| Сторінки (3/209): | « | 1 2 3 | » |
Найголовніше в житті людини – вміти уявляти себе на місці іншої людини. Будь-якої іншої, всіх інших. І не просто, формально, уявити себе іншою людиною – з такою зачіскою, з таким тулубом і ногами, – а повністю, на цілу одну хвилину уявити себе нею з усіма її можливими внутрішніми відчуттями і зовнішніми напругами, нюансами характеру чи виховання, що вона зараз думає, коли це робить, і що має собі на меті, коли це говорить, сьогодні і взагалі. З усіма відомими тобі фактами з її минулої біографії чи сьогоднішнього життя. Уявити всього на одну хвилинку. На одну хвилинку забути про себе, про своє «я», і уявити, що переживає в своїй середині хтось інший. Хоча б щодо якогось питання, що цікавить і тебе.
Це найперше, чим людина почала відрізнятися від звіра. Саме це й стало початком цілої еволюції, що доплекалася до гомо сапієнса.
Кожного разу, при спілкуванні, уявляти себе на місці своєї дружини чи чоловіка, на місці своїх дітей, і чужих дітей теж, на місці своїх підлеглих і на місці свого начальства; уявляти себе на місці президента своєї країни, що каже тобі щось із екрана, і на місці президентів інших країн, дружніх і ворожих; уявляти себе на місці парламентарів і генералів у високих кабінетах, і уявляти себе командиром у бліндажі, котрий зараз віддасть якийсь наказ твоєму побратиму, що присів поряд, і на місці якого ти теж себе зараз уявляєш.
І робити так спочатку просто часто, всього з декількома добре відомим тобі людьми, а потім завжди – кожнісінького разу при спілкуванні, з усіма-усіма.
Тільки так може прийти розуміння речей, про котрі не тільки не прийнято говорити і навчати вголос ізмалку, а й котрі взагалі неможливо адекватно одягнути в слова через те, що дуже багато слів, за бажання і без, можна витлумачити по-різному чи зафарбувати у колір будь-якої емоції. Тільки таким чином можна ті речі, про котрі не прийнято говорити, почати розуміти, і це розуміння потім стане такими невід’ємним, що життя без нього вже уявлятися не буде, і ти вже не будеш знати – як це говорити з людиною і не уявляти себе на її місці. Вітаємо, Ви стали справжньою людиною!
Після цього обов’язково і неминуче прийде вміння і цікавість уявляти себе на місці тварин, а за ними – і на місці рослин. А люди навколо стануть такі прозорі, як крижана вода у найчистішому високогірному озері – хоч у бочку набери, а дно побачиш, – кожного, хто живе, не уявляючи себе на місці інших зовсім, буде видно з перших хвилин спілкування, усного чи письмового, по перших тембрах голосу і перших, якщо вміти встигнути побачити, емоціях на обличчі і рухах всього тіла чи його частин. Найчастіше від таких можна почути: «А навіщо за інших? Тут би із собою все владнати». Золоті слова! Але зовсім в іншому контексті. «Контексті? Слухай, давай не умнічать, а просто кажи, як є».
І добре буде, якщо Ви, знайшовши в собі людину, виявите навколо себе більше справжніх людей, ніж представників отого перехідного виду в еволюції гомо сапієнс, якого ніяк не можуть віднайти вчені.
А тим, у кого не буде получацця уявляти себе на місці інших, настала пора знати найпершу заповідь найперших на Землі людей (якщо взагалі цікавлять людські питання), яку вони змогли втілити в слова, що й досі тлумачаться тільки одним чином: «Хто чогось хоче – шукає ЯК, хто того не хоче – шукає ЧОМУ». І твій вибір між будь-якими «як» і «чому», насправді, не залежить від того, що ти хочеш чи що ти не хочеш, чи від твоєї національності, віку, статі, ґендеру, виховання, освіти чи ще чогось такого, а залежить (хоча офіційно вченими це ще не доведено), від того, як вміло, часто і глибоко твоя середина пірнає в середини інших людей.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011282
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2024
і як не сьогодні то взавтра
подарує нам хтось нову дію
коли не крадуть і все правда
бо кожен про це тільки й мріє
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2024
найтонші здогади найглибші сподівання
найвищий помисел і найпрудкіший зір
не віддавай нізащо втримай до останнього
на кожен раз щоб їх приміряти й повір
вони нектаром проростуть в твоєму світі
і будуть правити немов святі царі
і вмітимуть завчасно холодити й гріти
й являтися новими щойно вмруть старі
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024
переклад пісні Є.Лєтова «Дезертир», 1986
а карми виродливий клич
німу горлянку розідрав
дезертир
а узагальнення
загидили мої слова
дезертир
криві кульгаві ніжності
поранили моє лице
дезертир
сліпі падучі комплекси
мене зігнули у кільце
дезертир
у нагромадженнях
можливих варіантів
зав’яз
все те що всім і так дають
лежить ще й досі на столі
дезертир
запнули вікна а іззовні
витають чорні журавлі
дезертир
покритий кіптявою
люто зирить день новий
дезертир
димлять заграви
рвіть личини я живий
дезертир
у нагромадженнях
можливих варіантів
зав’яз
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005382
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2024
у тиші стільки глибини
як у промовах віроломства
замовкни в слові та збагни
що світ не слів що їх вже доста
що твердь земна і небеса
спілкуються не словесами
й не так як хтось там написав
чи мовив слово межи нами
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2024
душа і все і більш нічого
ні навіть слова на вустах
ні думки навіть про Христа
що найсмачніша від смачного
хто вже прожив хоч літ до ста
натхнення завжди прагне верху
як випар пнеться ввись і ввись
слідкуй за ним не продивись
один казав у небі стерха
синиця дожене колись
земне відлущується корінь
тримає тіло при житті
всередині ж усі святі
ждуть неминучих перетворень
вони ж бо прийдуть саме ті
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2024
я збираю всі сили щоб їм у лице подивитись
й запитати хто проти не зводячи зору з очей
і чи ми вже з якоюсь колись записалися в квити
і чи ще не набрид надокучливий нагляд оцей
розуміємо ми де найвища з можливих всіх планок
не брехати й не красти і гідно тримати чоло
й кожну справу і діло доводити як наостанок
і щоб так як хотілось найкраще все поряд було
та здається усім аж до самого бідного люду
що ми погляд не в змозі звести від старих пелюшок
щоб на кожне не хочу свої вишивалися буду
і щоб кожну хвилину буття ти оцінював ok
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2023
поети як автомобілі
є з вантажем є легкові
розібрані є і є цілі
без мозку й з мозком в голові
є спеціальні є сумісні
є всюдихідні є стійкі
без приймача є і без пісні
без даху навіть є й такі
є праворукі є і ліві
є з автоматом і є без
є бездіяльні є при ділі
є з пристроєм аби не змерз
є на колесах і пальному
є живляться від Сонця й зір
функціонують є без втоми
є не покажуться й надвір
є для попутних й одномісні
є скопійовані й свої
є невідомі й славнозвісні
є що подібні до змії
є ремонтовані детально
є що не бачили майстрів
є для партнера з місцем спальним
а для розбірки й поготів
є нашпиговані надбанням
близьких та все ж чужих вузлів
поводяться є ніби п’яні
як ніби хтось їм так звелів
перефарбовані є в колір
в такий щоб не впізнали їх
й моя журба що мимоволі
величнішою є за сміх
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2023
Вже не знаю, як це трапилося, але я – на тумблерній системі!
І тумблерів у мене вже так багато, що вони практично захопили всю владу в мозку. Кожен тумблер відповідає за своє, але між ними існує зв’язок. У випадку випадання з роботи якогось тумблера зв’язок з ним не переривається, і тумблер може самостійно повернутися в будь-який момент, причому команду на включення, так як і на відключення, він же сплячий режим, може дати як безпосередньо сам мозок, так і перегрів будь-якого іншого тумблера, якщо його відключення нестиме загрозу, в даний момент, всьому організму через відключений стан попереднього тумблера.
Так виглядає найпростіше пояснення.
Всі тумблери виконані виключно на твердоплаваючій основі. Це не означає, що щось тверде на чомусь плаває. Це означає, що вся основа – це однорідна маса, яка може миттєво ставати із твердої рідкою, або із рідкої твердою. Це несе в собі деякі загрози, але в порівнянні з безперебійністю роботи системи ті загрози – ніщо. В зв’язку з цим вимкнутий стан всіх тумблерів дорівнює їх ввімкнутому стану.
У випадку аварійного перегріву тумблера він або відключається свідомо – зусиллями волі мозку, або випадає самостійно без будь-яких зусиль і попереджень. В кожному разі тумблер, що випадає зі схеми системи, шунтується – вся інформація проходить крізь нього, але його самого не чіпає – і в цьому разі його відповідальності залишаються відповідальностями мозку, але так як договору між системою і мозком не підписано, а самі тумблери від самого початку є частиною мозку апріорі, то і проблеми ніби не існує, але в подальшому робота мозку на цій ділянці все одно залишається тумблерною!
Тумблери безсмертні, поки живий мозок; іноді вони «хворіють» в один або інший бік, і тоді можуть розпадатися на декілька тумблерів з вужчою специфікацією, або об’єднуватися в один великий тумблер із багатьма можливостями.
Наявність живої тумблерної системи неможливо довести, але її присутність спостерігається у багатьох людей. Я ж бачу це як своє! Ось приклади найпростіших, найрозповсюдженіших тумблерів:
«не бачу», «не помітив», «не впізнав»
«не чую», «не почув», «не розібрав»
«привітний», «уважний», «перед начальством»
«в автобусі», «терплячий», «теж маю нахабство»
«ду-уже зайнятий», «небагатослівний», «поспішаю»
«це не я», «ти не так зрозумів», «нічого не знаю»
«втомилася», «болить голова», «заснула»
«дурник», «я таким хворів – уже минуло».
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999685
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2023
душа і вись тонке і ціле
розхристане на всі путі
і щоб знайти щось у житті
до нього треба бути вмілим
а не таким як ті чи ті
я чую все душа за тином
як завжди прагне висоти
і думаєш іти не йти
чи право вже на те отримав
і скільки коштує прости
хай буде вись її пізнати
вона по той бік наших ґратів
від хати бігає до хати
співає підвіконний блюз
комусь готує срібні лати
когось тренує стати катом
не дивлячись що малуватий
чи мінус то чи може плюс
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2023
молочні ріки Твоя придумка
з вином їх мішати зась
вже краще плесом як лебідь струнко
з натхненням ізвідкілясь
і правди-матки іржання грізне
щоденний мій форс-мажор
чи ревні всі Твої катаклізми
переплетіння стежок
що вдерлись в мене на луг зелений
назавжди зостались там
на місці трав зросли гобелени
а замість роздолля храм
тепер вже важко змінити казку
сходити під три чорти
не пити жити щоб під зав’язку
як вміємо я і Ти
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2023
трохи вільний переклад пісні Є.Лєтова «Свобода»*
як платив Незнайко за свої питання
де таїв останній злий патрон
чи в отих трьохста чиє було завдання
як тридцятеро з них потрапили в полон
все це знає моя СВОБОДА
все це ЗНАЄ моя свобода
все це знає моя ПОРАЗКА
все це знає моє ТОРЖЕСТВО
все це знає МОЯ поразка
все це знає МОЄ торжество
як спішив за сонечком сліпим синочком
як вознісся янгол з корогов
як в останнє рвалася зотліла вже сорочка
як і що знайшов пізнав летючий Башлачьов
все це знає моя СВОБОДА
все це ЗНАЄ моя свобода
все це знає моя ПОРАЗКА
все це знає моє ТОРЖЕСТВО
все це знає МОЯ поразка
все це знає МОЄ торжество
партизан спалив до біса рідну хату
зав’язався ґудзем ремінець
ех розпирає потрух життєрадісній гранаті
ось так завжди закінчується будь-який кінець
все це знає моя СВОБОДА
все це ЗНАЄ моя свобода
все це знає моя ПОРАЗКА
все це знає моє ТОРЖЕСТВО
все це знає МОЯ поразка
все це знає МОЄ торжество
***
* найкращий варіант звучання – найперший, із альбому «Сто лет одиночества», без відео.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2023
жадав прибити дарував півцарства
хотів запити тіло не приймає
хоч і раб Божий не виношу рабства
на когось схожий поряд їх немає
далекозорий мозок понадміру
безплідний сором в хащах до небес
в яких чуже все косе тільки віра
де світом іще досі править Зевс
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2023
моя поезія не вальс а рок-н-рол
не рівнобедрений трикутник а із вістрям
і крісло офісне моє то не престол
і перша опція що в мене то не бійся
не бійся влізти акуратно у багно
щоб вибиратися навчитися із нього
бо обступило й надокучливе воно
і хоче падло відібрати в нас ту змогу
не бійся бачити і бач куди ідеш
і ще не бійся повсякчас комусь прощати
усяке може статися авжеж
а раптом буде то твоя старенька мати
ну і навчися вже нарешті не боятись
казати слово як воно вже є
а тільки так щоб не показувати п’яти
коли мармуза все лице твоє заллє
оце така моя поезія вільготна
не йдеш стежками просто топчеш їх
і хай травою викладаються полотна
а всюди в просторі лунає втішний сміх
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023
по верхівках дерев під усміхненим місячним сяйвом
у безмежному кольору неба з зірками манто
я витаю наліво й направо і ще бува прямо
і ніколи в житті мені не заважає воно
я зустріну тебе незнайомим по вуха вдаванням
то три маски надіну й вгадай де мої почуття
то розіб’ю об діл танцмайданчика чарку останню
й доповім тобі чим мені пахне якась там стаття
а іще я умію в умі наперед подивитись
і зіграти для когось якусь дуже праведну роль
і шалено любити твій лагідний справдішній ситець
і сказати одного підхожого разу дозволь
принесу не боятись померти відразу й напевно
зашкарублому світу не жалко ніяких імен
тож не бійся пірнати в мою затавровану бездну
і ловити щоразу свій здавна омріяний дзен
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2023
такі дивні ці голі дерева
під осіннім дощем
під міським ліхтарем
блиском крапель води
небозвід живопишуть
так що хочеться ще
з ними йти аби йти
і дивитись на них
і дивитись
неймовірний клинопис
геніальне письмо
і талант віртуозний
і чесний
не як в нас бо в прольоті ми
чи летимо
і чужу декоруємо
п’єсу ми
так не хочеться друже
повертатись назад
де крадуть усе
й кожен щось бреше
щоб наступного року
оцей листопад
не вважався
вершиною звершень
бо тоді один путь
вслід за Сонцем на зліт
і втікати кудись
хоч до Відня
в моїм світі так склалось
що всі ду́рні чужі
значно кращі тих дурнів
що рідні
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2023
всі справжні вірші взяті як з повітря
з ефіру Божого і кожен на свій смак
якщо не вірите в таке то і не вірте
допоки щось та не підкаже як
допоки я моє не тіло і не розум
і не бажання мати хоч би щось
не вірю знаю що ми всі це зможем
аби хоч щось могтися нам моглось
аби у кожного своє як стовп у лісі
і щоб таких стовпів був повен ліс
і в цім ще не вселенському замісі
щоб кожен зі стовпа свойого зліз
ну й справді походить поміж стовпами
понюхати бібліотеків дух
й налаштувати я подібно з нами
щоб альфа косинус у формулі ущух
щоб все на світі та сприймалося як рідне
щоб кожне місце та було немов своє
щоб на всі боки як на себе було видно
чого немає ну а що вже є
і ось тоді прийдуть святі пізнання
донині ще незвіданих кутів
де мати вірша соломинкою останньою
я менш за все на світі би хотів
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2023
є поети інтелектуали
вони вірш свій викладуть та так
що ви й досі ще такого не читали
словниковий енциклопедичний смак
перевірено й підігнано все чітко
не підлізеш ні з яких боків
можна сміло вибивать чечітку
на останках достеменних відчуттів
є поети аби написати
нехтують і ритмом і римою
аж жаль їх стає переписати
хочеться якоюсь силою незримою
є поети й таких ще трапляється
що душевні і в правильнім прагненні
все гаразд загалом вони мають все
та на суд до людей є притягнені
вони хочуть п’ятірок і смайликів
гарних відгуків і пропозицій
і від того маскуються й грайливо
за будь-які ціни високих позицій
ну і є ще поети що чокнуті
гелготять з невідомої башти
і насправді не здатні намокнути
під безмовним ігнором шабаште
вони чують із всесвіту дихання
голий нерв протикає їх наскрізь
не спроможні ні вити ні микати
чи суспільними мазатись мазями
у них честь своя власна у дзеркалі
і вони не у тілі а всюди
і в них вірші не їхні а змертвлені
із повітря в слова і у люди
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2023
осінь дарма до дерев причаровує
хтось іще в одязі хтось уже без
квапно підбори біжать кольоровою
стежкою ніби виконують квест
зопалу листя наземного супровід
пахне дощем що зайдеться ось-ось
замість осоння зігріє премудрого
міста тепло що вже розпочалось
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2023
Місяць-сом не цурався мілких акваторій калюж
хоч і вельми далекий купався і дниною там
з ліхтарями нічними тріпавсь не соромлячись дам
і не знав що Земля його звідти прогоне чимдуж
прийшла стужа байдужа і рівень калюжі застиг
з нею вечір пришвендяв і кожен ліхтар зрозумів
що сом-Місяць у їхніх калюжах не зніжував слів
а проводив космічну систему своїх парадигм
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2023
стели мені окремо наше ложе
як завжди біле перетліло в сніг
за що мені таке сказав би Боже
я ж так його Ти свідок так беріг
стели мені окремо ти зі мною
засвідчувала радість і біду
хоч нині ми й розлучені війною
та не вагайся якось я прийду
стели мені окремо може й досить
перегортати купи сторінок
зачитаних до місця де про осінь
із роєм неприкаяних думок
стели мені окремо я не буду
витягувати їх до перехресть
я не Ісус але і не Іуда
і знаю скільки в світі важить честь
стели мені окремо неодмінно
доходять тут до висновків таких
хай краще зараз нам побуде зимно
щоб потім зміг знайти твої стежки
стели мені окремо поневолі
як вітер мій задме мені свічу
то я вже наостаннє здамся долі
й до тебе молодої полечу
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023
відпускаю усе мої руки
як в царя Олександра пусті
відчуваю дістануся круку
або десь розіпнуть на хресті
незалежно від того всю спрагу
допроваджу свою до кінця
я ж не хочу природну наснагу
повертати до Бога-Митця
ба стою на хитлявій дорозі
пошикованим вряд доміно
поскладати яке вже не в змозі
ні таланти ні піст ні вино
лиш німа медитація риє
у глибінь якнайглибше углиб
аж до того нещасного Змія
що так само як я взяв та й влип
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2023
(муз. та сама)
народилась Україна в боротьбі за волю
усміхається нам браття наша славна доля
позникали воріженьки як роса на сонці
ми тепер на всій планеті світла оборонці
душу й тіло ми гартуєм у живу свободу
й пам’ятаймо що ми браття козацького роду
будем браття ґаздувати від Сяну до Дону
вдосконалювати й далі світові закони
Чорне море нас голубить і Дніпро єднає
і ми вдячні добрим людям і рідному краю
душу й тіло ми гартуєм у живу свободу
й пам’ятаймо що ми браття козацького роду
а завзяття й праця щира з нами споконвіку
пісня волі в нас лунає гучно і без ліку
на Карпати підіймає гомонить степами
буде слава України жити завжди з нами
душу й тіло ми гартуєм у живу свободу
й пам’ятаймо що ми браття козацького роду
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2023
ну от і все я здався зник замовкнув
і вже навряд чи де відчую стоп
як в галасі за спиною у вовка
що втік від всіх і схоронився ловко
знайомтеся це я ваш мізантроп
гидку всі ролю грають ніби кожен
пов’язаний із ніг до голови
у дику гайову чи панську рожу
на щось колись і десь нікчемно схожий
як ніби він не жив а голосив
думки слова і дії зовсім різні
нерозуміння видимих речей
як викинули геть слова із пісні
котра звучить без слів хоч ти їй трісни
як із вогню та в рот і не пече
зелене повновладдя стало сірим
дичавіють відтінки на ходу
стають такі що зраджують довіру
такі що не до фронту їм надміру
відсутність цього ледве де знайду
та і шукати вже тепер не буду
сама до вовка проситься вівця
брехні наївшись облизнів та блуду
що їх жеруть забиті й досі люде
дурні як і верховна влада вся
отож вмиваю руки як звеліло
і вивертаю шкіру нанівець
та й поринаю в неминуче діло
де синапси у розпачі та сміло
чекають на прийдешній наш кінець
та це не все багато ще любові
зосталося у вихорі моїм
скажу як зможу дещо на півслові
чи намалюю плями кольорові
в німім чеканні поки гряне грім
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2023
із труби кучерявиться дим
у високу втікає дорогу
от би змогу летіти за ним
невідривно дивлюся на нього
він малює по небові шлях
білий дим на досвітньому полі
галерею картин що а-ля
живопишуться в грубці поволі
назбираю сухеньких дрівець
невибаглива творчість а гріє
на порозі вже хай йому грець
новий ранок приземлює мрії
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2023
душа й душа тонкі дві грані
між ними світ війна і мир
і розуміння набакир
що десь углиб недоторканні
як недоторканість квартир
безодні дві живі дві чаші
наповнені хто тим хто чим
щоб спілкуватися з чужим
бо навкруги ж усі інакші
знайшовся бартерний режим
які ми бідні Боже Боже
не доробив Ти нас чи може
балакати про те не гоже
зоставив шлях і в інший бік
кудись іти в чуже вороже
хто сильний той і переможе
під себе лиш постеле ложе
і проживе лиш власний вік
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2023
ох які ж ви від мене далекі
та проте як і я теж від вас
я вам все про синицю й лелеку
а ви знов мені профіль анфас
полонили себе псевдобогом
аби їсти з чужої руки
вдаючи ніби втратили змогу
самостійно до чогось дійти
всі слова ваші вдалі цитати
ваші вірші улесливий сплін
щоб не награне чесно писати
треба злізти з чиїхось колін
аж тоді вірогідно можливо
прийде істина власна й до вас
після чого настане те диво
коли профіль зіллється в анфас
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2023
як Ван Гог пломенів на картинах
так і слово моє на межі
чи невже тільки наша провина
що не втримати те у душі
що просочується все назовні
хоч тримай ти його не тримай
із тілесно-живої безодні
безупинне як з гірки трамвай
не таке як всі хочуть
незвичне
як для критики ніби воно
і чимраз суб’єктивно граничне
як дитяче й забуте давно
та моє із Ван Гогом сьогодні
повнолітнє немов «Черевики»
хто з красою такою не згоден
видно розмір йому завеликий
але ні я вже бачу
ходою
що її не впізнати не можна
наближається стріча з собою
що чекає на всіх і на кожного
і гляди може бозна-де
потім
та бодай через кілька століть
в позолоті чи не в позолоті
і мій стовпчик на стінці стоїть
поряд «Міст Ланглуа» і «Дорога…»
і котрась із нескошених трав
і моя невловима тривога
що цей світ як Ван Гог хтось приймав
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023
відчуваю виходжу на лезо
відтепер кожен рух це тортури
ще гостріше не буде тверезо
ще гостріше занадто похмуро
ще гостріше напевно не можна
бо зависне мов крапля остання
моя торба ледь-ледь не порожня
пустоприйнятого спілкування
та є й інший кінець у вірьовки
ще за спину не зв’язані кисті
а думки лиш про себе замовкли
бачу спільним своє особисте
це з якими б ходили синцями
люті рани були б аж до крові
якби совість лупила як камінь
без помилувань цілодобово
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2023
в росі дощу зелений ще
у світлі місяця горіх
вітрець на нім в уяві тче
листками дня що вже згорів
хитання постатей у такт
як в гардеробній шансоньє
убрання вдягнені та так
як вітер об горіх снує
й він рухається мов живе
шепоче ніби шелестить
позує грає роль але
не зрушить з місця ні на мить
гілками править рій голів
кивають кліпають прядуть
як ніби хтось їм повелів
цього буття явити суть
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996041
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2023
Ще тільки планета збиралася обернути нас до Сонця, як ми вже дійшли до місця, на яке вказував навігатор. Це був не стільки так званий кордон між землями нашими і тими, що вже стали не нашими, як це був кордон між природою і пусткою. За спиною, всього-на-всього три кроки позаду, залишалися дерева з кущами, поля з травою, дороги, по яким вже давно ніхто не ходив і не їздив. А попереду відкривалася безмежна рівнина, де того всього не було. Взагалі. Гола пустеля – ніби якась надприродна сила зрівняла все, що тут росло, в щось однорідне, а потім забрала з собою навіть всі залишки, які мали б залишитися і хоча би стирчати із того знесеного. Не було видно взагалі нічого – рівна, як поверхня столу, пустка.
Ніч закінчувалася, починало потроху сіріти. Ми стояли і дивилися на територію, на якій не було нічого живого. Жодного живого сліду. Навіть натяку. Скільки бачив бінокль, до самого горизонту виднілася чомусь нижча на кілька метрів рівна-рівнісінька руда місцевість, ніби весь верхній шар землі хтось зняв аж до глини і кудись подів, а те, що залишилося, обробив чи то високою температурою, чи то залив водою, а потім підсушив. Не було видно жодної рослинки, жодної тваринки, жодного птаха. Навіть мошка не дошкуляла в цю звичну для неї пору року. Тільки безліч розкиданих в хаотичному порядку червоно-рудих, з якимось фіолетово-зеленим відтінком невеличких горбиків і таких же неглибоких ямок. В багатьох ямках виднілася темна рідина, деякі ямки булькали і парували. Не було нічого, за що б зачепилося око, щоб позначити хоч якийсь орієнтир.
Коли сонце повністю зійшло над горизонтом, по всій території завиднілися невеличкі острівці чогось яскраво-зеленого, схожого на мох, але точно сказати, чи воно живе, було неможливо. Ми довго дивилися вперед, кожен у свій бінокль, намагаючись зрозуміти, кудою треба було йти далі, щоб не потрапити в якусь пастку. Справа в тім, що з цієї території на наші землі почало доходити щось таке, від чого люди, що жили неподалік від цього кордону, втікали якнайдалі, залишаючи обжиті місця, причому, не хотіли ні про що розповідати, тільки мовчали і відводили перелякані очі, і твердили, що нізащо додому не повернуться. Нам потрібно було вияснити, що їх так лякало, від чого вони втікали.
– Вмикаємо відблисковий захист, і спостерігаємо ще хвилин десять, потім йдемо вперед, – командир влігся на рудий ґрунт, уперся в нього ліктями, і почав уважно дивитись в бінокль. Ми всі, як один, зробили те ж саме. Зі сходом сонця стало добре помітно, що скільки бачить око, по всій території із землі окремими фонтанчиками виринають якісь гази білого кольору, які на невеликій висоті розчиняються в повітрі і стають вже невидимі. Раптом хтось скрикнув:
– Дивись! Дивись! Що то?! Ніби шахта в землі відкрилася і закрилася! Як двері в купе! Прямо вперед, трохи вправо, тринадцята година! – то кричав Пес. Він встав навколішки і показував рукою на тринадцяту годину.
– Тихо, не кричати, – шикнув командир. – І ляж не висовуйся.
Всі насторожилися.
– Он іще одна, трохи лівіше! – це вже, як від великої несподіванки, скрикнув Вексель, а потім притишив голос. – Теж відчинилася і швидко зачинилася. На одинадцяту!
– І правіше, правіше також! На дві години! Господи, що то може бути? Воно відкрилося і більше не закривається! На дві години дивіться! – Пес знову кричав, відірвавшись від бінокля, і глипав величезними очима то на командира, то в напрямку своєї руки.
Всі повернули біноклі у вказаний бік. На відстані в кількасот метрів було видно квадратний отвір в землі. Раптом звідти вилетіла невелика ракета, але вилетіла не так, як зазвичай вилітають ракети, а так, як підлітають у цирку булави для жонглювання: повільно обертаючись, злетіла на кілька десятків метрів і упала на землю поряд із отвором, не розірвавшись.
– Ви бачили? В неї два стабілізатори відкриті були, а два ні! – Вексель показував уперед рукою, в якій тримав бінокля, і його рука трусилася.
– То ж була ракета? Чи то не ракета була? – командир поглянув на Векселя і відвів погляд. – Я саме глянув у інший бік.
Раптом поряд із квадратним отвором в землі, з якого вилетіла дивна ракета, з’явилася ще одна дірка, але вже не квадратна, а якась неправильно-овальна, і звідти знову вилетіла ракета. Але цього разу ракета вилетіла як потрібно – на висоті метрів з десять у неї відкрилися всі чотири стабілізатори і вона, рівно злетівши ще кільканадцять метрів, раптом вибухнула. Стало видно велику хмару білого газу, який почав швидко осідати до землі.
– Одягай протигази! – команда командира була виконана миттєво.
– Ось воно що – гази невідомої дії!
– Дивіться! Дивіться! Що то таке?! – Пес сьогодні був справді на підйомі.
Далеко попереду, майже на горизонті, невеликою точкою з’явилося щось, що поступово збільшувалося в розмірах. Ми всі дивилися в біноклі, налаштовуючи їх на потрібну дистанцію, і мовчали. Через кілька секунд ми не могли повірити своїм очам – то була… людина… ні… то була не людина… то була… то був… то був звір… так, то був звір людиноподібної форми. Він неквапливо біг у наш бік на своїх двох товстелезних ногах, час від часу торкаючись землі руками, ніби мавпа. Він біг зовсім без одягу, босий і лисий, зовсім без волосся, шкіра рудого кольору, як і земля. На ньому не було навіть трусів. З такої відстані не можна було розгледіти жодних статевих ознак: чи то чоловіче було створіння, чи жіноче – не зрозуміло. Але те, що то була не людина, було зрозуміло відразу: непропорційно величезна голова, і такі самі непропорційно товсті руки і ноги. І долоні з п’ятами були величезними, кожна розміром з голову.
– Господи, та що ж то таке? – в роті у Песа пересохло, і навіть через динамік протигазу було чутно, як його язик глухо ударяється об зуби і піднебіння.
– То живе чи механізм якийсь?
– Яке воно завбільшки?! Щось воно занадто велике, як для… – у навушниках протигазу багато голосів змішалися в один лемент.
– Ой, ми що, газу дихнули і нам ввижається? – хтось за спиною зойкнув і почав вголос молитися.
– Замовкли! Приготувати зброю, стріляти по команді, – командир намагався опанувати свій голос, який з протигазу все одно видавався якимось незвичним.
Звір, схожий на людину, був ще далеко, але він рухався точно на нас. По градуюванню в окулярі бінокля було добре зрозуміло, що він набагато більший від зросту звичайної людини.
– У нього брови є! – Пес не міг відірвати бінокль від очей. – А статевих ознак таки немає! Зовсім! Як у великої дитячої ляльки!
– То не брови, то просто великий надбрівний виступ, як у первісних…
– Заткніться і приготували зброю! – командир вже дивився на мішень в оптичний приціл крупнокаліберної гвинтівки. – Стріляти тільки по команді, в голову не цілити! Як зрозуміли?
Повна тиша означала, що всі все зрозуміли.
Всю наступну хвилину ми дивилися, як звіролюдина вже пробігла половину відстані, що відділяла нас від горизонту. Раптом поряд хтось піднявся на ноги і брязнув об землю зброєю. То був Кубрик – наш тренер із рукопашного бою.
– Зараз я його перевірю. Раз у голову не стріляти – залишу живим, – і Кубрик, скинувши з себе бронежилета і верхній одяг, в одній тільняшці і спортивних підштанках, не слухаючи окриків командира, схватив ножа і жердину, з якою ніколи не розлучався, і побіг назустріч потворі, минаючи пагорбки, ями з рідиною та відкриті шахти. Біг він так швидко, в одній руці тримаючи бойового ножа, а в другій жердину як списа, що вже через пів хвилини був навпроти звіролюдини.
Потвора, побачивши людину, яка біжить до неї, зупинилася і присіла, впершись руками в землю поперед себе, і здивовано витягла вперед голову. Коли наш тренер наблизився до неї, всі похололи: стало зрозуміло, що та тварюка принаймні вп’ятеро більша від людини – майже двометровий Кубрик ледве діставав їй до коліна. І якась вона була нетямовита, та тварюка, бо все сиділа навприсядки і ніби здивовано дивилася на того, хто до неї наближався. Добігши до потвори, наш тренер теж спочатку зупинився і кілька миттєвостей вагався, ніби спантеличено дивився на неї, а потім швидко відступив кілька кроків назад, щосили розбігся, упер жердину в ямку і звичним для нього прийомом вистрибнув прямо на спину зігнутого людиноподібного звіра, і обома руками – ножем і жердиною – почав лупити його ко́лючими і рубаючими ударами по шиї і голові. Руки звіра досі впиралися в землю, він тільки крутив головою, намагаючись побачити того, хто його б’є. Потім звір підійняв одну руку і хотів схватити Кубрика в себе на потилиці, але коли не вийшло схватити, раптом піднявся на повний зріст, хвацько підстрибнув – і з усієї сили упав собі на спину. Де подівся наш тренер, ми так і не зрозуміли, але звірюка швидко підвелася і знову почала бігти на нас, а тільки вже набагато швидше, ніж бігла до цього.
– Де подівся Кубрик? – Пес тримав бінокля біля очей і ледве не плакав.
– Відставити! Зібралися! – командир рявкнув не своїм голосом. – Увага! Цілься! Стріляти по всіх частинах тіла, крім голови! – у командира голос вже був звичним, як у людини, яка готова до всього. – Приготувалися!!! Два… раз… Вого-о-о-нь!!!
Крупнокаліберну гвинтівку не так вже й легко втримати в руках навіть тоді, коли вона сошкою впирається в землю і ти, лежачи, стріляєш частими одиночними пострілами.
– Вогонь! Вого-о-онь!!!
В оптичний приціл було добре видно, як кулі, завбільшки з цілу сосиску, влучали в живіт, груди, плечі звіра, але відскакували від них, ніби дрібненькі камінці від стінки, і звір від тих камінців не переставав бігти, а лише трохи уповільнювався.
– Та що ж це таке?! – хтось не витримав і, вставляючи новий магазин, ніби аж плакав.
– Бронебійні заряджай, хутко! Бронебійні! – командир теж змінював магазина.
Залпи бронебійними, хвала Богу, зупинили звірюку, але вона не впала, а знову присіла і лише чухала ті місця, куди потрапляли кулі. Було таке враження, що бронебійні кулі просто застряють у товстенній шкірі й далі у тіло не проникають.
– Вогонь! Вогонь бронебійними без зупинки! – командир знову перезаряджав свою гвинтівку. – І давайте в голову теж, бо вона вже надто близько і якщо побіжить на нас знову, то ми її можемо не впорати!
Звіролюдина після попадань по голові схилилася до землі, закрила величезними долонями голову, а потім розвернулася до нас голим задом і, спочатку ніби трохи вагаючись, таки побігла назад, в протилежному напрямку.
– Вперед! Вперед за мною! – командир піднявся на ноги і оглянув усіх. – Будемо шукати Кубрика! Особлива увага під ноги, щоб не потрапити в яму чи рідину!
Через кілька хвилин бігу тварюка зникла з поля зору – ніби розчинилася в повітрі або провалилася під землю. Ми пробігли вперед ще кілька сотень метрів, петляючи між горбиками і ямками, і зупинилися біля величезного прямокутного отвору, обкладеного ізсередини білою цеглою. Ми би і не зупинялися, але на дні глибокої ями валявся величезний велосипед без переднього колеса. Настільки великий, що людина на ньому їздити не зуміла б – заднє колесо було метрів зо три в діаметрі й зігнуте вісімкою. Рама у нього теж була перегнута, і було зрозуміло, що зламали і погнули той велосипед спеціально.
– Це що, хтось зробив велосипеда тій тварюці, а вона його зламала і викинула в цю яму?
– Відпочили? – командир першим відірвав погляд від велосипеда. – Хутко вперед, бо треба буде ще повертатися.
Пробігши ще метрів сто чи двісті, ми нарешті зустріли нашого тренера з рукопашної Кубрика. Він сидів за горбиком, виставивши назустріч нам руки, в яких кисті звисали ніби зів’ялі грона винограду.
– Ви по мене? Оце дякую! Цього звіра не руками потрібно бити і навіть не сокирою! У нього якась… залізобетонна шкіра! Я і ножа зламав, і жердину, і ось… руки собі у зап’ястях… Ніяких больових точок у цього звіра немає ні на шиї, ніде, тільки горлянка, якою він дихає. Коли я попав по кадику – він і підстрибнув. А морда у нього… як передок двоповерхового автобуса… тільки очі мутні і безтямні… а так зовсім на людину схожий. Рухи у нього повільні, але дуже він сильний навіть для своєї статури… – Кубрик розповідав з таким азартом, ніби щойно зі змагань повернувся.
– Годі! Годі, потім все! – командир дістав аптечку і дав Кубику пігулки. – Зараз потрібно відступати якнайшвидше, звір може повернутися в будь-яку хвилину! А може ще й не сам. Бігом за мною, марш!
– Що робити із шахтою, з якої вилітали ракети? – сьогоднішній похід Пес сміливо міг записувати собі в актив.
– Сфотографуй разом із тією ракетою, що не розірвалася. У штабі розберуться. І велосипеда теж… той… сфоткай.
Шлях назад був трохи довшим. Біля ями з велосипедом знову зупинилися, і якби не командир, то дивилися б на того гіганта ще. Бігти швидко ніяк не виходило, так як такої можливості у Кубрика було замало, та й у нас, через психічне виснаження, теж, – ноги ніби прилипали до рудої, місцями з фіолетовим відтінком, землі. Нарешті, добравшись до лісу і зрозумівши, що ми вже на своїй території, вирішили ще трохи заглибитися в дерева, що росли окремою купою, і зробити там привал. Командир погодився. Чомусь було зрозуміло, що звір сюди ніколи не заходив, та й зараз навряд чи зайде. Він наляканий, ми це знали по собі. Але що робити з ним далі, ми не знали. Та й що знати зараз – будемо вирішувати потім. Про того звіра ще ніхто не чув і не бачив його, про ракети із-під землі також. Крім місцевих жителів, мабуть, що втікали звідси. Отож, ми чудово зробили свою роботу. Тепер ми знаємо про те все, а це багато чого вартує. Тож зараз можна і на привал, он під того дуба присісти, трохи перепочити.
– Підйом! Підйом! – лейтенантів голос звучав звідкілясь зверху. – До бази ще дванадцять кілометрів, захід сонця через годину, потрібно встигнути на вечерю, якщо про неї ще хтось думає! Ну що ти так здивовано вирячився на мене?! Тобі що – за десять хвилин відпочинку щось наснилося?! Прокидайся вже! Пів хвилини всім на збори – і бігом за мною!
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995951
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2023
ранок тиша Сонце нижче в зиму
Місяць денний мов ядро висить
сяйним боком не до Сонця мимо
проти глузду звичної краси
пташка ожила за нею друга
рай земний і тут явилась в нім
на безхмарнім небі біла смуга
знизу вгору спалах потім грім
змовкла пташка і сховався Місяць
десь під Землю в за́хисну пірнув
і запахло диким словом бійся
про брехню злодійство і війну
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2023
пустодзвонні розмови чомусь не налазять на вуха
і не хочуть торкатись очей криворукі діла
і між серцем і мозком сховалося щось типу нюху
й толерантність до світу кудись ніби в безвість пішла
на панелі сиджу на розбомбленій вулиці міста
в небі хмари як завжди снують чудернацький сюжет
раптом зграя міських голубів а за нею зі свистом
величезний орел біля нас буде жити невже
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2023
Хіба це не помітно,
як все живе навколо
розумнішає?..
Один мій знайомий інопланетянин довго вагався і приховував щось всередині себе. Це було добре помітно по тому, як він часто відводив убік погляд, або як глибоко і рвучко вдихав, ніби хотів щось сказати, а потім затримував подих – і нічого не говорив… Та врешті-решт він не витримав, і повідав мені історію, яку тепер і я більше не можу тримати в собі.
Він втік зі своєї планети, яка в них називається Зельдс, при першій же нагоді, яка йому трапилася, як він сказав, зовсім випадково. Їхня планета дещо схожа на нашу, і там теж є істоти, які дуже схожі на нас, на людей, і навіть називають вони себе так само, тільки з твердим «л» – лууди. Там теж світить їхнє сонце, є багато рослин і тварин, річки і моря, навіть є океан, але тільки один на всю планету.
Але в них сталося так, що лууди не є вершиною природи на своїй планеті. Панівне становище належить вардам – істотам, які теж колись були луудами, але які завдяки всепланетній жлобалізації досягли своїх штучних надлуудських можливостей, – як, наприклад, бачення думок на відстані погляду, або здатність дихати і повітрям і водою, – і стали наступним, вищим щаблем розвитку тієї природи. Та й здібностями свого штучного мозку вони значно перевершують луудей. Остання спроба відстояти свою територію незайманою закінчилася для природних луудей катастрофою.
З тих пір пройшло більше двох тисяч тамтешніх років. Тепер лууди є дикі і є свійські, як і багато інших тварин. Щоправда, від тварин лууди відрізняються порівняно високим ступенем розумового розвитку та абсолютною зрозумілістю їхнього спілкування для вардів. Варди, що беззаперечно панують на планеті, дбають про луудей, але на їм прийнятний лад. Для економії інших природних ресурсів своєї планети, наприклад, та для урізноманітнення свого яскравого життя, варди знайшли м’ясо луудей смачним, більше того – дуже корисним. На фермах, які, щоправда, принципово відрізняються від пташиних та інших, і більше схожі на компактні міста з різноробочими, виростають екземпляри, які потім різними шляхами – внаслідок викрадень, убивств, різних аварій та інших махінацій – потрапляють на стіл до вардів.
Особливою популярністю, як кажуть варди – смаколиками – вважаються лууди віком до трьох років. Справа в тому, що недавно потугами вардів-«зелених», які довели, що саме до такого віку у особин луудей відсутня пам’ять, а відтак і самосвідомість, парламент вардів встановив законність споживання у їжу луудей віком до трьох років, суворо-пресуворо заборонивши їсти старших.
З вардами-браконьєрами, які полюють на луудей незалежно від їх віку, постійно ведеться законна боротьба. Ферми-міста луудей не охороняються, за особин до трьох років їх батьки, чи власники, можуть отримати багато необхідного для покращення свого буття. Із тих міст мало хто тікає, бо за містом мало їжі, зате багато вардів, із яких лише найзаможніші мають можливість жити на небі – в літаючих містах вардів. А у місті луудей кожен сподівається, що його погані думки не побачать, тому що тоді станеться хвороба або якийсь нещасний випадок – і луудина зникне.
Лууди вважають, що варди володіють не просто баченням думок, а здатністю подумки впливати на їхнє, луудське майбутнє. У своєму фольклорі описують історію, коли лууди, жителі одного містечка, домовились, і всі разом покинули свої домівки. Комісія вардів постановила: в порожньому місті нічого не чіпати, нікого чужого не впускати, а місто охороняти від крадіжок. Через шість днів місто наповнилося луудами, що поверталися до своїх домівок, до свого майна. Сьомого дня, коли перерахували всіх, був День Великого Свята – не повернувся лише один, та й той не сім’янин. Однак, за свідоцтвом фольклору, найближчий друг видав місце його переховування. Смільчака, згідно легенди, все одно не знайшли, однак дикі лууди не вважають, що він став таким, як вони – вони вважають, що він знайшов собі місце на іншій фермі свійських луудей.
Дикі лууди на Зельдсі існують і дотепер. Вони живуть невеликими групами, багато хто поодинці, на значній віддалі від цивілізації вардів та міст-ферм свійських луудей, яких вважають зрадниками і своїми ворогами, тому й не приймають біженців із ферм, тікають від них, або, що частіше, просто вбивають їх, зустрівши поза фермою. До речі, останнім часом серед вардів все частіше йде мова про взяття всіх диких луудей під захист, повністю прирівнявши їх до диких тварин, принаймні провести облік і очіпувати, що вони давно зробили з луудами свійськими.
Через потайне життя диким луудам постійно приходиться мігрувати. Використовують багато інструментів і пристроїв, та особливої шани набули мотузки, виготовлені із однієї дуже тонкої та міцної трави, схожої на прозору волосінь. Дикі лууди протягують ці мотузки між своїми стоянками і місцями перебування, потім смикають тільки їм відомими спеціальними сигналами і таким чином передають інформацію. Ті мотузки хоча й непомітні, та дуже й дуже довгі, з'єднані між собою, і ніколи немає впевненості, що на ній ніхто не стоїть. Та дикі лууди великі оптимісти: кожного разу вони смикають мотузку із надією, що сигнали дійдуть…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995151
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2023
як висихає вранішня роса
як сокіл з височин полює жертву
як все не так як хтось колись казав
і як потрібно жити щоб не вмерти
я є ніхто і звуть мене зеро
і всі слова мої не мають змісту
суспільний виродок і мізантроп
таких годують щоб їх потім з’їсти
бо віршу в них не квестія прийти
не думаєш про нього й він приходить
як в натовпі жадання самоти
як вогкість холодів на теплім споді
як в небі безліч істинних офір
що хмарами відтворюють минуле
вони буденні та живі повір
біжать кудись як ніби їх гукнули
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2023
в осінній грім і непомірну зливу
великих крапель барабанний дріб
весь простір навкруги у цятки згріб
заголосивши співанку тужливу
як мрії врунів крахом відбулись
як вило бомбами потяте поле
як некрасиве восени довкола
як мало сподівання на колись
а зараз дощ як зрадник землю лупить
у небі відблиски його грімниць
нагадують як долі ми як ниць
і чим підперті наші чільні слупи
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2023
знову з листя покров на дорозі
осінь грає в художницю знов
полічити й вона їх не в змозі
цупкий шелест нам не до розмов
ти листок підняла неквапливо
світ крізь нього зненацька змалів
ах яке б це було тільки диво
якби ріс він один на Землі
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2023
всі стіни мов дороги розійшлись
і сволоки зігнулися мов долі
в проваллі стелі хмарно-синя вись
й журна калина золотаво-гола
стежиною хтось ходить ще сюди
хрустить осипаним листом осіннім
хоч може ці настирливі сліди
відновлять нам ескізи у сумлінні
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2023
багряне Сонце колесом униз
ось-ось торкнеться виднокола степу
і вже йому на цьому місці злету
не бачити згорить неначе хмиз
навкруг заграва вітер чи мороз
із огляду на осінь швидше вітер
а ми під ними нетямущі діти
яким ще мало дечого вдалось
із хмар покійник Місяць постає
шумлять дерева на його прикраси
як обмаль в нас як обмаль сил і часу
зоставити у вічності своє
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2023
а одинокість п’є знов самоту
даремно до зіниць надію водить
повинність оголошує не ту
приписуючись до земного роду
бездушне треба знову тут як тут
і вдих бездонний і такий же видих
на стрій незадоволених потуг
і на здійсненні в мріях краєвиди
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2023
світ перевертається на схід
хмари у багрянець мітить захід
я не згоден з ніччю бути під
і стою лелекою на даху
чорний вдень і білий уночі
туга в жилах п’є свій жах знадвору
заклинає ти мовчи мовчи
гріх вкидати в пекло душу хвору
озеро у зорях темний ліс
зверху місяць знизу видно стежку
хтось у неї нещодавно вріс
й видужало пестує мережку
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2023
під синім хмарним пагорбом
жовта плахта осені
ігнорували алгебру
розкрадали стосами
імітували зелено
виросли облудами
боротися настелено
спілими ще будемо
реальність вже кепкує з нас
подає матчболами
вирізблюючи нам анфаси
не високочолими
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2023
для мене найкращі шедеври це хмари
уява знімає із них кінофільми
картини онлайн що транслюють над нами
а ми глядачі що живем попід ними
софіт одинокого Сонця за темним
громадяться бороди тчуть вусібіч
якщо в окулярах то двічі приємно
дивитись на гру потойбічних облич
актори химерні їм ролі за цяцьку
являти відверту невдавану суть
і я не здивуюсь як раптом зненацька
вони ізгори рід людей засміють
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2023
було не вірити а я безбожно вірив
було прогулювати я ж вивчав на п’ять
було не відати про силу міри
було не знати Божу благодать
було не вабити а я хотів і вабив
було отямитись а я щасливо спав
було зректися вдаваної влади
було не гаятися до підстав
було не мріяти а я безкарно мріяв
було сахатися незрозумілих див
було не квапитися у надіях
було не жити я ж прекрасно жив
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023
заповітна осінь
третьої весни
крадії ми досі
тиле поясни
паросткам зеленим
що нам до снаги
чи в набридлі меми
правди навкруги
в ній брехні і хисту
ні віднять ні взять
вкрапленого змісту
Божа благодать
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023
коли гляну на себе як збоку
все чиїсь мені чуються кроки
озираюсь нікого лякаюсь
відступаю назад як від краю
сильне прагнення рветься назовні
видихаю легені ним повні
пережитки минулого корені
не для мене тут буцімто створені
заправляю у чоботи рясу
зачиняю всі двері на засуви
амбразури погладжую дотиком
очі вуха і ніздрі і рота
балаклава пітніє в кишені
як багато повсюди мішеней
раптом постріл не з дула а з ліри
а я дурень у неї не вірив
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2023
жаденним іду я провулком
куди ж то мене понесло
і кроки мої надто гулко
і думка про це ремесло
мій злодій вже видиться мертвим
обмитись настали часи
і брати до рук хто мольберти
хто просто свої голоси
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2023
ці тумани породжують дивні ілюзії
з безвісті сірої здатні рости
підозріло доречне повернення муз моїх
що у тумани жбурляли прости
а тепер їх тумани габою заочною
хиблять дорогами тягнуть у вись
посилають жагу що її вже не хочу я
знати й випрошувати повернись
бо давно я при долі в житейському морі я
нищу тумани в потугах знайти
кругосвітнє об'єднання вставлене в колії
й ним щоб поїхали всі навіть ти
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2023
аж на дах дісталось тіло
восьмиповерхівка
вниз бомаги полетіли
рентгенівські плівки
погляд щупає карнизи
плечі в парапетах
як ковзнутися донизу
чи удасться вмерти?
раптом поруч сіла птаха
ще таку не бачив
на мої уперлась лахи
чубчиком козачим
що надумав? з глузду з’їхав?
чи пізнав орлине?
вирішив коханій збріху
показати спину?
чи мо’ думав на тім світі
будеш мати силу?
гарантую вічні кліті
і печаль плаксиву!
повертайся до палати
і живи ще далі
а то тут же стану катом
й поясню деталі
прокидаюся у ліжку
від уколу знов заснув
сон проходить вільно
пішки
крізь поетову казну
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2023
Я хочу, по-перше, щоб ви процвітали самі для себе. Це може бути схожим на егоїзм, але тільки за такого егоїзму, коли людина в першу чергу піклується сама про себе, можна побачити інших. Тож я зовсім не проти такого егоїзму. На мій погляд, такий егоїзм повністю нормальний. Хіба троянда егоїстична, коли розкриває свою квітку? Хіба лотос егоїстичний, коли виринає з води, щоб розквітнути? Хіба Сонце світить через свій егоїзм? Навіщо взагалі так турбуватися про егоїзм?
Ви пізнали істину і народилися. Народження тільки відкриває можливості, це тільки початок, і зовсім не потрібно думати про кінець. Вам ще належить розквітнути. Це ваше перше і найважливіше завдання – розквітнути, стати повністю усвідомлюючими, повністю проникливими, пильними, свідомими. І тільки тоді ви зможете побачити, чим ви можете поділитися з кимось, як ви можете вирішити свої проблеми.
Одне я знаю точно: коли ви розквітнете, ви почнете ділитися з усіма. Це неминуче. Коли квітка розкривається, вона вже не може стримати свої аромати – їх неможливо заховати, вони все одно будуть розповсюджуватись, вони все одно попливуть в усіх напрямках. Тому, перш за все, станьте повністю утішеними, задоволеними, станьте наповненими. Спочатку просто будьте, і дуже скоро із вашого існування до інших потече благодать. Це не буде служіння, ви просто будете дарувати всім свою велику радість, яка від вас виходитиме. І немає більшої насолоди, ніж ділитися з іншими своєю благодаттю.
Людина може прожити дійсно багате, блаженне і повне екстазу життя. Але спочатку вона повинна зробитися відповідальною за себе саму – нести повну відповідальність за все своє хороше і за все своє погане. Всі релігії навчають вас ухилятися від вашої відповідальності й перекладати її на Бога. Але такого Бога, на якого можна перекласти свою відповідальність, – не існує.
Мій підхід полягає в тому, щоб ви самі стали творцем. Для цього вам потрібно просто вивільняти свою творчу енергію. А це буде можливим тільки тоді, коли той намальований і застиглий Бог, якого вам нав’язали раніше, буде усунений, ліквідований, буде повністю стертий із вашої картини світу. Так, напочатку ви будете відчувати пустку, тому що певне місце всередині вас було заповнено тим фальшивим Богом. Він там жив тисячі років, священний вівтар вашого серця був заповнений його фіктивною ідеєю. І тепер, коли раптом його не стало, ви можете відчути пустку, страх, безпорадність. Але це дуже добре, що ви відчуєте пустку. Це добре, що ви почнете боятися. Це добре, що ви відчуєте себе безпорадним – бо саме така реальність, саме такий Всесвіт. А те, що ви відчували раніше, було фікцією. Фікції вам не допоможуть, вони тільки можуть дати вам деяку тимчасову втіху, яка рано чи пізно виявиться марною.
Вам потрібна трансформація, а не втіха. Якщо вам щось і потрібно, так це зовсім не втіха, а зцілення від всіх хвороб, які ви в собі носите, – вам потрібна істина. Істина – це одкровення. Вона вже у вас є, вона закладена в кожну людину природою. Вам її не потрібно винаходити, вам її не потрібно вигадувати. Кожна людина від природи може запросто визначити, що правильно, а що неправильно в кожній конкретній, наголошую – конкретній ситуації. І їй для цього зовсім не потрібно з кимось радитися чи шукати вже існуючі погляди на подібні ситуації.
Однак переважна більшість людей або не вміють, або просто не хочуть бачити істину. Вони звикли думати, що їм хтось допоможе, нехай то навіть буде не Бог. На догоду саме таким людям приходять журналісти, які весь час ганяються за сенсаціями і переконують усіх, що сенсації щось можуть прояснити. Їхній бізнес повністю залежить від сенсацій. Цим самим вони експлуатують найнижчі інстинкти людства. Є одне старе визначення філософа: філософ – це сліпа людина, яка темної ночі в темній кімнаті без світла намагається знайти чорного кота, якого там немає. Це дуже старе визначення. Дозвольте мені дещо до нього додати: журналіст – це той, хто за таких самих умов знайшов кота. І для когось це стає неабиякою новиною.
Я продовжую давати вам правильні відповіді на неправильні запитання, але нічого кращого я не можу зробити. Я розумію, що ви не можете правильно сформулювати своє запитання, але на будь-які ваші запитання я не можу давати неправильні відповіді, – так що ж мені робити? Адже все це продовжується й далі – ви продовжуєте ставити неправильні запитання. Через те мене не дуже-то й хвилюють самі формулювання ваших запитань – однаково я кажу те, що маю казати. А ваші запитання – просто нагода про це говорити.
Ви – гармонійне ціле. Все, з чого ви складаєтеся, – єдине ціле. Ви не зможете збагатити якусь одну частину себе і збіднити іншу: ви зміните все в цілому – ваше ціле стане або біднішим, або багатшим. Вам потрібно прийняти цю свою цілісність. Тому просто живіть, живіть з повною енергією. Запаліть свічку свого життя відразу з обох кінців – тільки тоді ви зможете жити і померти в блаженстві, посміхаючись. Посміхатися напередодні смерті може тільки той, в чиєму житті не було жодного непрожитого моменту, у кого нічого не залишилось незавершеним, над ким вже ніщо не нависає, запитуючи: «Ей, почекай, а як же на рахунок мене?» Якщо нічого не залишилось незавершеним, якщо кожен момент був прожитий повністю, – у вас всередині замість безлічі запитань залишиться тільки тиша.
Коли ви повністю проживаєте кожен момент, то на майбутнє на залишається нічого, тому що завтрашній день цікавить тільки тих, хто не живе саме зараз: якщо ви не зробили чогось вчора, то ви хочете це зробити завтра. А коли в минулому дні ніщо не залишилось незавершеним, тоді вам не потрібно нічого відкладати на завтра. Тоді «зараз» – це все, що у вас є. Так склалося, що я жив, не розмірковуючи над минулим, не піклуючись про майбутнє. І тоді я зрозумів, що жити можна тільки так. Інакше ви будете тільки думати, що живете, але не будете жити насправді. Ви будете мати надію почати жити гарно колись, але так ніколи і не почнете. Або ви будете пам'ятати, як жили колись, але не будете жити зараз. Ви будете жити або в своїй пам'яті, або в своїй уяві, але не в реальності.
Вчорашній день не може бути прожитий заново, хіба що в уяві, але не насправді. Він вже помер, і не існує жодного способу його оживити. Ви не можете полинути назад у часі: те, що минуло – минуло назавжди. А завтрашній день ще не настав. Мало того – він ніколи так і не настане. Він ніколи не настає – завтрашній день – така вже його природа. Той день, що настає завтра, – він буде вже «сьогодні», тобто «завтра» завжди наближається, наближається, наближається... але так і не настає. «Завтрашній день», на який ви покладаєте так багато надій, – це не день, а тільки надія, яка так ніколи і не буде виконана.
Існування знає тільки один час, і цей час – теперішній. Три часи – минулий, теперішній і майбутній – створені виключно мовною необхідністю, потребою пояснювати, що було до чогось, що було під час чогось, і що було після чогось. Ці три часи створили три тисячі непорозумінь у нашому розумі. А існування знає тільки один час, і цей час – «зараз», і він зовсім нікуди не біжить, він абсолютно нерухомий. Коли ви повністю тут, коли минуле не тягне вас кудись назад, а майбутнє не вабить вас кудись вперед, – ви зупиняєтеся.
На мій погляд, усвідомлення – це означає просто бути в даному моменті, бути повністю в даному моменті. І тоді кожен момент стає таким прекрасним, таким благосним, таким свіжим. Коли ви пізнаєте цей стан – він ніколи вже не зістариться, він вже ніколи не мине.
Чи не найсильніша людська потреба – це бути комусь потрібним, інакше людина в повному сум’ятті. Людина дивиться на дерева, на хмари, на Сонце, на Місяць, на зірки, на гори – і їй здається, що вона зовсім нікому не цікава і не потрібна. Вам здається, що все існування до вас повністю байдуже і нікого не хвилює, є ви чи вас немає. Через це в розумі людини виникає сум’яття, і вона починає цікавитися релігією, так званою релігією.
Справжня ж релігія повинна намагатися будь-якими засобами допомогти вам усунути потребу бути комусь потрібним, щоб ви побачили, що немає ніякої необхідності нав’язувати комусь свою потрібність, що бажаючи цього, ви бажаєте нереального. Багато дітей юнацького віку інтуїтивно, природно намагаються втекти від тотальної опіки своїх батьків, а потім, ставши дорослими серед вже понівечених дорослих, самі повторюють ту ж помилку. Є речі в яких людину потрібно залишити однією, щоб вона на власний розсуд вибирала те чи інше – тільки тоді вона для себе щось відкриє. Якщо ви намагатиметесь їй допомогти – ви її тільки покалічите. Не намагайтесь нікому нав'язати вашу допомогу, якщо людина може справитися сама. Не нав'язуйте нікому свій погляд – у людей є свої очі. І, будь ласка, навіть не намагайтеся надягти ні на кого свої окуляри – у всіх свої діоптрії – ви тільки зробите людину сліпою.
У справді релігійної людини не буває навожде́ння, наслання, – їм ні за що зачепитися, вони не знаходять в цій людині чогось такого, до чого можна було би прискіпатися. Життя справді релігійної людини просте, природне, невимушене, спонтанне – вона живе від моменту до моменту. У неї немає великих ідей, які б вона хотіла довести всьому світові, у неї немає великих ідеологій, які б вона хотіла дати людству.
В бездонній тиші немає ні твого, ні мого. Життя є просто життя, єдина течія. Ми з’єднані всі разом невидимими його нитками. Якщо я зроблю вам шкоду – я зроблю шкоду собі. Якщо я зроблю шкоду собі – я зроблю шкоду вам усім. Життя – це потік, рух, безперервність. В ньому немає нічого неправильного. Насолоджуйтесь кожним моментом, що настає і закінчується. Випийте його настільки, наскільки зможете, адже він такий швидкоплинний – тому не тратьте часу на роздуми. Не зупиняйтеся на думці, що він швидкоплинний, не турбуйтеся тим, що буде завтра, і чи залишиться це з вами чи ні. Про минуле теж не думайте. Поки цей момент не закінчився – пийте весь його сік, випийте його весь до дна. Тоді ви вже не будете турбуватися – є ще цей момент, чи він вже закінчився. Якщо його ще трохи залишилось – ми будемо його пити і далі. Якщо він вже закінчився – добре – ми будемо пити з якого-небудь наступного моменту.
Не повністю прожите минуле – виключно тільки воно – стає вашим психологічним тягарем. Дозвольте повторити: непрожите минуле – це всі ті моменти, які ви могли би прожити повністю, але так їх і не прожили. Це всі ті полюбовні зв’язки, які не сталися і про втрату яких ви жалкували; це всі ті пісні, які ви могли заспівати, але, застрягши в якихось безглуздих справах, забули заспівати; це всі ті слова, які ви могли сказати, але так і не сказали, – все те непрожите минуле стає вашим психологічним тягарем, який з кожним днем стає все важчим і важчим. Ось чому літні люди стають такими дратівливими, подразливими. В цьому немає їхньої провини. Вони і самі не знають, чому вони такі нервові, чому їх все дратує, чому їх все злить, чому вони не можуть дозволити нікому бути радісними, чому вони не можуть дивитися на дітей, що танцюють, співають, стрибають, радіють, – чому вони завжди хочуть бачити всіх тільки спокійними. Так що ж такого з ними сталося?
Це просто психологічне явище – вся справа в їхньому непрожитому житті. Коли вони бачать, що дитина починає танцювати, їхня власна внутрішня дитина починає сердитися, тому що їхній внутрішній дитині колись якимось чином було заборонено танцювати – можливо батьками, старшими братами чи сестрами, можливо, навіть, самим собою, тому що за це її хвалили, чимось нагороджували. Її показували сусідам і казали: «Подивіться на цю дитину – яка вона спокійна, тихенька, нікому не заважає, не те, що он та, непосидюча». Їй створили її его і його задовольнили. Так чи інакше, ця дитина своє втратила ще в дитинстві, і тепер вона нікому не може цього пробачити, вона не може терпіти іншу дитину, яка танцює. Адже це її власне непрожите життя, яке залишило в ній рану, тепер знову спливає нагору.
І як багато у вас ось таких ран?! Сотні, тисячі, вони весь час вишиковувались одна за другою, вони поступово накладалися одна на одну, тому що в житті ви залишали дуже багато непрожитих моментів…
Якщо ви зустріли друга – віддайтеся цьому моментові. Адже хто знає – можливо ви його більше ніколи не зустрінете? Тоді ви пожалкуєте, і тоді це минуле, яке ви не задовольнили, буде вас переслідувати. Може бути і навпаки: ви зустріли людину, яку не хочете чути і бачити, – пройдіть мимо, не зупиняйтеся, і якщо ви не пожалкуєте про таке своє рішення, то це означатиме, що ви зробили правильно. Але якщо ви пожалкуєте, якщо десь глибоко всередині ви подумаєте, що таки хотіли цій людині щось сказати, – поверніться, наздоженіть її і скажіть їй те, що хотіли. Хтось хоче сказати іншій людині : «Я тебе кохаю», а сам чекає якоїсь нагоди, чекає рік за роком, але так нічого і не каже. А та людина одного разу може померти, і тоді той, хто не сказав, буде плакати і жалітися: «Я хотів сказати, що я її кохаю, але так і не зміг».
Я навчаю вас жити по-справжньому, жити життя, наповнене екстазом, жити життя, яке всебічне на фізичному рівні, на ментальному рівні, на духовному рівні; жити життя, розкривши всі свої можливості. Випийте із кожної миттєвості життя всі можливі і приємні вам задоволення, всі можливі радощі так, щоби потім не жалкувати, що ви щось зробили не так, що ви щось втратили.
Тільки дуже небагато людей живуть по-справжньому. Дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотків усіх людей не живуть, а вчиняють повільне самогубство. Одне зернятко може розростися мільйоном зерен – ви це знаєте, і ви самі бачите, який величезний достаток і багатство в самому існуванні. Одне зернятко може зробити зеленою всю Землю, та що там Землю – увесь Всесвіт! Лише одне зернятко – які величезні можливості несе в собі одне малесеньке зернятко! Але ви можете також зберігати це зернятко у вашому сейфі, берегти його на вашому банківському рахунку і жити таке життя, яке і життям не назвеш.
Життя постійно дає вам підказки. Звертайте увагу, наприклад, на все, що вам сниться. Ваші сни показують те, на що в реальності ви не звертаєте уваги. Чим більше людина живе в реальності, тим менше вона бачить снів. Їй просто вже нема про що бачити сни. Коли настає час лягати спати, така людина вже закінчила всі свої денні справи, вона вже закінчила весь свій сьогоднішній день так само, як і закінчувала всі минулі дні. Вона не бачить у снах того, що натякає їй на незроблені вчинки, тому у неї немає тяжкого похмілля після снів.
Після смерті немає життя, принаймні такого, яким ви його знаєте. Якщо і є якась інша форма життя після смерті, то ви повинні навчитися його жити вже зараз, ви повинні бути готовим його прийняти звідси. Якщо ви хочете жити і після цього життя, то ви повинні жити своє теперішнє життя так повно, так цілісно та інтенсивно, що якщо й існує життя після смерті, то щоб ви змогли жити і там, а якщо його немає, то і говорити ні про що.
Станьте розумними – і тоді любов обдарує вас всіма кольорами райдуги, і тоді кожна людина буде приносити вам насолоду. Одна жінка торкнеться тільки одного аспекту вашого єства, а інші аспекти залишаться незадоволеними, голодуючими. Один чоловік торкнеться тільки однієї грані вашого серця, а інші грані не матимуть зростання. Якщо ви чіпляєтеся за одну людину – одна ваша частина стає монстром, а інші частини починають зав’ядати. Це не означає, що ви повинні постійно прагнути всіх, бо може статися так, що ви зустрінете якусь одну людину, яка доповнить все те, що вам не вистачає, і з якою всі частинки вашого єства розквітатимуть. Просто слухайтеся того голосу, що живе у вашій середині, але слухайтеся його уважно і безперервно, кожного дня і кожного разу, коли він вам щось намагається сказати.
Зберіть всю вашу життєву енергію тут і зараз, виливайте її цілком на цю миттєвість настільки інтенсивно і повно, наскільки зможете. І тоді в цю мить ви відчуєте справжнє життя, і тоді ви відчуєте присутність справжнього Бога. Для мене таке життя є еквівалентом Бога. Немає іншого Бога, окрім такого життя.
Для щастя не потрібно підстав чи причин. Підстави потрібні для нещастя, а щастя – це простий природний стан. Сама природа людини – бути радісною і щасливою. Щоб стати нещасним, потрібні причини, але у щастя немає причин. Щастя самодостатнє. Це переживання прекрасне саме собою, які тут потрібні причини? Навіщо для нього якісь причини? Його самого повністю достатньо – воно саме є своєю причиною.
Якщо ви створюєте пісню, якщо ви створюєте музику, якщо ви створюєте сад, – ви стали релігійними. Тепер вам іти до церкви в пошуках релігійності – безглуздо, а от створювати сад – це дійсно релігійно. І якщо ви зможете насолодитися цим життям повністю – вас вже не турбуватиме, що буде після смерті, тому що зараз із вами так багато відбувається, що ви і уявити собі не можете, що може бути щось більше.
В житті немає протиріч, всі протиріччя – це доповнення одне до одного так само, як день взаємопов’язаний із ніччю, життя взаємопов’язане зі смертю. Вам не сховати одну половинку цілого від другої його половинки. Вам не сховати факт існування смерті. У будь-якій країні на околицях міст ви можете побачити цвинтарі. Їх варто було би влаштовувати прямо в центрі міст, щоб кожному перехожому вони знову і знову нагадували про смерть, бо смерть – це єдина річ, в якій ви можете бути впевнені стовідсотково. Все інше – просто ймовірності: може статися, може і не статися, але смерть – це вже не ймовірність. Смерть – це єдина визначеність у всьому нашому житті. Що б не трапилося з вами – смерть на вас чекає, ви її не уникнете, ви нікуди від неї не втечете. Смерть вас зустріне, куди в ви не пішли і що б ви не робили.
Досягши певного віку, людина має бути вільна прийти до медичного закладу й попрохати звільнити її від тіла. Вона має на це повне право, якщо вона більше не хоче жити. Вона вже достатньо прожила, вона вже зробила все, що хотіла зробити, – і тепер вона хоче померти не в муках від раку чи туберкульозу – тепер вона хоче смерті спокійної. У кожній лікарні має бути спеціальне відділення зі своїм персоналом, куди люди могли би прийти, розслабитися, де професійні медики допомогли б їм померти гарною смертю, без жодних хвороб.
Я вже казав, що в житті немає більшого переживання, ніж смерть. Я так це кажу не тому, що вже вмирав і повернувся назад, щоб вам розповісти, а тому, що я знаю, що в медитації ви входите в той самий стан, що й стан смерті. В глибокій медитації ви вже поза законами своєї фізіології, поза законами біології, поза законами хімії, поза законами психології, – все це залишається далеко позаду. Ви входите до свого внутрішнього центру, де є тільки чисте усвідомлення. Це чисте усвідомлення і залишиться з вами, коли ви помрете. Воно єдине, що не може вас полишити. Все інше, що може нас покинути, ми самі відкидаємо в медитації.
Отож, медитація – це переживання смерті під час життя. І вона дає настільки прекрасні, настільки невимовно прекрасні переживання, що про смерть можна сказати лише одне: вона має бути переживанням, що перевершує медитацію в мільйони разів.
Це тільки ми приходимо і відходимо – існування ж залишається таким, яким воно є. Не час минає – ми минаємо. І ми робимо велику помилку: не зрозумівши, що це ми минаємо, а не час, ми зробили один, ніби великий винахід – годинник – ми вигадали час. Просто подумайте: якби на Землі не було б людей, чи був би час, яким ми його уявляємо? Все було б таким, як і завжди: океан продовжував би накочуватись на берег, обрушувати свої хвилі на камені. Сонце продовжувало б сходити і заходити, але ні для кого не було б ні вранішньої пори, ні вечірньої. Часу в нашому розумінні не було б як такого. Час – це винахід розуму, він заснований на поняттях «вчора» і «завтра». Теперішній момент не належить часу. Коли ви просто тут і зараз – часу не існує.
Ви часто намагаєтеся будь-що втриматися за якийсь момент, який здається вам приємним, комфортним. Навіщо це робити? Навіщо вам за всяку ціну утримувати саме цей момент? Звідки ви знаєте, що не буде моментів, які ще кращі, ніж цей? Хвилину тому ви й не думали, що цей приємний момент міг прийти, і хто знає, можливо, коли цей момент скінчиться, прийде ще кращий момент. В дійсності воно так і буде, тому що, коли ви увійдете в цей момент цілком і повністю, коли ви пізнаєте всю красу цього моменту з усіх боків, ви навчитеся чомусь надзвичайно важливому. І ви скористаєтеся цим пізнанням наступного моменту. Кожного моменту ви будете ставати все більш зрілими. Кожного моменту ви будете ставати все більш центрованими, все більше тут і зараз, все більше усвідомленими, все більше проникливими, все більше здатними жити.
Будь-яке моє твердження може здатися суперечливим із моїми попередніми твердженнями. Не турбуйтеся про це. Людина, яка живе життя на повну, весь час перебуває в трансформації, вона весь час змінюється, і тому розповідати про одне й те ж саме вона може з різних боків, з нових кутів, що їй весь час відкриваються. Те, що я кажу щодо чогось зараз – правильне, а те, що я скажу завтра про те саме, буде ще правильнішим. Остаточно правильною буде остання фраза, яку я скажу на смертному ложі, а до тієї фрази – вам вирішувати, що правильніше, а що ні. Я жива людина, і ніяк не прив’язаний до минулого. Життя кожної людини іде своїми власними шляхами, і якщо ви надумаєте взяти в свої руки все і зробити його сталим, щоб ним керувати, – в той момент ви своє життя зіпсуєте. Дайте життю повну свободу.
Світ складається не з іменників, а з дієслів. Іменники – це винахід людини – необхідний, але все ж таки винахід людини. Але існування складається з дієслів, тільки з дієслів, в ньому немає ні іменників, ні займенників. Подивіться навколо – ви бачите квітку троянди. Сказати, що слово «квітка» – це іменник, буде неправильно, тому що її цвітіння продовжується, і воно колись закінчиться, отже це дієслово, це плин. А ви «квітку» перетворили на сталий іменник. Подивіться на річку. Ви назвали її «потоком» і перетворили на іменник. Але ж вона «тече», точніше було би назвати її дієсловом «тече», «рухається».
В житті все тече, все рухається. Дитина стає юнаком, юнак стає дідом, у діда народжуються внуки, життя переходить в смерть, смерть переходить в життя. Все в русі, в постійній зміні, це нескінченність. Вона ніколи не зупиниться, вона ніколи не зупиняється повністю. Повна зупинка можлива тільки в мові, в житті її не буває.
Людина усвідомлення непередбачувана, тому що вона ні на що не реагує автоматично. Ви не можете передбачити її вчинок наперед, щомиті він новий. Вона може у певний момент вчинити певним чином, а наступного моменту вчинити зовсім не так, тому що в той, наступний момент, все змінилося. Життя змінюється кожної миті. Життя – це річка, що тече. В ній немає і не може бути нічого статичного, за винятком вашої підсвідомості та її реакцій, які можуть стати статичними.
Кохання – це взаємовідносини, які теж постійно змінюються. Кохання не буває сталим, незмінним. Тому і з’явився шлюб. Шлюб – це смерть кохання. І справді – кожен чоловік не довіряє своїй дружині, а кожна дружина не довіряє своєму чоловікові. Саме явище шлюбу існує тому, що ви не вмієте довіряти, отже – вам потрібно поставити між собою закон. Інакше одного кохання було б цілком достатньо. Але ніхто не довіряє коханню, і для цього є підстава. Справжня квітка троянди розквітає, розповсюджує свій аромат і потім вмирає. Лише штучні, пластмасові троянди не розквітають і не вмирають. Одного разу кохання приходить, розквітає, розкривається, але немає нічого вічного: воно в’яне, опадає та вмирає. Ось ви йому і не довіряєте. Вам доводиться ставити між вами закон замість кохання. Закон – це пластмасова квітка. Ось що таке шлюб – кохання, яке стало пластмасовим.
Справді закохані це зрозуміють – те, що є між ними, надзвичайно прекрасне, воно їх напоює, воно переносить їх в інші виміри, але коли воно зникає, то весь світ змінюється, і нічого того, що в ньому було за кохання, без кохання вже не буде. Справді закохані будуть вдячні одне одному, вони не будуть сваритися. Вони подарували одне одному так багато миттєвостей вічності. Вони не забудуть ті миттєвості, вони не будуть розчаровані одне одним, вони розійдуться як друзі, з відчуттям величезної вдячності одне одному.
Навіщо обмежувати себе одним коханням? Навіщо примушувати себе кохати тільки одну людину, тоді як природа зовсім цього не вимагає? Природа вимагає, щоб у вашого кохання було стільки різних людей, скільки це можливо для вас, тому що те, що ви не зможете пізнати від однієї жінки, ви пізнаєте від іншої; те, що ви не пізнаєте і не переживете з одним чоловіком, ви переживете з іншим. Кожне кохання, кожна любов, – неповторні. Між ними не існує конкуренції. Між ними не існує ворожнечі.
Вся моя робота полягає в спростовуванні – в спростовуванні всякої брехні, що накопичилася навколо вас, а зовсім не в тому, щоб замінити щось одне чимось іншим. В цьому сенсі я хочу зробити вас абсолютно голими, абсолютно одинокими. Це для того, щоб ви краще пізнали себе. Я вважаю, що тільки в абсолютному усамітненні ви зможете пізнати істину, тому що істина – це ви самі.
Самотність – це коли вам не вистачає інших. Усамітнення – це коли ви шукаєте самого себе.
В цьому житті все минуще, недовговічне. Я не бачу нічого поганого в цій мінливості. Насправді, саме через те, що життя таке скороминуще, воно так захоплює, так збуджує. Якщо зробити його незмінним – воно стане нецікавим, воно стане мертвим.
Щастя, до якого ви звикли, завжди виникає з якоїсь певної причини: ви отримали Нобелівську премію – ви щасливі; ви отримали за щось нагороду – ви щасливі; ви виграли якесь змагання – ви щасливі. Щось стало причиною вашого щастя, щось таке, що залежить від інших. Блаженство ж – це щось зовсім інше, воно ні від кого не залежить, тільки від вас самих. Блаженство – це насолода, коли ви щось створюєте незалежно від того, подобається воно комусь, чи ні. Ви насолоджувались ним, коли ви його творили, – і цього є більш ніж достатньо. Тільки людина, яка творила без внутрішньої насолоди, без блаженства, буде запитувати, чи сподобалось комусь її творіння; людині ж, яка творить з насолодою, з любов’ю, такі запитання – чужі.
Людина, яка пристрасно захоплена грошима, не вміє ними користуватися. Насправді, вона їх просто псує – вона не розуміє саме їхнє призначення. В кожній мові, в усіх мовах світу з грошима пов’язане ще одне поняття – поточний рахунок. В цьому є великий сенс – гроші повинні бути течією, подібно течії в річці. Гроші повинні текти, вони повинні рухатися дуже швидко. Чим швидше вони рухаються, тим багатше суспільство. Скупа людина, насправді, ворог для грошей. Вона їх знецінює, зменшує їх вигідність, тому що не дозволяє їм стати «поточними», не дозволяє їм виконувати їхню функцію.
Люди піднімаються на найвищий щабель соціальної драбини – і раптом розуміють, що все їхнє життя було прожите дарма. Вони йшли, йшли – і дійшли, але куди? Вони нарешті дісталися до місця, за яке билися, – і боротьба була неабиякою, вона була не на життя, а на смерть, – вони покалічили стількох людей, стількох людей було використано в якості засобів тієї боротьби, на стільки голів прийшлося наступити, щоби пройти далі. І ось ви дісталися до останнього щабля, але чого ви цим досягнули? Ви, всього-на-всього, даремно прожили своє життя. І тепер навіть для того, щоб це зрозуміти, вам потрібна величезна мужність. І тоді ви думаєте, що вже краще й далі посміхатися і робити вигляд великої людини, зберігаючи ілюзію: принаймні інші, такі ж самі, як і ви були до цього відкриття, вірять, що ви – велика людина.
В житті найнезвичайніше – бути звичайним. Всі хочуть бути незвичайними – це так звично. Але щоби бути звичайним і залишатися звичайним завжди – це надзвичайно незвично.
Ніхто не зможе порушити блаженства того, хто прийняв свою звичайність без будь-якого незадоволення, без будь-якого ремствування, – а з радістю, тому що саме існування абсолютно звичайне. Ніхто ні в кого вже цього не зможе вкрасти, ніхто вже цього не змінить – і тоді, де б ви не були, ви залишитесь блаженними. Саме слово «блаженний» означає «дуже щасливий», але від того, що справді щасливих, блаженних людей надто мало, до цього поняття додалася оцінка «не сповна розуму», «недоумкуватий». Блаженні стали для вас ніби посміховиськом, але сміючись із них, ви смієтеся самі із себе.
Кожна людина настільки неповторна, що вона не може бути схожою на когось. Це зовсім не означає, що хтось вище, а хтось нижче. Це просто означає, що кожен унікальний, і немає проблеми порівнювати, її взагалі не існує. Троянда бездоганно прекрасна, коли вона просто троянда. Лотос бездоганно прекрасний, коли він просто лотос. Польові квіти бездоганно прекрасні, коли вони просто польові квіти. І ніхто не може сказати, хто кращий – троянда, лотос, чи польові квіти. А якщо навіть хтось так і скаже, то його лотос не стане трояндою, а троянда – його лотосом. Ви не можете піти шляхом, який приготував для вас хтось інший, – ви повинні йти самі і прокладати свій власний шлях.
Не ходіть дорогами, котрі вже є, котрі вже натоптані. І не просто йдіть своєю дорогою, ні, – вам потрібно саме прокладати її, торувати свій власний шлях у міру ваших сил, коли ви йдете. І пам’ятайте, що ця дорога ваша, вона тільки для вас і ні для когось іще. Це так само, як птахи, пролітаючи по небу, не залишають слідів для інших птахів. Небо залишається чистим, і якийсь птах може пролетіти слідом за іншим птахом, але йому все одно прийдеться летіти своїм шляхом, – помахи крил, його дихання все одно будуть іншими.
Бути одному так прекрасно. Ніхто не користається вашою присутністю, ніхто на вас не тисне, ви у своєму власному розпорядженні, ви й інших зробили у їх власному розпорядженні. Зібраній в одне ціле людині достатньо самої себе. Вона цілісна. Таку людину я назвав би святою – тому що вона цілісна. Вона настільки задоволена, що не відчуває ніякої потреби в небесному батькові, що повинен про неї піклуватися зі своєї хмаринки. Ввесь світ разом із нею – це і є її Бог. Така людина так насолоджується кожним моментом, що ви не примусите її боятися завтрашнього дня, бо завтрашнього дня не існує для цілісної людини. Ось цей момент, що сьогодні, – це все що є, і не існує ніяких учора і ніяких завтра.
Прийміть свою одинокість. Прийміть своє невігластво в тому, чого не знаєте. Прийміть свою відповідальність у тому, що знаєте. А потім ви побачите чудо, що стається на ваших очах. Одного разу, раптом, ви побачите себе в зовсім іншому вимірі, ви побачите себе таким, яким ще ніколи не бачили. Того дня станеться ваше справжнє народження як релігійної людини. Релігія – це, всього-на-всього, поворот на сто вісімдесят градусів: від інших до себе.
Як тільки ви станете більш усвідомленими, більш природними, більш мовчазними, як тільки ви подружитеся з самим собою, перестанете з собою боротися і глибоко розслабитеся – ви почнете помічати в собі звички, які абсолютно безглузді; і тоді вже стане просто неможливо продовжувати ними користуватися. Це зовсім не так, коли ви примушуєте себе зректися якихось звичок – зовсім навпаки. Просто ви одного разу помітите – що сталося? Якоїсь звички, яка була у вас багато років цілодобово, вже декілька днів немає, ви про неї вже зовсім забули, і вам зовсім не хочеться до неї повертатися.
Просвітлення означає, що ви наповнилися світлом. Цей спалах непередбачуваний, і він не іззовні. Це спалах ізсередини. Раптом не стало більше проблем і питань, які вас постійно переслідували, не стало більше пошуків їх подолання. Ви раптом опинилися ніби вдома, вперше в повному спокої, нікуди не поспішаючи, вперше в цьому моменті, тут і зараз. Просвітлення – це дуже просте і дуже звичайне переживання, дуже простий і дуже звичайний стан. Якщо я бачив розкрите небо – то щось від цього розкритого неба зостанеться в моїх очах. Якщо я бачив мільйони зірок – то щось від тих зірок зосталося в мені. Але я цього не домагався. Так само і з просвітленням.
Якщо ви будете продовжувати вдивлятися і занурюватися все глибше у своє власне існування, то ви дійдете до точки, від якої ви почали забувати себе і замість того вирощувати своє его. Цей момент стане моментом просвітлення, бо як тільки ви зрозумієте, що таке его – все, для вас із ним гра скінчена.
Коли ви мовчите, істина з’являється не як об’єкт перед вами – ви раптом бачите, що ви самі і є істина. Шукати більше нічого. Шукач сам є об’єктом пошуків. Спостерігач сам є об'єктом спостережень. Дуальності більше не існує. І вже немає про що думи думати. Вже немає сумнівів, які треба підтверджувати або спростовувати. Немає віри, якої треба дотримуватись. Немає ідей, які потрібно комусь втлумачувати. Коли ви усвідомите, про що ваші сни, – це і буде смерть снів.
Це сталося зі мною, і це не може бути неможливим для вас. Я лише звичайна людина, така ж сама, як і ви. Якщо це могло статися з ось цією звичайною людиною – то чому це не може статися з вами? Можливо, вам доведеться рухатися під іншими кутами; можливо, вам знадобиться якийсь інший метод; можливо, вам доведеться іти довше, бо з вашого боку ця гора не така похила, – але це все одно станеться!
Я весь час намагаюся вам нагадати, що коли ви наповнитеся внутрішнім блаженством, всі ваші запитання зникнуть – ні, не отримають відповідей, не вирішаться, а просто зникнуть, розтануть. Запитання просто стануть непотрібними. І коли ви віднайдете цей стан, в якому немає запитань, немає сумнівів, немає надій, коли ви станете повністю задоволені, наповнені, – з вами станеться знання. Ви станете Соломоном.
Пам'ятайте – ваше тільки те, що ви пережили самі. Ви знаєте тільки те, що ви пізнали самі. Хай цього буде зовсім небагато – не хвилюйтеся. Зернятко буває дуже маленьким, але воно містить в собі величезні плоди. Воно – не якась матеріальна річ. Воно – існування, готове вирватися нагору. І воно чекає сприятливої нагоди, яку можете подарувати тільки ви.
Можете називати це медитативністю, можете називати це усвідомленістю, – все це тільки слова, але найголовнішою властивістю цього є абсолютна безмовність, коли у вас всередині нічого не ворухнеться, нічого не колихнеться. Цей стан і є божественність.
Світло приходить і зникає, але пітьма є завжди. Коли світло є – ви просто пітьми не бачите; коли світла немає – ви починаєте її бачити. Але вона присутня завжди. Ви не можете її викликати. Ви можете викликати світло. Ви розпалюєте вогонь, підкидаєте дров, і коли дрова закінчаться – світло зникне. Світло було викликане вами, отже це результат ваших дій. Пітьма ж не має джерела, вона не є результатом чиїхось дій. Вона безпричинна і вічна.
Нірвана – це дуже просто. Це означає «загасити маленьку свічку его». І раптом… реальність завжди була поруч, але через запалену свічку его ви не могли її розгледіти. Тепер свічки его більше немає, залишилась одна тільки реальність. Вона завжди була присутня, ви не лишалися без неї із самого початку. ЇЇ неможливо втратити, навіть якщо сильно захотіти. Це сама природа – як ви можете її втратити?
Так що нірвана – це як пітьма. Світло его, яке її приховувало, погашено, і перед вами вся ваша реальність, зі всією своєю красою, зі всією своєю благодаттю, зі всім своїм блаженством.
Спочатку була тиша, а не слово.
Посередині була безмовність.
Вкінці – безголосся.
***
Післямова перекладача
Увесь процес перекладу і реставрації тексту приносив мені таку невимовну насолоду – це продовжувалося більше місяця – що це важко з чимось порівнювати… Ні – це неможливо з чимось порівняти…
І тепер я знову вітаюся і розмовляю зі своїми співробітниками, але – з кожним по-різному. А до багатьох водіїв – ні, не вітаюся, і думаю, що це до їхньої трансформації, а не до моєї.
Дякую тобі, Ошо, що допоміг сформулювати мої власні думки матеріальними словами.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991130
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2023
Ви несете повну відповідальність за те, які ви є. Якщо ви нещасні – в цьому ваша вина. Не перекладайте відповідальності на інших людей, інакше ви ніколи цього не позбавитесь. Коли ви приймете відповідальність, приймете її повністю, – ви станете зрілими. Ті, хто живе згідно встановлених кимось правил, калічать самі себе, отруюють самі себе, тому що ті правила були придумані не вами, а кимось іншим. Вони були придумані там, де вас ніколи не було і ніколи не буде, вони були придумані в ті часи і при таких умовах, які зовсім не схожі на ваш час і на ваші умови. Дуже небезпечно наслідувати такі правила. Ви зламаєте все своє життя, саму його основу, саме його підґрунтя, – ви покалічите самі себе. Намагаючись набути іншої форми – ви тільки деформуєте себе, спотворите себе.
Я ніколи не граю в чужі ігри, а живу згідно своїх правил. Тільки сліпі вірять у світло. Ті, в кого є очі, в світло не вірять, вони просто бачать його. Я не хочу, щоб ви в щось вірили. Я хочу, щоб у вас були очі. І якщо ви можете розплющити власні очі, то як можна задовольнятися вірою і залишатися сліпим? Але ви не сліпі – можливо, ви просто живете із заплющеними очима. Може бути, що вам ще ніхто не сказав, що очі можна розплющити. Я всього-на-всього звичайна людина, така сама, як і всі. Якщо і є між нами якась різниця, то вона не в людських якостях, – різниця тільки в мірі пізнання. Я вже пізнав себе, а ви – ще ні. Але що стосується нашого буття, то я належу до того самого існування, що й ви. Я дихаю тим самим повітрям. Ви теж належите до цього існування, ви теж дихаєте цим повітрям. Просто ви ще не намагалися себе пізнати. Коли ви пізнаєте себе, між нами взагалі не залишиться жодної різниці.
Це так само, якби я стояв і спостерігав за сходом Сонця, а ви би стояли поруч, але із зав’язаними очима. Сонце сходить для вас так само, як і для мене. Воно таке прекрасне, такі неповторні кольори, – і не тільки для мене, для вас теж. Але чим вам може допомогти Сонце – ви ж стоїте із зав’язаними очима? Ось і вся різниця. Хіба ця різниця така велика? Вас просто потрібно струснути і сказати: «Егей, розв'яжи очі, вже ранок, ніч позаду, Сонце сходить».
Так само, як наука робить відкриття в зовнішньому світі, релігія відкриває світ внутрішній. Чим наука є для зовнішнього світу, тим релігія є для світу внутрішнього. Їхні методи зовсім однакові. Наука називає це спостереженням, а релігія називає це усвідомленням. Наука називає це експериментами, а релігія називає це переживаннями. Наука вимагає, щоб ви проводили експерименти без будь-яких упереджень у вашому розумі, без будь-яких забобонів. Так само і з релігією – вам потрібно бути готовим до всього. Ви не повинні нав'язувати реальності щось своє. Вам просто потрібно мати доступ до реальності, яка б вона не була. Навіть якщо реальність виявиться зовсім протилежною вашим теперішнім переконанням, вам прийдеться залишити ті переконання, – але відкинути реальність буде неможливо. Науковий підхід полягає в тому, щоб жертвувати розумом в ім'я реальності, щоб відставити ваш розум убік в ім'я реальності. Реальність не залежить від того, що ви про неї думаєте. Ви можете думати правильно чи неправильно, але останнє слово за реальністю. Не вашому розуму вирішувати, що в реальності правильно, а що неправильно. Те ж саме стосується і справжньої релігії, наукової релігії.
Людина народжується з непі́знаним і навіть непізна́нним внутрішнім потенціалом. Коли вона приходить у світ, її справжнього обличчя ще не видно. Вона повинна ще знайти його. І це буде справжнім відкриттям для неї, в цьому і полягає справжня краса. Цим і відрізняється жива істота від речі. У речі немає внутрішнього потенціалу – вона завжди така, як є. Людина ж – це не річ. Саме через це й існують всі складнощі, радощі, проблеми і перепони, які людина зустрічає на своєму шляху.
Всесвіт хоче, щоб ви були справжніми і саме такими, які є, ось чому ви насправді саме такі. Всесвіту ви потрібні саме такими – інакше він створив би кого-небудь іншого замість вас. Так що єдиний нерелігійний вчинок, на мій погляд, – це не бути самим собою. Будьте самими собою безо всяких умовностей, безо всяких прив'язок, просто будьте самими собою, і тоді ви – релігійні, тому що тоді ви не хворі, тоді ви цілісні.
Ви прийшли в світ абсолютно чистими, як ненаписана, чиста і відкрита книга. І саме вам належить вписати в неї свої сторінки. Ніхто інший не має права писати її замість вас. Та й хто зможе цим займатися краще від вас? Як? І навіщо це вам? Ви прийшли в світ з іще нерозкритими можливостями, і вам належить самому написати свою долю, свій життєвий шлях. Вам належить стати самим собою. Ви не народилися з уже готовим «я». Ви народилися просто як зернинка – і можете так само вмерти, як зернинка. Але ви можете стати і квіткою – ви можете вирости.
Хіба ви можете втекти від самого себе? Ви можете намагатися втікати, але знову і знову ви будете знаходити себе на тому самому місці. Ви можете ховатися серед дерев у горах, схоронятися в печерах, але варто лише озирнутися, – і ви знову побачите себе на тому самому місці. Куди ви втечете від самого себе?
Коли щось стає надто очевидним, ви перестаєте його помічати. Коли щось знаходиться надто близько перед вашими очима, ви перестаєте його бачити. Щоб побачити, потрібна деяка дистанція. Нещастя майже стало нашою другою вдачею. Ми жили в такому стані тисячі років, і така близькість до страждань не дає нам це побачити, інакше це було б добре помітно. Щоб побачити очевидне, потрібно мати ясний дитячий погляд, але в наших очах відображуються тисячі років страждань. Наші очі такі старі, що вони не можуть подивитися свіжим поглядом. Вони вже до всього звикли і забули про те, що стало причиною наших нещасть.
Бачення – це не роздуми. Сходить Сонце. Якщо ви почнете думати про це, ви проґавите схід Сонця, бо коли ви думаєте, ви від нього віддаляєтеся. Роздумуючи, ви можете зайти надто далеко, і думки будуть бігти все швидше і швидше, і тоді можна побачити все що завгодно, але не Сонце, що сходить. Роздуми стануть вуаллю на очах. Роздуми по-своєму все розфарбують, створять свій погляд на реальність. Роздуми не дозволять вам побачити реальність справжньою, вони поставлять вас вище реальності і заведуть кудись убік від неї. Бачення ж – зовсім інший процес – це побічний результат медитації.
Є гарна притча про одного монаха з монастиря, який кожного ранку ходив високо у гори по лише йому відомій стежині, щоб побачити схід Сонця. Він не дозволяв нікому йти за ним, бо вважав, що супутники зіпсують йому бачення світанку. І ось до настоятеля того монастиря прийшов у гості його друг – настоятель іншого монастиря. Коли гість дізнався про монаха, який щоранку втікає від усіх дивитися на схід Сонця, він попрохав свого друга, щоб той вмовив монаха взяти його із собою. Монах, із поваги до настоятелів, погодився, але висунув одну умову: жодного слова за весь час подорожі, аж поки не повернуться назад. Гість всю дорогу туди і назад мовчав, але коли вони, якраз в момент світанку, дісталися до високого вузького виступу на скелях, видовище сходу Сонця з того місця виявилося настільки неповторним і вражаючим, що настоятель далекого монастиря зовсім забув про умову монаха і все повторював: «О-о, неперевершено! О-о, яка краса! О-о-о, як божественно!» Монах мовчав і ніяк не реагував на це, але коли вони повернулися до монастиря, він підійшов до свого настоятеля і сказав: «Більше не прохайте мене про таке: ваш гість зіпсував мені не просто схід Сонця – він зіпсував мені весь ранок».
Ця притча не про мовчання і не про послух – вона про індивідуальності. Просто залишайтеся разом із життям, яке танцює всередині вас, яке дихає всередині вас, яке живе всередині вас. Вам потрібно стати ближчими до себе, щоб побачити його, бо ви, мабуть, зайшли дуже далеко від самого себе. Ваші справи занесли вас кудись безвісти, і вам потрібно повернутися додому. Поки ви живі, пам’ятайте, що у вас ще є дорогоцінний час, – тож не втрачайте жодної хвилини. Ви можете бути тільки самим собою і ніким іншим. Як це прекрасно – бути самим собою!
Всі радять вам не висовуватись. Чому? Життя таке коротке – чому це сидіти і не висовуватись? Стрибайте – і так високо, як тільки зможете. Танцюйте – і так безтямно, як тільки можете. Життя нікуди не рухається. Воно просто здійснює вранішню прогулянку. Завжди йдіть туди, куди рухається все ваше існування. Йдіть цим шляхом до кінця і ніколи не чекайте нічого нового.
Все невимушене має свою красу, свіжість, аромати, жвавість. А все вдаване мертве, блякле, фальшиве, несправжнє. Звичайно, ви можете прикидатися ким завгодно, але кого ви хочете цим обдурити? Крім самого себе ви нікого не обдурите. Та й навіщо взагалі цей обман? Чого ви цим досягнете? Щоб пізнати себе, вам потрібно, перш за все, стати самим собою. Вам потрібно скинути з себе всі особистості, як одяг, і повернутися до своєї абсолютної наготи, до своєї індивідуальності. І звідти вже починати.
Я можу підняти цю руку без будь-якого спостереження, і навпаки – я можу підняти цю руку, повністю спостерігаючи всі рухи зсередини. Ці два підйоми руки будуть абсолютно різними. Перший – роботоподібний, механічний. Другий – свідомий. І коли ви усвідомите, ви відчуєте руку зсередини, а коли не усвідомите, ви побачите її тільки ззовні.
Своє обличчя ви бачили тільки в дзеркалі, зовні, тому що ви поганий спостерігач. Якщо ви станете спостерігати, ви почнете відчувати своє обличчя зсередини. Тоді, поступово, ставатимуться дивні речі… почнуть зникати думки, почнуть зникати емоції, – тиша з’явиться навколо вас. Ви станете подібні острову посеред океану тиші.
Мене ніколи нічого не дивувало, тому що я ніколи нічого не чекав – і нічому було дивуватися – все було новим. І не було підстав засмучуватися – я був налаштований на все. Сталося – добре; не сталося – навіть ще краще! Це корисно – впасти кілька разів, забитися, знову встати, кілька разів заблукати. Це не нашкодить. Коли ви виявите, що збилися з дороги – повертайтеся. Життя пізнається методом проб і помилок.
Кожне суспільство висуває свою власну теорію хорошого і поганого. Але як примусити себе не робити того, що вони називають поганим? Проблема в тому, що те, що вони називають поганим, в основному є природним, – і воно вас приваблює. Ось це, припустімо, погане, але ж воно природне, а в усьому природному сильна привабливість. І від того, що вони нагнали стільки страху, привабливість стала навіть ще сильнішою. Тому їм і потрібно було придумати пекло.
Навіщо різні релігії примушують вас боротися з вашими природними інстинктами? Просто для того, щоб вселити у вас відчуття провини. Дозвольте мені зупинитися на цьому слові – провина. Це трюк, який вони застосовують для того, щоб вас спотворити, щоб вас експлуатувати, щоб зліпити вас згідно певного готового шаблону, щоб принизити вас, щоб убити у вас віру в самого себе. Як тільки з’явилося відчуття провини, як тільки ви подумали: «Я – винен, я – грішний» – все, їхня справа зроблена. Хто тепер вас може врятувати? Тепер потрібен якийсь рятівник. Але спочатку має бути створена хвороба.
Як тільки ви відчули себе винним – ви в руках священика. Тепер вам не сховатися, тому що він тепер єдиний, хто може позбавити вас від ганьби, хто дасть вам можливість постати перед його Богом без почуття сорому. І що ж виходить? Спочатку священики створили фікцію Бога, потім вони створили фікцію провини, а потім вони створили фікцію, що ніби одного разу вам перед тим Богом доведеться постати.
Гріх – це техніка псевдорелігій. Справжня релігія не потребує ніяких концепцій. Псевдорелігії ж не можуть існувати без концепції гріха, тому що гріх – це така техніка, яка прищеплює людям почуття вини. Вам потрібно зрозуміти всю цю стратегію гріха і вини. Поки ви не створите в людині почуття вини, ви не зможете поневолити її психологічно, ви не зможете загнати її в рамки якоїсь ідеології, в рамки певної релігії. Але варто тільки прищепити її розуму почуття вини, як ви відберете у неї останні залишки влади над собою. Ви знищите в ній все завзяття. Ви відріжете їй будь-яку можливість коли-небудь стати індивідуальністю.
Ідеєю вини ви майже повністю вб'єте в людині ввесь її людський потенціал. Вона вже ніколи не зможе бути незалежною. Почуття вини примусить її повірити в месію, примусить її взятися за вивчення релігій, повірити в намальованого Бога, в концепцію раю і пекла і в усе інше. А щоб створити почуття вини, вам потрібно зробити, всього-на-всього, одну малесеньку річ: почніть називати її помилки і прорахунки – гріхами.
Насправді існує тільки один гріх – несвідомість. І ви отримуєте покарання за це кожну хвилину. Не буває іншого покарання – кожен момент несвідомості несе в собі якесь певне покарання, а кожен момент усвідомленості несе в собі якусь певну нагороду. Вони взаємопов'язані, вони нероздільні. І якщо ви будете жити в несвідомості постійно, отримуючи весь час якісь певні покарання за це, то священик вас буде гукати до себе, запевняючи, що ви потрапили під вплив диявола. Ви й самі можете почати так думати. А якщо ви весь час будете жити в усвідомленості, то якісь певні нагороди за це стануть такими явними і регулярними, а з часом і зростаючими в своїй силі і глибині, що ви власними очима почнете бачити існування справжнього Бога, і тоді будь-які священики вам стануть просто непотрібними.
З самих перших днів життя дитини ми починаємо вчити її совісті. І одна частинка дитячого єства починає засуджувати все, що суспільство в ній бачити не хоче, і цінити все, що суспільство в ній бачити хоче. Дитина вже більше не цілісна.
Совість постійно продовжує на вас впливати, щоб ви завжди за собою слідкували. Намальований на полотні і застиглий у вашій уяві Бог слідкує за кожним вашим вчинком, взагалі за всим; він все бачить, остерігайтеся його. Навіть у думках не можна давати собі волі – картина на стіні в церкві все бачить крізь всі стіни, що стоять між церквою і вашим будинком. Що ж це за такий наглядач, цей Бог? Він підглядає в замкові щілини кожної ванної кімнати, він ніяк і ніколи не залишить вас у спокої.
Вам потрібно зрозуміти різницю між цими двома поняттями: совість і усвідомленість. Усвідомленість – це невід’ємна ваша властивість. Совість же прищеплена вам людьми. Вона накладається поверх усвідомленості. Різні суспільства накладають зверху вашого усвідомлення найрізноманітніші ідеї совісті, і кожна з них обов'язково чимось вас завантажує. І як тільки щось поклали зверху вашого усвідомлення, ви втрачаєте свою усвідомленість. Між вами і вашою усвідомленістю виникає щільна стіна совісті. Цю стіну суспільство вирощує у вас, ніби в теплиці, починаючи з самого дитинства.
Варто від чогось відректися – і ви відразу прив'яжетеся до цього ще більше, ніж раніше, коли ви ще не відрікалися. Воно почне захоплювати ваш розум ще більше. Приборкування полягає в тому, щоб ви вважали вашу природу своїм ворогом, – в будь-якому випадку ви повинні з нею боротися, ви повинні її перемогти, вбити, покалічити. Ви повинні стати вище неї, своєї природи, і тільки тоді у вас є шанс стати святим.
Але ж це – неможливо! Ще ніхто й ніколи не зміг стати вище своєї природи і залишитися поза нею. Природа – це єдине, що існує. Немає нічого, вищого і нижчого від неї. Все піднесене міститься в самій природі, а не десь за її межами. Тому ваші постійні невдачі у піднесенні роблять вас такими нещасними, роблять вас розумово неврівноваженими, психічно хворими. А священику тільки того і треба – він експлуатує ваші потуги побороти те, що побороти неможливо. Його професія – допомагати вам, але щоб вам допомогти, вас потрібно довести до такого стану, коли вам потрібна допомога.
Не слухайтеся нікого. Слухайтеся тільки свого внутрішнього єства. Вільно і безстрашно йдіть туди, куди воно вас веде. Коли ви в чомусь побачите істину, вам вже не залишиться нічого іншого, крім того, як з нею погодитися. Але ви повинні відкрити її самі, ви повинні самі її побачити – це повинно бути вашим власним розумінням. Почніть з непослуху, з непокори, тому що суспільство обдарує вас усим, що в нього є, – тільки віддайте йому вашу свободу. Воно почне вас поважати, воно підніме вас високо по ієрархічних сходах, дасть вам важливу посаду в бюрократичному апараті, – і для цього вимагається позбутися тільки одного: своєї свободи, своєї індивідуальності. Ви повинні стати частиною натовпу.
Натовп ненавидить тих, хто не хоче бути його частиною. Натовп дуже обурюється, коли бачить в своєму середовищі білу ворону, тому що біла ворона стає каменем спотикання. Я кажу вам про те, що ви відповідальні тільки за самих себе. Це завжди приносить чудові результати: як тільки ви візьмете на себе всю відповідальність за самих себе, ви помітите, як багато справ ви можете зробити, не докладаючи жодних зусиль. Це стане частиною тих нагород, що неодмінно настають в усвідомленому житті, тому що усвідомленості не буває без відповідальності за самого себе. А відповідальності за себе не буває без трансформації. Усвідомлене життя потребує постійної трансформації, а трансформація – це величезна робота над собою. Це не дитячі пустощі, типу: «Читайте святі писання знову і знову – і ви будете врятовані». Врятовані від чого? Врятовані від трансформації!
Псевдорелігії засуджують секс, засуджують насолоду їжею – засуджують все, чим ви могли би насолодитись. Вони засуджують музику, засуджують образотворче мистецтво, співи, танці. Якщо ви оглянетеся навкруги і зберете разом все, що засуджують всі псевдорелігії, то ви побачите, що вони засудили все, що є в людині. Вони не залишили не засудженою жодну найменшу дрібочку людського єства. Звичайно, якась одна релігія не буде засуджувати все – якщо засудити в людині все відразу, то вона просто не зможе жити. Потрібно робити це маленькими порціями, щоб людина відчувала, що вона неправа, щоб у неї з'явилось відчуття провини, а потім щоб вона захотіла позбавитися тієї провини і стала отримувати від священика допомогу. Священику не варто засуджувати людину надто суворо, інакше вона просто втече від нього, кинеться з мосту і покінчить із собою. А це вже буде священику невигідно. В усіх священиків Бог – це не що інше, як наше поняття про всевишнього диктатора, про всевишнього Адольфа Гітлера.
Впливати – означає втручатися, зловживати владою, повести вас шляхом, який не для вас, примусити вас робити те, що ви ніколи не повинні були робити. Впливати на людину – це найгрубіший акт насилля. Не піддавайтеся чужому впливу, не ставайте тим, кого спонукають, примушують. Подивіться, розберіться, усвідомте, – а потім вибирайте. Але завжди пам'ятайте, що вся відповідальність лежить на вас і тільки на вас, а не на комусь.
Ніколи не завдавайте шкоди іншим, але й не дозволяйте іншим завдавати шкоду вам. Тільки тоді ми зможемо зробити світ людяним. Людина, яка поважає саму себе, не може принизити іншу людину, тому що вона знає, що в кожній істоті є така ж сама внутрішня сутність, як і в неї, навіть в деревах і в каменях. Ця сутність, можливо, спить в камені, але це не важливо – це теж життя, нехай і в іншій формі. Людина, яка почала поважати саму себе, раптом виявляє, що вона поважає увесь Всесвіт.
Відчувати життя, жити повноцінно, тотально, жити так пристрасно і так інтенсивно, що кожна мить стає вічністю, – ось чому повинна навчати релігія. Саме цьому я завжди вас навчав: скуштуйте від дерева пізнання. Станьте знаючими. Невігластво і темрява повинні вас покинути. Ви повинні стати більш усвідомлюючими, більш розуміючими, більш сприйнятливішими, ось як я вас навчав. Живіть з такою віддачею, живіть з такою любов'ю, живіть настільки повноцінно, щоб ви змогли відчути вічність. І ті миттєвості, які ви проживете, забувши минуле, не думаючи про майбутнє, дадуть вам смак вічності.
Вам було подароване життя і усвідомлення. Ви унікальні в цьому існуванні. Дерева, наприклад, мають мозок, але не мають можливості пізнавати. Людина ж – найрозвинутіша істота у всьому цьому існуванні, тому послух, смирення – ось це і є найбільший гріх. Слухайтеся свого мозку, свого розуміння, і якщо відчуваєте, що щось правильно – робіть, але не слухайтеся інших, дотримуйтеся своїх переконань. Якщо ваше власне розуміння вам підказує, що щось неправильно, – зупиніться і зробіть все по-своєму, чого б це вам не коштувало, і до яких би наслідків це не призвело б. Для вас немає правил, які вище від вашого власного розуміння.
Істина аксіоматична, її не потрібно захищати, обґрунтовувати. Коли ви говорите істину, вона самоочевидна, повноцінна, завершена. Нічого більше говорити не потрібно, ніяких доказів шукати не потрібно – вона сама себе обґрунтовує. А брехня порожня, вона не може вмістити в себе жодного доказу. Але ви можете обдурити людей, наговорити їм будь-якої брехні. Можливо, одиноку брехню вони ще зможуть виявити, але коли брехні дуже багато – в такій плутанині стає важко розпізнати брехню, з якої все почалося, брехню первинну.
Первинна брехня всіх релігій – це Бог, якого вони створили. Немає ніякого значення, вірите ви в нього такого, чи не вірите – вірити ні в кого і не вірити ні в кого. Ніякого їхнього Бога не існує. Так що, будь ласка, пам’ятайте про це і не починайте називати мене «невіруючим» з їхньої точки зору. Я не є «віруючий», але я і не є «невіруючий». Я просто намагаюся вам пояснити, що всі ці віри – це проекція людського розуму, і вже настав час припинити гратися в ці ігри проти самих себе. Прийшов час розпрощатися з таким Богом назавжди.
Всі ті слова, якими позначають Бога всі релігії – досконалий, абсолютний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий – вони не мають в собі життя. Не існує ніякої особистості чи індивідуальності Бога, який сидить на небесах і який створив світ, тому ці слова не можуть бути живими, вони не можуть дихати. Ні, такого Бога я відкидаю, тому що з таким мертвим Богом увесь Всесвіт буде мертвим.
Коли я кажу, що Бог – це фікція, будь ласка, зрозумійте мене правильно. «Бог» як особистість – це фікція, але божественне – це вже не фікція, це властивість. Чи не думаєте ви, що досконалий, абсолютний, всемогутній, всезнаючий і всюдисущий Бог створив би таку криваву мішанину, яку ви називаєте світом? Що ж тоді залишається на долю диявола? Якщо світ такий, який він є, то його творцем повинен бути диявол, а зовсім не досконалий Бог.
А божественність – це зовсім інший вимір. Божественність – це зелень на дереві; божественність – це цвітіння троянди; божественність – це політ птаха. Такий Бог невіддільний від Всесвіту. Такий Бог – сама душа Всесвіту. Тоді весь Всесвіт вібрує, пульсує, дихає божественним, – і тільки його можна називати Богом.
Ви коли-небудь відчували обмеженість, бідність існування? Якщо відчували, то чи не запитували ви себе, наприклад: «Навіщо так багато зірок?» Існування насправді не є обмеженим і бідним, зовсім ні. Ідея бідності існування – це витвір людини. Людям давно повинно було б здаватися дивним, чому Бог продовжує засідати на своєму троні і філософствувати зі Святим Духом, граючись зі своїм сином Ісусом, а диявол, тим часом, продовжує робити свої справи – створює Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна , Беніто Муссоліні? І це тільки коротесенький проміжок часу. А якщо брати взагалі, то здається, що вся історія людства як мінімум на дев’яносто дев’ять відсотків створена дияволом.
Ісус постійно повторював: «Покайтеся! Покайтеся!» Але не казав, в чому саме всі мали покаятися. І люди подумали, що каятися потрібно в тому, що Єва пригостила Адама яблуком. Адам і Єва не здійснили жодного значного злочину. В них просто було небагато допитливості. І я думаю, що кожен, хто хоч щось відчуває, зробив би те саме. Це неминуче повинно було статися, тому що людина володіє глибокою потребою пізнавати. Це дано їй від природи, і це зовсім не гріх.
Ви можете здивуватися, якщо я скажу, що всі християни глибоко всередині себе таять злість на Ісуса. Адже він обіцяв їх урятувати, але й досі так нічого і не зробив. Він пообіцяв це, сказавши: «Скоро ви увійдете в Царство Боже; скоро ви будете зі мною в Царстві Божому». Минуло дві тисячі років, а це «скоро» так і не настало. То коли ж він виконає свою обіцянку? А якщо його «скоро» означає – «після смерті», то чи не виходить так, що Ісус пропонував це «скоро» пришвидшувати?
Кожен християнин ображається на Ісуса. Саме через цю злість християни засвідчують стільки фанатичної віри в Ісуса – щоб ніхто не здогадався, що вони таять на нього злобу. Насправді, вони самі навіть не хочуть цього зрозуміти, вони не хочуть цього бачити, що їх обдурили, що всі слова Ісуса перетлумачили, переінакшили на свій лад, що їм всунули підроблену віру; що протягом двох тисяч років мільйони людей жили з цією фальшивою вірою і з цією ж вірою помирали, так і не почавши зростати, нічого не знайшовши і нічого не досягнувши. Вони бояться цієї злості, цієї прихованої люті. І щоб придушити її – вони йдуть до церкви, моляться Ісусу, Крішні, Мухамедові. Але кожен із них рано чи пізно розчаровується, тому що їх віра так і не відкрила їм істину, так і не дала їм живої води життя.
За життя Ісуса було небезпечно ходити і стояти поряд із ним. Жоден бізнесмен не підійшов би до нього і близько – його могли би розіп’ясти, кожного могли би розіп’ясти. Тільки дуже азартні гравці могли ризикнути залишатися поряд з Ісусом. Але щойно Ісус помер – відкрилися широкі можливості для бізнесу. Навколо нього з’явилися люди зовсім іншого типу: священики, попи, імами, рабини – обізнані, начитані, які вміють будь-що довести, догматичні. Це вони створили догму, віру. Вони створили культ. Після смерті релігійної людини завжди з’являється культ.
Будда за життя казав, що він лише пліт, за допомогою якого ти зможеш переплисти річку, якщо вона з’явилася на твоєму шляху. Ось ти її подолав і йдеш далі, – хіба ти будеш нести цей пліт на своїх плечах? Для чого? Ти впевнений, що тобі знову стрінеться річка і що ти захочеш на її протилежний берег? І якщо навіть стрінеться, і ти захочеш перетнути її, – то чи буде старий пліт здатен перетнути річку нову – глибшу, ширшу, з підводними каменями і більшими хвилями? Чи не знадобиться тобі збудувати пліт новий? А після смерті Будди з нього зробили культ.
Ісус за життя казав: «Я – син Божий! Бог – мій Отець!» Хіба не може так сказати кожна людина, маючи на увазі, що Бог – це сам Всесвіт? Хіба Ісус хоч одного разу сказав, що він – Бог? Ні, він такого не говорив жодного разу, а після його смерті з Ісуса зробили Бога. Християнство – це культ, такий самий, які існували з прадавніх віків. Те, що ви називаєте релігійними ідеями, зовсім не релігійність, а всього лиш забобони, що дійшли до нас із глибини віків. Ці забобони такі стародавні, що їхня древність робить їх схожими на правду.
Ісуса народила незаймана дівчина, тому що бути народженим від сексу означає бути народженим від гріха, тому що секс – це гріх. Я до сих пір дивуюся, яким чином Святий Дух зробив Діву Марію вагітною? Штучним заплідненням? Яким чином ця звичайна бідна жінка завагітніла? Християнам прийшлося зробити бідного Ісуса позашлюбною дитиною, тільки би вберегти його від гріха сексу. Всі інші народилися від сексу, народилися від гріха – один тільки Ісус народився інакше. Ісус особливий, тому з нього можна робити Бога.
Спочатку ви засуджуєте секс, а потім стаєте нездатними трансформувати його енергію. Адже секс – це просто енергія. Вона може рухатися в будь-якому напрямку – вниз, вгору. Якщо ви її приймаєте, то сам факт прийняття буде рухом вгору, тому що ви з нею подружилися. Але варто лиш відштовхнути її – і ви зробите з неї супротивника, ви створите роздвоєння всередині себе. Сексуальна енергія, направлена вниз, назад у тіло, живить біологію, а сексуальна енергія, направлена вгору, живить дух. Але це одна й та ж сама енергія.
Дев’яносто відсотків розумових захворювань в усьому світі та п’ятдесят відсотків захворювань тілесних є не чим іншим, як наслідком придушення сексу. Якби ми могли прийняти свою сексуальність такою, якою вона є, то дев’яносто відсотків всіх розумових захворювань і половина захворювань тіла просто би зникли, не залишивши жодного сліду. І тоді б ви вперше помітили, що люди можуть мати зовсім інший рівень свого здоров’я, що вони можуть бути повністю здоровими і цілісними.
Самозречення – це насильницька відмова. А коли ви відмовляєтеся від чогось насильно, то насправді воно вас зовсім не полишає. Воно просто заглиблюється ще далі у вашу підсвідомість, воно стає ще більшою проблемою, ніж було до цього. Тепер воно намагатиметься вийти назовні найрізноманітнішими способами, в різних вбраннях, в різних масках, і ви вже навіть не зможете його впізнати. І воно буде себе стверджувати, воно буде брати своє силою. Ви самі дали йому цю силу, коли насильницьки заганяли його в свою підсвідомість.
Коли ви докладаєте зусиль, щоб відмовитись від чогось, – ви надаєте йому силу. Ви робите ще сильнішим те, від чого відмовляєтеся, ви робите його своїм суперником, який захований всередині вас, в темряві підсвідомості, де ви ще більше вразливі. Коли відмова була у свідомості – вона була на світлі, і ви були не такі вразливі. Самозречення – це придушення себе.
Життя складається із дуже незначних речей. Тому, коли ви починаєте цікавитися так званими важливими речами, – ви втрачаєте плин життя, яке складається з пиття чаю, з розмов із друзями, із ранкових прогулянок, коли ви йдете не кудись, а просто прогулюєтесь – без будь-якої мети, будь-де ви можете зупинитися і повернути назад. Життя складається із приготування їжі для коханої людини, із приготування їжі для себе, тому що своє тіло ви теж любите; із прання одягу, із миття підлоги, із поливання саду – із усіх цих маленьких речей, із дуже незначних речей на зразок того, щоб сказати «привіт» незнайомцю, коли в цьому не було ніякої необхідності, тому що вам не було ніякої справи до цієї людини. Людина, яка може сказати «привіт» незнайомцю, може також сказати «привіт» квітці чи дереву, може заспівати пісню птахам.
Золотим правилом життя є те, що в ньому немає ніяких золотих правил. Їх і не може бути – життя настільки безмежне, настільки неосяжне, настільки таємниче, що його все не можна втиснути в якісь правила чи афоризми. Будь-які афоризми будуть надто короткими, надто маленькими, вони не вмістять в себе все життя і його живу енергію. Тому золоте правило, що не існує жодних золотих правил, є дуже важливим.
Природна, натуральна людина не живе згідно правил, згідно афоризмів, згідно заповідей. Все це для псевдолюдини. Природна, невдавана людина просто живе. Несвідомі ж люди легко передбачувані, ними дуже легко керувати. Ви можете примусити їх робити чи казати те, що вони ніколи не хотіли робити чи казати, що вони ніколи не хотіли вчиняти. Це тому, що в них вже є заздалегідь кимось підготовлені реакції, заздалегідь підготовлені рішення.
Але обожнювач усвідомлення, істинно релігійна людина буде просто відповідати на ситуацію. Вона не опиниться у ваших руках, ви не зможете вивести її із себе, ви не зможете її примусити зробити щось на ваш лад, ви не зможете викликати в ній жодної потрібної вам реакції чи рішення. Вона буде робити тільки те, що на даний момент – згідно з її усвідомленням – знаходитиме потрібним.
Без усвідомлення – що б ви не робили – ви будете створювати собі все більше і більше проблем, вони будуть відносити вас все далі і далі від вашої істинної природи, від реальності. І вирішити їх буде надзвичайно важко, бо вони не є реальні, бо вони створені вашою уявою. А те, що ви робите усвідомлено – завжди буде правильним, на відміну від того, що ви робите не усвідомлено, і воно є неправильним, є брехнею. Самі по собі вчинки не можуть бути правильними чи неправильними – справа в тому, як і чому ви їх робите.
Просто сказавши: «Блаженні злидарі, бо ж за ними Царство Боже», ви не покладете край бідності, інакше за дві тисячі років християнські священики давно би вже з нею покінчили. Але бідність і досі існує і, як не дивно, продовжує зростати. Якби в тому вислові була істина, то в Царстві Божому мало би бути вже стільки блаженних, тобто – дуже щасливих, наповнених щастям і радістю людей, що вони би вже давно розділили між собою всі його блага, і Царству Божому не було би вже що запропонувати новим, прийдешнім злидарям.
Немає жодної необхідності в проблемах, які оточили нас звідусюди. З одного боку – ми створюємо проблеми, а з іншого – їх вирішуємо. І обидва ці боки зростають із нас самих. Яка, наприклад, сьогодні може бути необхідність в існуванні національностей? Якої національності буде, скажімо, ваш онук, якщо ви – індус, ваша дружина – француженка, а ваша дочка вийде заміж за хлопця, в якого батько турок, а мати японка? Світ єдиний. Тільки на карті ви креслите лінії, а потім згідно цих креслень починаєте воювати, вбивати, ґвалтувати. Це настільки дурнувата гра, що від того, як довго вона триває, людство інакше як божевільним не назвеш. Яка необхідність в поділі на нації? Яка необхідність в паспортах, візах, кордонах? Ця планета належить нам усім, і де б людина не захотіла жити – вона має на це повне право.
Держави потрібні тільки для того, щоб приносити шкоду. Інакше достатньо було би простої любові, достатньо було би простого співчування. Немає ніякої необхідності у війнах між державами, немає ніякої необхідності у злиднях, які вони приносять. Ми всі на планеті Земля маємо достатньо коштів, достатньо ресурсів, щоб позбутися причин, через які виникають і війни, і злидні. Але сімдесят відсотків світових ресурсів витрачаються на війни або на їх стримування. Якщо ж повернути людям ці сімдесят відсотків, що несуть смерть людству, – кожен із нас стане настільки багатшим, що всі найбідніші люди планети зможуть піднятися до рівня життя теперішнього, так званого, середнього класу найбагатших країн.
Ідеї Маркса, Леніна, Сталіна, Мао – вся їх філософія полягала в тому, щоб опустити матеріально багатих людей до рівня середньої бідності. Вони називали це комунізмом, я вважаю це глупотою. Моя ідея полягає в тому, щоб піднімати всіх бідних вище і вище, щоб усі досягли рівня найбагатших людей. Немає ніякої потреби у злиднях – я теж хотів би бачити суспільство безкласовим, але, все-таки, щоб воно складалося тільки з багатих, а не з бідних.
Що я вам кажу, так це те, що політики і священики завжди таємно співпрацювали, ніби дві руки одного організму. Політики мають політичну владу, а священики – релігійну. Політик охороняє священика, а священик благословляє політика, – а тим часом їхні народи експлуатуються, із них випивають всі соки, випивають всю кров. Усунувши ідею створених людиною різноманітних богів, ви усунете священиків, ви розірвете таємний зв’язок між священиками і політиками, а відтак – ви усунете і політиків, ви усунете саму політику. І як тільки ці дві ланки зникнуть – половина ваших нещасть зникнуть разом із ними. Світ дійсно може стати раєм. Насправді, іншого раю і не може бути, поки ми не створимо його тут, на своїй планеті.
Всі релігії навчають: «Допомагайте бідним», але жодна з них не готова сказати: «Встановіть розумний контроль за народжуваністю, щоб зменшити кількість бідняків». Я – за обґрунтований контроль народжуваності на всій планеті Земля. Якщо ви цінуєте життя, вам важко навіть зірвати квітку. Ви будете нею насолоджуватись, коли вона росте, ви будете її любити, ви можете до неї доторкнутися, поцілувати, – але зірвавши її для створення красивого букета, ви її покалічите, ви завдасте їй шкоди, ви вкоротите їй віку, а вона ж – така жива, як і ви самі. То чи варто народжувати дітей, щоби потім робити з них красиві букети зірваних квітів, щоби потім їх калічити, щоби потім завдавати їм шкоди, щоби потім вони страждали?
Прибічники теорії ненасильства просто оголошують: «Нікого не вбивайте». Ви думаєте, що цього достатньо? Це ж, всього-на-всього, негативне твердження: не вбивай інших, не завдавай шкоди іншим. Хіба цього може бути достатньо? Благоговіння перед життям вимагає, щоб ви не просто не вбивали чи не завдавали шкоди іншим, – воно вимагає, щоб ви розподіляли все, що у вас є, між усіма, щоб ви роздавали свою радість, свою любов, свій світ, своє блаженство. Розподіляйте і роздавайте все, що можна розподілити і роздати! Справжнє поклоніння – це поклоніння життю, і тоді в усьому навколишньому ви побачите живого Бога, тоді ви зможете поклонятися просто дереву, тоді просте частування гостя стає богослужінням.
Весь час влада знаходиться в руках таких недолугих людей… Зараз який-небудь чокнутий володар якоїсь країни може натиснути кнопку і покласти край всьому людству, всьому життю на Землі. Але, здається, глибоко всередині себе людство саме вже хоче з усім цим покінчити. Можливо, кожен сам по собі не настільки сміливий, щоби накласти на себе руки, але в масштабах людства всі вже готові. Чому? Релігії дали людям фіктивний сенс життя. Тепер всі ці фікції розчинилися в навколишньому, самі вже зробилися навколишнім, і люди вже не знають, навіщо вони живуть – тому вони так і страждають.
Муки страждання – це не просто занепокоєння, хвилювання. Занепокоєння завжди бувають з якоїсь певної причини: у вас не вистачає грошей – ви непокоїтеся; настає холодна пора року і у вас не вистачає одягу – ви непокоїтеся; ви захворіли і у вас не вистачає грошей на ліки – ви непокоїтеся. Занепокоєння завжди зумовлене якоюсь конкретною проблемою.
Страждання ж виникають не через проблеми як такі. Існувати, просто існувати – людям здається безглуздо і марно; просто дихати – їм здається пустою тратою часу, адже хто знає, що станеться завтра? Вчора ви теж думали, що сьогодні може станеться щось таке гарне, визначне, і позавчора – теж так думали. І ось настало вчорашнє чи позавчорашнє завтра, воно вже прийшло сьогодні, – і нічого визначного не сталося. І так триває із року в рік – а ви все продовжуєте надіятися на завтра. Дуже скоро настає момент, коли ви починаєте розуміти, що нічого визначного так і не станеться. Виникає стан страждання. В такому стані здається, що вихід тільки один – як-небудь покінчити з цими стражданнями, з цією круговертю життя. Саме звідси самогубства, звідси і зростаюча їх кількість. Звідси підсвідоме бажання людства розпочати третю світову війну, «щоб я особисто не був відповідальним за те, що здійснив самогубство: світова війна вбила всіх – і мене теж».
Завжди пам’ятайте, що великі злочини здійснюються не індивідуальностями – їх завжди здійснює натовп, і в натовпі жодна людина не усвідомлює: «Я відповідаю за те, що стається». В натовпі кожен думає: «Я роблю тільки те саме, що роблять усі». А коли ви робите щось самостійно, кожен тричі подумає перед тим, як щось зробити: «Що я роблю? Чи правильно це? Чи дозволить моє виховання зробити це?» Але якщо ви серед натовпу, то ви про це не думаєте, тому що вас рятує думка, що в натовпі ви можете загубитися і ніхто навіть не знатиме, що ви теж були там.
Те, що ми називаємо демократією, ще не є демократія. Поки що всюди це тільки натовпократія, тому що майже всі, хто голосує на виборах, є частиною натовпу, який позбавлений пильності і усвідомлення. Найбільша, найглобальніша проблема людства полягає в тому, що воно нічого не знає про усвідомлення, про медитацію. На мій погляд, саме це є головною проблемою. Не перенаселення, не атомна бомба, не голод – ні. Це все другорядні проблеми, які можуть бути дуже легко вирішені наукою. Єдина головна проблема, яку наука вирішити не може, полягає в тому, що люди не вміють усвідомлювати, не вміють медитувати.
Зараз настав вирішальний момент, коли всім потрібно змінитися, позбавитись від всієї спадщини минулого, яке розділило нас на частини. Зараз настав момент, коли всім нам на планеті Земля потрібно стати одним цілим, інакше ми всі вже готові здійснити глобальне самогубство, тому що межа людських страждань існує. Страждання вже стали нестерпними, ще зовсім трішечки – і вони стануть абсолютно нестерпними.
І тоді залишиться всього два виходи: самогубство або саньяса. Під саньясою я маю на увазі прийняття самого себе в усіх своїй повноті, коли ви не полишаєте поза увагою жодної частиночки самого себе, коли ви нічогісінько не залишаєте в темноті. Ви виходите на світло і дивитеся на себе очима друга чи якоїсь іншої людини, тому що це теж ваша власна енергія, і це саме та енергія, над якою вам потрібно працювати. Коли ви підходите до неї як друг – вона теж стає вашим другом. А подружитися із самим собою – це найвеличніше, що може статися з людиною.
Ісус казав: «Любіть своїх ворогів, як самого себе». Але він зовсім забув, що люди не люблять навіть самих себе – то як же вони можуть полюбити своїх ворогів? І ще більш нереальний його вислів: «Любіть своїх сусідів, як самого себе». Це буде ще важче зробити, оскільки ворог знаходиться десь далеко від вас, і завдяки цьому його ще можна якось полюбити. Але як можна полюбити сусіда, який знаходиться поряд – за дверима, за стіною, якщо ви не любите самих себе?
Я не раджу вам здійснювати таку помилку, тому що ви не любите самих себе. Якщо ви почнете любити свого сусіда так само, як любите себе, чинити з ним те саме, що і з собою – ви занапастите його так само, як занапастили себе. Ви живете в загробному світі вже. Так будь ласка, не вчиняйте так само зі своїм сусідом, і ніколи не вчиняйте так із тим, кого вважаєте своїм ворогом. Що він вам зробив? Навіщо так жорстоко з ним вчиняти? Робити з собою все що завгодно – це, звичайно, ваше право від народження, але ви не маєте ніякого права робити те саме з кимось іншим, зі своїм сусідом чи зі своїм ворогом.
Те, що я хочу сказати, – ви навіть себе ще ніколи не любили, тож поки забудьте про ворогів, забудьте про сусідів, – спочатку полюбіть себе. З’єднайте в собі в одне ціле все гарне і все погане, що у вас є, нічого не діліть і нічого не відкидайте, – станьте одним цілим. І в своїй цілісності ви побачите, що у вас всередині немає ніякого Бога і ніякого диявола – все це були проекції вашого внутрішнього роздвоєння. Тоді і зовні ви побачите ту саму цілісність, повну єдність тьми і світла, смерті і народження. Ви побачите єдність і цілісність в усьому, ви побачите, що протилежності взаємопов'язані, що вони працюють разом, що ніщо ні з чим не бореться, що все взаємодіє. Те, що ви називаєте гарним, і те, що ви називаєте поганим, насправді доповнюють одне одного. Одне не існує окремо від другого, вони нероздільні. І, зібравши себе в одне ціле, ви побачите весь всесвіт у всій його повноті і цілісності.
(продовження в ч.3)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991078
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2023
переклад/реставрація
Передмова перекладача
Десь приблизно в дві тисячі третьому році я перестав красти і пороздавав усі речі, які були мною вкрадені, своїм далеким знайомим, за що отримав від них дуже здивовані обличчя, – пам’ятаю їх досі.
Влітку дві тисячі тринадцятого року я перестав брехати. Остаточна крапка у моїй брехні була поставлена на черговій атестації мене як головного інженера – на перші ж запитання вищого обласного керівництва я почав відповідати тільки правду. Всі члени комісії – їх було чи п’ятеро, чи семеро – немов по невидимій команді повідривали свої спини від стільців, понахилялися вперед і здивовано на мене повилуплялися (це не можна назвати інакше), а через п’ять хвилин вирішили, що я більше не можу бути в складі керівництва одного з підрозділів їхньої компанії. Пам’ятаю лице мого директора в коридорі, який переді мною пройшов таку ж, але сорокахвилинну атестацію у тому ж кабінеті, вийшовши з неї у повністю мокрій сорочці, – він спочатку нічого не зрозумів, широко посміхався, але коли я сказав йому, що більше не можу дурити вниз і лизати вгору, він мене чомусь відразу зрозумів і навіть більше нічого не перепитував.
А оце, не так давно, знову стався наріжний у моєму житті випадок, на тому самому моєму рідному підприємстві, де я залишився працювати майстром. Щоб було зрозуміло, в чому річ, прийдеться коротко розповісти. Це сталося восени минулого, дві тисячі двадцять другого року, – один із наших водіїв, пропускаючи на перехресті автомобілі з військовими, які їхали в цивільних автобусах, сказав: «О-о, поїхали п*д*р*си, і не в бік фронту, а в інший бік, мабуть, до своїх п*д*р*сенят, бо он цяцьки повезли, у них же зарплати ого-го!» У вікні автобуса було видно якусь велику м’яку іграшку, яку військовий тримав на колінах.
Поряд із тим водієм сиділа наша комірниця, яка наступного дня вранці розповіла мені і ще одному майстру про ті слова водія на тому перехресті. Перша думка після почутого була чорніше чорної землі. А потім, того ж дня, сталося те, в чому, власне, і вся річ, – той другий мій колега розповідав слова комірниці всім нашим співробітникам, кого зустрічав у дворі підприємства. Я тоді подумав: «Ну, тепер того водія і без мене затопчуть, доведеться йому покинути нашу роботу».
Але, як виявилося, – я помилявся.
Коли наступного дня я зайшов до комірниці по матеріали для роботи, вона із засмученим виглядом попрохала мене не казати більше нікому про те, що вона розповіла, тому що їй «не потрібна така слава», що вона «нібито збрехала про ті слова» того водія, який «тепер каже, що він нічого такого не казав», каже, що то вона сама все придумала, а «довести я нікому нічого не зможу, бо не здогадалася увімкнути телефон на запис, а в машині більше нікого не було». На велике її прохання, майже слізне, я пообіцяв їй не згадувати її ім’я в зв'язку з тим випадком, а сам увесь знітився, замовк, – і почав спостерігати за нашими працівниками.
Що всі все знали – не було ніяких сумнівів. Але, на мій великий подив, ніяких змін у поведінці людей, які працювали поруч із тим водієм, не було видно, ніяких розмов «на цю тему» я не чув. Проходив день, другий, третій, – всі спілкувалися з тим водієм, ніби нічого й не сталося, а сам він, передпенсійного віку, ходив з високо піднятою головою і посміхався на всі боки. Тоді я кілька днів уранці сходив у механізаторську, щоб самому побачити і почути, які там панують настрої.
І що ж я побачив і почув? Виявляється, половина наших водіїв узагалі-то підтримують свого колегу! Вони проти війни «в принципі», «потрібно було послухати росіян – і не було б стільки смертей і розрухи», «треба було прийняти їхні умови, бо нічого поганого вони нам не пропонували», «як драли нас завжди, так і будуть драти, і яка різниця – чи свої, чи чужі», «так, ми вибрали того Зеленського, але дарма – якби знали, що він такий, то не вибирали б», «вся ця війна – договорняк на нашій крові», «пішли воювати тільки нероби і д*вб*й*би, бо їм більше робити нічого» і так далі і тому подібне. Друга половина водіїв просто мовчали. Моє аргументування до них, мовчазних, виявило, що «зараз такий час, що краще мовчати, бо невідомо, чим воно все закінчиться, – може Америка нас кине і прийдуть росіяни – і що тоді? Вибачатися ще будеш!».
На всі мої розповіді й балачки з ними, а їх було чимало, на всі мої аргументи водії відповідали одне й те саме, що зводилося до фрази: «Серед росіян у нас багато родичів і треба бути разом із ними, а не з тими америкосами». Коли стало зрозуміло, що наші розмови нічого не змінюють, а лиш додають водіям азарту, я перестав з ними розмовляти, а потім і вітатися. З усіма водіями взагалі. І дивитися їм в очі. Як ніби вони дерева. Ніяких фізичних впливів ні від кого я не боюся, бо свого часу мене навчили захищати себе голими руками до кінця, до смерті, а значить – не боятися її, і це, мабуть, читалося в моїх очах, а хтось про це знав із моїх минулих розповідей, тому всі водії за моєї присутності теж мовчали і ніяк мене не чіпали.
Потім я став помічати, що на всіх моїх співробітників, і навіть на того майстра, хто був зі мною при зізнанні комірниці і всім усе розповідав, таке ставлення водіїв до нинішньої ситуації в країні ніяк не впливає. Вони як спілкувалися з ними з усіма, так і спілкуються, і з тим конкретним покидьком теж. Говорять-балакають, ручкаються, жартують, весело сміються... І що найдивніше – спілкуються не тільки щодо наших професійних питань, а й взагалі – і про якісь там домашні проблеми, і про погоду, і про бджіл, і про ремонт власних автомобілів, і про те, і про се, і навіть про війну в окопах! Мабуть, саме від такого спілкування наші водії ставали все впевненішими в своїх поглядах, бо дивилися на мене все кривіше і кривіше як на того, хто один з усього колективу не вітався і не розмовляв до них.
А потім у нашому містечку почалися похорони воїнів, що загинули. На одному з них, стоячи край дороги на коліні, в моїй середині щось сталося, і наступного дня я перестав вітатися з усіма своїми співробітниками. Взагалі з усіма. І з начальством теж. Отак прийшов на роботу і всім, хто назустріч мені вітався, я відповідав, щоб вони йшли вітатися до тих, хто називає воїнів ЗСУ п*д*р*с*ми і д*вб*й*бами, – а до мене щоб і не віталися і не звертали на мене ніякої уваги, бо мені від того гидко. Начальству пояснив розлогіше: «Казати здрастуйте – це бажати здоров’я. А бажати здоров’я людям, які бажають здоров’я тим, хто називає воїнів ЗСУ п*д*р*с*ми і д*вб*й*бами – я не можу, бо відчуваю, що тоді починаю вмирати, тому не чіпайте мене, будь ласка, бо ще станеться лихо». І ще всім пояснив, що не буду на роботі спілкуватися на жодні теми, крім суто професійних, якщо до того мене спонукатиме моя посадова інструкція.
Не буду розповідати, хто і що мені після того говорив і як дивився, – не вітатися до всіх і мовчати цілий робочий день мені стало найріднішим і найправильнішим, що я міг у собі знайти.
І раптом – це сталося дуже скоро після початку мого бунту – ніби завіса на сцені розтанула, і п’єса розпочалася – скільки я почав бачити на обличчях і в рухах оточуючих такого, на що не звертав уваги раніше! Всі люди навколо зробилися ніби голими за вітриною – щось там із себе зображують, намагаються щось там приховувати, або видавати одне за інше; одні обманюють і ніяковіють, інші просто брешуть і не соромляться, заглядаючи в очі, чи їм повірили, і не знаючи, що все те дуже добре видно. Інколи смішно від того, частіше неприємно. І гидко. Більшість наших працівників відразу від мене відвернулися, прийнявши моє мовчання за свою персональну образу; хтось обурювався вголос, а хтось поза спиною; дехто вітався навмисно голосно, не дивлячись на те, що я не відповідаю, – я в них кожного разу запитував, чи вони продовжують бажати здоров’я водіям, і тоді мовчали вони. Інколи когось ставало жаль – були випадки, коли хтось вітався до мене тихо, ніби на вухо і, не чекаючи моєї відповіді, проходив повз, – але було добре видно, як стадне нутро тієї людини переборює мій вигляд в її очах.
Тепер мені не потрібно нічиїх слів, ніяких запитань і ніяких відповідей взагалі ні від кого, – я все бачу і так, без будь-яких зашкарублих пояснень! І не тільки на роботі – взагалі кругом – на вулиці, в магазині… Знову часто згадую свого вчителя психології Валерія Анатолійовича, який ще колись, в кінці вісімдесятих, радив усім своїм учням проводити один експеримент: «Якщо в телевізорі хтось щось розповідає – вимкніть звук, і ви відразу почнете бачити, каже він правду, чи ні». Відтоді багато разів я так «експериментував», але тепер вже наживо зрозумів силу відсутності звуку, про яку він тоді нам тлумачив. Чи то пак – силу його присутності.
І ось недавно, якось випадково, зустрівся мені в інтернеті один надзвичайно цікавий текст, щоправда, в дуже кепському, місцями навіть жахливому перекладі російською, а в перекладі українською цього тексту в світовій павутині не знайшлося. Почав читати – і…
Таке буває: коли майже кожнісіньке слово – то ніби твоє рідне, ніби зміст тих слів витягнутий з твого серця, з твоєї душі, і про тебе самого написаний, або написаний від твого імені! Мені завжди було дуже важко описати свою думку словами так, щоб написане точно відображувало те, що я насправді думаю. Те саме побачив і тут – кожне слово кожного разу треба розуміти правильно, по-своєму, в своєму конкретному контексті, в своєму конкретному розумінні, бо за бажання із кожного слова, а тим паче, з кожного речення, можна вицідити все що завгодно, можна перекрутити його з ніг на голову, потім покласти на один бік, а потім на інший.
Щодо автора: нічого більше із Бхагвана Шрі Раджніша (в останній рік свого життя ця людина називала себе Ошо) я поки що не читав, а сам цей твір автор не писав – він тільки говорив, а його слова записували. Але, на мою думку, головне не ім’я автора, а те, що ним написано чи сказано, – сам зміст твору. Взяти, наприклад, ім’я Зіґмунда Фройда, більш відомого як Фрейд. Стільки людей його згадують, стільки людей доречно і недоречно повторюють його відомі цитати, стільки людей сперечаються щодо написання його імені і прізвища, – але чи багато з них прочитало хоча б одну його книгу з психології? Тож, щодо будь-якого авторства, у мене є тверда думка, яка колись вже заримувала одну коротеньку, але дуже ємку прозову східну притчу, яка так і називається – «Авторство».
Іще – це не секрет – всі науки прагнуть об’єднатися. В електротехніці, наприклад, існує таке поняття – тангенс кута діелектричних втрат. Не дивлячись на таку заплутану назву, це найпростіший спосіб визначити якість діелектрика. Справа в тому, що ідеальний діелектрик, якого насправді в природі не існує, при проходженні крізь нього змінного струму, зміщує напругу від силу струму на чверть періоду, тобто рівно на дев’яносто градусів. Це зміщення і визначає його ідеальну якість як діелектрика. В реальних же діелектриків, у тих, якими користуються люди в нашому житті, це зміщення менше, ніж дев’яносто градусів, що говорить про те, що вони гірші діелектрики, ніж ідеальний. Величина різниці між зміщеннями сили струму щодо напруги в ідеального та реального діелектриків і показує, настільки реальний діелектрик подібний до ідеального: чим менша та різниця – тим кращий реальний діелектрик і тим він безпечніший. Для визначення тієї різниці люди придумали спеціальний прилад, який все робить без лінійок і транспортирів, потрібно просто вміти ним користуватися.
Так от: в цьому тексті, який можна назвати абеткою, букварем поняття людського життя як такого, викладено, так би мовити, ідеально-можливе сприйняття світу людиною, яке, через багацько всіляких причин, просто нездійсненне в наш час так само, як не існує на даний момент ідеальних діелектриків. Але водночас цей текст – свого роду прилад для визначення відхилення твого світосприйняття від ідеального: наскільки читач не згоден зі змістом цього тексту, наскільки він його не приймає, – настільки його світосприйняття викривлене і не схоже на те, яке мало би бути в ідеальному людському суспільстві, про яке говорив автор.
Ще маю сказати: на всі запитання, які виникатимуть під час читання, а їх буде з’являтися чимало, ви обов’язково знаходитимете відповіді далі, тож треба мати трохи терпіння. А почати читати треба з початку і дочитати аж до самісінького кінця, і тільки тоді робити свої власні висновки по кожному з питань, які виникатимуть, бо переривати вимірювання посередині, а тим паче – розпочинати їх не з початку, а із закінчення, вказує, перш за все, на безглуздість проведення самих вимірів.
Отож, прошу:
СЛОВА ЛЮДИНИ БЕЗ СЛІВ, ЯКІ СКАЗАВ ОШО
Мені нелегко знову почати говорити. Мені говорити завжди було складно, бо я завжди намагався розповідати про те, про що розповісти неможливо. Зараз це буде ще складніше. Після тисячі трьохсот п’ятнадцяти діб мовчання я почуваюся так, як ніби прийшов до вас із абсолютно іншого всесвіту. Насправді, так воно і є. Світ слів, мови, різних концепцій і світ безголосся діаметрально протилежні і настільки віддалені один від одного, що не мають жодної точки дотику.
Те, що ми пізнаємо розумом, ми називаємо знанням.
Те, що ми пізнаємо серцем, ми називаємо любов’ю.
Те, що ми пізнаємо всим своїм існуванням, ми називаємо усвідомленням.
Найістотніше запитання, яке ми тільки можемо сформулювати, це – «Хто я є?». І єдиний шлях знайти відповідь – стати безмовним, стати всевидющим, стати свідомим, спостерігати свої думки, і дозволити їм зникнути. І тоді, одного разу, ви раптом помітите, що все всередині вас зробилося безмовним, німим, від думок не залишилось навіть шелесту. Все завмерло, ніби сам плин часу зупинився, ніби ви раптом прокинулись від довгого-довгого сну, від кошмару.
Є тільки одні двері, які можуть вам допомогти, – і вони всередині вас. Тільки стрибнувши в самого себе, в свої відчинені двері, – ви зможете по-справжньому ввірватися в існування. І в той момент ви відчуєте повне єднання з усім світом. Ваша самотність зникла, ви вже не хтось окремий один, тому що вже немає нікого навколо, відокремленого від вас. Тепер є тільки ви – розповсюджений в усіх напрямках, в усіх можливих проявах. Це ви розпускаєтеся квітами на гілці дерева; це ви пливете білою хмаринкою в небі; це ви рухаєтеся течією в океані; це ви струмуєте в річці. Ви – в усіх тваринах; ви – в усіх людях.
Я не даю вам якихось нових догм, вірувань, вчень, ідеологій, – зовсім ні. Моє призначення цілковито інше. Моє призначення полягає в тому, щоб позбавити вас від всього того, чим ви вже заповнені, чим завантажені, – і нічого не дати натомість. Я не замінюю вашу віру на якусь нову – я просто її руйную. Ви, мабуть, здивуєтеся, але я хочу зруйнувати все, що вам хтось колись втелющив, нав’язав. І зовсім не потрібно його чимось підмінювати – у вас є власний творчий потенціал, і мені не потрібно його створювати.
Як тільки перепони будуть усунені, ви розпочнете самостійні пошуки і незабаром зміцнієте і наберетеся нових, ще невідомих сил, бо навіть маленьке відкриття, зроблене самостійно, принесе вам таке задоволення, що зараз неможливо навіть уявити. Лише малесеньке власне відкриття – і ви вже зовсім інша людина, тому що у вас всередині народилася істина. Можливо, поки що, це просто насінинка, але вона вже почала зростати.
Спробуйте підрахувати, чи багато суджень про щось належить вам особисто. Адже всі вони, ці судження, не ваші, всі вони запозичені чи нав’язані вам іншими людьми; або ж ви самі, по своєму глупству, нав’ючили їх на себе. Але жодного вашого власного судження немає.
Назавжди запам’ятайте один критерій: цінність має лише те, що ви пізнали особисто. І тільки те, що ви пізнали особисто, неможливо втратити. А те, що ви можете втратити, те, за що вам приходиться міцно триматися, – не має для вас жодної цінності. Якщо ви щось можете втратити, то це означає, що це не ваше особисте пізнання, не ваш особистий досвід, не ваші особисті переживання.
Кажуть, що я промиваю людям мізки. Ні, я не промиваю вам мізки. Я дійсно роблю ваші мізки чистішими, але я прибічник сухої чистки, без того, що прийнято називати «водою». Я просто пропоную вам розпочати все заново: станьте чистою дошкою, зітріть із неї всі наявні у вас релігії, всі догми, всі вірування. Тільки тоді у вас з’явиться можливість знайти істину. І ваша істина не буде індуїстською, мусульманською, чи християнською. Істини немає ні в Біблії, ні в Корані, ні в Гіті.
Істина, яку ви знайдете, – яким би дивним вам це не здавалося – ніде й ніколи не була записана. Неможливо, щоб вашу істину хтось колись записав. Вона ніким ще не була вимовлена і ніким іншим, крім вас, ніколи вимовлена не буде. Це невід’ємна властивість істини: істина – суб’єктивна, індивідуальна.
Ваш розум постійно ставить одні й ті ж запитання: «Чому? Навіщо?» І все, що не знаходить вагомої відповіді на ці запитання, поступово втрачає для вас будь-який сенс. Ви, наприклад, думаєте: навіщо потрібна любов? До чого вона мене приведе? Що вона мені дасть? Завдяки їй я пізнаю, що таке утопія, чи я пізнаю, що таке рай? Якщо ви так будете формулювати запитання, то любов не має жодного сенсу – для вас вона даремна.
В чому сенс краси? Ви дивитеся на захід Сонця – ви насолоджуєтеся: яка краса! І тільки ідіот може запитати: «Ну і в чому тут сенс?» І ви не знатимете, що йому відповісти. Але якщо в красі немає ніякого сенсу, то навіщо ви нею насолоджуєтеся?
Прекрасна квітка, прекрасна картина, прекрасна музика, – самі по собі вони не містять в собі жодного сенсу. Вони самі не стараються комусь щось довести, вони самі не ведуть ні до якої своєї мети, вони – беззмістовні, але прекрасні, як захід Сонця. А життя складається тільки з от таких беззмістовних речей.
Дозвольте повторити: життя складається тільки з того, що не має жодного сенсу. «З того, що не має жодного сенсу» – я маю на увазі, що життя, як таке, нікуди не веде, нічого для себе ви від нього, як від життя, не отримаєте. Іншими словами – життя цінне просто саме по собі. Ми можемо жити ліпше інших, ми можемо жити довше інших, ми можемо жити більш комфортніше, ніж хтось інший, – але все одно ми так ніколи і не пізнаємо до кінця, що ж таке життя.
Я не обіцяю вам ніякого Царства Небесного. Від мене ви нічого не успадкуєте. Ви вже отримали свій спадок – це саме ваше життя. Тож любіть і цініть його. Кругом, по всьому світі люди вмирають, так і не розпочавши жити, – просто неймовірно! Але це стається кожного дня. І багато хто розуміє це тільки напередодні своєї смерті. І тоді вони кажуть: «Дивно, але вперше в житті я зрозумів, що даремно прожив все своє життя!»
Так навіщо ми живемо? Чи не для того, щоб любити, щоб насолоджуватись, щоб постійно бути в екстазі, – якщо не для цього, то навіщо тоді жити взагалі? Цінуйте життя, шануйте життя. Немає нічого святішого, нічого божественнішого, ніж саме життя.
Існування, як таке, не має сенсу. Але воно і не позбавлене сенсу. Просто поняття «сенс» до нього назастосовне. Існування як таке не має нічого на меті, воно не рухається ні до якої мети. Воно просто є. В самому слові «сенс» вже міститься якась мета: якийсь намір, якась можливість чогось досягти. Створивши поняття «сенс», людський розум створив проблему щодо дуже багатьох питань. Розум є джерелом усіх наших запитань і проблем, він не може зупинитися на тому, що вже є, він постійно створює щось нове. Така вже його природа.
Всі релігії, я їх називаю псевдорелігіями, передбачають дисциплінованість розуму. Але для істинної релігії головне – це звільнитись від розуму. І це набагато легше зробити. Всі дисципліни важкі. Навчити розум концентруватись на чомусь дуже важко, бо він завжди буде з вами сперечатися, він завжди намагатиметься повернутись назад до своїх, розумних звичок. Ви знову будете його примушувати, а він знову буде стояти на своєму. Ви знову повертатимете його до об’єкту концентрації і колись раптом впіймаєте себе на тому, що думаєте вже зовсім про інше. Ви навіть можете забути, на чому саме ви тільки що хотіли сконцентруватися, – дисциплінувати розум дуже непросто.
Але звільнитись від розуму – це дуже просто – немає нічого простішого. Все, що вам потрібно зробити – це просто спостерігати. Що б не відбувалось у вашому розумі – не втручайтеся, не намагайтеся його зупинити чи направити. Не робіть взагалі нічого – просто спостерігайте за своїм розумом ніби збоку. Найнезвичніша здатність розуму полягає в тому, що як тільки ви починаєте за ним спостерігати ніби збоку, – він починає зникати. Як тільки ви починаєте спостерігати за своїми думками – вони зникають, вони випаровуються. Точно так само, як світло розсіює темінь, спостерігання розсіює розум з усім його вбранням.
Спостерігання і є основою усвідомлення, медитації. Медитація – це просто спостережливість, усвідомленість. Медитація не має нічого спільного з уявою, з винахідливістю, вона не створює якісь нові образи. Вона просто розкриває те, що вже є і було до неї.
Так що ж насправді є? Ви входите в медитацію і виявляєте безкінечну пустоту простору. Без думок, без висновків, без пояснень. В цьому така краса, така тиша, таке блаженство, ніби ви щойно ввійшли в Царство Небесне. Я це так і називаю – ви ввійшли в божественне. І, побувавши одного разу в такому стані, ви зробитеся абсолютно новою, абсолютно іншою людиною. Тепер ви знайшли своє справжнє, своє істинне обличчя. Тепер всі ваші маски щезли – ви стали самим собою.
Потім ви повернетеся в той самий світ, де живете, але ваше життя буде вже іншим. Ви будете жити серед тих самих людей, робити ту саму роботу, але ваше відношення до всього того буде зовсім іншим, ви будете мати до всього зовсім інший підхід. Ви станете подібні лотосу, який виринув із води і розпустився, – тільки позбувшись шару води над собою, квітка лотоса може розпуститися.
Релігія – це і є виявлення всередині себе цього лотоса, що здатен розквітнути. Все, що я намагаюся зробити, – це повернути вас до вашого лотоса, до самих себе, тому що вас вкрали. Вас заперли, вас обмежили, вас заплутали умовностями настільки, наскільки це можливо. Вам зачинили всі двері, які ведуть до самого себе. Вся моя праця полягає в тому, щоб відчинити вам ваші двері і вікна. І якщо я зможу зруйнувати всі стіни і залишити вас під відкритим небом, ви зрозумієте, що таке релігія.
Справжня дружба зникла зі світу так само, як зникло і справжнє кохання, тому що вони, справжні, можливі тільки тоді, коли ви зустрінете їх в усій своїй наготі, такими, як ви є насправді, а не такими, якими вас хочуть бачити люди, і не такими, якими ви хотіли би бути для когось, – а просто такими, якими ви є.
Коли дві людини постають одна перед одною такими, якими вони є, дружба починає зростати. Якщо дві людини вже готові скинути всі свої маски, то вони вже зробили перший крок в бік релігійності. Так що кохання, любов, дружба і все, що допомагає вам скидати маски, ведуть вас до релігії.
Будь-які пошуки пов’язані з ризиком, адже вони ведуть до невідомого. Ніхто не знає, куди приведуть його пошуки. Людина залишає позаду все, з чим вона вже знайома, все, що приносить їй зручності, і рухається в невідоме, зовсім не уявляючи собі, що там, на іншому березі; навіть не знаючи, чи існує той берег взагалі.
Тому слабкі люди й хапаються – хто за теїзм, хто за атеїзм; за тих, хто хоч трохи від них сильніший, інтелектуальніший, за інтелігенцію. Але в усіх випадках вони втікають від сумнівів. А втікати від сумнівів означає втікати від пошуку. Адже що таке сумнів? Це тільки знак запитання. Він вам не ворог – це просто знак запитання всередині вас, який готує вас до нових пошуків. Сумнів – це ваш друг.
Найперше – пізнайте, хто ви є насправді. І друге – завжди будьте самими собою.
Залишайтеся самими собою завжди. Залишайтеся невдаваними. Постарайтеся все сильніше й сильніше відчувати ріку життя, що тече всередині вас. Хто б'ється у вашому серці? Хто стоїть позаду вашого дихання? Це може бути ваша сутність – це те, з чим ви народились. А ще це може бути ваше его – це те, що ви накопичили. Вашу сутність вам подарувало ваше існування, ви абсолютно нічого не робили, щоб її отримати, ви її не здобували, не завойовували, тому ніхто не зможе її у вас відібрати. Це неможливо, тому що вона – сама ваша природа, саме ваше існування. А его – це те, за що ви боролися, це те, що в результаті ви назбирали, отже, ви його можете так само і втратити.
Его – це все те, що ви отримуєте від когось: від освіти, від виховання, від культури, від школи, коледжу, університету, від навчання гарним манерам поведінки. Ви придбали своє его і вирощуєте його тепер самі, своїми власними силами. Ви вигодували його вже таким великим, що зовсім забули, хто ви є насправді.
Це два боки однієї вашої монети, оскільки, завантажені всіляким непотребом, ви не можете прокинутись. Ви не можете перевернути монету на інший бік, і живете на тому боці, який повернутий до мотлоху его . Цей мотлох заколисує вас, він є для вас снодійним. Тільки тоді, коли ви це усвідомите, з'явиться можливість зробити щось, аби це змінити. Люди живуть у стражданнях, прийнявши їх за необхідну частину свого життя, за свою долю. І ніхто чомусь у цьому вже не сумнівається, ніхто не запитує, чому це саме так.
Сумнівайтеся у вашому диханні, сумнівайтеся у битті вашого серця, не будьте збайдужілими до самих себе. Сумнівайтеся до кінця так, щоб сумніви стали мечем у ваших руках, що очищає, звільняє вас від всього того сміття, від всього непотребу, що ви накопичили. Сумніви очистять вас від сміття, а медитація пробудить вас самих.
В істини є одна дуже важлива властивість: до тих пір, поки ви не знайдете її самі, вона не буде істиною для вас. Якщо це чиясь істина, якщо ви її в когось позичили чи купили, то хоча би тільки тому, що вона позичена чи куплена, вона вже більше не істина, – для вас вона стала брехнею.
Це така необхідність – завжди починати із заперечення, завжди починати з «ні». Якщо ви хочете знайти справжнє «так», вам прийдеться сказати тисячі «ні», перш ніж ви віднайдете одне «так». Все ваше життя було спаплюжене багатьма людьми, тому вам прийдеться сказати «ні» їм усім. І, сказавши тисячу разів «ні», може статися, що ви знайдете можливість сказати одного разу справжнє «так».
Коли ви щось робите, коли ви про щось думаєте, коли ви здійснюєте якусь дію, не забудьте себе запитати: чи від вас самих це прийшло, чи це хтось інший у вас говорить вашим голосом? Буде просто дивовижно, якщо цей голос буде вашим власним. Це може бути голос вашої матері – можливо, це вона в вас говорить. Можливо, це ваш батько – батька неважко впізнати. Він такий, яким залишився у вашій пам’яті, – розумний, впевнений, організований, переконливий. Можливо, це буде голос священика, якого ви слухаєте кожної неділі чи слухали з якоїсь іншої нагоди. Священики – це найбільші в світі обманщики. Вони за гроші продають те, що не бачили самі, що не бачив ніхто, і що ніхто ніколи так і не побачить.
Звільніться від усіх ваших внутрішніх голосів, якими б гарними чи поганими вони вам не здавалися, – і дуже скоро ви, на свій превеликий подив, виявите, що у вас залишився ще один єдиний тихесенький голосок, якого ви раніше ніколи не чули і тепер не можете зрозуміти, чий він. Це буде вже не голос ваших матері чи батька, не голос священика чи вчителя. Ви раптом зрозумієте, що це ваш власний, тихенький і зовсім непомітний голос. Ось чому раніше ви на нього не звертали уваги.
Відкрийте в собі свій власний голос, і йдіть за ним без страху. Куди б він вас не завів – це буде метою вашого життя, буде вашою долею. Тільки в ньому ви знайдете свою втіху, своє задоволення, тільки з ним ви прийдете до цілісності. Тільки ваш власний внутрішній голос приведе вас до процвітання, і в цьому процвітанні станеться пізнання істини.
Якщо ви пізнаєте істину – ви її вже ніколи не забудете. Це теж одна із якостей істини – її не потрібно пам’ятати. Брехню ж, навпаки, потрібно пам'ятати постійно: її дуже легко забути. Людині, яка звикла до брехні, потрібно мати набагато кращу пам'ять, ніж людині, яка звикла до істини і якій пам'ять навіть не потрібна: якщо ви говорите тільки правду – вам не потрібно нічого запам'ятовувати.
Але якщо ви говорите неправду, вам доводиться постійно тримати її в пам'яті, тому що одній людині ви говорите одну брехню, другій – іншу, третій – яку-небудь іще іншу, і тоді вам потрібно пам’ятати, кому і що ви сказали. І коли ваша неправда відкривається, вам доводиться брехати знову і знову, і так без кінця і краю. Для брехні не існує «контролю народжуваності». Істина ж – це щось таке, що дало обітницю безшлюбності, у неї немає дітей, вона навіть не перебуває у шлюбі.
Правда приходить тільки до тих, хто бунтує, а бути бунтарем – означає жити в постійній небезпеці. Суспільство вас навчає: «Обирайте зручне, комфортабельне, обирайте добре проторовані дороги, якими ходили ваші прадіди з часів Адама і Єви. Ідіть добре натоптаною дорогою, вона вже перевірена – мільйони і мільйони людей пройшли нею, на ній ви не заблукаєте».
Але пам'ятайте – натовпу не притаманно пізнавати істину. Істина стається тільки з індивідуальностями. Вам потрібно відкинути всі відповіді, які ви знали до сих пір. Відкиньте їх – а я позбавлю вас від непотрібних запитань. І того дня, коли у вас вже не залишиться ні запитань, ні відповідей, коли ви просто будете спокійно сидіти і спостерігати, – ви прийдете додому, до істини.
Жити небезпечно, жити ризиковано означає, що коли з’являється можливість вибирати більш зручне, більш комфортабельне, більш поширене в суспільстві, більш притаманне суспільству, – ви не піддаєтеся цій спокусі. Обирайте тільки те, що викликає відгук у вашому серці. Обирайте тільки те, що ви самі хотіли б робити, не дивлячись ні на які наслідки. Боягуз спочатку подумає про наслідки: якщо я зроблю так, то чим воно мені обернеться? Що я отримаю? Боягуза більше цікавлять саме наслідки. Смілива ж людина ніколи не думає про наслідки. Вона думає тільки про те, що потрібно робити зараз, ось саме зараз. Якщо вона відчуває, що її щось приваблює, – вона це робить, а потім будь що буде. Смілива людина ніколи ні про що не буде жалкувати. Сміливець, на відміну від боягуза, ніколи ні про що не шкодує, ніколи не кається, тому що він ніколи нічого не робить проти самого себе.
Я навчаю вас бути природними, натуральними людьми, цілісними індивідуальностями, які повністю впевнені в собі. А особистість – це тоненька маска, яку створило суспільство для того, щоб сховати вашу індивідуальність. І всі потуги суспільства за всю історію його існування полягали в тому, щоб обдурити вас разом із усіма іншими і примусити вас усіх сфокусувати свою увагу саме на особистості, а не на індивідуальності, щоб ви повірили, що особистість – це і є ваша індивідуальність.
Особистість – це те, чому ви навчилися від інших. Індивідуальність – це те, з чим ви народилися, що є вашою істинною природою. В словах «особистість вчителя», або «особистість священика» немає жодного натяку на його індивідуальність – гарний на уроках вчитель може бути деспотом поза школою, наприклад, зі своїми домашніми тваринками, а взірцевий на людях священик, у вільний від служби час, може виявитися дуже охочим до малолітніх хлопчиків.
Ніхто не може вам дати індивідуальність, і ніхто не може її у вас відібрати. Особистість же може бути придбана і може бути відкинута. Саме тому, коли ви ототожнюєтеся зі своєю особистістю, ви боїтеся її втратити. Батьки, вчителі, сусіди, друзі постійно переконували вас, що ваша особистість – це і є ви. Всі вони працювали над вашою особистістю, надаючи їй якоїсь визначеної форми. Вони навчали вас бути не такими, якими ви могли би бути, а такими, якими вони хочуть вас бачити. Саме тому ви такі нещасні – заковані в ту їхню, чи тепер вже вашу особистість. Вона стала вашою кліткою, але ви боїтеся вийти з неї, тому що ви не знаєте, що у вас всередині є ще дещо.
Все це нагадує ситуацію, коли ви думаєте, що ваш одяг – це ви. Тоді, звичайно, ви будете боятися роздягнутися. І справа не тільки в боязні скинути одяг і показати всім своє голе тіло, але і в тому, що скинувши одяг ви боїтеся залишитися ніким, боїтеся, що всі побачать вашу внутрішню порожнечу. Ваш одяг дає вам зовнішню матеріальність. Особистість боїться втратити свій одяг, і безперечно, що вона буде цього боятися.
Спробуйте уявити, скажімо, священика не в його митрі з ризою у церкві, а у повсякденному одязі звичайних людей, – у спортивному костюмі з картузом, та десь посеред вулиці, та ще з відкоркованою пляшкою церковного вина в руках, – і нехай він на ввесь голос промовить ту саму промову, що він тільки що промовляв у церкві, коли був одягнений у свій одяг священика. Якщо він не буде надто прискіпуватись до перехожих, то поліцію, можливо, ніхто і не викличе, але сміятися чи відвертатися будуть усі. А завтра, коли цей чоловік надягне свій одяг знову і набуде в ньому особистості священика, то той, хто вчора сміявся з нього на вулиці, буде знову стояти перед ним з похиленою головою і робити вигляд, що він запам’ятовує те, що той говорить.
В той момент, коли ви скидаєте з себе весь свій тягар, ви можете розпрямити свої крила назустріч безмежному існуванню, яке чекало на вас так довго. Якщо у ваших словах є серце – воно саме розставить всі наголоси. Якщо вашим рукам є що показати – вони самі це зроблять, вам не потрібно для цього нічого робити. Якщо у ваших очах з’являється щось – воно повинно з’явитися самостійно. Ви не повинні це робити натужно – інакше це буде простим лицемірством.
Жити небезпечно, жити ризиковано – означає не ставити між собою і життям всі ці мізерні умовності: комфорт, зручність, повага. Залиште все це осторонь і відкрийтеся життю. Ідіть життям і не піклуйтеся про те, на правильній ви дорозі, чи не на правильній; не піклуйтеся, куди ця дорога вас приведе. Живіть, спостерігаючи своє життя.
Коли ви щось робите – прогулюєтеся, сидите, їсте, і навіть коли ви нічого не робите, коли ви просто дихаєте, розслаблено відпочиваєте на травичці, – ніколи не забувайте, що ви просто безпосередній спостерігач. Ви будете забувати про це знову і знову. Вами знову заволодіє якась думка, якісь почуття, емоції, сентименти, – все це може відволікати вас від спостереження життя. Згадайте про це знову – і швидко повертайтеся до вашого фокусу спостереження.
Спостереження – це не праця, не служба. Так само, як ви дивитеся на захід Сонця, або на хмари на небі, або на людей, що йдуть вулицею, – ви можете спостерігати за плином своїх думок або за ще чимось незалежно від того, важливе воно чи ні, першорядне воно чи другорядне, просто спостерігати за всім, що відбувається навколо. І це завжди буде ваша година пік, час найбільшого навантаження на вашу індивідуальність. Але ви просто спостерігайте, залишайтеся ніби осторонь, ніби незадіяним до навколишнього.
Вам варто пам'ятати: спостереження це не різновид мистецтва, це не хитрість – ні; це – властивість. Все, що вам необхідно пам'ятати – це не втопитися в ріці, що тече всередині вас. Як у ній можна втопитися? Як тільки ви всередині себе в своїх спостереженнях почнете підприємництво, – ви почнете тонути. Залишайтеся пасивними, нічого не робіть, нічого не оцінюйте, просто спостерігайте. Якщо прийшла якась думка – гарна вона чи ні – не звертайте на неї особливої уваги, не зациклюйтеся на ній. Ви просто спостерігайте, не виставляйте ніяких оцінок, нічого не засуджуйте, тому що все це буде різновидом підприємництва.
Вас це не повинно стосуватися: якщо прийшло відчуття жадоби – дайте йому пройти мимо вас; якщо прийшов гнів – дайте йому пройти мимо вас. Хто ви такий, щоб вмішуватися? Навіщо настільки ототожнювати себе зі своїм розумом? Чому ви відразу починаєте думати: «Я цього не віддам… зараз я сердитий»? Адже це всього-на-всього злобна думка завітала до вас – дайте можливість їй пройти мимо, а самі просто спостерігайте.
Нічого не казати – ще не означає мовчати. Ви можете нічого і не говорити, ви можете не вимовляти жодного звука, але у вашому розумі будуть витати тисячі думок. Лава думок буде продовжувати свій рух безперервно, день за днем. Думки будуть вас ятрити, створюючи глибокі рани. Такі рани не виліковуються, якщо на них заплющувати очі. Тільки особливий світогляд, тільки медитація зможе допомогти. Слова «медитація» і «медицина» виникли з одного кореня. Медицина виліковує ваше тіло, а медитація виліковує погляди на ваше існування – це внутрішня медицина.
Пам’ятайте, що тільки те, що ви пережили самі, буде вашим. Ви можете знати тільки те, що пережили самі. Варто тільки в щось повірити – і ви вже ніколи не знайдете цього самі, бо тоді все, що ви будете знаходити, буде тільки проекцією вашої віри, воно не буде вашою істиною. Яке відношення має істина до ваших вірувань? Сумнівайтеся, сумнівайтеся до кінця, тому що сумніви – це процес, який очищає. Сумніви звільняють ваш розум від всякого мотлоху, вони повертають вам вашу цнотливість, вони роблять вас знову дитиною, яка тепер вже понівечена батьками, педагогами, священиками, політиками. Ви повинні знову стати тією дитиною, яка ще нічого від них усіх не чула. І звідти розпочати все спочатку.
Для мене це чудо із чудес – бути в гармонії з природою, бути в повній гармонії з природою. Настає ранок – ви з ним; настає вечір – ви з ним. З'являється задоволення – ви з ним; з’являється біль – ви з ним. Ви в гармонії, коли живете; ви в гармонії, коли вмираєте; ви в гармонії і після смерті. Ні на жодну секунду, в жодному стані ви не виходите з гармонії. Саме таке повне злиття, саме така абсолютна злагода, саме такий особливий світогляд робить людину релігійною.
Слово «релігія» потрібно розуміти правильно. Воно має дуже глибокий зміст. Воно означає – поєднання частин разом, поєднання таке, коли частини вже не є самі по собі, коли вони вже поєдналися в одне неподільне ціле. Слово «релігія» походить від слова, що означає з’єднання частин разом, в одне ціле.
Всі на світі частини поєднуються в одне ціле. Кожна частина, взята окремо – безживна, позбавлена повноти життя. Коли ж частини поєднуються разом, виникає нова якість, яку може мати тільки ціле. Надати вашому життю цієї якості – і є мета релігії. Ця якість ніяк не пов'язана ні з Богом, ні з дияволом, яких вам нав’язали. Але всі релігії, які існують у світі, зрадили своєму призначенню, зрадили самій своїй основі. Замість того, щоб бути наукою про інтеграцію, яка поєднує розрізнені частини людини в одне ціле, всі світові релігії допомогли людині забути саме значення цього слова.
Ідея Бога в усіх старих релігіях є не що інше, як наслідок страху; не що інше, як втіха. Інакше ідея Бога в тих релігіях не вміє працювати, вона не має ніякої іншої основи. Немає ніяких доказів існування такого Бога, в якого звикли вірити люди. Люди, які вірять в Бога, якого їм пропонує церква, – це люди, які не вірять в самих себе. Вони потребують хоч якогось отця на небесах, якогось великого бородатого дядька.
Я віддаляю вас від Бога, яким ви звикли його уявляти, щоб ви більше не скаржилися на цього бідолашного дідугана. Йому вже достатньо дорікнули за все! То він створив такий недосконалий світ, то він створив те, то він створив се… Я знімаю з нього всі звинувачення, тому що його такого не існує. Це ви самі породили його для того, щоби перекладати на нього всю свою відповідальність, всю свою вину. Так забирайте її собі навспак, свою відповідальність і свою вину!
Ніхто вас не врятує, крім вас самих. Сама ідея порятунку від когось – повністю брехлива. Якщо люди створили рабство і злидні самі для себе – то як хтось може їх врятувати? Ви любите свої ланцюги і хочете, щоб хтось вас від них врятував? Це ж абсурдно! Відкиньте своє рабство і станьте вільними. Відкиньте свої злидні і станьте наповненими. Ви самі є причиною своїх нещасть і страждань і хочете, щоб хтось, наприклад я, врятував вас від ваших же страждань і нещасть. А самі, тим часом, будете й далі сіяти ті самі зерна, що й сіяли, будете й далі залишатися такими ж, якими були, будете й далі підживлювати причини своїх нещасть.
Хто зможе вас врятувати? Та й навіщо хтось буде це робити? Не мій це обов'язок – вас рятувати. Не я зробив вас такими, якими ви стали, – ви самі себе такими зробили. Щоб врятуватися, ви не повинні залишити непізнанним жодного тихенького і затишного закутка буття в собі і біля себе. Ви повинні всюди нести світло. І до тих пір, поки це не станеться, ви залишатиметесь нещасними, ви продовжуватимете страждати. Жодна віра, жодні повір’я вам не допоможуть.
Коли з’являється світло – темрява зникає. Темрява не втікає від світла – на тому місці, де була темрява, тепер світло; темряви просто більше немає. Темрява – це відсутність світла. Его схоже на темряву. Его – це відсутність усвідомленості. Якщо з’явиться усвідомленість – его зникне. Тому я не пропоную вам відкидати его, я пропоную вам за ним просто спостерігати. Спостерігайте за ним, вивчайте його – і ви виявите в ньому стільки нашарувань, що будете просто вражені.
Его – це просто помилка. Така сама помилка, як двічі по два – п'ять. Але коли ви поглянете всередину себе в пошуках вашої істинної суті, то ви пізнаєте, що двічі по два – чотири, а не п'ять. І нічого не потрібно було з цим робити, просто зникло щось зайве. Дещо таке, що постійно прикидалося вашою істинною суттю, щось таке, що паплюжило все ваше життя, щось таке, що все повністю заплутало, – тепер вас покинуло. Тільки ви самі можете себе врятувати і лише одним способом: перестати давати іншим можливість себе заплутувати, надягати на вас все важчі і важчі тягарі з ланцюгами, споруджувати навколо вас все вищі і вищі стіни. Ви – месія для самого себе, ви самі свій порятунок.
Ніцше сказав: «Щоби досягнути вершини дерева і зрозуміти, звідки беруться його квітки, ви повинні будете спуститися під землю і розпочати з коренів, тому що ключ до розуміння саме там. І чим вище дерево, тим глибші корені». Тому, чим більша ваша жага зрозуміти космічну свідомість, чим більше ваше прагнення досягнути космічної свідомості, – а ця свідомість є найвищим лотосом, лотосним раєм, – тим глибше ви повинні будете спуститися до коренів, в темінь підсвідомості.
І для цього є тільки одна дорога. Називайте її медитацією, називайте її усвідомленням, називайте її спостереженням, – все це приводить до одного: ви стаєте пильнішими, проникливішими до всього, в першу чергу до того, що відбувається у вашій середині, у вашій свідомості, у вашому свідомому розумі; ви починаєте бачити і відчувати те, чого раніше не помічали і не відчували. І це дійсно незрівнянне переживання. Така різноманітність, яку ви там знайдете, стане навіть забавною для вас.
Коли я був дитиною, в нашому місті не було кіно. В нас тоді не було кінотеатрів. Зараз є, а тоді ще не було. Просто іноді з’являвся чоловік, який подорожував з великим ящиком. Я не пам’ятаю, як називався той ящик, але в ньому було маленьке віконце. Чоловік відчиняв те віконце, а ми по черзі в нього заглядали. Він починав крутити руків’я ящика – і всередині з'являвся фільм. Чоловік сам починав його озвучувати, пояснюючи, що там відбувається. Що там відбувалося, я вже забув, але один фільм я дуже добре запам'ятав, і тому була причина.
Справа в тому, що з усіх фільмів, що побували в нашому поселенні, – а я бачив кожен із них, тому що перегляд коштував всього один пайс, та й сеанс був недовгим, всього п'ять хвилин – із усіх фільмів запам’ятався лише один. Це тому, що в усіх тих ящиках були різні фільми, але одна картина була в кожному: «Оголена прачка із Бомбея». Чому вона була в кожному з них? Дуже товста гола жінка, оголена прачка з Бомбея. Вона завжди була в кожному ящику. Можливо, людям вона здавалася особливо привабливою, або вони були фанатами цієї акторки, цієї голої прачки. Але в дійсності вона була потворною. І чому саме з Бомбея?
Якщо у вас буде час, просто сядьте в тиші і подивіться, що відбувається у вашому розумі в зв’язку з подібним фільмом, як цей фільм про голу прачку з Бомбея, яка насправді потворна і живе в кожному ящику. Не потрібно ваш фільм оцінювати, тому що як тільки ви почнете ставити свої оцінки, розум відразу змінить фільм на якийсь інший згідно вашого смаку. Розум дуже чуттєвий, він мегачуттєвий. Якщо він відчує, що ви почали оцінювати негативно, він зразу починає показувати тільки гарне кіно, і тоді він не буде показувати вам оголену прачку, тоді ці кадри будуть вирізані. Тому не оцінюйте – і тоді ваша картина обов’язково з’явиться і ви додивитеся її до кінця, скільки запам’ятали.
Не оцінюйте, не формулюйте ніяких суджень, не ставте нічого вище чи нижче іншого, залишайтесь безпристрасними, неупередженими. Просто спокійно спостерігайте за всім, що відбувається. Розум має велику схильність до перебільшення. Він любить перебільшувати. І робить це в обидва боки. Достатньо з’явитися невеликому болю – і він піднімає неабияку паніку. Невелике страждання стає найбільшим у світі. Невелике задоволення – і ви відчуваєте себе щасливішим від усіх, як ніби ніхто більше не знає такого задоволення. Розум все перебільшує, підсилює – він підсилювач – а ви йому вірите.
Розум – це частина суспільства. Це зовсім не головна частина вашого існування. Для росту йому потрібна не ваша середина, не ваше єство, – йому потрібне суспільство. Чим більше розвивається суспільство, тим більшої вправності набуває розум.
Як мало для цього потрібно – бути просто грамотними. Кругом можна знайти древні рукописи, кругом є бібліотеки, університети. Стати грамотними так просто. І якщо ви стали грамотними, ви стали дуже вразливими, тому що тепер ваше его хоче, щоб ви повірили, що це ваші власні знання, – що не просто грамотність стала вашою, а й сама мудрість стала вашою, що ви її автор. Его тепер хоче, щоб ви видавали грамотність за свою власну мудрість, тобто що ви це не прочитали, а пізнали самі. І ви починаєте вірити, ніби ви це дійсно пізнали, а не просто прочитали чи почули від когось. Але ви нічого не знаєте. Ви знаєте тільки чужі книги і те, що в них написано. Більш за все, що й ті книги написали такі самі читачі, як і ви. Дев’яносто дев’ять відсотків усіх книг були написані іншими читачами. І справді – якщо ви прочитаєте сто книг, ваш розум стане таким переповненим, що вам захочеться вилити все те в сто першу. Що ще з тим переповненням вам робити? Вам захочеться себе розвантажити.
Біблія та інші святі писання у більшості людей збирають на собі пил. Журнал «Плейбой» у жодної людини не припадає пилом. Якщо так, то кому потрібні ті святі писання? Релігії, які описані в святих писаннях, дають вам комфортне життя, зручний спосіб жити. Але ніякого справжнього життя не буде, аж поки ви не наважитеся жити по-справжньому ризиковано, небезпечно, аж поки ви не будете готові ступити в пітьму, щоб розпочати свої власні пошуки. І я повинен вам сказати, що ви не знайдете жодних відповідей. Ніхто й ніколи ще справжніх відповідей не знаходив. Тому що всі відповіді – вигадки.
Так, звичайно, ви хочете знайти істину, але істина – це не відповіді на ваші запитання.
І коли ваші запитання вичерпаються, а у вас все ще не буде на них відповідей, які би вас задовольняли, – ось тоді ви можете увійти в таїнство істини.
Я не вірю у віру, у вірування. Зрозумійте це з самого початку. Ніхто ж мене не запитає, чи вірю я у квітку троянди, що росте в моєму садку, або – чи вірю я в свій дім, в якому живу? В цьому немає необхідності: ви можете самі бачити – є квітка троянди у вашому садку, чи її немає, або – чи є у вас дім, чи ви його не маєте. Вірити можна тільки у фікції, а не у факти. Якщо ви самі щось бачите, якщо ви самі щось пізнали, бо пережили це на власному досвіді, – в це не треба вірити – ви це просто знаєте.
Віра дає почуття комфорту, зручності – тим самим вона вас отуплює. Це різновид наркотику – вона робить із вас зомбі. Зомбі можуть бути різні: християнські, індуїстські, мусульманські, – але всі вони зомбі, тільки під різними ярликами. Іноді вони, переповнившись однією етикою, змінюють її на іншу: індус стає християнином, християнин стає індусом – новий ярлик, свіжа етикетка, але під тою етикеткою ховається та сама віра, той самий зомбі. Позбавтеся від усіх цих вір. Це, звичайно, позбавить вас комфорту і зручного життя, але без труднощів ніколи не можна досягнути чогось цінного.
Ви не зможете впливати на цілісну людину всіма цими дитячими і недолугими прийомами: мовляв, якщо він буде робити так – то попаде на небеса з усіма їхніми принадами і задоволеннями, а якщо буде робити інакше – то попаде в пекло і буде страждати цілу вічність. Цілісна людина просто посміється над всіма цими нісенітницями. У неї немає ніякого страху перед майбутнім – тому ви не зможете примусити її вірити в пекло; вона не чекає від майбутнього чогось більшого, ніж може знайти сама, – тому вона не буде вірити і в рай. Їй не потрібно опіки, їй не потрібно, щоб її хтось кудись вів. У неї немає грандіозної мети, немає кінцевих намірів. Кожна миттєвість її життя настільки наповнена, що їй не потрібно якогось іншого моменту, який би прийшов у цьому житті чи, можливо, в наступному. Кожен момент її життя наповнений, він переливається через вінця і все, що в неї є, – це почуття величезної подяки до цього прекрасного моменту, до цього прекрасного існування.
І навіть про ці свої почуття вона не зможе нічого сказати, тому що існуванню не відома мова. Почуття вдячності є самим її буттям. Тому, що б вона не робила, чим би вона не займалася, – вона наповнена вдячністю. Навіть коли вона нічого не робить, просто мовчки сидить, – вона наповнена вдячністю.
Я проти молитов, тому що це те, що можна назвати бізнесом. Це підкуп Бога. Це надія підкупити його его, яке, на вашу думку, повинно в нього бути так само, як є у вас: «Ти найвеличніший, ти найспівчутливіший, ти можеш зробити все, що тільки захочеш…» І все це ви говорите тільки тому, що чогось від нього хочете. Насправді ж, для існування маленька травинка має таку саму цінність, як і найбільша зірка. Для існування немає ієрархії, взагалі немає нікого вище і нікого нижче. Саме існування дуже великодушне, воно все пробачає, воно ніколи не карає. Але єдиний шлях до розуміння існування лежить через вашу власну внутрішню безмовність.
Найвідомішою і найпоширенішою молитвою християн є молитва «Отче наш». Це складна і багатослівна, наповнена великих прохань і надій молитва. Але в Біблії записана ще одна молитва – найкоротша із усіх молитов, які тільки можуть бути. Звучить вона так: «Боже, хай буде все так, як добре в очах Твоїх». Якщо зануритись в її суть, то виходить, що той, хто так молиться, практично нічого не просить і все на світі віддає в руки свого Бога, а отже – він не боїться за своє минуле і майбутнє життя, яке може принести йому покарання чи якісь недостойні для нього результати – він вже зараз живе перед Богом праведно, живе так, як вважає за потрібне. Коли у вас буде можливість, запитайте у християн, чому саме ця молитва не стала найвідомішою і найпоширенішою, чому саме вона не стала їхньою основною молитвою?
(продовження в ч.2)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991077
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2023
Шановний пане Президенте!
Я не є користувачем жодних соціальних мереж і ніколи ним не був, так як моя вроджена природа – одинокий тигр, а не зграя левів, кабанів, колібрі чи яких інших лісових мешканців, яким зручніше жити пліч-о-пліч із собі подібними. Телевізор я теж не дивлюся, бо все те, що він показує, за деякими рідкісними винятками, призначено для людей, яким подобається натовп, а не індивідуальності. Всі новини черпаю з інтернету. Через те я не знаю, чи були до Вас подібні звернення, і чи вони кимось обговорювалися, хоча маю здогадку, що їх, в тому чи іншому вигляді, повинно було бути вже достатньо, аби ними набити Вам оскому.
Однак посмію нагадати Вам одну давнішню коротеньку історію, яку часто переповідав мені батько: одна самотня господиня найняла цигана, аби він порубав і склав дрова їй на зиму, а заразом щоб повиносив бур’яни, що вона повиривала на своєму великому городі. Циган оглянув фронт робіт – гору дров, купу бур’янів – і сказав, що впорається до заходу Сонця. Від пропозиції попоїсти, «щоб набратися сил», циган відмовився, сказавши, що коли поїсть – йому робота до рук не йде. Тож поки циган натхненно працював, господиня готувала йому обід, чи то пак – вечерю.
Ще не встигло сонце торкнутися горизонту, як циган закінчив усю роботу і прийшов мити руки. Господиня дала йому мило, чистий рушник, і запросила до столу. На столі вже стояла велика миска гарячого запашного борщу, приправленого сметаною, лежали великі свіжі пампушки з часником. Циган умотав ту миску, ніби за себе кинув, взяв у руку наступну пампушку і похвалив хазяйку за її вміння готувати такий смачний борщ. Господиня насипала йому ще борщу, не забувши додати сметани. Циган виїв борщ і знову виказав похвалу. «Може ще борщу насипати?» – запитала господиня. «Ну якщо є – то чого ж!» – відповів їй циган.
Господиня насипала борщу іще, додала сметани, і всілася навпроти, щоб любуватися апетитом цигана. Третю миску борщу циган їв уже не поспішаючи, не сьорбаючи голосно з ложки і стежив, щоб краплі з крихтами не падали на долівку. Миска була велика, але циган таки доїв увесь борщ до дна, витер її залишком останньої пампушки, і відкинувся на спинку лави, погладжуючи свій повнісінький живіт: «О-ох, оце так борщ! Оце так наївся! В житті ще такого смачнющого борщу не їв!» Господиня від задоволення широко посміхалася, – і раптом спохватилася: «Так у мене ж іще й індичка засмажена є!» – і кинулася до печі, вийняла гарячу засмажену індичку і поставила її на стіл перед циганом.
Циган довгим поглядом подивився на рум’яні боки індички, що парувала на великій тарілі, потім на хазяйку, – і на очі йому навернулися сльози: «Господи Боже мій! Та хіба я міг таке собі уявити, що коли-небудь мені доведеться так смачно наїстися, але навіть не скуштувати іще смачнішої страви?!» З тими словами він встав із-за столу, ще раз подякував господині та й пішов собі геть, куди зазвичай цигани ходять. Сусіди потім розповідали, що циган ішов вулицею, скрушно хитаючи головою, і все повторював: «Вміла готувати – та не вміла подавати… е-ех… вміла готувати… та не вміла подавати… і треба ж тобі таке… вміла готувати…»
Пане Президенте! Я не знаю, кого в нашій теперішній Україні можна порівнювати з тою господинею, а кого з циганом, але ситуація в нас дуже подібна до тієї давньої історії! І мені дуже б не хотілося, аби Ви особисто стали схожими на господиню, яка забула про свою ще одну страву; або щоб Ви стали схожими на того цигана, що посоромився запитати про м’ясо. Як же він, мабуть, жалкував після тієї вечері: варто ж було лише запитати після першої чи другої миски борщу: «Шановна господине, а м'ясця ніякого немає?» – і перед ним би з'явилася ціла, засмажена, з рум'яною шкірочкою індичка…
Тож прошу Вас, а якщо таке не приймається, – вимагаю: запитайте в кожного з нашого народу, в кожного громадянина нашої держави, чому це так багато людей за будь-якої нагоди до сих пір брешуть; і чому так багато людей, за вдалої нагоди, до сих пір крадуть?! Для таких запитань у Вас є все необхідне, що тільки може бути – війна, повнота влади, всесвітній авторитет, індивідуальні якості…
Привезіть для цього у кожне місто, в кожне містечко, в кожен район такий детектор брехні, за допомогою якого, наприклад, перевіряються всі росіяни, що хочуть воювати на нашому боці! Нехай перевірку на тому детекторі кожного дня проходять всі, хто має право і можливість привселюдно щось говорити, хто має право і можливість розпоряджатися нашими спільними бюджетними грошима, хто дає свою згоду займати керівні посади! Насамперед, звичайно, хай разом із ними таку перевірку проходять ті, хто буде сидіти за монітором того детектора – щоб і їх ніхто не міг підкупити. А результати тих перевірок хай стануть доступними кожному, як доступні зараз усі соціальні мережі, як доступні зараз сотні різноманітних телепередач!
І ще – прийняти закони, які би з наступного дня після їх опублікування карали за кожну брехню, яка принесла матеріальні збитки, – ампутацією кінчика язика; за кожну крадіжку – ампутацією руки. В сучасному світі існують подібні практики. Оплачувати медичну процедуру мають ті, хто матеріально постраждав від брехні чи крадіжки, і за ті кошти, які їм мають бути повернуті. Тільки так ми зможемо подолати те, що коїться зараз у нашій бідолашній країні, і вийти переможцями з цієї несправедливої війни. Зуміли ж наші предки колись відмовитися спочатку від канібалізму, а потім від рабства, – і ми повинні зуміти відмовитися від брехні і злодійства, які нас вбивають! Іншого шляху – вмовлянь, переконувань – вже не існує! Тільки строгий закон для всіх!
Проведіть всеукраїнське відкрите, не анонімне, а поіменне голосування, аби зняти всі питання щодо прийняття таких законів, а тих, хто проголосує «проти», притягніть до відповіді – чому це вони не хочуть покінчити з брехнею і злодійством?! Чи не тому, що їхні достатки виросли і продовжують зростати на злодійстві і брехні?
Як тільки набридло жити у світі брехунів і крадіїв! Настав час всесвітньої відмови від брехні! А відтак – і від злодійства, бо одне без другого не буває! І в нашої країни зараз є унікальна можливість на власному тілі, вже понівеченому брехнею і крадіжками, показати всьому світові приклад і стати піонером у цій всесвітній справі! І тоді гасло «Все буде Україна!» набуде своїх планетарних матеріальних обрисів, а ім’я Президента України Зеленського Володимира Олександровича навічно закарбується в історії планети Земля поряд з іменами Сократа, Будди, Ісуса…
Якщо на таку велику кількість детекторів не вистачить коштів – киньте загальнонаціональний клич – Ви, пане Президенте, 24 лютого вже зробили це власним прикладом, – і наші прості люди знову віддадуть для цього своє останнє, що в них іще залишилось! Я в це не просто вірю – я це точно знаю! Так само точно знаю, що Вам, пане Президенте, неприємно зараз дивитися на лідерів інших країн, які на ввесь світ говорять одне, думають інше, а роблять ще інше. Тож не будьте Президентом, який так завзято і вдало вміє вимагати від чужих, і зовсім не хоче вимагати того самого від своїх. Такого в світі не приймає ніхто, навіть брехуни і крадії.
На цім дозвольте, пане Президенте, не перепрошувати за грубість, яку Ви могли побачити в моїх словах, подякувати Вам за увагу, і повернутися одиноким тигром до своєї нелегкої праці одинака серед зграй різноманітних звірів, що живуть поряд у моєму лісі, щоб і далі бути свідком їхніх діянь і їхньої бездіяльності, але тепер вже зі ще чистішою совістю, і з надією на краще.
Внутрішньої наснаги Вам, пане Президенте, і любові до правди!
З повагою, громадянин Вашої країни – Щєпкін.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2023
Є одна історія, про номери, яку не розповісти, вважаю, не маю права.
Потім хтось може сказати, що про таке не говорять, чи не прийнято розмовляти, чи наврочити собі чи, навіть, комусь можна. Згоден відразу з усіма, але моє «я» бачить, що все одно з тими нами усіма в цьому світі відбуваються якісь такі грандіозні, всеохоплюючі, еволюційні зміни незалежно від нашого «хочу» чи «не хочу», «буду» чи «не буду». І зміни ті відбуваються саме від того, робимо ми щось, чи не робимо, даємо ми свою згоду на щось, чи не даємо, кажемо ми про щось вголос чи мовчимо, але думаємо про це.
Тож, як кажуть: хоч кінь, хоч погонич – а винуватець пасажир.
А може, це просто вже вповні діє космічна ера Водолія, що наступила?
Ось самі побачите.
Всі номери важливі, особливо державні – це ті, що їх на автомобілях спереду і ззаду чіпляють. В своєму житті я на них звернув увагу, коли мені автомобіль купили. Якщо коротко – то був автомобіль на кілька сімей: скинулись і купили, але власник я. Життя тоді було: поїдь, привези, відвези, зустрінь, забери. Я тоді був, як ото в анекдоті:
– Молодий чоловіче, ви ніґде не працюєте, і нА що ви живете?
– На здачі.
– На Які тАкі здачі?
– Батько, мати,всі родичі постійно дають гроші на заправку і щоб я їм щось купив і привіз. Всі здачі мої.
Так отож, про номери – приїхав я, значить, до МРЕВ ДАІ новою, із салона автівкою південнокорейського виробництва, підійшов до віконечка, та й показую документи, мовляв, номери потрібні. Молоденька дамочка у військовій формі за віконечком прискіпливо війнула на мене довжелезними чорними віями, потім так само ними прискіпливо обмахнула документи, що я їй передав, потім вийшла зі свого кабінету, і плавною ходою канатохідця поцокала кудись коридором. Через кілька хвилин повернулася і якимось співучасницьким голосом сказала:
– Пройдіть, будь ласка, другі двері, передостанні, по коридору, з правого боку.
Я пройшов, чемно постукав і відчинив. З дверима, як не дивно, вгадав: дверей було всього троє і всі вони були з одного боку – з правого. Начальник у погонах і в охайній зачісці «світлий кабріолет» сидів за столом ліворуч, навпроти нього на краю стільця сидів відвідувач, і тихенько щось розказував.
– Вибачте, секретар сказала…
– Вам потрібно отримати реєстрацію! – майор, а я розбираюся в погонах, сказав мені це так, ніби повідомляв про прибуття пришельців, але про це ще ніхто не знає.
– Номери, сказали, потрібно отримати у вас…
Майор маленькими очима над повними рожевими щоками оглянув мене з ніг до голови, потім з таким виглядом, ніби я йому все ж таки сподобався, примирливо сказав:
– Давай так: прийдеш завтра рівно після обіду, якраз нікого не буде, і ми все зробимо, як треба.
– Нікого не буде? Один я? Може післязавтра? Я зможу.
– Та ні, просто завтра до обіду я буду в області, а після обіду приїду, але про це ніхто не знає. Оголошення є – що мене не буде.
Той, що сидів на краю стільця навпроти майора, засміявся тоненьким сопрано, голосно і улесливо.
– А в скільки у вас обід закінчується?
– На два приходь, – майор подивився на співбесідника. – На чотирнадцять нуль нуль.
Сопрано ще улесливіше засміялося.
Назавтра о чотирнадцятій, коли я зайшов у будівлю МРЕВ, у приймальні справді нікого не було, а за віконечком сидів сам майор. Він прийняв документи, все роздивився, помугикав, і сказав:
– Пішли до машини!
Пішли до машини. На вимогу я повідкривав капота з багажником і всі двері, майор попереписував з усіх наклейок всі номери, назви, кольори, і каже:
– Десь ще повинен бути номер кузова. Раз під капотом немає, то давай шукати на порозі чи в багажнику.
Пошукали – немає. Майор повернув до мене своє повне запитань обличчя і застиг, ніби сфінкс. Я стояв і кліпав на нього. Він знову позаглядав під капотом – немає!
– Де номер кузова? – майор з таким виглядом глядів на мене, ніби я не хочу казати, де той номер.
– А я звідки знаю? Я ніколи їх не бачив і навіть не знаю, як вони виглядають! Скільки в нім цифр?
Майор почухав потилицю, відійшов крок назад, і вдумливо почав оглядати автомобіль.
– Там ще й букви є… Ану давай, віддеремо під килимком, біля твого сидіння, - і майор енергійно рушив щось віддирати під килимком.
– Віддирати під килимком? А може…
– Та не бійся, воно потім… та обшивка на своє місце стане, просто номер кузова десь там повинен бути.
В обшивці під сидінням дійсно виявився спеціальний виріз для доступу до того номера, який швидко знайшли. Він справді був довжелезний і з кількома латинськими літерами.
– Ну от бачиш! – майор розквітнув, як тюльпан весною. – Я ж казав! Тепер пам'ятатимеш, де той номер!
– Звичайно, пам'ятатиму, – в мене сумнівів не було.
Потім ми з майором пішли знову до віконечка, він взяв за віконечком якусь папку з бомагами, всі мої документи, і пішов коридором у свій кабінет. Я провів його поглядом, походив трохи, та й сів на довгу м’яку лаву, що стояла в прихожій.
Чекав довго. Вставав і читав щось на стінах, на плакатах, на різних папірцях, линдав тунди-сюнди від вікна до стіни і назад до вікна, видивлявся щось за вікном, а потім у самому вікні; потім знову сідав на лаву і прискіпливо оглядав стелю. Нарешті, ніби манна небесна, майор вийшов із кабінету і пройшов мимо, дивлячись на мене, чомусь, великими круглими очима. В руках він тримав два номери і купу всього. Я схватився і підійшов до віконечка. Пам'ятаю тодішню думку: «Якщо буде три шістки – не візьму! Буду пропонувати гроші – скільки захоче, тільки не візьму три шістки! І три дев’ятки теж!»
Майор зайшов до кабінету за віконечком, всівся за стіл і поклав номери на стіл так, щоб я їх бачив. 6491. «Нормально. Є автентична одиниця, є відповідальна четвірка, яка між вертихвостками шісткою і дев’яткою, що хоботками одне до одного, а не сідалами. Чудово!».
Майор якось ніби аж просвітлів від мого виразу обличчя, і назвав суму, яку я повинен був заплатити. Я віддав йому вказані гроші, він видав мені номери, повернув документи, я кільканадцять разів порозписувався, він віддав мені чеки із здачею і наголосив:
– Ось, тримай чеки і не викидай, щоб вони були в тебе!
Ввічливо і від серця подякувавши, я поїхав собі, причепив номери, та й почав їздити.
Потім мені, здається на роботі, сказали, що в мене номер – шістдесят чотири дев’яносто один – щасливий: шість плюс чотири дорівнює десять, і дев’ять плюс один дорівнює десять, а це означає, що номер щасливий. Я згадав тоді, що колись в дитинстві ми їздили до школи автобусом і нам видавали квитки, а там теж цифри, тільки їх шість, і ми по три додавали, щоб рівні суми знайти, тобто щасливий номер. А тут по дві цифри. Ну так, то й так.
Звичайно, я погодився, що в мене щасливі номери, і вже їздив потім з ними значно щасливішим.
А на літери, що є біля чисел на тих номерах, я й уваги не звертав. Аж поки, даруйте, батько не помер. Не буду брехати, скільки часу від тієї події минуло, може з пів року, може більше року, але сиджу якось на свіжому повітрі, як завжди медитую, ні про що не думаю, спостерігаю життя навколо. І тут погляд падає на номер мого авто, що стояло поряд: ВЕ6491АН. Справа в тім, що мого батька звали Василь, все життя, аж до самої пенсії, він працював електриком в РЕМі, і майстровитим був електромонтером, у своїй справі прикладом. А помер у шістдесят чотири. «От вам і ВЕ64 – Василь Електрик в шістдесят чотири» – коли щось подібне приходить з думкою вперше, думка не зупиняється і починає стрибати в різні боки, ніби шукаючи вихід із клітки.
Можливо, я відпустив би ту думку, відчинив би їй дверцята у всесвіт, не звернув би на це аж такої завеликої уваги, але друга пара цифр і літер повністю повернула мене з медитації до повсякдення. З нами тоді жив дідусь, мамин батько, він був учасником Другої світової, старенький, під дев'яносто років, але ще ходив самостійно і браво грав на баяні. На похороні батька він сказав, плачучи, коли з ним прощався:
– Вибач, Васю, що я пережив тебе, і якщо щось погане тобі сказав чи зробив – теж вибач.
Після похорону батька, на якому народу дуже багато було, і на якому то не я був, бо ноги то не мої ходили і слова не мною казалися, я став якимось не таким, як до того; і після тієї першої думки про ВЕ64 я дивився на діда і думав: «91 АН. Зараз вісімдесят вісім чи вісімдесят дев’ять, скоро дев'яносто. АНалогічно, коли стукне дев'яносто один, чи, якщо почати читати ззаду, – НА дев'яносто першому? Рік різниці… майже…»
Вголос я про це нікому нічого не казав, бо й сам старався не думати про це; час минав повільно, дідусь хворів усе частіше й частіше і злягав все дужче і дужче. І ось його дев'яносторіччя! Він вже майже не ходить, але сидіти може довгенько; біля нього сиділка, бо не хотів, щоб його в такому стані обслуговували рідні. А надворі – десь там далеко у нас – війна, Крим забрали, в Донецьку і Луганську воюють. Добре, що батько всього цього не застав.
А дідусь, ветеран бувшої великої війни, з бойовими медалями, останнім часом дивися на мене таким поглядом, ніби я, якщо захочу, зумію порухати цілими будинками і вулицями, а всю на світі воду зробити твердою.
– Го-о-о-осподи-и… синку, я не можу цього зрозуміти… ну я-як це… що ж це робиться… я-я-як… ця війна… – стуляв змарнілі уста і піднімав брови.
– Отак, діду! Колись одна дівчина в групі, коли ще я вчився, розказувала про себе, як вона з одним хлопцем кілька років зустрічалися. Він її спочатку обожнював, заціловував, подарунки дарував, чекав поки ще підросте для заміжжя, а потім запивати почав частенько. І нічого би було б, якби руки не почав простягати. Один раз, другий. І дійшло до того, що дівчина та вирішила сказати йому категоричне і останнє «ні». Так той хлопець наказав їй та її батькам повернути йому всі подарунки, які він подарував за минулі три роки! На всю округу кричав, усі сусіди чули!! Всі подарунки – негайно повернути!!! Прийшлося, казала, позичати в людей гроші, щоб купити всі необхідні парфуми і два десятка букетів, та й повернули все те йому.
– Ти прав, звичайно, синку, негоже це. Але до чого це? – дідусь дивився нерозуміюче.
– До того, діду, що якщо навіть Крим нам подарували, просто подарували, то його забирання виглядає точно так, як у того хлопця з дівчиною. А більше нічого і не треба.
Не минуло й двох місяців після святкування дев'яносторіччя, як дідусь помер.
«Отже – НА дев'яносто першому», – подумав я тоді.
Пройшло скількись там часу, кілька років, і я вирішив, що мовчати про це можна переставати, і кілька разів, за підходящої нагоди, розказував комусь про свої номери на автомобілі. Розповідь, на мій подив, мало викликала цікавості. Хтось на мене дивився, як на дурника; хтось казав, що такого не може бути; хтось казав, що потрібно було тому майорові «дати на лапу» і він би дав кращі номери, «красиві»; хтось кивав головою, прицмокував язиком і просто мовчав; а хтось, не пам'ятаю вже й хто, одного разу сказав: «Значить і твоя там смерть зашифрована!»
Відтоді розказувати цю історію я перестав, а сам задумався: «ВЕ6491АН. Якщо від дідуся вже почали читати назад, то продовжуємо – НА1946ЕВ. Гм, цікаво. Що таке 1946? Перший рік після повного закінчення Другої світової; НА – зрозуміло – це «на»; ЕВ – так, як ініціали не підходять, то В напрошується «власник», або «внук», а Е – енергетик, бо за одним із фахів я «інженер-енергетик сільського господарства».
Отже, що ж ми, дешифратори, маємо: «На першому році після… Третьої світової?»…
Гм… отакої… як цікавезно все получаєцця…
Чи може воно щось зовсім інше означає? Чи може зовсім нічого не означає?
Цікаво, правда? В будь-якому випадку достатньо для того, щоб хоча би цим здивуватися.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983927
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2023
що ж сказав піп прощайтеся
і зробив так рукою гостинно
Інка моя однокласниця
хоронить єдиного сина
очі зламані зруби криниччині
телескопи в небачену безвість
і слова ніби в когось позичені
сіль у сльозах зірками всесвіту
московитські потопи рівниною
чесним нічого вгору ховати
чим тепер допоможе синові
його схудла заплакана мати
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2023
стендап хвилин на двадцять
– ДобрИдень! Якщо хто не знає, що це за слово, то об’ясняю, що означає воно привітання в той момент, коли вітатися, взагалі-то, і не хочеться. Не тому, що хтось там поганий чи хороший, а тому, що просто настрою немає. Але якщо вже надумав зробити так, щоб хтось втелющив очі у ці писані брєдні, то і доводиться казати: «До брИдень!»
Ну, в мене можуть спросити: «А чьо стендап?». Відповідаю зразу і жорстко – а тому, що я, здається, знайшов нарешті спосіб зробити так, щоб потім ніколи не відчувати себе винним. Та й вийшов із тим способом перед усіх, – і раз так, то можу сказати все що повинен, все, що завважаю потрібним і доречним, а кожен, хто не згоден із моїм доречним, може набрати повен рот своїх заперечень та й плюнути ними прямо мені в мою морду! Ну, тобто, вийти навпроти і привести свої, але вагомі аргументи. Бо якщо плюватимуть чимось іншим, невагомим, просто слиною, – то це будуть просто негідні плювки, і тоді прийдеться врукопашну. А от тут вже таке – хто її не вміє – збирайтеся семеро.
Мені здається, що тут потрібен або їдкий сміх, або аплодисменти, хоча точно я ще не знаю, бо така роля моя перша. Дякую.
Ще, звичайно, кожен, хто відкрив… той… ну, ніби купив мій квиток на оцево дійство… на цейво стендап… о-о, добре, що згадав! Я не знаю, вже потрібно радити оголошення почепити, чи що… Бо це ж стосується не одного мене… Це ж всіх стосується! Ви коли приходите до когось в гості, і якщо у вашому світі роззуваються не всередині приміщення, за дверима, а попереду дверей, тобто надворі, то я вас благаю – ну не ставте свої капці просто попереду дверей! Просто на дорозі! На стежині! Не ставте! Відставляйте їх ну хоч трішечки вбік, щоб не по центру картини, як кажуть художники. Бо отак виходиш надвір – і хрясь – і наступив на чиїсь капці! Подивисся отак на свої підошви – чи чисті, зітхнеш полегшено… А якщо я взувся в те, в чому тіко-тіко прийшов? А прийшов, скажімо, з болота? Бо нормальні ж люди, як я, роззуваються в хаті, а не надворі… Надворі взуття воно нахолоняє, і тоді взуватися в холодне – воно… Коротше кажучи – якщо в моїй хаті побачите свої черевики такими, як ніби на них хто наступив, потоптав їх, – знайте: коли хтось виходив надвір, він не дивився собі під ноги, він дивився вгору – на небо, на хмари, на зірки, на пташок, на дерева! З моєї хати всі так виходять, принаймні спочатку.
Так ото про той… про квиток, – якщо комусь не подобаються капці збоку, а тільки по центру, або взагалі якщо він не звик роззуватися в хаті, то він може просто встати мовчки з цього місця, та й забрати свої черевики, щоб їх не затоптали.
Тихше, тихше… Чуєте як клацають лабутенські підборчики червоними хрестиками?
А ще хтось може крикнути з гальорки, чи вже з дверей: «А чьо ж ти, такий розумник, воювати не пішов? Стоїш туто, випендрюїсся, чи сидиш на дивані і строчиш свої галюцинації в такий час?!» Відповідаю знову жорстко, але знову правду, – боюся, що вб’ють. Свої. В спину. Чому свої? Тому що я поряд із собою терпіти не можу брехунів, крадіїв, або тих, хто цим хвалиться. Мене просто вимикає, глючить, клинить, чи як там ще це назвати.
Отак нещодавно підходять до мене на вулиці троє військових, запитують документи. Даю. Дивляться приписку в паспорті, воєннік, відстрочку по роботі. Старший запитує з такою собі інтонацією: «А самому піти?». Відповідаю відразу і впевнено: «Боюся, що свої в спину застрелять». «Чому це?» – старший ніби дивується і посміхається. «Бо крадіїв і брехунів терпіти не можу». Командир робить ніби здивоване обличчя. Вибираю з поміж них трьох найневиразнішого і запитую в нього: «От скажіть, будь ласка, вдома живете у приватному будинку, чи в квартирі?». «В приватному». «ГорОд біля будинку є?». «Є». «Водопровід в дворі є?». «Є, і в дворі, і в домі ванна» – людина задоволено посміхається. «Через лічильник платите, чи по-людинно?». «Через лічильник». Посмішка раптом зникає і з’являється допитливий погляд. А я невідворотно продовжую: «Лівий відвід, той, що між вулицею і лічильником, є?». Мовчанка і витріщені очі. Тільки дихає. Секунда, друга. Пояснюю всім: «Мовчить – значить є…». Воїн повільно набирає повітря, піднімаючи весь тулуб з головою, обдумуючи відповідь. А я вже ніби його голосом, перекривляючи: «Хе, так а в кого ж в селі немає лівого відводу?! Шо ж тут такого, ххе, це ж вода, та й тей… тепличка невеличка, на базарі підторговуємо». Ще більше витріщені очі і до-о-овгий-довгий видих. І мовчить. І хребет згинається, ніби заморився прямо стояти. «Ну от, – звертаюся вже до їхнього головного, того, що запитував документи, – як може людина в погонах, воїн, який виконує такий високий патріотичний обов’язок, красти у держави воду? А потім з цього мати прибуток? Ким це треба бути? Га? Якщо дозволите, пане командире, я той… все одно якщо він до сих пір ще нічого не зрозумів… дайте я його відп..жжу прямо зараз? Не дуже… Нє-є-є?! Не даєте згоди? З ноги на ногу переступаєте? А чому? Може й Ви теж такий?!»
Позаду хтось пирснув. Озираюся – на автостоянці, а це діло було на автостоянці біля ринку, хтось із водіїв аж із машини виліз, а біля іншого авто теж люди зупинилися і слухають.
– Нічого смішного! Приготуйте документи, зараз і до вас підійдуть!
Люди, ніби рибки у воді, коли до них кинути камінець, швидко розійшлися в усі боки, а водій авта зачинив дверці на ключ і теж пішов геть.
Військові віддали честь, дяка їм, розвернулися від мене як від картини, яку погляд довго витримати не може, і теж пішли. Довго дивився їм у спину. Йшли повільно і мовчки, шеренгою, плече до плеча, дивлячись собі під ноги. Метрів за тридцять-сорок повернули один до одного обличчя і почали про щось розмовляти.
Я тоді відчував себе… якось так… не те, щоб зовсім добре, але… як ніби останній атом якоїсь можливої небезпечної хвороби випарувався через якусь потову залозу, чи вистрибнув зі слиною з язика. Чи може так, як ніби перший атом тієї хвороби з’явився у мене, а тільки я його побачив і тепер знаю, що робити.
Ну… вже можуть і дорікнути: «Та коли ж ти вже скажеш щось про заголовок, коли вже про мовне питання буде?». І правильно дорікнуть, але що зробиш, коли я по-іншому не можу. Тому відверто й відповідаю: мовне питання в мене не одне, їх багато, просто безліч. І всі вони мають свою нумерацію – від перших, найголовніших, і далі до безлічі. І якщо почати з того краю, з безлічі, то для тих людей, хто про це ще не думав жодного разу, це буде незрозумілим і якимось диким, можливо, навіть, лихим. Тому почнемо з цього доступного, високого краю, на який всі повсідалися і з якого всі позвішували ноги і сидять, не знаючи, що робити далі. І якщо отак сидіти довго, то виходить, що вони чи не туди зайшли, чи тепер стрибати у безвість, себто у роздуми, боязко.
Отже, вимкніть всі свої додаткові ґаджети в мозку, які можуть зробити електропомєхи на вашому сприйнятті почутого, себто побаченого, бо моє мовне питання номер один таке: якою мовою я хочу говорити, вдихаючи при цьому чисте повітря, а не вихлопні чи якісь інші отруйні гази?
Доволі цікаве мовне питання, воно викликає просто шквал різноманітних асоціацій і претензій, але давайте я спочатку накидаю найголовніших мовних питань, а потім, коли перейдемо до всіх інших, так би мовити, не таких головних питань, глядач, можливо, і сам відповість на свої зайві репліки, все зрозуміє, зааплодує мені і крикне: «Ну досить вже, все і так зрозуміло, або давай про щось інше, або геть зі сцени – місце наступному!».
Отож, мовне питання номер два: якою мовою я хочу крякати, себто виказувати найвищу свою насолоду, коли з жаги нап’юся чистої-пречистої нашої води чи пірну, в неймовірну спеку, в чисту нашу річку чи яку іншу водойму?
Мовне питання номер три: якою мовою я хочу купувати, щоби потім з' їсти, здорову їжу, а не підробки і фікції із забороненими інґредієнтами?
Мовне питання номер чотири: з якою мовою я хочу безпечно гуляти нашими містами, містечками та селами, а також їздити дорогами, що їх з'єднують? Якою мовою, врешті-решт, я хочу гарних доріг?
Мовне питання номер п’ять, суто фізіологічне, і від того ще більш важливе: якою мовою я хочу в туалет, особливо коли гуляю нашими містами, містечками та селами? Причому, не просто в туалет під дерево чи в кущі, а так щоб у цивілізований туалет, тобто після якого його залишки не зостануться в мене на підошвах? Якою в біса мовою мені це хотіти?!
Мовне питання номер шість: якою мовою я маю захищатися, скажімо, в суді, коли некорумпованих адвокатів у своєму районі я не знайшов, і викликав адвоката з Лондона, якого перекладатимуть з англійської? Чи не буде це означати, що мене захистила не моя рідна українська, а чужоземна англійська? А якщо мого адвоката перекладатимуть з російської? Ким я можу тоді почуватися?
Мовне питання номер сім, розпорошене: якою мовою я хочу гідно спілкуватися з коханою? Якою мовою я хочу забезпечити свою кохану всім, що їй необхідне? Якою мовою я хочу, щоб вона була щасливою? Якою мовою я хочу бути щасливим біля неї? Якою мовою я цього всього хочу?
Мовне питання номер вісім: якою мовою я можу скористатися, щоб мої діти виросли гарними людьми? А потім, коли вони виростуть і роз’їдуться по світу, якою мовою я хочу спілкуватися з ними, щоб якнайкраще розуміти їхній стан і щоб вони були зі мною відвертими-відвертими? Чистою українською? Чистою англійською? Чистою польською?
Мовне питання номер дев’ять: якою мовою я хочу, щоб розмовляв мій друг, той, що думає про світ так, як і я? Якщо чистомовний українець, наприклад, буде чистою українською запевняти чистомовного росіянина, що необхідно, скажімо, повертатися до радянського союзу, а той буде йому заперечувати чистою російською, то за кого мені топити? Мені здається, тільки довбо може тут помилитися.
Ну, і мабуть, останнє серед найголовніших – мовне питання номер десять: якою мовою я можу в когось випросити вічне життя, таке, щоб ніколи не вмерти? Якщо цієї мови вже не існує – не біда, ви просто скажіть її назву, що це за мова така, – і я її знайду обов’язково, і відновлю!
Ці десять мовних питань, на мою думку, є головними і такими, на які треба постійно озиратися, які треба постійно мати на увазі, коли хтось почне згадувати про якесь інше мовне питання, не з цієї десятки.
Але.
Почув оце недавно, що один хтось сказав, що вчитель української мови не повинен на перервах розмовляти російською, а хтось йому заперечив, і через те здійснився неймовірний, кажуть, шкандаль.
??? (Тут вся фігура виступаючого виказує крайню ступінь нерозуміння, перетворюючись у форму запитального знака)
Ну не може вчитель української мови на перервах з дітьми, та й з іншими вчителями, говорити російською! Не може! І не тому, що одна мова краща, а друга гірша! І не тому, що російська – це мова окупантів. Просто вчитель української мови не може говорити на перервах російською так само, як не може вчитель математики говорити на кожній перерві виключно про музику чи образотворче мистецтво! Або про танці! На кожній перерві! Або вчитель музики говорити на перервах виключно про величезне значення для земного життя законів Ейнштейна.
Не може просто тому, що будь-який вчитель повинен бути трошки повернутим на своєму предметові, а не на чомусь іншому, інакше йому просто не можна бути вчителем з того предмету. Якщо ти повернутий на математиці, то не потрібно викладати мову, якщо повернутий на мові, то не потрібно викладати математику. Відповідно, якщо твоя розмовна російська, то … ні, не непотрібно, а НЕ МОЖНА викладати українську. А якщо ти не повернутий зовсім, то тобі не потрібна праця вчителя взагалі, бо насправді ти не вчителем будеш, а так – транспарантом, в кращому випадку – бригадиром тракторної бригади.
І нічого мені не заперечуйте, я вже закінчую. Потім, листами напишете, як хто захоче.
Я розумію, що все на світі прагне до об’єднання, і колись-колись найкращим вчителем буде той, хто зуміє поєднати в собі абсолютно всі науки і викладати їх усі доступно для учнів. Може й зараз є вже хтось, на такого схожий. Але для нашого загалу, наскільки неосвіченого… Та ще й сьогодні…
Сьогодні надворі такий час, що якщо хто захоче зрозуміти тебе, і вміє це зробити, – тому більше і пояснювати нічого не треба, особливо з мовного питання; а хто через якусь причину не хоче зрозуміти, або просто не може, завдяки відсутності потрібних нейронних зв’язків у своєму мозку, – той переверне всю твою розповідь з ніг на голову і знайде тисячу і одне пояснення, чому і навіщо вчителем англійської мови в українських школах можна допускати етнічного китайця, який вивчав англійську в крутому університеті.
Тому, щоб не затягувати свій виступ мовними питаннями, які насправді є безкінечними, і які, починаючи з одинадцятого, з висоти пташиного польоту смішні, а з висоти стодвадцятип’ятиметрової електроопори безглузді, маю оголосити, що найостанніше із усіх мовних питань буде ось яке: що саме найкраще замінить останню на світі мову? Справа в тім, що природа всесвіту прагне того, щоб всі люди на Землі розуміли один одного без слів. Взагалі без слів – чи то поглядами, чи ще як інакше. І той факт, що як тільки чуються слова і вмикається механізм їх розуміння, відразу з'являється відчуття зайвої, непотрібної трати додаткової енергії, вже засідає в головах людей і вже передається генетично, примушує думати в бік зайвості голосового апарату.
Відповідно, передостаннє мовне питання буде про те, яка із мов стане однією єдиною загальнолюдською мовою, щоби потім зникнути останньою, що є логічним етапом еволюції найвищого виду на будь-якій планеті. Можливо це буде якийсь вінегрет із багатьох мов, можливо з двох-трьох.
Тому, якщо ви раптом почуєте, що хтось знову піднімає мовне питання, ставлячи його в картині по центру, не проґавте моменту і запитайте його, дивлячись прямо в очі, чи він видалити не хоче зі свого водопроводу лівого відводу…
Дякую всім, кому було цікаво!
А мені респект – тепер за мовне питання мені соромно не буде!
(Низько нахиляє голову і середнім кроком йде геть зі сцени)
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982073
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2023
цьогорічний вилетів горобчик
цвінь-цвірінь з-під шиферу на стовпчик
жовтий дзьобик дивиться униз
хтось розсипав нетутешній рис
тато про таке якраз казав
іноді рис вилиже коза
та найнебезпечніші все ж кури
власники клювочої натури
свіжолітнє сонечко тепленьке
повертатися в гніздечко де є ненька
з’їсти те горіхове ядро
що припасене на щастя і добро
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023
Колись дуже давно були такі квіти і трави, що люди вже й забули, як вони називалися. Ті квіти і трави могли переміщатися з місця на місце. Отак нахилишся до неї, щоб зірвати, а вона взяла – і перебігла кроків зо три, а то й далі, так що й не зрозуміло, рослина то, чи тварина...
Жили вони невибагливо: пили сік із землі та вологу з повітря, ловили сонячне проміння та деяких комах, що завдавали їм шкоди. Спочатку їх було дуже багато, вони були повсюди, але людям чомусь докучало їхнє вміння ходити по землі, бути ніби і рослина, і тварина, і люди почали їх ненавидіти і винищувати. Довго винищували, ретельно. Винищили всіх.
Та є свідоцтва, що кілька видів вижили дотепер. Одні з них зовсім як тюльпани. Але рухаються вони тепер лише тоді, коли їм загрожує звір. Або птах який. При людях вони воліють краще загинути, не рухаючись, ніж показати людям, що вони ще існують…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981719
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023
Різнобарвність ніби схожих між собою людей – і не шкірою, а відчуттями, смаками, і взагалі баченням світу, – давно постала переді мною стіною, яку, щоб перелізти, кожного разу треба придумувати якісь ще невідомі до сих пір механізми, засоби, або хоча би просто снувати драбину небаченої ще довжини. Якщо не надавалися конкретні пояснення, які би все адекватно пояснювали (а такі пояснення бувають далеко не завжди, бо завжди стосуються тільки якихось конкретних, ексклюзивних випадків), я ніяк не міг зрозуміти, чому люди, схожі в одних поглядах, так суттєво розходяться в якомусь іншому, особливо якщо це погляд на щось нове, недавнє.
Тоді стався 2014 рік, і ситуація зі стіною стала ще гіршою. Всі риштування навколо стіни, зведені банальним життєвим досвідом, ламалися з усіх боків: лопалося і там, де було заклепано вручну, і там, де було суцільне живе тіло. Лускаючи, розривалося з такими довгими і гострими краями, що неможливість наступного з’єднання розуміли обидва береги.
А потім лютим нагрянув 2022. Перші тиждень-два, можливо, три, все так скаламутилося, все так піднялося зі дна догори, а згори все так рухнуло додолу, що розібратися в людській психіці, в психіці кожної окремо взятої людини, було просто неможливо. Всі були в якомусь шаленому вирі з величезними перепадами висоти, швидкості та радіусу, де неможливо передбачити зустріч із якоюсь матерією, що рухається чомусь тобі назустріч або навперейми.
Крутило-вертіло, крутило-вертіло, а потім, навіть не знаю в який момент, все раптом затихло, заспокоїлося, і вся наповненість водоверті раптом фрагментувалася на три фракції: частина кристалізувалася і випала в осад на дно, частина стала невагомою і сплила догори, а між ними залишилася ніби й чиста, але зовсім непрозора рідина. Не знаю, хто якій метафорі більше відповідає, але всі люди, яких я знаю або відтоді пізнаю, розділяються мені тепер на три категорії: адеквати, зрадники, і довбо.
Зі зрадниками все зрозуміло – на їхньому чолі тавро радянського союзу в усьому його убозтві. І це найкраще тавро, яке може там бути, бо агітуючи за себе, зрадники насамперед згадують позитивні досягнення, які в союзі тім теж були, але зараз вже тих досягнень не існує з однієї простенької причини – система, яка звалася радянським союзом, вмерла. Вмерла, як вмирає будь-яка людина, – саме такої, з таким характером і з такою усмішкою більше ніколи не буде.
Втім, на чолі зрадника можуть бути й інші тавра, знаки і позначки, але то все вторинне, бо всі зрадники об’єднані під одним знаменом: ми, українці, через свій менталітет, через свою тисячолітню історію ні на що не здатні, бо українство – це із забитого села, його мова холопська, і до нас обов’язково повинен хтось прийти і зробити нам гарно. І приємно.
Це сама суть зрадника, і не важливо, хто саме повинен прийти до нього, – хоч хай то буде москаль, хоч то китаєць, хоч американець. Своїми мізками зрадник нічого не вміє, всього боїться, бо, мабуть, відчуває, що зрадницькі мізки принципово не можуть бути кращими від мізок, які у зраді ніколи не варилися.
Адеквати – ті не такі. Ті розуміють, що як би там не було, що б там хто не говорив/писав/приймав/затверджував, – змінювати платівки чи довжину хвиль на радіолі буде той, чия вона, радіола. А бути тією історією і танцювати ту музику, які створюються незалежно від їх бажань, переконань, вподобань і настроїв, адеквати не згодні від свого сущого кореня, від душі своєї мистецької, від своєї святої середини. Тим паче робити це всією своєю країною, всім своїм народом.
Проте адеквати розуміють, що не можна радіолу майструвати самому, бути відірваним від усіх інших подібних процесів, і не давати нікому чужому зробити свій власний невеличкий ґешефт на нашій музиці. Адеквати, на відміну від ура-довбо-патріотів розуміють, що, звичайно, можна вибрати і такий шлях, коли все тільки для себе і нікому іншому, але це шлях куций, вузький, не такий насичений живописними краєвидами і приємними акордами.
Ще адеквати розуміють, що життя не стоїть на місці, воно постійно розвивається, змінюється, і що відповідей на всі запитання не існує в принципі, тому запитання безкінечні і тому емблемою, розпізнавальним знаком будь-якого адеквата є знак запитання. Адеквати і думають, і розмовляють запитаннями, а не твердженнями. Одні вони без кінця намагаються пов’язати одні аспекти навколишнього життя з іншими так, щоб вони зросталися, а не схрещувалися. Тільки адеквати рухаються в своїх роздумах далі і далі, а не зупиняються на якомусь приємному місці в якомусь дуже приємному положенні, – і від цього запитання тільки народжуються і народжуються. Адеквати постійно намагаються знаходити на них відповіді, а коли знаходять, то тут же розуміють, що і ця відповідь може бути не цілком остаточною.
Остаточними для адекватів залишається тільки їхній корінь, їхня середина, яка в пошуку відповідей на постійні запитання не може зупинитися так само, як не може комусь збрехати, або не може щось у когось вкрасти, тому що тоді народяться запитання, відповіді на які не знаходяться апріорі. А жити з такими запитаннями мають собі приємність тільки зрадники і довбо, бо вони їх, запитань таких, що апріорі, ніколи і не чули. Хто адекват, тому пояснювати більше нічого, а хто неадекват – далі все одно нічого не зрозуміє.
Про довбо можна було б сказати, що ото є адеквати, є зрадники, а всі інші – довбо. Але тоді слід відповісти на одне запитання – чому зрадники не довбо? Чим вони відрізняються? Справа в тім, що в деяких зрадників, якщо він зробився зрадником з адекватів, могло залишитися прагнення жити все ж таки чесно, нікому не брешучи і ні в кого не крадучи. Тому якийсь із зрадників може виявитися не довбо, а просто зрадником, тож потяг красти і брехати – єдине, що їх розрізняє.
Для довбо ж поняття «чесно» означає «вдалося». Якщо щось вдалося – для них це не може бути нечесним: кожна на світі людина прагне, щоб їй щось вдалося, і не може так бути, щоб одні прагнення були чесними, а якісь інші ні. Тому довбо прекрасно розуміють – щоб жити успішно і з матеріальної, і з якоїсь іншої точки зору, їм необхідно залучати ВСІ наявні в них опції, всі засоби і методи, з якими вони можуть впоратися. І якщо навкруги багато хто краде і бреше, живучи при цьому посвистуючи, то з точки зору довбо тільки якийсь довбень не скористається нагодою на комусь нажитися, щоб своїм дітям принести до вечері чогось смачненького, а там, гляди, і авто замінити, чи тим же підростаючим дітям квартиру купити.
Ще довбо вважають, що от школа, наприклад, і створена саме для того, щоб навчити їхніх дітей всьому, що необхідно для подальшого життя. Саме школа і тільки школа несе всю відповідальність за те, ким в дорослому житті стане їхня дитина. Отак прибігає довбо-мама однієї шестикласниці, і волає на всю школу, що її дитину вчителі «чмирять двійками і нічому не навчають – ні на математиці, ні на українській мові, дайте мені сюди класного керівника і директора!». І ось виходить до неї класний керівник і запитує:
– Коли Ви останнього разу заглядали в щоденник Вашої дитини?
Довбо-мама здивовано-нерозуміюче кліпає, а класний керівник продовжує:
– За яку саме тему Вашій дитині поставили двійку з математики? А з української мови? А з літератури?
Довбо-мама кліпає ще здивованіше, ще нерозуміюче, а класний керівник не вгамовується:
– А Ви взагалі знаєте, що вивчає Ваша дитина цьогоріч? Яких письменників, які математичні закони, до чого дійшли з географії чи з історії?
Нарешті з’являється директор школи і довбо-мама, вже зі слізьми на очах і з мімікою на лиці «допоможіть мені хоч хто-небудь!», хапається за директорську руку, як за рятівну соломинку, і тягне його, директора, до його ж, директорського, кабінету. Довбо-мама не може не пам’ятати про те, що будь-якому директору в будь-якому випадку може бути потрібна будь-яка допомога: підремонтувати огорожу школи, обновити фарбою спортмайданчик, заасфальтувати якусь доріжку, чи просто дати грошей на щось – гляди пригодяться. Щоб, значить, у її дитини проблем у школі не було, бо проблеми – вони нікому ж не потрібні!
Серед довбо є віруючі, точніше ті, хто себе так називає. Не варто згадувати глибину їхньої віри, оскільки віруючого довбо від віруючого адеквата відрізняє відповідь лише на одне запитання – ось спробуйте запитати будь-кого, хто називає себе віруючим: «А хто буде в раю, якщо він існує?» І якщо та людина скаже, що в раю після смерті будуть лише віруючі її віри, її конфесії, то знайте – перед вами чистий довбо.
Зустрічаєш отак випадково одного, потім другого, потім починаєш у «віруючих» запитувати про це: «І невже серед мільярда індуїстів не знайдеться жодного праведника, придатного до раю? Чи може в індуїстів свій рай, а у православних свій?», то коли хтось із них розгубиться, або почне про щось запитувати, слухаючи, а не перебиваючи відповіді, починаєш розуміти, що ця людина вже на шляху від довбо до адекватів і, можливо, саме ви зіштовхнули її на цей шлях оцим своїм одним єдиним запитанням.
Ще довбо дуже добре вміють всіма своїми силами, всіма правдами і неправдами, всіма «відмазками» та «інакодумствами» чіплятися за «тепле містечко», за те, на чому вони вдало зупинилися і отримують від того задовольняючий їх плюс. Чіпляються так, що стає просто смішно.
Отак розказуєш йому, пояснюєш, бачиш по очах і фізії, що все розуміє, потім ця зрозумілість із вух і очей потрапляє в мозок, проходить його забрудненими каналами, і витікає на відшліфований язик:
– Все ти правильно кажеш, я з тобою повністю згоден, навіть хочу цього більше, ніж ти, але ж ти не виживеш в цьому світі отаким одним, все одно станеш таким, як і вся зграя, бо правими завжди будуть вони.
– Але ж ти сам казав, що я правий в усьому, про що казав, а отже ті, хто думає не так, як я, – не праві?
– Ні, не праві!
– То чому ж ти не приєднуєшся до мене, хто правий завжди, а залишаєшся з тими, хто правий тільки в більшості?
– Бо в тебе нічого не вийде!
– В мене, чи в нас?
– І в тебе, і в нас, і в усіх!
– Довбо!
Ще довбо не розуміють, як це щось нематеріальне може бути важливіше за матеріальне. Їм природно невтямки, їм хоч шкіру по-живому здирай, а вони все одно цього не зрозуміють: як це можна кинути свій успішний бізнес, маючи мільйони гривень, і піти на війну? Або як це кинути багатого чоловіка і піти до бідного? Або як це відмовитися від якоїсь вищої посади? Чи відмовитись від нагороди… Всіх людей, що таке роблять, довбо впевнено називають «довбнями».
Ще довбо вміють добре пристосовуватись. Адеквати – ті шукають таке місце, щоб відповідало їхнім первинним, корінним вимогам, а потім вже налаштовують під себе нюанси, впливаючи собою на інших. А довбо хапається за перше-ліпше вигідне місце, вмикає, згідно цього місця, кілька необхідних тумблерів, побачених у родича чи в когось із телевізора, а потім теж налаштовує під себе нюанси, на які може вплинути без небезпеки для себе.
Згадуючи відому притчу про банку, наповнену камінчиками, горохом, піском і… пивом, можна сказати, що довбо спочатку насипали собі піску в голову, потім напилися пива, а потім згадали про основні камені буття і постійно намагаються їх закопати в свій пісок. Отак і виходить, що адеквати постійно намагаються знайти зв’язки між каменями, піском і пивом, а довбо постійно намагаються закопувати свої камені глибше в пісок, щоб, значить, було як в людей. З віддалі обидві ці праці можуть здаватися однаковими, але з боку довбо виглядає так, що їх, однакових, багато, майже всі люди однакові, а адеквати зі свого боку можуть зустріти собі подібних дуже рідко.
Про довбо можна було б іще розповідати і розповідати, але сказаного вже більше ніж достатньо, оскільки, щоб зарахувати себе до довбо, не обов’язково володіти всіма згаданими «талантами» – повністю достатньо хоча б якогось одного. Тобто, якщо твій світогляд приймає в себе хоча б одну згадану ваду, знай – ти довбо! І ти, таки дочитавши аж до цього місця і все пізнавши, хочеш ти того, чи не хочеш, а дійшов ти до точки неповернення: якщо продовжуватимеш думати так, як думав раніше – залишишся довбо назавжди; а якщо почнеш потроху редагувати своє світосприйняття – почнеш свій шлях до адекватів.
А якщо раптом виявиться, що стався стрибок, що шляху не потрібно, що ти вже адекват – не поспішай відразу, не видавай себе і на якийсь час просто замовкни. Потім, спостерігаючи, потроху почнеш розуміти, кому, що, і як можна казати, які теми чіпати і з ким, щоби потім все зоставалося безпечним і для тебе, і для твоїх співрозмовників. І взагалі – щоб вони зоставалися, твої співрозмовники, або хоч котрийсь із них.
Ну, як колись казав невмирущий Леонардо із Вінчі, є люди, котрі бачать, є люди, котрі бачать, коли їм хтось покаже, а є люди, котрі не бачать.
Добра їм всім, і адекватного світосприйняття.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978956
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
у Вербну неділю попід дворами
ходять господарів кличуть цигани
пшик пропонують шукають між нами
хто із господарів їм розізлиться
щоб ввергти в ту прірву відчинену
своє пережите і дуже погане
від батька і матері й вітчима
отакі от оспівані наші цигани
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
як мене ледь не звабили ніччю
руськомирські замацані квіти
як втікав од них двічі чи тричі
щось тягнуло додому ізвідти
так сидів би на дні в їхній прірві
лізти вгору не мав би вже мізків
ні у що що щоденне не вірив би
і не прямо ходив би бо слизько
та я вільний парю сизим птахою
пізнаю всі непізнані межі
довбодобів і зрадників нахай
шлю відверто це вже не бентежить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
Є люди, і є закон. Закон буває писаний і неписаний, дієвий і бездіяльний, любий і ненависний, старий набридлий і новий незвичний. Незалежно від усіх ґрадацій, від будь-яких уподобань чи переконань, будь-який закон, точніше – будь-яку спробу порушити взагалі будь-яке законодавство, можна легко віднести до однієї з трьох корзин: «Вбити», «Вкрасти», «Збрехати». Без котрогось із цих трьох не можна здійснити жодного правопорушення, за яке саджають, штрафують, чи просто засуджують.
Людей теж можна умовно, але дуже точно розділити: незалежно від того, хто ти і який – писемний наскільки чи не писемний зовсім, любий комусь чи ненависний багатьом, великий начальник чи засмальцьований підлеглий, старий знайомий чи новий комусь родич, – всіх абсолютно людей можна розділити на дві когорти.
Перша – це люди, які, за необхідності вибору між людиною і законом, і наявності в них всіх беззаперечних даних, вибирають закон в усіх випадках. Тобто, люди із першої когорти вибирають закон і в тому випадку, коли його порушив чужий, і в тому випадку, коли закон порушив свій, родич. Ці люди не тільки на словах, вони й внутрішньо, підсвідомо звинувачують людину, яка в їхньому світі, як і взагалі будь-яка інша людина, в усіх разах стоїть на другому місці після закону, з яким вони всі погодились і живуть. І навіть не навіть, а тим паче, якщо та людина близький родич, бо порушення чогось людського далекою людиною може бути тобі паралельним, а от якщо це робить хтось із близьких, то це лягає вже на саме серце.
Звичайно, справедливість і вартість законів можна оскаржувати до всіх видимих горизонтів, але це вже зовсім інше питання.
А люди із другої когорти вибирають родича. Можливо, не на словах, можливо, кажуть вони те, що потрібно (бо є іноді "правильне" начальство, патріотизм, дружба і т.п.), але внутрішньо, підсвідомо, з їхнього погляду цілком природньо (бо ми ж ЛЮДИ), – вибирають родича, або начальника вибирають, того, що "неправильний", або коханку, або… коротше – вибирають людину, а не закон. Внутрішньо, підсвідомо.
Пояснення, чому все саме так для них правильно, а ніяк не інакше, приймаються всі, й одразу линуть у шухляду «До останньої інстанції». Розмова зовсім не про мотиви і обставини – розмова про факт природи буття.
В першій когорті, в когорті законників, теж траплятимуться випадки, коли люди вибиратимуть людей, а не закон. Але єдиним поясненням цьому може бути тільки те, що людина не знала достатньо правди, всього того, що було насправді, щоб по своїй природі вибрати закон.
Спостереження показують, що переважна більшість людей на планеті – із другої когорти.
І допоки люди із першої когорти не навчаться примусити всіх жити згідно цих двох, основних ґрадацій, – три підґрадації щодо закону і дві щодо людей, – доти на планеті Земля буде рейвах, в тому чи іншому вигляді.
А що буде, коли навчаться примусити? На всяк випадок – часи вже такі, що дозволяють – винайдуть досконалий детектор брехні, і за вбивство, скоєне спеціально – вбиватимуть; за крадіжку, яка принесла шкоду – відрубуватимуть руку; за свідому брехню, яка принесла шкоду – відрізатимуть язика. Або, і це буде темою довгорічних дебатів, замість язика відрізатимуть вказівного пальця. Але після третьої брехні все одно буде язик.
Міру шкоди, за яку вже буде застосоване обов’язкове покарання, буде встановлювати законодавство, що буде прийняте загальним голосуванням. Ну і, звичайно, «поблажки» типу «родич» чи щось інше, не діятимуть, бо за таке порушення закону буде таке саме покарання, а то ще й гірше.
Виконувати вирок буде хтось із боку родичів потерпілого або звинуваченого, або будь-хто бажаючий. Скорше, це вже не буде робитися власноруч, а буде десь так: бажаючий оплачуватиме відповідну операцію, яку будуть виконувати висококваліфіковані лікарі під наглядом поліції. Якщо бажаючих заплатити не знаходитиметься, звинувачений буде перебувати в спеціальній ямі на спеціальній площі міста, аж поки не знайдуться бажаючі звідти його «визволити», або поки не оплатить операцію сам, або поки не вмре.
Відчуваю, як навколо сміється вся друга когорта. Прямо чую своїм єдиним вухом – регіт стоїть неймовірний!
Колись давно, як ми тільки навчилися з вогнем ходити, тільки такі закони й змогли здобутий вогонь зберігати. І я ще й досі пам’ятаю дуже багатьох, хто після всіляких поневірянь погоджувався жити з нами саме за такими правилами. І так жили безкінечно, сотні тисяч років. А потім якась малеча у когось вкрала і прикотила колесо… і закрутилося…
А зараз у Всесвіті вже не знайдеш жодного місця, крім однієї планетки, де можна було би просто так брехати, просто так красти, і просто так вбивати.
І так само не знайдеш жодного місця, щоб його мешканці надавали перевагу собі подібному, а не якомусь із законів, згідно якого вони всі погодилися жити.
Одне тільки не зрозуміло: чи там відразу були такі умови, що не потрібно було нікого вбивати, не потрібно було ні в кого красти, і не потрібно було нікому брехати? Чи тамтешні мешканці теж дійшли до того самі, в ході своєї еволюції?
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976657
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
урок з політекономії
– Значить так, взяли всі олівці, хто синій, хто жовтий, і всі дружно пишемо… ну що ви очі на мене попіднімали, що ви дивитеся на мої слова нестерпимо, ніби цього бачити зовсім не хочете? Не чуєте, що я кажу – хто синій, хто жовтий, можна ще чорний або червоний, в кого є, і всі дружно пишемо: два помножити на два і ставимо дорівнює. Поставили? Хто сказав чотири? Ніяке не чотири, чотири не ставимо, це дуже по-дитячому – чотири! Ставимо дорівнює, і за дорівнює відкриваємо дужку.
А далі ніби звичайна доросла домашня бухгалтерія – розкладаємо першу двійку на дві одиниці, тобто після дужки пишемо: один плюс один, і закриваємо дужку. Ставимо помножити із умови завдання, і другу двійку розкладаємо на дві одиниці аналогічно: відкриваємо дужку один плюс один закриваємо дужку і ставимо дорівнює. Зібралися, зібралися.
Йдемо далі. Першу частину залишаємо без зміни: відкриваємо дужку один плюс один закриваємо дужку і ставимо помножити. Про те, що одиниця дорівнює сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа, ще ніхто не забув? Дякую. Замінюємо їх на їх: відкриваємо одні дужки і другі, сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа і закриваємо одні дужки, ставимо плюс і, відкриваємо дужки сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа, закриваємо одні дужки і за ними зразу ж закриваємо другі. Ставимо дорівнює. Записали? Молодці, далі буде легше.
Першу частину залишаємо без змін – відкрили дужку один плюс один закрили дужку помножити. В другій частині рівняння забагато дужок, треба їх позбутися. При плюсах це дуже легко – зайві дужки просто опускаємо. Пишемо: відкриваємо дужку сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа плюс, той що основний, сінус квадрат альфа плюс косінус квадрат альфа і закрили дужку. І поставили дорівнює. Молодці, дякую. Залишилося зовсім небагато.
Першу частину, як і раніше, залишаємо без змін, пишемо помножити і відкриваємо дужки. Що ми бачимо в другій половині? В другій половині рівняння в дужках у нас два сінуса квадрата альфа і два косінуса квадрата альфа. То так і запишемо після нашої відкритої дужки: два сінус квадрат альфа плюс два косінус квадрат альфа і закриваємо дужку. Малюємо дорівнює. Чудово! Прекрасно!
Про те, що у виразах «два сінус квадрат альфа» і «два косінус квадрат альфа» між двійками і сінусами-косінусами є ніби «невидимий» знак «помножити», теж пам’ятаєте, надіюсь? Дякую. Зостався останній вольовий кидок.
Після дорівнює знову перша частина без змін: відкриваємо дужки один плюс один закриваємо дужки помножити; а в другій частині рівняння двійки розкладаємо на такі ж один плюс один. Після помножити відкриваємо одну дужку і другу, один плюс один і одну дужку закриваємо, помножити – це той що «невидимий», на сінус квадрат альфа плюс, відкриваємо дужку один плюс один закриваємо дужку, помножити – другий «невидимий», на косінус квадрат альфа і закриваємо велику дужку другої половини рівняння. Ставимо дорівнює.
Тепер нам потрібно першу частину рівняння перемножити на другу частину рівняння, тобто першу частину рівняння перемножити на кожен із членів другої половини рівняння, що в дужках. Це як, наприклад, два помножити, а в дужках три плюс чотири. В одному випадку три плюс чотири і помножити на два дорівнює чотирнадцять, а вдругому випадку два помножити на три (шість) плюс два помножити на чотири (вісім), теж дорівнює чотирнадцять.
Тож, перемножуємо першу частину рівняння на кожен член другої частини, і далі, щоб було зрозуміліше, давайте записувати ще й на дошці. Попереднє було:
=(1+1)х((1+1)хsin2α+(1+1)хcos2α)=
Перемножуємо першу половину (1+1) на кожен член другої половини і записуємо кожен крок:
=((1+1)х(1+1))+((1+1)хsin2α)+((1+1)х(1+1)+(1+1)хcos2α)=
=(2х2+2sin2α)+(2х2+2cos2α)=
=4+2sin2α+4+2cos2α=
=8+2sin2α+2cos2α=
=8+(sin2 α+cos2α+sin2α+cos2α)=
=8+(1+1)=
=8+2=10
Все правильно?
Але ж на початку, до самого найпершого дорівнює, було дано 2х2?
І ось тепер, мої любі фейсбучники, тіктокери, вац-апери, вайберщики, месенджеруни та інстаграмщики, – прошу, не соромтеся!
Хто знайде помилку в цьому простенькому прикладі – тій людині на своїх акаунтах і про політекономію нашого теперішнього життя попліткувати трохи можна, тілько далеко не залазити, бо є ще, я чув, приклад 2х2=5, там взагалі, кажуть, жесть яким обізнаним бути треба!
А от хто не знайде тут помилки – той хай в отих своїх акаунтах в оту політекономію нашого теперішнього життя, тобто ні в політику, ні в економіку, і носа свого хай не пхне, і язика свого з вказівним пальцем об клавіатуру нехай не мозолить! Бо в будь-якому випадку вас або пожаліють і просто обдурять, і будете ви ходити просто собі дурниками, або зроблять так, що ви самі будете обдурювати інших, і тоді, крім дурників, станете ще й злочинцями.
Скажу чесно – з цим прикладом я теж не розібрався. Ні, спочатку ніби знайшов був помилку – «помножити» на «плюс» в одному місці підмінили, але потім до кінця додорівнював – і вкінці вийшло вісім. Не десять, менше, але й теж не те, що треба. Скільки переперевіряв – все одно вісім виходить!
Тепер я оце собі так думаю: раз в такій простій математиці розібратися не зміг – то куди там вже мені далі, у вищу математику економіки та політики нашого теперішнього життя, де воно все таке закручене, таке закручене, – о-ой, та й розібратися в тому усьому?!
Так ото, аби тільки попатякати… як в ледачого собаки – аби голос почули…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973383
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2023
– Тату, а це правда, що ми колись їхніми родичами були?
– Так, синку, правда.
– А як так може бути – ми голимо волосся, а вони повністю волохаті й один одного їдять?
– Голимо, бо воно багато радіоактивного бруду збирає, а вони волохаті, бо завдяки тому брудові живуть.
– А ми чому не живемо завдяки брудові?
– Бо завдяки брудові можна жити непогано, але недовго, – бруд вбиває. А ми вибрали інший шлях – коли можна жити гарно і довго, але воно не просто так дається, а наживається.
– А вони не могли наший шлях вибрати?
– Могли, звичайно.
– А чому не вибрали?
– Тому, що не змогли перестати брехати.
– А ми чому вибрали?
– Тому, що ми перестати брехати змогли.
– Тату, а коли ти казав, що ще нескоро візьмеш мене на головне полювання – ти мені збрехав?
– Синку, ми з тобою це вже проходили – пам’ятаєш оповідання «Як були колись великі дві різниці»? Краще бери-но стрілу до лука, зараз Обломки Місяця із-за Джомолунгми зійдуть, і вони повинні на харчівлю вибігати.
– А чому ти так кажеш – на харчівлю?
– Коли побачиш, як і що вони почнуть жерти, сам зрозумієш.
– Наконечник бронебійний брати?
– Так, але таймер на мінімум став, все ж таки то шкіра, а не броня.
– Тату, а це правда, що скільки б ми їх не вбили, а вони все одно всіх з’їдять?
– Правда, синку. Якщо не з’їдять відразу, то наконсервують, але все одно менше на нас набігатимуть.
– Тату, я зрозумів! Я проходив це в твоїй електронній абетці – безвідходне виробництво називається! Це ж воно?
– Воно, синку! Молодець, далеко полетиш!
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972968
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2023
Багато вантажів бачив на своєму віку наш середній десантний корабель – СДК-82. Вісімдесят другий – то не бортовий, то тактичний номер, про нього зараз вже можна говорити, бо десь там на зламі тисячоліть мій великий вчитель пішов на металобрухт. Танки, різні бронетранспортери і бойові машини піхоти разом із піхотою, інші військові, та й не військові автомобілі, а ще гармати, міни морські й сухопутні, і взагалі – зброя і боєприпаси найрізноманітніші. Пам’ятаю дві чи три сотні великих круглих чорних рогатих морських мін в одній купі – незабутньо! А ще, із пам’ятного – ГАЗ-66 бортовий з повним-повнісіньким кузовом мандаринів, які спочатку через те, що авто заставили іншими речами, а рейс несподівано затягнувся, зацвіли півметровими джунглями сіро-синьо-зелено-жовто-червоного кольору, а потім ми всією командою вимушені були доїдати те, що не зацвіло. Нас дуже просив про це їхній власник, грузин, бо, казав, що «у мене серце не на місці буде». А заставили ГАЗ-66 домашнім начинням: дивани, шифоньєри, гардероби, килими в рулонах, ще чогось повно, і навіть був один великий, на повен зріст і дуже красивий старовинний трельяж, – хтось переїжджав на нове місце служби.
Розміри танкового трюму, куди те все складали, були такі, що один за одним могло заїхати п’ять плавучих танків, або дев’ять звичайних ГАЗ-66, але не вряд, а «ялинкою». З обох боків, понад бортами корабля, ще залишалося місце для ящиків та проходу. Поряд із танковим трюмом, на цій самій палубі, розташовувався кубрик десанту, розрахований для життя в поході від двадцяти п'яти до сорока морських піхотинців. А якщо піхоти немає, то в ньому можна скласти розкладні ліжка, і з'являється додаткове місце для вантажу. Взагалі, варто сказати, що як тільки потрапляєш на корабель – місця капець як мало, все низьке, вузьке і постійно б’єшся головою об світильники на стелі, бо ще не навчився їх оминати; а потім, коли ти пізнаєш всі корабельні місця, то того місця стає стільки, що якщо щось ретельно заховати, то його не знайде ніхто і ніколи.
І був одного разу такий вантаж, про який не розповісти – гріх.
То була глибока осінь. Ми завершили свій останній рейс сезону згідно поставленого завдання, і вийшло так, що це сталося в грузинському містечку Очамчира. Вранці командир зібрав усю команду на шкафуті, де зазвичай збиралися, і оглянув усіх довгим важким поглядом.
– Бачили, що в нас в трюмі?
Команда мовчала в повному нерозумінні.
– Порожньо в нас в трюмі! – командир, мабуть, копіював якогось із акторів.
Пів команди, а може й більше, посміхнулися, інші вагалися.
– Штурмане, ану скажи мені, яке сьогодні число? – командир подивився на всіх вже веселіше.
– Тринадцяте!
– А місяць?
– Дванадцятий!
– А яка погода зазвичай в таку пору року? Га, старпоме?
– Наша погода! – старпом зробив обличчя, ніби він все розуміє, але зробити нічого не може.
– Отож-бо! – погляд командира знову став довгим і важким. – Тринадцятого, порожніми, і в стихію?!
Серед команди зашушукали, замугикали, зацмокали, заехекали, нарешті хтось обмовив: «Бовтанка буде», і понеслося: «Бовтанка буде, бовтати буде, ото бовтанка буде!» Коли погляд командира дійшов до кінця строю, всі затихли – зараз він щось скаже.
Командир на диво зробив винувате обличчя, потім, ніби знову впіймавши того самого актора, посміхнувся, а потім, вже своїм обличчям і своїм голосом, сказав:
– А в мене перевозити нічого! – і розвів руками.
Команда мовчала, як утоплені. Мовчав і командир.
В результаті затяжної спільної мовчанки постановили: якомога швидше знайти вантаж, і того, хто… ну далі зрозуміло. А це саме були цікаві дев'яності на самому їх початку, ще й в Грузії ситуація якась напружена і незрозуміла. Тож вся команда розділилася на групи – офіцер зі зброєю, мічман і два матроси зі штик-ножами – зійшли з корабля і розійшлися в різні боки. Два чи три мічмани зі старпомом пішли окремою групою. А ми, «хто не захотів», залишились разом із командиром чекати до вечері, коли всі мали повернутися. Кожна група мала принести хоч якусь пропозицію, а вже за вечірнім чаєм мали якусь одну затвердити. Так задумав командир.
Пропозицію принесли лише одну, хоч об'ємну, але не дуже вагому: пакетований чай в паках та розсипний в мішках. Дві фури з причепами паків, і дві фури з причепами мішків. Але самі фури поїдуть порожні – чай потрібно буде перевантажити на корабель, а потім, в Севастополі, перевантажити назад у ті ж самі фури.
Вранці приїхали чотири великі вантажівки типу рефрижераторів з такими ж великими причепами. Коли під розвантаження під'їхала перша, ми вистроїлися двома ланцюжками – від фури і від причепи до відкритого верхнього люка танкового трюму. Люк був настільки великий, що через нього іноді вантажили автотехніку підйомними кранами.
Не встигли водії автівок зійтися і обмінятися парою анекдотів, як ми їм прокричали:
– Наступний!
Вони недовірливо пішли оглядати автомобіль.
– Ти диви! І справді!
– Було б іще швидше з вашими мішками, якби вони зашиті по-людськи були, а то між швами долоня пролазить! Можна засунути і чаю вкрасти! Треба тільки вертикально їх передавати інакше висипається!
– У нас вкрасти немає, – грузини швидко зійшлись між собою на одній думці й перейшли на зрозумілу нам мову. – Скільки потрібно – візьми. А те, що висиплеться – то не біда, у нас он теж повисипалося!
– Ну так, то й так!
За кілька годин ми впоралися, і не встиг головний серед грузинів зійти по трапу без дипломата, – а заходив на корабель з якимось чорненьким дипломатиком, – як командир оголосив навчальну тривогу і ми стали готуватися до походу: все зачиняти, прив'язувати, заклинювати, підпирати, перевіряти.
Захитало відразу, як тільки вийшли з порту. Не минуло й години, як боцман, як і водиться завжди на кораблях, першим запереживав за вантаж. Він зібрав всю свою боцманську команду аж із двох матросів, і пішли дивитися «як там воно». За ними пішли всі цікаві, хто був вільний від вахти.
Мішки при завантаженні склали на велику купу посередині танкового трюму і трохи ближче до носа, щоб вага і на перед корабля розподілялася. Від хитавиці з деяких мішків почало висипатися, але купа трималася і висипаного було зовсім мало.
Великими паперовими ящиками, кожен з яких містив по сто двадцять п’ять стограмових пачок чорного грузинського чаю вищого ґатунку, заставили увесь десантний кубрик, де вони триматимуться пліч-о-пліч за будь-якої хитавиці. От тільки їх було менше половини від усіх ящиків, можливо, навіть, всього третина. Інші зайняли своє місце поряд в танковому трюмі, ближче до виходу з нього в коридор корабля. Прив'язати таку кількість ящиків у трюмі не було можливості, тому підперли кожен ряд довгими дошками, які збили між собою. Загалом, все було ніби нормально, але ми тоді ще не знали, що нам приготувала погода.
Якщо осадка порожнього корабля на носі всього півтора-два метри і завантаженим до двох з половиною, а на кормі три з половиною в обох випадках, та довжиною той корабель до дев’яноста метрів і шириною десять, то можна собі уявити, що буде з такою посудиною на шести- чи восьмиметрових заввишки хвилях. Рятувало нас те, що ми ходили завжди проти хвиль і ще те, що хвилі не були довжиною дев’яносто метрів і ми перебували одночасно на двох-трьох великих хвилях на різних стадіях їх зростання чи затухання. Від цього хитавиця була нерівномірною: часом нічого-нічого, а часом як накренить-накренить, що аж дихати забуваєшся. Якщо корабель, щоб змінити галс, тобто знову повернутися проти хвилі, щоб зберегти загальний напрямок рейсу, стає паралельно бортом до хвилі, а за шторму це неминуче, то хвиля надавлює одночасно на весь борт по всій його довжині, й от тоді нахиляє найдужче і виникає відчуття, що корабель зараз неодмінно має перекинутися.
Отак вчепишся за поручень-леєр, нахилений лицем до моря, стоячи спиною до корабля, а корабель починає випрямляти тебе спиною назад, а спереду, з-під ніг, починає виростати хвиля, яка зараз намагатиметься перекинути корабель. Корабель зараз її, він зараз у неї на вершині, і хвиля піднімається, піднімається, піднімається, намагається, намагається, хилить, хилить корабель так, що ти перехвачуєш руками леєр, бо тільки що потрібно було в нього впиратися, ніби на віджиманні, а тепер потрібно висіти, і вже лице дивиться не вниз, на воду, а вгору, на небо. Хилить, хилить, хилить, горизонт давно залишився десь далеко внизу, під ногами, і в якийсь момент намагання хвилі і впертість корабля урівноважуються – і настає секунда перелому: корабель нарешті стримує натиск хвилі і вона, переможена, всією своєю верхівкою, всім своїм єством, всією своєю люттю виринає на верхню палубу до твоїх ніг, бо корабель вже пішов проти неї, він пішов випрямлятися. От тут вже тримайся: якщо її вирине на палубу до колін – нічого страшного, якщо вище – то ще не біда, а якщо захватить пояс – ото вже біда! А потім, коли корабель випрямився і хвиля, переможена вдруге, починає в різні боки тікати з верхньої палуби, забираючи із собою все, що не прикріплене, тебе, що знову переклав руки на леєрі, ось-ось зараз почне повільно нахиляти вперед. І ось тут варто поглянути рівно вниз! Неймовірне видовище!! Це ніби ти стоїш на балконі восьмого поверху (ну, може, шостого), і дивишся вниз на землю, а вона починає рухатися на тебе, а ввесь будинок разом із твоїм балконом і поручнями починає рухатися назустріч їй. Рух назустріч продовжується до тих пір, поки між твоїми очима і землею не залишиться всього пару метрів, але земля вже почала перетворюватися на воду; стає водою повністю, вода стає хвилею, яка зараз намагатиметься перекинути корабель знову.
Коли командир застав мене, одягненого у водолазний костюм (я його виклянчив у механіка «буквально на одну годину») за такими «тренуваннями», він пізніше викликав мене до себе на головний командний пост, наказав не відводити погляду, мовчки надивився, і запитав:
– Ти ж арсенальщик, пам'ятаєш, приймав автомати для підводної стрільби?
– Так, їх у нас вісім штук, і два ящики з довгими, як цвяхи, патронами.
– Навіщо вони – знаєш?
– Навчання будуть?
– Майже. В мене є наказ, щоб у нашому дивізіоні формувати загін бойових водолазів. Так от – якщо я тебе ще раз впіймаю за такими купаннями – підеш у водолази! Ясно?!
Про водолазів я чув багато з розповідей від тих, кого з якоїсь причини забракували при підготовці, тому куди-куди, а у водолази я не хотів точно.
Штормило всю ніч і весь ранок. Хвилі стугоніли, гуготіли, шипіли і дзвеніли об залізні борти і палубу корабля, ніби граючи в гру: «Як не перекинемо, то вже заколисаємо». Їсти, спати, одягнутися, сходити до гальюна – все це є дуже специфічним, коли кімната, в якій ти збираєшся щось із цього зробити, постійно рухається, хоч і в передбачуваних напрямках, але з непередбачуваними різкістю і амплітудою.
Коли нарешті зайшли в Севастополь, в якусь невелику, неголовну бухту, можна було вже ходити по кораблю, не тримаючись за щось руками. Відразу після швартування командир наказав оглянути вантаж.
Що ми побачили, коли спустилися в танковий трюм! До ящиків у кубрику питань не було взагалі. Ящики в трюмі, підперті дошками, стояли теж майже в порядку, тільки з одного боку дошки відірвалися, і з десяток чи два ящиків впали і розсипалися пачками.
А от мішки! Мішки розповзлися по всьому вільному просторі трюму так, ніби живі! З купи, заввишки значно більше людського зросту, зробилася купа, заввишки по пояс! Повисипалося багацько, найнижчі мішки повністю засипало, їх потім потрібно було знаходити посеред того розсипу, і хоча чай той і був трохи гіршої якості, ніж у пачках, але все одно то був гарний чистий чорний чай.
Перекладання чаю назад на фури виявилося набагато довшим, ніж із фур. Командир з якимось грузином стояли на причалі біля автомобілів і про щось весело розмовляли, коли боцман доповів їм про те, що корабель спорожнили. Вони з розмаху вдарили один одному по руках, і грузин пішов до фур, а командир із боцманом – повільно до трапу корабля. Грузин, оглянувши найближчу, останню навантажену фуру, почав голосно гукати водіїв. Один водій підбіг до нього і почав щось живо пояснювати, тицяючи руками то туди, то туди, то на другі фури, то на корабель. На його голосні пояснення командир з боцманом озирнулися, і командир наш, не дивлячись на якісь запевняння боцмана, вирушив назад до грузинів. Боцман залишився на місці – він знав, що в разі чого з командиром краще починати здалеку.
Командир разом із усіма грузинами експедицією обходили й обдивилися всі фури з причепами, потім про щось розмовляли, потім підійшли до останньої, найближчої фури і знову розмовляли, але руками вже не тицяли в усі боки, а переважно їх розводили і знизували плечима, хитаючи при цьому головою, мовляв: «Ну а що ти зробиш?»
Потім командир гукнув боцмана. Боцман бігенько задріботів , тримаючи кашкета в руці, після кількох слів від командира миттю повернувся на корабель, схватив за рукава мене і ще кілька матросів, що стояли на верхній палубі, і, не зупиняючись бігти в середину корабля, затараторив:
– Ідьомте, ідьомте! Зі мною, зі мною! Обдивитися все треба! Чи не забули де ящиків! Ящиків не вистачає, холєра, от холєра!
– Може мішків не вистачає, бо повисипалися?
– Ні, ні, ні! Якраз мішків вистачає, повисипалося, зрозуміло, навіть порвалося, холєра його забери! А от ящиків недочьот, недочьот!
– І скільки ж не вистачає?
– Скільки… скільки… Хто ж їх рахував… ніхто не рахував… пів причепи не вистачає…
– Як – пів причепи?! Ящиків?!
– Отак! Пів причепи ящиків! Навіть трохи більше… холєра… На тім березі всі фури були повні?
– Повні.
– І причепи?
– Та ну що я… всі ж, кажу, ті, що з ящиками – під зав’язку аж до дверей кожна!
– Отож! А зараз одна напівпорожня…
Обійшли ми увесь танковий трюм, заглянули в порожній кубрик десанту, в інші закутки трюму – ніде ніяких ящиків не було.
– А по бойових постах якщо подивитися? – боцман знав, як вимовляти риторичні запитання.
– Тащ, Ви що, смієтеся? Ящики – і на бойовому посту? Це як має виглядати?
– Отож… Зараз… зараз… А в кубриках? Чи в столовій?
Риторика з інтонації не зникала.
– Та-а-а-ащ!! Як Ви собі це уявляєте? Командир чи офіцер якийсь заходить в кубрик – а там ящики?! Він запитує – а ми йому що?!
– Та да… та да… Ну… ще трохи постоїмо, та й підемо, – боцман нарешті заспокоївся, перестав рвучко смикатися в різні боки, приміряв на себе лице винуватого, потім спробував лице приреченого, і, нарешті, зупинився на виразі крайнього відчаю.
Таким його, швидкого, і провели до трапу.
Вже зійшовши на землю, боцман повернувся своїм відчаєм до нас і шикнув:
– Геть усі з верхньої палуби!
Котрої години командир з боцманом повернулися на корабель, невідомо, але відомо, що повернулися вони в дупель п’яні. Старпом відразу, як ті з грузинами кудись поїхали якимось легковиком, розпорядився зробити на кораблі прибирання, не дивлячись на те, що вже темніє, бо «завтра зранку вирушаємо додому». Коли всі розійшлися, він упіймав мій погляд і поманив пальцем до себе. Він не любив мене, а я не любив старпома, і він про це знав, бо він терпіти не міг, коли із загальної маси хтось чимось виділявся і був не такий, як всі.
– Твій трюм – щоб там стало так, як має бути!
– Та-ащщщ! Там же чаю по кісточки повен трюм! Там же кілька кузовів чаю буде, може вдома на склянки продавати будемо?
– Я тобі дам склянок! Прибрати його негайно! До приходу командира!
– Куди ж ми його приберемо, якщо його стільки?!
– Куди хочете! Хоч і за борт!
Я від здивування витріщив на нього очі, а він на мене. Я відвів погляд, і це мене врятувало – недалеко стояв молодий матрос і все це слухав. Старпом теж подивився на того молодого матроса, на п'ятах розвернувся і пішов геть.
– Ти все чув? – я підійшов до матроса: все одно той чай прибирати молодшим від мене.
– Чув.
– Покличеш усіх, кого потрібно, скажеш – старпом наказав.
Наступний ранок почався о п'ятій з великого збору – це коли всі, хто є на кораблі, збираються в одному місці. Коли всі нарешті зібралися, вийшов пом’ятий командир. Він дуже нехотя дійшов до середини строю і, впівоберта, не повертаючись до нас, показав рукою на море і пальцем вниз – на воду. Ми всі подивилися вслід його пальця – і спочатку нічого не зрозуміли. Води не було! Не було води!! Зовсім!!!
А потім… потім повнісінький штиль бухти таки ворухнувся, і відсутність води ворухнулася разом із ним, і почало виявлятися, що то ворушиться таки вода, тільки вона ніби вкрита чимось… чимось… Господи! Та то ж чай!! Товстезний шар чаю заполонив усю бухту! По всьому плесу, куди не кинь оком, від берега до берега і аж до виходу з бухти в море!
– Мене… сьогодні… в пів п’ятого ранку… еколог… – було видно, що командирові зле. – Зараз прийде… катер… який… а ви будете… поки він не закінчить… стояти отут… як оцей штиль…
Командир був правий – якби не повний штиль, то цього, мабуть би, і не було.
Стояли ми тоді на холоді години дві чи й більше, поки маленький кораблик із відкритими спереду захватами «пилососив» акваторію бухти. Потім, нарешті, пролунала навчальна тривога і ми почали готуватися до відшвартовування.
Коли вийшли в море, вітру вже не було, але незабаром ми на здогнали «мертвий шторм» – це коли вітру немає, але коливання води залишаються через її інертність, і та інертність робить ті коливання рівномірними настільки, що це починає впливати на психіку – повільно, монотонно і з математичною точністю рівновіддалено: туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди… І так з півдоби чи й більше. Спробуйте просидіти на електрогойдалці весь свій робочий день , коли вона постійно і монотонно погойдується.
За такого шторму газету розкладати на облиті водою столи у столовій, щоб тарілки не їздили, вже не потрібно, але по пів ополоника в миску, і так кілька разів за обід, – щоб суп не вихлюпувався, – це залишалося.
На самому носі корабля стояв боцман, впершись одним плечем у шток із ходовими вогнями, а руками широко тримаючись за леєра. Я таке потім в одному фільмі бачив, про айсберг. Підійшовши до боцмана, я запропонував сигарету, але він відмовився, тому що не курив. Я, звичайно, знав про це, але запропонувати мені йому було більше нічого.
– І куди вони могли стільки подітися? – боцман поглянув на мене і в його очах я помітив справжнє здивування. – Нехай ми по ящику взяли всім офіцерам і мічманам, грузини самі так розпорядилися… Нас всього… п’ять і шість… одинадцять… Ну нехай ми по два взяли, а не по одному… Але ж стільки… Куди?
– За переборку, – мені нарешті вдалося підкурити сирими сірниками, і я смачно, після кружки терпкого гарячого чаю, затягнувся. – Так а скільки всього ящиків не дорахувалися?
– Все таки за переборку? – мічман скрушно зітхнув. – Їх справді ніхто не рахував. Заїхали, казали, навантажили стільки влізло, і до нас привезли. А я пляшку коньяку командиру завинив…
– За що?
– Та він так і казав, що за переборками, а я заперечував, що шторм, і незручно буде. Слухай, ну це ж справді незручно було?
– Ну звичайно незручно! Поки відкрутиш гвинтики на хитавиці, поки виймеш ту переборку, поки повставляєш у вільне місце пачки. Де є місце, де нема, де більше, де менше. Один вставляє, один тримає, удвох треба, аякже!
– А самі ящики куди подівали, в море?
– Ну що ви! Вони всі у Вас! Боцманята бігали, забирали в усіх, сказали, що місце знайдуть.
– В усіх забирали? Це значить усі… переборки крутили? – боцман знову скрушно зітхнув і попросив сигарету.
На похмілля він інколи курив.
Коли прийшли додому, звістка про чай облетіла всю базу миттєво. В той же самий вечір, і наступних кілька днів, до нас приходило – добре, що чергою не стояли, – стільки «лівого» народу, що я більше ніколи такого не бачив. Чай продавався за недорого і дарувався задарма, програвався і вигравався в карти блефуючи і коли роздавали у відкриту, передавався кудись комусь і відкладався для когось на потім.
Найцікавіший був фокусник. Старший мічман, пузатенький, не знаю з якого корабля, прийшов і попросився в кубрик до матросів фокуси картярські показати. Командир йому дозволив, ми теж. Що він витворяв з колодою карт! Я по телевізору такого не бачив – колода з однієї долоні по руці розтягувалася і переповзала, ніби жива, через шию на іншу руку, потім збиралася в другій долоні і тут же розтягувалася і переповзала назад. Або коли запускає карти в політ трохи вбік від себе, одну за одною, ланцюжком, а потім забігає і ловить по одній, і тут же знову запускає! Так і бігає по кубрику туди-сюди, запускає і ловить, запускає і ловить! Або коли між пальцями однієї руки кілька карт вертяться з такою швидкістю, що не можна вгадати, скільки їх там – одна чи дві. А потім другою рукою додає у вертіння ще одну карту – а виявляється, що то він одну забрав, і продовжує вертітися одна тільки швидше, а не дві чи три, як думав ти. В перший день за пояснення і повільну демонстрацію кожного фокусу мічман той брав по десять пачок чаю і відбою не було. Коли він побачив, що не зможе забрати весь зароблений чай із собою, попрощався до завтра. Але завтра вже було по п’ять пачок за фокус, хоч і фокуси були вже цікавіші, такі, що можна запам’ятати і самому спробувати: «Вибери будь-яку карту – а я її вгадаю», або «Розкладу колоду на три частини три рази, ти кожного разу покажеш, в якій колоді твоя карта, а вкінці я її тобі покажу», або «Після твого збивання роздаю по три карти – ти не виграєш жодного разу із десяти, тільки на одинадцятий, або на будь-який, який вибереш ти». Третього дня мічман влаштував завершальний виступ в столовій, ніби на сцені, ніби з глядачами театру, і ми кинули клич: у кого є зайве, щоб йому віддячити. Фокусник теж гаряче подякував нам, і вже на трапі сказав:
– Я вже старий і не той, що раніше! Якби ви тілько бачили, що справжні майстри вміють!
Завершилася та історія з чаєм моєю відпусткою. І їхала разом зі мною додому величезна дорожня сумка, повна стограмових пачок грузинського чаю вищого ґатунку. Чорного, звичайно.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972945
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2023
Того року сталося так, що ми перевозили морем всілякі військові і невійськові вантажі вздовж всього північно-східного узбережжя Чорного моря аж до глибокої зими, а не до перших зимових негод, як було зазвичай.
І от, останнього дня року, що минав, ми на повних парах мчалися додому. Всі офіцери й мічмани були налаштовані одним – Новий рік вдома! За розрахунками прибуття наше мало бути десь між восьмою і десятою вечора тридцять першого грудня.
Командир зовні виглядав спокійно, але хто його знав, той напевно бачив, що всередині кепа все бурлило. Аякже, повинні були виходити тридцятого, згідно узгодженого графіка, але хтось там щось не встиг вчасно доставити в порт і привезли лише вночі. Великий ящик з різноманітними пляшками, який занесли до командира в каюту, мав поліпшувати йому настрій.
І ось, на півдорозі додому, серед відкритого моря, на корабель радіограмою прийшла новина – додому не пускають! Очікується значне погіршення погодних умов, шторм до восьми балів, вітер тридцять метрів за секунду, всім кораблям негайно слідувати в укриття до найближчого порту. Командир спочатку вигнав зв’язківця, що приніс цю новину, і наказав йому забути про це. Але через кілька хвилин зв’язківець прибіг знову і повідомив, що «вони вимагають відповіді за підписом командира». Командир поматюкався, потім наказав надати таку відповідь, а всіх офіцерів і мічманів скликав до кают-компанії.
До акваторії порту – а то був російський порт Новоросійськ – нас не впустили, бо там вже місця не вистачало, наказали кинути якір на підході до акваторії, мовляв там теж затишне місце і таких, як ми, вже назбиралося чимало.
Коли отак ми отаборилися, годинник на верхній палубі пробемкав дванадцяту, і стало нарешті відомо, навіщо командир скликав усіх в кают-компанію. До берега вирушає чотиривесловий ялик – офіцер, мічман і четверо гребців, вони ж носії. Цим, чотирьом, гроші здавати не потрібно, вони своє відпрацюють, а всім іншим – на святковий стіл скільки в кого є. Проблем ніяких не повинно було бути, бо за останні кілька рейсів кожен член екіпажу трохи підкалимив.
Дуже жаль, що я не бачив, як розвантажували наш ялик, коли гінці прибули назад, але коли о двадцять другій нуль нуль замість оголошення відбою всіх запросили до столової, – я був вражений. Та що там вражений – шокований! Столи, вони ж баки, поставили як на весіллі – літерою Т, і на них понаставляли: паруючу м’яту картоплю з підливкою і шматочками м’яса, ще якісь м’ясні нарізки небачених досі конфігурацій і консистенцій, пошматована великими і меншими куснями копчена і солена в мокрому розсолі риба, зелені з фіолетовим і червоним овочеві салати, мариновані гриби ціленькі і порізані, й ще багато чогось незрозумілого на тарілках, що можна було розпізнати, тільки скуштувавши. І пляшки. Пляшок різного калібру було стільки, що вони займали все вільне місце, яке залишалось біля тарілок. Коли я перерахував одну тільки горілку, пляшок з нею виявилося рівно вдвічі більше, ніж місць за столами! І це не рахуючи пива і різних, якихось нових, ще небачених слабоалкогольних напоїв.
Коли всі зібралися, зайшов командир з декількома офіцерами. Вони принесли з собою пару пляшок шампанського. Свої всі пляшки ми заздалегідь поховали собі під ноги, щоб їх не бачив командир, хоча потім стало ясно, що коли заходиш в столову, то все те підніжжя видно, як на долоні. Командир відкоркував шампанське, особисто розлив усім у залізні кружки, привітав з Новим роком і сказав, що цей Новий рік на якорі неодмінно запам’ятається кожному, і «не тому, що там чомусь, а тому, що завтра рівно о сьомій ранку ми знімаємося з якоря і йдемо додому».
Після того, як випили привітальну, командир ще раз наголосив на сьомій ранку, та й пішов разом з офіцерами до кают-компанії. Що було потім – не варто й розказувати, бо кожен дорослий це може уявити, бо й сам не раз бував на таких «весіллях». Одне можу сказати так точно, що точніше не буває, – ні командира, ні хоч одного з офіцерів чи мічманів я тієї ночі не бачив жодного разу. Враження таке, що командир заборонив їм виходити із кают-компанії. А можливо, я просто не там і не тоді ходив, бо чітко пам’ятаю, чим ми тоді займалися.
Спочатку ми напилися і наїлися, потім ще напилися, потім ще, потім ходили курити на корму, де курити заборонено, бо дуже багацько різного обладнання з начинням. Розповідали анекдоти, різні життєві історії, реготали на всю горлянку – а що, море, хто почує, – стріляли в небо недокурками сигарет, рахували вогні в морі, які, як і ми, «заблукали» в новорічну ніч серед безкінечності. Потім пили пиво і оті, нового покоління, солодкі напої з маленьких пляшечок, пили їх на баку корабля, тобто на його носі, де законне місце для куріння. Пішли туди для того, щоб він, корабель, не образився на нас, та й понесли і йому пару пляшечок, які об його ніс і розбили. Потім, не знаю, скільки то було вже часу, повернулися до столової, прибрали столи на одну купу і влаштували танцпол. Брейкерів серед нас не знайшлося, але лінолеум того разу ми витерли добряче, навіть в одному місці від палуби його відірвали. Для тих, хто втрачав сили, поряд стояв допінг. Він же був і снодійним. Останнє, що пам’ятаю з того вечора, – нас залишалося зовсім мало, всього кілька чоловік, година ночі невідомо яка, на моє прохання вмикають мою улюблену – не пам’ятаю вже яку – пісню, і я, танцюючи невідомий нікому танець, ритмічно лупашу кулаками в стелю. Стелі на кораблях завжди низькі, ледь вище голови, а ще й з моїм зростом, для чогось схожого на удар в стелю потрібно було підгинати ноги. Але навіть такий танець, на напівзігнутих, пам’ятаю, виходив на славу!
Як лягали спати – не пам’ятаю зовсім, але наступний день, як і обіцяв командир, закарбувався на все життя. Слід сказати, що місце для спання на кораблі мені випало козирне – ліжко більше ніж наполовину по довжині ховалося за високим рундуком для одягу, в якому шинель могла висіти в повний зріст. Тобто, моя подушка цілодобово жила в затінку, і якщо лягти на неї навіть серед білого дня, що впевнено пробивався крізь ілюмінатори, то той затінок повністю відповідав тій порі доби, коли потрібно лягати спати.
Отож, прокинувся я від якоїсь вібрації. Потім почув крики, потім удари по чомусь м’якому, потім знову удари, але вже по чомусь твердому і знову вібрація. Тихесенько виглянув із-за рундука: розхристаний командир в одній руці тримав когось зігнутого, а другою лупив того когось по чому попало, причому бив не так, як б’ють боксери, кулаком з боку пальців, а бив, ніби молотком – зверху вниз, а потім кут ударів трохи змінював, але молоток з руки не випускав. Всі ліжка в кубрику стояли порожні, я був останнім. «Зараз якщо не вискочу – він мене в цьому закутку просто задавить». Думати було ніколи: швидко схватив прогари – ботики, а також бушлат із шапкою – добре що я вчора, чи вже сьогодні, влігся одягненим! Схватив – і чимдуж рвонув до виходу.
– А-а-а!! Ось де ти мені попався! – командир жбурнув від себе тіло, що тримав, і кинувся до мене.
Добре, що я, захищаючись, завчасно підняв угору руки разом із тим, що в них було. Якби не рука з прогарами, то удар ногою прийшовся б мені по голові справа, а якби не бушлат із шапкою, то отримав би кулаком зліва. Встиг відзначити, що командир намагався бити мене вже ударами боксерськими. Відчинені двері кубрика мене врятували – спиною вперед я їх подолав і чимдуж помчав трапами та коридорами до корми, на ют, тому що був приписаний до швартової команди юта. Тобто, зніматися з якоря мали саме ми, і моя участь у тому мала бути самою безпосередньою.
Не зустрівши нікого в коридорі, я вискочив на ют. Корабель вже був у морі – берег виднівся на такій відстані, як ми зазвичай ходимо. На юті я побачив усю швартову команду і ще кілька матросів. Який вигляд вони всі мали! Такий, як і я – в когось шинель на тільник надягнена, в когось прогари на босу ногу, хтось одягався в одяг, який йому тільки що принесли і допомагали в нього одягатися.
Мічман Шуров, керівник ютової швартової команди, стояв у банних капцях, щоправда одягнених на шкарпетки, без верхнього одягу і шапки. На моє німе запитання він переступив з ноги на ногу, витримав приречену паузу, і нарешті мовив:
– Вже несуть.
При цьому в нього ніби випала нижня губа, яку він тримав у роті, бо вона була з великою напухлою червоною тріщиною. На моє друге, ще безмовніше запитання, мічман Шуров трохи розслабився:
– А що ти зробиш, коли в нього в одній руці пістолет, а в іншій кулак!
Третє німе запитання було апогеєм, далі мої очі розширюватися вже не могли, і мічман Шуров розслабився зовсім:
– Ага! Я теж так дивився! Зайдеш, подивишся в нашу каюту на стелю! Ще невідомо, чим воно вилізе. І головне – домовлялися ж зачинятися, так зранку хтось на стук взяв – і відкрив.
– А то командир стукав?
– Ага! Як увірвався, два постріли вгору, щось горлопанить, і як пішов кришити!
– А у вас ще й каюта малесенька, розвернутися ніде.
– Ага! Усім роздав! Спочатку поваляв усіх, хто не встиг скочити з ліжок, колінами і ліктями, а потім ми проходили крізь нього як крізь той… як крізь портал, по черзі. Кричав щоб захищалися, а то як вб’є, то втопить. У мене це ще нічого, ти піди на Пілатова подивись!
Мічмана Пілатова прикомандирували до нас з якогось іншого, великого корабля, і те, що він був не з нашого дивізіону середніх десантних кораблів, командиру не сподобалося з самого початку. Просто Пілатов тоді ще не знав, що це значить, коли нашому командиру щось наполегливо не подобається.
– І що в нього?
– Що, що… носа, мабуть, зламав, і вухо… я навіть не знаю як це…
– Що – як це?
– Одне вухо нормально – назад дивиться, як і потрібно, а друге – вперед!
– Вперед?! А-а! Так то зламав хряща. У борців таке є, хто боротьбою займається, бачили? Той мічман не борець?
– Та хрен його знає… Та й Пілат ще щось із ліжка бовкати почав, краще б мовчав би вже, може б і не було б такого. Кожному по пару разів видав, а йому цілу серію! О, одяг несуть!
Мічман Шуров одягнувся так швидко, як тільки можна, і нарешті його лице розпливлося в задоволеній посмішці. Та й погода все таки січнева – мороз не мороз, а в морі навіть нуль відчувається набагато неприємніше, ніж мінус десять десь у затишку. Поряд стояли матроси хто в чому, але помітних «пошкоджень» на них не було видно.
Коли десь через півгодини кораблем розповзлося, що командир заякорився на ГКП – головному командному пості, – всі полегшено зітхнули: нарешті можна було одягтись як слід і зайнятися тим, чим зазвичай займалися в морі.
Виявляється, що після святкування Нового року першим прокинувся командир, і це сталося десь біля половини дев’ятої. Принаймні, так стверджує черговий по кораблю старшина, який попав під командира першим. Кажуть, що той черговий так волав у мікрофон навчальну тривогу, що ніби вся ядерна війна вже закінчилася, і він побачив найжахливіше жахіття, яке тільки може бути.
Трохи перегодя, вже коли всі розійшлися по своїх бойових постах, наш цапівський «Каштан» (ЦАП – це центральний артилерійський пост, а «Каштан» – гучномовний радіозв’язок з мікрофоном біля кожного апарата) командирським голосом назвав кілька прізвищ і наказав їм негайно з’явитися на ГКП. Серед тих прізвищ було і моє. Однак заспокоювало те, що командир в кінці прицмокнув, а це означало, що в командира такий гарний настрій, що тільки спробуй його чим-небудь зіпсувати.
Коли добіг до входу в ГКП, мене там вже чекали інші матроси, кого викликали. Це були командири відділень усіх бойових частин корабля. Вони чекали мене, щоб з’явитися за викликом всім разом. Постукали в броняху і відчинили її – старший лейтенант, що був на ГКП один однісінький, повідомив, що командир разом із рульовим перебралися на мостик – командиру дуже сподобалася погода.
Мостик знаходився над ГКП. Головний командний пост був усередині надбудови корабля, а місток, такий самий ГКП, але літній, без даху, ніби кабріолет, – на його даху. Ми подивилися один на одного – всі були роздягнені, без верхнього одягу, але часу вже не було. Вистрибнули бігом нагору й запитали дозволу з’явитися перед очі.
Про погоду слід дещо уточнити – вона тоді стояла справді шикарна. Холодне, сире, їдке, постійний дошкульний вітрець з одного й того самого боку, сонця не видно, ніби його немає зовсім, хоча білий день звідкись береться. Зате хвилька – ледь-ледь, навіть баранців майже немає.
Командир у довжелезному чорному шкіряному тулупі з височенним коміром вище голови сидів у такому ж чорному високому шкіряному кріслі на коліщатах. Це крісло командиру подарували одні з наших пасажирів, що ми їх перевозили на нове місце служби: командир, кажуть, їм сказав, що крісло буде плакати за кораблем, а власники крісла вирішили, що їм плакса в новому будинку не потрібен – і подарували.
– Ну що, командири! – командир майже єхидно посміхнувся. – Думали, що я не на містку? А я – на містку! Віджиматися не будемо, бо вам соромно стане, і в трюм не покличу, принаймні, поки що. Але просто так вам це відпускати – теж не те. Тому ось: хто перший за мене побачить нову ціль – он ті два кораблі на горизонті я вже бачив – той піде вниз, а хто першим за мене не побачить – той буде стояти тут.
І дістав із-за поли тулупа здоровенний бінокль. Я такого ще ніколи не бачив – його випуклі об’єктиви майже доторкувалися один до одного, і чомусь нагадували два невеликих відерця. Командир полюбувався нашими фізіономіями, здув останню пилинку з бінокля і приклав його до очей. Голова нехотя подалася назад, пальці порухали налаштування.
– Три! О-о, чотири і п'ять!
Ми переглянулися, і стали дружно запитувати про бінокль, бо такого величезного справді ще не бачив ніхто. Командир задоволено розповів нам про можливості бінокля, показав його з усіх боків, сказав, що видурив його в одного адмірала за якусь дурницю, дав нам кожному подивитися в нього, а потім викликав старпома на зміну своєї вахти. Коли старпом піднявся до нас, командир мовчки пішов, навіть ні на кого не поглянувши.
Старпом потрогав рукою ще тепле крісло, всівся в нього, і здивовано дістав із-за крісла пів пляшки коньяку. Спочатку довго дивився на неї, ніби щось зважував, потім перевів погляд на нас:
– Вам ще тут щось треба?
– Нікак нєт!
– Ну так вон звідси! Знайшли собі місце! І затямте – ще сонце не сяде, а ми вже вдома будемо, і всі розійдуться, а я черговим з вами залишаюся!
Чи нам сказав, чи собі…
Що далі було того дня – не пам’ятаю, але пам’ятаю точно, що більше не пили. Весь алкоголь, що залишився, командир забрав, і його більше ніхто ніколи не бачив. Алкоголю.
А командир, що загадав незабутній Новий рік на якорі, виявився правим. Як і завжди.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972607
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2023
Був у нас на службі один матрос, не пам’ятаю вже його прізвища, спочатку називали його Саша, хоча він, коли з кимось знайомився, кожного разу офіційно повідомляв: “Олександр!”, йому відповідали: “Міха, Мишко”, а він до наступного знову: “Олександр!”. І так до кожного. Я гадки не маю, як таких людей взагалі на службу беруть, але те, що він справді не був психічно здоровим, було видно після кількох хвилин спілкування з ним. Служив він трюмним електриком в БЧ-5 — це бойова частина механіків, двигун корабля. Так як всіх молодих електриків на флоті неодмінно називають “фазами”, то і його всі фазою кликали. Йому це подобалося, а з огляду його характеру, і взагалі замашок, це поганяло так приклеїлося іменем до нього, що трохи пізніше всіх інших “фаз” на кораблі стали кликати якось по-іншому, щоб не плутати з тим Фазою, якого вже всі знали саме як Фазу. Статури він був не видатної, але й теж не тендітної, принаймні електродвигуни, вдвоє важчі за нього самого, з місця на місце перетягував.
В кожного молодого матроса на кораблі, крім основних, так би мовити, професійних обов’язків, є ще купа різноманітної роботи, яку хтось повинен виконувати. Наприклад — помічник помічника кока на камбузі, або черговий по столовій. Коли Фазу розписували в такі наряди, він кожного разу дивився перед собою тупо-тупо, не моргнувши жодним м’язом на обличчі, поки йому розповідали, що сьогодні робити потрібно. У нього запитують, чи він зрозумів, а він знову дивиться ту-у-упо-тупо, і мовчить, потім помалу збільшує очі і починає піднімати їх догори. У нього запитують вже роздратовано, чи він вперше тут, він відповідає, що ні. “Ну так роби те, що й минулого разу! Нічого іншого не треба!”. Він знову дивиться вперед тупо-тупо, а потім, як із кам’яного сфінкса, з нього доноситься: “Я не пам’ятаю...” Він був зі мною одного призову, однорічником, й іноді так хотілося зацідити в ту фізіономію, щоб на ній нарешті проступила хоч якась емоція.
Але одного разу Фаза з тими нарядами змінився! Бачу — а він веселий, на лиці то посмішка, то здивування, жартує. Не став запитувати у нього самого, чому це він сьогодні на камбузі такий веселий, запитав у кока.
— Та да! Він вже три дні такий! А сьогодні попросився до мене сам!
— Що ж це мало такого статися!
— Виявляється, він взнав, що ці наряди на камбуз і столовку законні, а не знущання над молодими. До нього дійшло, що це так прийнято на флоті, коли механіки чи артилеристи іноді картоплю чистять!
— Мда-а-а...
Але Фазу дідівщиною таки діставало, бо насправді вона була. З іншого боку — якщо дідівщини не занадто — то вона, як не крути, додатково дисциплінує команду, особливо коли командує тією дідівщиною сам командир корабля.
Коли були не в морі, а стояли біля стінки, то комусь потрібно було робити необхідні поточні справи. Якщо це порівняти, для повного розуміння, з домашнім господарством, то комусь потрібно було корів попорати, якщо вони є, курей з індиками нагодувати і напоїти, собак, котів, а можливо – папугу в клітці. Комусь необхідно в хаті ганчіркою пройтися, пилососом; комусь їсти приготувати, пирога, можливо, спекти, чи хоча би картоплі підсмажити. Якщо корабель стоїть прив’язаним до берега — все це роблять наймолодші, бо не потрібно робити те, що потрібно робити в морі – тримати корабель на ходу, і тим самим навчатися морській справі.
Одного разу Фаза заховався. Йому доручили якусь роботу, а він заховався. Його швидко знайшли і сказали, що якщо він заховається ще раз, його викличуть, згідно річної програми підготовки, в танковий трюм на тренування з рукопашного бою, — і відлупцюють. Він же ж не забув, що служить в дивізії морських десантних сил?
У відповідь Фаза, обдуривши вахту (сказав, що його послали на сусідній корабель по щось, на кшталт кардамону), побіг у штаб дивізії, що розміщувався недалеко на березі. Через півгодини його привів, тримаючи за руку, якийсь капітан третього рангу, викликав до трапу командира корабля, потім всі пішли у танковий трюм, де зазвичай проводяться фізичні тренування, і викликали туди того матроса, що погрожував Фазі, і того, хто стояв на трапі і пропустив Фазу на берег без перепустки. Коли ті прибігли, капітан третього рангу зняв кітеля, поставив їх навпроти і наказав їм двом напасти на себе.
— Ану, давайте, воїни мені теж, перед вами ворог! Ану забийте мене! Ану покажіть, на що ви здатні! Ну що ви стоїте, як ті засранці!
Хлопці стояли вкопано і великими очима дивились на нашого командира. Командир схилив голову і мовчав.
— Ну, якщо ви не хочете нападати на мене, тоді захищайтеся! — і як пішов той капітан третього рангу їх лупцювати прийомами! Не сильно, але по кілька ударів у лоба і по корпусу вони отримали таких, що гей-гей! А в кінці ще й кидок об залізну палубу ребрами.
— Хреново в тебе, командире, воїни захищаються, — тільки й сказав, одягнув кітель і пішов геть.
Після того весь свій вільний час кожен міг відкрито вбивати біля гир, штанг, груш і боксерських рукавичок. І спасибі за це треба було казати кому? Фазі, звичайно!
Але він був не такою людиною, як ми звикли бачити людей. Він був справжнім Фазою, причому справжнім, якщо в усіх розуміннях цього слова, бо в електриці йому чомусь світла не дало. Коли в нього запитували, як він в школі вчився, він відповідав, що в школі в них було всього два вчителя: одна в початкових класах, а друга в старших, і які вони оцінки йому ставили – він не знає. Коли в нього запитували, чому він зовсім не тренується в трюмі, він відповідав, що не хоче; коли запитували, як він буде захищати свою сім’ю, він казав, що у нього не буде сім’ї; коли у нього запитували, як він буде захищати самого себе, він відповідав: “А навіщо себе захищати? Від кого? Чи від чого?” Що тут скажеш? З якої глибини починати розповідь і куди її вести?
Різноманітні історії з Фазою продовжувалися й тоді, коли він перестав бути наймолодшим “фазою” на кораблі, тобто, коли на корабель прийшли ще молодші матроси. Більше того — історії ці продовжувались і тоді, коли до тих матросів прийшли їхні молоді матроси, а можливо, ще й далі. Але про все по порядку.
Колись Фаза знову сильно натупив. Знову щось переплутав, знову щось не те зробив. Справу швидко залагодили, а до мене звернулися матроси з БЧ-5, на пів року молодші нас:
— Слухай, ти одного з ним призову, маєш авторитет серед своїх, зроби з ним щось! Так тупить, що ми вже заморились через нього тирки получати! Сили вже немає!
Я думав недовго. Саме тоді, кілька тижнів до того, прийшов наступний призов, тобто прийшли матроси, не на пів року, а на цілий рік молодші від нас. Гукнув я трьох із них, тих, що не з БЧ-5, та й кажу:
— Вдома, до служби, у бійках билися?
— Та бувало, — один з них переступив з ноги на ногу.
— Фазу знаєте?
— Якого, великого? — запитали чомусь дружно.
— Так, великого Фазу. Мені потрібно, щоб ви його відлупцювали.
Молоді витріщили на мене очі й почали відходити спиною назад.
— Не бійтеся і слухайте мене уважно. Бити його дуже — не потрібно, але синяк під око, або губу розбити обов’язково! Чули? Він на тренування забив повністю, тому отримати своє повинен.
Хлопці ті молодці, саме так все і зробили — зустріли Фазу в коридорі, заштовхали до гальюна, і один лупонув по носі, а другий по губі. З носа і губи потекла кров, під очима відразу посиніло. Дали свого — і розбіглися. Фаза вмився поряд у передбаннику, і побіг до каюти командира. Що було потім – ніхто точно не знає, але є розповідь самого Фази, до котрої особисто в мене немає жодної претензії: «Зайшов я до нього та й кажу, що ось, кров тече, мене побили, і побили не в танковому трюмі, де погрожували тренуваннями, а прямо в гальюні, коли я хотів своє діло робити. Командир мене запитує, хто побив. Я йому й кажу, що он той, той і той. Він спочатку думав, думав, а потім як закричить на мене: як це – той, той, і той?! Вони ж тільки на корабель прийшли! Кричав так, що я його ще таким не бачив – як же ж, каже, вони могли тебе побити, коли вони ще навіть не знають, як та… ну ота… як же ж він казав… як апарель називається не знають! А потім дає мені ключі і каже, щоб я двері… так, так, броняху зачинив. Я спочатку не зрозумів – взяв і замкнув. А коли ключі йому повертав, він як схватить мене за руку, як жбурне ребрами об стіл! Потім за шию – і об підлогу! Об палубу! Як почав він мене кидати, об що тільки не кидав! І об гардероб свій, і об ілюмінатор! Найгірше об стілець було – він коротенький для тіла, і тому виходить не тільки удар, а тіло ще й на злам іде! Я вже хотів свідомість втрачати, а він мабуть побачив, та перестав. А потім відімкнув двері і сказав, щоб я йшов у штаб і жалівся, що мене спочатку молоді побили, що тільки на корабель прийшли, а потім командир. Але що я – дурний, я ж то знаю, що мене на трапі вже ніхто не пропустить, навіть з перепусткою».
Довго ми сміялися з тієї розповіді, але відтоді Фаза таки почав спускатися вниз, в танковий трюм, і чимось там займатися.
Вдруге Фаза заховався, коли ми були в морі. Йому потрібно було о другій ночі виходити на вахту, а він не вийшов. У кубрик – ліжко порожнє і застелене. Пробіглися по всьому кораблю – немає. Доповіли командиру. Командир оголосив великий збір – це коли абсолютно всі, хто є на кораблі, збираються в одному місці. Фаза на великий збір не прийшов. Командир наказав обшукати корабель. Через хвилин десять Фазу знайшли: він заховався у фальштрубі – боцманське підсобне приміщення на верхній надбудові, що зовні імітує невисоку, але широку трубу, з якої типу повинен виходити вихлоп з турбіни. З якою метою її спорудили на нашому тихохідному кораблику, який турбіну хіба в снах своїх бачив, – невідомо, але пофарбована вона була як справжня труба і в ній зберігалося багато різного «мотлоху»: канати, брезенти, дерев’яні бруси різних розмірів, купа якихось, мабуть старих й непотрібних, великих морських карт з розмальованими глибинами та стрілочками можливих маршрутів. Серед всього того і заховався Фаза. При ньому був рюкзак, набитий його військовим одягом, взутий Фаза був не в повсякденні прогари, а в парадно-вихідні ботики, на голові була безкозирка. Коли Фазу відвели до командира, той оглянув його, і наказав викинути все із рюкзака.
– І що це ти задумав? Що ти хотів з оцим усім робити?
– В мене в Сочі тітка живе. Я хотів до неї… в гості.
– В Сочі тітка? До неї?! Як – вплав?!!
І ми нарешті зрозуміли, що задумав Фаза. Виявляється, він десь там вештався біля штурманської рубки, і почув розмову про те, що о такій і такій годині будемо Сочі проходити, і треба буде вийти на палубу на гарні вогні подивитися – Сочі завжди світилося найяскравіше на всьому узбережжі. Фаза згадав, що в нього в Сочі тітка живе, і… вирішив до неї в гості. Запам’ятав час, щоб не проґавити, коли вистрибувати, зібрав всі свої речі, і заховався в очікуванні потрібної години. Про те, що в два ночі потрібно на вахту, – забув.
– А одяг увесь навіщо зібрав?
– Як навіщо – щоб не пропав. Ви ж його без мене порозкрадаєте.
– І плисти хотів з рюкзаком? І в ботики взутий?!
– А що? Шторму немає, плисти легко, я добре вмію плавати, до того ж недалеко – вогні он добре видно. Ну я думав, що рюкзак, якщо що, то кину, а ботики і безкозирку – ні! Хоч якась пам’ять про службу буде.
Пам’ятаю, я тоді відразу побіг до штурманів, щоб взнати відстань до берега. Вони при мені тицьнули пальцем в екран:
– Сочі вже пройшли, тільки що, і до них… ось, рівно шістнадцять з половиною.
– Що шістнадцять з половиною?
– Морських миль, звичайно, а що ж іще? В кілометрах це помножити на один і вісім.
– На один і вісім… на один і вісім… Це ж десь біля тридцяти буде!
– Ну десь так.
– Тридцять кілометрів! А вогні ніби зовсім близько!
Втретє Фаза заховався під час військових навчань. Двічі на рік – весною і восени – всі кораблі нашої дивізії брали участь у військовому навчанні: виходили в заданий квадрат і відпрацьовували поставлені військові задачі. Якщо по-простому, то в кожного корабля все, що повинно крутитися, мало крутитися; все, що повинно вертітися, мало вертітися; а все, що повинно стріляти, мало стріляти.
Однією з задач нашого корабля була висадка десанту на берег. Танковий трюм забили технікою з морськими піхотинцями: кілька плавучих БМП, кілька ГАЗ-66 з причепами, ще купа чогось за ними. Морська піхота, що без техніки, заполонила увесь великий десантний кубрик, що знаходився поряд із танковим трюмом. В зазначеному місці ми носом корабля мали вискочити на берег, відкрити ворота і опустити апарель, а морська піхота разом з технікою мали вийти з нас, типу вони когось атакують. І от, коли ми вже виконали в морі всі інші бойові задачі й мали виходити на курс висадки десанту, надійшов наказ командира: з кожного відділення виділити якомога більше людей для пошуків Фази. Фаза знову не з’явився на вахту. Як відпочивав – бачили, а тепер немає ніде. Шукали його тоді більше години – і не знайшли. Командир наказав механіку знизити швидкість корабля, бо вже скоро десант висаджувати, а потім такий обвів усіх поглядом, та й каже: «А в піхоті шукали?» А в піхоті ніхто й не шукав.
Як далі все було – не знаю, бо в тому участі не брав, але знайшли Фазу в морпіхівській польовій кухні, що на колесах: заліз у порожній бак для приготування каші. Хотів покинути корабель, казав, а далі будь що буде. Після закінчення навчань і приходу на базу, Фаза відсидів десять командирських діб на гауптвахті.
Про Фазу можна розповідати і розповідати, але в кожній розповіді має бути щось, задля чого вона взагалі почата, якась її суть. Фазину суть я побачив одного разу в морі, не пам’ятаю, чи то навчання були, чи вантажі якісь перевозили, що бувало доволі часто. Справа в тім, що коли корабель у морі, то біля арсеналу – а це приміщення для зберігання стрілецької зброї та інших боєприпасів – завжди виставлявся пост із штик-ножем. Вхід в арсенал був замкнутий двома великими замками на двох великих штабах, але згідно військово-морської традиції, арсенал постійно повинен хтось охороняти. Біля берега це робить берегова охорона, яка охороняє всіх і з боку моря, а у відкритому морі все робить команда.
Коли всі побачили, що Фаза освоївся на камбузі і в столовій, його почали ставити і на арсенал. А там місце тепленьке, темненьке, у затишку, у закутку, а поряд із входом в арсенал – двигун від гармати, що зверху, над головою, баштою крутить. Двигун той накритий товстим сталевим ковпаком заввишки з пів метра, на який, якщо щось підстелити, то не тільки сісти, а й прилягти можна. Не дуже, лише трішечки. А над головою, під стелею, трубопроводи всілякі – в яких трубах електрокабелі, в яких вода. І от хто на вахті тій засинав із штик-ножем, його неодмінно хтось, та й провчав: підкрадалися тихенько, перекидали вірьовку через трубопроводи вниз до ніг, – а воно корабель шумить усім корпусом, палуба ледь помітно вібрує, всі звуки приглушуються, – і одним кінцем зв’язували ноги, а за інший, через трубопроводи, тягнули вдвох чи втрьох. В результаті сплячого вартового піднімали ногами догори, він випускав штик-ніж із рук, – бо не міг же він спати без зброї в руках, – вірьовку фіксували в такому положенні, підходили до голови, яка була перевернутою, і запитували, що той може запропонувати.
Невідомо, що насправді запропонував їм тоді Фаза, але вже коли змотали вірьовку і вирішили розійтися, Фаза накинувся на них із оголеним штик-ножем. Їх було двоє, вони почали тікати, спочатку сміючись, а потім сміх закінчився: розлючений Фаза з ножем в руках ганяв їх по всій кормі, аж поки вони не почали кликати на допомогу когось. Добре, що тоді першим почув їх я. Вибігши на ют, я побачив таке, чого не бачив більше ні до того, ні після, – жовту піну. Фаза ганявся за ними із блискучим штик-ножем і щось несамовито кричав, а в нього з рота вилітали клапті жовтої піни. Поки я усвідомлював, що це таки справжній психічний припадок, а не щось інше, Фаза добігав до натягнутого троса, який треба було перестрибувати. Не знаю, як це сталося, але руки самі зняли рятівний круг, що висів поруч, – а треба сказати, що рятівні круги на кораблях періодично обробляють лаком, тому його на голову краще не кидати, – і в той момент, коли Фаза перестрибував через трос, з усієї сили кинув йому рятівного круга в живіт. Фазу перегнуло навпіл, і він шубовснув об палубу.
Коли Фаза віддихався і повитирав піну, почав оглядатися з таким виглядом, ніби тут вперше. Потім спохватився за штик-ножем:
– Де ніж? Віддай ножа!
– На, бери. На вахті стояв?
Фаза мовчав.
– Ти або розмовляй зі мною, або я штик-ніж віддам командиру.
– Стояв на вахті. Давай ножа.
– На, бери. За ноги підняли?
– Підняли.
– Про що домовились?
– Вони мене надурили – сказали, що більше ніколи мене не підніматимуть, а потім сказали, що це не стосується наступного разу.
– Серйозно? Ах вони ж…
– Не буду я більше.
– Що не будеш?
– Спати на посту із ножем. Мені про зброю інструктаж розказували.
– Точно не будеш?
– Точно.
– А як будеш, то що?
– То що хочеш… вб’єш мене… або втопиш.
– Ого! Ну-у, топити тебе я не буду, а от в морі за борт викинути можу – хто потім докаже, що ти сам не випав?
– Ну от і домовились! – і Фаза раптом змінився на обличчі, ніби ожив.
– Ну дивись, я тебе за язика не тягнув…
Минуло зовсім небагато часу, і пішли ми чомусь до Грузії. Влітку, з військовою справою похід не пов’язаний, – туди щось перевозили, а назад, пам’ятається, когось переселяли з їхніми пожитками. І грузини нас вином вгостили. Нас – це всіх: і командирів, і рядових. Вони взагалі довго і наполегливо нас вгощали тоді. І ось по дорозі додому, в морі, коли вина було ще вдосталь (а командир, варто зазначити, ганяв за вино, але головне було прийти тверезим на вахту), виходжу я до гальюна, якраз після вахти, після вечері й після розпиття того, що подужали, іду коридором, настрій, пам’ятаю – зараз із Богом розмовляти буду. Коли чую – гамір якийсь, ніби біля арсеналу. Підходжу – Фазу за ноги піднімають! П’яні, улюлюкають. Я підійшов, забрав у них вірьовку, і до Фази:
– Спав?
– Не спав!
– А як же ж вони тобі вірьовку за ноги прив’язали? Га?!
Фаза мовчав.
– Значить так – договір пам’ятаєш? Хлопці, в’яжіть йому руки, зараз ніч, корабель в морі, двигуни шумлять, ніде нікого, ніхто не побачить і не почує.
Після того, як зв’язали йому руки між собою і до тулуба, я кріпко обв’язав ноги іншою, довгою вірьовкою. Фаза мовчав і не сіпався, тільки кліпав і сопів. Потім я зняв із нього гюйса – це такий комір на матроському одязі – і засунув його кляпом Фазі в рота. Понесли його на ют, в темне місце, вільний край вірьовки я прив’язав за леєр – поручень. Потім акуратно перевалили Фазу через той леєр вниз головою, і почали поволі спускати його до води. Я стояв першим і дивився вниз:
– Давай! Ще давай! Ще попускай, попускай!
Шум двигунів, пориви вітру, плескіт хвиль додавали до алкогольного шуму в голові щось таке, що мною вважалося тоді, я не знаю, чому, – якимось вкрай необхідним.
Коли на голову Фази попали перші бризки, я прошляпив, бо їх вночі не видно. А от коли накрило першою хвилею – ми опускати припинили і я наказав тягнути назад. Мабуть, ми надто низько його опустили, чи мо’ вірьовка розтяглася, або перша хвиля, що накрила його голову, обдурила всіх і прийшла надто пізно, але поки ми його витягували назад, кілька великих хвиль накривали його з голови до пояса одна за одною. Від думки, що ми накоїли, я протверезів зовсім. Найбільше не давав спокою кляп у роті.
Поки ми перевалювали Фазу через леєр, він був без тями, а коли необережно стукнули головою об палубу – не сильно, легенько, – Фаза отямився. Коли його розв’язали і витягнули кляпа, він сів на коліна, і заплакав. Поплакав з хвилину, а потім тихо промовив:
– Більше я таким ніколи не буду.
Можливо, це дивно, але про себе я думав тоді те ж саме.
Страшно згадувати про все те. Але тепер я думаю, що тоді щось таки сталося із Фазою правильне, бо після того випадку – хоч вбийте мене, – але я не пам’ятаю більше жодного, хоч якогось, інциденту, пов’язаного з Фазою. Може це щось значить?
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972289
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2023
різдвяні фантазії
– Наступний!
– Добрий день.
– Добрий день? Ви гадаєте, у Вас сьогодні буде добрий день?
– Він у мене буде добрим у більшості випадків, чого бажаю і Вам, але то я просто привітався, бо так у нас, ґомо сапієнс, прийнято вітатися – добрий день!
– Чому тоді не доброго ранку, «ґомо сапієнс»? Ви ж, припустімо, знаєте, о котрій закінчується ранок і розпочинається білий день?
– Зараз… без двох хвилин три чверті на десяту, тому мій «добрий день» відносно Вас стосується скорше Вашого доброго, трудового, робочого дня, а не добової пори.
– Ну тоді так приймається! Ну що ж, розпочнемо?
– А ми ще не розпочали? Мені сказали, що все, про що запитають тут, стосується якогось іспиту.
– Гм… ну що ж, тоді-і-і… Ну добре… почнемо з найпростішого, для чайників, як кажуть: дивіться ось сюди на монітор і назвіть своє найжаданіше бажання.
– Найжада… бажання? Чи потребу?
– Ні, бажання, просте бажання, але виконання якого Ви хочете понад усе. Навіть більше, ніж виконання найнагальнішої потреби. Це як ніби до Вас явився Бог і каже: «Виконаю будь-яке бажання, але тільки одне-однісіньке!»
– Одне бажання… і що – воно збудеться?
– Не гарантую, але… ризикнути можна. До того ж час іспиту обмежений.
– Бажання понад усе… та ні, все одно я потім… ех-х, потім жалкувати буду… але ні, все одно, все одно… Значить так: найпалкіше моє бажання – взнати нарешті…
– Зачекайте-зачекайте, якщо потім якимось чином виявиться, ось цей монітор буде свідком, що це бажання не є… як Ви сказали… найпалкішим… палкішим, гм, цікаво, причому тут палиця, так от, якщо воно раптом виявиться не най…палкішим, то Ви втратите свій шанс, і бажання не збудеться зовсім ніяке.
– Ну що Ви мене збиваєте! Своє найпалкіше бажання я знаю давним-давно – нехай мені хтось розкаже, що було до самого початку Всесвіту і що буде після його кінця, якщо вони існують, а якщо їх не існує, то хай мені покажуть хоч одну безкінечність повністю, загалом, так би мовити.
– Що-о?! Це Вас хтось підговорив?
– Підговорив? Що значить – підговорив? Можна по-іншому – кажуть, що Всесвіт розширюється, та ще й з прискоренням. В мене питання – куди? Поглинає інший Всесвіт? А як поглине повністю – що буде далі? Що знаходиться за останнім всесвітом, навіть якщо він безліч разів паралельний?
– Ні… не підговорив… Бачу, що не підговорювали… і бажання має вигляд справжнього.
– Я про це думаю і думаю, вже довго.
– Як довго?
– Ну як почали приходити ті…
– Хто ті?
– Та це не важливо.
– Ну то скажіть вже, раз почали! До того ж раз воно почало приходити, значить воно має якусь вагу!
– Вірші.
– Почали приходити вірші? Вони почали приходити?!
– Ет, не важливо про це, ми ж про інше? Вже десь півтора десятка літ постійно думаю про початок, кінець і безкінечність в … матеріальному вимірі, тобто де саме воно, матеріальне і нематеріальне, поєднується.
– Півтора десятка постійно! І до чого ж додумалися, якщо не секрет?
– Додумався до того, що ми, люди, ніби намальовані на папері, у двовимірному просторі: рухаємось, про щось переживаємо, якось живемо, але тільки на площині, в одній площині. Нам би навчитись підняти голову над усім і осягнути простір тривимірний, простір всієї книги, так би мовити! Але де там – ми все про завоювання якоїсь зайвої клітинки чи заштрихування якоїсь наступної лінії думаємо, або все якісь машини та механізми для цього винаходимо... Ні щоб про нутро своє думати, про природу свою, про розвиток таких здібностей, яких вже ніхто не відніме.
– Так-так… Наступне запитання: хто із історичних персон Вам найближчий?
– Із наших, чи взагалі?
– Взагалі.
– Ну… мабуть… Будда. Він же справжня історична персона?
– Так-так… Точно Будда?
– Так, Будда.
– І чому?
– Бо чим більше я дізнавався про нього, тим більше здавалося, що то був я.
– Хм… І тепер Будда Ваш Бог?
– Ні, звичайно, що Ви! Це дурнуваті люди створили з нього бога! Сам же ж Будда, скажімо, порівнював себе із плотом, який хтось зробив для того, щоб річку переплисти на своєму шляху. Ось ти його зробив, ось переплив річку, тобі вдалося, і що ж далі – нести його із собою, сам пліт? Ну, якщо в тебе стільки зайвої сили, або в тебе є люди, які нестимуть його замість тебе, або якщо ти не довіряєш своєму вмінню за необхідності зробити наступний пліт – то мабуть тобі треба його нести. Але не мені. Будда мені друг, і ми обидва вклоняємося Одному Богу.
– Цікаво-цікаво… А Ісус?
– А Ісус практично те ж саме – Ісус хоч один раз сказав, що він – Бог? Ні, не сказав такого жодного разу! Він тільки говорив, що він син Божий. Але я теж, чуєте, я теж маю повне право сказати, що і я син Божий! І Ви теж син Божий, як і будь-хто, хто на себе може сказати «я» і відчуває присутність Бога поряд – він теж може вважати себе сином Божим!
– Ну добре, добре… Хоча ні – а як же ті дива, що творив Ісус? Це ж один він до них був здатен?
– Якщо хоч хтось буде жити так, як казав сам Ісус, як написано, як він сам зрозуміє ті слова, а не так, як перекручують його слова інші, до тієї людини теж можуть почати приходити такі дива дивні, що всі інші люди, які до них не здатні, не зможуть адекватно пояснити їх.
– І що ж, на Вашу думку, казав сам Ісус про те, як потрібно жити?
– Ісус казав, що вірити в Бога не треба – потрібно просто знати, що Він є, що Він є всюди і що Він є Один на ввесь Всесвіт. Знати про це – і все. А жити так, як Він підказує твоєму нутру. Це якщо стисло.
– Хм… Цікаво… сорок чотири тисячі нуль перший… це займе трохи часу… Ви почекайте… за дверима, будь ласка… ми Вас покличемо.
– Даруйте, а що це був за іспит?
– Якщо тобі не сказали, значить ти не пройшов. Кажуть, що хто проходить, тому кажуть, і взагалі – вони сюди більше не виходять.
– Мені сказали зачекати за дверима, вони покличуть, ось я і вийшов туди, звідки зайшов.
– Вибачте, що встряю, кажуть, що НАСА знайшло недалеку планету, точно як Земля, і там точно такі ж люди і звірі, як і в нас, але всі ще на первісному етапі – навіть мамонти ще є, а люди тільки-тільки вогонь навчилися із собою носити. І тих, хто покаже їм колесо і руду, вже знайшли, а тепер шукають Іллю з Ісусом…
24.12.2022 – 07.01.2023
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970354
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2023
Переклад пісні «Кооператив "Лебединое озеро"» автор Noize MC (Иван Александрович Алексеев)
я хотів би як колись поговорити з тобою
та телевізор твій занадто кричить
і я бачу як твоєю він стає головою
а твій рот його динаміком вмить
моя країна нині викидає колінця
зі своїм дивним негативним зростанням
я негативними згодами забитий по вінця
ось моя відповідь на твоє непитання
де ховаєте ви очі здичавілі нелюди
я балет дивитись хочу хай танцюють лебеді
хай до озера свойого дід ґаздує в трепоті
геть з екрану соловйові хай танцюють лебеді
та-та та та-а-а та-та та та
та-та та та-а-а та-та та та
та-та та та-а-а
та-та та та-а-а
коли все закінчиться ти будеш мовчати
і вигляд робити що ти ні при чому
лице ще кисліше аніж алича
та досада і смуток застигли на ньому
а я хотів би як колись поговорити з тобою
та телевізор твій занадто кричить
і я бачу як твоєю він стає головою
а твій рот його динаміком вмить
де ховаєте ви очі здичавілі нелюди
я балет дивитись хочу хай танцюють лебеді
хай до озера свойого дід ґаздує в трепоті
геть з екрану соловйові хай танцюють лебеді
та-та та та-а-а та-та та та
та-та та та-а-а та-та та та
та-та та та-а-а
та-та та та-а-а
ти-ти ти ти-и-и ти-ти ти ти
ти-ти ти ти-и-и ти-ти ти ти
ти-ти ти ти-и-и
ти-ти ти ти-и-и
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2022
нехай при дорозі матюк як кізяк
кавалерія є з туалетом не в кожного
поряд із будь-яким давнім ніззя
дуже рано чи пізно прокинеться можна
й як з рогу поллються віджимки надій
і посиплються мимо кишень усі здачі
хто хоче купайся хто хоче радій
а я навіть не хочу того всього бачить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2022
знайомих муз і все своє натхнення
жену думками на передову
подібність формул інструмент у жмені
що малювати що стріляти наяву
не пишеться ні слово ні картина
а значить краще десь влучає автомат
хай поміч ця невизнана незрима
та те що справдішня тут я не винуват
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2022
як небесна вода приземляється краплями з даху
я живу ніби вмер ніби вбили мене уві сні
відсилаю себе вслід за орківським флагманом нах@й
копирсаючи мізантропіючі сни навісні
цей мій ворог повсюди насовує ближче і ближче
і ось-ось забере мене в свій споконвічний ясир
заряджаю мушкет а тривога сигналить і свище
правим бортом зачерпую галси кладу набакир
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022
непохитному прийшлому баста
за руїнами сонячно ніби
ти сідай не хизуйся й не застуй
то не сонце то пекло від німба
запроторений вглиб еволюції
сподівання потопли в ливарні
експонуються вічними буцімто
на кошторисах сервісів хмарних
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022
стоголосим якорем
упав на дно світанок
повинно бути свято нам
напитись наостанок
допоки мул уляжеться
на хвилі нарікати
повикипає пряжа ся
кавеликами вати
і Він своє вподобає
навпомацки як в днині
та й загенує коди є
навіки як до нині
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022
– Ну давай, розповідай все – що, як і чому. Дивись ось сюди, в камеру – запис потім проганятимуть крізь якийсь новий поліграф, так що сам розумієш…
– Та начхати мені, командире, на ті поліграфи, можна починати?
– Так, я вже увімкнув.
– Ми з ним із самого дитинства друзями були, змалечку. Разом у дитсадок один ходили, потім у школу. Нас іще були в різні класи записали – мене в «А», його в «Б». Потім його батьки прибігали в школу, і його перевели до…
– В камеру дивись, кажу, а не на мене, а розповідай мені, за камеру.
– … перевели до нас. До мене в клас. Моїх батьків у селі дуже поважали, освіченою сім’єю вважали – мама вчителька, батько головний інженер колгоспу. Тож його батьки хотіли, щоб ми дружили. Ми завжди все разом були, як один щось зробить, так і другому обов’язково потрібно…
– Щось ти здалеку заходиш.
– Я вже розповідав тим, приїжджим…
– В камеру, в камеру дивись.
– Я вже їм розповідав, як усе сталося позавчора, але мені спочатку ніхто не повірив, а коли я розповів, хто ми такі один одному…
– Добре, продовжуй.
– В дитсадку гладиш біля паркану ріс, величезний, ми все на нього лазили, коли вихователі не бачили. Лазили по всіх гілках, окрім останніх двох. На них усі боялися, бо вони дуже високо були і тоненькі дуже. І ось одного разу він мені сказав, а мене тоді кілька днів не було, мабуть хворів, я в дитинстві часто хворів, що він вилазив на передостанню гілку, а на останню навіть ногу ставив. Я не питав нікого, чи це так, і відразу побіг до гладиша. Коли вже доліз до останніх двох гілок, побачив, що внизу стоїть він з іншими хлопцями. А щоб вилізти на передостанню, потрібно було стати на повний зріст, однією рукою схватитися за неї, а другою, лівою – за стовбур, обхопивши його, підтягнутися, і потім спочатку колінами вилізти на гілку, а вже потім ноги. Коли все це вийшло – руки тремтіли так, що я не знав, як буду злазити. А ще ж треба було ногу на найвищу, останню гілку поставити! Дерево, пам’ятаю, хитається, руки тремтять… Я таки поставив ногу на останню гілку, і вже думав, чи не випрямитися і на ній, як раптом почувся крик: «А-а-а-а-а!!!» То Валентина Іванівна, наша вихователька, кричала. Їй тоді ще швидку викликали… Як злазив – зовсім не пам’ятаю, але точно не падав. А дерево те на наступних вихідних спиляли, коли нас не було… Він так на нього і не виліз… аж у п’ятому класі признався, що то він мене надурив. Ні-ні, він не дурив постійно, чи так, щоб любив дурити, ні… Колись на зернотоку кукурудзу відрами перебирали і вчителька кудись відійшла, а замість себе писати відра поставила Юльку, з «Б» класу, так до неї багато хто просився, щоб дописала, а він навпаки, казав щоб не принижувалися, що Юлька і сама знає, дописувати їй чи ні. Метикуватий був. Юлька тоді тільки йому кілька відер і дописала. А вчився гірше за мене, але не спочатку. В початкових класах половина класу відмінники були, і він теж. А потім якось… Він завжди приходив до мене гуляти і завжди чекав, поки я щось допишу, чи довирішую з математики. Списувати в мене ніколи не хотів. У нього вже все було і написане, і готове, але… потім оцінки почали ставити гірші… Батьки його ображалися… Ми і в школі, і після уроків усе разом були. Ні, не вдвох, нас із кількох вулиць з десяток чи два збиралося, він і жив на сусідній вулиці, не на моїй. Але як гуляли, то ми вдвох завжди разом. І на ставок, і на річку, і в ліс. Він вправний був дуже. Якби не він, то наша школа б не тримала кілька років першість з туризму. Першість з туристичної техніки «Бузькі козаки» називалася, від назви річки. Там у нас, у лісі, туристична база є – будівлі, продумано все, для занять і змагань – колоди, вірьовки, канати, рови та містки різні і таке інше. Я теж у команді був, але не так затято, як він. А він – як мавпа, як той Тарзан! Капітаном шкільної команди був із восьмого класу. Одного разу навіть скандал був – не могли одночасно проводити різні змагання, бо він у всіх видах записаний! Спочатку судді вимагали заміну йому, а потім, на прохання самих суперників, продовжили змагання ще на кілька днів. І він в усіх виграв! Це було щось неймовірне! Кухню нам тоді додаткову привезли, із усіх шкіл поприїжджали повні автобуси, щоб все те бачити, а ще ж усіх і назад забирати! По дві чи три ходки робили. Ми тоді всі перезнайомилися, усі хлопці й дівчата з усього району… Це дев’ятий клас був. Потім ще десятий… З дівчатами у нього легко було… з тими, що легко… Це я вже пізніше зрозумів, що інших він недолюблював. Та й вони його. Ми з хлопцями тоді якось дивувалися – красивий, сильний, вправний, а дівчата на нього губу копилять. Не всі, але найкрасивіші – так. В десятому класі він ледь не одружився з однокласницею, але потім вияснилося, що її батьки погарячкували – дочка не була вагітна. Після того дехто в селі стали про нього недобре озиватися, але я ніколи не був згоден із тими людьми. Вони й на інших погано озивалися.
– Може вони тобі у пригоді стануть, якщо що?
– Хто?
– Ті люди. В камеру дивися.
– Ті люди? Навіщо мені… їхні пригоди? Діда Івана немає давно, баба Люська теж… а може й ні, але старезна вже… а Валерій Костянтинович – то тільки халепа брехлива… Та й…
– Продовжуй.
– … Життя він мені врятував був… влітку, перед інститутом. Ми все літо на річці раків дерли, на продаж, і було одне місце, глибоке, метра три пірнати треба було, там під скалою у камінні завжди раки збиралися. Якщо тільки мало їх на мілині – ми знали, де вони збираються. Ще сміялися, що якщо хто хоче побачити, де раки зимують – нехай взимку пірне і побачить. У мене там одного разу рука застрягла. Вперед між каменем і дном засунув, а назад – ніяк. У лікті застрягла, якби ж хоч у зап’ястку. Я думав, що вже все. Треба було до дна притиснутись і повернути руку трохи, але вже ні сил не було, ні повітря, і каміння таке слизьке, що й вхопитися немає як, і течія чомусь нагору тягне. Я вже ладний був відірвати ту руку, але куди там! І тут він пірнув і побачив мене, а я його, бо саме дивився вгору, де повітря, і відчайдушно смикався. Він відразу повернув назад, із води. Я тоді подумав, що все, здаюся. А він просто набрав повітря і зразу стрибнув ще раз, допірнув до мене і натиснув на плечі… і смикнув… а потім ми вдвох якось ледь вибралися… свідомість вже була… майже не було її, бо я за нього хапатися почав і топити, щоб дужче, значить, відштовхнутися вгору, – дихати хотілося дуже… а він молодець – мене ногами в живіт відштовхнув, бо так би обоє втонули… Довго ми той випадок згадували, після того я більше ніколи не плавав поряд із кимось, боюся й дотепер… Після десятого класу мене батьки примусили в інститут поступити, а він пішов у сусідній район, у технікум, на електрика. Поки я вчився і відпрацьовував практику, він відслужив і пішов працювати у РЕМ – район електричних мереж, монтером. По стовпах дроти тягали. В технікумі ще заочно довчався. Ми тоді років п’ять чи шість не бачилися зовсім і не розмовляли, я у матері своєї питав, а вона розказувала, що в селі робиться. А потім я став частіше додому приїжджати, так що був час і в райцентр до нього зганяти. Він винаймав пусту квартиру у двоповерхівці, однокімнатну, на крайній вулиці міста. Занедбане там все, і поверхівки, і двори… сміття, собаки… Я запитував у нього, як це він ще досі не жонатий, а він відповідав, що не зможе разом із дружиною так жити, щоб знімати квартиру, та ще й таку. А заробити на свою не було як. Все випитував у мене, як там місто, все хотів кудись у якесь місто велике, або за кордон… Напивалися з ним часто, то вдома, то в барах, танцювали…
– Як він із дівчатами?
– … Охочий… чемний…
– А коли вип’є?
– … Спокійний… не бушував…
– Бійки?
– Ні, не було ні разу. І не чув, щоб він хоч про якусь бійку розказував. Він же в аеромобільних служив, десантником, мабуть по його очах бачили…
– А чому він в армії по контракту не залишився, або в поліцію не пішов, не казав?
– Казав… Казав, що пропонували і в армії залишатися, і в поліцію гукали, але він не міг, щоб постійно бути підлеглим, казав, що постійні накази – це не для нього.
– Зрозуміло, продовжуй.
– … Після того я більше не бачив його, а потім у чотирнадцятому війна почалася. Його відразу забрали, ні сім’ї, ні дітей. Він подзвонив тоді мені і сказав, як у фільмах про Другу світову показували: «Брате, я іду на фронт!» Ні поговорити тоді не встигли, ні побачитись… А потім, пізніше, і в мене так склалося, що добровольцем пішов…
– З тих пір ви не пересікалися?
– Ні.
– Навіть по телефону?
– Ні по телефону, ніяк. Я навіть не знав нічого, де він і що. Знав тільки… це його матір перед самим моїм від’їздом приходила до нас і ми говорили довго, що він десь воює у штурмовиках, як вона казала, розвідником. І ще вона казала, щоб хоч я свою голову беріг, раз у нього розуму немає…Тепер не знаю, що вона мала на увазі… І ще казала, що він як один раз на місяць подзвонить, то це велике свято… Не знаю, коли він таким став…
– Далі, далі давай, і в камеру, в камеру.
– Сьогодні вранці Ви… командир…
– Про командира не потрібно, давай про хату.
– Коли просунулися вперед кілометрів два, як і було наказано, і перейшли лісок, то побачили, що місцевість трохи спускається вниз, а потім, за видолинком, видно висотку. Невелику, трохи нижчу від нашого ліска, і на ній закінчується остання вулиця села, що лежало далі. Командир наказував, що не дивлячись на те, що в селі не повинно бути нікого, відразу не заходити, години зо дві спостерігати. Потім перейти першій половині загону на цю одну вулицю, а ще через деякий час – другій половині, і вже потім прийняти… тобто перевірити все село. Ця крайня вулиця вигляділа зовсім пустою. Коли замаскувалися і стали спостерігати, я прийняв рішення…
– Ну-ну…
– … я самовільно прийняв рішення передати командування чотою заступнику, а сам поповз у напрямку першої хати. Дуже вже не хотілося зайві дві години лежати на мокрій землі. Двом бійцям наказав постійно спостерігати за мною в біноклі. Коли дібрався майже до самої хати, почув якийсь звук. Ніби удар об щось м’яке. Спочатку я подумав, що то почулося, але зробив знак спостерігачам – щоб були насторожі. А потім я почув постріл, крик, і потім ще один постріл, і ще один. Всього три постріли. То були постріли зі зброї з глушником, на тім краю видолинка ми би їх і не почули. Я заліг, і зробив своїм знак, що небезпека реальна, щоб усю вулицю, і особливо цю крайню хату, взяли на приціл, і щоб перший десяток повзком, негайно перебиралися до мене. Не встигли вони вирушити, як я почув дитячий вереск, що різко обірвався. Тоді я не став чекати своїх, мене почало сильно тіпати, і я бігом підбіг до вибитого вікна. Більше не було чутно жодних звуків. Вікно було вибите зовсім, я в нього заглянув, і заліз. Це була велика кімната, обставлена як годиться, в ній люди жили зовсім недавно, тільки вікна вибиті й занавіски пропалені. Двері далі були трохи відкриті, і звідти чулося шарудіння. Добре, що килим на підлозі був, кроків не чутно, я підібрався до дверей і заглянув у отвір. Побачив спину в камуфляжі, навколішки, а за нею вовтузились… дитячі ніжки. Одна була в черевикові, а друга боса. Камуфляж не наший, темніший, ніж у нас, і малюнок трохи не такий. Я вставив у отвір автомат, готовий в будь-який момент стрельнути, і побачив…
– Отут уважно, і дуже точно, щоб потім не згадав чогось іще!
– І побачив… я хотів заглянути, чи немає в кімнаті ще когось військового, бо я не зрозумів, хто то – ворог, чи свій… а побачив два тіла… мужик і жінка… у нього в лобі червона дірка, а в неї на шиї, прямо де кадик, і кров… обоє поряд на спині лежали… я згадав про постріли з глушником, і тільки тоді на рукаві камуфляжу побачив жовте з блакитним… Майнула думка, що переодягнений, як блакитна жовч, але…
– Як що-що?
– Як блакитна жовч… Це в мене у другому відділенні художник є, картинки все малює, це він придумав… Каже, що є жовта блакить, а є блакитна жовч – це хто вишиванку, значить, надягає, прапор на людях цілує, а сам – *** злодійкувата…
– Цікаво, цікаво… злодій-ку-вата… гм, художники, далі!
– І ще я побачив автомат, він лежав поряд із ним – я такого й не бачив ніколи, якогось найновішого зразка, якийсь натівський, чи що, таких навіть у росіян немає. Я тільки вдихнув, щоб окликнути, як він мабуть відчув щось, різко повернувся до мене вже з пістолетом в руці і почав натискати, натискати, а пістолет клац, клац – а не стріляє!!! Я секунду прошляпив… мабуть від того, що впізнав його… він у той момент теж мене впізнав, коли натискав. Я ледь встиг відвести чергу, одна куля йому в руку влучила… Якби не ті очі… Я ще таких очей ніколи в житті не бачив! Якби не вони, я б його застрелив би відразу.
– В яку руку попала куля?
– У праву…
– Скільки всього куль вистрелив?
– Ну рахували ж потім – в ріжку залишилось двадцять вісім, значить три.
– Він до свого автомата кидався?
– Ні… коли він впізнав мене, він, здається, забувся про нього… і я теж забувся… він осів якось так на колінах, обм’як… У нього борода по-мусульманськи, тільки знизу на підборідді і до вух, а вусів немає, найновіший шолом… Він злякався, застиг, очі широченні, невідривно дивляться на мене… а по його очах я бачу… я точно бачив, про що би ми говорили вголос. Але ми говорили мовчки. Я ніби читав його, а він ніби читав мене.
– І мовчали?
– Так, мовчали.
– Довго так мовчали?
– Не знаю… хвилину… чи більше… може більше, поки мої добігли… тоді ніби ціла вічність минула, я встиг згадати все на світі… все, про що ми з ним… говорили, і мріяли… та й він теж згадав…
– Далі.
– Ми не зводили погляду один з одного, але бачили і розуміли все навколо. Він сидів на підлозі, в руці тримав пістолет з глушником, без набоїв. У нього за спиною лежали два трупи, поряд сидів і рюмсав скоцюрблений хлопчик в одних штанях, років десяти чи дванадцяти, із носа юшилася кров, нижня губа теж була розбита. Він тремтів і ніяк не міг заспокоїтися. Між ним і хлопцем лежав автомат. Йому достатньо було ледь простягнути руку, і він би його дістав. Але мене так трусило, що він усе розумів.
– Що він розумів?
– Що я…
– В камеру дивися!
– Що я не дам йому дотягтись до автомата…
– І що далі?
– … Я все думав – що робити? Що робити? Вбивати… чи здавати?.. Нарешті я сказав, що зараз підійдуть мої. Його очі знову розширилися, він здихнув, і запитав: «Ти… чи я сам?» Я спочатку не зрозумів, а потім зрозумів… і відповів, що сам.
– А він що сказав?
– Ще перед тим…
– Перед тим?! Я ж тебе попереджав – згадуй усе, щоб потім не…
– Перед тим, як ото обм’якнути, після клацання пістолета, він спочатку почав швидко шепотіти, що та сім’я – вороги наші, не вийшли по наказу, ховалися у погребі посеред хати, кивав у сусідню кімнату, де ми потім ляду знайшли, щось там про мисливську рушницю, ніби хазяїн із погреба на нього направляв… але я все хитав головою, все головою хитав… і тоді він замовк… а потім запитав…
– Що запитав?
– Ну запитав: «Ти, чи я сам?»
– І ти відповів – …
– Ти сам.
– Вголос відповів?
– Ні, просто кивнув, мовчки…
– А він запитував уголос?!
– Так, він уголос…
– Далі!
– Далі він, не зводячи погляду з моїх очей, повільно простягнув руку…
– Яку руку?
– Ліву… Взяв у неї автомат так, щоб на курок великим пальцем, а не вказівним, а стволом до себе, автомат так і лежав стволом до нього… потім повільно підняв і наставив собі в лоба…
– Він шульга?
– … Та ні…
– Чому в лоба? Чому не у висок, так же зручніше?
– Ні, якщо однією рукою, то зручніше в лоба. Рука витягнута вперед, автомат рівно лежить на руці, впираєш у лоба ствол, великим пальцем натискаєш курок… я потім пробував – дуже зручно.
– Пробував? Гм… і що далі?
– Він дивився мені в очі, а коли хлопці полізли у вікно і я не обернувся до них – він натиснув… і вистрелив… Коли хлопці забігли, я так і стояв, а хлопчина свідомість втратив… Вони його… опритомнів потім…
– Молодець! Складно в тебе все виходить! Стояв, мовчав, не рухався – чуєш?! Довго зі своїми домовлялися?
– Якщо не вірите – то… цього вашого… поліграфа… я не боюся. Я б і застрелив би його, якби він тільки сіпнувся. Мене теж…
– Із запобіжника автомат знімав?
– Хто?
– Він… І ти!
– Не знімав. Ні він, ні я. Які запобіжники? Там усі без запобіжників ходять. Так як і патрон завжди у стволі… тридцять перший… Хлопців уже допитували? Вони теж без запобіжників були, навіть не питайте.
– Так, допитували… Молодці ви, все чисто виводите, трасологія і поліграф, думаю, все підтвердять, так що поки вільний…
– Додому із ним я не поїду, і не повезу! І до його матері теж не піду! Досить для мене і цього…
– Не потрібно їхати… Навіть не можна… забороняю! Чуєш?! Будеш не знати нічого про це… Зрозумів?
– Я і сам так хочу, щоб…
– Ти зрозумів мене – будеш не знати про це нічого, назавжди, пойнятно?!
– Зрозумів…
– Дуже добре, що зрозумів. Геройську втрату оформляти будуть… куля ворожого снайпера… Герой він, твій друг… справжній… і не тільки тобі одному, кажуть, життя рятував… Твою розповідь перевірять… Відбитки своїх пальців на його автоматі не забули стерти?
– Що-о?! Командире…
– Жартую, жартую! Ай, молодці! Нічого й не скажеш! Оце так історія!
– Служимо народу України…
***
31.01.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951386
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2022
людина ніби корабель
зіходить плаває причалить
то біля материнських скель
то десь за горизонт чимдалі
у доці поміч віднайде
і знову в пил мирський ввірветься
розтане в нім і не знай де
зупиниться якогось ґедзя
а потім вже коли ущерть
забортна хвиля небокраєм
з’являється надводна смерть
і він невпевнено
пірнає
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2022
синусоїди світять в обличчя
вії пензлик туман акварель
я тепер під відмінком окличним
в мене змолотого є коктейль
ледь утік відпустив ніби зрікся
какофонії хижий готель
перевтілився у його піксель
і змолов як для себе коктейль
йду із пазухи гак визирає
діамантовий скубти фотель
охоронці замки авто зграя
в мене змолотого є коктейль
я насправді на ділі на слово
серед сірих запеклих пустель
розіллю і змелю знову й знову
мій же змолотий мною коктейль
раптом хрусь пред’явіть своє алібі
запах цвілі несходжених стель
ізсередини пнеться хтось далебі
чую меле й для мене коктейль
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2022
коли зовсім поїду з ума
орендую собі кабінет
двері ліжко вікно стіна
комп’ютер стіл інтернет
на підлогу паперу пак
та до нього простих олівців
кілька гумок як що не так
клей косинець і ножиці
хоча ножиці не дадуть
для безпеки мене ж самого
так як кий з більярдом і ртуть
та й не треба мені більш нічого
собі буду юзати контент
різні фільми фейсбуки новини
мапи Google асортимент
олівцями простими картини
невибаглива їжа й питво
заспокійливий засіб один
я його попрошу як для двох
змедитую що то кокаїн
буду подумки пити вино
споминати людей усіх
кого знаю давним давно
близьких родичів всіх своїх
як вони продають одне одному
спільне рабство потрібних ілюзій
з тих що знаю не знаю жодного
хто жив би не по заслузі
вони скажуть він може й не бреше
тільки й ми самі знаєм те саме
хто як кремінь свій жизнєнний креше
заливаючи іскри сльозами
ба і сам я такий же та й самий
не відразу приходила кеба
говорив не своїми словами
очі ховав при потребі
а слова як тримав за підошви
як вони майоріли зірницями
і виводились з мене як воші
відбивались скляними зіницями
ніби місяць у зоряні ночі
конокрад заховає за хмару
і сподобай же нас Святий Отче
працюємо втрьох ми на пару
вчителів поки справді мало
Сократ Іісус та Будда
їх не чули перебрехали
бо інакше було би чудо
як в дитинстві все просто і ясно
час до вечора тягнеться вічність
ще не вмер ніхто люди прекрасні
й не відома доросла логічність
а як не дадуть кабінету
в лісок утечу на все літо
вже під зиму підкину монету
чи вже досить чи ще потерпіти
відкопаю зарите снодійне
що колись не спалив у багатті
хоч один в мене друг та надійний
не фальшивий як ріднії браття
у землянці вже іній на стінах
літнім одягом ледве прикриюсь
прошепочу пішли ви всі ннах
ляжу спати і вже не прокинусь
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2022
чи знаєте ви
українську ніч
ні
ви не знаєте
української ночі
тут люди
все більше згадують
Січ
і зброю
тризубом у волю
заточену
тут Дніпро тече
забудований греблями
а вже час перейти
на небесну електрику
назад розгнуздати його
ще треба
нам
це як Гоголю вкотре
засвідчити метрику
ми знаємо
чи не все
про зірок та артистів
ми впізнаємо легко
кремлівські стіни
ми вже знаємо
мужність
артилеристи
а що ми знаємо
про лице України
хто ним любується
і в якому
фокусі
чи він упереджений
чи наївний
як швидко знайде її
на своєму глобусі
чи не для нього
такі роздуми
дивні
імідж рафінований
боїться дощику
і дійсно
прикро
відвертості мало
впізнаємо точно
український борщ
та впізнаємо
точно
українське сало
свої є поети
але в інших
не менше
лиш рівнятися треба
не вниз
а вгору
хтось пропонує
чуже
дешевше
але нам свого триматися
впору
прізвищ з десяток
з культури і спорту
а хтось із них навіть
і мови не знав
та вслухайтесь тільки
киньте все
к чорту
чуєш сурми заграли
час розплати
настав
немало слів
поети придумали
іноді проти якогось
бунтуєш
а котресь придавить
своїми думами
так як оте коротесеньке
чуєш
важко людям
без протиріч
звідусіль калашніков
строчить
Отче
чи знаємо ми
українську ніч
ні
ми не знаємо
української ночі
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949743
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2022
один хірург нарізавшись апендиксів
наслухавшись пліток з усіх узвозів
відкинув абсолютно всі претензії
і вирішив пересадити мозок
назвав подію сю спецоперація
у модні літери помітив інструменти
і розпочав з ділянки де про націю
її найпершою з усіх потрібно стерти
та пацієнта не взяло анестезією
він зліз зі столу й інструменти сміло
прибрав до рук із правдою й з надією
що зараз дохтуру він пересадить тіло
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2022
В правому нижньому кутку маленька двомісна палатка на березі…
А на небі – око, у вигляді ніби пошкодженої планети Земля… І берег – то не берег, а дзьоб птаха, який, вочевидь, прилетів об’їдати вже наступну після Землі планету… На дзьобі носова впадина з відблисками зірки – чи то Сонця, чи вже наступної…. Хвилі – зуби… В мізках – ядерні вибухи… Але то тільки відкрита частина мізків… Автопортрет землЯнина…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949074
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2022
на себе з боку все частіш дивлюся
до власних генів поки ходу зась
автопортрет із мінусом і з плюсом
на полотно зійшов ізвідкілясь
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2022
як сльози з горла заливають очі
втекти від світу об каміння з кручі
як сам бувало десь блудив і бочив
щоб доля не веліла жити в Бучі
тепер ввесь світ навиворітки наче
уява спину безперервно в’ючить
тепер новини неодмінно плачу
і вже ніколи не забуду БУЧІ
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
яка потрібна злість чи сатанинська мука
яка потрібна спрага дзен чи глупота глуха
отець природолюб та доля довгорука
взяли мене на віки вічні сином пастуха
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2022
притча
Один корабель, збудований за вимоги невеликої команди запеклих матросів, вийшов в кінці будівництва таким великим (та то й не диво – кожен із матросів хотів керувати своєю частиною судна), що прийшлося набирати набагато більшу команду, ніж передбачалося спочатку. Та коли команду набрали повністю, стало зрозуміло, що ті, хто із самого початку вимагав будівництва корабля (до них, щоправда немало приєдналося й з прийшлих), хотіли ходити у відкритому морі-океані й використовувати корабель за призначенням, а ті, кого набрали за необхідності, а іноді просто через те, що родичі, хотіли залишатися при березі. Причому тих, хто хотів берега, було не так вже й мало. Всі довго сперечалися й полемізували, агітували одне одного і переконували, і нарешті, з ображеннями та погрозами, зійшлися: корабель на сушу не витягувати, бо таки може розламатися, а прив’язати до морського берега так, щоб ті, хто хоче берега, жили на кораблі з боку берега, встановивши стаціонарні трапи, а ті, хто хоче моря, жили на кораблі з боку моря, маючи можливість самостійно пробувати досягти свого непіддатливого горизонту.
Отак і поживали вони дружно: морські матроси на шлюпках та катерах виходили в море ловити рибу і пірнати за різними коштовностями, а сухопутні матроси знаходили своє життя на суходолі. Потім увечері вони зустрічалися в кают-компаніях та в коридорах корабля, обговорювали кожен свої проблеми, обмінювалися цінностями. Іноді ставалося таке, що корабель, за наказом суходолу, перетягували вздовж берега від стінки до стінки, але домовленість зоставалася непорушною: морський борт завжди був до моря, а сухопутний — до берега.
Та ось одного дня сталася дивовижа: берег зник! Рано-вранці морські матроси прокинулись від того, що сухопутні волали — з їхнього боку море! І не просто море — хвилі!! І не просто хвилі – великі хвилі!! Та що там великі — просто величезні!!! А за ними – чи то не цунамі видніється?!!
Морські матроси озирнулися — точно! Корабель у відкритому морі й море сильно хвилюється; всі кінці, що прив’язували до берега, обрізані; трапи обломлені по-живому; компас чомусь показує зовсім не те, що видно по Сонцю; берега не видно з жодного боку; вся частина команди, котра сухопутна, в паніці... добре хоч двигун з першого схватив, і кермо рухається…
І ось серед метушливих морських та волаючих сухопутних до одного морського матроса підбігає матрос сухопутний, і з розгубленим обличчям кричить:
— От скажи, що тепера робити?! От що робити?!! Що робити, скажи...
— Тепер ти в мене запитуєш “що робити”?? — морський матрос крізь зуби сплюнув за борт, із задоволенням, нарешті, уперся ногами у велику палубу, яка так бажано зарухалася, і демонстративно засунув руки в кишені, тримаючись на одних ногах, що не міг, при такому хитанні, зробити сухопутний. — Тепер ти бачиш, що в тебе руки зайняті – а в мене вільні?! Пам’ятаєш, коли ми збирали всю команду і сперечалися про можливість життя на кораблі справжньому, ходовому, у відкритому морі, а не на бутафорному біля причалу? Ти ж тоді сам кричав, що тебе «закачувати сильно буде»! Я тоді тобі говорив: перекачає кілька разів — і організм звикне, бо у всіх так буває, і всі звикають! Навіть якщо комусь звикнути не вдається, а таких дуже рідко трапляється, і той знаходить спосіб перетерпіти не такі вже й часті буревії. Та ти мене тоді навіть слухати не хотів і стояв на своєму, береговому. Що мені тепер тобі казати, коли ти корабель зі свого борту не ремонтував, а тільки ватою тріщини затикав, та зверху фарбою замазував? І то – вату брав на суходолі, а вона не призначена для води, тим паче морської, а фарби взагалі не тільки кольором липові, а ще і якості дерев’яної, а не залізної. І саме найголовніше – ти знав про те все, але робив якийсь такий вигляд, не звертав уваги, моря боявся. А від того, що боявся (а хтось не боїться), може й ненавидів те море… А тепер запитує… навіщо і який потрібен йому корабель… раз не стало суходолу…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945872
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022
тепера ввижається щось неймовірне
високі дерева сплелися шапками
їх рве вивертає з коріннями вітер
підземні гіллячя вже близько між нами
стовпи семафорні тримаються впевнено
розтяті жилами як трубогонами
ось вони виросли кольором зелені
враз засвітило постійним червоним
а хмари на сонці то сині то жовті
якийсь розчиняється промінь в повітрі
як варто тривоги сиреною мовте
а врешті тримайтеся дихайте вірте
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022
відкинь те слово що нам малювало
оті нові вже Мною бачені світи
бо цього разу слів-малюнків мало
тож ось Він Я а ось Мій любий ти
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2022
немає льону на акрилі
беру звичайний білий Ворд
і кольори що серцю милі
ховаю від думкових орд
слова всі здриснули до hera
всі барви живопишуть хіть
коли одного людожера
ввесь світ не може зупинить
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2022
десятий день ідуть пологи
стікає життєдайна кров
щоб тілу потім дати змогу
їх відтворити знов і…
але вже іншими не тими
хто мав би в серці власний зиск
й були б не те що не святими
злочинцями хоч би й колись
і сльози враз усі підсохли
в руках нагрівся інструмент
беру мольберт червону вохру
і замальовую все вщент
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2022
Отак подивишся здаля на москаля –
неначе справді він людина: іде собі як
сиротина, очима – блим, губами – плям, і
десь трапляється хвилина – його буває
навіть жаль. А ближче підійдеш –
скотина…
Т.Г.Шевченко
Хай буде все так, як добре в очах Твоїх, Господи!
Спочатку я хотів сказати це вголос у веб-камеру, так щоб першими це почули і побачили вживу саме ті родичі, котрім це адресовано, а потім вже всі інші, але потім подумав, що раптом у той момент зв’язок обірветься (війна все таки) — конфуз вийде неабиякий... Та й не виходять вони на відеозв’язок останнім часом, ті родичі... Потім я хотів написати цього листа особисто їм і переслати його електронною поштою, щоб взагалі бачили тільки вони, але потім подумав про те, що який тепер зв’язок між ... “нашими” ... країнами, до того ж треба було просити про допомогу дружину, бо в мене й електронної пошти чи адреси такої особистої немає, щоб писати звідти, бо... ну не до вподоби мені “соцсєті” і їм подібне. І потім — я, і буду писати “туди”?.. Це вже щось не те...
А потім прийшла ось ця думка — відкритий лист. А чому б і ні? На російському літературному сайті я більше публікуватися не буду, що робив раніше виключно для тих же родичів-камчадалів, кому пишу цього листа, а тому сподіваюся на долю — якось цей лист дійде до адресата, і хай буде все так, як добре в очах Твоїх! Хіба я чогось соромлюся, чи ховаюся, чи каміння за пазухою тримаю? Ні! Хіба я щось роблю огидне? Та ні, навпаки — совість волає! Я щось роблю нелюдське? Станом на вечір 27 лютого дві тисячі двадцять другого (!!!) року, за три дні безперервного злочину, росіяни, на території України, вбили (!!!) шіст-над-ця-тьох українських дітей! А поранили кривавими ранами більше сорока... А мої родичі-камчадали, природні українці, казали мені ще влітку 2019, коли востаннє приїжджали до своєї мами, що Київ — то взагалі не українське місто, а “страни Украіни нє сущєствуєт как таковой”...
Хотів був написати більше якихось слів, щось там згадати з дитинства, — але вже ні, досить. Світ перевернувся так, що все дитинство полетіло шкереберть, всі старі, фундаментальні правила одне за одним стають сміховинними і потворними, а в голові сидить одна-однісінька думка: від шанованого деякими моїми родичами Хуйла тепер не вистачає тільки одного — ядерного вибуху у Києві.
Так ось — кажу, поки маю таку можливість: відкрито, перед лицем всієї своєї рідні, перед лицем усього Всесвіту звертаюся до моїх тепер вже бувших родичів-камчадалів, народжених, як і я, українцями, — я для вас усіх, для всіх вас, бєлгородці і камчадали, яких прізвище Капуста, — я для вас усіх здох! Чуєте, ссуки?!! Здох! Здох!! Здох!!!
Може ще малий Вовка колись, коли виросте і пошле вас нахой увідкриту чи приховано, віднайде до мене стежку, я таке ще припускаю, хоч і не вірю, але ви троє — ніколи! Ні за яких обставин!! Нічогісінько ви не знайдете, ніякі ваші гнилі відмазки вам не допоможуть, бо їх існувати не може для мого Нутра!! Можете навіть забути думати про це!!! Ні-каґ-да!!!
А ще я забороняю вам згадувати вголос моє їм’я в будь-якому контексті, на цьому світі я буду, чи на якомусь іншому!
Я забороняю вам бути присутніми на моїх похоронах чи на днях народження!
Я взагалі забороняю вам приїздити топтати мою рідну-ріднесеньку, а для вас таку по-царськи ненависну, Україну. Геть, москалятина!
З усіма іншими москалями я тепер якщо і буду розмовляти, то виключно отими їхніми матюками, бо інших слів їм від природи не дано зрозуміти, бо вони скотина, бидло... ну... уйобки, одним словом.
І звичайно що я більше не буду згадувати їхніх імен, бо вони для мене всі троє, всі троє як один, — здохли! Здохли!! Здохли!!! Амінь!
P.S. Тьпфу... падло якесь валається... що ти кажеш? кончені уйобки? таки да, вони... ніхто й не прибере...
P.S.S. Це все
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941347
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2022
коли матюки стають незамінними
бо більше не існує інших підхожих слів
я плачу відкрито і нікого і нічого не соромлюся
тепер це повсякденний вираз мого обличчя
я плачу плачу плачу і плачу
а потім знову плачу
бо найбільше я боюся
що герої повернуться переможцями і знову почнуть
одне одному брехати
і одне в одного красти
аааа-ааа-аа-а-а-а
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2022
коли заставлене прочиниться вікно
вдихнуться свіжі не набридлі аромати
коли всім справді стане все одно
найбільше чи найменше всього мати
коли пощезнуть найбезглуздіші тривоги
коли засяє правда денним світлом
коли в одного об’єднаються всі боги
й Земля не буде вже як смуга злітна
я аж тоді захочу з вами довго жити
для всіх на світі не жаліти сили
а доки все брехнею оповите
геть утікаю щоби знову не бісили
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2022
на небесних полотнах Митець мастихінить пейзажі
серпантинні кути на крутих горизонтах плато
то обличчя в рухливому хмариві явить і змаже
і затре його більш не побачить ніде і ніхто
три хвилини буття ніби слід на чиємусь мольберті
і зостався живим ще на вік а то може й на два
імплантований з неба на землю і будьмо відверті
саме так нам приходять справжнісінькі сущі дива
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938725
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2022
Бувальщина, яка стала притчею
таки ж було ж бо так отак-от і отак (в давні пори це було, ще за дідів-прадідів)
ех-ех ох-ох природа скелі плесо (в одному українському селі на березі мальовничої річки)
агов сюди егей скоріше нумо (жив багатий пан, який любив хазяйнувати, був добрим та справедливим)
казали мода так авжеж столиця (кажуть, що одного разу в Парижі він зайшов у магазин тканин)
такий наш пан як завжди звісно правда (і почав дуже прискіпливо роздивлятися полотно для одягу)
ой-вей не квацяй не твоє ходь мимо (але єврей, власник магазину, почав його виганяти)
на вид простак проте багатий розум (оскільки сей освічений пан любив просту одіж і просту поведінку)
скажи ціну за все і скільки хочеш зверху (пан запитав, скільки коштує весь товар разом із будівлею)
ось-до воно тепер геть геть ой-вею (дістав з кишені вказану суму і вигнав єврея на вулицю)
постава рандеву вельможі пані (пан у Парижі відпочивав і набирався світського)
кохання охи-ахи повернулись (і привіз він ізвідти красиву молоду жону)
удвох за руки і виходять і заходять (любив її пан понад усе на світі)
проте ну що ж така вже воля Бога (але не судилося їм довго жити разом)
три щастя й горе вилилось у чашу (молода жона народила трійню дочок, а сама померла)
до дна ще й ще бо дно то дуже мало (пан спочатку дуже сумував за своїм коханням)
до неї через Господа у храмі (потім поклявся побудувати храм на честь своєї дружини)
найкраще все як з Риму звідусюди (привіз аж із Італії відомого на ввесь світ архітектора)
ходіте платимо є гарний підмайсте́рок (визначилися з місцем і почали будувати великий храм)
вози яєць із сіл із Петербурга цегла (при будівництві застосовували найпередовіші технології)
майстри всіх справ найкращі із найкращих (будували храм всі навколишні повіти)
убивсь один упавши із хреста (купола і хрести довго покривали золотом)
художників столичних викликали (стіни та стелю розписали мозаїками)
і от дійшло вже діло до підлоги (грошей на будівництво витратили багато)
і захотів пан викласти червінцями (а для підлоги пан приберігав золоті червінці)
на всій підлозі та в усьому храмі (із ликом царя з одного боку і гербом із другого)
та майстер запитав хто буде зверху (після роздумів пан вирішив їхати до царя на прийом)
хай скаже цар в його це інтересах (цар прийняв пана і дозволив запитати)
з якого боку думати про справу (пан попрохав і вже подумав про швидку удачу)
цар щиро здивувався й важно мовив (цар запитав, чи наступить пан ногою чи коліном на лице царя)
якщо ти хочеш делікатно а не грубо (потім цар запитав пана, чи положить він царя лицем в землю)
то ти їх не на бік клади став руба (і цар дозволив пану все задумане здійснити)
то я не так же рахував червінці (отож умова виникла неждана – можна, але не плиском!)
але вже зараз маю честь сказати (якщо руба, то там, де одна – більше десятка потрібно!)
що з математикою знаюся нівроку (треба просто на діаметрі монети поставити її товщи́ни)
немає в мене вже чого продати (навіть якщо всі села пан продасть – то все одно не вистачить)
та й продавати тих хто був зі мною (пан славився доброю, але справедливою вдачею)
я ті червінці всім роздам на пам’ять (розміняв червінці на менші гроші та й роздав порівну на кожну голову)
з тих пір в тій церкві доброму минають (такої архітектури, кажуть, всього троє церков на білому світі)
усі його недуги та хвороби (кожних вихідних туди приїжджає багато людей)
і дяки ніякісінько не треба (привозять багаті дарунки, навіть золоті ланцюги та персні)
бо пан такий був що за все вже заплатив (а про діла пана багаті прихожани так нічого і не знають)
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2022
притча
Жаба і Скло
– Яке ж ти жорстоке стерво! – сказала Жаба Склу, коли підступила ближче.
– … ти жорстоке стерво! – Скло на мить втратило самовладання, а потім знову зробилося мовчазним і прозорим.
Пісок і Жаба
– Краще Піску немає нічого на світі! – Жаба занурилася у вологий Пісок на березі річки і тільки її спостережливі очі залишалися надворі.
– Це коли я вологий і прохолодний, – Пісок уловив подих Вітру, відпустив одну Піщинку і та вітрилом приводнилася на рогівку Жаби. – А якщо мене добряче нагріють, то можу стати Склом!
Скло і Вітер
– Лежи і не патякай, - Вітер почув розмови внизу, тяжко зняв корону і витер чоло. – Ти вже колись був Склом, та не повірив мені, що літати зі мною зможеш не довго, а тепер он тільки крапинками виблискуєш.
– Ні-ні, дякую, досить! З мене досить! Тепер я – природа! – Пісок, який колись був Склом, відірвав погляд від Вітрової корони, що той тримав у руках, і чомусь голосно зітхнув.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938256
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2022
Нарешті англійські вчені… Ні, не так… треба якось не так…
Краще десь так: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу»!
Цікаво, чи багато землян у всі віки замислювалися над істинним, всеохоплюючим, первинним смислом ось цих, наприклад, молитовних слів? Хто такий Отець, де Він є, і чи існує місце, де Його немає; хто такий Син і чи правильно йому прагнути до свого Отця; і, нарешті, хто такий (чи що таке) Святий Дух, який ніби і є повсюди, а ніби його й немає ніде?..
Так-так, все те, що можуть розповісти (і розповідають!) про це ті, хто з різних причин вимушений це робити, всі ми вже так чи інакше десь чули чи читали, але мова не про те, мова про найголовніше: чи чув колись хоч хтось, не важливо хто – віруючий чи ні, якої він нації чи кольору шкіри, культури чи освіти, – чи чув хоч хтось якусь іншу, кардинально іншу інтерпретацію саме ось цих слів: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу»? Зовсім інше, фантастично інше тлумачення цього вислову – хоч хтось знає хоч одне тлумачення, яке абсолютно відрізняється від того, до якого звикли всі?
Приготуйтеся, зараз ви це пізнаєте! І станете обізнаними… Вимушений запропонувати припинити читати далі, щоб, значить, обізнання не відбулося, бо потім дороги назад не буде. Просто дізнавшись про це, читач потім не зможе цього забути так само, як не зможе вже ніколи забути про те, наприклад, що Земля приблизно кругла і крутиться навколо Сонця, теж круглого. Але таке знання легке, воно практично ні до чого додаткового, до незвичного, не зобов’язує, на відміну, наприклад, від знання маленької дитинки про те, що ніж гострий і ним можна порізатися. От і поводяться діти з ножами обережно… Але досить відступів – далі читач сам побачить, що все надто серйозно. Хто бажає – розписалися – і з абзацу розпочинаємо.
Отож, питання перше, фундаментальне (воно для того, щоби потім нікому й нікуди не було ніякої можливості відступати): ніхто не проти того, що Син – це продовження Отця, хоча б наполовину? Тобто, що це Його Син, Отцевий? Якщо в молитві не вказано: «Во ім’я Отця, ЙОГО Сина…», то, вочевидь, це мається на увазі і вважається беззаперечним, чи не так? Так само, як беззаперечним вважається той факт, що ми, люди, хоча б наполовину (пам’ятаючи версію про можливість втручання інопланетян), а таки пішли від тваринного світу планети Земля, бо маємо беззаперечні докази єдності з ним. Не виникає ніякого запитання?
Добре. «Людина – це наймогутніший в природі хижак, цар природи» – хтось буде проти? Або: «Людина – істота свідома, розумна, моральна і суспільна» – хтось буде проти? То чи не є беззаперечним те, що Отцем істоти з другого вислову є істота з вислову першого? Тобто: «людина-звір» – Отець, а «людина моральна і суспільна» – Син? Немає чим заперечувати!
Залишається Святий Дух. «Марнота марнот – усе марнота…» Навряд чи кількість прихильників цього вислову буде складати хоч якусь значиму частку людства в усі віки. Дух – третій, Той, хто третій, непаристий від його природи, а тому нам, паристим, він завжди незрозумілий та часто, через якісь причини, неприйнятний. Це так тому, що Третій завжди нематеріальний, його ніколи не можна побачити, пощупати руками і сповна описати словами, його не можна понюхати чи почути – його можна тільки відчути. Найпоширенішим і найзрозумілішим виявом Святого Духу є кохання. Не бажання негайно спаруватися і звільнити свої переповнені залози, не природний потяг до другої своєї половини чи боязнь старечої одинокості, а саме відчуття кохання – відчуття, яке виникає десь в грудях, під гортанню, і керує (а саме непоясненне) всіма матеріальними діями людини так, що потім, коли воно раптом десь дівається, жодне інше відчуття не зможе всього того повторити. Відчуття кохання не можна купити, продати чи обміняти на щось, бо воно не належить Отцю чи Сину, воно повністю нематеріальне і належить Духові. Тривалість кохання, а отже і вияву Святого Духу, залежить від нескінченної кількості причин, а тому часто воно дуже швидкоплинне; але буває й таке, що з якоїсь однієї причини залишається з тілом на ввесь вік.
І все було б добре зі Святим Духом, але справа в тім, що він непаристий у паристій природі, а тому, згідно загальноприйнятих правил гри, його теж поділено надвоє: буває Дух Святий, якого за нашими мірками ми називаємо позитивним, а буває й інший Дух, за нашими мірками негативний – у терориста-смертника з «поясом шахіда», наприклад. Там теж багато Духу, можливо він там навіть домінує, але він не такий, як Святий Дух – він Дух, який вимушений бути другим боком Духу Святого, коли вони один без одного не можуть існувати, так само, як не можуть існувати одне без одного Добро і Зло, – він Дух, який забезпечує існування Духу Святого. Говорити завжди тільки про той бік Духу, де він Святий, і не згадувати другий його бік, було б неправильно по відношенню до того ж Духу Святого, бо будь-який святий буде заперечувати будь-які преференції щодо себе поряд з відсутністю таких самих преференцій щодо інших – святому так буде некомфортно. Тому найлогічнішим рішенням буде просто тримати в пам’яті поняття, що в нас він Дух Святий, а також може бути Святим в інших, а в спілкуванні (навіть із самим собою) використовувати просто поняття «Дух», не забуваючи про те, що в інших він може бути і якимось іншим. І як тільки ми все це усвідомимо, відразу стане відчутна його присутність десь всередині в грудях, з відростками в різні боки по руках і ногах, і з найбільшим відростком вгору в голову, до мозку.
Дух може виходити в матеріальне життя багатьма різними способами, але в житті людей так склалося, що ще далеко до виходу він тісним і широким фронтом співпрацює з фізіологічним Отцем і з суспільним Сином, стаючи, в залежності від величини тієї співпраці, все меншим і непомітнішим.
Одним із найпоказовіших доказів існування Святого Духу є здатність духовних митців робити те, що не зможе зробити, наприклад, жоден фізіологічний злодій і жоден суспільний політик – творити щось без бажання будь-якої матеріальної вигоди для будь-кого. Цінність і вага такого вияву через його надзвичайну рідкість настільки велика, що його наслідувачі практично не можуть близько спілкуватися, бо кожен живе далеко один від одного. І це не тільки десь – так скрізь! Коли після радянського «залізного дисциплінаріуму», наприклад, настала «відлига», то виявилося, що майже ніхто з відомих, передових, популярних радянських письменників, поетів, драматургів не може запропонувати нічого нового, запропонувати щось із того, що він не міг надрукувати чи показати при радянській владі. Раптом виявилося, що майже всі вони творили і писали, керуючись первинною ідеєю: «Надрукують чи не надрукують, покажуть чи не покажуть?». Виявилося, що їхній Дух, який покликаний в тіло творити суто духовне, таке, якому і не показуй якихось матеріальних цінностей, дуже часто не тільки слухався, а й виконував вказівки матеріальних Отця і Сина.
Всередині кожної людини живе це непорушне тріо: Отець, в минулому звір, а зараз фізіологічний цар природи; моральний і суспільний Син, який не тямить себе без людського суспільства і його розмаїтої моралі; і Дух, суто нематеріальний Дух, про якого переважна більшість людей забуває і майже ніколи не має його на увазі. Поєднання Цих трьох в одному тілі – чи не найвеличніше досягнення паристої природи (якщо вона не є Бог; чи Бога – якщо Він існує), і коли вони всі троє хоча б на кілька миттєвостей врівноважуються в одному тілі, врівноважуються без будь-яких претензій одне до одного, перетворюючись в троїсте ціле, то тіло починає спостерігати поряд і відчувати в собі ледь помітні вібрації, явну присутність якихось непізнаних, але всемогутніх сил (природи, якої ми самі, особисто, ще не знаємо; чи Бога – якщо Він існує). Присутність таких непізнаних сил іноді настільки явна і впливова, що після кількох спостережень з’являється непереборне прагнення спостерігати їх іще і ще, і вже не відходити від того.
Як це не смішно, але матеріальним вираженням ідеального врівноваження в одному тілі Отця, Сина і Духу є емблема фірми «Мерседес» – коло, розділене на три рівні сектори. Отцевий сектор (фізіологічний) – тіло-організм-плоть, чисте повітря, повно їжі, достатньо питва, сексу і видовища по вінця, власний будинок (квартира) з невеличким земельним наділом, автомобіль-всюдихід і зброя для захисту. Синовий сектор (морально-суспільний) – положення в суспільстві і підтримка його моралі, сім’я-жінка-діти, куми-брати-свати і начальник на роботі, соціальні мережі-телефон-телевізор, свята-застілля-спілкування, клуби-товариства-компанії, і постійні пошуки відповіді на запитання: «Чи залишився ще хтось, кому я не подобаюся?». Сектор Духу, духовний сектор – абстрактні ідеї, потяги, які якимось дивним, незрозумілим чином стали такими цінностями життя, про вартість яких не говорять. Звичайно, духовний сектор набагато важче описати, ніж попередні два, але в нього є одна кардинальна відмінність, за якою його можна легко впізнати – у ньому не можна знайти жодної матеріальної вигоди. Наприклад – потяг намалювати картину, яку ти вже бачиш. Звичайно, що для реалізації цієї затії потрібні матеріальні цінності – купити полотно, фарби, забрати свій час у дружини (чи дітей, чи співробітників, чи клієнтів – не важливо), піти на ще якісь матеріальні жертви (а не вигоди), але коли картина буде малюватися і будуть наглухо зачинені двері – оті кілька годин в тілі буде стільки Духу, що тіло забуде про існування і Отця, і Сина, і ним керуватиме тільки Дух.
А потім, коли всі двері відчиняться, тіло пам’ятатиме спілкування з Духом, тіло знатиме, що Дух у ньому вже зупинився і Духу буде де пожити до наступного свого виходу в матеріальне життя. І неважливо, продадуть ту картину, чи не продадуть, і куди, врешті, підуть гроші, – головне завжди залишається головним: існування у тіла власного і влаштованого місця зупинки для Духу, а значить існування у тіла власної (і влаштованої) душі. Саме тому багатьох людей тягне малювати красиві картини хоча б за номерами, розучувати ноти і вишивати хрестиком, римувати і мемуарити, а інші вимушені хоч вигляд робити, ніби розбираються в картинах, хоч щось читати і слухати хоч якусь музику – хіба знайдеться хоч один, хто захоче жити без душі, коли всі навкруги припускають, що вона таки може існувати?
Але не все так просто. І ще більше – все зовсім не просто.
Це ідеал, коли взаємини між Тими трьома в тілі врівноважуються, тобто все тілесне життя поділено порівну між Отцем, Сином і Святим Духом. Приклади таких відомих ідеалів – Будда, Ісус, Мохаммед (то були звичайні люди, як на наш час, але через те, що вони були незвичайними для того часу, їхні слова не зрозуміли, переінакшили, по-іншому розтлумачили, і врешті зробили їх богами), може ще хто, може багато залишилося невідомими. В більшості ж людей переважає або якийсь один сектор, або, і це найпоширеніший випадок, якісь два сектори об’єднуються і керують, залишаючи третьому сектору якнайменше місця. А так як один лише Дух дуже важко з кимось об’єднується, тому що його цінності зовсім з іншої категорії, ніж цінності Отця і Сина, то він, Дух, майже завжди і залишається покинутим.
Духу немає за що і з ким домовлятися, вся його фізіологія і мораль, яка вважається фізіологічним Отцем і суспільним Сином головними досягненнями, для Духу є фундаментальними і початковими, такими, з яких усе виростає і яких ніколи не забувають, а тому досягненнями взагалі не вважають, скоріше необхідністю. Головна відмінність, яка завжди буде між мораллю Сина і мораллю Духу – мораль у Духу завжди власна, висока і практично непорушна, а мораль Сина суспільна, і змінюється в залежності від обставин, в яке потрапляє суспільство, причому – не запитуючи дозволу у кожного окремого тіла. Дух, на відміну від Сина, високоморальним буде вважати те, що вважає високоморальним сам, а не те, на що йому вказує суспільство. І добре, якщо Отець із Сином будуть такі, що поряд із ними виросте Дух, який буде прагнути до святого боку, а не до «пояса шахіда».
То як же вияснити те, який сектор – фізіологічний, суспільний, чи духовний – грає першу скрипку в житті тіла конкретної людини? А дуже просто! Ви будете просто вражені, як це неймовірно просто! Зараз ви навчитеся це робити.
Отже, потрібно спочатку вибрати людину, яка вас зацікавила, потім впіймати таку хвильку, коли поряд не буде нікого і нічого зайвого, і атмосфера-настрій будуть відповідними, і безо всяких пауз та інтонацій, просто так взяти – і запитати: «Слухай, яке в твоєму житті найбільше-найбільше бажання, якщо не секрет?» І все: замовкнути, не перепитувати, не уточнювати, ні в якому разі наперед не казати свого чи чийогось найбільшого бажання, тобто не давати прикладу для наслідування чи підстав для якихось підозр. І якщо людина з чистосердечним виглядом, якому ви повірите, назве своє найбільше в житті бажання – все, ви тепер точно знаєте, який сектор керує цією людиною. Це не означає, що в цієї людини так було завжди, чи що так буде завжди – люди здатні змінюватися, але глибокі зміни, а саме – вихід на першу позицію духовного початку для отримання можливості спостерігати Бога (не забуваймо – ми ж почали з молитви) – трапляються дуже рідко.
Отож, якщо найбільше в житті бажання стосується будь-чого, пов’язаного з власним тілом – красота, розміри, форма, спортивні чи якісь інші тілесні досягнення, їжа, секс, а також прагнення володіти і володіти, володіти всім найкращим і щоб його було якомога більше, – людина первинно фізіологічна – Отець править у ній. Якщо бажання стосуються моральності, популярності, становища, політики, спілкування, малих чи великих общин людей, масової безпеки чи масових якихось гараздів – людина первинно суспільна – Син, люблячий Отця Син править бал. І якщо найголовніше бажання в житті не має в собі нічого матеріального, не стосується якихось, хоч будь-яких матеріальних вигод – як, наприклад, бажання взнати таїну існування чи не існування початку і безкінечності, або звичайнісіньке бажання мати більше вільного часу для втілення своїх художніх чи літературних потягів – людина первинно духовна, навіть якщо вона професійно займається якоюсь матеріальною справою.
І ось десь там, у глибині віків, забувши, як завдяки Духу, який невідомо звідки взявся (чи то природа така, що він сам виростає, чи то Бог ним наділив, чи інопланетяни постаралися) і допоміг вирватися зі звіриних лабетів, люди втратили розуміння того, що є найважливішим і непорушним у всьому їхньому, тепер людському (а не звіриному) житті, а саме – керівництво Духу кожним тілом. Чи варто ще про щось розповідати, коли повністю зрозуміло, що тільки за керівництва Духу двом іншим секторам можуть дістатися рівні з Духовим сектором частини, а відтак тільки за керівництва Духу тіло має можливість побачити і відчути те, що потім сміло називатиме присутністю Бога.
Однак людством чомусь до сих пір керують Отець і Син, домовившись і розподіливши між собою майже всю площину кожного окремого людського життя, в якому третю частину, щоб залишалося те життя саме людським, а не яким інакшим, неодмінно повинен займати Дух.
Ось що мали на увазі наші предки, коли вперше придумали формулу: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу». А потім їхні нащадки взяли – і забули про це…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937954
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2022
із того світу видно все
він за тонкою гранню майже
не чутно тільки що він каже
чи з’їсть чи може вознесе
і подарує щось не враже
бо рік за роком день за днем
все що вже сталось він полонить
ні думки ні тобі прокльону
ні погляду не промине
такий вже вдався він безсонний
отож бо й думай натепер
чи рима буде винувата
в мовчанні власного ягняти
побіля власних же химер
які вже годі й пам’ятати
чи дріб швидкий чи драний нерв
що блудить б’є як з пантелику
не раз не два а вже без ліку
та так непізнаний і мре
під ношею що завелика
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021
Частина І
Глава 4. Пінське інтермеццо
На початку 1940 року я отримав запрошення з'явитися в ОБЛВНО (Обласний відділ Народної Освіти) міста Пінська.
В бібліотечному секторі мене прийняли з великою пошаною. «Сідайте, товаришу доктор! Вибачте, що ми вас потурбували!». Я був спантеличений такою ввічливістю. Мені запропонували незвичайну роботу.
В Пінську знаходилося одне з найрідкісніших книгосховищ Західної Білорусії. Місцеве населення навіть не підозрювало про це. Протягом дев’ятнадцятого століття царський уряд систематично ліквідовував польські костели й монастирі в Західному краї, а бібліотеки, що знаходилися при них, звозили до Пінська. В стінах Духовної Семінарії при костелі романсько-польського стилю кінця п’ятнадцятого століття, оточеного масивною стіною фортеці, накопичилося до п’ятдесяти тисяч старовинних і нових книг. За часів польської незалежності був присланий до Пінська вчений бібліотекар, прелат ксьондз Кантак, історик церкви, філолог та гуманіст. Протягом багатьох років сидів він над фоліантами, але до початку війни каталог все ще не був готовий. Книги – наполовину латиною – були в порядку розставлені на полицях до послуг трьохсот молодих «клериків» – майбутніх ксьондзів.
Я пам'ятаю, як дитиною, проходячи повз масивний вхід у двір костелу, я боязко заглядав у цей католицький оазис посеред вулиць єврейського міста. Двір був вимощений камінням, посеред височів невеликий монумент – пам'ятник Міцкевичу. Осторонь здіймалася триярусна біла дзвіниця з круглим червоним дахом. Ніколи в дитинстві не спадало мені на думку увійти до цього подвір'я. Несвідома вікова заборона, голос крові предків, дисципліна сорока поколінь накреслили магічне коло біля цього входу. Мені не було чого там шукати, нема чого робити. Дитиною я спостерігав натовпи одягнених по-недільному, що молилися, вдивлявся в молоді й старі обличчя. Але як тільки вони зникали за входом, моя уява не йшла за ними. Два світи розходилися різко, ніби за кам'яною огорожею був не куточок мого рідного міста, а безповітряний і незбагненний, неживий простір.
Цього разу я зайшов у двір з інспектором бібліотечного сектору ОБЛВНО. Табу дитячих років не діяло. Клерики розбіглися, і ксьондз-професор загубився у військовому рейваху. У Семінарії містився військовий шпиталь Червоної Армії. Книги були викинуті і перебували в чотирьох бічних кімнатах, але оскільки забули замкнути двері, то хворі червоноармійці всю зиму топили книгами печі. ОБЛВНО нарешті схаменулось і повісило замок на дверях. Ключ брязнув, і моїм очам явилося незвичайне видовище: у залі зі склепінчастою стелею книги звалені в купу, як у сіннику, під самий верх. Вони нагромаджувалися вище людського зросту: розірвані палітурки, пожовклі сторінки, корінці погризені мишами, потерть століть, розорений цвинтар культури. Ми ступали по книгах, при кожному русі здіймалася хмара пилу, ми попирали ногами скарби. Я нахилився і вийняв з-під каблука том зі стертим золотим тисненням і датою: 1687. В цю хвилину я забув Гітлера і всі свої біди. Я відчув себе в печері царя Соломона серед діамантів. Очі в мене спалахнули, і я благословив долю, яка обдарувала пінське ОБЛВНО таким культурним інспектором бібліотечного сектора.
Через місяць я збагнув секрет цієї незвичайної культурності та уважності як до скарбів монастирської бібліотеки, так і до моєї власної персони. Людина, яка викликала мене і прийняла без заперечення мій план роботи та матеріальний кошторис, яка оточила мене винятковою опікою та увагою, не була радянською людиною. Це був просто варшавський студент і гарний сіоніст, який до того ж знав мене за деякими моїми публікаціями до війни. Цілий місяць наші стосунки мали характер службовий та офіційний, поки не виявилося, що в нас не лише батьківщина спільна, а й політична орієнтація – однакова.
Треба визнати, що за все життя не було в мене роботи, яка більше відповідала моїм нахилам. Я б не заперечував, якби мені надали схожу роботу при Національній Бібліотеці на горі Скопус. Завдання моє полягало в тому, щоб врятувати десятки тисяч книг від знищення, розібратися в них, відібрати окремо книги, які придатні для радянського читача, окремо теологію, книги антирадянського змісту та книги, що становлять бібліографічну цінність. Я зв'язався з «Утильсировиною» і першого ж місяця послав туди 700 кіло розірваних аркушів, старих газет і всякої макулатури. Тепер я гадаю, що було необережно посилати так багато: за бажання легко було б звинуватити мене в шкідництві, тобто у навмисному знищенні книг. Достатньо було б доносу випадкової людини, щоби створити «справу». Але тоді подібні страхи не спадали мені на думку. Я взявся до роботи з ентузіазмом.
План та кошторис робіт було відправлено до Обкому партії на затвердження, яке так і не відбулося до кінця моєї роботи. Тим часом я отримав посвідчення, за яким нас пропускали на територію військового госпіталю, закриту для звичайних смертних, – і право підібрати собі штат співробітників.
В моїй «бригаді» працювало шестеро людей. Помічником взяли Льоню, мого двоюрідного брата і сусіда по кімнаті. Цінним співробітником був Давид – солдат польської армії, який брав участь у вересневих боях із німцями. Давид, як добрий столяр, майстрував для нас полиці та ящики, куди ми вкладали відсортовані книги.
Ми зодягнулися в сірі халати, пошиті власними руками для захисту від пилу, і почали з того, що полагодили дах, через який текло на наші книги.
В перші дні заходили до нас політком та начальник госпіталю – подивитися, чим ми займаємося. Переконавшись, що нічого підозрілого немає, вони позичили кілька старих англійських ілюстрованих журналів і дали нам спокій. Заходив військовий лікар середнього віку – з проханням дати йому щось із Шолома Аша. Сам він єврей і знає про існування відомого єврейського романіста Шолома Аша, але в Радянському Союзі немає можливості дістати його твори. Цей сумлінний поціновувач єврейської літератури не хотів помирати, не прочитавши бодай однієї речі Шолома Аша. Ми поспівчували йому, але допомогти не могли.
Ми пірнули з головою у книжні розкопки. Ми пробивали шахти, підривали гори, тонули в книгах, прокладали грудьми дорогу вперед. Всі книги досліджувалися окремо і в сумнівних випадках надходили до мене на розгляд. Там були схоластика та давня філософія, чудова колекція грецьких класиків у латинських перекладах. Аристотель німецькою мовою та польська література XVII та XVIII століть. Російських книг не було, але серед тисяч томів католицької та протестантської теології знайшлися «Капітал» Маркса, книги Енгельса та комплекти радянського «Безбожника». За місяць ми докопалися до підлоги у першій залі. Цю подію відсвяткували гідним чином.
Розкопки іноді призводили до несподіваних результатів. У далекому кутку останньої кімнати ми знайшли триста томів детективних повістей та всього Джека Лондона. Клерики Семінарії, очевидно, часом потребували перепочинку. Натомість не без хвилювання, я виявив справжні скарби: incunabula, першодруки. Я тримав у руках величезний фоліант, друкований у два ряди, з червоними заставками та віньєтками, в палітурці з дерев'яних дощок, обшитих у напівзотлілу свинячу шкіру та скріплених металевим замком. Це був лише требник латиною, з датою 1493 року, сповнений дрібної в'язі напівстертих написів та присвячень. Не менш важливими були масивні білоруські біблії, видані на рубежі XVIII і XIX століть, ще до того, як царська політика поклала край друкуванню білоруських книг.
Про хід робіт я повідомляв в ОБЛВНО та готувався до прийняття візитерів із Білоруської Академії Наук. Кожні кілька днів забігав до нас начальник пінського ОБЛЛІТу, він же й цензор – білявий латиш, якого цікавила антирадянська література. Для нього ми поставили велику скриньку і кидали туди все, що могло йому стати в пригоді: антисемітську літературу, яка була представлена з винятковою повнотою, як належить майбутнім пастирям душ. Матеріали про переслідування католицького духовенства в радянській Росії, антирадянські памфлети, на які начальник ОБЛЛІТу накидався як гімназист п'ятого класу на порнографічні листівки. З подивом і засмученням він розглядав брошури (явний переклад з німецької), де вожді Радянського Союзу були намальовані з єврейськими носами та рисами обличчя та під кожним малюнком був віршований підпис у стилі Штрайхера та Геббельса. Начальник ОБЛЛІТу ніколи не бачив таких речей, він червонів, озирався і злодійкувато пхав кілька книжок у портфель. «Запишіть на мене! – бурмотів він. – Та дивіться, нікому не показуйте, нікого сюди не пускайте!»
Минали місяці, німці готували захоплення Норвегії, Радянський Союз допомагав їм чим міг. На міських бійнях у Пінську триста євреїв заготовляли м'ясо для німців. Транспорти м'яса, зерна та провізії щодня йшли через Пінськ до німецького кордону. Містом були розклеєні оголошення російською та німецькою – комісії з евакуації німців із радянської зони до німецької. Німецькі колоністи покинули Волинь. Виїжджаючи, вони погрожували, що скоро повернуться й переріжуть всіх євреїв (обіцянка, яка була ними виконана). А я сидів на драбині під стелею серед книжкових полиць і перегортав то монографію Честертона про Фому Аквіната, то реліквії польської старовини часів Яна Собеського та Владислава IV.
Вечеряв я в старенької матері. Рівно о сьомій годині в тісній кімнатці з допотопними меблями, де цокали на стіні ті самі годинники, які цокали і мелодійно видзвонювали години, коли чекали мого народження в маленькому будиночку в глибині зарослого травою пінського двору, ми сідали до столу і слухали останні новини – з Єрусалиму. Іноді нам повідомляли, що в Тель-Авіві вранці йшов дощ або що стільки-то мільйонів ящиків цитрусів пішло за кордон – і ці скупі звістки в засніженому та завірюшному Пінську, відрізаному від світу, підтримували нас більше, ніж військові повідомлення.
На жаль, єврейська радіохроніка з Єрусалиму дуже мало зважала на тисячі євреїв, які слухали її в далеких радянських снігах. Ми хотіли знати, що робиться вдома, а чули вісті з театру воєнних дій у Європі, що їх передавала кожна радіостанція. Важко передати, з яким почуттям ловили звуки рідної мови люди, відрізані від свого народу, жителі Пінська, над якими вже нависла тінь знищення.
Увечері збиралися в моїй кімнаті біженці, яких війна закинула до Пінська. На стіні було повішено великий плакат: «Скиглити забороняється»
Це не був зайвий плакат: у всіх був пригнічений настрій, і найбільше сумував помічник мій і кузен Льоня – скрипаль та невдаха, у якого на німецькому боці залишилися дружина та дитина.
Потрібно сказати кілька слів про цих людей, які всі без винятку були талановиті, всі хотіли жити та загинули безглуздо й жорстоко. Нехай ці слова будуть останнім спогадом про людей, які були мені дорогі й пам'ять про яких має бути свята читачеві не заради їхніх заслуг (у них не було заслуг), а тому що вони просто є частиною шести мільйонів європейських євреїв, які загинули безслідно.
Першим був Леон Шафер – людина незрівнянної серцевої м'якості та доброти. Дивовижна музична пам'ять цієї людини вражала мене: за першими тактами радіо він безпомилково називав кожну річ класичної музики і знав Бетховена та Берліоза, як ми знаємо кути своєї кімнати. Тієї зими крижана холоднеча стояла на вулицях Пінська. А він вчив мене слухати симфонію чи фортепіанний концерт, і я заражався його хвилюванням і забував про холод, війну та горе. Ми гасили світло. Від освітленої шкали радіоприймача відходило слабке сяйво. Обличчя Льоні було по-дитячому щасливе і сповнене гордого збудження, ніби вся музика належала йому. Він диригував, підспівував тенорком, заздалегідь попереджав, що наближається особливо сильне місце – і музика в ньому жила і дзвеніла. Всі рухи, інтонації, посмішка цієї людини були по-дівочому чарівні, але в практичному житті він був слабкий, потребував сильного друга і безпорадно відступав перед незрозумілою жорстокістю зовнішнього світу. Це не був маестро: це була людина, яка слухала та чула. Тисячолітня мудрість стародавнього народу жила в його чуттєвій витонченості та людській уважності. В таких закохуються жінки, до таких прив'язуються діти. І сам він закохувався по-жіночому і був прив'язливий як дитина, і водночас він був друг, лояльний і вірний, делікатний і нікого не здатний образити.
Льоня розповідав, як у містечку, де його застигли німці під час втечі, він три дні вранці ставав у чергу за хлібом, три рази отримував хліб і три рази виходив йому назустріч німецький солдат із плоским і сонним обличчям, відбирав хліб і казав: «Ihr Juden verdien kein Brot - ihr seid schuld an dem Kriege! » [«Для євреїв хліба немає – євреї винуватці війни» (нім.) – примітка автора]
Коли Льоня сказав, що він учитель музики і не винен у війні, німець посміхнувся: «Fur Juden ist die Musik zu ENDE!» [«Для євреїв музика скінчилася» (нім.) – примітка автора] Але Льоня не повірив йому.
Другий був – Люблінер, людина з гущі єврейської бідноти, дитя Лодзі. Для нього література була – «храм», куди він вступав навшпиньки, з молитовним обличчям. Вічно сидів він, покриваючи сторінки найдрібнішими бісерними літерами. він читав Мангера [Іцик Мангер, єврейський ліричний поет 30-40-х років – примітка автора], як побожні євреї читають молитовник. Людина ця ввела мене в літературу на ідиш: він перший приніс мені «Завл Рімера» Борейші ["3авл Рімер" Менделя Борейші – віршована хроніка про гоніння на євреїв у Росії після Першої світової війни – примітка автора], «У Нью-Йорку» Гальперіна [Моше-Лейб Гальперін – поет і прозаїк, який писав на ідиш в 20-30-і роки – примітка автора] та вірші Кульбака [Моше Кульбак – єврейський поет з Німеччини, який утік від нацистів до СРСР і загинув перед війною в сталінських таборах – примітка автора]. В старих комплектах варшавської "Фольксцайтунг", якщо вони десь уціліли, знайдуться його переклади дитячих поезій Тувіма. Втікши з Лодзі, Люблінер явився до Білостока і оселився в радянському Будинку єврейського письменника. Там він неабияк голодував і нарешті переїхав до Пінська. В Пінську він зайнявся складанням книжки-казки "Шапка", яка була розмальована і прикрашена віньєтками ста шапок усіх часів і народів (починаючи з лопуха, яким діти покривали голову від сонця в доісторичні часи, і закінчуючи, звичайно, червоноармійським шоломом з п'ятикутною зіркою). Казка була надіслана до єврейського Дітвидаву до Москви та прийнята до друку. Ця подія остаточно зміцнила комуністичні симпатії Люблінера. Ми жили втрьох в одній кімнаті: я був сіоніст, Льоня – скептик, Люблінер – комуніст. Це не завадило нам трьом домовитися зустрітися в Палестині, оскільки комуністичні симпатії Люблінера не заходили так далеко, щоб він доброю волею захотів залишатися в Радянському Союзі.
В грудні 1939 року прибув до Пінська гість із Лодзі: Меїр Розенблюм. Ніхто не чекав від нього такого геройства. Це була людина фізично настільки слабка і квола, що, здається, саме ходіння вулицею перевищувало його сили. Я принаймні ніколи не бачив, щоб Розенблюм на вулиці прискорив крок чи побіг. І ця людина зважилася на нелегальний перехід кордону в умовах, які вимагали чималої фізичної витривалості та мужності. Дорога пройшла безнапасно. В одному місці німці впіймали його, дали в руку мітлу та змусили підмітати площу. Це скінчилося б погано, тому що Розенблюм, людина вчена і дуже короткозора, не розрізняла на землі сміття і не володіла мітлою. Але, на щастя, його передали до рук старого поляка, який одразу його відпустив. На кордоні, коли брели в глибокому снігу та нічній темряві, його супутники, юнаки та дівчата, самі навантажені поклажею, не тільки несли його рюкзак, а й стежили, щоб він не загубився. Він, звичайно, не встигнув за ними і залишився один у лісі вночі, між СС та радянськими прикордонниками. Але люди з його партії повернулися та вивели його з лісу.
Є люди, в яких концентрується епоха, які виражають духовну сутність та долю цілого покоління. Людина ця була живим втіленням «єврейськості» – всього, що є в ній вічного, але ще більше – того минущого, що було пов'язано з трагічною історією польського галута. Перше і різке враження з н е м о г и: життя в ньому ледве тепліло. Таким він був від народження, і на шкільній лаві, і в сорок років. Не було в його житті ні сильної пристрасті, ні кохання. Він ні до кого надовго не прив'язувався, дуже швидко втомлювався, як від людей, так і від речей, – і ця млявість і хворобливість, і якась загальна втома були в ньому не просто особистою властивістю, а якоюсь специфічною рисою раси – знаком втомленої єврейської крові. Внук рабинів і схоластів, що втомився ще до народження, він носив у собі всю витонченість, всю збоченість та безнадійність ста поколінь єврейських начотників. Нічого він не зробив у своєму житті – ні доброго, ні злого, ні гарного, ні поганого. Я навіть не знаю, чи був він розумним. Не було людини непрактичнішої за нього, і кожен вуличний хлопчик міг підняти його на сміх, коли він плентався вулицею, напівсліпий і сутулий, рано посивілий, смішно переставляючи ноги, вузькогрудий, з безкровним обличчям.
Наше знайомство почалося у шкільні роки, коли він одного разу прийшов до мене – по-сусідськи – і запропонував: «Я чув, що ви шахіст – зіграємо». Нам було обом тоді по 17 років. У шахи він грав майстерно, набагато сильніше за мене. Але щоб стати дійсним майстром, не вистачило ні інтересу, ні здатності сконцентруватися: він просто не міг зробити необхідне для цього зусилля. Раз розпочате знайомство тривало все життя: в Польщі, Франції та Палестині. Розенблюм не сподобився стати поетом – вірніше, й тут не вистачило йому волі. Вірші, які він писав на ідиш, були сильнішими, ніж дев'яносто відсотків того, що друкувалося на той час. Я пам'ятаю поему «Містечко», яка вразила мене глибокою ліричністю та образністю і не надуманою, а природною силою вираження, але ця поема ніколи не з'явилася у пресі, і він не любив, коли йому нагадували про його вірші. Заробляв він як вчитель. Незвичайний читець, людина, органічно пов'язана з традиційним єврейським побутом, – він ніби стояв на порозі, проводжаючи минулу епоху, і не міг розлучитися з нею. Двічі він мав цю можливість: роки прожив у Парижі, де закінчив Сорбонну (французька та англійська мови були його спеціальністю), і врешті-решт повернувся до Польщі, тобто до єврейського польського гетто. Все життя мріяв про Палестину, і в 1936 році був у ній, але коли минули перші шість місяців, його потягнуло назад, у звичну атмосферу єврейського вигнання, в єврейську Лодзь або Пінськ. Це була його справжня батьківщина, і таким самим був його «сіонізм» – весь із спогадів і настроїв, далекий від усього різкого та грубого.
Основною рисою цієї людини була п а с и в н і с т ь. Не пасивність байдужості. То була людина цілісна, безкомпромісна і вірна собі. Ніколи він не кривив душею і не брехав. Це була людина вільна, а свобода полягала для неї в тому, щоб не стояти в строю. До жодної партії не міг він належати, і жодна скрута не могла його змусити прийняти с л у ж б у в конторі чи бюро: така річ суперечила його сутності. При всій своїй розхлябаності, при всій обурливій для його друзів відсутності енергії та амбіції, це був один із тих тихих упертюхів, які живуть по-своєму і не дозволяють собі диктувати: один із самих непримиримих у своїй буденній людяності людей. Епоха, середовище, час, який він відображував, – належали минулому. Він був живим запереченням сучасності, ходячим протестом проти її казарменності та масової дисципліни. Жити йому було важко. Навіть уроки давав він із видимою напругою та огидою, з явною відсутністю інтересу до своїх учнів. І все-таки незмінно оточувала його атмосфера симпатії та прихильності, для підтримки якої він зовсім нічого не робив. Він тільки був собою - людиною абсолютної незалежності духу і якоюсь невигаданою, справжньою, мимовільною єврейською шаленністю та «Innerlichkeit». [Innerlichkeit – проникливість (нім.) – примітка автора]. І ми всі сердилися на Розенблюма, критикували Розенблюма, вважали його негативним соціальним явищем, але обійтися без нього не могли. І коли в ту прокляту радянсько-нацистську зиму, повну брехні, горя і зла, відголосів кривавої несправедливості і масової, звіриної тупості, з'явився на нашому порозі цей тендітний, слабкий чоловічок – це було сприйнято як тріумф і перемога, як виклик, кинутий усім ворогам людства: Розенблюм живий – і з нами!..
Наприкінці лютого прийшла телеграма від Мечислава Брауна – з проханням приїхати до Львова у важливій справі.
Браун був доведений до відчаю. Жив він у центрі міста, працював у плановій комісії Львівської області. На службі мав окремий кабінет та відмінні зв'язки з радянським начальством. Польська секція Спілки письменників у Львові займалася в той час колективним перекладом поеми Маяковського «Ленін». Поему розділили на частини, і кожен із членів секції поетів отримав свій відрізок для перекладу. Браун був єдиним, хто добросовісно приготував до вказаного терміну свою частину. Здавалось би, все гаразд. Але чим улаштованішим був радянський чиновник Браун, тим гірше почував себе Браун – людина і письменник. Необхідність безперервно брехати, придурюватися й приховувати свої думки була вдвічі болісна для нього – поета і публіциста. «Ніколи ще не був я в такому принизливому і смішному становищі, – говорив він мені, бігаючи у хвилюванні по кімнаті. – В нас щодня мітинг чи збори. Я сиджу в першому ряду, на мене дивляться. Слухаю я агітацію, нісенітницю, неправду. Але як тільки вимовляють ім'я „Сталін“ – першим починає плескати мій начальник, а на нього дивлячись – вся зала. І я теж – складаю руки й аплодую, як заводний паяц... Я не хочу перекладати Маяковського – але я мушу! Я не хочу аплодувати, але я повинен. Не хочу, щоб Львів був радянський, і сто разів на день говорю протилежне. Все життя я був собою і був чесною людиною. Тепер я ламаю комедію. Я став негідником! І серед людей, які змушують мене брехати, я стаю злочинцем. Рано чи пізно я себе видам. Чи ти згоден, що я не повинен вести таке життя? Поки час – треба тікати звідси!»
«Але куди йти? Назад до німців?»
«Я віддаю перевагу німецькому гетто, ніж радянській службі!»
«Подумай, що ти кажеш! Ти їх бачив і знаєш, – німців!»
«Я бачив обидва боки! В німців загрожує фізична смерть, а тут моральна! У німців не треба буде брехати, приховувати свої думки! У німців мешкає більше євреїв, ніж тут! Моє місце з ними!..»
Браун повідомив мені своє рішення – тікати зі Львова. Я міг би відмовити його, але не знаходив аргументів. У цей час був період затишшя в єврейських гетто Польщі. Здавалося, що на цьому рівні єврейське життя стабілізується. Чоловіки отримували від своїх дружин, біженці від сімей, залишених у польських містах, листи з проханнями повернутися та з запевненнями, що можна жити та працювати. Думка про залишену в Лодзі дружину мучила Брауна. Радянська влада не цікавилася драмою розділених сімей; питання особового характеру не турбували її. Браун не міг і не хотів викликати дружину до себе, тому йому нічого не залишалося, як повернутися до неї. Умови життя за радянської влади були такі, що люди були згодні повернутися під німецьке ярмо і носити жовту лату, аби побачити своїх рідних та розділити з ними їхнє страждання. Союз Росії з гітлерівською Німеччиною створив психологічні умови для цього повернення. І, нарешті, була надія втекти з-під влади німців до нейтральної Європи, тоді як російські кордони були наглухо закриті, нікого за кордон не випускали й перспектива навіки залишитися в царстві Сталіна приводила біженців до панічного жаху.
Так сталося, що Мечислав Браун добровільно повернувся до Варшави, до єврейського гетто, з якого йому вже не судилося вийти живим. За вісімсот карбованців він купив собі польську метрику. Це при переході кордону гарантувало йому безпеку під час зустрічі з німцями. З Варшави він написав мені у квітні записку, де йшлося про те, що він «безмірно щасливий». Трагізм становища польських євреїв виражався в тому, що одні були «безмірно щасливі», рятуючись від німців у більшовиків, а інші – так само безмірно щасливі, рятуючись від більшовиків у німців. Це становище дуже скоро змінилося. Але залишається фактом, що ще навесні 1940 року євреї надавали перевагу німецькому гетто перед радянською рівноправністю.
Браун палко переконував мене піти разом з ним. На це я не погодився і в перших числах березня виїхав до Білостока, щоб побачитись із людьми, які нещодавно прибули туди з Варшави.
Нелегко було вибратися зі Львова. Один день я простояв у черзі на вокзалі і не добився квитка. На другий день я став у чергу з вечора, простояв ніч під замкненим вікном каси і вранці отримав квиток одним із перших. О другій годині пополудні я вже зайняв місце на пероні в натовпі, що від’їжджає. Вокзал був розбитий, ми чекали під снігом та вітром, доки подадуть поїзд. Подали його лише через шість годин, але на інший перон. Почався дикий біг наввипередки змерзлих і задубілих людей з валізами через тунель на інший перон. Перед кожним вагоном стала черга. Але ще довго нікого не впускали, і поїзд стояв темний, глухий, порожній і замкнений. Посадка почалася за годину, з усім звичайним у таких випадках сум'яттям, скандалами та криком. В останню хвилину виявилось, що вагон, до якого я став у чергу, забракований і не піде. Ніхто не подумав пропонувати нам інші місця. Посадка в інші вагони вже закінчилася, і на сходах кожного вагона стояла дівчина-провідник, загороджуючи вхід. Ті, що не потрапили в поїзд, сварилися, йшов густий сніг, і хтось бився в істериці. До відходу поїзда лишилося 10 хвилин. Завтра мені треба було починати все спочатку.
В цей момент, у стані повного безпам'ятства, я наважився на відчайдушний вчинок: підійшов до представника залізничної міліції та оголосив йому, що я хірург, викликаний до Білостока на термінову операцію і мушу їхати цим потягом.
Слова ці мали магічний ефект: правоохоронець тільки запитав мене, чи маю я відрядження, і, коли я це із мужністю відчаю підтвердив, взяв мене за руку, натовп розступився – і мене урочисто підвели, навіть посадили у вагон. Побачивши людину в шапці з червоним околишем, люди відразу потіснилися, негайно знайшлося місце, і я сів, не вірячи своєму щастю.
Це було прекрасно, як уві сні. Але чоловік в червоній шапці не відходив. Він нахилився і, добродушно посміхаючись від вуха до вуха, попросив пред'явити моє відрядження.
Я зовсім загубився і зробив те, що в моєму становищі виявилося єдиним виходом: упустив окуляри під лавку, – і це вийшло дуже до речі. Молодь в купе кинулася підіймати мої окуляри. На носі в мене була написана моя інтелігентна сутність, солідність та класова приналежність до людей розумової праці. Чоловік у червоній шапці не став чекати, поки я відкрию валізу (і ключик теж не знаходився), і пішов до виходу. Потяг рушив, і я поїхав до Білостока.
Всю дорогу за мною зворушливо доглядали і називали «наш лікар». Єдине, чого я боявся, через недосвідченість у справі обдурювання ближніх, – це те, що комусь знадобиться в дорозі лікарська допомога.
В Бресті ми простояли цілу добу. Вночі я пішов ночувати до міста: а вранці мене ніяким чином не хотіли пропустити на перон, попри квиток та всі докази. Навіть спілкування з начальником руху не допомогло. Кілька годин я клопотав легально, але скінчилося тим, що я пішов з вокзалу і за невелику винагороду мене пропустили до полотна бічним ходом.
Таким чином, довкілля почало впливати на мене негативно або, як знайдуть деякі, позитивно. Я ще мислив поняттями легковажної Польщі й не підозрював, що в Радянському Союзі за таке введення влади в оману люди розплачуються роками каторги.
8 березня 1940 року я ступив на вулицю Св. Роха в Білостоку. Це був «Міжнародний жіночий день» і гучномовці на вулицях передавали з цього приводу святкову промову. Я вслухався і впізнав високий жіночий голос. То була Ася.
Моя далека родичка Ася і зараз, мабуть, ще живе-поживає в Радянському Союзі. Історія Асі ось яка.
Походила вона із трудової сім'ї. Студентські роки Асі минули у Варшаві, жилося їй тяжко, голодно. Чомусь вивчала вона не медицину і не історію, а саме географію – можливо тому, що географію «дешевше і швидше». На канікули Ася приїжджала часто в гості до Лодзі, але ніхто з лодзинських родичів не здогадувався, що Ася людина не проста, а «бойова». Вона так чудово «законспірувалася» в сім'ї, що ми всі її вважали симпатичною, веселою, але зовсім незначущою панночкою, без секретів та ідей, і тому для нас було несподіванкою, коли в процесі комосередку при Верховному суді Ася випливла як одна з головних дієвих осіб. На суді вона поводилася по-геройськи, зухвало, її вивели із зали суду і дали їй умовно чотири роки.
Через чотири роки, щойно з в'язниці й по дорозі до рідного Білостока, Ася сиділа за моїм столом у Лодзі. Це була та сама Ася, трохи схудла, з гучним сміхом і різкими студентськими манерами, і якби я не знав, що це героїня революції, то вважав би її за недалеку провінційну панночку. Але чотири роки в'язниці не пройшли даремно. Для Асі це була справжня Комакадемія. В їхній камері організували щось на зразок партшколи, старші товариші вчили молодших, і Ася вийшла з в'язниці у всеозброєнні ленінсько-сталінської мудрості. Коли за столом мова торкнулася поточних політичних подій, Ася двома словами роз'яснила мені їхній сенс із такою чудовою впевненістю, що я зрозумів: для цієї дівчини немає більше таємниць у нашому бідному житті, вона все знає, і її не проведеш. Абіссінці, що вмирали під Аддіс-Абебою, були маріонетками англійського капіталу, італійський фашизм – хитрим лукавством міжнародних банкірів, трагедії народів і людських пристрастей – казки для дурників з дрібної буржуазії. Я зрозумів, що з Асею вже важко сперечатися і провів її на вокзал не без смутку. Ася поїхала до рідного міста, і за кілька місяців її знову заарештували. Цього разу вона була вже в ЦК Компартії Західної Білорусії та отримала сім років.
Сидіти довелося недовго. У вересні тридцять дев’ятого року ув'язнених Фордонської жіночої в'язниці розпустили, і Ася зайняла в радянському Білостоку належне, згідно зі своїми заслугами становище. Вже не пам'ятаю, де вона була головою. Настав час розрахунку за роки підпілля і в'язниць. Багато горя завдала Ася своїм батькам – це було «гидке каченя» в сім'ї, – і раптом гидке каченя перетворилося на лебедя з казки! Мати з острахом дивилася на неї, коли донька в чудовій хутряній шубці входила на півгодини, присідала до столу, жвава, рум'яна, розповідала про нову квартиру та меблі. Ася та чоловік її – видний комуніст – отримували високі оклади, і нарешті вона могла дозволити собі особисте життя та зручності, на які досі дивилася лише сприбока. І я почав розповідати Асі, що моя сім'я – в Палестині і я клопочу, щоб отримати дозвіл повернутися до Тель-Авіва, але я не знаю, як це зробити...
Ах, якими недобрими, чужими очима глянула на мене Ася, яким холодом повіяло від неї, як вона вся від мене відсторонилася, наче я був прокаженим!.. Я відчув, що одне моє бажання виїхати, моя приналежність до Палестини безнадійно скомпрометувала мене в її очах. Я відчув це і злякався: я зрозумів, що вона не тільки ніколи б мені не допомогла виїхати, звільнитися від ярма радянської влади, але, що немає такого нещастя – заборона виїзду, заслання, ув’язнення, – де вона б не стала беззастережно на бік моїх переслідувачів. Обставини моєї особистої біографії її не цікавили. Я не був для неї живою людиною, з сім'єю, з тугою по дому та правом самовизначення, а класово-чужинський елемент – «слуга англійського імперіалізму», якого, якщо можна було, то треба було «притримати». Отруйно, майже зловтішно зиркнула вона на мене скоса і більше вже не дивилася. Стіна, яка незрозумілим для мене чином виросла між мною і сім'єю, батьківщиною і свободою, важке наврочення, від якого я не міг втекти, невидимі сіті, в яких я заплутувався все сильніше з кожним місяцем, – все це набуло живих обрисів людини, яка начебто була мені близькою, знала всіх, хто був мені дорогий, і була нескінченно ворожою мені. Ася відвернулася вбік і мовчала.
«Ти не думаєш, що я зможу скоро поїхати додому?» – запитав я її.
Може, це слово «додому» було не на місці? Який же дім – Палестина? Це лише контрреволюційна, клерикально-буржуазна витівка. А якби всі білостоцькі євреї стали збиратися до Палестини – над ким би вона була головою?
«Не знаю не знаю!» – сказала Ася з досадою і відійшла від мене, як від зайвої та настирливої людини, яка не вміє тримати себе в пролетарському суспільстві («соціально-небезпечний елемент»).
Я був засмучений цією зустріччю, яка не обіцяла мені нічого доброго. Я не просив у Асі протекції і не чекав на її допомогу. Але її ставлення показало мені, що в радянському ладі нікого ні до чого не зобов'язують людські норми – ті саме норми, на підставі яких мені потрібно було їхати додому, а владі не затримувати мене. Це не було непорозумінням або тимчасовим зволіканням – те, що мене не випускали: це був початок якоїсь поганої історії. Я перебував у стані мухи, яка сіла на клейкий аркуш із написом «смерть мухам» – і хоча вона неписьменна і не знає, що таке клей, і нічого не розуміє, але цього всього і не треба, щоб у якусь частку секунди відчути у смертному страху і здивуванні, що більше не можна відліпитися – не можна відірватися!.. – сталося щось непоправне та страшне.
А тим часом у Пінську відбулися важливі події: у березні 1940 року було проведено паспортизацію, тобто польські паспорти було відібрано в місцевого населення та натомість видано радянські. Що ж до біженців, тобто немісцевих, прийшлих людей, то їм не можна було просто роздати радянські паспорти. Тому було засновано Обласний «Комітет опіки над біженцями» і від його імені розклеєно по місту звернення, де пропонувався біженцям вільний вибір: або прийняти радянське підданство, або записатися на повернення звідки прийшли, тобто в німецьку зону Польщі. У цьому останньому випадку радянська влада обіцяла за короткий час дати можливість реевакуюватися, спираючись на радянсько-німецьку угоду про обмін біженцями. Хто приймав радянське громадянство, зобов'язаний був у десятиденний термін залишити обласне місто Пінськ та оселитися в провінції, але не ближче ста кілометрів від радянсько-німецького кордону.
Проблема біженців була, таким чином, поставлена ясно: або приймайте радянське підданство, або йдіть туди, звідки прибули. Серед біженців почалися хвилювання – як вчинити? Добровільне прийняття радянського громадянства могло в майбутньому відрізати шлях повернення. Відмовитись – означало віддати себе в руки гестапо.
Дві тисячі біженців перебували в Пінську, а у всій Західній Білорусії та Україні їх кількість, ймовірно, доходила до мільйона. Приблизно половина з них прийняла радянське громадянство. Інша половина відмовилася від нього.
Але це не означає, що всі, хто відмовився від радянського паспорта, були готові повернутися до німців. Для мене була безглуздям як одна, так і інша перспектива. Я хотів до Палестини, де був мій будинок і сім'я і куди, на підставі сертифікату та візи, я, по ідеї, будь-якої миті міг виїхати. Я жодним чином не хотів прийняти радянське громадянство, але в березні сорокового року склалося становище, коли єдиним шляхом легально ухилитися від прийняття радянського паспорта було – записатися на повернення до зайнятої німцями частини Польщі. Це я й зробив. У березні сорокового року, додатково до своєї реєстрації в ОВІРі на виїзд до Палестини, я зареєструвався в міліції на повернення в Лодзь. Записуючись, я закріплював за собою право повернення до Лодзі, але зараз зовсім і не думав повертатися в зайняте німцями місто. Якби я хотів цього, я пішов би в березні за Брауном. Я хотів залишитися на радянській території, не приймаючи радянського паспорта, і чекати, доки буде можливість виїзду до Палестини.
Яка доля чекала на біженців, які не прийняли радянського громадянства? Їх було близько півмільйона, і з самого початку здавалося неймовірним, щоб німці прийняли таку кількість, тим більше, що серед біженців більшість були євреї. Важко було уявити, щоб гітлерівська Німеччина відкрила свої межі для сотень тисяч євреїв. Отож, треба було бути готовим до того, що радянський уряд інтернує до кінця війни ці сотні тисяч людей. З березня місяця переді мною стояла перспектива бути інтернованим. Але ця перспектива була для мене кращою, ніж прийняття радянського громадянства чи повернення на німецьку сторону.
Проте не всі міркували, як я. Коло моїх друзів, з якими я зимував у Пінську, розпалося. Люблінер прийняв радянське громадянство і переїхав через десять днів у містечко Янове за Пінськом. Він вирішив поєднати свою долю з долею Радянського Союзу, і це йому було тим легше, що він був один, без сім'ї – людина легка і ніким не зв'язана. Ніхто не чекав його у Варшаві чи за морем. Він оселився в селі за Яновим. Там він підкреслював, що він радянський, і почепив портрет Леніна власної роботи, як ікону, навіть не всередині своєї кімнати, а зовні, над входом до будинку. Сільське життя, робота в єврейській школі або для «Дому культури» дуже подобалися йому. Кінець його був – смерть у пінському гетто через рік із лишком від руки нацистів.
Розенблюм довго вагався: радянське було йому чуже, але перш за все він хотів уникнути потрясінь. Достатньо було з нього одного нелегального переходу кордону. Він боявся бути інтернованим, думка про німців жахала. І, зрештою, він прийняв радянське громадянство, не підозрюючи, що це і є пряма дорога до німців. На початку травня він переїхав до Кременця на Волині та влаштувався там викладачем французької мови в Ліцеї. Кінець його був – смерть у кременецькому гетто при ліквідації євреїв.
Люди, які не вірили, що німці їх приймуть легально, не чекали на обіцяну реевакуацію і переходили кордон нелегально, як це зробив Мечислав Браун. Один із працівників моєї бібліотечної бригади пішов таким шляхом до Варшави, де чекала його дружина. Дружина його – зубний лікар – просила його повернутися і писала, що у Варшаві можна жити та працювати.
Ця людина загинула у варшавському гетто.
Леон Шафер не прийняв радянського підданства та повернувся до Варшави цілком легально. Несподівано німці сформували 13 травня 1940 єврейський ешелон на станції Брест, і йому вдалося потрапити туди. Близько 600 людей поїхало цим поїздом. Німецький лейтенант, який керував посадкою на радянській станції Брест, вийшов до юрби євреїв на пероні, знизав плечима і сказав їм:
«Не розумію, навіщо ви їдете до нас! Адже ви знаєте, що німецький уряд не любить євреїв?..»
Але ці люди поверталися до своїх дружин і дітей і думали, що німецькі «антисеміти не страшніші від радянських «покровителів»». У цьому, одначе, вони помилялися.
Наприкінці травня я отримав листа від Льоні з Варшави. В цьому листі, як у листі Мечислава Брауна, йшлося про те, що він «безмірно щасливий», що дорога з Бреста до Варшави тривала два дні, що їх годували дорогою і пристойно поводилися. У Варшаві дали йому в поліції місяць часу, щоб обрати собі постійне місце проживання. Він з'їздив до Любліна до знайомих, і короткий час мав ілюзію, що він зможе з'єднатися зі своєю родиною в Лодзі. На той час уже було встановлено кордон між польським генерал-губернаторством та Німеччиною, і йому так і не вдалося те, заради чого він виїхав: зустріч із сім'єю.
Леон Шафер загинув у варшавському гетто.
В той самий час, коли на вулицях Пінська були розклеєні зворушливі плакати «Комітету опіки над біженцями» і ми із задоволенням відчували себе предметом урядової опіки – на далекій російській півночі, над Білим морем, поспішно ремонтувалися та упорядковувалися бараки та табори для поляків. Це були табори для інтернованих. Це були радянські «ИТЛ» – виправно-трудові табори для злочинців. Місцева влада могла про це нічого не знати. Наша доля вирішувалася в Москві.
В обласній міліції людям, які прийшли за радянським паспортом, пропонували добре подумати: чи варто?
Молодь, хлопчики 17-18 років, які хотіли спочатку взяти паспорт, закінчували тим, що записувалися на повернення до Польщі. Їм пояснювали, що всі, хто запишеться, поїдуть неодмінно та скоро. Їх запитували, чи усвідомлюють вони, що роками не побачать своїх батьків, братів, наречених, бо радянська влада на цей момент не може виписати їхніх сімей з того боку кордону. З ними розмовляли добродушно, давали батьківські поради, і вони закінчували тим, що писали заяви з проханням реевакуювати їх. Так сталося з декількома моїми знайомими. Вони пішли до міліції за паспортом, але їх переконали. І вони підписали заяву про повернення, яка була рівносильна вироку на кілька років каторги.
У квітні та травні сорокового року створилося парадоксальне становище серед біженської маси міста Пінська. Ті, хто прийняв радянське громадянство, мали терміново залишити місто, переїхати до села чи містечка. А ми – близько тисячі тих, що не прийняли – в очікуванні відправляння до німців залишалися на місці й продовжували працювати. В місті, звідки за зиму виселили тисячі людей проти їхньої волі, були залишені саме ми – офіційні кандидати на виїзд. З усіх боків попереджали нас, хитаючи головами, що це погано скінчиться. «Нас тисяча людей! – відповіли ми. – А у всій Західній Україні та Білорусі нас півмільйона, з дітьми, з сім'ями, зі стариками. Що з нами можуть погано зробити? Вишлють? Поїдемо. Не посадять же півмільйона у в'язницю». Так наївно ми оцінювали можливості радянської пролетарської держави. Ми думали, що нас дуже багато, щоб усіх ув'язнити.
В цей час розійшлася звістка, що до Львова прибула Комісія з Києва, яка розглядає прохання про виїзд за кордон! І я знову помчав до Львова. Прибув я туди 2 травня 1940 року.
Я не міг надивуватися переміні, яка відбулася в цьому місті з часу мого відвідування взимку. Стояв сонячний теплий день, вулиці були прикрашені з приводу свята 1 травня, на розі вулиць стояли столики, де продавалися пряники та цукерки в мішечках. Але справа була не в цьому. Львів сяяв, бо зі Львовом сталося диво, можливе лише за радянської системи: це місто було переведено на «особливий режим».
Декілька великих міст, таких як Москва, Ленінград, Київ, завжди знаходяться у винятковому становищі в Радянському Союзі. Це означає, що заради зовнішньої пропаганди міста вони перетворюються на оази, де підтримується європейський або подібний до європейського стандарт життя. Цим досягається подвійний ефект: власним громадянам демонструється, як може виглядати «щасливе комуністичне життя», а в іноземців, дипломатів та туристів, які відвідують ці міста, складається враження, що в Радянському Союзі не так уже й погано.
Львів у травні сорокового року – це було не просто «потьомкінське село», а надпотьомкінська столиця! Було відкрито тисячі приватних магазинів, а поруч із ними – блискучі державні магазини, гастрономічні палаци, парфумерні «ТЭЖЭ», взуття, мануфактура, кондитерські ломилися від тістечок, вітрини завалені такими горами продуктів, яких не було навіть у польські часи. Мені здавалося, що це все сон. Я не був готовий до такого різкого переходу. Всю зиму в Пінську, Бресті, Білостоку, не кажучи вже про периферію, ми не бачили цукру, білого хліба, магазини були порожні, основні харчові продукти видобувалися з-під поли, а про такі речі, як шоколад, какао, консерви, ми просто забули. Цілу зиму ми жили в біді, мерзли в чергах, влаштовували експедиції околицями за продуктами – і раптом я потрапив до раю, де очі розбігалися. Побачивши цукор у вітрині, я зайшов і скромно попросив – одне кіло. Мені дали – за казковою ціною чотири карбованці з половиною, тобто задарма. В другому магазині я знову попросив кіло. Знову дали – і без жодної черги. В третьому магазині я взяв одразу три кіло! В нас у Пінську за цукор платили по п’ятдесят карбованців, тобто за нормального робочого заробітку в сто п’ятдесят-двісті карбованців на місяць він був недосяжний. Цукор не купували, його «діставали»!
Очевидно, бути жителем Львова в цей час було великим привілеєм, подібно до того, як жити в Москві чи Ленінграді для радянського колгоспника чи провінціала є ідеал кар'єри та межа життєвого успіху. Прописатись у Львові на проживання було неможливо; я жив у знайомих без прописки. Своє перебування в цьому чарівному місті я використав, щоб накупити всього, чого мені не вистачало: складаний ножик, запас туалетного мила, книги, їжу. Візит до Львова підняв мій настрій: все тут виглядало «нормально», і в Комісії на вулиці Розвадовського, 12, де стояла велика черга з проханнями відпустити за кордон, зі мною теж розмовляли «нормально»: не сказали мені, як у Пінську та інших місцях, що до польського паспорта не можна поставити радянську візу, а погодилися, що мені треба їхати додому, і лише висунули дві маленькі умови: перше, щоб я повернувся зі Львова до Пінська, за місцем прописки, бо тут приймали лише львів'ян, і друге, – негайно отримати продовження моєї палестинської візи, яка закінчилася в лютому. Я негайно протелеграфував дружині в Тель-Авів: «Надайте продовження» – і отримав відповідь: «Продовження надішлемо». Все було чудово. Якби я тільки міг залишатися в місті Львові, прекрасному місті «на особливому режимі!» Але я не міг.
І я повернувся до міста Пінська, навантаженого гостинцями для друзів, цукром, шоколадом та добрими надіями. Але в Пінську скінчилися ілюзії, і повернулося колишнє безглуздя. В пінському відділі віз та реєстрації іноземців взагалі нічого не чули про львівську Комісію. Там мене просто висміяли, і мій завідувач відділу висловив припущення, що в Комісії переді мною «ламали комедію». Ці два слова "ламали комедію" я добре пам'ятаю. Не важливо, чи справді ламали комедію. Важливо, що радянський чиновник міг легко уявити, що зі мною не розмовляли серйозно і сміялися за моєю спиною, що це цілком узгоджувалося з його службовим досвідом.
Весь травень я чекав візи з Палестини. Якби я отримав її вчасно, я з'їздив би до Львова, і, можливо, мені вдалося б виїхати звідти до «ліквідації біженців» у червні. Але англійська адміністрація в Палестині не поспішала. Англійський консул у Москві отримав вказівку не видавати та не поновлювати палестинських віз. Люди, які керували Палестиною, робили все, щоб цієї останньої грізної години закрити вхід туди тим, для кого вона була єдиною надією на порятунок. По суті, вони виявилися посібниками катів єврейського народу. Продовження візи мені все ж таки надіслали. Не видати мені його було не можна, адже я був постійним мешканцем Палестини та володарем сертифікату від лютого тридцять сьомого року. Але мені надіслали це продовження лише у вересні, через чотири місяці, коли вже було пізно, і я не міг скористатися ним.
В травні ми припинили роботу з розбирання бібліотеки у пінському ОБЛВНО. Двоє із моїх співробітників утекли до Варшави, інші з радянськими паспортами виїхали з Пінська. Але припинити роботу змусила нас інша обставина: неотримання в термін «зарплати».
Розрахунки з ОБЛВНО не були легкою справою. Відпрацювавши місяць, ми починали «ходіння по муках» до Відділу та із запізненням у місяць отримували там не гроші, а чек на Держбанк. Після цього починалося ходіння до Держбанку, де на чеки ОБЛВНО не звертали уваги. Насамперед давали гроші на лісозаготівлі та промисловість. Просвітництво могло зачекати. Ми займали чергу перед дверима Держбанку з другої години ночі. Кожної ночі чергував інший член бригади. Тут нам дуже став у пригоді Джек Лондон, якого ми знайшли в нашій бібліотеці. Перед дверима Держбанку я прочитав з десяток повістей цього симпатичного американця. Щоранку, діставшись години до десятої до начальника, я пред'являв свій чек і отримував його назад зі словами: «Сьогодні не платимо». – "А коли ж?" – «А коли гроші будуть». Тижні через два я знайшов протекцію і за п'ять хвилин позачергово проінкасував чек за допомогою милої баришні, що була вхожою до кабінету начальника. Нарешті, до 1 травня, коли ОБЛВНО було в особливо скрутному становищі – до того, що навіть чека ми не могли отримати, – я запропонував призупинити роботу до отримання грошей. В паузі я з'їздив до Львова, а після повернення знайшов іншу роботу.
Якось вранці наздогнав мене наприкінці вулиці на велосипеді начальник ОБЛЛІТу, білявий латиш. «Та й швидко ж ви ходите,— сказав він,— ледве наздогнав: ходімо до мене в ОБЛЛІТ, там робота є». Начальник ОБЛЛІТу був високої думки про мої здібності. Якось, прийшовши до книгосховища при військовому шпиталі, він упіймав мене на тому, що я кинув у ящик з теологією книгу наукового змісту, навіть не відкривши її.
"Дозвольте, – сказав він, – це книга потрібна – "Теорія дарвінізму", а ви куди її кинули – до апостолів?" Тут йому показав, що на обкладинці під ім'ям автора були літери «SY», і пояснив, що це не ім'я та по батькові, а «Societas Jesu» – орден єзуїтів і книга, отже, не годиться для радянського читача. Він все ще не повірив і зажадав показати йому в тексті антинаукове місце. Я відкрив книгу на останній сторінці й легко знайшов клерикальне місце, де звергалося походження людини від мавпи. Начальник ОБЛЛІТу сповнився до мене повагою: людина настільки вчена, що по одній обкладинці опановує приховану контрреволюцію! Такий саме був йому потрібний.
В ОБЛЛІТі нагромадилися гори конфіскованих книг. Радянська влада вилучила всі книги із приватних бібліотек та книгарень. Начальник ОБЛЛІТу звіз тисячі книг до своєї установи. Йому слід було розібратися, що зі здобутку підлягає знищенню, а що ще може бути дозволено до читання. Оскільки він не володів мовами, крім російської, йому потрібен був перекладач. Я отримав завдання: завести реєстр та записати всі польські та єврейські книги. Російською повинні були бути зазначені: назва, рік і місце видання, автор і коротка характеристика змісту. Якщо книга містила антирадянські місця, принаймні одне місце мало бути наведено в дослівному перекладі. Остання рубрика залишалася для резолюції начальника.
Я отримував відрядно: по рублю від книги. Проте були книжки, за які я нічого не отримував: книжки заборонених авторів. Мені показали листи, що надсилаються систематично з Москви, – зі списком заборонених авторів. Автор, ім'я якого було в цьому списку, вилучався з обігу повністю: жодна його книга не могла бути допущена до читання, і, значить, якщо на складі пінського ОБЛЛІТу були такі книги, я не повинен був вносити їх до реєстру. Вони відразу йшли на знищення. Техніка знищення була вказана: книги або спалювалися, або розривалися. В цьому останньому випадку кожен аркуш книги повинен був бути розірваний окремо на частини, щоб не залишалося цілих аркушів, які ще могли б бути прочитані. Досі я знав, що є католицький, папський індекс. У середні віки не спалювалися єврейські книги: на площах Берліна в 1933 році німецькі студенти танцювали навколо вогнищ із антигітлерівськими книгами. Тепер я безпосередньо зіткнувся з радянською інквізицією.
На першому місці в списку, який мені показали було ім'я Каден-Бандровського, найбільшого польського романіста епохи Пілсудського. Раптом мені впало у вічі ім'я Кульбака, єврейського поета, про якого я знав, що він друг Радянського Союзу і перебуває в Москві. Це була перша звістка про Кульбака за роки: його ім'я було на індексі.
Начальник ОБЛЛІТу, радянський інквізитор, був не лише напівграмотний, але й нерозумний чоловік. Хіба можна було вводити за лаштунки радянської цензури сторонню людину? Мені не можна було показувати ні цих аркушів, ні інструкцій зі знищення книжок.
Щоранку протягом кількох тижнів я приходив на третій поверх будинку, де містився ОБЛЛІТ, з валізкою, вибирав п’ятнадцять-двадцять книжок для щоденного перегляду. Я вибирав книжки технічного змісту, безневинні брошури. Зрештою, я й сам не знав, що можна читати радянському читачеві й де починається контрреволюція.
Одного ранку я знайшов у купі книжок свою власну книжку про сіонізм. Я відклав її подалі і вирішив, що не залишусь на цій роботі. Начальник ОБЛЛІТу почав пропонувати мені перейти на «фікс» замість відрядної оплати. Я поїхав би з Пінська негайно – на південь, на Волинь, на Україну, подалі від інквізиторів! – але у червні біженцям припинили продавати квитки в залізничній касі. Від фіксу я відмовився.
Йшов червень. Місто над Піною купалося в потоках сонця та світла. Настало мирне та прекрасне поліське літо. Природа ніби хотіла винагородити пінчан за все, що зіпсували та споганили люди. Місто спорожніло: тисячі жителів були насильно вивезені, відправлені до в'язниць та заслань. Війна вирувала в Європі, впала Франція, Англія була на межі катастрофи, зло перемагало, а ми в Радянському Союзі були на боці ґвалтівника. Всі навкруги вдавали і брехали, і над кожним нависла загроза. Сім'ї, племена та народи були розділені межами та заборонами. Свобода пересування була відібрана у нас, і ми відчували, що жахливе безглуздя, в якому ми загрузли, в будь-який день може і має вибухнути вибухом. Поляки та мужики ненавиділи євреїв, євреї боялися радянських, радянські люди підозрювали нерадянських, місцеві ненавиділи тих, хто приїхав командувати ними здалеку, приїжджі – тих, кого підозрювали в нелояльності та саботажі. Все було згори гладко і гаразд, наповнене офіційною радянською фразеологією, але під нею клубочилися маси ненависті, готової вдарити.
В ці останні дні свого нормального життя я перестав думати і дбати про майбутнє. Щоранку, забравши порцію книг у свого інквізитора, я залишав її до вечора і їхав на річку, переправлявся на човні на другий, низький берег, брав каяк і плив за місто. Незабаром ховалися з виду його розбиті вересневим бомбардуванням церковні шпилі та вежі – незворушна тиша і безтурботна спека огортали річку, тяглися зелені береги в очеретах, птахи кричали в заростях. Я доїжджав до піщаної мілини, роздягався, лягав на гарячий пісок і дивився у чисте прозоре небо. Я був один, і тільки каяк на мілині поєднував мене з безглуздим і страшним світом, де мільйони людей задихалися між німецьким гестапо та радянським Мустапо. «Geheime Staatspolizei» і «мудра сталінська політика» – а посередині на мілини людина, гола і беззахисна, без права і без виходу, без батьківщини і без зв'язку із зовнішнім світом, оббрехана, обдурена, загнана в безвихідь і приречена на смерть.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933055
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021
Місяць як дівчина воду несе
Місяць уквітчане світлом лице
лю́дське обличчя із поглядом вниз
та ні
то загвинчений в небо метиз
на Місяць і хмари у світлі дивлюсь я
і ні я не марю і вже ж не нап’юся
лиш погляд змигнуть
відірвати не можу
пливуть і пливуть
ні на що це не схоже
химерні та ласі
обличчя
ланіти
святі іпостасі
на фоні софіта
виходять на сцену
зображують міну
і все про спасенне
від нас на відміну
і от що
з’являються знову і знову
кричать
поспішай розгадай розшифровуй
і словом припни
бо тобі ж не даремно
йдемо з чужини
що за небом за темним
я їх біснуватих вдаю що не чую
бо треба зривати свою земну збрую
щоб встигнути з них написати картини
та ні
я не встигну
тому що один я
і фото направду
нічим не поможе
бо що не вигадуй
воно все негоже
от тільки словами
художник-поет
розмальовую Храм
у суєтах суєт
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2021
а світ стоїть
все той же зблідлий Місяць
мільйон зірок
гарніром на столі
він пише власну повість
самописець
витаючи повік навкруг Землі
а світ висить
вітри та шторми в морі
гірські вершини
з рибами снігів
нові пустелі
джунглі у розорі
степи порожні
сіті берегів
пливуть над ними
щось малюють хмари
на тлі химерних
ненажерливих огнів
у них повік
якісь вогненні чвари
а це вогонь вже поряд
пломенів
бо прилітали ось були
хоч ненадовго
та все ж залишили
мені свої сліди
я прочитав
шукатимуть дорогу
бо там
внизу
вже недалеко до біди
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2021