Крилата (Любов Пікас)

Весна і війна

Весна  і  війна  –  ці  слова  не  дотичні.
Весна  –  це  трава,  це  листочки,  це  цвіт.  
Це  промені  сонця    –  палкі,  феєричні,
Це  спів  солов’я  і    лелеки  політ.

Це  –  поле  розоране,  в  полі  –  картопля.
Це  погляд,  диво́вижі  повен,    з-під  брів.
Це  крики  дітей,  їхнє  гайда  і    оп-ля
У  дні  вихідні  під  будинком  в  дворі.  

Війна...    –  це  розруха,  це  смерті  та  рани,
Це    гул  літаків  і  ворожих  ракет,
В  реалі  вогонь,  не  на  телеекрані,
Це  зустріч  з  агресією  тет-а-тет.  

Це  спалені  ниви  і  луг  із  дірками.  
Це  села  безлюдні,  міста  без  домів.
Це  сльози  дитини  і  стогони  мами.
Сигнали  тривоги  і  сховки  в  землі.

Навіщо  ці  жахи?!  Навіщо  ці  болі,
Цей  шлях,    який  тягне  планету  до  дна?!
Чому  в  миру  сили  непевні  і  кволі?
Весна.  Квіти.  Трави.  Лелеки.  Війна….

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2024

ПЕТРО ОБАЛЬ (художник)

Присвята

Родився  Обаль  у  маленькому  селі,  
Якого  зараз  не  знайти  уже  на  карті.
Трудився  ревно,  жив  достойно  на  землі,
Стояв  у  вправності    мистецькій  він  на  варті.  

Понад  сімсот  робіт    художник  залишив,  
Коли  з  життя  пішов  на  вічний  відпочинок.
Він  живописив,    ксилографії  робив,
Ліногравюри  –    все  з  любов’ю  й  чин  по  чину.

Важких  сходин  в  житті  багато  подолав.
Шість  літ  у  таборі    провів  –    у  Казахстані,
Радянський  уряд    йому  зраду  приписав.
Донька  й  племінниці  теж  їли    хліб  в  засланні.

Не  плакав  Обаль,  жив,  як  міг,  і  віру  пив.
Не  втратив  людяність  і  дар,  що  мав  від  Бога.
Любив  красу  природи  і  красу    творив,    
Хоч  в  серці  біль  носив  він  через    смерть  небоги.  

Жив  у  Стрию,    мистецтво  дітям  викладав,
Звідти  його  на  заслання  й    етапували.
В  Стрий    повернувся,    хоч  там  дому  вже  не  мав  –  
Його  партійному  прислужнику  віддали.

Згодом  вселився    у  будинок  з  двох  кімнат.
У  ньому  з  жінкою  жив  й  рідною  донькою.
Не  був  ніколи  Обаль  грошолюбству    брат.
Коли  творив,  Господь    водив  його  рукою.

Учився  в  Кракові,  у  світі  знаним  був.
Любив  дітей  і  квіти,  зосібна,    іриси.
Був  оптимістом,  жарти  сипав  у  добу,
Світло  в  очах  носив,    мав    позитивні  риси.  

В  його  пейзажах  хмара  шлях  ногами  б’є.  
В  його  портретах  душі  голі,  без  забрала.
Роботи  Обаля    в  музеях  різних  є.
І  у    Стрию,  де  жив  найдовше,  їх  чимало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2024

Мама (для малят)

Устами  дитини

Мама  –  не  приховуєм,
Найдорожча  в  світі.
Родить  нас,  виховує
І  в  зимі,  і  в  літі.  

Тепле  вона    сонечко!  
Квіточка  строката!
Калинове  гронечко!
Пташечка  крилата!

Пригорне  завзятенько
До  свого  серденька  –  
Олю,  Гната,  Златоньку.
Добра  вона  –  ненька!

Борщ  зварить,  вареники
Та  узвар  із  сушки,
Казочку  письменника
Піднесе  до  вушка.

Одяг,  що  забруднений,  
Випере  руками.
Погляд,  що  загублений,
Вичистить  устами.

Подарує  іграшку,  
Олівці,  альбомик.
Дасть  собаці  кісточку,
Вичистить  хороми.      

Справить  день  народження  
Доні,  сину  з    татком.
Правила  поводження
Вивчить  із  малятком.

І  допоки  житиме
На  землі,  без  спину
Віддано  любитиме
Рідну  їй  дитину.

Роду  предків  мовою
Дяку  їй  віддаймо.
Бути  їй  здоровою  
Щиро  побажаймо!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2024

А знаєш

В.

А  знаєш,  я  рада,    що  ми  не  зустрілись  
Отак  -  тет-а-тет,  без  очей  чужих,  кроків,
Що  погляди  наші  на  віддалі  грілись  -  
Й  нечасто  на  протязі  декількох  років.

А  знаєш,  я  рада,  що  мудрість  носив  ти,
Що  серце  мені  не  відкрив  ти  нарозтвір,
Не  влив  в  жили  тіла  любові  і    крихти  –
Моїй  цим  наказ  підписав  ти    на    розстріл.    

А  знаєш,  я  рада,  що  ти  її  любиш,  
Що  вірний  ти  їй,  наче  воїн  Вітчизні.
Не  знали  торкань  твоїх  губ  мої  губи,  
Ніхто  не  знайде  плям  на  нашій  білизні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010623
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2024

Тарас Бобанич

ПРИСВЯТА
Не  бажав  він  визнання  та  слави,  
Просто  ніс  людину  у  собі́,
Жив  задля  піднесення    держави
України.  Йшов  за  неї  в  бій
З  ворогом,  якому  мало  місця
На  землі  було  –    тій,  що  посів,
Який  прагнув  настромить  на  вістря
Укрів  –  волі  й  правди    носіїв.
Молотом  був  –  «Хаммером»,    Бобанич.
Змалку  честь  гострив  і  дух  кріпив,
Силу  лив  в  свої    тілесні    дзбани,
Волею    пиху́,  байдужість    бив.
На  Майдані  був,  ідеї  правих
Серцю  його  любими  були.
Влився  він  свідомо  в  їхні  лави  –  
В  «Правий  сектор»  -  з  ним  до  скону  плив.
Мову  рідну  захищав  і  віру,
Молодь  вчив  пускати  честь  з-під  брів.
Як  прорвав  сусід    кордонам  шкіру,
На  війну  пішов  він  з  перших  днів.  
Батальйон  від  ДУК  ПС  очолив.  
Не  сидів    у  штабі  –    вів  бійців.
Коли  ворог  брав  в  пекельне  коло
Його  хлопців,  не  втікав  в  кущі.
Йшов  останнім  завжди  з  поля  бою.
Так  було  і  в  той  фатальний  день  –    
Дав  команду  відходити  воям.  
І  прийняв  на  себе  весь  вогень.

Що  сказати  ще  про  цю  людину?
Тяж  до  філософії  він  мав.
Пізнавав  минуле  України.
Вірші  вчив  і  їх  декламував.  
Відданий  був  праці  та    родині,
Дім  і  сад  хотів  свій,  наче  Ше…
Тепле  серце  дарував    дружині,  
Підставляв  тим,  хто  в  біді  плече.  
Може,  рани  ближнім  час  загоїть,  
Та  не  перетворить  пам’ять  в  лід.
Жив  він,  як  герой  і  вмер  героєм.
Краєві  лишив  достойний  слід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2024

Заєць та коза (віршована казка)

В  лісі  зайчик  жив  вухатий,
Домик  мав  –  ого!
Та  якось  коза  рогата
Вигнала  його.

Каже:
-  Я  тут  буду  жити.
Ти,  сіряк,  втікай.
Все  тут  є:  ручай,  щоб  пити,
І  з  травою  гай.

-    Але  ж  мій  цей  дім  розлогий,
Що  в  гайок  веде.
-  Йди,  не  зли,  бо  маю  роги,
Заколю  тебе!

Сів  на  пень.  Ну,  що      він  зробить?
Плаче  неборак.
Тут  Мішелик  –  лис,  підходить.
-  Чом  ридаєш  так?

-  Як  не  плакати  я  маю?
Вигнала  коза
Мене  з  мого  зелен-гаю  
І  житло  взяла.

-  Захищу.  
Ступили  в  хату,  
Мовив  лис  без  сили:
- Може,  панночко  рогата,
Ви  б  цей  дім  лишили?  

Почала  слова  колоти
Кізка  Пху  з  печі́:
-  Йдіть,  бо  можу  заколоти.
Роги  –  як  мечі!

Втік  Мішелик-лис.  Заводить
Заєць,  наче  горн.
Вовчик  Єнсик  тут  підходить,
З  чаші  їсть  поп-корн.

-  Чом  ревеш?  –  у  оці  подив.
-  Вигнала  козиця
З  дому,  який  сам  я  зводив!
Так  хіба  годиться?

-  Поможу  твоєму  горю.
Ти  мені  повір.
Голодом  її  замо́рю,  
Вискочить  надвір.

Вбіг  у  дім  та  як  завиє:
-    Геть  звідсіль    іди!
Ні?  Всі  виходи  закрию,
Будеш  без  їди.

Погляд  Пху  звела  не  Божий,
Кинула  з  печі́.
-  Утікай!  Сколоти  можу!
Роги  –  як  мечі!

Єнсик  втік.  А  заєць  знову
Сів  на  пень,  їсть  квас.
Рак-козак  почав  розмову,  
Ліз  повз  пень  якраз.

-  Чом  на  морді  смутку  лати
В  тебе?
-  Втратив  дах,
З  хати  вигнала  рогата.
-  І    уся  біда?

-  Так.  Та  дім  мій  був  гарненький,  -  
Каже  й  сльози  п’є.
-  Поможу  тобі,  сіренький,
Сила  в  мене  є!

-          Вовк  і  лис    не  дали  ради.
Як  поможеш  ти?
           -        Хоч  повзу  я  часто  задом,
Повні  гостроти

Мої  клешні.  
Підібрався  
До  кози  козак.
-  Я  рогата!
Не  злякався:
-  Рак  я!  Неборак!

Ущипнув    козу  лукаву!
Крикнула  вона
Й  так  давала  з  хати    драла,
Аж  ішла  луна.

Заєць  з  раком    до  обіду  
Сіли,  сміх  –  горою!  
А  коза  пішла  до  діда  -
Пригостив  лозою.

Стара  казка,  трішки  відредагувала,  була  на  фейсбуці,  а  тут    -  ні.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2024

Квітка Цісик

Прожила  мало,  але  цільно.
Цвіла  яскраво,  тонко,  вільно.
Була  метка,  неначе  білка,
І  ніжна,  мов  вербова    гілка.

Прийняла  скрипку  в  своє  коло,
Гострила  піснею  свій  голос.
Була  джинґлеркою  реклами.
Учила  мову  тата  й  мами.

Хоч  в  США  домівку  мала,
Ген  український  не  сховала.
В  батьківськім  краї  побувала,
Їй  влада  «браво!»  не  кричала.

У  дні  не  знала  Квітки  втоми.
У  світ  пустила  два  альбоми
Із  українськими  піснями  –  
Пішли  небитими  шляхами.  

У  пісні  Квітки  –    звуки  річки.
В  сорок  чотири…  згасла  свічка
Життя  її.  Жаль  тисне  груди…
В    пам’яті  світу  завжди  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2024

Про П… і його братію

Це  ж  треба  мати  ген  дракона,
Характер,  навички    змії,  
Прийти  у  Всесвіт  з  того  лона,  
В  якому  злодій  людськість    з’їв,      

Щоби  так    світом  колотити,  
Ламати  мирові  хребет,
Як  воду,  кров  із  люду  пити,  
Справляти  (й  гучно!)  злу  бенкет.

Це  ж  треба  мати  серце  з  льоду,  
Щоб  розбивати  –  ще  й      у  дріб,  
Те,  що  є  надбане  народом,  
Що  дім  для  нього,  сіль  і  хліб.  

Це  ж  треба  мати  мізки  з  глини,  
Щоб  Божих  правд  не  осягти:  
Ми  тут,  щоб  підкорять  вершини
Добра!  Любов  у  світ  нести!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2024

Микола Рачок (присвята)

МИКОЛА  РАЧОК
(журналіст  видання  «InfoCar»,  поет,  учасник  російсько-української  війни)

Він  двадцять  сім,  всього  лиш  двадцять  прожив!
Інтелігентний  був,  меткий,  худенький,  милий.
Свій  шлях  короткий  із  добра  і  правди    шив,
Збирав  ресурс  для    втілень  задумів  і  сили.    

Він  мандрував,  любив  вслухатись  в  «ців»  і  «кру»,
Читав  багато,  ві́рші  пробував    писати.
Любив  родину  –  батька,  матір  і  сестру,
Свій  хист  в  виданку  «InfoCar»    встиг  показати.

Війна  прийшла  –  страшна,  брутальна    і  брудна,
Вдягла  на  себе  із  вогню  і  крові  шати.  
Микола  мужність  влив  і  впертість  до  нутра    –  
Пішов  країну  –  рідну  Матір,  захищати.    

Поміж  боями  і  писав,  і  жартував.
Мав  безліч  планів.  Вірив  –  вільна  їм  дорога.
Та  у  бою,  в  якому  козир  ворог  мав  –    
В  числі  та    зброї,  відійшов  боєць  до  Бога.

Батькам  Микола  килим  виткати  хотів
Із  ниток  щастя,  щоб  по  ньому  йшли  у  старість.
Не  встиг.  Війна  убила  мрії....  Відлетів.  
Та  до  свого  життя  він  будив  цікавість.

Що  планував  колись,  збувається  уже.
Відкрили  рідні,  подолавши  трудність,  втому,
В  рідному  місті  те,  що  син  праг  над  усе  –  
Кав’ярню  і  книгарню  в  закладі  одному.

«Герої»  -  так  назвали  місце  це  батьки.
Тут  буде  жити  слово  серця,  України.  
Рачка    Миколу  пам’ятатимуть    віки
Нащадки  Вінниці  і  цілої    країни.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2024

Івану Леню - фронтмену гурту

Соліст  і  акордеоніст  він    в  KOZAK  SYSTEM.  
Їздить  у  час  війни  по  селах  і  містах.
Ділиться  з  публікою  різним    своїм  хистом.
Любов  і  лють      танцюють  в  нього    на  устах.  

Любов  дарує  він  калині  і  тополі,  
Цивільним  –  мамі,  тату,  братові,    сестрі,  
Всім,  хто  воює  чи  в  шпиталі  терпить  болі,
Хто  гріш  дає,  щоб  воїн  міг  тримати  стрій.    
 
А  лють  –  палку,  природню,  ворогу  підносить.
На  ліки,  зброю    перетворює  її.
Вплітає  силу  Україні-Неньці  в  коси,
Бажає  щиро  їй  лиш    виграшних  боїв.  

Проводить  з  гуртом  своїм  зустрічі,  концерти.
Хто  був  на  них,  запам’ятає  це  навік.  
Слово  Івана,  його  пісню  з  дум  не  стерти.  
Живлять  цивільних,  воїв,  наче  квітку  –  сік.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2024

Військовому медику Антону

27-семирічному  Антону  –    військовому  медику
зі  128-ої  бригади  ТрО  Дніпра
Присвята

До  все-масштабної  війни  він  був  студентом,  
Медичним  братом  у  лікарні  працював.
Коли  посунув  ворог  в  лютому,  моментом
З  волі  добра  свого    до  ТрО  пристав.

Пройшов  спецкурси  ,  самостійно  набирався
Потрібних  знань.  Гострив  уміння  в  час  боїв.
Так,  було  важко,  страшно,  шумно  –  не  здавався.
Вперед    обов’язок  його  до  праці  вів.

Над  сотню  воїнів  він  вивіз  з  поля  бою.
Не  раз  під  обстрілом  приводив  їх  до  тям.
Резону,  діям  волю    лиш  давав  –  не  болю.  
Про  одне  думав  –  зберегти  чуже    життя.  

Два  роки  медиком  військовим…  Це  багато.  
Та  що  подіє?  Не  впаде  на  дно,  як  сом.
Силить  його  те,  що  кохана  жде  і  мати.  
Інакше  б  висох  вже  б  від  жаху,  перевтом.  

Медичний  університет  надав  відпустку
Антону.  Шостий  курс    йому  ще  слід  пройти.
Та  спершу  мусить  Україна  щастя  хустку
У  долі  взяти  і    на  голову  вдягти!  
 
Зустріне  хлопця  наречена  тоді,  мати.
Яка  ж  для  всіх  це  буде  незабутня  мить!
Антон  закінчить  вуз.  І  буде  працювати
В  лікарні  чи  в  шпиталі.  Хай  йому  щастить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2024

Я - УКРАЇНА

Я  –  сяйво    сонця  
На  небесній  гладі  
І  блиск  води  
Грайливої  під  ним.
Рій  бджіл  і  сад  
Вишневий      на  леваді,
Карпатські  гори  
І  півострів  Крим.

Калини  гроно  
І  вербове  віття,
Спів  солов’я
І  клекіт  журавлів.
Голос  свободи    
Та  душа  століття.  
Городу  овоч
І  зерно  полів.  

Я  –  думки  вихор  
І  двигун  для  руху.
Снага  козацька,  
На  стеблі  –  роса.    
Криниця    сили  
І  вершина  духу  .
Мене  чекає  
Слава  і  краса!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024

КІТ і РИБА

Небилиця

Кіт  подався  до  ріки.
З  неї  витяг  рибу.
Мала  вона  плавники,  
Очі,  хвостик.  Хибу
В  ній  коток  знайшов,  коли
До  очей  наблизив  –  
Лапи  в  рибоньки  були!
Викрутив  мармизу.  
- Може,  і  не  риба  ти?  -  
Вирік,  мигнув  оком.
- Риба.  Вмію  я  плисти
І  ходжу  нівроку.  
- Я  візьму  тебе  додому,  
Буду  годувати  
І  з  тобою    без  утоми  
У  дворі    гуляти.
- Добре.  Лиш  мене  не  їж.  
Дуже  хочу  жити!
- Не  візьму  тебе  під  ніж.
Будемо  дружити!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024

Життя людини

Життя  людини  крихке,  наче  лід  на  річці,  
Мов  сніг,  що  лежить,  допоки  живе  зима.
Горить  нині  день  її,  наче  гніт  на  свічці,  
Чи  так,  як  у  горах  ватра,  а  завтра...  –  тьма.  

Охочих  життя  ковтнути  не  так  і  мало.  
Найбільшою  пожирачкою  є  війна.  
Щоденно  комусь  впихає  під  шкіру  жало.
Від  крові  людської  п’яна,  мов  від  вина.  

А  ще  ж  є  їдці  такі  як  хвороба,  старість,
Свідоме  вбивство,  аварія,  струс  у  днях,  
Обірвані  струни  музи    в  душі-гітарі,  
Забитий  у  тіло  кривди,  зневаги  цвях.  

Любов  все  ж  крокує,  хоч  часто  їй  в  світі  тісно,
Тримає  ліхтар  –  вручили  небес  посли.  
Ми  всі  світ  цей  лишимо  рано  чи  пізно,  звісно,
Важливо  лиш,  як  жили  в  ньому,  що  несли.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024

Про бурого ведмедя (дит. )

Небилиця

Жив  ведмідь  собі  в  тайзі.
Мав  він  ґулю  на  нозі.  
З  неї  ріс  зелений  мох.
- Так  мене  помітив    Бог,  -  
Всім  сказав.  -  Я  цар  землі.
Поклоняйтеся  мені.
Звір  ричав  і  сипав  жар.
Всі  повірили,  що  цар.  
Вовк  йому  носив  гриби.
Лиска  кашу  із  верби.
Лось  торти  із  риби  пік,
Клав  ведмедеві  під  бік.
Рись  несла  зміїний  хвіст.
Йшов  ведмідь  від  нього  в  ріст.
Віз  єнот  вайлу  до  ліжка
Фрукти  й  кедрові  горішки.
Лев,  ховаючи  свій  рев,  -  
Листя  та  кору  з  дерев  
Приносив  ведмедю  в  дім,
Вимивши  їх  у  воді.
Бурому  всі  підкорялись,  
Бурого  усі  боялись.
А  шишкар,  що  народився,  
Лапки  вмив,  води  напився,
До  ведмедя  підлетів,
Покусав  його  і  з'їв.
Став  великим,  наче  гну.
Всі  вклонилися  йому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2024

ПЕТРО І ГОРОБЦІ (казка)

       ПЕТРО  І  ГОРОБЦІ
КАЗКА
     Батьки  25-річного  Петра  –  військового    ЗСУ,  мешкали  в  одному  з  районних  містечок  Львівщини.  Туди  вони  перебралися  після  того,    як  на  Україну    напав    ворог  і  поруйнував  у  їхньому  рідному  місті,  що  містилося  на  сході  країни,  багато    будинків.  Петро  приїхав  на  Львівщину  до  батьків  на  відпочинок.  До  того  хлопець  перебував  у  лікарні,  де  йому  ампутували  ліву  ногу,  яку  він  важко  поранив,  коли  виходив  з      бою.  Батьки  дуже  зраділи,  як    побачили  Петра.  Так,  без  ноги,  але  живий!    Зранку  до  вечора  вони  тільки  те  й,  робили,  що  всіляко  догоджали  сину  –  обіймали,  цілували,  готували  йому  такі  страви,  які  бажав,  возили    возиком  у  дворі  біля  будинку.  Плакали  лише  тоді,  коли  Петро  не  міг  бачити  їхніх  сліз.  Як  могли  не  плакати  –  син  ногу  втратив  разом  з  коліном,  а  на  обличчі  та  руці  осколки  наставили  своїх  міток.  «Як  складеться  подальше  життя  мого  сина?  –  думала  мати.  -  Чи  не  впадатиме  її  Петро  в  депресію?  Чи  зможе  працювати?  Чи  ожениться?    Чи  дівчина  його  –  Оксана,  не  відмовиться  від  нього  через  те,  що  став  інвалідом?    Ми,  батьки,  звісно,  будемо  підтримувати  сина,  доки  житимемо,  допомагатимемо  йому,  чим  зможемо,  а    щодо    Оксани…  ,  тут  ще  не  відомо,  як  все  повернеться».      
     В  час,  як  Петро  приїхав  у  відпустку  його  наречена  перебувала  за  кордоном  –  у  Німеччині.    Туди  вона  поїхала  ще  з  перших  днів  війни.    Волонтери    допомогли  Оксані  та  її  батькам  вибратися  з  рідного  міста  під  час  того,  як  воно  зазнало  нещадних  атак  з  боку  ворога.  З  Петром  дівчина  обмінювалась  повідомленнями  через  програму  «Вайбер».  Іноді  їй  вдавалося      поспілкуватись  зі  своїм  хлопцем  телефоном.    Про  одруження  ні  Петро,  ні  Оксана  нічого  одне  одному  не  говорили.  Дівчина    була  за  кордоном,  хлопець  –  на  війні.  Петро      не  просив  руки  в  Оксани,  бо  не  знав,  що    далі  буде  з  ним.  Оксана  не  знала,  коли  повернеться  в  Україну  і  чи  буде  їй,  куди  повертатися.  Воював  Петро  спочатку  на  Запорізькому  напрямі,  а  потім  на  Херсонському.  В  той  день,  коли      позбувся  ноги,  встигнув  вивести  25  хлопців  з  поля  бою,  був  старшим  в  їхній  групі.  А  коли    отримав  поранення,  вони  йому  допомогли  врятувати  своє  життя  –    наклали    правильно  джгут  –    вище  рани,  і  відвезли  до  лікарні.  Дорога  була  не  близькою,  Петра    ледве  живим  довезли.      Але  довезли,  й  операція,  яку  провели  хірурги,  була  успішною.  
       Була  субота.  Йшов  п’ятий  день  Петрового  відпочинку.  Військовий  набрав  сили,  оптимізму  –  знаходився  ж  у  колі  сімейному,  тож  вирішив      прогулятися  містом,  насолодитися  принадами  міського  парку.  Пересуватись    на  одній  нозі  з  допомогою  палиці  на  далеку  відстань  чоловікові    було  важко,  тож  він  вирішив  їхати  до  міста  візком,  яким  уже  добре  навчився  керувати.    Мамі  сказав,  щоб  вона    залишалася  вдома,    ліпила  для  всіх  вареники,      до  парку  він  поїде  сам,    подивиться  на  людей,  які  бродять  вулицями,  побуде  наодинці  із  живою  природою  в  парку.  Тато  виявив  бажання  супроводити  Петра,  та  син      не  дозволив  йому    цього,  мовив:  «Ти,  любий,  відпочинь.  Увесь  тиждень  на  заводі  працював,  ще  й  про  мене  вечорами  клопотався».    Погодився  тато  (спробував  би  тільки  не  погодитися!),  виніс  синові  візок  надвір  (пандусу  в  під’їзді  їхнього  дев’ятиповерхового  дому    не  було).  Сів    Петро  у  візок    та  й  покотився    тротуаром.      700  метрів  проїхав,  поки  добрався.  А  в  парку  –  гарно!  Дерева,  кущі  стоять,  небо  підпирають  верхівками  й  гілками.    Так,    більшість  з  них  зараз  ще  голі,  бо  лише  кінець  березня.  Та  ялинки  незмінні  протягом  усього  року,  вони  радо  демонструють  відвідувачам  свої  пишні  зелені  сукні.    Квіти  деякі  зацвіли.    Пташки  співають.  Зупинив  візок  Петро  біля  однієї  з  лавок.  Вирішив  посидіти  трохи  у  візку,  поспостерігати  за  навколишнім  світом  природи.  Не  встиг  кілька  хвилин  посидіти,  як  небо  густо  вкрили  хмари  –  вітер  приніс  їх  зі  сходу,  а  ще  через  п’ять  хвилин  почав  падати    дощ.  «Нагулявся!»  -  подумав  Петро.  –  Добре,  що  кашкет  на  голову  взяв      і  куртку  на  плечі  (мама  наполягла).  Тільки  Петро  хотів  розвернути  візок  і  додому  їхати,    як  побачив    двох  горобців,  які  підлетіли  й  сіли  на  деревце,  що  росло  навпроти  того  місця,  де  він  сидів.    Петро  завмер  від  здивування.  Дерево  ще  голе,  а  вони  не  сховалися  десь  у  ялині,  а  сіли  на  нього  –  ні  дощу  не  бояться,  ні  вітру  –  нескорені,  як  наші  військові.  Ну,  якщо  так,  то  і  він  не  буде    втікати.  Сидів,  дивився  на  птахів,  а  вони  на  нього.  «Може,  птахи  їсти  хочуть?»    -  подумав  військовий.    Витягнув  він  з  наплічника  сухе  печиво,  подрібнив  його,  кинув  на  тротуар.  Підлетіли  пташки-літашки,  видзьобали  дрібки,  крильми  залопотали  –  подякували.  Заплющив  Петро  очі.  Приємно  йому  стало.  Раптом  почув,  як  щось    легке  і  м’яке  впало  на  його  ліве  плече  та  ще  й  голос  подало:  «Я  горобець,  якого  ти  нагодував.  Задумуй  одне  бажання.  Виконаю  його».  «Це  не  сон?»  –  подумав  Петро.  Розплющив  він  очі,  а  нема  горобця  на  плечі  –  на  дереві  сидить.  Усміхнувся  чоловік.  Знову  заплющив  очі.  Розслабився.  І  тут  знову  те  саме  –  знову  щось  сіло    йому  на  плече,  тільки      тепер  на  праве.  Не  рухався.  Чекав,  що  далі  буде.  Почув  голос:  «Я  другий  горобець  з  тих,  які  ти  нагодував.  Задумуй  одне  бажання,  але  з  роду  реальних.  Я  виконаю  його».    «Розплющувати  очі  чи  ні?»  –  подумав  військовий.  Вирішив  не  лякати  долю  і    горобця,  не  розплющувати  очей,  а  загадати  бажання.  А  раптом  збудеться?  «Що  ж  задумати?  –  заворушив  поспішно  мізками  Петро.  –  Протез  якісний    для  ноги?  Щоб  Оксана  повернулася  до  України  і  вийшла  за  нього  заміж?  Щоб  закінчилася  війна,  ворогів  вигнали    з  їхньої  землі,  а  його  місто  було  відбудоване?  Гм…  Одне  ж  треба  щось  задумати,  одне…  Найголовніше  зі  всього,  -  вирішив,    –  це,  щоб  Україна  здобула  перемогу  у  війні.  Про  це  й  попрошу».  «Горобчику,  друже  милий!    -  мовив  Петро  пошепки,  щоб  не  злякати  пташа.  -  Хочу,  щоб  Україна  вийшла  переможницею  з  війни».  «Буде  так!»  -  сказав  горобець.  Коли  Петро  розплющив  очі,  птахів  довкола  себе  не  побачив.  Полетіли.  «То,  може,  це  був  сон  чи  якесь    видіння?»  –  подумав.    Все  ж  радості  набрав  у  груди.  Дощ,  як  не  дивно,  припинив    співати  свій  невеселий  гіт.  І  хмари  порозбігалися,  мов  мишенята,  злякав  їх  вітер,  хоч  і  сам  побіг  кудись  –  напевно  спати,  бо  втомився.  Петро  зробив  візком  у  парку  одне  коло  й  додому  заспішив.    
       Що  було  далі?    В  реабілітаційному  центрі  Петру  поставили  протез.  У  цьому  центрі  чоловік  був    доти,  доки  не  навчився  користуватися  протезом.  Також  тут  прослухав  він  ряд  лекцій  психолога  –  укріпив  свій  дух,    над  тілом  теж  попрацював    –  щодня  займався  посильними  фізичними  вправами  і  навіть  плавав.    Коли  набрався  сили  і  навчився  ходити  із  протезом,      додому  не  поїхав,  на  фронт  подався.  Взяли.    Виконував  у  війську  те,  що  йому  було  під  силу.  З  Оксаною  військовий  переписувався,  хоч  і  нечасто.  Вирішив,  що  не  буде  її  атакувати  своїми  повідомленнями,  може,  вона  його  забуде  і  знайде  собі  іншого  –  з  двома  ногами  і  гладким  обличчям.  
   Але  так  не  сталось.    За  якийсь  час  війна  закінчилася.  Країни  світу  помогли  Україні  виграти  її.    Петро  приїхав  до  своїх  батьків  на  Львівщину.    Оксана  повернулася  з  Німеччини  до  України  й  оселилася  у  тому  ж  місті,  де  жив  Петро  з  батьками.  Молоді  люди  побралися.  А  ще  через  якийсь  час  повернулися  разом  зі  своїми  батьками  до  рідного  міста,  до  свої  домівок.  Світ  допоміг  підняти  багато  українських  міст  з  руїн,  в  тому  числі,  і  їхнє.  
     Згадав  тоді  Петро  горобчиків.  Виконали  вони  його  бажання,  і  не  одне,  а  всі!  Вдячний  був  чоловік  птахам  за  це.  У  дворі  дому,  де  він  жив  з  Оксаною,  повісив  годівниці,  кидав  до  них  корм.  До  парку  із  дружиною  ходив  і  в  ньому  годував  птахів!    Хіба  не  заслужили?!  Та  навіть,  як  не  вони      бажання  його  виконали,  а  доля  так  розпорядилась,  ці  прекрасні  малі  співуни  світу  вартують  того,  щоби  про  них  піклувалися,  щоб  їх  любили.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008987
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2024

Дім (дит. )

ДІМ  ДЛЯ  ДИТИНИ

Знаєте,  що  таке  дім  для  дитяти?
Місце,  де  дах  є,    де  мама  і  тато,  
Де  спільна  трапеза,  спільна  турбота,  
Ніжні  обійми,  посильна  робота,
Де  тепле  ліжко  і  сон  із  казками,
Де  зріє  розум,  наївшись  книжками,
Де  є  і  захист  і  воля    для  мрії,  
Де  сонце  може  сидіти  на  вії.
В  світі  по-різному  нині  буває.  
Часом  дитина  свій  дім  покидає  –  
Світ  із  батьками  своїми  вивчає
Чи  від  війни,  що  гуде,    утікає.
Але  як  доля  їй  шлях  у  дім  стелить,  
Йде.    А  прибуде,  стрибає  до  стелі

ДІМ  -    ЦЕ  БАТЬКІВЩИНА

Дім  –  це  не  лише  хатина,  
Це    край  рідний  -  батьківщина.
Для  вкраїнців  –  доні,  сина,
Україна  житво-синя!
Її  луки,  ріки,  гори,
Степ  і  поле,    ліс  і  море,
Її  люд  патріотичний,
Працьовитий  і    величний,
Селища,  міста  та  села,  
Пісня  щира  і  весела,
Сонце,  що  виходить  зрання,
Соловейка  щебетання.
Дім    потрібно  шанувати,
Вичищати,  захищати.    
Дім  -  це  прихисток  для  роду.  
В  ньому  -  сила,    дух  народу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2024

ПРИХОДЬ

Чи  хочу  від  тебе  щось?  Звісно,  що  хочу  –  
Торбину  обіймів,  цілунків    букет,
Глек  вітру  -  для    крил,  щоб  неслась  я  у  лет,  
Міх  зір,  від  яких  би  світилися    очі.

Чи  хочу  від  тебе  щось,  ти  не  питайся,
Приходь  в  мої  дні  і  у  ночі  вливайся.
Тримай  моє  серце    в  долонях  любові  -    
І  в  Києві  стольнім,  і  в  левовім  Львові.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2024

Доброволець

З  доброї  волі  він  дім  залишає,    родину.
З  доброї  волі  на  захист  країни  стає.
Ворогу  з  куль  і  снарядів  готує    гостину.
Хоч  і    від  нього  нерідко    таку  ж  дістає.  

Міг  би  сховатись,  згубитися,  перечекати,  
Але  болить  йому  батьківська  рідна  земля,
Правіковічних  водойм  її  глиби  й  блавати,  
Золото  лану,  цвіт  лугу,    гудіння  джмеля,

Дихання    лісу  і  велич  гірського  масиву,      
Саду  солодкі  повіви  і  спів  солов’я.  
В  пам’яті  -  меч  козака,  його  погляд  сміливий,
Прапор  Бандери,  Шухевича  чесне  ім’я.  

Перед  очима  –  біль  мами  і  дерево  роду.  
В  генах    -дух  правди  та  гідності,  дух  боротьби.  
Як  же  він  може  не  стати    на  захист  народу,
Не  боронити  його  віковічні  скарби?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2024

У день 210-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка

У  день  210-ої  річниці  від  дня  народження  
ТАРАСА  ШЕВЧЕНКА

Борімось,  як  казав  Тарас,  
Надій  вогні  тримаймо  в    грудях.
Хай  відчай,  страх  їх    не  остудять  
У  цей  крихкий  на  вічність    час.

Несімо  прапор  боротьби  –        
Із  вірою  у  перемогу,
Крізь  гул  війни.  Довірмось    Богу  
І  світлу  світу  без  злоби.  

Тримаймо  день,  свій  край,  планету,  
Руками,  серцем,  у  думках.
Як  цвіт  формується  в  бруньках.  
Так    крила  нам  ростуть  для  злету.

Ми  пустимось  у  них  до  мрій.
Край  зодягнемо  в  міць  і  славу,  
Збудуємо  нову  державу.
А  поки  що  тримаймо  стрій.  

Видзьобуймо,  як  черви  шпак,
Біль,  що  несе  війна-шатенка,  
І  вірмо  у  слова  Шевченка,
У  те,  що  буде  саме  так:

«…І  на  оновленій  землі    
Врага  не  буде,  супостата,  
А  буде  син,  і  буде  мати,  
І  будуть  люде  на  землі».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007938
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2024

Дикі тварини (2)

ЖИРАФА

Тварина  ця  найвища  в  світі
Зі  всіх  живучих  на  землі.
На  шкірці  в  неї  плямки  світлі,  
І  ріжки  є    на  голові,  
Шия,  нога  –  як  деревина,    
Тонкий,  мов  шнур,  позаду  хвіст.
Важить,  мов  «BMW»  машина.
Понад  п’ять  метрів  її  зріст.
Ходить,  та  може  і  стрибати.
Вживає  їжу  лиш  рослинну.
Любить  акацію  жувати,
Спить  на  добу  лише  годину.  
Захист  її  –  передні  ноги.
Ними  нападника  збива.
Гілки  схиляють  її  роги.  
Праба́тьківщина  –  Африка.  

ДЕЛЬФІН

У  воді  живе  дельфін.
Мирний  і  веселий  він.
Робить  з-під  води  стрибки.
Має  хвіст  і  плавники.
Людям  другом  є  дельфін.
Часто  їх  рятує  він.
Ця  тварина  дуже  вміла.
Знає  мову  звуків,  тіла.
Скрегіт,  клацання,  дзижчання,  
Плямкання  і  щебетання,  
Скрипи,  квакання,  ревіння,
Вереск,  писк,  хлопки,  свистіння  –  
Звуковий  запас  такий.
А  тілесний  знак  який
Подає  дельфін  дельфіну,
Щоб  пробити  тиші  стіну?
Голову  мотає,  хвіст,  
Плавники  пускає  в  твіст.
Виверт  робить,  пози    різні,
Йде  в  стрибки  –    веселі  й  грізні.
 
КИТ

Кит  –  ссавець,  морський  хижак.
Рибу  поїдає,  так!
Час  від  часу  випливає
Із  води  й  фонтан  пускає.
Водорості  з’їсть  він,  знай,  
Яг  голодний,  без  вагань.
Метрів  десять  –  довжина  
У  кита.  Ну,  а  вага?
Тонн  п'ятнадцять.  Тридцять  з  гаком  
Важить  кит,  коли      зі  смаком
Щодня  рибу  уплітає.
Хтось  такого  упіймає?
 
ТЮЛЕНЬ

Де  мороз  як  ніч,так  день,  
Осінь  як,    весна,
Там  живе  морський  тюлень,
Схожий  на  кота  –  
Хитра  морда,    вус  –  торцем.
Молоко  ж  не  п’є.
Замість  лап  під  черевцем
В  ссавця  ласти  є.
Плаває  у  морі  він,
Рибку  їсть  дрібненьку.
І  лежить,  мов  на  траві,
На  сніжку  біленькім.
До  двох  метрів  –  його  ріст.
Бурий,  сірий.  Має  хвіст.
Рибу,  раків  пожирає,
Жир  під  шкірою  збирає.
 
ПІНГВІНИ

Хоч  це  птахи,  та  не  звичайні.
Стоять  у  позі  вертикальній.
В  них  крила  є,  та  не  літають  –  
Плавають,  ходять  і  пірнають.
Ластами  крила  їхні  звуть.
З  їх  допомогою  пливуть
Тварини  ці  у  водах.
Ловлять  в  них,  є  нагода,
Риб,  крабів  і  кальмарів.
Моря    багато  дарів
Дають  птахам-гулякам,  
Що  ходять  в  чорних  фраках
Й  білесеньких    сорочках  –  
Батькам,  синам  і  дочкам.    

СОМ

Диво  це,  але  не  сон  –
На  дні  річки  живе  сом  –  
Довгий,  сивий  і  старий.  
Санітар  він  річковий!
Рештки  їжі  підбирає,  
Дно  водойми  очищає.
Хворих  і  ослаблих  риб
Проковтне  без  ваг    цей  тип  
Як  наїсться  до  не  схочу,
Спить,  як  кіт,  хоч  не  муркоче.
Є  найбільшим  у  Європі,
Серед  кращих  в  ній  у  топі.
В  нас  він  у  Дніпрі,в    Дунаю,
У  Дністрі  перебуває.
Центнер  може  ваги  мати.  
Як  такого  витягати?
 
СЛИМАК

Є  в  тварини  –    слимака,  
Тулуб,  голова  й  нога.
Щупальці  є,  вуха  й  очі.
Рухається  –  неохоче.
Слиз  із  ніжки  виділяє
І  по  ній  лиш  підповзає
До  зеленої  рослинки,  
Черв’ячка  або  личинки.
Найповільніший  зі  всіх.
Їжу  втяг  в  нутро  і  ліг.  
Інколи  він  робить  шкоду,
Як  потрапить  у  господу.  
В  виноградник  може  влізти,  
Виноградне  листя  з’їсти.

РАВЛИК  

Равлик  є  на  нього  схожий.
Слиз  він  виділити  може  –        
В  меншій  мірі,  ніж  слимак,
Зате  плавати  мастак.
Цей    молюск  не  риє  нірку,    
Носить  раковину-гірку
На  собі  –  такий  будинок.
В  нього  голову  і  спину
Він  ховає.  Ні,  не  в  спеку,  
А  як  чує  небезпеку!

БУСЛИ

Дзьоби  довгі  в  них  і  ноги.  
Крила  дужі  та  розлогі.  
Легко  йдуть  птахи  ці  в  літ.
Ноги  в  них,  як  маків  цвіт.  
Мишку    схрумають,    жабину,  
Черв’яка  і  комашину.
Сеї  не  знайдуть  їди,  
Рибку  витягнуть  з  води.  
Мають  назв  вони  багато:
Бузьки,  бусли,  лелечата,  
Гайстери  і  боцюни.
Настрій  кращать  всім  вони.
Люблять  небо  борознити,    
На  стовпах  доми  зводити.
В  теплий  край  летять  тоді,
Як  зима  крадеться  в  дні.  
А  як  сніг  і  лід    зійде
І  весна  у  край  прийде,
Пташки    ці  вертаються,
В  гніздах  оселяються.

БУСОЛ

Ходить  бусол  без  сандалій
В  лузі,  щось  в  траві  скубе.
Жабко,  утікай  подалі,  
Бо  запхає    в  дзьоб  тебе.

ПАПУГА

Папуга  –  птах  чудовий.
Він  різнокольоровий!
На  крилах  і  хвостові  
У  нього    веселкові
Є  смуги.  Говірливий,  
Слів,  звуків  видасть  зливу.
Пам'ять  нівроку  має,
Слова    він  пам’ятає.
Вивчити  може  до  сто  слів.
Але  не  втішний  його  спів:
Не  ніжний,  милозвучний,  
А  рваний  і    докучний.
Дзьобом  птах  харч  хапає.
Ним  ворога  лякає.
Він  сміливість,  силу,  
Хоч  і  на  вигляд  милий.

КОМАШКА

Маленька,  та  не  пташка.
А  хто  вона?  Комашка.
Усенький  день  працює:
Будинок  ремонтує,
У  ньому    лад  тримає,
Обід  смачний  готує,
Маляток  доглядає,
Працює    в  охороні  –  
Подвір’я  б’є  ногами,  
Чи  діє,  наче  воїн,  –  
Воює  з  ворогами.
Впізнали  цю  комашку?
Ну,  звісно!  Це  –  мурашка!

Скільки  ніжок    у  мурах?
Шість,  як  і  у  всіх  комах.
Де  мурашки  проживають?
Скрізь,  де  люди  лиш  ступають.
Тільки  там,  де  вічний  лід,
Не  лишають  вони    слід.    
В  Арктиці  та      Антарктиді
Не  зустрінеш  їхніх  видів.

БДЖОЛА

Свійською  є  ця  комашка,  
Як  за  нею  доглядають  –  
Підгодовують,  як  пташку,
Вулики  їй  розкладають.
А  коли  ліском  мандрує,  
В  полі,  в  лузі  крильця  в’є  
І  сама  житло  будує,  
Тоді  дика  вона  є.
Ходить  бджілка  і  літає.
Крилечка  прозорі  має,
П’ять  очей.  Не  дивина?
Ще  і  хобот,  як  в  слона.
Тіло  чорне,  наче  в  мушки,
Тільки  в  жовтих  плямах,смужках.
Як  спілкується?  Танцює.
Увесь  день  гуде,  працює.
Щоб  сто  грамів  меду  мати,
Мільйон  квітів  облітати
Мусить  бджілка.  Тисяч  сім
Вдень  відвідує,  щоб  всім
Догодити:  своїм  діткам    
І  ведмедикам,  і  квіткам  –  
Їх  запилює  без  зла.
Ось  такою  є  бджола. 

СОВА

Хижа  це  і  чимала    пташина
З  круглими  великими  очима,
Із  коротким  гачкуватим  носом.
Миші  їсть  і,  мов  дитя,  голосить.  
Хоч  велика  птаха  ця  й  оката,  
Але  важить  зовсім  небагато:
Сич  –  не  більше    вісімдесят  грамів.
А  пугач  –  чотири  кілограми.
Сич,  пугач  –  птахи  із  роду  сов.
День  на  сон  в  них,  нічка  –  на  улов.
Лапи    сильні  в  птахів,  хваткі.
Шийні  м’язи  пружні  та  хиткі.  
Головами  сови  добре    крутять  .
Пазурі  в  них    гострі  та  загнуті.
Вхоплять  ними  жертву  –  путь  їй  рвуть.
У  політ  швидкий  всі  сови  йдуть.  
Будять  у    душі  людини  щем,  
Коли  пір’я  миють  під  дощем.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2024

Дикі тварини (1)

ДИКІ  ТВАРИНИ

Живуть  в  природі  дикій  ці  тварини.  
В  водоймах  різних  ти  знайдеш  їх  слід.  
В  лісах  –  де  запах  ягоди,  ялини,  
На  луках  –  де  між  трав    барвистий  цвіт.

Ніхто  щодня  про  цих  тварин  не  дбає.  
Житло    самі  будують  поміж  втіх.
Корми,  як  лиш  уміють,  здобувають,
Піклуються  про  дитинчат  своїх.

Хребетні  й    безхребетні  є  між  диких.
З  хребтом  ведмідь,  лисиця,  тхір,  кабан,
Корова,  панда,  лось,  їжак-мандрика,  
Лев,  тигр,  косуля,  зебра,  слон,    баран.  

До  безхребетних  змій  належить,  мушка,  
Слимак,  комар,  метелик  і  черв’як.
Кліщ,  коник-стрибунець,  бджола  і  блішка,
Рак,  сонечко,    циклоп,  свинський  ціп’як.

Хребетні  люблять  рух,  шукають  їжу,
Покращені  умови  для  життя,
Мозок  свій  носять,  як  турист  валізу.
У  безхребетних  –    спрощене  буття.  
 
ВЕДМІДЬ

Ведмідь  у  лісі  проживає.
Барліг  він  замість  хати  має.
Їсть  ласо  рибу  ця  тварина.
Любить  горіхи,  мед  малину.

ЗАЙЧИК

Білу  шубку  одягає
Зайчик,  як  зима  ступає
В  край  –    на  лісовий  поріг,
Щоб  його  не  бачить  міг
Вовк,  не  вгледіла  лисиця.  

Сіра  зайцеві  згодиться,  
Як  весна  прийде  у  дні,  
Одягне  тоді  її,
Непомітним  буде  в  літі
Між  дерев,  кущів  та  квітів.  
З’їсть  капусту,  моркву  заєць.
Травку,  листя    перетре.
А  як  землю  сніг  злапає,  
Гризтиме  кору    дерев.
 
ВОВК

Схожий  вовчик  на  собаку.
Сірий  він  або  рудий.
Як  наїсться  неборака,  
Зовсім  він  уже  не  злий.
Коли  ж  пусто  в  животі,  
Чи  до  сміху  є  тоді?!

ЛИСИЦЯ

Лиска  –  це  вам  не  вовчиця.  
Довгий  в  неї,  пишний    хвіст.
Шерсть  руда,  ну,  а  очиці  –  
Хитрі.  Гострі  вуха  й  ніс.  
Слід  не  лишить  свій  ніде,    
Хвостиком  його  змете.
Птаха  з’їсть,  як  уполює,  
Й  мишкою  не  погордує.

ОЛЕНЬ

Олень  має  бистрі  ноги,  
Довгі  та  гіллясті  роги.
Влітку      їсть  собі  траву.
Взимку  –    сіно  та  кору.
Він  красивий  і  привітний  –  
Символ  сонця,  символ  світла!

ЛЕВ

Між  тваринами  він  цар.
Лад  тримати  –  його  дар.
Має  пишну  руду  гриву,  
Сильну  і  масивну  спину.
Слабший  перед  ним  тремтить,
Бо  напасти  може  вмить.
Зебру,  гну  цей  звір,    жирафу,
Й  буйвола    він  сточить  махом.  
 
ЇЖАК

Ця  тварина  невелика,
Довжиною  з  черевика.
Шкіра  голками  покрита.
Спить,  як  у  безпеці  й  сита.
Морда  –    гостра,  вушка  –      круглі,
Ніс  та  очі,  наче  вуглі.
Любить  у  садок  залізти,  
Бо  до  яблучок    охоча.
Може  навіть  змійку  з’їсти,  
Як  її  вкусить  захоче.
Вдень  в  печері  спить,    в  кущі.
Йде  за  їжею  вночі.  
Добре  бігає,  стрибає.
Взимку  в  сон  тривкий  впадає.  
 
СЛОН

Слон  у  Африці  живе.
Довгий  хобот  в  нього  є.
Ним  він  воду  набирає,  
Все,  що  треба,  піднімає.
Вуха  –  наче  віяла,  
Спеку  ними  звіює.
Бивні  –    довгі  і  тугі,  
Ними  слон  б’є      ворогів.  
Важить  він  чотири  тонни,  
Шлунок,  як  баняк  бездонний,
Кілограмів  двісті  трав  
З’їсть    за  день,  і  без  приправ.  
Погризе  листки  та  гілля,
Плід  із  дерева  й  коріння.  
Вмінь  немає  слон  стрибати,  
Але  плаває    завзято.  
 
ЧЕРЕПАХИ

Серед  них  є  ось  такі:  
Сухопутні  і  морські.
Сухопутні  –  на  землі,  
А  морські,  звісно,  в  воді
Черепахи  проживають.
Панцир  –  верх,  міцний  всі  мають.
Коли  напад  відчувають,
Лапки,  голову  втягають,  
Їх  під  панциром  ховають.
Не  з’їдять  тоді  їх,  знають!
Черепахи  сухопутні
Люблять  овочі  і  фрукти.
А  морські  їдять  рибину
І  малесеньку  пташину.

ЗЕБРА

Наче  коник,  зебра  та.
Такі  ж  морда  й  копита,  
Очі,  хвіст  та  вушка.
Тільки  вся  у  смужках  –  
Чорних  і  біленьких,  
Широких,  вузеньких.
Травкою  вона,  сінцем
Напихає  черевце.
В  Африці    її  коріння.  
Їй  належать  різні  вміння.
Швидкість  в  хід  її  налита.
Любить  в  стаді  вона  жити.
З  антилопами  та  гну,  
І  з  жирафами  ходу
Зебра  інколи  тримає,  
Коли  в  далеч  вирушає.
Стадом    йдуть,  тоді  таки
Не  страшні  їм  хижаки.
 
ТИГР

Тигр  –  це  найбільша    кішка.
Кігті,  як  ніж,  на  ніжках.
Спритний  він  та  швидкий,
Чує  неситість  –  злий.
Наче  бджола,  брунастий,  
Пурпурно-ржавий,  смугастий.
Метрів    зо  п’ять  –  в  довжину.  
Любить  цей  звір  самоту.
Оленя  з’їсть,  кабана,  
Зайця,  бика,  фазана.  
Афганістан  і  Китай,  
Азії  схід  –    його  край.

ПАНДА

Панда  мила  і  красива.  
Це  природи  справжнє  диво!
Чорно-білу  шерстку  має.
Спритно  лазить  і  стрибає.
Де  живе  вона?  В  Китаю,  
В  горах,  де    дерев  без  краю.
Вдень  –  у  сні,  вночі  без  спину
Їсть  не  що-небудь  –  тростину.
Перетравлює  не  дуже
Організм  цю  їжу,  друже.
Щоб  не  чути  голод  рвійний,
Їсть  рослину  цю  постійно.
 
НОСОРІГ

Що  це  за  тварина  –  носоріг?
Та,  в  якої  є  на  носі  ріг.
В  кого    без  вагань    його  встромляє?
В  того,  хто  на  неї  нападає.
Від  пів  до  чотири    тонни    важить.  
Спить  удень  й  усеньку  нічку  лазить.  
В  Африці  та  в  Азії    живе  
Літ  із  п’ятдесят.  Як  злий,  реве.    
Задерикуватий,  стадний,  сірий.    
Їсть  рослинну  їжу,  і  без  міри.  

МАВПА

Мавпа  в  Африці  живе.
Довгий  хвіст  у  неї  .
Очі  круглі,  трохи  косі.
Їсть  банани  і  кокоси.
Ходить,  бігає,  стрибає,
На  хвості  з  гілок  звисає.
Не  посидить  і  хвилини.
Схожа  мавпа  на  людину.
 
БЕГЕМОТ

Шкіра  без  шерсті  в  бегемота.
Він  у  ріці  чи  у  болоті
Майже  весь  день  собі  сидить.
В  воді,  в  болоті  навіть  спить,
Лиш  ніздрі  висуне  з  води.  
Морда  у  нього  –  хоч-куди!  
Міцна,  велика  ще  й  блиститься.
Він  навіть  лева  не  боїться!  
Харчується  вночі  травою,
Як  сонце  зникне  за  горою.
Сонця  не  любить    бегемот,  
Бо  спину  палить  йому,  рот.  
 
ЄНОТ

Єнот  –  звірок  маленький.  
Мов  кіт  чи  пес,  спритненький.
Хвіст  в  нього,  наче  в  білки,  
Лиш  смужки,  мов  у  бджілки.  
Вуха,  як  в  ведмедиці  –  
Круглі,  але  маленькі.
Такими  ж  є  й  очиці.  
Плями    від  них  чорненькі
Лізуть  в  боки  без  меж.
І  носик  чорний  теж.
В  Америці  живе.
Зерно  щодня  гризе,
Овочі  їсть  та  фрукти,  
М’ясце  й  морепродукти.  
 
БІЛКА

В  парку  міста  чи  в  ліску
Стрінеш  ти  тварину  цю  –  
Шоколадну  чи  жовтеньку,
Червонясту  чи  руденьку.
Хвіст  у  неї  чималенький,  
А  ще  грубий    і  пухкенький.
Топче    землю  й    гілочки.
Хто  це?  Звісно,  білочка.
Дуб,  горіх,  сосну  стрясає,  
Щось  на  них  з  їди  шукає:
Шишки,  жолуді,  горішки.
Трішки  з’їсть,  сховає  трішки
Чи  плодів,  чи    насінин.
Втомиться,  порине  в  сни.
В  парку  білка  завжди  сита  
І  теплом  сердець  умита.
І  старі  та  молоді
Підгодовують  її.

ЗУБР

Ця  тварина  живе  в  лісі,
В  краю  славному  –  Поліссі.
Дужа  та  важка  вона.
Травку  й  сіно  намина.
Є  найбільша  ця  тварина  
Серед  всіх  на  Україні.  

ЛЕВ

Леви  –  це  великі  кішки.
Тільки  дивні  вони  трішки,
Бо  левиця  у  житло
Їжу  носить.  Отак,  о!  
На  звірять  вона  полює,
Діток  та  самця  годує.
Вагу  вдвічі  більшу  має
Самець,  та  не  поспішає
Харч    ловити  –  дім    пильнує,  
Охоронцем  він  працює.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007687
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2024

БУВ, Є І БУДЕ!

Війна  гуде,  неначе  рій  бджолиний.
Але  несе  не  мед  –  полин  гіркий.
Супокій  гне  у  дуги  без  упину  
І  кидає  у  звичний  устрій  кий.

Вона  життя  людське  за  безцінь  має.  
Рве  тіло  на  шматки  і  рве  серця.
Тепло  без  жалю  з  душ  людських  виймає
І  доби    тче  із  болю  без  кінця.

Вона  приходить,  як  не  ждеш,    без  стуку.
Бере  усе,  що  не  належить  їй.
Сирена,  вибух,  гуркіт  –    її  звуки.
Смерть  та  руїни  –    наслід    її  дій.  

Удерлася  на  землю  й  мого  роду.
Хто  дав  їй  право  на  життя  і  рух?
Хто?  Вороги    вкраїнського  народу,
Кісткою  в  горлі  їм  наш  вільний  дух.

Готують  з  нами  без  любові    шлюби,  
На  повідку    у  них  церковний    храм.
Народ  мій  мову    рідну,  волю  любить!
Хребет  не  схилить    у  покорі    вам!

Не  смійте  решетити    йому  груди,
Ламати  кості,  пхати    кляп  у  рот!
Народ  мій  був.  Він  є  і  завжди  буде!
Ніхто  не  знищить  славний  мій  народ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2024

Свійських тварин мова

ГАВ-ГАВ-ГАВ  
Песик  каже:  «Гав-гав-гав,
Цілу  нічку  я  не  спав.
Вашу  хату  сторжив.  
Кістку  з  м’ясом  заслужив!»

М’ЯВ-М’ЯВ-М’ЯВ  
Киця  каже:  «М’яв-м’яв-м’яв!  
Петре,  встань  та  йди  на  став,
Мені  рибки  налови,  
На  сніданок  принеси».

МУ-МУ-МУ!
«Му-му-му-у!  –  кричить  корова.
- Дайте  сіна  чи  полови!
Ще  й  чистенької  водиці
Принесіть  мені  з  криниці».  

ҐА-ҐА-ҐА
Гуска  мовить:  «Ґа-ґа-ґа,
Мені  снідати  пора.
Сни  набридло    вже  лапати.  
Хочу  травку  пощипати,
Черв’яків  знайти  хоч  сім,
Покупатись  у  ріці.
Я  за  рух  і  чистоту!  
Їм,  купаюся  –  росту!
Пір’я  вмию  –  заясниться,  
Вам  на  подушки  згодиться».

КВО-КВО-КВО
Каже  курка:  «Кво-кво-  кво.
Де  вода?  І  де  зерно?
Лийте,  сипте  у  тарелі.  
Ранок  вже  виводить  трелі.
Вдосталь  матиму  їди  –  
Яйця  буду  вам  нести".
 
КУКУРІКУ!
«Кукуріку!  Кукуріку!»  –  
Несеться  зранку  у  двірку.
Це  півень  так  горлає.
Таку  він  мову  має.

З  надривом  тягне  ноти:
«Вставайте  до  роботи!»
Чудової  породи
Будильник  від  природи!

МЕ-МЕ-МЕ!
Кізка  в  стайні:  «Ме-ме-ме-е!
Гей!  Годуйте  вже  мене!
Влітку  травку  ’їм  зелену,  
Взимку  –  сіно  запашне.
Нагодуєте    досита,  
Молока  вам  дам  попити.
Лікувальне!  Ще    й  до  того
Бринзу  ви  зробити  з  нього
Зможете.  Дасте  приправу  –  
І  на  хліб  -  до  чаю  й  кави".  

ХРО-ХРО-ХРО!
Свинка  в  кучі:  «Хро-хро-хро!
Принесіть  мені  відро
Їжі,  влийте  до  корита,  
Щоб  не  зла  була,  а  сита.
До  картопельки  я  ласа.
Дайте  ви    її.  Я  м’ясом
Вам  колись  воздам    за  це    
І  білесеньким  сальцем!»  

БЕ-БЕ-БЕ!
Баран  тягне:  «Бе-бе-бе-е!
Пастись  виведіть  мене
На  високу  полонину.
Там  трава    на  мене  жде.
Тну  зубами    –    шерсть  росте.
Її  з  тіла  зістрижете,
Килимів  собі    натчете".
 
ІГО-ГО-ГО!
Іго-го!  –  кажу  вам  я.
Вівса  дайте,  буряка!
Коли  їсти  все  це  буду,  
Настрій,  силу  я  здобуду.
Запряжете  у  візок  –  
Повезу  вас  у  лісок.
Поле  скажете  орати  –
Вправно  буду  плуг  тягати.
Відвезу  і      вантажі.
Це  –  раз  плюнути    мені.
Іго-го-го!  Іго-го!  
Слова  «віста,  «пр-р-р»  і  «вйо»
Добре  знаю,  розумію.
Вуха  маю,  слухать  вмію.
Лиш  мене  ви  доглядайте,
Влітку  пастися  пускайте,  
Про  підківки  пам’ятайте,  
На  копитця  їх  кладіть.
Взимку  в  стійло  корм  носіть.
Буду  вас  тоді  любити  
Й  чесно  вам    весь  вік  служити!"

КРЯ-КРЯ-КРЯ
«Кря-кря!  -    каже  качка  –  так    годиться.  
-  Де    моє  болітце?  Де  водиця?»
Скажете:  «Навіщо  їй  болітце?»  
Скажете:  «Навіщо  їй  водиця?»
У  болоті  качечка  пориється.
У  водичці  качечка  помиється.
А  що  їсти  качка-крячка  буде?
Що  їй  світ  дасть  й  добрі  ґазди-люди?
Черва  з’їсть  вона  і  конюшину,  
Зернятко,  листок  і  картоплину.  
 
ПУЛЬ-ПУЛЬ-ПУЛЬ!
Індик  каже:  «Пуль-пуль-пуль!
Не  хапаюся  за  руль
Я  в    машині  легковій  –  
Бігаю,  як  вітровій.
Їм  зерно  і  кропиву,  
Поправляюся,  росту.
Не  люблю  червоне  я.
Кидаюсь,  немов  звіря,  
Як  цю  барву  десь  уздрю.
Утікай,  бо  поколю,  
Як  дразнить  червоним  будеш,
Руки,  ноги,    плечі,  груди!"

ОСЛИК
Є  в  осла,  як  і  в  коня,  
Морда,  хвіст  і  копита.
Як  бегонія  на  рожу,  
На  коня  осел  є  схожий.    
Тільки  шерсть  в  нього    сіренька,  
Вуха  довші  й    більш  кругленькі.
Та  вантаж    і  він  везе,  
Копитами  землю  б’є.
Але  часом  йде  у  скач
Впертість  ослика.  Й  хоч  плач  –  
З  місця  він  не  зрушить,  
Ляже,  наче  груша,  
Та    «іа»    прокаже  вам.  
Встане  лиш,  як  схоче  сам.
На  дітей,  чий    верх  не  стерти,
Кажуть:  «Ослик  ти  упертий!» 

КРОЛИК
Зубами  кроленя  скрегоче,  
Як  шерсть  шкребеш  йому  без  спішки.
Кажуть,  це  він  отак  муркоче,  
Бо  задоволений,  як  кішка.

Може    ревти  ще  чи  шипіти,    
Коли    його  хтось  потурбує,
І  навіть,  як  дитя,    ревіти,  
Як  біль  різкий  чи  страх  відчує.

Лапками  кролик  вибиває    
Ритми,  як  небезпека  ходить.
Як  джміль,  дзвенить.  Чхає,  буває,
Й  хропе,  коли  хвороба  вхопить.    

Та    рідко  звуки  видають  ці
Кролі.  Зазвичай,  є  мовчазні.
Сидять,  їдять  собі  у  клітці
І  до  господарів  приязні.
 
ВІРШИКИ  ПРО  СВІЙСЬКИХ  ТВАРИН

ЖИВУТЬ  У  НАЗАРКА
Живуть  в  хліві  у  бабці  Віри
Орланчик  –  кінь,    баранчик  Біра.
Курка  Квокуля,  качка  Латка
І  ще  малесеньке  курчатко.  
Бабуся  корм  всім  приготує,  
Софійка  –  внучка,  погодує
І  бистрого  коня  Орлана,
І  Біру  –  впертого  барана,  
Курку  Квокулю,  качку  Латку
І  мацюпусіньке  курчатко.

Коник  їй  скаже:  «Іго-го!
Я  повезу  тебе  в  село».
«Бе-бе-бе!  –  мовить  баранець,
На  шубу  дам  тобі  я  шерсть".
Курка  кво-квокати  почне:
«Знесу    яйце,  і  не  одне!»
Качечка  покрякоче,  
До  річки  йти  захоче.
Її  Софійка  поведе.
Наплавається,  забере.
Вдома  знесе    качатко
Яєчко  для  дівчатка.  
Курчатко  засумує.
До  курки  помандрує.
Скаже:  «Що  я  зробити  маю?
Хіба  що  пісню  заспіваю!»
«Співай!»  -  курка  прокаже.
Радість  на  серце  ляже
Софії  й  бабі  Вірі
І  тітоньці  Марії,  
Яка  живе  за  тином
Й  подвір'ям  водить  сина.

ГУСИ
Гуси  кажуть:  «Ґа-ґа-ґа.
Де  поділася  трава?"
Оля  їм  відповідає:
«Де  була,  уже  немає.
Її  татко  в  кіс  узяв,  
Посушив  в  копичку  склав,  
Щоби  кізка  взимку  мала,
Молочко  смачне  давала".

КУРЧА  І  КУРКА
Курчатко:  «Ко-ко-ко!
Зерно  везу  візком!»
А  курка:  «Куд-куди?
Давай  його  сюди!» 

КІЗКА-КІЗОЧКА
Кізка-кізочка  мала
До  Златусі  підійшла
І  ніжками  -  туць-туць-туць,
І  ріжками  -  буць-буць-буць.
Та  дівчатко  не  злякалось,  
До  куща  верби  подалось,  
В  руку  вхопило  лозу
Й  насварило  на  козу:
«Іди,  козо,  бе-бе-бе,  
Не  боюся  я  тебе!»

КОТИК
Котик  дивиться  в  віконце.
- Де  поділось  тепле  сонце?
Мерзне  хвіст  і  мерзнуть  лапи.  
В  м’яч  згорнусь  і  буду  спати!» 

МРЯКА  І  КОТИК
Ходить  мряка  по  долині
У  сіренькій  кожушині.
А  на  плоті  сірий  котик
Миє  лапки  та  животик.

СОБАКА
Великий  в  мене  є  собака.
Великі  в  нього  хвіст  і  лапи.
Його  я  тягну  за  шнурок.  
Іде  за  мною  крок  у  крок
І  крутить  лапами  колеса.
Але  не  мовить  ні  бельмеса.
Бо  із  пластмаси  він,  малята.
А  я  б  хотів  живого  мати!
 
НАЗАР  І  ДАРИНА
Гарна  лялька  є  в  Дарини  –  
В  модному  вбранні!
А  в  Назарка  є  машина  –  
Гравій    возить  в  ній.
Каже  якось  він  Дарині:
- Хочеш  повезу
На  своїй  новій  машині
Лялечку  твою?
Мовило  дівчатко  важно:
- Хоч  нове  іще  
Це  авто,  але    вантажне
І  не  чисте  вже.
Будеш  мати  хоч  би  Prado,
Любий  друже  мій,  
Я  проїдусь  тоді      радо
Й  лялечка  уній.   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007482
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2024

Володимиру Івасюку

Його  любов  до  України,  
До  гір  її,  до  квітів,  рік,  
До  музики  не  мають  ціни.
Він  –  геній,  він  –  таланту  пік.

Його    п’янка  жага    до  праці  ,  
Ідей  –  нестримний  водограй  
Вартують  безлічі  овацій,
Славлять    і  націю,  і    край.

Сто  сім  пісень  за  вік  короткий!
Хто  зміг  ще  так,  скажіть  мені?  
Лишились  відео  і  фотки.
Спогади  друзів  та  рідні.

В  тридцять  замкнулось  його  коло…
Союз  поміг,  щоб  він    загас.
Та  його  пісня,  його  голос  
Повіки  буде  поміж  нас!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2024

Лесі Українці

Ти  біль  наш,  о  Лесю!  І  ти  наша  радість!
Не  став  тобі  чобіт  Москви  на  заваді.
Любила  свій  край,  мову  свого  народу.
Співала  життю  й  Україні  ти  оду.

Хоч  болі  гіркі  твоє  тіло  з'їдали
Й  тебе  молодою  в  могилу  забрали,
Лишила  по  собі  нам  цінність  чудову  -
Своє  поетичне  і  прозове  слово.

Нескорений  дух  твій  я  чую  крізь  роки.
Він  зве  у  політ,  твердь  вливає  у  кроки.
Він  каже  іти  попри  рани  і  болі
До  світла  й  любові,  до  правди  в  волі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.02.2024

ЗАГАДКИ про тварин

ЗАГАДКИ  ПРО  ТВАРИН.  ПІДБЕРИ  РИМУ
 
Вона  –  прудка  велика  дика  кішка.
По  лісі  ходить  тихо  і  без  спішки.
Лаписька  довгі,    з  китицями  вуха,
Крапчаста  шерсть,  що  служить  за  кожуха.
Зустрів  її,  не  скажеш:  «Відчепись!»
Вона  хижачка,  вкусить.  Хто  це?  …

Я  люблю  нектар  акацій,
Увесь  день  у  русі,  в  праці.  
Маю  ріст  не  довший  вій,  
Та  укус  болючий  мій.  
Не  літаю    я,  як    пташка,  
Повзаю,  бо  я  …

Гостра  морда  в  нього  й  зуби,  як  мечі.
Зайця  ними  їсть  він,  а  не  калачі.  
Вкрав  би  і  овечку,  радо  б  її    стовк
Сіро-шерстний  звір  цей.  Як  він  зветься?  ...  

Важу  я  5-8  тонн.
Їм  траву  і  листя  з  крон.  
Вхожу,  стоячи  у  сон.
Хто  я,  діти?  Звісно,  …  

Хоч  відмінний  я  плавець,
Та  не  риба  я  –  ссавець.
Звуки  вмію  подавати,
Хвилі  хвостиком  гойдати.
У  неволі  з  годуванням
Піддаюся  тренуванням.
Морську    тишу  люблю  й  дзвін.
Називаюся  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006928
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2024

БУВАЙ

В.

Тебе  зустріла  –  мило  подивився  
Мені  до  віч.  Залив  обох  нас  сміх.
Ми    навіть  обійнялись.  Це  –    не  гріх.
Це  мир,  який  із  попелу  зродився.

Умерли  почуття.  Але  ж  були!
В  путі  нам  сонцем,  місяцем  світили.  
Так,  часом  також  біль  вони  несли,  
Але  ж  і  до  небес  нас  підносили!  

Я  дякую  тобі  за  те,  що  був
Ти  в  моїй  долі,  хай    і  так  –  незримо,  
Але  ж  давав  мені  до  праці  стимул,
Хоч  і  підкову  щастя    часто  гнув.

Живи,  лети,  люби  усе  своє.
Пускати  зиму  не  спіши  до  крові.
Бажаю  тобі  радості  й  любові,
І  сло́ва,  що  на  славі  гнізда  в’є.  

Дерзай!  Іди!
Кохай!  Живи!
Мене  не  забувай!
За  друга  свого  май!
БУВАЙ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2024

ЗВИКЛА

Л.

Я  не  можу  зараз  сказати  тобі  прощай.
Це  зробити,  на  жаль  (на  щастя?)  іще  не  можу.
Я  до  тебе  звикла,  немов  до  горняти  чай.
Я  без  тебе,  мов  без  пелюсток  у  літо  рожа.

Відпускаю  тебе  в  політ,  а  тоді  реву,
Як  тигриця,  яка  не  може  знайти  сніданок.
На  дрібненькі    клаптики  хмари  у  серці    рву,
Але  сонце    спить,  не  спішить  освітити  ганок.

Тож  складаю  список  твоїх  все-любовних  стріч.
І  малюю  на  картці  хиб    твоїх  гострі  жала.
За  три  дні    записане  ки́даю  легко    в    піч.
Розумію,  з  усіх  найкращий  ти,  кого  знала.

Забуваю  про  вік  свій,  вади  його  та  страх,
Коли  чую  сердечний  бій  твій  крізь  сіть    Інету,
І  лечу  до  тебе,  як  птах,  на  семи  вітрах,
І  тулю  тебе    так  до  серця,  як  Бог  планету.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2024

ВВІРВАЛИСЯ!

Ввірвалися  до  нас,  лиш    ранок      кроки    кволі
Робив,  гадали,  ми  спимо  без  задніх  ніг,
Прокинемось  –    здамо  і  верби  й  тополі,  
Міста  і  села,  лан,  де  сніг  у  січні  ліг.    
́
Але  не  сталось  так  це,  як  катам  здавалось.
Дав  Київ  їм  у  ніс  і  квітів  не  підніс.
Два  роки  як  війна  іде.  Та    не  зламалось
Ще  вістря  боротьби,    не  виріс  компроміс.    

Над  нами  Бог  і  Він  тримає  щит  надійно.  
Із  нами  правда,  світ.  Ми  висвітлимо  тьму    
Промінням  своїх  душ.  Любов,  добро  граційно
Зійдуть  на  п’єдестал  і  гідно  трон  займуть!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2024

Я ВІРЮ!

Я  сьогодні  від  ранку  ридаю,  питаю  у    долі:
- Чому    сльози  з  очей  моїх  ллються  нестримним  потоком?
Звідки  стільки  у  мені  вологи  є,    стільки  є  солі?
-  Бо  війна,  -  мені  каже  ,  -    крізь  серце  твоє  йде,  не  боком.

Бо  у  мозку  твоєму      відірвані    ноги  і  руки,
Бо  у  ньому  осколки  від  мін,  куль,  ракет  і  снарядів,
Гул  ворожих  ракет  і  тривоги    повітряні      звуки,
Смерть,  що  йде  з  надважких  літаків,  танків,  гаубиць  і  градів.  

Бо  у  ньому  розбиті  міста  й  розбиті  родини.  
Бо  у  ньому    украдені  діти  –      відкритими    ранами,
Цвинтарі,  де    хрести  над  будинками    з  мокрої  глини  
І  ряди  зі  свічками  та      жовто-блакитними  фанами.  

Але  ж  страху  немає?
- Немає.  Лиш  біль  і  туга.  
-  Але  віра  присутня  у  те,  що  Вкраїна  здолає
Усі  труднощі    й  вийде  з-під  хмари  московського  зла?
-  Вірю,  небо  над  краєм    відкриється,  сонце    засяє.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2024

Хмаркун і хмара

Хмаркун  і  хмара    в  небі  пролітали.
Ішло  на  вечір.  Місяць  варту  брав.
Очима  стрілись  сірі    –  в  транс  упали,  
В  полон  взяло  їх  те,  що  звемо  love.

Помчали  одне  одному  навстрічу,
Немов  вітри  підсмажені  у    шквал.
Хмаркун  ніс  в  жилах  силу  чоловічу,
Хмарина  –  ніжність  і  водночас  шал.
 
А  я    надворі  у  цей  час  стояла,
Увись  гляділа  і  відчула  щем  -  
У  мить,  як  хмари  тілом  одним    стали    
І    випали  від  любощів  дощем.  


Старий  вірш,  знайшла  в  компі,  трохи  відредагувала.  До  пейзажної  лірики  його  віднести  чи  до  любовної?  :)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024

Війна і любов

Війна  така  –    на  всьому  виставить  печать  –  
На  тілі  воїна  і  на  тілах  цивільних.
Вона  заходить  в  дім  чужий,  неначе  тать.  
Вона  не  любить    мудрих,    відданих  і  вільних.

Вона  руйнує  все,  що  виросло  з  руки.
Палить  поля,  дороги,  техніку,    будинки.
У  звичний  розклад  люду    кидає  свій  кий,
Журбу  й  тривогу  сіє  в  ньому  без  зупинки.

Хижачка!    Та  любов,  що  виросла  в  душі
У  час  війни  і  до,  витоптувать  не  треба.
Вона  –  не  зайва,  вона  –      діл  усіх  рушій,
Пахучий  цвіт  планети  і  дарунок  Неба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024

НЕ ХОЧЕШ?

Ти  давно    вже  частина  моєї  душі.
Хоч  на  людях  з  тобою  ми,  наче    чужі.  
Та    любові  зерно,  що  засіяв  умить.
Сходить    густо  у  мені,  хвилює,  шумить.

Час  тобі  б  колос  жати,  та  ти  не  спішиш.
Ти  співаєш  пісні  і  слова  до  них  вчиш.
А  душа    зерно  втримує  ледве  уже.  
Воно    борошном  стати  бажає.  Невже

Ти  не  можеш  знайти  жменьку  часу  на  те,  
Щоб  зібрати  врожай  –  той,  що  з  серця  росте?
Чи  не  хочеш  в  свій  звичний  біг  кинути  кий,
З’їсти  хліб  мій  -  простий,  та  смачний  і  пахкий?
                                                                                                                         29.11.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2024

НАГОЛОС У СЛОВАХ

ПРАВИЛЬНО  ВИМОВЛЯЙ!

1.  -  Що  стоїш,  як  ста́́́́́́́туя?
-  Думаю  про  ла́те  я.

2.  Обвисла  в  мене  ще́лепа.
Стою,  неначе    те́лепень.
Учитель  оком  міряє.
І  сам  собі  не  вірю  я.
Сидів  я  довго,  парився,  
З  завда́ннями  не  справився.

3.О́лень  аркушик  знайшов.
О́лень  вчитися  прийшов.
́
4.  Ка́мбалу  їсть  мама  Лана,
Ку́рятину  –    тітка  Яна.
 
5.  У  хліву  є  коза  і  корова.
У  дровітні  –    сокира  і    дро́ва,  

6.  За́гадки  Івасик  прочитає.
Оля  їх  миттєво  відгадає.

7.  Ві́рші  варто  всім  вивчати,  
Щоби  пам'ять  тренувати.

8.  Сядь  собі  у  зру́чне  крісло.
Прочитай  про  річку  Віслу
Або  вірш  про  шлях  до  зір.
Ко́сим  поглядом  не  мір.

9.  Йшла  з  дочко́ю  мама  Люба.
Розмовляли  собі  любо.
До́нька  подружок  зустріла  –  
Двох,  на  лавочці  сиділи.
Оля  книгу  в  руках  мала,
В  ній  малюнки  розглядала.
За́кладку  тримала  Клава  –  
Фіолетову,  як  лава.

10.Стань  до  лю́стра,  зачешись,  
В  ти́гровий  костюм  вдягнись.
Де́щицю  візьми  горішків
І  пройдись  до  парку  пішки.
В  ньому  білок  погодуй,
А  тоді  додому  дуй.

11.Спи́ну  рівно  ти  тримай.
Тулуб  свій  не  викривляй.

12.  Це́нтнер    важить  тітка  Мілка.
Пів  –    мішок  із  цукром.
Тонну  –  татова  автівка
З  титулкою  –  зубром.

13.  Алфа́віт  треба  знати,
Щоб  швидко  відшукати
Слівце  у  словнику
На  «ер»,  на  «пе»,  на  «у».

14.  Зо́зла  ти  слова  не  кидай.
Заспокойся,  мудрість  видай.

15.  Кропива́  росте  у  лузі.
Ми  нарвемо  її,  друзі.
В  ній  волосся  будем  мити.
Заблищить,  як  оксамити.

16.  Ку́рятину  я  придбаю,  
Запечу  у  печі.
Фо́льгу  я  і  форму  маю,
І  приправні    речі.

17.  За́кладки  Івась  не  мав,
Довго  в  книзі  текст  шукав.  

18.  Боро́давка  з’явилась  у  Миколи.
Соромиться  тепер  іти  до  школи.  

19.  Босо́ніж  Петрик  по  траві  гасає  
У  час,  як  сонце  коси  розпускає,  
Як  літо  небу  цвітом  пише  ві́рші,
Що  від  поетових  нічим  не  гірші.

20.  Взяв  граблі́  Тарас    до  рук.
Вигріб  сіно  вправно  з  лук.  

21.    Одна  до  тебе  є  вимо́га:
Люби  і  ближнього,  і  Бога!

22.Чого  мармиза  кисла,
Душа  гойдає  смуток?  
Як  множимо  ми  числа,  
Шукаємо  добу́ток!

23.  Щось  зо́зла  зробиш,  
Собі  нашкодиш.  

24.    Коли  береш  у  луг  косу,
То  думай  завжди    завчасу́,
Миколо  чи    Терезо,  
Чи      гостре  у  ній  лезо.

25.  Родилась  я  у  листопа́ді,
Коли  в  ліску  й    на  автостраді
Йшло  у  танок  під  вітру  свисти
Руде,  червоне  й  жовте  листя.

26.  Вареники  їм  часто  я
Із  на́чинкою  всякою.
Їх  любить  і    сестра  моя,
З'їсть,  каже  мамі:  "Дякую!"

27.  В  піце́рії  були́  ми,  
Там    голод  заморили.

28.  Здолаємо  всі  ми  пороги.
І  ра́зом  –  до  перемоги.

29.  Ки́дай  у  ре́шето  думи.
Хай  усе  зле    відсівається  .
Вичисти  душу    від  суму.  
Хай  у  ній  радість  купається.

30.  Тризу́б  –  це  символ  України.
Веде  до  волі  він  крізь  міни.  

31.    Не  буду  в  річку  цю  пірнати,  
Бо  у  ній  бистра  течія́.
Може  вона  мене  забрати,
Можу  біди  зазнати  я.  

 32.  З  чорно́сливом  люблю  цукерки  я.
Їх  їсть  у  свята  вся  моя  сім’я.

33.  Мій  тато  –  шофе́р,  а  матуся  –  касир,
Квитки  продає  на  вокзалі.
Татусь  ковбасу  любить,  матінка  –  сир,  
Я  –  ка́мбалу  й  бульбу    у  салі.  

Бульба    (галицькою)  -    картопля.  

ПРАВИЛЬНЕ  НАПИСАННЯ  СЛІВ

1.  [i]Пів  аркуша[/i]  в  Олі  Микола  узяв.  
[i]Півколо[/i]  на  ньому  він  намалював.

2.  Над  [i]проєктом[/i]  тато  працював.
Успіх  цей  [i]проєкт[/i]  у  світі  мав.

3.  Дідусь  сьогодні  був  в  [i]етері[/i].
Розповідав  про  вікна  й  двері.

4.  Ти  зайди  у  [i]ґуґл[/i],  там  знайди,
Де  ростуть  бананові  плоди.

5.  У  [i]фейсбуці[/i]  в  мене  друзів  є  багато.
А  на  вулиці  нема  з  ким  погуляти.

6.  Є  така[i]  енциклопедія  -    «Вікіпедія»[/i].  

7.  Все  добре.  Я  дихаю  рівно,  
Шановна  [i]Оксано  Петрівно[/i]!
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006171
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024

Про лева (небилиця)

Мухи  лев  боявся,  бджілки,
Змійки,  вужика  і  білки,
Миші,  зайчика,  сороки,
Риби,  жаби  –    довгі  роки!
Поки  страх  його  тримав,
Із  дупла  не  вилізав.
Приносив  йому  туди
Друг-котяра  хліб  з  води  
І  сметану  із  горішків.
Лев    з’їдав  це,  кидав  смішки.  
Ще  любив  з  вівса  омлет.  
Їв  його,  з  котом  балет
Танцював  тоді  до  ранку
У  дуплі  своїм  на  ґанку.  
Якось  кіт  приніс  йому
Кукурудзу  та  хурму.
З’їв  це  лев  і  став  таким,
Наче    вовк    чи  лис  –  малим.  
Та  відваги  у  нутро
Й  сили  він  набрав,    дупло  
Залишив,  почав    гуляти  
Лісом  і  тварин  лякати.
Бачив  лева  хтось,  ховався.
Навіть  кіт  його  боявся.
Вже  не  клав  до  лап  йому
Кукурудзу  та  хурму,
А  приніс    напій  він  -    чайний.
Випив  лев  –  і  став  звичайним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2024

ЛЮБЛЮ ОТАК

Люблю  тебе,  як  місяць  зорі.
Як  люльку  і  коня  козак,
Як  птах  висоти  неозорі,  
Як  житній  лан  червоний  мак.

Люблю  тебе,  як  мати  сина,
Який  боронить  рідний  край,
Як  неба  скатерть  світло-синя
Жовтогарячий    коровай.

Люблю  тебе,  як  вітер  поле,
Немов      пустеля  дощ  рясний.
Як  рух  у  тілі  гілля  голе
Із  першим  подихом  весни.

Як  цеглу  і  цемент  руїна,
Як  перемоги    командир  –    
У  час  боїв  за    Україну,
Як  світло  любить    честь  і  мир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2024

В єдності - сила (казка)

У  Катерини  й  Петра,  які  проживали  в  селі,  не  далеко  від  районного  центру,  були  на  господарстві  корова  й  коза,  собака  та  кіт,    сім  курочок,  півень,  шість  гусок  і  один  козак-гусак,  який  двір  охороняв  разом  із  псом.    І  чоловік,  і  жінка    всіх  своїх  підопічних  тварин  любили  й  доглядали.  Корову,  козу  та  гусей  за  садок  пастися  пускали.  Добре  їм  жилося  в  Катерини  і  Петра.  Та  й  між  собою  тварини  завжди  в  злагоді  жили,  одна  одній  помагали,  як  потреба  виникала.    Захворіла,  наприклад,    якась  з-між  них  –  до  неї    підходили,    добра  їй  бажали  і  щось  дарували.  Дні  народження  кожної  тварини  спільно  відзначали.  Господиню  свою  до  цього  дійства  залучали.  Слухала  їх,  бо  рідними  давно  їй  стали.  Просили  пані  Катрю  стіл  їм  у  дворі  накрити,  накривала.  Але  й  підопічні  її  осторонь  не  стояли,  жінці  допомагали  –  пригощення  носили,  розкладали  його  на  столі,  кожній  тварині  різне  клали.    А  пан  Петро  колонку  надвір  виносив,  музику  веселу  вмикав.  Тварини    слухали  її,  співали  –  кожен  на  своїй  мові,  танцювали  до  часу,    поки  сутінки  світло  не  ховали.  А  як  це  ставалось,  то  тварини    дневі,  Небу,  господарям  своїм    дякували  за  ласку  і  розходились,    спати  лягали.  Пані  Катерина  не  лише  тварин  доглядала,  грядки  обробляла,  а  ще  й  картини,  скатерки,  рушники  вишивала  і  їх  через  мережу  продавала.  Та  й  пан  Петро,  окрім  того,  що  порядок  у  господарстві  тримав,  на  заводі  працював  –    водієм  вантажівки,  гроші    заробляв  на  утримання  тварин,  на  прожиток  для  себе  та  жінки.  Тварини  теж  їм  обом,  що  могли,  давали:  хто  –  молоко,  хто  яйці,  пір’я  й  пух,  хто  дім  охороняв,  хто  лікував  –  лапами  біль  з  хворого  місця  витягав.      Якось  пан  Петро  привіз  із  міста  індика  й  індичку.  Пані  Катерина  попросила  його  цих  тварин  на  розплід  купити.    А  вони  з  колективом  не  зріднилися.  Окремо  він  нього  трималися.  Індик  казав,  щоб  йому  всі  вклонялися,  бо  він  –  красень  неписаний.  Індичка  теж  вгору  голову  задирала,  щось  белькотіла,  хоч    вважала,  що  співала,  себе  за  співачку  неперевершену  мала.  
   Якось  у  суботу,  коли  господарі  хатніми  справами  займались,  індики  перескочили  через  паркан  і  побігли  на  лан.    Недовго  там  вони  волю  лапали,  себе  на  сцені  театру  уявляли,  співали,  танцювали.  Два  вовки  краєм  лугу  йшли,  почули  галас  індиків,  підбиратись  до  них  почали.  Пес  їх  угледів,  загарчав,  корова  злісне  «му!»  пустила,    дзвоном  забила.  Гуси  крильми  залопотіли,  кури  заквокали,  півень  закукурікав,    кішка  занявкала.  Господарі  почули  лемент,  вибігли  надвір.  Пан  Петро  вхопив  рушницю,  почав  з  неї  стріляти,  вовків  відганяти.  Втекли.  Індики  вдячні  були  за  рятунок  –  усім.  З  тих  пір  більше  не  зазнавались,  купи  тримались.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005790
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024

Загадки про тварин

1. Бурий  я  і  вайлуватий.
Люблю  медом  ласувати.
Не  виходжу  із  барлогу,  
Коли  холод  за  порогом.

2.  «Му!»  -  кажу́  я,  не  «кво-кво».  
В  мене  в  дійках  молоко.

3.Горіхи,    жолуді  збираю.
Їх  в  землю,  часом,  зариваю
Або  несу  в  своє  дупло,
Щоб    в  холод  їсти  що  було.

4.  Закручені  і  шерсть  моя,    і  роги.
З  овечками  усі  мої  дороги.

5.  Я  маленький  сірячок.  
В  мене  повно  колючок.
Вдень  ховаюся  в  кущі.  
А  вночі  йду  по  харчі.

6.  Сіро-бурий,  світло-сірий,
В  тундрі  зі  снігами  –  білий.  
Морда  –  з  гострими  зубами.
Вию  іноді  ночами.

7.  Житель  лісу  я,  не  міст.
Довгі  вуха,  куций  хвіст.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024

Свійські тварини (загадки)

ЗАГАДКИ  ПРО  СВІЙСЬКИХ  ТВАРИН

1.Тягне  воза,  тягне  сани,  
Тата,  маму  та  Оксану.
Тягне  ще  й  плужок  по  полю.  
Підвезе  до  школи  Олю.
Ніг  –  чотири,  хвіст  і  грива.
Вдача  –    мирна,  не  спесива.
Їсть  траву,  буряк  і  просо,  
Ще  й  овес  подати  просить.
Він  не  знає  слова  лінь.
Хто  це,  діти?  Звісно,  …  .                      

2.Лагідна  вона,  як  сита.
Шкіра  в  неї  шерстю  вкрита.  
Чорна  є  і  є  руденька,
Бура,  сіра  і  біленька,  
Двоколірна,  триколірна,
Незалежна  й  дуже    вірна.
І  відомо  достеменно  –  
Любить  митися  щоденно.
Молока  та  сиру  хоче.  
Хилить  в  сон,  то  замуркоче.  
Кігті  випустить,  як  злиться.
Хто  є    ця  тварина?    …  .


3.  Вісім  тисяч  років    тому  
Одомашнили  тварину.
З  того  часу  без  утоми
Підгодовує    людину.  
Шерсть  дає  їй,  молочко  –  
Бринзу    з  нього  роблять.  О!
Має  живність  гострий  нюх,  
Полонину  любить,  луг.  
Кучерява  і  вухата,
В  стаді  їй  кортить  бувати.
Пам'ять  в  неї  пречудова.  
Бе-е-е!  –  така  її  ось  мова.  
Має  досить    добрий  слух.
Гучність  їй  не  лий  до  вух.

4.Вона  більша,  аніж  рись,
Але  менша  від  верблюда.
Була  дикою  колись,
Та  сподобалася  людям  –  
Одомашнили  її.  
Бульбу  їсть  із  буряками.  
У  стаєнці  на  сінці,  
Набирає  кілограми.
- Хро-хро!  –  каже  господині.
Наставляє  з  кучі  пику.
М'ясо  дасть  своє  людині,  
Коли  виросте  велика.
                                                                                                         
5.До  птахів  вона  належить.
За  травою  пильно  стежить.
Влітку  ласо  їсть  її,  
Любить  купіль  у  воді.
Щоби  спалося  їй  гоже,
Пух  вищипує  з  пір’їн.  
Ним  вкриває  своє  ложе  –  
М’якше  від  усяких  сін.
А  людині  дасть  яйце,  
Пір’я  і  смачне  м’ясце.
Шийка  куца  в  неї?  Дзуськи!
Догадались,  хто  це?  …  .

6.Він  граційний  і  надійний.  
Любить  травку  і  сінце.
Витривалий,  енергійний,
Із  гладесеньким    тільцем.
Чорношерстий  –      швидкість  любить,  
А  рудий  –  упертість  в’є  
І,  бува,  підківку  губить,  
Як  копитом  землю  б’є.
Служить  з  давніх  пір  людині.
Не  суперник  він  машині,  
Але  возить  вантажі.
В  стайні  спить,  не  в  гаражі.
Тягне  плуга,  сани,    віз
З  поля    в  поле,  з  лісу  –  в  ліс.

7.Служить  він  людській  особі.
Носить  вантажі  на  собі.
Має  горб  один  чи  два.
Шия  –    довга  і  вертка.  
Він  колючку  розжує.
Розізлиш  його  –  плює.
Може  місяць  без  їди.
Двісті  літриків  води,
Буде  спраглим,  втягне  зразу,  
Як  знайде  в  путі    оазу.
Любить  його  східний  люд.
Як  же  звуть  його?  …  .

8.Це  не  птах  –  живий  будильник.
Свою  справу  робить  пильно.
Йде  луна    аж    за  ріку
Від  його  «кукуріку».
Всіх  до  праці  підіймає.
Так  на  харч  він  заробляє.
Ну,  а  ще  він  без  упину
Береже  свою  родину.
Йде  чужий,  де  кури  близько,  
Може  стрибнути,  як  риська,
В  руку  дзьобнути,  в  лице,  
Як    у  курки  взяв  яйце.
 
9.Птах  цей  дуже  гоноровий,  
Має  пір’я  кольорове.  
Розпускає  хвіст  у  коло,  
Коли  сердиться  на  когось.
І  борідка,  і  чуприна
В  нього  кольору  малини.
Мова  грізна,  булькотлива,
Місить  землю,  хоч  є  крила.
Самка  яєчка  несе.
А  самець  ростить    м’ясце,
До  людей  він  здавна    звик.
Хто  цей  птах  є?  Це  …  .

10.  Між  птахами  –    найбільший  цей    птах.
Понад  сто  кілограмів  вагою.  
В  небо  йти  –  не  його  оцей  фах,
Він  ходити    землею,  водою
Прагне.  Їсти  бажає    плоди,
Листя,  корінь,  насіння  рослинки.
Може  довго  не  пити  води,
А  дадуть,  втягне    всю,  без  зупинки.
Самка  яйця      несе.  І  одне
Може  важить  до  двох  кілограмів.  
М'ясо  птаха    –  поживне,  смачне.
Пір’я  –  в  темно-коричневій  гамі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2024

Свійські тварини (дит. )

СВІЙСЬКІ  ТВАРИНИ
Свійські  слово  –  від  свої.
Це  –  твої  або  мої,  
Чи  сусідові  тварини  –  
Пані  Олі  чи  Ірини.
Ті,  які  живуть  в  дворі,
В  голуб’ятнику,  в    хліві,  
В  буді,  в  домі,  в    курнику,    
В  клітці.  Сплять  на  килимку,
У  стоячій  навіть    позі,  
На  соломі,  на  підлозі.
Цих  тварин  люд    приручив,
Ще  коли  й  чобіт  не  шив.  
Має  їх  він  –  доглядає,
Бруд  лишають  –    прибирає.
Корм  для  них  щодня  готує.  
Як  хворіють,  то  лікує.
Миє  їх,  як  і  не  просять.  
Користь  всім  вони  приносять.  

НІМЕЦЬКА  ВІВЧАРКА
Пес  цей  –  вище  середнього  зросту,
Сильний,  ставний    і    завжди  в  азарті.  
На  кордоні  він,    біля  блокпосту,
З  поліцейським,  з  військовим    на  варті.
Витривалий,  сміливий,  покірний,
Не  простий  –  з  інтелектом  собака,
Працездатний,  господарю    вірний.
З  бою  винесе  в  ранах  вояку.  
Морду  пес  цей  загострену  має.
Вуха  в  нього  великі,  стоячі.
Двір,  як  треба,  він  охороняє.    
І  сліпого  веде.  Не  ледачий.  
Пружна  спина  у  чорних  узорах,
Очі  круглі,  немов  медальйони.  
Може  вівці  він  пасти  у  горах,  
Бути  добрим  комусь  компаньйоном.

ПАПУГА
Як  хапає  тебе  туга,  заведи  собі  папугу.
Хвіст  у  нього,  мов  у  пави.
І  забарвлення  яскраве.  
Любить  пташка  звуки  лити.  
Може  навіть  говорити.  
Дзьоб  міцний  у  неї  досить.
Все,  що  вхопить,  в  ньому  носить.  
Лапами  тримає  їжу.
Ябко  їсть,  капусту  свіжу.

КОРОВА
Не  одне  тисячоліття
Путь  копитом  вона  б’є.
Їсть  траву  і  різне  квіття.  
Символом    богині  є.
Люд  її  шанує  дуже.
І  вона  віддасть,  що  має,  
Як  годуєш  її,  друже,  
В  сухості,  теплі  тримаєш.
Молоко,  сметана  з  нього,
Сир  м’який,  твердий  (попробуй!),
Ряжанка      кефір  і  йогурт  –  
Вибирай,  що  до  вподоби!
Любить  світ  і  спів  тварина,  
Тягне  «Му-у!»  так  серйозно.
Дійки  теплі,  мов  перина,
Коли    тягнеш  молоко  з  них.  

КАЧКА
Тридцять  два    види  тварин
Нараховує  цей  рід.
З  них      уже  пропав  один,
Решту    бачить,  чує  світ.
Дикі  –  восени    у  путь!
Свійські  –  круглий  рік  в  людей.
Селезнем  самця  їх  звуть,
Каченятами  –  дітей.
Водоплавним  є  цей  птах.
А  літає  він  –  не  ах!
Їсть  вівсяний  пластівець,
Шкаралупи  від  яєць,  
Овоч  і  зерно  із  ниви.
Хліб  для  нього  є  шкідливий.  
Менший  дзьоб,  як  в    гусака,  
В  качки,  й    шия  –  не  така  –
І  коротша,    і  товстіша.
Та  і  лапа  трохи  інша.
Тому  ходить,  як  ведмідь,
Птах  подвір’ям,  серед    віть.
Людям    дасть  перо  і  пух,  
М'ясо  теж.  Стушкуєш,  ух!  -  
Жирне  і  на  смак  незвичне,
Але  і    не  дієтичне.  

КОЗА
Дев’ять  тисяч  років  тому
Кізку  з  лісу  привели.
Той,  хто  чув  у  жилах  втому,  
Молоко  від  неї  пив.    
Стали  в  селах  розводити
Цю  тварину,  що  дає
Молоко,  і  сир  варити
З  нього.  Мінус  –    рогом  б’є.
Травки    їсть  коза  без  ліку.
Їй  важлива    чистота.
Молоко  її  –  це  ліки
Від  сухот  і  живота.

ГОЛУБ
Є  голуб  дикий,  що  землю  топче,
В  небі    літає,  де  собі  схоче.
Є  голуб  свійський.  В  голубнику
Він  проживає  і  їжу  має.  
Яйці    кладе  там  для  господині,
І  щоб  прибуток  був  у    родині.  
По  черзі    яйця  мама  і  тато
Гріють  тілами  –  вміло,  завзято,
Поки  з  яєчок  не  вийдуть  діти.
Вилізуть?  Будуть  вельми  радіти!
Пташок  таврують,  час  позначають,  
Коли  вродились,  номер  вручають.
Корм  не  лише  їм  дають,  а  й  тренують,  
До  перельотів  на  дальність  готують.
Вчать,  як  до  певного  місця  прибути,  
Пошту  вручити  і  повернутись.
 
БДЖОЛА
Є  у  бджоли  (чи  знаєш  це?)
Голівка,  груди  й  черевце,  
Простих  три  ока  й  два  складні  –  
Фасеткові,  на  голові.
Є  довгі  вуса,  ротик  є,  
Дві  пари  крил,  у  літ  іде.
А  ще  в  бджоли  три  пари  ніг,
По  травці,  квітці  йде  у  біг.
Літає  часто,  та  не  птах,  
Належить  бджілка  до  комах.  
Одна  така  між  ними  є,  
Що  людям  їжу  видає.  
Нюх  має  добрий.  Аромат
За  кілометр  почує!  В  сад
Летить  у  двір,  на  ниву,  в  луг,  
Запилює  квітки  навкруг.
Не  виросли  би  без  бджоли  
У  полі  і  в  саду  плоди.
Пилок,  нектар  збере,  у  дім
Несе.  З  них  –    мед.
Смачного  всім!

АКВАРІУМНІ  РИБКИ
Наїдку  люди  з  них  не  мають.
Вони  для  того  лиш  тримають
В  акваріумі    рибок  цих,
Щоби    дивитися  на  них.
Які    знайшли  до  серця  міст?
Даніо  і  вуалехвіст.
Це  золота,  що  сум  порве,  
Гурамі,  що  стрибає  вверх.
Це  глофіш,  боція,  хроміс,
Комета  і  синодонтіс.
Це  ляліус,  отоцинклюс,
Сом,  гуппі  та  макрогнатус.
Коли  їх  принесеш  до  хати,  
За  ними  мусиш  доглядати:
Придбати  фільтр,  його  вмикати
В  акваріумі,    очищати
Водичку  та  її  міняти,
Повітрям  в  міру  наповняти,
Корм    рибам  сипати  потрібний.
Такий  ось  догляд  буде  гідний.
Любов  віллєш  їм,  воздадуть
Тобі  серце  і  за  труд:
У  час  тривоги  порятують  –  
Спокій  і  радість  подарують.

КУРИ
До  птахів  вони  належать.
Важко  їм  поставить  межі.
Топчуться  по    всім  подвір’ї.
Квокають  і  гублять  пір’я.
Привезли  їх  у  свій  час
Із  Америки  до  нас.
З  білим  пір’ям  –  це    легорн,
Зернята  вівса    –  їх    корм.
Двісті  –  двісті  п’ятдесят  
Не  щенят,  не  поросят,  
А  яєць  –  такий  ось  лік
З  них  одна  несе    за    рік.
Зараз  різні  є  породи.
Корніш  –    м’ясом  більше  годить.
Масу  легко  набирає,  
Та  яєчок  менше  має.

КРОЛИК
В  нього    довгі    вуха,  
Та  маленький    зріст.
Має  він  кожуха
І  куценький    хвіст.
Травку  їсть    улітку,
Моркву,  огірок.
Люблять  його  дітки,
Він  –    герой  казок.  
Збільшує  овали,  
Мов  сивинки  дідо,  
Щоб  ним  ласували
Люди-м’ясоїди.  

Сивинки  –  сиві  волосинки.

ЙОКШИРСЬКИЙ  ТЕР’ЄР
Ломить  будь-який  бар’єр
Між  людиною  і  псом
В  світі  йоркширський  тер’єр.  
Це  не  лев  тобі  й  не  сом.
Шерсть  у  песика  лахмата,  
Хоч  за  розміром  малий.  
Любить  хвостиком  махати,  
Не  бува  ніколи  злий.
В  Англії,  у  графстві  Йокшир
Вивели  оцього  пса.
Бліднув  би  без  нього  обшир,
Як  без  стрічечки  коса.

МОРСЬКА  СВИНКА
Як  мала  у  тебе  хата,  
Але  хочеш  завести
В  ній  тварину  й  доглядати,  
Можеш  рішення  знайти.
Не  оту  свиню,  що  в  кучі,  
А  морську  візьми    у  дім  –  
Шерсть  гладка  на  ній,  блискуча,
А  харчується  усім.
Цей  малий  і  милий    гість  
Овоч,  фрукт,  зернятко    їсть.  
Любить  ще  й  сінце    пахуче.
Дуже  чистий!  І  не  злючий!
 
РЕГДОЛ  (кішка)
Є  така  порода  кішок  –  
Називається  регдол.
В  ній  багато  гарних  фішок:
Ніжність,  як  у  матіол,
Ненав’язливість  і  спокій.
Не  жбурляй  її,  як  сніг  –  
Не  злетить,  неначе  сокіл,
Упаде  на  твердь,  як  міх,
Тобто,  звалиться,  заб’ється.
Обкрутитись  –  не  її.
Притули  її  до  серця,
І  вона  воздасть  тобі.
Дряпати  тебе  не  буде.
Ранами  не  вкриє  рук.
Святом  з  нею  стане  будень.
Любить  ласку  в  дні  та    гру.

ВІСЛЮК
Це  родич  (і  близький!)  коня.
Він  розганяє  вороння,  
Як  йде  у  скач  –    на  спині    тюк.
Хто  він  такий?  О,  так!  Віслюк.
Сірий,  коричневий  на  вид.
А  й  чорного  знайдеш  де-де.
Таких,  як  в  нього,  кінь  копит    
Не  має  –  по  камінню  йде.  
Впертість  осла  не  знає  меж,
Ляже  –  нічим  не  підіймеш.  
З  Африки  тягне  він  свій  слід,
Хоч  і  живе  в  нас  з  давніх  літ.
Віслюк  їсть  часто,  все  підряд.
За  ласощами  –    суне  в  сад.
Але  й    до  праці  він  мастак.
І  витривалий  дуже!  Так!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2024

Зима згадала . .

Зима  згадала  врешті,
Що  вона  -  зима,  
І  що  її  завдання  -    
Сніг  продукувати,
Морозом  дихати,
З  теплом  іти  у  змаг,
Дворам,  домам  
Корони  білі  роздавати.

Взяла  смичок  і  скрипку,
Музику  снігів
Заграла  зранку  -  
Оживилися  сніжинки.
Принц  Лютий  кожну  з  них  
На  танець  запросив.    
Грунти  вдягли    у  білий  одяг
І      будинки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2024

Усміхатись буду

Удаєш,  що  нічого  не  знаєш
Про  кохання  моє  до  тебе.
Стану  поряд  –  не  помічаєш,
Іншу  носиш    між  своїх    ребер.  

Інша  може  тебе  підняти  
Понад  гори,  ліси  дубові.
Мені  ж  нічого  тобі    дати,
Окрім  щирих    слів  та  любові,

Окрім  світла  в  очах  і  бурі,
Що  гарцює  в  душевнім  полі.  
Та  не  стану  плести  зажурі
Я  вінки  й  рахувати  болі.

Усміхатись  буду,  радіти,
Вигравати  у  долі    герці.  
Місце  буду  для  тебе  гріти
У  думках  щоденних  і  в  серці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2024

Соснові шишки (казка)

В  одному  містечку  за  крамницею,  в  якій  продавали  продукти  харчування,  росла  сосна.  Вона  там  росла  ще  до  того,  як    ця  крамниця  постала.  Керівництво  міста  не  дозволило  її  зрізати,  коли  дало  землю  власникові  під  магазин  в  оренду.  Деревце  росло  собі,  плодило  шишки  і  в  певний  час  скидало  їх  на  землю  й  на  бруківку,  яка  стояла  довкруж  магазину.  Прибиральниця  мусила  їх  змітати.  Це  жінку  злило.  
- Давно  пора  зрізати  це  дерево,  -  казала  вона  власнику  крамниці.  
- Не  можна.  –  відповідав  він  їй.    -  Влада  не  дозволяє.
- То  хай  влада  іде  і  підмітає  двір.
- Влада  має  свою  роботу,  а  ти  роби  свою,  жінко,  і  не  нарікай.
Але  прибиральниця  не  заспокоювалася.  Кожної  осені  вона  з  ненавистю  гляділа  на  сосну.  
- Засохни!  –  казала  їй.  
Сосна  опускала  додолу  віти  й  мовчала.
Якось,  коли  жінка  вчергове  прибирала  двір  і  змітала  шишки,  які  нападали,    до  неї  підійшов  її  син  Павло  –  учень  8  класу.  Він  сказав,  що  до  крамниці,  в  якій  продають  спортивні  товари,  завезли  футбольні  м’ячі,  й  він  хоче  купити  собі  один  з  них,  бо  той,  який  він  вдома  має,    ремонту  вже  не  підлягає.  
- Дасте  гроші,  мамо?
- Дам,  якщо  допоможеш  мені  вирішити  одне  
- питання.
- Яке?
- Треба  пошкодити  це  дерево.
- Навіщо?
- Воно  сипле  шишки,  а  я  мушу  прибирати.
- Як  я  його  зможу  пошкодити?  
- Спиляти  не  зможеш  і  зрубати  не  зможеш  –  почують,  побачать.  Але  поранити  зможеш  –  один  раз  рубанеш  сокирою  по  стовбурі  вночі  і  втечеш.  Може,  всохне  з  часом  від  нанесеного  удару.
- Але,  мамо,  шкода  дерева!
- А  мене  не  шкода?  Якщо  хочеш  м’яч,  то  послухай  мене.
І  хлопець  послухав.  Прийшов  зі  сокирою  о  3:00  і  вдарив  нею  по  стовбурі  сосни  знизу.
Закричало  дерево:
- Ой-ой-ой!  Болить  мене!
Хлопець  аж  присів  від  несподіванки.
- Ти  вмієш  говорити?
- Так.  Навіщо  ти  мене  ранив,  хлопче?  
- Я..,  не  хотів.  Це  мама  мені  наказала  зробити.
- Мені    зле.  
- Їй  теж  зле,  бо  ти  шишки  скидаєш,  а  вона  мусить  їх  підмітати.
- Але  мої  шишки  можна    зрізати  в  час,  коли  вони  молоденькими  є,  і  мати  з  цього  користь.  
- Яку?
- Шишки  містять  у  собі  всілякі  корисні  елементи,  які  допомагають  оздоровляти  людський  організм.
- Які  елементи?
- Мікроелементи,  вітаміни.  
- Багато?
- У  пригорщі  зелених  шишок  вітамінів  та  мікроелементів  більше,  ніж  у  кілограмі  імбиру  з  лимонами.
- Овва!  А  які  вітаміни  містяться  у  твоїх    зелених  шишках?
- У  них  містяться    практично  всі  групи  вітамінів,  а  ще  кальцій,  магній,  калій,  фосфор,  ефірні  олії,  ліпіди  й  олеїнова  кислота.  За  умови  розумного  застосування  шишки  можуть  принести  людині    величезну  користь.  З  них  можна  також    приготувати  відвари,  різноманітні  настоянки  і  навіть  зварити  варення.  
- Варення?  Не  знав  такого.
- Тепер  знатимеш.  А  ще  мої  шишки  підвищують  імунітет,  покращують  кровообіг,  зміцнюють  судини  та  можуть  допомогти  врятувати  людину    від  інсульту  та  інфаркту,  бо  нормалізують  артеріальний  тиск.  Вони  також    прискорюють  обмін  речовин,  який  у  багатьох  людей  є  порушений,  і  тому  вони  товстіють  і  хворіють.  До  того  ж  я  можу  похвалитися  і  фітонцидними  властивостями.
- Що  це  за  такі  властивості?
- Ти  відчув,  що  мої  хвоїнки    пахнуть?
- Так.
- Так  ось,  вони  не  тільки  пахнуть,  а  ще  й  виділяють  в  повітря  такі  речовини,  які  можуть  вбити    чи  пригнітити  зростання  і  розвиток  шкідливих    бактерій,  мікроскопічних  грибів,  тобто,  тих    живих  мікроелементів,  які    можуть    спровокувати  астму,  призвести  до  захворювань  бронхів  та  легень.  
- Нічого  собі!  То  ти  важливе  дерево!  Ти  і  твої  плоди  багато  можуть!
- Це  так.  А  ти  мене  поранив…  І  глибоко...  Болить  мене  місце  удару.
Сосна  заплакала.
- Вибач,  будь  ласка.  Я  полікую  тебе.  Зараз  знайду  інформацію  в  Інтернеті  про  те,  як  це  можна  зробити.  
Хлопець  ввімкнув  мобільний.  Знайшов  статтю  про  лікування  ран  на  деревах.
- Здається,  я  знаю,  як  тобі,  сосно,    допомогти.
- Як?  
- Замажу  зараз  твою  рану  глиною.  А  завтра  куплю  в  господарському  магазині  монтажну  піну  і  запіню  нею  поріз.    
- Не  забудь  лише.
- Не  забуду.  Ще  раз  пробач  мені.
Роман    наколупав  глини  з  землі  і  замазав  нею  утворену  внаслідок  удару  рану.
-  Бувай,  сосно.  Завтра  прийду  і  доведу  все  до  пуття.
-  Чекатиму  на  тебе.
Вранці  хлопець  розповів  неньці  про  те,  що  йому  сказала    сосна  після  того,  як  він  рубанув  її  по  стовбуру.  Мати    не  повірила.  
- Тоді  сама  прочитай  про  властивості  цього  дерева  і  його  шишок,  -  мовив  неньці  син.
Він  взяв  до  рук  мобільний,  знайшов  в  Інтернеті  потрібну  статтю  і  подав  телефон  мамі.    Вона    прочитала  написане.  Неньці    стало  соромно  за  свою  поведінку.  
- Треба  рятувати  дерево,  -  мовила  вона  сину.
- Так  отож!      М’яч  можеш  мені  не  купувати,  а  на  монтажну  піну  гроші  дай,  будь  ласка.  
- Підемо  разом  до  магазину  і  купимо  її.  
- Гаразд.  
Добре,  що  була  субота.  Мати  не  працювала  в  цей  день,  а  її  син  Павло  не  вчився  у  школі.  Купили  у  крамниці  будівельних  матеріалів  вони  монтажну  піну,  замазали  нею  отвір,  що  утворилася  у  стовбурі  сосни  через  удар  по  ній  сокирою.  
- Вибач  мені,  деревце,  -  мовила  прибиральниця,  -  за  те,  що  я  бажала  тобі  смерті  лише  через  те,  що  мені  набридло  вимітати  твої  шишки  з  подвір’я.  
- Вибачаю,  -  відповіла  їй  сосна.    
- І  я  прошу  вибачення,  -  мовив  син  жінки    втретє  уже.  
- І  тебе  вибачаю,  хлопче.
- Рости  і  живи,  сосно,  довго  –  на  радість  усім,    на  добро.  Відтепер  шишечки  твої,  коли  вони  дозріють,  зазеленіють,  я  зриватиму  й    використовуватиму  при  різних  потребах,  –  пообіцяла  прибиральниця  продуктової  крамниці  дереву.  А  ті,  які  падатимуть,  змітатиму  без  нарікань.  
- Гаразд!    
Тут  прилетів  шишкар.  Він  сів    на  гілку  сосни  й  подав  свої  звуки,  тобто,  спитав  у  дерева:
-  Можна  взяти  собі  одну  шишечку  з  насінням?
-  Звісно,  що  так.  Бери,  -  мовила  сосна.
Шишкар  подякував  їй,  вхопив  плід  у  дзьоб  і  полетів.  Син  з  матір’ю  були  в  захопленні  від  побаченого  й  почутого.  Вони  обійняли  сосну,  погладили  і  теж  пішли  додому  –  мати  їсти  варити,      син  уроки  виконувати.        
А  новий  м’яч  хлопчина  таки  отримав.  Його  йому    подарував  сусід  Іван  (батька  хлопець  не  мав,  мати  одна  його  виховувала).  Він  у  той  рік  боронив  рідний  край  від  нападників  на  запорізькому  напрямі.  Про  історію  Павла  із  сосною  дізнався  від  матері  хлопця,  коли  приїхав  додому  у  відпустку  після  лікування  у  шпиталю  на  10  днів.    Хлопець  дуже  радів  –    м’ячу,    тому,  що  сусід  після  поранення  залишився  живий,  і  що  Україна  стоїть.  «І  буде  стояти!  –  подумав,  -    Віки!»    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005072
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2024

Білик, Рудик і пані Оля

       Оповідання
     В  одному  курортному  містечку  жила  собі  жінка  літнього  віку  –    пані  Оля.  Вона  дуже  любила  тварин.    В  її  квартирі  завжди  мешкав  якийсь    кіт,  якого  вона  балувала,  як  у  дитинстві  свого  синочка,  який  уже  виріс  і  жив    від  матері    вже  кілька  літ  окремо.  Як  за  котом  жінка  доглядала?  Просився  надвір    чи    вдень,  чи  вночі  –  виводила,  не  хотів  їсти    молочний    чи  рибний  продукт,  давала    м’ясний.  Не  забувала  ніколи  пані  Оля  і  про  дворових  котів.  Носила  їм  корм  –  сухий  та  варений,  поїла  молоком.  
     Якось  кіт  Пушик,  який  жив  у  жінки  вже  років  сім,  пропав.  Хтось  бачив,  ніби  він  стрибнув  до  салону  легкової  машини  разом  із  дітьми,  з  якими  інколи  бавився  у  дворі,  коли  виходив  гуляти  надвір.    Звідтоді  Пушик  додому  не  повертався.    Родина,  до  якої  він,  вочевидь  пристав,    змінила  своє  місце  проживання.  Посумувала  пані  Оля  трохи,  а  тоді  ще  з  більшою  охотою    взялася    підгодовувати  дворових  котів.  Інших  мешканців  вони  сторонилися,  дикими  ж  були,  а  до  неї  сміливо  підходили,  дозволяли  їй  гладити  себе.  Кота  з  білою  шерстю  пані  Оля  називала  Біликом,  а  кота  з  рудою  –  Рудиком.  Так  і  закріпилися  ці  клички  за  ними.  Розгодувала  жінка  котів  –    великими  стали  вони,  пухнастими.  Шерсть  їхня  блистіла,  як  ялинка  в  новорічну  ніч.  Зла  коти  нікому  не  робили,  то    ж  мешканці  дому,  при  якому  вони  крутились,  їх  не  виганяли.  Тільки  псам-безхатькам  Білик  та  Рудик  заважали,    на  них  вони    час  від  часу  гарчали,  мабуть,  тому,що  вони  їм  конкуренцію  складали.    Але  пані  Оля  сварила  псів  за  це,  пояснювала  їм  довго  та  терпеливо,  що  котів  лякати,  кусати  не  можна.  І    їм  час  від  часу  підкидала  вона  корм  –  то  кістки  зі  шматочками    м’яса,  то  кашу  з  ковбасою.  Тож  хоч  і  злилися  собаки  на  котів,  та  слухали  їхню  опікунку.
       Як  було  надворі  дуже  холодно,  пані  Оля  забирала  Білика  й  Рудика  до  квартири.  Вони  були  вдячні  їй  за  це.  Але  так  як  звикли  до  волі,  то  надовго  у  приміщенні  не  затримувалися.  Зігрілися,  поїли  й    надвір  просилися.
     Якось  пані  Оля  вирішила  вранці  піти  до  магазину,  щоб  купити  хліба,  масла.  Коли  спускалася  сходами,  що  вели  з  під’їзду  будинку  надвір,    до  неї  підбігли  коти.  
- Привіт,  мою  любі!  –  мовила  жінка.
Потерлися  коти  об  ноги  пані  Олі  й  пішли  за  нею.  Коли  жінка  підходила  до  сусіднього  будинку,  повз  який  ішла  доріжка,  що  вела  до  магазину,  Білик  та  Рудик  вискочили  наперед  неї,  стали  на  задні  лапи  і  почали  передніми  по  ногах  її  бити,  узад  штовхати,  вперед  іти  не  давати.
- Що  таке?  Навіщо  ви  це  робите?  –    дивувалася  пані  Оля.  
Коти  мовчали,  але  від  її  ніг  не  відривались.  Жінка      не  могла  зрозуміти  чудної  поведінки  Білика  та  Рудика.  Та  поки  вона  стояла  й  роздумувала  над  цим,  від  балкону,  що  знаходився    на  одному  із  верхніх    поверхів  дому,  повз  який  вона  мала  проходити,    відірвався  шматок    бетону.  Він  злетів  швидко  вниз  і  впав  на  землю  за  метр  від  жінки.  Пані  Оля  аж  присіла,  налякалася  дуже,  шматок  був  більший,  ніж  чоловічий    кулак.  Він    гучно    вдарився  об    плитку  доріжки.
«Так  ось  чого  коти  мене  не  пускали,  за  ноги  тримали!  –  здогадалася  жінка.  -    Вони  відчули  небезпеку.  Тварини  прагли  мене    врятувати  від  удару  по  голові  чи  по  якійсь  іншій  частині  тіла!»
І  це,  мабуть,  було  правдою.  «Недаремно  ви,  пані  Олю,    Білика  й  Рудика    доглядали:  годували,  розмовляли  з  ними,    як  із  людьми,  від  псів  боронили,  до  квартири  забирали»,  -  говорили  сусіди  жінці.    –  Віддячили  вам  котики.  Від  смерті  чи  травми  врятували!»  «Та  я  не  задля  віддяки  це  робила,  -  відказувала  пані  Оля.  -  Та  рада  тому,  що  коти  мене  уберегли  від  біди».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004679
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2024

Артему Новачуку присвячено

(загинув  27  січня  під  Красним  Лиманом)

В  домі  Артем…  Не  в  відпустку  
З  фронту  прибув  –  на  щиті!
Небо  вдягло  чорну  хустку,
Хмари  нап'яло  густі.

Лиш  вісімнадцять  хлопчині!
Пів  року  з  них  -      на  війні.
Волі  бажав    Батьківщині,  
Йшов,  щоб    спинити  вогні.

Щирість  розводив  у  грудях,
Смуток,  зневіру  косив.
Честь  цінував  він  у  людях
Й  cам  її  гідно  носив.  

Вчитись  ще  міг,  працювати,
Дні  вишивати  зі  слів.
Але  пішов    рятувати
Край  від    заброд-москалів.  

Матір,  сестер  захистити,
Прагнув  і  любі  місця.
Вбив  його  ворог.  Та      жити
Буде  e  наших  серцях.  
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2024

Люблю тебе

Люблю  тебе.  Хоч  іноді  і  злюсь  –  
Коли  на  тебе,  а  коли  й  на  себе
За  те,  що  я  на  магію  ведусь
Твою,  яка  мій  дух,  мов  біб,  тере́бить.  

За  те,  що  я  безсильною  стаю,
Коли  твій  голос  чую,  бачу  очі,
За  те,  що    із  тобою  я  встаю
Й  ношу  тебе  у  думах    аж  до  ночі.

Хоч  більше  тішить  це  мене,  авжеж.
Блаженство  неабияке  -    амури.  
Це  те  чуття,  яке  не  знає  меж,
Яке    пройде  крізь  найтовстіші  мури.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2024

Любов

Любов  завжди  має  час  для  того,  щоб  виявити  себе,  
Навіть  тоді,  коли,  здається,  що  не  має  часу,
Коли  вона  зайнята  щоденною  працею:
Вчить  дітей  у  школі,  пише  звіт  чи  вірш,  
Варить  борщ,  ліпить  вареники,  прибирає.
Співає  на  концерті  чи  слухає  його,  
Веде  автівку,  обслуговує  клієнта  в  магазині  ,  
Ремонтує  пошкоджені  лінії  електропередач  чи  малює,
Відбиває    ворожу  атаку  чи  везе  на  передову  дрони.

Вона  обов’язково  освітить  своєму  ближньому  шлях  у  темряві,    
Навіть  тоді,  коли  не  матиме  при  собі  ні  телефону,  ні  ліхтаря  .
Вона  це  зробить  власними  очима-зорями.
Вона  зігріє  його  го,  коли  він  тремтітиме  від  холоду,
Без    печі,  батареї,  ковдри    та  одягу  –  
Вогнями  свого    серця  й    теплотою  рук.
Вона  заспіває  йому  пісню  щастя  
Навіть  без  слів  та  музики  –
Солодкими  цілунками,  хай  навіть  і    он-лайн.
Вона  пробачить  йому  його  провини
Навіть  тоді,  коли  він  не  проситиме  у  неї  про  це.
Вилиже  тугу,  яка  роз’їдатиме  його  душу,  вогким  язиком,  
Утре  з  його  лиця      сльозу  своїм    кулаком,
Засіє  в  грядку  його  душі  насіння  радості,  віри  та  надії.  

Любов  багато  може,  поки  вона  жива,  поки  вона  бачить,  чує,  ходить  і  дихає.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024

ВЕДМІДЬ І КІТ, небилиця

Для  дітей

Йшов  ведмедик  до  крота.  
На  дорозі  стрів    кота,  
Тихо  той  собі    сидів,
Білу  шерсть  до  сонця  грів.  
Як  ведмедя  він  побачив,  
Не  трусився  і  не  рачив,  
Кігті  витягнув  вперед
І  сказав:  
- Зроблю  омлет
З  тебе  зараз  я,  бурмило.
- Зачекай,  будь  ласка!  -    мило
Попросив  його  вайло.  
- Дам  тобі  одне  крило.
- Що  я  буду  з  ним  робити?
- Будеш  з  нього  борщ  варити.  
- Де    на  ньому  є  м’ясце?
Кістка  тільки  і  пірце.
- Смалець  має  це  крило.
Ним  наситиш  ти  нутро.
- Ну,  гаразд.  Давай  і  йди.
Відірвав  ведмідь.  
- Бери!
- Як  тепер  літати  будеш?
Чим  новий  наповниш  будень?
- Буду  грати  за  кутом
У  футбол  я  із  кротом.  
Це  цікавіше  є,  ніж
В  небі  з  крокодилом  між
Зір  вночі  й  удень  летіти.  
Ви  з  усім  тут  згідні,  діти?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024

Віра-художниця

Віра  жила  в  невеличкому  місті,  яке  одним  боком  впиралося  в  луг,  на  якому  пасли  худобу  ґазди  із  сусіднього  села,  й  за  яким  височіли  гори    Карпат,  а  другим  –  об  кам’яний  схил,  по  якому  збігала,  співаючи  і  пританцьовуючи  у  такт  власній  пісні,  річка.      Жінка  змалку  любила  своє  місто,  що  влітку  вкривалося    різнобарвними  килимами  з  кущів    та    квітів,  топилося  в  людському  гаморі  та  співі  пернатих,  а  взимку  чарувало    блиском  та  свіжістю  білих  гобеленів,  витканих    зі  снігів,  чарувало  (в  релігійні  свята)  голосом  дзвонів,      співом  колядників  та  щедрувальників.  Віра  теж  співала  колядки  й  щедрівки  радо  від  маленької  –  для  бабці,  дідуся,  мами  й  тата  та  близьких.    Дуже  любила  дівчинка  гори,  які  манили  її  своєї  величчю,  красою,  щедротами  дарів.    Віра  сходила  їх  і  вздовж,  і  впоперек.  У  них  з  бабусею  чи  мамою  гриби  збирала,  лікувальні  трави  на  чай.  З  них    взимку  на  санчатах  злітала  чи  на  лижах.  Ходила  й  до  річки,  яка  ніколи  не  замерзала.  В  ній  біль,  що  в  душу  влазив,  залишала,  думки  купала,  а  у  спеку  тіло  освіжала.  Не  тільки  цим  займалося  дівча.  Батькам  з  дитинства  Віра  помагала  по    господарству,  при  цьому  і  у  школі  добре  вчилася,  книжки  художні  у  бібліотеці  брала,  читати  їх  щодня  встигала,    в  ігри  з  однолітками  грала  у  дворику  шкільному  і  своєму.  
       Як  Віра  виросла,  то  закінчила  вуз  і  стала  вчителькою  англійської  мови  та  образотворчого  мистецтва.  Мрію  свою  дитячу  здійснила.  Пішла  до  школи  працювати  –  в  село,  що  знаходилась  недалеко  від  її  міста,  за  10  кілометрів.  Невдовзі  й  заміж  вийшла  –  за      електрика  Івана,  який  жив  в  тому  селі,  де  Віра  працювала.  В  автобусі  з  ним  познайомилась,  як  їхала  з  роботи    додому.  Привітним  з  нею  був,  зичливим,  запропонував  піти  їй  з  ним  до  каварні  на  каву.  Пішла.  Та  й  зав’язалась  дружба  поміж  ними,  поки  не  перейшла  у  шлюб.    Як  вийшла  заміж  за  Івана,  то  пішла  жити  до  нього.  В  шлюбі  народила      двійко  дітей  –  хлопчика  Мирона  і  дівчинку  Оксану.  Ростила  їх,  у  школі  працювала,  свекрусі  помагала:  городину  садити  і  збирати,    з  фруктами  саду  власного  раду  давати,  варити,  прати,  прибирати.  Лиш  кіз  Віра  не  пасла,  яких  свекруха  її  –  пані  Оля,  тримала,  і  не  доїла  їх.    Отак  і  жила.  Ніби  й  непогано.  Іван  її  достатньо  заробляв.  На  море  з  діточками  відправляв  що  через  рік  відпочивати  і  все,  що  треба  було,  приносив  до  хати,  вмів  заробляти.  
     Та  якось  впав  зі  стовпа  електричного,  коли  на  ньому  дроти  поправляв  опісля  буревію,  руку  зламав  і      вдарився  об  камінь  головою.  Отримав  струс  мозку  середньої  важкості.  Лікувався.  Та  за  якийсь  час  на  місці  удару  пухлина  виросла  –  злоякісна.  Вчасно  не  виявили  її  лікарі.  А  коли  виявили,  то      запізно  було  її  вже  вирізати.  Помер.  Донька  навчалася  тоді  у  технікумі,    на  1  курсі,  а    син  –    у  сьомий  клас  ходив.  
Важко  було  Вірі  змиритися  із  втратою  чоловіка,  вести  одній    обох  дітей.  .  У  всьому  себе  обмежувала,  аби  лиш  їх  добре    нагодувати  та  зодягнути,  зібрати  гроші  на  навчання.  Та    дала  собі  раду,    вивчила  обох.  Весілля  справила  їм,  у  життя  пустила  з  дипломами,  з  уміннями,  знаннями.  І  Мирон,  І  Оксана  залишили  маму,  пішли  жити  до  своїх  половинок.  Залишилася  одна.  І  нарешті  почала  займатися  тим,  чи  давно  хотіла:  картини  стала  малювати.  Вона  й  раніше  пробувала  це  робити,    на  картках  альбому    фарбами  чи  олівцями  зображала  різні  предмети,  пейзажі,  але  нікому  не  показувала  своїх  робіт.  А  коли  у  Віри  з’явилося  більше  часу  і  більше    грошей  (менше  тратила  їх    на  своїх  дітей),  то  почала  частіше  цим  займатися    й  інколи  (у  свята)    виставки  організовувати.  Не  спішили  признавати  талант  Віри  її  краяни,  навіть  вчителі,  з  якими  працювала,    рідко  приходили  на  творчі  заходи,  які  вона  організовувала  у  своєму  місті,  мало  хто  купував  її  картини.  Дещо  вдавалося  продавати  жінці  хіба  он-лайн.  Але  тих  коштів,  які  отримувала  Віра  за  продані  роботи,  ледве  вистачало  на  папір,  полотно,  фарби  та  чай  з  пиріжками.  Була,  звісно,  рада  й  тому.  Хоч  хотіла  б  більшого.    
     Минуло  10  років.  За  цей  час  у  Віри  в    з’явилися  онуки:  хлопчик  Олесь  у  Оксани  та  дівчинка  Руслана  в  Мирона.  Помагала  ростити  їх  дітям,  поки  до  школи  не  пішли.  А  як  пішли,  менше  стала  до  внуків  приходити.  Тепер  більше  навідувалися    вони  до  неї  –    зі  своїми  батьками  чи  самі.  Раділа,    коди  переступали  поріг  її  дому.  Коли  потрібно  було,  допомагала  онукам  у  навчанні,  читала  також  їм    книжки  і  продовжувала  малювати,  коли  мала  час  і  надих.      
     Визнання  Віра  за  цей  час    так  і  не  здобула  у  своєму  місті,  хоч  майстерність  її  з  кожним  роком  помітно  росла.      Картини  її  нечасто  купували.  Наскладала  мальованих  полотен  на  горищі  стільки,  що  хоч  з  них  хату  викладай.    «І  навіщо  трудилася,  коли  моя  праця  нікому  не  пригодилася?  Нездара  я,  мабуть,  або  безталанна»,  -  думала  собі..    «Але  чому  так,  Господи,  скажи?  Чим  таким  я  прогнівила  тебе?  Весь  вік  свій  працювала.  Дітей  піднімала.  Онукам    і  час,  і      любов  дарувала.  Тобі  подяку  слати  не  забувала  за  все,  що  здобувала»  -  питала  Віра  в  Бога,  пускаючи  сльозу.  Відповіді  не  чула.  Хоч  після  кожного  відчаю  та  плачу  щось  таки  з  намальованого  продавала.
   Минуло  ще  сім  років.  Віра  пішла  на  заслужений  відпочинок,  тобто,  на  пенсію,  хоч  хотіла  школі  ще  працювати:  мала  що  дітям  сказати  й  була  в  непоганій  спортивній  формі  –  гори  не  полишила  і  в  річці  плавала.  Але  треба  було  молоду  особу  до  школи  прийняти,  а  її  –  геть,  бо  має  чим  займатись  і  на  картинах  заробляє.  Ледве  оговталась  Віра  від  різких  змін  у  своєму  житті.  Але  поплакавши  трішки,  прийняла  їх  і  навіть  зрозуміла,  що  новий  етап  –    їй  на  користь:  лягала  спати  і  вставала  з  ліжка,  коли  бажала,  над  її  головою  сокирою  більше    не  виснули  оці  вічні:  «Здати,  написати,  подати,  перевірити,  впорядкувати,  бути,  відбути,  прибути  і  т.  д.»  .  Забула  все  це,  як  страшний  сон,  наповнилась  новим  буттям,  сіла  на  інший  потяг,  який  віз  її  по  рейках  життя  в  новому  напрям.  Фарби  й  полотна,  правда,  поклала  у  валізу,  з  якою  до  потяга  сідала,  а  любов  до  дітей  і  онуків  Віра  завжди  у  своєму  серці    тримала,  її  з  нього  ніколи  не  виймала.      
     В  якийсь  із  днів  спала  Вірі  на  думку  така  ідея:  поїхати      до  районного  міста  і  спробувати  там  продати  свої  роботи.    Так  і  зробила.  Взяла  зі  собою  п’ять  картин:  на  одній  були  зображені  гори,  на  другій  –  річка,  на  третій  –  центральна  вулиця  міста  ввечері  з  увімкненими  ліхтарями.  На  четвертій  –  поле  зі  сонцем,  маками  й  соняхами.  А  на  п’ятій  –  літо,  діти,  водограй.  Просиділа  на  ринку  5  годин.  За  цей  час  одну  картину  продала,    ще  й  трохи  знизила  ціну  на  неї,  просила    жінка.  «Ну,  хоч  би  щось!-  подумала.  -    Буде  чим  за  місце  заплатити  і  за  що  фарби  для  малювання  купити.    Їхала  додому  –  і  раділа,  і  плакала.  Більше  плакала.  «Не  буду  більше  малювати,  -  вирішила.  –  Не  вмію.  Завжди  хтось  знаходить  у  моїй    роботі  ґандж  –  то  зайвий  мазок  на  мальованому  предметі,  то  не  зовсім  чітка  виразність  в  образі.  І  я  не  можу  з  цим  не  погодитись.  Не  вистачає  мені  терпеливості  доводити  задум  до  ідеального  втілення  його  в  практику».
       У  неділю  пішла  Віра  до  церкви.  Молилася,  співала,  в  Бога  відповіді  на  свої  питання  шукала.  Почула:  «Тримайся!Не  здавайся!»      По  обіді    в  гори  махнула,  щоб  душу  скріпити  серед  природи,  яка  її    завжди    радо  приймала  і  розуміла,  як  ніхто  інший.  Походила  гарами,  з  деревами  пообіймалася,  квіти  похвалила  –  за  ріст,  запах  та  красу,  ворона  погодувала    печенням  –  впав  біля  її  ніг,  як  сіла  в  долинці  між  горами    на  камені,  щоб  відпочити  й  води  попити.  Усміхалася,  коли  дзьобом  крихти  печива  збирав,  в  очі  їй  заглядав,  ще  й  моргав.  А  як  полетів,  заплакала.      Навіть  не  так  –  заридала!  Душу  її  жива  гірська  картина  прорвала.    У  цей  час    вітер  долиною  пробігав,    почув  він  гучні  схлипи  Віри,  зупинився,  спитав  у  жінки:
- Чого  плачеш?
- Не  знаю,  що  мені  робити.  Ніби  своїх  років  я  й      не  дармувала:  учнів  у  школі  відповідально  навчала,  у  вільний  від  нагальних  справ  час  малювала,  в  підсумку  ж  не  отримала  ні  вдячності,  ні  визнання.  
- Отримаєш.
- Коли?
- Колись    це  станеться,  -  мовив,  -    повір.  
Він  поцілував  Віру  в  носа  й  у  щічку    і  полетів.
- Колись  –  це  після  смерті?    -  спитала  Віра  сама  себе.  -  Бо  у  нас  так  є,  поки  живий,  тебе  не  помічають  (якщо  не  топчуть  та  брудом  не  поливають),  а  як  помреш  –  пам’ятники  ставлять,  квіти  у  день  народження  чи  у  день  смерті  несуть  до  нього.
 Жінка    знову  заплакала.
- Не  плач,  люба,  -  проказала  стара  сосна,  що  стояла  позаду  художниці.    -  Притулись  до  мого  стовбура,  я  тобі  трохи  своєї  сили  передам.
Підійшла  Віра  до  сосни,  притулилась  до  її  стовбура.  Відчула,  як  чиста  прадавня  енергія  дерева  наповнює  її  клітини.  Погладила  сосну,  мовила:
- Дякую  тобі,  дорога  соснонько!  
- Це  я  тобі  дякую  за  щирість  твою,  за  любов  до  природи,  -  сказала  сосна.
Горобці  та  синиці,  які  сиділи  на  довколишніх  деревах  і  чули  розмову  ,теж  підлетіли  до  Віри,  вони  почали  стрибати  біля  її  ніг,  кружляти  довкола  неї.    Пісню  їй  заспівали.    Подякувала  їм.  А  сонечко  погладило  Віру  по  голові  своїм  золотим  теплим  промінчиком  і  сказало:
- Не  плач,  ти  була  хорошою  вчителькою.  Бачило  я  це.    Заглядало,  й  не  раз,  до  віконця  класу,  в  якому  ти  проводила  урок.  Чуло,  як  ти  діток  вчила  час  шанувати,  як  ділилася  з  ними  знаннями  та  багатством  своєї  душі.  І  малюєш  ти  гарно  -  серцем.  Мене  зображати  на  своїх  картинах  не  забуваєш.  Приємно  це!
- Дякую  тобі,  сонце,  за  тепло  твоє  фізичне  і  духовне!  
- А  я  тобі  –  за  приязнь.  Не  прощаюсь.  Триматиму  над  тобою  долоні,  поки  сидітимеш  тут  і  як  ітимеш  додому.
- Та  піду  вже.  Все,  що  хотіла  почути,  почула  тут,  у  горах.  Думала,  що  не  буду  більше  малювати,  але  буду.
- І  це  правильне  рішення!
     Віра  йшла  і    думала:  «Як  добре,  що  я  походила  горами,  порозмовляла  з  вітром,  сонцем,  з  деревом,  пташками.  Чи  це  тільки  була  уява?  Може,  й  так.  Але  яка  ж  яскрава,  наповнена  світлом,  теплом  і  звуками»  Хай  там  як,  але    додому  я  йду  зовсім  іншою,  ніж  ішла  з  дому.  Я  набралася  віри  та  твердості».
     Віра      продовжила  свою  працю  в  якості  художниці.  І  недарма.  Жінку  нарешті  помітили.  Рівно  через  три  місяці  після  того,  як  вона    по  горах  ходила,  сум  гойдала,  сльози  проливала,  її  запросили  виставити  свої  картини  в  обласному  Будинку    творчості  для  участі  в  конкурсі  на  тему  «Природа  рідного  краю».  Виставила  кілька  і    здобула  2  місце.    Її  картини,  на  яких  були  зображені  гори,  річка,  вівці  на  полонині,  квіти  та  поля  були  прийняті  на  ура,  їх  розхапали  відвідувачі,  як  гарячі  пиріжки  надворі  голодні  перехожі  в  холодний  день,  тим  паче,  що  ціни  Віра  поставила  не  захмарні.  Про  художницю  з-під  Карпат    написала  в  обласній  та  районній  газеті,  її  запросила  на  розмову  журналістка  обласного  телебачення.  Запис  цієї  розмови  транслювали  на  обласному  каналі  ТБ  і  в  соціальній  мережі  Фейсбук  розмістили.  Про  Віру,  як  про  художницю,  дізналося  багато  людей.  Картини  її  почали  купувати,  в  тому  числі  й  мешканці  міста,  в  якому  жінка  весь  вік  прожила,  яке  змальовувала,  популяризувала.  При  зустрічі  з  нею  віталися,  зичливо  всміхалися  і  ті,  які  її  особисто  знали,  й  ті,    які  опосередковано.  До  школи  Віру  почали  запрошувати,  залучати  у  своєму  місті  та  інших  містах  країни  до  різних  мистецьких  проектів.  
     Прийшло  визнання  таки!  Вітер  щось  знав!  Дяка  йому.  Ну,  і  Богу  слава!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003778
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024

Максиму Кривцову

Нема  Максима.  
Смерть  його  вкусила
Випущена  нашим    
Східним  сусідом,
Якому    замало  –  
Зносити  міста,  
Нищити  поля,  
З  рідної    хати  
Людей  виганяти.

Йому  потрібні    
Журні  звуки  ліри,
Наше  безсоння
І  наша  зневіра.
Вирвати  з  клумби    
Всесвітньої  слави
Цвіт  щонайкращий
Вкраїни-держави.

Нема  Максима…  
А  міг  би  гуляти  
Під  час  відпустки  
З  рудим  котом
Вулицями  Києва,  
Пиво  втягати,  
У  своїй  кімнаті  
Дивитись  кіно
А  чи  просто  спати,  
Сон  ясний  лапати.

З  березнем  та  сонцем  
Міг  піти  б  до  лісу,  
Там  знайти  фіалки,  
Ті,  що  у  свій  цвіт  
Увібрали      барву    
Неба  у  безхмар’я  
Міг  би  дочекатись    
Дня,  коли  піде
Ворог  з  краю  сонця,  
Соняха  й  калини,
І  втягати    запах  
Миру  і  дитини.
Міг  кота  б  любити  
І  кохати  жінку,
Сирник  свій  коронний
У  печі  спекти.  
До  сніданку  мамі  
Рідній  піднести.

Фотографувати
Міг  би  школярів,
Які  забули  тривог  
Повітряних  кроки,
Бомбосховища,  підвали
ТА  он-лайн-уроки.  
І  місто    Кия
Світлити  б  ти  міг,  
Не  скручуючи
Свій  спокій  у  ріг.  
Не  боячись  
Прильоту    ракет,
Зустрічі  з  ними  тет-а-тет
Й  усім,  що  гуде  
І  б’є  під  дих.  
Міг  би  написати
Багато  книг
Про    те,  що  війна  –  
Це  цариця  безсонь,
На  фронті  щодня    
Випускає    вогонь.
Кладе  він  бійців,
Наче  трави  коса.
Ну  ось  і  Максим  –    в  небеса!
Багато  про  що
Написати      б  він  міг,
Якби  від  ворожого  тиску  не  ліг  
В  своїх  тридцять  три  –  
В  вік  Ісуса  Христа…
Кров  в  землю  –        густа…
У  пам’яті  ж  нашій  Максим  завжди  буде.
Народ  український  його  не  забуде.  
Хоч  мало  прожив,  та    багато  зробив:
Як  праведник  жив,  Україні  служив.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2024

ЧОМ НЕ МОЖУТЬ ЛЮДИ?

Чом  не  можуть  люди,  як  птахи́:  
Корм  спожили  –    співом    день  вітають,  
Стрічним  не  обломлюють    шляхи,    
На  чуже  свій  дзьоб  не  розкривають.  

Чом  людині  хліба  мало  -    з  кро́ві,  
Й    сліз  чужих    готує    собі  каші?
Адже  знає,  гості  тимчасові
Всі  отут  ми,    на    планеті  нашій.

Що  прийшли  для  того  у  цей  світ,
Щоб  любов  лишити  на  мольберті  –  
Для  нащадків,  для  світлин  у    звіт,  
Що  його  здамо    опісля  смерті.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2024

Що побажала б?

Що  б  Україні  побажала
Я  в  новорічну  ніч  святу?
Щоб  почепив  їй  Бог  забрало
На  ахіллесову    п'яту.  

Щоби  війни  отруйне  жало
Тіло  їй,  душу  не  пекло.
Щоб  ткалось  миру  покривало,
Щоб  щастя  річкою  текло.

Щоби  верхи  усе  робили.
Щоби  низи  усе  могли.
Щоб  рідній    вистачило    сили
До  сонця  вирватись  з  пітьми.
26.12.17        

П'ята  Ахілла  -  вразливе  місце.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2023

ЧОРНУСЬ І БІЛИК (казка)

     Наближалося  Різдво.  Двоє  котів    –  один  з  чорним  забарвленням    шерсті,  другий  з  білим,  цьогоріч  не  чекали    подарунків,  які  зазвичай    отримували  у  свято.    Вони  лишилися    у  селі    Кам’янка  Харківської  області  без  господарів.          Жили  в  напівзруйнованому  домі.  Село    бомбили  російські  нападники.    Білий  ледве  дихав,  бо  застудився.  Чорний  підтримував  його,  як  міг,  масував  лапками  худеньку  спинку  білого,  зігрівав  друга  своїм  тілом.
Марні  твої  старання.  Помру  я,  мабуть,  -  мовив  білий  кіт  чорному    напередодні  Різдва.
     Глянув  на  нього  чорний,  заплакав.  «Те,  що  він  каже,  може  бути  правдою,  -  подумав.  –  Схуд  білий,  кашляє.  Як    же    я  без  свого  друга    жити  буду,  коли  він  і  справді  відійде?»    Хвилину  сум  гойдав  кіт  в  голові  та  серці,  а  тоді  сам  собі  сказав:  «Надію  в  краще  все  ж  тримати  треба!»  Так  говорив  ,  згадав,  його  господар  господині,  коли  вона  журилась,  бідкалась  через      проблему,  що  виникала!    Став  чорний  кіт  на  задні  лапки,  підняв  передні  вгору,  очі  звів  до  Неба,  вкритого    темно-сірим  шаликом  із  хмар,  і  мовив:
- Господи,      врятуй    обох  нас.  А  якщо  це  неможливо,      то  забери  обох!
     І  тут,  о,  диво!  Хмари  посвітліли  вмить,  з-під  них  наставило  свій  жовтий  чуб  ласкаве  сонце,  а  згодом  і  усе  своє  обличчя  відкрило  світові.
Бог      дав  нам  знак!  Дав  знак!    Ми  будемо  жити!  –  вигукнув  чорний  кіт.
Підліз  до  білого  він,  обійняв  його.  Той  усміхнувся  щиро,  повірив  знаку  й  другові  своєму.  Напилися  коти  талого      снігу  та  й  поснули.  А  рано  вранці    почули    шум,  схожий  на  гул  машини.  Вийшли  на  дорогу.  А  й  справді:  по  шосе  із  ямами  їхав    автомобіль  –  військовий.  Завили  коти  з  радості  та  болю  ,  сіли  на  крайчик  шляху,  бо  стояти    не  мали  сил.      Військові  їх  побачили      –  худих,  та  з  іскрами    надії  у  очах.  Сказав      лейтенант  Роман      сержанту  Петру,  який    вів  автівку:
- Спини  машину,  друже.  Сьогодні,  у    велике  свято,  коли  Господь  прийшов  у  світ  в  тілі  Ісуса  нам  на  радість  і  на  спасіння  душ,  не  можемо  котів  голодних  ми  минути.      
- Звісно,  що  так,    -  мовив  Петро  і  натиснув  на  гальма.
Роман  взяв  банку    із  тушкованим  м’ясцем    і  хліб.  Пішов  з  цим  до  котів.  Ті  жалісно  занявкали,    як  чоловік    наблизився  до  них,  до  ніг  військового  потерлись,  відчули  теплоту  тіла  його  та  доброту      душі.  М'ясо  зі  смальцем  намастив  Роман  на  скибки  хліба    й  поклав  їх  перед  голодними  котами,  з’їли  в  момент,  вклонилися  своєму  годувальнику,  білий  кіт  промовив:  
- Думали  вже,  що  помремо  із  голоду.  В  селі,  де    живемо,      не  залишилося  людей.  І  навіть  миші  зникли.
- Чого  ж  ви  не  втікали  зі  всіма  з  села?
- Чекали  на  своїх  господарів.  Вони  сказали,  що  як    будуть  виїжджати,  то  заберуть  нас  зі  собою.    
- Чого  ж  не  взяли?
- Не  знаємо.  Пішли  раненько    до  сільської  ради  записуватися  на  виїзд  і  не  повернулись.  Валізи  в  домі  залишились,  які  вони  приготували  зі  собою  взяти.
- Може,  щось  трапилося  з  ними?  
- Можливо.  Візьміть,  будь  ласка,  нас  зі  собою.  Всю  їжу,  яку  знайшли  ми  в  домі,  у  селі,  ми  виїли.  А  я  ще  й    кашляю,  -  промовив  Білий.
- Хворий  ти?
- Так.  Три  дні  тому    захворів.  
- Гаразд.  Заберу  вас,  коти.    Ми  їдемо  до  наших  хлопців  –  на  передову.    Веземо  їм  смаколики  всілякі,  чай  лікувальний,  каву,  повербанки,  свічки,  медикаменти  і  книжки.    Різдво  ж!  І  вас,  коти,    ми  не  обділимо  увагою  своєю,    їжі  дамо.  А  тобі,  біленький,        ліків.  Є  вони  в  мене,    лежать  в  аптечці  для  тварин,  її    вожуя    завжди  зі  собою.
- Хоч  не  люблю  я  ліків,  але  вип’ю,  пане,  здоровим  хочу  бути,  жити  хочу.
     Витягнув    військовий      з  аптечки      пігулку,  яка      була  потрібна,  розчинив  її  в  ложці  води,  підніс    біленькому  до  морди.  Кіт  випив,  подякував  своєму  благодійнику.
- А  тепер,  коти,  заскакуйте  швиденько  до  автівки!  –  сказав  водій  Петро.  –    Їхати  мусимо.  Військові  нас  чекають.
Заскочили  коти  в  салон  машини.
- Може  маєте,  шановні  військові,  якусь  шматку  чи  старий  рушник?  –спитав    чорний  кіт.
- Навіщо  тобі?  
- -  Шерсть  наша  не  дуже  чиста.
Є  в  мене  старий  рушник,  -  сказав  водій  Петро.
Він  витягнув  його  з-під  крісла,  подав  Роману.  Той  ним  накрив  задні  сидіння.  Коти  уклалися  на  них.    
- Виховані  ви,  я  бачу,  -  мовив  лейтенант  Роман.
- Це  заслуга  наших  господарів.  Хотіли  б  знати  ми,  чи  ще  живі  вони,  і  якщо  так,  то  де  перебувають.  Любили  наші  опікуни,  і  ми  їх  –  дуже-дуже!  
- Розумію.  Знайдуться  може  ще.  Ви  не  сумуйте!
Коти  замуркотіли  дружно  і  невдовзі  у  сни  пірнули.
- Білий  і  чорний,  прокидайтесь!  Ми  прибули    до  котиків-військових!    -    крикнув  водій  Петро,  спиняючи  машину.  
Коти  із  Кам’янки    на  лапки  стали,  вийшли  із  авто  й  побігли  (сила  почули)    за    Петром  й  Романом.
     А  далі  був  обід  у  бліндажі,  роздача  подаруночків  військовим.  Добре,  що  ворог  в  час  той  не  стріляв.  Бо  ще  вночі  вогонь  свій  посилав    у  бік  локації  військових  і  не  тільки  в  їхній  бік.  Котів  захисники  краю  калини  та  верби  у  себе  радісно  приймали.  І  гладили  обох,  і  обіймали.    Коли  останні  два  дарунки  Петро  з  Романом  віддавали  хлопцям,  один  з  них  упізнав  тварин,  спитав:
- Чи  ви    не  Білик  і  Чорнусь?  
- Так,  -  відповіли  котики  привітно.  –  А  звідки  ви  це  знаєте?
Бачив  вас    на  фото  у  Фейсбуці.  Я  родич  вашої  ґаздині  –  пані  Галини.
- А  де  жили  ви  до  війни?
- У  Львові    славному.
- Про  Львів  пані  Галина  розповідала  гостям,  які  до  нас  приходили,  й    не  раз.
- Ваших  господарів  в  полон  взяли  рашисти.    Ви  це  знали?
- Ні.  Пішли  вони  й  пропали.  Ми  їх  чекали.  Дім  трусився  наш,  коли  вогні  нападники  нам  слали.    Вікна  повипадали,    двері.  Ми      ховались    в  підвалі  хати  та  їли  те,  що  нам  вдалося      дістати.  
- Лишайтеся  зі  мною  тут,  на  фронті.  Грітимете    мене  і  моїх      друзів,  добро  вселятимете  в  нас.    А  ми  вас  годувати  будемо.    
- Гаразд.  Вогнів  уже  не  дуже  боїмось.  Лиш  голоду  й  хвороби.  
- Ну,  ось.  Домовились,  здається.
- Як  вас  звати?  –  спитав  Роман  військового,  який  впізнав  котів.
- Степан.
- Бандера?
- Ні.  Та    хай  так  буде.  Для  вас.
- Кіт  білий    хворий,  -  випалив  Роман.
- А  ви  лишіть  пігулки,      буде  пити  їх  він  і    одужає,      я  вірю  в  це.  Від  однієї  стало  ж  йому  легше,  -  мовив  Чорнусь.    
- Гаразд.  Ходімо  до  машини,  друже    Бандеро.    Ліки    вам  дам    для  Білика  і  ще  щось.
     Пішли  чоловіки.  Коти  подалися  за  ними.  Роман  Степанові    в  торбинку  накидав  ліків  усіляких  для  кота:  і  від  застуди,    і  від  паразитів,  ще  й    вітамінних  трохи  дав.  Котів  погодував:  дав    хліба    їм    із  рибою  з  консерви.    З’їли,  подякували  щиро  за  турботу  рятівнику  своєму.    Декілька  консервів  пан  Роман  Степанові  поклав  до  торби,  щоб  мав  він  чим  котів  погодувати  в  час,  коли  їжу  буде  важко  готувати,  а  ще  рушник    дав    на  додачу,  той,  на  якому  спали  Чорнусь  і  Білий  у  автівці.  Попрощались.  Петро  з  Романом  рушили  в  дорогу,  мали  дарунки  відвезти    до  іншої  чоти  військових  сьогодні  ще.
     Чорнусь  і  Білий  залишились  зі  Степаном.  Їх  доглядав  він,  з  ними  в  бій  ішов.  Навчив  котів  стріляти  з  автомата.  Стріляли  влучно  в  тих,  хто  нападав.    В  бою  одному  ранений    Чорнусь  був  та  опікун  його  Степан.  Білик    зализував    їм  рани,  поки  їх  не  перев’язали.  Прооперували  в  лікарні  й  кота,  й  молодшого  сержанта  Степана  на  псевдо    «Бандера»  (взяв  таке  його  собі  таки).  Вижили,  слава  Богу!  Ще  й  обоє  отримали  медальки  –  за  відвагу.      
   Коли  війна  скінчилась,  ворог  вийшов  з  України,  Степан    до  міста  рідного  вернувся  й    котів  до  себе  взяв.  Невдовзі    був  дзвінок  йому  від  кузини  Галини.  Її  з  ворожого  полону    разом  з  чоловіком  відпустили.  
- В  селі  своєму  ми  вже!  –      сказала  пані  Галя.  
- Радий      цьому  дуже,  -  мовив  Степан.  -  А  вікна  в  домі  й  двері      уже  є?
- Вставляємо.  Нам    привезли  їх  –  безкоштовно.  Шкода,  що  котики  пропали  наші…
- Не  пропали.
- Звідки  знаєш?
- Вони  у  мене.
- Жартуєш  так?
- Ні.  Правду  я  кажу.  
Степан  покликав  Білого  й  Чорнуся.  Сказав  їм,  що  знайшлися  їхні  господарі.  Зраділи.  Почали  співати  Гімн  України,  крокуючи  долівкою  кімнати.
- Можете,  -  він  спитав  котів,    -  по  телефону  господині  вашій  про  те  сказати,  що  у  мене  ви  живете  зараз?
- Звичайно!  Так!  –  запискотіли  навперебій  .
 Поговорили      по  телефону    з  господарями  трохи,  а  за  тиждень  –  зустрілися  наживо  з  ними.  Відвіз  їх  пан  Степан  в  село  у      рідний  дім.    І  було    свято  –      їли,  веселились,  обіймались  і  плакали  також,  коли  розповідали  одне  одному  про  те,  що  їм  вдалося  пережили.    Але  ж  лишилися  живими!  В  дім  повернулися  свій,  в  рідний  край,  що  вільним    став  від  зайд.  Тож      дякували  Господу  за  це!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001489
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023

Веселі овочі (небилиця)

В  селі  у  баби  Олі    на  городі
Жили  веселі  овочі.  На  вході  –  
Морквина  помаранчева,  оката,
Яка  любила  в  мікрофон  співати  
Пісні  і  стародавні,  і  сучасні.
З  охотою  виконувала    власні.  
За  нею    буряки  росли    бордові,  
Які  любили  шпортатись  у  слові,
Книжки  читали  (брали  їх  з-під  глоду)
Про  різні  пори  року  і  погоду.
За  ними  вигинались  помідори.  
Червоні  й  жовті    в  них  були  убори.
Любили  помідори  малювати
Їм  небо  фарби    мусило  давати.
Що  малювали?  Сонечко  і  хмарку,  
Ґаздиню,  її  внученьку  Одарку,  
Цвіт,  що  гуляв  за  сіткою  у  лузі,
Ну  і,  звичайно,  любих  своїх  друзів.
На  чому  малювали?  На  землиці.
Їм  радо  підставляла  свої  лиця.  
Тяглась  за  буряками  кукурудза  –    
Струнка,  з  волоссям  довгим  без  картуза.
Любила  кукурудза  танцювати.
Ногами  ритм  музичний  відбивати.
Добре  жилося  друзям    на  городі.
Подяку  слали  бабі  і  природі.
Бабі  за  те,  що  грядки  пильнувала:
Полола,  у  посуху  поливала.  
Природі  –    за  повітря,  сонце,  воду,  
За  ґрунт,  який  живив  їх  силу,  вроду.  
До  справ    душевних  овочі  ставали,
Як  баба  в  хаті  їжу  готувала,
Як  прала,  прибирала,  прасувала,
Новини  у  ТБ  переглядала.
Але  коли  виходила  із  дому,  
Сміялась  чи  жалілася    на  втому,  
Заняття      любі  овочі  лишали,  
До  місць  своїх  обжитих  поспішали.
Коріння  пхали  до  землі  сирої.
І  так  жили    до  осені  глухої.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023

КАЛИНОВЕ ГРОНЦЕ (казка)

             Ішов  Петрусь      зі  школи  додому,  в  сум  загортав  серце.  «Як    там    мій  татко?  –  думав.  -  Чи  виживе  після  операції,  яку  йому  сьогодні    по  обіді  мають  зробити?      Хто  зна?  Осколки  від  міни,  яка    розірвалася    в  місці,  де    бійці      татового  загону  билися  з  російськими  нападниками,  казала  мама,  посікли  батьку  й      голову,  й  легені».  Слізки  побігли  з  очей  хлопця,  як  тільки  він  уявив  собі  цю  страшну  картину.  Хлопець  застогнав.  Почула  схлипи  Петруся  голубка,  що  сиділа  на  сосні,  що  росла  недалеко  від    школи,    та  пташка,  яку  він    часто  підгодовував    зерном  чи  сухарями.    Підлетіла  вона  до  Петрика,  сіла  йому  на  плече,  мовила:
- Чого  плачеш,  хлопче?
- Татка  важко  поранили  на  війні,  хвилююся  за  його  здоров’я,  життя.
- Не  плач.  Я  тобі  допоможу.  
- Чим  ти  можеш  мені  допомогти,  мила  пташино?
- Дам    тобі  одну  свою  пір’їну,  ти  віднесеш  її  старому  їжаку,  який  живе  в  підземному  будинку  біля  столітнього  дуба  в  міському  парку.
- А  чи  він  вийде  до  мене?
- Ти  скажеш,  як  підійдеш  до  дерева,  таке:  «Виходи  їжаче  з  хати,  щоб  пораду  мені  дати».  Старий  добрий  і  мудрий  Колько  вийде,  ти  йому  покажеш  моє  перо,  розкажеш      про  свою  біду,    він,  вірю,    обов’язково  щось    порадить  тобі.
- Гаразд.  Давай  перо,  піду  до  Колька.  Проба  грошей  не  коштує.  
Дала  голубка  Петрикові  своє  найбільше  сіре  перо,  пішов  хлопець  з  ним  до  парку,  містився  він  недалеко  від  школи.      
- Виходи  їжаче  з  хати,  щоб  пораду  мені  дати,  -  мовив  Петрик,  як  тільки  підійшов  до  столітнього  дуба.
Вискочив  їжак  у  мент.  Петрик  показав  йому  сіре  перо.
- А-а-а!  Тебе  голубка  прислала  до  мене!  Хороша  пташина!  Що  там  у  тебе?  Кажи.  Слухаю.
Розповів  Петрик  їжаку  про  свою  біду.  
- Можу  тобі,  хлопче,  допомогти.  І  не  тільки  тобі,  а  й  усій  Україні.  Але  не  все  залежить  від  мене.
- А  від  кого  ще?  
- Від  тебе.  Як  все  зробиш  правильно,  з  біди  визволиться  і  твій  татко,  і  твоя  Батьківщина  Україна.
- Що  я  маю  робити?  
- Маєш  знайти  в  лісі  за  парком    калину,  попросити  в  неї  одне  калинове  гронце,  віднести  його  до  храму  Господнього,  покласти    перед  образом  Святої  Марії  з  Ісусом  і  попросити  їх  про  заступництво.    Як  нестимеш  гронце,      траплятимуться  тобі  на  шляху      різні  перепони.  Ти  зустрінеш  дрозда,  вовка,  ведмедя.  Вони  захочуть  тобі  нашкодити.    Якщо    зумієш  з  ними  домовитися  й  донесеш  гронце  до  храму,  то  виживе  твій  татко,  й  Україна  визволиться  з  рук  нападника.  
- Дякую  тобі  за  пораду,  їжаче.  Спробую    зробити  все  правильно.  Бо  дуже-дуже  хочу,  щоб  і    татко  мій  жив,  і  край  рідний  вільним  був.
- Іди,  хлопче!  Хай  тобі  щастить!  
- Дякую  за  пораду!
Ішов  Петрусь  парком,  обдумував  дії.  «Так,    зараз  я  зайду  до  лісу,  щоб  знайти    у  ньому  кущ  калини.  Але  як  мені    задобрити    тварин,  які  можуть  трапитися  мені  на  шляху  й  нашкодити?»      Думав  хлопець,  думав  і  надумав.  Вирішив  купити  дроздові  кілька  горішків,  вовку  –  лапку  курячу,  а  ведмедю  –  баночку  меду.  Як  надумав,  так  і  зробив.    Гроші  хлопець  мав,  мама  дала  йому  250  гривень,  щоб  він  міг  за  них  купувати    обіди  в  шкільній  їдальні  протягом  тижня.  50  гривень  Петрик  уже  стратив,  а  за  200,  які  залишилися,  купив  усе  те,  що  запланував.      
     Коли  вийшов  із  супермаркету,  задзвонив  мамі,  спитав,  чи  є    вже    якась  звістка  від  тата.  Неня  сказала,  що  нема.  Петрик  попросив  її,  щоб  вона  не  хвилювалася  через  те,  що  він  прийде  сьогодні  додому  трішки  пізніше,  ніж  зазвичай.  Сказав    мамі,  що  мусить  вирішити  одну  важливу  справу.  
- Яку?  –  спитала  вона.
- Не  можу  сказати.  Але  помолись,  щоб  вона  мені  вдалася.
- Гаразд.    Але  надовго  не  затримуйся,  сину.    
- Задзвоню  тобі,  коли  повертатимусь  додому.  А  ти  мені  зателефонуй,  як  знатимеш  щось  про  батька.
- Добре.  
Хлопчик  перехрестився  тричі  й  зайшов,  минаючи  парк,  до  лісу.  Калину    знайшов  швидко.  Підійшов  до  кущика,  мовив:
- Калино  червона!  Калино  чудова!  Чи  можеш      мені  одне  своє  гронце  дати?  
- Навіщо  воно  тобі?
- Твоє  гронце  може  мого  батька  врятувати  і  цілу  державу  нашу.
- Овва!  Для  такої  поважної  цілі  не  шкода    гронця,  матиму  навіть  за  честь,  коли  його  візьмеш.  Вибирай,  яке  хочеш,  і  ламай.
- А  тобі  не  боляче  буде?
- Потерплю.  Не  таке  терпіла.
Зірвав  швиденько  Петрик    одне  гронце  –  те,  на  якому  ягід  було  багато.  Вклонився  кущику,  пішов.
- Хай  щастить  тобі!  –  кинув    кущ    калини  хлопцю  в  спину.
- Дя-  ку-ю!  -  відповів  Петрусь,  обернувшись.  
Тільки  метрів  із  тридцять  пройшов,  як  побачив      на  сосновій  гілці  дрозда.
- Файну  калину  несеш,  -  сказав  птах  хлопцеві.
- Так.
- Дай  її  мені.
- Не  можу.
- Тоді  сам  заберу,  -  мовив  і  почав  атакувати  Петрика:  до  очей  підлітати,  дзьоб  наставляти.
- Дрозде!  Сядь  на  гілку.  Маю  тобі  щось  сказати.  В  моєму  наплічнику  лежать  три  горіхи.  Можу  тобі  їх  дати.
- Горіхи?  О,  це    файна  їжа.  Давно  не  смакував  ними.  Давай!
- Поклав  хлопець  гронце  між  ніг.  Витягнув  з  наплічника    горіхи,  кинув  їх  дроздові  під  сосну.  
- Дякую,  хлопче!  –  мовив  птах  і  взявся  за  роботу:  почав  дзьобом  розбивати  шкаралупу.    
Петрик  видихнув  повітря  з  легень,  пішов.  Через  тридцять  метрів  зустрів  вовчика.  Випхав  сіроманець  свою  голову  з-за  кущів,  вишкірив  зуби.
- О,  пожива  сама  до  мене  йде!  –  прогугнявив.
- Вовче,  не  чіпай  мене,  будь  ласка.  У  мене  важлива  місія  –  врятувати  батька  й  Україну.
- А  мені  що  до  того?  Я    їсти  хочу.
- Дам  тобі  курячу  лапку.
- А  де  вона?
- В  моєму  наплічнику.
Витягнув  Петрусь  лапку,  дав  її  вовчку.
- Файно  пахне!  –  каже  сіроманець.  -  Ліпше,  ніж  ти.  Від  тебе  слізьми  соленими  чути  і  милом.  З’їм  я  лапку.  А  ти  йди!  Виконуй  свою  місію!
- Гаразд!  Дякую,  вовче.
Пішов  Петрик.  Ще  тридцять  метрів  минув  і  зустрів    ведмедя.
- Привіт,  малий!  –  мовив  він.  -    Що  це  ти  сам  лісом  вештаєшся?
- Калинове  гронце    мусив  знайти  тут.  А  ти  чого  не  спиш?
- Синок  мій  захворів.  Вийшов  я  з  барлогу,  щоб      ягід  пошукати,  чай  йому  з  них  зварити,    бо  мед  у  мене  закінчився.  А  ти,  бачу,  знайшов  калинку!
- Так.  
- Віддай  її  мені.
- Не  можу.  Гронце  калини  мені  потрібне,  щоб  сповнити  важливу    місію.
- Яку  таку  місію?
- Маю  таткові  життя  врятувати  й  помогти  Україні  визволитися  з  неволі.
- Ти  хочеш  таткові  допомогти,  а  я  своєму  синочкові.  А  тепер  подумай  і  скажи,  хто  з  нас  сильніший?
- Ти,  ведмедю.
- Значить,  калина  моя.
- Я  дам  тобі  баночку  акацієвого    меду.
- Де  він?  Не  бачу.
- В  наплічнику  моєму.
Витягнув  Петрик  мед.  Відкрив  кришку,  дав  ведмедеві.  Той  понюхав  його,  мовив:
- Файно  цей  мед  пахне!  Беру  його.  Хай  тобі  все  вдасться,  малий!  Іди!  Виконуй  свою  місію!
- Дякую.  І  твій  синок  хай  одужує.  Бувай!
Вийшов  Петрик  з  лісу,  побіг  щодуху  до  храму.  Він  був  відчинений.  Поклав  хлопець  гронце  калини  на  столику  перед  образом  Пречистої  Діви  Марії  з  дитям  Ісусом  на  руках,  упав      перед  ним  на  коліна,  очі  звів  угору,  почав  молитися,  в  Бога  ласки  просити  для  татка,  для  України,  у  святої  Марії  –  заступництва.    Тільки  вийшов  з  храму,  почув  дзвінок  –  від  мами.
- Іду  додому  вже,  матусю.  Маєш  якісь  новини?
- Так!  Операцію  таткові  зробили  успішно.  Всі  осколки  з  тіла  витягнули.  Хірург  сказав,  що  його  руками  наче  сам  Бог  водив,  щойно    телефонував    він  мені  з  госпіталю.
- Чудово!  Я  дуже  радий!
Прийшов  Петрик  додому,  обійняв  маму,  поїв,  почав  уроки  робити.  Коли  справився  зі  всіма  завданнями,  ввімкнув  телефон,  новини  почав  шукати  й  читати    в  COOCLE.  Дізнався  про  те,  що  наші  воїни  від  обіду  до  глибокої  ночі    вели  бої  і  прорвалися  вперед  на  всіх  напрямках.  Усміхнувся  хлопчина.  Подумки  подякував    тваринам,  з  якими  нині  контактував,  і  Богу,  звісно.  Вранці    наступного  дня,  як  тільки    Петрик  збудився,  мама  йому  сказала:
- Синочку!  Радість  сьогодні  накрила  нашу  країну!  Вигнали  воїни  ЗСУ  ворогів  з  України.    Наш  уряд  працює  над  змістом  мирної  угоди,  сподіваюся,  що  її  підпише  керівник  росії.  І  татко  телефонував  уже.  Сказав,  що  за  два-три  тижні  вдома  вже  буде.
- Урра!  –  закричав  Петрусь.  –  Треба  за  це  їжачкові  й  голубці  подякувати.
- Якому  їжачкові?  Якій  голубці?  –  спитала  мама.
 Розповів  Петрик  нені  історію,  яка  з  ним  відбувалася  вчора.    Пішла  мама  зі  сином      до  голубки  і  до  їжачка.  Обом  подарунки  понесла:  голубу  –  мішечок  зерна  дала,  їжачку  –  фруктів  торбу  і  відерце    малинки  мороженої.  Зраділи  тварини!  Але  сказали  жінці,  що  якби  не    мудрість,    відвага    і  любов  її  сина  до  батька,  до  України,  то    поради  б,  які  вони      йому  дали,  сили    не  мали  б.  
- Всім  хвала:  і  ЗСУ,  і  Небесам,  і  вам,  дорогі  голубе  та  іжаче!  –  сказав  Петрусь.
- І  тобі,  хлопче!  –  мовили  голубка  та  їжак,  віддаляючись.  
Більше  їх  хлопчик  ніколи  не  бачив.    Пішли,  мабуть,  до  іншого  міста  чи  караю.  Тут  свою  місію  виконали.
     Татко  Петруся  через  два  тижні  повернувся  додому.  А  Україна…  Вона  потрохи  гоїла  рани,  ставала  щораз  сильнішою,  красивішою  та  славнішою.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001121
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2023

Юрко й Оля (небилиця)

- Де  ти,  Олю  пропадала?  –  
Запитав  Юрко  дружину.
- У  ставку  міському  рвала
Я  малину  та  ожину.
- Де  ж  вона  тоді?    У  хаті  
Ані  ягідки  немає.
- З’їв  її  дідусь  Кіндратій,  
Що    в  Канаді  проживає.
- Прилетів  на  хмарці  звідти?
- Ні,  на  оленях  примчався.
А  ти  де  був?
- Робив  звіти.
- І  про  що?
- Ой,  не  питайся!
- Розкажи.
- Про  урожайність
Висаджених  груш  на  хмарах.
- І  висока?
- Надзвичайно!
- Де  ж  ті  груші?
- На  базарах.  
(  за  сім  хвилин  складено  :)  )

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2023

ПОДАРУНКИ

                         Казка      
         Зайчик  Біляк  з  нетерпінням  чекав  дня  свого  народження.  Мама  пообіцяла  справити  йому  гостину  в  дитячому  кафе,  що  містилося    на  великій  лісовій  галявині,  тато  –  подарувати    самокат.    Вранці  Біляк,      лиш  почало  світати,  прокинувся,  зірвався  з  ліжка  й  побіг  до  коридору.  Там  він  побачив  те,    на  що  чекав  давно  –  самокат      блакитного  кольору  з  жовтою  стрічкою  на  кермі.    Застрибав  куцохвостий  від  радості,  у  передні  лапки  забив.  Тато,  почув,  вийшов  зі  спальні,  мама  прибігла  з  кухні.    Батьки  обійняли  свого  сина,  привітали  його  із  днем  народження.  Подякував  їм  Біляк,  вклонився  низько!  
- Коли  кататимусь  на  самокаті?    -  спитав  у  тата.
- Сьогодні  спробуєш,  але  біля  дому  лише  їздитимеш,  по  доріжці,  з  якої  я  вимету  сніг.
- Ура!  
- Вмивайся,  сину,  чисть  зуби,  вдягайся,  будемо      снідати  на  кухні,  -  сказала  мама.
- Гаразд,  -  відповів  їй  Біляк.
Зайшов  він      до  своєї  кімнати,  застелив    ліжко,  натягнув  на  себе    спортивний  костюм.  Та  як  тільки  зробив  крок  до  дверей,  щоб  іти    до  ванни,      почув  рух  за  вікном.  Обернувся  куцохвостий  і  побачив  двох  голубів,  які  стрибали  по  підвіконню.  
- Добрий  день,  зайче!  –  мовив  один  із  них.
- Добрий  день!  Що  вас  до  мене  привело?
- Голод.  Чи  не  дав  би  ти  нам    їжі  якоїсь  хоч  трішки?  
- Почекайте  хвилинку,  зараз  щось  принесу.
   Зайчик  побіг  на  кухню,      спитав  у  неньки,  чи  можна  взяти  кілька  пшеничних  зернин  і  дати    їх  голубам.    Мати  дозволила.  Біляк    взяв    зерно  й  висипав  його    на  підвіконня.  Подзьобали  голуби  зернини,  подякували  за  їжу.    А  тоді  один  з  них  –  той,  який  був  більшим,  витягнув  з-під  свого    крила  червону  торбину,  поклав    її  на  підвіконня  і  мовив:  «Це  для  тебе!»      Зайчик  здивувався.  А  птахи  здійняли  вгору  крила  й  полетіли.  
     Біляк    відчинив  вікно,  забрав  торбу.    Розв’язав  її,  висипав  те,  що  містилося  всередині,  на  стіл.  Побачив  таке:    синю  шапку,  жовті  рукавички,    печиво  й    записку  якусь.    Так  як  Біляк      не  вмів  сам  читати,  бо  ще  не  ходив  до  школи,  то  побіг  до  мами  на  кухню  й  попросив  її  прочитати  написане  на  картці.  Ненька    зробила  це.  На  аркуші  паперу  були  такі  слова:  «Зайче!  Небо  тобі  подарунок  прислало.  Можеш  його  залишити  собі,  а  можеш  комусь  віддати.  Як  вибереш  другий  варіант,  то  отримаєш  згодом  ще  щось».
- Де  ти  взяв  цю  записку?  Про  який  дарунок  ідеться?  –  спитала  мати-зайчиха.
Розповів  їй  усе  син  і  попрохав  дати  йому  пораду,  що  робити  з  дарунками.  
- Ну,  це  тобі  вирішувати,  -  мовила  неня.  
- Гаразд.  Я  подумаю.  
   Вдягнув  зайчик  шапку  й  рукавички,  глянув  у  дзеркало  –  пасують    йому      ці  дари  Неба.  І  шапка,  й  рукавички  -    м’якенькі  та  тепленькі!  Печиво  покрутив  у  лапках  –  гарний  вигляд  має,  видно  це  крізь  прозору  обгортку,  але  розпечатувати    пачку  зайчик  не  став.    «Хай  полежать  поки  що  подарунки  у  торбі»,  -  вирішив.
     В  полудень    пішов  Біляк  із  татом  самокат  випробовувати.  Зо  пів  години  вчився  їздити  на  ньому  й  опанував  цей  вид  транспорту,  хоч  і  падав  двічі  під  час  їзди.  Добре,  що  вбік,  на    сніг  звалився,  то  не  побився.    Коли  вже  ішов  із  татом  додому,  то    побачив  вовчка  малого,  який    вискочив  з-за  кущів.    Сіряк  мав  на  собі    куцу  свитину,  полатані  штанята  й  трусився,  як  мокрий    одяг  на  шнурку  від  подуву      вітру.  Підійшов  Біляк  до  вовчика  з  татом,  глянув  на  його  мордочку,  жахнувся  –    у  сірячка  щоки  запали,  очі  горять.
- Що  з  тобою?  –  запитало  зайченя  .
- Голодний  я  і  змерз.
- Можна    я  віддам  цьому  бідному  вовчику  торбину,  яку  мені  Небо  прислало?-  прошепотів  Біляк  татові  на  вушко.
- Тобі  вирішувати,  -  відповів  тихо  батько.
- Тоді  віддам.  –  уже  голосно  мовив  малий  вухань.  
- Ти  постій  три  хвилинки  тут,  -  звернувся  Біляк  до  вовчика,  я  тобі  зараз  щось  винесу.
- Добре,  -  відповів  той.
Зайшов  зайчик  з  татом  у  дім,  узяв  торбу,  а  тоді      каже  батькові:
- Здалося  б  іще  чаєм  теплим  сіроманця  напоїти.
- Є  на  кухні!  –  мовив  батько.  –  З  м’яти.  Наллю  вовчику  в  горнятко.    
   Виніс  Біляк  торбинку    з  рукавичками,  шапкою,  печивом,  віддав  вовчику.    Зрадів  він  дуже.    Натягнув  шапку  на  голову,  шаликом  шию  обмотав.  А  тоді  розпечатав  пачку  з  печивом,  з’їв  махом      три  печенини,  запив  їх  чаєм,  який  тато  зайчика  йому  подав,  зі  сином  надвір  вийшов.  Ще  більше  повеселів  вовчок.  Вклонився  він  зайчику  та  його  батьку,  подякував  їм  і  побіг,  співаючи  пісеньку  «Падав  сніг  на  поріг…».  Усміхнувся  Біляк  і  теж  заспівав  «У  лісі,  лісі  темному..».  Добре  йому  стало  від  того,  що  допоміг  вовчику.  Прийшов  із  татком  додому,  мама  спитала:
- Чого  ви  з  татом  удруге  виходили?
- Торбу  з  дарами  виносили.
- Кому  дали?
- А  можна,  щоб  це  був  секрет?
- Можна  Твоя  ж  торба.  На  самокаті  наїздився?  
- Так.  
- Тоді  мий  лапки,  вдягай  сорочку,    костюм  і  підемо  до  кафе  на  святковий  обід.  
- Добре.  
   Коли  Біляк  зайшов  до  своєї  кімнати,  щоб  одягнути  те,  що  мама  наказала  й  виклала  вже  на  ліжко,  то  побачив    за  вікном  нову  торбу  –  помаранчеву.    Забрав    він  її,  розкрив  і  дуже  зрадів,  бо  в  торбі  були    яблука,  груші,  цукерки  фруктові  й  іграшка  –  м’який  гусак.  Взяв  зайчик  грушу  (дуже  гарно  пахла)    в  лапи  й  тільки    хотів  її    вкусити,  як  хтось  невидимий  ніби  заставив  його  очі  опустити  на  дно  торбини.  «Ой,  -  крикнув  Біляк,  -      тут    ще  й  картка    є».  Витягнув  він    її,  поніс  мамі.    Ненька    прочитала  записку.  В  ній    містилися  такі  слова:  «Вдруге  Небо  тобі,  зайче,  подарунок  прислало.  Можеш  його  залишити  собі,  а  можеш  комусь  віддати.  Як  вибереш  другий  варіант,    отримаєш  щось  інше».    Повернувся  Біляк  до  кімнати,  взяв  гусака    в  прозорій    обгортці,  покружляв  з  ним  трохи  й  засунув  іграшку  назад  у  торбу.  «Не  розриватиму  пакування.  Може,  ще  комусь    подарую  цього  гарного  гусака.  І  подарував.  Таки  того  вечора,  коли  йшов  із  кафе  з  батьками    додому  і  світився  від  щастя,  бо  гарно  відсвяткував  свої  уродини.  Біляка  прийшли  привітати  два  зайці  та  дві  зайчихи,  три  білочки  й  оленятко,    чотири  їжаки  та    ведмедик,  лисеня,  вовченя    і  єнотик.    Кожна  тваринка  щось  йому  принесла.  Серед  подарунків  були  і  квіти,  й  горішки,  і  морква,  й  соснова  гілка,  і  мед,    і  гриби  сушені.  Олень    банку  чорничного  джему  приніс.  Єнот  –  два  качани  кукурудзи.    Біляк  був  задоволений.  В  кафе  малята  їли  каші,  салати,  фрукти,  пили  соки,  мінеральну  водичку.  А  ще  танцювали,  брали  участь  у  різних  конкурсах.  Керувала  розважальною  програмою  сова  -  пані  Оката.  
   Коли  Біляк  із  батьками  повертався  з  кафе  додому,  то  побачив  на  дорозі  дику  свиню.  Вона  йшла  їм  назустріч,    несла    міх  на  спині  й  голосно  плакала.  
- Чого  ви,  пані,  плачете?  –  запитав  зайчик.
Дика  свиня  зупинилась.  Вона  поклала  мішок  на  землю  й  мовила:
- Ходила  сьогодні  на  ринок.  Хотіла  продати    картоплю  й  за  отримані  гроші    купити  синочку    ласощі  і  м’яку  іграшку.  Та    мені  не  вдалося  задумане,  ніхто  не  купив  моєї  картоплі.  А    синок  мій  у  лікарні  зараз,  бо  захворів    на  запалення  легенів.  Сказав,  якщо  я  принесу  йому  гарну  м’яку    іграшку,  то  швидше  одужає.  
- Не  плачте,  пані  свинко.  Є  у  мене  вдома  така    іграшка.  Я  вам  її  зараз  винесу.  Ти  ж  не  проти,  татку?  –  сказав,    глянувши  батьку  в  очі.  
- Ні.  Ти  маєш  право      розпоряджатися      дарунком  Небес,  як  хочеш.  
Виніс  Біляк  дикій  свинці  помаранчеву  торбину.  Заглянула  вона  в  неї,  а  там  і  ласощі,  й  іграшка,  та  ще  й  така,  якій  її  син  обов’язково    зрадіє.
- Дякую,  тобі,  зайчику!    Будь  здоровий  завжди  і  щасливий.
- І  ви  будьте  здорові,  пані  свинко,    й  синок  хай  ваш  одужує.  Бувайте!
- Бувай,  дитино!
   Пішов  Біляк  додому,  в  душі    його  радість  стрибала  сонячним  зайчиком.  Мама  виклала  зі  сумки  всі  дарунки,  які  отримав  її  син  у  кафе,  на  стіл  у  кухні.    Продукти    харчування  до  холодильника  запхала,  квіти  –  до  вази  з  водою.    Помив  лапки  зайчик,  попив  чайку  із  чорничним  джемом,  сказав  мамі  й  татові  на  добраніч    та  й  пішов  спати,  втомився  за  день.    
     Вранці  збудився,  розсунув  штори    на  вікні  і  знову  торбу  побачив,  на  цей  раз    жовту.  «Цікаво,  подумав,  -  що  у  ній?»    Забрав  торбу,  розкрив  її.  У  ній  були  кекси,  альбом  та  фарби.    Зрадів  Біляк.  Захотілося  йому  одразу  щось  намалювати.  «Ні,  ні!  –  наказав  сам  собі,  -  треба  спершу  прочитати  записку».  Взяв  її  до  лапи,  поніс    мамі.  Ненька  прочитала  написане.  Там  було  ті  самі  слова,  що  й  попереднього  разу.  
       Віддав  жовту  торбу  Біляк  малій    сороці,  з  якою  познайомився  біля  джерела.  З  нього  він  воду  в  нутро  втягав  після  того,  як    три  кола  лапами  в  лузі  намотав.  Сорока    стояла  в  цей  час  недалечко  й  малювала    дзьобом    кущик  малини  на  землі.  Сподобався    малюнок  пташки  зайчику.  Спитав  він  у  сороки:
- А  чи  не    хотіла  б  ти  фарбами  малювати  на  папері?
- Так.  Але  батьки  не  куплять    мені    ні  фарби,  ні  папір,  їм  ледве  вистачає  грошей  на  їжу  й  одяг.    
- Я  подарую  тобі  їх.
І    подарував.  Зраділа  сорока.  Зайчик  –    ще  дужче,  добре  ж  діло  зробив!
     Ще  чотири  рази  отримував  Біляк  дарунки  від  Неба  –  зелену,  синю,  блакитну,  фіолетову  торбини  знаходив  за  вікном,  і    всі  чотири    рази  віддавав  дарунки    іншим  –  тим,  які  потребували  саме  того,  що  містилося  в  торбинах.  Таким  чином  ощасливив  ведмедика,  мишку,  білочку  та  лисеня.  І  дуже  радів  цьому.
   Та  якось  сталося  таке,  на  що  родина    Біляка  ніяк  не  сподівалася.    До  лісу,  де  вона  мала  мешкання,  забрело  кілька  людей.  Спочатку  вони  просто  ходили  поміж  дерев,  шукали  гриби  й  перегукувались  час  від  часу  один  з  одним,  та  потім    зробили  те,  чого  робити  у  лісі  не  можна  –  розвели    неподалік  від  хати  зайців    вогнище.  А  коли  на  ньому  підсмажили  їжу,  яку  витягнули  зі  своїх  торбин,    і  з’їли  її,  то  добре  не  загасили    довбешки,  які  горіли,  й  пішли  собі.    Невдовзі    в  лісі  знявся  вітер.  Він  видув  із  жаринок  вогонь  і  поніс  його  на  кущі  та  дерева.      За  якийсь  час  це  побачив  інший  чоловік,  який  теж  прийшов  до  лісу  за  грибами.  Сам  він  не  міг  загасити  пожежу,  але  мав  біля  себе  телефон,  тож  задзвонив  до  пожежної  служби.  Пожежники  швидко  прибули  до  місця  події.    Вони    приборкали  вогонь,  проте    п’ять  дерев,  три  кущі,  а  з  ними  й  хата  родини  зайців  встигли    згоріти.  Добре,  що  тварини  не  постраждали,  зуміли  втекти  вчасно.  І  все  ж    зайці  зажурилися.  
- Чому      саме  на  нас  лихо  звалилося?  –  сказала  мама  зайчиха.  
- Нікому    ж  ми  зла  не  робили,  тихо-мирно  жили,  добро    у  світ  несли!    
- Що  тепер    будемо  робити?  -  спитав  Біляк  у  неньки.  –  Де  житимемо?  
- Де  прийдеться,  поки  не  зведемо  новий  дім.  Добре,  що  зима  вже  скінчилася  й    не  так  холодно  у  лісі.
- Мамо,    -  викрикнув  Біляк,  -  а  в  мене  ідея  з’явилася.  Я  вже  не  такий  маленький,  тож  міг  би    ходити    на  велику  лісову  поляну  і  співати  там  біля  кафе  пісні.  Мені  б  за  це    монетки  кидали,  а  я  б  їх    тобі      віддавав.  На  будівництво  нового  дому  потрібні  ж  гроші?
- Так.  Потрібні!Гарна  твоя  ідея!  –  мовила  ненька.  -    А  я  гриби  можу  збирати  (скоро    почнуть  вони  рости)  і  продавати    їх  на  ринку.  
- А  я,  -  доєднався  до  бесіди    тато,  -    сік  із  беріз  можу  брати  –  по  літрі  з  одної,  щоб  не  нашкодити  деревам,  і      продавати    його  бажаючим.  Мусимо  тримати  дух,  рідні  мої,  й  вірити,  що  біду  подолаємо!
- Так!  -  мовили  всі  й  обійнялися.  
     Як  задумали  зайці,  так  і  зробили.  Поки  житла  свого  не  мали,  їх  до  себе  в  барліг  ведмідь  узяв  –  той,  дитині  якого,  коли  вона  захворіла,  Біляк  дав  фіолетову  торбину  з  банкою  малинового  варення.    Інші  тварини  лісу,  коли  дізналися  про  те,  що  у  зайців  дім  згорів,  теж  запропонували      їм  свою  допомогу.    Хтось  приніс    щось  із  будматеріалів.  Хтось  допомагав  зайцям  працею  –  зводив  житло.  Мама  з  татом  будівельників    годували,  купували  їм  їжу  за  гроші,  які  заробляв  своїм  співом  на  поляні  Біляк.  Частину  коштів    родина  зібрала,  торгуючи    грибами  та  березовим  соком.    Купили  за  них  стіл  і  лави    до  хати,  яку  (разом  із  піччю  в  ній)  вдалося  їм  поставити  за  два  тижні.    На  новосілля  зайці  закликали        всіх  сусідів  і  друзів,  які  допомагали  їм.    Тварини  їли,  пили  за  столом,  співали,      деякі  навіть    танцювали.  А  коли  потомились,  то  порозходились.    Лягли  спати  і  зайці  на  лавах,  бо  ліжок  ще  не  мали.  
     Вранці  Біляк    збудився  швидше  за  всіх    і  до  вікна  побіг,  якась  сила  заставила  його  це  зробити.  І  що,  як  думаєте,  він  там  побачив?  Саме  так!    Торбу.  На  цей  раз  золотисту.  Взяв  її  зайчик,  розв’язав,  а  в  ній  гроші  і,  звісно,  записка.
- Мамо,  тату!  –  загорлав.  -    Швиденько  вставайте  й  записку  читайте!
- Яку  записку,  сину?  –  скочив  із  лави  тато.
- Цю  (показав),  що  в  торбі  була.
- Знову  торбу  тобі  послало  Небо?
- Так.
     Мама  зірвалась,  взяла  із  лап  сина  записку,  почала  читати  її.  Там  таке  було  написано:  «Це  остання  торба,  яку  тобі,  зайче,  посилає  Небо.  Її  вже  нікому  не  віддавай.    Ваша  родина  заслужила  на  Щастя.  Грошей,  які  є  в  торбі,  вистачить  і  на  меблі  до  хати,  і  на  одяг  для  всіх,    і  на  предмети  побуту  й  на  інші  потреби.  А  інші  потреби  матимете,  у  вашій  родині  народяться  ще  шестеро  малят».
- Як  це  чудово!  Я  матиму  братиків  і  сестричок!  О,  Небо,  дякую  тобі!  –  вигукнув  Біляк.  
- Уклінно  всі  дякуємо,  -  мовила  неня,  пустивши  сльозу  (зворушилась)  та  звівши  лапки  вгору.  
- Так!    –  сказав  тато.
- Хай  добро  і  далі  живе  у  ваших  серцях!  –  пролепетали  голуби,  які  невідь-звідки  взялися  й  заглянули  зі  двору  до  вікна.
- Хай  живе!  -  мовили  всі.  -  В  наших  серцях  і  в  серцях  усіх  мешканців  та  гостей  лісу!  Та  що  там  лісу?  Хай  добро  живе  в  серцях  живих  істот  усього  світу!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000802
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2023

ПОКИ ЖИВІ

Всі      ми  колись  помремо́,  де  б  і  як  не  жили́,  
Що  б  не  надбали,  не  їли  б  і  що  б  не  пили́.  
Голими  в  світ  ми  прийшли  і  такі  ж  підемо́.
Лишим  крісла  ті,  з  якими  зрослися  немов.

Душі  зі  світу  цього    заберемо  лише.
В  них  –  тільки  справи,  чуття  і  ніяких  грошей.
Світлі  –  освітять  народові  й  родові  путь.  
Темні  –    їм  клин    на  шляху    до  вершини  заб’ють.  

Поки  живі,  добре  зважуймо  кожен  свій  крок.
Зводити  не  поспішаймо      на  правду  курок,
І  не  малюймо  з  їх  крові  зорю  на  чолі.
Праця  відрадна,  любов  –  суть  життя  на  землі.        

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2023

Білка та їжак (коротка казка)

Білка    Рудька  з  їжаком  Гострюком  жили  по  сусідству.  З  малих  літ  вони  товаришували,  разом  гриби,  дички-яблука  збирали,  бігали,  стрибали.  Білка  була  ученицею  1  класу  Лісової  школи  для  гризунів,    ходила  також  до    Школи  мистецтв,  у  якій    лиска  Мудрійка  вчила  звірят  малювати.  Гострюк  відвідував    дитсадок,  він  був  на  рік  молодшим  від  білки.  
     Минав  місяць  грудень,  який  насипав,  де  тільки  міг,  сніг.    Наближався  Новий  Рік.  Рудька  захотіла  мамі  й  татові  зробити  до  цього  свята  сюрприз.  Довго  думала    над  тим,    чим  їх  здивувати,  і  придумала.  Вирішила  зліпити  сніговика  й  розмалювати  його  фарбами.  Цією  ідеєю  білка  поділилася  зі  своїм    другом  їжаком.
- Я  теж  хотів  би  своїм  батькам  такий,  як  ти  задумала,  сюрприз  зробити.  Сніговика  я  ще,  може,  подолаю  зліпити.  Та  не  розмалюю  його,  не  вмію,  не  вчився  у  Школі  мистецтв.
- Не  сумуй.  Я  тебе  навчу  малювати.  Спершу  ми  обоє  виліпимо  снігових  баб,  а  тоді  будемо  їх  у  кольорові  візерунки  вдягати.  Почнемо  з  моєї.  Я  буду  кольори  називати,  які  братиму,  ти  їх  будеш  у  своїй  коробці  фарб  шукати  і  мені  показувати.  Я  малюватиму,    ти  за  мною  підглядатимеш.  Отак  і  навчишся.  Згідний?
- Так!
     Коли  звірята  виліпили  сніговиків,  Рудька  почала  свого  розмальовувати.  Гострюк  біля  білки  стояв,  за  нею  спостерігав,  кольори    фарб  називав,  які  вона  брала,  спостерігав      за  тим,  як  білка  тримає  пензлик  у  лапці,  як  малює  на  тілі  сніговика  травичку,  квіточки,  метеликів  над  ними,      як  кладе  мазки  рівними  штрихами  згори  донизу  на  відрі,    яке  сніговикові  служить  за  шапку.    Коли  Рудька  завершила  свою  роботу,  їжачкові  так  добре  стало,  немовби  сонечко  його  поцілувало  в  носик.  Гострюк  відчув  ураз  запах  весни,  хоч  закінчувався  перший  місяць  зими.  
- Бачу,  сподобався  тобі  мій  художній  задум  і  його  втілення?  –  сказала  Рудька,  змірявши  своїми  очима  друга.
- Дуже!  –  відповів  Гострюк.  
- Тоді  ходімо  розмальовувати  твого  сніговика.
- Ходімо!
   В  їжачка,  коли  він  вперше  підніс  пензлик,  вмочений  у  зелену  фарбу,  до  нижньої  кульки  сніговика,  від  хвилювання  затремтіла  лапа.  Подруга-білка  помітила  це.  Вона  сказала  Гострюку:
- Не  бійся!  Я  твердо    вірю  в  те,  що  у    тебе  все  вийде!  Нумо  до  роботи,  їжаче!
   Гострюк  заспокоївся  і  почав  малювати  травичку,  потім  квіти.  Білка      весь  час  підбадьорювала  їжака,  давала  Гострюку  поради,  коли  він  її  про  це  просив.                
     І  Гострюк  справився  –  намалював  все  те,  що  і  білка.  Тільки  замість  метеликів  –  боровичка  зобразив.  Рудька  йому  помогла  його  зафарбувати.    Ввечері,  напередодні  Нового  Року,  звірята  повели  до  сніговиків  своїх    батьків.  Їм  дуже  сподобалися  сюрпризи,  які  підготували  для  них  їхні  діти!  Вночі  довкола  сніговиків  члени  обох  родин  кружляли,  співали,  Новий  Рік  вітали,  щастя  бажали  –  одне  одному      і  всьому  світу!


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000163
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2023

БАЖАЛА Б

Не  знаю,  чи  колись  
я  припаду    устами
до  уст  твоїх,  потрусь  
щокою  до  щоки.
Та  далі    я  тебе  
кохаю  до  безтями  –  
так  вірно,  щиро,  мов  
вовчиць  своїх  вовки.

Ти  вітер,    який  дме  
в  лице  мені    і  в  спину,
у  серці    студить      жар,  
роздмухує  вогонь.
Тебе  не  можу  я  
забути  й  на  хвилину.
Йдеш  з  дум  лише,  як  ніч  
вливає  сон  до  скронь.

А  часом  навпаки,  
коли  вже  сплю  в  постелі,
ловлю  твій  голос  я  
і    шурхіт  підошов.
Радію,  як  встаю,    
і  скачу  аж  до  стелі.
Усе  ж  бажала  б  я,  
щоб  ти  у  яв  прийшов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2023

Вір у себе

Оповідання

     Жили  були  три  дівчинки  –    три  вірних  подруженьки:  одна  біловолоса,  друга  –  чорнокоса,  а  третя  –  руда,  як  абрикоса.  Дружили  дівчатка  з  малих  літ.  Одна  кричала  при  зустрічі:  «Привіт!»  Друга  казала:  «Вітаю!»  Третя  промовляла:  «Здоров’я  бажаю!»  Одну  звали  Оксана.  Другу  –  Діана.  А  третю  –  Мар’яна.    Оксана  любила  малювати.  Діана  –  співати.  А  Мар’яна  –  книжки  читати.    Оксані  її  подруги  на  день  народження  кольорові  олівці,  фарби,  альбоми  й  розмальовки  дарували.  Діані  –  мікрофон,  книги  з  нотами  і  текстами  пісень,  шпильки  до  волосся,  набори  дитячі  косметичні.  А  Мар’яні..  ну,  звісно,  що  –  книги.  Оксана  й  Діана  ходили  на  заняття  до  Школи  мистецтв:  одна  там  училася  малювати,  друга  –  співати  й  на  гітарі  грати.  Обидві  брали  участь  у  різних  конкурсах.  Діану  мама    записала  до  літературної  студії.  В  ній  дівчинка  під  керівництвом  учителя  вивчала  основи  літературознавства.  Слухала,  читала  також  твори  відомих  письменників  і  сама  пробувала  щось  складати:  загадки,  прислів’я,  вірші,  есе.
     Усіх  трьох  подруг  часто  залучали  до  проведення  класних  і  загальношкільних  свят.  Одна  картини  виставляла,  друга  співала,  третя    артистично  чужі  вірші  читала  чи  щось  зі  свого  написаного  або  у  виставі  якусь  роль  грала.  Це  їй  вдавалося!    
   Багатьом  дітям  подобалось  те,  що  Оксана,  Діана  та  Мар’яна  –  дружні,  що  займаються  тим,  до  чого  мають  покликання.  Та  були  і  такі,  які    заздрили  дівчатам,  називали  їх  вискочками.  Деякі    навіть  насміхалися,  як  от  Ліда,  яка  сказала  якось  Оксані,  Діані  та  Мар’яні    після  того,  як  вони  заявили,  що  після  школи  розвиватимуть  свої  творчі  уміння  й  оберуть  професії  згідно  поклику.  
- Вважаєте  себе  крутими,  супер  талановитими?  Приземліться!  Таких,  як  ви  тисячі.  Ти,  Оксано,  далеко  не  Марія  Примаченко  чи  Іван  Марчук.  Тобі,  Діано,  до  рівня  Квітки  Цісик  чи  Соломії  Крушельницької,  як  землі  до  неба.  Та  й  ти,  Мар’яно  –  не  Леся  Українка  чи  Ліна  Костенко.  На  таку  вершину,  як  вибрались  названі  мною  особи,  вам  не  зійти.  Тому  виберіть  собі    щось  більш  приземлене  –  професію,  яка  точно  даватиме  прибуток.    Моя  мама,  наприклад,  вважаю,  правильний  вибір  у  свій  час  зробила  –  стала    власницею  продуктової  крамнички.  Так,  на  початках  мусила  добре  собою  потовкти,  зате  тепер  у  неї  грошей  –  кури  не  клюють.  Як  вийду  зі  школи  й  повчуся  2  роки  в  училищі,  то  теж  свій  магазин  відкрию.  Продаватиму  те,  що  буде  користуватися  попитом  у  людей.  
- І    моя  мама,  зробила  висновок,  обрала  потрібну  професію,  -    мовила  Галя,  Лідина  подруга.  -  Вона  –  манікюрниця.  Має  стабільний  дохід.  До  неї  люди  в  чергу  записуються.  І  я  буду,  як  мама.
- А  моя,  ви  знаєте,  -    вчителька  математики,  -  додала  Юля.  –  Я  теж  хочу  йти  стежкою  вчительства  –    тільки  вчити  дітей  не  математики,  а  англійської  мови.  Так,  з  дітьми  працювати  непросто,  ще  й  наш  час,  але  хто  хоче,  може  знайти  з  ними  спільну  мову.  Є  ще  у  професії  вчителя  і  такі  плюси  як  робота  до  обіду,    репетиторство.    
- Та,  будь  ласка,  вибирайте  собі,  дівчата,  професії,  які  хочете.  Це  ваше  право.  А  наше  –  вибирати  те,  що  ми  хочемо,  -  відповіла  Ліді,  Галі  та  Юлі  Оксана.
- Саме  так,  -  потвердила  Діана.
- Згідна  зі  своїми  подругами,  -  сказала  Мар’яна.
Минуло    20  років.    Ліда,  Галя,  Юля,  Оксана,  Діана  та  Мар’яна  прибули  до  рідної  школи  на  зустріч  однокласників,  яку    організувала  їхня  класна  керівниця  Уляна  Романівна.      Вона  запропонувала  кожному  своєму  колишньому  учню  розповісти  коротко  про  себе.  Юля  разом  зі  своїм  чоловіком  відкрила  невеличке,  та  затишне  кафе  в  районному  місті,  Галя  –  орендувала  кімнату  для  салону  краси,  Юля  стала  вчителькою  англійської.  Оксана  поїхала  до  столиці,  вийшла  заміж  за  киянина,  з  яким  разом  навчалася  в  Арт  академії  сучасного  мистецтва  ім.  Сальвадора  Далі,  залишилася  жити  в  Києві.  Працювала  у  видавництві,    малювала  картини  на  виставки  та  продаж.    Здобула  нагороди,  премії.  Діана  стала  солісткою  Львівського  оперного  театру  ім.  Соломії  Крушельницької.  Разом  із  трупою  акторів  театру  їздила  на  виступи  в  різні  країни.  Вона,  як  і  Оксана  була  відзначена  різними  нагородами.  Мар’яна  закінчила  Львівський  фаховий  коледж  культури  мистецтв,  у  якому  вивчала  бібліотечну  справу.  Вона  стала  директоркою  однієї  із  львівських  бібліотек.  За  остання  десять  років  видала  два    романи  і  три  збірки  віршів  на  різні  теми.  За  свою  творчість  так,  як  і  її  подруги,  отримала  нагороди:  за  роман  –  міжнародну  премію,  за  збірку  патріотичних  віршів  –      літературну  премію  від  Львівської  облради.    Ліда,  Галя  та  Юля  опустили  голови,  коли  почули  від  своїх  однокласниць  таку  інформацію.  По  звершенні  виступів  вони  підійшли  до  трьох  дівчат-подруженьок  і  вибачились  перед  ними.
- Віра  може  багато,  -  сказала  Оксана.  –  Ми  вірили  в  себе.
- Праця  може  багато,  -  мовила  Діана.  –  Ми  багато  працювали,  здобували  знання,  вдосконалювали  свої  вміння.
- Душа  може  багато,  -  додала  Мар’яна.  –  Ми  йшли  за  її  покликом,  з  радістю  й  любов’ю  займались  тим,  чим  займались.
- Шана  вам,  -  з  повагою  вклонилася  дівчатам    Ліда.  Галя  та  Юля  зробили  те  саме.
- Вчителько!  Друзі!  У  мене  виникла  ідея!  Я  б  хотіла  десь    через  місяць  на  вихідних  організувати  виставку  своїх  картин  у  рідному  місті!  –  мовила  Оксана,  коли  після  спільного  обіду  у  міському    кафе  прощалася  з  однокласниками  і  класною  керівницею.
- Похвально!  –  сказала  Уляна  Романівна.  –  Організовуй!  Я  чим  зможу,  допоможу.
- Думаю,  я  б  у  цей  час  могла  привезти  двох-трьох  артистів  зі  свого  оперного,  і  ми  б  заспівали  на  сцені  місцевого  ПК,  -  підхопила  хвилю,  яку  випустила  Оксана,  Діана.
- Чудово!  –    вигукнула  класна  керівниця.
- Тоді  мені  потрібно  буде  провести  літературну  зустріч,  і  бажано  у  бібліотеці  ПК.    Прийдете,  на  наші  заходи,  дорогі  однокласники?  -  спитала  Мар’яна.
- Так,  звісно!  –  закричали  й    заплескали  всі  у  долоні.    
- Тоді  за  мною  обід!  –  сказала  Ліда.
- Ми  допоможемо  тобі  його  організувати,  -  підхопили  інші.  
Однокласники  обійняли  свою  вчительку,  пообнімали  одне  одного  і  розійшлися.  
   За  місяць  все,  що  запланували,  зробили.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999027
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2023

Вечір у місті

Вкриває  своїм    чорним  шалем    плечі
Мені,  йдучи  назустріч,  хлопець    вечір,  
Вливає  тишу  в  простір,    п'ю  наживо,  
Так    затишно    стає  мені,  так  мило.

Я  дякую    за  все  життю  і  Богу,
Освітлюю  майбутньому  дорогу
Свічею  дум,  прожектором    любові.
Стають  до  танцю  враз  листки  кленові.

Пташа  на  сцену  вуличну  виходить,
Завзято    славень  краєві  виводить.  
В  ньому    про  те,  що  волю  він  здобуде.
Я  слухаю  і  вірю,  так    і  буде!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2023

Про рисеня та ведмежа

     Казка
         Якось  мати-рись  забрала  своє  дитя  з  дитсадка    й  повела  його  додому.  Рисеня,  як  це  часто  з  ним  бувало,  дорогою    вередувало  не  хотіло  триматися  неньки,  то  зупинялося,  то    відскакувало  вліво  чи  вправо,  то  за  кущиком  ховалось,  то  на  гілку  вистрибувало  і  реготало.    
- Не  роби  так,  -  просила  мама-рись,  -    бо  можеш  загубитись  чи  попасти  в  якусь  халепу.
- Нічого  зі  мною  не  станеться,  -  казало  рисеня.  
Але  цього  дня  сталося.  Рисеня    відстало  від  мами.  Побігло  вперед  –  не  знайшло  неньки.  Вліво  звернуло  –  нема.  Вправо  скочило  –  те  саме.  Почало  маля  кричати:  «Мамо!  Де  ти?»    Але  мама  не  відізвалась.  Побачило  рисеня,  що  забрело  в  незнайоме  йому  місце,  сіло  на  пеньок  і  заплакало.  Аж  тут  кабан  підійшов.
- Чого  плачеш  ?  –  спитав.
- Маму  загубив.
- Навіщо  тобі  мама?  Ти  великий  вже.  Іди  он  тієї  стежкою  (показав)  до  ріки.  Там  корабель  стоїть,  звірят  збирає,  до  краю  щастя  відправляє.
- Точно?
- Так.  Можу  тебе  навіть  до  берега,  де  стоїть  корабель,  провести.
- А  ти  чому  не  сідаєш  на  нього?
- Бо  я  і  так  щасливий.  Сам  живу,  сам  їжу  собі  здобуваю  і  не  плачу  ніколи.    
Пішло  рисеня  за  кабаном.  «А,  була,  не  була,  спробую  іншого  життя.  Набрид  мені  вже  той  дитсадок,  поперек  горла  стоять  і  дисципліна  й  заняття  в  ньому.  То  малюй,  то  ліпи,  то  слухай  віршики,  а  я  хочу  стрибати,  бігати.  Не  дозволяють  у  групі!    Спробую  щось  нове»,  -  подумав  собі.  Коли    рисеня  з  кабаном  підійшли  до  ріки,  то  попрощалися.  Кабан    вернувся  до  свого  дому.  А  рисеня    попрямувало  до  корабля,  який  був  пришвартований  до  берега.  Лось,  який    стояв  на  палубі,  в    рупор  кричав:  «Закінчується  посадка  на  рейс  «Край  щастя».  Лишилось  вільним  ще  одне  місце.  Поспішайте!  Через  10  хвилин  вирушаємо».  Рисеня,  не  довго  думаючи,  підбігло  до  корабля  й  каже:
- А  мене  візьмете  до  краю  Щастя,  пане  лосю?
- Так.  Одне  місце  ще  не  зайняте.  Заходь  швидко.  
Рисеня  піднялося  на  палубу.  
- Твоя  каюта  на  другому  поверсі  під  номером  90,  -  мовив  лось.
- Не  знайду  її  сам,  не  знаю  цифр,  у  школі  ще  не  вчився.
- Тоді  заведу  тебе..
- Дякую.
Лось  повів  рисеня  на  другий  поверх,  показав  йому  його  кімнату  і  сказав:
- Ось  тут  будеш  спати.  Телевізор  вмієш  вмикати?
- Так.
- То  дивитимешся,  коли  захочеш,  а  їстимеш  у  їдальні,  на  1  поверсі.  Як  тричі  продзвенить  дзвінок  в  коридорі,  спустишся  вниз,  зайдеш  до  великої  зали.  Туди  багато  прямуватиме  звірів.  Побачиш.  А  як  чогось  не  знатимеш,  спитаєш  у  чергового  вовка.  Він  сидітиме  цілодобово  за  столом  біля  сходів.  
- Гаразд.  Дякую  вам,  пане.
       Лось  пішов.  Рисько  помив  лапи  в  умивальнику,  ввімкнув  телевізор  і  ліг  на  ліжко,  стомився  від  довгої  ходьби.  Лежав  собі,  як  король,  дивився  мультик  про  зайця  та  вовка  й  незчувся,  як  задрімав.  Збудив  його  дзвінок,  що  нісся  з  коридору.  Скочив  на  ноги  рисик,  побіг  донизу.  А  там  уже,  біля  дверей  їдальні,  черга  вишикувалась,  звірі    на  обід    прийшли.  Та  їжі  вистачило  всім.  Наїлося  досита  і  рисеня.  Вернулося  воно  до  кімнати,  знову  лягло  на  ліжко,  телевізор  почало  дивитися.  Знайшло  передачу  про  життя  рисей.  Згадало  відразу  маму,  татка  сумно  йому  зробилося.  Як  він  тепер  без  них  буде?  До  кого  притулиться?  Хто  йому  казку  на  ніч  прочитає  про  рисенят?  Та  з  іншого  боку  йому  не  так  уже  й  зле.  Є  де  спати,  є    що  їсти.  Правда,  невідомо,  як  там  на  місці  приземлення,  в  країні  щастя  житиметься.    Мало  б    житися  щасливо.  Їхав  корабель  річкою  дві  доби.  Рисик  їв,  спав,  телевізор  дивився,  час  від  часу    палубою  ходив  (коли  дозволяли),  в  ілюмінатор  поглядав.  Познайомився  він  на  палубі  з  ведмедиком,  який  від  мами  втік,  бо  вона  сварила  його  за  те,  що  зі  школи  втікав,  учитися  не  хотів.    Разом  гуляли,  разом  до  їдальні  ходили,  за  один  стіл  сідали,  говорили,  їжу  споживали.
   Коли  корабель  дістався  до  берега  краю  Щастя  й  пасажирам  сказали,  щоб  вони  виходили  й  сідали  в  автобуси,  які    на  них  чекають,  рисеня  з  ведмедиком  попрямували  до  одного  автобуса  й  сіли  поруч.
 Привезли  звірят,  які  їхали  кораблем,  до  зоопарку,  який  так  і  називався  «Край  щастя».  На  прохання  рисика  й  ведмедика  їх  помістили  у  сусідні  вольєри.  Годували  в  зоопарку  звірят  добре.  Але  волі  вони  не  мали.  В  одній  кімнаті  весь  час  перебували.  Лосі  їх  годували.  По-своєму  говорити  заставляли.  Слова  вітання,  прощання,  подяки  вони  мусіли  знати  на  мові  лосів.  Часто  вдень  і  люди  до  їхніх  жител  наближались,  стояли,  витріщалися  то  на  рисеня,  то  та  ведмежа.  Не  дуже  це    приємно  було  звірятам,  але  терпіли.  Кривди  ж  їм  не  завдавали.  Місяць  отак  жили  ведмідь  із  рисеням,  а  потім  сум  в  їхні  серця    пробрався,  почали  тужити  обоє  за  рідним  краєм,  за  своїми  батьками,  за  друзями.  
- Хочу  додому,  -  мовило  рисеня  ведмедику.  –  До  мами,  тата,  до  сестрички,  до  дитсадка.
- І  я  хочу  до  рідних.  Я  навіть  у  школі  згідний  сидіти  всі  уроки,  тільки  б  назад  повернутися.
Пройшов  ще  місяць.  Рисеня  ще  дужче  почало  сумувати.  Плакало  щодня,  стогнало.  Побачив  це    наглядач  лось,  мовив:
- Що  з  тобою,        рисику?
- Додому  хочу.
- Тут  ведмідь  заревів,  сльози  пустив.
- -  А  з  тобою  що?
- Теж  хочу  додому.
- А  чого  ж  ви  сідали  на  корабель?  Вас  ніхто  не  змушував  плисти  до  краю  Щастя.
- Ніхто,  –  промовили  обидва  одночасно.
- Чого  ж  лишили  рідний  край?
- Дурним  був,  -  мовив  ведмідь.  -  Не  хотів  учитися,  батьків  слухати.    
- І  я  не  подумав  про  те,  що  родина  і  рідний  край  важливіші  за  безкоштовну    їжу.  
- Є  вихід!  Якщо  знайдете  тих  тварин,  які  згодяться  жити  у  ваших    вольєрах,  то  вас  відпустять.  Ба  навіть  більше  –  відвезуть  додому  кораблем.  У  вас  є  тиждень  часу.  
Розповіли  друзі  пташці,  яка  до  них  прилітала  і  їх  своїм  співом  розвеселяла  за  те,  що  вони  підгодовували  її,    про  свою  проблему.
- Не  хвилюйтесь!  –  мовила  вона.  –  Я  знайду  тих,  хто  з  охотою  займе    ваші  вольєри.
   І  знайшла  –  єнотика  з  переламаною  ніжкою  і  оленя,  яке  втратило  батьків  –  їх  убили    злі  мисливці.  Погодились  вони  йти  до  зоопарку.  Показала  пташка  їм,  куди  треба  йти.  Вона  летіла,  зупиняючись  що  двадцять  метрів,  щоб  оленя,  яке  йшло    за  нею,  не  відстало.  Ну,  а  єнот  то  на  трьох  лапах  скакав  за  ними,  то  сідав    оленяті  на  спину.  Так  і  добралися.
     Нових  тварин  у  краю  Щастя  прийняли  радо:  полікували,  нагодували,  до  вольєрів  завели.  А  рисеня  й  ведмежа  відвезли  кораблем  до  їхнього  краю.    Коли  обох  звірят  висадили  на  березі  рідної  землі,  то  одного  з  них  –    ведмедика,  відвезли  автобусом  до  школи,  а  другого  –  рисика,  до  дитсадка.  Прибулих  радо  зустріли  і  дорослі,  і  малята.  Вихователька  задзвонила  мамі  рисеняти,  а  вчителька  –  мамі  ведмежати.  Вони  повідомили  їм  про  те,  що  їхні  діти  знайшлися.  Неньки  обох  діток  миттю  прибули  до  освітніх  установ  і    забрали  звідти  своїх  синів  додому.  Як  же  раділи  всі  в  той  день    –  і  діти,  які  побували  у  краю  Щастя,  але  відчули  в  ньому  присмак  гіркоти,  і  їхні  батьки,  які  не  одну  ніч  проплакали  через  те,  що  їхні  малята  пропали  ,і  вихователі  садка,  до  якого  рисеня  ходило,  і  вчителі  школи,  в  якій  ведмедик  учився.  
   З  того  часу    Дзен  (так  його  звали  рисика)  більше  не  вередував,  батьків  слухав,  і  Бін  (так  звали  ведмедика)  чемним  став,  зі  школи  не  втікав,  знання  здобував.  Та  й  іншим  дітям  Дзен  та  Бін  наказували  любити  рідний  край,  слухати  батьків  і  сумлінно    виконувати  свої  обов’язки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998642
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2023

Пізня осінь

Ще  осінь  не  сховала  фарби.
Малює  інколи  де-де.
Їй  до  вподоби  жовті  барви,
З  ними  іде  у  па-де-де  –  
У  лісі,  у  дворі,  у  парку.
Осені  айстра  каже:  «Стій!
А  вітер  сів  на  сиву  хмарку
І  чеше  коси  їй  густі.
Від  млості  хмарка  в  небі    плаче.
П’є  сльози  щастя    айстра  й  ніч.
По  жовтім  листі    вітер  скаче  –  
Воно  втікає  навсібіч.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998438
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2023

Галинка і Баба Яга

                       Казка
           У  мами  Оксани  й  тата  Ростислава  була  донечка      Галинка.  Мала  вона  шість  років  і  ходила  до  дитячого  садка.  У  вільний  від  занять  час  Галинка  любила  бавитися  ляльками  і  малювати  їх  –  з  різними  зачісками,  в  різному  одязі.    А  ще  їй  дуже  подобалося,  коли  вона  була  вдома,  вдягати  різні  матусині  наряди,  взувати    туфлі  неньки    чи  босоніжки  на  підборах  і,  стоячи  перед  дзеркалом,  співати  пісеньки,  які  зазвичай  слухала  її  мама  з  мобільного  телефону,  коли  поралася  на  кухні  чи  прибирала  в  кімнатах.  .  
- Ти,  мабуть,  будеш  манекенницею  або  дизайнеркою  одягу,  -  сказала  якось  Галинці  якось,  коли  зайшла  до  кімнати  доні  й  застала  її  у  своїй  новій  курточці.
- А  що  таке  манекенниця?  –  спитала  доня.
- Жінка,  яка  демонструє  модельний  одяг.
- А  дизайнерка?  
- Особа,  яка    створює  нові  моделі  одягу.
- Хотіла      б  я  бути  дизайнеркою.    
- То  будь.    Малюй  спочатку  одяг    для  ляльки  на  папері,  потім  на  тканині,  вирізай  деталі  і  зшивай  їх
- Гаразд.  А  ти  покажеш  мені,  як  це  робити?
- Покажу.
І  мама  показала  доні,  як  слід  мірку  з  ляльки  зняти,  як  викрійку  на  тканині  намалювати,  як    ножиці  в  руці  тримати,  як  ними  різати  тканину  і  зшивати.  Коли  дівчинка  під  керівництвом  мами  цього  всього  навчилась,    то  почала  шити  своїй  ляльці  Магді  різне  вбраннячко.  Але  не  весь  свій  вільний  час  тратила  на  це,  дивилась  також  мультики.  Особливо  їй  подобалися  ті,  в  яких  була  задіяна  Баба  Яга.  Дівчинку  тішило,  коли    хтось  перешкоджав  Бабі  Язі  зробити  поганий  вчинок.    
       Якось  в  суботу    Галинка  взяла  свою  ляльку  і  вийшла  з  нею  у  двір.  На  дитмайданчику  нікого  з  дітей  у  цей  час  не  було.  Дівчинка  поклала  ляльку  на  лавку,  зайшла  в  пісочницю  і  почала,  присівши,    ліпити  для  своєї  Магди  ліжко,  стіл,  крісло.  Коли  виліпила  задумане  і  стала  на  весь  зріст,  то  побачила,  що  біля  лавки,  на  якій  вона  ляльку  лишила,  якась  зморшкувата    бабця  у  старій  куртці  й  облізлій  хустині  стоїть,  на  паличку  опирається  і  на  її  Магду  дивиться.  Підбігла  дівчинка  до  бабці,  спитала  її:
- Ти  хто?  Баба  Яга?
Старенька  кілька  секунд  думала  над  тим,  що  має  відповісти,  а  потім  сказала:
- Так.    А  ти  хто?
- Галинка.
- Це  твоя  лялька?  –  спитала  бабця.
- Моя.
- Гарна!  Ось  я  зараз  тебе  з’їм,  а  твою  ляльку  заберу  собі.
Дівчинка  налякалася,  та  потім  опанувала  себе  й  мовила:
- Не  їж  мене,  Бабо  Яго,  бо  моя  мама  буде  плакати.  І  тато  теж.  Він  зараз  на  війні,  захищає  Україну  від  ворогів.
- Правду  кажеш?
- Так.
- А  я  –  ні!  Бо  я  не  Баба  Яга,  а  просто  баба,  бабуся,  тобто.    Приїхала  у  ваше  місто,  бо  моє  вороги  розбомбили  (скривилася,  сльозу  пустила).      Он  у  тому  домі  (показала)  я  кімнату  зі  своїм  дідом-інвалідом  винаймаю.  
Хочеш  цукерку?  –  усміхнулася  мило,  аж  зморшки  розгладились.  
- Ні.  Хочу  додому.
- То  бери  ляльку  та    йди.  І  сама  більше  не  грайся  на  майданчику,  бо  різні  по  дворі  різні  ходять  –  і  добрі,  і  злі.
- Галинко!  –  закричала  мама  з  вікна.  –  Ходи  додому!
- Іду,  мамцю!  –  відповіла,  а  бабці  кинула:
- Бувайте!  Хай  вам  щастить!
- І  тобі,  дитино,  хай  щастить.  Бувай!  
   Мамі  Оксані  дівчинка,  коли  прийшла  додому,  не  розповіла  про  свою  розмову  з  бабцею.  Боялася,  що  неня  буде  сварити  її  за  те,  що  вона  підійшла  до  незнайомки  й  говорила  з  нею.      Мама  забороняла  їй  це  робити.
     Минув  місць.  Галина  забула  вже  про  бабусю,  якої  налякалась.    Бавилась    на  майданчику  з  подругою  Аліною.  Обидві  винесли  надвір  свої  ляльки.  Галинка  ще  й  коробку  з  одягом  для  своєї  Магди  прихопила.  Демонструвала  його  –  одягала  ляльку  і  водила  лавкою.      Аліна  хвалила  подругу.  Плескала  в  долоні.
- Сама  шила  одяг  для  Магди?
- Так.  Мама  навчила  мене  різати  тканину  і  зшивати  її.
- Це  чудово.    Постережи  мою  ляльку,  -  сказала  Аліна.  -      Я  збігаю  додому,  схожу  в  туалет  і  повернуся.  
- Гаразд.
Аліна  побігла,  а  Галинка  сіла  на  лаву  й  ляльок  біля  себе  примостила.  Не  встигло  й  хвилини  пройти,  як  до    неї  жінка  підійшла  –  молода,  красива,  в  стильному  одязі,  в  модельному  взутті.  Усміхнулася  вона  та  й  каже:
- Привіт,  дівчинко!
- Привіт,  -  відповіла  Галинка.
- О,  бачу,  в  тебе  в  коробці  лежить  різний  одяг  для  ляльки.  Хто  тобі  його  шив?
- Сама  шила.  Мама  навчила.
- Молодець!  А  я  –    професійна  дизайнерка.  
- Це  цікаво!  І  для  кого  ви  одяг  шиєте?
- Для  красивих  модельок,  для    багатих  людей.
- Я  теж,  коли  виросту,  хочу  стати  дизайнеркою.
- Чудово!  Поки  мала,  час  не  дармуй,  тренуйся.  Можу  тобі,  як  хочеш,  дати  клаптики  різних  тканин,  вони  лежать  в  ящику,  в  моєму  автомобілі?  
- Хочу.
- Тоді  ходімо  зі  мною.  Автівка    поблизу  будинку    стоїть.
Галинка  на  мить  завагалась:  йти  їй  чи  не  йти  з  незнайомкою  до  автомобіля?  А  потім  подумала:  «Чого  боятися?  Жінка  молода,  гарно  і  модно  вдягнена.  На  дизайнерку  одягу  схожа,    не  на  бабу  Ягу».  Та  й  пішла  за  нею.    Тільки  незнайомка  відчинила  дверцята  машини,  як  вибігла  з  під’їзду  Аліна.
- Ти  куди  з  ляльками,  Галю?
- Тканину  візьму  від  тітки  і  зараз  повернуся  на  майданчик.    
- Ти  знаєш  ту  тітку?
- Ми  щойно  познайомились.
- Сідай  швидше,  дівчинко,  до  автівки,  я  поспішаю.  Вибереш  собі  клаптики  з  коробки    і  підеш  до  подруги.  
- Не  лізь  до  чужої  машини!  –  крикнула  Аліна.  
Галина  відскочила  від  дверей.  Вона  враз  згадала  слова  мами  про  те,  що  з  незнайомцями  не  можна  заводити  розмови,  а,  тим  паче,  йти  з  ними  кудись.
- Я  передумала,  -  мовила  Галинка  дизайнерці.  –  Не  сідатиму  до  вашої  автівки,  не  братиму  тканину.
   Нахмурила  жінка  брови  й  умить  перетворилася  на  справжню  бабу  Ягу.  Обличчя  її  почорніло  (мабуть,  від  злості),  на  чолі  й  під  очима  з’явилися  зморшки.  Волосся  зробилося  сивим,  рідким.  На  місці  верхнього  рідка  білих  рівних  зубів  з’явилися  два  великих  клики,  а  нижній  просто  пропав.  Сіла  в  автівку  Баба  Яга,  гримнула  дверима,  прошипіла  сердито:  «От  поганючі  діти!»    А  тоді  завела  мотор,  хижо  усміхнулась  і  поїхала.  Більше  її  ні  Галинка,  ні  Аліна  не  бачили.  
     Й  не  заводили  більше  дівчатка  розмов    із  незнайомцями,  й,  тим  паче,  не  йшли  з  ними  нікуди.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998333
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2023

Як?

Ну,  як  тебе  я  можу  не  кохати?
У  тобі  ж  джерело  живильне      б’є!
Ти  сієш  слово  і  умієш  жати,
Подати  те,  що    надважливим  є.  

Країну  ту,  в  якій  ти    народився,    
Не  тільки  словом  любиш,  а  й  трудом  –  
Стіною  з  цегли    не  відгородився,
Від  її    ран,  болячок  і  судом.

Усе,  що  можеш,  робиш  ти,  козаче,
Щоб  край  наш  не  загнувся  від  ракет.  
І  моє  серце,  мов  шалене,  скаче,
Коли    я  бачу  поступ  твій  і  злет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2023

Впусти добро!

     Жив  собі  пес  –  на  вулиці,  не  в    домі.  Не  мав  господаря  він  власного  ніколи.  Ріс  надворі  з  народження,  блудив,  стежками,  тротуарами  ходив.  Їжу  просив,  а,  часом,  і    здобував.  Було,  і  крихти  у  зубах  не  мав  за  увесь  день.  Тоді  він  скавулів,  на  місяць  вив,  задерши  вгору  ніс.    Отак  і  ріс.    А  як  дорослим  став,    впустив  у  душу  злість.  Людям  не  вірив,  гавкав  на  них,  бо  гнали  і      били,  і  не  раз,  його.  Він  нападав  на  тих,  що  щось  смачне  наминали,  а  йому,  псу,    не  давали.  Гарчав  він  та  таких  і  зуби  виставляв.    А  деяких  пес  навіть  покусав  –    отих,  що    містом  собі    ввечері    гуляли,    сміх  на  бруківки  щедро  клали,  його  ж,  голодного,    не  помічали,  проминали.
     До  влади  стали  тоді  людоньки    дзвонити  і  попросили  пса  убити.    Кішка  бездомна  вчула  цю  новину,  псу  розповіла,  бо  його  вона  жаліла.  
   І  розпочалися  у  місті  лови.  Пес  дременув  до  річки,  у  воді,  поблизу  берега  під  кущиком  сховався.  Живим  зостався.    Але  захворів.  Бо  вітер  дужий  налетів  на  місто,  коли  пес  вийшов  із  водойми.  Пускав,  мов  воїн  кулі  із  обойми,  по  ньому  холод.  Пес  почав  трястися  і  проклинати  час,  коли  вродився.  «Всіх,  кого  стріну  зараз,  покусаю!  І  хай  тоді  вбивають!»  -    закричав.  
   Та  тут  до  пса  голубка  підлетіла,  псові  на  спину  сіла,  крильми  своїми  її  вкрила,    заговорила:  
- Не  бійся,  я  тебе  зігрію.  Це  я  умію.  
І  хлібця,  який  в  дзьобику  тримала,  псові    під  ніс  поклала.  Щось  тепле  у  душі  собаки  народилось.  З’їв  хлібчик  він,  і  слізки  дружно  покотились  з  його  очей  –  темніших  від  ночей.  
- Що  це  я,  злий  собака,  кою?  Давно  такого  не  було  зі  мною!  
- До  твого  серця  проситься  добро.  Чуєш?  Впусти  його!  Геть  викинь    злість!  –  сказала  птаха  і  злетіла    ввись.  
   Закліпав    пес  очима  та  не  ліг,    хоч  хворим  був,  знесиленим,  побіг  до      міста  іншого.  Там  поселився.  Не  гавкав  ні  на  кого  вже,  не  злився.  Дали  поїси  –  дякував  за  це.  Двір  собі  вибрав  –  гарний,  як  яйце,  яке  кладуть  у  кошик  на  ковбаску,  щоби  святити  в  церквиці  на  Пасху.
Із  дітворою  бігав  у  дворі.  Співав  собачі  радісні    пісні.  Свої  його  любили,  годували.  Чужі,  злі  люди  двір,  де  жив  він,    оминали.      Мабуть,  щось  знали  про  його  минуле  або  боялись  пса  –    дужим  був,  великим,  хоч  вже  й  не  диким.    Буду  псові  люди    збили  –  під  сходами  вхідними  примостили.  Жив  у  дворі  він,  як  король!    Добро  в  душі  плекав  і  голубам  привіти  посилав.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2023

НІХТО!

Ніхто  тебе  не  може  так  любити,
Як  я  люблю.  Отак,  як  я,  -  ніхто.
Готова  біль  твій,  твою  радість  пити,  
Ділитись    хлібом,    місцем    у  авто.  

Люблю  твій  голос,  усмішку  та  очі,
І  серце,  що  підспівує  вогням.
Ти  все  для  мене  –  ранок  після  ночі,
Обід  і  вечір.  й  ніч  опісля  дня.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023

ЖИТИ!

У  шию  гнати  знеохоту.
Виймати  силу  із  кишень.
Занурюватись  у  роботу.  
Із  вдячністю  стрічати      день.

До  блиску  шліфувати  віру
І      дарувати  правді  щит.
Серця  приносити  в  офіру.
Надію  сіяти  між  плит.

Осот  визбирувати  з  жита.
Зривати  стяги  з  висі    зла.
Любити  світло  світу.  Жити!
Во  ім’я  миру    і  добра!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023

Про білу мишку

         Казка
Якось  король  Даниїл  захворів  на  застуду  і  два  тижні  не  виходив  надвір:  то  лежав  у  ліжку,  то  сидів  у  кріслі.  У  цей  час  він  мало  їв  (апетит  втратив)  і  схуд.    Коли  ж  одужав  і  захотів  прогулятися  лісом,  то  витягнув  свій  чарівний  перстень  з  коробочки,  яка  стояла  на  малому  столику  біля  його  ліжка.  Без  цього  персня,  який  йому  подарувала  на  день  уродин  бабця-королева,    король  не  виходив  з  палацу,  він  охороняв  його  і  все  королівство  від  нападників.  Коли  король  Даниїл  натягнув  перстень,  як  звикло,  на  середній  палець    правої    руки,  то  помітив,  що  він  вільно  на  ньому    тримається,  тоншими  стали  пальці  на  його  руках  після  хвороби.  Але  король  все  не  залишив  персня  вдома,  одягнувся,  сів  на  коня  і  помчав  до  лісу.  Їздив  годину  стежкою,  роззирався  наліво-направо,  пташок  слухав,      і  не  помітив,  як  загубив  свій  чарівний  перстень.  А  в    короля  Даниїла    син  був  –  Ігор.  Хотів  володар  королівства  його  одружити,  але  той  перебирав  принцесами.  Та  надто  товста,  та  надто    худа.  Та  зубата,  та  оката.  Та  дуже  галаслива.  Та  –    тиха.    Та  надто  розумна,  а  та  надто  дурна.  Набридли  королю  відмовки  сина.  Сказав  він    слугам,  щоб  оголосили  його  наказ.  Він  був  такого  змісту:
- Хто  має  доньку  на  відданні,  може  подати  заявку  головному  королівському  охоронцеві  на  участь  у  пошуку  чарівного  персня  короля.  Застереження:  перстень  служить  тільки  володарю,  бо  лише  він  знає  слова,  які  треба  примовляти    персневі,  щоби  він  міг  виконувати  свою  функцію.  Нагорода:  донька  того,  хто      знайде  чарівний  перстень,  стане  дружиною  принца.  
       Знайшлися  чоловіки  в  королівстві,  які  захотіли  своїх  доньок  заміж  видати    за  Ігоря  –  сина  короля.  Почали  вони  шукати  перстень  у  лісі.  П’ятдесят  таких  набралося.  Зголосився  шукати  перстень  і  один  бідний  чоловік,  в  хаті  якого    жила  маленька  біла  мишка.  Любив  він  її,  доглядав  за  нею,  бо  колись  вона      була  людиною  –  його  донькою.  На  гризунку  дівчину  перетворив  злий  чаклун,  який  піймав  її,  як  мала  16  років  і  збирала  у  лісі  гриби.  Він    хотів,  щоб  дівча  пішло  з  ним,  у  його  домі  жило  і  йому  служило.    А  Вікторія,  так  звали  дівчину,  відмовилась.
- Раз  так,  то    нікому  не  будеш  служити,  бо  станеш  мишею,  -  мовив  тоді  чаклун.  -    А  на  дівчину  зможеш  перетворитися    лише  тоді,  коли  тебе  якийсь  гарний  хлопець  поцілує.  Але  ж  чи  знайдеться  такий  дурень?!  Ха-ха-ха!  –  розсміявся  чаклун  і  зник.
     А  Вікторія-миша  прибігла  до  батька  (мама  її  померла,  як  вона  була  грудним  дитям)  і  писклявим  голосом  розповіла  йому  про  те,  що  сталося  в  лісі.  
Так  ось,  перстень,  який  загубив  король,    знайшла  саме  вона,  батько  взяв  її  зі  собою  до  лісу.    Колечко  закотилося  в  нірку,  з  якої  Вікторія-миша  його  витягнула.  
       Розказав  бідний  чоловік  королю  Даниїлу  історію  своєї  доньки,  коли  віддавав  йому  перстень.  
- Що  ж,  -  мовив  володар  королівства,  -  раз  дав  я  слово      оженити  сина  на  доньці    того,  хто  знайде  мій  чарівний  перстень,  то  стримаю  його.
     Коли  принц  дізнався  про  те,  що  його  хочуть  оженити  на  миші,  то  зажурився.  Вікторія-мишка,  яку  батько  в  палац  короля  привів  на  знайомство  із  принцом,  побачила,  його  смуток.    Вона  попросила  тата  залишити  її  на  самоті  зі  сином  короля.    Коли  батько  вийшов,    мишка  підбігла  до  принца  Ігоря  й  мовила  :
- Не  хочу  я,  принце,  щоб  ти  сумував  через  мене.  Віддай  мені  свій  смуток.  Я  захворію,  помру,  і  ти  одружишся  на  тій,  яка  тобі  колись  сподобається,  яку  ти    полюбиш.
- А  як  віддати  тобі  мій  сум?
- Він  перейде  до  мене  тоді,  коли  ти  за  хвіст  мене  потягнеш,  
- І  ти  захворієш  від  цього  і  помреш?
- Так.
     Задумався  принц.  Глянув  на  мишку.  Гарна  вона  –    маленька,  біленька,    але  як    з  нею  житиме?  Не  людина  ж!    Та  й  потягнув  мишку  за  хвіст.  Запищала  вона,  заплакала,  впала  на  спинку,  лапки  догори  підняла.  «Ну  і  навіщо  я  це  зробив?  –  подумав  принц  Ігор.  –  Хіба  я  зможу  бути    щасливим  після  того,  як    мишка  помре  –  та,  яка  перстень  батьків  знайшла?    Не  зможу…
- Мишко!  -  мовив  принц.  -  Я  не  хочу,  щоб  ти  помирала.  Раз  така  доля  мені  випала,  будь  моєю    жінкою.  Годуватиму    тебе,  водитиму  на  прогулянки.  Хочу  все  назад  повернути.  Можна?
- Можна,  бо  я  ще  жива.  Але  чи  ти  добре  подумав?  –  спитала  мишка.
- Так.  
- Тоді  поцілуй  мене,  і  я  не  помру.
Принц  поклав  мишу  на  долоню  лівої  руки,  правою  погладив  її,  а  потім  поцілував  у  голівку.  І  тут,  о,  диво!  Мишка  перетворилася  на  красиву  струнку  дівчину  з  великими  карими  очима  і  білим  волоссям.
- Свят-свят-свят!  –  почав  хреститися  принц.  -  Як  це  так?
Розповіла  Вікторія  йому  про  те,  як  вона  стала  мишею  і  чому  зараз  перетворилася  на  дівчину.  
   Через  три  дні  оженився  на  ній  принц  Ігор,  гучне  весілля    справив  молодятам  його  батько  -    король  Данило.
     І  жила  пара  довго  і  щасливо.  І  батько  Вікторії    з  ними  в  палаці  жив,  з  онуком  Назарієм,  який  згодом  народився,  подвір’ям  королівським  ходив,  байки  йому  розповідав.  І  про  матір  його  Вікторію,  коли  слушний  час  прийшов,  онукові  розказав.  Не  повірив  йому  Назар.  «Казкар  ти,  дідусю,  ще  той!»  -  мовив.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997901
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2023

Лебеді та качки

                                                                                           Казка  

     У  міському  парковому  ставку    жили  дикі  качки.  Живилися  вони  ряскою,  яку    з  води  дзьобами  витягали,  і  тим,  що  їм  добрі  люди  приносили  –  сухим  хлібом  і  печивом,  горохом  і  вівсянкою.  Добре  жилося  ставковим  птахам.  Голодними  вони  майже    ніколи  не  були.  Бо  парк  щодня  відвідували  люди  і  навіть,  якщо  свого  корму  не  мали,  то  могли  його  купити  в  кіоску,  що  стояв  за  метрів  двадцять  від  ставка,  й  дати  птахам.    Качки  плавали  вдень  у  воді,  а  як  хотіли  відпочити,  виходили  на  берег  і  сиділи    собі  в  очереті.  Ватажком  у  качиній  зграї  був  качур  Кряк.  Всі  його  слухали,  ділилися  з  ним  їжею,  коли  він  не  мав  часу  її  сам  собі  здобути  через  те,  що  вирішував  нагальні  питання  своєї  зграї.  
     Якось  до  ставка  прилетіли  лебеді.  Небагато  їх  було  –  шість,  але  своє  вони  зробили:  качок  посунули      з  обжитих  ними  територій  на  край.  Зібрав  Кряк  своїх  підданих  в  очереті  й  каже:
- Що  будемо  робити?
- А  що  ми  можемо?  В  лебедів  довгі  шиї,  гострі  дзьоби.  Не  подолати  нам  їх,  не  вигнати,  -  мовила  качка  Пія.
- А,  може,  все-таки  спробуємо  відстояти  нашу  воду?  Нас  утроє    більше!  -  сказав  качур    Кук.  
- Думаю,  не  варто  розпочинати  боротьбу.  Задзьобають  нас  лебеді,  погинемо  усі,  -  відповіла  Куку  качка  Тока.  
- То  що,  житимемо  на  краю  ставка,  як  жебраки?  Ряски  на  усіх  нас  тут  не  вистачить,  та  й  від  людей  нам  мало  що  перепадати  буде.  Вони,  ви  вже  це,  мабуть,  помітили,    з  більшою  охотою  лебедів  годують.  А  ті  з  часом  ще  й  розплодяться,  -  сказав  Кук.
- То  який  вихід?  Будемо  втікати  з  цього  ставу  і  шукати  інший?  –  спитав  Кряк.  
- Ні.  Це  наш  став,  і  ми  його  повинні  боронити,  -  пропищав  найменший  качур  зі  зграї  Малик.  
- Гаразд,  -  мовив  Кряк.  -  Спробую  спочатку  по-доброму  домовитися    з  лебедями.  Може,  вони    послухають  мене,  поживуть  день-два  на  нашому  ставку  і  відлетять.  Ну,  а  якщо  ні,  то  будемо  з  ними  битися.  Хто  за  таку  пропозицію,  підніміть  крила  вгору.
Всі,  окрім  боязливої  Пії,  підняли.    
- Більшістю  голосів  рішення  прийняте,  -  промовив  Кряк.
Він  у  супроводі  охорони  –  десяти  бойових  качурів,  підплив  до  найбільшого  з  лебедів-загарбників  –    Довгошия,  і  виклав  йому  думки  своєї  зграї.  
Довгоший  засміявся.  
- Ми  звідси  не  заберемося.  Нам  усе  тут  подобається.  А  якщо  вам  –  ні,  то  знайдіть  собі  інше  місце.  
- Зрозуміло.  Значить,  будемо  битися.
- Навіть  не  пробуйте.  Ми  поборемо  вас.  
Але  качки  не  здалися.  Почали  готуватися  до  бою.  Щодня,  протягом  місяця,    тренувати  дзьоби,  лапи  і  крила.  Виліпили  собі  з  глини,  смоли  та  шматочків  очерету  броники  та  шоломи  і  в  призначений  Кряком  час,  напали  на  лебедів.  
Ті  захищалися,  як  могли,  але  не  побороли  качок.  Знесилені,  побиті  та  покусані  лебеді  змушені  були  покинути  став.  Так,  серед  качок  також  були  травмовані.  Але  їх    одразу  взялися  лікувати  качки-медикині,  які,  як  і  їхні  брати  –  качури-захисники,  не  дрімали,  а  протягом  місяця  тактичну  медицину  вивчали.
         За  боєм  качок  та  лебедів  кілька  людей  спостерігало,  на  камеру  їхню  боротьбу  зняло.  Відео  попало  до  соцмереж.  Воно  привернуло  увагу  мешканців  міста  та  його  гостей  до  міського  паркового    ставка.    Багато  людей  почало  качкам  корм  приносити.  І  стало  пернатим    жити  ще  краще,  як  раніше.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997774
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2023

Про зайчика Пуха

                   Казка
     У  мами  зайчихи  і  тата  зайця  було  мале  зайченя.  Звали  його  Пухом.  Був  Пух    вередливим  і  неслухняним  –    перебирав  харчами,  втікав  зі  свого  з  подвір’я  до  лісу.    Коли  зайчик  не  хотів  одну  страву    їсти,  мама  йому  іншу  пропонувала.  А  коли  втікав,  то  наздоганяла  і  приводила  додому.  Інколи  це  робив    тато,  коли  був  не  на  роботі,  а  вдома.
     Якось  Пух  утік  для  батьків  у  той  час,  коли  вони  захопилися  приготуванням  вечері  –  нарізали  капусту    та  моркву  до  салату.  Зайчик    біг  так  швидко,  що  мама  і  тато  не  змогли  його  наздогнати,  коли  помітили  його  відсутність  у  домі.  Біг  Пух,  як  вітер,  скакав,  як  коник-стрибунець,  а  коли  захекався  і  стомився,  то  зупинився.  Сів  під  ялинкою,  почав  спостерігати  за  лісом.  Небо  вгорталося  в  темінь.    Трави  вкладалися  до  сну.  Дерева  й  кущі  почали  співати  своїм  діточкам  –  листочкам,  колискові.  А  пташки  навпаки  –  змовкли  й  поховалися  хто  куди.  Сумно  стало  зайчику.  «Може,  вернутися  додому?    -  подумав  він.  –  Мама  з  татком,  мабуть,  уже  помітили  мою  відсутність,  хвилюються…  Але  встигну  ще  додому!  Ніч  довга!  Походжу  ще  трохи  сам    лісовими  стежками,  натішуся  волею».
     Рушив  зайчик  у  глиб  лісу.  Місяць  на  небо  вийшов.  Зірочка  перша  з’явилась.  «О!  Стало  вже  веселіше  гуляти  серед  ночі»,  -  подумав  Пух.    Та  хвилин  через    п’ять  його  радість  змінилася  острахом.    Зайчик  побачив  очі,  які    світилися  з-під  кущів  калини.    А  згодом  почув  звідти  протяжне:  «У-у-у-у!»
«Вовк!  Не  інакше!  Навіщо  я  втікав  з  дому?  –  зажурився  Пух.  –  Сидів  би  з  батьками,  їв  би  свіжий    салат  із  овочів.  А  тепер  можу  бути  сам  з’їденим».
     Почав  Пух  утікати,  вовк  кинувся  за  ним.  Ще  трохи  і  був  би  зловив  зайця,  та  малому  сірому  вуханю  допоміг  їжак,  який  якраз  виліз  зі  своєї  нірки.
- Застрибуй  хутко  в  мій  дім,  -  каже,  -    малий.
- Добре.
     Голчастий  сам  спершу  заліз  до    нори,    тоді  зайця  до  неї  впустив  і  двері  за  ним  на  засув  закрив.    Вовк  і  морду  двері  пхав  і  лапами  по  них  шкрябав  –  не  зміг  прорватися  до  нори.  Завив  зі  злості  й  пішов.    А  їжак  ліхтар  у  хаті  засвітив,  зайця  за  стіл  посадив  та  й  каже  йому:
- Як  це  ти  в  лісі  сам  опинився  в  нічний  час?
- Втік  із  дому.
- Навіщо?  З  тобою  погано  поводились  твої  батьки?  Їсти  не  давали?
- Та  давали.  Якраз  вечерю  мені  готували.  А  я,  дурна  моя  голова,  зірвався,  мовби  мене  хто  впік,  і  побіг  до  лісу.  Пригод  захотів!  І  щоб  батьки  менешукали.  
- Негоже  ти  вчинив.  Їсти  хочеш?
- Так.
- Маю  яблуко.  
- Давай.
З’їв  заєць  яблуко.  Подякував  їжаку  за  допомогута  гостинність  та  й  каже:
- Що  мені  тепер  робити?
- Спати  лягати.    Зараз  нам  виходити  у  ліс  небезпечно.  Вовк  може  десь  поблизу  сидіти  і  нас,  якщо  вискочимо,  схопити.      А  завтра  я  відведу  тебе  до  батьків.
- Добре.
Пововтузився  Пух,  поплакав  трохи  тихенько  в  подушку  ,  щоб  їжак  не  чув  і  заснув.  А  вранці  очі  розплющив  й  почув  таке:  
- Пуху!  Пуху!  Де  ти,  наш  синочку?  
- Чи  не  тебе  це,  часом,  зайче,  кличуть?  –  питає  в    косоокого  вуханя    їжак.
- Мене!  Це  я  –  пух!  Я  впізнав  мами  й  тата  голоси.    
Відчинив  двері  Колько  та  й  побачив  батьків  зайця,  але  у  спину.
- Верніться,  -  каже.  –  Ваш  син  Пух  тут.
Прибігли  мама  й  тато  зайця  до  їжака,  а  тут  синок  їхній  з  його  хати  виплигує.  Зраділи  обоє,  обняли  малого,  поцілували.
- Не  роби  так  більше,  сину,  -  мовив  тато.
- Не  буду.  Ніколи  вже  не  втікатиму.  Слухатиму  вас,  мої  дорогі,  завжди.  
Зайчик  розповів  батькам,  як  його  їжак  врятував.  Вони  подякували  колькові  за  це  й  пообіцяли  йому  ввечері  подарунок  принести.
А  Пух    і  справді  став  зразковим  сином.  Він  не  тільки  слухав  батьків,  а  й  допомагав  їм  у  всьому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997732
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2023

У кожного своя роль

                                                                                                 Казка
     Пан  Грицько  й  пані  Іванна  багато  працювали,  грошей  наскладали  і  купили  земельну  ділянку  за  містом  –    це  була  їхня  давня    мрія.  Невдовзі  на  ділянці,  яку  придбали,  дім  звели,  сад    засадили,  городець  скопали.  Жили  в  селі  переважно  в  теплу  пору  року.  І  працювали  там,  і  відпочивали.  Овочі,  ягоди  садили,  пололи,  збирали,    до  лісу  ходили  –  по  малину,  ожину  та  гриби,  купалися  у  ставку.    Коли  дерева,  які  посадило  подружжя,      почали  давати  плоди,  у  пана  Грицька  й  пані  Іванни  народився  перший    онук.  Назвали  його  Матвієм.  Через  рік  другий  онук  з’явився.  Цього  нарекли  Микитою.    А  ще  через  два  роки  онука  у  світ  прийшла  –  очі,  як  квіти  льону,  губи  –  як  стиглі  ягоди  малини,  волосся,  як  пшеничне  колосся.  Сама  собі  дівчинка  й  ім’я  принесла  -    на  Марії  вродилася,    тож  Марією    її  й  назвали.  Тішилися  діточками  і  батьки,  і  дід  з  бабою.  
   Приїжджали  онучата  з  мамою  Оксаною  і    татком  Павлусем  до  бабці  та  діда  на  вихідні  в  село.  Там  їм  було  добре:  мали  де  побігати    й  чим  посмакувати.    На  городі  в  бабці  росла  полуниця  –    червона  круглолиця.  В  саду  спіли  сливи,  грушки  та  яблука.    Між  альтанкою  та  гойдалкою    дозрівав  солодкий  зелений  виноград  –  дід  Грицько  посадив  його.
     Як  була  сонячна  погода,    то  в  неділю  родиною,  після  того,  як  відбули  Богослужіння  в  місцевій  дерев’яній  церковці,    до  ставка  ходили  –  плавали  там,  засмагали,  на  мангалі  щось  смачненьке  готували.  До  лісу  в  суботу  ходили  й    порожні  корзинки  з  нього  ніколи  не  приносили.  
   Якось  онучата  пана  Грицька  та  пані  Іванни,  як  уже  були  школярами,      приїхали  зі  своїми  батьками  в  суботу  зранку    до  села.  Бабця  попросила  діток  плоди  в  саду  зібрати  й  пообіцяла,  що  якщо  гарно  виконають  свою  роботу,  то  дасть  їм  пиріжків  з  яблуками  та  сливами.    Пішли  діти  з  кошиками.  В  один  сливи  кидали,  в  другий  –  груші,  а  в  третій  –  яблука.  Коли  ж  визбирали  те,  що  нападало,  що  зуміли  натрясти,  то  почали    гучно  сперечатися,  хто    з  них  більше  заслуговує  на  нагороду.    Бабця  почула  це,  сказала:  «Діти,  а  йдіть-но  сюди».  Прийшли,  поклали  кошики  на  поріг.  Тоді  вона  спитала:  «Усі  працювали?»  «Так!»  -  відповіли.  «Значить  усі  молодці.  Дам  кожному  з  вас  по  два  пиріжки».  «Але  я  найбільше  назбирав  плодів!»  -  мовив  Матвій    «Так  і  має  бути.  Ти  ж  найстарший,    маєш  найбільше  досвіду  та  сил».  
     Дерева  почули  суперечку  дітей  і  собі  почали  сваритись.  Яблунька  сказала,  що  вона  найважливіша,  бо  дає  найбільше  плодів.  "Я  важливіша  за  тебе,  бо  солодша  і  м’якша»,  -  мовила  груша.    Слива  почала  на  себе  тягнути  одіяло:  «Можете  казати,  що  хочете  ,  але  з  моїх  плодів  джем  найсмачнішим  виходить.  Чула,  як  баба  цим  перед  сусідкою  хвалилася».  Спочатку  дерева  кричали,  хто,  що  хотів.  А  потім  почали  гіллям  замахуватися  одне  на  одне,  вітер  здійняли  в  саду.  
   Діти  почули,  прибігли,  почали  слухати  сварку  дерев.
- В  цьому  ,  що  дерева  сваряться,  ми  винні,  -  сказала  Марічка.  –  Поганий  приклад  їм  подали.
- Мабуть,  так,  -  погодився    Микита.
- Не  мабуть,  а  точно,  -  мовив  Матвій  і  опустив  голову,  йому  стало  соромно  за  себе  –  перед  деревами,  перед  братом  та  сестрою.  
- Не  журися,  Матвію,  -    підбадьорила  хлопця  Марічка.  –  Головне,  що  ти,  що  ми  всі  зрозуміли,  що  сваритися  не  треба  було,  бо  ж  ми  утрьох  чесно  працювали,  кожен  –  в  міру  своїх  сил.
-  Обіймемося  ?  -  спитав  Матвій.
- Так.  Тут,    у  саду,  відповіла  йому  Марічка.  
Діти  зійшлися  докупи  і  почали  дарувати  одне  одному    теплі  обійми.    Дерева  оторопіли.  Вони  перестали  сваритися,  битися.  Яблуня  мовила:
- Я  не  найважливіша...
- І  я  так  само,  -  сказала  груша.
- Ми  всі    важливі,  всі  даємо  плоди  –  хто  які  може  і  скільки  може,  -  заспокоїла    яблунька  та  грушку  слива.  
- Так!  Так!  Так!  –  закричали  Матвій,  Микита  й  Марія.  -    І  кожен  ваш  плід  по-своєму  смачний  і  важливий.
- Ура-а-а!  –  заспівали  дерева.
Діти  підбігли  до  них:  Матвій  обійняв  і  погладив  яблуню,  Микита  –  грушу,  Марічка  –  сливу.  Бабуся  усміхнулася.  Вона  бачила  все  це  через  вікно  з  кухні,  в  якій  варила  компот  зі  свіжозібраних  плодів.  «Гарні  в  мене  онуки!  –  мовила  подумки.  –  І  дерева  в  саду  теж».    Коли  батько  Павло  і      дід    Грицько  прийшли  з  рибалки,  а  мама  Оксана  з  городу,    Матвій,  Микита  та  Марічка  розповіли  їм  про  пригоду,  яка  сталася  в  саду.  Мама  сказала:  
- Я  рада,  що  ви  порозумілися.
Тато  мовив:  
- Кожен  в  цьому  світі  виконує  свою  роль:  сонце  світить  та  гріє,  вітер  –  спеку  розганяє,  хмарка  землю  дощиком  напуває.  А  тепер  візьмемо  нашу  родину.  Бабця  вранці  пиріжків  напекла,  а  зараз  юшку  грибну  і  компотик    зварила.  Ми  з  дідусем  рибки  наловили,  мама  помідори,  огірки  зірвала,  відерце  картопельки  ранньої  накопала.    Ви  –  яблука,  груші,  сливи  зібрали.  Усі  щось  робили,  усі  –  молодці!
- Так!  Усі  молодці!  –  закричали    діти,  і  так  голосно,  що  аж  дерева  в  саду  почули,  переглянулись,  усміхнулися.  
- Ми  згідні-і-і!  –  погойдали  гіллям,  зашуміли  листям.          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997654
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2023

Про кицю Білу і пса Бровка (казка мала)

         У  господаря  Івана  жила  киця  Біла.  А  його  сусід  Степан  тримав  пса  Бровка.  Киця  ловила  мишок,  коли  ті  заводились  у  дворі.  А  пес  дім  охороняв  –  гавкав  на  тих,  кого  не  знав.  Доглядали  за  своїми  домашніми  тваринами  господарі  добре  –  їсти  їм  давали,  протиблошні  нашийники  для  них  купували,  мили  їх  та  гуляти  пускали.  Коли  Біла  із  Бровком  на  вулиці  стрічались,  то  з  недовірою  одне  на  одне  поглядали.  Киця  спинку  напружувала,  витягала,  очима  світила,  сичала.  «Ось  підійде  Бровко  до  мене,  -  думала,  -    дряпну  його  по  морді».  Пес  –  метався,    гарчав  і  також  недобру  думу  в  мозку  гойдав:  «Ось  підійде    до  мене  кішка,  вкушу  її».
     Якось  Біла  бігла  вулицею  і  порізала  лапку  до  скла,  яке  хтось  із  людей  не  прибрав,  коли  пляшку  розбив.  Сіла  киця  під  лавкою  при  воротах,  плакати  почала.  Бровко  почув,  прибіг.
- Чого  заводиш?  –  спитав.
- Лапку  порізала.  Болить.  І  кров  тече.
- Давай  полижу  рану,  перестане  боліти  і  рана  заживе  швидше,  -  мовив  пес  і  почав  наближатися  до  Білої.
- Справді    ніжку  полижеш,  не  вкусиш?
- Справді.
Не  втекла  киця  віл  Бровка  і  добре  зробила.  Собака    їй  рану  полизав  своїм  довгим  теплим  язиком,  і  вона  перестала  кровоточити.
- Дякую  тобі,  Бровку.
- Та  що  там?  Ми  ж  сусіди.
- Сиди  тут,  я  тобі  зараз  щось  смачненьке  винесу.  
Пішла  Біла.  За  три  хвилини  вернулася,  поклала  псові    шматочок  вареної  кістки  з  м’ясом.
- Їж,  -  мовила.  -  Це  мені  господаря  онук    в  обід  дав,  як  прийшов  зі  школи,  зі  своєї  миски  витягнув.    Я  не  з’їла,  бо  не  була  голодною.      Господиня  мене  молоком  перед  тим  напоїла.  
- Не  шкода  віддавати?
- Ні.  Ти  ж  мене  полікував.  А  за  добро  треба  платити  добром.
- То  що,  більше  не  будемо  одне  на  одного  злитися  і  сваритися?
- Не  будемо.    
- І  це  правильне  рішення.  Ми  ж  обоє    живемо  на  одній  планеті,  в  одному  місті.  Нам  обом  світить  вдень  одне  сонце,  а  вночі  –  один  місяць.  Ми  ходимо  по  одній  дорозі,  у    нас  одне  небо  над  головою.  
- Ми  різні  тварини.  Я  –  кішка,  ти  пес.
- Так.
- І  у  нас    різні  домівки  й  різні  господарі.
- І  це  правда.    Але  вона  –  не    привід  для  сварок.
- Не  привід.  
- То  що,  від  сьогодні  між  нами  тільки  мир  і  дружба?
- Тільки  мир  і  дружба.
       Кіт  із  собакою  обійнялися,  потерлися  один  до  одного  бочками.  З  чого  часу    вони  ніколи  не  сварилися.  Разом  гуляли,  одне  одного  оберігали.  І  добре  їм  було.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997570
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2023

Про Василька

   Оповідання
       Василько  –    учень  третього  класу.  Він  дуже  непосидючий.  На  уроках  йому  рідко  коли  цікаво,  хлопець  весь  час  вовтузиться,  з  неохотою  слухає  пояснення  вчителя.  Перерва  ж  для  нього  –  рай.  Бо  може  скакати,  бігати,  жувати  пряник  чи  пити  сік.  Не  без  того,  що  проллє  часом    чай    на  штани  в  їдальні  чи  когось  зіб’є  з  ніг  в  коридорі.  Але  дуже  любить  уроки  фізкультури.  Ігри  йому  подобаються  рухливі  і  з  м’ячем.  Тут  він  активний  і  уважний.  Бо  на  своїй  хвилі.
     Загалом,  Василько  непоганий  хлопець.  Він  нікого  не  б’є,  не  штовхає,  але    має  один  грішок  –    любить  казати  неправду.    Деколи  так  забрешеться,  що  й  сам  у  свою  брехню  повірить.  
     Якось,  коли  діти  побігли  до  їдальні,  Василько  затримався,    написав  таке  на  дошці:  «Хлопці  у  3  класі  –  бики,  а  дівчата  –  кози»,  а  тоді  кулею  вилетів  із  класу.  Коли  діти  повернулися  з  їдальні  і  прочитали  написане  на  дошці,  то  дуже  обурилися.  Нікому  не  було  смішно.  Петро  сказав:
- Це  Василь,  мабуть,  написав.  
- Це  не  я,  -  відповів  Василь.
- А  хто?  Ти  до  їдальні  останнім  прийшов.  Значить  і  з  класу  останнім  вийшов,  -  мовив  Антон.
- Так.  Але  писав  не  я.  
Вчительці  хлопець  теж  не  признався.  Але  хіба  її  проведеш?  Вона  знає  почерк  кожного  учня.  
- Признайся,  хлопче,  і  попроси  пробачення  в  однокласників.
- Ні,  ці  слова    писав  не  я!
- Я  тебе  за  руки  не  зловила.  Але  таке  нікому  ні  писати,  ні  говорити  не  можна,  бо  дівчата  і  хлопці  –  не  тварини,  а  люди.  Людей  треба  поважати.
     Іншим  разом  Василько  на  перерві  заховав  Артурів  зошит  з  математики.  Почався  урок.  Всі  діти  пишуть  дату,  номер  завдання,  а  Артур  щось  шукає  під  то  партою,  то  в  наплічнику.  
- Чого,  Артуре,  вовтузишся,  не  пишеш?  –  питає  його  вчителька  Ірина  Іванівна.
- Зошит  шукаю.
- На  перерві  потрібно  було  це  робити.
- Я  виклав  зошит  на  парту,  а  він  пропав.  
- А  його  мишка,  Ірино  Іванівно,  вкрала  і  в  нірку  затягнула,  -  мовив  Василь.
- Не  мишка,  а  ти  його,  Васильку,  вкрав.  Я  бачив,  як  ти  стояв  біля  Артуровою  парти  і  щось  під  светр  запихав.  
- Не  брав  я  зошит.  Гляньте  на  мене.
Хлопець  зняв  светр.
- Побачили  зошит?
- Нема.  Але  ти  міг  його  кудись  уже  засунути.
- Не  брав  я  Артурів  зошит  і  баста.
- Той,  хто  забрав,  негарно  поступив.  Навіть,  якщо  не  вкрав  чужу  річ,  а  десь  заховав  її  –  це    кривда.    Артур  ось  немає  на  чому  писати.
- Писатиму  у  блокноті,  вчителько,  -  сказав  Артур.
- Гаразд.    
На  перерві  зошит  знайшовся.  Він,  як  виявилося,  лежав  на  полиці  під  альбомами  з  малювання.  Василько  так  і  не  признався,  що  це  він  його  туди  поклав.  Тільки  засміявся,  коли  Світлана  роздавала  альбоми  дітям  і  знайшла  під  ними  зошит  Артура.  І  таких  випадків,  коли  Василько  говорив  неправду,  було  чимало  за  майже  три  роки  навчання.  
   Якось  він  упав,  бігаючи  по  дворі  на  перерві,  впав  і  прикинувся,  що  не  може  встати.      Діти  подавали  йому  руку,  але  він  казав,  що  не  встане,  бо  забив  ногу.  Учні  побігли  за  вчителькою.    Ірина  Іванівна  підбігла  до  Василька.
- Ти  справді  не  можеш  встати?
- Так.
- Тоді  я  викличу  карету  «Швидкої    допомоги»    і  батькам  твоїм  зателефоную.  
- Не  треба,  вчителько.  Здається,  нога  в  мене  перестає  боліти.
Василько  встав  і  пошкутильгав  до  класу.  
- Я  таки  тебе  заведу  до  фельдшерки,  хлопче.  Хай  вона  огляне  твою    ногу,  -  сказала  Ірина  Іванівна.
- Ні.  Вже  можу  нормально  іти.  Дивіться.
Василько  пройшовся  між  партами  до  задньої  стіни  і  назад.
- Так,  бачу,  що  все  гаразд.  То,  може,  ти  жартував,  що  забив  ногу?  
- Правду  казав.
Вчителька  задумалась:  «Щось  із  цим  Василем  не  так.  Скільки  разів  він  уже  говорив  неправду,  що  вірити  йому  стає  дедалі  важче.  Як  би  відвернути  його  від  бажання  привертати  до  себе  увагу  у  такий  негожий  спосіб?»  
Але  все  вирішилося  саме  собою.
     Якось  в  суботу  Василько  пішов  з  однокласниками  грати  у  футбол  на  луг.  Все  було  добре.  Хлопець  стояв  на  воротах  і  ловив  м’ячі.  Це  йому  вдавалося.    Та  десь  через  годину,  коли  Василь  побіг  за  м’ячем,  який  вилетів  за  межі  поля,  то  впав  і  забив  п’яту.  
- Ой!  –  закричав  хлопець.  –  Болить!
- Вставай,  -  проказав  Петро,  -    й  будемо  продовжувати  гру.
- Не  можу!
- Не  обманюй.  Знаємо  ми  твої  жарти.
- Але  зараз  я  не  жартую.
- Так  ми  тобі  й  повірили,  -      мовив  Ігор.
Та  Василько  не  встав.
- Ходімо,  хлопці,  додому!  -      проказав  Вадимко.  –  Гри,  бачу,  вже  не  буде.
- А  знаєте,  здається,  я  догадуюсь,  чого  Василь  не  встає,  -  прошипів  Іванко.
- Чого?  -  спитав  Артур.
- Бо  він  м’яч  не  зловив.  Ходімо,  друзі!  
- Не  лишайте  мене-е-е,  -  заплакав  Василь.
- Перестань  розігрувати  чергову  сцену.  Набридла  твоя  брехня,  -  сказав  Петро,  і  хлопці  пішли.
     А  Василь  і  справді  цього  разу  говорив  правду,  його  дуже  боліла  п’ята.  Вона  почала  розпухати  просто  в  хлопця  на  очах.  «Бог  мене  покарав,  -  мовив  сам  до  себе  Василь.  -  Ніхто  мені  більше  не  вірить.  Що  робити?»  Хлопець  спочатку  плакав  тихенько,  а  потім  почав  заводити  все  голосніше  й  голосніше.    Ревів  хвилин  із  сім,  а  потім  глянув  у  небо  і  прийняв  рішення:  «Ніколи  більше  не  брехатиму.  Тільки  би  хтось  забрав  мене  звідси.  Скоро  вже  й  темніти  буде!»
     Хлопці,  які  грали  з  Васильком  у  футбол,  пішли  додому  центральною  дорогою,  біля  магазину  вони  затримались.  Петро  забіг  купити  хліб,  мама  просила  його  про  це,  Вадим  взяв    собі  мінеральну  воду,  пити  дуже  хотів.  Постояли  трохи,  погомоніли  на  роздоріжжі.  Вже  хотіли,  було,  розходитись  –  хто  наліво,  хто  направо,  але  повернулись  обличчям  до  дороги,  яку  пройшли.  Василька  не  було  видно  на  ній.
- Може,  наш  друг  і  справді  забив  ногу?  –  промовив  Ігор.  –  Вернемось,  подивимось?
- Так,  друзі,  -  сказав  Петрусь.  -  Треба  вернутись.
Коли  хлопці  підходили  до  лугу,  то  побачили,  що  Василь  сидить  на  траві,  близько  дороги.  Вони  підійшли  до  нього.  Василько  заплакав.
- Не  можеш  стати  на  ногу?  –  спитав  Вадим.
- Не  можу.  Пробував  на  одній  скакати,  та  впав.  Ще  й  телефон,  як  на  зло,  вдома  забув.
- В  мене  є.  Зараз  я  зателефоную  своєму  татові,  він  повідомить  твоїм  батькам  про  те,  що  сталося  і  швидку  викличе.
- Дякую,  -  мовив  Василько.
     Через  10  хвилин  батьки  Василька  стояли  вже  біля  свого  сина,  а  ще  через  10  приїхала  карета  «Швидкої  допомоги».  Хлопця  поклали  на  носилки  і  повезли  до  міського  медпункту.  У  Василька  виявили    перелом  п’яткової  кістки.  Йому  наклали  на  ногу  гіпс.  Місяць  хлопець  не  ходив  до  школи.  Навчався  он-лайн.  Друзі-однокласники  приходили  до    Василька,  дещо  пояснювали  йому.  Коли  хлопцеві  зняли  з  ноги  гіпс,  і  він  прийшов  до  школи,  то  перше,  що  він  зробив  –  це  поросив  пробачення  у  вчительки  й  однокласників,  дав  по  цукерці  усім.
- Пробачаємо  тобі,  -  казали  діти.
     З  того  часу  Василь  старався  більше  не  брехати.  А  коли  йому  іноді  хотілося  це  зробити,  то  мозок  моментально  спрямовував  його  очі  на  ногу,  яка  була  травмована,  і  хлопцеве  бажання  гасилося.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997492
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2023

Синичка

                                                                           ОПОВІДАННЯ  
           Це  було  взимку,  в  місяці  лютому.      Четвертокласниця  Вікторія  зайшла    до  своєї  класної  кімнати      першою.  За  нею  до  класу  влетіла  маленька  пташка.  Вона  покружляла    над  партами,  а  тоді  всілася  на  вчительському  столі.  Дівчинка  збентежилась.  Вона  не  знала,  що  їй  робити.  Стояла  хвилину,  не  рухалась.  А  тоді  оговталась,  придивилася  до  пташини  і  зрозуміла,  що  це  синичка  –  спинка  сіра,  груди  –  зелені.    Не  підходила  до  неї,  боялася  злякати.
       До  класу  почали  прибувати  діти.    «Синичка!  Синичка!»  –  кричали  вони.  Дехто  стрибав  від  радості.  Дехто  плескав  у  долоні.  А  дехто  тихенько  йшов  до  свого  місця,  не  хотів  лякати  пташку.  
     Коли  до  класу  ввійшла  класна  керівниця    четвертокласників  –  Галина  Яківна,  діти  навперебій  почали  їй  розповідати  про  синичку,  яка  залетіла  до  них  зранку.  Вчителька  усміхнулася.
- Напевне,  це  щось  означає,  -  мовила.  -  Зараз  подивлюся  в  Інтернеті.  О,  знайшла.    Якщо  синиця  залітає  в  будинок,  буде  якась    новина  чи  гість  прийде.  Думаю,  нас  чекає    приємна  новина  або  приємний  гість.
- Так!  Приємна!  –  закричали  деякі.
- Що  ж  нам  робити  із  пташкою?  –  спитала  Галина  Яківна.
- Давайте  залишимо  її  у  класі,  -  сказала  Софія.
- Годуватимемо  її,  напуватимемо,  -  мовила  Вікторія.  
- Вона  ж  нам  буде  заважати  проводити  уроки  –  літатиме,  співатиме,  випорожнятиметься    де-будь.
Діти  засміялися,  а  тоді  задумались.
- Я  можу  принести  клітку,  -  мовив  Павлик.  -  Поселимо  її  там.  Прибиратимемо  за  нею  по  черзі.
-  Сподобалася  вам  синичка?
- Так!  Так!  –  закричали  учні.
- Що  ж,  хай  сьогодні  побуде  в  класі.    Ви    поспостерігайте  за  нею.  Гаразд?
- Добре,  -  відповіли  діти.
Почався  урок  української  літератури.  Діти  читали  вголос  по  черзі  оповідання  про      зиму.  Пташка  недовго  слухала.  Здійнялася  вгору.  Почала  літати  туди-сюди.  Сіла  на  шафу,  потім  на  карниз,  а  тоді  на  лампі  денного  світла  вмостилася.    На  перерві  підлетіла  до  вікна,  почала  бити  дзьобом  об  шибу.  
- Може,  вона  пити  хоче?  –  спитала  Тетянка.
- Зараз  я  їй  до  мисочки,  в  якій  розбавляю  фарби,  наллю  води,  -  сказав  Іван.
- Візьми  краще  блюдце  з-під  кактуса,  -  мовила  вчителька.  -  Твоя  мисочка  може  містити  залишки  фарби.
Іван  послухав.  Взяв  блюдце,  налив  до  нього  води  з-під  крану  й  поклав  на  підвіконня.    Пташка  не  стала  пити.  Знялася  вгору.  
     Почався  урок  математики.  Синичка  сіла  на  великий  вазон.  Але  недовго  на  ньому  сиділа.  Послухала  тему  уроку  й  умову  до  задачі,  яку  вчителька  пропонувала  розв’язати,  і  знову  забила  дзьобом  у  шибку.
- Діти,  думаю,  нам  слід  випустити  пташку  надвір,  -  сказала    Галина  Яківна.
- Але  чому?  Ми  її  вже  встигли  полюбити,  -  мовила  Анна.  -  Хай  залишається  у  класі.  Надворі  сьогодні  морозяно,  їжу  синичці    важко  буде    знайти.  
- Ми  можемо  їй  щось  смачненьке  з  їдальні  на  перерві  принести,  -  сказав  Роман.
- Гаразд.  Спробуємо  спершу  погодувати  пташку.  А  тоді  вирішимо,  що  з  нею  робити.
   Діти  хотіли  взяти  синичці  гречку,  яку  їм  в  їдальні  дали  на  сніданок,  чи  хліб  свіжий,  але  вчителька  сказала,  що  цього  пташці  не  можна  давати.  Вона  попросила  в  кухарки    сухарик  і  маленький  шматок  несоленого  сала.  Кухарка  дала  це  вчительці.  вона    віднесла    пташці.  Подзьобала  синичка  принесене  їй.  Попила  й  води  і  хвилин  п’ятнадцять  на  третьому  уроці  –  уроці  української  мови,    не  літала  –  ходила  по  підвіконню,  сиділа  на  ньому.  Та    потім  знову  почала  стукати  дзьобом  у  вікно,  здіймати  крила  вгору,  метушитися.
- Що  робитимемо  з  пташкою?  –  спитала  Галина  Яківна  у  дітей.
- Павлик  завтра  принесе  клітку.  Поселимо  її  туди,  -  мовила  Вікторія.
- І  тоді    вона  не  літатиме  по  класі  під  час  уроків,  -  додав  Іван.  
- Ми  її  любитимемо,  годуватимемо,  прибиратимемо  за  нею,  -  запевнила  вчительку  Іринка.
- Хай  живе  в  нашому  класі,  веселить  нас!  -  випалила  Софія.  
- Але  чи  синичці  захочеться  у  клітці  жити?  Вона  ж    звикла  до    волі.  Давайте  поміркуємо  над  цим.    У  кожного  з  вас,  діти,  є  батьки,  які  люблять  вас,  піклуються  про  вас.  На  мить  уявіть  собі,  що  вони  вас  нікуди  з  дому  не  відпускають  –  ні  до  школи,  ні  в  магазин,  ні  надвір  погуляти,  а  тримають    весь  час  у  домі.  Вам  би  таке  сподобалось?  –  спитала  Галина  Яківна  в  учнів.
Діти  замахали  головами.
- Треба    випустити    синичку  надвір,  -  сказав  Павлик.
- Мабуть,  таки  треба,  -  погодилася  з  ним  Софія.
- Я  рада,  що  ви  це  зрозуміли.  Але  ви  можете,  якщо  захочете,  повісити  на  дереві,  що  стоїть  біля  нашого  вікна,  годівничку  і  класти  туди  корм,  -  мовила  вчителька.
- Хочемо  цього!  –  закричали  діти.    
- Мій  тато  змайструє  годівницю,  він  усе  вміє  робити,  -  сказав  Павло.  
- Домовились,  -  зраділа  Галина  Яківна.  –  Синицю  випускаємо!  
На  перерві  вчителька  відчинила  вікно.  Пташка  не  відразу  вилетіла,  пройшлася    по  підвіконні  зліва    направо  і  справа  наліво,  на  дітей  глянула,  а  тоді  затріпотіла  крильми  й  кинулася  в  обійми  волі.    
- Ми  повісимо  для  тебе  під  вікном  годівничку!  Прилітай  до  нас,  синичко!  –  крикнула  пташці  вслід  Вікторія.
   Ввечері    Павликів  тато  змайстрував  удома  годівницю  для  синиці.  На  дерево  її    повісив  завгосп  школи  вже  наступного  дня  зранку.      
   А    в  той  день,  коли  пташка  по  класі  літала,  до    4  класу    і    справді  приємний  гість  навідався    на  останньому  уроці.  Це  був  батько  учня  Івана  Петришина.    Він  приїхав  напередодні  з  передової    (це  було  у  2023  році,  в  час  російсько-української  війни)  на  10  днів  у  відпустку.  Пан  Мирослав    передав  дітям  подяку  від  воїнів  своєї  бригади  за  малюнки  та  різноманітне  печиво,  яке  вони    надіслали  їм  на  Різдво.  Воїн  ЗСУ  пригостив  учнів  4  класу  цукерками.  Коли  він  прощався    з  дітьми,  то  крикнув:  «Слава  Україні!»  «Героям  слава!  –  відповіли  вони.  Тоді  пан  Мирослав  продовжив:  «Україна…»  «Понад  усе!»  -  прокричали  учні.    Син  підбіг  до  батька.
- Люблю  тебе,  татку!  –  мовив.
- І  я  тебе,  й  усіх  діток!
- Дай,  Боже,  пане  Мирославе,  щоб    війна  в  Україні  якомога  швидше  закінчилася,  щоби  правда  перемогла  брехню,  світло  –  темряву,  і  всі  наші  воїни  повернулися  до  своїх  сімей,  -  сказала  вчителька.    
- Дай,  Боже,  -  мовив  захисник.  Він  обійняв  Галину  Яківну  і  вийшов.  
А  синичка  вже  наступного  дня  прилетіла  до    годівнички.  З’їла  корм,  який  їй  наклали  діти,  і  відбула.    Підгодовували  її  четвертокласники  й  усі,  хто  хотів,  до  того  часу,  поки  надворі  не  потепліло.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997417
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2023

Про ведмедя, лиску, кабанчика та Назарка

                                                                                                                   КАЗКА
Якось  влітку  на  лісовій  галявині  зустрілися  ведмідь,  лиска  й  кабанчик  і  завели  між  собою  розмову.  Ведмідь  сказав:
- Важко  зараз  стало  жити  в  лісі.  Скрізь  люди  бродять,  ліси  вирубують,  на  нас,  звірів,  полюють.
Лиска  погодилась:
- Так,  ведмедю.  Колись,  мені  моя  мама  розповідала,    люди  були  не  такі  загребущі,  дотримувались  законів.
- Що  з  лісом  та  з  нами,  зокрема,  далі  буде?  –  задумався  кабанчик.
- Важко  сказати,  -  мовила  лисичка.  –  А  давайте,  утрьох  жити.  Збудуємо  спільний  дім.  Посадимо  городину,  малину,  пасіку  заведемо.
- Гарна  ідея!  –  оживився  ведмідь.  –  А  ти  що,  кабанчику  скажеш?
- Я  –  за!  Тільки  щоб  усе  в  нас  по-чесному  було.
- А  чого  ж  не  по-чесному  має  буде?    Разом  працюватимемо,  разом  споживатимемо.  Ніхто  голодним  не  залишиться.  
- Тоді  давайте  спробуємо  втілити  нашу  ідею  в  життя.
     Стали  вони  дім  будувати.    Кабанчик  корінь  дерева  підгризає,  ведмідь  його  валить,  лиска  помагає  косолапку    тягнути  деревце  до  місця  будови.  
- Пробач,  нас,  лісе,  -  мовив  ведмідь,  як  за  тиждень  дім  постав.  –  Навесні  ми  посадимо  нові  деревця  на  місці  зрубаних.  
- А  зараз  я  жолуді  зарию  в  землю,  щоби  з  них  дубки  виросли,  -  пообіцяв  кабанчик  і  пішов  виконувати  свою  обіцянку.
     Зашумів  ліс  гілками  схвально.  А  друзі  продовжили  свою  роботу:  зробили  три  ліжка,  три  крісла,  три  тумбочки  та  стіл.  Потім  ведмідь  та  кабан  город  копати  забажали,  а  лисці  велику  сітку  з  боровиками  дали  (на  зорі  їх  збирали!)  й  до  міста  на  ринок  послали,  щоби  вона  їх  там  продала  і  за  гроші,  які  виторгує,    купила  три  миски,  три  горнята,  три  ложки,  три  банки  фарби:  коричневу  –  для  ведмедя,  рожеву  –  для  кабанчика  і  помаранчеву  –  для  себе,  і  ще  щось  для  розваги.  Гриби  лиска  швидко  продала  –  купив  їх  у  неї  якийсь  багатій,  і  все,  що  їй  треба  було,  придбала,  окрім  іграшки  –  не  знала  яку  купити.  Вже  хотіла,  було,    без  неї  до  лісу  вертатись,  аж  бачить,  неподалік  від  базару,  на  подвір’ї    біля  висотного  дому  хлопчики  у  футбол  грають.  «О!  О!  М’яч!  Це  саме  те,  що  треба»,  -  осінило  лисицю.      Спитала  у  хлопців,  де  такі    м’ячі,  як  у  них,  продають.  Ті  сказали.  Лисиця  купила  коричневий  для  ведмедя,  рожевий  для  кабанчика,  а  помаранчевий  для  себе.  Ще  й  на  три  булки    вистачило  грошей,  багато  грибів  продала.  
Ледве  доперла  товар  лиска  додому,  кілька  разів  спиняла  свій  хід  у  дорозі,  перепочивала,  але  була  щаслива  –  справилася  із  завданням.  Того  ж  дня  кожен  зі  звірів  помалював  собі  фарбою,  яку  замовляв,  ліжко,  тумбу  та  стілець.  І  стали  вони  собі  в  домі  жити  –  поживати  й  добра  наживати.  
     Минув  рік  від  часу  заселення  звірів  у  дім.  За  цей  час  і  постельки  собі  придбали  і  кухоньку  зробили,  на  якій  дещо  варили.  Якось,  це  було  у  суботу,  встали  звірі  зранку,  вмили  морди,  наклала  їжу  собі  у  миски  та  й  вийшли  надвір.  Вирішили  побігати  трішки,  апетит  нагуляти,  з  лісом  порозмовляти.  У  цей  час  до    лісу  прийшли  люди:  хлопчик  Назар  та  його  батько  Максим.    Вони  хотіли  грибів  назбирати.  Знайшли  їх  у  лісі  -    і  підберезники,  і  підосичники,  й  лисички,  й  сироїжки  і  навіть  два  боровики.  Пан  Максим  так  захопився  пошуком  грибів,  що  не  помітив,  як  сина  загубив.  Назар  відстав  від  нього  через  те,  що  спинився  біля  мурашника,  задивися  на  те,  як  маленькі  комахи  –  мурашки,  працюють,  носять  якісь  смітинки  на  купку.  «Це  вони  дім  з  того,  що  приносять  будують!»  -  здогадався  хлопець.  Коли  Назар  захотів    іти  далі,  то  побачив,  що  його  батька  поблизу  немає.
- А-у!  А-у!  Татку!  Де  ти?  –  закричав  малий.
Батько  не  озвався.  
     Назар  почав  ходити  довкола  мурашника  й  побачив  удалині  між  соснами    хатину.  Хлопець  підійшов  до  неї,  постукав  у  двері.  Ніхто  не  відізвався.  Він  натиснув  рукою  на  двері  –  вони  відчинилися.  Назар  зайшов  у  дім.  Посеред  нього  стояв  великий  стіл,  а  довкруж  –  три  крісла.  На  столі    красувалися  три  миски:  коричнева  –  з  малиною  й  ложкою  меду,  рожева    –  з  морквиною  й  огірком,    помаранчева  –      з  двома  звареними  й  почищеними  пташиними  яєчками.        Назар  відчув,  що  зголоднів.  Сів  за  стіл,  з’їв  одне  яйце,  огірок,  пів  миски  малини  й  мед.      Тоді  пішов  до  спальні.  Побачив  там  три  ліжка  і  три  тумбочки  біля  них.  Відкрив  усі  три    тумби  –  знайшов  у  них  м’ячі  різного  кольору.  Виніс  усі  надвір.  Покопав  їх  у  дворі.  Так  як  земля  біля  хати  була  вологою  після  вчорашнього  дощу,  і  м’ячі  забруднилися,  не  став  їх  запихати  назад  до  тумбочок,  лишив  на  порозі,  щоб  підсохли,    і  знову  зайшов  до  спальні,  бо  відчув,  що  стомився,  й  захотів  кілька  хвилин  полежати  на  одному  з  ліжок.  Ліг  на  ліжко  коричневого  кольору  –  дуже  тверде.  На  помаранчеве  –  дуже  м’яке.  На  рожевому  спинився.  Воно  йому  видалося  найкращим.  
Тільки  ліг  зручно,  задрімав,  коли  чує,  під  хатою    ведмідь  реве:  
- Хто  виніс  мій  м’яч  надвір  і  забруднив  його?
- І  мій  хтось  виніс,  -  мовила  лисиця.
- І  мій  теж!  –  насупився  кабан.
Тільки  встав  з  рожевого  ліжка    Назар,  як  почув  рух  у  залі.    
- Хто  посмів    чіпати  моє  крісло  і  їсти  мою  малину?!  –  рявкнув  ведмідь.
Лиска  заскавуліла:
- І  моє  крісло  хтось  відсунув,  а  з  миски  одне  яйце  пропало.
Кабан  заквичав:
- Моє  крісло  теж  не  на  місці    і  огірка  нема.  
- Хтось  у  нашому  домі  був.  Шукаймо  злодія!  –  закричав  косолапко.    
Назар  злякався  не  на  жарт.  Він  швидко  відчинив  вікно  і  вистрибнув    надвір.  Не  встиг  і  на  ноги  звестися,  як  почув  голос  ведмедя:
- Хто  лягав  на  моє  ліжко  і  зім’яв  постіль  на  ньому?
Назар  побіг  до  сосни.  У  спину  йому  полетіло  лисиччине:
- Хто  лягав  на  моє  ліжко  і  зім’яв  постіль  на  ньому?
Хлопець  сховався  за  дерево,  але  й  там  до  його  вух  долетіли  слова  кабана:
- І  на  моєму  ліжку  хтось  лежав.  Постіль  ще  тепла.  Ходімо,  друзі,  надвір,  будемо  шукати  злочинця.
Як  Назар  це  почув,  то  взяв  ноги  в  руки  і  так  швидко  побіг  ,  як  ніколи  в  житті.  Спинився  аж  на  широкій  дорозі,  якою  вони  з  татом  ішли  до  лісу.  Сів  під  деревом,  щоб  віддихатися,  чує,  батько  кричить:
- Назарку!  Де  ти?  
- Я  тут,  таточку!  Тут,  біля  дуба  при  дорозі.  
Знайшов  батько  сина,  обійняв  його,  пустив  сльозу  –  від  хвилювання.  Назар  теж  розплакався.  
- Де  ж  ти,  сину,  був?  Я  весь  ліс  обходив.
Розповів  хлопець  йому  про  свою  лісову  пригоду.  
- Ніколи  більше  так,  дитино,  не  чини.  До  чужої  хати  без  запрошення  не  заходи.  Чуже  без  дозволу  не  їж,  на  чужому  не  спи.
- Не  буду.
     Батько  зі  сином  вишли  з  лісу,  грибів  більше  не  шукали,  додому  попрямували.  Довго  Назарко  не  міг  заспокоїтись,  все  загадував  хатинку  і  те,  що  в  ній  та  поза  нею  відбувалося.  За  тиждень,  з  в  суботу,  батько  вирішив  знову  йти  до  лісу.  
- Хочу  з  тобою  піти,  -  мовив  йому  син.
- А  не  боїшся  після  пережитого  йти?
- Ні.  Я  хочу  звірятам,  яких  скривдив,  подарунки  віднести.
- Які?
- Баночку  малинового  варення  –  ведмедю.  Кілька  яєць  –  лисиці.  Кашу  пшеничну  (мама  сьогодні  її  варила)  –  кабанчику.    Ви  дозволите  мені  це  взяти?
- Спитаю  у  мами.  Думаю,  вона  буде  не  проти.
Мама  дозволи  взяти  те,    що  син  просив.  Тільки  попросила  батька  ні  на  крок  не  відпускати  від  себе  сина  і  заходити  до  хатки  звірят  обережно,  добре  роздивившись  насамперед,  чи  немає  тварин  всередині  або    десь  близько  їхнього  дому.  
   Батько  зі  сином  так    і  зробили.  Зайшли  в  дім  тоді,  коли  побачили  через  вікна,  що  в  ньому  його  мешканців  нема.  Дарунки,  які  з  дому  взяли,  на  стіл  поклали,  ще  й  записку  на  ньому  лишили:  «Звірятам  від  непроханого  гостя  Назарка,  який  на  ваших  кріслах  сидів,  дещо  із  ваших  мисок  з’їв,    а  ще  на  ваших  ліжках  лежав  і  постіль  на  них  зім’яв.    Живіть  довго  і  дружно».
     Коли  хлопець  вийшов  з  дому  звірів  і  видихнув  кисень  з  грудей,  то    відчув  облегшення  в  душі.  Пішли  з  татом  до  своїх  місць,  набрали  грибів.  Як  додому  поверталися,  Назарко  співав,  тато  йому  підспівував.      Прийшли  до  хати  стомлені,  та  веселі  –  грибів  багато  принесли  і  борг  віддали.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997393
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2023

Чарівна яблуня (казка)

     В  одній  країні  жив  король.    Мав  він  розкішний  сад.    Серед  дерев,  які  росли  в  ньому,  король  найбільше  любив  яблуню.  Хоч  вона  була  невелика,  але  щороку  давала  12  чарівних  яблунь.  Досить  було  з’їсти  королю  одне  яблуко  раз  у  місяць  і  можна  було  не  хвилюватися  про  те,  що  якась  біда  до  нього  вчепиться  чи  якась  хвороба  його  подолає    в  цей  час.    Володар  дуже  тішився  своїм  чарівним  деревцем,  яке  і  вдень,  і  вночі  охороняли  його  слуги.
     Та  якось  навесні    на  той  край,  де  див  король,  налетіла  буря.  Ввірвалася  вона  й  до  королівського  саду  і  наробила  там  біди.    Кільком  деревам  гілки  обрубала,  чарівній  яблуньці  надломила  стовбур.  Що  тільки  слуги  не  робили:  і  перев’язували  місце  надлому,  і  змащували  різними  живильними  сумішами  –  нічого  не  допомагало.  Яблунька  всихала.
     Зажурився  король.  Але  не  здався,  велів  слугам  оголосити  по  всій  країні  свій  наказ:
- Тому,  хто  вилікує  яблуньку  з  мого  саду,  буде  подаровано  пів  королівства.  
     Багато  мудреців,  людей,  що  розумілися  на  садівництві,  приходило  до  короля.  Приїжджали  навіть  садівники  з  інших  країн,  але  нікому  не  вдавалося  вилікувати  яблуньку.  
     Через  певний  час  король  захворів  на  дивну  недугу:  з  його  очей  кожні  десять    хвилин  стікали  сльози.  
   Якось  один  молодий  бідний,  але  веселий  пастух  гнав  вівці  з  гір.  Замріявся  він    і  заблукав  –  зійшов  не  у  свою  долину,  а  в  ту,  яка  знаходилася  з  протилежного  боку  й  межувала  з  королівським  пасовиськом.    Зустрів  юнак    у  долині  сорокарічного  чоловіка  який  збирав  гриби.    Від  нього  пастух  дізнався  про  те,  куди  він  забрів,  а  ще  про  те,  що  у  короля  сталася  біда:  яблунька,  яка  йому  давала  чарівні  плоди,  засихає,  і  ніхто  її  вилікувати  не  може.
- Пане  грибнику!  –  мовив  пастух.  –  А  чи  не  приглянули  б  ви    за  моїми  вівцями  в  час,  поки  я  сходжу  до  короля  і    дам  йому  пораду  щодо  яблуньки.
- Ти  такий  молодий  хлопець  і  можеш  дати  пораду?  
- Скажіть  просто,  приглянете  чи  ні?
- Гаразд,  подивлюся  за  ними.  Якщо  маєш,  що  сказати  володарю,  то  йди.  
Побіг  пастух  до  королівського  замку.
- Хто  такий?  –  спитали  його  слуги,  які  стояли  на  воротах.
- Пастух  Матвій.
- Пастух?  А  вівці  твої  де?
- В  долині.  Чоловік  тутешній  їх  там  стереже.  
- Чого  сюди  прийшов?  
- Щойно  почув  про  те,  що  у  королівському  саду  яблунька  захворіла.  Думаю,  я  зможу  допомогти  королеві  вилікувати  її.  
- Ха-ха-ха!  Думає  він!    Мудреці  не  могли  вилікувати  дерево,  садоводи  різні  славні.  А  ти  –    недосвідчений  юнак,  зможеш?!  
- Але  мені  вдалося  кілька  дерев  у  горах  вилікувати.
- Правду  кажеш,  чи  ні,  не  знаємо.    Але  тебе  ми  пропускаємо.  Король  велів  усіх  до  нього  пускати,  хто  хоче  пораду  щодо  лікування  його  яблуньки  дати.  Тільки  знай,  поцупити  тут  ти  нічого  не  зможеш,  тебе  супроводжуватиме  охоронець  до  самого    палацу  і    звідти  теж.
- Та  не  збирався  я  нічого  красти.  Сам  на  себе  заробляю  й  мені  вистачає  того,  що  я  маю.
- Ходи  за  мною,  -  мовив    один  із  охоронців  і  повів  його  до  палацу.
Король  велів  привести  Матвія  до  зали,  в  якій  він  сидів  і  фрукти  їв.  Коли  пастух  зайшов  до  неї,то  король  мовив:
- Що  скажеш,  хлопче?
- Тільки  не  візьміть  мене  на  глузд,  королю.  Моя  порада  проста,  але  дієва.
- Кажи.
- Щоби  скалічене  дерево  відродилось,  йому  потрібна  любов.    
- А  хіба  я  не  любив  свою  яблуньку  чи  тепер  не  люблю  її?
- Любите,  звісно.  Але  не  кажете  дереву  про  свою  любов.    Підходьте  тричі  на  день  до  яблуньки,  гладьте  її  стовбурець  і  кажіть:  «Я  тебе  люблю!»
- І  все?
- І  все.
- Дивна  твоя  порада,  та  я  спробую  нею  скористатися.  Звідки  ти,  юначе?
- Зі  села  Колоброди,  що  знаходиться  по  другий  бік  від  гори  Дринди.  
- Що  ж,  якщо  буде  потрібно,  мої  слуги  тебе  розшукають.  Дякую  тобі,  хлопче,  за  бажання  бути  корисним  своєму  королю.
Матвій  низько  вклонився  володарю  і  вийшов  зі  зали.    Коли  наблизився  до  воріт,  охоронці  знову  почали  кпити  з  нього.
- Ну,  що,  вилікував  яблуньку?  
- Ні.  Її  лікуватиме  король.
- А  ти  ж  чого  ходив  до  нього?
- Пораду  давав,  як  має  це  робити.
- Ну,  ну,  біжи,  пораднику  до  своїх  овець,  бо  як  порозбігаються,  то  дістанеться  тобі  на  горіхи  від  ґаздів.
Нічого  не  відповів  слугам  володаря  Матвій,  побіг  до  своїх  підопічних.  Подякував  чоловіку,  який  охороняв  тварин,  та  й  погнав  їх  низиною  до  свого  села.  
     Король  таки  прислухався  до  поради  хлопця.    Щодня:    рано,  в  обід  і  ввечері,    стояв  біля  яблуньки,  гладив  її,  казав  деревцю,  що  любить  його,  стояв  до  того  часу  біля  яблуні,  поки  з  його  очей  не  починали  стікати  сльози    на  зранений  стовбур  дерева.    Порада  пастуха  дала  ефект.  Яблунька  почала  оживати.  Спершу  на  ній  з’явилися  пуп’янки,  потім  –    зелені  листочки,  а  ще  згодом  –  яблучка.  Їх  виросло  рівно  12  –  золотих,  соковитих,  кругленьких.    
     Король  дуже  зрадів.  Він  велів  своїм  слугам  розшукати  пастуха  Матвія  .  Коли  вони  його  знайшли  і  привели  до  палацу,  король  мовив  хлопцю:
- Я  робив  так,  як  ти  мені  порадив,  і    яблунька  одужала.
- Знаю  про  це,  вельмишановний  королю.
- А  чи  знав  ти  про  те,  що  я  обіцяв  тому,  хто  вилікує  мою  яблуньку?
- Так.  Пів  царства.
- Чого  ж  не  прийшов  по  палацу?
- Я  щасливий  уже  тим,  що  зміг  допомогти  вам,  що  деревце  живе  і  знову  плодоносить.  До  того  ж,  не  я  його  лікував,  а  ви.
- Але  ти  сказав,  як  це  робити.    Без  тебе  у  мене  б  нічого  не  вийшло.  І  знай  це,  я  своїх  слів  на  вітер  не  кидаю,  слово  королівське  тримаю.  Тож  іди  і  приймай  пів  царства.
- Не  смію  перечити,  ваша  милість!
Слуги  показали    Матвію  його  нову  власність.  Потім  відвели  хлопця    до  бані,  де  його  слуги    гарно  вимили,  до  цирульника,  який  постриг  його  і  поголив.  Принесли    Матвію  нове  вбрання.    Вдягнувся  він,  пішов  до  короля,  щоб  подякувати  йому    за  турботу.  А  в  короля  –  дочка  сидить  за  столом,  чай  п’є.  
- Сідай,  Матвію,  з  нами  чаюватимеш.  
     Сів  хлопець,  очей  не  може  відвести  від  принцеси,  закохався  в  неї  з  першого  погляду.  І  вона  в  нього.    Бо  під  час  розмови    за  чаюванням  зрозуміла,  що  Матвій  не  тільки  красивий  хлопець,  а  ще  й  розумний  та  добрий.  
     Через  три  місяці  справив  їм  король  весілля.    І  жили  вони  довго  і  щасливо.  Самі  усе  мали,  й  бідним  людям  допомагали.  І  король  звідтоді,  як  його  яблунька  віджила,  не  переставав  добро  чинити,  людей  любити  і  все  живе  на  землі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997330
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2023

РОДИНА

                                                                                           Оповідання
Роман  дуже  любив  свого,    молодшого  на  сім    років,  братика  Миколку.  Як  він  маленьким  був,  возив  його  візочком  по  дворі,  забавляв  його,  як  плакав  у  хаті,  носив  на  руках.    А  коли  батьки  віддали  Миколку  до  дитсадка,  забирав  його  звідти  іноді.  Сусіди  казали  Романовій  мамі:
- Маєте,  на  кого  покластися.  Хорошого  собі  сина  виховали  ви,  пані  Олено.
І  це  було  правдою.  Не  було,  мабуть,  жодного  разу,  щоби    Роман  не  послухав  батьків.  Казали  іти  за  продуктами  в  магазин  –  ішов,  просили  підмести  двір  –  підмітав,  брали  зі  собою  на  город    садити  картоплю  чи  збирати  її  –  садив  і  збирав.    І  в  навчанні  хлопець  був  сумлінним  –  не  кращий  з  кращих,  та  нижче  восьми  балів  ніколи  не  приносив  зі  школи.  Мама  завжди  обіймала  Романа,  цілувала  в  щічку,  коли  стрічала  його  зі  школи,  і  він  її  теж.
     Не  всім  однокласникам  хлопця  це  подобалось,  деякі  насміхатися  з  нього.  
- Мамин  синочок,  -  кидав  у  спину  Романові  Петро.
- Безкоштовна  нянька,  -    казав  Степан.
Хлопцю  було  боляче  це  слухати,  але  він  не  змінював  свою  поведінку  на  догоду  іншим,  продовжував  любити  свого  братика,  шанувати  батьків.        Якось,  коли  Роман  забрав  з  дитсадка  Миколку,  той  попросив  його:
- А  давай  пограємо  з  тобою  у  футбол  на  полі,  за  селом.  
- Мама  буде  хвилюватися,  якщо  ми  не  повернемось  вчасно.  
- А  ти  їй  зателефонуй.
- Не  взяв  телефон,  поставив  його  на  зарядку.  
- Та  ми  ж  надовго  не  затримаємось.  Я  стану  на  ворота,  а  ти  голи  забиватимеш  мені.    Хочу  навчився  м’яч    ловити.  Бо  сьогодні  в  садку,  коли  ми  гуляли  надворі,  я  жодного  м’яча  не  міг  зловити  від  Віталіка,  коли  став  на  ворота.
- Ну,  гаразд.  
   Поле,  про  яке  говорив    Микола,  знаходилось  метрів  за  200  від  садка.  Коли  хлопці  прийшли  туди,  Роман  із  двох  палиць,  які  знайшов,  йдучи  дорогою,  зробив  ворота  для  брата.  Хвилин  п'ятнадцять  Микола    не  міг  зловити  м’яч,  по  якому  бив  ногою  Роман.  Аж    як  пішла  шістнадцята,  це  йому  почало  вдаватися.
- Пробуй  дурити  мене,  у  кут  спрямовуй  м’яч!  –  почав  кричати  менший  брат  старшому,  входячи  в  азарт.  
Роман  послухав  Миколу,  кинув  м’яч  у  правий  верхній  кут.  Брат  не  зловив  його.  Він    полетів  далеко,  за  кущі.  Малий  подався  за  м’ячем  і  пропав.
- Миколо!  Де  ти?  Виходь.  Нам  пора  йти  додому»  -  закричав  Роман.
Не  обізвався  брат.  «Хоче,  щоб  я  його  шукав  чи  щось  сталося  з  малим?  -  подумав  Роман  і  направився  до  кущів.  Невдовзі  почув    приглушене:  «Бра-ти-ку!  Ря-туй!»  Хлопець  забіг    за  кущі  і  побачив  колодязь.    Колись  він,  Роман  добре  це  пам’ятає,    був  прикритий  металевою  кришкою,  зараз  її  на  ньому  чомусь  не  було.  «Хтось  зняв  і  здав  її  на  метал?  Малий  в  колодязі?»  -  подумав.    Заглянув  до  середини,  так  і  є  –  Миколка  там,  борсається  у  воді.  
- Тримайся,  хлопче!  –  крикнув  старший  брат  молодшому.  -  Зараз  я  спробую  тебе  витягнути.  А  як  не  зможу,  то    прикличу  когось  на  допомогу.  
- А-а-а!  –  закричав  Миколка  й  пішов  під  воду.
Роман,  довго  не  думаючи,  плигнув  у  криницю.  Добре,  що  води  в  ній  було  небагато  –    по  шию  хлопцю,  і  що  він,  стрибаючи,  не  травмувався.    Роман  витягнув  Миколку  з  води,  підніс  його    над  собою  й    почав  трясти  брата.
- Хили    голову  донизу,  -  закричав.
Той  так  і  зробив.  З  рота  Миколки  бризнула  вода.  Заплакав  малий.
- Не  плач.  Можеш  дихати?
- Так.
- Як  ти  потрапив  до  криниці?
- Біг  за  м’ячем,  зашпортався  й    упав.  
Миколка  знову  заплакав.
- Ну,  ну,  я  з  тобою.  Сідай    мені  на  плечі.  Хтось  нас  до  вечора  обов’язково  знайде  й  витягне  звідси.  Тримай  віру!
Микола  сів  на  плечі  Роману  й    не  відпускав  його  рук.  Мовив,  як  оговтався  трохи:
- Можеш  розказати  мені  казку,  брате?  
- Можу.  Слухай.  
   Роман  розповів  братові  одну  казку,  другу,  третю  –  ніхто  за  цей  час  до  них  не  підійшов.  Тоді  він  почав  кричати:
- Люди!  Витягніть  нас.  Ми  в  колодязі!  
Ніхто    не  чув,    ніхто  не  приходив.  Роман  продовжував  розказувати  малому  казки  та  оповідання,  які  знав,  і  час  від  часу  кричав.    Обидва  брати  змерзли,  та  так,  що  вже  зубами  цокотіли.
       Мама  хлопців  забила  тривогу.  Ще  ніколи  не  було  такого,  щоби  Роман  так  надовго  затримувався,  коли  йшов  забирати  Миколку  зі  садка.  Вона  пішла  шукати  дітей.  Питала  всіх,  кого  щустрічала,  йдучи  дорогою  про  те,  чи  не  бачили  її  синів.  Ніхто  нічого  про  них  не  знав.  Прийшла  в  дитсадок.  Вихователька  якраз  виходила  з  нього.
- Що  сталося?  –  спитала  вона,  побачивши  маму  Миколки  схвильованою.
- Не  прийшли  мої  сини  додому.
- Дивно.  Роман  забрав  Миколу  хвилин  сорок  тому.  
Пішла  мама.  Дорогою  задзвонила  татові.  Він  відпросився  з  роботи  (працював  у  другу  зміну  на  заводі),    приїхав  з  міста  на  таксі.  Всіх  родичів,  друзів,  однокласників  Романа  обоє  обдзвонили  –  ніхто  не  знав,  куди  Роман  з  Миколкою  поділись.  Викликали  поліцію.  Поліціанти  об’їхали  село  вздовж  і  впоперек,  не  знайшли  дітей.
- Може,  хтось  їх    викрав?  –  висловили  міркування.
- А  пса  у  вас  немає,  такого,  щоби  слід  узяв?  –  спитала  мама.    _  Вже  починає  темніти  надворі,  а  діти  хтозна-де.
- Є  в  нас  пес.  Зараз  попросимо  кінолога  приїхати  сюди  разом  з  ним.
Кінолог  приїхав  через  п'ятнадцять  хвилин.  Пес  узяв  слід,  повів  пошукову  групу  в  поле.  За  кущем,    біля  колодязя,  спинився,  загавкав.  Поліціанти  присвітили  ліхтарем  і  побачили  у  воді  дітей.  Витягнули  з  колодязя  спершу  Миколку,  а  тоді  Романа.  Загорнули  дітей  у  свої  куртки,  віднесли  до  поліцейської    машини,  потім  викликали  «Швидку  допомогу»  і  задзвонили  батькам.
     Протягом  двох  тижнів  брати  перебували  на  лікуванні.  Застудилися  обидва.  А  тоді  старший  пішов  до  школи,  молодший  –  до  дитсадка.  Й  одного,  і  другого  діти  та  працівники    освітніх  закладів  зустріли  тепло.    Романа  в  класі  вітали  як  героя.  Навіть  ті  хлопці,  які  насміхалися  з  нього  раніше,  підійшли,  потиснули  йому  руку.
- Вибач,  друже,  я  помилявся  щодо  тебе,  -  сказав  Петро.
- І  я  –    теж.  Ти  –  хороша  людина  і  справжній  герой,  -  мовив  Степан.    
- Та  що  ви,  хлопці?  Кожен  на  моєму  місці  так  би  поступив.  
- Герой  ти!  Герой!  -    закричали  учні,  які  були  у  класі.
Роман  пустив  сльозу  –  від  щастя  і  проказав:  
- Родина  –  важлива,  друзі!  Батьків  треба  поважати,  слухати.    Добре,  що  моя  з  братом  історія  щасливо  закінчилася/


2010  р.,  у  2023  -  редаговано

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997160
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2023

ЛЮБИЛА

Я  так  тебе  любила,  так  любила,  
Як  може  лиш  дитя  мале  чи  Бог.
Та  ти…,  ти    рвав  постійно  мої  крила
Й  листи  надій  на  спільний  діалог.

Не  зазіхала  я  й    не  зазіхаю
На  твою    волю.  Я  ж  не  КДБ.
Хотіла  тільки,  щоб  сказав:  «Кохаю!»
І  щоб  хоч  раз  мені  віддав  себе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2023

Риболовля (оповід. )

     Десятирічний  Андрійко  та  восьмирічний  Матвійко  –  двоюрідні  братики,    мешкали  зі  своїми  родинами  під  містом  у    мальовничому  селі,  в  якому  було  два  ставки.  У  п’ятницю,  коли  хлопці  поверталися  разом  зі  школи  дому,  то  домовилися  про  те,  що  в  суботу  зранку  підуть  на  риболовлю.
Звечора  приготували  вудки,  відерця,  про  наживку  подбали  –  черв’яків  накопали,  у  дідовому  садку.
     А  вранці,  легко  поснідавши,  зустрілись,  о  8:00,  біля  дідової  хати.    Той  уже,  звісно,  не  спав,  яблука  в  саду  збирав.
-  Зібралися  на  риболовлю?  –  спитав  у  онуків,  коли  їх  побачив.
- Так.
-  Візьміть  яблучок  собі  в  торбину.  З’їсте,  як  зголоднієте.
Взяли,  подякували  дідусеві.  Пішли.  Коли  були  вже  біля  ставка,  витягнули  з  банки  наживку,  нанизали  її  на  гачки.
- Ну,  що,  розпочнемо  улов?  –  спитав  Андрій.
- Розпочнемо,  -  відповів  Матвій.
-  Якщо  би  нам  вдалося  наловити  повні  відра,  то  нам  би  всі  друзі  заздрили.  
- Та  хоч  би  по  пів  набрати,  і  то  добре  було  б.
- Ну,  як  буде,  так  буде.  Аби  лиш  не  з  порожніми  відрами  додому  прийти.
     Хлопці  закинули  вудки.    Просиділи    з  ними  зо  пів  години  біля    ставка  –  не  клюнула  риба.    Перекинулись    невдоволеними  поглядами.
- Не  йде  риболовля,  -  мовив  Андрій.
- Не  йде,  -  відповів  Матвій.
- Може  треба  було  помолитись?    Мама  завжди  молиться  перед  тим,  як  розпочати  якусь  справу.  Іде  щось  робити  на  городі  –  молиться,  починає  варити  обід  –  молиться,  робить  закрутки  на  зиму  –  те  саме.  Може,  й  нам  помолитись,  попросити  у  Бога  благословення  на  успішну  риболовлю?
- Так.  Помолимось.
       Хлопці    проговорили    «Отче  наш»  та  «Богородице  діво»,  перехрестилися,  попросили  у  Всевишнього  допомоги  у  справі  ловлі  риби    і  знову  закинули  вудки.  Через  хвилин  п’ять  Андрійко  витягнув  карася,  ще  через  п’ять  пощастило  й  Матвію  –    він  зловив  лина.  О,  як  зрадів!  Так  зареготів,  що  мало    з  каменя  не  впав,  на  якому  сидів.    Годину  ловили  рибу  хлопці,  а  тоді    почали  дідові  яблука  гризти  й  печення,  яке  взяли  зі  собою  з  дому,  бо  зголодніли.  
     Сонце  за  цей  час  встигло  піднятись  по  небесній  драбині  вгору  й  кинути  свої  золоті  промінці  на  блакитні  хвилі  ставка  та  хлопцям  на  плечі.  Зігріло  голови  та  руки    Андрієві    й  Матвію  і  серця  теж.  Хлопці  продовжували  ловити  рибу.  А  коли  їм  набридло  це  робити,  почали  рахувати  те,  що  наловили.  В  Андрієвім  вірі  лежало  15  рибин.  У  Матвієвім  –  9.  Але  це  й  не  дивно,  Матвій    молодший  від  свого  двоюрідного  брата  на  два  роки.  Все  ж  він  був  смутним.  Старший  брат  помітив  це,  мовив:
- Журишся  тим,  що  риби  менше  наловив?
- Не  вмію  так,  як  ти.
- Навчишся.    Нині  ж  я  тобі  дам    кілька  рибин.
- Яка  різниця  у  нас?  
- 15-9=6
- Може,  ще  скажеш,  скільки  я  маю  тобі  дати,  щоби  в  нас  стало  порівну?
- Скажу.  6:2=3.  Три  маєш  дати.  Даси?
- Дам.  Ти  мій  брат.  Я  не  хочу,  щоб  ти  сумував.  Тим  паче,  що  це  ти  згадав  про  те,  що  треба  помолитися  перед  працею.  Ми  помолились  і  Бог  нас  благословив.  
- Мабуть,  так.  А  тепер  давай  подякуємо  йому  за  улов.
Подякували  хлопці,  взяли  вудки,  відра  і  пішли  додому.  Сидіти  біля  ставка  більше  не  хотіли.  Сонце  дуже  припікало  в  той  день.  Андрій  та  Матвій  ішли  дорогою,  жмурили  очі.  Лоскотало  кругле  небесне  розжарене  світило  їх  своїми  променям.      
     Хоч  були  й  стомлені,  та  задоволені  –  по  пів  відерця  ніс  кожен  з  них  додому.  Мама  Андрія  з  рибин,  які  він  приніс,  зварила  юшку.  Тато  Матвія    рибу,  яку  приніс  його  син,    почистив  і  посмажив  .  Ласо  наминали  діти  та  їхні  батьки  страви,  приготовлені  з  риби.    Не  забули  пригостити  ними  і  свого  спільного  діда  Дмитра:  Андрій  відніс  йому  пів  літра  юшки,  Матвій  –  кілька  шматків  смаженої  риби.  Зрадів!  Дякував  онукам,  доням  та  зятям.    Дав  хлопцям  по  торбинці  червонобоких  яблук  і  по  жменьці  цукерок.
   А  в  неділю  онуки  знову  прийшли  до  діда.  Принесли  йому  по  баночці  яблучного  варення.    Дід  покликав  онуків  до  саду,  де  під  грушею  стояв  великий  дерев’яний  стіл  і  дві  широкі    лави.  Сіли  внуки  там.  Дід  пригостив  їх    чаєм  з  ромашки  та  м’яти  і  млинцями  (сам  напік)  із  варенням.    
- Тут  я  і  ваша  бабця  щонеділі  після  відвідин  церкви    сиділи.    Їли  і  млинці,  як  оце  зараз  ми  їмо,  і  борщ  із  варениками.  Сиділи  собі,  запах  саду  вдихали,  слухали,  як  пташки  співають,  цвіркуни  на  скрипках  гають.    
Хлопці  усміхалися,  але  не  перебивали    діда.  Слухали  його  уважно.  Дід  багато  чого  знав  і  їм  розповідав  –  про  козаків  і  воїнів  УПА,  про  голодомор.  А  ще  любив  співати.    
- А  чи  пам’ятаєте,  діти,  як  ми  з  бабцею  співали  на  свята,  коли  ви  приходили  до  нас  хі  своїми  батьками?
- Я  пам’ятаю,  -  мовив  Андрій.
- А  я  смутно,  -  признався  Матвій,  -  малим  був  ще  тоді.  
- Шкода,  що  бабця  так  рано  пішла  до  іншого  світу,  -  продовжив  старший  дідів  онук.  
- Так.  Але  лікар  казав,  що  вона  і  так  довго  прожила  з  хворобою,  яку  мала.  Думаю,  це  тому,  що  вона  була  дуже  доброю  зі  всіма.  Впевнений,    що  і  тепер  бабця  чинить  добро  –      молиться  за  усіх  нас  у  небі.    
- Мабуть,  це  так.  А  розкажи  нам,  діду,  -  попросив  Андрій,  -    про  свої  молоді  роки.
Погодився  й  почав  оповідати    про  те,  що  він  робив  улітку,  а  що  взимку,  як  вчився,  як  працював,  як  відпочивав.  Говорив  доти,    поки  Маркова  мама  не  задзвонила  й  не  нагадала  синові,  що  пора  йти  додому,  читати  оповідання,  яке  дали  переказувати  на  понеділок.  
Зібрали  тарілки  й  горнята  онуки  зі  столу,  віднесли  в  дім,  попрощалися  з  дідом.  Андрій  мовив  братові,  як  ішли  дорогою  додому:
- Як  добре,  що  у  нас  є  дід  Дмитро  і  є  батьки!
- Так!  –  відповів  Марко.  -    І  як  добре,  що  всі  ми  живемо  дружно.      
2010р.,  у  2023р.  редаговано.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2023

Снігова кулька (казка)

     Це  було  в  грудні  місяці.    Хлопчик  Володя,  який  навчався  у  4  класу,  вийшов  суботнього  дня  у  двір  і  почав  із  першого  снігу,  що  випав,  ліпити  кульки.  Коли  виліпив  штук  із  двадцять,  почав  їх  метати  в  невеличку    шпаківню,  що  висіла  на  яблуні  у  дворі.  Десять  кульок  метнув  –    жодна  не    попала  в  ціль.
- Незграба  ти!  -    мовила  ворона,  яка  сиділа  на  горісі  й  бачила  хлопцеві  невдачі.    –  Ха-ха-ха!
Розсердився  хлопець  на  неї    і  почав  кульки  ногами  топтати.
- Це  вони  –  незграби,  -  мовив,    -    ці  дурепи  снігові.  Я  їх  кидаю,  куди  слід,  а  вони      відхиляються  від  курсу.  
- Ми  не  винні!  –    закричали  кулі  з-під  ніг.
- Винні.
Коли  лишилася  не  затоптаною  лише  одна  кулька,  яка  лежала  трохи  осторонь  від  інших,  хлопець  підняв  її  і  жбурнув  у  ворону.    На  цей  раз  куля  попала  точно  в  ціль  –  птасі  між  очей.
- Ой-ой-ой!  –  заверещала  ворона.  
- Отримала  те,  що  заслужила,  -  мовив  Володя.  -  Не  треба    було  наді  мною  насміхатися.  
     Скривила  дзьоб  чорна  птаха,  полетіла  до    саду  й  почала  ґулю,  яка  вискочила,    снігом  розтирати.  А  кулька,  яка  їй  зробила  ту  ґулю,  не  впала  на  землю,  вона  відбилася  від  воронячого  тіла  й  полетіла  далі.  Кого  стрічала  на  шляху,  того  й  била.  Багато  людей    від  неї  постраждало  і  тварин  теж.  Й  ніхто  з  тих,  хто  пробував,  не  міг  здичілу  снігову  кулю  зупинити.  Уже  її  й  руками  ловили  –  вислизала,  сіті  на  неї  наставляла      –  проривала  їх.    
     Мешканці  містечка,  в  якому  жив    Володя,  звернулися  до  поліції  зі  скаргою  на  снігову  кулю.    Поліціанти  завели  на  бешкетницю  справу.  Суд  виніс  сніговій  кулі  вирок:    ув’язнити  її  й  тримати  в  ув’язненні  доти,  доки  не  розтопиться.    Але  зловити  кулю  навіть  поліцейські    не  могли.
     Ворона,  в  якої  ґуля  так  і  не  пропала  на  лобі  й  час  від  часу  нагадувала  про  себе  болями,    задумалась.  Вона  вирішила  підлетіти  до  Володі,  з  якого  насміхалася,  і  перепросити  його.  «Може,  це  якось  допоможе  якось  справі?»  -  подумала.    Так  і  зробила.  
- Чуєш,  хлопче,  -  мовила  Володі,  коли  побачила  його,  ішов  до  школи,  -  пробач  мені  за  те,  що  назвала  тебе  незграбою.  У  кожного  бувають  промахи.    І  в  мене  вони  були.  Неодноразово  я  горіхи  випускала    із  дзьоба,  коли  несла  їх  додому.  
- Це  правда?
- Так.  Ти  потренуйся  ще.      Думаю,  в  тебе  все  вийде.
- Гаразд.  Прощаю  тобі  образу.  Зі  школи  йтиму,  потренуюсь.
     Володя  і  справді,  коли  вертався  зі  школи,  спинився    біля  яблуні    дворі.  Він    наліпив  кульок  зі  снігу  (ворона  помогла)  і    почав  їх  метати  у  шпаківні.  Десять  разів  не  попав.  А  на  одинадцятий  –  вийшло.  Зрадів.  Продовжував  кидати  кульки  в  ціль  –  майже  всі  попадали,  куди  треба.
- Ну,  ось,  бачиш.  Ти  впорався  із  поставленою  ціллю,  -  мовила  ворона.  –  Бувай!  Я  полетіла.  
- Бувай,  птахо!  Пробач  мені  за  те,  що  поцілив  кулькою  тобі  в  чоло.
- Пробачила  вже.  
І  тут,  о,  диво!  Ґулька  на  голівці  ворони  почала  ховатися.  Зраділа  птаха.  А  Володя  зігнувся  над  кульками,  які  ще  залишились  лежати  біля  ніг  і  мовив  їм:
- Не  незграби  ви,  це  я  таким  був  колись,  бо  мало  тренувався.  Пробачте  мені    за  те,  що  обізвав  вас  незаслужено  і  потоптав  ногами.
- Пробачаємо,  -  зашепотіли  снігові  кульки.  
Тут  та,  здичіла,  що  нападала  на  людей  і  тварин,  підлетіла.  
- Чула,  ти  попросив  пробачення  у  моїх  братиків  і  сестричок.
- Так.  Я  це  зробив.  І  в  тебе  прошу  вибачення.
- Пробачаю  і  обіцяю  більше  нікому  біди  не  робити.  Сама  стомилася  від  постійного  літання  і  злоби  своєї.
- Чудово.  З  добром  і  вірою  в  душі  приємніше  жити.  Сам  відчув  це.  
- Я  теж  це  відчула.  Полечу  зараз  до  купки  снігу,  ляжу  на  неї  і  посплю  собі.  
- Відпочинь  собі.  А  я  піду  додому  уроки  робити.
- Вчись  і  вір  у  себе.
- Буду!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996977
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2023

ПАВЛУСЬ ТА ЯБЛУНЬКА (казка)

П’ятирічний  Павлусь  ходив  по  саду,  вибирав  серед  яблук  і  груш,  які  впали  на  землю,    найспіліші,  найгарніші  та  клав  їх  до  свого  малого  відерця.    Кішка  Пума  сиділа  на  столі,  що  стояв  посеред  саду,  і  спостерігала  за  хлопцем.  «Чого  дивишся?»  -  спитав  її  Павлусь.  «Няв!»  -  мовила  кішка.  «Грушку  хочеш».  «Няв-няв!»  -  помахала  головою.  «Молока?»  «Няв-няв-няв».  «То  зароби  на  нього.  Поможи  збирати  плоди».  «Няв-няв-няв-няв!»    «Не  хочеш?  Ну,  тоді  побігай».  «Няв-няв-няв-няв-няв!»    «Лежати  краще?  Рухатись  треба.  Ось  зараз  зламаю  гілку  й  поганяю  тебе  по  саду».  
   Тільки  Павлусь  підійшов  до  яблуньки    й  торкнувся  рукою  до  гілки,  яка  росла  на  ній  найнижче,  щоб  зламати  її,  як  дерево  заговорило  до  нього  людською  мовою:
- Не  травмуй  моє  тіло,  хлопче.  Як  послухаєш  мене,  не  зламаєш  гілку,    то  виконаю  три  твоїх  бажання  –  по  одному  в  кожному  новому  дні.
- Ти  справді  можеш  це  зробити?
- Так.  Проси,  що  хочеш.
В  той  день  сонце  припікало  нівроку.  У  Павла  спітніло  чоло,  пересохло  горло.  Тож  він  довго  не  думав  над  своїм  бажанням,  попросив  у  яблуні  морозиво  у  пластиковій  коробці.  І  воно  з’явилося  в  його  руці.  
- Ти  дивись!  Є  морозиво!  Піду  до  альтанки  та  з’їм  його  там.  
Павлик  пішов,  кіт  подався  за  ним.  Хлопець  з’їв  більшу  частину  морозива,  а  меншу  віддав  коту  –  вилизав    до  граминки  Бо  смачне!
     Ввечері  Павлусь  відчув  легке  недомагання  –  його  почало  пекти  в  горлі  і  морозити.  Мамі  хлопець  нічого  не  сказав.  Боявся,  що  вона    його  буде  сварити  за  те,  що  морозиво  без  дозволу  їв,  ще  й  велику  його  порцію.  Вдягнув  светрика  поверх  піжами  та  й  заснув.    Вранці  прокинувся,  побіг  на  кухню.  Мама  поралась  на  ній.
- Ти  чого  такий  червоний?  –  спитала  ненька  в  сина.
Вона  підійшла  до  малого,  приклала  свою  долоню  до  його    лоба.
- Та  ти  гориш!  –  крикнула.  -    В  тебе,  мабуть,  висока  температура.  Тебе  щось  болить?
- Горло.  Трішки…
- Покажи.
Павло  відкрив  рота.
- У  тебе  ангіна.  Зараз  зміряю  тобі  температуру.  
Ненька  зміряла.
- Майже  39  градусів  по  Цельсію.  Треба  викликати    лікаря.    
- Почекай  5  хвилин,  -  мовив  син    мамі.
Він  накинув  на  себе  джинсову  куртку  і  побіг  до  саду.
- Яблунько,  яблунько!  А  чи  не  виконала  б  ти  моє  друге  бажання?
- Говори.
- Хочу  бути  здоровим.
- Будеш.  Іди  в  дім.  
Тільки  Павлусь  переступив  поріг  дому,  як  горло  перестало  його  боліти  і    температура  спала.  Хлопець  відчув  у  тілі    великий  приплив  сил.  
- Куди  ти  ходив,  сину?
- До  саду.  Я  вже  здоровий.  А  як  не  віриш,  то  перевір.  
Мама  ще  раз  оглянула  синове  горло  –  нормальне.  Зміряла  температуру  –  36,  6.
- Якесь  диво!  Сад  тебе  вилікував?
- Так.
Усміхнулася.  Протягом  дня  слідкувала  за  станом  здоров’я  малого,  воно  не  погіршилось.  Хлопчик  під  вечір  ще  раз  сходив  до  саду.  Подякував  деревцю  за  допомогу.
     Наступного  дня  встав  зранку  й  почав  думати,  що  йому  ще  попросити  в  яблуньки.  «Може,  новий  велосипед  чи  електричний  самокат?  Конструктор  «ЛЕГО»  -  такий,  який  має  сусідський  хлопець    Миколки?  Говірливого  папугу  разом  із  кліткою,  як  у  Мартусі  –  його  двоюрідної  сестрички?»  Павлусь  перебирав  свої    бажання  у  думках    і  не  міг  спинитися  на  жодному  з  них.  «Не  спішитиму,  -  вирішив  хлопчик.  –  До  вечора  маю  час».
     А  ввечері  прийшов  з  роботи  Павликів  тато  –  стомлений,  знервований.  Коли  мама  розповіла  йому,  що  їхній  син  захворів  і  без  лікування  одужав,  не  повірив,  почав  дорікати    дружині,  що  погано  дивиться  за  малим.  Докори  перейшли  у  сварку.  Татові  раптом  не  сподобалася  й  вечеря,  яку  приготувала  мама  –  підлива  до  картоплі  йому  видалася  надто  пісною,  котлета    -  пересоленою.  Не  доїв  накладене  в  тарілку,  гримнув  по  столі,  помився  у  ванній  і    пішов  до  спальні  спати.  Мама  сіла  у  Павликовій  кімнаті    і  почала  плакати.  Боляче  стало  синові.  Чувся  винним,  бо  сварка  почалася  через  те,  що  він  захворів,  а  це  сталося    не  тому,  що  мама  за  ним  погано  дивилися,  а  тому,  що  він  холодного  морозива  забагато  з’їв.  «Що  ж  робити?»  -  думав  хлопчик.  І  тут  його  осінило:  «Треба  йти  до  яблуньки».  Пішов.  Став  біля  деревця,  притулився  личком  до  його  стовбура,  погладив  долонею  гілочки,  а  тоді  мовив:
- Виконай,  яблунько,  моє  третє  бажання.  
- Ти  добре  подумав?  Бо  це  буде  останнє  бажання,  яке  я  виконаю.
- Так.  Я  хочу,  щоб  мої  батьки  ніколи  не  сварилися,  щоб  вони  жили  дружно  і  мирно.
- Зроблю  це.  Іди  спати.  Тільки  ніколи  не  ламай  гілки  на  деревах  і  інших  вчи  робити  так  само.  
- Гаразд.      
   Павлусь  побіг  у  дім.  Заглянув  до  кухні,  а  там  мама  з  татком  сидять  за  столом.  Тато  доїдає  котлету,  хвалить  маму.  Ненька  усміхається  йому.  
- Павлику,  -  мовив  татусь  сину,  -  ти,  мабуть,  хвилювався  через  сварку,  яку  я  вчинив.  –  Так  ось,  хочу  сказати  тобі,  що  я  був  неправий,  натомився  на  роботі  і  зайве  сказав.  Маму  я  люблю.    І  завжди  любитиму  й  поважатиму.    Сварок  у  нашому  домі  більше  не  буде.
Павлик  усміхнувся.
- Я  знаю  це...  –  хитро  мовив.
Звідтоді  і  справді  в  домі  хлопчика  панували  мир  та  злагода.  Павлик  виконував  обіцянку,  яку  дав  яблуні  –  сам  не  ламав  дерев  і  іншим  не  давав  цього  робити.    Час  від  часу  хлопець  підходив  до  чарівного  дерева  у  своєму  саду,  дякував  йому,  гладив  по  стовбурі.  Яблунька    більше  не  говорила  людською  мовою,  тільки  привітно  дивилася  на  Павлика  і    ніжно  торкалася  до  його  рук  своїм  розлогим  віттям.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996888
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2023

Львів

Давно  люблю  я  місто  Лева.
У  нього  –    особлива  роль.    
Там  рідна  мова  –  королева,
А  волелюбства  дух  –    король.

Люблю  ходити  поміж  люди
По  площі  Ринок.  Та      будь-де!
Вбирати  ауру  у    груди
З  нею  іти  у  па-де-де.  

Люблю  заходити  у  храми,
Вслухатися  у  Божий  глас  
І  обійматися    з  вітрами,
І  цілувати  дощ  в  анфас.

Люблю  послухати  у  місті
Концерти  вуличних  музик,
Втягнути    кави  –      грамів    двісті,
Кус  струдля  вкласти  на  язик.

А  ще  ступити  до  театру  –  
Там  дух  виходить  з  берегів!
Люблю  везти  додому      ватру,
Яку  розвів    у  серці    Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2023

ТИ в серці

Ти  в  серці  моєму  запалюєш  часом
Вогонь,  що  торкає  небесних  хмарин.
А  потім  збираєш  за  надане  касу:
Надію  січеш,  як  зерно  січе  млин,
Байдужістю  очі  мої  поливаєш,
Пускаєш  у  душу  завії  і  сніг.
Бо  іншу  на  крилах  любові  гойдаєш.  
А  я…,  я  для  тебе,  як  стільчик  без  ніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2023

Заєць і вовк (казка)

   Якось  вовк  біг  лісом,  бачить  –  біля  сосни,  на  пеньку,  заєць  сидить.  «Ну,  -    думає  собі,  -  зараз  поснідаю  малим  вуханем,  бо  в  животі  кишки  вже  близько  години  грають  марш».    Підскочив  сіроманець  до  зайця,  схопив  його  за  вуха.
- Ой-ой-ой!  –  заверещав  косоокий.  –  Що  це  ви,  пане  вовче,  надумали?
- Як  що?  З’їсти  тебе  хочу.  Голодний  я.
- Не  спішіть,  шановний,  щось  вам  скажу.    Що  таке  голод,  розумію.  Голодував  і  не  раз  раніше.  А  тепер  ні.  Гляньте  у  мій  кошик.  Скільки  там  морквин?
- Три.  Вкрав  із  людського  городу?
- Чому  відразу  вкрав?  Попросив  одну  морквину,  люди  дали.  
- А  звідки  ще  дві  взялися?
- Так  про  це,  власне,  я  вам  і  хочу  розповісти.  Сядьте  на  пеньок,  будь  ласка,  й  розслабтеся.
-  Сяду.  Але  тебе  триматиму  за  вуха.
-  Гаразд.
 Сів  вовк.  Заєць  витягнув  камінь,  що  лежав  у  кошику  під  морквинами,  й  показав  його  сіроманцю.  
- Ось  це,  пане  вовче,  чарівний  камінь.
- Дай  його  мені.
- Дам,  того  й  витягнув.  Але  спершу  потрібно  навчитися  правильно  говорити  слова,  які  промовляють,  беручи  камінь  в  руки.
- А  як  навчусь,  то  що  буде?
- Тоді  з  однієї  живності,  яку  б  у  руках  не  тримав,  зробиться  три.
- Швидше  говори  вже  ті  слова,  бо  їсти  дуже  хочеться.
- Слухайте  й  запам’ятовуйте,  шановний  вовче:  «З  одного́  зробися  три  –  трантантило  трантанти!»  А  тепер  заплющіть  очі,  так  краще  запам’ятовується,    і  повторіть  ці  слова    за  мною.  
Як  тільки  вовк  зажмурив  очі  та  промовив  першу  частину  речення,  заєць  вдарив  йому  «чарівним»  каменем  по  голові.  Сіроманець  відчув  сильний  біль,  розплющив  очі  й  побачив,  що  перед  ним  дійсно  стоїть  не  один,  а  три  зайці.  Та  вже  за  мить  всі  три  чогось  розвернулись  і  почали  втікати.    Хотів  вовк  кинутись  за  ними  навздогін,  та  не  міг  і  кроку  ступити,  ноги  стали,  мов  ватяні.    А  як    сіроманець  прийшов  до  нормального  стану,  від  зайців  і  слід  простив.  Так  і  не  зрозумів  вовчисько,  що  заєць  його  обдурив,  тож  сам  до  себе  промовив:
- От  дурна  моя  голова!  Зайці  втекли,  бо  я  речення  до  кінця  не  домовив.  Як  там  далі  слід  було  казати?
Думав  він,  думав,  та  так  і  не  згадав.
- Охо  -хо  -хо!  -  застогнав,  -  мав  би  смачненької  їжі  на  три  доби,    а  через  пам'ять,  яку  не  розвинув,  бо  не  хотів  у  школі  вчитися,    втратив  і  те,  що  вже  тримав  у  лапах.  
А  ви  як  думаєте,  чому  вовк  залишився  без  їжі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996697
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023

Діана (оповід. )

   Худеньку  й  невеличку  на  зріст  другокласницю  Діану  в    класі  люблять  всі.  Щічки  в  неї,  як  бочки  у  яблука,  очі  –  як  живі  вуглинки.  Личко  біле,  легко  вкрите  веснянками,  волосся  –  довге,  темно-русе  і  блищить,  як  роса  на  сонці.  Руки  тонкі,  та  вправні,  А  серце  тепле,  як  полудневе  сонце,  яке  радо  зігріє  кожного,  хто  цього  потребує.
   Діана  працьовита  дівчинка.  Вона  гарно  вчиться  й  ретельно  виконує  всі  доручення    вчительки  і  батьків.  А  як  дівча  любить  квіти!  І  городні,  й  польові.  Вибіжить,  буває,  на  луг,  а  там      ромашки,  дзвіночки,  маки,  чебрець  та  конюшинка.  Ходить  між  цвіту,  не  може    ним  налюбуватися,  надивуватися.  У    кожної  квітки  свій  запах  і  колір,  своя  форма  пелюстки,    листочка  і  своя  роль.  Так,  так,  кожна  квітка,  як  і  людина  має  своє  призначення.  Красива  –  милує  око  й  душу.  Лікувальна  –  лікує,  отруйна  –  може  й  убити.    
     Має  квіти  Діана  і  на  своїм  городі  біля  хати.  Дівчинка  допомагала  мамі  садити  і  розсаджувати  їх.  Бігала  під  вечір  і  підливати  квіти,  щоби  прийнялися,  поїла  їх  зібраною  в  бочечку  дощовою  водою,  як  виросли,    в  суху  погоду.    Коли  квіти    розцвітали,  радощам  дитини  не  було  меж.    Проходила  повз,  любувалася  ними.
     У  школі  Діана  –  заступник    старости  класу.  Та  з  власної  волі  виконує  ще  один  обов’язок  –  доглядає  за  кімнатними  рослинами.  Вазонів  на  підвіконниках    стоїть  багато.  Серед  них    бегонія,  пеларгонія,  герань,  різдвяник,  чорний  вус  і  різні  види  кактусових,  які  нечасто,  але  цвітуть  у  класі.  Дівча  кожну  рослинку  піділлє,  звільнить  від  сухого  листя.  У  кожному  вазоні  розпушить  ґрунт.  Як  треба,  то  поповнить  його  запаси  у  вазоні,  принесе  землю  з  дому.  Інколи  доглядати  за  вазонами  їй  допомагають  Василина  і  Тетяна,  які  є  членами  групи  «Природолюби».    Та  у  Діани  з  квітами  –  особливі  стосунки.  Вона  з  ними  розмовляє.  Після  вихідних,  наприклад,    каже  їм:  «Що,  рідненькі,  скучили  за  мною?  Хочете  пити?  Зараз  я  вас  напою».    Вона  поливає  квіти,  а  вони  труться  до  її  рук  листячком,  всміхаються  дівчині  своїм  барвистим  цвітом.  
     Якось  на  уроці  читання  діти  читали  віршик  про  сад.  Вчителька,  Любов  Петрівна,  запитала:
- Діти,  підніміть  руки,  в  кого  біля  дому  є  сад?  
Усі  підняли.
- А  хто  з  вас  садив    дерева  у  ньому?
Підняло  лише  троє  учнів.  Серед  них  Діана.
- Які  дерева  ви  садили  в  саду?  –  знову  запитала  вчителька.
Коли  прийшла  черга    відповідати  Діані,  вона  розповіла,  що  посадила  з  татом  чотири  яблуні.
- Молодці  ті,  хто  садив  дерева!  –  мовила  Ольга  Петрівна.  –  Колись  вони  виростуть  і  дадуть  плоди.  Ви  їстимете  їх  і  згадуватимете  про  свою  працю.  А  чи  не  хотіли  б  ви,  дорогі  мої  учні,  посадити  зі  мною    сад?
- Так!  –  закричали.  -  Хотіли  б!
- Але  де?  –  спитала  Віта.
- А  давайте  посадимо  сад  на  шкільному  подвір’ї,  під  вікнами  нашого  класу,  -  запропонувала  Діанка.  
Діти  заплескали  в  долоні.  
-  Хороша  ідея!  –  сказала  вчителька.    –  Надворі,  за  нашими  вікнами,    достатньо  вільного  місця.  Спитаю  у    директорки  школи  дозволу  й  повідомлю  вам  її  рішення.
Директорка  дозволила  посадити  сад  там,  де  хотіли  другокласники.  
У  призначений  день    діти  прийшли  до  школи  разом  зі  своїми  батькам  і  зі  саджанцями.  Хто  вишню  приніс,  хто  –  черешню,  хто  яблуньку,  грушу  чи  сливу.    Діанка  принесла  двійко  горіхових  саджанців.    Усі  хутко  взялися  до  роботи.  Батьки  викопували  ямки,  діти  клали  в  них  паростки  дерев,  засипали  ямки  ґрунтом.  Потім  деревця  полили.    Діана  приомовила  над  своїми:  «Ростіть  і  плодуйте  дерева  завзято  на  радість  дорослим,  на  радість  малятам».  
- Сама  придумала  це?  –  спитала  її  Любов  Петрівна.
- Так.
- То  ти  ще  й  поетка?
- Роблю  перші  спроби  нею  стати,  від  вас  вчуся,  вчителько.
- Хай  тобі  все  вдається!  Так,  діти?  –  спитала  Любов  Петрівна.
- Так!!!  –  закричали  вони  й  побігли  обіймати  Діану.
-  Усміхалася.  І  тато  її  щасливий  був.  Пишався  донею.
- А  давайте  назвемо  наш  сад  "Мрією",  -  мовила  вчителька.
Учні  погодились.
     Минуло  дев’ять  років.  Учні  Любові  Петрівни  закінчили  навчання  у  школі,  відбули  свято  «Прощавай,  школо».  
- А  давайте,  -  мовила  Діана,  -  підемо  в  наш  сад  «Мрія»,  сфотографуємось  біля  наших  дерев,  попрощаємося  з  ними.
- А  й  справді,  давайте,  -  погодились  випускники.
Вони  це  зробили.  
   Минуло  ще  десять  літ.  Діана  привела  у  перший  клас  до  тієї  школи,  де  сама  колись  вчилась,  свою  доню.  Після  закінчення  святкової  лінійки,  влаштованої  на  честь  приходу  до  освітньої  установи  нових  учнів,  жінка  повела  свою  першокласницю  до  саду,  який  заклав  колись  її  клас.  Вона  показала  дочці  горіхи,  які  садила  зі  своїм  татом,  а  її  дідусем.  
- Великі  твої    дерева!  І  сад  великий!  Яблучка,  груші  є  на  гілках,  горішки,  -  мовила  мала.
- Так.  І  я  дуже  рада  цьому.  А    називається  цей  сад    «Мрія»,  так  його  назвала  наша  вчителька  -    Любов  Петрівна.
- То,  може,  ти  мене  назвала  Любов’ю  на  її  честь?
- Так.  Я  хотіла,  щоб  ти  була  схожою  на  мою  вчительку  і  щоби  несла  у  своєму  серці  те,  що  означає  твоє    ім'я  .
2010  р.  ,  у  2023  ред.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996682
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023

Івасик та їжак (оповід. )

Це  було  у  вересні.    Івасик  ішов  до  школи  й  побачив  на  подвір’ї  дому,  в  якому  проживав  із  батьками,    їжачка.  Хлопець  був  радий  тому,  що  зустрів  у  своєму  дворі    несподіваного  гостя.  Він  захотів  зблизька  його  розгледіти  й  почав  наближатися  до  голчастого  клубка.  Їжак  побачив  Івасика,  злякався,    задріботів    ногами,  хотів  втекти  від  хлопця.  Та  той  наздогнав  його  й  мовив:
- Не  бійся  мене,  їжаче.  Я    тобі  кривди  не  вчиню.
Звірок  зупинився.  Однак  морду  свою  сховав  під  колючий  клубок.
- Прийшов  за  грушкою  чи  яблуком  до  нашого  саду?  –  спитав  Іванко  в  їжака.
Звірок  –  клубок  колючок,  мовчав.
- Та  я  не  проти.  Бери,  скільки  хочеш,  фруктів,  їжаче!  
Хлопчик  погладив  їжачка  і  побіг  до  школи.
Три  дні  зустрічав  він  їжачка  вранці,  коли  йшов  до  школи.  І  завжди  гладив  його.  На  четвертий  сказав    матері:
- Ти  знаєш,  що  до  нас  їжак  приходить?
- Так,    бачила  сьогодні.  Яблук  накрав  і  втік.
- Голодним,  мабуть,  був.  Бо,  зазвичай,  їжаки  жабами  снідають,  змійками,  жуками,  хробаками.  
- Де  ж  тут,  у  нас,  змійку  йому  знайти  чи  жабу?  А  яблука  падають.  Пора  ж  така!  От  і  набрав  їх.
- Не  шкодуй  яблук,  мамо!  Сад  щедро  зародив  наш  цьогоріч.  Усім  плодів  вистачить.
- Та  хай  бере.
     Через  тиждень  мама  пішла  на  город  і  о,  диво,  побачила  на  ньому  гадюку  –  сіру  з  чорним  «Зіпером».  Злякалася,  втекла,  наробила  лемету.  Тато  мовив  їй:  «Не  репетуй.  Я  спробую  цю  гадюку    зловити,  кинути  її  до  клітки    і  відвезти  до  лісу».  «Спробуй»,  -  відповіла  йому  дружина.  Ходив  тато  зо  пів  години  по  городі,  не  знайшов  змію,  заховалася  десь,  мабуть,  плазунка.  «Тільки  б  не  вкусила  когось  із  домочадців!»  -  подумав.  
   Через  три  дні  Іванко  побачив  у  саду,  куди  мама  послала  його    збирати  груші  та  яблука,  ту  гадюку.  Плазунка  лежала  на  пеньку    під  грушкою  і  вигрівала  спинку.  Хлопець  зупинився  за  метр  від  пенька.  Гадюка  підняла  голову,  зашипіла  на  Іванка.  Злякався  малий,  закляк,    боявся  з  місця  зрушити.  Аж  тут  їжачок  –  його  дружок,  з’явився  на  горизонті.  Колько    потихеньку  підкрався  до  гадюки  і,  прикриваючись  голками,  вхопив    її  гострими  зубами.    Плазунка    почала  в’юнитися,  прагла  вкусити    їжака,  пустити  в  його  тіло  отруту.  Та  не  змогла,  голки  їжакові  не  дали  їй  цього  зробити.  Колько    вправно  перегриз  хребет  гадюці  і    з’їв  її.  Іванкові  було  шкода  гадюки,  але  і  себе  теж.    А  якби  вона  його  вкусила?    Подякував  хлопець  їжаку  за  порятунок,  погладив  його  і  побіг  до  хати.  Батькам    розповів  про  пригоду,  яка  сталася  у  саду.
- А  я  ще  злилася  на  їжака  за  те,  що  внадився  до  нас,  що  яблука  краде,  -  мовила  мама.
- Відслужив  за  те,  що  взяв,  віддячив.
- Так!  Як  побачу  колька  ще  колись  на  нашому  подвір’ї,  молочка  йому    козячого  дам.  Знаю,  люблять  їжаки  його.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996580
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2023

Два автомобілі (казка. )

У  великому  місті  перед  світлофором  м  на  перехресті  двох  доріг  стояли  поруч  два  автомобілі  –  великий  та  малогабаритний.  
Великий  глянув  на  малого  й  мовив  йому:
- Привіт!  Як  тебе  звати,  малюче  пошарпаний?
- Фіат-500.  А  тебе  ж  як,  блискуча  автівко?
- Бентлі.  Так,  я,  як  ти  помітив,    гарно  помальований  автомобіль,  ще  й  за  розмірами  і  вагою  значно    більший,  ніж  ти,  і  більш  престижний!  
- Може,  й  так,  але  людям  різні  автівки  потрібні.  Кожна  має  свої  переваги.
- Які  в  тебе  можуть  бути  переваги?  Твій  власник  або  скупіший,  або  бідніший  від  мого,  тому  й  придбав  тебе.
- Не  буду  сперечатись.  Поспішаю.  Жовте  світло  ввімкнули.  
- Куди  ти  поспішаєш?
- До  аеропорту  везу  дружину  господаря  і  сина  його.  Бувай!  
- Ну,  бувай!  Там,  може,    ми  ще  й  зустрінемось,  якщо  мій  господар  затримається  –    кави  схоче  попити  чи  щось  із  їжі  скуштувати  у  кафе.  
Бентлі  рванув  із  місця,  Фіат  поплентався  за  ним.
     Через  хвилин  п'ятнадцять  великий  автомобіль  попав  у  затор.  Малий  невдовзі  теж.  Але    так,  як  фіат-500  менш  габаритний,  ніж  Бентлі,  то  йому    вдалося  прорвався  вперед  і  вийти  із  затору.  Дружину  свого  власника  і  його  сина  Фіат  доставив  до  летовища  за  20  хвилин  до  відльоту  їхнього  літака.  Коли  господар  автівки    попрощався  з  рідними  в  приміщенні  аеропорту,    то  сів  в  автомобіль  і  поїхав  додому.  Дорогою  він  зустрів  Бентліка,  той    їхав  йому  назустріч.
- Що,  друже?  Ти  ще  й  досі  не  доїхав  до  місця  призначення?
- Як  бачиш….  В  заторі  довго  стояв.
- А  я  вже  повертаюся  додому.
- Пощастило  тобі.  
- Мене  виручили  мої  габарити.
- Зрозумів.  Пробач  за  те,  що  був  пихатим.  Визнаю,  ти  був  правий,  коли  казав,  що  в  кожного  автомобіля  свої  переваги.  
- Та  що  там?  Радий,  що  ти  це  зрозумів.  
     З  того  часу  Бентлі  ніколи  не  хизувався  свою  красою,  величиною  та  потужністю.  Він  почав  ставитися  з  повагою  до  всіх  автомобілів,  які  траплялися  йому  на  шляху.  


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996501
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2023

Помічниця (оповід. )

Ганні  12  років,  вона  учениця  6  класу  Дівчинка  живе  з  мамою    Галиною  у  невеликому  містечку,  оточеному  лісами.    Нелегко  пані  Галині  одній  виховувати    доню.  Але  жінка  старається,  щоб  її  дитина  була  вихована    і  мала  все,  що  потрібно  для  нормального  життя.  Пані  Галина  працює  продавчинею  в  молочному  магазині,  має  на  тиждень  один  вихідний  день.  Але    не  забуває  про  своїх    батьків,  які  живуть  в  селі,  за  20  км  від  її  містечка.  Вона  провідує  їх  раз  на  тиждень,  два.    Привозить  їм  різні  смаколики,  допомагає  по  господарству.  Батьки  не  дуже  старі,  але  хворіють,  тому  потребують  уваги  та  підтримки.  
   Якось,  коли    пані  Галина  поверталася  від  них,  їй  довелося  довго  чекати  на  автобус    (добиралася  двома  туди  й  назад).  А  тут  вітер  піднявся,  дощ  пустився.  Пані  Галина  змерзла,  змокла  (не  взяла  парасолі  і  легко  була  одягнена).  Під  ранок  у  жінки  піднялася  температура.  Пані  Галина  випила  аспірин,  температура  спала,  і  вона  пішла  на  роботу.  Замінити  її  в  магазині  в  той  день  було  нікому.    Ледве  допрацювала  зміну  –    то  знобило,  то  в  жар  кидало.  
       Вночі    не  могла  спати,  пекли  груди.  Пані  Галина  поставила  собі  гірчичники,  випила  аспірин,  задрімала.  Вранці  пішла  на  роботу.  Звідти  її  по  обіді  забрали  до  районної  лікарні.    Почала  кашляти  та  мало  не  зімліла  за  прилавком.  Зміряла  температуру  (взяла  зі  собою  градусник)  –  майже  40  по  Цельсію.  Перед  тим,  як  сідати  до  швидкої,    яка  за  нею  приїхала,  жінка  попросила  тітку  Соню  –  прибиральницю  з  магазину,  піти  до  неї  додому,  повідомити  доньці  про  те,  що  вона  перебуватиме  в  лікарні,  й  сусідці,  що  живе  з  нею  на  поверсі  у  квартирі    справа,  передати  записку,  яку  вона  написала.  Та  погодилась.  Відбувалися  ці  події  в  той  час,  коли  мобільних  телефонів  у  людей  ще  не  було,  та  й  стаціонарні  далеко  не  всі  мали.    
   Коли  тітка  Соня  прийшла  до  Галининої  доньки,  то  сказала  їй:
- Твою  маму    забрали  до  районної  лікарні.  Наша  директорка  дзвонила  туди  нещодавно,  їй  сказали,  що  в  Галини  –    твоєї  нені,    двостороннє  запалення  легенів.  Я  тобі  принесла  хліб,  молоко,  сметану.    За  тобою  пригляне  сусідка  Людмила,    мама  написала  їй  записку,  зараз  я  їй  її  передам.
Пані  Соня  передала  записку  сусідці.  Та    сказала  їй,  що  буде  дивитися  за  дитиною,  скільки  треба  буде.  Бо  хоч  має  25  років,  та  ще  незаміжня  і  час  має.  Пані  Соня  видихнула  з  полегшенням  і  подалася  додому,  а  Людмила    пішла  до  Ганни.
- Вечеряти  будеш,  Ганно?  Маю  суп  гороховий.
- Ні.  Я  вже  поїла.  В  холодильнику  гречана  каша  була  з  молоком.
- Спатимеш  у  мене?
- Та  ні,  вдома.  Подивлюсь  телевізор  і  засну.
- Вранці  встанеш  сама  чи  збудити  тебе?
- Заведу  будильник  та  й  встану.
- Ну,  то  бувай.  Якщо  щось  буде  потрібно,  заходь,  не  соромся.  
- Добре.
Тітка  Люда  поплескала  дівчину  по  плечах  і  пішла,  а  на  Ганну  сум  напав.  Лягла  до  свого  ліжка,  а  мамине  –  пусте.  Заплакала.  Як  там,  думала,  її  ненечка?  Мабуть,  уколи    їй  роблять,  порошки  гіркі  дають.  Хоч  би  швидше  одужала  рідна  й  вернулась  додому!  
     Три  дні  Ганна  давала  собі  раду,  як  уміла.  Снідала  вона  в  школі  й  обідала  теж,  бо  ходила  на  групу  продовжного  дня,  там,  під  керівництвом  вчительки  Світлани  Йосипівни,  виконувала  разом  із  іншими  дітьми  домашні  завдання.  Тільки  вечерю  мусила  сама  собі  приготувати  вдома.  Та  тітка  Люда  не  давала  їй  цього  зробити,  приносила  те,  що  сама  їла.  Лише  раз  за  перші  три  дні,  що  жила  без  мами,    Ганна  картоплю  собі    смажила  з  яйцями  і  салат  з  помідорів  у  сметані  робила  сама.  
   У  п’ятницю  дівчина  з  групи  продовженого  дня  пішла  додому  швидше,  мало  завдань  дали,  швидко  з  ними  впоралася.  У    дворі  вона  зустріла  тітку  Клаву,  що  жила  поверхом  вище.  Вона  вибирала  пошту  зі  своєї  скриньки.  На  ногах  тітки  були  гумові  чоботи,  біля  неї  стояло  відро,  наповнене  до  верху  малиною.
- Ходили  до  лісу?  Багато  малини  там  є?  –  спитала  її  дівчина.
- Хто  хоче,  той  назбирає,  -  відповіла  не  дуже  привітно.
- Коли  ще  підете  до  лісу?
- Завтра  піду.
- А  чи  не  взяли  б  ви  мене  зі  собою?
- А  ти  хоч  раз  рвала  малину?
- Ні.  Але  все  колись  буває  вперше.
- Це  важко.  Можеш  втомитися,  подряпатися.
- Нехай.  Мама  ж  не  назбирає,  бо  в  лікарні.  То  я  спробую.
- Гаразд.  Заведи  на  сьому  ранку  будильник.    О  7:15  чекатиму  тебе  під  будинком.  Відро  візьми,  банку,  шнурок,  хустку,  стару  куртку  на  довгий  рукав,  гумові  чоботи
- Приготую  собі  все  це  ввечері.
І  приготувала.  Тітка    Люда  дізналася  про  те,  що  Ганнуся  хоче  йти  до  лісу,  принесла  їй  увечері    сирників,  щоби  ма́ла  мала́  на  сніданок,  а  ще  платівку  нову,  щоби  слухала  пісні  і  не  сумувала.  Сказала  дівчині,  що    телефонувала  її  мамі  зі  своєї  роботи,  й  вона  сказала,  що  їй  уже  легше.  
- Рада!
- Поїдемо  удвох  завтра  до  твоєї  нені.  Хочеш?
- Звісно.  Дуже  скучила  за  мамцею.    
Вранці,  в  суботу,  Ганнуся  встала  о  сьомій.  Коли  вийшла  надвір,  тітка  Клава  вже  стояла  під  сходами
- Ідемо?,  -  мовила  вона.
- Так.
Довго  йшли  вони  лісом  до  малинника.  Потім  в  ньому  рвали  малину.  Спочатку  до  півлітрової  банки  її  кидали,  яка  була  обв’язана  довкола  горла  шнурком  і  висіла    на  шиї.  Коли  банка  була  повною,  малину  з  неї  висипали  у  відро.  Ганна  стомилась,  подряпала  лице  та  руки  колючками,  зголодніла,  але  не  жалілась  тітці  Клаві.  Побоювалась  її.  Строга  вона  була  жінка.  Безкомпромісна.    Ходила  лісом  хмура  й  усміхнулася  лише  тоді,  коли    наповнила  своє  велике  відро.
- Що  там  у  тебе?  –  спитала,  покажи.
Ганна  показала.  У  неї  було  менше  відро,  воно  було  наповнене  на  дві  третіх.  
- Для  першого  разу  нормально,  -  мовила.  -  Допоможу  тобі  добрати  до  повного.
   Тепер  усміхнулась  Ганнуся.  Коли  заповнили  і  її  відро,  то  почали  з  тіткою.  Клавою  виходити  з  лісу.  Додому  Ганні  йшлося  навіть  легше,  як  з  дому.    І  хоч  відро  було  важким,  гордо  несла  його,  бо  в  ньому  –  праця  її  рук.  Дорогою  тітка  Клава  розповіла  Ганусі,  що  можна  з  малини  приготувати.      Ганнуся  вирішила,  що  законсервує  на  зиму  компоти  з  малини.  Бо  на  джем  чи  варення  треба  багато  цукру,  в  домі  ж  стільки  його  немає.  Дівчина  справилася  із  покладеним  на  себе  завданням  успішно.  Зробила  все  так,  як  порадила  їй  тітка  Клава.    Банки  в  домі  були,  кришки  були.    Людмила  похвалила  Ганнусю,  коли  зайшла  до  неї  ввечері  (вдень  працювала)  і  побачила    8  трилітрових  банок  компоту,  які  дівчинка  закрутила.    
- Мамі  лишила  трохи  малини?  –  спитала  вона.
- Так.  Пів  літри  засипала  цукром,  дам  їй.  
   Наступного  дня  Людмила  й  Ганнуся,  разом  поснідавши  (старша  приготувала  яєчню,  молодша  зробила  салат),    поїхали  до  лікарні.  Добралися  швидко.  Передачу  для  хворої  від  них  взяли,  та  до  приміщення  ні  сусідку,  ні  доньку  не  впустили  через  оголошений  в  лікарні  карантин.  Ганнуся  змогла  поспілкуватися  з  мамою  тільки  через  вікно.  
- Одужуй  швидше  і  приїжджай  додому,  -  мовила  доня  неньці.  –  Без  тебе  мені  сумно.
- Три-чотири  дні  ще  мушу  бути  в  лікарні,  щоб  закінчити  курс  лікування  антибіотиками  і  деякі  процедури  тут  пройти.  
- Чекатиму  на  тебе.  До  побачення!
- Бувай,  донечко!  Бувай,  Людо.  Дякую  за  те,  що  приїхали  і  за  передачу.
- Одужуй,  сусідко!  А  малину  Ганнуся  тобі  назбирала  в  лісі.  
- Овва!  Дякую,  доню!
Їхала  від  мами  Ганнуся,  думала:  «Ще  трохи  і  ненька  повернеться  додому.  Буду  її  щодня  обіймати,  цілувати,  дякувати  за  все,  що  робить  для  мене».
       В  понеділок  дівчина  вийшла  о  8:00  з  дому.  Вона  хотіла  першою  прийти  до  свого  класу.  Біля  під’їзду  Ганна  зустріла    тітку  Катерину,  що  жила  двома  поверхами  вище  від  неї.  Жінка  тримала  кошик    у  руці,  мала  хустку  на  голові  й  гумовці  на  ногах.  
- Доброго  ранку,  пані  Катю!  До  лісу  зібралися?  –  спитала  Ганнуся.
- Так.  По  гриби.
- А  завтра  підете?
- Піду.  Щодня  ходжу.
- І  б  з  вами  пішла.  Але  хіба  по  обіді,  бо  зранку  мушу  бути  у  школі.
- Хоч  зранку  більше  грибів  можна  знайти,  та  коли  ти  просиш,  піду  з  тобою  по  обіді.
   Взяла  Ганнусю  зі  собою  пані  Катерина  у  вівторок  після  обіду  до  лісу.    Не  можна  сказати,  що  дівчина  до  того  не  ходила  до  нього.  Ходила  –  і  сама,  і  з  друзями,  але  далеко  діти  не  заходили,  батьки  не  дозволяли,  казали,  що  там  є  змії  і  навіть  вовки,  та  й  заблукати  можна.  Тож  вони  краєм  ходили,  трави  цілющі  рвали  й  гриби  знаходили  –  небагато.  Зібраного  вистачало  на  те,  щоб  до  супу  вкинути  чи  підливу  зварити.  Сьогодні  ж  тітка  Катя  повела  Ганнусю  дуже  далеко.  Йшла  дівчина    по  її  слідах,  розглядала  принади  лісу.  Бачила  різні  дерева  –  хвойні  й  листяні,  великі  й  малі,  тонкі  та  товсті,  ну,  й  кущики.  Біля    трьох  із  них  –    з  малиною,  зупинилися  з  тіткою  Катею.  Подзьобали  ягідки,  зібрані  з  гілок,  пішли.    Ганнуся  прислухалася  до  звуків  лісу.  Співом  славили  його  пташки.  Шумом  –  крони  дерев  у  час,  коли  їх  торкав  своїми  крилами    вітер.  Дятел  вів  своє,  весело  й  завзято  бив  об  бубон,  зроблений  із  кори  дерева,  своїм  дзьобом  у  ритм  співу  птахів.    Зайчик  плескав  їм  у  долоні.  Ні,  не  на  пеньку  сидів  тоді,  коли  його  стріли  Ганна  з  тіткою  Катрею,  -    на  стежці.  Чкурнув,  як  побачив  людей.  Ганнуся    йшла  й  говорила  з  лісом,  як  із  живою  істотою.  Просила,  щоби  грибків  їй  добрих  підкинув,    змійкою  чи  ящіркою  не  налякав.  Дівчинка  гладила  дерева,  нюхала  квітки.    Тітка  Катя  свій  погляд  лише  по  землі  пускала.  Вона  –  грибник  зі  стажем.  Знає,    куди  ступити,  щоби  гриби  знайти,  нюхом    чує,  де  вони  ростуть.  Йде  й  кидає  до  кошика  гриб  за  грибом.  Ганнусі  так  не  вдається.    Тож  за  якийсь  час    вона  починає  скиглити.    Тітка  Катя  милосердиться  над  нею,  каже:  «Глянь-но,  Ганнусю,  направо.  Чи  немає  там  підберезників  біля  ялинки?»  Дивиться  дівчина,  знаходить  їх  –  аж  п’ять    на  трьох  квадратних  метрах.  Радіє!  Стинає  ножичком  гриби,  кладе  до  кошика,  співає.  За  три  години  ходьби  назбирали  грибів  наші  грибники  повні  корзини  –    Ганна  малу,  тітка  Катя  –  велику.  
- Тепер  додому  йдемо?  –  питає  Ганна.
- Так.  
- Що  будеш  зі  своїми  грибами,  Анно,  робити?
- Трішки  підсмажу,  щоб  з’їсти,  трішки  посушу.
- Можеш  і  законсервувати  на  зиму  зо    дві  баночки.
- Не  вмію  цього  робити.
- Я  тобі  розкажу  і  допоможу.
- Гаразд.
   Прийшли  вони  додому.  Стомилась  Ганна,  але  не  лягла,  не  стала  дивитися  телевізор.  Тепер  вона  в  домі  за  господиню.  Тож  мусить  братися  до  праці.  Перебрала  гриби.  Для  консервування  лишила  молоденькі  козарі,  підберезники  ж  середнього  розміру  порізала,  заселила  на  нитку  і  повісила  сушити.    Сироїжки-голубінки  і  великі  козарі  посмажила  та  з’їла.    Тітка  Катя,  як  і  обіцяла,  помогла  Ганні  законсервувати  гриби.    Наступного  дня  вони  знову  по  обіді  пішли  разом  до  лісу,  тепер  уже  в  інше  місце.  Ганна  зробила  з  грибами,  яких  назбирала,  те  саме,  що  і  минулого  разу.  Дівчина  не  могла  натішитися  собою.  «Я  змогла!  Я  не  здармувала  час.  Мама,  мабуть,  зрадіє,  коли  приїде  й  побачить  мою  роботу».
     В  четвер  по  обіді  пані  Галина  залишила  стіни  лікарні.    Поки  дівчина  повернулася  додому  з  групи  продовженого  дня    (о  17:00),  ненька  вже  встигла  зварити  борщу.  Запах  його  Ганна  вчула,  тільки-но  відчинила  двері.  «Матуся  вдома!»  -  зрозуміла  дівчина  й  побігла  на  кухню.  Неня    була  там.  Обійняла  її,  поцілувала.
- Мий,  Ганнусенько,  руки  і  сідай  до  столу,  -  мовила  мама.
Зробила  це  хутко.  Їли  разом,  спілкувалися.  
- Ма,  а  ти  бачила  мою    консервацію?
- Звісно.  А    сусіди  як      тебе  хвалили!    «Не  донька  у  вас,  -  сказала  мені  тітка  Клава,  -    а  золото!»
Зашарілася  Ганнуся:
- Це  ти  в  мене,  мамусю,  золото.  Скільки  всього  робила  для  мене  сама.  
- Поїдемо  до  бабусі  в  неділю,  доню?
- Так.  Тільки  вдягнися  цього  разу  тепло,  мамцю,  і  парасолю  не  забудь  взяти.
- Звичайно.  
- Люблю  тебе,  рідненька!
- І  я  тебе.  Дуже-дуже!
2010,  у  2023  -  ред.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996417
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2023

Справжній друг (оповід. )

Оленка  –  учениця  4  класу.  Вона  живе  у  Львові    в  багатоквартирному  будинку.  Її  однокласник  Володя  живе  в  будинку  напроти.  Діти  давно  дружать,  разом  ходять  до  школи,  разом  повертаються  додому.  Був  час,  навіть    сиділи  за  однією  партою,  але  вчителька  розсадила  їх,  бо  розмовляли  під  час  уроку.
       Якось  до  їхнього  4  класу  директор  школи  привів  хлопця  –    середнього  зросту,    з  русявим,  коротко  стриженим  волоссям  і  великими  сірими  очима.
- Знайомтесь,  -  сказав    Петро  Федорович,  -  це  Олексій,  ваш  новий  учень.  Він  жив  і  вчився  у  Запоріжжі,  тепер  житиме  у  Львові  і  вчитиметься  у  нашій  школі.  Будьте  з  ним  привітні.
Оленка  глянула  на  хлопця,  подумала:
- Цікаво,  який  він,  добрий  чи  злий?  А  українську  мову  знає?  
Як  виявилось  згодом,  Олексій  знав  українську  мову  –  вчився  у  Запоріжжі  в  українській  школі,  й  мама  його  була  україномовною,  родом  зі  Львова.  А  ще  хлопець  був    добрим,  ввічливим  зі  всіма.  Олексій  звернув  увагу  на  Оленку  з  першого  дня.  В  дівчини  було  таке  ж  русяве  волосся,  як  і  у  нього,  тільки  довге,  зібране  у  хвостик.  Очі  теж  великі,  але  карі,  личко  біле,  щічки    ледь  запалі,  зубки  білі,  рівні,  усмішка  –  сонячна.    Оленка,  дізнався  про  це  згодом,  була  не  тільки  гарною  на  вроду,  вона  ще  й  навчалася  успішно.  Олексій  хотів  зав’язати  дружбу  з  нею,  але,  як  тільки  він  підходив  до  Оленки,  Володя    одразу  прибігав,  ставав  між  ними  й  очима  промовляв:  «Я  її  друг.  Ти  тут  –  зайвий».  
     Якось  Оленка  забула  вдома  ручку.  А  вони  мали  писати  контрольну  роботу  з  математики.
- Ти  не  маєш  запасної?  –  спитала  вона  у  Володі.
Володя  мав,  але  сказав,  що  не  має,  подумав,  може,  Оленка  не  писатиме,  і  тоді  не  її,  як  звикло,  а  його  хвалитимуть  за  найкраще  виконану  роботу,  бо  він  завжди  писав  трішки  гірше,  ніж  вона  (каліграфія  шкутильгала,  неохайність  була  при  письмі,  допускав  якісь  мовні  помилки).  Похвала  вчительки  додала  б    йому  авторитету  перед  класом  і  перед  Оленкою.  Олексій  почув  розмову  Оленки  з  Володею.  Коли  дівчина  вийшла  в  коридор,  хлопець  непомітно  для  інших  поклав  свою  запасну  ручку  їй  на  парту.  Коли  вернулася  до  класу,  дзвінок  продзвенів,  побачила  її.  
- Знайшов  ручку?  –  тихо  спитала  у  Володі.
Махнув  головою  схвально.  Олексій  помітив  це,  але  нічого  не  сказав.  Під  кінець  уроків  Оленка  віднесла  ручку  Володі.  
- Дякую!  -  мовила.
- Пусте!
Хлопець  взяв  ручку  до  рук  і,  коли  виходив,  вже  після  Оленки,  із  класу,  поклав  її  Олексієві  на  парту  й  мовив  йому:  «Мовчи!»  Не  злякався  Володі,  не  хотів  нічого  говорити  Оленці  про  його  брехню  тільки  тому,  що  не  хотів,  щоб  дівчина  не  розчарувалася    у  хлопцеві,  якого  вважає  другом.  
     19  грудня  –  день  святого  Миколая.  На  Львівщині  діти  завжди  чекають  його  з  нетерпінням.  Олексій  теж  чекав  на  цей  день.  І  не  тільки  тому,  що  хотів  отримати  подарунки,  а  ще  й  тому,  що  хотів  сам  зробити  їх  рідним.  Гроші  він  мав.  Батьки  завжди  давали  йому  їх  на  кишенькові  розтрати.  Не  все  тратив,  складав.  Мамі  купив  каву,  яку  вона  любить  зранку  пити,  татові  –  тримач  до  телефону,  бо  той,  який  він  мав  у  своїй  автівці,  зламався.  Й  Оленці  купив  подарунок  –  гуашеві  фарби.  Знав,  що  вона  любить  малювати,  бо  ходить  до  художньої  школи.
І  ось  настав  цей  день  –  день  святого  Миколая.    Олексій  вранці  під  своєю  подушкою  знайшов  велику  енциклопедію  про  автомобілі  і  багато  солодощів.  Він  подякував  святому,  привітав  своїх  батьків,  запхав  дарунок  для  Оленки  до  наплічника  і  пішов  до  школи.    На  великій  перерві,    коли  діти  пішли  до  їдальні  на  сніданок,  Олексій  витягнув  фарби  й  запхав  їх  до  Оленчиного  наплічника.  Коли  дівчинка  вернулася  до  класу  й  побачила  дарунок,  то  одразу  подумала,  що  його  поклав  Володя.    Підійшла  до  нього,  мовила:
- Фарби  ти  мені  подарував?
Мабуть  це  Олексієва  робота,  подумав  Володя.  Він  оглянувся,  в  класі  хлопця  не  побачив,  то  ж  сказав:
- А  що,  гарні?
- Так.  
- Візьми  ще  й  печенько,  -  мовив  і  подав  їй  його.
- Спасибі.  І  ти  візьми  від  мене  цукерку,  -  відповіла  й  уклала  її  Володі  до  руки.
Олексій  не  питав  Оленку,  чи  сподобалися  їй  фарби,  які  він  їй  подарував,  він  просто  хотів  зробити  дівчині  приємність  –  таємно,  як  це  робив  святий  Миколай.  
     У  травні  в  Оленки  день  народження.  Він  випав  на  вихідний  –  неділю.  Олексій  хотів,  щоб  дівчина  запросила  його  до  себе  на  гостину,  та  вона  із  хлопців  покликала  тільки  Володю.  «Як  же  я  її  привітаю?  –  подумав  Олексій.    І  придумав.    Під  вечір,  коли  Оленка  сиділа  в  залі  з  гостями  за  святковим  столом,  він  зайшов  у  її  двір,  виклав  у  пісочниці  з  голівок  квітів  велике  за  розміром  слово:  «Вітаю!»  Навколо  слова    повпихав  свічки  –  так,  що  вони  утворили    серце.  Свічки  запалив,  а  тоді  задзвонив  Олі  –  дівчині,  яка  сиділа  позаду  нього  й  була  запрошена  на  день  народження.  Хлопець  мовив  їй:
- Скажи  Оленці,  хай  вийде  на  балкон  і  гляне  на  пісочницю.  Там    на  не  чекає  сюрприз.  Його  підготував  я.  Тільки  не  кажи  про  це  Оленці.
- Гаразд.
Оля  глянула  у  вікно,  побачила  сюрприз.  Вона  сказала  про  нього  іменинниці.  
Оленка  відчинила  балкон,  ступила  на  нього.  Всі  гості  подалися  за  нею.  Володя  теж.  Він  засумував,  коли  побачив  сюрприз,  який  хтось  приготував  для  Оленки.      «Чому  я,  -  подумав  собі,  -  не  здогадався  щось  подібне  придумати?»
- Це  знову  ти?  –  спитала  Володю  Оленка,  усміхнувшись.
- Подобається?
- Дуже!
Опустив  голову.
- Не  соромся!  Цей  дарунок  –    найкращих  зі  всіх,  які  мені  в  житті  дарували.
- Радий!  –  відповів  Оленці  Володя.
     Наступного  дня  дівчата,  які  були  на  дні  народження,  на  перерві  тільки  те  й  робили,  що  розповідали  всім  про  сюрприз  від  Володі.  Оля  не  знала,  що  робити,  її  мучила  інформація,  яку  вона  знала  про  сюрприз.  Але  ж  Олесь  попросив  не  казати,  що  це  він  його  влаштував.  Та  правда    таки  виявилася.  Олеся,  коли  він  викладав  свічки,  бачила  бабуся  хлопця  з  5  класу  Руслана,  вона  одяг  зі  шнурів  на  балконі  якраз  знімала.  Сподобалась  бабці  затія  хлопчика,  сфотографувала  вона  його  в  час,  як  свічки  запалював.    Переслала  світлину  своєму  онуку.  «Знаєш  такого  хлопця?»    -  спитала.  «Так.  Він  у  нашій  школі  вчиться».    Розказав  своїм  однокласникам  Руслан  про  вчинок  Олеся.      Дійшли  його  слова    і  до  вух  Оленки.    Не  повірила  одразу,  та  коли  Руслан  показав  їй  світлину  як  доказ,  сумнівів  у  дівчини  не  залишилося.
     Зайшла  до  класу.  Володя  витирав  дошку,  чергував  у  класі  в  той  день,  Олесь  сидів  за  партою,  щось  читав.    Спершу  підійшла  до  Володі:
- Це  ж  не  ти  приготував  мені  на  мій  день  народження  у  дворі  сюрприз?
- Не  я.
- Чого  ж  не  сказав  правду?
- Думав,  ти  розчаруєшся  у  мені.
- Розчарувалася.  Це  сталося  сьогодні.  
Дівчинка  підійшла  до  Олексія  і  сказала  йому:
- Дякую  тобі.  Ти  приємно    здивував  мене.  
- Тобі  сподобався  мій  сюрприз?
- Так.  А  ще  мені  сподобалось,  що  ти  його  зробив  тихо.  Скажи,  Олексію,  а,  може,    ти  і  фарби  до  мого  наплічника  на  день  святого  Миколая  поклав?
- Так.  Це  я  зробив.  
- І  ручку  ти  на  парту  поклав  мені,  коли  я  свою  забула?
- Я.
Оленка  з  докором  глянула  на  Володя,  потім  лагідно  на  Олеся  і  сказала:
- Я  сьогодні  втратила  друга.  Це  дуже  погано.  Але  я  сьогодні  й  знайшла  друга.  І  це  дуже  добре.  
2010  (ред.  2023)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996342
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2023

Три сестрички (оповід. )

В  родині  Гайчиків,  було  троє  дітей  –  усі  дівчата.  Найстаршу  звали  Вікторією.  Була  вона    високою  і  круглощокою,  навчалась  у  4  класі.  Дівчина  мало  бігала,  більше  сиділа,  читала  книжки,  малювала  й  солодощі  наминала.  Середущу  звали  Надією.  Та  була  теж  немаленькою  та    кругленькою,  але      трішки  худішою  від  Вікторії.    Надія  любила  мамин  одяг  приміряти,  з  деталей  ЛЕГО  візерунки  складати,  у  погожий  день  по  подвір’ї  скакати.  Могла  з  кимось  посваритись,  побитись,  але  вміла  й  миритись.    А  наймолодшу  з  доньок  Гайчиків  звали  Софією.  Та  була  хоч  теж  немаленька,  але,  мов  стеблина,  тоненька,  а  ще  чемна  і  проворненька.  Вчилась  вона  у  2  класі,  усіх  любила  й  усе,  про  що  її  близькі  люди  просили,  робила.    Батьки  ріділи,  що  мають  трьох  доньок,  та  найбільше  Софійку  до  грудей  пригортали.  Ласкавою  завжди  з    ними  була,  слухняною.    
     Якось,  коли  діти  займались,  хто  чим  хотів,  бо  це  був  суботній  день,    мама,  йдучи  до  комори  за  картоплею,  сказала  Вікторії:
- Піди,  доню,  до  магазину  й  купи  хліб  та  масло.
- Гаразд,  -  відповіла  найстарша  дочка.
Але  їй  не  хотілося  йти,  бо  якраз  дочитувала  книжку  про  Гаррі  Поттера.      Вона  підбігла  до  Надії,  яка  стояла  біля  дзеркала  в  маминій  вишиванці  й  мовила  їй:
- Надіє!  Візьми  гроші,  піди  до  магазину  й  купи  хліб  та  масло.  
- Мама  тобі  веліла  це  зробити,  я  чула.
- Але  я  зайнята  ділом,  і  я  –  твоя  старша  сестра,  ти  маєш  мене  слухати
- Читання  можна  відкласти.  Не  піду.  
- Тихо!  Не  сваріться,  -  мовила  Софійка,  -    бо  ще  мама  почує,  а  в  неї  і  так  багато  клопотів..  Я  піду  до  магазину.
- Добре,  -  сказала  Вікторія.
Наймолодша  сестричка  взяла  гроші,  торбину  й  пішла.  Купила  в  магазині  те,  що  треба  було,  й  принесла  додому.  Тільки  ступила  на  подвір’я  дому,  як  до  неї  підбігла  Надія,  вихопила  торбу  з  її  рук  і  понесла  до  хати.  На  порозі  її  перепинила  Віка.  
- Віддай,  я  занесу  хліб  і  масло  мамі.  
- Не  віддам!
- Слухай  мене,  я  старша.
- Не  хочу!
- Що  там  за  лемент?  –  спитала  ненька,  підходячи  до  дверей.
- Я  хочу  тобі  сумку  з  продуктами  занести,  -  каже  Софія,  -  і  Вікторія  хоче.
- Ви  обидві  ходили  до  магазину?
Опустили  очі  додолу  на  мить,    але  правди  не  сказали,  мовили  тихо:
- Так.
- А  ти  ж,  Софіє,  чого  осторонь  стоїш?  
Усміхнулась  наймолодша  доня,  опустила,  як  і  її  сестри,  очі  вниз,  але  нічого  не  відповіла  неньці.
Наступної  суботи  розбудила  мати  трьох  своїх  доньок  зранку,  мовила  їм:
- Ми  йдемо  з  батьком  в  поле  картоплю  садити.  Ви  ж  поснідайте,  помийте  посуд  за  собою  і  займіться  прибиранням  дому.    Як  до  обіду  ми  повернемось,  щоб  скрізь  був  порядок.  
- Гаразд,  -  відповіли.
 Але  не  одразу  з  ліжок  встали.  Якийсь  час  собі  лежали,  телефони  до  рук    взяли,  щось  собі  у  них  шукали.  Вікторія  спочатку  навчальне  відео  про    річки,  моря  та  океани  України  подивилася  (вчителька  завдання  таке  дала),  потім    пісні  своїх  улюблених  співаків  слухала.      Надія  –    смішні  історії  у  ТІК-Тоці  переглядала.  Софія  –  нові  англійські  слова    вчилася  читати,  знайшла  відео  з  ними    за  к’юар  кодом,  вміщеним  у  друкованому  зошиті  з  англійської  мови  на  сторінці,  яку  на  уроці  розглядали.  До  он-лайн  ігор  дівчата  доступу  не  мали.  На  них  був  у  всіх  їхніх  телефонах  встановлений  батьківський  контроль.    Коли  сестри  їсти  захотіли,  встали,  ліжка  позастеляли,  пішли  на  кухню  млинці  зі  сиром  жувати  й  чаєм  їх  запивати.    Як  поснідали  й  вимили  за  собою  тарілки  й  горнята,  Вікторія  сказала:
- До  обіду  ще  далеко,  встигну  прибрати  в  залі  (їй  її  доручили),    а  зараз  піду  на  ганок,  сяду  собі  там,  щоб  ніхто  мені  не  заважав,    і  почитаю    нову  книжку  про  Гаррі  Поттера,  взяла  вчора  її  в  бібліотеці.  
- А  я  піду  надвір,  погода  гарна  сьогодні,  -  мовила  Надія,  -    квіток  назбираю  в  лузі,  а  як  прийду,  то    наведу  порядок  у  спальні  батьків  (її  обов’язок).
- Як  знаєте,  дівчата,  -  сказала  Софія.  –  Я  плитку  в  кухні  вимию  й  підлогу.  А  потім  у  нашій  кімнаті  прибиратиму.  
Нічого  на  це  не  відповіли  їй  сестри.  Вікторія  пішла  на  веранду,  Надія  –  надвір,  а  Софія    почала  драяти  плиту.  Коли  навела  порядок  у  кухні,  зібрала  порох  порохотягом  з  підлоги,  з  меблів  –  ганчіркою  у  дитячій  кімнаті.  Сестри  не  повернулися  за  цей  час.  Тоді  вона  почала    прибирати  у  спальні  батьків,  а  потім  –  у  залі.  Навела  порядок  скрізь,  навіть  у  ванній  та  туалеті  протерла  плитку.  Відчула  втому,  зайшла  до  дитячої  кімнати,  ввімкнула  телевізор,  знайшла  канал,  де  транслювали  мультик  про  вовка  й  лисицю,  лягла  на  своє  ліжко,  почала  дивитися.  Недовго  дивилась  мультик,  задрімала.    Раптом  крізь  сон  чує,  мама  кричить:
- Молодці,  Вікторіє  і  Надіє!    Гарно  прибирали  в  домі!
Розплющила  очі  Софія,  а  у  кімнаті  мама  стоїть,  а  позаду  неї,  на  порозі,  сестри  –  одна  з  порохотягом  у  руці,  друга  з  ганчіркою.  
- Що  з  тобою,  Софіє?  Щось  ти  залінилася  останнім  часом!
Нічого  не  відповіла  наймолодша  донька  матері  на  ці  слова,  глянула  на  сестер.  Ті    промовчали,  тільки  голови  поопускали.
Після  цих  подій  мама  почала  радитися  з  батьком  щодо  того,  як  Софійку  до  роботи    привабити,  як  зробити  так,  щоб  вона  знову  була  слухняною  і  відповідальною.  Задумався  тато.  А  тоді  каже  своїй  дружині:
- Скопаю  я  три  грядки:  одну  для  Вікторії,  другу  –  для  Надії,  третю  –  для  Софії.  Дам  їм  насіння  огірків,  хай  посіють  його,    а  потім  доглядають  свої  грядки,  поки  не  виростуть  огірки.
Як  задумав  батько,  так  і  зробив.  Скопав  три  грядки,  підвів  дівчат  до  них,  дав  кожній  торбинку  з  насінням  і  мовив:
- Посієте  огірочки  на  грядках  і  будете  доглядати  за  ними.  Впораєтесь  гарно,  в  неділю  отримаєте  від  мене  сюрприз.    
- А  як  сіяти?
Показав  батько  й  пішов    у  сад  дерева  вапняним  розчином  підбілювати.
- Не  така  вже  й  велика  моя  грядка.  Я  швидко  впораюсь  з  роботою  на  ній,  -  мовила  Вікторія.  –  Але  спершу  на  гойдалці  покатаюсь.
- Я  теж  хочу  гойдатись,  -  сказала  Надія.
- Після  мене.  Бо  я  перша  сказала,  що  гойдатимусь.
- А,  може,  це  ти  будеш  після  мене,  як  я  швидше  за  тебе  добіжу  до  гойдалки.
Надія  побігла.  Вікторія  кинулась  за  нею.    Поки  вони  сперечались,  штовхались,  а  потім  домовились  і  гойдались,  Софія    часу  не  гаяла,  три  рядочки  засіяла.    Повернулись  дівчата,  побачили  це,  зажурились.    Вікторія  мовила:
- Софієчко,  сестричко,  в  тебе  вже  три  рядки    засіяні,  а  в  мене  –  жодного.    Допоможи  мені,  бо    скоро  татусь  прийде,  насварить  на  мене.
- І  мені  допоможи,  сестрице,  не  встигну  впоратись    сама  з  роботою  до  приходу  тата,  -  проскиглила  Надія.
- Гаразд,    дівчата,  допоможу  вам,  не  хвилюйтесь,  -  сказала  Софія.

Ось  вона  рядочок  Вікторії  допомагає  робити,  рядочок  Надії,  рядочок  Вікторії,  рядочок  Надії.  Не  залишила    сестер,  поки  обидві  їхні  грядки  не    були  засіяні.  Тут  тато  підійшов.  Глянув  на  грядки  доньок,  мовив:
- Бачу,  Вікторія  з  Надією  гав  не  ловили,  із  завданням  впоралися  швидко.    Що  ж  ти,  Софіє,  відстала  від  них?  Може,  на  гойдалці  гойдалась?
Подивилась  дівчинка  на  своїх  старших  сестер,  ті  голови  опустили  й  ні  пари  з  уст  не  випустили.    То  й  вона  змовчала.  
- Зараз  засію,  -    тільки  татові  сказала.
- Сій,  не  лінуйся.  А  ви,  Вікторіє  та  Софіє,  побіжіть  на  лужок,  нарвіть  мамі  квіточок.
- Гаразд,  -  мовили.
       Прийшла  неділя.    Зранку  всі  члени    родини  Гайчиків    до  церкви  ходили.  А  як  прийшли,  сіли  за  стіл,  тато  мовив:
- Дякуємо  Богові  за  тиждень,  який  минув,  за  те,  що  ми  усі  живі  та  здорові.
Мама    сказала:
- Їжте  борщ  та  вареники,  діти,  й  дякуйте  Богові  за  милість  його  до  нас!  Смачного  усім!
Всі  почали  наминати  накладене  мамою.  Коли  з’їли,  тато  пішов  на  кухню  і  приніс  звідти  на  таці  торт  і  мовив:  
- Хто  як  працював,  так  матиме.  Мама,  Вікторія  та  Надія  одержать  по  великому  шматку.  Вони  чесно  працювали.  
- І  ти,  любий,  великий  кусень  отримаєш,  гарував  увесь  тиждень,  як  віл.  –  застрочила  мама.
- А  Софія  дамо  маленький  шматочок.  Може,  вона  нарешті  зрозуміє,  що  лінуватись  –  це  погано.    
-  Глянули  старші  сестри  на  молодшу,  а  в  її  очах  сльози.  Соромно  стало  дівчатам.  Взяла  Вікторія  свій  шматок  торта,  поклала  на  Софіїну  тарілку.  Надія  зробила  так  само.
- Чого  це  ви,  дівчата?  –  здивувалась  мама.  -    Ви  заслужили  своє!  
-  Ні.  –  заперечила  їй  Вікторія.  –  Це  Софійка  заслужила.  Вона  і  в  магазин  ходила,  і  в  домі  прибирала,  і  грядки  допомогла  нам  засіяти.  
- Вибачте  нам,  мамо,  тату,  і  ти,  вибач,  сестричко,  що  ми  вчасно  не  сказали  правду,  -  мовила  Надія.  
Побігла  Вікторія  до  дитячої  кімнати,  взяла  книжку,  яку  їй  подарувала  хресна  на  день  народження,  мовила:
- Бери,  Софіє,  тепер  вона  буде  твоя.  
- А  я  тебе  на  гойдалці  буду  гойдати,  коли  захочеш,  -  мовила  Надія.  
Усміхнулася  Софія.  Взяли  її  сестри    за  руки,  закрутили  у  танку,  а  Вікторія  ще  й  заспівала  пісню,  яку  склала  на  ходу:
- Ми  найкращії  сестрички,  будем  завжди  ми  дружити,  одна  одній  помагати,  одна  одную  любити.
Батьки  зааплодували  їй.  Мама  поклала  на  тарілки  усім  доням  рівні  частини  торту.      Вони  з’їли  їх,  подякували  їй  і  татові  за  турботу.  
З  того  часу  дівчатка    старалися  чесно  трудитись  і  не  сваритись.  Завжди  одна  одну  виручали,  одна  одній  помагали.  Їхні  батьки  не  могли    натішитись  своїми  донями.    
2010  р.,  ред.  у  2023  р.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996283
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2023

Про Ромчика з Бучі

Оповідання

Ромчику  6  років.  Він  живе  з  мамою  в  Бучі.  Його  тато    –  боєць  ДУК  «Правий  Сектор»,      підірвався  на  міні  ще  у  2017  році,  біля    Попасної.  Портрет    полеглого  у  сріблястій  рамці    стоїть  на  тумбочці  в  залі.  Хлопчик  часто  підходить  до  тумбочки,  дивиться  на  татове  обличчя,  розмовляє  з  батьком,  як  із  живим,  розповідає   йому  про  свої  радощі  та  болі.  Мама  багато  доброго  розповідала  синові  про  батька.  Тому  хлопчик    хоче  бути  таким,  як  і  він  –  наполегливим,  розумним,  відповідальним  і  чесним.  Хоч  Роман  ще    не  ходить  до  школи,  та  вже  знає  всі  букви  української  абетки  і  цифри  від  1  до  100.  А  ще  хлопець  любить  співати  й    слухати,  як  інші  співають  –  відомі  артисти  й  вуличні  музиканти.,  і  мріє  сам    навчитися  грати  на  акордеоні.  Його  покійний  дід  колись  грав    на  цьому  інструменті  –    на  весіллях  (мама  розповідала)  і  вдома,  коли  мав  час  і  настрій.    А  ще  на  ньому  грає  його  улюблений  співак  та  музикант,  фронтмен  гурту    «KOZAK  SYSTEM»    Іван  Леньо.  Хлопчик  двічі  ходив  з  мамою  на  концерт  його  гурту  й  не  міг  відвести  погляду  від  акордеону,  який    у    руках  музиканта  то  літав,  неначе  птах,    то    скакав,  мов  рисак,  і  при  цьому  видавав  дивовижні  звуки.    Мама  пообіцяла  Ромчику,  що  віддасть  його  до  школи  мистецтв,  як  він  піде  до  2  класу,  бо  коли  йшов  до  першого,    був  маленьким  і  худеньким,  а  акордеон  –  інструмент  великий  і  важкий.  
       І  ось  Ромчик  закінчив  1  клас.  Успішно!  Червень,  липень  і  пів  серпня  бігав,  відтискався  від  підлоги,  підтягався  на  турніку,    зміцнів,  підріс  й  мама,  як  і  пообіцяла,  купила  синові  акордеон,  записала  його  до  Школи  мистецтв.  Хлопець  дуже  радів  цьому!  І  в  загальноосвітній  школі  з  перших  днів  сумлінно  навчався,  і  у  Школі  мистецтв  також.  З  нетерпінням  чекав  Роман  на  свій  перший  концерт,  який  повинен  був    відбутися  в  березні,  в    Шевченкові  дні.  Ромчик  мав  співати  і  грати  на  акордеоні  пісню  «Думи  мої,  думи  мої»,  музику  до  якої  на  слова  Кобзаря  написав  Микола  Лисенко.  
     Та  те,  що  сталося  24  лютого  2022  року  мрії  хлопця  обірвало.    В  цей  день  в  Україні  почалася  повномасштабна  російсько-українська  війна.  Буча  стала  епіцентром  бойових  дій    уже    з  перших  днів.  Тому  Ромчик  і  його  родина  змушені  були  звідти  втікати.  Як  виходили  з  дому,    взяли    зі  собою  лише    найнеобхідніше  –  документи,  гроші,  продукти,  одяг,  не  забули  і  свого  улюбленого  кота  Бусю  забрати.  Ну,  а  акордеон  залишили  –  важкий  і  об’ємний  цей  інструмент.  Шкода  Ромчикові  було  розлучатися  зі  своїм  музичним  другом.  Але  що  міг  вдіяти?    Сідали  вони  з  мамою  до  чужої  машини,  де,  окрім  них,  були  ще  й  інші,  тож  не  могли  до  неї  багато  свого    багажу  накласти.  Мама  втішала  сина,  казала,  що  війна,  можливо,  недовгою  буде,  що  виженуть  росіян  українські  воїни,  вони  повернуться  до  Бучі,  і  все  буде  так,  як  і  раніше.  
   Але  так  не  сталося,  війна  затягнулася.  У  Львові,  куди  Ромчика  з  мамою    привезли  волонтери,  родина  проживає  вже  півтора  року.  Хлопчик  ходить  тут  і    до  загальноосвітньої  школи,    і    до  музичної,  однак  у  квартирі,  яку  вони  з  мамою  винаймають,    інструменту  немає.    Грає  на  акордеоні  лише  у  музичній  школі.    Дім  їхній  -  в  Бучі,  російські  нападники  зруйнували.  Майже  все,  що  містилося  в  ньому,  було  знищене  ними  чи  украдене.  Вертатися  родині  хлопця  нема  куди,  хіба    що    до  бабусі  в  село  їхати  -    під  Харків.    Бабця  з  нього  не  виїжджала,  жила  жила  і  під  час  російської  окупації.  Не  могла  залишити  свій  сад,  свої    грядки,  своїх  тварин:  корівку,  курей,  гусей,  кота  та  пса.  Її  не  вбили,  але  били,  питали,  де  дід,  сини  її.  Казала,  що  нема  їх,  не  вірили.  Але,  як  вона  зімліла  й  потім  опритомніла,  то  відпустили.      Неспокійно  в  селі  бабці  і  зараз.  Недавно  на  магазин  і  кафе,  яке,  стояло  поруч,  впала  ракета.  Обидві  будівлі  згоріла  майже  дотла.    Ще  й  кілька  людей  постраждало  –  тих,  які  були  на  той  час  у  приміщеннях  і  поблизу  них.    
Ромчик  збирає,  живучи  у  Львові,  гроші  на  акордеон.  Економить  інколи  на  їді  у  школі.  Пробував    навіть  співати      на      вулиці,  де  міститься  дім,  в  якому  вони    з  мамою    мешкають.    Зібрав  за  перший  виступ  115  гривень.  Зрадів.  Вийшов  удруге  співати.  Зібрав  128  гривень.  Ще  дужче  радів.  Та  коли  хлопець  вийшов  утретє  для  того,  щоби  співом  собі  гроші  заробити,    п’яничка,  який  ішов  вулицею,    вдарив  хлопця  по  руці,  вирвав  з  неї  торбину  й  побіг.  Крадія  наздогнав  перехожий,  який  це  побачив.  Він  від  нього  торбу  забрав  і  віддав  її  Ромчикові.  Коли  мама  дізналась  про  випадок,  який  стався  з  її  сином,    заборонила  йому      співати  на  вулиці,  сказала,  що  сама  наскладає  грошей  на  інструмент  і  купить  його  йому.  Мама  не  одразу,  але  знайшла  собі    роботу  у  Львові,  вона  працювала  помічником  кухаря    в  одному  невеличкому  кафе.    
- Коли  наскладаєш  на  інструмент?  Ти  платиш  за  оренду  квартири  багато  грошей.
- Так.  Але  щось  буду  відкладати  і  на  твою    потребу.  
- Гаразд,  -  погодився  Ромчик.
Минув  місяць.  Хлопець  дізнався,  що  до  Львова  має  приїхати  його  улюблений  гурт  «KOZAK  SYSTEM»,  й  артисти  гурту  даватимуть  благодійний  концерт  біля  пам’ятника  Шевченку.  Хлопчик  вирішив,  що  віддасть  їм  ті  гроші,  які  він  складав    на  акордеон,  адже    музиканти  купують  за  кошти,  зібрані  на  концертах,  дрони  й  автівки  для  різних  бригад    ЗСУ.  І  він  зробив  це.  Наслухався  пісень  у  виконанні  козаків,  набрав  запалу  у  груди  від  їхньої  музики,  від  слів  Івана  Леня  і    кинув  до  скриньки    конвертик,  який  приготував,  до  того  ж  із  радістю.  Коли  Іван  Леньо  дізнався  про  те,  на  що  мали  бути  витрачені  гроші,  які  приніс  син  убитого  захисника  України  (йому  про  це  сказала  мама  хлопця,  коли  фотографувалася  зі  співаком-музикантом  після  закінчення  концерту),  і  що  він,  співак  та  акордеоніст,    є  кумиром  малого,  то    розчулився.  Він  попросив,  щоб  Ромчикова  мама  дала  йому  свій  номер  телефону,  сказав  їй,  що  це  для  того,  щоб  міг  їй  задзвонити  і  запросити  її  зі  сином  на  наступний  концерт,  який  вони  даватимуть  на  одній  зі  сцен  у    Львові  за  якийсь  час.  Пані  Марта  дала  фронтмену  гурту  "KOZAK  SYSTEM"  свій  номер.  Але  артист  не  став  чекати  чергового  приїзду.  Наступного  дня,  а  це  було  в  суботу,    Іван  Леньо  купив  у  музичному  магазині  Львова  акордеон,  подзвонив  Ромчиковій  мамі  й  попросив  підійти  її  разом  зі  сином  до  пам’ятника  Шевченку.  Пані  Марта  виконала  це.  Іван  сказав  малому,  коли  той  підійшов  до  нього:  
- У  мене  для  тебе,  Ромчику,    є  сюрприз.
- Який  ?  Будете  давати  сьогодні  ще  один  концерт?
- Ні.    Сьогодні    ми,  команда  KOZAK  SYSTEM,  дамо  тобі  щось  інше.
Трубач  Сергій  і  барабанщик  Сергій  взяли  акордеон,  який  стояв  за  їхніми  спинами,  й  піднесли  його  до  Івана  Леня.  Той    вручив    інструмент  хлопцеві.  Радощам  малого  не  було  меж.  Він  витягнув  акордеон  із  футляра,  взяв  його  до  рук,  пройшовся  пальцями  по  клавішах.    В  очах  Романа  засвітилися  вогники.  Це  були  вогники  щастя.  Хлопчик  заграв  і  заспівав  разом  з  Іваном  Леньом,  стоячи      біля  пам'ятника  Шевченкові,  і  «Думи  мої,  думи  мої»,  і  "Ой,  у  лузі...".  Наробили  спільних  світлин.  Невідь  звідки  з  мікрофоном    до  них  прибігла  журналістка.  Вона  взяла  інтерв’ю  і    в  мами  хлопчика,  і  в  Івана  Леня.  Його  висвітлили  у  ЗМІ.  Після  цих  дивовижних  подій  Роман  почав    вчитися  грати  на  акордеоні  ще  з  більшим  завзяттям.  Хлопчик    прагне    творити  зі  своїм  інструментом    такі  ж  чуда,  як  і    Леньо  Іван,  і  стати  знаменитим.  Хоча  про  нього  вже  і  так  знає  щонайменше    пів  міста.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996106
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2023

Ти

Ти      небо  для  мене  -    високе  і  чисте.
Ти  сонце,  що  променем  гріє  мій  день,
Галява  квітнева,    веселка  барвиста
І  вітер,  що  шлях  свій  складає  з  пісень.  

Ти  скеля,  яку  буревій  не  зламає,
Трава,  на  яку  я  б  лягла  залюбки,
Магніт,  що  метал  мій  сердечний  тримає,
Як  бджіл  медоносних  на  собі  квітки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2023

ГРОЗА

Ще  вчора  я    навіть    не  знала,  що    є  в  нас  село  Гроза  –
Під  Куп’янськом  (Харківська  область).  Дізналась  –  гірка  сльоза
Лице  моє  густо  вкрила.  Бо  сталась  в  Грозі  біда  –  
Кафе-магазин  спалила    ущент  московська    орда.

Душ  за  п’ятдесят      до  неба  знеслося,  їх  з’їв    вогонь.
Це  ж  скільки  тепер  у  рідних      загиблих  осіб      безсонь!
Старі,  молоді      й  дитина  підуть  до  сирих    могил.
Від  деяких…    –  тільки  вугіль,  від  деяких…    –  тільки  пил.    

І  доки  ще  буде  ворог  із  виплодом    зла  в  Кремлі
Робити  свої  безчинства  на  нашій  святій  землі?  
О,  світе!  Нам  помагаєш!    Але  треба  більше  ще!  
Не  дай  нас  ковтнути  мряці.    Підстав  нам  своє  плече.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995508
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2023

Ще трохи…

Гойдаю  день  на  хвилечках  озерця.
Купаю  зір  в  небеснім  полотні.
Стираю  смуток  порухами  серця
З  дерев,  що  ще  в  первинній  наготі.

Каштан  сміється  –  вистрілив  бруньками,
Гуртує  сили,  щоби  зацвісти,
Тепло  жадливо  втягує  ковтками.
Вологу  хлепчуть  злодії-вітри.

Надію  дуб  гойда  в  гіллястих  грудях  –  
Гніздо  чорніє  пусткою  вгорі.
Ще  трохи...  й  бусли  кораблем  прибудуть,  
Надійно  кинуть  в  землю  якорі.

24.03.15    (не  було  тут  цього  вірша)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2023

БІБЛІОТЕКА

Бібліотека  –  це  місце,  де  слово  живе  –  
В  книзі,  брошурі,  журналі  і  мовлене  вголос  –    
Те,  що  туман  розсікає,  апатію      рве,  
Те,  що  виводить  на  сцені  буденності      соло.

Вічності,  мудрості  дух  тут  витає  всякчас,
Світу  тут  слід  і    сердечне  биття    Батьківщини.
Має  тут  місце  своє  і  Шевченко  Тарас,  
І  той,  хто  нині  виводить  слова  на  вершини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2023

СЛАВА УКРАЇНІ!

Не  хились,  прошу,  додолу,    калинове  гронце.
Виженемо  ворогів  ми.  Українське  сонце
Високо  зійде,    проміння  кине  на  пів  світу,
Зиму  вижене,  відчинить  навстіж    двері  літу.  

Буде  радість!  Буде  свято!  Буде  мир  у  шані!
У  яскравій  вишиванці,  із  вінком,  в    жупані
Вийде  гордо    Україна  –  з  наддержав  -  держава  
Світ    їй  вклониться  у  пояс,  крикне:  «Слава!  Слава!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2023

СОНЯХИ (оповідання)

     Семирічна  Іринка  жила  з  татом  Василем,  мамою  Катрею  та  бабусею  Олесею  в  селі  Зірне.  Біля  їхнього  дому  був  сад  і  город.  У  саду  росли  яблука,  груші,  сливи,  черешні  та  вишні.  На  городі  –  картопля,  квасоля,  буряк,  цибуля,  часник,  огірки.    Частину  зораної  землі  бабуся    обов’язково  щороку  засівала  соняшником.  Іринка  змалку  любила  дивитися,  як  він  росте,  розкриває  свій  цвіт,  повертає  голівку  до  сонця.    Іноді,  в  теплий  і  ясний  день,  дівчинка  брала  аркуш  паперу,  олівці  чи  фарби  і  на  дерев’яному  столику,  який  спеціально  для  неї  змайстрував  тато,  малювала  соняшники.  Якщо  Іринці  вдавався  малюнок,    то  вона  дарувала  його  комусь  із  рідних.
     Коли  приходив  такий  час,  що  квіти,      сонечком  ціловані,  засихали,  то  батько  їх  зрізав  і  під  хатою  складав,  а  мама  й  бабуся  зі  серединок  квітів    насіння  витягали  й  до  миски  клали.    Всі  в  родині    соняшникове  насіння  з  радістю  жували.  Їли    його  й  сирим,  і  пророщеним.  Смачне  ж  бо  воно  й  корисне  –  містить  антиоксиданти,  вітаміни  В3,  В6  та  Є,  і  ще  має  протизапальні  властивості.  Мама  іноді  додавала  насіння  соняшника  до  тіста,  з  якого  випікала  печиво.  Всі  ним  радо  ласували,  Богові  та  мамі  подяку  посилали.  
   Якось,  коли  Іринці  минуло  8,    вона,  саме  в  час  цвітіння  соняхів,  потрапила    до  районної  лікарні.  Чому?  Бо  купалася  у  хмурний  день  в  холодній  ставковій  воді.  Галина,  яка  жила  через  одну  хату  від  Ірини  і  була  старшою    від  неї    на  три  роки,  підмовила  дівчинку  піти  з  нею  на  став,  похлюпатись  хотіла  у  воді.    У  Галини  купання  закінчилось    нежитем,  Іринка  ж  захворіла  на  запалення  легенів.      На  третій  день  свого  перебування  в  лікарні    вона  спитала  у  мами,  яка  приїхала  до  неї:  «Як  там  наші  соняшники?»  «Все  гаразд,  доню,  з  ними.  Цвітуть».  «Мені  здається,  -  сказала  Іринка,  -    що  якщо  б  я  їх  бачила  наживо,  то  швидше  б  одужувала».      Переказала  ненька  бажання  Іринки  її  татові.  Привіз  він  доні  букет  соняшників  наступного  дня  зраночку,  а  ще  яблук  та  груш  з  їхнього  саду  торбину  й  альбом  із  фарбами.      Зраділа  дівчинка.  Дивилась  на  сонячні  квіти  з  їхньої  грядки,  на  дари  саду  й  усміхалася.      А  коли  тато  поїхав  додому,  почала  квіти  та  фрукти  малювати.  Здоров'я  Іринки  різко  пішло  на  поправку.  
     Минув  час.  Дівчинці  виповнилось  чотирнадцять.  День  її  народження  святкували  гучно.  В  сільському  кафе  зібрались  рідні  та  друзі  Іри  –  їли  різні  смаколики,  співали  українські  пісні,  танцювали  під  музику  гуртів  «KOZAK  SYSTEM»,    «БЕЗ  ОБМЕЖЕНЬ»  та  інших.
         А  рівно  через  три  місяці  в  Україні  почалася  російсько-українська  віна  –    повномасштабна.  Росіяни    почали  атакувати  Україну  з  півдня,  півночі,  зі  сходу.  Й  на  Київ    посунули  –  думали,  що    візьмуть  столицю  України  за  три  дні  й  пануватимуть  на  землі  козаків,  січових  стрільців  та  упівців.  Але  так  не  сталося,  як  це  їм  гадалося,  хоч  наші    війська  до  війни  й  не  готувалися,  хоч  наші  люди  й  не    сподівалися  на  те,  що  країна,  яка  з  нею  межує,  наважиться  на  такі  ганебні  кроки.    Багато  людей,  коли  повномасштабна  війна  почалася,  в  основному,  це  були  чоловіки,  стали  на  захист  рідного  краю.  Пішов  до  війська  й  тато  Іринки.  Спочатку  він  обороняв  Київ,  потім  вступив  до    батальйону,  який  взявся  захищати  місто  Миколаїв.  Ще  пізніше  пана  Василя  у  складі  окремого  військового  розділу,  відправили  в  Запорізьку  область.  Там  він  отримав  поранення  –    в  руку,    груди  та  голову.  Медики  надали  йому  першу  допомогу  на  місці.  А  у  Дніпрі  пану  Василю    зробили  три  операції.  Весь  цей  час  члени  його  родини  і  знайомі  неустанно  молилися,  просили  в  Бога  допомоги.  Операції  були  успішними.    
Пані  Катерина  –    мама  Іринки,  вирішила  поїхати  до  Дніпра,  щоб  провідати  свого  чоловіка.  
-  Я  теж  хочу  тата  побачити,  -  мовила  Іринка.  -    Соняшників  йму  нарву    на  нашому  городі  і  привезу.  Він  буде  радіти.
-  Гаразд.  Візьму  тебе  зі  собою.
Мама  наварила  голубців  із  м'ясом,  курочку  стушкувала  з  овочами,  пиріжків  з  капустою  та  яблуками  напекла,  донька  їй  допомагала  все  це  готувати.  А  ще  Іринка  соняшників  нарвали  перед  самим  від’їздом  і  запхали  їх  до    відерка    з  водою.  Їжу,  щоб  не  зіпсувалась,  мама  до  дорожнього  холодильника  вклала  (позичила  у  власника  магазину,  в  якому  працювала  продавчинею).    Коли  тато  побачив  доню  й  дружину  на  порозі  своєї  палати,  то    був  на  сьомому  небі  від  щастя.  «Люблять  мене  мої  рідні,  -  подумав,  -  скільки  кілометрів  подолали  заради  мене!»  Пан  Василь  їв    те,  що  рідні  йому  привезли  (страви  підігріли  на  кухоньці),  дивився  на  соняхи,    і    його  дух  і  тіло  зодягалися  в  крицю.    Весь  день  Іринка  з  мамою  провели  з  татком.  Надвір  його  вивозили  на  колясці,  годували,  цілували,  гладили,  словами  втішали.  До  Львова  Іринка  та  її  мама  їхали  нічним  потягом,  а  звідти  автобусом  добралися  до  свого  села  –  за  пів  години.  Односельці  пані  Катрю  і  доньку  її,  як  вони  ішли  дорогою  до  дому,  зупиняли,  як  пан  Василь  у  лікарні  почувається,  питали,  добра  йому  і  швидкого  одужання  бажали.  Привіт  їм  усім  від  чоловіка  передавала.  
     Через  три  тижні  після  операції  панові  Василю  дали  відпустку,  і  він  приїхав  додому.  Ходив  повільно,    з  паличкою,    нога  ще  боліла    й  інші  рани  нили,  але  чоловік  усміхався,  радів,  що  живим  лишився,  що  вдома,  де  не  тільки  рідні  та  друзі  теплом  душу  й  тіло  зігрівають,  а  і  сад,  і  стіни  будинку.    
     Через  десять  днів  Іриного  тата  на  передову  всім  селом  проводжали,  не  було  тільки  тих,  хто  в  цей  день    був  на  службі.  Всі  бажали  панові  Василю  сили,  міцного  здоров’я  і  щоб  якнайшвидше  повернувся  додому  –  живим  і  з  перемогою.  
- Моліться  за  мене  та  всіх  воїнів  ЗСУ,  дорогі  люди!
- Будемо!  –  відповіли.
Іринка    останньою  з  усіх  охочих  обіймала  татуся.  Вона      витягнула  з  торбини  картину,  яку  потайки  від  усіх  малювала  фарбами,  поки  її  тато  був  удома.  На  ній  були  зображені…,  так,    соняхи.  
- Це  тобі,  татусю,  на  пам'ять  про  мене,  про  наш  дім,  город,  про  наше  село.  Хай  ця  картина  буде  тобі  оберегом.  
Пан  Василь  заплакав.  І  всі,  хто  побачив  і  почув  це,  теж.    А  мама  сказала:
- Хай  так  і  буде,  Васильку»
- Хай  буде  так!  –  підхопили  люди.
Пан  Василь  їхав  автівкою  на  передову  веселим  та  бадьорим.  Жодної  краплина  страху  не  потривожила  його  серце.  Натомість  в  ньому  поселилась  тверда,  як  залізо,  впевненість  у  те,  що  і  він  вистоїть,  і  Україна  теж,  і  що  цвістимуть  щороку  на  нашій  землі  соняхи,  дозріватимуть  в  садах  яблука  та  груші,  а  на  полі  колоситимуться  жито  та  пшениця.  А  все,  що  було  розбомблене  сусідом-ворогом,  спалене,  розвалене,  відбудується.  
Ми  ж,  українці,  любимо  і  вміємо  працювати.  І  світ  нам  допоможе,.  А  Бог  благословить!  Бо  за  нами  –    правда.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994694
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2023