Vika_Malceva

Сторінки (1/19):  « 1»

Великий дар

Любовь  -  это  великий  Дар.
Любовь  дается  каждому  -  но  не  все  сумеют  ее  понять...
Любовь  дается  в  предназначеное  время  -  не  всем  дано  терпение.
Любовь  у  каждого  своя  -  одна  на  веки.

Любовь  забывает  о  гордыне,  тщеславии,  самолюбии,  злопамятстве  и  прочих  порочных  характеристиках  человека  -  она  есть  очищающий  огонь  от  всего  порочного,  ибо  она  -  порождение  чистоты,  света.
Любовь  есмь  Свет.  Свет  есмь  Бог.  Бог  есмь  Любовь.  

Любовь  умеет  ждать.  Ибо  она,  как  и  Бог,  не  имеет  начала  и  не  имеет  конца.  Она  была  еще  до  нас,  а  значит  и  будет,  когда  нас  не  станет.  Она  бесконечна.  Мы,  двигаясь  по  разным  осям  той,  или  иной  жизни,  соприкасаемся  с  ней.  Для  того,  чтоб  принять  ее,  в  нашем  сердце  должно  быть  место...  чистое,  и  не  оскверненное.  Наша  душа  должна  осознать  себя.  Для  того,  чтоб  отличить  чужое  и  свое  отображение  в  зеркале  мы  должны  понимать,  чем  мы  являемся.  Мы  должны  развивать  себя  постоянно,  даже  когда  встретим  Любовь.  Ведь  когда  потеряешь  себя  -  потеряешь  и  Любовь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506720
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 22.06.2014


Ветер на твоем балконе

Уснуло  всё.  Лишь  тихое  дыхание  твое…
Дрожит  тьма  ночи  дымом  сигареты.
Я  осторожно  выйду  на  балкон,
Чтоб  не  уронить  сон  твой  где-то.
«Ей!  Что  ты  дрожишь?»  -  
Мне  скажет  ветер  холодной  ночи…
«Что  бродишь,  домой  не  спешишь,
Лишь  тишину  шагами  точишь?
Беги!  Беги  в  комнату  тёплую,
Где  ждёт  тебя  остывший  недопитый  чай.
Сними  одежду  молчанием  продрогшую,
И  лишь  немного  пообещай:
Что  будешь  с  Ним,  поможешь,  хоть  как  человеку,
Хоть  как  другу,  если  не  простишь.
И  благодарна  Ему  будешь  довеку,
И  в  сердце  его  тепло  сохранишь…»
2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506719
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.06.2014


Безцінна

Закрий  теплі  літом  любові  свої  очі…
Згадай  мене…
Згадай  літні  ночі  із  Нібіру…
Згадай  ночі,  коли  ти  виносив  ковдру  і  ми  кутались  в  неї  в  гамаку……….  І  ніжність  твого  тепла…
Згадай  чудні  наші  весни,  якісь  не  зрозумілі…
Згадай  наші  зими…  Теплі  ароматом  чебрецю…  на  кухні  на  підлозі  розмови…  наша  музика…
Твоя  брехня
Мої  істерики
Згадай  про  мене  щось  хороше.
А  поки  згадуєш  –  запам’ятай:
Я  ТЕБЕ  НЕНАВИДЖУ

За  те,  що  ти  ніколи  мене  не  тримав,
За  те,  що  хворію  анорексією  відчуття  почуттів,
Страждаю  нестачею  любові…

Завжди  мріяла  стати  для  тебе  безцінною,
І  стала  –  без  цінною,
В  твоїх  очах  мені  немає  ціни,  зовсім  ніякої,
Я  зовсім  нічого  для  тебе  не  значу.

Дарую  тобі  червоне  у  відповідь  на  чорне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419458
рубрика: Інше, Iнтимна лірика
дата поступления 19.04.2013


Вікна

Мій  розум  губиться  у  прозорості  скла,
Гасне,  разом  з  вікнами  навпроти…

Моя  пам'ять:  ми  десь  в  тебе  сидимо  на  підлозі…
Пам'ять:  мої  кінчики  пальців  відчувають  твою  шкіру…  Ти…
І  мої  вуста  вбирають  твоє  тепло,
Ковзаючи  по  шкірі…
Ти  поряд…  міг  би  бути,  якби  хотів…  Але  жовте  листя,  тумани,  дощі  тільки  нагадують  мене.

Мені  болить  МИ.
Мені  болить  444кілометри.
Не  їдь.  Не  роби  мені  зле…

Мої  зіниці  перестануть  реагувати  на  світло  без  тебе…
А  вікна  міняються…  в  пам’яті.
А  я  дурію  тут  без  тебе…
А  я  тебе  благаю…  як  благав  колись  мене  ти.

2012

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384358
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 12.12.2012


Я – лише міст

Чомусь  ти  ніколи  не  питаєш,  про  що  я  думаю,  їдучи  зранку  в  маршрутці,  про  що  я  думаю  у  вагоні  метро,  яке  намагається  змішати  мене  з  іншими  людьми,  коли  дивлюсь  у  прозорість  нічного  вікна…  Про  що  я  думаю  і  чого  чекаю,  коли  я  online  до  04:30…

Чомусь…  Чомусь  на  дахах  так  тихо  буває…
Чомусь  на  рефлективність  твоїх  зіниць  впливаю  не  я…
Та  хто  я  така  взагалі?..
Я  –  лише  н  на  лекціях,
Я  –  лише  іще  один  жетончик  в  метро,
Я  –  лише  дарма  зіпсована  електроенергія,  сотня  дерев  і  питна  вода…
Я  –  лише  зайвий  вуглекислий  газ…
Я  лише  перехожий  в  житті.
В  твоєму  житті.
Я  лише  випробування…
Я  лише  міст,  що  готує  тебе  до  Неї…

Може,  це  буду  втретє  я…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384353
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 12.12.2012


Іноді так буває

Іноді  так  буває…що  двоє  належать  одне  одному…просто  кінчиками  пальців,  повз  які    проходить  відданість,  і  лягає  ніжно  на  шовк  шкіри  тремтінням  душі…трепет.  
А  ти  просто  малюєш  по  мені,  і  рівна  моя  поверхня  відповідає  тобі  …  Ти  хочеш  потонути  у  теплому  затишку  моїх  обіймів.  Вуста  знайдуть  одне  одного,  а  потім  передаватимуть  сигнали  цілунками  трохи  нижче…  Мої  кінчики  пальців  вхопляться  за  шовк  твоєї  шкіри,  і  піднімуться  до  шиї.  Твої  губи  передаватимуть  щось  моєму  животу,  на  що  хребет  в  поперековому  відділі  відповість  різким  вигином…  Я  стану  маріонеткою  твоїх  пальців  і  уст…танцюватиму  під  тобою  як  травинка  під  краплинами  дощу…як  водорості  у  воді  своїм  тілом…  А  потім  щось  станеться.  Стрибок  м’який  у  воду…  і  мені  нічого  не  залишиться,  окрім  того,  щоб  вхопитись  за  твої  лопатки,  щоб  не  загубитись  у  просторі,  щоб  не  з’їхати  з  глузду…  злившись  із  тобою  одним  сигналом…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382491
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.12.2012


Маріонетка

Смисли  мого  буття  я  загубила  в  тобі,
Весь  той  Бог,  що  бачила,  я  загубила…  тепер  я  можу  бачити  тільки  тебе…
Довгими  стрічками  рядків  я  обвішала  всю  творчість  в  честь  тебе…
На  довгих  мотузках  речень  я  вішаюсь  в  твою  честь…
Любов  петлею  навколо  шиї  не  дає  дихати  світобаченням

Справжність  життя  скальпелем  оперує  без  наркозу  –  без  тебе.
Всі  біди  світу  переживаю  сіллю  на  розірваному  серці
Відчуття  самотності  і  суму  за  всим  рідним  тягне  на  дах
Почуття  болю  від  зрадництва  гукає  на  міст.  або  в  небо  з  мосту
Перший  день  зими…  ми  зимою  стали  одним  колись,  пам’ятаєш?
Ми  вночі  ловили  сніг  і  ліпили  бабу  під  пульсаціями  кохання
Ми  зимою  знайшли  одне  одного
Я  хочу  бути  останньою  в  твоєму  житті
Такою  першою  і  останньою.
Віддайся  мені  не  тільки  тілом,  а  й  всим  життям…
Я  давно  тобі  вже  все  віддала

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382488
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.12.2012


На трьох стовпах вікна

На  трьох  стовпах  вікна  обіперлась  ніч.
А  я  все  рвусь  за  свою  рогівку.
Торкаюсь  блідим  поглядом  місяця  до  довгих  сторіч,
Мільйонів  років  облич  зірок.

Біля  мого  вікна  зібралось  півсела,  але  дивна  річ
Люди  не  помічають  цього.
Та,  і  взагалі,  я  бачила  світ,  сидячи  на  підвіконні.

Я  задушила  музу,  обрізала  крила  свого  вірша.
Не  давала  повітря,  не  вигулювала  свого  крилатого  пса,
І  він,  навіть  не  знаю,  чи  помер.  А  це  мої  скромні  скроні
На  папері  намагаються  врятувати  друга…

Чому  ж  я  завжди  роблю,  а  потім  думаю..?
Не  маю  часу,  немає  в  мені  місця.  Туга
За  віршами  заглядає  небом  в  рідке  вікно,  бо  я  постійно  читаю.
Я  вчусь.
Або  вчусь  учитись.  Моє  ліжко  у  двох  кутках…
Але  жадоба  творити,  мов  недосипання.  Ними  ж  і  мучусь.
Та  у  рідкому  «вдома»  нарешті  пишу.  Іноді  у  снах.  –  
Як  не  напишу  вдома  вірш,  то  ніч  перед  від’їздом
Стукає,  ні  –  тарабанить  і  витягує  до  себе  мої  мильні  сном  очі,
І,  не  відкриваючи  їх,  складає  мені  вірші,  як  Хром,
Свинець,  Плюмбум  склала  Менделєєву.
А  зараз  сильні
Руки,  що  вилізли  із  пащеки  літератури,
Тримають  мої  повіки  і  зіниці  на  небі.
А  очі  не  пускають  в  ніч  три  доволі  похмурі,
Але  рідні,  стовпи.  А  може  це  вони  простягають  руки
До  моїх  очей,  і,  піднявши  їх  на  небо,
Не  пускають  лазити  по  дахах  людей,
Не  говорячи  вже  про  землю..?
05  03
 обіперлась  ніч.
А  я  все  рвусь  за  свою  рогівку.
Торкаюсь  блідим  поглядом  місяця  до  довгих  сторіч,
Мільйонів  років  облич  зірок.

Біля  мого  вікна  зібралось  півсела,  але  дивна  річ
Люди  не  помічають  цього.
Та,  і  взагалі,  я  бачила  світ,  сидячи  на  підвіконні.

Я  задушила  музу,  обрізала  крила  свого  вірша.
Не  давала  повітря,  не  вигулювала  свого  крилатого  пса,
І  він,  навіть  не  знаю,  чи  помер.  А  це  мої  скромні  скроні
На  папері  намагаються  врятувати  друга…

Чому  ж  я  завжди  роблю,  а  потім  думаю..?
Не  маю  часу,  немає  в  мені  місця.  Туга
За  віршами  заглядає  небом  в  рідке  вікно,  бо  я  постійно  читаю.
Я  вчусь.
Або  вчусь  учитись.  Моє  ліжко  у  двох  кутках…
Але  жадоба  творити,  мов  недосипання.  Ними  ж  і  мучусь.
Та  у  рідкому  «вдома»  нарешті  пишу.  Іноді  у  снах.  –  
Як  не  напишу  вдома  вірш,  то  ніч  перед  від’їздом
Стукає,  ні  –  тарабанить  і  витягує  до  себе  мої  мильні  сном  очі,
І,  не  відкриваючи  їх,  складає  мені  вірші,  як  Хром,
Свинець,  Плюмбум  склала  Менделєєву.
А  зараз  сильні
Руки,  що  вилізли  із  пащеки  літератури,
Тримають  мої  повіки  і  зіниці  на  небі.
А  очі  не  пускають  в  ніч  три  доволі  похмурі,
Але  рідні,  стовпи.  А  може  це  вони  простягають  руки
До  моїх  очей,  і,  піднявши  їх  на  небо,
Не  пускають  лазити  по  дахах  людей,
Не  говорячи  вже  про  землю..?
05  03  2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374837
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.11.2012


Зимова акварель

Вчора,  нарешті,  вимірювальний  прилад  температури  тіла  повітря  показав  від’ємні  раціональні  цифри.  Як  наслідок,  мої,  ще  сонні,  очі  тепер  приклеєні  радістю  і  подивом  до  вікна.  Там  вчора  було  все  заспане  туманом,  а  зараз  –  мальовані  вихідцем  із  Петриківки  вікна,  і  подовжені  білим  блискучим  тушем  для  вій,  дерева.  Люблю  іней.
Ось  настає  вечір.  Білими  огризками  день  сиплеться  згори  цілими  шматками  хмар…  Люблю  сніг.
Парфуми  Нового  року  починають  слабшати.  Вже  не  так  пахне  ялинка  і  мандарини  з  бананами.  Все  простішає,  і  люди,  заморені  святами,  йдуть  працювати.  Ялинці  тим  часом  не  вистачає  уваги,  і  вона  жовтіє,  бідна.  З  неї  знімають  святкові  шати,  і  ось  вона  вже  сива,  постаріла,  з  мудрістю  простоти  стоїть  надворі…  
Не  ставлю  ялинки  на  Новий  рік,  бо  не  люблю  життя  кометою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374834
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.11.2012


Проста історія

Почав  накрапати  дощ.  Знову  сліпий.
Вікторія  «писала»  «лист».  Писала  листи,  акуратно  вирізаючи  літери  манікюрними  ножицями  з  пелюсток  засушених  троянд…  Вона  обіцяла  Йому,  що  коли  засохне  кохання,  вона  буде  творити…  А  що  саме,  та  з  чого  ще  не  знала.  От  тепер  і  творила.  Вся  кімната  її  була  обсипана  тими  залишками  пелюсток,  що  залишались.  Сама  дівчина  була  в  тих  краплиночках  минулого  щастя  схожа  на  свою  грушу  за  вікном,  яку  обсипало  малими  краплями  дощу,  які  на  сонці  ясніли  веселкою…
Ночами  вона  плакала  за  тим,  чого  не  вернути…  Або  ж  вернути,  але  якщо  у  неї  вистачить  сил,  а  сил  у  неї  вдоволь,  щоб  повернутись  до  нього,  сказати  слова,  щоб  Іва  пробачив.  Цілими  днями  Вона  писала  такі  листи,  в  які  переливала  свою  ніжність,  яку  витягувала  з  тої,  ким  була,  з  минулої  себе…  Ті  почуття  їй  були  потрібні,  бо  кохання,  як  чаша  шоколаду:  якщо  зробив  ковток,  спробував  цей  неповторний  солодко-гіркий  смак,  важко  зупинитись…  Або  як  солона  вода:  чим  більше  п’єш,  тим  жагучіше  хочеться…
Їй  бракувало  Його…  Хотіла  притулитись  до  шовково-гумових  щік.  Любила  цілувати  ті  щоки,  бо  торкаючись  їх  вустами,  відчувала  ніжну  теплоту  і  м’якість…  Такі  рідні…  Такі  її,  як  і  він  сам…  Зараз  згодна  віддати  все,  крім  здоров’я  батьків,  тільки  б  потерти  його  майже  лису  голову,  з  коротким-коротким,  не  шорстким,  а  м’яким  волоссям,  яке  лоскотало  долоні…  За  його  сміх…  Раніше  дзвінкий  та  різкий,  майже  істеричний,  він,  протягом  їх  любові,  змінювався  на  чудне  та  миле,  майже  дитяче:  «га-га-га»…  
В  ньому  все  таке  рідне  їй…  
Очі…  Зелено-блакитні,  трішки  мутні,  через  деякий  препарат,  відомий  в  народі  як  «трам»,  який  він  кинув  заради  неї,  як  тільки  познайомились(за  рік  до  того,  як  почали  зустрічатись).  Вже  тоді  вона  хлопцю  дуже  подобалась.  Тоді  вони  не  зустрічались,  хоч  і  бачили  непереборну  симпатію  один  в  одного  в  очах,  через  те,  що  Він  не  хотів…  зробити  боляче,  адже  тоді  Дівчина  була  зовсім  юною…  Вважав,  що  ще  натерпиться  в  житті,  і  не  хотів  собою  прискорювати  це,  бо  знав  ЩО  він  за  людина…  Але  в  непереборній  симпатії  до  неї,  ночами,  будучи  не  тверезим,  перелазив  через  паркан,  і  клав  їй  на  підвіконня,  через  відкрите  вікно,  тюльпани…  От  вона  тепер  і  згадувала,  як  він  через  півроку  їх  любові  випадково  промовився  що  щось  знає  проце,  і  тоді  три  дні  вона  допитувалась,  і  на  четвертий  добилась  свого…
І  згадала  свою  смс:  
«Мы  друг  друга  перестали  понимать.  Я  изменилась.  Ты  изменился.  У  меня  нет  сил  строить  все  заново…  И  чувства…  Они  не  горят,  а  тлеют  в  моем  сердце.  Да.  Будет  больно  обоим…  «Привязанность  измеряется  болью  прощания.  Любовь  –  мерой  прощения».  Ты  мне  простишь.  Боль  будем  терпеть,  залечивать  случайными  знакомствами,  алкоголем,  шумными,  весёлыми  компаниями…  Боль  переживем  вместе  в  душе  друг  у  друга,  прося  Бога  забыть  быстрее…
Тебя  не  смогу  простить,  все  эти  обиды…  Ведь  люблю  уже  не  так…  Да  и  люблю  ли  вообще..?  Может  я  путаю  это  чувство  с  привычкой..?
ПРОСТИ  МЕНЯ!!!
Нам  надо  расстаться.  
Друзьями,  если  захочешь,  можем  остаться.  Всегда,  в  любой  ситуации  готова  тебя  поддержать.
Ты  навсегда  в  моей  душе…»
Кохала  вона  його,  чи  ні..?  Так…  Але  була  вибагливою,  потребувала  шаленої  самовіддачі,  безмежної  довіри,  найглибшої  відкритості.  Навіть  не  Віка,  а  її  душа…
Він  давав  їй  це,  роблячи  найщасливішою  в  світі…  І  сам  був  щасливий.  Та  і  слово  «щасливий»  не  відкриє  повністю  цього  почуття.  Він  –  любив.  Кохав,  мов  Бог  чесну  людину.  Кохав  без  меж  і  просторів…
Але  в  деякий  момент  перестав  давати  те,що  було…  Це  була  доля  секунди  для  життя…  І  вона  встигла  зрозуміти,  що  шлунок  її  повний…  Приходе  час,  або  межа,  коли  відчуваєш  пересичення…  Ти  ситий,  вже  немає  потреби,  цієї  жадібності…  Набридає,  або  шлунок  наповнюється  надміру…  Потемніло.  Життя  іноді  виключає  світло,  щоб  додати  нам  досвіду.  Це  як  тренування  пам’яті  та  навиків  –  прочитав,  і  розказуй  не  підглядаючи.  Такі  собі  контрольні,  тематичні…  
Івова  чаша  зі  щастям  загубила  її  вуста,  а  в  неї  не  було,  на  той  період  життя,  сили,  щоб  вмикати  те  світло,  як  робила  раніше…  Це  була  серцевина  кінця…
…Через  півроку  Іва  і  Вікторія  випадково  зустрілись  на  дні  народженні  спільного  знайомого.  Обоє  випили.  Вийшли  поговорити.  Хлопець  говорив  з  довгими  паузами.  Неначе  чекаючи  поки  мине  біль  в  горлі,  що  заважав  говорити…  «Не  можу  тебе  забути…  Не  можу  відпустити…»  Казав,  що  хоче  бути  з  нею,  хоча  б  просто  поряд,  щоб  чути  її  голос,  ловити  золоті  відблиски  волосся  під  сонцем…  Щоб  гукати:  «Віко…»,  і  вона  на  яву,  не  в  снах,  поверталась  до  нього…  Щоб  ловити  її  погляд,  її  очі…  Зелено-карі,  з  довгими  віями.  Коли  нафарбувати  їх,  вони  впирались  в  шкіру  під  лінією  брів…
Стали  друзями.  Найкращими  друзями.  Вона  любила  Іву  як  людину,  як  друга.  У  неї  було  багато  хлопців.  Не  ревнував,  бо  прощав,  адже  любив  по-справжньому.  Якщо  кидали  її  –  він  допомагав  забути.  Вона  –  говорив,  що  так  і  треба,  якщо  відчула  потребу.  З  навчанням  допомагав,  особливо  з  історією  та  географією.  Що  міг,  те  робив  для  неї…  Що  мав,  то  готовий  був  віддати  їй.  Віддав  би  останній  подих,  останню  краплину  крові…
Не  один  раз  Вікторія  знаходила  йому  дівчину…  Як  ті  дівчата  не  упадали  за  ним,  як  тільки  не  намагались  закохати…  Якщо  уже  і  починав  зустрічатись,  то  не  міг  і  насильно,  і  за  проханнями  Вічки  не  міг  покохати…  Не  міг…  Любив  лиш  одну…
…Через  6  років  їх  дивної  дружби,  коли  їй  минуло  22,  йому  29,  Вона  прийшла  до  нього  додому.  Відкривши  двері  ключем,  що  дав  їй  на  випадок,  якщо  вона  буде  надто  нетверезою,  аби  повернутись  до  гуртожитку,  або  щось  таке.  Зайшла  до  його  кімнати,  де  він  сидів  за  комп’ютером.  Як  завжди  сам.  Обняла  його  півлису  голову,  потерла  її,  лоскотячи  долоні…  Підняла  обличчя  до  себе,  взявши  за  теплі  та  м’які  гумові  щоки.  Глянула  в  блакитно-зелені  очі,  мутний  слід  в  яких  майже  стерся,  і  в  них  тепер  було  видно  тільки  безмежне  добро  і  любов  до  неї…  Таке  чисте  і  ясне,  мов  поля  жита,  галявини  в  лісах…Щось  неймовірно  велике,  мов  сам  Господь…  Мов  води  в  озерах  мільярди  років  тому…  В  тих  очах  була  Едемівська  чистота  та  справжність  душі,  вистраждана  Любов’ю…  Вона  притулила  Його  до  серця,  яке  калатало,  мов  у  останні  хвилини  життя…  І  сказала,  як  7  років  тому:  «Будь  навсегда!»
Більше  Вона  не  жила  в  гуртожитку…
А  через  півроку  вони,  найщасливіші  в  світі,  цілували  одне  одного  з  ангельською  ніжністю  під  гуки  слів:  «Гірко!»

Любов  –  це  дух…  Що  приходить  сам  собою,  і  зникає,  залишаючи,  майже  наркотичну  завісімость…  Але  майже  завжди  воно  лишається  в  тому,  з  чим  прийшло…  В  його  глибинах…
Любов  –  це  світло…  Не  забувайте,  що  світло  і  засліплює,  і  лишає  рубці  після  опіків…  А  у  наш  час  і  опромінює,  роблячи  з  людини  живого  мерця…  спустошуючи,  вбиваючи  з  середини…  Коли  зникає  це  світло,  стає  страшно…  Мов  ти  помер…  мов  світ  закінчив  своє  існування.
Цей  дух  тримає  на  своїх  плечах  всю  Планету,  бо  якби  жодна  людина  не  любила  природу,  природи  б  уже  давно  не  було…
Любов  –  це  інстинкт  виживання:  якщо  тебе  хтось  полюбить,  то  буде  оберігати  та  розраджувати  в  тяжкі  хвилини…
Але  скільки  душ  на  землі,  стільки  й  проявів  любові.  Скільки  голів  на  землі,  стільки  й  розумінь  та  зн

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374153
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.10.2012


Судоми душі

Судоми  душі.
Причина  –  різні  групи  крові  людей  чи  резус-фактори.  Скипається  білок  при  переливанні  крові  однієї  людини  в  кров  іншої…

Хіба  я  не  знайду  свого  резус-фактора?
Хіба  моя  кров  інша  ніж  у  людей,  що  навколо  мене?
Що  біжить  по  твоїм  венам  і  артеріям,  Душа?

А  може  моя  кров  чимось  забруднена,  або  імунітет  послаблений  від  випару  швейних  фабрик,  де  Осіннє  Листя  плете  собі  петлю  ейфорії…
04.  03.  2011
21:12

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374150
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 29.10.2012


Озябший чай

Озябший  чай.  Крепкий,  не  сладкий…
Озябший  час  лоснится  под  лучами  солнца…
Остывший  чай.  Сырой,  промокшей
Души  моей  последнее  тепло.

Весеннее  солнце.  Три  часа  до  заката.
Три  дня  процветут  еще  сади.
А  я  больна.  Сама  и  виновата.
Сама  себе  наделала  беды.

Озябший  чай.
Глоток  один  я  лишь  с  него  испила…
Остывший  чай…
Прости  мне  то,  что  не  простимо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373879
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.10.2012


Добре, що ти врятував мій світ

Добре,  що  ти  врятував  мій  світ,
Попросивши  атмосферу  створити  циклон,
чи  антициклон  (в  голові  не  вистачає  біт
Пам’яті),  і  створити  хоча  б  клон
Якогось  дивного,  але  ЗИМОВОГО  дня.
В  твоїх  сильних  паранормаліях
(чи  моїх  гіперболіях)  витворився  справжній.
Але,  вибач  мені,  Любове,  я  не  виходила  до  нього.
У  мене  на  те  є  довідки.
Одна  з  нашої  лікарні,
А  інша  називається  СЕРТИФІКАТ  №  тра-ля-ля
На  чотири  предмети,  з  яких  про  три  я  вперше  чую.

Але  ти  мені  вибач…
За  те,  що  мало  трикрапок  для  тебе.
За  те,  що  довго  не  говорила  з  тобою,  дивлячись  крізь  вікно…  
Не  сумувала  сильно.
Мені  тебе  вистачало  більш-менш.
А  тепер  далеко  дихаєш  без  мене  міською  індустрією…
Що  ж.  Твої  щоки  давно  вже  на  подушці.
То  я  йду  до  тебе..!
Повз  вікно.
Крізь  сни.

Дата  створення:  2012-03-07

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373876
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 28.10.2012


Зниклими вікнами з міської пам’яті

Зниклими  вікнами  з  міської  пам’яті,  
Ненаписаними  віршами  в  моїм  блокноті  ,  
Несказаними,  замовчаними  словами  моїх  уст,  
Потухлими  надіями  моїх  мрій,  
Забутими  мовами  i  релiгiями,  
Незнайденими  в  твоїм  вiкнi  смислами  мого  буття,  
Я  гублю  себе,  я  гублюсь.  
Я  вмираю.  
Ти  вбиваєш  мене.  
Твій  пульс  не  хоче  підкорятись  моїм  цілункам,  дотикам,  
Твій  мозок  не  впускає  мене  у  свої  мрії  про  наших  дітей,  
Не  впускає  нас  старих,  щасливих  разом.  
Не  впускає  мене.  
Не  впускає  мрій  взагалі.  
Це  добре.  
Але  ти  дав  барви  всього  світу,i  світ  взагалі  мені  (батьки  дали  мене  світу)  
Ти  показав  смаки,  кольори,  аромати.  
Ти  давав  мені  творчість.  
Але  ти  про  це  не  знаєш,  
Бо  нічого  мені  не  давав.  
Точніше  я  не  брала...  
Я  сама  знаходила,  бо  ти  давав  сили,  
сама  все  -  але  для  тебе.  
Збирала  пазл  світу,  чи  світ  як  пазл,  
Щоб  донести  тобі  цю  картину.  
Назавжди  тобі.  
Я  –  тобі.  
За  це  ж  хоч  мене  вибач  
вкiнцi-то  кінців.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373602
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.10.2012


Всё в этом мире

Если  б  было  время,  я  посвятила  его  искусству,  творчеству.  Творчество  выражает  наш  внутренний  мир,  мой  внутренний  мир  переполнен  тобой,  чувствами,  эмоциями,  словами  к  тебе...  
Выходит,  что  всё  свое  время,  а  время  -  это  минуты,  а  минуты  -  это  часы,  а  часы  -  это  дни,  а  дни  слаживают  недели.  Недели  -  месяцы.  Месяцы  -  это  годы.  А  годы  -  это  жизнь.  Получается,  что  всю  свою  жизнь  я  готова  "потратить"  на  тебя,  чтоб  выразить  свои  чувства,  эмоции  к  тебе...  

Ты  в  моих  глазах,  а  глаза  должны  видеть  мир,  -  ты  мой  мир.  
Ты  в  моем  сердце,  а  сердце  качает  кровь,  а  кровь  -  это  жизнь,  -  ты  моя  жизнь.  
Ты  в  моей  душе,  а  в  душе  мысли,  повадки,  привычки  -  они  и  есть  одними  из  самых  важных  составляемых  характера  человека,  а  характер  -  это  особа  человека,  то,  что  в  латинскоязыческих  трактатах  обозначало  слово  ALTER  EGO...  -  ты  являешься  не  отъемлевой  частью  моей  натуры...  

Моя  кожа  помнит,  хранит  твои  поцелуи,  прикосновения  –  ты  даже  в  коже,  даже  в  мышечной  памяти...  
Ты  везде  во  мне,  только  тебе,  только  твоя,  такая,  как  есть  Я...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373601
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 27.10.2012


Мутний вірш

Така  німота.
Глуха,  тупа,  як  біль.  І  біла.
І  біла,  як  вікно.  І  біла,  як  папери.
І  тиха  біль.  І  тихий  світ.
І  тихо  хочеться  упасти.  Додолу.
Прямо  тут.  Під  стіл.
І  плакати…  та  сльози  заніміли.

Я  вмерла,  чи  то  я  так  вмираю.
Душа…  черствіє?  –  завдячую  тобі.
Пишу.  То  крик  душі.
І  біле-біле  світло  не  ріже  роговицю.
Не  б’є,  не  палить,  не  вбиває.
Натомість  –  це  робиш  ти.

І  пусто
Немає  крапок
Це  все  –  тобі.

І  цяточки  на  тілі.
Нажаль,  ти  чхав  на  мене.
І  на  мою  білу  біль.
Білу,  як  більмо  на  оці.
Білу,  як  вода  з  молоком.
Дата  створення:  1  серпня  2012

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373378
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 26.10.2012


Ти мої білі вікна

Ти  -  мої  білі  вікна,
Ти  -  мої  білі  ночі,
Ти  -  моє  Intermezzo…
І  відкриті  безсонням  очі.

Твої  очі  зеленіють  в  мені,
Відбиваючись  блакиттю  в  твоїх  таки  очах.
Ми  проходимо  градації  еволюції.  Грані.
Ми  схожі  вже  на  куби  –  
Одні  ребра  та  грані…
Та  недоціловані  вуста…  «Не  груби!
Не  груби  мені»  –  фрази,  їх  дебрі…
Кожну  грань  ліпить  розпечений  біль,
А  ребра  залишають  депресії.
Я  депресую,  бо  залежна.  Ти  –  мій  хміль.
З  тобою  добре,  а  потім  «ломки»  за  тобою.

Чуєш?  Забери  мене!
Візьми,  як  завжди,  в  долоньку,  і  забери.




Дата  створення:  2012-03-07

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373377
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 26.10.2012


Повітря

Тиша  останнім  часом  розтовстішала,  і  настільки,  що  зовсім  не  вмішається  на  моїй  стелі,  тому  вже  частину  себе  повісила  в  сусідній  кімнаті…  Там  спить  моя  мати,  але  мої  CD-диски  виганяють  матір  в  залу…  Тому  і  Тиша  виперла  свої  важкі  боки  у  майже  вільну  кімнату…  А  мені  важко  дихати,  бо  вона  давить  так,  що  все  болить,  збиває  дух,  від  нестачі  повітря  калатає  серце,  і  вночі,  та  ж  таки  Тиша,  облизує  мені  очі,  і  повіки  стають  солоними  і  мокрими…  
Вона  товстішє  тому,  що  повітря  у  мене  забрало  не  тільки  кисень,  а  і  взагалі  –  я  навіть  не  чую  його  голос,  шелест  вітру.  Я  люблю  повітря.  Люблю  ним  дихати.  Я  пишу  ці  рядки  тільки  завдяки  повітрю…  Ну  і  гранітному  хлібу,  що  покоління  науковців  нам  пече.  Повітря…  В  тобі  є  кисень,  призначений  лише  для  мене…  Його  завжди  хочеться  більше,  і  більше.  Багато  хто  боїться  вдихнути  його  –  чистого  і  свіжого.  Так,  він  спалить  ваші  легені…  А  я  так  хочу  згоріти  від  кисню!  
Хай  буде  один  вдих  –  глибокий,  на  всі  легені,  до  кінця.  
Так,  болючий…  Але  справжній,  справжній  до  смерті.  
Де  ти,  моє  повітря?  
Я  сумую…  
Сумую  за  тобою…  
Мені  не  вистачає  твого  кисню…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372040
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.10.2012


Моя ейфорія

Моя  ейфорія.  Її  дала  природа.
Вона  тече  кров’ю  артеріями  душі.
ВСЕ  –  це  лиш  угода,
Що  все  чергується  –  сніги  і  спориші,
Тиша  –  крики,
Сміх  –  плач.
Не  плач,  душа…  не  плач…  
Щастя  тече  по  нервових  кінчиках  пальців,
Годує,  вирощує  сталеві  нігті,
Які  словами  гострих  губ  каратимуть  вигнанців
у  цей  світ.  Тут  мало  мені  місця,  тому  страждають  до  мене  притислі.

“Що  тут?”  –  нагріваєш  і  отруюєш  любов’ю  моєї  душі  кров,
Але  доки  твої  слова  не  торкнуться  моєї  ретикулярної  формації
Я  огорнута,  тепла,  м’яка…  твоя,  але  знов
Ти  торкаєшся  моїх  мізків  устами,  і  я  розумію,  що  ти  мій  якір  в  морі  реальності,  ніякої  грації
Тоді  в  мені  не  залишається,  і  судомно  вливаю  повітря  реалій  життя  в  свій  гарячий  шлунок  мозку.
На  жаль,  те,  що  там  відбувається  я  не  в  силі  повернути  назад,  або  охолодити

Треба  вживати  потрошку

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372039
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2012