| Сторінки (1/54): | « | 1 | » |
К вам пишу я, братишки по крови –
Что, земельки ли вам маловато,
Иль Батыя проснулись в вас корни,
Что войною идёте на брата?
Не у вас жизни губят пираты,
Вы в восторге: «крымнаш, наше море!»…
Вам досталась соседская хата –
Ничего, что тот воет от горя?
Спите, спите, боатишки – славяне,
Возомнивши себя выше рангом…
Грады-беды, что вы к нам наслали,
Не вернулись бы к вам бумерангом…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559134
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 12.02.2015
Доню, донечко моя, сонечко ясненьке!
Щастя й радість на землі – ти, моя рідненька!
Чи надворі заметіль, чи холодна стужа
Хай цвіте моя дитинка, мов червона ружа,
І нехай її обійдуть біди та незгоди,
Дай, мій Боже, їй здоров'я на довгії годи.
Дай її благословення на всі добрі справи,
Втіш дитину в час негоди, спаси від лукавих.
Я благаю, Боже світлий, не дай їй спіткнутись,
Збережи від всього злого, від всякої скрути.
І прости її, благаю, у чім завинила,
Бо ми ж люди, Боже правий! Лише в Тобі сила...
Перевод с украинского языка на русский язык – Веры Половинко
Молитва за доченьку
Дочка, доченька моя, солнце моё ясное!
Счастье, радость на земле – ты, моя прекрасная!
Веет ль на дворе метель, стужа ль ледяная,
Пусть цветёт ребёнок мой, словно роза мая;
Пусть родную обойдут беды и невзгоды,
Дай, Господь, здоровье ей на долгие годы.
Дай своё благословенье на дела святые,
Утешай и в час ненастья, от грехов спаси Ты.
Умоляю, Бог мой светлый, не дай ей споткнуться,
Сбереги от всего злого, чтоб добром вернуться.
И прости , я умоляю, в чём была виновна,
Мы лишь люди, Бог Всесильный! Твоя мощь огромна…
Спасибо, Вера!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554016
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2015
[i]Неужели когда-то всё окажется в прошлом –
И «Крымнаш», и Донбасса затяжная беда…
Неужели же ПРАВДА, туго спутана ложью,
Вновь пробьётся сквозь толщу вековечного льда?
[b][img][/img][/b][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550966
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.01.2015
(по однойменному твору Анатоля Свидницького
1834 – 1871р)
Колисайте свою доню, допоки маленька,
Бо як недоколисати – виїсть і серденько…
Пан один мав троє доньок – дві дітки, як дітки,
А найстарша… мамцю моя! – мальована квітка!
Та з краси води не пити – мала заковирку:
Як зачепиш, то ховайся хоч в мишачу нірку!
Так, бувало, вже відріже й старому, й малому,
Що батьки її зцурались – ледь не гнали з дому.
Друге б норов вгамувало із такого дива,
А дівчисько все сприймало, як вмерлий – кадило!
Добра слава ходить пішки, погана – літає,
Тож стежинку до красуні кожен оминає!
Меньші вже заміжні стали, живуть собі в мирі,
А найстарша все гуляє, мов водиця в прірві!
Мати плаче, стала сива, що біла пороша,
Батько ходить сам не свій, мов згубивши гроші.
Але як воно буває - нам того не знати,
Якось взимку, в заметіль - гість іде до хати.
- А що, - батька він питає, - Біда твоя «ціла» -
(Так Марусю величали), - чи вже полетіла?
- В мене, - журно доклада гостеві хазяїн, -
«Хрон не нюхає й собака», то - ж і ця гуляє...
- Та чи дівка небагата, а чи невродлива?
- Ох! Багата – та зубата, та ще й вередлива!
- Так - то – так… та мій панич вподобав Марусю,
Як його не відмовляли, він своє – женюся!
- Ой не знаю…тож вона гірше хрону в носі!
Візьме - потім прокляне й мене, й мої кості…
Це таке…наговорились, з сватами зустрілись,
Віддали Марусю заміж і перехрестились.
Є на світі чоловік, що гірше хвороби,
Тож раділи всі в дворі, що збулись нероби.
В хаті так, неначе Дух Святий оселився,
Пан веселий, пані світла, немов молодиця.
А що слуги вже раділи – і не передати,
Бо одна ота була, як сто п’яних в хаті!
Що ж Марусенька в заміжжі, у новім подвір’ї?
Спершу трохи потерпіла й розпустила пір’я!
То десь грюкне, закричить, там ногою тупне,
А коцюба під рукою, то й по пиці стукне.
- Тебе довго колисали? – чоловік питає,
- Та сім день, та три ночі, - та відповідає,
Ще й прибавила при тім: «Три деньки й три ночі,
А як будеш ще питать – повилазять очі!»
- Е-е-е! Так от у чому річ! Треба колисати!
Столярів мені сюда, ковалів до хати!
А надвечір вже була колиска, мов диво –
Геть обміряна по пані, кована, красива!
Щоб «сказилась» пані знов, чекали «доволі» -
Десь на ранок – знов содом в хаті і надворі!
- Хлопці! – живо пан гукнув, несіть простидала!
Вповивайте пані добре, щоб не гарцювала!
І вповитую дитину вчотирьох поклали
У колиску, та ще й пісні дрімотні співали.
Спершу пані і сварилась, лаялась, плювалась,
Зрештою угомонилась – трохи закачалась.
Потім знову – крик та лайки! Кашки наварили,
Як вповитую дитинку Марусю кормили:
- От же гарна в нас дитина! Вередує трохи!
- Ну-ну ну! – кицю сварили, пані, відкрий ротик!
Так от місяць колисали, Маруся змарніла,
Каші їстоньки не хоче, пана попросила:
- Пусти, голубе мене! Тяжко мі лежати,
Вже й десятому закажу, як вередувати!
- Як же, сонечко моє? – пан відповідає,
А як знову за своє ти візьмешся, кралю?
Та у сльзи: «Боже, Боже!», - мов нежива панна,
Пану серце защемило, визволив – кохана!
Рік минув, як день один – жінку не пізнати:
Добра й лагідна дружина, слугам – рідна мати.
А невдовзі лист прийшов – в тестя іменини,
Кличе батько трьох дочок, та їхні родини.
Як прийшла ота пора - з'їхалися гості,
Зяті, сестри круг стола - миють Біді кості.
І базікання потік – чоловіка шкода:
Таку журбу на свій вік висватав небога!
Глядь – Маруся на обійстя! Слуги побіліли,
Поналякувались, бідні, ледве не помліли…
А вона собі нічого – привезла дарунки,
Мовить добре, тихе слово, дасть гостинець з сумки!
Слуги шепчуть: «От дива! Що це з нею сталось?!
Хто це бачив, щоб Біда людям посміхалась»…
А як сонечко спочило, три донечки гарні
У садочок – на озерце пішли до купальні.
Батько ж разом із зятями під липою сіли –
Сміх та регіт - про жінок своїх говорили:
- В тебе жінка он яка – і за чуба смика!
- А у тебе не така?! – маєш більше лихо!
А Марусин чоловік на них не зважає,
Сидить собі, тихесенько пісеньку співає…
Тих заїло: « Що, мовчиш? – за жінку питають,
Що, така у тебе мила, що й слова втікають?»
- Що казати? Хто добро своє буде гудить?!
Побажав би я таку й найліпшому другу!
- Ха-ха-ха! – регочуть знов… ворон полякали,
- Це твоя жона – добро?! – з сміху полягали.
- Ви так кажете, бо ви Марусю не знали,
Як би знали, то напевно, іншої б заграли!
Слово за слово, дійшло між них до закладу,
Хоч воно й недобре діло - мало з нього ладу.
- Добре! Б'ємось об заклад – віддаємо тому,
В кого жінка більш… слухняна… по селу одному!
Батько теж до них пристав, кличуть покоївку,
За найменшою сестрою посилають дівку.
- Чи той пан тепер здурів, чи упав із вишні,
А чи розуму того не було й раніше?
Хай іде під три чорти, разом із тобою,
Бо як зараз захвачу – буде вам обоїм!
Пан потилицю чухмаре – що за молодиця…
Та й від другої вертає теж ні з чим дівиця!
Ось Марусин чоловік, підкрутивши вуса,
Ту дівчину посилає покликать Марусю:
- Поясни – вона мені зараз конче треба!
Ті два зяті склали руки – і очі до неба:
- Та як наші дві сварились – що тобі чекати?
Ця вже точно буде бити - краще йди до хати!
А між тим дівчина швидко Марусю гукає,
Все як треба передала – чоловік чекає.
- Та ти що?! Та як це так?! – сестриці вмовляють,
Та Маруся одягнулась – чоловіка має!
- Надаремно він мене гукати не буде!
Та й пішла… а той, як вглядів – очима голубить!
Каже батько до зятів: «Хоч плачте, хоч грайте –
Віддаємо по селу, папери збирайте!».
Закінчився той банкет – чужі не довідались,
Що між ними там було, на тім і роз'їхались.
Ті два зяті лиш сопуть, мов міхи надуті,
А Маруся з чоловіком любуються вкупі:
- Це ви що, сміялись з нас, кличучи з купальні?
- Та якраз! Бач, виграв я три селища славні!
- Яке ж добре, милий мій, оте колисання!
Буду завжди тебе слухать, ти – моє кохання!
Та й цілуються собі, радіють обоє…
Доколисуйте, мами, своїх любих доньок!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545590
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2014
На планете Уко.Блюк
Бывшим вроде бы каюк,
И пацакам снова, млять! –
Эцилоппов выбирать!
Ну а как их выбирать –
Вся «из бывших» эта «млять»!
Или «Кю» сказать сквозь смех,
И на Аль-фуй сплавить всех?
Будут кактусы расти –
Ни вреда, ни корысти!
Краткий словарь Галактики «Кин –дза-дза»:
Планета Укр.Блюк – соседка планеты Блюк;
Эцилопп –представитель власти;
Пацак - от слов «кацап»(укр) + «пацан»(русск.);
«Кю» - единственное допустимое ругательство на обеих планетах;
«Ку» - все остальные слова.
Примечание:слово «корысть»(укр.) – означает «польза». Не путать со словом «корысть»(рус.), хотя оно в чести на обеих планетах
Чатлане — доминирующая по отношению к пацакам общность жителей планеты Плюк,
из них и получаются достойные эцилоппы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525061
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 22.09.2014
Россия, Русь! Храни себя, храни!
Николай Рубцов, «Видение на холме», 1960г.
Новороссийцы донбасские - малоросские хохлы,
Украины гордой пасынки и предатели страны –
Вам мозги не даром пудрили, и платили «пацаны»,
Подбирая крохи скудные на пиру у сатаны…
Иль союзом прежним бредили, иль про нового царя,
Приходя на референдумы - кто бегом, кто втихаря…
Объявив друзей «фашистами», и довольные собой
Призывали вы «спасителей» оболваненной толпой…
Но война – она преступница, не поправная беда –
Распахали пушки русские наши степи да луга…
Что же здесь они посеяли, что надеются собрать?
Распустила «грады» веером вся немыслящая рать!
Да! Сильна Рассея – матушка, и коварна, и хитра,
Спит народ её при «батюшке» у пиратского котла…
Что вам снится, братья милые – не «Виденья -ль на холмах»?
Что крестами наградили вы наших лучших из ребят?!
Кто напал на вас – Америка? Крым украла, иль Донбасс?
Враг «[b]ЕС[/b]» - долбят вам…верите? Детки их умнее нас!
Все там учатся - ль – работают, там их Родина и дом,
А папашки уготовили для Украины погром!
Только сказано: «Не брегоша каждый, зиждящий её»,
Лишь вот солнышко забрежжится – разлетится вороньё!
И половою развеется, пожиная свою ложь,
А под небом ГОЛУБЕЮЩИМ
будет колоситься РОЖЬ!!!
[i]108. Голос України не затих. І встане Україна з своєї Могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходітельсва, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польші, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.109. Україна буде непідлеглою Річчу Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи на те місто рукою, де на карті буде намальована Україна:
[i]«От камень, єго же не брегоша зиждущим, той бисть во главу». [b][/b][/i]
«Закон Божий». Микола Костомаров, 1847р
[/i][b][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521334
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.09.2014
Как теперь искупить,
Отмолить страшный грех,
И в какой бить тревожный набат?
Ведь деянья свои
не отмоет вовек
Наш великий наглеющий «брат»!
Спит Народ его тяжким,
Удушливым сном:
Ложь – дурман, словно воду, он пил…
Как же будет страшно
Пробужденье его…
Ниспошли ему, Господи, сил!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501813
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 28.05.2014
[i]Золотая ленточка
Цвета «колорадо»,
Ты хранила ревностно
На груди награды…
Что случилось, милая?!
Ложью всё облито…
Змейка ядовитая
На руке бандита…
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497699
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.05.2014
Оккупанты… беда беспросветная…
За селом хлебосольной Херсонщины
Окопалась не армия Вермахта,
А соседи – российские воины…
Ложь рождает себе лишь подобное,
Формирует морально - уродины,
Её спутница – злоба бездонная,
Её дети – предатели Родины…
Люд ликует: «Рассия! Рассия»!!!
Флаги свергли те - желтые с синим…
И на фоне солдата безликого
Фото мамочки с маленьким сыном…
Боже мой! Умоляю же, смилуйся!
Мои братья и сёстры – в России,
Мои дети родились и выросли
В Украине, где небо из сини.
Неужели те дальние страны,
Нам по духу и вере чужие,
Защитят от соседской нирваны
Колоски, небеса голубые?
Дай вам Бог не изведать подобного –
Боль и страх от такого насилия…
Ты ведь Сильная, Мудрая, Добрая?!
Горемыка моя, Россия!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489803
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 02.04.2014
Слыла бедною моя Украина -
В ней «титушки» не знали гимна,
И когда «замолкали пушки»
В Раде снова всплывали «тушки».
Испугавшись "бандеров" с «фашистами»
Убежал президент наш с министрами,
Да смотрели всё вести российские
Украиночки с верою искренней -
И откушав лапшицы от «матушки»
Ждали милости от царя – батюшки.
А Сибирь - то у него не освоена,
И дворцы-то во Крыму не достроены…
Долго думать не к лицу лицу знатному –
Присылает свою челядь им штатную…
Одного не рассчитали, не ведали
Те, что запросто народ свой да предали:
Чудо дивное во сне им не снилось –
Украиною Земля объединилась!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483440
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 04.03.2014
Прапори, прапори –
То біленькі, то сині,
То червонії древні,
То із чорним навпіл –
Доки будете ви
Панувати в країні,
Де під небом блакитним
Жовтий соняшник цвів?
Доки будете ви
Розбрат сіяти й поділ,
Хилитаючи й так
Геть спустошений віз?
Люди молять одне –
Дай вам Боже Любові,
Хоч заради отих
Гірко пролитих сліз…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482515
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.02.2014
Із вас, із трьох - ніхто не в силі
Зректися знатного престолу.
Слова ті, пламенні, красиві –
Немов нескошена полова
Вони пусті.
А люди гинуть,
Не вірять тим, а ці - мов в зраді,
І жити їм в якій країні
Не знають,
Бо як їх не стане,
І візьме верх та темна ніч,
То буде знов біда без краю…
Хіба що іншиї постануть…
А на словах ви говорили,
Що ви з людьми…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481359
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.02.2014
[i]По закону Высшему камни собираю -
Жизнь мне платит тем же, чем давно брала:
Не моя ли хата оставалась скраю
В час, когда гордыня силу обрела?
Там не поспешила хворого проведать,
Там - сама не знаю – к худу иль добру,
Всё – же согласилась в доме отобедать,
В том, где места - мало, я «не ко двору».
Где-то опоздала, что - то не успела,
Всех грехов - огрехов мне не перечесть…
Прожила, как знала, как могла - умела,
Кто живёт мудрее - Вам почёт и честь.
Только я надеюсь на одно спасение –
На прощенье Божие и на благодать:
Мне дано в наследство скромное везение –
Не пришлось мне - к счастью, друга предавать.
И чужой рукою жар не выгребаю,
Всё своей стараюсь – и на том стою,
И «обиду скомкав», злом не отвечаю,
ВРЕМЯ ВСЁ РАССТАВИТ НА СТЕЗЮ СВОЮ…
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479745
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 15.02.2014
[i]С горечью думаю - лишь бы хватило
Чести и разуму нашим "верхам"
Не поделить пополам Украину
Нам на беду и на радость врагам.
Что тогда ждать, и на что нам надеяться
Съехать куда-то в таёжную даль?
Кто здесь, на юге - "фашист и бендеровец" -
Тот же, чуть западней, будет "москаль"!
Может быть хватит делить неделимое,
Камни бросая в чужой огород?
Мы одно целое, будем едиными -
Вечной Украины мудрый народ... [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479740
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 15.02.2014
[i](по одноіменній казці Івана Франка)
Коли звірі говорили й були вільні на землі
Жив у лісі лис Микита у прихованій норі.
Як його вже не ловили, не труїли мужики –
Марно все – він враз обійде їх таємні закутки.
В темні ночі лис Микита більш по селам промишляв –
Там десь гуску здибав ситу, там з ягнятка шкірку зняв.
Хитрий був лисяка – злодій, ще й потому хизував –
По селі гуляти годі, і до міста почвалав.
Ну й гармидер в тому місті – свині квичуть, клекіт, гам,
Баби в гарному намисті, люди, коні, в кошах хлам!
Лис, позбувшись трохи страху – він нахабним зроду був,
Вдаючи з себе собаку, на торговицю чкурнув.
«От так пес!», - міркують люди, а Микита тому й рад:
Звісне діло – курку зцупить, отоді їм буде «мат»!
Але що це за страхіття – мислиш сяк, а вийде так –
Майже в першім підворітті лис наткнувся на собак!
А собаки не здурити – враз занюхали: то звір!
Та не був би він Микита – діжу з фарбою узрів!
Фарба синя, на олії, лис пірнув й сидить, тремтить…
Собацюри аж спітніли: щез, мов привид в єдну мить!
Пси прості, хоч і завзяті – фарба тхне, де ж дівся лис?!
Стали тихі, мов телята та й по будках розбрелись.
Добре, діжа хоч неповна – не втопивсь лис в ту блакить,
Носа висунув, мов човник, зачаївся, не скулить…
Лиш радіє – врятувався! Фарба душить – хоч живий!
Ледве сутінок діждався, через тин – та й був такий!
Фарба сохне…спить Микита, наче цар – в чужій норі…
Виліз вдосвіта, мов в свиті – синій, жорсткій кожурі!
Спершу сам себе злякався – шерсть, неначе колючки,
Сині лапи, мов ковальця, замість вух якісь гачки!
В ту хвилину нагодився Вовчик – братик, лисів друг,
На те чудо подивився – ледь не випустив свій дух!
Як завиє, мов з облоги, та й у ліс – казати всім!
Хитрий лис міркує: - добре! Можна виграти й на цім!
І піднявши хвіст угору – величезний, мов товкач,
Лис відправивсь важно й гордо на майдан, де звір збиравсь.
Позбігались з лісу звірі, й завеликі, й мілкота,
Стали осторонь - тремтіли, ладні дати драпака.
Переляк – велике діло! Синє й дивне, мов в вінку,
Одоробло те сиділо на ведмедевім пеньку…
Лис і мовить їм ласкаво: діти, я звір Остромисл,
І мене не для забави з неба відрядили вниз!
Із небесної блакиті сам Святий мене зліпив:
- Стань царем в звірячім світі! (щоб порядки в вас навів)…
Щоби суд був справедливим, спокій завжди в лісі був,
Більші менших щоб не їли, кожен кривду щоб забув!
Навіть пташки – й ті злетілись, бо й до них той слух дійшов
Про нечуванеє діло – цар із глини в ліс прийшов!
Новина ця звірям мила – от добродій, Соломон!
Мов у Бога за дверима проживемо з тим царьом!
Ну а лису те й потрібно – все несуть йому самі,
Качки й кури, навіть свині, ще й телята в казані!
Звісно – з’їсти сам не може, тож поділиться із ким –
Щось міністрам кине в ложу, хто ж услужить – їсть із ним!
Жити, може, краще стало всім при новому царі? –
Ні! Такого не бувало, все як в давній – давнині!
Хто зловив той мав що їсти, не зловив – голодним спи
Той, хто втік – жиє на світі , а не встиг – знайшли стрільці.
Але все ж з царем – не самі! Він могутній, з неба зліз!
На перині спить, принаймні, справедливий Остромисл!
Тож Микиті добре жити – фарбу пильно стереже,
В дощ не ходить, щоб не змити, об чагарник не скубе.
Ось настали роковини, всі зібрались на концерт
Спершу добре попоїли - пісні були на десерт.
Хор лісний почав співати - в'яне око, дуби гнуть,
Вовче соло на тім святі, басом ведмеді ревуть.
Молоді лисички в строї тонким тенором зайшлись…
Але що це? Всі затихли… дзявкотить їх цар, мов лис!
Всім міністрам й слугам царським мов полуда спала враз –
Та це ж лис у синій красці, Ще й обвів, як дурнів, нас!
Ах брехуне, ошуканце! Ось і мудрість, ось і суд!
Звірі кинулись на бранця, мало на шматки не рвуть…
Отаке – то сталось, діти в лісі, де Микита жив,
Хто фальшивцеві повірив – той за діло й получив.
Головне, щоб не з,явився цей лисяка серед нас –
Звіра по ділам пізнати можна завжди. В добрий час! [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474124
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 21.01.2014
[i]Під колом осіннього місяця
Ходить сумний вовкулака...
Ходить мочорами й млаками
Сумний вовкулака заплаканий...
А люди будуть співати
будуть молитись і плакати
Щоб і самим не стати
Під старість вовкулаками…
Дмитро Кремінь[/i]
Бабця Марія тяжко звикала до нового життя. Хоч воно і не гуртожиток – кімната в будинку гостинного типу, та все одно незвично. І кухня спільна, і душова. Вона, якщо чесно, у той душ і не ходить - водичка є своя, і туалет - в миску води налле й помиється. Звикла до цього вдома, у селі. Дід в баби Марії добрий був і хазяйновитий, а як не стало його – ні дров внести, ні води з криниці витягти, ні слово мовити. Одна – однісінька сиділа вечорами знесилена. Ще поки дівчата (так в селі один на одного баби казали) приходили, якось веселіше було – то згадають дівування, то про теперішнє життя поговорять. А як сама зосталася – хоч вовком вий у тій хаті. Подружок деяких діти позабирали, багато хто й повмирали вже. Отож вона не дуже й противилась їхати до міста.
Син у баби вчений, велику посаду в районі займає. Якби не та посада, то гляди й цієї кімнатки від радянської влади не отримав би для матері. Поки дід живий був, допомагали вони йому. Де свиню, де бичка здадуть – гроші синові. Квартира у них гарна, трикімнатна. Онук школу закінчує, з батьками живе. Даринка, онучка бабина, навчається десь у Москві – лікарем буде. В ії кімнаті поки Лорд спить – звикли до тієї собаки. Вівчар, мабуть. Звісно, син би й маму до себе прийняв, так з невісткою щось не склалось в баби Марії. Але нікому не розповідала бабця, що саме не склалось, людям тільки натякни – біду накличеш на синову голову. «Не так тії вороги, як добрії люди – і окрадуть, жалкуючи, плачучи, осудять...» - любив читати Кобзаря дід, напам'ять багато знав. А дівчата на кухні вважають, що то баба Марія з норовом. То десь у каструлю чужу «носа втне» - не так готуєш, то вікна прочиняє зимою. А в сусідок дітлахи малі. А в баби Марії – серце хворе, а на кухні – пар. Недобре, як хазяйок багато - то ти когось зачепиш, то тебе хтось. Але й на мирову бабця швидко йде, не чекає, допоки сварка у злість переросте Дівчата було такі вже сердиті на неї, а через годину глянуть – вона чиєсь дитинча на ручки візьме, грається з ним – мама молода вже й відтає.
До сина свого баба Марія частенько ходила. Поки їх нема вдома, позабирає склянки порожні - несе додому. Самій незручно йти у ларьок, що тару приймає – Оленку просить. Оленка – це сусідка її, відмовити не може - відносить ті склянки. Таке було, що Оленка й свої копійчини докладала, як на прийомному пункті не додадуть – баба Марія гроші добре рахувала. Дівчата на кухні вже й сварили Оленку, щоб не йшла на повідку в баби Марії, та вона тільки всміхнеться ніяково. Жаліла стару.
Так і жили вони – не рік , і не два. Дівчата на кухні мінялися – хтось квартиру отримав, хтось виїхав. Одна тільки Олена довго не виїжджала. Баба Марія хворіти почала – серце неначе хто голкою штрикає. Вночі як прихопить – чи в дві години, чи в три – стукає мерщій до Оленки. Чоловік у тієї жалісливий - біжить за її сином. Телефона ж немає. А коли застудиться баба Марія, Олена її і гірчичники поставить, і розітре, і за ліками збігає.
Але ж як трохи краще бабі стане – знов ту Оленку чимось й зачепить. Видко й сама не рада тому – вдача така в людини. Оленка звикла, не дуже й ображалася на стару. Одного разу таки не стерпіла, відповіла. Бабця Марія щось сердита була, каже їй:
- Погана з тебе сусідка, Олено!
- Отримаємо квартиру - не буде більше у Вас такої сусідки! – згаряча відрізала Оленка. Їхній сім'ї й справді обіцяли квартиру на заводі - черга підійшла.
Дала відсіч Оленка старій, та й забула. Все робила й далі, об чім її просила баба Марія – і лікувала її, і за сином чоловіка посилала. Баба Марія теж не згадує свої слова, рада, що Оленка така, як завжди. А за квартиру не дуже й повірила – двадцять років живуть у гостинці – хто їм ту квартиру надасть?!
Але незчулись ні бабця, ні Оленка, як таки завод виділив житло. Переїхали, Оленка заклопотана - діти малі, робота, ремонт затіяли, немає коли й вгору глянути. Час іде, за стару хоч і згадає, та ніяк не провідає…
Може місяць, може й два пройшло - бабця Марія зайшла сама до Олени. Посунулась геть стара, з паличкою, очі тьмяні – тьмяні, мов неживі. Оленка зраділа, зустрічає дорогу гостю.
А баба Марія наче й не рада – сіла на стілець, очей не здіймаючи. Не може дозволити, щоб хто її сльози бачив. Сильна духом, хоч і стара. Потім і каже:
- Пробач мені, дитино! Як ти сказала, що не буде в мене більше такої, як ти, сусідки – немає! Гірко мені жити, боязко. Як помру, хоч би не залежатись в зачиненій кімнаті…
Оленка й сама мало не заплакала – шкода бабцю. І ті слова вона згарячу сказала, від образи. Тож нехай пробачить за них її бабця Марія. Скільки років поруч жили. Справді – чим допоможеш? Тоді ж їхні двері поруч були, а тепер? Поспівчувала Оленка, заспокоїла – як вміла стару, обіцяла навідатися, коли трохи час з'явиться...
А невдовзі зустріла свою сусідку колишню і почула від неї страшну новину – немає вже баби Марі на цім світі. Померла. Розповіла Олені, як стукала тієї ночі до всіх сусідів у двері старенька, вмовляючи покликати до неї сина. Ніхто, жоден сусіда не відчинив свої двері – набридла баба! Набридла всім! Хай забирає її той син – нічого чужих людей по ночам підіймати!
Вранці побачили – в бабину кімнату відкриті двері. На підлозі коло столу лежить бабця Марія. Не потрібні їй вже ані допомога, ані співчуття. Пішли аж тоді за сином...
Після почутого Олена йшла додому, мов п’яна. Душили сльози, душила образа: й на себе – не знайшла часу для старої, й на колишніх сусідів, і на сина баби Марії, й на її невістку. Чи пробачила вона свекрусі хоч би тепер? Оленка її таки бачила одного разу – син зайшов до своєї матері, а вона - гарна, білява жіночка, стояла поміж поверхами, чекаючи на чоловіка, прячучи очі від допитливих очей свекрушиних сусідок.
Люди кажуть: « Бог сказав батькам, щоб любили своїх дітей, а дітям забув це сказати»…
Не злянулись над мамою діти, не зглянулись над старістю і чужі люди.
Прости нас грішних, Господи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447635
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 06.09.2013
[i]Свекровь моя по второму мужу - Пелагея Николаевна. Светлая ей память. Прожила 89 лет. В больнице была один раз за всю свою жизнь – уже незадолго до ухода в мир иной. Рассказывала, что в молодости очень сильно болела, что - то с сердцем было. Думала, что не выживет. Однажды работала в степи и уснула, сон был тяжёлый, как в беспамятстве. Подходит к ней старенький дедушка, наклонился, подул на неё легонько и прошептал на ухо:
- Больше болеть не будешь...
Проснулась она совершенно здоровой, больше не болела...
Я когда со вторым мужем сошлась, про себя решила – не буду её, Пелагею Николаевну, мамой называть. Сколько можно – моя мама есть, бывшую свою свекровь тоже мамой звала, теперь – «ещё одна». С такими мыслями шла домой - мне передали на работе, что свекровь приехала. До этого мы были незнакомы. Подхожу к своей двери, встречает меня бабушка сельская, в плюшке старомодной, платком тёплым укутана, да не одним. Я поздоровалась, начала было официальным тоном приглашать её в комнату, а она со слезами обняла меня, приговаривает:
- Донечка моя дорога! Ридненька моя!
У меня слёзы на глаза навернулись, еле выговорила:
- Проходите, мама, в комнату». С тех пор мамой и называла...
Уходят одна за другой наши бабушки, это родное «чудо природы». Как я любила бывать у свекрови в деревне, слушать её рассказы о жизни, о деревенских «ведьмах». «Ведьмы» эти в каждый мой приезд менялись – если в прошлый раз Бойчиха сидела с нами до полуночи, осуждая с нашей бабушкой какую-то очередную сельскую «ведьму», то теперь этой «ведьмой» считали уже саму Бойчиху. Я заступалась за бедных женщин, это не помогало, но в следующий мой приезд у бабушки в гостях была снова Бойчиха, её дорогая подруга, и всё возвращалось на «круги своя». Эти разговоры были беззлобны – зимние вечера в деревнях тянутся долго. Телевизор у свекрови был, но она его не признавала. В наших бабушках удивительно смешивалась беспредельная вера в Бога с древними суевериями. И бесконечною мудростью, добротой и оптимизмом. Таковыми были и моя свекровь, и моя бабушка. Целая эпоха уходит... [i][i][i][/i][/i][/i][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444960
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.08.2013
Май желанный! В веки не остынет
Твоих красок буйное цветение!
Щедрым будь к подруге – Валентине
Как к своей сестрице по рождению!
Одари её своею силою,
Ниспошли ей сладкие мгновения!
Пусть сияет небо твоё синее,
Ярко светит солнышко весеннее!
Поделись с ней добрыми мотивами,
Молодыми, звонкими напевами,
И мечтами – птахами игривыми,
И словами – мудрыми и смелыми!
С каждым годом, с новою весною
Возрождай в ней замыслы чудесные,
Как волшебник – тайной пеленою
Ей награды подноси небесные!
С днем рожденья, Валечка! Мы будем
Об одном просить лишь Силы Высшие –
Чтобы путь твой не был слишком труден,
Чтоб невзгоды оставались бывшими!
Будь весёлой, как всегда – красивою,
Счастья, и здоровья, и везения!!!
Ты прекрасна! Будь всегда любимою!!!
Лета долгие!!! Любви и вдохновения!!!
С любовью твои подруги Лариса, Лена, Люба, Таня, Мила
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431195
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.06.2013
Коли життя мені здавалось пеклом
Тим, що не має меж і каяття,
Мене знайомі повели до церкви,
Щоб якось навернути до буття.
То церква не моя, не православна –
Євангелістів збори, їх душа…
Та я в плачу, неначе Ярославна,
З неясним розумом за ними тінню йшла…
Людей багато… з проповіддю пастир…
Мене зустріли радо, мов свою,
Почесне місце дали сестри й браття –
Неначе я не в церкві, а в Раю…
Слова лунали голосно і чітко –
Про серце материнське та тепло,
І я не вчулась – відступило лихо,
Із серця відступило, відлягло…
Багато часу сплинуло відтоді,
У церкві тій я більше не була –
В свою ходжу. І свічки при нагоді
Становлю Богу. Ось такі діла…
Нехай мене пробачить наш Єдиний,
Преславний Боже, Трійця Пресвята,
За те, що у біді до Нього лину,
Та забуваю гірко у свята…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431191
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.06.2013
«... Время разбрасывать камни,
и время собирать камни..." (Библ.)
[i]Приснился сон –
Меня теченье смыло,
И понесло в неведомую тьму,
Грязна вода, и я - теряя силы,
крича от страха, всё – таки плыву...
Но вот всё кончилось…
Какой – то дом пустынный,
Холодный, мрачный, где-то у реки,
Друзья мои, нарядны и красивы,
Близки, как прежде – так же далеки...
Хочу их угостить – да где возьму я силы,
И не одета я, и к ним не подойти...
За стол садятся – с ними я... мне стыдно...
В одно мгновенье, тихо, как дитя,
Я меж гостей скользнула лёгкой тенью
К соседней комнатке, где мама ждёт меня -
Давно уж ждёт... И тут проснулась…
Рада – донельзя!!!
До боли в сердце и до одуренья –
Мой тёплый дом, и солнце, и семья![/i]
[i]Как будто не от сна теперь очнулась –
Вернулась к жизни из небытия!
И мелочи пустые, глупый ропот,
Ничтожны стали, как ушедший дым,
И даже то, что мало я ценила,
Вмиг стало светлым милым и родным!
Последняя из грешниц, я просила,
Молила Господа - за всё благодаря,
Чтоб пробудил от сна,
Дал мудрости и силы
Собрать те камни,
Что во тьме плывя
Бездумно так
разбрасывала [/i]
я...
(Спасибо за картину, из интернета)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415831
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 05.04.2013
Крестнице Татьяне.
Не верится - как будто бы вчера
Тебя на ручках в церкви я держала
Крестил наш батюшка, шумела детвора,
Ты - заглушая всех, отчаянно орала.
Сменилось многое, «не молодела» я,
И ты с годами зрелость обретала,
Но только знаешь, крестница моя –
Ты для меня ещё дороже стала.
Молю я Бога, чтоб щадил тебя,
Прощал тебе людские прегрешенья,
И чтобы счастьем озарил, любя,
Как может только Он – в одно мгновение.
Пускай ты не узнаешь боль разлук,
Любимой будешь и Судьбой хранима,
Пускай невзгоды стороной пройдут,
Чтоб весела была ты и красива.
(можно песней, припев: Крестница, крестница, Любви Господней вестница, Когда ты рядом, крестница, мир добротою светится….)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412461
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.03.2013
В якій країні сталось те,
Де саме – розраховуйте,
Але з майданів київських
зійшлися мужики.
Та не медові щільники
Тримали дужі рученьки, бо прапори барвистії
Здіймали
козаки:
Майорить помаранчевим
Микола - слюсар з Києва -
Із класу робітничого -
спокійний та простий;
Степан, шахтар з Донеччини,
В руках своїх натруджених
тримає прапор кольору
із білим - голубий;
Іван Лукич, з Карпатських гір -
Тернистим шляхом йшов сюди,
В руках його білесенький
Той прапор тріпотів!
Спочатку хлопці думали,
Що хтось капітулює з ним,
та ближче роздивилися –
Так! Ні! Так! Ні! Так - ні!!!
Серденько пошматоване
На прапорцеві тім!
Тут ще з червоним прапором
Прийшов із Криму Клим:
То прапор давній, зранений -
Колись, мов жар - горів,
Та задарма спаплюжений
Тиранами та блазнями,
Той прапор ледве тлів…
Отож вони зібралися,
Рахують свої гривені –
Хто на майданах київських
Їх більше заробив?!
Та гроші ті копійчані
Трудящим не цінуються,
Хай грім би їх побив!
То ж склали їх докупочки,
Горілки принесли -
А що ж, воно належно так -
Не були б мужики!
Та не дарма є приказка –
На думці що в тверезого –
На язиці у п'яного…
сваритись почали:
- Кому живеться краще всіх,
Вільніше в наші дні»?!
Степан кричить - донецьким же!
Вола Микола – київським!
Карпатським! – то Іван Лукич,
Гукає Клим – в Криму!
Як їм щось поробило ся,
Кричать, як навіженії,
Аж битись почали!
На лишенько, згодилися
Ті самі прапори!
Лупцює помаранчевим
Микола, слюсар з Києва
Степана - той у відповідь
Б'є біло-голубим;
Іван Лукич, з Карпатських гір
Й собі заїхав серденьком
Кримчанина - той вцілився,
Й червоним його вгрів –
Замалого макітрочки
Карпатцю не пробив!
За сваркою незчулися
Як сіло ясне сонечко,
Як в дивний гай ввійшли,
Та, мабуть, заблукали там
Бо де б вони не кинулись,
Не то що там доріженьки -
Маленької стежиночки
В тім гаї не знайшли...
І чим би це скінчилося
Ніхто того не відає,
Якби не диво сталося
Таке, що не траплялося
Вже більш, як сто років:
Як той промінчик сяючий
Злетіла з неба пташечка
Некрасівська, чарівна та
Злетіла з висоти:
- Скажіть, за що ви зскубетесь -
Зараджу вам тоді..
Їй, бач, було наказано
Ще з заповіту давнього
Йти в поміч, якщо сваряться
Без діла трударі!
Ті хлопці з несподіванки
Ниць біднії попадали -
Злякались, що « до бєлочки»
Допились мужики!
Та потім схаменулися –
Аж ні - таки при розумі,
Та й просять:
– Мудра пташечко
Хоч ти нас розсуди -
Кому живеться краще всіх,
Вільніше в наші дні?
- Що ж, добре, - каже пташечка, -
Сідайте, козаки!!!
Та й розправляє крилечка
Чарівні, затишні -
Вони зростають, кріпляться,
Вмостились мужики.
Здійнялись у повітрячко
Над містом вже летять,
Під ними кольорові
Майдани мерехтять...
А далі, за майданами
Стоять «хрущовки» давнії,
Що дивом уціліли
З радянської пори -
Тріщать по швах всі стіночки,
Вода стоїть в підвалинах,
Ще й мешкають там хмарами
Сусіди – комарі!
А згодом хлопці вгледіли
Зруйновані майданчики,
Та гойдалки спотворені
Міської дітвори -
Паркани, ями, техніка,
Пориті всі двори!
А що це – попід банками,
Іще стовбичать людоньки -
Теж з прапорами різними -
Не ми одні такі?!
- Та ні, - їм мовить пташечка,-
Бідові то є вкладники,
Бо з грошиками їхніми
Втікають шахраї!
- А це ж чиї «хатиночки»-
Палацами здіймаються -
Що, мабуть, і не бачили
Таких колись царі?!
За кам'яними вежами
Блищать машини імпортні...
Луною покотилося –
Чиї, чиї, чи-и- и -ї???
Ось місто вже скінчилося,
Бач, все горбки, гаї –
Порожні, та зруйновані
Без хазяїв хати -
Без татка й мами бігають
Маленькі дітлахи...
(Вони заробітчани в них
В далекій стороні!)
- Чи не Карпати часом це?-
Міркують мужики...
Аж дивляться - парканами,
Мисливськими угодами,
Шнуровані ліси,
І там стоять «хатиночки»,
Блищать такі ж «машиночки» -
«Відлунням» проспівало десь:
- Чи-и-и-ї, чиї, чи-и-и-ї???
Та раптом все змінилося,
Щось зелені поменшало,
Зчорніли всі горбки...
Та це ж шахтарське селище -
Впізнав своє Степанушка,
- Чого ж воно розрите все,
Немов кроти пройшли?
- Це ями – каже пташечка, -
Копальні само роблені,
Де гинуть незахищені
Трудяги – бідарі;
А ці ось ями вириті,
Бо труби позгнивали всі,
Які були закладені
У давній тій порі...
Турботи, бач не ті тепер
У мерів та начальників,
Та в тих, що згуртували Вас
Під різні прапори,
І не обходять вас вони,
Ви навіть не надійтеся -
Вони хоч дуже важніє,
Та в кожного ж свої:
Тому болить, де вкрасти ще,
Де здерти хабарі,
Той бідкається, плачеться -
Палац не добудований,
Машина не крутіша,
Гектари не мої...
А ви усе питаєте:
- Чиї, чиї, чи-и-иї?!..
Хоч прапорів не кидають,
Та, бачте - вже й не сваряться,
Принишкли мужики.
Зморилися, здорожились
Аж раптом море синіє,
Дерева височенні,
Та затишні парки!
- Це ж Крим! Зраділо крикнули -
Та Крим же, - мовить Клим.
Скоріш до моря кинулись
Пірнути, бач надумали –
Сказились мужики?!
Та хто ж туди допустить вас -
Стежинки перекриті всі,
Паркани, охорона –
До моря не дійти!
Бо й тут стоять будиночки,
Палаци та «хатиночки»
Та імпортні «машиночки»...
Дивіться, самі думайте -
Чиї, чиї, чиї!!!
Похмуро хлопці дивляться –
Завмерли, призадумались,
Причому ж ми тоді?
Чого ж тоді ми сваримось
Б'ємось, як нам пороблено,
Не за своє - за зроблені
З омани прапори?!
Аж дивляться – розсіявся,
Та зник з очей туман,
За спинами у хлопців тих
Гуде, мов рій, майдан,
Пташинки чарівної –
Неначе й не було.
Чи, може - тільки снилося
Їм дивне те «кіно»...
Сидять та думу думають
Вечірньої пори
А поруч з ними, вкупочці –
Лежать, чекають рішення
Барвисті прапори...
2008 - 2009рр..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412457
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.03.2013
- Не знаешь ли, когда же
тебе будет пять лет? -
Спросил так у Алины
Наш старенький сосед.
- Ну почему не знаю? -
Алиночка в ответ, –
Придёт мой день рожденья
И будет мне пять лет!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400438
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 12.02.2013
Восьмидесятых смутные недели,
Затишье перед бурей, сон – трава,
Но в дом мой свежим ветерком летели
Твоих журналов мудрые слова.
Года прошли, меняла я жилища,
Как дом песочный рушилась страна...
И как-то, делая уборку на горище,
Охапку «Юности» я в комнату внесла:
В пыли, где-то подпорчены мышами,
«Две кошки в доме – толку нет от них»,
Но всё же прежней юностью дышали
Листочки старые журналов дорогих.
Когда то я - от корки и до корки,
Ночами долгими читала их «взапой»,
До слёз смеялась, как солдатик Чонкин
Над самолётом проводил конвой.
Стихи поэтов славных иль безвестных
Читала в «Юности» я, обожая их,
Мечтая отослать на суд их честный
Свой простенький и неумелый стих.
Спасибо, "Юность"! Видно, ты забыла
Горище, пыль, сон - забытьё ума,
Раз оказала мне такую милость –
В душе моей свой прежний свет зажгла!
Как ты жила, живёшь сейчас, родная?
И как сложилась у тебя судьба?
Твои журналы бережно листая,
Я будто жизнь вторично обрела...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400436
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 12.02.2013
Может, это достойно пародии,
Но от правды мне не уйти –
Отвечают мне нелюбовью
Столь любимые мной пироги...
Может это – не тема для песен,
Только в детстве - где дом у реки,
«Меркли краски художников» древних,
Когда мама пекла пироги!
Околдованы каждым движением,
И не в силах на миг отойти,
Мы с братишками ждали мгновения,
Когда мама их снимет с плиты.
И не дав «отдохнуть» им от жару,
Обжигая ручонки свои,
Под ворчанье: «С голодного ль краю?!» -
«Налетали» мы на пироги.
И прекрасное - пышное, вкусное,
С тёплым запахом маминых рук,
Быстро таяло это искусство
В уголках наших детских губ.
А теперь вот – одно наказание,
Видно, мысли мои не легки -
Не подходят - напрасны старания,
Мной испеченные пироги...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398693
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.02.2013
Владимиру и Виктору.
Давайте встретимся, мои братишки,
Мои родные братики по крови...
Мы вспомним с вами, бывшие мальчишки,
Как мы росли, дрались, учились в школе,
Своих родителей помянем, дедов тоже,
Мы вспомним их, ушедших, словом добрым
И если что не так – прости им, Боже,
Не судьи мы. Теперь и мы греховны...
Прости и нас, Господь. Своей любовью
Ты защити моих братишек милых,
И дай им счастья, мужества, здоровья,
Дай мудрости, терпения и силы.
У каждого из нас свои заречья
Свои проблемы, дети, внуки...годы...
Но я молю вас, братики о встрече -
В любое время, при любой погоде!
Жизнь быстротечна - годы мчатся рысью,
Что впереди – нам не дано познать,
Давайте встретимся, пока живём и мыслим,
Давайте... так нетрудно опоздать....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398692
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.02.2013
Подругам юности моей Любане, Ролке и Ленку,
Шуране, Милке и Валюше на 55 летие.
Подруги мои, девчонки,
Хоть нам далеко за «... надцать»
И время летит так быстро -
Почти у всех седина.
Но мы, как и прежде, собрались
Отметить свои дни рожденья-
Неважно, что праздники эти
На год растянулись у нас.
Как будто вчера веселились
Вы все на моей бедной свадьбе -
Шуранькино было платье
И Милкины «башмаки»,
Начёс наспех сделала Ролка
За час до приезда такси.
А в «Загсе» меня встречала
Заплаканная тетя Лора
Она была просто мамой
Любимого мной паренька...
Судьба нас тогда разлучала,
Рубила концы навсегда...
Жених смотрел хмурою тучей
На свадебный наш балаган,
Как- будто предчувствие было,
Что счастья не будет нам.
Сидел за столом напротив
Мой нынешний муж - Иван,
Он добрый, как все Иваны,
В беде мне руку подал.
Судьба нами часто играла –
У каждого в жизни свой путь,
С годами поняли многое-
Да прошлого не вернуть...
А мы друг для друга остались
Такие, как прежде - девчонки,
И прожитых лет как –будто
И не было никогда,
И мы не готовим кушать,
Не водим в детсадик внуков,
И все, кто нам дорог – с нами,
И сердце не гложет тоска.
На миг забываем плохое,
Хохочем «про Ролкины уши»,
Споем песню Зудлова Коли
И вспомним своих ребят,
И вспомним, как мы дружили,
Как в «Старом вальске» кружили,
Как в простеньких платьях из ситца
Тогда покорили «пятак».
И как-то совсем незаметно
Окажемся в юности вновь...
Бокалы, смеясь, наполним
Щемящим душу напитком -
И выпьем до капли последней -
За дружбу, за мир, за любовь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398378
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 05.02.2013
Бубка, Танечка, Валюша,
Милка, Ролка и Леночек -
Прикатился издалёка
Нашей юности клубочек.
Через годы прокатился,
Через школьные походы,
Через вальсы на площадках,
Через судеб непогоды.
Видно ниточка в клубочке
Очень крепкой оказалась -
Сплетена из нашей дружбы,
Сохранилась, не распалась!
С Юбилеем Вас, подруги,
Дай Вам Бог во всем удачи,
Внуков крепеньких побольше,
Да здоровья навсегда,
Чтобы были вы красивы,
Чтобы чаще улыбались,
Чтобы жизнь Вас не сломила
Ни за что и никогда!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398374
рубрика: Поезія, Портретная поезия
дата поступления 05.02.2013
Не надо иметь "семи пядей во лбу" -
Достаточно здравого смысла,
Родились, учились все здесь – почему
Не любят язык украинский?
В Россию летал наш чиновник большой,
За ним, словно тень – переводчик…
Ведь русский язык у нас знает любой -
И взрослый, и маленький хлопчик.
Пусть было не всё хорошо и тогда -
В те годы большого единства,
Но в школе обычной учила и я -
Свой русский, и свой - украинский.
Мне близок по духу мятежный Кобзарь,
И Пушкин, родной ещё с детства...
Ну как, расскажите, мне это разнять,
И как разделить своё сердце?
Родители - русские. Мне же давно
Милей нет, и ближе, дороже
Полей Украины, её городов,
Судьбы её горькой, тревожной.
И я - как могу, защищаю тебя,
Молюсь, чтоб была ты едина:
Ты - дом мой, ты небо моё и земля,
Ты совесть моя , Украина!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397257
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 01.02.2013
Училась я будто неплохо,
И книги иные «глотала»,
И - в рамках учебной "голгофы",
По Чехову «пролетала»...
Казалось мне это скучным,
и выбрав лишь «нужные» строки,
Сдавала свои сочиненья,
За них получая пятёрки.
Летели обычные годы,
Им счёт я тихонько теряла,
и как - то от "нечего делать"
Я Чехова с полки достала...
Слова его - омут глубокий!
Забыв о делах своих всуе,
теряясь в "ненужных" мне строках
той ночью я глаз не сомкнула...
Измерив всё мерой иною,
Пройдя чрез палату шестую,
Глотала я горькие слёзы –
По жизни прошла я вслепую…
В глубокие воды не лезла,
Трущобы свои разгребала,
И вот... слишком поздно поняла -
Я... Чехова - не читала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396640
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 30.01.2013
Восьмидесятых скучные недели -
Затишье перед бурей, сон – трава,
Но в дом мой свежим ветерком летели
Журналов «Юность» дружная семья…
Прошли года, меняла я жилища,
Как дом песочный, рушилась страна…
И как-то, делая уборку на горище,
Остатки «Юности» я в комнату внесла:
В пыли, где-то подпорчены мышами,
"Две кошки в доме – толку нет от них",
Но всё же прежней юностью дышали
Листочки старые журналов дорогих.
Когда то я - от корки и до корки,
Ночами долгими читала их «взапой»,
До слёз смеялись, как солдатик Чонкин
Над самолётом проводил конвой.
Тогда, впервые - лишь из этого журнала
Узнала о трагической судьбе
Героев*, что собою заслоняли
Народ, почти корившийся беде.
Стихи поэтов - славных иль безвестных,
Читала в «Юности» я, обожая их,
Мечтая отослать на суд их честный
Свой простенький и неумелый стих.
Спасибо, «Юность»! Видно, ты простила
Горище, пыль, сон - забытьё ума,
Раз оказала мне такую милость –
В душе моей свой прежний свет зажгла!
Как ты жила, живёшь сейчас, родная?
И как сложилась у тебя судьба?
Твои журналы бережно листая,
Я будто жизнь вторично обрела…
* О. Мандельштам,, Б.Пастернак, А. Ахматова, почти все поэты и писатели - не "молчальники", о судьбе которых писала «Юность*
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396638
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 30.01.2013
Прошло 40 лет после школы -
Сегодня у нас юбилей,
И снова, как в прежние годы,
Мы встретились в школе своей
Да вот удивляются дети-
«Пришли ветераны войны!» -
Для них мы такие «древние»,
А мы еще так молоды!
А нам еще снится детство,
И юность порою снится,
И хочется, как и прежде,
Забывшись, в вальсе кружиться!
Как - будто не нам достались
Тревожные годы и дни –
Мы с вами «семидесятники»-
Не знали мы страшной войны...
По нашим сердцам комсомольским
Страну и круша и ломая
Пронесся состав перестройки,
Всю правду про жизнь обнажая.
Ломая порой наши судьбы,
С собой унося нашу веру,
Промчался состав перестройки,
Как струны, порвав наши нервы.
Но все же осталась Надежда,
А с ней и Любовь осталась,
И время нас не сломило,
И Вера из пепла восстала!
Мы живы – и это главное!
Мы вместе - и это здорово!
Давайте же вспомним товарищей,
Не доживших до «сорокового»...
Пусть будут сейчас они с нами,
Пусть легче их душам станет -
Раз мы о них просто помним,
Раз память о них не вянет.
Поднимем еще бокалы
За наших Учителей -
Дай Бог им здоровья крепкого,
Ушедшим же - памятных дней.
Пускай не всегда мы слушались
Их мудрых и верных слов,
Но все же за капелькой - капельку
Впитали мы их любовь.
Еще пожелаем друг – другу
Всего, что желаем себе -
Пусть в жизни мы счастливы будем,
и благодарны судьбе.
Себе мы немногого просим -
Лишь были бы сильными руки,
Лишь были бы дети здоровыми,
Росли бы крепкими внуки.
А все остальное приложится,
И станет богатой страна—
Недаром гласит пословица,
Что « худа нет без добра»!
3.02.2006г. (Выпуск школы №4, 1966г.)
г.Николаев(Корабельный р-н)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395975
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 27.01.2013
Послевоенный Горький. Идём с мужем - бывшим фронтовиком, на день рождения. По пути у него «скрутило» в животе. Он нырнул в дыру, зияющую вместо подъезда разрушенного (после бомбёжки) дома. Я осталась ждать. Время идёт – его нет…волнуюсь…
Вдруг из этого же «подъезда» с диким воплем выскакивает женщина. Я – к ней! Скользнув по мне невидящим взглядом, натягивая на ходу нижнее белье, не замолкая, незнакомка убегает. Следом вышел мой муж!?
Вот что он рассказал в своё оправдание:
- Расположился, значит, я под лестницей – там темнее. Справился, собрался выходить, но тут - с противоположной стороны этого же здания, вбегает женщина. Огляделась… и ко мне, под «навес», тоже тёмный уголок нашла! Я даже «крякнуть» не успел. Ну, думаю – ладно, пересижу… эка невидаль!
Она вначале и присела на «безопасном» от моего лица расстоянии, приготовилась… и вдруг - не оглядываясь, стала пятиться на «полусогнутых» прямо на меня! Попросить её остановиться - поздно. Испугается до смерти. Ну, вот… я и шлёпнул её ладошкой по оголённому месту…
- И ничего смешного в этом нет, - в ответ на мой смех обиженно добавил муженёк.
Записано по рассказу Л. Ф.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395972
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 27.01.2013
Нам тогда повезло - успели получить квартиру! Перестройка, очереди на жильё заморозили. Квартира трёхкомнатная, на седьмом этаже. Балкон с видом на реку не застеклён - нет средств. Зима морозная. Батареи почти холодные. За выходные так и не высохла единственная курточка дочки. Утром - в школу. Повесила над газовой плитой в три часа ночи и легла спать.
Сквозь сон услышала возню птиц. Я их подкармливаю, и воробьи постоянно стучат по оцинкованному металлу подоконника, подбирая крупинки. Ворона, медленно взмахивая неправдоподобно большими крыльями, сорвалась от окна и полетела в сторону реки. На её место сел маленький воробышек, и стал настойчиво стучать в окно.
Прогоняю его мысленно, а с кровати не поднимаюсь - лень. А он стучит и стучит. И не по подоконнику, а прямо по стеклу. Испугавшись, что проснётся дочка,собралась встать с кровати. Но не тут - то было...
Что-то тяжёлое не даёт мне сделать это. Не то, чтобы встать - глаз открыть не могу. Изо всех сил пытаюсь сбросить с себя навалившуюся тяжесть - бесполезно. Хочу позвать мужа – знаю, что он рядом - не в состоянии сделать это. Кричу - беззвучно.
Постепенно воробышек стал барабанить всё тише, отдаленнее, пока совсем не затих. С трудом открыла глаза. Оказывается – это просто сон. Странный и явный. Вспомнив о мокрой курточке, пошла на кухню.
В темноте нащупываю выключатель. Но тот как сквозь землю провалился! Нет на обычном месте! Услышав какой-то странный звук, распахнула дверь на кухню. Газ не горел. Со страшным шипением вырывался он изо всех четырёх конфорок, заполняя собой небольшое помещение. Перекрыла вентиль. Распахнула настежь окна. Разбудила мужа и дочь. Посмотрела на часы - четыре часа утра. Опустив руки, села на кровать. До меня дошёл весь возможный ужас последствий моей халатности.
Оказалось, что той ночью в газовой системе получился сбой. Газ отсутствовал недолго, может - одну или две минуты. Потом появился. Моя знакомая тоже обожгла ногу, чиркнув спичкою около газового котла в частном доме. Я же - слава Богу, получила науку на всю жизнь.
Вот тебе и воробышек...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395729
рубрика: Поезія, Езотерична лирика
дата поступления 26.01.2013
Мне страшно жить в стране,
Где беззащитен каждый,
В своей стране, где тянется вражда,
Где денег власть законы попирает,
Где чести нет у друга и врага.
Мне страшно жить в стране, где по указке
Вершится суд; где взятки правят балл;
Где в Президента может бросить камень
Тот, кто грехи свои с Отчизной бывшей сдал.
Мне страшно жить в стране, где на майданах
Гудит толпа, за совесть взяв гроши,
И машет флагами цветами ярких радуг,
Что были сшиты для прикрытья лжи.
За что стоим? За чьи-то иномарки?
За те ли виллы, что по всей стране растут грибами?
За их ли супермаркеты и банки,
Где люд простой, как липу обдирают?
За их амбиции? За взятки бюрократа?
За рвенье к власти, большим барышам?
Или мандата «псевдодепутата»,
Которому нужны мы для щита?
Нет, если уж стоять – стоять одним майданом -
Против коррупции во всех ветвях страны,
За выборы – без фальши и обмана,
Где списки ясны, чисты и новы!
И хватит нас делить цветами ярких флагов
На юг и север, запад и восток -
Страна одна, и вместе мы едины,
И дай Бог силы нам
Ваш распустить клубок!
2006г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395724
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 26.01.2013
Сусідці бабі Свєті
"... Голодаю... не против кого-то, а просто - кушать очень хочется»
- фрагмент з кіно «Небеса обітовані»
Присіла трохи – сил немає... голодую.
Так само, як і Волкова - з кіно,
Бо й я "не проти когось" - не бастую,
А просто - "кушать хочется"... й давно.
Вік відробила, в старості – бідую.
А як мені тепер, скажіть, прожити?
Робить негодна - важко вже й ходить...
Хоч діти й є, та у дітей кредити,
Які вони не в змозі поплатить -
Тих олігархів треба ж чимсь кормити.
Що ж мої пенсії?! Десь більшу половину
Сплатила комунальній кабалі,
бо хоч живу сама, та числюсь с сином,
що відробляє банківські борги.
Отож субсидії держава мі не винна.
Оце була учора в магазині -
То краще б не заходила туди -
Лежать всілякі їства на вітрині,
Та добре, що затиснені у склі -
До них причеплені такі скажені... ціни.
На сир дивилася... взяла буханець хліба,
Очима напилася молока...
Онукам по цукерочці купила -
Бо чим згадає бабцю дітвора?
Нехай свого іще пом'януть діда.
Ось чийсь синок, бо мчить, як те торнадо -
Не бачить ні калюжі, ні мене -
чи може то відлуння від бровади,
що я за нею йшла, немов коша сліпе?
Згаса Надія.
В серці біль та зрада...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395180
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.01.2013
Обошли нас, мой папка, опять
обошли ли, конём ли объехали -
вроде бы изменилась страна,
а поближе посмотришь - приехали...
Возвышаются те ж господа,
все из бывших, и все сановитые,
и в всё тех же окопах сидят -
не бросают свой рай "небожители".
Ты прости, что ругала тебя
я в советские, восьмидесятые -
ты был прав, папка, прав - как всегда,
уходя из прогнившей той партии...
Коммунистом ты стал на войне,
перед страшным, смертельным боем,
свято веря в знамёна свои,
и в мальчишек, что шли за тобою...
А ведь был ты и сам не старик -
двадцать два тебе было отсилы.
Ну скажи - кем Вы были, бойцы,
Где Вы брали такую силу?!
Я и внучка на конкурс рассказ
о тебе написали...с тобою...
оказалось - и конкурс тот - блеф,
и давно выбран "кто-то" в герои.
Слава Вам, тем, что спите давно,
тем, что встать не могли на колени.
Мне прости - не сумела пройти,
лишь вот лоб свой разбила о двери...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395177
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 24.01.2013
ч.2
Хата невеличка – кухня та зала. Дві печі: одна проста, з грубкою, а друга більша - для випічки хліба. В хаті тепло, на печі картопля у горщику парує. Добре як! Як добре що ми приїхали! - після дороги та холоднечі подумки раділа Ганя. На другий день баба Валя встала раненько – борщику зварити. В їхньому селі замість томату до борщу додають кислі яблука – смак незвичайний і приємний. Дмитрик «молотить» той борщ - не треба й вмовляти. Вони всі разом ліпили вареники - бабця поправляла невістку, а та з радістю сприймала те навчання. Так якось склалося – не було кому навчити Ганю різним жіночим хитрощам. Наче й батьки були – а не розтолкували того. Отож і раділа тепер. Єдине, що не казала їй свекруха – це те , де брати дрова, щоб прогріти в хаті:
- Я сама!!! – стиснувши зуби, відповідала баба Валя на запитання своїй невправній невістці.
Так хороше було три дні. Три дні бабуся зранку протоплювала в домівці – доки варила їсти. До вечора хата нахолоджувалась, при диханні з рота йшов пар, і, прийшовши з роботи, баба Валя вкидала до печі дрова. На вихідні до них приїхала сестра Василя – Поліна, однолітка Гані . Зверхньо привітавшись з невісткою, вона майже не помічала її більше, до сутінок балакаючи зі своєю мамою. Дверей до зали не було, і, відгородившись від злих слів невеличкою ширмою, Ганнуся колисала малого в запічку...
Прокинувшись на другий день, Ганя розгубилася: піч холодна, дров не видко, внесена з вечора картопля лежить у тому ж відрі. Вкривши сплячу дитину, вийшла надвір, шукати дрова. Але ніде не було навіть якої трісочки! У сараї – пусто, під наметом – також. Назбиравши на городі трохи хмизу, побігла до хати. Дмитрик прокинувся, вискочив у мерзлий коридор і несамовито кричав - загубив маму. Закляклими руками одягла дитину. Зварила кілька картоплин. Надворі багато не нагуляєшся, і, вдягнувшись тепліше, чекали з роботи бабусю біля холодної печі.
Ніч минула спокійно, але на ранок в Дмитрика підвищилась температура. Лікар районної лікарні – Ганя до нього одразу поїхала, вгляділа незначне почервоніння в горлі. Назначила ліки – в госпіталізації не було потреби. Але під вечір по тільцю дитини пішла червона сип, дихання стало важке, з задухою. Жар не спадав, пігулки майже не допомагали. Ганя просила маму покликати сільського лікаря - фельдшера, але та насмішкувато відповіла:
- Ще чого! Де це я тобі того фельдшера шукати буду?! Він давно п'яний спить!
До баби Валі почали сходитись сусіди. Вони сиділи на кухні, напроти хворої дитини, і балакали кожен про своє. Свекруха, побачивши, що зі стелі спускається павук, гірко здихнула:
- Оце вже - не до добра! Як мала в мене дитина померти, то так само павук зі стелі спускався...
В неї справді було колись горе – померла маленька дівчинка. Взагалі баба Валя багато в своєму житті нагорювалась – чоловіка поховала, дітей сама виростила. Правда – в інтернатах в основному діти знаходились – їй же робити треба. Хоч і не стара, а бач, як натерпілася – співчувала свекрушиному горю Ганя, хоча після слів про павучка в неї почали труситись руки й ноги.
- Ось бачте!!! Я ж казала, що вона якась ненормальна! Гляньте, як нею трусить! – пояснила бабуся своїм подругам.
Ганя накинула пальто й вийшла. Що робити? В селі вона знала тільки сусідку Дарину – молодичку, що напроти жила. Та без зайвих слів побігла з Ганею по фельдшера.
- Ну що, Валю, як справи, як дитинка? - з порогу спитав бабцю сільський лікар - старенький, абсолютно тверезий дядечко.
- Та нормальні діла! Це та несамовита панікує! Тільки зміряла температуру - 36,7 градусів!
- Ой, не брешіть мені, бабуню! Я й так бачу, що дитинча горить! - фельдшер переміряв температуру, - 39, 5 градусів!
Ретельно оглянувши малюка, з тривогою подивився на Ганю:
- Я не знаю, що з твоєю дитинкою, доця...тільки її треба негайно відправити в лікарню...
- Мамо! – мало не навколішках благала Ганя свекруху після того, як пішов фельдшер, - знайдіть машину! Рятуйте Дмитрика!
- Де це я тобі серед ночі машину шукати піду? Ще чого не доставало! Лягай спати! - заспокоювала свою непевну невістку баба Валя. Сусіди почали потихеньку розходитись по домівках.
Ганя знову побігла до Даринки, . Вдвох оббігали вони все село, всіх людей, в кого була машина. Марно. Той – п'яний, той – хворий, того жінка не пускає – звечора випав сильний сніг, і яка дорога була до міста – люди не знали. Ні з чим повернулась додому Ганя. Дитині було дуже погано, воно дихало уривчасто, ніби викашлюючи кожен видох. Лице палало, над губками світився блідий, мало не білий «трикутник».
Підійшла свекруха й вимкнула світло. В кімнаті стало так темно і страшно, що Ганя й справді мало не зійшла з ума. Дочекавшись, поки вона засне, знову включила на кухні тусклу лампочку. Але та не спала!
- Ти чого це мені світло переводиш! Гроші ж не твої, не жаль! – знову клацнув вимикач.
Віконце одне, маленьке, чорне. Знову темрява! Страшна, безмозга! І в цій ночі – дитина, сонечко ясне – горить, згоряє!
Ледве дотягли вони з Дмитриком до ранку. Дитинці стало геть погано. Ганя так і не зрозуміла – де в неї взялась та страшна сила. Вона ж худесенька – аж світиться. Майже влетіла в кімнату, в якій безтурботно спала баба Валя, за барки підняла її над собою, і видавила крізь зуби:
- Швидко по машину!
Яка там «мама»! Ганя бліда, як стіна. Спокійна – як мрець. Баба Валя перелякано заволала:
- Тю, тю на неї! Я ж казала, що вона якась скажена!!! Так воно й є! – похапцем вдягнувшись, вискочила з хати. Не глянула, не озирнулась на онука!
Чекали вони «бабцю» з машиною довго – години зо дві. До району «Швидка» мчала, наскільки це було можливо - дорога й справді була заметена сніговими кучугурами. Дитя задихалось, і водій не міг зрозуміти: хто – хто, а баба Валя повинна була знати, що «Швидка допомога» вдень і вночі на ходу! Адже гараж, в якому стоїть машина - в одному дворі з її конторою! Мабуть, на це знання розраховував і сільський фельдшер...
Лікарі одразу забрали Дмитрика, а ввечері повернули до палати – слабкого, але з нормальною температурою і звичним диханням. Потім були ще різні ускладнення – чи від хвороби, чи від ліків. Але страшне було позаду. Баба Валя приїхала в лікарню десь через неділю. Сусідка по палаті, що ділилась з Дмитриком домашніми бульйонами, попросила її принести молока – дитя вночі плакало, сумувало за соскою. Є добрі люди на світі!
Бабця пообіцяла – дочка її, Поліна, занесе. Недалечко живе. Декілька неділь ще чекали Ганя з Дмитриком. Ніхто більше так і не прийшов. Та ж сама жіночка дала Гані гроші, щоб доїхати до села після виписки. Бабці вдома не було. Сусідка Дарина, що тієї ночі підтримала Ганю, розказала - все село просило її свекруху завезти вугілля й дрова, які лежали на складі. Люди вмовляли: зглянься, Валентино! Дитина ж мала! Даремно...
На другий день «гості» від'їжджали. Баба Валя накрила стіл, нагодувала їх в дорогу. Ганя спитала, плачучи:
- Чому ж Поліна не принесла Дмитрикові молока? Він так чекав...
- І не плач, дитино, і не зобижайся! Чоловік не пустив, обіцяв убити, як вона у ту заразну лікарню піде! Своє дитя хай дивиться!
Розповіла ще свекруха: якщо вона захоче - не один гість небажаний вдруге не зайде до неї у хату:
- Я вслід такій людині віником позамітаю – ноги її в моєму домі не буде!
Ганя про себе тільки подумала – бідна баба Валя! Сьогодні тобі людина здається чужою й непотрібною, а взавтра? А раптом станеться, що й благати потім нелюбку прийдеться – а той віник не пустить її до тебе? Але вголос того не вимовила. Досі вже...
В дорозі у Гані з Дмитриком «закрутило» в животах. Мабуть, то були наслідки довгої відсутності домашньої їжі. Роздратований водій ледь встигав зупиняти серед нічного поля автобус. Люди сердились, а Ганя нічого не могла подіяти - з них «лило», мов з відра. На вулиці лютувала хурделиця, і, виносячи з теплого автобуса дитину «до вітру», Ганя молила Бога, щоб воно не захворіло знов.
На вокзалі їх зустрів Василь. Автобуси по місту ще не ходили – ранок ледь жеврів. Дмитрик, змуч енний біллю у животику, тихенько спав на батькових руках, а той - боячись поворухнутись, мовчки слухав розповідь Гані про гостювання в його рідної мами, про квітку з дивною назвою «Свекрушин язик». Слухав та й думав – чи то такі люди, як його Ганя й є на цій землі для того, щоб проявила себе людина: хто - в доброму, хто – в лихому? Щоб виявила свої справжні цінності? Хто це знає? Скупі чоловічі сльози стікали по його щоках прямісінько на дитину...
P/S
Давно це було – ще при радянській владі. Безкоштовно тоді вилікували Дмитрика. А Ганя з Васильком згодом розлучилися через його пиятику. Ганя все ж покликала свекруху на допомогу – сама вона вже не мала сили на боротьбу з «оковитою». Мати приїхала – втрете. І - в останнє:
- Глянь на себе! – сказала вона Гані, - яка з тебе жінка? Василю потрібна така, щоб і сильна була, і хазяйновита, і в руках його тримала! А ти?!
Після розлучення Василь поїхав жити до мами. Через два місяці Ганя отримала від неї листа, пронизаного біллю: називаючи її рідною дитинкою, баба Валя жалілась на свого сина, просила приїхати. Але в Гані неначе щось перегоріло в душі. Відповідь - звісно, дала співчуваючу. Але - ні приїхати, ні прийняти Василя знову, вона не змогла. Може й справді – добре позамітала її сліди баба Валя?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394444
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2013
(Невигадана історія)
Ганя з маленьким Дмитриком зібрались у гості – бабуся Валя запросила. Вдруге до них приїхала, й запросила. Воно й правда – Дмитрик більш, як три дні, в дитсадочку не витримує - хворіє. Тепер ось запалення легень переніс. Чого ото сидіти в кімнаті, хіба по цих поверхах набігаєшся? А в селі повітря чисте – ліс, ставки:
- Нічого, що діло до зими йде – не надворі житимете, - ласкаво вмовляла Ганю свекруха.
Першого разу вона теж вчасно приїхала. Дмитрику ще й місяця не було - у Гані мастит приключився. Чи груди десь застудила, чи молочко застоялося. Майже без тями лежала. Дитина плаче – наче крізь сон чує. Василь - чоловік, зарадити нічим не може. Носить те дитинча, а воно аж заходиться. Тут якраз і бабця Валя на поріг. Швидко все до ладу привела: груди Гані масажем врятувала, пелюшки попрала, їсти зварила. В хаті ладно та затишно стало – дитинка спить, Ганя щебече, порається. Мама приїхали!
Та недарма є прислів'я: «Невістка – чужа кістка». Ославила її тоді свекруха на все своє село – нехлюйка! Пізніше «добрі люди» передадуть, співчуваючи. Та Ганя цим не дуже переймалася. Знала - її й справді було за що «славити». Нехазяйновита якась, незібрана. Чи то їсти готує, чи то прибирає в кімнатці - думки її невідомо де блукають: то віршик якийсь сам - пособі в голові з'явиться, то казочку якусь невідому видумає. Частіше, звісно, ті задумки й гинули, бо – без записів. Та й було б щось толкове! Чого ж вона тепер буде на рідну людину образу тримати?
Он і сусідки в гуртожитку теж її своєю «ласкою» не минали - кухня ж спільна! Дві молодички колись сварку затіяли поміж себе – теж Ганнусю приплели: «А ти на Ганю отак казала!» - кричить одна. «А ти – так!» - це друга. Не дослухала тоді, пішла з кухні. Самі казали – хай самі й розбираються. Вона ж їм не суддя... Гані так - аби дитині добре було. Та й не тільки своїй – всі діти сусідські до неї бігли. Вона сама не з'їсть – їм віддасть. Така вже вродилася. А воно де ж буде той порядок у хаті, як дітлахів купа? Аби шкоди не наробили, читала їм книжечки. Дівчата – сусідки згодом перестали пліткувати. Всяке бувало між ними на тій кухні, але двері не зачинялись, коли до когось з сусідів біда навідається.
На ранок були на місці – звечора чоловік посадовив Ганю з дитиною в автобус, свекруха в селищі зустріла. На вигляд то ніхто і не дасть їхній бабусі Валі ті п'ятдесят років, що вона має. Маленька, худорлява, спритна. Очі чорні-чорні, круглі, мов терен – мабуть такі, як у Мотрі з «Кайдашевої сім'ї». Може й рідня яка далека – село їхнє в тих самих краях розташоване.
Дмитрик радіє, все навкруги примічає - малий ще, двох рочків нема, а таке вже грамотне! Та ще й перший сніг - мов йому на диво, випав. По дорозі Ганя розповідає бабці про сина її - свого Василька, його роботу, про те, як він з Дмитриком на стадіон – футбол дивитися ходять. Змовчала тільки, одне не розповіла Ганя матері - Василь випити дуже любить – мабуть, сильніше любить ту горілку, ніж їх з сином. Ціла біда! Ганя з усіх сил здержувала чоловіка від пиятики, але... А чим йому мама допоможе? Засмутиться тільки...
Не помітили, як і до хати дійшли. Тільки поріг переступили, свекруха зупинилась, і якось дивно дивлячись Гані в очі, проказала:
- Оце, бачиш – на підвіконні квітка стоїть? Це – «Свекрушин язик»! Воно таке – де впало, там пристало! Запам'ятай собі це...
Ганя не дуже зрозуміла. Вона їхала до мами – так називала свекруху ще зі свадьби - з усією душею. А на підвіконні стояла знайома квітка - «каланхое». Вони з дівчатами у гуртожитку вижимали сік з такого листя - капали носики дітлахам, коли ті хворіли. Краї листочків рясніли «дітками», готовими впасти й прирости у тому ж горщику...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394440
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 22.01.2013
"Перелаз - перелаз
від сусідів до нас" -
чарівні слова тої пісні
легендою линуть в наш час.
Здійнялись стіною китайською
ті сірії тонни цеглин
із котрих сусіда заможний
паркан по межі спорудив.
і якось незатишно стало,
неначе вріс в землю наш дім,
неначе тягар того каменю
нам сонечко геть затулив.
Сусід - він хороший хлопчина,
з начальства, привітний такий,
чи мода тепер на ті стіни,
чи мо, щоб не вкрався злодій?
Та й нам воно наче до ладу -
турбот й без паркану сповна...
та от щось таке невимовне,
журливе всю душу пройма...
Темніє... сідаємо з дідом
край вишні...стара стала враз
тихесенько пісню мугичу
про давній отой перелаз...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394211
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.01.2013
Дав нам Бог Україну,
Дав нам ниви багаті,
То чому ж ти нас, Боже,
Обділив в депутатах?
Ділять нашу країну,
Мов шуліки завзяті,
Ділять наші родини -
Роз'єднались брат з братом.
Важко чесній людині
В нас до влади попасти -
Де ж узяти їй гривні
Щоб в «вбік-борди» ті вкласти!
Різнобарвні палатки -
Позаставили в місті,
Але ж Боже мій правий,
Що там пишуть в листівці!
Скільки сміття та бруду
Ллють вони без упину,
Перед світом зганьбили
І себе і країну!
Якби люди робочі
Так « з'їдали» своїх же,
То давно по коморах
Тільки б бігали миші.
Обіцянки-цяцянки
Рай земний нам малюють
А як прийдуть до влади –
Знов «хатинки» мурують!
Але ж «маєм що маєм» ,
Хай хоч людяність мають -
Десь погане пробачать,
Десь і добре згадають,
На народне не заздрять,
Бо то гіркії сльози -
Дай їм Боже терпіння,
Щире серце та розум.
Щоб на прапора колір
Вже вони не зважали,
А на слово розумне
Від душі приставали.
Та щоб брались до діла,
Як єдина родина
І тоді їм віддячить
Чарівна Україна!
(2006г)Відсилала в «Червоний перець», відповіді не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394209
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.01.2013
Выпускникам 1966 г. школы № 47 г. Николаева
Что нам возраст! Память, словно птица-
Улетает в тёплые края,
Где сидят за партами ребята -
Класса нашего прекрасная семья.
Там Хурлап «сражается» с Буржуем,
Там девчонка слёзы льёт опять;
Там записка вновь пришла кому-то,
Ну а тот не хочет отвечать.
Там походы, ссоры, дружный хохот,
Там сплошная жизни благодать...
Что ж поделать - только лишь с годами
Можно счастье юных лет понять.
Всё там было: гордость и отвага -
Детства бесшабашного удел,
Тайны девочек и битва с «ветряками»,
Да учитель – мудрости предел.
Через годы встретились мы снова,
Жаль не все... собрало время дань...
Рядом с новой – старенькая школа,
Где Ильич всё так же смотрит вдаль.
Расставались мы в шестидесятых,
Не поверят ведь, кому сказать -
Годы – воды, так же быстро тают -
Их прошло немало - сорок пять.
Вечер школьный! Ты зимой холодной
Согреваешь, свой играя вальс...
Здравствуй, школа! Здравствуй, дорогая!
Мы с тобою – ты взрастила нас!
Что ж - удачи в жизни и успеха,
Голубого неба и любви,
Долгих лет Вам, крепкого здоровья,
Счастья, одноклассники мои!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393116
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 17.01.2013
Ты по возрасту – нам ровесница
Схожи наши судьба и дорога
Вечных знаний премудрая вестница -
Наша добрая, старая школа.
Прошагали немало по времени,
Только помним до мелких подробностей –
Из картонки, обшитой материей,
Ты вручала нам красные звездочки;
И пылали кострами на солнце
Пионерские галстуки алые;
Уходили в свой путь комсомольцы -
Те ребята, что ты воспитала их.
Это – наше с тобою прошлое...
Не забыть его, с ним не расстаться…
Просто стержень, тобою заложенный
Дал нам силы Людьми остаться
Ведь когда уж потом, в «девяностые»,
Перестройка крушила идеи,
Дети малые – в своих помыслах
Не сломались мы. Уцелели!
Мы спаслись твоей дивной Любовью,
Что ты в детское сердце вложила,
Ты учила нас жить по – совести,
И поверь – так оно и было!
И когда твои старые стены
Дали трещину – ты не сдавалась,
Ты была для всех нас примером -
Нашей гордостью ты осталась!
Мы желаем тебе терпения,
Смеха детского, долгие лета!
Пусть с тобой будет Благословение
Солнца, Мира, Тепла и Света!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393111
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 17.01.2013
Светлой памяти тёти Нины Маклаковой.
Сколько раз я в жизни опоздала?
Нет, не на свиданье иль в кино...
Опоздания мои куда дороже -
Не успела донести добро...
И они грехом мне гложут душу -
Мне для них прощенья не найти...
Опоздала к тёте Нине Маклаковой
В час, когда должна была прийти.
А она спасла меня когда – то
От бандитов, в лоне темноты,
Отстояла слабую девчонку,
А могла бы стороной пройти...
Нет, конечно, я ведь и не знала
О беде, что к ней потом пришла...
Не слыхала... не спросила... опоздала...
Не вернёшь теперь. Она... ушла...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392350
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 14.01.2013
"Гостинка" с общей кухнею на тридцать человек,
И с коридором узеньким, и душевой на всех -
Тогда ты выручала нас, рабочих заводских,
Весёлых иль «с характером», но - очень молодых.
Кастрюли с перебранками у газовой плиты,
Кишащей тараканами – забыли я и ты,
Но вот остались в памяти прекрасные года,
Где дни рожденья - общие, где Лёня – тамада.
Та дружба коллективная – смешна она теперь...
А только пред соседями – не закрывалась дверь,
А только беды общие и радость - так на всех,
На всех – одна тревога, один на всех - успех.
Настала жизнь другая, сменились времена,
Теперь у нас отдельная – не общая страна,
И двери наши скованы железною бронёй,
И сердце очерствелое живёт своей судьбой,
И стал солидным дядею наш Лёня – тамада,
И стала недоступною для нас чья – то беда,
И тараканы сгинули – от краски иль тоски,
И больше не встречаемся – не мы, ни я, ни ты.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392346
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 14.01.2013
Назвала меня Иваном ты –
Тем, не помнящим родства:
- Это ж надо – баба русская
К Украине «приросла»!
Это ж надо беззаветно так,
Безответно полюбить
Те степные лесополосы,
Их загадочную нить!
Полюбить заводы бывшие,
Опустевшие, как дом
Из которого уехали
Все хозяева в наём!
Полюбить речь украинскую –
Будто мало ей своей,
Ты ж казачка - наша, русская,
Не пойму тебя теперь!
Говорила ты мне, милая,
Это поздним вечерком,
Пили чай с тобой - калиновый,
Горьковатый, с сахарком...
Было пасмурно и холодно,
и молчала я в ответ...
Хороша Россия - Родина,
Украина - дом и свет...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391773
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 12.01.2013
З топких, сонних боліт на Хмельниччині,
З вододілля сестер – Збруч та Случ,
Починає свій поступ річка –
Та, що Бугом Південним звуть.
Через хащі лісні,перешкоди ручні,
Через безліч гранітних порід,
Подолавши чимало заторів міцних,
Буг продовжує величний хід.
А на поміч йому вже водиці несуть
Легендарні Синюха та Саврань,
Кадима, Снивода, Мертвовод і Інгул –
Річки-ручечки зліва, чи-справа.
Що вже бачила ти, Богом дана ріка,
«Німий свідок минулих століть»:
Славних скіфських царів, уличів племена,
Дикі орди татарів лихих?
Попрощавшись із Січчю, пішли козаки –
«Велет-люди» - зі скелі, всім братством…
В твоє царство підводне… та встануть вони –
Україні й нащадкам на щастя!
Миколаєва гордість – це води твої
У Лимані, з’єднавшись з Дніпром,
В Чорне море несеш ти судена важкі,
З різним скарбом та стиглим зерном.
О людино! Твоє лиш тепло й доброта
В силі диво земне зберегти!
Щоб буяли ліси, щоб синіла ріка –
Буже, Боже – нам згубу прости…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391772
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.01.2013
Моя сотрудница – ты больше чем подруга,
С подругой редко видишься порой,
А на работе мы - с рассвета до заката,
Делили горести и радости с тобой!
Случалось всякое – сдадут ли наши нервы,
Слетят ли с губ досадные слова,
Прости нас Бог, как мы прощать умели
Обиды мелкие, не затаивши зла.
.
Тянулись дни, а годы пролетели,
Диктует осень нам свои права,
Ты только знай, что при любом раскладе,
Тебе желаю я и счастья и добра.
Пусть будет крепким у тебя здоровье,
С годами не завянет красота,
Счастливой оставайся и весёлой
И пусть хранит тебя твоя Судьба!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391491
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.01.2013
Разбросала стихи по полям интернета –
Ведь обидно до слёз – чем я хуже других,
Или люди не те – не нужны им поэты,
Или рифмы мои не вписались в тот стих…
Так вот думала я, рассылая в тенета
Хитро - мудрых сетей интернетовской лжи
То нескладный свой стих, то наброски сюжетов,
Точно зная - они никому не нужны!
И в обиде своей далеко бы зашла я,
Но представила вдруг средь досады и тьмы,
Как читают Тараса при свечке селяне,
Крепостные, что даже читать не могли.
И понятно вдруг стало – обиды пустые,
Как мой стих, что бездумно принял интернет…
В сердце должен быть Бог, и оно не остынет -
Только свыше нисходит на землю Поэт…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391477
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 11.01.2013
Оксана – первоклассница,
С Марьяною, сестрой,
Решили своей бабушке
Устроить выходной -
Она устала, видимо,
Готовить у плиты...
Собрали все кастрюльки,
И принесли воды.
Всё делали, как надо –
Посуду перемыли,
Из недозрелых яблок
Салатик накрошили.
Картошечки поджарили
Из камушков гранитных –
Прилично и недорого,
А главное, что сытно!
Торт из песка и ягодок
Укрыли лепестками -
Всё это они с грядок
Тихонько натаскали.
И сок, как из смородины,
Из грязи и водички,
Сварили своей бабушке
Умелицы – сестрички!
Позвали её к ужину,
Клеёнкой стол накрыли,
В тарелке – суп из ракушек,
И кашица из пыли.
И бабушка, попробовав,
Шатала головою:
- Ах, до чего же вкусно всё
Девчонки мне готовят!
Но только больше прочего
Сок бабушка хвалила -
Мол, свежий, из смородины,
И придаёт ей силы!
Потом засобиралась вдруг:
- Пока мы здесь поели,
Сбежало молоко моё,
И пирожки сгорели!
***
А следом с жалобой пришла
К ней старшая, Оксана:
- А вкусный... твой... из грязи сок...
Весь выпила... Марьяна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391370
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.01.2013
Библиотеки нынче вышли из моды?!
И чтение книг - это прошлый век?!
Есть интернет, его сайты, «разводы»...
И есть одинокий, как волк – человек!
Один – среди сотен друзей – «однокашек»,
Лишённый пожатий руки и тепла,
Следит человек за компьютерным маршем,
Забыв, что и жизнь у него - то одна.
Далёкий от мира, от дружного смеха,
Общаясь "Вконтакте", увлёкшись игрой...
А счастье простое - дорожною вехой,
Уходит с нажатием кнопки пустой.
А здесь – в этой маленькой библиотеке
Такой бесконечный уют и покой,
И свет здесь, и святость небесной опеки,
Что книга дарует своей чистотой.
Здесь царствует тень вековых накоплений
Трудов и ошибок, и мысленных пут,
Терпенья и гордости всех поколений,
Земного величия доблестный труд!
Читает стихи поэтесса Елена –
Сестрица по духу с нелегкой судьбой:
То грустен тот стих, то охватит мгновенно
Тревоги людские бездонной строкой!
На входе – в честь праздника, будто в музее –
Пейзажи осенние... стынет скамья...
Художника в мире не встретишь мудрее,
- Добрее не встретишь! – добавят друзья.
Нет, он не имеет наград и медалей,
На выставках тоже не часто бывал...
Но ведь в интернатском том актовом зале
Картины на стенах ... с ним... Бог рисовал!
И радует взоры детей обделённых
Река та и роща: вот мир - то, каков!
Оставил им память на долгие годы
Художник, Учитель – Ю.Ф.Ушаков!
Не «выйдут из моды» бесценные эти -
Хранящие чудо и в ветхих домах,
Несущие знание – библиотеки,
Как отблески вечности в наших сердцах!
Прим.
Поэтесса Елена - Елена Козырева, николаевская поэтесса. Две картины художника Ушакова Ю.Ф. - в интернате № 2 Г. Николаева
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390978
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 09.01.2013
( По одноіменній легенді, сайт «Исторический тур по Украине» - «Легенды Украины»)
Давно було це – наче з неба зорі
Бог роздавав таланти дітям світу
Французи вибрали красу та елегантність,
А італійці – віднайшли музику.
Хист до торгівлі в дар взяли поляки
Не личить їм, полякам, жити в скруті,
Угорці вибрали талант хазяйнувати -
Не будуть, отже, світом цим забуті.
Державця дар обрали росіяни,
А німці – ті порядок й дисципліну…
Й лише – коли скінчилися талани,
Побачив Бог заплакану дівчину:
У вишиванці, у калиновім віночку,
В косі русявій – стрічка голуба,
А ноги – босі…плаче у куточку…
Питає Бог її:
- Та хто ж ти є така?
Чому ти плачеш, хто тебе зобидив,
І чом раніше ти не підійшла –
Чим я тобі, дитя, зараджу нині? –
Роздав таланти я…тепер болить душа…
- Я – Україна. Плачу – бо зневіра
Моє картає серце без зупину -
Сини мої здебільше на чужині,
На заробітках. Іноді і гинуть…
Як вишню ту, що стигне при дорозі,
Мене скубає кожен, хто минає…
Земля моя із віку в вік в облозі -
Вогні, пожежі… спокою не знає!
В моєму домі сироти та вдови,
Від ворогів своїх, мов діти, потерпають.
Нема в нім правди, віри та свободи -
Як далі жити – того я не знаю…
Зайшлось ще гірше дрібною сльозою
Дівча нужденне. Встало, щоб піти…
Та із свого, зі святого престолу
Правицею Бог зупинив її:
- Чекай-но…я роздав таланти: й до хазяйства,
Й до влади, й до торгівлі, й дисципліни,
Але один - єдиний дар зостався –
Це пісня. То є дар безцінний...
Неси його коштовним самоцвітом -
Нехай тебе прославить він віднині!
Лице просяяло згорьованій дівчині,
Притиснувши дарунок до грудей,
Вклонилася Всевишньому. І в вірі
Понесла з чистим серцем до людей
Неначе мову, щиру та єдину -
Ту пісню…
Світ почув про Україну!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390696
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2013
У супермаркеті великім та зручнім –
Усе там є – були лишень би гроші,
Купила я картопельки собі –
І з виду то неначе би й хороша.
Поставила варитися супець,
З картопельки знімати стала «шкурку»
А там – гниле… з морозу мабуть десь,
Підсунули мені таки «пігулку»!
Читаю етикетку – що це? Сон?
Картоплю ту зростив для нас Єгипет!?
Чи з піраміди вибравсь фараон
В своїх пісках Україну наситить!?
Зайшлося серце… в нас такі поля,
Такі пустелі з того чорнозему,
І руки є – болить без них земля,
Та голови нема – ждемо дарів з Едему!
Чекаєм, щоб «Єгипетськая сила»
Нам ту картопельку ще й салом підмастила…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390455
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.01.2013
по однойменній рел/ап. легенді із записів Хаєцького О.П. (див. «Легенди та перекази Південного Прибужжя» в уп. Ковальової О.П.)
Проживши часу в світі цім доволі
Вмер селянин – простий, не без гріха.
Рідня оплакала його й душі на спомин
Ще й милостиню щедро роздала.
І ось на Божий суд – після відправи
(В день сороковий) – душа його з’явилась, свідки всі
Господь призвав Архангела з вагами,
Щоб зважить справи, вчинені в житті.
Встають по черзі свідки, мовлять тихо
і кожен з них щось на ваги здає –
Там – гордим словом заподіяв лихо,
А цей – про добре свідчення дає.
Суд непідкупний, й довго коливались
Чи вниз, чи вгору дивні терези…
І ось останній свідок – Боже правий!
Все ж переважили решт – врешті справи злі!
Заплакав Ангел, що стояв праворуч –
Нічим тепер не міг допомогти,
Душа від жаху затремтіла поруч –
Суворий вирок – в небуття їй йти…
Та раптом – чи воно, спасіння ради
Таке буває навіть в дні земні –
Ввійшла душа старенької жебрачки
З малою цибулиною в руці.
Вона спізнилась, і просила щиро
Найвищий суд заслухати її…
«Колись давно, - проказує небога,
Збиваючись із ніг я йшла селом чужим –
Вже сутеніло. Бачу - хата добра,
В дворі хтось є – гукнула через тин.
То селянин цей був – перебирав цибулю,
Хоч я й стидалась їстівне питать,
Та де подітись – голод не жартує,
Без стиду ж милостині й граму не зібрать.
Він випростався – молодий та сильний –
Спішить до ночі щось в дворі зробить…
Та все ж жбурнув мі через тина цибулину –
За хлібом в хату ніколи ходить.
Та то таке – «Що Бог дає - все в торбу»
Я цибулинку підняла з землі
Подякувала й хлопцеві, і Богу,
Перехрестилась та й пішла собі…»
Той випадок давно забув селянин,
Забув і Ангел, бо таке дрібне…
Але Господь взяв мовчки цибулину,
І до Архангела – на терези кладе…
Усі завмерли, а душа підсудна
Зайшлась від жалю, в розпачі душа –
Чого ж було не винести хлібину,
Що ж цибулинка та, яка її вага?!
Та й жіночку пустив у путь голодну –
Все поспішав зробить, а та й пішла...
Аж дивиться – тяжіти стала чаша,
Яка тримала добрії діла!
Суд закінчивсь. Безсмертну душу Ангел
Возніс до Бога, в сині небеса…
В найтяжчий час та милостиня вбога
Спасіння вище грішнику несла...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390432
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.01.2013