Павло Коробчук

Сторінки (1/5):  « 1»

тридцять

Прочитай,  а  потім  те,  з  чим  не  погодишся,  перепиши.
Тобі  тридцять.  Було  класно,  зараз  не  менш  паршиво.
В  країні  війна,  а  ти  стоїш  у  віршах  по  шию.
Писати  вірші  –  це  переписувати  колишнє.
Із  набутого  сміється  чорт,  з  утраченого  –  Всевишній.
До  втраченого  чи  набутого  віднести  проблеми  зі  здоров'ям?
В  тебе  лишилась  хоч  якась  група  крові?

Заспокойся,  середній  вік  неандертальця  ти  уже  пережив.
Можеш  дієзи,  як  знаки  ув’язнення,  бренькати  в  гаражі.
Після  попереднього  десятиліття  необхідний  постільний  режим.
Друзі  крутили  біля  скронь,  ніби  змінювали  радіохвилі.
Склянка  стала  прохолодніша,  а  пальці  не  такі  чутливі.
Головне  –  не  пропади  повністю
Посередині  повісті.

Життя  після  тридцятки  значить  –  випендрюйся,  як  хочеш.
Це  три  крапки,  які  можуть  стати  найвищими  точками.
Шкідливі  звички  виявилися  не  такими  пророчими.
Десятиліття  як  розуміння,  нащо  сюди  взагалі  потрапив.
На  дючці  можна  наробити  ще  не  одну  купу  стартапів.
Зіниці  розширюються,  ніби  приміські  ринки.
Кажуть,  можна  вигідно  продати  нирку.

Відомо,  що  буде  далі  –  спроби  протистояти  навколишній  отруті.
Бо  пляшки,  які  ти  брав  за  горло,  сформували  твоє  майбутнє.
Бо  завжди  зрозуміло,  що  після  молочних  виростають  кутні.
Пригадуєш,  що  пам’ять  існує  в  обох  напрямках  від  сьогодні?
Вигулювати  себе,  ніби  пса,  не  найкраща  ідея  у  такій  погоді.
Ремінь  безпеки  й  намордник  –
У  тридцять  років  це  модно.

Ти  знаходив  не  чорні,  а  білі  виходи  з  кожної  драми.
Ти  існував  між  дійсністю  й  пам’яттю,  ніби  зшивав  їх  нитками.
Бо  письменники  мають  не  просто  писати,  а  писати  між  рядками.
Стоїш  серед  зливи,  краплини  сповзають  із  голови,  ніби  дреди.
Не  переписуй  на  нащадків  своє  життєве  кредо.
Через  дощ  закурити  не  можеш  ні  папироси,  ні  дурі.
А,  згадав,  ти  і  так  років  десять  не  куриш.

Ось  так  стоїш  у  дощах  до  ранку,  вже  не  перший  місяць.
Краплини  виштовхують  тебе,  ніби  в  просторі  не  лишилося  місця.
Кожна  краплина  залишить  шрами,  які  ти  виявиш  після
Того,  як  доп’єш  своє  зілля.  Життя  –  смертельне  дозвілля.
Виявиш  їх  на  ранок,  у  час,  коли  все  тверезіє.
Ти  ж  чоловік.  Твоя  сила  в  тому,
Щоб  вчасно  повернутись  додому.

А  вчасно  це  тоді,  коли  тебе  вдома  хтось  буде  чекати.
Коли  хтось  буде  побут  розбивати  не  на  скалки,  а  на  цитати.
Ви  ж  і  починаєте  бути  разом,  щоб  разом  кінчати.
Важливо  жити  спина  в  спину,  особливо  якщо  спини  –  обдерті.
Важливо  не  боятися,  не  соромитись  того,  що  буде  після  смерті.
Адже  ніхто  не  боїться  того,  що  було  до  народження.
Життя  нагадує  смерть.  Воно  як  м’ясо,  тільки  розморожене.

Розглядаєш  в  бінокль  наступну  десятку,  з  перших  зразків  береш  пробу.
І  розумієш  пенсіонерів,  які  замість  овочів  купують  собі  надгробок.
Скоро  віддадуть  все  туди,  звідки  раніше  брали  –  в  землю,  в  городи.
Вічність  –  це  не  лише  те,  куди  ми  підемо,  а  й  звідки.
Для  вічності  важливіший  поголос,  а  не  свідки.
Та  в  цій  грозі  не  видно  свідків,  у  її  шумі  не  чути  поголосу.
Дреди  достатньо  міцні,  щоб  повісити  на  них  голову?

Ти  стоїш  у  зливі,  як  у  кайданах,  ви  цілуєтеся  з  уст  в  уста.
Голова,  як  пляшка,  –  наполовину  п’яна,  наполовину  пуста.
Загадай  бажання  –  ти  застряг  між  віком  Курта  і  віком  Христа.
Можеш  будь-які  погодні  умови  взяти  за  барки.
Можеш  здійснити  все,  на  що  фантазії  не  забракне.
Головне  у  всіх  життєвих  можливостях  –  мотивація.
Хоча  ні,  головне  зараз  –  просто  не  здаватися.

Злива  як  ознака,  що  ти  приходиш  до  висновків,  ніби  до  тями.
Як  символ  розуміння,  що  не  всі  дороги  ведуть  до  вигрібної  ями.
Мерзнеш  під  нею,  але  нізащо  б  не  помінявся  ролями
з  теплими  домівками,  де  моляться  на  акаунт,  миють  ноги  у  треді,
ліплять  селфі  з  глини,  лайкають  великими,  факають  середніми.
Бо  життя  надане,  щоби  показати  вічності  свою  міць  та  грацію.
Хоча  перепост  –  вітається)

Якщо  ти  народився,  то  за  тебе  замовила  слово  природа.
Тож  не  зволікай,  надкушуй,  мов  хліб,  видовища  і  пригоди.
Зволікання,  кажуть,  до  смерті  швидше  призводить.
Бо  поки  ти  живеш  і  думаєш,  що  вирішуєш  нагальні  питання  сам,
Час  уже  змінює,  ніби  грозу  на  снігопад,  твій  агрегатний  стан.
Час  забирає  тебе  з  грозою  до  широкої  ріки.
Час  переписує  в  цьому  вірші  рядки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622035
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.11.2015


вірш про повстання на вулиці Грушевського

вечір.  зима.  дві  тисячі  чотирнадцятий  рік.
замість  помади  на  дівочих  вустах  –  трішки  сажі.
поміж  барабанними  ударами  чоловік  на  ліхтарі
розглядає  палаючі  автозаки  та  інші  пейзажі.

у  місті  –  війна.  десятки  людей  поранено.
менеджер  готує  запальну  суміш  із  пінопласту.
між  криками  та  вибухами  –  чути  пісні  з  Майдану.
пенсіонерка  хреститься  в  будівельній  касці.

свого  однокласника,  з  яким  носив  мішки  зимові
на  барикади,  ти  впізнав  згодом,  за  чашкою  кави,
коли  вдивився  при  першій  розмові
у  розріз  його  балаклави.

зараз  ви  воюєте  там,  де  не  здатні  померти,
пробігаєте  площею,  серед  гарячих  гільз,
і  кидаєте  бруківку,  яка  виражає  відверту
політичну  позицію  і  є  способом  стримання  сліз.

через  кілька  годин  сутичок,  десятків  спалених  шин,
після  отримання  рани  на  стегні  та  легкої  контузії,
ви  просто  потиснете  руки  й  розбіжитеся  до  дружин.
ті,  хто  разом  близько  були  біля  смерті  –  до  смерті  друзі.

а  вдома,  удвох  із  коханою,  скільки  б  років  не  минуло,
ви  назавжди  зрозумієте,  й  істина  ця  проста  –
найпалкіший  поцілунок
той,  що  з  присмаком  газу  на  вустах.

найщиріша  війна  –  без  присутності  злості.
найсердешніші  люди  –  серед  нас.
Боже,  врятуй  переможців.
кохана,  подай  протигаз.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480028
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.02.2014


це не вичерпані руки

[i]вичерпані  руки
відкриті  як  перелом  обійми[/i]

іноді  я  озираюся  прямо  їй  в  обличчя  і  кричу:
те  що  людина  має  право  не  товаришувати  з  головою
не  значить  що  у  них  не  має  бути  ділових  стосунків

це  не  образа.  це  джерело  для  аналізу

[i]вичерпані  руки
відкриті  як  перелом  обійми[/i]

вона  відповідає  ніби  продовжує  говорити  з  навколишніми
деревами  та  будинками  як  з  внутрішнім  голосом:
ти  скований  своїми  дурними  аналізами  як  труп
миші  в  мишоловці.  ти  просто  заздриш

це  не  заздрість.  це  відчуття  коректності

[i]вичерпані  руки
відкриті  як  перелом  обійми[/i]

отак  йшла  вона  зі  своїм  внутрішнім  голосом  містом
з  перемінним  успіхом  –  як  верба  у  вітряну
а  потім  –  у  невітряну  погоду:

то  підбігала  з  відкритими  як  перелом  обіймами  до  перехожих
то  втомлено  пленталася  з  повністю  вичерпаними  руками

[i]вичерпані  руки
відкриті  як  перелом  обійми

вичерпані  руки
відкриті  як  перелом  обійми[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.11.2013


Елегія

Тебе  немає  так  довго,  що  я  загубив  годинника,
і  вкотре  сьогодні  згадав,  що  часові  не  підкоритися.
Від  тебе  у  мене  лишилась  лише  пересохла  кориця,
та  рай  –  це  весь  рай  одразу,  а  не  його  частинка.  

Скучав  за  тобою  до  того,  поки  не  став  читати.
Коли  ж  я  почав  читати  –  мені  стало  просто  нестерпно  –
той  лист,  що  лишила  на  чорний  день,  я  цілісінький  серпень
щоночі  й  щодня  розбивав  на  верлібри,  поеми  й  цитати.  

Та  серпень  скінчився,  він  здох,  серпень  здох  і  немає  де  взяти.
І  сплю,  і  молюся,  і  сниться  молитва,  й  молюся  про  сон.
Я  жодного  разу  не  плакав,  бо  з  першого  дня  просох,
тому  коли  з’являться  сльози  –  я  це  сприйму  за  свято.

Я  не  відчуваю  тривоги,  що  шкіра  була  молодшою.
Важливий  не  вік  чи  зріст,  а  присутність  людини  поруч,
або  хоча  б  дихання,  дотик  легенький,  зіжмаканий  порух,
але  я  –  з  голодною  шкірою,  ніби  з  порожньою  ложкою.  

Я  –  скло  за  мить  до  падіння,  і  тріщинки  ці  –  майстерні,
коли  я  пригадую  твій  високохудожній  ліфчик.
І  знаю  –  обняти  тебе  –  це  ніби  застрягнути  в  ліфті,
й  за  жодних  умов  і  прохань  –  не  викликати  ліфтерів.  

Так  сумно  і  скучно  без  тебе,  що  навіть  не  можу  голитися.
І  відповів  би  на  все  це,  якби  не  було  запитань,
які  притупляють  леза,  виснажують  статки  і  стан.
Обличчя  усе  заросло,  й  не  знаю  тепер,  де  потилиця.

Спільні  світлини  ховав,  купив  нелегальну  зброю,
хотів,  щоб  усе  збереглося,  плекав  закапелок  кожний  –
індивідуальність,  що  стерлась  об  шкіру  нічних  перехожих,
мені  не  належала,  –  завжди  тривала  лише  з  тобою.

Без  нас  ще  продовжують  снитися  над  подушками  сни,
і  в  них  дві  людини  спілкуються,  але  без  мовних  ознак:
я  тебе  так  люблю,  як  сніжинки  –  носи  собак,
я  тебе  так  люблю,  що  –  ні  відстані,  ні  довжини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2012


лист моряка до доньки

Давай  мій  голос  не  буде  тобі  нічого  промовляти.
Ти  просто  слухай  його,  ніби  це  шум  прибою.
Моря,  великі  стихії,  дозволяють  нам  з  насолодою  маліти.
Адже  чим  менша  маса  тіла,  тим  менша  маса  болю.

Мій  голос  давно  не  мав  опори  у  вигляді  чужого  слуху.
Все,  що  мало  бути  промовлене,  –  кишіло  всередині  грубими  мазками.
Адже  спілкуватися  з  кимось,  це  так,  ніби  наймати  прислугу.
Бо  говоріння  буває  добрими  мовами,  а  буває  й  злими  язиками.

Хоч  для  порозуміння  взагалі  не  обов”язково  говорити.
Адже  може  бути  достатньо  пальців  на  фортепіано.
І  тоді  човни  перетворюються  в  дереворити.
І  тоді  медузи  стають  океаном.

Те,  що  мені  ввижалося  за  довги  роки  відсутності.
У  передсмертних  агоніях,  у  полоні  серед  рабів.
Здавалося  б,  має  вводити  мене  в  ступор  і  додавати  скутості.
Хай  це  піде  зі  мною  на  дно,  ніби  скрині  в  дірявому  кораблі.

Я  пишу  тобі  з  берега,  додаю  до  тексту  пальмову  гілку.
Тут  найкраще  видно,  що  земля  кругла,  а  точніше  –  арена.
На  цьому  безлюдному  острові.  Тут  все  як  пігулки.
Які  скінчились  і  відчуваєш,  що  в  тіла  вийшов  термін  оренди.

Я  не  переймаюся  своєю  молодістю  через  те,  що  вона  –  друга.
Не  цураюсь  знятого  лахміття  –  бо  був  у  кожній  із  цих  одежин.
Замість  юнацького  поту  виникає  тактична  напруга.
Кров  набуває  присмаку  ожини.

Перечитай  цей  лист  на  даху  будинку,  в  якому  я  так  довго  жив.
Відчуй,  як  вітер  нам  обом  тріпоче  волосся,  ніби  пророслі  висівки.
Всі  кавернозні  питання  давно  витекли  з  моїх  жил.
Відповіді  чекають  тебе,  як  магазинні  вивіски.

Я  за  тобою  скучив,  так,  як  скучають  пси  і  пташата.
Я  пригощу  тебе  тутешніми  фруктами,  не  зриваючи  їх  зі  стебел.
Навіть  якщо  цій  пляшці  з  листом  все  буде  заважати.
Навіть  якщо  цей  лист  не  допливе  до  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363837
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2012