Анатолій Білий

Сторінки (1/13):  « 1»

Отака різниця

Можна  по-різному  ставитися  до  Володимира  Зеленського.  І  погана  економічна  політика,  і  примус  людей  в  Україні  до  вакцинації  –  це  те,  від  чого  я  не  в  захваті,  те,  чого  я  не  підтримую.
Можна  по-різному  ставитися  до  Володимира  Зеленського,  але  ставитись  до  путіна  треба  однозначно:  це  –  садист,  убивця,  слуга  сатани;  той,  хто  не  цінує  людське  життя,  тому  що  сам  –  НЕ  людина,  нелюд  просто.
Він  смакує  убивства  дітей.  Убиває  українців  за  те,  що  вони  українці.  То  хто  нацист?  Нацист,  спадкоємець  гітлера  –  це  володимир  путін.
путін  –  це  нацист  №  1.
Перебування  путіна  на  посту  президента  небезпечне  для  світу.

Та  я  знаю:  Україна  переможе  убивць,  які  розбомбили  десятки  українських  міст,  вбили  десятки  українських  дітей  тільки  за  те,  що  вони  українські.
Україна  переможе  кремлівського  прислужника  диявола.
Ми,  українці,  разом  переможемо  цю  орду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941654
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2022


Фізрук

У  дитинстві  я  чомусь  думав,  що  люди  (і  тим  паче  –  добрі!)  живуть  100  років.  Ну  принаймні  90…
Я  не  розумів,  чому  люди  (на  моїх  очах!..  і  раніше)  відходять…  У  10,  20,  30,  40…  Щодо  декого  пояснення  були  прості:  «Горілка!»,  «героїн»…  Та  я  не  осягнув,  чому  відходять  інші:  добрі,  безгрішні  (ну,  майже!)  –  люди.
Звідкись  у  їхньому  житті  бралися  п’яні  водії,  хвороби,  душогуби  –  …  і  смерть.
Щиро  кажучи,  цей  хлопчик,  котрий  не  розуміє,  ЧОМУ  ТАК,  живе  і  досі.  Просто  він  постаршав,  в  очах  його  більше  болю  й  періодично  він  «обростає»  бородою..
А  у  школі  у  хлопчика  цього  був  учитель  фізкультури.  Звали  його  Інокентій  Васильович.
Він  був  худий  і  високий,  із  русявим  волоссям.  Єдине,  що  було  в  ньому  від  фізкультурника  (та  й  від  учителя)  –  спортивна  форма  (одежа).
Після  першого  ж  кола  –  пускав  нас  на  футбол.  Сам  І.В.  йшов  із  старшокласниками  посмалити  за  школу…
Якось  у  спортивну  залу  зайшла  завуч  і  попросила  мене  (як  «соціально  активного»)  знайти  Інокентія  Васильовича…  Я  ніколи  не  був  «шохою»,  і  хоча  й  знав,  що  Інокентій  Васильович  за  школою,  покружляв  усередині,  а  потім  (зникла  завуч!)  прожогом  вилетів  надвір.
Заставши  його  в  компанії  старшокласників,  я  усе  ж  дочекався,  доки  він  дослухає  жарт  своїх  не  надто-то  молодших  приятелів.
–  Чого  тобі?  –  виходячи  зовсім  із  кола  хлопців,  угледівши  мене  перед  тим,  мовив  Інокентій  Васильович  і  пожбурив  управо  позаду  цигарку.
Я  пояснив:  його  шукають.
Інокентій  Васильович  несподівано  покривився,  так  немовби  з`їв  щось  кисло-солодке,  глянув  на  сонце,  немовби  я  –  сказав  щось  смішне…
Зненацька  на  бордюрі  сівши,  він  промовив:
–  Знаєш,  –  і  я  підступив  до  фігури  І.В.  за  ріг  школи,  де  курили  старшокласники,  –  живи,  як  хочеш  ти..  Не  фізрук,  не  завуч,  –  учитель  знову  засмалив  на  повні  груди,  діставши  з  кишеньки  спортивної  багряної,  із  синім,  боби  цигарку.  –  Як  хочеш  ти!..
Життя  минає.  Життя  –  це  не  постійно.  Хоча  …  ти  і  проживаєш  кожну  мить…
І  це  –  твоє  життя,  –  сказав  Інокентій  Васильович  і,  докуривши  цигарку,  ..  пішов.
Я  залишився  на  вулиці.  Старшокласники  –  говорили  про  своє;  проте  я  захотів  поговорити  іще  з  цим  чоловіком  –  Інокентієм  Васильовичем,  фізкультурником.
Після  уроків  я  зайшов  до  нього  у  спортзал.  Той  (І.В.)  саме  порався  в  підсобці.
–  Чого  тобі,  Толя?  –  запитав  мене.
–  Хочу  …  тренуватися!  –  наспіх  відповів  я.
–  І  у  якому  ж  спорті?  –  усміхався  Інокентій  Васильович.  –  Як  у  футбол,  то  чому  не  на  вулиці?  Сам?..  Баскетбол?  Самому  нецікаво…
–  Я  хочу  з  Вами,  –  відповів  я.
–  Що  ж,  давай,  покидаємо  м`яча,  ..  –  знизав  плечима.
Посміявшись  удосталь,  я  й  І.В.  сіли  на  лаві.  Він  –  попросив  занести  снаряд  у  підсобку…
У  підсобці,  там,  я  побачив  фото.  Прекрасна  молода  дівчина  з  кучерявим  золотистим  волоссячком  дивилася  на  мене.  А  я  –  на  неї..
Фізкультурник,  звеселілий  і  сяючий  (я  ніколи  не  бачив  його  таким  досі)  повернувся  (я  озирнувся  на  мить,  і  …  не  забуду  цей  погляд).
Він  помінявся  вмить,  коли  узрів,  що  я  –  біля  стола  зі  світлинкою.
І.В.  хотів,  здається,  потягтися  за  цигаркою,  проте  стримався.
–  Ти  чого  тут  стовбичиш?  –  пробубнів  собі  під  ніс.
Потім  –  раптом!  –  погладив  мене  по  голові.  І  сів.
Закривши  на  хвилю  обличчя  руками,  чоловік,  здавалося,  заплаче.  Та  він  витримав..
Я  думав,  він  змахнув  вимітатися  мені…  Проте  Інокентій  Васильович  випростався  і,  вже  не  навприсяд,  сказав  услід  мені:
–  Стій!
–  Усе  нормально,  –  сказав  він,  і,  закривши  спортивну  залу,  ми  пішли  додому.
Надворі  небо  спохмурніло,  і  ми  поспішали,  та  І.В.  встиг  сказати:
–  Її  звали  Мадлена.
Я  й  не  помітив,  як  ми  спинились.
–  Нам  було  по  17.  Ми  любили  одне  одного…
Сказав  І.В.  і  дістав  цілу  пачку  з  цигаркою.
–  Потім  десь  узявся  цей  рак,  ..  –  затягнувся,.  –  я  намагався  її  врятувати.  А  хто  б  не  намагався,  якби  любив?..
Її  не  стало…
Позирнувши  на  небо,  Інокентій  Васильович  усміхнувся  й  …  промовив,  що  треба  забиратися,  бо  хлюне  дощ…
Потім  ми  спинилися.  Востаннє.
–  Людське  життя,  –  почув  я  тоді,  –  як  світлина.  Як  фотографія  сонця.  Важко  зрозуміти:  захід  то  чи  схід..
Не  кури!..  –  мовив,  ідучи  своєю  дорогою,  фізрук.  І  жбурнув  недопалка.
«Я  і  сам  покинути  бажаю,  однак  не  можу»,  –  почув  я,  здається,  тоді  –  Інокентій  Васильович  спиною  до  мене  повернувся  й  ішов  у  дощ..

Наступного  дня  я  дізнався,  що  Інокентія  Васильовича  не  стало:  збила  машина…
Тоді  я  уперше  прогуляв  урок;  і  не  тому,  що  був  занудний  (хоча  так  і  було):  я  –  просто  дивився  на  сонце…

 [i]11  квітня  2017  року[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913948
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2021


Еверест

              ЧОЛОВІК

Моє  життя!  Моя  свята  дорого!  ...
Куди  мене  ти,  врешті,  приведеш?

                 ЖИТТЯ

Дізнаєшся  ...    Гляди  під  ноги!  Стеж!
Без  пильності  не  знатимеш  нічого!

               ЧОЛОВІК

Якийсь  горбок?  Ти  ніби  йдеш  угору?
А  я  тобою,  радісний,  іду!
Так  високо  ...    Я  звідси  не  впаду
В  життя  чийогось  прірву  неозору?!  ...

                   ЖИТТЯ

Ти  йдеш  крутою  стежкою  до  раю,
Вона  тебе,  повір,  не  підведе!
Тобі  ж  я  щиро  дякую  за  те,
Що  я  від  тебе  зовсім  не  страждаю.

                 ЧОЛОВІК

До  раю?!  ...

                     ЖИТТЯ

                           Так!  Та  то-    вже  інший  світ!
До  нього  ти  пройдеш  земну  вершину,
А  потім  я  тебе  поволі  ...  кину,
Як  кидає  весняну  річку  лід  ...

                   ЧОЛОВІК

А  зараз  я  виходжу  на  цей  пік?!  ...
Який  же  ж  я  нещасний  чоловік!!  ...

                       ЖИТТЯ

Чому  “нещасний“?  Бо  мені  покірний?!
Обабіч  від  твоїх  порожніх  слів-
Мільйони  перекоцаних  життів!
Мільйони,  чуєш?!  і  людей,  безвірний!!

Тягнуся  я  без  ям  і  калабатин
Від  двох  життів  твоїх  святих  батьків
Повз  ціле  море  різних  рівчаків
На  Еверест  твій,  повний  конопатин.

Твого  життя  тонесенька  дорога
Виходить  на  шалену  висоту,
Та,  попри  вітер,  темряву,  сльоту,
Ти  йтимеш  далі,  поки  буде  змога  !

Бо  в  кожного  на  світі  власний  хрест-
Із  гідністю  пройти  свій  Еверест.
5  травня  2008  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698571
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.11.2016


Країна дитячих надій

Я  чекав,  як  і  всі  мого  віку,
На  міленіум,  еру  нову.
Невелику  знаходив  я  втіху
У  пласкому  старому  ставу,

У  полях  ковилово-пшеничних,
Де  ховається  серце  моє,
У  просторах  і  друзях  найближчих.
Бачив  я,  що  цей  час  настає  …

Проминуло.  Лишилися  згадки
Про  країну  дитячих  надій.
Та  по  ворогу  вже  не  з  рогатки
Вдарив  я  і  одноліток  мій

За  полів  золоті  оті  латки  –
За  країну  дитячих  надій.

21.08.2015  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698563
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.11.2016


КОСМІЧНИЙ МЕРИДІАН

Степ  не  кінчається  степом,-
Степ  переходить  у  небо  …
Кров’ю  Христа  із  незболених  ран  –
Храм!..
Це  космічний
Меридіан  ..
Ангел  –  
Іскриться,
Немовбито  ЛЕП  …
Степ  …

8  жовтня  2016  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698398
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2016


Стовп



Що  для  декого  значить  …  стовп?
Для  приїжджих  –  звичайна  палиця.
Буревій  його  не  розтовк,
І  від  часу  старий  не  валиться.

Дітлахам  –  невідома  річ,
Що  стоїть  між  бетонних  красенів.
Елегантний,  і  день,  і  ніч
Він  тримає  зорю  над  трасами  …

А  для  діда  навпроти  цей
Стовп  –  остання  краплина  юності  …
Ніжне  небо  його  очей
Гріє  стовп  на  вай-файній  вулиці.

3  вересня  2015  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698394
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2016


СКАМ`ЯНІЛИЙ СОЛДАТ

-    Я      загруз      у      прикордонні,
Всі      редути      оборонні
В      мене      виснажені      вщерть.
Чи      прийде      голодна      смерть  ?
Чи      почнуться      сни      безсонні  ?
Й      якось      ранком      на      осонні
Я      впаду,    й      Вітчизни      твердь
Рухне      поруч      шкереберть  ?
Ні,    я      встою  !    Точно-    встою  !
Ворогам      не      дам      покою  !
Хто      Вітчизну      збереже,
Як      не      я  ?    Я      встою  !    Вже  !

Встояв      воїн-    скам'янів  !
Розігнав      цим      ворогів,
Смерть      відчула      слабину
Та      й      покинула      війну.

Кучеряво-  синє      море,
Колосисте,    неозоре,
Розійшлося      навкруги
Й      у      Дніпровські      береги
Поврізалося      дощем,
І      такий      на      серці      щем
Став      у      воя  (  кам'яного  !  )
Золотого,    золотого  .  .  .

Час      минав.    Стояв      вояк.
І      Вітчизни      твердь      ніяк
Не      вдавалося      схитнути,
Хоч      на      дюймик      підвернути  .  .  .

Та      одного      якось      дня
Наших      два      здорованя,
Взявши      ломики      під      руки,
Без      надмірних      сил      і      муки
Підняли      рятівника
Й      до      великого      струмка-
Забуття      струмка  !-    жбурнули  !
Твердь      Вітчизни      похитнули  !

Ех,    немає      в      нас      опори-
Перейшли      вже      через      гори
Осмілілі      вороги  .  .  .
На      воді-    круги,  .  .  .    круги  .  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404445
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2013


ПАРТІЯ ДЛЯ ВЕЛЕТНЯ

       Час―    як    сито...
       Всівся    сито...
       На    краю...
       Всюди:    люди...
       Пересуди...
       Я...  стою...

       Всюди:    кулі...
                                                       Пси    поснулі...
                                                       Я    не    спав...
                                                       І    на    серці...
                                                       Наче    в    герці...
                                                       Все    тримав...
                                                       “Час    покаже,
                                                       Хто    поляже”,―
                                                       Я    казав.

       Розтрусила
       Вічна    Сила
       Люд    і    час.
       Хто    до    тями,
       Хто    до    ями...
       (Без    прикрас...)
 
       Час―    як    сито...
       Всівся    сито...
       На    краю...
       Всюди:    люди...
       Пересуди...
       Я―  ...  стою...
 
       Ти―    людина?
       Не    лушпина?
       Рівно    стій!
       Маєш    волю
       Ти,    королю
       Власних    дій?!
   
       Часом    звичний
       Наш,    не    вічний
       Світ    трясе...
       Хто    до    тями,
       Хто    до    ями...
       От    і    все.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400224
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.02.2013


Місто Березнегувате

   *  *  *

Холод    вовком    лютим,    сірим
Ікло    інеєве    шкірить,
Заплітає    з    Димом    пальці
В    розкошуючому    вальсі,
Часом    Холодова    шерсть
Побіліє,    бідна,    ще    й!
Так    лютує    сірий    Холод,
Виє    у    дворах    навколо…
У    садах    і    на    городах,
У    козацьких    нагородах,
У    музеях-колізеях,
У    хатині,    де    я…    Де    ж    я?

     *  *  *

Сіра    шибка-    сіра    вата
Хати.    Березнегувате.

Ніч    пов'язує    торбину-
Тулить    матір    і    дитину,
Що    забилися    до    хати
В    місто    Березнегувате.

-    Ще    ми    тут    не    ночували!-
Говорили-бідували
Донька    з    матір'ю.    -    Були-
Били    в    шахті    постоли…
Забрели    в    Кривий-бо    Ріг!
О,    тоді    не    чули    ніг!
Шахта-    ранить    стопи    страшно:
Ні    травинки,    ні    комашки!...
Правда,    славні    кольори-
Золоті,    як    ми,    копри,
Крицеві    проходи-ходи,…
Синя    іскра    прохолоди…
Це    не    те,    що    сірувате
Місто    Березнегувате!...

*  *  *

Донька    матері-    Весна-
Посміхалася,    сумна.
Тиць    та    тиць-    до    Сонця-мами
Пролісковими    руками…

Як    прокинулися    люди:
В    цьому    місті    всюди    (всюди!)
В    голій    сірості    садів
Первоцвітів    хор    білів.

Сірувату    сіру    вату
Всі    палили…    В    кожну    хату
Сходив    Березень,    як    тато
Міста    Березнегувате.
А    Весна    під    руку    з    ним
У    кожненький    сірий    дім!
Що    це?    Січень    се    мете?
Це    йому    що,    СМТ?!
Навіть    Лютий    знає    свято:
Місто    Березнегувате!-
І    сміється    в    сиві    вуса:
-    Ось    я,    брате,    розберуся!
Вже    навколо    березнево…
Березнегувате    небо…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400203
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 11.02.2013


Мить

Ця      ніч      сіяє,    піниться      і      пінить,
Блакитно–  біло      в      землю      кладучи
Сивини      снів      і      зореносні      сіни,
В      яких      від      раю      втратили      ключі.

Ця      ніч      повзе      до      ранку      на      підводі,
Коня      лупцює—  місяця      жене,
Минає      гори,    ріки      повноводі.
Коня      не      поїть—  хай      хребти      мине  !  .  .  .  

Синіє      сонце      в      сутінках      на      сході,
Рядками      книг      крокує–  майорить.
А      десь      повзе      на      зношеній      підводі
Холодна      ніч.    Її      зірчаста      мить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399241
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2013


Малинове диво

         Малина    зблідла.    В    сумнівах,    півсні
         Вона    під    сонну    сутінь    підібгала
         Ще    літнє    сонце—  світле    покривало,
         Що    гріє    кущ    узимку    й    навесні.

         Кущі    гарячі    рве    і    патьорить,
         Морозить    серпень    чорною    іскрою,
         Що    зветься    сонцем    літом    і    зимою,
         А    вереснем    у    ягодах    дрижить.

         Мій    Вересню  !    Не    ріж    грайливу    віть,
         З    якої    трунком    лився    літній    спогад
         Про    сутінки,    про    сонце    і    про    Бога,
         Що    створював    усе    це    мимохідь  .  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399240
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2013


***

Чому  в  цьому  вересні  парк
Зелений  і  чистий,    мов  люстро?
Мигтить  моросяна  крупа
І  небо  тріпоче  молюском.

Минулого  вересня  тут
Уже  пожовтіло  все  листя.
Крутилося  сонце,    мов  спрут,
Що  в  небо  схололе  вселився.

Дивлюся-    зелений  хлопчак
(Інопланетянин  чи  хто  він?).
Дивлюся-…    це  в  тебе  в  очах,
Зелених  і  повних  любові…

ЗЕЛЕНИЙ  ПАРК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399096
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2013


Вечірній тролейбус

Вечірній  тролейбус!  Куди  ти
Сьогодні  мене  повезеш?
Горять  ліхтарі,  мов  софіти
І  сцена  вселенська  без  меж.

Сідаю.  Куди  тепер,  брате?-
Питаю  похмуро  себе.
І  небо,  як  фініш,  картате.
І  небо,  як  небо,  рябе.

Кого  ти  шукаєш  сьогодні?
До  кого  ти  їдеш  тепер?
У  потисках  злої  безодні-
…Тролейбус.  І  ти.  І  етер!...

-Юначе,  платіть  за  проїзд!
-О!  Зараз!  Візьміть!
-Будь  ласка.

Людей  навкруги  небагато,
Та,  певно,  шукаю  себе.
І  небо,  як  старт  же,  картате!
І  небо,  як  небо,  рябе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399091
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2013