| Сторінки (7/674): | « | 1 2 3 4 5 6 7 | » |
«Генерале! Вас немає, і промова моя
Звернена, як звичайно, нині
В порожнечу…»
(Й. Бродський)
Сімдесяті роки були в Палеарктиці роками лицемірства. Початок вісімдесятих додав до цього краплі цинізму і очікування чогось. Те що відбувалось було маразмом, але щось іще висіло в повітрі – назвемо це очікуванням. Якщо відверто, то у 1983 році я гадав, що людей честі вже або не існує, або всі вони сидять – хто за ґратами, а хто в комірчинах власних нір. Як я помилявся! Виявилось люди честі, які в ім’я цього призабутого поняття готові віддати все – життя, свободу – існують. І вони поруч. В часи мого перебування і службі чужій імперії в N-ській військовій частині довелось мені в цьому переконатись. Більше того, виявилось, що існують люди які готові в ім’я вияснення суті висловлювань поставити на кін все і свідомо переламати свою долю.
Одного дня в в N-ську військову частину яку солдати гарнізону між собою називали «батальйон смерті» привезли поповнення новобранців. Причому всі вони були з Кавказу – представники досить різних народів, що той гірський край населяють. Адаптувались вони до умов нового свого життя важко – занадто багато чого у них викликало внутрішній спротив. Це стосувалось в повній мірі і «рядового» Т. Нажаль, я точно не можу пригадати до якої національності він належав. Різних народів і народностей живе на Кавказі майже двісті. Ніхто навіть не знає точно скільки їх там живе, і кого можна вважати окремим народом, а кого лише етнічною групою. Говорили про його національність по різному – я боюсь помилитись.
Одного разу солдату Т. наказали здійснити очищення кімнати від бруду. Інший солдат Н. російської національності вголос засумнівався в якості виконаної рядовим Т. роботи застосовуючи при цьому нелітературні висловлювання і вирази які годі шукати у словниках російської мови. Зокрема він згадав матінку рядового Т. (про яку він звісно не мав ніякого уявлення, а також не мав абсолютно ніякого уявлення про ставлення до матері на Кавказі), сказав що з його матінкою він здійснював певний процес. Як правило на подібні твердження солдати різних північних національностей не реагують взагалі, розуміючи абсолютну безглуздість і фантастичність цього твердження. Тут же реакція була несподіваною і гострою. Вираз обличчя рядового Т. із гордовито-зневажливого змінився – наповнився ненавистю, очі блиснули і голосно пролунало: «Ти нє панімаєш, что ти сказаль!!! Ти же мою мать аскарбіл! Я тєбя зарєжу!»
Ніхто на ці слова ніякої уваги не звернув – мало хто із солдат скаже погрозу іншому солдату – особливо під час сварки. В адресу горянина сказали ще кілька «ласкавих» слів оздобивши їх рукоприкладством і на тому розійшлись. Але солдат Т. був людиною слова.
Вночі він прокинувся, зайшов на кухню, вибрав найбільший ніж (бо його власний кинджал забрали в нього ще на призивному пункті), повернувся в казарму і зарізав солдата який його образив.
Рота прокинулась вранці, але з ліжок встали не всі – один так і лишився лежати дивлячись скляними переляканими очима в стелю проштрикнутий наскрізь. Рядовий Т. нічого не приховував – навіть пишався своїм вчинком. Його відвезли під конвоєм в комендатуру гарнізону. Подальша його доля мені невідома.
Як правило, якщо когось в частині засуджували, то замполіт перед лавою зривав погони, казав, що це не солдат, а в’язень, трибунал засідав безпосередньо в цій же частині і таке інше. Так було регулярно і багато разів. Тут же – мовчок. Ніхто нічого більше про цього месника солдатам не сказав. Лишились легенди у правдивість яких я просто не вірю. Це хтось вигадав. Крім того – ці легенди одна одну заперечували. Згідно однієї легенди трибунал зайшов в тупик. Адже ніхто – ні черговий по частині, ні днювальні, ні чергові по роті, ні вартові не бачили щоб хтось вночі пробирався на кухню (яка закривається після закінчення роботи наряду) і повертався звідти з величезним ножем довжиною більше ніж півметра. (Ну, звичайно, як можна одночасно щось бачити навколо і спати?) Значить, виходить треба карати цілу купу людей які мирно сопіли в дві дірки на бойових постах. Крім того, рядовий Т. міг би в таких умовах перерізати всю роту – а він цього не зробив, значить людина свідома. І людина, яка дотримується свого слова, а значить буде вірна присязі. А ще й якщо врахувати, що в в N-ській частині в той час служило два шизофреники і один сновида (щоправда всіх їх оголосили симулянтами і дали до рук зброю, хоча солдати знали, що вони справді хворі – так симулювати неможливо) справа стає взагалі туманною…
Тому трибунал вирішив, що потерпілий, себто вбитий, якого неодноразово звинувачували у правопорушеннях які по суті були злочинами і за які він був під арештом на гауптвахті, страждав на манію переслідування і чисельні фобії, захищаючись він монстрів і чудовиськ які йому щоночі снилися, він ховав під матрацом кухонний ніж і в результаті необережного з ним поводження проткнув себе наскрізь цим гострим предметом. А рядовий Т. на себе просто наговорює, і щоб більше він цього не робив засудити його до двох років дисциплінарного батальйону…
Я в це не вірю. Це черговий міф брудної казарми. Але хто знає…
(Фото автора оповідки. Написано на основі реальних подій 1983 - 1985 років.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404548
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2013
«Генерале! Наші карти – ла...но.
Я пас.»
(Й. Бродський)
У часи моєї служби в N-ській військовій частині імперії довелось мені познайомитись з людиною, що зробила втечу (від будь-чого) філософією свого буття - способом існування. У тому кавалку гіганської армії в якому мені долею випало служити у 1983-1985 роках було чимало дивних людей – в ті часи брали до війська всіх: хворих і здорових, інтелектуалів і повних дегенератів. І відкупитись було майже нереально. Службу сприймали як фатальну ноту нудної мелодії життя.
Серед жовнірів, що мусили тягти нелегку лямку казарми траплялися в тій частині представники найрізноманітніших народів. Рядовий С. був уйгуром за національністю. Більшість його одноплемінників проживали в Китаї. Йому ж випало народитись у сусідній імперії. Займався він випасанням стад парнокопитних тварин на гірських полонинах Алатау і жилось йому, напевно, може і не дуже легко, але вільно.
Якось в його колибі закінчилась сіль і він подався в найближче селище в долині. Його зловили і забрали до війська – якраз він виявився під аршин. У N-ській військовій частині йому дуже не сподобалось. Причому не сподобалось все. Від способу буття до методів поповнення енергії тілом. Тому він вирішив повернутись додому у рідні гори. Помітивши, що в частині в надлишку наявна зброя, за якою вельми неохайно доглядають, і подумавши, що в житті пастуха боротьба з вовками неминучий аспект буття і скоростріл буде в цій справі вельми доречний, жовнір С. прихопивши цю залізяку і трохи хліба чкурнув з військової частини. Добирався він у рідні краї у вагонах товарних потягів. Якимось чином він дізнавався куди той чи інший потяг прямує, і хоча він мав щодо географії Євразії досить приблизне уявлення, до рідних країв він таки дістався і решту дороги – де колія уривалась – долав пішки. (Можна тільки уявити цю подорож – це ж була епопея!)
По дорозі, маючи доволі часу для роздумів, зрозумів він, що на рідній полонині його таки знову зловлять і повернуть до осоружного йому війська. Тому вирішив він перейти китайський кордон і приєднатися до більшої частки свого народу. Кордон перейти не вдалося – його зловили прикордонники. Опору він не чинив, чесно признався, що в армії йому не сподобалось і він втік з метою повернення до скромного життя пастуха.
Його відвезли назад у N-ську військову частину, де і скликали військовий трибунал. Вирок виявився на диво м’яким – дисциплінарний батальйон. Це відразу стало в частині легендою: «Зі зброєю втік і тільки дисбат! Неймовірно! А NN десять рублів вкрав і дали йому десять років тюрми! Рік за кожний вкрадений рубль!»
Не знаю чому трибунал цього разу виявився таким сентиментальним. Можливо, на його рішення вплинув факт: незадовго до втечі рядовий С. був по звірячому побитий якимись лобуряками за погане знання російської мови.
Відбувши покарання в дисбаті жовнір С. повернувся в N-ську частину продовжувати нести службу. Щоправда схильності до дисципліни у нього не з’явилось. Скоріше, навпаки. Крім того став він озлобленим мізантропом. Майже ні з ким не спілкувався.
З’явилась у нього якась дивна звичка: періодично він брав на кухні ніж і починав різати собі руки, плечі, іноді голову. Після цього йшов у санітарну частину де йому, звісно, робили перев’язку. Забинтований ходив по казармі і кидав в простір фрази (хоч його ніхто ні про що не питав): «Вот, паранілся, нє магу теперь службу нєсті, в караул нє магу, в наряд нє магу…» Як тільки рани загоювались він повторював цю процедуру.
Відслуживши таким чином чотири роки замість двох закінчив службу погано – перед самим звільненням пішов до міста самовільно і потрапив під колеса автомобіля. Він таки втік – він прекрасно розумів, що свободу не отримують у подарунок, свободу можна тільки завоювати: байдуже як – шматуючи своє тіло чи зрікаючись всього і всіх. Він таки втік – дременув від життя з яким змиритися не міг. Нехай, у велике ніщо. Але остання втеча йому вдалася цілком. Борхес колись сказав безсмертну фразу: «Я ніколи не був ні в якій організації». Подібну абсолютизацію свободи індивідууму ми знайдемо хіба що в Чжуан Цзи. Певно, існує певна порода людей для яких поняття «внутрішня свобода» є не більше ніж абстракцією. Для них будь-яке обмеження викликає настільки сильний підсвідомий протест, що вони готові навіть на знищення власної плоті чи припинення земного існування заради уникнення диктату з боку іншої особистості. Це дурниці, нібито існують народи звиклі до деспотизму і рабства. Кожен шукає свій шлях до волі чи ілюзії волі.
Спитаєте, навіщо, мовляв, я тут розмальовую чорно-білі картини совка барвами осені? Так, ні для чого…
(Малюнок з мережі. Написано на основі реальних подій 1981 - 1985 років.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404544
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2013
«Я несу в свою мандрівку мандрівок
Найкраще з видінь землі.»
(Максиміліан Волошин)
Патріарх гомінкої церкви джмелів
Такий же самотній як чорний лелека,
Що прилітає щороку до мого села
Мовчазного і тихого, як сухий колодязь.
У кожному селі білі як сніг лелеки
Плетуть століттями з вербового хмизу
Свої псалми кучерявих гнізд
Тільки в моєму селі – чорні
Прилітають гніздитися
І то не на стріхах,
А на холодних коминах, димарях дідизни.
Може тому, що бджоли
Єдині хто править службу
Під куполом кинутої церкви,
Що волає зламаними хрестами
До посліплого неба.
Чи може тому, що на цвинтар
Давно ніхто не приходить
І не зазирає в обличчя сумних квітів
Крім сови та прочанина одуда.
А може просто тому,
Що в моєму селі
Давно всі померли:
Бо синьоокі зайди -
Вовкулаки вдягнені в шкіру
Яничари з червоним знаком
Відібрали в людей хліб…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402237
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.02.2013
«Хіба я подумати міг,
Що знов через гори оці
Піду на старості літ?
Вершина життя мого –
Сая-но Накаяма.»
(Сайгьо)
У кожного майстра (тим паче генія) є своя вершина. Інколи до неї автору хочеться повертатися знову і знову. Інколи майстер не усвідомлює, що створив найкращий у своєму житті шедевр, досяг небаченої (навіть для себе) висоти, іноді усвідомлює. Іноді оточуючі не розуміють, що це краще творіння майстра і віддають захоплюються другорядними творіннями… Я давно хочу написати про фільм Федеріко Фелліні «Вісім з половиною» (Federico Fellini «Otto e mezzo» - іт.) (1963) – цей фільм я (і не тільки я, слава Богу!) вважаю вершиною творчості цього генія кіно, зараховую до кращих шедеврів кінематографу за всю його історію, до фільмів, які змінили саме кіно як мистецтво, примусили нас усіх інакше розуміти кінематограф. Цей фільм вплинув на подальший розвиток кінематографу – в першу чергу вплив його парадоксальної метафоричності простежується в епічних картинах пізнього Андрія Тарковського, в містичних сагах раннього Джіма Джармуша та в постмодерністських фантасмагоріях Еміра Куштуріци.
Фільм мав потужний резонанс по цей бік «залізної завіси» - Федеріко був чи не єдиним представником альтернативного кінематографу шістдесятих якого дозволили совіти – мовляв свій, мало не комуніст. Бернардо Бертолуччі був, звісно, в той же час не «мало», а просто італійським комуністом. Але його «Останнє танго в Парижі» ніхто в Совітському Союзі і не думав дозволяти – про це годі було навіть мріяти. Звісно, у шістдесяті Федеріко Фелліні ще не зняв свій знаменитий фільм «Репетиція оркестру» з нищівною критикою тоталітаризму і людського суспільства взагалі, тому двері до совкового глядача йому привідчинили (трохи). Серед тутешньої інтелектуальної публіки, зголоднілої за справжнім кіномистецтвом, серед не позбавлених мислення глядачів, які естетично виховувалась на придуркуватих персонажах «Чапаєва» та «Веселих хлоп’ят», фільм мав шалену популярність. І зовсім не тому, що цей фільм бодай хтось зрозумів. Просто раптом публіка подумала: «Ось альтернативні комуністи. Справжні. Інтелектуальні. Розумні, Веселі. Не такі як наші ідіоти…» На ІІІ Московському міжнародному кінофестивалі (1963) фільм «Вісім з половиною» несподівано переміг. І це була сенсація. Бо офіційні кола партійної олігархії «штовхали» на перемогу фільм «Секретар райкому». І тут – на тобі – виявилось, що інтелектуально-мистецька фронда сильніша ніж думали дубоголові партократи. І офіційний, і масовий совок цей фільм, звичайно, не сприйняв – для них це була «єрунда». Фільм вимагав думати, потребував для розуміння певного рівня освіти. Для тодішнього керівництва це не тільки була недоступна сфера, але й небезпечна. Але тим не менш, фільм пустили, і фільм показали. Для інтелігенції він одразу став культовим – і не дивно – тодішня інтелігенція була саме інтелігенцією, а не купою сутенерів від інтелекту, не ремісниками від культури та науки.
Для одних цей фільм став прапором авангарду, для інших – взірцем футуризму, ще для інших – справжнім і некастрованим реалізмом, ще для інших – містичними пошуками, апогеєм символізму, грою у сюрреалізм і таке інше. Ніхто навіть не усвідомлював, що ці визначення одне одне заперечують. І ніхто навіть не спробував відповісти на запитання: «Що це?» Хоча для геніальних творів мистецтва це запитання завжди є недоречним…
Можу висловити тільки деякі думки з приводу – мої слова не можуть охопити всіх аспектів і всієї глибин твору, моя дзвіниця занадто мала і невисока, щоб дзвін з неї (вилитий без срібла майстром-волоцюгою) провістив істину – тим паче про цей фільм…
Отже. Таке собі невелике «отже». Тільки не сприймайте все вище сказане як преамбулу. Фільм починається з думки про самотність – глибочезну самотність сучасної людини (а тим паче сучасного інтелектуала) в безмежно байдужому до індивідуума суспільстві. Сучасне суспільство – сукупність самотніх, ізольованих один від одного людей. Ця самотність трагічна, вона вбиває. Переважно авангардові фільми завершуються цим. Цей же фільм цим починається – але не завершується. Закінчується ж дивним оптимізмом – веселою клоунадою, яка символізує радість творчості – в житті насправді є сенс, життя це радість, треба тільки зрозуміти це… Виявляється, що «життя це свято», тільки герою соромно і важко признатися в цьому – навіть самому собі. Бо навіщо «збирати обличчя людей, яких ви так і не навчились любити»… І хоча шістдесяті зараз сприймаються як ретро, але мало що змінилося і все повертається…
Структура фільму парадоксальна. Фільм про те, як знімали цей фільм. У глядача складається враження, що режисер не знав про що б йому зняти фільм і зняв про те, що він не знає про що знімати фільм. Якесь замикання ідеї на собі. Це як дракон, що ковтає свій хвіст… А в якому ще фільмі можна знайти нищівну критику на сам цей же фільм – тут же є персонаж – кінокритик, який критикує сценарій цього ж фільму… При цьому критикує нищівно, каменю на камені не лишаючи. Це щось нове. Як було так і лишається Ніхто більше крім Фелліні такий підхід не використав. Головний герой – це по суті сам Фелліні, який сумнівається, шукає, переживає кризу творчості.
У фільмі буття абсурдне. І ця абсурдність складається з уривків фантасмагорій. Шматків картин навколишнього світу, які з одного боку цілком реальні, з іншого – втілення якогось безглуздя. Купа якихось напівбожевільних персонажів які просто вдираються в будні головного героя, що не розуміє для чого і хто він тут… Якісь уривки спогадів, кожен з яких фантасмагорія дитячого гіпертрофованого сприйняття світу, сни головного героя, які так змішуються з реальністю так, що межа зникає, герой перестає розуміти – де закінчується сон і починається реальність, і чи може це одне і те ж саме… Буденність перетворюється у містику, у загадкові сюрреалістичні картини.
Фільм насичений прихованими цитатами. І в першу чергу з італійської класики. Це дивно для модерністського фільму. Але тут поєднується непоєднуване. Сцени на кладовищі і спілкування героя з давно померлими людьми – пряме посилання на Данте Аліґ'є́рі і його подорож до пекла. Сцени вражають своїм трагізмом. Навіть сцена самогубства героя – чи то спроби чи то у сні не сприймається так трагічно. Та й сам головний герой як Данте «свій шлях життя пройшов наполовину і заблукав…» Інші ж епізоди своєю комічністю нагадують епізоди з «Декамерону» Джованні Бокаччо - світ змінився з часів раннього ренесансу (чи то ні?) але світом і далі править розпуста… Інші ж сцени ліризмом нагадують тонку сентиментальність Франческо Петрарки. Розпуста розпустою, але душа ще лишилася в тілі і не продана…
Естетика фільму, звісно, модерністська. Класика тут тільки у вигляді слідів на сучасності, спогадах. Окремі герої фільму навіть живуть виключно концепціями модернізму: «Якби ви інколи читали обгортки шоколадок, замість того, щоб їх викидати, ми могли б уникнути багатьох розчарувань». Щось більш модерністське в кіно так ніхто і не сказав. І ось в цей світ, де модерністське все – від окулярів до водонапірної вежі, входить давнина, нехай у вигляді спогадів. Уривки давньої історії Італії раптом входять в сучасність. Як незамінний атрибут. Неможливо втекти від власної історії, як неможливо втекти від себе. Входить у реалії модернізму той давній італійський традиційний світ виноробів та пастухів, де дітей купають в вині, бо «хто купається в вині, той стає дорослим».
Образ сну невипадково домінує в фільмі – суспільство спить. Перебуває в сталі летаргічного інтелектуального сну. Але знову ж таки, цей сон – ілюзія, режисер говорить нерозуміючому його глядачу: «Ви мене не надурите, ви тільки прикидаєтесь, що спите!» Навіть діти тут говорять: «Ми не повинні спати - у цю ніч портрети рухають очима».
Інтелігент у сучасному безглуздому світі перебуває на межі божевілля – яким чином герой фільму не втрачає здорового глузду мандруючи з одного епізоду до іншого так і лишається загадкою. Може тому, що він філософствуючий інтелектуал в собі. Як річ в собі в класичній німецькій філософії. Він внутрішньо відсторонений він світу сього – хоча б тому, що він йому чужий. Для нього світ існує сам по собі, а його «я» - саме по собі і живе якимось своїм життям філософствую чого аскета. Йому, зрештою, все одно – розуміють його чи ні. Безглуздя навколишнього світу має досить посереднє відношення до буття його «я». Він все ходить серед людей, серед особистостей далеко не пересічних, які філософствують про естетику модернізму, таємниці психіки, вплив католицизму на формування комунізму (sic! Совітська цензура тоді це пропустила! Ще б хтось з героїв пофілософствував про вплив інквізиції на формування сталінізму!), але герой лишається до цих інтелектуальний розваг і пошуків байдужим. Він ходить серед людей, але як Заратуштра бачить тільки уламки людей. Але навіть це його не хвилює. На вічному роздоріжжі питання: «Що є істина?» занадто міцно засіло в його голові. До героя фільму звертаються: «Ви як справедлива людина, а ви італійці всі такі…» - так і хочеться відповісти: «Справді…» Може дійсно світ має шанс перейти через все це безглуздя і зажити справжнім життям, де особистість, інтелект - в пошані, де народи мають право бути…
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397837
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.02.2013
(Низка хокку)
«Я розірву кущів кільце,
Піду з галяви…»
(Варлам Шаламов)
* * *
Здалося, що сніг.
Сива паморозь вкрила
Світ у свічаді…
* * *
Тиша – мій Всесвіт.
Прокидається місто.
Сховку немає…
* * *
Сивий філософ
Пощез серед білого
Першого снігу…
* * *
Порожнеча. Сніг.
Чиїсь самотні сліди.
Піду назавжди…
* * *
Холодна вода.
Тиша глибини. Спокій.
Люди на кризі.
* * *
Холодний вечір.
Навіть дух замерзає
Посеред зими…
* * *
Шматочки часу.
Виблискує паморозь.
Годинник людей.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397666
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 02.02.2013
«З глини роблять глечики,
але цінність глечиків полягає у порожнечі в них.
Пробивають вікна і двері, щоб зробити дім,
але цінність будинків полягає у порожнечі в них.
Ось, що значить корисність буття
і придатність небуття…»
(Лао Цзи «Дао Де Цзін»)
Для розуміння художнього твору (а шедевру кіномистецтва особливо) необхідно розуміти культурне середовище в якому цей твір створювався. Художньо-філософського набутку, світогляду народу серед якого цей фільм створювався. Інакше розуміння фільму буде або хибним, або спотвореним і глядач може прийти до абсолютно невірних висновків щодо змісту фільму. Про це мені подумалось після перегляду фільму одного нового сучасного режисера. Який не увійшов, а увірвався в кінематограф, створюючи щось принципово нове, досі небачене (хоче вважається, що все вже було і зняти щось принципово нове просто неможливо). Я маю на увазі постать корейського кіномитця на ім’я Кім Кі Дук (хоча правильно вимовляти Кім Гі Док –김기덕 (кор.)). Перший фільм цього режисера який мені пощастило переглянути називається «Порожній дім» (2004) («빈집» - «Пін Ті» - «Вакантний» (кор.)). Потім я, звісно, переглянув і інші фільми цього нового майстра кіно, але вважаю, що саме фільм «Порожній дім» є найкращим фільмом, який створив цей художник з Країни Ранкової Свіжості, його шедевром, пропуском у коло геніїв кінематографу…
Є режисери кіномова яких загальнодоступна, які говорять вселюдськими категоріями добра і зла, символами, які настільки давні, що зрозумілі кожному, чиї предки тримали в руках лук і стріли, леміш плуга і руків’я меча, сідлали коней і пасли стада. Але є режисери які розмовляють мовою певної культурної традиції, мовою філософського спадку – таких зрозуміти можна тільки підготовленому глядачу, який розуміє зміст символів конкретного культурного світу. Інакше втрачається розуміння самої суті твору, або твір розуміється принципово невірно (що теж, зрештою, може бути цікавим)… Саме до цієї категорії режисерів належить Кім Кі Дук. Він будує фільми опираючись на давні традиції корейської культури, філософії, світогляду, поезії, театру… Звичайно, фільми Кім Кі Дука можна дивитися навіть не знаючи хто такі Кім Соволь чи Вон Чхонсок і що таке сіджо. І чим відрізняється класичне сідло від циклічного. Але для розуміння його фільмів потрібно хоча б знати основи історії далекосхідної філософії: конфуціанства, даосизму, буддизму і культурних феноменів, що виросли на цих філософських ідеях.
Перше, що впадає в око це інша естетика, інакше розуміння прекрасного в кіно, аніж звик європейський глядач. Так, дія відбувається в сучасній Кореї, але фільм наповнений атмосферою споглядання, медитації, спокійного зосередження. Об’єктами медитації можуть виступати і сучасні автомобілі і фотографії модернових фотохудожників, але не в цьому суть. Під час споглядання картинних кадрів (а там кожний кадр картина, хоч і інколи модернова) все більше усвідомлюєш, що тут важливий не об’єкт, а та порожнеча між предметами, яку кожен глядач заповнює сам. І чим більше порожнечі в кадрі тим більшим глядач може наповнити цю порожнечу. Якщо на початку фільму в кадрі є маса рухомих предметів і подій, то в кінці фільму герой споглядає голу стіну. І що цікаво, що ми теж бачимо те, що бачить герой, те, чого насправді немає. «Насправді»? Та ми починаємо все більше розуміти умовність цього «насправді»…
Сюжет фільму хоч і несподіваний, оригінальний, але на диво простий: головний герой, ще юнак, практично дитина, має дивне хобі – він залазить у чужі будинки, які тимчасово порожні – господарі десь поїхали. І не для того щоб щось вкрасти чи нашкодити, а просто так – заради спортивного інтересу, заради отієї цікавості на якій теж тримається життя. Але усвідомлюючи, що це якось негарно – входити у внутрішній світ чужої людини, наш герой компенсує свій поганий вчинок – він прибирає, пере брудну білизну, ремонтує зламану побутову техніку. Але подорожуючи маленьким світом чужих людей герой інколи спостерігає яким ницим, нікчемним, жахливим, потворним життям люди живуть. Він хоче зникнути зі світу людей – стати непомітним, невидимим (і йому це вдається – він є, але зникає з поля зору людей). І подорожуючи чужими будинками він раптом помічає. що він не один такий – поруч із ним є ще такі ж люди - чужі для всіх, нескінченно самотні…
Для розуміння цього фільму потрібно в першу чергу зрозуміти, що для корейця є поняття «дім», що означає дім в корейській культурі, у традиційному корейському суспільстві (яке більш патріархальне ніж будь-яке далекосхідне суспільство, навіть більше ніж давньокитайське). Пояснити цей феномен «гіперпатріархальності» важко – він лежить в площині етногенезу корейського народу, який досі лишається загадкою історії. Можливо, поєднання палеоазійських елементів, алтайських номадів та австранезійських «народів моря» Пацефіди і породило цю патріархальність (на противагу ізольованості Японії з її пережитками матріархату та занадто вже давньої цивілізованості Китаю). Поняття «дім» в давній Кореї досить близьке до поняття «home» в англійській культурі після зрілого ренесансу. Але це не тотожне середньовічному європейському «мій дім – моя фортеця» чи вікторіанському «мій дім – моя приватна власність». У давній Кореї мій дім – це мій внутрішній світ. Дух як такий (з точки зору далекосхідної філософської традиції) має чисельні оболонки – тіло, потім одяг, потім дім і потім суспільство. Кожною із цих оболонок людина створює своє «я» - звісно, ілюзорне, тимчасове, миттєве, але «я». Особистість це те, що людина створює. Дім це одна із огорож особистості, які людина створює впорядковуючи світ, які і визначають цивілізованість, оцю «гуманність, «людяність» - «жень» конфуціанства. Поняття дому носило сакральний характер. У традиційному корейському суспільстві навіть заарештовувати злочинців не можна було в домі – для цього викликали людину в управу або за межі дому. Дім усвідомлювався не як накопичення речей, а як певна порожнеча відгороджена від іншої частини світу. Це спосіб впорядкування Хаосу.
Героя фільму цікавить саме входження, зазирання в світ інших людей. Зазираючи в дім він зазирає в душу, бо дім є реалізацією душі в предметах. Герой поступово мандрує від сучасних «ніяких» квартир, що ерзацом дому, квартир порожніх людей, до помешкань традиції, які збудовані за давніми предковічними канонами і живуть вічністю і красою. До помешкань, де дім гармонійно і поступово переходить в сад, де кожна річ є втіленням краси – простої, але вічної… Герой входить у порожній дім, який інколи виявляється зовсім не порожнім – нібито, але по суті порожнім. Бо головний принцип традиційного корейського дому це багатофункціональність порожнечі. Вона є знаком органічної повноти буття роду, а значить основою естетичного начала в людському житті, втіленням кланової ієрархії. Ця порожнеча дому є сукупністю місць – сукупністю динамічною, що вказує на вічне оновлення якостей простору. Тому в корейському домі відсутні будь-які загальні правила його організації. Кожний предмет у домі і кожна його частина мають виражену індивідуальність, але вони тільки частина стилістично поєднаної різноманітності форм і ритмів. Звідси і основна риса корейського дому – благородна стриманість. Кожна річ в домі повинна явити в собі і через себе всю повноту буття, зіштовхнутись із вічноіснуючим. Дім повідомляє нам про Єдину Метаморфозу буття.
Фільм просякнутий буддиською та даоською ідеєю Порожнечі як першооснови буття. Герой подорожує з однієї порожнечі в іншу, намагається злитися з порожнечею, стати нічим, злитися з цим вічним Ніщо. Фільм завершується сюрреалістично – герої досягли цього – вони стають невагомими і невидими для оточуючих людей. Вони стають на вагу і вага показує нуль. Вони і є і їх не існує одночасно. Герої зникають для суєтного і брудного світу сучасного суспільства (і не тільки сучасного, нажаль), але вони є для свого світу – одухотвореного.
Головні герої фільму не розмовляють ні між собою, ні з іншими людьми. Протягом всього фільму вони мовчать. З іншими людьми їм говорити немає сенсу – вони все одно їх не зрозуміють, між собою говорити – теж немає сенсу – і так все зрозуміло і без слів. О, як це нагадує вислів Чжуан Цзи: «Знайти б мені людину, яка забула слова і поговорити б з нею!» Герої справді розмовляють, але без слів. Вони розмовляють образами, предметами, знаками, поняттями, вчинками. Ці знаки змістовні, наповнені сенсом, але водночас зрозумілі тільки для них двох. Сексуальність існує, але вона лишається за кадром – для героїв це лише шлях, засіб, а не мета. Крім знаків герої розмовляють ще музикою. І не обов’язково корейською…
Найбільше вражають, звісно, сцени, коли герої починають бавитись неіснуючими предметами. І дивно – оточуючі люди починають вірити в реальність цієї гри і цих предметів, включаються в цю гру. Виникає думка – а що є реальність? Які предмети існують насправді – ті що бачимо ми, чи ті, які бачать герої?
Герої йдуть до просвітлення, події навколо них і їх внутрішнього світу підштовхують їх до цього. Живуть герої ритуалізованим життям. Багато їх вчинків є лише необхідним ритуалом життя. І вони здійснюють цей ритуал навіть якщо це небезпечно, навіть якщо це є ризикованим для життя. Бо ритуал з точки зору конфуціанства є однією з основ суспільства і світу сього – ритуал це втілення Волі Неба – першооснови світу. І здійснюючи ритуал людина приєднується до космічного циклу, до потоку буття Всесвіту. У фільмі на диво вдало поєднуються ідеї конфуціанства, даосизму та буддизму – у рідкісній у наш час гармонії.
І байдуже, що ці ритуали здійснюються у порожніх будинках. Бо кожний дім порожній. Бо кожен дім – Порожнеча. Твій дім – Порожнеча. І ти зрозумієш це. Ти прийдеш до цього…
Головний слоган фільму вимовляє, звісно, не наш мовчазний герой і не його мовчазна подружка – вимовляє поліцейський: «Ти хочеш зникнути з цього світу? Якщо ти це зробиш, то я тебе вб’ю!» І головне, що не відчувається абсурдність цього виразу…
Для мене Кім Кі Дук приємний не тільки прихованою філософічністю – ідеєю повернення до традиційних цінностей. Яких в цьому «модерновому» світі стає все менше…
(На світлині – кадр з фільму)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394334
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2013
«Кілька років тому я дізнався від Шефа… телефонний номер Бога.»
(Харукі Муракамі)
Мандрую на схід.
За барханом бархан.
Стежа каравану долає
Черговий перевал.
Мандрую на схід.
У моїх черевиках
За халявами сховані
Твори Германа Гессе потріпані.
На пам'ять цитую Лі Бо
Коли пересохле горло
Про воду хрипить.
Серед ночі наснився Конфуцій.
Очі розплющив, а зорі
Гронами виснуть
В колодязі марив моїх
Чи то медитацій.
Дослухаюсь до звуків пустелі.
Сивий їжак
Приніс мені яблуко істини
Маленької, як чайник Хайяма
І пошепки
Відкрив таїну
Про те, що життя наше сон -
Тільки сон…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388905
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.12.2012
«Я б теж не проти зрадіти! …
Тільки ж ніяк не згадаю правила,
як це робиться.»
(Льюїс Керрол)
Я хочу написати про фільм «Межі контролю («The Limits of Control» - англ.) який подарував нам - грішним і непросвітленим режисер Джім Джармуш (Jim Jarmusch). І то не колись за царя Бориса (чи то Панька), а у 2008 році. Для альтернативного кінематографу це фільм можна сказати свіжий – ще пахне фарбою якою розмальовують фасади будинків у місті з дивною назвою Сінема. Тільки не питайте чому я хочу написати про цей фільм. Взагалі ніколи не питайте «чому». Тим паче тих, хто сховав своє «чому» у пустелі поміж старими колючими кактусами. І не кажіть (і ти паче не пишіть): «Він «вкурив» цей фільм, а ми ні, тому він пише, а ми читаємо». Я не гіпі. А якщо я і бував в Катманду, то ненароком. А якщо я і гіпі, то лишень трохи. Лишень на саму цяпочку. Ну ось на скількочки… А якщо і «вкурив» черговий андеграундний шедевр, то тільки тому, що так воно є.
Ми вже звикли, що Джармуш це інше кіно. Не для всіх. Лишень для нас – тобто для тебе і для мене. Ну, ще, для тих хто. Вся проблема (якої немає), як багато цих «ми» - тих хто черговий дивний та химерний фільм «вкурив» і не поїхав дахом. А якщо і поїхав, то не від фільму. І всі звикли, що Джармуш зрозумілий не всім. Точніше всі прикидаються, що Джармуш їм не зрозумілий. А не «всі» прикидаються, що вони його зрозуміли. Спробуйте повірити, що я його зрозумів, тому про нього пишу. А можете і не пробувати. Це абсолютно не вплине на фільм, на розуміння. І загалі не вплине. Ні на що. Хоча б тому, що немає того на що можна впливати. Отієї «реальності». Бо вона в кожного своя. Тільки не реальність, а ілюзія. Яку створює невідомо хто, а може просто кожен сам собі. Або не створює, бо немає чого створювати….
Ми так звикли звикати. Але попри це Джармуш створив новий шедевр який не вписується нікуди, навіть у його дивовижний ні на що не схожий стиль. І світ. Я цей фільм не «подивився», я цей фільм пережив. Більшість своїх думок з приводу я сховаю в темну скриню (даруйте). Але дещо скажу. Бо досі під враженням.
Найперше відчуття, що це взагалі не фільм. Це медитація. Медитація на тему Іспанії. Ніколи не думав, що Іспанія може бути об’єктом чисто буддистської медитації. Виявляється може. Іспанію, виявляється, можна спокійно споглядати. Не божеволіти від фламенко, андалузьких гітар та кориди, не згорати у полум’ї інквізиторського сонця «Сієсти», а саме спокійно споглядати. Цю пустелю життя. Якось звик до того, що Іспанія це вир, пристрасті, емоції. А тут між поняттями «Іспанія» і «спокій» поставлено знак рівності. Я дано не бачив такого глибоко медитативного фільму. Герой не діє – він медитує на тему «буття», а Іспанія як фон і спосіб.
Герой фільму мені нагадав медитуючого Дон Кіхота, в якого ідеєю стала не Дульсінея, а Істина. І не просто медитуючого – просвітленого Дон Кіхота. Лицаря сумного Образу який став Бодхісатвою. Лишився в цьому світі ілюзій і мороку, щоб вести інших людей до просвітлення…
Фільм абсурдний і навіть сюрреалістичний. Вчинки героїв нелогічні, видаються невтаємниченим безглуздими, позбавленими сенсу. Самі ж герої іноді нагадують божевільних, що грають ролі у якійсь виставі, яку вигадав їх хворий розум. Тільки насправді вони розуміють цей божевільний світ краще ніж будь-хто. Абсурдність і сюрреалістичність на фоні Іспанії не дивна, ба, навіть, закономірна. Іспанія це батьківщина Сальвадора Далі. До істини тут ідуть шляхом нагромадження парадоксів. У фільмі немає «Палаючого жирафа», зате герой будує своє життя з картин художників-авангардистів. І музики.
У фільми простежується елементи вестерну – принаймні на рівні психології героїв. Вестерн як жанр і стиль мистецтва має два корені – Ірландію з її відчайдушними людьми, що втратили землю під ногами, у яких «всі війни веселі, всі пісні сумні» та Іспанію з її вічною конкістою – відвоюванням чи то раю, чи то землі незнаної.
У фільмі незвичний (навіть для Джармуша) слоган. Незвично довгий слоган, що повторюється багато разів різними героями і навіть співається: «Той, хто думає, що він важливіший за інших, повинен піти на кладовище. Там він зрозуміє, що життя - це не більше, ніж жменя попелу». Герої переконані в цьому, навіть готові померти за це. І на автомобілі, що везе їх через пустелю, вони написали: «Життя нічого не вартує». Як прикро, що вони глибоко праві.
Перед нами сучасна Іспанія. Але Іспанія не буває сучасною. Є такі країни, які не бувають сучасними. Занадто багато вони пережили, занадто глибокі в цих країнах колодязі історії, щоб вони змогли бути «сучасними». В Іспанії особливо гостро відчувається, що ця країна пережила громадянську війну. Взагалі, всі країни діляться на дві групи – ті, що пережили громадянську війну, і ті для яких це абстракція. Чи то передчуття. «Передчуття громадянської війни». Громадянська війна лишає настільки глибокий відбиток на кожному камені будь-якої країни, на душах ще ненароджених людей, який не зітреться ніколи. Якщо не вірите – порівняйте Швецію та Ірландію. У фільмі відчувається (на рівні нервів) Гемінгвей з його фаталістичним «По кому подзвін». Ах, Ернест, Ернест… Що забув ти в країні мертвої землі?
Герой фільму це не тільки Дон Кіхот який досяг просвітлення. Цей гідальго, який ще й не читаючи Ніцше став надлюдиною. Досяг цієї «вищої межі» самоконтролю про яку мріяв Конфуцій.
У кінці фільму герой розчиняється в юрбі. Хоча самої юрби ми не бачимо. Навколо тільки пустеля – чи то міста чи то випаленої сонцем землі. Але ми про це здогадуємось. Бо найпростіший спосіб зникнути – це розчинитись у юрбі. Зробити вигляд, що ти нібито такий як усі…
Джім Джармуш цим фільмом якось зумів так невимушено всім нам сказати – постмодернізм живий. А я вже замовив вінок на його могилу… Як я помилявся…
(На світлині – кадр з фільму)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387991
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2012
«Я нічого не лишу. Я нічого не хочу лишати після себе.»
(Ернест Гемінгвей)
Десятиліття бувають сірі, бувають задушливі, а бувають яскраві, перенасичені подіями в повітряному океані культури і мистецтва. У химерному і страшному ХХ столітті найяскравішими і найбурхливішими (з естетичної точки зору) роками були шістдесяті. По яскравості і різноманітності літературної палітри їх можна хіба що порівняти з двадцятими роками. Це було свого роду друге пришестя двадцятих. Тільки вже не як постскріптум до епохи модерн, а передмова до постмодернізму. І в ці колоритні роки (хто пам’ятає.... А хто памятає? Який старий дивак?) на книжковій поличці кожного поважаючого себе інтелігента по цей бік залізної завіси (не плутати з бамбуковою) стояв притулений до товстих підписних томів портрет Ернеста Гемінгвея. Це не був культ чи мода. І зовсім не поклоніння. Це будо щире захоплення, це був феномен часу. Феномен який досі не поснений до кінця. І відповідь на пиання: «Чому?» - важливіша ніж воднева бомба для розуміння епохи і нас серед отого (мало не сказав цього, хоча всі ми нинішні, хто хоч раз спробував щось написати, як літератори сповиті там і тоді – серед бубнявіючих паростків капусти шітдесятих. Навіть якщо народились у постмодернові дев’яності...) мережива ідей та думок – невисловлених, сказаних пошепки чи то криком на всю потужність легень.
Отже – чому Ернест Гемінгвей – і саме тоді. Інші бородаті – від Маркса до Леніна (з Толстим включно) були якось відсунуті набік. Якщо їх портрети ще стояли на поличках, то всі робили вигляд, що цих портретів не існує. (Леніна почали чомусь називати «Лукічом» і казати, що «Лукіч все опошлив».) Саме не існує. І то саме не Джек Лондон, який так був співзвучний романтикам свободи та мінімалізму, не парадоксальний Айнштайн (а як тоді любили мислити парадоксами!) і навть не Марк Твен (і то для покоління яке вміло цінувати жарт!). І зауважте не в середовищі гіпі чи носіїв молодіжної субкультури (хоча в ті роки всі відчували себе молодими), а саме в середовищі зрілих інтелігентів – і то різних – від фрондуючих «комсомольських вожаків» до дисидентів, що друкуватися в офіційних газетах вважали образою для своєї честі. У чому був феномен захоплення Гемінгвеєм тоді? Безумовно, не в його екзотчності (хоча всі читачі «Снігів Кілімаджаро» жили з впевненістю, що в Африці вони побували насправді, а не в своїх фантазіях), і не його «західності» - мода на Захід ще не прийшла, і не в його «дозволеності» - Ремарка і Тагора теж дозволяли – а вони ще більш екзотичні і ще більш «дозволені». Начебто справжня література потребує «дозволу»… Тут справа в іншому...
Гемінгвей відвертий. Навіть тіні лицемірства несумісні з його прямим і суворим світоглядом. З його міцними руками, що звикли тримати рушницю, а не авторучку. Якщо він ненавидить, то ненавидить щиро. Якщо чимось захоплюється, то теж щиро. І це в світі суцільного лицемірства і брехні, яким просто просякнуто було тодішнє суспільство. І це не могло не імпонувати. Всім. Його проза правдива – там немає отієї «внутрішньої цензури» якою просякнута була вся література – від офіційної «соцреалістичної» до андеграундної – написаної «в стіл» невідомо для яких прийдешніх читачів у майбутнє існування яких навіть автори не вірили. А тут – повна відвертість. Автор писав саме те, що думав, як відчував і як сприймав світ – це було нечувано, це було забуте. Тодішній «соцреалізм» насправді був далекий від реалізму – це була суцільна фантазія та вигадка: неіснуючі персонажі діяли в неіснуючому часопросторі (Толкін відпочиває). Тільки ця фантазія була нудна і наперед запрограмована. І ніякого реалізму – це теж було відомо наперед. Будь-який реалізм був небезпечний – виглядав як «наклеп на лад». А тут – на тобі – справжній реалізм – життя без прикрас – натуральне – таке як воно є. Життя в ХХ столітті стало жорстоким і страшним, людина як індивід стала нічим – «жменею таборового пилу», «гарматним м’ясом», життя людське перестало цінуватися взагалі – особливо в деяких суспільствах. Мільйони людей стали частиною якось величезного безглуздого жертвоприношення. І цей жорстокий світ постає у творах Гемінгвея без прикрас і масок. Жорстокість світу сього замальовується чесно, але без цинізму. Я тільки за це поставив би йому пам’ятник – це треба зуміти – в цинічному світі не тати циніком. І при цьому не розповідати людям утопічну казочку, а говорити сувору правду. «Переможець не отримує нічого» - це суворі реалії і треба лишатися людиною в цих реаліях. Це світ у якому «про мертвих можна сказати тільки те, що вони мертві». Мужньо сприймати ці реалії і боротися з ними, а не розкисати чи впадати у відчай. Його проза – це справжня чоловіча проза – без зайвих сентиментальностей. Проза сильних людей, які вміють і люблять дивитися в обличчя небезпеці, які зустрічають свою смерть як даність, як неминучу буденність, без страху і навіть без негативних емоцій: «Яке мені діло звідки ти прийшов? Ви всі приходите з якихось жахливих місць, і знову всі йдете туди.»
Його герої реальні живі люди. Справжні. Не вигадані «святі» матеріалізму без вад, сумнівів та недоліків (яких не буває). І ця «натуральність», справжність героїв не могла не захоплювати покоління шістдесятих. Це покоління хотіло, жадало сказати правду, для якої інколи бракувало слів. І ці слова раптом знаходились. Випливали з творів цього бородатого і справжнього чоловіка – мисливця і рибалки. «Нинішні політики нагадують мені ту каламуть, яка лишається на дні пивного горня, в яке повії накидали недопалків» - зауважте, сказано про політиків взагалі, без прив’язки до якось суспільного ладу чи країни. О, як це колоритно характеризує і деяких нинішніх політиків, вже початку ХХІ століття.
Гемінгвей, як митець, сформувався в двадцяті роки – колоритні і яскраві, – напевно, найбільш колоритні та яскраві в ХХ столітті. Ці роки були свого роду апогеєм модернізму. Епоха модерн знайшла в них своє довершення, свій останній злет. І вже не у формі декаденсу чи містики (хоча кожен декаденс це в першу чергу містика), а у формі «свята, яке завжди з тобою» - це Ернест сказав, звісно, про Париж, але це можна було сказати і про епоху. У двадцяті роки люди веселилися, як в останнє, насолоджувались життям, як в останнє, саме мистецтво було насичене ось цими переживаннями – радіємо, бо ця радість остання.
Матеріалізм Гемінгвея суворий. Він не залишає людині ніяких надій, ніяких ілюзій. Таким є не тільки матеріалізм і реалізм Гемінгвея – таким є матеріалізм і реалізм взагалі – безнадійним. Ми жменя праху, далі тільки велике Ніщо. Ми нікому не потрібні, і нам ніхто не потрібен. Єдина втіха – прожити це життя яскраво, відчути цю шалену гру зі смертю в покер в повній мірі, до кінця. І програти в решті решт, бо переможців в цій грі не буває. А якщо й бувають, то «переможець не отримує нічого», точніше отримує, але Ніщо. Життя (з точки зору Ернеста Гемінгвея) це трагедія, позбавлена сенсу. Але в цій трагедії людина має право на свободу. Якщо не на свободу в житті, то на свободу в смерті. Не знаю, як його переклади пропустила совітська цензура – він же навіть не «попутник» комунізму. Свобода для Гемінгвея абсолютний ідеал, те єдине, чим він жив. Його позитивні репліки в адресу лівих режимів в різних країнах – це лише спосіб демонструвати свою індивідуальну свободу – не більше. Йому ж була огидна будь-яка цензура: «Не дивлячись на будь-яку цензуру, народ все одно довідається правду…» Комунізм з його несвободою був йому такий же огидний як і фашизм. Просто Ернест міг писати лише про те, що бачив. Інакше його реалізм не був би щирим. Для того, щоб писати про комунізм, він мусив би жити в совітах – навіть не бувати з візитом, а жити. А цього він зробити не міг – він хоч і був потенційним самогубцем, але не божевільним. Культ свободи особистості – ось що захоплювало і зачаровувало інтелігентів шістдесятих років! Ось, що зводило їх з розуму. І саме тому цей бородатий дивак запалював душі своїм не модним уже на той час реалізмом.
Колись в молодості він дивувався: «Он він який, Париж!» І оце здивування лишилося у всіх його творах: «Так он воно яке, життя!» І це здивування щире, чесне. Чесність з самим собою – ось що було головним для Гемінгвея. «Людина повинна знайти те, що не можна втратити». Тільки де його шукати і хоч яке воно приблизно… Чи хоч сам він знайшов в своєму житті оте «те»…
Сучасна література нагадує вино. Інколи терпкий, міцний, запашний мускат. Інколи каламутну, прокислу, смердючу «бормотуху». Кому як пощастить. Що скоштувати. І що кому пасує. Твори Гемінгвея – це віскі. Прозоре, міцне, гірке ірландське віскі. Можна його пити розбавленим, можна обпікати уста і серце. Але стережіться, щоб воно не звалило вас з ніг. Світогляд Гемінгвея густо замішаний філософією Ніцше. А хто в епоху модерн чи одразу опісля не зачитувався висловами Заратустри і кого не ніс у нескінченність вихор цього божевільного філософа з його вірою в життя та людину, що стане колись надлюдиною? Тільки у Максима Горького в творах погано перетравлене ніцшеанство, а тут – добре перетравлене. Ще й поєднане з філософією свободи. Такий синтез просто приречений бути вибухонебезпечним. У совковому середовищі інтелігент уявлення не мав про Ніцше. А тут піднесли його філософію у такій гострій приправі і з таким соусом.
Лицарі в романську чи готичну епоху жили вірою. Хай навіть не у вищу доцільність світу і не абсолютний довершений дух, а в Прекрасну Даму. Але вірили. І віра була стержнем їх життя. Тут же – в епоху модерн і після (о, цей постмодерн! Ми досі живемо там. Чи тут…) віри і надії у людини не лишилося. Можна спробувати знайти (звісно), але для чого… І в лицаря епохи модерн не лишається жодного ґрунту для мужності – крім самої мужності. І він мусив прожити саме так - полюючи на слонів і левів, ловлячи великих хижих риб в океані. Бавлячись зі смертю в рулетку. Але завжди вигравав. Але так не повинно було бути. Він зіграв зі смертю в цю гру останній раз – і дав їй можливість виграти. Він справді був лицарем. І вбивав тварин і ворогів на війні не тому, що відчував потребу у цьому чи ненависть – він хотів відчути, що сам ще живий. Часто двобій був не засобом, а самоціллю. Способом бути. Це далеко від буддизму з яким в Ернеста спільне розуміння суті життя. Але він не міг в принципі іти до спокою і нірвани – спокій йому був не потрібен. Він закреслив своє життя тільки тому, що в кожній грій треба вчасно поставити крапку. І він цю крапку поставив вчасно – після модерну настали роки культурної деградації – всі жили минулим – спогадами про епоху модерн. Ця епоха «ніякості» - тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки – завершилась. Починалась нова епоха, в якій останнім лицарям модерну вже не було місця.
Не буду приховувати – я частенько перечитую його мужні твори, і не тільки тоді, коли їду в гори, чи в край богом забутої землі, куди крук ще не заносив кісток білої людини. І я поважаю його вибір поставити крапку в своєму житті літератора саме таким способом. Це, принаймні, чесно.
(Світлина з мережі. На світлині портрет.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380754
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.11.2012
«… Гірке вино поезії
Мушу пити сам.»
(Богдан-Ігор Антонич)
Чомусь Богдана-Ігоря Антонича всі сприймають виключно як матеріаліста і співця «незнищенності матерії» - модної в прагматичному ХІХ столітті теми. Хоча я бачу його в першу чергу містиком. І то саме католицьким містиком. І зовсім не тому, що в його творах як ніде відчувається дух давнього міста, насиченого духом псевдоготики.
Католицизм більш «темна» різновидність християнства ніж православ’я. Сутінки готичних храмів темніші і більш моторошні, ніж ті пошуки світла з гори, очікування світлого чуда у темряві світу сього, яке ми бачимо в східному християнстві – від коптів до кам’яних одкровень вірменського григоріанства. Чи світлою приземленістю і сакралізованою тілесністю аріанства. Але ця «темність» - до чорноти – католицизму дозволяє йому зазирнути більш глибоко у ту безодню порожнечі, якою і є світ. Всесвіт, це нескінченна порожнеча і чорнота, з мізерно малими спалахами світла і матерії, які в свою чергу теж є різновидністю порожнечі. Це особливо відчувається у фугах Баха – особливо в мінорних. Ну, хто, хто ще в музиці зумів сказати так відверто і просто: «Всі люди повинні померти»? Так далеко в Велику Порожнечу світу сього не змогли зазирнути навіть музиканти Тібету, хоча їм то, їм… Так і хотілось написати: «Сам Бог велів», але ні – не написалося. І зовсім не тому, що в філософії буддизму цей термін не використовують. Але говорять про те ж саме, тільки іншими словами.
Написав ось це, уявив собі оту нескінченність порожнечі і якось болісно подумалось: і як Йому там – у нескінченній порожнечі Вічності дивитися на жменьку тимчасово палаючих «вуглинок», яку ми називаємо Всесвітом.
Думки про нескінченність неминуче приводять до поняття Бога. Просто буддисти це поняття назвали Порожнечею. Татусь Гільйотен колись сказав: «Ви почуєте тільки легкий подих вітру…» Він у своєму механістично-матеріалістичному ХVIII Руссо та Вольтера навіть не задавав собі питання: «А далі куди? А ЩО, власне, далі? За цим легким подихом вітру…»
Коли я читав вірші Богдана-Ігоря Антонича з книги «Велика гармонія» в першу чергу вразило ось що. 1933 рік, поруч, за Збручем мільйони людей помирають від штучного голоду, знищується народ частиною якого поет є, а на папір лягають рядки про «каштани в ранок сивий, попелястий». Очевидно епоха ставила перед кожним альтернативи: або писати в цей час «Партія веде» ретельно зашифровуючи у фрази-славлення катів та злочинців страшні реалії часу, як це робив П. Тичина, або пустити собі кулю в скроню з відчаю як це зробив Микола Хвильовий, або в знак протесту кинути гранату в совітське консульство як це робили боївкарі ОУН чи писати, сидячи в кав’ярні у благополучному ситому Львові і писати про каштани, і думати про вічне. Ось він – український дзен: філософствувати про вічність і незнищенність матерії коли тебе розстрілюють. Крім українців на таке були здатні хіба що ірландці. Джойс теж філософствував і творив літературу, коли ірландці гинули на барикадах. Виходить стара приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать» глибоко помилкова – музи ніколи не мовчать, навіть під кулями.
Час показав, що третій шлях у тому страшному році був найбільш слушний, тільки на нього вже мало хто був спроможний в тій безнадії. Хоча такі люди були і муза до них приходила теж. Мені доводилось бачити листівку 1933 року з закликом до збройного повстання написану від руки в місті Кам’янське – в самому епіцентрі геноциду: “Краще померти від куль у боротьбі, ніж від голоду!»
Хоча до духу боротьби Антонич - цей самотній філософ не був байдужий. Ніхто так яскраво і поетично не оспівав українську армію часів визвольної боротьби, як це зробив Антонич у віршах «Слово про полк піхоти», «Стяги в куряві», «Слово до розстріляних». Поет може не гинути на барикадах, а тихо померти в лікарні чи тюрмі, але може на віки запалити нащадків полум’яним духом своєї поезії. І це потрібніше за будь-яку зброю. Перемагає дух, а не залізо. Колись Спарту обложили вороги і написали обложеним довжелезний ультиматум: «Якщо ви не відкриєте ворота, то ми захопимо місто, повбиваємо всіх хто тримає зброю, решту продамо в рабство, всі ваші святині зруйнуємо, від міста не лишимо каменя на каменю і т.д. і т.п.» На це послання спартанці відповіли коротко: «Якщо».
Найбільше вражає в поезії Антонича, звісно, неймовірне поєднання матеріалізму з містицизмом. Час для таких неймовірних поєднань явно ще не настав. Інтелектуали ще жили ілюзіями фізики Ньютона. Про те, що матерія може перетворитися в Ніщо, а з Ніщо може виникнути матерія – про це ще не знали. Тільки окремі люди здогадувались, що матерія, це флуктуація Порожнечі. Цікаво, якби Антонич був знайомий з досягненнями сучасної фізики чи не написав би він замість «Пісні про незнищенність матерії» «Пісню про незнищенність порожнечі».
Подумалось ще ось що – ми не маємо право докоряти філософу за те, що він філософ, а не козак з шаблюкою. Кожному своє. Хтось мусить бути Гонтою, а хтось Сковородою. Антонич зумів за свій короткий вік стати новим Сковородою і померти страшного 1937 року одночасно з багатьма нашими співвітчизниками не доживши до приходу своїх катів 1939 року.
Ще вражає глибока самотність поета. Поети-філософи завжди самотні. Це поети-трибуни в натовпі перетворюються в прапор. А філософія вимагає тиші. Вона не може стати прапором. Це марксизм вважав це можливим (бо вважав себе філософією). Але насправді марксизм не філософія – це заклик набити шлунок відібравши кусень хліба у більш працьовитого і кмітливого сусіда. З чисто релігійними обіцянками матеріалістичного раю на Землі.
Світ в якому жив Антонич хворів марксизмом і тоталітаризмом – це була свого роду страшна мода. Тридцяті роки були роками божевілля людства. І серед цього божевілля знайшлась людина, яка спокійно думала про вічне. Таких поетів у нас мало – занадто болить нам усе, стан нашої Вітчизни вічно поневоленої і стан нашого народу вічно окраденого, щоб хоч хтось міг би заспокоїтись серед цього вічного болю і прислухатись до Нескінченності. Антонич зумів, хоч це йому давалось нелегко – відчувається, що він поривався до духу боротьби і хто знає – якби доля подарувала йому трохи більше літ, і якби пощастило йому пережити страшний 1939 рік з його Дем’яновим лазом писав би він серед лісу повстанські пісні на клаптику паперу покладеного на приклад кріса.
Я не випадково згадав Сковороду. В українському православ’ї чітко простежувались дві тенденції – пошук самоідентифікації через православ’я та екуменізм, філософське осмислення світу через християнство, яке інколи не вписувалось суворі канони і догмати. Втілення другої течії якраз і був Григорій Сковорода. Антонич жив на початку ХХ століття, а не в середині ХVIII – він міг мислити мислити (і мислив) тільки як теософ, а не будувати світ з символів як останній адепт релігійного стоїцизму доби рококо.
Є в Антонича один дуже короткий вірш. Найкоротший. «Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.» У цьому весь Антонич…
(Світлина автора есею.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375932
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.11.2012
Слухав би шурхіт листя
Але в небі синьому
Всесвіту оргАн
Мені Баха заграв…
Осінній вітер.
Порожній парк.
Пустеля й холод.
Там почуття мої
Лишились жити
Коли я сам
Пішов собі
У тиху ностальгію...
Над давньою рікою
Над Славутичем сивим
Буду пісню складати
Про буття наше марне...
Падолист.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373751
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.10.2012
Жовтень вітряний -
Нашої осені апогей
Кидає в обличчя
Жменями листя розчарувань,
Нагадати нам хоче
Про те, що живемо
Не вічно –
На щастя
Чи то нажаль…
Знову осінь.
Спокій – прощай…
У Піднебесній
На землі давнього як світ
Князівства У
Потріпану книжку Конфуція
Ховаю від злих
Поглядів потолочі,
Від кострубатих пальців ката,
Від вологих долонь євнухів,
Від цинічного сміху
"Маленьких людей".
Люди в брудному одязі,
Дірявими черевиками
Топчуть землю святу,
Яка така ж як давні часи
Чистоти...
(Це все - про Конфуція та про Китай. До України все це немає ніякого відношення... Світлина автора віршів).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373746
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.10.2012
« - Отже, прощавай моє завтра!»
(Акутагава Рюноске)
Я думав завжди,
Що клоуни бувають лише смішні
Але виявляється,
Що в оцьому цирку слов’янському
Вони бувають страшні й потворні.
Три клоуни
Над лісами, степами й болотами
Грають свою виставу
Огидну й жорстоку –
Хоча й смішну.
Три клоуни –
Маленький, товстий та вусатий
Зображають Наполеонів,
Калігул та Дракул.
Сміємося, бо що ж іще?
А вони зазирають –
У кожну шпарку-шпариночку,
Виглядають з кожного дзеркала
Три паяци
Вважають, що страта
Це повчально і весело,
Що вони не вар’яти
І не скоромохи,
А пророки і цезарі.
Дзвіночки калатають
Публіка від моря до моря
Тішиться…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372405
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.10.2012
Якось я зайшов на Тагайський міст – на той самий, що в свій час був оспіваний ще Миколою Хвильовим, і довго дивився в далину, де за маревом осіннього дня ледве жевріли вогні якоїсь загірної країни. І тоді я написав таке:
« - …А що під Тагайським мостом?
Там теж гудки: то паровики –
І в степ, і на станцію.»
(Микола Хвильовий)
Старий крук
Вміє задавати питання.
Він прилітає щодня
До мого вікна і сідає
На зламану гілку
Осіннього ранку
Дерева мого життя.
Тільки він занадто старий,
Щоб слухати відповіді.
Тиша його глухоти
Готичним храмом
Височіє над містом Акутагави.
Відповіді
На його запитання підступні –
На його Зенона апорії
Висять у повітрі гронами
Тільки вони
Не потрібні нікому…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372402
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.10.2012
«У самотності
Як ніколи цінуєш
Дружбу з Місяцем.»
(Йоса Бусон)
Скрипаль моїх снів.
Мовчки зазирає у мою пам'ять,
Дивиться спокійним поглядом
Дивака-мірійника.
Чому кожен мій сон як музика?
Чому навіть дерева танцюють
Коли літаю я
Над дахами людей
Ночі кожної
Без мітли і пропелера,
Як місячний зайчик
У Лхасі – сумному місті сиріт?
Чому у моїх снах кольорових
Всі сови монашки
Всі вовки – автори містерій,
Всі зайці водії паротягів?
Скрипаль посміхається,
Він знову бере до рук скрипку
Коли я поринаю у марення….
Грай, скрипалю, грай…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371507
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.10.2012
«Куди тебе заніс дух буревію?
Ти заїхав у країну і царство
де живуть як вражені
і сплячі в домовинах…»
(Григорій Сковорода)
Блюз мого міста
Цю осінь малював
Сліпий художник
Якому замість фарб
Меланхолійний сажотрус
Дав мішок попелу,
А замість пензлика
Зламану рушницю.
Кульгавий поет
Співає про фарби
Бабиного літа
Цього брудного міста.
Позич мені очі свої
Веселий художнику слів!
Хочу побачити
Радісні кольори
Цього поганського храму
Збудованого з цеглин-помилок
Та цементу брехні
Доки світ людей-ляльок
Не став порохом…
Блюз твого міста
Високе осіннє небо
Дивиться на тебе
Очима «апостола черні»,
А під ним люди,
Що дихають димом
Заморського зілля
І собаки, що забули
Дорогу до псячого чистилища –
Жебраки-католики
Зустрічають Місяць –
Свого панотця
Вдягненого у рясу ночі
Піснею без слів.
Якби ж громадяни
Навчились відрізняти
Ранок від вечора…
Блюз нашого міста
Ходимо серед машин
Дивимось в обличчя людей
А хочеться пірнути в небо
Але боїмося – втопимось
У вирі Чумацького шляху
Боїмося
Розбити голови
Камінням зірок…
А ми граємо в чотири руки
На величезному роялі,
Що завис у небі над містом
Як дирижабль
«Граф Ципелін».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369038
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.10.2012
«Три кварки для майстра Марка!»
(Джеймс Джойс)
Старий бібліотекар.
Книгами сумних років
Заповнює поличку століття,
Дає мені цей томик потріпаний,
Де навіть літери стерлися,
Де мишачих зубів слід
На сторінці Справжнього Дня.
Зітру з цієї книги пил.
Зазирну в його окуляри розбиті.
Давно ніхто не заходить
У бункер цього книгосховища,
У нутрощі будинку-корабля,
Де звуки кроків
Як дзвін катакомбної церкви,
Де потріскані стіни
Як гори далекої Ельдорадо,
Де стеля нависає грозовою хмарою
Над думками кволої осені.
Не мовчи, дідусю сумний,
Повідай мені таємницю
Яку заховав тут…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366217
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.09.2012
“Se mai foco per foco non si spense…”
(Francesco Petrarca)*
Люди під парасольками снів.
Осінній дощ – це мара,
Це привид нудного міста «сьогодні»,
Це жебрак, який у рваному піджаку
Сумно співає своє нудне:
«Signore, una moneta!
Almeno un centinaio di lire presentare!»**
Осінній дощ – це Венеція,
Що висить над каналами буднів,
Це хворий священик,
Що тобі відпускає гріхи,
Це сутана старого монаха,
Якого чомусь називають Бог,
Хоча він просто глядач
Цієї вистави без кульмінації та епілогу,
Де море артистів і один поціновувач,
Який більший ніж море.
Я блукаю завжди
Під чорною парасолькою ночі,
Дивлюсь у порожнечу своїх снів,
Візьму квиток у місто
Під назвою Завтра,
І під деревом Бодхі,
Почитаю потріпаний томик віршів
Старому папузі…
Примітки:
* - Якщо твій вогонь не загаситься іншим вогнем... (Франческо Петрарка) (іт.)
** - Сеньйоре, одну монетку! Хоча б одну сотню лір подаруйте! (іт.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365392
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2012
Серед трави зім’ятої вітром
Дикий кіт зі зламаним годинником
У лапах простору.
Блукаю лісом історії
Де замість дерев ідоли,
Де замість суниць – вовчі ягоди,
Де замість неба – дірява парасолька Мао
Де замість вовка – Калігула
Влаштовує чергову оргію
Чи то у Римі бундючному
Чи то в Москві у горілці втопленій.
І всі стежки переплутані,
І всі білки – «білочки»,
І кожен ведмідь людожерисько
І кожен гриб мухоморище…
Кортить на галявині
Собі могилку вирити
Але заступ зламаний.
Тому блукати приречений
В цьому лісі дрімучому
Не одне літо-літечко
А ціле тисячоліттячко
Аж поки журавель
Чорним мічений
Не заспіває світанку
Пісеньку…
(Світлина автора)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363972
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.09.2012
«Небо і Земля
ставляться до людей
як до собак.»
(Лао Цзи)
Хто відшукає
Старий колодязь,
Кине у нього
Діряве відро,
Щоб спіймати відображення
Хворого місяця
Цього старого меланхоліка
Блідого онука Космосу.
І буде слухати
Як скрипить дерев’яний журавель
Який пив щоночі росу,
І беріг чорну воду
З глибин землі,
Щоб втруїти нею
Вогненного вершника,
Що скаче на сліпому коні
По землі, що не бачила
Нічого крім пожеж та моровиць
І чобіт покидьків.
Хто відкопає
Іржаву шаблюку
Зариту старим отаманом
Під розтрісканим дубом
З якого стирчать ікла
Сивого вепра,
Якому блискавки подарували вічність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363453
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.09.2012
Ще квіти не змерзли.
Ще хризантеми
Не стали крижинками.
Ще люди не схожі
На старих пінгвінів.
Автомобілі
Ще не нагадують
Затишну хатку
Баби-Яги.
А я вже мрію
На своїх черевиках
Полетіти на Місяць –
З денця кратерів пити
Воду забуття.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363238
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.09.2012
Людям говорив,
Що дерева теж португальці.
Людям говорив,
Що кожне дзеркало – двері
З однієї порожнечі до іншої.
Людям говорив,
Що коти знають Істину
Десь від нас назавжди заховану.
Людям говорив,
Що кожна квітка – то Васко да Гама,
Що пливе на кораблі вікна у потойбічну Індію.
Людям говорив,
Що кожна смерека то старий вчитель,
Що відає про Шлях
Невідомої осені.
Людям говорив,
Що Ван Гог лише прочинив двері.
А вони не вірили…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362586
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.09.2012
«Я постав серед світу,
і Я з’явився вам во плоті.
Я знайшов всіх вас п’яними,
Я нікого не знайшов з вас жадаючими,
і душа моя засумувала за дітей людських.»
(Євангеліє від Фоми. 38. 33.)
Здавалось би совок як типаж і як суспільний «феномен» відійшов в минуле. Хоча окремі «заповідники» совка вперто животіють в часопросторі колишніх неозорих совітів, але совок як різновид антропоїда поволі, але впевнено зникав. Несподівано в суспільстві (і не тільки в нашому) з’явилась дивна тенденція до його реанімації. Безнадійно хворого вирішили знову поставити на ноги і дати йому «путівку в життя». Більше того, декому закортіло народ як такий зробити совком. Виникає відчуття, що нас всіх за вуха тягнуть в совковість. Зусилля марні – совок приречений, його епоха відійшла. Але думається – чи не варто б проаналізувати цей феномен – феномен совка, щоб хоча б зрозуміти куди і ким намагаються знову стати окремі громадяни. Чи не слід дослідити анатомію цього типажу не такої вже й далекої епохи.
Під совком я тут розумію певний типаж людини. Не тип суспільства (яке інколи теж називають совком), а саме тип людини породженого цим суспільством з усіма його атрибутами – поведінкою, світоглядом, етикою, естетичними уявленнями.
Совок – це було явище потворне. Я маю на увазі чисто естетичну сторону цього феномену. Для совка як такого мистецтво як таке було чимось далеким і незрозумілим. Для совка естетична сторона буття була взагалі чимось не просто другорядним, а взагалі непотрібним атрибутом. Хрущовка для совка була зразком архітектури, картина «Ходоки у Леніна» зразком образотворчого мистецтва – скатертина, ну, просто, намальована як справжня! Для совка мистецтво і саме поняття прекрасного зводилось лише до відображення дійсності – якщо намальовано «як справжнє» - значить художник хороший, якщо «якесь не таке як справжнє», то це витвір поганого художника. Щодо змісту твору мистецтва з совком краще не говорити – сама розмова про зміст для нього є підозрілою. Совок ладен відкинути і заперечити мистецтво як таке взагалі – для нього важливими є тільки матеріальні блага. З самим існуванням мистецтва совок скоріше просто мириться, якщо твір не викликає в нього відчуття чогось незрозумілого. А незрозуміле йому все, що сказано не прямим текстом, а натяком чи образом. А все незрозуміле для нього він сприймає вороже – «і для чого це потрібне?!» Улюбленим мистецтвом для совка є кіно. При цьому фільми він чітко ділить на «хороші» і «погані». «Хороші» - це ті які закінчуються «хеппі ендом» - всі герої наприкінці щасливі. Якщо ж фільм трагедійний – наприклад, «Гамлет» - фільм в принципі поганий.
Совок агресивний до всього чого він не розуміє – все незрозуміле на його думку треба заборонити раз і назавжди. І дозволити тільки всім зрозуміле. Щоб питань не виникало ніяких. Питання як такі совку неприємні. Він не любить питання – особливо коли вони виникають в нього в голові. Він любить тільки відповіді – прості і однозначні.
Совок жорстокий – все що йому незрозуміле він вимагає не просто заборонити – знищити, носіїв незрозумілого розстріляти. Це єдина кара яку совок визнає – помилилась продавщиця на п’ять копійок – розстріляти її! Підписав директор дурницю – розстріляти його! Забрів сусідський бичок на чужий город – розстріляти сусіда! При цьому совок просто впевнений, що жорстокі покарання не можуть стосуватися його – тільки когось – сусіда, директора, продавщиці. Себе він уявляє святим і в принципі непідсудним. Совок має явні схильності до садизму – смертну кару він хоче бачити публічною, ще й особисто брати в ній участь. Крим садизму совок має схильність ще й до мазохізму: совок поважає тільки жорстоку владу. І чим влада жорстокіша, тим більше совок її поважає. При цьому совок любить повторювати: «Порядок потрібен. Розпустився народ. З нами жорстокіше треба…» Зауважте не «з ними», а «з нами» - совок жадає щоб саме з ним теж поводились жорстоко і брутально.
Совок не любить працювати. Роботу як таку він сприймає як покарання чи як ганьбу. Принцип за яким він живе: «Де б не працювати, аби не працювати!» Уникання роботи він сприймає як доблесть, досягнення. Своїм завданням він бачить імітацію роботи, створення видимості роботи. При цьому він, звичайно, вважає, що всі мають працювати – обов’язково фізично. Будь-яку інтелектуальну працю він вважає неробством. І вимагає покарання всіх хто не працює фізично. Тільки на його думку працювати має хтось – тільки не він. Взагалі, хтось за нього повинен думати, працювати, організовувати, облаштовувати. Він має тільки споживати. Бо він, мовляв, «цього заслужив». Чим саме заслужив – незрозуміло.
Совок злодійкуватий. Красти для нього – норма життя. При цьому він, звичайно, не каже, що він вкрав – він «взяв». Навколо всенародна власність, а значить і його і він має право «взяти», «дістати». Своїми крадіжками він пишається. При цьому обурюється, що «країну розкрадають». Звичайно, не він, а абстрактний «хтось» - «ворог народу». Інколи совок визнає, що краде, але тут же знаходить виправдання своїм ганебним вчинкам: «Не вкрадеш, не проживеш». Найкраща влада, з точки зору совка, це така, що «сама краде і іншим не заважає».
Совок впевнений, що навколо існують вороги у величезній кількості які тільки і мріють, щоб зруйнувати його суспільство, де йому як він вважає зручно. Ці вороги всюдисущі – «ворогом народу», «шкідником» може виявитись будь-хто – сусід чи бабуся, що замітає вулицю.
Совок завжди живе в передчутті чогось поганого – буде гірше – це він впевнений. Зникне якийсь товар з магазину чи подорожчає. При цьому він одночасно свято вірить, що керівництво країни про нього турбується і без партії та уряду він просто пропаде. Совок свято вірить, що раніше було краще, що в старі часи «було все» - не залежно від того який час і які роки за вікном. У сімдесяті совок нив, що зараз все дорого і погано, а от раніше – в п’ятдесяті роки… Для совка існувало якесь щасливе минуле. В щасливе майбутнє він вірить, але формально. Взагалі, всі комуністичні догми совок повторював як ритуальну формулу. Він не вірив жодному гаслу. Але це для нього було способом виявити лояльність. А лояльність для совка обов’язків атрибут поведінки. Він швидко буде змінювати думку і світогляд аби лише бути лояльним до влади. Сьогодні він буде засуджувати «ворогів народу», завтра «культ особи», післязавтра «волюнтаризм», потім «застій». Головне бути лояльним – совок думає так, як думає керівництво. Хоча керівництво погане – совок це усвідомлює і говорить про це пошепки будучи глибоко переконаним, що за такий шепіт треба посадити, знову ж таки, не його а сусіда. Бо він хоч і шепоче, що «щось тут не так», але керівництву країні відданий.
Совок заздрісний – він просто переконаний, що всі хто мають матеріальних благ хоч трохи більше ніж він здобули їх нечесним шляхом і підлягають тому «розкуркуленню». Найбільшу радість совку приносить нещастя сусіда, особливо якщо все в нього згоріло нанівець.
Совок воліє менше думати. Якби була можливість взагалі не думати, а тільки їсти і спати – він би тільки це і робив. Совок глибоко переконаний, що всі важливі питання це «не його розуму справа» - все обдумає за нього керівництво. І його офіційна думка завжди з керівництвом має співпадати. Якщо ж хтось думає не так – це особа підозріла – напевно, ворог.
Метою і сенсом життя совка є матеріальні блага. При цьому куций набір цих благ має бути конче не такий як у всіх – це створює для совка відчуття елітарності. При цьому кумиром для совка є поняття «дефіциту» - він буде купувати, «діставати» через знайомих принижуючись річ яка йому зовсім не потрібна. Але вона є «дефіцитом», а значить можна буде похвалитись знайомим, що така річ в нього є. Совок може ціле життя будувати будинок, а потім стягувати в нього «дефіцитні» речі і так в ньому і не жити, цими речами не користуватись. Це буде як музей. Сюди він буде приводити знайомих і сусідів і показувати, що це в нього є.
Совок «консервативний» - він не хоче в принципі нічого змінювати. Поняття «стабільність» він розуміє дивно – для совка важливо щоб нічого в принципі не змінювалось: якщо це загнивання, деградація і бруд то хай так і лишається. Бо він глибоко вірить, що змінюватись все може тільки в гіршу сторону.
Совок до інтелекту ставиться агресивно вороже. Слово «інтелігент» для нього лайливе. Поняття «інтелігент» для нього майже рівнозначне поняттю «буржуй». Якщо інтелігент вдягнений охайно, то це, звичайно, «інтелігент вшивий». Такому на думку совка треба «бити морду» щоб не був «шибко грамотним».
Розмовляє совок якоюсь каліченою мовою, що є мішаниною суржика зі сленгом. Лексикон у нього убогий – складається переважно з кількох нецензурних слів, які він комбінує висловлюючи свої примітивні думки і переживання. Родовід свій він не знає, вважає, що «нічого в минулому копатися». У кращому випадку знає як звати його дідуся і бабусю, але про них він зневажливо каже «село», «селюки» (якщо живуть в селі) і «відсталі люди» (якщо з міста), але попри свою зневагу регулярно приїжджає до них по овочі інші продукти, бо вважає, що вони просто повинні його все життя годувати. Крім міського є, звичайно, і сільський совок – окрема різновидність нероб та алкоголіків.
Одягається совок зумисно неохайно та без смаку – щоб бути не схожим на інтелігента. Крім того совок не хоче виділятися з юрби – він хоче бути як всі. Совок взагалі все робить і говорить «як всі» - своєї думки він не має в принципі. Якщо ж він не знає як «говорять всі» - це його ставить у дуже невизначене і неприємне становище. Совок буде мовчати доки не довідається, що з цього приводу «думають всі».
Совок боягузливий, боїться постійно «як би чого не вийшло», тому залюбки пише брехливі доноси та анонімки «куди слід». А якщо в результаті цієї писанини когось посадять чи виженуть з роботи, совок умиротворено засинає з відчуттям виконаного обов’язку.
Будь-які вчинки влади совок виправдовує, навіть якщо це очевидні жахливі злочини. На його думку «так треба було», «такий час був». Якщо довідується про репресованих чи постраждалих від влади обов’язково скаже такому як він совку, що «так їм і треба». Совок в принципі не ініціативний, він свято переконаний, що «будь яка ініціатива карається» і краще «сидіти нижче трави, тихіше води».
Совок ксенофоб – вважає, що всі іноземці вороги і тільки й думають про те як зробити якусь підступну шкоду якщо не йому особисто, то суспільству. Він трохи расист і легкий антисеміт. Про інші народи і національності говорить завжди зневажливо і розповідає про них різні принизливі побрехеньки. Про свою національність говорить, що він «совєтскій», культури і мови своєї не знає і не цікавиться, вважає, що це «нікому не потрібно». Цей свій обмежений безкультурний світогляд він схильний нав’язувати іншим: «Я без цього живу, нехай і інші без цього живуть».
Совок вважає себе атеїстом і вважає, що релігію як таку треба знищити під корінь, а храми перетворити на спортивні зали або знести. При цьому він страшенно забобонний – вірить у чорну кішку, тринадцяте число і ще купу всіляких дурниць. Він взагалі легковірний. Якщо йому сказати, що квітка пеларгонія приносить нещастя і привести кілька вигаданих абсурдних прикладів «про одну тітоньку», він тут же всі вазонки з дому повикидає. Вірить найрізноманітнішим чуткам і пліткам – більше ніж пресі. Газету він, звичайно, передплачує, то так сказали на роботі, але ніколи не читає – тільки робить вигляд, що читає. Інколи збирає бібліотеку (якщо це модно і книжки «дефіцитні»), але ніколи жодну книжку не читає, тільки показує знайомим. До літератури як такої ставиться зневажливо, мріє щоб її взагалі не було. Ті хто читають книжки, а особливо вірші з його точки зору «сволота» і «негідники». Колись доводилось чути репліку одного совка з Луганська: «Ось, пам’ятник поету поставили, тепер біля нього всіляка сволота збирається і вірші читає».
Літературу, театр, мистецтво, філософію совку заміняє вживання алкоголю – це для нього основна радість і сенс життя.
Мислить він примітивно, спрощеними категоріями – «добре» - «погано». Світ для нього чорно-білий, не існує ніяких відтінків чи тонів. Все спрощено однозначно.
Совок як суспільне явище приречений на зникнення. Сам розвиток цивілізації викидає цей типаж як непотріб. Совок несумісний з інформаційним суспільством, а тим паче з технотронним. Розвиток сучасної техніки посилює в людині індивідуалізм, автоматично стимулює розвиток особистості для якої право вибору – основне. А це несумісно з психологією совка. Совок зникне як тінь нікчемного суспільства, що його породила. Постає питання, чи не прийде на зміну совку щось інше – не менш огидне…
(Малюнок з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360588
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.08.2012
«Співай і вируй,
лікуй душу новими піснями,
щоб нести велику долю,
котра не випадала ще жодній людині!»
(Фрідріх Ніцше)
Кінематограф як мистецький феномен схожий чимось на річковий транспорт: течі Великої Ріки розгалужуються, але є певні знакові віхи – свого роду дороговказівники чи то порти-пристані звідки судилось вирушати новим капітанам-творцям. До таких знакових фільмів безперечно належить фільм Серджо Леоне (Sergio Leone) «Хороший, поганий, злий» (1966) («Il buono, il brutto, il cattivo» (іт.), «The Good, the Bad and the Ugly» (англ.)). Фільм прийнято сприймати як розважальний і як завершення трилогії про «жменю доларів» присвяченій старій заяложеній темі людей і грошей. Насправді все не так просто.
Фільм багатоплановий, багатоповерховий, різноплощинний. Навіть різнонаправлений. На час виходу цього фільму вестерн як жанр виродився. Перетворився з напрямку кіномистецтва на різновидність кустарної шабашки, ремесла розваг, у свого роду лубок Нового Світу. Новітня казка і модерновий міф трансформувались в штамп. Вестерном як жанром перестали цікавитись митці, вважалося знімати в сьому стилі мало не ознакою поганого смаку. І раптом – переворот. Стрічку, звісно, лаяли. Але навіть найагресивніші критики розуміли – це шедевр і його вплив на кінематограф як такий буде величезним – що і не забарилось збутися. Фільм побудований в принципі без претензій на реалізм (на відміну від багатьох попередніх вестернів). Більше того, це по суті найбільш голосне заперечення реалізму в новітньому італійському кінематографі. Італійську весну розуміють виключно як течію неореалізму – і раптом – відверте заперечення. Леоне, взагалі, працював як міфотворець. Вестерн у нього не просто казка з особливими правилами (мінімум присутності жінок, абсолютизація досконалості певних здібностей героїв, зловживання алкоголем як спосіб життя та ін.), а міф, епос. Епос новітній, модерновий, але зі стилістикою класичного. «Ганфаєр» тут не просто майстер постріляти – це аргонавт, філософствуючий про гуманізм зі світоглядом Діогена.
У фільмі взагалі відчувається, що режисер усвідомлює себе спадкоємцем великої і давньої цивілізації. Так знімати міг тільки італієць для якого античність була вчора, а всі середньовічні естетизації темної містики – дивне непорозуміння. Фільм перенасичений символами, які виглядають як цитати чи то із Сервантеса чи то із Данте. Елементи середземноморської цивілізації виглядають як мозаїка. Автор заперечує окремішність американської культури. Весь фільм просякнутий думкою – європейці здолавши океан і засновуючи Новий світ прихопили з собою свою голову і посадили відщепу європейських культур на новий ґрунт. Режисер підводить до думки, що так звана американська культура це одвічний конфлікт двох цивілізацій – середземноморської (романської, якщо хочете) і кельтсько-германської (англосаксонської). Індіанські елементи не присутні навіть як тіні. Дивишся фільм і бачиш якесь продовження історії романських народів. Ці католицькі храми, монахи, віслюки і колодязі. Так і хочеться вигукнути: «Це знущання. Це ж пісня про Іспанію, а не епопея підкорювачів дикого краю!»
Фільм просякнутий індивідуалізмом. І це теж шістдесяті! Індивідуум – самоцінність, суспільство – ніщо. Герой сміється з приводу його псевдо цінностей.
Ще один рівень фільму – пародійний. Фільм починається як пародія на вестерн і кінематограф взагалі. Автор ще не починаючи сюжет пояснює – цей персонаж – поганий, цей – хороший, а цей – огидний. Це ж знущання над споживачем «кіно» як ширпотребу, обивателем екрану. Але це тільки елемент фільму – далі діалог ведеться образами, крупними планами, типажами. Стереотипність героїв стає ілюзією. Образи глибокі і оригінальні. Всі персонажі цинічні – і це не випадково – людина тут цинічна по своїй суті не залежно від моральної основи, що є вторинною. Зображений світ просякнутий неодарвінізмом – йде виживання найбільш пристосованого. Ніцшеанство виступає як домінанта світогляду сучасної людини – на екрані йде становлення надлюдини – нехай і створеної напівштучно за допомогою винаходу інженера Кольта. Герої, звісно, не проголошують, що «Бог помер» - для них це банальна істина. І це все – неодарвінізм і ніцшеанство поєднане з глибоким гуманізмом. Ви скажете – це неможливо, таке поєднання – несумісне. Але в цьому то і була вибуховість такої суміші – вибуховість шістдесятих років. Це передчуття 1968 року з усіма його ілюзіями і марними мріями. Не випадково картина просякнута антивоєнним пафосом. З точки зору режисера будь-яка війна безглузда, аморальна, дурна. І немає такої мети, яка б виправдовувала війну. Будь-яка війна аморальна, навіть якщо здійснюється під найчистішими і найкращими гаслами. Будь-яку війну ведуть негідники – і не в ім’я гасел, а в ім’я власних примітивних бажань. Герою байдуже яку форму одягати і що проголошувати – навколо ідіотизм – з обох боків фронту. Важливі вічні цінності, а не гасла. Це теж шістдесяті. «Давай висадимо в повітря міст і ці ідіоти підуть собі воювати в якесь інше місце.» - так відноситись до війни може певно, тільки італієць для якого починаючи з часів занепаду Римської імперії війна - суцільне безглуздя, нищення культури заради творення якої він і живе… Герой фільму вкриває помираючого солдата власним плащем – єдиним майном, що в нього лишилось, хоча хвилину тому він був у лавах ворожого табору. Бо для нього це не ворог, а людина, просто людина, яка заслуговує поваги тільки за те, що вона думає, відчуває. Для героя поняття «ворог» тотожне поняттю «те що вбиває мене» - причому саме зараз, в цю мить. Героя не цікавить, що було вчора чи що буде завтра – для нього реально існуючим є тільки коротка мить, що і є життям. Ворог через мить може стати другом, або «тим, що копає землю». Для нього люди чітко діляться на дві категорії – ті, що тримають в руках револьвер і ті, що копають землю. І в нього немає нахилів ненавидіти будь кого – навіть того, хто вчора хотів його вбити. «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» - цією фразою Ніцше просякнутий не тільки цей вестерн.
Образи фільму є самодостатніми картинами, автономними філософськими притчами. Людина, що біжить по кладовищу – а кладовище тягнеться до самого горизонту, море хрестів. І цей біг в невідомість. Так кожна людина біжить через море смерті яким є Всесвіт до якоїсь примарної мети, якої, можливо, і не існує.
Перед нами велика філософська притча незвичайного майстра. Картина художника пейзажу та людських душ. Життя – це мозаїка. І режисер кадр за кадром цю мозаїку складає в калейдоскоп, співаючи серед пустелі модерного суспільства пісню про Людину.
У фільмі звеличується людина як така – фільм по своїй суті ренесансний чи навіть бароковий – тут дивуватися немає чому – італійська культура – культура вічного бароко… Власне, це і послужило основою для критики цього фільму – світогляд режисера ренесансний, середньовіччя для нього ніби і не було. Античність плавно перейшла в проторенесанс. Для італійця це, зрештою, так і було. В італійський культурі християнство феномен античний. А не основа середньовічної (і готичної, панове, так!) свідомості. Кінокритики переважно мислять середньовічно – для них ренесанс чи то не почався чи то давно закінчився. Ми справді живемо на початку нового середньовіччя, але даруйте, помріяти про світ Платона можна. Хоча б на екрані кінотеатру…
(На світлині - кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360586
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.08.2012
«Від сивої давнини я роблю своє діло, і,
здається, кінця йому не видно…
Ви стали моєю в’язницею
з якої я не можу вирватися!»
(Пер Лагерквіст)
Деякі культурологічні питання приречені вічно висіти в повітрі – з того часу як вони виникли з небуття і періодично нагадують про своє існування. Всім. Особливо тим, хто не хоче їх бачити. До цих питань належить без сумнівно одне риторичне: «Що таке сучасна шведська культура?» (У ширшому контексті – скандинавська.) Під словом «сучасна» мається на увазі не модернова – модернові культури це варіації весняного настрою нестиглих цивілізацій – а культура Швеції після героїчної епохи. Що така епоха була, і що культура тої епохи вічно буде надихати на подвиги – безсумнівно. Але урвалось, як уривається багатьом. Король Карл XII був останнім спалахом тої епохи, останнім лицарем вже не існуючого середньовіччя, останнім вікінгом Скандії. Після нього лише меланхолія застиглого сірого північного неба. Олово як фон для сонця. 1808 рік занадто жирну крапку поставив на історії цієї неоаристократичної країни. Швеція була пошматована остаточно надто зажерливим і злим сусідом. Лишалося тільки сумувати, зі страхом дивитися на схід і думати тільки про самозбереження. Певно і мрій вже не лишилося. Або натхненних спогадів. Цю меланхолію холодного спокою у свій час тонко вловив А. Тарковський у фільмі «Жертвоприношення». Але я не по це…
Після Тарковського я вже не сподівався почути репліку на тему – що таке сучасна шведська ментальність. Навіть не культура, ні – ментальність. В свій час про це багато філософствував Пер Лагерквіст – згадаймо хоча б його фаталістичну повість «Кат». Але в кінематографі…
Не буду приховувати – одкровенням в пошуках відповіді на це довічне питання став для мене фільм «Пісні з другого поверху» («Sanger fran andra vaningen» - швд.) режисера Роя Андерсена (Roy Andersson).
Фільм вже назвали сюрреалістичним. Хоча насправді реалізму там більше ніж у творах Чехова. Принаймні ніхто не розмовляє з шафами і не мріє знову посадити вирубаний сад (бідний Чехов! Він не знав, що в тій країні скоро посадять не тільки сад…) У фільмі звучить декаденс, навіть безнадійний декаденс. Але безглуздя і фантасмагоричність, що навалюються на свідомість з екрану – це реалії нинішнього життя, сучасного суспільства. Люди не знають навіщо вони живуть – сенс життя втрачено.
Християнство героями фільму викидається на смітник. З якимось жалем, тугою, але з відчуттям неминучості. А викинуті ідеали немає чим замінити. Абстрактний гуманізм у прокрустовому ложі атеїзму ну ніяк не тягне на концепцію – концепцію, що надасть людству мету і сенс. Люди відчувають, що втрачені не тільки сенс їхнього існування але і естетика – світ потворний і це сприймається як факт, як самодостатня реальність. Вчинки людські в цьому світі позбавлені змісту. Люди діють механічно – бо так воно є, так треба. Питання ніхто не задає – для чого задавати, коли і так все ясно – відповіді на всі запитання давно отримані. Точніше відповідь одна – світ це суцільне безглуздя.
Людина в такому світі приречена стати жертвою – невинною жертвою – агнцем, якого кинуть на заклання цьому сірому суспільству. І співчуття буде таким же атавізмом як почуття – бо які можуть бути почуття у цій сірості приреченого на існування світу?
Як на мене автор тут ставить питання глибше ніж будь-хто на березі того втомленого моря, що постало як льодовикове озеро, як шмат великої крижини, що раптом стала просто водою. Автор запитує – а чи не було лютеранство основою подальшої трансформації свідомості в атеїстичну? Адже в лютеранстві таїнство, містика скинуто з небес на землю. З ірраціональних просторів у логічні ланцюги. І якщо людині не потрібно посередника між своїми думками і Богом, то чи людина не відкине посередника (вищий моральний закон) між собою і своїм світоглядом, між собою і суспільством? Чим стане суспільство, в якому релігія перетвориться тільки на форму, атрибут рутинної повсякденності, докучливий ритуал? Чи не є релігія, релігійні переживання людини тим, що рятує нас від світу сірості буття? Того самого буття яке ми собі створили…
Кожен герой у фільмі займається явно не свою справою. Бо своєї справи не існує і існувати в тому світі не може. Бо своя справа для людини - це знайти сенс життя. А сенс може бути у кожного свій, індивідуальний. Хто зна, може універсальний сенс така ж іллюзія і примара як комунізм.
Всі герої фільму або старі або внутрішньо старі – старі духом. Вони живуть в старому світі, а значить і народжуються старими. Якщо трапляється якийсь порив молодості, то лише у козенят – тих самих, що виросли б і стали цапами-відбувайлами. Але не судилось – тут духовно зістаріле суспільство знищує паростки молодого духу.
Звісно, прикро чути в наші дні голос такого відвертого песимізму, такого антиестетичного зображення людини як такої – персонажі можуть викликати або жалість або відразу – іншого не дано. Їх, направду, до болі шкода. Але фільм кличе подивитися навколо – чи не перетворимо ми свій – поки що молодий світ, на ось такий…
Цей фільм роздумів, фільм алегорія, фільм попередження...
(На світлині - кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360299
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.08.2012
«Пробігли дні мої – наче оленів
Коса хода. Час щастя був коротший,
Ніж помах вій…»
(Петрарка)
Напевно найбільш французький фільм по духу, по ментальності, по змісту і взагалі, який був знятий за останні 12 років, це фільм «Вдова з острова Сен-П’єр» («La Veuve de Saint-Pierre» (фр.)) (2000) режисера Патріса Леконта. Це приємно дивує в нашу то епоху безглуздої культурної глобалізації. Крім того, що фільм знятий в кращих традиціях французького кінематографу, містить блискучу гру талановитих акторів, фільм являє собою епічну філософсько-етико-соціальну сагу.
Фільм наповнений дискусійними і багатозначними думками. Двозначність закладена навіть в назві фільму: крім того, що в фільми присутні реальні вдови з острова Сен-П’єр, присутня ще одна «вдова» - на французькому народному сленгу ХІХ століття «вдовою» називали гільйотину. Навколо саме цієї «вдови» і розгортається весь сюжет і всі глибокі трагедії фільму: на далекому острові Сен-П’єр – французькій колонії немає гільйотини і ніхто не хоче працювати катом, а на думку місцевої влади голови громадянам треба конче відрубувати. Ката зрештою знаходять серед новоприбулих колоністів, але кандидат вагається, ніяк не підписує угоду. «Роботодавцям» зрештою уривається терпець:
« - Так Ви хочете відрубувати людям голови?
- Хочу!!!»
Виявляється кандидата зупиняла не особливість професії, а розмір зарплати…
У фільмі ясно простежується думка: люди чітко діляться на дві категорії – одні готові пожертвувати життям в ім’я своїх принципів, переконань, почуттів, інші заради кар’єри готові вбивати невинних людей. І цей розподіл не залежить від інтелектуального розвитку, освіти, релігії. Етика і інтелект незалежні. І друга категорія людей буде служити будь-кому – королю, республіці, імператору, феодалізму, капіталізму, комунізму, фашизму, демократії – їм все одно. Вони швидко змінюють свої переконання, яких насправді не існує. Їхня «позиція» є лише маскою. Ці люди завжди були і завжди будуть і при будь-якій владі будуть чинити свою чорну справу.
Фільм глибоко гуманістичний. Тут показано, що в кожній людині, навіть найгіршій (з точки зору обивателя, звісно), сховано щось хороше. Тільки розбудити це хороше буває важко. Погане вилазить саме – під впливом алкоголю чи випадку, а хороше тендітне, вимагає плекання, вирощування. Але якщо воно прокинулось – людина перегороджується, стає здатна на велике і благородне.
Цей фільм ще спроба відомого режисера Еміра Куштуріци на акторському поприщі. І вдала спроба – одну з головних ролей він грає майстерно.
Фільм глибоко трагедійний. Тут немає навіть натяку на гумор – нехай і навіть чорний, як це полюбляють майстри постмодернізму. Фільм класичний. І цей класицизм оспівує благородне, чесне та інтелектуальне ХІХ століття, коли навіть негідники мусили ховатися за масками благородства.
Фільм – це гімн чистоті. У наш брудний час нам показують кришталево чистих людей, зрештою, приречених у брудному світі. Бо кожен час по своєму брудний – завжди знайдеться потолоч, що отруїть найчистіші криниці, найблагороднішу епоху. Підзабуті у наш платонічні почуття показанні у формі настілько сильного кохання, щоб в душі не лишається місця для якихось інших переживань – навіть для ревнощів. Це звучить парадоксально, але героїв глядач розуміє.
Для французького мистецтва і кінематографу в тому числі не типові картини північної суворої та скупої природи. Але тут вони органічні, більше того – буяння фарб і життя було б тут чуже, як воно чуже у віршах Шарля Бодлера. Саме цей поет пригадується і ніби стоїть за естетизацією суму та відчаю в цій картині. Фільм, направду, глибоко естетичний – інакше і не могло бути – ХІХ століття – це століття найвищого злету людської культури та мистецтва – далі пішла епоха неестетична, епоха культури занепаду, естетизації потворного. Попереду ХХ століття – століття неосередньовіччя, повторення готичної темряви.
Це оспівування життя як такого – в фільмі життя самоцінне, самодостатнє, є сенсом самого себе. Пейзаж, природа вдало доповнюють внутрішній світ і переживання героїв, створюють атмосферу, тло переживань.
Це гімн людині. Тільки на перший погляд тут панує фаталізм. Герої не фаталісти, герої фільму – люди честі. Вони чинять так, не тому, що вважають, що долю змінити не можливо. Вони чинять так, тому, що інакше вони втратять честь, а це гірше смерті.
Герої фільму терплять поразку, гинучи в ім’я своїх переконань і принципів. Тому, що інакше не можна – не можна з покидьками та потолоччю грати за їх правилами – краще загинути. Але лишається народ – ще не деградований, наповнений якоюсь внутрішньою чеснотою, він народить нових героїв.
Ще одна думка яка випливає з свідомості після перегляду – всі ми діти вдови, діти тої страшної епохи, коли людське життя було розмінною монетою владоможців. Попереду нас чекають, можливо (хоча хто хоче сідати в човен цього «можливо»?), страшні часи. Але, які б не були часи, все одно треба лишатись людиною – до цього кличе фільм.
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360259
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.08.2012
«Опадають квіти
Їх роздроблені відображення
Потік відносить…»
(Нацуме Сосекі)
Мало було в моєму житті переглянутих художніх фільмів, які справили настільки ж неоднозначне і глибинне враження на мою підсвідомість (і її темні закутки) як фільм Режисера Ан Хун Тана «Норвезький ліс» (2010) («Норувей-но морі» - яп.) по роману Харукі Муракамі.
Фільм складний – там заплутане нашарування з поверхів, площин, просторів та прихованих цитат, що надсилають свідомість «посвяченого» в такі сфери мистецького (і не тільки) буття, з яких годі шукати тривіального виходу.
Одразу зазначу, що роман і фільм абсолютно різні художні твори, хоч і об’єднані спільним сюжетом, подіями та загальною побутово-модерністською ментальністю. У романі відчувається сильний вплив літератури європейського постмодернізму, тоді як фільм – естетиїзована притча про покоління розхристаних шістдесятих і вдалий спосіб відтворити їх духовний світ з усіма модерністськими поривами у незнане.
Небагато існує фільмів, у яких шістдесяті показані як цікаве ретро. Сам факт цього багатьох шокує. Адже справді шістдесяті стали ретроспективною минувшиною – особливо для тих, для кого дев’яності – минула епоха. А шістдесяті – це взагалі сива давнина, мало не епічні часи. Але багато людей – і я в тому числі – добре пам’ятають 1969 рік – для них це було вчора. Це їх світ. І раптом їм в очі, прямим текстом сказали з екрану: «Ви, панове, ретро! Живі експонати історії.» Це пережити важко. Це сприймається хворобливо. Навіть в контесті: «Та ви теж були модернові. Ну, майже як ми…»
Цей фільм – одна із спроб (і то вдала, так!) відповісти на питання – чим був для людства 1969 рік? Атмосфера того неймовірного часу передана дуже вдало і до найменших дріб’язкових деталей. Люди тоді саме так жартували, говорили по телефону і споглядали дерева. З тих часів змінилось багато саме таких дрібних деталей – а цього й ніхто не помітив 9крім автора фільму). І відповідь на вищенаведене сакраментальне питання у цьому фільмі парадоксальна: 1969 рік – це велике роздоріжжя. Зрив 1968 року вже позаду. Жадання свободи – і на Заході, і на Сході, і за всіма залізними і бамбуковими завісами закінчилось крахом і розчаруванням. Але в повітрі висіло: це радикальний поворот історії, все тепер буде інакше, світ змінився і всі ми на роздоріжжі. Шістдесяті скоро стануть історією, але вони залишаться жити в нашій крові довгі епохи. Можливо, цілі століття в душах людей будуть агонізувати шістдесяті роки ХХ століття. Вони і зараз пульсують у наших венах. Озиваються голосами патлатих блукальців, щасливих безхатьків.
Але 1969 рік тут лише фон – хоч і вдало зображений. Все, що відбувається – відбувається в душах людей. І переживання героїв показано через образи природи. Кіномова фільму образна – стан трави і дерев – це стан душі. Вітер не просто вітер – це душа світу сього.
Герої фільму розриваються між двома світоглядами, між двома способами естетичного розуміння світу, між двома світосприйманнями – модерновим в якому звучить музика «Бітлз» і традиційним японським – споглядально-просвітленим. Герої шукають себе і не знаходять – традиційний світ помер, а новий – модерновий – потребує адаптації до його нових нелогічних реалій розхристаних особистостей.
Я досі думаю: які слова в цьому фільмі є ключовими – і сумніваюсь. У багатьох (зрештою, всіх) фільмах є фрази, які є ключами до розуміння змісту, сенсу і суті фільму. Згадаймо хоча фразу з культового фільму «Місце зустрічі змінити не можна»: «Злодій має сидіти в тюрмі!» чи фразу з фільму «Мрець» Джармуша: «У тебе є тютюн?» Тут відповідь здавалось би очевидна – в кінці фільму героя запитують по телефону: «Де ти?» Він відповідає здивовано: «Де я?» А потім запитує сам себе в простір: «Де я?», бо насправді не розуміє де він опинився і який звідси вихід. Але не все так однозначно. У фільмі є низка ключових фраз: «Краще б він поїхав в Уругвай..» і т.д. І сама назва фільму «Норвезький ліс» - знакова. Адже ніякого норвезького лісу у фільмі немає – дія відбувається у різних містах Японії. Але ніби між іншим звучить в епізоді «хіпацька» пісенька: «Вони жили в хаті збудованій з доброго норвезького лісу…» І стає зрозуміло: герої фільму живуть в цьому норвезькому лісі, який ще не зрубали і не зробили з нього доброї затишної хати. Більше того – герої заблукали у ньому…
У фільмі є роздуми про самогубство (центральної теми сучасного мистецтва – у нинішньому світі всі пишуть і знімають фільми про самогубство – більше і писати то ні про що), зокрема дано відповідь на давнє запитання: чому самогубство засуджується будь-якою релігією, будь-яким суспільством. Це не тому, що самогубство погане для людини – смерть не буває ні поганою, ні хорошою. Смерть взагалі не буває – смерті не існує. Щоправда, герої фільму цього ще не знають – чи то тому, що надто молоді, чи то тому, що сприймають світ як потік почуттів, переживань. Є лише надія, що вони це зрозуміють. Або ні. Тоді все справді безнадійно. Але суть не в тому. Самогубство засуджується будь-якою релігією тому, що воно приносить людям страждання – тим хто лишився жити, а не перейшов у інше буття. Люди не знають, що смерті не існує – тому приречені страждати, горювати за тими хто пішов і вічно звинувачувати себе. Світ і без того переповнений стражданнями, гріх привносити додаткові і лишати їх по собі.
Герої фільму шукають сенсу буття і не знаходять його – сенс існує, але це лишається поза кадром. Шматочки надії, що герої все таки знайдуть шлях і сенс лишаються, але це десь там в майбутньому.
Фільм цікавий для розуміння світогляду та ідеології хіпі. Вперше показана «однаковість» світу шістдесятих в різних куточках світу – шістдесяті Японії дуже вже нагадують шістдесяті Європи, України, Африки (принаймні, по естетичних переживаннях людей) – глобалізація яку так «модно» нині лаяти почалась тоді, а не зараз. «Компи» і «мережа» тут ні до чого – тоді – в часи «Бітлз» та Кеннеді щось змінилось в самому світі, в самому повітрі.
Герої фільму не просто на роздоріжжі – вони зависли в повітрі – майбутнє не просто невизначене – його ніби і не може існувати. Сексуальна революція вже відгриміла, а сексуальна контрреволюція не просто ще не почалась – ніхто навіть не здогадується, що вона можлива. Герої шукають вихід з безглуздості свого існування в чуттєвості, зазирають у глибини власної душі і не побачивши нічого крім порожнечі, розуміють, що виходу немає. Про те, що існує релігія, наука, мистецтво і що саме вони можуть допомогти відшукати сенс буття героям ще слід здогадатись. Ці поняття наразі вони сприймають як елементи світу в якому вони приречені (саме приречені) жити. Медитативно переживають фільм глядач і режисер – але не герої. В цьому їх трагедія. Традиційну культуру вони відкинули, а нову – модернову – так і не знайшли. Точніше не знайшли себе і ній…
На останок пораджу подивитися цей фільм на мові оригіналу – фрази японською звучать просто красиво – при перекладі багато втрачається. В першу чергу поетичність діалогів. Хто ще не вивчив японської мови – цей фільм для нього буде додатковим аргументом сісти за хірагану та катакану. Я тоді вам можу тільки позаздрити – відчуття краси і досконалості ієрогліфів у вас ще тільки попереду.
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359122
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2012
«Поля журбенних глин – то рідний край для нас.
І пекло на землі, і весь цей рай – для нас.
І нинішній цей глек з джерельною водою,
І цегла забуття – ось урожай для нас…»
(Омар Хайям)
Є фільми які зачаровують, є фільми, які дивують, жахають, надихають, звеличують, пригнічують, засмучують, веселять дух… А є фільми які викликають сум’яття… До таких фільмів я би відніс фільм Джіма Джармуша «Зламані квіти» (2005) (Jim Jarmusch «Broken Flowers» (англ.)). Переглянувши цей фільм я довго не міг сформулювати своє враження від цього творіння дивного і непередбачуваного режисера – я побачив зовсім не те, на що я очікував…
Фільм дивний у всіх відношеннях, не типовий ні для сучасного кінематографу, ні для Джіма Джармуша як режисера. Джармуш парадоксальний – його фільми перенасичені ірраціональним, підсвідомим, дивним, неймовірним. Фільми Джармуша наповнені експресією, подіями, бурхливими емоціями на межі життя і смерті – найсильнішого переживання які тільки є у людині. А тут же все не так - все на диво реалістично, банально, спокійно. Сюжет на диво простий – старий «Дон Жуан» на старості років зрозумів, що життя пройшло дарма, сенсу жити далі немає, але і змінювати щось вже пізно. Лишається механічно і сіро дожити роки які судилося. Попереду тільки нікчемна самотня старість і смерть. З відчуттям своєї непотрібності. Але раптом він довідується, що можливо у нього є син – невідомо де і невідомо хто – і він починає марні пошуки. З надією, що його життя отримає хоч якийсь примарний сенс. І справді цікаво – а що зробив би Дон Жуан, якби не загинув від важкої руки Командора – Камінного Господаря і дожив би до старості? Пішов би в монастир? Став би філософом?
Але за цією простотою і банальністю сюжету, за типовими образами сучасності ховається щось більше – щось невловиме і багатозначне. Подорож нашого героя втомленого марнотою і сірістю – це подорож за істиною. Герой фільму, якого за збігом обставин (посміялася доля) теж звати Дон – натяк на знаменитого прототипа, що жив на чотири століття раніше – здійснює епічну подорож як аргонавти в старовину. І байка, що зовні це виглядає банально, він подорожує по лабіринтах власної душі. І як Одісей вирушає у невідоме і нескінченне море на пошуки своєї омріяної Ітаки, так і наш герой – старий Дон вирушає на пошуки сенсу свого життя, хоча (на відміну від Одісея) розуміє всю примарність цих пошуків. По дорозі він зустрічає п’ять жінок – своїх колишніх жінок – двадцять років по тому. І це не просто типажі, не просто типи сучасних жінок – це символи. Втілення різних граней людського буття. Перша жінка – це еротичність, чуттєвість, втілення земного і тілесного кохання. Друга – символ раціональності, стоїцизму, холодного розуму, поміркованості, зваженості вчинків, користі та матеріальних благ. Третя – символ наближення до природи, універсального космічного закону, пошуків Дао (якщо хочете). Четверта – символ ненависті, жорстокості, нетерпимості, сварки, непорозуміння. І нарешті п’ята – це ж сама смерть. Кожній із цих жінок він дарує квіти. І щоразу рожеві. І щоразу інакші. І щоразу недоречні. Не ті. Чуттєвості він дарує лілії – символ незайманості і чистоти. Ненависті він дару квіти прості, польові, природні. Смерті – троянди. Але щоразу ці квіти зламані (хоча букет підібраний бездоганно). Вони недоречні – їм судилось опинитись на смітнику. Коли квіти душі викидають на смітник душа опиняється в порожнечі, яка може спонукати до роздумів, філософії та просвітлення – якщо цього захоче сама людина. Та й символи які бачить наш герой якісь недолугі – чуттєвість зводиться до розпусти – показної та огидної, нашому герою вже явно не потрібної; розсудливість заводить людину в світ потворності, меркантильності та убогого матеріалізму, де сенс існування – накопичення; природність зводиться до розуміння тварин та рослин, але відкидає людину як таку, мистецтво, людяність, культуру; жорстокість веде до повної духовної деградації; а смерть – навіть вона не лишає герою надії чи покою – є лише незрозумілою пітьмою за межею його «я». Все це чуже для нашого героя, заводить його ще в глибші хащі, манівці, замість того щоб вивести до світла.
У фільмі (на відміну від інших фільмів Джармуша) є лише слабкі сліди буддизму – лише легкий натяк. Наш герой дає настанови юнаку-безхатьку, що подорожує автостопом: «Не важливо, що відбулося вчора, бо воно минуло, не важливо, що відбудеться завтра, бо воно в тумані невідомості, важливо те, що відбувається зараз.» І саме цю фразу можна вважати ключовою у фільмі. Свого роду резюме. «Слоган» фільму якщо хочете.
У героя прокидаються цілком нормальні бажання і пориви – допомогти людям, знайти сина і сенс життя – але оточуючі – навіть ті, хто мусив би його зрозуміти, роблять висновок, що він ненормальний, психічно хворий. Ще б пак – в нинішньому світі такі бажання видаються абсурдними – більшість живе меркантильними інтересами і дрібними примітивними бажаннями. Навіть не заради себе – заради вдоволення примітивних інстинктів і плоских тілесних бажань. Нинішнє суспільство – це навіть не суспільство егоїстів – це суспільство людей, які забули себе, забули для чого вони живуть… І хоча, здається, істина ось вона – поруч, але ж ні треба жити не справжнім життям, а вигадати собі фетиш… Сумне суспільство сумних людей – вічно самотніх і замкнених у собі. І ніякі квіти тут не допоможуть – навіть якщо вони вже зламані.
Фільм ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Точніше весь фільм – суцільне запитання: «Для чого ми живемо?» І це запитання поставлене в якійсь спокійній споглядально-меланхолійній атмосфері, що так рідко зустрічається у божевільно-динамічному нинішньому світі.
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359121
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2012
«Нам буття не судилось. Ми - тільки потік.
Ми всі форми наповнюєм радо собою:
Форму ночі і дня, русла років і рік,
Піднебіння печери і тишу собору…»
(Герман Гессе)
Генії багатогранні. Їхня творчість різновекторна. З різними рівнями змісту. З різними думками і висновками в одному творі – часто несумісними. Або на перший погляд несумісними. Про це мені подумалось після перегляду фільму Федеріко Фелліні «Репетиція оркестру» (1978) (Federico Fellini «Prova D'Orchestra» іт.).
Подивившись я подумав – це інший Фелліні. Зовсім не той бунтар, ексцентрик, жартівник і експериментатор, що запам’ятовується з фільмів «Амаркорд», «Вісім з половиною». І не сатирик на грані епатажу – творець фільму «Солодке життя». Це зовсім інший митець – це філософ і тонкий естет. Це зрештою розумний неоконсерватор. Ми звикли сприймати Фелліні як безнадійно лівого художника, мало як не прихильника радикальних соціальних змін. Пам’ятається як колись в совітах запевняли, що Фелліні друг, мало не свій і майже комуніст. І критик буржуазного суспільства. Тільки чомусь фільми його важко доходили до совкового глядача (я вже мовчу, що совок його зовсім не розумів), а інколи і зовсім не доходили потрапляючи під негласну заборону чи замовчування. Пам’ятаю, як довго йшов до глядача в совітах фільм «І корабель пливе…». Я довго не міг зрозуміти чому – фільм явно анимілітарний, з різким антивоєнним пафосом, що так було модно в тодішньому «Союзі». І раптом таке неприйняття… Тепер зрозуміло чому – Фелліні совітські комуністи не могли пробачити фільм «Репетиція оркестру».
Якщо відверто – я не пригадую в світовому кінематографі такого глибокого і високохудожнього фільму з такою тонкою і глибокою критикою тоталітаризму, комуністичної революції, профспілок і психології юрби.
Про цей фільм багато сперечались – інакше бути і не могло. Кожен критик і глядач це розумів по своєму, у кожного ці образи викликали свої асоціації. Мене не полишає думка, що цей фільм я подивився невчасно. Справді, треба було його подивитись тоді – 1978 року. Тоді все це звучало і сприймалось зовсім інакше. Тоді, напередодні 1980 року – року змін суспільної свідомості – змін, направлених до повернення в суспільство традиційних цінностей. Вічних цінностей. Марксизм як форма суспільного радикалізму показав свою неспроможність створити досконале суспільство. Його утопія перетворювалась на антиутопію. «Досконале суспільство» на ділі перетворювалось в суспільство маразму…
Фільм наповнений символами. Це стає очевидно не одразу – починається фільм як псевдо документалістика, як документальні зйомки репетиції оркестру в старовинній церкві. Артисти філософствують про музику, про сенс мистецтва, про своє життя. Іноді ця філософія набуває несподіваних форм. Один музика запитує чи то сам себе чи то колег, чи то глядача: «Куди зникає музика коли ти перестаєш грати?» Це як пряме посилання на твір Л. Керрола «Аліса в країні чудес», де Аліса запитує сама себе: «Куди зникає полум’я, коли свічка гасне?» Мало хто знає, що тут Керрол цитує Будду, який задавав точно таке саме питання своїм учням. Натяки чи то просто роздуми про буддизм. І це не данина моди – очевидно для Фелліні буддизм був не просто екзотичним вченням…
Але поступово стає зрозуміло, що все що відбувається це візерунок символів. Оркестр – це суспільство, диригент – представник інтелектуальної еліти, що випадково прийшов до влади, церква – Батьківщина, музика – життя, інструменти – професії та місце людей в суспільстві, ноти – доля. Церква (себто Італія) – храм дивної акустики. «…Люди всієї Європи заздрили нам..» Справді Італія колиска культури та цивілізації. Колись їй заздрили. Але все нетривке в цьому світі. У найцивілізанішій і найкультурнішій країні може з’явитися свій Муссоліні.
Здавалось би оркестр створює досконалий мистецький твір, де все має бути гармонійно і прекрасно. Але чомусь нічого не виходить. Чи то бракує натхнення, чи то накопичилось розчарування. Замість краси і гармонію долинає какофонія. У декого вихоплюються фрази кинуті в простір (чи то собі): «Іноді хочеться померти. Чому? Тому, що світ став злим і огидним.» Поступово росте невдоволення диригентом. Виявляється що суспільство безнадійно хворе. «Загальний невроз – ворог всього людства. Він зведе нас всіх в могилу…» Фільм перетворюється з реалістичного в суцільний сюрреалізм. Музиканти здіймають революцію і вимагають вбити диригента. Стіни церкви (де спочиває не один Папа) вони розмальовують гаслами і кричать: «Смерть диригенту!» Починають трощити меблі і інструменти. Один із музикантів вихоплює пістолет і починає стріляти в людей. Навіщо? А просто так. Революція ж! А революції потрібні жертви! Пістолет у нього забирають, але він обурюється: «У мене є дозвіл!!!» Пістолет тут же повертають – якщо є дозвіл, тоді дійсно – вбивати людей має право. Як це схоже на одну революцію! Що була зовсім не в Італії… До речі… Диригент в цей час просто сидить в стороні – йому все одно. Його більше хвилюють його роздуми про мистецтво. Бо якщо неможливо створити щось досконале – той все хоч вогнем горить… Дехто з музикантів під загальний шум займається тут же розпустою. Революція як не як, свобода! Значить, геть всі моральні закони – свобода, так повна свобода! І від моралі теж. Саме не свобода творчості (про неї забули), не свобода для чогось, а свобода від всього. Тут же в юрбі (яка щойно була зібраннях інтелігентних творчих людей!) виникає ідея замість диригента поставити метроном – машину. Ось що буде правити світом – машина. Ось як хтось уявляє свободу – свободу від чиєїсь особистості, але підпорядкування машині. Машину, правда тут же ламають, бо серед революціонерів розкол – правління машини декому різко не сподобалось. Починається бійка – війна між різними таборами – «машиністів» та «анархістів». Але несподівано стіни церкви падають – в зал храму в пролом стіни вривається велетенська металічна куля – церкву виявляється руйнують. Ось чим все закінчується повним руйнуванням всього – країни, культури, історії… Під уламками гинуть ті хто ніякої участі в революції не брав – найбільш беззахисні, добрі і спокійні. Їх ця хвиля знищує в першу чергу… Коли здавалось все загинуло і все зруйновано виходить диригент і каже сакральну фразу – фразу ключ: «Ми тут, щоб почати все спочатку. Відкиньте страх – репетиція продовжується…» І стається диво. Музиканти – ті самі що ще кілька хвилин тому хотіли вбити диригента дістають з під уламків свої інструменти і виконують дивну по своїй красі музику. Здавалось би – «хеппі енд» - люди усвідомивши всю небезпеку тотальної катастрофи згуртовуються, залишають свої комуністичні ілюзії, починають творити, відроджують своє традиційне суспільство, свою культуру. Знову знаходять сенс життя. Але де там! Натхненний першим успіхом диригент зривається на палку промову – його промова поступово перетворюється на щось дуже знайоме, з’являються якісь сталеві і злі нотки… З італійської мови диригент поступово переходить на німецьку, використовує характерні для диктатора жести. Диригент перетворюється в Гітлера. Це шокує.
Це не просто фільм – це притча на тему – звідки береться комунізм, фашизм, чому нормальне суспільство раптом сходить з розуму – народ перетворюється в юрбу. Чи то некеровану чи то навпаки повністю керовану диктатором – і що більш небезпечно ще хто знає…
Слід згадати, що фільм знятий в сімдесяті роки і Італії. На фоні соціальних протестів, суспільного неспокою, «червоних бригад», що вбивали політиків і кидали бомби, у суспільстві росло розчарування у традиційних цінностях – християнстві. Демократії, церві... Здавалось, що Італія стоїть на порозі комуністичної революції. І Фелліні розповів нам казку наповнену алегорія – чим все це може закінчитись. Чим взагалі закінчується комуністичний рух.
Але фільм не безнадійний. Режисер показав – існує щось, заради чого варто жити. Перед чим ніщо всі суспільні химери та утопії. Це творчість. Це мистецтво. Це культура. Заради цього варто жити і цьому присвятити життя.
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358913
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2012
«Та ніде не знайшов я вітчизни;
не маю спокою я в жодному місці
і рвуся за всякі брами.»
(Фрідріх Ніцше)
В історії світового кінематографу мало знайдеться фільмів, які різні люди – від маститих критиків до звичайного глядача будуть проголошувати «кращим фільмом всіх часів і народів». Думка парадоксальна і позбавлена сенсу – в мистецтві (тим паче в кіномистецтві) подібні твердження безглузді – глядач оперує чимось невловимим, а тому відносним з точки зору «кращості». Але так чи інакше – ця думка висловлювалась з приводу фільму «Мрець» («Dead Man» (агл.)) (1995) режисера Джіма Джармуша (Jim Jarmusch). Мені, звичайно, важко погодитись з такою оцінкою цього фільму – вершиною світового кінематографу я вважаю фільми режисера Андрія Тарковського. Але фільм «Мрець» безперечно є кращим фільмом Джармуша, рідкісним шедевром – з якої б точки зору ми цей фільм не оцінювали. І належить до низки найкращих фільмів які були створені за час існування кіно як мистецтва.
Фільм «Мрець» аналізують в першу чергу як зразок новітнього вестерну, хоча вестерном його назвати важко. Так, дія відбувається на Дикому Заході і ще й в класичні для всіх вестернів часи. Але закони жанру невблаганні. У вестерні не може біти такого вихору емоцій на якому, власне, і побудований весь фільм, найманий вбивця не може запитувати іншого вбивцю: «А ти хотів би бути місяцем?», бавитися вночі з плюшевим ведмедиком і філософствувати: «Ну, скажи, що ти радий, що сонце заходить поступово. Було б гірше, якби воно гасло як свічка…» Це вже якийсь сюрреалізм, чесне слово. Для вестерну (як жанру) це просто абсурд.
Фільм побудований на засадах і в стилі постмодернізму. Дев’яності роки – це був апофеоз постмодернізму – час його розквіту, найбільшої популярності та найвищого художнього злету. Я маю на увазі популярність в колах інтелектуалів. Цей напрям не міг бути в принципі широко популярним – він народився як забава інтелектуалів. Дев’яності зараз сприймаються як далека історія, шмат часу який прийнято лаяти чи навіть зневажати. А в той же час це був період цікавого культурного феномену. Зараз постмодернізм призабутий. Нині взагалі все призабуте – нинішня епоха – це епоха невизначеності. У першу чергу культурної у мистецької невизначеності. Новий напрямок не виник (хоча він не забариться), старі вважаються такими, що вичерпали себе (хоча це не так, чимало напрямків, таких як футуризм, тільки намітили перспективу свого розвитку і замовкли, так і сказавши свого головного голосно). Постмодернізм просто забутий. Забутий незаслужено.
Фільм «Мрець» складний для аналізу – я довго намагався написати про нього і все не наважувався. Занадто багато площин розуміння, символів, знаків. Все що досі написане про цей фільм – поверхове. Ніхто так і не зробив аналіз цього шедевру, і мені це не до снаги – я це цілком усвідомлюю – але спробувати варто.
Світоглядні корені фільму в шістдесятих. Хоча це абсолютно не очевидно. Але автор робить не просто натяк – пряме посилання. Автор цитує Кастанеду. Кастанеда теж як і постмодернізм досяг піку своєї популярності саме у дев’яності – з’явилась навіть «мода» на індіанську культуру – музику та химерні культи їхніх шаманів. Але Кастанеда – це саме втілення світогляду шістдесятих – цей пошук виходу у замежове, у потойбічне, і в інше суспільство, якщо хочете – розумніше і духовніше ніж тогочасний «цивілізований» світ, що оточував патлатих хіпі вільних від марноти і упереджень.
Містичний аспект фільму важко піддається аналізу – чи автор справді підводить нас до світогляду містиків і справді вірить у існування «різних рівнів буття», у які мандрує головний герой, чи це просто фон для усвідомлення глибини трагедії особистості? Дивлячись фільм ми усвідомлюємо можливість реальності всіх цих подій – все це могло бути – і індіанець який цитує вірші Вільяма Блейка, і юнак, що живе з кулею застряглою біля серця, і водночас на наших очах відбувається щось загадкове, нечуване, таємниче. Ми починаємо вірити у той інший рівень буття на який слід перейти герою цієї химерної повісті про людину.
Фільм чорно-білий. Знятий зумисно у чорно-білій тональності. Це графіка – сучасна графіка кіномистецтва. Тут одразу напрошуються паралелі з Андрієм Тарковським – іншим майстром кінографіки. Але якщо для Тарковського графічність часто вимушена, то тут це вільний вибір автора. Цим фільмом Джармуш створив нову хвилю ренесансу чорно-білого кіно. І справді: чорно-білий кінематограф далеко не вичерпав себе. Кольорове кіно винайшли зарано. Кінографіка відійшла у минуле не встигши створити найбільші свої шедеври. І це було повернення – тріумфальне повернення чорно-білого кіно. Автор постає перед нами як майстер гри світла і тіні – це майстерність малювання відтінками сірого. Особливі контрасти створюють справжній театр світла і тіні. Колір тут не потрібний. Він зайвий. У жодному іншому фільмі так не відчувається зайвість кольору як у цьому.
Паралелі з Тарковським цим не вичерпуються. Джім Джармуш тут постає як майстер «розставляти предмети» - камера ковзає по них, створює якісь каскади фантасмагоричних натюрмортів. Щось подібне ми бачимо хіба що в «Сталкері» Тарковського. Навіть не знаю, чи це прямий вплив чи нове відкриття того ж підходу в кіномистецтві. Так само як і у Тарковського кадри фільму картинні. Кожний кадр постає перед нами як довершена картина, довершений шедевр графіки, де кожен елемент важливий і наповнений змістом. Це рідко кому вдається з кіномитців. Тільки у Тарковського ця картинність розтягнута в часі – погляд довго зупиняється на об’єкті. Тут же динамічність.
Джармуш постає у фільмі як майстер образів і майстер емоцій. Перед героєм (а глядач тут дивиться на світ очима одного героя) проходить низка яскравих типажів епохи, яскравих образів. Вони як намистини, а ниткою тут час. Кожний образ довершений, витончений. Епоха ХІХ століття з її тонкою психологією особистостей постає перед нами у глибині конфлікту особистостей.
Проте фільм не про епоху – про людину як таку. Це по суті філософсько-графічне ессе на тему: «Що таке людина?» Перед нами чеховських інтелігент (а доба то чеховська! Не дарма О’Генрі називали «американським Чеховим»!) який стає свідком геноциду корінного населення колоністами, що втілюють аморальну механістичну цивілізацію. Жорстокий світ очима чеховського інтелігента – мало б хто наважився на такий експеримент у кіномистецтві. На наших очах відбувається трансформація особистості – це помічали всі, і це викликало найбільше зацікавлення і критиків, і глядачів. Людина, яка лишає світ сучасної механізованої цивілізації (по суті цивілізації машин і мертвих людей – бо живими їх назвати важко) і подорожує у світ природний, дикий, живий, неминуче трансформується – відбувається дивна метаморфоза. На наших очах народжується особистість. Герой епохи якщо хочете. Страх стає непотрібною і зайвою химерою. Смерть видається чимось неіснуючою, якимось привидом – бо насправді життя вічне, і ми тільки подорожуємо по різних його рівнях…
У фільму показано протиставлення двох типів цивілізації – цивілізації машин і цивілізації природної, де в центрі буття стоїть особистість, людина, а не матеріальні псевдоцінності. На початку фільму герой подорожує в «Місто Машин», що є втіленням механістичної цивілізації і переконується, що ця цивілізація – цивілізація мертвих людей. «Саме серце пекла». Навколо знаки смерті, які просто переслідують героя. Цей тип цивілізації огидний і знищує у людині людське. Герой знаходить себе, розуміє суть свого «я» тікаючи у глибину дрімучого лісу з індіанцем-ізгоєм свого племені. Автор свідомо робить вибір – віддає перевагу природній цивілізації, що живе згідно принципів гармонії з оточуючим світом, це свого роду даосизм в кіно.
У фільмі є навіть сліди буддизму – герой отримує свого роду просвітлення споглядаючи старезне дерево, переходить від чуттєвого до споглядального способу життя – і багато аспектів світу, які раніше були для нього надзвичайно важливими, стають непотрібними, нікчемними, не вартими уваги. Навіть власне життя перетворюється для героя в якусь абстракцію. Споглядаючи вбите оленятко серед нескінченного дикого лісу герой усвідомлює себе оцим вбитим оленятком. Для нього «я» перестає бути самодостатнім феноменом відокремленим від світу, для нього «я» це те, що він бачить. Герой розчиняє своє «я» у Всесвіті, у нескінченному потоці Часу.
У фільмі є ключова фраза. Героя часто запитують: «У тебе є тютюн?» Це свого роду якийсь символ. Ніби запитують насправді не про тютюн, а про якусь суть, що має бути в єстві людини. Якесь Дао. Ніби запитують: «А в тебе є Шлях? Та суть, внутрішня сила яка і робить нас людьми?» У кінці фільму герой таки має тютюн – але індіанцю який запитував героя про його наявність, він виявляється не потрібен: «Він тобі знадобиться для останньої подорожі…»
Одного з героїв фільму звати Ніхто. Інше його ім’я – «Той, хто говорить голосно – не говорить нічого». І це символічно. Він частина Всесвіту і розуміє це. Його голос – це голос Всесвіту, а Всесвіт до серця кожної людини звертається тихо.
І останнє, що хочеться сказати – я переглянув кілька версій перекладу цього фільму. І всі, що нині доступні для глядача – нездалі. Переклади жахливі. Втрачається зміст тексту, зміст фраз. Найкращий – і дійсно хороший переклад цього фільму мені пощастило почути у 1996 році – тоді ще на касеті. Для постмодернізму важливим (дуже важливим!) є хороший переклад. Взагалі, погані переклади дуже псують враження від творів, а тут це відчувається особливо гостро. Можна було б порадити дивитися фільм на мові оригіналу, але для цього мало знати мову – тут треба відчувати тонку гру слів…
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358910
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2012
«Три дні і три ночі провели так воїни,
а перед завершенням четвертого дня
повелів Мананнан всім піти,
так що не лишилося в домі жодного,
хто скуштував життя…»
(Давньоірландська скела
«Виховання в домі двох чаш»)
Серед фільмів, що безперечно є шедеврами кіномистецтва є фільми, які нагадують дзеркало епохи. Сам час відображався в цих кінофільмах – художніх, зовсім не документальних, але ці фільми зображали час глибше і повніше ніж будь-яка кінодокументалістика. Про це мені подумалось, коли я переглянув фільм «Липневий дощ» режисера Марлена Хуциєва (1966). Фільм безперечно є шедевром і найкращим фільмом цього режисера – вершиною його яскравої творчості. Хоча не всі з такою думкою погодяться – найбільший резонанс в суспільстві викликав (і надовго) фільм Хуциєва «Застава Ілліча» - теж, безперечно, майстерно зроблений фільм, що вплинув на ціле покоління «шістдесятників» і став навіть символом цього феномену і символом свіжоств «відлиги». Але «Липневий дощ» це твір вже зрілого відомого майстра. Спокійний, філософський, зі своєрідною естетикою та кіномовою, наповнений символами та протиріччями. Тут автор більше задає питань, ніж пробує дати на них відповіді. Задавати питання – велике мистецтво. Задавати питання завжди важче ніж відповідати на них. Хоча б тому, що в ті роки кожне запитання було свого роду відповіддю... Цей фільм більше лаяли і критикували і, напевно, недарма режисера Марлена Хуциєва називали «людина липневого дощу»…
Що найбільше дивує – як цей фільм могла пропустити цензура? Багато фільмів – набагато м’якіших і лояльніших до режиму були безапеляційно заборонені і покладені «на поличку». Ну, де, в якому ще фільмі один з героїв просто кричить глядачам: «…Ви можете легко прокинутись і прозріти?! … Я хочу щоб все було справжнє! … Мені набрид загальний трьоп, коли слова нічого не означають!» Епоха справді була «на зламі» - час надій закінчився, відродження потрохи придушили, почався час словоблудства – слова втратили звій зміст, перетворились на безглузду тарабарщину яку повторювали як ритуал, як свідоцтво лояльності до режиму. Комунізм вже ніхто не будував і не збирався будувати, всім давно стало зрозуміло, що це утопія, тільки мало хто наважувався це сказати вголос… Почалась епохи лицемірства – носії ідеології самі не вірили в свої слова, але карали за кожну найменшу «єресь». Це все у фільмі сказано не прямим текстом – але зрозумілим натяком.
Герої фільму – інтелігенти. При цьому інтелігенти не з андеграунду, не з маргінесу і навіть не з тодішньої фронди. Вони, начебто, «на коні», можуть творити офіційно і писати не «в стіл», творити, писати, їздити за кордон і будувати скульптури. Але серед них панує атмосфера глибокого розчарування – в усьому: в суспільстві, в майбутньому, в ідеології, в системі, в людях. Герої прекрасно розуміють, що жити і працювати вони змушені в вузьких рамках. У цих рамках їм не просто тісно, їм незатишно, їм інколи нестерпно. І вибір перед ними невтішний: або пристосовуватись і лицемірити, або випадати з течії буття. Світ стає для них все більш сірим – совок стає все більш потворним просто на очах. Герої стають все більш самотніми і непотрібними – ні собі, ні суспільству. Вони це переживають гостро і болісно. Інтелектуали перетворюються в скрині забиті купою непотрібних знань, правильні і чисті стають огидними святенниками, жадаючі свободи обмежують цю свободу розпустою, друзів радять колекціонувати як речі… У головних героїв розрив, розлучення. Під образом сексуального розриву насправді криється розрив інтелігентів з системою. Система їм стає остаточно чужою. Вони не можуть з нею жити, але і бунтувати для них є поки що неприродно. Відчуття безвиході заповнює героїв. Одні тікають в минуле, де для них ще існував сенс і зміст, інші тікають в себе, ще інші сподіваються на щось істинне – те що ховається за кадром, за видимою стороною життя. Тікають кудись – не усвідомлюючи куди і навіщо.
Совок показаний суспільством самотніх – люди не розуміють один одного і не хочуть розуміти. Замикаються в собі. Говорять діалоги в порожнечу – без будь-якої надії що їх почують. У фільмі є неймовірна і глибоко символічна сцена: герої сидять серед ночі у темному лісі, а над ними ревуть військові літаки. Таким воно і було суспільство епохи «холодної війни» - темрява, постійна загроза апокаліпсису і вогник, біля якого годі зігрітися. Система штовхає героїв до подвійного життя – окремо офіційного і окремо неофіційного. Герої не звикли і не розуміють чому їм потрібно жити так. Один із героїв підкорюється обставинам – стає таким яким його хочуть бачити «владу імущі», інший тікає в невідомість.
Це справді був рік психологічного зламу – масові опозиційні настрої змінились з комуністичних (при владі не такі комуністи, не справжні, а ми хочемо справжнього комунізму, людяного) на антикомуністичні (справжнього комунізму не буває, кожна форма комунізму потворна і жорстока). Але на зламі світоглядів люди почувають себе підвішеними невідомо де – і в цьому їх трагедія, а зовсім не в неможливості знайти свою половину.
Цей фільм рідкісного напрямку – соціалістичного реалізму. Дуже мало хто знімав у рамках напрямку. Навіть якщо вважати, що ту форму державного феодалізму, що була в «Совітському Союзі» можна назвати «соціалізмом». Майже все, що знімалось було не реалізмом і не соціалістичним. У кращому випадку було казкою про білого бичка з абсолютно нереальними персонажами, що живуть у вигаданій неіснуючій країні. Тут же – справжній, непідроблений реалізм.
Фільм інколи переходить у «потік свідомості» і починає нагадувати роман Джеймса Джойса «Уліс» - тільки бідолашний Одіссей чомусь жіночого роду і потрапив не модернову Ірландію, а в совковий захаращений довгобуд. З’являються на екрані ще дві стихії, які теж є своєрідними героями фільму – юрба та радіо. Юрба сірої совкової Москви снує, пливе вулицями під мінливі звуки радіоприймача, ручку якого крутить незримий адепт буття. Радіо в ті часи буди тим самим, чим для нас є мережа «інтернет» – вікном у світ. Навіть більшим – єдиною можливістю почути, що ж насправді відбувається там – за «залізною завісою»: яку музику слухають, про що думають, що люблять і як живуть. Це був світ радіо. Світ звуків і слів. Світ ще не став світом кольорових картинок. Країна постає з екрану не тільки країною невпорядкованої будови, де будують невідомо що і невідомо для чого – перед нами країна дощу від якого нікуди сховатись, бо парасольки далеко не в усіх.
Це, певно, перший «радянський» фільм в якому про війну говорять без зайвої героїзації і романтизму – просто як про страшну трагедію, іноді навіть з чорним гумором. Вперше показано безглуздість тодішніх «виборів» - всі усвідомлюють беззмістовність цього процесу, але все одно беруть в ньому участь – якось механічно, навіть пародійно…
Режисер постає як майстер психологічної гри і крупних планів - ідуть обличчя молодих людей – і надії в їхніх очах немає. Тільки запитання і німий докір.
Багато хто із творців цього фільму та акторів, що в ньому зіграли мали батьків, що були розстріляні 1937 року. Власне цей фільм один із зразків мистецтва дітей розстріляних батьків з їх вічним запитанням: «Хто винен?»
(На світлині – кадр з фільму)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358789
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.08.2012
«- Не хотів би я, - сказав король Ірландії,
- битися з лейнстерцями,
але якщо така ваша воля,
то бийтеся з тим, хто проти вас.»
(Скелла «Борома»)
Якщо відверто, я не люблю фільмів на тему жорстокості. Хоча розумію, що світ в якому ми живемо є жорстоким і злим, і є тенденція посилення цієї домінанти в глобалізованому суспільстві. Щодо причин – окремо. Тому я не чекав нічого нового і цікавого (для себе) вирішивши переглянути фільм Мартіна Скорцезе «Відступники» (2006) (Martin Scorsese “The Departed”). Власне, переглянути цей фільм мене спонукало тільки прізвище режисера. Скорцезе майстер фільмів з глибокою філософією та й просто майстер кіно. Згадати хоча б фільм «Остання спокуса Христа». Попри свою скандальність (незрозуміло чому) це фільм глибоких і серйозних роздумів на тему людини як такої, суспільства, історії, релігії…
Починав дивитися я фільм «Відступники» упереджено – гангстерський фільм на тему сучасної мафії. Типажі, що живуть у світі грубої сили і насильства. Тема м’яко кажучи стара. Але переглянувши фільм я був вражений. Ні, не динамізмом сюжету, не майстерною грою акторів (підбір акторів справді вражає і гра неперевершена). Вражає нетиповість фільму – як сюжету, фабули так і змісту діалогів на фоні досить банального детективного сюжету. Перед нами ірландський світ – все побудоване навколо боротьби поліційного відділку, де майже всі співробітники ірландці, з ірландською ж мафією в Бостоні.
Сучасний світ не просто постіндустріальний чи інформаційний, він технотронний, динамічний, прискорений, глобалізований. Але навіть в цьому світі ірландці продовжують лишатися собою – дивним народом з химерного острова Долі, «дітьми богині Дану», що живуть якимось незрозумілим для інших людей життям. Вчинки їх нелогічні. Не те, що тут інша логіка як у людей іншого типу цивілізації. Тут життя і вчинки в принципі нелогічні, бо люди керуються не логікою, а якимось своїми законами буття які іншим людям пізнати не дано. Як сказав колись Зігмунд Фройд: «Ірландці – це єдиний народ який не піддається психоаналізу.» І ця думка тут вдало обігрується протягом цілого фільму. Герої живуть в атмосфері кланових законів, які хоче хтось цього чи не хоче, але незримо присутні. Це як даність яку треба прийняти, бо так воно є. Як каже один із героїв фільму: «Адже я ірландець, і я буду все життя терпіти, навіть якщо це неправильно.»
На цей світ кланових законів накладається католицький світогляд який за півтори тисячі років став незамінним атрибутом психіки ірландця. І обидва головних герої які протистоять один одному у смертельній грі є відступниками не тому, що зраджують своє соціальне середовище, а зраджують людей, які довірились їм. Зрада людей, які довірились тобі історично вважається в католицизмі (тим паче в ірландському варіанті католицизму) найбільш тяжким гріхом. Недарма Данте Аліг’єрі розмістив таких людей у самій глибині пекла. Тому загибель героїв є неминучою.
Переклад фільму жахливий. Всі мовні тонкощі втрачено і репліки героїв часто звучать просто примітивно. Це прикро, це псує враження від фільму. Крім того в оригіналі герої іноді вплітають в мову ірландські слова. А іноді взагалі переходять на ірландську – у перекладі це взагалі не передано. І це дуже прикро.
У фільмі відсутні сентименти на зразок «ми, ірландці», які зустрічаються навіть в епосі, де здавалось їм точно не місце. У фільмі ірландці вбивають ірландців. Тут немає ідеї: «Ми допомагаємо один одному, тому, що ми… (можна вставити назву багатьох народів)». Тут інше: «Ми вбиваємо один одного, тому що ми ірландці.» Тисячоліттями цей народ жив у своєму замкненому світі – на острові з дуже обмеженими ресурсами. Жив, розділений на клани. І всі клани ворогували між собою, вічно воювали між собою. Не дивлячись на постійну зовнішню загрозу, загрозу самого існування цього народу. І це величезна трагедія. Яку хіба що ми, українці, можемо зрозуміти…
У фільмі в перебіг подій вривається (саме не входить, а вривається) ірландська музика, спотворена сучасними інтерпретаторами. І це не випадково – традиційний світ спотворено. Але він продовжує існувати. Це парадокс, це дивний феномен – ірландський народ продовжує жити і не розчинається оточуючих народах, навіть в такому казані народі як Америка. Цей народ зберіг свою внутрішню культуру, самоідентифікацію попри століття асиміляції, геноциду, втрату рідної мови. Ірландці це феномен. І не тільки культурний чи психологічний феномен. Це феномен виживання.
Перед нами світ недовіри. Світ в якому довіряти не можна нікому і нічому. (Хіба що ватажку клану можна. Але якщо ти ватажок клану – то взагалі нікому.) Як ключова фраза звучить репліка: «Не можна довіряти людині якій нічого втрачати.» Але по ходу фільму виясняється, що людині якій є чого втрачати теж довіряти не можна… І з сумом думаєш – невже таким і є нинішній світ? Фільм закінчується кадрами на яких над безоднею іде щур. Справді нинішній час - це година щура…
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358788
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.08.2012
«Нічого не поробиш,
Потрібно – ось і іду…»
(Танеда Сантока)
Майстер рідко стає перед глядачем у повній величі свого таланту в своїх ранніх роботах. Але це не стосується Федеріко Фелліні (Federico Fellini) – одного із найбільш блискучих і оригінальних кінорежисерів ХХ століття. «Дорога» («La strada» (іт.)) (1954) – це по суті перший фільм цього генія світла і тіні. Він це кіно творив у своїй душі ще у 1949 році, коли ще не починав нічого знімати. Просто режисер і автор сценарію в одній іпостасі довго не міг знайти кошти для реалізації своєї ідеї. І знімав інше.
Кажуть (і пишуть), що в цей фільм він вклав стільки душевних сил і енергії, що пережив сильний нервовий зрив – цілу катастрофу душі, після якої довго і тяжко «відходив». Воно й не дивно – важко знайти ще якийсь італійський фільм з такою глибиною людської трагедії, з такою оголеністю роздертих людських душ. Це, певно, найбільш реалістичний фільм Фелліні – подальші його твори носять характер фантасмагорії, хоч і побудований на реальних образах. В інших фільмах Фелліні наш реальний світ постає як якась божевільна сюрреалістична фантазія (бо так воно насправді і є – і чим далі в потоці часу тим химерніше). Тут же реалізм ріже по душам своєю гострою бритвою буття. Світ потворний. І це сказав італієць! Син чарівної країни-казки. Показати Італію потворною – це треба мати надзвичайну внутрішню сміливість і відвертість (і це задовго до знаменитих шедеврів Вісконті! Я маю на увазі «Смерть у Венеції», «Рокко і його брати» де ця божевільно-крамольна думка звучить вже як банальність. Ми то цю думку не розуміємо і не хочемо розуміти. Для нас зображена Італія це просто постіндустріальний світ – без конкретики).
І в той же час Фелліні в першому ж істинно своєму фільмі випадає з італійського неореалізму, випадає з потоку «італійської весни». Я не про декаденс – хоча в фільмі він відчувається. І то не запізнілий. Новий. Ніхто так не сумував напередодні шістдесятих – років надії. Я про те, що реалізм тут плавно переростає в філософські роздуми на теми: що таке людина? Для чого все це потрібно – життя, світ, люди? У чому взагалі сенс буття людини? І багато відповідей лишаються висіти в повітрі невизначеного світу – світу людства з невизначеним майбутнім. Робиться тільки натяк – для чогось все це є, кожен камінчик потрібен, кожна людина для чогось потрібна, навіть нездала чи божевільна, зла чи потворна – всі вони для чогось потрібні. Все це існує недарма, цей весь світ людей і речей, каменів і живих істот – все має свою мету і призначення. Тільки ми вперто не можемо це призначення розгадати – може тому, що не намагаємось?
Фільм глибоко гуманістичний. І справа тут зовсім не в тому, що Італія – це батьківщина європейського гуманізму. Італія м’яко переходила від античності до ренесансу, варварство раннього середньовіччя сприймаючи як щось зовнішнє, чужорідне. Тут зовсім не в тому справа. Гуманізм цього фільму абсолютно не ренесансний. Можливо це взагалі єдиний в історії італійського кінематографу неренесансний італійський фільм. У ренесансній культурі під гуманізмом в першу чергу розуміють створення досконалої людини, а не співчуття до знедолених – душевно чи матеріально – байдуже. Співчуття це більше християнська категорія притаманна не лише ренесансу, успадкована ним від глибоко християнського середньовіччя Европи. У цьому фільмі йдеться про те, що в кожній людині – навіть найпотворнішій, найжорстокішій є, закладено, жевріє в глибині душі щось добре і світле. І воно може прокинутись. Хай навіть людина і штучно цей вогник доброти намагається погасити. Це Конфуцій разом з Кантом вважали, що людина по своїй природі зла, і тільки зусилля розуму, культури, освіти роблять її доброю. Тут же основна аксіома фільму – людина по своїй природі добра, і тільки суспільство, потворна цивілізація роблять її злою.
Фільм трагедійний – фаталістичний навіть. Носії чогось світлого і доброго в цьому світі бруду гинуть, але лишають на землі слід, зерно, яке рано чи пізно проросте.
У фільмі світ людей постає цирком – але дуже сумним цирком. Тут навіть клоуни не смішні. А сумні. Все інше – просто трагедія. Якщо у Василя Стуса є «Веселий цвинтар», то у Фелліні «Сумний цирк». Сама думка про те, що суспільство це навіть не театр, а цирк, простежується в наступних роботах Фелліні постійно. Тільки надалі це - в тому числі смішне або взагалі смішне. У багатьох фільмах Фелліні навіть фашизм смішний. І навіть тортури у фашистських спецслужбах теж смішні. Як смішна війна у Ярослава Гашека. Тут же сміх в принципі недоречний. Фільм випадає з загального оптимістичного і саркастичного кінематографу Фелліні (бо він оптиміст – навіть потойбічний світ зумів зобразити якось оптимістично у фільмі «Вісім з половиною»). Тут же все безнадійне. Навіть прозріння одного із негативних персонажів фільму якесь безнадійне, безвихідне. Прозріння, що супроводжується відчаєм, усвідомленням безглуздості власного життя. Хоча тут життя всіх персонажів безглузде, позбавлене сенсу. Їхнє життя це нескінченна дорога. І ця дорога нікуди не веде. Бо безодня небуття це і є те саме «нікуди». Тільки одні герої фільму усвідомлюють, що їхнє життя це коротка мить балансування над прірвою, а інші ні - живуть бо живеться. І живуть сьогодні, бо про завтра думати марно.
Герої фільму їдуть по дорозі життя мимо людей, що живуть і страждають, мимо монастирів, де шукають спокою та істини, мимо радостей і печалей. Їхня дорога звивиста, але звернути кудись неможливо. Навіть якщо звернути пробують – вертаються туди ж куди веде їх доля. Виходу немає і не може бути.. Але лишаться надія, що все це недарма…
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358569
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.08.2012
«Вчасно ж я згадав! Є в мене друг в цих краях. Тільки б відшукати дорогу до його дому.»
(Давньоірландська скелла
«Руйнування дому Да Дерга)
Кожен напрямок мистецтва (а кіномистецтва тим паче, бо кіномистецтво це сон розуму) має свою Джомолонгму, свою вершину польоту літака мрії, свій найвищий шедевр. Про те, який саме твір можна назвати цим шедевром сперечаються і будуть сперечатися. Бо так воно є. Бо ми мислимо, а отже дивимось кіно…
Дев’яності роки роки ХХ століття нині прийнято лаяти. Дев’яності кожного століття взагалі прийнято лаяти. Ще б пак – fin de siecle. Для Мандельштама дев’яності роки ХІХ століття «глухі», для Чехова сумні роки занепаду, для всіх поетів «срібного віку» - колиска сумного декаденсу. Для всіх письменників ХІХ століття дев’яності роки ХVIII століття – божевілля, сутінки свідомості коли «боги жадають». Дев’яності роки ХVII століття для Свіфта і Дефо були роками безпросвітної самотності духу… Це суб’єктивно – просто завершувалась епоха – тоді нудно, тоді трагічно і болісно. І це сприймалося як кінець світу – їхнього світу. Чи то нашого – даруйте… Але наші дев’яності це була не тільки епоха божевілля змін («Щоб ти жив в епоху змін!» - сумне китайське прокляття, але ж ми не в Китаї живемо!). Це ще й був порив до свободи і культурний феномен. Звісно, з вісімдесятими і їх потужним культурним вибухом годі порівнювати. Але дев’яності якщо не породили, до викохали химерне дитя – постмодернізм. І не тільки в літературі. У кінематографі в першу чергу. Зараз ми тільки з ностальгією зітхаємо: «Постмодернізм помер, а я ще ні…» Це байка. Постмодернізм пішов в андеграунд. Як це і передбачали. І вершиною постмодернізму, як течії кінематографа, я бачу фільм Еміра Куштуріци «Арізонська мрія» (чи то «Арізонський сон»… Хоча це одне й те саме – мрії то сни, а сни то мрії…) (Emir Kusturica «Arizona Dream» англ.) (1993).
Мені можуть заперечити – а як же чисто постмодерновий «Андеграунд» того ж Куштуріци? Як же його знаменита сага «Життя як диво»? Але я вважаю фільм «Арізонська мрія» (чи то «Мрія Арізони») вершиною творчості Еміра Куштуріци, його найвищим шедевром, не дивлячись на те, що фільм не зрозумів глядач в свій час – фільм практично провалився з точки зору прибутку та глядацьких симпатій… Інші фільми майстра більш менш передбачувані в його ключі кіномови – Балкани з їх божевільним буттям, цигани, гіпноз, парапсихологія, трагедія особистості під час війни всіх проти всіх… Це і зрозуміло – Батьківщина, що розтерзана і зруйнована війною у тебе на очах, змушує знімати і писати саме про це. Тут же геній не стриманий рамками землі до якої прив’язаний кров’ю та долею – тут геній творця вільний у своєму анархістському польоті (а кожен геній хоч трохи, але анархіст…)
Важко знайти не тільки серед постмодернових фільмів дев’яностих, а і взагалі серед світового кінематографу всіх часів, фільму де б так тісно сплелося смішне і трагічне, де ставились би стільки складних запитань і проблеми, щодо буття людини як такої – мислячої і чуттєвої істоти. Де б нанизувалось стільки протиріч, і так спліталися стилі, дискурси і напрямки кіно…
У фільмі дивно поєднаний реалізм і сюрреалізм. Хоча це типово для постмодернізму (тим паче високого постмодернізму), але таке сплетіння… Перед героєм, який прекрасно усвідомлює, що «Америка вже давно відкрита» постають реальні картини сучасного суспільства, але розрізнити де закінчується реальність, а де починається світ марив і галюцинацій неможливо – світ наповнений дивними химерами, дивними людьми і парадоксами. Реальні картини буття виглядають як полотна Сальвадора Далі, а марення на диво реальні… І хоча нашому герою з дитинства втокмачували щоденно, приводячи у світ реальностей зі світу сну фразою «Вставай, Колумбе!», що все давно відкрите і винайдене і не варто знову переконуватись, що вогонь гарячий, а життя непередбачуване, наш герой (точніше герої) з якоюсь божевільною впертістю намагаються винайти і сконструювати аероплан. У них звичайно нічого не виходить… Конструкції вперто не хочуть літати… Це триває доти, доки іншим людям це не набридає і вони дарують мрійникам мініатюрний аероплан. Мрія про політ здійснилася! І це при тому, що герої які так мріють літати, вміють літати і без аероплану – шляхом левітації. Просто не усвідомлюють цього…
Несподівано в структуру фільму вплітається «соцреалізм». Ну де, в яких фільмах на американському ґрунті можна побачити майстерно вплетені елементи соцреалізм? Дівчина, що грає на баяні з цигаркою в зубах на фоні хлопця який зварює якусь безглузду конструкцію. (І все це відбувається в Арізоні! Не на Магнітці, і не на Дніпрогесі, і навіть не на ударних будовах Тіто.) Куштуріца ще їдко посміється над «соцреалізмом» у фільмі «Життя як диво» - їдко як ніхто. Тут лише слабкий натяк на сатиру… Під сатиру тут підпадає більше не безглузде суспільство, а людина як така. Персонажі фільму живуть у своїх вигаданих світах зі своїми чудернацькими мріями. Один мріє жити в іглу з криги разом з ескімосами і ловити камбалу в Льодовитому океані, інший мріє продати стільки старих вживаних автомобілів, що якщо їх поставити один на оден, то вони досягнуть місяця, ще інша мріє померти і народитись в наступному житті черепахою… Мрії їм сняться. Кожна мрія – це сон. І мріяти можна про все – навіть про смерть… Деякі мрії близькі, їх легко зробити реальностями, проте герої вперто лишають їх недосяжними мріями.
Ще один дискурс фільму – неофрейдизм. У фільм вплітаються сексуальні фантазії героїв, які керують ними як маріонетками. Герої усвідомлюють безглуздість своєї поведінки, але продовжують грати в цю гру. Попереду в героїв розчарування, самотність, зневіра, страждання… Але лишається надія. І мрія. Яка завжди прекрасна, навіть тоді коли вимріяна вона серед пустель Арізони… Поведінка героїв безглузда. Але що в цьому світі не безглузде?
Я «вкурив» цей фільм. Я зрозумів, що риби справді можуть плавати в повітрі, карети «швидкої допомоги» можуть відвозити людей прямо на місяць, а «риби тим відрізняються від людей, що ніколи не плавають в лайні»…
Я торкнувся тільки деяких граней цього величного епічного шедевру, цієї філософської саги про людину та її мрії. Спробуйте побачити в цьому фільмі своє. І мрійте. Або хоча б спробуйте – помріяти…
(На світлині - кадр з фільму)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358552
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.08.2012
(Низка хайбун)
* * *
Цього літа я відпочивав на Маркізських островах – на острові Фату-Хіва. Острів зачарував мене спокоєм, лагідною природою і відсутністю докучливих і вульгарних земляків-скоробагатьків. Цілими днями я безцільно блукав по острову милуючись екзотичними рослинами, плавав навперейми океанічним хвилям, пірнав навздогін зграйкам яскравих риб та в пошуках барвистих мушель. Густими тропічними вечорами (о, цей тропік Козерога! О, ці таємниці південних морів!), що ставали ще більш безтурботними від легкого океанічного бризу, сидячи на веранді свого бунгало, я слухав шум хвиль та шурхотіння листя пальм, попиваючи кокосовий сік, який на Фату-Хіва особливо запашний та солодкий. Іноді моїм співбесідником був Жак Поль Франсуа де Ломар – нащадок французьких аристократів, що переховувались в Брістолі від вихорів Великої французької революції. По матері один з його предків був гугенотом і довгий час жив в Ірландії, ховаючись від переслідувань протестантів в часи Людовіка ХІV. Він виявився тонким знавцем австрійського модерну, нудьгував по причині відсутності співбесідників і маси цікавих думок, які накопичились у його голові в результаті тривалого відлюдництва на острові (як давно він залишив Париж!) – помітивши в моїх руках томик Райнера Рільке, він усвідомив, що його тут і зараз зрозуміють. Ми з ним багато говорили про епоху короля Франциска І та світогляд Франсуа Війона. Якось розмова зайшла про Велику французьку революцію. Мій співрозмовник висловив цікаву думку, що однією з причин революції була церковна політика Папи Климента ХІV і якби не протестантизм, вогнище якого продовжувало жевріти в душах багатьох французів, Бастилія ніколи не була зруйнована, а монархія у Франції лишилася б старою доброю традицією зміненою реформами до парламентаризму, і що корені світогляду гугенотів лежать в пластах містичних вчень катарів та альбігойців. Після цієї розмови я наступного дня довго споглядав порожній океан і написав ось таке хокку:
Сонячний вітер.
Мені б у його вихорі
Вітрила здійняти.
* * *
Під час своєї останньої подорожі до Італії я зупинився на десять днів у Ріміні в готелі «Коралло» (доречі досить симпатичний готель). В цьому чарівному приморському містечку я познайомився з китаянкою Лі Цзян. Вона приїхала на ту саму наукову конференцію що і я, ще й зупинилась в тому самому готелі. У той час я досить непогано володів Пу Тун Хуа та Бей-Цзінським діалектом китайської мови. Тому порозумілися ми швидко. Щовечора ми прогулювались по піщаному берегу Адріатичного моря дихаючи його солоним холодним подихом і підставляючи обличчя вітру. Була рання весна, туристів не було, пляжі і готелі були порожні. Блукаючи порожніми пляжами можна було сповна насолоджуватись безлюддям і спокоєм у такій завжди гамірній Італії. Моя співрозмовниця виявилась хорошим знавцем Конфуція. Родом вона була не з Китаю, де при владі досі лишаються комуністи, а з Малайзії – з китайської діаспори. Це якось одразу відчувалося, хоча комунізм не лишив на психології китайців такого потворного відбитку як на ментальності росіян чи казахів. Розмовляли ми більше про еволюцію даосизму, сорти чаю та перспективи натурального каучуку (вона мала плантації каучуконосів в Малайзії). Якось розмова перейшла легко до теми ренесансу (ми ж були в Ріміні) – говорили про те, що істинними творцями відродження були насправді Малатеста та Вісконті, а потім уже католицька церква, поети та художники. З китайської ми перейшли на англійську – італійської вона не знала зовсім, а говорити про ренесанс в Італії китайською мовою це, пробачте, нонсенс і моветон. На прощання я склав їй ось таке хокку:
Крик паротяга.
Куди я їду? Навіщо?
У далину таку…
* * *
Якось блукаючи безцільно вулицями гамірного та галасливого міста Салоніки я подумав, що в часи Арістотеля воно було таким же суєтним. І просто дивно, що саме тут, в самому апогеї античного та візантійського ринкового галасу постали такі гіганти культури як брати Солунські – Кирило та Методій. Видно, великі перехрестя спонукають не тільки до рухливості, але і до філософії. І які протилежності розташовані поруч – гора Атос з вічним спокоєм, чистотою думок, медитативністю своїх монастирів і Салоніки зі своїм невгамовним шумом і брудом. Подумавши про те, що Салоніки впадають в тимчасове заціпеніння вдень і починають жити своїм бурхливим життям вічного свята вночі я склав ось таке хокку:
Намалюй мені вічність!
Хоча б на дзеркалі.
Або на поверхні вітру…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357684
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.08.2012
Відвідав Чень Юнь Янь – відлюдника, що оселився в горах Сі Шань. Чекаючи на нього, написав йому в подарунок вірші про свої почуття.
Горлиці крик
Серед бамбуків густих.
Холодом осені
Храм серед гір затих.
Відлюдник старий
Не повернувся додому.
Вітер і дощ
Чекають разом зі мною.
Примітки:
На малюнку напис: «Фан Вень Інь Ші» - «Відвідую з візитом відлюника».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356377
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.08.2012
Темний бамбук
Стебла схилив над дорогою.
Місячний посвіт
Тремтить у віконці убогому.
Відлюдник у горах
Занурився в споглядання.
Душу його
Не зачепить осіннє зітхання.
Примітки:
На малюнку напис: «Цзай Лао Ші Де Цзя» - «Знаходитьсь в домі старого вчителя».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356345
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.08.2012
«Що робити?»
(В. І. Ленін)
Продовжуємо публікацію уривків з книги Комочкіна К. Ф. «Оповіді про вчителів комунізму». Книга доволі рідкісна і маловідома публіці. По суті своїй це мемуарна література – спогади про життя і діяльність першого секретаря Кролевецького райкому партії Полікарпова В. І. Ці спогади цінні для вивчення історії комуністичної ідеології, а також для пропагандистів, що займаються практичними питаннями виховання комуністичної молоді.
* * *
Парторг Полікарпов говорив:
- Чи не радісно вчитися комунізму справжнім чином і постійно домагатися досконалості пролетарської свідомості? Чи не приємно, коли комсомольці приїжджають на партійну школу здалеку? І чи не той справжній комуніст, хто не нарікає з приводу того, що комунізм буде збудований ще не скоро?
* * *
Парторг Полікарпов говорив:
- Рідко буває, щоб комсомолець, сповнений поваги до секретаря райкому партії був би незадоволений радянським урядом. І не бувало зовсім, щоб той комсомолець, хто задоволений радянським урядом, впав би в опортунізм чи підпав би під вплив буржуазної ідеології. Комуніст турбується про корінь – про ідеологію. Коли закладена ідеологія, то народжується комунізм. Повага до секретаря райкому партії – чи не в ній коріниться комунізм?
* * *
Парторг Полікарпов говорив:
- Якщо будуть поважати Володимира Іл’їча Леніна, пам’ятати Фелікса Едмундовича Дзержинського, то в народі знову зміцніє комунізм.
* * *
Парторг Полікарпов якось засмутився:
- Як я опустився! Мені давно вже не сниться товариш Ленін!
* * *
Парторг Полікарпов говорив:
- Чи далека комуністична ідеологія? Коли я до неї намагаюсь, вона до мене приходить.
* * *
Якось парторг Полікарпов захворів і його поклали в обкомівську лікарню. Комсомолець Булочкін прийшов до нього в палату і попросив дозволити почитати йому вголос роботу Леніна «Крок вперед, два кроки назад».
Парторг Полікарпов спитав:
- А хіба так роблять?
Комсомолець Булочкін відповів:
- Роблять. Ленін говорив: «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися комунізму справжнім чином!»
Парторг Полікарпов заперечив:
- Я вже давно вивчаю комунізм...
* * *
У своєму парткомі Полікарпов здавався простодушним і недорікуватим, а на партійній конференції або на засіданні обкому він говорив красномовно, хоча і мало.
* * *
Коли парторг Полікарпов організовував комуністичний суботник, він стояв на східних сходах тресту в парадному костюмі з краваткою і червоною стрічкою на лацкані піджаку.
* * *
Коли згорів Кролевецький райком, то парторг Полікарпов, дізнавшись про це, тільки спитав:
- Ніхто не постраждав?
А щодо протоколів засідань райкому, які зберігалися в його кабінеті, навіть і не згадав.
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін спитав парторга Полікарпова:
- Як служити справі Світової Революції?
Парторг Полікарпов відповів:
- Не знаючи як служити пролетаріату, чи зумієш служити справі Світової Революції?
- Насмілюсь запитати, що таке комунізм?
- Не знаючи, що таке розвинутий соціалізм, як можеш знати, що таке комунізм?
* * *
Одного разу парторг Полікарпов сказав:
- Який гідний і хороший комсомолець Булочкін! Він в день задовольняється тільки шкуринкою хліба і одним келішком горілочки. Інші би не витримали. Але він не зраджує цим радостям! Який гідний і хороший комсомолець Булочкін!
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін спитав парторга Полікарпова, що таке «соромно». Парторг Полікарпов відповів:
- Соромно отримувати зарплату в країні в якій будують комунізм і в країні, де при владі буржуазія.
- А чи може вважатися комуністичною мораллю і комуністичним вихованням усунення в собі марнославства, гонору, заздрощів і жадібності?
- Це може вважатися важкодосяжним. А що стосується комуністичної моралі, то я не знаю. – відповів парторг Полікарпов.
* * *
Одного разу парторг Полікарпов відвідав другу Кролевецьку середню школу. Побачивши його піонери почали стукати в барабан, сурмити в піонерський горн і кричати: «Завжди готові!»
Побачивши це парторг Полікарпов сказав:
- Вміють вибрати час! Вміють вибрати час ці піонери з другої школи!
* * *
Одного разу парторг Полікарпов почув по радіо пісню «Мала земля». Після цього він три дні не міг їсти докторської ковбаси і сказав:
- Не чекав я від музики такої дії, не чекав...
* * *
Парторг Полікарпов якось сказав:
- В країні вже ніхто не вірить в побудову комунізму. Відремонтую я паротяг, візьму гвинтівку і поїду на станцію Комуна. Кого візьму я з собою? Певно, комсомольця Булочкіна.
Комсомолець Булочкін почув про це і почав пишатися.
Тоді парторг Полікарпов сказав:
- Але лихо! Комсомолець Булочкін не може працювати навіть кочегаром на паротязі!
* * *
Парторг Полікарпов якось сказав:
- Прекрасно і велично звучить пісня «Інтернаціонал» коли її виконує комуніст Іванов!
* * *
Перший секретар Сумського обкому партії Самодуров якось сказав, коли мова йшла про Кролевецький райком партії:
- Секретар райкому Полікарпов справжній комуніст і хороший організатор, але він не зумів нічим прославитись.
Почувши про це парторг Полікарпов сказав:
- Чим же мені зайнятись? Може мені зайнятись організацією гуртка самодіяльності на хімічному заводі? Або може організацією спортивних змагань у місті Шостка? Займусь я керівництвом гуртка художньої самодіяльності на хімічному заводі!
* * *
Парторг Полікарпов якось вигукнув:
- Якщо комунізм вже не комунізм, то який це може бути комунізм? Який це може бути комунізм?!!!
(На світлині – пам’ятник Леніну, який стояв на площі біля Кролевецького райкому партії у 1972 – 1990 роках і який свого часу був відремонтований по особистій вказівці парторга Полікарпова.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351244
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.07.2012
(Замість післямови до збірника віршів Інги Хухри «Дикий мед»)
«Тепер я перестану шукати дорогу в минуле.
Досить дзвонити по телефону, записаному на папірці.»
(Кобо Абе)
Ми досі живемо в світі літератури. Нехай суспільство за вікном (за нашим вікном – в цьому чужому світі ще лишилося трохи нашого, або такого, про що ми можемо ще сказати – наше) чи то постіндустріальне суспільство, чи то інформаційне, чи то технотронне – байка – ми продовжуємо мислити як в часи Овідія – літературно. Просто література змінилася (хоча в цьому світі нічого не буває «просто» - я це усвідомлюю, але досі пишу – «просто»). Якщо донедавна це була література в стилі Сфіфта, Шекспіра, Анатоля Франса, то тепер це література в стилі ісландських саг та «Пісні про Роланда» - сучасна література (та якби тільки література!) повернулась то ментальності середньовіччя з його містицизмом, ірраціональністю та чисто жіночою інтуїтивністю. Релігія краси античності в яку так була закохана епоха ренесансу забута. Знову прийшла естетика готики. Це все я сприймав як аксіому, як постулат (якщо хочете). Але несподівано до моїх втомлених рук та очей (від чого втомлених? Від зневіри та песимізму нинішніх авторів? Я їх розумію, але…) потрапили вірші незвичайної сучасної поетеси – Інги Хухри. Прочитавши її дивні твори, наповнені явно не сучасною чуттєвістю, я подумав: «Це остання поетеса ренесансу!»
Справді, ренесанс помер, агонізував протягом страшного ХХ століття – цього предтечі нового середньовіччя. Але як не дивно (о, як приємно дивуватися! Як добре, що збереглась ще ця здатність – в наш то час – дивуватися!) збереглись ще люди (і поети!) які продовжують мислити і думати (і навіть писати) так, ніби ренесанс досі триває. Згадаємо хоча б Хуліо Кортасара – адже його оповідання це теж бароко, що пишається власною «красивістю» в чисто європейському місті Буенос-Айресі. Ай, скільки поетів і письменників відчували свою «невчасність»! А хоча Ви зустрічали поета, який би сказав чесно і відверто (і щиро): «Я прийшов у цей світ вчасно!» Про це, що правда, писав Маяковський – але чи щиро? Чого б тоді йому ставити крапку у своїй творчості кулею?
Читаючи збірник «Дикий мед» я думав: «Це теж бароко…» Справді, ренесанс – це в першу чергу чуттєвість і відвертість. Це прекрасно розуміли автори часів модерн – хоч і ховались в хащах символів, зрозумілих тільки втаємниченим (це було передчуття нового середньовіччя, але без пророцтв). Без відвертості неможливо уявити собі ні Шекспіра, ні Бокаччо, ні Сфіфта, ні поетів часів романтизму – вони ще жили ілюзіями ренесансу (точніше думкою, що ренесанс буде тривати вічно). Пуританство це не ренесанс. Це його побічне дитя, що народилося передчасно і тому страждало від задухи.
Анатоль Франс колись написав прекрасну річ, що стала свого роду декларацією – «Сади Епікура». Справді епікурейство стало рятівною соломинкою для багатьох авторів ХХ століття – вони рятувались у його садах радості та тихих простих насолод від божевілля страшного часу. У ХХІ столітті страшний час триває (а ми то думали, що приходить епоха гуманізму! Поваги до людини! Де там…). Особистість справді поважають – як в часи Річарда Левове Серце, індивідуалізм справді абсолютний – як часи Хрестових походів, але інтелігенту від того не легше. Тим паче поету! (Ах, як невчасно мені подумалось, що трубадури в часи середньовіччя були професією зневаженою – на них дивились як на паяців – в кращому випадку…)
Читаючи цю збірку я зрозумів, що це феномен – адже ренесансна поезія і проза була глибоко чоловічою. Автор у ту епоху виступав завжди свого роду деміургом, творцем. Поодинокі поетеси писали аналогічно – таке складалося враження, що вони бачать світ очима чоловіків. А тут – перед нами чисто ренесансна поезія, але жіноча. Так бачити і писати може тільки жінка. І це цікаво, це нове.
Звичайно, писати відверто намагались чимало поеток нашого часу. Але ця відвертість завжди чомусь виходила готичною або чисто романською – з присмаком штучної ідеалізованості. Тут же інтимна площина людського буття є природною як природним є еротизм в індійських легендах та храмах. Ах, як довго і скільки авторів і мислителів нехтували біологічним, природнім, глибинним єством в людині! Мислителі часів Томи Аквінського в природному бачили тільки гріховне – як довго ця ідея домінувала, як довго святість природного буття яку так розуміли і так змогли оспівати даоси не розуміли.
Ренесанс був епохою постійного пошуку оцієї природної святості, коли плоть розумілась як щось чисте по своїй суті, чистою початково і тільки людське затьмарення, оці темні хащі людської свідомості роблять її штучно брудно. Це чисто античне розуміння тіла людського рідко зустрічається в сучасній літературі. А якщо і зустрічається, то лише як самодостатній факт, а не як засіб до пізнання, просвітлення, як пошук шляху до Істини.
У цій книзі інтимні переживання, ерос, чуттєвість відкривають браму вічності, адже як пише авторка: «Орган без пам'яті лунав. Кровоточили ноти.» Ось цей космічний орган грає мелодію Всесвіту і наші переживання та почуття це звуки цього космічного оркестру. І ця комічність виривається з тісних рамок індивідуалізму. Тут є чисто ренесансний порив до вогню Всесвіту: «У жовтневих кольорах ліхтар небесний зблід…» - ліхтар може біти тільки небесним, він уже не може біти ліхтариком маленького замкненого світу кухні і сільської церкви. Тут людина мислиться як істота космічна. І ліжко стоїть не в комірчині на тихій вуличці Молен-Руж, а десь між Плеядами та Туманністю Андромеди.
Говорячи про відвертість в мистецтві не можемо не згадати про фільми Нагіса Осіми – я маю на увазі його дилогію «Імперія почуттів» та «Імперія пристрасті». Там відвертість є ключем до буддиських істин, які, звісно, лишаються за кадром, яле до яких глядач приходить, якщо в нього вистачить розуміння і здатності. Деякі вірші авторки мені нагадали цей спосіб пошуку істини. Тільки тут пошуки не буддиських істин як таких, а пошуки Абсолюту – того, до якого приходять всі шукачі, тільки різними шляхами… Авторка пише, що «…Інколи краще мовчати…» - вона ще не знає, що завжди краще мовчати. Мовчання – це пошук істини в собі, слова – спроба знайти істину для інших.
Взагалі, деякі вірші цього збірника нагадували мені по внутрішньому глибинному змісту вірші Оно-но Коматі – той же фаталізм та глибина проникнення таємні закутки людської душі:
«Якби не таємничий смуток слів,
Який мене тримає
На цім світі
Давно б уже
Покинула його…»
(Коматі)
Цікаво, що Коматі ніколи в мене не асоціювалась з епохою середньовіччя. Може тому, що Японія не мала своєї античності. Вона одразу стрибнула з часів варварства (в хорошому розумінні цього слова) в епоху ренесансу, що в далекосхідних цивілізаціях почався значно раніше. І епоха Хейян це по суті ренесанс неіснуючої античності. Точніше чужої античності – китайської. Тільки цей ренесанс готовий був тривати до нескінченності…
Перед нами зовсім інакше розуміння чуттєвості: «Але й у цьому є якийсь приємний смак, шляхетний смак. Кохання - вільний птах.» Оця от шляхетність переживань, самоцінність почуттів – є тут щось від чисто античного розуміння аристократичності. Але античним аристократам був притаманний песимізм. Нам годі навіть уявити патриція без цієї чсто скептичної зневіри в доцільності буття. Тут же життя є самодостатнім скарбом, самоцінністю. Ми відчуваємо, тому, що ми живемо. І це є вищою цінністю буття. Тут більше відчуваються мотиви Фр. Петрарки - згадаймо: «Пробігли дні мої - наче оленів коса хода…» (Петрарка), хоча Петрарка занадто ранній ренесанс, може навіть тільки передчуття ренесансу, а тут він нагадає стиглий плід, що готовий впасти додолу гойдаючись у поривах сильного вітру змін…
У кожному творі цього глечика «Дикого меду» прихований теїзм – світ прекрасний, а значить він доцільний. Це як світогляд Плотіна та Порфірія – переживання, це шлях до Вищого, Єдиного. Ми осягаємо це вищу приховану істину Всесвіту пройшовши через всі аспекти буття, через всі переживання і страждання, через пекло самотності та рай гармонії. Є хтось – не суддя наших вчинків, а спостерігач… Але це можливо. Це лишається гіпотезою, а не догмою.
На перший погляд книга наповнена стражданням – навіть весняний мед гіркий, навіть молодість сповнена самотності, марних пошуків себе, нескінченних запитань на які не існує відповідей… Але це ілюзорно. У цій гіркоті є солодощі буття. У цій самотності – пошуки істинного шляху. У цій невизначеності – дзеркало Всесвіту.
З точки зору авторки світ існує тому, що ми його відчуваємо. Саме наші почуття є єдиним критерієм оцінки буття світу. Світу в якому ми приречені бути. Страждати і гинути. І наші почуття і переживання є елементами єдиної Душі Всесвіту, цього Космічного Розуму. Все чим ми живемо настільки ж реально, наскільки воно відображає оцю Єдину Космічну душу – звідти ж приходить і краса і любов. У нашому феноменальному, людському світі ця Всесвітня душа розбивається на кавалки – душу неба, душі зірок, душі людей… І намарно намагаємось подолати цю ілюзорну роздробленість гублячись у світі самотности… Оце єднання з першоосновою світу сього авторка бачить у коханні – духовне платонічне кохання і тілесне кохання з точки зору аврки нероздільні і суть одне. При цьому авторка відкидає соліпсизм який багато кому в наш непевний час вже встиг набити оскомину.
Під час читання цієї книги не полишає відчуття, що етику тут відкривають і пишуть заново – Арістотеля, схоластів, патріархального світу нібито і не було. Етичний бік цих віршів підводить читача до думки, що зло (і самотність людини як варіант всесвітнього зла) дійсно реально існує, але воно існує не дарма. Зло світу сього потрібно для того, щоб долаючи його своїм терпінням і своєю стійкістю поет міг досягти добра і просвітлення, оселитися в цій обителі світла.
Наш читач не звик до філософствуючи жінок. Тим паче до поеток-філософів. Творів Сафо, насправді, ніхто з наших читачів в очі не бачив. Інакше б здивуванню середньо-статистичного читача не було б меж. Ця поетка була в першу чергу філософом. Тим паче не звик наш читач то філософствування на мові чуттєвості, навіть Еросу. Особливо якщо ця філософія альтернативна, нетипова, жіноча – наповнена інтуїцією, а не логікою. Тому беріть обережніше до рук цю книжечку – ця суміш може стати у вашій свідомості вибухонебезпечною.
Авторка пише: «Мені потрібен адресат... Хтось рідний, хтось з дірою в серці.» Справді, ми живемо в світі байдужих. У світі людей з кам’яними серцями. Але є недія достукатись у неіснуючі двері печер людських душ. Поруч з нами блукають лабіринтами свідомості читачі – наші читачі. У яких серце теж зранене цим черствим світом, які здатні відчувати і розуміти…
Про авторку
Авторка цієї книги – Інга Хухра народилась в далекому місті яке колись заснували вікінги на березі холодного моря, яке проте ніколи не замерзає, бо зігріте теплими течіями Океану. Саме від цього моря авторка успадкувала свій вітаїстичних і бурхливий темперамент і нездатність, несприйняття байдужості. Вона рано захопилась античною філософією, особливо творами Епікура, Хрісіппа, Епіктета та Клеанфа. На її світогляд суттєво вплинула поезія Оно-но Коматі та Германа Гессе. Освіту здобула в невелику чарівному місті, що загубилося в часі та просторі на березі кам’яного моря гір. За фахом Інга майстер слів. Логос для неї завжди був більше ніж просто символом – таким Логос міг сприймати хіба що Сенека. Зараз авторка живе в краю річок та зелених пагорбів і шукає Істину в візерунках звуків…
(Світлина автора есею)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350754
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.07.2012
«Важко мати справу з нікчемними людьми!»
(Конфуцій)
Джек Лондон сказав колись сакральну фразу, що стала для ХХ століття свого роду прологом: «Я вірю в статевий добір». Майже в той же час А. Чехов писав про свою зневіру в статевий добір, про те, що сучасні йому жінки обирають переважно людей нервових, чоловіків на межі психічної патології. І це все було сказано на фоні пануючих у суспільстві ніцшеанських мрій про «нову людину», «нову расу», ба, навіть, про «надлюдину». Ілюзії химерного і мрійливого ХІХ століття, що досягли апогею в добу модерн в ХХ столітті раптом в щось виродились – потворне і нікчемне – в совок на одному шматі земної кульки і на тупого есесмана на іншому. Замість надлюдини суспільство витворило споживача котлет і ковбаси, жорстоких солдафонів не здатних мислити. Дивлячись на сучасне людство хочеться волати: «Мрії про досконалу людину померли!» Ні Джек Лондон, ні Чехов, ні Ніцше не розуміли – та й не могли розуміти, що статевий добір завжди сприяє незвичайним формам, навіть якщо вони несприятливі. Доцільність цього парадоксу зрозуміла – це збільшує поліморфізм популяції, збільшує різноманітність форм, що посилює гнучкість, можливість розвиватись популяції в цілому. Різноманітність необхідна. Життєво необхідна! Одноманітність прирікає на виродження, тупик. Цього вперто не хотіли розуміти «сильні світу сього» протягом всього століття великих ілюзій. Диктатори різного кольору і ґатунку намагались зробити підвладний їм народ одноманітним – сіру масу, що слухняно втілювала б у життя їхні маніакальні ідеї. Але марно! Будь-яка популяція маю таку предковічну властивість – вона автоматично стає різноманітною. Скільки не винищували людей які «якісь не такі» - по світогляду, мові, звичаям чи ще якимось критеріям, популяції людські знову ставали різноманітними по світобаченню, поведінці, самому відношенню до суті буття. Комуністи і фашисти взагалі вважали, що з народом можна робити будь-що, створювати з нього найхимерніші конструкції нехтуючи біологічною суттю людських популяцій. Можна, мовляв, перевихованням створити досконалу расу слухняних однакових людино-роботів. Як говорив Мао: «Народ – це чистий листок паперу. На ньому можна написати будь-які ієрогліфи.» Оця от система – однаковості, що доводилась до абсурду ідеями впровадження однакового одягу для всіх, ліквідації сім’ї, створення свого роду спільності сексуальних взаємин була по своїй суті приречена на провал – вона протирічить біологічному єству людини як виду живих істот, що абсолютно не змінилось за останні 45 тисяч років. Причому «вожді» абсолютно усвідомлювали неможливість загального щастя, яке завжди є короткочасним, майже миттєвим переживанням між періодами незадоволення середовищем чи собою. В цьому і першооснова прогресу як такого. Тому початково висувалася теза: «Комунізм – це тоді, коли всі в однаковій мірі нещасні.» (Пол Пот) Справді, якщо однаково щасливими люди бути нездатні, значить їх треба зробити однаково нещасними! Публічно, крім вищезгаданого комуністичного лідера і хіба що Мао, цього ніхто не виголошував. Народ треба було годувати казочкою, утопією – інакше хто ж погодиться працювати на таке суспільство? Найзручніше було в такому випадку відсунути загальне недосяжне щастя у якесь невизначене майбутнє (як це було при совітах), або на визначене, до якого виголошуючий цю обіцянку все одно не доживе. Хрущов, як відомо, обіцяв побудувати комунізм до 1980 року. Крайня форма цього маразму була в маоістських режимах, коли оголошувалось, що досконале суспільство вже створене, народ просто не усвідомлює цього. І чим убогіше живе при цьому народ, тим легше було їм тоді маніпулювати. Якщо щастя вимірюється мисочкою рису чи баланди, таке щастя людям легко подарувати! Як казав Мао: «У бідній та відсталій країні легко і просто збудувати комунізм.» Тобто треба довести спочатку країну до повного зубожіння і відсталості, а потім комунізм будувати. Справді, ну хто погодиться на усуспільнення своєї власності якщо вона чогось вартує. Інша справа – усуспільнити свою подерту тілогрійку з надією, що нову дадуть. Такий народ легко сприймає абсурдні гасла і бачить у них якусь високу незаперечну істину. «Первинне – це вторинне, вторинне – це первинне.» (Мао Цзе Дун) Ну, до якого ідіотизму треба довести людей, щоб вони подібні гасла вчили на пам’ять і скандували їх хором на мітингах? Маоізм був був шизофренічний, совок – просто тупий і маразматичний. Здавалось би їх викинули на смітник, ніхто всерйоз комунізм будувати не збирається, навіть в Китаї комуністичні гасла повторюють як ритуальну фразу – не більше, будуючи типовий капіталізм тільки державний і недемократичний. Та ба – комунізм виштовхали за двері, а він лізе через вікно. Знову дуже багатьом захотілось, щоб думали за них, а вони були лише гвинтиками машини яка котиться невідомо куди. Комунізм не змінився. Його людино-ненависницька суть лишилась тою самою. Якщо знову він запанує у якійсь країні він буде приречений на крах. Тільки це може коштувати життя дуже багатьох людей…
(Ілюстрація - картина художника Яцека Єрки).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350104
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.07.2012
«Я жодної сльози у світу не просив…»
(Шарль Бодлер)
Про шедеври писати важко. Особливо про такі, де вербальна частина твору мізерна, а весь зміст і думки передаються образами. Критика має бути гідна шедевру про який пишеш. А це неможливо. Поруч біля майстрів відчуваєш себе мізерним.
З такими думками я вирішив написати ессей про фільм майстра сінематографу Серджо Леоне «Одного разу на Дикому заході» («Once upon a time in the West» (англ.), «C’era una volta il West» (іт.)) (1968).
Це безперечно шедевр, вершина творчості Серджо Леоне, найкращий вестерн знятий будь коли… Хоча з цим далеко не всі погоджуються, що й не дивно. Рідко який майстер міг би сказати про свій твір з повним правом: «Я закрив тему!» Серджо Леоне, звісно, цього не сказав, але тему вестерна справді закрив – перевершити майстра в цьому жанрі ніхто не зміг. Більше того – ніхто не спромігся створити нічого навіть гідного порівняння. Мені скажуть – як? А Джармуш зі своїм фільмом «Мрець»? Але це взагалі не вестерн. Крім того, що порушуються практично всі закони жанру, крім того, що це постмодернізм (що з вестерном не сумісно), це поема про трансформацію психіки урбанізованої людини під дією віковічних стихій, сага про чеховського інтелігента, що став свідком геноциду. Ну який же це вестерн?
Вестерн – це жанр, що керується своїми законами, своєю стилістикою якщо хочете… Ні, в жанрі вестерн нічого рівного створено не було. Ні до, ні після.
Хоча Сам Серджо Леоне теж дещо відійшов від правил жанру свідомо їх порушуючи і створюючи дивну химеру з вплетеннями нетипових мотивів. По-перше, образ головного «ганфаєра» - тут він європеїзований індіанець. Це нетипово. «Ганфаєром» має бути англо-сакс. Індіанці – фон, корінний етнічний елемент, стихія. І аж ніяк не «цивілізатор». По-друге, міміка – згідно законів жанру обличчя мають бути стоїчно незворушні, особливо в критичних ситуаціях чи під час несподіваних подій. Тут же – хвилі емоцій, які замінюють одна одну каскадом, які заміняють слова, які виражають зміст і сенс… Люди мовчать – це непотрібно – їхні думки написані на обличчях. Люди розмовляють, спілкуються не вербально. Слова часто протирічать тому, що вказано на обличчях. Режисер ніби проголошує: ми спілкуємось душами та емоціями. Сухий зміст слів і літер зависає в повітрі спаленого простору, зникає у вирі часу. Про істинний зміст слів ми завжди маємо лише здогадуватись.
Вестерн – це в першу чергу індивідуалізм, торжество особистості над обставинами, єством. Інакше і бути не може в міті, в епосі підкорення дикого простору, «цивілізаторства», культургейства якщо хочете - нехай і псевдо. (А що в цьому світі не псевдо?) Тут же – особистість у вихорі часу. Кожен кадр стверджує – людина насправді нічого не вирішує, все складається так, як має скластися, як судилося. Більш фаталістичного вестерна годі шукати. Хіба що подібний фаталізм є в фільмі «Золото Маккени» режисера Джей Лі Томпсона. Але там фаталізм містичний, а тут соціальний.
Задовго до Куштуріци в вестернові буття вносяться елементи «соцреалізму». Герої одержимі не особистим буттям і добробутом, а ідеєю-фікс: збудувати залізницю від океану до океану. І в ім’я цієї ідеї готові пожертвувати всім – навіть своїм і заодно чужим життям. Вперше в вестерні в кадр вводиться маса – юрба, що творить, будує залізницю. І залізниця буде збудована, не дивлячись на те, що всіх творців ідеї перестріляли.
Тут цікава безмежна відірваність особистості від світу – світ живе за своїми законами, особистість за своїми. І можна або кинутись у цей вир світу, розчинитись у ньому, стати піщинкою людської пустелі або лишатись собою. І тоді мандрувати безмежно і назавжди самотнім через події і світи. Дружби не існує. Це ілюзія. Зате існує честь, закони якої порушити неможливо.
З усіх фільмів Серджо Леоне це найбільш американський. Не просто «найбільш» - це єдиний фільм Серджо Леоне знятий на американському ґрунті і про Америку. Мене знову можуть запитати: «Як? А як же фільм «Одного разу в Америці»?» Це фільм не про Америку. Це фільм про Італію та італійців – спроба дати відповідь на запитання: що таке мафія? І режисер відповідає – мафія це те, що в середині нас. Все інше в цьому фільмі – бутафорія, театральний маскарад. Фільми «Хороший, поганий, злий» і вся ця серія фільмів про стрільця-блондина теж не про Америку – про середземноморську цивілізацію і місце людини в ній.
«Одного разу на Дикому Заході» - це спроба відповісти на запитання, що таке взагалі феномен американської культури. І тут випливає просто крамольна думка – американська культура це трансформована ірландська культура. Америку як таку створили ірландці. Звідти корені всіх парадоксів і нелогічності, кантрі та вільний мандрівний дух, культура пастухів та романтиків.
Фільм наповнений символами. І найголовніші з них – вода та колесо. Символи джерела життя та вічності. Навколо них крутиться все – і в буквальному і в переносному змісті цих слів. Першооснови, що визначають буття.
Головні елементи кіномови тут, звичайно, це обличчя, зняті крупним планом. І це вдало доповнено просто геніальною музикою Енніо Морріконе та звуками природи. Спів цикад тут говорить більше ніж слова, навіть більше ніж постріли, бо вони лише спосіб спілкування людей, а не знаки буття.
І тема смерті – як і має бути у вестернах – на поверхні. Для героїв смерть це абстракція. Це те, що не стосується до життя як такого, щось неминуче, а значить і не варте обговорення чи страху. Страшно не померти – страшно вийти з цієї гри, виявитись слабаком, не гідним буття. І тут ключем звучить фраза – побажання, яке краще за будь-які інші у їхньому вже не ілюзорному світі: «Нехай тебе застрелить людина, яка вміє добре стріляти!»
(На світлині – кадр з фільму.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346279
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.06.2012
«А втім, хто з нас був тінню?»
(Луїджі Піранделло)
* * *
Візьму парасольку,
Піду на роботу під дощем.
Ранок. Мокро…
* * *
У шумі міста
Про найголовніше в житті
Вірші напишу…
* * *
Кудлатий літун
Відчув радості літа -
Луки зацвіли.
* * *
Сонячний вітер.
Мені б у його вихорі
Вітрила здійняти.
* * *
Її чорнота
Звуками наповнена.
Квітнева журба.
* * *
Блукаю сумний
У порожнечі неба -
Шукаю себе.
* * *
Дивна розмова
У порожній кімнаті
Зі старим котом…
* * *
Старий храм. Тиша.
Спокій гасне як свічка.
Осінній вечір.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346240
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.06.2012
«Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м’яча! Тож я на Землі ще трохи побуду – даруйте мені за це!»
(Ф. Ніцше)
Місто Станіслав є не тільки культурним феноменом, але і творчим – містом де творили письменники і поети, художники і архітектори – Станіслав ще й об’єктом мистецтва. Його красу оспівували, ним милувались, його відчували як колиску, його вулиці і будівлі надихали. Станіслав в українській літературі займає особливе місце (недарма Іван Франко чимало своїх творів, у тому числі і знаменитого «Мойсея» вперше читав саме тут), але це тема окрема і достойна пера літератора. І це тема не статті – це тема цілої монографії. Я нині хочу повести мову про Станіслав у світовій літературі. Звичайно, це місто згадується в поезії і прозі іноземних авторів не так часто як, скажімо, Париж, Венеція чи Севілья. Але це місто з часів його заснування було на перехресті шляхів, його відвідували чимало неординарних особистостей, що володіли не тільки шпагою але і пером, про цю перлину архітектури, про цей вузол історії Європи чули, говорили, писали…
Якщо аналізувати не історичні хроніки краю, де починаючи з 1662 року назва міста просто рясніє, а чисто літературні твори, то перше згадку про Станіслав (Станіславів – Stanisławów) ми знаходимо у маловідомого польського поета Броніслава Комарецького (Bronisław Komareсki) (1695 – 1756). Його твори, що дійшли до нас, були опубліковані у 1843 році в Кракові в збірнику поезії «Wiersze dziadków starożytności». Зокрема у його вірші «Wiosna i mnich», що датований 1742 роком читаємо:
«…Powyżej wznosi się wiatr rozdziera moją duszę.
Otwórz okno. Hałas Stanisławskiego rynku.
Samotny mnich chodzę po górach
Znaleźć drogę do Palestyny, Ziemi Świętej...»*
Проте, належність цих рядків перу Комарецького є сумнівною. Укладача збірника – Яна Крулека звинуватили у містифікації. Так, тогочасний літературний критик Зіновій Малецький у статті «Польський Оссіан» друкованій в часописі «Literatura i życie» (№ 5 за 1851 рік) прямо писав про підробку. Проте Ян Крулек у відповідь заявив, що рукописи які б могли підтвердити автентичність творів, згоріли під час відомих подій 1848 року у Львові. Питання так і лишається відкритим, хоча відомо, що Броніслав Комарецький у 1743 – 1746 роках неодноразово бував у Коломиї і навіть мав дуель з каштеляном Тлумача Йозефом Которою, яка на щастя завершилась без жертв і малим кровопролиттям. Так, що Броніслав Комарецький у Станіславові цілком міг бути. Наскільки цей вірш відповідає стилю цього поета – питання так і лишається відкритим – до нас дійшло вкрай мало творів Б. Комарецького, і то лише окремих уривків.
Ще однин поетичний твір, де згадується місто Станіслав, належить перу Вольфанга Шольца (1776 – 1839) знаного більше як пивовара та виноторговця. Але він також писав вірші, які навіть були опубліковані невеликим тиражем у Дрездені у 1819 році у збірці під назвою «Ruhm und Stolz». Там, зокрема, у вірші «Der Rest des alten Soldaten» знаходимо:
«…Mädchen von Stanislaus
Wie die glänzenden Uniformen
der österreichischen Soldaten
und bilden eine schwarze Beamte.
Gleichgültig, sie träumt davon,
Dichter und Glocke Geldbörsen.»
Вольфанг Шольц проживав у 1806 – 1815 роках у Станіславі і мав крамницю на площі Ринок біля ратуші. Його будинок був відомий у німецькій колонії Станіслава як такий собі літературний салон. Цей літературний салон відвідував (будучи проїздом у Станіславі) Людвіг Зойберер (1766 – 1840), що писав свої твори латинською мовою. На згадку про цей візит він лишив друзям ось такий експромт:
«Urbem somnia, vetus castellum Stanislav
Vere dignum memoria manent.»***
В угорській літературі ми знаходимо згадку про місто Станіслав у творах Лайоша Хонапа (1810 – 1869). У вірші «Napfény», що так і не був опублікований, але згадується в мемуарах Конрада Фольо (1817 – 1888), знаходимо такі рядки:
«A Hold fénye esik otthon.
Azt akartam, hogy itt éljünk - a Stanislav,
Város a béke és a nyugalom....»****
Епоха модерн подарувала нам цілу низку авторів, що писали на різних мовах, але з якимись дивним захопленням згадували місто Станіслав чи навіть присвячували йому свої твори. Воно й не дивно – зависнувши на перетині шляхів, на перехрестях старої доброї Європи Станіслав був місцем, де зупинялось чимало поетів і письменників, кого доля чи випадок занесла до Австро-Угорщини. Зокрема, відомий австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (1836 – 1895) двічі відвідував Станіслав проїздом у 1854 році проїздом зі Львова до Праги і в 1870 році проїздом з Праги до Львова. Обидва рази він зупинявся у Станіславі в готелі «Брістоль» (нині не зберігся) у номері 13. Як стверджує Левко Сапогівський саме у Станіславі Захер-Мазох вперше сказав фразу: «Я відчуваю себе українцем» під час розмови з Вальдемаром фон Шварцем (1831 – 1900). Також є відомості, що саме в готелі «Брістоль» Захер-Мазох почав писати свою знамениту повість «Дон Жуан з Коломиї» (часопис «Червоная Русь» від 16.04.1888 року, замітка анонімного автора «Леопольд фон Захер-Мазох і Русь»). Захер-Мазох планував присвятити Станіславу одну з своїх «Галицьких оповідок» - «Праля та кухарка» яку навіть почав писати, але не завершив – чернетка не збереглася. Дія оповідки, згідно задумки автора, мала відбуватися зокрема в будинку розпусти, що розташований біля пассажу Гартенбергів (нині один з корпусів Прикарпатського університету). Крім того, відомо, що в першій редакції новели «Жіночі образки з Галичини» мова йшла про ринок у Станіславі, а не в Коломиї, і тільки пізніше автор переробив новелу для більшої колоритності – Станіслав виглядав менш екзотично та менш етнічно в порівнянні з Коломиєю.
Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke) (1875 – 1926) двічі відвідував місто Станіслав проїздом у 1899 та у 1900 роках зупиняючись у готелі «Уніон» - в якому саме номері встановити не вдалося. Подейкують, що він прогулювався по вулиці Lindengasse (Липова) та по парку цісарівни Єлизавети. Збереглась навіть сильно покреслена чернетка з наступними закресленими рядками:
«Die Stadt sieht Gott als seinen Traum
Ich vergesse nicht, Ihre Straße, kein
Altstadt, wo Stanislau Blume blüht Abschied
Gib mir deine Trauer,
Um dauerte Tage.» *****
Це, очевидно, був начерк вірша, задум якого поет потім або відкинув або забув…
Цікаво, що про Станіслав на початку ХХ століття писали і поети, які ніколи в цьому місті не бували, хіба, що чули від друзів або читали про цю кам’яну перлину біля Карпат. Так, відомий поет Осип Мандельштам (1891 – 1938) як відомо у Станіславі ніколи не був (хоча міг побувати у 1910 році), але присвятив Станіславу блискучий вірш (який, нажаль, потім переробив):
* * *
Ах, ничего я не вижу, и бедное ухо оглохло,
Всех-то цветов мне осталось лишь сурик та хриплая охра.
И почему-то мне начало утро карпатское снится;
Думал – возьму посмотрю, как живёт в Станиславе синица,
Как нагибается булочник, с хлебом играющий в жмурки,
Из очага вынимает лавашные шкурки…
Ах, Станислав, Станислав! Или птица тебя рисовала,
Или раскрашивал лев, как дитя, из цветного пенала?
Ах, Станислав, Станислав! Не город – орешек калёный,
Улиц твоих большеротых кривые люблю вавилоны.
Я бестолковую жизнь, как мулла свой Коран, замусолил,
Время своё заморозил и крови горячей не пролил.
Ах, Станислав, Станислав, ничего мне больше не надо,
Я не хочу твоего замороженного винограда!
Важко сказати, що спонукало Мандельштама написати цей вірш, а потім докорінно мінити – можливо, спілкування у 1929 році з Григорієм Хачкаряном, що був родом зі Станіслава (з вірменської громади цього міста).
Цікаво, що і у творах Зінаїди Гіппіус (1869 – 1945) ми теж знаходимо згадки про місто Станіслав, хоча поетеса теж ніколи в цьому місті не бувала. Більше того, місту Станіславу у неї присвячений один з найбільш її парадоксальних та сюрреалістичних віршів:
* * *
Я шёл по стылому, седому льду.
Мой каждый шаг – ожоги и порезы.
Искал я город Станислав – и знал, что не найду,
Как синтез не найду без антитезы.
Смотрело маленькое солнце зло
(Для солнца нет ни бывших, ни грядущих) –
На хрупкое и скользкое стекло,
На лица синие мимоидущих.
Когда-нибудь и ты меня искать
Пойдёшь по той же режущей дороге.
И то же солнце будет озарять
Твою тщету и раненые ноги.
Загалом, розвідку можна було б продовжити – місто Станіслав згадує ще Володимир Маяковський (хоча різко негативно – для нього це місто глибоко буржуазне, а значить чуже і вороже – я маю на увазі вірш «И пускай буржуазная сволочь..»), але не хотілось би цей есей закінчувати на таких сумних нотах...
Я впевнений, що ця тема далеко не вичерпана – серед забутих літературних творів європейських та російських митців (а можливо і єврейських та вірменських) є ще чимало поетичних та прозових рядків присвячених цьому давньому і казковому місту – Станіславу…
Примітки:
* - …Над вежами вітер душу мою шматує.
Відкрите вікно. Шум станіславського ринку.
Самотнім монахом піду через гори
Шукати шляху в Палестину, у Землю Святу… (пол.)
** - …Дівчата міста Станіслава
Люблять блискучі мундири
австрійських солдат
і форму чиновників чорну.
Байдужі їм мрії поетів
І дзвін гаманців…» (нім.)
*** - Місто моєї мрії, стара фортеця Станіслав
Залишиться в пам'яті моїй казкою весни. (лат.)
**** - Світло місяця падає на будинки.
Я мріяв жити тут - у місті Станіславі,
Місті спокою і тиші.... (угор.)
***** - Це місто бачить Бог як свій сон,
Мені не забути твої вулиці, ні,
Старий Станіславе, де цвіте квітка прощання
Віддай мені свою журбу,
Щоб тривали дні. (нім.)
(Світлина автора віршів. На одній з вулиць Станіслава.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346000
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.06.2012
«Минуле віддане на поталу, - бо колись потолоч може допастися до влади,
і час утопиться в плитких водах.»
(Ф. Ніцше)
Штучно поширюється міф, що нібито в часи «культу особи» народ фанатично обожнював вусатого виродка, створював собі кумира. Це неправда. Люди, які були дорослими в часи сталінщини мислили критично і прекрасно все розуміли – хто в чому винен і як воно могло бути. Дітей, звісно, в ті часи потужно обробляли, «промивали мозок». А дорослі часто боялись при дітях говорити «зайве». Тому й виростали часом фанатики. І то не всі. Старе покоління – ті хто в двадцяті й тридцяті роки були дорослими людьми відійшло. І схоже нікому вже розповісти як ті люди мислили, як дивилися на світ і тодішніх правителів – горезвісних «вождів». Я розкажу тільки про те, що чув – про ставлення того покоління до вусатого «вождя» в селищі Північне, що біля міста Сніжного на Донеччині – на шахті № 32-біс шахтоуправління «Зоря» в ті свинцеві роки.
Ілюстрацією відношення до «вождя» може бути зокрема місцевий шахтарський фольклор. Я маю на увазі справжній фольклор – не вигаданий штучно по партзавданню. Довелось мені від старих людей чути купу приповідок про Сталіна, які на жаль повністю ну ніяк не можу привести – там суцільна нецензурщина. І наповнені вони такою зневагою і ненавистю до «вождя» всіх народів, що годі шукати там навіть слідів поклоніння. Зокрема, доводилось мені чути біля десяти варіантів приповідки: «Спасибі Сталіну-грузину, що …… резину.» В середині там такий «трьохповерховий» в адресу, що ну ніяк… Ні, не буду писати я таких слів. Дід розказував, що і знамениту приповідку: «Огірки й помідорчики, Сталін Кірова убив в коридорчику» розповідали ще в тридцяті і в сорокові – задовго до двадцятого з’їзду. І при цьому люди іноді за такі репліки плати життям, але все одно говорили… Люди сміялись над самою смертю. Причому у приповідках висміювались всі тоді «тонкошиї вожді» - поплічники «великого керманича». Побудови типу «Бєрія, Бєрія, нєт к тєбє давєрія…» і далі за текстом певно найм’якша сентенція з низки характеристик кожного з «керманичів». Взагалі тема народного фольклору плолетарізованих народних мас 30-50-тих років практично недосліджена і досі лишається під певним табу – відвертий кітч щодо офіційної ідеології тодішнього суспільства створений з абсолютно не літературних виразів якось так і лишив цей шмат народної творчості за межами уваги дослідників. Так і лишився зникаючим табу. Про анекдоти я вже мовчу. Виявилось, що про «вусатого» анекдоти ходили ще в ті часи, і виявилось, що знаменитий анекдот «Папитайтесь, таваріщь Горькій, напісать раман «Атец», папитайтєсь. Папитка нє питка, нє правда лі, таваріщь Бєрія?» з бородою, і ходив в народі ще в кінці сорокових.
Чому шахтарі говорили іноді так необачно і «безшабашно», бавлячись зі смертю в піжмурки думаю зрозуміло – ці люди кожен день на смерть ішли. Лізли «в забій» і не знали – хто повернеться живим, кого винесуть на поверхню. А як гудок тривожно ревів над селищем – збігались до шахти – знали – когось завалило…
Ще одна яскрава ілюстрація «любові до вождя» це ставлення до його пам’ятнику, що стримів біля прохідної на шахту. На постаменті регулярно з’являвся напис з одного короткого слова з трьох літер. Ідуть шахтарі зранку на зміну мимо пам’ятника «вождю» - на постаменті напис золоченими літерами «Й. В. Сталін» а під ним крейдою «…». З парткому вже біжать з відрами і ганчірками, змивають, шахтарі сміються. «Чого смієтесь?!» «Та то ми так, про своє. А я навіть читати не вмію…» Напис змивали а на ранок він з’являвся знову. Шукали, звісно, але хто це писав – так і не знайшли. Навіть охорону виставляли – все одно напис регулярно з’являвся. Потім постамент перефарбували на білий колір – напис почали писати вуглиною. Судячи по всьому, це були вчинки не однієї людини, а свого роду колективне зрушення. Я так уявляю собі картину: глупа ніч, ліхтарі де-не-де ледве миготять, тільки світяться вогники на териконах, долинає гудіння з шахти. Повз паркани обережно пробирається шахтар – чорний весь - в штибі, спецівка теж чорна як ніч – тільки зуби виблискують. В руках шмат вуглини чи крейди. Підійшов, а там уже написано: «…!» «Ех, випередили! Певно хтось із нічної зміни написав!» Так тривало аж до того часу поки «кривавий Торквемада» не потрапив до пекла. Пам’ятник продовжував стояти, аж поки хтось не розпустив чутку, що в інших містах пам’ятники зносять. Шахтарі зібрались і без будь-якої підказки переляканого керівництва пам’ятник звалили і розтрощили на шматки. Мій дід теж прийшов з кувалдою, хотів стукнути хоч раз по голові «вождю». Але таких бажаючих було багато, вдалось йому тільки потрощити ноги.
Були звичайно і такі, що ридали від таких звісток. Хоча плакали вони не за тінню «рудого і вусатого», а зі страху за майбутнє: «Певно, знову буде війна. Знову буде голод…» І бігли скуповувати в селищну крамницю сіль, сірники і мило. Бо більше там і купувати було нічого… Ті хто доносив, ті не плакали – ті перелякано принишкли і мовчали.
Після знесення постамент лишався порожній. Хтось із керівництва вирішив на це пустище поставити Шевченка. Поставили. Через кілька днів з’явився на постаменті напис: «Діти ж мої діти, що ж ви наробили, на сталінську [дупу] мене посадили…» Тараса зняли і постамент так і лишився порожній. Всі якось те місце оминали, постамент заріс бур’яном, туди кидали сміття. В такому вигляді я побачив цей обрубок страшного минулого у 1979 році коли один старий дід розповів мені історію того місця. Він недобрим поглядом подивився на постамент і сказав: «Тут стояв пам’ятник цьому … вусатому.» І плюнув. А ще хтось нині байки нам розказує ніби люди з іменем того «вождя» на вустах на смерть ішли… Не вірю.
(Ілюстрація з мережі - обкладинка дитячої книжки К. Чуковського "Тараканище" - дуже вже мені цей вусатий персонаж когось нагадує...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345780
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012
«…Від Сумеру на південь
Починається дзен
І вертається, Іккю,
Коаном до тебе…»
(Ляля Рубан)
До мене підійшов шестирічний син і сказав:
- Тату! Я давно не кричав у пральну машину, а вона зайнята. Вже зупинилась. Там лежить одяг.
- Вибач, зараз розвішу.
Я вийняв з пральної машини весь одяг, чемно розвісив сушитися, вимкнув машину.
- Все, можеш кричати!
Син пішов до ванної кімнати, відкрив дверцята пральної машини. Хвилин п’ять було чути «У-у-у-у! А-а-а-а!» Я тим часом думав про Тібет. Перед очима пливли кам’яні пустелі, засніжені вершини гір та озера в яких відображалося Небо.
- Все, тату, я вже покричав в пральну машину!
Я подумав про те, що напевно, настав час для виховального моменту:
- Не забувай кричати в пральну машину! Це навіть важливіше ніж запалювати ароматні палички перед статуеткою Будди Шак’ямуні Сітхартхи Гаутами! – (статуетка Будди завжди стояла на моєму столі і син любив запалювати перед нею ароматні палички з запахом сандалу. При цьому він співав мантру: «А-мі-да-фо!»). Я після паузи продовжив: - Один хлопчик весь час забував кричати у пральну машину, і в результаті так і не досяг просвітлення, лишився в колі сансари…
- Тату! А я хочу зняти фільм. Вирішив його назвати «Вся правда про драконів». Дай мені відеокамеру!
Я дав йому відеокамеру і він пішов в дитячу кімнату. «О, як прискорюється час! Як впливає на людину прогрес техніки!» - подумав я. В його роки я навіть і не мріяв зняти свій фільм. Це була його не перша спроба знімати кіно. Свій перший фільм – трьохсерійний – він зняв кілька місяців тому. Назвав його «Ручка». Фільм був присвячений ручці від дверей в дитячу кімнату. Він знімав її з різних ракурсів – зверху, знизу, збоку. Камера рухалась навколо ручки. Періодично за кадром виникали звуки: «Ви готові, діти, відчинити двері? Це ручка від дверей. Двері можуть відчинитися, і тоді ми вийдемо з цієї кімнати.» І так три серії.
Про що буде новий фільм (хоча ясно, що про драконів) - мені було страшенно цікаво. Але я не втручався у творчість. Поки тривали зйомки я дістав з полички томик давньої японської поезії. Розкрив навмання. Натрапив на вірші Оно-но Коматі:
«Обірвані корені
Над рікою сумної верби…
Так і я безпритульна!
З легкою душею по течії лину
Ледве почую: пливи!»
Читав і думав про те, що українською Коматі звучить легко, невимушено – так само як і японською. Між нами більше тисячі років, а які близькі нам її розхристані тривожні танка! Людина не змінилась за останнє тисячоліття. Все та ж самотність перед безоднею Всесвіту. Все та ж невідомість на порозі Вічності. Відклав томик перекладів і взяв книгу - теж збірник віршів, але японською мовою. Розгорнувши навмання – і як це не дивно – теж натрапив на вірші Коматі:
«Ахаре тефу
Котоко сотікере
Йо-но нагані
О-мохі хана рену
Ходасі нарікена…»
Як дивно, що трапилось саме це знамените танка – про «таємничий смуток слів»…
Тим часом робота над створенням фільму була завершена:
- Тату! Я вже зняв фільм! Давай його подивимося! Не забудь тільки назву фільму написати: «Вся правда про драконів».
Я переписав фільм з камери на комп’ютер і ми всілися біля екрану монітора. Фільм виявився короткометражним – на 22 хвилини. Камера була статична. На екрані з’явилось зображення стіни. У кадр потрапили також край стола (на якому власне і стояла камера) та куток картини, що висіла на стіні. На картині був намальований Будда у стані медитації під деревом Бодхі, але в кадр потрапив лише куток рамки. Нічого не змінювалось протягом 10 хвилин. Потім за кадром почувся голос: «Дракон прилетів!» Потім знову нічого не змінювалось протягом 10 хвилин і знову почувся голос: «Дракон повернувся назад!» І в кінці фільму на мить з’явилося зображення іграшкового дракона.
- Гарний у мене вийшов фільм?
- Чудовий! Набагато кращий за ті фільми, що демонструють нині по телевізору! Тільки в мене кілька зауважень критичних: по перше забагато деталей – край столу і куток картини по суті не потрібні – вони не несуть якогось принципового змісту, без них можна було б обійтися, просто знімати стіну. Зображення дракону теж зайве – всі хто бачив драконів і так знають як він виглядає. А хто не бачив – краще хай домальовують собі в уяві дракона, ніж бачать на екрані іграшкового. Голос за кадром теж зайвий. Якщо вже фільм про драконів, то і так зрозуміло, що дракон прилетів. А якщо прилетів, то зрозуміло, що мусить повернутися назад.
- Добре, я це врахую при зйомках нового фільму. Я ще хочу зняти фільм «Вся правда про динозаврів»!
- Добре, але не сьогодні. Ти ще не писав сьогодні ієрогліфи. Напиши десять разів ієрогліф «шлях»!
Потім ми слухали старовинну японську музику. І думали… Ні, ми тоді ні про що не думали.
(Малюнок з мережі. Хто автор – не пам’ятаю…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345778
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012
«У німій, ніби смерть, порожнечі свічад…»
(Василь Стус)
У 1985 році після армії я поступив в Київський університет – омріяну мною «альма матер». Хоча мене попереджали колись «лицарі плаща і кинджала», що вищої освіти мені не отримати і що вони «рекомендують» мені жити за межами України, але я ризикнув. Як не як - часи змінилися – Горбі до влади прийшов, повіяло змінами. Повернувшись в Україну я подав документи в Чернівецький університет, потім мало не в останній день забрав свої папери, поїхав до Києва і подав в Київський університет. Не дивлячись на тодішній шалений конкурс – десять чоловік на місце – поступив. В мене виникло відчуття ейфорії – здалося, що «залізні жовніри» справді лишили мене в спокої і дадуть тепер мені нормально жити. І що часи справді вже змінилися, а не з’явився лише якийсь натяк на можливий вітер весняних змін. З якоюсь насолодою я занурився у процес навчання. Але ілюзія тривала лише трохи більше тижня.
Якось одного теплого вересневого дня, коли одцвітали жоржини і на брук почали з лускотом падати київські каштани, я сидів в аудиторії в центральному «червоному» корпусі на четвертому поверсі. Була практична з предмету «Історія КПРС». Предмет цей я, звісно, страшенно не любив, але намагався не проявляти своїх негативних емоцій з приводу тих нісенітниць і відвертої брехні які доводилось вислуховувати. Пара йшла собі спокійно і звично, я сидів на першій парті, то викладач, то студенти плели якісь дурниці про другий з’їзд РСДРП. Але раптом в аудиторію зайшло четверо молодих людей віком десь від двадцяти п’яти до двадцяти семи років. Один із них підійшов до мене, тицьнув під ніс посвідчення і тихо сказав: «Ми з Комітету державної безпеки. Прошу пройти з нами. Тільки не шуміть і не здіймайте галасу.» Те саме сказали моєму колезі – студенту, що сидів зі мною за одною партою. Перше, що я подумав: «Таки вирахували мене. І таки не дадуть спокою. Знову виженуть з університету і знову почнеться… А як неприємно – прямо на парі, при студентах і викладачеві… Але дивно, що послали таких молодих і недосвідчених. Може тільки й на службу поступили і це їх перше завдання… Неприємно бути першою жертвою юного недосвідченого ката.»
Взявши сумку я вийшов з аудиторії, люди в цивільному, звісно, за мною. Тільки я ступив на сходи як один з них скрутив мені руку за спино. Цього я не чекав і здивовано подивився на агента. Я звик, що гебісти поводились досить інтелігентно і без рукоприкладства – рукоприкладством займались люди нібито не причетні до комітету. А тут… Його колега тут же втрутився: «Ти навіщо?» «Він міг кинутись зі сходів!» Той зажестикулював. Його жести можна було зрозуміти так: «Ти що придурок?» А вголос він запитав: «Ви що, справді хочете кинутись вниз – покінчити з собою?» «Ні!» «Відпусти його! А Ви йдіть повільно до виходу, не робіть різких рухів, ні з ким не розмовляйте!»
Вийшли з корпусу. Я чекав, що як завжди буде стояти чорна «Волга» і мене повезуть на цей раз на «Володимирку». Але нічого подібного. Машини не було. Помітивши моє здивування один із них сказав: «Слідуйте за нами, тут поруч, нам потрібно поговорити з Вами. Це не арешт.» Я йшов і думав: «Чому? Хіба, старі справи. За останні півроку в мене не було ніяких розмов ні з ким – жодної двозначної фрази. Ніяких рукописів, ніяких листів… Чому? Хіба що причина у фразі, що сказана була мені три роки тому – рекомендуємо не жити в Україні. Як тоді вони поведуть розмову? Ми Вас попереджали? Навряд. І для чого затримали ще одного студента? Скоріше будуть звинувачувати в антирадянській пропаганді. А можливо хтось із моїх старих знайомих потрапив до них на гачок і на допитах назвав моє ім’я?»
Повели якимись заковулками, завели у напівпідвальне приміщення якогось старого житлового будинку, відкрили кімнатку. Там виявилась типова кімната для допитів – стіл, стілець, нічого зайвого. Мого колегу-студента завели в сусідню таку ж саму кімнатку. Почався вже дещо звичний для мене діалог:
- Ви,звичайно, знаєте причину Вашого затримання і про що ми з Вами хочемо поговорити?
- Ні! Навіть не здогадуюсь!
- А якщо добре подумати?
- Я вже добре подумав по дорозі сюди. Я не розумію причин мого затримання і не розумію про що Ви хочете зі мною говорити. – (а сам подумав: «На що він розраховує? Що я скажу – це певно із-за розмови з NN! Так я зовсім не те мав на увазі! І ні на що я не натякав! На це він розраховує? Чи то так їх вчили починати розмову?»)
- Ви вже були під судом і слідством у справах державної безпеки. Коли? Де? У якій справі?
- Щось я не пригадую такого епізоду у своєму житті.
- Доведеться Вам нагадати.
- Нагадайте. Може я щось нове довідаюсь про себе. – (а сам подумав: «Зараз він дістане з свого портфеля товсту папку з моєю особистою справою і почне – Вас заарештовували тоді то. Звинувачували в тому і в тому, а потім там то і там то… Або принаймні папірець з інформацією.» Ні, не дістав. Більше того – на хвильку замовк. «Та в нього взагалі ніякої інформації про мене з собою немає! Теж мені сірі кардинали знайшлися…»)
- Ви після армії поступили в університет. Вами в армії цікавився особливий відділ, а до армії Комітет держбезпеки. Чому?
- Це Вам краще знати. Я про це не маю ані найменшого уявлення. Це ж не я цікавився особливим відділом, а він мною – згідно Ваших слів. Тому мені б було б дуже цікаво про це дізнатися. Або Ви щось плутаєте.
- А Вас не здивувало, що затримали саме Вас, а не когось іншого?
- Здивувало. Навіть дуже здивувало. В університеті купа студентів, а Ви затримуєте чомусь саме мене і задаєте абсолютно незрозумілі запитання. – (і подумав: «Зараз він мусить все викласти – чому, в чому мене вони збираються звинуватити і на основі чого…»)
- Нам стало відомо, що Ви мали намір влаштувати вибух бомби в метро.
- Абсурд. По-перше, я гуманіст – навіть кролика не зможу вбити, не те, що невинних людей. А по-друге, якщо Ви мене в цьому звинувачуєте, то будь-ласка конкретно – де, коли, кому я говорив хоча б про можливість такої події. А я цього не говорив – це точно. – (а сам подумав: «Та вони зовсім здуріли! Переплутали 1985 рік з 1937 роком. Чи то вусатий воскрес? Такого божевілля та ще й в наш час я навіть від них не очікував. Видно вирішили таки мене знищити фізично. І за що? За кілька віршів і новел написаних три роки тому? Тварюки!»)
- Ми сьогодні вчинили обшук у Вашій кімнаті в гуртожитку і знайшли саморобну бомбу. Що Ви на це скажете?
- Так покажіть мені її – я дуже хочу побачити, що Ви мені підкинули. Тоді я скажу, що перший раз це бачу. А інакше я схильний думати, що Ви мене просто залякуєте. А до того розмовляти немає про що.
- Так ось Ви якої думки про органи держбезпеки!
- Ні я не такої думки про органи держбезпеки. Я такої думки про того, хто це все – цю жорстоку і дурну виставу влаштував. Хтось певно захотів отримати орден і підвищення по службі за розкриття неіснуючої міфічної терористичної групи. І з чого ж це, цікаво, я цю бомбу міг виготовити – згідно Вашої версії? Бо я, наприклад, просто не маю ні найменшого уявлення!
- Ви вкрали хімічні речовини в хімічній лабораторії університету. Там якраз виявлена недостача деяких хімічних речовин. І є в нас свідки, які Вас бачили.
- Ну то приведіть цих ваших свідків. Я хочу подивитись їм в очі. І сказати в очі, що вони брешуть. І які ж це цікаво хімічні речовини пропали?
- Небезпечні.
- Прошу конкретніше. Бо якщо виявиться, що пропав хлорид натрію і бікарбонат натрію – то я дуже сумніваюсь що хоч якусь бомбу з них можна виготовити.
- Покажемо Вам і список, і свідків приведемо, і очну ставку влаштуємо. Крім того у Вас при обшуку ми знайшли зброю і боєприпаси які Ви вкрали в армії.
- Згідно Ваших слів я взагалі монстр – і бомба, і зброя… Просто цікаво – і що ж я в армії поцупив? Підводний човен чи ракету? Я не здивуюсь якщо зараз на дворі танк прогуркотить, і ви скажете, що саме цей танк я з армії в валізі привіз і ховав його під подушкою.
- Дарма Ви жартуєте. Дуже скоро Вам стане не до сміху.
- А мені і зараз не до сміху. Вам не здається, що Ви працюєте якось непрофесійно? Треба було все це підкинути мені коли я на парах був, а ввечері влаштувати обшук в моїй присутності і при свідках. Я би тоді дивувався, казав би, що то не моє, що мені підкинули. А так – я не сприймаю Ваші слова серйозно.
- Ви добре тримаєтесь. Ви точно проходили по якійсь справі. По якій?
- Я просто начитався детективів.
- Яких?
- Конан Дойла. Про Шерлока Холмса.
- А Солженіцина теж читали?
- Я частенько захожу в книжковий магазин і в бібліотеку – і щось ні разу не бачив я там такого автора. Хіба Ви дасте почитати.
- Ви прекрасно розумієте про що я веду мову! Крім того у Вас на книжковій поличці знайшли літературу.
- Яку? По зоології? Чи по ботаніці? У мене на поличці тільки книги по спеціальності. Там якусь крамолу знайти неможливо. Крім того ці книги взяті в бібліотеці. Навіть жодної художньої книжки в мене не було. Так що – даруйте, не вірю!
- Досить ламати комедію! Нам прекрасно відомо, що Ви сколотили серед студентів антирадянську організацію і її очолили. Нам все відомо.
- І коли б це я встиг??? Я тільки тиждень вчуся в університеті! Як за тиждень можна створити підпільну організацію, її очолили і ще організувати теракт??? Це можливо??? Ви хоч думайте, що говорите!
- Ви все можете… Від Вас всього можна чекати… Ваш товариш, до речі, вже в усьому зізнався!
- І як це Ви примудрились так людину залякати, що вона почала брехати на себе і оточуючих? Зрештою, він поруч – приведіть його сюди – з сусідньої кімнати і хай сам він це мені скаже.
- Ви, я бачу не усвідомлюєте серйозності Вашого становища. Проти Вас ми маємо незаперечні докази – Вам загрожує розстріл або дуже довгий термін ув’язнення. Якщо Ви не хочете говорити, доведеться Вас відвести на Володимирську і застосувати більш дієві засоби. Тоді Ви заговорите.
- Я знаю, що Ви можете застосувати «більш дієві засоби» - хоча це злочин - але у Вас нічого не вийде!!! Ви нічого нового не почуєте. Якщо Ви думаєте, що будь-яку людину можна зламати, то Ви помиляєтесь. Будь-яку людину можна вбити, але зламати, і примусити брехати – не кожну. Я готовий. Везіть. – (і подумав: «Все. Це кінець. Казка життя уривається. Це ж треба ось так – двічі пережити розстріл, пройти через таку службу в армії і загинути ось так – по дурному. Від того що ці садисти вколять якусь бридоту… Але цікаво – чому??? Яка причина цього всього? Це все не випадково…»
- Але Ви могли б уникнути цього всього.
- І яким же чином?
- «Чистосєрдєчним прізнанієм!» - він перейшов на російську мову. – Ви повинні повідомити нам: хто із студентів висловлює антирадянські настрої? Хто з викладачів на лекціях висловлює антирадянські думки? Хоча б натяком… Яка існує в університеті антирадянська організація і хто туди входить? Ми тоді забудемо і про бомбу, і про зброю, і про літературу… І будемо сподіватися на нашу подальшу співпрацю.
- Ви знаєте – не вийде з мене ніякого агента. Я не вмію контактувати з людьми і про щось дізнаватися. Крім того, я просто впевнений, що все що Ви мені сказали щойно – міф. Ваші фантазії.
- Я так зрозумів, що Ви відмовляєтесь співпрацювати з органами держбезпеки???
- Відмовляюсь.
- Тим гірше для Вас. Крім того Ви знаєте, що помер Василь Стус…
- Ні, знаю. – я справді цього знав.
- Досить брехати! Все Ви знаєте! … - він ще щось говорив, але я вже нічого не чув. В очах потемніло, попливли навколо сині кола…
Я дивився в порожнечу стіни і думав лише про одне: «Вони вбили Василя Стуса! Найкращого поета сучасності… За його прекрасні вірші… І тепер бояться, що про це дізнаються – чи вже дізналися всі, в тому числі студенти. І серед студентів можуть бути акції протесту, непокори, самоспалення. Вони злякались цього і вирішили залякати, виявити потенційних ініціаторів протестів. Я у них в списках «політично неблагонадійних» ось і вирішили мене «опрацювати»… Зараз, можливо, в цю ж мить ведуться допити інших студентів, проходять арешти, затримання… Мені кінець, але це вже немає ніякого значення. Вже ніхто не буде писати неймовірні вірші про круговерть трипільських сонць… Немає в живих Василя Стуса…» У свідомості зазвучали вірші:
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти…
Допит тривав, знову задавали ті самі питання на які я вже просто не реагував. Раптом мій «інквізитор» підвівся і сказав, що йому треба зателефонувати. Вийшов і через кілька хвилин зайшов. Став серед кімнати у якійсь урочистій позі і сказав:
- Ми знайшли, хто виготовив бомбу. Ви вільні. У ваших інтересах про нашу сьогоднішню розмову нікому не говорити!
Я ще подумав: «Теж мені Володя Шарапов… Що-що, а цього я обіцяти тобі не буду…» Я направився до виходу. Але озирнувся. Він дивився на мене з якимось дивним виразом обличчя і з якоюсь єхидністю в голосі спитав:
- І це все завтра буде відоме у Мюнхені???
- Я цього не говорив…
Я йшов по вулицях осіннього Києва, одцвітали на клумбах парку жоржини, топтали асфальт збайдужілі кияни. А я йшов і думав: «Немає більше Василя Стуса…»
(Написано на основі реальних подій вересні 1985 року. Світлина з мережі.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345667
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2012
«…І вже не святкує тіло
Роковини суму свого…»
(А. Ахматова)
Молодість – час гострого сприйняття елементів буття, часточок світу і часу. Нехай досвід мізерний, самовпевненість - безмежна і ми в ту пору любимо помилятись, але… В тому гострому сприйнятті подій, явищ і слів ми буваємо ближчі до істини ніж в роки, коли наші келихи повні мудрості і сивина дарує спокій і зваженість вчинків.
Як і всі молоді люди, я, в час коли мені було ледве більше двадцяти закохувався бурхливо. Несамовито. Кров кипіла як вода в чайнику на вершині гори, світ здавався безмежним дивом, а люди шукачами істини.
Я познайомився з нею в студентській бібліотеці. Якось підвів очі втомившись від студіювання грубезного тому і зрозумів, що треба знайомитьсь саме з нею, вже і негайно. Не те, щоб вона була красунею, зовсім ні. Просто, щось зачепило. Тут не працює логіка. Тут діє щось настільки глибинне і давнє, пояснити вчинки – бодай свої – неможливо. Це був, по суті мій перший роман – перша взаємна закоханість. До того якось з дівчатами «не клеїлось», а потім армія… Сів поруч, поцікавився, чому крім Догеля вона вивчає зоологію по цій занадто об’ємній книжці, слово за словом, крім того вчились ми на одному факультеті і наступного дня ми зустрілися в місті, пішли в кінотеатр – дивились фільм - я вже не пам’ятаю який – здається «Сальвадор» Стоуна – хоча, ні. Він з’явився в прокаті пізніше. А це була весна 1986 року. Схоже, почуття було взаємним – зустрічались майже щодня і любили до пізньої ночі тинятися Києвом розмовляючи про все на світі – від причин флуктуацій ентропії у Всесвіті до методів приготування кави. Цілунки паморочили голову, світ видавася круговертю див.
Якось у вихідний день вирішили для початку відвідати музей Західного і східного мистецтва – колишній музей Ханенка. Картини геніїв пензля розглядали довго і зачаровано, пошепки обмінюючись враженнями. Особливо нас вразила картина Луіса Моралеса «Молитва святого Франциска Асізського». Під враженням побачено ще довго блукали по місту і говорили про ренесанс, про європейське середньовіччя, про хрестові походи як романтичне божевілля суспільства в епоху примату особистості, сперечалися про витоки європейської культури. Дійшли до висновку, що Данте зовсім не був першим поетом доби відродження – він був людиною, що втілила в своїй свідомості вершину середньовічної думки, довела середньовічний світогляд до логічного завершення вибудувавши його уявний світ в якому в центрі був сатана, і реальний світ був тільки колами інферно, і потойбіччя було таким же матеріальним як інквізиція. І епоху готики аж ніяк не можна назвати проторенесансом – це був апогей середньовіччя – його темна вершина, і в пеклі тої страшної епохи занепаду лицарства народжувався, виплавлявся, гартувався новий світ і новий час. Просто Італії якось вдалось оминути темряву європейського світогляду XIV століття і перестрибнути з раннього середньовіччя з його романською архітектурою одразу в проторенесанс. А решта Європи ще довго блукала манівцями столітніх війн. І що протестантизм не був якимось чужорідним елементом в ренесансі чи навіть як вважали деякі мислителі «антиренесансом» - це було саме втілення ідеї величності людини, що могла спілкуватися з Богом безпосередньо, а значить і пізнати Бога. І Бог в лютеранстві виступав як універсальний першопочаток, «провидіння», а не як містична особистість середньовіччя.
Поступово тема розмови якось ковзнула від старої до сучасної Європи і тогочасних пацифістських та лівих рухів. Раптом я почув: «А мій тато – комуніст. Він сказав якось, що сучасні французькі комуністи - вони вже не червоні, а рожеві…» Це на мене не справило особливого враження. Я прекрасно розумів, що тодішні комуністи чітко ділились на чотири категорії: ті, що справді вірили в досконале суспільство і щиро були переконані, що воно справді будується (таких було мало, це були фанатики і то доволі неприємні, від них можна було чекати чого завгодно, але з ними хоча б можна було дискутувати), ті, що вступали в партію заради кар’єри (таких було більшість, і це були найбільш небезпечні – вони могли піти на будь-який злочин якщо це було потрібно «начальству»), ті, що вступили в партію «за компанію» (всі вступають і я теж, це була сіра інертна маса яка могла змінити погляди будь-коли) і, нарешті, ті, що вступали в партію заради боротьби з нею. Серед таких траплялися і мої однодумці – я був цього певен. Так, що її тато міг належати до будь-якої категорії.
Ми продовжували говорити як раптом вона згадала про одну важливу справу: «Ой, мені ж треба в аптеку зайти, обіцяла дідусю ліки пошукати – у нас в місті в аптеках таких немає. Який в мене дідусь! Ти не знаєш мого дідуся, колись я тебе з ним познайомлю, він герой, він ще до війни тут в НКВД служив…» Далі я вже нічого не чув.
У мене в очах потемніло, світ посірів, втратив звуки і кольори. Перед очима пронеслись моторошні видива. 1937 рік. З подвір’я колишнього інституту шляхетних дівчат виїжджають вантажівки вкриті брезентом. Крізь щілини в дошках капає якась бура рідина на київську бруківку. Машини прямують в напрямки до Биківні, де в лісі за зеленим парканом вже вириті траншеї, де будуть зариті тіла розстріляних, і вантажівки їх везуть і везуть – вдень і вночі… А в підвалах теперішнього «Жовтневого палацу» - того страшного будинку, де нині влаштовують концерти, працює конвеєр – ведуть і ведуть роздягнених людей і кожному з них «люди» в кітелях стріляють «наганів» в потилицю. А ось 1941 рік. Останні години совітської влади в Києві. Керівництво, командування, НКВД вже зрозуміло, що все втрачено і збирається тікати кинувши місто і армію напризволяще, вже наказуючи своїм агентам висадити в повітря заміноване місто разом з його жителями, але в цей же час через місто женуть в сторону Биківні колону червоноармійців під конвоєм. Вони вирвались з оточення, чудом пробились до «своїх», але зараз їх уже женуть - беззбройних, з обірваними нагородами і відзнаками як «зрадників Батьківщини» на розстріл. Їх ще встигнуть за ці години розстріляти і зарити в траншеї для мертвих, їм не судилось ні стати партизанами, ні полягти в бою. А ось Биківня нинішня – крізь лісовий мох і корені проступають людські кістки – і скільки їх там поховано ніхто не знає…
Тіні і видива пронеслись в свідомості зі швидкістю табунів диких коней і зникли. Але світ так і лишився темним, безколірним, посірілим.
Далі розмова наша розклеїлась, я провів її до кімнати в гуртожитку, якось, щось навіть сказав на прощання… Я більше ніколи з нею не зустрічався. Ніколи. Навіть гуртожиток, де вона жила оминав, щоб не побачити її хоча б випадково…
(Світлина з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345666
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2012
* * *
Про знаки чорні
На папері креслені
Вірші напишу…
* * *
Порожнечу слів
У пісню про світ, красу
Вплету. В’янення…
* * *
Доля урвала
Пісню про поетесу…
Карма. Сансара.
* * *
Чудес не було.
Є посивілі легенди
Про дивні речі…
* * *
Осінній вітер.
Він отут поселився
В жовтому лісі…
* * *
Під небом хворим
Шукаємо істину
У світі тліну…
* * *
Від негараздів
Не сховатись нікому
Осінь… Порожньо…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344893
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.06.2012
* * *
О, скільки світів
Породила Порожнеча!
І ми живемо в них…
* * *
Ось хто мої
Творіння оцінить!
Вусатий-смугастий…
* * *
Всі міста – кораблі
Пливуть в невідомість
В туманне майбутнє…
* * *
Дивний килим
Мені осінь стелить…
Листя шурхотять!
* * *
Хмара крапель
Перетворилась в туман.
Шум водоспаду…
* * *
На осінніх деревах
Важкими плодами висять
Наші серця...
* * *
Дивних звірів
В осінньому лісі
Побачив…
* * *
Осінній вітер
Слухаю звуки понурі
Сплячих людей…
* * *
Легка посмішка
На обличчі самурая…
Черлені клени.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344892
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.06.2012
(Уривок з повісті "Батальйон смерті")
«Ідуть залізні жовніри
Ідуть охоронці віри
Діти Залізного Фелікса
Піднесені страхом мас…»
(К. Єрофєєв)
У молоді роки, наповнений жадобою пізнання істини, став я спудеєм єзуїтського колегіуму який на той час став університетом світським, в якому бурсаки були майже виключно православні – лише окремі студіози були бусурманами чи католиками. Як і личить представникам нашого стану жили спудеї (і я, грішний) у скромних келіях, що належали королю і спосіб життя шукачі пізнання вели аскетичний. У тих келіях ми відпочивали від трудів праведних, готували свою скоромну та пісну їжу тілесну на вогні та вечорами крім тілесної споживали їжу духовну - вели бесіди про красне письмо, малярство та вправлялися в риториці та фільозофії.
Одного вечора (чи то навіть правильніше сказати однієї ночі) у мою скромну келії завітали залізні жовніри – лицарі «плаща і кинджала» - слуги короля, ясновельможного цісаря та святої інквізиції. На моє здивування яке було виражене не риторичною фразою, а виразом обличчя охоронці віри відповіли, що обшук вони здійснюють за моєї згоди і що живу я в келіях королівських, а не у своїх власних і ніякого дозволу на обшук і не потрібно.
А слід зазначити, що в ті часи (року божого 1983-го) діти Залізного Фелікса (першого інквізитора нового цісарства) такий страх серед різних станів посполитих накликали, що ніхто у них нічого і не питав. Проте шукали вони зовсім недовго – на моєму столі рукописи побачивши сказали вони, що почитають сії писання і з тим пішли. А треба сказати, що я в ті часи коли випадало мені короткочасне дозвілля, вправлявся я в написанні оповідок та віршів. І не думаючи, що в писанні сьому є якийсь гріх чи єресь та столі ті чернетки лишав.
Чого саме в мою келію залізні жовніри завітали – того я не відаю. Може того, що вечорами ми – спудеї різні бесіди вели і крім питань фільозофічних дискутували про устрій суспільний. То хтось із спудеїв до святої інквізиції донесення міг написати: «Так мовляв, і так – спудей такий то думки крамольні єретичні висловлює щодо цісарства-королівства нашого та його лад суспільний. Вірнопідданий.» Та могла і інша причина бути. В ті часи свята інквізиція винаходами майстрів різних користувалась. Серед тих винаходів були такі пристрої непомітні, що слова людські записували і на відстані передавали. То інквізиція встановлювала такі присторії у лекційних залях університетських та келіях спудеїв – і слухали залізні жовніри чи немає де крамоли та розмов бунтівничих.
Ще одна причина на той візит бути могла. Сталося в тій порі в цісарстві нашому наступне: ясновельможний цісар Леонід І Літописець взяв тай помер. Коли вість про подію сю в університет дійшла, один з професорів, що викладав нам науку про історію товариства усуспільнення (було таке товариство яке сам цісар очолював і яке прагнуло всю власність людей у власність суспільну перетворити і понтіфики вчення того товариства як істинну віру трактували) наказав всім спудеям до залі однієї великої зібратись. А там пристрій працював який зображення на велику відстань передавав. І от цісаря покійного ховають бозна де – в столиці імперії біля фортеці – а той пристрій показує. А правителя того ми не любили за тупість його та обмеженість, за вчинки нерозумні, брехню та марнославство. Отож сумний вираз обличчя нам зобразити при цьому нам так і не вдавалось. Що й, певно, було людьми причетними до інквізиції помічено.
Такі були причини цього чи ні – але залізні жовніри до моєї келії на гостину завітали. Зрозумів я, що чекають на мене біди і не помилився. Через кілька днів біля входу до келій наших пристрій задзвонив – той що голоси людські на відстань далекі передає. І кажуть мені через той пристрій – зайдіть будьте ласкаві в університет до келії де писано на дверях «Перший відділ». Завітав, я, звісно. А там мене вже залізні жовніри чекають. І грамоту маленьку показують, де написано було: залізний жовнір святої інквізиції такий то. Імення його і не пригадаю – не до того мені було - втямив я що чекає на мене у незабаром. А залізні жовніри і мовлять – говорити, мовляв, нам з Вами необхідно, але для цього мусите слідувати з нами в резиденцію святої інквізиції. Посадили вони мене у бричку самохідну, що без коней їде – мастило гірське в утробі тої брички горить і від того вогню вона і їде. Певно, винахідник якийсь іноземний таку бричку вигадав.
Завезли мене в резиденцію інквізиції – а там при вході кам’яна фігура Залізного Фелікса – першого головного інквізитора – вони йому як святому поклонялися. Завели в келію тай питають: «Знаєш, чому ми з тобою говорити хочемо – по доброму спочатку без випробувань тілесних?» «Ні, не відаю я того.» «Та як же не відаєш, коли ти оповідки та віршики писав?» «Але хіба єресь якась чи бунт в них є?» «Воно то може і немає, але якщо прочитати їх уважно, то висновок можна зробити, що народу посполитому в королівстві нашому зле живеться і багато станів суспільних устроєм королівства незадоволені. І цісарі наші минулого, такі як Йосип І Грізний погані були. А тут і до заколоту недалеко. А якщо хтось із чужоземців сії писання почитає, то погано про цісарство-королівство наше думати буде.» А потім допитувати стали – хто навчив мене ції твори писати та кому я їх читав і як я збирався за кордон ці твори передавати.
Відповідав я, що грамоті та письму ще в школі церковно-приходській був я навчений, а писати вірші та оповідки то кожному закортіти може, і нікому їх не читав, бо незакінчені вони і з іноземцями я знайомств не маю. А вони знову те саме – «Кому читав та хто напоумив?».
І так довго тривало. Зрештою, їм чи то набридло, чи то вони зрозуміли, що з мене нічого не витягнеш – ніякої гучної справи про єретиків. Зайшов до кімнати старий інквізитор зі злими колючими очима. І почали вони в моїй же присутності радитись, що зі мною робити. Я так зрозумів, що не з метою направду раду чинити, а з метою мене залякати. Один мовить – в темницю його кинути на віки вічні, інший – завести у підземелля, прикласти до голови мушкет чи гаківницю та й стрелити, а третій радить – завести його до такого лікаря, що зі здорових людей божевільних робить. А потім сказали мені: «Відпускаємо ми Вас. Ваше щастя, що нікому ці оповідки не читали.»
Кілька днів мені не вірилось, що я ось так можу вільно ходити вулицями міста, дихати, розмовляти, пити каву та милуватись деревами.
Через кілька днів після вищеописаних подій в нашому університеті відбувався іспит – час то того підійшов. Іспит відбувався з науки про історію товариства усуспільнення. А треба сказати, що я хоч і не мав ніяких симпатій до цього товариства, але до наук різних потяг мав, історію того товариства вивчив і на іспиті старому професору то все доповів. Але у відповідь почув я наступне: «Ви говорите не те, що думаєте. А думаєте Ви так, як думав Троцький, що ворогом нашому цісарству та суспільному ладу нашому був. А тому оцінку незадовільну Вам ставлю і зі стану студентського виганяю.» Здивувався я звісно – бо дивно було чути від такого поважного прихильника Арістотеля, що він думки здатний читати. Крім того світогляд мій від світогляду Троцького був дуже далекий.
Але нема на то ради – пішов я грамоти свої, що мене свідчили забирати. А мені їх не дають. Кажуть – відвідайте спочатку збори молодіжного товариства усуспільнення. А треба сказати, що в той час належність до молодіжного товариства усуспільнення було знаком лояльності цісарю та суспільного ладу королівства оборонцем якого цісар і був. І всі конче, хто спокійно хотів в королівстві жити і уваги інквізиції до себе не накликати мусили змолоду в то товариство молодіжне зголошуватись.
Прийшов я на те зібрання – а там крім спудеїв переляканих залізні жовніри та інквізитори сидять. Почали тоді присутні у риториці вправлятися: «Є серед нас товариш, який нам зовсім не товариш, який думки ворожі нашому цісарству і нашому суспільному ладу – найкращому в світі висловлював, які самій ідеї усуспільнення ворожі. А тому слід вигнати його зі стану спудеїв і з молодіжного товариства усуспільнення.» Так вони і вирішили шляхом рук підіймання, і пішов я по світу блукати.
(Світлина з мережі. Написано на основі реальних подій 1982 - 1983 років від Різдва Христового.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344665
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
«…люди давно на світі живуть і вже все вигадали.»
(Андрій Платонов)
Настрій у брата Бартоломео був сьогодні чудовий – ще б пак – зранку повітря було свіже, прохолодне і дивно збадьорювало, хмари плели в небі якусь казкову дивину. Хотілося дихати і працювати. Він любив свою роботу. Брат Бартоломео очолював Святий відділ розслідувань єретичної гріховності містечка Сан-Петро. Простіше – місцеву інквізицію. Роботи останнім часом було багато і цей хороший день був не винятком. Брат Бартоломео навмисно не поспішав на службу. Хотілось пройтись тихими ранковими вулицями, слухати звуки своїх кроків, відчувати всім єством свіжість. Іноді йому траплялися люди. В очах їх з’являвся страх ледве вони бачили його високу постать у чорній сутані. Він любив такі погляди навіть відчував цей людський страх на відстані – спиною. Це надихало Бартоломео, дарувало йому відчуття величі і значущості, сенсу власного буття. Прогулюючись він поправляв свою чорну сутану інквізитора – він любив цей одяг, відносився до нього як до жінки – погладжував і розмовляв з ним.
Брати Григоріо, Антоніо, Пауло були на місці і можна було починати. Він не любив пісні обличчя Антоніо і Пауло – свою роботу вони робили механічно, без захвату і шалу. І мало втішало, що вони з усім погоджувались і все підписували. А цей Григоріо… Ну хто, хто його прислав в святий трибунал? Ну який з нього інквізитор? Це худе загострене обличчя, миршава постать. Шмаркач. Молокосос. Єдине на що годиться – протоколи писати.
Привели якусь молоду дівчину років двадцяти. Дочка місцевого виноградаря, що помер від чуми два роки тому. Знає він цих місцевих виноградарів! Серед них була поширена єресь альбігойців, яка певно досі жевріє…
Справа виявилась проста і ясна. Сусідки донесли, що підсудна чаклувала і висловлювала єретичні судження. Так, у день святого Анастасія вона вивісила сушитись панчохи, в той час, коли біля воріт у неї лежав дохлий щур і тут же почалась страшна буря, яка наробила в містечку чимало біди. А на страсну п’ятницю подивилась якимось дивним поглядом на козу – і молоко в кози пропало. Місцевий пастор – отець Глоріо доповів, що церву вона відвідувала рідко і на сповіді давно не була. При обшуку в дівчини знайшли дві явно єретичні книги – одна грецькою (ех, шкода братія грецькою не розуміє, інакше докази були б очевидні) і ще якусь, де писалось, що «Пробігли дні мої – наче оленів коса хода….» Єресь! Явна єресь! Життя – це дар божий, а не кроки оленів. Хм… Якийсь Петрарка написав. Певно, єретик, не інакше. Крім того на ринку чули як ця дівчина говорила, що братія в тутешньому домініканському монастирі тільки те й робить, що пиячить та займається розпустою. Ясно! Наклепи на святу церкву та інквізицію. Типова єретичка! Лишилось домогтися від неї визнання і розкаяння. Крім того у неї могли бути спільники… І хтось їй ці єретичні думки навіяв і чаклунству навчив. Хто? Та дівчина вперто все заперечувала, казала, що, мовляв, все це наклепи, в тих книгах ніякої єресі немає. Довелось застосувати «допит з пристрастю».
Як правило цю процедуру довіряли місцевому кату. Але сьогодні в брата Бартоломео було натхнення! Допит влаштував він власноручно. Спочатку застосував «іспанський чобіт». Марно. Не допомогло. І трохи перестарався – ногу підсудній зовсім розтрощив… Потім підвісив її на дибу – теж марно… Торочить те саме. Кілька разів мліла – відливали водою. Ні, тут зусилля були марними…
- Все з нею ясно. Єретичка і відьма! Спалити її сьогодні ж! На вогонь! – розчаровано видихнув брат Бартоломео.
Брат Антоніо вже махнув рукою – давайте мовляв протокол сюди – підпишемо, брат Пауло позіхнув і потер руки – з цим закінчено мовляв. Але погляд Бартоломео впав на брата Григоріо. Він нічого не писав – руки в нього тремтіли, в очах було якесь сум’яття – суміш жалості, сумнів, відчаю. Бартоломео підійшов до столу і впритул зазирнув йому в вічі:
- Ти, взагалі, віруєш, що Ісус Христос був син божий?!
- Вірую! Але… Так… Так… Так не можна! – в очах брата Григоріо жаль і співчуття було витіснено єдиним – великим страхом.
- Вірі і святій церкві загрожують єресі! Ми оточені ворогами! Зараз не час для сентиментів і чистоплюйства! Ти або з нами, або проти нас. Третього не дано. Вирішуй. Якщо не з нами, то сам розумієш які висновки ми зробимо…
- Я з вами… З нами… Зараз допишу протокол…
На автодафе брат Бартоломео не пішов – хоч намагався не пропускати таких подій. Знав, що і без нього все організують бездоганно, але не тому. Він лишився в келії і думав – йому не йшов з голови сон. Багато разів йому снилось одне й те саме – нібито у нього є брат. І не просто брат, а брат-близнюк. Тільки живе він зовсім в іншій країні і що дивно – не одночасно з ним – в якомусь іншому часі і між ними століття…
Настрій у комісара Полікарпова був сьогодні чудовий – ще б пак – зранку повітря було свіже, прохолодне і дивно збадьорювало, хмари плели в небі якусь казкову дивину. Хотілося дихати і працювати. Він любив свою роботу. Варфоломій Полікарпов очолював місцеву надзвичайну комісію. Революційний трибунал містечка Фастів. Простіше – місцеву чека. Роботи останнім часом було багато і цей хороший день був не винятком. Варфоломій Полікарпов навмисно не поспішав на службу. Хотілось пройтись тихими ранковими вулицями, слухати звуки своїх кроків, відчувати всім єством свіжість. Іноді йому траплялися люди. В очах їх з’являвся страх ледве вони бачили його високу постать у кітелі та галіфе. Він любив такі погляди навіть відчував цей людський страх на відстані – спиною. Це надихало Полікарпова, дарувало йому відчуття величі і значущості, сенсу власного буття. Прогулюючись він поправляв кобуру свого маузера і легко погладжував його рукоятку – він любив свою іменну зброю, відносився до нього як до жінки – пестив і розмовляв з ним.
Грішка, Антошка і Пашка були на місці і можна було починати. Він не любив пісні обличчя Антошки і Пашки – свою роботу вони робили механічно, без захвату і шалу. І мало втішало, що вони з усім погоджувались і все підписували. А цей Грішка… Ну хто, хто його прислав на службу в трибунал революції? Ну який з нього чекіст? Це худе загострене обличчя, миршава постать. Шмаркач. Молокосос. Єдине на що годиться – протоколи писати.
Привели якусь молоду дівчину років двадцяти. Дочка місцевого дрібнобуржуазного інтелігента, що помер від тифу два роки тому. Знає він цих місцевих інтелігентів – буржуазне охвістя! Серед них було багато есерів та меншовиків – певно і досі є…
Справа виявилась проста і ясна. Сусідки донесли, що підсудна говорила, що розквартирований у Фастові червоноармійський полк особливого призначення тільки й здатний, що селян грабувати та ґвалтувати, а як прийде Петлюра, то розбіжаться ці мародери як щурі. Місцевий партійний активіст – Горлов доповів, що прийти на мітинг в честь дня Паризької комуни вона відмовилась, ще й заявила при цьому, що марксизм – це небезпечна утопія, червоний прапор над своєю хатою ніколи не вивішувала. При обшуку в дівчини знайшли дві явно контрреволюційні книги – одна французькою (ех, шкода товариші французької не розуміють, інакше докази були б очевидні) – явно від агентів Антанти, і ще якусь, де писалось про якогось студента, що бабцю сокирою зарубав і потім філософствував про людей звичайних і незвичайних. Явна контрреволюційна пропаганда. Хм… Якийсь Достоєвський написав. Певно, контра і буржуй, не інакше. Крім того на ринку чули як ця дівчина говорила, що в чека засідають садисти. Ясно! Наклепи на радянську владу і чека. Типова контра! Лишилось домогтися від неї визнання і розкаяння. Крім того у неї могли бути спільники… Хтось її цьому навчив і підбурив. Хто? Тут явно є контрреволюційна організація… Та дівчина вперто все заперечувала, казала, що, мовляв, все це наклепи, в тих книгах ніякої антирадянщини немає. Довелось застосувати «допит з пристрастю».
Як правило цю процедуру довіряли червоноармійцю Зобову – майстер цієї справи. Але сьогодні в Полікарпова було натхнення! Допит влаштував він власноручно. Спочатку просто бив по морді буржуйській. Марно. Не допомогло. Руки виламував і трохи перестарався – щось там зламав - хруснуло… Потім підвісив її за руки - попередньо скручені за спиною - на гак від люстри і бив залізним прутом – теж марно… Торочить те саме. Кілька разів мліла – відливали водою. Ні, тут всі зусилля були надаремно…
- Все з нею ясно. Контра! Есерка! Розстріляти!!! – розчаровано видихнув Полікарпов.
Антошка вже махнув рукою – давайте мовляв протокол сюди – підпишемо, Пашка позіхнув і потер руки – з цим закінчено, мовляв. Але погляд Полікарпова впав на Грішку. Він нічого не писав – руки в нього тремтіли, в очах було якесь сум’яття – суміш жалості, сумнівів, відчаю. Полікарпов підійшов до столу і впритул зазирнув йому в вічі:
- Ти, взагалі, віриш у перемогу Світової Революції і комунізму???
- Вірю! Але… Так… Так… Так не можна! – в очах чекіста Грішки жаль і співчуття було витіснено єдиним – великим страхом.
- Революції і Радянській владі загрожує контра всіх мастей! Ми оточені ворогами! Зараз не час для сентиментів і чистоплюйства! Тільки нещадний червоний терор врятує комуну! Ти або з нами, або проти нас. Третього не дано. Вирішуй. Якщо не з нами, то сам розумієш які висновки ми зробимо…
- Я з вами… З нами… Зараз допишу протокол…
На розстріл Полікарпов не пішов – хоч намагався не пропускати. Знав, що і без нього все організують бездоганно, але не тому. Він лишився в кабінеті і думав – йому не йшов з голови сон. Багато разів йому снилось одне й те саме – нібито у нього є брат. І не просто брат, а брат-близнюк. Тільки живе він зовсім в іншій країні і що дивно – не одночасно з ним – в якомусь іншому часі і між ними століття…
(Світлина з мережі. Автора не пам'ятаю, але вдячний.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344664
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
(З «Ші Цзін»)
Бараняча шуба, кайма із пантери,
Ти з нами жорстокий, наш пане, без міри.
Чи іншого пана немає юрбі?
Ми вірою й правдою служим тобі.
Рукав твій обшитий пантерою з краю.
Ти з нами жорстокий – я в праці сконаю.
Чи іншого пана немає юрбі?
Ми вірність стару бережемо тобі.
(На малюнку напис: «Чжун Чен Де Ге» - «Пісня про вірність», "Пісня вірності" (кит.))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344589
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.06.2012
(З «Ші Цзін»)
Ми папороть збирали по лісах,
Зривали паростки весняні, молоді,
Коли додому простягнеться шлях
По холоду підемо і сльоті.
Ні сім’ї, ні хати немає… Біда!
Це гунська ввірвалась орда!
Годі спокій шукати тобі!
Смерть шукай на війні.
Ми папороть збирали по лісах,
Стебла ніжні – п’янкий аромат.
Коли додому простягнеться шлях
Хворе серце згадає солдат.
І серце нудьга все жалИть і гризе,
Голод мучить і спрага палИть,
Охороні кордону немає кінця
Не чекає сім’я гінця.
Ми папороть збирали по лісах,
Міцні весняні паростки тоді.
Коли додому простягнеться шлях
Лік втратимо ми місяців юрбі.
І серце болить і болить –
Солдат не прийде додому назад!
(На малюнку напис: «Юань Цзу Цюй Сюн Ну» - «Похід на гунів».)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344588
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.06.2012
«…Є музика, яка містить в собі атоми нашого буття.»
(Осип Мандельштам)
Письменника Носова Миколу Миколайовича (1908 – 1976) сприймають виключно як письменника дитячого. Причому розглядають його прозу в площині тільки російської літератури. Хоча народився він в Києві і виріс в Ірпені. І свою знамениту епопею про Незнайку почав писати для журналу «Барвінок» українською. І його твори сприймають лише як казочки для дітей – не більше. Певно, деяким майстрам слова не щастить – їх так і не встигають зрозуміти сучасники – нажаль, чи то на щастя для них. Було б, наприклад, дивно, якби Джонатана Свіфта сприймали б як автора казочок для дітей, не більше. Сучасники прекрасно розуміли, що його «Гуллівер» написаний для дорослих, як їдка сатира на тогочасне суспільство – глибока і нещадна. Сатиру Носова у його «дитячих» творах вперто не бачили. Я маю на увазі неперевершену, безсмертну трилогію про Незнайка. Для багатьох дітей – і для мене в дитинстві в тому числі, це улюблена книжка.
Це захоплюючий світ створений фантазією майстра в якому цікаво і кумедно жити. Але не тільки. Варто подивитися на ці твори уважніше і починаєш дивуватися. Як?! Невже цензура в ті роки могла це пропустити?! Звісно, хрущовська «відлига», придирались до кожної фрази не так нищівно і людожерськи, але все таки…
Ну де, в якому творі совітської літератури – цього цементного моноліту «соцреалізму», ви ще можете знайти таку сатиру, сарказм і навіть знущання над типажем епохи – радянським міліціонером? Персонаж Свистулькін викликає просто таки гомеричний сміх. Це просто ідіот у формі. Арештовує підозрілих тільки для того, щоб прочитати їм мораль, випадково повертаючись додому потрапляє в чужу квартиру і сприймає її як свою. Його, будять, пояснюють, він, звичайно, йде одягаючи чужу куртку з чужими документами водія Бублика. І тут перестає розуміти хто він – міліціонер Свистулькін чи водій Бублик як написано в документі. Починається в нього роздвоєння особистості – адже в радянському суспільстві все вирішує папірець: написано Бублик – значить ти Бублик! І потрапляє він до психлікарні будучи переконаним, що він це не він… Ну, хто б ще насмілився в кінці 50-тих так над системою посміятися, навіть у формі дитячої казочки!
Перша частина трилогії – «Пригоди Незнайки та його друзів» - це пародія на тогочасне «радянське» суспільство. Не просто пародія – зла сатира. Кожен персонаж – карикатура на певний типаж сучасника. Безтолковий лікар, який лікує всі хвороби виключно касторкою і зеленкою – бо інших методів не знає. Але вважає себе правомочним диктувати кожному його спосіб життя. Бездарний поет, який пише графоманську нісенітницю і всі оточуючі вважають його генієм пера і затамувавши подих слухають заримовану тарабарщину. Бездарний художник який малює за його ж словами «халтуру» по трафаретам, але вважає себе «богемою» і веде відповідний спосіб життя. Ненажери, які бачать сенс життя у поглинанні «делікатесів» - пончиків і сиропу (про інші вони просто не чули). Механіки, які винаходять нікому не потрібні безглузді пристрої (комбінацію магнітофона і пилососа). Інтелігент, який живе в своєму замкненому світі, який нікому не зрозумілий і викликає тільки сміх оточуючих. Письменник, що вишукує теми для романів підслуховуючи чужі розмови. І всі про це знають, що він підсовує в квартири «жучки», але продовжують вважати його шанованим письменником, хоча жодної книги він так і не написав… Як це все схоже на атмосферу певного часу! Того самого часу, коли повітря таке важке і задушливе, що хоч ножем ріж… І всі ці персонажі замикає наш головний герой – абсолютний невіглас і нездара, який, проте, впевнений, що сучасники його просто не розуміють і який жадає одного – бути головним, всім керувати, бути самим-самим… І волею випадку йому це вдається – шантажуючи товаришів по нещастю, яких – абсолютно здорових насильно утримують в лікарні з незрозумілих причин (точніше для наукової роботи місцевого «доктора» - чергового нездари), він переконує їх заявити, що він їх керівник і великий авторитет в усьому. Ставши каліфом на годину (чи то секретарем парткому на годину) він дає абсолютно безглузді вказівки (які, на щастя, ніхто не виконує), всюди демонструє свою необхідність, важливість і незамінність, не розуміючи наскільки він смішний на цій «посаді». І коли настає розвінчання псевдовченого і лжелідера, настає трагедія – трагедія «людини без кабінету», начальника, який перестав ним бути, вічно колишнього.
Безтолкове суспільство живе тільки за рахунок мініатюрних розмірів його членів – природа дарує гігантські в порівнянні з розмірами мешканців плоди. Інакше все точно пішло б в тар-тарари…
Наш герой потрапляє в країну, де проблеми взаємовідносин статей і непорозуміння між особинами різних статей зайшли настільки далеко, що вони живуть окремо – в різних містах окремими «гомосексуальними» громадами. Зображення цих громад – це ще й їдка сатира на жіночу та чоловічу психології. Поведінка мешканців цих «жіночих» та «чоловічих» міст гротескна, абсурдна, позбавлена сенсу і змісту. Люди самі вигадують собі проблеми і створюють химерні фантоми яких самі ж бояться. Хтось вигадує, що в сусідньому місті завівся дракон – і всі цьому одразу вірять. Ну, як же не повірити, якщо всі так кажуть!
Це не персонажі – це карикатури на людей. Написані з натури…
Я досі не розумію, як це не помітила цензура!
Але після виходу книги автору було замало посміятися над тогочасним суспільством. Автору захотілось посміятись не більше не менше як над майбутнім – над комунізмом. У той час всі вірили, що комунізм не за горами, навколо висіли гасла «Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!», Хрущов обіцяв, що у 1980 році настане перша фаза комунізму. І ось автор зобразив пародію на цей очікуваний досконалий суспільний устрій. Ще й назвав: «Незнайка в Сонячному місті». Явно натякаючи на комуністичну утопію Томази Кампанелли «Місто Сонця». Прямі паралелі! Читаєш і дивуєшся – комунізм якийсь тут дивний. Люди живуть і не знають для чого. Мета втрачена. Техніку вигадують все більш і більш химерну – невідомо для чого. Будинки, які крутяться, машини, що замість коліс мають спіралі та інша нісенітниця. І тут раптом просто недопустима крамола! Виявляється при комунізмі теж будуть злочинці! Вони будуть чинити злочини просто так – бо їм це подобається. Схильність до злочинів виявляється вроджена, і ніяк її не виправиш. Та в ті часи про це і говорити ніхто б не посмів. В ті часи і генетика то була заборонена, бо суперечила марксистсько-ленінській ідеї перевиховання. Як Носов насмілився це написати – не знаю. І хоча закінчується все повним хепі-ендом: міліціонера Свистулькіна виписують із психлікарні, бо він нарешті само ідентифікується, злочинців садять за грати, у дивака Незнайка відбирають чарівну паличку, але лишається слід – це комуністичне суспільство смішне і безглузде.
Та автору і цього видалось замало! Посміявшись над своїм суспільством Носов вирішив посміятися і над західним суспільством. Геній сатири пише завершення трилогії – «Незнайка на Місяці». Тут уже автору можна було не критися і не боятися цензури, і він нищівно сміється над індустрією розваг, бізнесом, біржею, поліцією, безробіттям, монополіями, західним правосуддям, парламентом, психологією буржуа, фільмами жахів. Але раптом – автор починає сміятися над профспілками та революцією! Революція в цьому світі «коротульок» смішна. Хоча зачаровує своєю гуманістичністю – таких гуманних і добрих революцій просто не буває. І все якось казково і смішно – революцію привозять інопланетяни і викликає якийсь недотепа з акціями. І результати революції на тогочасні совіти ну зовсім не схожі – ніякої тобі держави в результаті. Анархія та й годі. Така собі ідеалістична анархія – все організовується само собою.
Завершує трилогію майстер ностальгічно – всі ці химери часу і простору ніщо. Важливий для людини лише шмат рідної землі, де є сонце і небо, трава і квіти. Все інше – пусте. І комунізм теж.
(Світлина з мережі. На світлині – Носов М. М.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343638
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.06.2012
«Моє минуле розвезло свої могили,
прокинулося чимало похованих живцем страждань, -
вони, закутані в саван, виспалися вволю.»
(Фрідріх Ніцше)
Я народився в країні Ніппон (європейці – південні бородаті варвари називають її Японія) в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням в сім’ї збіднілого самурая. Мій батько Неко Огонсьоку служив при дворі місцевого феодала Кавабата. Батько дав мені імя Акіра – життя. Я отримав досить непоману для тих неспокійних часів домашню освіту. Мій учитель – буддистський монах якого звали Ікінонакаде Мадо (雪の中で窓) - Вікно в снігу (схимницьке ім’я, справжнє його ім’я всі забули – навіть він сам) краще володів мечем ніж каліграфією. Але завдяки йому я познайомився з китайською мудрістю, творами Конфуція, сутрами та навчився складати танка. Китайську я вивчив погано і хоча і віршував китайською в стилі «ці», але більше полюбляв японською – як писати так і читати. Тоді я вперше захопився поезією Оно-но Коматі, хоча самураю це і не личить. Батька більше тішило моє вміння володіти мечем – катаною, аніж мої успіхи в поезії та каліграфії. Коли настав час змінити юнацький одяг та зачіску на дорослі, я був прийнятий на службу до нашого повелителя – його світлості Кавабата. Свої здібності вперше продемонстрував у сутичці з людьми Таро Фудзівара. Після цієї битви мене стали називати Сюєсі Катането (Майстер Меча - 修士片手刀). Проте служба при дворі Кавабати була не довгою – наш повелитель не мирився з владним кланом Ходзьо, і в результаті на його замок напали – майже всі самураї нашого повелителя, що були на той час в замку, загинули у вогні битви разом з нашим повелителем – від замку лишилося одне попелище. Мій батько як і личить справжньому самураю здійснив сеппуку і супроводив нашого повелителя в Країну Високого Неба. Перед самогубством він склав, згідно звичаю, ось таке танка:
Ранкова роса
Омила цей світ сумний.
Холодне сонце
Сутрою просвітлення
Пробудило зозулю.
Мати будучи вірною дружиною, закликала служницю (яка одночасно була наложницею мого батька), і вони на «раз-два-три» закололи одна одну ножами. Я не здійснив сеппуку як це від мене очікували, хоча за нашим повелителем дуже тужив. Мені потім все життя (в ту реінкарнацію) було соромно за цей вчинок. Але це не була слабкість чи страх перед смертю – я вже тоді розумів, що ніякої смерті не існує, це було усвідомлення безглуздості законів світу сього… Я став блукаючим самураєм – роніном. До мене, як до майстра меча просилися в учні. Але я всім відмовляв. У моєму тодішньому становищі роніна не мають учнів. В ті роки якраз спалахнула чергова велика війна – і Камакура, і їх вороги потребували вправних рук і хоробрих сердець. Я наймався то до одної армії то до іншої (навіть в загони акуто) і вправно проливав кров на полях битв. Але скоро все навколишнє перестало мене радувати, я гостро відчув марноту навколишнього безглуздя і постригся в монахи в монастирі Енрякудзі школи Тендай-сю. Я хотів досягти просвітлення і нірвани… У ті роки монахи вміли володіти не тільки вервечками і знали не тільки сутри – між сусідніми монастирями часто спалахували конфлікти в основі яких лежали зовсім не релігійні суперечки. Я став «воюючим монахом». В одній з сутичок з монахами сусіднього монастиря я отримав важке поранення стрілою – меч безсилий проти підступної стріли. Мене підібрали і виходили місцеві селяни. З того часу я став відлюдником, жив в бамбуковій хижці в горах, навчав бажаючих буддистської мудрості. Помер, так і не досягнувши нірвани, у 1256 році за європейським літочисленням.
Після цього я народився в Китаї в рік чорного дракона (у 1336 році за європейським літочисленням) в епоху Юань в селиші Цзянь Си (金寺 - Золотий монастир), що у провінції Шан Дун у сім’ї чиновника. Прижиттєве ім’я батька було Гао Лі, посмертне Ван І. Батько був дрібним чиновником, збирав податки, набирав в армію солдат, писав звіти про урожай. До селян ставився поблажливо, хотів якось полегшити їхню важку долю, недобори податків списував на неврожай. Жодного разу в управі не лунали «м’ясні барабани» (покарання бамбуковими палицями за несплату податків). Крім того, батько мав невеликий маєток і кавалок землі. Ім’я при народженні мені дали Ці. Батько хотів, щоб я теж став чиновником, дав мені досить непогану домашню освіту, хоча вчителя в ті часи було знайти важко. Але вчитель знайшовся – старий знавець літератури і відомий конфуціанець Лянь Бо. Я старанно вивчав ієрогліфи та класичну літературу, хоча мене більше захоплював не «Лунь Юй», а Чжуан Цзи і вірші Ван Вея. Досягши повноліття, поступив на службу, потрапив у столицю (тоді столицею було Да Ду), але скоро її залишив. Жив у власному маєтку, захопився поезією, даосизмом, буддизмом. Під час відомих подій 1363 року повсталі селяни спалили мій маєток разом з бібліотекою, з’їли мого улюбленого песика породи чау-чау. Хоча я на них не ображався – це вони вчинили з відчаю та голоду… Я знов мусив піти на службу, опинився у військових формуваннях на монгольському кордоні біля Великої Китайської Стіни в Драконових горах (龍山 - Лун Шань) біля міста Лянь Чжоу. Коли громадянська війна затихла і встановилась нова династія Мін, я оселився у столиці – тепер столицею став Ін Тянь (Цлі Лін) – Нинішній Нан Кін. Займався літературою, вчителював. Був несправедливо звинувачений у змові проти імператора і публічно страчений на горло у 1374 році за європейським літочисленням.
Після цього я народився в Уельсі (Кимру), в селищі Одохр, що Гвінеті в родині Овена Ллойда в 1579 році. Батько був дрібним землевласником, розводив овець і назвав мене на англійський манір Джоном. Я був п’ятим сином в сім’ї. З дитинства знав тільки стрижку овець, сироварню, пасовища. Місцевий священник пастор Томас (в миру Ола Сунлід) навчив мене грамоті. Я хотів як і батько стати фермером, але доля судилась мені інакша. У 1596 році після Великодня на овець напала моровиця – батько лишився ні з чим. Голодували. А потім влітку моровиця напала на і людей. Селище вимерло. Поховати померлих допоміг той же пастор, що прийшов у селище одягнувши вбрання чумного лікаря. Я подався в мандри волоцюгою і опинився аж в Брістолі. Там я найнявся матросом на корабель «Ізабелла» яким командував капітан Саймон Бакстер, якого називали «Бородатий Крук» (Бардет Равен). Моряк з мене вийшов не такий уже й поганий, принаймні на морську хворобу я не страждав. Я думав, що це корабель торговий – мріяв я тоді побачити Індію. Але капітан вирішив спробувати примарного щастя і пошукати долі корсаром. Так я став «джентльменом долі». Кілька років ми грабували іспанські кораблі на просторах морів від Панами до Азорів і щедро проливали на палубу іспанську кров. Інколи я думав про те хто я: матрос флоту Її величності королеви Англії Єлизавети І чи просто пірат? 28 вересня 1603 року недалеко від берегів острова Бардабос запаси пороху у трюмі нашого корабля чомусь вибухнули (певно по необережності когось з моряків, що вже призвичаїлись палити тютюн – тоді він ще був в дивовижку). Я опинився в воді, вчепившись у порожню діжку. Так я гойдався на хвилях три дні, шкодуючи, що в діжці не лишилося хоч трохи рому, аж поки мене не з’їли акули.
Після цього я народився у 1890 році в Коннахті (Ірландія) в сім’ї сільського вчителя біля Слайгьо. Але мої батьки були родом не з Коннахта – вони були з клану О’Донелів і походили з Донеголу. Назвали мене Патріком. Освіту я здобував в Дубліні, в Трініті-коледжі, куди вступив у 1909 році. Спеціалізувався на сходознавстві – вивчав шумерську та тібетську мови. Але освіту не завершив – втупив до лав «Шин Фейн» з метою боротися за свободу Ірландії зі зброєю в руках. У «Шін Фейн», а потім і в ІРА мене називали Рорі. Наша підпільна комірка спробувала висадити в повітря пам’ятник англійській королеві в Дубліні, але невдало. Від англійської поліції я переховувався в Донеголі – жив у маленькій хатинці біля моря, писав прокламації і статті. У 1916 році взяв участь в Ірландському повстанні в Дубліні, загинув під час вуличних боїв, солдати Ірландської республіканської армії поховали мене прямо на клумбі - бої тривали. Під час поховання хтось із солдат сказав фразу «Рорі врятує Ірландію!» («Rory ach amháin in Éirinn!») і салютував в повітря.
Після цього я народився в Україні у 1965 році у селищі Сніжне, що в козацькому краї (землі Кальміуської паланки Нової Січі), недалеко від знаменитої Савур-могили. Я ще ходжу серед вас, вечорами п’ю запашний чай, згадую пережите і пописую свої химерні новели…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343626
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2012
* * *
Хто покличе до мене мешканців темних могил,
Близьких, що згинули в розквіті сил?
Хіба їх впізнаю посталих із праху,
Якби чудом небаченим хто-небудь їх воскресив?
Хто покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?
Не кличте даремно. Ніхто не вертається звідти.
Всі відходять туди – шлях людей є такий.
Гей, людино жива! Подивися на себе – ти мрець.
Дні завершені всі. І приходить звичайний кінець.
Сивина – капелюх твій, як марево білий.
І втекла твоя молодість, час полум’яних сердець.
Твої друзі померли – шукають обіцяний рай.
Обігнали тебе, обійшли – поспішай, доганяй!
На землі для старого вояки казок не лишилось, -
Ні надії, ні радості. Часу дарма не займай!
Збирайся в дорогу, вже час – в нескінченну пітьму.
Шлях останній чекає тебе – приготуйся тому.
Все майно своє кинь. І воістину станеш багатим.
Зневажай багача – це жебрак, що наповнив суму.
Збирайся, не гоже чекати, не бійся рушати у путь.
Не сподівайся, що часу ще досить – про це позабудь.
На останок грішити – то справа остання.
Притамуй свою пристрасть і благо найвище здобудь.
Ті, хто правду шукають - знайдуть серед ночі ліхтар.
Душі грішні, сліпі! Прозрівайте – приймайте сей дар.
Як дивує святенник, який відкидає спасіння,
Так дивує обранець, що гасить молитви пожар.
І дивують байдужі засліплі серця,
Що повірили вигадці - вічне життя.
Новий день наближається – вершник як марево білий,
Поспішає. То смерть надсилає гінця.
Твої дні марнотратні – дарунок Аллаха руки.
Твоя смерть неминуча – покара тобі за гріхи.
Мешканець світу під місяцем – час твій минає,
Наче млин перемелює дні під потоком ріки.
Скільки мурів фортець доля нещадна змела,
Скільки воїнів чорна поглинула мла!
Де будівничі палаців, султани, еміри?
У які саркофаги дорога життя завела?
Де хоробрі звитяги та честі сини,
Чия зброя посіяла смерть на війні?
Де герої, вершителі долі і світу,
Де титани пустелі? Закопані в прах давнини.
Де улюбленці долі – про них не стихають пісні.
Наче воля Аллаха слова їх були голосні.
Де кумири юрби? Стали жменьками праху,
Крізь які проростає трава навесні.
На престолі небес – віковічний Аллах.
Він карає і милує, та обертає у прах
Непокірних, невірних, на небо підносить достойних.
Він великий. Йому рівні нема в нескінченних світах!
(поетичний пореклад з дослівного перекдаду. За дослівний перекдад з арабської подяка Заброді В. В. Фото автора перекладу.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.06.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Серед галактик
Орган звучить фугою
Про нескінченність…
* * *
Палала горобина
Ватрою серед зими
Але крук подзьобав…
* * *
Старе місто
Втопилось у порожнечі.
Це винен сніг…
* * *
Люди в білому
Проводжають в небо
Вічного мандрівника.
* * *
На мокрому асфальті
Листя килим
Для падолиста-падишаха…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343425
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 12.06.2012
* * *
Аромат гербати.
Занесе снігом мене
У цьому селі...
* * *
Тільки дощ прийшов
На зустріч з поетом
Дивним….
* * *
Гріють небо
Самотніми вогнями
Сумні люди…
* * *
Ми теж
У порожнечі розтанемо
Як цей дим…
* * *
У дзеркалі своєї душі
Бачимо дивні тіні...
Осінні дні.
(Світлина автора віршів. Тут він в горах на одинці зі свою тінню - як завжди...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343221
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 11.06.2012
Так дивно – у тумані я іду!
В самотині тут кожен кущ і камінь,
Дерева всі посліпли на біду,
І кожен тут один – і амінь.
І скільки друзів в світі цім було,
І світло у житті було й тепло;
Тепер туман повзе – і на свою біду
Не бачу куди йду.
Тут мудрість втрачена, ніхто не знає
Для чого темрява і що таке вона,
Та неминуче поглинає
Усіх загублених пітьма.
Так дивно – у тумані я іду!
Життя тут – самочинний плин,
Чужі всі на свою біду
І кожен перехожий тут один.
Оригінал:
Im Nebel
Seltsam, im Nebel zu wandern!
Einsam ist jeder Busch und Stein,
Kein Baum sieht den andern,
Jeder ist allein.
Voll von Freunden war mir die Welt,
Als noch mein Leben licht war;
Nun, da der Nebel fällt,
Ist keiner mehr sichtbar.
Wahrlich, keiner ist weise,
Der nicht das Dunkel kennt,
Das unentrinnbar und leise
Von allen ihn trennt.
Seltsam, іm Nebel zu wandern!
Leben ist Einsamsein.
Kein Mensch kennt den andern,
Jeder ist allein.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.06.2012
«… Знаю, - тут
Замість капусти і замість брукви
Мертві голови продають.»
(М. Гумільов)
Історія входять в нашу свідомість не з сухих підручників - з розповідей старих людей. І в цьому плані добрий шмат нашого народу позбавлений історії – старше покоління часто-густо просто боялось розповідати як воно було насправді – діти могли сказати щось зайве, а там… Це в’їлося в свідомість людей – занадто страшні часи їм довелось пережити. Саме тому більшість наших людей живе і живить свій світогляд міфами.
Мені пощастило більше – покійний дід Олександр багато розповідав. І розповідав відверто. Більше не мені – його співбесідниками були люди старші. Але моя присутність його не зупиняла – діти мають знати – це було його переконання. Дід Олександр був людиною непересічною, життя його було важким і складним, як і в більшості людей того трагічного покоління. Його розповіді я вбирав як губка. Шкода, що багато імен і прізвищ не запам’яталось, стерлося з пам’яті. Але може це і до кращого. Імена конкретизують подію. Тоді як ці події типові – вони траплялися з мільйонами наших людей того часу…
Мій дід Олександр народився ще в ХІХ столітті, рано подався з селянського світу в пролетарі – на шахти в Донецький край. Як і багатьох людей того часу його захопила в кінці двадцятих років велика ілюзія – він став комуністом. Напевно, справді вірив у майбутнє ідеальне суспільство і хотів його наблизити. Але через кілька років – страшного 1933 року, коли партійцям наказували відбирати в голодуючих людей хліб, він кинув партійний квиток на стіл зі словами: «Заберіть цю книжечку – я не збираюсь бути співучасником злочину!» В той час це було рівноцінне самогубству. Багато хто так і робив – стрілявся в знак протесту проти того жахливого безглуздого масового винищення людей. Але це не допомагало і на організаторів геноциду не діяло. Тоді діда не зачепили, він лишився живий, хоча потім це йому звісно пригадали…
Чорного 1937 року він працював простим шахтарем на 32-ій шахті шахтоуправління «Зоря», що біля міста Сніжного. Одного дня рушаючи на ранкову зміну він разом з іншими шахтарями побачив біля воріт прохідної співробітників НКВД – «Сьогодні роботи не буде – всі на мітинг!»
На мітингу їм представили нове керівництво шахти – в повному складі відбулась ротація – новий директор, нові інженери, бухгалтери… З трибуни лунав впевнений і сталевий голос нового директора: «…Так ось чому наша шахта не виконувала план! Вороги народу були в керівництві шахти! Тепер вони розвінчані і розстріляні як скажені собаки! Тепер будемо працювати як належить і перевиконаємо всі зобов’язання!!!» Через кілька тижнів історія повторилася – все керівництво шахти знову було розстріляне. Включно з тим самим директором, що закликав бути нещадними до «ворогів народу»…
Приходять шахтарі на зміну – а на шахті порожньо – нікого – ні дирекції, ні інженерів, ні бригадирів. Тільки співробітники НКВД командують: «Всім вантажитись по машинам!» Тут же біля прохідної низка відкритих вантажних машин. Повантажили шахтарів – везуть – з вітерцем. Дід дивиться – везуть далеко – в обласний центр – тодішнє Сталіно (нині Донецьк). Вони їхали і навіть не здогадувались про те, що всього через кілька годин багато хто з них буде розстріляний як «ворог народу» - прямо ось так – в шахтарській робі в касці з ліхтариком, з «тормозком» і «канагонкою»… Ну як їм таке могло спасти на думку – вони ж і є народ – самий справжній – шахтарі – які ж вони можуть бути вороги народу?
А конвеєр смерті уже працював – «трійки» засідали, кожна справа цим «судом» розглядалась не більше хвилини: «Прізвище? Ім’я? По-батькові? Ви – ворог народу, вирок – розстріл! Вивести! Наступний!»
Вони їхали і цього не знали… Їх привезли під приміщення обласного НКВД – там уже стояла маса машин з шахтарями. Їх шикували в колони і запускали на подвір’я: “Прізвище? Шахта? Прізвище? Шахта?...» Потім сортували по двоє-троє і запускали в кабінети.
Зайшов з товаришем – шахтарем П. і мій дід. В приміщенні вони побачили трьох співробітників НКВД і свого бригадира Т. Бригадир сидів в центрі кімнати на стільці. Обличчя його було в крові і гематомах – судячи по всьому його перед цим сильно били.
- Скільки у вас на дільниці цей ворог народу зламав машин?!
- Та який я ворог народу??? – не сказав, пошепки простогнав шахтарський бригадир.
- Мовчати!!! Ти ворог народу!!! Так скільки?
- Та в нас на дільниці взагалі поки що немає машин, ми все по-старому працюємо, дідівськими методами, кіркою. І шахта під нахилом – вагонетки самі котяться… - це сказав шахтар П. Сказав правду.
- Ти виправдовуєш ворога народу! Значить ти і сам ворог народу! Вивести! А ви що скажете?
Мій дід чесно признався, що на цій дільниці він працює не так давно і за час якого роботи ніяких аварій чи поломок не було і що це можуть підтвердити інші шахтарі, так що йому про це повідомити нічого. Діду пощастило. Його відпустили. А бригадир Т. і шахтар П. в той же день були розстріляні.
Через кілька днів в місті Сніжному була облава – хапали на вулиці всіх, хто у вихідний день був вдягнений у краватку (явно буржуазний елемент одягу, ну хто крім ворогів народу буде його вдягати? Ще й в час вирішальної боротьби за соціалізм?) Навіть не приховували, що всі вони були в той же день розстріляні…
Поява на вулиці чорного автомобіля викликала жах – люди ховались хто куди міг вигукуючи в пів голосу: «Воронок їде! Воронок їде!!!»
Народу, який пережив такий рік і не збожеволів слід поставити пам’ятник…
(Всі події – реальні. Нічого не вигадано…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342995
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.06.2012
Із мого дерева життя
Все листя поступово облітає.
Строкатий світ надій -
Як він п’янить, вирує, докучає
І втомлює, і серце наповняє!
Те, що сьогодні ще цвіте
І пахощі, плоди дарує
Назавтра в’яне, помирає.
І незабаром вітер заспіває
Свої пісні нудні
Над пагорбом брунатним
Де прах мій спочиває.
А над колискою
Схилилась мати -
Мені б ще раз в ці очі зазирнути,
Зорю побачити, що вказує на путь,
Тривожить вічно нас і не дає заснуть.
Все помирає, все іде в імлу,
Лиш Мати Вічна, що творить пітьму,
Що нам дарує дні, і сонце, і слова,
Що граючись в повітрі пише
Напівзабуті наші імена.
Оригінал:
Vergänglichkeit
Vom Baum des Lebens fällt
Mir Blatt um Blatt,
O taumelbunte Welt,
Wie machst du satt,
Wie machst du satt und müd,
Wie machst du trunken!
Was heut noch glüht,
Ist bald versunken.
Bald klirrt der Wind
Über mein braunes Grab,
Über das kleine Kind
Beugt sich die Mutter herab.
Ihre Augen will ich wiedersehen,
Ihr Blick ist mein Stern,
Alles andre mag gehn und verwehn,
Alles stirbt, alles stirbt gern.
Nur die ewige Mutter bleibt,
Von der wir kamen,
Ihr spielender Finger schreibt
In die flüchtige Luft unsre Namen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342993
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.06.2012
Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.
Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.
Оригінал:
Nacht
Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.
Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342919
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.06.2012
(Казка)
Після того як вороги зруйнували Січ, старі козаки-характерники ніколи вже не збирались разом, ні на полювання, ні послухати бандуру чи на герць з ворогами. Тай з кожним днем їх все менше лишалося. З сумом згадував старі часи козак Мамай, що втратив стількох друзів-побратимів, і одного разу, коли взимку випало багато снігу, він сказав так:
- Настала холодна зима, виє вітер, біжить по степу дикий кінь – могутній тарпан, замерзає ночами поріг Ненаситинець. Кричить в імлу пугач. І сивий кінь не лягає на землю – він чує спів вовків. Я, Мамай – старий козак-характерник часто слухав спів вовків холодними ночами серед степу. Сивий мудрий кінь лежить в ямі, наче заліз під землю, холодною ніччю. Старий я став, мало нас лишилося в світі живих. Колись кожного морозного ранку я брав до рук шаблюку і танцювала вона у моїх руках виблискуючи на сонці, і часто, побачивши мене, німіли юрмища ворожого війська, ті, що мерзнуть сьогодні в холодній землі.
А потім пішов від в країну предків (таємний хід в країну предків був тоді в могилі Чортомлик), щоб зцілили предки його старі рани, і ніхто не знає куди пішов він повернувшись з країни предків. Кажуть, розмовляв він там з козаками та гетьманами старих часів. Але то вигадують люди, інакше козак Мамай не казав би потім, що йому самотньо без побратимів.
А ще було колись, гетьман Іван Мазепа вирішив об’їхати всю Україну з краю в край – з півночі на південь і зі сходу на захід, і трапилось так, що заблукав він у дрімучому лісі, що коло Холодного Яру і не міг відшукати вірну стежку.
Тоді підійшов до нього високий козак, що весь сяяв як вогонь, взяв вудила його коня і вивів на правильний шлях. Спитав тоді гетьман його, хто він і звідки.
І він спочатку відповів:
- Я твоя свічка.
А потім сказав:
- Я козакував на січі, коли ще Байда був гетьманом.
Зрозумів гетьман, що прийшов йому на допомогу сам козак Мамай.
А було якось, коли вже й мріяти облишили, що Січ знову за порогами постане, тричі по дев’ять козаків-характерників пришли до Дніпра над пороги. Не було в них вже колишньої сили і колишньої слави, тому ніхто навіть звернув на них увагу, ніхто не вітав їх і не говорив з ними. Сумно дивились старі козаки на Дніпро та слухали як ревуть пороги. А потім лягли на землю на високому кургані, що височить на Дніпром, притиснулись устами до землі та й померли. Три дні, один місяць і один рік після смерті останніх козаків-характерників стояв над Дніпром і Великим Лугом густий туман.
(Записано зі слів Сидора Петровича Люльки – жителя села Кам’яні Потоки, що біля Кременчуга збирачем фольклору покійним Степаном Охрімовичем Колодченком у 1959 році. Публікується вперше.
Копія рукопису мені була люб’язно надана у 1982 році.
На малюнку – народна картина кінця XVIII століття.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342845
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.06.2012
(Казка)
Про містечко Сатанів та його околиці здавна ходила зловісна слава. Старі люди казали (а брехати старі люди не будуть), що біля Сатанова є такі джерела в які сатана занурює свій хвіст коли місяць стає чорний як іржава підкова. І тому вода з тих джерел має таку дивну силу. А як людина забагато п’є тамтої води то хорує тяжко. І купа всякої нечисті в тих краях водиться, і як хто вирішив запродати свою душу нечистому так і мандрує по яругам біля дороги, що веде з Сатанова на Чортків – там здибанки з самим (цур його) чекати недовго. Тому це містечко так і назвали.
А ще кажуть, що коло Сатанова є печера величезна, і з тої печери хід веде до самісінького пекла. Монастир коло Сатанова збудували, щоб від нечисті ті місця очистити та марно. Року не проходить як трапляються всілякі дива страшні.
Трапився колись в ті часи, коли сатанівським замком володів воєвода Петро Одровонж, а про Сенявських було й не чути, такий ось випадок.
Так от. В ті часи на одному з пагорбів, що височать між містечком Сатанів та селом Кринцилів, була корчма – на самому вершечку. І біля підніжжя горба теж стояла корчма. В ті часи місця ці були пустельні. Ще й до того ходили вперті чутки про нечисту силу, що з’являється в там тому лісі. Тому ті місця оминали і корчми стояли пустками і хто зна хто ті шинки тримав. Але бувало, що чужі люди-подорожні яким випадало в тих місцях заблукати (бо блуд чіпався) вряди-годи тай на світло корчми заходили. Грілися біля пічки, чарчину-другу горілочки вихиляли. Зараз тотих корчмів нема й сліду – тілько ліс росте, але ще мій дід Влодко бачив камені та гнилі колоди на тому місці. І криниця ще була. Ось.
Якось в ті часи один бондар, що йшов з Гусятина до Сатанова на заробітки на свою лиху годину в тих яругах та лісах заблукав. Побачив світло від корчми та й зрадів – відпочину, подумав, та дорогу розпитаю. Зайшов до шинку і бачить: стоїть до нього спиною шинкарка в сукні, що тілько чорним вишита та коло пічки порається. Попросив бондар, скидаючи свиту:
- Шинкарко! Дай-но мені чарочку горілочки – замерз я, по цих хащах блукаючи.
- Зараз, зараз! – відгукнулась жінка не обертаючись.
Сів бондар на лаву біля столу і захотілось йому з шинкаркою побазікати про те, про се. І згадалась йому одна бувальщина, яку він чув по дорозі.
- Слухай, а це часом не пагорб Завія Троянова, що коло Сатанова?
- Саме він і є!
- Чув я, що в старі часи тут відьма жила. А тепер з’являється в тутешніх місцях?
- Являється! Часто тут її бачили!
- Ти диви! Скажіть! А яка вона на вигляд? – питає здивований бондар і дивиться на господиню.
- Ота відьма? Яка вона на вигляд? А ось така!
І з цими словами жінка швидко обернулась до гостя. Дивиться на неї бондар і закричав від жаху. Кинувся бігти геть з корчми, забувши і про свою свиту, і про писану торбу з начинням. Бо в жінки не було обличчя – була суцільна гладка куля без єдиної заглибини – ні очей, ні брів, ні рота, ні носа.
Біжить бондар вниз по пагорбу не розбираючи дороги. Збіг, впав захеканий. Дивиться, а внизу ще одна корчма. Задихаючись зайшов до того шинку, ледве доплівся до лави. Бачить: у шинку теж біля пічки порається шинкарка. Сорочка на ній біла квітами гаптована, а спідниця чорна.
Став він розповідати тремтячим голосом про те, що трапилось.
- Ох, і злякався ж я! Вперше в житті відьму побачив! Та ще й яку страшну! А ти, шинкарко, невже не боїшся жити в такому страшному місці?
- Я? Зовсім ні. Чого тут боятися? – відповіла жінка не обертаючись.
- Невже? А я мало не помер зі страху! Як згадаю – кров холоне…
- А на кого ж та відьма була схожа? Часом не на мене?
Глянув бондар на господиню, а в неї теж – ні носа, ні очей, наче риб’ячий міхур на шиї сидить.
У бондаря від жаху волосся стало сторч. Вискочив він з шинку та побіг у сторону Сатанова… Біг, біг, впав серед лісу і тільки на світанку до тями прийшов.
Ось що в давнину в містечку Сатанів бувало…
Примітки:
Записано зі слів діда Прокопа Сидоренка у містечку Сатанів тодішньої Подільської губернії у травні 1869 року збирачем фольклору Ярославом Свічинським (1815 - 1894). Бувальщина так і не була опублікована. Рукописи Ярослава Свічинського зберігалися у рукописному фонді бібліотеки АН УРСР, після пожежі бібліотеки у 1972 році зникли. Копія цієї бувальщини була зроблена Юрієм Петровичем Дрогобицьким у 1969 році і люб’язно мені передана у жовтні 1982 року.
Сатанів – містечко на Поділлі коло Збруча. Достеменний час виникнення Сатанова невідомий. Перша писемна згадка про Сатанів припадає на 1404 рік, коли польський король Владислав II Ягайло подарував селища Сатанів та Зіньків і всі прилеглі землі Петру Шафранцю, зобов'язавши його за це виставляти на королівську службу загін озброєних людей для оборони прикордонних земель, зокрема й Сатанова. 1431 — Сатанів і Зіньків переходять до Петра Одровонжа. Із цього часу Сатанівські землі належали Одровонжам, їх нащадкам та спадкоємцям понад 300 років. 1436 — польський король Владислав III надав Сатанову магдебурзьке право. 1442 — Сатанів отримує статус містечка. У 1720 році власником Сатанова став Адам Миколай Сенявський. Він укріпив замок та його мури й вали, що оточували місто.
(На світлині – руїни Сатанівського замку. Світлина з мережі.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342641
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.06.2012
У сукні сірій, жовтій та червоній
Панує на алеях листя круговерть,
Дерева тихо поглинає смерть,
Без мук і особливих церемоній.
О, чарівнице-осінь, у ці дні
Пролий на серце холод, загаси кипіння,
Даруй останнє золоте благословення,
Тихесенько на зиму поверни.
Оригінал:
Oktober
In ihrem schoensten Kleide
Stehn alle Baeume gelb und rot,
Sie sterben einen leichten Tod,
Sie wissen nichts von Leide.
Herbst, kuehle mir das heisse Herz,
Dass es gelinder schlage
Und still durch goldene Tage
Hinueberspiele winterwaerts.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342640
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.06.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Скільки вистав навколо!
У цьому театрі безглуздому...
Блукаю, спостерігаю...
* * *
Мій сірий кіт
Він теж вірші складав
Мені не зрозумілі...
* * *
Синя безодня
Чорною стала... Зорі...
Сови літають...
* * *
Блакитноока.
Жовтий листок біля ніг.
В небо летіти!
* * *
Ліс. Хащі. Квіти...
Нескінченні пошуки.
Таке життя. Тут.
* * *
По небу пливу...
Удари рук – бризки хмар.
Лякаю птахів...
* * *
Писав крейдою на папері,
Писав тушшю на асфальті
Вірші... Все час зітер…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342381
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 07.06.2012
(Казка)
Виконаю свою давню обіцянку – розкажу про скрипалів-ворожбитів. А розкажу вам бувальщину про знаменитого Романа Черевичка – одного з найславетніших скрипалів Поділля, що блукали по селах та грали на весіллях і похованнях. І був він найдивнішим скрипалем які тільки ходили по землі між Дністром та Бугом.
Роман Черевичок був не тільки скрипалем – він був людиною! Найпершою людиною і кращим скрипалем, який тільки ступав у шкіряних черевиках по нашій землі. Світ не знав серця більш щирого та щедрого, ніж у нього.
У його скрипці чулось завивання степового вітру, і подих весни, і сміх мавок під вербами, і квиління чайок над морем. У його музиці звучали і самотність старезного козацького дубу, і краса неба, і свист шпаків, і пісня жайвора. Його мелодії були наче свист вітру в очеретах – то падали, то втікали, захоплюючи з собою слухачів, які завжди оточували цього скрипаля. І найчорніша душа світліла, гордість поступалася приязні, а суворість танула як сніг у травні.
З усіх куточків України приходили люди, щоб послухати його. Кожен шмат землі між Дністром та Дніпром відав про його славу. Люди забували про холод і голод, зачаровані його музикою. Звуки його мелодій долинали до кожного людського серця. І хоча він міг би стати найбагатшим у краю, єдиним його одягом були потріпана свитка, залатані гачі та крисаня.
Гроші він зневажав. Кохання – ось те єдине перед чим він схилявся і що оспівував. Для нього воно було всім на світі.
Сталася якось у нашому селі Бакота така подія. Побралися двоє молодят – Дмитро Приймак та Марічка Іваненко. Обоє були з родин бідних як церковні миші. Єдине, що їм дісталось як прийшли з церкви – стара кинута перехняблена хата – навіть весілля не було як справити згідно звичаю. У чотири стіни прийшли, а за вікном темрява. Але що їм до того, якщо кохалися вони до нестями? Марічка перед тим гарбуза піднесла багачу Івану Чорненку з села Грушка з усіма його волами, коровами, пасовиськами та млином. А Дмитро не захотів побратися з Наталкою Головичівною з усіма її телятами, вівцями, козами, свинями, скринями з приданим, крамом льоновим та золотими дукачами.
Взяв Дмитро, та й засватав бідну Марічку хоч батьки його з того й журбу мали.
І ось опинились вони самі у своїй старезній хаті і замість того щоб весілля гуляти, як то звичай велить. Самі-самі. Бо всі в селі обурились – як то отак одружуватись – біда з бідою, щоб ані шеляга за душею, ані зернятка в коморі, коли кожен з них міг з багатою парою побратися. Але що тим розумникам, як втямити, що кохання дорожче і ставка, і млинка, і вишневого садка…
Сидять вони та одне на одного дивляться. Раптом у двері хтось постукав. Відчинили – а там на порозі старий дідуган зі скрипкою у потріпаній свиті та крисані. Заходить і каже:
- А чи правда, що тут весілля справляти мають? Я скрипаль, на весіллях граю. Здалеку йшов, зголоднів. Пригостите, чарчиною почастуєте, той заграю веселої!
- Почастувати? – засміялися молодята. – Та тут у нас не весілля, а пустка. Хоч ми щойно з церкви прийшли, та ні гостей, ні частування. Ні чарчини немає. В нас на весіллі нічого окрім кохання немає! Був би хоч хліба шматок – віддали б нашому єдиному гостю.
- Як?! – вигукнув гість. – Ви одружились і не маєте ніякого весілля і ніякого приданого? Одружились тільки заради кохання? І нічого навіть у горщик покласти?
- Звісно!
- Хай благословить вас пан Господь! – промовив скрипаль. – А чи доводилось вам чути про музику Романа Черевичка?
- Черевичка? Чи ти смієшся над нами? Тільки глухі та мертві не чули про великого майстра Романа Черевичка!
Тут старий скрипаль кладе свою скрипку на коліна і каже:
- А скажіть-но сусідам, щоб йшли на весілля і несли подарунки, бо грати музику буде сам скрипаль Роман Черевичок!
- Роман Черевичок? – здивовано перепитали молодята.
- Саме так. Роман Черевичок – це я, - каже скрипаль і бере свою скрипку.
Як зраділи молодята! А новина як пожежа поширилась по селу: сам Роман Черевичок – великий скрипаль прийшов грати на весіллі! Всі покидали роботу, позабули свою жадібність, похапали подарунки для молодят і бігом на весілля.
Прийшов Богдан Вовчук – приніс ковбасу. Данило Микитенко приніс копчену баранячу ногу. Андрій Охріменко зі своєю Одаркою принесли цілий мішок збіжжя, а Параска Кудивітер полотна домотканого. Петро Приходько зі своєю Настею принесли пирогів цілий банячисько і медовухи, а Микола Неборак зі своєю Оксаною два здоровенних кошики з крякаючими качками та репетуючими гусками. Здоровенну комору потрібно було щоб ті всі подарунки поскладати. А Роман Черевичок дякував кожному та посміхався. А гості думали собі: нехай були б вони втричі більше принесли – все одно лишилися в боргу перед скрипалем. На весільному бенкеті всі навіть співати не наважувалися – все боялися пропустити хоч слово чи якийсь жарт якими сипав Роман Черевичок, що сидів на почесному місці.
І пишалась же ця пара молода, що має таке весілля якого ще не бачила Бакота! Та де там Бакота – всеньке Поділля!
А коли бенкет закінчився, зі столу все прибрали, Роман Черевичок взяв до рук свою скрипку і провів по ній смичком. Всі затихли: їм вчулося завивання вітру над степом, дихання моря, сміх мавок під вербами, скиглення чайок над Дніпром. Зазвучали краса неба, свист шпаків та пісня жайвора. Як вітер серед очерету музика то падала, то втікала і несла за собою затамувавши подих слухачів. І найчорніша душа світліла, а суворість танула як сніг у травні. І не лишилось нікого, хто б не почувши цю музику не залишився б навік у її владі.
Та ось скрипаль завершив, настав час платити за музику, і Роман Черевичок зробив те, що не робив досі ніхто зі скрипалів: він взяв свою крисаню і пройшовся з нею по колу.
І той хто збирався дати шаг давав цілий дукач, а хто гріш – цілий золотий. І коли Роман Черевичок обійшов всіх в домі – назбирався цілий капелюх срібних та золотих монет.
Ще діяли чари музики – гості заворожені розійшлися, а тоді і Роман Черевичок побажав молодятам щастя, взяв свою стару скрипку та й пішов.
Тільки він за поріг – а молодята дивляться – стара крисаня музики повна дукачів так і лишилась на столі.
- Він забув свого капелюха з грошима! – гукнула Марічка.
- Зараз я його здожену! – сказав Дмитро.
Кинувся до дверей, а йому на зустріч з порогу коваль Петро Людота зі словами:
- Ось зайшов вас привітати!
- Кидай свій мішок! Скоріше здожени того старого зі скрипкою, якого щойно зустрів!
- Якого ще старого? На дворі нікого не було.
- Та Романа Черевичка! Ти зараз зустрів самого Романа Черевичка! Він грав на нашому весіллі! І забув свого капелюха з грошима!
- Романа Черевичка? Та ви що, подуріли обоє??? Могилу Романа Черевичка я допомагав копати ще три тижні тому у Кам’янці. Бідний волоцюга! Жебрак і багач, пішов з життя з трьома шелягами в кишені які пішли попу за відспівування. У старій латаній свиті так і поховали його зі скрипкою та капелюхом…
А в давнину казали: хвалити Бога гідно, але мудрий не стане проклинати навіть диявола.
Примітки:
Записано зі слів діда Юхима Боднарчука в селі Бакота тодішньої Подільської губернії у серпні 1867 року збирачем фольклору Ярославом Свічинським (1815 - 1894). Бувальщина так і не була опублікована. Рукописи Ярослава Свічинського зберігалися у рукописному фонді бібліотеки АН УРСР, після пожежі бібліотеки у 1972 році зникли. Копія цієї бувальщини була зроблена Юрієм Петровичем Дрогобицьким у 1969 році і люб’язно мені передана у жовтні 1982 року.
Бакота – за часів Київської Русі велике місто, центр Подільської землі у складі Галицько-Волинського князівства. Під час відомих подій 1431 року майже повністю знищене, перетворилось у село. Славилось село дивним мікрокліматом і печерним монастирем на околиці, що був діючим до 1967 року. Зараз село Бакота не існує – воно спочило навіки на дні Дністровського водосховища…
Роман Черевичок (1711 ? – 1772 ?) – особа напівлегендарна, знаменитий скрипаль XVIII століття. Відомості про нього непевні. Згідно одних – народився він у Летичеві у 1711 році, згідно інших – у Староконстянтинові у 1702 році. Були ще дані, що народився він у Кам'янці-Подільському у 1721 році. Але виявилось, шо це зовсім інший музика - прізвище його було не Черевичок, а Навівчеревичок і звали його Андрій, а не Роман. І був він не скрипаль, а бандурист. Роман Черевичок був самоучка, хоча кажуть, що його вчив дяк Никифор Сова, що теж вмів грати на різних музичних інструментіх. Роман Черевичок виконував виключно власні твори, які не збереглися. Все життя блукав від села до села, грав музику на весіллях та похованнях – цим і заробляв на життя. З історичних хронік відомо, що він грав на весіллі в Меджибожі у графів Синявських у 1756 році - одружувався Янош Синявський з Ядвігою Смотрицькою. З хроніки відомо, що скрипаль відмовився від великої нагороди сказавши, що «музика не має ціни». Похований у Кам’янці-Подільському, але могила його не збереглася.
Іван Чорненко – жив насправді не в Бакоті, а в Страрій Ушиці, власного млина не мав, а орендував його у Синявських.
Данило Микитенко – родом насправді з Бакоти, але у 1772 році жив у Кам’янці-Подільському тому його присутність на вищеописаному весіллі сумнівна.
Богдан Вовчук – жив у Бакоті і займався рибальством. На час описуваних подій йому було лише 9 років, тому можливо, мова йде про його вуйка Степана Вовчука, який у 1777 році постригся в монахи у Бакотському монастирі.
Андрій Охріменко – насправді був неодружений. Був дяком у Покровській церкві в Бакоті. Можливо це або помилка оповідача, або мова йде про когось із його родичів.
Микола Неборак – мав землю в селах Рогізна і Колодіївка. У Бакоті не жив, але мав там родича – племінника Йосипа Цибуленка.
Про родину Приймаків з Бакоти ніяких даних знайти не вдалося.
На світлині - залишки печерного монастиря біля с. Бакота. Після руйнування скелі практично нічого не лишилося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342370
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.06.2012
«Душе моя, я навчив тебе казати «сьогодні»,
а також «колись» і «раніше» і водити хороводи
над усіма «тут», «тепер» і «там»….»
(Ф. Ніцше)
Нещодавно я прочитав захоплюючий роман дивної сили і внутрішньої містичної краси, який мене просто зачарував. Звучить банально. Але це роман сучасної письменниці, що живе поруч з нами і дихає одним і тим же повітрям, що і ми, грішні… А це не абищо. Високохудожні романи рідкість в наш неестетичний час. Тим паче романи з містичного змісту. Я веду мову про роман Галини Пагутяк «Урізька готика». Роман складний і багатошаровий – багатоповерховий якщо хочете. Його слід розглядати в розрізі дискурсів – і то не сучасних дискурсів.
Перший дискурс – світоглядний. Авторка ставить досить дивне на перший погляд питання (яке лишається поза вербальним текстом, але це не так важливо) – чи готичний світогляд (як варіант світогляду) властивий Україні – бодай хоч на кавалку часопростору. Питання риторичне (і на перший погляд недоречне і абсурдне. Але що нині не абсурдно? Влада?) Його можна аналізувати тільки відповівши на питання, а що власне є готика як феномен людської культури? Що це за естетичний, світоглядний, етичний феномен Європи на зламі епох? Що, власне, так зламало Європу ХІІІ століття, що вона перейшла від романського середньовіччя – романтичного і піднесеного, ідеалістичного і гіперіндивідуалістичного, з його приматом світла і віри - в темні лабіринти готичних соборів? І чи є ця епоха самодостатньою в духовному сенсі? Чи є тільки зламом – переходом в зачаровано-піднесений світ ренесансу? Чи передчуттям ренесансу, чи вищим проявом середньовіччя – його апогеєм? І чому тоді цей злам був настільки трагічний протягом всього XIV століття з його столітніми війнами та виродженням лицарства? І чому тільки Італія змогла якось перестрибнути через темні лабіринти готики одразу з романського світу в світ легкого і повітряного (навіть прозорого) ренесансу? Чи може тому, що Італія просто не знала своїх «темних віків»? Кожен найтемніший час лангобардів на цій давній землі етрусків та імперій наповнений хроніками, подіями, соборами і папами, посланнями «Urbi et Orbi» і одкровеннями монахів. І чи Італія справді унікальна в своєму польоті крізь час історії? Бо сусідня Іспанія не уникла готики – реконкіста – це теж готика, тільки романтизована до краю.
В Україні є тільки один справжній готичний храм – храм Іоана Предтечі у Львові. Інші – це або псевдоготика або готика видозмінена ренесансною «красивістю». Мало не сказав «легкістю». Бо готика це теж легкість. В першу чергу легкість і піднесеність. Тільки темна легкість. Як політ нічного метелика до вершин неба. Як темна половинка знаку «інь-ян», темна як жіноча душа. Як внутрішня сторона ночі.
Вважається, що готичний світ для України принаймні чужий. Україна, перенасичена візантійською «блискучістю» і консерватизмом пізньої античності, теж летіла (щоправда, переважно в андеграунді) від естетично-філософського візантійства в світ ренесансних мрій. Бо візантійство і є колискою барокових філософів і естетів. Ренесанс виношувався візантійством. Слов’янізована і варваризована Візантія (нехай) зі своїми фемами була вагітна ренесансом. Тільки розродилась ним чомусь готична Європа за допомогою італійської повитухи.
І раптом в цьому романі ми бачимо готичний український світ. Нехай і припізнілий як весна в наших скіфських краях (о, краяни, ви ж скіфи! Призабули це в своїй хліборобській гуманістичний цивілізованості…) Так, так, готочний український світ – містичний, темний, ворожий дискретності буття, ірраціональний. І це вже не містицизм Гоголя – натуралістичний і етнічний, як легенда орача, що дивується, як земля породжує все суще… Тут вже містицизм свідомості інтелектуала-алхіміка, що хоче добути еліксир молодості з безодень мороку матерії.
І готичний світогляд тут не екзотичний, не привнесений. Він притаманний. Вкраплений в буття цього народу на межі світів – лісистої Європи міст і дикого степу волі. Ми просто погано знаємо своє XIV століття – часи Юрія ІІ, химерних королів Галича і нових метаморфоз історії вже в часи Ольгерда.
Другий дискурс – дискурс простору. Точніше часопростору. Бо авторка розглядає час і простір як єдине ціле. Як різні грані однієї дитячої пірамідки, якою бавляться допоки… Допоки часопростір є, а не стає самим собою – себто не перетворюється у вічне Ніщо. Це в нашій свідомості він часопростір. І матерія це «щось» - забавки для тих, хто думає, що світ насправді існує. А насправді все це флуктуації Порожнечі, нескінченного Ніщо. Потойбіччя, надприродність в цьому романі ховаються за атрибутами буденності, навіть модерновості. Навіть виникає парадоксальна думка – невже модернізм це теж метаморфоза готики? Невже Едгар По це нове народження готичної свідомості (за якою так тужили весь ренесанс, про яку так мріяли…) Буденність як темна сторона буття – це щось нове. Джовані Бокаччо таке не могло навіть приснитись – навіть в часи чуми…
Часопростір в цьому романі не дискретний. Він тягнеться як чума у галицьких передмістях Львова у XVI столітті. Тече як вода. (Це час може текти як вода, а може й зупинятись, але часопростір… Чи не занадто… Хоча нічого не буває занадто коли говоримо про готику…) Логічність, послідовність подій (причина – наслідок) розриваються. Це нам здається, що схоластика у готичну епоху базувалась на логіці. Логіка була формальною вивіскою над воротами в ірраціональний світ. П’єр Абеляр – нещасне дитя романського світу, готичним світом був так і не осмислений. Світ – випадкове нагромадження подій. У готичному світі це відчувається навіть сильніше ніж в парадоксальному Китаї. Все нелогічне – від людини до химери на даху Нотр Дам де Парі. Людина – істота трагічна по своїй суті. Часопростір тут виступає як флуктуація цієї одвічної трагедії. Навіть небуття тут не звільнює – не дарує жаданої нірвани, а тільки помножує трагедійність і стражденність буття.
Поява такого твору на українському ґрунті несподівано. Але хіба може бути щось несподіване в невизначеному, нелогічному часопросторі?
(Світлина автора есею)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342328
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2012
* * *
Сніг падає, лишаючи весь світ у меншинІ.
Пора ця – час гуляк і Пінкертонів,
наздогнав би себе у новому єстві,
чи впізнав по відбитку жетонів.
За здобутки такі в безкоштовній порі,
У повіті, що тишею повен.
Скільки світла набилось в шматочок зорі
Серед ночі! як біженців в чОвен.
Не посліпни, дивись! Ти і сам сирота,
Відщепенець, єство незаконне.
За душею – ні шеляга, з хворого рота –
пара хмарами – профіль дракона.
Помолись краще вголос, ти теж НазарІй,
за усіх хто з дарами в обох
половинах Землі самозванців-царів
і за всіх діточок у колисках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342315
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.06.2012
(Передмова до збірника новел "Дивні нотанки написані на хмарі")
«Страшно подумати, що наше життя – це повість без фабули та героя…»
(О. Мандельштам)
Кожна людина – відлюдник. Відрізняються лише ступінню самотности. Давно відомо, що найбільша самотність у юрбі. Ми всі чужі одне одному, загублені в порожнечі нерозуміння. Найгірше те, що люди і не бажають розуміти одне одного бодай би на крихту. Якщо хтось направду прагне товариства варто тому піти в гори або в ліс чи пустелю. Там він буде не наодинці з собою, а в товаристві Всесвіту. Ця самотність, певно, найліпша з усіх її різновидностей.
Ці нотатки складаються з розрізнених замальовок пензлем часу на хмарах написаних якимось самітником-диваком. Все ефемерно, все зникає, все порожнеча. Ми всі пишемо в повітрі, виводячи каліграфічні ієрогліфи, які ніхто не зрозуміє – сенс їх давно втрачено. Тому і не дивно, що автор цієї писанини записав свої нотатки на хмарі. Я випадково прочитав їх блукаючи холодними горами. Через мить хмара розтанула і слова розчинилися в повітрі як розчиналась у зітлілих століттях «Історія етрусків» написана нібито імператором Клавдієм. Прочитавши ці нотатки я одразу зрозумів, що писав їх дивак. Обірвані клаптики свого життя чи подій, свідком яких він був, автор зібрав до купи як шматочки візантійської мозаїки.
Марні були його зусилля перекласти свої проби пера іншими мовами. При кожному перекладі щось губилося, втрачалося назавжди і одночасно виникало щось принципово нове – чуже першотвору. Змінювалась сама безодня між словами, оця порожнеча між літерами мутувала. Якщо відверто, я думав, що порожнеча не здатна змінюватись – вона завжди така сама, завжди є собою – першоосновою цієї ілюзії, яку ми називаємо «світом» чи то, вибачаюсь, «Всесвітом». Як я помилявся! Марно писати те саме тільки для москалів – іншою мовою текст отримує зовсім інший зміст. Кожний переклад – це новий твір. Тому не шукайте тотожностей і аналогій «Нотаток відлюдника» і «Записок написаних на хмарі» - це різні твори як різний Хвильовий перекладений китайською та португальською мовами. Чи просто не перекладене, прочитане в різний час. Прочитайте Лао Цзи в часи Руссо і в часи Айштайна – це будуть абсолютно різні твори. Все повторюється і в той же час не повторюється ніколи.
Ми живемо наприкінці великої епохи – в часи занепаду Римської імперії, агонії античності. Ренесанс (як це не прикро) закінчується – помирає не написавши заповіту. Попереду нове середньовіччя з усіма його готичними світоглядами, аристократією та правами станів. І байка, що нова аристократія буде аристократією духовною, нова інквізиція буде палити єретиків у віртуальному світі – свідомість людей найближчого майбутнього – це свідомість середньовічна з усіма атрибутами – засудженням науки (логіка – зло, треба вірити, а не пізнавати і т.д.), перетворенням освіти в схоластику і нескінченними релігійними війнами.
Найважче адаптуватися у новому світі буде таким країнам як Фінляндія та Московія. Вони не мали власного середньовіччя! Вони стрибнули одразу зі світу архаїки в світ ренесансу. Дух готики їм не знайомий. Аристократія в Московії сформувалась тільки в час найвищого злету ренесансної культури – в ХІХ столітті. Ну, не назвати ж аристократами Малюту Скуратова і князів, що випрошували в хана ярлик. Попри все, скільки б ми не лаяли галицьких бояр ХІІІ століття, це була гонорова аристократія. Свого роду варіант лицарства Русі. Ми можемо ввійти в нове середньовіччя м’яко, попри совковість доброго шмату степів. Мало хто задумується над тим, що совок це по суті передчуття нового середньовіччя. Преамбула, що сигналізувала загибель неоантичної свідомости. Якщо співставити світогляд Светонія – цього предтечі середньовіччя і свідомість совка, бачимо дивні паралелі – те саме жадання чуда, схильність до статичності (стабільність будь-що!), сакралізація абсолютної влади як гарант спокою обивателя.
У творах Сюгоро Ямамото чітко простежується одна думка: наші ілюзії інколи більш реальні ніж так званий «справжній» світ. Ніхто не сприймає його твори як заклик творити ілюзію – ту, в якій нам було би комфортно жити, в якій наше існування було б наповнене сенсом. А дарма! Я просто єством відчуваю запитання яке зависло в повітрі: «Так що являють собою ці нотатки? Що це?» Сприймайте це як метаморфозу ессею. Овідій не дарма закінчив своє земне буття у Скіфії. Цей край – країна вічних метаморфоз.
2010
(Світлина автора есею)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341931
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.06.2012
(Низка сенрю)
* * *
Тане сніг. Весна.
Шум новобудови.
Вухастий пес.
* * *
Мокрий черевик.
Хмари над річкою.
Вухастий пес.
* * *
Цитатник Мао.
Іржавий цвях. Свобода.
Вухастий пес.
* * *
Танцюють гіппі.
Ремонтують ровери.
Вухастий пес.
* * *
Бабуся, квіти.
День весни. Стопудово.
Вухастий пес.
(На світлині - він побачив вухастого пса. Світлина з мережі. Примітка: Сенрю - жанр японської поезії, свого роду жартівливі хокку.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341927
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 05.06.2012
(Два сіджо)
* * *
Забуті свята осені разом зі старим котом
У цьому році сумному зустрічати буду.
Холодно в небі. Все пройшло. Вітер.
* * *
Де знайти стільки відерець дитячих
Щоб осінь сховати в них кольорову
В часи зими чорно-білої, вічної, злої?
(Примітка: Сіджо - жанр давньокорейської поезії.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341700
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 04.06.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Крик паротяга.
Куди я їду? Навіщо?
У далину таку…
* * *
Чорним вишито.
Життя мого візерунки.
Порвана нитка.
* * *
Паперовий кораблик
Життя мого дивного.
Вчулось: «Пливи!»
* * *
Стара лікарня.
Навіть смерть заходити туди
Втомилась.
* * *
Намалюй мені вічність!
Хоча б на дзеркалі.
Або на поверхні вітру…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341699
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 04.06.2012
(Низка хокку)
* * *
Осіння трава…
Буду пригощати сіном
Пухнастих звірів.
* * *
Хащі міста.
І тут – жити та шукати
Приречені ми…
* * *
Старого човна
Знову ремонтую. Звідси
Попливу в порожнечу…
* * *
Старий музика
Дарує сумні пісні
Тиші осінній…
* * *
Слова краплями.
Чи то осені дощі
Чи то віршів сум…
* * *
Аромати та сталь.
Холодно, ранок весни.
Фрукти розрізав…
* * *
Вечірні сутінки.
Пошуки людини,
Що здатна допомогти…
* * *
Сутра вечора.
Обірвані струни кото.
Човен і захід…
* * *
Після падолисту
Хризантеми цвітуть
Тільки у пам’яті…
* * *
Сутінкове місто.
В епоху занепаду
Про весну журба.
* * *
Навіщо квітами яскравими
Мені весну нагадали
Цією зимою вічною?
* * *
У миготінні зірок
Душі старих знайомих
Випадково побачив…
* * *
Люди і вітер.
Осінні холоди...
Самотність.
* * *
Згасла свічка.
Запалю ароматну паличку
Над прахом спогадів…
* * *
Дощі осені!
Омийте душу мою
Від праху людей…
* * *
Промені світанку.
Допоможіть побачити
Вітру легкий слід…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341507
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 03.06.2012
(низка неканонічних танка)
"Самотні поклики птаха
Летять у тривожні сни..."
(Теодор Шторм)
* * *
Блукальці весни!
Гірські стежки заросли
Забудь-травою.
Будемо йти навмання
У хащі снів золотих.
* * *
Приснилась легенда
Про Гільгамеша.
Глиняні сни мої!
У яких пластах землі
Я знову блукатиму?
* * *
Білий пристрій
Наповнений холодом
Я оспіваю...
Живе він життям
Химерним і дивним
В домі моєму...
* * *
Ми шукаємо
Весну як сновиди дня
Серед холоду.
Хто покличе її?
Птах? Руді коти?
* * *
Ріка шепоче.
Залишки обвуглені
Старого мосту…
Спаленого. Іду в брід.
Шум води. Прохолода.
* * *
Осінь - дівчина
Сумно стинає коси
Блискучим серпом
Зими навіженої...
Певно, старість приходить.
* * *
Танці "вдови".
Як весело на ешофот
Зранку сходити...
Сонячне місто моє
Гамір юрби столичної.
* * *
Байдужий світ!
Навіть коти - і ті...
Вітер осінній -
Тільки він друг єдиний,
Мій співрозмовник, слухач...
(Світлина автора віршів. На світлині я сфотографував свій сон. Щоправда не цей і не глиняний...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341504
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 03.06.2012
(Низка хокку)
* * *
Терпке вино
Осіннього вечора
У келиху часу...
* * *
Світ дивних людей.
Розфарбовує сонце.
Щодня... Охрою…
* * *
У землю рідну
Чужі квіти посадив.
Зів’яли з нудьги…
* * *
Про міста сумні
Тихі тужливі пісні
Співають люди…
* * *
Замерзли квіти.
Сумом мій дух напоїв
Холод осінній…
* * *
Загуслий туман.
Він домом став нетривким
Для верби сумної...
* * *
Сонце в калюжі.
Холод колючого снігу.
Кудлатий пес.
* * *
З деревом цим
Вранці прощатись прийшов
У небо іду…
* * *
Сніг - біла каша.
Для крука самотнього
Розкішний обід...
* * *
Зимовий день. Вітер.
Навіть Ленін замерз
На постаменті…
* * *
Холодний ранок.
Землю весняну топчу
Черевиками.
* * *
Холодна весна.
Неіснуючі квіти
Згадую… Сіро.
* * *
Світ без місяця.
Дорогою спогадів
Тяжко блукати…
* * *
Маленький жмуток
Маю останніх "вчора".
Вчусь забувати…
* * *
Сніг, порожнеча.
Нічого не чекаю.
Навіть смерті…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341349
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 02.06.2012
(Низка і неканонічних, і канонічних танка)
* * *
Давнім божествам
Почуття свої
Принесу як медову офіру -
Це треба буття мого...
Невже я поганин?
* * *
Якби слова
Перетворювались в каміння,
Ми стали б горянами….
Важкі думки
Кидають люди
В порожнечу…
* * *
Всі сенсу шукають
Цього буття
Навіть істоти глибин.
А його немає...
Ніде…
* * *
Воля не теплий
Затишок. Воля –
Це вітер, це буревій,
Що несе в нескінченність
До зір...
* * *
Літом жарким
Про осінь замріявся
Один поет.
Певно жадає його душа
Холоду істин…
* * *
Вони також мріють
Про тишу старого ставу -
Гнучкі верби…
Літня спека.
Качок крик.
* * *
Хочеться спати -
Чорні ночі Рутенії.
Та думки набат
Звучить і звучить в душі
Час неспокою краю...
* * *
Повернувшись з країни
Білих Хмар.
Помандрував у країну
Синього неба.
Я втомився ходити по землі...
* * *
Столітня війна.
Кожний її день
Наповнений стражданням.
Переживаю знов і знов.
Темрява віків...
* * *
У світі свічада
Сивіє час.
Зустрівся б з коханкою,
Та вона
По той бік дзеркала...
* * *
Уві сні вона
Зустріла реальність.
В реальності вона
Зустріла сон. Чи може
Це звуть перевтіленням?
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341346
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 02.06.2012
(Казка)
Колись молодий козак спитав старого характерника козака Мамая:
- Мамаю! Які були твої звичаї в роки молоді?
- Я слухав ліс, я дивився на зорі, я уникав таємниць, я мовчав у юрбі, я розмовляв з людьми, я був спокійний на бенкетах, я був гарячий в бою, я був відданий у дружбі, я був поблажливий до слабших, я був твердий з сильними. Я не був зарозумілий, хоча був сильний. Я не обіцяв нічого, хоча був багатий. Я не вихвалявся нічим, хоча був майстерний. Я не говорив погано про відсутніх. Я не проклинав, а хвалив. Я не просив, а давав. Бо тільки такі звичаї роблять юнака козаком.
- Мамаю, козаче, яким звичаям слідувати мені?
- Не смійся над старими, якщо ти молодий. Не смійся над бідними, якщо ти багатий. Не смійся над кульгавим, якщо ти швидконогий. Не смійся над сліпим, якщо ти зрячий. Не смійся над хворим, якщо ти здоровий. Не смійся над дурним, якщо ти мудрий. Не будь занадто розумним і занадто дурним. Не будь занадто самовпевненим і занадто сором’язливим. Не будь занадто гордим і занадто скромним. Не будь занадто балакучим і занадто мовчазним. Не будь занадто суворим і занадто добрим. Якщо будеш занадто розумним, від тебе будуть чекати занадто багато. Якщо будеш занадто самовпевненим, тебе будуть сторонитися. Якщо будеш занадто скромним, тебе не будуть поважати. Якщо будеш занадто балакучим, на тебе не будуть звертати уваги. Якщо будеш занадто мовчазним, до тебе не будуть прислухатись. Якщо будеш занадто суворим, себе будуть сахатися. Якщо будеш занадто добрим, тебе розтопчуть.
- Мамаю, козаче, а які звичаї добрі для кошового отамана?
- Для отамана найкраще: твердість без гніву, наполегливість без суперечок, ввічливість без гордовитості. Нехай він береже давні козацькі звичаї, справедливо вершить суд, говорить істину, поважає сліпих кобзарів, молиться Богу. Отаману слід питати поради у мудрих, поважати давнину, дотримуватись законів, бути чесним з друзями, бути мужнім з ворогами, знати пісні та науки, вивчати мови, слухати старійшин, лишатися глухим до брехні. Нехай він буде суворим, але справедливим. Нехай він буде пристрасним, нехай він буде милостивим, нехай він буде терпимим, нехай він буде наполегливим, нехай ненавидить брехню, нехай любить правду, нехай не пам’ятає зла, нехай не забуває добро, нехай у нього на бенкеті буде людей багато, а на таємній раді – мало. Нехай спілки його будуть міцні, нехай вимоги його будуть легкі, нехай рішення його будуть швидкі і ясні. Бо по цьому і впізнаються справжні козацькі отамани!
А в давнину казали: негарно упадати за вдовицею ще до того, як вона повернулась з похорон чоловіка.
(Записано зі слів діда Степана Рибалки з с. Григорівки, що біля Канева. Ілюстрація з мережі - Народна картина "Козак Мамай". XVIII ст. Художник невідомий. Полотно, олія.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341167
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.06.2012
(японська народна казка)
На півночі Хонсю в горах, у забутому селищі жив старий Такеторі зі своєю старою, яку звали Акіра. Наближалось свято Зустрічі двох зірок, коли сороки зі своїх хвостів будують міст через Небесну ріку, щоб дві зірки - Ткаля і Пастух могли зустрітися. Свято наближалось, а в старих горян не було навіть чим гоститись – дожилися вони до дого, що не було навіть чого у миску покласти.
Старий Такеторі і каже:
- А приготуй-но, Акіро, сусі.
- Та де ж я тобі приготую сусі, якщо рису немає навіть жодного зернятка!
- А ти позамітай у коморі, де ми колись ховали збіжжя – може назбирається хоча б на одне сусі!
Стара Акіра позамітала в комірчині і назбирала жменьку зерен рису – якраз на одне сусі. Приготувала сусі та чай. І поки вони з дідом влаштовували чайну церемонію поклали сусі на татамі. І, оскільки, сусі було всього одне єдине вирішили дати йому ім’я. Назвали його Коробоку-сан. А в цей час зазирнула в їхню хижку богиня сонця Аматерасу яка давала душу кожній істоті, що мала ім’я. І це сусі теж отримало душу. Усвідомивши себе істотою вирішило сусі помандрувати в світ. Покотилось сусі по татамі, а з татамі за хижку, а з хижки по гірській стежі. Котиться, а услід йому летить зозулі крик.
Котиться воно, котиться, а на зустріч йому заєць Юе Ту. Той самий заєць, що живе на місяці і товче в нефритовій ступці зілля. Його ще називають в країні Ніппон Цукі-но Недзумі. Хто скуштує те зілля, той стане безсмертним. Вирішив місячний заєць Юе Ту спуститись на Землю і подивитись чи не подарувати комусь із людей чи інших живих істот свій еліксир безсмертя. Побачив він сусі і сказав:
- Сусі Коробоку-сан! Мій шлях з місяця на Землю був довгий. Мені треба підживити тіло моє, щоб я міг знайти людину гідну мого дару.
- Не їж мене зайчику Юе Ту! Я тобі пісню заспіваю!
- Заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:
Нескінченний шлях.
Тільки роси срібний блиск.
Забуте село
Лишив позаду як тінь
Я – мандрівник весни…
Почув цю пісеньку місячний заєць, пережив стан саторі – просвітлення. Зрозумів, що в сусі втілився Великий Учитель Фо. Зрозумів марність своїх зусиль, зрозумів, що життя і смерть це одне і те ж – видозміна Великої Порожнечі. Вирішив він тоді, що нікому не потрібно дарувати еліксир безсмертя – це тільки продовжить страждання і завадить знайти Вічне Звільнення в нірвані. І повернувся заєць Юе Ту назад на місяць. А сусі Коробоку-сан покотився далі.
Котиться він далі по гірській стежі, а назустріч йому самурай вовк Бацу. Побачив він сусі і сказав:
- Сусі Коробоку-сан! Якщо ти самурай – дістань свою катану і хай поєдинок вирішить кому далі йти цією стежиною! А якщо ти селянин, то нагодуй мене!
- Не їж мене, вовче-самураю! Краще я тобі пісню заспіваю!
- Ану заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:
Промені сонця
Гріють… І миють дощі!
Квіти зів’ялі
Дарують останню красу.
Туман над горами. Осінь.
Почув це вовк-самурай, кинув свою катану, струсив зі своїх ніг пил суєти та й пішов на гору Коя. Постригся в монахи і став шукати шлях до спасіння. А сусі покотилося далі.
Котиться, котиться, а на зустріч йому ведмідь-тюнагон Тайса-сан. Побачив його ведмідь і каже:
- У цих краях народ вийшов з покори імператору, не платить податків. Чи ти не один із тих розбійників?
- Не їж мене, ведмедю-тюнагоне! Краще я тобі пісеньку заспіваю!
- Заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:
Над гірським потоком
Гілка схилилась квітуча.
Вітер співає
Пісню тиху як смерть.
Стара сосна. Сутінки.
Почув цю пісню ведмідь-тюнагон, пережив саторі та пішов добровільно у вигнання, забув про столицю. Оселився в гірській глушині і став відлюдником. Став грати на цитрі мелодію «Осінній вітер» та писати хокку. А сусі покотилося далі.
Котиться, котиться, аж тут пройшов легкий дощ, і над стежиною засяяла веселка. А під веселкою як відомо є хатина лисиць. Вийшла з хатини лисиця-перевертень і обернулась на прекрасну дівчину. Побачила вона сусі і каже:
- Десять тисяч років довгої весни тобі, сусі Коробоку-сан! Куди прямуєш?
- Шукаю істину і чисту землю Будди Аміди.
- Сусі Коробоку-сан! Невже ти теж зараз наділений душею у цьому світі занепаду, світі вічного Колеса Сансари?
- Не їж мене лисичко! – сказав сусі Коробоку-сан побачивши, як з-під кімоно стирчить рудий хвіст. – Краще я тобі пісню заспіваю.
- Заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:
Місяць над горою.
Вітер холодний мій друг.
Хилиться трава…
Давні камені храму
Мохом поросли. Осінь.
Почула цю пісню лисиця і пережила саторі. Вирішила більше ніколи не морочити людям голову. Повернулась у свою хатку під веселкою і написала на входом: «Тут живе та, що чекає на смерть!» А сусі покотилося далі. І куди воно поділося – ніхто не знає. Може воно розтануло, як тане дим восени над горою Фудзі. А може його і не було? Може це осінній вітер навіяв всім таке марево?
Хай славиться Будда Аміда!
Хай славиться Будда Аміда!
Хай славиться Будда Аміда!
Примітки:
Під час однієї із своїх реінкарнацій я народився в країні Ніппон в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням). Цю казку мені розказала бабуся Оно-но Міцума коли я був ще дитиною. Ця казка так запала мені в душу, що я запам’ятав її на все життя і став монахом коли настав мій час…
Світлина з мережі. Автора не пам'ятаю, але йому дуже вдячний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340943
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.05.2012
* * *
Гуйре –
Къаьна жеро санна,
Ерриге кIайъеннай…
* * *
Тамашийна шахьаре гIолла
Ба лелаш наха
Гуйре...
* * *
Кхетадаьд аз гуйреца:
Дац кхераме Iовижа а,
Юха валла а…
* * *
Воккха базархо!
Ма йохка хьай хозал дIа.
Цхьанна дегIага. Кхыметтал, сога.
* * *
Деррига дуне тайсад,
Гуш улла из къиза гIанаш.
Амма, цхьа тамашийна наха, наб ялац.
* * *
Бийсане боадо,
Со гIерта, бIаргаго,
Дохадаь кизга чу…
* * *
Къаьннало гаьнаш.
Сихо. Цо сахьате...
Дуне маьлхардаларе.
* * *
БIаьсти. Кор.
Или яздергда
Баьцара шаькъаца…
* * *
БIаьстан сайре.
IиндаргIаца къамаьл до
Цхьаь воккхача саго…
* * *
БIаьстан сигале.
Бутт ший хиннача беса,
Ба маьлхара, даим…
* * *
Аз яздергда, муха илли,
Са уйлашка,
Хьаденна дола из...
* * *
Бешлоамкорта.
Даиман, лоамашкахь дIагIоргва,
Сай цIовнчувагIар воландаь…
* * *
Ер бIаьстан мух -
Къаьна Iу.
Лелхадо цу морхий Iул.
* * *
МоцагIа малар – чай.
Дош деррига лерзо
Цунна хоза хьаж санна…
* * *
ГIайгIане гуйре.
Уйладар а,
Дагадухар а ха я.
* * *
Маьлхара халхарца,
ГIумарена сигале тIа да тхо
БIаьсти, Iадика хайла.
* * *
Цо хоза йола хьажаца, вошаргва,
Укх къаьннача беша зизашта юкъе.
Со воацаш ва...
* * *
Iаьржа бийсага хьежаш –
Кхаьча йола, гуржий боал санна,
Хьа хозале кхеттадаьд аз са дуне…
(Вірші - неканонічні хокку - інгушською мовою - галгай. Консультант та редактор - Микаьил Сапрал)
Авторський переклад:
Осінь – стара вдова.
* * *
Осінь –
Стара вдова
Зовсім посивіла…
* * *
Дивними містами
Люди блукають.
Осінь…
* * *
Восени зрозумів:
Не страшно падати
І помирати знову…
* * *
Старий торговцю!
Не продавай красу.
Нікому. Навіть мені…
* * *
Весь світ заснув
І бачить жорстокі сни
Не спиться жменьці дивних людей…
* * *
Морок нічний
Пробую роздивитись
У тріснутому дзеркалі…
* * *
Старіють дерева.
Швидко. Миттєво.
В’янення світу!
* * *
Весна за вікном!
Напишу вірші
Зеленими чорнилами!
* * *
Весняний вечір.
З тінями розмовляє
Самотній старець…
* * *
Весняне небо.
А Місяць так само сумний
Вічно…
* * *
Вірші напишу про вітер
Що в думки мої
Прилетів…
* * *
Бешлоамкорта*
В гори піду назавжди
Я – відлюдник…
* * *
Цей вітер весняний
Старий пастух.
Жене стадо хмар...
* * *
Давній напій - чай.
Все тане безслідно
Як цей аромат...
* * *
Понура осінь -
Час роздумів,
Спогадів...
* * *
У танку сумному
Ми на неба пустелі.
Прощавай, весна!
* * *
Розчинюсь в ароматі
Цих квітів старого саду
Мене немає...
* * *
Споглядаючи чорну ніч
Стиглу неначе черешня
Зрозумів довершеність світу...
Примітка: * - Бешлоамкорта – в буквальному перекладі, гора, що стікає сльозами. Так інгуші називають гору Казбек.
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340942
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 31.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Напій, що дарує натхнення
Чорний як ніч, як істина гіркий -
Він ніколи не втомлюється...
* * *
Споглядаючи чорну ніч
Стиглу неначе черешня
Зрозумів довершеність світу...
* * *
Двоє коханок -
Злива і ніч. Гостина.
Дивацтва весни.
* * *
Невже кохання
Знову завітало в груди
Старого гайдамаки?
* * *
Ворога прощав,
Прощав своїй шаблі хиби,
Не навчився прощати себе...
* * *
Дивний пастух він -
Цей вітер весняний.
Жене стадо хмар...
* * *
У світ солодких марев
Піти й не повернутись
Так захотілося мені...
* * *
Чи то думки
Чи то ластівок зграї...
Все миттєво...
* * *
Давній напій.
Все тане безслідно.
Як цей аромат...
* * *
Не сумуйте.
Все пройде, промине -
Все - навіть життя...
* * *
На вершині гори
Схиляюсь перед пам'яттю
Вчителя, що шлях мені вказав...
* * *
Стрибнув у провалля нірвани
Без парашута -
Який політ!
* * *
На давній як світ землі
Складаю пісні про людей
Що рушають у світ. Шлях.
* * *
Дощ прийшов з небес
Дарувати радість нам.
Споглядаю калюжі.
* * *
Весна за вікном,
А думки мої осінні.
Знову дощ...
* * *
Життя - це водоспад
Спадає все, спадає
У небуття...
(Написано під впливом петрогліфів часів неоліту на які натрпапив в горах... Світлина автора віршів.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340779
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 30.05.2012
(казка)
Про долю козака Мамая говорили різне. Одні люди казали, що загинув від руки сина рибалки, що зрадив свій народ і пішов служити ворогам. Але то неправда, тому, що не могло бути такої смерті в славетного козака Мамая! І кажуть старі люди, що він не помер, а блукає собі досі Україною і помирати не збирається.
Одного разу один коваль з Бакоти блукав якось біля дністрових скель і побачив печеру вхід до якої був закритий кованими залізом дверима з замком. Пішов він в кузню та й викував ключ до того замка. Зайшов в ту печеру – виявилась вона просторою та величезною, а на долівці сплять козаки. І поміж них впізнав коваль козака Мамая, бо лежала біля нього його бандура та сурма зроблена з рогу тура - тому й коваль так і подумав і всім потім про це розповідав.
Коваль взяв до рук сурму, ледве її піднявши, хоч і був він людиною сили незвичайної, підніс до рота та й подув. І пролунав тут звук від якого затрусилися гори і кручі, і скеля в якій була печера ледве не завалилася. А козаки прокинулись і підвелися.
Жах охопив коваля, хоч був він людиною сміливою і, певно, дідька лисого би не злякався. Вибіг він з печери, закрив за собою двері і ключ кинув в Дністер. А козаки крикнули йому у слід: «Навіщо ти розбудив нас? Тепер нам гірше ніж раніше! Тяжко тепер нас буде чекати слушного часу, нашого часу!»
Наступного разу хотів коваль знайти шлях до тої печери, але не знайшов.
Але старі люди кажуть, що настане день, коли та сурма зроблена з рогу тура просурмить тричі і встануть козаки такими ж сильними і хоробрими, якими були в старі часи, і здобудуть Україні волю жадану. І ще кажуть, що козака Мамая бачили відтоді в різних куточках України. А кобзарі та бандуристи досі співають людям про його подвиги.
Одного разу десь між могилами Похила та Сива пасли двоє пастухів овець, і сидячи ввечері біля вогню, розповідали один одному про козаків, про могили - кого в яку положили. Раптом з могили Сивої з’явилися дві тіні, і одна тінь сказала іншій: «Послухай-но цього хлопця! Я бився під Жовтими Водами, а він знає про цю битву більше ніж я!»
Примітки:
Могила – курган.
Записано зі слів діда Василя Нечипоренка з села Бакоти, що на Поділлі.
Ілюстрація – картина художника Віктора Крижанівського.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340775
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Осиротіло тіло.
Холодно душі там -
У порожнечі неба…
* * *
Однаково все –
Вперед, назад... Подивлюсь
"Сто років самотності".
* * *
Весняне небо.
Але повний місяць
Такий же сумний…
* * *
Весна миттєва.
Навіть верба в час цвітіння
Про це сумує…
* * *
Навіщо сльози людські
Коли небо плаче
Навіть?...
* * *
У гори піду назавжди,
Немає Шляху в Піднебесній,
Стану відлюдником…
* * *
Подружився з весняним дощем
Прощавай, самотносте!
Нескінченні розмови…
* * *
У тихому шумі старого ставу
Я втопився як у вирі думок.
Навіщо?
* * *
Осінь-кравець
Ріже дні життя нашого
Міряє, ріже…
* * *
Сумні осінні дні
Це знає
Навіть мій пес…
* * *
Ноші свої намарно
Люди несуть по дорозі життя
Куди? Навіщо?
* * *
У танку сумному
Ми на неба пустелі.
Прощавай, весна!
* * *
Розчинюсь в ароматі
Цих квітів старого саду
Мене немає...
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340485
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 29.05.2012
Коли вороги вбили гетьмана Івана Підкову, козаки повезли його тіло до Канева та й поховали над Дніпром на високій могилі.
Та раз на сім років серед безмісячної липневої ночі встає гетьман Підкова з могили і скаче на своєму баскому коні по дніпрових кручах до Великого Лугу. І срібні підкови його коня товщиною в три пальці. А коли ті підкови сточаться нанівець і стануть тонкі як вухо кота, гетьман Іван Підкова знову оживе, здолає всіх ворогів у великій битві і буде гетьманувати в Україні двадцять років і три дні – так кажуть старі люди.
А допоки спить гетьман Іван Підкова та його козаки в глибокій печері, що схована в дніпрових кручах коло Трахтемирова. Посеред печери є величезний стіл. На чолі сидить гетьман, а обабіч його козаки з шаблями та гаківницями. Сплять вони, схиливши голови на стіл. А позаду них стійло – коні козацькі стоять осідлані та сплять.
Та прийде день, коли син мельника, який народиться з шістьома пальцями на кожній руці, затрубить в ріг тура, коні вдарять копитами та заіржуть, а козаки прокинуться і скочать до сідла, щоб їхати неньку Україну визволяти.
У липневу ніч на Івана Купала, коли гетьман Підкова прокидається і скаче по дніпрових кручах, вхід в печеру відкривається. Колись один мірошник заблукав йдучи з Ржищева до Трахтемирова. До того ж хильнув оковитої. Помітив вхід до печери, запалив свічку та й зайшов. Дивиться, а серед печери сплять за столом козаки. Тут же мірошник з переляку і протверезів. Руки в нього затремтіли, і упустив він вуздечку, що тримав у руках. Шум полетів луною дзвінкою по печері, і один з козаків, що сидів по праву руку від гетьмана, підняв голову і спитав хрипким голосом:
- Що, вже час?
Мірошник з переляку пробелькотів:
- Ні, ще не час, але вже скоро.
І козак знову схилив важку голову на стіл.
Мірошник поспішив вибратись з печери, і з того часу тої печери ніхто й не бачив, ніхто навіть і не чув, щоб довелось ще комусь там побувати.
(Записано зі слів діда Петра Джури з села Трахтемирів, що біля Канева. Ілюстрація - картина художника Нечипоренка Олександра «Козак Мамай» - з мережі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340483
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2012
(казка)
Хто той герой, що здобуде волю згорьованій ненці Україні?
Я розкажу вам.
Мій дідусь Степан мені розповідав, а йому його дідусь Василь, що колись сталася в степу під Чигирином велика битва. Оточили козаків з усіх боків вороги, розбили козацьке військо. Лишилося козаків жменька та й годі. Пошматували вороги Україну на частини, і хто з козаків лишився – зневірились. Пішли здаватися – одні ляхам – королю польському, інші москалям – царю московському, а інші туркам – султану турецькому. Йде сотня Петра Вишиваного здаватися ляхам та просити в них служби. Дивляться, а козак Мамай сидить під старезним дубом тай на кобзі грає. Гукнув до нього сотник Вишиваний:
- Мамай, ти хіба не йдеш здаватися ляхам?
- Ні! – твердо відповів козак Мамай.
- То може ти підеш здаватися москалям?
- Ні! – знову відповів козак Мамай.
- То може туркам підеш здаватися?
- Ні!
- То скажи ж тоді що ти вибираєш? Кому здаватися? Кому піти на службу?
- Я вибираю Україну!
- Божевільний! України нема! Вона втрачена. Стала пусткою. З ким ти збираєшся її визволяти?
- Ми лишилися в Україні! – так відповів козак Мамай. – І я буду за неї битися.
- Але за тобою ніхто не піде, а в ворогів сотні тисяч вояків.
- Нічого, буде в мене військо більше, - відповів Мамай, - більше ніж волосин на голові у нашого дяка.
- І звідкіля ж воно візьметься?
- Господь Бог надішле мені своїх ангелів, і дасть їм нагострені шаблюки, і вороги розсіються перед нами як дим.
- І коли ж це буде? – спитав з сумною посмішкою сотник.
- А я звідкіль знаю? Може через рік, а може через п’ятсот років. Але рано чи пізно ми все одно переможемо!
І скинувши гаківницю на плече осідлав козак Мамай свого коника та й поскакав до Холодного Яру.
А в давнину казали - трьох речей остерігайся: копит коня, рискаля гробаря та посмішки москаля.
(Записано зі слів діда Федора Підкови, що з села Триліси біля Чигирина. На малюнку - Народна картина "Козак Мамай". ХІХ ст. Полотно, олія.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340305
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Щастя - то fata morgana.
Втомився його шукати
Тут... В світі ілюзій...
* * *
Якою стежкою, якої чужини
Повернусь знову я на Батьківщину?
Довгий мій шлях життя пустелею...
* * *
Краплі
Води.
Музика…
* * *
Знову весну
Зустрічаю в самотності.
Біліють пелюстки і сивина…
* * *
Знайти би крука
Що слово «карр!» забув
І з ним поговорити…
* * *
В глибинах старого ставу
Хмари знайду,
Що втопились там вчора…
* * *
Ніч така довга,
Знати б, що ранок настане
Хоча б колись…
* * *
Добре хоч він
Розділив зі мною самотність
Старий їжак…
* * *
Кожна калюжа – дзеркало
Стати б хмарою
Щоб милуватись собою…
* * *
Час би давно на старості років
Почуттів загубити свіжість
Але все одно - постійно дивуюсь…
* * *
Тінь свою загубив
Як самотньо тепер
Без друга останнього…
* * *
Я думав дзеркало – це озеро мрій
Виявилось – глибочінь
Втопитися б там…
* * *
Життя – це сон
Наповнений отрутою вщерть
Шкода, що смерті немає…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340304
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 28.05.2012
В мене знову У Вей*,
Безмежно сумний весняний день.
На захід від міста гірські хребти
Душу кличуть до висоти.
Чекаю на друзів – з ними жадаю
Споглядати сонце між хмар до краю
Видноколу. І заходу тьмяний погар…
Квітів персика білий чар
Сильніше вина п’янить,
Забув я про все на мить…
Примітка:
* У Вей – одне з понять даосизму – не діяння. Точніше – не діяння проти природи.
На малюнку напис – «У Вей» - не діяння (кит.). Стиль каліграфії - юанський «Бу Сяо».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340121
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.05.2012
Протверезів. Пишу на прощання вірші –
Вже відходить весна.
Дощик дрібний, зів’ялі пелюстки,
Квітне ще гілка одна.
Далечінь вже не вабить зір.
Трав аромат в саду.
Мандрівник сумує цієї весни
Так само, як рік тому.
Примітки:
На малюнку напис: «Му чунь де є» - «Ніч наприкінці весни» або «Пізньої весни ніч» (кит.)
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет трагічної долі. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340120
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.05.2012
День догорає.
Лапатий падає сніг.
Непомітний в тумані
Потоку стрімкий біг.
Якби мій учитель
Не жив би захмарно,
Не дерся б так високо я
В гори намарно…
Примітки:
На малюнку напис: "Цзян Сюе Да Сюе Хуа" - "Падає лапатий сніг" (кит.). Цю фразу можна перекласти і так: "падають великі снігові квіти". І ще існує біля десятка варіанів перекладу цієї фрази. Крім того звуки фрази "Да Сюе Хуа" співзвучно до фрази "Квіти великого вчення". І так з кожною фразою цього вірша. Тому кількість варіантів перекладу і взагалі змісту цього вірша прямує до нескінченності...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339972
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.05.2012
(Пам'яті героїв листопадового зриву)
Бруківки твердь і погляд лева кам’яного,
Звук кроків, світло ліхтаря старого,
В холодному тумані мріє сивий Львів.
Ми лицарі абсурду – нам сваволю
Дарує ніч звитяги. І ножів
Якими крає нашу плоть підступна зрада,
На шальки терезів кидали долю,
Про Волю мріяли стожарами вогнів,
Нам Слово – знак, і смерть - відрада,
Над ратушею стяг, метал холодних скорострілів,
Ще Сихів тільки марево в імлі…
Судилось полягти в сирій землі
Цій жмені козаків під кулями жовнірів
І мрію пронести крізь заметіль,
І крізь Базар, і тиф, і крізь квадранти смерті
В шинелях сірих лави, слово ЗУНР,
Листки пожовклі на старезних мурах,
І падають слова як листя яворів.
Ти жив - не жив, але палав, згорів!
Нам бути тут, на цій межі
Нам вічно йти по цій стежі
Назустріч вихорам, вітрам,
Зневірам, темряві і зорепадам.
(Написано 1 листопада у день проголошення ЗУНР у 1918 році. Світлина з мережі. На світлині - Січові стрільці.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339970
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Її одяг як сніг -
Пухнастий і привидний.
Розтане весною…
* * *
Він там, серед тиші,
Він там, серед мороку
Він там, серед світла... Бог.
* * *
Ранок зустрічають люди
У світі попелу.
Сіра весна…
* * *
Хвилі приходять нізвідки,
Йдуть у ніщо.
Як душі людей…
* * *
Всі люди - квіти.
Швидко в'януть -
Їх вік короткий...
* * *
Збережу в кишені
Мідну драхму -
Це ж копія сонця!
* * *
У лісовому струмку
Ніагару побачив.
Я – мураха…
* * *
Даремно сонце я шукав
У вогкім підземеллі
Зі свічкою в руках – його сестрою…
* * *
Старий сонцепоклонник.
Мій шлях далекий.
Низкою світанків…
* * *
Метелики вважали, що то місяць!
Мій самотній світильник
У темряві…
* * *
Піду назавжди
У цей малюнок кольоровий!
Набрид жорстокий сірий світ…
* * *
Насолоджуюсь давнім трунком,
Слухаю вічність.
Дощ…
* * *
Кленів багряні листя
Наче руки людей,
Що пішли давно в небуття…
* * *
Барабанить по вікнам
Прозорим, сон навіває…
А далі – пітьма!
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339692
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.05.2012
«Я в пустелі поставлю жертовник
На широкому тім’ї гори…»
(Максиміліан Волошин)
Про Космач вперше я почув давненько (то був десь рік 1990) і то від старого знайомого – дивака і тонкого знавця пісень. Він знаючи, що я цікавлюсь різними етнографічними старожитностями подарував мені давній вишитий рушник з Космача. До того я лише чув фразу про «писанки файні як у Космачі» і ще зустрічав цю назву в збірнику казок. Так от, той знайомий, подарувавши цей рушник, розповів про нього таку історію. Вишитий він був не просто в Космачі – він був вишитий космацькою відьмою. І буцімто то та відьма володіла такою таємною силою, що боялись цю стару босорканю навіть найближчі родичі. І помирала вона довго і тяжко – бо відьмі слід перед смертю передати комусь свою силу, інакше чекають на неї в останні години земного буття страшні муки. Ніхто з родичів не посмів зайти до її хати, знаючи, що настав час агонії. Після її смерті родаки за її майном не банували, а деяких речей просто боялися, тому такі-сякі старожитності з тої хати дісталися моєму знайомому легко, хоча і через треті руки.
Отримавши і взявши до рук цей дивний рушник я був вражений – від нього повіяло якоюсь таємною і незбагненною силою. Темною і глибинною. Ще мене вразили відтінки – в українських вишивках, тим паче карпатських, рідко зустрічаються відтінки фіолетового, та й сама тональність візерунку і гра кольорів була якась дивна… Розглядаючи орнамент я подумав, що багато українських вишивок нагадують своєю суттю тібетські мандали – візерунок чи один з його елементів є схемою світу сього. І кожен абстрактний знак візерунку це певний символ стихій, живих істот, людей, подій. Сукупність знаків – цей забутий алфавіт символів - створює певний міф світобудови, пояснює якісь неписані закони світу сього… Можемо тільки здогадуватись – але оці знаки, певно, позначають людей, ці рослини, ці сонце, ці темряву, ці вічність, ці першопочаток, першооснову світу… Але як розшифрувати цю цілісну картину буття, цей універсальний закон записаний таємною мовою знаків, сенс яких давно забутий…
І багато років потому я думав – чому саме це селище стало центром сплетіння різних містичних сил – білих і чорних, що вирують і над вершинами Карпат, і над нашою загадковою країною взагалі…
Я вирішив відвідати Космач – але зрозумів, що для розгадки його таємниць потрібно прийти в Космач своїми ногами, попередньо пройшовши пішки всі оточуючі це селище хребти і зайшовши на всі найвищі вершини гір, що стримлять навколо цього давнього села підпираючи небо. Коли літо добігало до свого завершення, коли день почав меншати, а серпень втомився бути, коли трава втомилася рости, «коли внизу, коли вгорі…» як писали давні шумери, я доїхав автобусом до місцини серед гір де закінчувалось село Микилучин і починалось село Татарів – химерні села, що пам’ятали, як сунула через цю річкову долину через камяне море Карпат навала Батия, щоб ринути спустошливою хвилею і бичем господнім на рівнини Паннонії. У цьому місці хребет гори Ліснів довгим язиком лиже кам'яне лоно ріки Прут.
Я подерся навпростець – через сумний ліс (selva obscura як сказали би латиняни) – навіть не шукаючи стежки, піднімаючись все вище і вище крутосхилом, що заріс ялиною та ялицею – де вже встигла похазяйнувати сокира, там доводилось дертися крізь хащі ожини та малини. Вона якраз достигла, так що подорож почалась солодко (як і кожне життя – починається солодко з гірчиною лісових ягід). Раптом подумалось, що лісові ягоди створені для підсолодження терпкого життя самітників. Саме тому ці кругленькі лісові смаколики іноді набивають оскомину своєю солодкавою принадою до життя.
Несподівано ялиновий ліс змінився на сосновий – це в Карпатах дивина – сосни росли тут дуже давно, ще коли льодовик не шматував ці пагорби і не волочив з собою ґреґоти. Сосна в цих краях релікт. Я знаю тільки три місця в Карпатах, де ще росте цей свідок надто далеких часів не поодиноко, а утворюючи світлий сонячний ліс, де навіть повітря стає більш прозорим, а птахи припиняють ховатися в блакиті. Місцевість ставала все більш химерною – я видерся на хребет – його гребінь був усипаний величезними кам’яними брилами, що поросли мохом та лишайником, між ними росли покручені сосни. Окремі брили були обвітрені та суворі – навіть лишайник на них рости не хотів та й не міг. Раптом серед брил я побачив типовий дольмен – на кілька нижніх брил була нагромаджена верхня, утворюючи структуру, що нагадувала стіл. Причому, на верхній багатотонній брилі було видно сліди обробки, хоча сильно стерті часом – вона нагадувала голову змії – очі і рот явно видовбані були штучно. На витвір туристів це явно було не схоже – туристи не мають звички нагромаджувати брили вагою десятки тон. Я ще подумав – як добре, що тут не ходять туристи – ні стежок, ні слідів людських. Інакше на цих брилах вже були б написи «Тут був Вася». Сучасні люди здичавіли і не вміють шанувати навколишнє… Розглядаючи скелі і камені навколо дольмену я помітив брилу на якій було висічене грубе рельєфне зображення сильно стерте часом – обличчя, що нагадувало людське, а над ним – голова змії. Потім трапились мені петрогліфи – малюнки на скелях: знаки, що нагадували зображення змії чи то вужа – тварини священної для багатьох народів, фігурки людей, що підняли руки догори, якісь незрозумілі стилізовані геометричні фігури – Т-подібні та Х-подібні. Я подумав, що саме тут, на цьому хребті, що нагадував хвіст змії було колись святилище – напевно святилище культу змія. Сюди мандрували через ліси і гори прочани, поклонялись Великому Змію – праотцю давніх гірських племен, втіленню мудрості, сину Матінки Землі. Тут приносили жертви бородаті жерці, співали свої протяжні і сумні пісні жриці, танцювали свої священні танці адепти навколо каменів і вогнів під звуки бубнів з волової шкіри… Тут танцювали люди і тіні у світлі Місяця і примарного сонця. Тут час мав би зупинитись – година вужа настала назавжди.
Хребет далі теж був порослий лісом – тепер знову ялиновим та буковим – а потім ліс розступився перед полониною. Ступивши на полонину я побачив скелет барана вибілений сонцем і вітрами, та сліди варти, що ще не встигли порости жорсткою карпатською травою і запашним чебрецем. «Господи! – подумалось мені. – Невже гуцули і досі приносять жертви своїм давнім богам на цьому хребті? На цій лисій горі відьом? Серед цієї високої трави в тіні прадавніх буків?»
Далі мій шлях тягнувся нескінченними полонинами гір Ліснів, Сихолка та Чорний Погар. Пастухів не було видно – тільки зруйновані забуті колиби. Колись гомінкі полонини спорожніли, затихли в очікуванні. Ніхто вже не жене стада на світанні і не кличе світило звуком сопілки. Люди пішли, промінявши волю гір на хатній затишок. Я заночував на одній з полонин знайшовши холодне джерело, що било з-під каменю біля коренів столітньої смереки. Спав на густій траві, дивився на оксамитове нічне небо та виноградини зір, що мерехтіли серед чорноти і хотіли повідати мені про щось таємне. Мені здавалось, що я зрозумів тих людей, які громадили ці дольмени та менгіри багато тисяч років тому – може п’ять, а може і всі сім тисяч років тому – на світанку Старої Європи – країні священних каменів. Ті люди, які малювали петрогліфи на скелях, хотіли нам щось сказати – вони писали свої послання дивними знаками нам – своїм нащадкам. І щоб зрозуміти це послання – треба просто піти в гори – поблукати в самотині кілька днів дрімучими лісами і послухати тишу, шум вітру в кронах старезних дерев і подивитися на ці зорі, на Чумацький Шлях, пірнути в його течію головою…
Наступного дня знову нескінченні полонини і стежка плаями – вгору, вниз, вгору, вниз… Подекуди на вершинах стриміли старезні кам’яні хрести – знаки нової віри пастухів. Стежка привела до гір Горде – двох гір вкритих предковічним лісом, що стриміли як близнюки там, де хребет круто розвертався до гори Лисина Космацька. Піднявшись на вершину гори Горде Доброкиївська (химерна назва - чи то Горде чи то Хорде – щось та означало це слово…) я побачив дві камяні громади величезних брил, що стриміли одна навпроти одної. Виглядали вони явно неприродньо. Крім того верхній камінь одної громади був більший за нижні. І під ним на плоскому камені була видовбана чаша – явні сліди жертовника. Я стояв і думав: «Як? Як ці величезні брили можна було нагромадити одна на одну без будь-яких механізмів і ще й на вершині гори? І як дослідники минулих років досі не помічали ці мегалітичні споруди і писали, що в Карпатах мегалітичних споруд немає – як можна було не помічати це??? І тільки зараз історики починають писати про неолітичні святилища в Карпатах… Та тут ще неміряне поле для досліджень. І скільки таємниць ще ховають у собі ці камені…» На горах Горде було явно святилище якогось іншого божества, але якого – петрогліфів віднайти не вдалося, від каменів віял холодом та мовчанням. Вони не хотіли повідати мені свою таємницю.
Далі мій шлях ішов старою австрійською військовою дорогою, що проклали між Микуличиним і Космачем – старим гостинцем, що був викладений бруківкою. Це ж треба – в горах викладати бруківку. Тільки для того, що по ній могли крокувати жовніри. Про таке могла додуматись тільки бабця Австрія. Щоправда, від дороги лишилися одні сліди – все стирає час. Зате поруч знайшлося потужне джерело, що не просто жебоніло – кипіло, виривалось з каменів, клекотало. Там і заночував. Мені снилися скіфи і кіммерійці, сивий Геродот, що намагався щось сказати, але з жахом замовкав. Прокинувся я від шуму вітру – він не хотів спокійно спати, він тривожив, співав…
З дороги я знову звернув на хребет – мене цікавила вершина гори Лисина Космацька. Стежка повела по самому хребту, що поріс криволіссям – по суцільним каменям. І те що я побачив на вершині перевершило всі мої сподівання – там був неймовірний комплекс, велетенське святилище. Велетенські камені - навіть не камені - скелі, що ніби висіли в повітрі, були ідеально припасовані одна бо одної. Під ними були порожнечі, коли них брили зі слідами обробки – ось видовбані очі, ось камінь, що нагадує птаха, ось брила, що нагадує череп якоїсь істоти… А поруч взагалі дивна споруда - правильна чотирикутна ніша глибиною більша людського зросту, з ідеальними прямими кутами, викладена брилами правильної форми ідеально припасовані одна до одної. Що було тут – на цій горі, до якої сходяться всі навколишні хребти – з Грехоту, Рокети, Горде… І на кожному з цих хребтів залишки якогось свого капища, що присвячені іншому забутому богу. А тут, певно, було головне святилище, центр всіх давніх вірувань краю – святиня святинь. Коли я спускався додолу, на гори зі сторони Грехоту почав наповзати важкий і тягучий туман. Але він зачепився за хребет Лисини Космацької і не міг його подолати – переповзав тоненькими цівками, ховаючи під собою все – старезний ліс, покручені дерева, мох і камені…
Вражений і приголомшений я спустився з гори і ночував на галявині біля джерела, дивився як за обрій котиться сонце – руде божество забутих предків… Наступного ранку я спустився гірською стежкою в Космач. І перша людина яка мені трапилась в Космачі – старезна відьма, типово карпатська босорканя. Помилитись я не міг. Я поговорив з нею – за простими словами нашої розмови ховалося щось, що не виразити словами. Це було втілення якоїсь темної таємної сили, що досі живе тут, в горах, передається з покоління в покоління… Наступна людина яка мені зустрілась – теж була бабуся, тільки на диво світла. Це було вже якесь втілення світлих таємних сил, що теж струменять в самому повітрі цих гір… Я спускався вниз битою карпатською дорогою, заходив у Космач – селище де люди живуть тисячоліттями – певно з того часу як вперше мисливці приручили гірських кіз і стали пастухами…
(Світлина автора нарису. На світлині - залишки мегалітичного святилища на вершині гори Горде Доброкиївська.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339690
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.05.2012
Мертве дерево спить
Снами жовтими снить
І не відає -
Люди з чолом Герострата
Волохаті створіння, вусаті
Зубом сталі припинюють жур -
З того дерева зроблять
Знаряддя тортур.
1982
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2012
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339028
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.05.2012
Вночі слухаю лютню Чжан Шан Женя
Зал порожній, у тиші нічній
Крижинкою ниє струна.
Гуси летять і кричать вдалині,
Місяць і тиха луна.
Мелодія пісні «Осінній вітер»,
Шкода, забута вона.
Жовте листя засипало двір,
Порожньо. Тиша і мла…
Примітки:
На малюнку напис: "Цю Фен" - осінній вітер (кит.). Осінній вітер в давньому Китаї символ роздумів, журби, очищення духу, просвітлення.
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338819
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.05.2012
«Ірландіє, прийде твоя весна…»
(П. Шеллі)
Над карпатськими перевалами літала недобра гостя – зима. Світ став білим як сама смерть у гаснучій свідомості старого даоса – білі смереки, білі гори, білі ковдри полонин. Навіть саме небо вицвіло і побіліло. Вітер здіймав хвилями навіть не сніг – якийсь крижаний порох, що голками колов ще живу шкіру. Повітря перетворилося у білу імлу, в якій зникав виднокіл, розчинявся світ, перетворювався у марево. Серед цього білого повітряного місива на перевалі ледве виднілись запорошені шанці. Дві самотні постаті у шинелях тепер уже неясного крою виднілись біля наполовину занесеного снігом скорострілу. Постаті були заліплені снігом і нагадували більше двох білих привидів – тільки зледенілі кріси та мазепинки говорили, що це січові стрільці. Крім завивання вітру пануючим звуком був гомін далекої канонади, що поволі стихав – це нагадувало, що тривала Велика війна, і почався страшний 1915 рік.
- Здається вщухає, але куди і звідки вони стріляли зрозуміти важко. Та це вже і не суттєво. Судячи по всьому я замерзаю – вже не відчуваю своїх рук. Рецептори не реагують. Стає тепло і байдуже. Точніше не тепло – стає ніяк. Не судилось нам полягти від кулі – схоже судилось замерзнути.
- Ну, то рухайся! Ворушись! Бракувало тільки ще одного хреста на цьому перевалі. Та й довбати мерзлу землю мені сьогодні аж ніяк не кортить.
- В мене таке відчуття, що навколишній світ припинив своє існування, і час зупинився, не існує нічого крім цієї білої імли. І ми вже давно перейшли на якийсь зовсім інший рівень буття. Таке відчуття, що світ остаточно втратив глузд, і ми з тобою якісь білі тіні на білому снігу, а значить дві ефемерні ілюзії.
- Ти, я бачу, філософ. Ти що студіював у Відні у цивілі?
- Право. Юриспунденцію.
- Дивно. Я думав літературу або Платона. Схоже, перед святим Петром судилось стояти мені поруч з недовченим адвокатом. Підготуй хоч апологію – одну на двох.
- А ти? Певно "фільольогію"?
- Ні, медицину. І то не у Відні. В Кракові.
- Краю бракує лікарів. А ти замість того щоб дарувати життя іншим вирішив померти. І то саме тут.
- А ти зібрався помирати? Я гадав, ти пішов волонтером у легіон, щоб боронити та визволяти.
- І ти віриш у свою високу місію? Наше перебування тут – абсурд. Ми лицарі цього абсурду. Як би не склалась війна – наші надії марні. Якщо переможе Австрія, приєднають до володінь ясновельможного цісаря кілька повітів. Можливо, Волинь. Якщо переможе Росія – українство знищать як таке – остаточно. Під корінь. Не те що слово Україна заборонять – заборонять слово Малоросія. І згадку про нас будуть використовувати як привід для нищення України. Так що омріяна воля то міт, ілюзія, fata morgana як написав Коцюбинський. Будда мав рацію – люди живуть в світі ілюзій. Ми – особливо. Ця війна – суцільна бійня. Самознищення людства як такого і всього, що воно встигло створити – культури, етики, естетики, самого поняття людяности. Ця війна буде тривати без кінця і без краю доки те, що звалось колись Европою не перетвориться в пустелю зорану іржавим залізяччям.
- Тоді, якщо ти такий зневірений, якщо ти такий песиміст – чому ти тут? Чому в лавах стрільців? Чому добровільно пішов учасником цієї бійні? Чому, нарешті, замерзаєш у цих шанцях, а не тікаєш за перевал у Лопушне. Я тебе тримати не буду. Перестрінуть військові скажеш, що посланець по допомогу. Ми лишились двоє. Інші - в мерзлій землі - чекають весни і волі.
- Та тому, що в усіх нас просто немає іншого виходу! Ми маємо або сумирно як вівці піти на заклання, спокійно дивитись як знищують наш народ і саме наше право на буття або заявити навіть своєю смертю, що ми як народ жадаємо волі. Крім того знаєш, що я чув від біженців у Мукачево? Знаєш, що чинить московська влада в окупованому Львові? Людей вантажать у вагони і відправляють до Сибіру за найменшої підозри у нелояльності, точніше в українстві, а не москвофільстві. І батьків відправляють окремо від дітей які дорогою помирають чи божеволіють. Уявив собі поїзд наповнений мертвими і божевільними дітьми – нашими дітьми. Тому я тут – на перевалі.
- А я вірю. Вірю, що це остання війна. Людство, зазирнувши в оцю безодню самознищення, в ці жахи озвіріння отямиться. Зрозуміє своє призначення на Землі. Спрацює інстинкт самозбереження. Подальші війни стануть немислимі. Імперії виснажаться і розпадуться в прах. На їх місці постануть вільні народи, що самі будуть визначати свою будучину та суспільний лад. Навіть не держави, бо чи потрібна буде держава, цей засіб насильства при досконалому суспільному устрої? Виникне усвідомлення самоцінності людського життя. І буття народів як таких. Самозрозумілим стане те, що кожен народ – найменший – має право самостійно вирішувати свою долю. І в час падіння імперій необхідні будемо ми – зародки національних армій, що закреслять буття імперій. Через морок цих років я бачу нове буття України.
- Ти ідеаліст і мрійник. Всі майбутні лікарі – мрійники. Недарма їх змушують проголошувати клятву Гіппократа – щоб їх повернути на грішну землю. Я грубий реаліст як і кожен в сучасній модерновій Европі. Звісно, не матеріаліст – для цього мені слід було б народитися німцем. І реальність яку я спостерігаю – це відсутність моєї тіні. Я вже кілька днів не бачив своєї тіні – через цю кляту білу імлу. Мене переслідує думка, що я взагалі втратив свою тінь. Назавжди. Тільки не треба запитувати мене, як давно в мене ці думки – ти це вмієш. Я сам собі нагадую Петера Шлемеля з роману Шаміссо. Тільки він продав свою тінь дияволу, а ми просто загубили в гонитві за примарним. Тіні не люблять бігати за примарним.
- Твій Шаміссо насправді цинік. Людина не така як він любив зображати. Він занадто однозначно зрозумів вислів Канта «Людина по своїй природі зла». Ми не кидаємо тіні на землю тому, що ми на краю. На краю своєї землі. Ми на перевалі. Он там за кілька кроків на південь Мад’ярщина. Теоретично. Хоч там живуть наші люди, такі ж русини як ти і я, тільки юридично ця земля мад’ярська. Тому оці кілька кроків – це останній шматок нашої землі. І вона в наших руках. Доки сягають кулі мого скоростріла земля ця моя і вона вільна. Я її звільнив своєю волею. І крок за кроком я пройду цю землю «від Сяну до Дону». Або загину, щоб хтось зумів це зробити.
- Ні, ти не лікар. І лікаря би з тебе не вийшло, навіть якби в Сараєво не знали, що таке револьвер. Лікар не може бути конфуціанцем. А ти – саме втілення суспільного обов’яку. Лікар це даос. Лікар у вічних пошуках природного буття та еліксиру молодості. Лікар повинен шукати причину життя, а не пояснювати чому він мусить померти.
- Ти сьогодні понурий як Вільям Блейк - лишилося лише процитувати: «…в країні моїй ціною жорстокою досвід, трапляється, мають…» Це, певно, хвороба нашого часу – бачити все у понурих кольорах – навіть тоді коли навколо тільки білий колір – королівство снігу. Хворе століття. Декаденнс. Модерн по своїй суті сумний. Виродження мистецтва.
- А що? В старі часи в Україні білий колір був кольором жалоби. Це вже потім – червона китайка стала кольором смутку. Чисте і сумне взагалі – близько.
- Тоді чому ж згідно давніх легенд саме ведмідь якого називали Бер відносив душі людей у потойбіччя? Істота явно не біла, не чиста і не сумна. Ні, не бачили наші забуті предки за межею життя чогось світлого.
- Але вони любили життя і помирали, тому, що так велів обов’язок. Правий був Вальтер Скотт співаючи про людей давнини: «Ми з дитинства поріднилися з сурмою бою, провісницею гри та двобою…» Тільки писав він це про кельтів і дивну країну Альбенех. Міг би це написати про Русь. Не помилився б. І я лишаюсь на цій війні і на цьому перевалі бо інакше не можна. Якщо ми відступимо, москалі захоплять перевал. Вибити їх звідси буде важко. Вони покотяться лавиною в Угорщину. Тоді Австро-Угорщині кінець. А якщо москалі виграють зараз – вони доконають, донищать Русь остаточно. Якщо ні, то вони змушені будуть піти на поступки. А там хто зна… Може ті українці, що в зараз лавах москалів зможуть створити своє військо. І Русь постане із небуття. Розтоптана принижена Русь, що шістсот років була під чужим пануванням нарешті підніметься з колін.
- Тільки не кажи, що двоє людей здатні змінити хід історії. Історія йде вперед по своїх законах, ніхто не здатний змінити її хід. Навіть двоє героїв, що опинились в потрібному місці і в потрібний час. А ми не герої. Ми просто двоє замерзаючих людей. І якщо не прийде підмога в найближчі години нам точно кінець.
- Здається у нас з’явилась нагода зігрітися – принаймні від розжареного кулемета…
Серед білої імли на схилі з’явилися чорні цятки. Це в атаку пішли москалі. Дві зледенілі постаті почали готувати скоростріл до бою. І вони знали – як би не склалися обставини вони не на крок не відступлять назад. І жодна куля не пропаде марно. До останнього будуть боронити той останній незайманий шматочок рідної землі який вони вважали вільним, бо його сягали кулі їхнього скоростріла.
В той же день на Торунський перевал перекинули з Лопушної підмогу – сотню стрільців під командою Горліса. У шанцях на перевалі новоприбулі вояки побачили тільки двох вбитих стрільців. Все було притрушене снігом, крім гарячого кулемета, що парував. Вбиті стрільці припіклися руками мертвою хваткою - один до кулемета, другий – до скрині з набоями так, що їх неможливо було від них відірвати. Вони вмерли, щоб Україна жила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338817
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Сіре небо. Сіре місто.
Хочеться втекти від сірих людей.
…А насправді – весна!
* * *
Мокрий асфальт.
Розчинюсь я в цьому дощі
Не знайдуть… Весна. Місто.
* * *
Життя – це сон
Наповнений отрутою.
Шкода, що смерті немає…
* * *
Весняне небо.
Але місяць
Такий же сумний…
* * *
Навіщо сльози людські?
Якщо небо плаче
Саме… Дощ.
* * *
В гори піду назавжди.
Нема шляху в Піднебесній.
Стану відлюдником…
* * *
У тумані храм.
Як привидно все!
Навіть віра моя…
* * *
Осінь глуха…
Свободу знайшов
У темному лісі…
* * *
Навіть вікна випали в хаті,
Порожнеча лишилась.
Як тихо тут…
* * *
Тінь на землі
У сутінках зникне.
Так і я…
* * *
Міріади ніг
Тут землю топтали віками.
Лишився пісок…
* * *
Навіть сонце заплакало
Над тією пустелею
Що звалась колись Україною...
* * *
Назавжди одягну
Чорні окуляри -
Душі людей не хочу бачити…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338768
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 20.05.2012
* * *
Північ кришить метал, але шкодує скло.
Вчить гортань говорити «пусти».
Холод мене всмоктав і вклав перо
В пальці, щоб їх зігріли листи.
Замерзаючи, бачу, як за моря
Сонце сідає, нікого навколо.
Чи то по кризі ковзають підбори, чи то сама земля
Закругляється під обцасом колом.
І з гортані моєї, де покладено сміх
Або мову, або гарячий чай
Все чіткіше відлунює сніг
І чорніє як твій Седов,"прощавай".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338765
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.05.2012
І
Вівторок. Вересень почався.
Дощ крапав всеньку ніч як смерть.
Все птаство полетіло геть.
Лише я сам один – хоробрості навчався,
І навіть не дивився їм услід.
Холодний небосхил – руїна.
Дощ заливає вбогий посвіт.
І не потрібна тепла лагідна країна.
ІІ
Я тут похований живцем,
Я жнивом в сутінках кульгаю тут мерцем.
І чОбіт розриває поле
(вирують наді мною будні дні),
Та зрізані стеблини лізуть догори,
Не відчувають майже болі.
А верб гілки,
Шпигують - свій рожевий мис
в болото – там де знято охорону,
ще й гомонять, кидають вниз
гніздо жулана геть, додолу.
III
Прожебони, пухирся й шурхоти.
Прискорювати кроки не мені.
І спалах, що відомий лиш тобі
гаси.
Я змерзлу до стегна долоню тИсну
плетусь до пагорба і висну
без пам’яті, з якимось звуком-прахом,
підборами каміння зачіпаю.
Схиляюсь до струмка, зітхаю
І дивлюся довкіл зі страхом.
IV
Що ж, хай лягла безглуздя тінь
На мОї очі, хай всмокталась сирість
до бороди, і поправляти кепку лінь –
оцей вінок, що сутінкам як милість,
і риска ця, яку душа ніяк
не зможе перейти –
і годі прагнути однак,
за комір, ґудзики, ковнір
за чоботи і рукави.
Та серце калатає відшукавши
Роздерті рани. Холод-звір
трясе його, потрАфивши.
V
Белькоче піді мнов вода,
і тягнеться мороз у отвір рота.
Інакше не назвеш: чим може
бути не обличчя, а місце урвища
булого?
Мій сміх – шульга
і сутінкову гать тривожить.
І кришить темноту дощів порив.
І образ мій інакший, як людина,
втікає від повік,
підстрибує на хвилі
під соснами, а потім під вербою,
гаптується з моїми двійниками,
ніколи не згубитися мені.
VI
Прожебони. Гризи зогнилий міст.
Хай мжичка, оточивши кладовище,
їсть фарбу зі хрестів.
Але отак кінцям трави
болоту не додати сивини…
Топчи кожух,
нутруй серед густої ще листовини.
Вдирайся по корінням у глибини
і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця,
всіх привидів і всіх мерців буди.
Нехай втечуть, шматуючи кути,
по жниву, по змарнілим селам
махають налетілим дням,
як капелюхами опудал.
VII
На пагорбах, під порожнечею небес,
серед доріг які плетуться тільки в ліс,
життя зрікається само себе
і дивиться на форм відміни,
нуртуючі довкола. І коріння
за чоботи чіпляються мої,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я іду по нічиїй землі,
у Небуття я пОзики прошу добром.
І вітер рве із рук моїх тепло,
І плюскає водою у дупло,
І крутить бруд стежини килимом.
VIII
Направду, тут мене нема.
Десь я на стороні, за бОртом.
Тужавіє та лізе догори стерня,
як борода на тілі мертвім,
і над гніздом, в траві роздертім,
кипить мурах марнотна метушня.
Природа нищить, що підвладне долі,
так є. Але її лице при цьому –
нехай черлене від заграв та втоми –
стає лихим намарно, мимоволі.
Усю правицю почуттів – мою –
стискаю і тікаю з лісу:
ні, Господи! В очах завіса,
не перетворюсь у суддю.
Якщо ж – хай на біду свою –
Я все-таки собі не зможу дати ради,
Ти, Господи, долоню відітни мою,
Неначе фін тому хто краде.
ІХ
О, друже Полідевк! тут все злилося в пляму.
Та з уст моїх не вирветься страждання.
Ось я стою в розірванім пальто,
І світ тече крізь очі-решето,
Крізь решето нерозуміння.
Я глухну, Боже, сліпну,
Я не чую слів, на двадцять рівно ват
Жевріє місяць. Хай. Однак, по небесам
Я курс не прокладу поміж зірок та крапель
Нехай луна розносить по лісах
Не пісеньку, а кашель.
X
Ніч. Вересень. Все товариство – свічка.
Та тінь ще дивиться із-за плеча
в мої листи і риється в коріннях
обірваних. І привид твій у сінях
шурхоче й булькає водою
і посміхається зорею
в розчинених раптово двЕрях.
ХІ
Темніє наді мною світ.
Вода затягує мій слід.
До тебе рветься серце, до сваволі
тому воно - все далі.
І в голосі моєму більше фальші.
Але сприймай її як борг химерній долі,
що вимагає щонайбільше крові
і ранить голкою тупою.
Якщо ти посмішки чекаєш - то імлою
я посміхнусь. Усмішка наді мною
вагоміша могильної плити
і легша диму над трубою.
ХІІ
Евтерпо, ти? Куди забрів я, га?
І піді мною що: вода, трава,
чи пагін ліри вересової,
що зігнутий підковою,
і щастя видається
таким, що може бути,
як перейти на крок з галопу
так швидко щоби дихання не збити,
не відаєш ні ти, ні Каліопа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338463
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.05.2012
(Низка неканонічних хокку)
* * *
Мої помилки - то цеглинки
З яких я збудував
Свого життя храм...
* * *
Політ крапки.
Світло в кінці тунелю.
Нірвана...
* * *
Запаліть мені
Хоч якесь світло на світлофорі!
Хочу шлях подолати…
* * *
У темряві глухій
Єдиний співрозмовник – луна.
Але й вона…
* * *
Всі самотніми
Стають на старість років...
Навіть лелеки...
* * *
Хочеться заплисти
У казку і не повернутись....
Хоча б на кораблику з паперу….
* * *
Одягла вона плаття
З вітру і темряви.
Місячна ніч… Милуюсь…
* * *
Читаю «Махгабгарату».
Захотілось померти.
Щоб народитися знову…
* * *
Гумовими хвилинами
Вкрита стежка
До брам радості…
* * *
Вірші напишу про вітер
Що в думки мої
Прилетів…
* * *
Темрява за вікном
Слухаємо тишу –
Я і кіт…
(Світлина автора віршів)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338460
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.05.2012