| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
Якщо йти пішки проти сонця,
коли ця золотава зараза саме над обрієм,
то можна побачити святих грішників,
над якими світяться тимчасові німби.
На підборідді у таких святош
часто підсихає джем з круасанів,
який, за таку банальність
маємо честь називати
повидлом з рогаликів.
Ми через це станемо рагулями
для невеличкого кола святих,
але хоча б не будемо виродками,
бо наше повидло не мутуватиме,
а завжди буде просто повидлом.
І якщо такі святоші кричать,
що їхній під’їзд кращий за ваш,
то це лише через те,
що у ньому ще не встигли облаштуватися
рагулі з повидлом на бородах.
Тому, якщо у вас на бороді
росте всього лише повидло,
то чуйте за собою повне право
піти за дяпаном,
який мастить мармизу джемом
і зрівняти рахунок під’їздів.
Такі речі тримають наш світ в рівновазі.
Якщо сидіти під акацією біля під’їзду,
коли надворі паде дощ,
можна стати сте*возною бабулькою,
якій навіть під акацією дутиме з вікна.
Але я б не радив ставати бабулькою,
бо їх ніхто не любить,
а всі люблять холодок з вікна.
І якщо ти не знаєш,
як правильно ставати холодком з вікна
(кажуть, потрібна майстерність),
то, можливо, саме ти поповниш
ряди сте*возних бабульок,
які час від часу шукають цінний лут
у залізних скринях,
а тоді сідають під дощем під акаціями -
де-інде їм дує з вікна.
А я буду для тебе черговим наркоманом,
бо так на світі повелося,
що кожна бабулька
має свого улюбленого наркомана.
І коли вони, як плюс і мінус
зустрічаються дощового дня під акацією -
це тримає наш світ в рівновазі.
Якщо довго задротити інтернети,
можна стати школотою -
це найгірший фінал.
Можна стати піратом,
як Сільвер, лише усі ноги на місці,
Вилізти на щоглу трекера
і забирати останній шмат хліба
в компанії Blizzard.
Можна дивитися «Ну, постривай»
і відразу вмикати порно,
якщо мама зайде до кімнати.
Якщо ти станеш школотою,
то обов’язково знайдеться бабулька,
що виростить з тебе наркомана,
бо їхати влітку з закритим вікном -
от як після цього не накуритися?
Але якщо ти школота – не бійся,
наркотики тобі не страшні.
По тебе, мабуть, прийде Артас
і забере твою душу з собою,
бо ти крав бліззардівський софт.
Вибач, чувак, c`est la vie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366574
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 25.09.2012
Так було вже третій день. Знаєте, неприємно починати кожен ранок побаченням з вечерею. Сьогодні його шлунок явно збирався вирватись назовні, і це зовсім не було круто. Блювота забирала в нього дорогоцінний час, який можна було провести в спортзалі, на галявині.
«Звідки воно в мені береться?» - з огидою подумав, спостерігаючи за червонуватими паволоками, що змивалися під потужним струменем води.
Не рак, бо вже перевірявся. Ще й живіт, зараза, так виріс за останній тиждень, ніби він уже вагітний зо три місяці. Пішло воно лісом. Ніби відпускає, то тепер потрібно в спортзал… мус піти.
Відразу по приході увімкнув світло і розгледівся. Шедевр стояв усе там само – посеред зали, перекриваючи її в ширину майже від стіни до стіни. Відігнув полотно, де воно було спеціально до того пристосоване і зайшов досередини. Букет стояв навпроти «входу», миттєво виділяючись на фоні безлічі білих полотен. Він виглядав цілком досконалим. Та він і БУВ цілком досконалим.
Поле, яке вже почало рости довкола Букету теж не мало жодного недоліку, і, очевидно, знаходилось лише в Едемі. Замовник отримав для своєї коханої його натюрморт трирічної давності – красиву, однак цілком мертву картинку. А цей букет ЖИВ. Міг поклястися, що він змінюється протягом дня, повертається в напрямку сонця, розтуляє і стуляє пелюстки залежно від погоди.
Пензель знову загуляв полотном, і народжувались нові частини горизонту, народжувалась краса, якої ще не доводилось бачити. Хтозна, скільки ще часу він буде народжувати Пейзаж, але швидкість, з якою виникали нові й нові шари горизонту була навіть страшною. Картина росла. До вечора встиг домалювати уже зо два метри в ширину, і стільки ж у висоту – тобто від підлоги до верху полотна. Не зважав уже ні на дедалі різкіший біль у животі, ні на дивну гру світла, через яку і справді здавалося, що квіти поволі стуляють пелюстки.
Вранці він знову блював.
Ще через три дні безперервної роботи полотно виросло майже до половини остаточного розміру, маючи ширину уже біля п’яти метрів. Тепер було видно, що картина знаходиться на узліссі – позаду темнів ліс, рідшаючи і розмиваючись по мірі наближення до Букету. Він уже ніби й не малював – картина сама росла під його пензлем, як ніби він просто стирав верхній шар, паранджу, яка приховувала під собою Рай.
Біль став просто жахливим. Просто нестерпним, насправді. Живіт, завжди підтягнутий, зараз напух, як під час вагітності Відбігти хотілося практично щохвилини, але полотно не відпускало… гіпнотично тримала біля себе, і утримувала пензля у його виснажених руках.
А тоді раптом стало легше, і біль минувся.
Повернувся наступного ранку, викручуючи його тіло і розриваючи на шматки, висмоктуючи сили.
Але сили знайшлися.
В руці знову опинився пензель, і ліва рука обережно відігнула край полотна. Він востаннє діткнувся ворсом розмальованого льону, стовбура молодого клена на узліссі, струмка, який витікав з-під його коренів, і так завершив шедевр.
Шедевр завершився на його день народження, коли кращий друг з дружиною прийшли на неформальну презентацію нового полотна.
У залі горіло світло.
Білка, заляпана зеленою фарбою, сиділа на підлозі, біля намальованого справжнього клена. Біля струмка, до якого востаннє торкнувся пензель, тепер зеленів молодий олеандр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366570
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.09.2012
Розлите потоком золото ллється на людей,
які лежать бронзовими статуями на піску.
Нічого подібного людина не скаже,
не стріне в уяві бо бачить лиш контур
повалених статуй, де сонце пече,
де мертві дерева не кидають тіні,
цвіркун не втішає, на камінь сухий і вода не тече.
Там лише тінь від червоної скелі -
стань у ту тінь від червоної скелі,
і я покажу тобі дещо інакше.
Дещо, на тінь твою зовсім не схоже,
тінь, яка вранці іде на припоні,
а ввечері зводиться перед тобою -
я покажу тобі страх у жмені землі.
І вітер приганяє зі Сходу стадо,
поганяючи свистом в міжгіллі,
і крутить стадо золотим циркулем посеред неба,
творячи громову корону
і будячи бронзові статуї на піску.
Тоді приходить грім, вбирається в корону,
прокашлюється блискавицями, готує промову.
І грім сказав:
РАЗ!
Золото мішається золотом
і вода закипає від води.
Тоді маріонетки гуртом танцюють,
мертві статуї,
керовані шворками дощу,
а верба, здійнявши руки,
починає диригувати оркестром,
а фалди її розвіваються.
ДВА!
Змовкає життя і переполохано кидаються статуї,
обриваючи шворки - маріонетки,
а алхімія прощається і крокує додому,
а золото народжує свинець,
і тільки верба продовжує диригувати оркестром -
фалди її розвіваються.
ТРИ!
І золото дужче органить по золоту,
і в болях народжує свинець,
і свинець новонароджений пирскає
ілюзорними кулями,
прострілюючи бронзові голови,
а в диригента від старанності
ламаються руки, і, падаючи,
виклацують на камінню останні ноти симфонії -
і лише фалди продовжують розвіватися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366202
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.09.2012
Я оглядаюсь
Туди, де працюють майстри
Туди,
Де Растреллі на вікнах
Будує скляні дерева,
на крнизах вирощує моркву
І важко стояти рівно.
Тут лежить, непристойно оголена,
Земля, з якої скинули ковдру –
Пробує одягнутися в зело.
Там була неполіткоректність –
Все біле і всі білі.
Там білі кулясті люди
Грали в шахи без коней –
Бо коней покрали цигани,
І погнали кудись далеко,
Щоб з борошна замісити сонце
І з*їсти з молдавським вином.
(Зі справжнім молдавським вином,
Бо де ви бачили ідіота,
Який би його підробляв?)
Цигани забрали коней –
Залишились тільки пішки,
Що стоять вояками з цукру
І чекають на циганське сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366201
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.09.2012
Сьогодні вихідний, тому можна піти гуляти. Погода не підведе, ніколи не підводить, коли йдеться про прогулянку з Олегом. Ось вона зараз почистить зуби, «умиє бузьо», як каже її мати і подзвонить Олегові. Через десять хвилин він стоятиме під її вікном – без квітів, без подарунків – просто з собою. Решту дня, як завжди, вони проведуть в Дем’яновому Лазу або десь біля озера – головне, щоб на природі, бо в приміщенні її негайно починає боліти голова. Скоріше за все, вони блукатимуть мовчки, не раз втрачаючи одне одного з виду, але під вечір знову зійдуться (звісно ж, випадково) в одній і тій самій точці, щоб він провів її додому. Себто, вона так гадала. Вона ніколи не пам’тала свого повернення додому, точно так само і решта тижня минала в тумані – чітким залишались лише їхні побачення. Зовсім навіть без романтичного підтексту, між іншим. Коли незнайомий хлопчина вперше попросив дозволу зайти умитися, вона було хотіла не пустити – він був у пошарпаній одежі, зі свіжими слідами крові на обличчі – страшно. Але вмовив, падлючка. Коли вийшов з ванни – виявився цілком приємним юнаком, без рам чи шрамів. Пообіцяв повернутися, як тільки його пустять. Так і повертався – регулярно вони гуляли Франківськом, лазячи старими, давно знайомими місцями. Часто, коли вони гуляли поруч, вона чула його тихий голос:
- Так будемо гуляти завжди. Я приходитиму, як тільки мене пускатимуть до тебе.
І вона була не проти – а що такого? Сьогодні вони пішли в парк, уже традиційно. День минув тихо і швидко. Зелено. Під вечір уже вирішила зауважити(без жодного романтичного підтексту):
- Класно з тобою… - Його відповідь прозвучала цілком безбарвною:
- Мабуть…
Швидко темніло. Цього разу пам’яталося все – ліхтарі, які періодично згасали то з одного то з іншого боку, під’їзна алея до будинку, короткі дружні обійми наприкінці, і голос, ще тихіший ніж завжди:
- Я буду приходити…
Пам’ятала сходи і ключ у дверях, скрип замка при повороті, а далі – порожньо. Далі відкрила очі у білосніжній кімнаті, одягнена в халат на голе тіло і укрита по шию таким же білим простирадлом.
- Отямилась, нарешті! – хтось викрикнув з протилежного кінця кімнати.
Здається, Саша. Здається, її хлопець. На нього було якось паралельно. Відчувала лише як нестерпно сверблять у неї підошви і тихий шепіт, який досі чувся звідти – знизу:
- Я буду приходити, як тільки мене пускатимуть.
Краєм ока відмітила свіжу крапельницю зі знеболювальним, від якої відходила тоненька трубка, щоб зануритися в її руку, а тоді нарешті нахилилася до своїх ніг. Ніг не було. Як завжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366079
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.09.2012
Дрібні уламки старого як світ асфальту страшенно кололи ноги. Так, як щодня.
Хлопчина напівішов-напівбіг порепаним камінням, булькаючи під ніс безглузді звуки. Обабіч громадилися типові для цього світу купи каміння і заліза, поточені майже ідеальної форми печерами. До вечора потрібно буде знайти незаселену і там переночувати. Але спершу – їжа. Щось, надто повільне аби втікати і надто мале, щоб оборонятися… хоч щось. Попереду побачив дивне – чотири залізні бруси здіймалися в небо до одної точки, а менші гілочки, що відгалужувалися донизу, хоч і проламані місцями, зачаровували своїм…єю…
гармонією
видобулося слово з якихось глибин. Попереду стояв такий самий
гармонійний
пагорб, до якого було відразу кілька входів. Заліз через найменший, щоб не натрапити на когось більшого, сильнішого.
Всередині було цілком порожньо, дубак у величезних печерах проймав до кісток. Кілька промінців, що знайшли дорогу через каміння, освітлювали йому дорогу.
Зі стін дивилися інші люди. Спершу відсахнувся, а потім побачив – неживі, так само як ті, яких він деколи знаходив у печерах. Тільки то були тіла без облич, їх можна було діткнутися, а ці – самі лише обличчя, без людей. Пройшов далі печерою – і лиця вже не страшили його, а навпаки, дедалі більше поривало стати і дивитися в них, вбирати їх риси… такі приємні.
Іноді траплялися люди до пояса, люди в повен зріст - не міг надивуватися, чому ті замотані в якусь кольорову ману… А тоді провів руками по власному голому тілу, і ніби зграя мишей пробігла шкірою, закутавши його в липкий холодок і дискомфорт, захотілося вхопити ту шмату з картини, аби хоч якось прикрити плечі.
Далі угледів двох, яких ніколи не доводилось бачити – самку, замотану у білу з зеленим шмату, яка притискала до себе дитину. Таке не рідкість у світі – діти менші слабші, забити їх легше, ніж дорослу особу, але в руках тої самки жорстокості чи голоду він не бачив – вона притискала дитину…
ніжно
і дитина – дитина своїми руками теж обвивала, обвивала, а не стискала шию самки, робила це, бо…
любила
Та дитина була вже достатньо велика, аби й самотужки шукати харчі… чи померти. Дитина, яка бачила сонце разів п’ять, мабуть (сам він прожив десять сонць і невдовзі чекав на одинадцяте).
Обидві виглядали спокійними, без сліду спраги крові і голоду, яка завжди перекошувала обличчя жертв. Його жертв також. Вони…вони…
посміхалися.
Ворухнулося усе всередині нього, занила шия, на яку ніби лягли ці маленькі ручки. Мабуть, аби таке сталось насправді, він би й не ворухнувся – а лише млів би від дотиків, забувши про голод. Він просто стояв і впивався їх обличчями, тілами, позами, в яких вони застигли. Стояв так, доки полотно не зірвалося зі старезних кріплень і не гепнулось на підлогу, збудивши старого щура, який спробував поскоріше втекти в тишу на своїх трьох.
Заціпеніння мовби минуло, і його чуття загострилися, як ніколи.
Хлопчина сидів на підлозі, вгризаючись в гарячі нутрощі пацюка. Голод тихенько приглушувався. На усміхненому обличчі Марі Лебрен лищала свіжа кров.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366078
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.09.2012