якщо  вони  цього  не  роблять,  то  це  добра  воля  німецького  командування.
     Ми  уявляли  собі  війну  інакше.
     На  третій  день  повітряні  тривоги  продовжувалися  одна  за  одною,  не  припиняючись.  Застопорилась  нормальна  робота,  не  було  нормального  зв’язку,  не  було  звісток,  окрім  німецьких,  про  хід  військових  дій.  Нещастя  насувалося.  Вночі  того  третього  дня,  в  сліпій  і  безокій,  затемненій  Лодзі  я  натрапив  на  першу  безтямну  жінку.  Божевільна,  вона  металася  на  тротуарі  в  темряві,  заламуючи  руки,  безладно  белькочучи  слова.  Певно,  тільки  що  її  сім’я  загинула  під  німецькими  бомбами,  і  вона  вже  не  знала,  де  її  домівка,  де  вона  знаходиться.  Лавина  людського  горя  слідувала  за  нею,  першою.  Я  не  впізнавав  знайомих  вулиць  мирного  міста  –  вони  перетворилися  на  джунглі,  в  їх  чорних  проваллях  таїлася  смерть.
     Німці  підповзали  велетенським  холодним  гадом,  і  щовечора  доносився  до  нас  голос  Фріцше,  гугнявий  і  повільний,  злісно-отруйний,  наповнений  глузливою  втіхою  і  загрозою.  Німецька  радіопередача  на  Польщу  розпочиналася  полонезом  Монюшко.  Цю  урочисто-пливучу  мелодію  я  до  сих  пір  не  можу  слухати  без  здригання,  неначе  її  впоперек  хтось  перекреслив  гакенкрейцем.  На  світанку  п’ятого  вересня  я  поїхав  з  Лодзі.  Рано  вранці  мені  зателефонували:  «Є  місце  в  автомобілі.  Чекаємо  п’ятнадцять  хвилин».  Того  ранку  німці  стояли  за  п’ятдесят  кілометрів  від  міста.  Я  взяв  портфель  і  вийшов  на  вулицю.  Сяяв  яскравий  вересневий  ранок.  «Поки  дістануся  домівки,  мине,  можливо,  місяць,  –  подумав  я.  –  Потрібно  взяти  пальто».  Повернувся.  Зняв  із  жердки  літнє  пальто,  почепив  знову.  І  взяв  –  хіба  мало  що  могло  трапитися  –  солідне  осіннє  пальто  з  клеймом  лодзинського  магазину  –  «Еніґкайт».  З  цим  «Еніґкайт»  та  портфелем,  в  який  спантеличена  прислуга  навіщось  засунула  домашні  капці,  я  виїхав  з  Лодзі.  На  відміну  від  інших  євреїв  я  твердо  знав,  де  мій  дім.  Мій  дім  знаходився  в  Палестині.  З  1936  року  моя  сім’я  перебувала  там,  і  цього  літа  я  був  у  Польщі  на  правах  гостя.  З  Польщею  мене  пов’язував  тільки  мій  польський  паспорт…  та  сентимент  польського  єврея.
     Про  патріотизм  польських  євреїв  вже  можна  говорити  в  минулому  часі.  Немає  більше  польських  євреїв.  На  вулиці  Берка  Моселевича  живуть  поляки,  які  обійдуться  без  нас  і  нашої  прихильності.  Але  того  ранку,  коли  почалася  моя  біженська  епопея,  я  був  щиро  схвильований,  і  польська  трагедія  заступила  в  моїй  уяві  ту  єдину,  про  яку  слід  було  думати  –  трагедію  мого  народу.  За  двадцять  років  своєї  незалежності  Польща  Легіонів  здійснила  три  злочини,  за  які  тепер  наступала  розплата,  три  помилки,  з  яких  кожна  дорівнювала  злочину  перед  судом  Історії  та  людської  совісті.  Першим  злочином  з  боку  народу,  який  щойно  скинув  ярмо  національного  поневолення,  була  його  політика  щодо  національних  меншин.  Білоруси,  українці,  литовці  та  євреї  були  придушені  і  позбавлені  рівних  прав  у  польській  державі.  Другим  злочином  була  нелюдська  і  хижацька  ідеологія  польської  «правої»  –  політичний  цинізм  у  внутрішніх  відносинах,  який,  особливо  після  смерті  Пілсудського,  призвів  до  популяризації  гітлерівських  методів  у  польському  суспільстві  і  спотворив  моральні  риси  польського  народу  гримасою  антисемітизму  –  аж  до  сьогодення.  Третім  злочином  була  зовнішня  політика,  небажання  слугувати  захисту  європейської  демократії,  що  проявилося  в  1938  році  актом  ганебної  зради,  коли  Польща  допомогла  Німеччині  в  поділі  Чехословаччини  і  тим  самим  звила  мотузку  на  власну  шию.  Гітлер  використав  допомогу  Польщі,  щоб  розчавити  Чехословаччину,  –  і  через  рік  допомогу  Росії,  щоб  розчавити  Польщу.  Метод  був  той  самий  –  і  той  самий  же  розрахунок  на  сліпу  жадібність  і  продажний  цинізм  своїх  союзників.
     Автомобіль  виніс  нас  із  Лодзі.  З  обох  боків  шосе  лежали  гаї,  поля  і  луки,  залиті  літнім  сонцем,  лежала  польська  земля,  жива  мішень  для  вбивства.  Сто  тридцять  кілометрів  до  Варшави  нас  супроводжували  німецькі  літаки  –  екіпажі  бомбардувальників  розглядали  прогулянку  над  Польщею  як  безпечний  і  веселий  спорт;  містечка,  крізь  які  ми  проїжджали,  уповільнивши  швидкість,  були  заповнені  людом  і  нагромадженням  обозів;  паніка  зароджувалася  на  наших  очах.  Пізно  вночі  почався  масовий  вихід  з  Лодзі,  коли  десятки  тисяч  рушили  з  приреченого  міста.  Ми  випередили  цю  хвилю  на  п’ятнадцять  годин.
     Того  дня,  прощаючись  навіки  з  мирним  польським  пейзажем,  я  думав  про  країну,  яка,  зі  слів  Пілсудського,  була  «засуджена  до  величі»  –  але  не  зуміла  бути  великою.  Шопен  і  Пілсудський  втілювали  два  полюси  польського  духу:  музика  Шопена  –  без  грана  твердості  і  чоловічої  сили;  і  подвиг  Пілсудського  –  героїчний,  але  позбавлений  останньої  глибочіні  та  світової  перспективи.  Між  ними  двома  не  було  справжньої  середини,  не  було  політичного  такту  і  вміння  творити  нове,  не  запаморочуючись  гордістю.  І  Шопен,  і  Пілсудський  –  обидва  залишилися  без  наслідувачів.  Але  неправда,  що  Польща  –  «Європа  другого  сорту»,  як  сказав  хтось  нерозумний.  Польща  –  Європа  справжня.  Міцкевич  і  Словацький,  Прус  і  Жеромський  –  європейці  першого  рангу.  Але  Польща  ніколи  не  йшла  в  аванґарді,  завжди  це  був  ар’єрґард  Європи,  прикордоння,  з  усіма  його  недоліками  і  небезпеками…  Того  прощального  дня  мені  були  милими  її  двори,  і  плетені  тини  її  сіл,  і  шпилі  костьолів,  і  я  бажав  їй  вийти  зі  страшного  випробування  відродженою  і  вільною,  дійсною  учасницею  великого  демократичного  піднесення  Європи,  в  яке  я  вірив…  Думка  про  те,  що  Гітлер  або  Сталін  можуть  стати  переможцями  цієї  війни,  навіть  не  приходила  мені  тоді  до  голови.
     Варшава,  в  паузі  між  двома  нальотами,  кипіла,  ніби  казан.  Саксонська  площа  наповнилась  автомобілями,  які  прибули  здалеку.  В  готелі  «Європейський»  не  було  місць.  Не  було  бензину,  і  ми  витратили  два  дні  на  пошуки  пального.  На  п’ятий  день  війни  не  було  вже  денного  сполучення  залізницею  і  потрапити  в  потяг  було  справою  щастя.  Я  ночував  на  окраїні  міста.  Вночі  радіотривога  підняла  на  ноги  населення  столиці:  «Німці  прорвалися  –  рити  окопи!»  Всі  пішли  з  квартири,  де  я  спав.  Піднявся  і  я,  щоб  не  залишатися  одному  в  чужій  домівці.  О  другій  ночі  я  прийшов  на  спорожнілу  Саксонську  площу.  У  вестибюлі  «Європейського»  мене  зустрів,  позіхаючи,  портьє.  «Нікого  немає  –  всі  євреї  розбіглися!»  –  сказав  він,  прискіпливо  дивлячись  на  мене,  ніби  дивуючись,  чому  я  залишився.  Я  запитав  про  своїх  супутників.  «Виїхали!»  –  байдуже  сказав  портьє.  Робити  було  нічого,  я  взяв  номер  і  ліг  спати  з  тим,  щоб  вранці  купити  собі  рюкзак  і  піти  через  Віслу  пішки.
   Але  рано  вранці  –  перші,  кого  я  побачив  у  вестибюлі  готелю,  були  мої  лодзяни.  Нічна  інформація  про  них  була  неправильною.  7  вересня,  об  одинадцятій  годині  ранку,  ми  виїхали  з  Варшави.  Перші  кілька  кілометрів  до  Мінська  ми  рухалися  зі  швидкістю  кроку  в  непроглядній  товкотнечі.  Неймовірний  безлад  клубився  на  шосе:  піші,  кінні,  дитячі  возики  переплуталися  з  платформами  і  вантажівками,  автобуси  з  возами  і  бричками,  фургони  з  пасажирськими  автомобілями  і  ручними  візками,  завантаженими  жалюгідним  скарбом.  Йшли  жінки,  тримаючи  за  руку  дітей,  молоді  люди  по-похідному,  з  сумками  і  мішками.  Заїхавши  в  середину,  ми  вже  не  могли  вибратися  і  рухалися  в  загальному  потоці.  Раптом  низько  показалися  німецькі  літаки  (польських  ми  так  і  не  бачили  до  самого  румунського  кордону).  Натовп  кинувся  врозтіч.  Ми  теж  кинули  наш  «Б’юік»  і  залягли  в  картопляному  полі  під  огорожею.  Але  того  дня  біженців  ще  не  бомбили.  Тільки  назавтра  розіграються  страшні  сцени  дорогою  до  Любліна,  і  шосе  буде  на  метри  залите  кров’ю…  Потроху  ми  вибралися  із  затору  і  до  Мінська  (за  30  км  від  Варшави)  дорога  стала  вільною.  З  території  здійснення  повітряних  атак  ми  ще  не  втекли.  Всі  міста  впродовж  нашого  шляху  були  вже  всипані  бомбами.  Німці  бомбили  одночасно  всюди.  Ми  проїхали  палаючий  Седлець,  на  вулицях  якого  стояло  виття;  поліцейський  бив  гумовим  кийком  очманілу  жінку,  що  несамовито  випручувалася.  Проскочили  села,  в  яких  горіли  хати.  Гул  з  висоти  не  залишав  нас.  Зупинилися  перед  Мендзижцем,  чекаючи  кінця  нальоту.  Нам  здавалося  –  ще  один  ривок  вперед,  і  ми  відірвемося  від  війни,  залишиться  тільки  літня  спека  та  незворушна  тиша  путівця,  яким  плететься  фурманка  з  дрімаючим  бородатим  євреєм.
     Нарешті  ми  в’їхали  в  Брест  і  зупинилися  на  Ягеллонській.  Я  вийшов,  розминаючи  ноги,  і  до  мене  відразу  підійшов  чоловік,  посміхаючись  і  простягаючи  руку:  «Не  впізнаєте?».  Це  був  адвокат,  з  яким  я  зустрічався  в  якомусь  іншому  місті  сім  років  тому.  «Я  місцевий,  ви  заночуєте  в  мене».
     Почувши  про  хвилю  біженців  і  про  те,  що  твориться  у  Варшаві,  наш  господар  побіг  купувати  віз  і  коня,  щоб  бути  готовим  в  путь.  Ми  принесли  в  Брест  паніку,  від  якої  рятувалися…
     Наступного  ранку  ми  виїхали  до  Волині.
     Фронт  плинув  за  нами,  але  за  двісті  кілометрів  від  Варшави  нічого  не  було  відомо  про  дійсний  стан  речей.  Поляки  сподівалися  на  якусь  фантастичну  допомогу  з  Заходу,  на  англійський  повітряний  флот,  на  французький  прорив  лінії  Зіґфріда,  на  втручання  Червоної  Армії.  Офіцери  брехали  солдатам,  місцеві  листки  велетенськими  заголовками  повідомляли  про  прорив  польської  кавалерії  в  Східну  Пруссію,  про  бомбардування  Берліна  і  про  вторгнення  французів  у  Саарську  область.
     В  Ковелі  ми  знайшли  затишну  єврейську  провінцію,  запущені  сади  і  дерев’яні  ґаночки,  просторі  двори  і  трактир,  переповнений  іменитими  гостями  з  Варшави.
     Босоногі  дітлахи,  засунувши  пальці  до  рота,  роздивлялися,  як  на  призьбі  корчми  сиділи  незвичайні  гості:  пані  у  вишуканих  дорожніх  костюмах,  товсті  лодзинські  фабриканти  і  сам  варшавський  віце-бургомістр.  В  кінці  вулиці  знаходився  кібуц,  там  єврейська  молодь  проходила  підготовку  до  майбутнього  життя  в  Палестині.  На  стінах  висіли  портрети,  на  столах  лежала  вже  непотрібна  література.  Все  спізнилося.  «Біжіть  звідси,  –  хотілося  мені  сказати  їм.  –  Не  покладайтеся  більше  на  дорослих.  З  них  нічого  вже  не  візьмеш,  вони  нічого  не  знають  і  ні  за  що  вже  не  відповідають…»  Але  пізно  було  розмовляти  і  переконувати.
     Вночі,  у  вервечці  автомобілів  із  затемненими  вогнями,  проїхали  Луцьк.
     Наступним  було  Рівне.  Місто  наповнилося  біженцями  з  Кракова  і  Львова,  евакуйованими  установами.  Затримуючись  у  Рівному,  міністри  уряду,  що  розсипався,  розповідали  небилиці  про  кулак,  який  збирається  для  контрудару  по  німцях,  а  потім  щезали  в  напрямку  румунського  кордону.  На  дорогах  стояли  покинуті  автомобілі,  непотрібні  через  відсутність  бензину.  Їх  власники  охоче  обмінювали  недешеве  авто  на  віз  із  конем.  В  нас  ще  був  бензин,  але  автомобіль  приходилося  ховати,  щоб  не  реквізували  військові.  Магазини  і  лавки  були  зачинені  або  порожні,  услід  за  політичною  починалася  руйнація  побутова  –  брак  продовольства  і  товарів,  відсутність  будь-якого  уявлення  про  те,  що  буде  взавтра.  В  Тернополі  галицькі  євреї  з  довгими  пейсами  і  в  чорних  халатах  вразили  нас  своїм  повним  супокоєм.  Все  навколишнє  начебто  не  мало  до  них  прямого  відношення.  Покладаючись  на  Бога,  вони  раз  і  назавжди  вирішили  не  випереджувати  події  і  чекати,  поки  знову  можна  буде  крамарювати…
     На  вузькій  тернопільській  вуличці  я  чув  з  уст  молоденьких  польських  сестер  милосердя,  зодягнених  в  хакі  з  протигазами,  слова  отруйної  ненависті,  погромні  промови  про  євреїв…  Їм  не  терпілося…  Це  були  сестри  чи  матері  тих  шестирічних  дітей,  які  пізніше  кидатимуться  на  старих  єврейських  жінок  і  вискубуватимуть  у  них  волосся  –  дитячими  рученятами.  В  тернопільському  натовпі  вже  зародилися  перші  симптоми  деморалізації  і  очікування  нової  влади.  Були  там  і  особливі  біженці  –  польські  родини,  які  втекли  з  району  до  міста  зі  страху  перед  українською  розправою.
     15  вересня  ми  прибули  до  Чорткова.  В  це  мальовниче  містечко,  яке  красою  свого  гірського  розташування  нагадувало  ландшафти  Італії,  ми  пробралися,  минаючи  військову  заставу.  В'їзд  до  Чорткова  був  заборонений.  Тому,  не  доїжджаючи  півкілометра,  ми  вийшли  з  автомобіля  і  дійшли  до  міста  пішки.  Наш  водій  і  товариш,  Шимкевич,  з’їхав  машиною  з  насипу  і  провулками  проїхав  до  задніх  дворів.  В  місті  мешкав  рідний  брат  одного  з  нас.  Ми  були  прийняті  з  почестями  і  привітністю.  Тут  панували  тиша  і  спокій  –  після  10-денної  дороги  це  була  справжня  оаза.  Ми  докоряли  собі,  що  в  мирний  час  нехтували  красою  Чорткова  і  вже  думали  посидіти  тут  деякий  час…  до  з’ясування  обставин.
     Обставини  з’ясувалися  значно  швидше,  ніж  ми  думали.
     Вранці  17  вересня  в  Чорткові  було  по-літньому  тихо.  Я  прокинувся  і  пішов  у  «Староство»  просити  пропуск  до  Заліщиків.  На  мій  подив,  у  будівлі  «Староства»  я  застав  зяючу  порожнечу.  Двері  кабінетів  навстіж,  ящики  столів  розчахнені,  в  коридорах  ні  душі.  Картина  спішної  втечі.  В  дальній  кімнаті  біля  вікна  стояли  два  референти  і  вдивлялися  в  небо,  де  кружляла  зграйка  літаків.
     «Це  їх  літаки,  напевно!»  –  сказав  із  тремтінням  в  голосі  референт.
     Я  виклав  своє  прохання,  але  він  навряд  чи  мене  слухав.
     «Та  їдьте  куди  хочете,  заради  Бога…  Які  тепер  пропуски?»…
     Я  вийшов  на  вулицю,  нічого  не  розуміючи.  Зайшов  до  сусіда,  де  чулося  радіо.
     Саме  тієї  хвилини  передавали  текст  промови  В'ячеслава  Михайловича  Молотова.  Урочисте  повідомлення  всьому  світу  про  те,  що  сьогодні  на  світанку  Червона  Армія  перейшла  кордон,  щоб  з  огляду  на  розпад  Польської  держави  взяти  під  свій  захист  братерські  народи  Західної  України  і  Білорусії.
     Через  годину  ми  стрімголов  мчали  з  Чорткова.  Бензину  до  румунського  кордону  могло  вистачити  в  обріз.  Ми  об'їжджали  колони  польських  військ;  солдати  вдивлялися  в  горизонт  –  чи  не  йдуть  радянські  танки?  –  й  офіцери  пояснювали  їм,  що  Червона  Армія  спішить  на  поміч.
     Біля  Заліщиків  нам  загородили  дорогу.  Ми  побоювалися,  що  радянські  аванґарди  наздоженуть  нас,  і  вирішили  продовжити  шлях,  об’їхавши  півтораста  кілометрів.
     О  тринадцятій  ми  прибули  до  Снятина,  за  п’ять  кілометрів  від  румунського  кордону.  Там  ми  дізналися,  що  кордон  закритий  намертво.  Ще  два  дні  тому  можна  було  за  гроші  перейти  його.  Але  тепер  і  гроші  не  допомагали.  В  зв'язку  з  подіями  румуни  виставили  потрійну  військову  заслону  на  кордоні.  Прорватися  було  неможливо.
     Втрачати  нам  було  нічого.  Кожен  із  нас  мав  за  кордоном  сім'ю:  я  –  в  Палестині,  інші  –  в  Парижі  і  в  Лондоні.  Кожен  мав  закордонний  паспорт  в  кишені.  З  настанням  темряви  ми  рушили  до  кордону.
     В  Снятині  ми  вперше  побачили  польські  літаки:  вісім  аеропланів  описали  коло  над  містом,  прощаючись  із  Польщею,  –  і  повернули  за  Прут.  Снятин  був  єдиним  пунктом,  де  польська  армія  була  моторизована  на  сто  відсотків  –  без  піхотинців.    На  кордоні  стояла  низка  військових  автомобілів,  довжиною  в  чотири  кілометри,  вантажівок,  цивільних  машин,  перейнятих  військовими.  Румуни  вночі  чатували  в  три  ряди,  повільно  пересуваючись  в  темряві;  дорога  кишіла  людьми,  перегукуваннями  голосів,  сигналами,  бурхливою  метушнею.  Ми  втратили  єдиний  шанс:  слід  було  кинути  наш  прекрасний  «Б’юік»,  змішатися  з  натовпом  і  минути  кордон  з  групою  військовослужбовців,  під  покровом  темряви.  Але  ми  були  ще  новачками:  як  ризикувати,  як  відразу  зважитися  на  пригоди,  на  труднощі?  Наша  чорна  потужна  машина  раптом  здалася  нам  надійним  осередком,  як  корабель  вночі  у  відкритому  морі  серед  бурі.  Ми  бачили,  що  вона  була  не  єдиним  цивільним  автомобілем  у  черзі.  І  ніч  пройшла  в  нервовому  очікуванні,  в  розміреному  просуванні  до  заповітної  лінії,  де  під  аркою  стояв  румунський  офіцер  з  ліхтарем  і  констатував  кількість  вояків  на  кожній  машині:  «Наступна!  Наступна…»
     На  світанку  дійшла  наша  черга.  Нас  пропустили  на  п’ять  метрів  за  кордон.  Поруч  із  румунським  офіцером  стояв  польський,  допомагав  розпізнавати  і  відділяти  євреїв.  «Документи!  –  і  прочитав  у  паспорті  нашого  водія.  –  Шимкевич  Мойше»…  Решта  імен  були  не  кращі.
     Нам  звеліли  вийти  з  авто  і  повернутися  туди,  звідки  прийшли.  Автомобіль  залишався.  «Не  дамо  машині  дістатися  більшовикам!»  –  пояснив  німецькою  румун.  Поруч  лаявся  француз,  якого  теж  не  пропустили.  Хтось  пояснив  йому  в  чому  справа:  в  його  машині  виявився  випадковий  попутник  –  єврей.  Справа  відразу  владналася:  єврея  висадили,  зраділий  француз  поїхав  далі.  Як  добре  бути  французом.
     Право  забрати  з  собою  свої  валізи  ми  все  ж  відвоювали.  Зірвалася  шалена  злива.  Під  проливним  дощем  ми  потяглися  назад  до  Снятина,  з  валізами,  пішки.  Це  не  було  тріумфальною  ходою.  На  околиці  містечка  я,  мабуть,  виглядав  досить  жалібно,  тому  що  на  дорогу  вийшла  єврейка  і  покликала  мене  відпочити  і  напитися  чаю.  Таким  був  мій  дебют  в  ролі  безпритульного  волоцюги.
     Того  ж  дня  ціла  група  палестинців  зробила  останню  спробу  прорватися  додому:  запропонувала  румунській  владі  пропустити  їх  в  Констанцу,  прямим  транзитом  до  пароплава,  в  автобусі  під  конвоєм  жандарма.  Ми  простояли  півдня  на  прикордонному  містку,  чекаючи  телефонної  відповіді  з  близьких  Чернівців.  Зрештою,  нас  прогнали  з  лайкою.  Сутеніло.  Ми  вирішили,  що  ранок  вечора  мудріший.
     Наступний  день  явився  безхмарним  небом  і  сонцем,  вигравала  музика  і  все  місто  гуло  на  ногах:  вночі  увійшли  радянські  війська.
     На  високій  башті  ратуші  майорів  червоний  прапор,  танкетки  стояли  на  площі,  і  вулиця  кишіла  людом.  Червоноармійці  стояли,  оточені  щільною  юрбою.  Кожен  був  у  центрі  кола,  його  закидали  питаннями,  тіснилися  подивитися,  як  на  диво.  Виникли  десятки  імпровізованих  мітингів.  Добродушні  солдати,  не  виявляючи  ні  тіні  здивування  чи  збентеження,  відповідали  на  всі  запитання.  Починалася  моя  подорож  до  Росії,  хоча  в  цю  хвилину  я  і  не  підозрював  цього.
     Українські  селяни  в  білих  свитках  цікавилися  цінами  на  хліб,  а  чоботар  запитував,  почім  чоботи.  Всіх  цікавили  заробітки  в  Радянському  Союзі,  і  всі  були  приголомшені  надзвичайним  благополуччям  радянських  громадян.

«Я  сам  швець,  –  відповідав  веснянкуватий  хлопець,  посміхаючись  і  похитуючи  гострим  багнетом.  –  Я  на  тисячу  рублів  сам  виробляв».
«А  чоботи  скільки  коштують?»
Тут  веснянкуватий  підморгнув  і  запитав:  «А  у  вас  скільки  коштують?»
Йому  назвали  ціну.
«Ну  ось,  і  в  нас,  приміром,  стільки  ж»  –  не  замислюючись,  відповідав  хлопець.

     Група  червоноармійців  стала  кружкома:
«Ра-а-сцвета-а-ли    я-а-блони  и  гру-у-ши,
Па-а-плы-ли-и    тума-а-ны  над  реко-о-й,
Вы-ха-ди-и-ла    на  берег  Катю-у-ша…»

     Мелодія  «Катюші»  всім  дуже  сподобалася  ...  Ще  три  дні  тому  ніхто  не  чекав  у  Снятині  цих  пісень.  Польські  льотчики  в  доладних  чорних  мундирах,  офіцери  в  рогатих  шапках,  цивільне  польське  населення,  ніби  приголомшені,  намагалися  зрозуміти,  що  сталося,  не  вірили  своїм  очам…
     Тільки  роки  потому,  перебуваючи  в  Радянському  Союзі,  я  зрозумів,  яку  комедію  втнули  того  променистого  ранку  веселі  червоноармійці  –  як  натхненно  і  стовідсотково  брехали  нам  ярославські  і  уральські  хлопчаки,  як  вони  над  нами  сміялися,  розповідаючи  про  чоботи  по  шістнадцять  рублів  і  колгоспний  рай.  Певно,  були  в  них  для  цього  випадку  інструкції,  чи  може  позначився  своєрідний  російський  патріотизм  –    утерти  носа  полякам.  Варто  зауважити,  що  у  євреїв  відразу  виникли  деякі  підозри:  почувши,  що  «все  є»,  «у  нас  все  є!»,  стали  задавати  каверзні  питання:  «А  чи  є  у  вас  Копенгаген?».  Виявилося,  що  «а  як  же,  є  і  Копенгаген,  скільки  захочете!..»  Картина  стала  ще  яснішою,  коли  комендатура  розпорядилася  відкрити  всі  магазини,  оголосила,  що  злотий  дорівнює  рублю,  і  на  крамнички  накотилася  лавина  радянських  покупців.  «Рубль  за  злотий!»  –  це  їм  задарма  віддавали  залишки  буржуазного  достатку,  як  премію  переможцям.  Пізніше  я  бачив,  як  в  порожні  магазини  Львова  заходили  командири  і,  не  вміючи  читати  польською,  запитували,  що  тут  продається.  Їм  було  все  одно,  що  купувати  –  цвяхи,  валізи,  купальні  костюми.  І  про  ціну  не  питали,  так  що  євреї  спершу  набавляли  скромно  –  десять-двадцять  відсотків,  а  потім  зрозуміли,  що  цим  людям  потрібні  будь-які  речі  за  будь-яку  ціну.
     Через  три  роки  я  зустрів  у  радянському  таборі  ув'язненого,  одного  з  тих,  хто  у  вересні  тридцять  дев’ятого  «звільняв»  Західну  Україну.  Я  його  запитав,  яке  враження  склала  на  нього  перша  побачена  ним  «заграниця».  І  від  нього  я  дізнався,  про  що  думали  в  ті  дні  червоноармійці,  котрі  на  вулицях  Снятина  розповідали  слухачам  про  вільготне  радянське  життя.
     «Те  Рокитно,  куди  я  потрапив,  –  містечко  невелике.  Але  хлопці  прямо  очманіли,  коли  побачили,  скільки  всього  добра  по  квартирах.  І  дзеркала,  і  патефони,  а  ще  скаржаться,  що  їм  погано  жилося!  Ну,  думаємо,  стривайте,  голубчики,  у  нас  забудете,  як  скаржитися.  Особливо  лавки  з  мануфактурою  вразили  –  товар  не  тільки  за  прилавком  на  полицях,  а  й  з  іншого  боку,  де  покупці.  Годі!  Не  по-нашому  живуть.  Кругом  відразу  весь  товар  поховали,  але  я  все  ж  знайшов  лазівку,  і,  вірите  чи  ні,  скільки  я  какао  купив!  По  п’ятнадцять  рублів  кіло,  а  до  нас,  кажуть,  за  копійки  продавали.  Шкода,  повернули  нас  назад,  не  випало  поживитися…»
   До  кінця  вересня  ми  пробули  в  радянському  Снятині.  Стояла  чудова  рання  осінь.  Я  жив  на  околиці,  в  будиночку  зі  скляною  верандою  і  палісадником.  Айстри  і  мальви  цвіли  під  вікном.  Господиня  моя,  стара  полька,  мала  таку  ж  стареньку  прислугу,  і  обидві  були  смертельно  наляканими.  Щоранку  я  спускався  обривом  до  річки,  купатися.  На  тому  березі  Пруту  синіли  пагорби  –  то  була  Румунія.  Звідти  через  кілька  днів  стали  повертатися  групи  поляків:  румуни  обійшлися  з  ними  непривітно,  зігнали  в  табір  у  відкритому  полі,  на  обід  веліли  копати  картоплю,  викрадали  цінні  речі.
     А  в  Снятині  поселилась  ідилія:  на  ринку  людно,  радянські  командири  зайняті  покупками  і  надзвичайно  ввічливі.  Місцеве  населення  організувало  демонстрацію  привітання  Червоній  Армії:  прикрасили  місто,  і  близько  семисот  людей  пройшли  перед  будівлею  комендатури  з  червоними  прапорами  і  криками  «Да  здравствует!»  і  «Ура!».  Більшість  із  них  –  євреї.  Кілька  українців  йшли  позаду.  Поляків  не  було  зовсім.  Якщо  взяти  до  уваги,  що  в  Снятині  проживало  тисяч  п’ять  євреїв,  які  мали  всі  підстави  бути  вдячним  радянській  владі,  то  відсоток  єврейського  ентузіазму  щодо  червоних  виявився  відносно  невеликим.  Але  поляки  не  бачили  тих  тисяч,  які  залишилися  вдома  –  для  них  це  була  «єврейська  демонстрація».  І  ввечері  того  ж  дня  польська  вчителька,  патріотка,  гірко  скаржилася  мені  на  снятинських  євреїв.
     Нелегко  нам  було  розлучатися  з  румунським  кордоном.  Ми  все  ще  не  здавалися,  шукали  провідників,  чекали  оказії.  Як  довго  можна  було  залишатися,  не  привертаючи  уваги  органів  радянської  влади?  Вечорами,  в  приватному  будинку,  ми  збиралися  слухати  радіо  –  єдиний  зв'язок  із  зовнішнім  світом.  Ще  трималася  Варшава,  ще  просувалася  Червона  Армія,  ще  всі  чекали  чудес  на  Західному  фронті.  А  в  сонному  прикордонному  містечку  залишався  острів  тиші.  Покрівлі  українських  хат  були  викладені  золотою  кукурудзою  і  гарбузами.  В  білій  будівлі  Сіоністської  Організації  зі  щитом  Давида  на  фронтоні  розташувалася  радянська  установа.  І  ми,  європейці,  які  збилися  з  дороги,  яким  все  це  здавалося  маренням,  замість  того,  щоб  читати  Екклезіяста,  абонувались  у  ще  працюючій  приватній  бібліотеці  і  запоєм  читали  Монтерлана,  письменника  антисоціального  і  беззаконного,  автора  геніальних  парадоксів,  нашого  ворога  Монтерлана,  майбутнього  прислужника  режиму  Віші.
     Охочих  перевести  нас    через  кордон  не  знайшлося.  Нарешті  ми  з’явилися  в  комендатурі  зі  своїми  закордонними  паспортами,  прикрашеними  багатьма  візами,  і  скромно  попросили  пропуск  за  кордон.  Бравий  вусатий  командир  з  явним  осудом  крутив  у  руках  сині  книжечки  з  польським  орлом  на  обкладинці.  Задзвонив  телефон.  Комендант  зробив  страшну  гримасу  і  гаркнув  у  слухавку:  «Який  магістр  фар…ма-ко-логії?!  Ви  ці  титули  залиште,  будь  ласка!  Пройшли  часи  панів  та  магістрів!  З  аптеки?  Так  і  скажіть,  що  з  аптеки!  ».  І  звернувся  до  нас:  «Хто  такі?»
     Ми  чистою  російською,  пропускаючи  будь-які  титули,  пояснили,  хто  ми  такі,  і  комендант  запропонував  нам  отримати  безкоштовний  біженський  проїзд  до  столиці  Західної  України  –  міста  Львова.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929676
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2021

Ю. Б. Марголін. Подорож до країни ЗЕ-КА. Переклад. Частина І. Замість передмови

Частина  І

Замість  передмови

         Задовго  до  початку  Другої  світової  війни  я  збирався  з'їздити  в  Радянський  Союз.
         Я  жив  тоді  в  Лодзі,  в  Польщі.  Цікавість  до  Радянського  Союзу  тут  була  великою.  Щоправда,  в  Парижі  та  Нью-Йорку  країною  комунізму  цікавилися  інакше,  аніж  в  Польщі,  де  пам'ятали  сто  п’ятдесят  років  царської  окупації  і  війну  1920  року,  де  завжди  існував  спільний  кордон  і  Росія  завжди  фігурувала  і  реальною  загрозою,  і  близькою  спокусою.  Компартія  в  нас  перебувала  на  нелегальному  становищі.  В  аграрній  і  католицькій  країні  зі  слабкою  промисловістю  та  мізерним  пролетаріатом  не  існувало  для  неї  підґрунтя.  На  десять  чи  п’ятнадцять  відсотків  комунізованою  була  єврейська  молодь.  Бог  знає,  як  уявляли  собі  комунізм  нещасні  мрійники  польського  гетто.  В  тридцяті  роки  на  вулицях  Лодзі  з  візків  продавалися  «Памфлети»  Радека,  «Історичний  матеріалізм»  Бухаріна.    В  день  смерті  Леніна,  в  січні,  на  річницю  «трьох  Л»,  де-небудь  впоперек  вулиці  на  телеграфних  дротах  з’являвся  червоний  прапор,  і  єврейські  молоді  люди  били  вікна  в  єврейських  же  крамницях  на  Піотрківській.  Радикальна  інтеліґенція  зачитувалася  віршами  Бронєвського  про  «печі  Магнітогорська».  У  варшавських  театриках  під  грім  аплодисментів  декламували  «Ґранаду»  Кірсанова.  Туристи  їздили  маршрутами  радянського  бюро  «Інтурист»  знайомитися  з  великою  країною  Революції.
         Багато  їх  поверталося  з  коробкою  радянського  шоколаду  і  приємними  спогадами  після  тижневого  перебування  в  Москві.  Двотижневий  маршрут  давав  можливість  побувати  на  території  України.  Перед  тими,  хто  міг  оплатити  три-  і  чотиритижневу  поїздку  –  відкривалися  курорти  Кавказу  і  Середня  Азія.  Таким  чином,  Андре  Жид  побував  у  Го́рі,  на  батьківщині  Сталіна,  а  Зібург  відвідав  Червону  Арктику.  Кожен,  хто  володів  пером,  привозив  з  Радянського  Союзу  звіт  про  свої  враження.
         В  роки  моєї  радянської  неволі  я  згадував  цю  літературу.  Серед  репортажів  були  і  чудово  виконані  речі,  повні  тонких  спостережень,  дотепності  та  блиску.  Але  в  цілому  вся  ця  література  являла  собою  просте  дитяче  лепетіння.  Як  скептики,  так  і  ентузіасти,  які  однаково  не  мали  уявлення  про  справжній  Радянський  Союз,  не  мали  права  писати  про  так  мало  їм  знайомий  предмет.  Смішна  і  трагічна  невідповідність  цієї  «туристичної»  літератури  з  радянською  дійсністю  стала  очевидною  для  сотень  тисяч  людей,  які,  як  і  я,  потрапили  в  глибокий  тил  радянської  країни  в  роки  війни.
         Окрім  цієї,  офіційної  «туристики»,  існувала  в  Польщі,  протягом  усіх  років  її  незалежності,  й  інша,  про  яку  не  писали  газети.  Не  було  такого  року  і  місяця,  щоб  через  кордон  не  переходили  нелегальні  перебіжчики,  люди,  які  не  хотіли  залишатися  в  капіталістичній  Польщі  і  прагнули  до  «батьківщини  всіх  трудящих»,  на  землю  обітовану,  в  пошуках  справедливості  та  свободи.  Ми  нічого  не  знаємо  про  подальшу  долю  цих  людей.  Чому  жоден  з  них  не  дав  про  себе  знати?..  Це  не  були  знамениті  письменники  чи  делегати  з  Америки.  Коли  вони  щезали  як  камінь,  кинутий  у  воду,  ніхто  ними  не  цікавився.  Це  були  маленькі  люди,  аноніми,  тирса,  ніби  магнітом  притягнуті  мрією  про  кращий  світ.  А  між  тим,  дуже  і  дуже  варто  було  б  опитати  цих  людей.  Їх  правдивий  і  нелітературний  виклад  сказав  би  більше,  ніж  томи  офіційної  пропаганди.  Багато  їх  живе  в  Радянському  Союзі  й  жаль,  що  немає  у  них  можливості  розповісти  про  себе.
         В  місті  Біла-Підляська  на  ринку  стояла  будочка,  де  єврей  торгував  содовою.  Діти  в  нього  виросли  бунтівниками  –  Богу  не  молилися  і  знати  не  хотіли  ні  польського  добра,  ні  заморської  Палестини.  Коли  молодший  виріс  і  переконався,  що  в  Білій-Підляській  мало  надії  на  революцію,  він  змовився  з  прикордонними  селянами,  і  темної  ночі  вони  його  перевели  на  радянський  бік.  Було  це  в  1931  році.  Одинадцять  років  потому  я  з  ним  зустрівся  –  в  радянському  таборі,  у  великій  і  багатолюдній  країна  зе-ка,  і  чув  його  історію,  таку  ж,  як  і  тисячі  інших.
         Країна  зе-ка  не  нанесена  на  радянську  мапу,  її  немає  в  жодному  атласі.  Це  єдина  країна  світу,  де  немає  суперечок  про  Радянський  Союз,  немає  оман  і  немає  ілюзій.
         Жив  у  місті  Любліні  власник  технічного  бюро,  інженер  Мельман.  Якщо  залишились  на  світі  його  родичі  –  ось  довідка  про  безслідно  зниклого.  Інженер  Мельман  був  людиною  незалежною  і  норовливою.  Ніяк  він  не  міг  змиритися  з  польським  режимом.  І  ось  він  переходить  кордон  із  цілою  групою  «незадоволених».  Їх  прямо  з  прикордонного  поста  відправляють  до  в’язниці,  а  звідти  –  до  табору.  Там  я  з  ним  і  зустрівся.  На  той  час,  вже  після  декількох  років  ув’язнення,  це  був  надзвичайно  мовчазний  чоловік,  широкоплечий,  з  потемнілим  обличчям  і  похмурим  поглядом.  Не  думаю,  щоб  до  того  часу  в  нього  залишилися  хоча  б  якісь  переконання.  Єдиною  його  метою  було  не  вмерти  в  таборі.  Але  й  це  йому  не  вдалося.  Навесні  1944  року  він  помер  у  виправно-трудовому  таборі  Круґліца,  Архангельської  області,  від  завороту  кишок.  Хтось  подарував  йому  два  зайвих  талони  на  обід,  і  цього  не  витримав  його  організм,  який  відвикнув  від  нормальної  їжі.
         1937  рік  став  фатальним  для  «нелегальних»  туристів.  В  цьому  році  в  Радянському  Союзі  відбулася  «велика  чистка».  Серед  мільйонів  запроторених  в  табори  опинилися  і  всі  ті,  хто  з-за  кордону  прибув  на  проживання  в  Радянський  Союз.  Байдуже,  легально  чи  нелегально.  Я  пам’ятаю  молоденьку  сестру  в  табірному  бараку  для  хворих.  «За  що  Вас  посадили,  сестро?»  -  «Мій  тато  приїхав  з  Латвії»  -  «А  скільки  Вам  років  тоді  було,  коли  приїхав?»  -  «Вісім».  І  це  не  розмова  двох  божевільних.  В  Радянському  Союзі  це  кожному  зрозуміло  без  пояснень.
         Я  не  поїхав  до  Росії  завдяки  «Інтуристу»,  і  не  перейшов  темної  ночі  польський  кордон.  Я  виявився  туристом  особливого,  третього  роду.  Мені  не  треба  було  їздити  до  Росії  –  вона  сама  до  мене  приїхала.  І  маршрут  виявився  в  мене  особливий,  про  який  ми  нічого  не  чули  в  «Інтуристі».  Мені  довелося  спостерігати  Росію  не  з  вікна  готелю  «Метрополь»  в  Москві,  чи  з  вікна  вагона-ресторану.  Я  бачив  її  крізь  заґратоване  віконечко  вагона  тюремного,  крізь  колючі  дроти  таборів,  переміряв  пішки  сотні  кілометрів,  коли  з  лайкою  гнали  арештантський  натовп  по  етапу  через  ліси  і  злиденні  колгоспи  півночі;  двічі  перетнув  Урал  –  в  теплушці,  на  третій  полиці  жорсткого  вагона,  де  немає  і  бути  не  може  іноземних  кореспондентів,  –  жив  у  сибірській  глушині,  ходив,  як  і  всі,  на  роботу  і  носив  у  кишені  той  документ,  яким  так  пишався  Маяковський:  радянський  паспорт  терміном  на  п’ять  років.  Цього  документа  в  мене  більше  немає.  Саме  тому  я  і  можу  писати  про  Радянський  Союз  те,  про  що  й  не  снилося  нашим  мудрецям  і  про  що  не  пишуть  громадяни  з  радянськими  паспортами.
         Люди,  які  симпатизують  радянській  системі,  вважають,  що  мій  маршрут  був  невдало  вибраний  і  повів  мене  вбік  від  знаменитих  радянських  шляхів.  Я  не  був  під  Сталінградом,  не  брав  Берліна.  Якби  я  там  був,  можливо,  я  писав  би  інакше?  Можливо.  Але  маршрут  мій  був  вибраний  не  мною,  мені  його  вказала  радянська  влада.  Про  Сталінград  світ  знає  все,  про  табори  –  нічого.  Де  правда  Росії  –  в  Параді  Перемоги  на  Червоній  площі,  чи  в  країні  ЗЕ-КА,  котра  випала  з  географічного  атласу?  Очевидно,  потрібно  брати  ці  речі  разом,  в  їх  цілісності  і  взаємозв’язку.  Для  мене  немає  ілюзій,  я  бачив  підземну  Росію.  Я    б  а  ч  и  в.  Ті  ж,  хто  покладає  надії  на  Країну  Рад,  нехай  візьмуть  до  уваги  і  цей  «матеріал»,  і  нехай  узгодять  його,  як  зможуть,  зі  своєю  совістю.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929675
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2021

Як самопочуття?

Темно-синє  небо  чорніє  і  чорніє.  Ніч  наступає  зі  сходу.  Небо  безхмарне  –  зірки,  зірки.  Місяць  ще  низько,  тільки  зійшов,  скоро  повня.  Вітрець  у  деревах  листки  перераховує,  вони  шумлять  натовпами,  там  тихіше,  там  голосніше,  а  десь-не-десь  затихли  всі,  позамовкали.  Позавмирали.  Ніби  чекають  чогось…  чи  дочекалися…  Чи  просто  вже  втомилися  під  сонцем,  під  вітром,  під  дощами-снігами-інеєм…  Виноград,  з  весни  морозом  добре  вдарений,  так  і  не  відійшов,  хоча  листя  де-не-де,  як  рятівні  знамена  потопаючого  корабля,  випустив,  і  навіть  лозу  подейкуди,  а  в  кількох  місцях  –  навіть  гроно.  І  воно  достигло  до  гарного  смаку,  і  навіть  трапилися  ті,  хто  хвалили  його.  Але  то  як  би  не  було,  а  порівнювати  з  минулорічним  урожаєм  нічого  –  цьогоріч  навіть  і  не  вгощали  нікого,  і  самі  не  їли…  Жовтаве  виноградне  листя  теж  притомилося,  мовчить  не  шелесне,  і  пташок  вже  не  чутно  ніде  ніяких.  Вітер  у  шпанках  ледве-ледве  –  і  замовкає,  ледве-ледве  і  за…  «Що?  Це  мені  почулося?..  Це  виноград?..».  «Ні,  не  почулося.  Виноград».  «???...  Виногра-а-а…  Х-хто  це…  г-говорить?!!  Це…  що  це  за  …».  «Це  я».    «Х-хто  я?!!  Це  не  я  в  моїй  г-гол-ло...».  «Ні,  не  ти!».  «А  хто?!.  не  я…».  «Той,  про  кого  ти  знаєш  і  часто  думаєш».  «І  що  даль…  і-у-у-о-ох!..  це  знову  виноградний  лист?..  як  це  він  робить?!».  «Що  робить?».  «Я  тільки  що  чув…».  «Ти  щось  чув?».  «Так,  чув».  «Що  ти  чув?».  «Я  чув…  я  думаю,  що  це…  що  це…».  «Ну,  сміливіше,  чому  ніяковієш?».  «Я  думаю…  ні,  я  чув…  я  чув,  як  виноградне  листя  сказа…  прошелестіло…  воно  прошелестіло,  ніби  голосом…  прошелестіло:  «Ти  готовий  до  їх  приходу?»».  «Скільки  разів  ти  це  чув?».  «Перший  тільки  що,  коли  ще…  сам…  і  другий,  тільки-но,  коли  вже  з…  з…».  «Ну  так  що,  ти  готовий?».  «Хто?..  ти?..».  «Зрозуміло,  не  готовий».  «Чому  це…  не  готовий?  Коли  таке…  вже  сталося…  стається…  Готовий  і  нічого  не  бою…  зрозумів…  ти…  ти  все  знаєш,  що  я  думаю…».  «Так,  знаю.  І  все,  що  ти  знаєш  –  теж  знаю».  «Насправді  я  боюся…  боюся,  ні-ні,  не  за  себе  –  на  мені…».  «І  це  знаю,  і  бачу,  що  це  так».  «То  хто…  ти?».  «Я  не  ти,  я  –  ми.  У  нас  немає  я,  яке  проти.  Ми  всі  одне  я.  Ми  –  …  щоб  тобі  зараз  було  зрозуміліше  –  інопланетяни.  Але  не  такі,  як  уявляють  у  вас.  Про  нас  у  вас  не  уявляють,  тому  відповідаю  на  твоє  запитання…».  «Але  я  ще  нічого  не  запитував!».  «А  запитання  вже  народилося  в  тебе  між  серцем  і  гортанню.  Так  от,  до  такої  міри  не  такі,  що  ось  –  дивися!».
Несподівано  всі  дерева  в  садку,  всі  вишні  з  яблунями  і  грушами,  всі  малинові  зарості  з  кущами  троянд,  і  виноград  на  шпалерах,  і  невисокі  туйки  двома  рядками,  і  навіть  сухі,  ще  не  зрізані  чорнобривці,  –  всі  раптом  почали  рухатись  в  одному  такті,  вигинаючись  і  похитуючись  то  в  один  бік  всі  разом,  то  в  якийсь  інший  бік.  Спочатку  це  було  просто  погойдування  і  похитування,  а  потім…  потім  вони  почали  підстрибувати  так,  ніби  натовп  танцює  якийсь  один  танець  і  рухається  завченими  і  натренованими  рухами  з  одного  боку  в  інший.  Потім,  раптово,  вони  всі  почали  ніби  наступати  на  центр  уявної  сфери,  одноголосно  обираючи  його  спочатку  то  в  одному  місці,  то  в  іншому.  Потім  деякі  дерева  своїми  гілками  притулилися  одні  до  інших,  інші  притулилися  ще  до  інших,  кущі  троянд  притулилися  до  малини,  і  раптом…  склалася  ніби  жива,  рухлива  картина  «Того  художника…  як  же  ж  його…».  «Ну  годі,  досить.  Так  ти  готовий?».  «Готовий…  до  чого?..  Що  буде  далі,  коли  скажу,  що  готовий?».  «О-о,  тепер  бачу,  що  готовий».  «І  що?  Тепер  я  маю  щось  робити?».  «В  тебе  є  якесь  бажання,  яке  б  ти  дуже  хотів  виконати?».  «Бажання?..  Так,  є…  бажання…  так  а  ти  ж  і  сам  знаєш  всі  мої  бажання!  Ти  ж  сам  казав!».  «Це  бажання  потрібно  промовити  вголос  власним  голосом».  «Власним…  Ну  тоді…».  «Тобі  нададуть…  три  секунди  часу,  ти  повинен  встигнути  сказати  вголос  і  заразом  уявити  собі  те,  що  хочеш».  «Три  секунди?..  Уявити?..».  «Так,  це  дуже  легко,  і  дуже  багато  часу…  Ні,  навіть  і  не  думай  –  не  обдуриш  і  иншого  бажання  не  виконаєш  –  ніхто  не  дасть…  себто  –  ми  не  дамо».  «Як  це  –  не  дасте?  То  бажання  не  виконається?».  «Ні,  виконається,  але  потім  все  повернеться  назад,  якщо  воно  буде  не  тим  бажанням».  «І  для  чого  все  це?».  «Щоб  ти  побачив».  «Побачив  що?»  «Що  можна  вміти».  «Вміти...  За  три  секунди?  Все,  що  я  скажу  і  уявлю  за  три  секунди  –  все  збудеться?»  «Тепер  вже  півтори».  «Що  півтори?»  «Півтори  секунди  на  виконання  бажання».  «Чому  півтори?».  «Бо  півтори  ми  вже  витратили  на  розмови».  «І  скільки  в  тебе  тих  секунд?  Це  ти  їх  роздаєш?»  «Не  ти,  а  ми,  не  в  мене,  а  в  нас,  я  вже  тобі  казав  про  це  –  у  тебе  гарна  пам’ять,  але  запам’ятовуєш  ти  не  те.  Мене  одного  немає,  є  тільки  ми.  Щодо  секунд  –  у  нас…  як  у  вас  кажуть  –  безліміт,  і  роздаємо  ті  секунди  ми,  але…  але  дуже  жаль,  що  так  рідко  випадає  це  робити…  Слухай,  а  давай  так  –  півтори  секунди  –  і  не  те  бажання,  що  я  вже  знаю,  а  будь-яке  твоє  бажання,  чуєш  –  будь-яке  бажання  –  воно  збудеться  повністю!».  «Будь-яке?».  «Так,  будь-яке!».  «Будь-яке  будь-яке?».  «Яке  завгодно».  «А  якщо  воно  буде  погане?».  «Навіть  якщо  погане!».  «І  що  ж  буде  потім?  Все  так  і  залишиться?».  «Потім?  О-о,  потім  в  тебе  буде  перше  виконане  бажання,  а  за  те  що  станеться  не  з  тобою  –  не  хвилюйся  –  ми  на  варті,  і  в  один  момент  все  повернемо  назад,  коли  не  сподобається  нам,  я  ж  уже  казав.  Ти  що,  ніяк  не  второпаєш?».  «Здається  второ…  то,  кажеш,  так?  А  якщо  добре  бажання  –  то  воно  залишиться?».  «Звичайно  що  залишиться».  «Назавжди?».  «Слухай…  як  там…  ти  що,  мене  за  лоха  маєш?  Звичайно  назавжди!».  «А  щоб  воно  залишилося,  хто  ж  визначатиме,  добре  воно,  чи  погане?».  «Як  хто  визначатиме  –  ти  сам!».  «Я  сам?!».  «Ну  а  хто  ж  іще!  От  ти  даєш!  Ти  що,  самого  себе  зможеш  обдурити?  Ти  що  –  прикидаєшся,  знущаєшся  з  себе?  Ніяк  не  можеш  повірити?».  «Не  можу…  усвідомити,  що  воно  все  так…  ой,  що  це?..  що  це  таке  відбувається?..».  «Що  таке?».  «Таке  відчуття,  ніби  мене  приєднують…  до  всього,  приєднують  до…  о-о-о-о…».  «Це  починаються  ті  півтори  секунди.  Зараз  вони  прийдуть,  будь  готовий!».  «Я  ніби  ввесь…  о-о-о…».  «І  не  забудь  –  уголос!».  «О-о-о…  о-о-о…  о-у-уп…»:
–  Хайтагрушакрайгородустаненамісцещоспилявколигрітисянебулочим!..  –  «о-а-ах-х-х…  Господи,  та  що  ж  це  я  змолов?!  Я  ж  міг  би…».  «Є  контакт!  Зараховано!  Молодець!  Останні  слова  не  влізли,  але  вони  не  такі  вже  й  важливі,  їх  ми  і  так  знаємо».  «Знаєте?  І  що  тепер?».  «Так,  знаємо,  бо  ти  їх  уявив.  А  тепер  –  до  побачення,  до  бажаного  побачення,  –  і  ми  маємо  таку  надію!  Запам’ятай  –  все  пояснити  не  можна,  його  можна  тільки  зрозуміти.  Або  уявити.  І  ще  –  коли  зустрінешся  з  рідними,  з  рідними  тобі  людьми,  поцікався  їхнім  здоров’ям,  самопочуттям…  Ну,  бувай!  Тепер  ми  знаємо  –  ти  розумний».

Ще  ніколи  стежка  до  краю  городу  не  була  такою  довгою,  навіть  коли  бігти  з  у  сіх  сил.  Ось,  ще  одна  ямка,  ще  один  поворот  –  і…
Стара  груша,  саме  такою,  як  і  уявлялася,  стоїть  на  своєму  місці,  як  і  скількись  років  тому,  повигинавши  гілля  дугами  до  землі,  та  й  поволі  погойдує  ними  згори  вниз,  ніби  погоджується  з  усім,  що  відбувається  навколо.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929329
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2021

Якось тихо…

на  душі  якось  тихо  а  в  листі  шепочеться  вітер
всі  думки  позникали  зійшли  до  мудріших  осель
тільки  чокнутий  час  який  треба  кудись  та  подіти
хоч  не  хоч  а  нестримно  кудись  безперервно  несе

он  і  місяць  зійшов  у  серпанку  видніється  привид
ніби  лізе  на  гору  на  ту  що  там  нібито  є
але  шлях  його  якось  не  прямо  а  нібито  криво
наче  час  навіть  місяцем  чокнуто  ліпить  своє

а  до  сонця  за  сценою  хмар  не  тримає  признання
навіть  вітер  у  листі  нечемно  з  орхестри  пішов
на  душі  якось  тихо  і  падає  крапля  остання
з  того  келиха  що  самовпевнено  зветься  любов

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2021

Скінчилася посуха…

скінчилася  посуха  дощ  мрячить
запрошує  в  наступний  мокрий  жовтень
знайомить  з  образами  хмарних  сотень
і  лист  зелений  усікає  вмить

свята  вода  із  безкраю  поволі
черства  трава  примокла  і  лягла
проснулась  річка  схудла  і  нага
роздягнена  до  долішньої  солі

а  в  полі  квітка-соняшник  стоїть
засохла  в  порох  ледь  тримає  ногу
граки  всією  зграєю  спрожогу
із  галасом  злітають  у  блакить

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2021

В. о.

як  вдихну  кант  піску  і  зап’ю  штильовим  океаном
і  побачу  як  лінію  дна  обціловує  бриз
відлечу  до  засніжених  гір  їх  зненацька  застану
і  тоді  вже  не  вгору  дорога  моя  тільки  вниз

гори  з’їм  як  з’їдають  шматки  глазурованих  тортів
розваляю  каньйони  й  роздмухаю  воду  з  озер
а  мереживо  рік  які  схожі  на  кровні  аорти
трансплантую  на  той  з  континентів  який  ще  не  вмер

позбиваю  вогні  що  тікатимуть  в  космос  на  злеті
і  то  буду  не  я  коли  буде  все  не  до  пуття
щоб  тваринки  оті  що  зазнались  на  власній  планеті
зрозуміли  нарешті  всю  сутність  живого  буття

а  тоді  у  пустелі  на  попелі  викладу  сходи
щоб  вузенькі  без  поручнів  високо  аж  в  небеса
і  прийматиму  знов  ходаків  може  ж  ними  ще  вродить
нехай  вже  воскресають  ще  раз  як  і  я  воскресав

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2021

Повіки заплющені…

ще  повіки  заплющені  тишком  виходжу  надвір
перше  чую  приємно  віддалений  гавкіт  собаки
десь  чекає  моменту  для  підлого  нападу  звір
дай  впізнаю  як  завжди  розставлені  видимі  знаки

низьке  небо  все  в  хмарах  та  жодного  з  дивних  облич
тільки  Місяць  здивований  в  день  завітав  на  годину
значить  лупиться  там  майбуття  не  шукай  і  не  клич
не  впізнаєш  його  як  воно  вже  на  тебе  та  й  злине

на  деревах  згори  як  на  струнах  вібрує  вітрець
захоти  будь-яку  і  він  виконає  забаганку
але  будь  обережним  із  вітром  бо  хай  йому  грець
втихомирювати  божевільного  аж  до  світанку

зашкарубла  дорога  лежить  в  чужу  даль  манівцем
якщо  встане  уся  до  найвищого  неба  дістане
її  люблять  ненавидять  експлуатують    за  це
і  он  знов  буксував  хтось  по  мокрому  гоїлись  рани

на  низинах  живучий  прокинувся  давній  струмок
береги  його  поряд  і  просять  убратися  в  віти
щойно  з  гір  він  прибіг  і  дорогою  трохи  намок
і  ще  дуже  жалкує  що  стало  тікати  ізвідти

на  підстилці  узлісся    з  росою  павучий  батист
чорна  білка  з-за  стовбура  зирить  прицільним  дуплетом
а  на  гілці  вгорі  соловей  шишку  в  дзьобі  затис
і  готовий  у  будь-яку  мить  до  негайного  злету

і  дерева  слухняно  мовчать  бо  вітрець  щойно  вщух
і  собака  затихнув  набридло  полохати  звіра
і  до  неба  не  чутно  що  тут  потрапляє  до  вух
і  від  того  ніхто  і  ні  в  що  вже  насправді  не  вірить

і  печера  моя  це  мій  край  це  моя  цитадель
нехай  в  тілі  вона  де  відомі  всі  виходи  й  входи
покидаю  її  якийсь  час  і  шукай  не  знай  де  
повертаюсь  і  ладно  розплющую  очі  на  згоду

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925635
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2021

О так…

«О,  так,  я  знаю,  нам  не  до  лиця…»
                                                               Олена  Теліга  –  «Відповідь»

о  так  я  знаю  нам  не  до  лиця
відвертя  слів  і  міміки  в  розмові
правує  мімікрія  без  кінця
і  скельця  усілякі  кольорові

о  так  я  знаю  нам  не  до  нутра
коли  в  сусіда  кажуть  кращі  вірші
й  людина  більше  до  душі  котра
за  наше  власнеє  кохання  гірша

о  так  я  знаю  нам  не  до  снаги
відмовитись  від  авторського  права
від  лімузинів  перснів  дорогих
і  від  обгорток  щільних  та  яскравих

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922262
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2021

ЩОСЬ…

справді  є  таке  щось  яке  ловить  і  не  відпускає
і  тоді  ніби  кров  по  суглобах  не  в  той  бік  тече
ніби  круто  звертає  дорога  що  стелить  до  раю
ніби  ззаду  невидимий  кріпко  хватає  плече

дуже  не  досконалий  світ  наш  нині  недосконалий
надто  різні  у  кожного  в  розумі  власні  світи
надто  швидко  ми  йшли  і  тепер  несподівано  стали
а  чи  не  заблукали  й  куди  нам  тепера  піти

того  розуму  збутися  зве  ще  незвідана  сила
він  безсмертя  фізичне  придумає  скоро  для  нас
і  тоді  та  краплина  божественності  що  бісила
когось  грітиме  й  буде  доступна  ще  деякий  час

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021

Наркоманка, інтуїтивний переклад пісні В. Висоцького "Скалолазка"

СКАЛОЛАЗКА

Я  спросил  тебя:  -  Зачем  идете  в  горы  вы?
А  ты  к  вершине  шла,  а  ты  рвалася  в  бой
Ведь  Эльбрус  и  с  самолета  видно  здорово!
Рассмеялась  ты  и  взяла  с  собой

И  с  тех  пор  ты  стала  близкая  и  ласковая
Альпинистка  моя,  скалолазка  моя!
Первый  раз  меня  из  трещины  вытаскивая
Улыбалась  ты,  скалолазка  моя

А  потом,  за  эти  проклятые  трещины
Когда  ужин  твой  я  нахваливал
Получил  я  две  короткие  затрещины
Но  не  обиделся,  а  приговаривал

Ох,  какая  же  ты  близкая  и  ласковая
Альпинистка  моя,  скалолазка  моя!
Каждый  раз  меня  по  трещинам  выискивая
Ты  бранила  меня,  альпинистка  моя

А  потом  на  каждом  нашем  восхождении
Ну  почему  ты  ко  мне  недоверчивая?
Страховала  ты  меня  с  наслаждением
Альпинистка  моя  гуттаперчивая

Ох,  какая  ты  неблизкая,  неласковая
Альпинистка  моя,  скалолазка  моя!
Каждый  раз  меня  из  пропасти  вытаскивая
Ты  ругала  меня,  скалолазка  моя

За  тобой  тянулся  из  последней  силы  я
До  тебя  уже  мне  рукой  подать
Вот  долезу  и  скажу:  -  Довольно,  милая!
Тут  сорвался  вниз,  но  успел  сказать

Ох,  какая  же  ты  близкая  и  ласковая
Альпинистка  моя,  скалолалолазка  моя!
Мы  теперь  с  тобой  одной  веревкой  связаны
Стали  оба  мы  скалолазами
                                                                                                                   В.Висоцький

***

НАРКОМАНКА
інтуїтивний  переклад
пісні  В.Висоцького  "Скалолазка"

я  запитав  тебе  навіщо  колеш  морфій  ти
а  ти  під  ним  була  з  очей  лились  вогні
так  до  вершини  щастя  ж  можна  й  так  дійти
розсміялась  ти  й  вприснула  й  мені

і  з  тих  пір  любила  часто  це  робити  ти
заколисувати  виліковувати
коли  вперше  відшукала  мене  в  друзів  ти
посміхнулась  ти  й  ну  підковувати

ну  а  потім  за  без  дозволу  вколоті  дози
коли  втямив  я  що  десь  маху  дав
ти  сказала  мені  самостійності  досить
не  образивсь  я  а  лиш  підтакував

ох  як  же  полюбила  це  робити  ти
виліковувати  заколисувати
раз  за  разом  забирала  мене  в  друзів  ти
ти  лякала  мене  більш  не  вприскувати

ну  а  потім  при  кожному  нашому  розкумарюванні
ну  чому  ти  мені  ніби  вистежила
пред’являла  з  насолодою  провини  мені
гутаперчива  ти  й  зовсім  виснажена

ох  як  же  полюбила  це  робити  ти
виколисувати  заліковувати
раз  від  разу  мене  з  прірви  витягувати
ти  сварила  мене  лікувала  ти

із  останніх  сил  я  намагався  так  як  ти
щоб  кінець-кінцем  закінчить  двобій
ось  зіскочу  й  перестану  такати
тут  зірвався  знов  та  сказав  тобі

ох  як  же  полюбляєш  це  робити  ти
нас  чи  люблячими  чи  коханими
відвернула  чи  зв’язала  вабити
називати  нас  наркоманами

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2021

Вже звикаю…

я  вже  звикаю  бути  винуватцем
чиїхось  негараздів  та  й  хвороб
єдиний  порятунок  в  чорній  праці
знаходжу  ніби  й  справді  чорнороб

та  де  чиїхось  всі  близькі  ми  люди
колеги  друзі  родичі  рідня
світогляд  різний  міміки  облуда
щоразу  щомиттєвості    щодня

дивлюсь  і  бачу  знаю  й  розумію
але  пояснень  мало  лиш  своїх
всихає  найостанніша  надія
народжується  перший  справжній  гріх

мовчу  й  мовчу  і  вже  не  сподіваюсь
знайти  слова  які  ж  вони  малі
бо  може  й  справді  я  того  не  знаю
що  винен  в  різних  бідах  на  землі

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021

Не треба слів…

«Не  треба  слів.  Хай  буде  тільки  діло»
                                                           Олена  Теліга  –  «Сучасникам»

не  треба  слів  хай  буде  тільки  діло
як  дощ  оцей  щоденно-весняний
як  грім  небесний  щойно  відгриміло
і  промінь  сонця  хмару  прояснив

лелека  он  поніс  у  дзьобі  гілку
безпутній  кіт  з  розірваним  чолом
його  проводить  і  зітхає  гірко
одне  натхнення  видно  їм  обом

родинну  ладити  почав  альтанку
зберемся  всі  розіллємо  вино
а  потім  взавтра  десь  там  спозаранку
розбудить  сміх  малечі  за  вікном


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2021

Десь там…

десь  там  у  видній  далині
за  сподіваннями  й  страхами
ворушаться  глухі  й  німі
сновиди  поміж  Ним  і  нами

до  них  слова  не  долетять
думки  не  слухаються  слизу
на  піднебінні  благодать
не  думає  іти  донизу

туди  де  строєм  темна  рать
як  горизонт  кардіограми
туди  де  й  досі  щедро  сплять
сновиди  поміж  Ним  і  нами

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2021

Поклик

тягнувся  марив  малював  дивився
терпів  минав  вагався  відкладав
мовчи  не  йди  не  починай  не  злися
крім  тебе  в  неї  й  так  багато  справ

неділя  понеділок  вже  й  субота
обід  перерви  вивершення  дня
сто  за  сто  втрималися  двісті  проти
метро  таксі  тролейбуса  коня

назустріч  навздогін  і  навперейми
екрани  вітер  голови  вогні
зірки  відомі  сірі  ноунейми
так-так  стривайте  вибачайте  ні

своє  чуже  непробуване  спільне
доступне  хитре  зігнуте  пряме
в  обхід  дугою  косо-криво  рівно
ферштейн  но  смокінг  сорі  ні  бельме

вперед  від  неї  далі  краю  світу
де  ясно  все  відкрито  і  без  слів
де  сцена  всім  і  ввімкнені  софіти
щодня  щомиті  завжди  взагалі

ідеш  біжиш  наздоганяєш  рвешся
тамуєш  подих  згадуєш  слова
Вернадський  декілька  Тарасів  Леся
сто  п’ятий  номер  кількість  місця  два

камон  май  лав  ю  вері  вері  ґудмен
ай  наw  благаю  будь  німа  мовчи
червоний  дім  таємне  місце  людне
употемки  інкоґніто  вночі

а  завтра  знов  той  самий  понеділок
прокинусь  встану  одягнусь  піду
розпещено  самозабутньо  сміло
до  неї  перед  неї  на  виду

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2021

Проза

мій  уклін  о  шанована  прозо
але  надто  в  тобі  зайвих  слів
поєднати  всі  змісти  не  в  змозі
замість  пари  з  десяток  заплів

метушня  визначальних  відмінків
веремія  зумовлених  фраз
якщо  глухо  малюємо  дзвінко
як  сподобалось  буде  не  раз

натюрморти  під  біс  викладаю
патентований  тичу  білет
моє  місце  хтось  вказує  скраю
і  записує  псевдо  поет

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021

На перехресті

верлібр  французький

дивлюсь  я  в  обличчя  іноді
водіїв  дорогих  іномарок
і  кожного  разу  я  нехотя  бачу
таке  що  собі  уявити
я  мав  би  того  спозаранку
що  вже  десь  і  колись  його  бачив
як  ідуть  вони  строєм  і  горді
як  немає  в  них  сумніву  в  серці
як  багато  їх  в  їхній  когорті
як  говорять  вони  всі  відверто
замість  того  від  них  і  постійно
перебірлива  чується  лайка
розтрощити  понищити  здерти
а  хто  проти  то  фак  йому  фак  ю
перехрестя  червоне  терпіння
презирливі  в  дзеркалі  губи
надмірна  брова  не  здригнеться
непорушна  від  гріхів  аж  зо  дня  Сотворіння
невдоволеність  закам’яніла
всім  і  всіма
на  стошаровій    машкарі  личини
яка  беззаперечно  почне  змінюватися  і  змінюватися
якщо  почати  раптом  ту  машкару  стягувати  одну  по  одній
шар  за  шаром  стягувати  і  стягувати  і  викидати  геть
і  за  кожною  стягненою  буде  наступна  і  наступна
а  звір  всередині  за  ними  починатиме  беззастережно  вити
а  далі  буде  завивати  і  звиватися
борсатися  і  вигинатися
кружити  кружляти  і  крутитися
судомитися  корчитися  і  прикидатися
буде  здаватися  всіма  відомими  і  невідомими  тваринами  і  рослинами
буде  вигадувати  брехати  і  канючити
буде  плакати  і  сміятися  співати  і  знову  вити
буде  проситися  їсти  а  потім  проситися  пити
а  машкара  все  буде  стягуватися  і  стягуватися
зніматися  і  зніматися
і  звір
нутром  своїм  відчуваючи
що  неминуче  ось-ось  прийде  секунда
коли  злізе  остання  маска  з  лиця
останній  захист
і  світ  побачить  його  справжнє  природне  обличчя
і  зміниться  мабуть  до  нього  назавжди
безсумнівно  зміниться  до  нього  назавжди
звір  і  сам  починає  змінюватися  надзвичайно  швидко
так  швидко  що  вже  давно  перевалило  за  сотню  стягнених  масок
а  вони  все  наростають  нові  і  наростають
і  ніхто  їх  давно  вже  не  рахує  в  чеканні  
а  як  виявилось  дві  передостанні
поморщилися  зовсім  так
ніби  й  не  вони  були  тільки  що  на  цьому  місці
а  остання  за  ними  відпала  сама

і  явилася  світу  дитяча  невинність
первинна  невпевненість  і  швидкоплинність
вашого  прибережного  життя
коли  ще  батьки  розуму  вчили
до  рук  більше  ніж  до  голови
замість  м’язів  паплюжили  крила
і  казали
що  як  дозволяють  то  так  і  живи

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021

Часто бачу…

часто  бачу  таке  що  про  нього  не  слід  говорити
як  не  слід  у  безділлі  ятрити  загоєння  ран
і  ділити  де  ми  ще  повинні  а  де  рівні  квити
і  любити  пророцтва  плітки  дифірамби  й  обман

де  питання  в  очах  а  де  погляд    з-під  брів  металевий
де  скуйовджена  дбалість  а  де  ледь  прищеплена  вись
де  птахи  розмаїті  а  де  динозаври  й  дерева
де  мовчи  і  піддакуй  і  вірно  з  любов’ю  дивись

як  мовчати  не  можу  потойбіч  вікно  відкриваю
там  де  microsoft  word  надає  дармове  полотно
і  ганяю  химерним  письмом  дрібних  чортиків  зграю
і  нікого  не  чую  а  інколи  хлебчу  вино

моє  небо  в  калюжах  таке  ж  мальовниче  і  синє
мої  голі  дерева  не  в  той  бік  гілками  ростуть
мені  йде  хтось  назустріч  за  руку  веде  свого  сина
і  я  чую  як  каже  таким  як  цей  дядько  не  будь

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021

На граніті

до  поминальних  днів

на  моєму  граніті  поставте  купчастії  хмари
і  щоб  слід  літака  що  дугою  пішов  на  грозу
а  під  ними  чиясь  голова  догори  в  окулярах
і  ще  віршик  рукописним  шрифтом  на  самім  низу

хай  малесенькі  літери  створюють  смертнеє  тіло
опадають  на  ґрунт  і  втікають  у  стиглу  траву
а  із  неї  до  хмар  і  хай  буде  усім  зрозуміло
що  я  й  досі  невидимий  ніби  в  повітрі  живу

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2021

Потрійний фільтр

–  Добрий  день,  Василю  Івановичу…    дозвольте?
–  Заходь,  заходь,  добрий  день…  Що  це  ти  надумав  зайти?
–  Та  я…  секретарша  Ваша…  Лариса  Анатоліївна…  дозволила…
–  Ти  проходь…
–  Та  я  хотів…  якщо  є  хвилинка…
–  Є,  є  хвилина…  присідай.    У  тебе  якесь  є  питання?..
–  Так.
–  Механік  знову  розходився?  Чи  авто  поламалось?
–  Та  ні…  ні…  хоча  авто…  та-ак,  то  один  фільтр  за  власні  кошти,  то  другий…
–  А  тепер  на  третій  треба?
–  Та  ні…  та  я…  те…  не  те…
–  Та  сідай  вже!  
–  Та  я  хотів  Вам  про  Вашого  водія…  Остапа…  розповісти…
–  Розповісти?!  Що  розповісти?
–  Та  я  оце…
–  На  ось…  третій  фільтр  купиш.
–  Та  не  треба,  ну  що  Ви…  ну…  дякую…  велике  спасибі!
–  То  що  розповісти?
–  Та…  я  знаю…  що  Ви  його…  вважаєте  його…  гарним  працівником…
–  Так,  я  вважаю  Остапа  одним  із  самих…  самих  най…  найдисциплінованіших    працівників  нашого  підприємства…  і  що?
–  Та  я  чув…  те…  що  те…  що  він…
–  Стривай-стривай  –  ти  чув?  Ти  хочеш  сказати,  що  прийшов  розповісти  мені  про  те,  що  ти  десь  чув?
–  Так.  Просто  мені  розповіли,  а  я  вирішив  Вам…
–  Це  тобі  хтось  розповів?
–  Так.
–  Спеціально  розповів,  чи  випадково?
–  …  Не  знаю…  спеціально…  мабуть…
–  А  тебе  не  обманювали?  Ти  впевнений,  що  тебе  не  обманювали?
–  …  Не  знаю…  я  ж  не  бачив  цього  своїми  очима…
–  Не  бачив  своїми  очима!  Так-так…  хтось  тобі  розповів…  А  той,  хто  розповідав,  бачив  те  своїми  очима?
–  …  Не  знаю…  може  й  не  бачив…  так,  щоб  бачити…  бо  це  ж…
–  Може  й  не  бачив…  А  йому  що,  теж  розповіли  те,  що  він  тобі  розповів?
–  Не  знаю…  він  не  казав…
–  А  звідки  ж  він  про  те  дізнався?
–  Та  не  знаю  я…  він  не  казав  такого…
–  А  ти  не  запитував?
–  Ні…  не  запитував.
–  Не  казав…  не  запитував…  не  знаєш…  А  може  це  неправда?  Може  таке  бути?
–  Неправда?..  Може…  може  й  може…  чого  ж…
–  Навіть  так…  А  ти  би  повірив  тому,  хто  тобі  розказував,  як  своєму  рідному  батькові?
–  …  Не  знаю…    як  батькові  може  й  ні…  він  постійно  анекдоти  травить,  а  батько  не  травив  ніколи,  і  навіть  не  любив  їх…
–  То  це  виходить,  що  ти  хочеш  розповісти  мені  те,  що  тобі  розповіли  посеред  анекдотів,  і  в  чому  ти  не  впевнений,  і  воно  може  бути  неправдою?  Послухай,  а  чи  може  воно  бути  справжньою  брехнею?
–  …  Не  знаю…  але…  все  може  бути…  якщо  неправдою…  то  й…  може…
–  Що  може?
–  Ну  те…  може  бути…  брехнею…
–  Те,  що  ти  хочеш  мені  розказати?
–  Ну  да…
–  Ха!  Новина,  яка  може  бути  справжньою  брехнею!  Прекрасно!..  Слу-ухай  –  а  це  хоч  новина  із  хороших?  Чи  із  поганих?
–  Ой…  дуже  погана!  Дуже  погана,  така,  що  я  навіть  не  знаю…  наскільки  вона  погана…
–  Настільки  погана!..  А  для  кого  ж  вона  така  погана?
–  Для  Вас  погана…
–  Для  мене?!!  Гм…  Тобто  ти  прийшов  розказати  мені  погану  новину,  яка  може  виявитися  брехнею,  і  мені  стане  погано,  коли  я  про  це  дізнаюся?..  Чи  навпаки  –  я  зроблю  погано  комусь,  хто  у  цій  брехні  замішаний?
–  Ох…  і  так,  і  так…
–  І  так,  і  так?!  Ого!..  А  якщо  я  про  це  не  дізнаюся?
–  Ну  то…  не  знаю…  так  і  буде…
–  Що  так  і  буде?
–  Ну…  все  так  і  залишиться.
–  Як  є  зараз?
–  Так.
–  І  ніхто  не  постраждає?
–  Ні…
–  Так-так…  А  Остап  тут  при  чому?  Для  нього  ця  новина  теж  погана?
–  Для  Остапа  ще  гірша…  тобто  я  хотів  сказати…  що…  що  Ви  його  мабуть  просто  вигоните,  або…
–  Он  ти  куди!  Починаю  розуміти…
–  Та  ні,  я  не  про…
–  А  коли  тобі  розповідали,  хтось  іще  був  поряд?
–  Ні,  тільки  ми  двоє…
–  І  більше  ніхто  про  це  не  чув?
–  Ні…  тоді  ні…  може  той,  що  мені  розповів,  ще  кому  розповідав…  не  знаю…
–  Значить,  новина  погана  для  мене,  для  Остапа  ще  гірша,  а  всім  іншим…
–  Ні,  вона  погана  для  нас  усіх…  для  усіх…  ой…  вибачте…  але  для  Вас  і  Остапа  найгірша…
–  А  для  тебе?  Для  тебе…  можливо…  вона  не  така  вже  й  погана?
–  Та  ні,  я  зовсім  не  те  мав  на  увазі…  я  не  в  корисливих  цілях…
–  Корисливих!  І  справді…  Чуєш,  а  може  й  мені  хоч  якась  користь  буде  від  того,  що  я  узнаю?
–  Вам  користь?
–  Ну  да…  а  що,  хіба  не  може  бути  користі  від  якоїсь  поганої  новини?  Хоч  якась,  а  може  ж  бути  користь?
–  Не  знаю…  Більше  всього,  що  ніякої  користі…  більше  навпаки…  хоча…
–  Більше  навпаки?
–  Так.
–  Отже,  мені  абсолютно  ніякої  користі,  більше  навпаки…  А  що  ж  мені  буде  –  збиток?
–  …  Не  знаю…  можливо  втрата…  можливо  й  збиток…  так,  і  збиток  теж…
–  І  збиток,  і  ще  й  втрата!  А  що  ж  більше  –  мій  збиток,  чи  те,  що  я  вижену  Остапа?
–  Ваш  збиток…  На  місце  Остапа  можна  будь-кого,  а  …  та  й…
–  Значить  Остапа  втрачу…  а  тебе…
–  Та  ні,  я…
–  Та  так,  чуєш,  та  так!  Ти  зараз  хочеш  мені  розповісти  погану,  дуже  погану  для  мене  новину,  яка  може  виявитися  повною  брехнею!  І  від  неї  не  буде  жодної  вигоди  ні  мені,  і  нікому  іншому,  крім  тебе,  але  яка  завдасть  мені,  як  ти  кажеш,  більшої  шкоди  і  збитків,  ніж  я  вигоню  Остапа!  Тобі  не  здається,  що…
–  Тепер  вже  здається…
–  То  що,  будеш  розповідати?
–  Та  я  вже  й  сам…  не  знаю…  можу  й  не  розповідати…
–  Ну  то…  вдалого  трудового  дня?
–  До  побачення…
–  Скажеш  Ларисі  Анатоліївні,  нехай  зайде.
–  Добре…


–  А  от  якби  Василь  Іванович  читав  більше  художньої  літератури,  а  не  наказів  і  розпоряджень  по  підприємству,  то  йому,  можливо,  потрапила  б  на  очі  давня  грецька  притча  про  Сократа,  який  теж  не  захотів  слухати  розповідь  про  те,  як  його  дружина  зрадила  йому  з  одним  із  найкращих  його  учнів  –  з  Платоном.
–  А  може  воно  йому  і  непотрібне  було?
–  Кому?
–  Обом…
–  А  я  думаю  про  інше…
–  Про  що?
–  А  може  вони  обоє  все  знали?

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912210
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2021

Шатро блакитне…

шатро  блакитне  білі  і  купчасті
кавалки  в  піднебессі  на  плаву
стрічай  знайомся  розумій  прощайся
вітаюсь  роздивляюся  зову

мармизами  і  пиками  обличчя
химерні  дуже  схожі  на  земні
наслідують  застерігають  зичать
повторюють  показують  мені

котигорошко  на  маленькій  шкапі
її  за  шию  зараз  вхопить  лев
у  левові  кирило  кожум’яка
шумує  м’язами  увесь  але

кощій  безсмертний  впоперек  зі  сходу
красуня  спляча  сидячи  на  нім
чи  то  яга  небаченої  вроди
чи  голова  кобиляча  на  пні

висиджує  своє  гніздо  на  троні
скупий  багач  у  вдаваній  красі
пруг  змінюється  яйця  вже  червоні
ще  сяде  сонце  й  вилупляться  всі

казкові  ролі  чудернацьких  звірів
рукасті  тулуби  хребти  хвости
живуть  радіють  відчувають  вірять
стривай  послухай  пам’ятай  прости

й  забудь  своє  минуле  існування
затерті  рими  спірні  кольори
вони  всі  ось  напийся  їх  востаннє
й  ходім  до  нас  на  поміч  догори

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2021

З дороги…

із  дороги  де  враз  підвезуть  повертаю  у  степ
обіч  мізантропія  шепоче  все  тихше  і  тихше
я  іду  по  слідах  запитання  чи  вниз  це  вперед
і  чи  варто  людині  просити  помилуй  нас  лише

ніби  й  чую  когось  та  не  бачу  чомусь  ні  душі
потопельники  вироду  в    урбаністичну  хламиду
ще  й  вдоволено  плещуть  в  долоні    як  на  шабаші
так  що  й  не  зрозуміло  чи  справді  такі  ми  чи  з  виду

скоро  Сонцю  сідати  за  свій  золотий  небозвід
скоро  людству  страждати  на  інших  щасливих  планетах
я  виходжу  за  борт  хоча  може  не  варто  й  не  слід
то  від  нас  на  Землі  а  лиш  смужка  розгінна  для  злету

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2021

Мій прототип…

мій  прототип  запалений  сірник
палахкотить  вогнем  за  половину
і  жар  на  чорнім  досі  ще  не  зник
і  полум’я  все  біле  ось  поглине

чи  бігти  вдаль  чи  нахилятись  вниз
чи  в  горизонт  упертись  бо  оближе
і  вже  надії  мало  на  сюрприз
є  тільки  результати  всіх  наближень

знайду  момент  притухну  трохи  сам
на  чорнім  жар  хай  трохи  прохолоне
щоб  взятися  було  де  небесам
за  наше  чорне  їхнім  білим  лоном

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2021

Притча про Брехню і Правду

Колись  давно,  коли  боги  ходили  в  люди,
і  хто  їх  бачив  –  той  вже  жив  не  сам,
Брехня  і  Правда  теж  снували  всюди
і  парою  ходили.  Часто  тут  і  там
їх  бачили  удвох,  окремих  і  роздільних,
всіма  притьма  впізнанних  й  видимих  нараз,
і  хто  їх  обирав  –  ставав  як  той  невільник:
одному  загорався,  іншому  геть  гас.

Та  ось  одного  разу,  влітку,  в  спеку,
коли  сховалась  найостанніша  блоха,
Брехня  і  Правда  в  річці,  разом,  легко
купалися.  А  одіж  щоб  суха
була  й  надалі  –  то  її  стягнули,
бо  аж  вросла  у  шкіру,  мов  кільце,
і  слід  від  неї  про  її  минуле
був  нібито  малюнком  олівцем.

Зняли  і  поскладали  просто  долі
хітони,  хвартухи  і  стос  тунік,
самі  ж  купалися  геть  зовсім  голі
і  не  соромилися!  Як  було  повік,
Брехня  змивала  бруд  ретельно  й  швидко,
всім  гамузом,  напевно  і  дотла,
і  поки  Правди  не  було  десь  видко  –
швиденько  змерзла  й  одягатися  пішла.

А  Правда  ніжилася  –  довгі  теплі  хвильки…
майбутнє  розмаїття  вдалині…
Ван  Гог,  Шопен,  Лариса  Косач,  Рільке…
усяк  свій  смак…  І  Гітлер  на  коні
привидівся,  як  жах  зі  сну  нічного…
Але  вже  час  іти,  бо  імена…
але  на  березі  нікого…  і  нічого…
а  де  ж  це  одяг?!  Одягу  –  нема!!

Вдягатись  в  ніщо!  Зовсім-зовсім  гола
лишилась  Правда  прямо  того  дня!
Відтоді,  бідна,  вештає  довкола,
ховається…    Як  ніби  то  брехня,
що  в  неї  є  вже  не  дівочі  перса,
що  всяк  при  ній  невдавано  тремтить,
як  ненароджену  й  вже  точно  не  воскреслу
соромиться,  втікає,  ніби  спить…

А  що  Брехня?  Брехня  тепер  по  правді
зодягнена  у  тисячі  тунік,
літає  літаками,  їздить  в  ауді,
щирішає…  До  речі,  з  року  в  рік
у  неї  вада  є  незрозуміла  –
купатися  не  хоче,  й  не  дарма,
бо  кажуть,  що  слідів  на  її  тілі
від  правдиного  одягу  нема.


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2021

ВІЙ

спить  село  по  той  бік  річки
чи  то  сон
я  набув  чужої  звички
в  лісі  схрон
підперезаний  не  босий
ранок  день
безкозирка  зирить  скоса
ринда  дзень
по  обіді  сон  під  руку
захід  мій
темрява  зі  мною  штуку
ночі  Вій
сотворила  бузувіра
як  для  зла
зав’язала  лицеміру
три  вузла

підніміть  важкі  повіки
здрастуй  хто
тіло  древнього  каліки
звісне  тло
нагло  глянь  мені  в  зіниці
схопиш  драйв
упіймаєш  блискавицю
ніби  в  рай
чи  у  пекло  наостанок
без  води
найжаданіший  світанок
стій  куди
потримай  його  ще  трохи
бачиш  смерть
я  хотів  і  далі  строфи
та  вже  вщерть

вії  вія  щедрі  лісом
з  дивини                                
обійшлися  винним  звисом
сатани
балом  світяться  очиська
з  корабля
молоко  п’є  материнське
немовля

ось  і  сонце  в  очі  знову
бери  ще  й
вибирай  свою  полову
із  очей

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2021

Я тебе не впізнав…

Я  тебе  не  впізнав…  Ти  ходою  від  неба
йшла  чужою  красунею  мимо  усіх.
І  здалося  мені,  що  украй  зараз  треба
познайомитись  якось,  хоч  може  це  й  гріх…

Як  хотілось,  щоб  ти  підійшла,  ніби  фея,
про  яку  я  все  мрів  у  таємних  думках.
Та  я  все  так  боявся  зустрітися  з  нею,
бо  нізащо  не  хтів  пережити  свій  крах.

Ти  пройшла  майже  мимо,  та  враз  озирнулась,
і  ще  завагалась  –  повернути  назад?
Наші  стрілися  очі…  уста  посміхнулись,
яка  мить  вирішальна,  і  та  невпопад…

Я  стояв  і  дививсь  на  твій  поступ  рішучий,
зовсім  віри  не  йняв,  що  цей  день  таки  мій!
На  очах  ніби  хвиля  котилась  назустріч,
після  неї  ввесь  світ  ставав  всесвітом  мрій.

Я  нарешті  впізнав  –  та  це  ж  ти,  моя  ляле!
Ми  ж  недавно  взяли  тобі  друге  пальто!
Моя  мрія  тепер  підійшла  і  сказала,
що  теж  мріє  про  мене,  уже  років  сто…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2021

Спітніла шибка…

спітніла  шибка  у  вікні
на  перепад  температури
вже  верне  від  клавіатури
і  наобридли  всі  пісні

десь  виє  вітер  угорі
ворона  сіла  на  гілляку
терпіти  з  ночі  сизу  мряку
щоб  щось  поїсти  на  зорі

дерева  з  вітром  як  живі
хитають  докори  сумління
мовляв  це  й  все  ваше  уміння
так  кепсько  жити  на  Землі

пливуть  поволі  темні  хмари
пожовкле  листя  на  плющі
вже  може  хоч  оці  дощі
заллють  в  болоті  глупі  чвари

сусіда  вкотре  криє  дах
а  дощ  іде  усе  сильніше
пітніє  шибка  все  щільніше
і  дійсність  лізе  вся  по  швах

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2021

ОДНАКОВІ

Чим  старші  стають  люди,  тим  більше  вони  замовкають.  Не  всі,  звичайно,  і  кожен  замовкає  по-своєму,  але  якщо  придивитися,  то  виявиться,  що  чим  розумніша  людина,  тим  вона  замовкає  більше.
Посередині  свого  світу,  у  повсякденному  з  ним  спілкуванні,  у  щоденному  терті    з  іншими  людьми,  з  різноманітними  живими  тваринами,  з  природою  і  погодою  неможливо  завжди  бути  одночасно  відповідно-адекватним  до  того,  що  на  тебе  накочується,  і  зоставатися  розумним.  Неможливо  постійно  негативно  чи  позитивно,  і  в  той  же  час  розумно  ставитися  до  постійної  дощової  негоди  взимку  і  постійного  спопеляючого  бездощів’я  влітку;  до  бур’янів,  що  ростуть  повсюди  круглий  рік;  до  сусідського  собаки,  який  постійно  зло  гавкає  і  тільки  й  чекає  нагоди,  щоб  зірватися  з  цепу  та  вкусити  за  ногу;  до  людей,  що  постійно…  Так,  і  до  людей,  особливо  до  тих,  котрі  зовсім  не  бачать  чийогось  світу  поряд  зі  своїм,  теж  не  можна  постійно  ставитися  негативно  чи  позитивно,  і  разом  з  тим  розумно.  От  люди  і  замовкають  на  початку,  осягаючи  тим  самим  свій  розум.  А  як  іще  їм,  тепер  вже  розумним,  реагувати  на  непотрібний  зимовий  дощ,  на  спеку  влітку,  на  злого  собаку,  на  нахабних,  неосвічених,  нерозумних  співмешканців?  Ганити?  Радіти?
От  розумні  і  замовкають,  і…  і  стають  однаковими…  Однаковими  не  тільки  між  собою,  а  й  однаковими  до  всіх  дощів  і  бур’янів,  до  всіх  собак  і  всіх  співмешканців,  до  всіх  негараздів  і  вимушених  труднощів;  однаковими  принаймні  зовні  –  з  роками  навіть  жодна  зморшка  не  здригне  у  такого  на  обличчі,  коли  хтось  щось  поганого  скаже  чи  навіть  зробить  у  спину.  Думка  тільки  вилетить  у  всесвіт:  «Ну  і  що?  Повернуся  зараз  і  зроблю  зауваження  –  у  відповідь  почую,  що  сам  винен,  і  тут  же  аргументування…  Або  розповім  йому  про  те,  як  закон,  писаний  і  неписаний,  дозволяє  вести  себе  гідним  людям  в  подібних  ситуаціях,  а  він  такого  закону  ще  в  житті  своєму  ніколи  не  чув,  –  і  як  він  повинен  реагувати,  навіть  не  переспавши  з  цією  думкою?  Як  тільки  він  не  зреагує,  але  якщо  це  вперше  –  все  одно  буде  правий,  бо  він  такого  ще  ніколи  не  знав  і  не  чув.  А  якщо  не  стане  слухати,  розвернеться  і  піде  геть,  –  зробить  мене  дурником.  Якщо  балакуче  буде  сперечатися  і  сипати  розповсюдженими  телевізійними  тезами  –  я  буду  в  беззаперечній  меншості,  і  всі  навколишні  скоріше  підтримають  його,  а  не  мене.  Якщо  він  сильний  і  першим  полізе  назустріч  з  кулаками,  і  навіть  якщо,  щоб  його  втихомирити,  прийдеться  надкусити  йому  вухо,  підірвати  носа  з  губою  від  верхньої  щелепи  і  зламати  кілька  пальців  на  кожній  руці,  –  все  одно  він  виявиться  правіший,  і  ніхто  не  буде  слухати,  що  він  тими  пальцями  хотів  мені  очі  повидавлювати,  а  мене  якщо  не  огудять  всі  гуртом,  то  притягнуть  до  якоїсь  відповідальності.»
Ось  десь  приблизно  так  думають  розумні,  котрі  замовкають.  І  справді  –  ну  що  можна  сказати  напарнику,  котрий  розповідає  історію,  як  він  їхав  сьогодні  вранці  на  роботу  і  по  дорозі  висадив  свою  дружину  з  дитиною,  зупинившись  в  місці,  де  не  можна  зупинятися.  До  нього  з  нізвідки  під’їхали  патрульні,  забрали  документи  і  дістали  свої  протоколи.  Згадавши  поспіх  на  роботу,  запропонував  двісті.  Патрульні  посміялися  і  почали  щось  записувати.  Запропонував  п’ятсот,  патрульні  знову  посміхнулися,  один  дістав  телефон,  щось  натиснув  у  ньому  і  показав  у  вічі.  На  екрані  було  дві  цифри  –  800  і  1200.  «Якщо  зараз  –  то  перша,  якщо  потім  –  то  друга»,  –  пояснив  патрульний.  Добре,  що  грошей  у  машині  було  якраз.  В  кінці  розповіді  напарник  підсумував:  «Нічого  не  змінилося!  Що  міліція,  що  поліція!  Як  брали  –  так  і  беруть!  І  це  по  всій  країні!»
Так  от  –  що  напарнику  сказати  у  відповідь?  Почати  щось  пояснювати  про  правила  дорожнього  руху?  Чи  про  виконання  обов’язку  і  громадянську  совість?  Він  про  таке  чув  хоч  раз  у  житті?  Чи  про  те,  що  насправді  неважливо,  чи  то  міліція,  чи  поліція,  а  важливо  зовсім  інше?  Чи  просто  сказати,  що  набагато  краще  віддати  1200,  ніж  800?
–  А  коли  вони  під’їхали  і  вийшли  з  машини,  ти  ременем  був  пристебнутий?
–  Що??  –  напарник  заокруглив  очі,  глибоко  вдихнув,  і  ніяк  не  міг  видихнути.
–  Та  нічого…

Або  коли  віруючий  популярної  віри  стверджує,  що  у  всесвітній  рай  зможе  потрапити  тільки  віруючий  його  віри  і  більше  ніхто?  Чим  такому  віруючому  можна  заперечити,  і  щоби  при  тому  зостатися  розумним?
Або  коли  один  батько,  затятий  противник  татуювань,  впевнено  заявляє:  «А  я  своїм  строго-настрого  заборонив  будь-які  татуювання!  Сказав  їм  –  не  дай  Боже,  і  все!»  Що  такому  батькові  пояснити?  Що  одна  дівчина  вродилася  надто  повною  і  нічого  з  цим  зробити  не  могли  ні  вона,  ні  батьки,  і  всі  шкільні  роки  була  песимістично-мовчазною  одиначкою,  а  потім  після  одинадцятого  класу  зробила  тату  на  всю  руку  від  зап’ястка  до  плеча  –  і  в  неї  з’явилися  друзі?  А  після  другої  руки  вона  просто  і  впевнено  перетворилася  на  оптимістку?  Він  повірить?  Одного  такого  прикладу  буде  досить?  Якщо  ні  (а  вже  ж  почали)  –  то  як  продовжувати  пояснення?
Або  коли  вчитель  за  дві  абсолютно  однаково  написані  контрольні  з  математики,  кожна  з  трьома  однаковими  помилками,  ставить  одному  учню  10,  а  іншому  8?  Ні-ні,  не  за  те,  що  списували  один  в  одного,  а  за  те,  що  один  учень  ходить  до  нього  на  домашнє  репетиторство,  а  інший  –  ні.  В  одній  із  чергових  пиятик,  на  гроші  від  репетиторства,  до  нього  докопалися  з  цим  питанням  –  він  все  так  чесно  і  пояснив:  «Роботи  написані  на  дев’ять,  отже  все  чесно  –  в  сумі  вісімнадцять!».
Або  коли  відомі  письменники  вважають,  що  всі  художні  твори,  котрі  пишуться  зараз,  повинні  писатися  саме  так,  як  вони  писалися  раніше,  або  так,  як  вважають  правильним  вони  разом  із  усією  більшістю  –  з  усіх  боків  грамотно,  згідно  відповідної  науки,  так,  як  навчають  у  профільних  університетах?  Ну  якщо  не  зовсім  відповідно,  то  принаймні  дуже  схоже…  або  хоча  б  дотично…  але  ні!  Якщо  навіть  не  схоже,  а  тільки  дотично,  лише  грамотно  та  без  помилок,  –  тоді  ні,  тоді  це  ніяка  не  художня  література,  а  так…  якась  інакша  література…  або  писанина  неврівноваженого…
Як  такому  письменнику  пояснити,  чому  саме  тексти  пісень  якогось  андеґраундного  панк-рок  гурту  можуть  комусь  подобатися  в  сто  разів  більше,  ніж  всі  загальновідомі  пісні  разом  узяті?  А  разом  із  ними  і  прозові  оповідання  у  вигляді  класичних  шкільних  оповідань  можуть  виглядати  розповсюдженими  бур’янами,  чи  не  можуть?  Чи  варто  пояснювати  тому  письменнику,  що  оповідання  О.  Генрі,  які  вже  теж  давно  стали  класичними,  зовсім  чомусь  не  схожі  на  ті  оповідання,  які  за  визначенням  є  зразками  класики?  Чи  варто  згадувати,  що  неможливо  сперечатися,  чиї  з  картин  кращі  –  Ван  Гога  чи  Айвазяна?  Або  що  борщ  і  варення  можуть  бути  кращим  один  від  одного?  І  більше  того,  навіть  намагатися  це  робити  –  чи  варто?
От  і  замовкають  розумні.  А  найрозумніші  замовкають  зовсім,  стаючи  зовсім  однаковими.  І  тільки  час  від  часу  можна  почути  від  них…  проте  яка  то  різниця?  

Але  що  робити,  якщо  борщ  таки  заявить,  що  він  кращий,  ніж  варення?  Якщо  майстер-мариніст  Айвазян  заявить,  що  картини  Ван  Гога  –  то  дитяче  письмо?  Якщо  якийсь  поет  чи  письменник  заявить,  що  загальновідомі  вірші  та  пісні  лише  тим  і  кращі  від  панківської  маячні,  що  вони  загальновідомі,  і  що  інакше  з  найгарнішим  і  бути  не  могло?  На  чиєму  боці  буде  більшість?
На  чиєму  боці  буде  голосна  більшість  –  зараз  відповідь  відома.  Але  ця  відповідь  не  така  важлива,  як  відповідь  на  підступне  запитання:  «А  чи  не  схоже  це  на  твердження  пастора,  що  посмертний  рай  доступний  тільки  для  його  пастви?»  А  ще  ж  десь  існує  собі,  витає  у  повітрі  відповідь  і  на  саме  найголовніше  запитання,  на  запитання,  яке  має  форму  вектора,  і  визначає  долі  світів:  який  відсоток  братиме  участь  у  подібних  голосуваннях?  Не  відкрито,  ні,  не  вголос,  –  а  всередині  себе,  подумки?
Або  –  яких  однакових  більше?

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903134
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021

Любові, якої не можна

Зустрівши  її  –  не  іти  на  поклін,
Оминати  розставлені  мітки.
Уникати  зачинених  вікон  і  стін,
Що  з’являються  ніби  нізвідки.

Катувати  її!  І  враз  назавжди
Заборону  відкрити  на  милість.
Не  давати  у  спеку  їй  пити  води,
І  морозом  морозити  хтивість.

Не  дивитись  їй  в  очі  –  вниз,  ніби  раб,
Як  пружина  під  тиском  робочим.
Незалежно  від  всього,  усіх  її  зваб,
Мати  вигляд  усіх  неохочих.

Наодинці  із  нею  –  маску  вдягти
З  віртуальним  зображенням  звіра.
І  у  ній  вже  ховатися  від  наготи,
І  сичати  крізь  отвір:  «НЕ  ВІРЮ!!!»

…  А  потім  –  ненавидіти…  і  блювать
Від  емоцій,  вагань,  протиставлень…
З  м’ясом  вивернуть  душу,  і  знов  надівать
На  скелет  своїх  віршодосягнень.

***  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021

ГОРИЗОНТАЛЬНА ЛІНІЯ ХРЕСТА

Звіт  про  візит  на  планету  Земля

Мені  став  близький  земний  хрест.  Дві  лінії,  перехрещені  навхрест  –  одна  вертикальна,  друга  горизонтальна.  Без  будь-яких  похилих  ліній.  На  католицьких  церквах  такі  бачив,  і  ще  в  багатьох  місцях.    Але  то  не  має  великого  значення.  Вертикальна  лінія  хреста  з’єднує  мене  з  дечим  так  само,  як  з’єднує  дно  і  безвість,  доступне  і  недосяжне,  видиме  і  невидиме,  всіх  і  дещо.  Горизонтальна  лінія  хреста,  зрозуміло,  з’єднує    мене  з  іншими  так  само,  як  з’єднує  праве  і  ліве,  перше  і  останнє,  біле  і  чорне,  всіх  і  всіх.  Але  у  хреста  є  ще  третій  вимір,  на  який  земляни  чомусь  мало  звертають  уваги,  –  висота  розташування  горизонтальної  лінії  на  вертикальній.  Саме  вона  і  показує  межу  кожного  з’єднання.  З’єднання  горизонталі  з  вертикаллю,  з’єднання  зі  справжньою  дійсністю,  що  існує  поряд,  з’єднання  з  тим,  кого  вони,  люди  на  планеті  Земля,  називають  Богом,  тобто  Тим,  після  кого  вже  неможливо  когось  називати.  У  людей  прийнято  малювати  горизонтальну  лінію  хреста  ближче  до  верху,  відділяючи  приблизно  дві  третини  вниз.  Але  ж  зрозуміло,  що  то  умовний  поділ.  У  кожного,  якщо  пригледітися,  він  звичайно  свій,  але  не  кожен  про  нього  здогадується  і  знає  відповідно.
До  вертикальної  лінії  ніяких  запитань  немає  і  бути  не  може,  тут  кожен  –  хто  на  що  від  природи  здібний:  один  до  лінії  драбину  доточує  і  бігає  нею  туди-сюди  не  розуміючи,  де  краще;  інший  одними  руками,  тримаючи  ноги  кутником,  робить  свої,  ніби  гімнастичні  вправи;  хтось  намагається  лише  триматися  за  неї,  щоб  течією  не  віднесло,  чи  вітром  не  здуло;  ще  хтось,  хто  вважає,  що  він  володіє  силою  більшою,  ніж  в  інших,  намагається  хилити  її,  гнути  дугою,  якщо  не  піддається  –  пробує  ламати.  Природний  відбір,  як  почув  і  вже  повторив  наших  праотців  один  землянин,  Дарвін.  До  речі,  ім’я  у  нього  дивно  мальовниче  –  «дар  -  він».
А  от  щодо  горизонтальної  лінії…  До  горизонтальної  лінії  хреста  питань  дуже  багато.  А  відповідей  кожному  –  безліч.  І  намагатися  шукати  правильну  відповідь  на  кожне  питання  серед  всього  багатогранного  хаосу  реальності  –  безглуздо,  вважає  переважна  більшість  переможців  природнього  відбору.  Вони,  на  превелике  диво,  «не  заморочуються»  над  цим  питанням,  кожен  вирішує  це  питання  сам  собі,  окремо  від  інших  або  невеликими  групами,  і  всі  разом  свої  горизонтальні  лінії,  як  їм  здається,  тримають  конче  так,  як  намальовано  на  їхніх  картинках  і  кажуть  в  їхніх  церквах,  або  як  показують  їхні  екрани  і  пишуть  їхні  літери.  Горизонтальна  лінія  хреста  в  їхній  уяві  ділить  всю  вертикаль  на  одну  третину  вгорі  та  дві  третини  внизу,  всім  це  дуже  зручно  і  вони  не  розуміють,  навіть  не  хочуть  намагатися  зрозуміти,  що  якщо  горизонтальну  лінію  хоч  трішечки  перемістити  вниз  –  то  вона  стане  ближчою  і  довшою,  а  якщо  вище  догори  –  то  коротшою,  ніби  вона  віддалилася  вгору.  І  чим  вище  –  тим  меншою  і  меншою  вона  буде  ставати,  аж  поки  геть  не  зникне  і  хрест  перетвориться  на  вертикальну  лінію,  яка  буде  як  і  всюди  просто  і  прозоро  відділяти…  але  тепер  не  про  це.
Вся  справа  в  їхній  горизонтальній  лінії.  Отже,  якщо  вона  чим  вище,  тим  коротша,  то  чим  нижче  –  тим  довша.  Наскільки  довша  від  того,  як  її  можна  намалювати  на  хресті?  Практика  людського  роду,  який  і  є  переможцем  природнього  відбору  на  планеті  Земля,  показує,  і  це  підтверджують  багаточисленні  практики  внутрішньо-групових  його  переможців,  що  якщо  горизонтальну  лінію  їм  всім  гуртом  вистачатиме  сили  тримати  на  відстані  витягнутої  руки,  то  малювати  її  прийдеться  безкінечною,  точніше  –  всеохоплюючою,  ще  точніше  –  всепланетною,  всеземною.  Як  це  уявити  і  зобразити  у  вигляді  хреста,  і  при  цьому  щоб  нічого  не  спотворити,  –  людям  поки  достеменно  не  відомо.  Вони  кажуть,  що  про  це  ще  не  думали,  але  у  них  вже  існує  авторитетна  думка,  що  при  виконанні  вищевказаних  умов,  зокрема  неухильно  витягнутої  руки,  та  лінія,  котра  горизонтальна,  зникне  так  само,  як  вона  вміє  зникати  вгорі,  коли  підіймається  на  таку  висоту,  що  її  вже  не  видно  зовсім.  І  тоді  хрест  знову  перетвориться  на  вертикальну  лінію,  яка,  як  і  всюди,  буде  просто  і  прозоро  відділяти…
Невже?  О,  ні…  тільки  не  це…
Справа  в  тім,  що  вже  згадана  переважна  більшість  переможців  природнього  відбору  беззаперечно  вважає,  тобто  на  генетичному  рівні  так  у  них  склалося  протягом  всієї  їхньої  нелегкої  історії,  що  чим  більше  пов’язані  всі  по  горизонталі,  тобто,  фактично,  чим  довша  горизонтальна  лінія  хреста  (а  значить  чим  вона    нижче),  тим  краще.  І  вони  до  цього  совісно  прагнуть.  Це  вкрай  хибне  уявлення,  найсвідоміші  прихильники  якого  його  абсолютно  не  уявляють.  Вони  не  уявляють  сил,  якими  володіють  заочно,  і  якими  володіти  можуть  фактично,  так  само  не  уявляють  простоти,  з  якою  тими  силами  можна  користуватися.  Саме  користуватися,  використовувати  їх,  як  люблять  думати  і  казати  самі  переможці,  але  використовувати  не  так,  як  їм  би  хотілося,  і  зовсім  не  так,  як  існує  в  їх  уяві.  Їм  невтямки  додуматись,  що  для  хоч  якогось  власного  контролю  горизонтальну  лінію  потрібно  відпустити  раз  і  назавжди  і  відпускати  постійно,  відпускати  і  більше  нічого,  просто  відпускати,  а  потім  просто  спостерігати  за  нею,  мати  її  в  полі  зору  і  знати,  що  нічого  поганого  в  такому  не  повинно  бути  і  не  буде,  а  з  хорошим,  що  напливатиме  час  від  часу,  сподіватися  справитись.  Деякі  з  них  називають  це  вірою,  багато  розповідають  про  неї,  про  її  різновиди,  про  її  властивості,  але  самі  не  мають  її,  справжньої,  навіть  у  вигляді  макового  зерняти.  Замість  вільного  польоту  людство  вибрало  натугу  в  м’язах,  і  постійно  тратить  сили  на  тримання  горизонтальної  лінії.    Людство  ніяк  не  дійде  до  висновку,  а  підстав  для  цього  вже  було  дуже  багато,  що  якщо  горизонтальну  лінію  постійно  тримати  біля  себе,  не  даючи  їй  ніяких  живих,  природніх  рухів,  а  при  необхідності,  коли  інші  дуже  тягнуть  за  неї,  змінювати  своє  положення  у  просторі,  часі,  паралелезуючи  реальність,  то  тоді  всі  вони  разом,  і  кожен  окремо  із  усіма  іншими  подібними  собі,  нічогісінько  про  реальність  тієї  лінії  не  будуть  знати  так  само,  як  не  будуть  знати  де  вони  є  зараз,  хто  вони  є  насправді,  і  до  чого  невідворотного  наблизилися.
Але  не  відпускають  вони  її.  Тримають  міцно,  та  й  іншим  своїм  соплемінникам  це  робити  наказують.  Хто  сам  літає  вгорі,  не  тримаючись,  –  вони  того  стрілами  стараються  вразити,  ніби  з  натягнутої  тятиви.  А  чому  ніби?  Вони  ж  її,  горизонтальну  лінію  хреста,  і  використовують  у  ролі  тятиви,  огорожі,  захисного  муру,  і  ще  Ви  самі  знаєте  чого,  і  навряд  чи  без  чергової  Вашої  чудесної  допомоги  зможуть  коли-небудь  розпізнати,  що  нічого  вони  насправді  не  захищають,  ні  від  кого  не  відгороджуються,  і  нікого  тими  стрілами  не  вражають,  скоріше  зовсім  навпаки.
Разом  з  тим,  як  дорікання  на  свою  адресу,  мушу  зауважити,  що  багатьом  здобуткам,  які  землянам  вдалося,  знову  ж  таки  –  як  вони  самі  вважають  –  приручити,  вони  дуже  швидко  знайшли  такі  несподівані  пояснення  і  застосування,  що  в  мене  виникло  непоборне  бажання  повторити  ще  раз  ввесь  курс  навчання  у  Вашій  найвищій  школі.  Повторити  тому,  що  я  тепер  знаю  точно  –  щось  десь  я  втратив,  щось  десь  не  зрозумів,  або,  можливо,  зрозумів  неправильно…  
Тому,  якщо  Ваша  ласка,  з  метою  отримання  можливості  зрозуміти  все  на  всю  свою  повну  силу,  цього  разу  я  волів  би  пройти  весь  курс  найвищої  школи,  починаючи  із  дитячого  садка  найрозвинутішого  і  найбагатшого  місця  на  планеті  Земля.
Складати  звіти  обіцяю.

З  повагою  Ваш  підданий,
якому  Ви  Особисто  дарували  право  підпису

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903015
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2021

Закрию очі…

Закрию  очі  –  бачу  дивний  простір,
Безмежну,  незбагненну  далину.
Вона  в  мені,  хоч  там  не  був  я  досі,
Та  відчуваю,  знаю  –  я  збагну.

Лячна  вона,  страшна  та  невідомість,
Де  за  зірками  ще  зірки  й  зірки.
Жага  все  знати  силує  натомість,
Цікавість  кличе  безвісти  піти.

Прив’язую  мотузку  за  повіки,
Клубочок  затискаю  у  руці,
Боюся  загубитися  навіки,
Й  лишитися  вкінці  на  тім  кінці.

Боюся,  що  сподобатися  може
Витати.  Повернутися  тоді
Мені  моя  мотузка  допоможе,
А  ні  –  то  й  ні,  подовжу  я  її.

На  прив’язі  я  смикатиму  доти,
Допоки  сам  не  витягну  себе
Туди,  де  є  одні  лише  чесноти,
І  голос  рідний,  голос  із  небес.

Допоки  не  збагну  між  суєтою
Величчя  світу  в  нинішній  добі,  
Я  буду  смикати,  й  не  дам  покою
І  не  собі,  пробач,  і  не  тобі…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2021

Справа

моїй  весні  не  скоро  ще  прийти
її  впізнаю  по  усмішці  за  вуаллю
не  згодиться  вона  до  самоти
зате  дозволить  переглянути  скрижалі

між  них  знайти  слова  для  почуттів
щоб  всі  у  всіх  були  і  влучні  і  яскраві
я  більше  би  нічого  не  хотів
лиш  денно  й  чесно  віддаватися  цій  справі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898277
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2020

Не три

я  її  гладжу
вона  протестує  не  три
смажить  морожену  спаржу
і  дзвонить  чогось  до  сестри
хлібна  м’якушка
під  пліснявий  сир  ля  франсе
подихи  скрушні
і  відстані  як  на  шосе

млява  мовчанка
затягує  вечір  в  петлю
вже  спозаранку
почується  сонне  люблю
дотики  теплі
всередині  ковдри  едем
а  зовні  у  пеклі
не  три  в  мене  є  а  одне

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2020

І знову хмари…

і  знову  хмари  погляд  мій  чарують
і  знову  ступор  тіло  відібрав
і  знову  поринаю  наче  в  гру  я
в  котрій  ані  обов’язків  ні  прав

стою  дивлюсь  угору  зараз  ляжу
і  горизонт  розчиниться  як  дим
я  чародій  рухливого  пейзажу
із  ним  з’являюсь  і  зникаю  з  ним

які  полотна  тче  моя  уява
які  подоби  натяки  думки
найзнаніша  картина  нецікава
моє  пізнання  любить  навпаки

живописати  все  те  я  хотів  би
й  поетові  даю  можливий  шанс
бо  бачив  небо  незліченні  сівби
натхненно  жне  вважаючи  на  нас

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020

Два янголи

байка

На  небі  двоє  янголів  жили,
в  одній  кімнаті  янгольського  дому;
життя  своє  любили,  як  могли,
бо  мали  в  нім  призначення  відоме.

Літали  вниз  на  землю,  до  людей,
до  цих  незрозумілих  Божих  тварів;
і  їм  було  не  можна  більш  ніде,
тому  й  практикувалися  у  парі.

Один  трудився  майже  всю  добу,
літав  туди-сюди  безперестанно;
під  ранок,  вже  заснувши  на  ходу,
ледь  діставав  до  теплого  дивану.

А  другий  місце  першому  все  грів,
бо  вільної  години  мав  удосталь;
чомусь  він  майже  зовсім  був  без  діл,
хіба  що  боки  м’яв  свої,  і  постіль.

І  ось  одного  разу,  рано-вранці,
коли  заснула  майже  вся  Земля,
той  янгол,  що  марудився  без  праці,
дійшов  до  думки:  «А  чому  не  я?

Чому  це  я  так  часто  не  літаю?!
За  тиждень  раз  всього  було…  чи  два…
Дай  я  у  того  янгола  спитаю!»
І  тут  же  розбудив,  і  запитав:

«Скажи,  мій  брате,  чим  твоя  робота
різниться  від  моєї?  В  чому  річ?
Чому  нудьгу  не  можу  я  збороти,
тебе  ж  так  часто  кличуть  зусібіч?»

«Мабуть  по  різне  ми  туди  літаєм,  –
трудар  спросоння  ледве  не  зомлів.  –
Я  –  по  мольбу  до  Господа…  їх  зграї!»
«А  я…  по  щирі  «дякую»  без  слів…»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2020

Наша сельва

байка

У  нашій  сельві  хтось  наладив  справу  –
рубають  ліс,  вивозять  за  ріку,
а  мешканці,  менталітетом  мляві,
забули  про  минувшину  гірку.

Забули  вже,  відкіль  вони  всі  родом,
забули,  ніби  предки  їм  чужі…
Не  дивно  це…  Тепер  така  вже  мода,
щоб  жити  у  раю  –  і  на  межі…

Коатам  все  одно,  вони  -  як  мавпи,
кричать  собі  притьмом  без  толку  і  ума,
тікають  далі  в  ліс,  не  знаючи  ні  мапи,
ні  совісті,  ні  сорому,  ні  нот,  ані  письма.

Всі  чорні  пуми,  з  ними  і  плямисті,
пішли  за  мавпами  у  ще  дівочий  ліс.
Вони  зубаті,  їм  лиш  м’ясо  їсти,
вони  не  знають  вегетаріанських  сліз.

Всі  змії,  гади,  й  ті,  хто  іже  з  ними,
підліском  все,  підліском  –  і  у  тінь!
Вони  так  звикли  до  нюансів  підкилимних,
без  килимів  їм,  гадам,  жити  лінь.

Лінивці  позникали  разом  з  лісом,
бо  падали  зі  стовбурами  вниз.
Їх  вивезли  кудись  до  того  біса,
хто  зацікавлений,  щоб  вирубали  ліс.

Сімейні  капібари  розсварились,
погризли  родичів,  неначе  ворогів,
відкинули  прадавню  Божу  милість,
не  дивлячись  на  схильність  всіх  богів.

Тапірам  хобот,  схожий  на  слонячий,
не  допоміг  рознюхати  сюжет:
як  свині,  всі  вони  були  ледачі,
і  всі  пішли  на  сало  і  котлети.

А  павуки,  на  перший  погляд  сильні,
поїли  павутиння  й  зникли  геть:
хто  в  закутках,  а  хто  на  людях,  дивні,
самі  собі  вже  насилають  смерть.

Птахи  злетіли  в  небо,  роззирнулись,
з  висот  побачили  всі  наслідки  страхіть…
І  хоч  все  ж  деякі  із  них  і  повернулись,
але  для  того,  щоби  знову  полетіть.

Цікаво  поступили  ламантини  –
пішли  під  воду,  і  жують  траву!
Як  виявляється  –  вони  єдині,
хто  усміхається,  і  досі  на  плаву.

Хоч  то  неправда,  є  безстидна  видра,
яка  в  воді  й  на  суші  повсякчас,
до  лісорубів  справно  носить  відра,
й  готує  хтивий,  апетитний  квас.

Та  ще  пеньками  повзають  мурахи,
бо  корені  живі  і  гонять  сік,
і  перед  сонцем  в  них  немає  страху,
є,  правда,  розголос,  що  то  даремний  бзік.

Через  усе  те  хмари  розійшлися,
забуло  небо  дощ,  і  про  грозу…
Та  є  рецепт  –  надійся  і  молися,
і  може  верх  побачить,  що  внизу.

А  знизу  ґрунт,  сплюндрований  і  босий,
не  вперше,  бідний,  знає,  що  робить:
він  всім  утре,  він  вже  втирає  носа,
і  буде  й  далі  все  приймати,  і  родить…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020

Наука бойових мистецтв

східна  байка

В  тибетський  монастир,
де  жив  славетний  майстер,
що  був  відомий  тим,
як  саме  він  навчав,
прийшов  був  богатир,
поглянувши  на  айстри,
що  густо  там  росли,
у  майстра  запитав:

«Я  чемпіон  дзюдо,
і  з  боротьби,  і  з  боксу,
і  можу  будь-кому
переламати  все!
Я  знаю  айкідо,
у  мене  вдосталь  зросту,
то  що  твоя  наука
мені  ще  принесе?»

«Ти  тільки  уяви,
що  ти  гуляєш  містом
і  забредеш  на  вуличку,
де  всі  такі,  як  ти…
вони  б  тобі  взяли
відбили  б  усе  чисто,
твою  забрали  б  сумочку
і  тіло  б  роздягли»

Старий  учитель  сів,
помо́вчав,  усміхнувся,
налив  води  у  чашу
по  вінця,  і  додав:
«Тебе  навчу  щоб  вмів
ти  вчасно  схаменутися,
і  в  те  шалене  місце
в  житті  не  забрідав!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2020

Скрипка

байка

в  густому  лісі
де  дерев  старих  багато
жив  майстер  дерев’яних  справ
кому  вікно
кому  і  цілу  хату
зробити  совісно  талант  він  мав
дашки  над  дуплами
для  літніх  леді  сходи
містки
пороги
поручні  з  країв
при  цьому  не  зашкоджував  природі
а  дбав  про  оздоровлення  її

і  ось  одного  разу
ще  й  не  вечір
надибав  в  лісі
дерево  чудне
воно  зростало  вигнутим
старечим
як  ніби  хтось  його
насильно  гне
і  вигинає  в  скрипку
не  в  що  інше
ось  деки  з  есами
а  ось  готовий  гриф
і  вирішив  той  майстер
що  найліпше
таки  зробити
інструмент  для  гри

на  скрипки  інші
на  малюнках  надивився
на  схемах
розрізах  
вимірював  макет
водою  чистою
як  водиться
умився
і  без  оглядки  ринув  уперед
старався  як  умів
та  й  не  багато
було  тесати
ось  і  результат  
але  як  виявилось
він  заграти
на  ній  не  вмів
без  вчення  був  не  варт
гукнув  спеців
ті  розпростерли  руки
усі  Ґварнері  не  відділять  від  цебра
нащо  мені  Ґварнері
ви
дістаньте  звуки
не  варто  й  братися
бо  звісно  не  загра

з  тих  пір  у  майстра
вже  ніхто  не  замовляє
у  нього  мало  стало
інших  справ
він  скрипку  вдосконалює
в  надії  що  заграє
вона  сама
та  так
як  ще  ніхто  не  грав

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2020

Діамант в кишені

східна  байка

Коли  кишеньковий  злодій  зустрічає  Будду,
він  бачить  тільки  його  кишені

Кишеньковий  злодій  жив  у  місті,
що  славилося  ринком  діамантів,
і  він  мав  красти,  щоб  було  що  їсти,
бо  інших,  бачите,  не  мав  талантів.

І  ось  одного  разу  він  підмітив,
як  пан  один  придбав  для  подарунку
прекрасний  діамант,  на  ймення  «Зіта»,
відомий  грануванням  візерунку.

За  паном  тим  пішов  аж  до  вокзалу,
купив  білет,  і  в  той  же  потяг  сів,
і  щоб  усе  було  вже  без  провалу,
в  однім  купе,  як  власне  і  хотів.

За  всю  дорогу,  а  було  її  немало,
злодюжці  удалось  все  обшукати,
та  не  знайшов  нічого!  Все  пропало?!
І  що?  І  як?  Кому  тут  дорікати?!

Він  ніч  не  спав,  зробив  усе,  що  можна!
Навкруг  витав  тріумфу  аромат,
та  виявляється,  що  є  поразки  в  кожного,
і  не  від  тебе  лиш  залежить  результат!

Коли  вже  вранці  потяг  в’їхав  в  місто,
і  злодій  гарячково  м’яв  кашкет,
то  пан  обшуканий  був  увесь  чисто,
і  ввесь  вагон,  включаючи  клозет.

А  вже  коли  були  всі  на  пероні,
невдаха  підійшов  і  попросив,
щоб  пан  вказав,  де  саме  у  вагоні
він  вдало  так  свій  камінь  прихистив.

«Я  професійний  злодій,  і  вже  виріс,
і  обіцяю  Вас  не  турбувати,
але  скажіть,  будь  ласка,  майте  милість,
куди  могли  той  камінь  заховати?»
 
Пан    раптом  помінявся  на  обличчі,
неначе  маску  театральну  зняв,
поглянув  пильно  злодію  у  вічі,
і  якимсь  новим,  голосом,  сказав:

«Коли  я  Вас  побачив  у  вагоні,
то  все,  нарешті,  добре  зрозумів,
бо    запримітив  ще  у  тім  салоні,
і  запідозрити  ще  там  посмів.

«Він  мабуть  хи-итрий  злодій»  -  я  завважив,  –
«Багато  вже  коштовностей  украв!»,
всі  варіанти  дуже  добре  зважив,
і  врешті  –  Вам  в  кишеню  камінь  вклав!»
 
І  на  підтвердження  тих  слів  –  зухвало!
З  кишені  злодія  дістав  свій  діамант!
За  ним  же  злодій  полював  немало,
 виснажуючи  свій  увесь  талант!!  

«Той  діамант,  що  ти  усе  шукаєш,
знаходиться  не  десь,  а  у  тобі!
А  ти  в  чужі  кишені  зазираєш,
і  сили  тратиш  в  зайвій  боротьбі!

Шукай  в  собі,  де  відстаней  немає,
де  дихання  ще  не  лишилось  торсу,
де  нічого  робити,  так  буває!
Але  для  тебе  це…  занадто  просто…»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2020

Авторство

східна  притча

Поезію  прекрасну  прочитав
Учитель  учням.  Ті  насолодились,
Питають  потім:  «Хто  це  написав?
Кому  й  коли  рядки  такі  явились?
Яка  чуттєвість,  вишуканість,  смак!
На  очі  сльози,  защеміло  серце!
Щоб  не  шукати  авторських  ознак,
Ти  вже  скажи,  хто  написав  усе  це?»

«Якщо  скажу,  що  Будда  автор  слів,
Ви  будете  цей  текст  боготворити,
Йому  присвячувати  оди  й  спів,
І  хороводи  навкруги  водити.
Коли  скажу,  що  автор  патріарх,
Повагу  ви  відчуєте  велику,
Але  вже  без  божественного  «ах!»,
Як  ніби  трохи  стали  без’язикі.  
А  як  чернець,  скажу,  це  написав,
Ви  скажете,  що  всі  до  того  здатні,
І  хтось  із  вас  таке  уже  читав,
І  не  такий  той  вірш  уже  і  знатний.
А  як  узнаєте,  що  то  писав  пастух  –
Ви  не  захочете  з  цим  текстом  знатись!
Ви  більш  не  пустите  його  до  вух,
Хтось  не  повірить,  хтось  почне  сміятись…»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020

Нехтуючи Богом

притча

В  одній  державі  цар,  її  правитель,
Залізною  рукою  управляв,
І  поміж  іншим  все  шукав  учителя,
Щоб  той  на  небо  доступ  указав.
Вже  дуже  цар  хотів,  щоб  після  смерті,
Бо  удостоївся,  вважав  він,  вже  тепер,
Потрапити  на  небо,  і  уперто
Свій  шлях  шукав  туди,  покіль  не  вмер.

Багато  вчителів  прийшло  навчити,
Та  цар  в  усіх  дебати  вигравав,
За  те  повелівав  їх  справжньо  бити,
А  іноді  у  темну  опускав.
Чутки  усякі  вже  пішли  про  нього,
Боялись  люди  втрапити  у  гріх,
Коли  сам  цар  так  хоче  аж  до  Бога,
І  знає  все  найкраще  від  усіх.

Аж  ось,  нарешті,  знов  прийшла  людина
Царю  на  небеса  вказати  шлях,
Яка  на  те  була  її  причина  –
Відомо  їй  і  там,  на  небесах.
У  той  же  день  його  впустили  в  залу,
І  посадили  поперед  царя.

Той  на  царя  уваги  не  звертає  –
Питає  про  діла  в  секретаря,
Міністрам  зичить  всім  не  знати  втоми,
Придворним,  слугам,  навіть  пушкарям,
А  до  царя  і  слова  не  промовить,
І  навіть  не  погляне  на  царя!

Та  за  таке  нечуване  нахабство
Цар  люттю  вибухнув!  І  повелів
Побити  так,  щоб  відало  все  царство!
Як  він  карає  псевдовчителів!

Нарешті  чоловік,  підвівши  очі
Царю  в  лице,  розбірливо  сказав:
«Мене  поб’ють,  якщо  цього  ти  хочеш,
За  те,  що  я  тебе  не  привітав,
За  те,  що  я  з  пажами  спілкувався,
В  твоїй  присутності  уваги  не  звертав
На  тебе  на  самого!  От  попався!
Тепер  мій  час  спокути  вже  настав!
Терпіти  буду  цю  лиху  годину
За  те,  що  дурнем  був  перед  тобов,
Моїм  царем!  А  може  я  не  згину?
І  якось  заслужу  твою  любов?

Чи  не  такі  слова  ти  скажеш  скоро
Царю  царів,  Володарю  світів,
В  надії  впасти  під  Його  покору
На  істинному  Божому  суді?  
А  зараз  ти  до  Бога  без  звертання!
Твоя  увага  ось  –  на  ближніх  слуг!
Подумай  лиш,  яке  те  покарання,
Що  жде  тебе  в  кінці  земних  потуг!»

І  диво  сталось  там,  а  може  чудо  –
Сповзла  з  очей  царевих  пелена!
Відтоді  в  царстві  тім  щасливі  люди,
Бо  їхній  цар  царює  там  сповна!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2020

Монах і мисливець

східна  байка

Монах  колись  розгулював  по  лісі,
Мисливця  із  рушницею  зустрів,
За  деревом  великим  той  розлігся  –
Поцілити  у  о́леня  хотів.
«Не  треба  тобі  оленя  стріляти!  –
 Чернець  благав  в  наївній  простоті,  –
Убивши  оленя,  ти  можеш  стати
Таким  же  у  наступному  житті!»

Задумався  мисливець  на  хвилину,
Не  став  вбивати  оленя,  а  враз
Поглянув  на  монаха  одежину,
На  безтурботний  вигляд  без  образ,
На  пещені  монахові  манери,
На  аромат  блаженства  із  лиця,
І  зі  словами:  «Сам  собі  холера!»
Рушницю  взяв  направив  на  ченця.  

«О  Боже  мій!  Ти  що  собі  надумав?!»  –
Монах  не  все  відразу  зрозумів.
Мисливець  ще  точніше  навів  дуло,
Всміхнувся,  і  крізь  зуби  відповів:
«Ти  ж  сам  казав,  якщо  уб’ю  тебе  я,
В  наступному  житті  мій  сан  –  монах!
Не  винен  я,  бо  це  твоя  ідея,  
А  ти  мені  сподобався  сповна!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020

Щедрість бідняка

східна  байка

Бідняк  одного  разу  стрітив  Будду,
і  запитав  у  нього:  «От  скажи,
чому  багатим  я  вже  ввік  не  буду,
і  бідним  маю  все  життя  живти?»
«Тому,  що  щедрість  ти  не  практикуєш!»  –
почув  на  те  здивований  бідняк.
 «Так  як  же  це  робити,  чуєш?
Коли  немає  –  віддавати  як??»

Тут  Будда  усміхнувся  таємниче,
зітхнув,  як  ніби  ношу  з  пліч  поклав,
до  бідняка  схилив  своє  обличчя
і,  дивлячись  ув  очі,  проказав:
«Аж  п’ять  дарів  у  твому  володінні,
ти  міг  би  ними  просто,  без  мети,
вправлятися  у  щедрості  постійно,
але  чомусь  цього  не  робиш  ти!
Ти  не  всміхаєшся  лицем  зустрічним,
очима  не  висвічуєш  любов,
і  серце  ніби  у  журбі  трагічній,
і  рот  не  вимовляє  молитов.
А  ще  є  тіло  все  –  воно  могло  би
робити  щось  хороше  для  усіх!
Оце  наскільки  ця  п'ятірка  до  вподоби  –
настільки  ти  й  з  багатих  і  з  живих!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2020

День народження

Морські  терміни:
*  бак  –  носова  частина  верхньої  палуби;
*  баля́сина  –  сходинка  на  трапі;
*  бо́нові  ворота  (бони)  –  плавуча  огорожа,  що  застосовується  для  перешкоджання  незаконному  проникненню  кораблів  у  порт;
*  бо́ра́  –  дуже  сильний  холодний  вітер,  що  дме  в  приморських  місцевостях  з  гір;
*  боцман  –  старший  з  палубної  команди  судна;
*  броня́ха  –  залізні  водонепроникні  двері  на  кораблі;
*  ве́рхня  па́луба  –  сама  верхня  безперервна  по  всій  довжині  корабля  (судна).  Служить  водонепроникним  перекриттям,  є  одним  з  головних  елементів  міцних  зв'язків  корпусу,  забезпечує  загальну  міцність  і  поперечну  жорсткість  судна.  На  верхній  палубі  розміщуються  надбудови,  палубні  механізми,  озброєння  і  т.  д.;
*  букси́р  –  судно,  призначене  для  буксирування  інших  суден;
*  букси́р  –  трос,  за  допомогою  якого  буксирують  судна;
*  БЧ-2  –  ракетна,  або  ракетно-артилерійська,  або  артилерійська  (в  залежності  від  складу  озброєння)  бойова  частина  корабля;
*  галс  –  курс  судна  відносно  вітру;  якщо  вітер  дме  в  правий  борт,  то  кажуть,  що  судно  йде  правим  галсом,  якщо  в  лівий  борт  —  то  лівим  галсом.
*  галью́н  –  вбиральня  на  кораблі;
*  ГКП  –  головний  командний  пункт;
*  дрейф  –  Пасивний  рух  пливучого  тіла  під  діянням  течії,  вітру,  хвиль;  лягати  (лягти)  у  дрейф  —  маневруванням  вітрил  або  двигуна  утримувати  судно  приблизно  на  одному  місці;
*  загороджувальний  мол  –  захисна  споруда  в  порту  у  вигляді  стіни  або  дамби,  що  виступають  у  море;
*  ка́мбуз  –  кухня  на  кораблі;
*  «Кашта́н»  –  корабельна  система  гучномовного  зв’язку;
*  кеп  –  капітан  (командир)  корабля;
*  кільва́терний  конво́й  –  група  військових  кораблів,  які  йдуть  один  за  одним  у  кільватері  –  сліду  на  воді  позаду  судна,  що  рухається;
*  клюз  –  наскрізний  отвір  у  борту  для  пропускання  якірного  ланцюга,  тросів  і  т.  ін.;
*  кнехт  –  парна  стальна  тумба  на  палубі  судна  або  на  пристані  для  закріплення  канатів,  снастей;
*  кок  –  кухар  на  кораблі;
*  комендо́р  –  морський  артилерист;  матрос-навідник;
*  ко́мінгс  –  високий  поріг  у  дверях  для  запобігання  потраплянню  води  у  внутрішні  приміщення;
*  корма́  –  задня  частина  корабля;
*  лаві́рувати  –  йти  по  ламаній  лінії,  лягаючи  то  на  правий,  то  на  лівий  галс;
*  лаг  –  борт  судна;
*  ле́єр  –  трос  або  металевий  прут,  який  натягують  на  суднах  вздовж  палуби,  щоб  запобігти  падінню  людей  за  борт,  для  сушіння  білизни  тощо;
*  морехі́дність  –  здатність  судна  плавати  та  зберігати  свою  маневровість  у  будь-яку  погоду;
*  мо́стик  –  друга  назва  головного  командного  пункту;
*  обрі́з  –  частіше  тазик,  рідше  відро,  або  будь-який  інший  металевий  посуд  для  рідин;
*  перебі́рка  –  стінка,  що  розділяє  на  частини  яке-небудь  приміщення,  простір  і  т.  ін.;  перегородка.;
*  полу́ндра  –  застережливий  окрик  у  мові  моряків,  який  означає:  бережись!  небезпека!;  
*  ру́бка  –  закрите  приміщення  на  військових  кораблях,  де  зосереджено  управління  кораблем;
*СКР  –  сторожовий  корабель;
*  танге́нта  –  кнопка  чи  клавіша,  яка  перемикає  приймання  і  передачу  на  переговорному  пристрої;
*  трап  –  сходи  або  драбина  на  судні,  пристосування  для  входу  пасажирів  із  пристані  на  борт  судна  й  виходу  з  нього;
*  трюм  –  внутрішнє  приміщення  корабля,  що  лежить  нижче  найнижчої  палуби.
*  хитави́ця  -  коливання  корабля  на  хвилюванні  (якщо  судно  гойдається  з  боку  на  бік,  то  кажуть,  що  воно  має  бічну  (бортову)  хитавицю;  коливання  судна  вздовж  кіля  називається  кільовою  хитавицею);
*  ходова́  ру́бка  –  спеціальне  приміщення,  розташоване  в  надбудові,  з  якого  здійснюється  управління  кораблем  на  ходу;
*  шварто́в  –  швартовий  кінець,  рослинний  або  сталевий  трос  (іноді  ланцюг),  за  допомогою  якого  судно  закріплюється  біля  причалу  (або  стапеля).  Всі  швартові  кінці  мають  на  ходовому  кінці  петлю  —  огон.
*  шка́нці  –  частина  верхньої  палуби  корабля,  де  відбуваються  всі  офіційні  заходи;
*  шкафу́т  –  середня  частина  (від  бака  до  шканців)  палуби  корабля;
*  шпиль  –  вертикальна  електрична  лебідка  на  суднах  для  підіймання  і  опускання  якоря,  швартових  кінців,    важких  речей  і  т.  ін.;  горизонтальна  електрична  лебідка  називається  бра́шпиль;
*  шпіга́т  –  отвір  у  борті  для  стікання  води  з  палуби.
*  штормова́  кана́дка  –  водонепроникна  куртка  на  флоті;
*  ют  –  кормова  частина  верхньої  палуби  судна.

***

«З  давніх-давен  земля  Колхіди  славиться  як  своєю  гостинністю,  так  і  вимогливістю  до  виконання  своїх,  іноді  суворих  законів.  Саме  тому  покинути  Поті,  тепер  вже  міжнародний  морський  порт  суверенної  і  незалежної  Грузії,  всі  іноземні  судна  мають  згідно  зі  строками,  встановленими  міжнародними  договорами.  Не  дивлячись  на  зимову  непогоду»,  –  такі  слова  сказав  сьогодні  на  вранішній  повірці  наш  капітан.
«Непогода»  –  це  зовсім  не  те  слово,  яке  завжди  означає  одне  й  те  ж.  Коли  корабель  стоїть  у  порту,  пришвартований  до  стінки  причалу,  і  його  трохи  похитує  –  це  теж  непогода.  Коки,  наприклад,  лаються  саме  цим  словом  –  непогода  –  коли  десь  ненароком  хлюпне  суп  із  тарілки.  Звичайно,  що  це  ніяк  не  можна  порівняти  з  умовами,  скажімо,  хоча  би  трибального  шторму  у  відкритому  морі,  але  коли  в  порту  Поті  наш  корабель  хоч  трохи  похитувало,  то  це  означало,  що  у  відкритому  морі  шторм  не  менше  трьох  балів.  А  метеорологи  вранці  по  радіо  пообіцяли  «не  менше  п’яти».
–  Відшвартовуємося  сьогодні  рівно  о  дванадцятій  нуль-нуль,  –    командир  корабля  оглянув  стрій,  зробив  довгу  паузу,  ніби  вона  мала  щось  означати,  повільно  підняв  очі  вгору  і  пильно,  ледь  повертаючи  голову  вправо  і  вліво,  оглянув  усе  коло  неба.  Потім  опустив  погляд  на  моряків  і  звичним  порухом,  погладжуючи  великим  і  вказівним  пальцем  від  носа  до  кінчиків  губ,  протер  вуса  і  бороду.  Далі  рука  упала  на  кобуру  з  пістолетом,  що  висіла  на  ремені,  і  там  залишилася.  –  Всім  виконати  все,  що  він  повинен,  все,  що  він  знає  і  все,  що  пам’ятає!  Нагадувати,  я  надіюся,  нікому  нічого  не  потрібно,  все  дуже  серйозно!  Тим,  кому  ще  не  казав,  мушу  сказати,  що  існують  умови,  коли  шестибальна  морехідність  нашого  плоскодонного  десантника  примушує  кожного,  хто  є  на  його  борту,  використовувати  відразу  все,  що  він  знає,  все,  що  він  вміє,  і  все,  що  в  нього  є.  Тому  що  ті  знання  і  сили,  які  хтось  надумає  приховати  на  потім,  можуть  йому  потім  і  не  знадобитися,  –  капітан  знову  зробив  довгу  паузу.  –  Наша  задача  ускладнюється  ще  тим,  що  десантний  відсік  розвантажувати  не  будемо.  Грузини  так  і  не  виконали  якісь  умови,  і  тепер  цей  вантаж  залишати  тут  не  можна.  Як  прийшли  сюди  завантажені,  так  і  підемо  назад.  Механікам  паливом  заповнити  всі  паливні  цистерни,  он  якраз  буксир  підходить  –  з  нього  зливати.  Всім  готуватися  якнайретельніше!  Об  одинадцятій  тридцять  бойова  готовність  номер  один.  Вільно…  Розійдись.

І  ось  бонові  ворота  пройшли.  За  ними  дійсно  хвиля  є,  бо  помітно  захитало.  Тепер  все,  що  погано  прив’язане,  дасть  про  себе  знати.  Але  трохи  натягнули  прогнозисти:  бали  три  буде,  ніяк  не  більше.  Якщо  чотири  –  то  ще  додати  треба.  Вітерець,  щоправда,  різкий  і  прохолодний,  з  берега  дме.  На  хвилях  здіймає  невеликі  білі  шапочки  піни,  які  схожі  на  засніжені  гірські  вершини.  А  далеко  на  березі  теж  білі  гірські  вершини  видно,  але  то  вже  справжні  гори.  З  моря  в  бінокль  роздивлятися  їх,  а  ще  коли  при  добрій  погоді,  –  одне  задоволення.  Особливо  височіє  Ельбрус.  І  кілька  гір  поряд.  Коли  окремі  хмари  збираються  на  їхньому  фоні,  створюється  таке  враження,  ніби  то  білі  хмари  трикутні,  у  вигляді  пірамід,  пливуть  собі  разом  з  іншими,  а  гір  ніяких  там  і  немає.
Дванадцять  сорок  вісім.  У  кільватерному  конвої  ми  останні,  попереду  ще  чотири  кораблі.  Перед  нами  СКР  –  сторожовий  корабель.  Вчетверо  більший  від  нашого,  з  необмеженою  мореплавністю,  його  тільки  похитувати  починає  при  п’ятибальному  штормі.  Красень-воїн!  Озброєний  не  по-дитячому,  один  його  контур  на  фоні  неба  чого  вартий!  І  кінець  з  корми  натягнутий…  То  він  тягне  когось?  Кого  то  він  тягне?
Пориви  вітру  зірвали  головний  убір  і  він  полетів,  перекочуючись  по  палубі  шкафута,  і,  дивом  ні  за  що  не  зачепившись,  перескочив  через  нижній  леєр  і  зник  за  бортом.  Потрібно  було  за  щось  триматися,  бо  хитавиця  в  деякі  моменти  ставала  вже  занадто.
За  боновими  воротами  Поті,  коли  вже  зовсім  вийшли  у  відкрите  море  і  взяли  курс  на  північний  захід,  вітер  став  бити  у  правий  борт  з  такою  силою,  що  краще  було  перейти  на  лівий  борт,  заховатися  за  якимось  ящиком,  що  були  закріплені  по  всій  палубі,  і  вже  звідти  розгледіти,  що  ж  то  буксирує  СКР.
Раптом  над  головою  затріщав  динамік  гучномовця:  «Увага  особовому  складу  і  всім  цивільним,  хто  присутній  на  кораблі!  –  то  був  голос  капітана.  –  Через  сильний  перпендикулярний  вітер  час  від  часу  по  кораблю  буде  лунати  попередження:  «Увага  всім  –  корабель  стає  бортом  до  хвилі!».  В  цей  момент  всім  бути  надзвичайно  уважними,  бо  корабель  буде  хитати  найбільше,  але  це  триватиме  кілька  секунд.  Особовому  складу  стояти  на  місцях,  через  десять  хвилин  буде  оголошено  «Навчальну  тривогу».  А  зараз  –  увага  всім!  Корабель  стає  бортом  до  хвилі!»
–  Що  то  тільки  що  сказали?  –  голова  помічника  кока  висунулася  з  отвору  палубної  надбудови.  –  Корабель  стає  лагом  до  хвилі?
–  Так.  Будемо  йти  галсами.
–  А  щоб  тобі  полундра  на  шканці!  Краще  б  вітер  на  спину  дув!
–  Якщо  на  спину  –  то  підемо  на  Туреччину!
–  На  Туреччину?  Та  ні,  хай  вітер  повертає,  а  не  ми!
–  Вітер  з  берега,  а  берег  по  правому  борту!  І  яка  різниця  вам?!  Вам  же  краще!  Не  будете  рідкого  варити!  Зараз  он  вже  оголосять  «Навчальну  тривогу»,  і  з  такою  погодою  це  буде  аж  до  берега,  на  своїх  постах  сидіти  будемо.  Так  що  ладнайте  на  вечерю  нам  сухий  пайок,  так  буде  краще,  консервів  ще  ж  залишилось  багато?
–  Єсть  таке  діло,  трохи  залишилось.  А  ти  чого  тут  стоїш?  Чому  не  ховаєшся?  Он  вже  сніг  летить  впоперек  палуби!
Дійсно,  берега  не  стало  видно,  навіть  СКР  попереду  майже  розчинився  повністю,  зостався  тільки  розмитий  контур,  і  все  заполонила  снігова  туманно-біла  завіса,  яка  зі  стрімким  вітром  боляче  починала  впинатися  в  лице  і  руки.
–  Та  я  хотів  подивитися,  кого  то  СКР  попереду  тягне,  та  пілотку  зірвало  за  борт.
–  Кого  тягне?  Такого,  як  і  ми  тягнемо!
–  А  ми  що,  теж  когось  тягнемо?
–  А  ти  що  –  не  знав?  От  ти  даєш!  Де  ти  був,  коли  відчалювали?
–  Де  був…  На  місцях  був!  Командир  БЧ-2  загадав  гармати  провернути  на  прощання…  А  ви  що,  не  чули  гуркоту?
–  Та  чули.  І  бачили!  Я  ж  в  ютовій  команді  по  швартуванню.  Коли  вже  нам  віддали  майже  всі  кінці,  прибіг  якийсь  громадянський  у  військовому  кашкеті  з  якимись  бомагами,  заборонив  віддавати  останній  швартов,  наш,  кормовий.  Репетував  до  командира,  вимагав  трап  поставити,  а  вже  ж  не  поставиш,  бо  один  кінець  залишився,  і  ніс  відійшов,  а  наш  ні  в  яку  повертатися  двічі,  ти  ж  його  знаєш,  а  тут  і  ті  катери  підійшли,  два  штуки.  І  ще  зенітки  ваші  туди-сюди  гримлять,  крутяться  вправо-вліво,  а  коли  обидві  задерлися  вгору,  і  завмерли  –  всі  подумали,  що  зараз  як  гатонуть,  аж  позамовкали  всі!  Коротше,  передали  ті  папери  нам  на  борт  і  одного  катера  взяли  на  буксир  ми,  а  другий  побіг  СКР  наздоганяти,  той  вже  до  бонових  майже  дійшов.  Ми  спочатку  хотіли  металевим  тросом  його  кріпити,  але  наш  кеп  чомусь  проти  був,  наказав  кріпити  його  звичайним.  Може  тому,  що  довше  буде  металевий  від  нас  до  нього  подавати,  та  й  витягувати  їм  металевий,  щоб  зашпилити  його,  набагато  важче.  Та  й  шпиля  у  них  немає,  тим  паче  для  металевих  кінців…  Коротше,  забрали  вони  швартов  із  берега,  ми  їм  віддали  ще  трохи,  метрів  п’ятдесят,  чи  більше,  та  й  закріпили  його  на  кнехті.
–  Так  то  катери?  Що  за  катери?  Громадянські?
–  Так,  катери,  але  не  громадянські,  а  наші,  брати  ще  менші  –  десантні.  Знаєш  трактора-жебрака?
–  Трактора-жебрака?  Це  той,  що…
–  Маленький  трактор,  позаду  кабіна  водія  з  двигуном,  а  попереду  кузов  невеличкий.  Так  і  їде,  жебракуючи,  кузовом  уперед.
–  Знаю  такого,  у  нас  його  голодранцем  називали.
–  А  чому  голодранцем?
–  Не  знаю.  Якщо  у  вас  жебрак,  то  чому  у  нас  не  голодранець?  Може  від  слів  «голод»  і  «ранець»,  невелика  сумка,  як  у  нього  кузов?
–  Гм,  цікаво.  Цей  катер  такий  самий.  На  кормі  машинне  відділення  з  рубкою,  а  попереду  кузов  завбільшки  як  для  вантажівки,  може  з  причепом,  не  більше.  Або  для  десанту.  Ото  таких  і  тягнемо.
–  А  люди  там  є?
–  Казали,  що  мічман  за  командира  і  двоє  матросів  –  то  вся  його  команда.  А  скільки  зараз  –  не  знаю,  нічого  не  казали.  Але  мічмана  я  бачив,  і  ще  хтось  був  поряд,  коли  відходили,  але  вони  у  штормових  канадках  обоє,  знаків  не  видно.
–  Зрозуміло.  Цікаво,  а  чому  вони  самі  не  пішли?
–  Три  бали  їм  усього  моря,  а  вже  три  зафіксували,  і  збільшення  напрогнозували,  тож  не  можна  було  їх  по  закону  випускати.  Хоча  старпом  казав,  що  і  на  буксирі  виганяти  у  такий  шторм  –  це  теж  порушення.  Але  зрозуміти  можна  –  остання  можливість  для  них,  бо  інакше  стають  власністю  порту.  Заходь  всередину,  зачиняй  броняху,  нічого  там  дивитися.
–  Та  так  же.  Погода  псується  все  дужче  і  дужче,  просто  неймовірно…  і  хитати  починає  все  сильніше.

Наші  командири  були  досвідченими  моряками,  і  вже  знали  на  власному  досвіді,  що  саме  в  цих  місцях  Чорного  моря  і  саме  в  цю  пору  року  в  глибоких  тіснинах  Кавказьких  гір  зароджуються  холодні  повітряні  потоки,  які  за  певних  умов  дуже  раптово  і  з  величезною  силою  вриваються  на  рівнини  моря.  Ще  на  шляху  до  Поті  боцман  розповідав  кілька  історій  про  риболовні  траулери,  які  терпіли  негаразди  від  зловісної  бори.  Саме  так  –  бо́рою  –  вони  називали  цей  вітер.  Він  завжди  дув  з  берега  на  море,  завжди  був  дуже  сильний  і  дуже  холодний.  Багато  рибалок,  які  гарного  ранку,  самостійно  на  маленьких  човнах  виходили  якомога  далі  від  берега  «половити  рибки»,  ставали  його  заручниками.  Траплялися  випадки,  коли  декого  з  них  у  морі  так  і  не  знаходили.  Ось  і  тепер  цей  вітрище  дув  постійно  і  сильно,  а  часом  траплялися  такі  пориви,  що  потрібно  було  за  щось  триматися,  аби  він  тебе  не  звалив  із  ніг.
Коли  стемніло,  сніг  майже  припинився,  зате  вітер  став  іще  сильнішим.  Він  вив  непослабним  баритоном  поміж  залізними  елементами  щогли  і  надбудови,  накидався  на  сталеву  обшивку  і  свистів  біля  ілюмінаторів,  з  кожною  наступною  хвилею  обдавав  увесь  корабель  міріадами  солоних  бризок.  Виходячи  з  друзями  покурити  під  конструкції  надбудови,  бо  на  баку  –  дозволеному  місці  –  курити  було  неможливо,  все  вдивлялися  в  далекі  вогні  берега,  що  то  з’являлись,  то  зникали  у  круговерті  крапель,  сніжинок  і  бризок.  А  коли  за  хвилями  та  хитавицею  не  стало  видно  жодного  берегового  вогника,  то  і  виходити  нагору  перестало  хотітися.
Незліченні  повороти  корабля  бортом  до  хвилі  вже  навчили  майже  не  зважати  на  постійні  команди  по  гучному  зв’язку,  і  тому  слова  «Бойовому  номеру  два-п’ять-одинадцять  з’явитися  на  головному  командному  посту»,  які  повторили  двічі,  здалися  із  якоїсь  іншої  реальності.
–  Це  тебе  викликають!  Біжи!  Я  залишуся  за  старшого,  –  очі  напарника,  навідника  ЦАПу  –  центрального  артилерійського  посту  –  випромінювали  підтримку.
Головний  командний  пункт  знаходився  на  самій  горі,  треба  було  піднятися  на  три  палуби.  Кожна  палуба  від  попередньої  була  відділена  десятьма  балясинами,  і  чим  вище  по  них  підійматися,  тим  сильніше  відчувалася  дія  шторму.
А  бовтанка  все  сильнішала.  Верхня,  головна  палуба,  найбільша  і  відкрита  палуба  корабля,  була  другою  по  ходу  до  мостика.  Піднявшись  на  неї,  стало  виразно  чути  рипіння  канатів,  якими  були  прив’язані  різноманітні  ящики,  накриті  спеціальними  чохлами  конструкції,  купа  бочок  і  в  одному  місці,  як  було  видно  ще  вдень,  щось  таке,  що  під  брезентом  було  схоже  на  легковий    автомобіль.
Найкоротшим  шляхом  до  головного  командного  посту  –  аварійним  трапом,  що  йшов  до  всіх  надбудовних  палуб  –  дістатися  було  хоч  і  мокро  та  прохолодно,  зате  цікаво.  Тіло  корабля  так  сильно  нахилялося  то  вправо,  то  вліво,  що  кожного  разу  вимагало  міцно  триматися  і  майже  лягати  на  руку  і  на  ногу,  то  на  праві,  то  на  ліві,  щоб  утриматися  на  вертикальному  трапі  та  впіймати  момент,  коли  можна  буде  зробити  кілька  кроків  угору.
Нагорі,  на  надбудові,  хитавиця  стала  ще  сильнішою,  ніж  була  годину  тому,  коли  виходили  покурити.  Зараз  потрібно  було  постійно  за  щось  триматися  і  в  щось  впиратися  одночасно,  кроки  робити  по  одному  на  кожен  нахил,  двох  рук  триматися  не  вистачало  і  на  допомогу  постійно  приходили  коліна,  лікті,  плечі…  Палуба  надбудови  теж  вся  була  заставлена  якимись  великими  дерев’яними  ящиками,  серед  яких  залишився  тільки  прохід  до  коридору  радіорубки.  Цей  коридор,  за  тихої  погоди  зовсім  коротенький,  здавався  зараз  якимось  довжелезним  атракціоном,  у  якому  правий  і  лівий  поздовжні  плінтуси  почергово  лягали  поміж  ноги  так,  що,  рухаючись  вперед,  потрібно  було  ступати  однією  ногою  на  палубу,  а  другою  на  перебірку,  а  потім,  через  один  крок,  навпаки.  При  цьому  створювалося  враження,  ніби  то  ти  сам,  своїми  ногами  й  вагою  свого  тіла  так  сильно  хитаєш  весь  корабель,  що  він  ось-ось  перекинеться,  і  якщо  зараз  присісти  та  завмерти,  то  він  трохи  похитається  і  перестане.
Вихід  на  головний  командний  пункт  знаходився  за  радіорубкою.  Броняха  була  відчинена  і  заблокована.  Капітан  корабля  сидів  у  новому  чорному  шкіряному  кріслі  з  високою  і  широкою  спинкою  і  тримав  у  руці  велику  залізну  кружку,  з  якої  парувала  кава.  Кава  пахтіла  на  всю  ходову  рубку.  Поряд  за  штурвалом  стояв  кермовий  матрос,  а  під  його  ногами  –  накритий  рушником  обріз.  Зовсім  блідий  вигляд  старшого  матроса  вказував  на  те,  що  вони  з  обрізом  час  від  часу  спілкуються.  Але  все  перекреслював  сильний  запах  кави  і  гучне  сьорбання  із  наступним  «а-а-а!!!»  капітана.
–  Заходь,  заходь.  Ну  як  настрій?
–  Нічого,  дякую,  воюємо.  Прибув  за  Вашим  наказом!
–  Правильно,  молодець.  Я  ось  що  подумав…  –  Капітан  знову  гучно  сьорбнув  кави  й  голосно  видихнув.  –  Комендорам  сьогодні  роботи  не  передбачається,  і  вже  починає  темніти,  тож  на  кормі  прилаштуєте  прожектор,  зараз  боцман  принесе,  ввімкнете  його  і  направите  на  катер,  і  спостерігаєте  за  катером  всю  ніч.  З  такою  погодою  нам  іти  до  ранку.  Сочі  приймати  відмовляється,  багато  суден  у  них  на  якорі,  бояться,  що  ми  не  зможемо  зайти  безпечно…  Так  що  поділиш  чергування  на  всю  ніч,  ти  заступаєш  першим,  потім  другим,  а  потім  останнім,  –  капітан  вдоволено  посміхнувся  і  примружився,  ніби  перевіряв,  чи  всі  на  кораблі  знають,  що  йому  дуже  подобаються  його  підопічні,  які  не  тримаються  ні  за  що  руками,  коли  стоять  перед  ним  у  такий  шторм  і  отримують  якийсь  наказ.  Він  сьорбнув  кави,  поглянув  уперед,  на  ніс  корабля,  який  знову  накрила  велетенська  хвиля,  потім  провів  довгим  поглядом  потоки  води,  що  струмували  палубою  кожен  до  свого  шпігату.  –  Спостерігати  будеш  із  виходу  на  ют,  там  «Каштан»  є.  Ним  і  зв’язок.  Безпосередньо  зі  мною.  Постійний.  Питання  є?
–  Ні,  немає.  Все  зрозуміло,  від  першого  до  останнього,  і  постійний  зв’язок.
–  Зайдеш  на  камбуз,  скажеш  коку,  що  я  дозволив  дати  моєї  козирної  кави,  щоб  не  спали.  Зрозумів?
–  Зрозумів,  так  точно.
–  Як  там  десантний  трюм  внизу?  Ви  ж  там  поряд,  не  спускався  до  них?
–  Спускався.  Лежать  усі  покотом.
–  І  не  виходять?
–  Не  виходять.
–  Покотом…  –  капітан  важко  зітхнув.  –  Там  же  гальюна  немає…
–  Немає.
–  Добре,  виконуй!

У  світлі  прожектора  і  бризках  води  катер  теліпався  на  вкрай  натягнутому  канаті  і  здавався  якимось  потойбічним  видінням.  З  часу  виходу  у  відкрите  море  хвилі  виросли  настільки,  що,  накочуючись  на  один  борт  юта,  з  іншого  утворювалася  прірва  висотою  з  п’ятиповерховий,  а  може  навіть  і  більше,  будинок,  якщо  дивитися  вниз.  Потім  та  прірва  повільно  підіймалася  догори  і  з’являлася  з  іншого  борту,  залишаючи  після  себе  на  палубі  по  коліно  води.  Все  частіше  верхню  палубу  юта  заливало  так,  що  завбачливий  комінгс  у  бронясі  дуже  жалкував,  що  його  не  зробили  хоча  б  наполовину  більшим,  аби  він  не  давав  воді  потрапляти  всередину  надбудови.
«Так  таки-так,  в  таку  непогоду  за  всю  службу  потрапили  вперше…  Навіть  сидіти,  тримаючись  і  впираючись,  вже  руки  й  ноги  болять…  Ще  й  з  водою  щось  робити  потрібно…  Оце  колихає…  А  як  же  ж  там,  на  катері?..»
Уява  малювала  невтішні  картини.  Катер  жбурляло  з  хвилі  на  хвилю  так  легко,  ніби  він  був  іграшковий,  або  склеєний  із  картонних  коробочок  і  не  важив  справжніх  тонн  сто  чи  більше.  Канат  витончився  неймовірно.  У  звичайному  стані  його  тільки  двома  долонями  обхопити  можна,  а  зараз  він  був  не  товще  руки  біля  зап’ястка.  Натягнутий  струною,  він  ходив  то  вгору,  то  вниз,  то  вправо,  то  вліво,  і  складалося  таке  враження,  що  то  хтось  у  стальному  клюзі  влаштував  ваги,  стрілка  яких  показувала  вагу  катера  в  кожен  момент  хитавиці.  А  на  тому  катері,  у  тій  сірниковій  коробочці,  перебували  ще  три  сірники.  Яке  їм  було?  На  катері  світився  один  лише  ходовий  на  носі,  більше  жодного  вогника,  а  сам  катер  то  пірнав  разом  із  тим  вогником  у  воду,  то  з’являвся  на  гребені  хвиль  у  міріадах  бризок  так,  що  не  вистачало  тільки  кінокамери  з  режисером,  щоб  зняти  гарні  кадри  для  кінофільму  про  бурхливе  море.
Так  минули  години  дві.  А  потім  раптом  щось  змінилося.  Швидкість  корабля  до  цього  була  максимальною,  це  добре  було  чути  по  натужній  роботі  двигунів,  і  час  від  часу  навіть  траплялися  тремтіння  всього  корпусу,  яке  бувало  і  раніше,  коли  капітан  наказував  механіку  «викласти  на  тиху  воду  все,  що  є»,  тобто  дати  «самий  повний  вперед».  Але  тепер  двигуни  зменшили  оберти,  а  корабель,  мабуть,  швидкість,  і  тепер  катер  на  тім  кінці  не  тільки  пірнав  у  воду,  його  ще  стало  перекидати  з  хвилі  на  хвилю  так,  що  іноді  було  видно  днище.  Спочатку  це  прикувало  до  себе  всю  увагу,  що  було  схоже  на  заціпеніння,  але  коли  ця  картина  повторилася  кілька  разів  підряд,  в  пам’яті  сплив  наказ  капітана  і  «Каштан».
–  Спостережний  пост  на  юті  викликає  ГКП!
–  Командир,  слухаю.
–  Бачу  днище  катера!
–  Не  зрозумів!!  Повторіть!!!
–  Час  від  часу  бачу,  як  катер  перелітає  з  хвилі  на  хвилю,  не  торкаючись  води.  Світло  прожектора  відбивається  від  води  і  знизу  освітлює  його  днище.  Воно  блищить  і  гвинт  у  них  не  крутиться.
–  Зрозумів…  –  коротка  пауза  почала  затягуватися.  Було  чутно,  як  клацає  у  руках  тангента,  і  через  те  проривалися  короткі  обривки  фраз,  сказані  по  іншому  переговорному  пристрою.  Через  кілька  хвилин,  які  здавалися  нескінченними,  знову  почувся  голос  капітана.  –  ГКП  викликає  ют!
–  Ют  на  зв’язку!
–  Продовжувати  спостерігати!  Будь-які  зміни  доповідати!  Як  зрозумів?
–  Єсть  продовжувати  спостерігати  і  доповідати  будь-які  зміни!
Через  кілька  хвилин  капітан  вже  був  поряд.  Поглянувши  у  відкриту  броняху  і  впіймавши  у  взуття  чергову  порцію  води,  що  перелилася  через  комінгс,  вилаявся.  Його  очі  з  хвилину  невідривно  стежили  за  катером,  а  зуби  скрипіли  голосніше  скрипіння  всіх  снастей  на  кораблі.
–  Слухай  мене  уважно,  корма,  –  капітан  протер  вуса  і  незрушно  дивився  прямо  в  очі.  –  Повторювати  зараз  ніколи:  у  нас  на  кораблі  надзвичайна  ситуація  –  у  днищі  виявлено  протікання  забортної  води,  у  машинному  відділенні  під  валом  головного  гвинта.  Якщо  заллє  вал  з  двигуном,  то…  Ми  передали  сигнал  «SOS»,  який  більше  стосується  катера,  тому  що  як  тільки  ми  зупинимось,  то  катеру  каюк.  Зараз  ми  трохи  стишили  хід,  бо  від  великої  вібрації  пробоїна  може  розширюватися,  ні  гнати,  ні  зупинятися  не  можна  –  а  хвиля  не  меншає,  вона  більшає.  І  вітер  теж.  Берег  реєструє  восьмибальний  шторм,  в  цих  водах  вперше  за  багато  років.  Механік  вже  поліз  під  вал,  пробоїну  постарається  заробити,  а  тобі  зараз  боцман  принесе  сокиру,  ти  мене  зрозумів?  –  сокиру!  І  як  тільки  ти  побачиш,  що  катер  занурився,  перекинувся,  чи…  і  зник  під  водою  повністю…  повністю  –  ти  розумієш?..  Занурився  і  не  повертається,  розумієш?..  –  відразу  відрубуй  кінець!  Повтори!
–  Якщо  катер  перевернеться…  і  зникне  під  водою  повністю…  зануриться  ввесь,  і  не  повертатиметься,  –  відрубати  кінець!
–  Правильно!  Якщо  катер  почне  тонути,  а  ти  не  відрубаєш  –  він  і  нас  на  дно  потягне!  Тепер  ти  розумієш,  чому  сокира?
–  Розумію.  Відрубаю.
–  Але  не  спіши.  Відрубувати  тільки  тоді,  коли  він  не  випірне,  і  буксир  буде  надраєний  під  воду!  Ти  зрозумів?
–  Зрозумів!  Коли  буксир  буде  під  воду!
–  До  нас  назустріч  вийшов  СКР,  вони  тільки-но  доставили  свого  катера  і  повертаються.  Якщо  встигне  –  допоможе.  А  зараз  поки  все.  Виконувати.

Довге  дерев’яне  руків’я  сокири  нагрілося  від  рук  і  було  тепле.  Вже  дві  чи  три  години  минули  у  напруженому  спостереженні  битви  заліза  і  води.  Інколи  страх  ганяв  мурашками  по  всьому  тілу,  особливо  по  спині  й  потилиці,  підіймав  на  ноги  і  примушував  час  на  декілька  митей  зупинятися:  «Пірнув!..  …випірнув!..  Днище!..  …пірнув…  випірнув…  Днище!»,  а  потім  це  повторювалося  знову  і  знову.  Часто  на  зв’язок  виходив  командир.  Двічі  чи  тричі  приходив  сам.  Боцман  сидів  поряд  майже  завжди,  але  цього  разу  він  був  незвично  мовчазний  і  не  розповідав  свої  незліченні  морські  історії.  
Коли  години  через  три  нарешті  підійшов  СКР,  у  небо  злетіли  три  червоні  ракети.  Що  вони  означали  –  можна  було  лише  здогадуватися,  але  точно  не  щось  хороше.  Сторожовий  підійшов  спочатку  з  лівого,  а  потім  з  правого  борту,  і  на  його  верхній  палубі  з’явилися  моряки  в  жилетах  і  з  рятувальними  кругами.  Хоча  їхня  верхня  палуба  була  набагато  вище,  ніж  наша,  все  одно  було  добре  видно,  як  по  ній  бігають  матроси  і  до  рятувальних  кругів  прив’язують  довгі  мотузки.  Швидкість  кораблів  при  цьому  не  зменшувалася,  йшли  й  далі  повним  ходом,  зате  зменшилися  хвилі  та  бовтанка  від  них  –  набагато  більший  СКР  закривав  нас  від  хвиль.
Через  хвилин  п’ять  «Каштан»  кашлянув  і  голосом  командира  з  якоюсь  новою,  бадьорою  інтонацією  голосно  крикнув:
–  Мостик  викликає  спостережного  на  юті!
–  Ют  на  зв’язку.
–  Чи  змінилося  щось  із  приходом  сторожового?  Як  зараз  катер?
–  Так,  змінилося!  Коли  СКР  зайшов  справа  і  тримається  збоку,  то  зараз  вже  катер  так  не  підкидає.  Важкий  сторожовий  збиває  і  вирівнює  хвилю!  Був  намагався  підійти  впритул  до  катера,  але  не  вийшло  –  катер  може  розбити  борт,  і  сам  побитися.
–  Зрозумів!  Чому  не  доповідав  відразу?
–  Думав,  що  й  так  видно…
–  Думав  він!  Довго  думаєш!
Через  мить  капітан  був  уже  на  юті.
–  Річ  у  тім,  що  командир  сторожового  наказує  команді  катера  покинути  судно  і  хоче  забрати  їх  на  свій  борт.  Для  цього  їм  потрібно  стрибати  у  воду.  Як  думаєш  –  варто?  Ти  б  залишився  на  катері,  чи  стрибнув?
«Оце  так  запитання!..  Відразу  нічого  і  не  скажеш…  А  потім,  коли  катер  таки  не  потоне  і  його  притягнуть…  то  їм  теж  сказати  буде  нічого.  От  якби  в  тих  запитати,  хто  на  катері…  Хіба  з  мічманом  зв’язку  немає?»
–  Не  чую  відповіді,  комендоре!
–  А  з  ними  зв’язок  є?
–  Командир  катера  відмовляється,  і  матроси  разом  з  ним.  Один,  правда,  згоден  покинути  катер,  тільки  стрибати  в  море  боїться.
–  У  порівнянні  з  тим,  що  було  до  цього  –  їм  вже  краще.  Катер  вже  не  підлітає  на  хвилях.  Якщо  так  буде  і  далі  –  то  можна  йти.  Коли  не  стрибнули  раніше,  то  тепер  би  і  я  не  покидав  корабля.  Раніше  були  гірші  умови,  а  зараз  кращі!
–  Коли  останній  раз  днище  бачив?
–  З  того  часу,  як  підійшов  сторожовий  –  не  бачив,  а  перед  тим  хвилин  за  декілька  було.
–  Добре,  пост  не  покидати  аж  до  берега.  І  на  зв’язку.
Після  тривалих  перемовин  радіозв’язком  і  через  гучномовці,  евакуацію  команди  катера  відмінили.  Здебільшого  це  сталося  завдяки  наполяганню  нашого  капітана,  через  що  капітан  сторожового  кричав  у  гучномовець,  що  «розбереться  із  цим».  Але  коли  на  катері  відкрилася  броняха  рубки,  з  якої  показалася  рука,  яка  спочатку  помахала  з  боку  в  бік,  а  потім  показала  кулак  із  великим  пальцем  вгору,  –  капітан  сторожовика  змирився  і  пішов  геть  у  нутрощі  свого  корабля.

До  Новоросійська,  порту  призначення  десантних  катерів,  так  і  дійшли  втрьох  десь  о  п’ятій  чи  шостій  ранку,  тільки-но  почало  сіріти:  ми  –  середній  десантний  корабель  з  катером  на  буксирі,  і  великий  сторожовик  збоку.  Радист  потім  розповідав,  що  наш  капітан  вимагав  від  начальника  порту,  щоб  назустріч  нам  із  бухти  вийшов  великий  морський  буксир,  який  приписаний  у  Новоросійську,  і  щоб  він  при  заході  в  порт  ішов  попереду  нас,  розрізаючи  хвилю.  Капітан  вимагав  це  тому,  що  в  бухті  не  можна  було  лавірувати  при  такому  вітрі,  а  до  воріт  ще  багато  хвиль  у  борт  буде,  бо  вхід  у  порт  був  прямо  по  курсу,  без  будь-яких  поворотів.  Однак  начальник  порту  відмовився  випускати  буксир,  мотивуючи  великим  ризиком  такої  операції.  Капітан  буксира,  дізнавшись  про  це,  порушив  наказ,  але  встиг  вийти  тільки  із  бонових  воріт  у  бухту.  Це  ледь  не  коштувало  йому  зіткнення  зі  сторожовиком,  бо  він  не  знав,  що  той  іде  збоку  від  нас.  Вже  на  підході  до  загороджувального  молу  сторожовий  корабель  вчасно  від  нас  відстав,  а  ми  з  катером  на  повнім  ходу,  мимо  велетенського,  вищого  і  більшого  від  нас  буксира,  так  і  заходили  у  ворота.
Нарешті,  на  тихій  воді  акваторії  порту,  заручники  морської  непогоди  показалися  з  рубки  катера.  Наші  кораблі  ще  не  були  пришвартовані,  вони  тільки-но  вільно  лягли  у  дрейф  на  широкому  плесі    порту,  і  їх  більше  не  хитало.  Майже.  Всі  прожектори  прилеглих  причалів  були  направлені  на  катер.  Мічман,  капітан  катера,  який  вийшов  на  палубу  ще  раніше,  при  вході  до  порту,  тепер  вільно  стояв,  високо  піднявши  голову  і  руки  вгору,  потім  повільно,  тричі,  низько  вклонився.  Потім  знову  випрямився,  і  став  розглядати  свій  катер,  який  повільно  похитувало  і  за  інерцією  повертало  по  колу.  До  мічмана,  тримаючись  обома  руками  за  перебірки,  вийшов  напівзігнутий,  із  білим  лицем  матрос  у  рятувальному  жилеті.  Канат,  яким  тягнули  катер,  ще  з’єднував  кораблі,  він  ослаб  і  вільно  плавав,  тонучи  у  воді.  Матрос  подивився  навколо,  потім  на  канат,  присів  і  закрив  лице  руками.
–  Прапор  зірвало,  –  командир  катера  скрушно  захитав  головою  і  розвів  руками.
–  Разом  із  флагштоком!  –  від  гучного  голосу  нашого  капітана  всі  матроси,  що  повиходили  на  ют  корабля  у  світло  прожектора,  аж  здригнулися.  –  То  не  біда,  поставите  новий.  Де  ваш  третій?
Командир  катера  озирнувся  на  рубку,  помовчав,  переступаючи  з  ноги  на  ногу,  потім  повільно  обвів  очима  всі  прожектори,  що  світили  на  катер.
–  Та  ногу  ніби  зламав,  хотіли  допомогти  –  сказав,  що  сам  вийде.  Десь  виповзає.  –  У  нього  бринів  голос  і  обличчя  блищало  від  сліз.  У  світлі  прожекторів  добре  було  видно,  як  вони  текли  по  щоках  і  скапували  на  мокру  палубу.  –  Мороз  по  шкірі  тільки  зараз  пішов…  і  не  перестає…  –  мічман  кашлянув,  руками  потер  волосся  на  голові  й  знову  переступив  з  ноги  на  ногу.  –  Бачу-бачу,  там  хтось  із  сокирою  так  і  стоїть  досі.  До  рук  приросла?  Викидай  вже  її!–  він  гучно  висякався  і  сплюнув  за  борт.  –  Ми  знали  там,  всередині,  що  у  вас  хтось  із  сокирою  стоїть.  І  ми  б  так  робили…  Всі  б  так  робили…  Недарма  рослинним  кріпилися,  а  не  стальним…  Тут  без  пояснень…  Господи,  це  ж  другий  день  народження!  –  Голос  його  знову  задрижав  ще  дужче.  –  Яке  хоч  сьогодні  число?
–  Двадцять  п’яте.  Двадцять  п’яте  грудня  дев’яносто  першого  року!
–  Сьогодні  двадцять  п’яте  грудня?  –  командир  катера  здивовано  заокруглив  очі,  потім  закрив  лице  долонями  і  схилив  голову.  Потім  випрямився,  струсив  долоні,  ніби  щойно  їх  помив.  Голос  вже  майже  не  дрижав,  тільки  сльози  текли  по  щоках.  –  У  мене  мама  із  Західної  України,  католичка.  У  них  сьогодні  Різдво,  вона  його  завжди  відзначає.  Це,  мабуть,  вона  молилася  цієї  ночі  за  мене,  що  нам  так  пощастило.  Що  ж,  із  Різдвом  усіх!  Спаситель  народився,  мама  казала  –  славімо  Його!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878039
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2020

Про це не можна говорити прямо

притча

Одного  дня  осіннього  до  Будди
Навідався  багатий  чоловік.
Скакун  його  був  ніби  справжнє  чудо,
І  сам  він  мав  уже  поважний  вік.
Однак  же  він  шановано  вклонився,
Торкнувся  Будди  ніг,  і  мовив:
«Що  є  Бог?»
На  нього  Будда  пильно  подивився,
І  сів  пліч-о-пліч,  ніби  вони  вдвох.
А  потім  каже,  дивлячись  ув  очі:
«Колись  я  був  гарячий,  молодий,
І  теж  до  коней  дуже  був  охочий,
Чотири  типи  розрізняв  їх,  хоч  убий!
Найперший  –  найдурніші,  цих  найбільше,
Ти  скільки  їх  не  бий,  а  все  ж  вони
Не  слухають  тебе  і,  як  раніше,
Поводяться,  як  справжні  дикуни.
Є  й  інші  коні:  ти  їх  раз  ударив  –
Послухали,  а  далі  знов  без  див  –
Для  них  зникають  нібито  за  хмари
Подробиці  минулої  біди.
А  третій  тип  –  то  вже  розумні  коні,
Вони  бояться  батога  в  руках,
І  навіть  будучи  на  волі,  не  в  загоні,
Затямили  батіг  той  на  боках!
Є  і  четвертий,  рідкісний  тип  коней,
Ціна  їм  завжди  буде  дорога:
Вони  –  небиті  –  вже  збагнули  заборони!
І  їм  достатньо  тіні  батога!»

Сказавши  це,  замовк,  закривши  очі,
І  чоловік  той  теж  свої  стулив…
Сиділи  так  удвох  чи  не  до  ночі,
Допоки  кінь  терпів  тягар  хвали.

А  потім  муж  той  встав,  розсипав  грішми,
До  Будди  з  вдячністю  торкнувся  ніг:
«Я  зрозумів!  Де  ж  то  я  був  раніше?
Чому  це  сам  додуматись  не  зміг?
З  яких  це  пір  не  жив  би  я  так  само!..
Але  назад  дороги  вже  нема…
Про  сутність  Бога  не  говорять  прямо!
Бо  це  лежить  за  межами  ума…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020

Собака і коваль

байка

Жив  у  коваля  собака,
Звідкись  приблудився,
Спав,  як  бідний  неборака,
Поки  пан  трудився.
Та  як  тільки  до  обіду
Майстер  миє  руки,
Той  собака  скиглить  слідом,
Лиже  закаблуки.    

Дядько  зміг  не  йняти  віри
Більше  року  майже,
А  коли  зайшло  надміру,  
Він  собаці  й  каже:
«Як  же  це  воно  стається,
Суча  ти  скотино,
Що  коли  земля  трясеться,
Спиш  ти,  як  дитина?
Щойно  тихий  звук  поживи
Потече  у  вуха  –
Прокидаєшся  ти  живо
І  –  як  щебетуха!»

А  серед  нас  немало  є  людей,
Що  чують  лиш  собі  потрібні  звуки,
Без  вигоди  не  викажуть  ідей,
І  щоб  погріти  лиш,  простягнуть  руку…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020

Чортова вуздечка

притча

Торованим  шляхом,  назустріч  селянину
Ішов  Чортяка  із  вуздечкою  в  руці.
«Що  то  несеш?»
«Вуздечку  для  людини,
Аби  надіти  в  неї  на  лиці!»
«Дай  подивитись,  бо  й  мені  цікаво»,  –
І  селянин  до  біса  руку  простягнув.
«Ходи  зі  мною,  раз  така  вже  справа,
Роздивишся  усе  як  на  духу!»
Пішов  за  бісом  селянин.  За  півгодини
Він  знов  своє  прохання  повторив.
«Пішли,  пішли!  Тебе  я  не  покину,
Побачиш  все,  як  я  і  говорив!»
Пройшли  іще  з  годину,  селянин
Не  витримав,  і  заходивсь  кричати:
«Дай-но  вуздечку!  Що  ти  за  один?!
Цього  я  скільки  можу  вже  чекати?»

Чортяка  небагато  стишив  хід,
Вуздечку  до  кишені  переклав,
Зирнув  на  їхній  з  селянином  слід,
Вдоволено  примружився  й  сказав:
«Що  ти  заладив  все:  вуздечка,  та  вуздечка!
Вона  для  тих,  хто  сам  не  хоче  йти.
А  ти  ідеш  за  мною,  як  овечка!
Як  можу  на  таких…  я  упряж  надягти?»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020

Пасха Дарвіна

с..ка  зрадницька  безвість  явилась  у  вирі  подій
за  спаплюжену  совість  в  архангели  пре  цього  року
якщо  можеш  радіти  я  прошу  мій  друже  радій
але  знай  що  не  ззаду  чи  спереду  ти  їй  а  збоку

чимраз  вівці  здаються  жирніші  та  йдуть  веселіш
їх  не  втримає  звично  здихає  старенький  собака
а  на  сцені  заражений  блискає  слиною  ніж
і  оркестр  аншлагові  всівся  хто  задом  хто  раком

відчайдушний  росте  вусібіч  барабановий  дріб
усі  двері  зачинені  чується  Боже  спасибі
що  мені  як  і  кожен  своє  собі  в  пелену  згріб
і  попер  на  всі  боки  шукати  для  Дарвіна  вибір

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872505
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.04.2020

Камінці та олія

притча

Колись  до  вже  просвітленого  Будди
Прийшов  юнак,  він  плакав  і  тремтів:
«Життя  мені  в  подальшому  не  буде,
Спокути  не  знайду  я  між  віків!
Помер  мій  батько,  швидко  і  раптово,
Не  встиг  жерця  я  привести  у  двір!
А  вже  тепер  вони  так  просять  дорого,
Немає  стільки  грошей  в  нас,  повір!
А  як  же  відмолити  всі  гріхи  його?
Хто  виконає  правильний  обряд?
Чи  після  всеньких  тягарів  життя  свого,
Не  буде  батько  на  тім  світі  рад?
Невже  він  не  підніметься  до  раю?
В  небесне  Царство  вже  не  попаде?
Невже  впаде  у  пекло?  Я  благаю,
Допоможи,  я  силую  тебе!»

Послухав  Будда  плач  той,  та  і  каже  :
«Неси  мені  два  горщики  із  глини,
В  один  наллєш  олії,  і  зав’яжеш,
Та  так,  щоб  не  боятись  перекинуть.
У  другий  камінців  насиплеш  жменями,
І  теж  запнеш,  аби  не  випадали,
Візьми  все  те,  та  і  прийди  до  мене,
На  озері  рядитимемо  далі»

Юнак  зраділий  все  зробив,  сердега,
Години  не  пройшло  –  він  біля  входу,
До  озера  пішли,  і  біля  берега
Оба́  втопили  горщики  під  воду.
«Тепер  розбий  їх  довгою  жердиною!»  –
І  Будда  дав  жердину  юнаку.
Юнак  розбив,  і  вже  через  хвилину
Від  Будди  слухав  мову  ось  таку:

«Тепер  піди  до  будь-яких  жерців,
І  скажеш  їм  –  за  гроші  я  волію,
Тим  співом,  що  відспівують  мерців,
Хай  відспівають  камені  й  олію.
Нехай  олія  спуститься  на  дно,
А  камені  нехай  спливуть  угору,
Для  сили  їхньої  це  буде  все  одно,
Що  відпустити  гріх  смертельно  хворому»
«Але  ж  каміння  тяжче,  ніж  вода!
Це  у  природи  є  такі  закони,
Не  плаває  каміння,  от  біда,
Так  само,  як  олія  не  потоне!»

«От  бачиш,  ти  вже  трохи  зрозумів
Ознаки,  що  ніколи  не  старіють,
А  як  покопирсатися  в  умі,
То  той  закон  на  все  на  світі  діє!
Якщо  твій  батько  все  своє  життя
Робив  діла  лихі,  немов  каміння,  –
На  дно  впаде,  яке  тут  каяття?
І  хто  його  ізвідтіля  підніме?
А  як  діла  його  всі  добрими  були,
 То  злине  вгору,  навіть  не  молись,
Він  не  торкнеться  мулу  та  смоли,
І  як  його  тоді  тягнути  вниз?»


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871951
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 14.04.2020

Підвісний міст

байка

Між  двох  поселень,  над  ущелиною,  в  горах
Зробили  люди  міст,  звичайно,  підвісний:
Чотири  троси  натягнули  на  опорах,
На  нижніх  двох  –  дощечки  із  сосни.
Два  верхні  –  із  чохлами,  щоб  триматись
На  висоті  великій  і  страшній,
Один  із  одним  зручно  розминатись
На  неширокому  й  хиткому  полотні.

Щоправда,  всі  місцеві  так  вже  звикли
До  переходів  по  мосту  туди  й  сюди,
Що  для  них  поручні  із  тросів  ніби  зникли  –
Могли  пройти  і  не  тримаючись  за  них.
Та  й  діти  бігали  звичайно  без  дорослих,
Лиш  дощечок  торкаючись,  без  рук:
Внизу  в  ущелині,  чагарником  зарослій,  
Було  лиш  чутно  їхніх  п’яток  звук.

Та  ось  одного  разу,  рано  вранці,
Два  верхні  троси  зникли  із  моста!
Зібрались  люди  –  і  немов  ті  бранці  –  
Дорога  є,  та  тільки  непроста!
Допоки  висіли  ті  поручні  під  руки,
Допоки  й  нехтували  ними,  як  могли,
А  от  без  них  міст  майже  недоступний,
Ну  як  же  це  ми  їх  не  вберегли?!

Отак  в  людей  все  відбувається  з  батьками:
Допоки  є  батьки  –  здається  нам,
Що  ми  й  без  них  своїми  пройдемо  стежками,
Як  тільки  втратимо  –  дорожимо  життям...

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871947
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 14.04.2020

Тигр і Кіт

притча

Ясної  днини  на  околиці  села,
Що  враз  межує  із  великим  лісом,
Завзятий  селянин  стоги  складав,
Пахуче  сіно,  щоб  худобі  їсти.
Із  хати  з  ним  прибіг  домашній  Кіт,
В  траві  з  метеликами  й  кониками  грався,
Він  мешкав  у  хазяїна  багато  літ,
Із  бідуваннями  і  скрутами  не  знався.
Отак  потрохи,  далі  й  далі  в  ліс,
Стрибаючи  в  траві,  неначе  Лев,
Той  Котик  ненароком  вліз  –
Страшенний  Тигр  повстав  із-за  дерев.

«Оце  дива!  Ти  з  нашої  породи!  –
Тигр  дуже  здивувався  виду  кішки,  –
Але  чому  малий  такий?  Я  у  природі
Не  бачив  родичів,  як  ти  завбільшки!»
Либонь  зі  страху,  знаної  причини,
Принишклий  Кіт  налякано  мовчав,
Нарешті,  важко  проковтнувши  слину,
Непевним  голосом  насилу  пром’явчав:
«О,  Царю  мій!  Якби  Ви  тільки  знали,
В  яку  халепу  вскочив  наший  рід!
Нас  люди  всіх  колись  арештували,
І  вже  не  випустять  повік  на  вільний  світ!
Вся  справа  в  тому,  що  ми  так  в  людей
Бідуємо,  що  не  казати  ліпше,
Не  можна  навіть  стежити  мишей,
То  як  же,  бідним,  вирости  нам  більшими?»
«Хто  смів  обмежувати  вас?  Ану  веди
Мене  до  тої  знахабнілої  людини!
Я  покажу  їй  зараз  шлях  туди,
Де  пам’ятатиме  про  мене  щогодини!»

І  Кіт  повів  до  селянина  Тигра…
Той  саме  скирту  щойно  довершив,
Тож  розминутися  вони  не  встигли,
Як  Тигр  узлісся  ревом  оглушив:
«Ти  нащо  мого  родича  зобидив?
Рости  великим  не  даєш  йому!
Не  знаю,  що  з  тобою  і  зробити?
Тобі  я  оголошую  війну!»
«Ну...  воювати,  значить...  воювати,  –
Тут  селянин  прищурив  ліве  око,  –
Але  дозволь  мені  ту  силу  взяти,
Що  вдома  я  зоставив  ненароком.
Без  неї  ти  ураз  мене  здолаєш,
Так  що  не  варто  навіть  починати,
Я  швидко  збігаю,  ти  трохи  почекаєш,
І  от  тоді  вже  будем  воювати!»
«Ну  що  ж,  біжи!»
«А  як  і  ти  втечеш?
Не  дочекаєшся  мене,  і  я  даремно
Все  буду  бігати…  Давай-но  я  тебе
Мотузкою  припну,  аби  напевно
Вже  дочекався  ти!».
«Ну  що  ж,  в’яжи!»,  –

І  селянин  до  дерева  товстого
Приладив  Тигра.  Сам  пішов  у  ліс,
Там  вирубав  дубину  двометрову,
І  повернувся.  І  її  приніс:
«Аж  ось  де  тая  сила!  Здуру  ти
Мене  нізащо  думав  покарати?!
Не  розібрався  в  справах  –  то  тремти!»  –
І  як  пішов  він  Тигра  лупцювати!!
І  небо,  і  земля  горіли  на  узліссі!!!
А  селянин  все  бив!  І  не  переставав!
Аж  поки  Тигр  на  небо  ледве  не  вознісся,
Тоді  лиш  зупинився,  й  Тигра  відв’язав:
«Тепер  іди!  Надалі  будеш  знати,
Що  як  хвалитися  собою  десь  почнеш,
То  і  про  мене  не  забудеш  пригадати,
Бо  ще  зустріну  –  оттоді  помреш!»

Поплівся  Тигр,  ледь  не  поклавши  шкіру,
Лишень  Коту  заледве  протужив:
«Це  добре…  брате…  що  у  цього…  звіра…
Ти  хоч  такого…  розміру…  нажив…»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870452
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 02.04.2020

Черепаха і вівтар

східна  притча

В  стидкому  царстві,  високо  у  горах,
Відомий  жив  самітник,  скитник  унівець,
І  хоч  не  брався  лікувати  хворих,
До  нього  йшли,  бо  знали,  що  мудрець.
Він  міг  сказати  так,  як  більш  ніхто  не  скаже,
І  розсудити  спір,  що  вівся  без  кінця,
Отож  до  нього  цар  направив  царську  стражу
З  проханням,  щоб  суддею  ввійшов  той  до  двірця.

Не  дуже  довго,  та  проте  й  не  мало,
Шукали  дім  ченця  мандрівники.
Знесилені,  нарешті  відшукали  –
Той  саме  черепаху  витягнув  з  ріки.
«Покинь  огидне  діло,  гайда  з  нами,
Суддею  будеш,  так  вже  хоче  цар,
Життя  у  тебе  буде  –  межи  снами
Сприймеш  його,  як  ніби  Божий  дар»

Відлюдник  здивувався,  й  розсміявся:
«Невже  і  справді  цар  таке  хотів?
Щоб  я  із  кимось  місцем  помінявся?
 Зоставив  волю,  і  осиротів?..
Чи  правда,  що  у  храмових  палатах,
На  найпочеснішому  місці  вівтаря
Стоїть  опудало  святої  черепахи,
Все  в  діамантах,  злоті,  кришталях?
І  кожен  день,  коли  заходить  сонце,
Цар  із  сім’єю  моляться  йому?»
«Це  так  все,  пане!  Біля  неї  охоронці,
Охороняють  вдень  і  у  пітьму»
«Ну  так  спросіть  ось  у  живої  черепахи,
Чи,  часом,  не  погодиться  вона
Зайняти  місце  тої  бідолахи?»
«Ха,  не  погодиться,  хіба  вона  дурна?
Їй  треба  ще  на  цьому  світі  жити,
Ловити  рибу,  їсти  черв’яків,
Хорошу  карму  чесно  заробити,
І  тільки  потім  йти  до  прабатьків!»

«Ось  так  і  я,  перекажіть  монарху,
Не  маю  волі  до  його  дарів!
І  я  наслідую  сю  вільну  черепаху  –  
Живим  не  місце  спочивать  на  вівтарі!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870449
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 02.04.2020

Тарган і вежа

притча

Слугував  царю  міністром  чолов’яга  сивий,
Мав  дружину  променисту,  молоду,  красиву.
Всі  до  неї  липли  оком,  особливо  цар,
Домагався,  як  нівроку,  за  великий  дар.
Та  міністру  не  до  згоди,  бо  жону  любив,
І  ніколи  в  світі  шкоди  б  їй  не  причинив.
Він,  було,  казав  дружині:  «Люба,  вибирай,
Хочеш  –  будемо  як  нині,  хочеш  –  в  царський  рай»
Та  дружина  лиш  кричала:  «Ти  мій  любий  пан!
Ні  на  що  б  не  проміняла  обраний  талан!»

Про  кохання  обопільне  донесли  владиці.
«Що  ж,  не  хочеш  добровільно  –  здохнеш  у  в’язниці!”
І  зробив,  аби  міністра  оббрехали  слуги,
Підробили  справи  чисто,  ніби  той  злодюга.
І  у  вежу  у  високу  відвели  «злочинця»,
Запроторили  без  строку,  й  не  сказали  жінці.
А  вона  добу  терпіла,  наче  наостанок
Вранці  одяглася  й  сміло  до  царя  на  ґанок:
«Буде  все,  як  ти  захочеш,  гинути  не  стану,
Хочу  лиш  у  винні  очі  глянути  востаннє.
Відведи  мене  у  вежу,  дай  із  ним  розмову,
Тільки  щоб  ніхто  не  стежив  –  жалуй  царське  слово!»

А  у  вежі,  вже  без  свідків,  милого  спросила:
«Як  зробити,  щоби  втік  ти?  Жити  так  несила!»
Схаменувшись  від  обіймів,  той  на  вухо  мовив:
«Як  скажу  –  ніщо  не  змінюй,  цінне  кожне  слово!
Без  мотузки,  моя  рідна,  тут  ніяк  не  можна,
 Принеси  вночі  під  вікна,  поки  спить  сторожа,
Таргана  впіймай  із  льоху,  волосінь  тоненьку,
Довгу  нитку,  й  меду  трохи,  крапельку  одненьку.
Волосінь  прив’яжеш  кріпко  таргану  за  ногу,
Вимаж  медом  вуса  й  мітко  підштовхни  угору.
Хтітиме  тарган  до  меду,  й  лізтиме  вперед,
Завжди  буде  попереду  його  рота  мед.
Так  долізе  аж  нагору,  я  його  впіймаю,
А  як  далі  дати  дьору  –  достеменно  знаю:
Волосінню  тягнеш  нитку,  ниткою  –  мотузку,
А  по  ній  вже  хутко  зникну,  утечу  з  кутузки!»

Що  задумали  –  зробили,  їм  усе  вдалося,
А  царю  став  світ  немилий,  ремствує  ще  й  досі.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868069
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 15.03.2020

Вовк і О́лень

В  густому  лісі  проживали  Вовк  і  О́лень,
Один  від  одного  трималися  подалі,
Життям  були  обоє  задоволені,
На  віддалі,  зустрівшись,  розмовляли.
Рогатий  лаяв  Вовка:  «Що  ти  коїш?
Ти  подивись  на  себе,  як  живеш!
Ти  ж  тільки  слабшого  від  себе  ловиш,
У  пекло  попадеш,  коли  помреш!»
Та  Вовк  гарчав:  «По-іншому  не  можу!
Ну  як  сильнішому  показувати  злість,
Коли  без  сумніву  мене  він  переможе,
А  як  голодний  –  то  гляди  і  з’їсть?!
Я  й  так,  по  правді-то,  полюю  хворих
У  межах  споконвічних  володінь,
Суддя  для  нас  –  це  вітер  в  чистім  полі,
Пече  у  стужу,  студить  у  жарінь.
Тобі  ж  бо  добре,  ти  травою  ситий,
Ще  й  лісники  підкормлять  де-не-де,
А  я  людьми  здебільшого  був  битий,
Моя  дорога  в  інший  бік  веде».

Отак  стрічалися  вони  до  віку  зрілого,
На  перший  погляд  мирний  мали  вид:
Боявся  Олень  Вовка  зголоднілого,
А  Вовк  страшився  рогів  та  копит.

Що  врешті  сталося  між  ними  –  хто  те  знає,
І  ось  удвох  вони  прийшли  на  Божий  Суд.
Та,  як  не  дивно,  Вовк  попав  до  раю,
А  Олень  –  в  пекло!  «Боже!  Який  бруд!
Що  в  біса  коїться?!  Я  Олень,  а  не  Вовк!»  -
Горлав  надривним  голосом  даремно
Рогатий  велетень,  та  раптом  змовк,  –
Хтось  зі  Святих  зійшов  до  нього  в  темну.

«Не  лайся,  й  не  кричи,  а  тільки  зрозумій,
Що  ти  і  зараз  не  назвеш  число
Комах  убитих,  ящірок  і  змій,
Хоч  не  твоє  було  те  ремесло!
Як  пасся  ти,  хіба  звертав  увагу
На  ледь  помітних  жителів  трави?
Не  придивлявся!  Знав  лише  про  спрагу!
Жував  не  дивлячись,  копитом  землю  бив!
А  Вовк  –  не  те,  у  нього  кожна  жертва
Спокутала  свій  власний,  певний  гріх,
Без  кожної  із  них  він  міг  померти,
Й  сім’ю  свою  занапастити  міг.
Він  не  брехав,  що  полював  найслабших,
А  отже,  хто  сильніший  –  той  міг  жить!
А  це  закон,  який  існує  завше,
І  Вовк  йому  зміг  добре  послужить!»
 
Така  от  арифметика  виходить,
Як  не  мудруй,  і  як  тут  не  крути:
Не  все  те  зло,  що  іноді  нам  шкодить,
І  не  добро  все  те,  чим  задаєшся  ти.


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868065
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2020

Лев, Заєць та Тигр

Байка

Вселенські  сходини  зібрав  цар  звірів  Лев,
На  зборах  виступив  як  голова,  і  доповів,
Що  із  намісників  своїх  оце  попер
Старого  Вовка,  бо  давно  уже  хотів.
Той  брав  багато,  менших  не  любив,
На  водопої  міг  нагнати  страху,
А  це,  собака,  геть  ізнахабнів  –
Самого  Лева  десь  позаочі  послав  був  на…
Як  водиться,  царю  доповіли,
І  от  тепер,  при  всіх,  як  для  науки,
Лихого  Вовка  на  вірьовці  притягли,
І  прив’язали  на  три  дні  до  бука.
«Тепер  мій  зам  –  Сіренький  Заєць!  Прошу
Любити  й  жалувать  його,  немов  царя!
Як  має  хто  до  мене  дар,  чи  ношу,
До  Зайця  йдіть  спочатку,  він  –  як  я!»

Сказав  і  зник.  Як  ніби  й  не  було…
А  Заєць  збори  всі  узяв  на  себе,
Й  не  дивлячись,  що  панство  загуло,
Командним  голосом  як  рявкне!!!  І,  як  треба,
По  пню  своєю  лапою  як  дав!
Та  що  той  пень,  от  шия  Вовка  –  поряд,
І  ось  її,  прив’язану,  пор-р-рвав!
За  всі  ті  злочини,  що  Сірий  був  накоїв.
Упорався  –  побачив  Лиса,  й  поготів
Накинувся  загнати  в  кут  рудого,
Та  хитрий  Лис  на  гонах  зуби  з’їв,
Лиш  крикнув  через  хвіст:  «Шукай  дурного!»
І  той  знайшов!  Кабан  колись  прогнав
Його  із  поля  з  кукурудзою  смачною,
Тепер  же  Заєць  морду  ту  впізнав,
На  спину  скочив,  і  вже  без  простою
Почав  топтати  гриву  Кабану,
Той  скавучав,  як  стрижена  собачка,
Всі  звірі,  бачачи  цю  дивину,
У  різні  боки  від  тієї  скачки
Розбіглися.  А  Заєць  їх  все  гнав!
І  кожному  пригадував  забуте:
Жирафі  шию  на  вузли  зв’язав,
У  Оленя  всі  роги  зміг  погнути,
Слону  із  люттю  ноги  потоптав,
Ослу  безмозкому  начистив  рожу,
А  що  вже  мавпі  бідолашній  наказав!
На  люди  говорити  те  не  гоже.

Втекли  усі,  а  Заєць  все  біжить,
Пригадує  солодку  мову  Лева,
Аж  раптом  бачить,  ніби  майорить
Хвіст  Тигра  поміж  дальнії  дерева.
«Оце  йому  ще  вуса  обірву,
Смугастому  злодюзі  і  убивці»,  -
Подумав  Заєць,  і  чимдуж  майнув,
Стрибнувши  вуса  Тигру  смикати  на  пиці.

Тигр  Зайця  моментально  проковтнув,
І  не  замітив,  чи  живого.
На  зборах  звірів  лісу  він  не  був,
І  про  слова  царя  не  чув  нічого.
Із  дальніх  ловів  повертався  Тигр,
На  території  своїй  він  ставив  мітки,
Та  завершити  коло  ще  не  встиг,
Як  Заєць  стрибонув  поміж  повіки.

Ну  що  ж,  тепер  із  Левом  Тигру  знову,
Було  це  вже,  на  вартість  мідяка,
Слід  при  нагоді  поновити  спільну  мову…
А  от  мораль  у  байці  знаєте  яка?

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866346
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 28.02.2020

Сіре…

Сіре  небо  однотонне,
Плями  змилися  на  нім,
Десь  поділось  сонце  сонне,
І  не  світить  у  мій  дім.

А  ще  вчора  хміль  сміявся,
Зачиняв  на  ніч  корчму,
Чокнутий,  дружині  клявся,
Та  не  вірила  йому.

Знала  мила  –  хміль  уранці
Утреню  не  прижене,
Відпускає  вкотре  бранця  –
Йду  в  «Сільпо»  по  «Каберне».

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866343
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.02.2020

Навесні

   коли  навесні
ще  дерева  без  листя
і  цілісінький  день
з  хмар  сочиться  вода
я  не  знаю  чому
це  мабуть  особисте
ув  очах  стоїть  осінь
нехай  молода
нехай  ще  ненароджена
згорбленим  літом
працьовитим  до  ночі
почнеться  ось-ось
он  зав’яли  в  садку
цьогорічні  вже  квіти
мені  осінь  здалася
ну  тобто  здалось
що  пройшла  перехожим
не  повз  а  обабіч
і  торкнулась  мого
з  усіх  боків  єства
е-ех  хотів  би  я  Господи
ніби  гора  з  пліч
весну  зустрічати
років  до  ста
                       
***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865202
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.02.2020

Бездонна спрага…

Бездонна  спрага  замордовує  мене!
Щось  безкінечне  владне  наді  мною…
Не  як  тяжіння,  що  подолане,  –  земне,
А  щось  зіставне  з  чорною  дірою.

Вже  не  приваблює  земного  неба  вись,
За  нею  є  ще  досі  невідоме…
І  скільки  б  не  просив  себе  зректись  –
Та  ні,  не  можу  –  я  уже  не  вдома.

Земля  –  колиска,  кокон,  перший  файл,
Колись  зістариться,  як  магнітокасета,
Хоч  є  й  на  ній  небачене  –  нехай!
В  коханні  має  бути  трішечки  секрету.

Витаю  безвісти  всередині  себе́,
Перед  очима  пелена,  як  саван,  біла…
Воно  однаково  –  що  вгору,  до  небес,
Що  вниз,  до  дна,  у  власне  спрагле  тіло…

**

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865201
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.02.2020

Вся кров…

вся  кров  застигла
більше  не  тече
навіщо  їй  ті  вени
ті  канали
якими  шириться  пронозливим  квачем
така  брехня
якої  ще  не  знали
вся  правда-матка  вивернута  вщент
дороги  встелені  тяжкими  килимами
і  вже  прижився
польовий  брезент
і  вже  війна
мирніє  поміж  нами
за  обрієм  нам  застують
чомусь
не  розуміють
нам  не  треба  хаджу
ми  живемо  в  раю
і  я  сміюсь
і  всім  сміятися  із  себе
раджу

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863781
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.02.2020

Баба Зима

записано  зі  слів  бабці  Зими  О.В.

ви  про  зиму  дітки  думку
хочете  мою  узнать
зараз  те
поставлю  сумку
буду  з  вами  віддихать

ось  дрівець  купила  вчора
хлопці  зілом  привезли
я  рубати  не  здорова
порубали  занесли
п’ять  п’ятсот  та  за  роботу
тисячу
ото  й  рахуй
ще  й  спасибі  за  турботу
бо  без  неї  був  би
туй
назбирала  дітки  з  Паски
з  пенсії  а  то  ж  відкіль
все  цвіте  а  я  будь  ласка
думаю  про  заметіль
з  кожної  лишала  трохи
але  ж  то  іще  не  все
поки  прийде  та  Явдоха
то  мене  це  не  спасе
треба  буде  ще  купити
такий  самий
як  той?
зіл
як  життя  те  обдурити?
назбирати?  а  на  стіл?
всенькі  діти  в  місті
діти
вже  із  внуками  самі
Божечко  де  ділось  літо
скоро  ж  бути  і  зимі
нахурделить  снігом  вкриє
свят  корзину  принесе
начіпляє  їх  на  шию
їж  терпи  живи  й  усе
от  колись  була  та  радість
сніг  мороз
тепер  нема
ниньки  це  холодна  гадость
зима-зимонька-зима

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863778
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.02.2020

А-у!

Світлі  відблиски  у  темряві…  тріскучі  звуки…  і  уста…  Він  відчував  свої  уста,  пересохлі,  потріскані,  пекучі  уста.  Більше  нічого  не  відчував.  Світло  ніби  мерехтіло  і  мало  видимі  границі…  дивно  якось…  Потім  мерехтіння  перетворилося  на  відблиски  багаття,  тліючого  збоку  і  трохи  внизу.  На  жарові  зверху  лежало  кілька  гілок,  великих  гілок,  а  біля  багаття  покотом  спали…    багато  спало…  у…  у  шкірах?..
Так,  то  були  шкіри,  сухі  і  вивернуті  хутром  всередину  шкіри.  Кошлаті  голови  лежали  на  шкірах  сусідів,  і  тіла  повністю  закривали  поверхню  землі  навколо  вогню.  Шкіри  були  темні  і  світлі,  подерті  і  плямисті,  у  декого  довге  хутро  визирало  ізсередини.  У  шкірах  були  всі,  не  було  видно  жодного  тіла,  яке  було  б  не  в  шкірі.  «І  зшиті  вони…  такий  одяг  шиють…  своїми  руками…  Що  це?..  Де  це?..»
Потуга  піднятися  закінчилася  нічим.  Тільки  очі  могли  дивитися  вбік  і  вниз.  Раптом  із-за  вогню  вийшла  здоровенна  людина,  пройшла  кілька  кроків,  переступаючи  через  тіла  сплячих,  трохи  нагнулася  в  його  бік  і  приклала  руку  до  очей.  Людина  була  одягнена…  це  було  схоже…  на  одяг,  коли  ноги  з’єднані  з  тулубом.  На  кошлатій  голові  крім  величезної  кількості  волосся  було  видно  тільки  ніс,  великий  горбатий  ніс.  Людина  постояла  трохи  так,  потім  випрямилася,  покопирсала  палицею  вогнище,  додавши  світла  навкруг,  і  голосно  сказала,  показуючи  рукою  на  нього:
–  А-о-о!  А-и-а-а!  А-о-о-а-и-а-а!
Шкіри  заворушилися,  почулися  кроки  поруч.  Перед  очима  виникло  лице…  усміхнене  жіноче  лице,  але  неймовірно  волосисте,  і…  «Що  це  діється?  У  жінок  волосся  так  не…  із  носа!  Таке  довге  і…  і  щоки…  і  брови…  це  ж…  це  ж  якісь…  це  як  первісні  люди…    Чи  що  це  таке?  Це  сниться?»
–  А-а-е-і!  А-а-е-і!  Е-і-а-і-а-і-а!  –  волохате  лице  усміхалося  і  на  очах  були  сльози.  –  У-і-о-а-и,  е-и-и,  -  одна  її  рука  обережно  підняла  його  голову,  а  друга  піднесла  посудину  із  рідиною.  –  Е-и-и-е-и-и!
Губи  відчули  дотик  посудини  і  та  злегка  вдарила  по  зубах.  Край  посудини  був  товстий  і  шорсткий  і  потрібно  було  добре  розкривати  щелепи,  щоб  у  рота  потекла  рідина.  Нарешті  це  вдалося.  «Чашку  зліпили  пальцями»  -  подумалося  йому,  коли  доторкувався  зубами  до  посудини.  Неймовірно  гіркий  і  одночасно  із  солодким  присмаком  якийсь  напій  потік  далеко  всередину,  і  завдяки  цьому  напою  він  тепер  почав  відчувати  тіло,  принаймні  в  животі.  Далі  він  відчув,  як  повертається  все  єство.  Спочатку  це  було  лице  і  руки  –  малесенькі  голочки  з’являлися  на  місці  долонь,  пальців,  щік,  поколювали  маленькими  хвилями  і  зникали,  залишаючи  по  собі  відчуття.  Коли  прийшла  впевненість  ворухнути  пальцями,  відчуття  перейшли  до  ніг.  «Дивні  відчуття.  Немає,  немає  –  і  є:  руки,  ноги,  голова…  вона  дуже  важка…»
В  очах  нарешті  розвиднилося,  звідкись  взялася  сила  і  він,  піднявшись  на  лікоть,  роззирнувся.  Що  можна  було  побачити  в  темряві?  Багато  людей,  закутаних    у  шкіри,  із  величезними  кудлатими  головами,  стояли  і  дивилися  трохи  нагору,  на  те  місце,  де  лежав  він.  За  їхніми  спинами  жевріло  багаття.  Нерівні  стіни  приміщення  підіймалися  високо  вгору  і  зникали  у  темному…  «Даруйте,  то  стіни  поволі  змикаються  над  головою?  Що  це  –  печера?!  Це  величезна  печера?!!»
–  Де  ми?  –  він  хотів  це  сказати  вголос,  але  не  зміг,  і  мабуть  вираз  його  обличчя  стурбував  тих,  хто  був  поряд.  Вони  голосно  зауеикали  і  замахали  руками,  один  одному  щось  показуючи.  Раптом  перед  очима  впритул  виникло  вже  не  щасливе,  а  стурбоване  волохате  жіноче  лице.  Мабуть  то  було  те  саме  лице,  і  воно  було  не  тільки  стурбоване,  а  й…  суворе.  Суворості  додавали  щільно  стиснені  широченні  уста,  і  очі,  які  блищали  неприродним  блиском:
–  Ауеиеау?  Ау?!  –  Тепер  це  було  схоже  на  мугикання.
Він  піднявся  і  сів,  обпершись  рукою  об  постіль.  Постіль  була…  із  тоненьких  м’якеньких  смужок  хутра  якихось  тварин,  вони  не  були  з’єднані  між  собою,  але  мабуть  одним  краєм  кріпилися  до  того,  що  було  під  ними,  до  основи.  Погляд  ковзнув  на  руку.  Такої  своєї  руки,  такого  зап’ястя  із  густим,  темним,  майже  чорним  волоссям  він  не  пам’ятав.  І  ноги…  Вони  були  на  диво  короткі,  широкі  і  м’язисті,  він  не  пам’ятав,  щоб  у  нього  були  такі  ноги.  Відчуття  було  таке,  ніби  він  умів  рухати  чужими  ногами.  Сказати  про  це?  Сказати!  Сказати!!  А  як  же  сказати?  Як  сказати?!!  –  він  теж  не  пам’ятав!!!
–  А-у?!  Е-е-е?!  А-у?!  –  жіноче  лице  не  віддалялося.
«Що  вона  хоче?  Питає  хто  я?  Хто  я?  Хто?!!  Не  пам’ятаю…  не  пам’ятаю…  пам’ятаю  тільки,  що…  що  їсти…  можу…  і  хочу…  і…  і  з  жінками…  люблю…  дуже…  а  ще…  не  пам’ятаю…  так…  зовсім  не  пам’ятаю…  як  говорити…»
–  Е-е-а-а…  –  голос  здався  зовсім  чужим.  «Не  можу!!!  Не  пам’ятаю!!!  І  ці…  шкіри…»
–  Е-і-а-у-о-о?  –  жіноче  створіння  сіло  поряд  і  обійняло  його  за  плечі,  доторкнулося  вустами  до  вуха.  –  Аеуаіоу…  аеу…  іауоііуеоу–  вона  шепотіла  далі  і  далі,  ніжно  торкаючись  його  вуха  губами  і  натхненно  розповідаючи  щось  таке,  що  могло  тільки  примерещитися.  Стіни  раптом  повільно  заколихалися  і  попливли,  вдихати  стало  важко,  підступила  нудота.  У  вухах  з’явився  шум.  «Що  діється?  Чому  я  нічого  не  пам’ятаю?  Ці  люди…  хто  вони?..  ці  шкіри…  цей  сморід…  це…    це  справжнє…  але  ж  такого  не  може  бути!»
Він  ущипнув  себе  за  волохату  руку  і  серце  почало  битися  ще  частіше.  Разом  із  ним,  ніби  загіпнотизовані,  одночасно  ворухнулися  всі.  Він  сів.  Хто  стояв  найближче  –  відступили,  і  трохи  нахилили  голови.  Це  додало  хоч  якоїсь  впевненості,  інакше  заціпеніння  могло  закінчитися  панікою.  Кілька  кроків  униз  до  вогнища,  де  було  тепліше,    здалися  таким  важким  трудом,  що  прийшлося  знову  сісти.  Хтось  щось  сказав,  потім  десь  голосно  крикнули  і  через  кілька  миттєвостей  до  нього  простяглася  рука…  із    їжею.  Так,  то  був  великий  шмат  теплого  м’яса  і  якесь  велике  сухе  листя.  Голод  забурчав  у  животі  так  голосно,  що  всі  почули  і  почали  сміятися,  переказуючи  це  один  одному  і  показуючи  на  нього  пальцем.  Дехто  присів  навпроти  нього  із  виглядом  повного  задоволення.
М’ясо  було  на  диво  смачне,  соковите  і  не  застрягало  в  зубах,  але  надто  пересолене.  Ніби  бачачи  його  думки,  хтось  із  ближніх  підсунув  посудину  з  рідиною.  Така  їхня  поведінка  додала  сміливості  і  він,  нарешті,  підняв  погляд  угору,  на  оточуючих.  Спочатку  несміливо,  а  потім  все  сміливіше  і  сміливіше  став  вдивлятися  у  їхні  лиця,  статури,  у  лице  кожного.  Всі  перестали  рухатися,  завмерли  і  теж  дивилися  на  нього.  Запала  довга  тиша.
Щось  однакове,  щось  спільне  було  в  усіх  лицях…  Щось  таке…  Чимдалі  він  вдивлявся,  тим  все  більше  якась  незрозуміла  тривога  заповнювала  душу.  Вона  заливала  всю  середину  від  самого  дна  аж  до  горла,  і  ось-ось  мала  з’явитися  назовні.  Нарешті  він  зрозумів:  то  були  одні  жінки…  усі…  навіть  та,  із  носом…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863377
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.02.2020

ВОНА

туман  гілки  узори  занавіска
прямі  квадратні  довгі  круглі  шви
за  склом  асфальт  із  блиском  скла  і  слизько
зажди  залишся  встигнеш  не  спіши

скрипіння  ліжка  кроки  двері  тиша
далекі  ледве  раз  і  два  і  три
пішла  розтала  видихалась  вийшла
забудь  залиш  зайди  закрий  зітри

вікно  стіна  годинник  стрілка  стрілка
тарілка  склянка  цукор  хліб  вода
не  жадібно  не  соромно  не  мілко
не  зраджена  красива  молода

назустріч  поруч  спільно  ненастанно
існує  дише  каже  і  мовчить
із  безвісті  із  долі  із  туману
назавжди  на  годиночку  на  мить

обід  передвечір’я  захід  вечір
прямі  квадратні  довгі  круглі  шви
безсмертя  волі  свята  втіхи  втечі
вона  і  я  і  ти  і  ми  і  ви

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863375
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.02.2020

Тілесні пори року

знана  лікарня
стала  знайома  й  мені
зима  в  ній  лежить

ночі  спокійні
гріють  усіх  уві  сні
весняна  блакить

вранці  приходить
лікар  із  теплих  країн
здоров’я  дає

юність  відразу
лине  до  власних  руїн
на  місці  портьє

голос  до  літа
знов-таки  має  прийти
надія  жива

сонце  все  вище
квітнуть  усенькі  плоди
на  думці  жнива

праця  з  плодами
за́пал  природі  несе
збирай  урожай

літо  як  завжди
часто  найдовше  за  все
живи  не  зважай

з  бабиним  літом
радісний  буде  ще  грім
осіння  сльота

врешті  зимове
дасть  занедужати  всім
тілесні  літа

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863150
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 31.01.2020

За́хисна

За́хисна  осіння,  без  листя  прозора,  вся  із  пеньків  спиляних  дерев  і  молодих,  але  вже  височеньких  пагонів,  що  з  них  повідростали.  Поміж  пеньками  повно  сміття:  брудні  салафанові  торбинки  різноманітних  кольорів,  і  пусті,  і  чимось  наповнені,  жмакані  по  одному  або  невеличкими  пачками  і  теж  брудні  папірці,  пакети  від  різних  продуктів,  пластикові  і  скляні  пляшки,  биті  тарілки  і  вивернутий  зонтик  у  драному  ганчір’ї…  Деякі  салафанки  попідлітали  і  почіплялися  до  пагонів  дерев,  так  що  і  не  дістанеш.  Висять,  тріпотять  на  вітерці.  Видно  все  це  сміття  сюди  привезли,  вигрузили  на  купу  і  її  потім  порозносило  вітром.  Рознесло  по  всій  захисні:  поначіпляло  на  гілки  кущів  і  деревець;  крізь  те,  що  на  землі,  попроростала  і  вже  посохла  трава;  місцями  салафан  покривав  землю,  як  ніби  хотів  її  зігріти.  Скільки  видно  в  обидва  боки  за́хисни  –  одне  й  те  ж  саме.  А  он  один  з  дірками  білий  мішок  знайшов  собі  флагшток  –  зачепився  за  вертикальну  палю  метра  півтора  заввишки…  стривайте…  паля  та  обтесана…  руками  оброблена  і…  проволока  зверху  прикручена…  мішок  до  палі,  але  виліз  із-під  проволоки  і  розвівається  прапором…  Та  то  ж  межу  позначали!  За  за́хисною  –  он  же  ж  видно!  –  поле  зелене,  озима  мабуть,  чи  що,  та  що  там  мабуть  –  точно!  Осінь  же!  А  поле  красиве:  рядочки  рівненькі,  вже  кучеряві,  зливаються,  доглянуті,  їжджені  –  сліди  від  трактора  видно;  добрива  внесені,  бо  колір  такий  густо-густо-зелений,  насичений.  І  на  всьому  полі  скільки  видно  –  хоча  б  одна  тобі  салафанка  чи  папірець!  Чистесеньке!  Зеленесеньке!  Ні  бур’янів  тобі,  ні  сміття!  І  дійсно  –  сміття  серед  бур’яну  тільки  по  за́хисні,  на  поле  якось  нічого  й  не  занесло,  навіть  на  узбіччі  дороги  немає…  ні,  он  щось  валяється  одиноко.  Пачка  від  сигарет.  А  дорога  впирається  і  ніби  поволі  перетворюється  у  картинну  раму  із  обпаленої,  відшліфованої  і  полакованої  деревини́,  яка  пішла  і  пішла  по  колу  навколо  поля  і  за́хисни  зі  сміттям  безперестанку.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863149
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.01.2020

Сором щоки залив…

сором  щоки  залив
очі  нікуди  діти
побіжу  як  малим
попід  схилені  віти
загадаю  щоб  се
вже  повік  не  згадати
а  воно  все  несе
вже  несе  до  розплати
упаду  на  коліна
зіб’ю  лікті  до  крові
чом  земля  так  камінна
чом  слова  так  суворі
вже  не  буду  я  більше
чую  посміх  наївний
він  не  був  і  раніше
він  якийсь  таки  дивний
я  кочуся  донизу
щоки  пеком  червоні
чи  від  сліз  чи  від  хмизу
закривають  долоні
нащо  друзі  мені
стрічні  і  перехожі
всі  на  світі  земні
один  одному  схожі
заведу  себе  сам
в  одиноку  орбіту
на  перетин  всім  псам
цього  безладу-світу
най  побачать  усі
що  я  ввесь  таки  їхній
в  усій  їхній  красі
пру  по  смузі  їх  злітній
вже  забіг  за  бар’єри
всі  вогні  вже  позаду
їхні  затхлі  вольєри
і  смердючий  їх  задум
вже  мене  не  дістануть
і  вони  мені  ниці
вже  мені  тільки  прямо
до  своєї
столиці

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862871
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.01.2020

ТРОЛЕЙБУС ЕРИ ВОДОЛІЯ

«У  мене  є  дві  фази,  мамо,
Я  –  чистий  бухарський  емір.
Коли  я  тверезий,  я  –  Муму  і  Герасим,  мамо,
А  так  я  –  «Війна  і  мир»
                                                                 Б.  Грєбєнщіков

Ранок  як  ранок.  Нічого  особливого.  Хіба  що  серпанок  трохи  густіший  звичайного.  І  на  обрії  ніби  якісь  хмарки.  Але  диспетчер  сказав,  що  погода  буде  така  ж,  як  і  вчора.  А  значить  буде  спека.  Хоча  погода  знадвору  –  то  погода  знадвору,  від  її  невгамовного  впливу  є  багато  чого:  двірники,  пічка,  кондиціонер,  закриті  чи  відкриті  вікна,  люки  на  даху.  Інженерія  не  спить,  особливо  за  кермом:  фукає,  дмухає,  нагнітає,  холодить  і  висмоктує.  А  от  мікроклімат  ізсередини…  То  зовсім  інше  явище.  Мікроклімат  ізсередини…  Зовсім  інше…  Проти  його  діяння  є  лише  один  спосіб  –  нічого  не  чути,  нічого  не  слухати,  ні  на  що  не  звертати  уваги.  Але  все  це  суворо  заборонено  правилами!  Тому  доводиться  вдовольнятися  тихенькою  музикою  з  динаміків,  новинами  з  міської  радіостанції,  шумом  коліс  по  дорозі  та  напруженням  струменів  у  жилах  організму,  а  ще,  коли  вже  зовсім  все  дістане,  старими-престарими  думками  про  своє  нелегке  життя…  Життя,  коли  приходиться  все  знати.  Все  знати…  Можна,  щоправда,  ще  заспівати  чогось  такого,  свого,  наслідуючи  якогось  із  тих,  хто  співає,  –  бо  є  ще  мікрофон,  але  він  тільки  для  чітко  визначених  випадків,  користуватися  ним  для  співу  навряд  чи  можна,  тому  справжнім  спасінням  залишається  тільки  музика,  тихенька  музика.  І  ще  –  напруження  струменів…  Отож  вмикаємося…  лічильники  обнулили…  пасажирів  нуль,  і  –  пої-і-і-хали…  Легенька  нерівність  у  відкритих  воротях  боксу,  у  дзеркалі  заднього  виду  усміхнене  обличчя  механіка,  який  щойно  дав  «добро»,  на  подвір’ї  де-не-де  працівники.  Все  як  завжди.  Зараз  на  першій  зупинці  за  рогом  зайде  Віра  Іванівна,  вихователька  дитячого  садка,  що  поруч.  Вже  стара,  вже  зігнута,  зате  стільки  людей  приємно  заглядають  їй  в  обличчя…  і  всі  кажуть:  «Доброго  ранку,  Віра  Іванівно!»  Вона  завжди  усміхнеться,  бадьоро  відповість,  запитає  як  справи.  Дехто  поцікавиться  її  здоров’ям.  До  дуже  багатьох  звертається,  як  до  дитини.  І  до  молодих,  і  до  вже  літніх.  Це  означає,  що  вона  була  їх  вихователькою.  Жодного  разу  ще  не  було,  щоб  хтось  сказав,  що  його  не  так  звати,  що  вона  помилилася.  Всіх  пам’ятає!  За  нею  завжди  Жорик  заходить,  її  син.  П’яниця,  але  на  роботу  їде.  Одного  разу  хтось  говорив,  здається  це  вихідний  день  був,  що  то  кара  з  неба  за  те,  що  стільки  уваги  й  любові  чужим  дітям  віддавала.  А  хтось  погоджувався.  Жорик  працює  на  заводі  токарем,  і  непоганим  токарем,  навіть  дуже  гарним  токарем.  Колись  були  часи,  коли  до  нього  черги  стояли.  Виточував  таке,  що  з  інших  областей  приїжджали.  Але  ось  доїдемо  до  заводу  –  самі  побачите  –  у  нас  він  відомий  художник!  Колись  був  забився  на  два  відра  коньяку,  що  Чапаєва  на  коні  на  повний  зріст  намалює  так,  що  не  відрізниш.  І  намалював!  На  стіні  свого  цеху!  На  тій,  що  на  вулицю  виходить.  Жовтою,  червоною  і  чорною  фарбами.  Чапаєв  на  коні  серед  пшеничного  поля.  Та  так  намалював,  з  такими  подробицями  і  деталями,  що  спочатку  всі,  хто  вийшов  за  територію,  стояли  і  дивилися  заворожено,  відступивши  від  паркану  по  обидва  боки,  ніби  Чапаєву  дорогу  даючи;  потім  довго  чмокали  і  хитали  головами  (хтось  іще  зауважив,  що  іноді  грива  у  коня  ворушиться,  іноді  пшениця);  а  потім,  коли  дійшло  до  начальства,  вирішили,  щоб  Жорик  іще  дві  стіни  замалював,  що  на  вулицю  дивляться.  Але  він  тоді  пішов  у  запій.  Коли  Жорик  п’є  –  він  малює  на  полотні.  Закривається  у  залі  батьківської  хати,  де  живе  з  матір’ю,  –  і  малює.  П’є  і  малює,  п’є  і  малює…  Все  що  потрібно  для  цього  –  фарби,  купа  пензлів,  всілякі  баночки,  ганчірочки,  ножички,  скребачки,  палітри,  підставки,  полотна  і  навіть  кілька  рам  для  майбутніх  картин  –  все  лежить  у  залі,  в  шафі  і  в  дивані.  Чекає.  Чекає  натхнення.  І  коли  натхнення  приходить  –  враз  те  все  оживає,  починає  дихати,  струмувати,  випромінювати;  натягнуті  полотна  тремтять  від  очікування  майбутніх  дотиків,  звуки  пензлів  на  палітрах  перетворюються  на  голоси  святих  ангелів,  а  небесний  хор,  що  долинає  з-за  вікон,  приєднується  до  чарівного  багатоголосся  кольорових  тубиків,  і  всі  вони  разом  співають  і  співають  свою  безкінечну  заповітну  пісню.  Безкінечну  коли  скільки  –  коли  пів  місяця,  коли  місяць,  коли  ще  більше.  Це  потім  його  знову  заберуть  до  лікарні,  Віра  Іванівна  продасть  Новій  Пошті  кілька  картин,  щоб  гроші  були  на  лікування,  а  інші  картини  закутає  і  заховає,  доки  не  приїде  Жориковий  син,  Артем,  і  не  забере  картини  в…  те…  в  Іспанію…  на  аукціон.  Там  їх  продадуть  по  кілька  тисяч  грошей  за  кожну  –  дехто  з  їхніх  неабияк  цінує  художнє  мистецтво  Жорика.  А  Жорик  підлікується,  повернеться  додому  і  знову,  в  котрий  вже  раз  буде  втікати  від  матері  кудись  надвір,  на  вулицю,  коли  та  намагатиметься  йому  щось  розказати.  Віра  Іванівна  буде  іти  за  ним  слідом,  буде  плакати,  не  соромлячись  голосити  на  причілку,  а  потім  знову  змовкне,  затихне,  аж  поки  хтось  на  зупинці  не  скаже:  «Доброго  ранку,  Віра  Іванівно!»,  і  не  зазирне  ласкавим  поглядом  в  її  обличчя.  А  Віра  Іванівна  доїде  до  площі  Центральна,  вийде  через  передні  двері,  довго  буде  стояти  і  дивитися  вслід  автомобільному  потоку,  потім  волі-поволі  рушить  у  бік  міського  парку,  де  є  дерева,  лавки  і  голуби,  що  останнім  часом  манять  її  до  себе  все  дужче  і  дужче.  Ось  і  зупинка  номер  один,  але…  немає  ні  Віри  Іванівни,  ні  Жорика…  дивно…  робочий  день…  Невже  він  знову  малює,  а  вона  йому  знову  попоїсти  намагається  занести?  На  зупинці  тільки  двоє  діток  з  мамами.  Хлопчик  і  дівчинка  з  ранцями.  Вони  нові  пасажири,  в  школу,  в  перший  клас  тільки-но  пішли.  Ласкаво  просимо!  Мами  балакають  про  щось…  Віра  Іванівна…  лікарі…  серцевий  напад…  не  встигли…  повісився…  Ні!!!  Ні-ні-ні!!!  Не  хочу  нічого  чути!!  Не  хочу  нічого  слухати!!  Обережно,  двері  зачиняються!  Наступна  зупинка  –  «Ера  Водолія»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862869
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.01.2020

В пошуках сюжету…

скло  віконне  відділяє  світ  від  світу
проникаю  й  різко  повертаю  вгору
намагаюсь  якнайвище  залетіти
в  пошуках  сюжету  для  нового  твору

у  прямім  ефірі  бовтанка  не  цяцька
знань  тягар  пружинить  і  щипа  суворо
драма  ліра  епос  відбиваюсь  хвацько
в  пошуках  сюжету  для  нового  твору

тьма  небесна  чим  є  вища  тим  темніша
дивна  велетенська  ніч  у  денну  пору
як  принаду  прозі  нанизаю  вірші
в  пошуках  сюжету  для  нового  твору

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862551
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.01.2020

ПОРИ РОКУ

Всі  пори  року  невблаганно  вчасні,
Затримка  може  бути  незначна…
Є  день,  що  несподівано  погасне,
Є  ніч  утнеться  жадано  смачна.

Осіннє  збіжжя  прагне  на  спочинок,
Тягло  весну  і  літо,  як  земне,
Шукає  сіяча  тепер  очима,
Благає  стиха:  «Не  покинь  мене!

Візьми  як  є,  і  віднеси  у  сховок
На  зберігання.  Справжньої  весни
Чекаю  я,  можливо,  помилково,
То  Ти  мені  всю  правду  проясни…»

А  що  стерня?  Крихке,  колишнє  тіло,
Лиш  оболонка,  менше  пів’єства…
Зерно  у  іншому,  якщо  зуміло
Ввібрати  все,  і  вийти  крізь  уста.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862351
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.01.2020

Різдвяна дивина

морозний  ранок
Божого  Різдва
заповнює  надією  легені
небесна  кобза  лине
сам  Кобзар
Свою  співає  пісню
про  спасення

Митець
малює  листя  у  вікні
і  підкоряючись  Його  ж  законам
воно  так  схоже
тільки  як  вві  сні
на  листя  те
що  є  за  склом  віконним

і  на  дерева
пагорби  в  лісах
так  схожі  дивовижні  ті  картини
на  деяких
є  навіть  небеса
і  лижний  спуск
і  навіть  лижник
дивний

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862349
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.01.2020

Місяць на небі…

місяць  на  небі  хмароньки  линуть
в  ясному  світлі  тихо  пливуть
справжні  картини  тчуть  без  упину  
і  відправляють  в  дальнюю  путь

дійство  те  дивне  дійство  те  любе
все  про  знайоме  все  про  життя
як  воно  було  як  воно  буде
де  перемога  де  каяття

ой  хмари  хмари  хмари  примари
звучні  у  думці  вголос  німі
нащо  ж  ви  хмари  все  розказали
як  тепер  жити  з  вами  мені

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862224
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.01.2020

ВАН ГОГ

«Добрий  ранок,  моя  одинокосте!..»
                                                 Ліна  Костенко,  «ВАН-ГОГ»

Добрий  ранок,  моя  одинокосте!
Ось  і  я,  своїм  ходом,  без  паль
дочвалав  до  твоєї  Високості,
як  було  у  пропам’ятний  Арль…
як  недавно  в  засніжений  Арль.

А  весною  натхнення  прокляттями,
вибух  барв,  ейфорія  смаку!
У  насназі  все  зайве  відтяли  ми,
як  кіннотник  на  повнім  скаку…
як  у  гідри  сто  глав  на  скаку.

І  от  маєш  –  вони  оживляються:
в  моїм  серці,
у  мозку,
в  руці…
У  картинах  вам  завжди  ввижаються,
а  ще  гірше,  що  на  язиці…
і  так  прикро,  що  на  язиці.

«Розуміти  ми  все  розуміємо»
«Малював  божевільний  митець»
«Тільки  дурень  такими  затіями
все  життя  за  мольберт  нанівець»
все  життя  на  мольберт  нанівець…

Струменіє  повітря  токсинами.
Липень  шепче  до  стиглих  пшениць.
Порух  пензля  їх  ще  не  застиглими
намережить  собі  горілиць…
намалює  лише  горілиць.

І  мені  усе  те,  що  вбачаю  я,
перешепче,
вдихне,
розповість…
За  діагнозами  і  звичаями
стане  нападом  праведна  злість…
стала  нападами  моя  злість.

То  ж  невже  із  полотнами  білими
всім  здаватися  писаний  час?
І  до  смерті  зірки  з  небосхилами
недосяжні  для  кожного  з  нас…
недосяжні  для  когось  із  нас.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862223
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.01.2020

Спасибі тобі, ЛОМА

Відкритий  лист  Василю  Ломаченко

Скільки  себе  пам’ятаю  з  дитячих  років  –  все  хотів  із  усіма  однолітками  силами  помірятися,  поборюкатися,  поборотися  –  хто  кого,  хто  сильніший.  Потім  ця  жага  помірятися  силами  якось  перейшла  на  шашки  і  шахи,  і  коли  в  шашки  хоч  якесь  досягнення  було  –  школу  обіграв,  то  в  шахи  навіть  у  класі  не  був  перший.
А  потім  прийшло  слово.  Воно  принесло  нове,  зовсім  інше  змагання,  яке  волі-поволі  перестало  бути  схоже  на  змагання  з  кимось,  а  стало  більше  схоже  на  змагання  із  самим  собою.  Але  любов  до  силових,  чоловічих  видів  спорту,  залишилася  з  дитинства.  Зокрема  до  боксу.
Щось  не  до  кінця  зрозуміле,  щось  неповторне  таїть  в  собі  картина  двох  чоловіків,  що  б’ються,  домовившись  наперед.  Так,  вони,  можливо,  заробляють  на  цьому  гроші,  можливо  це  єдина  їх  робота  –  бокс,  але  щоб  прийти  до  цього,  щоб  стати  боксером  справжнім  –  мало,  і  абсолютно  недостатньо  одного  бажання  заробити  грошей.  Повинно  бути  ще  щось.  Якщо  сказати  просто,  для  початківців  –  повинен  бути  характер.  Характер  боксера.  Саме  характер  боксера,  як  ніщо  інше,  робить  боксерський  поєдинок  справжнім  видовищем.  Характер,  помножений  на  вміння.
Запитайте  у  будь-кого:  хто  такий  Майк  Тайсон?  Можливо  хтось  і  не  відповість,  але  я  впевнений,  що  допоки  календар  буде  рахувати  роки  –  допоки  його  ім’я  не  затреться  іншими  іменами  не  тільки  в  боксі,  а  й  взагалі  у  спорті.
Коли  Майк  Тайсон  виходив  у  ринг  –  все  на  світі  переставало  існувати,  все  кудись  чудесно  щезало  –  залишався  тільки  ринг,  Майк  Тайсон  і  супротивник.  Все.  Більше  нічого.  Навіть  телевізор  зникав.  Все,  що  робив  Майк  Тайсон  у  ринзі,  було  якимось  непоясненним  чудодійством,  від  якого  неможливо  було  відірвати  очі,  і  яке  обов’язково  потрібно  було  б  показати  інопланетянам,  якби  вони  раптом  прилетіли  б  на  Землю  і  захотіли  поближче  познайомитися  з  людством.  Так  тривало  деякий  час.
Потім  прийшли  часи,  коли  Майк  Тайсон  став  не  таким,  почав  програвати.  Це  було  якесь  таке  відчуття,  до  якого  вкрай  необхідно  було  знайти,  а  як  ні  –  то  придумати  собі  якесь  пояснення,  якесь  заспокоєння.  І  колір  шкіри  не  такий,  і  в  різних  авантюрних,  навіть  кримінальних  ситуаціях  Майк  Тайсон  побував,  і  наркотики  вживав,  і  побив  когось  на  вулиці,  за  що  то  штраф  платив,  то  за  ґратами  сидів,  і  ще,  і  ще.  Але  ніщо,  абсолютно  ніщо  із  всього  того,  і  все  воно  разом,  не  могло  перекрити  той  відчай,  який  кричав  криком:  «Все!!!  Майк  Тайсон  більше  нічого  не  покаже  такого,  як  він  показував!  Все!!  Дивіться  старі  записи!  Амба!  Амінь!»
Пізніше  від  фахівців  почув  вирок:  «То  він  просто  фізично  постарів».  «Так,  постарів,  -  думав  я.  –  І  остаточно,  без  будь-якої  надії  на  вороття  програв  бій  старшому  від  себе  на  один  рік  супернику».
Е-хе-хе-е-ех…  Хіба  це  так  буває,  що  фізична  сила  не  залежить  від  психічної?
Після  Майка  Тайсона  не  стало  більше  жодного  боксера,  який  би  міг  виклика́ти  такі  самі  емоції,  який  би  діяв  так  само  психологічно.  Жодного.

І  ось  з’явився  він.  Коли  вперше  побачив  це  дійство  –  я  ледь  не  плакав.  Це  було  повернення,  дарунок,  знахідка.  Це  було  точно  так  само,  якби  я  знайшов  затонулий  корабель,  повний  золота,  і  двадцять  п’ять  відсотків  щоб  належали  мені.  Ні!!  Це  було  схоже,  якби  Всевишній  мені  пообіцяв,  що  ні  я,  ні  мої  близькі,  ні  всі  ті,  кого  я  знаю  і  про  кого  чув  –  що  всі  вони  в  своєму  житті  не  будуть  хворіти  взагалі,  жодною  хворобою.  Ось  десь  так  приблизно  це  виглядало!
Його  звали  Василь  Ломаченко.  Це  був  турнір  з  напівпрофесійного  боксу,  в  якому  Василь  із  любительського  переходив  у  бокс  професійний.  Що  він  тільки  робив  у  ринзі!!  Ніякими  в  світі  словами  цього  не  передати!  
Потім  настали  бої  з  професіоналами.  Якщо  Майк  Тайсон  брав  своє  силою,  напором,  безкомпромісністю,  відсутністю  боязні,  то  Василь  Ломаченко  показував  усьому  світові,  що  значить  вміння,  і  на  що  з  тим  умінням  здатен  людський  організм.  Це  потрібно  тільки  бачити!  І  бажано,  щоб  на  програвачу  був  режим  уповільнювання  зображення,  бо  дуже  часто  не  можна  навіть  встигнути  розгледіти,  а  що  ж  власне  сталося.  Неперевершена  феєрія  рухів,  в  якій  можна  побачити  все:  і  силу,  і  напір,  і  безкомпромісність,  і  відсутність  боязні,  і  витривалість,  і  гнучкість,  і  варіативність,  і  новаторство,  яке  вже  почали  копіювати,  і…  Я  дивився  на  все  це  і  кожного  разу,  кожного  разу  я  думав:  «А  колись  прийде  час,  і  мені  знову  доведеться  шукати  собі  якісь  пояснення,  якісь  заспокоєння,  як  у  випадку  з  Майком  Тайсоном.  Цікаво,  які  вони  будуть?  Чи  я  сам  собі  їх  придумаю,  чи  хтось  підкаже?»

І  ось  цей  час  настав.  Ні-ні,  Василь  Ломаченко  не  почав  програвати  боксерські  бої,  йому  тільки  належить  у  наступному  бою,  у  квітні-травні,  стати  абсолютним  чемпіоном  світу  у  своїй,  легкій  вазі.  Він  вже  переміг  усіх  своїх  суперників,  які  погодились  вийти  проти.  І  в  нього  є  ще  мрія  повернутися  в  напівлегку  вагову  категорію  і  там  теж  стати  абсолютом.  Успіхів  йому  і  натхнення!  Чесне  слово!
Але  тепер  прийшов  час,  коли  я  точно  знаю,  що  я  не  буду  відчувати  якихось  негативних  емоцій,  коли  Василь  програє.  Не  буду  шкодувати  і  шукати  собі  якісь  пояснення  і  заспокоєння  –  ці  заспокоєння  дав  мені  сам  Василь.  Величезне  дякую  йому!
Він  виклав  відео,  а  наступного  дня  ще  одне  відео,  де…  не  хочеться  і  говорити,  що  на  тім  відео.  Хоча  ні,  –  говорити  треба:  на  однім  відео  вихваляння  православного  духу  з  символікою  Російської  православної  церкви  на  фоні  тренування  російського  спецназу,  а  на  другім  –  Василь  читає  вірш  про  православний  дух,  що  лине  з  Москви.
Здійнявся  галас,  неймовірний  галас,  такий  галас,  який  кілька  років  назад  не  можна  було  собі  навіть  уявити.  Кожен  кричить  своє,  кожен  виказує  свою  точку  зору  на  цю  ситуацію,  в  якій  і  справді  можна  не  один  спис  зламати.  Але  серед  усього  багатоголосся  я  не  зустрів  тих  слів,  які  хотів  би  сказати  сам,  тому  вирішив  сказати  їх  особисто:
-  Спасибі  тобі,  ЛОМА,  що  позбавив  мене  необхідності  шукати  собі  пояснення  і  заспокоєння  у  разі  твоїх  негараздів!  Спасибі  тобі  величезне!  Всі  пояснення  і  заспокоєння  ти  надав  сам!  І  саме  найголовніше:  можеш  тепер  не  переживати,  не  перейматися  –  у  мене,  твого  вболівальника,  тепер  не  буде  стресу  і  негативних  емоцій  в  разі  твого  програшу,  навіть  якщо  це  станеться  в  наступному  бою.  Обіцяю.  Амба.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861475
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.01.2020

На вулиці…

«На  вулиці  –  я  чую  крізь  вікно  –
Сміється  жінка  штучним  сміхом…»
                                                         Ліна  Костенко,  «СМІХ»

На  вулиці  –  я  чую  крізь  вікно  –
сміється  жінка  штучним  сміхом.
Мабуть,  їй  сумно,  тільки  все  одно
їй  хочеться  сміятися  для  втіхи.

А  я  дивлюсь  на  ріки  темних  вулиць,
на  голови  веселих  ліхтарів.
Свої  кашкети  з  жерсті  вниз  нагнули,
сміються  всі…    хотів  хто…    не  хотів…

І  на  моє  високе  підвіконня
каштани  білі  квіти  подають…
До  сміху,  що  внизу,  вони  сторонні,
в  них  інша  штучність  пестувала  суть.

Дивлюсь  на  них,    і  думаю  про  вірші:
коли  вже  сум  –  чи  до  вподоби  сміх?
Не  до  вподоби…  бо  є  зовсім  інший,
той,  що  для  себе,  а  не  так…  для  всіх.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861288
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.01.2020

Мене ізмалку…

«Мене  ізмалку  люблять  всі  дерева…»
                                                                             Ліна  Костенко

Мене  ізмалку  люблять  всі  дерева,
я  з  ними  із  одного  починав.
Раніш  росток  і  прутик  металевий,
і  перша  проба  самостійних  прав.

Заледве  височіти  впала  доля  –
роздався  квіт,  і  зерня,  що  за  ним.  
І  ніби  все  котилося  поволі,
а  вже  до  сонця  ближче  молодим.

Тепер  ми  зустрічаємося  рідко  –
дерева  все  частіше  серед  стін.
Об’єднує  одне  нас  –  образ  квітки,
і  той  приходить  завжди  навздогін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861285
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.01.2020

Дві двадцятки

рік  новий  трава  зелена
мінус  ледь  упав  за  нуль
все  вчорашнє  ще  на  сцені
тихо  пляшечка  буль  буль

пташка  рання  ген  співає
перекривлює  весну
видно  час  їй  гончий  стайєр
дві  двадцятки  відстебнув

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860321
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.01.2020

Чатує вітер…

«Чатує  вітер  на  останнє  листя…»
                                                                               Ліна  Костенко

Чатує  вітер  на  останнє  листя,
обскубує  неквапно,  а  затим
підхоплює,  і  з  шелестом  і  свистом
несе  данину  коштом  золотим.

Усе  зібрав  –  до  осені  печатку
намистом  з  горобини  начепив.
Весною  все  роздмухає  спочатку,
бо  в  нього  є  одне  з  найбільших  див:

гілляччя  капілярами  у  небо,
аорти  стовбурами  в  тілеса,
між  ними  понадміру  все,  чи  не  до  –
безмежжя  чудернацького  єства.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859518
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.12.2019

Мабуть…

«Мабуть,  ще  людство  дуже  молоде…»
                                                                                   Ліна  Костенко

Мабуть,  ще  людство  дуже  молоде,
бо  грається  з  усім,  немов  дитина.
Не  дивлячись,  куди  –  кудись  іде,
ще  й  ручками  заламує  картинно.

Подивишся:  і  що  воно  таке?
Чому,  як  можу  я,  –  усі  не  можуть??
Я  не  про  хист,  я  просто  про  людське,
чи,  може,  це  Твоя  задумка,  Боже,  –

калічити  жадобою  себе,
сприймати  світ  насамперед  осібно,
чуже  ненавидіти  й  дотепер!
Та  скільки  ж  нам  іще  того  потрібно?!

Мабуть,  ще  людство  дуже  молоде
збагнути,  як  один,  прозору  звістку,
що  та  дорога  вгору  лиш  веде,
котра  униз  –  із  дерева  щоб  злізти.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859517
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.12.2019

22 грудня

ніч  найдовша
бувша  дата
від  якої  не  втечеш
дехто  професійне  свято
в  ніч  затіяв
із  мереж
розіслав  по  світу  нитку
приєднав  динамо  і
як  удень
всім  стало  видко
в  ніч  найдовшу  на  Землі
спорудив  свої  будови
тінь  послав  під  три  чорти
і  всі  ночі  принципово
залишив  без  темноти
навіть  більше
ніч  вже  краща
багатьом  за  білий  день
менше  пнуться  різні  хащі
і  не  так  болить  мігрень
і  тариф  на  ніч  дешевший
трасами  все  більше  фар
більше  тягне  всіх  до  звершень
ніби  то  нічні  єства

ніч  здається  осідлали
та  уже  стрічався  клич
день  найдовший
ради  слави
запроторити  у  ніч

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858767
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.12.2019

Красива осінь…

«Красива  осінь  вишиває  клени…»
                                                                       Ліна  Костенко

красива  осінь  вишиває  клени
гаптує  вимережує  сріблить
все  більше  поливає  їх  вогненним
невідворотно  наближає  мить

коли  всі  клени  стануть  зовсім  голі
коли  все  листя  зовсім  відлетить
не  маючи  на  те  своєї  волі
а  лиш  чиєїсь  вишиванки  нить

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858268
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.12.2019

Я хочу знати…

«Я  хочу  знати,  любиш  ти  мене…»
                                                                               Ліна  Костенко

Я  хочу  знати,  любиш  ти  мене,
чи  це  вже  я  так  запросто  вважаю?
Твоє  космічне,  і  моє  земне  –
поєднане  від  краю  і  до  краю?

Чи  наші  душі  вітами  зрослись?
Моя  ґрунтовна,  і  твоя  безмежна…
І  чи  не  буде,  як  було  колись  –
перед  потопом  лісова  пожежа?

Чи  не  прокинусь  я  від  самоти
на  вичовганій  поетичній  сцені?  
Мене  із  нею  познайомив  ти,
коли  втікав  невидимо  від  мене…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858267
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.12.2019

Згага швидкості

need  for  speed  most  wanted  гра
перегони  в  місті
згага  швидкості  стара
сто  замало  й  двісті

за  столом  немало  літ
я  провів  у  гонках
тюнінгований  болід
відчуваю  тонко

в  поворотах  повний  дрифт
та  чоло  без  поту
в  мене  клавіша  є  «shift»
вийду  з  повороту

а  як  треба  утекти
я  немов  веселка
пофіґ  всі  мені  понти
бачив  їх  в  люстерко

газ  в  підлогу  на  хайвеї
скину  ту  окову
раптом  що  моя  «escape»
розпочне  все  знову

та  ось  казус  наздогнав
mitsubishi  файне
дід  авто  подарував
справжнє  не  уявне

я  на  нім  за  пару  днів
вже  літав  по  місту
я  ж  бо  в  грі  все-все  умів
мчав  завжди  зі  свистом

і  ось  вчора  без  вагань
я  погнав  зухвальця
він  мені  як  до  змагань
нагло  fuckнув  пальцем

видно  теж  він  в  need  for  speed
був  одним  із  ботів
бо  зоставив  чорний  слід
в  першім  з  поворотів

а  в  наступнім  вереск  шин
викривив  нам  пельки
він  влетів  у  магазин
а  я  у  ГАЗельку

…  …  …

нині  всі  до  нас  уважні
ми  на  всіх  каналах
нині  ми  герої  справжні
тільки  у  кайданах

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857809
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.12.2019

Я не хочу…

я  не  хочу  очей
німо  піднятих  тільки  зі  страху
я  не  хочу  ночей
в  яких  дам  непоправного  маху
не  заводять  мене
дорогі  золоті  нагороди
все  що  зовні  мине
не  зостанеться  в  людській  породі

хай  лютує  зима
там  де  квітам  колись  забуяти
хай  пророка  нема
де  з  дитинства  потрібно  навчати
самовпевненість  гріх
а  в  цілому  найбільше  прощення
через  неї  до  всіх
теревенить  життєве  натхнення

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857808
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.12.2019

Іноді слова…

іноді  слова  як  птахи
ключем  одне  а  за  ним  двоє
іноді  як  ті  мурахи
мілкі  іще  і  лізуть  роєм

іноді  слова  каміння
і  кинути  й  носити  важко
іноді  як  мла  осіння
самі  заповнюють  бумажку

іноді  слова  тверезі
голодні  вільні  кольорові
іноді  всі  у  бентезі
як  у  признанні  до  любові

іноді  слова  із  ділом
поєднані  сто  літ  навіки
іноді  зі  стягом  білим
стають  замінниками  ліків

іноді  слова  служиві
чужі  інакші  словникові
іноді  як  плуг  на  ниві
потрібні  часті  у  розмові

іноді  слова  добірні
треновані  як  альпіністи
іноді  слова  як  звірі
кусають  навіть  хочуть  з’їсти

іноді  слова  з  пів  слова
своє  засвідчать  існування
іноді  а  радше  знову
комусь  вони  як  річ  остання

іноді  слова  гібридні
водночас  праві  і  не  дуже
іноді  усі  обриднуть
і  я  вмиратиму  мій  друже

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857297
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.12.2019

МІЙ ДУХ

мій  дух  багатьом  вже
справжнісінький  ворог,
шкідник  багатьом…
вони  уже  били
до  мене  на  сполох,
й  не  тільки  письмом…

бойкот  призивали  на  службу  одвічну,
зневага  ще  та…
півусмішку  слали  мені  іронічну,
що  гірша  хлиста…

далеким  мене  не  вважали,  напевно,
бо  даль  –  вдалині…
об  терен  подерли  усі  свої  стегна,
а  я  –  на  коні…

та  й  Біблія  каже:  хто  всім  до  вподоби,
хто  всім  до  ладу,
той  -  злодій,  поширює  першим  хворобу
в  своєму  роду…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857195
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.12.2019

Не живу…

Не  живу  –  душею  тлію
Не  планую  –  тихо  мрію
Не  горджуся  –  усміхаюсь
Не  соромлюсь  –  просто  каюсь

Ні,  не  заздрю  –  сподіваюсь
Як  забруднююсь  –  купаюсь
Не  дивлюся  –  я  сприймаю
Якщо  слухаю  –  вбираю

Не  спішу  –  зате  встигаю
Як  кукують  –  не  зважаю
Відкривають  –  роззуваюсь
Виганяють  –  вибачаюсь

Вихваляють  –  червонію
Не  дадуть  –  то  не  збіднію
Не  збираю  –  наживаю
Не  мовчу  –  відповідаю

Як  кричу  –  то  вже  волаю
Як  роблю  –  те  значить  знаю
Як  не  певен  –  сумніваюсь
Пізнаю  –  і  вдовольняюсь

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857194
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.12.2019

"Малюк" із Хіросіми

дивились  як  Сонце  вставало
з  окулярами  кольору  хакі
на  сходах  удвох  пили  каву
він  їй  дарував  жовті  маки
навіщо  ж  ти  жовте  Ічіро
нехай  би  росли  собі  далі
та  я  не  хотів  вечоріло
на  вахті  всю  ніч  малював  їх
все  думав  оце  б  нам  з  тобою
взяти  й  злинути  вдвох  аж  на  Місяць
він  ще  досі  он  понад  горою
ти  із  мене  кохана  не  смійся
та  ну  що  там  той  Місяць  я  Сонце
дістану  для  тебе  із  неба
ну  що  ти  верзеш  ми  ж  японці
не  треба  коханий  не  треба
І  РАПТОМ
все  Сонце  небесне
пірнуло  до  них  на  коліна
як  щось  незрівнянно  чудесне
як  омріяна  ними  дитина
теплим  жаром  і  світлом  небаченим
Богу  в  очі  не  те  що  в  обличчя
подивились  збагнули  побачили
що  вони  усе  ближче  і  ближче
об’єднались  і  миттю  злинули
не  встигши  зробити  і  подиху
зосталася  ніби  світлина
їх  атомна  тінь  на  сходах

і  це  добре  бо  далі  був  морок
перед  себе  простягнуті  руки
із  них  шкіра  висить  до  дороги
як  у  фільмах  про  жах  живих  трупів
всі  до  берега  йшли  гей-парадом
хоч  без  одягу  та  невпізнанні
усі  риси  униз  шоколадом
нелюдським  стекли  покаранням
у  воду  стрибали  так  просто
рікою  плили  оббіловані
біля  дамби  зібралися  островом
на  них  зверху  дивились  врятовані
до  води!  пече!  хочу  пити!
от  що  значить  людині  свобода
може  ж  так  хоч  навчить  усіх  жити
мале  дитинча  природи

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856492
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.12.2019

Як сакура

Сакура,  кажете,  краща?
Дивлюсь  у  вишневий  садок  –
Сніжно-білі  огрійливі    хащі
П’ятипелюсткових  квіток.
Гул  бджолиний  стоїть  як  стіною,
Вітер  десь,  на  морях  шуга,
А  у  нас  тут,  переді  мною
Природа  розверзлась  нага  –
Несприйнятливим  ніжним  шовком,
Навиворіт  голим  нутром,
Перед  зовнішнім  світом-вовком,
Що  завис  між  добром  і  злом…

Унизу  горицвітом  жовтим
Її  килим  –  хоч  не  ходи…
Чекає  не  зараз  –  потім,
Із  синього  неба  води…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856490
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.12.2019

Не тримаю себе…

не  тримаю  себе
знов  лечу  на  орлах
в  їхній  збруї  заплутався
дихає  страх
але  незначний
сила  зовсім  не  в  ньому
здається  у  чомусь
ще  поки  чужому

не  інакше  воно
огортає  у  шати
і  не  я  їх
вони  мене
можуть  тримати
і  бути  у  них
не  бажаючи  часом
обіцяно  їхнім
ба!  моїм  вже  Пегасом

все  одно  висота
чи  глибини  глибин
ніби  виставка  майстра
найкращих  картин
ніби  в  п’єсі  портьє
перевершив  сценарій
режисерське  снує
з  режисером  у  парі…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853933
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.11.2019

Місто

виходжу  з  під’їзду  очі  униз
головне  не  дивитись  в  обличчя
звідусіль  відчуваю  затаєний  тиск
хоч  нікому  нічого  не  зичу

навперейми  за  мною  назустріч  і  геть
хтось  іде  поспішає  торкає
заховатись  від  тиску  не  можу  ніде
й  порятунку  мені  вже  немає

зціпив  зуби  і  губи  щільніше  стулив
лише  крила  на  носі  тріпочуть
і  шия  не  хоче  піднять  голови
і  вуха  вже  слухать  не  хочуть

а  от  ноги  нагадують  ножиць  клішню
нарізають  своє  ремесло
це  вони  як  здурілі  збрели  в  маячню
проміняти  на  місто  село

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853661
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.11.2019

Моя любов…

Моя  любов,  напевно,  вічна,
Тож  всю  її  я  ще  не  знаю,
Вона  глибока,  не  дотична,
І  більш  за  все  –  без  меж,  без  краю.

Моя  любов  не  знає  втоми,
Що  обезсилює  метали,
Моя  любов  усім  відома,
І  вона  дуже,  дуже  стала.

Моя  любов  відкрита  книга
Із  зрозумілими  словами.
Моя  любов  комусь  відлига,
Комусь  дощі  із  холодами.

Моя  любов  і  земноводна,
І  може  злинуть  вище  неба,
Моя  любов  із  усім  згодна,
Ніколи  їй  ніщо  не  треба.

Моя  любов  проста  дорога,
На  ній  нема  дороговказів,
Моя  любов  чомусь  тривога,
Чомусь  відраза  до  наказів.

Моя  любов  присягам  вірна  –
Хтось,  може,  з  цього  посміється,
Вона  терпляча  і  покірна,
Багато  їй  за  це  вдається.

Моя  любов  усе  прощає,
Бо  проживає  не  в  святому,
Моя  любов  і  захищає,
І  не  дає  зректися  дому.

Моя  любов  завжди  востаннє,
Немов  такої  вже  не  буде,
Моя  любов  завжди  кохання,
Яке  вже  стало  справжнім  чудом.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853655
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.11.2019

Нічна тераса кав'ярні

«нічну  терасу  кав’ярні»*
розмальовую  я  розмальовку
як  там  у  ній  нині?  гарно?
в  пана  Ґууґла  взнати  та  толку
хай  вже  буде  все  так  як  і  завше
ніч  багатша  за  день  щодо  фарби
та  і  дня  того  жив  не  пізнавши
малювати  писати  ще  мав  би
але  ні  одна  ніч  то  задосить
хто  горить  ліхтарем  та  на  рампі
а  на  небі  ба  скупчились  оси
вийде  джміль  переділений  навпіл
фіолетові  тіні  будинків
по  бруківці  ще  бродять  містяни
а  я  знов  після  дня  відпочинку
їх  пишу  їх  малюю  в  безтямі
візитери  сидять  ніби  сцена
на  терасі  у  світлі  яскравім
це  для  них  вона  звична  буденна
а  для  мене  натхненно  цікава
їхні  крихітні  жваві  фігури  
лиш  підкреслюють  ночі  всю  велич
Богу  дякувати  за  натуру
і  її  навкруги  правда  безліч
ось  і  дерева  шелест  тривожний
додає  до  палітри  зелене
я  би  випив  та  келих  порожній
я  у  тіні  їм  всім  не  до  мене
із-за  рогу  позначився  вершник
накидаю  глибоку  відлогу
я  його  ще  не  бачив  це  вперше
він  несе  зі  собою  тривогу
зліва  двері  одна  половина
вже  моя  я  із  них  визираю
нехай  вершник  процокає  мимо
не  на  довго
на  вічність
зникаю

***

*  «Нічна  тераса  кав’ярні»  -  картина  Вінсента  Ван  Гога  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853214
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.10.2019

Вже й листопад…

вже  й  листопад  жовтневе  долу  стелить
холодний  ранок  інеєм  сріблить
знов  затишком  наживлює  оселі
і  враз  гроза  від  весняного  хмелю
на  літо  спрагло  повертає  мить

як  сонце  ясне  хилиться  в  зеніті
як  сутінки  повзуть  поміж  дерев
як  мерзне  думка  вірою  зігріта
й  ніхто  ти  ба  ще  й  досі  не  замітив
як  сохне  і  німіє  голий  нерв

надвечір  дим  снує  каштаном  білим
на  темнім  небі  лицарем  блідим
у  повню  Місяця  втикає  стріли
а  той  дивується  ти  ба  посміли
свій  поступ  нагло  лагодити  з  ним


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853211
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.10.2019

Де стикається коло…

де  стикається  коло
там  де  пружна  спіраль
викарбовує  слово
загартовує  сталь
де  зламатись  всяк  годен
де  кришталь  аж  бринить
де  серця  одне  одного
надівають  на  нить
де  вже  більше  немає
ні  мого  ні  твого
геть  самісінько  скраю
за  яким  тільки  Бог
я  тебе  дочекаюсь
а  як  ні  то  знайду
і  ми  разом  покаємось
і  відвернем  біду

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2019