| Сторінки (1/34): | « | 1 | » |
Ты ли здесь, мое светило?
Стан ли твой, твоя ль рука?
О, разлука так постыла,
Так безжалостна тоска!
Ты – венец моих желаний,
Светлых радостей возврат!
Вспомню мрак былых страданий –
Встрече с солнцем я не рад.
Так коснел на груди отчей
Диких сил бесплодный рой,
И, ликуя, первый Зодчий
Дал ему закон и строй.
“Пусть свершится!” – было слово,
Вопль ответом был – и вмиг
Мир из хаоса немого
Ослепительно возник!
Робко скрылась тьма впервие,
Бурно свет рванулся ввысь,
И распались вдруг стихии
И, бунтуя, понеслись,
Будто вечно враждовали,
Смутных, темных грез полны,
В беспредельность мертвой дали,
Первозданной тишины.
Стало все немой пустынней,
Бог впервые одинок.
Тут он создал купол синий,
Расцветил зарей восток.
Утро скорбных оживило,
Буйством красок все зажглось,
И любовь одушевила
Все стремившееся врозь.
И безудержно и смело
Двое стать одним спешат,
И для взора нет придела,
И для сердца нет преград.
Ждет ли горечь или услада –
Лишь бы только слиться им,
И творцу творить не надо,
Ибо мы теперь творим.
Так меня в твои объятья
Кинул звонкий зов весны.
Ночи звездною печатью
Жизни наши скреплены.
И теперь не разлучиться
Нам ни в злой, ни в добрый час,
И второе: “Пусть свершится!” –
Разделить не сможет нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348457
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.07.2012
Рос колокольчик,
Цветок голубой,
Подняв головку
Над мягкой травой.
Сластена-пчелка
Пила его сок:
Ведь друг для друга
Пчела и цветок
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347967
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.07.2012
Что стало со мной,
Что в сердце моем?!
Как душен, как тесен
Мой угол,мой дом!!
В просторы, где тучи,
Где ветер всегда,
Туда, на вершины,
Скорее туда!!
Вон черные птицы
По небу летят.
По небу, я с вами,
Ваш спутник, ваш брат!
Под нами утеси,
Под нами стена.
Ее ли там вижу?
Она здесь, она!!
Идет и мечтает.
За нею с небес,
Я птицей поющей
В раскидистый лес.
Идет и внимает
Лесной тишине:
*как сладко поет он,
Поет обо мне!*
Вечернее солнце
Холмы золотит.
Прекрасная дева
На солнце глядит.
Идет над рекой,
Зеленым лужком.
Пропала тропинка,
Стемнело кругом.
Но тут я звездою
Блеснул в вышене.
*Что светит так ярко,
Так ласково мне?*
Ты на небо смотришь,
О, радостный миг!
К ногам твоим пал я,
Я счастья достиг!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347805
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.07.2012
Соня почувала себе жахливо. На її тілі не було жодного вільно місця яке б не боліло. Їй не хотілось просинатись, і вона знову і знову поверталась в сон. Але крізь сон проходили якісь дивні голоси і Соня час від часу впізнавала їх, а інколи вони здавались їй чужими.
Нарешті вона відкрила очі. Вона була в своїй кімнаті, в своєму ліжку. Поруч стояли Пол і Рей і про щось спокійно розмовляли.
- …нарешті змогла поспати – говорив Рей, - Марія буде з нею, а Юля спить в своїй кімнаті. Ей, поглянь, хтось проснувся?
Вони повернулись до неї.
Соня змогла зобразити посмішку на обличчі. Пол підійшов поближче.
- Все нормально? – м’яко спитав він. – Я тут, з тобою. І ніхто не заподіє тобі зла.
- …твоя мама…, - намагалась сказати Соня, але її голос майже не слухався.
- Я знаю, - сказав Пол. – Коли Рей прийшов в себе на катері, він відкрив мені очі на те, що я накоїв. Він в той же день найшов в покинутому домі те, що і я. Він йшов тобі в ночі, щоб розказати мені все. Йому довелось відкрити тайну тих вогнів, що блукали на горищі під дверима.
- Спальня мами знаходиться якраз на такому ж рівні, тільки і іншому крилі, - пояснив Рей. – Їй достатньо було взяти ліхтарик і направити його крізь пролом в даху на горище. А за дверима здавалось, що хтось ходить по горищі.
- Ми стали зразу повертатись. На повному ході, - в розмову вступив Пол. – Та і то, ледь не запізнились. Добре, що ми побачили тебе, як ти біжиш в здовж обриву, а за тобою Франц, а то ми б поплили прямо до причалу. Тоді – кінець.
Соня посміхнулась. Вона дуже стомилась, щоб щось говорити. Але зненацька щось пригадала.
- Ти назвав мене Соня… - сказала вона.
- Ти що не пам’ятаєш, як Сьюзан любила тебе? – спитав в свою чергу Пол. – Вона завжди носила твою фотографію.
- Значить, ти з самого початку знав про все…?
- Пол кивнув і посміхнувся.
- Чому ж ти прикидався, що нічого не знаєш? Чому не відправив мене в перший же день з острова?
Пол щиро посміхнувся.
- В тому домі, де ти виховувалась, напевно, теж не любили дзеркал. Подивись на себе… Я закохався в тебе з першого погляду і паралельно розсердився, що ти приїхала під чужим іменем. Повір. Я дійсно не знав, що мені робити: поцілувати тебе чи кинути в океан.
Але Пол відразу зробив вибір і коли він відірвався від її губ, Соня просто ніжно посміхнулась.
- А коли моя черга? – запитав Рей.
- Ніколи, якщо не хочеш ще раз получити в щелепу, - жартома відповів Пол. Він навіть не обернувся, щоб подивитись на брата.
Рей картинним рухом потер щелепу, яка все ще боліла.
- Спасибі, але мені вистачає по одному удару за ніч.
Через деякий час, по-скільки всі теми для розмови були вичерпані, Рей тихенько вийшов.
Пол і Соня навіть не замітили, як за ним закрились двері.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347586
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.07.2012
Десь дуже-дуже далеко хлопнули двері. Соня здригнулась. Вона пригадала, де знаходиться і що з нею діється.
Встань! – сказала вона собі. – Встань! Негайно встань! Негайно!
В решті-решт вона заставила себе встати і відкрити очі. Соня бачила свою кімнату ніби через товсту криву поверхню. Вона не могла заставити себе проснутись, не могла приказати своїм ногам встати… щоб йти…
Поряд з нею стояв маленький столик, а на краю той же піднос з шоколадом. Соня намагалась схопитись за столик щоб встати, але промахнулась. Руки майже слухались її, але вона знову потягнулась і на цей затрималась на за столик, а за піднос. Відчуваючи, що він зараз упаде, Соня, перегнувшись, штовхнула його.
Вона не змогла стримати рівновагу і упала з крісла, потягнувши за собою ковдру, піднос і горбочок, повний шоколаду. Гаряча густа рідина вилилась і потекла, опікаючи їй руку від ліктя до долоні.
Цього було досить, щоб проснутись. Біль від опіку повністю повернула Соню в реальний світ. Вона різко стряхнула головою і змогла піднятись на ноги. Легко гойдаючись, Соня підійшла до комоду, на якому лежала її сумка.
Револьвер! – була її перша думка, але відразу пригадала, що віддала його Полу. А Пола не буде ще кілька годин…
Відчуття часу покинуло Соню. Вона не могла розібратись, скільки часу пройшло від того моменту, як Беатріс пішла з її кімнати. Кілька секунд? Хвилин? А може, годин?
Соня із всіх сил почала бити себе по обличчю. Спочатку по-одній щоці, потім по-другій. Швидкі удари зробили свою справу. Вона зробила кілька кроків в сторону вікна і, схопившись за рами, щоб не впасти, висунулась, наскільки можна, надвір. Холодне повітря вдарило Соню в обличчя, і вона почала нерівномірно дихати, широко відкриваючи рот і очі. Так поступово вона прийшла в себе.
Потрібно тікати. Якщо вона зможе дібратись до човна, то перебереться на континент. В місто. Там потрібно дочекатись Пола. А якщо ні… якщо шлях до човна перекритий?... Що ж, прийдеться пошукати укриття на острові, вирішила Соня.
Тепер вона могла спокійно рухатись. Мабуть, лікарство, яке підсипала Беатріс, було дуже сильним, якщо така мала доза так швидко і легко усипила її. Якщо вона заставить себе добре рухатись, то дуже швидко вона прийде в себе.
Соня не рішила взяти лампу. Ті самі чорні тіні, які увесь цей час були її ворогами, стали тепер її єдиним союзником в цьому домі.
Вона забарилась в холі. Їй прийшла думка про Марію. Пол довіряв її. Може вона звернутись до неї за допомогою?
Але тоді з одної сторони буде Марія і вона, а з другої – Беатріс, мама сім’ї, мама клану, і Франц. Марія не посміє їх не слухатись. Соня не могла так ризикувати. До самого ранку, поки не повернеться Пол, їй було потрібно боротися за життя в одиночку.
Вона майже добігла до парадних дверей, рухаючись швидше і швидше, тому, що лікарство поступово слабшало.
Соня звернула в хол і тут побачила, як відкрились двері в гостинну. На порозі стояла Беатріс Ленгдон. Вона миттю захлопнула двері і закрила собою прохід.
- Стій! – крикнула Беатріс, виставивши вперед руки.
Соня рвонулась вперед і буквально знесла жінку в сторону. На крик із кухні вибігла Марія, але Соня успіла прослизнути мимо її дверей, перед тим, як би та намагалась б її зупинити. Соня добігла до виходу і, штовхнула двері плечем, вирвалась на вулицю.
Вона майже добігла до воріт, які вели до причалу, коли із них у внутрішній двір увійшов Франц. Вони двоє зупинились як вкопані. Франц від подиву широко відкрив очі.
- Франц! Схопи її! – крикнула Беатріс, відкриваючи двері дому.
Соня різко розвернулась і кинулась в протилежну сторону – до воріт. Вона знову бігла через увесь двір відчуваючи, як її серце божевільно колотиться від страху. Позаду почувся крик.
- Франц! Не треба!
Соня впізнала голос Марії. До неї донісся шум боротьби. Соня обернулась на бігу і побачила, як Франц штовхнув на землю свою жінку і кинувся за нею.
Соня врятувало те, що вона успіла відбігти на велику відстань, а природна незграбність Франц не дозволяла йому рухатись швидко.
Перед Сонею лежали три доріжки. Одна вела до покинутої будівлі, Соня знала, що це безвихідь. Друга йшла під гору, вглиб острова, де бродили дикі кабани.
Соня побігла по єдиній ненадійній стежині вздовж обриву до пляжу. “Може, - думала вона, - можна сховатись де-не-будь там, між великих валунів”.
Соня вибрала не вірний шлях. Вона була дуже маленькою, з великими перешкодами і небезпечними місцинами, і Соня могла тільки перебратись туди тільки повзком. Франц, який знав цей шлях краще, йшов швидше і впевненіше, і відстань між ними ставала все меншою і меншою. Соня чула його тяжке дихання все сильніше і сильніше, з кожним кроком.
Вона спустилась з уступу і побігла. Пісок під ногами був м’яким. В ньому потавали ноги. Соня упала і проїхала кілька метрів на спині.
Вона тут же встала і, скинувши взуття, які тільки мішали, і побігла босоніж по самій кромці води. Тут пісок був твердішим, і бігти було легко. Попереду уже виднілась стіна, яка була нагромаджена скалами, які з трьох сторін охоплювали маленьку піскову полосу землі у виді підкови – ідеальний, схований від очей пляж.
Починався прилив.
Зненацька Соня зупинилась. Страшна думка проникла їй до голови. Вона пригадала. Що говорив їй Рей. Хвилі ось-ось захлиснуть цю полосу берега, відрізавши маленький, огороджений скалами пляж від усього берегу. Рей говорив, що рівень не піднімається в середині підкови, поки вода повністю не піділлє увесь берег… Скали ніби захищали пляж. Але потім вода почне підніматись вище їх рівня і почне затопляти підкову зверху.
Соня обернулась і подивилась на свого переслідувача. Франц, очевидно, подумав про те ж саме, що і Соня. Він зупинився в нерішучості, потім, побачив, що Соня стоїть, кинувся до неї.
У Соні ну було іншого виходу, як знову кинутись вперед. Якщо вийде добігти до кінця піску, - думала Соня, - вона зможе добратись до скал, викарабкатись вверх і, може бути, найде там якусь місцину вище рівня приливу. Там вона зможе переждати прилив. Це єдина надія.
Соня сильно ударила ногу об гострий камінь, який був прихований водою, яка прибувала. Рухатись тепер приходилось по пояс у воді, із останніх сил прокладаючи шлях крізь хвилі приливу. Нарешті рука Соні торкнулась скали, і вона стала викарабкуватись на верх, дряпавши коліна об гострі виступи.
І тут Франц догнав її. Він витягну руку, схопивши Соню за ногу, але промахнувся і схватився за юбку. Соня ривком відштовхнулась від каміння і, відчуваючи, як на ній рветься одяг, скотилась вниз на пісок з другої сторони гряди.
Здавалось, її легені зараз розірвуться. Вона впала і завмерла. Сили залишили її. Як добре так лежати і не рухатись, щоб вода омивала її, перекочувала через неї свої легкі прохолодні цівки.
Хвиля облила Соню, залила обличчя і очі. Ця повернуло її до реальності. Вона піднялась і знову почала тікати.
На місце, де щойно лежала Соня, скотився зі скали Франц.
Соня не пробігла і десяти метрів, коли ноги її підкосились, і вона рухнула на пісок. Задихаючись. Вона обернулась на свого переслідувача. Він виграв гонку – зрозуміла Соня.
Але Франц навіть не подивився на неї. Він задрав голову і в жаху подивився вверх. Туди, звідки через скали почала хлюпати вода.
Перша легка хвиля з пінною рухнула в низ на закритий пляж. Сильна ударна хвиля підхопила Соня і понесла її за собою. Потім, на коротку мить вода відступила, і Соня заледве вспіла вдихнути побільше повітря, як водяна стінка вдарила її в обличчя і потягнула кудись вперед, щоб з усією силою кинути об каміння.
Соня намагань плисти, але потік був дуже сильним, щоб з ним вести боротьбу. Тиск води, який притиснув її до каменя, спав, а в слід за ним сильна водоверть, як гігантська воронка, стала відтягувати її дальше і дальше вниз по пісковому березі.
Хвилі повністю накрили Соню. Їй було нічим дихати, і всі намагання відкашляти приводили до того, що легені все більше і більше наповнювались солоною водою.
Як ніби крізь сон до неї донісся голос Пола. Він кликав її.
- Соня! – чулось звідкілясь. – Соня!
Вона винирнула, голова була на поверхності. Ледве вспіла здихнути, як нова хвиля знову кинула її на камінь, ще більший, ніж першого разу.
- Соня!
Це був не сон. Голос дійсно кликав його.
- Пол…, - задихаючись, покликала Соня. Вона вложила всі сили, щоб ногами відштовхнутись верх, до гойдаючого вогника, який мерехтів у далині. Світло блиснуло перед її очима і зникло. Соню завертіло течією. І тут вона побачила світло перед очима, і це їй придало сили.
- Тримайся! – закричав Пол.
- Швидше, - закричала вона із усіх сил і почала плакати від беззахисності. Гострі виступи різали руки. Вода знову поглинала її, не бажаючи відпускати. Вона відчула, що це кінець, що в неї нема більше сил, щоб покликати Пола.
Його не довелось кликати. Сильні руки схопили її. Вони обоє були у воді. Із останніх сил Соня притулилась до Пола,бажаючи, щоб він її врятував, і знаючи, що він обов’язково це зробить.
Краєчком ока вона побачила Рея, перегнувшись через борт катера, щоб допомогти вибратися, і Юлю, яка сиділа в катері і широко з страхом дивилась на них.
Після цього був тільки сон, про який Соня так довго мріяла…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347585
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.07.2012
- Рей…!
Це був голос Пола. Соня заледве встигла піднятись з колін і в той момент побачила, як Пол кинувся на брата. Рей вспів тільки крикнути:
- Не треба!
Схватка була закінчена через кілька секунд. Рей залишився лежати без свідомості на кадіннях, а Пол підбіг до Соні. В його голосі відчувалась тривога.
- З тобою все гаразд? – спитав він.
Соня слабо посміхнулась і кивнула:
- Так. – Перед очима стояла біла пелена, але Соня змогла ще раз посміхнутись. – Завдяки тобі…
- Я помітив, що твоя лампа погасла, і подумав, що зашпорталась і впала. Я не бачив його, поки не підбіг сюди, - Пол кивнув в ту сторону, де лежав Рей. Соня подивилась туди ж.
- Сьогодні в ночі… - сказав Пол. – Відправлюсь зараз же! Я відвезу Юлю і Рея в клініку, це саме краще… краще для них.
Він обернувся і подивився на Соню.
- Піди розбуди і збери Юлю. Приведеш дівчинку до причалу. Заодно скажеш Марії, щоб вона розбудила матінку. Нехай теж підійде. Потрібно все їй розказати.
Не дочекавшись, поки Соня що не будь відповість, Пол підійшов до без свідомого Рея і, легко піднявши його, кинув собі на плече.
Марія ще перебувала на кухні, але відразу, як тільки получила наказ Пола, відразу кинулась кімнату Беатріс Ленгдон.
Юля спочатку не могла зрозуміти, що діється, але коли сон повністю пройшов, казково зраділа нічній прогулянці. У Соні, яка збирала дівчинку в дорогу, серце обливалось кров’ю, і вона з важкістю стримувала сльози.
- В тебе буде новий дім, - пояснювала вона Юлі, яка задавала все нові і нові питання, не виспівши получити відповіді на старі.
- Я там довго буду жити?
Соня нарешті защепила замок, на теплій дитячій курточці.
- Ні. Зовсім не довго. Ти просто поживеш там деякий час. це теплий будинок, весь залитий сонечком, там не так темно, як тут…
- А ти не їдеш зі мною?
Соня опустила голову.
- Ні, але я обіцяю тобі, що буду приїжджати до тебе в гості. Часто-часто… І тато, і бабуся… Ми всі. І там у тебе буде багато нових друзів.
Коли Соня нарешті привила Юлю на причал, Беатріс була вже там. По обличчю Беатріс Соня зрозуміла, що Пол розказав її про все. Здавалось, що ця жінка ось-ось розридається. Побачивши Соню, вона зібрала всю волю в кулак і заставила себе посміхнутись, обнімаючи Юлю.
Рей, все ще без свідомості, уже лежав на катері. Соня замітила, що старший брат зв’язав йому руки за спиною, на випадок, якщо він прийде до тями.
Ну дивлячись на те, що Пол прийняв всі міри обережності, Соня чекала, коли буде момент, щоб дати йому револьвер, який вона привезла з собою. Пол нічого не сказав і легким рухом руки поставив зброю в кишеню.
Настала черга перевести на катер Юлю. Дівчинка легко перейшла мостик і стрибнула на палубу.
- А чому дядю Рея зв’язали?
- Я поясню тобі пізніше малесенька, - пообіцяв їй тато. Він заставив себе посміхнутись. – Але ти повинна пообіцяти, що будеш сидіти поряд зі мною, як доросла дівчинка.
Юля кивнула головою.
- А я і є доросла, - сказала вона.
Стоячи на палубі, Пол наклонився, щоб поцілувати на прощання Соню.
- Я не повернуся не раніше полудня. А можливо і взагалі…, - сказав він.
- Я буду тебе чекати в своїй кімнаті, - пообіцяла Соня.
Вона залишилась стояти на широких плитах причалу, поки тусклі вогники катеру не зникли в нічній млі.
Як тільки Пол розвернув катер, Беатріс повернулась і в самотності пішла вверх по сходинкам. Соня з співчуттям подивилась їй в слід. Не дивлячись на вроджену стриманість і королівську витримку, подія дня були для неї справжнім ударом. Це страшне прокляття забрало в неї чоловіка. А тепер вона перейшло на сина і внучку.
На плитах причалу вода хлюпала до самою верхньої відмітки. Починався приплив. Скоро вода достигне самого верху і почне омивати каміння. Думка, що Пол скоро повернеться, зігрівала їй душу, поки вона піднімалась на верх по сходинкам.
Соня сама розвела камін у себе в кімнаті.
Вона не стала роздягатись, щоб лягти в ліжко. Замість цього зняла з ліжка одіяло і, замотавши ним ноги, звернулась калачиком у великому кріслі, яке стояло біля самого вогню. Соня вже не мала сил від переживань, але відчувала, що все одно не зможе заснути перед тим, як повернеться Пол. Вона сиділа, дивлячись змученими, але щасливими очима на язики вогню, і думала про те, що коли Пол повернеться зі своєї місії, йому буде потрібна підтримка, і вона буде поруч.
Пройшла ціла година, коли, тихенько постукавши, в її кімнату зайшла Беатріс Ленгдон. Вона тримала в руках піднос.
- Я замітила вогонь у вашій кімнаті – значить ви не спите, - сказала вона. – От я і подумала: може ви захочете випити чашечку гарячого шоколаду…
- Спасибі місіс Ленгдон, ви такі турботливі, - Соня швиденько встала, щоб притягнуту друге крісло для Беатріс.
- Я, напевно, принесу свою вишивку і трішки посиджу з вами, якщо ви не проти…
В її тоні Соня вперше уловила слова теплоти. З іншої сторони, в очах цієї жінки було так багато горя, що Соня не змогла відказати, хоча насправді хотіла побути на самоті.
- Ну звичайно, - сказала вона. – Ми будемо разом чекати Пола.
Гарячий шоколад розморив її. Поки Беатріс ходила по свою вишивку, Соня вилила його останки у вікно. Їй було незручно від того, що Беатріс, хазяйка дому, сама приготувала для неї шоколад.
Кілька ковтків з чашки, що вспіла зробити Соня, нагнала її на сон. Вона була готова заснути, коли повернулась Беатріс.
- Спіть. Спіть спокійно…, - сказала вона, спираючись у спинку стільця. – А я буду чекати свого сина…
Стараючись відігнати сон, Соня заставила собі відкрити очі. Оточуючі предмети, вся кімната кругами плила перед нею. Відчуття непереборної втоми і солодку відчуття нереальності злились в єдине відчуття, яке не відпускало її.
- Нічого, нічого, - голосно сказала Соня. – Мені зараз пройде. Вікно… Вікно… Ви не можете відкрити вікно? Я хотіла б вдихнути свіжого повітря…
- Звичайно, - Беатріс підійшла і відкрила високі вікна. Холодний нічний вітер увірвався в кімнату і приніс із собою солене свіжість океану. Холод трішки оживив Соню, хоча їй прийшлось закутатись в одіяло по сильніше.
Беатріс стояла біля самого вікна. Різкий порив вітру задув занавіски так, що Соні здались вони крилами, які тріпотіли у Беатріс за плечима. Соня подивилась на благородний і строгий профіль жінки. Погляд Беатріс був напрямлений вдаль. Не обертаючись, вона спокійним рівним тоном сказала:
- Твоя сестра ступила на балкон якраз з цього вікна… Я спостерігала за нею з того самого місця, де зараз сидиш ти.
Соня від здивування широко розкрила сонні очі. Звідкілясь із глибини свідомості донісся тривожний дзвіночок, але вона не могла зібратись з думками, а кімната плила перед нею… туди-сюди… туди-сюди… в такт пориву вітру, який гойдав занавіски.
- …як я її ненавиділа…, - голос Беатріс звучав монотонно - …все примушувала вимолювати у неї гроші, щоб вони були прокляті. В ту ніч я благала її. Молила зрозуміти, яке небезпечне у нас фінансове положення… вона тільки сміялась мені в обличчя.
“Шоколад, - подумала Соня. – У шоколаду був дивний, гіркувато-кислий смак…” А перед тим як вона його глитнула, їй зовсім не хотілось спати.
Але друга частина свідомості заспокоювала Соню: я випила так трішки… всього один-два глотка. Я повинна боротись зі сном. Тоді не засну. Я повинна з усіх сил боротись зі сном…
- …сказала, що ми получимо ці гроші тільки через її труп… - продовжувала Беатріс.
На якусь коротку мить сон покинув Соню.
- Ви назвала її моєю сестрою, - ледве говорила Соня. Язик майже не слухався її. – Звідки ви знаєте про це?
- Ти думаєш, що я дурна? – Беатріс сухо розсміялась. – Та я дізналась про все з перших днів твого приїзду. Мій син, Рей, який щось узнав в містечку і вияснив, хто ти є насправді. А потім розказав про все мені. Його тільки це розвеселило. Майже все на світі веселить Рея. Він дурень. І ти… Тому, що приїхала сюди.
Сон находив на Соню хвилями, з кожним приливом вона відчувала, що майже засинає. В один такий момент вона заставила себе проснутись і сісти прямо. Соня подивилась на Беатріс. Обличчя жінки дивним образом змінилось і стало подібним на жахливу маску.
- Ви убили Сьюзан, - сказала Соня.
У відповідь Беатріс знову розсміялась.
- Ні, я не убивала цю ляльку. Просто спустилась до неї, щоб переконати. Вона спала. Вона перетворила себе в дуру цими таблетками. Якраз тими, що я тобі підсипала в шоколад. І тоді я зрозуміла: її час настав. Я прокусила їй горло. Ця дурненька проснулась і почала кричати. Відчула кров, а потім побачила кров… потім вискочила із постелі і кинулась сюди, до вікна. Я тільки і бачила, як вона вилетіла вниз.
- А як же Юля? – ледве проговорила Юля. Чорна, непереборна хвиля сну і жаху навалилась на неї з новою силою, яка накривала її своєю злою, обпалюючою пеленою. Вона судорожно ковтала повітря, намагаючись вилізти з-під ковдри. Їй хотілося скинути його з себе і підставити тіло під холодний океанський вітер.
- …в її кімнату… хвилювалась, що Юля могла проснутись. Вона могла налякатись цих криків. Але вона спала. Я поцілувала її в губи, а потім пішла до себе і змила кров.
Здавалось яка дурість супротивлятись, чинити опір… Наскільки приємно розслабитись і поволі плисти на цій м’якій і зручній хмаринці. Плисти, не думаючи ні про що… на… цій… хмаринці… в такій рожеві… як давно забута цукрова вата… із самого дитинства… плисти і гойдатись… плисти… і гойдатись…
Соня здригнулась, ніби від поштовху. Очі її безглуздо закліпали.
- …Франц потурбувався про тебе заради мене. Як він гарно потурбувався про всіх інших… Я скажу Полу, що ти втекла, тому що насправді кохаєш Рея. Кожна дурненька, хто лежить там, в старому будиночку, були закохані в Рея… і ми знову будемо щасливі тут. Тільки Ленгдони.
Її голос звучав дуже близько. Слова лились і лились і легко, присипляли…
- Спи… Засипай… Ну от і добре… Беатріс побуде з тобою, поки ти повністю не заснеш… Не заснеш навіки…
Повіки Соні ще раз здригнули, але її очі були вже закриті, і вона не могла їх відкрити. Соня полинула в солодку темноту, утонувши в м’якому кріслі з легким зітханням заспокоєнням і блаженства, і затихла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347405
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2012
Соня з нетерпінням чекала на повернення Пола. Пройшла ціла година, але він не повернувся. Після недовгих роздумів Соня накинула халат і прокралась через темні холи в його кімнату. Пола там не було.
Соня повернулась в свою кімнату і почала вдягатись на швидку руку. В домі не було чути жодного звуку. Здавалось, він замовк в тривожному очікуванні чогось дуже страшного. Одівшись, Соня вийшла із кімнати і спустилась в низ.
Нікого, крім Марії, яка, як завжди, до самого пізнього часу затримувалась на кухні. Служниця була дуже здивована, коли побачила Соню, але та приставила пальця до губ і тихо спитала:
- Ви бачили Пола… тобто містера Ленгдона?
Марія негативно помахала головою.
- Ні, - шепотом сказала вона.
Пола не була і в кабінеті. Соня уважно роздивилась кабінет і, не знайшовши нічого, що би вказувало на місце знаходження Пола вже збиралась йти, як зненацька через вікно замітила, що у внутрішньому дворі промайнув вогник. Соня кинулась до вікна, але поки вона відкривала великі, тяжкі рами, вогник зник.
Її плащ висів у холі на першому поверсі. Вона находу схопила його і, накинувши на плечі, вибігла на двір. Там Соня знову побачила вогонь. Він, розкачуючись, рухався за кут дому до задньої стіни, де маленькі ворота відкривались на зустріч стежкам, які вели на другий кінець острову. Соня пішла за вогником.
Вийшовши з воріт, вона спочатку за сумнівалась. Її перший імпульс був піти по тій стежині, по якій вона, Рей і Юля ходили на пляж. Соня зупинилась. Але тусклий вогник знову показався в далині. Він то появлявся то пропадав, але Соня встигла замітити, що помилилась в напрямку, який вона вибрала.
Хтось з лампою пробирався через завалля, каміння якого перегородили вузеньку полосу землі між домом і старим приміщенням, де колись жили слуги. Людина яка пробиралась через осколки каміння виглядала дуже впевнено. Перед тим, як Соня змогла впізнати хто це, силует людини зник в напрямку покинутого приміщення.
Соня пішла в тому напрямку, акуратно ступаючи на каміння, з яких сипалась земля.
Застаріла будівля стояла на самому кінці вузького, тонкого мису, який, подібно до вказуючого персту, опирався в океан. Усипана смуга була сього кілька метрів в ширину, і з двох сторін ревіли хвилі, які розбивались об хвилі. Місцями стежка була настільки засипана камінням, що Соні приходилось перебиратись через них майже повзучи.
Вона не могла ясно сказати, що товкало її йти по цій небезпечній стежині в таку ніч. Соня розуміла, що якщо хто-небудь, хто бажає її зла чи смерті, зустрінеться зараз, вона опиниться в крайній безвихідній ситуації. Трагедії не уникнути. Але інстинкт підказував їй, що вона за мить від розгадки таємниці, яку вона вирішила розгадати. Соня вперто йшла, щоб подивитись на того, хто ховався в домі. Рей говорив, що будівля давно не використовується. А якщо це так, то хто може бродити тут так пізно.
Зненацька Соня зупинилась, як вкопана. Від темної плями дому відділився вогник. Хтось вийшов із дверей і зупинився прямо перед нею.
Чорний силует людини наклонився, потім різко підняв руку в якій була лампа.
Соня з благодатністю і з полегшенням здихнула.
- Пол, - тихенько покликала вона і пішла йому на зустріч.
Соня не вспіла добігти всього кілька кроків, як зненацька зашпорталась і впала б, якби Пол теж не пішов їй на зустріч. Він своєчасно витягнув обидві руки, і вона прямо впала в його обійми.
Соня заглянула йому в очі, але не знайшла там нічого доброго.
- Що ти тут робиш? – спитав він.
- Я… йшла… за тобою, - задихаючись, проговорила Соня. – Точніше йшла за твоїм вогником. Пол, що сталось?
Соня побачила, що обличчя Пола було сильно збентежене. Вона подивились на дім. Пол обернувся разом з нею.
- Я не був тут років шість чи сім, - сказав він і голос його несподівано здригнувся. – Але тоді я був впевненим, що там не було мертвеців. А зараз я знайшов три могили. Прямо всередині, в земляній підлозі.
Соня охнула від жаху і здивування.
- О, Пол! Цього не може бути…
Він легко потягнув її за собою. Подальше від дверей, до кучі навалених камінь, де можна б було сісти. Соня зручно сіла, спершись на його руку, від якої виходило тепло.
- Я хотів дочекатись завтрашнього дня, щоб тобі все пояснити. Я думав, що до цього часу вспію вивезти Юлю. Мені здалось, що буде краще, якщо ти нічого не будеш про це знати.
- Юля? Але до чого вона тут? Невже ти віриш страшненьким казочкам?
- На Юлі лежить прокляття, - гірко сказав Пол.
- О, Боже! Я в це не вірю, - заперечила Соня.
- Ти думаєш, я хочу в це вірити? – голос Пола був сумним. Він здихнув дуже тяжкою. В цьому зітханні відчувалось безнадійність. – Ще перед смертю батько в один із рідких моментів, коли він був в здорову глузді, застерігав, щоб я не мав дітей. Він передрікав, що прокляття перейде і на них. З того самого дня, як народилась Юля, я жив, як в жахливому сні. Я боявся… боявся, що його передрікання справдяться.
Пол замовк. Він сидів і дивився на океан. Його очі були наповнені сумом. Соня мовчки сиділа і ждала.
- В ту ніч, коли загинула моя дружина, мене не було на острові. Сьюзан була в своїй кімнаті. Вона увесь час пила снодійне, різні заспокійливі таблетки, і всі були впевнені, що вона заснула на всю ніч.
Пол провів долонею по лобу, витираючи піт і продовжив:
- Зненацька Сьюзан почала кричати вона почала кричати так голосно, що її було чути в цілому домі. Марія перша добігла до її кімнати. Було пізно. Сьюзан уже впала з балкону. Вся кімната була в крові. Вся постіль в крові… Все виглядало так, ніби на неї напали коли вона спала. В жаху вона прокинулась і в паніці чи в шоці, скочивши з ліжка, кинулась з балкону.
Соня від жаху закрила очі, згадуючи про висоту. Перед її очима були каміння і ревучі хвилі, скрізь їхній шум, їй здалось, вона чує надривний перед смертельний крик Сьюзан.
- Першою думка Марії була: чи не сталось нічого з Юлею? – продовжував Пол. – Все зрозуміло, вона вірна дівчинці. Марія вмить поспішила в її кімнату. Те, що вона побачила там, настільки налякало її, що вона закрила двері і вирішила дочекатись мене у внутрішньому дворику. Коли приблизно через годину я приїхав, вона відвела мене прямо в кімнату Юлі. Моя дочка спала сном ангела, а губи, обличчя і нічна сорочка були повністю в крові.
- Коли ми знайшли тіло Сьюзан, ми побачили ранку на горлі. Звичайно, я був змушений про все розказати мамі і брату. Все, що я бачив… - Пол здихнув. – Ми запитали Юлю про все, як можна обережніше, але вона нічого не пам’ятала. Здається, що пам'ять хтось стер. Вона взагалі нічого не змогла розказати.
- Господи, який жах…- проговорила Соня. Відчуваючи, що у неї крутиться голова і тремтять руки.
- З тих пір, - сказав Пол, - я живу, обійнятий страхом від жаху, що моя донечка перебрала сімейне прокляття. Я роблю все, щоб такого більше не сталось. Ось чому я сплю в її кімнаті, ось чому її двері під замком. Тепер вона не може нікого вбити, крім мене… Якби я знав, то не дозволив би тобі приїхати, але моя мама переписувалась з тобою, а коли ми почали сперечатись, сказала, що дівчинці потрібна якась освіта, якщо я не хочу, щоб вона на все життя була просто звіром.
Пол гірко посміхнувся.
- Звичайно, це було тупо. Я намагався уникнути того, що рано чи пізно все рівно би зробив. Неподалік, на континенті, є клініка. В ті дні, коли в тата були самі тяжкі приступи, ми відправили його туди. Я договорився з ними, вони готові прийняти Юлю. Я збираюсь привести її рано в ранці.
- Невже потрібно… везти її туди? – спитала Соня.
- Так, це саме правильне рішення. До того ж, це не погана клініка. Я це знаю… Дівчинка там буде вчитись, за нею буде постійний догляд. Можливо, їй чимось допоможуть.
Соня знала, що Пол має рацію. Це був єдиний розумний вихід. Але душа була не місці. Її серце боліло за дівчинку.
- Мені тяжко в це повірити, - крізь сльози проговорила Сьюзан.
Несподівано і різко Пол сказав:
- Це ще не все…
Вона подивились на нього. Срібні очі примарно блищали в місячному світлі.
- Що?
- Юля не могла все це зродити одна, - Пол махнув рукою в сторону покинутого дому.
Соня схопилась за горло – різкий приступ нудоти нагадав їй про жахливе відкриття Пола. Трупи дівчат, які були закриті в земляну підлогу.
- Так значить…
- Це діло рук чоловіка.
- Франц… - невпевнено продовжила Соня.
- Це за розумно для нього. У нього думки варвара. Він просто б викинув трупи в океан. Ні. Їх зарив той, на кому лежить проклята лапа Ленгдонського Звіра… А значить…
Якийсь час вони сиділи в повній тиші. Нарешті Пол встав і допоміг встати Соні. Через кілька секунд він сказав:
- Візьми, - сказав він, протягнувши їй лампу. – Тобі потрібно повертатись. Скажи Марії, щоб вона розбудила мою маму. Потрібно все їй розказати. І будь обережна.
- А ти? – спитала Соня.
Він ніжно посміхнувся, побачивши тривогу в її очах.
- Я прийду. Мені потрібно побути одному. Кілька хвилин.
Пол, як дівчинку, розвернув Соню на місці і легко підштовхнув вперед.
- йди і будь обережна.
Соня не стала обговорювати його бажання побути одному, тому розуміла, яким шоком для Пола є його відкриття, і що йому потрібно деякий час, щоб привести в порядок свої думки і почуття, прийняти якісь рішення.
Соня подумала, що їй прийдеться привикнути до того, що Пол не завжди буде біля неї. Він не завжди буде потребувати її. У всякому разі, його бажання не завжди були видні, помітні. Він не з тих, хто виливає душу.
Соня йшла назад набагато швидше. В одному місці вона обернулась, щоб подивитись туди, де повинен бути Пол, але ніч повністю сховала його силует, і Соня могла тільки догадатись про те, що він десь поруч.
Вона дійшла вже майже до самого дому, як звідкілясь, із темноти, видноти вискочив Рей. Це сталось так швидко, що Соня спочатку відчула, як хтось схопив її за руку.
Вона поривно закричала, але судома страху перетягнула їй горло. В темноті почувся тільки наляканий хрип. Лампа випала із рук, спалахнувши спиртом, який розлився і погасла.
- Що ви тут робите? – задихаючись, прошептав Рей. Він міцно тримав її за руку і дивився прямо в очі.
- Я тільки… - почала Соня, але страх настільки заполонив її, що слова застрягли в горлі.
Рей подивився в ту сторону, звідки вона прийшла. Вдалині ледь-ледь було видно білі стіни старого дому. Рей перевів погляд на Соню в очах світилась щось непоясниме.
- Значить, ви все ж таки знайшли те, що там?
Соня була в полоні страху. З жалібним криком, вона вирвалась із рук Рея і втекла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347404
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2012
Їй всю ніч снився Ленгдонський Звір. Він тримав її в своїх могутніх лапах і тягнув через безкінечні, тьмяно освітлені кімнати і холи.
В якийсь момент Соня відкрила очі і побачила перед собою обличчя Пола Ленгдона, який ніс її на руках через темні холи і коридори. Але свідомість знову затуманилась, Соня знову полинула в сон. Пол знову перетворився в Звіра, вона відчула укус його іклів. Її плоть була розпорота, а життєві сили покидала тіло. Вона намагалась противитись поганому сну, але лапи міцно тримали її.
- Тихо! Не рухайтесь і лежіть спокійно!
Вона лежала спокійно. Жахіття закінчились. Через хвилину Соня відкрила очі. Вона знову побачила Пола Ленгдона, який склонився над нею. В його очах була тривога.
- Все гаразд, - м’яко сказав він, прижавши її плечі до подушки, коли Соня намагалась сісти в ліжку. – Відпочивайте. Не бійтесь я поряд.
Від свідомості, що він тут, Соня ослабилась. Вона насправді відпочила. На цей раз вона спала без жахіть. Сон був легким і приємним.
Коли Соня знову прокинулась, Пол все ще був в її кімнаті. Тепер він відпочивав, задрімав в кріслі-гойдалці, яке він посунув від каміну. Соня потягнулась, і Пол прокинувся, почувши шерех її одягу. Він випрямився і сів, потираючи очі.
- Вам уже краще? – спитав він.
Соня посміхнулась йому і невпевнено кивнула.
Ліва рука сильно боліла, і Соня, повернувши голову, побачила, що її лікоть забинтований.
Сон поступово зникав, і разом з пробудженням Соня відчула біль в інших частинах тіла, які сильно подряпані.
- Здається, ми вчасно зняли з вас пов’язку. Якраз вчасно, щоб наложити іншу, - сказав Пол, киваючи на її руку. – Вам як завжди, повезло – жодних переломів.
Він на секунду замовчав. Соня подивилась не нього. Очі Пола були дуже серйозними.
- Якщо ви і дальше будете порушувати всі мої вказівки і правила, у вас буде ще більше синяків. Я ж не перший раз казав, щоб ви не гуляли по-острову і по-дому одна… В домі дуже багато небезпечних місць.
- Я гуляла не по своїй волі, - сказала Соня, - мене туди послали.
Пол був здивований.
- Послали? Хто?
- Хтось, хто чекав мене на верху, на горищі. Цей хтось знав, що я піднімусь по сходинкам і вони проваляться.
Соня розказувала про послання, яке передала Соня. Про лист від Сьюзан, яке чекало її, про блукаюче світло, яке промайнуло під дверима, які вели на горище.
- І ви, звичайно, зразу вирішили, що це я заманив вас туди? – спитав Пол. Його очі уважно дивились на Соню.
Вона зустріла його погляд, не кліпнувши.
- Ні, - призналась Соня. Вона говорила правду. – Я довго думала про… про самі різні речі. Я припускала самі різні, самі страшні речі, але мені ніколи не приходило в голову, що ви можете заподіяти мені біль.
По обличчі Пола не можна було сказати чи догадатись, приємно йому те, що говорила Соня.
- Але ж ви вважали, що я причинив біль своїй дружині? Ви ж ще вважаєте, що я убив її, правда ж?
Після цих слів появилось довге мовчання. Але нарешті Соня знайшла в собі силу волі і віру, щоб сказати:
- Я так не вважаю. Звичайно, я не знаю, що сталось, але я не думаю, що ви її убили.
Соня помітила, що погляд Пола став м’якіший.
- Я не убивав її. Я не кохав її. Це правда, але я не убивав Сьюзан. Я богу молився, щоб ви це зрозуміли.
Соня не стала питати, чому Полу було так важко, щоб вона повірила йому і зрозуміла. Відповідь була ясна, а Пол відносився до тих типів чоловіків, які ждуть від жінки, що вона буде вірити в його почуття і буде їх розуміти без пояснень. Яким би не було це почуття, добрим чи злим, воно завжди було сильне і реальне.
- Якщо ви не любили свою дружину, чому одружились?
Пол зжав руку в кулак і поставив собі на коліно. Він сидів так, ніби сам задав собі це питання.
- Повірте. Не тільки заради грошей, запевняю вас. Нехай хто-небудь говорить інакше, але це неправда. Зрозумійте мене правильно, я так довго жив в цьому замку… Жив серед тіней… Серед привидів свого батька, привидів фінансового краху сім’ї… І тут я зустрів Сьюзан. Я їздив тоді по-справам до Нью-Йорка… Мені здалось, що Сьюзан відразу прив’язалась до мене. Вона була такою живою, красивою… Для мене це було так, ніби хтось відкрив занавіску в темній кімнаті і жовте сонячне світло увірвалось в морок, як сніп… як вибух… Я давав собі команду в тому, що я не кохаю її, але вона була самою світлою, самою красивою людиною в моєму житті за довгі роки життя…
Пол несподівано закрився і подивився на Соню. Його очі благали повірити… Потім він продовжив:
- О, звичайно, мені було відомо, що в неї є гроші. Думаю, підсвідомо я і одружився через гроші. Але коли я привіз Сьюзан в наш дім, я щиро вірив, що вона принесе з собою частинку світла. – Пол тяжко здихнув. – Нажаль, вона не була такою життєрадісною, тут, як ви. Морок цього дому, володіння кам’яного острову були сильнішими, ніж Сьюзан. Все пішло шкереберть з самого початку. Вона зрозуміла, що я її не кохаю, раніше, ніж я сам це зрозумів. І вона теж не кохала мене. Я був просто заміною батька, якого вона втратила.
Соня мовчки з співчуттям слухала Пола. Вона прекрасно розуміла все, що він їй говорив. Соня на хвилинку уявила собі їх двох – Пола і Сьюзан – зближених, які злились в одне ціле. І так же швидко уявила розпад їхнього союзу. В такому домі, в такому місті, як Перлю, Сьюзан, з її слабкістю і майже дитячою переміною, було достатньо всього кілька тижнів, щоб змінити свої почуття до Пола. Але Пол Ленгдон був не з тих, хто признає поразку.
Пол подивися на Соню.
- Можливо, мені слід було відпустити Сьюзан, - він безпорадно розвів руками. – Можливо, вона була б зараз жива…
Пол замовчав, і Соня подумала, що зараз він розкаже їй про те, як загинула Сьюзан. Але він знову повторив:
- Я її не вбивав.
З цими словами він встав і підійшов до дзвіночка, щоб визвати Марію. Коли через хвилину служниця увійшла в кімнату, Пол щось тихо сказав їй. Та подивилась на Соню і кивнула головою. Пол направився до дверей.
- Піду гляну, що так на горищі, - пояснив він Соні. – Марія залишиться з вами. Ви можете їй повністю довіряти.
Коли Пол пішов, Марія зайняла його місце в кріслі. Вона сиділа, опустивши руки на коліна. Очі були на половину закриті.
Поки Пола не було, до Соні в кімнату в різний час приходили Беатріс і Рей. Беатріс була ввічлива і здавалось співчутливою, але в її очах було явне не схвалення.
Здавалось, вона була незадоволена тим, що Соня знову влипла в історію. Вона не довго була в кімнаті і пішла, ледве успівши сказати ввічливого побажання про скоріше одужання. Коли вона йшла геть, то не забула сказати, щоб Соня не розгулювала сама по-дому і взагалі слухалась вказівок Пола.
- …будьте такі добрі, дорогенька. І повірте, я дуже рада, що на цей раз обійшлось без серйозних травм, - з цими словами Беатріс закрила за собою двері.
Рей був більш ввічливіший, але це не в міру цікавим.
- Ну признайтесь, що ви там робили? – спитав він. – Шукали старовинні скарби Ленгдонів?
Соня вирішили розказати правду тільки Полу і Марії, яка знала більшу частину того, що сталось.
- Просто розглядала дім, - відповіла Соня не винним тоном.
- Послухайте, але ви ж могли взяти мене з собою…- Рей посміхнувся і підморгнув її. – Я завжди щасливий бути поруч, і міг би вам більшу частину показати… показати пастки…
Соня подумала, а й справді, Рей назвав все своїми іменами. Вона справді попала в пастку для дурачків, але, з іншої сторони…тільки одна людина могла знати про ці пастки…
Як тільки Пол повернувся, Рей пішов.
Пол відпустив Марію, і та, не промовивши жодного слова, пошкандибала на кухню. Вони залишились одні.
- Ну, - спитала Соня, - які версії щодо привидів на горищі?
Пол покачав головою.
- На горищі нікого не було.
Соня позбулась дару мови.
- Але цього не може бути, - сказала вона. – Там точно хтось був. Я бачили світло із-за дверей.
Пол тільки здихнув.
- Ні, - повторив він. – Я взяв драбину і піднявся на самий верх. В тій кімнаті років з десять ніхто не бував. Навіть мишка не змогла б проникнути туди, не залишивши за собою сліду.
- Значить, хтось прокрався з зовні дому, - продовжувала Соня.
- Там тільки одне-єдине вибите вікно. Немає ні драбин, ні перил. Вікно виходить у внутрішній двір, та і то на висоті третього поверху. Так що, немає жодної вірогідності, що хтось пробрався туди, в ту кімнату на горищі.
- Але Пол! Я ж бачила світло, воно рухалось.
У відповідь Пол знову зітхнув. Соня опустила очі і покачала головою.
- Я нічого не розумію.
Через деякий час Пол допоміг Соні встати з ліжка, і вона відчула, що якщо не дивитись на біль, то вона сама може ходити по кімнаті.
Скоро повернулась Марія і принесла гарячий суп і шоколад. Поки Соня їла, Пол сидів поряд.
Коли вона поїла, то відштовхнула піднос і нарешті сказала те, що їй не давало спокійно жити останні дні на острові.
- Мені здається, я повинна поїхати, - проговорила Соня, не дивлячись на Пола.
Пол був здивований.
- Але чому?
- Того, що сталось, дуже достатньо, щоб захотілось поїхати, - Соня подивилась Пола.
Він з тяжкістю посміхнувся і це було дуже дивно.
- Значить, все ж кати, можна налякати. Я вже думав, що ви взагалі не знаєте страху.
Соня розсіялась, але цей сміх не був веселим.
- Ні, - сказала Соня, - звісно ж річ не в цьому. – Вона розгубилась, намагаючись підібрати потрібні слова. – Тут повсюди таємниці. Речі, які ви не хочете чи не можете пояснити. Я дуже хочу вірити, що ви не винні в смерті вашої дружини. Я не можу тут залишатись і до того ж…
- Я не можу вас відпустити, - після деякої паузи сказав він. – Я не відпущу вас.
- Тоді, може, ви мені все розкажете? Все про смерть вашої дружини, про всі таємниці, про які ви до цих пір мовчали.
Соня з надією подивилась на Пола.
Він закрив обличчя руками.
- Ні, - сказав він. – Не зараз, і може ніколи…
- Тоді мені прийдеться поїхати.
- Але я кохаю вас! – сказав Пол. – І теж мене кохаєш. Хіба цього не достатньо? – сказавши він вийшов із кімнати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347229
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2012
Вже у п’ять років я точно знав: Земля - кругла. У мене була велика-велика книга про археологічні відкриття та давні епохи, я любив роздивлятись малюнки і завжди сміявся з того, яким уявляли наш світ. Тарілка на слонах і черепахах. Круглий, круглий, як м’ячик і тому всі спроби дійти до краю світу приречені на поразку. А як би було класно, коли б світ насправді скидався на велетенську тарілку, - мріяв собі я. тоді б було можна йти, йти, йти… аж поки всі дороги не закінчаться,а потім вмоститись на самісінькому краєчку світу, гойдати ногами над небуттям і дивитись як заходить сонце. Якщо немає вже лінії горизонту, куди воно ховається?
А потім я знайшов спосіб потрапити на край світу. Все просто: для цього досить поїхати на берег моря чи великого озера, вилізти на дерев’яний причал і всістися на краєчку, над хвилями, звісити ноги й уявити, що увесь світ в тебе за спиною. Один крок за край – і ви зі світом можете втратити однин одного. У таку мить все здається особливо прекрасним. І тебе проймає щемке й пронизливе зворушення, і з нього народжується нестримне бажання ніжності.
Так ще іноді вві сні буває.
Тут, на краю світу, ти відчуваєш, що ніжність, мабуть, найвища форма любові. Сильніша за пристрасть, більша за обожнювання.
Коли вперше обережно береш на руки новонароджену дитинку – маленьку, тендітну, беззахисну, таку ще безпорадну, це втілення вічного дива життя і вмістилище людських надій – це ніжність!!!
Пристрасть сліпа, обожнювання безрозсудне, а ніжність – зряча, вона з’являється, коли усвідомлюєш, як цінуєш те, що так легко у цьому світі втратити…
Коли розумієш, що знайшов у світі найріднішу, найдорожчу людину, коли ваша любов – не лише фізичний потяг, не взаємозмагання, а взаємодоповнення, взаєморозуміння і взаємоповага, співчуття, тепло, називаєш це ніжністю. Хочеш стиснути в обіймах що є сили – а тільки ніжно торкаєшся щоки… волосся… губ… Величезна лавина почуттів зриваються з гори… і зупиняється на самісінькому краєчку, просто під шкірою пальця – і лише легке тремтіння зраджує стримувану під час дотику силу емоцій.
Пристрасть вимагає, ніжність – дарує турботу.
Пристрасть ранить, ніжність – прагне захистити.
Пристрасть обпікає, ніжність – це вогонь, стриманий, щоб зігрівати.
Коли сидиш сам на краю світу, несамовито хочеться ніжності.
Взимку, мабуть, ми найчастіше відчуваємо себе на краю світу.
І тягнемося до ніжності, бо вона місток із самотності.
От тільки до кого цей місток перекинути?
Віртуальні стосунки – шанс хоча б для мрії про ніжність…
Якщо сісти на край деревяного парапету над морем і прикинутись, що весь світ залишився за спиною, можна уявити, що все це – насправді!!! Що ці стосунки(віртуальні) між вами – реальні.
Бо бажання ніжності таке нестримне. А в найближчому, досяжному довкіллі – жодного, хто б міг би цю ніжність прийняти.
Ми довго-довго накопичуємо в собі те бажання. І буває, вивалюємо весь річний запас нерозтраченої любові на першу-ліпшу людину, яка опиниться поруч. А вона, може, зовсім не готова нести таку велику відповідальність, такий почесний тягар. Важко їй, тісно, дихати неможливо… І взагалі – забагато почуттів для тієї одної людини… Намріємо собі ідеальне кохання, а воно завелике на кожного, хто трапляється. От і доводиться посилати його дротами та супутниковим зв’язком – щоб хоч трохи розгубилося дорогою до адресата.
Туди, кудись дуже далеко, на інший край світу. Бо там теж є хтось такий самий сумний і самотній. Сидить на краєчку дерев’яного причалу і гойдає ногами над небуттям. І мріє, щоб йому перекинули місток із самотності. Нехай навіть віртуальний…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347227
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2012
До чого ти ж гидка і противна тварина, так саме тварина інакше про тебе не можливо сказати… Хоча з фейсом в тебе все впорядку, зате в тебе чорна душа… от скажи: ти із сатаною заодно?! Звичайно ти як завжди похитаєш головою і скажеш що я хворий, дибіл чи як ти мене називала останнім часом йобн**им!! Що мені потрібно ходити до психолога, що я не контролюю себе, що я ненавиджу твоїх друзів!! Так, а за що я маю їх любити?! Вони ж тупі,такі як ти, з ними нема про що поговорити, тільки чуєш від них про брекети, вініри, імплантація зубів, пародонтологія, пульпіт і ще всяка не цікава єресь…. За це їх любити?! Чи любити їх за те, що окрім музики з ними нема про що теревенити? А як же вічні теми: про мистецтво, про послання Іоана Богуслова, спорт і т.д… а ти мене так довбала своїми друзяшками…. І до того, я їх *любив* так само, як і вони мене!! Це була відкрита ненависть, вони хоч приховували це, а мені впадло… нєєє, брешу, мені було пофік!! Ти ж пам’ятаєш, що я говорю прямо, якщо мені щось не подобається…
… раджу тобі набиратись розуму мудреців із книг, хватить гуляти з тим лохом і радіти кожному брехливому слові! Тепер я починаю вірити, що кожній дівчині потрібний жорстокий, зрадливий лох!! Колись твоя посмішка мене радувала… не ображайся, але тепер я навіть не можу на тебе дивитись не то що на твою посмішку… Убий свою совість!! А, вона похована разом з нашим коханням! Круто!!!
І не буду я там казати:*здохни тварино* чи так якось ще щось вигадувати… просто цей спогад про тебе помер, помер зразу, як ти так поступила, жорстоко поступила… брехливо поступила.. але тепер я щасливий, можливо зараз щось вийде з однією красивою дівчинкою, а ти там давай, живи своїм життя, і не нагадуй мені про себе… ти це прочитаєш, а я знаю що прочитаєш…. тоді просто посмійся,)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347101
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.06.2012
Зранку Соня поїхала в місто, вирішувати свої питання. Коли катер причалив до острову, було дуже темно.
Соня відразу ж пройшла в свою кімнату, щоб провести себе в порядок і переодягнутись до обіду. Не вспіла вона надягнути інше плаття, як в кімнату з незвичним видом ввійшла Марія.
- Маленька міс питала вас, - сказала вона і закусила губу. - … Вона дуже хоче вас бачити.
- З нею все добре?
- Так, але… - Марія зам’ялась. На її обличчі було видно боротьбу між довгим мовчанням і любов’ю до дитини. – Каже, що бачила сон… Що дуже хоче вам щось сказати.
Соня здихнула х полегшенням.
- Ну, що ж, через хвилинку я прийду, - сказала вона. Потім добавила:
- Не потрібно розказувати це батькові, що я піду до неї, а привести дівчинку в столову ви самі можете.
Юля ще сиділа в халаті. Очевидно, вона щойно проснулась. Соня замітила, що дівчинка спить в західні години, а це недобре. Обличчя Юлі виражало небезпеку.
- Привіт, моя дорогенька, - Соня привіталась з нею, як з подругою і хлопнула своєю долонею в її. – А ну давай, признавайся, зо це Марія мені розказує, що тобі дурні сни сняться…
Юля помахала головою.
- Це не поганий сон, - сказала вона. В голосі дівчинки чулась якась невпевненість. – Цей сон про тебе. Поки я спала, мені наснився голос, і він сказав, що моя мама тебе кличе.
Соня обернулась і подивилась на Марію, але та мовчала, не знаючи, що сказати чи зробити.
- Твоя мама? – перепитала Соня.
Дівчинка кивнула.
- Так. Голос ще тоді сказав, що ти повинна піднятись на кришу в західному крилі і там тебе жде лист…
Соня постаралась зобразити повну спокійність і цікавість, щоб не образити дівчинку.
- Ну, що ж, якщо так, лист, мабуть, дуже важливий, - сказала вона і знизила плечима.
- Дуже-дуже, - підтвердила Юля. – Цей голос сказав, що лист дуже важливий і що ти повинна якнайшвидше прийти.
Соня відчула як голова розривається від думок. Було це сном? Чи якимось таємним планом, щоб… “Щоб що?”- спитала вона себе. Можливо Сьюзан не…?
Соня стряхнула головою. “Я стаю такою ж дурною, як і ті Ленгдони зі своїми привидами”.
Вона повернулась до дівчинки.
- Скажи мені, сонечко, - попросила вона, - а цей голос… Це був чоловічий чи жіночий голос?
Почувши ці слова, Марія ахнула, але Соня не подивилась в її бік, продовжуючи пильно дивитись в обличчя Юлі.
Юля пожала плечима і сказала, ніби повчала маленьку дівчинку, яка нічого не розуміє:
- Це був голос Ангела.
Вона подивилась на Соню так, ніби такі речі повинні бути відомі кожному.
- Тільки Ангели можуть розмовляти з тобою уві-сні.
Соня поцілувала дівчинку.
- Ну дякую тобі, моє сонечко, щоб ти так точно виконала те, що тобі сказав голос. А тепер пообіцяй, що викинеш всі ці думки із голови. Обіцяєш!
Дівчинка кивнула.
- Обіцяю.
Вона була рада це чути.
Соня встала, щоб піти. Уже в дверях її зупинив наляканий голос Марії.
- Ми не ходимо в західне крило.
Соня нічого не відповіла служниці у відповідь і пішла назад у свою кімнату. Вона прекрасно знала, що західне крило дому пустувало. Рей розказав їй, що кімнати в цій частині дому були пусті і не відремонтовані.
Якийсь час вона просто сиділа в своїй кімнаті, роздумуючи над дивним “звістками”. Звичайно, Юля не могла вигадати все це, хоч у дівчинки була гарна уява. А якщо не сама, значить, щось її підштовхнуло на це?
Навіювання у сні? Соня читала в книжках, що іноді пацієнтів психіатричних клінік піддаються гіпнотичних дій під час сну. Команди шепочуть на вухо і ти мусиш їх виконувати.
Може хтось у сні нашептав Юлі в розрахунку, що вона потім проснеться і обов’язково розкаже Соні про те, що їй снилось.
Але хто? І навіщо?
Нарешті Соня встала, лампу і потихеньку вийшла із своєї кімнати.
Пагорби стояли, занурені в смерковий морок. Вся сім’я, напевно, готовилась до обіду. Щось зупинило Соню. Підсвідомий страх заставив її зупинитись. В кожну кутку їй ввижались довгі щупальця тіней, ніби вони тягнуться через чорне провалля, але вона прямо йшла з льодяним серцем, знаючи, що цікавість і дізнатись правду все рівно переможе, думаючи про те, що більш спокійнішого і безпечного вечора чим цей пізній час, все рівно не буде.
Їй тільки і потрібно було, що йти по темним пагорбам, які вели із головної вежі в західне крило дома. Скоро Соня дійшла анфілади, в яких ніхто не був довгий час.
В одному місці Соня нахилилась і провела пальцем по підлозі. Пилюка зібралась під пальцем в грудку, густа і щільна. Тут ніхто ніколи не ходив. І, значить, ніхто не може спостерігати. Просто не можливо повірити, щоб хтось міг пройти по цих підлогах, не потривоживши вікову пилюку, не залишивши слідів, таких, яких залишила Соня.
Соня з сумнівом роздивлялась кімнати і коридори, думаючи про те, що, не зможе сама знайти коридор. Несподівано вона зайшла в приміщення, яке в свій час, повинно було бути бібліотекою. В одному кутку кімнати хисткі сходинки, що підгнили, вели в гору до закритих дубових дверей в кінці маленького коридорчика, що знаходився рівнем вище. Вона запинилась біля підстави сходинок. Було б тупо довіритись цим прогнивши дошкам, які були ненадійні.
Зненацька тонкий промінь світла промайнув по тріщині під дверима. Світло промайнуло, лизнувши темні запилені сходинки і зник. Потім повторилось знову.
Хтось був в кімнаті за закритими дубовими дверима і безшумно рухався з лампою чи факелом…
“Сьюзан”, - подумала Соня, але тут же стряхнула головою, відігнавши від себе цю дурну думку. Духи не повертаються на землю, щоб бродити по ній з тихим стогоном. І якщо сходи з легкістю витримали того, хто зараз зображав за дверима привида, вони легко витримають і її.
Вирішивши це, Соня по-вище підняла лампу, щоб освітити собі шлях, і сміло ступила в перед.
Вона так і не змогла добратись до дверей з її примарним світлом. Гнилі сходи виявились якраз такими ж ненадійними, як спочатку думала Соня. Вони страшно прогнулись під нею з м учительним скрипом і зненацька, відірвавшись від стіни, рухнули в низ, потягнувши за собою Соню, яка ловила руками повітря, намагаючись знайти опору.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346871
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.06.2012
Бушевала гроза в эту странную ночь,
Друг погиб, и ему не сумел я помочь,
Пред глазами стоит окровавленный лик,
Лишь вчера восемнадцати лет он достиг.
Ветер в ивах стонал мне:*Спасайся, бети!*
Завтра тело найбут у туманной реки,
Как печален оборванной жизни финал,
Но в ту ночь о проклятьи я правду узнал.
Было это давно. Не желая нам зла,
Возле города старая ведьма жила,
Собирала коренья,траву и росу,
И стоял ее дом на отшибе, в лесу.
Не творила она ни заклятий, ни бед,
Только дети камнями кидались ей вслед,
И боялись ее - что тут можна сказать,
Так бояться всего, что не в силах понять.
Но однажды решили большие чины -
*Слуги дявола в городе нам не нужни!
Арестуйте ее, и пускай на заре
Эта чертова ведьма згорит на костре*.
Я не вибел того, но я слышу сейчас
Истязаемой ведьмы пронзительный глас,
Ее вопли пробудят меня ото сна,
Умирая в огне, прокляла нас она.
И проклятье живет; за грехи прошлых дней
Мы росплатимся кровью шестерки детей,
Лишь исполнится им восемнадцять лет, тогда
Посилится в их доме навеки беда.
Сколько их доживают последние дни?
Знаком ведьмы отмечены были они.
Говорили, что так показал Сатана,
День, когда из огня возрадится она.
Я все видел. Я был там. При полной луне
Друг мой Гарольд взяв нож и ушол в тишине,
И дрожали навстречу ему зеркала,
Отражая присутствие страшного зла.
Да простит меня Бог, я не смог удержать,
Его руку. На лбу обозначил печать,
Нож вонзил себе в горло он, мертвым упал,
И под грома роскаты я прочь убежал.
И с тех пор я не знаю покоя и сна,
Будет ночь, и меня вдруг разыщет она,
Знак *Одиннадцать* дланью начертит на лбу,
И меня похоронят в закртом гробу.
Был последний год века, искрился апрель,
Птици пели весны торжествуя свирель,
Но поныне, мне кажется, слышен для всех
Старой ведьмы глухой, торжествующий смех
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346797
рубрика: Поезія, Езотерична лирика
дата поступления 28.06.2012
Заледве Соня увійшла в свою кімнату і, з грохотом захлопнула двері, кинулась на ліжко, вона почуло тихий стук. З нервами до того, що її не залишають у спокої, вона встала і з обличчям, яке не передавало нічого доброго, відкрила двері. Перед стояв Рей.
- Виставу закінчено, - процідила Соня скрізь зуби і намагалась закрити двері. Але Рей поставив ногу у дверний отвір і посміхнувся. В його посмішці читалась дружба.
- Пробачте, якщо я не вчасно вмішався у вашу з братом суперечку, - сказав він. – Я не хотів зіпсувати вам задоволення, але зрозумійте мене правильно, я просто не привик бачити, як з нього насміхаються. Тим більше, що він вас кохає і… - Рей дивився їй прямо в очі, і та зрозуміла, що він не збирається заманювати її в пастку, щоб потім посміятись.
Вона почервоніла і відвела очі.
- Я думаю, ви перебільшуєте, - сказала вона. – Єдине почуття, яке ваш брат завжди відчуває до мене, це роздратованість і гнів.
- Не потрібно обманювати себе, - сказав Рей. – Дозвольте дати вам одну дружню пораду. Постарайтесь запам’ятати, що мати такого чоловіка, як Пол, означає поставити себе в небезпечне положення в цьому домі.
Соня сердити подивилась на Рея.
- Знову застереження! В цьому домі, здається, всі помішані на тому, щоб розкидувати направо і наліво тумані застереження, але нікому в голову не прийде пояснити, що тут коїться.
Серйозність зійшла з обличчя Рея. Він підморгнув Соні.
- А я нічого не розказав Полу, так що не хвилюйтесь.
- Що ви не розказали? – Соня була повністю збита з толку.
- Наш маленький секрет, - з хитрою посмішкою сказав Рей.
Соня завелась з напівоберту.
- Мені до цього часу не було відомо, що у нас є таємниці. Великі чи маленькі…
Несподівано Рей схопив її за плече і сказав:
- В смерті Сьюзан є ще хтось, але вам не сказали, - сказав він, понизивши голос майже до шепоту. – Бережіться міс…
І перед тим, як Соня вспіла щось сказати, Рей обняв її і поцілував.
Перше, що побачила Соня, коли Рей відірвався від її губ, був Пол Ленгдон, який стояв в кількох метрів від них у коридорі. Він дивився на Соню і Рея.
- Вибачте, - пробурмотів він і швидко зник, звернувши в довгий хол.
- Вибачте, - сказав Рей, розжимаючи обійми, - але я повинен був це зробити, щоб брат не догадався, про що ми тут говорили. До речі, ви гарно цілуєтесь.
З цими словами Рей помахав їй і швидко пішов в протилежну сторону в яку пішов Пол.
Соня залишилась стояти одна.
Цієї ночі їй снився Пол. Він стояв на обриві, який з усіх боків обдував вітер, і чекав Соню. Вона підійшла зо нього дуже близько, але Пол обернувся і зник.
Почуття неврівноваженості, останніх днів переслідували Соню, іще більше посилились на наступний ранок. Вона проснулась з дивним відчуттям, що події непомітно, ніби поволі, ведуть її до якоїсь розв’язки, результатів якої угадати її було складно. Але події, люди, дім став все страшними.
Соня не знала, що зродити, щоб зупинити тривожний потік подій. Хоч розмова, випадково почута нею минувшої ночі, відповів на деякі питання, і він приніс нові сумніви. Тепер вона точно знала, що смерть Сьюзан не була трагічно-випадковою. Але Соні не було відомо, що сталось насправді. Вона відчувала, що розгадка десь поряд, і нічого на світі не могло тепер заставити її поїхати.
З іншої сторони, і Соня була змушена признатись і цьому собі, вона більше не могла боротись зі страхом. В цьому домі, де в перші дні всі жителі з здивованістю відмітили її сміливість, Соні було страшно.
В цьому домі у Соні не було союзника. Вона не знала, на кого можна покластися. Але самим страшним було те, що Соня не до кінця не знала, хто же був її ворогом. Навіть якщо це хтось із родини, наприклад Беатріс Ленгдон, виявиться не причетною до страшних подій на Перлі, було малоймовірним, що він прийме сторону Соні. Слуги були вірними своїм хазяїнам.
Тупа думка переслідувала Соню: вона повинна поїхати звідси як найшвидше.
Але якщо вона покине острів, таємниця, заради якої Соня приїхала на острів, залишиться не розгаданою.
“Ні, - сказала вона собі. – Я повинна залишитись і дізнатись правду”.
Настрій цього дня, хмурний від атмосфери невизначеності, не випаровувалось з часом. А після випадку з лялькою Юлі Соні стало не пособі.
З тих пір, як вона привезла із міста цю ляльку для дівчинки, Юля не випускала іграшку з рук. Фарфорова леді не пропускала жодного уроку, жодної прогулянки у внутрішньому дворі, і тому, помітивши відсутність ляльки, Соня поцікавилась у Юлі, що з нею сталось.
- Де твоя лялька? – спитала вона, показуючи на місце, куди зазвичай Юля її клала.
- Лялька мертва… - проговорила Юля несподіваним глухим голосом. При цьому вона навіть не підняла очей на Соню.
- Юля, як ти можеш! – Соня була вражена тоном дівчинки. Їй стало страшно від того, що сім’я робить з дитиною… - Як ти можеш так казати? – спитала Соня. – Де лялька?
- Вона впала з скали… - Юля почала хникати - …і розбилась на смерть.
Марія, яка, напевно почула їхню розмову, вийняла щось із коробки, яка стояла поряд кухонного стола, і мовчки подала Соні.
Перед нею лежала лялька. Їй не можна було впізнати. Половину обличчя кудись зникло, рука була відірвана. На іншій руці не залишилось жодного пальця, а ноги витонченої леді висіли на двох тонких шнурочках.
Юля плакала закривши обличчя руками. Соня подала знак Марії, і вони обидві вийшли в хол. Там Соня швидко спитала служницю:
- Що сталось з лялькою? – вона говорила тихо, хоч Юля і так їх не могла чути.
Марія здавалась була засмучена. Вона вперше заговорила так, що Соня не відчула відчуження в голосі служниці.
- Маленька міс вийшла на башточку погратись. Хоча її не дозволяють, там ж дуже небезпечно, а дівчинка часто забуває. Так ось, вона вийшла і, здається, випадково випустила ляльку із вікна, а та взяла і розбилась об каміння. Внутрішній двір то повністю із каміння, самі знаєте…
- О, Боже! – Соня розглядала покалічену іграшку. Намагання полагодити її здавалось марним. Прийдеться в місті купити іншу ляльку. Але не зараз: дитина буде противитись швидкій заміні.
Марія зненацька промовила:
- Так же само померла її мама.
Соня налякано подивилась на служницю. Так, все, насправді, виглядало схожим.
Соня знову подумала про те, наскільки сумним повинна бути життя дівчинки, закритою в замку, налякану сімейними нісенітницями, не знаючи, що таке радість. “Може, - подумала Соня, - Юля повторила смерть мами, піддаючись жорстокій цікавості?”.
Ця догадка заставила Соню після обіду шукати Пола.
Вона була уражена його холодністю, але вирішила, що не буде звертати на це увагу. Зараз її турбував стан дівчинки, і Соня не могла позволити, щоб особисті відносини і почуття до Пола взяли верх над її хвилюванням над долею Юлі.
- Я прийшла, щоб поговорити про вашу дочку, - сказала Соня, стоячи в кабінеті перед столом, за яким сидів Пол. На пропозицію присісти, вона відказалась.
- Мені здається, ви чудово попрацювали з Юлею, - голос Пол звучав дуже офіційно і по-діловому. По-моєму, вона не тільки стала краще вчитись, але й стала більш життєрадісною. І до того ж, нехай мої дії здаються вам дивними, але я хочу сказати, що мене дуже хвилює доля моєї дитини…
- Я в цьому дуже впевнена, інакше я б тут не стояла. Але якщо ви дозволити мені бути відвертою, мені не здається, що дівчинка добре живе. Можливо, з моїм приїздом у неї появився хтось, хто турбується про неї, і вона стала менш нещасною, але цього не достатньо. Я вважаю, що той образ життя, який вона веде, абсолютно не притаманний для дитини.
Пол довго дивився на Соню, але в очах його була пустота. Жодних емоцій. Нарешті він спитав:
- І що пропонуєте?
- Я вважаю, що дівчинку потрібно забрати з острова, - твердо сказала Соня. – Поблизу є багато гарних шкіл, до того ж в деяких невисока плата. Та і вам буде дешевше платити за школу, чим наймати індивідуальні заняття. Я не можу навчити її більше, ніж знаю. Дуже скоро вона підійде то того рівня, коли їй будуть потрібні професіональніші вчителі.
- Я думаю, коли вона підійде до цього рівня, - сказав Пол, склавши руки в знак закінченої розмови, - ми будемо запрошувати більш професійних вчителів. Боюсь, ваша ідея віддати Юлю в школу не стане предметом обговорювання. Але в любому випадку, дозвольте мені подякувати вас за те, що ви зробили.
- Але чому? – вперто перепросила Соня, відказавшись приймати його рішення як остаточне. – Вам далеко не байдужа ваша дочка. І я не вірю, що ви не бачите, як погано їй жити таким життям.
- Моя дочка повинна залишитись на Перлі, - знову проговорив Пол.
Він встав і, підійшовши до дверей, відкрив їх:
- А тепер вибачте, я повинен працювати…
Ця ж праця і стала причиною розмови в той вечір за обідом.
- Я спілкувався з одною нью-йоркською фірмою, вони займаються капіталовкладеннями, - заговорив Пол. Коли міняли страви. – Так ось, вони пропонують солідну суму грошей. Як я зрозумів, група покупців зацікавлена в тому, щоб тут влаштувати курорт.
Беатріс Ленгдон посміхнулась.
- Ти собі можеш уявити, як по нашому острову почнуть розходити кучі приїжджих людей? – звернулась вона до Рея. – Товсті старі чоловіки з ключками для гольфу і ще більш старіші жінки з собаками.
- Боюсь діло може дійти до того, - сказав Пол, всім своїм видом показуючи, що його це не бентежить. – Я попросив трішки більше, ніж вони пропонували, і якщо вони будуть згідні підняти ціну, я готовий продати острів.
Беатріс Ленгдон побіліла.
- Ти не зробиш цього, - сказала вона гнівно. – Я просто не дозволю тобі.
Пол залишився холоднокровний до її слів.
- Ви не зможете уникнути продажу, і вам це відомо, - сказав він.
В повному мовчанні Беатріс Ленгдон холодно подивилась на сина. Коли вона знову заговорила, її тон був такий же високий.
- Але чому, скажи мені.
- Все дуже просто. Ми більше не можемо тримати острів. Володіння в Шотландії менше і дешевше. Ним простіше керувати. Якщо продати все, що у нас є крім будинку в Шотландії, ми зможемо в повному комфорті жити до кінця своїх днів, замість того, щоб економити кожен день.
- Але справи йдуть краще, ніж в минулі роки, - сказав Рей.
- Це все дякувати грошам Сьюзан, - з сумом сказав Пол. – Але все рівно цих грошей мало, щоб підняти все хазяйство і тримати його.
- Але є ще доля Юлі, яку залишила твоя дружина, - з азартом заговорив Рей. – Невже ми не можемо взяти частину цих грошей!
Пол негативно похитав головою.
- Не потрібно говорити дурниці. Ми не можемо трати ці гроші.
Беатріс так сильно вдарила долонею постолі, що затремтів хрусталь і посуд.
- Ох ця жінка! – крикнула вона. – Богу відомою, як я її ненавиділа. Навіть коли померла, примудрилась сховати від нас свої гроші.
- Мамо! – сказав Пол.
Вперше за увесь час, що вони сперечались, він звернув увагу на Соню, яка сиділа за столом.
- Пробачте нам цю сцену, - сказав він, обернувшись до неї. – Запевняю вас, все скінчено.
З цими словами він суворо подивився на маму і брата.
Беатріс Ленгдон, однаково не змирилась.
- Ти забуваєш пор одне. Дім в Шотландії не схований від людських очей так, як цей дім. А це ж може бути серйозною проблемою, правда ж?
Хоч Соня і не зрозуміла чому, вона побачила, що ця фраза дуже засмутила Пола. На якийсь час Пол затих, але врешті-решт сказав з посмішкою:
- Наша вчителька все рівно запевняє, що Юля все-одно має поїхати з острову. Можливо вона має рацію.
Беатріс посміхнулась у відповідь. В її посмішці був холод.
- Ти не посмієш, - сказала вона попереджувальним тоном.
Рей встав із-за столу і, підійшовши до Соні, прошептав її на вухо.
- В Шотландії тільки трішки холодніше. Так що я не думаю, що вам там буде непогано.
- Мене що, погрузять разом з меблями, як річ? – спитала Соня.
- Ну звичайно! Ви ж саме дорогоцінне, що ми маємо.
З цими словами Рей розсміявся і подивився в обличчя брата.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346644
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.06.2012
Прощавай. Ти знову не стала моєю, а я залишився твоїм. Нічого, ще прийде час і я вхоплюсь за тебе. Та чи це буде в теперішньому житті? Побачимо…
Ти запам’ятаєшся мені такою ж красивою, як і колись, як тоді, коли я вперше побачив тебе, відчув твій запах, твій подих, твою специфічну ніжність і буремність. Я закохався в тебе… Ти неперевершена..!!!
Пам’ятатиму тебе і чекатиму на тебе. Завжди, за будь яких обставин, адже тільки здатна розставити все по місцях в моєму житті. Ти робиш мене особливим і тільки з тобою я відчуваю, як ртуть мої крила, невидимі крила, які вже, потроху, починають здіймати мене в небо, до хмар, де час від часу на мене чекаєш Ти. І хоч ми не ладнаємо, хоч ми часто сваримось, часто забуваємо один про одного, та все ж таки ми разом. Ось що робить наші стосунки особливими, притаманні тільки нам.
Я милуюсь тобою завжди, коли ти приходиш, а коли ти йдеш – нестримно сумую за тобою. Тільки цього разу повертайся швидше! Я хочу якомога швидше відчути на собі свій дотик, побачити твої чари, які так притягують мене, відчути твоє тепло, побачити твою красу і природність, відчути перемінність твого настрою і знову ображатись на твій паскудний, але такий рідний мені, характер.
Твоє волосся, яке так гарно розвівається під мій подих, твої очі, які так гармонізують з твоїм єством, твої мрії, мрії стати сильнішою, твоя легка і непомітна хода, твої зміни настрою, твій голос, твої розповіді, твоя неповторна енергійність, твої таємниці, переживання, дуки, сподівання, наївність, наполегливість, слабодухість, сила духу, відчайдушність, невпевненість, цілеспрямованість, самотність, відчуженість, людяність… Твої руки. Вони неперевершені. Це найкращі руки, котрі я коли набудь бачив. Вони такі ніжні й такі теплі. Твоя посмішка. Притаманна тільки тобі. Така щира і трохи тривожна. Твій погляд. Незабутній погляд зелених очей… Твої буркотіння спід такого чарівного носика. Твоя впевненість у завтрашньому дні, дитячість, дорослість, самовідданість, незаангажованість, відкритість, замкнутість, сором’язливість, невпевненість. Твій егоїзм, самозакоханість, твоя “англійська” манера йти не попрощавшись, твої думки про самодостатність, самовпевнені слова, незначущість; ТВОЯ ОСОБИСТІСТЬ! Якою вона буде при нашій наступній зустрічі? Якоб ти станеш? А може, краще, допоможеш виростити мені крила і будемо літати. В небо – туди де “наше місце” де нас не знайдуть. Де будуть відчувати нашу присутність. Але не помічатимуть. Де навчаться цінувати нас разом і поодинці, де навчимось цінувати одне одного й ми.
Прошу, не тікай. Не залишай мене одного. Без тебе я тільки смертний, як всі інші! Скажи де тебе шукати якщо стане погано?
Добре, йди, лети, тікай. Тільки не оглядайся назад – і не повертайся – це погана прикмета, а нам ж так багато встигнути потрібно! Ти просто прийди. А я, як завжди, чекатиму. Я впізнаю тебе по твоїй енергетиці – такій світлій і чистій, по твоєму запаху, по твоєму почерку. Я чекатиму. Чекатиму скільки тобі буде потрібно і надіятимусь, що цей час без тебе всього лише випробування і що воно останнє, а скоро буде винагорода. Я сильний. Але сильний тільки коли живу тобою!
Прошу тебе, приходи швидше. Ти знаєш де мене шукати. А я знаю де на тебе чекати. Зустрінемось там. Все, не кажу тобі “прощавай”, але не кажу до “побачення”. Просто використай свою “англійську” манеру востаннє піди. Але попрошу тебе про одну послугу: зроби те, що я так люблю в тобі – поцілуй мене. Хай цей поцілунок буде щастям і відчаю водночас, нехай твої вуста прошепочуть мені те, що я знаю і так хочу почути, хай освіжать мене і втамують спрагу до тебе хоча б на деякий час, ні, просто на деякий час. Я чекатиму. Спасибі.
Я кохаю тебе. Ти єдина в моєму житті. Ти мій янгол, моя наснага, ти мій “Заїр”. Приходи швидше частино моя. Приходи, ВЕСНО!!!
Твій хлопчик, хлопчик весни.
Цілую і проводжаю тебе своїм найніжнішим і найсолодшим повівом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346590
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.06.2012
Прямовисний схил наших гір і навіть її вершина здається такими близькими, що тільки простягнути руку – і торкнешся їх. Ця оманлива, мовби безповітряна близькість вабить до себе. Мимоволі хочеться злетіти і полинути туди через багатокілометрову далину – і віддатися ніжності почуттів, забути страждання. Полетіти в той пурпурно-золотавий вир на схилі пагорба, заритися з головою в жовто-зелене листя. Неначе величезну барвисту подушку. І заплакати. Так, як може плакати людина лише в молодості – ревно, навзрид, щоб на душі полегшало…
Якийсь незвичайний місяць… Уже середина серпня, а в повітрі ще не висить туман. Тому наші гори і здаються такими близькими. Здається, що осінь по-багрянила ліс, а сонця тільки по-літньому зігріває.
Ось воно, повільно заходить за пагорб. В тому кінці кладовища вже лягає тінь від пагорба, а тут, де стою я, ще світить сонце, розкидаючи промені по запалих могилах.
Тільки повітря холоднішає враз. Якесь пізнє, приблудне павутина прилипла до мого обличчя. Я змахнув його. Якби хтось зараз мене побачив, мабуть, подумав, що я змахнув сльозу.
Навкруги тихо. Надгробні промови закінчились. Не чути вже й стукоту грудок землі об труну. Не шурхотять і лопати могильників – вони вже закидали яму свіжою землею. Як швидко виросла могила!
Дерев’яний надгробок схожий на інші… на всі надгробки на цьому кладовищі. І літери такі. І напис такий самий. Лише сила-силенна вінків – ось що незвичне для кожної могили.
Навкруги мертва тиша. Могильники вже відійшли і стали осторонь, спершись на лопату, ніби хотіли показати з урочистим співчуттям: от і кінець. Як спритно, як швидко насипали вони могилу! Це теж своєрідне мистецтво, і, як кожний справжній професії, цій властива не тільки своєрідна техніка, але й гуманність. У спритності й швидкості могильників виявляється якась людяність, бо поки вони не скінчать своєї роботи, ті, що втратили близьку людину, не можуть змиритись з цією втратою, не можуть визнати, що це – кінець. Бо ж душевний біль спричиняє лише те, що здається ще не втраченим на завжди.
Але чому ж не тамується біль у моїй душі, чом і досі в горлі стоїть клубок? Адже це кінець. Кінець назавжди нашому коханню; кохана пішла дальше, пішла по-своїй стежині, а я спочиваю тут, під свіжою могилою, на цьому мовчазному від осінньої туги кладовищі. Може, тому так боляче, що наше кохання обірвалось так раптово, безглуздо? Чи, може, тому, що незбагненне часом дужче, нещадніше кидає нам в обличчя закон життя, неминучість, ніж те, що вважається закономірним, пояснимим; так воно ведеться…
Чекаєш, що наступний дер принесе спасіння від усіх бід… Сподіваєшся – ось почнеться нова, щаслива пора життя і можна буде все почати з початку… а тим часом те, що сталося, ніколи не почнеш заново!.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346404
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.06.2012
Трішки пізніше Соні прийшло в голову, що Рей не був здивований, коли побачив розбите дзеркало. Так чи інакше, він, напевно, очікував побачити щось не будь подібне. Недарма він радив Соні пронести дзеркало так, щоб ніхто не бачив і не знав, і навіть сам взявся підняти його наверх, щоб було підозр, і сам його потім повісив.
А це говорило про те, що, хто не будь, але тільки не Рей, розбив дзеркало. Скільки він зусиль доклав, щоб потім розбити. Але якщо не Рей, то хто міг це зробити?
Сама сильна підозра падала на Беатріс Ленгдон. Рей ж говорив. Що їхня мати не любить дзеркал в домі. Але ні, це маячня… Був хтось ще… І він точно не був привидом чи духом. Жива людина запросто зайшла до неї в кімнату і розбив дзеркало.
Після багатьох думок Соня вирішила, що не стане піднімати це питання в розмовах з Ленгдонами. Тоді той, хто це зробив, щоб налякати її і відправити з острова, буде дуже розчарований. Кілька кусочків скла буде недостатньо, щоб вона втекла з страху.
Що стосується сірників, Соня на цей раз не сховала їх, а спеціально поставила їх на те саме місце. Нехай думають, що малюнок із значком готелю не має для неї ніякого значення.
Увесь день вона вела себе так, ніби нічого не сталось. Ніхто із Ленгдонів, зі своєї сторони, не давав поводу думати інакше. Все, здавалось, йшло, як звичайно, але вечором, коли Соня нарешті усамітнилась в своїй кімнаті, вона відчула, що їй не пособі. Вона попробувала читати, щоб відволіктись від дурних думок, але її увага була прикріплена до подій вчорашнього дня.
Нарешті, зрозумівши, що заснути не вийде, Соня взяла в руки лампу і вийшла із кімнати.
У величезному холі було порожньо і темно. Вона спустилась вниз в гостинну. Світло, яке лилось із дверей на кухні, говорило про те, що Марія все ще мила посуду, а тонка біла смуга з-під дверей Пола, вказувала на те, що хазяїн у себе в кабінеті. Більше нікого із Ленгдонів не було видно.
Знявши в коридорі з вішалки свій плащ, Соня накинула його на плечі і тихенько вискочила через темний коридор в бокові двері.
У внутрішньому дворику вона відразу відчула холодне повітря темної ночі. На небі було видно лишень кілька зірочок. Решта були під темними хмарами. Соня пішла прямо до фонтану.
Всівшись на кам’яний бордюр, вона поставила поряд лампу. Вода, яка вспівала за день кілька разів то замерзнути і перетворитись в лід, то розтанути знову, була чорного кольору і зберігала холод зими. Соня без всякої цілі провела рукою по застиглій поверхності і подивилась в обличчя наяд, ледве помітні в темноті. В сутінках здавалось, що вони здивовані її присутністю не менше, ніж в той день, коли Соня вперше приїхала на острів. Вона стала з цікавістю дивитись в їхні обличчя, ніби намагалась розгадати ті таємниці, яким наяди не перестають лукаво посміхатись.
Потім Соня перевела погляд на Нептуна. Бог морів стояв з суворим кам’яним обличчям. Здавалось, всім своїм видом він старався придати ще більше серйозності тим застереженням, які з усіх сторін шептала ніч:
- ТІКАЙ З ПЕРЛЮ!
- Може, мені дійсно треба поїхати, - прошептала Соня, звертаючись до статуї бога. Вона довго дивилась в холодні очі Нептуна, потім, ніби він підказав їй щось, проговорила в голос:
- Ні, я не можу поїхати. Це означало б признати себе переможеною. Я не відступлю і все-одно доб’юсь своєї цілі.
За спиною почувся скрип відкриваючого вікна. Соня обернулась з винуватим обличчям. Світло із кабінету Пола лився в низ, розбиваючись об каміння, якими був виложений внутрішній двір.
Пол стояв спиною до вікна і тому не міг бачити Соню. Він щось говорив Рею, спираючись спиною в книжкову тумбочку.
Соня піднялась, що піти, але долетівші слова Пола заставили її залишитись. Вона замерзла.
- … все одно не дам їй поїхати з острова, - в голосі Пола відчувалась енергія і рішучість.
Соня знову присіла на кам’яний бордюр фонтану, намагаючись сховатись в тіні глузливих наяд. Із того, що вона почула, їй стало ясно, що Пол і Рей говорять про неї, але Соня не любила тих, хто слухає під вікнами, вона відчула, що не може встати і піти.
Відповідь Рея вона не почула, а вітер, а раптовий вітер з моря, заглушив голос Пола. Він відійшов від вікна. Соня якийсь час іще боролась із своєю совістю, роздумуючи про те, зайти їй в дім чи залишитись, але в кінці-кінцем узнати правду перемогла.
Вона тихенько піднялась і, нечутно ступаючи по-камінням прокралась ближче, стараючись не попасти в білий квадрат світла, який палав із вікна.
Тепер говорив Рей. Соня почула:
- … теж саме, що сталось із твоєю дружиною.
- Хто ти такий, щоб стверджувати, що це був нещасний випадок? – сказав Пол.
Соня так вжалась в стіну, що крізь плащ відчула кожний камінчик наповнений холодом. Її серце стукало так сольно, що Соня подумала, що Пол і Рей зараз почують його стук в кімнаті.
Коротко і сухо розсміявшись, Рей говорив:
- Це було не нещасним випадком. І ми двоє це знаємо.
- Ну гаразд, - після паузи проговорив Пол. – Нехай нам обом це відомо.
Камінь під руками здавався все холоднішим. Звідкілясь здалеку вітер доносив рівномірний шум хвиль, які розбивались об прибережні скали, поряд тихенько фурчав фонтан. Із кухні, де все ще возилась Марія, йшов теплий запах свіжого хліба.
І так, смерть Сьюзан не була трагічно-випадковою. Соня відчувала, як її роздирає ненависть. Якась чистина її “Я” завжди вважала, що Сьюзан стала чиюсь жертвою і ця частина могла тепер радіти. “Інша” Соня була готово до помсти.
Вона стряхнула головою, ніби намагаючись відігнати погані думки, і все ж продовжила підслуховувати.
- Якщо вона залишиться, з нею станеться те саме, що із Сьюзан, - заявив Рей.
- Але я не можу допустити, щоб вона поїхала звідси, - сказав Пол, повертаючись до вікна. Соня ще сильніше прижалась до стіни.
- Прокляття! – крикнув Пол.
Соня здригнула. Вона згадала, що забула лампу біля фонтана, яка ярко світила посеред темної ночі. Її просто неможливо було не побачити.
- Хто тут? – закричав Пол.
Соня нічого не відповіла. Через кілька секунд вона почула, як він з шумом вийшов із кімнати в коридор, який вів у внутрішній двір. Їй не залишилось нічого іншого, як тікати.
Вона миттю кинулась до воріт, які виходили на стежку, яка вела до причалу.
Соня збігла вниз по високим камінним сходам, не відчуваючи під собою ніг. Плащ розвіявся і, тримаючись на одному ґудзику, хлептав по спині. Холодний вітер, зжатий масивними кам’яними стінами, налітав поривами, бив в обличчя і тріпав волосся. Здавалось, він хотів заморозити сльози, які збігали по щоці.
Чиясь тінь зненацька відділилась від стіни і вирішила перейти дорогу. Соня закричала від страху і чим дух побігла в перед, але здоровенна рука схопила її за плечі. Вона різко розвернулась і побачила прямо перед собою перекошене ненавистю обличчя Франца.
- Що вам тут потрібно?! – прохропів він.
- Негайно відпустіть мене, - закричала Соня, не знаючи, якого відчуття більше – страху чи гніву.
Зверху донісся голос Пола.
- Ей, хто там внизу? – прокричав він. – Франц, це ти?
- Я, містер Ленгдон, - відізвався він і послабив хватку.
Через хвилину Пол спустився вниз, і Соня побачила його камінне обличчя від гніву. Коли він роздивився Соню, його очі наповнились гнівом.
- Що вам тут потрібно? – повторив питання Пол.
Соня опустила голову і сказала:
- Мені не спалось і я вирішила вийти подихати свіжим повітрям і спустилась сюди подивитись на хвилі.
- Вам прекрасно відомо, що я не люблю, коли ви розгулюєте по-ночах, - в голосі Пола пролунала погроза.
- А вам чудово відомо, що я не люблю, коли на мене нападають по-ночах, коли за мною стежать і розмовляють, як з дитиною, яка нашкодила.
Говорячи це все, Соня пройшла мимо, високо піднявши голову.
Але Пол не був вповноважений здаватись. Він швидко обігнав її і став на сходинку вище. Круто розвернувшись, він опинився з Сонею обличчя в обличчя.
- Це ви залишили лампу біля фонтану? – спитав він.
- Звичайно я, хто ж іще, - Соня була ображена не на жарт. – А ви, напевно, подумали, що це привид?
Поволі піднімаючись по сходам, вони підійшли до воріт і увійшли у внутрішній дворик.
- Значить, - проговорив Пол, не звертаючи уваги на уїдливість Соні, - ви підслуховували, стоячи під моїми вікнами!
- Ви ще більш безтактні, ніж я думала, - сказала Соня, піднімаючи лампу з кам’яного підніжжя. – З чого ви взяли, що мені буде цікаво слухати, стоячи під вікнами? І до того ж, - Соня показала лампою в сторону вікон, - ваші вікна були закриті, так що я нічого не могла б почути.
Сказавши ці слова, вона з полегшенням подумала, що в її словах все-таки була частинка правди.
Вона зовсім не збиралась виправдовуватись перед Полом. Потрібно вести себе так, щоб йому і в голову не прийшло, що вона в чомусь винувата.
Соня пройшла мимо Пола до дверей, які вели в темний хол, навіть не глянувши в сторону Рея, який підійшов до вікна і спостерігав сцену, яка розгорілась.
- Я повинен знову вас попросити не гуляти по-ночам, - крикнув Пол її в слід. В його голосі відчувалась кип’ячий гнів. – Не заставляйте мене до жорстких методів.
Соня зупинилась. Вона розвернулась і подивилась на нього, відчуваючи, що більше не може себе стримати:
- До жорстких методів, кажете… Це, дозвольте дізнатись, до яких? Може, ви збираєтесь закривати мене на засов, як ви це робите з власною донькою? Остерігайтесь, містер Ленгдон! Я вашою полонянкою ніколи не була. І не буду! Запам’ятайте це!
В світлі вікна було самітно, як поблід Пол. Він нічого не сказав у відповідь. За то Рей, захлопав в долоні.
- Браво! – крикнув він, висовуючись із вікна. – Я думаю, брат, ти найшов достойного собі суперника. Я ж казав тобі, в неї характер те що потрібно.
Соня повернулась до Рея. Його слова ще більше її розізлили.
- А ви… - викрикнула Соня крізь сльози, - ви просто…
Вона так і не могла підібрати потрібні слова, щоб відповісти Рею. Замість того, вона швидко вбігла в дім. Думаючи тільки про те, щоб десь сховатись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346396
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.06.2012
Соня прокинулась рано вранці. Світло дня показалося їй блідим і холодним.
Скоро прийшла Марія і принесла каву і булочки. Служниця і зазвичай вела себе стримано, але сьогодні вона була дуже замкнута в собі.
Соні не давала спокою вчорашня розмова з Полом: дізнавшись про неї, Рей і Беатріс Ленгдон дуже змінили думку про Соню.
Соня подумала, що, можливо, Марії щось відомо і вирішила спитати.
- Марія, - звернулась до неї Соня. – Ви ж давно служите у Ленгдонів, правда ж?
Служниця, яка ще не вспіла дійти до дверей зупинилась і насторожено обернулась.
- Я служу з тих пір, як одружилась, - сказала вона впевненим тоном.
- Значить, ви по-любому знаєте або чули всі сімейні історії.
Соня замітила, як Марія зжалась, і тому продовжила:
- Я маю на увазі історію про чудовиськ, про монстрів… Вам інколи буває страшно?
Марія нарешті підняла погляд, і Соня замітила, що її очі розширились від страху. Служниця виглядала так, ніби боялась, що за кутка кімнати чи із-за навісок на неї наскочить якийсь демон чи вампір.
- Я дала собі слово, що, попередивши вас, більше не повернусь до цієї теми, - сказала Марія дуже тихо. – Вам потрібно їхати звідси, міс. В день вашого приїзду зійшов кривавий місяць. І він відмітив вас як свою нову жертву.
- І чого мені потрібно боятись? – перепросила Соня, відчуваючи, що тон Марії наганяє на неї страх.
- Запам’ятайте мої слова. Страшна доля і страшний кінець ждуть вас, і злий дух ходить за вами із кімнати в кімнату, із холe в хол…
З цими словами Марія швидко вийшла із кімнати, перед тим, як Соня вспіла щось сказати, двері за служницею захлопнулись.
“Іще одне застереження”, - подумала Соня.
Вона зробила ковток кави. Їй прийшло в голову, що всі ці підозри, які йшли від інших людей, є їхнім планом, щоб налякати її і примусити поїхати.
“Ну що ж! – сказала вона собі. – Одними таємницями та попередженнями мене не залякаєш”.
Соня відчула, що їй полегшало. Вона посміхнулась сама собі. Справді злий дух! Нещасна Марія не чула за все життя жодного доброго слова, не бачила жодної посмішки. Тому вона вже марить цим. Нещасна жінка! Вона прожила поряд з Ленгдонам так довго, що всі ці дурні історії наскрізь зруйнували її мозок.
Вчора під дією депресії і погано настрою, дивлячись в палаючі очі Пола, вона так легко повірила в правдивість історій! Але сьогодні, при світлі дня, Соня побачила, наскільки це було тупо.
Вампіри! От би зараз розказати про все це Лі Бендеру. От він би розсміявся.
Але варто їй було пізніше спуститись у велику темну кухню, де вже сиділа і чекала уроків Юля, як старі страхи і сумніви перемогли здоровий розум. Все те, над чим Соня сміялась півгодини назад, здалось їй тепер зовсім не смішним.
Колись щось сталось у цьому великому старому будинку. Те, над чим не посмієшся. Сьюзан загинула і причини її смерті невідомі. Та і самі Ленгдони були незвичайними людьми.
Юля росла в поганих для дитини умовах, а її батько натякав Соні, що в дівчинки була якась дивність, щось страшне, пов’язане із старими легендами його країни.
Звичайно, йому це тільки здавалось. І все ж, коли вона побачила Юлю, Соня відчула легкий укол страху і їй стало соромно. Соромно, що вона могла подумати про це, дивлячись на маленьку безневинну дівчинку.
Юля бавилась лялькою, яку Соня купила для неї в місті. Лялька була виготовлена дуже акуратно.
Юля привіталась з гувернанткою і помахала їй рукою ляльки, і Соня, відкинувши свої підозри, з радістю привіталась з ними двома.
Їй дуже подобались ці ранкові заняття з Юлею. Дівчинка була просто прекрасна. Не дивлячись на дивний образ життя, в ній був фонтан радості і оптимізму і ці почуття від маленької дівчинки вливалися в Соню.
Не дивлячись на поганий настрій, з яким Соня кожний раз спускалась на кухню, побачивши Юлю, вона почувала себе краще і спокійніше.
Поки вони займались, Марія тихенько працювала в іншому кінці приміщення і, здавалось їх не помічає. Один чи два рази на кухню приходив Франц і приносив Марії продукти.
Соня впіймала себе на тому, що зовсім по-інакшому дивиться на цю людину. Їй надоїла цікавість. Звичайно, він був самий нелюбимим, злим від всіх інших мешканців Перлі. Вона в першу чергу була готова боятись іменно його.
Один раз Франц несподівано повернувся і впіймав Соню на тому, що вона розглядає його. Холод страху пробіг у Соні по-спині, коли вони зустрілись поглядами. На неї ніби дихнула сама смерть. Погляд Франца здавався колючим і жорстоким. І все ж вона не раз замічала, як цей погляд ставав м’якшим, наповнювався нормальними людськими почуттями, коли Франц дивився, - ні, не на дружину, - на Ленгдонів, а особливо на Беатріс. Значить, цьому чоловіку теж були притаманні людські якості, не дивлячись на те, що життя зробило його жорстоким.
В одному Соня була впевнена. Франц не любив нікого і нічого, крім Ленгдонів і їх острову. В цьому було все його життя.
У Соні була звичка, кожний ранок водити Юлю на прогулянку в внутрішній двір, щоб дитина змогла получити ковток свіжого повітря і побути на сонечку. До того ж, тут можна було не слідкувати за кожним своїм словом. Навряд хтось чув, про що вони говорять, а підійти непоміченими у дворі було просто не можливо.
До останнього часу Соня старалась не говорити з Юлею про маму, щоб не тривожити дитину неприємними спогадами про втрату, які напевно були ще свіжими. Але вчорашня розмова з Полом поставила багато питань, на яких Соня не знаходила відповідь і вона, вирішила діяти.
- Юля, - почала Соня спокійним і красивим тоном. – Ти ж ніколи не розказувала про свою маму. Ти ж не забула її, правда?
Юля насторожено подивилась на Соню, і та подумала, чи не попередили Ленгдони маленьку, щоб вона не говорила на цю тему. Але в цей момент дівчинка сказала:
- Я пам’ятаю її. Вона була дуже красива.
- І дуже добра…? – спитала Соня.
- Так, - сказала невпевнено Юля і добавила:
- Вона була дуже нервова.
Соня пригадала душевний стан сестри, як його описував Доктор Моріс, і те, що розказував про Сьюзан Рей.
Потрібно дивитись правді в очі: Сьюзан не підходила на роль мами.
- Ти, напевно, дуже жалієш, що її нема? – спитала Соня. Юля повністю була в книжці-розмальовці, кивнула головою. Так і не получивши відповідь, Соня знову обережно спитала:
- А ти пам’ятаєш, як це сталось?
Юля помахала головою.
- Я тоді спала.
- Але все рівно, ти ж повинна щось пам’ятати, - сказала Соня. Вона наклонилась над дівчинкою і подивилась на неї нетерплячим поглядом.
Юля підняла очі, і в них читалось здивування, ніби їй вже не перший раз задають це питання.
- Я не пам’ятаю. Чесно… Я тоді спала, а до мене прийшли і щось казали і бабуся і тато, і Марія. Бабуся мене всю цілувала, а я не могла проснутись. А коли я проснулась, вони сказали мені, що мами більше нема…
Дівчинка з важкістю договорювала останні слова і розплакалась.
- Моя бідненька! – проговорила Соня, обійнявши плачучу дівчинку. – Зайчику, пробач мені, будь ласка… Я зовсім не хотіла тебе так розчулити. Прошу тебе, пробач мені. Ми більше ніколи-ніколи не будемо про це говорити.
Соня з радістю побачила, як природний оптимізм і життєрадість дитячої натури швидко бере гору над сумом. Через хвилину Юля по-дорослому сказала Соні:
- Мама завжди говорила, що я ще зовсім дитина.
- Я не вважаю, що ти дитина, - сказала Соня. – Я б сказала, що ти прекрасна молода дама.
- Я така рада, що ти до нас приїхала, – сказала Юля, прижимаючись до плеча Соні. Я молилась, щоб ти приїхала і мені не було так нудно.
Тепер настала черга Соні стримувати сльози.
Перше, що побачила Соня коли зайшла до кімнати годиною пізніше, було дзеркало, розбите дзеркало… Його повісив Рей, Соня чекала, що хто не будь із членів сім’ї підніме це питання, але ніхто не говорив жодного слова. І тепер дзеркало було розбите на кучу осколків, які розкидували тисячі іскор, проломлюючи сонячні проміння, які падали з вікна на підлогу. Дуже розсердженою, щоб чогось боятись, Соня різко потягнула за шнурок, визиваючи Марію.
Коли через хвилину служниця увійшла в двері, Соня суворо спитала:
- Що ви мені на це скажете?
Марія дивилась то на кусочки дзеркала, то на хазяйку кімнати.
- Нічого не розумію… Здається ви розбили власне дзеркало, - нарешті сказала жіночка.
- Я нічого не розбивала! – Соня стрималась, щоб не закричати.
На обличчі Марії було здивування.
- Але ж воно розб… Уламки по-всій кімнаті.
- Його розбив хтось інший, хто заходив до мене в кімнату, - сказала Соня. – Розумієте? Хтось зайшов в мою кімнату, поки я була внизу в дворику, і спеціально… - Соня впіймала себе на тому, що не має ніякого права кричати на служницю. Є два варіанта: або Марія справді нічого не знає, або знає, але говорити немає права.
- Ой, не звертайте увагу, - сказала вона, взявши себе в руки. – Я прошу пробачення, що так розкричалась. Все це потрібно прибрати. Де я можу взяти віник і совок?
- Я зараз принесу, - відповіла Марія і в її голосі чулось полегшення, що допит нарешті скінчився.
Своєю смішною ходьбою вона вийшла із кімнати і через кілька хвилин повернулась з усім необхідним. Вони разом почали збирати кусочки від дзеркала.
Вони сиділи на курточці на підлозі, коли в кімнату зайшов Рей.
- Мені здалось, що тут хтось кричав, - сказав він. І тут його погляд впав на кусочки.
- Ого, а що тут трапилось? Що з дзеркалом? – спитав Рей.
- Хтось розбив його, - сказала Соня, не відриваючи очей від підлоги, - і я вирішила… Ой! – вона крикнула, коли кусочок скла забився в її палець.
Соня акуратно витягла його з пальця і кинула у відро.
Рей швиденько підійшов, присів поряд і взяв її руку в свою. На місці порізу появилась маленька крапелька крові. Рей, ніби зачарований, дивився, як капелька росте.
- Дивлячись на сімейні вірування, - сказав він і з посмішкою подивився в очі Соні, - я повинен бути зачарований вашою кров’ю. І я бажаю лизнути її з вашого пальця.
Рей знову подивився на кров, і його посмішка стала ще ширшою.
- До речі, я і справді хочу лизнути вашої крові, - з цими слова, він підніс руку Соні до губ і зробив те, що хотів.
В інший час і в іншому стані морального духа, Соня прийняла б цей вчинок, як звичайну балуваність, але тепер вона поморщилась і неприязно відсунулась від Рея.
- Знаєте, - сказала Соня, кинувши швидкий і тривожний погляд в сторону Марії, яка, здавалось, не замічає їх, - я лишень ваш працівник, і я не думаю, що вам потрібно про це забувати.
- Запевняю вас, моя прекрасна леді, що тепер, коли я так близько познайомився з… - Тепер, коли я точно знаю, хто ви є насправді, я нізащо не забуду, як повинен себе вести.
Ці слова Рей проговорив з посмішкою, і Соня не могла знати/, що він має на увазі. В цей момент Марія, закінчивши прибирати, піднялась з підлоги і направилась до дверей. Рей теж встав, ніби збирався вийти слідом за нею, але потім передумав і повернувся до Соні.
- На вашому місці я б закрив або забинтував ранку, а то, вамп… можуть побачити…, - сказав він і, підморгнувши, вийшов із кімнати.
Нічого не зрозумівши, Соня мовчки дивилась йому в слід. Слова Рея дзвеніли в її вухах. Було це просто жартом? Чи Рей знав, хто вона насправді? І якщо так, то що він збирається робити? Якщо Рей буде мовчати, тоді нема чого боятись. Але якщо він розкаже своєму брату… Соня була впевнена, що Пол розсердиться. Вона була впевнена, що він вижене її з острову, і їй так і не вдасться розкрити таємницю гибелі своєї сестри.
І до того, Подумала Соня, вона назавжди втратить Пола Ленгдона.
Вона взяла аптечку, щоб чимось промити ранку. Поріз був настільки маленьким, що його непотрібно було бинтувати. Соня почала ритись по аптечці в пошуках банта. Зненацька її погляд зупинився. На самому дні лежала маленька коробочка сірників із того готеля на березі, де Соня зустрілась з Анжелікою Берк і взяла її ім’я.
Соня інстинктно вхопила і з усіх сил зжала коробочку. Повернувшись, вона подивилась туди, де на стіні висіла пуста рама дзеркала.
Вперше вона відчула, що їй дійсно страшно. Марія, з її попередженнями була права. Її справді переслідувала смерть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346080
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.06.2012
Ходять живі серед мертвих і волають до них, але не чують їх
мертві, бо мертві.
Живі були колись мертвими, але мертві ніколи не були
живими, бо мертві.
Мертві народжуються мертвими, а живі вмирають живими, але не
знають цього мертві, бо мертві.
І ходять мертві по живій землі, і будують собі палаци, схожі
на могили, і могили, схожі на палаци.
І де б не були мертві, шукають вони спокою і не знаходять його, бо
всюди мертві.
І проходить між ними смерть, і схиляються перед нею мертві, не
сміючи підняти око, бо раб не може поглянути на господаря свого.
Широко розкриті очі у мертвих, але сліпі вони, бо дивляться в тьму.
Розцвітає земля, і плодоносить земля життям, але не бачать цього
мертві, бо мертві.
Плаче земля, і завмирає земля від горя, що не бачать цього мертві
тому що не знає земля, що вони мертві.
І надягають мертві багато одягу, а поверх колишніх нові, бо
холодно, дуже холодно мертвим.
З мертвої матерії, мертвих думок, мертвих бажань зроблений одяг
у мертвих.
Приходять живі, і воскрешають мертвих, і йдуть живі.
І поклоняються їм мертві, тому що думають, що вони мертві.
Знов приходять живі, і говорять про себе, що вони живі, і вбивають
їх мертві, бо не терплять живих.
І знову приходять живі, одягнені в багате одіяння мертвих, і стоять
посеред них.
І торкається сонце їх одягу, і зникає одяг, подібно до туману, бо що
є могильна тлінь проти животворящого світила? У великому страху
дивляться на це мертві, покриваючись все новими і новими покривами, так
що не може сонце проникнути до мертвих.
І спадає з живих останній одяг з тліні. І проходять вони, танцюючи
облиті сонячним світлом, між мертвих.
Голі, проходять живі в натовпі мертвих, бо не можуть мертві
перешкодити живим в справах їх.
І наступає велика тиша. Від натовпу мертвих відділяється людина
і руки мертвих ковзають по старому одягу, не в силах затримати
його.
У невимовній тузі спрямовується людина за живими і не може
досягти їх, бо на місці живих знаходить лише сонячне світло
що сміється і танцює.
І зупиняється людина, повна відчаю, бо не бачить шляхів
живих.
І стоїть людина під сонцем, і торкається сонце одягу його.
І повертається людина, не знаючи дороги.
Ходить живий серед мертвих і волає до них, але не чують його
мертві, бо мертві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346079
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.06.2012
-О, знову Він пішов! І чого він лазить?
-А хто їх зрозуміє, тих психів. Он Василівна живе біля Нього, то каже, що майже кожну ніч, якесь бормотання від Нього чути. Він, що не спить?
-Він в день нап’ється і спить.
-За що, цікаво, Він п’є і взагалі, що їсть?
-Ну, напевно, пенсію якусь має по інвалідній голові. Тут недавно сказав мені, що Він поет, уявляєте?!
-А я взагалі не знаю навіщо таких з дурдому випускати…
-Ну чому, Він нікому не заважає…
“Сьогодні знову прилітали Ангели. Ошатні, білі, райдужні, веселі одежі на них були… І радість моя прибула з ними. Та один, красивий поміж гарними, смуток свій прикрив долонями на серці. І запитав я:”Чому сум в очах Твоїх чудових відчуваю я, і руки Твої коло серця?” Знітився Ангел, відійшов тай заплакав. Жаль переповнила мене і я вирішив поділитись своєю радістю з ним, та мовили Ангели:”Ні. Це ми тобі принесли, нам заборонено. А ти пий і читай, нам хочеться послухати!”
І я почав читати. Поема невелика, не зовсім довершена, але їм сподобалась. Сердечно прощались, відлітаючи, та з собою поки не взяли…”
-Знову були у людському світі?!
-Так. Сумно там і страшно.
-Чого ж ви туди літаєте?
-Заради Нього! Він такий чудовий! І один проти всього світу! Чому Ти Його не захистиш??!
-Заради Нього…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345889
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.06.2012
… Я вже не пам’ятаю коли повертався додому з веселим настроєм. У моїй голові коїлось казна-що. Думки про самогубство, про смерть… Сьогодні я зайшов у свою мансарду, а там пусто. Ніхто не чекає, як завжди, протягом багатьох років.
Я сів за комп’ютер, клацнув “мишкою” на “вінамп” і запустив музику. Була надія, що музика врятує мене від цього лиха. Але надія помирає останньою. Вона і померла багато років назад…
Не було нікому ані подзвонити, не було друзів, коханої, не БУЛО НІКОГО! Тільки я і самотність…
Істина самотність – це присутність людини, яка тебе не розуміє…
Я ліг спати…
Сон…
“… Ніч. Я вийшов на спорожнілу вулицю. Холодний вітер сіяв густим дощем, дрібні краплини лопотіли по вуличних ліхтарях і блищали навколо них, мов скляні намистинки. Куди тепер? Якби в мене тієї миті була чарівна паличка, я б вчарував невеличку гарну залу в стилі Людовіка 14, де кілька добрих музикантів виконали б для мене дві – три речі Гендля й Моцарта. Бо мені тепер хотілося саме такої прохолодної, шляхетної музики, і я пив би її, як боги п’ють нектар. Ох, якби я цієї хвилини мав приятеля, доброго приятеля, що десь у комірчині під дахом мріяв би собі при свічці, а біля нього лежала скрипка! Як радо я порушив би його нічний спокій, нечутно піднявся б стрімкими сходами, звалився б, як сніг на голову, і ми б за розмовою і музикою пережили кілька годин неземної втіхи! Колись давно я не раз зазнавав такого щастя, але й воно пішло в непам’ять, між тими днями й теперішніми пролягли зів’ялі, мов зірвані квіти, роки.
Так міркуючи, я йшов далі. Нічого, можна обійтися без камерної музики та без приятеля, і смішно мучити себе даремним прагненням тепла. Самота – це незалежність. Я її хотів і давно вже здобув.
Незалежність холодна. О так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зорі.
Я не квапився додому – плентався нога за ногою, піднявши комір пальта. Та хоч як поволі я йшов, однаково опинюсь у своїй мансарді, у своїй уявній домівці, яку я не любив, але без якої я не можу обійтись… Тепер я благав бога, щоб мій добрий настрій не зіпсував дощ і хоч я блукав один в своєму маленькому, але красивому місті, я надіявся, що закохаюсь.
Кохання – це коли щастя другого є умовою мого щастя.
Ох, як важко знаходити цей божистий слід у житті, якими ми
живемо, в нашу добу, таку вдоволену, таку бездуховну добу, серед цієї архітектури, цього ділового світу, серед цієї політики й цих людей! Як же мені не віддати душу Йому і не вмерти серед цього світу, коли я не можу ділити жодної його мети, і жодна радість мене не зачіпає. Я не можу довго всидіти ані в театрі, ані в кіно, майже не читаю газет і рідко коли сучасну книжку, не можу зрозуміти, якої втіхи й радості шукають люди в переповнених вокзалах, готелях і кав’ярнях, під чадну, набридливу музику, в барах, вар’єте розкішних міст, на всесвітніх виставках, на карнавальних гулянках, на лекціях для тих, хто прагне освіти, і на великих стадіонах. Я не можу ані зрозуміти, ані розділити всіх цих насолод, хоч мені вони приступні, а тисячі інших людей тільки прагнуть їх скуштувати! І
навпаки – те, що я зазнаю в рідкісні години радості, що для мене було і є неземною втіхою, великим переживанням, екстазом і захватом, те світ знав, шукає і любить щонайбільше в поезії, а в житті вважає божевіллям. І дійсно, коли світ має слушність, коли ця музика в кав’ярнях, ці масові розваги, ці американізований люд, яким треба так небагато, мають слушність, то я помиляюсь, то я божевільний, то мені справді потрібний Він, бо тільки Він може визволити мене з цього світу, незрозумілого світу і вже не можу знайти ні своєї домівки, ні радості, ні поживи…”
… На кладовищі, над свіжим глиняним написом, стоїть дубовий хрест, міцний, важкий .
Квітень, дні сірі; пам’ятники кладовища, просторого, гарного, ще здалеку проглядають крізь голі дерева, й холодний вітер дзвенить і дзвенить порцеляновим вінком біля підніжжя хреста.
У той самий хрест вправлений доволі великий, випуклий медальйон, а у медальйоні – фотографічний портрет…
Я помер 17 квітня 2009 року, так нічого і не дізнавшись…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345888
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.06.2012
Місяць яскравий ледь-ледь уже світить,
Зіронька в небі уже догоря.
Сонце яскраве ген-ген за полями,
Першим промінням землю ласка.
Десь закурликав журавлик у полі,
Жайворонок в небі свій спів розпочав..
Квіти, дерева, трави у полі
Тихо проснулись умившись росою…
Так прокидайся і ти моя мила,
Хватить тобі все дрімать і дрімать
Вийди у поле по свіжій стежині
По-під гайочок, а в садочку присядь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2012
Коли Соня зайшла до будинку, то побачила, що двері, які вели до Пола в кімнату, були закриті. Вона зупинилась перед дверима, але, подумавши, вирішила, не стукати, і пішла наверх до себе.
Її ускладнило все те, що її розказав Пол. Але самим вражаючим було те, що Пол, розказав її не всю правду. Він підійшов в притул до сьогоднішніх днів і тих людей, які жили на Перлю, але не став продовжувати.
Здихнувши, вона підійшла до вікна і стала дивитись на море. Вона призналась собі, що бажає знати всю правду не тільки для того, щоб дізнатись про смерть Сьюзан, але й для того, щоб пізнати і зрозуміти Пола Ленгдона.
Зрозуміти його і допомогти…якщо зможе. А потім Юля… Дівчинка їй дуже подобалась. Чесно кажучи, Соня полюбила її так, ніби це була її власна дочка, а не племінниця.
Що скрив від неї Пол? Він був так близько для того, щоб сказати їй все… Можливо, правда була настільки страшна, що він побоявся розказувати її навіть після того, як він розказав Соні про своїх предків?
Невже Пол Ленгдон міг вірити в те, що Юля має тягу до людської крові? Це здавалось неймовірним. Неможливим… Але може, всі проблеми, що навалились на нього – нехватка грошей, завжди віддавати борги, смерть дружини, - заставили Пола змінити погляди на світ і вслід за батьком повірити в сімейне прокляття.
Можливо, діло зовсім не в Юлі. Може бути, Пол боявся, що чорне крило заділо когось іншого. Звичайно, Сьюзан була не в підозрах. Вона сама була невинна, як дитина, але холодною почуттями.
А може Рей? Але уявити, що він може щось заподіяти, було ще більш неймовірним, ніж уявити, що він по-ночам літає на мітлі на шабаш.
Слуги? Але, якщо діло тільки в слугах, Полу достатньо просто було їх звільнити. І до того ж, він говорив про сімейне прокляття, а слуги не являлись членами сім’ї.
Залишився тільки сам Пол… Але це неможливо…
Соня відійшла від вікна і сіла у велике крісло.
Це ж неможливо… Страшна думка не знайшла підтвердження. Соня приїхала сюди тому, що підозрювала іменно Пола в смерті своєї сестри.
З самого першого погляду на нього Соня зрозуміла, що перед нею людина, всередині якої ховались темні сили. В приступі гніву, Пол міг зробити самі непередбачувані вчинки, якими дивними вони йому не здались потім.
Голова у Соня йшла обертом. Вона не могла зложити кусочки цієї кошмарної мозаїки. Служниця Марія попереджала її про небезпеку на острові.
Сьюзан в своїх листах теж писала про небезпеку, особливо з боку Пола.
І сам Пол попереджав її про небезпеку, розказавши про прокляття, яке нависло над його родиною.
“Якщо така небезпека існує, - думала Соня, - вона може виходити тільки від однієї людини - Пола».
Кімната наповнилась вечірніми сутінками і холодом приближенням ночі. Соня вирішила розпалити вогонь і потягнулась за сірниками, які лежали поряд на маленькому столику. На коробочці була якась реклама, і очі Соні інстинктно з’їхали по надпису, в той час, як руки по-привичці чиркнули сірником.
Сірники були від готеля “Делюкс”, - той самий маленький готель в містечку, де Соня обмінялась іменами з справжньою Анжелікою Берк і чекала, поки хто-не-будь не забере її на острів. Задумлива Соня прокинулась, тільки тоді коли вогонь лизнув її пальці.
Вона знову роздивилась коробочку. Таких сирників в її кімнаті ще не було. Соня закрила очі і задумалась, намагаючись пригадати.
Сірники, якими вона користувалась раніше, були звичайнісінькими без жодного малюнка чи надпису.
Може Марія залишила тут коробку? Чи – Соні стало страшно від думки – чи хтось інший їх тут спеціально залишив.
Вона пригадала, що Рей був у містечку разом із нею і, як їй здалось, що він стежив за кожним її кроком. Можливо він дізнався хто вона насправді, і, залишивши сірники в її кімнаті, вирішив таким способом попередити Соню про це?
Вона нарешті розпалила камін і опустила сірники до кишені. Якщо їх залишили в кімнаті помилково, не потрібно привертати до них увагу. А якщо ж спеціально… що ж, думала Соня, значить, треба бути на сторожі.
Доктор Моріс майже переконав її, що вона сама себе заплутує.
Що стосується Пола, то, він переконав Соню. Щось в цьому будинку було неладно. В його стінах дійсно була якась небезпека, хоч Соня не знала, яка іменно.
За обідом Пол був дуже мовчазний, навіть холодним, хоч Соня кілька разів піднімала очі і кожний раз ловила на собі його погляд. Вона швидко відводила погляд, а їх рідкісні розмови були дуже короткими і формальними.
Рей говорив без упину, і Соня намагалась вступити з ним у розмову, але відчула, як за столом заволоділа тишина. Сидячи за столом, Соня думала, що могло послужити причиною такого дивного ставлення до неї. Можливо Пол розказав про їхню розмову. А можливо вони обговорювала Соню до обіду… можливо вони все знали про неї, ким вона була насправді і вони думали, що з нею робити.
“Заспокойся, - стверджувально сказала вона собі, - якщо так розпускати себе дальше, то скоро будиш лякатись кожного шуму і ховатись від власної тіні”. Соня прекрасно знала, що паніка в любій ситуації може тільки приблизити катастрофу. Люди дуже добре відчувають страх, навіть вміло замаскований, і якщо вони зрозуміють, що ти їх боїшся, вони миттєво усвідомлюють, що вони можуть тобою керувати.
Соня не хотіла, щоб з нею так поводились.
Після обіду вона вирішила чимось зайнятись і стала в'язати. Беатріс Ленгдон приєдналась до неї в гостинній, і вони стали працювати разом, обмінюючись короткими фразами. Соня відчувала, що місіс Ленгдон хоче поговорити про щось серйозне, і скоро переконалась в цьому, що її підозри були правильними.
- Пол сказав мені, що ви говорили на берегу про наших пращурів, - сказала місіс Ленгдон через короткий час, відірвавшись від вишивання.
Соня посміхнулась, не піднімаючи очей від роботи. Вона дуже хотіла показати місіс Ленгдон, що всі ці кошмари вона вважає дитячою казочкою.
- Ви маєте на увазі слов’янських вампірів і примар? – спитала вона і продовжила: - Це була дуже цікава історія, тільки з великим перебільшенням.
Брови місіс Ленгдон піднялись.
- Значить, ви не сприймаєте такі історії серйозно?
Соня відірвалась від роботи, подивилась на місіс Ленгдон і помахала головою.
- Ні. Боюсь, я не вірю в них.
Почувши її відповідь, місіс Ленгдон, не здивувалась. В той же час слова Соні, не переконали її.
- Може вам потрібно відноситись з повагою до них. Існує багато речей, які все ще незрозумілі для людей.
Соня подивилась прямо в очі місіс Ленгдон.
- Ви вважаєте, що я повинна боятись? Ви це маєте на увазі, місіс Ленгдон?
Місіс Ленгдон почала відступати. Вона опустила очі на вишивку і тихо проговорила:
- Я лиш хочу сказати, що люди віками вірили в ці історії. Причому, - добавила вона, - хочу сказати, серед них попадались і дуже розумні.
- Місіс Ленгдон, - Соні дуже хотілось продовжити цю тему, - а ви боїтесь вампірів?
Місіс Ленгдон відповіла не задумуючись, а її відповідь вбила Соню.
- Звичайно…
Посмішка зникла з обличчя Соні.
- Ви вважаєте, що тут на острові теж існує якась небезпека? – спитала вона.
- Інколи я задаю собі питання, - місіс Ленгдон говорила так, ніби роздумувала в голос. – Чи вас тут треба? Мій син дуже не хотів, щоб ви жили з нами. Звичайно, вам це відомо. Ви мабуть пам’ятаєте, як він розійшовся, коли вперше побачив вас. Може він мав рацію. Ви дуже молоді і невинні. Може ви мені пробачите, коли я скажу, що дурненька. Причому дуже красива, а це, самі розумієте, велика спокуса.
- Не можу сказати, що повністю з вами згідна, - зібравшись проговорила Соня.
Її дуже не подобалось, що її вважають дурненькою, а особливо непереносною здавалась їй думка, що, місіс Ленгдон збирається її звільнити. “Цікаво, про чию безпеку вона турбується, про мою чи свою?” – подумала Соня.
- Ой, ви дуже красива… - продовжувала Беатріс Ленгдон, - ніби увесь цей час говорила з собою. – А це дуже велика спокуса для слабкої людини, того, хто шукає теплоти і…
- Ось ви де! – Рей широко посміхнувся їм з порога. – Надіюсь, я вам не помішав?
Соня була готова чимось кинути в Рея. Беатріс Ленгдон була вбита несподіванкою появи сина, миттю впоралась з розсіяністю і виглядала так, ніби і не збиралась скривати від Рея, про що вони говорили.
- Коли ти увійшов, - сказала вона, знову взявшись за роботу, - я якраз говорила міс Берк про те, яка вона красива.
- Ну, ви не перша хто це її каже, - сказав Рей. – Я говорю їй про це з першого дня, як вона переїхала до нас, але признаюсь, мені це не прибавило шансів.
- Хто добивається, той доб’ється, - місіс Ленгдон встала, розправивши складки на юбці. Нічого в її обличчі не було, що кілька секунд назад вона застерігала її від вампірів і демонів. – У всякому випадку, я залишаю тобі поле дій і йду з кімнати. На добраніч мила, - сказала вона, обернувшись до Соні і коротко кивнула сину, вийшла із кімнати.
Соня була розчарована. Їй здавалось, що місіс Ленгдон була близька для того, щоб сказати їй щось дуже важливе, а Рей прийшов так невчасно. Всі в цьому будинку нащось натякали, підкидуючи крихти інформації, але всі чомусь затихали раніше, перш ніж розмова доходила до питання, який так хвилював Соню. Ось і зараз. Ця жінка, теж застерігала її, але застереження дуже туманне.
- Чуєте, ви виглядаєте так, ніби вас заставили з’їсти цвях, - заговорив Рей, підходячи до каміну. – Я надіюсь мама вас не налякала старими страшними історіями. В неї їх ціла куча, і всі вони з Європи. Вона може їх розказувати годинами, а якщо всі історії закінчаться, Франц завжди підкине свіжак.
Соня заледве заставила усміхнутися Рею.
Його мама щойно говорила Соні, що вона представляє велику спокусу, особливо для слабких духом людей, які потребують душевне тепло і піклування. Звичайно, характер Рея був самим слабким серед мешканців острова, та і привернути його увагу було найлегше. Може його слід боятись?
- Ні, - сказала Соня, відповідаючи на питання Рея. – Вона зовсім не лякала мене, хоч я справді вспіла почути кілька старих історій. До речі, і про Ленгдонів теж.
Рей опустив голові і дивився на підлогу.
- Значить, ви вже чули ці дурниці про вампірів. Звір Ленгдонів. Ленгдонський Звір. Як тільки не називали нашу прабабусю у всіх можливих класифікаціях. Я був ще маленьким хлопчиком, але пам’ятаю всі ці розмови. І взагалі, доволі страшна історія.
Рей говорив, дивлячись на язики вогню у каміні. Соня замітила, що його кулаки зжаті. Вона вперше побачила, що Рей може бути таким серйозним. До речі, це не дивно. Соня знову глянула на нього. “Які сильні руки!” – подумала вона.
- Так воно і було. Прості страшні казочки! Просто байки! – Рей говорив дуже вперто. Його руки тепер були зложені на грудях. Він, нарешті, повернувся до Соні, і вона з полегшенням побачила його звичайну посмішку.
- Не буду, - Соня почала збирати в корзину шпиці і нитки. – Тільки боюсь, ваша мама, думає про те, щоб мене звільнити.
Рей підморгнув Соні.
- Не думайте про це. Я вже вирішив, що все одно не дам вам покинути наш острів. Ніколи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345695
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012
Вранці Соня прокинулась з відчуттям страху. Дім здався їй ще більш сірим і страшним, ніж зазвичай. Вона встала і відкинула занавіски. Над свинцевим полотном океану нависло тускле темне небо.
Після заняття з Юлею Соня нашвидкуруч пообідала і, прихопивши з собою книжку, вийшла на внутрішній двір.
До того часу сонце вже успіло розігнати хмари, Соня з надією подумала, що невелика прогулянка на свіжому повітрі піде їй на користь і вона позбудеться від темних думок.
Але вона не змогла заставити себе читати. Думки увесь час відволікали її. Нарешті Соня закрила книжку і, взявши її у руку, направилась до воріт, від яких в різні сторони острову розбігались стежки.
Доріжка, яку вона вибрала, вела до самого пляжу, але Соня не стала заходити дальше обривистого масиву, пам’ятаючи застереження про небезпеку під час приливів.
У повітрі починало пахнути весною, але вона проходила в ці місця дуже довго. Зелень трави і молодих листочків була ледь помітні серед чорних гілляк, які блищали ніби полаковані від постійної вологи і холоду.
Та все ж, весна наступила. Це чулось і в повітрі, і в запашних квітах, і в …
Десь за спиною несподівано хруснула гілочка. Соня налякано повернулась і побачила Пола, який наближався. Він йшов по-ходкою чоловіка, який вийшов не на прогулянку, а по важливій і, можливо, не приємній справі.
Соня пригадала, як він попереджував, щоб вона не виходила із внутрішнього двора, і подумала, що тепер, Пол розгнівається.
Не дивлячись на те, що на його обличчі не було посмішки, очі були добрими.
Соня мовчки очікувала його. Вона не раз ловила себе на тому, що у його присутності її серце шалено калатає в грудях, а сама вона починає вести себе, як дівчинка зі школи. Соня могла тільки надіятись, що її емоції не дуже сильно її видають.
- З того місця відкривається прекрасний вигляд, - Пол нарешті підійшов до неї і показав кудись а сторону.
Соня нічого не сказала у відповідь, а просто пішла в слід за ним. Вид, який відкривався з обриву, справді був чудесним.
Перед нею, як на долоні лежав увесь острів, а по бокам довгі океанські хвилі лизали його обривисті береги.
У хорошу погоду звідси видно континент, - сказав Пол вказуючи рукою туди, де в тумані ховався інший, на другій стороні, берег.
Але Соня дивилась в інший бік. Вона на мить кинула погляд на Пола і була здивована, наскільки м’яким стало його обличчя. Здавалось, він помолодшав. Соня зрозуміла, наскільки дороге йому це місце, і поспішила відвести погляд, щоб Пол не замітив, що вона дивиться на нього в такий момент.
- Ви вибрали для себе дуже страшні книги, - сказав Пол після довгого мовчання.
Соня з подиву подивилась на нього.
- Ви що, обшукали мою кімнату?
Пол посміхнувся і помахав головою.
- В цьому не було необхідності, ви ж були в бібліотеці, і після вас на полицях залишились порожні місця. Так що мені було не важко догадатись, що вас зацікавило.
- А мені здалось дуже дивним, що у вас так багато книг саме на таку тему, - впевнено сказала Соня, дивлячись йому прямо в очі.
Він довго дивився на неї, ніби не мав слів. Але все ж сказав:
- Так, звичай ж, вас справді дуже важко налякати. Йдемо туди, - він показав на великий валун, який лежав трішки дальше, і взяв її під руку.
Пол зняв куртку і, не слухаючи заперечення, розстелив її прямо на каміні, щоб Соня змогла сісти. Вітер тріпав шарф навкруг шиї Пола і грався його волоссям, але він, здавалось, нічого не відчував.
- Ще коли ви приїхали до нас на Перлю, я попереджав вас. Що ми не схожі на інших людей, - почав Пол. Він стояв, засунув руки в кишені джинсів, щоб якось зігрітись. – Ленгдони не завжди жили в такій самотності, як тут на острові. У свій час вони володіли великими будівлями і великими землями, які знаходились у різних країнах.
Історія сім’ї мого прадіда походить з того часу, коли Британія ще не існувала, як така, хоч завжди називав себе британцем. Його дружина була із сім’ї яка жила в Польщі, і, якщо я покажу вам карту її володіння, то ви скажете, що вона володіє Балканами. І так воно трагічно і було.
Пол на секунду затих, і Соня, розуміла, що повинна щось сказати, і співчутливо сказала:
- Ви так багато втратили… Такі великі гроші!
Пол невесело розсміявся.
- Так. Примудрились це все втратити. Зараз я продаю наш лондонський особняк і володіння в Шотландії. Це дозволить повністю погасити суму залога за Перлю, і ще трішки залишиться, так що нам хватить на життя, якщо будемо економити.
- Але ж гроші, які вам лишились…, - Соня проговорилась. Вона почервоніла від сорому. Таких помилок неможна допускати, і вона продовжила:
- Наскільки я розумію, ваша дружина була теж не із бідних.
Пол суворо подивився на неї.
- Її грошей все-одно не вистачило, - після довгої паузи сказав він.
Погляд Пола був напрямлений поверх голови Соні туди, де над океанськими просторами клубився густий туман.
- Гроші, точніше, їх відсутність – тільки частина проблеми. – продовжував Пол. – Ви хочете знати чому у нашій бібліотеці так багато книг про вампірів? Та просто тому, що я зобов’язаний знати більше, проте що переслідує нашу сім’ю із покоління в покоління.
Розумієте, міс Берк, вони є в нашій сім’ї. Я маю на увазі, вампірів…
Соня не чекала такого повороту долі. Жах найшов на неї вмить. Рот відкрився сам пособі, але сказати нічого не змогла.
- Ні… - ледве сказала вона. – Це ви напевно так жартуєте…
Пол помахав головою.
- На превеликий жаль, не жартую.
- Але я думала, що вампіри – це щось із середньовічних легенд.
- Відразу після Першої Світової війни в Німеччині проходило дуже шумне судейська справи, - сказав Пол. – Другий процес був у Великій Британії в 1949 році, а в 1952 в Італії був викопаний труп жінки, яка померла тридцять років назад. Так ось, тіло її чудово збереглось, а при відкритті із неї текла свіжа кров.
Пол знову посміхнувся, побачивши, наскільки Соня зворушена, але на цей раз його посмішка була доброю.
- Я розказую вам ці речі лиш для того, щоб ви повірили мені. Не потрібно сміятись над вампірами. Вони були, є і будуть.
Він знову на секунди затих, ніби щось передирав у розумі, потім, поставив одну ногу на камінь, почав говорити, ніби читав лекцію.
- Слов’яни називають його вурдалаком, мадяри – вампіром. Вампір асоціюється з кажаном.
Колись вампір асоціювався із совою.
Як би його не називали, вампір по-справжньому став центром уваги в Європі тільки до сімнадцятого століття. В цей же час були чутки і легенди про них. Як були періоди по-мішання на відьмах і періоди полювання на них, так і були періоди лапання вампірів. Але без всіх тих вигадок це питання вже стояло на першому місці того часу.
Так що вампіра заочно охрестили демоном, який вселяється в тіло мертвої людини або випиває душу померлого, за ті чи інші гріхи осудженого на те, щоб вічно скитався в ночі. Обидва ці варіанта у перетворення вампіра прекрасно вписувались під час обрядів типу Дня Всіх Святих, Самена, Мертві душі. Взагалі, існують багато ритуалів, які присвячувались воскресінню МЕРТВИХ.
Але ці всі легенди служили лиш для того, щоб пояснити появлення речей, які люди не розуміли. То, що ми можемо сміло відкинути всі ці вигадки, не означає, що ми можемо відкинути сам факт, про їхнє існування. Повірте, не потрібно було міфологічних вигадок про вампірів, якби їх не було взагалі.
Пол на хвилинку замовк.
Зненацька вітер з гнівом вдарив їх в обличчя, як ніби застереження, що духам Перлю не подобається такий ГРІХ.
Соня запахнула плащ, здивувавшись, що її не було холодно до цих пір.
- Гаразд, а як ви можете пояснити, що таке вампіри? – спитала Соня. Перший шок і недовіра, поступились місцю тривожному інтересу.
- Потрібно бачити реальне під шаром брехні, - почав Пол. – Більша частину, яка описує вампіризм не являється вампіризмом.
Дуже часто відповідь ховається в передчасних похоронах або похоронах людини, яка знаходиться в комі чи каталепсії. Цілий ряд подібних випадків зафіксованих на початку нашого століття, а в ранні часи, коли знання людей були малими, я думаю, такі випадки ставались частіше. Інколи людину ще не вспівали поховати, - він міг ожити посеред похоронної церемонії, але подібні речі недалеко було щастям, тому що, це початок вампіра.
Все це дуже сильно підігрівалось церквою. Любий злодій чи просто нелюбима людина могла стати вампіром. Не забувайте ще про тих людей, а це ціле населення, яке повністю готове знищити щось незвичайне або просто незрозуміле їм. Так виходить, що ці богобоязні і добрі люди могли навести страшні нісенітниці що ти відьма на стареньку бабусю, чи назвати вампіром ні в чому невинного інваліда, урода, чи просту людину з рижим волоссям чи заячою губою.
Лихорадка на вампірів з часом співпадають із чумою, яка несла довгу і мучену смерть. Подивіться на симптоми чуми – ніби з людини випили всю кров… І щоб не робив лікар, все марно, людина помирала. Подібне на романи, які лежать у вас в кімнаті?
- Так, - погодилась Соня. – Але це все, що ви розказували, просто пояснює міф про них, про вампірів. А ви кажете, що вини існують реально.
Пол кивнув головою. Було видно, що Соня розуміє його, а не просто слухає.
- Існували. Не забувайте, що навряд з всіма цими страшними казками існували і різні форми психозів, ментальних аберацій, якщо бажаєте. Можливо, що багато психічних сказів люди ставали вампірами після якогось там бунту.
Соня підібрала його думку:
- Після кожного жахливого злочину знаходилась пара психів, які робили признання в тому, що ніколи не робили. По-моєму, це дуже подібне на те, що ви розказуєте. Очевидно, вампіри просто були в моді, якщо можна так висловитись, і найшлись ще пара психів, які почали себе називати вампірами.
- Ви маєте рацію, - погодився Пол. – Я впевнений, що так і було.
Але річ в тім, що насправді існують люди яких тягне до крові і це підтверджено багатьма психіатрами. Крім того, існують ще інші психічні розлади, які тісно пов’язані з вампіризмом, - некрофілія, наприклад, чи некрофагія. Експерти продовжують називати його вампіризмом, інколи псевдовампіризмом і дуже рідко гемотомія. Наскільки ч розумію, це одна із форм параної.
В легких формах хворий уявляє себе вампіром, можливо, навіть мріє про здійснення культу вампіризма. А при більшій формі хвороби така людина від фантазії може перейти до діла, яку виконує справжній вампір.
Пол про щось задумався. Здавалось він шукає вірні слова, перед тим, ніж казати щось дуже важливе. Нарешті він заговорив:
- Колись у нашій сім’ї був подібний випадок: нерідна тітка когось із далеких родичів була вбита як вампір. Одному богу відомо, в чому була її істина вина. Можливо, їй подобалось ловити метеликів на поляні. А комусь здалось це дивним. В любому випадку відомо, що її прокололи серце…
Але не забувайте, що сім’я була дуже впливовою. Свого роду хазяїни дому. Якщо ви розбираєтесь в людях, ви повинні розуміти, що їх ненавиділи і боялись за те, що вони були багатими, притому казково багатими в країні, де всі дуже бідні. Вампіризм був прекрасним шансом вилити ненависть, і обвинувачення впало на тітку. Через цю подію, на нашу сім’ю впала чорна пляма. Від сорому покінчив з собою її кузен, і це тільки підлило масла у вогонь. В той час самогубство рахувалось чимось і ряду виходячих темних сил, а значить, автоматично укріплює обвинувачення. Протягом цілого нашого покоління на нашу сім’ю дивились як на стадо вампірів.
- Яка жорстокість, - сказала Соня. Вона на хвилину уявила, яким прокляттям мало стати подібне обвинувачення. Пол посміхнувся їй, і в його посмішці була благородність за співчуття.
- Так, справді. – сказав він, - Звичайно наша сім’я стала почувати себе ще вище, але нам прийшлось замкнутись всередині власних стін.
Деякі сім’ї емігрували, ось чому, ми живемо тут, в Америці. Хоч наша сім’я була трішки божевільна… Один добрий дядя врешті збожеволів від сімейних легенд, і, вдав з себе вампіра, погнався за парою християнок. Все закінчилось тим, що його житло було спалено до тла.
Пол зітхнув.
- Звичайно, - продовжував він, до того часу, як ми приїхали в Штати, від родини не залишилось нічого і всесвітня погоня за вампірами закінчилась сама пособі, але легенди продовжували жити, особливо всередині сім’ї. І тут ми підходимо до долі мого батька.
Соня мовчки чекала, коли Пол збереться з духом. Вона розуміла, наскільки тяжка буде розмова.
- Його головний мінус – слабкий характер. Добавимо те, що він вирішив іти послідам свого батька, тобто мого дідуся, людину з залізною волею і дуже сильним характером. Але, ні мій батько, ні його рідний батько не були готові взяти на себе всі його справи. Все пішло на пере-косяк.
Батьку здавалось, що ми прокляті. І тут його брат робить самогубство. Пізніше ми дізнались, що це лиш нещасний випадок, але в той час батько прийняв смерть брата як злий знак і на цьому перестав супротивлятись життю.
Він сильно запив, почав вживати наркотики. Фактично, здався… Але самим страшним для батька було те, що він десь підсвідомо думав, що він вампір.
Із-за цього всього нам прийшлось виїхати на цей острів. Наші фінансові справи стали поганими. Звичайно, наша мама робила все, що могла, але в неї не було опиту в керуванні хазяйством і нерухомістю, і до того у неї було на руках двоє дітей – я і мій брат Рей. Зрозуміло, що все рухнуло. Одне за іншим стали продаватись, закладатись, а то просто віддаватись за борги наші володіння.
Очевидно, Полу більше не було що розказувати. Він надовго замовчав, а Соня сиділа поряд з ним, задумливо дивилась на воду.
- Пробачте мені. Це дуже тяжка і страшна історія, - сказав Пол, повернувшись до Соні. – І все ж я дуже рада, що тепер ви знаєте все.
- Але це все в минулому, - промовила Соня. Від хвилювання вона навіть скочила з каміння. – Все закінчено! Чому ви дозволяєте старим легендам керувати своїм життям. Вся ваша сім’я несе на собі це прокляття протягом кількох століть, і з цього випливає, що все дійсно закінчено?
- Що якщо трагедія знову повториться? Звідки мені знати, що це прокляття не перейде на моїх дітей?
Пол говорив з таким жаром, що Соню вразило сила його почуттів.
- Але це неможливо! – Соня в хвилюванні заломила руки. – Нема гарнішою дівчинки, ніж ваша Юля, і нема нікого… нікого… Соня хотіла сказати краще, але слова застрягли в горлі. Вона відразу зрозуміла, що це не так. Юля не була нормальною, просто тому, що жила не нормальним життям, а ще вона казала щось про Ангелів…
Вона відразу пригадала засув на дверях і попередження Пола, щоб Соня не залишалась з Юлею наодинці.
По очам Пола Соня зрозуміла, що той догадався, про що вона думає.
- О, ні! – Цього не може бути. Ви просто попали під вплив легенд. Юля відрізняється від інших дітей тільки тим, що живе по-іншому. Вона не може бути психічно відсталою. До того ж, подібні речі не передаються в спадок.
- Не передаються? Звідки вам знати? – Пол виглядав дуже розсіяним. Він ніби просив, щоб Соня допомогла йому подавити сум в душі, але вона схопила свій шанс.
- Але… але вона нічого такого не зробила… Гримаса жаху полонила обличчя Пола. Соня подумала, що Пол пригадав щось страшне. Він зненацька посунувся від неї, а потом – Соня не успіла навіть усвідомити, як це сталось, - Пол зіскочив з каміння і швидким кроком попрямував вниз по стежині, залишивши Соню на одинці з її тяжкими думками.
Вона стояла так, дивлячись йому вслід. В першу секунду їй хотілось догнати Пола, щоб якось втішити його, але вона знала, що Пол не відноситься до тих, кого потрібно втішати. Коли він захоче бути поряд з нею, він сам прийде.
Пол пішов, забувши куртку. Соня зняла її з каміння і швидким кроком направилась до будинку. Повітря ставало ще холоднішим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345501
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2012
До того часу, як Соня і Рей підійшли до пристані всі їхні речі були вже на катері. Більша частина зразу видавала увесь склад: упаковані речі на вішалках із магазину готового одягу, де Соня поповнила свій скупий гардероб, іграшки для Юлі, прості пакети, в яких було куча дрібниць. Але один пакет особливо привернув увагу Рея. Він замітив це ще з причалу.
- Що це таке? Подібне на стіл без ніжок, - поцікавився Рей.
- Це дзеркало.
Рей з скоса подивися на Соню, і їй здалось, що він чомусь почав хвилюватись. Але вже через секунду його обличчя прийняло звичайне веселе вираження.
- Мені і в голову не приходила така думка, що вам не зручно без дзеркала. Але зате це лишній раз підтверджує мою теорію, що красота, яка є у вас, не потребує в ретельного догляду.
- Потребує…
- Дозвольте мені зробити вам одну маленьку пропозицію, - вони вже зайшли на катер, і Рей почав розставляти пакунки по-палубі. – Дозвольте мені підняти цю штуку наверх у вашу кімнату, і я зроблю це так, що жодна жива душа не догадається про це.
Рука Соні, яка подавала пакети, застила у повітрі.
- Рею, - спитала вона з хвилюванням, - чому в цілому будинку немає жодного дзеркала?
Соня не перший раз задавала це питання, але Марія завжди мовчала.
- Це каприз моєї мами, - відповів Рей. – Вона вважає, що, коли не дивитись на себе в дзеркало і не спостерігати, таким образом, за процесом старіння, тоді ти не старієш. У мене в кімнаті, звісно, є дзеркало. Та не тільки в мене. У Пола, у Юлі, у мами… Я не знаю, чому Марія не попередила, що у вашій кімнаті його нема.
Соня не промовила жодного слова.
Вони нарешті всі коробки і пакети пере грузили, і скоро катер відчалив в напрямку Перлі.
В голові у Соні крутились багато думок. Вона із тяжкістю обдумувала кожну із них. По-перше, Рей обманув її, сказавши їй про дзеркала. Йому добре дуло відомо, що ні в кімнаті Юлі, ні в Беатріс Ленгдон дзеркал не було, хіба б їх кудись ховали… “Але навіщо обманювати, це ж дрібниця?” – думала Соня. Може дзеркала, а точніше їх відсутність, щось означає?
Соня знову пригадала гибель Сьюзан. Репліка за реплікою прокручувала в пам’яті свою розмову з Доктором Морісом. Вона відчувала, що залишалась якась недоказана істина. Особливо її хвилювало питання по-поводу таблеток, які приймала Сьюзан в ту ніч. Якщо вже вона змогла проснутись, значить доза, яку вона прийняла перед сном, була не такою вже великою, як всі думають. А якщо так, то як же Сьюзан змогла опинитись на балконі, будучи при розумі, якщо знала, що виходити на балкон небезпечно?
Що могло розбудити Сьюзан в ту ніч?
Соня і сама недавно проснулась посеред ночі, незрозуміло від чого, і вікна теж були відкриті, так що вона дивом не розбилась, ступивши на балкон.
Чи не було це все зроблено спеціально, що Соня ледь не повторила трагічне падіння сестри? А може падіння Сьюзан дійсно було підстроєне?
Але тут у вхід у думки всякий раз приходить питання: ким підстроєне, і з якою метою?
Вона пригадала свою розмову з офіціанткою із кафетерії. Що могло статись з тими дівчатами, які приїхали працювати на Перлю? Може, у всіх цих плітках грала роль не приязність людей до АРИСТОКРАТИЧНОЇ сім’ї і вони вирішили свою злість зірвати на Ленгдонах?
А може, одна дівчина хотіла втекти від батьків, сказавши їм, що найнялась на роботу, а друга могла затонути по-своїй дурості, і Ленгдони тут ні до чого. А може, що всі інші дівчати виїжджали з острова цілими, а жителі Грендіз Лендінг не знали про це.
“Сумніваюсь… - говорила вона про себе. – Жителі містечка всім своїм видом показують, що відносяться до Ленгдонів дуже обережно ”.
Думка, що це все пов’язане з вампірами, здавалась їй наївною і тупою. Доктор Моріс правильно сказав її сьогодні. Вона за багато дала волі фантазії.
Перериваючи її думки, Рей спитав:
- Чому ви так притихли?
- Просто думаю, - відповіла Соня, - Скажіть, чому міські люди бояться працювати на острові?
- Ха-ха! Значить, міські жителі вже успіли залякати вас всякими містичними історіями про Ленгдонів? – посміхнувся Рей. – Ну що ж, любове моя, розказуйте, що вже вам наговорили? Вони розказали, що ми печемо га вогні юних незайманих дівчат, а потім їмо їх? Може розказали, що я – граф Калісто, і темні магічні сили роблять мене безсмертним?
Соня розсміялась. Сам цього не підозрюючи, Рей висміював її власні темні думки.
- Нічого такого, звичайно, вони не говорили, але неможна сказати, щоб горіли бажанням попасти до вас на острів.
Рей змахнув рукою.
- Ми їх і не чекаємо, - сказав він.
Але Соня не збиралась так просто здаватись.
- Але повинно бути ще щось. То, що відштовхує їх, - сказала Соня.
Рей довго і уважно дивився на Соню.
- Ви ж говорили з Ліз Доналд, - не то сказав, не то спитав він.
- Можливо, хоч я її не знаю.
- Офіціантка із маленького кафетерію, - сказав Рей і посміхнувся у відповідь на холодний тон Соні. – Я просто був на іншій стороні вулиці і не зміг не замітити, як ви з нею п’єте каву і про щось розмовляєте. А я ж добре знаю казки, які вона любить розказувати. Ви ж узнали про зниклих дівчат?
Соня почервоніла.
- Так, - призналась вона.
- Добре, якщо вам стане від цього легше…, - Рей відвернувся від Соні, так як повинен був розвернути катер – вони вже майже приїхали. – Одна дівчина із села поблизу Грендіз, справді, деякий час працювала у нас, а потім втекла. Ми не могли сказати її батькам, але мама була впевнена, що у неї був десь неподалік хлопчик. Одного разу, це було за день до її зникнення, вона получила лист. І мама, і Франц можуть це підтвердити. Ось вам перше таємниче зникнення. Дальше – більше. Друга дівчина, яка прийшла до нас працювати, втопилась, коли каталась на човні. Я ж попереджував вас про те, що у нас дуже небезпечні приливи, якщо пам’ятаєте… Так ось, її теж попереджували, але вона, очевидно, вирішила, що знає про все краще від нас. Ось і сталось, що відразу за першою зниклою дівчиною зникла і друга. Це і стало поводом про темні слухи про нашу сім’ю.
Вони причалили. Рей вибрався на плити і перш, ніж дозволити Соні вийти, міцно прив’язав катер, потім галантно подав її руку.
- А як бути ще з двома?
- Мм-м! – його брови підняли уверх від здивування, - Та ви получили увесь секретний пакет про нас! Запевняю, і тут нема ніякої драми. Обидві просто звільнились і поїхали. Мені здається. Їм було не до смаку наше життя. Багатьом наше життя не до смаку, особливо милим юним леді. Мені дивно, що ви тут так довго робите? Інтересно, що ж вас так приваблює на Перлі?
- Можливо, ваша галантність, - сказала соня, посміхнувшись Рею.
Але Рей не посміхнувся.
- Ні, не моя галантність…
Тема про вампірів знову стала актуальною і до того ж несподівано.
Вечорами в домі було дуже тихо. Беатріс Ленгдон давала Соні уроки вишивання, і та інколи вбивала час вишиванням. Але все частіше Соня читала по-вечорам читала книжки. В домашній бібліотеці Ленгдонів були тисячі томів відомих письменників, так що Соня завжди могла знайти для себе щось цікаве.
У той вечір, коли вони повернулись з міста, вона вирішила підшукати щось новеньке і цікаве.
Соня спустилась в бібліотеку і стала ходити вздовж стелажів, які були забиті книгами, не знаючи, що вибрати. Нічого з того що стояло на полицях, не було цікавим. Соня підняла голову вверх і подивилась на самі верхні полиці, які були дуже високо, щоб зняти з них книгу.
Крім того, книги чомусь були посунуті так глибоко, що було неможливо прочитати їхні назви. В кутку бібліотеки стояла дерев’яна драбинка. Соня посунула її і вилізла на верх.
Слово “вампіри ”, здавалось, ніби само вилізло на очі Соні. Соня взяла книжку і подивилась на обкладинку. Заголовок говорив сам за себе. “Варні – вампір. Книга небезпек ”. Один із грошовитих романів минулого століття. Соня поглянула на титульний лист. Роман написав якийсь Томас Прест аж в 1847 році. Соня посміхнулась і поставила книгу на місце.
Поряд стояв і ще один том: ”Дракула ”, роман, написаний ірландцем по-імені Брем Стокер. Соня не потрібно було знімати її з полиці, щоб догадатись, що річ – про вампіра. Наступною книгою в ряду стояв том Монтяго Самерса. Книга називалась “Вампіри: Предки і Нащадки».
Соня пробіглася очима по-полиці. Вся верхня частина бібліотеки була відведена книгам про вампірів.
Вона стояла хвилину не рухаючись і просто думала, не знаючи, що їй вибрати. Потім одна за одною почала знімати різні книжки. Коли Соня набрала стільки, що ледве тримала їх в руках, вона спустилась з драбини і відправилась до себе в кімнату.
Прийшовши туди, зона щільно закрила двері на засов і перевірила, чи закриті вікна. Потім не поспішаючи розвела вогонь у каміні і сіла напроти читати.
Вона почала з ”Дракули», тому що догадувалась, про що книга. Автору вдалось описати досить правдиву і вклав великий художній образ і душу в кошмарного монстра, який жив в замку, в темних лісах Трансільванії. Соня навіть уявила собі ту істоту таким, яким описував її автор, говорячи вустами свого героя:
“Переді мною стояв високий старий чоловік із вибритим обличчям і сніжно-білими вусами. Він був одягнений в чорне: з ніг до голови. Він поривчасто рушив до мене і, протягнув свою руку, зжав мою зап’ястя з такою силою, що я не зміг стримати гримасу болі, яка ще посилювалась від того, що його дотик був холодним, як лід. Це швидше був дотик МЕРТВОГО, а ніж ЖИВОГО.
Його обличчя було по-мертвому білим, навіть з відтінком синього, з тоненьким і красивим носом. Лоб його був високим, а волосся, не дуже густе на висках, було довге і красиве. Брови теж були густими і майже сходились на переносі, а закритий рот був виражений так, що здавався дуже жорстоким.
Дивні гострі ікла налазили на зуби, і щось в цих іклах було дивне… Вуха його були гострим кінцем до верху…, а ще було дивно, що у цього чоловіка росло волосся на руках.
Нігті були тонкі і гострі, і в очах графа сіяло щось нелюдське ”.
Соня знайшла, що на той час графу Дракулі було чотириста років. Він керував вовчим стадом і мав спосібність перевтілюватись не тільки в кажана, як собі думала Соня, але і у вовка, в туманний місяць і навіть в морозну пилюку.
Що ж, думала Соня, дуже темна людина, щоб стати героєм готичного роману минулого століття.
Вона відклала цю книгу, щоб взяти другу. Перед нею був Монтяго Самерс.
“… він вселяється в чорні душі і сам керує містичними і жахливими…, і все ж вампіра неможна називати демон…” Самерс писав пізніше. На книзі стояв 1928 рік. Наше століття, але Соня все-таки не могла для себе вирішити, настільки книга правдива, а хто в ній видуманий.
Коли Соня краще роздивилась, що за книги вона взяла з полиць, вона була дуже здивована. Виявляється вампіри приваблювали і деяких відомих авторів. Перед нею був Гете(“Коринфська Наречена) і Вальтер Скотт з його перекладеною баладою Бюргера “Леонора», Саута та його “Талабой” і Лорд Байрон - “Вампір”, а збірка вибраних творів під назвою “Смерть від кохання” Теофілія Готьє, історії М.Р. Джеймса і Є.Ф. Бенсона, уривки із Бодлера, Да Сада і Фану.
Народження вампіра пояснювався в іншій книзі, як “…плід зачинає Диявол, т.і. в образі змії, як Гада, і Відьми у злі, з змією шиплячою…”
Соня відкрила Байрона і прочитала:
Вампиром мерзким из могилы
Ты встанешь, чтоб кровавой тьмой
Заполонить свой край родной
Мабуть, вампіри були такі ж старі, як і людство. В книгах робились згадки навіть на Овідія, і Соня пригадала, що знаменитий Одіссей віддавав свою кров в тіням із підземного царства Аіда. Але лиш до шістнадцятому столітті розвіяні міфи стали формуватись окремо, і цей час появилась окрема течія для цих істот.
Найбільше вампірів було на Балканах і в Східній Європі – Угорщина, Румунія, Албанія, Польща.
Соня відірвалась від книги і стала дивитись на палаючий вогонь в каміні. Може Ленгдони з Балкан? Але ні, їхнє прізвище було чисто англійським…
Вампіри були відмічені, і їх було можна легко впізнати. Від заячої губи до червоно-рижого волосся. Були і методи дізнатись, де знаходиться його хатка:) Наприклад, маленький хлопчик з чистою душею і тілом, повинен сісти на коня, причому кінь мав бути вороним. Хлопчик їхав по-кладовищу, і якщо кінь відказувався переступати якусь могилу, значить там спочиває вампір.
Спасіння від вампіра теж приходило різними шляхами, починаючи від бузка і до розп’яття. Серед інших рецепторів згадувались часник і, крім того – свячена вода.
Одна річ особливо навела страх на Соню. В книзі було сказано, що вампіри не переносять дзеркал навколо себе і ніколи не тримають їх в себе в домі. Деякі автори писали, що у вампіра нема відображення, інші писали, що дзеркало відображає душу, і на ньому може залишитись обличчя вампіра.
Соня закрила книгу і знову почала втикати на камін. За вікном був сильний вітер, і Соня відчувала, що їй холодно, не дивлячись на ярко палаючий вогонь. Вона роздягнулась і лягла в ліжко, перед тим провірила засов на дверях. Але сон був
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345500
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2012
Був один із тих днів, коли у повітрі починає пахнути весною. Хвилі здавались дуже блакитними для Атлантичного океану, а сонце , блистіло над водою, аж очі сліпило.
- Обережно, - сказав Рей. Він протягнув руку, щоб допомогти Соні вилізти на катер. Не дивлячись на тиждень інтенсивного лікування, нога все ще боліла. Невпевненою по-ходкою Соня пройшла до сидінь, і через хвилину вони відчалили.
Коли катер відійшов на достатню відстань від острова, Соня відчула, ніскільки чужим став цей старий світ для неї. Вона прожила на острові майже три тижні. В якомусь розумінні час пролетів дуже швидко. Але, з другої сторони, вона почувала на Перлю себе так, ніби жила тут віками.
Те, друге старе життя здавалось їй тепер чужим. Вона уявила на хвилину, як повинні виглядати вулиці Нью-Йорка, але в пам’яті відображались тільки купи машин, сирени, гудки і повсюди багато людей.
Ніби догадуючись, пор що вона думає, Рей сказав:
- Вам напевно не вистачає міського шуму і суєти?
- Дивно, але я не скучаю по-місту, - сказала Соня. – Тільки подумати, ще місяць назад я була в “Шеррі”…
Рей підняв до гори брови.
- Ви шикарно проведете час, якщо врахувати, що на життя ви самі заробляєте.
Соня відразу зрозуміла свою помилку і взялась придумувати пояснення.
- Мені подобається час-від-часу себе балувати, - сказала вона і, не даючи Рею шансу щось сказати, відразу продовжила:
- А я вважала, що, хто любить яркі вогні і міський шум, то це ви. Я була впевнена, що вам до смерті надоїло сидіти на острові.
Рей знизив плечима.
- Іноді мені таке життя надоїдає. Раніше, коли з грошима було по-краще, я їздив в якесь велике місто приблизно раз на два тижні. Я і зараз міг би собі таке дозволити і відправитись на яхті. Просто мені останнім часом все більше і більше подобається проводити час на острові, - Рей під мигнув Соні, щоб його комплімент був сприйнятий правильно.
Вона посміхнулась йому у відповідь, прекрасно розуміючи, що його загравання було не серйозним. Їй було приємно бачити на острові цього молодого і приємного чоловіка. Його присутність, здавалось, розвіювало химерну атмосферу будинку.
Останніх кілька днів, правда, були не звичайними. Беатріс Ленгдон була дружелюбною і життєрадісною. Юля була просто неперевершеною, а її успіхи у навчанні просто дивували. Дівчинка вчилась усьому так швидко і легко, що Соня почала хвилюватись, що може залишитись без роботи.
Тільки Пол залишився загадковим і таємничим. Соні здавалось, ніби він стежить за кожним її кроком, але наважитись, рахувати себе обдарованою такою любов’ю, навпаки, радіти цьому, вона до цих пір ще не могла.
Відносини між батьком і дочкою здавалось їй дуже дивними. Він істинно любив свою дочку, в цьому Соня не сумнівалась.
Юля була теж вірна батьку, хоча в її поведінці і розмовах вказувало на те, що дитяча натура поставала проти тих рамок, якими було життя на острові. Хоч Юля і була похожа на Сьюзан, вона була самою, що вона вже не є татовою дочкою.
Соні було не тяжко уявити, як дівчинка виростить повноцінним членом сім’ї Ленгдонів і буде керувати Перлю так, як вважає за потрібно не слухаючи жодних порад.
- А ось і берег, - сказав Рей.
Вдалечині Соня побачила смугу землі, а коли катер наблизився до материка, вона розгледіла маленькі хатинки, які прилягали одні до одних.
В сонячний день Грендіз Лендінг здався їй більш приємнішим і чистішим, ніж у перший раз.
На пристані було кілька чоловік, і Соня відчула, що вони дивляться на неї і Рея.
- А чим це ви збираєтесь зайнятись? – спитала вона. Сама Соня ще раніше сказала, що їй потрібно піти по-крамницям і зробити деякі покупки. Але насправді вона здиралась зробити щось інакше, але не хотіла нічого казати Ленгдонам.
- О! У мене дуже багато справ! – сказав Рей і подивився на годинник. – Зараз рівно перша година дня. Пропоную зустрітись в четвертій тут же, тоді ми успіємо повернутись додому до заходу.
- Чудово, я якраз вспію до цього часу, - сказала Соня.
Як тільки Рей пішов по-своїх справах, Соня в першу чергу вирішила подзвонити. Вона знайшла телефон біля пристані.
В справ очнику значився тільки один “Доктор Медицини на все місто – якийсь Доктор Моріс. На місті його не було, але жінка яка підняла трубку, записала Соню на пів-четверту на прийом.
Наступним пунктом був кафетерій, куди Соня заходила перший раз. Тут їй теж повезло. Та ж офіціантка скучала за прилавком, зате відвідувачів не було взагалі, але була одна леді і то вже виходила з приміщення.
Соня заказала чашечку кави і дочекалась поки за леді закриються двері і почала розмову з офіціанткою:
- Я хочу вам ще раз подякувати за те, що ви допомогли мені, коли я заходила до вас перший раз.
- Ви та дівчина, що хотіла попасти на Перлю, правда ж?
- Точно. І дякуючи вам я туди попала.
Офіціантка відійшла до краю стойки і почала збирати брудні ложки і посуду. Нарешті вона закінчила і налила собі чашку кави. Увесь цей час Соню терпливо чекала. Вона була впевнена, що цікавість візьме верх, і не помилилась.
- Ви увесь цей час були на острові? – нарешті спитала офіціантка.
Соня посміхнулась.
- Ага. Там так чудесно.
- Ммм-мм…
Офіціантка продовжувала пити каву, розглядаючи поламані нігті.
- А тепер куди направляєтесь? Напевно в Нью-Йорк…?
Соня показала на обличчі подив.
- Та ні, знову на острів. Я х там працюю.
- Та невже? – при цих словах офіціантка успішно зламала іще один ніготь і тут же прийнялась підрівнювати його зубами.
Соня розсміялась:
- Не знаю чому, але я боюсь туди їхати. Мені здавалось, що там буде все таким страшним… А коли всі тутешні чоловіки відказались мене туди вести, я взагалі подумала… Послухайте, - Соня глянула на офіціантку. – Чому тоді вони не захотіли мене везти, а?
Жінка налякано подивилась на двері, як людина, яка розповідає чужі секрети і яка боїться бути впіймана на гарячому.
- Ну, я не знаю…, - почала вона, - просто тутешніх рибалок там не дуже люблять.
- Але одна місцева дівчина все-таки працює там. Вона приїжджає на острів два рази в тиждень і помагає вести господарство, - Соня вирішила не здаватись.
- Я знаю. Її звати Анна Марія Віч. Що ж, їй не прийшлось вибирати. Їй сім’ї дуже потрібні гроші, інакше вона б туди нізащо не поїхала. А це я точно знаю! Та і інший не став би у них працювати.
Соню зненацька посерйознішала.
- Я надіюсь, ви не станете мені розказувати, що там твориться щось страшне, відьмацьке чи сатанічне, - сказала вона.
Жінка знизила плечима і сказала:
- Та ні, не буду. Я взагалі не з тих людей, хто розпускаю порожні слухи…
- Я знаю, - Соню підняла інтонацію на останньому слові. Вона розвернулась на стільці і заглянула в очі офіціантки. – А може я в небезпеці, а я нічого не знаю.
Офіціантка суворо подивилась на неї і, поставивши чашку, перегнулась через стойку:
- Послухайте, - вона заговорила дуже тихо, - якщо вам потрібна моя порада, то сідайте на автобус і їдьте прямо зараз, не відкладаючи і не повертайтесь на острів ні на секунду. Ось вам моя порада.
- Але чому? Що на острові такого, чого потрібно боятись?
- Я не знаю, та і ніхто не знає, - відповіла офіціантка, випередивши питання Соні. – У всякому випадку, я не знаю напевно. Але там щось нечисте твориться, сатана, це точно. Ви і Анна Марія Віч єдині, кому вдалось повернутись з острова.
Соня витріщилась на офіціантку, не зрозумівши жодного слова.
- Повернутись? Ви хочете сказати… Що ви хочете сказати?
- Що хотіла, те і сказала. – Тепер офіціантка зовсім вийшла із стойки і спершись на неї, заговорила майже шепотом:
- За увесь час у них перебувало чотири дівчини. Дві наші, тутешні, а дві приїжджі. Сама перша, її звали Ліз Костер, просто зникла, а коли її рідні стали переживати, що від неї нема листів, вони відіслали лист хазяїнам, а ті прислали відповідь, що її нема на острові і не було уже цілий місяць. Вони ще написали, бо думали, що вона поїхала додому. Та тут її взагалі ніхто не бачив.
- Може вона просто втекла від батьків, - сказала Соня.
- Ну тільки якщо у неї виросли крила і вона політала, - сказала Соня. – Щоб поїхати з острову, потрібний човен, а на причалі чи ще десь її не бачили, і із човна вона не виходила.
- А інші? – спитала Соня. Її кава вже зовсім охолола, але їй зовсім не хотілось перебивати офіціантку.
- Через деякий час до них найнялась працювати Мері Вітте.
- І вона теж не повернулась?
Жінка розсміялась.
- Можна сказати, повернулась. Її знайшли на каменях. Тіло просто винесло разом з човном в п’яти кілометрах нижче від берегу. Всі вирішили, що вона хотіла втекти на човні, та не змогла, не впоралась з керуванням.
- Який жах, - тепер серйозно сказала Соня. – А інші?
Офіціантка знизила плечима.
- Вони були не тутешніми, так що ніхто і не знає, що з ними сталось. Але бачили, як вони відправлялись на острів, і жодна не повернулась.
Соня подивилась в свою порожню чашку і думала: “Сьюзан теж не вдалось поїхати з острова. Але це дуже дивно. Я ж повернулась, і ніхто не став мені заважати.”
Соня знайшла в гаманці дрібні гроші і долонею здвигнула гроші в поперек стойки. Час минав дуже швидко.
- Спасибі, що ви мене попередили, - сказала вона і встала, щоб йти.
- Ви що вирішили повернутись на острів?
Соня кивнула головою:
- Я буду обережною, - сказала вона, але офіціантка подивилась на неї з явним сумнівом.
Соня пройшлась по-магазинам і купила все, що хотіла. Вона зробила це не тільки тому, що їй справді були потрібні ці всі речі, але тому, що поїздка за речами була головним поводом, щоб вибратись в місто.
До того часу, як вона купила всі необхідні речі і віднесла на катер, було вже майже пів-четверта.
Доктор Моріс був маленьким круглим чоловічком, який ідеально підходив на роль Діда Мороза із різдвяної казочки. У нього було мудре і добре обличчя, але, глянувши на нього, Соня відразу зрозуміла, що цього чоловіка не просто ввести в оману.
Очі Доктора Моріса з’їхали на пов’язку, яка була у Соні на нозі. Вирішивши, що вона прийшла до нього із-за ноги, він тут же запропонував оглянути ногу.
- Я тут із-за ноги, - прямо сказала йому Соня. Вона вирішила відразу перейти до питання, яке її непокоїло. – Та…, було б непогано, якби ви подивились мені на ногу. Але якщо чесно, я б хотіла поговорити з вами.
- Розумію, - проговорив Доктор Моріс і показав на стілець. – Ви сідайте, і поки я буду роздивлятись вашу ногу, ми зможемо поговорити.
Соня силі на запропонований стілець, а лікар присів на менший стілець прямо перед нею і почав розмотувати бинти.
- Я прийшла до вас, щоб поговорити про вашу пацієнтку, - почала Соня. – Про місіс Ленгдон. Я маю на увазі Сьюзан Ленгдон. Мені здається, вона повинна була лікуватись у вас. Руки лікаря перестали розмотувати бинти. Він підняв очі на Соню.
- Ви похожі на людину з освітою, - сказав про лікар. – Я думаю, ви розумієте, що збоку професіональної точки я не маю право обговорювати з вами історію хвороби іншого пацієнта.
- В даному випадку це можна зробити, - відповіла Соня. – Я сестра місіс Ленгдон. Якщо точніше – зведена сестра. Зараз я знаходжусь на Перлі, хоч…, - Соня заткнулась, але зрозуміла, що їй все рівно прийдеться все розказати, продовжила: - Ленгдони не знають, хто я така. Я живу там як гувернантка.
- Розумію, - знову сказав Доктор Моріс. Його руки знову почали розмотувати бинти. Добравшись до рани, він став її уважно роздивлятись. Його руки працювали з професіоналізмом, в той час як його голова була зайнята тим, про що йому говорила Соня.
- Так що ж ви хочете дізнатись? – спитав він і тут же добавив, звертаючись до Соні, вже як до пацієнта:
- Потерпіть, зараз буде трішки боляче.
Коли лікар почав торкатись рани, Соня трішки поморщилась.
- Я хочу дізнатись від чого померла моя сестра.
- Тут недавно був один чоловік, до речі, теж цікавився цим питанням.
- Це Лі Бендер, друг нашої сім’ї. я вже говорила з ним.
- Тоді вам має бути все відомо, я йому все розказав, - проговорив Доктор Моріс.
- Так, але мене це не переконало. Я хотіла це почути від вас.
Лікар зітхнув, встав і підійшов до тумбочки, щоб взяти свіжий бинт і антисептик.
- Все дуже просто. Місіс Ленгдон померла від пошкоджень, які получила від падіння на каміння. Якщо вам відомо де розташований дім, я не думаю, що в цьому питанні для вас будуть якісь таємниці.
- Але може…?
Лікар помахав головою.
- Жодного шансу, що це не випадковість. Розумієте, ваша сестра була не зовсім здоровою.
Соня хотіла заперечити йому, але Доктор Моріс підняв руки:
- Тут нема ніякої тайни. Скажіть, як давно ви бачились з сестрою?
Соня опустила очі, явно заворожена питанням.
- Кілька років назад, - тихо сказала вона. – Ще до того, як вона вийшла заміж за містера Ленгдона.
Доктор Моріс, здавалось, задумався. Соня подумала в той момент, що він шукає найбільш тактичні слова. Нарешті Доктор знову сів і зайнявся раною.
- Навіщо мені потрібно розказувати про вашу сестру, ви ж самі знаєте все про неї. Вона була дуже слабкою людиною. Із наших розмов я зрозумів, що її життям керував батько, людина з дуже сильним характером. Після його смерті вона залишилась, як сказати, без життя, а потім прив’язалась до Пола Ленгдона, до людини, яка чимось схожа на її батька.
Доктор подивився на Соню, ніби шукав підтвердження своїх слів. Соня кивнула головою. Вона вже склала для себе цей пасьянс.
- На мій погляд, - продовжив Доктор Моріс, - це був не самий гарний вигляд. Але я можу тільки догадуватись про це. Мені здається, що на початку її чоловік був дуже радий тим, що вона приділяє йому таку величезну кількість уваги. Але з часом він зрозумів, що їй насправді потрібно від неї. По-любому, що він не хотів бути поводирем, і тому став трішки холоднуватим. Але як там не було, вона була дуже нервовою жінкою. Вона була схилена до снодійного. Сьюзан, напевно, приймала їх з раннього дитинства.
Доктор знову подивився на Соню, знову шукав підтвердження своїх слів. Вона знову кивнула головою.
- Я не знаю напевно, але я пригадую, як вона себе вела. Можливо ви маєте рацію. Вона завжди тяжко засипала. Навіть коли була дитиною.
- От бачите, сказав лікар, закінчивши перев’язувати ногу. Він підійшов до вікна і продовжував говорити:
- Всі ці препарати самі себе послаблюють, надіюсь ви розумієте. Організм привикає до них, це як наркотик. З кожним днем, разом вам потрібно все більша і більша доза. Я намагався переконати вашу сестру лягти в клініку, де б її лікували методом відвикання, але вона про це і слухати не захотіла. Мені не залишалось нічого більшого, як знову і знову виписувати їй рецепт.
Коли лікар відійшов від вікна, Соня побачила на його обличчі смуток. Вона, до свого здивування зрозуміла, що він теж несе на собі вину смерть Сьюзан.
- В якісь степені, - сказав він, - я розумію, мене теж можна звинувачувати. Але лікар швидко вчиться скидати з себе таку відповідальність, інакше він зійде з розуму. У будь-якому випадку, х вашою сестрою стався нещасний випадок.
Щось розбудило її посеред ночі. Ніхто не знає що це. Можливо просто сон. Вона знаходилась під великою дозою снодійного, але встала з ліжка, підійшла до вікна, вийшла на старий напіврозвалений балкон, він не витримав, і місіс Ленгдон розбилась об каміння.
- Містер Бендер говорив, що була іще якась подряпина, - сказала Соня, без абсолютною надії.
- Ага. На горлі. Але вона була дуже маленькою, щоб викликати смерть, я вас запевняю. Це така подряпина, яку може залишити бритва, якщо зненацька з’їде рука, коли ви рівняєте волосся. Наскільки мені відомо, місіс Ленгдон рівняла їх іменно бритвою.
Соні в голово прийшла друга думка.
- А чи могло статись таке, що її вдарили, або що вона боролась з кимось, а, скинувши її з балкона, хтось намагався замаскувати подряпина.
- Могло, але я ДУЖЕ сумніваюсь.
Соня зітхнула і подивилась на годинник. Було вже майже четверта, а їй було потрібно повертатись на причал, де повинен чекати Рей. Вона відкрила гаманець, щоб дістати гроші.
- Жаль, що нічим не зміг вам допомогти, - сказав Доктор Моріс. – Але, як я вже вам казав в самому початку, в смерті вашої сестри не було нічого таємничого.
- Крім тієї ранки на горлі, - вставила Соня, відказавшись від свого фіаско. – І все таки, я б хотіла більше дізнатись про ту ранку.
Доктор посміхнувся, давши їй зрозуміти, що її поведінка дурна.
- Можу вас запевнити, - заговорив він, - ранка була безпечною для життя, від таких ранок не помирають. А може…, - тут він посміхнувся, показавши, що жартує, - ваша сестра стала жертвою вампіра.
Соня пригадала, що недавно хтось вже казав такі слова. Тільки хто?... Вона пригадала.
- Який дивний збіг, - голосно сказала вона. – Розказуючи про Ленгдонів, Лі Бендер теж зачіпав цю тему… Щось про старий родовід.
Доктор Моріс суворо подивився на Соню
- Я просто пожартував, міс Нілсон, - холодно сказав він. – І я думаю, якщо ви дозволити своїм фантазіям завести вас так далеко, буде трагічний кінець… Смерть вашої сестри стала випадковістю, вона сама впала з балкона, і я готовий поставити на карту свою репутацію лікаря, що це було іменно так.
- Пробачте, - сказала Соня із сумним обличчям протягнула йому руку. – Звичайно ж ви маєте рацію. Я просто стала дуже нервовою. Велике вам спасибі за допомогу. Є і ще одне прохання. Зробіть ласку, вважайте нашу розмову, особливо те, що стосується мого проживання на Перлі і що я родичка Сьюзан, конфіденційним.
- Не скажу, що я вдобряю все це. Але обіцяю вам зберігати конфіденційність, - сказав Доктор.
Соня іще раз подякувала йому перед відходом. Уже у дверях їй в голову прийшла іще одна думка. Вона повернулась до Доктора Моріса:
- Докторе, якщо в ту ніч Сьюзан знаходилась під дією сильної дози снодійного, значить, повинно було статись щось дивне, щоб розбудити її, чи не так?
Він знизив плечима.
- Можливо. Якщо вона прийняла дуже велику дозу – так. Але ми не знаємо, скільки таблеток вона прийняла. Можливо, доза була невеликою, і любий, навіть маленький шум чи просто дурний сон міг її розбудити.
- Але, - сказала Соня, - якщо вона прийняла тільки малу дозу і її дуже легко було розбудити, як же вийшло, що вона так без свідомо ступила на балкон?
По тому, як лікар нахмурився, вона зрозуміла, що це питання не приходило їй в голову. Але Соня не могла дальше продовжувати розмову. Була вже четверта.
- До побачення, Докторе, - сказала вона і вийшла.
Соня ступила на доріжку, яка була засіяна квітами, пройшла впоперек дому і повернула, вийшовши на тротуар, де вона майже не врізалась у Рея Ленгдона.
- Ну і ну…, - сказав Рей, який ледь-ледь вспів впіймати Соню, щоб вона не впала. – А я спішив на причал, думав, ви уже мене чекаєте…, - Рей подивився на табличку Доктора Моріса, приклеєну до стіни.
- Що ви тут робите?
Соня скочила, відчуваючи, що виглядає винною.
- Я просто вирішила показати ногу лікареві. А ВИ тут що робите?
- О, я просто щойно закінчив всі свої справи, - сказав Рей невинним тоном, як і завжди. – Йдемо до причалу разом. Чи вам потрібно зробите ще щось?
- Ні, ні, я якраз все закінчила, - сказала Соня.
Вони пішли разом. Соня дивилась по сторонам і, ніби роздивляючись місто, обернулась. Вся вулиця складалась із маленьких хатинок, за виключенням приймальної Доктора Моріса. Це дула вузенька вуличка далеко від центра міста. В уяві Соні прокралась жахлива думка, що Рей опинився тут тому, що просто слідкував за нею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345386
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.06.2012
Все, мабуть, це кінець, хоча Соня вірила в краще. Все що відбувалось в неї перед очима плило, ніби на плівці.
Вона була беззахисна перед звіром. І все ж їй вистачило часу усвідомити це, як і те, що їй не втекти від кабана.
Краєм ока вона замітила, як із-за чагарників вибіг Пол. Її обличчя було перекошене від жаху.
Соня вспіла замітити і Рея, який з усіх сил мчався на допомогу.
Увесь цей час вона чула, як напруживши свої дитячі сили, кричить Юля.
Соня пригнула в бік в останній момент, намагаючись повторити скачок Рея. І скоро вона почула, як щось рве їй шкіру на ботах і на ногах. Соня зрозуміла, що гострі, як бритва, ікла кабана все-таки дістали її.
Небо і трава по-черзі мінялись один з одним, поки вона котилась по-землі.
Соня лежала, вткнувшись обличчям в траву, і тихо плакала, знаючи, що через секунду кабан підбіжить до неї, і вона не зможе втекти від його іклів.
Щось зненацька торкнулось її долоні. Але не жорстокими іклами. Це був Рей. Він перевернув Соню і почав оглядати її рани. Через декілька секунд над нею склонилась Беатріс.
- Пол, - слабким голосом покликала Соня, визволяючись від обійм Рея.
Він вже спішив до неї, а за ним на траві виднілась чорна туша кабана.
Рука Пола сильно кровоточила, і кров капала прямо на траву. Очевидно, він убив звіра наповал, вложивши в удар усі сили. Коли Соня побачила очі Пола, вона зрозуміла, чому він пішов на такий ризик.
Він наклонився і підняв її, прижавши до себе здоровою рукою. Соня сильно його обнявши, почала плакати, вткнувшись в його плече. Вони удвох мовчали, та і їм не було необхідності говорити.
Соня згадала, що у Пола поранена рука, що вони на охоті, і що всі на них дивляться. Вона витерла сльози і відійшла від нього.
Тільки тоді, коли Пол подивився на ногу Соні, вона згадала, що сама поранена. Один бот був розпорений від щиколотки до коліна і увесь залитий кров’ю.
Соня слабо посміхнулась Рею.
- Боюсь, мені прийдеться іще трішки підучитись у вас, поки не зможу так же ухилятись від удару, - сказала вона.
Рея з полегшенням розсміявся і сказав:
- Ви були неперевершеною!
- Народжена для полювання! – підтримала Беатріс Ленгдон, уважно роздивляючись рану. В її голосі чулось хвилювання і велика повага.
- Я б не зміг нічого зробити, якби ви злякались і не пригнули, - сказав Пол. – Я б не успів добігти.
- Я думаю, ми можемо вважати цього кабана на половину моїм, - сказала Соня.
Всі розсміялись, відчуваючи, як напруженість дня потроху спадає. Однак, біль в нозі не давала забути про себе.
Беатріс підійшла до Юлі, яка все ще не відійшла від страху і плакала, сидячи на поні.
Скоро появився Франц і привів коня Соні, який втік побачивши кабана. Рей з хвилюванням в голосі переказав йому все, що сталось за його відсутності.
Прийшов час перев’язати рани Пола і Соні. Франц кожний раз брав на охоту бинти, як обов’язкове знаряддя. Рана Пола була глибокою і дуже серйозною.
У Соні на нозі був довгий і не глибокий поріз. Вона навіть зуміла вилізти на коня, але з допомогою Рея.
Звичайно, охота була на цьому закінчена. Франц притаскав першого кабану, який був неподалік від них. Першого прив’язали до другого і так потягли додому. Цього разу посередині скакав Рей.
Соня була розчарована, коли на обід не подали кабана.
- Прошу вибачення, - сказав Рей. – М'ясо повинно “охолонути”, перш ніж з нього будуть щось готувати. За те, через кілька днів, коли воно “охолонути”, я обіцяю вам королівський обід.
Той день був дуже тяжким. Юля залишалась в маленькому страху ще цілий день і про заняття не було й мови. Соня влаштувала для Юлі вихідний. Беатріс і Рей перебували у чудовому настрої і розмовляли без упину цілий день.
Тільки Пол, здавалось, був не у своїй тарілці. Здавалось, він відходив від шоку із-за своїх почуттів і по дорозі додому не промовив жодного слова. Таким задуманим і безслівним він залишався увесь день. За столом він ховав очі від Соні, і залишався на стороні до шумних розмов.
З одної сторони, Соня була рада цьому. Вона явно не збиралась показувати якісь свої почуття, і тепер їй було трішки незручно перед сім’єю Ленгдонів. Більше того, її відносини до Пола стали двосторонніми. Їй ставало все тяжче притриматись своє цілі на острові.
Її ціль перейшла на другий план, поступившись місцю новим проблемам і тривогам.
І все ж, коли під вечір вона пішла у свою кімнату, дівчина відчула якусь розсіяність. Вона згадала про той момент, коли її обійняв Пол і відчула, що він боїться за її життя. Як добре було знати, що він її кохає, але Соня знала, не той тип чоловіків. Турбота не означає кохання. Коли такий чоловік кохає, то його любов не перетворюється в поглинаюче полум’я. Потрібно було прийняти таке кохання. З таким чоловіком, як Пол, альтернативи бути не повинно. Такі люди не приймуть компромісів. Але Соня не була готова до такого. В її душі залишалось дуже багато сумнівів. Скільки питань залишалось без відповіді…
Змучена від пригод, Соня заснула, як убита. Але її сон був дуже тяжким.
Вона і Сьюзан, обидві ще зовсім маленькі, такі щасливі і безпроблемні… Зненацька появляється Макс, він холоднокровно дивиться на Соню, потім бере Сьюзан за руку і кудись відводить. Сьюзан з суму посміхається і йде, а Соня кличе її…, кличе їх, але вони йдуть геть, і Соня кидається доганяти, але вони біжать ще швидше і швидше і нарешті губляться у холодному тумані. Зненацька наступає ніч. Соня почала тремтіти від страху, вона одна…
Але вона їх знову бачить. Макс і Сьюзан стоять на кам’яному обривистому берегу. Соня біжить до них, кличе їх. На цей раз вони не тікають, але коли Соня наблизилась до них, вона побачить, що це не Макс.
Пол Ленгдон стоїть і, сердито усміхався, дивиться на неї.
Сьюзан починає сміятись, Соня повертається до Сьюзан. Це не Сьюзан. Це сміється маленька Юля, а поряд стоять Беатріс і Рей і теж сміються.
- Мені холодно, - говорить їм Соня, прижимаючи руки до грудей і намагаючись якось зігрітись. Вона іде до них по краю обриву. Пол наближався до неї. Вона з радістю падає в його обійми, поцілувавши його.
Його губи були холодними, як лід. Здавалось, поцілувавши, він своїми губами висмоктував із Соні всі сили. Ніби кров, яка наповняла тіло життям, виходить із неї…
- Не треба, не треба… - намагалась супротивлятись Соня, але чиїсь руки стискували її, прижимали до ліжка, і її окутувала непроглядна тінь.
Соня проснулась і ривком сіла на ліжко. Повітря в кімнаті було холодним, як лід.
Вона забула покласти вугілля до каміну. Але ні… Було ще щось. Вікна в кімнаті були повністю відчинені, і в них заходив туман, який піднімався з океану.
Повільно, гойдаючись від слабкості і головокружіння, вона встала із постелі. Її нога була вся в крові, просочившись через пов’язку, і біль була ще сильнішою і сильнішою, ніж раніше. Соня стряснула головою, стараючись відігнати сон, який міцно тримав. Гойдаючись, вона підійшла до вікон.
Вітер задув занавіску, і вона легко затягнулась навкруг шиї. Соня знервовано відкинула її в сторону і зробила крок в перед.
Зненацька визнання того, що вона робить, прийшло тоді, коли старі дерев’яні дошки уже прогнулись під ногою. Одною ногою Соня все ще була на балконі, другою все іще стояла в кімнаті.
Вона обережго, але швидко ступила назад, відчуваючи, як холод страху пройшовся по спині. Варто Соні всією ногою було ступити на балкон, як би уже летіла вниз на каміння, загинувши так само, як і Сьюзан. Вона уявила на хвилину картину свого падіння.
З калатаючим від страху серцем Соня захлопнула вікна, які доходили до самої підлоги.
“ Але вони були закриті …”, - думала Соня. Вона завжди провіряла вікна перед сном. І сьогодні вночі теж…
“ А може я забула…”
Соня дуже змучилась під вечір, і її клонило на сон. Може, вона просто не замітила? Вона похитала головою, - їй все рівно не пригадати, як було насправді. Звичайно ж! Вона напевно забула, раз тепер вони відкриті: вікна самі пособі не відкриваються…
Але якщо…
Соня почала уважно роздивлятись вікна, ніби вони могли дати їй відповідь, який підсвідомо сидів у голові.
Від шуму, десь в холі, Соня аж під пригнула. Вона зажала рот, щоб не закричати. Із коридору, який проходив у хол, лунав приглушений звук м’яких кроків.
Кроки затихли прямо під її дверима.
Онімівши від жаху, Соня подивилась на ручку дверей. В блідому світлі місяця, який проник скрізь прозорі штори, вона побачила, як ручка повільно повернулась. Пролунав тихий скрипучий звук, і двері відчинились.
Пол Ленгдон спочатку кинув погляд на ліжко, потім, при піднявши лампу над головою, подивився на Соню. Погляд Пола не передбачав нічого доброго.
- Ви виходили із своєї кімнати? – спитав Пол.
- Ні, - відповіла Соня і помахала головою. Вона проговорила це так налякано, що сама замітила це.
- У Юлі була відкриті двері.
Соня не мала що сказати у відповідь. Вона знову помахала головою.
- Мені снились якійсь жахіття, - сказала вона, думаючи, що потрібно якось пояснити Полу, чому вона не в ліжку.
- З вами все гаразд?
- Так, так, дякую. Тільки… У мене потух камін. Я якраз збиралась заново розвести його.
Пол сперся на край дверей. Він мовчки підняв руку і подивився на свої пальці. Соня замітила, що вони вимазані чимось червоним. Пол підніс лампу поближче, і вона побачила такі самі плями на дверях.
Соня глянула на свою ногу. Її рана знову почала кровоточити, пропитуючи пов’язку. На руках Соні теж була кров.
Пол нарешті зайшов кімнату і м’яко прикрив за собою двері. Підійшовши до Соні, він сказав:
- Сядьте сюди.
Він приніс їй стілець, який стояв напроти каміну, підійшов до ліжка і зняв покривало, щоб вона змогла накритись, а потім швидко і вміло розложив дрова і розвів вогонь.
Коли полум’я розгорілось, Пол випрямився і сказав:
- Сидіть тут і чекайте мене. Я принесу бинт, щоб змінити пов’язку.
Не дочекавшись відповіді, він безшумно вийшов із кімнати.
Через кілька хвилин він повернувся, захопивши із собою бинти та воду. Ставши на коліна, Пол зняв з ноги Соні стару пов’язку і кинув її у вогонь, потім вимивши і уміло перев’язав рану. Його дотик був дуже обережним і ніжним. Вони вдвох не промовили жодного слова.
Коли Пол закінчив перев’язувати, він знову встав.
- Ви себе нормально почуваєте? – спитав він.
Соня хотіла сказати, що їй страшно. Вона дозволила собі помріяти про те, щоб розслабитись, обнявши його і поклавши голову на плече. Але зрозуміла, що вона не може цього зробити. Як вона могла сказати йому, що її надоїв страх, якщо Пол Ленгдон і був для неї цим страхом.
- Так, - коротко сказала вона, боячись підняти очі догори.
- Тоді на добраніч, - сказав Пол. Він або не замітив переміни в настрої Соні, або вдав, що нічого не бачить. Так чи інакше, він вийшов із кімнати, не сказавши більше жодного слова.
Соня знову лягла в ліжко, питаючи себе, що заставило Пола зайти до неї в кімнату. Може, що він подумав, ніби це вона не закрила двері, які вели до кімнати Юлі, а може він хвилювався за неї і хотів впевнитись, що усе чудово.
Через кілька хвилин Соня знову піднялась з ліжка і пройшла через всю кімнату, щоб закрити двері на засов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345361
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.06.2012
Соня зовсім забула про пропозицію Рея піти на полювання. Цю тему знову почав Пол.
- Мій брат каже, - почав він якось вечором, звертаючись до Соні, - що вам буде цікаво піти не полювання на дикого кабана.
Соня кивнула головою.
- Так, – погодилась вона мені здається це буде цікаве видовище.
- Ви полювали раніше?
- Ні, але я чудово почуваю себе в сідлі, - але без гордості призналась Соня.
- І до того, я ж просто буду дивитись зі сторони.
- Спостерігати зі сторони на полюванні не завжди виходить, - проговорив Пол з посмішкою. Якщо наша матінка погодиться поїхати з нами, щоб за вами дивитись, полювання буде для вас і справді буде великим захватом. Так, що мамо?
Беатріс Ленгдон показала така зацікавлена, ніби вона помолодшала на двадцять років.
- О, з великим задоволенням, - відповіла вона і повернулась до Соні з палаючими очима. – Раніше ми часто ходили на полювання, - заговорила вона як справжній мисливець. – Полювання в цих місцях саме найкраще після Балкана.
Соня була здивована. Їй в голову не приходило, що ця холодна і по-королівськи стримана жінка, яка проводила тихі вечори за вишивкою, може цікавитись такою небезпечною забавою.
- А ви, - заговорила Соня, знову звертаючись до Пола. – Ви що не їдете з нами?
Коротке “ні” було готове зірватись з його губ, але він чомусь задумався. Знову на його обличчі появилась тонка посмішка, і очі наповнені радістю.
- Ви хочете, щоб я поїхав з вами і вас оберігав, міс Берк?
У Соні було таке відчуття, ніби Пол нервує її. Вона подумала, що йому мають бути знайомі відчуття, які відчуває Соня глибоко в душі. Вона надула щоки, але не відвела погляд від Пола Ленгдона.
- Так, - сказала вона дивлячись на нього, - я би дуже цього хотіла.
І в той момент Соня вперше почула його сміх, дзвінкий, заразний сміх, від якого серце сильніше билось в грудях. Картинним помахом Пол підняв бокал і випив до дна.
- Тоді я їду. Відправляємось завтра ранком. Рей просліди, щоб Франц підготовив конів до світанку.
- Твоя дочка теж хотіла поїхати, - сказав Рей.
Пол знов зробився строгий.
- Про це не може бути й мови, - сказав він, знову наповнюючи бокали.
В кімнаті стало тихо, як на кладовищі.
Але Соня все одно продовжувала розмову. Її серце серце шалено билось від думки, що вона може знову розгнівати Пола, але сказала:
- Мені б хотілось, щоб ви змінили свою думки. Я маю на увазі Юлю. Вона може їхати зі мною, і я віддам своє життя, щоб її захистити. Бідненька, вона і так сидить дома завжди.
- Вона права, - підтримала місіс Ленгдон.
Тут в розмову втрутився Рей.
- І взагалі! Я рахую злочином допускати, щоб хтось із сімейства Ленгдонів виростав без участі в полюванні.
Пол, здавалось, не замічав цих реплік. Увесь час він продовжував вивчати Соню. Нарешті він її сказав:
- Ну що ж, ви маєте рацію. Але вам зовсім не потрібно драти її з собою на коня. Я добре виховував свою донечку, міс Берк. Вона прекрасно тримається в сідлі сама.
Перед самим ранком Соню розбудила Марія. Перед тим, як вона вспіла допити свою каву, до нею в кімнату зайшла Беатріс Ленгдон. Соні стало не зручно від того, що вона була іще в ліжку, коли похила жінка вже перебравшись явно чекала її.
В той же ранок Беатріс настільки було манія до полювання що вона заговорила до Соні не так як з працівником, а так як з напарницею.
- Я принесла вам накидку, - сказала вона, протягнувши її свій подарок. – Вона дуже зручна, зручніша, ніж ваш плащ.
Накидка була, до того ж, дуже елегантною, - подумала про себе Соня. Довге, до самих п’ят, шкіряне кап’є, набите бавовною, з високим комірцем і золотим ланцюжком, який висів на шиї, щоб одяг легко відкидався назад і не мішав мисливцю.
Так, це була справжня мисливська накидка, і надівши її, Соня відчула, що в неї прокинувся дух, який прагне до пригод. Вона хотіла надіти джинси, але накидка не позволяла це зробити. Соня зрозуміла – і слава богу, вчасно, - що жінки в домі Ленгдонів не носили.
Коли Соня спускалась до інших, на ній була проста біла блузка і широка трикотажна юбка. Вона була красива і тепла. Рей Ленгдон навіть присвиснув, коли побачив Соню. Пол нічого не сказав, але Соні здалось, що в його очах промайнуло удобрення.
Сам велика затримка сталась через обув. Хоч Соня постаралась надіти самі підходящі туфлі, які дозволяв її маленький гардероб, довелось попросити Марію, щоб вона знайшла щось підходяще.
Коли вони нарешті вийшли на холодне повітря, у Соні на ногах були елегантні, хоч тісні шнуровані чоботи, які доходили до колін.
- Просто тут багато боліт, - пояснила Беатріс Ленгдон. – Якщо ви поїдете в таких туфельках, то до кінця полювання ваші ноги перетворяться на криваве м'ясо.
Тільки тепер Соня побачила коней, хоча знала, що сім’я має конюшню недалеко від дому, за якою стежив Франц.
Це були чудові тварини. Рей сів на вороного коня, для Беатріс підвели карого, а для Соні підвели – мирного, красивого коня, який симпатизував її. Юля посадили на шотландського поні.
Самим красивим був кінь, на якого сів Пол. Тварина була срібної породи. Не білої, не сірою, а іменно сірого, ніби спеціально підібрали під блискучі очі господаря.
Соня відчувала на собі обережні погляди всього сімейства, але була впевнена, що не втратила звички, і, вилізши на коня, звично опустилась в сідло.
Коли вони виїхали із внутрішнього двора, до них приєднався Франц. Пол сказав вперед, і всі поїхали за ним.
Спочатку Соня трималась біля Юлі і не спускала з неї очей, але турбота швидко минула. Пол мав рацію: його дочка справді чудово трималась в сідлі. Кожний сантиметр її тіла, кожна складка її одягу видавала в ній народженого мисливця.
Юля скакала на поні, ніби вони одне ціле. Соня була дуже гордою за дівчинку, ніби це була її дочка, а не племінниця.
Пол впевнено скакав по слідам, які Соня навіть не бачила. Земле потрошку йшла в низ… Вранішнє сонце грало в капельках нічного туману. Щоки Соні почервоніли від холоду, від дихання йшла пара. Вона була вдячна долі за теплу тяжку накидку, яка її накривала.
Скори вони вже були в низу. “Літом тут буде болото”, - думала Соня. Навіть зараз весняна трава була дуже високою і густою, від якої коні рухались повільніше. “Хоч цей острів і маленький, - подумала Соня, - а все рівно потрібно день, щоб його повністю об’їхати”.
Беатріс Ленгдон увесь час скакала біля своїх синів, але зненацька витягнулась і, порівнявшись з Сонею, сказала:
- Охота на кабана має дуже жорсткі правила. Завдяки цьому, це самий хвилюючий вид спорту і самий небезпечний вид спорту.
- Ніколи б не подумала, що охота на кабана, може бути небезпечною, - відповіла Соня. – На картинках вона виглядає без образною.
Беатріс Ленгдон засміялась.
- Забудьте про це, моя мила, а то не дорахуєтесь пару ребер. Вони страшенно швидкі. А розбіжність – це їхня агресивність. Їхні ікла гострі, як бритва. Одного разу я бачила, як кабан відрізав людині ногу одним рухом, а здалеку здалось, ніби він просто зачепив мордою. Такі ікла порвуть ваші черевики, як папір.
Соня дуже уважно розглядала сім’ю.
- Але в нікого нема зброї, - сказала Соня, звернувши на це увагу. Всі три чоловіки мали тільки довгі палиці, а у Пола висів великий ніж.
Беатріс знову засміялась.
- Так і полюють. Точно як в середні віки. Коли мисливиць іде на полювання(а на одного звіра іде тільки один чоловік), він може тільки раз ударити палкою. Убити кабана таким способом майже не реально. Навіть дуже тяжко просто його ранити. Всього один удар, і після цього мисливиць має іти на звіра з ножем. Рана може тільки рознервувати звіра, і потрібно бути дуже мужньою людиною, щоб вийти на чудовисько в одиночку.
Вона глянула в налякане обличчя Соні і, давши волю своїм емоціям, гучно засміялась, потім швидко поскакала в перед.
Підганяючи свого коня, Рей поскакав за матір’ю.
Соня дивилась на скачку матері і сина, силуети яких виділялись на фоні ранкового неба. Пол не став їх доганяти, а продовжував наполегливо іти по сліду. Маленька Юлечка дивилась на цю пара, і в гарячих очах дівчинки Соня читала несамовите бажання приєднатись до їхньої скачки. Соня подивилась їй в очі і строго помахала головою. Юля підкорилась.
Вони зупинились, коли ранок був в самому процвітанні. До цих пір вони не зустріли жодного кабана, але від цього, здавалось, ніхто не був розчарований, і Соня подумала, що вони, напевно, все ще ідуть послідам.
Пол зняв з сідла шкіряну флягу з вином, високо підняв її над головою і, став пити вино, стискуючи її по-іспанськи. Вино лилось тонким струмочком прямо йому в рот. Рей пив так же само.
Соня взяла приклад з Беатріс, яка випила вино з срібного кубка, який подав Пол. Вино було молодим, але міцним. Воно відганяло холод, зігрівало тіло і, коли вони знову сіла на коней, Соня відчула сп’яніння.
Нарешті вони вислідили кабана. Він вискочив із високої трави не далеко від них. Соня притримала свого коня і тихеньким голосом покликала Юлю.
Пол, все іще скакав попереду, махнув Рею рукою, і він, вдаривши коня, поскакав вперед, на кабана.
Кабан виявився величезним. Він був високим і чорним, з головою, яка здавалась не пропорційною до його тіла. Очі його світились, ікла були підняті вверх. Кабан побачивши людей, не став тікати.
Звір кинувся на них. Рей відвів коня вправо і, низько нагнувся з сідла, зачепивши пику кабана, туша якого пронеслась в кількох сантиметрах від його руки. Дерев’яна палиця розламалась на дві частини, а наконечник глибоко заліз в хребет звіра. Беатріс закричала – удар був дуже чудовим.
Звіт спіткнувся, але відразу встав на ноги. Але і Рей так же само швидко зіскочив із коня і кинувся в право. Несподівано його нога застрягла за щось в густій траві, він втратив рівновагу і впав.
Кабан атакував негайно. Соня зажала рот долонею, щоб не закричати. У нею була одна маленька думка: чому Пол не допоможе брату. А звичайно ж, подумала вона, правила охоти не дозволяють.
Рей відкотився в сторону, а його рука, в якій був ніж, описала петлю, підкинувши вверх ікла, трішки наверх і тут же під горло кабана.
Соня побачила, як на траву хлюпнуло щось червоне. Звір пробіг ще кілька метрів, потім спіткнувся, вткнувся мордою в густий кущ і впав. Копита з відчаю рили землю, він хрюкав, але Соня уже все зрозуміла, що з ним вже покінчено. Рей піднявся на ноги, підійшов до того місця, де ще за життя бився кабан, і останнім ударом закінчив своє діло.
- Браво, - закричала Беатріс, заплескавши в долоні. Почувши запах крові, кінь Соні захропів і нервово забив копитом. Франц поскакав до кабана, щоб обробити тушу. Рей знов заліз в сідло. Він глянув на Соню, шукаючи поваги в її погляді. Соня розсміялась і подарувала йому свою посмішку.
- Але це чудово, правда? – закричала Юля. Її обличчя було у великому захваті.
- Чудово! – крикнула Соня.
Тепер черга була за Полом.
Майже відразу із-за кущів виглянув ще один кабан. Пол був готовий, щоб нанести кабану удар. Його палиця була піднято високо, він чекав, що кабан нападе першим, і приготувався нанести удар.
Кабан різко розвернувся і націлився на жінок, а точніше на маленьку Юлю.
Соня, не дивлячись на свої клятви, тільки і змогла, що закричати, а кінь під дівчинкою почав біситись.
У Пола не було часу доганяти. Він із всіх сил кинув палицю. Вона пройшла по-боку кабана, злегка зачепивши його шкіру, і упала в траву, але цього було достатньо, щоб звір змінив траєкторію руху. Він повернув в бік і побіг в густе підлісся, з голосним тріском ламаючи кущі.
В одну мить Пол зіскочив і побіг в густе підлісся.
- Він не може піти на це, - в жаху проговорила Соня. – Кабан тільки трішки поранений.
- Так, але він повинен, - відповіла з блідним обличчям. – Це справа честі. Залишайтесь тут з Юлею.
Беатріс, а за нею і Рей верхом поскакали за Полом. Через хвилину вони зникли з горизонту, але Соня ще могла розібрати їхні голоси.
Вона вирішила, що подібні ігри для нею дуже азартні, зіскочила з коня і розім’яла ноги.
- Тато сказав, що ми не повинні без нього злазити із коней, - сказала Юля, під’їхавши до неї.
- Думаю, ти маєш рацію… Ей, ти куди…? – сказала Соня до коня, який втік.
Не успіла Соня сказати ці слова, як почула шум, який нагадував грозу, яка десь далеко пролунала. Висока трава розійшлась в сторону, ніби її хтось почав косити, і перед очима Соні постав кабан з божевільними очима і задраними вверх іклами.
Він зупинився і дивився на Соню на відстані восьми метрів. Соня опустила голову в низ, і в ту секунду кабан кинувся на неї…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345167
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.06.2012
Соня була збентежена тим, що вона почула. Навіть Рей замітив це.
- Що з вами? – спитав він.
- Ні, ні, нічого, - поспішала його заспокоїти. Вона встала з валуна.
- Ви так виглядаєте, ніби щойно побачили привита.
- Може, так воно і є, - відповіла вона швидше, ніж хотіла.
Соня розсердилась на себе за ці думки, і, що вона викинула свою злобу на Рея. Їй стало стидно, і вона повернулась до нього спиною, щоб сказати:
- Пробачте мені, Рей. Я просто згадала про свого вітчима.
“І, Боже, - подумала вона, - до чого ж Пол Ленгдон подібний на Макса”.
Це була правда. Вони подібні одне н одного. Макс був красивим і загадковим і холодним. Сьюзан, і мама Соні любили його. Соня невільно не хотіла думати про це, тому що підсвідомо завжди знала: що і ще одна, тчуть менша частина Макса, в якій сконцентрувалась всі його найкращі сторони, вся його любов. Та частина людина, яка була найбільше… Макс відкривався з цієї сторони тільки тим, в чиїй любові був повністю впевнений, а Соня ніколи до цього вузького кола не відносилась.
Пол Ленгдон був таким ж . І тому, що вона побачила в ньому цю другу сторону, Соня покохала його.
Така любов не потребувала романтичних ілюзій. Соні не потрібно було уявляти в своїх мріях Пола принцом із казки. Його можна було прийняти тільки таким, який він є насправді.
І все ж Соня не могла позбутись думки, що вона не знає, ЯКИЙ він є. “Якщо Сьюзан вбили…”, - вона прогнала геть думку.
- Я думаю, - вголос сказала вона, - нам час іти назад.
Рей не замітив награності в її тоні або просто не подав виду.
На зворотному шляху він увесь час говорив про острів.
Коли вони вилізли на вузьку стежинку над обривом, Юля знову пішла між ними. Рей заговорив:
- Ви їдете верхом?
- Так, а чому ви питаєте?
- Раз ви вирішили, що вас тяжко налякати, можу запропонувати одне з наших авантюрних розваг на острові, - Рей говорив, дивлячись на Соню через плече, і постійно посміхався. – Ви колись були на полюванні на дикого звіра?
- Ні, - сказала Соня. Потім подумавши, розсміялась і сказала: - Але я відчуваю, що мені це дуже сподобається.
- Тоді ми скоро на охоту…, - Рей був приємно здивований. – Ленгдони майстри в цьому виді спорту.
- Я теж Ленгдон, - вмішалась в розмову Юля. – Можна я з вами поїду?
Соня хотіла вже казати “ні”, але Рей відповів швидше:
- Звичайно, маленька. Тобі вже час робити свої рицарські подвиги.
- Батьку це може не сподобатись, - сказала Соня, стараючись пом’якшити розчарування від заборони, яка, на її думку, повинна була бути з боку Пола.
- Батько дуже її береже. А в результаті виростить не Юля Ленгдон, а безпорадне дівчисько.
Соня стала заперечувати, але потім подивилась на речі з другої сторони. В чомусь Рей таки був правий. Від чого би не захищали Юлю, чим би не було то, від чого її оберігали, берегли дуже сильно. Дитині не буде ніякого толку від подібної “безпеки”, коли її закривають на засов, та і просто не дають відчути природну небезпеку дитячих ігор.
- Ну що ж, побачимо, - і це все, що вона сказала в голос.
Коли вони підходили до дому, Юля, для якої відпала необхідність іти між дорослими, заставила їх бігти на перегонки. Сміючись, Рей і Соня кинулись за нею, стараючись бігти не дуже швидко, щоб Юля увесь час була попереду. Вони вбігли у внутрішній двір з криками і сміхом. Задихаючись, Соня присіла на траву біля фонтану. Вона закинула голову, відкинула волосся з обличчя і в цей момент зустрілась з очима Пола Ленгдона, який спостерігав за ними з вікна.
Соня не могла вирішити, сподобалось йому їх шумна радість чи ні, не суворий погляд Пола тільки придав їй радості. Сміючись і закривши руками обличчя, вона слідом за Юлею зайшла в дім.
Тільки вечором за обідом Пол висказав свою думку по-поводу прогулянки.
- Ви дуже життєрадісна людина, міс Берк, - сказав він.
- Так, - відповіла Соня, чикаючи що він добавить ще щось, але Пол запропонував її лише вина
Через декілька днів Соня звернулась до Пола з маленьким проханням.
- Я все думаю, - почала вона, - можна, ми з Юлькою будемо проводити частину часу на внутрішньому дворику…
Маса сумніву і злості стала розповзатись по обличчі Пола, і тому Соня добавила:
- Там безпечно, і Марія буде завжди нас бачити із вікна.
Ленгдон дуже довго обдумував її слова. Настільки довго, що Соня успіла приготуватись до боротьби, але Пол погодився.
- При умові, що вас увесь час буде видно із вікна кухні, - дуже серйозно сказав він.
- Обіцяємо, - сказала Соня. – Вона посміхнулась, опустивши очі. Коли Соня знову подивилась на Пола, то замітила, що він продовжує детально вивчати її. Вона часто замічала це, ніби в неї було щось дивне, що тривожило Пола і що він ніяк не міг розгадати.
- Ви дуже подобаєтесь моїй донечці, - сказав Пол.
- Дякую, мені теж дуже подобається Юля. Вона – прекрасна дівчинка і дуже мила.
Його обличчя змінилось. На коротку мить освітилось масою душевної болі.
Пол прикрив очі рукою, і Соня подумала, що так повинен висти себе чоловік, намагаючись відігнати від себе якесь страшне, болюче видіння. Нарешті він здихнув, забрав руки від обличчя і перевів свій погляд на тарілку. До кінця обіду, він не промовив жодного слова.
Соня знала, що після того, як Марія вкладала Юлю спатки, двері закривали на засув. І кожну ніч Пол тайком прокладався до кімнати Юлі, щоб провести з нею ніч у спальному мішку.
Вона узнавала скрип ключа в замку, коли Пол закривав кімнату із середини. Але для чого вони закривались в кімнаті вночі, було для неї таємницею. Якщо Пол приходив, щоб охороняти свою дочку, то від кого? І чому засов був знадвору, а не з середини, і дівчинка була в’язнем у власній кімнаті.
Соня і Юля прив’язались один до одного, і серце Соні обливалось кров’ю, від того, як поведінка Пола впливала на поведінку дівчинки.
Одного разу вони сіли у внутрішній двір, який був наповнений сонячним світлом. Юля взяла із собою книжку-розмальовку і кольорові олівці.
- Яку розфарбовувати? – спитала вона, переглядаючи ще не розфарбовуванні сторінки.
- Як це яку? Яка тобі подобається.
- Мені подобається оця картинка з красивою дамою, - Юля тикнула пальцем на картинку.
Соня гарно посміхнулась і сказала:
- Вона похожа на принцесу із казки.
- Вона похожа на мою маму, - сказала Юля і пильно дивилась на картинку.
У Соні перехопило подих. Ніколи ще до цього Юля не говорила про маму.
Не дивлячись на то, що її дуже цікавила ця тема, вона не хотіла говорити нічого такого, що могло рознервувати дитину. І тепер, з її язика могло зірватись тисячу запитань, вона вирішила лишити їх поки що без відповіді.
- Ну і добре, - сказала вона, - попробуй її тепер розфарбувати.
Вона піднялась і стала ходити по дворику, щоб якось заспокоїтись.
Через ворота вона побачила Франца, який возився з мотором на човні. Із розмов за обідом вона взнала, що Марія і Франц служили в цьому домі з раннього дитинства. Їх привезли сюди Ленгдони, із помість, якими на той час вони володіли.
Рей навіть намікнув, що Ленгдони спасли Франца.
Було скоєно злочин, і його повинні були казнити, але хтось зірвав казнь і привезли сюди, в Америку… З тих пір він став рабом сімейству, а особливо Беатріс Ленгдон.
Соня хотіла поговорити з ним або з його жінкою про стару родину Ленгдонів і про страшні таємниці. Але вона рідко бачила Франца, і під час зустріч, він лише бурмотінням відповідав на її привіти.
Що до Марії, вона ніколи більше не повторяла свого попередження і взагалі залишалась холодною до Соні.
Більше в домі не було слуг, у яких можна було щось узнати. Була ще дівчинка, яка приїжджала із села один-два рази на тиждень, яка боялась своєї тіні. Її було звати Лєна. Якось Соня намагалась поговорити з нею, але вона злякалась і втекла.
Марія покликала їх на обід, і Соня послала її в кімнату, щоб вона привела себе в порядок, а сама почала збирати книжки, листочки і олівці. Коли вона підняла розмальовку, то заніміла від того, що намалювала Юля.
На разу не на рушивши контур, дівчинка розмалювала жінку на картинці криваво-червоним кольором. Зверху до низу.
Соня вирвала малюнок із книжки і, прийшовши на кухню, акуратно кинула папірець у піч, але і після цього червона фігурка переслідувала її.
Другий дивний випадок стався теж у спокійні дні, від чого тривога Соні зросла.
Вона вмудрилась порвати ланцюжок з медальйончиком, який увесь час носила у кишені. Соня акуратно завернула її в платок і поставила під шафою у своїй кімнаті. Вона думала, що попросить в найближчі дні поїхати в місто, щоб зробити ланцюжок. Соня думала, що медальйон спокійно полежить під шафою, якщо… В любому випадку, їй не залишалось нічого іншого, як викинути його в море. Але він мав для неї велике значення, спогади, і тому поставили його під шафу, і на деякий час забула про нього.
Пройшло три дні, перед тим як вона побачила, що медальйона нема. Вона випхала всі речі, але її ніде не було.
“Що тепер робити?” – питала вона себе. Вона не могла спитати про медальйон у Ленгдонів.
Якщо ж хтось взяв по незнанню, потрібно повернути її як можна швидше, перед тим як хтось замітить різницю в ініціалах.
Соня обдумала всі можливі варіанти. Медальйон могла знайти Юля. Або Марія, прибиравши, побачила поломану річ і просто віддала її в майстерню.
“Але у всякому випадку, - думала Соня, - вони повинні були сказати мені про річ.”
Їй було не пособі в той вечір. За обідом її кілька разів тягнуло заговорити про річ, але вона завжди мовчала.
- Як ви себе почуваєте? – спитала її Беатріс Ленгдон. – Ви ніби не в своїй тарілці.
- О, нічого особливого, - запевнила Соня. – Я дуже довго читала, і, мені здається, в мене від цього болить голова.
Відразу після обіду Соня вибачилась і пішла в свою кімнату, що станеться чудо, вона підійшла до шафи, присіла і, намагалась нащупати медальйон.
І чудо сталось. Медальйон справді лежав на тому місці, де і мав лежати. Подивившись не нього, Соня підійшла до вікна, яке виходило на море, відкрила його і кинула через нього медальйон так, щоб він упав не на каміння внизу, а прямо у воду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345131
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.06.2012
Ранок піднімався над океаном, і сонце золотило поверхню хвиль. Там, де хвилі розбивались у скали і фундамент старого дому, сонце розліталось мільйонами освітлюючих бризів і біла пінна осідала на без численні камінні гамми. Дощ і туман, від яких дім здавався темним і страшним, повністю розсіялись так, що здавалось, вони більше ніколи не зможуть повернутись на острів, і навіть тіні, які мотались по кімнаті, здавалось перестали лякати Соню.
Стоячи біля вікна, вона відчула, що страх, який володів нею останнім часом, був результатом уяви, яка розіграла її, і змученості.
Але ні… боялась не тільки вона. Служниця Марія теж боялась. Часом не вона порадила Соні поїхати з острова? І Юля здавалась налякана, її нічний плач був реальним. Навіть Пол Ленгдон чогось боявся.
Минулої ночі, трішки заспокоївшись, Соня зрозуміла, що на його обличчі читався не тільки гнів, але і страх. Значить щось бродило по дому, якась прихована небезпека, з холодним без страхом, яка покривала дні і ночі.
Хтось тихенько постукав в двері. Соня зав’язала халат і відкрила двері. На порозі стояла Марія, яка тримала піднос з кавою і свіжими булочками.
- Сьогодні ранком ви повинні почати заняття, - сказала вона.
Ранкове світло, здавалось, збодрив стару жінку або хоча б забрав її тривогу.
- Кімната для заняття вже готова, я думаю, ви будете займатись там увесь час, але сьогодні ранком мені потрібно зайнятись випічкою, до того ж хазяйка приказала, щоб я була на місці на всяк випадок. Так що вам прийдеться поки що позайматись з дівчинкою на кухні. – Марія сказала це як скоромовку, ніби урок, який вона завчила на ранок.
- Я спущусь через сорок п’ять хвилин, - сказала Соня. – Юля буде готова?
- Вона буде на кухні, - відповіла жінка і пішла до дверей, потім, уже на порозі, добавила:
- Їй все одно нема куди йти.
Єдине, що хоч пом’якшало Соню від останніх слів Марії, це ковток прекрасної кави.
Бідна дитина! Сидіти день і ніч під замком. В такому старому, в такому величезному і страшному будинку… Їй потрібно хоч колись виходити на сонечко, на чисте повітря. Соня твердо вирішила добитись для Юлі сьогоднішньої прогулянки під небом. Вона приїхала сюди лише тому, щоб дізнатись про деталі загибелі Сьюзан, але тепер вона відчула, що на її плечі лягла відповідальність за нещасну дитину.
Через кілька хвилин Соня покинула свою кімнату. Пройшовши по коридору, вона зненацька зупинилась в нерішучості.
До того часу вся сім’я уже повинна бути в низу. Цікавість запалила Соню. Швидко подивившись по сторонам вона рушила до кімнати Юлі. Тепер двері були відкриті.
З першого погляду Соня зрозуміла, що зайшла в сому світлу, саму прекрасну і веселу кімнату в усьому домі. Було видно, Сьюзан або хтось інший приклав максимум зусиль, щоб зробити кімнату дівчинки радісною і приємною.
Сірі стіни сховались і відступили назад під репродукціями і іграшками. Темнота розвіялась перед героями із “Аліси в країні чудес”, “Бременські музиканти” і інших відомих дитячих книг. В кімнаті було два вікна, які були під акуратною решіткою, щоб дівчинка не упала. А рожеві кружева, які були по всій кімнаті, робили дитячу кімнаті ляльковою.
Лишень дві речі, через які, ця кімната не була схожа на будь-яку іншу дитячу кімнату.
Перша дивна річ з якою зіштовхнулась Соня, це були дзеркала. Ні в кімнаті Юлі, ні в її кімнаті не було дзеркала. Вони були відсутні. Соня увесь час приходилось малювати губи і пудрити носик, дивлячись в маленьке дзеркальце, яке знаходилось в косметичному наборі, і кожний раз вона дивувалась, як Сьюзан обходилась без дзеркала.
В цій кімнаті теж не було дзеркала, і, трішки подумавши, Соня зрозуміла, що не бачила ні єдино дзеркала в усьому домі… ні в одній кімнаті… ні в одному холі.
Другою дивиною був спальний мішок, яки лежав вздовж ліжка. В ньому явно ночували. Підійшовши по ближче, Соня знайшла халат, який минулої ночі була на Полу Ленгдоні.
Значить, - подумала вона, приємним здивуванням, - він не такий жорстоко-сердечний, яким старається бути. Навпаки, робить все, щоб дочці було радісно і приємно. Навіть спить тут, на підлозі, кожний раз, коли дівчинка плаче… хоча в нього є свої апартаменти, де йому буде набагато приємно. Але навіщо закривати її на засов?
Соня, взяла в руки халат. Просто так. Вона не знала навіщо… Від халата йшов легкий запах його тіла, і Соня відчула дивне, лякаюче своєю реальністю відчуття, ніби він поруч. Відчуття було настільки реальним і несподіваним, що, злякавшись його, Соня викинула халат на підлогу і вибігла з кімнати.
Юля чекала її в кухні. Це було величезне приміщення з дерев’яними столами і стільцями, і величезними пічками. На одному із столів Марія розкатувала тісто для хліба. За другим перед стопкою книжок сиділа Юля. Побачивши Соню, вона сором’язливо, але щиро посміхнулась.
- Я молилась, - проговорила вона після того, як вони обмінялись привітами. – Я молилась, щоб вам дозволили залишитись, і мені було б ким…, кому було д зі мною говорити.
- Напевно ти була дуже хорошою дівчинкою і дуже гарно себе вела, тому що твої молитви почули і вони збулись. Ти була дуже гарною дівчинкою?
- Напевно… - Юля несподівано відвела погляд, ховаючи іншу думку.
- Тільки, - знов заговорила вона, - інколи мені буває страшно.
У Соні зжалось серце від однієї думки, що невинна дитина може бути в подібному страху. Вона швидко подивилась на Марію, але та була зайнята тістом.
- Тобі більше не треба боятись, - тихо сказала Соня. – Тому що я з тобою. Тому я сюди приїхала, щоб ніхто не ображав тебе. Ти мені не віриш?
Юля довго дивилась на Соню, ніби вивчала її. В очах дитини було відображення бородами, де на одній зіниці була Соня…
Нарешті дівчинка кивнула головою і посміхнулась.
- Ну от і добре, - Соня заговорила бадьоро і весело. Їй не хотілось більше піднімати це питання. Буде краще, якщо думки дівчинки будуть зайняті іншими, кращими речами. Вона взяла до рук із книжок і спитала:
- Ти зможеш це прочитати?
- Не все.
- Ну тоді, давай подивимось, як у тебе виходить. Гаразд?
Приблизно вони читали годину, читали разом. Юля мала не погані здібності, але ці здібності потребували уваги. Вона починала читати, зупинялась і робила помилки, але завжди виправляла їх. Дівчинка без проблем запам’ятовувала нові слова і без проблем запам’ятовувала їх значення.
Після читання Соня вирішила повторити з нею алфавіт. Вони тільки почала, коли в кухню прийшов Пол Ленгдон. Він зупинився біля дверей і вирішив послухати.
Заняття проходили добре, і Юля швидко пригадувала забути літери. Коли Пол знову появився, вони весели сміялись, але Соня відчула, що його погляд охолоджує емоції.
- Я думаю, - скоро мовила вона, - що на сьогодні заняття закінчені і попросимо Марію щоб вона нас накормила…
Ленгдон обернувся і направився на вихід.
- Містер Ленгдон… - затримала його Соня.
Він зупинився і повернувся до неї.
- Так? – сказав він. Сьогодні ранком в його поведінці була якась невпевненість.
- Я хотіла… - Соня замнулась, намагаючись підібрати такі слова, щоб не розсердити його. Їй прийшло в голову, що якщо вона стане доставляти йому багато проблем, то він просто вижене її, а в цьому випадку вона не дізнається правди, заради якої приїхала, і не допоможу дочці Сьюзан. – Сьогодні такий чудесний ранок. Просто я надіялась, що ви дозволите мені погуляти з Юлею вздовж берега. Мені здається свіже повітря піде її а користь.
- Берег – небезпечний для любого, хто погано знає ці місця, - в словах Ленгдона не було гніву і задоволення теж не було.
- Так, так, я пам’ятаю, - заговорила Соня, - я думала, що може ви, захочете піти разом з нами…
Ленгдон був здивований такими словами і не зразу знайшов що сказати.
- Боюсь, у мене дуже багато роботи. Потрібно провірити рахунки і заповнити хазяйські книжки.
Але Соня вирішила просто так не відступати.
- Трішки свіжого повітря, прогулянка під сонечком і вам пішли б на користь, - сказала вона і посміхнулась.
В якийсь момент, здалось, що от-от і він посміхнеться, і Соня вже думала, що він готовий прийняти її пропозицію. Але він подавив посмішку і знову строго дивився на неї.
- Я попрошу брата, щоб він склав вам компанію. У нього немає особливої роботи, і, я думаю, він не стане заперечувати.
Хоч вона і добилась того, чого хотіла, Соня відчувала легке розчарування. Вже вийшовши з кухні, Пол зупинився і повернувся до неї.
- Може, ви зможете принести небагато сонечка і свіжості з собою?
- З великою радістю, якщо ви дозволите, - відповіла Соня не задумуючись.
Вони пообідали на кухні. Марія подала густий суп, від якого йшов приємний аромат дичини, і гарячий хліб, в свіжості якого не треба було сумніватись. Після обіду Марія відвела Юлю в її кімнату перевдягнутись. Соня пішла до себе. У нею був тільки плащ. Вона прихопила шарфик і рукавички, надіючись, що сонце не дасть їй замерзнути.
Рей Ленгдон спустився за ними на кухню Від відкидав всі вибачення Соні по поводу того, що вона відволікає його від справ.
- Хіба міні важко – проводити двох прекрасних дам під час прогулянки? – Рей сказав це з виразною інтонацією.
Вони вийшли у внутрішній двір, і Соня вирішила дізнатись, про себе, чи цей дворик входить до складу будинку, щоб в ті дні, коли Рей Ленгдон буде зайнятий, вона зможе тут гуляти з Юлею.
Сонце пригрівало, але в повітрі відчувалась зима. Морське повітря неприємно сік обличчя.
Юля дул така рада прогулянці, що, здавалось, не помічала холоду. Вона не раз тікала в перед, і її не раз треба було заставляти зупинитись і дочекатись дорослих.
Вони вийшли із внутрішнього дворика з протилежної сторони від причалу, і Соня побачили частину острову. Він здавався їй меншим, ніж вона чекала, але Соня нагадала собі, що порівняти відстань і розміри нема з чим, і тому залишалось тільки гадати, настільки далеко від них піднімалась гора, яка була, по словам Рея, кінцем другої половини острова.
- Приблизно три кілометри по довжині, - сказав він, відповідаючи на її питання, - і десь приблизно біля кілометра – трохи менше – в ширину, і то в самому найширшому місці.
Острів зверху був похожий на місяць, і його обидва кінця були трішки вищі за всі інші частини. Дім був вибудуваний на вузькому пагорбі, у західній частині. Внизу від дому збігала вузька смуга землі, яка була єдиним зв’язком з будівлею, нагадував інший дім.
Давно розбиті стіни переходу, точніше – їх руїни вказували на те, що колись будівлі були з’єднані. Тепер завали каміння і осколки скал, здавалось, повністю перегородив доступ до цієї будівлі.
- В самому початку, - почав пояснювати Рей, - цей дім був відданий прислузі. Але землю швидко розмила вода. Земля тут набагато м’якша, ніж скалиста порода, на якій побудований наш дім. Добавте до цього ще сильні шторми, які бушували тут двадцять років назад, урагани і сильний прилив. Вони і довели все до того, що все рушило. Щоб знову з’єднати переходом обидві будівлі, потрібно кучу грошей, тому маленька хатинка пустує. Простіше, в нас нема багато грошей.
- Але ви живете дуже пристойно, - заперечила Соня.
Рей повів їх в низ. Стежинка в здовж обриву була настільки вузенька, що у Соні захватувало дух – з одної сторони скали, а з другої, далеко внизу, океан.
Тепер Соні стало ясно, чому Ленгдони попереджували її про небезпеку незнайомих місць. Однією рукою вона притримувала Юлю, яка йшла між дорослими.
- Мій брат женився з багатенькою дівчинкою, - Рей заговорив щиро. – Ми навіть змогли погасити закладні під меблі і човни. Як би ви тільки бачили… як жили бідно…
Соня була дуже щаслива, тому що Рей йшов попереду. Її обличчя, не дивлячись на зусилля, видавало величезне хвилювання. Вона хотіла поговорити на цю тему ще.
- Дивно…, - сказала вона. – А у мене було таке враження, що він любив свою жінку.
Рей знизив плечима.
- Думаю, що так і було. Швидко, він просто переконав себе, що закоханий в неї. Це в його стилі.
Стежка зникла, поступившись місцем вузькій смузі пляжу. Рей допоміг їм перебратись через кучу камінь, і кілька хвилин вони йшли мовчки.
За цим перевалом відкривався і ще один кусок пляжу, ширший, ніж перший, але і той впирався в крутий відріс. Місцинка нагадувала загороджений від моря і скал басейн з піском.
- В цьому місці прилив проходить так само рівно, як і в інших місцях, але тільки скали затримують воду, поки по всьому острову вона не до йде до найвищої позначки, і тоді вода вривається і заливає все в одну секунду. Якщо би хтось опинився тут під час приливу, він був би зразу і повністю завойований водою.
Соня стояла обернулась і оглянула круту обривисту скалу. По ній не успієш вибратись на верх, щоб втекти від води. Опинившись в цій пасці, людина залишився б тут назавжди.
- Зараз тут безпечно, - знову заговорив Рей. – У всякому випадку, до приливу ще далеко.
Соня знову відпустила Юлю щоб вона побігала. Дівчинка в той же час почала збирати ракушки, камінці і інші дари моря.
Рей підвів Соню до величезного валуну і галантно зняв з нього останки водоростей, перед тим як вона сіла.
- Її мама давно померла? – спитала Соня, стараючись не показувати хвилювання.
- Кілька місяців назад, - відповів Рей, прикурюючи сигарету. Щоб вогонь не погас, йому прийшлось закрити його від вітру.
- А що з нею сталось?
- Я думав, що розказував вам. Вона упала з балкона, який у вашій нинішній кімнаті, - сказавши це, Рей уважно подивився на Соню.
- Так, ви уже… говорило, але… - Вона зупинилась, стараючись не показувати цікавість. – Якщо вона знала, що виходити на балкон небезпечно, навіщо зробила це?
- А навіщо ви приїхали до нас на острів, якщо знали, що тут небезпечно? – зненацька спитав Рей.
Серце Соні завмерло. Вона знала, що він дивиться на неї і їй важко було залишатись спокійною.
- Звідки мені знати, що на острові небезпечно?
- В містечку ви провили кілька годин, коли чекали човен. Я думаю, що ви говорили про острів, про нас… Нас не долюблюють в цьому містечку.
- Правда? – спитав Соня весело і щоб розвеселити Рея, посміхнулась і добавила:
- Напевно, всім дівчатам є тепер від цього сумувати коли вони познайомились з вами…
Рей посміхнувся.
- Можу бути, їм є тепер чому радіти…
Соня розсміялась і зраділа, що він сміється разом з нею. Несподівано Рей підловив її і приволік до себе для довгого і пристрасного поцілунку. Вона не стала супротивлятись. Він дуже гарно і добре вмів цілуватись.
Але в поцілунку не було нічого серйозного. Ні з її, ні з його сторони. У Соні появилась думка, що для Рея, це така форма спілкування.
- Юля все бачить, - прошептала Соня, коли Рей намагався поцілувати її в друге, і він без всякої обіди відпустив її.
Через деякий час Соня спитала:
- А якою була молода місіс Ленгдон?
Рей знов знизив плечима.
- Хороша, слабка і нервова.
Ці слова зачепили Соню, але вона не стала заперечувати. Замість того вона спитала:
- Вона була турботливою мамою?
- Ні, - прямо відповів Рей.
- Ви що хочете сказати, що вона була жорстокою і зовсім не любила свою дитину?
Соня спеціально спитала його про це. Якщо скаже – “так”, значить, бреше. Сьюзан ніколи не могла бути жорстокою.
- Так, - сказав Рей. Потім додав:
- Авжеж не спеціально. Вона сама іще була дитиною, щоб стати хорошою мамою. Вона просто грала в заміжнє життя, в маму, а коли життя повернулось до неї з тієї сторони, ї якої вона і думала у своїх снах, Сьюзан просто відмовилась приймати цю сторону. Коли виявилось, що мій брат не принц із казки, він став для чудовиськом.
Повністю здивована, Соня берегла мовчання. Першою реакцією на його слова було повністю заперечністю і в неї викликався гнів, який от-от виллється на зовні. Але через секунду зрозуміла, що Рей говорить правду. Він справді описував Сьюзан, з її фантазіями, дитячим відношенням до життя, із її невмінням ставитись до реальності.
- Юлечці, напевно, було тяжко жити з нею, - сказала вона.
Їй захотілось дати того, чого дівчинці не вистачало від матері. Соня подивилась туди, де на піску тихенько гралась Юля, і зрозуміла, що хоче стати для нею мамою, якою не змогла стати Сьюзан.
- Думаю, ви праві, дуже тяжко, - сказав Рей. – Я не дуже розбираюсь у вихованні. Брат носиться з дочкою, вічні клопоти… Бог свідок, він приділяє її більше уваги, ніж нам всіх разом взятих.
Він говорив ще щось, але Соня не слухала. В її голові, як грім серед ясного неба, пройшлась думка, вона хотіла стати жінкою, якою не змогла стати Сьюзан.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344897
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.06.2012
Вони обідали у високому довгому залі за масивним столом. Подавала Марія, а біля неї увесь час була молода служниця, готова допомогти. Рей Ленгдон був зачарований і кидав розумні думки, маючи намір завоювати увагу гості. Місіс Ленгдон теж була дуже розумною, але її аристократичний маневр не давав Соні забити проте, що вона лише гувернантка, якій платять. Що до Пола Ленгдона, то він, здавалось не замічав її присутності.
- Я думаю, - сказала Соня, коли обід був закінчений, - якщо ви не заперечуєте, мені потрібно швидше піти.
Вона встала із-за столу перед тим, як говорити проте, що в неї крутилось увесь час в голові. Соня знала, що ризикує проявити гнів Пола Ленгдона, і тому задала питання особисто йому.
- Коли я говорила з вашою дочкою, вона сказала, ніби на острові дуже небезпечно. Темні сили, як вона сказала. Не прийміть мене за наївну дівчинку, але я б хотіла знати, чи є на острові щось таке, що я маю знати.
- Якщо ви будете точно дотримуватись наших правил і не станете бродити по незнайомим місцях, нічого поганого не станеться, - відповів Пол Ленгдон, дивлячись їй прямо в очі.
На допомогу Соні прийшла місіс Ленгдон:
- Звичайно, на острові є небезпечні місця, - почала вона. – Особливо для молодої дівчини, яка бродить хтозна-де… Основна частина острову залишилась в недоторканості. Тут збираються змії. Деякі з них отруйні. Дикі кабани, на яких час від часу полюють наші чоловіки. Є пляжі, які дуже часто затоплюють хвилі, є сипучі піски і діючий вулкан…
Юлю попередили, щоб вона не виходила з дому, для того щоб не натрапити на ці неприємності. Що стосується “темних сил”… Після того, як мама Юлі пішла від нас, відповідальність за виховування дівчинки лягла на Марію. Марія приїхала із Старого Світу, а там свої способи залякування дітей. Звідси і казки про буку.
- Я надіюсь, ви не боїтесь буку, - іронічно сказав Рей.
- Ні, - відповіла Соня. – Але я б не хотіла піти на прогулянку і зустріти дикого кабана або попасти в прилив. Надіюсь, ви вибачайте, що я та розмовляю, але мені здається, вам було потрібно відразу мене попередити.
- Вам не слід розраховувати на прогулянки по острову без дозволу, - заперечив Пол Ленгдон. – Ви тут для того, щоб вчити дитину, і вчити в кімнаті, спеціально відведена для цього. У вас є своя особиста кімната. Ви будете їсти з нами, а Марія покаже всі основні споруди. Надіюсь, ви пробачте що я так кажу, - він спеціально повторив її фразу, - але я не бачу причин, щоб розширити радіус ваших прогулянок.
Відчувши, як її лице горить, Соня круто розвернулась на каблуках і покинула столову.
Перед обідом до неї зайшла Марія, щоб провести в столову. Тепер Соня поверталась по довгих темних переходах і холах одна. Не дивлячись на те, що дорогою було багато дверей і коридорів, але їй вдалось швидко знайти свою кімнату.
В кімнаті Соня всілась перед слабо палаючим каміном і намагалась зосередитись, думаючи, як її тепер бути, коли вона опинилась у Ленгдонів на Перлі. Вона повинна вивести їх на розмову з Сьюзан. Тільки по шматочкам можна було зібрати картину того життя, яке прожила її сестра. Тільки так вона може взнати, настільки небезпека, про яку писала Сьюзан, реальна, а настільки – видумана.
“Звичайно, - говорила собі Соня, слухаючи як потріскують дрова в каміні, - і не так то складно, живучи тут, уявити, що ти в небезпеці. ”
Соня точно не вірила, в те, що хтось міг нишпорити в її речах. Вона акуратно розпакувала сумку, повісивши плаття на плечика в шафі і зложила решту одягу в старий комод біля стіни, який був покритий сполошною пилюкою. Вона поклала ящик в ящик і побачила: один ящик був відкритий, а другий – закритий. Але це таки сталось, хтось обшукав її речі поки її не було.
Соня намагалась згадати. За кілька хвилин до восьмої вона дзвіночком викликала Марію, та проводила її в кімнату, де сиділа місіс Ленгдон і пила вино. Тут вона сказала, що Пол все ще в своєму кабінеті, але скоро спуститься до них. Нічого не було сказано де Рей. Він приєднався до них через кілька хвилин, а за ним, після трьох-чотирьох хвилин, появився і Пол, після чого всі четверо пішли в столову.
Значить, один із братів Ленгдонів міг побувати в її кімнаті. Соня помахала головою. Ні, не може бути, отак просто. Марія теж могла прийти або чоловік, який, як вона зрозуміла, був чоловіком Марії. Та, в кінці з кінцем, навіть маленька Юля із цікавості могла зайти в кімнату. Ленгдони повідомили Соню, що дівчинка завжди їла в своїй кімнаті, крім деяких випадках. Що ж, подумала Соня, їй нічого не було ховати. І все ж вона відкрила комод і передивилась чи все на місці.
Вона ніколи не носила одягу або прикрас з своїми ініціалами. Крім однієї речі. Багато років назад Сьюзан подарила медальйон з монограмою, і Соня всі ці роки завжди носила його. Зараз він теж був на ній, але вона ще раніше, в готелі “Грендіз” в Лендінгу, згадала про свої ініціали і сховала медальйон в кишеню.
Вона витягнула другий ящик, і у неї перехватило дух, коли побачила листи від Сьюзан. Соня вхопила їх і, піднесла їх до світла, стала їх детально роздивлятись, але сказати, читав їх хто не будь, було не можливо.
- Диявол, - сказала вона і кинула листи у вогонь. Вона дивилась, як вони згортаються, по листкам пішов дим, і листи миттю згоріли.
Коли від них нічого не залишилось, крім попелу, Соня взяла камінну паличку і розкидала його, так щоб ніхто не міг запідозрити, що в каміні горіла бум ага. Покінчивши з листами, Соня сіла і задумалась.
Її серце розбудив плач. Соня ривком випрямилась і сіла на ліжко, не зрозумівши до кінця, де вона, і що з нею сталось. Стільці з старими набивними подушками, згасаюче світло вугільних камінь, холодний мокрий вітер, який хитав занавіски – вона дивилась на це все і не розуміла, що це все має з нею спільного.
Нарешті Соня згадала. Вона у Ленгдонів на Перлі. В страшному, дуже кам’яному дому на дуже кам’яному острові.
Соня рукою відкинула пасму волосся. Вона так і заснула, сидячи перед каміном, але щось розбудило її посеред ночі.
Звук знов повторився – м’яке зітхання. Ніби плач дитини. Спочатку, в напівсні, Соня подумала, що плаче Сьюзан, вона завжди плакала, коли вони були маленькими.
Сон до кінця покинув Соню, і з бадьорістю в пам'ять добрався холод. Сьюзан МЕРТВА! Але це був не привид. Плач був справжній.
“Юля”, - подумала собі Соня. Вона підійшла до дверей і осторожно їх відкрила. Тепер плач був яснішим. Дівчинка плакала не дуже голосно, але кам’яні стіну дому розмножували звук, і його відлуння неслось по коридорам набагато дальше, чим можна було собі уявити.
Соня вийшла в хол, подивилась спочатку в одну сторону, потім в іншу, намагаючись опреділити, звідки доходить звук. Вона пішла в одному напрямку, ще раз зупинилась і прислухалась, потім повернулась і пішла в іншу сторону. Так, тепер вона пішла правильно.
Соня повернула в коридор. Вона пройшла пару сходинок, які вели на гору. Вона не взяла з собою лампи і не хотіла повертатись за нею, тому пішла, навпомацки торкаючись рукою холодної стіни. Страшно, але холодні масивні каміння придавали її впевненості.
Плач лунав із-за стіни, і плакала Юля. Забувши, що Пол заборонив їй зустрічатись з дівчинкою на одинці, Соня намацала ручку і, повернувши її тихенько відчинила двері. Двері не піддались. І тут Соня побачила засов.
Лише через кілька секунд вона до кінця зрозуміла, що сталось. Засов був на зовнішній стороні дверей, а не з внутрішньої, як зазвичай. І він був затягнутий до кінця. Дівчинку тримала в закритій кімнаті!
Здивованість перейшло в оскарження. Таке покарання не заслуговує ні одна дитина. Чим би не визвала дівчинка гнів свого татуся, таке покарання було варварством.
Соня потягнула засув, відчуваючи, як пальці упиралися в холодний метал.
Несподівано інші пальці стальною хваткою зжали її руки. Хтось розвернув так швидко і так зловісно, що Соня ледь не упала. Перед нею постало обличчя Пола Ленгдона.
- Що ви тут робите? – грізно спитав він.
Не дивлячись на свій страх, Соня примудрилась відповісти достатньо спокійно:
- Я почула, що Юля плаче, і прийшла заспокоїти її.
В якийсь момент вона подумала, що Пол вдарить її. По обличчю цього чоловіка було видно, як він бореться з своїми емоціями.
- Ходіть за мною, - нарешті сказав він, повернувся і, потягнув її за руку, почав спускатись по сходам. Соня майже бігла за ним, відчуваючи, як затікає рука в томі місці, де стальні пальці Ленгдона тримали її.
Штовхнувши Соню у відкриті двері її особистої кімнати, він різко сказав:
- По ночам не виходьте з кімнати і тримайте кімнату на замку.
Вона знайшла в собі сили, відповісти:
- Не буду. – Але в її протесті було багато він капризної дівчинки, з якою повелись, як з мішком піску.
- Будете, - сказав Ленгдон.
Їх очі зустрілись. Він виграв поєдинок. Соня була дуже розлючена, щоб придумати пристойну відповідь, і від цього розлютилась ще більше. Замість відповіді вона зробила крок назад і захлопнула двері у нього перед носом.
Соня автоматично закрила її на засов, який на щастя був, з внутрішнього боку.
Камін в її кімнаті погас. Поки Соня паличкою ворушила вугіль, в голові її пронеслось тисячі жахливих думок, а випадковий язик вогню, вирвавшись з-під тлілої коряги, нагадав її, що вищі сили знали куди відправити таких людей, як Пол Ленгдон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344896
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.06.2012
Соня пила гарячий чай і стояла біля самого каміну, але холод всередині, здавалось, збільшувався. Що могло означати це таємне, сказане шепотом, попередження? Соня не сумнівалась, що слова, які визвали страх, був справжнім.
Вона відчула бажання схопити свій плащ і тікати з цієї кімнати, геть із цих холодних, страшних холів, геть від камінь, які стояли у дворі, і які ніби сміялись над нею( і чому їм там так весело,))… збігти вниз по грубим сходам, до катера, який чекав на неї. Їй СПРАВДІ хотілось втекти до повного місяця, хоч вона не розуміла, що тут страшного.
Соня відчула, що за нею хтось спостерігає. Відчуття було настільки незвичайним, що вона не могла б приписати його до незручностей темного дому. Щоб відчути його і зрозуміти, їй не потрібний був слух, яким вона відчула чиїсь кроки за спиною.
Тіло рухалось з темного сусіднього холла. Соні привиділось, як щось ярко-блідне, знаходилось до цих пір не досяжним в самотніх каменях, швидко, вдарив молотком, пройшло в неї за спиною до дверей. На секунду все затихло.
І тут Соня почула дуже тихенький, тоненький придушивши голос в кулак.
І знов її страх поступово зник, поступившись місцем розрядженням.
Їй не подобалось, що за нею піддивлялись, а тим більше насміхались. Соня поставила свій чай на піднос, швидко повернулась і цілеспрямовано пішла до дверей.
Вийшовши в хол, вона краєчком ока замітила, як щось промайнуло і зникло за другими дверима. Вирішивши все до кінця, Соня напрямилась до них.
За дверима відкривалась страшна темна кімната. Соня там нічого не побачила, але зайшла і, пройшовши кілька кроків по темному холу, зупинилась, вслухуючись в тишину.
Щось рухалось ззаду, намагаючись прослизнути повз неї.
Щось маленьке, з ніг до голови одіти в білий балахон. Не думаючи, Соня кинулась до білого створіння, протягнула руку і сильно схопила чиюсь маленьку ручку. Створіння підскочило з страху, і Соня по інерції зробила ще кілька кроків.
Газовий світильник шипів і відкидав нерівне світло на обличчя переляканої дитини. Дівчинка дивилась на Соня, і та, здавалось загубилась у часі, відкинута назад у минуле. Це обличчя було Сьюзан. Обличчя маленької Сьюзан. Відчуття повернення в минуле, в дитинство, було настільки сильним, що Соня опиралась в стіну, щоб повернути собі втрачене відчуття реальності.
До реальності її повернули очі. На обличчі Сьюзан були очі Пола Ленгдона. Той же срібний відблиск, але без жорстокості, більш м’якіший і довірливий. Але все ж таки це були її очі
Напруженість останніх хвилин заставила її забути про дитину. Соня з легкістю посміхнулась, рука перестала мертво тримати маленьку долоню. Дівчинка звільнила руку, відступила назад, але не втекла:
- Привіт, - першою почала Соня. – Ти напевно – Юлія, дочка Сьюзан,
правда?
І вона тут же зрозуміла свою помилку.
- А звідкіля ви знаєте? – спитала Юля, дуже здивовано, але все ще перелякано.
Соня з великим зусиллям переборола в собі бажання сказати правду. Брехати було не в її натурі, хоча вона була готова піти на брехню у відношенню до дорослих членів сім’ї, щоб дізнатись правду. Але брехати безневинній і беззахисній дитині… Їй здавалось це дуже брудним.
І все ж, якщо вона не хотіла щоб таємниця була відкрита, у неї не було іншого вибору як брехати.
- Мені сказала одна моя подруга – пояснила Соня. – А мене звуть Вікторія
Берк, - добавила вона.
- А ви залишитись тут зі мною і будете моєю подругою? - в тоні, в якому було задане питання, чулось, що дівчинці дуже потрібна була подруга.
Соня не знала що відповісти, бо сама не знала відповідь на це питання.
- Надіюсь, - нарешті сказала Соня. Але побачивши, що її відповідь розчарував дівчинку, вона широко і відкрито посміхнулась і зійшла на кілька сходинок вниз, щоб опинитись обличчя до обличчя.
- А що ми будемо робити коли станемо друзями? – спитала вона. – В такому великому і прекрасному замку, напевно, можна робити багато цікавого. А може, ми з тобою разом підемо гуляти по острову? Він же великий, правда?
Дівчинка категорично помахала головою і дуже серйозно сказала:
- Ми не можемо виходити і гуляти по острову.
- Але чому?
- Тому що, - тут Юля понизила голос, - на острові дуже небезпечно. Там блукають темні сили.
Соня була настільки здивована, що на хвилинку оніміла. Навіть дитина в цьому домі чогось боялась. Але чого? Темних сил, які ховаються за кам’яною стіною… Підстерігають щоб…?
Із глибини холла долинав звук тяжких кроків, і із-за кутка несподівано появився Пол Ленгдон. В руках він тримав в руках світищу лампу, а його мокрий плащ розвіявся за спиною немов крила.
Він зупинився, як вкопаний, побачивши їх, брови його здивовано піднялись вверх.
- Що це все…, - почав він, але замовк. Здивування Пола Ленгдона швидко переросло в гнів. – Що ти тут робиш? – суворо він спитав дівчину.
Та прижала долоні до обличчя і коротко відповіла: - Я прийшла щоб зустріти гостю.
Пол пройшов в темну кімнату і люто задзвонив в дзвіночок. Соня почула дзвін десь поряд, і перед тим, як дзвіночок затих, в хол хитаючись зайшла стара служниця. Побачивши дівчинку вона теж здивувалась.
- Ось так ви наглядаєте за нею?! – заговорив Пол, показуючи на Юлю. – Вона тут одна з незнайомою людиною,… беззахисна.
- Вибачте, сер, - пробурмотала стара, підходячи до Юлі, щоб взяти її за руку. – Я тільки на хвилинку обернулась, а вона і втекла. Ану пішли, - звернулась вона до дівчинки.
Ленгдон явно доклав зусилля, щоб не збіситись. Соня теж. Вона розуміла, що не може вступати у спір з Полом в присутності дитини.
- Відправляйтесь з Марією, - приказав Пол, але тон його став набагато м’якшим.
Дівчинка вийшла, не сказавши жодного слова і навіть не подивилась на Соню. Коли вони разом зайшли в іншу кімнату, Соня повернулась до батька дівчинки.
- Містер Ленгдон,… - почала вона сердито.
- Не пройдете ви зі мною в гостинну кімнату? – спитав він, перебивши Соню.
Запитання застав її в ідіотському становищі, і після недовгого, але сердитого мовчання вона сказала:
- Так, - і пішла за ним в кімнату, де горів камін і стояв піднос з холодним чаєм.
Ленгдон, здавалось, хотів сказати їй щось важливе, але коли вони зайшли в кімнату, здавалось, забув про це. Кинув погляд на чайний сервіз, він підійшов до каміну і дивився на вогонь, повернувшись до Соні спиною. Вона чекала біля самих дверей, боячись приблизитись до нього занадто близько.
Після довгої паузи він врешті заговорив, дивлячись на палаючі дрова:
- Це не звичайний дім. І ми не звичайні люди.
Соня подумала, що ці слова, не пояснюють ставлення до власної дочки. Але їй не прийшла підходяща відповідь до його слів.
Нарешті Ленгдон повернувся. Здавалось, що він здивувався, побачивши, що Соня стоїть біля самих дверей. Він подивився прямо на неї, а точніше в її очі, але вона не відвела погляд в сторону.
- Вас не так просто налякати. Правда, міс Берк? – спитав Пол, але скоріше це було ствердження, а ніж питання.
- Так, не просто. – Це ж здогадування сказав його брат кілька хвилин назад. У Соні виникла думка, ніби вони обидва ждуть, коли вона нарешті налякається. І їй дуже не хотілось, щоб вони догадались, настільки сильно вона була налякана.
- Мама думає, що моїй дочці потрібний хтось, хто буде давати їй уроки, - сказав він зовсім іншим тоном. – Я згодився на рахунок вас. Я думаю, ваші умови про роботу були обговорені раніше?
Соня кивнула головою. Чесно сказати, вона забула спитати справжню Вікторію Берк про умови контракту.
- Мені залишається добавити лиш одне, до того що сказала вам моя мама. Я не бажаю, щоб ви залишались на одинці з моєю дочкою. Марія дуже зайнята по господарству, але ми якось попробуємо зробити так, щоб вона була присутня на заняттях.
Соня мовчки чекала в надії, що Пол якимось чином пояснить свій хід і надіялась, що він вибачиться за свою грубість. Пол добавив:
- Марія проведе і покаже вам вашу кімнату. Надіюсь чай був смачним. У всякому випадку, я подумав, що ви не відкажетесь від чаю після подорожі.
Перед тим як вона успіла подякувати йому за роботу, Пол Ленгдон вийшов з кімнати. Соня мовчки дивилась йому в слід.
Всі ці люди ходили по дому так швидко, ніби за ними гналися привиди минулого. Вона навіть замітила, що її рухи стали різкі і швидкі. Хотілось увесь час переходити з одного місця на інше, не стояти в темних і страшних калах, але марно: темні тіні всюди ступала на п’яти.
Через хвилину повернулась Марія, веж без Юлі… Очі її були опущені. У Соні не було сумніву в тім, що бажання Пола Ленгдон не пройшло марним. Жінка не стала повторювати своє попередження, сказане раніше, і мовчки зробила мах рукою, по-якому Соня зрозуміла, що їй треба іти за нею. Захопивши плащ, Соня пішла за нею, туди, де темнота розходилась перед лампою в руках Марії.
Вони спочатку прийшли в кімнату яка не була призначена для Соні, а в кімнату місіс Ленгдон, яка сиділа за вишивкою біля яркого каміну. Рей стояв у неї за спиною, по-пивавши вино з бокала. Побачивши Соня, яка зайшла в кімнату, він широко і відкрито посміхнувся, і Соня була рада відповісти йому посмішкою.
Місіс Ленгдон теж посміхнулась, хоч і менш дружелюбно, відклала свою вишиванку і, відпустив кивком голови Марію сказала:
- Рей відведе вас до вашої кімнати, міс Берк. Я хотіла і ще раз привітати вас на Перлі, родовому домі Ленгдонів, і попросити пробачення за той випадок, що стався на причалі. Мій син Пол не знав по ваш приїзд, та до того, він трішки нервовий.
- Як правило, я стараюсь уникати інцидентів, - відповіла Соня і тут же посміхнулась, стараючись показати, що нічим не стривожена.
- Що ж, дуже мудро з вашої сторони, - місіс Ленгдон знов взяла до рук вишивку. – Ранком ми краще обсудимо ваші обов’язки. Я не сумніваюсь, ви б хотіли зараз віддихнути і освіжитись. Обід подають у восьмій, міс Берк, ви обідаєте разом з членами родини. Ну і… Рей, не будиш таким добрим?... – вона кивнула синові і переключила свою увагу на вишивку, давши зрозуміти Соні, що розмова закінчена.
Рей був тільки радий поводити Соню. Вона не переставала думати про те, настільки тяжке життя цього молодого чоловіка, ігровий характер якого, давав про себе знати що хвилини. Деякою мірою, коли він був присутній, атмосфера в домі була зовсім інакша, і Соня була дуже рада йому за компанію. Вона навіть не думала, що він може бути небезпечним для будь-кого: для цього треба в голові було мати більше серйозних думок.
- Тут так чудово, - сказала Соня, коли він привів її у кімнату, яка була призначена для неї. Її сумка була вже там.
- Вам повезло, - сказав Рей, провіривши закладку каміну і добавивши вогню в лампах. – Це єдина кімната, яка готова до прийому гостей. Покійна хазяйка прикрасила її для себе і увесь час проводила тут. Їй дуже подобалось залишатись на одинці з собою.
Соня вся напружилась і відвернулась, щоб не показати свого болю. Значить, це кімната Сьюзан? Вона подивилась на вікна. Штори були щільно зашторені, і лише деякі промінчики світла, могли проникнути в кімнату.
Соня підійшла і розкрила штори. Вікна були дуже великі, від самої стелі, виходили на маленький балкончик. На ньому були видні обломки старих перил.
Із вікна, було видна відвислий край стіни і скали внизу. Так далеко внизу, що Соня не стала навіть прокидати відстань до води, яка кипіла в низу між скалами.
- Жінка мого брата упала з цього балкона, - тихо сказав Рей. Він підійшов до Соні дуже близько і стояв тепер за спиною. – Не треба казати, що ви не повинні на нього виходити.
Соня не відповідала, а просто мовчала і дивилась на обламки перил. Замітивши, що Рей сказав ще м’якіше:
- Якщо вас турбує цей балкон, я накажу, щоб вам дали другу кімнату.
Вона помахала головою і навіть посміхнулась.
- Ні, ні. Не потрібно турбуватись. Це прекрасна кімната, а вид який відкривається звідси… від нього аж дув захвачує. Якщо можна, я залишусь тут.
Рей з джентльменською манерно поклонився.
- Inus semertalius*, - сказав він по-латині і напрямився до дверей. – Обід, як казала мама, у вісім. Якщо вам щось буде потрібно, потягнете за шнурок біля дверей, двері відкриються і появиться Марія.
Соня на секунду задумалась, щось прикинула, але потім запитала:
- Ще одне питання, - швидко говорила Соня. – Я хотіла спитати… Що таке кривавий місяць?
Рей з цікавістю подивився на неї.
- А чому ви питаєте?
- Я почула цю фразу в містечку, і воно так запало в душу. Це, звичайно, не важливо, але, самі знаєте, буває, згадаєш слово або фразу, і вона не відпускає, не йде з голови.
- Знаю, - сказав Рей. Потім, помовчав, додав: - До речі, сьогодні ввечері і є кривавий місяць.
Він підвів її до вікна. Сонце догорало, торкнувшись нижнім краєчком кромки безкрайнього океану. Сонце було червоним. І місяць, тільки появившись на небі, всмоктував світло сонця яке сідало. Але світло, яке відбивалось від місяця, втрачав відтінок палаючого вогника.
- Таке трапляться дуже рідко, - почав пояснювати Рей. – Місяць входить у повну фазу, а ми знаємо, що супутник землі діє не тільки на приливи і відливи, але на те, що ми називаємо Темну Силу. Світ це називає Mortalitus Svivanus**. В це поняття входить все, що не від Бога. Якщо сонце дає життя живому, то місяць мертвому. Крім того, зараз Земля з Марсом і Венерою знаходяться на одній лінії. Таке явище називається Вісь Диявола. Слід остерігатись води, бо саме вона несе велику небезпеку.
Соня обернулась і подивилась йому в очі. Якщо Рей і хотів її попередити словами, то нічим не видавав свого бажання цього робити.
- Побачимось за обідом, - сказав він і вийшов із кімнати, залишивши Соню одну.
Вона знову подивилась на небо. Над океаном висіла криваво-червоний місяць…
ПРИМІТКА:
* Inus Semertalius (інус семерталіус) із латинської означає “ну звичайно ж”
** Mortalitus Svivanus (морталітус свіванус) із латинської означає “жива смерть”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344775
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
Перлю, де жили Ленгдони, дивував агресивною темнотою.
Перше, і по суті єдине, що побачила Соня, коли вони наближались до острову, були скали і каміння. Скали і каміння в якомусь вульгарному розташуванні. Вони примарно піднімались сірими громадами в дивному, розсіяному тумані, а сонячне проміння ледь-ледь торкалось їхньої поверхні.
Катер підійшов до причалу, вибитому в скалі. Масивні сходи, зроблені із каміння, круто йшли вверх від самої води. Мовчазливий чоловік приготувався до швартови судна.
Ленгдони мали не одне судно. Рядом на приколі стояли кілька катерів. Велика яхта покачувалась і в скупому туманному світлі здавалась чорною тінню. Соня пригадала, що ці судна були одним з’єднанням із світом.
Катер м’яко пройшов боком біля каміння, мотор заревів і стих. Вони прибули.
Соня здивувалась, коли чоловік поміг їй піднятись на мокру, слизьку скалу. Вона поспішила відійти від води, розуміючи, що на каблуках може впасти.
Зненацька, у себе над головою, Соня побачила тінь що рухається по широких сходах. Це чоловік, спускався в низ.
- Це ти, Франц? – спитав його голос.
- Так, сер, - відповів той, не припиняючи розвантажувати якісь ящики з катера.
Чоловік дійшов майже до того місця, де стояла Соня, перед тим як побачив його. А побачив, зупинився і став з інтересом розглядати.
“ Гм, - подумала Соня, - це напевно і є Пол Ленгдон. ”
Він виявився трішки невисоко росту, ніж вона собі уявляла. Десь метр вісімдесят. Соня чикала побачити когось високого, худого і елегантного. Чоловік, який стояв перед нею, був дуже сильним і на її думку не міг бути елегантним. Він був красивим так як і говорила Сьюзан, але в ньому не було ізюминки.
Він був трішки грубим, а в лиці було щось таке, ніби щось нагадувало оточуючий пейзаж. Контури обличчя, були настільки виразні і так вабили, як скали, які висіли над островом. У вологих очах, випромінюванні сріблом, стояв холод. Вони кидали в страх, але одночасно в них було щось таке, що визивало інстинктивне бажання їх зігріти.
Ленгдон більше був подібний на той тип людей, яких чекаєш зустріти в таборі лісорубів або під час експедиції в далекий район. Він не був подібний на власника АРИСТОКРАТИЧНОГО замка.
- Хто ви? – запитав він коротко, але його погляд був настільки холодний, здавалось, що він все знає про Соню.
Її серце забилось дуже швидко, неначе серце кролика. Тисячу думок пролетіло в голові. Може, він знає, що я не Вікторія Берк, або Вікторія забула про фотографію, яку вислала в листі, а може, - ця думка ніколи не приходила в голову Соні – може, він колись бачив її на фото і знає, що вона сестра Сьюзан.
Пол Ленгдон стояв дальше і вище за неї. Соні прийшлось задерти голову і дивитись не нього з низу вверх. Зненацька вона зрозуміла, що це все робиться з наміром. Їй просто з першого разу треба було показати місце. Вона відкинула назад своє мокре волосся і сміло пішла вверх по сходах. Це здивувало Ленгдона, на кілька секунд в його очах блиснуло щось нове, і ця секунда здивування дала Соні момент віри в себе.
Піднявшись на ту ж сходинку, на якій стояв Пол, Соня сказала:
- Я Вікторія Берк – ваша нова гувернантка.
- Гувернантка? – Тон Ленгдона був дуже жорстким і Соня трішки перелякалась.
- Для кого?
- Не знаю, - сказала вона, невпевненим голосом, - для маленької дівчинки. Але, якщо хтось ще потребує необхідність взяти урок, я не відмовлю.
Ленгдон навіть не слухав, і відвернувшись спитав:
- Франц, тобі щось відомо?
Франц нарешті перестав розвантажувати катер і стояв мовчки не піднявши голови.
- Хазяйка послала мене в місто, щоб я привіз її, сер.
Зненацька почулись кроки. До них поспішали чоловік і жінка.
І тут нарешті Соня побачила аристократичність, яку так довго чекала.
Жінка спускалась по сходам перша. Вона була високою, стрункою і досить красивою не дивлячись на її вік.
Чоловік, спускався за нею, і він був молодший за Пола і Соня здогадалась, що це його брат Рей. Молодий чоловік був елегантний і худим, але дуже красивим, щоб здаватись сильним. Молодий чоловік із тих, які обігріті материнським теплом. По його блискучим очам Соня зрозуміла, що її чекали з нетерпінням. Коли ж Рей краще роздивився Соню, його очі заблистіли ще сильніше, і Соня посміхнулась, вона була рада.
- Ви, напевно міс Берк, - місіс Ленгдон привітно пожала руку Соні. – Мене звати Беатріс Ленгдон. А це мої сини, Рей і Пол. Я так розумію, ви вже успіли з ним познайомитись.
- Не зовсім, - сказала Соня, потім, повернувшись до двох чоловіків і спитала:
- Як поживаєте?
Рей посміхнувся у відповідь і кивнув головою. Пол ніяк не відреагував на привітання.
- Що це все означає? – спитав він, повернувшись до мами. В його тоні не було більше поваги, ніж у розмові з Сонею.
- Міс Берк наша нова гувернантка, - сказала Беатріс Ленгдон. Хоча голос її був рівним і спокійним, а вираз обличчя привітним і навіть з посмішкою, від очей Соні не сховалось те, як мама сім’ї перебила незадоволеність сина. – Я запросила міс Берк, щоб вона займалась з дитиною.
- Я думаю, що з цим прекрасно може справитись Марія, якщо ми будемо потроху їй допомагати, - сказав Пол.
Він повернувся до слуги:
- Франц, я боюсь, тобі прийдеться ще раз поїхати на материк і відвести туди міс Берк. Думаю, ти з легкістю з цим справишся до темноти, якщо вирушиш прямо зараз.
Соня просто оніміла. Якийсь час вона стояла шокована грубістю, з якою цей чоловік розпорядився її вигнати. Але тут її прорвало:
- Я була б вам дуже рада, містер Ленгдон, - заговорила вона, і її очі були сповнені гнівом, - якщо ви б припинили поводитись зі мною, як багажем, доставленим вам помилково. Я прибула сюди, подолавши чи немалу відстань, понесла різноманітні затримки і незручностей. До того ж я приїхала на прохання місіс Беатріс Ленгдон, з якою листувалась і яка запросила мене працювати гувернанткою для її внучки. Я кілька годин ждала поки не закінчиться шторм. Я довго плила сюди на холодній мокрій “бляшанці ”, яку ви називаєте катером, з материка, а тепер, тут, ви мене так грубо оскорбляєте своєю поведінкою…
Якщо Ленгдон і був здивований чи збентежений несподіваним бурним монологом, то абсолютно не показав цього. Вираз його обличчя залишалось таким же: жорстоким і холодним. Але зате змінились його очі, невідривно дивились на Соню. Він ніби не зовсім зрозумів те, що сказала дівчина.
Пол так довго дивився на неї, що гнів згорів в середині Соні і змінився у кращу сторону. Якщо вона хотіла в подальшому мати його підтримку, то початок був невдалим.
Пол нарешті прийшов до рішення. Воно було несподіваним. Зробивши жест рукою, ніби запрошував Соню піднятись наверх по сходам, він сказав:
- Ну звичайно ж, пробачте мені. Ви абсолютно праві. Ви по-любому маєте віддихнути в теплі. Дозвольте моєму брату провести вас в дім, а я скоро до вас приєднаюсь.
В кутку його губ таїлась легка посмішка, але не більше.
- Спасибі вам, - сказала Соня. Рей Ленгдон, і не намагався скрити своєї посмішки, подав її руку.
- Мамо, прошу вас, - сказав він, давши Беатріс Ленгдон шанс першою піднятись по сходам.
- Ой, - згадала Соня. - Моя сумка…
Вона подумала, якщо її речі опиняться в домі, то це хоч якось допоможе укріпити її позицію.
Пол Ленгдон подивився на неї так, що Соня вирішила, що він прочитав її думки.
- Франц принесе ваш багаж, - сказав Пол.
Соня не залишалось більше нічого, як просто кивнути головою і схопитись за руку Рея.
Здавалось, все було сказано, але, коли вони піднімались, вона почула голос Пола за спиною:
- Будьте острожні, міс Бертон. Сходи слизькі, і по ним ходити дуже небезпечно, особливо, якщо погано знаєш дорогу…
“До того ж я ще в таких туфельках”, - подумала Соня і, не повертаючись, сказала в голос:
- Мене звати Берк. Вікторія Берк.
Якщо Пол і відповів що набудь, то слова, напевно потонули в сильному вітрі, розкинувши її волосся, золотим дощем. В гніві, Соня продовжувала підніматись вверх по сходам, думаючи про те, що Пол Ленгдон був самим грубим і самим привабливим об’єктом, якого вона коли-небудь зустрічала.
На перший погляд дім здавався продовженням скал і гір. Сходи привели їх до відкритих воріт, які дули видовбані у високій кам’яній стіні; Соня подумала, що Перлю, це сімейне гніздо Ленгдонів.
Вони зайшли на внутрішнє подвір’я. В центрі нього був розкішний фонтан. Їй здалось, що хтось спеціально або навіть сам Нептун, бризкав в обличчя краплі води, нагадуючи гостю, що від нього не буде ніякого теплого прийому.
- Відведіть міс Берк в гостину, - сказала місіс Ленгдон і, не повернувши голови, пішла через увесь двір до дверей, які напевно служили головним входом в дім, в той же час, як Рей повів Соню через двері зліва від фонтана.
Хоча сонце тільки перейшло за полудень, в домі господарювала темнота. Світло, здавалось, погасав, наштовхуючись на сірі каміння стін, і хоч подовжені холу висіли газові світильники, їх блискучі язики були безпорадні перед тінями, які нависли на Соню. Вона почула, як холод знову прокрадається до неї, і вона зжалась. Рей провів її в невеличку, заставлену меблями кімнату. Вид і тепло ярко горючого каміну і старі, але красиві картини пом’ягшили холод, який володів у кімнаті
- Це кімната найменш похоронна, - пошуткував Рей. – Я надіюсь, наш дім не налякав вас?
- Мені тут дуже цікаво, - відповіла Соня, інстинктивно підійшовши до каміну. Вона була дуже змучена переїздом.
Рей яскравими очима подивився не неї. Він здавався одночасно здивованим і заінтригованим тим, що побачив.
- Та, - м’яко сказав він, - ви не із тих дівчат, кого можна легко заплутати.
- Лукава посмішка знову покрила його губи. – Якщо вас не налякав мій брат, то, значить, вас нічим не налякаєш.
- Я вже зустрічала в своєму житті грубість і старовинні дома, - холоднокровно сказала Соня. Насмішливий тон молодшого брата не подобався їй так, як і грубість старшого. – Скажіть ваша мама спуститься сюди? Я б хотіла обговорити з нею свої майбутні обов’язки .
- Я підозріваю, що в цей момент вона веде “двобій” з Полом, - знову лукаво посміхнувся. – І чесно сказати, я уявляю його дуже цікавим, тому, якщо дозволите, я піду подивлюсь хто ж виграє.
- Містер Ленгдон!
Він уже підійшов до дверей, але повернувся до неї.
- Як ви думаєте хто виграє “двобій”? – спитала Соня, заставивши себе посміхнутись.
- А на кого ви б поставили?
Після секунди роздумів вона сказала:
- На себе.
Рей посміхнувся:
- Я теж, - і вийшов із кімнати, залишивши її одну біля каміна.
Залишившись одна, Соня подумала, що вспіла обманути Рея і не раз. Їй було страшно. Вона не привикла до таких людей, як Пол Ленгдон, і до таких домів, як цей.
Соня скинула плащ, повісила його на спинку стільця і підійшла дуже близько до вогню, розтираючи руки, щоб розігнати кров. Їй тяжко було уявити Сьюзан в такій обстановці. Але легко уявлялось те, що в такому оточенні і в такому домі страшні думки і фантазії могли настільки керувати людиною, що зникала можливість думати чисто. Не це сталось з Сьюзан? Може вона збожеволіла?
Що до її чоловіка… Пол Ленгдон був народжений, щоб будити почуття і захмарювати розум. Він не з тих людей, хто уміє заспокоїти і втихомирити. Такого чоловіка можна любити, як люблять в шторм плисти на катері чи на швидкості керувати машиною, як люблять лазити на скали… - заради тривожного почуття небезпеки, адреналіну, заради солодкого страху, коли знаєш, який небезпечний твій шлях, але зробивши один крок, ти не в силах оглянутись чи зійти з нього.
Соня підскочила від тихих кроків і обернулась. В кімнату зайшла жінка, - маленьке непомітне створіння, на лиці якого, здавалось було лише одно око.
- Я принесла вам гарячий чай, міс, - проговорила вона, таким же непомітним голосом. – Містер Ленгдон приказав.
Жінка поставила піднос на стіл біля каміна, біля величезного крісла на пружинах. Соня замітила, що у жінки тряслись руки. “Можливо, вік, - подумала вона, - … а можливо… - страх.”
Їй було дуже цікаво знати, хто ж Ленгдонів приказав принести їй чай, але поведінка цієї дивної жінки зупинила її. Не вік, не старість світилась в її очах, а вогник страху.
Наливши чаю, вона випрямилась і підійшла до Соні. Голосом дуже тихим, що слова здавались нерозбірливими, вона сказала:
- Ох, міс! Їдьте звідси! Вам краще покинути це місце, міс, перед тим як над морем буде кривавий місяць.
Сказавши це, вона повернулась і вийшла з кімнати так же безшумно, як і зайшла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344734
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
- Гріндіз Лендінг!
На випадок, якщо в когось виникло сумління, для кого він зробив оголошення, водій автобуса повернув голову і подивився на Соню.
Вона встала і потягнулась за сумкою, яка лежала в багажнім відділі над головою. Водій ще раз подивився на неї. В очах читалось нетерплячість, але, він навіть не поворухнувся, щоб допомогти її. Соня не спішила, заставивши його чекати, поки вона надіне плащ, щоб вийти під дощ. Вона почула, як закриваючи за нею двері водій щось пробурчав.
Нарешті, з ривком автобус рушив, і Соня залишилась одна на мокрій площадці перед будівлею, яку мешканці використовували двояко: воно було автовокзалом і хімчисткою одночасно.
Містечко складалось з кучі домів, хаотично приліплених один до одного вдовж бухти, в якій виднілось кілька маленьких човнів.
Останні тридцять хвилин шляху Соні довелось їхати на автобусі, і тепер опинившись тут, вона зрозуміла, що навіть не знає що її робити.
“ Першим ділом, - вирішила вона, - потрібно буде добратись до Ленгдонів на Перлю ”.
Соня стояла на дорозі, яка явно рахувалась в містечко. Це була головна вулиця.
Дощ маленькими холодними голками бив по лицю. Вона подивилась навкруги. З правого боку була дорога, яка вела до океану. Взявши сумку, Соня пішла до океану. Слава Богу, сумка була лиш одна, та дуже компактна. Поїздки з подругами до літнього табору навчили її подорожувати з легкістю.
Пройшовши три коротеньких квартали, Соня вийшла до води. Вона почала роздивлятись в даль з надією побачити острів. Але, звичайно ж, острова не було видно.
Соня вернулась на один квартал назад і зайшла в кафетерій. Він був яскраво освітлюваний, що створювало приємний контраст з похмурним днем.
Всередині було тепло і пахло свіжоспеченим хлібом. За сусіднім столиком сиділи люди, в яких Соня впізнала рибаків.
Як тільки вона ввійшла, всі вони, як по команді, підняли голови і почали безстидно роздівати її очима. Приїжджі, напевно, були тут предметом особливого інтересу.
Біля столиків, які були накриті яскравими вишитими скатертинами, знаходилась довга стойка з високими стільцями і прилавок, на якому були розложені домашні булочки і рогалики.
Соня присіла за стойку і заказала каву. Коли товста офіціантка із змученим обличчям принесла її чашку, Соня спитала, хоча була впевнена, що її слухають і всі решта, хто був в кафетерії:
- Скажіть, ви можете мені помогти? Мені потрібно знайти когось, хто б зміг відвести мене на острів.
Вона кивнула головою в сторону океану.
Офіціантка байдужо подивилась на Соню і спитала:
- На який саме острів?
Її обличчя явно не виражало великого бажання допомогти.
- На Перлю, до Ленгдонів, - сказала Соня і побачила, як офіціантка швидким і настороженим поглядом з тими, хто сидів за столиками у неї за спиною. Соня відчула чужі погляди у себе за спиною, але не обернулась і промовчала в надії, що хто не будь заговорить з нею.
- На Перлю ніхто не ходить, - пролунав хриплий голос.
Вона повільно обернулась. Напроти, у самому кутку біля стіни, сиділи за столом три чоловіки. Хто із них заговорив, о приділити було неможливо. Всі троє дивились на неї з пристрастю.
- О-о-о! Ну, я не кажу прямо зараз, - сказала Соня, говорячи на всякий випадок до всіх трьох, - потім, після шторму.
Той, хто сидів посередині, похитав головою. Він заговорив, і його рижа борода заходила в такт його словам:
- І після шторму. Ми туди не ходимо.
- Ну, заради Бога! Чого ви боїтесь, - нетерпляче крикнула вона.
- Чому ви вирішили що ми боїмось?
- Що ж, якщо не боїтесь, значить хтось не будь може мене відвести, це ж не далеко, правда?
- Перлю, - приватна власність, - сказав рижобородий, відносячись до неї, як до дитини, - фактично, острів – це не територія Сполучених Штатів, та і таких, як ми, там не дуже чекають. А ви що, член сім’ї?
Несподіване запитання застало Соню на роздоріжжі, і вона не найшла ліпшої відповіді, ніж коротке “ ні ”.
Рибак хмикнув і обмінявся поглядами з двома своїми друзями.
- Може, і вас там не дуже чекають.
То, що сказав цей рижобородий, повністю співпадали з думками Соні. Треба було хоч трішки спланувати свій візит. Сестра Сюзан, точніше, зведена сестра, навряд могла взнати більше, ніж взнав її чоловік. І напевно їй там зрадіють ще менше. Так що, вона хоче взнати правду, то не повинна їхати на острів, як Соня Нілсон. Ну, звичайно, перш ніж взнати правду, треба було попасти на острів.
Соня оглянула інші столи, але обличчя не дарували надії. Її обличчя горіло у відповідь на тихі насміхання. Вона повернулась назад до стойки, взяла чашку і швидко допила, хоч кава була ще гаряча.
Соня покопалась в гаманці, дістала дрібні гроші, поклала їх на прилавок і, взявши сумку, направилась до дверей.
- Якщо вам дійсно потрібно попасти на Перлю, - сказала їй товста офіціантка, - краще зайдіть в готель. Я чула, там зупинилась якась молода незнайома жінка, яка теж хоче потрапити на острів.
Соня з подякою подивилась на неї. Товстуха, закусивши губу, протирала стойку, а рибалки, які сиділи за столиком, дивились на неї злющими очима.
- Спасибі вам, - сказала Соня і вийшла…
Що врешті – решт коїться? Чому таке дивне відношення до Ленгдонів і острова Перлі? Страх ? Так, напевно, частинка страху є, але ті рибаки не були жалюгідними, маленькими людьми. Перед нею були круті чоловіки, яких не так легко можна було б налякати. Ну а якщо вже налякають, то вони цього не покажуть. Так що ж тоді? Знаменита гордість жителів Мена? Якщо їх не запросили, то вони і не підуть?
Знайти ту дівчину в готелі було дуже легко. Варто Соні спитати про “гостю ”, так її зразу ж направили в кімнату на третьому поверсі.
У відповідь на стук, двері відчинила дівчина приблизно її віку, з милим обличчям.
Можна було догадатись, що вона відчувала себе як не у своїй тарілці. Соня подумала про те, як страждала ця одинока дівчина, сидячи в цьому нудному готельному номері, в очікуванні коли мине дощ.
Дівчина з цікавістю, але без злості оглянула свою “гостю ”. “Напевно, місцеві і до неї були не дуже гостинні ”, - подумала Соня і, вирішила використати свій шанс, подарила дівчині відкриту і теплу посмішку.
- Дозвольте мені зайти, - сказала вона. – Я б дуже хотіла з вами поговорити.
Побачивши, що дівчина стоїть збентежена, Соня швидко добавила:
- Зрозумійте, це дуже важливо!
- Так – так, звичайно…
Дівчина відступила назад, дозволивши зайти. Здавалось, що, не дивлячись на все, вона була дуже рада хоч з ким не будь поговорити.
Зайшовши, Соня сказала:
- Я дізналась, що ви збираєтесь їхати на Перлю до Ленгдонів.
- Так, дуже скупо і невпевнено відповіла дівчина, але в її відповіді прозвучало щось таке, від чого Соня зрозуміла, що її хочуть почути до кінця.
- Скажіть, будь ласка, ви добре знайомі з цією сім’єю?
- Ні, якщо чесно, я навіть не бачила їх.
Мабуть самотність і бажання поговорити заставило дівчину побороти страх і вона продовжила:
- Мене наняли, щоб я займалась з дитиною. Я свого роду гувернантка. Знаєте, напевно, це подібне на Джейн Ейр… Одинокий, покинутий замок… Втім, я надіюсь, що він достатньо темний і страшний.
- Пробачте, але я не можу зрозуміти, як така молода і красива дівчина може піти на то, щоб жити в покинутому і страшному місці. Всякому разі, говорять, що Перлю саме таке місце.
- Якщо чесно, - відповіла вона, - тільки із-за грошей. Ленгдони назначили високу зарплату, а мені дуже потрібні гроші. Але ви не сказали, чому вас так це інтересує.
- Я хочу попасти на острів по особистій справі, але здається, добратись туди не так легко.
- Ну, нема нічого простішого. Ми можемо поїхати разом. По правді говорити, я була б дуже рада, якщо б ви поїхали зі мною. Ну, на той випадок, якщо там справді все ТАКЕ страшне.
- Ви знаєте, я теж спочатку так хотіла, - задумливо проговорила Соня.
На хвилинку всі замовкли, потім Соня додала:
- А скільки вам потрібно грошей?
- А…
Дівчина виглядала дуже здивовано.
- Моїй мамі необхідно зробити серйозну операцію, розумієте? Серйозну і, боюсь дорогу.
- Настільки дорогу?
- Мені потрібно приблизно 2000$. Але з того, що Ленгдони обіцяли мені заплатити, я можу вільно віддати мамі цих 2000$.
Соня витягнула гаманець.
- Якщо діло таке серйозне, не краще б, вам получити зразу ці гроші?
- Так, звичайно, але…
- Я можу дати вам 500$ зараз, - сказала Соня, - і білет до Нью-Йорка. Я напишу для вас лист своєму адвокату, і він виплатить вам ще 2000$.
Дівчина була просто здивована.
- Я не розумію вас, ви, напевно, жартуєте?
- Запевняю вас, не жартую. Правда, доларів 200 я дам вам чеками транспортного агентства, але підпишу їх, і ви без проблем перетворити їх в гроші. Що стосується грошей в Нью-Йорку, я можу дати тільки чесне слово, що вони є і ви їх получите зразу.
Соня говорила це, швидко підписуючи чеки, які достала із гаманця.
Стривожена дівчина сіла за ідеально застелену постіль і дивилась на неї.
- Що я повинна для цього зробити? – сказала вона.
- Я хочу зайняти ваше місце на острові, - відповіла Соня, не піднімаючи очей.
- Але я не можу піти на це.
Соня закінчила підписувати і почала перераховувати гроші, розклавши їх на маленькому столику разом з чеками, акуратними стопками.
- Чому? – коротко спитала вона. - Ви ж приїхали сюди тільки тому, що відчували потребу в грошах. Ви не знаєте цих людей, так що моральний не може вас тривожити. Ваша мама зможе зразу зробити собі операцію, а вам не прийдеться сидіти все літо на сирому острові.
- Але так не чесно! – Дівчина перевела погляд на Соню, яка уже писала листа Лі Бендеру. – Може ви все-таки скажете, чому для вас це так важливо.
Соня на секунду задумалась. Вона бачила швидкі погляди, які дівчина кидала на гроші, чула ноту спокуси в її голосі, але так просто було відкупитись. Соня розуміла, що пропозиція буде прийнята тільки тоді, якщо вона зможе запевнити дівчину в чистих діях, а зробити це було можна, лиш розказавши частину правди.
- Я не можу розказати вам все, - обережно почала вона, - але діло в тім, що моя сестра жила на цьому острові, потім з нею сталось нещасний випадок, і я не впевнена, що вона померла сама.
- А може буде краще, якщо ви викличете міліцію?
- Та тут нема міліції, ви що не бачите? Ось чому я хочу попасти на цей острів, і ось чому буде краще, якщо я попаду туди під вашим іменем.
- А ви не боїтесь?
Соня за секунду задумалась, перед тим як відповісти.
- Я просто не позволяю собі думати по це.
Дівчина ще подумала, а потім забрала кучку грошей і чеків, які Соня розложила на столику.
- Ну що ж, - сказала вона і, подивившись на підписи, додала:
- Домовились, міс Нілсон.
Соня щиро розсміялась.
- Господи, яка тупість! Я тут сиджу, збираюсь під вашим іменем працювати гувернанткою і навіть не знаю, як мене будуть звати.
- Вікторія Берк.
- Ну, а я Соня Нілсон. До речі, Ленгдони не мають вашої фотографії?
Вікторія помахала головою.
- Ні, хоча в листі я описала себе.
Соня уважно поглянула на неї.
- Ну, взагалі, що стосується росту і ваги, ми приблизно одинакові, навіть волосся похоже.
- Ну… - дівчина зам’ялась, а потім, посміхнувшись, сказала трішки з знервовано: - Удачі, Вікторіє…
“Вікторія. Що ж , - подумала посміхнувшись про себе, Соня, - прийдеться запам’ятати. Тепер я Вікторія Берк.”
- Ви Вікторія Берк? – голос був такий же страшний і грубий, як і зовнішній вид того, що говорив.
Знаючи, що хтось повинен приїхати з Перлі, щоб забрати її, Соня знесла речі в низ. Вона опасалась, що приїхавши за нею звернуться до адміністратора, вони зможуть почути дивну історію про дівчину, яка приїхала і поїхала, і о іншій дівчині, яка замінила першу.
Соня прикинула, що якщо її, одну приїжджу побачать в холі, то ті, які шукають Вікторію Берк, зразу підійдуть до неї без попередніх уточнень.
Удача не підвела її. Саме так все і відбулось. До того часу, коли в готель зайшов дуже високий чоловік, страшного виду, вона сиділа уже цілу годину. На ньому були плащ і боти, мокрі від дощу. Він оглянувся і, побачив Соню, трішки на храмуючи, пішов до неї через увесь хол.
- Ви Вікторія Берк?
На хвилину паніка захлиснула Соню. Що, якщо адміністратор готелю почує і скаже “ні”. Вона кивнула головою, не піднімаючи очей, боячись подивитись на жінку, яка стояла за барною стойкою.
- Я приїхав, щоб відвести вас на Перлю, - просто сказав чоловік. – Ваші речі? – Він показав сумку, яка стояла на землі.
- Мої.
Він з легкістю підняв сумку, розвернувся і пішов до дверей. Від нього не почулось навіть запрошення йти за ним, і деякий час Соня продовжувала сидіти, дивлячись йому в спину. Тільки коли чоловік підійшов до виходу, вона зразу очухалась і, вскочив, поспішила за ним.
Проходячи мимо конторки адміністратора, Соня відчула, що вони з чоловіком являються об’єктом великої уваги, але, не дивлячись на це, чудь не побігла за ним.
По-любому, така цікавість пояснювалось тим, що вона приїжджа, але ще тим, куди вона направлялась.
Здавалось, що на чоловіка дивляться не менше, чим на Соню. Люди відходили в сторону, даючи їм дорогу, кидали дивні погляди, і поки вони йшли до пристані, Соня замітила не одну завісу, за якою ховались любо питні лиця.
Катер чекав їх на пристані. Він здавався тяжким, подавлюючи маленькі рибальські човники, які стояли поряд. Вони піднялись на відкриту палубу, і, як тільки катер почав рухатись, вода і холодний вітер почали бити по обличчі. Соня була рада, що наділа плащ.
За всю дорогу чоловік не сказав жодного слова і тепер так же мовчки стояв, керуючи судном. Соня забилась в куточок, стараючись жатись і сховатись від холодного вітру.
Коли вони вийшли із бухти, вона повернула голову і подивилась на віддалене місто.
Воно не сподобалось її. В ньому не було тієї чарівності, яка притаманна містечкам Англії. І все ж таки в ньому було щось від легкої і теплої самоти, яку відчувала Соня, бачивши, як всі віддалені маленькі хатинки, на хвилину, перед тим як зникнути в тумані, перетворювались в іграшки пам’яті. Все здавалось маленьким, сірим і пустим.
В голові Соні проскочила думка, що можливо вона більше не побачить це містечко.
Вона спробувала відігнати погані думки. “Я сама вирила цю яму, - нагадала вона собі, - і у мене нема іншого вибору, як пригнути в неї”.
Ніби у відповідь на її думки хвиля хляснула об судно і залила палубу. Соня підтягнула під себе плащ і, відвернувшись від берега, стала дивитись в направлені таємничого острова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344449
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.06.2012
- Кров.
Він підніс тремтячі руки і подивився на них при нерівному, осліплюючому світлі. Ні, не можна було помилитися, дивлячись на ці темні лепкі плями, які швидко сохнули на пальцях. Хвиля гидкості захлиснула його, але він придушив в собі це почуття. У нього не було часу на безкорисні емоції. Не зараз, коли потрібно успіти зробити так багато!
Він знову підняв лампу. Не чітке тремтяче світло упало на лице дівчинки, яка спала. О, Боже! Який страшний парадокс! Тонкі лінії її обличчя були досить спокійними, кожна деталь сповнена невинністю дитячого сну.
Він повернувся до служниці, стоячи позаду нього, і спитав:
- ЇЇ мама?
Служниця не відповіла. Тільки очі старої жінки стали вмить ще ширші і ще сумніші.
- Ви повинні змити все це, - сказав він твердим, але спокійним голосом. – Постарайтесь не розбудити її. І нікому не розказуйте про це. Ні слова! Навіть про те що я приходив сюди…
Він вийшов з кімнати.
Дім стояв повністю в темноті, але йому не було потрібне світло, щоб швидко і впевнено проходити через знайомі холи.
Тепер потреба поспішати відпала, він не гнав вперед страх.
Дуже пізно, він не успів! Він зрозумів це, коли побачив кров. Він знав звідки взялися ці плями…
А за вікном світив повний кривавий місяць…
Соня Нілсон ще раз намагалась читати “Cool Girl”, який тримала в руках. Як у неї не раз уже траплялось, увага відказувалась підкорятись волі, пам'ять зразу повертала її до дурних думок.
Вона здихнула, закрила журнал, поклялася більше до нього не торкатись і акуратно поклала його наверх цілої стопки інших журналів, які лежали на маленькому столику перед нею.
В другому, протилежному куті приймальні, секретарка Лі Бендера, відірвала погляд від документів, які переглядала, і подивилась на Соню. В погляді секретарки читалось все, що вона думала про відвідувачів, які не вміють чекати в приймальній начальника, не гублячи своєї гордості. Особливо коли приходять без попередження.
Соня про себе посміялась над нею, але маска нетерплячості не зникла з її обличчя.
- Ви впевненні що містеру Бендер відомо, що я його чикаю? – спитала вона з холодною культурою в голосі.
Секретарка подивилась на неї негативним поглядом, але це не обурило Соню. Два роки з трьох останніх вона сама робила секретаркою. Не тому, що їй була потрібна робота, а тому, що просто подобалось працювати. Вона дужа добре знала всі фокуси, направлення на те, щоб охолодити пил нетерплячих відвідувачів, безкінечно намагаючись порушити “ Непорушне Розписання ”. Вона сама з успіхом користувалась ним в свій час.
- Я повідомила містера Бендера, що ви тут , - дівчина проінформувала Cоню. – Боюсь, містер Бендер дуже занятий сьогодні. Може я занесу вас в журнал реєстрації відвідувачів на прийом в другий день…
Вона вже зняла з полиці журнал, даючи зрозуміти Соні, що вона не буде прийнята сьогодні, як спонтанно задзвенів внутрішній телефон. Секретарка зняла трубку, щось послухала, а потім проговорила:
- Так, звичайно, сер.
Після того повернулась до Соні і з певним розчаруванням повідомила:
- Містер Бендер готовий вислухати вас.
Встаючи, Соня з тяжкістю подавила посмішку. Коли вона стояла, в її фігурі було менше дитячості. Можна сказати, що Соня була дуже стрункою, ледве-ледве вище метра шістдесяти, дуже худенька жінка. Але в її обліку було щось таке, що визивало захоплення внутрішньої сили і рішучості. Плечі розправлені, голова високо піднята, підборіддя трохи вперед і вверх. Навіть ходьба, коли вона пішла до кабінету Лі Бендера, була ходьба людини, точно і твердо знаючи, куди їй потрібно йти і як туди добратись.
Упевненим рухом руки Соня зупинила секретарку, приставши, щоб провести її.
- Я знаю, куди йти, - сказала вона і штовхнула двері які ведуть до Лі Бендера.
Соня, як завжди, заставала його несподівано… Ледь вставши із-за столу, Лі освітив її льодяним поглядом, але несподівано його обличчя миттю помінялось, поступився місцем захоплення, яке в свою чергу помінялось на широку зубасту посмішку.
- Соня Сімсон! – крикнув він і потягнувся через стіл так, що майже не перекинув його. Відчувши що ледь стоїть на ногах, він вирішив що замість обіймів просто стиснуть обидві руки Соні.
- Соня Нілсон, Лі, - посміхнувшись, переправила вона. А, справді, було приємно знову тебе бачити.
- Ну так-так, ну… - розсіяно сказав Лі. Він нарешті опустив її руки і взяв під лікоть, щоб провести до шкіряного крісла, яке стояло напроти його стола.
- Ну, звичайно. Звичайно! Якби я тільки знав, кого змушую чекати! Якби я трішки подумав, коли секретарка назвала прізвище. Ну ні, тобі би не прийшлось чекати мене, так, як якісь не-будь працівниці. Ти знаєш, я так і подумав: “ Знову якась не-будь працівниця…”
Поки він говорив, Соня всілась в крісло і продовжувала, дивлячись на нього, посміхатись. Її було так приємно знову його бачити! Вона ж віддалила себе від життя! Не тільки від минулого, не тільки від думок, але від почуттів. Вона увесь цей час намагалась жити, забувши про обов’язки і про людей, старається не думати про перше і не цікавиться другим.
Але Лі було дуже приємно бачити. Побачити і відчути дивне тремтливе тепло.
Лі обійшов свій стіл і присів. Безперервно потираючи руки, ніби вони замерзли, він уважно і серйозно оглянув Соню. Вона згадала, що кожний раз, їдучи або повертаючись, вона відчувала на собі цей батьківський погляд, з тривогою шукаючи змін. Літній табір. Школа – пансіон для дівчат. Турне і подорож під пильним оком провідників. Лі завжди проводив і зустрічав її. Макс ніколи. Завжди Лі.
- Значить, Нілсон, - він знову повторив прізвище. – Ось чому ми не могли відшукати тебе. Я намагався найти тебе. Так і Сьюзан теж, поки…
- Я знаю, - перебила Соня. Воно ж знала, що Лі шукав її, що Сьюзан шукала її… Але тепер Соні не хотілось признаватись, що ігнорувала ці пошуки, просто тікала від цих людей.
- Але ж Нілсон – моє справжнє прізвище. Так ти і сам знаєш, звичайно. Макс так і не закінчив свої справи з удочерінням, хоч багато років я думала інакше. Тому, поїхавши, я, само собою, знову взяла собі прізвище Нілсон.
- А ми не могли тебе знайти…
- А ще тому, що мені не хотілось залишати прізвище Макса. Я ніколи не відчувала себе частиною сім’ї Денверів. Жаль, звичайно, що свого справжнього батька я не пам’ятаю і не бачила. Може, я любила б його більше, чим Макса.
- Ти все ще така жорстока, дівчинка, - сказав Лі.
Це не було питанням. З роками, вивчаючи Соню, Лі став дивитись на речі більш серйозно.
Вона на мить відвела погляд і потупилась, почуваючи себе винною, але потім все ж заставила себе подивитись на Лі.
- Так, думаю, все ж така ж,- сказала вона. – Макс був не дуже добрим чоловіком, навіть якщо зробити поправку на то, що він, як в казці, був “гидким вітчимом ”. А свою маму я не дуже добре пам’ятаю. Мені було тоді всього шість років, коли вона померла.
Не дивлячись на роки, які минули з тих давніх часів, це слово завжди визивало в неї страх. Соня гірко посміхнулась. Вона не любила це слово, але раз за разом її приручали до нього. Минуло двадцять років, але у вухах все ще стоїть голос Макса: ” Чорт, вона померла, вона нікуди не поїхала. Вона померла. Твоя мама по-мер-ла! Повтори! Ну! Повтори! Скажи: ” Моя мама померла ”.
Соня в кінці кінців навчилась говорити це слово, промовляючи його і не заливаєтися сльозами, лише інколи здихає. Прийшлось навчитись, щоб просто мати право виходити зі своєї кімнати. Інакше Макс не пускав її. У всьому іншому Макс був реалістом.
- Багато води з того часу витекло.
Соня кивнула головою.
- Макс всім ламав життя, як і поламав моїй мамі. Хто була та маленька дівчинка, на якій хотів женитись Адам? Як її звали? Єва. Так Лі Єва. І вона була хорошою дівчиною, Лі, не дивлячись на всю ту грязь, яку вирив і вилив Макс на неї і її сім’ю. Це він заставив її закінчити життя самогубством. Стидом і з ненавистю увігнав її в могилу. А Адам? Мій бідний брат! Як він зненавидів Макса після цього. Я таки не змогла до кінця себе впевнити, що аварія справді була випадково. Я думаю, що кінець кінцем Адам міг…
Вона зненацька хитнула головою, ніби хотіла викинути з голови ці думки.
Соня багато думала про той час, і знала, що пам'ять не дасть спокою, а лиш знов затривоже забуте горе.
- Після цього я вирішила поїхати. В той самий день, коли помер Адам. Я відчувала, Лі, я відчувала, що маю поїхати, поки не загинула, як загинули всі, хто оточував Макса.
- Але ти ж любила Сьюзан? Вона завжди любила тебе, ти ж знаєш… Як вона плакала, коли дізналась, що я тебе не знайшов…
- Любила, - коротко відповіла Соня.
Вона намагалась уявити обличчя Сьюзан. На мить в пам’яті появився її образ. Весь в сльозах. Але ж у Сьюзан завжди були мокрі від сліз. Соня, навпаки, ніколи не плакала.
- Інколи ми настільки близькі, що могли б стати справжніми сестрами. Дотепер я думаю про неї і називаю її сестричкою. Але, Лі, вона була дочкою свого батька. І ніколи не могла бачити його помилки. Для неї Макс завжди був лицарем з казки. Але якби я і скучала за ким не будь, крім тебе, Лі, - то це за Сьюзан. Хоч все-таки не настільки, щоб вернутись і терпіти Макса. Я нічого не знала… Твій лист прийшов на минулі неділі. Мені дуже жаль, що мене не було тут.
Соня затихла, не бажаючи більше говорити про це, хоч знала, що все одно прийдеться.
- Макса теж нема, - сказав Лі. – Ти знаєш?
- Знаю… Деякі з тих листів, що писала Сьюзан, все таки доходили до мене через друзів, яким було відомо, де я. Саме так я дізналась, що Сьюзан вийшла заміж. До мене дійшов лист, в якому вона розказує про своє весілля, і ще один лист. Твій. Коли ти написав, що вона… померла, - Соня знов затихла перед тим як сказати:
- Було ще один лист, Лі. Я хочу, щоб ти його прочитав.
Вона відкрила сумочку і, діставши звідти листи, сумно подивилась на них, перш, ніж, перегнутись через стіл віддати їх Бендеру. Ці листи були останнім, що залишилось від Сьюзан…
Лі прочитав їх в тому порядку, як вони приходили. Соня знала ці лист на пам'ять. Останні кілька днів вона читала і перечитувала їх рядок за рядком, поки не вивчила кожне слово.
Коли вона згадувала самий перший лист, до неї поверталось болюче почуття, які визивали ці рядки.
Прохання о зустрічі. О зустрічі двох сестер. Сьюзан була щаслива, коли писала його. Лист був наповнений безкінечними історіями про чоловіка, за якого вона вийшла заміж – такого чудового, прекрасного, чуйного, таємничого… - його звали Пол Ленгдон. Їх сім’я жила в своєму замку на острові біля берегів Нової Англії. В своєму замку… як середньовічні барони або навіть принци.
“ Ти зразу закохаєшся в нього, Соню, я точно знаю. І подумати тільки, я буду жити, як королева. Тільки… на королеву більше схожа ти. О, будь-ласка, повертайся! Лікарі говорять, що Макс відійде від удару… ”
Але Соня так і не вернулась додому, Тому що до кінця не вірила, що Макс закінчить життя як звичайний смертний. Потім вона, звичайно, дізналась, що Макс все ж помер, але до того часу жила своїм особистим життям, і все лишнє було в минулому.
Так, якщо говорити по правді, вона в глибині душі була впевнена, що Макс буде привидом гуляти по замку і переслідувати її.
Потім прийшов другий лист, майже через шість років, за півроку до сьогоднішнього дня. І тон його був зовсім інакшим.
“… Я була на сьомому небі від щастя, коли думала, що він мене любить. Він ніколи не кохав мене. Він хотів тільки грошей, але я сказала, що ні йому, ні його сім’ї не дам ні копійки. Звичайно, якщо зі мною що-не-будь станеться то він все ж получить їх. І це йому теж відомо. О, Соню, мені так страшно! Як хочеться знати, що ти десь близько… ”
Згадавши ці рядки, Соня поморщилась. Вона не приймала їх серйозно. Сьюзан завжди вміла чудове вміння драматизувати обставини, і Соня відносилась до цього, як до ще одною фантазії. Через п’ ять місяців Сьюзан померла.
Лі закінчив читати. Він поклав листи назад до конвертів і, перегнувшись, повернув їх Соні.
- Це був нещасний випадок, - сказав він не відводячи очей. – Перлю – маленький, гірський острів. Великі вікна в кімнаті Сьюзан виходили на балкон, який стояв над скалою і водою. Можливо, Сьюзан привикла до сильного засобу для сну. Правда, в той момент вона не спала, але явно находилась під дією ліків. Можливо, вона вийшла на балкон, хоч і знала що це небезпечно. Там втратила рівновагу, а може… упершись на перила, вони зламались, і Сьюзан впала на гострі каміння з висоти тринадцяти поверхового дому.
- Ти впевнений, що все сталось саме так? – прямо спитала його Соня.
Лі здихнув і звузив плечима:
- Але в мене нема ніяких сумнівів, щоб не вірити. Сьюзан часто писала про те, в якому стані знаходиться дім. Він буквально розпадався на частини. Ось для чого їм потрібні були гроші.
- Значить, він одружився з нею через гроші?
- Скоріше всього, - Лі задумався на мить, потім знову заговорив. – Зразу після смерті Сьюзан, я поїхав на Перлю до Ленгдонам, бачив цей балкон: перила дійсно повністю поржавіли – досить на них ледь-ледь надавити, і вони проломляться. Я говорив з лікарем який живе біля берегу. Він підтвердив, що Сьюзан справді мала манію до сильних ліків. Він сам виписав її рецепти. І він оглядав тіло після нещасного випадку. Нічого особливого йому знайти не вдалось, тільки на горлі була ранка, про появу якої ніхто з сім’ї Ленгдонів не міг нічого зрозумілого сказати… - Лі підняв руку, щоб помішати перервати себе. – Ні-ні, я, звичайно ж, спитав лікаря і про це. Але він впевнив, що від такої ранки Сьюзан би не померла. Все дуже просто: вона – розбилась.
- А що говорять представники закону? – спитала Соня.
Лі надовго замовк.
- Ленгдони і є закон на острові. Він знаходиться за територіальними водами.
- Ясно, - сказала Соня, хоч їй було не дуже зрозуміло.
- В Сьюзан залишилась дівчинка, ти знаєш?
Соня здивувалась.
- Ні, я не чула про це.
- Так ось, їй зараз біля шести років. Я не бачив її, коли приїхав туди. Здається вона була хвора. Може просто засмучена смертю мами.
Соня на секунду задумалась, нарешті сказала:
- Напевно, тому Сьюзан не пішла від нього. Знаєш, я весь час намагаюсь зрозуміти, чому вона, якщо так боялась свого чоловіка, якщо справді була в небезпеці, просто не поїхала звідти. Хоча… Могла б вона поїхати? Бо це ж острів, правда так?
Лі кивнув головою.
- Так-так, я теж про це думав. Звичайно, в них є човни, щоб добратись до материка і назад… А пасажирські катери туди не заходять. Це сама віддаленість від Мена. Там є маленьке містечко, називається Грендіз Лендинг, але, ні один пароплав до острова не підходить.
- Значить, для того, щоб вибратись з острова, Сьюзан прийшлось би користуватись яким не будь сімейним човном…
Лі зжав плечима і нічого не сказав. Втім все було ясно і без слів.
- Покидала вона острів хоч коли не будь? Чи бувала колись в містечку? – спитала Соня.
- Напевно, всі сімейні питання вирішували слуги чи Пол – чоловік Сьюзан, але приблизно раз на місяць вона приїжджала в містечко разом з ним, ходила до лікаря – вона була дуже хворобливою. Не багато покупок… Здається що останні два місяці до смерті Сьюзан взагалі не покидала острів.
- А пошта? А телефон? У них там є телефон?
- І так. І ні. Чоловік, який побудував Перлю – дід Пола Ленгдона потратив багато грошей, щоб провести телефон. Він навіть заключив контракт з якоюсь фірмою яка забезпечувала зв'язок, щоб вони проложили по дну кабель до самого острову, але робітники відказались, так що вся сім’я має надію тільки на пошту, яку слуги приносять раз в тиждень.
Соня сиділа і мовчала думаючи над почутим.
Не могла статись так, що, не дивлячись на свій страх, Сьюзан не могла покинути острів? Може – так, а може – ні. Але вже одне ясно: вона могла користуватись телефоном в той момент коли він працював. Вона могла вислати лист, в якому було б менше її звичайної романтичної розповіді. А так все виглядає, ніби Сьюзан просто перебільшує трагічність свого життя. Хто знає, можливо, Пол Ленгдон справді одружився з нею за ради грошей, але Бог свідок в цьому не дуло нічого протизаконного, так і, попросту, нічого надзвичайного. То була та сторона життя, з якою так чи інакше зустрічається люба багата дівчина. Але звичайно ж, якщо Сьюзан при всій своїй чуйності якось зрозуміла це, чи вони просто посварились, можливо, що вона тут же почала уявляти всякі страшні думки. І все ж…
Соня не могла позбутись від сумнівної присутності напівправди.
- Ну, а гроші? – запитала вона. – Якщо Сьюзан боялась, що вони можуть… можуть зробити з нею все, щоб получити гроші? Але їй потрібно тільки поміняти заповіт, чи не так?
Лі похмурився і, щоб приховати сором, став барабанити пальцем по столу.
- Бачиш, - сказав він, - Сьюзан справді потурбувалась про це. Я отримав листа від неї пару місяців назад. Вона писала, що хоче приїхати до мене з привиду заповіту, ну більше ні слова. І, звичайно вона все ж не приїхала.
- А що написано в її заповіті?
- Після смерті Макса всі його гроші дістались Сьюзан. Я надіюсь, ти розумієш, що тобі не досталось після його смерті нічого. А по поводу заповіту Сьюзан – вона написала його приблизно через рік після одруження – було дуже простим: три тину – чоловіку, три тину – дочці, коли вона буде повнолітньою, і три тину тобі…
- І скільки тут складності?
Соня справді не мала уявлення про те, скільки грошей лишив після себе Макс, хоч, звичайно, знала, що він був багатим чоловіком. Він ніколи нікому не дозволяв про це забувати.
Якщо грубо казати, то кожна сторона получає по півмільйона. Звичайно, деяка частина грошей заключена в цінні документи, щоб перетворити їх в гроші, потрібно кілька років.
“Мільйон доларів, - думала Соня. – Звичайно, сім’я Ленгдонів тільки вигравало від “нещасного випадку” Сьюзан…”
- Мені не потрібні ці гроші, та я їх і не хочу, - сказала вона. - У мене ще лишились гроші моєї мами. Звичайно, це не така купа грошей, але я їх не потребую. І до того я увесь цей час працювала. Я завжди розуміла, як жити під гятарем таких грошей. У всякому випадку, грошей Макса. Далеко не все з того, чим він володів, прийшло до нього частинним шляхом, і ми двоє про це знаємо.
- Напевно, Сьюзан боялась, що ти не появишся або, появишся, не захочеш взяти гроші, - сказав Лі, ігноруючи намічання про чесність Макса. – В заповіті сказано, що якщо ти не потребуєш свою долю протягом року, право на неї автоматично переходить до її чоловіка. Якщо ж що не будь стається з дитиною, то і її доля тож переходить до нього.
“Для чоловіка, одружившись заради грошей, - думала Соня, - і для якого вони залишились під забороною (Сьюзан писала, що відмовилась давати йому гроші) такий заповіт був великим розчаруванням і великою спокусою…”
- Розкажи мені про цих людей, Лі. Ти знав їх?
- Тільки те, що зміг довідатись перед самим весіллям, - сказав він.
Пізніше, як він почервонів, Соня зрозуміла, що Сьюзан не просила його щось дізнаватись про сім’ю, в яку входила невісткою. Вона була дуже невинною і наївною, щоб думати про це. Але Лі зробив це для забезпечення подальшої долі для Сьюзан, і Соня була вдячна йому.
- Я бачився з ними двічі: на весіллі і на похороні. Там є мамаша, така королева-вдова, і два сина. Рей – свого роду професіональний парфумер, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Не думаю, що він коли-небудь цікавився проблемами більш серйознішими, ніж запахами різних парфумів. Ну і, звичайно ж, Пол, чоловік Сьюзан, дуже приємний чоловік. Мені, правда, привиділось, що він трішки старий для Сьюзан і трішки, ну…жорсткий. Знов таки, якщо ти розумієш про що я маю на увазі.
Соня мовчки кивнула. Вона зразу зрозуміла, що Лі мав на увазі. Сьюзан мала якраз вийти за такого: чоловіка старшого, чим вона, сильнішого, навіть жорсткішого типу, людину, подібну до Макса. Бо ж Макса не було і не було, кому вести Сьюзан по життю. Їй би в голову не прийшло керувати своїм життям самій.
- В той же час у сім’ї були дуже великі гроші, ще із Англії. Дім на острові побудував прадід Пола, а дід тільки реконструював. Правда, юний джентльмен дуже рано помер, а його син, батько Пола, був ким хочеш, тільки не хазяїном. Вдвох з братом він вмудрився розтринькати майже всі сімейні гроші. Частину багатства було програно в карти, а іншу частину довелось вкласти, щоб погасити борги… До того часу як Пол став наслідником дому, він був повністю розбитий. Звичайно, у них залишилось Перлю і ще одно чи два володіння поменше, але діло в тім, що всі вони були здані і перездані. Потрібно було б всі гроші Сьюзан, навіть, ще більше, щоб викупити то, що лишилось.
Лі на деякий час затих, ніби згадав щось або сказав більше чим хотів. Він перейшов в другий кінець кабінету, де стояла кавоварка, налив дві чашки, дочекавшись, коли Соня кивне, і потім поклав цукор. Соня прийняла чашку з його рук і зробила ковток із задуманим вигляд.
- Пол успадкував від діда любов до острова, - продовжив Лі, роздивляючись чайну ложечку, - і, звичайно, присутню сімейну гордість. Він дуже багато працює, щоб зберегти рештки своїх володінь і по шансу поставити сім’ю на ноги.
Соня уявила собі жорсткого цілеспрямованого чоловіка, борця за спасіння сімейних багатств, який б’ється в тисках потреби, і Сьюзан, нещасну, слабохарактерну Сьюзан, таку хорошу, таку бездумну і… таку багату. Ця характеристика Пола і Сьюзан здалася її злом.
- Можу тобі заодно розказати і все інше, - невпевнено продовжив Лі. – В шафах сімейної історії зберігаються пара скелетів. Мої розслідування, звичайно, були тільки поверхневі: з одної сторони, в мене не було часу, щоб копати глибше, а з другої, я не хотів, щоб Сьюзан догадалась, що я щось намагаюсь дізнатись. У мене нема ніяких свідків, але в Англії, почувши їх ім’я, людей кидає в страх.
- Ти не знаєш в чому справа? – спитала Соня. “ Чи, - подула вона, - не хочеш мені це казати ”.
Лі здвигнув плечима.
- Точно не можу сказати, просто в сім’ї був хтось божевільний. А потім була ще якась прапрабабуся, яку в середні віки спалили на вогні.
Соня здивовано підняла брови.
- Чари?
- Не зовсім. Її звинувачували в тому, що вона вампір.
- Вампір? Ти маєш на увазі цих кіно-страховиськ, які перетворювались на літаючих мишей? – Соня не змогла стримати насмішку. Вона не вірила в нічні кошмари.
Лі усміхнувся разом з нею.
- В деяких країнах Західної Європи вампіри грали ту саму роль, що і відьми. Я маю на увазі те, що вони часто ставали жертвами злої долі. Обвинувачуваний просто був козлом після якої не будь причини: погана погода, не добрий врожай, не пояснювана і не винна смерть когось по сусідству… Чи це була людина, яку недолюблювали, або, людина, яка мала багато ворогів. Можливо, що це прапрабабуся була ексцентрична. В ті часи це автоматично визивало підозри. – Лі посміхнувся і продовжив: - Так, якщо добре подумати, мені здається, що не багато змінилось з того часу, а? Як би то не було, щось погане сталось в селі, і вину положили на неї. Ну ось, ти просила розказати все, що я знаю, так що… - він розвів руками, давши зрозуміти, що більше нічого не знає.
Соня допила свою каву і встала. Лі встав разом з нею.
- Що ти збираєшся робити з грошима? – спитав він.
- Ще не знаю, - чесно відповіла Соня. – Я не знаю, що мені з ними робити.
- Дім теж твій, - сказав Лі. – Сьюзан відмітила це в окремому пункті. Він, звичайно, закритий, але якщо тобі захочеться там зупинитись, поки ти в місті, він повністю підійде.
- Якщо буду потрібна, я в готелі “ Шеррі ”, - сказала Соня .
Лі провів її до дверей.
Секретарка подивилась на неї льодяним поглядом, але Соня навіть його не замітила. Біля виходу з поміщення, швейцар промовив густим голосом:
- О, ви промокнете, міс!
Але Соня лиш посміхнулась йому у відповідь і, відкинувши назад своє довге світле волосся, покрокувала назустріч березневому дощу.
Вона успіла пройти пару кварталів по П’ятій авеню, коли побачила надпис “туристичне бюро ”. Величезні вікна були заклеєні плакатами, які кликали в Іспанію, Грецію і Швейцарію. Аліса автоматично пройшла мимо, але вмить вона зупинилась і обернулась так різко, що ледь не збила чоловіка який йшов ззаду неї.
Вона зайшла в бюро. Дуже молодий і дуже красивий працівник привітався і спитав, чим він може їй допомогти.
- Я хочу в Мен, - сказала Соня.
- Розумію, - в голосі працівника прозвучало здивування: от чому
комусь хочеться в Мен, та ще в цю пору року, коли навкруги повно радісних запрошень в райські куточки, в Іспанію, наприклад, Грецію, чи, на резервний випадок, в Швейцарію. – Куди не будь в штат Мен, міс? – запитав вен, впоравшись з емоціями.
Соня на хвилину задумалась.
- Так, - нарешті відповіла вона, - Мені потрібно в одне прибережне містечко, воно називається Грендіз Лендінг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344444
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.06.2012