посполитий

Сторінки (2/186):  « 1 2 »

ГНІЙ, ДІАМАНТИ І СОВА

З  приводу    http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733041
ЕкспроМт  після  прочитання  :)


Так  би  жили  собі  й  не  тужили
І    не  знали  б,  що  це  -  купа  гною…
Але  зглянувся  Боженько  милий,
У  цей  світ  приявившись  Совою.
Акі  цар,  воссідає  на  троні*,
Одесную*  із  архістратигом,
Той  –  в  багряно-червонім  хітоні
Й  мудрі  мислі*  записує  в  книгу.
А  червоний  багрянець  хітону
У  гною  виграва  діамантом,
Ех…  Прибуде  роботи  Харону*,
Ще  заробить  собі  аксельбанта,
Перевозячи  грішників  душі
До  розверзтої  пащі  Геєнни*
- Не  паскудьте  освячену  сушу!
Та  не  вийте,  мов  кляті  гієни!  –
Лине  клич  грізний  архістратига
Над  розлогою  купою  гною,
Й  одягають  чернечі  вериги*
Псевдоавтори  й  псевдогерої,
Сиплють  попіл  на  голови  грішні,
Бо  Сова  не  нарік  діамантом,
Душать  сльози,  гіркі  й  безутішні,
Бо  стратиг  не  помітив  таланту.


*  Акі  цар,  воссідає  на  троні  –  калька  з  руської  (  давньоукраїнської)  мови.  Цією  мовою  писали  І.  Вишенський,  брати  Смотрицькі,  Сковорода  не  цурався  (якщо  прізвища  для  вас  малознайомі  –  прогугліть);

*Одесную  –  якщо  не  знаєте  значення  –  погортайте  словники;

*Мислі  –    http://sum.in.ua/s/myslj  це,  щоб  сумнівів  не  виникало,  що  слово  таки  українське;

*Харон  –  можна  почитати,  хто  це.  Хоча  б  у  «Вікіпедії»;

*Геєнна  –  там  же;

*Вериги  –  теж  там.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733197
рубрика: Поезія,
дата поступления 13.05.2017


БАНАЛЬНА КАЗКА

На  небі  був  Бог.  А,  може,  й  не  на  небі  зовсім…  А,  може,  й  не  Бог.  Але  всі  називали  його  Богом  і  казали,  що  Він  –  на  небі.  Одне  відомо  точно,  як  аксіома  –  Він  був.  А  на  землі  жили  люди.  Бог  був,  а  люди  жили,  жили  і  помирали,  коли  прийде  час.  А  Бог  не  міг  ні  жити,  ні  помирати,  Він  був,  є  і  буде,  бо  Він  –  Бог.  Бог  сталий,  бог  константний,  постійний,  тобто.  Казали,  що  люди  народжувались  і  помирали  не  тоді,  коли  наставав  їм  час  народжуватись  і  помирати,  а  коли  була  на  те  воля  Бога.  І  все,  казали,  відбувалося  з  Божої  волі,  але  чи  так  це,  чи  ні  –  невідомо,  бо  в  Бога  ніхто  не  запитував,  а,  якщо  й  запитував,  то  відповіді  не  чув.  Не  відповідає  Бог  на  такі  запитання  та  й,  взагалі,  ні  на  які  не  відповідає.  Богові  –  Боже,  людям  –  людське.  Богові  –  бути,  людям  –  народжуватись  і  помирати.
В  одному  селі  жив  Хлопець.  Хлопець,  як  хлопець,  не  красень  і  не  потвора,  не  надто  розумний  і  не  надто  дурний.  Хлопець…  Не  знати  -  чи  то  Бог  покликав  Хлопцевого  батька  до  себе,  чи  просто  час  прийшов  йому  помирати,  але  так  сталось.  Покликав  старий  сина  до  смертного  одра  і  сказав:
- Як  не  жив,  сину,  погано  чи  добре,  а  прожив,  за  що  сором  маю  –  зі  мною  й  помре,  може,  і  не  так  чинив  би,  та  назад  життя  не  відмотаю,  що  міг  –  виправляв,  чого  не  виправити  –  за  те  розплачусь.  Золото,  сину,  –  брязкальце,  з  часом  тьмяніє,  гроші  –  порохом  стають,  будинки  –  руїнами.  Отож,  у  спадок  дав  тобі,  що  зміг  –  дві  руки,  дві  ноги  та  голову  на  в’язах.  Проживеш…  А  ще  пораду  дам…  Дослухатись  чи  ні  –  то  вже  твоя  справа,  бо  ж  своєю  головою  вже  думатимеш,  не  моєю.  Одружуватимешся,  сину,  то  не  бери  за  дружину  розумнішу  від  себе  –  все  життя  насміхатиметься  з  недоумства  твого,  не  бери  дурнішу  від  себе  –  і  заговорити  не  матимеш  із  ким,  не  бери  біднішу  за  себе,  бо  до  смерті  сумніви  гризтимуть  –  чи  то  й  справді  кохає,  чи  на  те,  що  багатший  спокусилась.  І  багатшої  не  бери  за  дружину  –  до  скону  дорікатиме  злиднями  твоїми.
Сказав  так  і  помер…  А  Хлопець  почав  жити,  хоч  жив,  власне,  і  до  того,  проте,  до  того  –  ще  не  своїм  розумом,  не  своєю  головою.  Чи  то  порад  батькових  дотримуючись(хоча  порада,  власне,  лише  щодо  дружини  була),  чи  то  таким  вродився  просто,  (а,  мо’,  й  справді,  воля  Божа  на  те  була),  але  до  брязкалець  з  презирством  ставився,  папірці  крізь  пальці  пропускав  за  вітром  та  й  кишень  глибоких  не  мав,  щоб  за  собою  те  носити  і  скрині  не  мав,  щоб  те  добро  складати.  Отож  і  жив  собі  просто.  Не  для  себе,  себто,  жив,  а  просто  жив…  
Казали,  що  Бог  любить  обдаровувати  чимось  людей  або  одбирати  щось  в  них.  Не  брязкальця  та  папірці,  бо  то  –  людське,  а  Богові  –  Боже.  Таланом  обдаровував,  вміннями,  здібностями,  кому  вже  що  діставалось.  А  Хлопцеві  дісталось  вміння  кохати.  Не  за  чорні  брови  та  карі  очі,  не  за  пружні  перса  та  соковиті  вуста,  а  кохати  самовіддано,  відчайдушно,  не  вигадуючи  з  того  кохання  нічого  для  себе,  кохати  лише  тому,  що  по  іншому  неможливо  йому  було  –  таким  вже  вигадливим  дарунком  нагородив  його  Бог.  Чому  саме  так  –  ніхто  не  знав,  навіть  сам  Хлопець.  Бог,  певне,  знав,  бо  то  ж  Його  дарунок  був,  та  й  казали,  що  Бог  знає  все.  Але  запитати  у  Бога  ніхто  не  додумався,  а,  якби  хтось  і  додумався,  то  Бог  не  відповів  би.  Бо  казали,  що  Бог  лише  вислуховує,  але  ніколи  сам  не  говорить  із  ними.  Ще  казали,  що  крім  Бога,  десь  під  землею  була  його  Протилежність,  яка  у  всьому  була  протилежною  Богові.  Називали  її,  ту  Протилежність  то  Дияволом,  то  Сатаною,  то  ще  якось.  Хто  зна,  а,  може,  й  не  було  ніякої  Протилежності,  може,  то  Бог  інколи  вчиняв  протилежно?  Відповіді  чекати  було  ні  від  кого.  Чи  то  Бог  з  Протилежністю,  чи  то  сам  Бог,  дарували  людям  двох  істот-невидимок.  Один,  казали,  був  із  крильцями  та  сидів  на  правому  плечі,  інший  –  із  ріжками  та  хвостиком  і  сидів  на  лівому  плечі.  А,  може,  насправді  обоє  були  крилаті  чи  хвостаті  і  хто  зна,  де  хто  з  них  сидів?  Але  були,  хоч  їх  ніхто  й  не  бачив.  І  Хлопцеві  такі  дістались.  Одного  Мрійником  звали,  а  іншого  –  Справжником.  Чи  вони  щось  радили-нашіптували  Хлопцеві,  чи  й  самі  за  нього  говорили  іноді  –  то  лише  хлопець  і  знав.  Та,  власне,  це  нікого  й  не  цікавило…
Жила  в  тому  селі  Дівчина.  Казали,  що  красуня.  Вона  й  сама  так  казала.  Мабуть  і  справді  красуня,  бо  залицяльників  у  неї  було  не  злічити  та  й  сватальників  не  менше.  Але  Дівчина  все  ніяк  свій  вибір  ні  на  кому  зупинити  не  могла  –  чи  то  ціни  собі  скласти  не  могла,  чи  то  особливого  когось  шукала?  Хто  зна?  Дівчина  знала.  Але  у  відповідь  на  запитання  лише  сміялась.  Відмовляла…  Всім  відмовляла  і  лише  сміялась,  та  охочих  позалицятись  і  посвататись  від  того  не  меншало.  Лише  Хлопець  долі  не  випробовував.  Його  навіть  запитували  -  Чому?  Чи  не  до  вподоби  Дівчина?  Чи  боїться  він,  соромиться?  А  він  все  відмовчувався.  
Врешті,  і  Мрійник  не  витримав  та  запитав:  «Та  чого  ж  ти  не  підеш?  Бачу  ж,  як  поглядаєш  на  неї,  чую,  як  зітхаєш,  думаючи  про  неї…  Себе  обманюєш  -  мене  не  обманеш.  Ходімо!»  А  Справжник,  почувши  те,  лише  пхикнув  презирливо:  «Штани  залатайте  спочатку,  женихи.  Давно  межи  очі  вам  не  плювали?»  Розсердився  Хлопець  на  такі  Справжникові  слова,  схопив  його  за  хвіст  чи  за  крила,  чи  що  там  в  нього  було  та  й  гепнув  об  землю.  Тут  вже  і  Справжник  образився  –  зиркнув  на  Хлопця  з  докором  та  й  почвалав  собі  геть.  І  пішов  Хлопець  до  Дівчини,  а  Мрійник,  поки  йшли,  всю  дорогу  нашіптував  йому  з  плеча  (чи  то  з  лівого,  чи  то  з  правого),  як  же  то  добре,  що  Бог  наділив  Хлопця  саме  таким  дарунком,  як  все  чудово  в  нього  буде  та  прекрасно…
- А  тобі  чого?!  –  з  порога  запитала  Дівчина.
- Я  кохаю  тебе,  -  відповів  чи  то  Хлопець,  чи  Мрійник  його  голосом.
- Кохаєш?  –  Дівчина  усміхнулась.
- Так,  кохаю!
- А  навіщо?  Що  Тобі  з  того  кохання  і…  Що  мені?  
- Не  знаю…  А  хіба…  Хіба  з  кохання  має  бути  щось?
- З  кохання?  З  кохання,  певне,  ні…  А  тобі  кохання  треба  мого  чи  мене?
- А  хіба  це  не  одне  й  те  ж?
- Кохання,  Хлопче,  -  це  просто  кохання...  Може,  ти  й  вмієш  так,  як  ніхто,  та  статку  твого  –  лише  те,  що  на  тобі.  Кишені,  он,  і  ті  –  діряві,  -  Дівчина  знову  усміхнулась,  чи  то  Хлопцеві  здалось,  чи  й  справді  сумно.  
Мрійник  принишк,  зкуцьорбився  на  плечі  і  мовчав.  Справжника  не  було.  Отож,  не  маючи  нічиїх  порад,  широко  розкривши  очі,  які  чомусь  заблищали,  Хлопець  лише  й  спромігся  на  те,  щоб  усміхнутися,  бо  нічого  кращого  не  придумав.  Так  він  і  стояв,  аж  поки  перед  ним  не  грюкнули  зачинені  двері.  А  потім  пішов…
Дівчина,  певне,  знайшла  те,  що  шукала.  Певне,  так,  бо  наполеглива  була.  А  Хлопець  зник  із  села.  Може,  теж  подався  шукати  щось  чи  когось,  хоча  –  навряд.  Бо  таким  вже  дарунком  наділив  його  Бог  –  вмінням  кохати  по-справжньому,  і,  покохавши  раз.  Інший  уже  не  зміг  би…  Сам  це  знав,  навіть  без  нашіптувань  Мрійника  та  Справжника.  Зник  –  та  й  усе.  Може,  Бог  його  покликав,  якщо  правда  те,  що  казали,  а,  може,  просто  прийшов  його  час.
Кажуть,  що  в  кожній  казці  має  бути  мораль,  а  в  цій  казці  моралі  немає.  Отже  –  це  несправжня  казка.  Значить,  не  наділив  Бог  автора  вмінням  писати  справжні  казки.  А  чим  наділив?  Запитайте  в  Бога…  
Така  банальність…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731921
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2017


ЗАЛІЗНА БАБА post post scriptum

Важкий  розжарений  диск  сонця  поволі  котився  до  заходу.  Єгиптяни  вірили,  що  то  могутній  Ра  везе  його  у  своєму  човні.  Напевно,  з  того  Ра  гребець  ніякий  –  ач,  як  повільно  рухається…  Край  золотого,  ще  не  вкритого  вечірнім  багрянцем  диска,  торкався  вже  очеретів.  Здавалося,  якщо  сонце  не  встигне  трохи  вистигнути,  поки  торкнеться  води,  то  зашкварчить,  зашипить  так,  ніби  коваль  опустив  у  цебро  з  водою  розпечену  до  солом’яно-білого  підкову.  Нікудишня  така  підкова  буде  –  тверда  та  крихка,  надто  гарячою  гартуватиметься,  потрібно  на  повітрі  вистудити  до  яскравочервоного…
Повітря  над  ставом  ще  було  розпеченим  та  задушливим  і…  непорушним.  Вода,  певне,  як  парне  молоко,  але  це  –  на  любителя.  Хтось  любить  молоко  парне,  хтось  –  прохолодне,  так  і  з  водою.  Тут,  в  цій  частині  ставу  майже  не  купались,  незважаючи  на  те,  що  й  вода  була  чистою  і  місце  більш-менш  облаштованим  –  на  березі  кілька  столиків  та  лав  під  старими  вербами,  на  плесо  виносяться  паралельно  дві  доволі  широких  десятиметрових  кладки,  з  яких  і  пірнути  зручно  та  й  повалятися  на  них  можна,  підставляючи  груди  та  спини  палючим  потокам  ультрафіолету.  Однак  немає  нікого,  а  час  –  якраз  для  купання.  Немає  нікого,  лише  верби  порипують,  хоч  і  повний  штиль.  Про  що  риплять  ті  верби,  що  згадують?  Вони  бачили  вдосталь,  певне,  і  пана  Бржозовського  пам’ятають,  колишнього  власника  цих  місць.  А,  може,  й  не  пам’ятають  зовсім.  Може,  це  не  ті  верби,  може,  це  їх  діти  чи  навіть  онуки?  Верба  швидко  росте  і  старіє  швидко.  Старіє,  крихкий  стовбур  ламається,  падає  покорченим  трупом  у  воду,  а  зі  зламу  вже  визирає  новий  пагінець…  
Тут  майже  ніколи  не  купались  –  хіба  приїжджі.  Майже  всі  місцеві  вважають  це  місце…  недобрим.  Через  греблю  –  Чортів  Млин,  прокляте  місце.
А  верби  були  не  самі  –  на  краю  кладки,  обійнявши  коліна,  та,  спершись  на  них  підборіддям  сидів  чоловік.  Якщо  дивитися  здалеку,  то  можна  було  прийняти  його  за  молодого  хлопця  –  молоде  тіло  з  пружною  світлою  шкірою,  до  якої  погано  чіплялася  засмага,  стрижка  High  and  tight  –  армійський  бокс.  Здавалося,  що  стриг  його  якийсь  не  зовсім  вправний  перукар  –  на  голеній  потилиці  та  скронях  короткі  білі  смужки,  ніби  рука  перукаря  здригалась  та  «вихоплювала»  зайве.  Насправді…  Насправді  перукарі  обережно  радили  йому  не  стригтися  так,  а  залишати  довше  волосся,  щоб,  навпаки,  приховати  ті  білі  смужки  давніх  шрамів,  а  він  усміхався  і  відповідав,  що  армійську  стрижку  придумали  давні  римляни,  щоб  ворог  не  міг  схопити  за  волосся  і  перерізати  горлянку.  Перукарі  знизували  плечима  і  стригли…
На  чоловікові  була  чорна  майка-борцівка,  що  щільно  облягала  випнуті  груди,  темно-сині  «адідасівські»  шорти  і  такого  ж  кольору  кросівки.  Шию  обвивав  масивний  срібний  ланцюг.  Час  від  часу  чоловік  нервово  підсмикував  короткі  халявки  шкарпеток,  бо,  певне,  не  любив  таких.  Коли,  схололе  вже  до  червоного,  сонце  торкнулось  води,  чоловік  зняв  сонцезахисні  окуляри  і,  знову  зачепивши  дужками  за  вуха,  перевів  їх  на  голену  потилицю  –  так  носили  окуляри  молоді  двадцятилітні  «бики»  у  далеких  уже  дев’яностих.  Коли  чоловік  зробив  той  рух,  то  прискіпливий  погляд  міг  би  помітити  на  лівій  кисті  кілька  блідо-синіх  цяток  –  залишки  давно  виведеного  татуювання.  Зблизька  таки  було  помітно,  що  чоловікові  вже  давно  не  двадцять  і  навіть  не  двадцять  чотири  –  під  очима  дрібні  павутинки  зморщок,  складка  на  переніссі  робила  його  насупленим,  а  не  дуже  вдало  зашитий  на  верхній  губі  рубець  додавав  якоїсь  зловісності,  крізь  короткий  жорсткий  їжачок  темно-русого  волосся    пробивалася  сивина.  Не  атлет,  але  й  не  дистрофік…    Тугі  вузли  м’язів  та  випнуті  на  руках  вени  –  «мрія  наркомана»  -  теж  були  досить  промовистими.  Певне,  чоловік  знав  у  минулому,  що  таке  спеціальні  фізичні  навантаження  та  й  зараз  не  цурався  їх.  «В  минулому  –  майбутній  спортсмен»,  -  віджартувався  б  він,  якби  хто  запитав,  але  запитувати  було  нікому.  Погляд  примружених  зелених  очей  із  вузькою  ниточкою  коричневого  ореолу  по  краю  райдужки  здавався  презирливим.  Специфічна  усмішка  –  підсмикнутий  догори  правий  куточок  вуст,  лише  посилювала  це  враження.  Кому,  якому  адресатові  призначалася  та  зневага?  Адже  поряд  не  було  нікого,  хто  б  міг  те  побачити…
Поряд,  на  кладці  лежали  почата  пачка  сигарет  «Lucky  Strike»  і  запальничка.  Чоловік  навпомацки  дістав  одну  сигарету,  для  чогось  розім’яв  повільно  між  пальцями  і,  не  відводячи  погляду  від  водного  плеса,  закурив.  Коли  клав  запальничку,  рука  торкнулася  чогось  металево-гачкуватого  –  з  дошки  стирчав  зігнутий  цвях.  Кілька  разів  крутнувши  його,  висмикнув  і,  переводячи  погляд  з  плеса  на  правицю  із  цвяхом  та  назад,  почав  шкрябати  щось  на  дошці.  Жаринка  на  сигареті,  підстьобувана  короткими  різкими  батогами  затяжок,  добігла  до  фільтра,  випала  на  дошку  і  згасла,  дотлівши.  Не  помічаючи  цього,  чоловік  все  ще  час  від  часу  припадав  губами  до  фільтра  і  продовжував  шкрябати  дошку.  Потім  зупинився,  повільно  відклав  цвях  в  сторону.  Помітивши  в  лівій  руці  фільтр  від  сигарети,  теж  поклав  його  на  кладку.  Посидівши  так  трохи,  раптово,  швидким  рухом  звівся  на  ноги  і,  припавши  на  праве  коліно,  з  різким:  «Х-х-а!»,  впечатав  правий  же  кулак  в  шорстку  поверхню  дошки,  ніби  добиваючи  невидимого  супротивника.  Краплини  крові  швидко  всотались  в  пористу  соснову  поверхню.  Чоловік  повільно  опустив  ліву  ногу  теж  на  коліно,  схилив  голову  на  груди  і,  стиснувши  кулаки,  заплющивши  очі  і,  зціпивши  зуби  стояв  так  на  колінах,  похитуючись  розмірено,  мов  стрілка  метронома,  вліво-вправо  та  стогнучи,  ніби  від  раптового  нападу  зубного  болю.  А  потім,  ніби  зірвало  запобіжний  клапан  –  чоловік  різко  закинув  голову  і  закричав.  То  було  щось  нечленороздільне,  суміш  усіх  голосних  звуків,  які  лише  здатна  відтворити  людина.  То  було  десь  посередині  між  криком  гарчанням  та  виттям.  По  очеретах  пронеслося  шурхотіння  –  перелякане  птаство  зривалось  в  повітря.  Чоловік  кричав,  доки  стачило  повітря  в  легенях,  потім  якось  обм’як  і  знову  стояв  навколішки,  так  само  схиливши  голову  на  груди.  Дихання  стало  майже  рівним.  Тільки  зрідка  плечі  його  здригалися  та  чулося  на  вдихові:  «И-и-х…  И-и-х…».  Очі  були  міцно  заплющені,  а  зуби  зціплені  –  тільки  жовна  грали.  Він  не  відчув  погойдування  кладки,  не  бачив,  як  крокують  до  нього  тоненькі  ноженята  у  кольорових  шльопанцях-в’єтнамках,  лише,  коли  тоненькі  пальчики  торкнулись  оголеного  плеча,  збентежено  озирнувся,  але  відразу  ж  заспокоївся.  Перед  ним  стояла  дівчинка-підліток.  Вона  глянула  на  його  скривавлену  руку,  яку  він  поспіхом  заховав  за  спину,  потім,  дивлячись  в  його  зелені  очі  такими  ж  зеленими,  тільки  без  коричневого  обрамлення  і  широко  та  щиро  відкритими,  а  не  примруженими  презирливо,  очима,  промовила:
- Ходім?
Усміхнулась,  підсмикнувши  догори  правий  куточок  вуст,  розвернулась  і,  пружно  крокуючи,  не  озираючись,  пішла  на  берег.
Чоловік  підвівся  і  теж  рушив,  на  ходу  злизнувши  з  розбитих  суглобів  кров.  Вже  на  березі,  на  дорозі,  озирнувся,  усміхнувся,  примруживши  очі,  презирливо  смикнувши  куточком  губ,  зігнув  у  лікті  ліву  руку  і  ляснув  по  згинові  долонею  правої.  Невідомо  кому  адресуючи  і  жест  і  слова,  прошепотів:  «А  хрін  тобі!»
Повний  місяць  був  у  зеніті,  освітлюючи  блідим  матом  і  очерети,  і  плесо,  і  кладки.  Місяцю  байдуже  було  і  до  нічних  шурхотів,  і  до  тихого  хлюпання  та  ляскання.  Йому  б  аби  ніч  перебути.  Роса  рясно  зволожила  все,  що  потрапило  їй  під  гарячу,  тобто…  вологу  руку.  Навіть  соснові  дошки  кладок  та  залишену  кимось  почату  пачку  сигарет  «Lucky  Strike».  Поряд  з  пачкою  лежав  зігнутий  цвях  і  темніло  вишкрябане  латиницею  «Samarqand».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730570
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2017


ЗАЛІЗНА БАБА post scriptum

Давні  греки  називали  їх  Мойрами,  римляни  –  Парками,  германці  –  Норнами.  Трьох  сестер,  що  невтомно  прядуть  нитки  людського  життя.  І  доти  людина  живе,  поки  не  обірветься  нитка,  пуповина,  що  зв’язує  тіла  із  світом  живих.  Богині  прядуть  і  прядуть,  прядуть  та  дивуються  -    чому  деякі  з  тих  кволих  створінь-людців  нема,  щоб  сидіти  тихенько,  не  смикати  за  нитку,  а  все  пориваються  кудись,  смикаються  зі  сторони  в  сторону,  що  тільки  й  встигай  ниточку  попускати.  А  пряжа  –  заняття  не  з  легких,  поспіху  не  терпить,  от  вони,  люди,  й  досмикуються…  Рветься  нитка…  Нарікають  люди,  нарікають  на  Долю-фатум,  на  нового  юдейського  бога,  який,  мовляв,  давно  для  всіх  усе  визначив,  на  трьох  сестер  нарікають.  А  що  на  них  нарікати?  Їхня  справа  прясти.  А  куди  люди  ті  ниточки  порозтягують,  які  з  тих  ниток  між  собою  переплетуться  та  вузлами  пов’яжуться  –  то  вже  їхня,  людська  справа.  А  сестри  все  прядуть…  І  за  Зевса-Юпітера  пряли,  і  за  Одіна  пряли,  і  за  нового  –  Саваофа-Яхве  теж  прядуть…  Вкривають  Землю  хитросплетіннями  невидимої  павутини.  Якісь  нитки  лише  миттєво  торкаються  одна-одної,  якісь,  здавалося  б,  і  переплечені  між  собою,  тягнуться-сукаються  разом,  але  смикнеться  котрась  сильніше  –  розійдуться  в  різні  сторони,  ніби  й  поряд  не  були.  А  інші  –  так  завузлуються,  що  ніякий  Гордій  і  не  додумався  б.  А  Мойри,  Парки  чи  Норни  тчуть,  тчуть…  Тчуть…
***
Крім  Самарканда,  Козачкові  «бики»  так  більш  нікого  й  не  знайшли,  може,  тому,  що  й  не  шукали  більше  нікого.  Минув  рік,  з  низького  старту  рвонув  уперед  наступний.  За  цей  час  містом  встигла  прокотитися  війна  за  переділ  територій.  «Точки»  Вернигори,  якого  посадили  на  п’ять  років  кілька  разів  переходили  з  рук  в  руки,  «бики»  клали  свої  буйні  голови  в  тих  битвах  між  богами  та  титанами,  поки,  зрештою,  все  місто  не  «підім’яли»  під  себе  київські.  Вернигора  вийшов  на  волю  за  два  роки.  Апеляція,  касація  та  дорогі  адвокати  зробили  свою  справу  –  ні  вбивств,  ні  грабежів,  ні  рекету  довести  в  суді  не  вдалось,  так,  дрібні  афери.  За  той  час  хвиля  криміналу  почала  спадати.  Часи  «братків»  минали  –  починалась  легалізація.  Вернигора  легалізувався  в  Києві,  за  кілька  років  став  власником  будівельної  корпорації,  а  згодом  і  мандата  народного  депутата.  Це  не  заважало  його  «бійцям»  з’являлись  іноді  в  різних  кінцях  України,  з  намаганнями  «ставити  дах»  над  різного  роду  напівлегальними  бізнесами.  Вони  гинули  в  перестрілках,  їх  місце  займали  інші,  забуваючи  стару  мудрість  про  те,  що  «бики»  довго  не  живуть.
Риба,  Бабай  та  Крайслер  дружби  не  перервали,  хоча,  із  втратою  Самарканда,  втратили  і  ті  кілька  торгових  точок,  які  мали  на  базарі,  і  мрію  «збити»  свою,  власну,  «бригаду».  Кожен  з  них  пішов  далі  своїм  шляхом.
Риба  одружився,  в  нього  народилося  двійко  чудових  хлопчаків,  але…  Хто  зна,  чим  керуються  люди  в  певних  ситуаціях?  «Ніхто  не  зна,  -  сказала  б  стара  Марфа,  -  хіба  що  Бог  знає,  але  й  Він  іноді  нічого  не  вдіє…»  Зваживши  на  сльози  матері  та,  бажаючи  врятувати  молодшого  брата,  Риба  «сів»  замість  нього.  За  рекет  йому  «впаяли»  п’ять  років,  він  відсидів  три  і  звільнився  за  УДЗ*.  Маючи  вдосталь  вільного  часу,  зайнявся  епістолярією  –  щотижня  писав  по  кілька  листів  дружині,  але  десь  за  рік  перестав  писати  –  не  отримував  відповідей,  лише  короткі  листи  та  посилки  від  друзів.  Коли  Риба  вийшов  на  волю,  то  вже  знав,  що  його  дружина  –  вже  не  дружина  йому.  Вона  розлучилася  з  ним  заочно.  Напевно,  як  «вірно»  дівчата  чекають  своїх  хлопців  з  армії,  так  і  дружини  з  в’язниці.  Може,  то  й  не  загальна  тенденція  зовсім,  а  так  –  окремі  випадки?  Хто  зна,  як  би  хлопці  та  чоловіки  чекали  дівчат  і  дружин?
Михась  ще  «побикував»  деякий  час,  поки  в  одній  із  бійок  йому  не  проломили  череп  арматуриною.  Після  чотирьох  діб  Михасевої  коми,  врешті  було  встановлено  його  особистість.  Батькам  повідомили,  щоб  приїхали  за  тілом  сина,  бо  шансів  на  життя  лікарі  йому  вже  не  давали.  Лікарі  не  вірять  в  дива,  лікарі  зовсім  не  романтики,  а  сухі  й  цинічні  прагматики…  Якраз  перед  приїздом  матері,  Михась  розплющив  очі  і  підвівся  з  «каталки»,  висмикуючи  катетери  крапельниць,  неймовірно  налякавши  цим  чергову  медсестру.  Перше,  що  він  вимовив:  «Де  у  вас  туалет?»  Хто  зна,  чи  диво  сотворили  якісь  незнані  боги,  чи  молодий  та  сильний  організм?  Через  рік  Михась  одружився  на  тихій  сором’язливій  вчительці-«розлученці»  з  двійнею,  а  ще  через  рік  вона  народила  доньку,  таку  ж  усміхнену  та  веснянкувату,  як  її  татко.  Все  було  добре.  От  лише…  Крайслер  почав  боятися  ночей,  бо  саме  по  ночах  його  черепну  коробку  розламував  нестерпний  біль,  від  якого  не  рятували  знеболювальні.  Зрештою,  за  все  в  цьому  житті  доводиться  платити.  За  що  розплачувався  Михась?  Певне,  за  щось  розплачувався…
Бабай  довго  мандрував  Україною,  не  знаходячи  собі  ні  місця,  де  міг  би  «осісти»,  ні  зайняття.  Чи  то  він  надибав,  чи  його  надибали  вербувальники  найманців  у  Боснію,  то  вже  було  не  так  важливо.  Після  завершення  «контракту»,  за  яким  три  роки  «відпрацював»  снайпером,  Бабай  повернувся  мовчазним  та  замисленим,  довго  цурався  людей.  Та  кажуть  –  час  найкращий  лікар.  Поволі  він  знову  ставав  тим  веселуном,  яким  його  пам’ятали  давні  друзі.  От,  лише,  коли  мова  заходила  про  тих  три  роки,  втягував  голову  в  плечі  і  одразу  ж  переводив  розмову  на  інше.  Інколи  він  брав  у  ліцеї,  де  працював  викладачем,  короткі  –  на  два-три  дні  відпустки  за  власний  рахунок  і  зникав  з  міста.  Куди  їздив  –  нікому  не  казав,  та  ніхто  особливо  й  не  запитував.  Жити  Бабай  намагався  скромно  й  непомітно  –  дешеві  меблі  в  квартирі,  недороге  авто,  хоча  від  безгрошів’я  явно  не  страждав.  І  Риба,  і  Крайслер  завжди  могли  розраховувати  на  досить  пристойну  позику  з  невизначеним  терміном  повернення.  Після  одруження  Бабаєві  зникнення  припинились.  Коли  почалась  війна…  Але  то,  певне,  зовсім  інша  історія…
Владик  перебував  під  настирливою  опікою  мами  Люби  ще  років  десять,  аж  поки  не  одружився,  але  насолодитися  сімейним  щастям  так  і  не  встиг  –  через  три  місяці  після  одруження  у  Владика  обірвався  тромб  і  він  помер  уві  сні  усміхненим  і  щасливим.  Принаймні  він  виглядав  таким  –  мабуть  наснилося  щось  хороше.
Оксана  таки  вийшла  заміж  за  Віталика.  Дивна  таки  штука  жіноча  логіка…  Чи  немає  насправді  ніякої  особливої  жіночої  логіки?  А  є…  А  що  є?  Є  щось  непояснюване  у  людських  вчинках.  Таке,  що  не  підлягає  жодній  логіці,  не  керується  нею.  Оксана  пробачила  Віталика,  який  продав  її  за  п’ять  пляшок  горілки,  але  не  пробачила  Самарканда.  Вибачила  того,  хто  продав  і  не  вибачила  того,  хто  купив.
Самаркандові  батьки  померли  через  кілька  років  після  описуваних  подій.  Спочатку  –  мати.  Стомившись  від  п’ятилітньої  боротьби  з  раком  та  нестерпного  болю,  від  якого  не  рятували  вже  навіть  наркотичні  препарати,  вона  просто  заснула  й  не  прокинулась.  Чи  то  біль  від  хвороби  таки  здужав  її,  чи  біль  за  непутящим  сином?  Тато  пережив  маму  рівно  на  півтора  роки  –  день  у  день,  число  в  число.  Ні  старість,  ні  спиртне,  ні  хвороби  так  і  не  змогли  подужати  колишнього  замкомвзводу  розвідки  шостого  окремого  полку  Псковської  гвардійської  дивізії  повітряно-десантних  військ  –  він  посковзнувся  на  ожеледиці  і  забив  потилицю  об  сходину,  підвівся,  заматюкавшись  за  звичкою,  а  за  кілька  годин  помер  у  реанімаційному  відділенні  від  обширної  гематоми  та  крововиливу  в  мозок.  Ось  так  банально  й  тупо.  Подейкували,  що  всі  Чайки  помирали  дурною  смертю,  як  жили,  власне,  так  і  помирали.  Так  говорили…
Тетянка,  перше  Самаркандове  кохання,  чи  те,  що  він  сприйняв  за  кохання,  вийшла  заміж,  народила  двох  доньок,  до  сорока  стала  молодою  бабусею.  Навряд  чи  й  пам’ятала  вона  того  Сашка,  який  став  одним  з  багатьох  епізодів  її  життя,  напевно,  і  не  найяскравішим.  Дівоча  пам’ять  коротка,  чи  то  вони  лише  роблять  вигляд,  що,  викресливши  когось  із  уявного  нотатника  у  своїй  голові,  геть  начисто  усе  забувають?  Так,  ніби  й  ніколи  нічого  не  було…
Даремно  тоді,  у  Підгайному,  Самарканд  поривався,  було,  зайти  до  Юльки  –  там  саме  знайомився  з  батьками  її  майбутній  чоловік.  А,  може,  й  недаремно…  Не  сядь  він  тоді  в  те  таксі,  зайди  до  Юлі,  дивись,  і  не  було  б  в  неї  дворічного  пекла  шлюбного  життя,  не  було  б  майже  щоденних  зрад  та  п’яних  побоїв…  А  що  було  б?  Хто  зна…  Щохвилини,  щосекунди  життя  простягає  нам  тацю  із  віялом  лотерейних  квитків.  І  лише  від  нас  залежить  вибір  –  сісти  в  таксі,  чи  завалитись  у  чиюсь  квартиру  з  букетом  і  крикнути  з  порога:  «Добридень!  Я  –  Ваш  майбутній  зять!».  То  наш  вибір  –  звабливі  напівсфери  дівочих  грудей  у  вирізі  нічної  сорочки  чи  смердюча  болотяна  яма.  Та…  Зрештою,  у  Юлі  все  добре  –  коханий  чоловік  і  дві  доньки
Так  само  все  добре  і  в  Таньки  Берегової.  Вона  змінила  достатньо  хлопців,  розділяючи  при  цьому  –  кого  для  ліжка,кого  –  на  стратегічну  перспективу,  поки  знайшла  те,  що  шукала  –  не  досить  молодого  та  плюгавого,  але  добре  забезпеченого  єврея,  з  яким  емігрувала  до  Хайфи.  То  кохання  любить  навіжених  відчайдухів,  а  спільне  життя  –  стабільність  та  фінансову  забезпеченість.
А  Самарканд  не  помилився  щодо  тієї  дівчинки,  Каті.  З  не  зовсім  ще  сформованого  підлітка  вона  перетворилась  через  кілька  років  на  струнку  пишногруду  красуню,  красиву  справжньою  природньою  красою,  вступила  до  університету.  Її  зовнішність  викликала  заздрість  одногрупниць  та  заставляла  одногрупників  судомно  ковтати  слину.  А  Катя…  Катя  залишалась  неприступною  фортецею,  яку  ніхто  не  міг  взяти  ні  штурмом,  ні  облогою.  Якось  ввечері,  коли  вона  поверталася  з  пар  додому,  прямо  в  середмісті,  троє  покидьків  затягли  її  до  машини.  Дівчина  намагалась  опиратися,  кричала,  кликала  на  допомогу,  але  перехожі  відводили  погляди,  поспішали  у  своїх  справах,  втягнувши  голови  в  плечі.  Напевно,  заспокоювали  себе  чи  своє  сумління  стандартними  для  таких  випадків  фразами:  «Мене  це  не  стосується…  Хто  вона  мені?!  Ніхто!...  Нічого  з  нею  не  станеться,  прямо  там…»  Ніхто  не  вихоплював  з  кишені  кастет  і  не  кидався  на  допомогу,  не  задумуючись  про  те,  що  буде  далі…  Катю  завезли  за  місто  і  гвалтували  кілька  годин,  а  потім  привезли  назад  і  викинули  скривавлену  та  напівживу,  не  так  від  глуму,  як  від  сорому.  Гвалтівників  так  і  не  знайшли.  Катя  до  цього  часу  раз-два  на  рік  проходить  курс  терапії  у  психіатричній  лікарні.
Стара  Марфа  пережила  і  свою  нелюбу  доньку  і  ненависного  зятя.  Вона  померла  наступного  дня  після  свого  дев’яносто  шостого  дня  народження.  Ще  вчора  жвава,  вона  злягла  якось  раптово,  оточуючі  думали,  що  Марфа  марить,  та  очі  її  випромінювали  ясний  розум.  Вона  все  кликала:
- Сашо,  Сашику!  Де  він?!  Приведіть  його  до  мене,  я  сказати  щось  маю…  Де  ти,  Сашо?!  Прости,  прости  мені,  дитино!  Ой,  що  я,  стара  наробила?!  Прости,  Сашо!  Прийди!!!
Сашко  не  прийшов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730231
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 14

[b]Улюбленим  магічним  перевтіленням  богині  Морріган  була  ворона;  саме  в  такому  вигляді  вона  сіла  на  плече  героя  Кухуліна,  після  чого  той  загинув  у  бою,  борючись  проти  армії  королеви  Медб,  адже  свого  часу  Кухулін  відмовив  Морріган  в  коханні.  Це  й  вирішило  його  долю.  Морріган  могла  врятувати  героя,  та  не  захотіла.
(Дж.  Кэртін:  «Легенди  та  міфи  Ірландії»)
[/b]


Гучний  гомін  давив  на  барабанні  перетинки,  але  не  дратував.  Самарканд  сидів  у  кутку  на  табуреті  і  цмулив  свій  «Славутич»  та  зрідка  затягувався  «Піл  Рохою».  Остання  пачка…  Завтра  доведеться  курити  якесь  лайно  –  «Аstor»,  «Magna»…  Що  він  там  ще  бачив  у  магазині?  Якесь  китайське  сміття,  типу  «Huaqe»?  В  просторіччі  ті  сигарети  називають  просто  –  «Х..яки»…  Назва  відповідає  вмісту…  А-а-а…  «Pall  Mall»  ще  був  класичний…  Терпимо…  Самарканд  не  понтувався  з  тими  сигаретами.  От  чого-чого  не  любив  –  так  це  дешевих  понтів.  Всі  понти  –  дешеві,  незалежно  від  вартості…  Ну,  міг  би  він  курити  «Captain  Black»…  А  для  чого?  Щоб  з  понтом  діставати  з  кишені  пачку  і  з  таким  же  понтом  підкурювати  та  випускати  дим?  Сашко  курить  заради  дози  нікотину…  «Pielroja»  і  колумбійський  «President»  -  порівняно  недорогі  сигарети,  а  тютюн  міцний  і  запашний.  Цього  достатньо…
З  цього  кутка  між  грубкою  та  стіною  добре  видно  всю  кімнату.  Хлопці…  Дівчата…  Сидять  за  столом,  про  щось  голосно  гомонять…  Сьогодні  день  народження  у  якогось  Владикового  друга,  Олегом,  здається,  звати,  і  запобігливий  Владик  влаштував  так,  щоб  запросили  Самарканда…  Сашко  й  не  дуже  хотів,  але…  Час  же  якось  вбивати  треба?  Бабине  постійне  бурчання  вже  набридло.  А  дівчатка  у  більшості  –  так  собі,  але  є  й  симпатичні.  Малолітки,  вчорашні  випускниці…  Он,  хваляться  одна  перед  одною,  хто  куди  вступив…  Плани  на  майбутнє  вже  написані,  скріплені  печаттю  і  підписані…  Хм…  Саваоф,  Яхве  чи…  Як  там  його?  Бог,  коротше,  порве  більшість  з  тих  ваших  уявних  рожевих  папірчиків  і  пустить  клаптики  за  вітром…  Хтось  старанно  «гризтиме  граніт  науки»,  хтось  лише  туситиме  й  гулятиме  і  так  аж  до  відрахування,  шкірвендиспансера  чи  не  зовсім  чистої  комірчини,  де  роблять  дешеві  підпільні  аборти…  Хтось  знайде  хлопця  або  й  кількох,  хтось  втратить  хлопця,  а  хтось  втратить  цноту…  Хтось  знайде  сорокарічного  чи  й  старшого  «папіка»,  який  за  подарунки  (бо  гроші  –  то  надто  кричуще)  купуватиме  молоде  тіло…  «Та  робіть,  що  хочете!»  -  подумки  вигукнув  Сашко  так,  ніби  хтось  запитував  його  думку.
- Сань,  Санюхо!  Ти  чого  такий  кислий  сидиш?  Веселуха  –  випивка  є,  дівки  є!  –  до  Самарканда  підійшов  усміхнений  Владик.
В  його  руках  була  пластикова  пляшка-«півторачка»  із  вставленим  збоку  конусом  фольги  –  «бульбулятор».  Кумедна  назва,  придумають  же  таке…  «Буль-бу-ля-тор»,  -  по  складах  повторив  подумки  Самарканд.  Найпримітивніший  саморобний  кальян.  А  ще  в  пляшку  можна  води  налляти.  Кажуть,  так  смоли  відфільтровуються,  але  то  брехня.  Брехня  для  самозаспокоєння.  Люди  часто  брешуть.  Ба!  Люди  постійно  брешуть  –  як  не  комусь,  то  собі,  для  самозаспокоєння.  Коли  люди  бояться  чогось,  то  грузнуть  в  самообмані  чи  в  обмані  інших.
- На,  Сань,  потягни!  –  Владик  простягав  «бульбулятора»  Сашкові.
- Не  хочу…
- Та  на,  не  «стрємайся»!  Нормальна  «шмаль»,  «афганка»,  самі  шишечки!
Повагавшись,  Самарканд  взяв  до  рук  простягнуте  і  затягнувся  гірким  маслянистим  димом.  Затримав  дихання,  на  скільки  зміг,  і  випустив  дим.  «Шмаль»,  «драп»,  «ганджубас»,  «трава»…  Скільки  ще  назв  є  в  анаші?  Є,  певне,  й  ще…  Сашко  не  вживав  наркотиків.  Звичайно,  сказати,  що  не  пробував  навіть  ніколи  –  збрехати.  Але  саме  «пробував»,  а  не  «балувався».  Так  пробував,  з  цікавості.  Певно,  щоб  відчути,  чим  так  манить  «постійних  користувачів»  штучний  рай,  штучне  щастя.  Та  й  що  він  там  пробував?  Нічого  «серйозного»,  «важкого»,  бо  таки  побоювався  того,  від  чого  можна  потрапити  в  залежність  «на  раз-два».  Споглядання  справжніх  наркоманів  до  вживання  щось  не  заохочувало.  Так,  дрібниці  –  «Еленіум»,  «Реланіум»,  клей  раз  попробував,  «траву»  курив  кілька  разів.  Чогось  особливого,  крім  головного  болю  та  нудоти,  не  відчув.  Ну,  від  «трави»  ще  апетит  вовчий  прокидався.  Курці  «зі  стажем»  казали  Самаркандові,  що  він  якийсь  неправильний  –  ні  «на  ха-ха»  його  не  пробивало,  ні  «глюків»  не  ловив…  Коротше,  не  вмів  «кайф»  зловити.
Зробивши  дві  чи  три  затяжки,  Сашко  повернув  «бульбулятора»  Владикові.  Певне,  наркотична  дія  «трави»  залежить  від  налаштованості  того,  хто  курить.  Сашка  ніфіга  не  «попустило»  і  весело  не  стало,  він  ще  більше  занурився  у  свої  роздуми,  підсвідомо  втягнувши  голову  в  плечі.
- Ні,  Сань,  з  тобою  щось  явно  не  те…  Може,  вип’ємо?  –  знову  підійшов  Владик.
Він  вже  був  без  «бульбулятора»  -    той  пішов  десь  по  руках.
- Та  ну…  Не  хочу  пити…
- Сань,  ну  чого  ти,  дивись,  які  дівчатка!  На  всіх  вистачає,  он  та  білявка,  Юля,  увесь  вечір  про  тебе  розпитувала,  -  Владик  змовницьки  підморгув  правим  оком  із  розширеною  зіницею.
Самарканд  перевів  погляд  на  дівчат.
- Юля,  кажеш?
- Умгу!
- Юля…  Юля…  Юля…  Ні,  Владе,  піду  я  додому,  спати.
- Та  ну,  чого?  Хочеш  спати  –  тут  лягай  чи  бабця  сваритиме?
- Херні  не  городи!    Все,  додому  йду…  Завтра  вранці  на  пиві  зустрінемось.
- Ну  добре…  Давай  тоді…
Владик,  який  щиро  хотів  розвеселити  чи  розрадити  друга,  виглядав  зніченим.  Веселі  вогники  в  його  розширених  зіницях  пригасли.  Самарканд  підвівся  і  рушив  на  вулицю.  Йшов,  як  на  автопілоті  –  спокою  не  давали  думки.  Про  тих  малоліток,  які  радіють  невизначеному  ще  майбутньому.  Про  те,  чи  може  він,  Самарканд,  давати  оцінку  чиїмось  вчинкам,  вчиненим  та  невчиненим.  Зрештою,  кожен  сам  обирає,  чинити  йому  саме  так  чи  інакше.  Так,  завжди  можна  скористатись  рятівним  кругом  самообману,  сказати  –  життя  таке,  такі  обставини,  не  можу  інакше,  мушу  саме  так.  Сашко  не  міг  сказати  за  інших,  лише  за  себе  –  ні,  не  життя,  я  завжди  вибирав  сам.  Міг  би  бути  Олександром,  може,  навіть,  Івановичем,  носити  костюм  і  краватку,  а  вибрав  Саню  Самарканда  і  спортивний  костюм…  Він  не  жалівся  нікому  на  гі..няне  життя.  Так,  знав,  що  життя  –  гі..но,  а  він,  Самарканд  –гі..нюк.  І  що?  Всі  люди  більшою  чи  меншою  мірою  такі  –  гі..нюки,  падлюки,  с..ки,  бл..ді,  в  кожному  це  є.  От  тільки  одні  це  приховують  сором’язливо,  інші  –  ні.  Самарканд  не  ховався.  Від  кого?  Від  самого  себе?
Марфа,  відмикаючи  двері,  бурмотіла  щось  незадоволено,  та  Сашко  не  чув.  Він  все  ще  був  на  своїй  «хвилі».  Чи  то  анаша  так  подіяла,  чи  день  такий  був,  але  думки  не  залишали  і  не  давали  спокою  навіть,  коли  ліг  і  перевертався  з  боку  на  бік,  намагаючись  заснути.  Повія  згадалась,  з  якою  так  і  не  переспав.  Передумав  чомусь,  зупинив  її,  коли  вона,  звичними  рухами  почала  роздягатись.
- Сам  хочеш?  Чи…  З  іншого  почнемо?  –  вона  промовисто  опустила  очі.
- Ні…  Сядь,  просто  сядь…
- В  сенсі?
- В  прямому…
Сашко  дістав  тоді  пляшку  шампанського  (нічого  іншого  випити  просто  не  знайшлось)  і  ,  не  зважаючи  на  те,  що  й  так  був  достатньо  п’яним,  розілляв  ігристе  вино  по  келихах…  Дивно,  шампанське  тоді  не  п’янило  зовсім,  а  навпаки  –  протвережувало.  Вони  так  і  просиділи  майже  всю  ніч  -  за  шампанським,  сигаретами  та  розмовами.  Самарканд  не  розпитував,  що  привело  її  на  панель,  взагалі,  вони  не  торкались  теми  «професії».  Так,  говорили  про  все,  що  завгодно.  Світла  не  вмикали  –  місяць  був  непоганим  «освітлювачем».Сашко  дивився  на  неї,  не  відводячи  погляду.  Подумки  міняв  їй  зачіску,  витирав  надто  крикливий  макіяж  і  перефарбовував  по-новому.  Коротеньку  спідничку  і  панчохи  «в  сіточку»  знімав  і  приміряв  по  черзі  то  брючний  костюм,  то  сукню,  то  джинси  і  майку.  Подумки,  все  подумки…  Потім,  коли  вже  сходило  сонце,  вона  підвелась  і  сказала,  скрушно  зітхнувши:    
 -  Мені  пора.
- Так,  -  погодився  Самарканд  і  дістав  гроші.
Вона  знітилась,  помітно  було,  що  брати  гроші  їй  неприємно.
- Розумієш…  -  почала  було.
- Так,  я  все  розумію,  бери,  не  хочу,  щоб  в  тебе  були  проблеми.
- Ти…  Вперше  замовляв?
- Ні…
- Чому  ж  не  торкнувся  до  мене?
- Не  захотів…
- Страшна  така?  -  усміхнулась  вона.
- Ні…  Ти  симпатична…  Красива…
Дівчина  нахилилась  до  Сашка  і  торкнулась  губами  щоки,  шепнувши:  «  Ти  дуже  хороший  хлопець…  Прощавай!»
І  лише  зараз,  не  знаходячи  сну  в  ліжку,  Самарканд  усвідомив,  що  бачив  у  тій  повії  лише  гарну  дівчину.  Гарну  і…  Хорошу…  Хорошу,  як  би  алогічно  це  не  звучало.  І…  Якби…  Якби  закохався  в  неї,  то,  певне,  і  не  зважив  би  на  «професію».  Якби…
Ох,  ті  кляті  думки!  Вони,  мов  мурахи,  повзають  по  мозку,  лоскочуть  і  не  дають  заснути.  Задовбали!  
Сашко  встав  з  ліжка  і,  намагаючись  не  рипнути  дверима,  вийшов  у  сіни,  а  з  сіней  –  до  комірчини.  Там  навпомацки  налапав  якусь  сулію,  відкоркував  –  слив’янка.  Жадібно,  мов  спраглий  до  джерела,  припав  до  неї  вустами  і  ковтав  маслянисту  рідину,  скільки  стачило  духу.  Відхекавшись,  припав  знову…  По  тілу  розливалась  блаженна  млість  і  хвилею  накочувала  втома…  За  кілька  хвилин  сон  поглинув  Сашка  своїм  чорним  проваллям.
Владик  тішився  «халявним»  пивом  –  мама  Люба,  як  завжди,  грошей  не  дала.  Але  хоч  приніс  смачної  не  пересушеної  тарані.  В  пластиковій  тарілочці  на  столику  вже  виросла  чимала  гірка  хвостиків,  плавників,  голівок  та  шкірок,  поряд  стояло  кілька  порожніх  пляшок  від  пива.  Самарканд  закурив,  Владик  теж  потягнувся  до  пачки,  що  лежала  на  столі:
- Можна?
- Влад,  я  розумію:  все,  що  на  столі  –  спільне,  але…  На  тобі  гроші,  збігай,  купи  пачку.
Владик  явно  засоромився,  бо  почервонів.  Забелькотів  щось  нерозбірливо:
- Мама…  Не  дає…  Я  поверну…
- Та  бери…  Але  купувати  доведеться  –  все  одно  закінчуються.
Сашко  кинув  на  стіл  кілька  купюр:
- Біжи,  Владику,  біжи…
Той  неохоче  підвівся…  Що  ж  –  хто  платить,  той  і  музику  замовляє.  Самаркандові  зовсім  не  хотілося  «напрягати»  товариша,  але  зустрічатися  наодинці  з  Оксаною,  яки  кидала  на  нього  вбивчі  погляди,  хотілося  ще  менше.  
Вони  сиділи  під  магазином,  на  літній  площадці,  тут  було  спекотніше,  але  повітря  не  було  таким  затхлим,  як  в  приміщенні  та  й  знову  ж  таки  –  не  треба  було  зустрічатися  поглядом  з  Оксаною.  Владик  повернувся  швидко,  з  пачкою  сигарет  і  двома  запітнілими  пляшками  пива.
- Сань,  а  ти  чого  в  таку  спеку  в  куртці?
Сашко  не  відповів,  зробивши  вигляд,  що  не  розчув,  але  Владик  був  нівроку  нав’язливим:
- Сань,  куртку,  кажу,  зніми  –  спекотно!
- Та  чого  ти  причепився  з  тією  курткою,  бля?!  –  вибухнув  Самарканд.
- Застиг  я,  морозить  мене,  ясно?!
- Та  ясно…  Ясно…  Чого  ж  кричати?
- А,  як  ясно,  то  від’..бись  із  дурними  питаннями!  П’єш?  Пий!  Курити  хочеш  –  кури!  Тільки  не  задовбуй!
Владик  насупився  і  відсунув  від  себе  пиво  –  образився.
- Гаразд…  Вибач,  брате…  Прихворів  я  просто…  -  і  голос  Самаркандів,  і  тон  пом’якшали.
- Та  нічого,  нормально…  -  Владика  теж  попустило.
- Ти  як  вчора,  дівку  якусь  «оприходував»?
- Ай,  Санюхо,  яка  дівка?  Я  не  пам’ятаю,  як  додому  добрався…Сестра  казала,  що  мама  Люба  привела…
- Капець,  чого  вона  носиться  з  тобою,  як  із  писаною  торбою?!  Дорослий  же  мужик,  двадцять  один  он  скоро!  –  Самарканд,  як  не  намагався,  але  так  і  не  зміг  стримати  сміх.
- Та…  Любить  вона  мене  дуже…  Майя,  сестра  –  молодша,  але  ревнує,  бо  бачить,  що  її  не  так…  Кажуть,  я  кволим  дуже  народився,  в  дитинстві  хворів  часто,  не  знали,  чи  й  виживу…
«Та  ти  і  зараз  на  Рембо  не  схожий…  Бухенвальдський  здорованю»,  -  подумав  Сашко,  але  вголос  сказав:
- Ти  того,  Влад…  Не  напрягай  маму…  Мама  –  це…  -  він  так  і  не  спромігся  сформулювати,  хто  така  мама.
- Ай!  Сорому  лише  набираюсь  через  неї  перед  пацанами.
- Та…  Пацани  нікуди  не  дінуться…
- А  мама  куди  подінеться?  –  розсміявся  Владик.
Сашко  не  відповів.  Він  згадав  маму,  її  руки  з  припухлими  від  артриту  суглобами  чорне,  мов  у  циганки  волосся,  смагляву  шкіру.  Сашко  зовсім  не  був  схожим  на  неї  –  русяве,  але  темне  волосся,  світла  шкіра,  до  якої  погано  чіплялася  засмага,  а,  якщо  й  чіплялася,  то  дуже  швидко  «злазила»,  інший,  татів,  овал  обличчя,  татів  ніс,  татові  губи,  татова  вдача,  вибуховість,  відчайдушність…  якщо  у  формуванні  його  генотипу  і  брала  участь  тюркська,  монгольська  чи  іранська  кров,  то  вона  так  і  не  спромоглась  подужати  слов’янської,  гото-германської,  балтської  і…  Хто  там  ще  товкся  в  українському  Лісостепу?  Хіба  що  брови  -такі  ж  чорні,  як  у  мами  та  м’якість,  яка  нема-нема  –  та  й  пробивалась  через  крицю  байдужості,  жорсткості,  агресії.  «А  мама  гарна»,  -  подумалось.  «Мама  –  найкраща…  От  нехай  тільки  все  трохи  «розсмокчеться»,  треба  буде  з’їздити,  скучив…»
Ніби  прочитавши  Самаркандові  думки,  Владик  розрядив  момент.  Перевівши  розмову  на  інше:
- Може,  Ксюху  покличемо,  все  одно  в  магазині  нікого  немає?  Пивом  пригостимо.  Вона  –  класна  баба,  компанійська,  але…  Сердита  якась  останнім  часом…  І  ти  її  чогось  уникаєш.
- Та  нікого  я  не  уникаю…  Що  мені,  в’юном  біля  неї  крутитись?  –  Сашко  спробував  засміятись,  але  сміх  видався  якимсь  неприроднім,  принаймні  йому  самому.
- Та  ні…  Я  просто  помітив,  що  ви  не  розмовляєте.  Посварились?
- Ай!  Здалося  тобі,  Владику,  нормально  все.  Нор-маль-но!
- Чуєш,  Сань,  а  ви  з  нею  тоді…  Того?
- Того…  Цього…Кого!?  Чого?!-  Самарканд  зареготав,  цього  разу  природньо.  Дуже  вже  кумедно  Владик  виглядав,  коли  ставив  ті  питання.
- Ну-у-у…  Т-т-р-р-ахнулись?
- Ні,  Владе  –  жахнулись!  –  регіт  все  не  відпускав  Самарканда.
- Та  чого  ти  регочеш,  я  серйозно?
- А  ти  не  ревнуєш,  часом,  братухо?  Он,  аж  заїкатись  почав.
- Та  ні,  я  просто  так…  Я  ж…  Вирубився  тоді…  Не  пам’ятаю  нічого.
- Ну  то  дофантазуй  собі.  Владе,  ти  не  ображайся,  але  я…  Було  там  щось  чи  не  було…  Я  не  люблю  обговорювати  своє…  Як  то  по-науковому?  Інтимне  життя.  Свічок  тримати  нікого  не  кличу.
 Сашко  говорив  сміючись,  тож  незрозуміло  було  чи  він  жартує,  чи  говорить  серйозно.  
Так,  він  справді  не  любив  обговорювати  з  кимось  цю  тему.  Стосунки  з  дівчатами  –  так,  та  й  то  не  будь  з  ким,  з  усіх  друзів  хіба  що  із  Крайслером.  Але  лише  стосунки,  а  не  ліжко.  Ще  один  із  пунктів  його  власного  неписаного  кодексу  –  обговорювати  можна,  якою  у  ліжку  була  хвойда,  а  не  твоя  дівчина.  Обговорюючи  з  кимось  у  такому  ракурсі  свою  дівчину,  автоматично  переводиш  її  у  розряд  хвойд.  Сашко  не  знав,  чи  по-дурному  то  було,  чи  по-розумному,  йому  плювати  було  чи  видавалося  це  комусь  смішним  –  він  чинив  так.
 А  Оксана…  Він…  Він  знав,  відчував  якось,  що  між  ними  вже  ніколи  нічого  не  буде.  А  залишатись  друзями  із  «колишніми»  Сашко  не  вмів.  Ні,  ворогами  теж  не  вважав,  хвойдами  не  називав,  неприязні  не  відчував,  навпаки,  швидше…  Тому  й  намагався  уникати  зустрічей,  спілкування.  Не  міг  він  дружити  з  тими,  до  кого  мав  колись  хоч  якісь  почуття.  Нехай  то  було  не  кохання.  Нехай  почуття  виявлялись  оманливими,  але…  Подальше  спілкування  могло  б  підштовхнути  до  поновлення  стосунків,  а  навіщо?  Було  й  було.  Минулося.  Було  б  щось  справжнє  –  не  минулося  б  так  швидко  й  не  забувалося  б  легко.
- О,  Сань!  Дивись,  яка  тачка!  Нічого  собі!
Самарканд  сидів  спиною  до  вулиці,  а  тому  довелося  озирнутись.  По  бруківці,  то  пірнаючи  у  майже  півметрові  ями  своїми  двадцятидводюймовими  колесами,  то  виринаючи  з  них,  мов  крейсер  на  високій  хвилі,  пливла  «Nissan  Patrol».  
«Колір  гарний,  -  подумав  Сашко,  -  «сірий  металік»…  Двигун  чотирилітровий…  капець,  яке  явище  для  Козячих  Хребтів,  не  вистачає  лише  зграйки  босоногих  брудних  хлопчаків,  що  біжать  вслід  за  авто».
«Під  ложечкою»  якось  неприємно  засмоктало.  Він  не  розумів  причини  того  дискомфортного  стану,  тієї  недоконаної  та  несформованої  тривоги.  Сашко  знову  розвернувся  до  столу.
- Пацани!  Гей,  пацани!  –  гукнув  чийсь  голос.
- Пацани,  а  як…
В  цю  мить  Самарканд  озирнувся  знову.  Машина,  громіздка  для  маленького  сільського  світу,  як  був  би  громіздким  кашалот  у  басейні,  стояла  метрів  за  десять-дванадцять,  якраз  навпроти  них.  З-за  напівопущеного  скла  у  передніх  пасажирських  дверцятах  визирала  масивна  голена  голова,  яку  Бог  припасував  до  товстої,  мов  у  бугая-симентала,  борцівської  шиї.  Ліве  око  на  тій  голові  мало  деформовану  верхню  повіку,  яка  трішки  провисала  і,  через  той  дефект  праве  око  здавалося  виряченим  і  це  робило  власника  голови  схожим  на  циклопа.  Невеликі  вуха  з  поламаними  хрящами,  схожі  на  пельмені,  зовсім  не  пасували  до  такого  масивного  черепа.  Губи,  в  міру  товсті  розпливлись  у  застиглій  зверхній  посмішці.  Самарканд  впізнав  одразу  –  це  був  Бульба,  один  з  «бригадирів»  Козачка.  Задні  дверцята  відчинились,  звідти  визирнув  худорлявий  хлопець  із  довгим  темним  волоссям,  перенісся  було  заклеєне  пластирем.  Хлопець  ліниво  звів  очі  на  Сашка  із  Владиком  і  несамовито  заверещав:
- Це  він!
Скільки  часу  потрібно  людині,  щоб  вигукнути:  «Пацани,  а  як…»?  От  саме  стільки  часу  і  зайняла  ця  сцена.
«Напевно,  в  цьому  хлопчику,  як  у  пухнастім  зайчику,  захована  незвичная,  стрибучая  пружина…»  Господи,  які  недолугі,  недоречні  і  несвоєчасні  думки  лізуть  в  голову  в  такі  миті.  Чому  так?  Чому  людський  мозок,  принаймні,  якась  його  частина,  так  неадекватно  реагує  на  подразники?
Самарканд  підстрибнув,  мов  поранений  заєць,  і,  перевернувши  стільця  побіг…  Біг,  не  розбираючи  дороги,  біг  найважливішу  в  своєму  житті  стометрівку.  Біг,  не  задумуючись…
Якась  навігаційна  система  в  мозку  спрямовувала  ноги  по  найоптимальнішому  маршруту…  За  скільки  секунд  він  вилетів  на  греблю?  Не  озирався,  поки  не  почув  позаду  натужне  ревіння  чотирилітрового  турбованого  двигуна.  Сріблястий  кашалот  невпинно  і  швидко  наближався,  роззявляючи  свою  зубату  пащу.  В  сторону!  З  греблі  в  сторону!  Що  це?!  А,  Чортів  Млин!
Самаркандові  ноги  вже  брьохкали  по  трясовині.  Болотиста  смуга  лівого  берега  безіменної  річечки  була  поросла  осокою,  чагарями  та  старими  вільхами.  Шириною  метрів  чотириста  та  й  довга  –  кілометрів  шість.  
Прихилившись  до  широкого  стовбура  старої  вільхи,  Сашко  намагався  вирівняти  дихання.  Стягнув  прилиплу  до  спітнілої  спини  куртку…  Коли  позаду  хруснула  суха  гілка,  швидко  витяг  «Вальтера»  і  торкнув  пальцем  «прапорець»  запобіжника.  Патрон  в  патроннику  був  давно  –  так  Сашко  Кулак  вчив.  Визирнувши  з-за  дерева,  побачив  метрів  за  двадцять  постать  і  натиснув  спуск.  Клац!  Осічка…  Пересмикнув  затвор,  але  те  зрадливе  клацання  вже  почули…
Насправді  звук  постріла  з  автомата  Калашникова  зовсім  не  подібний  грому.  Він  досить  сухий  і,  певне,  легко  губився  у  шквалі  інших  сільських  звуків.  Зачувши  перше  «Тр-р-ра-  х-х-х!»,  Сашко  брьохнувся  обличчям  в  багнюку.  Свисту  куль  не  було  чутно  –  стріляли,  певне,  навгад,  а,  може,  і  взагалі  –  в  повітря.
- Виходь!  Вилазь,  суко!  Вийди,  бл..дино,  бо,  як  знайдемо,  то  на  ремені  поріжемо!
- Де  ти,  пі..аре  гнійний?!
Дихання  Самаркандове  стало  вже  майже  зовсім  рівним,  хоча  серце  ще  калатало  пришвидшено.  Він  перевернувся  горілиць,  підсунувся  так  до  стовбура  і,  прислухаючись,  почав  повільно  зводитись  на  рівні.  Виходити  Самарканд  не  збирався,  знав,  якщо  вийде,  то  тоді  його  вже  точно  різатимуть  на  ремені  –  про  Бульбу  ходила  лиха  слава.
- Де  ти,  козлино?!  –  пролунало  десь  зовсім  поряд.
Сашко  смикнувся  на  звук  і,  тримаючи  «Вальтера»  обома  руками,  натис  на  спуск  чотири  рази,  намагаючись  класти  кулі  нешироким  «віялом».  А,  потім,  не  думаючи  вже  про  результат,  знову  побіг.  Ставало  дедалі  грузькіше.  Сашко  намагався  ступати  на  купини  –  їх  можна  було  визначити  за  наїжаченими  кущиками  якоїсь  трави.  Ніхто  його  не  вчив  ніколи  ходити  по  трясовині,  що  робити  він  відчував  якось  інтуїтивно.  Час-від-часу  зупинявся  на  секунду-дві,  щоб  перевести  подих  та  прислухатись.  Ні  переслідувачів,  ні  пострілів  поки  що  не  було  чути.  Самарканд  біг,  міцно  стискаючи  рукоятку  майже  кілограмового  «Вальтера».        В  очах  ряботіло  –  купини,  кущі,  дерева…  Знову  купини,  затягнута  ряскою  калюжа  метри  чотири  шириною  з  купиною  посередині…  Сашко  стрибнув.  Ліва  нога,  торкнувшись  купини,  провалилась  разом  з  нею  під  воду.  Сашко  не  втримав  рівноваги  і  брьохнувся  наознак  в  калюжу…  В  калюжі  була  не  вода,  а  багно,  Самарканд  хотів  спертися  на  руку,  щоб  підвестись,  але…  Рука  пірнула  в  порожнечу.  За  якийсь  час  йому  вдалось  вивільнити  ліву  руку  –  права,  високо  піднята  над  головою  стискала  пістолет.  Напад  паніки  минув  швидко.  Колись  давно,  ще  в  школі,  вчителька  розповідала  малому  ще  Сашкові.  Як  потрібно  поводитись,  потрапивши  в  трясовину,  але  він,  певне,  що  не  згадував  про  те.  Зрозумів  сам  –  брьохкаючись,  смикаючись,  загрузає  ще  глибше.  До  твердого  недалеко  –  трішки  більше  метра,  але  не  дотягнутись.  Сашко  прислухався  –  десь  далеко  зліва  було  чути  хлюпання  і  чиїсь  голоси,  звуки  повільно  віддалялись.  
«Так!  Без  панки…  Без  паніки…»  Спробував  ще  раз  дотягнутись  до  берега,  але  просів  ще  на  кілька  сантиметрів…  Марно.  «Ремінь!  Ремінь  від  кобури!  Он  на  березі  кущик  з  розгалуженням-«рогаткою»,  –  осяяла  думка.  Шкіра  набрякла  від  води  і  застібка  піддавалась  туго.  Все!  Розстебнув,  закинув…  Закоротко…
«Думай,  Самарканде…  Думай!  Думай!  Шворка  в  штанях!»  Вузол  не  розв’язався,  а  навпаки  –  затягнувся.  Самарканд  шалено  рвав  нігтями  клятого  вузла,  та  нічого  не  виходило.  Середнього  пальця  пронизав  гострий  біль,  Сашко  інстинктивно  висмикнув  руку  –  ніготь  задерся  під  прямим  кутом,  мов  козирок  бейсболки.  «Су-у-у-ка!»  -  прочавив  крізь  зуби  і,  вперши  ніготь  в  підборіддя,  повернув  його  в  попереднє  положення.
З  відчаю  рвонув  шворку  рукою,  але  переврвати  мокрий  кручений  шовк  мотузки  було  марною  справою.  Майнула  ще  одна  рятівна  думка:  «Бритва!»  А  потім:  «Бл..дь!  Бритва  в  куртці!»  
Смердюче  багно  вже  вкривало  плечі.  Всі  помирають…  Всі  помирають  рано  чи  пізно…  Все  життя  чиїсь  невидимі  руки  підтримували  Сашка,  відводили  леза,  вчасно  зупиняли  чужі  кулаки,  автівки.  Здавалося,  ніби  хтось  чи…  щось  захищало  його,  хоронило,  берегло…  Для  чого?!  Для  цієї  смердючої  ями?!  Всі  помирають…    Але  він…  Він  не  хотів  помирати  так…  Ось  так!  Саме  так!  Самарканд  загарчав  з  відчаю.  Він  не  хотів  такої  жахливої  смерті.  Холодний  воронений  ствол  «Вальтера  Р38»  притулився  до  голеної  скроні…  Сашко  заплющив  очі…  Клац!  Осічка…  Судомно  пересмикнув  затвор  –  Клац!  Ще  пересмикнув  –  Клац!  Всі  патрони,  що  лишились,  дали  осічку,  запасна  обойма  ще  раніше  випала  з  кобури  і  втонула…
«Й..баний  Толік…  На..бав…»  -  простогнав  Сашко.  Говорити  вголос  було  важко  –  брудне  смердюче  місиво  потрапляло  в  рот.  Самарканд  високо  задер  підборіддя  і  захихикав  істерично,  поступово  хихикання  перейшло  на  божевільний  регіт,  в  якому  вчувалося  і  гарчання,  і  відчайдушне  виття.  А  тим  часом  в  мозку  калейдоскопом  спливали  картинки.  Незбагненне  все-таки  диво  –  людський  мозок.  За  якусь  коротку  мить  Самарканд  побачив  міріади  подій  та  облич,  всі  можливі  варіанти  свого  життя,  а  їх  було  безліч…  Безліч  некоханих  ним  жінок  –  прямоволосі  й  кучеряві  чорнявки,  пишногруді  й  інфантильні,  пристасні  та  холодні,  безліч  ночей  кохання,  безліч  щасливих  усмішок  та  обіймів,  які  дарував  він  і,  які  дарували  йому.  Він  торкався  незчисленої  кількості  губ,  ніжно  гладив  сповнені  плодом  животи  своїх  вагітних  дружин,  бавився  із  своїми  ненародженими  дітьми…  Мільярди  мільярдів  миттєвостей  щастя,  які  спалахували  в  мозку  яскравими  метеорами  і  відразу  ж  гасли,  тонучи  в  багні  болотяної  ями.  Він  сміявся,  доки  до  рота  не  почала  підступати  брудна  вода.  Відфоркуючись,  прохрипів:  «Ненавиджу…  Ненавиджу  кляте  життя!»  Дихати  ротом  стало  неможливо,  ніздрі  роздувалися,  намагаючись  вхопити  якомога  більше  повітря,  зіниці  розширились  на  всю  «райдужку»…  Самарканд  задер  голову,  як  тільки  міг,  щоб  легше  дихалось.  Невидимий  аніматор  вигадливо  рухав  фігурами  білосніжних  хмаринок  по  ультрамариновому  тлу,  всюдисущі  шпаки  снували  великими  зграями  взад-вперед,  але  Сашкові  вже  нічого  не  бачилося,  не  чулося  і…  Не  думалось…  Голова  була  порожньою.Не  почув  і  гучного  –  Чалап!  Чалап!  Чалап!  Чалап!  А  розмірені  кроки  наближались  –  ближче,  ближче,  ближче  і…  Стихли  якраз  навпроти  Самарканда.  Підсвідомо  відчувши  щось,  Сашко  перевів  погляд  на  берег.  За  метр  із  невеликим,  навпроти  Самарканда  стояла  Вона…  Босі  ступні,  зовсім  незачеплені  грязюкою,  стрункі  міцні  ноги,  широкі  стегна,  які  мали  бути  вправними  в  коханні  та  народженні  дітей,  вони  були  обмотані  шматком  полотнини,  що  щільно  прилягала  до  тіла    ще  більше  підкреслюючи  жіночність,  тонка  талія,  плоский  міцний  живіт,  округлі,  схожі  на  дві  величезні  дощові  краплі,  перса,  здатні  вигодовувати  сильних  та  здорових  дітей,  вони  нічим  не  були  прикриті.  Руками  вона  спиралася  на  патерицю,  увінчану  невеликою  кулею.  Довге  кучеряве  волосся  спадало  на  плечі.  Округле  обличчя  з  чуттєвими  вустами,  ледь  помітно  розтягнутими  в  усмішці,  високими  вилицями  та  трішки  розкосими  великими  очима  випромінювало  силу  і  впевненість.    Воно  було  прекрасним  і…  відштовхуючим.  Дивлячись  на  нього,  Сашко  переживав  одночасно    жах  і  щастя,    розпач  і  піднесення,  лють  і  ніжність…    Самарканд  не  міг  визначити,  якого  вона  віку.  З  однаковою  впевненістю  їй  можна  було  дати  і  двадцять  чотири  і…  кілька  тисяч  років.  І  тіло,  і  волосся,  і  одяг  (якщо  можна  назвати  одягом  пов’язку  на  стегнах)  жінки  чи  дівчини  були  чорними,  мов  вирізьбленими  з  обсидіану  чи…  заліза.  Це  була  Вона  –  Морріган,  Мокош,  Калі,  Залізна  Баба…Так,  Сашко  знав  –  то  була  вона…
Вода  вже  раз  по  раз  потрапляла  в  ніздрі,  в  носоглотці  пекло  пекельним  вогнем,  Самарканд  харчав…
А  Баба  стояла,  спершись  на  патерицю  і  погойдувала  стегнами,  важкі  груди  погойдувались  в  такт…
Сашко  востаннє  набрав  у  легені  повітря,  вдихав  так,  ніби  хотів  вдихнути  увесь  світ.  Після  вдиху  він  міг  бачити  лише  правим  оком  –  ліве  заліпила  грязюка.  Залізна  Баба  зупинила  своє  ритмічне  погойдування,  звела  сильними  руками  патерицю  догори…
Стало  темно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2017


ЧОМУ Я НЕ…?

Ах,  чому    ж  я  не  альпініст,
Не  долаю  гірські  вершини?
Із  двох  метрів  дивлюся  вниз
І  зрадливо  тремтять  коліна?
Ах,  чому  я  не  альпініст?
Однозначно  б  тоді  закохалась
В  мій  долальновершинний  хист…
Ну  чому  ж  цього,  люба,  не  сталось?
Ну  чому  я  не  культурист,
Ну  чому  я  не  «містер  Всесвіт»?
Непримітний  ботан-гімназист,
Не  батон,  а  миршавий  кексик…
От  чому  я  не  культурист,
Ти  б  у  м’язи  мої  закохалась,
Біце-тріце-глютеусний  твіст
Ми  б  у  парі  тоді  танцювали…
Ну  чому  я  не  баяніст,
Чом  з  баяна  не  вичавлю  фугу?
Я  –  незграбний  музичний  садист,  
Моя  гра  –  інструменту  наруга…
Ну  от  чом  я  не  баяніст?
Віртуозні  кохала  би  пальці
І  казала  б  –  Не  Ференц  Ліст,
Та  які  ж  пречудовенькі  вальси…
Ну  чому  я,  чому  не  той…
Аполон  чи…  Айвенго?  Не  знаю…
Та  який  із  мене  герой?
Всіх  чеснот  –  я  тебе  кохаю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729334
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 18.04.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 13

[b]В  українському  фольклорі  словом  «баба»  переважно  називають  жіночих  демонів.  Залізна  Ба́ба  —  міфічна  істота  в  образі  жінки  з  довгим  волоссям,  якій  приписували  ворожі  щодо  людини  функції  (вона  може  вбити  людину  залізним  макогоном  або  залоскотати  до  смерті).  Подекуди  вірили,  що  Залізна  Баба  любить  підміняти  людських,  ще  не  хрещених,  дітей  своїми.
(не  з  «Вікіпедії)
[/b]

Знайомі  акації,  знайома  рипуча  хвіртка,  знайомий  грюкіт  казанів  біля  плити.
- Як  Галина?  –  не  вітаючись  запитала  Марфа?
- Нормально,  баб,  нормально…  Добридень,  до  речі…
- Шия  чого  подерта?  
- Кіт  подряпав,  -  буркнув  Самарканд.
- Умгу…  Кіт,  знаю  я  тих  котів,  -  Марфа  бурмотіла  собі  під  ніс  звичним  сердитим  голосом.
Сашко  промовчав.  Кинув  сумку  на  лаву  біля  плити  і,  стягуючи  на  ходу  футболку,  пішов  до  умивальника.  Футболку  в  Толіка  взяв,  бо  його,  Самаркандова,  після  бійки  годилася  хіба-що  на  ганчірку.  «Улюблену  футболку  порвали,  с..ки…»  -  подумав,  -  «Улюблену  чорну  футболку…»  Він  любив  чорний  колір,  чорний  і  червоний.  Білий  ще,  але  білі  футболки  та  майки  непрактичні.
Вода  в  умивальнику  була  гарячою,  нагрітою  сонячними  променями  і  пахла  літом…  Вмившись,  Сашко,  не  втираючись,  гепнувся  на  ослін  поряд  із  своєю  сумкою  і  підставив  обличчя  палючому  сонцю.  Вода,  висихаючи,  стягувала  шкіру.  Марфа,  тим  часом,  накривала  на  стіл:  борщ,  той  самий  пахучий  борщ,  який  вміла  варити  тільки  вона,  деруни,  тушковані  із  свининою,  салат  з  огірків  та  помідорів,  заправлений  запашною  олією…  Сашкові  чомусь  стислося  серце.  Ті  запахи,  вони  викликали  в  грудях  незрозумілий  щем,  захотілося…  Захотілося  сидіти  біля  мами,  схиливши  голову  їй  на  коліна  і,  щоб  вона  гладила  голівку,  перебираючи  між  пальцями  неслухняне  волосся,  яке  стирчало  врізнобіч.  Сидіти  так  і,  вкотре  вже  слухати  дивовижну  історію  про  те,  як  мама  зустріла  білочку,  що  несла  в  лапках  кедрового  горішка.  Білочка  побачила  маму,  злякалась  і  впустила  горішка  з  лапок.  А  мама  підняла,  роздавила  тонку  шкаралупку,  а  там  виявився  він,  Сашко.  Слухати  цю  розповідь  і  дивуватись  –  як  він,  такий  великий  і  міг  поміститися  в  крихітному  горішку?  А  мама  сміялася  б  і  цілувала  його  в  голівку,  примовляючи:  «Горішку  мій  маленький…  Гаразд,  біжи  пограйся…»
- Тобі  що,  запрошення  особливого  треба?  –  Марфа  висмикнула  Сашка  з  напівсну.
- Зараз…Сідаю…
- Зачекай!  –  баба  підвелася  з-за  столу  і  рушила  до  хати.
За  хвилину  з’явилася  на  порозі,  тримаючи  в  руці  сулію  зі  слив’янкою.
- Звідки  така  щедрість,  ба?  –  не  зміг  приховати  подиву  Сашко.
- А  хто  казав,  що  я  тобі  наллю?
-  Та  ніхто…
- Добре…  Піди  до  хати,  там  на  миснику  чарки  –  дві  візьми.
Наливка  була  трохи  приторно-солодкою,  але  прохолодною  і  приємною  на  смак.  Таке  не  п’ють  для  того,  щоб  напитися,  таке  не  п’ють  «під  закуску»,  таким  приємно  смакувати  після  ситного  обіду,  маленькими  ковточками.
Марфа  потроху  прибирала  посуд  зі  столу,  Сашко  курив,  ковтаючи  потроху  солодку  наливку,  хотів  піділляти  ще,  та  сулію  бабця  вже  завбачливо  прибрали.  Зробивши  останню  затяжку,  затолочив  недопалок  і  гукнув:
- Ба!  Я  піду  відпочину  з  годинку!
- Від  чого?!  А-а-а…  Йди…  Толку  з  тебе  все  одно,  як  з  цапа  молока  та  й  роботи  нема  ніякої  зараз.  Що,  на  ніч  знов  на  гульки?
- Ні,  не  піду…  -  Сашко  підхопив  сумку,  прочинив  хатні  двері  і  повернув  із  сіней  до  «своєї»  кімнати.  
Сумку  засунув  подалі  під  ліжко,  а  сам,  глипнувши  у  вікно,  де  Марфа,  притьмом  кинувся  до  шафи,  де  баба  тримала  дідові  речі.  «Тільки  б  не  замкнено  було»,  -  подумав.  Звичайно,  благенькі  шафові  замки  не  були  проблемою,  але  ламати  не  хотілося.  Смикнув  за  ручку  велику  шафову  шухляду  –  незамкнено.  Там  лежали  дідові  нагороди  за  війну  і  за  вірну  ментівську  службу,  але  Сашка  цікавило  зовсім  інше.  Він  висунув  шухляду  ще  більше  на  себе  –  та-а-а-к…  Папери  якісь,  грамоти  з  профілями  Леніна  та  Сталіна,  документи  нагородні  на  ордени  та  медалі…  Не  те,  все  не  те…  Та-а-а-а-к…  Це  вже  краще  –  дві  «фінки»,  одна  –  нагородна,  НКВДистська,  в  піхвах,  інша  –  трішки  менша,  роблена  якимсь  умільцем  на  «зоні»  чи  поза  нею    «блатна»  «щучка»…  На  секунду  замислившись,  Сашко  «заводську»  «фінку»  поклав  назад  до  шухляди,  а  «щучку»,  кинув  на  ліжко.  А!  Ось  вона!  В  кутку,  на  самісінькому  дні  досить  глибокої  шухляди!  Самаркандові  пальці  намацали  те,  що  шукали  –  наплічну  кобуру.  Під  руку  трапилось  ще  щось  продовгувате,  на  дотик  –  тверда  шкіра,  майже,  як  на  кобурі.  Дістав.  То  була  бритва-«опаска»  в  шкіряному  футлярі.  На  футлярі  тиснення  –  хижий  птах  тримає  в  руках  свастику  і  нижче,  напівколом  напис:  «Gott  mit  uns»  -  «З  нами  Бог».  Сашко  спітнілими  пальцями  дістав  бритву  з  чохла,  гравіювання  на  бритві  повторювало  той  малюнок,  що  був  на  чохлі.  Дідова  трофейна  бритва…  Сашко  торкнувся  пальцем  леза  і,  одразу  ж,  відсмикнув  руку  –  гостра.  На  пальці  виступила  краплина  крові.  Всунув  пальця  в  рот,  відчув  присмак  заліза.
 Самаркандові  подобався  смак  крові.  Ще  коли  він  був  малим  хлопчиком,  то  вперше  побачив,  як  п’ють  кров.  То  був  дебелий  і  завжди  усміхнений  дядько  з  кумедним,  як  для  українця  іменем  –  Авраам.  Широке  обличчя  з  товстими  губами  та  ніс  «картоплиною»  не  залишали  ніяких  сумнівів,  що  Авраам  таки  дійсно  українець,  а  не  «син  Ізраїлів».  Він,  той  дядько  Авраам,  був  колієм,  різником,  тобто.  Колій  –  особа  в  селі  поважна,  завжди  при  роботі  і  при  шматку  м’яса.  Господар  ніколи  не  пропонує  колієві  м’ясо  та  сало  із  забитої  свині,  той  сам  вибирає,  який  шмат  взяти,  щоб  не  образити  ні  господаря,  ні  себе.  
Коли  малий  Сашко  вибіг  з  хати,  то  кабан  вже  був  обсмалений,  вишкрябаний  і  помитий.  Короткими  різкими  рухами  Авраам  вирубував  трикутник  грудини,  а  потім,  взявши  емальовану  кварту,  зачерпнув  з  діри  в  кабанячих  грудях  густої  темної  рідини  і  попросив  у  Сашкової  матері  перцю,  та  дала…  Рясно  присипавши  духмяною  спецією  паруючу  поверхню,  припав  до  кварти  і  поволі  всотував  у  себе  вміст  кварти.  Нарешті  відірвався,  зачерпнув  ще  і,  усміхаючись,  простягнув  Сашкові,  який  зачаровано  дивився  на  колія.
- Хочеш,  малий?  На,  пий…  
- Ні!  Він  не  буде!  Ви  що?!  Не  можна!  –  кинулась,  було,  мати,  але  пізно  –  Сашкові  пальчики,  вимащуючись  в  кров,  міцно  вчепились  в  кружку.  Губенята  торкнулись  маслянистої  ледь  теплої  поверхні.  Огидно  не  було.  Було  незвично,  дивно  і…  Смачно.  Тепла  рідина  так  контрастувала  з  морозним  повітрям…  Вона  віддавала  маленькому  тільцю  своє  тепло,  свою  енергію…
- Пий,  малий,  пий…  Кров  –  це  життя…  -  Авраам  гладив  хлопчину  товстими  пальцями  по  спині.
Батько  з  матір’ю  з  подивом  дивились  на  замащене  кров’ю,  але  задоволене  обличчя  сина.  Тато  особливого  значення  тому  всьому  не  надав,  зайнявся  разом  з  колієм  тушею.  Мама  потягла  Сашка  вмиватися  й  по  дорозі  вичитувала:
- Ніколи  так  більше  не  роби!  Чув?  Не  можна  кров  пити!  Ти  чув,  Сашо?
А  Сашко  лише  кивав  головою.  Він  так  і  не  послухав  матері  –  завжди,  коли  кололи  свиней,  випивав  кухоль  свіжої  парної  крові.  Авраам,  на  відміну  від  багатьох  інших  коліїв,  охоче  ділився  з  іншими  таємницями  свого  ремесла.  Сидячи  за  столом  та,  закушуючи  чергову  чарку  перваку  свіжиною  та  хрумким  квашеним  огірком,  казав,  звертаючись  до  Сашкового  тата:
- А  я  не  боюсь  розповідати,  що  та  як…  Хліб  мені  не  переб’ють.  Просто,  розумієш,  Даниловичу,  навіть,  якщо  знаєш,  як,  то  не  факт,  що  зможеш…  Є  такі,  що  можуть,  в  них  на  лобі  написано,  що  вони  можуть…  Он  і  в  тебе  теж  написано!
Авраам  голосно  засміявся:
- І  малий  твій  зможе,  як  підросте!
Тато  швидко  опанував  ту  науку  –  за  рік  чи  два  його  вже  й  самого  запрошували  зарізати  чи,  як  казали  в  селі,  заколоти  свиню.
Сашко  першого  підсвинка  заколов  у  шістнадцять.  Батько  навчив  всьому  –  і  вбивати  з  першого  удару,  і,  як  повалити  на  землю  та  правильно  тримати  двоцентнерну  свинюку,  як  смалити,  відділяти  сало  від  м’яса…  Всьому…  Найважче  було  вбити…  Ні,  не  технічно  важко.  Важко  було  подолати  бар’єр,  який  зупиняв,  заважав  забирати  чиєсь  життя,  навіть  свиняче…  Після  першого  разу  Сашка  знудило,  а  потім…  Потім  –  звик…
 Все  ще  сидячи  на  долівці,  Самарканд  засунув  шухляду  ногою,  підвівся,  взяв  з  ліжка  «фінку».  «Блатарі»  називали  такі  ножі  «щучками»  через  клинок,  що  формою  й  справді  нагадував  профіль  хижої  риби.  Підкинув  на  долоні,  приміряючись  до  маси,  спробував  зручність  руків’я…  Ніж  був  непоганий  –  невеликий,  зручний,  але…  Його  зручно  носити  в  чоботі,  за  халявою,  або  в  рукаві  у  закріплених  на  руці  піхвах.  Ні  того,  ні  іншого  Самарканд  не  мав.  З  жалем  покрутивши  «фінку»  в  руках,  знову  висунув  шухляду  та  вкинув  ножа  назад.  Залишається  бритва.  Носити  зручніше  та  й  безпечніше.  «Фінка»,  кастет  –  холодна  зброя,  бритва  –  гігієнічне  приладдя,  бейсбольна  бита  –  спортивний  інвентар.  Бритва  в  твердій  руці  страшніша  ножа,  один  рух  і  людина  вже  тримає  в  оберемку  свої  паруючі  кишки.  Самаркандові  довелось  бачити  якось  наслідок  «діянь»  бритви  у  твердій  руці  –  глибокий  поріз  від  вуха  до  підборіддя  і  щоку,  яка  зісковзувала  вниз,  не  бажаючи  триматися  на  кістках…
Та-а-а-к…  Тепер  –  кобуру  перевірити…  Кобура  старого  зразка,  розрахована  на  «ТТ»,  але  «Вальтер»  прийняла  вправно,  ніби  тільки  й  чекала  його…  Прийняла,  як  знемогле  у  спразі  кохання  жіноче  лоно  приймає  чоловіче  єство…  Самарканд  хмикнув…  Дивна  асоціація…  Він  любив  жінок,  як  і  кожен  чоловік.  І  зброю  любив,  бо,  певно,  всі  чоловіки  люблять  зброю,  але…  Не  так  якось,  певне…  Не  хотілося  Самаркандові  в  любові  ні  відчуття  зверхності,  ні  домінування,  не  хотілося  відчувати  жіночу  покору  та  догідливість,  свою  владу  над  жінкою…  Чого  йому  хотілося?  Чого?!  Єднання,  єдності,  злиття…  Коли  зникають  «я»  і  «ти»,  коли  існує  єдине  –  «ми»…  Коли  хочеться  бути  сильним,  щоб  захистити,  закрити  грудьми  і…  Хочеться  бути  слабким…  Якби  хто  почав  про  це  запитувати,  то  Сашко  навряд  чи  зумів  би  пояснити.  Люди  не  завжди  вміють  пояснити  всі  свої  відчуття.  Не  тому,  що  мають  малий  словниковий  запас.  Певне,  слів  таких  не  існує  зовсім…
І  зброю  він  любив…  По-особливому  любив…  Обожнював…  Зброя  теж,  як  і  кохана,  мала  стати  частиною  його,  природнім  продовженням,  єдиним  цілим…  
 Вперше  справжнього  пістолета  тримав  у  руках  років  у  п’ять,  то  був  «ТТ»,  «Тульский  Токарева».  Дід  давав.  Він  тоді  вже  не  служив  у  ментовці,  на  пенсії  був,  але  пішов  працювати  у  ВОХР*.  Звичайно,  постріляти  дід  не  дав.  Навіть  обойму  з  патронами  витяг  від  гріха  подалі,  та  Сашко  й  не  зміг  би  вистрелити  –  надто  тугий  спусковий  механізм  у  «ТТ»  для  малого  хлопчиська,  потім,  пізніше,  вже  дорослішому,  Галчин  перший  чоловік  давав  «пошмаляти»  з  «Макарова»,  «Стечкіна»…  За  інструкцією  у  тирі  військової  частини  та  ще  й  такої,  «режимної»,  де  на  бойовому  чергуванні  стоять  балістичні  ракети,  стороннім  заборонено  було  знаходитись,  але…  Що  в  тій  країні  робилось  «за  інструкцією»?
В  школі  на  стрілецький  гурток,  який  вів  новий  військовий  керівник  лейтенант  Кулак,  мало  хто  записувався.  Стріляти  хотіли  всі,  але  після  занять  потрібно  було  чистити  дрібнокаліберні  ТОЗівки**  та  навчальні  «Калаші»  із  спиляними  бойками  та  продірявленими  стволами,  тому  число  бажаючих  стріляти  різко  зменшувалось.  А  Сашко  любив…  Він  міг  годинами  розбирати,  чистити  та  змащувати  зброю.  Розбирав  та  збирав  із  зав’язаними  очима,  його  пальці  ніжно  та  впевнено  і  твердо  шукали  потрібні  кнопки,    замки,  пружини…    І  зброя,  ніби  кохана,  відповідала  йому  взаємністю  –  затвор  завжди  входив  у  затворну  раму  без  перекосів,  затворна  рама  сама  знаходила  потрібні  пази,  кулі  лягали  туди,  куди  хотів  Сашко…  
Він  знав  про  зброю  дуже  багато  –  і  про  вогнепальну  і  про  холодну:  тактико-технічні  характеристики,  переваги  й  недоліки,  але…  То  було  другорядним.  Він  знав  те,  про  що  мало  хто  навіть  здогадувався:  зброя,  так  само,  як  жінка  –  вона  або  твоя,  для  тебе,  або  –  ні…
Самарканд  звільнився  від  ременів  наплічної  кобури  і  з  жалем  подумав:  «Доведеться  в  куртці  ходити  в  спеку,  паскудно…»  Заховавши  кобуру  в  сумку,  знову  взяв  до  рук  бритву,  покрутив,  ще  раз  попробував  гостроту  леза,  розкривши.  Цього  разу  вже  обережніше…  Знову  згадав  відділену  від  кісток  обличчя  щоку    Механіка  і  плечі  мимоволі  пересмикнулися.  Це  було  два  роки  тому,  в  літньому  оздоровчому  таборі…  То  була  Самаркандова  навчальна  практика.  О-о-о!  Практика  ще  та!  Півтора  місяці  свіжого  повітря,  сонця,  води,  дівчаток,  ну  і  супутньої  романтики  –  вогнищ,  спиртного  в  непомірних  кількостях  (бо  ніхто  й  не  міряв),  пісень  під  гітару  і  нехитрої  табірної  любові…  Відпочинок,  та  ще  й  навіть  гроші  якісь  за  те  платили  –  якраз  на  сигарети  вистачало.  Чи  то  Сашко  з  Бабаєм  спеціально  той  табір  вибрали,  чи  співпало  так  просто?  Частину  табору  орендував  один  з  боксерських  клубів,  використовуючи  як  літню  тренувальну  базу.  Хтозна  чи  то  добре  було,  чи  погано?  Серед  боксерів  –  купа  знайомих  і  навіть  приятелів  –  Лисий(дивне  погонялово,  коли  в  хлопця  патли  до  пліч,  а,  може,  й  навпаки  –  саме  тому  так  і  прозвали?),  Горбатий  (ходив  увесь  час  зсутулений),  Насос  (  він  так  сопів  зламаним  носом,  що  чутно  було  за  квартал),  Механік  (просто  прізвище  в  нього  –  Гаврилов,  що  тут  ще  придумаєш,  коли  є  такий  фільм  «Кохана  жінка  механіка  Гаврилова?),  Саша  Череп  (  поширене  погонялово,  але  по-іншому  називати  власника  вуглуватої  і,  якщо  об’єктивно,  досить  потворної  голови,  язик  не  повертався).  Що  доброго  було  з  присутності  боксерів?  Та  нічого,  певне…  Що  поганого?  Та  теж,  ніби,  от  тільки…  Ну  не  любив  цього  Самарканд,  не  любив  –  коли  дівчатка-вожаті  з  вереском  втікали,  намагаючись  уникнути  нахабних  рук,  ще  більше  не  любив,  коли  вони,  зі  зблідлими  обличчями,  глухим  тихим  голосом  прохали:  «Ну  не  треба…  Ну  відпусти…»,  таки  потрапивши  в  ті  руки.  Ті  дівчатка,  які  були…  Менш  симпатичні…  Ай,  чого  там  –  страшненькі,  вони  спостерігали  за  тим  із  кривими  посмішками.  Хоч  в  якихось  ситуаціях  зовнішність  допомагала  їм.  Деякі,  як  от  Оксана  Беничка  –  самі  пхались  в  ті  обійми.  Інші  –  спочатку  верещали,  а  потім  Сашкові  здавалося,  що  вони  дивляться  на  нього  благальним  поглядом,  особливо  після  слів  котрогось  з  боксерів:  «Я  прийду  до  тебе  сьогодні  ввечері…»  Може,  насправді  й  не  було  ніяких  поглядів,  може,  то  був  лише  витвір  уяви,  може,  справді  здавалось,  але…  Він  же  бачив  ті  очі  і,  яка  різниця  чи  то  справді  так  було  чи  лише  здавалось?  Ох,  ті  очі,  ті  погляди…  Вони  бентежили,  вони  завжди  втягували  Самарканда  в  неприємні  історії.  Так,  звичайно,  можна  заспокоювати  себе  думками  на  кшталт:  «Мене  це  не  стосується!  Хто?!  Хто  вона  для  мене  –  ніхто!  Звичайна  шмара,  яких  десятки,  сотні,  тисячі…  Яке  мені  до  неї  діло?  Ніякого!  Це  навіть  не  моя  дівчина!  Хтозна  чи  справді  скоїться  щось  погане?»  Можна…  Можна  було  викинути  все  з  голови,  не  звертати  уваги,  але…  Сашко  добре  знав,  що  трапитись  може  ВСЕ,  ЩО  ЗАВГОДНО!  Може  не  трапитись,  а  може  й  трапитись…  І  поскаржитись  буде  нікому,  та  ніхто  й  не  скаржитиметься…  І  дівчат  він  шмарами  не  називав…  І…  Ну  не  міг  він,  не  міг!  Не  переносив!
О!  Самарканд  далеко  не  був  захисником  та  заступником  всіх  скривджених  та  ображених,  таким  собі  Робін  Гудом  сучасності.  Поборником  світової  справедливості.  І  Термінатором  не  був,  і  Рембо,  не  міг  «валити  поганих  хлопців  у  чорних  капелюхах  пачками»  -  трьох  одним  ударом  і  десятьох  одним  пострілом.  Та  й  сам  навряд  чи  носив  «білого  капелюха».  Чи  був  він  надміру  жорстоким?  Ні,  певне…  Не  надміру…  Не  був  ні  звіром,  ні  садистом.  Так,  бувало  –  то  якийсь  «жартівник»  за  невдалий  жарт  за  столом  отримував  виделку  в  стегно,  то  хтось  розфокусовував  зір,  намагаючись  вловити  найменший  порух  ножа,  приставленого  майже  впритул  до  ока,  траплялося  заставляти  людей  балансувати  на  межі  людської  гідності  і  таки  переступати  її…  Він  ніколи  не  робив  нічого  понад  те,  що  робили  чи  намагалися  зробити  з  ним.  То  ж  лише  від  самої  людини  залежить,  що  їй  дорожче  –  збереження  цілісності  тіла  чи  втрата  частинки  гідності…  Чи  був  Самарканд  негідником?  Певне,  так,  та  в  міру…  Як  і  саме  життя,  яке  витворяє  з  людьми  такі  викрутаси,  влаштовує  такі  перевірки…  І  не  лише  на  «слабо».  А  люди  –  вони  всі  різні.  Іноді  їм  здається,  що  вони  –  сильні,  сильніші  за  інших  лише  тому,  що  в  них  є  гроші,  влада,  зброя,  а  позбав  їх,  хоч  на  мить,  доступу  до  тих  «рятівних  соломинок»  -  і  ламаються,  мов  сірники.  Як  той  підгулявший  мент,  що  забрів  був  у  гуртожиток  до  знайомої  дівчини.  Мав  бути  на  патрулюванні  а  пішов  до  дівчини…  Йому  не  сподобалось,  як  Самарканд  ходить,  як  нахабно  розмовляє,  він  думав,  що  сильний,  бо  в  нього  балончик  «Терену»,  гумовий  кийок  і  «Макаров».  Він  думав,  що  став  Богом  над  Самаркандом,  бо  тицяв  йому  стволом  у  голову  і  тряс  кайданками,  дихаючи  в  обличчя  сумішшю  перегару  і  гнилих  зубів…  Ні,  хлопчику…  Ти,  закомплексоване  і  розумово  відстале  бидло,  приїхав  до  міста  і  став  ментом,  щоб  мати  владу  над  бомжами,  п’яними  студентами  та  дівчатками-петеушницями?  Щоб  виміщати  свої  комплекси  та  відсутність  інтелекту  на  нирках  закованих  у  кайданки  тіл  на  брудних  потрісканих  плитках  райвідділків  та  опорних  пунктів?  Але  тут  –  не  райвідділок…  Тут  Бабай  ліктем  «впечатає»  твою  позбавлену  інтелекту  голову  в  стіну  і  «рятівна  соломинка»  «Макарова»  випаде  з  руки,  тебе  підтягнуть  до  радіатора  опалення  і  прикують  до  нього  твоїми  ж  кайданками,  відбиватимуть  твої  нирки  твоїм  же  кийком.  З  тебе  зірвуть  погони  із  трьома  золотими  сержантськими  «соплями»***,  хтось  розпоре  ножем  твої  штани  разом  із  ременем  та  смугастими  трусами  і  запитуватиме,  що  тобі  краще  засунути  в  дупу  –  кийок  чи  пістолет?  О,  так,  сержанте,  спочатку  ти  погрожуватимеш.  І  тебе  знову  битимуть,  так  само  довго  і  жорстоко,  як  ти  бив  свої  жертви  в  опорному  пункті,  а  потім  ти  плакатимеш,  шмаркатимеш  на  груди  кривавими  соплями,  проситимешся  і,  зрештою,  обіс..ишся…  Тебе  відпустять  і,  навіть,  все  повернуть.  Все,  окрім  ментівської  «ксиви»****  та  кайданок…  І  нікому  ти  не  поскаржишся,  «мусоре»,  бо  півтора  десятка  чоловік  свідчитимуть  проти  тебе:  під  час  чергування…  В  нетверезому…  Погрожував  зброєю…  Намагався  згвалтувати…
А  от  будь-який  вияв  насильства,  навіть  морального,  щодо  жінок,  боляче  стискав  Самаркандове  серце…  Хтозна,  чому?  Може,  то  був  атавізм,  залишений  в  його  характері  мамою?  Хтозна…  Хтозна…
Кидатися  з  кулаками  на  дівочих  кривдників  було  безглуздо.  Навіть  дурень,  навіть  повністю  «відморожений»  зрозумів  би,  що  то  –  безглуздя.  Зітятися  з  кимось  із  боксерів  через  «шмару»,  до  якої  не  маєш  жодного  стосунку  –  протиставити  себе  всім,  от  інша  річ…  
Напівлежачи  в  тіні  на  лавці,  Самарканд  курив  після  ситного  обіду  свою  «Піл  Роху»  і,  не  без  задоволення,  подивлявся  на  довгоногу,  в  коротеньких  шортах,  худорляву  Женьку,  яка  плела  вінки  для  якоїсь  малючої  розваги.  Женька  була  вожатою  в  третьому  загоні  –  там  малюки  до  десяти  років.  Самарканд  був  вожатим  в  першому  –  вік  від  чотирнадцяти  і  старше.  Але,  крім  нього,  там  були  ще  дві  дівчинки-вожаті,  які  й  займалися  з  дітьми,  всякою,  на  Сашкову  скромну  думку,  хернею.  Його  завданням  було  обламувати  роги  особливо  борзим,  тобто  -забезпечувати  дисципліну.
А  Женька  подобалась  Самаркандові.  Подобалась,  як…  Як  яскрава  квітка  серед  зеленого  буйства  різнотрав’я,  як  полотно  писане  пензлем  котрогось  із  флорентійців,  як…  Він  не  роздягав  її  очима,  не  уявляв  ночі  кохання  з  нею,  просто  дивився  і  вона  подобалась  йому,  викликала  симпатію.
- Що,  дістали  вже  боксери?  Чіпляються?  –  раптом  запитав  у  зосередженої  на  вінку  Женьки.
- Умгу…  -  не  повертаючись,  скрушно  зітхнула  вона.
- Особливо  той,  головатий…  Нахабний  такий…  Казав,  що  вночі  прийде…  Ми  з  Валькою  сказали,  що  не  відчинимо,  так  погрожував,  що  двері  виламає.
Руда  Валька  була  Женьчиною  однокурсницею  та  подружкою.
- Умгу…  Виламає…  Череп  –  «відморозок»,  -  погодився  Самарканд,  затягуючись  вкотре.
- Ти  знаєш  його?
- Так…  Я  їх  майже  всіх  знаю.
- Звідки?  Вони  твої  друзі?  –  з  нотками  остраху  в  голосі  запитала  Женька.
- Друзі?!  –  реготнув  коротко  Самарканд.
- Ні,  швидше  –  колеги!
- Ти  теж  спортсмен?
- Ага!  В  минулому  –  майбутній!  –  Сашко  знову  засміявся.
- Як  це?  –  Женька  округлила  очі.
- Та  ніяк…  Коротше,  хочеш,  щоб  він  від  тебе  відчепився?
- Ну…  Так.
- Скажи  йому,  що  ти  –  моя  дівчина,  що  зустрічаєшся  зі  мною,  а  ввечері,  після  відбою  приходь  до  мене.  Ні…  Краще  я  до  тебе  прийду.
- В  мене  хлопець  є…
- Черепові  про  свого  хлопця  розкажеш.
- І  що  тоді?
- Нічого…  Посміється  і…  Трахне  тебе.
- А  ти?
- Дурепа  ти,  Женько…  -  Самарканд  підвівся  і  попрямував  до  будиночка.  Після  обіду  не  завадило  б  поспати  –  тиха  година  все-таки…
Після  вечері,  на  виході  з  їдальні  хтось  м’яко  торкнувся  плеча:
- Саш…  Тебе  ж  Сашею  звати?  Я  згодна…  Тільки…  Пообіцяй,  що  не  чіплятимешся…  -  Женька  потупила  очі.
- Ду…  -  почав  було  Сашко  та,  передумавши,  сказав:
- Добре.
- І…  Ще  одне…  Я  ж  не  сама…  А  Валька  як  же?
- А-а-а…Та  руда?  Я  Бабая  з  собою  візьму.
- Кого?
- Ай!  Та  все  нормально  буде,  мала!  Не  парся.
Нічна  пригода  скінчилась  так  і  не  почавшись.  Череп,  хоч  і  не  міг  «блиснути»  інтелектом,  але  жив  «по  понятіях»  і  знав,  що  відбивати  «бікс»*****  у  лохів  –  це  нормально,  а  в  «братанів»  -  западло.  Побурчавши,  що  попереджати  треба  завчасно,  він  пішов  спати  незадоволений,  але  свідомий  того,  що  не  «лажанувся»  і  вчинив  правильно.  
Бабай  був  трохи  незадоволений  –  в  нього  якраз  налагоджувався  контакт  з  напарницею-  вожатою,  але  то  таке…  Один  вечір  нічого  не  вирішував.  Женька,  зрозумівши,  що  Череп  більше  не  займатиме,  заспокоїлась  і  навіть  вже  почала  жартувати,  але  радіти  ще  боялась.  Валька  заливсисто  сміялась  із  Самаркандових  анекдотів,  а  її  руде,  майже  червоне,  волосся  розливалося  по  плечах  вогнем…  «Чому  у  всіх  рудих  така  біла  шкіра?»  -  подумав  Сашко.  Хлопця  у  Вальки  не  було…
А  за  кілька  днів  боксери  «звалили»  з  табору…  
Була  неділя,  у  таборі  –  батьківський  день.  Батьки  –  переважно  матусі,  відвідували  своїх  чад,  аби  перевірити  чи  не  вихудли  часом,  чи  на  сонечку  не  перегрілися,  чи  не  ображає  ніхто.  Самарканд  з  Бабаєм  якраз  чергували  тоді  «на  воротах»,  тобто  –  на  в’їзді  до  табору.  Домашні  котлети,  пироги,  тістечка  та  інші  смаколики,  якими  щедро  пригощали  вдячні  батьки,  вже  ставали  поперек  горла  і,  оскільки  відмови  від  пригощань  батьками  не  приймалися,  складувалися  на  купу.  Було  спекотно,  Сашко  з  сумом  поглядав  на  річкове  плесо,  до  якого  було  «два  рази  шапкою  кинути»,  як  сказав  би  Бабай.
- Сань!  Глянь,  що  то?  –  перервав  мрії  про  холодну  воду  Вітьок.
- Де?
- Он…  Там…  В  боксерів  «заваруха»  якась…
На  березі,  під  сосновим  ліском  боксери,  власне  лише  тренери,  смажили  шашлик  –  у  Механіка  був  день  народження.  До  деяких  приїхали  навіть  дружини  з  дітьми.  Що  там  могло  трапитись  такого?
- Ай,  розберуться…  Воно  тобі  треба?  –  ліниво  протягнув  Самарканд.
- Та  ні…  Нах…  не  треба,    -  в  тон  відказав  Бабай.
Спочатку  пролунав  жіночий  вереск,  потім  чоловічий  вигук  болю.  Метушня  посилилась…  Було  видно,  що  кілька  постатей,  які  з  далекої  відстані  здавалися  шаховими  фігурками,  швидко  рухаються  в  напрямку  табору.
- Бля  буду,  щось  там  не  те,  -  констатував  Бабай.
Першим,  набагато  випереджаючи  людей,  воріт  досягнув  лемент  –  стривожені  жіночі  крики,  дитячий  плач,  матюки.  Попереду  біг  Механік,  обома  руками  він  тримався  за  обличчя:  лівою  -  за  підборіддя,  правою  –  за  щоку,  поміж  пальців  юшила  кров.  Шматок  щоки  звисав,  мов  червона  ганчірка,  оголюючи  білосніжну  вилицю  та  перекриваючи  пальці.  Самарканд  здригнувся  і  відвів  погляд.  Механік  не  кричав,  він  лише  лупав  витріщеними  очима  і  ревів,  мов  поранений  у  смертельному  двобої  із  матадором  бик…
Потім  вже  з’ясувалося,  що  поряд  відпочивала  ще  одна  компанія.  Місцеві  «урки»  святкували  повернення  товариша,  який  щойно  відкинувся.  Поруч,  за  п’ять  кілометрів,  було  невелике  містечко  із  найбільшим  в  області  гранітним  кар’єром.  Основний  контингент  робітників  складався  із  достроково  звільнених  для  роботи  на  «будівництвах  народного  господарства».  Багато  з  них  залишалися  тут  назавжди.
Що  там  вже  не  поділили  між  собою  майстер  спорту  з  боксу  Гаврилов  та  безіменний  урка  –  невідомо.  Але  сталь  небезпечної  бритви  виявилась  меткішою  за  добре  поставлені  хуки…
За  кілька  годин  біля  воріт  табору  зупинилися  три  автівки  –  дві  старих  «Ауді»  і  «Беха».  З  «Бехи»  вийшов  Вернигора,  пізнавши  Бабая  із  Самаркандом,  коротко  кивнув  головою  і  попрямував  на  територію.  За  кілька  хвилин  він  повернувся  з  п’ятьма  боксерами,  серед  них  були  Насос  і  Горбатий,  інших  Сашко  не  знав.  Зупинившись  на  мить,  Вернигора  затримав  погляд  на  Сашкові  з  Вітьком,  змірявши  їх  поглядом  з  ніг  до  голови  кинув  лише:
- З  нами  поїдете.
Сперечатися  було  марно.  
Кортеж  зупинився  на  тихій  вуличці  на  околиці  міста  біля  великого,  але  занедбаного  цегляного  будинку  із  облупленою  фарбою  на  віконних  рамах  та  брудними  ганчірками  замість  фіранок.  З  прочиненого  вікна  долинали  звуки  «бенкету»  -  голосні  матюки,  дзенькіт  посуду,  хтось  занудно  тягнув  «Гоп-стоп».  Самарканд  зрозумів  –  це  блатна  «малина».
 Сонце  ще  визирало  червоним  окрайцем  з-за  дахів,  кидаючи  на  вікна  автівок  райдужні  блики,  небо  заповстували  купчасті  хмарини.  «Купчасті  хмари  –  передвісники  дощу»,  -  згадалося  Сашкові  фото  із  підручника  географії  за  п’ятий  клас.  Знайомий  звук  повернув  його  в  реальнісь  –  Вернигора  пересмикнув  затвор  «волини».  Застромивши  пістолет  за  пояс,  він  відчинив  багажник  «Бехи»,  в  глибокому  чорному  череві  лежали  бейсбольні  бити.
- Розбирайте!  –  різко  кинув  «бригадир».
Механік  був  його  близьким  другом,  а  в  недалекому  минулому  –  тренером,  тому  Вернигора  й  приїхав  на  «розбірку»  особисто.
- Так!  Слухаємо  сюди!  По  голові  не  бити  нікого  –  мені  трупи  не  потрібні.  Але  «вчимо»  так,  щоб  запам’ятали  на  все  життя  –  скільки  там  їм  відміряно.  А  кого  треба  буде  замочити  –  я  сам  замочу…
«Акція»  була  швидкою  –  за  кілька  хвилин  четверо  «бенкетувальників»  були  «оприходувані».  Хтось  лежав  у  «відключці»,  хтось  марно  намагався  зіп’ятись  хоча  б  на  чотири  кінцівки.
- Тягніть  їх  на  вулицю,  -  скомандував  Вернигора.
- Далі!  Далі  від  хати  відтягуйте!  Прямо  на  вулицю  тягніть!  Насос!  Де  Насос?!  
- Я  тут!  –  захеканий  цупкий  хлопчина  підбіг  до  ганку.
- Там  в  машині  каністра,  тягни  її  сюди.
Самарканд  здригнувся  –  невже  живцем  палитиме?  Ноги  чомусь  стали  ватними,  а  руки  почали  дрібно  тремтіти…  Але  Вернигора,  взявши  з  рук  Насоса  каністру,  зайшов  у  будинок.  За  кілька  хвилин  повернувся  і  кинув:
- В  машини,  швидко!
За  спиною  в  нього,  в  будинку  щось  глухо  гухнуло,  посипалось  скло  і  назовні  вирвались  пожадливі  язики  полум’я.  Не  знайшовши  поживи  на  цеглі,  вони  пірнули  назад  до  хати.
Машини  зупинились  біля  місцевого  ресторану.
- Гуляйте,  пацани!  За  все  заплачено!  –  бадьоро  підморгнув  «бригадир».
Сашкові  руки  все  ще  тремтіли  і  після  другої  чарки,  і  після  п’ятої,  а  потім…  Потім  він  все  пам’ятав,  як  у  тумані  –  вони  пили-гуляли  кілька  годин,  далі  –  провал  у  пам’яті,  потім  вологий  асфальт  табірної  алейки  –  мабуть,  таки  пройшов  дощ…  Потім  неслухняні  ноги  ніяк  не  хотіли  піднімати  його  на  другий  поверх  дерев’яного  будиночка…  Бабай!  Де  Бабай?!  А-а-а…  Бабай  позаду  –  так  само  важко,  ніби  на  Джомолунгму,  дереться  по  сходах…  Потім  –  нерозстелене  ліжко  і…  Все…
Йому  снились  собаки,  вони  шалено  гавкали  і  кусали  зусібіч,  а  Бабай  намагався  простягти  руку  і  витягти  його  з  того  собачого  кола.  «Саня!  Саня!»  -  кричав  він.
- Саня,  бл..дь!  Вставай!  Мусора!
Самарканд  рвучко  підвівся  і  здивовано  лупав  очима.  З  вулиці  долинав  собачий  гавкіт  і  людський  гомін.
- Саня!  «Ягуар»,  бля!  З  собаками!  Пи..да  нам!  –  майже  кричав  Бабай.
До  Самарканда  туго,  але  доходило.  Та  він  все  ще  сидів  на  ліжко  і  тряс  головою.  Двері  з  хряскотом  прочинились  і  на  порозі  з’явилася  фігура  в  камуфляжі,  балаклаві  та  з  «аксушкою»******  в  руках.
- Руки  за  голову!  На  вихід!
Куций  ствол  «аксушки»  із  розтрубом  на  кінці  дивився  прямо  в  око  Самаркандові,  принаймні,  так  йому  здалось.  А  він  подумав  чомусь  зовсім  про  інше  –  про  Вальчине  мідне  волосся  і  білосніжну  оксамитову  шкіру…  Finita  la  commedia…  
- Привіт,  пацани!  –  боєць  опустив  ствол  і  швидким  порухом  руки  стягнув  з  голови  балаклаву.
- Шлик?!  –  в  один  голос  вигукнули  Бабай  із  Сашком.
- Ти  ж  в  «Беркуті»  був…
- Перевівся…
Так,  то  був  Шлик…  Жили  рік  на  одному  поверсі  в  гуртожитку…  Випили  разом  цистерну.  Потім  він  десь  зник…
- Ось  так,  пацани…  Зустрілись…  Земля  кругла…  Руки  за  голову,  пацани  і…  На  вихід…
Лежати  обличчям  вниз  на  вологому  від  дощу  асфальті  та  ще  й  із  закладеними  за  голову  руками  –  справа  не  вельми  приємна.  Тверді  піщинки,  майже  непомітні  під  час  ходи,  боляче  тиснуть  в  щоку.  Так  боляче,  що  вже  здається,  ніби  вся  щока  затерпла  і  лише  точки  дотику  камінчиків  стали  каналами,  через  які  біль  вливається  потужним  струменем  прямо  в  центр  мозку.  Кажуть,  що  насправді  болю  не  існує,  що  то  –  продукт  діяльності  мозку,  така  собі  ілюзія.  Якщо  це  правда,  то  людський  мозок  мегаілюзіоніст,  до  якого  далеко  і  Великому  Гудіні,  і  Девіду  Коткіну,  який  взяв  собі  за  псевдо  ім’я  героя  Чарлза  Діккенса  Девід  Коперфілд.
Лежачи  на  асфальті  лише  в  майці  та  «адідасівських»  спортивних  штанях,  за  сприяння  нічної  прохолоди,  Сашко  потроху  тверезів.  Із  гавкоту  псів,  брязкання  зброї  та  крикливого  багатоголосся,  яке  раніше  здавалося  безформним  породженням  Хаосу,  він  починав  виокремлювати  окремі  фрази,  але  аналізувати  та  співставляти  почуте  й  побачене  ще  не  міг.  Та  й  що  він  бачив,  власне,  у  блідому  місячному  світлі?  Лише  берці,  багато  берців,  які  то  відривались  від  землі,  то  знову  плигали  на  неї…  Сашко,  всупереч  ситуації,  усміхнувся  –  згадався  танець  з  булочками  на  виделках  у  виконанні  Чапліна  із  фільму  «Золота  лихоманка».  Пара  берців  стрибала  до  його  голови,  застрибала  десь  за  голову,  під  ребрами  заболіло  –  вдарили.
- Встати!  –  пролунала  різка  команда.
Самарканд  підвівся.
- Це  мій,  не  боксер,  -  донеслося  з  темряви.
По  голосу  Сашко  впізнав  Михайла  Васильовича,  директора  табору.
- В  будинок!  Швидко!  –  знову  різкий  окрик.
До  Самарканда  доходило  все  ще  туго,  він  стояв  і  тупим,  порожнім  поглядом  дивився  на  фігуру  у  камуфляжі  та  краповому  береті,  зачепився  поглядом  за  погони:  «Капітан».
- Ти,  що,  оглух,  бля,  чи  тупий?  В  будинок  нах..!  Бігом,  бля!  І  спати,  не  рипатись!  Руки  опусти,  виродку!
Чи  то  ці  слова,  чи  штурхан  в  груди  остаточно  привели  Самарканда  до  тями?  Жовна  його  заходили  від  злості,  але  змовчав  і,  опустивши  таки  руки,  подерся  сходами  догори.  
Бабай  вже  був  у  кімнаті:
- Пощастило,  Самарканде,  правда?  Любить  таки  тебе  Бог…
- Який?  –  зиркнув  на  друга  Самарканд.
- Що,  який?
- Неважливо…
Сашко,  як  був,  бухнувся  на  ліжко  і  за  хвилину  вже  спав  –  день  видався  важким.  Спав  міцно,  без  сновидінь.  Вже  вранці  дізнався,  що  п’ятьох  боксерів,  які  були  на  «акції»,  забрали  «мусора»,  а  інших  вже  чекали  автобуси  –  табірний  збір  для  них  закінчився  достроково.
Потяглись  табірні  будні  –  спортзал  у  перервах  між  шестиразовим  харчуванням  та  тихою  годиною,  нічні  вогнища  з  юшкою  або  шашликом,  гітара…  Вальчине  руде  волосся,  розсипане  по  білосніжних  плечах,  її  усмішка,  яку  трішки  викривлені,  але  симетричні  верхні  різці  робили  неповторною  милою  і…  Зворушливою.  А  ще  букетики  польових  квітів,  які  Самарканд  щоранку  почав  знаходити  на  своїй  подушці.  Хто  їх  туди  клав?  Валька?  Навряд,  не  в  її  стилі  така  напівдитяча  романтика…  Самарканд  ніяк  не  міг  зловити  «винуватця»,  оскільки  вставав  найпізніше,  навіть  пізніше  дітей.
Згодом  Бабай  з  усмішкою  «просвітив»:
- Сань,  там  одна  мала  з  твого  загону  квіти  тобі  щоранку  носить.
- Яка?
- Та  не  знаю  я,  як  звати.  Чорнява  така,  з  довгим  волоссям…
- А-а-а…  Катя…  Катею  її  звати…
Самарканд  усміхнувся.  Тепер  зрозуміло  було,  чого  та  мала  крутиться  постійно  біля  нього.  Коли  Самарканд  засне  десь  на  лавочці,  лоскоче  обличчя  травинкою,  смикає  за  волосся  на  ногах,  а  потім  зі  сміхом  втікає.  Гарна  дівчинка.  Зовсім  не  схожа  на  інших  міських  дівчат  –  косметикою  не  користується,  одягається  скромно,  неговірка  така,  мовчазна.  Каті  чотирнадцять,  вона  красива  такою…  Природньою  красою,  яку  косметика  не  підкреслить,  а  лише  зіпсує…  За  кілька  років  Катя  стане  справжньою  красунею  –  це  вгадувалось  навіть  зараз.  Самарканд  знову  усміхнувся.  Гарне  дівча…
Може,  й  забулося  б  те  все,  якби  за  кілька  днів…  Була  тиха  година,  Сашко  подався  на  пляж.  Кілька  разів  пірнув,  щоб  збадьорити  розімліле  від  спеки  тіло,  потім  сів  на  березі  обсихати,  закурив.  Якийсь  шурхіт  позаду  заставив  оглянутись  –  до  нього  прямувала  Катя.
- Ти  чого  тут?  Тиха  година!  Ви  в  будиночку  маєте  бути!
- Я  посиджу  трохи  тут,  можна?
- Ай,  гаразд!  Сиди…
Вони  сиділи  й  мовчали,  він  курив…  На  дівчину  не  дивився,  але  відчував,  що  вона  його  розглядає.
- А  я  люблю  тебе,  Сашо…
Самарканд  від  несподіванки  закашлявся  і  по-дурному  перепитав:
- Що?
- Я  люблю  тебе…  -  Катя  потупила  очі.
- Ай…  Мала,  не  придумуй  дурниць!
- Поцілуй  мене.
В  Самарканда  стало  гаряче  всередині,  а  язик  і  губи  не  хотіли  слухатися.
- Катю…  Катрусю…  Я…  Я  не  можу…
- Я  некрасива?  Ти  любиш  ту  руду?  Я  бачила,  як  ви  обіймались!  
Самаркандові  чомусь  стало  ніяково.  Він  міг  би  послати  ту  малу  куди  подалі,  але…  Не  міг…  Хотілося  провалитися  крізь  землю…
- Та  нікого  я  не  люблю…  То  ми  так…  По-дружньому…
- То  поцілуй  мене!
- Катю…  Я  –  дорослий  дядько,  а  ти…  Ти  дитина  ще…  Неправильно  це…  Он…  Хлопчиків  люби…
- Я  тебе  люблю…  Скажи,  я  подобаюсь  тобі?
Прийшла  Сашкова  черга  потупити  очі:
- Так…
- Одружишся  на  мені?
- Ти  ж  дитина  ще…  -  не  в  змозі  придумати  щось  розумніше,  знову  бовкнув  Сашко.
- А  ти…  А  ти  дочекайся  мене!  Я  буду  тобі  доброю  дружиною.  Чи  з  рудою  одружишся?!  –  зухвало  зиркнула  на  нього  дівчина.
- Ні…  Я  не  одружуся  з  нею…  -  тільки  й  зміг  вичавити  із  себе  Самарканд.  
Він  сидів  зніяковілий,  знічений  і  чомусь  червоний,  як  варений  рак.  Катруся  рвучко  скочила  на  ноги  і,  сміючись,  побігла  до  будиночків.  Сашко  встиг  помітити  на  її  рожевих  щоках  краплі  сліз.  Напівдороги  дівчина  оглянулась  і  крикнула:
- Ти  дочекайся!
Сашко  охопив  потилицю  схрещеними  пальцями  і  притис  голову  до  підібганих  колін.  Рот  був  повен  слини,  яку  він  ніяк  не  міг  проковтнути  через  застряглий  у  горлі  клубок…
За  кілька  днів  зміна  закінчилась,  на  наступну  Сашко  не  залишився.  Ні  рудої  Вальки,  ні  Каті  він  більше  ніколи  не  зустрічав…

Самарканд  сидів  на  долівці,  в  правій  руці  був  «Вальтер»,  на  ліжку  лежала    бритва.  Сховавши  все  те  під  перину,  він  бухнувся  на  ліжко.  Чомусь  захотілось  заплакати.  Так  хочуть  плакати  маленькі  діти,  які  загубили  щось  і  розуміють,  що  ніколи  вже  того  не  знайдуть.


*ВОХР  –  абревіатура  від  російського  –  вневедомственная  охрана;
**ТОЗ  -  абревіатура  від  російського  –  Тульский  оружейный  завод;
***  «сопля»  -  (жаргонне),  нашивка  на  погонах  сержантського  складу;
****  «ксива»  -  (жаргонне),  документ;
*****  «бікса»  -  (жаргонне),  дівчина
*****  "аксушка"  -  автомат  АКСУ  (автомат  Калашникова  со  складывающимся  прикладом  и  укороченным  стволом)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728120
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2017


КОЛИ ЗЕМЛЯ ВТІКАЄ… (пародія)

Дякую  за  натхнення  автору  Залюблена  у  світ

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727236

[quote]Коли  земля  втікає  під  ногами,
 Підступний  холод  лізе  під  коліна,
 Тоді...  не  страшно,  що  буде  із  нами,  
А  лише  думка  -  в  чому  я  тут  винна?[/quote]

Коли  земля  втікає  під  ногами,
Підступний  холод  лізе  під  спідницю,
А,  може…  То  й  не  холод?  Бо  з  руками?
Пульсує  думка  –  Треба  ж  так  напиться???
То  ж  треба  –  намішати  тих  коктейлів?
Ну…  Трішки  пива  й  варто  б  зупинитись…
А  шлунок  проситься  накИдати  пастелі…
Чиї  ж  то  руки  лізуть  під  спідницю?
Чіпкі  й  гарячі…  Стрілчасті  панчохи
Стягнули  геть  й  нахабно  лізуть  далі,
З  бюстгальтером  затрималися  трохи…
Чиї  ж  вони?  Ах…  То  мої…  В  астралі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727323
рубрика: Поезія, Літературна пародія
дата поступления 05.04.2017


ВЕСНА

Ти  знаєш,  люба,  певне,  вже  весна  -  
Пелюстки  розкривають  первоцвіти…
А  мозок  точить  думка  навісна  –
Чому?  Чому?  Чому  мені  радіти?!

 Тікати  від  риторики  питань,
З  самим  собою  опускати  очі,
Сховати  простоту  своїх  бажань
У  відповідь  на  те  твоє:  «Що  хочеш?!»

Ти  знаєш,  люба,  справді  вже  весна
Тривожить  ніздрі,  запахом  лоскоче,  
Така  чекана,  та,  на  жаль  –  пісна,
Пісна  без  тебе,  мила.  А  ти  хочеш?

А  хочеш,  ми  ділитимем  на  двох
В  перервах  між  коханням  сигарету?
І  що  з  того,  що  десь  чортополох?
У  нас  з  тобою  інші  є  сюжети…

А  хочеш,  ми  ділитимем  завжди
І  сміх,  і  гріх,  і  децли  печалі?
А  хочеш,  скажу  –  Люба,  підожди,
Ми  ще  он  в  те  багаття  не  стрибали?

А  хочеш,  ми  розділимо  на  двох
Щось  трішки  більше,  чом  дрібнитись  ліжком?
Чи  замість  квітів  тільки  прілий  мох,
Тому  й  весна  не  тішить  анітрішки?

Ти  знаєш,  люба,  певне,  вже  весна  -  
Пелюстки  розкривають  первоцвіти…
А  в  мене  думка…  Вбога  та  пісна  –
Чому?  Чому,  кохана,  порадіти?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724766
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017


Я МІГ БИ

Химерний  картковий  будинок
Дрібним  осипається  попелом,
До  щастя  дванадцять  зупинок…
То,  може,  розважимось  покером?

Збиратимем  «флеші»  і  «стріти»*,
Робитимем  ставки  непевні…
Я  міг  би  тебе  не  зустріти
Ні  в  квітні,  ні  в  травні,  ні  в  червні.
Не  бачити  міг,  не  почути,
Я  міг  би  тебе  і  не  мати,
Якби…  Не  спромігся  відчути
Чи  шостим  чуттям,  чи  десятим…
До  щастя  –  дванадцять  зупинок,
Дві  тисячі  сорок  парсеків**,
Скінченний  потічок  хвилинок…
Далеко,  кохана,  далеко…

На  стіл  підкладатимем  фішки,
У  покер  блефуючи  з  долею…
А  знаєш,  я  йшов  би  і  пішки,
Нога  за  ногою  по  колії…


*Флеш  і  стріт  –  карткові  комбінації  в  покері.
**Парсек  -  поширена  в  астрономії  позасистемна  одиниця  виміру  довжини,  149597870700  м.  Простіше  -  150  мільярдів  кілометрів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722065
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 12

[b]  «Мокош  нитки  пряде,  в  клубок  змотує,  не  прості  нитки  -  чарівні.
З  тих  ниток  сплітається  наше  життя.  »    
(З  безкрайніх  просторів  інтернету)[/b]

Природа    подарувала  людині,  як  і  іншим  істотам,  інстинкт  самозбереження.  Але  лише  людина,  на  відміну  від  інших  живих  істот  має  здатність  абстрагуватися,  відволікатися  від  поганих  думок,  вимикати  їх.  Здавалося  б  –  на,  бери,  користуйся,  будь  щасливим  у  невіданні!  Так  ні  ж  –  чомусь,  хоч  і  потай,  крадькома,  пхаються  пальці  у  болючу  рану  і…  Починають  ворушитися  там,  провокуючи  біль,  від  якого  зсудомлює  навіть  мозок,  а  руки  повисають  безвільними  батогами.  Хочеться  кричати,  вити,  гризти  залізо,  ламаючи  зуби,  битися  в  безумстві  головою  в  бетон  –  робити  що-небудь,  щоб  лише  позбутися  того  пекельного  болю.  Ну  що  б,  здавалося  простіше  –  витягни  пальці  з  рани,  не  думай  про  неї,  забудь.  Ні!  Пхаються  пальці  далі,  перебирають  надчутливими  нервами,  мов  арфістка  струнами…  Може,  через  те  і  вигнали  нас  із  Едему?
***
Самарканд  вмів  спати  в  будь-якому  положенні  –  стоячи,  сидячи.  І  будь-де.  Ледь  торкнувшись  підголівника  заснув.  Снилося  дурне.  Товстий  барига  стояв,  обійнявши  за  тонку  талію  Тетянку  Берегову,  тицяв  у  Самарканда  пальцем  з  брудним  нігтем  і  реготав.  Його  вислі  щоки  і  друге  підборіддя  огидно  тряслись.  Берегова  теж  реготала,  картинно  закидаючи  голову  і,  демонструючи  свої  красиві  зуби.  Час  від  часу  барига  висолоплював  язика,  витріщав  очі  і  голосно  кричав:  «Бе-е-е!  Бе-е-е-е!».  Після  цього  Берегова  реготала  ще  дужче.  Потім…  Жирні  пальці  почали  ялозити  по  лобку  Берегової,  а  пальці  іншої,  мов  клубок  огидних  жирних  хробаків,  вповзли  в  розріз  блузки,  мнучи,  мов  грудочки  пластиліну,  Тетянчині  груди.  Вона  ніколи  не  носила  бюстик,  лише  майку…  «Бе-е-е-е!»  -  озирнувся  через  плече  барига.  Його  губи  і  підборіддя  заслинились,  а  Берегова  тягнулась  до  них.  Хотілося  крикнути:  «Ні!  Зупинись,  Таню!  Не  треба!».  Та  сили  крикнути  не  було.
Сашко  добре  розумів,  що  спить.  Він  чув,  як  зупиняється  і  знову  рушає  автобус,  як  входять-виходять  пасажири,  чув  обривки  розмов  і,  водночас,  спав.  Клятий  сон  все  не  відпускав  ніяк.  Аж  ось  автобусом  добряче  гецнуло  на  вибоїні  і  Сашко,  вдарившись  вилицею  об  скло,  прокинувся.  Губи  пересохли,  чоло  вкрилося  рясною  росою…
Її  чомусь  ніхто  не  називав  по  імені  –  Тетяною.  Все  Берегова  та  Берегова.  Їй  і  самій  так  було  зручніше,  певне.  Берегова  –  то  чоловікове  прізвище.  Яким  було  дівоче,  Сашко  не  знав,  бо  і  не  запитував  ніколи.
 Берегова  була  заочницею.  Якось,  під  час  перерви  між  парами,  підійшла  і  запитала:
- Ти  Самарканд?
- Так.
- Кажуть,  ти  залік  з  ТЗН*  «зробити»  можеш?
- Ну,  можу…  І  що?
- Скільки?
- Десять  баксів  викладачеві…
- А  ти  що  хочеш?
- Конкретно  зараз?  Їсти,  -  Сашко  засміявся.
- То  тебе  що,  в  кафе  зводити?  –  Берегова  явно  не  зрозуміла  жарту.  
- Ай…  Пивом  пригостиш,  от  і  все…  Або  я  тебе  пригощу.  Пиво  любиш?
- Та  так…  Не  дуже…
- А  що  любиш?
- Неважливо.
- А  звати  тебе  як?    -  Сашко  починав  нахабніти.
- А  то  вже  не  обов’язково!  –  відрізала  Берегова.
Сашко  засміявся  знову:
- От  дурепа!  Ти  ж  мені  «заліковку»  дасиш!  Я  й  сам  все  прочитаю!
Берегова  знітилась  та  ненадовго:
- Берегова.
- А  звати?
- Берегова!  Називай  так.,  не  люблю,  коли  по  імені  називають.
Самарканд  знизав  плечима:
- Берегова,  то  й  Берегова…  Гаразд,  давай  «заліковку»  і  гроші…  Зараз  я  на  кафедру  зганяю…  Чекай  тут.
- Гей,  ти!  –  крикнула  навздогін  Сашкові  Берегова,  -  Не  думай  десь  пропасти  –  знайду!
Він  повернувся  десь  за  півгодини,  простягнув  їй  «заліковку»:
- Тримай!
- Скільки  з  мене?
- Ніскільки,  гарним  дівчатам  –  безкоштовно.
- Ти  знаєш,  того…  Губу  закоти  трохи.  Ні  на  що  не  розраховуй.
- Та  я  й  не  розраховую…
- То  скільки?
- Ніскільки,  -  Самарканд  підсмикнув  правий  куточок  вуст  в  кривій  посмішці,  розвернувся  й  пішов.
- Не  шукай  мене,  нічого  не  буде!  –  крикнула  навздогін  Берегова.
«А  я  й  не  збирався,  -  подумав  Сашко,  крокуючи  весело,  -  Хоча  і  справді,  красива  дівчина…».
Вони  зустрілись  за  кілька  днів,  хоча  зустрічі  ніхто  з  них  і  не  очікував.  Може,  й  випадковою  була  та  зустріч,  хтозна…  Але  кажуть,  що  всі  випадковості  закономірні.  Заочники  збиралися  святкувати  закінчення  сесії.  Сашко  мав  там  багато  знайомих  -  хтось  вчився  з  ним  раніше,  з  кимось  був  знайомий  поза  навчанням,  з  кимось  познайомився…  Кілька  приятелів  запросили  на  святкування  і  його.  Не  дуже  хотілося,  але  не  відмовився.  Не  з  чемності  –  зайнятись  просто  було  нічим.  В  тій  групі  була  й  Берегова.  Ні,  вони  не  розмовляли.  Не  привітались  навіть.  Самарканд  кинув:  «Привіт!»,  підійшовши  до  зграйки  хлопців  та  дівчат,  хтось  і  відказав  –  знайомі  й  незнайомі,  Берегова  промовчала,  лише  ковзнула  по  Сашкові  байдужим  поглядом  зелених  очей.  Якась  дівчинка,  староста,  певне,  збирала  гроші  на  святкування,  вони  сперечались,  де  святкуватимуть.  Самарканд  у  суперечку  не  втручався  –  тицьнув  мовчки  «касирові»  кілька  купюр,  свою  частку  і  сів  осторонь  на  лавку,  закурив.  Заочники  ніяк  не  могли  обрати  кафе.  Дівчатка,  звичайно,  хотіли  якесь  попристойніше,  хлопчики  –  подешевше,  щоб  побільше  зекономити  на  випивку.  Сашкові  було  все  одно,  куди  йти,  але  дискусія  затягувалась  і  він  не  витримав:
- На  Карнавальний  підіть!  Там  –  пляж,  парк…  І  посидіти  на  свіжому  повітрі  можна,  і  скупатися…  І  грошей  зекономите  на  бухло.
- І  на  презервативи…  -  додав  уже  тихіше.
- А  менти?  –  запитав  хтось  із  хлопців.
- А  що  менти?  Менти  тебе  і  під  кафешкою  пов’язати  можуть,  якщо  на  стіни  мочитимешся,  -  Самарканда  ця  тривала  дискусія  вже  починала  напрягати.
Ідея  святкування  на  Карнавальному  сподобалась  майже  всім,  кому  не  сподобалась  –  нічого  не  міг  вдіяти.
Карнавальний  –  то  острів,  який  ще  іноді  називали  Островом  закоханих.  Чому  саме  так  Сашко  не  знав.  Острів  достатньо  великий  –  гектарів  вісім,  там  була  зона  відпочинку.  Вранці  та  вдень  там  тусувались  в  основному  матусі  з  дітьми,  а  ввечері  –  молодь.
Зустрілись  на  набережній  о  сімнадцятій,  коли  спала  спека.  Святкування  –  як  і  більшість  таких  святкувань.  Пластиковий  посуд,  горілка,  вино,  пиво,  пару  пляшок  бренді  та  шампанського,  кілька  покривал,  завбачливо  прихоплених  дівчатками.  В  якості  «стола»  Самарканд  порадив  купити  целофановий  «намет»,  такий,  якими  користуються  фарбувальники  автівок  –  недорого  і  викидати  потім  не  жаль.  І  бренді  з  «шампусиком»  він  вважав    марним  витрачанням  грошей,  бо,  зазвичай,  через  півгодини  застілля  вже  все  одно  було,  що  пити…  Для  тих,  хто  пив,  а  для  тих,  хто  не  пив  –  тим  паче  все  одно.
Крики,  гамір,  сміх…  У  Самарканда  це  чомусь  не  викликало  нічого,  крім  роздратування.  Пити  теж  особливо  не  хотілося.  Розказав  кілька  анекдотів,  «штовхнув»  кілька  тостів  і  відійшов  убік,  розпалювати  багаття.  Так  і  сидів,  обернувшись  спиною  до  гамірної  компанії,  колупав  палицею  головешки  в  багатті,  курив  і  ліниво  потягував  «Славутич».  Позаду  шелепнула  трава.
- Капець!
Сашко  озирнувся  на  голос  –  то  була  Берегова.
- Капець!  –  повторила  вона.  П’яною  не  була,  але  відчувалось,  що  випила.
Сашко  не  відповів  ніяк  на  той  «Капець!»,  бо  й  не  до  нього,  ніби,  зверталась.
- Ну  не  капець?!  От  де  мені  попісяти?
- Он…  За  кущ  відійди.
- А  ти…  Не  підглядатимеш?
Самарканд  лише  мовчки  знизав  плечима.  За  кілька  хвилин  Берегова  присіла  біля  нього,  зіщулившись:
- Х-хо-олодно…
Дійсно,  на  зміну  денній  спеці  прийшла  прохолода,  помножена  на  вологість,  якою  тягнуло  від  води.  Берегова  була  одягнена  в  тонесеньку  білу  блузку,  яка  не  те  що  мало  зігрівала,  а  ще  й,  торкаючись  тіла,  заставляла  здригатись.
Так  само  мовчки  Самарканд  зняв  світлу  джинсову  куртку  і  простягнув  Береговій.  Вона  одягнула.  
- А  ти  чого  сам  тут  сидиш?  Там  дівчата  вільні  є.
- Та  так…  Не  хочу…  А  ти?  Йшла  б  до  гурту…
- А  куди  ти  мене  ще  пошлеш?  Не  хочу…
Сашко  скосив  на  неї  погляд  –  великі  зелені  очі,  ну,  може,  не  такі  вже  й  великі,  може,  то  ефект  макіяжу,  але  все  ж…  Прямий  вузький  ніс  із  чутливими  ніздрями,  які  зараз  ледь  помітно  посмикувались,  чуттєві,  різко  окреслені  губи,  високі  вилиці,  контури  обличчя,  ніби  мальовані  різкими  штрихами  олівця  –  вони  були  трішки  вуглуватими,  але  це  не  псувало  її,  навпаки  –  пасувало  їй.  Обличчя  загалом  худорляве,  вона  й  сама  була  худорлявою,  з  тонкою  талією  і  широкими  міцними  стегнами…  Не  надто  широкими.  Сашко  зараз  не  бачив  стегон  Берегової,  але  пам’ятав  це  ще  відтоді,  з  першого  разу.  В  нього  була  добра  пам’ять  і…  Йому  подобались  дівчата  з  широкими  стегнами.  І  вона  йому  подобалась.  Вона  була  красивою,  надто  красивою…  Для  нього…  В  горлі  пересохло,  стало  важко  ковтати  слину  та  й  слини  не  було,  серце  шалено  калатало.  Сам  не  усвідомлюючи,  що  робить,  Самарканд  схопив  Берегову  за  плечі  і  припав  до  її  вуст.  Вона  не  противилась,  губи  були  гарячими  і  солодкими,  з  присмаком  стиглої  черешні.  Коли  вони  вже  лежали  на  траві,  Тетяна  раптом  відсахнулась  і  промовила  рівним  спокійним  голосом:
- Ти  тільки  не  подумай…  Це  не  тому,  що  я  випила…  -  і,  обійнявши  Самарканда  за  шию,  стала  жадібно  цілувати…
Її  тіло  пахло  чомусь  молоком  -  так  пахнуть  немовлята,  принаймні,  так  здалось  Сашкові,  у  майже  цілковитій  темряві,  яку  лизали  лише  відблиски  дотліваючого  багаття,  він  бачив  білизну  її  шкіри,  відчував  її  м’якість  і  пружність.  В  неї  практично  не  було  грудей,  вона  була  майже  «плоскою»,  але  й  це  їй  пасувало  і  збуджувало  Самарканда  до  неймовірності.  Берегова  була  навіженою.  Час  від  часу  вона  стогнала:
- Потягни  мене  за  волосся…  Ще…  Дужче…
Вони  так  і  заснули  на  траві,  на  Самаркандовій  куртці.  Їх  ніхто  не  гукав,  не  шукав,  нікому  до  них  не  було  справи  –  немає,  то  й  немає.  Прокинулись  від  холоду.  Куртка  була  в  зелених  плямах  від  трави,  Тетянчина  блузка  –  теж.  
Вона  жила  на  околиці  міста,  в  районі  Східного  вокзалу.  Самарканд  зловив  таксі,  провів  до  під’їзду,  але  там  Берегова  його  зупинила:
- Додому  не  запрошу,  там  –  мама,  мала  і…  Чоловік…  Зараз  і  так  вислуховуватиму.
Перехопивши  здивований  Сашків  погляд,  додала:
- Ну,  я  так…  Напівзаміжня…  Офіційно  не  розлучились,  але  він  до  мене  нічого  не  має…  Живе  просто  з  нами  тимчасово,  так  вже  вийшло…  Та  все  одно,  мені  зараз  скандалів  і  бійок  не  треба…  Я  стомилась…  Так  що  йди,  Сашо,  додому…  Зустрінемось  ще,  я  знайду  тебе…  -  Берегова  вперше  за  весь  час  усміхнулась.
Вони  зустрічались  два-три  рази  на  тиждень  -  кіно,  дискотеки,  прогулянкові  катери,  кафе,  ліжко…  Скільки  то  тривало?  Місяць?  Ні,  здається  два…Берегова  мала  восьмирічну  дівчинку,  а  їй  самій  було  двадцять  вісім.  Вона  була  старшою  за  Сашка  на  кілька  років…
В  те  кафе  вони  зайшли  випадково  -  Риба  захотів  пива.  З  порога  він  озирнувся  на  Самарканда  з  Бабаєм  і  кинув,  примружившись:
- Сань!  А  он  Танька  твоя  сидить  з  чмирем  якимось.
Так,  то  була  вона.  Сашко  підійшов  –  ноги  були,  як  ватяні,  пальці  ледь-ледь  тремтіли.  Привітався,  вибачився.
- Тань,  на  пару  слів…  Поговорити  треба.
- Гаразд…  Я  швидко,  -  кинула  Берегова  супутникові.
Вже  на  вулиці  Сашко  запитав:
- Це  хто?
- Ніхто.
- Хто  це?!
- Яка  тобі  різниця?
- Як  це  яка?!
- А  так.  Саш,  не  влаштовуй  сцен.  Ти  мені  не  чоловік,  я  тобі  не  дружина.
- Пішли  звідси.
- Са-шо!  Зас-по-кой-ся!  –  по  складах  проказала  Берегова.
- Я  спокійний!  –  кинув  Самарканд,  хоча  спокоєм  там  і  не  пахло.
- От  і  вислухай  спокійно.  Я  приходжу  до  тебе?  Приходжу.  Я  сплю  з  тобою?  Сплю.  Тобі  погано?  Чого  ти  ще  хочеш?  Чого  тобі  ще  треба?  Що  тобі  не  подобається?
- Хто  це?
- Та  що  тебе  заклинило:  «Хто  та  хто?».  Тебе  це  не  стосується.  
- Тань.  Ми  зараз  йдемо  звідси.
- Ти  йдеш,  а  я  залишаюсь.  А,  якщо  й  піду,  то  не  з  тобою.  Я  завтра  до  тебе  прийду.
- Не  треба.
- Не  треба,  то  й  не  треба,  -  пхикнула  Берегова,  -  Знаєш,  Сашо…  Я  з  тобою  навіть  підбори  високі  одягти  не  могла,  бо  збоку  скидалося  б  на  те,  що  матуся  синочка  вигулює.
Мабуть,  то  мало  бути  контрольним  пострілом,  та  Самарканд  лише  криво  усміхнувся.  Береговаа  розвернулась  і  бадьорими  кроками  попрямувала  до  дверей,  цокаючи  високими  тонкими  «шпильками».  Пропустивши  її  в  дверях,  на  вулицю  визирнув  Бабай:
- Сань,  ми  там  пива  взяли…  Давай!
- Я  не  буду…  Додому  йду…
Самарканда  ніби  переїхав  коток.  Не  хотілося  нічого.  Впасти  на  ліжко  і  дивитися  в  стелю  –  ось  межа  мрій.  Так  він  і  зробив.  Тільки  в  стелю  не  дивився,  лежав,  зарившись  обличчям  в  подушку  і  закусивши  наволочку.  Не  плакав,  але  сльози  бігли  мимоволі.  «Чого  треба?  Вона  запитувала,  чого  мені  треба?  А  треба  небагато  –  любити  мене  одного,  бути  вірною  мені,  усміхатися  лише  мені,  спати  лише  зі  мною!  Хіба  це  так  багато?  Чому?  Чому,  бля,  так?  Чому  тим,  хто  подобається  мені,  я  не  потрібен?  І  чому  мене  не  цікавлять  ті,  кому  подобаюсь  я?  Невже  то  так  важко,  бути  для  мене  одного?»
В  двері  хтось  постукав,  Сашко  мовчав  –  не  хотілося  нікого  бачити.  Знову  постукали,  потім  незамкнені  двері  рипнули  і  хтось  торкнувся  Сашкового  плеча.  Михась…
- Привіт,  Сань!  Спиш?  А  я  тут…  Пляшка  є,  а  випити  немає  з  ким…  Мене  Валька  кинула…
Михась  стояв  з  літровою  пляшкою  «Кайзера»  в  руці  і  з  чудною  усмішкою  на  веснянкуватому  обличчі.  Самарканд  голосно  розреготався.  Ще  не  зовсім  заспокоївшись.  Обійняв  Михася  за  плечі:
- Пробач,  брате,  то  я  не  з  тебе…  Так,  з  життя…  Давай,  вип’ємо…
Випивка  –  не  дуже  певний,  але  найдоступніший  засіб  для  зняття  стресу  та  позбавлення  душевних  мук.  Доступний  засіб,  але  нетривкий  і  ненадійний,  з  «побічними  ефектами»,  прямо  протилежними  бажаному.
Вони  пили  вдвох  два  дні,  пили,  як  то  кажуть,  «по  чорному».  На  третій  до  них  приєднався  Риба.  Чи  на  четвертий?  
Теорія  запою  до  болю  смішна  і  до  сміху  болюча.  В  усіх  сенсах.  Спочатку  п’єш,  бо  тебе  болить  душа,  потім  душа  вже  не  болить  або  болить  менше,  але  розламується  голова.  Знову  п’єш,  голова  вже  не  болить,  але  повертається  душевний  біль,  рясно  скроплений  пекучими  п’яними  сльозами.  І  так  –  по  колу…  Чи  по  спіралі?  Бо,  врешті,  біль  вичавлюється  злістю,  ненавистю  до  світу,  в  якому  ти  виявився  чужим  і  непотрібним.  Саме  існування  того  світу  доводить  до  сказу.  Бо  це  страшенний  оксюморон  –  ти  і  той  світ.  Така  вона  –  теорія  запою.  І  практика  теж.
Якщо  людина  п’є  кілька  днів  підряд,  то,  врешті,  приходить  та  мить,  коли  спиртне  втрачає  смак  і  сенс.  Воно  стає  просто  рідиною.  Рідиною,  яка  вже  не  п’янить,  а  лише  допомагає  зібрати  докупи  розпорошені  думки.  І  вони,  думки,  стають  такими  чіткими,  ніби  чорний  ієрогліф  на  білосніжному  шовковому  тлі.  В  такої  людини  відсутні  зовнішні  ознаки  сп’яніння  –  не  порушена  мова,  не  порушена  координація  рухів.  Тільки  очі…  Далекі  й  порожні…  Той  погляд  дивиться  крізь  речі  та  людей…  Той  погляд  бачить  лише  оксюморон  –  ти  і  обридлий  світ,  взаємовиключні  поняття.  І  думки…  Думки  шалено  працюють  в  одному  напрямку  –  як  знайти  логіку  в  алогізмові,  як  поєднати  непоєднуване  або…  Яку  частину  непоєднуваного  знищити?
Риба  з  Крайслером  пішли  за  пивом,  бо  «горілка  без  пива  –  гроші  на  вітер».  Самарканд  напівлежав  на  ліжку  і  бавився,  випускаючи  кільця  диму.  У  двері  постукали.
- Відчинено!
- Привіт,  Саш!  Капець,  як  накурили,  святкуєте  щось?  –  гостя  кивнула  на  стіл  із  початою  пляшкою  горілки  і  закускою.
То  була  Анжелка,  другокурсниця.  Колись  жили  на  одному  поверсі,  а  потім  її  десь  переселили.
- Та  ні…  Так  просто  випиваємо…
- Ти  що,  сам?
- Та  ні…  Риба  з  Михасем  за  пивом  пішли…  А  ти  чого  хотіла?
- В  тебе  листя  лаврове  є?  Хоча…  Навряд…
- Чому  б  то  навряд?  Подивись  он  у  шафці…  Жестянка  така  червона,  «Спеції»  написано…  Знайшла?
- Так,  є.  Мені  пару  листочків…
- Та  бери  хоч  все…
Раптом  Самаркандові  очі  засвітились  недобрим  чорним  вогником:
- Вип’єш  зі  мною?
Він  знав,  що  Анжелка  не  відмовиться.  Ні,  вона  не  була  п’яницею,  не  мала  пристрасті  до  міцних  напоїв,  але  ніколи  не  відмовлялась.  Ні  щодо  випивки  ні,  як  подейкували,  щодо  іншого.  Щодо  випивки  Самарканд  знав  з  досвіду  попереднього  спілкування  з  Анжелою,  а  щодо  іншого…  Ось  він  зараз  і  перевірить…
Він  мов  у  воду  дивився.  Анжелка  погодилась  випити,  сказала  лише:
- Трішки  тільки,  бо  я  спішу…
- Гаразд…  Трішки.  То  й  трішки…
Випили  раз,  вдруге…
- Закуриш?  –  Сашко  кинув  на  стіл  пачку  «Лакі».
Анжела  взяла  сигарету,  підкурила  від  простягненої  запальнички  і  зі  смаком  затягнулась:
- Я  кидаю  взагалі-то.
- Кидай…
Поки  курили,  Самарканд  розглядав  її  не  криючись,  нахабно,  може,  й  цинічно.  Та  Анжела  ніби  й  не  помічала  того  погляду.
Невисока,  плечиста,  але  й  стегнами  Бог  не  обділив,  руки,  певне,  чіпкі  і  міцні.  Вона  не  була  товстою,  швидше  –  ширококостою.  Обличчя  грубувате,  але  досить  симпатичне.  Про  таких  ще  кажуть  –  «пацан  у  спідниці».
- Ну…  Я  піду  певне,  Саш?
- Давай  ще  по  одній?
- Гаразд.  Тільки  по  одній  і  все.
- Умгу…
Випивши,  Самарканд  підвівся  з-за  столу,  підійшов  до  дверей  і  клацнув  замком.
- Ти  чого?  –  витріщилась  на  нього  Анжела.
- Нічого…  -  Сашко  усміхався  правим  куточком  вуст.
- Відчини!
- Ні…
- Відчини,  сказала!  Мені  йти  треба!
- Роздягайся…
- Що-о-о?  Що  ти  сказав?
- Роздягайся,  -  повторив  Сашко.
- Випусти  мене!  Випусти,  бо  гірше  буде!  
- Раніше,  кажуть,  ти  зговірливішою  була…
- Не  було  ніякого  раніше!  Не  було,  зрозумів?!  Випусти,  бо  чоловікові  скажу!
- Якому  нахрін  чоловікові?
- Я  заміж  вийшла!
- Коли?!
-  Тиждень  тому!  Мене  чоловік  в  кімнаті  чекає!
Самарканд  реготнув:
- Чоловік  чекає,  а  ти,  типу,  за  листям  до  мене  прийшла  лавровим  і  пити  зі  мною  сіла?  Ти,  типу,  не  знала,  для  чого  я  тебе  запросив?
Анжела  вже  не  кричала,  але  повторила  так  само  твердо:
- Відімкни  двері  і  я  нікому  нічого  не  розкажу.
Сашко  знову  хихикнув:
- А  що  ти  можеш  розказати?
- Що  ти  чіплявся  до  мене.
- Кому?!  Чоловікові?  Це  не  той  дохляк,  з  яким  ти  за  ручку  ходиш?  Та  пох..  він  мені!  
Самарканд  обійняв  Анжелу  за  талію,  притягнув  до  себе  і…  Отримав  дзінкого  ляпаса.  Ні,  ляпас  не  протверезив  його,  але…  В  грудях  щось  боляче  ворухнулось.  Може,  й  не  дуже  боляче,  але  якось  так,  що  того  ворушіння  зовсім  не  хотілося.  В  голові  майнула  нечітка,  несформована  думка,  що  те  ворушіння  в  грудях  це  і  є  те,  чого  він  намагався  позбутися.
Самаркандова  рука  відпустила  Анжелчину  талію,  правиця  мимоволі  стислась  в  кулак  і  піднялась  на  рівень  плеча…  Чи  Анжелиного  обличчя.  Вона  інстинктивно  відсахнулась,  та  удар  був  націлений  в  стінку.
- Вали  звідси,  дурепо!  –  закричав  Самарканд  і,  відімкнувши  двері,  виштовхав  Анжелу  в  коридор.
Пити  вже  не  хотілося  –  спиртне  вичерпало  свій  ресурс  антидепресанта.  Накочувала  хвиля  нестримної  люті.  Люті  до  світу  і  його  складових.  Агресію  потрібно  було  вихлюпнути…
Хтозна,  з  чого  воно  почалося?  Здається,  Самарканд  побився  з  друзями  об  заклад,  що  зможе  винести  двері  головою,  та  не  свої  ж  виносити?  Двері  він  таки  виніс…  А  далі  пригадувались  лише  окремі  епізоди  –  ще  одні  вибиті  двері,  чиїсь  розбиті  губи,  носи…  Якийсь  хлопець,  певно,  надивившись  фільмів  із  циклу  «Золотий  вік  кунг-фу»,  стає  в  чудернацькі  стійки,  широкими  розмашистими  рухами  креслить  руками  в  повітрі  якісь  фігури,  Риба  з  усмішкою  «зрізає»  «майстра  кунг-фу»  добре  поставленим  правим  хуком,  той  падає,  розбризкуючи  кров  із  поламаного  носа  по  брудних  панелях,  фарбованих  зеленою  фарбою…  Відчиняються  двері  якоїсь  кімнати,  господар  рвучко  розвертається  на  порозі…  Чому?  Навіщо?  Він  встигає  зробити  лише  один  крок,  бо  Михась,  вчепившись  за  верхню  частину  дверної  лутки,  б’є  його  ногами  в  спину…  Той  падає,  перекидаючи  стіл…
Чим  все  скінчилось,  коли  і  як  –  хто  його  знає?  Прокинувся  Сашко  в  себе  в  кімнаті,  в  своєму  ліжку.  Тіло  боліло,  мов  після  виснажливого  тренування,  кисті  рук  були  в  подряпинах  та  із  збитими  фалангами.  На  сусідньому  ліжку,  не  роздягнувшись,  спали  Крайслер  з  Рибою.
- Ри-и-ибо…  Ми-и-ихо…  Вставайте,  пішли  пива  вип’ємо,  -  простогнав  Самарканд.
- Але  тільки  пива  і  все…  Ну  його  нафіг…  Дах  вчора  порвало  остаточно…
Вже  вийшовши  на  вулицю,  Сашко  побачив,  що  на  зустріч  йде  Анжелка,  тримаючись  за  руку  довготелесого  худорлявого  дрища.  Захотілось  провалитися  крізь  землю,  забитися  в  якусь  шпаринку,  заховатися…  Ну  що,  що  йому  та  дівка  із  сумнівною  репутацією?!  Чому  руки  так  затремтіли?!  Чому  ноги  стали  ватяними?!  Чому  всередині  грудей  випікає  все    безжальним  вогнем?!  Ех…  Відмотати  б  плівку  назад…  Відмотати…  І  що?!  Куди  відмотувати?!  У  вчорашній  вечір?  В  той  день,  коли  рахунки  з  життям  звести  намагався?!  В  шкільні  роки?  Чи…  Чи  мотати  до  моменту  народження?  Впертися  рученятами  і  ноженятами  синювато-червоними  в  стінки  маминого  лона  і  не  вибиратися  у  цей  світ.  Сидіти  вічно  в  теплі  та  затишку  утроби.  Чи…  Просто…  Захлинутись  навколоплідними  водами…  А  тоді…  Нехай  тоді  лікарі  видирають  звідти  своїми  щипцями  та  гачками…  Нехай  рвуть  мертву  плоть…
Анжела  подивилась  йому  прямо  в  вічі  сповненим  презирства  поглядом,  кинула,  ледь  розтуливши  міцно  стиснуті  губи:
- Привіт,  Сашо!
- Сашо!  Ну  от  що  ти  наробив?!  Я  ж  просила!  Ну  от  чому  ти  ніколи  не  можеш  по  нормальному?!
Самарканд  стрепенувся  і  розплющив  очі  –  він  був  в  автобусі.  На  сидінні  поруч  молода  матуся  вичитувала  синочкові,  який  забруднив  шоколадкою  сорочечку.

*ТЗН  –  технічні  засоби  навчання

Далі  буде.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720797
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 11

[b]  «Її  образ  водночас  і  страхітливий,  і  прикриває  від  зла  всякого,  хто  шукає  Бога.  Її  не  можна  однозначно  назвати  ні  поганою,  ні  хорошою.  Але,  точно  можна  сказати,  що  її  образ  первісно  не  пов'язаний  з  поклонінням  смерті  і  вихвалянням  людських  жертвоприношень.  Переінакшене  тлумачення  її  символізму  стало  благодатним  грунтом  для  виникнення  свого  роду  сатанинських  релігійних  течій.  Природно,  що  з  кожного  образу  можна  взяти  те,  що  вигідно  для  конкретної  людини  або  групи  людей».
(  https://indiada.ru/religia/kali-boginya-smerti  )  [/b]
 
Ось  і  Підгайне.  Автобус,  поволі  перевалюючись  на  вибитих  в  асфальті  ямах,  завертав  на  автостанцію.  Підгайне…  Якби  Сашко  був  романтиком  невиправним  чи  поетом,  то  назвав  би  його  містом  босоногого  дитинства.  А  так…  Ну  яке  ж  босоніжжя?  Шортики,  сандалики,  пальтечка,  валяночки.  Він  жив  тут  з  батьками  майже  до  шести  років.  Відвідував  дитячий  садок  номер  два,  міг  би  піти  до  школи  номер  чотири,  та  батьки  переїхали  до  сусіднього  району,  в  село,  батькові  знайшлась  інша,  краща  робота…
Пасажири,  струшуючи  залишки  сонливості  в  прохолодний  ранок,  залишали  салон.  Підвівся  й  Сашко.  Зістрибнувши  зі  сходинки,  одразу  попрямував  на  стоянку  таксі.  Ще  дорогою  він  почув  від  пасажирів,  що  міські  рейси  кілька  місяців,  як  скасували,  а  йти  кілометрів  п’ять-шість  пішки  було  западло.  
Підгайне…  Місто  дитинства  і…  Юлька  тут  живе.  З  татом  –  колишнім  прапорщиком,  який  перебивається  зараз  випадковими  підробітками.  Певне  і  зараз  із  старшим  сином,  Юльчиним  братом  в  Москві.  Літо  зараз,  якраз  сезон.  З  мамою  –  колишнім  бухгалтером,  а  зараз  –  реалізатором  в  чиїсь  «палатці»  на  продуктовому  ринку.  Сісти  он  в  того  бежевого  «жигулика»  і  сказати:  «Енгельса,  10,  брате…».  Там,  на  Енгельса,  майже  поряд  з  Юльчиним  будинком  –  маленький  базарчик.  Букет  взяти,  шампанського,  цукерків…  І  що  він  скаже?  Мамі?  Мамі  Самарканд  міг  з  порога  тицьнути  букет  і  випалити  в  обличчя:  «Я  –  Ваш  зять!»  Глузду  вистачило  б.  І  нахабства.  Юльці  він  що  скаже?  Вибач,  мовляв,  мала,  так  сталось,  я  раптово  передумав.  Думав-думав  і…  передумав?  А  потім?  Що  потім?  
Самарканд  різко  стукнув  по  даху  чорної    «шістки»,  розбудивши  водія,  що  дрімав  на  кермі:
- Вільний?
- Умгу…  Ти  перший  сьогодні…  Куди?
- Хмельницького,  до  старої  міліції  і…  По  дорозі  на  базар  біля  «Супутника»  поверни  на  хвилину,  куплю  дещо.
Базар,  чи,  як  казали  місцеві  –  базарчик,  щоб  відрізнити  його  від  Великого  базару,  не  зважаючи  на  досить  таки  ранній  час,  вирував.  На  базарах  Самарканд  почувався,  мов  риба  у  воді.  Скільки  він  перебачив  їх  за  останні  кілька  років?  Великих,  малих,  гігантських,  як  у  Хмельницькому  чи  Чернівцях.  Блукаючи  ними  він,  здається,  зрозумів,  чому  в  розмовній  мові  ніяк  не  хотіло  приживатись  офіційне  –  ринок.  Ринок  передбачає  щось  впорядковане,  а  східне  «базар»  більше  пасувало  тим  гамірним  торговищам.  Сашко  з  усмішкою  згадав,  як  колись  прочитав  Рибі  та  Бабаєві  цілу  лекцію  стосовно  етимології  слова  «базар».  Що  походить  воно  не  з  тюркських  мов  і  не  з  арабської,  як  багато  хто  помилково  думає,  а  з  фарсі.  І  якщо…  Що  там  мало  бути  після  «якщо»  так  ніхто  й  не  почув.  Бо  Риба  кинув  напівжартівливо:  «Саш,  не  розумникуй…  Тюрки,  араби  –  це  ще  терпимо.  А  з  фарсі  –  перебір.  Он,  за  людьми  дивись  краще…».
   Петляючи  між  лабіринтами  наметів  та  яток,  Сашко  швидко  купив  необхідне:  дві  пляшки  «Белого  аиста»,  салямі,  шинки,  кілька  лимонів.  На  виході  з  базару  призупинився,  глянув  через  плече  на  панельну  п’ятиповерхівку  з  номером  10  на  стіні  і  пірнув  у  черево  чорної  шістки.
«Прости,  Юлько…  Не  вийшло  в  нас…  Та  й  не  вийшло  б,  мабуть,  ніколи…  Не  такий  тобі  потрібен,  не  така,  певне,  мені…    Хто  я?  Звичайний  «бик»,  а  «бики»,  як  відомо,  довго  не  живуть…
- Хто  ти?!  –  Риба  майже  кричав.
- Хто  ти  такий,  щоб  він  «впрягався»  за  тебе?!  Ти  –  «бик»,  звичайний  «бик»,  а  «бики»  не  живуть  довго!  Нах…  вона  тобі  була  та  дівка?!  Чого  ти  поліз?!  Ну  чого  тебе  завжди  кортить  кудись  влізти?  Ти  –  Супергерой,  так?  Бетмен,  бля,  х..їв!  Ти  що,  знав  ту  шмару?!
- Ні,  не  знав…  Так,  бачив,  здається  пару  разів  в  університеті…
- То  якого  ти  «вписався»  за  неї?!  Бля-а-а-а…  Сань,  то  ж  –  Козачка  племінник,  ти  ж  йому,  с..ці,  носа  зламав…  -  Риба  потроху  заспокоювався.
Але  вже  закипав  Самарканд:
- Якого  хера,  кажеш?!  І…  Вона  –  не  шмара!  А  якби  то  твоя  Юлька  була?!  Теж  було  не  лізти?!  Нехай  би  тягнув  її  в  машину,  нехай  би  трахав  у  всі  щілини?!  Х..лі  там,  з  неї  не  убуде,  правда  ж?!
- Ти,  бля,  думай,  що  городиш!
Крайслер  підвівся  і  поклав  руку  на  Рибине  плече:
- Олежко,  схолонь…  Все  правильно  Санька  зробив.  І  я  так  зробив  би,  і  ти,  і  Бабай…  
Риба  закурив.  Нервово  затягуючись,  дивився  у  вікно…  Бабай  мовчки  наповнив  склянки,  випили…
- Я  ж  не  кажу,  що  неправильно,  -  Олег  говорив  уже  зовсім  спокійно.
- Влип,  бля…  Влип  по  самі  помідори…  Чого  ти  сам  туди  попхався,  в  той  кабак,  ну  чого?  Чого  ти,  коли  вип’єш,  «відмороженим»  таким  стаєш?  Чого  тоді  тобі  все  пох…  ?  –  чи  то  до  Самарканда  звертаючись,  чи  просто  розмірковуючи  вголос,  скоромовкою  випалював  він.
- Хто  б  казав?  –  реготнув  Бабай.
Зареготали  всі,  навіть  понурий  Самарканд.  
Риба  хлюпнув  трохи  в  склянку,  випив,  не  закушуючи…
- Коротше…  Розклад  такий…  Той…  Ушльопок  малий,  він  не  знає  тебе…  Але  вони  знайдуть…  Не  стопудово,  що  знайдуть,  але  землю  під  собою  ритимуть.  Я  з  пациками  перетер  –  з  Насосом,  Горбатим,  Яцеком…  Коротше…  Вони  і…  Ну…  Ще  чоловіка  два  підтягну…  Але…  Пацани…  Нас  порвуть  всіх…  Це  ж  Козачок.  Там  «стволів»  неміряно…
- А  в  нас?  –  Бабай  витяг  з-за  пояса  дідівську  нагородну  «Беретту  М1934»,  яку  часто  тягав  із  собою.
- Ти,  бля,  патрони  до  нього  купи  спочатку!  -  засміявся  Крайслер.
Знову  кухня  наповнилась  реготом.  Коли  замовкли,  Бабай  запитав:
- Олеж,  а,  пам’ятаєш,  тоді,  коли  на  нас  київські  наїхали?  Чи  тоді,  коли  Муфлон  Козачкових  «биків»  «відмаслав»?  Вернигора  тоді  людей  «припрягав»…
- Де  твій  Вернигора?  В  Києві,  в  СІЗО…  А  малий…  Що  його  малий?  Він  Козачка  с..ить.  Та  й  хто  ми  йому  такі?  То  ми  з  Володькою  за  одним  столом  бухали,  і  то…  Коротше…  Самарканд  живе  пару  днів  у  мене,  а  там  побачимо…  
- Пацани!  –  обізвався  Самарканд.
 -  Вибачте,  що  через  мене  «напряги»  такі…
- Та  ладно…  -  Риба  обійняв  друга  за  шию.
- Нормально  все…
Звільнившись  з  обіймів,  Сашко  обвів  поглядом  присутніх:
- Валити  треба  з  міста…
- Умгу…  Всім  і…  Поодинці,  -  зітхнув  Бабай.
Крайслер  скрушно  зітхнув:
- В  мене  бабла  майже  нема…  Я  позавчора  в  карти  програвся…
Бабай  забув,  що  сидить  на  табуреті,  а  не  на  стільці  і,  бажаючи  відхилитись  на  спинку,  гучно  гепнувся  на  підлогу,  встаючи  під  гучний  регіт,  оплески  та  підколки,  він  сказав  з  усмішкою,  але  цілком  серйозно:
- Кинемо,  що  в  кого  є  і  розділимо  порівну.
- Лади  тоді,  ночуйте  в  мене,  мама  в  Суми  поїхала  все  одно…  Пити  є  що,  закуски  –  повний  холодильник…  Хтозна,  коли  ще  так  посидимо,  -  запропонував  Риба.
- А  ти,  Сань,  додому  не  їдь,  зарийся  поглибше…
Вони  ще  глибоко  за  північ  сиділи  за  столом,  випивали,  курили,  Самарканд  бринькав  щось  на  гітарі…  Знову  пили,  обіймалися,  впираючись  лобами,  сміялись.  Було  ніби  й  весело.  Тільки  чогось  не  вистачало,  дрібнички  якоїсь,  але…  Надважливої  дрібнички,  без  якої  все  ставало  натягнутим,  мов  сталева  гітарна  струна  і…  Водночас  поламано-покрученим,  як  недбало  кинута  ганчір’яна  лялька.  Щось,  невидиме  людському  оку,  непомітно  торкнулося  чола  кожного  своїми  прохолодними  вустами,  а  стомлена    норна  Верданді  з  полегшенням  передала  пряжу  їхньої  долі  в  руки  норни  Скульд*.  Скульд  –  молода  й  недосвідчена,  хтозна  чи  не  обірве  вона  нитку,  не  допрявши?
 Бабай  дістав  колоду  карт  і  вони  з  Рибою  сіли  «розписувати»  партію  в  «деберц»**,  Михась  Крайслер,  відкинувшись  спиною  до  стіни  думав  про  щось  своє,  мабуть,  про  Лілю,  студентку  з  третього  курсу  філфаку,  уваги  якої  добивався  без  особливих  успіхів  уже  місяці  три,  усміхався…  Сашко,  непевними  вже  пальцями  перебирав  гітарні  струни,  плутав  акорди,  вириваючи  із  натягнутої  сталі  «ре  мінор».  Він  переводив  погляд  з  одного  друга  на  іншого,  згадував,  за  яких  обставин  познайомились…  Як  стали  друзями-нерозлийвода…  Бабай,  озирнувшись  через  плече,  підморгнув.  Не  сумуй,  мовляв…
Високий,  плечистий,  з  коротко  стриженими  чорнющими  вусами,  він  був  схожим  на  осетина.  Віталик  все  робив  з  усмішкою  –  любив,  ненавидів  і…  навіть  сумував  –  все  з  усмішкою.  Віталик…  Його  всі  вперто  називали  Вітьком.  Настільки  вперто,  що  вже  й  сам  звик  до  того.  У  Вітька  були  пухкі,  мов  у  дівчинки,  губи,  в  очах  грали  веселі  бісики.  Збоку  він  здавався  таким  собі  щиросердим  лінивим  добряком.  Не  одного  те  перше  враження  ввело  в  оману…
Риба…  Єдиний  з  компанії  місцевий.  Риба  виріс  на  Харківській.  Харківська  –  це  не  просто  вулиця.  Це  цілий  масив  вуличок  та  провулків,  що  прилягали  до  неї.  Харківська  –  не  лише  найдовша  вулиця  в  місті,  це,  насамперед,  боксерська  школа.  Одна  з  найкращих  в  Україні.  Кожен  третій  хлопчик  з  Харківської  займався  боксом.  Мабуть  тому,  що  зайнятись  більше  було  нічим.  Тут,  в  місцевій  ДЮСШ  №2***  починали  свій  шлях  чемпіони  України,  Європи  і  навіть  один  інтерконтинентальний  чемпіон.  Харківська  –  «вотчина»  однієї  з  найпотужніших  в  місті  «бригад».  Довгі  й  тонкі  Рибині  пальці  могли  б  тримати  смичок  чи  грайливо  торкатись  клавіш  фортепіано,  але…  Музична  школа  була  далеко,  а  ДЮСШ  №2  –  поряд.  Правда,  через  кілька  років,  постійні  струси  мозку  далися  взнаки  –  в  Олега  погіршився  зір  і  про  чемпіонство  можна  було  забути.  А  окуляри  пасували  йому…
Обличчя  рудого  Михася  було  геть  вкрите  ластовинням,  яке,  втім,  не  псувало  його.  Якби  Михась  був  актором,  то  мав  би  амплуа  простакуватого  сільського  хлопака  –  такий  типаж  обличчя.  Воно  було…  Про  такі  кажуть  –  «типове  рязанське  обличчя».  Крайслер  був  добрим  другом,  щирим,  може,  й  занадто.  Він  був  з  тих  людей,  які,  не  задумуючись,  мовчки  знімають  із  себе  сорочку,  щоб  віддати  замерзлому  другові.  В  чомусь  наївний,  йому  не  дуже  щастило  з  дівчатами,  через  що  часто  ставав  об’єктом  незлих  дружніх  жартів…
Добре,  коли  тобі  двадцять  «з  хвостиком».  Тоді  здається,  що  життя  нескінченне.  А  смерті  немає,  бо  в  тебе,  мов  у  кота  –  дев’ять  життів,  бо  здоров’я  в  тебе  –  неміряно,  бо  заживає  все,  як  на  собаці.  А  весь  світ  і  все,  що  є  в  ньому  –  існує  лише  для  тебе.  І  вони  брали,  хапали  жменями,  пропускали  крізь  пальці,  підкидали  своє  життя  пригорщами  догори,  тішачись  із  того,  як  яскраві  краплі,  поволі  гаснучими  зірочками  феєрверку,  падають  вниз…
- Приїхали,  командире!  –  голос  таксиста  висмикнув  Самарканда  з  дрімоти.
- Приїхали,  кажу…  Стара  міліція…
Розрахувавшись,  Сашко  вийшов  з  машини  і  попрямував  до  знайомого  двору.  «Паркан  поміняли»,  -  відмітив  подумки.  Будинок  був  одноповерховий,  старої,  ще  дореволюційної  забудови,  на  чотири  квартири  з  окремим  входом  для  кожної…  Галка  сиділа  на  сходинці  із  сигаретою  між  пальцями  лівої  руки  та  банкою  пива  у  правиці.  Помітивши  Сашка,  піднялась,  усміхнувшись  і,  з  розпростертими  обіймами  кинулась  до  нього:
- Сашка!  Саша!  
В  кротких  проміжках  між  обіймами  та  поцілунками  в  щоки  Сашко  не  міг  вставити  й  слова,  щоб  відповісти  хоч  на  одне  із  зливи  питань:
- Як  ти?  Чого  не  заїжджав  так  давно?  Як  мама,  тато,  як  Світланка?
Врешті,  сестрин  запал  пригас  і  Сашко  зміг  хоч  щось  сказати:
- Та  не  знаю  я,  Галь…  Сам  вдома  давно  не  був,  не  бачив  я  їх…  Я  в  бабці  зараз,  в  селі.
- Як  вона  там?  Як  завжди,  бурчить?  Та  нормально…  Бурчить,  але…  Хіба  звикати?
- Та  так…  Нам  багато  до  чого  не  звикати,  Саш,  -  Галка  всміхнулась,  -  Голодний?  Пішли…  Я  зараз  зварганю  щось,  поснідаємо.
- На  ось,  візьми,  -  Самарканд  простяг  пакунок.
- Та  ну…  Для  чого  ти?  Все  ж  є…
- Ай…  Не  прийду  ж  я  з  порожніми  руками.  А…  Толік  вдома?
- Спить…  А  що?
- Справа  в  мене  до  нього.
Галка  вмить  посерйознішала:
- В  тебе  проблеми,  Саш?  Толя  може  допомогти?
- Та  ну,  які  в  мене  проблеми?  –  Самарканд  натягнуто  усміхнувся.
- А  що  ж  за  справи  тоді?
- Потім,  Галь,  потім…
- Ну-ну…  Не  хочеш  сестричці  розказати…  Я  запам’ятаю…  -  Галка  вдавано  надула  соковиті  губи,  -  Гаразд,  потім,  то  й  потім.  Пішли.
Толік  був  третім  чи  четвертим  чоловіком  Галки.  З  першим,  офіцером-ракетником,  старшим  за  неї  на  десять  років  вона  прожила  років  шість,  народила  двох  дітей,  а  потім…  Чергування  в  офіцерів  довгі  і  часті.  Хто  там  з  них  загуляв,  Самарканд  особливо  не  вникав.  Хоча  думалось,  що  таки  Галка.  Розлучились  вони  без  особливих  скандалів,  Сашко  підтримував  стосунки  з  обома  –  йому  то  що  до  їх  сімейних  проблем?  Потім  у  Галки  був  Славік-далекобійник,  теж  нормальний  мужик.  Потім  –  ще  хтось,  кого  Сашко  не  дуже  й  пам’ятав.  А  роки  півтора-два  тому  в  Галчиному  житті  з’явився  Толік,  злодій-рецидивіст.  Який  мав  за  плечима  дві  «ходки»  і  «погонялово»  Тарган.  Він  і  справді  чимось  нагадував  таргана.  Якби  Сашка  хтось  запитав,  чим,  то  він,  певне,  не  спромігся  б  відповісти  чим  саме.  Але  нутром  відчував,  що  погонялово  було  підібране  вдало.  
Ще  з  порога  Галка  крикнула:
- Толя!  Вставай,  до  мене  братик  приїхав.
Зі  спальну  почулося  нерозбірливе  бурмотіння,  потім  висунулась  голова  із  закуйовдженим  волоссям:
- А-а-а…  Это  ты,  Саш…  Привет!  –  Толік  простягнув  Самаркандові  руку  із  синіми  від  «наколок»  пальцями.
- Привіт!
- Ща,  подожди…  Оденусь…
І  груди  і  спина  Толіка  були  вкриті  татуюваннями  –  церква  з  двома  куполами,  чорт,  який  грає  на  гітарі,  напівоголена  дівиця,  ще  якісь  хитросплетіння  синього  на  білому…  Значення  деяких  татуювань  Сашко  розумів,  деяких  –  ні,  але  особливо  тим  не  переймався.  Так,  серед  його  знайомих  було  достатньо  таких  «сидільців»,  воно  й  не  дивно,  як  для  країни,  де  кожен  п’ятий  хоч  раз  «сидів».  Але    злодійські  «закони»  Самарканда  обходили  мало.  Звичайно,  і  в  нього  був  якийсь  «кодекс  честі»,  як,  певне,  і  в  кожної  людини.  То  була  складна  та  сумбурна  суміш  пацанських  «понятій»  та  власних  переконань  щодо  «правильно-неправильно»,  «добро-зло»,  але…    У  світі  ще,  певне,  з  часів  неандертальців  панував  один  закон  –  хто  в  певний  момент  і  в  певному  місці  сильніший  –  того  й  правда,  хто  меткіший,  в  кого  міцніші  м’язи,  в  кого  є  кийок,  ніж,  кастет,  «ствол»  –  в  того  більше  намист  із  черепашок,  в  кого  більше  намист  із  черепашок  –  в  того  найкращі  самки.  Людство  тисячі  років  придумувало  способи  замаскувати  свої  тваринні  прагнення  –  мораль,  релігія,  ідеологія…  Від  кого  ховались?  Самі  від  себе?  
Сніданок  через  розмови  про  те  та  про  се  затягнувся.
- Галка  говорит  у  тебя  базар  ко  мне?  –  Толік  допитливо  примружив  око.
- Та  є  базар,  є…
- И  чё?  Наехал  кто?  Рамсы  попутал?  Так  мы  разрулим…
- Та  ні…  Нормально  все,  -  Самарканд  вирішив  таки  не  говорити  про  суть  своїх  проблем.
Тарган  був  козирним  фраєром  –  не  найнижча  каста  у  злодійській  ієрархії,  але…  Рівень  «розбірок»  трохи  не  той.  
- Толь,  мені  «ствол»  потрібен.
- «Волына»?
- Умгу…
- На  кой  те  «волына»?  –  Тарган  бридливо  скривився,  він  був  «щипачем»  -  кишеньковим  злодієм,  потім  займався  шахрайством  і  зброї,  навіть  холодної,  цурався.
- Та-а-а…  Часи  стрьомні  зараз.  Коротше  –  скільки?
- Ща,  погодь…  Я  спрошу,  -  він  встав  з-за  столу  і  попрямував  до  виходу  з  кухні.
На  порозі  озирнувся:
- Только  ты  это…  Не  бухай  больше…  Вечером  выпьем,  а  счас  со  мной  поедешь  –  поможешь.  Мне  тут  один  барыга  лавэ  должен.  Ты  -  мне,  я  –  тебе!  –  і  голосно  засміявся,  блиснувши  білозубо.
- А,  да…  «Ствол»-то  какой  хотел?
- В  ідеалі  –  «Вальтер»…  Або  –  «ТТ»,  а  так  –  що  буде.
- Поглядим.
Кілька  хвилин  Тарган  розмовляв  по  телефону,  когось  в  чомусь  переконуючи  своїм  гнусавим  голосом,  потім  повернувся:
- Будет  тебе  «Вальтер».  Триста  «бакинских».  Бабло  есть?
- Є.
- Ну,  чё?  Поехали?
- Поїхали.
Білосніжна  «сімка»  спритно  петляла  кривими  вуличками  та  провулками  «приватного  сектора».  Біля  зелених  гратчастих  воріт  зупинилась.  Чолов’яга  років  сорока,  який  поливав  із  шланга  квіти,  побачивши  гостей,  закрутився  дзигою  і  швидко,  як  на  свою  комплекцію,  метнувся  до  хати.
- «Челнок».    Взял  в  долг  на  товар  две  штуки,  вовремя  не  отдал.  Я  его  на  «счётчик»  посадил,  -  пояснював  на  ходу  Тарган.
Підійшовши  до  замкнених  дверей,  він  почав  гамселити  в  них  руками  і  ногами,  примовляючи  награно-ніжно:
- Лёха!  Лёшенька-а-а!  Открыва-а-ай!  
За  кілька  десятків  секунд  тон  різко  змінився:
-  Выходи,  бля,  фаршмак  козлиный!  Выходи  или  дверь  вынесу!  
Двері,  несподівано  навіть  для  самого  Таргана,  прочинилися  і,  одразу  ж  причинивши  їх  за  собою,  на  вулицю  вислизнула  повнувата  фарбована  блондинка  з  яскравим  макіяжем.
- А  Льоші  нема,  -  її  очі    щиро  і  здивовано  кліпали.
- Да  ладно…  Я  видел  его,  -  Толік  криво  посміхнувся,  хоча  очі  його  залишались  холодними,  ніби  в  удава    Каа,  коли  той  розмовляв  з  бандар-логами.
- Эх,  Лёх-Лёха,  мне  без  тебя  так  плохо,  -  проспівав  Тарган  своїм  гнусавим  голосом.
- Что  ж  ты,  Лёха,  бабу  свою  не  жалеешь?!
Десь  в  глибині  будинку  рипнули  двері  і  за  кілька  секунд  на  порозі  стояв  понурий  господар  будинку.
Рясний  піт  вкривав  його  бліде  огрядне  обличчя.  Очі  безладно  метушились,  втікаючи  від  поглядів  гостей.
- Ось…  -    тремтяча  рука  простягала  Тарганові  кілька  зелених  купюр.
- Чё  это?
- Гроші…  Тут  не  всі…  Немає  зараз.
- Да  я  вижу,  что  не  все.  Это  проценты  по  «счётчику».  Хороший  ты  пацан,  Лёш.  И  потому  я  подожду.
Барига  вже  потроху  заспокоювався,  руки,  губи  та  друге  підборіддя  перестали  тремтіти.
- В  дом  зайди!  –  гаркнув  до  його  дружини  Толік.
Їй  не  треба  було  повторювати  двічі.  Самарканд,  який  впродовж  всієї  розмови  мовчки  стояв  осторонь,  схрестивши  на  грудях  руки,  добре  розумів,  для  чого  Толік  взяв  його  із  собою.  А  той  продовжував.
- Что  ж  ты,  сука,  нычковался  от  меня?  Обманывать  нехорошо,  Алёшенька,  мама  не  научила  в  детстве?  Мы  научим…  Саш!
Самарканд  не  понтувався  довго,  подумав  тільки:  «Добре,  що  випив  зранку…».  Сильний  мае-гері  зі  стрибка,  спрямований  баризі  в  груди,  відкинув  того  назад.  Він  перечепився  і  простягся  на  сходах.  Прикриваючи  обличчя  руками.  Та  Самарканд  і  не  збирався  бити  в  обличчя,  саданув  кілька  разів  в  район  печінки  не  досить  сильно.
- Хватит!  –  зупинив  його  Толік,-  Поехали!
Дорогою  Самарканд,  відвернувшись,  дивився  у  вікно,  його  нудило  і  страшенно  хотілося  блювати.  Йому  був  огидний  Толік,  йому  був  огидний  той,  спливаючий  жиром,  барига  з  брудними  нігтями,  йому  було  огидно  від  тих  ударів  у  м’яке,  мов  лантух  із  г..ном,  тіло.  Сашко  розумів,  що  при  нагоді  той  барига  із  задоволенням  найняв  би  зо  троє  відморозків,  а  сам  з  усмішкою  дивився,  як  вони  гамселять  його,  Самарканда  та  ще  й  потирав  би  свої  товсті  спітнілі  долоньки  з  брудними  нігтями.  Стало  зовсім  нестерпно.
- Толя,  зупини…
Тарган  подивився  здивовано,  але  пригальмував.  Самарканд  прочинив  дверку  і  його  шлунок  вивернуло.
- Говорил  же  –  не  пей.  Это  от  жары,  -  констатував  Толік.
- Певне,  -  погодився  Сашко,  витираючи  рушником  губи.
Обід  якось  непомітно  перейшов  у  вечерю,  пили  пиво,  курили.  Галка  із  Сашком  згадували  якісь  епізоди  з  дитинства,  Толік  в  розмову  майже  не  втручався,  перебирав  ліниво  гітарні  струни  та  мугикав  якісь  «блатняки»,  пиво  ще  було  та  сигарети  скінчились.    
Кому  спала  на  думку  та  ідея  піти  «стріляти»  сигарети  в  перехожих?  Та  і  які  перехожі  по  півночі?  Хоча…  Були.  По  голосах  можна  було  впізнати,  що  йдуть  якійсь  малолітки,  кілька  хлопців  та  дівчат.
- Хлопчики,  ви  постійте  тут,  а  я  піду  запитаю.  Мені  швидше  дадуть,  бо  я  –  дівчинка,  -  Галка  старалась  виразно  вимовити  кожне  слово,  як  то  роблять  п’яні,  намагаючись  здатися  тверезими.
Виходило  поганенько,  слова  вилітали  рваними  жмаканими  клаптями.  Галка,  похитуючись,  попрямувала  назустріч  голосам  та  сигаретним  вогникам.  Що  вона  запитала  Сашко  не  чув,  почув  лише  відповідь:
- Сигарету?!  А  відсмоктати  в  мене  ти  не  хочеш,  хвойдо?!  Пацани!  Та  це  ж  та  хвойда!
Об’єктивно  воно,  певне,  так  і  було  –  Галка  була  хвойдою,  але…  Вона  була  Самаркандовою  сестрою,  хоч  і  двоюрідною.  
Скільки  їх  було  Сашко  не  бачив.  Більше,  ніж  здавалося  спочатку.  Першого  він  вдарив  головою  в  обличчя,  одразу  збивши  з  ніг,  а  далі  гамселив  руками  і  ногами  врізнобіч  –  промахнутися  було  важко.  То  були  пацани  з  «Бункера»,  підліткової  «шобли».  Діти,  а  особливо  підлітки  –  істоти  жорстокі.  Може,  тому,  що  ще  не  усвідомили,  не  встигли  усвідомити  цінність  людського  життя,  може,  в  силу  свого  егоїзму,  може…  Та  багато  тих  «може»…
Бив  Самарканд,  били  його.  Били,  дряпали,  намагалися  душити.  Ось  він  «осідлав»  когось  і  місить  кулаками  обличчя,  ось  його  віддирають  від  жертви,  намагаються  повалити  на  землю,  тріщить  футболка,  розриваючись  навпіл.  Бійка,  раптово  почавшись,  так  само  раптово  стихла.  Малолітки  розбіглись  врізнобіч.  Лише  один,  впійманий  Толіком,  понуро  опустивши  голову,  вибачається  перед  Галкою.  Подряпини  на  шиї  сильно  пекли,  Сашко  торкнувся  болючого  місця  рукою  і  відчув  під  пальцями  м’якеньку  бахрому  порваного  епідермісу.  Щось  було  не  так.  Що?  Що  не  так?  Ланцюг!  На  шиї  не  було  ланцюга!
- Де  мій  ланцюг,  с..ка?!  –  Самарканд  відштовхнув  переляканого  довготелесого  хлопця  в  груди.
Хлопчина  сторопіло  дивився  на  нього  і  без  того  переляканим  поглядом.  За  кілька  ударів  Сашко  повалив  колишнього  «сміливця»  на  землю  і,  продовжуючи  бити  його  ногами,  кричав:  «Де  ланцюг?!  Де,  бл..дь,  мій  ланцюг?!  То  хто  хвойда?!  Хто?!  Хто,  бл..дь,  відсмоктувати  буде?!».  Самаркандові  «рвало  дах»,  Галці  з  Толіком  ледве  вдалось  вгамувати  його.  
Толік  спав.  Сашко  з  Галкою  сиділи  на  кухні.  Його  синці  та  подряпини  були  вже  замазані  зеленкою  та  заклеєні  пластирем.  Дивом  не  розірваний,  а  просто  розстебнутий  ланцюжок  лежав  на  столі.  Сестра,  пригорнувши  коротко  стрижену  Самаркадову  голову  до  своїх  грудей,  гладила  колючий  «їжачок»:
- Мій  лицар…  За  сестричку  заступився…
Галчина  рука  зупинилась:
- Тільки  знаєш,  Саш,  а  він  правий,  той  за..ранець  –  я  хвойда,  таки  хвойда…  Тільки…-  Галка  на  мить  замовкла,  -  Тільки  по-іншому  вже  не  буде.
Сашкове  вухо  залоскотало  щось  гаряче,  він  відсторонився  від  сестри  і  глянув  на  неї  –  по  Галчиних  щоках  текли  сльози.  Вона  відкоркувала  пляшку,  вихлюпнула  в  склянку  залишки  горілки  і  випила,  не  закушуючи.  Зловивши  Самаркандів  погляд,  відвернулась:
- Іди  спати,  малий,  а  я…  Приберу  тут…
Сідаючи  в  автобус,  знову  напівпорожній,  Самарканд  випадково  зачепив  сумкою  двері.  Глухо  брякнуло.  Там  лежав  «Вальтер  38»  із  затертим  номером  і  запасна  обойма  до  нього.  
Страшенно  боліла  голова  і  хотілося  спати.

*норни  –  богині  долі  в  скандинавській  міфології,  Верданді  –  теперішнє,  Скульд  –  майбутнє.
**деберц  –  картярська  гра,  зазвичай  гра  ведеться  на  гроші.
***ДЮСШ  –  дитячо-юнацька  спортивна  школа

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719794
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2017


Не рими, не строфи, не образи…

Вдячний  Ліні  Ланській,  яка  мимоволі  "підштовхнула"  до  написання.

Не  рими,  не  строфи,  не  образи  -
Екран  із  примарними  тінями,
Розмиті,  ледь  вгадані  обриси...
ПишУ  не  константами  -  змінними.
Пишу  арабесками,  стразами
На  небі,  землі,  на  папері...
ЗізнАння  постали  орбрАзами
І  шкрябають  присмерком  в  двері.
Я  вічний  в  відтИнку  скінченності,
У  замкнутім  кругові  часу
І  кроки  тверді...  у  непевності,
І  руки  закручені  пасом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718701
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 10

[b]«Мокош  (Мокоша)  —  богиня  материнства,  милосердя,  щастя  і  нещастя»
[/b]
Сашко  не  вечеряв.  Вилив  нас  себе  відро  теплої,  нагрітої  сонцем  води,  витерся.
 Випивши  чаю  з  м’яти,  звів  на  Марфу  очі:
- Автобус  на  райцентр  о  котрій?
- Що?  Їдеш  уже?
- До  Галки  хочу  з’їздити  на  пару  днів…
Галка,  Галина  тобто,  була  двоюрідною  Сашковою  сестрою.  Жила  в  Підгайному,  досить  великому  місті,  такому  собі  промисловому  центрі  обласного  значення  –  кілька  заводів,  швейна  фабрика,  шість  шкіл,  тридцять  тисяч  жителів.  Дід  з  бабою  залишили  Галці  двокімнатну  квартиру  (сирітка,  без  батька  росте,  жалко)  і  перебралися  в  село,  в  хату  бабиної  покійної  сестри,  в  батьківську,  власне,  для  баби  хату.
Сашко  не  пам’ятав,  щоб  Галка  працювала  десь  хоч  один  день  із  свого  життя.  То  мати  вділяла  їй  із  зарплати,  то  дід  із  своєї  чималої  ментівсько-офіцерської  пенсії.  Батька  Галчиного  Самарканд  не  бачив  ніколи,  та  із  випадково  почутих  обривків  розмов,  знав,  що  згинув  той  десь  на  «зоні»  чи  то  від  чиєїсь  заточки,  чи  то  від  туберкульозу.  Загалом  про  нього  згадували  рідко,  при  Сашкові  –  тим  паче,  навіть  Галка.  Вона,  старша  на  десять  років  за  Самарканда,  була  красивою  жінкою.  Але  красивою  такою,  особливою,  «бл..дською»  красою.  Ні,  все  в  ній  було  до  ладу  –  висока,  струнка,  з  гарною,  незважаючи  на  двійко  народжених  дітей,  фігурою.  Риси  обличчя  були  майже  класично  правильними,  хіба  що  ніс  з  невеликою  горбинкою  від  давнього  перелому  трішки  псував  її.  О,  той  перелом…  Іноді  Галка  жартома  дорікала  Самаркандові  за  нього:
- Ех,  Сашику!  Якби  не  ти,  то  й  ніс  у  мене  цілим  був  би!
Сашкові  тоді  було  чотири  роки,  їй,  відповідно  –  чотирнадцять.  Було  спекотне  літо,  вони  їхали  в  переповненому  людьми,  мов  бочка  оселедцями,  автобусі.  Сашків  тато,  посперечавшись  трохи,  таки  «видворив»  із  переднього  сидіння,  із  «Місць  для  пасажирів  з  дітьми  та  інвалідів»  двох  крикливих  тітоньок  із  якимись  клунками  і  посадив  туди  доньку  Світлану  і  племінницю  Галку.  Сашка  вони  по  черзі  тримали  на  руках.  Коли  автобус  раптово  втратив  керування  і  серед  пасажирів  почалась  паніка,  малого  тоді  якраз  тримала  Галка.  Вона  й  сама  не  зрозуміла,  для  чого  тоді  запхала  його  під  сидіння?
 Коли,  ревучи  від  напруги,  та,  випускаючи  в  повітря  клуби  сизого  диму  з  різким  запахом  недопаленого  бензину,  стогнучи,  мов  стомлений  гіпопотам,  «ЛАЗ»  таки  видряпався  на  горб…  Щось  голосно  хруснуло,  водій  випалив  гучну  тираду  незрозумілих  Сашкові  слів,  а  автобус…  Автобус,  переваливши  через  отой  верблюжий  горб,  помчав  назустріч  молоковозу,  по-діагоналі,  на  зустрічку.  Це  ж  треба,  щоб  одночасно  і  гальма  відмовили  і  керування?  Може,  це  сталося  тому,  що  в  автобусі  був  Сашко?  Хтозна,  хтозна…  Так  Марфа  сказала  б…  Ставши  дорослішим,  він  уже  звик  до  того,  що  з  ним  траплялись  речі,  до  яких  інші  й  додуматись  не  могли…  Та  то  вже  було  колись,  згодом,  а  тоді  Галка  просто  розсунула  коліна  і  малий  Сашко  ковзнув  під  сидіння.  Удар  був  мабуть  не  таким  вже  й  сильним  –  бите  скло,  подряпини.  Найважча  травма  була  в  Галки  –  від  удару  в  металеву  трубу  вона  зламала  ніс.  От  тобі  й  «Місця  для  пасажирів  з  дітьми  та  інвалідів»…
Про  Галку  Самарканд  думав,  прихиливши  щоку  до  вологого  та  прохолодного  автобусного  вікна.  На  світанку  завжди  прохолодно…  П’ята  ранку…  Може,  воно  не  так  уже  й  прохолодно,  але  для  Сашка  –  так.  Ніби  виправдовуючи  своє  південне  «погонялово»,  він  дуже  любив  тепло,  обожнював  спеку,  все  повторював:  «Плюс  сорок  завжди  краще,  ніж  мінус  два».  Самарканд  щулився  від  холоду,  намагався  стиснутися  в  клубочок,  щоб  хоч  якось  зберегти  тепло  тіла.  Пасажирів  було  небагато  –  чоловік  десять.  Врешті  двері  зачинились  і  автобус,  смикнувшись,  подріботів  бруківкою.  Сашкова  голова  відбивала  такт,  стукаючи  по  склу.  Боляче  не  було.  Так…  Колискова…  «Трам-там-там…  Трам-тара-рам-там-там…»
…  «Трам-там-там…  Трам-тара-рам-там-там…»…  Самарканд  схопився  з  ліжка  –  ні,  таки  не  здалося,  не  наснилося,  в  двері  хтось  тихенько,  але  настирливо  стукав.  Глянув  на  флуоресцентний  циферблат  –  друга  п’ятнадцять.
- Якого  там  принесло  посеред  ночі?  –  не  одягаючись,  ступив  босоніж  в  кросівки.
- Та  хто  там,  бля?!  –  замок  тихо  клацнув,  на  порозі  стояла  Юлька,  мала  першокурсниця  з  сусіднього  блоку.  Вона  була  в  шльопанцях,  нічнушці,  заплакана  і  дрібно  тремтіла.  В  розрізі  нічнушки  звабливо  біліли  напівсфери  грудей.  Їх  не  було  видно  повністю,  та  уява  послужливо  домальовувала  непобачене.  Самаркандів  рот  наповнився  слиною,  внизу  живота  занило.  Ніздрі  мимоволі  роздулись,  вдихаючи  запах  дівочого  тіла.
- Чого  тобі,  мала?  –  запитав,  судомно  ковтаючи?
- Там…  Там  хлопці…  Троє…  Двері  вибили…  Чіпляються…  Я  втекла…
Дійсно,  десь  за  стінкою  чувся  дівочий  вереск,  хтось  голосно  матюкався…  Грюкіт  меблів…
- Заходь!  –  Самарканд  за  руку  засмикнув  Юльку  до  кімнати  і  штовхнув  на  ліжко.  Вона  перелякано  звела  на  нього  очі  і  розкрила  рот,  щоб  голосно  заверещати.  Сашко  затис  ій  правицею  рот  і  притиснув  усім  тілом  до  ліжка,  одразу  відчувши  теплу  м’якість  грудей.  Внизу  занило  ще  дужче  і…  В  ту  ж  мить  в  долоню  вп’ялись  гострі  зубенята,  а  Юлька  почала  дико  гамселити  ногами  повітря,  зрідка  потрапляючи  коліньми  Самаркандові  по  ребрах  і  в  міжніжжя.  Не  так,  щоб  боляче,  але  досить  відчутно.  Він  гарячково  зашепотів  їй  на  вухо:
- Не  кричи,  дурепо!  Я  нічого  тобі  не  зроблю!  Просто  замовкни,  щоб  ніхто  не  чув,  що  ти  тут!  Я  вийду  зараз…  Тебе  замкну.  Не  відчиняй  нікому.  Чула?!  Ні-ко-му!
Юлька  швидко  закивала  головою.  А  потім:
- Сашо,  не  йди…  Я  боюсь…  Їх  там  троє…  Давай  тут  посидимо?
- Не  сци,  мала…  Все  добре  буде.  Я  –  безсмертний,  як  Конрад  Мак-Лауд,  -  усміхнувся  Самарканд,  натягуючи  треники.  
- Не  йди…  -  очі  дивились  благально.
- Все!  Сиди  і  не  рипайся!
А  гамір,  тим  часом,  переміщувався  в  коридор.  Двері  Самаркандової  кімнати  виходили  не  у  вузьку  коробку  блоку,  а  прямо  в  коридор.  То,  власне,  колись  була  так  звана  «побутова  кімната»,  призначена  для  прання.  Але,  через  нестачу  місць  в  гуртожитку,  заселили  і  її.  То  була  «шикова»  кімнатка.  Єдина,  в  якій  був  «персональний»  умивальник.  Мешканцям  цієї  кімнати,  в  даному  випадку  –  Сашкові  та  Русланчикові,  не  потрібно  було  вранці  товктись  в  черзі  до  «блочних»  умивальників,  щоб  вмитися  та  почистити  зуби  чи  й  просто,  щоб  набрати  води  в  чайник.
Сашко  прочинив  двері  і,  переступивши  поріг,  зачинив  їх  за  собою.  Замок  клацнув.  Освітлення  в  коридорі  було  поганеньким,  в  напівтемряві  вимальовувались  силуети  трьох  постатей.  Одна,  явно  відреагувавши  на  Сашкову  появу  посунула  в  його  напрямку:
- Де  та  с..чка?!  –  звертались  явно  до  Самарканда,  та  він,  проігнорувавши  питання,  сперся  на  стінку  і  повільно  присів  навпочіпки.  Так  само  повільно  дістав  сигарети  і  закурив.  Постать  невпинно  наближалась,  дві  інші  сунули  за  нею.  Вже  можна  було  розгледіти,  хто  то  був.  Спортсмени.  Той,  хто  кричить  –  Китаєць,  прозваний  так  за  різко  виражені  монголоїдні  риси.  Двометровий  гевал,  «камеес»*  з  важкої  атлетики.  Вони  не  були  знайомі  із  Сашком,  так,  в  обличчя  один  одного  знали,  хоча  Самарканд,  певне  й  знав  про  Китайця  більше,  ніж  той  про  нього.  Позаду  –  Ситро  і  ще  один,  якого  Сашко  не  знав.  Із  Ситром  випивали  кілька  разів  у  спільних  компаніях.  Радик  постійно  тягав  його  за  собою  –  так  і  познайомились.  «Радик…  Раду…  Чернівецький  молдованин,  прикольний  пацан…  Давно  не  бачились…»  -  подумав  Сашко.
- Чуєш,  ти!  Чмо!  Де  та  ку..ва?  –  Китаєць  навис  над  Самаркандом,  мов  велетень  Фаурар  над  хлопчиком  Григорашем  в  мультику  про  ліщиновий  прутик.
- Я  –  не  чмо…  -  Самарканд,  не  встаючи,  випустив  дим  і  сам  здивувався  тому,  як  спокійно  відповів.  Серце  калатало  шалено,  а  нирки  на  частку  секунди  звели  легенькі  судоми  і,  одразу  ж,  відпустили  –  адреналін.
- А  хто  ти,  бля?!
Сашко  повернув  голову  вліво:
- Привіт,  Ситро!  Скажи  йому,  хто  я…
Третій  хлопчина  смикнувся,  було,  до  Сашка,  але  Ситро  вже  пізнав  приятеля  і  притримав  хлопця  за  руку:
- Це  Самарканд,  Китайцю…  Нормальний  пацан…  Пішли  додому,  пацани…
Але  Китайця  явно  «понесло»:
- Та  пох…  мені,  хто  це!  Я  трахатись  хочу!  Де  та  дівка,  бля?!
В  Самарканда  слизьким  черв’ячком  майнула  зрадлива  думка:  «І  нафіга  воно  мені  треба  було?  Мене  ж  це  зовсім  не  стосується?»  Але…  Але  згадалися  щойно  бачені  широко  розкриті  і  повні  сліз  та  переляку  очі,  білі  напівсфери  грудей  у  вирізі  нічнушки,  лоскітливий  дівочий  запах…  «Влип,  -  подумалось,  -  промовчу  –  авторитету  капець.  І…  Дівчат  жаль…  Мій  поверх,  мій  гуртожиток…  Мої  дівчата…  Не  мої,  може,  але  й  не  його,  не  цієї  тупої  тварини…»
Сашко  поволі  підвівся,  він  ледь-ледь  сягав  маківкою  Китайцевого  підборіддя.
- А  чого  ти  ще  хочеш?
Китаєць  відповів  неочікувано:
- Курити!
- На,  кури,  -  Сашко  простягнув  у  бік  гори  м’язів  недопалка.
Смішно,  але  то  й  справді  була  остання  сигарета  з  його  пачки.
- Ти…  Мені…  «Бичка»  даєш?  –  зашипів  Китаєць.
І  як  воно  так  вийшло?  Підсвідомо  якось…
Самарканд  затягнувся  востаннє,  повільно  випустив  дим  в  бік  Китайця  і,  буркнувши:  «  Як  хочеш…»,  мов  щиглем,  зарядив  недопалком  тому  межи  очі.  Раптове  Китайцеве  заціпеніння  змінилося  диким  ведмежим  ревом.  Самарканд  вправно  пірнув  під  націлений  йому  у  скроню  кулак  і  відскочив  від  стінки.  Ніколи  в  житті  –  ні  до  того,  ні  після,  в  нього  не  було  таких  бійок.  Були  жорстокі  «махачі»,  були  менш  жорстокі,  були  різні  супротивники,  але  такої  бійки,  коли  здавалося,  що  суперник  рухається  в  кілька  разів  повільніше,  коли  все  відбувалося  швидко  і  чітко,  як  на  тренуванні…  Такого  не  було  більше  ніколи  в  житті…
Китаєць  повернувся  до  Самарканда,  здавалося  –  ще  мить  і  він  розчавить  його  своєю  масою,  заб’є  до  смерті  важкими,  мов  кувадла,  кулаками,  але…  Самарканд  вдарив  прямим  в  колінний  суглоб,  якось  інтуїтивно,  підсвідомо  розуміючи,  що  то  –  єдиний  правильний  удар  в  цій  ситуації…  Звичайно,  він  не  зможе  зламати  ту  колону  з  м’язів,  кісток  і  сухожиль,  навіть  «чашку»  навряд  чи  виб’є,  але  біль  буде  нестерпним.  Так  і  сталося  –  Китайця  ніби  зламали  навпіл,  він  завив  і  схопився  за  коліно.  «Йоко-гері»  в  голову  штовхнув  стодвадцятикілограмову  тушу  на  бетон  підлоги.  Падаючи,  Китаєць  розпростер  руки  і  випростав  ноги.  Сашко  підстрибнув  щосили  і  приземлився  обома  ногами  на  рихлий,  мов  зброджене  тісто  живіт  важкоатлета.  Той  засмикався  і  почав  захлинатися  блювотинням…  Сашко  намагався  «витиснути»  зі  свого  меткого  худорлявого  тіла  все,  що  воно  знало,  вміло  і  могло,  а  в  мозку  пульсувало:  «Добивай!  Завжди  добивай,  бо  встане  –  доб’є  тебе!»  Китаєць,  тим  часом,  важко  перевернувшись  долілиць,  намагався  підвестись.  Удар  ногою  в  обличчя  знову  звалив  його.  За  мить  Самарканд  вже  сидів  верхи  на  поверженому  суперникові.  Схопивши  обома  руками  довгі  патли  Китайця,  він  кілька  разів  щосили  вдарив  головою  об  підлогу.  Китаєць,  обм’якши,  лише  хрипів…  Блювотиння  поволі  змішувалось  з  кров’ю…  Раптово  знесилівши,  Самарканд  просто  відкинувся  на  спину  і  лежав  так,  важко  дихаючи.  До  нього  наближалися  Ситро  із  супутником.  «  А  тепер  –  точно  капець»…  Ситро  стояв  над  ним  з  простягнутою  рукою:
- Вставай…
Сашко  звівся  на  тремтячі  ноги.  Ситро  кинув  товаришеві:
- Беремо  його.
Вдвох  вони  якось  підвели  Китайця  і,  чи  то  повели,  чи  поволокли  його  до  виходу.  За  якихось  два  метри  зупинились,  Ситро  оглянувся  назад  і  скрушно  похитав  головою:
- Не  заздрю  тобі,  брате…
Самарканд  поволі  поклигав  до  дверей  кімнати,  з  блока  виглядали  дві  дівочі  голови.  Сашко  усміхнувся  до  них  і  гримнув  жартівливо:
- Ану!  Брись  спати!  Вистава  скінчилась.
Голови  зникли…  Двері  в  кімнату  були  незамкнені,  на  порозі  стояла  все  ще  тремтяча  Юлька.
- Я…  Піду?
- Як  хочеш…
- А  раптом  вони  повернуться?
- Хочеш  –  залишайся…
Юлька  прожогом  стрибнула  на  ліжко  і  заховалася  під  ковдру.
Сашко  усміхнувся:
- Встань  з  ліжка…
- То…  Таки  йти?
- Дурна…  В  мене  там  –  два  матраци…  Я  на  підлозі  ляжу.
Він  лежав  горілиць  з  розплющеними  очима.  Про  бійку  вже  не  думав…  Думав…  Думав  про  той  клятий  виріз  нічної  сорочки  чи…  Про  те,  що  в  ньому.  Раптом  на  ліжку,  ніби  прочитавши  його  думки,  зашаруділа  Юлька.
- Сашо…  Саш…  Я  боюсь…  Ляж  біля  мене…
Її  голова  лежала  в  нього  на  грудях,  стегно  торкалося  стегна…  І  він  не  стримався.  Знайшов  губами  її  губи,  поцілував,  спочатку  легенько.  Потім  –  пристрасно…  Вона  відповіла…  Він  шалено  цілував  її  шию,  ямку  між  ключицями,  груди  у  тому  вирізі…  Юлька  лише  важко  дихала…  Сашкова  рука  ковзнула  вниз,  задираючи  нічнушку  і…  Раптом  благальне:
-  Саш…  Не  треба…  Будь-ласка…  Я…  Я  ще  ні  з  ким…
Він  зупинився  і…  Міцно-міцно  притис  її  до  себе.  Поцілував  у  щоку  і  шепнув  у  гаряче  вушко:
- Добре,  мала,  пробач…  Я  не  буду…
- Не  сердись,  Саш…
- Не  серджусь  я,  дурненька.  Все  добре…
А  сам  подумав:  «Може,  й  краще  так?  Юлька  –  хороша  дівчинка…  Рано  чи  пізно  запитає…  Чи  люблю  я  її?  Жаль  буде  кидати…  І  їй  боляче…  Нехай…»  Вголос  же  сказав:
- Спи,  Юль.  Не  бійся.
Вона  знову  примостила  свою  голівку  в  нього  на  грудях  і  скоро  засопіла  носиком,  усміхаючись,  як  мала  дитина.
Коли  пішла  Юлька  Сашко  не  чув.  Як    прокинувся  –  ліжко  було  порожнім.  Залишилось  лише  тепло  її  тіла  під  ковдрою  і  запах  її  волосся  на  подушці.  Що  ж  –  як  вже  склалось…
Після  того  випадку  вони  майже  не  спілкувались,  коротке  «Привіт-привіт!»  під  час  випадкової  зустрічі  і…  Вона  чомусь  постійно  червоніла  та  відводила  очі.  Та…  Забувалося  все,  забувалося,  життя  продовжувалося,  звичайне  буденне  життя  –  навчання,  робота,  бійки,  гульки…
Той  чемний  стук  в  двері  не  дуже  здивував  Сашка.  Чому  дивуватись?  Бувало,  що  за  день  десятки  людей  приходили  до  нього  чи  до  Русланчика.  Хоча,  міг  би  і  здивуватись  –  неділя,  вихідний,  народу  в  гуртожитку  практично  немає.  Стук  у  двері  був  не  надто  гучним  і  не  надто  тихим  –  саме  ввічливим.  На  порозі  стояв  незнайомий  усміхнений  хлопець  у  шкірянці  і  «пумівському»  костюмі.  Не  вітаючись  запитав:
- Ти  Самарканд?
- Так.
- Поговорити  треба.  Ми  зайдемо?  –  з-за  дверей  визирнула  ще  одна  незнайома  голова.
- Китайця  знаєш?
Самарканд  не  пам’ятав,  скільки  його  били  –  півгодини,  десять  хвилин?  Перший  удар  прийшовся  в  вухо,  він  оглушив  і  дезорієнтував  його.  В  очах  каламутилось,  блоки  не  ставились,  а,  якщо  й  ставились,  то  невчасно,  тому  від  правого  хука  в  підборіддя  не  вдалось  ні  ухилитися,  ні  блокувати,  ні,  хоча  б,  пом’якшити  удар.  Вузький  пенал  кімнати  не  давав  простору  для  маневру.  Сашка  просто  затисли  в  лещата  і  врешті  збили  з  ніг.  Він  ще  встиг,  поки  губи  не  набрякли,  мов  пончики  і  дозволяла  щось  говорити  зламана  щелепа,  поміж  матів  крикнути  традиційне:  «Закопаю  вас,  с..ки!».  Врешті,  його  повалили  на  підлогу  і  місили  ногами,  мов  тугий  заміс…
Бабай  з  Рибою  і  Крайслером  пішли  святкувати  далі  Сашкове  повернення  з  лікарні  і  він  залишився  сам.  Незважаючи  на  вмовляння  друзів,  не  пішов  з  ними.  Чого?  Для  чого?  Все  одно,  пити  міг  лише  пиво  та  й  то  –  через  пластикову  соломинку.  Про  нормальну  їжу  на  найближчі  два-три  тижні  теж  можна  було  забути.  Все  –  рідке,  перетерте  і  через  соломинку.  Он,  лежить  ціла  пачка,  Бабай  приніс.  Щелепа,  зламана  в  двох  місцях,  вже  майже  не  боліла.  Коли  усміхався,  то  в  роті  кумедно  поблискували  дротики  шини  Тігерштедта**.  Ну,  ще  зламані  ребра  нили  на  вдихові,  а  так  –  нормально  все,  заживало,  як  на  собаці.  Сашко,  пересиливши  лінощі,  підвівся,  щоб  зачинити  двері,  залишені  пацанами.  А  вони,  двері,  ніби  відчувши  його  думки,  легенько  рипнули,  з  порога  почулося  невпевнене:
- Можна?
Самарканд  стояв  застиглий,  мов  соляний  стовп  і  отетеріло  дивився.  Там  стояла  Юлька.  Її  довгі  тонкі  пальчики  тримали  велику  порцелянову  чашку.
- Я  бульйону  тобі  принесла…  Курячого…
Самарканд  ледь  стримав  регіт  –  він  не  їв  курятини,  не  любив  курячий  бульйон,  але…  Внизу  живота  і…  в  грудях,  там,  де  серце,  тягуче  занило…  Великі  сірі  очі  дивились  на  нього  здивовано,  пасмо  темно-русого  волосся  спадало  на  лоб  і  дівчина,  не  маючи  змоги  прибрати  його  рукою,  намагалася  здмухнути,  та  їй  це  не  вдавалось.  Вона  була  одягнена  в  блакитний  спортивний  костюм  із  трохи  розстебнутою  блискавкою.  На  ніжній  шиї  пульсувала  сонна  артерія,  впадинка  між  ключицями  була  такою  звабливою…
А  Самарканд  бачив  інше  –  нічну  сорочку  з  глибоким  вирізом  і  білі  напівсфери  грудей.  Він  повільно  прибрав  з  лоба  дівчинки  непокірне  пасмо,  не  відводячи  погляду  від  її  широко  розплющених  очей,  взяв  чашку  з  бульйоном  і  поставив  на  стіл.  Помітивши,  що  Самарканд  нахиляється  для  поцілунка,  Юлька  відсахнулась:
- Тобі  ж  болить!
- Не  настільки…  -  прохрипів  він  вмить  осиплим  голосом.
Самаркандові  руки,  ніби  живучи  власним  життям,  потягнулись  до  блискавки.  Підштовхнуті  ногою  двері  м’яко  клацнули  замком.  А  Юлька,  тиха  першокурсниця  Юлька,  ніким  не  займана  й,  певне,  по-справжньому  не  цілована,  охопила  худорлявими  рученятами  Сашкову  шию.  Вона  тремтіла…  Але  її  вологі  губи  були  привідкриті  в  очікуванні  поцілунка…
*«камеес»  -  перекручена  абревіатура  КМС  –  кандидат  в  майстри  спорту
**«  шина  Тігерштедта»  -  шина.  Яка  використовується  для  скріплення  і  знерухомлення  уламків  щелепи.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717918
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2017


МОЇ ЛЕГЕНІ

Мої  легені  скучили  за  "Lucky",
Шкідливо,  певне,  та  -  все  'дно  -капець!
Хто  курить,  кажуть,  той  кінчає  раком,
А  хто  не  курить?  Лиш  відтягує  кінець.
Мій  шлунок  скучив  за  "Медовою  із  перцем",  
Давно  не  турбував  алкоголізм.
До  біса  зняти  ті  рожеві  скельця  -  
Без  випивки  -  не  той  метаболізм.
Не  той  політ,  не  той  спектакль,  картина
Покривленого  світосприйняття.
Лікує  відділ  алкогольний  магазину
Від  приторного  вірусу  життя.
Мені  давно  не  вибивали  зуби,
Давно  швидку  не  обіцяли  смерть,
Давно  не  шепотіли  в  вухо  -  Любий...
Лише  перевертали  шкереберть.
Мої  опуклі  гімнастичні  груди
Давно  не  знали  пестощів  жінок,
Лікується,  із  мене  не  убуде  -  
То  ще  один  невивчений  урок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715273
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 30.01.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 9

[b]…Іноді  бачили  її  старою,  яка  верещить  і  бродить  серед  воїнів,  що  б’ються  і  вибирає  чергову  жертву.  Морриган  в  міфах  часто  пере  закривавлений  одягу  і  спорядження  воїна,  якому  незабаром  судилося  померти.  Вона  мала  здатність  викликати  бойову  лють  або  «висушувати  кров»,  тобто  відбирати  життєві  сили  і  енергію…
(«Міфологія  давніх  ірландців»[/b])


Обідали  мовчки.  Сашко  не  хотів  ні  про  що  говорити,  Марфа,  певне,  теж.  Кожен  думав  про  своє,  про  вранішню  розмову  не  згадували.  Сашкові  подробиць  не  хотілося  знати,  та  і  що  ще  могла  сказати  йому  бабця?  Марфа…  Вона  й  так  нечасто  була  багатослівною.  
Апетит  був  –  так  собі,  як  завжди  спросоння.  Та  треба  було  поїсти  нормального,  гарячого,  рідкого  хоч  раз  за  кілька  днів.  Зсохлий  шлунок  вперто  не  хотів  приймати  їжу,  та  Сашко  силував  його,  попихаючи  пережоване  прохолодним  узваром.
- І  щоби-сь  все  з’їв,  я  не  псові  та  котам  варила,  -  перервала  мовчанку  баба.
Сашко  промовчав.  Нарешті  з  обідом  покінчено.  Витерши  тильною  стороною  долоні  масні  губи,  Самарканд  закурив.  Обважнілий  шлунок  побурчав-побурчав  трохи  незадоволено,  та  й  взявся  до  звичної  роботи  –  розщеплення  білків,  жирів  та  вуглеводів.  «Білок  –  будівельний  матеріал,  вуглеводи  і  жири  –  пальне»,  -  згадав  Самарканд  прочитане  десь  і  усміхнувся.  Докуривши,  закинув  недопалок  десь  подалі  в  сад  і  гукнув  до  Марфи:
- Ба!  Рушника  дай!  Піду  скупнусь.
Марфа  мовчки  зміряла  його  пронизливим  поглядом.
- Та  я  не  до  греблі  піду…  Тут,  біля  городу,  з  кладки…
Баба  мовчки  пішла  до  хати,  винесла  чистого  махрового  рушника  й,  так  само  мовчки,  тицьнула  Сашкові.  
Кілька  хвилин  і  Самарканд  вже  потягувався  на  рипучій  дерев’яній  кладці,  що  п’ятиметровою  стрілою  «вилітала»  з  очеретів  на  чисте  плесо.  Короткий  розбіг  і  худорляве  тіло  вже  пронизало  водну  гладь,  щоб  зникнути  в  глибині.  Самарканд  ніколи  не  входив  у  воду  поступово,  не  вирівнював  температуру  тіла  –  стрибав  одразу.  Так,  крутило  іноді  судомами  ноги.  Та  то  дурниці.  
Вода,  глибше  двох  метрів  була  холодною  –  били  потужні  джерела.  Сашко  розплющив  очі  і  повернувся  горілиць.  Крізь  товщу  просвічувало  каламутно-зеленаве  небо  і  тьмяне  сонце.  Знову  перевернувся  долілиць,  кілька  сильних  рухів-поштовхів  руками  і  ногами  і  вже  тримався  за  слизьку  опору  кладки.  Знову  підвів  очі  догори  –  далеке  сонце  мерехтіло.  Десь  там,  в  глибинах  космосу  воно  «відригує»  гігантські  протуберанці,  щоб  потім  проковтнути  їх  знову,  ніби  велетенська  корова  вогняну  жуйку.  Якось  воно  так  і  є  насправді.  
Самарканд  міг  затримувати  дихання  на  дві  хвилини  і  сорок  секунд  під  водою  і  на  три  на  поверхні.  Глянув  на  циферблат  своїх  «Командирських»  -  дві  з  чимось  вже  минуло.  З  лівої  ніздрі  вихопилась  лоскітлива  бульбашка  повітря  і  ринула  вгору,    до  рідного  середовища,  до  своєї  материнської  утроби.  
Правий  куточок  Самаркандових  вуст  смикнувся  догори  в  посмішці,  яка  надавала  його  обличчю  зверхньо-презарливого  чи,  навіть,  цинічного  виразу.  З-поміж  губ  вислизнуло  ще  кілька  бульбашок.  У  скроневих  кістках  стугоніло,  хотілося  заплющити  очі.  «Зараз  би  видихнути  все.  Що  в  легенях  і  втягнути  в  них  воду,  але…  Клятий  інстинкт  самозбереження…  Не  дасть.  Все  одно  вирину,  підсвідомо  вирину…  І  кашель  кілька  хвилин  рватиме  груди  на  шматки.  Дурна  смерть…  Надто  важка,  та  й…  Непотрібна  зараз.  Зовсім…»
Облишивши  тягучу  думку,  Сашко  відштовхнувся  від  опори  і  виринув  на  поверхню.  Світ  наповнився  звуками  –  крякали  чирки,  верещали  десь,  бовтаючись  у  воді,  діти.  Видерся  на  кладку  і,  не  обтираючись  ліг  на  чорні,  відполіровані  тисячами  дотиків  босих  ступнів,  дошки.  Полежавши  так  кілька  хвилин,  зробив  зусилля  над  собою  і,  хоч  спекотне  сонце  морило  до  сну,  рвучко  підвівся.  Стягнув  з  себе  і  викрутив  мокрі  труси  і  вже  на  голі  стегна  натягнув  шорти  –  джинси  з  обрізаними  по  коліна  холошами.  Дорогою  думав  про  те,  що  є  ще  робота  на  сьогодні.  Бухи-трахи  –  це  добре,  але,  зрештою,  не  ними  єдиними.  
Коли  вішав  вологі  ще  труси  на  дріт,  підійшла  Марфа:
- Знов  на  гульки  підеш?
- Ні…  Не  зараз…  Мені  лопата  треба.
- Нащо?
- Могилу  копатиму!  –  розреготався  Сашко.
Захотілося  раптом  сказати  бабі  щось  зле  і  в’їдливе.
- Ти  ж  шкодуєш,  що  я  народився,  от  і  виправлю  помилку!
- А  ти  на  мене  не  покрикуй!  Шматком  хліба  не  дорікну,  вигнати  –  не  вижену,  робити  можеш,  що  хочеш,    але  деінде,  а  тут    -  я  господарка!  –  в  очах  Марфи  блиснули  злі  вогники.
- Добре,  бабо,  пробач,  -  пом’якшив  голос  Сашко,  -  Лопату  треба  і…там  я  в  тебе  дошки  бачив,  візьму  шматок  однієї…  Одну  штуку  зробити  треба.
- Лопата  і  ножівка  –  в  сараї,  дошку…  Добре,  бери…
- А…  Ще…  Ганчір’я  якогось…  Мішків  старих  чи  рядно  непотрібне  і  мотузку.
- Непотрібне,  непотрібне…  -  забурчала  баба,  -  Нема  в  мене  непотрібного!  В  коморі  подивись,  у  скрині  старій,  але  дивись,  не  попереривай  там,  як  кріт!  І  шпагат  десь  там,  на  полиці.
Важкий  суглинок  налипав  на  лопату,  копати  було  важко.  Вибирати  землю  і  взагалі,  руками  доводилось  –  яма  вузька  надто.  Врешті,  за  якихось  півгодини  впорався  –  найважче  позаду.  Увесь  час  вирівнюючи  дошку,  щоб  стояла  вертикально,  Сашко  обкладав  її  в  ямі  шматками  битої  цегли,  камінням,  пересипав  землею  і  трамбував  те  кришиво  держаком.  
Дивно  так  влаштована  людська  свідомість,  пам’ять.  З  усього,  навіть  наймізернішої  події,  з  піщинки,  вони  здатні  вибудувати  довгі  і  звивисті  логічні  ланцюжки.  Іноді  –  короткі  і  прямі.  Такі  собі  місточки  в  минуле…
Вони  познайомились,  коли  Сашко  ще  вчився  в  школі,  в  дев’ятому  класі.  Заприятелювали  майже  одразу.  Дивна  така  дружба,  між  ними  було  дев’ять  років  різниці,  один  був  дорослим  уже  й,  судячи  з  усього,  тертим  чоловіком,  інший  –  звичайним  підлітком,  один  був  учителем,  інший  –  учнем.  Що  пов’язувало  їх?  Хтозна…  Стара  Марфа  сказала  б  у  такому  випадку:  «Ніхто  не  зна,  хіба  –  Бог,  та  й  Він  нічого  не  вдіяв  би»…  Його  теж  звали  Сашком.
Чому  лейтенант  Кулак,  випускник  Севастопольського  військово-морського  училища  імені  Нахімова,  командир  взводу  бойових  плавців,  покинув  службу  і  став  військовим  керівником  у  сільській  школі,  він  ніколи  не  розповідав.  Сашкові,  принаймні,  а,  може  й  розповів  би,  якби  той  запитав?  Були  мабуть  вагомі  причини,  щоб  так  радикально  поміняти  життя.  Перше  їх  знайомство  відбулося  якось…  Не  того…  Невдало  відбулось.  Сашко,  ну  випадково  якось  так  сталось,  захопившись  пустощами  в  шкільному  коридорі,  підфутболив  ганчірку,  якою  мили  підлогу  і  та,  описавши  плавну  дугу,  м’яко  опустилася  на  лейтенантові  плечі.  Сашко  вже  не  зважав  на  регіт  учнів,  хихикання  дівчаток,  він  зіщулився  внутрішньо,  очікуючи  від  лейтенанта  емоційного  вибуху,  чергового  запису  в  щоденник,  чергового  виклику  батька  до  школи  і…  чергових  синців,  у  кращому  випадку  –  на  д..пі.  Та  лейтенант,  на  подив,  лише  усміхнувся  білозубо,  зняв  двома  пальцями  ганчірку  з  плечей,  м’яко  опустив  на  підлогу  і  продовжив  свій  щлях.
«Минулося?!»  -  чи  то  ствердно,  чи  то  питально  майнуло  в  Сашковій  голові.  За  два  уроки  він  вже  був  впевнений  в  тому,  що  таки  минулося.  На  перервах  лейтенант  не  виявляв  до  хлопця  ніякої  цікавості,  урок  ПВП*  теж  пройшов,  ніби-то,  без  ексцесів.  То  було  вступне  заняття  і  лейтенант,  Олександр  Михайлович,  якого  Сашко  вже  встиг  «охрестити»  Михаличем,  навіть  призначив  хлопця  «замкомвзвода».  Нарешті  –  довгоочікуваний  дзвінок,  грізний  «рик»  керівника:  «  Взво-о-о-д!  Встать»!  а  потім  спокійніше:  «Занятие  окончено,  вольно…  Разойдись…».  Сашко,  згорнувши  з  парти  в  сумку  підручник  та  зошит,  разом  з  усіма  рвонув  до  виходу,  але  кинуте  вслід:  «Замковзвода!  Лишись,  допоможеш  устави  до  мене  в  кабінет  занести»,  змусило  залишитись.  Взявши  стосик  маленьких  книжечок  в  блакитних  обгортках,  неохоче  поплентався  за  лейтенантом.  Вже  в  кабінеті  той,  стоячи  спиною  до  хлопця,  кивнув  на  стіл:
- Клади…
І  раптом,  рвучко  повернувшись,  різким  коротким  ударом  в  сонячне  сплетіння  зігнув  Сашка  навпіл.  Так  мабуть  почувається  риба,  вихоплена  вправним  рибалкою  з  води.  Якби  в  Сашка  були  зябра  то  він  теж  безпорадно  ворушив  би  ними,  а  так  лише  безпомічно  відкривав  рот,  намагаючись  вдихнути.
- За  що  розумієш?
Хлопець  кивнув.
- Розслабся…М’язи,  кажу,  розслаб!  Не  смикайся,  мине  зараз…  Сідай  он,  поговоримо,  -  лейтенант  кивнув  на  стілець  в  кутку.
За  півтори-дві  хвилини  Сашко  вже  міг  сяк-так  дихати.
- А  в  тебе  нормальний  прес…  Спортом  займаєшся?
- Так…
- Чим  саме?
- Гімнастикою,  в  спортшколу  їжджу.
- Це  добре…  Я  бачив  пару  днів  тому,  як  ти  бився…
Бійки  –  одна  з  розваг  у  школі.  Особливо,  коли  тепло…  Футбол,  волейбол  і…  Бійки.  Клас  на  клас  чи…  Змовляться  кілька  однокласників  і  можуть  накинутись  одночасно  на  свого  товариша.  Чи  хтось  запропонує  комусь  між  собою  побитись.  До  першої  крові.  Відмовишся  –  с..кун.  І  пари  підбираються  явно  нерівнозначні.  Цікавіше  дивитись  на  таких  «гладіаторів».
- Так,  бився…  Тут  так  розважаються…
- Не  любиш  бійок?
- Ні,  але…
- Так,  розумію…  Вони  й  так  тебе  недолюблюють,  а  відмовишся  битися  –  зачмирять  зовсім.  Мені  казали  –  ти  відмінник?
- Так…
Лейтенант  зареготав:
- Та-а-а…  тоді  тобі  взагалі  –  капець!  
Сашко  похнюпився.
- Нічого,  пацан,  не  с..и,  прорвемось!  Знаєш,  де  я  живу?
- В  учительському  будинку.
- Приходь  до  мене  після  уроків.
Так  і  почалась  їхня  дивна  дружба.  Така…  Напівтаємна.  Бо  в  школі  один  постійно  залишався  вчителем.  Інший  –  учнем.  Поза  школою…  Мама  спочатку  була  проти  тієї  дружби.  Сашко  часто  засиджувався  в  друга  до  ночі.  А  потім,  коли  Сашко,  Олександр  Михайлович,  тобто,  вперше  прийшов  до  них  у  гості,  дозволяла  й  на  ніч  у  нього  залишатись.  Першого  разу  він  все  ніяковів,  соромився  за  столом,  як  підліток.  І  для  мами,  і  для  тата  Олександр  Михайлович  дуже  швидко  став  просто  Сашею,  майже  членом  сім’ї.  
Час  якось  так  непомітно  минав…  Два  останні  шкільних  роки  осипались  місяцями  у  сміттєпровід  минулого.  Звичайно,  ті  два  Сашкових  роки  не  всуціль  були  заповнені  лише  самим  Михаличем.  Навчання,  дискотеки,  змагання,  перше  «серйозне»  знайомство  з  алкоголем,  перша  закоханість.  Те,  що  сприйняв  за  кохання.  Юності  чи  отроцтву  властиво  все  гіперболізувати,  придумане  видавати  за  дійсне,  насмішку  і  сарказм  одягати  у  шати  щирості…
Самарканд  знову  мимоволі  глянув  на  ліву  кисть,  де  синіло  –  «Таня».  «Таки  треба  вивести»,  -  подумав.  «В  баби  повинен  бути  марганець».  Та  навіть  те  татуювання  так  і  не  змогло  відволікти,  перемкнути  думки  на  інше,  на  Тетяну  цілковито.  Хто  ж  зна  той  мозок?  Хтозна,  чому  все  так?  По  струнах  думок  вперто  стрибав  Михалич…  Лейтенант  Кулак.  Він  не  любив  Тетянки  і  презирливо  називав  її  Лакіровкою.  Сашка  це  капець  як  бісило.
- Ну  от  чому?  Чому  Лакіровка?  Що  в  ній  не  так?  Чого  ти  до  неї  причепився?
- Я  причепився?!  –  реготав  Михалич,  -  Та  на  біса  вона  мені?
- То  чого  ж  ти  так?
- Та  зрозумій  ти,  Сань,  не  твоя  вона.  Так,  гарна,  навіть  рідкісно  гарна,  як  для  нашої  пересічної  місцевості,  -  знову  сміявся  лейтенант.
- Ну  не  буде  у  вас  пуття,  ненадовго  це.  Пограється  і  кине  тебе.  Ти  запитував,  чому  Лакіровка?  Вона,  як  лялька.  Красива,  як  лялька,  але  лак  облізе  і  ти  побачиш  під  ним  брудне  пап’є-маше.  Може,  й  непогана  вона,  та  не  твоя…  Сам  зрозумієш…  Колись…  Я  ж  бачив,  як  вона  з  тобою…
- Капець!  От  ти  такий  розумний,  а  хто  ж  тоді  мій,  де  моя  тоді?!
- Так  це  не  я  маю  знати,  Саш…  Це  ти  повинен  знайти.  Може,  й  знайдеш  колись…
- Коли?!
- А  я  знаю?  Мені  он  двадцять  сім  скоро,  а  я  ще  не  знайшов,  може,  й  не  знайду.  А  ти  пацан  ще…  Гаразд,  харе  триндіти.  До  маківари**  йди…
- Хаджіме!  Йоко  гері…  Мае  гері…  Йоко  гері…  Йоко  гері…  Хіза  гері…Хіза  гері…  Маваші  гері…  Сейкен  цукі…Сейкен  цукі…
Маківара,  п’тикілометрові  кроси  два  рази  на  тиждень  з  покрикуванням  позаду:  «Носом!  Носом,  с..ка,  дихай!  Носом,  бо  ще  трохи  і  за..пою  дихати  будеш!»,  знову  маківара…  І  розмови…  
«  Тобі  ноги  розвивати  потрібно…  Так  в  тебе  шансів  більше,  ти  в  плечах  вузький  –  слабкий  важіль,  і…  Ти  надто  легкий,  сила  удару  не  та…»,  «Культуристи  –  то  мішки  з  м’ясом…  Дівкам  подобається,  та  толку  більш  ніякого…  Сила  –  не  в  об’ємі,  а  в  швидкості  і  витривалості…»,  «Філософія  єдиноборств  –  буддистська  туфта…  Красиво,  поетично,  але  не  практично  зовсім.  Тут  одна  філософія  –  залишитись  живим  і  не  покаліченим  і  самому  покалічити  або  вбити…»,  «Благородство  залишилось  в  кіно  і  книжках…  Це  не  рицарський  турнір  і  не  змагання  –  перший  удар  має  бути  в  пах,  в  стегно,  бажано,  щоб  м’язи  перебити  одразу…  В  кадик  старайся  не  бити,  не  розрахуєш  –  вб’єш…  Якщо  вигідна  позиція  –  ламай  зразу  носа…  Ти  оглушити  повинен!  З  першого  удару!»,  «…  Все,  що  під  руками  є  –  камінь,  цеглина,  кастет,  кийок…  Чуєш?!  Все!  Як  не  ти  –  то  тебе!»,  «Ніж  –  в  крайньому  випадку…  Найкраще  –  в  нирку…  Там  крововтрата  мала,  але  оглушиш…»,  «В  тобі  агресії  мало…  Добивай!  Завжди  добивай!!!  Не  доб’єш  –  програєш!  Встане  і  програєш…»,  «Трохи  алкоголю…  Він  страх  притуплює  і  подразнює  центри  агресивності…  Трохи,  кажу…  Не  напиватися,  а  трохи…».  Та…  Не  тільки  про  це  говорили…  Про  все…  Про  життя…Бо  про  все  –  це  і  є  про  життя.  
Михалич  покинув  роботу  в  школі  якраз  після  Сашкового  випуску.  Пожив  ще  кілька  місяців  у  селі,  то  зникаючи  кудись  надовго,  то  з’являючись  знов…  він  ще  встиг  навчити  Сашка  плавати  з  аквалангом,  ще  встигли  вони  пополювати  на  водосховищі  ГЕСу  з  гарпунною  рушницею  на  сомів  розміром  у  людський  зріст.  Ще  встиг  провести  Сашка  в  армію.  Видно,  сільська  школа  була  для  нього  тихою  гаванню,  де  зручно  було  перечекати  якийсь  життєвий  шторм.  Подався  десь  на  заробітки.  Колишній  командир  взводу  бойових  плавців,  вмів  багато  чого,  а  найкраще,  мабуть  –  калічити,  вбивати  чи…  Бути  другом  для  дивного  сільського  підлітка,  майже  ізгоя  серед  однолітків?  Їх  із  Сашком  шляхи  ще  перетиналися  після  того…  Кілька  разів…  Раділи  обоє  коротким  нечастим  зустрічам…  Його  зарізали,  два  роки  тому.  В  поїзді  «Москва-Жмеринка».  Спочатку  вдарили  ножем  в  нирку,  такий  удар  оглушує  надовго,  так  він  вчив  колись,  а  потім  –  викинули  з  дверей  і  він  зламав  собі  карк…
Самарканд  навіжено  товк  розбитими  ще  вчора  і,  брудними  від  землі,  руками  і  ногами  вкопану  в  землю  і  обтягнуту  ганчір’ям  дошку  -  маківару.  Висота  –  приблизно  метр  сімдесят,  якраз  на  його  зріст.  По  брудних  від  тієї  ж  землі  щоках  рясно  котилися  сльози,  та  він  не  втирав,  може,  не  помічав.
- Йоко  гері…  Мае  гері…  Йоко  гері…  Йоко  гері…  Хіза  гері…Хіза  гері…  Маваші  гері…  Сейкен  цукі…Сейкен  цукі…
*ПВП  –  початкова  військова  підготовка.  Навчальний  предмет  у  школах  СРСР
**маківара  –тренажер  в  карате-до

Далі  буде…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714326
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 8

[b]Морріган  (MOR-rig-ahn)  Екстраординарна  богиня,  яка  втілює  все,  що  є  збоченого  і  жахливого  серед  надприродніх  сил.
(Кнуд  Мерібо,  «Енциклопедія  кельтів»)[/b]

Світало…  Самарканд  підвівся  і  понуро  поплентався  додому…  «Додому?  –  подумав  –  Ні…  До  бабці  Марфи…  А  мій  дім…  Немає  його.  Є  батьківський.  Так,  там  чекають,  але  не  так,  як  хотілося  б…  Там  чекають  не  лише  мене.  А  як  би  мені  хотілося?  Щоб  мене  одного…  Щоб…  Обернулась  на  скрип  дверей,  побачила  мене,  брудного,  неголеного,  запорошеного,  завмерла  на  мить  здивовано,  а  потім  підійшла,  обійняла  за  шию,  притулилась  своєю  м’якенькою  щічкою  до  моєї  щетини  і  прошепотіла  на  вухо  всього  лише  три  слова.  Три  слова  –  в  яких  мабуть  увесь  сенс  життя,  три  слова,  заради  яких…  Заради  однієї  такої  миттєвості  варто  жити…  Щоб  почути  три  слова:  «Ти  повернувся,  коханий…»
- Прийшов.  Нагулявся?!  Дві  ночі  не  ночував  вдома.  Що,  відпустили  з  міліції?  Ет…  Такий  ти  добрий,  як  і  твій  батько…  -  незважаючи  на  ранню  годину,  стара  Марфа  вже  грюкала  баняками  біля  плити.
- Я  не  в  міліції  був.  Все  нормально,  ба.  Спати  хочу,  -  Сашко  попрямував  до  хати.
- Куди?!  Вмийся  спочатку.  Брудне,  обірване,  голе,  одне  слово  –  Чайка!  –  Марфа  стала  в  дверях  і  не  пропускала  онука  до  хати.  Сашко  мусив  скоритися  і  повернув  до  умивальника.
А  Марфа  не  вгавала:
- Ет…  Не  послухала  мене…  Казала,  просила  –  не  ходи  за  того  Чайку,  не  послухала…  
Сашко,  звиклий  за  багато  років  до  такого  бубоніння,  не  звертав  уваги,  а  стара  торочила  своє  далі:
- Просила  –  доню,  ну  є  в  тебе  Світланка,  славна  дитина,  не  треба,  не  треба  більше,  зроби  аборт…  Не  послухала  –  народила  Чаєня…
- Що?!  –  Самарканд  різко  обернувся,  -  Який  аборт?
Марфа  зрозуміла,  що  думала  вголос  і  прикусила  язика.
- Що  ти  сказала,  бабо?!  –  ошелешений  Сашко  стояв  з  мокрим  обличчям,  краплі  капали  з  носа,  підборіддя  на  груди,  малюючи  кумедні  вологі  стежечки.
- Бабо!
- Чого  розбабкався?!  Що  почув,  те  й  почув!  Не  мало  тебе  бути,  не  мало!  Як  і  інших,  та…  Запізно  вже  було…  Змирилась  я,  думала  –  не  таким  будеш…  Але  старшим  ставав,  бачила  –  грає  в  тобі  кровиця  чужа,  грає…  Бузувірисько,  як  тато  твій…  Не  наш  ти,  Сашуню…  Не  наш…  А,  може,  й  не  їхній?-  у  погляді  Марфи  не  було  ані  злості,  ані  любові,  лише  якийсь…  жаль.  Таким  поглядом  дивляться  на  людину,  в  якої  четверта  стадія  раку  і  про  це  не  знає  лише  вона.  
- Просила,  просила  тебе,  -  тон  Марфи  став  м’якшим,  -  не  тиняй  тими  очеретами,  не  ходи  на  Чортів  Млин…  Хтозна  тепер,  чий  ти?  Хто  ж  його  зна?  Хіба  Бог…  Та  що  він  тепер  вдіє?
Незрозуміло  було,  чи  Марфа  розмовляє  із  Сашком,  чи  розмірковує  вголос.  А  він  стояв  розгублений,  вода  скапувала  з  носа  та  підборіддя  на  груди,  малюючи  кумедні  стежечки.
- Йди,  спати  лягай…  Бачу,  що  невиспаний.  Я  до  обіду  розбуджу.  Ет…  Що  вже  є,  те  є…  Йди,  спи…
Самарканд  був  надто  втомленим,  щоб  розмірковувати  над  почутим.  Мовчки  втерся,  зайшов  до  хати.  Пахло,  як  завжди  –  осокою,  Марфа  на  свята  для  чогось  встеляла  нею  глиняну  долівку  і  квітчала  якимось  зіллям  вікна.  І  хата,  здавалося,  просочилась  тією  сумішшю  знайомих  та  незнайомих  запахів  назавжди.  Із  сіней  повернув  направо,  в  так  звану  «холодну  хату».  Роззувся,  скинув  подерті  треники,  стягнув  з  високого  дерев’яного  ліжка,  робленого  «за  царя  Тимка»  якимось  безіменним  теслею,  домоткане  покривало  і  бухнувся  поверх  перини.  Сонливість  накотила  хвилею,  згадавши  щось,  пересилив  себе,  підвівся  і  стягнув  два  дні  не  знімані  шкарпетки.
«Помитися  б  до  пуття…»  -  ворухнулась  думка.  Ворухнулась  і  завмерла  –  Сашко  провалився  в  сон.  Сон?  Чи  це  був  сон?  Оте,  що  він  бачив  –  воно  було  сном?  Це  видиво,  напівмарення-напів  яв,  переслідувало  його  в  дитинстві.  Цей  сон  був  настільки  реалістичним,  настільки…  чуттєвим…  Від  нього  не  можна  було  врятуватися,  прокинувшись  та  накрившись  ковдрою  з  головою.  Так,  зазвичай,  діти  ховаються  від  страхів,  від  чудовиськ,  які  живуть  у  шафах  і  під  ліжками  та  тягнуть  із  темряви  свої  щупальці  до  тендітної  дитячої  душі.  Сашкові  снився  цей  сон  років  до  восьми.  Він  страшенно  верещав,  вигукував  якісь  незрозумілі  фрази,  але  так  і  не  міг  прокинутись.  Батьки,  схопившись  на  той  крик,  починали  трясти  його  і,  врешті,  за  кілька  хвилин    прокидався,  незрозуміло  дивився  на  батьків,  ніби  не  пізнаючи,    виряченими  очима,  диким  поглядом,  волосся  було  злиплим  від  холодного  липкого  поту,  що  рясною  росою  проступав  на  чолі.  Батьки  все  допитувались,  що  такого  страшного  йому  наснилось?  Чому  він  так  кричав?  А  Сашко  лише  й  міг  сказати  крізь  схлипування»  «Не  знаю,  не  пам’ятаю…».  Як?!  Як  він  міг  розповісти  батькам  те,  чого  не  можна  розповідати?  Вони…  Вони  попередили  –  якщо  розповість  кому,  то  заберуть  назавжди  і  він  ніколи  більше  не  побачить  мами  з  татом.  Вони…  Карлики…  Сашко  й  не  пам’ятав  уже,  коли  карлики  вперше  прийшли  до  нього  в  сон.  Скільки  йому  було  тоді?  Шість,  мабуть…  Так,  здається,  тоді…  
Автобусна  зупинка  в  невеликому  містечку,  тато  залишає  Сашка  одного  на  порожній  зупинці  з  брикетиком  пломбіру  в  руці,  а  сам  прямує  через  дорогу  до  кіоску  «Союздруку»,  щоб  купити  цигарок.  Сашкові  дуже  подобається,  як  пахне  з  тих  пачок  –  терпко,  різко  і…  приємно.  Пломбір  до  болю  холодить  пальчики.  Як  же  Сашко  любить  ці  холодні  брикетики,  затиснуті  між  двома  вафельками,  з  веселим  чорним  пінгвіном  на  обгортці…    До  зупинки  підходять  двоє  –  карлик  і  карлиця,  мабуть  подружжя,  зростом  трішки  вищі  від  Сашка.  Дивні  створіння,  злий  жарт  природи  –  голови  і  торси  дорослих  людей  і  маленькі  кінцівки.  Ніби  викривлені  рахітом  ноги,  взуті  в  дитячі  туфельки.  Короткі  рученята  з  маленькими  товстими  пальчиками  і  потовщеними  суглобами.  Ті  пальчики  вигинаються  і  ворушаться  якось…  неприродньо…  Голови  в  них…  Такі…  Обличчя  ніби  вдавлені,  випираючий  лоб,  великі  м’ясисті  губи…  Між  лопаток  в  Сашка  пробігає  холодна  струминка,  він  зіщулюється,  морозиво  повільно  тане,  скапуючи  білими  плямками  на  зелені  ситцеві  шортики  із  золотими  ключиками,  на  голі  колінця.  Хлопчик  не  відчуває,  що  він  вже  не  просто  тримає  морозиво,  а  чавить  його  своїми  худенькими  пальчиками,  він  скуцьорбився,  а  в  мозку,  в  такт  сполоханому  сердечку,  пульсує  думка:  «Де  тато?!».  Карлик,  буравлячи  Сашка  пронизливим  поглядом  чорних,  глибоко  посажених  очей,  повільно  наближається  до  хлопчика,  розтягуючи  свої  товсті  рожево-сині  губи  у  посмішці,  показуючи  два  ряди  великих  рівних  та  злегка  жовтуватих  зубів.  Верхні  різці  надто  завужені  і  видовжені…  Раптом  маленький  чоловічок  швидким  стрибком  постає  перед  самісіньким  обличчям  Сашка,  він  швидко  хапає  хлопчика,  перекидає  його  через  плече,  мов  лантух  і…  Карлики  біжать.  Вони  петляють  кривими  вуличками,  спочатку  знайомими,  потім  –  не  дуже,  а  потім  –  і  зовсім  чужими.  Маленькі  криві  ноженята  так  швидко  мерехтять,  що  їх  майже  не  видно.  Сашко  не  відчуваю  кроків,  не  відчуває  бігу,  він  відчуває  лише  швидкість  і  рух.  Таке  враження.  Що  він  пливе,  швидко-швидко  пливе.  Можливо,  так  тому,  що  карлики  ледь-ледь  торкаються  землі  своїми  ноженятами.  Сашко  хоче  кричати,  кликати  на  допомогу,  верещати,  але  він  настільки  сильно  притиснутий,  що  не  може  навіть  хрипіти.  Його  груденята  роздирає  лютий  біль.  Здається,  що  повітря  пробивається  в  них  через  вузюсіньку  щілинку.  А  у  вухах  лунає  карличий  шепіт:
- Ми  недовго…  Ми  побігаємо,  пограємося  з  тобою  і  відпустимо…  Тільки  не  кричи  –  покараємо…  Ми  дуже  любимо  карати  неслухняних  хлопчиків…
Після  цього  лунає  верескливий  карличий  регіт,  який  знову  переходить  у  шепіт:
- А  розповіси  комусь  про  нас  –  заберемо  назавди…  Гра-а-атися-а-а-а!
І  знову  –  регіт.  Вони  біжать  через  старий  дерев’яний  місток,  за  кілька  метрів  внизу  –  річка.  Тут,  в  цьому  місці,  ніколи  ніхто  не  купається  –  плесо  переповнене  прихованими  вирами.  Десь  майже  на  середині  містка  Сашкові  вдається  закричати  на  всю  міць  своїх  дитячих  легень.
Карлик  різко  зупиняється:
- Я  ж  просив!  Я  попереджав!!!
Він  хапає  хлопчика  обома  руками,  підіймає  над  головою  і  кидає  додолу.  Вода  стрімко  наближається  до  Сашкового  обличчя.  Ось  вона  вже  обпікає  його  крижаним  холодом  глибоких  джерел,  наповнює  холодним  полум’ям  і  без  того  зболені  легені.  Сашко  намагається  виштовхнути,  викашляти  воду  з  грудей,  але  лише  бачить  маленькі  кульки  –  то  залишки  повітря  назавжди  залишають  його  легені…  Вони  вже  не  болять,  біль  поступово  переміщується  в  обличчя.  Здається,  що  Сашкову  голову  хтось  надуває,  мов  повітряну  кульку  –  ще.  Ще,  ще  трішки…  Ось-ось  і  буде  великий  «Бумц!!!».  Тоненька  гума  кульки(  чи  голови?)  рипить  і  тріщить  від  натуги…  Ще…  Ще…  Ще…  І  в  мозку  вибухає  атомна  бомба…
Самарканд  сидить  на  ліжку  з  дико  виряченими  очима,  його  губи  сині,  мов  стиглі  сливи.  Врешті,  судома  відпускає  легені  і  вони  починають  працювати  часто  і  голосно,  мов  ковальські  міхи.  Губи  та  щоки  поступово  рожевішають,  погляд  стає  усвідомленим  і  вже  може  сприймати  реальність.  Самарканд  розуміє,  що  його  обличчя  мокре,  груди,  подушка,  перина  –  теж.  Навпроти,  з  порожнім  відром  стоїть  Марфа:
- Нарешті…  Прокинувся.  По  іншому  розбудити  не  змогла.  Пів  кутка,  мабуть,  сполохав  –  ревів,  як  бугай  на  бійні.  Вставай.  Утрись,  перину  і  подушку  винеси  –  висушити  треба.  І  обідати  ходи…  В  сад…
Серце  в  Самаркандових  грудях  калатало  мабуть  ще  сильніше,  ніж  в  малого  Сашка.  Не  тоді,  не  уві  сні,  а  за  кілька  днів  після  першого  сну,  коли  він  їв  пломбір,  сидячи  на  автобусній  зупинці  і  з  подивом  виявив,  що  вже…  Бачив  усе  це:  і  зупинку,  і  пломбір,  і  шорти  із  золотими  ключиками.  Правда,  тато  не  йшов  цього  разу  по  цигарки.  Зате,  виглядаючи  з-за  металевої  опори  зупинки,  Сашкові  змовницьки  підморгував  карлик,  шкірячи  між  товстих  рожево-синіх  губ  надто  вузькі  і  надто  довгі  жовтуваті  верхні  різці…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712690
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 7

[b]Калі  Юґа,  епоха  богині  Калі  або  демона  Калі,  є  останньою  епохою  (юґою),  після  якої  починається  оновлення  часу.  Калі  Юґа  характеризується  падінням  моралі.
(  майже  з  «Вікіпедії»)
Здоров’я    та  закон,  відповідний  власній  природі,  особистому  шляху,  занепадатимуть  доти,  доки  світ  цілком  не  перекрутиться.  Лише  володіння  майном  визначатиме  статус.  Єдиним  мотивом  благочестя  буде  бажання  зберегти  здоровя,  єдиним  звязком  між  статями  стане  фізичне  задоволення,  єдиним  шляхом  до  перемоги  у  змаганнях  -  шахрайство.
(  «Вішну-пурана»)[/b]

Прохолода  від  ставу  протвережувала.  Почали  боліти  збиті  гомілки,  коліна,  лікті.  Кісточки  на  руках  кривавились.  Та  хіба  це  біль?  Самарканд  давно  вже  звик  до  такого  дрібного  фізичного  болю.  Навіть  до  сильнішого.  Цей  біль,  фізичний,  глушив  щось  інше  –  скиглення  душі,  ниття  плаксивого  серця…  
А  прохолода  ставала  відчутнішою  –  хоч  і  літня,  але  ніч.  Вставати  і  йти  кудись  не  хотілося.  Ні  до  буркотливої  Марфи,  ні  до  запобігливого  Владика.  Нічого  не  хотілося.  Ось  так,  сидіти  просто  і  дивитися  на  місячну  доріжку  на  плесі.  Знову  заскиглило  всередині  –  сумління  вбилося  в  пір’я,  набрало  сили  і  взялось  гвалтувати  душу.  Гвалтувати?  Хтозна…  Може,  то  душа,  як  хвойда,  сама  погодилась  на  гвалт.  Дістав  сигарету  розбитими  пальцями  –  закурив.  «Pielroja»,  з  профілем  індіанського  вождя  на  білій  пачці.  Добре,  що  взяв  із  собою  блок  –  хоч  на  деякий  час  вистачить.  Тут  таких  не  дістати…  Міцні  та  запашні  колумбійські  сигарети.  
Пекучий  дим  в  легенях…  Як  без  нього  тепер?  Тепер  уже  ніяк.  А  раніше  і  не  курив.  В  армії  почав,  але  то  так  –  іграшки.  Армія  –  школа  життя,  та  нехай  до  неї  ходять  інші…  Обіцяла  чекати.  Вірив.  Хоч  і  сміялись  з  нього.  Казали,  що  ціна  дівочим  обіцянкам,  як  вокзальній  шалаві  –  три  карбованці.  Не  слухав.  Дочекалась,  нібито.  Правда,  повернувся  він  на  півтора  року  раніше.  Правда,  зустріч  була  якоюсь…  В’ялою…  Поцілунок  –  цмакання  в  щоку.  Але  Сашко  не  бачив,  не  помічав  тієї  в’ялості.  Вже  потім  згадав,  що  і  прощання  було  таким  же.  Таким  же  в’ялим,  імпотентним.
Минув  тиждень,  місяць,  окриленість  не  полишала.  Хотілося  кохати  і  він  кохав.  А  потім  в  Тані  канікули  скінчились.  Та  й  Сашко,  хоч  і  без  особливого  бажання,  вступив  до  університету.
«  Ох,  Тетянко…  Просто  не  треба  було  брехати.  Не  треба  було  брехати,  що  любиш…  А!  Стоп!  А  ти  ніколи  й  не  казала  цього,  то  я  казав,  а  ти  лише  усміхалась  і  мовчала…  Ти  дозволяла  кохати  тебе,  цілувати,  спати  з  тобою…  Навіщо,  Таню?»  -  Самаркандова  думка-спогад  перервалась,  але  ненадовго.  Він  дістав  з  пачки  ще  одну  сигарету  і  припалив  від  попередньої.  «  Я  спав  з  тобою,  бо  кохав,  а  ти  зі  мною?  Бо  так  хотіла?  Сьогодні  зі  мною,  завтра  –  з  іншим,  післязавтра  –  знов  зі  мною…»
Сашко  так  чекав  вихідних…  Вони  навчались  в  різних  містах…  Добре  це  було  чи  зле,  що  Сашко  пішов  тоді  із  Степашкою  по  квиток?  Добре  це  було  чи  зле,  що  Степашка  купував  сигарети  і  відстав?  Добре  це  було  чи  зле,  що  Сашко  зустрів  Таню?
«Ех,  Тетянко-Тетянко…  Кинула  б  мене  та  й  по  всьому…  Ну,  сказала,  що  хлопець  в  тебе  є,  що  не  любиш  і  не  любила…  Не  розумію,  правда,  навіщо  спала  зі  мною?  Та…  Мало  тобі  було?  Досадити  хотіла?  Навіщо  сказала,  що  зі  мною  лише  з  жалості?  Ось  це…  Жалість  ця  твоя  мене  прибила…  Я  просто  стояв  і  усміхався,  як  дурник…  А  ти…  Ти  сказала  –  Па!  І  пішла…  А  знаєш,  Тетянко,  я  не  подумав  тоді  про  те,  що  ти  хвойда,  ні…  Поки  ти  щось  говорила  –  я  думав  про  те,  що  ти  збрехала  мені.  А  збрехала    -  значить  зрадила.  Я  навіть  щось  хотів  було  сказати  –  різке,  образливе,  щось  про  брехню  та  зраду,  а  ти  –  «  З  жалості…».  І  ноги  свинцем  налились…  І  руки…  І  в  очах  «засніжило»,  ніби  на  екрані  старого  зламаного  телевізора…  Моя  голова  перетворилась  на  нього  –  на  старий  зламаний  телевізор.  В  очах  сніжило,  у  вухах  шуміло…  Я  стояв,  коли  ти  пройшла  повз,  зачепивши  плечем.  Стояв,  не  в  змозі  повернути  голову,  щоб  поглянути  тобі  вслід…  Отак  мене  й  застав  Степашка  –  кумедний  меткий  хлопчина  так  разюче  схожий  на  Ігоря  Скляра…  Хах!  Він  так  хотів,  щоб  його  називали  Скляром,  а  його,  з  моєї  легкої  руки,  називали  Степашкою,  бо  саме  так  називалось  його  село  –  Степашки…»  
І  друга  сигарета  дотліла  та  третьої  Самарканд  вже  не  підкурював.  Він  сидів,  обійнявши  руками  коліна  –  так  тепліше,  і  мовчки  дивився  на  все  ту  ж  місячну  доріжку.  Та  чи  бачив  її?  Так,  бачив…  Бачив  і  доріжку  і…  В  доріжці…  Он,  зсутулившись  стоїть  посеред  вулиці  простоволосий  хлопець  в  джинсовій  куртці  та  картатих  штанах…  Здається,  що  він  чи  то  загубив  щось  і  шукає  поглядом  на  асфальті,  чи  просто  розглядає  свої  чорні  «SALAMANDER»,  які  так  контрастують  із  білими  шкарпетками  «La  Coste».  Перехожі  снують  туди-сюди,  штовхаючи  його  незадоволено…  Ось  до  нього  підбігає  інший  хлопчина,  дуже  схожий  на  актора  Ігоря  Скляра…  Теж,  до  речі,  Ігор,  але  всі  кличуть  його  Степашкою…
- Ти  чого  стоїш,  як  вкопаний?  Прикинь,  а  я  щойно  дівчину  бачив,  копія  –  твоя  мала!  А  ти  з  кимось  розмовляв  наче?  З  нею?  То  твоя  мала  була?  –  рот  в  Степашки  не  закривався  ні  на  мить.
- Ні,  ні  з  ким  не  розмовляв…  Здалося  тобі…  А  мала…  Таня,  тобто…  На  навчанні  вона  зараз…  Здалося  тобі,  Степашко…  Ти  сигарет  купив?
- Та  ну  –  здалось!  Я  ж  фотку  бачив!  То  це  точно  не  вона  була?  –  не  вгавав  Степашка.
- Сигарет  купив?!  –  вже  майже  крикнув  Сашко.
- Так,  купив…
- Тоді  –  давай  і  ходімо.
Дорогою  до  вокзалу  Степашка,  на  подив,  мовчав  і  Сашко  був  йому  вдячний  за  це.  По  дорозі  додому  із  Степащиного  рота  знову  вивергався  словопад,  але  запитань  вже  хоч  не  було.  Сашко  усміхався,  кивав  головою  –  часто  невпопад.  
Вони  орендували  квартиру  вчотирьох  –  Маслюк,  Степашка,  Сашко  і  Сомоса.  Як  і  за  яких  обставин  Сомоса  отримав  таке  прізвисько  –  Сашко  не  знав.  Мабуть-таки  –  за  схожість  з  Нікарагуанським  диктатором  Анастасіо  Сомосою.  Принаймні  –  зачіскою,  гладенько  зачесаним  назад  волоссям.  Коли  знайомились,  він  простягнув  Сашкові  руку  і,  показуючи  в  усмішці  гарні  міцні  зуби,  сказав  лише  одне  слово  –  Сомоса.
«А  я  ні  про  що  не  думав  тоді,  Тетянко…  Зовсім  ні  про  що  і  ні  про  кого,  навіть  про  тебе…  Зайшов  до  квартири  на  ватяних  ногах  і  бухнувся  на  диван…  Дивився  на  телевізор  і  не  бачив  нічого  –  в  очах  «сніжило»,  а  у  вухах  шуміло.  І  тоді,  коли  до  іншої  кімнати  зайшов,  то  не  думав  ні  про  що…  Так  якось…  На  автопілоті  все.  І  леза  шукав  на  автопілоті.  Я  знав,  що  в  Сомоси  є,  він  лезами  голився,  бо  об  його  щетину  касетні  станки  тупилися  швидко.  Дістав  одне…  «GILETTE»…  Для  чогось  пальцем  провів  –  вкололо,  вжалило,  мов  бджола.  Я  не  дивився,  але  знав,  що  на  пальці  кров.  Як  мала  дитина  до  рота  всунув  –  дійсно  кров,  бо  солоне.  Цікаво,  де  ти  тоді  була,  Тетяночко?  Десь  із  подругами  в  кафе  чи…  Може,  цілувалась  із  кимсь,  може,  кохалась?  Плакати  не  хотілося,  в  горлі  і  в  роті…  Сухо  якось  було.  Сухий  язик,  сухе  піднебіння,  сухі  губи,  розтягнуті  в  дурнуватій  усмішці…  Збрехав  я,  Тетянко,  таки  думав  про  щось  –  щоб  замок  не  клацнув  зрадливо.  А  він  таки  клацнув  на  лихо  мені…  Ох  вже  той  Степашка…  Недооцінив  я  його  тоді  –  він  же  зовсім  мені  не  повірив.  Не  повірив,  що  то  не  ти  була,  не  повірив,  що  я  не  розмовляв  з  тобою,  і  нашептав  усім,  і  клацання  замка  почув.  Степашка  почув,  Сомоса  двері  вибив…  А  я  не  міг  подужати  їх  трьох.  Двоє  навалились  на  мою  праву  руку  із  затиснутим  між  пальцями  лезом,  третій  тримав  за  ліву.  Вони  розпинали  мене  на  підлозі,  притискаючи  своїми  тілами.  А  я  мовчав…  Сопів  лише,  чіпляв  їх  ногами  і  відштовхував  від  себе,  одночасно  намагаючись  зблизити  руки.  Вони  кричали  щось…  Не  чув…  І  ось  –  нарешті!  Сталева  пластинка,  товщиною  0,075  міліметра,  вп'ялась  гострим  кутиком  в  плоть  руки.  Один  рух,  один  маленький  рух  і  я  забуду  про  твою  жалість  до  мене…  Сомоса  наляг  сильніше,  лезо  виринуло  з  плоті,  знову  вп'ялось,  проорало  борозну,  але  вздовж  передпліччя,  якраз  між  сухожиллями  і  …  Випало  з  пальців.  Я  вже  не  мав  сили,  Тетянко,  не  мав…    Я  міг  лише  вити  і  битися  в  корчах…»
Самарканд  так  само  сидів  зіщулений  на  березі  ставка,  а  його  думки,  спогади,  візуалізувались  на  помереженій  дрібними  брижами  воді.  Він  бачив  те  все  так,  ніби  якийсь  небесний  кіномеханік  проектував  його  життя  на  плесо  ставка.  
Його  руки  й  ноги  прив'язують  до  металевих  билець  ліжка,  бинтують  ліву  руку…
«А  рука  довго  заживала,  Таню.  Довше,  ніж  я  згадував  про  те,  що  ти  зі  мною  лише  із  жалості,  значно  довше…  Початок  лютого,  авітаміноз.  Ні,  Тетянко,  я  не  забув  тебе,  навть  фотки  не  всі  повикидав,  лише  ті,  де  ми  разом  були.  Одну  залишив,  ту,  пам'ятаєш,  де  ти  у  светрі  такому,  з  візерунком  геометричним  якимось,  на  шиї  –  ланцюжок  із  кулоном…  Ту,  на  якій  на  твоєму  кирпатому  носику  ледь-ледь  помітно  дрібнесенькі,  мов  макове  зернятко  веснянки,  ти  так  вперто  боролась  із  ними,  а  мені  вони  подобались…  Ту,  де  найбільш  виразно  проглядали  твої  монголоїдні  риси  –  високі  вилиці,  трішки  розкосі  очі,  темно-карі,  майже  чорні…  І  листи  твої  я  залишив…  Якби  запитала  зараз  –  навіщо,  то  крикнув  би  тобі  в  обличчя:  «З  жалості,  Тетянко!  З  жалості!»  І  довго  та  гучно  реготав  би…  Ні,  Таню,  не  крикну,  бо  не  з  жалості  і  не  на  пам'ять,  не  для  приємних  спогадів…  О,  ні…  Не  для  того…  Вони  –  мій  священний  Грааль,  Тетянко,  мої  реліквії,  які  живлять  мене.  Я  читаю  листи,  дивлюсь  на  твоє  фото  і  правий  куточок  моїх  вуст  тягнеться  догори.  Я  дивлюсь  на  свою  ліву  кисть,  бачу  твоє  ім'я  і  ляский  батіг  хлеще  моє  серце:  «Живи,  Самарканде!  Живи!  Ніхто  й  ніколи  більше  не  буде  з  тобою  через  жалість!»
І  не  були…  Бувало,  що  боялись  кидати  мене,  моєї  реакції  боялись…  Бувало,  я  купував  повій,  мене  нудило  після  того,  я  міг  бути  з  ними  лише  п'яним…  Бо…  Бо  не  міг.
А  ти  приїхала…  Через  два  роки.  Приїхала  до  мене.  Пам'ятаю,  як  вахтерка  баба  Галя  затримала  мене  і  сказала,  по-змовницьки  підморгуючи:  «Тут  до  тебе  приїхали».  Ти  вийшла  з  тієї  комірчини  і,винувато  усміхаючись,  промовила:  «Привіт…  А  я  приїхала…  До  тебе».  А  я  нарочито  награно  подивувався:  «Справді?!  Та  ти  що?!»  А  потім  крикнув:  «А  я  тебе  кликав?!  А  ти  мені  треба?!  Чи,  може,  таки  пожаліти?!»  Я  бачив,  Тетянко,  що  в  твоїх  очах  сльози  забриніли.  Ні…  Вони  не  принесли  мені  насолоди  чи  задоволення.  Ти  пішла  до  виходу,  а  я  й  не  тримав…  Я  знаю,  Таню,  що  то  було  жорстоко  так  казати.  Знаю…  Та  правильно  мабуть.  Не  було  б  уже  нічого…  Та  твоя  жалість,  вона  завжди  була  б  між  нами…  ми  правильно  вчинили,  обоє.  Я  –  що  так  сказав,  ти  –  що  пішла…»
Картинки  на  плесі  поблякли…  Силует  дівчини  зник  у  дверному  проємі.  Самарканд  дрібно  тремтів  від  холоду  –  світало.
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710489
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 6

[b]Морріган  -  кельтська  триєдина  богиня  битви,  богиня  війни  і  смерті  на  полі  бою.  Вона  була  відома  як  Морріган,  але  в  різних  частинах  вона  була  розділена  на  так  званих  Немен,  Маха,  і  Бадб,  кожна  з  них  представляла  різні  аспекти  бою.  Ця  верховна  богиня  війни  символізувала  місяць,  який,  згідно  з  уявленнями  давніх  народів,  виник  раніше  сонця.  Культ  місяця  супроводжувався  магічними  обрядами  і  кровожерними  ритуалами.  Її  зображували  одягненою  у  військові  обладунки  такою,  що  тримає  в  руці  два  списи.  Її  бойовий  клич  був  гучним  і  грізним,  наче  крик  десяти  тисяч  воїнів.  Серед  простих  смертних,  з'являлася  або  в  своєму  дійсному  образі,  або  в  своїх  улюблених  личинах  -  в  образі  чорної  ворони  або  сірого  ворона.
(знову  не  з  «Вікіпедії»)[/b]
Цупкий,  гладко  виголений  циган  прямував  до  їхньої  «шістки».  Смаглява  шкіра  обличчя  із  синявою  на  місці  ретельно  виголеної  щетини  та  чорніше  найчорнішої  ночі  волосся  до  плечей,  злегка  хвилясте  і  зачесане  назад,  різко  контрастували  із  білизною  сорочки.  Дивлячись  на  циганове  волосся,  блискуче  і  явно  чимось  намащене,  Сашко  пригадав  фільм  «Бріолін»  із  молодим  Траволтою  в  головній  ролі.  Сашко  любив  такі  фільми:  американські  мюзикли  з  рок-н-роллом  –  «Бріолін»,  «Плаксій  Вокер»,  в  якому  знімався  нікому  тоді  ще  не  відомий  Джонні  Депп…  І  ще  фільми  про  часи  «сухого  закону»  в  штатах  –  «Одного  разу  в  Америці»,  «Коттон-клуб»…  А  от  культовий  «Хрещений  батько»  йому  щось  не  пішов  –  книжка  краща.  Хоча…  «Сіцілієць»  набагато  краще  «Хрещеного  батька»…
Людина  стільки  встигає  всього  передумати  за  якусь  дещицю  секунди…  Воно  й  не  дивно.  Думка  –  це  набір  нервових  імпульсів,  нервові  імпульси  –  це  імпульси  електричної  природи,  а  електричний  струм  –  це  потік  заряджених  частинок,  швидкість  якого  дорівнює  швидкості  світла,  що  складає…
- Привіт!  Хто  з  вас  Загреб?  –  циган,  схилившись  у  прочинене  вікно  перервав  потік  заряджених  частинок  Сашкового  мозку  і  спрямував  їх  в  іншому  напрямку.
- То  є  я,  -  обізвався  із  заднього  сидіння  Ромчик.
Ромчик  був  тернополянином  і  полюбляв  по-приколу  коверкати  мову  подобою  чи  то  галицьких  чи  то  біс  його  знає,  яких  говірок.
- Я  є  Загреб,  Рома  Загреб,  -  повторив  він  і  голосно  розреготався.  Загреб  був  веселуном  і  міг  сміятися  навіть  без  видимих  причин.
- Без  образ,  пацани,  вийдіть,  нехай  я  ззаду  сяду,  -  циган  дружньо  усміхнувся.
 Як  і  очікував  Сашко,  верхні  різці  цигана  прикрашали  золоті  «фікси».  «Циган  без  золота  –  не  циган…»,  -  пригадалося.  Так,  сміючись,  казала  Рая,  циганка-напівкровка.  Гарненька  чорнокоса  смаглява  дівчинка  з  великими  телячими  очима,  обрамленими  довгими  пухнастими  віями.  Ех,  Рає-Раєчко…  Навіщо  ти  зіпсувала  свої  гарненькі  гостренькі  ікла  золотими  коронками?  Бо  циган  без  золота  –  не  циган?  Бо  золото  у  циганки  має  бути  скрізь,  де  тільки  можна  –  у  вухах,  на  шиї,  на  пальцях  і  в  роті?  Де  ти  зараз,  Раєчко?  Гойдаєш  на  руках  дитину,  а  ще  двоє  тримаються  за  поділ  твоєї  спідниці?  Сашко  не  знав  напевне,  та,  мабуть,  так  і  було…  Рая  і  так,  за  циганськими  мірками  у  дівках  засиділась  –  у  вісімнадцять  ще  незаміжньою  була.  Рано  одружуються,  рано  і  багато  народжують,  рано  старіють…
Тим  часом,  Андрій  з  Маслюком  неохоче  вибрались  із  теплого  черева  автівки,  а  циган  швиденько  зайняв  їх  місце.  Все  відбулося  швидко  –  смаглява  рука  з  короткими  міцними  пальцями,  що  наїжачилися  чорною  щетиною,  пірнула  в  непримітний,  в  зелено-чорну  клітинку  целофановий  кульок  і  дістала  звідти  щільно  перетягнутий  скотчем  не  дуже  габаритний  пакунок.  Простягаючи  той  пакунок  Ромчикові,  циган  запитав:
- Перевіряти  будете?
- Інструкцій  таких  не  було,  -  посерйознішав  Ромчик
Після  цих  слів  він  дістав  з  «бардачка»  майже  такий  самий  пакунок  і  віддав  циганові.  
- Ну,  все  пацани!  Бувайте!  –  циган  вже,  було,  прочинив  дверцята,  та,  раптом  знову  присів  і,  поклавши  Сашкові  на  плече  руку,  промовив:
- А  ти  –  щасливчик!
- Ти  про  що?  –  не  зрозумів  хлопець.
- Та…  Нічого…  На  лобі  в  тебе  так  написано,  -  почулося  крізь  регіт  вже  з  вулиці.
- Придурок,  -  неголосно  прокоментував  Сашко.
- Додому?  –  це  вже  адресувалося  Загребові.
- Додому…  От  тільки…  Заїдемо  десь  перекусимо.
Андрій  з  Маслюком  сиділи  вже  на  задньому  сидінні.
Ось  тут  і  почалась  смуга  невезіння.  Одне  кафе  було  зачинене  на  ремонт.  Інше  виявилось  якимось  дитячим  кафе  «Буратіно»,  в  якому  можна  було  хіба-що  поласувати  тістечками,  якимись…  не  дуже  свіжими  та  випити  «Коли»  чи  соку  місцевого  виробництва.  Усміхнена  офіціантка  порадила:
- Зараз  вже  п’ята  по  обіді.  В  ресторан  під’їдьте.  Він  якраз  о  п’ятій  відчиняється.
Ресторан  з  промовистою  назвою  «Ресторан»  був  убогим  і  зачуханим,  як  зовні,  так  і  зсередини.  Оформлення  -  у  стилі  «хрінзна  що».  На  стінах  –  чоловіки  із  мужніми  обличчями  з  молотками  в  руках  та  грудасті  дівчата  із  серпами.  Суміш  футуризму,  як  у  Маяковського  (він,  взагалі-то,  художником  був)  та  соцреалізму.  Важкі  дубові  столи,  як  у  корчмі  –  натяк  на  «етно»  і  такі  ж  лави.  Тріщини  в  підлоговій  плитці  забиті  брудом.
Відвідувачів  було  небагато,  на  незнайомців  уваги  ніхто  не  звернув  і  вони  зайняли  столик  в  окремій  кабінці.  Загреб  забився  в  куток  –  так  йому  зручніше  було  проглядати  увесь  зал  і  вхід,  Сашко  впав  на  лаву  поруч,  а  Маслюк  з  Андрієм  розташувалися  навпроти.  Загреб  був  найстаршим  серед  них  та  найдосвідченішим.  Середнього  зросту  блондин  із  рідіючим,  незважаючи  на  свої  двадцять  три,  волоссям.  І  так  некрасиве,  навіть  за  чоловічими  мірками,  обличчя  з  гачкуватим  носом  та  тонкими  нервовими  губами  від  лівого  вуха  до  самого  підборіддя  перетинав  потворний  грубий  рубець.  Злегка  витрішкуваті  сірі  бляклі  очі,  здавалося,  пропалювали  співрозмовника  своїм  поглядом  наскрізь.  Мало  хто  знав,  що  Загреб  –  то  його  справжнє  прізвище,  а  не  «погонялово».  Той  рідкісний  випадок,  коли  й  голову  ламати  не  потрібно,  щоб  придумати  прізвисько.  Хоча,  насправді,  голови  над  тим  не  дуже  й  ламаються.  Прізвиська  виникають  спонтанно.  Ляпнув  хтось  по-п’янці  –  Маслюк,  не  змігши  вимовити  важким  язиком    «Москалюк»,    і  ось  –  на  тобі!  Будеш  ти,  можливо,  й  до  скону  Маслюком.  Глянув  хтось  на  Юру  Півнюка,  згадав  при  цьому  ілюстрацію  Дерегуса  до  «Тараса  Бульби»,  ту,  де  юнак  із  м’якеньким  пушком  вусів  під  носом  та  замріяним  поглядом,  і  маєш  –  Андрій!  Прізвисько  стає  другим  ім’ям,  хтось  не  пам’ятає,  хтось  і  зовсім  не  знає,  як  тебе  звати  по-справжньому.  Та  і  ти  вже,  знайомлячись,  за  звичкою  називаєш  прізвисько.
Загреб  хоч  і  поводився  трохи  зверхньо,  але  якось  тяжів  до  Сашка.  Можливо  тому,  що  той  служив.  Правда,  Сашка  через  півроку  служби  комісували  та  то  вже  таке.  Тим  більше,  подейкували,  що  комісували  його  за  «серйозними»  статтями  –  чи  то  «7Б»*,  чи  то  –  «4Б»**.  Сам  Сашко  цього  і  не  підтверджував,  і  не  спростовував.  Та  його,  власне,  й  не  запитували.  А  сам  він  нікому  й  не  збирався  пояснювати,  що  комісували  його  через  банальну  плоскостопість,  а  ще  через  те,  що  під  час  якоїсь  чергової  перевірки  особових  справ  з’ясувалось,  що  призваний  він  був  якраз  за  півроку  до  того,  як  йому  мало  виповнитись  вісімнадцять.  Але  це  вже  було  вдома,  в  рідному  військоматі,  коли  Сашка,  як  підданого  іншої  держави,  відправили  із  Самаркандської  «учебки»  додому.
Сам  Загреб  «відтрубив»  майже  три  роки  на  базі  Камрань  у  Південному  В’єтнамі  і  полюбляв  розповідати  про  свою  службу  в  тих  екзотичних  краях.  Що  в  його  розповідях  було  правдою,  а  що  –  відвертою  брехнею  ніхто  не  знав  і  не  брався  перевіряти,  та  і  не  зміг  би,  навіть  за  дуже  великого  бажання.
До  столика  підійшла  насуплена,  але  симпатична  офіціантка  років  вісімнадцяти.  За  тих  кілька  секунд,  поки  вона  почала  говорити,  Сашко  встиг  прискіпливим  поглядом  оцінити  її  –  симпатичне  чисте  обличчя  з  мінімумом  косметики,  трішки  блідувате,  прямий,  правильної  форми  ніс,  темно-сірі  очі,  гарно  окреслений  рот    гарний  вигин  шиї,  вузькі  плечі.  Під  яскраво-блакитною,  із  яскравим  написом  «Chanel»,  футболкою  –  груди  другого  розміру.  В  стегнах  –  не  надто  широка  і  не  надто  вузька.  Під  білим  чистим  фартушком  –  джинсова  спідничка  і,  обтягнуті  чорними  лосинами,  стрункі  довгі  ноги.  Ні,  Сашко  не  відчував  до  офіціантки  сексуального  потягу,  не  «роздягав»  її  очима.  Просто  така  вже,  видно,  чоловіча  натура  –  розглядати  жінок,  оцінюючи  за  примітивними  критеріями  –  «подобається-не  подобається»,  «ліг  би  з  нею  –  не  ліг  би».  Характер,  психологічна  сумісність  –  все  це  десь  на  задвірках  свідомості.  Жоден  чоловік  ніколи  не  думає  про  те,  чи  лягла  б  вона  з  ним.  Якби  хто,  власне,  запитав  у  Сашка,  якого  типу  жінки  йому  подобаються,  то,  певне,  увів  би  його  цим  запитанням  у  стан  ступору.  Одне  лише  він  міг  сказати  точно  –  не  блондинки.  А  далі…  Далі  було  важкувато.  Ні  розмір  бюста,  ні  стрункість  не  мали  якогось  визначального  значення.  Сашко  звертав  увагу  на  якісь  такі  дрібниці,  про  які  ніхто  й  не  подумав  би  –  пропорційність  долонь,  розмір  та  форма  нігтів,  ступні.  Іноді  витончена,  як  то  кажуть  –  класична,  мальована  краса  не  справляла  на  нього  зовсім  ніякого  враження.  Так,  бачив,  що  красиво,  але…  Жодна  струночка  всередині  не  вібрувала.  Зрештою,  Снігова  королева  чи  Фея  Моргана  теж  були  красивими  жінками.  А  інколи…  Те,  що  інші  чи  навіть  самі  дівчата  вважали  недоліками,  якась  невеличка,  ледь  помітна  неправильність,  особливість,  майже  доводила  його  до  сказу  своєю…  Сексапільністю…
Офіціантка  всунула  руку  в  кишеню  на  фартушку  і  дістала  звідти…  О,  боги!  Вона  дістала  звідти  маленького  блокнотика  та  олівця.  Сашко  із  Загребом,  поглянувши  один  на  одного,  розреготалися.  Офіціантка,  Маслюк  та  Андрій  здивовано  дивились  на  них.  Паузу  перервала  офіціантка:
- Що  смішного?
- О,  вибачте,  панянко.  Пан  просто  щиро  подивований,  що  панянка  має  нотатника  та  олівця,  -  почав  блазнювати  у  своєму  стилі  Ромчик.
- Що  замовляти  будете?
Загреб  перестав  сміятися:
- Пиво  є?
- Так  –  «Жигулівське»,  «Ячмінний  колос»  і  баночне  «Gösser».
- Тоді…  П’ятсот  горілки  і…,  -  Загреб  щось  собі  поміркував,  -    І  шість  «Gösserа».
- Умгу…  -  записала  у  нотатник  дівчина,  -  А  закушувати  чим  будете?
- Пивом!  –  майже  хором  викрикнули  втрьох  –  Маслюк  промовчав.
І  знову  регіт.  А  офіціантка  вже  починала  злитись:
- Я  серйозно  запитую!
- Так  і  ми  серйозно!  –  не  вгавав  Ромчик.
- Час  втрачаємо,  -  нагадав  Сашко,  а  потім  звернувся  до  дівчини:
- Дайте  меню,  будь  ласка.
- А  в  нас  нема…  -  вона  знітилась  і  почервоніла.
- Добре,  що  з  гарячого?  М’ясо  якесь…  -  вже  спокійно  запитав  Загреб.
- Шашлик,  ковбаса  домашня  і…  І  все.
- Капець,  бля!  Та…  Воно  й  не  дивно  –  ресторан  «Ресторан»…  -  зітхнув  Загреб.
- Гаразд.  Давай  по  шашлику,  ковбаси  наріж  грамів  триста  і  по  салатику  якомусь…  Овочевому…  Салати  хоч  є?
Офіціантка  ствердно  кивнула:
- Так…  Є…  З  Капусти…
- І  не  сумнівався,  блін!  Давай…  
- Ще  пляшку  мінералки,  –  додав  Сашко,  бо  ж  був  за  кермом.
- Шашлик  чекати  треба…  Хвилин  двадцять…
- Та  ми  в  курсі,  -  буркнув  незадоволений  Загреб,  -  Неси  поки,  що  є…
Горілка  з  пивом  ще  більше  розв’язали  Загребові  язика  –  він  знову  почав  розповідати  свої  байки  про  службу  в  Камрані,  не  забуваючи  при  цьому  оглядати  зал  своїми  виряченими  очима.  Андрій,  як  завжди,  мовчки  випивав  та  закушував.  Маслюк  нив  час  від  часу:
- Ну  нафіга  був  цей  ресторан?  Купили  б  щось  на  трасі…  Поїхали  вже…  Та  скільки  можна  сидіти?  От  зараз  ще  влипнемо  кудись…
Врешті,  Загреб  не  витримав  і  кинув  різко:
- Закрийся!  Накаркай  мені  ще,  придурку!
Ображений  Маслюк  замовк  і  засопів  своїм  довгим  м’ясистим  носом.  Андрій  лише  усміхнувся  у  вуса,  а  Сашко,  енергійно  жуючи  жорсткий  шматок  м’яса,  додав:  
–  Дійсно,  скільки  можна?  Якого  милого  ти  взагалі  з  нами  поїхав?  
Маслюк  глянув  на  Сашка  вбивчим  поглядом  і  засопів  ще  дужче.  Він  був  добрячим  гевалом  за  метр  вісімдесят  зростом  і  вагою  десь  до  центнера,  але  страшенним  боягузом.  Та  чого  там  –  сциклом.  Хтозна,  чому  він  і  справді  підписався  на  цю  роботу?  Мабуть,  вроджена  жадібність  до  папірців,  які  називаються  грошовими  знаками  перемогла  страх.  Хоча…  Загребові  із  Сашком  платили  ледь  не  вдвічі  більше.  Неозброєним  оком  було  помітно,  що  Маслюк  нервує  –  долоні  спітніли,  великі  відстовбурчені  вуха  стали  брунатного  кольору,  кінчик  носа  кумедно  смикався.  Взагалі,  його  обличчя  було  досить  кумедним.  Кожен,  хто  бачив  це  обличчя  вперше,  не  міг  стримати  усмішки.  Сашко  частенько  розповідав  в  компанії,  що  одного  разу  Маслюка  побачив  київський  художник  Радна  Сахалтуєв  і  намалював  з  нього  одного  з  героїв  мультика  «Пригоди  капітана  Врунгеля»  -  агента  Нуль  Нуль  Ікс.  Звичайно,  це  було  брехнею,  але  всі,  хто  чув,  одразу  ж  зауважували  схожість.  
Крім  кількох  окремих  кабінок  в  залі  був  лише  один  але  довжелезний  стіл  із  лавами  по  обидва  боки.  За  ним  вже  починали  невеликими  зграйками  гуртуватися  відвідувачі.  Одна  з  таких  зграйок  –  чоловік  на  шість  була  якраз  навпроти  їхньої  кабінки.  Молоді  пацики  –  від  вісімнадцяти  до  двадцяти  п’яти.  Час  від  часу  вони,  перешіптуючись,  поглядали  в  бік  кабінки.  Один  з  них  піднявся  і,  нахабно  посміхаючись,  попрямував  у  бік  приїжджих.  Загреб  штурхнув  Сашка  ліктем  і  шепнув:  
- Візьми  про  всяк  випадок,  може,  й  не  знадобиться.
Під  столом  у  його,  простягнутій  до  Сашка  долоні,  була  «викидуха»  -  ніж  з  викидним  лезом.  Сашкові  спітнілі  і  тремтячі  пальці  торкнулись  гарячої  різнокольорової  слюди  і  «викидуха»  пірнула  в  кишеню  куртки.  Йому  зовсім  не  хотілося  ніяких  «всяких»  випадків.  Не  треба  «всяких»  випадків  у  цьому  красивому,  але  такому  чужому  прикордонному  містечку.  «Під  ложечкою»  засмоктало  і  захотілося  випити.  Але  ж  не  можна  –  за  кермом.
- Пацани!  Бачу,  ви  не  місцеві?  –  кремезний  «мєстний»  з  фарбованою  пергідролем  чуприною,  все  ще  нахабновишкірюючи  великі  міцні  зуби,  впритул  розглядав  їх  своїми  близько  і  глибоко,  мов  у  поросяти,  посадженими  очицями.
- Та  так,  проїздом,  -  вдавано  спокійним  голосом  відповів  Загреб.
- То,  може,  підсядете  до  нас  та  познайомимось?
- Та  ми,  ніби  спішимо…
- Пару  хвилин  буквально…  По  «соточці»  накотимо…  
- Ну  добре…  Недовго  хіба  що,  -  погодився  Загреб,  особливо  «бурувати»  в  чужому  місті  не  було  сенсу  –  собі  дорожче.
А  «мєстні»  виявились  нормальними  пацанами.  Рідкість…  Пацанам  просто  хотілося  розширити  компанію.  Все  йшло  тихо  і  гладко.  Хвилин  десять.  А  потім…  Потім  час  сповільнився,  сповільнився  у  два,  а,  може,  й  чотири  рази.  І  стало  тихо-тихо…  Сашко  бачив,  що  люди  щось  говорять,  відкривають  роти,  та  звуків  не  чув.  Лише  гучне  плямкання,  ніби  величезні  краплі  гучно    капають  з  крана  у  дзвінку  металеву  раковину.  Ось  Андрій  підводиться,  щоб  вийти  з-за  столу.  Він  повернутий  спиною  до  виходу  з  кухні  і  не  бачить,  як  залою  біжить  офіціантка  із  тацею.  Андрієва  нога  повільно  перевалюється  через  лаву,  корпус  повертається  і  Андрієве  плече  зустрічається  з  тацею.  Таця  виривається  з  рук  офіціантки,  вона  широко  розплющує  очі  і  розкриває  рот  в  гучному  «Ой!».  Сашко  не  чує  того  вигуку  –  читає  по  губах.  Салат  в  одній  із  тарілок  починає  жити  своїм,  окремим  від  всього  іншого  життям.  Він,    маленькою  капустяно-морквяною  купкою,  опускається  на  груди  кремезного  відвідувача  і  повільно  сповзає  додолу,  залишаючи  по  собі  брудний  слід.  Відвідувач  підводиться,  робить  крок  у  напрямку  Андрія,  одночасно  відводячи  назад  праве  плече  і  збираючи  товсті  пальці  в  кулак.  Ось  кулак,  по  крутій  траєкторії  прямує  до  своєї  цілі.  Його  ціль  –  усміхнене  Андрієве  обличчя.  Бемц!  І  кадри  знову  пришвидшились,  може,  й  занадто  –  Андрій  лантухом  падає,  чіпляючи  по  дорозі  ще  когось  рукою,  потім  підводиться  навкарачки  і  трусить  головою.  Звуки  теж  повертаються  в  повному  об’ємі,  оглушуючи  Сашка.  Йому  здається,  що  він  потрапив  у  самий  епіцентр  хаосу,  з  якого  колись  утворився  всесвіт.  Великий  вибух  –  ось  воно!  За  якихось  секунд  п’ять-десять  у  залі  вибухає  масова  бійка.  Б’ються  всі  з  усіма.  Дівчинка-офіціантка  так  і  стоїть  посеред  зали.  Вона  вже  заплющила  очі  і  верещить,  зіщулившись.  Із  заціпеніння  Сашка  виводить  крик  Загреба:
- На  вихід,  бл..дь!  Швидко!
Загреб,  перестрибнувши  через  стіл,  допомагає  підвестися  Андрієві,  і  вони,  разом  з  Маслюком,  що  приєднався  до  них,  пробираються  до  виходу,  петляючи,  ніби  лижники  на  слаломі.  А  Сашкові  вже  ніяк  стрибати  через  стіл,  бо  потрапить  в  саму  гущу  бійки  і  він  стрибнув  на  стіл.  Стіл  –  це  найкоротший  шлях  до  виходу.  Шість  чи  вісім  метрів,  кілька  стрибків,  без  перешкод,  бо  тарілки-пляшки-склянки  –  це  не  перешкоди.  А  пробіг  всього  лише  три  чи  чотири  кроки  –  чиясь  дужа  рука  смикнула  Сашка  за  ногу  і  скинула  на  підлогу.  Падаючи,  він  боляче  вдарився  бровою.  Коли  підвівся,  то  шлях  до  виходу  вже  був  відрізаний.  Маслюк  з  Андрієм  вже  виходили,  Загреб,  зціпивши  зуби  дивився  на  нього  через  плече  своїми  виряченими,  мов  у  рака  очима…
Біль,  образа  (  «Кинули!»),  відчай…  В  голові  крутилась  дурновата  пісенька:  «  И  не  узнает  молодая,  какой  у  парня  был  конец…».  В  очах  на  мить  потемніло,  тихенько  клацнула  «викидуха».
-  С..ки!  Бл..ді!  Всіх  нах…  порубаю!!!  Самарка-а-анд!  –  Сашко  кинувся  вперед,  з  перекошеним  обличчям,  дико  витріщеними  очима.
Та  сильний  удар  в  лівий  бік  перекинув  його  на  стіл.  Хлопець  миттю  підвівся,  викрутившись  вужем  і  побачив  свого  кривдника  –  той  лежав  на  підлозі,  в  правиці  була  затиснута  «заточка»,  сталева  «швайка»,  якою,  зазвичай,  ріжуть  свиней.  Над  ним  з  розбитою  пляшкою  від  шампанського  в  руці  стояв  Загреб.  На  шляху  до  виходу  утворився  маленький  просвіт,  щілина  між  тілами.  Сашко  кинувся  до  неї  так,  як  потопельник  кидається  до  ополонки,  яку  раптово  побачив  у  товщі  льоду…
-  Саня,  газ!  –  це  кричав  Загреб.  Але  Сашка  не  треба  було  підганяти.  За  якихось  дві-три  хвилини  «шістка»,  ревучи  і  петляючи,  вже  вирвалась  на  трасу.  Містечко  залишалось  позаду.  Таке  затишне  і  гарне,  але  таке  чуже…
За  кілька  хвилин  шок  минув  і  Сашко  відчув,  спочатку,  що  лівий  бік  гарячий  і  мокрий,  а  потім…  Біль  скрутив  його  в  три  погибелі.  Загреб  оглянув  рану,  наклав  тимчасову  пов'язку  і  пересів  за  кермо.  В  сусідньому  райцентрі  знайшли  аптеку…  Спирт,  пеніцилін,  стрептоцид,  бинти…  І  все  заради  двох  ледь  помітних  дірочок  у  шкірі.  Додому  повернулись  вже  вранці.  Загреб,  Андрій,  Маслюк  і…  Самарканд.

***
Самарканд  сидів,  спершись  спиною  на  вербу.  На  лівому  боку  було  два  маленьких  рубчики…  
«Чому  ж  все-таки?»,  -  подумав  він.

*4Б  –  стаття,  за  якою  комісували  з  Радянської  Армії  –  наркоманія  та  алкоголізм
**7Б  –  психічні  відхилення.

Далі  буде.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709763
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017


ЗАЛІЗНА БАБА 5

[b]Мокош  шанували  як  першопричину  життя  і  смерті.  На  санскриті  Мокша  означає  «звільнення»  від  перевтілень,  тобто  повернення,  воз'єднання  з  божеством.
(  Цього  разу  з  «Вікіпедії»)[/b]

Перші  шрами,  ніби  перші  поцілунки  –  вони  запам’ятовуються  надовго.  Шрами  –  ніби  жінки,  їх  пам’ятаєш  завжди.  Брешуть,  брешуть  чоловіки,  коли  кажуть,  що  збилися  з  рахунку  своїх  жінок.  Брешуть,  коли  кажуть,  що  було  їх  чи  то  п’ять,  чи  то  десять.  Всі  точно  знають,  скільки  їх  було,  як,  де  і  з  ким.  Ось  так  і  з  шрамами.  Кожна  жінка  –  зарубка  на  душі  чи  на  серці.  Кожен  шрам  –  зарубка  на  тілі  і  пам’яті.  Самарканд  крокував,  повільно  перекочуючись  з  ноги  на  ногу.  Нестримно  хотілось  розплакатися,  розридатися,  мов  мала  дитина.  І  найголовніше,  що  видимих  причин  не  було.  Ні  «пригода»  в  магазині,  ні  те,  що  його  шукали  дуже  «серйозні»  люди,  ні  спогад  про  ту  давню  подію  в  ресторані  не  могли  спровокувати  цього  бажання.
А  що  «пригода»  в  магазині?  Він  полюбляв  зривати  маски,  виставляючи  напоказ  гниле  людське  нутро.  Чи  потрібно  це  було  комусь?  Ні,  мабуть…  Так,  той  Віталик,  він  був  п’яний  «в  дим».  Та  хіба  це  виправдання?  Так,  Сашко  любив  принижувати  їх,  таких  «Віталиків».  Таких,  як  цей,  таких,  які  залюбки  розлучалися  з  вмістом  кишень,  щоб  тільки  зберегти  в  цноті  свою  ніжну  шкіру,  таких,  які  лише  смикались  і  белькотіли  щось  нерозбірливо,  нервово  ковтаючи  слину,  поки  Самарканд  обіймав  за  талію  чи  лапав  їхніх  дівчат.  Так!  Так,  він  любив  робити  це!  Не  для  того,  щоб  самоствердитись.  Для  того,  щоб  переконатись  вкотре,  що  він,  Самарканд,  не  такий.  Для  того,  щоб  показати  тим  дурним  дурепам,  що  люблять  вони  не  тих.  А,  якщо  не  люблять,  то  навіщо???
Ні,  їм  зовсім  не  треба  було  любити  Самарканда.  Просто  тих  не  любити.  Скільки  вже  було  подібних  ситуацій?  Скільки  Сашко  чекав  від  тих…  ударів  в  обличчя,  в  пах,  зламаного  носа!  А  вони  лише  стояли  і  щось  белькотіли:  «Облиште…  Будь  ласка…  Не  треба…  Візьміть  гроші…»
- Та  нахрін  мені  твої  гроші?!  –  раптом  крикнув  Сашко  і  сам  здригнувся  від  свого  голосу.
- Нахрін  гроші,  -  повторив  він  уже  тихіше,  -  як  ти  їй  в  очі  тепер  дивитимешся?
До  кого  звертався  Самарканд,  чи  до  Віталика,  який  в  цей  час  все  ще  спав  заслинений  у  магазині,  чи  до  когось  іншого,  невідомого,  чи  й,  взагалі,  до  абстрактного  когось?
Сашко  не  був  Богом,  та  й  не  усвідомлював  себе  таким,  він  не  міг,  та  й  права  не  мав  такого,  судити  людей  за  їх  вчинки.  Прокурор,  суддя  і  кат  в  одній  особі.  О,  так…  Він  чудово  розумів  ціну  своїх  вчинків,  чудово  усвідомлював,  що  робить.  Десь  там,  глибоко,  задавлене  і,  майже  знекровлене  сумління  хрипіло:  «Це  підло,  хлопче…  Ти  вчиняєш  не  менш  підло,  ніж  вони…»
- Вони  не  були  слабкими!  -    знову  крикнув  Сашко.  
І  це  теж  була  правда.  Він  ніколи  не  обирав  слабших  за  себе  фізично.  «Ти  вважаєш  себе  кращим  за  інших,  -  сумління  вже  не  так  хрипіло,  йому  дихалось  легше,  -    «А  ти  гірший,  ти  незрівнянно  гірший…  Бо  ти  розумний…  Ти  дуже  розумний  і  дуже  хитрий…  Ти  наперед  знаєш,  чим  все  скінчиться…  Тобі  не  важливі  їх  м’язи,  хлопче,  тобі  важливе  те,  що  ти  бачиш  в  їх  очах…  Ти  вишуковуєш  це…  Ти  шукаєш  страх…  Він  живить  твою  злість…  Ти  не  Робін  Гуд,  Самарканде,  ти  –  змій,  підлий  отруйний  змій,  що  заповзає,  стікаючи  отрутою  в  тепле  ліжко  і  там  очікує  свою  жертву…»  Сумління  вже  не  шепотіло,  кожне  слово  віддавало  громом  в  барабанних  перетинках,  кожна  фраза  обвивала  мозок  пекучими  вогняними  шнурами:  «Так,  ти  правий,  хлопче,  більшість  із  них  і  справді  нікчеми  й  покидьки,  а  чим  кращий  ти?  Чим?!  Ти  гірший  за  них…  Стократ  гірший!»
- Я  не  такий!  –  диким  звіром  заревів  Самарканд.  
-  Я  кращий!  Кращий!  Кращий!  –    він  щосили  гамселив  кулаками  та  ногами  стару  вербу.
Згодом  кричати  вже  не  міг,  лише  хрипів  щось  нечленороздільне,  та  по  губах  можна  було  прочитати  –  Кращий!
На  кісточках  пальців  виступила  кров,  лікті  теж  були  збиті,  дорогі  «адідасівські»  треники  порвались  на  правому  коліні  та  Сашко  не  бачив  нічого…  Він  не  відчував  болю  ні  в  руках,  ні  в  гомілках,  ні  в  колінах,  лише  вогняні  шнури,  що,  обплівшись  навколо,  стискали  мозок,  серце,  душу…  Якщо  була  в  нього  ще  душа.
Спітнілий,  захеканий,  він  охопив  товстий  стовбур  розбитими  руками,  відкинув  назад  голову  і  різко  вдарив…    А  потім,  знесилений,  все  ще  обіймаючи  стовбур  сповз  на  землю,  ледве  чутно  шепочучи  невідомо  до  кого:
- Чому  ви  не  дасте  мені  померти?
До  тями  привів  лоскіт  на  щоці.  Сашко  провів  лівою  рукою  по  обличчю  і  відчув  щось  липке.  Глянувши  на  руку  побачив  чотири  літери  татуювання,  завазгані  кров’ю  –  «ТАНЯ»…
«Вивести  потрібно»,  -  подумав.  І  думки  знову  звернули  в  минуле…
Робота  була  разова,  високооплачувана  і  зовсім  неважка  –  завезти  за  півтори  сотні  кілометрів  у  прикордонний  райцентр  посилку  і  привезти  іншу.  Бувала  в  бувальцях,  але  ще  досить  пристойна  «шістка»,  Сашко  –  за  кермом(доручення  на  нього  виписали)  і  ще  три  пацани,  так,  про  всяк  випадок.  Приїхали  завчасно,  до  зустрічі  було  ще  години  дві…  Тихе  містечко.  Тут  мабуть  дуже  гарно  влітку,  вулиці  потопають  в  зелені  –  липи,  каштани  і  навіть  вишневі  та  абрикосові  алеї.  Навіть  у  ту  пору,  наприкінці  жовтня  було  ще  вдосталь  зелені.  А  за  широким  Дністром  –  Молдова.  Двічі  на  день  курсує  пором.  Наш,  український  берег  пологий,  з  піщаними  пляжами,  молдовський,  ніби  м’язисті  груди  випинає  гранітні  брили.  Там,  за  пагорбами  –  Сорока  з  розкішним  базаром,  на  якому  цідять  вино  з  бочок,  мов  у  нас  квас.  Крикливі  молдовани,  верескливі  цигани,  запахи  якихось  смаженин  і  аромат  кукурудзяних  перепічок…  
Поки  пацани  вбивали  час,  граючи  в  карти,  Самарканд  тихенько  дрімав,  відкинувшись  на  сидіння.  Ось  і  пором.  Цупкий,  гладко  виголений  циган  впевнено  прямував  до  їхньої  «шістки».

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709053
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2016


ЗАЛІЗНА БАБА 4

[b]Каліка  Каламата  Ча  Каланала-Самадйутих
Капардіні  Караласйа  Карунамріта-Сагара…
Каліко,  Матір  Часу,  Та,  Хто  сяє  світлом  вічності,
Плутанокоса  та  Жахливолика,  Океан  нектару  співчуття…
(З  молитви  до  Калі)[/b]
Тиша…  Тиша,  що  розриває  барабанні  перетинки.  Тиша,  що  поступово  наповнюється  шарудінням,  шипінням,  гулом,  тихим  свистом…  Порожнеча,  що  заповнюється  мікроскопічними  прозорими  кульками.  Вони  безладно  рухаються  і  про  щось  перешіптуються.  Про  Сашка,  мабуть.  Якби  він  міг  ще  більше  зфокусувати  свій  погляд,  то,  певне,  розгледів  би  їх  маленькі  дрібненькі  личка  з  кирпатими  носиками.  Вони  косять  на  Сашка  своїми  дрібненькими  очицями,  а,  коли  перехоплюють  його  погляд,  то  ховають  очки  за  пухнастими  віями.  Якби  мали  ручки,  то  ховали  б  і  усмішки  за  ними,  та  ручок  немає…
 Сашко  не  спить  –  лежить  з  розплющеними  очима.  Голова  не  болить,  лише  в  роті  неприємний  присмак.  «А  спати  на  цукрові  не  так  уже  й  погано»,  -  подумалось,  -  «Цікаво,  котра  зараз?»  Стрілки  «Командирських»,  що  світилися  в  мороці  складу  холодними  флуоресцентними  іскорками  показували  шосту  п’ятдесят.  
- Я  там  яєшню  посмажила  з  ковбасою,  ходи,  поснідаєш,  -  в  дверях  стояла  Оксана.  
Після  однієї  тільки  думки  про  яєшню  шлунок  скрутило  спазмом.  
- Мені  б  вмитися…
- Умивальник  в  підсобці  і…  Там,  на  столі  твій  ланцюг,-  Оксана  нервово  посмикала  кінчик  косинки,  пов’язаної  навколо  шиї.
- Хочеш  –  собі  забери,  -  буркнув  Сашко.
Дюймовочка  лише  зло  зиркнула  у  відповідь.  «Для  чого  їй  та  безглузда  косинка  влітку?»  -  ліниво  ворухнулась  думка.  «  А-а-а…  Синці…»  -  одразу  ж  наздогнала  її  наступна.
Самарканд  довго  тримав  коротко  стрижену  потилицю  під  струменем  прохолодної  води  –  коли  хочеш  швидше  прийти  до  тями,  то  мусиш  потилицю  охолодити.  Самарканда  «кумарило».  Не  стільки  від  похмілля,  як  від  недосипу.  Він  пив,  бувало,  й  більше,  та  спав  після  того  лише  три-чотири  години.  Не  спалось  чомусь.  Закрив  кран,  повернувся  на  шурхіт  –  позаду,  з  рушником  в  руках  стояла  Оксана.  Мовчки  взяв  простягнутий  рушник,  так  само  мовчки  одяг  на  шию  срібний  ланцюжок.
- Де  моя  майка?
- Я  випрала…
- Я  просив?
- Ні,  але…
- Гаразд…  Дай  пляшку  пива  і  склянку…
- А  снідати…
- Пива,  склянку,  а  там  –  побачимо…
Пиво  всотувалось  в  кожен  м’яз,  в  кожну  клітиночку,  ніби  довгоочікувана  злива  у  спраглу  розтріскану  землю.  І  тіло  із  вдячністю  приймало  ту  життєдайну  вологу.  Кожним  кубічним  сантиметром.  Крапля  за  краплею.  Пляшка  спорожніла,  апетит  не  прокидався…  Сашко  закурив.  Його  розморило,  але  швидка  ейфорія  була  оманливою.  Ні,  голова  не  болітиме,  в  нього  ніколи  не  боліла  голова  з  похмілля.  Так…  Порожньо  якось  всередині.  І  пиво  не  здатне  заповнити  ту  порожнечу.  
А  порожньо  було  не  лише  через  похмілля.  Ще  вчора  була…  Тривога…Спогади…  Напруженість…  Спроба  зняти  ту  напруженість  алкоголем  і  сексом.  Той  секс,  він,  ніби  і  був  спонтанним,  але…  Як  тільки  Дюймовочка  запитала  про  шампанське  –  Сашко  знав  що  саме  так  і  буде,  майже  так,  як  і  було.  І  алкоголь  тут  ні  до  чого,  він  був  лише  каталізатором,  підштовхнув…  Обох.  Скинув  маски,  порвав  завіси  стримувань  і  заборон.  І  без  того  обоє  хотіли  цього,  свідомо  хотіли.  Сашко  –  щоб  сублімувати  в  тому  дикому  тваринному  спарюванні  всю  свою  злість,  нервозність,  прикрощі  і  промахи  останніх  років.  Може,  то  була  для  нього  така  собі  помста  світові?  Помста,  знаряддям  якої  доля  обрала  цю  мініатюрну  дівчинку?  А  їй,  Дюймовочці,  для  чого  це  було  потрібно?  Теж,  мабуть,  були  причини.
Снідали  мовчки.  Самарканд  випив  ще  сто  п’ятдесят  «Лимонної»,  Дюймовочка  відмовилась  –  на  роботі.
- Ти  вдома  була?  –  Самарканд  лише  тепер  усвідомив,  що  на  Оксані  інший  одяг.
- Так,  мамі  сказала,  що  на  танцях  була,  спати  в  літній  кухні  лягла.
Та  Сашка  це  не  дуже  цікавило.
- Владик  де?  –  «Лимонна»  зробила  свою  справу  і  Самарканд  вже  балансував  на  межі  –  продовжувати  чи  ні?  А  чому  б  і  не  продовжити?  Чим  ще  тут  можна  зайнятись?  Які  в  селі  влітку  розваги?  Рибалка  і  «бухач».  Рибалку  Сашко  так  і  не  полюбив.  А  пити  самому  було  западло.
- Я  його  попереду  тебе  розбудила  –  так  і  спав  на  столі.  Мамі  Любі  здаватися  пішов,  так  що  скоро  його  не  чекай,  -  Дюймовочка  ніби  прочитала  думки.
- Ясно…
- Поснідав?  Тепер  –  все.  Хочеш  пити  –  або  забирай  із  собою,  або  он  за  столик  сідай  в  залі.
Самарканд,  хвилинку  повагавшись,  взяв  пляшку  і  посунув  у  зал.  Два  казенних  столики  і  по  чотири  стільчики  біля  кожного.  Хлопець  сів  за  той,  що  був  ближче  до  нього.  Але  горілка  залишилась  незачепленою  –  взяв  пару  пива.  Мовчки  цідив  його  крізь  зуби,  курив…  Знову  цідив,  знову  курив.  З  колонок  «Татушки»  кричали:  «  Нас  не  догонят!»  І  Сашкові  здавалося  зараз,  саме  в  цей  момент,  що  і  його  не  наздоженуть.  Зрідка  заходили  покупці,  щось  купували,  йшли.  Дюймовочка  гортала  якийсь  журнал  і  –  ні  пари  з  вуст.  А  про  що  говорити?  Так,  вони  переспали.  Мовчки,  без  освідчень  у  коханні,  без  обіцянок  і  зобов’язань.
Двері  грюкнули  і  до  магазину  ввалилося  троє  підпилих  чоловіків  –  двоє  десь  під  сорок,  а  один  приблизно  Самаркандових  років.  Продовжуючи  якусь  розмову  побігом  зміряли  Сашка,  але  він  їх  не  дуже  й  зацікавив  –  ну,  сидить  пацан  за  столиком  в  одних  спортивних  штанах,  пиво  п’є.  Загрози  в  ньому  поки-що  ніякої  та  й  не  в  тій  кондиції  вони  були,  щоб  з’ясовувати,  хто  такий  і  якого  милого  тут  сидить.  Взяли  пляшку  дешевої  «Стрілецької»,  ковбаси,  тюльки  й  хліба  та  й  пішли.  Один,  той,  що  молодший,  попрощавшись  із  товаришами,  повернувся  до  Оксани:
- Ксюшка!  Ксюшечка  моя!  Я  заскучив  за  тобою!  –  він  перехилився  через  прилавок,  намагаючись  поцілувати  Дюймовочку.
- Віталику,  знову  випив?
- Та  я  чуть-чуть,  з  хлопцями…  А  це  хто?  Чого  він  тут?  Чого  на  тебе  дивиться?  –  відвідувач,  видно,  добряче  «почутьчутькав»  з  хлопцями.
- Баби  Марфи  онук,  погостювати  приїхав,  -  спокійно  відповіла  Дюймовочка.
- А-а-а…Онук…  А  давай  вип’ємо,  онуче?
- Давай…  Оксан,  дай  склянок  і  бутербродів  зроби,  -  не  відмовився  Самарканд.
- А  звідки  ти  знаєш,  як  її  звати?  –  підозріло  зміряв  поглядом  довготелесий  незнайомець  Сашка.
- Запитав  –  вона  сказала.  Ти  пити  хотів,  здається?
- Ну…  Давай,  вип’ємо,  за  знайомство.  Віталик!  –  довготелесий  простяг  правицю.
- Сашко.
Коли  допили  «Лимонну»,  Віталик  вже  добре  вп’янів.  Він  вже  жлуктав  з  пляшки  пиво,  воно  двома  тоненькими  цівочками  текло  по  підборіддю  і  зкапувало  на  груди.
- Саня!  Братуха!  Ти  класний  пацан!  –  розсипався  він  в  компліментах  на  адресу  Самарканда.
- Але  Ксюха  –  моя  дівчина  і  я  на  ній  одружусь.  І  тобі  я  її  не  віддам!
І  раптом  Сашко  сказав  те,  чого  ніби  й  не  збирався  казати,  саме  вирвалось:
- Не  віддаси,  то  продай  її  мені.
Довготелесий  Віталик  застиг  із  роззявленим  ротом.  Самарканд  внутрішньо  напружився,  приготувавшись  до  удару.  «Цікаво,  куди  битиме»,  -  встиг  подумати  він.  Але  Віталик  вчинив  ще  неочікуваніше,  ніж  Сашко:
- А  продам!
- Пляшки  вистачить?
- П’ять!
Самарканд  підвівся  і  попрямував  до  прилавка.  Дюймовочка  увесь  цей  час  дивилась  телевізор,  тому  розмови  не  чула.
- Дай  мені  п’ять  пляшок  «Стрілецької»
Вже  викладаючи  пляшки  на  прилавок,  Оксана  поцікавилась:
- А  навіщо  стільки?
- Нареченому  твоєму.  Відкупне.
- За  що?  За  те,  щоб  не  чіпав  тебе?
- За  тебе,  дурепо!  За  тебе!  Він  пропив  тебе  мені  і  тепер  ти  –  вже  моя!!!  –  Самарканд  розреготався  гомеричним  сміхом,  відкрив  ногою  двері  і  вийшов  на  вулицю.  Звичайно,  він  вже  не  бачив,  як  Віталик  бряхнувся  зі  стільця  на  бетонну  підлогу  та  так  і  заснув,  як  Оксана  важко  опустилася  на  стілець,  охопивши  голову  руками,  а  її  худенькі  плечі  дрібно  затремтіли  і  маленькі  груденята  кумедно  підстрибували  в  такт  схлипуванням.  
Сашко  не  бачив  цього  всього.  Він  прямував  до  бабці  Марфи,  очі  його  теж  заволокло  вологою  плівкою.  Згадалася  чомусь  та  ніч,  ресторан  в  далекому  райцентрі,  та  ніч,  після  якої  він  став  Самаркандом.  Перший  його  серйозний  шрам,  коли  заточка,  м’яко  увійшовши  в  лівий  бік,  лише  ковзнула  по  ребрах  і  вийшла  під  пахвою.  Серця  її  колюче  жало  так  і  не  знайшло.  Перший  шрам,  перше  усвідомлення,  що  якісь  незнані  боги  тримають  його  для  чогось  іншого,  ніж  дурна  смерть  у  брудному  ресторані.  Все  знакове.  І  все  –  вперше.  
Ні!  Шрам  був  не  першим…  Перший  –  це  той,  коли  він  намагався  перетяти  собі  вени…

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708755
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016


ЗАЛІЗНА БАБА 3

[b]Образ  Залізної  Баби  -  це  один  з  відгомонів  забутої  в  християнські  часи  слов'янської  богині-матері,  багато  в  чому  схожої  з  кельтською  Морриган  та  з  індійською  Калі.  Актуальний  зв'язок  Залізної  Баби  з  кордоном,  з  проміжним  простором  світу  живих  і  світу  мертвих.  Образ  пов'язаний  не  просто  з  водною  стихією,  але  саме  з  підземними  водами,  ще  раз  підкреслює  потойбічний  статус  цього  образу.[/b]

Вишняк  приємним  теплом  виливався  у  шлунок.  Закушувати  не  хотілося.  Сашко  щільненько  пообідав  у  бабці,  тому  лише  ліниво  колупався  виделкою  у  салаті,  яєшні,  в  тарілці  з  ковбасами-паштетами  –  традиційній  закусці  «мами  Люби».  Так,  вслід  за  Владом,  Сашко  подумки  називав  його  матір.  Невелика  карафочка  з  вишневою  наливкою  швидко  порожніла.  Звичайно,  Влад,  на  честь  приходу  гостя  хотів  «розкрутити»  маму  Любу  на  самогон,  та  Самарканд    не  захотів.  Мама  Люба  за  це  обдарувала  його  вдячним  поглядом.  
Із  Владом  вони  були  не  стільки  друзями,  як  далекою  ріднею  –  так,  сьома  вода  на  киселі,  десяте  ребро  від  дупи.  Та  Сашко,  під  час  нечастих  і  нетривалих  наїздів  у  це  село,  батьківщину  своїх  батьків,  мав  хоч  яку-не-яку  компанію.  І  поряд  із  Владом  менше  проблем  було  із  «мєстними».  Вони-то,  звичайно,  бикота-бикотою,  але  й  Сашко  не  Термінатор  і  «замісити»  всеньке  село  не  міг.  А  в  селах  б’ють  жорстко,  навіть  –  жорстоко.  Хоча  ці  «колгоспники»  ніц  не  тямлять,  що  таке  «понятія»  і  «жити  по-пацанському»,  та  заб’ють  дрюччям  на  смерть  чи  вила  в  живіт  встромлять  та  й  вкинуть  до  ставу.  Перед  очима  постала  картинка  дворічної  давності  –  брудні  зубці  вил,  націлені  в  Самаркандові  очі.  Брудні  зубці  зі  смородом  гною  чи  силосу.  Два  роки  тому…
Хто  зна,  з  чого  все  почалось?  Дідові  поминки  були…  Пом’янули…  Татові  захотілося  на  бАтьківщину  свою  глянути  –  хату,  в  якій  народився,  хату,  з  якої  його  викинули  до  дитбудинку,  хату,  в  якій  давно  жили  чужі  люди.  Мати  пробувала  щось  заперечувати,  але…  Що  вона  могла?  Схлипнути  тихцем  та  штовхнути  Сашка  ліктем  –  Ходи,  мовляв,  з  ним…  Батько,  коли  випивав  –  ставав  некерованим,  мамою  некерованим.  Він  одразу  ж  розходився  тирадами  на  кшталт:
- Мені,  замкомвзводу*  розвідки  гвардійської  Псковської  дивізії  ВДВ,  ніхто  нічого  не  може  забороняти!  Я  всіх  з  г..ном  змішаю!  –  здавалося,  тато  смакував  кожне  вимовлене  слово.
Що  там  казати  –  Сашків  тато,  як  і  його  батько  Денис  ,  дядько,  дід,  прадід,  був  охочий  почесати  кулаки  об  чужі  щелепи…  Всі  Чайки  такими  були…  Так  люди  кажуть.  А  ще  кажуть,  що  коли  Чайкам  не  було  з  ким  битися,  то  вони  бились  між  собою.  
Що  там  пішло  не  так  у  тій  розмові  із  незнайомим  Сашкові  дядьком?  Сашко,  захоплений  підколюванням  дівчат-селючок  масними  жартами,  якось  і  забув  про  батька.  Пригадав  лише  тоді,  коли  почув  його  майже  звіряче  ревіння  та  псячий  лемент.  На  чужому  подвір’ї  четверо  чоловіків  ніби  забавлялися  у  «малу  купу».  Тільки  не  кричав  ніхто  –  Мала  купа!  Дайте  ще!  І  не  реготав  весело.  Три  чоловіки  навалились  на  батька.  Він  важко  підводився,  ревів,  як  ведмідь,  намагався  струсити  їх  із  себе,  але  знову  падав  під  важкістю  тіл.
 Кастет,  мов  живий,  звично  стрибнув  у  руку.  Того,  що  сидів  на  батькові  –  в  нирку.  Сашко  знав,  що  такі  удари  перехоплюють  дихання,  оглушують  людину…  Він  знав,  але  не  думав  про  це,  не  думав  про  те,  що  нирки  від  таких  ударів  можуть  розриватися…  Бо  ніхто  й  ніколи  не  думає  про  таке.  Бо  –  «махач».    Хтось  схопив  ззаду  за  ліву  руку  –  правий  хук  в  щелепу…  Ні…  В  шию…  І  раптом…  Пекучий  біль  в  спині  вигнув  тіло,  мов  тугий  сарматський  лук,    наступний  удар  прийшовся  під  коліна  і  Сашко  впав.  Якби  він  міг  спостерігати  збоку,  то  побачив  би,  що  його,  мов  сніп  стиглої  пшениці,  обмолочують  два  молотарі.  Відвертатися  від  ударів  було  марно.  Марно,  тому,  що  неможливо  –  били  шлангами  від  гідравлічної  системи  трактора.
- С…ки!!!  –  Молотарі,  один  за  одним,  самі  попадали,  мов  стиглі  колоски.  Важко  дихаючи,  скривавлений,  із  якимсь  дрюком  в  руках  над  ними  стояв  тато.
- Підводься…  Сину…  Йдемо…
Та  було  вже  пізно.  Несамовитий  бабський  вереск:  –  Чайки  хату  відбирають!!!!  -  зробив  свою  справу.  Далі  Сашко  майже  нічого  не  пам’ятав  –  важко  деталізувати  щось  в  «махачі».  А  потім  -  брудні  зубці  вил,  націлені  Самаркандові  в  очі.  Брудні  зубці  зі  смородом  гною  чи  силосу…
- …  Там  моя  однокласниця  працює,  Ксюха!  –  Владові  слова  перервали  спогади  і  повернули  Сашка  в  цю  реальність.
- Де  працює?
- То  ти  не  слухав  мене?  –  знітився  Влад  –  В  магазині…  
- І  що  ж?
- Капець!  Пиво,  кажу,  є!  В  магазині!
- А-а-а…  -  Самарканд  задумливо  дістав  із  пачки  сигарету  –  «Славутич»  є?
- Не  знаю…
- Добре,  пішли…  
Дорогою  Влад  вився  навколо  Самарканда,  ніби  мультяшний  Табакі  навколо  Шер-Хана,  він  невпинно  щось  жебонів,  а  задумливий  Сашко  вловлював  лише  обривки  фраз  і  мовчки  кивав  головою…  Інколи  невпопад.  Та  це  мало  засмучувало  новоявленого  Табакі,  здавалося,  що  він  і  не  чує  нікого,  окрім  себе.  Порівняння  з  героями  Кіплінга  було  не  надто  вдалим  –  Влад  був  на  добру  голову  вищий  за  Сашка,  не  набагато  вужчий  у  плечах,  обоє  мали  досить  тендітні  кістяки,  але…  Але  то  лише  на  перший  погляд.  Навіть,  не  вдивляючись  в  обличчя,  за  однією  лише  статурою,  можна  було  вгадати,  хто  з  них  –  Шер-Хан.  Не  в  округлості  Сашкових  м’язів  справа,  не  у  випнутих  грудях  та  «кубиках»,  не  в  рубцях  на  обличчі.  Кожен  з  хлопців  світився  своїм  особливим  світлом,  своєю  аурою:  Влад  –  інфантильністю,  яка  на  довгі  роки  дорослого  вже  життя  зробила  його  просто  Владиком,  а  Сашко  чимось  таким,  що  ще  у  дев’ятнадцять  перетворило  його  на  Самарканда  –  психованого  «відморозка»,  який  інколи,  по  ночах  лежав,  зарившись  обличчям  в  подушку  і  здригаючись  всім  тілом,  подушка  від  того  перетворювалась  на  солоний  квач.  Навіщо  він  це  робив,  кого  чи  за  чим  жалів,  кого  чи  що  проклинав  тоді?  Хто  зна…  Ніхто  не  зна…  Хіба  Бог,  та  й  Він  іноді  нічого  не  вдіє…
- …  А  Ксюха  там  уже  два  місяці  працює…  -  все  не  вгавав  Владик.
- А  ти  чого  такий  сумний,  Сань?
- А  що,  як  дебіл  стрибати  маю  з  радості,  бо  ми  до  твоєї  Ксюхи  йдемо?  Любоффь?  –  розреготався  раптом  Сашко  якимось…  Зовсім  невеселим  сміхом.  Було  у  цьому  сміхові  і  саркастичне  презирство,  і  кепкування,  і  злість,  і  ще  щось…  Тільки  не  радість.  Але  трохи  вже  хмільний  Владик  не  зауважив  того.
- Та  ну…  Яка  там  любов?  Вона  заміжня  двічі  була,  дитині  п’ять  років.  Он,  кілька  місяців,  як  розлучилась…  Ми  просто  за  однією  партою  сиділи…
Видно  було,  що  Владик  і  справді  не  бреше,  любові  таки  не  було.  І  Самарканд  знову  гучно  зареготав.
- Ти  чого?  –  Влад  здивовано  округлив  очі.
- Та  так…  П’ять  років,  кажеш,  дитині?  То  вона  що,  у  п’ятнадцять  народила?  «Зальот»  малолітній?
- Та  ні…  Вона  в  шлюбі  була  тоді…  Там  все  чисто,  я  рахував  навіть…
- Математик  х..єв!  –  сміх  таки  не  міг  залишити  Самарканда.
 -  До  чого  світ  котиться!  У  п’ятнадцять  у  шлюбі  народжують!  –  Сашко  награно-обурено  зітхнув.
Не  зрозумівши  тонкощів  іронії  Влад  поправив:
- У  шістнадцять…  Вона  старша  за  мене  на  рік  і…  Це  –  село,  Санюх…  Це  –  село…
Магазин  був,  як  тисячі  замизганих  магазинів  у  тисячах  замизганих  сіл.  Шедевр  сільської  архітектури  епохи  розвиненого  соціалізму.  Загратовані  вікна  майже  від  підлоги  майже  до  стелі  –  «казенні»  двері  з  алюмінієвого  профілю,  все,  як  у  всіх.
- Владику-у-у!  При-и-иві-і-іт!  –  з-за  прилавка  білозубо  усміхалась  тендітна  чорнявка.
Гарні  зуби,  мимоволі  відмітив  Сашко.  Ледь-ледь  завеликі  для  такого  обличчя,  але  гарні.  Усмішка  не  псувала  її.  Чітко  окреслені  губи  без  помади,  кольору…  стиглої  малини,  не  надто  чуттєві,  але  й  не  занадто  тонкі,  нижня  трішки  товща.  Обличчя  округле  і  ледь  помітно  вилицювате.  Явно  в  предках  були  монголоїди,  окрім  вилиць  на  це  вказувала  і  смаглява  шкіра.  Не  така  смаглява,  як  у  циган,  а  ближче  до  жовтого.  Сашко  подумки  усміхнувся  –  семестр  анторопології  не  минувся  даремно.
-  Соски  в  неї  невеликі  і  коричневі,  -    подумалось,  –  то  вже  не  антропологія,  а  так,  з  власного  досвіду.  Хоча…  Теж,  мабуть,  антропологічна  ознака.  Правда,  на  лекціях  про  таке  не  казали,  і  в  підручниках  не  писали.
- Владику,  а  кого  це  ти  із  собою  привів?
- Та  це  Санюха,  баби  Марфи  онук.  Погостювати  приїхав.
- Ксюша!  -  чорнявка  простягла  Сашкові  вузьку  долоньку  з  довгими  крихкими  пальцями.  Хлопець,  в’яло  потискаючи  гарячу  долоньку,  мимоволі  повернув  її  тильною  стороною  догори  –  його  чомусь  завжди  цікавила  форма  дівочих  пальців  і  нігтів.  Пальці  були  із  злегка  вузлуватими  фалангами,  що  не  зовсім  красило  їх,  та  не  псувало  аж  настільки.  А  нігті…  Ні,  вони  були  із  досить  акуратним  манікюрчиком,  але…  Надто  довгі.  Не  надто  відрощені,  а  саме    довгі.  Тобто,  природня  їх  довжина  була  надто  довгою,  трішки  диспропорційною.  Сашко  не  любив  дівчат,  як  із  надто  короткими  природньо  нігтями,  так  і  з  занадто  довгими.  У  цьомумає  бути  пропорційність.  Пропорцію  він  визначав  якось…  інтуїтивно.  Сам  для  себе,  необхідну  саме  йому  пропорцію.  Колись  навіть  трішки  соромився  таких  думок,  корив  себе  подумки:
- А  сам-то,  сам!
Але  ж…  Чоловікові  достатньо  бути  лише  трохи  кращим  за  мавпу  –  одразу  пригадувався  старий  афоризм.  Який  вже  є.  Не  найстрашніше  страховисько.  Знаходяться  ті,  кому  й  він  подобається,  хоч  і  не  красень  насправді.  А  кому  не  подобається  –  до  побачення.  Якщо  чесно,  то  Самарканд  недолюблював  таких  собі  хлопчиків-красунчиків.  Може,  то  й  комплекс  був  такий.  А,  може,  тому  що  красунчики  найчастіше  виявлялись  конкретними  сц..кунами,  вони  майже  без  опору  віддавали  своїх  дівчат.  Мабуть  тому,  що  набагато  дорожчим  за  дівчат  для  них  була  цілісність  їхнього  гладенького  обличчя  з  правильними  мальованими  рисами.  Красунчики  завжди  вчиняли  за  підручником  –  віддай  грабіжникові  все,  щоб  зберегти  здоров’я  і  життя.  А  пацан  має  здохнути,  а  не  віддати  нікому  нічого  добровільно.
Увесь  цей  довжелезний  логічний  ланцюг  пронісся  в  Сашковій  голові,  поки  продавчиня  дзвінко  промовляла:
- Ксюша!
Замість  назвати  своє  ім’я,  Сашко  запитав:
- А  можна  –  Оксана?
Він  страшенно  не  любив  отого  –  Ксюша,  Ксюха.  Коли  чув  таке,  то  в  роті  завжди  чомусь  ставало  кисло,  ніби  від  нестиглої  антонівки.
- Можна,  а  ти  –  Сашко?
- Умгу…  Можна  –  Самарканд…
- І  що  ж,  Самарканде,  пригостиш  даму  чимось?  На  честь  знайомства?
- Пиво  будеш?
- Хм…  а  дама  розраховувала  на  шампанське  чи,  хоча  б,  лікер  шоколадний…
- Потім…  Зараз  пива  хочу.  Склянку  дай  –  ненавиджу  пиво  з  горла  пити…
Коли  Сашко  вже  ковтав  холодний,  з  кислинкою,  «Славутич»,  продавчиня,  діставши  з  пачки  довгу  коричневу  «More»,  театрально  сперлась  на  прилавок  в  очікуванні  вогню.  Самарканд  мовчки  кинув  на  перед  нею  запальничку.  Помітно  було,  як  в  Оксани  заходили  жовна,  вона  кинула  на  Сашка  спопеляючий  погляд,  але  змовчала.
-  Дюймовочка  не  любить  відмов,  -  подумки  відзначив  він.  Насправді  Самарканд  не  мав  на  меті  дражнити  когось  своєю  поведінкою.  Він  просто  був  таким  –  поводився  дивно,  говорив  дивно,  вчиняв  дивно  і  нелогічно.  Може,  й  логічно,  але  у  відповідності  зі  своєю,  одному  йому  відомою  логікою.
-  То  як  стосовно  лікеру?  –  випускаючи  хмарку  диму,  перепитала  Дюймовочка.  
Самарканд  подумки  називав  її  вже  лише  так.  Струнка,  з  досить  гарною  фігуркою,  з  якої,  незважаючи  на  невеликі  розміри  всього,  аж  сочилася  жіночність,  вона  й  справді  нагадувала  йому  Дюймовочку  з  мультика  –  така  ж  спідничка  трішки  вище  колін,  акуратно  вирізьблені  природою  ніжки,  великі  зелені  очі,  груди…  ні  –  груденята,  певне,  щось  між  першим  та  другим  розміром…  Коли  вона  без  бюстгальтера,  вони,  певне,  стирчать  в  різні  боки,  завзято  задираючи  догори  маленькі  коричневі  сосочки.
Ніби  прокинувшись  зі  сну,  Самарканд  труснув  головою.
-  Влад,  ти  пити  що  будеш?
-  Та  розумієш,  Сань,  мені  мама  Люба  тільки  на  пиво  дала…  -  вибачаючись  пробурмотів  Владик.
-  Я  запитую,  що  пити  будеш?  Ай!  Що  візьму,  те  й  будеш.
Знічене  обличчя  Влада  одразу  засяяло.
-  Так,  Оксан,  давай…  Шампанське,  лікер  чи  що  ти  там  хочеш,  можеш  вибрати…  Пляшку  «Лимонної»  і  закусити  щось  на  твій  розсуд…  А,  цукерків  собі  візьми  ще…  А  сядемо  де?
-  А  в  нас  он,  за  ширмою  столик  є,  ми  обідаємо  там  зазвичай.
-  А  як  же  відвідувачі?
-Ой!  Які  там  уже  відвідувачі?  Їх  і  так  по  два  за  день!  Зачиню  зараз  магазин.  Ви  тут  побудьте,  а  я  через  службовий  зайду!
Поки  Оксана  замикала  двері,  Владик  гаряче  дихав  Самаркандові  у  вухо:
-  А  я  ж  казав!  Ксюха  -  класна  дівка!  Посидимо  зараз,  погудимо,  а  потім  -  на  танці!
-  Побачимо!  –  обрубав  Самарканд…
Лампа-сороковатка  та  хмарки  диму  занурювали  квадрат  закапелку  у  напівморок.  Добряче  уже  підпитий  Владик  раз  по  раз  вибігав  «до  вітру»,  щоразу  все  з  більшими  труднощами  потрапляючи  в  двері.  Сашко,  спершись  спиною  на  стіну  впіввуха  слухав  Дюймовочку:
-  Я,  відколи  розлучилась,  ніби  на  світ  народилася  заново  –  на  танці  ходжу  щоразу,  пацани  до  мене,  звичайно  підкочують,  але  я…  Ну,  максимум  –  поцілуватися.
Самарканд  мовчки  слухав,  випускаючи  кільця  диму.  Розмова  все  ніяк  не  клеїлась,  монолог  ніяк  не  переростав  у  діалог.  
-  Саня!  Братуха!  Наливай!  –  ледве  повертаючи  язиком,  пробурмотів  Владик,  що  вийшов  з-за  рогу.  
На  його  обличчі  блукала  блаженна  усмішка,  у  куточках  губ  осіли  білі  клаптики  –  друга  пляшка  «Лимонної»  для  нього  явно  була  зайвою.  Може,  й  не  лише  для  нього.  Та  Сашко  особливого  сп'яніння  не  відчував.  Він  мовчки  взяв  пляшку  і  розілляв  по  чарках,  Оксані  хлюпнув  лікеру.  Перехилена  чарка  «Лимонної»  було  останнє,  що  пам'ятав…
Самарканд  прийшов  до  тями,  коли  цілував  чиюсь  шию.  Ліва  рука  відтягувала  чиюсь    голову  за  густе  волосся  назад,  губи  впивалися  в  шию  гарячими  цілунками,  права  шалено  нишпорила  під  чиєюсь  футболкою,  намагаючись  знайти  застібку  бюстгальтера.  Чиїсь  гострі  нігтики  легенько  дряпали  його  груди.  Намагаючись  зрозуміти,  з  ким  він  зараз,  Сашко  залишив  у  спокої  шию  та  відхилився  назад.  Дюймовочка!  А  вона…  Вона  руками,  заведеними  під  його  майку,  мовчки  стягнула  її  і,  охопивши  руками  Сашкову  шию  припала  да  вуст.  Її  гарячий  меткий  язичок  то  пірнав  між  губи,  то  виринав  з  них.  Гарячі  лоскітливі  дотики  язика  спустились  по  грудях  на  живіт.  Дюймовочка  опустилась  на  коліна  і  почала  розв'язувати  шворку  на  «адідасівських»  штанах.  Сашко,  схопивши  правицею  її  за  плече,  а  лівою  –  за  волосся,  поставив  дівчину  на  ноги:
-    Не  треба  цього,  я  не  люблю.
Він  був  уже  майже  цілком  тверезий,  ніздрі  широко  роздувалися,  легені  гнали  через  них  повітря,  мов  ковальські  міхи.  Боковий  зір  вихопив  Владика,  який  мирно  сопів,  вмостивши  голову  на  стіл.
-  Пофіг!  –  тканина  кавового  кольору  футболки  з  якимось  написом  англійською  затріщала,  протестуючи,  та  що  та  бавовна  могла  вдіяти  проти  двох  навіжених  і  дужих  рук.  Оксана  не  протестувала.  Бюстик…  Спідниця…  Бавовняні  трусики…  А  Оксана  мовчала,  зайнята  обціловуванням  та  пещенням  Самаркандових  грудей.  Лише,  коли  він  хотів  було  посадити  її  на  стіл,  вона  простогнала:
-  Не  тут…  Там…  У  складі  –  мішки  з  цукром…  І…  Ланцюг  зніми…  Дряпається…
Гучно  стугоніли  в  дикому  ритмі  африканські  тамтами,  голодне  та  спітніле  дівоче  тіло  звивалось  та  напружувалось.  Двоє  божевільних  видиралися  на  скелю,  щоб  стрибнути  з  неї  в  прірву.  Ритм  тамтамів  досяг  тієї  межі,  за  якою  недосконале  людське  вухо  вже  нічого  не  чує…  Тиша…
*Замкомвзвода  –  заступник(заместитель)  командира  взводу.
Далі  буде…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708179
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2016


ЗАЛІЗНА БАБА 2

Мокош  —давньослов’янське  божество,  ймовірно,  фінського  походження.  Володарка  вологи.  Єдине  жіноче  божество  у  так  званому  «Пантеоні  Володимира».  Мокош  —  господиня  й  цариця  водоплавних  птахів,  змій  і  жаб.  У  її  володіннях,  а  отже,  й  під  її  владою,  перебувають  русалки  й  берегині.  Вона  —  володарка  риб,  і  теж  може  виступати  в  риб'ячому  образі.  Мокош  часто  пов’язують  із  потойбіччям,  зображуючи  її  то  володаркою  потойбіччя,  то  зв’язуючою  ланкою  між  світом  живих  та  світом  мертвих.
                                                                                                                                                                                                                                                                         (Не  «Вікіпедія»)





Сонце  шкварило,  мов  навіжене…  Градусів  сорок,  не  менше…  Добре,  хоч  сумка  неважка  –  все  своє  ношу  із  собою!  Хто  там  сказав?  Сократ,  здається?  Чи  Демокріт?  Ні…  Демокріт  –  це  про  «двічі  в  одну  річку»…  Нав'язливі  думки  про  «стовпів»  філософії  відволікали  Сашка  від  не  менш  нав'язливих,  але  менш  приємних  думок.  Сашко…  Хто  його  востаннє  Сашком  називав?  Мама,  хіба…  А  так  –  Саня…  Саня  Самарканд.  Або  просто  –  Самарканд.
Заскочити  на  хвилинку  до  бабці,  привітатись  та  й  завалитись  до  Влада  –  давнього  товариша  дитячих  ігор.
-  Потішити  його,  що  півроку-рік  побуду  тут,  -  подумав  Сашко.
-  Так…  Ці,  Богом  забуті  Козячі  Хребти,  певне  –  найкращий  варіант,  щоб  відсидітись.  Бабла  тут  надовго  вистачить.  За  сто  баксів  тут  півсела  скупити  можна,  -  така  думка  невимовно  насмішила.
-  А  там,  дивись,  все  вляжеться,  перетреться…  Всі  заспокояться  і  можна  буде  повертатись  без  ризику  отримати  заточку  в  бік  або  «маслину»  в  лобешник.  Ай!  Не  туди  ти  влип,  Самарканде,  ой  не  туди,  не  тим  людям  дорогу  перейшов…  Нічого,  прорвемось.  Шрами  –  не  діри,  заживуть…
Ось  і  знайома  вулиця.  Ще  метрів  вісімдесят-сто  і  буде  видно  височенні  акації,  що,  як  мовчазні  вартові,  відгороджують  подвір'я  від  вулиці,  пилу,  від  людського  гамору  та  суєти.  Цікаво,  скільки  їм  років?  Щоб  дізнатися,  скільки  років  дереву,  його  потрібно  зрізати.  Щоб  дізнатися,  скільки  років  людині…  Цікаво,  що  треба  зробити  для  цього?  Зазирнути  в  паспорт?  Навряд  чи  допоможе…  Деякі  розумники  кажуть,  що  людині  стільки,  на  скільки  вона  почувається.  Неправда  це.  Людині  стільки,  на  скільки  виглядає  її  душа,  на  скільки  вона  зітліла  та  почорніла,  на  скільки  вигорів  гніт.  Людина  помирає  не  тоді,  коли  перестає  битися  серце,  а  тоді,  коли  гасне  вогник  в  очах.  Божий  каганець…  Невідомо,  яким  богом  запалений?
Сашко  не  думав  про  це.  Міг  би  думати,  та  не  думав.
Звично  рипнула  хвіртка.  Так  само,  як  і  рік  тому,  десять,  п'ятнадцять.  Так  само,  як  рипіла  вона  з  дня  сотворіння  світу.  Стара,  яка  поралась  біля  літньої  плити,  зігнувшись,  ніби  переламана  у  поясниці,  різко  повернула  голову  на  пискливий  звук.
-  А  бабця  подалась,  -  майнула  думка  в  Сашка.  Та  вголос  він  сказав  інше
-  Привіт,  баб!  Я  тут  гостинців  тобі  привіз  трохи  і…  Я  поживу  трохи  в  тебе.
Tempora  mutantur…  Часи  міняються,  сказав  би  якийсь  римлянин.  Сашко  вже  давно  не  звертався  до  бабці  в  шанобливій  множині.  Повага  залишилась  та…  Звертання  давно  стало  іншим.  Давно.  Ще  до  того,  як  став  Самаркандом.
- Обідати  будеш?  –  без  вітань  одразу  запитала  Марфа,  -  Борщ  гарячий  і  каша  пшенична  з  бараниною.  Ходи,  вмийся  з  дороги,  я  зараз…  Рушника  винесу.
Сашко  усміхнувся  –  правий  куточок  його  вуст  підсмикнувся  вгору.
- Не  либся  так  до  мене  –  на  батька  схожий  стаєш,  та…  Ти  і  так  схожий…  -  зітхнула  бабця.
- Ну,  тут  Ви  вже  прибрехали  –  батько  в  плечах  ширший!  –  зареготав  хлопець.
Марфа,  тим  часом,  бурмочучи  щось  під  носа  брязнула  клямкою  дверей  та  пішла  до  хати.  Сашко  вже  давно  не  дивувався  бабчиній  нелюбові  до  батька,  прохолодному  ставленні  до  доньки,  Сашкової  матері.  Давня  історія.  Стара,  як  світ  і  банальна  до  неможливого.  Життя  не  придумує  нічого  нового,  воно  лише  рімейкує  старі  сюжети.  Таких  історій  –  тисячі.  
Жили  в  селі  дві  родини  –  Чайки  і  Вовки.  То  не  прізвища  такі  –  прізвиська.  В  селах  і  зараз  рідко  людей  за  прізвищами  називають.  Чайки,  бо  якогось  Сашкового  прадіда  по  батьківській  лінії  заголили  в  рекрути,  пройшов  він  Кримську  війну,  а  коли  повернувся  через  двадцять  п’ять  років  служби,  то  плече  його  правої    руки  прикрашало  татуювання  чайки.  А  Вовки  –  бо  теж  якийсь  прадід,  але  вже  по  материній  лінії,  кажуть,  з  вовками  розмовляти  вмів.  Вийде,  розповідають,  бувало  за  село,  завиє  по-вовчому,  а  з  лісу  озиваються.  Взимку,  через  голодний  відчай,  сіроманці  і  в  село  забігали  –  там  ягня  поцуплять,  там  теля  заріжуть…  Лише  у  Вовків  ніколи  нічого  не  брали.
Першого  Чайку,  Тимофія,  георгіївського  кавалера,  героя  оборони  Севастополя,  цар-батечко  Олександр  ІІ  Визволитель  сімома  десятинами  землиці  пожалував.  Його  сина,  Федора,  теж  георгіївського  кавалера,  інший  цар-батечко,  Микола  ІІ  Кривавий  –  шістьма  десятинами.  Воликів  мали,  коней,  косарку  кінну…  А  у  Вовків  що?  Навіть  мишей  в  хаті  нема,  бо  їсти  нічого.  Лише  купа  дітлахів  з-за  печі  визирає.  Війни,  революції,  «Декрет  про  землю»,  «волинка»*…  Варфоломія  Вовка  головою  комнезаму*  обрали,  землю  ділити  мав,  щоб  справедливо,  щоб  усім,  щоб  порівну…  Поїхав  у  волость  за  документами  та  й  пропав…  Знайшли  його  за  кілька  днів  за  селом,  у  Глибокій  Долині  з  головою  проломленою.  А  перед  тим  з  Федором  Чайкою  сварився  до  хрипоти  –  не  хотів  Федір  землю,  кров’ю  зароблену  та  потом  политу  перемежовувати.  А  у  Федора  сини,  Денис  та  Мефодій,  хлопці  дужі,  запальні  та  до  бійок  охочі…  Хто  зна,  чи  вони  Варфоломія  порішили?  Обіцяти  –  не  вбити…  Хто  зна?  Ніхто  не  зна,  хіба  лиш  Бог…  Та  й  Він  іноді  нічого  не  вдіє…
Поки  Сашко  згадував  перекази  про  родинних  Монтекі  і  Капулетті,  Марфа  встигла  накрити  на  стіл  під  крислатим  горіхом.  Парував  борщ,  ніздрі  лоскотав  аромат  тушкованої  баранини  та  невідомих  трав…  Огірки,  цибуля  із  зеленою  гичкою…  Вкрита  росою  карафка  горілки,  принесена  із  холодної  комори.
- Дідові  сьогодні  другі  роковини,  пом’янути  треба.  А  ти,  бовдуре,  й  забув,  мабуть,  -  погляд  Марфи  був  таким  же  колючим,  як  і  колись,  -  На  цвинтар  не  ходи  сьогодні.  Нічого  п’яному  там  тиняти.  Захочеш  –  завтра  сходиш.  Досить  мені  того,  що  ви  тут  із  татком  своїм  на  сорок  днів  влаштували…  Жаль  йому  тільки  ребра  тоді  поламали,  прости  Господи,  -  стара  швидко  перехрестилась.
- Та  ладно,  баб…  -  досить  уже  про  те…  Так  вийшло…
Обід,  за  виключенням  короткого  «Нехай  земля  буде  пухом…»,  минув  у  мовчанні.  Із  хрускотом  потягнувшись  та  закуривши,  Самарканд  кинув:
- Баб,  я  до  Владика  сходжу…  Як  до  темна  не  повернусь  –  не  чекай,  в  нього  заночую.
- Знову,  як  тоді?  Знову  міліція  мене,  стару,  труситиме?  Е-е-х…  Бачив  би  то  дід!  Ото  вже,  Чайчина  порода…
- Все  буде  добре,  бабуль,  я  люблю  тебе,  -  Сашко  дістав  із  сумки  яскраву  тернову  хустину,  накинув  її  на  плечі  старій  і  чмокнув  її  в  щоку,  -  Дякую  тобі!  За  смачний  обід…  Все  –  побіг  я.
Марфа  ще  довго  із  сумом  дивилась  услід  постаті  хлопця  в  спортивному  костюмі,  який  крокував,  широко  розставляючи  ноги…  А  в  погляді  не  було    звичної  колючості,  лише  сум  з  іскоркою  тривоги.  Її  губи  щось  беззвучно  шепотіли…
***

- Санюха-а-а!!!  Мамо,  мам!  Ти  організуй  щось!  Тут  до  мене  Санюха  приїхав!  -  субтильний  хлопчина  метушився  по  літній  кухні  з  кутка  в  куток.  На  вигляд  йому  було  років  шістнадцять,  хоча  метрика  та  паспорт  накидали  ще  п’ять  зверху.  
- Я  вам  вина  націджу.
- Мам,  яке  вино?!  Капець!  Ну  яке  вино?
- Ой…Владику,  тобі  ж  не  можна…
- Я  потрішки,  мам,  потрішки…

*КОМНЕЗАМ  -  КОМІТЕТ  НЕЗАМОЖНИХ  СЕЛЯН
*"ВОЛИНКИ"  -  селянські  заворушення  на  Поділлі  у  1921-1931  рр.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707850
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2016


ЗАЛІЗНА БАБА 1

[b]Старі  боги  не  померли,  не  загинули  у  боротьбі  із  новим  богом,  знехтувані  тими,  хто  ще  недавно  приносив  їм  щедрі  жертви,  вони  переселилися  в  ніч,  щоб  самим  відбирати  те,  що  колись  належало  їм  по  праву…  [/b]

- Не  ходи,  дитино,  до  того  ставу,  не  ходи,  кажу!  –  бабця  боляче  вщипнули  за  шкіру  на  ребрах.
- А  чому  не  ходити,  чому?!  –  не  вгавав  Сашко.
- Не  ходи,  тай  по  всьому!  –  зморшки  над  бабиною  верхньою  губою  стали  ще  ряснішими,  а  погляд  темно-карих,  майже  чорних  очей  ще  колючішим.  Вона  заходилася  поратись  біля  «літньої»  плити  під  навісом,  на  якій  вже  підоспів  борщ.  Ах,  той  бабчин  борщ!  Ммм…  Сма-ко-та!  Мати  ніколи  такого  не  варила.  А  от  бабця…  Борщ  із  зеленими  нестиглими  яблуками  замість  оцту,  з  пахощами  кропу,  шафрану,  ще  якогось  невідомого  зілля,  яким  бабця  щедро  здобрювали  страву,  із  шматками  окосту  із  «по-хазяйськи»  прирізаним  м’ясом.  Коли  обгризаєш  той  окіст,  то  в  яснах  відчувається  якесь  приємне  неземне  ниття.  З  величезними  розімлілими  квасолинами.  Коли  чавиш  ті  квасолини  між  язиком  та  піднебінням,  в  роті  стає…  Солодко?  Ні…  Млосно…
Поки  бабця  грюкали  на  плиті  чавунами  з  борщем,  кашею  та  узваром,  Сашко  пильно  розглядав  її.  Бабця  Марфа  були  дорідною,  ширококостою  жінкою.  Якби  хлопець  знав  таке  слово,  то  назвав  би  її  дебелою.  На  досить  широкому  круглому  обличчі  ще  вгадувались  сліди  колишньої  краси.  Біля  плити,  через  спеку,  бабця  були  простоволосою,  червона,  з  дрібними  квіточками  по  краю,  хустка  була  на  округлих,  міцних,  та  ще  не  опущених  донизу  тягарем  років  плечах.  Волосся  –  зараз  майже  сиве,  а  колись  –  кольору  воронового  крила,  було  зібране  на  потилиці  у  тугий  вузол.  Пасмочко  до  пасмочка  -  жодна  волосинка  не  вибивалась  із  зачіски.
- Гарною  були  б  бабця,  якби  не  оті  зморшки  над  верхньою  губою  та  не  той  колючий  погляд,  -  подумав  Сашко.
 Дивно…  Дуже  дивно  для  шестирічного  хлопчика,  що  він  побачив  красу  в  старості.  Можливо,  саме  ця  здатність  бачити  по-іншому,  не  так,  як  усі  і  зробила  його…  Можливо,  саме  ця  розмова  з  бабусею  й  стала  першою  ланкою…  Хто  зна?  Ніхто  не  зна…
- Один  Бог  відає,  та  і  то  не  про  все,  -  часто  повторювали  бабця  Марфа,  -  А  і  Він  іноді  нічого  не  вдіє…
- Марфуш,  Бога  нет!  Прекращай  нести  эту  чушь,  -    суворо,  але  незлостиво  озивався  на  бабину  репліку  дід.  А  бабця  міцно  стискали  зуби,  що  аж  ходили  жовна,  та  лише  кидали  на  діда  колючий  погляд.
Дід  був  повною  протилежністю  бабці  –  невисокий  на  зріст,  із  дрібними  рисами  обличчя  та  міцними  і  чіпкими,  мов  клІщі,  руками.  В  далекій  юності  дідусь  працював  у  кузні  молотобойцем,  тож  кількарічне  махання  молотом  мабуть  далося  взнаки.
Що  поєднало  цих  таких  різних  людей?  Різних  і  зовні,  і,  мабуть,  внутрішньо.  Бабця  –  папівписемна,  дід…  Дід  –  відставний  капітан  міліції,  майже  десять  років  очолював  райвідділок.  Бабця  розмовляли  українською,  дід  –  виключно  російською,  хоч  і  не  був  росіянином.  А  Сашко…  Сашко,  який  більшу  частину  свого  недовгого  ще  життя  провів  із  ними,  щоб  догодити  обом  розмовляв  так,  як  кому  зручніше.  Він  навіть  не  знав,  якою  мовою  навчився  розмовляти  першою.  Читати  –  точно  російською.  Дідусь  навчив.  А  потім  –  українською,  батько.  Сашкові  було  тоді  три.
- То  чого  до  ставу  не  ходити,  бабцю?
Баба  рвучко  обернулася  й  повільно-повільно  опустилася  на  ослінчик.
- Ходи  до  мене,  Сашуню,  -  бабусин  голос  був  сама  ніжність.
 Хлопець  ще  ніколи  не  бачив  її  такою,  а  тому  наближався  повільно  й  сторожко,  очікуючи  чи  потиличника,  чи  чергового  щипка.
- Ходи,  не  бійся…  Сідай  до  мене  на  коліна…  Ось  так…  Прокляте  це  місце,  дитино…  Багато  людей  тут  потопилося…
- Ай,  бабцю!  Та  вони  просто  плавати  не  вміли,  А  я  –  як  риба!  Мене  тато  навчив…  -  Сашко  прикусив  язика.  Він  знав,  що  бабця  чомусь  не  люблять,  коли  він  згадує  тата,  але  цього  разу  вона  не  зважила.
Погляд  бабці  Марфи  був  не  таким  колючим,  як  завжди.  Він  блукав  десь  далеко-далеко…
- Бабцю,  то  що  ж  там?
Стара  Марфа  здригнулась…
- Колись,  мені  моя  бабця  розказували,  вирішив  наш  пан,  поляк,  який  тут  жив,  викопати  великий  став  і  побудувати  на  ньому  млин.  Зігнали  силу  людей  підневільних  і  почали  копати.  Не  знаю,  чи  довго  копали,  але  натрапили  на  величезну  кам’яну  брилу.  Таку  велику,  як  от…  наша  хата.  Обкопали  її,  обв’язали  мотуззям,  запрягли  дванадцять  пар  волів  і  витягли.  А  брила  виявилася  круглою,  мов  колесо.  На  брилі  вирубані  були  якісь  малюнки  –  щось  схоже  на  людські  тварі*.  Але  такі…  Казали  моя  бабця,  що  одним  оком  глянули  на  той  камінь  і  аж  душа  захолола.  Лежав  камінь  на  самісінькій  спеці  кілька  днів  та  залишався  холодним,  як  лід.  І  робітники  гинути  почали  –  той  впав  та  в’язи  скрутив,  той  в  трясовині  на  болотистому  березі  річки  втопився.  Відмовлялися  люди  копати,  та  впертий  пан  Бржозовський  –  його  гайдуки  батогами  працівників  на  роботу  згонили.  Так  за  місяць  і  викопали,  потім  і  млин  швидко  побудували.  А  пан,  щоб  посміятися  з  мужицьких  страхів  наказав  зробити  з  тієї  брили  млинове  жорно.  Ось  так,  мовляв,  ви  боялися,  мужики  темні,  а  я  ще  й  гроші  на  тому  зароблятиму.
А  взимку,  Юзьо,  синочок  панський,  катався  на  ковзанах  та  й  шубовснув  у  ополонку.  Знайшли  лише  його  шапку,  та  й  то  –  лише  пізньої  весни.  Погорював-погорював  ясновельможний  пан  Жигмонт,  та  що  вдієш?  Ще  дві  доньки-красуні  ростуть,  близнятка  –  Гелена  та  Яся.  За  кілька  років  після  смерті  братика,  випливли  вони  на  човні  покататися.  Та  не  самі,  а  з  двома  кавалерами…  Довго  їх  шукали…  Не  знайшли…  Лише  човен  перевернутий.  А  за  тиждень  до  млина  прибило  парасольку  та  хусточку  носову  з  буквами  вишитими  «J»  і  «B»,  Ярослава,  тобто,  Бржозовська.  Ясина  хусточка  була.
-  Ай!  Випадковість  це  бабусю!  Казка!  Всякому  явищу  є  наукове  пояснення,  -  Сашко  був  не  по  роках  розумним  хлопчиком,  -  Може,  їх  літаюча  тарілка  забрала?
-  Ой,  дитино…  Залізна  Баба  їх  забрала…
 -  Бабцю,  знаєте  бабцю!  Ніяких  Залізних  Бабів  не  буває!  От  хто  її  бачив?  От  Ви  її  бачили???
Раптом  сталося  те,  чого  Сашко  зовсім  не  очікував  –  зіниці  Марфи  розширились,  вона  затремтіла  всім  тілом  дрібним  тремтінням  і  рвучко  притисла  хлопчика  до  своїх  грудей,  гаряче  шепочучи  у  вухо
-  Не  ходи,  не  ходи  синку!  Особливо  на  ті  кладки,  що  в  очеретах,  а  Чортів  млин  оминай  десятою  дорогою!  І  вдень  і  вночі  оминай!
За  кілька  секунд  бабина  хватка  ослабла,  вона  мовчки  відсторонила  хлопчика,  зміряла  його  звичним  колючим  поглядом  і,  таким  же  звичним  голосом,  мовила  
-  А  тепер  –  марш  до  діда!  Газети  почитайте,  а  потім  розповіси  мені,  що  там  вже  знов  ті  американці  творять.
День  добіг  кінця  швидко.  Ввечері  приїхав  тато.  За  вечерею  вони  з  бабцею  намагалися  не  зустрічатись  поглядами,  але  то  було  звичним.  Вночі  Сашко  тулився  до  міцної  татової  руки  та  слухав  смішнючу  казку  про  собаку  Рябка,  який  так  заховав  кісточку  від  хитрого  кота,  що  вже  й  сам  не  зміг  її  знайти.
А  завтра  буде  тридцять  перше  серпня,  вони  з  татом  поїдуть  додому,  бо  через  день  –  до  школи!  У  перший  клас!  Схожа  на  казку  розповідь  бабці  Марфи  швидко  забулась.  Люди  швидко  ховають  у  далекі,  припалі  пилом,  закамарки  пам'яті  те,  у  що  не  вірять  і  чого  не  бояться.
Заплющені  очі  нікого  не  роблять  невидимим…
***

Сонце  шкварило,  мов  навіжене…  Градусів  сорок,  не  менше…  Добре,  хоч  сумка  неважка  –  все  своє  ношу  із  собою!  Хто  там  сказав?  Сократ,  здається?  Чи  Демокріт?  Ні…  Демокріт  –  це  про  «двічі  в  одну  річку»…  Нав'язливі  думки  про  «стовпів»  філософії  відволікали  Сашка  від  не  менш  нав'язливих,  але  менш  приємних  думок.  Сашко…  Хто  його  востаннє  Сашком  називав?  Мама,  хіба…  А  так  –  Саня…  Саня  Самарканд.  Або  просто  –  Самарканд.
Заскочити  на  хвилинку  до  бабці,  привітатись  та  й  завалитись  до  Влада  –  давнього  товариша  дитячих  ігор.
-  Потішити  його,  що  півроку-рік  побуду  тут,  -  подумав  Сашко.
-  Так…  Ці,  Богом  забуті  Козячі  Хребти,  певне  –  найкращий  варіант,  щоб  відсидітись.  Бабла  тут  надовго  вистачить.  За  сто  баксів  тут  півсела  скупити  можна,  -  така  думка  невимовно  насмішила.
-  А  там,  дивись,  все  вляжеться,  перетреться…  Всі  заспокояться  і  можна  буде  повертатись  без  ризику  отримати  заточку  в  бік  або  «маслину»  в  лобешник.  Ай!  Не  туди  ти  влип,  Самарканд,  ой  не  туди,  не  тим  людям  дорогу  перейшов…  Нічого,  прорвемось.  Шрами  –  не  діри,  заживуть…

*твар  (діалектне)  –  обличчя

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707516
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2016


Я ВІЗЬМУ МОТУЗОЧКУ ПЛЕЧЕНУ

[i]А  в  мене  гумор  такий…  Чорний.[b][/b][/i]

Я  візьму  мотузочку  плечену,
Наваксую  господарським  милом,
На  горищі  знайду  поперечину
Ту,  що  шашіль  іще  не  зточила.
Перевірю  на  міцність  пЕтельку,
«Ешафотним»  вузлом  зав’язану,
Пригадаю  Грегора  Менделя  –
Це  генетика  й  цим  все  сказано.
Розімну  сигарету  пальцями,
Нікотин  відчую  легенями…
І  не  бачив,  що  жив  окрайцями,
А  повинності  стали  ленними…
Я  візьму  мотузочку  плечену,
Наваксую  господарським  милом,
Ворухну  затерплими  плЕчами…
Як  обіцяно  –  до  могили…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706852
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 16.12.2016


НЕВАЖКО БУТИ ПРОРОКОМ

[b]Сумбур…  Як  завжди  –  сумбур…  Малозрозумілий  і  похмурий,  без  претензій  на  високу  поезію  та  глибоку  філософію.[/b]

Неважко  пророком  бути…  Мов  хмарки  грайливі  купчасті,
Чуже  роздивлятися  щастя  й  не  мати  у  ньому  участі.
Неважко  пророком  бути  і  знати,  що  все  збувається,
Для  себе  ж  пророкувати  –  контрактом  не  передбачається.
Контрактом,  без  згоди  й  дозволу,  не  знати  коли,  укладеним,
Підписаним,  може,  кров’ю,  а,  може,  пахучим  ладаном.
Я  не  жаліюсь,  на  плачусь,  мені  ні  до  чого  сповіді,
Тільки  думки  розходилися,  уп’ялись,  мов  в  тіло  оводи…
***
Навіщо  це  лихо  з  розуму  та  невезіння  у  смерті,  
Коли  я  з  ногами  босими  на  пласі  лежу  розпростертий?
Для  чого  мене  створили  водночас  і  жертвою  й  катом,
Коли  просто  жити  –  так  мало,  померти  –  то  дуже  багато?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706804
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.12.2016


МІЙ МІСТЕР ХАЙД

Хвилинне  запаморочення  минулося.  Не  скажу,  що  в  мене  на  чолі  виступив  холодний  піт,  затремтіли  руки  чи  ноги  в  колінах,  тобто  ознак  страху  чи  панічного  переляку  не  було  зовсім.  Так…  Неприємна  муторність  і,  ніби,  якийсь  осад  на  душі.  Де  вона,  та  душа,  де  вона  живе?  Не  знаю.  Кажуть  так,  зазвичай.  От  і  я  кажу  –  неприємний  осад  на  душі.  Серце  неприємно  стискається  і,  ще  неприємніше  смикає  «під  ложечкою».  А  в  чому  приємність?  В  чому?!  Що  приємного  відчути  себе  на  дві  голови  нижчим?  Ні…  Мені  Не  відрубали  ноги  і  не  вкоротили  мене  на  дві  голови.  Просто  відчув,  що  дивлюсь  на  світ  очима…  Іншими  очима.  Іншими  фізично.  Тими,  що  знаходяться  якраз  на  рівні  моїх  грудей.  Це  не  сон  і  не  марення.  І  я  не  божевільний.  То  були  мої  очі  і…  не  мої.  То  очі  містера  Хайда.
 Я  не  знаю,  хто  він  такий  чи,  що  воно  таке.  Називаю  його  так,  бо  не  знаю,  як  назвати  по-іншому.  Ви,  певне,  читали  ту  історію  в  Стівенсона  про  доктора  Джекіла  і  містера  Хайда?  Не  читали?  Прочитаєте…  Діккенс  теж,  здається,  писав  щось  подібне.  То,  певніш  за  все,  якась  лондонська  міська  легенда  19  століття.  Не  буду  переповідати.  Самі  прочитаєте.
Не  знаю  точно  чи  не  пам’ятаю,  коли  воно  з’явилось,  коли  оселилось  в  мені,  коли  вперше  визирнуло  в  наш  світ.  Сьогодні  я  дав  можливість  Хайду  на  кільки  хвилин  визирнути.  Лише  на  кілька  хвилиночок!  Лише  одним  оком  глянути!  Я  майже  явно  бачив,  як  він  в  нетерплячці,  скарлюченими  пальцями  намагається  розчепірити  мої  груди  якнайширше.  Не  зміг…  Лише  одне  око.  Велике  темнокаре  око.  Хайд  роздратовано  сопів  –  хотів  назовні.  
Неприємний  це  процес,  коли  Хайд  вилазить  назовні  –  роздирає  мої  груди,  видобуваючись  і  мене,  ніби  аквалангіст  з  гідрокостюма.  Я  –  не  в’язниця  для  Хайда.  Я  -  його  домівка.  Він  тут  живе.  Коли  Хайд  голодний,  то  проситься  назовні  –  гупає  зсередини  в  груди  важкими  кулачиськами  і  кованими  чобітьми,  дряпається,  кусається…  Воно  хоче  жерти…  Погрожує,  що  зжере  мене  зсередини.  Я  певне,  не  відкрию  нічого  нового,  коли  скажу,  що  Хайдова  пожива  –  біль,  страх,  приниження…  Бреше  Хайд…Бреше,  коли  каже,  що  жертиме  мене  зсередини,  поки  не  вб’є…  Я  помру,  коли  воно  відчує,  що  може  жити  самостійно,  без  мене,  коли  я  не  зможу  повернути  його  додому…
Ай...  Не  зважайте  на  те,  що  я  сказав.  Вірити  в  таке  –  божевілля…  Вважайте,  що  це  –  п’яне  марення.
P.S.  Ніколи  не  знаєш,  хто  перед  тобою  –  доктор  Джекіл  чи  містер  Хайд…  Вони  –  близнята.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705356
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2016


КОЛИ МИ ПОСВАРИЛИСЬ

Кохання  спить,  кохання  в  летаргії,
Подібний  смерті  довгий  кріосон…
Це  так  банально  –  поки  є  надія,
Ніяк  не  намерзається  мікрон
Останній,  вбивчий,  той  що  вводить  в  кому,
В  ковчег,  у  вутлий  човник  забуття,
Що  десь  блукає  крижаним  фантомом,
Курсує  на  околицях  життя.
Не  треба,  люба…  Ми  ж  не  заслужили
Щоби  отак  кохання  –  в  кріосон…
Ми  –  пара,  половинки,  чуєш,  мила?
Двох  спраглих  душ  охриплий  унісон…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2016


ЗДРАСТУЙ, ГОСПОДИ

- Здрастуй,  Господи,  як  ся  маєш?
Все  мандруєш  чумними  світами,
Серед  грішників  святість  шукаєш?
По  вугіллю,  по  цвяхах  ступнями…
Ні,  Христосе,  я  не  помолитись…
Не  прохаю  нічого,  не  треба…
У  проханнях  боюсь  помилитись,
Та  й  прохання,  мабуть,  не  до  Тебе…

Захотілось  поговорити…
А  осанни  співатимуть  інші,
Інші  будуть  у  Тебе  просити,
Певне,  кращі…  Авжеж,  що  не  гірші.
Кажуть  –  диво  побачити  Бога,
Ще  дивніше  –  із  Ним  розмовляти
Десь  отак  –  на  узбіччі  дороги,  
А  не  в  чистих  небесних  палатах.

Що  ж,  прощаємось,  Боже…  ЙдЕмо  –
Ти  -  своєю,    а  я  -  своєю…
Що  Ти  кажеш?  Квиток  до  Едему?
Дай  вже  іншим  ті  райські  алеї…
Мені  пекло  чи  рай  –  без  різниці…
Хіба  кращого  треба  раю,
Ніж  до  скону  дивитись  в  зіниці
Тій,  єдиній,  яку  кохаю?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2016


КЛОУН

Під  куполом  старого  шапіто,
На  прілій  тирсі  вбогої  арени
Сховав  обличчя  в  відворот  пальто
Сутулий  клоун.  В  променях  Селени
Театром  тіней  захопилась  ніч  –  
Дракони,  замки,  лицарі,  принцеси,
Екскалібур  одним  ударом  з  пліч  –  
Три  голови…  І  вчаться  політесу
В  гофмейстера  доньки  придворних  дам…
А  клоун  –  сіра  пляма  на  арені,
Чужий  для  карколомних  тінних  драм,  
Байстрюк  забутий  музи  Мельпомени.
Ковпак  паяца,  усмішка  до  вух,
Кумедні  бутафорські  черевики
І…  Хвиля  реготу  на  кожен  його  рух,
Пародія…  Ерзац  від  чоловіка…
Мішень  для  кпинів,  жартів  та  образ,
Для  копняка  і  для  жалкого  слова,
Та…  Байдуже,  бо  вже  не  в  перший  раз…
Комусь  –  зерно,  комусь  брудна  полова…
Осипались  картинки  міражів,
Дрібненьким  пилом  крізь  чарунки  сита,  
Сутулий  клоун…  Може,  й  він  хотів
Розреготатись,  але  мав  смішити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703386
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.11.2016


ОПАРИШІ

Ми  тут  сміємося,  приколюємося  з  того  всього  (та  чого  там,  я  теж  так  роблю).  Але  от  задумався  зараз  (  і  не  вперше)  -  наскільки  все...  страшно...  Цей  "урод"  (  а  скільки  їх  ще  таких?)  має  грошей  стільки,  що  мені  і  за  десять  життів  не  заробити(хіба  лише  мені?).  Ми  бридкі  їм...  Їм  бридкий  наш  вигляд,  наш  запах,  все  наше  існування.  Ми  бридкі  їм,  як  нам  бридкі  опариші.  Іноді  вони  давлять  нас,  як  ми  давимо  опаришів.  Нас  використовують  під  час  виборів,  як  ми  використовуємо  опаришів  на  рибалці,  але  від  цього  МИ  не  стаємо  менш  бридкими  для  НИХ!  Пам'ятаю,  як  на  одному  з  передвиборчих  турів,  ще  до  революції  і  війни,  теперішній  Херант  простягував  руки  до  людей,  своїми  пухкенькими  пальчиками  з  бездоганною  шкірою  і  манікюром  тиснув  людські  руки...  а  тепер  ось  я  уявив,  з  яким  остервенінням  він  потім  відмивав  ті  свої  долоньки.  Бо  ми  для  нього  -  ОПАРИШІ!  І  йому  бридко!  Мені  часто  закидають,  що  я  так  ставлюсь  до  НИХ  тому,  що  вони  мають,  а  я  -  ні,  тому,  що  вони  заробили,  а  я  ні.  Заробили????  Не  смішіть...  А  чого  ж  ви  не  заробили?  Ви,  ті,  що  дорікаєте  мені?  Ви  визнаєте  свою  тупість,  порівняно  з  ТІЄЮ  БИДЛОТОЮ???  Власне...  Не  у  грошах  справа.  Я  просто  не  хочу  бути  опаришем  для  когось,  не  хочу,  щоб  мене  хтось  міг  розчавити  з  огидою,  подумавши  -  одним  більше-одним  менше...  Це  ж...опариш...
І  тому...  І  тому  я  не  піду  більше  на  жоден  мітинг,  не  махатиму  жодним  прапором,  не  кричатиму  жодних  гасел...  Я  хочу  вбивати...  Різати,  рвати  на  шматки,  не  шкодуючи  нікого...
Вони  чиїсь  батьки,  чиїсь  діти,  чиїсь  чоловіки  і  дружини?  А  ми?!  Опариші?!
І  ніхто  не  має  права  мене  засуджувати!  Ніхто!  Навіть  Бог...  Інакше...  Бог  помер...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702380
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2016


ГРУДОЧКА СМОЛИ

Все,  ніби,  є…  І,  водночас,  -  нічого.
То…  Сльози  щастя  з-під  твоїх  тремких  повік?
Усе  в  нас  є,  за  винятком  малого  …
Ти  -  не  мені  дружина,  я  –  не  чоловік.
Чи  схибив  той  Амур,  чи  недогледів,
Рукою  п'яною  напнявши  хижий  лук?
А  кажуть  –  шлюби  створюють  на  небі,
То  де  ж  тоді  плетуть  гіркі  клубки  розлук?
***
Тоді…  Давно…  Я  у  розбитих  берцях,
Місив  багнюку,  спотикався  і  вставав,
А  ти  мабуть,  поміж  дієзів  й  терцій,
Тихенько  мріяла,  щоб  хтось  поцілував.
Я  мандрував  в  запльованих  вагонах,
В  автобусах,  плацкартах,  пішки  та  в  авто,
Крізь  скло  блукали  очі  по  перонах,
Дарма  блукали  –  не  стрічав  мене  ніхто…
Я  смакував  продажні  поцілунки,
У  хвойд  купаваний  кохання  сурогат.
А  ти?  Чиїм  тоді  впивалась  трунком
І  на  перетині  яких  координат?
Чиї  тебе  торкались  губи,  руки?
Чиїсь…  Чиїсь  та  тільки,  певне,  -  не  мої…
У  кого  цілився  Амур  із  лука,  
Куди  летіли  стріл  напружені  рої?
***
На  відстані  руки,  що  вперлась  в  груди,
На  відстані  запалених  рубців  думок
Гадати  марно  –  буде  чи  не  буде
Ранкова  кава  й  «косяка»  терпкий  димок.
Нема  нічого…  Будні  -  наші  свята,
Та  й  ті  святкуємо,  як  таті  –  з-під  поли,
З  оглядкою…  А  в  грудях  тане  м’ята.
Чи  то  й  не  м’ята  зовсім  –  грудочка  смоли?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2016


АРАБЕСКИ ТВОГО ВОЛОССЯ

Закуйовдились  вітром  прудким
Арабески  твого  волосся…
Лазуровий  у  небі  фатин  –  
Ювенально  вбралася  осінь…
БісерИнки  щасливих  сліз
Лоскітливо  тривожать  щічки  –
Ендорфінів  вологий  бриз
Накропив  чарівні  потічки…
Алгоритми  незнані  дій
У  тогО  бешкетника-діда,
Саваоф…  Вершитель  подій,
Вирина  і…  Зника  без  сліду…
***
Ідеалів  немає  у  світі,
Та…  У  Бога  свої  графіті…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699257
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.11.2016


КОТИГОРОШКО ЕПІГРАФ

В  українському  селі
І  великі,  і  малі
Знають  заповідь  крилату  -
Щоб  стояв  у  кожній  хаті
Х...  Хліб)  і  до  х...  Хліба)  на  столі!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698544
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.11.2016


Я ЗАЗДРЮ

Я  заздрю,  по-доброму  заздрю
Тим,  хто  усе  встигає,
А  я,  погрузлий  в  маразмі,
Чекаю  чогось,  чекаю...
Чекаю  від  моря  погоди,
Чекаю  якихось  слів,
Та  якось...  Г...но  спливає,
А  солод  на  дно  осів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698525
рубрика: Поезія,
дата поступления 04.11.2016


КОТИГОРОШКО 2 (похабна фантасмагорія)

Це  –  продовження.  Початок  знайдете  тут
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698079

 В  часи,  описані  вже  мною  вище
В  селі,  за  яром,  де  навкруг  поля,
Стояла  хата  в  самоті,  мов  прищик
На  с…  спИні)  у  сільського  коваля.
Там  баба  з  дідом  жили  –  не  тужили.
Ну…  бабі  років  десь  із  тридцять  п’ять,
А  дідові…  Три  п’яді  до  могили.
Любила,  кажуть,  баба  бл…  блефувать),
Коли,  було,  з  кумами  грала  в  покер,
В  очко,  у  триньку,  секу  чи  буру.
Бувало,  що  в  п…  пальто)  сховає  джокер
І  банк  зірве  чи  поламає  гру.
А  дід  і  рад  би  був  у  карти  грати,
Та  то  для  нього  пізня  вже  пора.
Опів  на  шосту…  Все!  Пора  лягати.
Донизу  стрілки,  то  яка  вже  гра?
Той  дід  із  бабою  був  в  другім  шлюбі,
Бо  овдовів,  надбавши  діток  трьох.
Отримав  пенсію,  сталеві  вставив  зуби,
Знов  одружився  та  й  жили  удвох.
Доньку  Оленку  викрав  Змій-спокусник
Ім’ям  Армен,  кажись…  Джигарханян,
А  мо’  й  не  так?  Та  все  одно  –  не  руський.
Украв,  зв’язав  і  вивіз  в  Єреван.
Брати  подалися  сестру  шукати
Й  самі  пропали  в  Змієвім  кублі.
Казав  же  дід:  -  Куди  ж  наздоганяти
Ікс-шосту  «Беху»  та  й  на  «Жигулі»?
Роки  минали,  баба  грала  в  карти  –
Таке  вже  було  бабське  ремесло,
Дід  щось  читав  про  землетрус  в  Джакарті,
Лягав  й  хропів,  що  в  хаті  аж  гуло…
То  на  папері  все  виходить  гладко,
Та  якось  кострубато  у  житті…
І  дід  помітив  на  престольне  свято  –  
Щось  в  баби  завелОсь  у  животі.
- І  що  ж  то,  бабо,  за  святе  знамення?
Яким  то  божим  вітром  занесло?
Доб…  доблефувалась),  хтивая  гієно?
Вмостила  мені  роги  на  чоло?
Чим  критимеш,  тупоголова  кур…  курко?)
В  моїй  клепсидрі,  знаєш,  вже  давно
Води  нема!  Мотор  давно  не  бурка!
Мій  крейсер  вже  зарився  носом  в  дно!
- Дідуню!  Любий!  Як  таке  подумав?
Чеснішої  від  мене  не  знайти!
Не  віриш,  милий?  Запитай  у  кума,
Що  я  не  схильна  геть  до  срамоти.
Послухай,  краще,  розповідь  правдиву…
Якось  було  наснилося  мені,
Що  наш  сусід,  якимось  дивним  дивом,
Став  кращим  з  ворожбитів-відунів.
Стоїть  у  полі  й  манить  мене,  манить…
«Ходи  до  мене,-  каже,  -  «на  ріллю»…
І  я  пішла…Усе,  немов  в  тумані,
А  він:  «Іди!  Хай  раком  тя  зроблю!»
Прокинулась…  пішла  собі  по  воду,
По  стежці,  бачу,  котиться  горох,
Я  –  в  рот  його…  О,  райська  насолода…
Звідтіль  й  живіт…  Вже  будемо  утрьох…
- Прости,  кохана,-  стиха  мовив  дідо,-
Що  сумнівався  в  чесності  твоїй…
Котигорошко  буде…  Мій  наслідник.
Тепер  хай  викусить  Арменчик-Змій!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698451
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.11.2016


А ДЄДУШКО ВСЬО ЖЖОТ

Всім  прівєт!
Ну,  всім  –  ето  слішком  громко  сказано.  І  це  не  потому,  шо  я  не  хочу  з  кимось  здороватись.  Дєдушкові,  знаєте,  поздороватись  лишній  раз,  як  кажуть  в  опрєдєльонних  кругах  –  не  западло.  Я  мав  у  віду,  шо  прівєтствіє  моє  касаєтся  тільки  тих,  хто  читає  мої  письма.  А  читающих  і,  тєм  болєє,  коментірующих  словно  кот  наплакав.  Когось  відлякує  то,  шо  Дєдушко  із’ясняєтся  на  суржику,  хтось  так  і  не  зміг  познать  і  понять  глубіну  всєх  глубін  Дєдушкового  мозга.  Та  це  всьо  –  мєлочі  жизні.  Дєдушко  привик  брати  не  колічеством,  а  качєством.  А  качєство  Дєдушкових  творєній  –  висшеє,  несмотря  на  суржик.  Вобще,  суржик  з  нєкоторими  людьми  іграє  порою  злі  шутки.  От  я  знаю  одну  дєвушку,  яка  суржик,  та  ще  й  на  стільки  грязний,  як  у  Дєдушка  не  переварює  органічески.  Але  шось  її  задєло  за  живе.  Настільки  задєло,  шо  взмолілась  вона  –  Вкусі  мєня!  Ну…  Чи  то  просто  Дєдушкові  показалось,  шо  взмолілась.  Може,  і  взмалювалась,  но  не  до  нього.  А,  може,  до  нього,  але  в  шутку.  Дєдушко  –  чєловєк  простий  і  до  болі  наївний  і  єму  нєвєдомо…(  ай,  капець,  як  би-то  не  забути  це  слово  –  нєвєдомо?).  То  про  шо  я?  А,  да!  Дєдушкові  шось  нєвєдомо…  Забув  уже,  шо?  Капєц!!!  Короче  –  я  всьо  воспрінімаю  за  чисту  монєту,  особенно,  коли  мені  кажуть  –  Дєдушко,  вкусі  мєня!  Я  й  кусаю…  Вкушаю,  то  єсть…
Относітєльно  нєвєдомо…  Намєдні  пацика  одного  наблюдав.  (Ай,  пацик  –  неправильно,  фраєрок  тоже…  Тєрпіла  –  в  саму  точку)  Так  вот,  тєрпілу  одного  наблюдав.  Глаза  стікляні,  втупився  в  одну  точку  і  твердит  –  мнє  нєвєдомо  чувство  болі,  мнє  нєвєдомо  чувство  страха,  мнє  нєвєдомо  чувство  обіди  і  далєє  по  тєксту…  Це  ж  як  його  цепануло?  Капєц!  Прямо  Дольф  Лундгрен  у  фільмє  «Універсальний  солдат»!  Ніфіга  йому,  бачиш,  нєвєдомо!  Во  врємєна,  коли  Дєдушко  був  високим,  стройним  і  бєзумно  красівим  юношою,  коли  дєвушки  бігали  за  ним  стаями,  а  він  їх  ігнорірував  (по  очєрєді),  то  бачив  він  одного  такого,  який  триндів,  шо  всьо  йому  нєвєдомо.  Потом  цьому  тєрпілі  добавилась  ше  одна  нєвєдомость  –  якого  ж…  так  больно  в  промєжності?  Але  це  так  –  частності.  Всім  іногда  приходиться  прікоснутся  до  нєвєдомого.  А  ше  я  не  люблю  ізлішнєй  філософії.  Ну,  сказав  шось  раз  -  от  і  харашо,  а  то  жуют  півжизні,  як  корова  жуйку.  Не  можеш  ковтнути  –  виплюнь  краще.  І  ше  Дєдушко  не  любит  слов  іностранного  проісхождєнія.  Не  то  шо  зовсім  не  любит,  а  тільки  тих  слов,  до  яких  є  отєчєствєнні  замєнітєлі,  аналоги  то  єсть.  От  придумали  таке  –  нікнейм,  нік  сокращьонно.  Є  ж  наше  хароше  слово  –  поганялово.  А  поганялово  повинно  бути  звучним,  як  у  Дєдушка,  коли  він  був  високим,  стройним  і  безумно  красівим.  Так  нє  ж  –  попридумують  шось  таке…  Іниє  даже  із  трьох  букв.  Ну  і  шо,  шо  точками  букви  розділили?  Розділяй  –  не  розділяй,  а  букв-то  більше  від  того  не  стане.  Всьо  равно,  як  у  старі  футбольні  кричалці  –  Атакуй-не  атакуй,  всьо  равно  получиш…  Нічо,  короче,  не  получиш.  Але  то  таке.  Я  зовсім  не  про  це  хотів  сьогодні  написати.
Не  зря  я  згадував  сьогодні  про  фільми,  ох  не  зря.  Бо  мій  воспальонний  мозг  посєтіла,  як  всігда,  ідєя.  Так  уже  случилось,  волєю  обстоятєльств,  шо  Дєдушко  наконєц-то  ізбавився  от  опостилєвшей  йому  роботи.  Чи  то  робота  ізбавилась  от  опостилєвшего  їй  Дєдушка?  Не  столь  важно.  Послє  длітєльних  і  кровопролітних  бойов  із  зловєщєй  тварью  Erinaceus  pubis  normalis,  Дєдушко  винуждєн  був  отступить.  Но  отступлєніє  не  єсть  пораженіє.  Ібо,  як  говорив  у  свойом  трактаті  «Іскусство  войни»  великий  китайський  полководець  Сунь  Цзи(інтєрєсно,  куди  він  призивав  усіх  сунути  своє  цзи???)  –  Отступлєніє  перед  прєвосходящими    силами  протівніка  нє  єсть  бєгство,  а  тактічєский  прийом!  Але  це  так  –  лірічєскоє  отступлєніє  от  заданной  тєми.  
Прєбивая  в  радужних  мєчтах  і,  нічуть  нє  тяготясь  нічєгонєдєланієм,  Дєдушко  строїв  плани  относітєльно  условно  чесного  отнятія  дєнєг  у  насєлєнія.  Я,  вобще-то  прєзрітєльно  ставлюсь  до  дєнєжних  знаків.  Але,  від  їх  налічія,  прямо  пропорціонально  завісіт  любов  дєвушок.  Більше  дєнєжних  знаків  –  крепша  любов.  Сначала  Дєдушко  хотів  піти  поработать  інкасатором.  А  інкасатор  –  це  автомат  і  доступ  до  дєнєжних  знаків,  законний  і  безпрєпятствєнний.  Но  потом  Дєдушко  подумав,  шо  всякі  там  олігархи,  прем’єри-прєзідєнти  скажуть,  шо  це  не  вони,  а  іменно  Дєдушко  оставив  їпенсіонерів  без  ніщєнской  пенсії.  Да  і  появилося  Е-декларування,  і  Дєдушко  планірував  здєлатись  таким  собі  Робін  Гудом  соврємєнності  –  одбирать  дєнєжні  знаки  і  прочі  матєріальні  ценності  у  поганих  і  багатих  і  віддавати  їх  харошим  і  бідним,  то  єсть  –  собі  і  своїм  друзьям(  і  дєвушкам  тоже).  Но,  поскольку  большинство  Дєдушкових  друзєй  зараз…  Іних  уж  нєт,  а  тє  –  далєчє,  то  ця  ідєя  потухла  так  же  бистро,  як  і  возгорєлась.  І  рішив  Дєдушко  воплотіть  в  жизнь  мєчту  свого  дєтства  –  зняти  кіно.  Тільки,  єслі  у  вас  в  голові  уже  мелькают  кадри  з  кожаними  масками,  ботфортами,  пльотками  і  криками  –  Я  твой  раб,  гаспажа,  то  ви  жестоко  ошибаєтесь!  Дєдушко,  як  ви  вже  успіли  навєрно  поняти  –  нєісправімий  романтік.  І  кіно  він  буде  знімати  романтічєске.  З  єлєментами  мелодрами,  комедії,  бойовика  і  т.д.  Тіпа  індійського.  В  принципі,  чого  тіпа?  Я  даже  названіє  придумав  «Король  індійських  слонов  Рапіру».  Звучне,  правда?  І  проблєму  із  слонами  я  продумав.  Слонов  у  нас  канєшно  нема,  зато  повно  корів.  А  в  Дєдушкового  друга  воєнрука  в  школі  полним-полно  списаних  протівогазів.  Улавлюєте  мисль?  Єслі  корову  в  протівогазі  зняти  крупним  планом,  то  чим  не  слон?  Застелити  корову  турецьким  ковриком(десь  на  чердаку  валявся),  в  кафешці  позичити  пластікового  стульчика,  шоб  на  спину  корові  прив’язати  –  і  там  уже  може  воссєдать  якийсь  раджа.  Пєсні  і  танці  обеспечат  наші  мєсні  цигани(живе  у  нас  пару  сімей).  Вони,  кстаті,  і  внєшнє  на  індусів  похожі.  Це  потому,  шо  родствєнніки.  Не  буду  я  щас  розказувати  етногенез  циганів(  чи  –  ромів,  як  щас  принято  говорити),  бо  не  нада  воно  вам.
Фільмєц  вийде  то,  шо  нада.  Джіммі,  Джіммі,  ача,  ача…  Мама!  Синок!  Гітара!  П’ять  тисяч  вольт!  Сутхія,  любімая,  я  уміраю!  Давай  станцуєм  последній  танєц.  Любімий!  Прості  разбойніка  Раджа!  Он  на  самом  дєлє  твой  отєц!  Я  –  інспєктор  Рам,  ти  отрубіл  мнє  рукі,  Кувєрдас,  но  нє  отнял  мою  чєсть!
А  в  началі  фільма  –  тітри.  Всьо  равно,  як  у  фільмах  із  Сталлоне  або  Ван-Даммом.  Щас  поймете,  про  шо  я…
Автор  сценарія  –  Дєдушко!
Рєжисьор  –  Дєдушко!
Продюсер  –  Дєдушко!
В  главной  ролі  –  Дєдушко!
І,  кстаті,  всі  ці  таланти  Дєдушкові  присущі.  Коли  Дєдушко  був  високим,  стройним  і  бєзумно  красівим  юношою  –  йому  такі  сни  снилися(ай-ай-ай,  як  вам  не  стидно  про  таке  думати?  Не  ті!  Не  ті  сни!),  що  голівудські  сценарісти  вмєсті  со  Спілбергом,  Кемероном  і  Лукасом  нєрвно  курили  би  в  сторонкє.  Но  про  сни  –  в  одном  із  слєдующих  пісєм…  Якшо  не  забуду.  А  пока  –  традіціонний  анєкдот  від  Дєдушка.
Знімається  кіно.  Рєжисьор  тримає  в  руках  мегафон  і  кричит  до  масовки(но  мімо  мегафона):
- Заварачівай!  Заварачівай!!!
Кричит  і  аж  синіє  і  хрипне.  Підходить  хлопчик  і  каже:
- Дядь,  а  дядь,  так  Ви  в  мегафон  крикніть.
Рєжисьор  піднімає  мегафон  і  в  саме  вухо  хлопчикові:
- Пашол  на  х..й,  мальчік!!!
А  потім,  до  масовки  і  знов  мімо  мегафона:
- Заварачівай!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698360
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2016


КОТИГОРОШКО (похабна фантасмагорія) пролог

Колись  давно,  як  здохли  динозаври,  
Бо  вимерзли  посіви  буряків,
Десь  в  Подніпров'ї  вже  гули  литаври
Й  гребли  пилюку  мАтні  козаків.
Мойсей  тоді  ще  лазив  по  Синаю,
Здобувши  візитівку  від  Яхве,
Дрімав  Сатир  в  оливковому  гаю,
До  смерті  за…  закохавши)  все  живе.
Атланти  колупали  в…  вперто)  пальцем,
Міркуючи,  звідкіль  там  пластилін?
Ахейці  «кинули»  якраз  троянців
На  партію  відстійних  буратін.
А  ми  коптили  з  мамонтів  ковбаси…
Наш  Подніпровський  м'ясокомбінат
На  експорт  гнав  «Карпатськобронтозаврську»,
Коли  ще  навіть  не  булО  Карпат
Ми  –  арії-украни-оратани!
І  навіть  Бог  зажурено  зітхнув  –  
У  нас  уже  булИ  підйомні  крани,
А  Він  заледве  світло  підімкнув.
Хоч  видохли  отари  динозаврів
(Це  –  заздрісник  та  скнара  Саваоф),
Та  й  мамонти  також  мослисті  тварі  –  
Ще  з  гірших  вигрібали  катастроф.
Це  –  лише  вступ,  пролог  до  оповідки
(  Я  ж  все,  як  не  в  г…  грядки),  то  –  в  комсомол)  –
Прив'язка,  час,  координатна  сітка…
І,  щоб  до  рими  –  неоанузол.
Далі  буде…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698079
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2016


ЩЕ ОДНЕ ДЄДУШКОВЕ ПИСЬМО

Всім  прівєт!
І  тим,  хто  вже  знакомий  з  Дєдушком,  і  тим,  хто  тільки  хоче  приобщитися,  так  сказать,  до  міра  нєпознанного  і  нєосязаємого.  Хотя…  хто  його  зна,  кому  зараз  нужни  мої  прівєти?  Шото  в  послєднє  врємя  Дєдушка  стала  часто  посєщать  меланхолія.  «Меланхоліє,  дольче  мелодіє»  …  -  співала  колись,  у  врємєна  столь  незапамятниє,  шо  тіко  отдєльно  взяті  дінозаври  помнят  це  всьо,  ізвєстна  на  весь  Совєтский  Союз  і  ближні  околіци  пєвіца  Софія  Ротару.  Нє,  ну  от  ніфіга  сєбє,  яке  довге  речення  забамбурив  Дєдушко?  Канєшно,  ту  цитату  з  пісні,  я  міг  би  написати  і  латініцей,  та  боюсь,  шо  не  всі  поймут.  Грьобана  меланхолія…  Відки  вона  береться?  Іниє  кажуть,  шо  від  дождя.  А  іниє,  всєд  за  тою  ж  Софієй  Ротару  (урождьонной  Ротарь)  повторяют  –  «Меланхоліє,  містеріус  амор»  …  Може,  всьо-таки  латініцей  написати?  Хотя  сомніваюсь,  шов  оно  комусь  треба.  А  перевод  простий  дуже  –  тіпа,  меланхолія  –  це,  коли  в  голові  звучит  музика,  а  музика  звучит,  бо  любов  творит  чудєса.  От  одного  не  пойму  –  які  нафіг  чудєса,  коли  меланхолія.  Ходиш  з  кутка  в  куток  і  думаєш  –  кому  б  то  носа  зламати?  Ну,  на  крайняк  вже  шоб  тобі  пачку  начистили.  Носа  Дєдушкові  ломати  не  слєдуєт,  бо  реакція  буде  нєпрєдвідєнной,  і  нєзамєдлітєльной.  Ну,  спочатку  Дєдушко  канєшно  взрєвьот  акі  дикий  тур,  а  потом…  Ех…  Скука  смертна…  
О,  да!  Забув  предупредити  –  кому  стало  скучно  і  неінтірєсно  вже  з  перших  строчок,  то  не  читайте  дальше.  Нащо  воно  вам?  Гм…  Шось  послєднє  слово  ріже  мені  зрєніє…  Не  нравиться  –  не  коментіруйте.  Коменти  Дєдушко  не  удаляє,  но  отвічає  дуже  рєзко.  
Хто  хоче  читати  «про  клубнічку»  -  це  не  для  вас.  Хто  про  політіку  –  тоже  не  для  вас.  Ну  в  самом  дєлє,  з  якого  красівого  хєрувіма  я  маю  про  політіку  писати?  Всі  і  так  всьо  знают.  З  тєлєвізора  і  інтернет-сєтєй.  Про  що  там  писати?  Про  то,  шо  прєдсєдатєлів  сільських  і  районних  рад  возили  пєрєнімати  опит  по  об'єдінєнію  громад?  Так  про  це  вже  писало  ізданіє  «Жизнь  замєчатєльних  людєй».  Це  я  так  районну  газету  називаю.  Почитаєш  і  думаєш  –  у  всіх  інтерв'юерів  і  інтерв'юіруємих  всьо  замєчатєльно.  І  всіх  всьо  устраює.  На  фотках  щаслівиє  ліца.  І  в  голови  райадміністрації,  який  свою  харьою  весь  об'єктів  заступив  і  в  якогось  мужика,  який  світить  в  камеру  бєздной  отсутствующих  зубов.  В  Швейцарії  стільки  бабла  на  колайдер  угрохали,  чорну  диру  создать  хочуть.  Нафіга  гроші  тратить?  Он  мужик  і  без  всяких  колайдерів  чорні  дири  воссоздає.  І  щасливо  улибається,  бо  нема  зубов  –  нема  проблєм,  не  болит  ніфіга.  Да,  єслі  я  вже  вспомнив  про  той  сльот  по  обмєну  опитом,  ну,  насчот  об'єдінєнія  громад,  то  одного  не  поняв  –  а  шо,  в  нас  в  «Буковелі»  громади  якісь  об'єдінились?  Бо  опит  туда  їздили  перенімати.  Навєрно  об'єдінились,  наскребли  бабла  по  сусєкам  і  відгрохали  «Буковель».  Та,  вобще,  нафіг  мені  то  об'єдінєніє?  Я  про  дєвушок  собирався  писати.  Про  багінь.  Кажуть,  шо  дєвушкам  врємя  от  врємєні  нужно  напоминать,  шо  вони  Багіні  і  тоді  всьо  буде  харашо.  Так  то  воно  так,  але  нужно  учітивать,  шо  Багіням  можуть  молитися  і  другіє  богомольці.  Так  шо,  шоб  усьо  точно  було  харашо,  то  нєобходімо  мати  при  собі  бейсбольну  біту  із  харошого  пластіка(як  у  Дєдушка).  Ілі,  на  крайняк,  просто  крепку  палку  (не  нада  тільки  мені  тут  асоціацій  проводити,  це  не  якесь  нємєцке  кіно),  шоб  розганяти  тих  паломніков  куда  подальше.  Вобше,  дєвушки  существа,  сколь  прекрасні,  столь  і  загадочні.  Як  там  кажут?  Я  тєбя  люблю,  но  куріть  нє  брошу?  Мені  цю  фразу,  кстаті,  одна  дєвушка  підказала…  Красіва…  Дєвушка,  а  не  фраза.  Вона,  правда,  каже,  шо  нє,  ну  де  там,  тіпа  та  краса?  Любит,  навєрно,  коли  я  починаю  з  нею  спорити.  Я  всьо  отвлікаюсь.  Мені  ця  фраза  напомнила  один  фільм,  там  тоже  похоже  казали  –  Ах,  Сєрьоженька,  ето  последний  русский…  Так  шо  мені,  спасєнієм  вимірающего  віда  занятись,  в  «Грінпіс»  вступити?  («Грінпіс»  -  це  така  організація  по  охрані  природи,  і  нічо  похабного  в  назві  нема,  «Зєльоний  мір»  по-нашому.  Піс  –  це  МІР,  поняли?).  Раз  він  послєдній,  то  нафіг  він  вобще  нада?  Розмножитись  не  може  всьо  равно.  І  жеманнічати  тут  особо  не  нада.  Бо  ше  дивись,  чєго  харошого,  почнут  не  своїм  богам  молитись,  тіпа  –  Ахах!  Я  послєдній  рускій,  спасітє  мой  від  від  виміранія!  Навішают  лапші  Багіням  (которі  так  само  наївні,  як  і  вперті).  Ви  тоді  кажете  –  ти  –  Багіня!  А  в  отвєт  чуєте  –  Я  куріть  нє  брошу!  (Ах,  як  красіво  я  ізбєгаю  неудобних  мені  слов)  Та  воно  б  і  нічо,  хай  курит,  травить  організм,  так  і  ви  ж  теж  стаєте  пасівним  курільщиком.  І  получаєте  ше  більшу  дозу  отрави.  Нє!  Курєніє  –  зло.  А  дєвушки  –  добро.  
Мораль  –  нада  оберігати  своє  добро  от  зла!
І  напослєдок  –  анєкдот  від  Дєдушка.  Предупреждаю  –  не  похабний,  но  і  не  дуже  милозвучний.  Хто  не  хоче  красніти,  возмущатись  і  мєрзіть  мене  –  лучше  не  читайте.
Маленька  справка.  Як  кажут  на  маленького  коника?  Лошатко.  А  в  нєкоторих  мєстностях  –  умєньшительно  –  кіньчик.  Тіпа,  кінь  –  кіньчик.
Їде  дядько  возом,  а  за  возом  біжить  лошатко.  Дядькові  притисло  до  вітру  –  терпіти  несила.  Подивився  –  нема  нікого,  зліз  із  воза  і  стоїть,  жизнью  наслаждається.  Вдруг  із-за  куща  виходить  хлопчик  і  питає:
 –  Дядь,  а  дядь!  А  як  важ  кіньчик  зветься?
Дядько  подивився  на  хлопчика,  опустив  очі  на  свої  руки  і  каже  розтєряно:
-  Як-як…  За….
Послєднє  слово  вгадаєте  самі.  А  не  вгадаєте  –  відать  не  судьба.  Я  його  не  напишу.  Інтєлігент  всьо-таки,  два  діплома  про  вищу  освіту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698073
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2016


ФОТОГРАФІЯ НОРМИ БЕЙКЕР ( 16+, присутня ненормативна лексика)

-  Все  не  спиш  та  прокушуєш  губи,
Крутиш  мрій  переповнений  шейкер?-
Усміхаєтся  білозубо  
З  фотографії  Норма  Бейкер.
-  Знову  слухаєш  "Сходи  до  раю",
Романтичну  застуджену  флейту?
Трішки  сумно...  Чи,  може?  Не  знаю…
Трішки  сумно,  болюче  і  клейко...
Пам'ятаєш,  у  тих...  "Зеппелінів"...
Є  про  поїзд  на  Чатаногу?
Твій  проїхав...  Рахуєш  хвилини,
Прораховуєш  в  думці  дорогу?
Доженеш?  Не  відчиняться  двері,
Не  зламаєш  сталевих  засовів,
Стугонітимуть  бубни  артерій
Чи  то  реквієм,  чи  колискову.
А  відчиняться  –  втиснуть  у  груди
Косо  рублені  рифи  підборів
І…  Навзнак,  по  камінню  та  бруду,
Апріорі  усе…  Апріорі…
А  для  чого  тобі  моє  фото?
Недоречність?  Чи,  швидше,  помилка?
Не  Мадонна  ж  Донато  чи  Джотто…
Навпаки  –  «голлівудська  підстилка».
Неприємно  тобі  таке  чути?
Неприємно  це  чути  від  мене?
Хвойду  чути  і…  Хвойдою  бути…
Незбагненно  усе…  Незбагненно…
Тільки,  знаєш,  як  жінкою  був  би,
То  й  тебе  називали  би  бл...ддю
І,  скрививши  у  посмішках  губи,
Шматували  тебе,  п'ядь  за  п'яддю.
А  про  поїзд…  Забудь  чи…  Змирися,
Та…  Не  змиришся,  знаю  я  знаю.
Ніч  тягуча  й  липка,  мов  живиця,
Нескінченна,  без  краю…  Без  краю…
***
У  ранковий  спакована  тубус,
Ніч  скінчилась  черговим  рімейком.
Усміхається  білозубо
З  фотографії  Норма  Бейкер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696955
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.10.2016


ЗАСНУЛО ЩАСТЯ?

відповідь  на  коментар  Залюбленої  у  світ  до  твору
 
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695759
Їй  і  присвячую,  як  постійній  натхненниці)

Заснуло,Щастя?  Ні,  йому  не  спиться,
Намотує  тугі  линвИ  безсоння,
Бо  хмарне  небо  більше  не  зориться
І  нотки  суму  в  вилці  камертону...
Заснуло,  кажеш?  Чом  же  не  розбудиш,
Чом  не  пригорнеш,  коли  так  потрібне,
Чому  мовчиш,  чому  не  приголубиш?
Хоч  і  заблукле,  вперте,  але...  Рідне...
Ні,  люба,  то  не  схибив  пензель  квітня,
Та  й  Саваоф  тоді  не  помилявся.
Візьми  в  долоні,  ніжні  та  тендітні
Ті  зашкарублі  і  замерзлі  пальці.
Дихни  теплом,  зігрій,  як  не  бридуєш
Таким  брудним,  неоковирним  Щастям.
Чи...  Люблять  тільки  пещених  і  гарних,
А  інших...  Так,  їм  по  гріхах  воздасться...
ВізьмЕш,  кохана,  чи  штовхнеш  гидливо
Нужденне  Щастя  стильним  черевиком
З  очей  подалі,  десь  в  кювет,  у  прірву  -
Хай  спочиває  там,  однині  і  до  віку?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2016


ОХ, ЩАСТЯ-ЩАСТЯ…

Коментар  до  твору  автора(  чи,  правильніше  -  авторки?)))  Залюблена  у  світ

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695613

Ох,  Щастя-Щастя...  Ти  таке  тендітне,
Мальоване  пастельним  ніжним  тоном,
Дароване  грайливим  пензлем  квітня,
Бриниш  у  тілі  млосним  камертоном.
Ох,  Щастя-Щастя...  Згорнуті  сувої...
Їх  не  побачать  стіни  в  галереї,
То  наше,  Щастя...  То  для  нас  з  тобою
Шепочуть  тихо  липові  алеї,
Співає  вітер,  ніжно  пестить...  Хмари
Складаються  в  крислаті  капелюхи,
Дзвенить  тремтливий  перебір  гітари...
А  ми  з  тобою,  Щастя  -  відчайдухи...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2016


СМС

Часто  буває  так,  що  дуже  хочеш  спати,  а,  коли  лягаєш,  то  не  можеш  заснути  до  ранку...  Часто  буває  так,  що  в  тебе  чудовий  настрій,  але,  за  якусь  мить  тебе  вже  переповнює  злість,  а  в  грудях  кипить  ненависть...  Ненависть  не  найкраще  почуття...Особливо,  безпричинна  ненависть...  Ненависть  і  відчай...  Чи  є  що  гірше  за  них?  Що  із  цих  двох  гірше?
Ти  проклинаєш  ту  мить,  ту  дещицю  секунди,  коли  майнула  в  мозку  та  думка,  яка  вже  ніколи  не  вивітриться  звідти  і  отруюватиме  життя  довго  і  нудно...  Наскільки  довго?  Та,  доки  триватиме  життя...  Вповзатиме  гадюкою  в  мозок  у  найнепотрібніші  моменти...
То  що  ж  краще?  Ненависть  чи  відчай...  Обидвоє  спонукують  до  найнепередбачуванішого...  Навіть  до  вбивства...  Ненависть  -  до  вбивства  когось...  Відчай  -  до  вбивства  себе...  Що  краще?  Я  ще  не  визначився.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691648
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2016


КРАПЛІ ПАДАЮТЬ

Краплі  рясно  падають  вниз,
Стугонять  по  тиші  дробинами,
Найтриваліша  з  антреприз
Взяла  паузу  між  хвилинами,

Краплі  поту,  крові  чи  сліз,
Чи  й  побачить  це  хто  у  темряві?
А  солона  вервиця  –  вниз.
Деренчить  вологим  по  дереву.

Посмієшся  з  набору  фраз,
Сипонеш  феєричним  дотепом  –  
Все  пройде,  все  минеться  враз,
Ці  чужі  та  безглузді  клопоти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672154
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.06.2016


КОЛИ НЕ МОЖЕШ ЗАСНУТИ

Коли  довгий  час  п'єш,  то  алкоголь  викликає  звикання,  коли  довгий  час  не  спиш,  то  приходить  безсоння.  А  іноді  –  просто  боїшся  заснути,  бо  в  мозок  в'їлась  думка,  що,  коли  заснеш,  то  вже  не  прокинешся.  Розум  вимагає  –  Спати!  А  не  спиться…  Коли  не  спиться,  то  завжди,  чомусь,  думається…  Думки,  мов  мурахи,  лоскочуть  мозок.  Те  кляте  свербіння  зводить  з  розуму,  а  сон  все  не  йде…
Іноді  мені  закидають  людиноненависництво.  Хоча,  насправді  зовсім  мало  людей,  яких  я  щиро  ненавиджу.  Мабуть,  що  й  зовсім  немає  таких.  Я  люблю  близьких  мені  людей,  до  інших  мені  просто  все  одно.
Ах-ах!  Він  таки  людиноненависник!  Прихований,  латентний  людиноненависник!  
Зовсім  ні.  Хоча…  хто  ж  мені  повірить?  Ну,  хіба  що,  хтось  захоче  побачити  в  мені  щось  хороше.  Бо,  кажуть,  що  в  кожній  людині  є  щось  хороше.  Мабуть…  Он,  Адольф  Алоїзович  непогано  малював,  онопрієнку  римував,  кажуть,  пристойно,  а  Чикатило,  так  той  і,  взагалі,  відмінним  сім'янином  був,  сина  любив.  Жаль,  виконавець  вироку  не  помітив  у  ньому  хорошого,  а  то,  дивись,  тупа  дев'ятиміліметрова  куля,  випущена  з  пістолета  Макарова,  не  проломила  б  йому  потиличну  кістку,  не  продрилювала  б  мозок  та  не  вилетіла  б  через  рваний  отвір  у  лобі,  прихопивши  по  дорозі  кісткові  крихти,  сіру  мозкову  речовину,  перемішану  з  кров'ю  у  сіро-вишневі  драглі.
Капець,  яке  довге  речення,  із  стількома  розділовими  знаками,  ще  й  неправильно  розставленими,  напевне.  Але  людина  думає  не  реченнями,  а  образами  і  роз  ділові  знаки  немають  для  думки  ніякого  значення.
Цікаво,  їхні  жертви,  ну,  ось  цих  –  Онопрієнка,  Чикатила,  намагались  розгледіти  в  них  щось  хороше?  
Старий  «бородатий»  анекдот:  «Що  робити,  коли  вас  гвалтують?  Розслабитись  і  отримати  максимум  задоволення».  Цікаво,  автор  (бо  хтось  же-таки  їх  придумує)  пробував?  
Я  тварин  люблю.  Завжди  любив.  І  тому  найбільшим  своїм  гріхом  вважаю  те,  що  приймав  участь  у  вбивстві  собаки.  В  дитинстві  ще.  Група  підліткав  забила  ногами  старого  приблудного  пса.  І  я  серед  них.  Всередині  все  протестувало,  а  я…  Слабак…  Щоб  не  стати  слабаком  в  очах  однолітків,  став  слабаком  у  своїх  очах…  На  все  життя.  Тоді  я  тішив  себе  тим,  що  і  копнув-то  всього  два  рази  (чи  три?).  Він  так  подивився  на  мене…  Тужливо…  Великі  карі  собачі  очі.  Мабуть,  таким  поглядом  дивися  Цезар  на  Брута.  Але  мені  здається,  що  то  мені  в  душу  заглянув  Бог.  Іноді  мені  сняться  ці  очі  і  я  не  хочу,  щоб  вони  снились.  Де  психологи?  Де  в  біса  психологи?!  Вони  все  вміють  пояснити.
 Ах-ах!  Його  часто  били  в  дитинстві.  Ах-ах!  Дитяча  психіка,  формування  особистості…  Закладення  жорстокості,  невмотивованої  агресії,  купа  комплексів…  До  біса  психологів!  В  дупу  всіх  психологів,  психоаналітиків  і  психотерапевтів!
Я  не  став  знущатися  над  слабшими  та  тваринами,  не…
В  мене  свій  кодекс  честі,  своя  мораль,  своя  етика,  своє  тлумачення  добра  і  зла,  «білого»,  «чорного»  та  «сірого».  В  моїй  моральності  хвойда  може  бути  чистішою  за  всіх  святенників  разом  узятих,  бо  хто  визначив  межі  добра  і  зла,  гріха  та  праведності?  Хто  витлумачив  поняття  «нормальності»?  По  кому  міряв,  визначаючи?  По  собі?
І  я  міряю  по  собі…  Тому  й  люблю  тих,  хто  близький  мені,  а  до  інших  –  все  одно…
І  ще  я  люблю  тварин…
Лише  великі  карі  собачі  очі…  Аби  не  снились…
Р.S.  І  ще…  Ми  всі  помремо…
P.P.S.  Це  був  жарт.  Тобто,  так,  таки  помремо,  але...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670926
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2016


НЕВИСПАНО-СУМБУРНЕ (я кохаю тебе)

Цілуй  мене,  души  в  своїх  обіймах,
Нехай  хоч  так,  нехай  хоч  уві  сні.
Я  відчував...  І  плечі,  і  коліна,
Чи,  все  ж-таки,  примарилось  мені?
Примарились  зволожені  цілунком
Твої  вуста...  І  груди,  і  живіт.
Це  у  ві  сні,  упитий  млосним  трунком,
Твоєї  шкіри  пестив  оксамит.
Це  уві  сні  кришталик  твого  сміху
Мене,  мов  зайчик  сонячний  ловив.
Година  марення,  крихкі  хвилини  втіхи.
Прокинувся...  І  все  це  розгубив...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2016


ЯМА

Спека  неймовірна…  Сонце  в  зеніті.  Самотні  краплі  поту  скочуються  з  чола,  прокладаючи  стежки  на  запилюженому  обличчі.  Спину  ломить,  руки  «гудуть»,  на  долонях  –  пухирі,  наповнені  сукровицею.  Я  сиджу  на  краю  глибокої  ями,  звісивши  ноги  прямо  в  неї.  Ногам  прохолодно  і  приємно.  Я  споглядаю  плід  своєї  праці  –  Яму.  Саме  так,  з  великої  літери  –  Яма.  Це  не  тому,  що  вона  велика  і  глибока.  Це  тому,  що  вона…
Кажуть,  що  кожен  чоловік  за  життя  має  посадити  дерево,  збудувати  дім  і  народити  сина.  Жили,  саджали,  народжували,  будували…  А  я  копав  Яму.  Натхненно  копав,  з  придихом,  з  «вогником».  Їв,  пив,  спав,  трахався,  спорожнявся,  як  будь-який  живий  організм.  Писав  і  говорив  мало  кому  зрозумілі  речі.  Ні…  Не  так…  Розуміли,  але  кожен  по-своєму,  щось  бачили  в  тому,  та  не  те,  не  той  сенс,  що  я  вкладав.  Крутили  пальцями  біля  скроні,  сміялися,  співчували,  жаліли…  Не  те,  все  не  те…  
Я  робив  усе  це  і,  тим  часом,  копав  яму…  Яму  з  великої  літери.  Це  –  моя  Яма,  моя  могила…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669533
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2016


"АРАРАТ", ЧОТИРИ ЗІРКИ

«Арарат»…  Чотири  зірки…  Для  сільського  бару  капець,  яке  крутеляче  пійло.  Тому  його  й  не  продають  в  сільському  барі.  Не  продають,  бо  ніхто  й  не  купить.  Не  тому,  що  дорого,  тобто,  не  тільки  тому.  Нерентабельно!  В  селі  «по-барабану»,  чим  накачуватись.  Що  «Арарат»,  що  «Палений»  «Блек  Джек»  по  68  гривень  за  пляшку,  що  «бодяжний»  спирт.  Мій  «Арарат»,  як  і  «Лакі  страйк»,  який  я  курю,  та  який  не  продається  в  жодному  із  п’яти  сільських  магазинів,  для  тубільців  не  що  інше,  як  «колотіння  понтів».  А  для  мене?  Я  сміюсь  подумки,  а  в  реалі  криво  посміхаюсь.  Крива  презирливо-нахабна  посмішка,  до  якої  всі  знайомі  давно  звикли.  Насправді  вона  не  має  на  увазі  презирство  і  нахабство,  просто  якось  так  виходить…  мимоволі.  Якщо  вже  вбивати  себе,  то  чимось  більш-  менш  пристойним,  а  не  «паленою»  горілкою  та  синіми  «Прилуками».  
«Арарат»,  чотири  зірки,  я  приніс  його  із  собою.  Чисто  теоретично  в  бар  заборонено  приносити  і  розпивати  спиртне,  потрібно  купувати  тут,  але…  Але  в  нас  все  працює  лише  «чисто  теоретично».
Падаю  на  стілець  біля  стійки…
- Наташ,  дай  склянку  і  кави  зроби…
- Тобі,  як  завжди,  лате?-  з  усмішкою  запитує  барменша.
- Так,  мені  як  завжди,  -  усміхаюсь  у  відповідь.
Ми  обоє  знаємо,  що  ніякого  лате  мені  ніхто  не  зробить,  через  причину  його  відсутності  у  цьому  гадюшнику  і  максимум,  на  що  я  можу  розраховувати  –  розчинний  «Якобс»  або  «Нескафе».  Ну,  ще  можна  взяти  «Чорну  карту»,  але  це  –  той  самий  розчинний  порошок  з  тієї  ж  банки,  що  і  «Якобс».
- Склянку  дай.  І…  Лимон  покриши,  будь-ласка…  -  ставлю  на  стійку  свій  «Арарат».  Я  знаю,  що  правильно  казати  «поріж»,  але,  за  звичкою,  коверкаю  фрази.  Дурна  звичка,  та  яка  вже  є.  У  всіх  чимало  дурних  звичок.
- Хреново?  –  барменша  киває  на  коньяк.  Вона  знає,  що  я  десять  років  не  пив,  але  ні  здивування  в  погляді,  ні  співчуття.  Люблю  таких  людей.  В  душу  не  лізуть,  лишнього  не  запитують.  От  і  вона  така.  Захочу  –  сам  скажу,  та  знає,  що  не  захочу.  
Наталка  –  симпатична  блондинка,  із  зачіскою  «а  ля  Мерилін  Монро»  та  ще  й  із  родимкою  над  губою.  Мені  приписують  «стосунки»  з  нею,  хоча  насправді,  крім  коротких  розмов  «про  те  та  про  се»,  нічого  ніколи  й  не  було.  Та  я  нікому  нічого  не  пояснюю.  А  навіщо?  Нехай  думають,  що  хочуть,
Мені  завжди  все  одно,  хто  і  що  про  мене  думає…  А  мені  не  подобаються  блондинки.  Не  мій  тип…
- Будеш?  –  киваю  на  пляшку.  Зазвичай  п’ю  сам,  але,  чому  б  і  не  пригостити  знайому?  На  роботі  пити  не  можна,  та  у  нас  все  –  «чисто  теоретично».
- Давай…  Трішки…
Терпке  тепло  розливається  в  грудях,  за  кілька  секунд  досягає  кінчиків  пальців.  В  роті  –  присмак  дуба  і  якихось  трав.  Біс  його  зна,  на  чому  той  коньяк  настоюється…  Я,  взагалі-то,  не  фанат  спиртного,  то  воно,  швидше,  любить  мене…  Тому  ми  й  розлучились  із  ним  багато  років  тому.  Ненав’язливо  так.  Без  скандалів  та  особливих  «напрягів»  розлучились.  А  сьогодні  от…зійшлись.  З  доброї  волі  та  взаємної  згоди.  Хоча…  Випивка  –  вона,  як  дешева  хвойда.  Завжди  і  на  все  згодна,  лише  плати.
Кидаю  поглядом  по  залу  –  за  столиком  в  кутку  сидить  Коля-фельдшер.  Коля…  Об’єкт  постійних  та  незлих  жартів.  Колись,  коли  Коля  ще  справді  був  фельдшером,  він  розповідав  тупі  анекдоти,  коли  був  напідпитку,  то  розмовляв  завжди  чомусь  пошепки  і  нерозбірливо.  Коли  Коля  був  фельдшером…  А  потім  Колю  мобілізували.  Коля  воював,  дружина  зраджувала  із  сусідом.  Тепер  не  зраджує…  Та  до  самісінької  дупи  Колі  ку..ва-  дружина  і  га..дон-сусід,  до  самісінької  дупи  пільги  і  орден  «За  мужність»!  Бо  йому  снайпер  під  Слов’янськом  розтрощив  суглоб  і  тепер  в  Колі  немає  лівої  руки!  Він  більше  не  розповідає  тупих  анекдотів,  нікому  нічого  не  розповідає  пошепки.  Він  щодня  сидить  в  цьому  гадюшнику  з  пляшкою  горілки…  Мовчки  сидить…  П’є  і  курить…  Потім  мовчки  встає  і  йде.  Реабілітація…  Щоденна  пляшка  дешевої  горілки  –  ось  його  реабілітація…  Про  Колю  забули.  Вчепили  на  груди  бляшанку  і  забули.  Чиїсь  м’які  та  пухкі,  мов  у  баби,  руки…  А  в  Колі  нема  руки…  Ні  пухкої  ні  шкарубкої.
Руки…  Я  розглядаю  свої  долоні,  надто  витончені  для  селянина  і,  надто  грубі,  як  на  інтелігента.  Ні  те,  ні  се…  Невеликі  долоні  з  короткими  міцними  пальцями  –  батьків  спадок.  Шрами,  порізи,  розбиті  суглобові  сумки.  Усміхаюсь  –  явно  не  метросексуал…  
- Нехтування  правилами  безпеки  не  робить  нас  привабливішими…  -  філософствую  вголос.
- Ти  про  що?  –  барменша  здивовано  зводить  брови.
- А…  Так…  Думки  вголос.
- Знову  філософствуєш?  Скажи-но  щось  латиною.
- Подобається?  Lingua  Latina  non  penis  canina.
- А  я  пам’ятаю,  як  ти  останній  раз  «гуляв»…  -  барменша  різко  змінює  тему.
- Справді?  Ти  ж  тоді  ще  не  працювала,  давно  ж  було…
- Та…  Так…  Зайшла  випадково…  А  ти  –  на  столі.  Очі  дикі…  Кричиш  щось…  Когось  там  до  влади…На  штурм!
- Умгу…  Було…  УНСО  –  до  штурму,  УНА  –  до  влади!
- А  що  воно  таке,  те  УНСО?
- Та…  Неважливо…  Неактуально  вже…  -  мені  зовсім  не  хочеться  вдаватись  до  пояснень  давніх  гасел  і  давніх  вчинків.
Дзвонить  телефон.  Ай!  Зачекають…  Не  хочу…  Драйвова  пісня  рінгтона  обривається  напівслові…  Цікаво,  хто  ж  телефонував?  А-а-а…  Бабай…  Друг…  Юності…  Передзвоню  потім.  Що  там  в  нього?
Я  кликав  його  колись…  Революцію  робити…  А  він  називав  мене  дурником,  кричав,  що  відвоював  своє,  що  в  нього  сім’я,  стабільний  дохід  і  йому  все  одно,  хто  при  владі…  А  я  то  думав…  Вештаючись  у  90-х  без  роботи,  Бабай  завербувався  найманцем  до  Боснії…  Чим  там  займався  особливо  не  розповідав  та  ніхто  особливо  й  не  розпитував.  Заробив…  Два  поранення  і  на  квартиру  в  Бердичеві.
А  в  березні,  після  анексії  Криму  Бабай  чомусь  «забув»,  що  в  нього  родина,  стабільний  дохід…  Пішов  до  військкомату  і  за  кілька  днів  був  у  своєму  «рідному»  Кіровоградському  полку  спецпризначення…  Луганський  аеропорт,  власна  сеча  замість  води,  зради,  відступи,  здачі…  А  тепер  на  ньому  –  умовний  термін,  бо  він  –  «  дезертир  і  мародер».  Бо  він  вижив,  а  не  здох…  Там…  Бо  зайшов  у  чиєсь  подвір’я  і  взяв  чиюсь  машину…  Щоб  вижити,  щоб  не  здохнути…
Тепер  він  –  злочинець…  А  Валя-волонтерка  –  герой…  Не  мала  ні  кола,  ні  двора…  Стала  волонтеркою…  Тепер  має…  Кіл  і  двір…  Наторгувала  «гуманітаркою»  в  Краматорську…  На  все…  І  на  путівки  до  Єгипту  для  всієї  родини.  Тепер  тут  торгує…  Холодильниками,  телевізорами…  І  все  –  б/в…  Все  –  звідти…  Звідти,  де  Бабай  «мародерствував»…  Валя,  мабуть,  теж,  щоб  «не  здохнути»…
А  Юру  Хорта  «посадили»…  За  порваний  портрет  імператора…  І  Вітамінку…
За  думками  та  розмовами  пляшка  спорожніла…
П’ята  година…  Години  за  дві-три  малолітки  почнуть  підтягуватись.  Теоретично  їм  не  можна,  але  то  лише  теоретично.  Не  хочу,  щоб  мене  бачили  тут…  Напідпитку…
- Наташ!  «Немирівська  з  перцем»  є?
- Так.
- Палена?
- Сам  знаєш.
- Добре…  Наливай.  І  бутерів  зроби.  Тільки  сир  не  клади,  я  не  люблю,  ти  ж  знаєш.
- Впевнений?
- Так.
- Запити?
- Соку…  Яблучного.
Задрало  все…  Як  мене  все  задрало…  Та  пох…  Я  в  Польщу  «звалюю»…  А,  може,  то  я  лише  кажу  всім,  що  в  Польщу?
Я  усміхаюсь.  Цього  разу  –  весело.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667527
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2016


МОРГАН ФРІМЕН У МОЇЙ КІМНАТІ (закінчення)

Щоб  зрозуміти,  про  що  йде  мова,  потрібно  прочитати  першу    http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597832
та  другу    http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599119    частини
Знаєте…  Нічна  прохолода  якось  так  особливо  впливає  на  мозок.  Збирає  докупи  думки.
Якщо  це,  взагалі,  можливо  (  я  сміюсь  вголос,  бо  це  справді  смішно)  –  зібрати  докупи  те,  що  в  моєму  мозку.  Особливо  після  того,  як  я  відчув,  що  мій  череп  лускає  навпіл,  мов  перестиглий  кавун!!!  Капець!  Біль  невимовний…  Але  прохолодний  вітерець  таки  вгамовує  його…  Якщо  є  Нірвана,  то  це  вона…  Прохолодний  вітер,  який  втамовує  головний  біль  і  збирає  (  поволі,  але  збирає)  думки  докупи.  Думки  з  мізків,  розбризканих  по  капоту  мого  авто.  Смішно…  Мабуть…  Я  бачив  свою  смерть.  Я  двічі  бачив  свою  смерть.  Не  якусь  старезну  кістляву  стару  з  косою,  що  всміхається  беззубим  черепом.  Я  чув  хрускіт  своїх  шийних  хребців,  я  не  міг  вдихнути  через  той  бісів  зашморг  на  своїй  шиї  і  мої  легені  вибухали  від  натуги.  Я  бачив  себе  на  капоті  своєї  «дев’ятки»,  бачив  свій  розтрощений  череп,  мозок,  який  заляпав  усе  в  радіусі  двох  метрів  кривавими  драглями.  І  це  не  був    сон.  Це  все  Морган,  Морган  Фрімен…  Він  –  Бог…  І  я  говорив  з  Ним…
 Я  –  Юрко,  мені  сорок  і  я  стомився  жити…  Я  стою  на  даху  дев’ятиповерхівки,  на  краю  парапету  і  дивлюсь  на  нічне  місто,  яке  не  викликає  в  мене  ніяких  почуттів…  Колись  я  любив  його.  Широкі  проспекти  центру  і  криві  вулички  Старого  міста,  напівсонний  спокій  «Варшави»  і  «шанхайські»  лабіринти  «Кореї».  Колись…  Рік  тому?  Два?  Десять???  Коли  я  стомився?  Коли  набридло  «перемикати  канали»  життя?  Мабуть,  тоді.  Коли  не  знайшов  відповіді  на  головне  запитання…  Вам  цікаво,  яке?  Чи  вам  взагалі  нецікава  ця  божевільна  маячня?  Я  подумки  посміхаюсь…  Трішки  цинічно,  трішки  іронічно.  Чи  і  так,  і  так  одразу…
Я  вмію  бачити  себе  збоку.  Тобто,  не  аналізувати  свої  дії,  думки,  вчинки,  а  бачити.  Просто  бачити,  як  сторонній  спостерігач.  Якось  так  мене  іноді  «клинить».
-  Гарно,  правда?
Юрко  сіпнувся  на  голос.  Такий  знайомий  голос.  На  даху,  метри  за  три-чотири  стояв  негр,  тобто,  афроамериканець.  Бо  лише  нігери  можуть  називати  нігерами  нігерів,  чомусь  згадалося.  
Чоловік,  схожий  на  Моргана  Фрімена,  дивився  на  Юрка  сумним  поглядом  вицвілих  очей  і  сумно  усміхався.  Чи  то  лише  Юркові  посмішка  здавалася  сумною?  
 -  Гарно,  правда?  Стрибатимеш?
 -  Ще  не  знаю…  -  хлопець  звів  на  Моргана  погляд.
 -  А  коли  знатимеш?  За  хвилину,  секунду,  за  годину?  Чи  завтра?  –  Морган  ще  ширше  всміхнувся,  блиснувши  своїми  жовтуватими  зубами.
-  Не  знаю…
-  Але  таки  стрибнеш?
-  Так…
-  А  знаєш,  що  буде  потім?
-  Мої  мізки  розлетяться  по  асфальту?  Я  поламаю  руки,  ноги,  хребет?
Морган  коротко  реготнув
-  Так,  і  це  –  теж,  але  я  не  про  це.  Знаєш,  що  вони  потім  казатимуть  про  тебе?  Що  ти  боягуз,  який  втікає  від  проблем!
Палець  Моргана  націлився  прямо  в  груди  Юркові,
- Що  ти  злякався  і  знайшов  найпростіший  вихід!
- Я  не  злякався,  просто  сенсу  продовжувати  не  бачу…
- Що  ти  слабак!  –  Афроамериканець  вже  майже  впирався  пальцем  Юркові  в  груди  і  все  насувався,  насувався,  а  хлопець  почав  задкувати…
- Нехай  слабак…  Проблем  немає,  тому  я  не  втікаю  ні  від  чого…  Я  стомився…
- Вони  називатимуть  тебе  божевільним!  Придурком  у  засцяних  джинсах!  Їм  буде  смішно,  дуже  смішно,  за  тобою  ніхто  не  шкодуватиме!  Тебе  ніхто  не  пожаліє!
- А  мені  й  не  треба…  -  Юрко  стояв  уже  на  краю  парапета,  він  рвучко  розвернувся  на  п’ятах  і,  зігнувши  ноги  в  колінах,  стрибнув  угору  і  вперед,  назустріч  вогням  нічного  міста…
Калюжа  густої  темної  крові  набігла  майже  миттєво,  мізків  на  асфальті  не  було.  Кілька  секунд  дрібно  посмикався  середній  палець  лівої  руки  і  зупинився,  ніба  на  півдорозі.  Зіниці  припинили  звужуватись…
На  даху  дев’ятиповерхівки  стояв  темношкірий  старий  чолов’яга,  як  дві  краплі  води  схожий  на  актора  Моргана  Фрімена.  Він  довго,  хвилини  три  дивився  тужливим  поглядом  на  покорчене  тіло  і  сумно  усміхався  куточками  вуст.  А,  може,  то  лише  так  здавалось.
Потім  розвернувся  і  повільно  попрямував  до  горищних  дверей.
Я  Юрко…  мені  сорок…  Так  хочеться  додати:  «І  це  –  моя  історія…»  Але  це  –  фінал  мого  «онлайн-репортажу».  Кінець.  Мені  пі..дєц…  Щойно  я  почув,  як  хруснули  мої  шийні  хребці,  зашморг  гризе  шию  і  не  дає  вдихнути.  Капець,  як  хочеться  вдихнути!  Здається,  що  очі  зараз  луснуть…  Кров  з  поламаного  кадика  хлеще  в  легені,  бо  куди  ж  їй  ще  хлестати?  Назовні  –  зашморг  не  дає.  Я  посміхаюсь  саркастично-іронічною  посмішкою.  Збоку  вона,  мабуть,  схожа  на  оскал.  Нехай  так.  Я  ж  знаю,  яка  вона.  Нижню  частину  тіла  не  відчуваю  –  хребет  зламаний.  Скосивши  вирячене  око,  можу  побачити  тремор  ноги  та  темну  пляму,  що  поволі  розпливається  по  моїх  світлих  джинсах…  Скільки  я  так?  Хвилину?  Навряд…  швидкість  думки,  як  швидкість  світла  –  300  тис.  км.  за  секунду…  Згада…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656283
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2016


ТИ НАСНИЛАСЬ МЕНІ СЬОГОДНІ

Ти  наснилась  мені  сьогодні,
Хоч,  раніше  й  ніколи  не  снилась,
Я  благав  тоді  в  Бога  про  обмін:
Тобі  –  світ,  а  мені  –  могила…
Плазував,  насилав  прокльони
І  на  себе,  й  на  Бога…  Та  в  смерті
Шкарубкі  й  невблаганні  долоні  –  
Не  розтиснути,  не  віддерти…
Перша  втрата  і  перша  ланка
В  ланцюжку  нескінченнім  розплати,
Ти  наснилась  мені  на  світанку…
Люба  доню,  прости  свого  тата…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653752
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.03.2016


ПРИЙДЕ НАШ ЧАС

Прийде  наш  час…    Одягнем  балаклави,
Б’ючи  на  друззя  шиби  вітражів,
Вогненним  вітром  загудуть  заграви,
Криваво  блиснуть  бойові  ножі.
Без  крихт  жалю,  без  докорів  сумління,
Бо    не  жалів  би  й  нас  ніхто  й  ніде…
Ні!  Я  не  плачу  вже  по  Україні,
Її  нема…  Лиш  марення  бліде.

Все  продане  й  пропите  разом  з  нами,
Наситивсь  видивом  і  хлібом  плебс,
Летить  з  горлянок  з  клоччям  піни  «Ave!!!»
Христос  помер…  Калігула  воскрес…
Стікає  кров,  ледь  диха  гладіатор,
Такий  же  раб  стромляє  в  нього  меч,
Ликує  плебс,  ликує  імператор…
Та  все  колись  зжере  кривавий  смерч!

Лиш  кров  очистить,  змиє  скверну  рабства.
Ворожа  кров,  ворожа  та  своя,
Кров  ницих  імператорів  та  пастви,
Густа  червоно-чорна  течія.
Нас  неречете  вбивцями  й  катами
Чи  дикунами  з  варварських  століть.
Нехай  і  так…  Ви  ж  –  помрете  рабами,
Патриціїв  задовольнивши  хіть…
Прийде  наш  час…    Одягнем  балаклави,
Б’ючи  на  друззя  шиби  вітражів,
Вогненним  вітром  загудуть  заграви,
Криваво  блиснуть  бойові  ножі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651923
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.03.2016


АДРЕСАТУ

Чому  ми  бачимо  лише  свої  образи,
А  інших  ображаєм  мимохідь?
Сказавши  щось,  шкодуєм,  майже  зразу
Та...  Що  вже?  Світ  перевернувсь  на  спід...

Дрібниці  роздуваємо  слонами  -  
Роздратування,  ревнощі  чи  злість,
Хто  зна,  якийто  біс  керує  нами,
Який  диявол  в  голову  заліз?

Невже  оце  так  просто,  дати  на  поталу,
На  втіху  та  на  радість  упирям
Те,  щоу  муках...  Та  й  у  радощах  плекали?
Це  ж  -  наше,  не  чиєсь,  не  залежалий  крам!

Вже,  хто  правий,  хто  винен  -  неважливо,
Нехай  то  буду  я...  Хіба  у  тому  суть?
Лише  прошу  тебе,  кохана,  будь  щаслива,
Я  справді  щирий...  І...  Зі  мною  будь...

Хто  зна,  чи  повірять  у  мою  щирість...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2016


***

Не  можуть  ніяк  засохнути
Давно  не  полИвані  квіти...
І  я...  Дуже  хочу  здохнути,
А  змушений  далі  жити...)))

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640798
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2016


ДЄДУШКОВІ ПИСЬМА (П’ЯТЕ, КАЖИСЬ, А МО’ І ШОСТЕ)

Всім  прівєт!
Я,  канєшно,  сильно  сомніваюсь,  що  хтось  із  присутствующих  на  даном  сайті  сильно  соскучився  за  Дєдушком!  Но!!!  Дєдушко,  акі  Бог!  Він  просто  є!  Внє  завісімості  від  того,  чи  скучає  за  ним  хтось,  чи  нє.  Якщо  ж  хтось  справді  скучив,  то  –  прівєт!  В  особенності  це  касається  нєбєсних  гурій  –  дєвушок,  ну  і  остальних  чітатєлів.  Для  вновь  пріобрєтьонних  чітатєлів  (якщо  такі  найдуться)  об’ясняю  –  в  понятіє  «дєвушка»  я  не  вкладаю  грубий  гінєкологічєский  смисл.  Дєвушка  –  ето  нєчто  возвишенноє…  Ай!  Та  що  я  вам  об’ясняю!  Це  нада  прочувствовать!
Перед  тим.  Як  перейти  до  свого,  так  сказать,  повєствованія,  предупреждаю,  що  Дєдушко  є  суржикомовний  нєдоукраїнєц  і,  якщо  його  суржик  крепко  ріже  вуха,  серця  і  душі  борців  за  чистоту  мови,  то  краще  не  читайте.  Сєбє  дороже,  як  кажуть  кляті  москалі.  Та  і  не  буде  мій  суржик  тянуть  вам  серпом  промєжду  ваших  ног!  Suum  cuique  –  вторили  москалям  дрєвні  рімлянє!  Якщо  хтось  не  понімає  мудрьоних  Дєдушкових  фраз  і  неізвєстних  словечок,  то  Гугл  вам  в  помощь,  а  Гугл  Транслейт  –  в  особєнності.  Кажись  всіх  про  всьо  предупредив  і,  якщо  хтось  дочитав  до  цього  місця  і  його  даже  зацепили  душеізліянія  воспальонного  дєдушкового  мозга,  то  читайте  дальше.  Якщо  ж  нє,  «…відна  нє  судьба,  відна  нє  судьба…»,  як  співала  москальська  пєвічка  Наталі.  Ну,  це  та,  що,  тіпа  «…о,  Боже,  какой  мусчіна,  я  чо-то  там  хочу  і  в  тебе  і  в  сина…».  Вона  щас  з  якимось  то  лі  узбеком,  то  лі  таджиком  лисим  співає.  Він,  правда,  раза  в  два  моложе  неї.  Навєрно  потому  і  постригся  під  ноль  і  бороду  відпустив,  щоб  старше  казатись.  Пісенька  така  нав’язлива  в  них,  харашо  запомінающася.  Я  часто  наспівую:  «…а  ти  такой,  як  в  дупі  геморой…».  Достав  її,  видно,  той  узбецький  альфонс.  Да,  я  отвльокся.
Багато,  як  казали  корєнні  аборігени  Америки,  огнєнной  води  утєкло  с  тєх  пор,  коли  Дєдушко  послєдній  раз  тусив  на  сайті.  За  це  врємя  його  любімі  сігарєти  «лакі  Страйк»  встигли  три  рази  подорожати,  потом  –  з  якогось  дива,  подешевшати,  а  потом  –  оп’ять  подорожати.  Но  чо-то  я  сомніваюсь,  що  окончатільно.  Та  і  огнєнна  вода  явно  не  подешевшала.  Кстаті,  за  це  врємя  Дєдушко  успів  вернутись  до  употрєблєнія  крепких  напітків  (не  путать  із  злоупотрєблєнієм).  Ну,  якось  так  вже  получилось.  Завєдующим  наркодіспансером  це  зразу  було  расценєно,  як  попитка  уклонитись  від  ісполнєнія  воінского  долга  перед  Родіною.  Він  так  і  сказав  во  врємя  прохождєнія  Дєдушком  медкомісії:  «  На  учот  не  поставлю  –  і  не  надійся!  Підеш  служити!»  Та  хіба  я  коли  уклонявся?  Ми  з  кумом  наоборот,  рощитували.  Що  сразу  після  комісії  відбудем  в  расположеніє,  от  і  рішили  отмєтіть,  так  сказать,  собитіє,  без  всяких  задніх  мислєй.  А  оказався  Дєдушко  в  ролі  бравого  солдата  Швейка  (  нагадую  –  Гугл!).  Прийшли  у  воєнкомат  з  патріотічєскими  фєнєчками,  браслєтами,  одіті,  як  положено  –  майка,  шорти,  шльопанці.  Кум  після  того,  як  ми  огнєнну  воду  пивом  полірнули  підбив  мене  тату  патріотічєске  зробити,  но  грошей  хватило  тільки  на  то,  щоб  йому  оселедця  вистригти.  Дєдушко  не  вистриг  тільки  потому,  що  вистригати  нєфіг  із  чого  –  у  нього  і  так  уже  багато  років  козирна  стрижка  –  «армєйский  бокс»,  ще  з  тих  врємьон,  як  він…  та  воно  вам  не  інтєрєсно  про  ті  врємєна,  а,  якщо  й  інтєрєсно,  то  просто  не  нада.  Армєйску  стрижку,  щоб  ви  знали,  придумали  дрєвні  рімлянє,  щоб  враг  не  міг  схватить  вас  за  волоси  і  пєрєрєзать  глотку.  Прийшли  ми  на  комісію,  як  говорітса,  у  всєоружії,  а  вони  подумали,  що  ми  хочемо  «закосити».  Ну  чим  не  Швейки?  Психіатр  так  і  сказав  Дєдушкові:  «Ти,  канєшно,  виглядиш,  як  дебіл,  но  на  учот  я  тебе  не  поставлю,  даже  єслі  ти  мені  на  столі  купу  накладеш  і  ногою  розмажеш!  Ти  вмєняємий!»  Та  нафіга  мені  той  учот?  Став  штємпєль  да  і  отпускай!  Но  в  чьом  странность!  П’ять  років  назад,  коли  Дєдушкові  треба  було  пройти  комісію  для  тєхосмотра  транспортного  срєдства,  психіатр  казав,  що  в  мене  явні  отклонєнія  в  псіхікє  і  невмотівірувана  агресія.  І  агресію  прийшлось  мотівіровать  двадцяткою  вєчнозєльоних  амєріканскіх  рублєй.  Ну,  то  таке.
А  кум  переживав,  що  йому  не  повезло.  В  нього  зрєніє  слабеньке,  но  окуліст  успокоїв:  «  Глупості!  Якщо  ти  дальнозоркий,  то  будеш  снайпером,  без  оптіки  работать  будеш.  Бо  нафіга  вона  тобі,  якщо  і  так  далеко  бачиш,  а  государству  –  економія!  А  єслі  близорукий…»,  -  тут  окуліст  зам’явся,  а  потом  показав  на  Дєдушка  своїм  хольоним  пальцьом  і  сказав  «  а  єслі  близорукий,  то  цей  наглий  пулємьотчиком  буде,  а  ти  в  нього  вторим  номером!»  Отак  кумові  відлягло.  Правда,  не  совсєм.  Бо  в  совєтскі  армії  кум  був  сєржантом,  а  Дєдушко  више  рядового  не  піднявся.  Та  що  вже  зробиш?  Так  і  підносив  би  патрони  та  чистив  якийсь  ДШК  сорок  сєдьмого  года  випуска.
Одному  мужикові  повезло  крупно.  Йому  около  шістдесяти,  він  беззубий,  без  ноги  і  в  нього  постоянний  кашель  (туберкульоз,  наверно).  Так  йому  сказали,  що  поспособствуют,  щоб  в  развєдку  опрєділили.  Тіпа,  під  вєтєрана  мав  косити.  Главне.  Щоб  не  забував  кричати:  «  Дєди  ваівалі!  За  Родіну!  За  Сталіна!»  і  прочу  хрєнь.  Но  його  предупредили  –  не  дай  Боже  зуби  вставити  і  кашель  вилічити.  На  цьому  спалитись  можна.  І  щоб  каждих  півроку  на  провєрку  приїжджав  –  чи,  часом,  пластіку  не  зробив,  ногу  не  пришив.  Він,  кажуть,  бивший  чорнобилець-ліквідатор,  то  в  таких  ноги  і  самі  відростати  можуть.  
До  кінця  комісії  всьо-таки  рішили,  що  ми  з  кумом  соціально  нєустойчіві  і,  щоб  не  розлагали  армію,  оставили  нас  в  рєзєрвє.  Після  того  Дєдушко  проходив  комісію  ще  два  рази.  І  знаєте,  що  оказалось?  Що  хронічєскі  болєзні,  пріобрєтьонниє  во  врємя  нічєгонєдєланія,  постєпєнно  оставляют  мій  організм.  Возможно  –  ето  целітєльне  дєйствіє  нікотіна  і  алкоголя.  І  ще  у  Дєдушка  є  тепер  канадський  НАТОвський  камуфляж!  Кумова  мала  служить  десь  при  штабі  по  снабженію,  то  вона  продала  мені  по  дєшовці  ту  канадську  гуманітарку.  І  настоящі  штатовські  тактічєскі  бєрци!  Тоже,  по  дєшовці.  Харашо,  всьо-таки,  що  нам  присилают  гуманітарку  кляті  америкоси  і  братья-канадці.  Нехай  буде.  Скоро  сьома  волна.  По  тєорії  вєроятності  німецького  єврея  Ейнштейна  (  не  путать  із  совєтским  євреєм  Езейнштейном,  той  кінорєжисьором  був),  якщо  шість  волн  тебе  не  зачепили,  то  якась  точно  накриє.  І,скорєй  всєго,  половим  органом  протівоположного  пола,  хай  простят  мене  дєвушкі,  ці  прєлєстниє  гурії  (Гугл!)  райскіх  садов,  но  таков  уж  фразєологічєскій  оборот.
А  на  сайті  всьо  ізмінилось.  Так  хотілось  крикнути:  «  Ба!  Знакомиє  всьо  ліца!».  Та  ліц  незнакомих  більше,  чим  знакомих.  Ніки  странні,  не  нашими  буквами  написані.  Латініцей,  тіпа.  Це,  щоб  ви  не  подумали,  що  Дєдушко  якесь  чмо  необразоване.  Ми  всє  учілісь  понємногу…  -  казав  москальський  класік.
Пишут,  канєшно,  як  і  раньше  –  всяке.  По  більшості  –  о  любві.  Хтось  -  о  будущєй,  хтось  –  о  настоящєй,  хтось  -  о  прошедшей…  А  що  про  неї  писати,  о  прошедшей?  Ловити  треба  було,  як  проходила  мімо,  як  Дєдушко  колись  ловив,  висунувшись  із  окна  двіжущєгося  автомобіля,  проходящих  мімо  дєвушок  за  ягодіци…  Іногда  –  за  щось  друге.  Ох  і  прикольно  пищали!  Хтось  –  убігав,  а  хтось  і  приймав  приглашеніє  покататись.  А  зря  убігали,  Дєдушкові  якраз  ті,  що  убігали  і  нравились.  А  ті,  що  соглашались…  нє,  сімпатічні  були,  і  даже  красіві.  Но,  как-то  нє  то.  Прокатав  (в  прямом  смислі,  не  нада  тут  мені  ото:  «  Ja,  ja!  Das  ist  Phantastisce!»  (Гугл  Транслейт)),  і  йшли  свою  дорогою,  а  Дєдушко  їхав  свою  –  кочкамі  да  ухабамі.
Да-а-а!  Чуже  тут  всьо  стало…  Чуствуєш  себе  дінозавром,  виходцем  із  прошедших  епох.  Є,  канєшно,  один  пацан  чоткий.  Лисий  такий,  весь  татуірований.  Тіпа  латіноса.  Класно  пише.  Мені  нравиться.  Но  я  –  субьєктівєн,  він  мій  старий  друг.  Що  ж,  на  прощання  –  анекдот  від  Дєдушка.
Приїхала  теща  в  гості  до  зятя.  Вночі  він  просипається  від  шума  журчащєй  води  в  кухні.  Кран.  Думає,  хтось  забув  закрити.  Входить  в  кухню,  а  там  –  теща.  Поставила  на  полу  відрову  каструлю  з  борщом  і  мочиться  туди.
-  Мамо!  Що  ви  робите?!
-  Злиє  ви  синок…  Уйду  я  от  вас…

Ось  так…  анекдот  в  тему…  Пока!  Як  кажуть  в  дешевих  америкосовських  фільмах,  встрєтімся  в  аду!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634654
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2016


ВІТАННЯ З ЮВІЛЕЄМ

Взяла  й  підкралась  осінь  сивиною,
Й  піввіку  зморшки  позбирали  на  чолі,
А  пам’ятаєш,  любий,  як  з  тобою
Стояли,    обійнявшись,  на  зорі?

Давно  було…  А,  ніби,  як  учора,
Мов  час  завмер  і  зовсім  не  тече…
А  ти  постійно  був  зі  мною,  поруч
І  я  спиралась  на  твоє  плече…

Ти  завжди  поруч  –  в  радощах,  печалях,
В  ночах  безсонних,  сповнених  тривог…
Мабуть-таки,  нас  янголи  вінчали
Й  давав  благословіння  Батько  Бог.

Поглянь,  коханий,  поруч  наші  діти,
Щебече  яснооке  онуча…
Злетілися  за  тебе  порадіти,
Що  ти  так  само  юний  в  п’ятдесят.

Їх  наймиліший,  найлюбіший  татко
Та  найніжніший  люблячий  дідусь.
Хай  до  сторіччя  все  у  тебе  буде  гладко!
А  далі  загадати  не  берусь…

Хай  Бог  дарує  щастя  та  достаток,
Наснаги  та  здоров’я  повний  міх,
Онуків  радісних  та  правнуків  багато,
Щоби  задумане  усе  здійснити  міг!

А  ми  тебе  здаруємо  любов’ю,
Теплом  сердець  зігріємо  тебе.
Повз  все  лихе,  долоня  у  долонях,
Повз  всі  незгоди,  любий,  проведем!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619465
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.11.2015


Я ЗРОБЛЮ НАДРІЗИ НА РУКАХ…

Я  зроблю  собі  надрізи  на  руках
І  тату  наб'ю  над  серцем  десь  на  грудях...
-Божевілля!  -  Дурість!  Скажуть  так
Ті...  Нормальні...  Адекватні  люди...

Я  зроблю  собі  надрізи  на  руках  ,
Щоби  біль  затамувати  іншим  болем.
Божевілля?  Дурість?  Мабуть  так.
Може,  хтось  і  посміється  вволю.

На  тату  наб'ю  не  сплечені  серця...
Примітивно,  просто  -  третя  група  крові,
Позитивний  резус...  Для  митця  -
Не  робота...  Пляма,  штрих  нервовий...

На  порозі  сяду,  вихлюпну  коньяк
У  звичайну,  без  понтів,  гранену  склянку...
К  бісу  той  хвалений  післясмак!
Залпом!  Щоб  упитись  до  світанку...

Щоб  упитись,  щоб  невити,  не  товктись
Навіжено  головою  в  мертві  стіни,
Щоб  не  знати  клятого  "...якби...колись...",
Щоб  не  чути  пахощів  малини...

Я  зроблю  собі  надрізи  на  руках
І  тату  наб'ю  над  серцем  десь  на  грудях
-  Божевілля...  -  Дурість...  Скажуть  так
Ті,що  ненормальними  не  будуть...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619194
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2015


Я СТОЯВ У КІМНАТІ…

Продовження  вже  відомого  моїм  читачам  «циклу»  «Ти  сиділа  на  ліжку…»


Я  стояв  у  кімнаті,  запорошений  пилом,
Затаврований  сумом  далеких  доріг.
Задививсь  тобі  в  вічі,  а  пальці  тремтіли
І  старенький  заплічник  лежав  біля  ніг…
Ти  так  само  на  ліжку,  немов  би  й  не  було
Сірих  склизлих  світанків  й  самотніх  дощів,
Не  мовчав  телефон,  злих  насмішок  не  чула  –  
«…Вже  б  давно  повернувся…  Якби  захотів…»
Ти  чекала,  кохана,  терпляче  чекала,
Коли  інші  давно  все  підняли  на  сміх.
Було  все…без  надії,  а  ти…виглядала
Вибач,  люба,  я  винен…  хоча,  й  справді,  не  міг…
Потім…потім…Обійми,  цілунки  і  сльози.
Потім…плекана  мріями  жадібна  ніч.
За  вікном  блискавицями  рватимуть  грози,
Віддаючи  данИну  боротьбі  протиріч…
Все  це  потім,  кохана,  все  буде,  я  знаю.
А  тепер…у  густій,  мов  тягучий  кисіль,
Тиші  і  такім…красномовнім  мовчанні
Ми  з  очей  виливали  непроханий  біль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2015


ВІРИТЬ-НЕ ВІРИТЬ…

Вірить-не  вірить,  любить-не  любить...
Чинить  ромашка  своє  правосуддя...
ДрІбні  пелюстки  сипле  додолу-
Світле  та  темне,  любов  та  недолю,
ВЕльон  весільний,  покритки  хустку...
Любить-не...
                                               Впала  остання  пелюстка...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2015


ЛЮЛІ, СИНКУ, ЛЮЛІ…

- Люлі,  синку,  люлі,  закривайтесь  очі…
- Скажіть  мені,  мамо,  хто  це  так  шепоче???
Солодкоголосо,  ніби  оксамитом,  
Огортає  розум  єдвабом  тендітним?
- То  водять  русалки  свої  хороводи
Вповні  круг  криниці  на  краю  городу…
Ти  не  слухай,  синку,  закрий  свої  вушка,
Прихили  голівку  на  м’яку  подушку…
- Хочу  слухать,  мамо,  шепіт  той  казковий.
Він  такий  солодкий,  ніби  колискова!
- Закривай,  синочку,  міцніш  свої  очі,
Щоб  місяць  не  бачив,  тебе  не  зурочив.
Не  дивись  на  місяць  та  пісень  не  слухай,
Відчуває  серце  –  може  лихо  бути…
Ой,  мерщій,  дитино,  ту  полуду  струшуй  –  
Місяць  та  русалки  крАдуть  твою  душу.
Випивають  розум,  висушують  серце…
Ой,  закрий,  синочку,  очиці-озЕрця…
***
Не  послухав…
***
- Лихо  мені,  Боже,  і  життя  немиле…
Для  потіх  русальних  сина  породила…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604034
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.09.2015


НЕ ПЛАЧ… НЕ ТРЕБА…

Не  плач...  Не  треба,  ти  ж  бо  знаєш,
Я  не  люблю  жіночих  сліз.
Не  вгвинчуй  в  серце,  я  благаю,
Печалі  й  смутку  саморіз...

Так,  знаю...  Знаю...  Добре  знаю-
"  В  нас  не  війна,  у  нас  АТО..."
Й  не  відповім  на  запитАння
Твої  німі:  "  Крім  тебе...  Хто?!?!",  

"  Чом  не  сусід?!  Чи  ти  -  найгірший?",
"  За  що?!  Скажи  мені,  за  що?!?!"
"  Чом  не  комусь  замінить  ліжко
Настил  з  неструганих  дощОк?"

А  що  казати???  Що  сусіди
Давно  вже  в  Польщі  чи  в  Москві?
Чи  й  просто...  УзялИсь  хворіти...
А  я...  Що  я  скажу  тобі???

...  Ні...  Не  найгірший,  не  найліпший.
Звичайний:  дім,  сім'я,  донька...
Усе  це,  кажеш,  важливІше???
Та  так....  Родина  -    не  АК*...

Не  зміг  би  я  інакше,  люба...
Бо,  як  не  я,  то  й  справді,  ХТО???
Комусь  чиїсь  ловити  губи
Комусь  -  у  берцях  у  АТО...

Там  все  не  так...  Усе  інакше.
Там  "  сірі  зони"...  "Лугандон"..
Там  всю  інфу  "  зливає"  Раші
З  генштабу  "  штопаний  г...ндон".

Там  п'ють  горілку,  а  не  "  К'янті",
Там  "  п'Ятки"**  смалять,  не  кальян.
Там  не  ведуть  багаті  франти
Своїх  "  підстИлок"  в  ресторан.

Там  кров  і  бруд,  стріляють  "  Гради",
Там  контрабанда  й  шоколад...
А  на  проспекті  у  "  Донбабве"
Йде  з  полоненими  парад...

Усе  це  правда...  Й,  навіть,  гірше...
Там  сморід  крОві  та  лайна...
Пробач...  Не  зможу  стати  іншим,
Бо  Батьківщина,  бач,  одна...

Одна...її  не  вибирають...
Банальність...  Пафос...  Я  такий...
Це  -  щось,що  в  гени  закладають
Діди  та  прадіди...  Й  батьки...

Не  плач...  Не  треба...  Ти  ж  бо  знаєш,
Я  не  люблю  жіночих  сліз...
Не  вгвинчуй  в  серце,  я  благаю,
Печалі  й  смутку  саморіз...


*  АК  -  автомат  Калашникова;
**  "  п'ятка"  -  цигарка  з  "травкою".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603301
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2015


Серце фрешем пекучим бризкає…

Запереченням  очевидного
Та  похмільним  чуттям  безвиході,
Серце  фрешем  пекучим  бризкає
По  душі…  Й  обтікає  тендітними

Потічками…  Мов  свічка  скапує
У  липкий  туман  невідомості.
То  тріпоче,  мов  птаха  злякана,
То  зависне  у  невагомості…

Розтерзати  б  груди  та  вирвати,
Впхавши  руку  в  розверзтую  рану,
Серце…  в  пащу  почварі  вкинути,
Що  сидить  у  липкому  тумані…

В  порожнину  камінь  поставити,
Червонястий  уламок  граніту.
А  різцем  забуття  приправити
З  нього  мертву  бездушную  квітку…

Та  не  вийде…  Знов,  обпікатиме
Гіркоти  розливатися  фрешем
По  душі…  І  кожною  краплею
Так  же  боляче,  як  і  вперше…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603140
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2015


ДАВАЙ, ПОГОВОРИМО ПРОСТО…

Давай,  поговоримо  просто…
Без  пишних  та  пафосних  слів.
Про  що?  Що,  наприклад,  дорослим
Пора  б  уже  стати  мені…

Про  персики,  про  малину,
Картоплі  неурожай  …
Про  інтернет-магазини,
Чи,  про  «вайфайний»  трамвай…

Візьми  мене  просто  за  руку,
Торкнися  моєї  щоки…
Всміхнувшись,  скажи,  що  колючий…
Ще  чимсь,  жартома,  дорікни…

Щетиною,  цигарками,
Розбитим  якось  вікном.
І…  зацілуй  до  нестями…
Торкнися  чола  чолом…

Давай,  поговоримо  просто…
Про  каву,  про  смак  мигдалЮ…
Хвилину,  чи  п’ять,  а  чи  зО  сто…
***
...Я  дуже  тебе  люблю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2015


ЯКБИ ДЕРЕВА ВМІЛИ ГОВОРИТИ

Коли  дерева  вміли  говорити,
Хоч  зрідка,  та,  на  Землю  сходив  Бог.
Ховались  німфи  між  лаврові  віти,
Не  знали  ні  турбот,  а  ні  тривог…

Коли  дерева  вміли  говорити,
Колись…  Давно…  Коли  я  був  живим.
О!!!  Так  давно…  Коли  ще  міг  любити,
Так  палко  й  вбивче,  ніби  Серафим*.

Нема…  Дерев,  що  вміють  говорити,
Лаврові  стали  попелом  гаї
І  німфи  погвалтовані  та  вбиті
Ударами  стожильних  нагаЇв…

Якби  дерева  вміли  говорити…
Про  душу,  мов  розритий  котлован…
А  тіло…  тіло  й  далі  буде  жити…
Та  промовчать…  Згоріло  все…  Дурман…


*Серафи́м  —  в  християнській  традиції  найвищий  ангельський  чин.  Значення  імені:  «палити»,  «спопеляти».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601885
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2015


Кохання…Всесвіт…

Торкання  тіл,  стрічання  вуст,
Лоскітні  дотики  волосся.
Слова…  Зітхання…  Хтось…  Чомусь…
Сердець  ритмічне  двоголосся.

Двох  пар  очей  шалений  блиск,
Нервово-збуджене  тремтіння
Чутливих  ніздрів…  І  повис
Сріблястий  місяць  в  павутинні.

Мільярди  падають  зірок…
Нову  лаштують  канонічність,
За  кроком  крок…  За  кроком  крок…
Кохання…  Всесвіт…  Ніч  та  вічність…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2015


До моїх читачів

Шановні  мої  читачі…  Звучить  якось,  право  слово,  по  казенному…  Одразу  відчув  запах  чорнила  та  почув  клацання  канцелярських  штампів…  А  тому…
Любі,  дорогі  мої  читачі!  
Любі,  тому,  що  якби  не  подобались  мені  ви  і  ваші  твори,  то  не  читав  би  я  їх,  а  ви  не  були  б  у  моєму  «білому  списку».  Та  не  про  списки  я,  зрештою(  ніякою  мірою  не  хочу  образити  тих  моїх  читачів,  які  не  в  якихось  списках  і  до  чиїх  списків  не  потрапив  я).    Після  публікування  останнього  свого    твору  я  переконався  у  необхідності  звернутися  до  вас.
Друзі!(  чомусь,  Ющенко  згадався)))    Дуже  не  хочеться,  щоб  через  призму  деяких  моїх  творів  ви  сприймали  мене,  як  маніакально  –  депресивного  психопата  та  ще  й  із  суїцидальними  схильностями.
))))))  Картинку  уявив  –  зарюмсаний,  з  триденною  щетиною  посполитий  сидить  перед  дзеркалом,  чаркуючись  сам  із  собою,  а  над  головою  в  нього  погойдується  зашморг)))))))
Насправді  все  не  так  похмуро.  Тобто,  не  все  так  похмуро.  Тобто  Все!  Не  похмуро!    
Я  не  самотній  і  не  приречений  на  самотність,  я  люблю  і  вмію  жартувати  (  багатьом  подобається).  Мене  люблять  і  я  люблю…
Так,  звичайно,  деякі  риси  моїх  героїв  –  мої  риси,  деякі  їх  думки  та  переживання  –  мої  думки…
Я  люблю  «постебатися»,  іноді  досить  жорстко,  над  собою…
Так,  в  мене  свої  погляди  на  життя,  своя  «життєва  філософія»,  своє  ставлення  до  релігії  та  Віри…
Так,  життя(  як  явище,  в  глобальному  розумінні)  я  вважаю  цілковитим  безглуздям,  але…  будучи  частиною  цього  безглуздя  не  цураюся  «вкусить  всех  прелестей»  його.
Іноді,  як  і  у  всіх,  в  мене  бувають  емоційні  сплески  -  (позитивні  чи  негативні).  
Я  майже  цілком  задоволений  своїм  життям.  Чому  майже?  Бути  цілком  задоволеним  усім  для  мене  смертельно  нудно…
Я  не  щасливий  і  не  нещасний,  бо  не  буває  ні  абсолютного  щастя  ні  абсолютного  нещастя.  
Погодьтеся,  безглуздо  було  б  звинувачувати  у  психічних  відхиленнях  Стівена  Кінга  чи,  наприклад,  Любко  Дереша  (  оце  я  замахнувся!))),  лише  через  те,  що  герої  їх  творів  бувають,  м’яко  кажучи,  дивними.
З  приводу  тієї  фрази,  яку  дехто  сприйняв,  як  прощання…  Дійсно,  були  думки  «переїхати»  на  нову  сторінку,  але  потім  подумав-подумав  і  вирішив:  на  яку  сторінку  не  переїжджай,  яким  ніком  себе  не  називай  –  суть  твоя  залишиться  тією  ж.
Дякую,  друзі,  всім,  хто  хоч  раз  читав  мої  твори  і  тим,  що  ще  не  читали  (але,  сподіваюсь,  читатимуть).  Дякую  тим,  хто  любить  мене  і  не  дуже))).  Щира  всім  подяка!
P.S.    Можливо,  забагато  пафосу,  але  повірте  –  щиро,  без  іронії  та  сарказму.
P.P.S.  Передбачаю  підкидання  вгору  чепчиків  та  вигуки  на  кшталт:
-  Чи  це  не  чудо!  
-  Посполитий  з  нами,  алілуйя!
(  Кгм…  вибачте…  не  зміг  стриматися)))))))))))))

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600618
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2015


Пустка…

Коли  почуваєшся  стервом,
Коли  на  душі  твоїй  пустка,
Коли  розірвані  нерви,
Хоч  вчора  здавалися  згустком,
Так  хочеться  стати  мікробом,
Сховатися,  в  землю  заритись...
Та,  найприкріше  з  усього,
Що  якось  потрібно  жити...
Сміятися  далі  без  радощів,
Кохатися  без  любові,
Не  відчуваючи  пахощів,
Не  дивлячись  сни  пурпурові...
***
Спитати  би  помочі  в  Бога?
Та  ж  Він  відповість  сердито,
-  А  хто  ж  тобі  винен  з  того???
Й  всміхнеться,
-  Ти  лох,  посполитий...

Дякую  тим,  хто  читав  мої  твори...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600210
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.08.2015


Заграй, скрипалю, «Гуцулку Ксеню»…

Заграй,  скрипалю,  «Гуцулку  Ксеню»,
Торкни  ті  фібри  в  моїй  душі…
Не  вмив  сльозами  долі  своєї,
Може,  заплачу  хоч  по  чужій…

Нервові  пальці  в  танок  по  струнах
Пусти,  до  пари  додай  смичок.
Прошу,  скрипалю,  зпряди  із  суму
Та  плачу  пісні  тонких  ниток.

Із  них  сплету  я  мережок  стрічки,
Додам  любові  та  сліз  кришталь,
Терпку  звабливість  п’янкої  нічки,
Дзвіночки  сміху  й  душі  печаль…

Ті  стрічки  стрімко  пов’ються  віршем,
Про  сни  та  мрії,  кохання  й  рай…
Прошу,  скрипалю,  заграй  скоріше…
«Гуцулку  Ксеню»  мені  заграй…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599770
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2015


Он не любил селекцию…

Жаль,  что  нет  в  рубрикаторе  такой  категории,  как  "цинично-саркастический  стих"...Очень  жаль)))



Он  не  любил  селекцию,
Не  занимался  цветами…
 Так…Собирал  коллекцию,
Всё  сплошь  –  переломы  да  шрамы.
Он  часто  бывал  угрюмым,
Циничным,  ненормативным…  
И…  да,  он  ходил  в  костюме…
Костюм,  правда,  был  спортивным.
Снискал  репутацию  хама,
Да  он  и  не  был  эстетом…
Не  Будда,  не  Далай  –  Лама,
А  так…  просто  гопник  с  кастетом.
Такими  все  рынки  набиты,
Там  их,  словно  сельдей  в  бочке…
Кроссовки,  бейсбольные  биты…
Без  всяких  там  многоточий…
А  он  вдруг  исчез…  Незаметно…
Смешался  с  житейской  пылью.
Вернулся  к  исходу  лета
И  нёс  за  плечами  крылья.
Такой  же,  как  раньше,  угрюмый,
С  горящими  дико  глазами,
В  истёртом  спортивном  костюме,
С  растрёпанными  волосами…
Взобрался  молча  на  крышу
Многоэтажного  здания
И  вниз  сиганул  неслышно…
Короче,  грохнулся  камнем.
Зеваки,  отвесив  челюсти,
В  толпе  шелестели  шёпотом,
-  Ему  не  откажешь  в  смелости…
Да,  видно,  неважно  с  опытом…
А  кто-то  спокойно  выдал,
Как  будто  посыпал  сажею,
-  Дурак…  Да  чего  ж  он  прыгал?
Ведь  крылья  были  бумажные!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599549
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.08.2015


МОРГАН ФРІМЕН У МОЇЙ КІМНАТІ ( ПРОДОВЖЕННЯ)

Ви  ніколи  не  бачили  своєї  смерті?  Ось  так…збоку,  ніби  спостерігач?  Не  бачили?  Хіба  що  уві  сні,  правда?  
Я  прийшов  до  тями  від  звуку  гучного  пневматичного  клаксона.  Моя  старенька,  бувала  в  бувальцях,  «дев’ятка»  перетнула  дві  суцільних  і  неслась  назустріч  запряженому  у  «фуру»  «КАМАЗу».  Миттєво  спітніла  рука  смикнула  кермо  вправо,  фура,  блимнувши  «габаритами»  промчала  повз…  Мої  пальці  дрібненько  і  так  бриденько  тремтіли,  в  паху  смикало,  а  потічок  поту  лоскотав  чоло  та  брову…  Це  капець!!!  Повний  абзац!!!  Ви  думаєте,  я  «очканув»  через  те,  що  заїхав  на  метр  на  зустрічну???  «Ха-ха»  три  рази!  Не  вперше…  Бувало,  що  задрімаєш  за  кермом,  склепиш  повіки  на  якусь  мить,  та  прокидався  завжди  вчасно…  А  років  двадцять  тому  «заїзди»  по  зустрічній  назустріч  «фурам»  були  елементом  «кидання  понтів»  перед  дівками,  які  так  прикольно  вищали  на  задньому  сидінні.  Я  знову  подумки  посміхаюсь…  От  цікаво,  чи  вони  (  дівки),  справді  мало  не  впісювались  від  переляку,  коли  «підтоптана»,  але  капець,  яка  надійна  «трійка»,    на  ста  двадцяти  неслась  назустріч  вантажівці,  чи  то  було  частиною  антуражу?  Та  хто  ж  зна?  Та  і  яка,  зрештою,  різниця,  чому  вони  верещали,  мов  Вітас  у  своїй  «Опері  номер    два».  Ні…  Це,  таки,  було  прикольно…
Так  що  «зустрічка»  та  «фура»  на  ній  мене  не  злякали…  Ну,  так…  трішки  адреналіну…  Тремтячі  пальці  та  спітніле  чоло…  Мене  «ковбасило  від  того,  що  я  почув  та  побачив  якусь  секунду  тому:  нога,  що  смикається,  темна  пляма  на  блакитних  джинсах  і  вирячені  очі.  Мої!  Вирячені!  Очі!  Моє  тіло,  що  судомно  смикається  в  зашморгу!  Тихий  хрускіт  МОЇХ!!!  шийних  хребців…  Противненький  такий  звук,  ніби,  як  ото  розгризаєш  хрящик  із  свинячого  вуха…  Шия  нила…  Хоча…  я  вже  потроху  оговтувався,  навіть  чув  музику,  що  неслася  з  динаміків.  «…Now  dance,  fucker,  dance…»,  «…  Давай,  танцюй,  засранцю,  танцюй…»,  шматували  гітарними  акордами  тісний  простір    салону  «The  Offspring».  Ха!  Символічненька  така  пісенька.  Я  знову  пригадав,  як  моє  тіло  витанцьовувало  в  зашморгу  «танець  святого  Вітта».  Ще  те  видовище…  Присниться  ж…
- А  ти  впевнений,  що  то  був  сон?
Юрко  мимоволі  поглянув  у  дзеркало  заднього  виду.  На  задньому  сидінні,  закинувши  ногу  на  ногу,  посміхався  своєю  сумною  посмішкою  Морган  Фрімен.  
- То  ти  впевнений,  що  то  був  сон?
- А,  хіба,  ні???
- Добре,  синку,  нехай  сон…  Ти  тільки  шию  на  ніч  змасти  «Апізатроном»,  щоб  не  нила,  а…  джинси…джинси  доведеться  випрати.  
Юрко  скосив  погляд  вниз.  Штанина  від  паху  і  до  коліна  була  мокрою.
- Ти  хочеш  запитати,  чи  не  обіллявся,  бува,  водою?-  випередив  запитання  Морган  –  Не  знаю…Може  і  обіллявся…
- Ні…  Я  не  про  це  хотів  запитати…-  витримавши  трисекундну  паузу  заговорив  Юрко,  -  Якщо…  Якщо  я  помер,  то…  де  ми?
- А  ти  помер?-  запитанням  на  запитання  відповів  Морган.
- Я…  Я  не  знаю…  Але  ж  Ти…  Ти  маєш  знати?
- Я?  Так,  Я  знаю.  Я  ж  –  Бог.  Я  маю  знати  все.  
- То  я  помер???  Де  ми?  Я  був  у  зашморгу,  тепер  в  авто…  Тоді  був  день,  тепер  –  ніч…  Я  помер?!  Якщо  Ти  знаєш  –  скажи!
Морган  знову  посміхнувся  (  він  так  часто  посміхався  своєю  чи  то  сумною,  чи  втомлено  –  старечою  посмішкою),
- Я  знаю.  Так,  знаю.  Якщо  Я  розмовляю  з  тобою,  синку,  то  ти  є.  Така  відповідь  тебе  задовольняє?
- Де  ми???
Вперше  з  часу  спілкування,  Морган  показав  у  посмішці  зуби  (  не  такі  вже,  до  речі,  й  білосніжні,  як  бувало  у  фільмах),
- Ну,  судячи  з  написів  на  знаках,  ми  на  трасі  «Київ  –  Одеса».
- Я  оцінив  Твій  гумор…  Та  я  не  про  це…
- Розумію…  Та  Я  іноді  теж  жартую.  Погодься,  Бог  без  почуття  гумору  –  це  так  нудно…
- Умгу…  Як  і  життя…
- А  знаєш,  синку…  (  ти  ж  не  проти,  що  я  так  тебе  називаю?  Бо  ж  всі  ви,  певним  чином,  Мої  діти),-здавалося,  що  старий  от-от  засміється  вголос,-  Так  от,  синку,  життя  в  усіх  однакове…  До  речі,  а  чому  ти  вибрав  саме  зашморг?
Чому  я  вибрав  саме  зашморг?  І  знову  я  посміхаюсь  чи  то  іронічно,  чи  саркастично…  Чи  те  та  інше  разом…  Ви  не  дивуйтесь  і  пробачте  отой  сумбур  в  моїй  розповіді.  Я  ж  не  професійний  оповідач.  Не  Гомер  чи,  принаймні,  дідусь  Панас,  який  розповідав  колись  із,  тоді  ще,  переважно,  блакитних,  а  не  кольорових  екранів  малюкам  «Вечірню  казку».  Я  –  звичайний  сорокарічний  чувак.  Можна,  навіть,  сказати,  пересічний,  якому  остогидло  життя.  Воно    стало  нестерпно  сумним,  занудним,  тоскним…  І  нехай  вас  не  дивує,  що  я  розповідаю  то  про  себе,  то  про  якогось  Юрка.  Ще  на  початку  я  казав,  що  я  і  є  Юрко,  просто,  іноді,  бачу  себе  збоку…  І  тоді  моя  розповідь  ведеться  від  третьої  особи.  Найприкольніше,  що  я  сам  не  знаю,  як  воно  буде  наступної  хвилини,  секунди,  яким  буде  фінал.  Розповідаю  ж  я,  так  би  мовити,  в  режимі  «on  line».  Зараз  я  тихенько  хихикнув.  Навіть  не  хихикнув.  Так…Хмикнув  іронічно.
Вас,  мабуть,  теж  цікавить,  чому  я  вибрав  саме  зашморг?  Не  отруєння,  не  кровопускання  чи  ще  щось…  Справді,  є  ж  чимало  способів  звести  рахунки  з  життям  (хоча,  в  мене  до  життя  ніяких  рахунків  немає,  збоку  може  навіть  видатись  дивним…та…  неважливо).  
Чому  ж  саме  зашморг?  Та  просто  це  –  швидко  та  надійно.  Надійно  в  тому  розумінні,  що  вороття  назад  не  буде.  Перетинання  вен  в  теплій  ванні…  кажуть,  що  це  –  практично  безболісно,  але…  в  будь  який  момент  можна  передумати,  накласти  джгути,  затягти  їх  зубами.  Забинтувати…  Перетяти  разом  з  венами  сухожилля?  Капець!  Це  так  боляче,  що  навіть  тепла  ванна  не  допоможе.  Отруєння?  Та  воно  швидке  хіба  якимсь  цианідом.  А  де  його  взяти.  Уявляєте,  заходить  до  аптеки  відвідувач  і  буденним  таким  тоном  запитує:  «  А  у  вас  немає,  випадково,  якоїсь  отрути  з  групи  цианідів?  Ні?  Немає?  Жаль…  А  не  підкажете,  куди  я  можу  звернутись?  До  чергової  аптеки?  Тридцять  друга  сьогодні  чергова,  так?  Дякую…».  Прикольненько  було  б…  До  речі,  крім  зашморга,  є  й  інші  надійні  варіанти.  Правда,  вже  не  стовідсоткові…  Та  й  немає  у  цьому  світі  стовідсоткової  впевненості  ні  в  чому…  Ну,  хіба  в  Богові,  тобто,  в  Його  існуванні…
А  чому  мені,  раптом,  все  набридло?  Та  не  раптом,  але…  розповім  пізніше…  якщо  встигну…
Морган  так  само  усміхався  своєю  «фірмовою»  посмішкою,
- Життя  у  всіх  однакове,  синку,  просто  кожен  робить  його  таким,  як  хоче:  або  щасливим,  або  нещасним.
- Це  все  ілюзія,-закипаючи,  невідомо  від  чого,  ледь  спромігся  на    відповідь  Юрко,-
- Щастя…  Та  й  нещастя  –  це  ілюзія…
- Ти  почуваєшся  нещасним,  синку?
- Ні…
- А  як  ти  почуваєшся?  
- Ніяк…  Просто  ніяк…  Мені  набридло  створювати  ілюзії…  набридло  брехати  самому  собі…  А  щастя…  Немає  його  насправді…
- А  хіба  вам  так  погано  живеться  у  світі  ілюзій?  
- Я…  Я  не  хочу,  тобто,  не  хотів  ілюзії  щастя…  Я  хотів  бути  щасливим!  Просто  по  справжньому  бути  щасливим!!!  –  Юрко  перейшов  на  крик.
- А  тепер?
- Тепер?!  Тепер  я  знаю,  що  все  –  ілюзія!!!  –  дикий  неврастичний  сміх  стрясав  Юркове  тіло  секунд  двадцять,  
- А  тепер  –  все…  -  промовив  він  шепотом  і  різко  смикнув  кермо  вліво,  назустріч  сліпучому  світлу  «MANa»,  що  рухався  по  зустрічній.  Водій  сорокатонної  вантажівки  взяв  максимально  вправо,  щоб  уникнути  зіткнення.  Удар  прийшовся  в  ліву  сторону  передка  «дев’ятки»,  її  відкинуло  вбік  і  почало  крутити,  мов  дзигу…  Якби  хтось  зміг  зазирнути  до  салону  авто  крізь  тоноване  дешевою  «американкою»  скло,  то  побачив  би  в  салоні  двох  чоловіків:  сорокарічного,  а,  може,  й  молодшого,  за  кермом,  його  очі  палали  диким  вогнем  а  сам  він  заходився  не  менш  диким  сміхом  і  темношкірого  сивобородого  дядечка,  який  посміхався  сумною  та  мудрою  посмішкою…
«Дійство»  тривало  недовго,  секунд    десять.  Машина  припинила  обертатись,  мов    дзиґа,  зупинилась…щоб  прийняти  на  себе  удар  наступної  вантажівки.  Юрко  бачив  усе,  ніби  у  сповільненому  в  кілька  разів  відтворенні  відео.  Йому  на  якусь  мить  здалося,  що  передок  «КРАЗа»  перетворився  на  пащу  дракона,  який  пащею,  переповненою  десятками  хижих  зубів,  пожирав  стареньку  «дев’ятку».  Та,  в  якийсь  момент,  відео  набуло  нормальної  швидкості  відтворення.  Страшний  удар  кинув  Юркове  тіло  на  кермо,  ребра  затріщали  і  впилися  гострими  пазурами  в  легені,  розриваючи  їх.  Коли  Юрка  до  половини  викинуло  через  скло,  капот  «дев’ятки»,  що  відкрився  та  скрутився  від  удару,  мов  кришка  консервної  бляшанки,  видираючи  з  Юркового  обличчя  клапті  шкіри  та  ламаючи  носа…  За  якусь  мить  все  стихло…  Навколо  місця  пригоди  почали  збиратися  водії.  У  світлі  місяця  та  фар  було  видно  пожмаканого,  мов  ганчір’яна  лялька,  сорокарічного  чолов’ягу,  що  лежав  на  передку  старенької  «  дев’ятки»  (  чи  на  тому,  що  залишилось  від  передка).  Він  не  майже  не  міг  ворушитися,  лише  кліпав  очима,  які  заливала  кров.  Кров,  взагалі,  лилася  звідусіль,  звідки  тільки  могла  литися…  При  спробі  щось  сказати  з  рота  у  чоловіка  просто  вихлюпнулась  густа,  майже  чорна  кров.  Ще  він  ледь-ледь  ворушив  вказівним  пальцем  правої  руки.  Якби  хтось  подивився  в  тому  напрямку,  то  побачив  би  на  узбіччі  темношкірого  сивобородого  дядечка,  як  дві  краплі  води  схожого  на  актора  Моргана  Фрімена.  А,  якби  хтось  ще  й  прислухався.  То  почув  би,  як  дядечко  промовив  стиха:  «  А  це  –  теж  ілюзія,  синку?  Як  ти  вважаєш?»  Але  в  той  бік  ніхто.  Крім  Юрка  не  дивився…  А  він  бачив,  хоч  і  крізь  кривавий  туман…  І  чув,  хоча  його  свідомість  теж  уже  огортав  туман…  А  всі  дивилися  на  Юрка  і  дивувалися  не  якимось  там  сивобородим  темношкірим  дядечкам,  схожим  на  Моргана  Фрімена  (  як  дві  краплі  води,  до  речі),  а  тому,  чому  в  цьому,  вщент  потрощеному  авто,  ще  продовжувала  грати  музика.  Співали  легендарні  «The  Offspring».    Вони  якраз  співали          «…Now  dance,  fucker,  dance…»,  «…  Давай,  танцюй,  засранцю,  танцюй…»…

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599119
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2015


Морган Фрімен у моїй кімнаті…

"  Коли  ви  говорите  з  Богом  -  це  молитва,  коли  Бог  говорить  з  Вами  -  це  шизофренія"




Що  б  ви  зробили,  як  би  відреагували,  якби  одного  чудового  дня  (ранку,  вечора…яка,  зрештою  різниця?),  розплющивши  очі  побачили  навпроти  себе  Моргана  Фрімена?  Думаю,  що  ви  були  б,  принаймні,  здивовані.  Коли  заплющували  очі  (просто  так,  щоб  кліпнути…ворухнули  верхнім  віком,  щоб  зволожити,  так  би  мовити,  поверхню  ока)  ніякого  Моргана  Фрімена  не  було.  Розплющили,  а  він  сидить  навпроти  вас  в  кріслі,  димить  сигарою  та  білозубо  усміхається.  Та  ні…  І  чому  я  сказав  про  білозубу  посмішку?  Мабуть,  тому,  що  Морган  Фрімен  –  темношкірий,  тобто,  афроамериканець.  А  афроамериканці  чомусь  завжди  уявляються  білозубо  усміхненими.  Особливо,  коли  вони  –  голлівудські  актори.  Але  Морган  не  усміхався  цього  разу.  От  уявіть  картинку  –  сидить  він  навпроти,  закинувши  ногу  на  ногу,  в  лівій  руці  димить  сигара,  ліктем  правиці  обіперся  на  підлокітник  крісла,  схилив  голову  на  її  розкриту  долоню  та  дивиться  вам  у  вічі  тужливим  поглядом.    А,  може,  то  лише  так  здається,  що  погляд  тужливий?  Бо  очі  Моргана  ніби  затягнуті  каламутною  плівкою  вицвілості,  білки  місцями  віддають  жовтизною  та  помережені  червоними  прожилками  запалених  судин.  Воно  й  не  дивно  –  Морганові  сімдесят  сім.  А  сімдесят  сім  –  вони  і  в  Голлівуді  сімдесят  сім…
От  як  би  ви  на  це  все  відреагували?  А  як  мав  реагувати  я?  А,  може,  якось  по  порядку?  Гаразд…
Мене  звати  Юрко…  Так  хочеться  додати:  «  І  це  –  моя  історія»…  Так  хочеться,  ой  же,  як  хочеться,  вставити  цю  банальну  фразу,  заїжджений  штамп.  Та  я  не  зроблю  цього.  І  не  лише  тому,  що  не  люблю  банальностей  та  штампів.  Просто,  кожна  історія  передбачає,  що  буде  фінал.  Вже  на  початку  історії  оповідач  знає,  що  скаже  в  кінці.  А  я  не  знаю…
Бо  мене  звати  Юрко  (  Вовчик,  Колян,  Сірий,  Саньок…  Яка,  зрештою,  різниця?  Адже  ви  дослухаєте  і  через  мить  забудете,  як  мене  звали.  Тож,  яка  різниця?  Нехай  буде  Юрко.),  мені  сорок,  я  стою  на  табуреті,  принесеному  в  кімнату  з  кухні,  на  моїй  шиї  мотузяний  зашморг,  а  навпроти  сидить  у  кріслі  Морган  Фрімен.  Сидить  і  дивиться  мені  у  вічі  тужливим  поглядом.  Принаймні,  так  мені  здалося,  що  погляд  тужливий.  
Так  що  це  –  не  історія,  шановні…  Не  історія.  Це  просто  –  шматочок  мого  життя,  яке,  здається,  прямує  до  цілком  логічного  фіналу.  В  цьому  місці  я  посміхаюсь.  Ви  не  бачите,  але  я  посміхаюсь  чи  то  іронічною,  чи  то  саркастичною  посмішкою.  А,  може,  і  те  і  інше…  Чому  посміхаюсь?  Бо,  дійсно  –  це  шматочок.  Не  шмат,  не  пласт,  а  лише  шматочок.  Бо  фінал  справді  логічний.  Ви,  можливо,  й  не  зрозумієте,  чому  логічний.  Я  знову  посміхаюсь.  Ні-ні,  не  подумайте,  моя  посмішкка  зовсім  не  пов’язана  з  вами.  Просто…  Просто  трохи  смішно,  коли  життя,  що,  здавалося  б,  складалося  з  одних  алогізмів  матиме  логічний  кінець.  Це  не  історія,  ні…  Я  просто  говорю…  А  ви  –  слухаєте…  Якщо  хочете,  звичайно…  Знаєте,  іноді  під  час  розмови  я  буду  говорити  про  себе  в  третій  особі.  Ви  не  дивуйтесь.  Просто  деколи  я  бачу  себе  збоку.  Ну,  ніби,  як  сторонній  спостерігач.  А  у  вас  так  не  бувало?  Ні?  Жаль…  А  от  у  вас  таки  було  щось  подібне?  Так?  Ну,  тоді  ви  мене  зрозумієте…
З  чого  почати?  Чи  з  того,  чому  я  у  зашморгу,  чи  з  Моргана  Фрімена?  Мабуть,  із  зашморгу,  бо  він  з’явився  таки  раніше,  ніж  Морган…
Що  ви  зазвичай  робите,  коли  якась  телепередача,  чи  фільм  вам  набридає?  Перемикаєтесь  на  інший  канал,  так?  А  там  –  теж  суцільна  нудьга.  Що  ж,  далі,  на  наступний.  І  там  –  нудьга!  Ви  гарячково  клікаєте  пультом,  не  в  змозі  знайти  щось  цікаве.  І,  зрештою  вимикаєте  той  довбаний  «ящик».  Так  от,  я  задовбався  клікати  по  каналах  свого  життя.  Зрештою,  там  лише  один  канал,  по  якому  уже  багато  років  суцільний  «білий  шум»…
 …  Люстра  стояла  в  кутку,  акуратно  витерта  від  пилу.  Дріт  Юрко  не  обрізав,  просто  викрутив  із  затискачів.  Трохи  подумавши,  заізолював  кінці.  Зрештою,  ні  протирання  люстри  від  пилу,  ні  ізолювання  дроту  було  непотрібне…  Ні  навіть  те,  що  він  роззувся  перед  тим,  як  вискочити  на  табурет…
Парубок  стояв  на  краю  табурету  і  прискіпливо  розглядав  свої  шкарпетки,  які  визирали  з-під  штанин  блакитних  джинсів.  Сірі  бавовняні  шкарпетки  з  тридцятивідсотковим  вмістом  лайкри.  До  чого  він  згадав  тих  тридцять  відсотків  лайкри?  Так…  Чомусь…  Інформація  завжди  осідала  в  Юрковому  мозку…  сама  по  собі…  Осідала,  накопичувалась.  Для  чого?  Мабуть,  щоб  знадобитися  в  слушний  момент.  Настав  слушний  момент?  Навряд  чи…  Юрко  посміхнувся…  навряд  чи  настав  слушний  момент  згадувати  про  склад  шкарпеток  людині,  яка  стоїть  посеред  кімнати  на  табуреті,  а  на  її  плечах,  лежить  мотузяна  петля.  Ні,  не  мотузяна  –  шнурова.  Усмішка  стала  ширшою.  Шнурова,  бо  мотузяною  вона  була  б,  аби  робилася  з  мотузки.  А  це  був  «Шнур  поліпропіленовий  технічний  діаметром  шість  міліметрів»  ціною  вісімнадцять  двадцять  за  метр.  Петля  зав’язана  «ешафотним»  вузлом,  який  забезпечить  швидке  та  надійне  затягування…  Знову  мозок  видає  потік  інформації…  Ніби  така  собі  довідка…  Для  кого???  Для  чого???
Для  чого?  Це  запитання  стосувалося  багатьох  аспектів  Юркового  життя.  От  взяти  хоча  б  ту  ж  інформацію.  Для  чого  її  стільки  в  мозку?  Він  все  життя  накопичував  інформацію.  Не  спеціально,  вона  якось  сама  займала  комірки  мозку.  Щоб  залишитись  там  назавжди.  Носій  інформації.  Ніби  герой  Кіану  Рівза  у  «Джонні  Мнемонік».  Тільки  бідолаха  Джонні  не  міг  зчитати  інформацію  зі  свого  мозку,  а  Юрко  міг.  Але  для  чого,  для  чого  воно  йому?  Для  чого  знання  людині,  яка  не  бачить  у  своєму  житті  мети,  кінцевої  цілі?  Яка  втратила  цікавість  до  всього?  Яку  стомило  життя,  невимовно  стомило,  як  стомлює  все,  що  позбавлене  сенсу.  Як  стомила  Сізіфа  його  марна  праця.
Юрко  відчував  себе  сліпим  цуциком,  який  крутиться,  бродить  по  кімнаті,  тицяється  мордочкою  на  стіни  і  не  розуміє,  куди  йому  йти.  І  так  уже  багато  років.  П’ять?  Десять?  Ні,  аналогія  з  цуциком  не  зовсім  доречна.  Той,  принаймні.  Знає.  Чого  хоче.  А  Юрко  не  знав.  Інколи  здавалося,  що  розуміння  приходило,  але  то  була  омана.  Ніби  нитка  від  повітряного  змія,  який  вирвався  з  рук.  Кінчик  нитки  маячив  перед  очима  на  відстані  витягнутої  руки,  а  схопити  все  ніяк  не  вдавалося.  З  часом  відстань  до  нитки  ставала  все  більшою,  а  бажання  ловити  її  –  все  меншим,  поки  й  зовсім  не  зникло…  
Від  довгого  споглядання  шпалерного  малюнка  очі  зарізало  і  Юрко  кліпнув.  Коли  він  розтулив  повіки,  на  кріслі  навпроти  нього  сидів  Морган  Фрімен.      Закинувши  ногу  на  ногу,  в  лівій  руці  диміла  сигара,  ліктем  правиці  обіпершись  на  підлокітник  крісла,  схиливши  голову  на  її  розкриту  долоню  та  дивився  у  вічі  тужливим  поглядом.    А,  може,  то  лише  так  здавалося,  що  погляд  тужливий?    
Що  б  ви  зробили,  як  би  відреагували,  якби,  розплющивши  очі  побачили  навпроти  себе  Моргана  Фрімена?  Принаймні,  здивувалися  б.  А  Юрко  чомусь  не  здивувався.  Тільки  запитав
- Ти  Морган  Фрімен?
- Ні.
- Ти  схожий  на  нього…  А…  Хто  ти?
- Я?  Я  Бог.
- А-а-а-а…  Тоді  зрозуміло…
- Що  тобі  зрозуміло,  хлопче?
- Що  ти  –  Бог…  І  зрозуміло,  чому  ти  схожий  на  Моргана  Фрімена.
- І  чому  ж?  –  Морган  ледь-ледь  посміхнувся.
- Просто…  Просто  я  не  міг  уявити  Тебе  по  іншому…  А  так…  Як  у  «  Брюсі  всемогутньому»,  правда?
- Я  не  «глюк»  синку…  Це  Я.
- Я  знаю.  Я  завжди  вірив  у  Твоє  існування.
Посмішка  Моргана  стала  трохи  ширшою,  але  від  того  не  менш  сумною,
- Синку,  Моє  існування  не  залежить  від  твоєї  віри  чи  зневір’я.  Я  просто  є.
- Ну…  так…  Зупинятимеш  мене?
- Ні…  Навіщо?  Це  ж  твій  вибір.  Мені  просто  цікаво.
- Що  саме?
- Чи  наважишся…  Я  розумію…  Жити  невимовно  нудно  і  тоскно…  Тебе  вже  давно  нічого  не  цікавить,  правда?  Правда-правда,  Я  знаю.  Жити  тоскно…  Мені  теж,  до  речі…  А  що  ти  знаєш  про  смерть?  От  ти,  синку,  що  ти  знаєш  про  смерть?  Смерть  –  це  не  беззуба  стара  із  косою,  не  безформна  чорна  тінь…  Це…  Це  невидиме,  безмовне,  нематеріальне  НІЩО…  Але  воно  відчутне…  Десь  там…у  підсвідомості.  Вона  відчутна…  не  на  запах,  не  на  дотик…Шостим  чуттям…  Кожен,  хто  помирає,  знає  про  це…  первісний  інстинкт…  Жити!!!  Хтось  кричить  вголос,  хто  не  може  кричати  –  мугикає  або  волає  подумки…  Забуті  всі  молитви…  Благання…  Кого  благати???    Вимоги…  В  кого  вимагати???    Та  будь  в  кого!!!  Одне  бажання  –  ЖИТИ!!!  ДАЙТЕ  ПОЖИТИ!!!  Я  НЕ  ХОЧУ!!!  ПАДЛЮКИ,  ТВАРЮКИ…ДАЙТЕ…ХІБА  ВАМ  ЖАЛКО???  БЛАГАЮ…  СУКИ!!!  ДАЙТЕ  ЩЕ  ХОЧ  ТРОХИ!!!  НЕ  ХОЧУ-У-У-У-У!
                           А  пізно…    Дуже  пізно…  Дуже-дуже-дуже…  А  найголовніше  –  ти  ж  не  знаєш,  що  буде  потім…  Чи  ти  потрапиш  до  раю,  чи,  може,  ти  вже  приміряв  себе  до  пекла?
- Мабуть,  що  так…
- А  ти  не  думав,  що  пекла  немає?  Ти  ніколи  не  думав  про  це?  Про  те,  що  пекло  придумали  грішники,  щоб  дати  собі  шанс  на  вічне  життя?  Хоч  і  сповнене  мук,  але  вічне?  –  Морган  вже  майже  сміявся…  -  А,  якщо  немає,  взагалі,  нічого  і  твоє  тіло  або  муміфікується  в  труні  за  кілька  років  (  це  у  кращому  випадку),  або…  або  ж  його  просто  зжеруть  хробаки???
- А  як  насправді?
- А  ти  як  вважаєш?
- Не  знаю…-  Юрко  щиро  знизав  плечима.
При  цьому  він  переступив  з  ноги  на  ногу,  бо  вони  (  ноги)  від  довгого  стояння  досить  таки  затекли.  Табурет  хитнувся…Ще  раз,  ще  і…  збалансувався  на  одній  ніжці.  Юрко  спробував  перенести  трішки  центр  ваги  та…  табурет  вислизнув  з  під  нього,  мов  карась  із  рук  недосвідченого  рибалки.  Сімдесят  два  кілограми  Юркового  тіла  смикнулося  на  мотузці,  пролунав  тихий  хрускіт…То  зламалися  шийні  хребці…  Юрко  не  відчував  болю,  він  не  бачив,  як  дрібно  тремтіли  його  руки  та  ноги.  Лише  намагався  вдихнути,  але…  шнур…  Шнур  таки  затягувався  надійно…  Вирячені  Юркові  очі  безпорадно  блукали  по  кімнаті  аж  поки  не  зустрілися  зі  сповненим  туги  поглядом  Моргана  Фрімена.  Старий  мовчав.  Ліва  Юркова  нога  смикнулася  досить  сильно  ще  два  рази,  по  тілу  прокотилася  хвиля  дрібних  судом  і  воно  затихло.  Ліва  штанина  світлих  джинсів  швидко  темніла…
- В  момент  смерті  м’язи  розслаблюються…Ти  ж  про  це  подумав,  правда,  синку?  –  дивлячись  на  темну  пляму,  невідомо  в  кого  запитав  Морган  Фрімен…


Далі  буде…        

-

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597832
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2015


НАВАЛА ДИКИХ ПСІВ…

Навала  диких  псів  з  розламу  між  світами,
Рудою  хвилею  скотилася  у  степ.
Час  та  матерію  сталевими  зубами
Рвала  на  шмаття…  І…  Заплакав  Геб*…
Здригнулась  Гея*…  Заховався  Велес*
Обличчям  у  волОшковий  вінок…
Димів  солодким  сизим  димом  верес…
Вдивлялось  небо  у  вогню  танок…
БогИ  злякалися…  Й  залишили  напризволяще
Цей  чудернацький  незбагненний  світ…
Заклично  вив  Анубіс*,  бо  сталеві  пащі
Вже  торували  в  потойбіччя  брід…
А  степові  вовки  збивалися  у  зграї,
Грудьми  закрити  лігва,  вовченят…
РвалИ  чужі  боки,  а  їм    рвалИ  гортані…
І…  зупинили  псів…  Хоч  тих  було  стократ…

Дивилось  небо,  що  пшенично  –  волошкОва,
Колись  земля,  зчорніла  від  кострИщ…  
А  вполовині…  Степ  ставав  червоним
Від  крові,  що  лилАсь  із  вовчих  таборищ…
__________________________________
Геб  –  бог  Землі  і  родючості  у  єгиптян
Гея  –  давньогрецька  богиня  Землі
Велес  –  слов’янський  бог-покровитель  худоби  і  рослинного  світу
Анубіс  –  бог-провідник  в  царство  мертвих  у  єгиптян…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595737
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.07.2015


ДВІЧІ ПО ДВА…

Двічі  по  два  –  чотири…
Ніл  найдовший  у  світі…
Зорі  здаються  пунктирами,
Коли  головою  крутити…

ЦЕ  –  АКСІОМИ…

Немає  смаку  у  совісті,
Зате  є  запах  у  смерті…
Люблю  фантастичні  повісті
І  джинси  ношу  потерті…

До  болю  стискається  серце,
Коли  мені  кажуть,  що  люблять…
Тютюн  з  алкоголем,  зрештою,
Колись  та  мене  погублять  …

ЦЕ  –  ТЕОРЕМИ…

Я  маю  запалені  очі  
Та  психологію  підлітка…
Відмірюю  залишки  ночі,
Мов  таймер  зворотнього  відліку

ОбрАзи  мої  дитячі
Й  наївні  дитячі  Образи…
Смішний  сивочолий  дядечко
З  кумедним  хлоп'ячим  голосом…

У  міру  брехливий,  занудний,
У  міру,  мабуть,  що  підлий…
Займаюся  словоблуддям  –
Хоч  в  чомусь  я  не  фригідний…

Такий  недолугий,  невдалий
Експеримент  Саваофа.
Мов  торт  шоколадний  розталий…
Чи  в  слові  «буряк»  апостроф…

ЦЕ  –  Я  …

А  вІрші…  Ні  рими,  ні  розміру
Та  без  претензій  на  славу…
Залиш  мене  в  спокої,  Господи!
Невже  Тобі  інших  мало???

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592023
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2015


И не выдавить…

И  не  выдавить...И  не  вытравить...
То,  что  в  душу  врубили  железом.
Изловчиться  бы...  Может  выпрыгну???
да  поджилки  давно  подрезаны...

журавли,  может  крылья  сбросите?
Я  бы  их  подшивал  по  пёрышку...
Мне  бы  в  масть...  Да  ресницы  с  проседью
Да  и  жизнь  -  с  пятачок  на  донышке...

За  ключом  журавлиным,  харкая,
ПересУдов  людскИх  блевотИною,
Уползать...Не  летать  и  к  завтрему...
Ведь  куда  с  перебитой  хребтиною???

 
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591494
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.07.2015


ТИ СИДІЛА НА ЛІЖКУ, ОБІЙНЯВШИ КОЛІНА… АУДІОВЕРСІЯ

Якось  так...  )

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590285
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2015


КРИЛА+ АУДІОВЕРСІЯ

Якось  так...слухайте...будь  ласка...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590028
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2015


НЕ ПИШЕТСЯ ( 16+… ненормативна лексика)

Не  пишется,  сука,  не  пишется…
С  трудом,  да  по  капле  любится…
На  чём  только  жизнь  моя  зиждется?
Душа  истаскалась  в  рубище…

Не  стелится,  мягко,  не  стелится
Тропинка  к  подошвам  стоптанным…
И  грязь,  как-то,  намертво  клеится
К  ногтям,  по  живому  содранным…

Не  видится,  сука,  не  видится…
Куда    с  пустыми  глазницами…
А,  может  быть,  взять,  да  обидеться?
И  лезвием  между  ключицами???

Не  пишется,  сука,  не  пишется…
Хотя  бы  с  трудом,  да  любится…
Душа  как-то  в  теле,  ведь,  зиждется???
Неужто  ей  сдохнуть  в  рубище???

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589413
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.06.2015


О, ЯНГОЛЕ…

Щиро  вдячний  Залюбленій  у  світ,  яка  своєю  поезією  "Безкрила"  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586710
підштовхнула  мене  до  написання    твору
Цей  твір  -  поетична  варіація  за  мотивами  новели  "  КРИЛА"  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583975

Дуже  дорогій  мені  людині  присвячую




О,  янголе,  чому  ти  засміявся,
Коли  мене  побачив  на  колінах?
Чи  думав,  я  покаятись  збирався
У  дійсних  та  придуманих  провинах?

Ні,  янголе,  я  каятись  не  буду…  
Те  каяття…  чи  так  воно  потрібне???
Словами  здерти  рУбище  із  бруду  ???
Це,  херувиме,  виглядає  дрібно…

Я  на  колінах…  скорчений  від  болю…
Мої  долоні  –  то  кривава  вата…
А  спину  вигнуло  загрозливо  дугою…
Там  скоро  будуть…крила  проростАти…

Ні,  янголе,  вони  не  ті,  що  в  тебе,
Сліпучо  –  білі,  з  ніжним  ореолом…
А  інші…  мов  шматки  нічного  неба,
Моєї  крові  зрошені  розсолом…

Ті  крила  проросли  собі  з  любові,
В’їдались  в  мозок,  проростАли  в  серце…
Стискали  душу,  мов  гілки  тернові…
Мене  вбивали  божевільним  скерцо…

То  й  що  з  того,  що  чорні?  Що  вбивають?
Коли  любив  –  не  страшно  помирати…
Банально,  правда???    Крил  не  вибирають,
Які  на  колір…  Бо  хотять  літати…

Тобі  цікаво,  янголе,  що  далі?
Як  моє  тіло  пошматують  крила
Побачити?  Та  зникнути  в  астралі…
А  потім…  потім  заздрити  безсило…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2015


ПОЦІЛУНОК З ПРИСМАКОМ МЕДУ

Поцілунком  
                   з  присмаком  терпкого  меду,
Що  в  собі  ховає  пристрасть  літа
Взяти  і…  вуста  твої  закрити,
Мов  м’яким
                   і  ніжно  –  різнобарвним  пледом…

Разом  з  місяцем
                   в  розпущенім  волоссі,
В  кучерях  розсипаних  по  плЕчах
Потонути…інше  -    недоречно!
Захлинутися
                     стрімким  потоком  млості…

Задихнутися  ось  так  –  
                     банально-  стрімко…
Пригубити  зоряне  причастя…
Так,  мабуть  що,  виглядає  щастя…
Як  розквітла  восени
                     вербова  гілка…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586482
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2015


КІНА…НЕ БУДЕ

Не  буде  чуда…  Що  і  вимагалось
ДовЕсти  (  а,  чи,  може,  довестИ?)
Пробачте…  Брак  освіти…  Так  вже  слалось,
Що  я  не  знаю,  як  наголосить…

Одначе…Жаль!  Залишиться  багато
Без  хліба  і  видовищ  глядачів…
Не  їсти  їм  попкорн.  Не  смакувати  «Фанту»
КІНА  НЕ  БУДЕ!!!  –«кінщик»  захворів…

Ті  обіцЯнки  кликати  й  чекати
(  А,  мо’,  обІцянки?)  ,  уся  словесна  муть…
Розтанули,  немов  солодка  вата…
Разок  покликала  і  …  з  усміхом  
                                                                                                             -ЗАБУДЬ!

Кому  ж  потрібні  капелюхи  з  фетру,
Що  Місяць  їх  із  хмарок  наліпив???
Усі  бажають  гарних  та  ефектних…
Ні,  не  фіналів…  Все-таки  -  кінців…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586072
рубрика: Поезія,
дата поступления 08.06.2015


ПРОЕКТ ЗАКРИТО

Проект  закрито…  не  плекай  ілюзій
Та  інших  штампів  більш  не  повтори…
Привітне  світло  на  зустрічній  смузі  –  
Один  із  варіантів…  Лиш  один…

Й,  мабуть,  не  твій…Сам  говорив  –  боїшся…
Що  залишИлось?  План  та  алкоголь?
Війна…  Те  ж  пекло,  тільки  трохи  ближче…
Твої  терзання  поглинаючий  вогонь…

Щось  добереш.  А,  може…  все  і  зразу?
Щоб  різко  так…  Щоб  раз  –  і  назавжди!
Нехай  собі  заходяться  в  екстазі,
Недавні  друзі,віднедавна  –  вороги…

Будуть  казати  –  Зупинись!  Не  варто!!!
А  через  це  –  тим  паче,поготів…
А  ти  б  хотів  знов  пригубити  кварту?
Отого  болю?  Чесно???  Ти  б  хотів???

Згорай  собі,  гори  вогнем  калильним…
Спливай  свічі  гарячим  потічкОм…
Я  знаю…  ти  стомився  бути  сильним…
Дозволь  собі  побути  слабаком…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586070
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2015


ТАК, УСЕ У НАС БУДЕ…

Відповідь  затятого  реаліста  на  твір  Залюбленої  у  світ  "Буду  чекати..."
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584712
 продовження  спільної  серії  "Будуть  тисячі  днів..."  
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584698      "Ти  сиділа  на  ліжку,  обійнявши  коліна..."    http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583196,    "Все  у  нас  буде"    http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584258  


Так…  Усе  у  нас  буде,  кохана,
                   я  знаю…
Я  ловив  твої  губи
                   й  гарячий  язик…
А  сльозинки,
                   мов  краплі  гірського  криштАлю,
Так  зрадливо  втікали
                     з-під  мОїх  повік…

Ти  тягнулась  назустріч…
                     хапала  за  плечі…
Розчиняла  в  собІ
                       чоловіче  єство…
І  слова…
                       так,  слова  вже  були  недоречні…
Ми  впивались  любові
                       гріховним  питвом.

Знаю,  люба…    
                       я  знаю,  що  будеш  чекати…
Тих  скупих  СМС,
                         телефонних  дзвінків…
Просто…  знай  …  
                         та,  мабуть  що,  не  варто  й  казати???
Що  люблю...
                         і  до  цього…сто  років  любив…

Все  в  нас  буде,  кохана…
                         і  львівські  кав’ярні…
І  Потьомкінські  сходи…
                         і  трійко  дітей...
Чуєш!?  Буде!!!
                         Все  буде  щаслИво  й  безхмарно…
Сотні!!!  Тисячі  днів!!!
                         І  мільйони  ночей…

І  не  треба,  кохана,  благаю,
                         жалоби
Через  той  недолугий
                         казенний  папір…
В  нім  напишуть,  що  я…
                         «Був  убитий  при  спробі…»
Прочитай…  і  порви…
                           А  ще  краще  –  не  вір…  

Все  в  нас  буде,  кохана…
                           і  львівські  кав’ярні…
І  Потьомкінські  сходи,
                           і  сміх  малюків…
Буде!!!  Буде…
                           Луною  котилось  за  хмари
Все  в  нас  буде  …
                           Лише...  не  у  цьому  житті…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585629
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.06.2015


БАЙКИ СТАРОЇ ПИВНИЦІ (КРИЛА2)

Для  зручності  і  розуміння  всіх  нюансів  твору  радив  би  спочатку  прочитати  новелу  "КРИЛА"  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583975
 Дякую.

                                                                                           ЧУДЕСА  БУВАЮТЬ,  ТІЛЬКИ  ВІД  НИХ  ДУЖЕ  БОЛЯЧЕ...НЕ  ВСІ  ПРО  ЦЕ  ЗНАЮТЬ  І  НЕ  ВСІ  МОЖУТЬ    ВИТРИМАТИ...
                                                                                                                                                 посполитий


…  -  Кажуть,  він  ходить  по  пивницях  і  вишуковує  заблукалі  душі…  -  гомеричний  сміх  шматував  тісне  і  набите  під  зав’язку  відвідувачами  приміщення  «Болота»…
«Болото"  було  досить  пристойною  пивничкою  в  металево  –  контейнерних  нетрях  центрального  ринку  і  офіційно  мало  зовсім  іншу  назву…  Так…  Колись,  давно,  ще  за  царя  Тимка,  тут  була  совкова  «ригайлівка»  із  вічно  черствими  чебуреками,  смаженими  на  прогірклій  олії  та  прокислим,  розбавленим  пивом.  Подейкували,  що  буфетниця  тьотя  Рая,  яку  чомусь  усі  називали  Тещею,  додає  до  пива  прального  порошку  «Лотос»,  щоб  краще  пінилось…  І  в  ті  незапам’ятні  часи  пивниця  називалася  офіційно  чи  то  «Колос»,  чи  то  «Раки»…  Але  базарний  і  навколобазарний  люд  вперто  йменував  її  «Болотом»…  Можливо,  тому,  що  дійсно,  затягувала  пивниця  в  себе  відвідувачів  із  смАчним    -  Ч-в-в-в-а-к!!!  ,  немов  би  справжня  трясовина…  Та,  швидш  за  все,  через  постійний  заміс  багнюки  перед  входом,  густо  замішаний  на  дощових  водах  та  сечі  відвідувачів…  Роки  минули…  Канули  в  Лету  тьотя  Рая  зі  своїм  пральним  порошком,  старе  приміщення,  яке  знесли,  а  на  його  місці  збудували  нове…  А  назва  залишилась…Хоч  давно  уже  не  було  багнюки  перед  входом…
-  Кажуть,  він  ходить  по  пивницях  і  вишуковує  заблукалі  душі…-  награно-театрально  прошепотів  Сем.  Двоє  інших  молодиків  за  столиком  вибухнули  сміхом…  Сем,  радий  з  того,  що  домігся  потрібного  ефекту,  широко  посміхався,  посьорбуючи  «Стеллу»…  Вони  майже  щодня  після  пар  приходили  сюди  пити  пиво…  Старий  університетський  міф  -  для  студента  найкраще  пиво  на  «Болоті»…  Чомусь  усі  казали  саме  так:  «на  Болоті»,  а  не  «в  Болоті»…
Коли  сміх  трохи  притих,  Ромчик,  пригубивши  з  кухля,  нервово  підхихикуючи  запитав
- І  хто  ж  його  бачив,  як  він  виглядає???
- А  тобі  на  що???
- Та  так…  Фігня  це  все…
Беха,  який  до  цього  мовчав,  раптово  переставши  хихикати,  вліпив,  мов  кулю  з  СВД*
- А  той  чувак  на  Спартаку  теж  фігня?
- Та  який,  бля,  чувак?  –  аж  підскочив  Сем  –  Хто?!  Хто  його  бачив  того  чувака?!      
Беха,  чомусь  потупивши  погляд,  буркнув
- Люди  бачили…  кажуть,  йому  спину  геть  порвало,  ніби  граната  всередині  вибухнула…
- Та  які  люди?  Які  нафіг  люди?  Де,  бля?  Покажи  мені  тих  людей!!!-  все  не  гамувався  Сем.
- Я  чув  тітки  біля  під’їзду  розказували…  І…Кажуть…  В  нього  справді  крила  були…Ну,  з  тих  ран  виросли…  
-  І  де  він,  де  той  чувак???
- Та  не  знаю  я!!!  Чого  ти,  блін,  присікався?!  СБУшники,  чи  ще  хтось  приїхали  і  забрали…
Ромчик  слухав  суперечку  друзів  в  піввуха…  Вони  часто  сперечалися.  Обидвоє  любили  міські  легенди,  але  ставилися  до  них  по  різному.  Сем  із  саркастичним  скептицизмом…  А  от  Беха  схильний  був  вірити…  Такі  різні  погляди  на  міський  фольклор  не  могли  зашкодити  дружбі…  Ромчик  майже  не  слухав…  Його  мало  цікавили  легенди  цього  чужого  міста…  
З  цими  хлопцями  Ромчик  зійшовся  якось  випадково…  Разом  подавали  документи  на  вступ  до  універу…  Розговорилися…  Слово  за  слово…  Кухоль  за  кухлем  …    А  друзі  в  чужому  місті…це,  знаєте…
То  в  Тернополі  Ромчик  був  племінником  Боді  ЗАхура…  А  тут,  у  Вінниці…  І  чому  мати  вирядила  його  саме  сюди  на  навчання???  Батько  там  вчився…  Батько…  Спогади  про  батька,  та  про  його  брата,  дядька  Богдана  навіяли  на  хлопця  смуток…  І  що  з  того,  що  Бодя  був  його  дядьком???  Вони  всеодно  не  спілкувалися…  мати  казала,  що  батька  застрелили  через  Бодю…  Ромчикові  тоді  було  два  роки…  Мати  дуже  мутно  розповідала  про  батькову  смерть…Так…  Казала,  що  через  брата…  Бодю…  Та  всі  знали,  що  батька  вбили  на  бандитській  стрілці…  
- І  де.  Де  вони  зустрілися???  Ще  скажи,  що  тут,  на  «Болоті»!
- Я  не  знаю,  де…  Кажуть,  того  чувака  з  якимсь  типом  на  Калічі  частенько  бачили…  Вони  в  «Польоті»  зависали…
- В  «Польоті»???  Чуваче!  Ти  себе  чуєш?  Ти  хоч  раз  був  у  тому  гадюшнику???  Нормальні  люди  туди  не  ходять…
- Та  ходять  туди  всякі  …  ти  сам  то  хоч  був  там?
Ромчик  знову  відвів  погляд  від  друзів.  Суперечка  плавно  перетікала  в  нове,  не  менш  небезпечне  русло…  І  він  перетікав  думками  в  нове  русло…  Марічка…  Знову  згадався  дядько  Богдан…І  батько  через  нього  загинув,  і…  Ромчик  згадав,  як  маріччин  батько  кричав,  що  його  єдина  донька  ніколи  не  пов’яже  свою  долю  з  вар’ятом…  А  все  через  те,  що  Ромчиків  дядько  –  Бодя…  От  би…  вкрасти  Марічку  та  гайнути  кудись…  Куди???  
- Ну,  що?  Розбігаємось?  –  Сем  уже  стояв  із  рюкзаком  за  плечима.
- Так,  до  завтра…
Маршрутка  підійшла  на  диво  швидко.  Правда,  не  зовсім  той  маршрут,  доведеться  пішки  через  прохідні  двори…  Хлопець  вмостився  у  напівпорожньому  салоні.  Дрімота  нав’язливо  намагалася  заклеїти  очі…  Та  ось  і  потрібна  зупинка.  Перебігти  три  двори  і  він  майже  вдома…  Вдома…  Вдома  –  це  в  Тернополі,  а  тут…  все  чуже…все  чуже…  Он  навіть  той  бомж  у  сірому  трико  з  видутими  колінами  та  заяложеному  тільнику…  Що  це  він  там  робить?  О,  господи,  тільки  цього  не  вистачало,  твою  мать…
Бомж  ізсутулившись  тримав  в  руках  свої  геніталії…
- Бляха-муха…  Збоченець…-промайнула  бридлива  думка,-  як  би  це  обійти???
Ніби  відчувши,  що  про  нього  думають,  бомж  різко  підсмикнув  трико  і  подивився  на  Ромчика…  Обличчя…  ніби  звичайне,  але  водночас  якесь…відразливе…  Вузьке,  трішки  видовжене…  Близько  і  глибоко  посаджені  метушливі  очі…  Руда  триденна  щетина…Загострене  підборіддя…
Він  чи  то  посміхнувся,  чи  просто  відкопилив  губу  ,  прикус  був  неправильним  –  нижня  щелепа  сильно  видавалася  вперед  і  зуби  заходили  за  передні  різці  верхньої  щелепи…  Хлопцем  пересмикнуло  від  відрази…
- Скільки  йому  років?  -  майнула  недоречна  і  непотрібна  думка.  Щось  в  тому  бомжеві  було  таке  незвичне  і  неприроднє,  а  Ромчик  все  не  міг  зрозуміти,  ЩО  САМЕ?!  Наче  все  нормально…Голова.  Дві  руки…  Руки?  РУКИ!!!  Так,  в  нього  були  неприродньо  довгі  руки,  що  сягали  набагато  нижче  колін…  І  пальці  такі…  Гачкуваті…
І  знову,  ніби  прочитавши  думки,  бомж  простяг  до  хлопця  правицю  і  замогильним  баритоном  прогудів
- І-д-и-и  до  ме-е-ене…
І  одразу  ж  перейшов  на  вереск  переляканої  мавпочки
- Іди  до  мене!  Іди  до  мене!!!
Ромчик  оторопіло  почав  відступати  назад…  Раптом  бомж…Бомж???  впершись    довжелезними  руками  в  землю  зробив  карколомний  стрибок  в  сторону  хлопця,  той  невдало  сіпнувся,  перечепився…  Земля  з  космічною  швидкістю  почала  ставати  дубала  і  боляче  вдарила  в  скроню…Ромчик  скрикнув…

- Страшне  приснилося,  синку?  Бабуся,  що  сиділа  поруч,  співчутливо  дивилася  у  вічі.
На  лівій  скроні  набігала  гуля.  Мабуть  маршруткою  підкинуло  на  вибої…
- Кінцева!!!  Виходимо!!!-  водій  з  нетерпінням  чекав  звільнення  салону…
Вечірня  прохолода  легкою  тривогою  залазила  під  светра,  розтікаючись  по  тілу,  і,  тиснучи  на  грудну  клітку…
Це  просто  сон,  просто  дурний  сон…-  повторював,  мов  заклинання  Ромчик…Але  йти  дворами  всеодно  не  хотілося…
Кругом???  Трохи  задовго,  але  хоч  людна  вулиця…  Так,  краще  кругом…
- Вам  куди,  молодий  чоловіче?  –  запитував  приємний  чоловічий  голос…біля  Ромчика  пригальмувало  авто…        
- Район  педучилища…-  як  на  автопілоті  відповів  хлопець.
- Сідайте…
Невідомо,  чому,  але  Ромчик  сів…  Деякий  час  їхали  мовчки.  Аж  поки  водій  не  простяг  руку  для  знайомства
- Ней!
- Маршал  Ней?-  якось  саме  напросилося.
- Ні…Просто  Ней.
Ромчик  вперше  звів  погляд  на  водія…Той  був  схожий  на  латиноса.  
- Наркобарон…Колумбійський  наркобарон…-  чомусь  подумав  хлопець.
Чомусь  знову  згадалася  Марічка…  
- Треба  спробувати,-  подумав  Ромчик,  не  усвідомлюючи  ще,  що  він  має  пробувати…  

*СВД  -  снайперська  гвинтівка  Драгунова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585066
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.06.2015


БУДУТЬ ТИСЯЧІ ДНІВ…

Такесобі  продовження  твору  "Ти  сиділа  на  ліжку,  обійнявши  коліна..."  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583196
Та  одночасно  така  собі  відповідь  на  твір  Залюбленої  у  світ  "Все  у  нас  буде"
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584258


Будуть  тисячі  днів…
                                       днів  самотності  й  туги…
Будуть  ночі  губитись
                                       в  недопалках  снів…
Два  самотніх  сузір’я  
                                       на  небесному  крузі,
Дві  самотніх  печалі
                                       у  піснях  солов’їв…


Ти  готова  чекати???
                                       У  гулі  вокзалів
ВиглядАти  мене
                                       під  перЕстук  коліс???
Сотні  днів  та  ночей???
                                       Може  бути,  що  й  марно???
ВиглядАти  та…
                                       плакати…  мовчки,  без  сліз???


Лиш  заради  години
                                       швидких  поцілунків
В  накрохмаленій  цноті
                                       хрустких  простирадл…
Щоб  упитися  долі  
                                       гірким  подарунком…
Та  в  самотність  чекання
                                       вернутись  назад…


Ти  сиділа  на  ліжку,
                                       обійнявши  коліна…
Я  жарИв  поцілунками
                                       плечі  твої…
Тихо  цокав  годинник…
                                       спливала  хвилина…
І  любов  розчинялась
                                       в  вечірній  імлі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2015


КОЛИ МІСЯЦЬ В ОВЕС ЩЕРИТЬСЯ

Коли  місяць  в  овес  щериться,
Коли  мертві  стають  тінями,
Запетляє  життя  вЕрвиця…
ЗаголОсять  сичі  з  півнями…

Я  позбудусь  тілес  матриці,
Упірну  у  туман  мороку…
Застрибну  з  середи  в  п’ятницю
По  тугому  небес  сволоку…

Прослизну  поміж  брам  кованих,
У  безодню  спущусь  норами,
Поцілую  в  чоло  Молоха,
Що  своїми  жонглює    жорнами…

Зазирну  до  синів  Хамових,
Що  гвалтують  дочОк  Лотових
На  очах  у  повій  храмових,
Під  шакалів  виття  бронзових…

Із  ковша  вино  підливатиму
Соломону,  сину  Давидову…
Та  на  оленів  полюватиму
Із  прекрасною  Артемідою…
***
Коли  місяць  в  овес  щериться…
Та  живі  стрічаються  з  мертвими…
Запетляє  життя  вЕрвиця…
Не  бажаючи  стати  жертвою…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584382
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 29.05.2015


ЧОМУ Я ТАК ПИШУ (досить нудне)

Хто  ми?  Для  чого  ми?  Мабуть,  це  два  одвічних  питання,  які  тривожать…  Хоча,  чому  я,  власне,  маю  за  когось  вирішувати,  що  його  тривожить…  Те,  що  тривожить  мене  не  зовсім  повинно,  а,  швидше  і  зовсім  не  повинно  тривожити  когось…  Отож,  хто  я  і  навіщо  я  живу?  Навіщо  чи  для  чого?  Для  мене  взагалі  –  то  немає  різниці,  а  як  для  когось  є,  то…  То  ви  відкрили  не  ту  сторінку.
Якщо  серед  моїх  потенційних  читачів  зараз  присутні  релігійні  фанатики,  адепти  якихось  релігійних  братств  та  сестринств,  то  рекомендував  би  їм  теж  перегорнути  сторіночку  пошвидше,  оскільки  прочитане  може  викликати  таку  хвилю  обурення  зазіханням  на  традиційні  (  і  не  зовсім)  цінності,  що  Свята  інквізиція  нервово  палитиме  десь  в  тіні  Собору  Святого  Петра…  Мені,  звичайно,  ті  хвилі,  що  буря  в  склянці  води.  А  переймаюся  я  чисто  з  альтруїстичних  позицій.  Щоб  хвилювальники  не  заробили  собі  інфаркти  та  інсульти.  Сидітимуть  тоді  в  підгузках  із  перекошеними  обличчями,  а  по  підборіддю  стікатиме  цівка  слини(  можливо,  навіть  отруйної).  Бридке  видовище.  Воно  вам  потрібно,  люди?  Отож,  краще,  сплюнувши  три  рази  через  ліве  плече  (мені  в  обличчя  небажано,  але,  якщо  вже  так  не  терпиться,  то  чого…)  та  проказавши  екзорсичну  формулу:  «  Свят!  Свят!  Свят!  Ізиді  нечестивець  Посполитий»,  ідіть  замолювати  вже  здійснені  та  ще  не  скоєні  гріхи…Не  забудьте  ті,  що  знаходяться  на  стадії  планування  і  попередньої  змови…  До  речі,  адептам  сестринства  розтерзаних  сердець  милостиво  дозволяю  залишитися,  якщо  погодяться,  звичайно…
Отож…  Хто  я?  І  навіщо    живу?  Якщо  читачі,  які  відповіді  на  ці  запитання  вбачають  у  чомусь  на  кшталт:  залишити  слід,  залишити  пам’ять,  яка  житиме  у  віках,  передавати…  наступним  поколінням…на  все  воля  Божа…  et  cetera  (от  я  розумний,  правда?)  Так  от,  якщо  такі  читачі  до  цього  часу  ще  не  перервали  читання,  то  кажу  –  маєте  ще  один  шанс.
А  я  ж  запитання,  стосовно  себе,  сформулював  би  по  іншому  –  чому  я  так  пишу?
Вважати  своє  існування  лише  проявом  чиєїсь  волі  чи  неволі,  навіть  Божої  –  це,  погодьтеся…ну,  якщо  вам  не  подобається  слово  «тупо»,  вживане  мною  зазвичай  у  таких  випадках,  то  примітивно.  Для  освічених  і  думаючих  людей(  а  моя  аудиторія,  я  сподіваюсь,  саме  така)  –  мегапримітивно.  Ми  ж  не  в  Середньовіччі…Хоча,  дехто  і  тоді  сумнівався…
Моя  поява  в  цьому  світі  була,  можливо,  прозаїчною  для  нього,  світу,  та  досить  неприємною  для  мене.  Перебуваючи  у  затишній  благодаті  всесвіту  материної  утроби,  я  і  мріяти  не  міг  про  кращу  долю.  Ось  це,  мабуть  і  є,  друзі,  справжній  рай.  Коли  всі  потреби  і  бажання  задовольняються  в  автоматичному  порядку…Благодать  перервав  трубний  глас  божий.
- Хай  буде  світло!
І  з’явилося  світло.  Яскраве  світло,  яке  неприємно  подразнювало  мозок.  Можливо  ще  з  тих  незапам’ятних  часів  у  мене  відраза  до  яскравого  світла.  Я  не  вампір  і  сонце  не  перетворить  мене  на  купку  попелу.  Я  люблю  палюче  сонце.  Я  просто  не  люблю  яскравого  світла.  Не  лише  сонячного.  При  стовідсотковому  зорі.      
Мабуть,  на  запитання,  для  чого  живу,  я  так  і  не  знайду  відповідь.  Принаймні,-  поки  що.  Хоча  шукаю.  У  своїй  творчості  (  чи  псевдотворчості  )  також.    Для  продовження  роду,  відбруньковування,  так  би  мовити?  Ну-у-у,  друзі.  В  цьому  плані  ми  нічим  не  кращі  амеби.  Якщо  вам  не  подобаються  амеби,  то  нехай  буде  інфузорія  туфелька.  Суть  від  цього  не  міняється…
Мені  часто  дорікають  безбожництвом  (  якось,  що  єретиком  чи  схизматиком  не  називають),  запитують,  чи  вірю  я.  Звичайно  вірю.  Всі  у  щось  вірять.  Хтось  у  наявність  Бога,  хтось  у  його  відсутність.  Віра  залишається  вірою.  Лише  знаки  ставлять,  хто  які  захоче…  Не  вірити  в  Бога  ще  не  означає  поклонятися  дияволу…  І    ,  взагалі,  а  є  воно?  Добро  і  Зло?  Хто  критерії  встановив?  Гріх…Благочестя…  Добрими  чи  злими,  грішниками  чи  праведниками  ми  стаємо  лише  в  очах  оточуючих  .  Вважайте  мене  ким  захочете:  безбожником,  циніком,  жорстоким  монстром…добрим,  співчутливим…божевільним  генієм,  чи,  просто,  божевільним,  чи  просто…(  промовчу  через  вроджену  скромність)  …  Не  має  значення,  бо  об’єктивно  я  лише  той,  хто  я  є…  
Я  вище  про  творчість  чи  псевдотворчість  згадував…  Є  в  мене  одна  річ…  «Крила»  називається  (це  така  погано  прихована  реклама).  Там  про  одного  чувака  (  він  був  не  проти,  коли  до  нього  так  зверталися).  В  нього  було  нещасливе  кохання,  він  хотів  крил  і  йому  дали  крила…Правда,  ті  крила  вбили  його…
Мене  запитували,  чому  такий  фінал?  Чому  не  «гепі  енд»?  Не  для  ефектності  друзі,  зовсім  ні…  Просто  в  житті  немає  на  кожному  кроці  «гепі  ендів».  Життя  –  це  низка  розчарувань.  Більших  чи  менших.  Менші  ми  інколи  називаємо  удачею…  Цікаве  запитання  було,  чому  герой  ненормативно  висловлюється.  Ну,  по  перше,  його  так  боліло…Справді…  Коли  вам  ламатиме  зсередини  ребра,  рватиме  легені,  то  ви  добиратимете  висловів?  Та  і,  взагалі.  Якби  людина,  яка  звична  до  звертання  «чуваче»,  починає  розмовляти  мовою  Лесі  та  Франка…  Це  смішно.  Твір  став  би  мертвонародженою  дитиною.  А  мені  викидні  не  потрібні.
Питають,  чому  крила  чорні  він  вибрав?  А  він  не  вибирав.  Йому  дали.Він  не  просив  саме  чорних.  В  творі  пояснюється,  чому  не  можна  білих…  Їх  нам  не  дадуть!  Бо  нас  вигнали  з  Раю!  За  що  вигнали?  Нумо-нумо???  Правильно….За  заборонений  плід.  Який  плід?  Пра-а-а-авильно…  плід  пізнання.  А  знаєте,  що  ми  пізнали?  Що  ми  не  амеби!  Що  ми  «за  образом  і  подібністю»!  Що  ми  маємо  право  на  Небо!  І  на  крила…  От  через  те  нас  і  викинули  на  цей  смітник…А  згодом…Згодом  майже  всі  забули,  хто  ми…  Вони  існують  «по  волі…».  Раби…  Одиниці  ще  пам’ятають.  І  вони  прагнуть  крил.  А  крила…крила  пропонують  ті,  кого  так  само  викинули…Тільки  ще  далі,  ніж  нас…  Правда,  крил  у  них  не  відібрали.  От  вони  і  дають  нам.  Яку  мету  переслідують  при  цьому  –  не  так  важливо…  Вони  пропонують  нам  КРИЛА.
Чому  все  ж  таки  герой  помер?  Бо  чудеса  бувають,  але  від  них  стає  боляче…  Дуже  -  Дуже    -  Дуже    боляче…  І  не  всі  той  біль  можуть  витримати.  А  колір?  Немає  кольору,  друзі.  Він  такий,  яким  ми  хочемо  його  бачити.
Упереджуючи  ще  одне  потенційне  запитання.  Чи  є  в  мене  крила  і  якого  вони  кольору?  А  ви  як  думаєте????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584195
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2015


КРИЛА

Він  не  думав,  що  буде  так  боляче…Він  ніфіга  не  думав  про  це…  перші  поштовхи  під  лопатками  віддавали  різким  болем  у  скронях  та  перпехоплювали  і  без  того  фрагментарне  дихання…  А  це  ж  лише  початок…  Блін...  Що  ж  буде  далі???  Ну,  бля…засада…  Може,  якось  обійдеться?  Ней  ніфіга  не  казав  про  те,  що  буде  так  боляче…
***

Тиждень  тому  Він  стояв  за  стійкою  в  замизганій  пивничці  на  Калічі  із  такою  ж  замизганою  назвою  «Політ»…Замизганою  та  заяложеною,  як  все  у  цьому  кінці  міста…І  пивниці,  і  будинки…Та,  навіть,  люди…  Все  тут  було  таким…  Пиво,  проте,  як  не  дивно,  було  більш  –  менш…  Пиво  і  доволі  смачні  біляші…  В  біляшах  дійсно  було  м’ясо,  як  і  має  бути…І  доволі  багато,  як  на  біляші  із  пивниці.
-  Може,  з  кота,  чи  псини  якої?-майнула  думка…Нехай…Смачно…І  пиво  нічого  так…Холодне  і  свіже…
Думки  кволо  та  повільно  повзали  по  поверхні  мозку,  ніби  лінива  жирна  муха…  Може,  взяти  рибки,  сто  п’ятдесят  і  підсісти  он  до  тієї  компанії?  Познайомитись…Замовити  ще…Потім  ще…Поки  не  «вирубить»…  Чи  он  з  тим  штрихом  «накваситись»???  Яка  різниця,  з  ким  пити?  Напитись  і  виливати  душу…  Всеодно  на  ранок  ніхто  нічого  не  згадає…  А  так…Може,  легше  стане,  може  забудеться,  може  не  думатиметься,  може  не  рватиме  на  частини  мозок,  не  тягнутиме  вени?  НЕ!  НЕ!  НЕ!!!  Не  буде  привиджатись  Вона…  Близька  і  далека…  Матеріальна  і,  водночас,  примарна…  Своя,  рідна  і…Чужа…
ЧУЖА!  Чужа,  блін…Чужа!  Чужа!  Чужа!  Від  безсилої  люті  ніздрі  роздулися  і  легені  запрацювали,  мов  потужні  ковальські  міхи…
- Вільно  біля  Вас?  –  навпроти  Нього  стояв  незнайомець  із  двома  кухлями  пива  і  тарелем  варених  раків  у  руках…
- То  вільно?  Дозволите?  
Мова  незнайомця  та  його  зовнішність  так  різко  контрастували  із  зашморганим  самою  Долею  приміщенням  забігайлівки,  що  цей  контраст  викликав  …  принаймні,  подив.
Темне  до  плечей  волосся,  забране  назад  та  підібране  у  тугий  акуратний  «хвостик»,  тонкі  ниточки  вусів,  акуратна  борідка  –  еспаньолка…  Глибоко  посаджені  чорні  очі…  Не  карі,  ні-ні,  а  саме  чорні…  Зовнішність,  мов  у  «латиноса»…
-  Наркобарон…-  подумки  посміхнувся  Він…-Колумбійський  наркобарон.  Одягнутий  незнайомець  був  у  простору  білосніжну  футболку  та  легкі  бавовняні  штани.  На  шиї  на  тонкому  срібному???  ланцюжку  теліпався  медальйон  у  формі  півмісяця  із  опущеними  донизу  рогами…
- Та  будь  –  ласка,  ставайте…Я  всеодно  сам…
- Ней,-  коротко  представився  незнайомець.
Він  колись  навчався  на  істфаці.  А  тому  коротко  зіронізував
- Маршал  Ней?
- Ні.  Просто  –  Ней…А…Може,  чогось  міцнішого?  За  знайомство?  Я  пригощаю.
Двічі  повторювати  було  не  потрібно…життя,  здається,  налагоджувалося…
Вони  пили,  Він  сповідався…Ней  слухав,  посміхаючись  і  не  перебиваючи…просто  слухав…Не  давав  порад  так,  як  інші  до  нього…  Не  клявся  у  вічній  дружбі…А  просто  мовчки  слухав…Після  другої  пляшки  забігайлівка  закрилася  і  вони  продовжили  при  місячному  світлі  у  парку  біля  альтанки…  Вони  пиячили  разом  цілий  тиждень...
***
Після  чергової  чарки,  Ней,  задумливо  дивлячись  десь  у  даль  цілковито  тверезим  голосом  повільно,  чітко  промовляючи  слова,  якось  так  просто  і  звично  сказав
- А  знаєш…Я  можу  тобі  допомогти,  якщо  хочеш…
- Ти?!  Мені?!  Не  сміши…Бо  мені,  знаєш…Не  до  сміху  мені  якось…
- Я  серйозно…Ти…Ти  тільки  послухай  уважно  і  …І  просто  повір…Ти…Ти  ж  освічена  людина…І  ти  таки  романтик…Ти  зможеш  повірити…Я  сподіваюсь…А  ні  –  то  забудь,  просто  забудь  про  цю…  пропозицію…
- Та  ну,  кажи  вже…рятівник…
- Я  не  рятівник,  я…  Неважливо…  розумієш…Цей  світ,  він  не  єдиний…Існують  інші…Едем,  Нірвана,  Геєнна…Люди  по  різному  називають…Та  їх,  взагалі,  безліч  тих  світів…
- Це,  звичайно,  цікаво…Всеодно,  як  передача  по  ВВС  …
- Не  перебивай…Я  казав…Вірити  чи  не  вірити  –  твоя  справа  і  твоє  право…Просто  слухай…Ти  можеш  бути  з  Нею  там,  в  іншому  світі…В  якому  захочеш…Тільки…
- Що?!  Що  тільки?!
- Тільки  тобі  потрібно  буде  дещо…Для  Переходу…
- Що?  Що  мені  потрібно?!
- Крила.  Так-так…Не  смійся.  Тобі  потрібні  будуть  крила…
- І  де  ж  я  їх  візьму?  Ти,  мабуть,  Дедал?  Зробиш  мені  крила,  Дедале???-  Він  зайшовся  гомеричним  сміхом.
- Ні.  Я  –  Ней.  Просто  Ней.  В  тебе  будуть  крила.  Якщо  ти  просто  даси  на  це  згоду…
- Ти  янгол?-сміх  не  вщухав.
- Ні…Не  зовсім…Тобто,  зовсім…-Ней  теж  ледь  –  ледь,  самими  куточками  вуст  посміхнувся…-Це  неважливо…  Ті,  кого  ти  називаєш  янголами…Вони  ніколи  б  не  дали  тобі  крил…Вони…Вони  вважають  людей  недостойними  крил…  
- То  ти  демон?  –  Його  тіло  продовжували  стрясати  конвульсії  сміху.
- Та  називай,  як  хочеш!-  різко  обірвав  Ней-  Суть  справи  зовсім  не  у  цьому.  То  ти  згоден?
- А  де  мені  розписатися  кров’ю,  де  договір?  Де  та  заставна  на  мою  безсмертну  душу?-  сміх  ставав  більше  схожим  на  істеричне  підхихикування.
Ней  дратівливо  зморщив  носа
- Ти  занадто  багато  голівудських  фільмів  дивишся…Нікому  твоя  душа  не  потрібна…Ти  і  так…Та…Забудь…то  що,згоден?
- А  якщо  так?
- Тоді  завтра...о  п’ятій  ранку…Приходь…Ну,  скажемо,  на  Спартак…Знаєш?
- Звичайно,  я  ж  поруч  живу…
- Тоді  все…мене  там  не  буде…І  нікого  не  буде…Та  ти  не  дивуйся…На  місці  все  зрозумієш…а  тепер  бувай…радий  знайомству,-  Ней  рвучко  підвівся  і,  не  подаючи  на  прощання  руки,  швидко  –  швидко  покрокував  по  алеї,  поступово  розчиняючись  у  в’язкому  киселі  літньої  ночі…  
***
Будильник  задзвонив  тоді,  коли  й  мав  задзвонити…У  той  час,  на  який  його  навели…  о  четвертій  ранку.  Вставати  не  хотілося…Голову  нещадно  трощило  похмілля…А  в  роті  було  таке  відчуття,  ніби  там  справив  малу(  а,  може,  й  велику)  нужду  кіт…  У  мозку  чомусь  пульсувало:  Спартак…Чому  Спартак?  Нафіга  Спартак?  Бля-а-а-а…  Це  ж  Він  і  будильник  на  четверту  навів,  щоб  до  п’ятої  на  Спартак  встигнути…  Що  там  вчора  той  шизик…Як  його?  Ней…Що  він  там  плів?  Паралельні  світи…Крила…Перехід…Ти  будеш  з  Нею…  А,  може…  Може,  і  справді  спробувати?  Сміятися  було  важко…  В  голові  ніби  бовтався  кисіль…Що?  Що  спробувати?!  Не  сміши  сам  себе  і  свої  капці,  чоловіче!  Хоча…Голова  тріщить,  пива  немає…А  на  Спартаку  гарний  пляж…Може,  хоч  скупнутися…  Треба  піти…Там  і  йти  хвилин  десять…

***
На  п’ятому  (  чи  таки  сьомому?)  поштовху  шкіра  на  спині  під  лопатками  репнула  із  звуком  шматованої  дужими  руками  парусини…
- А-а-а-а!!!  Боляче,блін!  Як  боляче-е-е-е!  –  Його  руки  вже  були  розбиті  в  кров…Він  стояв  на  колінах,  притискаючи  до  них  тими  скривавленими  руками  голову…  Із  глибоких  рваних  ран  під  лопатками  проглядали  чорні  пухнасті  пір’їни…Він  вже  не  кричав,  а  тільки  тихенько  підвивав,  погойдуючись,  як  китайська  іграшка…
Знову  пролунав  тріск…Але  вже  такий,  ніби  ламали  в’ялене  гілля…Ламали…Крутили…І  не  могли  зламати…  Це  тріщали  Його  ребра…Дикий  рев  заглушав  хряпання  і  тріск…  Під  його  акомпанемент  із  розверзтих  ран  пружно  витиналися  чорні  лискучі...  КРИЛА…
- Ва-а-а-а-а-а!!!  Ней!!!  Сука!!!  Ней,  сука,  де  ти-и-и-и!!!  Чому  ти  не  сказав,  що  так  болітиме-е-е-е?!!!  Бля-а-а-а!!!  Де  ти?!  Нею-у-у-у!!!
Чорні  лискучі  крила  з  яскравими  краплинами  крові  пружними,  але  все  слабшими  та  слабшими  ударами  намагалися  відштовхнутися  від  повітря…та…марно…  Сили  покидали  Його…  Він  хотів  щось  крикнути,  але  з  Його  порваних  легень  виривалося  лише  криваве  булькання...  та  і  те  рожевою  піною  застигало  на  вустах…  Через  кілька  хвилин  він  уже  лежав  на  гальці,  на  яку  стікала  Його  густа,  як  сироп  кров…  Серед  слабкого  булькання  можна  було  розібрати  окремі  слова
- Пробач…не…тів…  п..гано    …з  тобою…бути…  з  тобою…
Крила  лише  посмикувались…

***
Над  розпростертим  тілом  оголеного  чоловіка,  що  лежав,  закинувши  голову,  ніби  розіп’ятий  на  великих  чорних  крилах,  стояв  схожий  на  колумбійського  наркобарона  незнайомець…
- Що  ж…Принаймні  він  спробував…
Незнайомець  рвучко  розвернувся  на  каблуках  і  швидкими  кроками  попрямував  від  річки,  через  кілька  секунд  розчинившись  у  вранішньому  тумані.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583975
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2015


ДЄДУШКОВІ ПИСЬМА 4

Всім  прівєт!
Наверно  всі  поклонніки  і  поклонніци(нє,  поклонніков  не  наблюдалося,  ги-ги)  очень  скучили  за  Дєдушком.  Хтось  соскучився,  а  хтось,  при  виді  очєрєдного  письма  скривився,  як  от  зубної  болі.  Та  це  таке  діло…Всім  нравитися  Дєдушко  не  може.  Протівнікам  Дєдушкового  суржика  традіціонно  кажу:  
- Не  читайте!
Желающих,  щоб  Дєдушко  розпатякував  отут  во  на  занудну  і,  набившу  вже  оскому,  обществєнно  –  політічєску  тєматіку  прошу  не  обіжатись.  Возможно,  десь,  колись.  Але  не  тепер  і  не  сьогодні.
Настало,  наверно,  врємя  об’яснитися  по  поводу  причини  свого  столь  довгого  отсутствія.  Нє,  ну,  понятно,  що  Дєдушко  проводив  всьо  своє  свободне  і  не  дуже  свободне  врємя  з  дєвушками.  Етіми  поістінє  чудєсними  созданіями.  Але  ЯК!!!  проводив…
Отут  маленьке  лірічєскоє,  так  сказать,  отступлєніє.  Любітєлєй  «клубнічки»  попрошу  подтянуть  челюсті,  подтєрєть  слюні  і  нємєдлєнно  прєкратіть  чтєніє  дєдушкового  письма  і  вобще  валить  отсюдова  подальше.  Бо  ніяких  ізвращєній  із  криками  на  вєліком  і  могучєм  нємєцком  язикє,  язикє  Шилєра  і  Гьоте,  а  также  язикє  порноіндустрії  НЄ  БУДЄТ!
Говорячи  про  то,  ЯК!!!  Дєдушко  проводив  врємя  із  дєвушками,  цими  чудєсними  гуріями  дєдушкових  грьоз,  він  мав  у  віду  зовсім  друге.  Дєдушко  в  свойом  отсталому  від  жизні  колхозі  наконєц  -  то  познакомився  з  таким  тєхніческим  новшеством  (  а  у  великому  світі  уже  давно  полнєйшим  отстойом),  як  «аська».  Так  в  просторєчьї  називають  програму  –  месенджер…  Неважно…Коротше,  Дєдушко  усовєршенствував  тєхнічески  своє  общєніє  з  дєвушками…  І  ви  знаєте?  Ето  шото  з  чєм-то!!!
У  тому  прямоугольному  окошку  дєвушки  пріобрєтали  самі  разнообразні  форми,  размєри  і  окрас  волос…  Там  так  круто!  Всьо  завісіт  тільки  від  одного  –  від  воспальонного  Дєдушкового  мозга.  Хто  –  хто,  а  ви  точно  знаєте,  шо  мозг  у  Дєдушка  воспальон  так,  шо  дальше  нєкуда  (любітєлі  "клубнічки»,  я  вас  предупреждав!!!).  Коротше,  затягнуло  Дєдушка  так,  шо  він  потєряв  сон  і  апєтіт…Похудав  на  очень  багато  кілограмів…  Бо  був  влюбльон…  Во  многих  всяких  разних  дєвушок…В  деяких  даже  безотвєтно…  І  наверно  була  б  йому  настояща  хана…  Но!      Свєршилось  чудо!  Развєрзлісь  нєбєса  і  прозвучав  трубний  глас,  який  мгновєнно  вивів  Дєдушка  і  з  любовного  оцепєнєнія  та  із  віртуальної  завісімості:
- Дєдушко,  мать  твою  за  ногу!!!  Скільки  можна  втикати  в  того  компа!!!  Винеси  наконєц-то  мусор!!!
Отак  Дєдушко  і  ісцелілся…
І  ставший  вже  традіціонним  анєкдот  від  Дєдушка.  І,  як  всігда,  –  в  тєму.

Вовочка  підходит  до  отца  і  каже:
-Папа,  вчителька  спрашувала,  шо  такоє  віртуальне,  а  шо  такоє  реальне…Я  не  знав,  помогі  …
-Харашо,  синок…Як  же  тобі  лучше  об’ясніть???  От  піди  і  спроси  у  мами.  Пєрєспіт  лі  вона  з  чужим  дядьой  за  тищу  баксов?
Пішов.  Спитав…
 -Пересплю,  синок…папа  твій  только  бухає  і  нігде  не  работає.  А  тут  –  штука  баксов…З  мене  ж  не  убуде…
-Мама  переспит,  пап!
-Харашо,  синок…  а  тепер  спитай  у  сестри,  чи  переспит  вона  з  кимось  ізвращьонно  за  штуку  баксів?
Пішов…
-Пересплю,  бо  родаки  бабла  не  дают.  А  мнє  і  на  космєтіку  треба,  і  на  одежу…З  мене  ж  не  убуде…
-Переспит  сестра,  пап!
-Харашо…А  тепер,  синок,  спроси  у  дєдушки,  чи  він  …  поміняв  би  орієнтацію  за  тищу  зєлєні?
Пішов.
-За  тищу?  Папа  твій,  мій  зятьок,  всю  пенсію  забирає…Обіжає  мене…Так  почєму  би  і  нєт?  Був  би  хотя  би  фінансово  нєзавісімим.  З  мене  ж  не  убуде…
-І  дєдушка  согласєн,  пап!
-От  бачиш,  синок…Віртуально  ми  імєєм  три  тисячі  баксів.  А  реально  –  дві  прошмандовки  і  одного  старого  ізвращєнца…

Ось  так  вот,  дорогіє  мої,  як  любила  говарівать  нєзабвєнной  памяті  Рєгіна  Дубовіцкая  (  як  не  читаєте  умних  книжок,  то  вже  хотя  б  «Вікіпедію»  проглядайте).  
Пріятних  сновідєній.  А  я  поніс  мусор.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583777
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.05.2015


А КОРОЛЕВУ РОБИТЬ СВИТА

А  королеву,  друзі,  кажуть  робить  свита...
В  щурячій  метушні  ллє  лестощів  потік…
Та  я  –  не  паж  і  не  лакей…  Я  –  вільний  вітер…
Що  вам,  Величності,  корони  позбивав  набік…
Зловіть  мене…  Спіймайте…  Зачиніть  у  скриню…
Чи,  мов  би  Одісей*,  у  шкіряний  мішок.
Ну...  чи  ножа  встроміть,  як  зможете,  у  спину…
Лишень…
                             З  напруги  не  порвіть  кишок.



мов  би  Одісей*  -  читайте  «Одісею»,  шановні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583383
рубрика: Поезія,
дата поступления 24.05.2015


ТИ СИДІЛА НА ЛІЖКУ, ОБІЙНЯВШИ КОЛІНА

Ти  сиділа  на  ліжку,  
                                                       обійнявши  коліна…
Простирадло  недбало
                                                       сповзало  з  плечей…
Я  ж  –  палив  у  вікно,
                                                       відпускаючи  з  димом
Свою  мрію
                                                       та  пристрасть  безсонних  ночей…
ти  про  щось  щебетала,
                                                       я  слухав  в  піввуха…
Щось  про  львівські  кав’ярні…
                                                       І,  мов  уві  сні,
Місяць  з  хмарного  фетру
                                                     робив  капелюхи…
А  зірки  
                                                       божевільні  співали  пісні…

Запитав:  –  Це  кінець?-
                                                     Ти  замовкла  з  півслова…
Завела  щось  про  спогад,
                                                       приємний  на  смак…
Ще  якусь  підсипала
                                                       словесну  полову…
Я  стояв  і  мовчав…
                                                       Бо  це  тупо  –  ось  так…

Я-  живий…Я-  не  спогад…
                                                       Я  -дійсний…  Я-  справжній…
Я  -не  хочу…
                                                       Терпким  і  приємним  на  смак…
Не  від  мене  –  від  себе  
                                                         сховалась  в  отім  антуражі…
Це  кінець  і  початок?
                                                         А  інакше…ніяк?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583196
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2015


ПРОШУ ПРОБАЧЕННЯ В УСІХ ЖІНОК

Прошу  пробаченння
                                             в    усіх  жінок,
Яких  образив  мимоволі…
Чи,  може,  й  з  умислом…  У  полі,
В  кімнаті,  в  кухні,  у  стодолі,
Іще  тоді,  як  вчився  в  школі…
І  після  школи…  В  інституті…
Десь  у  спортзалі  на  батуті…
У  спальні,  в  ванній,  на  столі…
Вночі,  чи  вранішній  імлі…
В  обід…  Чи,  коли    ляже  сонце,
Чи,  коли  зорі  у  віконцях…  
Образив  раз…Когось  –  по  двічі…
У  лісосмузі  на  узбіччі…
А  тричі?  То  занадто  тричі…
По  тричі  ображать  не  личить…
Чи  під  баян,  чи  під  гітару
З  міцним  портвейну  перегаром…
А,  може,  просто  під  попсу…  
Коли  жували  ковбасу…
Чи  під  улюблений  хардрок…
***
Прошу  пробачення  в  жінок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583021
рубрика: Поезія,
дата поступления 22.05.2015


Я ПРОСТО ПИШУ ВІРШІ

Хтось  вірить  в  відсутність  Бога,
Хтось  -  у  безсмертя  душі...
А  я  щось  не  парюсь  із  того...
І  просто  пишу  віршІ...
А,  може,  правильно,  вІрші???
Та...Якось  мені  начхати...
Як  буде:  віршІ  чи  вІрші...
Любити,  чи  покохати...

У  п'ятому  і  сьомому  рядках  рима  повторюється...  Та  якось...)))))))))))))))    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582779
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.05.2015


ПОЯСНІТЬ НАРЕШТІ (з приводу вірша "Люблю" залюбленої у світ)

Люди!  Ви  всі  такі  розумні,  що  мені  аж  страшно  стає.  Не  знаю  навіть,  від  чого  страшніше:  чи  від  того,  що  ви  такі  розумні,  чи  від  того,  що  я  такий  тупий.  Як  у  старому  доброму  віршику:
Стою  на  асфальте  я  
В  лыжи  обутый...
То  ли  лыжи  не  едут,
То  ли  я  ...
Поясніть  мені  врешті-решт  різницю  між  любов'ю  і  коханням!  Всі  роблять  розумний  вигляд,  скрушно  хитають  головами  і,  журливо  дивлячись  у  простір,  кажуть:  "О,  так...  Різниця  є...  Ще  й  велика..."  В  чому  та  велика  різниця  -  так  ще  ніхто  й  не  сказав.  Лише:  "Ні-ні...  Це  велика  різниця..."  
Якщо  я  кажу  жінці:  "Люблю",  то  це  означає,  що  я  її  люблю,  як  маму  чи  як  брата?  То,  значить,  жінці  не  можна  такого  говорити?  Бо  я  ж  то  мав  на  увазі,  що  не  так.  як  маму,  брата  чи,  навіть,  сестру.  А  якщо  я  сказав?  То  що  тоді!?
чи  ви  маєте  на  увазі  під  коханням  елементарну  похіть?  Тоді  більш-менш  ясно  з  іншими  мовами.  В  англійській,  наприклад,  любов  -  love.  А  кохання?  Fuck???
Ні?  Не  підходить?  Москалі  із  своїм  "любовь",  то  ясно,  ті,  взагалі  "недочеловеки".  І  англійці-америкоси  теж.  Мені  хтось  казав,  що  то  лише  ми  такі  особливі.  Ну,  так...  Як  воно  там?...  Давня  Аратта-Оратанія,  стародавні  укри...Найдавніший  народ  на  Землі...Богообрані...  та  які  там  Богообрані?  Ми  ще  до  Бога  тут  були...  
І  з  чого,  взагалі,  такий  висновок,  що  то  різні  поняття?  Бо  вам  так  хочеться  витлумачувати?  Чи  є  підстави?  Докази  в  студію,  будь  ласка...
 А  мені  тим  часом  начхати...Любов,  чи  кохання.  поки  ви  будете  витлумачувати  терміни,  я  буду  любити.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582531
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.05.2015


ЛЮДИНА ЗІ СТАЛІ

Щиро  вдячний  Процак  Наталі  та...іншим  людям,  які  самі  того  не  відаючи,  дали  поштовх  до  написання  цього,  можливо,  недолугого,  як  і  сам  автор,  твору.

***

…На  стіні  справа  –  дзеркало.  Я  його  не  бачу.  Але  знаю,  що  там…  Там-  чоловік…  Він  сидить  у  кріслі,  прикривши  повіки,  та    мірно  покручується…  Влі-і-і-во…Впра-а-а-во…  Влі-і-і-во  …  
Напівприкриті  повіки,  жорсткий  їжачок  колись  темно  русого,  а  зараз  –  майже  сивого  волосся,  середнього  зросту,  середньої  статури,  середнього  достатку…  Середньостатистичний  такий  собі  чоловічок,  нічим  особливим  не  примітний…Таких  –  тисячі…  Якби  довелося  складати  словесний  портрет,  то  і  прикмет  особливих  немає…  І  зачепитися  нема  за  що…Хіба  –  розсічена  колись  і  поганенько  зашита  губа,  розсічена  брова  і  два  невеликих  шрами  на  чолі…  Та  ще  на  лівій  кисті  залишки  давнього  татуювання.  Невміло  набитого  і  ще  більш  невміло  виведеного.  Що  там  було?  Чиєсь  ім’я?..    Я  дуже  добре  знаю  того  чоловіка,  краще  за  інших.  Бо  він  –  це  я…
Я  сиджу  за  столом,  напівприкривши  повіки,  відкинувшись  на  спинку  крісла  та  мірно  покручуючись…  Влі-і-і-во…Впра-а-а-во…  Влі-і-і-во  …  
Подумки  повторюю  мантру,що  стала  вже  звичною  за  багато  років…Вона  в’їлась  в  мій  мозок,  мов  пилюка  в’їдається  в  тріщини  на  стінах…  «…  не  вір…не  бійся…не  проси…  я  сильний…я  впертий  і  сильний…не  вір…не  бійся  …не  проси…і  не  плач…»  Я  не  занадто  релігійний,  не  занадто  забобонний,  але  повторення  цієї  мантри,  цей  своєрідний  автотренінг,  стало  ритуалом,  без  здійснення  якого  день    може  бути  невдалим…
«…не  вір…не  бійся…не  проси…  не  вір…не  бійся…не  проси…і  не  плач…я  такий,  як  є.  а  кому  не  подобається  –  до  побачення…  і  мені  ніхто  не  потрібен…бо  я  сильний  …я  все  витримаю…бо  я  людина  зі  сталі  й  бетону…»  Правий  куточок  моїх  вуст  смикається  донизу  і  в  сторону,  зображуючи  «фірмову»  посмішку…Так  посміхатися,  цинічно-презирливо  я  навчився,  коли…Неважливо,  коли  я  навчився  так  посміхатися…  Промовивши  подумки  «людина  зі  сталі  й  бетону»,  я  посміхаюсь.  Бо  знаю,  що  позаочі  мене  називають  Термінатором.  Мабуть,  через  те,  що  я  часто  ношу  темні  окуляри…  Мені  лестить…  Треба  буде  змінити  свою  «мантру».  Ха!  Я  Термінатор,  людина  зі  сталі,  я  можу  все…  Круто…Я  погойдуюсь…  Влі-і-і-во…Впра-а-а-во…  Влі-і-і-во  …  
Кого  там  ще  принесло?!  Так  не  хочеться  відкривати  очі…  Ну  хто…т-а-м?  Ти???  Як  Ти?...  Але  чому?!  Куди  Ти  мене  тягнеш?  На  вулицю?  Але  ж  там  дощ!  Ти  збожеволіла!...  Збожеволіла…
 А  дощ  такий  теплий!  Злива!  Ти…  Чому  Ти  смієшся?!  Ну,  так,  це  смішно…  
Запах  дощу…  Запах  дощу  змішується  із  запахом  Твого  тіла…  Я  притуляюся  щокою  до  Твого  плеча  і…вдихаю…  Шия,  щока…  Я  легенько  кусаю  Тебе  за  вухо…Не  знаю,  чому,  але  я  завжди  люблю  кусати  за  кінчик  вуха…  Я  вдихаю…  Вдихаю  Тебе…  У  мозку  вибухають  яскраво-червоні  піони…  Я  шукаю  своїми  губами  Твої  гарячі  вуста…  Я  цілую  Тебе  довгими  тягучими,  як  мед  цілунками  і…плачу…  Від  радості?  Щастя?  Чогось  іншого?  Не  знаю…  Навіщо  знати,  навіщо  думати,  коли  так  добре…  Я  цілую  Тебе    і  відчуваю  смак  дощу,  своїх  сліз,  Твій  смак…  смак  любові…  Я  відчуваю  Тебе  …  Пульсуючу  артерію  на  Твоїй  шиї,  напружені  м’язи  спини,  Твої  гарячі  стегна…Хочеться  кричати  від  щастя…
***
…Невже  це  сон???  Точно…  Заснув…  А  злива  не  вщухає…  Наснилося…  От  і  добре,  що  лише  наснилося…  Правий  куточок  моїх  вуст  знову  смикається  донизу  і  в  сторону…  Я  ж  –  Термінатор,  людина  зі  сталі…  А  сталь  під  дощем  ржавіє…  Що  це  лоскоче  щоку?  Краплинка  якась…  Смітинка  в  око  потрапила…  Де  в  біса  мої  окуляри???

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581686
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.05.2015


В БОЖЕВІЛЬНІЙ МОЇЙ ПІДСВІДОМОСТІ

У  запаленій  підсвідомості,
В  паралельній  своїй  реальності
Павутину  плету  з  гріховності
Та  спростовую  всі  банальності…

Я  руйную  та  створюю  Всесвіти
У  глибинах  свого  мікрокосмосу…
Там  чуття  пропадають  безвісти
Та  примари  пишуть  рукописи…

Там  буває  чорніше  чорного
І  маленький  промінчик  світла
Бродить  темними  коридорами,
Де  потвори  дрімають  у  клітках…

В  божевільній  моїй  підсвідомості,
Паралельній  вашій  реальності,
Павутину  плету  з  гріховності
Та…  плювати  на  всі  моральності…






адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581022
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2015


ДЄДУШКОВІ ПИСЬМА 3

Всім  прівєт!
Постоянні  поклонніки  наверно  уже  зачекалися  Дєдушка.  Особенно  нєкоторі  дєвушки.  Не  буду  розказувать,  які  саме.  Так  цікавіше.  Нехай  самі  догадуються.  Це  було  б  дуже  даже  прикольно,  шоб  дєвушки  почали  мєжду  собой  виясняти,  кого  Дєдушко  імєл  в  віду.  Дєдушкові  приходилося  нєсколько  раз  в  жизні  бачити  розборки  мєжду  дєвушками.  Не  якісь  там  заурядні  царапанья  і  піханія,  а  настоящі  бої  без  правил.  Не  вдаваясь  в  подробності  скажу,  що  женщини  болєє  жестокі,  чим  мужчини.  Канєшно,  женский  стіль  в  драці  –  це  отсутствіє  всякого  стіля.  Якби  я  був  не  умодрьонним  жизнью  Дєдушком,  а  ще  болєє  умудрьонним  китайським  сіфу  (для  тих,  хто  не  знає  нічого  про  сіфу,  Дєдушко  повторить  фразу,  котору  говорить  у  всіх  своїх  письмах  –  читайте  побільше  умних  книжок.  Да  ладно,  сіфу  –  це  наставник,  мастєр  бойових  і  нє  только  іскуств),  так  от  –  якби  я  був  умудрьоннєйшим  китайським  сіфу  з  довгими,  до  самтх  плеч  сивими  бровами,  то  назвав  би  якось  отой  женский  стіль.  Стіль  мєльніци.  Чи  стіль  камєнной  сумочки.  Або  –  стіль  краєугольной  космєтічкі.  Але  я  не  сіфу  і  для  мене  таке  во  –  просто  безпорядочне  маханіє  руками.  Которе  іногда  достігаєт  целі.  Жінки  (  по  крайні  мірі,  в  драці)  берут  не  качєством,  а  колічєством.  Хотя,  ви  знаєте,  приходилось  бачити  і  харашо  поставлені  удари  і  грамотно  продуману  тактіку.  
В  ті  дальокі  врємєна,  коли  дєрєв’я  були  великі,  а  дєдушко  був  молодим,  бєзумно  красівим  і  стройним  пациком,  то  мав  одну  знайому  по  імєні  Натаха.  Не  Наташа,  чи  Наташенька  чи  Наталочка…  А  імєнно  Натаха.  Вона,  кстаті  була  не  протів,  коли  її  так  називали.  Натаха  була  толкатєльніцей  ядра.  Тяжелоатлєткой  срєді  лєгкоатлєтов.  Около  метр  восємдесят  ростом.  В  плечах  –  косая  сажень,  шия…  неважно,  яка  у  неї  була  шия.  Но,  как  ні  странно,  при  всьом  при  етом,  Натаха  не  була  лішена  опрєдєльонной  женствєнності.  То  єсть,  в  неї  були  ще  якісь  природні  опуклості,  кроме  мощних  біцепсів.  
Провіряти  стєпєнь  женствєнності  Натахи  Дєдушко  не  рискував,  хотя  вона  і  завєряла  його,  шо  «солдат  ребьонка  нє  абідіт».  Він  дуже  харашо  помнив  один  случай…
Одного  разу  во  врємя  проізводствєнной  практіки  два  пацика  рішили  пошутіть  з  Натахою  і  заблокірували  її  в  туалеті  тіпа  сортір  колесом  від  трактора  МТЗ  80  «Бєларусь».  Це  було  шото  с  чем  то  –  своїм  мощним  йоко-гері  Натаха  вивалила  і  двері,  і  колесо  від  трактора  «Бєларусь».  А  «шутнікі»  в  спєшкє  ретіровалісь.  Харашо,  шо  срєді  них  не  було  Дєдушка,  ну  або  дєвушка  Натаха  його  просто  не  замєтіла.
Воно,  канєшно,  рассуждая  тепер,  с  висоти,  так  сказать,  прожитих  лєт  ,  може  і  зря  Дєдушко  не  повірив  Натахє.  Був  би,  як  за  камєнной  стіной…  Або  уже  давно  під  камєнной  плитой.  
Вобще  то,  Дєдушко  собирався  написати  письмо  про  то,  що  не  всім  нравицця,  як  він  пише.  Мол,  суржик  і  всьо  такоє.  Сначала  Дєдушко  підготовив  гнєвную  рєчь  ,  де  собирався  развіть  діскусію,  нє  являєтся  лі  англійський  язик  суржиком  кельтського,  саксонського  та  нормандського.  Або  язвітєльно  так  запитать,  хто  із  дєдушкових  облічітєлєй  читав  «Метаморфози»  дрєвнєгрєчєского  автора  Апулея?  А  якщо  читав,  то  пускай  скаже,  яка  там,  кроме  основної  ще  ровивається  сюжетная  лінія?  Це  для  провєркі.  Бо  Дєдушко  не  вірит  людям  на  слово.  А  потом,  коли  праведний  гнєв  пройшов,  Дєдушко  рішив  воспользоваться  своєй  стандартною  фразою  :  «  Не  нравицця  –  не  читайте!».  Бо  потомушо  нєкогда  Дєдушкові  розпиляться  на  нєдоброжелатєлєй.  Тєм  болєє,  вони  елєментарно  завідуют.  А  завість,  як  я  уже  писав  –  погане  чуство.
Тож  краще  вернутися  до  вєщей  более  пріятних,  чим  перепалки(  Господи,  та  які  там  можуть  бути  перепалки,  так,  дєтскій  лєпєт)  з  нєдоброжелатєлями,  чи  завістніками.
Значіт  о  вєчном  –  про  дєвушок.  В  ті  дальокі  врємєна.  Коли  Дєдушко  був  молодим,  стройним  і  бєзумно  красівим  конкретним  пацаном,  він  ділив  усіх  дєвушок  на  три  катєгорії  :  веселих,  практічних  і  довєрчивих.
Веселі  дєвушки  любили  весело  проводити  врємя.  І  для  веселого  врємя  прєпровождєнія  багато  не  трєбовалось  –  пару  бутилок  дешевого  портвейна,  жарена  картошка  і  пачка  болгарських  сігарєт  «Родопи».  Такі  дєвушки  були  податливі,  недорого  обходились  і  імєлі  великий  запас  вєсьолості,  которою  вони  вознаграждали  окружающих.  Дєдушко  скромно  промовчит,  чим  іще  могли  вознаградіть  веселі  дєвушки.  То  єсть  заражали  вони  всіх  нє  только  своім  вєсєльем.
Практичні  дєвушки  тоже  були  веселі,  вони  могли  вознаградить  ісключітельно  вєсєльем,  без  всяких  там  вредних  для  здоров’я  прімєсєй.  Но!  Практичні  вони  потому  і  практичні,  що  практікували  своє  вєсєльє  ісключітельно  з  владєльцами  болєє  ілі  мєнєє  тугих  бумажніков.  А  ,поскольку,  повнота  Дєдушкового  бумажніка  не  мала  сістємності,  то  єсть,  опустошався  він  бистро  і  сістєматічески,  а  наповнювався  мєдлєнно  і  пєчально,  то  прімєніть  стандарті  методи  вліянія  на  податлівость  практичних  дєвушок  Дєдушко  не  міг.  А  самим  стандартним  набором  соблазнєнія  було:  коньяк,  шампанське  і  лімончик  в  рєсторанє  «Южний  Буг».  І  всьо  це  под  звуки  нєзабиваємого  хіта  «Дим  сігарєт  з  мєнтолом».  Дим  в  залі  рєсторана  справді  стояв  коромислом,  він  був  переполнєн  спотрівними  костюмами  ізвєстной  нємєцкой  фірми  «Аdidas»,  і  нє  мєнєє  ізвєстной  «Puma»,  яку,  кстаті,  в  просторєчьї  називали  «Рітою».  Так  що  Дєдушко  не  випадав  із  общої,  так  сказать  струї  і  виглядів  вполнє  собі  солідно.  Я,  как  всігда  отвльокся.  Бо  хрустящі  купюри,  в  том  чіслє,  пріятного  зеленого  цвєта,  тратились  Дєдушком  значітєльно  бистріше,  чим  зароблялись  .  І  їх  не  всігда  хватало  не  то  шо  на  «Южний  Буг»,  а  іногда  і  на  бутилку  дешевого  портвейна.  
Тоді  Дєдушко  йшов  до  довєрчивих  дєвушок.  Для  довєрчивих  дєвушок  неважним  було  налічіє  у  Дєдушка  дєнєжних  знаков.  Вони  за  безплатно  могли  накормити,  напоїти  (чайом).  Даже  постірати  одежу  і…  І  всьо!  А  зачєм,  спрашуєця,  Дєдушкові  ото  «Всьо!»?  Варити  хавчик  і  стірати  він  міг  і  сам.  А  носки  то  вобще  можна  було  викидати  і  покупать  нові.  І  тут  Дєдушко  починав  приміняти  свої  скриті  таланти.  До  довєрчивих  дєвушок  він  ходив  не  сам,  а  з  друзьями.  І  поки  друзья  стрємітєльно  поглощали  хавчик,  він  ліниво  ковирявся  в  тарілці  і  з  камєнним  ліцом,  отстраньонним  взглядом  дивився  своїми  глазами  доброго  мєдвєжонка  у  вікно.  На  удівльонні  вопроси  дєвушок  друзі  отвєчали:  «Да…  Не  обращайте  вніманія.  З  ним  дєвушка  жестоко  поступила.  Він  недавно  вєни  вскривав…».
Після  цього  друзья  десь  спєшно  уходили,  а  Дєдушко  з  погаслими  очима  і  грустью  в  голосі  питав  чи  не  можна  ще  випити  чаю.  Получив  утвєрдітєльний  отвєт,  Дєдушко,  прихльобивая  чайок  заявляв,  що    йому  потрібно  виговоритись  і  начинав  розказувать  історію  своєй  любві…  Як  він  безумно  любив  одну  дєвушку,  а  вона…Прєдала  і  розтоптала  його  любов,  ізмєнів  йому  з  багатим  мачо,  хотя  і  клялась  в  своє  врємя  в  вєчной  любві.  Ізменіла  подло.  Для  пущого  ефекту,  с  дрожью  в  голосі,  Дєдушко  міг  ше  повєдать  то  лі  про  ше  не  рождьонний  плод  їхньої  любві,  якому  так  і  нє  суждєно  було  родитись(  а  він  так  хотів  наслєдніка),  то  лі  про  уже  рождьонного  наслєдніка,  до  якого  йому  було  отказано  у  всяческом  допускє,  поскольку  тепер  у  нього  буде  другой  отєц.  А  після  цього  всього  не  хочеться  ні  їсти,  ні  пити,  ні,  даже,  бухати.  І  жизнь  соотвєтствєнно  тєряєт  всякій  смисл.  Тут  по  сценарію  по  небриті  дєдушкові  щоці  скатувалась  скупая  мужская  сльоза.
Прі  відє  цього  дєйства,  ізвєстний  дрєвнєримський  імператор  Нерон  восклікнув  би:  «  Какой  великий  актьор  уміраєт!!!»  Но  довєрчиві  дєвушки  вряд  лі  коли  чули  про  імпєратора  Нерона,  а  потому  (не  всі,  канєшно,  но  процентів  восємдєсят)  стрємілісь  наповнити  Дєдушкову  жизнь  смислом.
Я  понімаю,  що  ви  зачитались,  разінув  рти,  але  піддержіт  свої  отвисші  челюсті  і  до  нових  встрєч.  Бо  Дєдушкові  пора  вже  трудитися  на  благо  Родіни.
P.S.Звиняйте,  що  сьогодні  без  традіціонного  анєкдота.  Так  вже  получилось.        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580856
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.05.2015


ТУТ НЕМАЄ НА НЕБІ ГРАФІТІ

Літнім  тепловологим  вечором,
Коли  чай  недоречний  із  печивом,

Ти  ковтатимеш  з  кимсь  мартіні,  
В  нього  сидячи  на  колінах…

Я,  напевно,  не  зможу  побачити…
Лиш  відчути  та…  Не  пробачити…

Ні  тобі….ні  собі…ні  долі,
Що  згорнула  життя  парасолю.

Хоча…  Ні,  я  не  вірю  в  неї.
Як  не  вірю  в  ямби  й  хореї…

Ми  з  тобою  в  мільярдах  реальностей
Руйнували  кордони  моральності…

Та  не  в  цьому  банальному  світі,  
Де  на  небі  немає  графіті…

Де  немає  рожевих  ведмедів
Із  Туманності  Андромеди…

Тут  я  код  з  одиничок  та  нуликів,
Випадково  тобою  прогуглений,

Симбіоз  фотонів  та  пікселів,
Електронним  замішаний  міксером  …
***
Десь  блукають  рожеві  ведмеді,
Що  зірками  малюють  графіті…
Десь...  в  Туманності  Андромеди…
Та  не  тут…Не  у  цьому  світі…
***
Спалахне  метеор  і  прокотиться
По  крутій,  ніби  серп,  амплітуді…
Тисну  ENTER…  Сторінка  оновиться…
А  мене  більш  на  ній  не  буде…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580762
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.05.2015


ТВОЄ ТІЛО ПАХЛО ЖАСМИНОМ

Твоє  тіло  пахло  жасмином
І  корицею,  й  чимсь  іще…
Може…Ладаном  невловимо?
Я…
         Не  в  курсі  таких  речей…
Ні…Приємно…Просто  незвично…
Я  у  прянощах  не  мастак…
Знаєш…  все  ставало  статичним,
 Коли  ти  посміхалась…Ось  так…
Твої  губи  із  присмаком  вишні
Та  завжди  прохолодний  язик…
Та  від  того  лише…  Смачніший?
Чи  я  ,просто,  до  того  звик…
Ніжні  перса  в  моїх  долонях…
Милі  зморшки  в  куточках  очей…
Твоє  спрагле  кохання  лоно…
Було  мало…Хотілось  іще…
Залишалась  ниючим  болем,  
Задоволенням,  втіленням,  стресом…
Я  казав:
                       -  Купатись  в  любові…
А  ти  просто:  
                         -Займатись  сексом…
Я  тепер  на  своїм  підвіконні
Сигаретним  втішаюсь  димом…
А  чиїсь  спітнілі  долоні
Твої  білі  гладять  коліна…
Чи  любові  було  замало?..
Чи  тебе  було  забагато?
Я  допалюю  і  стрибаю…
Я  стрибаю  назад,  у  кімнату…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580143
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2015


БІЛЬШ НЕ БУДЕ ТАК, ЯК РАНІШЕ

Більш  не  буде  так,  як  раніше...
Буде  краще,  а,  може,  й  гірше...
Та  ніколи  так,  як  раніше...

Ми  не  будемо  цілуватись...
Може,  плакати...  Може,  сміятись...
Та  ніколи  вже  цілуватись...

Не  скажУ  тобі  про  кохання...
Ні  увечері,  ні  на  світанні
Ти  не  чутимеш  про  кохання...

Більш  не  будемо  говорити
Про  буття  чи  просто  про  квіти...
Ми  не  станемо  говорити...

Я  тебе  вже,  мабуть,  не  побачу.
Чи  пробачу,  чи  просто  заплачу...
Та...  Ніколи  вже  не  побачу...

Будуть  ночі  і  будуть  смеркання
І  під  ковдрою  тихе  зітхання...
Лиш  з  тобою  не  буде  стрічання.

Більш  не  буде  так,  як  раніше...
Буде  краще,  а,  може,  й  гірше...
Та  ніколи  так,  як  раніше...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579901
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2015


ПОЧУВАЮСЯ ЗАХЕРОМ-МАЗОХОМ

Почуваюся  Захером-Мазохом,
Що  упився  спокусами  Несвіту…
Я  бичуюсь  твоїми  обрАзами
Та  своїм  поетичним  нЕсмаком…

Почуваюсь  кросівкою,  туфлею…
Та  щасливий  лише  від  того,  
Що  мене  –  недостойно-занудного  –  
Твої  ніжні  торкались  ноги.

Почуваюся  лялькою  вуду,  
Що  шаманом  якимсь  заворожена…
Чи  на  твОїх  підборах  брудом...
Й  задоволений  місцем  знаходження…

Ти  для  мозку  мого  –  безперервне,
Нескінченне  позбавлення  цноти…
Мов  муслиму  чи  іудею
Обрізання  крайньої  плоті…

Я  тебе  зневажаю  й  ненавиджу,
В  драговинні  прокльонів  брьохкаюсь…
Необдумано…Нерозважливо…
Бо  від  того  ще  більше  закохуюсь…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579407
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.05.2015


Епіграми до старих фотографій.

Жовкнуть  старі  фотографії,
Роки  відлітають  димом...
Прикрий  факт  в  біографії  -
Був  я  в  дитинстві  блондином.

***

Хіба  ж  ці  очі  брехали?
А  чи  тоді,  чи  тепер?    
Ось  таких  пацанів  "клепали"
В  колишнім  СССР

***

Мабуть,  недаремно  у  юності
Дражнили  мене  Дон  Кіхотом,
Можливо,  це  -  прояв  безглуздості
Та  я  не  всміхаюсь  на  фото...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578552
рубрика: Поезія, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 03.05.2015