Анастасія Грім

Сторінки (1/19):  « 1»

Абонент

Абонент  не  може  прийняти  дзвінок.
Абонент  недоступний.  Абонент  незалежний.
Він  надовго  засвоїв  від  долі  урок,
Тільки  серце  його  десь  ще  серед  мережі.

Абонент  не  існує.  Не  пише  листи.
Говорити  із  ним  вже  нікому  не  вдасться.
Бідна  вреться  душа  в  телефонні  дроти
І  шукає  дарма  там  загублене  щастя.

Абонент  іще  вірить  в  правдивість  казок.
Він  відсутній  для  всіх,  крім  одного…  тим  гірше.
Абонент  ще  чекає  один  лиш  дзвінок…
Тільки  боляче  б'є  по  свідомості  тиша…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379793
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2012


Образа на слова

В  образі  на  слова:  вони  зрадливі,
Вони  продажні  і  тому  брудні.
І  під  дощем,  у  теплій  літній  зливі,
Ти  скажеш  їй  те  ж  саме  що  й  мені.

І  як  і  я  тоді,  вона  всміхнеться
Словам,  які  давно  вже  секонд-хенд.
Запам’ятає,  закарбує  в  серці
Красивий,  визначний  для  вас  момент.

Простий  набір  пустих  бездушних  літер,
А  залишає  шрам  на  все  життя.
Як  часто  ми  кидаємо  на  вітер
Слова,  людей  і  навіть  почуття.

Мої  ж  слова  стоять  у  горлі  комом,
Оте  «люблю»,  що  сказане  тобі,
Не  вимовляла  більше  я  нікому.
В  образі  на  слова.  Вони  брудні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360353
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2012


Я тебе ні до чого не силую.

Я  тебе  ні  до  чого  не  силую.
Що  і  як  сам  вирішує  кожен.
Хай  для  тебе  я  буду  красивою,
Як  твоєю  я  бути  не  можу.

Хай  для  тебе  я  буду  ліричною,
Як  погода  тоді,  восени.
Не  змогла  тобі  бути  я  вічною,
Тож  хоч  спогадом  буду  ясним.

Не  суди,  що  багато  абсурду.
Бо  не  судять  людей  в  час  прощання.
Я  закохана  завжди  без  глузду,
Та  чи  ж  розум  буває  в  кохання?

Ти  мене  між  людей  не  шукай.
Не  кажи,  кого  звеш  тепер  милою.
Я  себе  пересилю.  Прощай.
А  тебе…ні  до  чого  не  силую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360306
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2012


Для когось – моральна потвора…

Для  когось  –  моральна  потвора.
Я  зникну.  Це  навіть  не  втрата
Комусь  епізод  я  із  «вчора».
Та  тільки  для  тебе  я  «завтра».

Хтось  мабуть  мене  не  згадає.
Минуле  зі  мною  вже  стер.
Та  тільки  з  тобою  жива  я.
І  тільки  для  тебе  «тепер».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359819
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2012


Не играй мне на струнах души

Не  играй  мне  на  струнах  души-
Раз  порвал,  я  чинила  часами…
Ты  мне  лучше  тихонько  скажи
Какова  я  другими  глазами.

Ты  мне  лучше  меня  опиши…
Как  смеюсь  и  какая  я  в  гневе.
Не  играй  мне  на  струнах  души.
Они  рваные,  так  же  как  нервы.

Не  играй,  я  прошу,  не  играй.
А  то  музыка  мысли  заполнит.
Свои  песни  душе  не  слагай.
Ты  уйдешь,  а  она  же  запомнит.

И  в  холодной  кромешной  тиши
Твои  ноты  вдруг  вспомнит,  заплачет.
Ты  мне  лучше  о  том  расскажи
Приношу  ли  тебе  я  удачу.

Приношу  ли  я  радость?  А  боль?
Мои  мысли  умны?  Полоумны?
Ну  прошу:  не  играй  ты  с  душой,
Мне  потом  тянуть  жилы  как  струны.

Тоже  мне  музыканты  нашлись!
Что  к  душе  моей  лезете  снова?
Мне  б  увидеть  себя…  понять  жизнь…
Вам  бы  только  сыграть  свое  соло…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355739
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.08.2012


О наболевшем

Что  б  всем  понятно,  буковками  строгими
На  майке  напишу  я  не  спеша
Что  там,  внутри  меня,  не  только  органы,
Но  где-то  обитает  и  душа.

Пусть  странно  это.  Но  она  там  есть.
Запрятанная  в  тайные  глубинки.
Сей  факт  прошу  я  каждому  учесть,
Кто  в  жизнь  мою  стучится  без  заминки.

Не  камена  душа,  увы,  не  медная.
И  плавится  от  горя  и  обид.
Всё  чувствует.  Рыдает,  непотребная.
Хоть  это  незаметно  вам  на  вид.

Все  ваши  речи  лезут  через  кожу,
Там  оставляя  раны.  Чтоб  больней.
Что  слышу:  вам  своя  душа  дороже?
Да  кто  ж  просил  свою  лечить  моей?

Вы  почему,  наивные,  решили
Свою  же  боль  моей  душей  лечить?
Допустим,  ваши  раны  исцелили.
Но  как  мне  с  вашей  болью  дальше  жить?

Вы  верите  что  в  вас  живет  добро?
Смешно.  Тогда  зачем  же  постоянно
Другим  вы  раздираете  нутро,
Пытаясь  излечить  свои  же  раны?

И  тот,  другой,  что  б  залечить  свое,
Чужое  сердце  невзначай  разрушит.
Вот  так  мы  с  вами,  люди,  и  живем:
Чтобы  спастись  –  другим  калечим  души.

Не  знаю,  кто  на  ушко  вам  сказал,
Что  у  меня  броня  там  вместо  чувства.
Душа  жива.  И  жизнь  её  кошмар,
Как  следствие  поступков  ваших  гнусных.

Не  лезьте  в  мысли,  души  и  постели.
Учитывайте  чувства  человека.
Все  ждут  того,  кто  душу  им  исцелит.
А  не  того,  кто  сам  в  душе  калека.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355738
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.08.2012


Суперниці

Душа  прокурена  вже  димом
Знов  терпить,  про  своє  мовчить.
Ти  заявила:  «Мой  любимый!».
«Коханий»-  краще  прозвучить.

Любов,  закована  в  тенета,
Шукає  плюси  в  самоті.
«Он  для  меня  один  на  свете!»,
Для  мене  –  сенс  у  всім  житті.

Приймаю  я  як  гостю  муку,
Давно  знайома  з  ней  була.
«Отдам  ему  я  сердце,  руку…»
А  я  вже  душу  віддала…

Свідомість  скута  у  кайдани
Зірки  шукає  у  багні.
Все  ж  таки  фраза  «мій  коханий»
Звучала  б  краще  ніж  «її».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.07.2012


Вкради мене у самоти

Хай  трохи  дивна,  незбагнена.
Вкради  мене  у  самоти.
Сказали  лікарі:  по  венах
Течеш  у  мене  саме  ти.

Пульс  знов  шалено  відбиває
Тобі  написаний  сонет.
Мій  організм  не  виробляє
До  тебе  ще  імунітет.

Нема  іще  від  тебе  ліків.
Я  знову  марю  наяву.
Поглянь,  в  коханні  я  –  каліка:
Я  повноцінно  не  живу.

Вкради  мене  у  самоти
Блаженну,  віддану,  щасливу.
Якщо  цього  не  зробиш  ти,
То  вже  нікому  не  під  силу.

Знесилена  коханням,  бідна
Душа  не  вірить  в  своє  небо.
Якщо  тобі  я  не  потрібна,
То  хоч  би  вилікуй  від  себе.

*****

Сьогодні  мало  стати  краще.
та  лікар  мій  сказав  з  журбою,
Що  кинув  ти  напризволяще
Мене,  захворену  тобою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353892
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.07.2012


ВінВона

У  Неї  душа  як  в  дитини,
В  думках  тільки  вірші  і  протяг.
У  Ньому  багато  рутини,
Кредитки  і  брендовий  одяг.

Вона  розмовляє  із  містом,
І  досі  ще  вірить  в  дива.
Він  змалку  хворіє  цинізмом,
Кидає  на  вітер  слова.

У  Неї  залежність  від  кави
І  віра  в  правдивість  казок.
У  Нього  завжди  якісь  справи
І  серце  її  як  брелок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353189
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.07.2012


За кулисами

За  окном  снег  и  дождь  наперегонки  превращали  землю  в  грязь.  Погода  была  мерзкой,  такой  мерзкой  она  бывает  тольков  начале  марта,  когда  Зима  становится  похожей  на  глупую  женщину,  которую  разлюбили  и  вот-вот  собираются  проводить  из  своей  жизни.  А  она,  вместо  того  чтобы  гордо  уйти,  рвет,  мечет,  плачет  и  пытается  показать  себя  во  всей  красе.
Он  включил  свет  на  кухне  и  удивился,  обнаружив  меня  там  :
-  А  ты  чего  в  темноте  сидишь?
-  Я  ж  принцесса.  –  отшутилось  Мое  Величество.  –  Как  хочу,так  и  сижу.
Он  устроился  рядом.  Я  уткнулась  носом  в  его  плечо.  Носу  было  неудобно,  но  душе  сразу  стало  комфортно.  Поэтому  нос  терпел.
-  Что-то  случилось?  Ты  чем-то  расстроена?
-  Еще  не  знаю.  Я  думаю  над  этим.
-  Расскажешь?  –  я  молчала.  Говорить  что-либо  не  хотелось.  –  Извини,не  так  выразился.  О,  ослепляющая  своей  мудростью  и  красотой  принцесса,  не  соизволите  ли  поведать  мне  причины  своей  думы?  Не  расскажите  ли  о  мыслях,заставивших  вас  убежать  в  страшную  темноту  кухни?  Не  почтите  ли…
-  Хватит!  –  Я  улыбнулась  и  поудобней  разместилась  в  его  объятиях.  –  Так  тому  и  бывать,  соизволю.
Я  сегодня  вечером  ехала  в  автобусе.  Погода  мерзкая,  ноги  промокли,  устала.  Радовала  только  влюбленная  парочка,  что  сидела  напротив  меня.  Скорее  всего  у  них  было  свидание.  Скорее  всего,  второе  или  третье.  Стадию  отношений  видно  всегда,  и  особенно  ту,  когда  все  только  начинается.  Она  держала  маленький  букетик  цветов,  а  он  держал  ее  за  руку.  Парень  спросил,  понравился  ли  ей  фильм,  девушка  что-то  отвечала,  краснея  и  пряча  взгляд.  Трогательная  картина.  Идиллия.  Даже  вечно  недовольные  на  молодежь  бабули  с  восхищением  смотрели  на  двух  голубков,  воркующих  так  тихо,будто  громкие  звуки  могли  спугнуть  только-только  возникавшую  нежность.Влюбленные  казались  такими  счастливыми,  что  я,  забыв  про  погоду  и  мокрые  ноги,  улыбнулась,  где-то  глубоко  в  душе  позавидовав  такому  счастью  –  найти  друг  друга  и  быть  рядом.
На  остановке  девочка,  поцеловалав  щечку  своего  парня:
-  Не  провожай  меня.  Я  тут  рядышком,  а  тебе  потом  по  темноте  далеко  идти.  Я  волноваться  буду!
-  Можно  я  тебе  сегодня  позвоню?
-  Конечно,глупенький!  Я  буду  ждать.  -  вышла  с  автобуса  и,  помахав  на  прощание  букетиком,ушла.
Мальчик  послал  ей  воздушный  поцелуй  и  …  начал  флиртовать  с  блондинкой,  которая  зашла  на  этой  же  остановке.Познакомился,  предложил  проводить  до  дома,  усыпал  комплиментами  и  вышел  с  ней  под  ручку.  Во  всегда  шумном  автобусе  царила  тишина.  Мне  стало  дурно.
-  Ты  расстроилась  из-за  этого  мудака?  Но,  солнышко,  такой  наволочи  хватает…
-  И  вот  эта  девочка…  Наивная,  влюбленная  девочка,  попрыгала  домой,  отмахивая  букетиком  снежинки.  –  продолжала  я,  игнорируя  Его  последнюю  реплику.  –  И  она  счастлива.  По  настоящему  счастлива.  Она  была  с  любимым  человеком,  свидание  прошло  идеально,  он  даже  подарил  цветы.
Еще  бы!  Любимый  обожает  ее,  они  вместе,  и  любовь  похожа  на  сказку.  Они  провели  чудесный  день,  ходили  в  кино,целовались,  ехали  домой,  держась  за  руки.  Всё.  Хэппи-энд.  Занавес.  На  этом  моменте  для  нее  спектакль  под  названием  «Идеальное  свидание»  закончен.  А  о  том,что  было  потом,  за  кулисами,  она  никогда  не  узнает.  И,  наверно,  это  к  лучшему.Ведь  он  позвонит  ей  вечером.  И  она  заснет  с  улыбкой  на  лице.  Они  еще  встретятся.  Будут  встречаться  еще  не  один  раз…
Знаешь,  впервые  за  всю  свою  жизнь  я  задумалась.  А  что  было,  когда  заканчивался  мой  спектакль?  Куда  шли  мои  единственные  и  любимые?  Чем  они  занимались?  С  кем  были  рядом?  А  может  то,  что  я  считала  самыми  искренними  и  романтическими  моментами  своей  жизни  тоже  было  дешевой  постановкой?  Менялась  ли  роль  моих  прекрасных  и  неповторимых,  когда  опускались  кулисы?
Я  умолкла.  Он  гладил  меня  по  голове  и  тоже  молчал.  Я  знала,  что  он  хочет  мне  ответить:  «Ты  же  сама  актриса.Ты  играла  в  театре.  И  ты  прекрасно  знаешь,  что  зрители  должны  ВЕРИТЬ.  Они  ведь  прекрасно  знают,  что  происходящее  на  сцене  ложь.  Что  Ромео  и  Джульетта  умирают  не  по  настоящему,  а  у  Шарикова  человеческое,  а  не  собачье  сердце.  Но  они  на  минуту  забывают  обо  всем  и  верят,  переживают,  сочувствуют…  А  загляни  они  за  занавес,  увидели  бы,  что  на  самом  деле  Айвенго  трус  и  подхалим,  Офелия  –  стерва  и  шлюха,  а  мудрый  Соломон  тупой  как  пробка.  Ведь  если  заглядывать  за  кулисы  в  поисках  истины,  зачем  тогда  ходить  в  театр?  Зачем  тогда  любить?
Если  спектакль  хорош,  лучше  не  портить  ощущение  от  него  правдой».  Еще  он  хотел  сказать:  «Если  бы  ты  согласилась  стать  моей,  я  бы  никогда  так  не  поступил».  Но  вместо  этого  он  улыбнулся:
-  С  тобой  никогда  такого  не  случится.  Ты  ведь  принцесса.  А  с  принцессами  так  нельзя.-  поцеловал  меня  в  лоб  –  Пойдем  спать?
-  Я  еще  немножко  посижу.
-  Как  изволите.  Спокойной  ночи,  Ваше  Величество.

Всю  ночь  принцесса  тревожила  посуду  в  поисках  турки,  пила  кофе,  и  долго,  очень  долго,  до  самого  рассвета  меряла  шагами  кухню.  Где-то  в  душе,  за  занавесом  сознания,  появилась  новая,неведомая  ранее  мысль.  Она  шумела,  шкрябала  лапками  и  не  давала  покоя.  Но  приподнять  этот  занавес,  встретиться  с  правдой  лицом  к  лицу,  увидеть  ее  без  грима,  костюмов,  декораций  и  нужного  сценария,  я  так  и  не  решилась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353187
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.07.2012


За кругом…

Мы  ехали  с  Ним  в  машине.  Он  за  рулем  всегда  смотрелся  таким  серьезным,  сосредоточенным,  несущим  ответственность  за  свою  и  мою  жизнь.  Я  сидела  рядом  и  задалбывала  радио  в  машине,  ежесекундно  меняя  радиостанции.  Вообще-то  я  прекрасно  помню,  что  это  его  пунктик,  что  Он  орет  на  каждого,  кто  пытается  протянуть  свои  руки  в  направлении  радио.  Такой  пунктик  по  имени  «меня  это  бесит»  есть  у  каждого.  Кто-то  ненавидит,когда  стучат  пальцами  по  поверхности,  кто-то  терпеть  не  может,  когда  грызут  ногти,  лично  меня  бесит,  когда  либо  кто  трогает  мой  компьютер.  Убила  бы!  Такая  выводящая  из  себя  мелочь  есть  у  каждого.  У  Него  –  радио.  Но,  раз  молчит,  значит  не  сильно-то  и  бесит…
Мы  ехали  в  гости  к  моей  подруге.  Вернее,  в  гости  ехала  я,  а  Его  просто  захватила  за  компанию.  Повод  был  очень  весомым  –  знакомство  с  её  парнем.  Аля  прожужала  про  него  мне  все  два  уха,  и  я  просто  обязана  была  это  увидеть.
-  Привет!  –  открыла  дверь  подруга.  –  А  мы  вас  уже  заждались.
Её  парень  был  писателем.  Не  гений,  как  утверждала  Аля,  но  очень  даже  талантливый.  У  меня,  начинающего  графомана,  от  его  произведений  на  душе  осела  какая-то  странная  оскома  зависти.
На  столе  красовались  разного  рода  блюда.  Наблюдая,  как  Он  уплетает  еду  за  обе  щеки,  я  всё-таки  поинтересовалась:
-  Аль,  а  где  ты  такие  вкусности  купила?
-  Я  сама  приготовила.  –  гордо  вскинула  подбородок  подруга.
-  Очень  смешно.  Так  где  заказывала?
-  Но  я  действительно  сама.
-  Зая,  я  ж  тебя  не  первый  год  знаю.  Ты  даже  жареную  картошку  себе  из  ресторана  заказываешь.  Кухня  –  явно  не  твой  конёк!
-  Это  действительно  она  приготовила.  –  заступился  за  свою  девушку  Георгий.  –  Я  сам  наблюдал  за  процессом  приготовления.  Скажу  больше,Алечка  просыпается  каждое  утро  раньше  меня,  чтобы  приготовить  мне  завтрак.  Хоть  я  и  объяснял  ей  уже  тысячу  раз,  что  это  я  должен  приносить  ей  кофе  в  постель.
-  А  вы…  уже  живете  вместе?
-  Нет-нет!  Просто  Гошенька  некоторое  время  ночует  у  меня.  Сама  понимаешь,  засиживаемся  до  позна,  а  ему  далеко  добираться.  Кроме  того,  ему  в  коммуналке,  с  сестрой  и  дедушкой  в  одной  комнате,  тяжело  творить.  Таланту  нужна  тишина.
-  Ой…  -  покраснел  гений.  –  Такое  скажешь…  талант…  Так,любитель  строчек  и  рифмы…
-  Не  надо  скромничать!  –  кокетничала  подруга.  –  Я  же  всё  читала.Это  просто  восхитительно!
-  Ты  же  не  любишь  литературу.  –  вяло  возразила  я.
-  А  с  Гошей  полюбила!  Забавно,  правда,  любовь  к  Гошеньке  принесла  мне  любовь  к  литературе.
-  А  вы  долго  вместе?  –  задал  вопрос  писатель  нашего  времени.
-  В  смысле?  –  не  поняла  я.
-  Ну…  Давно  встречаетесь?
-  А…  Вы  об  этом.  Мы  не  встречаемся.  Это  мой  хороший  друг.
-  Только  друг?  –  тайного  подтекста  Гоши  я  явно  не  понимала.Что  странного  в  том,  что  парень  с  девушкой  дружат?
-  Да.  И  самый  лучший  мужчина  на  свете.
В  общем,  вечер  прошел  хорошо.  Мы  смеялись,  рассказывали  смешные  истории  из  жизни,  Гоша  читал  свои  стихи.  Правда,  курить  меня  выгоняли  на  лестничную  площадку,  так  как  мальчики  не  курят,  а  Аля  бросила.  Попрощались  мы  примерно  в  полночь.
-  Он  не  любит  её.  –  сказала  я,  когда  мы  спустились  вниз.  Он  усердно  пытался  укутать  меня  шарфом.
-  Не  любит.
-  А  она  втюрилась  как  дура.
-  И  это  заметно.
-  Так  не  правильно!  Он  её  использует.
-  Это  их  дело!  Даже  не  думай  вмешиваться!
-  Но…  Ты  не  понимаешь!  Она  же  из-за  него  полностью  меняет  себя!  Начала  готовить,  хотя  терпеть  этого  не  может.  Бросила  курить.  Слушает  его  стихи.  Она  же  себя  теряет!  А  когда  в  один  прекрасный  день  Гоша  уйдет  от  нее,  а  он  уйдет,  что  от  нее  останется,  если  она  даже  потеряла  себя!  Да  он  же  нахлебник!
-  Успокойся,  слышишь?  Успокойся…  -  Он  взял  меня  за  плечи.  –  Думаешь,она  сама  не  знает  этого?  Она  прекрасно  понимает,  что  влюблена,  но  нелюбима.
-  Не  может  быть…
-  Может.  Я  тебе  кое-что  расскажу.  Понимаешь,  социум  состоит  из  кругов.  Эти  круги  образуются  по  интересам,  по  материальному  положению,  по  способу  жизни  и  даже  по  внешности.  Так  вот.  Когда  отношения  происходят  у  людейс  одного  круга,  тут  всё  не  то  чтобы  просто,  но  понятно  и  ясно.А  вот  если  отношения  строят  люди  из  разных  кругов  –  тут  проблем  полные  штаны.  И  тот,  у  кого  круг  ниже,  всегда  будет  жить  в  тревоге.  Некрасивая  девушка  будет  ревновать  своего  красивого  парня,  жить  в  страхе  его  измены.  Домосед  будет  страдать,  когда  его  вторая  половинка  будет  идти  в  поход  со  своими  друзьями.  Бедная  всегда  будет  комплектовать  в  компании  богатых  подруг  своего  денежного  парня.  И  тут  выхода  только  два.  Или  помахать  напрощание  ручкой.  Или  меняться  под  шаблоны  круга.  И  меняются.  Меняют  внешность,тратя  деньги  и  силы,  ломают  ноги,  пытаясь  лазить  по  горам,  ищут  любые  способы  зарабатывания  денег.
Так  и  твоя  подруга.  Она  влюблена.  И  осознано  выбрала  второй  вариант.  Поэтому  она  меняет  свои  привычки,  закрывает  глаза  на  вещи,  которые  её  раздражают,  учится  понимать  и  принимать  его  круг.  Ей  от  этого  тоже  не  кайф.  Просто  она  любит.  А  значит  прощает  и  учится  прогибаться.  Пусть  она  теряет  себя,  но  онто  рядом.  Пока,  на  время,  но  р-я-д-о-м,  понимаешь?  И  она  готова  принять  все  условия.
А  если  бы  она  разорвала  отношения,  она  бы  не  потеряла  себя,но  потерялась.  Потеряла  бы  все  краски  в  жизни,  душа  ныла  бы,  как  кровоточащая  рана,и  жить  бы  ей  тоже  было  невыносимо.  Она  как  личность  проиграла  бы  в  любом  случае.
-  Я  бы  так  не  смогла.  Я  бы  ушла…
-  Ты  другая.  –  Он  прижал  меня  к  себе.  –  Но,  прошу  тебя,  не  вмешивайся.  Это  её  жизнь.  И  её  выбор.  Кроме  того,  никто  не  теряет  себя  бесповоротно.Люди  как  фениксы  -  умеют  возрождать  душу  из  пепла.
-  Хорошо.  Я  не  буду.
-  Ну  и  правильно,  хорошая  девочка.  Но…  я  то  тебя  знаю,спасать  других  у  тебя  в  крови.
-  У  меня  даже  майка  супермена  есть…  -  как-то  некстати  вспомнила  я.
-  Будешь  хорошо  себя  вести,  еще  и  красные  трусы  поверх  колгот  разрешу  одевать.
Я  засмеялась.
И  только  потом,  сев  в  машину,  я  поняла  почему  Он  разрешает  мне  переключать  радио…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352962
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.07.2012


Ночные разговоры

Он  всегда  встречает  меня,  хотя  я  никогда  даже  и  не  интересовалась,хочет  он  меня  видеть  или  нет…

Просто  звоню,  ставлю  перед  фактом,  мол,  прошу  любить  и  жаловать,  и  говорю,  когда  именно  меня  принесут  попутные  ветра…

В  основном  прихожу  на  ночь…  И  не  то  чтобы  мне  не  было  где  переночевать,просто  ночью  любая  боль,  телесная  или  душевная,  намного  сильнее…  Она  выжидает  удобного  момента,  пока  человек  останется  с  ней  один  на  один,  и…бац!  Становится  тяжело  дышать,  думать  и  жить…  Поэтому  я  убегаю  к  Нему.  Боль  Его  боится.  Он  умеет  прогонять  это  чудовище…

Когда  ложимся  спать,  я  кладу  голову  на  его  грудную  клетку.  Он  считает  это  проявлением  нежности.  Зря…  Для  меня  это  –  мой  собственный  детектор  лжи…  Я  слышу  как  бьется  его  сердце,  и  как  оно  замирает,  когда  я  называю  Его  другим  именем,  хотя  при  этом  его  тон  остается  невозмутимым…
Потом  начинаются  наши  ночные  бредовые  разговоры:
-  Дура  я.
-  Почему  это?
-  А  я  знаю?  Это  вопрос  к  природе,  почему  она  создала  меня  с  дефектом  мозга…
Он  смеется:
-  Ты  не  дура,  просто  глупенькая…  Такое  бывает.
-  Не-а!  Д-у-р-а…
-  Зато  самокритичная!  Я  бы  тоже  хотел  быть  более  самокритичным.
-  А  чего  еще  хотел?
-  Ну…  как  все:  денег,  счастья,  любви…
-  Это  понятно.  А  есть  какая-то  дурацкая  мечта?
-  Это  как?
-  Как  же  тебе  объяснить…  Когда  мечтаешь  о  чем-то  таком,  от  которого  в  жизни  явно  ничего  не  поменяется,  и  эта  мечта  такая  тупая,  что  даже  говорить  о  ней  стыдно…  Но  всё  равно,  понимая,  что  она  никогда  не  сбудется,  тайком  прокручиваешь  в  уме  варианты  её  осуществления…  Есть  такая?
-  Есть.
-  Поподробней,  пожалуйста.
-  Не  скажу.  Ты  смеяться  будешь!
-  Не  буду.  Ну  скажи!
-  Нет.
-  Ну  пожаааалуйста!
-  Нет.
-  Ну  как  хочешь…
А  я  петь  хочу.
-  Сейчас?
-  Нет.  В  моей  дурацкой  мечте  я  пою.  И  голос  у  меня  такой  красивый.  И  полный  зал  людей.  И  я  на  сцене…  Все  в  восторге,  а  я  радуюсь,  что  людям  доставило  наслаждение  мое  пение…  Дурацкая  мечта…  Несбыточная…Нелепая…
-  Но  почему  же,  ты  ведь  пела  на  сцене.
-  Но  под  фанеру!
-  Но  зрителям  нравилось.
-  Но  ведь  голос  был  не  мой…  Получается,  я  их  обманула…
-  Глупая  ты…  Разве  актеры  не  обманывают,  когда  на  сцене  признаются  в  любви  нелюбимому  человеку?  Разве  все  художественные  произведения  не  вранье  от  первого  до  последнего  слова?  Искусство  –  это  тоже  обман,  только  красивый.
-  Получается  я  тоже  обманщица?
-  Нет,  пока  только  маленькая  врунья.  Прости.
-  Та  ладно.  Но…  ведь  обман  –  это  плохо,  да?
-  Кто  тебе  сказал?  Если  обман  что-то  покрывает  или  может  доставить  боль  –  это  плохо.  Если  он  продуман,  не  шит  белыми  нитками,  красив  и  приносит  только  радость  –  это  хорошо.
-  Странно  как-то…
-  Ничего,  привыкнешь…  Человеку  нужен  обман.
-  Человеку  нужно,  что  б  в  него  кто-то  верил.  Обязательно.Если  в  него  верят,  тогда  и  он  в  себя  поверит.Знаешь,  это  как  древние  Боги  –  они  же  существовали  только  тогда,  когда  в  них  верили,  и  умирали,  когда  о  них  все  забывали.  В  каждом  человеке  есть  Бог.
-  Интересно,  какое  сумасшедшее  божество  есть  в  тебе…
-  Не  знаю.  Хотя…  иногда…  Знаешь,  так  надоедает  быть  какой-то  не  такой  как  все…  А  с  собой-то,  тормознутой  такой,  ничего  не  поделаешь…  И  хочется  такой  банальщины!  Что  б  тебе  дарили  цветы,  стандартно  ухаживали,  водили  в  кино,забрасывали  плюшевым  зверьем  и  смс  «я  за  тобой  скучаю».  Нет,  я,  конечно,  не  ручаюсь,  что  долго  это  вытерплю,  но  иногда  просто  очень  хочется…  чтобы  как  у  всех…
Ответа  нет.  Он  уснул.  Не  знаю  на  каком  слове  моей  сопливой  речи.
Осторожно,  дабы  не  разбудить,  встаю  с  кровати  и  иду  на  кухню.
Черт  его  знает,  почему  я  так  люблю  его  кухню  ночью…  Может  просто  высота  девятого  этажа  дарит  красивый  вид  на  ночной  город…  Может  потому  что  тут  у  Него  для  меня  всегда  есть  кофе.
Делаю  себе  крепкий  сладкий  кофе  и  смотрю  на  маленькие  огоньки  за  окном.
Все-таки  Он  прекрасный  человек.  Добрый,  чуткий,  умный…
У  Него  всего  два  больших  недостатка.  Во-первых,  Он  не  любит  кофе.  Во-вторых,  Его  не  люблю  я…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352961
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 25.07.2012


Тримати долоню відкритою

Маленькі  огидні  чоловічки  –  Ревнощі  –  бігали  по  кімнаті…  Невпевненість,  тримаючи  за  руку  Страх,  закохано  дивилась  на  нього  своїми  туманними  очима.  А  я…  я  була  впевнена:  у  моєї  психіки  закінчився  термін  придатності,  здоровий  глузд  покинув  мене  назавжди,  здавши  всі  свої  повноваження  пані  Шизофренії.
-  Він  зраджує…  Це  точно  –  кожен  з  маленьких  чоловічків-ревнощів  торохтів  свою  пісеньку.
-  Ти  йому  непотрібна…
-  Та  хто  його  знає,  с  ким  він  прокидається  в  одному  ліжку,  коли  пише  тобі  «Доброго  ранку».
-  А  він  хоч  раз  взагалі  говорив  про  почуття?  Ні!
-  А  звідки  ти  взагалі  взяла,  що  ти  йому  потрібна?
-  Тихо  ви!  Подивіться  на  неї  –  в  неї  і  так  від  нашої  присутності  дах  їде!
-  Та  нічого!  Скажемо  потім,  що  все  це  був  сон…
-  Точно!  Дівчинко,  це  все  тобі  сниться…  Це  не  насправді!  –  огидний  чоловічок  махав  переді  мною  своїми  зморщеними  сірими  руками.  Теж  мені,  гіпнотизер-самоучка!  –  Насправді  нас  тут  немає,  не  було  і  …
-  Даремно  стараєшся.  –  перебила  я  його  монолог,  чомусь  зухвало  перейшовши  на  «ти».  –  Я  і  сама  краще  буду  думати,  що  це  сон,  аніж  бігти  до  психіатра  за  допомогою  та  чудо-пігулками.
-  Ось  і  добре.
-  Хто  ви?  Чого  прийшли?  Надовго?  Чаю  хочете?
-  Ми  –  ревнощі.  Ми  не  прийшли,  ми  живемо  в  твоїй  душі.  Назавжди.  Чаю  не  п’ємо,  від  кави  не  відмовимось.
-  Кави  нема.
-  Шкода.
-  Так  от…  не  любить  він  тебе.  –  провів  кігтями  по  руці  один  з  новоприбулих  карликів.
-  Використовує.  –  підхопив  другий.
-  Покине  скоро.  –  наспівував  фальшивим  голосом  третій.
-  Годі!!!  Годі!!!  Годі!!!    -  я  затулила  вуха  руками.
Довго.  Вже  дуже  довго  ці  кляті  ревнощі  не  дають  мені  спокою.
Кожного  разу  Невпевненість  приводить  їх  до  мене.  Кожного  разу  вони  змушують  мене  хвилюватись.    Своїми  писклявими  голосами  ревнощі  заводять  одну  і  ту  ж  пісню:  «У  нього  є  інша…  Ти  йому  непотрібна…  Він  насміхається  з  тебе…  Скоро  викине  тебе  як  старе  помийне  відро…»  .  І  я  їм  вірю.  Серце  починає  шалено  калатати  в  ритм  їх  пісні,  Страх  своїми  величезними  лапами  здавлює  горло  і  заважає  дихати.  Мені  стає  погано.  Невпевненість,  Ревнощі  та  Страх  повністю  сковують  мій  розум.  Я  не  можу  нормально  мислити.  Не  можу  спокійно  жити.  Я  нічого  не  можу…

-  Та  чого  ви  до  неї  причепилися?  –  Невпевненість  обняла  мене    за  плечі.  –  Давайте  їй  все  покажемо…  Хочеш  побачити,  чим  він  займається,  коли  тебе  немає  поруч?  Хочеш?
-  Ні…Ні!  Не  треба!  –  я  боялась.  Боялась  побачити  те,  здогадки  чого  не  давали  мені  спокою.  Краще  вже  жити  з  пустими  ревнощами  ніж  зі  знанням  того,  що  найгірші  твої  побоювання  –  правда.  Я  не  хотіла  бачити  реальність.
-  А  доведеться!  Ходімо  з  нами!  Не  бійся,  твій  коханий  нас  не  помітить.
-  Будь-ласка,  не  треба!  –  мене  ніхто  не  слухав.
Через  мить  ми  були  в  кімнаті  з  блідо-жовтими  стінами,  я  відразу  впізнала  офіс  свого  хлопця.  Він  сидів  за  столом,  уважно  перечитуючи  папери.  Такий  серйозний  і  зібраний.  Як  завжди.
Двері  відчинились,  до  офісу  зайшла  його  колишня  дівчина.  Я  її  ненавиділа.  Ненавиділа  за  те,  що  вона  існує.  Що  вона  може  вкрасти  моє  щастя.  Зруйнувати  наші  відносини.  Я  її  ненавиділа…
-  Цікаво,  що  вона  тут  робить?  –  висловив  думку  маленький  чоловічок.
-  Може  вони  тут  зустрічаються?  –  зробив  припущення  другий.
-  Хмм…  Робота  –  як  місце  для  любовних  зустрічей.  Непогано  вигадано!
-  І  давно  вони  так?
Я  закрила  обличчя  руками.  Хотіла  втекти  від  того,  про  що  намагалась  навіть  не  думати.  Та  тікати  було  нікуди.
-  Привітики!  –  солодким  голосом  проспівала  Ліза.
-  Привіт.  –  буденно  відповів  мій  Сергій.
-  Вибач,  що  відволікаю  тебе.  Але  ти  ж  у  нас  такий  розумний,  найкращий  юрист  в  місті!  –  так  і  сипала  компліментами  суперниця.  –  А  я  так…  Тільки  й  того,  що  диплом  маю.  Хотіла  в  тебе  допомоги  попросити.  Глянь,  будь-ласка,  цей  договір  купівлі-продажу.  Тут  щось  не  так…  А  що,  зрозуміти  не  можу.
Поклавши  перед  ним  декілька  папірців,  Ліза  нахилилась,  підставляючи  своє  декольте  під  самісіньке  обличчя  мого  хлопця.
-  Ну,  як  там?
-  Хто  його  зіставляв?  Та  тут  же  абсолютно  все  неправильно!
-  Ну  зроби  правильно!  Будь-ласочка…  Я  все  відпрацюю.  –  і  вона  поцілувала  Сергія.
Щось  у  грудях  боляче  закололо.  Повітря  стало  важким  і  абсолютно  непридатним  для  дихання.  В  голові  паморочилось.
-  Ого!  –  видали  ревнощі.  –  Ми  таки  були  праві!
Сергій  відсахнувся  від  колишньої  як  прокажений:
-  Що  ти  собі  дозволяєш?
-  Ти  чого?  Один  безневинний  поцілунок…  Ну…  можна  не  тільки  поцілунок.
-  Ти  взагалі  хвора?
-  Немає  причин  для  такої  паніки.  Обіцяю:  твоя  Оля  ні  про  що  не  дізнається!  Іди  до  мене!
-  Іди  ти  знаєш  куди?!  Яка  різниця  дізнається  чи  ні?  Я  кохаю  її!  Розумієш?  Кохаю!
-  Дурень!  –  попрямувала  до  дверей  Ліза.

-  Ти  думаєш,  він  справді  тебе  кохає?  Наївна!  –  одразу  ж  почав  наспівувати  огидний  чоловічок.
-  Думаєш,  він  це  зробив,  тому  що  вірний  тобі?  –  підхопив  другий.  –  Ага!  Та  він  Лізу  кохає,  просто  за  те,  що  вона  його  кинула  помучити  її  хоче!
-  Ревнощі  в  неї  викликає!
-  Ціну  собі  набиває!
-  Хоче,  щоб  вона  усвідомила,  що  втратила!  Вони  скоро  знову  разом  будуть,  ось  побачиш!  А  ти  подумала,  що  він  дійсно  вірний  тобі?  Дурепа!
Вони  гомоніли,  наводили  сотні  прикладів,  сміялися  і  єхидно  продовжували  свою  пісеньку.  І  я  зрозуміла:  щоб  не  зробив  мій  коханий,  на  які  б  вчинки  заради  мене  не  йшов,  ці  огидні  створіння  завжди  запевнять  мене  в    протилежному.  Поки  вони  поруч,  вони  перекручуватимуть  реальність,  спотворюватимуть  вчинки  і  весь  час  будуть  наспівувати  свій  огидний  мотив…

Прокинулась  я  від  не  менш  огидного  звуку  будильника.  Він  сповістив  про  настання  такої  події  як  сьома  година  ранку  поточного  дня.  Голова  боліла  так,  ніби  всі  її  жителі-думки  влаштовували  мітинг.
Я  довго  дивилася  в  вікно.  Там  синички  їли  з  моєї  годівниці  нехитрі  ласощі  –  печиво  та  насіння.  Спокій,  тихо  підійшовши  ззаду,  обійняв  за  плечі  та  турботливо  дав  у  руки  чашку  гарячого  чаю.
-  Не  хвилюйся.  –  сказав  він  лагідним  голосом.  –  Хвилювання  ніколи  не  призводить  до  чогось  хорошого.  Воно  лише  шкодить.  Так  само  як  і  ревнощі.  Вони  спустошують  душу,  руйнують  не  тільки  саму  людину,  а  й  її  відносини  з  іншими.  Не  тримай.  Не  бійся  втратити.    Подивись:  кожного  ранку  синички  прилітають  до  твоєї  годівниці.  Навіть  їдять  з  твоєї  долоні…  Ти  ж  не  стискаєш  долоню,  коли  там  пташка?  Не  ловиш  їх.  Не  змушуєш  жити  в  неволі.  Незважаючи  на  те,  що  ти  любиш  цих  пернатих  створінь,    ти  даєш  їм  свободу.  І  де  б  вони  не  літали  весь  день,  ти  знаєш  –  вони  все-одно  повернуться.  Навчися  довіряти,  це  дасть  тобі  спокій.  Тримай  почуття  на  відкритій  руці,  не  намагайся  стиснути  долоню.  Довіра  не  рятує  від  болю.  Ніщо  не  рятує  від  болю.  Та  вона  творить  дива.  Вона  створює  можливість  не  тільки  дати  жити  іншим,  але  й  дає  сили  жити  тобі.  Навчися  довіряти.  Розіжми  долоню.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352736
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.07.2012


Бумеранг

Рука  лягає  ніжно  на  плече.
Кохання  вимага  свою  розплату.
Той,  хто  душі  моїй  був  палачем.
Став  жертвою  її.  Цікавий  фатум.

А  говорила  я:  Земля  така,
Що  крутиться  невпинно  по  орбіті.
Повернеться  нам  все.  Важка  така
Любов  твоя,  відкинута  відкрито.

О  скільки  ж  я  проплакала  ночей!
Якби  ти  знав  весь  відчай  моїх  мук…
Будь-ласка,  руки  забери  з  плечей.
Я  не  люблю  холодних  душ  і  рук.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352735
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.07.2012


Я виросла морально….

Я  виросла  морально,  і  тому
Не  ображаю  ні  людей,  ні  речі.
У  всьому  бачу  лиш  свою  вину,
В  ній  клясти  інших  зовсім  не  доречно.

Самотність  я  вже  більше  не  душу.
На  неї  не  кидаюсь  з  кулаками.
«  Ти  знов  пришла  до  мене?  Що  ж…  ПрошУ.
Тобі  налити  чаю?  Може  кави?

Тебе  ж  не  проженеш.  Ти  прийдеш  знов.
Цього  ніщо,  напевне,  не  зупине.
Я  не  виню  тебе.  То  все  любов.
Ти  –  наслідок.  Вона  твоя  причина.»

Самотність  дякує,  що  не  тримаю  зла.
І,  пригостившись  кавою  духмяною,
Заплакала.  За  плечі  обняла:
«Я  теж  колись  як  ти  була  коханою».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352291
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2012


Один день мого божевільного життя

05.59  …
06.00.  Гучна  мелодія  будильника  сповіщає  про  те,  що  вже  час  відривати  свою  голову  (  і  не  тільки  її)  від  ліжка  та  починати  новий  день.
Вставати  не  хочеться.  Сонний  організм  ніяк  не  бажає  іти  на  співпрацю  з  мозком,  а  в  голові  одна  за  одною  прокидаються  думки.
«Прокидайся!»
«М..м..м…»
«Треба  вставати!»
«Ще  рано.  Навіть  сонце  і  те  спить.»
«Яке  тобі  діло  до  сонця?  Воно  встає,  коли  йому  потрібно,  а  тобі  слід  встати  негайно,  бо  знову  запізнишся.
Будеш  тоді  кліпати  своїми  гарними  блакитними  очима  декану,  пояснюючи  чому  ти  знову  запізнилась  на  пару.»
«Так  спати  хочеться…  Ще  б  кілька  хвилин..»
«Вставай!!!  Знаю  я  твої  «кілька  хвилин»,  які  швидко  змінюються  на  «ой,  не  встигаю»!
Підйом!!!»
«Стоп!  –  нарешті  ввімкнулося  раціональне  мислення  –  Що  це  я  вже  сама  з  собою  розмовляю!  –  і,  гірко  зітхнувши,  додало  –  Ну,  все!  Здравствуй,  шизофренія!»
Прокидаюсь.  Як  завжди  плентаюсь  на  кухню  в  пошуках  чудодійного  напою,  що  забирає  з  царства  Морфея  і  дарує  бадьорість  (  він  ще  в  народі  називається  кавою).
Ось  він,  мій  порятунок!  Заливаю  окропом  дві  ложки  кави  з  трьома  ложками  цукру  і  намагаюсь  ввімкнутись  в  життя.  З  дзеркала  на  мене  дивиться  дивна  заспана  істота,  з  чорними  від  вчорашньої  туші  очима,  заплутаним  волоссям  та  червоною  чашкою  в  руках.
«Доброго  ранку,  монстрику!»  -  посміхаюсь  я  своєму  відображенню,  про  себе  відмічаючи,  що  «добрий  ранок»  починається  коли  прокидаєшся  о  дев’ятій,  а  не  о  шостій  годині.
07.00.  ЗАПІЗНЮЮСЬ!
Десь  в  душі  зарозуміле  друге  «Я»  лукаво  посміхається:  «  Я  ж  казала  вставай  раніше!»
Одночасно  фарбуючи  вії,  одягаючи  куртку  та  вимикаючи  в  кімнаті  світло,  вилітаю  на  осінню  вулицю.
ДОЩ.  Моя  парасолька  спокійно  спить  на  полиці  удома,  в  той  час  коли  її  господарка  мокне  під  краплинами  сірої  води…  Але,  як  відомо,  повертатися  погана  прикмета,  особливо  коли  ти  і  так  запізнюєшся.
Тому  мчусь  на  зупинку,  незважаючи  на  дощ,  промокле  взуття  і  те,  що  весь  мій  ранковий  макіяж  зрадницьки  стікає  з  очей  чорними  струйками,  а  я  з  мокрою  головою  та  чорними  плямами  під  очима  стаю  схожа  на  панду-недоростка.
Нарешті  автобусна  зупинка.
«Ось  зараз  під’їде  автобус  і  всі  мої  ранкові  муки  закінчаться.»
«Не  тут-то  було!»  -  фиркнув  на  мене  брудом  проїжджаючий  автомобіль.
Чомусь  згадалася  фраза  про  те,  що  людей  на  багатих  та  бідних  розділяють  бризки  від  проїхавшого  транспорту,  але  з  мого  ротика  вирвалися  зовсім  інші  слова.  В  рамках  цензури  писати  їх  я,  звичайно,  не  буду,  скажу  лише,  що  якби  в  цю  хвилину  мене  почула  шкільна  вчителька  етики,  стара  діва  Елеонора  Іванівна,  то  мабуть  би  вже  померла  на  місці  від  сердечного  нападу.
Зрештою  заходжу  (  вірніше  проштовхуюсь,  ввалююсь,  залізаю,  як  це  завжди  буває  в  час  пік  у  нашому  громадському  транспорті)  в  автобус  і,  ловлячи  на  собі  здивовані  погляди  пасажирів,  з  сумом  розумію,  що  майже  запізнилась  на  пару.
На  якійсь  зупинці  заходить  дивний  хлопчина.  Споглядаючи  мене,  брудну  та  спаскуджену  дощем,  він  запитує:
-  Слухай,  а  ти  що  одна  із  тих?
-  З  кого?  -  запитую  я  знервовано,  ніби  хлопець  винен  у  всіх  моїх  проблемах.
-  Ну  тих…як  їх…  Готів,  чи  що?  Ну  ті,  що  фарбують  чорним  очі,  носять  все  темне…
Точно,  ти  –  гот!  -  радісно  заявив  хлопчина,  немов  від  цього  відкриття  комусь  на  світі  стало  легше  жити.
-  Ні,  я  –  бомж!  -  холодно  відповіла  я.  Люди  в  автобусі  починають  повільно  відсуватись  від  моєї  «бомжацької»  персони.  А  це,  я  вам  скажу,  є  досить  непогано  ,  коли  їдеш  у  переповненому  транспорті.
-  Як  бомж?!  -  здивовані  хлопчачі  очі  так  округлились,  що,  здається,  ще  пару  секунд  і  вони  просто  вискочать.
-  Ось  так…  Живу  на  смітнику  в  картонній  коробці.  –  важко  зітхнула  я  -  Це,  знаєш,  досить  незручно,  особливо  під  час  дощу.  Дім  мокне,  стеля  падає…
-  То  може  хоч  клейонку  поверх  застелити?  –  включається  в  нашу  розмову  сивий  дядечко.  –  Чи  з  дерева  навіс  збудувати…
-  Бідна  дитина!  –бабуся  сплескує  руками  –  А  як  же  ти  взимку?  Може  тобі  грошей  дати?
-  Ні,  дякую.  Ми,  бомжі,  хоч  бідний,  але  гордий  народ!  –  і,  піднявши  голову,  я  як  новоспечена  королева  знедоленого  та  відважного  народу  бомжів,  гордо  виходжу  на  своїй  зупинці.
Залишається  лише  дві  хвилини,  щоб  привести  свій  вигляд  в  більш-менш  пристойний  стан  і  зайти  до  аудиторії.
Встигну!
08.05.  Не  встигла.
І  що  я  собі  думала?  Щоб  почистити  одяг,  взуття,  розплутати  та  розчесати  скуйовджене  волосся,  змити  з  обличчя  свій  «бойовий  розмалюнок»,  загалом  хоч  трішки  стати  схожою  на  нормальну  людську  істоту,  а  не  персонажа  дитячих  страшилок,  знадобилося  цілих  сім  хвилин.  Лекція,  як  і  очікувалось,  почалась  без  мене.  Та  це  не  означає,  що  вона  без  мене  закінчиться.
Повільно  відчиняю  двері,  прокрадаюсь  в  середину  і…
-  А…  Як  завжди  спізнюєшся.  –  дорікає  мені  викладач  філософії,  боже  створіннячко  Аліна  Дмитрівна.  Їй  всього  28  років,  викладає  лише  другий  рік,  приїхала  до  нас  з  Києва,  хоч  нам  інколи  здається,  що  вона  прибула  з  середньовіччя  -  епохи  дам,  лицарів  та  романтики.  –  А  ми  тут  розглядаємо  проблему  мислення…  От  скажи,  Аню,  як  на  твою  думку,  чи  можна  навчити  людину  мислити?
-  Можна  і  зайця  навчити  на  губній  гармошці  грати,  було  б  лише  бажання.  –  відповіла  я,  пробираючись  на  своє  місце.
-  Знову  запізнилась.  –  зітхнула  моя  сусідка  по  парті,  кароока  Поліна.  –  Коли  ж  ти  вже  за  розум  візьмешся?
-  Як  тільки  він  з’явиться,  так  і  візьмусь!  –  оптимістично  пообіцяла  я.
-  І  від  чого  він  там  з’явиться?  -  обізвався  грубий  бас  нашого  старости  Ігоря  –  Від  сирості,  чи  що?
Я  повернулась  на  152  градуси  і  ласкавим  голосом  прощебетала:
-  Ігорюню,  ще  один  твій  «вдалий»  жарт  і  ти  станеш  прекрасним  танцюристом!
-  Чого?  –  не  зрозумів  той.
-  Та  тому  що  тобі  нічого  не  буде  заважати!
Пояснювати  далі  цій  інфузорії,  що  конкретно  це  означає  я  не  стала,  хай  сам  помислить  на  дозвіллі.
-  Заспокойся!  –  штовхає  мою  руку  подруга  –  Хочеш  щоб  тебе  вигнали?  Запізнилась,  то  сиди  тихо!
На  відміну  від  мене  Поля  була  зразковою  студенткою.  Бездоганно  вивчені  завдання  та  дисциплінованість  робили  її  однією  з  кращих,  а  добрий  характер  та  лагідний  голос  змушували  мене  іноді  поглядати  на  її  спину,  чи  не  виросли  там  часом  крильця.
-  Тихо  так  тихо  –  погодилась  я,  намагаючись  вмоститись  якомога  зручніше.
-  Що  ти  робиш?
-  Збираюся  додивитись  свій  ранковий  сон.  Ну,  Поля,  сама  подумай:  навіщо  в  професії  дизайнера  філософія?  А  здоровий  сон  потрібен  кожній  людині.
З  цим  переконанням  і  під  солодкий  голос  Аліни  Дмитрівни  я  заснула.
Не  пам’ятаю,  що  саме  вигнало  мене  з  царства  сну:  дзвінок  чи  голос  моєї  подруги,  але  прокинувшись  зрозуміла:  пара  закінчилась,  і  слава  Богу!
На  перерві  я  по  інерції  пішла  за  ріг  інституту,  який  тутешні  студенти  давно  охрестили  курильнею.
-  Анько!  –  відразу  чую  голос  мого  брата  по  розуму  і  друга  по  життю  Сашка  –  Де  це  ти  була?
-  На  лекції!  –  сонним  голосом  відповіла  я.
-  Ти?!  На  лекції?!  –  здивування  мого  друга  було  настільки  сильним,  що,  напевне,  якби  я  сказала,  що  прилетіла  з  іншої  планети,  то  цей  факт  мого  позаземного  походження  не  так  би  здивував  Саню,  як  моя  поява  на  першій  парі.
Він  голосно  зареготав,  а  згодом,  трохи  заспокоївшись,  з  сумом  зауважив:
-  Отже,  апокаліпсис  близько!  –  і  добродушно  протягнув  мені  пачку  сигарет.
-  Кинула.  –  коротко  відповіла  я  на  його  щедрий  жест.
-  Все!  Кінець  світу  неминучий!  Рятуйся  хто  може!  –  іронізував  Олександр.  –  І  як  це  ти  вирішила  кинути  курити?
-  Просто.  Зі  шкідливими  звичками  потрібно  боротися.  Від  цього  куріння  одна  тільки  шкода.
-  З  нашою  екологією  навіть  дихати  шкідливо.  –  затягнувшись,  заперечував  друг.  –  От  скажи  мені,  як  може  бути  шкідлива  одна  маленька  сигаретка?
-  Ну,  по-перше,  куріння  призводить  до  серцево-судинних  захворювань  –  почала  я  згадувати  всі  написи,  які  бачила  на  пачках  власних  сигарет.  –  По-друге,  куріння  призводить  до  імпотенції.  По-третє,  курці  помирають  рано.  По-четверте,  куріння  під  час  вагітності  шкодить  дитині.  І,  нарешті,  ця  звичка  шкодить  тим,  хто  оточує  курця.
Сашко  не  здавався:
-  По-перше,  серцево-судинні  захворювання  розвиваються  і  без  допомоги  сигарет.  Другої,  та  й  четвертої  поки  що,  причини  тобі  можна  не  боятися,  чи  я  чогось  не  знаю?..  –  і,  отримавши  дружній  удар  в  плече,  продовжив  –  Твій  доказ  №3:  «курці  помирають  рано»,  а  хто  в  наш  час  довго  живе?
От  бачиш,  немає  тут  ніякої  шкідливості!
-  Але  ж  і  користі  немає.
Пролунав  дзвоник.
-  Ну,  я  побігла!  У  мене  зараз  література.  –  припинила  я  суперечку  –Цікаво,  хто  взагалі  вигадав  ці  загальні  предмети?  Розстріляла  б!

Літературу  в  нас  вела  Євдокія  Пилипівна.  Ніхто  з  нас  не  знав  (  та,  якщо  відверто,  і  не  хотів  знати)  скільки  їй  років,  але  по  вигляду  цієї  бабці  можна  було  з  упевненістю  сказати,  що  вона  не  лише  пережила  Сталіна  з  Леніним  разом  узятих,  а  ще  й,  напевно,  воювала  з  самим  Наполеоном…
Отже  ця  бабуся,  непідвладна  ні  часу,  ні  віковому  маразму,  дуже  не  любила  коли  студенти  запізнювались  до  неї  на  пару,  то  ж  і  вигадувала  для  них  різні  завдання.  Цього  разу  її  жертвою  пощастило  стати  мені.
-  Ага…Графських!...-  задоволено  протягнула  моє  прізвище  викладач.  –  Знову  запізнилась!  Ну  що  ж,  до  дошки!
Я  покірно  виконала  прохання.
-  Так…  Що  ж  тобі  такого  вигадати,  щоб  ти  не  відповіла?
«  Запитай  скільки  тобі  років.»  -  з’явилася  думка,  але  відразу  була  задушена  здоровим  глуздом,  розуміючи,  що  її  оприлюднення  потягне  за  собою  візит  до  декана.
-  Придумала!  –  нарешті  промовила  місцева  Дуня  Маклауд  –  Розкажи  нам  вірш  будь-якого  сучасного  автора  на  тему  кохання.
Мозок  почав  згадувати...  Один  в’їдливий  вірш  проник  до  моєї  свідомості  та  рішуче  заявив  своє  право  на  існування.  Я  відкинула  його  і  моя  пам'ять  продовжила  пошук.
Так  як  зналась  я  на  сучасній  поезії  принаймні  так  само  як  і  на  популяції  чорнолапих  їжачків,  то  згадати  щось  було  вкрай  важко.  Тому,  коли  до  мене  знову  повернувся  нав’язливий  вірш,  я  зітхнувши,  видала:

Я  забуваю,  що  було.
Викреслюю  з  життя  сторінку.
Вже  все  минуло,  відгуло,
Хоч  досі  ще  на  серці  гірко.
Та  я  забула,  що  було.

Для  мене  вже  тебе  нема,
І  вже  не  буду  я  твоєю.
Хай  буду  скривджена,  сама…
Але  із  гордістю  своєю.
Для  мене  вже  тебе  нема.

Я  розлюблю  тебе,  повір.
Я  серце  розлюбити  змушу.
Кохання  –  ніби  дикий  звір,
Що  швидко  роздирає  душу.
Я  розлюблю  тебе,  повір.

Ти  не  помітиш  моїх  сліз,
Під  усмішкою  їх  сховаю.
Твоє  кохання  –  темний  ліс,
З  якого  вихід  я  шукаю.
Клянусь,  не  бачитимеш  сліз.

Не  буду  я  збирати  знов
Уламки  зрадженого  серця.
Я  убиваю  цю  любов,
Що  спогадом  колись  озветься.
Я  проклинаю  цю  любов.

-  Браво!  Хороший  вірш!  –  сплеснула  руками  Євдокія  Пилипівна.  –  Ви  пам’ятаєте  автора?
-  Ні,  -  коротко  відповіла  я,  намагаючись  приховати  тремтячий  голос.  –  не  пам’ятаю.
-  Чому  ти  не  сказала,  що  це  ти  написала  вірша?  –  запитала  Поля,  коли  я,  нарешті,  сіла  на  місце.
-  Менше  знають,  краще  спатимуть.  –  віджартувавшись  відвернула  до  вікна  свої  вологі  очі.
Дощ  не  припинявся.

Мій  мобільний  телефон  сповістив,  що  надійшло  нове  СМС  від  коханого.
Читаю:  «Сонечко,  нам  потрібно  серйозно  поговорити…»
Когось  би  таке  повідомлення  налякало  і  змусило  подумки  перебирати  всі  варіанти  цієї  серйозної  розмови.  Але  я  добре  знала  свого  Олексія.  Мій  хлопець  був  одним  із  тих,  хто  серйозно  ставиться  до  всього:  від  глобальних  катастроф  і  до  вибору  шкарпеток.  Для  нього  все  потребує  логічного  пояснення,  а  я  надаю  перевагу  тим  речам,  які  не  піддаються  мозку.
Не  знаю  як  ми  знайшли  один  одного.  Мабуть,  протилежності  таки  притягуються.
Відправляю:  «Добре.  Давай  в  15.00  на  нашому  місці.»
Відповідь:  «ОК.  Цілую.»

Хочу  зазначити,  що  час  до  трьох  годин  дня  тягнувся  дууууже  повільно.
Я  вже  встигла  виспатись  на  лекціях,  обговорити  всі  останні  новини,  вступити  в  жорстку  дискусію  зі  старшокурсником  Йосьою  (справжнє  ім’я  нікому  не  відоме)  на  тему:  «Чи  є  життя  на  Марсі?»,  знову  нагрубити  нашому  підлабузнику-старості  (а  потім  я  ще  дивуюсь,  чому  на  мене  злий  весь  деканат!)  і  намокнути  під  дощем…
День  сьогодні  взагалі  паскудний.  Ну  нічого…  Може  хоч  зустріч  з  Олексієм  змінить  ситуацію.  Напевно,  для  цього  й  існують  кохані  люди  –  щоб  підтримати  тебе,  коли  ти  засмучений,  і  радіти,  коли  щасливий.  Якби  там  не  було,  я  його  кохаю…  Хоч  ніколи  не  говорила  цього.  Але  сьогодні  скажу!  Обов’язково!  Більше  того,  навіть  прийду  вчасно  на  зустріч!
15.07.  Хто  б  сумнівався,  ЗАПІЗНЮЮСЬ!
Лечу  з  усіх  сил  в  парк,  на  наше  з  ним  місце.  Мозок  видає  примарну  надію:  «А  може  він  ще  не  прийшов?»  і  сам  розуміє  яке  безглузде  це  припущення.  Олексійчик  вчиться  на  хірурга,  тож  точність  та  педантичність  можна  назвати  його  другим  та  третім  ім’ям.
Ще  здалеку  бачу  силует  коханого.
Моя  ліва  нога  починає  свербіти,  а  це,  я  знаю,  поганий  знак.  Настільки  поганий  та  перевірений,  що  можна  сумніватися  в  доведених  речах:  що  Земля  крутиться  навколо  Сонця,  що  небо  блакитне,  а  трава  зелена,  що  сума  квадратів  катетів  дорівнює  квадрату  гіпотенузи,  але  в  цій  прикметі  –  ніколи!
Як  би  там  не  було,  і  що  б  там  у  мене  не  свербіло,  а  вірити  в  погане  не  хотілося.  Тому  я  тихо  підійшла  до  коханого  і,  закривши  його  очі  своїми  долоньками,  весело  вигукнула:  «Вгадай  хто!»
Льоша  взяв  мене  за  руки  і,  повернувшись,  тихо  сказав:  «Нам  треба  серйозно  поговорити.».  В  голосі  було  стільки  серйозності  та  рішучості,  що  я  зрозуміла:  розмова  дійсно  буде  серйозною.  Не  про  шкарпетки,  не  про  плани  на  вихідні…це  буде  щось  тяжке  для  нього  і  болюче  для  мене.

Всієї  розмови  не  пам’ятаю,  але  суть  була  ясна:  він  мене  кидає.  В  усіх  варіантах  цього  слова.  Складалося  таке  відчуття,  що  мене  дійсно  кинули,  при  чому  десь  з  висоти  сьомого  поверху,  і  так  і  залишили  розпластану  на  асфальті  зі  своїм  болем  та  недоладним  коханням…
Пам’ятаю  уривки  його  фраз:  «Я  розумію  все,  що  ти  до  мене  відчуваєш,  але…»,  «  Не  хочу  бути  останнім  покидьком  та  я  так  більше  не  можу!  Ти  живеш  за  своїми  правилами,  зневажаючи  думкою  світу.  А  я  так  не  хочу.»,  «Просто  я  не  бачу  сенсу  в  наших  відносинах»,  «…Тож  щоб  потім  не  було  нестерпно  боляче»…
«Кому?  Кому  щоб  не  було  потім  боляче?»  -  промайнула  думка.  Хоча,  слід  зазначити,  боляче  не  було.  Олексій  був  дійсно  хорошим  хірургом  і  тому,  вириваючи  і  шматуючи  моє  серце,  не  забув  про  анестезію.
Всередині  все  заніміло.  Болю  не  було,  та  я  знала  ,що  мине  година,  дві,  і  вона  обов’язково  з’явиться,  заполонить  усе  тіло  і  змусить  страждати.  З  часом  рани  загояться,  лише  шрами  інколи  нагадуватимуть  про  все  це…
Неминучість  того,  що  біль  треба  буде  відчути  і  пережити  з  жахом  відбилася  в  свідомості.
Тим  часом  Олексій  продовжував  свою  промову:  «  Ти  не  подумай,  справа  не  в  тобі.  Просто  ми  ж  такі  різні!  Я  не  хочу  робити  тобі  боляче,  повір,  більше  всього  я  хочу  щоб  ти  була  щасливою…»
І  ось  такий  благородний  і  чесний,  він  розповідає  про  турботу,  щастя,  його  душевні  муки…
А  в  моїй  голові  крутиться  лише  одна  думка:  «  Куди  ж  кращу  вдарити?  В  морду  чи  дихало?».  Врешті-решт  розумію,  що  цим  тільки  підсумую  все  сказане  про  мою  «емоційність».
«Все  сказав?»  -  перебила  я  монолог  уже  колишнього  хлопця.  Видно  він  очікував  на  іншу  реакцію,  але  ні  крику,  ні  сліз  не  було.  Навіщо  витрачати  сили  на  те,  що  виявилося  нікому  не  потрібним?
«Так  от,  дякую  тобі!  -  спокійно  продовжила  я,  помічаючи  як  брова  Олексія  нервово  поповзла  вгору  (  перший  вияв  його  здивування)  –  Давно  хотіла  про  це  поговорити,  але  все  якось  не  вистачало  сміливості…  Дійсно,  ми  зовсім  різні.  Не  пара  ми  з  тобою!  Дякую,  що  сам  почав  розмову.  –  і,  зітхнувши  з  полегшенням  (  все-таки  три  роки  в  драматичному  гуртку  не  пройшли  марно!),  додала  –  Ну,  тоді  все!  Бувай!»
Гордо  розвернувшись  на  180  градусів,  я  пішла  по  алеї,  залишивши  свого  «благородного  лицаря»  в  стані  шоку.
Людина,  яка  ще  п’ять  хвилин  назад  розпиналась  про  моє  щастя,  зараз  скрипіла  зубами  від  мого  радісного  вигляду.  Все-таки  мій  словесний  удар  був  набагато  болючішим,  ніж  міг  бути  фізичний.  Я  обрала  мішенню  його  гординю  і  не  промахнулась.

Я  ішла  подалі  від  людей.  Наплювавши  на  свої  ж  ранкові  переконання  купила  пачку  сигарет  і  навіть  намагалася  курити  під  невпинним  дощем…  Анестезія  потихеньку  вивітрювалась,  тому  здоровий  глузд  поволі  почав  все  розуміти,  плечі  зігнулись  під  тиском  нової  проблеми,  рана  в  серці  боліла.
Раптово  я  спіткнулась  і  підбор  на  моєму  лівому  чобітку  зрадницьки  зламався.  Це  було  останньою  краплею.  Сівши  на  мокрий  бордюр  я  голосно  заплакала.  Так  зазвичай  плачуть  маленькі  дітки,  ображені  та  залишені  самі.
-  Чому  сумуєш,  красуне?  –  почула  я  через  деякий  час  –  Не  плач,  дівчинко!  Тут  і  так  води  повно  –  спробував  розважити  мене  якийсь  майже  сивий  чоловік.  –  А  тут  ще  й  ти  зі  своїми  сльозами!  Скоро  в  місті  буде  скільки  води,  що  муситимемо  як  ті  венеціанці  плавати  на…  -  так  і  не  зумівши  згадати  ту  єдину  літеру,  яка  відрізняє  венеціанську  гондолу  від  засобу  контрацепції,  закінчив  -  …  на  човнах!
Я  посміхнулась:
-  Дякую  Вам!
І,  проводячи  чолов’ягу  поглядом,  подумала:  «Дійсно,  сльози  –  лише  вода.  А  навіщо  безглуздо  лити  воду?»
Тому,  взявши  в  одну  руку  свій  підбор,  в  іншу  –  мокру  і  вже  майже  схожу  на  ганчірку  сумку,  пішла  на  зупинку.

Сівши  в  автобус  я  притиснулась  розгарячілим  чолом  до  вікна,  цим  самим  одночасно  роблячи  дві  справи:  охолоджуючи  власну  голову  і  лякаючи  своїм  виглядом  перехожих.
-  Привіт,  бомже!  –  раптом  почула  знайомий  голос.  Поряд  зі  мною  сидів  хлопчина,  який  ще  зранку  сприймав  мене  як  гота.
-  Привіт!  –  бачити  людей  не  хотілося,  а  розмовляти  тим  паче.  –Краще  відсядь.  У  мене  воші.  –  брехала  я.
-  Нічого,  я  в  шапці.  –  розвіяв  мої  наміри  малий  –  Слухай,  а  ти  часом  не  знаєш  де  можна  підзаробити  грошенят?  Тільки  чесним  шляхом!
-  А  навіщо  тобі  гроші?  –  зацікавилась  я  –  Програв  комусь,  чи  що?
-  Та  ні,  на  відеогру  не  вистачає.  –  сумно  зітхнув  мій  новий  товариш.
Раптом  мій  животик  озвався,  нагадуючи  про  той  факт,  що  весь  день  я  нічого  не  їла.
-  Що,  голодна?  –  запитав  хлопчина.
-  Угу…
-  На,  тримай.  –  і  протягнув  мені  шоколадний  батончик.  –  Бери,  бери!  Я  такі  все-одно  не  їм.
То  ти  не  знаєш  де  можна  заробити?
Ех,  були  б  у  мене  10  гривень!
-  Не  в  грошах  щастя!  –  посміхаюся  я.
-  Ага,  а  в  їх  кількості!  –  жартує  хлопчина,  споглядаючи  мої  чобітки.
-  Ні,  -  хитаю  головою  в  знак  заперечення  –  не  в  їх  кількості!  Щастя  –  в  можливості  мати  те,  що  тобі  потрібно.
-  А  ти  філософ!  –  лагідно  посміхається  хлопча,  дивлячись  як  мій  ротик  знищує  батончик.  –  А  що,  прикольно!  Бомжик-  філософ!  Типу  Сковорода!
-  От  тільки  Сковороду  ображати  не  треба!  –  серйозно  сказала  я  –  Це  по-перше.  А  по-друге,  купи  собі  відеогру!
З  цими  словами  я  поклала  в  кишеню  мого  товариша  10  гривень.  Здивований  хлопчина  подивився  мені  в  очі.
-  Де…де  ти  їх  взяла?..  Ти  ж…
-  А  ти  точно  нікому  не  розповіси?  –  пошепки  запитала  моя  бомжацька  величність.  У  відповідь  хлопець  кивнув  головою.  –  Гаразд…  Я…  Убила  людину!  Убила,  з’їла,  а  одяг  і  гроші  забрала  собі!
Ось  і  моя  зупинка!  Ну,  бувай  здоровий!  –  і  мовивши  це,  вийшла  в  вечірню  пітьму.
Дощ  нарешті  припинився.

Шкандибаючи  на  одну  ногу  і  у  вигляді,  якому  б  позаздрив  навіть  Мерлін  Менсон,  я  дійшла  додому.
Десь  півгодини  лежала,  слухаючи  жалісливі  пісні  про  нещасливе  кохання.  Потім  вирішила  перемістити  свій  біль  в  матеріальний  вияв,  тому  зібрала  докупи  всі  його  подарунки.  Але  знищити  листівки  з  віршами  Олексія  рука  не  піднімалась,  про  гарненьких  плюшевих  зайченят  не  могло  бути  й  мови.  Тому  роль  цапа-відбувайла  дісталась  валентинці,  на  якій  точним,  акуратним  почерком  Олексія  (геть  не  схожого  на  почерк  лікарів)  було  виведено:
Среди  подлости  и  предательства,
Среди  гор  барахла  казенного
Есть  приятное  обстоятельство-
Я  ЛЮБЛЮ  ТЕБЯ!  Это  здорово.

Рватись  валентинка  аж  ніяк  не  хотіла,  тому,  запаливши  сірник  і  під  власний  спів:  «Гори,  гори  ясно…»,  я  піднесла  полум’я  до  червоного  картонного  серця.  Виявилося  любов  не  горить,  точніше  горить,  але  дуже  погано.  А  при  спробі  змити  її  в  раковині  –  ще  й  не  тоне.
То  ж,  облишивши  цю  безнадійну  справу,  ігноруючи  часті  стуки  в  двері  та  телефонні  дзвінки  (Друзі…  Куди  ж  від  них  сховаєшся!),  я  пішла  дивитись  телевізор.

Загалом,  це  був  звичайний  день.  Звичайнісінький  день  мого  божевільного  життя.  І  ситуація  з  Олексієм  була  болючою,  образливою,  але…звичайною.
За  чотири  роки  наших  відносин  він  кинув  мене  три  рази,  я  його  –  п’ять.  Ні  я,  ні  він  не  розділяємо  погляди  один  одного.  Я  не  розумію  його  вчинків,  він  –  моїх.  Але,  як  відомо,  наше  серце  робить  вибір  з  причин,  яких  і  само  зрозуміти  не  може,  ось  тому  нас  і  тягне  один  до  одного.  Це  ніби  магніти,  глибоко  зашиті  в  два  серця.
Можливо  я  божевільна  (  цікаво,  а  в  коханні  взагалі  є  хтось  розумний?),  можливо  по  мені  вже  плаче  величезними  сльозами  гальмівна  сорочка,  але  моє  серце  точно  знає,  що  одного  дня  Олексій  повернеться  в  моє  життя…  З  плюшевим  зайцем,  квітами  і  усвідомленням  того,  що  я  йому  потрібна.

Це  розуміє  серце,  а  мозок  активно  реагує  на  зміни  в  моєму  житті:  «  Отже  ми  занадто  різні!  Я  для  нього  надто  емоційна!»  -  починає  протест  власна  гординя:  «  Нічого-нічого!  Ти  ще  пошкодуєш!  Я  стану  ідеальною,  і  ти  зрозумієш,  що  втратив!  Йолоп!
Я  позбавлюся  всіх  своїх  недоліків!  Для  початку  перестану  запізнюватись!
Отже,  завтра  встаю  раніше!»
І,  поставивши  будильник  на  05.59.,  я  з  гордістю  лягаю  спати.
2006  р.  (непероблене)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352233
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.07.2012


Монолог моральної проститутки

Я  в  очах  твоїх  бачу  відразу.
Такий  погляд  на  мене  у  всіх.
Не  соромся!  Скажи  все  одразу
Тій,  в  якій  бачиш  весь  смертний  гріх.

Не  дивуйсь!  Молода  іще  тілом,
А  душею  –  одвічно  стара.
Я  проста  моралістка-повія,
Та  колись  я  святою  була.

Ну  а  потім  пустила  людину
В  свою  душу.  Зігрівся  він  там,
Очорнив,  осквернив  і  покинув.
Він  пішов  з  душі  геть  по  світам.

Інших  довго  пускати  боялась.
Ось  впустила.  І  знову  мені
Мою  душу  назад  повертали
Вже  брудну,  всю  б/у  і  в  багні.

Згодом  в  душу  приходили  люди.
В  ній  притулку  шукав  майже  кожен.
Нанесли  стільки  болю  та  бруду,
Що  я  досі  відмити  не  можу.

Я  не  всім  дала  доступ  до  тіла.
Тільки  в  душу  пускала  сама  –
Вона  зношена,  я  –  як  повія,
Що  її  за  любов  продала.

І  не  знаю,  котра  із  них  гірша:
Та,  що  тіло  своє  продає
Чи  що  душу.  Та,  мабуть,  простіше,
Змити  дотик  ніж  серце  своє.

Про  кохання  забути  я  мушу.
Хоч  про  нього  я  мріяла  вік.
Хто  ж  тепер  візьме  цю  мою  душу,
Яку  брали  усі  хто  як  міг?

Вже  померла  на  щастя  надія.
Не  пульсує  по  венах  в  висках.
Я  проста  моралістка-повія,
Нам  нема  хеппі-енду  в  казках.

вірш  -  частина  з  прозового  твору  "Анна  Графських.  Пережити  армагедон  душі"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352074
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.07.2012


ТТ (твоя тиша)

Так  добре,  що  ти  не  побачиш,
Як  з  ранку  роблю  собі  каву.
Як  чашку  розбила…  Пробачиш?
Як  кішкой  потягуюсь  мляво.

Як  добре,  що  тОбі  не  чутно
Спів  в  ванній  (цей  звук  є  найгіршим).
Блокнот  мій….в  якім  баламутно
Живуть  недописані  вірші.

І  добре,  що,  мабуть,  ніколи
Ти  вже  не  помітиш  того,
Як  ,забрана  в  мрії  простори,
Я  знов  засинаю  в  метро.

Як  я  розмовляю  з  містами,
Кормлю  чорним  хлібом  ворон.
Прощаюсь  завжди  зі  сльозами,
І  швидко  ховаюсь  в  вагон.

Як  бачу  ведмедя  в  хмаринці.
Як  стукає  серце  у  грудях.
На  звичній  трамвайній  зупинці
Похмурим  всміхаюся  людям.

Як  я  –  на  подушку  щокою
І  в  сон  –  там  цікавий  сюжет.
Нас  зв’язує  щось  із  тобою.
А  що  –  то  вже  долі  секрет.

Не  бачиш,  не  чуєш,  не  знаєш.
Від  цього  нікому  не  гірше.
Тссс…Трошки  помовч.  Світ  зникає…
Відчуй  мене.  Я  –  твоя  тиша.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351868
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2012


Про каву і не тільки

Майже  допита.  Уже  охолола.
Кава  стоїть  на  столі  край  вікна.
Я  –  королева.  Але  без  престолу.
Я  –  не  погана.  Але  не  Вона.

Майже  добита  моральним  стражданням.
Біль,  як  і  кава,  допитий  зрання.
Разом  з  тобою.  Але  без  кохання.
Я  –  не  кохана.  Кохана  –  не  я.

Я  не  із  тих,  хто  втече  від  проблеми.
Знову  до  чашки  тулю  я  вуста.
Я  все  ще  прима.  Без  фанів  і  сцени.
Я  –  ще  не  гірша.  Я  просто  не  та.

Знаєш,  на  каву  я  схожою  стала.
Осад  на  дні  у  душі  не  чіпай.
Я  –  не  жахлива.  Я  просто  як  кава.
Хто  ж  тобі  винен,  що  ти  любиш  чай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351867
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2012