Артур Сіренко

Сторінки (7/670):  « 1 2 3 4 5 6 7 »

Червневе відлюдництво

                                                       «Повітря,  безколірне  поблизу,  на  видноколі
                                                           виглядає  як  синє.  Інколи  навіть
                                                           темно-синє…»
                                                                                                                                                 (Йосип  Бродський)

Про  відлюдництво  писати  важко:  доводиться  писати  про  себе.  Хоча  і  розумієш,  що  завжди  пишеш  тільки  про  себе,  бо  про  щось  інше  і  писати  нічого,  але  в  інших  текстах  вдаєш,  що  пишеш  про  інших.  Хоча  ті  «інші»  існують  тільки  в  твоїй  свідомості.  Витвори  твоєї  хворобливої  уяви.  Тому  –  завжди  про  себе.  А  ти  думав  як…  Але  тут  відверто  –  тільки  про  себе  –  про  свої  думки,  про  буття  твоєї  свідомості.  І  мимоволі  доводиться  на  себе  дивитися  збоку  –  як  на  alter  ego,  на  чужого,  що  користується  тимчасово  твоїм  тілом.  Хоча,  що  таке  тіло?  Лише  старий  потріпаний  одяг…  Кожне  відлюдництво  –  втеча.  І  я  тут  не  виняток.  Не  окремий  випадок.  І  для  мене  це  втеча  –  зі  світу  бруду  у  світ  чистоти,  одкровення,  істини.  Але  де  вона  –  істина?  Я  тікав  він  суєти  і  світу  зла  в  гори  і  навіть  не  думав,  що  це  відлюдництво  буде  відлюдництвом  одкровень.  Це  була  не  перша  –  друга  втеча  в  гори  цього  року  (цього  обшарпаного,  не  нашого,  вкраденого),  року  після  повернення.  Але  перша  мандрівка  не  була  відлюдництвом  чи  аскезою.  Я  взяв  з  собою  товариша  –  він  молодший  за  мене  на  тридцять  років,  але  вже  встиг  побувати  на  тій  самій  війні.  Тільки  в  піхоті  і  солдатом,  а  як  я  дивак  –  в  артилерії  та  офіцером.  Навколо  безумствував  теплий  квітень,  гори  прокидалися,  із  землі  проростало  життя  і  вилазили  дрібні  істоти  погрітися  на  теплому  сонці.  Прохолодне  ароматне  повітря  сповняло  такою  бадьорістю,  а  сніги  на  вершинах  такою  свіжістю,  що  хотілось  літати.  Але  розмови  біля  вогню  вертались  до  того  ж  самого:  до  війни.  І  то  мимоволі,  невинно,  самі  собою.  Це  вже  була  не  втеча.  Це  було  повернення  туди  ж,  звідки  нібито.  А  насправді  ні.  І  це  замість  розмов  про  вічне.

А  цього  разу  відлюдництво.  Самотність.  Навіть  не  втеча,  а  повернення.  Було  таке  відчуття,  що  я  повернувся  додому.  Моя  улюблена  галявина  серед  гір,  дрімучого  лісу,  столітніх  дерев,  на  урвищем  (а  внизу  гомінка  ріка)  зустріла  мене  радісно:  все  цвіло  і  буяло  –  червень.  Найкраща  пора  в  горах.  Я  нутром  відчув,  що  на  цю  галявину  –  мою  галявину  цього  року  ще  ніхто  не  приходив  з  людей.  Серед  лісу  якось  відчувається  гостро,  не  знаю  яким  відчуттям,  якщо  на  цьому  місці  були  або  проходили  мимо  погані  люди.  Бувало,  що  я  це  відчував  і  йшов  далі  в  гори,  не  хотілось  ділити  з  тими  ні  місце  для  вогнища,  ні  джерела.  Тільки  не  сприймайте  це  нездало  прочитане  ніцшеанство.  Це  інше.  Цього  року  мені  взагалі  щастило  –  мало  того,  що  весь  червень  вільний  –  тікай  собі  в  свою  самотність,  так  ще  й  червень  випав  вітряний.  Я  люблю  вітер.  Що  найбільше  докучає  в  горах  в  червні,  так  це  гнус.  А  цього  разу  –  вільно.  Вітер  видував  гнус  з  галявини,  таке  було  відчуття,  що  його  і  не  було  взагалі.  Трави  піднялися  високі,  цвіли  дзвоники,  королиця,  арніка  і  чебрець.  Можна  було  просто  впасти  в  запашну  траву  і  слухати  птахів.  Потім,  в  липні  вони  замовкають,  а  в  час  червневого  буяння  зела  –  спів.  До  мене  прилітали  вусаті  жуки-філософи,  спускалась  з  висоти  шишкованої  хвойної  білочка  –  чорна  монашка.  Я  пригощав  її  горішками.  Вона  боязливо  визирала  з  ялинового  стовбура  і  забирала  горішки  тільки  коли  я  йшов  собі  до  ріки  і  водоспаду.  Прилітав  крук  –  може  той  самий,  що  і  двадцять  років  тому,  бо  так  само  чи  то  сварився,  чи  то  намагався  мені  щось  розповісти,  сидячи  на  гілці  прямо  над  моїм  наметом.  Короткі  ночі  були  місячні  –  це  вже  була  не  ніч.  І  не  сутінки.  Це  було  щось  інакше.  Час  вогню  і  одкровень.  Коли  темніло  (хмари  і  легкий  дощ)  на  галявини  запалювали  свої  ліхтарики  світлячки  –  країна  світлячків.  Тиша  була  така,  що  не  вірилось,  що  десь  існують  люди.  Тим  паче  нерозумні  люди  чи  злі  люди.  На  землі  настав  рай  –  тільки  я  і  Бог.  «Я»  розчинялось  в  потоці  буття.  От  тільки  сон…  Так,  сон.  Як  тільки  приходив  сон  –  знову  те  саме:  постріли,  вибухи,  шанці,  бліндажі,  запах  горілого  пороху  і  солярки,  руїни,  бита  цегла,  холодний  метал  в  руках  і  сепари  в  прицілі.  

Я  зрозумів,  що  від  себе  не  втекти.  Людина  не  може  втекти  від  власної  голови,  від  свого  світу,  що  мурується  на  спогадах,  як  з  брил  чи  цеглин.  Так  колись  мурували  в  VI  столітті  в  Ірландії  ченці  вдягнені  у  волосяниці  свої  кляштори.  

Вдень  все  це  знову  здавалось  ілюзією.  Неіснуючим  світом,  вигадкою,  ніби  це  було  не  зі  мною.  Вже  було  не  два  несумісні  світи  –  війна  і  мир  в  одній  країні  і  в  одному  часі,  а  три  несумісні  світи  –  світ  війни,  світ  людей  внизу  з  їх  суєтою  і  гори  й  їх  вічним  спокоєм  і  тишею.  Гори  були  безлюдні.  Найбезлюдніші  гори,  звісно,  в  квітні  –  час  зимових  туристів  минув,  а  літніх  ще  не  настав,  пастухи  ще  не  виганяють  худобу  на  гірські  пасовища.  Але  і  в  червні:  пора  ягід  і  грибів  ще  попереду,  грибників  і  ягідників  вдень  з  вогнем,  туристи  ходять  теж  переважно  починають  ходити  в  липні.  А  якщо  ще  немає  гнусу  –  то  взагалі  найкраща  пора  для  медитацій  і  споглядання  квітів.  

Пройшов  тиждень  відлюдництва.  Я  спілкувався  з  птахами  і  деревами,  розмовляв  з  ними  про  вічне.  І  диво!  Мені  перестала  снитися  війна.  Почали  снитися  гори.  У  горах  і  сняться  гори.  Це  буває  рідко.  Переважно  снами  повертаєшся  туди  –  вниз.  Бо  «вертаються  всі…»  Я  прокидався  зранку,  йшов  до  ріки  на  ранкове  омовіння,  набирав  води,  розводив  вогонь,  варив  скромну  їжу  відлюдника,  потім  цілий  день  спілкувався  з  лісом  і  купався  під  водоспадом  в  холодній  гірській  річці.  Ріка  досить  сильно  змінилась  за  ці  два  роки,  що  я  не  бачив  її  –  вона  вимила  під  скелею  глибокий  вир.  Коли  світило  сонце,  воно  досягало  проміннями  до  самого  дна  западини  і  грало  рудими  зайчиками  на  поверхні  скелі.  Я  любив  зануритись  в  цей  вир  і  відчувати  як  крижані  струмені  води  омивають  тіло.  Іноді  до  виру  припливала  зграйка  форелі.  Я  любив  плавати  між  риб  і  відчувати  стихію  води.  Ввечері  споглядав  вогонь  і  думав  про  давнину,  про  неоліт,  про  далеких  пращурів,  що  поклонялися  вогню,  приносили  йому  треби,  вірили,  що  він  несе  ці  треба  у  світ  богів.  Поклонялися  сонцю,  духам  гір,  змії  та  високому  небу.  На  схилах  гори  під  якою  я  стояв  я  знайшов  величезні  брили  з  петрогліфами,  знаками  сонця,  води,  змії  та  людей.  Я  завжди  відчував,  що  це  місце  особливе,  обране  колись  жерцями  потойбічного.  

Якось  коли  день  особливий  –  сонячний,  світлий,  прозорий,  я  плавав  під  водоспадом,  потім  вийшов  з  води  на  зустріч  сонцю,  в  повітрі  стояв  сильний  запах  хвої  і  квітів.  І  раптом  я  відчув,  що  весь  світ  являє  собою  одне,  один  потік  буття,  всі  живі  істоти  становлять  єдине  ціле,  і  цим  єдиним  цілим  керує  Те,  Що  Творить  Речі  –  універсальний  закон  буття,  універсальний  закон  матерії  і  часу.  І  я  частина  цього  закону,  цього  першопочатку  Всесвіту.  І  ось  він  –  поруч,  тут.  Здається  ще  мить,  і  я  зрозумію  все,  зрозумію  як  влаштований  світ  і  що  таке  Істина.  Дао  тут  воно  –  поруч,  навколо,  в  мені,  і  я  одне  ціле  з  Дао  і  з  цим  першопочатком.  Мені  здалося,  що  я  лечу  над  світом,  над  деревами,  над  рікою,  що  я  розчиняюсь  в  повітрі,  розчиняюсь  в  потоці  буття,  як  розчиняється  грудка  цукру,  яку  вкинули  в  річку.  Мене  немає,  є  тільки  Всесвіт  і  я  злився  в  Всесвітом,  став  одним  цілим  з  ним.  Це  було  Одкровення,  це  було  Просвітлення,  Саторі  –  називайте  як  хочете.

Я  знав  що  повернусь  вниз  –  до  людей  іншою  людиною,  але  я  не  думав  про  повернення,  мої  думки  літали  вільно  як  птахи  ні  до  чого  не  прив’язані  і  ні  чим  не  обтяжені.  Я  ніколи  не  писав  нічого  в  горах,  хоча  завжди  брав  з  собою  записник  і  ручку.  В  горах  якось  не  пишеться,  легко  думається,  але  не  пишеться,  бо  описати  цю  красу  неможливо.  Пишеться  вдома.  Але  в  той  день  я  написав  ось  такі  рядки,  хоча  вони  не  відображають  навіть  блідої  тіні  того,  що  я  переживав  в  той  день.  Бо  це  пережите  не  виражається  словами.  І  все  таки  до  мене  прийшли  ось  такі  рядки:

                                                             Я  співаю  деревам
                                                             Свою  пісню  відлюдника.
                                                           А  вони  у  відповідь:
                                                       «Той,  хто  говорить  голосно,
                                                           не  говорить  нічого.»
                                                           Я  торкався  моху
                                                           Руками  втомленими,
                                                           Як  торкаються  шерсті
                                                           Звіра  прирученого,
                                                           Шепотів  каменям
                                                           Замшілим
                                                           Про  сховану  всюди  Істину,
                                                           А  мені  вони  у  відповідь:
                                                       «Той,  хто  говорить  голосно,
                                                           Не  говорить  нічого.»
                                                           Я  розмовляв  з  птахами  –
                                                           Лісовими  бардами.
                                                           Розповідав  їм  про  Суще,
                                                           Що  теж  пісню  співає,
                                                           А  вони  мені  щебетом:
                                                       «Той,  хто  говорить  голосно,
                                                           Не  говорить  нічого.»
                                                           Я  розмовляв  з  вогнищем
                                                           Жовтим,  гарячим,
                                                           Просив  його  оповісти
                                                           Про  давніх  моїх  пращурів,
                                                           Що  вклонялись  йому  офірою.
                                                           А  вогонь  мені  у  відповідь:
                                                       «Той,  хто  говорить  голосно
                                                           Не  говорить  нічого.»

Коли  я  писав  ці  рядки  біля  вогнища,  сидячі  на  старій  ялиновій  колоді  мені  згадався  Гійом  Аполлінер.  Згадався  його  «Міст  Мірабо»,  «Рейнські  вірші»,  «Алкоголі».  Чомусь  з  глибин  пам’яті  випливли  ось  такі  слова:

                                                           «Мені  й  себе  вже  не  жаль...»

Мені  справді  себе  було  не  жаль.  Ні  на  крихту.  І  як  можна  жаліти  те,  чого  не  існує?  Адже  «Я»  -  це  ілюзія,  випадкова  комбінація  дхарм,  миттєве  плетиво,  що  через  мить  зникне  і  тане  іншим.  Раніше  я  не  розумів  Аполлінера.  Не  розумів  його  віршів.  Раніше  –  до  війни.  Мені  треба  було  пройти  через  те  ж  саме,  через  що  пройшов  Гійом:  через  криваве  місиво,  порання,  навіть  смерть,  божевілля  війни.  І  тепер  в  моїй  свідомості  звучать  його  болісні  рядки.  Навіть  ті  –  юнацькі,  писані  ним  до  війни  –  до  його  війни:

                                                           «З  небес  вернувся  Феб,  час  на  спочинок  Флорі…»

Тоді  флора  буяла.  Ніні  я  пишу  цей  есей  восени  –  Флорі  час  на  спочинок.  Справді.  Час.  Але  якими  близькими  стали  мені  його  рядки…  Всі.  І  ці  теж:

                                                           «Якщо  згину  в  бою  на  передньому  краї
                                                               Цілий  день  ти  проплачеш  Лулу  о  моя  дорога
                                                               Швидко  пам'ять  моя  відлетить  
                                                               І  снаряд  що  сюди  прилетить  до  переднього  краю
                                                               Той  красивий  снаряд  перетвориться  в  квітку
                                                               Миттєву…»

Але  зараз.  І  до  і  після  відлюдництва.  А  тоді…  Тоді  світ  перетворився  в  поезію.  І  Аполлінер  звучав  нотою  сумної  ностальгії  життя.  А  потім  була  Ніч  Грози.  Серед  ночі  почалася  небачена  мною  гроза  –  небо  просто  збожеволіло,  грім  не  вгавав  ні  на  мить,  спалахи  злилися  в  один  безперервний  спалах,  що  миготів.  Грім  посилювався  луною  гірських  долин  і  ущелин.  Я  міг  би  подумати  про  війну,  про  що  завгодно,  навіть  про  ядерну  катастрофу.  Але  я  був  в  ту  ніч  вільний  від  думок  про  війну.  Я  думав  про  стихію.  І  зрозумів,  що  час  повертатись.  Повертатись  до  людей.  Потім  в  мене  було  і  липневе,  і  серпневе  відлюдництво.  Тільки  не  було  цього  відчуття  буяння  життя  і  чистоти.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692313
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2016


Зорі згасають

                                                 «Зорі  згаслі
                                                     Засипали  попелом  лоно
                                                     Зеленої  річки…»
                                                                                     (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Зорі  гаснуть
Лишається  попіл  –  
Сірий  гіркий  попіл.
Тому  і  небо  над  країною  хмар
Попелясте  –  бо  світить
Попіл  –  гарячий  ще,
Грань  замість  зір  –  тих  попелищ  –  
Саме  тих  –  металевих,
Які  запалюють  не  смолоскипи
І  навіть  не  блискавки-треби,
Не  учні-нездари
Прометея  мрійника.
Запалюють  металеві  почвари
Диких  брунатних  варварів.
Зорі  гаснуть.
Може  тому,  що  несила
Дивитися  з  чорноти  отої
На  дідизну-попелище.
Може.
А  може  тому,  що  світло
Таке  недоречне
У  мороці  надто  густому,
Надто  тягучому
Смолянисто-липкому
І  важкому,  як  цегла
Для  підмурків  каплиці
Ренесансу  отруєного.
Зорі  гаснуть.
Не  соліть  їх  попелом  
Черствий  хліб  щоденності.
А  може  ми  просто  не  бачимо
Того  дивака  старого
У  плащі  дірявому,
Що  гасить,  як  свічки,
Наче  китайські  ліхтарики,
Останні  свічада  Неба
Епохи  занепаду.
В  може  не  гаснуть?
А  може  це  просто  світає
Над  попелищем  Борджіа,
Може  з  того  попелу
Колись  виростуть  квіти,
Які  побачити
Вже  буде  нікому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692273
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.10.2016


Сполох дзвіниці попелу

                                               «Я  хотів  би  з  дзвіниці  бити  на  сполох,
                                                   Та  черва  точила  плоди,
                                                   І  сірники  згорілі
                                                   Їли  весняне  жито.
                                                                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Дзвіниця
Збудована  з  попелу
Підносить  прозорий  дзвін
В  небо  –  за  хмари  розтерзаних  днів.
На  сполох
Били  в  ті  дзвони  мертві.
Дивіться:  по  сходах
Дзвіниці
Від  якої  лишився  попіл,
Тільки  попіл  сірий  у  жмені
Йдуть  дзвонарі  мертві  з  сяючими  очима
Вдарити  в  дзвін  незримий,  
Сповістити  живим  –  
Хто  лишився,
В  кого  серце  ще  не  зотліло,
В  кого  серце  ще  не  сточила
Черва  зневіри  й  байдужості,
Сповістити  одвічним  дзвоном
Про  те,  що  війни  пожежа  
Нищить  весняне  жито,
Спопеляє  священну  землю,
Що  сарана  двонога
Розпочала  нашестя  
На  поле  наше  священне,
Що  мусимо  ми  бути
Нині  людьми  заліза,
Людьми  незнищенної  криці.

(Яка  ти  гаряча  –  земля  спопеліла,
Вже  стільки  часу  –  як  згоріла  дзвіниця,
Вже  навіть  розвіяв  вітер
Останню  жменю  сірого  попелу,
А  я  все  чую
Як  дзвонять  на  сполох  мертві.
Мертві.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689605
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.09.2016


Пустеля без лабiринтiв

                                               «Прориті  часом  лабіринти  –  
                                                   Зникли.
                                                   Пустеля  –  лишилась.»
                                                                                 (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Тільки  пустеля.
Ось  все  що  лишається
Вам  в  подарунок  від  долі.
У  спадок.  У  дар.
Така  дідизна  одвічна:
Пустеля.  Од  краю  до  краю.
Од  зубатого  місяця
До  сонця  черствого  й  жорстокого.
Тільки  пустеля.  
Замість  води  в  клепсидру
Насипайте  пісок
(Хай  тече-струменить
А  не  капає  воском  прозорим),
Замість  пшениці  в  мішки
Насипайте  піску
(Бо  треба  така:  для  арени,
Для  колізеїв,  для  гладіаторів,
Левів,  тиранів,  патриціїв,
І  навіть  плебеїв:  «Хліба  й  видовищ!»)
Тільки  пустеля.  
Нема  лабіринтів.  Все  просто.
Бреди  –  від  зорі  до  зорі  навпростець,
Від  води  до  води:  якої  не  вистачить
Навіть  на  келих
Сухого  колодязя,
Не  те  що  верблюду
(Якого  ти  взяв  для  зразка
Довести,  що  ти  –  то  не  він,
Бо  ти  –  бедуїн,
Майстер  наметів,  
І  просто  пустельник).
Замість  квітки  візьми
Гілку  сухої  колючки
І  подаруй  музі  блідій  мовчазній,
Що  з  шерсті  овець  і  верблюдів
Плете  тобі  килим.
Чи  саван…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688106
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.09.2016


Мертвi вершники, бiлi конi

                                           «Гострі  чорні  тіні
                                             Тягнуться  до  небосхилу.
                                             І  рвуться  гітарні  струни
                                             І  стогнуть.

                                             Коні  мотають  мордами.
                                             А  вершники  мертві.»
                                                                                                           (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Мертві  вершники
Скачуть  на  білих  конях
Туди  –  назустріч  заграві,
Назустріч  світанкам  багряним,
Музика:  стукіт  копит
І  елегія  сонця-кобзи
У  якої  обірвані  струни.
Ми  вірили  –  Бог  почує
Коли-небудь  нашу  пісню  –  
Пісню  вершників  мертвих,
Що  стисли  навіки  шаблі
У  своїх  скам’янілих  правицях.
Над  слідами  копит
Серце  моє  летить
Над  слідами  коней  білих,
Які  несуть  вершників  мертвих
У  синю  безодню  неба.
Серце  моє  грішне
Забарвлене  соком  брусниці,
Забарвлене  сонцем  заграви
Вторить  звукам  копит,
Коней,  як  сніг  білих,
Що  несуть  побратимів  мертвих
У  безмежну  блакить  вічності.
У  вугільнім  мороці  ночі,
У  рожевій  імлі  світанків,
У  синій  воді  вечора
У  білій  прозорості  дня
Я  буду  черленим  серцем
Співати  стукіт  копит
Коней,  як  Галактика  білих,
Що  несуть  вершників  мертвих  –  
Воїнів  синього  степу,
Воїнів  вільного  сокола,
Воїнів  вічної  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688103
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.09.2016


Хіба що вершник…

                                   «Яке  все  сіре  і  втомлене!
                                       Два  кінських  ока  величезних
                                       І  дві  зіниці  моїх  малих…»
                                                                         (Федеріко  Ґарсія  Лорка  
                                                                         «Романс  приреченого»)

А  мені  –  вершнику  –  тільки  шматок  дороги.
Хіба  що.  І  то  запилюженої.  І  то  під  ноги.
А  мені  –  вершнику  –  торбу  наповнену  часом
І  то  не  хвилинами.  Вічністю.  Хоч  і  торба  латана.
І  подерта-роздерта  зорями  –  тими,  що  над  Океаном,
Що  світили  Колону-мрійнику  чи  то  морекроку.  
А  ти,  Федеріко,  такий  же  аміго,  як  той  –  
З  очима  сумними  і  бородою  куцою,
Провісник  усіх  ідальго  майбутнього  (епоха  мельників).
Всі  ми  такі  –  волоцюги-безхатьки,  вершники
На  дорозі  (ковтати  пил  і  про  воду  прозру  мріяти),
Як  той  –  недоречний,  як  ми  –  не  сучасники.  Часу.
А  Ернест  як  завжди  –  милування  дійством  кривавим  –  
Бика  на  арені  –  залізом  у  серце,  кров  на  пісок.
І  війни  півслова  на  клапоть  паперу,  доки  є  час  –  
Між  пострілами.  Між  сафарі  страшними  і  чаркою,
Що  палить  вогнем  над  рівниною  наших  спогадів.
Федеріко.  Доки  мигдаль  відцвіте,  вже  й  по  вечору:
А  ти  кажеш:  «Дон  Педро»,  а  ти  кажеш:  «Місяць  
Шукає  своє  відображення,  плинь,  річко,  плинь…»
А  мені  -  вершнику  -  тільки  б  назад  не  вертатися
До  оцього  дому  неіснуючого,  до  цих  каменів-якорів,
А  мені,  вершнику  на  цих  дорогах  втомлених,
На  цих  каменях  смерті-мовчання  тільки  б  не  згадувати,
Тільки  б  забути.  І  коню-схизмату  на  вухо  прошепотіти:
«Ми  приречені…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687700
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.09.2016


Сталактити черепа

                                                   «На  черепі  місячно,
                                                     Дірявому  й  синьому
                                                     Мої  «кохаю»  перетворились
                                                     У  сталактити  солоні.

                                                     А  далі  –  засніжене  поле.»
                                                                           (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

А  далі  –  тільки  поле  порожнє,  засніжене,
Бо  в  черепі  замість  думок  ростуть  сталактити,
Бо  все  відібране  на  полях  війни  горожанської
Замість  слова  «кохаю»  -  лускаті  постріли,  
Замість  пісень  гармати.  І  мерці,  що  пишуть  вірші,
І  мерці,  що  вірші  читають.  Не  тільки  мої.
І  мерці,  що  вірші  шматують,  ріжуть  їх  на  дрібні  літери,
На  звуки.  А  музику  –  на  кавалки  струн,
Що  нагадують  дротики,  які  потім  поскручують
У  колючки  такі  іржаві  і  скажуть  нам,
Що  то  теж  струни  –  грайте  на  них  мелодії,
Мелодії  сталактитів  черепа.  
……………………………………
У  країні  поетів  розстріляних,
У  країні  копалень  бездонних
Тільки  поля  засніжені
Для  тіней  безпритульних,
Що  блукають  мішенями  сірими
Для  окупантів  собакоголових
Та  
Хто  про  що  –  а  я  про  Іспанію,
Кому  що,  а  мені  криця
Меча  не  тутешнім  вітром  іржавленого,
Не  тутешніми  вершниками  щербленого,  
Вітряки,  не  тутешніми  теслями  окрилені,
Кінь,  не  тутешньою  тьмою  народжений,
Мовчання,  не  тутешньої  тиші  шматок.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2016


Коли запанує тиша

                                 «Так  осягаю  хвилювання  лісу:
                                     Поему  листя  і  поему  планети.
                                     Але,  кедри,  скажіть:  коли  моє  серце
                                     Затихне  в  обіймах  безсмертного  світла?!»
                                                                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Коли  замовкнеш  моє  серце?
Коли  затихнеш,  згасиш  стукіт
Як  гасне  свічка,  коли  гусне  тьма?
Коли  в  обіймах  світла  
Перетворишся  в  мовчання?
Я  запитав  це  в  кедра,  що  поему
Складає  і  співає  споконвік
Вже  не  одне  століття  –  там,
В  обіймах  вітру,  на  скелястих  брилах
Ґорґан  замшілих,  що  луною  досі
Повторюють  слова  повстанців,
І  серед  туманів,  що  поглинають  все,
Як  губка,  як  вогкий  старечий  Час.
Я  запитав  і  марно  чекаю  одкровення,
Я  –  блукалець,  
Я  –  короткий  спалах  у  пітьмі
Доріг  чи  то  шляхів,  чи  то  стежин
Нізвідки  в  нікуди.  Іспанця  Федеріко  
Цікавило  одне  старе  питання.  Одне.  Лише.
А  мене  цікавить,  крім  цього  віковічного,
Коли
Не  буде  чути  тупіт  окупантів  –  
Чобіт  свинцевих  по  моїй  землі?
Коли?
Та  кедр  мовчить
Чи  може  я  не  чую,  як  він  промовив:
«Та  тоді
Як  ти  –  бо  більше  нікому  –  
Проженеш  цих  зайд  з  землі
Яку  тобі  даровано,  яка  твоя.
І  вже  тоді  мовчи  у  віковічній  тиші,
І  вже  тоді  в  потоці  світла  гасни,
Там,  за  межею  України,
З  межею  степу,  лісу,  води  і  неба.
Там.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687033
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.09.2016


Келих білий

                                     «...Чаклунство  довгих  білих  днів,
                                                 Коли  в  сонливій  млі  душа  сумує  глибше...»          
                                                                                                                                               (Шарль  Бодлер)

Я  наповню  мій  келих  туманом
Густим,  непрозорим,  липким,
Як  молоко  корови  білої  та  комолої,
Тої  самої,  що  блукала
Чорнотою  Всесвіту  і
Розлила  з  м’якого  вимені
Білу  смугу  Галактики,
По  якій  ось  так  і  мандруємо
Кермуючи  возом  бурлацьким
Від  одного  Сивашу  до  іншого  
Пересипу-Перекопу-Перемуру.
А  у  снах  на  махновській  тачанці
Скоростріл  затискаючи  пальцями
Все  так  само  кладу  окупантів
У  траву,  у  траву,  у  траву.
Гусне  вечір.  Як  раніше,  не  спиться,
Не  сниться,  не  мариться  і  не  літається.
У  кинутій  хаті,
Що  стримить  дерев’яною  вежею,
Дитинцем  дитинства
Серед  лісу  кудлатої  містики
Я  ковтаю  туман  
Як  ковтають  вино  забуття,
Як  проціджують  смерть  
Крізь  сито  діряве  років,
Крізь  зуби  століть.
Як  п’янить  цей  туман...
Як  хилять  на  сон
Ці  подушки  мохів...
Ці  дерева  в  імлі,
Що  шепочуть:  «Засни!»,
Ці  черлені  брусниці  краплини  -  
Черлені,  як  кров.
І  це  дерево  -  тепле  на  дотик
І  легке,  як  життя,
І  своє,  як  труна.
Прозорими  крилами  бабки
Дні  шурхотять.  Я  живу.  
Я  блукаю.  І  келих  туману
Я  п’ю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686412
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.08.2016


Добридень, докторе!

Добридень,  докторе!
Я  до  Вас  з  дрібничкою.  У  мене,  власне,  всього  два  прохання:  скеруйте  мене  світлину  зробити  в  ікс-променях  і  порадьте  щось.  Справа  в  тому,  що  мені  по  землі  ходити  боляче.  Чи  то  я  так  відчуваю,  що  я  землю  топчу  (а  їй  теж  болить),  чи  то  просто  такий  вже  я  чутливий.  Я,  взагалі,  ніколи  ні  на  що  не  скаржився  (бо  навіщо)  і  не  хорував  ніц  ніколи.  От  тільки  майже  два  роки  тому  трохи  мені  голову  різали  -  витягли  з  голови  залізяку.  Уявляєте,  докторе,  літали  в  повітрі  залізячки  і  одна  мені  в  голову.  При  тому,  що  я  знав,  що  залізячки  літати  можуть,  вдягнув  на  голову  казанок  такий  зелений,  але  таки  один  кавалок  заліза  мені  під  той  казанок  залетів  та  в  потилицю  стук.  Так,  працюю.  Але  роботи  в  мене  якісь  постійно  дивні  були.  Колись  я  в  таку  трубку  дивився  на  скло,  що  в  кров  було  вимащене.  І  за  таке  розглядання  мені  ще  й  гроші  платили.  А  потім  я  слова  людям  говорив,  а  вони  слухали  і  писали,  що  то  я  кажу.  Ото  робота  називається.  А  потім  пішов  я  взагалі  на  якусь  дивну  роботу  -  я  займався  тим,  що  в  живих  людей  стріляв.  І,  напевно,  що  і  вбивав.  Уявляєте,  я  в  живих  людей  стріляв!  І  то  говорили  мені,  що  то  благородно,  почесно  і  потрібно.  «О,  часи,  о,  звичаї!»  І  то  мусив  таке  робити,  бо  інакше  ті  люди  стріляли  б  в  мене  і  в  інших  людей,  які  нічого  їм  злого  не  зробили.  А  зараз  я  знову  повернувся  додому,  говорю  людям  слова,  і  за  це  дають  мені  кольорові  папірці  з  портретами  різних  розумних  людей.  Я  ті  папірці  потім  міняю  на  їжу  та  різні  потрібні  речі.  Або  просто  віддаю  людям,  а  від  того  в  келії  моїй  вода  з  рурки  тече.  Отак  і  живу.  Ні,  легкі  набряки  на  моїх  ногах  то  не  патологія.  Я  кілька  днів  тому  горами  вештався  -  кілометрів  сорок  за  два  дні  прочесав  і  то  високими  горами,  хоча  йти  було  боляче.  А  в  горах  в  лісі  грибів  немає.  Не  вродили  цього  року.  Цікаво,  що  старі  люди  кажуть,  що  перед  великою  війною  у  1939  році  дуже  грибів  було  багато  -  страшенно  вродили.  І  в  2013  теж  -  дуже  грибів  було  багато.  Читав,  що  у  1914  так  само.  Перед  війною  завжди  грибів  дуже  багато.  То  як  гриби  не  вродили,  то  може  хоч  нарешті  мир  настане.  Я  інколи  от  що  думаю.  Пройде  час,  і  різні  політичні  пристрасті  і  події  забудуться,  про  сучасних  політиків  і  можновладців  будуть  пам’ятати  лише  професійні  історики.  Вузькі  спеціалісти.  Залишаться  в  пам’яті  людей  поети,  письменники,  художники,  філософи...  Ми  всі  пам’ятаємо  Сократа,  Платона,  Софокла,  Гіппократа.  А  хто  правив  тоді  в  Афінах,  які  там  пристрасті  вирували  на  Агорі  та  в  Буле,  які  тирани  скидали  один  одного  в  полісах,  і  коли  перемагала  демократія,  а  коли  олігархія  чи  аристократія,  хто  такі  архонти  і  басилеї  -  ми  про  це  не  знаємо  або  знаємо  дуже  туманно.  Те  що  Сократа  отруїли  цикутою  знаємо,  а  за  що  -  не  розуміємо.  Зрештою,  як  і  сам  Сократ  не  розумів.  Всі  ці  події  історії  -  війни,  революції,  зміни  влади  важливі  тільки  ось  в  якому  контексті  -  сприяють  вони  чи  протидіють  створенню  геніальних  творів  мистецтва.  Мені  інколи  здається,  що  на  війну  я  пішов  тільки  для  того,  щоб  написати  книги  віршів  і  прози  про  неї,  переживши  це  все  самому.  Кажете,  якщо  з  кістками  та  з  суглобами  проблеми,  то  не  по  Вашому  профілю?  Шкода.  Дякую  за  пораду,  докторе...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684317
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2016


На поверхні

                                               «У  криниці  вода  мліє,
                                                   У  глеках  росте  мовчання...»
                                                                                         (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Часоплинність    клаустрофобії
На  поверхню  ріки  пелюстками
Позаторішніх  квітів  мертвих  віршів
Про  любов  -  таку  ж  неіснуючу
Як  подерті  шматки  спогадів,
Про  жінку,  що  поїхала  з  химерними  мріями
До  країни  кущів  кокаїнових
І  гір  зубатих  як  пащека  мегалодона.
Де  ти  блукаєш?  Між  якими
Індіанськими  селищами
Давніх,  як  мої  сни.
А  в  мене  лишилися  спогади,
А  сліди  твої  шукаю  нашими  горами  -  
Таки  лагідними,  таки  тими,
Де  кожен  водоспад  співає  про  тебе,
Де  кожна  квітка  мені  дорікає,
Що  тобі  мною  не  подарована,
Де  кожна  хмарка,  як  та,
Що  ми  колись  з  вершини  бачили,
Отоді  перед  громовицею,
Отоді  -  ще  не  перед  прощанням,
Отоді,  коли  під  смереками
Далай-лама  нам  про  щось  нашіптував
Своєю  старою  книгою.
Чи  може  то  просто  молодість
Мені  так  необачно  згадується,
Чи  може  просто  здається,
Що  досі  ти  зі  мною  блукаєш
Оцими  горами  дощавими
Замшілими  й  чебрецевими,
А  не  тими  селищами,
Де  продають  забуття  жменями...  

Про  що  тобі  в  тій  жаркій  чужині  мріялось
Незабута  моя,  недолюблена,
Коли  блукав  я  війни  стежками?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684230
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.08.2016


Чорні птахи торішніх снів

     «Зелена  отрута  заграви,  
         та  я  вип’ю  цей  трунок
         Я  пройду  крізь  ворота,  
         де  роки  стали  тліном...»
                                           (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Чорні  птахи  торішніх  снів
Дзьобають  тіні  мертвого  Місяця.
Небо!  Я  не  бачу  тебе,  лише
Ковтаю  липке  туману  морозиво
Якогось  не  нашого,  якогось  чужого:
Туману  Гіпербореї.  
Але  вже  не  блаженої  -  злої.
А  в  снах  Андалусія-туга
Таки  не  сучасна,  але  жарка  й  опалена
І  не  тільки  Сонцем  -  блукальцем  байдужим,
Таки  Андалузія  -  та,  обірвана  пісня
Війни  горожанської.
Гай,  гай,  Федеріко!  
Чорні  кулі  навпіл  з  тобою
Поділимо.  Бо  вони  маслинами
В  долю  нашу  виснуть,
Бо  у  снах  моїх  ті  самі  постріли,  
Бо  колючки  нетреби  такі  самі  гострі
Як  на  землі  де  лишилося
Тільки  й  кольору,  що  жовтого.
І  ні  краплі  дощу  живодайного,
Тільки  трунок.  Навіть  з  неба.
Гай,  гай,  Федеріко!
Що  тобі  Франсіско,
Що  мені  Вальдемар
Тим  самим  Торквемадою.  
І  тіні  ті  самі  -  зловісні,
А  доля  так  само  -  не  жити:
Тут  під  деревами:
Чи  тобі  мигдалевими,
Чи  мені  під  липами  -  
Чорні  маслини  на  двох
І  обірвана  пісня
Андалусії-туги  -  
Землі  вандалів...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2016


Кiнь вогню

                                         «…  Кінь  огненний,  і  дано  вершнику  його
                                                   взяти  мир  від  землі,  і  щоб  один  одного  вбивали,
                                                   і  дано  йому  меч  великий.»
                                                                                                                                       (Апокаліпсис.  6.4)

Огненний  кінь  мій  спогад  топче  копитом
Траву  моєї  пам’яті,  чебрець  минулого.  Огром
Стає  над  степом  полиновим  і  над  казкою  зела
Огненна  грива,  вітер  сонця.  Кінь-війна.
І  одкровеннями  вуздечки  брязкіт-двін,
В  отій  пустелі  духу,  в  пустищі  німім.
В  западинах-слідах  коня  важких  копит
Виблискує  вода  гріхів,  у  ній  втопився  світ.
Вода,  що  з  хмар  «сьогодні»  падає  униз
Нажахано  горить  хаток  і  селищ  хмиз,
Облуда  віри  чорної,  пророків  злих  слова,
І  каламуть  ріки  буття,  задушна  ніч  німа,
А  кінь  огненний  спалює  незрячі  дні,
Оцю  надію  «завтра»,  оці  вигадки  дрібні
Що  все  це  сон.  Кружляє  попіл  на  семи  вітрах,
Що  стане  добривом  полів  родючих  -  нині  прах,
А  нині  час  коня  огненного  -  страшний  рубіж,
Доби  Армагеддону,  і  долини,  що  встромляє  ніж:
Ніж  бронзовий  в  майбутнє,  спокій  і  життя
І  все  минає...  Лише  попіл,  прах...  І  забуття...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682696
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 09.08.2016


Тільки шматочки тиші

                                           «Все  на  світі  заломилось,
                                               Залишилась  тільки  тиша.»
                                                                                               (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Якщо  тільки  тиша  лишилась  тобі,
Якщо  ти  зникаєш,  як  тінь  у  юрбі,
Якщо  тільки  тиша  у  паузах  слів,
Між  пострілом,  вибухом,  клаптями  снів,
Тиші  шматочки  лишились  тобі,
Як  нагорода  в  оцій  боротьбі,
Вагомі  і  довгі,  як  краплі  політ,
Важкі  й  незбагненні,  як  зранений  світ,
Вагомі,  як  краплі,  що  небом  пустим
Тобі  подаровані.  Хмара  як  дим.
Несила  їй  виснути  -  зникли  світи,
І  тиша  шматками  між  громом.  І  ти.
І  кожен  шматок  це  раптовий  антракт
Страшної  вистави:  що  постріл,  то  факт.
Не  степ  це,  друзяко,  це  є  Колізей,
Пісок  на  арені  і  сотні  очей
Байдужих  плебеїв.  Живемо  отак,
А  потім  колись  червонітиме  мак,
На  цій  не  чужій  нам  землі  без  людей,
В  степу  полиновім,  що  білий,  як  день.
Мірило  життя  нам  ці  тиші  шматки,
Оті  -  між  рядками,  оті  -  самоти.
Ми  очі  відкриємо  краплям  важким.
Земля  наче  вохра.  А  спогад  як  дим.
Мій  друже,  забув  ти,  що  ми  на  війні
Як  тихо...  Як  тихо...  Як  тихо...  Чи  ні?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682412
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 08.08.2016


Скорбота Луганди

                                                     «Батько  народу  -  вождь  племені  мумбу-юмбу
                                                         Впав  зі  слона…  Небо  синє  ридає…
                                                         Навіть  Місяць  сумує…»
                                                                                                                                                 (Кванго  Бамбако)

Темрява  впала  на  славну  країну  Луганду,
Сум  і  журба  на  обличчя  шаманів,  
На  орачів  поля  бананів  і  козопасів  саван.
Плачуть  тамтами,  пісні  сумні  співають
Чорні  дівчата  Луганди  у  хижках  очеретяних
І  вже  не  бажають  воїнам  радість  тілом  своїм  принести.
О,  чому  ж  плач  і  ридання  над  полями  Луганди  лунають?
Батько  Луганди  -  воїн  могутній,  вождь  вічнославний  
Слона  осідлавши,  бажав  споглядати  
Землю  свою  неозору,  очі  щасливі  людей-лугандійців,
Сповнені  вірності  мужу,  звитяга  чия  подібна  до  сили  горили.
Горе  велике!  Впав  зі  слона  повелитель!  
Ноги  і  руки  зламав,  тяжко  ридає  могутній!
Печінку  пошкодив,  як  тепер  воду  вогненну
Пити  він  буде?!
Згасни  й  заплач,  Сонце  високе!  
Місяце  ясний,  обличчя  сховай  в  темряву  чорну!
Бо  сиротіє  народ  славної  квітки-Луганди!
Радість  тепер  навіть  банани  солодкі  вже  не  приносять,
Смак  ананасів  гірчить  і  нікого  не  вабить…
Сум,  о,  велика  журба  над  Лугандою  крила
Чорні  свої  опустила.
У  бубни  шамани  гримлять,  вогнища  палять,  димом  кадять,
І  про  спасіння  вождя  ідолів  молять:  силу  верніть  
Батьку  й  вождю,  потужному  леву
Громоподібному.  

(Переклад  з  лугандійської)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682194
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 06.08.2016


Озираючись

                                     «Я  мужність  знайшов  озирнутись  назад
                                         Трупи  прожитих  днів
                                         Встилають  мій  шлях
                                         Я  хочу  оплакати  їх…»
                                                                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Не  тільки  мертві  дні  залишаться  позаду
Коли  знайдеш  собі  хвилину  озирнутись,
Не  тільки  час  тобі  негодою  насипле  граду,
І  нині  не  траві  доводиться  додолу  гнутись,
Якби  ж  то  лише  так  -  якби  то  тільки  мертві  дні
Дивилися  на  нас  мов  спогади  сумні,
Очима  мертвими  скляними  із  загублених  листків
Отих  торішніх  кольорових  злих  календарів,
Якби...  Якби  лише  вірші  й  потрощені  слова  
Блукали  в  пам’яті...  Аж  там  лиха  зима,
Ота...  Там  шанці,  бліндажі  і  люди  -  ті,  яких  нема.
Не  тільки  мертві  дні...  І  моторошні  сни...  Дарма.
У  пам’яті  кутках,  у  снах    живуть  вони  -  
Солдати  -  друзі,  що  ти  втратив  на  війні.
Годин  страшних,  яких  орди  бреде  юрма
І  ти  у  ніч  глуху  шепочеш:  «Не  дарма
Все  що  було,  весь  біль,  що  ним  пульсує  часомір,
Все  що  зробив,  звершив  всьому  наперекір,
І  смерть,  що  самотою  з  вічними  «чому»
Тебе  відвідала  на  хвильку  і  пішла  у  тьму,
І  вітер,  що  співав  тобі  псалом
І  ми,  що  йшли  в  майбутнє  напролом...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678835
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 19.07.2016


Той, хто говорить

                                             «Мені  й  себе  вже  не  жаль...»
                                                                                 (Гійом  Аполлінер)

Я  співаю  деревам
Свою  пісню  відлюдника.
А  вони  у  відповідь:
«Той,  хто  говорить  голосно,  
не  говорить  нічого.»
Я  торкався  моху
Руками  втомленими,
Як  торкаються  шерсті
Звіра  прирученого,
Шепотів  каменям
Замшілим
Про  сховану  всюди  Істину,
А  мені  вони  у  відповідь:
«Той,  хто  говорить  голосно,
Не  говорить  нічого.»
Я  розмовляв  з  птахами  -  
Лісовими  бардами.
Розповідав  їм  про  Суще,
Що  теж  пісню  співає,
А  вони  мені  щебетом:
«Той,  хто  говорить  голосно,
Не  говорить  нічого.»
Я  розмовляв  з  вогнищем
Жовтим,  гарячим,
Просив  його  оповісти
Про  давніх  моїх  пращурів,
Що  вклонялись  йому  офірою.
А  вогонь  мені  у  відповідь:  
«Той,  хто  говорить  голосно
Не  говорить  нічого.»

P.S.  Написано  в  час  липневого  відлюдництва  серед  дрімучого  лісу.  Світлина  автора.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2016


Мигдалевий шлях

                                 «Їх  списи  чорні-чорні
                                     І  чорний  їх  крок  карбований.
                                     На  крилах  плащів  чорнильних
                                     Блищать  воскові  плями.»
                                                                       (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Мій  шлях  гірко  мигдалевий  -  
До  землі  помаранчів-каменів,
До  краю  тужливих  дзвонів,
Про  які  не  запитують,
Де  кожна  халупа  -  кастілло,
А  кожен  жебрак  -  каштелян,  
Де  грона  оливкові  краплинами  ртуті.
Надто  сухо  для  очей  втомлених
Віслючків  і  загнаних  коней
(Яких  пристрілюють)
Надто  вітряно  для  копачів  могил,
Тому  брили  і  камені,
Тому  кулям  надто  просторо
Для  польоту  від  серця  до  серця,
А  вино  надто  солодке,
Бо  так  не  буває:
Біле  сонце  і  земля  жовта:
Лише  трохи  крові  биків  на  арені.
Там  вічно  тешуть  хрести  камінні
На  полі  війни  горожанської,
А  художники  марять,
Бо  з  вікон  глухих  
Визира  Торквемада,
А  поетам  -  по  кулі,
Бо  дихати  нічим  -  
Повітря  спалене
Вогнями  чужих  автодафе.
Країна  гостей-вандалів,
Там  не  цвітуть  проліски,
Там  камені  дикі
Ростуть  злими  менгірами.
..........................................
Мій  шлях  мигдалевий
В  оту  країну  камінну
Бо  я  теж  божевільний  вершник...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676160
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.07.2016


Офіра Високому Небу

                             «Третя  ріка  -  це  Гіпаній,  її  джерело  в  Скіфії  
                                 і  починається  вона  з  великого  озера,  
                                 навколо  якого  пасуться  дикі  білі  коні.»
                                                                                                                                               (Геродот)

Сколоти  женуть  коней
До  мідної  річки  Калай,
Воїни  лат  лускатих
Кметі  трави  запашної
Женуть  комоней  чорних
На  пагорб  шаленого  вітру,
Женуть  на  офіру  Сонця,
Офіру  Мечу  і  Небу:
Арею  -  нестримному  вершнику,
Папаю  -  вершителю  грому.
Пахне  гіркий  полин,
Скриплять  ясенові  вози,
Ступають  важкі  копита
Чорних  коней  степу,
Луною  на  цей  стукіт
Кричить  у  блакиті  сокіл
Знаком  святим  Папая,
Словом  Закону  Степу.
Праматір  людей  Апі  -  
Жінка-змія  мудра
Кличе  сколотів  за  обрій  -  
На  схили  священних  пагорбів,
І  кожен  воїн  сонце
Несе  віковічним  знаком
Золотом  на  сагайдаку.
Час  довгих  мечів  і  заліза
Дзвенить  у  прозорих  хмарах,
Скіфи  женуть  комоней
До  пагорбу  треби  і  тризни,
Йдуть  до  кургану  офіри.
Солодка  вода  Борисфену
Сповнює  їх  жили.
«Ми  йдемо  до  тебе,  Сонце!»  -  
Співають  патлаті  сколоти,
Їхню  звитяжну  пісню  
Повторює  в  небі  вітер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671584
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2016


Час важких хмар

                                                                               «У  заблукалих  очах  -  там  читай:
                                                                                   орбіти  сонця,  орбіти  серця...»
                                                                                                                                                     (Пауль  Целан)

Над  степовою  Елладою  хмари
Важкі,  як  Сізіфа  камені,
Недоречні,  як  пальці  Мідаса,
Нависають  над  нашою  легкістю
Чебрецевою  і  суничною
Громовицею  фатуму.
Над  степовими  Атенами,
Яруговим  Пелопонесом
Хмари  тверді  -  і  то  гранітові
Висять  дощем  кам’яним.
Хмари  блукають  по  землі  тінями,
Таки  по  нашій  -  по  Борисфеновій  -  
Загірній  і  замріяній,
Ковиловій-заколисаній.
Може  тому  що  літо  -  
Час  громовиць  і  злив  -  
Літо  світу  сього  нервового,
Час  днів  жарких  і  спекотних,
Час  ночей  подухи  тлінної
Час
Йти  по  траві
Назустріч  світанку
Час
Дивитися  в  дзеркало  рік
І  бачити  там  -  
Темряву.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669903
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.06.2016


Рід Зеленчуків

Рід  Зеленчуків  -  давній  гуцульській  рід,  що  в  старі  княжі  часи  володів  землями  Чорногори.  Цей  гірський  хребет  здавна  був  їхньою  дідизною.  Резиденція  ватажка  роду  у  раннє  середньовіччя  розташовувалась  в  нинішньому  селі  Зелене,  потім  у  XIV  -  XV  століттях  в  селі  Буркут,  XVI  -  XVII  в  Жєб’є,  потім  знову  в  Зелене  -  на  схилах  гори  Піп-Іван  Чорногірський.  Самі  Зеленчуки  стверджують,  що  колись,  у  VI  -  VIII  століттях  у  них  був  замок  на  вершині  гори  Піп-Іван,  що  тоді  звалась  Чорна  Гора,  де  нині  руїни  обсерваторії,  і  біля  замку  було  капище,  де  жрецями  були  люди  з  роду  Зеленчуків  з  гілки  Студенаків.  Гасло  роду:  «Аби  не  гірше!»  Основний  колір  вишиванок  -  зелений.  Символом  роду  Зеленчуків  здавна  була  квітка  звіробою.  

Згідно  історичних  переказів  самого  роду  Зеленчуків  засновником  роду  був  якийсь  Зело,  що  служив  князю  карпів  і  князь  Грунь  ІІ  Важка  Сокира  (210  -  222)  дарував  йому  за  службу  землі  Чорногори  «у  вічне  володіння».  Хоча  історики  ставляться  до  цього  повідомлення  скептично.  Вважається,  що  рід  Зеленчуків  походить  від  аборигенів  Чорногори,  які  з  давніх  часів,  можливу  з  часів  Гальштадтської  культури  населяли  Чорногору  та  її  околиці,  а  саме  верхів’я  Чорного  Черемошу  та  Прута  (Порати).  Ватажки  роду  Зеленчуків  згадуються  в  «Книзі  Чорного  Сонця»,  зокрема,  Зело  Темний  та  його  син  Зело  Довга  Стріла.  У  361  році  князь  білих  хорватів  Боєслав  І  Сильна  Рука  (340  -  366)  підкорив  племена  карпів  та  бастарнів    і  змусив  ватажків  карпатських  родів  присягнути  йому  на  вірність,  і  поставити  власноручно  у  відповідній  книзі  з  присягою  на  вірність  свої  родові  знаки.  Ця  книга  ввійшла  в  історію  під  назвою  «Книга  Чорного  Сонця»  завдяки  сонячному  затемненню  362  року,  коли,  власне,  ця  книга  і  складалася.  Книга  до  нас  не  дійшла,  але  чисельні  уривки  з  цієї  книги  наводить  візантійський  історик  Інокентій  Синопський  (768  -  824)  у  своїй  праці  «Історія  варварів».  У  цій  же  книзі  він  згадує  «dux  ad  barbarorum  Zelo  Fortis»,  що  брав  участь  у  нападі  на  землі  Візантії  у  632  році.  Є  версія,  що  це  був  ватажок  роду  Зело.  

Про  капище  на  горі  Піп-Іван,  що  в  ті  часи  називалась  Чорна  Гора  мало  що  відомо,  а  перекази  самого  роду  Зеленчуків  історики  дружно  називають  вигадкою.  Є  версія,  що  капище  було  присвячене  богу  Високого  Неба,  що  у  карпів  в  пантеоні  було  верховним  божеством.  Самі  Зеленчуки  багато  розповідають  про  Зореслава  Зело  Довговолосого,  що  нібито  був  головним  жерцем  на  цьому  капищі  десь  у  VIII  столітті.  Переказують,  що  це  капище  в  часи  його  волхвування  відвідували  князі  білих  хорватів  Володислав  ІІ  Ведмідь  (733  -  745)  та  Будислав  І  Вогненний  (745  -  761).  На  капищі  приносили  щорічну  жертву  Високому  Небу  -  чорного  бика.  Ця  кривава  офіра  буцімто  приносилась  в  день  літного  сонцестояння.  Під  час  цього  ритуалу  періодично  відбувалися  вибори  нового  головного  волхва  карпів,  коли  ця  посада  ставала  вакантною.  Відбувалось  це  наступним  чином.  Після  жертвоприношення  один  з  воїнів  (не  зі  стану  жреців)  донесхочу  їв  м'ясо  бика,  потім  над  його  ложем  говорили  слова  правди,  потім  він  лягав  спати  і  той,  кого  він  бачив  у  сні  і  ставав  головним  жрецем  карпів.  

Серед  ватажків  роду  Зело,  що  лише  десь  з  середини  ХІІІ  століття  став  іменуватися  родом  Зеленчуків  відомий  Зело  Мудрий,  що  в  792  році  був  послом  князя  білих  хорватів  Любомира  Х  Синьоокого  (786  -  819)  до  Хозарського  каганату,  з  яким  князь  планував  вести  спільні  військові  дії  проти  Візантії.  Але  згідно,  знову  ж  таки,  візантійських  джерел  посол  вів  себе  зухвало  і  хозари  вбили  його,  що  послужило  причиною  довгої  війни  білих  хорватів  з  хозарами.  

Про  замок  на  вершині  Чорної  Гори,  що  був  твердинею  роду  Зеленчуків  та  їх  ватажків  мало  що  відомо.  Судячи  по  всьому  він  стояв  там  у  V  -  Х  століттях  в  часи  загострення  сутичок  між  різними  гуцульськими  родами,  які  вже  на  той  час  називали  себе  етнонімом  гуцули,  а  не  карпи.  У  легендах  він  називається  «Замком  Чорноти».  Цей  замок  був  обложений  у  838  році  за  часів  князя  білих  хорватів  Світозара  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  -  848)  під  час  війни  між  двома  коаліціями  гуцульських  родів,  які  очолювали  відповідно  рід  Зело  і  рід  Гнєтєса.  Замок  тоді  витримав  облогу,  хоча  ватажок  роду  Зело  -  Зело  Вершник  під  час  сутички  втратив  ліву  руку  і  звався  після  укладення  чергового  перемир’я  Зело  Однорукий.    Вдруге  замок  був  обложений  у  940  році  за  часів  князя  білих  хорватів  Велемира  ІІ  Темного  (932  -  948)  людьми  з  роду  Гропа.  Замок  тоді  був  спалений  вщент  і  більше  не  відбудовувався.  

Після  XIV  століття,  коли  влада  ватажків  гуцульських  родів  занепала,  рід  Зеленчуків  продовжував  контролювати  Чорногору  і  лишався  впливовим  і  сильним  родом  серед  гуцулів.  Серед  ватажків  роду  Зеленчуків  XV  століття  відомий  Зиновій  Зеленчук  (1456  -  1523).  Він  одружився  з  Василиною  Стефлюк  -  поєдналися  і  породичалися  два  давніх  гуцульських  роди,  які  довгий  час  ворогували.  У  цієї  подружньої  пари  народилось  двадцять  п’ять  дітей  -  п'ятнадцять  синів  і  десять  дочок.  Всі  вони  вижили  не  дивлячись  на  високий  рівень  дитячої  смертності  серед  горян  в  ті  часи.  Крім  такої  чисельної  родини  Зиновій  Зеленчук  відомий  ще  будівництвом  великого  водяного  млина,  що  стояв  біля  нинішнього  села  Великий  Ходак  і  в  ті  часи  був  найбільший  водяний  млин  у  Карпатах.  Цей  млин  простояв  до  великої  повені  1679  року  і  про  нього  складено  чимало  легенд  і  казок  як  про  обитель  нечистої  сили,  що  в  цьому  млині  жила  і  волю  мельника  виконувала.  Ходять  вперті  чутки,  що  привид  мельника  Федьо  Зеленчука  з’являється  щороку  біля  того  місця,  де  стояв  млин  в  ніч  на  Івана  Купала  у  білій  подертій  свиті  і  говорить  подорожнім:  «Жорна  млина  втопилися  в  Черемоші».  

У  XVІІ  столітті  з  роду  Зеленчуків  був  відомий  ґазда  Василь  Зеленчук  (1601  -  1677),  якого  називали  в  Карпатах  «Дзень-дзелень  Зеленчук».  Він  мав  величезні  стада  овець  і  торгував  овечим  лоєм  та  шерстю  в  Косові,  Космачі,  Коломиї  та  в  Надвірній.  Він  настільки  розбагатів,  що  вважався  найбагатшим  гуцульським  ґаздою.  Він  завжди  носив  з  собою  торбечку  з  золотими  монетами,  які  постійно  дзвеніли,  за  що  він  і  отримав  таке  прізвисько.  Він  розділив  свої  статки  між  синами  Андрієм,  Іваном  та  Петром,  які  довго  між  собою  ворогували  після  смерті  батька,  але  потім  всі  ці  статки  і  багатство  пустили  за  вітром  прославившись  марнотрацтвом.  У  XVIII  столітті  жив  відомий  знахар  Марко  Зеленчук  (1720  -  1825).  До  нього  зверталися  навіть  тодішні  магнати  і  можновладці.  Ще  ходили  вперті  чутки,  що  він  знається  з  нечистим  і  чаклує.  Він  жив  у  селі  Топільче  і  дожив  до  віку  105  років.  Про  нього  розповідають,  що  колись  він  у  віці  99  років  переходив  кладку  через  Черемош  і  впав  у  воду.  Його  дістали  з  ріки,  а  він  плакав.  Тоді  його  спитали:  «Діду,  чого  плачете,  Ви  часом  не  забилися?»  «Ні,  не  забився,  але  бачите,  який  я  став  незграбний,  а  що  буде  як  я  зістаріюсь?»

Серед  опришків  XVIII  століття  був  відомий  Максим  Зеленчук,  що  був  соратником  Олекси  Дувбуша.  Саме  про  Максима  Зеленчука  казали,  що  йому  відомо  де  Олекса  Довбуш  похований  і  де  він  заховав  свої  скарби,  хоча  сам  він  запевняв,  що  «то  все  байка».  Про  його  подальшу  долю  нічого  не  відомо.  В  останнє  його  бачили  в  селі  Гринява  в  1750  році  і  після  цього  він  загадково  зник.  

У  ХІХ  столітті  жив  відомий  гуцульський  пасічник  Микола  Зеленчук  (1831  -  1910),  що  тримав  пасіки  на  Чорногорі  і  його  мед  славився  далеко  за  межами  Карпат.  Крім  ґазді,  що  господарювали  коло  землі,  води  та  худоби  рід  Зеленчуків  мав  ще  священиків.  Так  у  селі  Великий  Рожин  у  1770  -  1792  роках  був  священиком  отець  Степан  (в  миру  Василь  Зеленчук),  а  в  селі  Снідавка  в  1801  -  1834  роках  служив  господу  отець  Методій  (в  миру  Ярема  Зеленчук).  

Під  час  Першої  світової  війни  у  78  піхотному  полку  армії  Австро-Угорщини  служив  капралом  Степан  Зеленчук.  Він  постійно  носив  з  собою  скрипку  і  грав  в  перервах  між  боями.  Загинув  у  1915  році  під  Тернополем,  коли  грав  на  скрипці,  схопивши  випадкову  московську  кулю.  Куля  пробила  спочатку  скрипку,  а  потім  його  серце.  Серед  Січових  Стрільців  був  Петро  Зеленчук,  що  потім  потрапив  у  1916  році  в  російський  полон,  з  полону  втік,  і  в  1918  році  був  у  лавах  УГА.  Пробав  без  вісті  у  «Чотирикутнику  смерті»  у  1920  році.  

Серед  повстанців  у  1942  -  1950  роках  був  відомий  сотник  Карпо  Зеленчук,  що  діяв  на  Чорногорі  і  загинув  в  бою  з  загоном  НКВД  біля  Ворохти  20  вересня  1950  року.  У  селі  Білоберезівка  вчителював  у  1930  -  1947  роках  Іван  Березюк.  Він  отримав  освіту  у  Львівській  політехніці.  У  1947  році  на  нього  хтось  написав  донос,  що  він  веде  в  школі  антирадянську  пропаганду  і  він  був  засуджений  на  25  років  таборів.  У  1953  році  він  став  одним  з  керівників  Норильського  повстання  політв’язнів  і  після  придушення  повстання  був  розстріляний  5  серпня  1953  року.  

Крім  Верховинського  району  в  Карпатах  чимало  людей  з  роду  Зеленчуків  живе  нині  в  Бразилії  в  штаті  Парана.  Це  нащадки  Романа,  Мирослава  та  Данила  Зеленчуків,  що  емігрували  в  Бразилію  у  1895  році.  Серед  музик  у  свій  час  були  відомі  у  Карпатах  сопілкар  Ярослав  Зеленчук  (1846  -  1898)  та  цимбаліст  Григорій  Зеленчук  (1885  -  1932).  Основної  гілки  ватажків  роду  зеленчук  є  ще  бічні  гілки  Студенаки,  Зеленчуки  Буркутські,  Зеленчуки  Ворохтянські,  Гропські  та  Ходакські.  Останні  три  гілки  виникли  у  XV  столітті  і  походять  від  різних  синів  Зиновія  Зеленчука.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669045
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2016


Касида про загублену землю

                                   «Я  опущусь  в  будь-який  колодязь,
                                       я  смерть  прийму  -  яку  завгодно  дозу!  -  
                                       я  в  серце  моху  наберусь,  аби
                                       тебе  побачить,  ранений  водою.»
                                                                                                         (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Земля  моя  степова,  зранена,  втомлена
Земле  моя,  в  мене  вкрадена,
Земле  моя,  загублена,  втрачена,
Земле  моя,  териконова,  оксамитова
Сон  травою  заквітчана.
Там  -  за  Кальміусом  -  рікою  смутку,
(Плинь,  Кальміусе,  плинь,  річко  каламутна
У  Меотиду  неспокою,  у  лиман  Азакський
У  Темеринду  -  матір  морів,  
У  Каргалук-воду  лускату,
Плинь,  Кальміусе  плинь).
Земле  моя,  кров’ю  полита,
Окупантами  поневолена,
Поснула,  замріяна,  балками  зрита,
Смертю  заколисана
(А  струнами  гітари  журба  пливе,
А  вечір  як  густа  кава  гіркотою,
А  пам'ять  жмутками  трави  колючої  -  
Перший  жмуток  рудою  нетребою,
А  мертві  люди  у  сни  приходять,
А  гроза  травнева  війною  злою,
А  в  минуле  двері  зачинені)
Земле  моя!  Недосяжна,  незрима
Як  зворотна  сторона  неба  синього,
Чорні  камені  твої  Ріки  Бронзової
У  пам’яті  важкій  тягарній
(Плинь  ріка  міддю  і  бронзою
В  минуле  моє  приспане...)
Отак  то  ми  тепер  вигнанцями
Про  свій  рідний  край  мріємо...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664846
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.05.2016


Там і тут

                                                 «Незабаром  і  пам'ять  моя  розчиниться
                                                     у  просторі...»
                                                                                                                             (Гійом  Аполлінер)

А  на  війні  як  на  війні:  Сонце
Над  нами  вогненною  кулею.
А  на  війні  як  на  війні:  Небо
Пораненим  птахом  –  коли  синім,
Коли  вицвілим  –  кличе,
Чи  то  летіти,  чи  то  просто  жити.
А  на  війні  як  на  війні:  Поле
То  квітуче,  а  то  зовсім  зоране,
Тільки  не  плугом,  громом,
Тим,  що  пахне  залізом  і  димом.
А  на  війні  як  на  війні:  дихати
І  хочеться,  і  подуха  -  присмак  
Металу  в  горлі,  крові  тріснутих  губ,
А  на  війні  як  на  війні:  Білявка  бліда  -  
Смерть  старою  дівою  
Блукає  шанцями  та  бліндажами,
Зазирає  кожному  в  очі,  
Про  щось  запитує,  чогось  сміється,
А  ми  собі  в  своїй  вічності
Буття  хвилинами  міряємо.
А  на  війні  як  на  війні:  Залізо
Холодним  драконом  сутінок
Чи  гарячим  подихом  пекла.
А  на  війні  як  на  віні:  Пил
Всюди.  Навіть  час  стає  пилом,
Навіть  слова  пилом  під  ноги  втомлені.
А  на  війні  як  на  віні:  Друзі
Хто  тільки  в  пам’яті,  
А  хто  там  -  під  кулями...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659659
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.04.2016


Танго, яке завершується смертю

                                                           «...І  в  золотистій  напівтемряві
                                                                     Знімаю  з  себе  наче  піджак  шкіру,
                                                                     Надто  добре  знаю,  яким  самотнім  буду
                                                                     У  цьому  найлюдянішому  в  світі  місті...»
                                                                                                                                                   (Хуліо  Кортасар)

За  116  років  існування  кінематографу  -  цього  незаконного  дитяти  епохи  модерн,  з  часів  незабутніх  братів  Люм’єр,  жоден  фільм  так  не  лаяли  критика,  публіка,  любителі  кіно  і  просто  «глядачі»,  як  фільм  Бернардо  Бертолуччі  «Останнє  танго  в  Парижі»  (Bernardo  Bertolucci  «Ultimo  Tango  a  Parigi»,  1972).  Це  невизнання  фільму  доходило  до  того,  що  навіть  співавтори  фільму  (а  фільм  базувався  на  суцільних  імпровізаціях,  часто  репліки  придумували  самі  актори)  переставали  спілкуватися  з  режисером.  Але  якщо  якийсь  твір  мистецтва  лають  вже  44  роки  безперестанку,  то,  напевно,  фільм  таки  чогось  вартий  -  якби  він  був  нічого  вартий,  про  нього  би  швидко  забули.  Як  забувають  про  кіноширпотреб,  якого  знімається  щороку  надто  багато.  Інколи  за  цим  кінографоманством  стоять  доволі  гучні  прізвища.  Але  про  ці  фільми  швидко  забувають  -  вони  якось  автоматично  опиняються  на  смітнику.  Цей  же  фільм  продовжують  лаяти,  фільм  продовжує  бути  на  вустах.  Можливо  тому,  що  цей  фільм  -  це  справжнє  мистецтво.  А  мистецтво  буває  різним  -  в  тому  числі  епатажним,  провокаційним,  шокуючим.  Я  вважаю  цей  фільм  шедевром,  геніальним  твором  кіно,  хоча  мені  ще  не  траплявся  однодумець  щодо  цього.  Тому  я  і  пишу  зараз  про  цей  фільм.  Замість  того,  щоб  споглядати  квітучі  вишні.  А  я  ніколи  не  пропускав  цього  -  навіть  на  фронті,  навіть  під  канонаду  вибухів  і  свист  куль  я  знаходив  час,  щоб  споглядати  квітучі  вишні  -  і  якомога  довше,  бо  це  так  короткочасно.  Але  нині  пишу  -  весною  про  італійську  весну.  

Цей  фільм  -  це  справді  танго.  І  до  того  ж  справді  останнє  танго  в  Парижі.  Після  цих  танцювальних  викрутасів,  після  цієї  спроби  розповісти  під  музику  історію  життя  і  смерті  мовою  танцю,  ніхто  в  Парижі  танго  не  танцював.  До  того  спроби  були.  Танцював  в  Парижі  танго  Хуліо  Кортасар.  Йому  не  щастило  з  партнерками,  але  танець  вийшов  на  диво  емоційний  і  вражаючий.  Інакше  і  не  могло  бути.  Він  аргентинець.  Борхес  не  приїхав  жити  в  Париж.  Його  танці  -  це  танці  чоловіків  з  ножами,  танці  Півдня.  У  Парижі  вони  недоречні.  Кортасар  витанцьовував  танго  -  танець  смерті  з  диких  закоулків  Буенос-Айреса.  Тільки  в  цьому  танці  Ерос  вібрує  на  межі  емоційної  напруги  і  демонструє:  ми  танцюємо  на  лезі  ножа,  а  не  з  ножем,  ми  танцюємо  на  межі  смерті.  

Для  Кортасара  танцювати  серед  Парижу  танго  було  природнім.  Він  аргентинець  -  що  ж  йому  танцювати  іще,  як  не  танго?  Поки  на  його  батьківщині  людям  відрізають  гільйотиною  голови  і  замуровують  живцем  в  бетон,  чому  б  не  станцювати  танго?  Тим  паче  парижанам  це  не  в  дивовижку  -  з  часів  модерну.  Але  Бернардо  приїхав  не  з  Аргентини,  а  з  Італії.  І  приїхав  не  з  піцою  та  макаронами  і  навіть  не  з  Мадонною  (mamma  mia!),  а  з  танго.  Хоча  аргентинці  теж  італійці  (трохи)  і  в  кожного  з  них  навіть  є  своя  вендета  і  той  же  відчайдушний  фаталізм,  своя  Коза  Ностра,  але  італійці  не  будуть  танцювати  танго,  та  ще  й  просто  на  вулиці.  Це  для  них  надто  еротично.  Хоча  вони  і  славляться,  як  найкращі  в  світі  коханці,  але  цей  ерос  ховається  десь  у  юрбі  карнавалів  та  в  палаццо  Венеції.  А  зовні  -  патріархальна  католицька  суворість  звичаїв.  І  тут  раптом  танго...    Та  ще  й  де  -  у  місті  вічного  свята.  

Бертолуччі  інакше  побачив  і  зобразив  Париж.  Це  не  «веселе  містечко»  Імре  Кальмана  і  не  «свято,  яке  завжди  з  тобою»  Ернеста  Гемінгвея.  Це  місто  сумне.  Сіре,  безнадійне  і  сумне.  Люди  в  ньому  зовсім  не  хочуть  танцювати  танго,  але  приречені  на  це.  Це  місто  самотніх  людей.  Нескінченно  самотніх.  Мертвих  полковників  програної  війни,  покоївок-расисток,  дружин  з  суїцидальними  мотивами,  тещ  які  надто  часто  бачили  смерть  і  хворобливого  бомонду.  І  всі  самотні.  І  вирватись  з  цього  замкненого  кола  самотності  неможливо.  Чому  це  так  -  зрозуміти  хоч  і  важко,  але  пояснити  можна  (і  потрібно).  Це  ж  1972  рік!  Ілюзії  60-тих  розвіялись,  а  ілюзії  80-тих  ще  не  почались.  Це  роки  безнадії,  роки  очікування  загальної  катастрофи,  самознищення  людства.  Ми  хіпуємо,  тому  що  більше  нам  нічого  не  лишається  в  останні  дні.  Якщо  в  60-ті  хіпували,  бо  так  можна  змінити  світ,  то  в  70-ті  хіпували,  бо  світ  змінити  неможливо  -  все  безнадійно:  і  на  вічно  кризовому  Заході,  і  в  загниваючому  деградуючому  совку,  і  маразматичному  маоїстському  Китаї.  Це  світ  з  якого  хочеться  втекти.  Куди?  У  самого  себе  -  більше  тікати  нікуди.  Суспільство  не  таке  як  треба,  воно  спустошує  особистість.  Герой  фільму  намагається  втекти  з  цього  світу  суспільних  умовностей.  Хоча  тікати  насправді  нікуди.  Цей  світ  власної  свідомості  нетривкий.  Збудований  на  якихось  нетривких  вигадках.  Суспільство  знищує  його,  воно  не  терпить  існування  в  середині  себе  ще  якогось  світу,  що  несумісний  з  ним.  Герой  гине.  Героя  вбивають.  Що  закономірно.  Нажаль.  

На  перший  погляд  у  фільмі  є  таке  протистояння:  веселий  Париж  -  сумна  людина.  Але  ця  веселість  міста  ілюзорна.  Сучасна  цивілізація  не  може  бути  веселою,  вона  може  тільки  грати  божевільну  виставу,  що  виглядає  веселою.  Але  божевілля  не  буває  смішним.  Сміятися  з  божевільного  це  все  одно,  що  самому  втрачати  розум.  Божевілля  страшне,  а  не  кумедне.  У  дійсності  в  цьому  фільмі  сумна  людина  в  сумному  Парижі.  Але  їхній  сум  несумісний.  Герої  фільму  прекрасно  розуміють:  світ  в  якому  вони  живуть  огидний.  Хоча  б  тому,  що  старість  неминуча  і  фатальна.  Це  сильно  і  відверто  підкреслено  зображенням  бабусі,  яка  вставляє  собі  штучні  щелепи  і  це  споглядає  головна  героїня.  Герої  фільму  бачать  і  відчувають:  світ  сміється  з  нас.  Інколи  просто  знущається  над  нами.  І  ми  змушені  жити  в  цьому  світі.  Втеча  в  себе  -  це  втеча  від  світу.  Але  чи  можливо  втекти  назавжди?

Все  в  житті  героїв  розбито  -  навіть  дзеркало.  Вони  дивляться  на  світ  через  розбите  дзеркало.  Вони  люблять  старі  будинки  -  той  Париж,  який  відійшов  в  минуле.  Але  навколо  пустка  -  і  в  цих  старих  будинках,  в  і  старому  Парижі,  і  в  минулому.  

Банальною  фразою  давно  стала  фраза:  «Життя  це  театр».  Бертолуччі  вдало  доповнив  цю  фразу  і  посміявся  з  неї  сумним  саркастичним  пророцтвом:  життя  це  кіно.  У  фільмі  один  з  героїв  є  кінографоманом:  він  знімає  все  підряд  і  вважає,  що  цим  створює  геніальний  фільм.  У  тому  числі  знімає  фільм  про  свої  стосунки  з  власною  нареченою,  хоч  вона  цього  і  не  хоче:  «Ти  побачиш  -  це  буде  фільм  про  кохання!»  Для  нього  крім  кіно  нічого  у  світі  не  існує.  Життя  це  тільки  кіно.  І  можна  знімати  нескінченну  кількість  дублів,  вистачило  б  тільки  плівки.  Тільки  люди  чомусь  не  хочуть  грати...  

У  фільмі  є  дві  фрази,  які  чомусь  вважаються  головними  і  ключовими.  Вони  не  тягнуть  на  слоган  -  по  об’єму.  Але  варті  того,  щоб  їх  навести,  вони  підкреслюють  ту  атмосферу  фаталізму  і  приреченості:  «Навіть  якщо  чоловік  проживе  двісті  поганих  років,  йому  ніколи  до  кінця  не  зрозуміти  свою  дружину.  Я  міг  би  осягнути  цілий  Всесвіт,  але  правду  про  тебе  не  дізнатися  мені  ніколи.  Ким  ти  була?»  Справді  -  це  поза  межами  пізнання.  Людину  осягнути  і  зрозуміти  неможливо.  А  жінку  тим  паче...  Люди  у  нас  на  очах  тікають  у  свій  світ,  де  все  зайве  -  імена,  слова,  події,  факти.  Бо  все  це  ілюзорно.  Все  це  зовнішнє,  все  оболонка,  умовності  суспільства.  Суть  в  іншому.  Але  в  чому?  Як  виразити  її?  Герої  пробують  виразити  суть  на  рівні  емоцій,  мовою  тіла  і  жестів.  Але  чи  вдається  їм  це?  Вони  отримують  поразку,  що  завершується  смертю.  Все  безнадійно,  навіть  цей  створений  світ  початкового  і  безіменного.  Як  в  «Дао  Де  Цзін»:  «...  Назване  ім’я  -  не  справжнє  ім’я...»  Герої  так  і  не  називають  імен  одне  одному.  Бо  навіщо?  Кожне  ім’я  -  брехливе...  Інша  цитата  з  фільму,  яка  чомусь  так  схвилювала  публіку:  «  -  А  що  ми  робимо  в  цій  кімнаті?  Займаємось  коханням?  -  Я  би  сказав,  що  ми  трошечки  трaхaємось.»  Справді,  все  в  цьому  світі  буває  лише  «трошечки».  Людина  не  розкривається  повністю  -  ніколи.  Навіть  під  час  сексуального  акту.  

Латиноамериканська  поезія,  так  само  як  італійський  сінематограф,  родом  з  ренесансу.  Хтось  сказав  ненароком,  що  Хуліо  Кортасар  -  це  теж  бароко.  Це  справді  так.  Але  не  тільки  він.  Вся  італійська  література  базується  на  трьох  передренесансних  постатях:  Данте,  Петрарка  і  Боккаччо.  Італійське  кіномистецтво  теж  відштовхується  саме  від  них  -  від  цієї  трійці.  Без  системи  символів  Данте  неможливий  ні  Федеріко  Фелліні,  ні  Лукіно  Вісконті.  Пазоліні  та  Бертолуччі  базуються  в  першу  чергу  на  творах  Джовані  Боккаччо  -  на  його  епатажному  «Декамероні».  Але  фільм  П’єра  Пауло  Пазоліні  «Декамерон»  публіка  сприйняла  і  визнала  геніальними  -  і  майстра  кіно,  і  його  шедевр.  А  от  Бернардо  Бертолуччі  з  його  танго  не  пощастило.  До  речі,  повну  режисерську  версію  фільму  тривалістю  чотири  години,  як  то  кажуть,  вдень    з  вогнем...  Чому?  Хіба  критики  не  читали  Боккаччо?    Чи  їх  шокувало  перенесення  чисто  італійських  реалій  XIV  століття  в  Париж  ХХ  та  ще  й  під  латиноамериканським  соусом?  Я  розумію,  що  кухня  деяких  південних  країн  надто  гостра,  але  все  таки?  Мені  здається,  на  це  є  кілька  причин.  Бернардо  Бертолуччі  проштовхує  в  цьому  фільмі  відверто  комуністичні  ідеї.  Не  нав’язливо,  не  як  догму  чи  аксіому,  але  переконливо.  Хоча  дає  альтернативу  -  можливо,  традиційні  цінності  більш  потрібні  людям,  більш  прийнятні  для  них.  Але  основна  думка  очевидна  і  відверто  комуністична:  буржуазний  лад  починається  з  сім’ї.  На  основі  сім’ї  виникла  приватна  власність,  а  на  основі  приватної  власності  буржуазний  лад.  Комунізм  можна  збудувати  тільки  знищивши  сім’ю  як  таку.  Будь-яку  соціальну  революцію  можна  здійснити  тільки  одночасно  з  сексуальною  революцією.  Це  добре  розуміли  Маркс,  Енгельс,  Ленін,  Пол  Пот  і  Мао  Цзе-дун.  Якби  цей  фільм  Бертолуччі  з’явився  раніше  -  в  60-тих  роках,  ліва  західна  богема  і  хіпуюча  молодь  могли  би  його  зрозуміти,  але  в  70-тих  розчарування  комунізмом  вже  почалось.  Чому  в  Совітському  Союзі  цей  фільм  заборонили,  для  мене  довгий  час  було  загадкою.  Відверто  порнографічний  фільм  «Чапаєв»  в  СССР  демонстрували  по  телебаченню  регулярно.  А  філософську  притчу  комуніста  Бертолуччі  просто  замовчували.  Що  до  речі,  його  ображало,  і  теж  послужило  основою  розчарування  Бернардо  в  комунізмі.  Але  потім  я  зрозумів  у  чому  справа:  в  одному  з  епізодів  фільму  «Останнє  танго  в  Парижі»  Бертолуччі  показав  вершкове  масло,  яке  головний  герой  використав  оригінально.  А  в  той  час  в  СССР  в  багатьох  регіонах  вже  й  забули  і  яке  воно  на  смак,  і  як  воно  виглядає.  Це  була  просто  крамола.  Крім  того  в  СССР  пролетаріям  вперто  підсовували  тезу:  вам  то  по  святам  перепадає  -  коли  хек,  коли  оселедець.  А  робітникам  в  буржуазних  країнах  навіть  цього  не  дають...  А  тут  раптом  на  екрані  вершкове  масло.  І  де  -  в  буржуазному  Парижі.  Крім  того  -  ренесанс.  До  епохи  Відродження  в  совітах  завжди  ставились  насторожено.  А  інколи  просто  перелякано.  Особливо  до  таких  постатей  як  Спіноза  і  Декарт.  

Хоча  фільм  можна  сприймати  інакше  -  як  апологію  сімейних  стосунків,  як  неможливість  життя  люди  без  сім’ї.  Так,  у  фільмі  шлюб  асоціюється  з  ліфтом,  який  їде  вниз.  Так,  герої  фільму  спробували  бути  не  Полем  і  Жанною  зі  своїм  соціальним  статусом,  професіями,  біографією,  життям,  місцем  в  соціумі,  власністю,  релігією,  а  спробували  бути  як  предковічні  часи  -  Чоловіком  і  Жінкою,  і  все.  Спробували  почати  історію  Людини  як  живої  істоти  спочатку.  Ніби  і  не  було  цих  75  000  років  буття  Homo  sapiens  sapiens.  Але  в  них  нічого  не  вийшло.  Спроба  завершилась  катастрофою.  Жити  за  межами  суспільства  чи  створити  принципове  нове  суспільство,  відкинувши  тисячоліття  історії  та  передісторії  неможливо.  Навіть  на  рівні  двох  людей.  Бо  двоє  людей  це  або  ще  не  популяція,  або  вже  не  популяція.  І  це  вже  навіть  не  психологія  -  це  біологія.        

Мені  здається,  слоганом  фільму  є  слова  головної  героїні:  «Сьогодні  імпровізація  -  підключайтесь!»  Ще  є  одна  фраза  у  фільмі,  яка  не  може  не  сподобатись:  «Собаки  набагато  кращі  за  людей.  Набагато.»  З  цим  сперечатися  не  можливо.    Для  декого  це  може  і  звучить  банально,  але  не  для  мене  і  не  в  Парижі.  

Але  це  все  не  головне  в  цьому  фільмі.  Абсолютно  не  головне.  Фільм  не  про  це.  У  фільмі  зустрічаються  настільки  складні  філософські  конструкції,  що  перед  ними  гасне  будь-яка  критика,  їх  просто  неможливо  обговорювати.  Їх  треба  зрозуміти  -  а  це  важко.  Нині  ніхто  не  зможе  зняти  нічого  подібного,  ніхто  не  може  філософствувати  на  такому  рівні  і  на  такі  теми.  Низка  тем  стали  в  цьому  світі  просто  заборонені  для  обговорення.  А  дарма.  «Будь-яка  форма  -  безглуздя,  все,  що  є  за  цими  дверима  -  безглуздя.  Я  нічого  не  хочу  знати  про  твоє  минуле...»  Так  і  хочеться  сказати  герою:  «Дарма...»  У  людей  просто  забагато  поганих  спогадів.  Але  замість  того  щоб  осмислити  їх,  люди  їх  хочуть  просто  забути.                  

(На  світлині  -  кадр  з  фільму  -  найнепристойніший  з  усіх.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658450
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2016


Небо розколоте для одкровення

                                           «І  тінь  яка  рости  не  дозволяє  саду,
                                             Обіцяним  плодам  торуючи  загрозу?»
                                                                                                   (Франческо  Петрарка)

Надворі  весна  -  цвітуть  сливи  -  це  найкращі  дні  року  -  найкрасивіші  і  найзапашніші.  І  саме  в  ці  дні  я  хочу  розповісти  вам  про  фільм  Бернардо  Бертолуччі  «Покрова  неба»  (Bernardo  Bertolucci  «The  Sheltering  Sky»,  1990).  Чому  саме  в  ці  дні?  Не  знаю...  Може  тому,  що  старина  Бернардо  -  це  яскравий  (можливо  найяскравіший  -  о,  в  цьому  есеї  в  мене  все  «най»  -  я  захопився  не  в  тему)  майстер  італійської  весни?  Але  чому  «хочу»?  Я  не  впевнений,  що  я  справді  хочу  вам  про  цей  фільм  розповідати.  Точніше  не  розповідати  (бо  це  безглуздо,  фільми  треба  дивитись  і  сприймати  візуально,  а  не  читати  про  них  -  це  шкодить,  естетично  шкодить),  а  філософствувати  навколо,  думати  про.  Бо  справжній  твір  мистецтва  це  завжди  поштовх,  а  не  проголошення,  не  констатація.  Інколи  лише  натяк...  А  там  вже  мандруйте  в  світі  своїх  думок  -  які  в  кого  вітрила,  і  хто  зна  куди  допливете.  І  що  значить  «хочу»?  Що  це  взагалі  таке  -  «бажання»?  Можливо,  просто:  я  подивися  колись  -  на  початку  дев’яностих  цей  фільм,  і  він  перевернув  мою  свідомість,  переконав,  що  кіно  це  зовсім  не  те,  як  я  розумів  його  раніше,  і  цей  фільм  мене  настільки  вразив,  що  я  подивився  його  ще  раз  -  через  двадцять  п’ять  років  і  зрозумів,  що  не  можу  не  написати  про  нього.  

Пишучи  про  фільм,  я  все  одно  мушу  писати  не  тільки  про  свої  думки  (хоча  писати  про  щось  інше  і  неможливо,  і  не  варто).  Я  мушу  відповісти  на  два  досить  банальних  запитання:  про  що  цей  фільм  і  що  це  -  оцей  фільм.  

Цей  фільм  лаяли  критики.  Його  не  зрозуміли  -  ні  критики,  ні  знавці  кіномистецтва,  ні  естетизована  публіка.  Це  і  не  дивно  -  найкращі  фільми  Бертолуччі  критикою  дружно  засуджувались  і  не  сприймалися  глядачами.  Я  маю  на  увазі,  звісно,  фільм  «Останнє  танго  в  Парижі»  -  безперечний  шедевр.  Але  хто  його  зрозуміє?  Фільм  «Покрова  неба»  я  нині  вважаю  вершиною  творчості  Бертолуччі  -  вершиною,  до  якої  він  довго  йшов.  Далі  не  те  що  занепад,  не  те  що  вниз  щодо  висоти,  ні.  Просто  «Маленький  Будда»  -  це  вже  спрощення.  Це  намагання  достукатись  до  всіх.  Пояснити  просто  глибинні  речі.  «Невловима  краса»  -  це  ностальгія,  це  повернення  додому  з  далекої  подорожі  у  незнані  світи  -  зі  світу  буддизму  в  першу  чергу.  А  «Мрійники»  -  це  просто  розповідь  про  розчарування.  У  молодості  були  ілюзії,  але  вони  виявились  саме  ілюзіями  -  не  більше.  І  ось  -  розчарування.  Ці  ілюзії  були  і  шкідливими,  і  потворними.  Це  був  шлях  не  туди...    Коли  я  дивився  фільм  «Останній  імператор»,  у  мене  було  відчуття,  що  це  фільм-провісник.  Провісник  майбутнього  шедевру.  Вершини.  Можливо,  це  справді  так,  а  можливо  просто  я  так  бачу.  

Отже:  про  що.  Буду  банальним:  цей  фільм  про  п’ятдесяті  роки.  Про  епоху  розчарувань,  роки  межі:  одна  епоха  довершувалась,  а  інша  ще  не  починалась.  Світ  -  звичний  для  всіх  світ  руйнувався  на  очах  -  це  бачили  всі.  Світ  старої  вікторіанської  Європи  з  колоніями  і  домінантою  християнської  цивілізації.  Який  світ  народиться  в  результаті  руйнування  старого  -  невідомо.  Якийсь.  Хто  зна,  чи  ми  зможемо  жити  в  ньому.  Якщо  і  зможемо,  то  не  так  як  раніше.  Завжди  після  великої  війни  приходить  велике  розчарування.  Ось  завершиться  війна,  отоді  заживемо  -  справжнім  життям,  тоді  будемо  цінувати  життя  по  справжньому,  тоді...  Але  війна  завершується,  світ  не  стає  досконалим,  світ  стає  знову  потворним.  І  якось  тут  подумалось:  і  наша  війна  колись  має  закінчитись.  І  що  тоді?  Ось  я  повернувся  з  війни  -  і  відчуття  порожнечі,  розчарування.  І  хочеться  знову  повернутись  туди  -  в  те  пекло,  бо  війна  не  закінчилась,  бо  досі  щоденно  гинуть  люди...  А  коли  закінчиться?  Коли  впаде  потворна  диктатура  і  відновляться  державні  кордони?  І  світ  не  стане  мудрішим  і  добрішим?  І  лишиться  тільки  в  душі  болісне  відчуття  втрат  -  друзі  загинули,  ми  зберегли,  що  змогли,  але  не  зробили  світ  кращим...  Хоча  навряд  чи  герої  цього  фільму  думали  саме  так.  Вони  просто  жили  в  епоху  розчарувань  -  духовних  розчарувань.  Недарма  такі  мотиви  прозвучали  в  Бертолуччі  саме  1990  року  -  це  теж  був  рік  розчарувань.  Тільки  п’ятдесяті  роки  тривале  ціле  десятиліття,  а  тут  все  відбулось  за  рік:  людство  остаточно  розчарувалося  в  комунізмі,  побачило  що  це  лише  кривавий  шлях  в  нікуди,  в  тупик.  І  все.  Час  краху  ілюзій.  

У  фільмі  є  легка  ностальгія  за  колоніальною  епохою.  Така  чисто  кіплінгісвька.  Ну,  може  трохи  гумільовська.  Але  трохи.  І  чисто  європейська.  Погодьтеся,  ностальгувати  тут  може  тільки  європеєць  з  «тягарем  білих»  і  відчуттям  намуляних  плечей  від  нього.  І  аж  ніяк  не  туарег  чи  бедуїн.  Вони  завжди  жили  в  своєму  ментальному  світі  і  будуть  жити  саме  там.  Невідомо,  чи  ностальгія  в  них  взагалі  буває,  чи  тільки  сум  нескінченного  піску  і  порожнього  мовчазного  неба...  

У  фільмі  зображена  Земля,  яка  має  різні  людські  світи,  які  існують  паралельно,  які  несумісні.  І  можна  просто  втекти  з  одного  світу  в  інший,  коли  все  пропало,  коли  все  довершилось,  все  зруйнувалось.  Можна  просто  «помандрувати  на  Схід»  заривши  свої  європейські  туфлі  в  пісок  Сахари.  І  зникнути  зі  звичного  для  нас  світу  фотоапаратів,  галет  та  кока-коли.  Це  зараз  все  переплуталось  і  здичавіло.  Люди  в  переплутаному  світі  здичавіли  і  озвіріли.  А  тоді  ще  ні...  

А  якщо  ви  про  цей  фільм  спитаєте:  «Що  це?»  (хоча  навряд  чи  хтось  задасть  саме  таке  питання,  бо  майже  всі  люди  давно  вирішили,  що  кіно  це  розвага  -  не  більше),  то  я  відповім:  «Постмодернізм».  Високий  постмодернізм.  Експресивний  і  яскравий  постмодернізм.  Я  недарма  взяв  в  якості  епіграфа  цитату  з  Петрарки.  Петрарка  був  предтечею  ренесансу,  провісником,  одночасно  першим  поетом  ренесансу,  його  першим  втіленням.  Щось  подібне  я  можу  сказати  і  про  Бернардо  Бертолуччі.  Він  був  предтечею  і  провісником  постмодернізму,  а  потім  його  першим  режисером  і  втіленням.  І  цей  його  фільм  -  це  сам  постмодернізм.  Попередні  його  фільми  -  це  передчуття  постмодернізму.  Нині  постмодернізм  модно  лаяти.  Забуваючи  при  цьому,  що  постмодернізм  -  найцікавіший  культурний  феномен  ХХ  століття,  закономірний  фінал  літератури  цього  бурхливого  і  химерного  століття.  Нічого  кращого  наразі  ХХІ  століття  не  створило  і  не  придумало.  І  чомусь  нині  вважається  багатьма  критиками,  що  будь-який  пост-...  це  заперечення  попереднього,  а  не  високий  фінал.  Так  начебто  Вінсент  ван  Гог  своїм  постімпресіонізмом  заперечував  імпресіонізм,  а  не  довів  його  до  високого  надривного  апогею.  

Цей  фільм  не  має  слогана  -  на  відміну  від  багатьох  інших  фільмів,  де  слоган  є  обов’язковим  атрибутом.  (Мені  іноді  навіть  здається,  що  слоган  стає  свого  роду  хворобою  кінематографа).  Цей  фільм  візуальний,  позавербальний.  А  фрази  (коли  є)  або  банальні,  або  настільки  філософсько  глибокі,  складні  структурно  і  концептуально,  що  не  можуть  бути  слоганом.  І  все  таки  одну  фразу  (мало  не  підсумкову,  що  звучить  в  епілозі)  я  насмілюсь  назвати  слоганом  цього  фільму:  «Ви  заблукали...»  Герої  фільму  справді  заблукали.  Заблукали  в  нетрях  і  лабіринтах  свого  власного  «Я».  Герої  фільму  ведуть  богемний  спосіб  життя.  Це  справді  богема.  Тогочасна.  Герой  на  початку  фільму  кидає  фразу  прикордоннику:  «У  мене  немає  професії...»  Він  лукавить,  звісно.  Але  так  він  сприймає  себе.  Як  людину,  що  займається  непотрібним  безглуздям,  хоча  насправді  творить  -  творить  музику.  Але  вже  не  бачить  сенсу  в  цій  творчості.  Герої  фільму  втратили  сенс  життя,  чи  то  ніколи  його  і  не  розуміли,  і  не  мали  його.  Вони  подорожують  не  знаючи  навіщо.  Їх  вчинки  безглузді  і  нелогічні.  Вони  не  тільки  не  пояснюють  сенс  свого  чергового  безглуздого  вчинку,  але  впевнені,  що  в  ньому  і  не  може  бути  сенсу.  Вони  подорожують  країною  яку  не  розуміють  і  зневажають,  в  якій  бачать  навкруги  лише  потворне  і  бридке.    Хоча  насправді  вони  інтуїтивно  розуміють  для  чого  приїхали  сюди  -  в  глибини  пустелі  Сахара  -  в  пошуках  Краси,  Одкровення,  Істини.  Але  не  усвідомлюють  цього,  бояться  самі  собі  признатися  в  цьому.  І  ця  хаотичність  і  нерозважливість,  втрата  сенсу  буття  і  орієнтирів  приводить  героїв  до  трагедії.  І  тоді  -  переживши  трагедію  -  вони  отримують  просвітлення,  розуміння,  одкровення.  Навіть  ціною  власного  життя,  навіть  ціною  шоку  і  повного  руйнування  психіки.  Але  вони  не  шкодують,  бо  десь  інтуїтивно  розуміють,  що  воно  того  варте...  

У  фільмі  є  один  персонаж  -  на  перший  погляд  незначний,  що  з’являється  на  початку  фільму  і  в  кінці.  Але  насправді  головний.  Це  Споглядаючий.  Людина  в  літах,  філософ,  що  спокійно  споглядає  людей,  незримо  присутній  якимось  чином  при  всіх  подіях,  де  б  вони  не  відбувалися,  і  мовчки  розмовляє  з  героями.  Говорить  до  них  подумки,  а  вони  якимось  чином  чують  його  слова...  Цитати  його  фраз  об’ємні,  але  вони  надто  сильні,  щоб  не  привести  їх  повністю.  Перша  його  фраза  ніби  преамбула  до  фільму,  до  початку  подій  і  драм  душевного  світу  героїв:  «Вони  обидвоє  допустили  фатальну  помилку,  вирішивши,  що  часу  не  існує.  Один  рік  схожий  на  інший,  і  рано  чи  пізно  відбудеться  все.»  Господи!  Саме  тому  цей  фільм  мене  так  колись  зачепив  і  запам’ятався  мені  на  все  життя!  Адже  я  теж  колись  був  впевнений,  що  часу  не  існує.  Як  я  помилявся!  Ось  він  -  тут,  поруч,  незримий,  той,  що  виник  раніше  матерії  і  простору  (яке  «раніше»!  Тільки  тоді,  як  він  виник,  стало  можливо  «раніше»  і  «пізніше»,  «тоді»  і  «зараз»).  Чи  фатальний  постскриптум  до  потоку  буття  героїв  (бо  все  тепер  стало  інакше,  навіть  Всесвіт):  «  -  Ви  заблукали?  -  Так!  -  Оскільки,  ми  не  знаємо,  коли  помремо,  ми  сприймаємо  життя,  як  нескінченний  колодязь,  хоче  все  відбувається  в  житті  лише  певне  число  разів.  Скільки  разів  Ви  згадаєте  один  день  свого  дитинства,  який  так  глибоко  засів  у  Вашій  пам’яті,  що  Ви  не  можете  собі  уявити  своє  життя  без  нього.  Скільки  разів  Ви  ще  побачите  повний  місяць?  Можливо,  двадцять  разів,  але  це  здається  безмежним.»  І  тут  годі  шукати  втілення  якоїсь  філософської  системи.  Це  не  вписується  ні  в  яку  філософську  систему,  ні  в  який  з  відомих  нам  світоглядів.  Це  просто  неповторно.  Це  про  «Я»  кожного  з  нас.  

Про  що  іще  цей  фільм,  крім  метафізичних  блукань?  Про  кохання,  звісно,  про  що  ж  іще  може  бути  посмодерновий  фільм.  Тільки  тут  класичний  трикутник  перетворюється  раптом  у  багатокутник  з  невизначеним  числом  кутів:  до  головної  героїні  ревнує  гарем.  Що  зробиш  -  Мандрівники  на  Схід  (я  маю  на  увазі  режисера,  а  не  героїв,  бо  герої  не  Мандрівники  на  Схід,  герої  -  Мандрівники  Невідомо  Куди).  Але  коли  на  дворі  1950  рік,  і  небо  впало,  і  все  пішло  прахом,  і  жити  вже  не  варто,  можна  ось  так  -  кинути  все  і  піти  з  караваном  верблюдів  і  туарегами  кудись  в  глибини  Сахари  -  назустріч  чи  то  смерті  (якої  не  існує),  чи  то  божевіллю  (яке  найбільш  відповідає  світу  ХХ  століття).  Отаке  от.  

Доки  ще  герої  не  знають,  як  влаштований  світ  насправді,  бо  смерть  -  ця  жінка-філософ  у  білій  сутані  ще  не  прийшла  і  ще  нічого  не  пояснила,  навколо  героїв  доля  малює  в  просторі  чисельні  знаки  -  лихі  передвісники.  Все  сповнюється  лихими  знаменнями.  Герої  навіть  розуміють  це  і  озвучують:  «Білий  мерседес  не  може  бути  просто  білим  мерседесом,  у  всьому  є  якийсь  прихований  зміст.  Все  -  передвістя.»  Але  герої  з  якоюсь  затятістю  йдуть  на  зустріч  лихому.  Можливо,  тому,  що  так  треба.  Можливо  це  просто  фаталізм  -  усвідомлений.  Герой  фільму  несподівано  проголошує:  «Я  знаю,  що  це  правді,  тільки  не  знаю  добре  це  чи  погано.»  О,  світ  релятивізму!  О,  світ  після  Ейнштейна!  Як  в  ньому  все  відносно!  (Хоча  про  це  говорив  ще  Сократ  -  «добре»  і  «погано»  -  це  відносні  категорії,  це  добро  і  зло  буває  абсолютним  -  як  швидкість  світла,  а  все  інше  -  відносне...  Навіть  смерть.)  Герої  справді  вже  не  знають,  що  для  них  добре,  а  що  погано.  І  вже  не  дізнаються,  нажаль.  Дізнаються  щось  набагато  важливіше.  Але  не  це.    

На  порозі  смерті  головний  герой  (без  перебільшення)  говорить  сакральну  думку,  зазирнувши  надто  далеко  у  суть  світу  сього:  «Я  знаю,  що  боятися  не  потрібно,  але  інколи  мені  страшно.  Інколи  я  зовсім  не  тут,  я  дуже  далеко  і  зовсім  один.»  Багатьом  з  нас  інколи  страшно.  Особливо  в  нинішньому  світі.  Не  смерті  ми  боїмося,  ні.  До  смерті  ми  всі  давно  вже  звикли  і  сприймаємо  її  як  буденність  і  просто  як  елемент  літератури  (бо  життя  перетворилося  в  літературний  твір  і  ми  не  живемо,  а  читаємо).  Ні.  Ми  всі  боїмося  остаточної  загибелі  нашого  світу,  в  якому  є  багато  хорошого.  Навіть  не  хорошого  -  прекрасного.  А  це  не  одне  і  те  ж.  І  ми  всі  тоді  лишимося  самотніми  -  у  нескінченній  міжгалактичній  порожнечі  Всесвіту...  

Насмілюсь  сказати  парадоксальне:  фільм  «Покрова  небес»  -  це  буддизм.  Тільки  буддизм  перенесений  в  пустелю  Сахара.  Це  медитація  серед  пустелі.  Скажете  -  абсурд?  Хоча  в  світі  постмодернізму  все  абсурдне.  Але  чому  в  пустелі  Гобі  буддизм  логічний  і  закономірний,  а  в  пустелі  Сахара  раптом  ні?  Фільм  нагадує  коан  -  герої  переживають  культурний  шок  і  отримують  просвітлення:  один  після  смерті  отримавши  нірвану,  інша  в  світі  божевільних  марень,  а  третій  в  світі  спокійного  сентиментального  споглядання  і  доброчинності.  На  цю  думку,  зокрема,  навів  мене  один  епізод:  головна  героїня  фільму  розрізає  свої  щоденники  і  літературні  твори  на  паперові  клаптики  і  обвішує  ним  глинобитну  хатинку  туарега,  щоб  прикрасити  таким  чином  обитель  свого  кохання  з  оригінальним  коханцем  з  племені  людського,  в  якому  панує  матріархат,  не  дивлячись  на  іслам,  і  саме  чоловіки  ховають  своє  обличчя,  а  не  навпаки...  Справді,  якось  як  в  дзен-буддизмі:  істина  пізнається  інтуїтивно,  передається  від  серця  до  серця,  а  не  словами.  Слова  ніщо...  

(На  світлині  -  кадр  з  фільму.  Приємного  споглядання!  І  не  втрачайте  глузду!)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657658
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2016


Запитання в порожнечу

                                                 «О,  небо  -  ветеран  в  одних  обносках,
                                                     Ти  служиш  нам  уже  п’ять  тисяч  літ,
                                                     Заплати  хмар  стирчать  із  дір  сирітських,
                                                     Та  сонце  -  орден,  знак  твої  побід.»  
                                                                                                                               (Гійом  Аполлінер)

А  може  це  все  було  не  зі  мною?  Може  це  все  приснилось  мені?  Може  це  зовсім  не  я  піднімав  взвод  в  атаку  з  ручним  кулеметом  в  руках?  Може  це  не  я  вів  вогонь  з  мінометів  у  морозний  грудневий  день  і  накрив  роту  сепаратистів?  Може  це  не  мені  серед  розбитих  окопів  і  бліндажів  на  вогневій  комбат  вручив  погони  капітана  і  сказав:  «На,  можеш  тепер  їх  носити,  ти  маєш  на  це  повне  право!»  Може  це  не  я  брав  на  приціл  крупнокаліберного  кулемета  живі  рухомі  мішені  і  бачив  як  вони  падають,  падають  і  падають  у  високу  траву?  Може  це  не  я  вів  взвод  крізь  ранковий  туман  на  схід,  на  зустріч  сонцю,  що  сходило  над  степом,  на  схід,  таки  на  схід,  у  вир  вогню  і  смерті?  Може  це  не  я  роздивлявся  пагорби  на  видноколі  перш  ніж  дати  батареї  команду  «вогонь»?  Може  то  не  я  грів  замерзлі  руки  в  бліндажі  біля  буржуйки  слухаючи  розповіді  старого  фермера  у  солдатському  однострої  про  зерно  і  мед,  про  земельку  і  бджіл?  Може  це  не  я  читав  солдатам  вірші  Кіплінга  під  звуки  канонади?  Може  те  відбулось  в  якомусь  іншому,  уявному  світі?  Може  то  не  я  забивав  підривники  і  вишибні  заряди  в  міни  молотком  і  шматками  дерева,  бо  інакше  вони  не  лізли,  і  думав:  зараз  ми  всі  станемо  космонавтами,  зараз  це  все  вибухне  і  ми  полетимо  в  нескінченність?  Може  то  не  я  милувався  весняними  квітами,  що  зацвіли  біля  бліндажів,  вдихав  аромат  степу,  що  весь  зацвів  молочаєм  і  читав  в  перервах  між  обстрілами  Дікенса  і  Достоєвського?  Може  то  не  я  писав  вірші  у  записник  на  ящику  з-під  снарядів  і  думав,  що  земля  м’яка,  сипка  і  запашна,  і  що  судилось  лягти  під  цю  траву  і  не  жаль?  Може  то  не  мені  вітер  колов  в  обличчя    сніжинками-голками  і  не  я  наказував  причепити  гаубицю  до  «шишарика»?  І  зовсім  не  мені  комбат  казав,  що  він  мене  туди  не  посилає,  але  треба  їхати,  бо  це  наказ,  і  я  думав,  що  ніхто  не  повернеться,  ні  я  ні  мої  солдати?  Може  це  справді  було  не  зі  мною?  З  кимось  іншим,  з  якимось  диваком,  що  носив  плямисту  зелену  одежу,  погони  з  чотирма  зірочками,  голив  голову  бритвою,  філософствував  про  те,  що  смерті  не  буває,  що  всі  ми  вічні  і  чистив  міномети  соляркою?  Я  би  повірив,  що  це  було  не  зі  мною,  що  це  несправжні  спогади...  Але  біженці,  що  живуть  в  моєму  домі,  але  пес  з  вічно  сумними  очима,  якого  взяли  з  собою  біженці  з  моєї  териконової  Еллади,  що  зазирає  щодня  в  мої  очі  і  запитує  без  слів:  «Як  же  так?  Нас  вигнали  з  нашого  дому,  з  нашого  рідної  хати,  і  ми  ось  так  -  тепер  вічні  неприкаяні  волоцюги  будемо  тинятися  по  світах?»  І  фотографія  діда,  і  усвідомлення  того,  що  у  свій  рідний  край  я  більше  ніколи  не  приїду,  бо  нема  куди,  бо  там  не  лишилось  навіть  руїн,  бо  там  хазяйнують  бандити  й  садисти,  з  якими  не  може  бути  ніякої  спільної  мови,  що  мій  рідний  край  окупований,  і  мрія  визволити  його  наразі  лишається  мрією...  І  що  все  лишається  у  спогадах  -  тільки  у  спогадах...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649657
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2016


Передчуття весни

                                                     «Неначе  вихор  огирі
                                                         Виносять  нас  на  шлях...»
                                                                                                                 (Лі  Бо)

Ще  місто  торкається  
Холодними  руками  бруківки
Моїх  втомлених  черевиків
Підошви  чорної  репаної,
Ще  місто  дихає
Протягами  холодних  провулків
І  холодильників-вулиць  вітряних,
Ще  хмари  сіро-бліді  та  оливні,
Ще  запахи  квітів  -  лише  у  спогадах,
Лише  за  склом  крамниць  квітколож,
Але
Як  тільки  визирає  світило
Крізь  діряву  ковдру  блідого  снігонеба
Одразу:  я
А  може  і  не  я
А  може  і  не  тільки  я
Відчуваю:  весна  неминуча.
Як  гудки  паротягів  гарячих,
Як  крик  гайвороння  схвильованого
Чи  вереск  котів-пройдисвітів
Таки  неминуча.  
Така  шалена  і  таки  буде.
Досить  ховати  вам
Душі  поточені  шашіллю
У  старі  холодильники,
О,  шанувальники  снігодідів
І  непотрібних  черствих  слів:
Весна  неминуча.    


(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647200
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.02.2016


Очі відкриті дощу

                                     «Якщо  нема  на  землі  надії  -  
                                         То  все  прах.»
                                                                                   (Зінаїда  Гіпіус)          

Я  йшов  містом  і  бачив  дощ:
Відкривав  очі  -  двері  сутінок
Крізь  мої  дні  і  дороги  прощ    
Доброму  мокрому  гостю,
Що  лапами-краплями  в  душу...
Байдуже  -  я  йшов  містом,
Яким  блукати  роками  мушу:
З  важкими  будинками  -  
Мокрими  як  і  сірі  очі  дня.  Поволі
Все  постаріло  у  сірості-старості,
Перехожі  і  далі  грають  нудні  ролі,
Навіть  знайомий  жебрак,
Що  звик  у  перехожих  канючити
Між  землею  і  небом,  просить,  однак
Кавалки  істини,  а  не  шматки  металу
Круглої  форми  -  і  той  постарів:
Душею  подертою,  як  стара  торба
Епох  паротягів  та  оливних  днів,
І  тілом    -  цитатою  з  книги  Дарвіна.
Це  так  чудово:  дощ  бачити.
Не  відчувати  -  як  книгу  гортати.  
Його  холодні  шматки  шкірою,
«Ківш  пшениці  за  динарія»  -  мірою:
Наче  ляпаси  злого  місяця  лютого,
А  бачити:  очима-вікнами  в  потойбіччя.
Якби  мені  хтось  пояснив  -  навіщо,  
Якби  хтось  сказав  -  для  чого,
Якби  хтось  знав  -  чому...
А  тим  часом  дощ  -  в  очі  -  краплями,
По  щоках  -  ляпасами,  на  чоло  -  холодом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645078
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.02.2016


Вода, в якій пливу

                                                           «На  лисогір’ї  
                                                               фігура.
                                                               Тиха  вода...
                                                               .................
                                                               Ох  ви,  села  заблукані
                                                               В  нетрях  Андалузії-туги!»
                                                                                                   (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Чумацький  Шлях  -  то  Небесна  ріка
В  яку  пірнаєш  головою  вниз
(Чи  то  вгору  -  бо  там  -  серед  рік  Неба
Все  так  відносно.)  Й  пливеш  -  
Молоко  зірок  миє  брудні  ноги  мої
(Скільки  доріг  стоптано,  потоптано,
Пилюку  хмарено  -  і  все  ногами,
І  все  босими  -  а  там  молоко,
Там  ріка-галактика,  там  рукави-руки
Течії:  несуть-несуть,  Господи,
Ти  для  мене  цю  ріку  без  загати
Придумав  -  плинь,  пливи,  греби  
Мий  свою  шкіру-панцир
Водою  зірок.  Як  добре  ось  так  -  
Без  човна,  без  вітрила,  без  стерна
І  без  лоцмана  -  того,  що  риба,
Того,  що  біля  акули  супутником,
Того,  що  нахлібник  -  зі  стола  пана,
А  я  пливу.  Від  того  берега,  
Де  живе  смерть  стара  недоречна
Надто  сентиментальна  й  бридка
(Іноді  чи  зачасто).  Пливу.
Круть  мене  ця  вода  -  виром  вихором.
Пливу  -  берегів  і  не  треба
Пірнаю  у  Небесну  ріку  головою
У  безодню  виру  зірок,
Миє  Галактика  те,
Що  колись  називалось  «Я».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639717
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.01.2016


Рід Березюків

Рід  Березюків  -  давній  гуцульський  рід.  У  давні  часи  володів  землями  біля  нинішніх  сіл  Баня  Березів,  Вижній  Березів,  Нижній  Березів,  Сережній  Березів,  Акрешори,  Рунгури  та  біля  гір  Рожет,  Рокита  Мала,  Чемеговська.  На  сьогодні  рід  Березюків  не  має  визнаного  Радою  гуцульських  ватажків  та  Судом  Ведмедя  ватажка,  тому  згідно  гуцульських  законів  цього  роду  ніби  не  існує.  Такі  роди  в  Карпатах  ще  називають  «родами  пастухів».  З  давніх  часів  у  роді  Березюків  посада  ватажка  роду  була  спадковою.  Основна  лінія  ватажка  роду  урвалася  у  1946  році  і  з  того  часу  рід  не  має  ватажка.  На  посаду  ватажка  претендують  люди  з  двох  бічних  гілок  роду  -  Березюки  Акрешорські  та  Березюки  Рунгурські,  але  Суд  Ведмедя  відхилив  обидві  кандидатури  і  досі  посада  ватажка  роду  Березюків  лишається  вакантною.  Гасло  роду  Березюків:  «Моя  надія  тільки  на  пана  Бога!»  Основні  кольори  вишиванок  -  зелений  і  чорний.  Символ  роду  -  гілка  берези.  Резиденція  ватажка  роду  спочатку  була  розташована  на  горі  Рожет,  що  в  давні  часи  називалася  Золота.  Після  того  як  дерев’яний  замок  на  горі  Золота  був  спалений,  Березюки  збудували  укріплене  обійстя  на  горі  Ротундуль.  Коли  і  від  нього  лишився  лиш  попіл  під  час  чергової  війни,  резиденція  ватажка  роду  була  в  селі  Вижний  Березів.  Крім  цих  дерев’яних  замків  рід  Березюків  мав  ще  замки  на  горах  Чемеговська,  Рокита  Мала  та  в  урочищі  Куратул.  У  цих  замках  були  свої  каштеляни  та  варта  з  родів  Потяків  та  Рибчуків.  Замки  були  дерев’яні  і  нині  від  них  не  лишилося  і  сліду.  Товариство  «Стара  Гуцульщина»  з  села  Чорні  Ослави  планувало  відновити  замок  на  горі  Рожет,  що  колись,  у  свій  час,  був  одним  з  найпотужніших  замків  в  Карпатах  і  називався  Замок  Чорного  Ведмедя,  але  справа  так  і  лишилася  в  проекті.  Крім  того  не  збереглося  ніяких  креслень  чи  малюнків  цього  замку,  навіть  приблизних  описів,  тому  відновлення  цього  замку  буде  фантазією  будівничих,  а  не  відтворенням  історії.  

Про  походження  роду  Березюків  збереглося  чимало  легенд.  Хоч  історики  і  не  ймуть  віри  цим  легендам,  вважають  їх  вигадкою,  але  всі  погоджуються  з  тим,  що  рід  Березюків  походить  від  давніх  автохтонів  Східних  Карпат.  Кожен  гуцульський  рід  має  про  засновника  свого  роду  якусь  красиву  легенду.  Засновник  роду  обов’язково  або  герой,  або  мудрець,  або  чарівник,  що  знався  з  потойбічними  силами.  Так  і  рід  Березюків  розповідає,  що  засновником  роду  був  якийсь  Береза,  що  жив  в  часи  князя  Білих  Хорватів  Добромисла  І  Чорна  Одежа  (366  -  372).  У  той  час,  згідно  легенди,  жителям  села  Рунгури  докучав  величезний  вовк,  що  нападав  на  худобу  та  людей.  Береза  вистежив  того  вовка  і  вбив  його  на  горі  Варатик.  Потім  він  заснував  Село  Березів,  від  якого  потім  виникли  села  Вижній,  Нижній,  Середній,  та  Баня  Березів.  Нібито  він  мав  чотирьох  синів  -  Вихора,  Ґреґота,  Космача  та  Вершника,  що  і  заснували  ці  чотири  села  і  дали  початок  чотирьом  основним  гілкам  роду  Березюків,  а  потім  у  ІХ  столітті  від  Березюків  Ґреґотських  відокремилась  ще  гілка  Березюків  Акрешорських,  а  від  гілки  Березюків  Вершників  відокремилась  гілка  Березюків  Рунгурських.  Всі  вони  вважаються  молодшими  гілками  і  ніколи,  аж  до  нинішніх  часів  не  претендували  на  посаду  ватажка  роду  Березюків.  

Рід  Березюків  зберіг  ще  таку  легенду.  В  часи  правління  князя  білих  хорватів  Всевида  VI  Світла  Голова  (532  -  561)  у  558  році  напали  на  Карпати  обри  (авари).  Гуцульські  загони  і  загони  білих  хорватів  зустріли  великий  загін  нападників  біля  села  Шешори,  де  і  відбулась  Шешорська  битва,  під  час  якої  авари  були  розбиті,  а  ватажок  роду  Березюків  -  Кметь  Береза  вбив  командира  загону  аварів  у  поєдинку.  І  нібито,  князь  білих  хорватів  Всевид  VI  Світла  Голова  підійшов  до  Кметя,  що  стояв  над  вбитим  ворогом,  занурив  три  пальці  в  кров  аварського  хана  і  провів  по  щиту  Кметя  Берези.  І  сказав:  «Ти  тепер  будеш  стояти  на  сторожі  Карпат  на  горі  Золотій!»  І  дарував  роду  Березюків  землі  на  горі,  що  нині  зветься  Рожет.  З  того  часу  Березюки  -  де  б  вони  не  жили,  малюють  на  воротах  три  червоні  смуги  в  знак  тої  давньої  перемоги.  

Історики  скептично  ставляться  до  цієї  легенди  і  дружно  це  все  заперечують,  включно  з  історичність  Шешорської  битви,  вважають  цю  битву  легендою.  Це  вони  аргументують  тим,  що  авари  вперше  здійнили  набіг  на  Європу  в  565  році,  а  перший  набіг  на  Карпати  здійснили  в  598  році  в  часи  князя  білих  хорватів  Горислава  ІІІ  Хороброго  (587  -  612).  Але,  можливо,  тоді  напад  зробили  не  обри,  а  якісь  племена  гунів  -  кутригури  або  утригури,  які  все  ще  жили  в  степах  Причономор’я  і  робили  набіги  на  слов’ян,  а  з  часом  перекази  заплутались  і  всіх  кочівників  того  часу  почали  називати  «обри».  

В  історичність  Шешорської  битви  вірив  священник  села  Шешори  отець  Климентій  (в  миру  -  Іван  Березюк)  (1732  -  1802).  Він  у  1784  році  робив  розкопки  біля  села  Шешори  і  за  його  словами  знайшов  іржаві  мечі,  потрощені  шоломи,  наконечники  стріл  та  списів,  залишки  кінської  збруї.  Але  ці  розкопки  він  вів  зовсім  не  професійно.  Крім  того,  знайдені  предмети  після  смерті  отця  Климентія  десь  пропали,  тому  встановити  час  коли  ці  речі  потрапили  в  землю  немає  ніякої  можливості.  

Так  чи  інакше,  але  саме  про  цю  подію  співається  у  старовинній  гуцульській  пісні  «Три  смуги»:

                                                                       «Ой,  три  смуги,  та  й  три  черлені,
                                                                         Та  й  на  тисових  воротах  мальовані,
                                                                         Три  черлені,  три  криваві,  три  знаки,  
                                                                         А  в  Берези  були  штири  сини,  та  не  однакі...»

Замок  на  горі  Рожет  рід  Березюків  збудував  у  часи  правління  князя  білих  хорватів  Любомира  І  Сива  Борода  (612  -  615).  Потім  замок  був  суттєво  перебудований  у  839  році  в  часи  правління  князя  білих  хорватів  Світозара  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  -  848).  Тоді  замок  перетворився  з  простого  укріплення  в  справжню  неприступну  фортецю  з  подвійними  стінами  та  високими  вежами,  ровом  та  валом.  Перебудову  замку  приписують  XVII  ватажку  роду  Березюків  -  Березі  Чорноокому.  Замок  витримав  не  одну  війну  і  не  один  набіг  на  Карпати  кочівників,  але  був  спалений  вщент  під  час  ворожнечі  родів  Березюків  та  Стефлюків,  що  перетворилась  у  справжню  війну.  Стефлюки  спалили  Золотий  замок  спекотного  і  сухого  літа  1167  року  під  час  несподіваного  нічного  нападу,  коли  в  замку  був  дуже  малий  загін  охорони.  Кажуть,  заграва  від  пожежі  була  видна  далеко  і  старі  люди  казали:  «Це  не  Золотий  замок  горить,  це  горить  гуцульська  слава!»  

У  XIV  столітті  почалась  ворожнеча  між  родами  Березюків  та  Ведмедчуків,  що  тривала  майже  500  років  і  коштувала  цим  родам  дорого.  Невідомо  з  чого  почалась  та  ворожнеча  -  чи  то  із-за  землі,  чи  то  із-за  худоби.  Розповідають,  що  у  1381  році,  коли  ворожнеча  була  вже  в  розпалі  троє  парубків  з  роду  Ведмедчуків  викрали  худобу  -  5  корів  і  1  бичка  з  полонини  Яворова  зі  стада  Березюків  і  погнали  їх  до  полонини  Під  Гордем.  Але  люди  з  роду  Березюків  наздогнали  їх  на  баских  конях  і  вбили.  І  того  часу  почалась  кровна  помста.  У  відкриту  війну  поста  переросла  у  1531  році.  Тоді  ватажка  роду  Ведмедчуків  -  Андрія  Ведмедчука,  що  жив  в  Микуличині  викликали  на  суд  в  Коломию  по  якихось  земельних  справах.    Оскільки  він  їхав  на  суд,  то  поїхав  без  зброї  і  взяв  з  собою  тільки  п’ятьох  хлопців  охорони.  По  дорозі  він  заїхав  до  свого  родича  -  Петра  Василюка,  що  жив  укріпленому  обійсті  на  горі  Хега  біля  потоку  Чемеговський,  що  тоді  називався  Чорний  Звір.  Кажуть,  що  у  змові  проти  ватажка  роду  Ведмедчуків  брали  участь  жінки.  Жінка  Петра  Василюка  -  Марічка  була  з  роду  Березюків.  З  цього  ж  роду  була  і  наймичка  -  Настя.  Як  тільки  гості  виїхали  з  двору  і  почали  спускатися  до  потоку,  жінки  повісили  на  воротах  білу  хустку,  яку  було  видно  здалеку.  Це  був  знак  для  змовників,  які  влаштували  засідку  біля  потоку.  І  як  тільки  вершники  доїхали  до  мосту,  Андрія  Ведмедчука  застрелили  з  пістоля,  а  решту  порубали  бартками.  Від  несподіванки  ті  навіть  не  змогли  вчинити  гідний  опір.  З  того  часу  потік  Чорний  Звір  став  називатися  Потоком  Вдів,  а  назву  потік  Чемеговський  він  отримав  тільки  в  ХІХ  столітті.  Рід  Ведмедчуків  у  відповідь  того  ж  року  застрелив  з  рушниці  ватажка  роду  Березюків  Василя  Березюка  просто  біля  воріт  його  хати,  а  його  молодшого  сина  Миколу  зарізали  на  полонині  Поле  Куртукул,  коли  він  спав  втомлений  в  колибі.  Після  того  ще  багато  пролилось  крові,  чимало  Березюків  і  Медведчуків  були  заарештовані  і  засуджені  королівським  судом  до  шибениці,  але  все  марно  -  ворожнеча  тривала.  Все  можливе  для  примирення  двох  ворогуючих  родів  зробив  отець  Степан  (в  миру  Микола  Дудар)  (1645  -  1717)  з  церкви  святого  Варфоломія,  що  була  в  селі  Верхній  Вербіж.  Його  зусилля  не  були  марними.  У  1695  році  ватажки  родів  Березюків  та  Ведмедчуків  зустрілись  біля  потоку  Чемеговський  на  тому  самому  мості  і  потиснули  один  одному  руки  в  знак  примирення.  Проте  ворожнеча  ще  тліла.  Остаточно  вона  згасла  у  1798  році,  коли  ватажок  роду  Березюків  Іван  Березюк  одружився  з  дочкою  ватажка  роду  Ведмедчуків  Василиною.  Два  давніх  гуцульських  роди  поєдналися.  Кажуть,  що  це  було  найбучніше  весілля  в  Карпатах  за  всю  їх  історію.  Весілля  відбувалося  в  селі  Вижний  Березів.  

Серед  Березюків  були  і  відомі  опришки.  Так  Богдан  Березюк  був  соратником  відомого  опришка  Степана  Іванійчука,  що  здійснював  рейди  мало  не  по  всіх  Карпатах  у  1709  -  1721  роках.  Ватажок  опришків  загинув  в  результаті  зради.  Побратимів  схопили  урядові  жовніри  коли  вони  спали  в  хаті  в  селі  Білі  Ослави.  Богдан  Березюк  зійшов  разом  зі  Степаном  Іванчуком  на  ешафот  на  ринковій  площі  в  Коломиї  і  наклав  головою  за  вільні  Карпати.  

Серед  Березюків  були  і  релігійні  діячі.  Серед  монахів  Манявського  скиту  відомі  Дмитро  Прочанин  (в  миру  Євстахій  Березюк)  (1403  -  1461),  Лев  Чорноризець  (в  миру  Роман  Березюк  (1498  -  1573).  Останній  відомий  своїми  теологічними  творами  «Про  Дух  Святий  і  благодать»,  «Син  Божий  в  пустелі»,  «Подолання  гріха  і  скверни  молитвою».  

У  XVIII  столітті  був  відомий  Мусій  Березюк  (1748  -  1799),  що  присвятив  життя  впровадженню  в  життя  гуцулів  пити  каву.  Він  вважав  шинки,  де  чоловіки  Гуцульщини  зловживали  алкогольними  напоями  злом  і  мало  не  в  кожному  селі  будував  кав’ярні.  Старі  люди  ще  пам’ятають,  як  одну  з  кав’ярень  у  Жєб’є  і  ще  в  1939  році  називали  «кав’ярнею  Березюка».  

Не  оминула  рід  березюків  і  Перша  світова  війна.  У  Січових  Стрільцях  був  Іван  Березюк,  що  пішов  у  Січові  Стрільці,  ледве  йому  минуло  вісімнадцять.  Поліг  він  від  московської  кулі  на  горі  Маківка.  

Серед  повстанців  був  Михайло  Березюк,  що  воював  під  проводом  Станіслава  Бучі  (псевдо  «Стрілець»).  Боївка  діяла  з  1943  року  в  Карпатах  і  мала  криївку  в  районі  гори  Лисина  Космацька.  У  1947  році  після  важких  боїв  з  карателями  вони  за  наказом  проводу  здійснили  рейд  через  всі  Карпати,  Татри  і  Судети  в  Австрію  на  територію,  що  була  під  контролем  союзників.  Помер  він  у  1981  році  в  Канаді,  в  провінції  Саскачеван,  де,  до  речі,  живе  багато  Березюків  -  нащадків  емігрантів  1902  -  1910  років.

Останній  ватажок  роду  Березюків  -  Іван  Березюк  вчителював  в  селі  Шепіт.  У  нього  на  подвір’ї  росла  калина  і  хтось  із  «визволителів»  написав  на  нього  донос,  що  він  «засаділ  весь  огород  націоналістіческім  кустарніком».  Його  заарештували  і  дали  за  кущик  калини  десять  років  таборів.  Десь  по  Сибірах  по  ньому  пропав  і  слід.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639209
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2016


Країна сутінок

                   «У  синьому  небі
                       Холодний  жорстокий  вітер
                       Тріпає  сам  себе...»
                                                       (Накамура  Кусадао)

Сонце  бородатим  пророком
Чіпляється  латаними  штанами
За  антени  колючі  будинків-печер,
Мандруючи  в  країну  вечора,
Даруючи  нам  чи  то  сутінки,
Чи  то  просто  затьмарення,
Чи  то  просто  йде  не  прощаючись
Гоноровим  англійським  лордом.
А  в  тій  країні  вечора...
А  тому  світі  темряви...
Ліхтар  банькуватим  котом
Дивиться  на  брудні  вікна,  де
Бояться  чомусь  запалити  світло.
Сутінкові  провінції!  
Вітер  вічного  вечора!
Чому  так  невчасно  приходить  зима,
Коли  в  душах  людей  і  так  холодно,
Коли  хтось  зледенілими  пальцями
Торкається  струн  розбитої  скрипки,
Тесаної  колись  з  дерева  
Зі  слідами  від  куль,  з  оглухлого  ясена
Від  грому  вибухів.
А  струни...  Їх  плели  з  потоків  нейтрино,
Їх  чіпляли  вузлами  руки  старих  моряків,
А  вони  темніли  й  бриніли,  звучали  і  краяли
Серце...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2016


Карпатські князі

У  багатьох  гуцульських  легендах  та  історичних  переказах  наводяться  імена  і  оповіді  про  карпатських  князів  -  володарів  племен  карпів,  бастарнів  та  білих  хорватів.  Крім  подій  (часто  явно  казкового  характеру)  вказується  скільки  часу  правив  племенем  той  чи  інший  князь,  особливості  його  вдачі  та  життя.  Історики  до  цих  повідомлень  ставляться  скептично  -  вважають  їх  суцільною  вигадкою.  Вважається,  імена  вождів  племен  карпів,  бастарнів  та  білих  хорватів  -  народів,  що  населяли  Східні  Карпати  у  сиву  давнину  не  збереглися  і  подібні  списки  є  фантазією  середньовічних  казкарів.  Список  карпатських  «князів»  наводить  у  «Книзі  Чорної  вівці»  Данило  Схимник  -  монах  Манявського  скиту.  Про  самого  Данила  Схимника  мало  що  відомо.  Імовірні  роки  його  життя  -  це  десь  біля  1390  -  1476  років.  Є  дві  більш-менш  достовірні  дати  його  життя:  1422  рік  -  коли  він  постригся  в  монахи  і  про  це  є  відповідний  запис  у  монастирському  літописі.  І  1470  рік,  коли  він  закінчив  писати  «Книгу  Чорної  вівці».  Про  це  він  зробив  відповідний  запис  в  кінці  книги:  «Книгу  цю  написав  з  Божого  благословення  по  оповідям  старих  людей  в  горах  Карпатських  живущих  Данило  Схимник  -  монах  Скиту  Манявського,  закінчивши  писання  літа  6978».  «Книга  Чорної  вівці»  зберігалась  довгий  час  в  Скиті  Манявському,  потім  потрапила  в  колекцію  старожитностей  князів  Радзивілів.  Зокрема,  про  неї  згадує  Ян  Радзивіл  Бородатий  (1474  -  1522)  -  син  Миколая  Старого,  великий  маршалок  литовський.  Він  же  наказав  зробити  копію  з  книги,  яка  якимось  чином  потрапила  в  бібліотеку  Трініті-коледжу  (Дублін,  Ірландія)  у  1789  році  (можливо  була  продана)  і  досі  зберігається  там  -  нині  це  інвентарний  номер  U-RT  3428/67-V.  Оригінал  книги  не  зберігся,  одні  історики  вважають  книгу  фальсифікатом  XVI  століття,  інші  вважають,  що  все  написане  в  ній  є  вигадкою  самого  Данила  Схимника,  плодом  його  фантазій,  написаних  з  політичних  міркувань.  Але  так  чи  інакше,  навіть  якщо  це  просто  збірник  красивих  вигадок  та  легенд,  він  заслуговує  на  увагу  з  точки  зору  літературної.  Нижче  навожу  список  князів  з  датами  правління  переведених  з  літочислення  «від  створення  світу»  в  роки  європейського  літочислення  Григоріанського  календаря.  Знаком  питання  позначені  дати  в  яких  сумнівався  сам  автор  «Книги  Чорної  вівці»,  імена  князів  навожу  в  такому  варіанті,  в  якому  вдалося  їх  прочитати  -  копія  книги  збереглася  у  вкрай  незадовільному  стані.  Приношу  глибоку  подяку  співробітникам  бібліотеки  Кеннету  МакКормаку  та  Єлизабет  О’Саліван  за  надані  матеріали.  Також  приношу  глибоку  подяку  експерту  з  манускриптів  XVI  століття  Нілу  Генрі  за  консультації.  

Князі  карпів
Карпо  І  Великий  (ІХ  ст.  до  н.е.  ?)
Кметь  І  Скеля  (ІХ  -  VІІІ  ст.  до  н.е.?)
Кметь  ІІ  Горган  (VІІІ  ст.  до  н.е.?)
Карпо  ІІ  Сміливий  (VІ  ст.  до  н.е.?)
Кметь  ІІ  Мудрий  (VІ  ст.  до  н.е.?)
Славень  І  Верховода  (V  ст.  до  н.е.?)
Карпо  ІІІ  Велике  Поле  (ІV  ст.  до  н.е.?)
Славень  ІІ  Пастух  (ІV  -  ІІІ  ст.  до  н.е.?)
Всеслав  І  Войовник  (ІІІ  -  ІІ  ст.  до  н.е.?)
Добромисл  І  Герой  (ІІ  ст.  до  н.е.)
Любовид  ІІ  Жонолюб  (ІІ  ст.  до  н.е.)
Всеслав  ІІ  Їжак  (ІІ  -  І  ст.  до  н.е.)
Світодан  І  Гостра  Стріла  (65  -  34  рр.  до  н.е.)
Всеслав  ІІ  Жорстокий  (34  -  15  рр.  до  н.е.)
Всеслав  ІІІ  Вірний  Син  (15  р.  до  н.е.  -  12  р.  н.е.)
Світодан  ІІ  Камінь  на  Шляху  (  12  -  43)
Любовид  ІІІ  Воїн  (43  -  58)
Стах  І  Месник  (58  -  96)
Світозар  І  Чаклун  (96  -  111)
Стах  ІІ  Явір  (111  -  129)
Світозар  ІІ  Глек  (129  -  153)
Грунь  І  Пророк  (153  -  161)
Кметь  ІІІ  Невгамовний  (161  -  177)
Світозар  ІІІ  Сторож  (177  -  184)
Грунь  ІІ  Блукач  (184  -  198)
Будимир  І  Нічий  (198  -  210)
Грунь  ІІ  Важка  Сокира  (210  -  222)
Будимир  ІІ  Довговолосий  (222  -  239)
Любослав  І  Пустослов  (239  -  247)
Стах  ІІІ  Змій  (247  -  260)
Любослав  ІІ  Сова  (260  -  279)
Стах  IV  Швидка  Вода  (279  -  302)
Грунь  ІІІ  Мертва  Рука  (302  -  321)
Стах  V  Блідий  (321  -  337)
Будимир  ІІІ  Сирота  (337  -  355)
Світозар  ІІІ  Дорога  (335  -  361)  -  зрікся  престолу  і  визнав  владу  князя  білих  хорватів  Боєслава  І  Сильна  Рука.

Князі  бастарнів
Бойо  І  Великий  (Х  ст.  до  н.е.  ?)
Бойо  ІІ  Комонник  (ІХ  ст.  до  н.е.  ?)
Баско  І  Малий  (ІХ  ст.  до  н.е.  ?)
Бойо  ІІІ  Високий  (ІХ  -  VIII  ст.  до  н.е.  ?)
Баско  ІІ  Велике  Око  (VIII  ст.  до  н.е.  ?)
Вітрослав  І  Сміливий  (V  ст.  до  н.е.  ?)
Світослав  І  Косар  (V  ст.  до  н.е.  ?)
Миробуд  І  Войовничий  (ІV  ст.  до  н.е.  ?)
Баско  ІІІ  Страх  (ІІІ  ст.  до  н.е.?)
Вітрослав  ІІ  Жорстокий  (ІІ  ст.  до  н.е.)
Миробуд  ІІ  Тустань  (ІІ  ст.  до  н.е.)
Миробуд  ІІІ  Деревосік  (І  ст.  до  н.е.)
Вітрослав  ІІІ  Син  Дани  (І  ст.  до  н.е.)  
Данослав  І  Співак  (І  с.  н.е.)
Данослав  ІІ  Ромей  (І  ст.  н.е.)
Світослав  ІІ  Кароокий  (98  -  110)
Данослав  ІІІ  Сивочолий  (110  -  146)
Межикнязівство
Святодан  І  Войовничий  (168  -  179)
Вседан  І  Залізна  Рука  (179  -  202)
Світодан  І  Холодна  Хата  (202  -  226)
Всевид  І  Патлатий  (226  -  237)
Любовид  І  Первісток  (237  -  249)
Добромисл  І  Хоробрий  (249  -  258)
Світодан  ІІ  Вовчий  Слід  (258  -  266)
Світодан  ІІІ  Син  (266  -  270)
Добромисл  ІІ  Добрий  Батько  (270  -  281)
Любовид  ІІ  Велика  Скриня  (281  -  290)
Всевид  І  Шкіряний  Пояс  (290  -  301)
Добромисл  ІІІ  Зупини  Сонце  (301  -  333)
Вітрослав  IV  Хорт  (333  -  361)  -  зрікся  престолу  і  визнав  владу  князя  білих  хорватів  Боєслава  І  Сильна  Рука.

Князі  білих  хорватів
Хорват  І  Воїн  (301  -  321)
Хорват  ІІ  Дванадцяти  Битв  (321  -  340)
Боєслав  І  Сильна  Рука  (340  -  366)
Добромисл  І  Чорна  Одежа  (366  -  372)
Всевид  І  Великий  Камінь  (372  -  399)
Боєслав  ІІ  Кметь  (399  -  410)  
Добромисл  ІІ  Бескид  (410  -  431)
Всевид  ІІ  Мовчазний  (431  -  449)
Добромисл  ІІІ  Мудрий  (449  -  475)
Боєслав  ІІІ  Темне  Око  (475  -  477)
Боєслав    ІV  Визволитель  (477  -  492)
Всевид  ІІІ  Завойовник  (492  -  495)
Всевид  ІV  Чорновус  (496  -  497)
Всевид  V  Тисові  ворота  (497  -  505)
Горислав  І  Гострий  Спис  (505  -  514)
Добромисл  ІV  Великий  (514  -  532)
Всевид  VI  Світла  Голова  (532  -  561)
Горислав  ІІ  Вершник  (561  -  587)
Горислав  ІІІ  Хоробрий  (587  -  612)
Любомир  І  Сива  Борода  (612  -  615)
Любомир  ІІ  Самотній  (615  -  618)
Всевид  VII  Великий  Щит  (618  -  622)
Любомир  ІІІ  Знак  (622  -  630)
Любомир  ІV  Комонник  (630  -  634)
Любомир  V  Змій  (634  -  641)
Любомир  VІ  Втікач  (641  -  644)
Ростислав  І  Рудий  (644  -  659)
Велемир  І  Злий  (659  -  660)
Любомир  VІІ  Золотослов  (660  -  664)
Любомир  VІІІ  Чужинець  (664  -  671)
Світозар  І  Залізний  (671  -  695)
Станимир  І  Вовк  (695  -  703)
Володислав  І  Висока  Смерека  (703  -  720)
Світозар  ІІ  Тур  (720  -  733)
Володислав  ІІ  Ведмідь  (733  -  745)
Будислав  І  Вогненний  (745  -  761)
Боєслав  V  Довгий  Меч  (761  -  786)
Любомир  Х  Синьоокий  (786  -  819)
Будислав  ІІ  Грім  (819  -  830)
Світозар  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  -  848)
Любомир  ХІ  Нестримний  (848  -  863)
Добромисл  V  Одноокий  (863  -  899)
Мирослав  І  Зачини  Ворота  (899  -  911)
Любовид  І  Красень  (911  -  932)
Велемир  ІІ  Темний  (932  -  948)
Мирослав  ІІ  Золотий  Меч  (948  -  967)
Любовид  ІІ  Вітер  (967  -  981)  -  зрікся  престолу  і  визнав  владу  Володимира  Київського.

(на  світлини  -  ілюстрація  з  літописів  ХІІ  ст.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633746
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2016


Рід Стефураків

Рід  Стефураків  -  один  із  найдавніших  родів  гуцулів.  У  давні  часи  володів  землями  в  долині  річок  Прут,  в  верхів’ях  Чорного  та  Білого  Черемошу,  на  гірських  хребтах  в  районі  Космача,  в  верхів’ях  Чорної  Тиси,  в  долині  річки  Тересва,  Рускова  та  гори  Фаркау  (нині  це  Румунія).  Символом  роду  була  гілка  смереки  та  вовк.  Недарма  в  Карпатах  в  старі  часи  була  приказка:  «Злий,  як  стефураківський  вовк».  Гасло  роду  Стефураків:  «Ніколи  як  нині!»  Кольори  вишиванок:  червоний,  чорний,  зелений.  Це  один  з  небагатьох  гуцульських  родів  у  яких  лінія  ватажка  роду  ніколи  не  переривалася.  Крім  того,  це  чи  не  єдиний  рід  гуцулів  у  яких  резиденція  ватажка  роду  ніколи  не  змінювалась  і  завжди  розташовувалась  в  Космачі  -  з  дуже  давніх  часів.  Нинішній  ватажок  роду  -  Іван  Стефурак  живе  в  Космачі,  офіційно  визнається  Радою  гуцульських  ватажків  і  Судом  Ведмедя,  і  є  постійним  представником  роду  в  Раді  гуцульських  ватажків.  Рід  Стефураків  -  це  рід  який  зберіг  чи  не  найбільше  легенд  та  історичних  переказів  про  ватажків  роду.  Але  офіційні  історики  не  визнають  ці  перекази  достовірними  та  історичними,  вважають  їх  псевдоісторичними  та  міфологічними.  Крім  гірського  роду  Стефураків,  який  колись  був  чи  не  наймогутнішим  і  найбагатшим  родом  гуцулів  у  Східних  Карпатах  і  змагався  по  силі,  впливу  і  багатству  з  карпатськими  князями,  є  ще  рівнинний  рід  Стефураків,  що  має  зовсім  інше  походження  і  не  споріднений  з  ним.  Рід  Стефураків  обирав  ватажка  до  1356  року  -  тоді  відбулась  остання  рада  роду  на  горі  Горде,  що  під  Космачем  і  востаннє  вибирався  ватажок  роду  Стефураків,  після  цього  посада  ватажка  роду  стала  спадковою  -  передавалась  від  батька  до  сина.  Хоча  і  раніше  під  час  виборів  ватажка  перевага  надавалася  одному  із  синів  колишнього  ватажка.  Тільки  двічі  -  у  1128  та  у  1267  році  обрали  не  сина,  а  племінника  загиблого  ватажка,  хоча  були  і  прямі  спадкоємці.  

Навколо  походження  роду  Стефураків  серед  істориків  точиться  чи  не  найбільше  суперечок  та  дискусій  порівняно  з  походженням  інших  гуцульських  родів.  Так  польський  історик  Лех  Крушницький  (1675  -  1738)  стверджував,  що  рід  Стефураків  має  польське  походження  і  з’явився  в  Карпатах  в  часи  польського  короля  Стефана  Баторія  (1533  -  1586)  і  від  його  імені,  мовляв  походить  назва  цього  роду.  З  цим  погоджується  мадярський  історик  Петер  Балашші  (1789  -  1854),  але  стверджує,  що  рід  Стефураків  не  польського,  а  мадярського  походження.  Румунський  історик  Міхай  Тцара  (1855  -  1920)  заперечує  це  і  пише,  що  рід  Стефураків  румунського  походження  -  походить  з  Молдови  від  гайдуків  господаря  Штефана  ІІІ  Великого  (1457  -  1504)  і  саме  після  його  смерті,  мовляв,  предки  цього  роду  переселились  в  Гуцульщину.  Єпископ  Рахівський  та  Солотвинський  Варфоломій  (1458  -  1501)  писав,  що  рід  Стефураків  походить  від  Святого  Стефана  -  апостола,  родичі  якого,  чи  то  нащадки  примандрували  в  Карпати  і  там  оселилися.  Як  історики,  так  і  інші  церковні  діячі  це  категорично  заперечують  і  пишуть,  що  це  вигадка  Варфоломія,  що  він  в  стані  екзальтації  був  схильний  до  неочікуваних  проповідей  і  думок,  за  які  його  у  1498  році  засудили  як  єретика.  

Самі  ж  Стефураки  говорять,  що  вони  жили  в  Карпатах  з  дуже  давніх  часів,  є  автохтонними  жителями,  походять  від  короля  племені  карпів  Стаха,  що  був  засновником  їхнього  роду.  При  цьому  розповідають  легенду  про  Дике  полювання  короля  Стаха,  що  король  Стах  був  підступно  вбитий  ворогами  і  з  того  часу  періодично  приходить  з  того  світу  зі  своїми  воїнами  і  слугами,  і  вони  влаштовують  полювання  на  нащадків  вбивць  і  будуть  здійснювати  цю  помсту  до  кінця  світу  сього,  аж  до  Страшного  Суду.  При  цьому  в  переказі  наводиться  навіть  час  життя  і  правління  цього  короля  -  І  століття  нової  ери,  58  -  96  роки.  Історики  заперечують  достовірність  цього  повідомлення,  зазначають,  що  в  ті  часи  у  карпів  були  не  королі,  а  вожді  племені,  і  що  історичний  вождь  карпів  Стах  жив  не  в  І,  а  в  ІІІ  столітті  -  десь  біля  236  -  277  років.  Крім  того,  історики  зазначають,  що  легенда  про  Дике  полювання  поширена  у  всіх  народів  Європи  -  від  Ірландії  до  Білорусії  і  навряд  чи  має  карпатське  походження.  

Згідно  історичних  переказів  роду  Стефураків  рід  мав  багато  гілок.  І  серед  них  була  князівська  гілка  Стахи-князі,  до  якої  належали  давні  вожді  Білих  Хорватів  та  гілка  жреців,  до  якої  належали  волхви  капища  Змія,  що  було  розташоване  на  відрогах  гори  Вовча.  Нині  там  збереглися  залишки  капищ,  дольмени  часів  неоліту  -  Стефураки  стверджують,  що  там  у  VI  -  IX    століттях  були  святилища,  в  яких  головними  волхвами  були  люди  з  роду  Стефураків.  Згідно  цих  же  повідомлень,  вони  були  волхвами  на  капищі  Сонця  на  горі  Лисина  Космацька  та  на  капищі  Місяця  на  горі  Горде  Доброкиївська.  Там  теж  збереглися  залишки  мегалітичних  споруд  неоліту,  можливо  часів  Гальштату,  петрогліфи,  але  перевірити  повідомлення  історичних  переказів  роду  Стефураків  немає  ніякої  можливості.  В  легендах  самих  Стефураків  наводяться  списки  46  поколінь  волхвів  з  сивої  давнини  до  1052  року.  У  1052  році  рід  Стефураків  прийняв  християнство,  і  це  було  поворотним  пунктом  у  хрещенні  гуцулів.  Це  власне  був  перший  гуцульський  рід,  який  до  того  ж  мав  авторитетних  язичеських  жреців,  який  прийняв  християнство.  Загалом  прийняття  християнства  гуцулами  затяглося  -  окремі  роди  гуцулів  дотримувались  старої  віри  аж  до  1378  року.    

Щодо  князівської  гілки  роду  Стефураків,  то  династія  Стахів-князів  існувала  до  843  року,  після  того  ватажків  роду  називали  просто  ватажками,  а  не  князями.  Але  навіть  до  843  року  Стахи-князі  були  васалами  князів  карпів,  а  потім  князів  білих  хорватів  і  ніколи  не  утворювали  якогось  окремого  князівства  чи  королівства,  хоч  володіли  в  ті  часи  величезними  землями.  Зокрема,  ватажок  роду  Стефураків  Світозар  присягнув  на  вірність,  разом  з  ватажками  інших  гуцульських  родів,  князю  білих  хорватів  Добромислу  ІV  Великому  у  529  році.  Рід  Стефураків  мав  в  Карпатах  чисельні  укріплені  замки  та  фортеці.  Зокрема,  їм  належав  замок  Чорна  Смерека  на  горі  Грегіт  (що  біля  Космача),  Замок  Білого  Птаха  на  горі  Хом’як  (що  біля  нинішнього  Татарова)  -  тоді  ця  гора  називалася  Кам’яна  Сторожа,  Замок  Великого  Дика  на  горі  Чивчин  (потім  той  замок  у  974  році  був  захоплений  родом  Зеленчуків),  Замок  Весняного  Вітру  на  горі  Діл  (що  біля  нинішньої  Ворохти).  Ці  замки  будувалися  з  дерева  -  нині  від  них  не  лишилося  і  сліду.  

Рід  Стефураків  брав  участь  у  війнах  з  обрами  (аварами)  під  час  їхніх  нападів  на  Карпати.  Легенди  розповідають  про  ватажка  роду  Мирослава  Стефа  Доброго,  якого  волохи  ще  називали  «Чорним  Стефом».  Він  був  першим  з  роду  Стефураків,  хто  отримав  епітет  Чорний.  Пізніше  серед  ватажків  роду  виникли  гілки:  Чорні  Стефураки  і  Білі  Стефураки.  Вони  селилися,  зокрема  в  долинах  річок  Чорний  і  Білий  Черемош.  Історики  сперечаються,  чи  їх  епітети  виникли  від  назв  цих  річок  чи  навпаки.  У  598  році  Мирослав  Чорний  зібрав  воїнів  з  роду  Стефураків  та  союзних  родів,  і  вони  зітнулися  з  аварами  в  долині  ріки  Прут  в  районі  нинішньої  Ворохти.  Тоді  гуцули  в  тій  битві  отримали  важку  поразку,  але  Мирослав  Чорний  зробив  з  цієї  поразки  правильні  висновки  і  в  601  році  знову  зібрав  військо  і  розбив  вщент  аварів  в  районі  нинішнього  Татарського  перевалу.  Чому  до  нього  прикріпилася  назва  Чорний  -  є  різні  думки.  Є  версія,  що  Мирослав  Стеф  тримав  оборону  замків  на  волоському  прикордонні,  де  постійно  були  в  ті  часи  сутички  між  волохами  і  гуцулами,  здійснювалися  взаємні  рейди,  в  яких  відбувалися  викрадення  худоби,  причому  кожний  наступний  рейд  був  помстою  за  рейд  ворожої  сторони.  У  волохів  досі  збереглася  колискова  в  горах  північної  Трансільванії,  де  є  такі  слова:  «...Спіть  спокійно  овечки  й  корівки,  а  то  прийде  Чорний  Стеф  і  забере  вас!»  Кажуть,  що  нащадки  Мирослава  Стефа  лишили  собі  епітет  Чорний,  «щоб  боялися  нас  вороги».  З  Мирославом  Стефом  Чорним  пов’язують  ще  таку  легенду.  Коли  помер  князь  білих  хорватів  Горислав  ІІІ  Хоробрий  у  612  році,  то  він  заповідав  поховати  його  серце  на  вершині  гори  Фаркау,  що  в  ті  часи  називалась  гора  Стаха  і  була  священною  для  всіх  білих  хорватів.  Скриню  з  серцем  князя  Горислава  повіз  на  гору  Стаха  Мирослав  Стеф  зі  своїми  воїнами,  але  їх  біля  Скель  Смерті  їх  оточили  авари,  які  несподівано  знову  зробили  набіг  в  Карпати.  Мирослав  Стеф  вигукнув  своїм  воїнам:  «Ми  завжди  слідували  за  своїм  князем  Гориславом,  підемо  і  зараз  за  ним  -  до  перемоги,  або  до  загибелі!»  І  кинув  скриню  з  серцем  князя  в  густі  лави  ворогів  і  ринувся  з  мечем  в  руках  слідом  за  скринею  з  серцем.  У  тому  бою  Мирослав  Стеф  і  всі  його  воїни  загинули.  Але  скриня  з  серцем  князя  Горислава  ІІІ  Хороброго  потім  була  потім  знайдена  і  похована  на  горі  Печаль,  яка  з  того  часу  має  таку  назву.  

Проте  не  завжди  взаємини  між  верховними  князями  білих  хорватів  у  роду  Стефураків  були  дружніми.  У  VIII  столітті  сила  і  багатство  роду  Стефураків  настільки  зросли,  що  князі  білих  хорватів  почали  вбачати  у  роді  Стефураків  загрозу  своїй  владі.  Почалась  ворожнеча  -  при  цьому  одні  гуцульські  роди  стали  на  бік  князя,  інші  на  бік  роду  Стефураків.  Доходило  навіть  до  збройних  сутичок.  За  часів  князя  білих  хорватів  Боєслава  V  Довгий  Меч  намітилось  деяке  примирення  між  ворогуючими  сторонами.  Але  князь  несподівано  помер  (ходили  чутки,  що  його  отруїли),  і  князем  білих  хорватів  став  малолітній  Любомир  Х  Синьоокий  якому  було  тільки  12  років.  У  той  час  помер  і  ватажок  роду  Стефураків  -  Стеф  Сіра  Сокира  і  ватажком  на  раді  роду  обрали  малолітнього  Птахослава,  якому  було  тоді  тільки  15  років.  Далі  у  786  році  в  замку  Білого  Каменя,  що  біля  нинішнього  Делятина  відбулась  подія,  яка  ввійшла  в  легенди  як  «Чорний  обід».  Бояри  князя  з  родів  Зеленчуків  та  Смеречуків  запросили  ватажка  роду  Стефураків  на  урочистий  обід  -  ніби  то  для  остаточного  примирення.  Під  час  обіду  принесли  і  поставили  на  стіл  голову  чорного  бика  -  символ  смерті.  Після  цього  слуги  князя  схопили  ватажка  роду  Стефураків  Птахослава,  відвезли  його  на  гору  Рокита,  там  влаштували  судилище,  оголосили,  що  він  зрадив  князя  і  вбили  його.  Сам  князь  все  життя  заперечував  причетність  свою  до  цього  злочину,  просив  пробачення  в  ради  гуцульських  ватажків  і  в  роду  Стефураків.  І  йому  вірили.  Хто  саме  влаштував  цей  «Чорний  обід»  так  і  лишилося  загадкою.  Підозра  (і  не  безпідставна)  падає  на  тодішніх  ватажків  родів  Зеленчуків  та  Смеречуків,  але  ці  роди  заперечують  це.  

У  ІХ  столітті  тривала  ворожнеча  між  родом  Стефураків  та  Смеречуків.  Зокрема,  у  847  році  рід  Стефураків  захопив  і  спалив  замок  Білих  Квітів  на  горі  Чорний  Грунь,  яким  володіли  Зеленчуки.  Цей  замок  після  цього  так  ніколи  і  не  був  відбудований.  Ворожнеча  тривала  до  1388  року,  коли  ці  два  давніх  гуцульських  роди  остаточно  примирилися  і  закріпили  мир  шлюбом  молодшого  сина  ватажка  Стефураків  Данила  Стефурака  з  дочкою  ватажка  Зеленчуків  Марічкою  Зеленчук.  

Рід  Стефураків  прославився  не  тільки  військовими  ватажками.  До  цього  роду  належали  також  видатні  церковні  діячі  і  вчені.  Так  у  селі  Кути  у  1768  -  1789  роках  служив  священиком  отець  Петро  (в  миру  -  Григорій  Стефурак)  -  відомий  богослов,  автор  праць  «Сенс  молитви  Господньої»,  «Таїна  Божої  Благодаті»,  «Проповіді  в  час  посту».  

Рід  Стефураків  взяв  участь  і  в  повстаннях  опришків.  У  1723  -  1731  роках  в  горах  біля  Чорної  Кливи  та  Братковської  діяв  загін  опришків  Василя  Стефурака.  Він  загинув  під  час  походу  до  Надвірної  від  кулі  жовніра  урядових  військ.  Відомий  ще  Левко  Стефурак,  що  в  1735  -  1455  роках  тримав  у  Криворівні  водяний  млин  і  допомагав  опришкам.  

У  ХІХ  столітті  в  Карпатах  були  відомі  Дмитро  Стефурак  (1801  -  1876),  що  мав  у  Перкалабі  тартак  та  пастухував  на  полонині  Веснярка,  отець  Онуфрій  (в  миру  Тарас  Стефурак)  (1834  -  1900),  що  був  священиком  в  селі  Гринява.  Під  час  Першої  світової  війни  багато  чоловіків  з  роду  Стефураків  загинули  на  фронтах.  Так  не  повернувся  з  війни  Данило  Стефурак,  що  був  рядовим  45  піхотного  полку  армії  Австро-Угорщини.  Судячи  по  всьому,  він  загинув  під  час  Стрийської  битви  у  1915  році.  У  часи  ЗУНР  в  УГА  був  хорунжий  Петро  Стефурак,  воював  під  Львовом,  подальша  доля  його  невідома,  скоріше  всього  він  загинув  у  Чотирикутнику  Смерті  у  1920  році.  Ще  у  ХХ  столітті  відомі:  сотник  УПА  Іван  Стефурак,  боївка  якого  діяла  біля  гори  Версалем  та  перевалу  Рижі  у  1946  -  1949  роках.  У  грудні  1949  року  він  потрапив  у  засідку  біля  села  Снідавка  і  загинув  в  бою.  Відомий  ще  священик  з  села  Великий  Березів  отець  Павло  (в  миру  Назар  Стефурак)  (1899  -  1947).  У  1946  році  він  був  репресований  і  отримав  10  років  таборів  тільки  за  те,  що  лишився  вірним  Українській  греко-католицькій  церкві,  відбував  покарання  на  Колимі,  на  золотій  копальні  «Далека».  У  1947  році  він  був  розстріляний  під  час  десяткування  в’язнів.  Кажуть,  що  він  був  дев’ятим,  але  десятим  випало  стояти  неповнолітньому  хлопцю,  якому  в  той  день  виповнилось  тільки  16  років,  і  отець  Павло  сказав:  «Розстріляйте  краще  замість  нього  мене!»  Що  і  було  зроблено.  

Чимало  людей  з  роду  Стефураків  живе  нині  по  світах  -  в  еміграції.  Стефураки,  що  виїжджали  в  Канаду  у  1899  та  1903  роках  селились  переважно  в  провінції  Альберта.  

Нині  в  Карпатах    рід  Стефураків  живе  переважно  в  Надвірнянському,  Косівському,  Верховинському  районах  Івано-Франківської  області  та  в  Рахівському  районі  Закарпатської  області.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633330
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2016


Ще

                                                         «Наче  нема  і  не  буде  Сараєво...»
                                                                                                   (Арсеній  Тарковський)

Ще  Відень  сміється  
Безтурботними  оперетами,
Ще  ніхто  не  знає,  
Що  є  таке  місто  Сараєво,
Навіть  знавці  географії
При  слові  «Сараєво»  
Не  здригаються  і  не  чують
Луну  пострілів,  гуркіт  
Автомобіля-забавки:
Ще  дивовижки,  а  не  катафалка,
Ще
Музику  –  жменями,  поети
Бавляться  в  декаденс,
Мріють  про  смерть  –  таку  лагідну,
А  майстри  пензля  
Грають  скрипками  фарб  
Смішну  фугу  «весна».
Ще
Життя  здається  легким  вальсом
З  присмаком  передчуття  (до  кави),
Ще  
Дівчатка  читають  Мопасана  й  Флобера,
Юнь  цитує  Фрідріха  Ніцше,
І  не  знає  якого  він  кольору  –  
Фарш  із  людського  м’яса,
Як  повзають  воші  
Вовною  сірих  шинелей,
Як  конають  від  тифу
Юнаки  посивілі,
Як  безокі  солдати
Плетуться  в  тумані  хлору  –  
Зеленому  і  їдкому,
Як  косять  косарі-кулемети
Людську  траву,
І  рвуть  плоть    
Куші  колючого  дроту.
Ще.  Ще.  Ще.
Ще.  Ще.  Ще.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632095
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.12.2015


Квіти, які були

                                                                             «Без  вогнів  і  пахощів  а
                                                                                 Так  од  них  п’яніла  бджола
                                                                                 Квіти  світло  таки»
                                                                                                                                           (Анна  Пер’є)  

Зимові  квіти  –  чи  то  там  за  склом
Моєї  свідомості  прозорої  
(без  темних  закутків  –  зими  цієї),
Чи  крихкі-зледенілі  безсніжного  грудня,
(Замерзлі  жоржини  –  уламками  скла),
Квіти-кристали  –  зима,  ні  –  епоха  холоду,
Квіти.  Навіть  якщо  без  запаху,
Навіть  якщо  тепло  штучне,
У  скляному  кубі,  у  синій  тюрмі  світу
Сього.
Все  одно  –  квіти  –  все,  що  лишилось
З  книжечки  радості.  Бо  світло  таки.
Бо  світ  таки  не  спіймав,
І  не  вкрав,  і  не  сховав
У  мішок  чорний.  А  таки  не,
(Хоч  ловив  і  не  тільки  мене,  
і  не  тільки  вас,  і  не  тільки  всіх),
А  таки  ще  –  і  поживемо,  і  просто
Квіти  за  склом,  квіти  –  
Світлими  шматочками  спогадів.
Тої  весни.  Яка  була  –  все  таки.
Яка…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631199
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 24.12.2015


Оливи

             «Ich  bin  allein  mit  aller  Menschen  Gram,
                 Den  ich  durch  Dich  zu  lidern  unternahn,
                 Der  Du  nicht  bist.  O  namenlose  Scham…»
                                                                                                 (Rainer  Rilke)

В  осяйній  тиші  самоти  оливи  –  сад.
Не  можу  поглядом  вернутися  назад  –  
У  те  сентиментальне  «до  війни»,
Бо  занімів  недужий  світ,  змінились  ми,
Бо  курява  стоїть  над  каменем  доріг,
Бо  до  досі  у  лівиці  затискаю  оберіг  –  
Отой,  що  я  носив  по  згарищах.  Псалом
Лунає  досі  над  містами  і  степами.  Напролом
Роковані  віднині  йти  –  година  сутінкова,
І  час  лихого  кажана,  проте,  жадає  слова  
Душа,  перо,  папір,  тінь  яструба  і  тиша-мить,
Час  не  спиняється  –  він  далі  струменить,
Він  далі  одкровення  нам  шепоче:  «Ви  ніде!  
Вдивляйтесь  в  місяця  румовище  бліде,
Ідіть,  блукайте,  бо  зруйновано  ваш  дім,
Шукайте  істини  сліди  на  образі  блідім,
Ваш  шлях  лежить  крізь  Гетсиманський  сад,
І  не  судилося  прочанам  повернутися  назад,
Бо  ви  тепер  солдати  –  перед  вами  сон  землі,
І  навкруги  оливний  сад,  і  все  минає  –  все  в  імлі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2015


Громадяни Луганди

                                 «Павіанів  тривалі  крики.
                                     Змиє  пилюку  з  чорних  спин
                                     Річка  Каданга.  Запах  бананів.»
                                                                                                         (Кванга  Бамбако)

Громадяни  жаркої  Луганди
Живуть  жаданим  очікуванням
Бананових  грон  запашних.
Вірять,  що  подарує  кожному  патріоту
Їх  «президент»  сильнорукий
Солодкаві,  тверді  і  шкірясті,
Жовті,  смачні  й  соковиті
Самі  справжні  банани  (або  ананаси).
Таємниці  шепочуть  пальми,
Про  майбутнє  сопуть  могутні
Бегемоти  річки  Каданга,
Славу  трублять  довгохоботні  
Слони  у  саванах  безкрайніх
Президенту  -  батьку  народу,
Що  сонцю  подібний  ясному.
Тамтами  гримлять:  «Луганда!»
Макаки  кричать:  «Луганда!»
Славлять  простори  безкрайні
Республіки  незбагненної.
Люди  ідуть  танцюючи,
Пилюку  вгору  підборами,
Поступом  босоногим
Громадяни  жаркої  Луганди  -  
Країни  левогучної,
Слонопросторої
Та  крокодилосміливої.  

                                           (Переклад  з  лугандійської)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628469
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.12.2015


Навіть птах

                     “Wir  wissen  nichts  von  diesem  Hingehn,  das
                         Nicht  mit  uns  teilt.  Wir  haben  keinen  Grund…”
                                                                                                                                         (Rainer  Rilke)

Ми  безпідставні.  Ми  недоречні.
Люди,  що  замість  мушель
Нанизують  намистини-слова,
Що  слухають  голоси  хмар
І  ніч  вдягають  сорочкою  чорною.
Ми  артефакт,  виняток  з  правила,
Важкого,  як  скеля,  простого  як  черевики.
А  на  болоті  качур
Все  пливе  з  туману  в  туман,
А  над  туманом  Ніщо,
Ми  гадали  зима,  а  то  осінь  –  
Все  далі,  все  далі,  все  далі  –  осінь,
А  на  болоті  качур
Кличе  квітку  латаття  летіти
Туди,  де  ріка  нескінченна
Пливе  по  колу  осені  (виднокрай),
Там  –  куди  треба  летіти
(Кличе  –  отак  чорнодзьобо),
А  на  болоті  качур…
Як  все  недоречно  –  
Коли  холоднеча  –  все  недоречно
Все.  Навіть  цей  птах.
Той,  що  кличе  нас…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628381
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.12.2015


Годинник

                                           «Сумний  світ
                                               Навіть  тоді,  коли  зацвітають  вишні,
                                               Навіть  тоді…»
                                                                                                                               (Ісса)

Про  годинники  пишуть  мало  –  як  про  годинники  взагалі  так  і  про  конкретні  цокальні  і  чи  мовчазні  часомірні  пристрої.  У  майстрів  пера  сидить  в  глибині  їх  потріпаних  душ  якийсь  забобонний  страх  перед  цим  винаходом  майстрів  минулого.  Так  начебто,  це  не  інструменти  для  вимірювання,  а  сам  Час  –  предковічний,  невблаганний,  існуючий  раніше  богів  і  матерії.  Не  щастило,  як  клепсидрам  з  їхньою  капальною  текучістю  (о,  вода,  ти  сама  вічність!),  там  і  піщаним  їх  близнюкам,  і  сонячним  тіньовідкидалам,  і  металевим  втіленням  Духу  Механіки.  

Не  буду  приховувати  –  я  про  них  теж  пишу  з  острахом,  деяким  навіть  містичним  жахом,  хоч  і  люблю  цих  посланців  таємного  і  сокровенного,  цих  металевих  цвіркунів  і  шматочків  макрокосмосу,  що  висять  на  руках  кайданами  (інколи).  У  небезпідставності  годинникових  забобон  (міряли  б  вони  краще  простір,  але  люди  чомусь  не  люблять  носити  на  руках  лінійки  і  компаси)  я  переконався  на  власному  досвіді,  коли  подарував  своїй  колишній  прекрасний  часомір  -  наручний  дзигар  з  латинськими  цифрами  та  золотим  блиском:  цей  був  мій  останній  подарунок  після  нескінченної  вервечки  іграшкових  зайчиків,  мишок,  розмовляючих  їжачків  і  просто  квітів  –  вона  пішла  від  мене  назавжди.  З  того  часу  до  годинників  ставлення  у  мене  змінилось:  крім  замилування  і  споглядання  з’явився  якийсь  страх  –  ніби  висить  в  мене  на  стіні  не  круглий  ментор,  допомагаючи  зрозуміти  де  я  –  в  якій  точці  часопростору,  а  око  Космосу.  

Один  мій  знайомий  має  аж  чотири  годинники  і  носить  їх  в  різні  дні  тижня:  з  чорним  циферблатом  для  понеділка  і  п’ятниці,  з  білим  для  четвергів,  з  зеленим  для  середи  і  суботи,  а  позолочений  для  вівторка  і  неділі.  Без  годинника  він  ходить  до  церкви,  коли  приходить  Великдень,  а  на  День  залізничника  та  прикордонника  (його  улюблені  свята,  крім  Дня  Святого  Патріка,  звісно  -  який  він  тоді  одягає  годинник  -  не  знаю  -  це  таємниця)  чомусь  носить  все  той  же  з  білим  циферблатом.  Я  не  маю  ритуальних  пристрастей  до  годинників  і  чомусь  думаю,  що  Конфуцій  годинниками  нехтував,  відчуваючи  час  єством.  Але  в  кожній  кімнаті  свого  дому  я  таки  повісив  на  стінах  по  годиннику  різних  моделей  та  стилістики  і  подовгу  їх  споглядаю  вечорами  і  прислухаюсь  до  їхнього  звуку  (коли  тихо).  Проте  я  ніколи  не  думав,  що  годинники  ще  втнуть  зі  мною  не  один  лихий  жарт.  Справа  в  тому,  що  цієї  осені  в  мене  було  відчуття,  що  час  довершився  –  попереду  тільки  епоха  занепаду  і  самознищення  людства.  Я  проганяв  це  відчуття  із  закутків  своєї  свідомості,  але  воно  верталося.  (А  як  занепад  і  погибель  світу,  то  годинники  не  потрібні  –  отож  бо.)  

Якось  коли  листя  пожовкло  –  таки  стало  золотим  і  зробило  світ  красивим  (а  я  вже  зневірився,  що  це  буде),  мені  випало  бути  на  конференції  і  поспілкуватись  з  колегами.  Доповіді  були  різними:  і  занудними,  на  яких  я  просто  засинав  (мій  Вчитель  ще  посміявся  наді  мною  –  проспав  всю  доповідь,  а  потім  будеш  казати,  що  доповідь  була  неглибокою,  певно  як  і  твій  сон),  до  вкрай  цікавих  і  емоційних.  Але  найцікавіше  на  конференціях  відбувається  між  –  за  кавою,  на  перервах  –  розмови  створюють  атмосферу.  Ні,  це  не  «трьоп»,  як  казав  Тимофеєв-Ресовський,  він  міг  це  назвати  базіканням,  бо  він  був  аристократом  духу,  «трьоп»  -  це  на  доповідях,  а  тут  створення  настрою  –  це  запам’ятовується.  На  одній  з  перерв  розмова  почалась  якась  особлива  легка  і  про  все:  про  нелогічність  частотнозалежного  статевого  добору  в  популяціях,  про  міфи  в  сучасній  науці,  про  те,  що  люди  теж  кролики  (добре,  що  не  зайці)  і  це  ні  до  чого  хорошого  не  приведе  (вже  не  привело),  про  пріони,  про  вплив  чисельності  на  популяції  зайців  на  статеву  структуру  цих  популяцій  і  таке  інше.  Але  я  раптом  зустрівся  поглядом  з  одним  колегою.  Одразу  відчув,  що  він  теж  звідти.  Хто  був  там,  той  одразу  впізнає  брата  -  щось  змінюється,  щось  стається  з  людьми  -  погляд  в  першу  чергу,  саме  ставлення  до  світу,  вираз  обличчя.

-  Ти  теж  звідти?
-  Звідти.
-  Давно?
-  Місяць  тому.
-  Я  два.  Де  був?  
-  У  N-ській  бригаді.  Піхота.
-  Я  в  М-ському  окремому  артилерійському  дивізіоні.  Де  стояли?
-  Під  Гранітним.
-  У  мене  там  друг  більше  року  воював  -  Тарас  Ч.
-  Не  знаю...  А  ти?
-  Під  NN,  потім  під  ММ,  потім  відвели  і  відправили  на  полігон.  
-  У  нас  тільки  «бехи»  були  і  АГС-и.  А  ти  на  чому  був?
-  «Гвоздики»,  «Сани»,  «Фаготи»,  «Піони»...
-  Серйозні  штуки...  Особливо  «Піони».  
-  І  щось  змінилось  у  твоєму  житті  після  повернення?
-  Нічого.  Все  те  саме.  Ніби  й  не  було  цього  року.  Ніби  то  все  було  не  зі  мною.  Тільки  от  дружина  від  мене  пішла...
-  О,  як  я  тебе  розумію!  В  мене  те  саме,  тільки  останній  аспект  був  до,  а  не  після.

Ось  і  вся  розмова.  Далі  і  так  все  ясно  -  як  там  було  не  треба  розказувати  ні  мені,  ні  йому.  Хто  не  був  -  не  зрозуміє.  А  нам  все  ясно  і  буз  слів.  Я  думав  на  цьому  розмова  вичерпається,  далі  буде  тільки  розмова  без  слів,  або  про  каву.  Або  про  буддизм.  Але  я  помітив  у  нього  на  руці  годинник.  Скло  було  настільки  пошкрябане,  що  відповідь  на  питання  яка  нині  година  чи  день  на  календарі  могла  бути  тільки  абстрактною  -  вічність  нині,  вічність.  Але  він  вловив  мій  погляд  -  я  відчув,  що  подальша  розмова  можлива.  Щоб  урвати  паузу,  я  спитав:

-  Трофейний?  (Хоча  прекрасно  розумів,  що  трофейні  годинники  не  такі  і  мій  співрозмовник  зовсім  не  належать  до  тих  людей  які  привозять  звідти  трофейні  годинники  і  тим  паче  їх  носять.)
Він  зрозумів,  що  це  жарт:  

-  Ні.  Ношу,  бо  не  можу  носити  інший.  У  мене  відчуття,  що  якщо  я  зміню  годинник,  то  забуду  щось  важливе,  щось  таке,  що  не  можна  забувати.  А  обідраний  він  такий  весь  ось  по  якій  причині.  Це  в  липні  чотирнадцятого  року.  Ми  наступали...  Зачищали  селище  Н.  Точніше  те,  що  від  нього  лишилось.  У  руїнах  засіли  сепари  і  вели  вогонь.  Моєму  взводу  наказали  штурмувати  будинок  де  вони  засіли  і  гатили  з  вікна.  Такий  собі  двоповерховий  колишній  особняк.  Розбились  ми  та  три  групи  -  одна  буде  штурмувати,  а  дві  прикривати.  Зіграли  в  «камінь,  ножиці,  папір»  -  кому  штурмувати.  Випало  мені  і  моїм  хлопцям.  Подумалось  -  ну  ось  і  все  -  зараз  нас  і  покладуть.  Як  просто  вирішилось  -  кому  жити,  а  кому  помирати  -  «камінь,  ножиці,  папір».  Підкатили  «беху»  і  давай  смалити  по  них  з  усього,  а  ми  в  обхід,  з  глухої  сторони  того  дому  і  під  вікна.  Вибивати  шибки  вже  не  треба  було  -  кинули  у  вікна  гранати,  а  потім  по  одному  через  вікно.  Я  йшов  другим,  застрибнути  моментом  не  вийшло,  але  хлопці  просто  закинули  мене  в  вікно  разом  з  автоматом.  Відчував,  що  зараз  почнеться  стрілянина  в  будинку  і  отримаю  свою  кулю.  Але  пощастило  -  сепари  чомусь  були  всі  саме  в  тій  кімнаті,  куди  ми  кинули  через  вікно  гранати.  У  домі  було  чисто  -  тільки  три  мертвих  сепари  і  купа  гільз  і  зброї.  А  годинник  я  обідрав  у  стіну,  коли  мене  закидали  через  вікно...  

Якось  так  увірвалося  те  життя.  Несподівано.  Годинником.  Який  носить  на  руці  не  колега  -  ні,  побратим...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621683
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2015


Вітер за вікном

                                                     «А  над  оливами
                                                         Небо  полив’яне,
                                                         В  небі  –  холодна
                                                         Зоряна  злива.»
                                                                                   (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Я  повернувся  з  війни  –  
А  тут  осінь,
Я  дивлюсь  під  ноги  –  
А  там  небо.
Визираю  в  вікно  –  
А  там  вітер:
Крутить  вихором  листя,
Ні,  не  листя  –  мрії  минулого,
Буду  писати  замість  віршів
Реквієм.
І  то  не  на  шматах  паперу,
І  навіть  не  на  листках  клена,
Буду  писати  реквієм
На  цеглинах,
Що  лежать  тягарем
На  сусідній  будові:
Думали  будувати  притулок,
А  вийшла  башта  –  
Чи  то  фортеці,  чи  то  мовчання
Білотюрбанних  парсів  –  
Вогнепоклонників.
Я  повернувся  з  війни,
І  раптом  втямив  –  
Немає  повернення,
Зазирнув  у  сни  (свої)
І  не  ті  що  буття,
А  ті  що  в  темряві  –  
А  там  смерть:  поселилась  
Біловбранною  жінкою,
Хотів  запитати:  «Навіщо
у  моїх  снах  живеш  подругою?»
Але  хіба  може  смерть  жити...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619520
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.11.2015


Осінь-колізей

                                                 «Ти-ти-ти-ти  –  спробуй  думати  про  інше,
                                                     Бог-мій-дай-сил  збожеволіти  не  зовсім!
                                                     (Пил-пил-пил-пил  від  крокуючих  чобіт!)
                                                     І  відпустки  нема  на  війні!»
                                                                                                                                 (Радьєрд  Кіплінг)

Ах,  колізей-осінь
(Тоді)
Листя  золоті  монети
(Авжеж)
Сонце  в  тумані  –  привид
(Чом  не  ліхтар)
І  світанки  холодно-красиві
(Бачити)
І  грім,  грім,  грім
Тієї  грози  –  
Щоденно.
І  люди,  люди,  люди,
Яких  бачиш  востаннє  –  
Так  думалось.
І  я,  я,  я  –  
Лише  ілюзія.  Тимчасова.
І  смерть,  смерть,  смерть  –  
Всюди.
І  слова,  слова,  слова  –  
Зайві.
І  світанок  оком  вогненним
Прямо  в  зіниці  глаголить  –  
«Так  треба!»
І  вітер  співає  тужливо  –  
Легенду  стару.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617851
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.11.2015


Брати по зброї

                                                                         «Втретє
                                                                             Запалюю  ліхтар,  віддаю  його
                                                                             Сваволі  роси.»
                                                                                                                                         (Йоса  Бусон)

Мої  брати  по  зброї!
Чому  у  вас  такі  втомлені  очі?
Чому  ви  носите  
На  лівій  руці  годинники,
Що  давно  зупинились?
І  показують  лише  одну  годину  –  
Ту  саму  «коли»,
Ту  саму  «для  чого»,
Ту  саму  «навіщо»,
Ту  саму  «тільки».
Чому  в  зіницях  написано
Дуже  дрібними  літерами:
«Друже,  ти  знаєш»,
«Друже,  ти  розумієш»,
«Друже,  пробач»?
Чому,  
Коли  зустрічаємось  поглядами
Ведемо  розмову  без  слів,
Без  речень  і  фраз,
Ніби  граємо  в  шахи
Без  поля  клітинок  й  фігур,
Бо  навіщо
І  так  зрозуміло  все,
І  так  небо  надто  синє  й  глибоке,
А  повітря  надто  густе  й  важке,
Надто,
І  кава  надто  нагадує  попіл,
А  життя  –  Колізей.
Надто...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2015


Під небом байдужим

                                         «Дме  західний  вітер  –  
                                             Десь  там,  на  сході
                                             На  землю  паде  листя...»
                                                                                         (Йоса  Бусон)                        

Під  небом  байдужим
Року-триноги  минулого
(Бо  все  минає)
Ми  споглядали  золото  осені,
Раділи  кожному  теплому  дню
Літа  бабиного,
Слухали  журавлів  сумних  окличних
(У  небі  під  хмарами)
Прощання,
Дивувалися  гостролистості  кленів
Таки  черлених  і  солодкавих
(Як  кров),
І  дивувалися  одкровенню
Холодного  осіннього  вітру,
Відчували  важкість  землі
(Що  ніколи  не  буває  пухом)
І  прозорість  повітря-скла
Легкого  жовтня-прочанина,
Думали,  що  в  неба  безодню
Можна  летіти  чи  то  пірнати,
І  дивилися
Як
Тріпоче  листя  осик  переляканих
Вічно.
Рік  тому  пошерхле  повітря
Нам  здавалось  паперовою  сторінкою
Зошита  життя
На  якому  ми  писали  вірші  про  красу
Там  –  
Під-ку-ля-ми...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617619
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.11.2015


Все, що лишилось

                                         «Ті,  кого  важко  забути...»
                                                                               (Ісікава  Такубоку)

Ліхтар  та  осінь  –  
Ось  все,  що  лишилося  в  темряві:
Листя-вітрила  корабля  буття:
Такі  ж  жовті,  
Як  сторінки  наших  літописів,
Шматує  шалений  вітер  –  
Холодний  як  одкровення,
Як  крижані  скалки
Моїх  непотрібних  спогадів
(Нікому)
(Листя  липи).
Цей  острівець  неспокою
Чи  то  кавалок  істини
(Пливу  крізь  пітьму),
Туди  –  де  холодно.
Все,  що  лишилось  мені:
Тільки
Ліхтар  і  осінь  –  
Пляма  світла  жовтого
Серед  пітьми
І  тіні  тих,  кого  важко  забути...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616298
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.10.2015


Залізні послання

                                                         «Меч  створив  лицаря
                                                             І  закував  залізом
                                                             Його  лице  і  плоть  його,  а  дух
                                                             Провів  крізь  полум’я  посвячень...»
                                                                                                           (Максиміліан  Волошин)

На  торфовищі
Чорнороби  пошерхлорукі
Різали  землю  на  паливо,
Важкість  болота  віків
Кроїли  на  вогнебудні.
І  кіготь  їх  землерия
Вишкріб  з-під  землетирси
Нетлінне  і  початкове  –  
Три  мечі  дворучні  старезні:
Хоч  тліном  зачеплені,
Але  важкі  й  ваговиті  –  
Як  істина  стара  й  нещадна.  
Колись  в  глибину  поглинаючу
Кинули  вої  требу:
Не  брязкальця  срібнозвукі,
Не  бризки  металу  сонячного,
Кинули  найдорожче:
Свої  металеві  руки  –  
Гострі,  як  сама  доля,
Невблаганні,  як  справедливість.
І  промовили:  «Боги!
Мечі  ці  втомились  бути  
У  світі  смердів  та  козопасів.
Втомились,  бо  вже  зітнули
Доста  чужої  нетреби.
Нехай  же  лежать  до  часу
В  глибинах  сього  болота,
Доки  прийде  неминуче,
І  наші  змалілі  нащадки  
Втямлять  чого  що  варте
І  знову  навчаться  тримати
В  руках  від  кайданів  вільних
Оцих  провісників  Волі,
Оцих  сторожів  Вітчизни!»  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614585
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.10.2015


Ми

                                                       «Виє  вітер  а  небо  синьо-лілове
                                                           І  вороже  І  ні  рядка  цілий  рік»
                                                                                                                     (Гійом  Аполлінер)

Ми  шли  назустріч  світанкам
Нам  гріло  рамена  Сонце,
Перед  тим,  як  піти  за  обрій,
Нам  співали  невтомні  вітри  
І  любили  нас  завірюхи:
Цілували  сніжинками  в  чола.
Ми  йшли  крізь  сніги  і  тумани,
Ми  шукали  у  небі  зорі,
Пірнаючи  в  темні  безодні,
Ми  гріли  руками  залізо,
Ховалися  від  куснів  сталі,  
Які  шматували  тіло,
І  звільняли  зболену  душу:
Лети  альбатросом  в  небо!
Ми  рахували  хвилини
Які  нам  лишилось  прожити
До  вечора  хворого  світу,
До  ранку  наших  ілюзій,
Ми  стали  стіною  плямистою
На  шляху  диких  вандалів,
Ми  боронили  людяність,
Ми  вчилися  помирати.
Тепер  вчимось  забувати  –  
Те,  що  треба  забути:
Біль  і  тягар  печалі.
Тепер  вчимось  пам’ятати  –  
Друзів  і  побратимів,
Які  відлетіли  в  вічність.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613343
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.10.2015


На осінні етюди

                                 «Ось  у  нас  постійно  цвіркуни  співають,  
                                     а  птахів  мало,  -  
                                     це  у  нас  історія  закінчилась!»
                                                                                                             (Андрій  Платонов)

Що  мене  дивує  в  нинішній  осені  –  так  це  бідність  на  фарби.  Давно  вже  час  бути  яскравому  золоту  дерев,  а  все  нема.  Мені  кажуть  не  час,  ще  будуть  і  черлені  клени  і  жовті  ясени  і  брунатні  буки,  але  мені  в  це  віриться  все  менше.  Як  так  досі  і  не  їздив  на  осінні  етюди,  хоч  вже  осені  й  половина  –  незабаром  буде  пора  глуха,  і  час  буде  не  для  замилування,  а  для  журби  прозорого  лісу  і  холодного  вітру.  

У  вересні  –  щедрому,  як  то  і  має  бути,  але  не  вересовому,  бо  вересовий  трунок  був  там,  а  тут  –  яблука,  мені  все  хотілось  поділись  радістю  зі  старими  знайомими  і  незнайомими,  що  є  ще  живий.  І  я  справді  від  цього  банального  факту  відчував  радість,  але  відшукуючи  людей  з  якими  я  міг  би  говорити  про  все,  я  зіштовхувався  з  тим,  що  це  їм  не  цікаво.  Звичайно,  вони  зауважували:  «Радий  за  тебе,  що  ти  живий,  здоровий  і  цілий!»,  але  відчувалось,  що  вони  хотіли  додати  фразу:  «Ну  і  що?»  Потім  я  сам  зрозумів,  справді,  ну  і  що?  У  світі  стільки  сумного  –  а  я  тішуся.  І  чим?  Фактом  свого  існування?  Крім  того  –  сни:  сниться  одне  і  те  ж.  І  то  неприємне  і  моторошне.  І  якщо  пишеться,  то  зовсім  не  те  і  не  так,  і  не  про  те.    

З  такими  от  настроями  я  некрасивого  жовтневого  дня  (бо  місто)  приїхав  черговий  раз  в  мою  університетську  лабораторію.  Аспірант  в  черговий  раз  не  захотів  підтримати  мою  розмову  про  ірландські  клани,  студенти  були  все  такі  ж  нетямущі,  з  тераріуму,  як  завжди,  втекла  змія  –  смугаста  і  різнокольорова  –  нетутешня,  і  її  ловили  по  всьому  корпусу,  все  як  завжди  –  ніби  і  не  було  цілого  року  –  відсутності.  Згадувались  чомусь  рядки  Сергія  Єсєніна:

       «Кого  покликати?  І  з  ким  же  поділитись
           Сумною  радістю  –  лишився  я  живий?»

Несподівано  до  мене  завітав  старий  знайомий  незнайомець  (щось  таки  почуло  про  має  потаємне  бажання  і  здійснило  це),  що  працює  в  місцевому  краєзнавчому  музею  з  колегою  –  моїм  колишнім  студентом  (смішним  і  завжди  життєрадісним,  я  чомусь  грішним  ділом,  думав,  що  він  неправильний,  а  він  просто  дивак).  Завітали,  звісно,  по  справах,  але  заодно  забігли  до  мене,  сказати  свій  добрий  день  і  своє  як  справи.  Крім  того,  з  ними  я  півтора  року  не  бачився.

-  Ти  де  пропадав  цілий  рік?

Буцім  то  він  не  знає,  де  я  цілий  рік  пропадав,  але  це  така  форма  розмови:  в  очікуванні  –  та  я  от...  Але  яке  запитання,  така  і  відповідь:  

-  Ви  не  повірите.  Я  цілий  рік  відпочивав  на  курорті.  Я  виграв  турпоїздку  в  чудовий  південний  санаторій  –  на  цілий  рік.  При  цьому  нам  годували  безкоштовно,  забезпечували  одягом  та  взуттям  –  безкоштовно,  за  житло,  комунальні  послуги  не  потрібно  було  платити  –  все  безкоштовно.  Крім  того  все  було  включено:  навіть  екстремальні  розваги.  Звичайно,  ризиковані,  небезпечні  розваги,  але  тоді  це  не  був  би  екстрім.  Крім  того:  приємне  товариство,  цікаві  співрозмовники.  І  кожен  день  щось  нове:  то  на  берег  моря  повезуть,  то  в  степ,  до  річки,  то  в  ліс.  І  транспорт  теж  безкоштовний.  Іноді  навіть  давали  персональний  автомобіль  і  водія.  І  то  не  якусь  там  жерстяну  коробку,  які  тут  по  місту  їздять,  а  добротний  броньований  автомобіль.  І  цілий  рік  на  свіжому  повітрі.  Я  дуже  непогано  відпочив  і  набрався  здоров’я.  І  найдивніше  те,  що  крім  всього  іншого  за  цей  відпочинок  на  курорті  мені  ще  й  платили  гроші,  і  то  непогані,  і  тут,  в  університеті  зарплата  зберігалася,  і  там  платили  –  ще  більше.  

Я  думав  мої  співрозмовники  не  повірять  у  мою  розповідь.  Скажуть,  що  таких  курортів  не  буває.  А  якщо  і  повірять  хоч  на  крихту,  то  почнуть  заздрити  і  теж  захочуть  ось  так  відпочити.  Але  вони  повірили.  Це  було  видно  по  їхнім  обличчям  (бо  обличчя  це  дзеркало).  І  чим  далі  текла  моя  розповідь  (як  гірська  ріка  –  прозора  і  швидка),  тим  сумніші  ставали  їхні  лиця  –  кам’яніли,  сіріли,  сповнювались  співчуттям  і  навіть  жахом.  Де  ваші  посмішки,  друзі?  Чому  раніше  ви  завжди  сміялися  з  моїх  сумних  жартів?  

Ні,  таки  треба  мені  їхати  на  осінні  етюди.  У  гори  –  коли  вони  різнокольорові  і  туманні.  І  мати  якусь  мрію  –  нову.  Наприклад,  збудувати  вітряний  млин,  стати  мельником  (а  вони  всі  містики  у  наших  зворохоблених  краях  і  знаються  з  потойбічним)  і  молоти  людям  борошно,  і  дивитися,  як  вітер  крутить  дерев’яні  крила  цього  пшеничного  птаха.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612191
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2015


Невже

                                                 «Ну  ось,  знову  про  війну!
                                                     А  збирався  писати
                                                     Про  дощ...»
                                                                                                 (Василь  Слапчук)

Я  пишу  вірші  про  війну,
А  хотілось  про  осінь,
Я  пишу  новели  про  смерть,
А  хотілось  про  жовте  листя,
Я  думав,  насниться  море
Зеленого  нескінченного  лісу
Чи  синій  океан  бездонних
Вересневого  мовчазного  неба,
А  сняться  знову
Вбиті  солдати,  сухі  постріли
І  мокрий  бліндаж.
Знову  дивуюсь  –  
Чому  я  йду  вулицею  
Без  автомата,
Чому  жінки  
Вдягнені  не  в  камуфляж,
Чому  так  тихо  ночами,
Невже,  справді,  я  повернувся
І  це  не  сон  і  не  видиво  
Мальоване  на  розбитому  дзеркалі
Порожнього  дому
В  який  завітала  війна...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610260
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.09.2015


Пошуки

                                           «Зранку  блукав  я  
                                               Схилами  гір  Цзи  Ге...»
                                                                                                         (Бо  Цзюй  І)

Я  шукав  Дао
З  важким  автоматом  на  плечі,
У  сутінках  солдатського  намету,
Серед  запашного  звіробійного  степу
Я  шукав  Дао
Там,  де  пахло  бензином  і  соляркою,
Серед  сутінків  гіркого  диму,
Серед  хащів  іржавого  металу,
І  серед  снігів  холодних
І  серед  спекотних  згарищ
Я  шукав  Дао  
Серед  мертвих  тіл,
Серед  сталевих  потвор,
Серед  зранених  людей  і  дерев  –  
Я  шукав  Дао
На  дні  забутих  озер,
Куди  досі  пірнають  жаби
І  волохаті  байдужі  бобри,
У  темряві  біля  вогню
І  серед  степової  тирси  –  
Я  шукав  Дао
Коли  світ  божеволів,
Коли  навіть  Сонце
Дивилось  на  людей  з  жахом,
Коли  навіть  місять  зазирав  з  сумом
У  душу  кожного  сновиди
Я  шукав  Дао...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603563
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.09.2015


Я повернувся

           «Те  життя  мов  картина  повішена  в  темнім  музеї»
                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Я  повернувся  з  м’ясорубки  війни,  
Намагаюсь  повірити,  що  це  правда,
А  інші...
Я  знову  втікаю  від  людей  в  тишу  
Лісового  зеленого  храму  смерек,
А  інші...
Мені  тепер  війна  тільки  сниться  щоночі  –  
Кожної  бездонної  ночі  марень,
А  іншим...
Я  все  менше  розмовляю  з  привидом  смерті,
Що  з’являється  мені  блідою  стрункою  жінкою,
А  інші...
Я  іду  по  землі  сухій  і  жовтотравній
Пружною  ходою  живого  блукальця
І  все  менше  думаю,  що  під  цією  тирсою
Теж  колись  буду  лежати  –  
Чи  то  я,  чи  то  моя  оболонка  тлінна,
А  інші...  
Я  все  дивуюсь  чому  так  тихо,
Чому  гримить  тільки  гроза
Над  кам’яним  містом  і  дорогами  пилу,
А  інші...
Я  досі  живий  –  і  розуміння  сього
Не  викликає  ніякої  ейфорії
Не  п’янить  як  вино  світанку,
А  інші...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599454
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.08.2015


Газела про металевий дощ

                           «У  мертвих  крила  з  щирого  моху.»
                                                               (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Над  Сарматією  небо  прозоре  і  чисте,
Над  Сарматією  вночі  зірок  намисто,
Але  з  неба  падає  металевий  дощ,
Люди  ховаються  від  нього  в  ями
Та  в  рани  Землі,  вириті  на  плоскій  рівнині,
У  потворних  звуках  вчувають  музичні  гами,  
Люди  одягають  недоречні  шати,
Однакові,  як  два  іржаві  цвяхи,
Маючи  замість  дороговказів  годинники,
Замість  куточків  затишку  плахи,
Прислухаючись  до  грому  серед  ясного  неба,
Люди  звикли  вірити  в  неможливе,
Збирати  хвилини  у  діряві  кошики  літа,
(Ніякі  парасольки  не  врятують  від  зливи),
Бо  замість  дощу  з  цього  неба-дзвону,
Замість  життєдайних  краплин,
Прозорих  як  людські  душі,
(А  ми  думали,  що  життя  не  спалах,  а  плин)
Падають  шматочки  смерті,
Навіщо  мені  знати,  коли  впаде  мій  шматочок,
Коли  я  стану  невидимим  птахом,
Зроблю  свій  останній  в  порожнечу  крочок,
І  покину  землю  Сколотію,
Де  навіть  дощ  –  і  той  залізний,
Де  гітара  співає  про  знищення,
Де  все  нині  стало  запізно,
Де  очі  не  хочуть  все  це  бачити,  
І  хочеться  жити  вигадками,
Гублячись  у  мурашниках  спогадів,
Називаючи  неможливе  словами
І  співати  про  металевий  дощ  –  
Мені,  людині,  якій  на  зранене  серце
Причепили  чорно-білу  мішень.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597690
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.08.2015


Спека

                                 «Містер  Джінкс  пішов  у  самого  себе,  
                                   бо  це  було  єдине  місце,  
                                   куди  він  міг  би  піти...»
                                                                                         (Чарльз  Дікенс)

Над  степом  –  спека.  Серед  опаленої  сонцем  і  пожовклої  трави  і  вже  брунатної  нетреби  зацвів  петрів  батіг,  цмин  та  деревій  –  значить  літо  вже  в  апогеї,  в  апофеозі.  Намагаюсь  пригадати,  як  у  цих  же  місцях  мордував  мене  півроку  тому  мороз  і  зимовий  вітер.  Намагаюсь  і  не  можу  –  не  вірю,  що  це  було:  спека  вимордовує  не  менше  морозу.  Людині,  загалі,  властиво  «не  пригадувати».  Колись  я  буду  не  пригадувати  війну,  не  вірити,  що  це  все  було.  І  не  десь  там  в  Африці,  а  саме  зі  мною.  Пробував  читати  вірші  Варлаама  Шаламова  (в  офіцерській  сумці  була  в  мене  тоненька  книжечка  «З  колимських  зошитів»)  –  уява  працює  важко  –  край  вічного  холоду  ніяк  не  вповзає  в  свідомість  серед  цього  гарячого  степу.  

Два  бліндажі  з’єднані  шанцями  –  в  них  (крім  мене  –  дивака  з  гарячковою  свідомістю)  двоє  солдатів  –  моїх  супутників  на  цей  довжелезний  день:  один  селянин  з  Черкащини,  а  інший  –  типовий  люмпен-пролетарій  (ще  того  зразку,  НЕПівського)  із  Запоріжжя.  Десь  далеко  –  канонада.  Чужа.  Докучлива.  Глухий  удар  в  землю  (недалеко):  «Бум!».  Потім  огидний  звук:  «Фур-фур-фур-фур-фур...»  і  «Бах!»  -  високо  в  небі,  тільки  чорна  куляста  хмарка.  І  потім  металевий  дощ  на  землю.  

-  Сепари  з  «Гвоздики»  пальнули.  Від  землі  зрикошетило.  «Підривник  фугасний.  –  (це  моя  репліка  у  цій  римській  гладіаторській  виставі.)

-  Точно.  Сто  двадцять  два  міліметри.

-  Турбуючий  вогонь.  Провокують  на  «відповідку».  Така  «балалайка»  судячи  по  всьому  буде  до  самого  вечора!

-  В  натурє?

-  У  натурі  не  буває  обстрілу  фугасами.  Він  буває  тільки  в  тільки  в  техногенному  світі  спотвореному  урбаністичною  постіндустріальною  цивілізацією.

Люмпен-пролетарій  подивився  на  мене  таким  поглядом,  яким  дивляться  хіба  що  з-за  високого  кам’яного  муру  чи  в  задзеркалля.  Десь,  виявляється,  існує  інший,  небачений  йому  світ...  Знову  бабахнуло  –  на  цей  раз  ближче,  і  фугас  вибухнув  у  землі,  здійнявши  хмару  куряви.

-  Знову  не  влучили.  Це  кажу  світові  я  –  людина-мішень.  Ви  чомусь  виглядаєте  сьогодні  дуже  сумним.

-  ???

-  У  Вас  меланхолійно-зажурений  вираз  обличчя.

-  Ви  помиляєтесь,  капітане.  Це  ілюзія.  

Далі  мовчання.  Слухаємо  музику  вибухів.  А  потім  розмова  знову  виринає  з  нічого,  з  тої  порожнечі  між  словами.  
-  А  я  на  своїх  сотках  пшениченьку  посіяв.  Земельки  в  мене  всього  нічого,  але  зібрав  п’ять  центнерів.  Бо  я  пшеничку  підживлював  і  на  сніг,  і  на  корню.  

-  Не  розумію,  чому  втіленням  англійської  поезії  вважається  Кітс.  Це  ніяка  не  англійська  поезія,  і  навіть  не  британська.  Це  академізм  в  чистому  вигляді.  У  цій  поезії  повністю  відсутній  колорит!  Може  тому,  що  Британія  занадто  рано  стала  світовою  імперією,  а  йомени  (ці  носії  англо-саксонського  духу  і  традицій)  зникли  з  культурного  світу  Англії  теж  надто  рано.  У  слов’ян  і  різних  там  італійців  селяни  –  ось  вони.  А  в  Англії  –  орендарі,  наймані  робітники  на  землі.  Ось  і  почали  творити  культуру  клерки  та  відірвані  від  реальності  аристократи.  Теж  мені  джентльмени  знайшлися!

-  В  натурє!  

-  А  я  коли  взяв  пшениченьку  до  рук,  одразу  сказав  –  вологість  тут  вісімнадцять  відсотків.  Треба  покласти  на  брезент  і  сушити.  Інакше  пропаде.

-  Якщо  ви  хочете  знайти  справжню  британську  поезію,  шукайте  її  серед  кельтів.  Англомовних  кельтів,  звісно.  Після  смерті  Турлафа  О'Каролана  безглуздо  говорити  про  кельтомовну  поезію.  Роберт  Бернс,  Томас  Мур,  Єйтс,  Стівенсон  –  шукайте  там.  Британські  острови  –  це  кельтський  світ.  Англо-сакси  потрапили  в  нього  і  загубились  там.  Не  змогли  створити  власної  окремішньої  культури  на  цих  островах-уламках  старої  Європи.  Тільки  синтез,  тільки  трансформація    -  і  кельтських  елементів,  і  германських.  І  можливо,  ще  взагалі  якихось  невідомих  нам  до  індоєвропейських.  Тільки  не  кажіть  мені,  що  кельти  там  теж  зайди.  Не  треба.  

-  А  один  мій  знайомий  привіз  з  Харкова  насіння  соняшника.  Отаке  велике  і  з  металевим  блиском.  Соняхи  виросли  такі  як  колеса  від  возу.  І  горобці  їх  не  дзьобали.  Але  через  пару  років  стали  звичайнісінькі  –  сорт  зіпсувався.  та  я  соняхи  і  не  вирощую.  Після  них  земелька  виснажується  і  не  родить.

«Ба-бах!»  -  знову  землю  струсонуло  –  ще  ближче  до  нас.  Явно  стріляли  навмання  по  нашим  позиціям  –  без  будь-якої  конкретної  цілі.  Аби  стріляти.  

-  Йо-майо!  Фіга  сє  вєсєлуха!

-  Я  раніше  не  знав,  що  Конан-Дойл  ірландець.  Пізно  довідався.  Раніше  просто  не  розумів,  чому  його  твори  набувають  такої  виразності,  такого  поетичного  щему  тільки  тоді,  коли  торкаються  кельтського  ґрунту:  чи  то  Шотландії,  чи  то  кельтських  слідів  в  Корнуолі,  чи  то  ірландців,  які  тиняються  світами.  Ірландська  література  мала  величезний  вплив  на  європейську  цивілізацію  взагалі.  тільки  не  кажіть  мені,  що  ірландська  література  це  міф,  що  Джонатан  Свіфт  –  це  тільки  пересмішник  і  фантазер,  що  Бернард  Шоу  дивак,  що  Вільям  Батлер  Єтс  –  містик,  Томас  Мур  –  католицький  теолог,  Оскар  Вальд  –  неправильний  страждалець,  Шеймус  Гіні  –  банальний  реаліст.  Це  неправда.

-  А  шахта  N-ська  самая  нова  з  усіх,  але  там,  як  на  зоні!  Бєспрєдєл.  Кеп,  щщщас  у  нас  болванка  попаде,  я  хочу  сказати  важне:  ірландці  –  це  самий  хароший  народ!

Земля  струсонулась  від  чергового  вибуху.  Не  влучили.  Нам  пощастило  в  черговий  раз.  

...Я  раптом  подумав,  що  все  на  світі  перетворюється  у  суцільний  абсурд.  Троє  зовсім  різних  людей  сидять  в  одній  ямі  і  розмовляють.  Кожен  по  суті  пішов  у  себе  і  розмовляє  не  з  товаришем  по  війні,  а  з  уявним  співбесідником,  тільки  інколи  вириваючись  в  реальність.  Що  поєднує  нас  –  цю  химерну  трійцю?  Війна,  Вітчизна,  вир  життя  і  смерті,  що  затягує,  поглинає,  знищує  твоє  «я».  

...Пригадалося  раптом:  кілька  тижнів  тому  я  приймав  присягу  у  щойно  мобілізованих.  Люди  різного  віку:  і  молоді  хлопці  і  сиві  діди  стояли  на  майданчику  біля  техніки,  підходили  до  столу,  брали  зброю  і  клялися  померти  за  Вітчизну.  У  голосах  метал  і  жадання  до  бою.  Почався  дощ.  Краплі  падали  і  на  зброю,  і  на  листок  з  присягою,  і  на  список  з  підписами,  і  на  обличчя  людей,  що  ставали  на  очах  солдатами.  Небо,  певно,  знало  щось,  багато  з  цих  людей  загине,  і  плакало  за  ними.  Солдати  бадьоро  вигукували  слова  –  вони  рвалися  в  бій.  Кожному  з  них  я  тис  руку  і  говорив  схожі  прості  фрази.  Але  найважливіше  було  в  погляді,  в  оцьому  обміні  поглядами.  Кожен  погляд  говорив  своє,  але  переважно:  «Я  знаю,  на  що  йду,  але  так  треба.  Це  неминуче.  Я  інакше  не  можу.»  Підійшов  до  столу  солдат  з  ім’ям  Махмуд  Саворай-Озоді.  Я  все  боявся,  що  він  не  зможе  прочитати  текст  українською  мовою.  Хоч  йому  перед  тим  і  пояснили,  як  вимовляються  українські  літери.  Але  він  прочитав  майже  без  акценту.  Певно,  громадянином  України  він  став  не  вчора.  Я  потис  руку  і  ми  теж  обмінялися  поглядами:  «Ти  йдеш  помирати  за  мою  Вітчизну?  Чи  ця  земля  стала  і  твоєю  Вітчизно?»  «Я  йду  вмирати  за  свободу.  Твоєї  і  моєї  Вітчизни.  Моя  земля  теж  поневолена.  Визволю  твою  землю,  а  значить  потім  визволю  і  свою.»

Я  не  планував  і  не  очікував,  що  я  повернусь  додому  живим,  а  не  в  дерев’яному  макінтоші.  Але  виглядає  так,  що  я  таки  повернуся  живим.  Невже  я  все  забуду?  І  обличчя  цих  солдат,  і  шматки  людських  тіл  на  землі?  Невже  я  хоч  щось  комусь  пробачу?  Невже  я  забуду  солдата,  що  кинувши  мені  фразу:  «Це  не  війна,  а  м’ясорубка!»,  застрелився  в  мене  на  очах...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597237
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2015


Газела про втомленого солдата

                 «Вітри  ясні  і  хмари,  невтомні  і  невстрійливі,
                   літають  фазанами  з  дзвіниці  на  дзвіницю,
                   а  день  –  наче  хлопчик  порубаний,  постріляний.»
                                                                                       (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Поранений  день  помирав  –  
Посічений  градом,  порубаний  ураганом,
Степ  марив  птахами:
Тужливими  криками  удодів,
Шелестом  сухотою  нетреби,
Колючого,  як  стогін  яструба.
Вітру  невтомному:  грай
На  сопілках  залізних,
Хили  тюльпанові  голови
До  сухої  землі,  заспівай  колискову
Солдатам  підкошеним  втомою,
Тягарем  сього  світу  страшного,
Тягарем  залізних  квітів,
І  зерен  божого  гніву
Важких,  як  весло  Харона:
Нехай  нині  від  мертвих
Одділяються  воїни  сном:
На  землі  сухій  і  теплій,
На  тирсі  жовтої  вохри,
Нехай...
На  землі  деревію-тисячолистника,
Гіркого,  як  серпнева  пісня
Нехай...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594726
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.07.2015


Все, що лишилось

             «Все  на  світі  заломилось,
                 Залишилась  тільки  тиша.»
                                                           (Федеріко  Гарсіа  Лорка)    

Лишилася  тільки  тиша
У  павзах  між  вибухами.
Тільки  шматочки  тиші:
Нескінченні,  як  політ  краплі,
Що  падає  з  обважнілої  хмари
(Їй  виснути  вже  несила
Над  землею,  
Де  нічого  не  лишилося  –  
Тільки  тиша
У  перервах  між  пострілами:
Кожна  з  безодні  антракту
Вистави  степових  Колізеїв).
Отам  і  живемо  –  
Міряємо  цю  тишу  епохами:
Кожна  мить  тягнеться  тисячоліттями:
Міжгалактичними  порожнечами.
Ось  і  вся  насолода  для  лірника:
Слухати  оцю  тишу,
Жити  між  рядками  римованими,
У  проваллях  міжлітерних.
І  наставляючи  очі  краплям
Дощу,  що  падає  так  безшумно
(Літеплого,  звісно,  літеплого!),
На  війні  глиняній  кольору  охри
Думати:
«Як  тихо  тут!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593866
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.07.2015


Алярм

                                                   «А  хлопчиськам  хотілось  під  танки...»
                                                                                                                                         (В.  Висоцький)

Підняли  нас  серед  ночі  –  алярм.  Тобто  бойова  тривога.  Суєта  –  всі  кудись  біжать,  десь  заводять  мотори,  десь  чіпляють  на  себе  купу  всіляких  залізяк.  Я  теж  начепив  –  на  мені  було  стільки  металевих  «забавок»,  як  на  Санта  Клаусі  Подарунків.  Коли  пролунала  тривога,  нам,  звісно,  нічого  не  пояснювали.  У  моїх  нутрощах  все  похололо:  я  подумав,  що  москалі  пішли  у  наступ  і  нами  затикають  діру  на  фронті.  Зрештою,  кожен  подумав  те  саме:  зараз  ми  дорого  віддамо  своє  життя.  Якогось  страху  не  було.  Була  лише  думка  –  нарешті:  відбудеться  те,  чого  ми  так  довго  очікували,  до  чого  готувались  і  чого  підсвідомо  прагнули  –  двобою.  Отого  останнього,  смертельного.  

Серед  отого  впорядкованого  хаосу  і  метушні  я  помітив  молоду  рудоволосу  жінку  в  однострої  та  з  автоматом:
-  Хто  ця  рудоволоса  бестія?
(Очікував  почути  від  майора  Н.:  «Та  вона  так  само  як  і  ти  –  з  Ірландії.»  Але  почув  зовсім  інше.)
-  Це  не  «руда  бестія».  Вона  хоч  і  молода,  але  в  неї  вже  троє  дітей.  Її  і  відправляли,  і  проганяли  додому,  але  вона  не  їде  і  рветься  на  фронт  –  на  передову.  У  неї  чоловік  подався  служити  сепарам,  так  його  наші  завалили  в  бою...

Збожеволіти  можна.  Брат  на  брата  –  це  я  ще  розумію.  Батько  на  сина  –  теж  розумію.  Було.  Але  щоб  чоловік  проти  дружини  воював  у  ворожій  армії  –  це  якийсь  повний  фрейдизм.  Доконаний.  

Коли  екіпажі  вже  вантажились  по  самоходам,  до  мене  підійшов  солдат  з  мого  взводу:
-  А  ми  повернемось  назад?
Спочатку  я  хотів  вилаятись  (не  брудно)  і  пояснити  в  особливо  популярній  формі,  що  такі  запитання  в  таких  обставинах  не  задають,  потім  вирішив  пожартувати,  або  хоча  б  сказати:  «Тут  не  повертаються!»  Але,  зрештою,  нічого  не  відповів.  Я  не  знав,  чи  судилось  нам  повернутись.  Хоч  комусь.  

Мені  наказали  повести  колону  з  трьох  «Акацій»  трьох  «Гвоздик»,  двох  КШМ-ок,  двох  МТЛБ-ешок  та  двох  БМП  в  точку  А  (тицьнули  олівцем  в  карту)  і  там  зайняти  вогневу  позицію.  Я  думав,  що  в  мою  броню  (в  якій  я  розташувався  висунувшись  з  башти)  дадуть  водія  до  якого  я  вже  звик:  молодий  високий  худий  хлопець  років  двадцяти  двох  з  сентиментальним  виразом  обличчя  і  вічно  вимащений  соляркою  та  шміром  (майже  як  шміровоз).  Після  контузії  він  почав  сильно  затинатися.  І  то  так  сильно,  що  його  ніхто  не  розумів.  Крім  мене,  звісно.  Я  його  розумів  інтуїтивно.  Добряк  з  вічно  ностальгічними  думками.  Любив  слухати,  як  я  читаю  вголос  вірші  (особливо  свої).  Але  його  відправили  навіть  не  в  мою  колону.  

Мені  дали  зовсім  іншого  «мехвода»  -  звичайного  сільського  хлопця,  йому  б  жито  сіяти,  а  не  воювати.  Не  знаю,  якою  машиною  він  керував  раніше,  але  коли  дали  команду  групам  вперед  (кому  куди),  водій  висунувшись  з  люка  запитав  мене:  «А  як  ця  штука  заводиться?»  Я  подумав,  що  це  недоречний  жарт,  але  виявилось,  що  він  справді  не  знав  як  заводиться  САУ-шка  –  він  був  перший  раз  за  кермом  бойової  машини.  Я  хотів  відбутися  жартом:  «Так  само  як  трактор!»  Але  зрозумів,  що  справи  кепські,  якщо  на  чолі  колони  буде  такий  водій.  А  я  теж  поняття  зеленого  не  мав  як  САУ  заводиться  і  як  нею  керувати.  Я  вмію  тільки  стріляти.  Один  раз  в  житті  був  за  кермом  і  то  –  за  кермом  БТР-а.  На  щастя  мимо  пробігав  капітан  Ч.  Сунувши  голову  в  люк,  він  тикав  пальцем:  «А  ти  масу  вмикнув?  Знаєш,  як  швидкості  перемикати?»  

Через  хвилину  рвонули  з  місця  –  попереду  кидок  на  сорок  кілометрів  –  через  степ,  закинуті  поля,  бездоріжжя.  Солдати  почепили  на  антені  прапор.  Вітер  в  обличчя,  білі  хмари,  запах  квітучого  степу.  Ось  він  –  мій  рідний  неозорий  степ  Луганщини.  Колись  тут  було  поле,  зараз  все  здичавіло  –  високі  трави.  Їх  гойдає  вітер  –  як  хвилі  на  морі.  А  в  голові  рядки  Томаса  Мура:

                                                               «Духмяний  дерен  вкриє  плоть,
                                                                   А  небокрай  –  мій  храм,  Господь,
                                                                   В  моїм  кадилі  вітри  гір,
                                                                   Молитва  –  думка  з  давніх  пір.»

Самоходка  долала  ями  і  горби,  її  хитало,  кидало,  як  корабель  серед  моря  трави.  Нам  нами  з’явився  бойовий  літак,  що  завернув  на  крутий  віраж  на  низькій  висоті.  Я  спочатку  подумав,  що  то  москальський,  і  уявив  собі  моментальний  гаплик,  але  помітив  на  крилі  синє  і  жовте,  зрозумів  –  наш.  А  навколо  степ.  Там,  за  степом,  у  леваді  ліс,  за  лісом  річка,  за  річкою  сепари.  Долинає  далека  канонада  –  сепари  в  черговий  раз  порушили  перемир’я.  Якщо  буде  наказ,  ми  так  долбанемо  по  них,  що  їм  мало  здаватись  не  буде.  

Нарешті,  точка  А.  Добре,  що  там  виявились  якісь  кущі  та  дерева  –  заїхали  туди  САУ-шками  і  замаскували.  І  почались  довгі  години  очікування  наказу  відкрити  вогонь.  Що  на  фронті  нічого  особливого  не  відбулось,  це  ми  вже  зрозуміли,  але  думали,  що  сепари  спробували  піти  у  наступ  і  зараз  почнеться  серйозна  перестрілка.  Але  наказу  відкрити  вогонь  не  надходило.  Ми  рили  укриття  і  чекали.  Спали  просто  неба  на  траві  –  добре,  що  червневі  ночі  короткі.  Поруч  росла  осика  і  тріпотіла  всю  ніч  мені  листям,  розповідаючи  про  щось  таємниче.  

Я  лежав  на  траві,  дивився  на  зорі  і  думав  про  мій  нещасний  край,  що  його  вразила  чужоземна  пошесть  моровиця.  Згадались  слова  Габріеля  Гарсія  Маркеса  про  інший  край  –  теж  оксамитовий  і  теж  сонячний:  «Це,  либонь,  якийсь  невідомий  нам  різновид  холери.  Бо  кожен  мрець  має  в  потилиці  дірку  від  кулі.»

А  ще  згадався  ще  один  майстер  писати  іспанською  –  мовою  якою  люди  говорили  з  Богом.  Теж  Гарсія,  тільки  не  Габріель,  а  Федеріко.  Лорка.  

                                                                                   «Смерть
                                                                                       входить  в  таверну,
                                                                                       виходить  з  таверни.
                                                                                       Проходять  чорні  коні
                                                                                       і  люди  лиховісні
                                                                                       глибокими  ярами  
                                                                                       гітари...»

Наступного  дня  наказу  стріляти  ми  так  і  не  дочекалися.  Натомість:  переміститися  в  точку  Б  –  це  ще  за  сорок  кілометрів  від  нашої  нинішньої  вогневої.  Знову  рев  моторів  і  вітер  в  обличчя.  Тільки  степ  вже  пахнув  не  квітами,  а  полином.  

Коли  через  кілька  днів  ми  повернулися  на  базу  –  всі  вкриті  товстим  шаром  пилюки,  що  прилипла  до  наших  спітнілих  облич,  всі  сірі,  брудні,  просякнуті  запахом  вихлопів  і  солярки  –  в  душі  наростало  лавиною  розчарування  та  невдоволення  –  ми  так  і  не  постріляли  в  се  парів,  а  так  хотілось,  так  жадалось.  Бій  гуркотів  десь  далеко,  а  ми  знову  виявились  не  при  ділі,  так,  напоготові,  про  всяк  випадок...  А  солдати  так  рвалися  в  бій...  Так  хотіли  помститися  сепарам  за  все!

Якийсь  солдат  запитав  мене,  як  ми  провели  час.  Я  радісно  почав  розповідати:  «Влаштували  ми  пікнічок  на  природі  –  приїхали,  розпалили  вогонь,  засмажили  шашлики.  Потім  натесали  кілків  з  осики  –  думали  вампіри  вночі  прийдуть.  Але  ні  вампіри,  ні  упирі,  ні  зомбі  так  і  не  прийшли.  А  наступні  дні  ми  загоряли  на  жовтому  піску,  купалися  в  морі,  нам  привезли  пиво  і  креветок  –  все  безкоштовно!»  Солдати  співчутливо  подивились  на  мене  і  на  моє  сіре  від  пилу  обличчя.  Хтось  сказав:  «Капітану  сонце  в  голову  напекло...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591379
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2015


У пошуках господаря

(Низка  хокку)

                                                     «Проходять  чорні  коні
                                                         і  люди  лиховісні
                                                         глибокими  ярами  
                                                         гітари.»
                                                                               (Федеріко  Гарсія  Лорка)

     *      *      *  
Сосновий  праліс.
Слухаю  голос  вітру.
Падають  шишки.

     *      *      *  
Голоси  людей.
На  піщаних  пагорбах
Повзуть  мурахи.

     *      *      *  
Тільки  спів  птахів
На  пустищі  полину
Висить  в  повітрі.

     *      *      *  
Біла  тополя
Не  потрібна  нікому  –  
Як  моє  життя...

     *      *      *  
Нескінченний  степ:
Тільки  гарячий  вітер
Господар  вічний.

     *      *      *  
Кола  на  воді
Холодних  сірих  калюж
Від  крапель  дощу...

     *      *      *  
Господар  лісу
десь  ховається  в  хащах
Серед  туману.

     *      *      *  
Місяць  оповні,
Кажани  волохаті,
Туман  нерухомий.

     *      *      *  
Краплі  дощиська
Про  них  –  літеплих,  важких
З  сумом  згадую.

     *      *      *  
Знову  дощ,  дощ,  дощ.
Серед  мокрого  листя
Старий  сумний  пес.

(Написано  в  бліндажі  «Вівторок»  в  перерві  між  обстрілами.  Світлина  автора.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591140
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 01.07.2015


Відправка

                             «Прощавайте  Прощавайте  
                                 Сонцю  перерізали  горло»
                                                                     (Гійом  Аполлінер)

Відправка.  Хто  не  знає  цього  слова,  той,  можна  сказати,  і  не  був  на  нинішній  війні.  Той  не  пережив  цього  щемного  відчуття  прощання  з  бойовими  товаришами,  яких  відправляють  на  передову,  на  фронт,  а  ти  лишаєшся  чекати  своєї  черги,  свого  наказу.  

Завжди  відправка  відбувається  несподівано.  Восьма  ранку.  Все  таборове  військове  містечко  шикується  на  імпровізованому  плацу.  Всі  чекають  слів:  перший  взвод  –  на  обслуговування  техніки,  другий  взвод  –  чистити  гармати,  третій  взвод  –  вантажити  боєприпаси  і  таке  інше.  Але  замість  цього  зачитують  прізвища.  Потім:  «Вийти  зі  строю!»  Значить  відправка.  Давно  очікувана.  Кілька  днів  тільки  й  було  чути  розмов:  «Коли,  нарешті,  нас  відправлять  на  фронт?!  Ми  приїхали  сюди  воювати,  а  не  стирчати  в  таборі!»  І  нарешті  відправка:  тих  туди,  цих  сюди,  а  цим  –  лишатися  в  таборі  і  чекати  (поки  що).  Потім  пакування  речей  (нехитрих  і  найнеобхідніших),  автобуси  чи  машини  криті  брезентом  під’їжджають  і,  нарешті,  прощання.  

Мій  взвод  відправляють  майже  у  повному  складі  –  і  то  в  різні  місця  фронту,  в  різні  бойові  бригади,  в  різні  частини  і  батареї.  Це  мить,  коли  емоції  доречні  і  чоловіки  їх  не  соромляться.  Люди,  які  разом  служили,  разом  були  під  обстрілами,  ділилися  останнім,  разом  терпіли  і  холод,  і  спеку,  і  важку  працю  війни,  їдуть  тепер  під  кулі  на  різні  ділянки  фронту.  Багато  хто  бачить  друга  і  товариша  востаннє  і  всі  це  прекрасно  розуміють.  Традиційне:

-  Прощавай,  солдате!
-  Прощавай,  капітане!  Побачимось  після  війни,  о  шостій  вечора,  в  пивниці  «Старий  монах»  в  Ужгороді!  
(Варіанти  –  різні  назви  міст  і  шинків  чи  то  пабів.  Але  неодмінно  –  о  шостій  вечора  після  війни  –  класика  –  цитата  з  Гашека.  Сепари  в  Донецьку  не  так  давно  вчинили  автодафе  –  публічно  спалили  твори  Ярослава  Гашека.  Чого-чого,  а  цього  я  їм  точно  не  пробачу!)

Тисну  кожному  солдату  руку,  кожен  лишається  в  пам’яті  –  назавжди.  Вкотре.  Скільки  разів  це  було  –  але  кожного  разу  як  вперше  –  щемно  і  хапає  серце.  За  чотирма  солдатами  з  мого  взводу  машина  ще  не  прийшла.  Прощання  може  тривати  довше  і  супроводжуватись  сентиментальними  розмовами  і  одкровеннями.  

Один  солдат  родом  з  Закарпаття.  Каже,  що  в  нього  є  дві  пляшки  чудового  домашнього  вина  власного  виробництва.  Я,  звісно,  відмовляюсь  –  крім  того,  що  я  взагалі  не  п’ю,  особливо  на  службі,  я  намагаюсь  тримати  у  взводі  сухий  закон.  Солдат  запевняє,  що  це  дегустація  його  витвору  мистецтва.  Виявилось,  що  в  цивільному  житті  він  був  майстром-виноробом  (а  я  і  не  знав).  Погоджуюсь  –  і  не  шкодую.  Крім  того,  що  вина  справді  чудові  –  крім  вишуканих  сортів  винограду  до  одного  вина  при  виготовленні  додавали  вишні,  а  до  іншого  –  персики.  Справді,  вийшли  два  шедеври  гідні  каламу  старини  Омара  Хайяма.  Я  хотів  стукнутись  келішками  і  процитувати  цього  класика  життєлюбства,  але  солдат  сказав,  що  сьогодні  п’ємо  без  цього.  Помітивши  мій  здивований  погляд  він  сказав:  
-  Я  давно  вже  живу  в  Закарпатті,  а  старі  батьки  мої  жили  в  місті  Красний  Луч,  що  на  Луганщині.  Жили,  бо  вчора  їх  розстріляли  сепаратисти  за  те,  що  я  служу  в  українській  армії...
Цитата  Омара  Хайяма  застрягла  в  мене  в  горлі...

Я  вийшов  з  солдатського  намету:  небо  тоді  було  особливо  прекрасним  –  хмари  утворювали  щільне  кільце,  яке  закривало  сонце,  і  крізь  це  кільце  пробивались  пучки  променів.  Я  дивився  в  небо  і  думав:  «А  хто  виживе  в  цій  війні?  Може  Джім  Джармуш  правий  і  «виживуть  тільки  коханці»?  Нинішня  війна  –  це  війна  людей  з  зомбі.  Але  такі  війни  вже  були...  Були...  І  чому  я  мушу  турбуватися  цим  –  хто  виживе?    Адже  у  мене  попереду  вічність...  Це  у  мене.  А  в  інших?  В  оцього  сентиментального  солдата?  Теж  вічність?  Я  цього  не  знаю...  

Мені  давно  вже  не  сниться  Італія:  ні  храми  Равенни  з  мозаїками  буття,  ні  плетиво  вуличок  Болонї,  ні  мармуровий  міст  в  Ріміні  –  нічого  цього  давно  не  сниться  і  не  згадується...  Чому?  ...  Найчастіше  мені  сниться  війна.  На  війні  сниться  війна  –  замкнене  коло  з  якого  немає  виходу.  Але  останнім  часом  сняться  якісь  огидні  неприємні  сни.  Тої  ночі  снились  диктатори  і  тирани  минулого,  які  встають  з  домовин.  Прокинувся  з  відчуттям  огиди...

Не  встиг  я  остаточно  прокинутьсь  і  зрозуміти,  що  кожен  ранок  прекрасний,  особливо  в  таку  теплу  пору,  як  мене  викликали  до  комдива:

-  Їдете  у  відрядження.  З  речами.  Двадцять  хвилин  на  збори.  І  поголіться.  Ви  ж  офіцер!  Що  за  щетина?
-  А  куди  відрядження?
-  Побачите!  Чекайте  в  парку  біля  КШМ-ки.  

У  парку  мене  вже  чекав  капітан  К.  з  запитанням:  «Куди  і  навіщо  нас  відправляють?»  Під’їхала  машина  –  водій  теж  офіцер.  Поїхали.  Їхати  мовчки  набридло.  Я  запитав  водія  –  куди  ми  їдемо.  Він  у  відповідь:  «Не  знаю!»  Не  встиг  я  здивуватися,  як  машину  смикнуло,  похилило  і  розвернуло  поперек  дороги:  відвалилося  колесо.  Водій  трохи  пофілософствував,  споглядаючи  відірване  колесо,  сказав,  що  навіть  якщо  ми  відремонтуємо  це  самотужки,  то  доїхати  він  зможе  тільки  до  найближчої  майстерні.  Довелось  дзвонити  комдиву  –  пообіцяли  негайно  прислати  іншу  машину.  Чекаючи  на  продовження  подорожі,  я  вирішив  оглянути  місцину,  де  нас  зупинила  оказія.  Поруч  була  гора,  вкрита  віковим  сосновим  лісом,  під  горою  дерев’яна  каплиця  і  криниця  з  солодкою  водою.  Я  піднявся  на  вершину  гори  –  вітер  шумів  у  кронах  старезних  сосон.  На  вершині  гори,  як  на  голгофі,  височіло  величезне  майстерно  зроблене  бронзове  розп’яття.  Повернувся  я  до  розбитої  машини  з  думкою,  що  все  не  випадково  в  цьому  світі  –  навіть  ця  аварія  –  вона  сталася  для  того,  щоб  я  зійшов  на  вершину  цієї  гори  до  розіп’ятого  Христа,  здійснив  це  несподіване  паломництво.  

Приїхала  нова  машина  з  новим  водієм,  теж  офіцером:
-  І  куди  ми  їдемо  і  для  чого?
-  А  я  звідки  знаю?
-  Вперше  їду  з  водієм,  який  прямує  не  знати  куди!
-  Ось  навігатор  –  він  жіночим  голосом  каже  куди  повертати  –  туди  я  і  їду.  Там  знають,  що  до  чого.

Їхали  цілий  день.  Всю  дорогу  водій  розмовляв  по  телефону  з  якимось  зайчиком  і  котиком  (чи  то  кицею).  Я  прийшов  до  висновку,  що  в  нього  вдома  живуть  домашні  тварини,  які  вміють  розмовляти  і  користуватись  телефоном.  Доволі  смішно  було  слухати:

-  Кицю,  а  якщо  ти  будеш  неслухняна,  то  я  смикну  тебе  за  твій  пухнастий  хвостик!

І  таке  інше...  Під  кінець  дня  після  нескінченних:  «Через  чотириста  метрів  поверніть  наліво»,  навігатор  сказав,  що  ми  вже  приїхали.  Це  було  якесь  Богом  забуте  село  Л.  Колись  у  давнину,  тут  було  славне  місто  Л.,  від  якого  не  лишилося  і  сліду,  але  є  село  з  подібною  назвою.  Нічого  схожого  на  мету  нашої  подорожі  не  видно.  Водій,  побачивши  в  мене  в  руках  карту,  доволі  меланхолійним  тоном  прорік:

-  Ну  от,  військові  приїхали,  карти  розгортають,  зараз  дорогу  питати  будуть...

Побачивши  серед  безлюдної  вулиці  діда,  я  справді  запитав  (чисто  інтуїтивно):

-  Діду,  а  де  тут  є  військові?
-  А  верніться  тою  дорогою,  що  ви  приїхали,  на  дорогу,  а  потім  наліво,  а  потім  направо,  а  потім  прямо,  потім  знову  наліво,  потім  направо,  потім  буде  дорога  (там  ще  білий  песик  біля  дороги  сидів),  так  ви  нею  не  їдьте,  а  їдьте  тою,  що  через  ліс,  і  там  буде  військова  частина.

Ну,  все  зрозуміло!  Але  інтуїція  не  підвела  –  через  лічені  хвилини  ми  були  під  воротами  військової  частини.  Водій,  потиснувши  нам  руки,  сказав:  «Тут  знають,  для  чого  вас  сюди  прислали.  Я  поїхав  назад.  Якщо  будуть  проблеми  чи  питання  –  дзвоніть  полковнику  С.»  І  справді  –  там  знали.  Виявилось,  що  мені  тут  треба  було  забрати  більше  тисячі  солдат  і  відвести  їх  в  N-ську,  M-ську  та    NN-ську  бригади  на  фронт.  Довідавшись  це,  я  випав  в  глибокий  осад    -  не  уявляв  просто,  як  я  цю  місію  здійсню.  Але  вирішив,  що  якось  воно  буде  і  завалився  спати  в  солдатському  наметі.  Засинаючи  я  почув  голоси:  «Покупець  приїхав!  Покупець  приїхав!»  

«Це  про  мене!»  -  сумно  подумав  я  і  заснув.  А  зранку  почалося!  Тисячу  чоловік  вишикували  на  плацу  з  речами.  Мені  тут  же  дзвінок:  «Хворих  не  брати!  Солдат  без  форми  –  не  брати!  Без  документів  –  не  брати!  Аватарів  –  не  брати!»  Звичайно,  тут  же  знайшлося  кілька  чоловік,  яких  явно  треба  було  негайно  класти  до  шпиталю,  виявився  один  солдат  велетенського  зросту  і  габаритів,  на  якого  не  знайшлося  форми  і  один  солдат  мініатюрних  розмірів,  на  якого  теж  не  знайшлося  форми.  Ця  пара  солдат  стояла  і  дивувала  своїми  контрастами.  Тут  же  з  лав  я  вивів  трьох  явних  і  типових  аватарів.  Крім  того,  я  помітив,  що  на  краю  плацу  стоїть  жіночий  взвод.  Тільки  цього  ще  бракувало!  Доповів  своєму  командуванню.  Звідти:

-  Які  ще  жінки?!  Ви  уявляєте  жінок  в  артилерії?!  Жінок  не  брати!

Тутешнє  командування:
-  Ви  маєте  забрати  всіх  без  винятку!  Таке  нам  поступило  розпорядження!  Хворих  нехай  відправляють  в  шпиталь  в  бригадах!  Форму  нехай  шукають  там  же  –  в  частинах.  Забирайте  всіх  –  нам  вони  теж  тут  не  потрібні  і  лишати  нікого  не  будемо!
-  Ні,  хворих  треба  відправити  в  шпиталь  звідси!  Ще  бракувало  мені  по  дорозі  когось  втратити  і  привести  двохсотим!  

Жінки:
-  Це  дискримінація!  Нас  вчили  воювати!  Ми  хочемо  на  фронт!
Хворий:
-  Я  не  хворий,  я  здоровий,  лікар  неправильно  мене  комісую,  я  можу  воювати  і  хочу  на  фронт!

Почалися  сварки  і  суперечки.  Обходжу  лави  і  розпитую  в  кого  які  проблеми.  Тут  же  з’явилися  люди,  які  заявили,  що  вони  не  хочуть  служити  в  артилерії,  а  хочуть  в  піхоту,  хочуть  на  передову  –  валити  сепарів,  а  не  підносити  снаряди  і  стріляти  здалеку.  Аргументи  про  те,  що  артилерія  буває  різною,  є  артилерія  і  на  передовій,  не  діяли.  Хочемо  в  піхоту  і  все.  Цілий  взвод  заявив,  що  вони  по  спеціальності  розвідники-диверсанти  і  в  артилерії  служити  не  будуть  категорично  і  нікуди  не  поїдуть  –  вони  хочуть  воювати  за  фахом.  Аргументи,  що  в  артилерії  теж  є  розвідка  –  не  діяли.  

Ще  один  старий  солдат:
-  Я  родом  з  Луганщини,  з  Краснодона,  мій  син  воює  під  Луганськом  в  Н-ському  артилерійському  дивізіоні,  я  хочу  служити  саме  там!  
-  А  я  родом  зі  Сніжного  –  земляки.  Зараз  я  не  можу  Вам  допомогти  –  приїдете  в  бригаду  –  зверніться  з  цим  проханням  до  командування.  

Ще  один  солдат  з  трагічним  виразом  обличчя:
-  Це  неправда,  що  ми  їдемо  служити  в  артилерію!  Ви  нас  везете  в  піхотні  батальйони,  які  кинуть  без  зброї  під  обстріл  на  фарш  і  гарматне  м'ясо!  
-  І  який  сенс  мені  вас  оманювати?  Для  чого?  Якби  так  було  –  я  би  так  і  сказав.  Я  вже  рік  служу  і  воюю  в  артилерії.  

Інший  солдат:
-  А  я  насправді  не  здоровий,  а  хворий,  лікар  нічого  не  розуміє.  У  мене  тільки  одна  нога,  а  те,  що  Ви  бачите  в  мене  дві  ноги,  так  це  ілюзія,  подвоєння  картини  буття.  
-  Ну,  то  Ви  дуже  вдало  вписуєтесь  у  цей  ілюзорний  світ  своїми  ілюзорними  ногами.  Вам  лишається  тільки  знищити  ілюзорних  сепаратистів.  

Ще  один  солдат  –  стоїть  одягнений  в  цивільне,  форма  в  торбі:
-  А  я  людина  цивільна  і  військову  форму  носити  не  буду!
-  То  я  зараз  покличу  офіцера  контррозвідки  і  продовжите  цю  розмову  з  ним!  Одягніть  форму  і  станьте  до  строю!

Ще  один  (особливо  сумний):
-  Я  лікар,  працював  на  швидкій  та  чергував  в  реанімації.  Я  хочу  служити  за  фахом  –  лікарем.  А  мене  направляють  в  артилерію...
-  О,  колего!  Я  теж  чергував  в  реанімації,  працював  десять  років  в  лікарні,  захистив  дисертацію  по  лейкозам.  Зараз  артилерист.  Більше  того  –  у  мене  виявися  талант  стрільби  з  гармат.  Кажуть,  що  я  стріляю  занадто  точно.  що  в  артилерії  не  потрібно  такої  високої  точності.  Спробуйте  і  Ви.  Повірте,  людей  вбивати  набагато  цікавіше  ніж  рятувати.  Нічим  не  можу  Вам  допомогти.  Приїдете  в  бригаду  –  зверніться  до  командира  –  лікарів  на  передовій  теж  не  вистачає.

Я  думав,  що  я  звихнусь  від  цього  божевілля!  Але,  зрештою,  все  владналося:  хворих  відвезли  в  шпиталь,  диверсантів  автобусом  відправили  в  НН-ську  бригаду  служити  розвідниками  (на  їхню  велику  радість),  однострій  для  неймовірної  парочки  –  гіганта  та  коротуна  знайшли,  але  жіночій  взвод  мені  довелось  взяти  з  собою.  Лікаря  та  бажаючих  служити  в  піхоті  теж.  

І  колона  рушила  в  напрямку  найближчої  залізничної  станції:  виявилось,  що  нам  замовили  спеціальний  поїзд.  По  дорозі  колона  побачила  продуктову  крамницю  і  солдати  тут  же  розкупили  все,  що  там  було.  Мій  вигук:  «Солдатам  пива  не  давати!!!»  так  і  лишився  гласом  вопіющого  в  пустелі..  Але  відповіді  типу:  «Хто  сказав  –  солдатам  пива  не  давати?!»  -  я  не  почув.  Натомість:  «Дайте  командиру  мінеральної  води!»

Ось  і  станція,  і  поїзд.  Я  то  думав  –  зараз  буде  класична  теплушка  –  товарняк,  як  в  другу  світову,  окріп  на  станціях,  гудки  паротягів...  Романтичні  фантазії.  Поїзд  як  поїзд.  Всі  розмістились,  а  для  офіцерів  –  окремий  офіцерський  вагон.  У  дорозі  я  думав  почитати  Чарльза  Дікенса  «Холодний  дім»,  але  не  читалося  і  не  спалося  –  чомусь  я  був  впевнений,  що  в  дорозі  конче  щось  трапиться  і  я  буду  крайнім,  як  завжди.  Ще  перед  відправкою  на  пероні  тої  глухої  станції  зявилась  якась  бабуся,  яка  почала  зі  сльозами  промовляти  (мало  не  голосити):

-  Бідні  солдатики!  Голодні,  нещасні!  

(Це  при  тому,  що  половина  в  стані  повної  ейфорії:  «Ура!  Ми,  нарешті,  їдемо  на  фронт!»)

Я:
-  Та  їх  годують  краще  ніж  вдома!
(Не  діє.  Далі  те  саме:  «Бідні  солдатики!  Голодні...»)

А  тут  ще  якийсь  дідусь  з’явився:
-  Ти  куди,  офіцере,  солдат  везеш?  На  погибель  везеш?  На  смерть  везеш?
(О!  Як  мені  щастить!)

Всю  дорогу  капітан  В.  філософствував  про  тенденції  французького  малярства  другої  половини  XVII  століття.  Розмову  підтримати  я  не  міг,  бо  щодо  цієї  епохи  у  французькому  малярстві  у  мене  провал  –  якби  він  зачепив  XVIIІ  століття,  або  XVI  століття,  то  тут  би  я  кваліфіковано  висловив  би  свою  думку.  Майор  Д.  говорив  весь  час  про  те,  як  чудово  грає  «Барселона»,  особливо  останнім  часом,  і  як  слабко  в  порівняні  з  «Барселоною»  грає  «Волинь»,  хоча...  Обидва  мої  співбесідники  один  одного  не  чули,  чи  то  не  розуміли:
-  Пізній  ренесанс  у  Франції  подарував  тамтешньому  малярству  вишуканість  і  довершеність  у  стилістиці...
-  А  я  пам’ятаю  той  матч  «Барселони»  у  Мадриді,  як  він  і  який  забив  гол  на  одинадцятій  хвилині...

А  я  тим  часом  слухаючи  їх  думав  про  Чарльза  Дікенса.  Подумалось,  що  Дікенс  не  спонукає  до  поезії.  Я  ще  не  читав  більш  прозаїчного  майстра  пера,  аніж  Дікенс.  «Холодний  дім»  -  і  не  тільки  він  –  це  досконала  достоєвщина  –  ще  до  самого  Достоєвського,  це  Гоголь  на  британському  ґрунті...  Поїзд  хитало,  як  хитало  колись  море  кораблі  Джеймса  Кука    і  згадав  цитату  з  Дікенса:  «Море  не  цінує  великих  людей  –  гойдає  їх,  як  і  всіляку  дрібну  рибку...»  Так  і  нас  гойдає  нині  життя.  

Поїзд  їхав  майже  без  зупинок,  але  на  вузловій  станції  К.  він  таки  зупинився.  Тут  же  солдати  повистрибували  з  вагонів  і  побігли  до  кіоску  за  морозивом,  інші  висунулись  з  вікон  і  почали  кричати  патріотичні  гасла,  тут  же  з’явилися  на  пероні  пасажири  і  місцеві  жителі,  які  почали  їм  махати  руками,  з’явилися  якісь  бабусі  і  жіночки,  які  почали  плакати  і  ридати,  хреститися  і  хрестити  солдат.  Я  вже  думав,  що  не  один  солдат  загубиться  і  відстане  від  поїзда,  і  з  жахом  думав  про  ще  одну  зупинку.  Але  все  обійшлося.  Поїзд  привіз  всіх  на  кінцеву  станцію  нашої  подорожі  всіх  цілих  і  неушкоджених,  тверезих  і  бадьорих.  Там  нас  чекав  цілий  караван  «Уралів»,  «Кразів»  і  «шишариків».  А  далі  –  шеренги  –  список  –  перша  машина!  Список  –  друга  машина!  А  в  голові  цитата:  «Боїться  смерті  лише  той,  хто  боїться  життя.»  Шкода,  що  я  не  пам’ятаю,  хто  це  сказав.  

Я  це  зробив.  Минув  для  мене  ще  один  епізод  війни...  Перед  очима  стояли  картини  –  пейзажі  за  вікном.  Світ  прекрасний.  Повірте  мені  –  це  сказав  я  –  той,  хто  багато  разів  бачив  смерть...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588680
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2015


Бідний сепар

                               «Ось  вся  поезія  ранкова  
                                   Для  тих  хто  любить  прозу  є  газети»
                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Бідний  сепар!
Він  лежить  на  траві  без  мізків
(Хоча  і  раніше  їх  йому  бракувало),
Він  більше  не  буде  пити  горілку
І  запашний  самогон,
Купивши  його  в  «тьоті  Дусі».
Бідний  сепар!
Він  більше  не  буде  горлати  пісні
Наповнені  сленгом  і  непристойностями,
Заливши  мозок  спиртом
Не  буде  брудно  лаятись
Згадуючи  чиюсь  матінку
І  курити  смердючий  план.
Бідний  сепар!
Він  більше  не  зможе
Вбивати  людей
І  отримувати  за  це  паперові  рублі,
Кричати  славу  божевільному  карлику.
Бідний  сепар!
Він  більше  не  буде
Забирати  у  хворої  мами  пенсію,
Купувати  повій
І  нахвалятися  «подвигами».
Бідний  сепар!
Він  більше  не  зможе
Кататись  на  «віджатому»  автомобілі,
Громити  крамниці  і  банки,
Ночувати  в  чужих  квартирах,
Розводити  водою  денатурат.
Бідний  сепар!
Його  зариють  у  землю
І  поставлять  табличку  з  номером.
Бо  я  влучив  йому  в  голову
З  крупнокаліберного  кулемета.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588649
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.06.2015


Байдуже синє Небо

(Низка  хокку)  

     «Ніколи  Вам  не  випаде  посміятись  наді  мною,  
         хіба  що  на  шибениці.»
                                                                                     (Чарльз  Дікенс)

       *      *      *
В  синьому  Небі
Половина  Місяця.
Цвіте  картопля.

       *      *      *
Білі  хмаринки.
У  важких  черевиках
Втомлені  ноги.

       *      *      *
Гаряче  сонце
Променями  дірявить
Холодні  хмари.

       *      *      *
Сивий  виднокрай.
Як  завжди  очікую
Травневі  дощі.

       *      *      *
Биті  дороги
Мене  ведуть  недбало
Пусткою  весни.

       *      *      *
Несподівано
Повіяло  свіжістю.
Осиковий  гай.

       *      *      *
Осиковий  гай.
Як  серце  стривожене
Тріпоче  листя.

       *      *      *
Чорний  метелик.
Молоді  листки  дуба.
Початок  червня.

P.S.  Леді  і  джентльмени!  О,  якби  ви  знали  при  яких  обставинах  це  було  написано...  Написав  це  і  подумав:  хоку  –  це  щоденник  серця,  а  не  щоденник  буття...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2015


Зелені вітрила

       «Не-Бути.  Ти  знаєш,  як  часто
           гнав  нас  незрячий  наказ  через  холод  чистилищ
           нових  народжень...»
                                                                     (Райнер  М.  Рільке)

З  нарядами  мені  не  щастило,  як  завжди.  Варто  було  мені  заступити  черговим  офіцером  по  наметовому  містечку,  як  почалася  гроза,  буревій,  шварґа  і  злива.  (До  цього  погода  стояла  просто  чудова.)  Табір  тут  же  затопило,  гнилі  діряві  намети  протікали  –  промокло  все.  Вітер  звалив  два  намети,  в  яких  тимчасово  ніхто  не  жив  –  навіть  тіні.  (Хоча  замполіт  запевняв,  що  тіні  там  жили  і  живуть  досі.)  Не  встиг  я  зрозуміти,  які  намети  завалило,  як  мене  тут  же  викликав  командир  дивізіону  –  полковник  Д.:

-  Чому  намети  повалені?

Я  спробував  пояснити,  що  намети  старі  як  світ,  «втомлені»,  мотузки,  якими  вони  кріпляться  давно  зогнили  і  рвуться  –  не  тільки  від  пориву  цього  шаленого  вітру,  і  самі  по  собі.  Але  мені  тут  же  пояснили  в  особливо  популярній  формі,  що  це  не  намети  завалились,  це  черговий  офіцер  по  табору  повністю  завалив  службу.  І  чим  довше  мені  це  пояснювали,  тим  ясніше  я  усвідомлював,  що  саме  я  в  усьому  винен:  хмари  не  розігнав  –  ось  і  дощ  пішов,  атмосферний  тиск  в  різних  місцях  планети  Земля  не  зрівноважив  –  ось  і  вітер  почався  (навіть  і  не  спробував  це  зробити!),  не  домігся  від  урядів  союзників,  щоб  старі  гнилі  намети  замінили  на  новенькі  буржуйські  –  ось  солдати  і  мокнуть.  

З  відчуттям  глибокої  провини  я  силами  наряду  почав  ставити  повалені  намети.  Гнилі  мотузки  якось  зв’язували  і  зелений  брезент  знову  здіймали  у  вологе  повітря.  Як  тільки  мої  руки  торкнулися  канатів  розтяжок,  мені  одразу  здалося,  що  це  не  брезент  старих  наметів,  а  пошарпана  парусина,  що  це  не  військовий  табір,  а  корабель-вітрильник  «Еспаньйола»  -  стара  каравела,  захоплена  вільними  корсарами,  що  на  дворі  знову  1603  рік,  і  я  молодий  рудочубий  ірландець.  Я  відчув  запах  солоного  вітру  Атлантики  і  я  загорлав  на  солдат:  «Травити  шкот!  Підняти  вітрила  на  фок-  та  грот-щоглі!  Боцмане!  Свистати  всіх  нагору!»  Я  подумав,  що  солдати  здивуються,  або  хоча  б  якось  зреагують  (мімікою  обличчя,  чи  що)  на  мої  фрази  кинуті  в  простір  сьогодення  і  на  спогади  про  перевтілення.  Але  де  там  –  ніхто  навіть  не  звернув  уваги  –  напевно,  всі  тут  звикли  до  моїх  дивацтв.  

Серед  ночі  привезли  солдат  –  втомлених  і  змучених  тягарем  війни.  Я  спитав  їх:  «Звідки?»  Вони  відповіли:  «З  Повної  Опи!»  Я  здивувався  –  про  такий  населений  пункт  я  ніколи  не  чув.  Розгорнув  карти  і  почав  шукати  таке  селище,  але  марно.  Потім,  як  солдат  розмістили  в  таборі,  я  довідався,  що  так  вони  назвали  бліндажі  «Безнадійний»  та  «Брехливий».  (Не  знаю,  хто  придумав  їм  такі  оптимістичні  назви,  певно,  дуже  життєрадісний  офіцер.)

Наряд  я  здав  з  відчуттям  виконаного  обов’язку  –  всі  намети  стоять,  підсихають,  рівень  води  в  калюжах  знизився,  життя  і  служба  тривають.  Хоча  війна  –  теж  триває.  Тільки  до  цього  якось  всі  звикли...

Виспатись  після  наряду  не  вдалось  –  о  п’ятій  годині  ранку  мене  розбудив  капітан  З.  струснувши  за  плече  (він  до  мобілізації  працював  вчителем  у  музичній  школі).  

-  Що  сталося?  Москалі  застосували  ядерну  зброю?  Чи  сепари  всі  без  винятку  здалися  в  полон?
-  Йди  допоможи  видати  новоприбулому  п’ятому  взводу  зброю  та  набої.  

Біля  зброярні  нікого  не  було  крім  одновухого  пса  Тайсона  та  лейтенанта  Р.  (настрій  в  обох  був  відверто  меланхолійний).  Підійшовши  до  цієї  зажуреної  пари  я  запитав  (не  в  пса,  а  в  лейтенанта):  

-  Це  правда,  що  в  зв’язку  з  погодою  зброю  і  набої  сьогодні  будуть  видавати  тільки  джентльменам?  
-  Зброю  завжди  видають  тільки  джентльменам    -  не  залежно  від  погоди.  

Далі  його  «понесло»  на  тему  творчості  Оскара  Уальда.  Певно,  слово  «джентльмен»  викликало  у  нього  вихор  асоціацій,  крім  того  лейтенанту  Р.  не  було    з  ким  поділитися  своїми  думками,  а  тут  підвернувся  співрозмовник:

-  ...  Оскар  Уальд  –  це  яскравий  приклад  впливу  середовища  на  творчу  особистість.  «Портрет  Доріана  Грея»  це  намальована  густими  фарбами  картина,  що  зображає  цинічний  світ  столичних  лондонських  снобів,  сибаритів,  що  уявили  себе  аристократією.  Оскар  Уальд  намагався  зрозуміти  і  зобразити  цей  світ  –  глибоко  йому,  як  ірландцю,  чужий.  Йому  –  натурі  поетичній,  тонкій,  чуттєвій.  Звідси  і  трагічні  мотиви  його  казок.  А  містицизм  –  це  лише  фон  і  данина  моді  звихнутого  на  пошуках  загадкового  отого  сентиментального  століття.  Оскар  Уальд  не  містик,  а  казкар.  Тільки  казки  він  писав  для  дорослих.  Чи  намагався  писати.  Бо  діти  в  деякі  епохи  швидко  стають  дорослими  –  Чарльз  Дікенс  це  яскраво  зобразив  і  довів.  Цю  божевільну  теорему  лінійних  людей.  А  дорослі  у  деякі  відповідні  епохи  стають  інфантильними,  впадають  у  жорстоке  дитинство,  що  не  мислить  майбутнім  часом  –  починають  бавитися  в  солдатики,  не  розуміючи,  що  це  вже  не  гра,  і  кров  справжня,  і  вбивають  по  справжньому,  і  нікого  не  воскресити,  і  пошматоване  вибухом  тіло  назад  не  склеїти...  

Ні,  офіцери-філософи  це  вже  занадто,  навіть  для  моєї  хаотичної  психіки.  Цікаво,  коли  цей  офіцер  стріляв  в  сепарів,  він  теж  думав  про  літературу  і  про  сугестії  текстів  Борхеса  і  пророцтва  сумного  Кафки?  

Коли  підійшов  до  зброярні  перший  солдат  з  п’ятого  взводу,  я  зауважив  йому:

-  Ви  сьогодні  занадто  сентиментальні.  Певно,  всю  ніч  читали  твори  Махатми  Ганді?
-  Відносно  сентиментальності  –  не  зрозумів,  а  цілу  ніч  я  спав  і  Махатма  Ганді  мені  навіть  не  снився.  
-  Я  мав  на  увазі,  що  у  Вас  дуже  сентиментальний  вираз  обличчя.  Я  просто  впевнений,  що  в  молодості  Ви  писали  вірші  і  вчились  у  музичній  школі,  не  здивуюсь  навіть  якщо  в  тій  самій,  де  був  викладачем  наш  капітан  З.  А  що  саме  Вам  снилося?
-  Не  скажу.  Нехай  це  лишиться  моєю  маленькою  таємницею.

Таємницею,  так  таємницею...  Наполягати  я  не  став.  Крім  того  у  них  є  свій  взводний,  хай  він  і  дізнається  про  сни  своїх  солдат.  Бувають  такі  солдати.  що  не  хочуть  розповідати  свої  сни.  А  заходити  в  їх  сни  без  дозволу  мені  якось  не  зручно.  

Мені  тоді  раптом  пригадався  зовсім  інший  солдат,  серед  зовсім  іншого  пейзажу:  бліндаж,  поруч  якісь  руїни,  вирви  від  вибухів,  ми  сидимо  з  АГС-ом  і  чекаємо  вилазки  сепарів,  але  все  тихо,  наче  і  війни  ніякої  нема.  Один  солдат  на  стіні  із  залишками  штукатурки  вишрібав  великий  напис:  «Цой  живий!»  Цей  солдат  був  фанатом  творчості  Віктора  Цоя,  періодично  вмикав  мобільник  з  записами  його  пісень  –  у  самих  несподіваних  ситуаціях.  Я  не  стримався  і  видав  і  простір  фразу:  «Цікаво,  чи  серед  сепарів  є  фанати  Віктора  Цоя?»  Солдат  якось  ображено  подивився  на  мене:

-  Не  може  бути  серед  сепарів  шанувальників  Віктора  Цоя!  Бо  вони  ж  його  і  вбили,  свoлoти...  Цой  ніс  світу  мудрість  і  просвітлення,  а  сепари  несуть  темряву  і  отупіння...

О,  якими  химерними  легендами  люди  вміють  заповнювати  свою  свідомість,  свій  світ!  

А  навколо  починалося  літо,  солодко  пахло  квітами,  травою  і  висів  в  повітрі  спів  цвіркунів.  Як  і  колись:  я  був  серед  літа  і  війни.  Тепер  знову  –  літо  і  війна...  

Коли  черговий  день  завершився,  я  відійшов  від  табору  на  кілька  сотень  метрів.  Сонце  падало  за  обрій  між  двома  самотніми  хмарами  –  палала  заграва.  На  її  фоні  височіла  тридцятиметрова  антена,  прикріплена  з  чотирьох  сторін  сталевими  тросами.  Ще  пару  тижнів  тому  тут  все  було  вкрито  квітучим  молочаєм  і  над  степом  стояв  важкий  солодкавий  приторний  запах,  що  густів  вечорами.  Нині  весь  молочай  вже  відцвів,  але  зацвіла  королиця,  дикий  льон  і  вероніка.  Степ  був  не  зелений,  а  біло-жовто-синій  і  пахло  легко  і  трохи  терпко.  Я  милувався  вечором,  насолоджувався  вечірньою  прохолодою  і  грою  кольорів  та  відтінків.  Раптом  я  помітив,  що  я  не  один  насолоджуюсь  світом:  до  мене  наближались  капітан  С.  та  капітан  Т.  Троє  взводних,  три  капітани  здійснювали  вечірній  моціон.  Капітани  і  степ.  

Я  прочитав  їм  свої  останні  хоку,  але  судячи  по  всьому  вони  не  дуже  їм  сподобались,  але  із  ввічливості  вони  не  висловили  свою  думку  про  мою  поезію  в  японському  стилі.  Капітан  Т.  лише  запитав,  вказуючи  на  антену:

-  Ви  не  знаєте,  яке  призначення  цієї  башти?
-  Естетичне.  На  фоні  заграви  вона  виглядає  дуже  красиво:  це  справжній  модернізм  і  конструктивізм.  Це  скульптура  –  витвір  одного  художника,  що  нині  носить  військову  форму.
-  А  я  то  думаю,  чому  вона  мені  нагадує  Ейфелеву  вежу!

На  цей  діалог  капітан  С.  відреагував  несподівано  емоційно:

-  О,  доки?!  О,  доки  я  буду  вислуховувати  всілякі  нісенітниці  двох  iдiотiв?!  

У  цей  час  зі  сходу  донеслась  луна  далекого  і  дуже  потужного  вибуху  (О,  ці  звуки  зі  сходу!  Не  плутати  зі  світлом...)  Кілька  днів  було  тихо,  канонада  замовкла  і  тут  знову  звук  вибуху  –  та  ще  й  такого  потужного.  Я  зреагував  реплікою:

-  Сепаратистів  годують  гороховою  кашею.  Ви  чуєте  який  в  когось  із  них  метеоризм?  

(І  подумав:  «Яка  все  це  пошлість:  і  ця  калюжа,  і  ця  верба  над  калюжею,  і  вся  ця  війна  зрештою  –  яка  пошлість...»)  І  пригадалося  ось  що.  То  було  майже  рік  тому.  Хоча,  насправді,  тисячу  років  тому.  Я  тоді  служив  ще  в  піхоті.  Ми  наступали.  Наш  взвод  йшов  в  атаку.  Поруч  біля  мене  в  рідку  багнюку  плюхнулась  граната  з  під  ствольного  гранатомета.  Подумалось:  «Ну,  ось  і  все!»  Стало  спокійно  і  легко  –  так  начебто  я  помер  і  пішов  у  нірвану,  звільнився  від  цього  безглуздя.  За  звичкою  плюхнувся  мордою  в  болото.  Поруч  добряче  бабахнуло  –  злетів  у  небо  стовп  води  та  бруду.  Якимось  дивом  мене  навіть  не  зачепило,  але  чомусь  протягом  кількох  місяців  після  цього  страшно  боліла  права  рука  –  така  от  виникла  ілюзія...  

Таке  відчуття,  що  ця  війна  ніколи  не  закінчиться  –  але  це  неправда.  Всі  війни  закінчувались.  І  що  далі?  Про  що  ти  будеш  писати  тоді,  коли  прийде  мир  і  свобода?  Про  квіточки  і  сонце?  Про  важке  життя  народів  Півночі?  Чи  застрягнеш  у  минулому  та  спогадах?  І  будеш  згадувати  людей  давно  минулих  епох,  дослухаючись  до  шуму  вітру?

(Написано  в  ніч  Місяця  оповні  в  час  відносного  затишшя  на  фронті.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585580
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.06.2015


Пісні металевих жаб

                         «Легенди  нових  часів  
                           квакають  кулеметами...»
                                                       (Гійом  Аполлінер)


Ми  стаємо  легендою,
Ми  стаємо  минулим,
Хочеться  крикнути
У  темний  порожній  простір:
«Ми  ще  є!»
Металевими  жабами  квакають  кулемети
У  болоті  глухого  століття,
Залізними  динозаврами  гуркочуть  «Піони».
Серед  вогню  і  борні
Говоримо  слова  істини
Всесвіту,  який  нас  не  чує,
Пишу  вірші  у  потріпаний  зошит
На  лафеті  гармати
Серед  повітряної  весни,
Серед  квітів,  що  тремтять  від  вибухів,
Серед  птахів,  що  співають  тільки  для  себе,
Серед  трави,  що  схиляється  додолу
Від  нещадного  вітру  знищення,
Серед  землі,  що  в  шрамах  траншей
І  виразках  бліндажів
Стогне  слова  легенди,
Яку  будуть  оповідати
Люди  майбутнього.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583168
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.05.2015


Танці в повітрі

                             «Міналуш  йде  по  траві
                                 На  гнучких  лапах  своїх.
                                 Танцюй,  Міналуш,  танцюй…»
                                                               (Вільям  Батлер  Єйтс)

Сплю  я  цієї  весни  погано.  Навіть  коли  ввечері  валюсь  з  ніг  від  дикої  перевтоми,  все  одно  прокидаюся  з  відчуттям  того,  що  забув  я  щось  дуже  важливе  –  щось  з  мого  сну  (сниться  завжди  уривками).  Це  розхитані  нерви:  чим  довше  триває  це  божевілля  війни,  тим  більше  нерви  нагадують  струни,  що  ось-ось  розірвуться.  

Прокинувшись,  я  вдивлявся  в  темряву:  бліде  світло  якогось  тьмяного  ліхтарика  в  кутку  ледве  вирізняло  приміщення  колишнього  складу-ангару,  де  хаотично  спали  люди  серед  хаосу  речей  на  імпровізованих  ліжках.  Люди  спали  важким  сном  змучених  фізично  і  духовно.  У  цій  застиглій  густій  напівтемряві  я  помітив  рух:  це  між  сплячих  людей  і  речей  (теж  сплячих)  стрибав  Томас  –  стрибав  нечутно,  м’яко,  гнучко,  граціозно.  Він  зупинявся  біля  кожного  сплячого,  його  очі  виблискували  в  темряві.  Раптом  я  зрозумів:  Томас  не  стрибає,  він  танцює  –  танцює  в  повітрі  темряви.  І  зупиняючись  біля  сплячих,  він  зазирає  в  їх  сни,  інколи  проганяє  зі  скуйовджених,  а  інколи  моторошних,  снів  темряву,  і  пускає  світло  своїми  сяючими  в  темряві  очиськами.  Танцюй,  Томасе,  танцюй!

Томас  відчув,  що  я  не  сплю,  підійшов  до  мене,  вмостився  на  мій  спальник,  тицьнувся  мордою  в  мою  руку  і  почав  муркотати.  Такої  кудлатої  і  довгошерстої  істоти  я  ще  не  бачив  у  своєму  хаотичному  житті.  

Щоб  не  порушувати  густу  темну  тишу,  я  почав  говорити  до  нього  пошепки:  «Томасе,  ти  погано  несеш  службу:  у  таборі  досі  табунами  бігають  миші,  особливо  в  їдальні.  Кінчиться  тим,  що  тебе  звільнять  з  посади  кота  –  примусять  писати  пояснювальну  записку.  А  оскільки  ти  подібні  цидулки  не  пишеш  з  принципу,  то  тебе  позбавлять  військового  звання  і  нагород.  Я  вже  мовчу  про  зарплату  в  вигляді  консерви.»  Томас  абсолютно  не  зважив  на  мої  слова  і  продовжував  муркотіти.  Добре,  що  є  отаке  тепле  і  пухнасте  снодійне:  завтра  важкий  день,  купу  солдат  відправляють  на  передову,  зі  зброєю  і  технікою  як  завжди  будуть  проблеми…

 Чим  довше  триває  це  божевілля  війни,  тим  більше  дивують  мене  тварини,  які  по  злій  сваволі  фатуму  опинились  у  цій  «катавасії»  -  хто  на  службі  як  Томас,  а  хто  просто  німим  свідком.

Пригадалось,  як  кілька  днів  тому  ми  сиділи  в  траншеях  і  бліндажах.  День  був  чудовий  і  сонячний,  степ  пахнув  квітучим  молочаєм,  над  нами  літали  жайвори  і  виводили  таку  життєрадісну  пісню,  що  не  вірилось  –  йде  віна,  триває,  і  не  видно  їй  ні  кінця,  ні  краю…  

Раптом  сепаратисти  почали  нас  обстрілювати,  ми  –  стріляти  у  відповідь  –  з  усього,  що  в  нас  було.  Починалось  пекло,  а  жайвори  продовжували  висіти  в  небі  над  цим  божевіллям.  І  коли  перестрілка  вщухла,  з  неба  знову  залунала  пісня,  яку  було  не  чути  за  цим  гуркотом  війни.  Виявилося,  що  жайворонки  не  звертали  уваги  на  вибухи,  кулі,  снаряди,  міни,  постріли,  продовжували  співати  свою  весняну  пісню  –  вони  були  вище  цього  всього.  Якщо  і  дивились  на  це  все,  то  зверху  –  з  висот  своєї  пісні.  

Та  найбільше  мене  вразило  тоді  не  це.  Якось  у  розпал  бою,  коли,  здавалось,  все  навколо  збожеволіло  (не  тільки  люди)  і  повітря  перетворилося  на  суцільний  грім  і  вогонь,  я  помітив  у  небі  лебедів  –  вони  летіли  низько  на  південь.  Певно  в  напрямку  лиманів.  Мені  навіть  здалося,  що  це  галюцинація,  що  це  ті  лебеді,  що  співають  над  загиблими  воїнами  останню  пісню  і  несуть  їхні  душі  у  Валгалу  –  до  її  готичних  палаців  і  бенкетів  Одіна.  Навіть  здалося,  що  ці  лебеді  прилетіли  за  мною.  Але  потім  я  зрозумів,  що  птахи  просто  не  зважають  на  людське  божевілля:  все  минає,  але  вони  вічні,  як  вічна  краса.

Вранці  один  солдат  серед  суєти  ранкових  зборів  підійшов  до  мене  і  запитав,  чи  давно  я  розмовляю  з  котами.  Я  відповів,  що  в  нас  в  Ірландії  котів  вважають  одухотвореними  істотами  і  змалку  вчаться  вести  з  ними  діалоги.  Солдат  якось  дивно  подивився  на  мене  і  більше  нічого  не  запитував,  сказав  тільки,  що  забули  завантажити  сухі  пайки  на  «шишарик».  Але  в  розмову  втрутився  капітан  С.:

-  Ну,  от,  є  такі  люди,  про  щоб  не  почалась  розмова,  одразу:  «Ми,  ірландці…»  Що  зараз  читаєш?  Певно  Джойса,  Свіфта  або  Бернарда  Шоу?
-  А  от  і  не  вгадав!  Я  зараз  читаю  Дікенса.  До  речі,  геніальний  письменник  –  так  мені  спочатку  здалося.  Але  потім  я  натрапив  на  кілька  фраз,  які  мене  досить  сильно  зачепили,  і  в  Дікенсі  розчарували….
-  І  які  ж  саме?
-  Коли  він  пише  про  англійців,  то  трапляються  фрази  типу  «у  нього  було  чесне  англійське  обличчя».  А  коли  про  ірландців,  то:  «Це  був  поганий  квартал,  тут  жили  брудні  ірландські  покидьки.»
-  Ну,  і  кого  з  нормальних  чи  порядних  людей  Дікенс  цією  фразою  образив?  Кого  з  джентльменів  він  цією  фразою  образив?  Кромвель  все  таки  був  правий...  Тільки  ні  в  кого  з  його  послідовників  не  вистачило  хисту.  А  реставровані  англійські  королі  були  до  тих  рудих  бестій-ірландців  занадто  ліберальні…  

Тут  капітана  С.  понесло  –  з  характерною  знущальною  посмішкою  на  обличчі.  Добре,  що  я  давно  на  такі  репліки  не  звертаю  уваги…  Я  рушив  до  свого  взводу,  що  вже  вишикувався  біля  техніки  –  потріпані  в  боях  солдати  в  шрамах  на  обличчі  і  з  орденами  на  вицвілому  камуфляжі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581793
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.05.2015


Акробати

                     «Селищами  жебраків  від  зорі  до  зорі
                         Йдуть  блукаючі  акробати.»
                                                                         (Гійом  Аполлінер)

Ми  акробати:
Жонглюємо  залізними  інструментами,
Граємо  безглузду  виставу
У  цьому  цирку  людей,
Блукаємо  селищами  жебраків,
Людей,  що  раптом  стали  безхатьками,
І  не  хочуть  дивитися  ніяких  вистав:
Навіть  наших  –  таких  дотепних,
Не  хочуть  слухати  ніякої  музики:
Навіть  цієї  –  такої  голосної,
До  грому  подібної.
А  ми  все  бавимось
У  свої  ігри  зі  смертю,
Дивіться  на  нас  –  глядачі  ненаситні,
Може  колись  вам  набридне.
Може…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579302
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.05.2015


Нічого

                   «Мені  нічого  вже  не  треба  тільки  погляд
                       Потомлений  стулити  і  тремтячий  забути  сад
                       Де  червоні  порічок  кущики  хриплять…»
                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Мені  нічого  не  потрібно  в  цьому  світі:
Ні  блиску  діамантів,  ні  сонця  золотого  жмутку,
Ні  срібла  Місяця  оповні,  ні  темного  агату  вечорів,
Нічого.
Ні  яшми  теплих  днів,  ні  затишку  морів  –  
Отих,  що  теплі.  Навіть  шелесту  тополі
І  жеботіння  дощу  літеплого
Не  треба.
Дар  щонайщедріший  я  не  візьму,
Бажання  згасли,  як  згасає  свіча,
Зникаючи  у  густині  Ніщо.
Я  тільки  хочу  забути
Черлені  ягоди  війни  достиглі,
Якими  сповнене  усе.
Вартує  втомлені  повіки  стулити,
Як  знову  ягоди  червоні  –  
На  снігу,  траві  –  і  свіжій,  і  торішній,
На  будинках  –  на  стінах  сірих,
На  дорогах:  усюди  ягоди
Червоні.  Їх  сік  густий…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579301
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.05.2015


Озирнутись назад

               «Я  мужність  знайшов  озирнутись  назад
                   Трупи  прожитих  днів
                   Встилають  мій  шлях
                   Я  хочу  оплакати  їх…»
                                                                                 (Гійом  Аполлінер)  

Якби  тільки  мертві  дні
Були  позаду  (коли  озирнемось  назад),
Якби  тільки  мертві  ночі
Ми  бачили  на  шляху
Розбитому  і  навіть  давньому,
Якби  тільки  вони
Дивились  на  нас  скляними  очима
Із  загублених  і  забутих  календариків,
Де  рудими  котами  дивиться  минуле,
Заглядає  у  темні  закутки  старої  пам’яті:
Там  друзі
Яких  ми  не  зустрінемо  більше  ніде.
Тільки  там  -  в  минулому,
У  тумані  прожитих  днів.
Ми  їх  побачимо.
Якщо  віднайдемо  мужність
Озирнутись  назад…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578639
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 03.05.2015


Споглядаючий

                                           «Ми  випали  з  природи
                                               І  висимо  в  порожнечі.»
                                                                                   (Герман  Гессе)

Підняли  нас,  як  завжди,  несподівано,  ще  на  досвітках.  Ранок  був  на  диво  холодний  –  навіть  для  нинішнього  квітня-холодильника,  занадто  свіжим  і  пронизливим.  

Комбат  наказав  отримати  два  АГС-17  і  разом  зі  взводом  їхати  на  бліндаж  Махатма.  Я  спробував  зобразити  ображеного:  «Ми  ж  артилеристи,  ну,  які  ще  АГС,  ми  ж  не  піхота.  Нам  би  хоча  б  одну  «Гвоздичку»  для  годиться…»  Комбат  якось  дивно  подивився  на  мене:  «Сам  знаєш  –  наказ  є  наказ.  Важке  озброєння  відведене.  Полізуть  сепари  –  гатіть  по  них  з  АГС,  полізуть  з  танками  –  викликайте  вогонь  на  себе.  Перший  взвод  уже  там.  Удачі!»  Ех,  не  це  ти  хотів  сказати,  комбате…  Не  це!  Напевно:  «Прощай,  смертнику!  Почнеться  м’ясорубка,  доведеться  тобі  загинути  зі  своїм  взводом,  але  мусиш  триматися  до  кінця.  Закінчиш  кар’єру  і  буття  як  і  належить  чоловікові  і  офіцеру  –  маєш  нагоду  загинути  з  честю!»  Не  сказав,  то  не  сказав.  

Повантажили  нас  з  АГСами  в  «шишарик»  -  старий,  пошарпаний  життям  і  втомлений  до  неможливості.  Дорога  була  настільки  всіяна  вирвами  від  вибухів  та  ямами  різного  незрозумілого  походження,  що  я  думав  «шишарик»  наш  розвалиться  на  запчастини.  Я  сидів  (як  і  належить  взводному)  біля  водія  і  думав  про  те,  що  якщо  все  піде  шкереберть,  то  стрілятись  доведеться  мені  –  більше  нікому.  В  усьому  завжди  винен  взводний  –  щоб  не  сталося.

Коли  «шишарик»  черговий  раз  провалювався  в  яму  і  торохтів  всіма  своїми  металевими  суглобами,  водій  –  стара  сива  людина  –  голосно  кричав:  «Маруся!»  Я  спочатку  думав,  що  це  якась  мантра,  а  потім  зрозумів,  що  так  він  називає  машину  і  благає  таким  чином,  щоб  вона  не  зламалась.  Якесь  сентиментально-інтимне,  навіть  еротичне  ставлення  до  машини.  
   
Бліндаж  Махатма  виявився  звичайнісіньким  і  банальним.  Не  знаю,  хто  придумав  йому  таку  екзотичну  і  одухотворену  назву.  Три  доби  було  тихо.  Облаштовувались.  Старшина  метушився,  даючи  солдатам  різні  завдання,  я  (коли  мене  не  смикало  командування)  читав  Германа  Гессе.  Чомусь  мене  зачепила  одна  фраза  і  постійно  потім  звучала  у  свідомості:  «…  У  нас  немає  нікого,  хто  би  повів  нас,  єдиний  провідник  наш  –  це  ностальгія  по  дому.»  Саме  так:  ностальгія  по  нашому  спільному  мирному  дому,  ностальгія  по  нашій  Вітчизні,  яку  негідники  хочуть  знищити,  веде  нас  вперед,  у  вир  вогню,  іноді  на  смерть.

(Десь  далеко  почулися  звуки  перестрілки.  Певно  сепари  обстрілювали  когось  із  стрілецької  зброї.)  

Вийшовши  з  бліндажа  я  помітив  солдата  з  першого  взводу,  що  сидів  на  шматку  зламаного  дерева  і  дивився  у  нескінченність.  На  обличчі  в  нього  застиг  вираз  глибокого  спокою  і  байдужості.  Він  абсолютно  не  реагував  на  солдат,  що  метушилися  в  траншеях  (хто  зі  збороєю,  хто  з  лопатою),  на  далекі  звуки  перестрілки  і  на  бджолу,  що  сіла  йому  на  щоку.  Я  пригадав,  що  вчора  бачив  цього  самого  солдата  на  цьому  ж  самому  місці  з  цим  самим  виразом  обличчя.  Мимо  пробігав  бородатий  старшина  нашої  батареї  і  почав  на  цього  солдата  сваритися:  «Він  знову  нічого  не  робить!  Нічогісінько!  І  не  реагує  на  мої  слова!  У  нірвану,  бачите,  пішов!»  Мені  чомусь  захотілось  захистити  цього  солдата  і  я  (чи  то  всерйоз,  чи  то  жартома  –  сам  не  знаю)  почав:  «Людина  не  може  нічого  не  робити.  Якщо  людина  жива,  вона  дихає,  мислить.  Може  зараз  він  здійснює  роботу  найважливішу  з  усіх  на  планеті  Земля.  Ми  не  знаємо,  що  відбувається  у  його  свідомості.  Може  він  осмислює  суть  і  сенс  буття  людей,  основу  світобудови,  першопочаток  Всесвіту,  суть  простору  і  часу,  свідомості.  Може  в  результаті  цих  роздумів  він  принесе  людству  нову  істину,  вищу  істину,  сокровенну,  що  відчинить  перед  нещасним  людством  двері  у  новий  світ.»

Раптом  обличчя  у  солдата  змінилося.  Він  зреагував  на  мої  слова.  Очі,  що  дивилися  у  нескінченність  і  не  бачили  нічого,  раптом  подивились  на  мене.  Солдат  сказав  якимось  незаперечним  тоном:  «Істину  в  світ  приніс  не  я,  а  Ісус  Христос!»

Тут  несподівано  тіло  солдата  стрепенулось,  сіпнулось,  ніби  по  ньому  вдарили  молотком.  Я  ще  не  встиг  нічого  зрозуміти,  коли  солдат  раптом  впав  на  бік,  а  потім  на  спину.  Він  лежав  на  піщаній  розритій  землі,  а  на  грудях  у  нього  розпливалася  темна  пляма.  Коли  я  нахилився  над  його  тілом,  вон  обуло  вже  мертвим  –  у  нього  влучила  випадкова  куля,  а  солдат  був,  як  завжди,  без  бронежилета.  Його  дух  вже  почав  чергову  мандрівку  по  світах  у  нові  перевтілення.  Я  так  і  не  довідався,  як  того  солдата  звали  –  не  зміг  спитати  про  це.  Не  зміг…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578629
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.05.2015


Оленебог

                         «І  любимо  слова
                           Важкі,  мов  чорний  дим…»
                                                             (Микола  Бажан)

Снився  сон.  Снилося,  що  я  йду  весняним  лісом  –  старезним,  буковим.  Буки  велетні,  стовбурами-колонами  підпирають  небо.  Ліс  прозорий,  як  скло,  тільки  готується  бубнявіти  бруньками  зеленого  квітня.  Земля  під  буками  вкрита  квітучими  білими  анемонами  –  квітами  весняного  вітру,  холодного,  як  моя  душа  нині.  Ступаю  по  цій  землі  легко  –  ніби  лечу.  І  тут  мені  на  зустріч  виходить  благородний  олень  з  величезними  гіллястими  рогами.  І  я  відчуваю,  що  це  не  просто  олень,  це  бог-олень,  оленебог  з  кельтських  міфів.  

Прокинувся  в  бліндажі  –  темному  і  сирому.  Навколо  сплячі  солдати  з  важкими  моторошними  снами.  Мій  сон  був  настільки  яскравим  і  сповненим  кольорами,  запахами,  доторками  до  обличчя  вітру  (таки  весняного  і  легкого),  що  він  мені  здався  реальністю,  спогадом  про  нещодавні  події.  (Я  досі  інколи  сумніваюся,  чи  це  був  сон,  чи  реальна  подія.)  За  межами  бліндажу  весна  –  так  само  як  у  сні,  тільки  земля  не  заквітчана,  а  покалічена  людиною.  Два  рази.  Спочатку  до  війни  неситістю  людей,  потім  під  час  війни.  Проте  (о,  диво!)  біля  траншеї  я  помітив  квітку  сон-трави.  Весна  таки  прийшла  у  траншеї  і  бліндажі,  навіть  до  нас  –  волоцюг,  що  вештаються  у  пошуках  смерті  –  чи  то  своєї  чи  то  песиголовців.  Нарікати  гріх  –  на  фронті  триває  затишшя:  позавчора  нас  не  обстрілювали  взагалі,  а  вчора  тільки  трохи.  І  то  нікого  з  наших  не  било,  тільки  одного  солдата  з  прізвищем  всесвітньовідомого  композитора  поранило  в  голову,  але  легко.  Ех,  заграв  би  він  нам  краще  свою  музику,  нехай  не  на  скрипці,  а  на  гарматі,  аніж  отак  нині  їхати  до  шпиталю  міченим  війною.  

Комбат  чомусь  злий:  чи  то  його  вивела  з  рівноваги  невизначеність  чи  то  заборона  відкривати  вогонь  навіть  у  відповідь.  Чомусь  пригадалось  моє  недавнє  відрядження  з  солдатами  в  тил  у  нормальну  частину.  Побачивши  наш  розшарпаний  вигляд  і  різношерсту  уніформу  (хто  в  «британці,»  хто  в  «германці»,  хто  взагалі  незрозуміло  в  чому),  хтось  із  тамтешніх  солдат  запитав:  «Звідки  це  ви?»  Я  не  знайшов  нічого  розумнішого,  ніж  відповісти:  «З  дикої  дивізії!»  Здивовані  солдати  подумали,  що  така  дивізія  з  такою  назвою  справді  існує,  що  це  не  метафора.  А  ми  справді  трохи  здичавіли  в  польових  умовах,  в  траншеях,  що  є  і  нашим  сховком  і  ранами  землі  одночасно.  

Сніданок  був  скромний,  але  доречний.  Біля  мене  наминає  консервовану  перловку  солдат  родом  з  Донецька.  Він  мені  кілька  разів  розповідав  свою  епопею,  як  він  пробирався  з  окупованого  Донецька  через  блок-пости  сепарів  на  нашу  територію,  щоб  піти  добровольцем  в  українську  армію.  Він  з  товаришами  тоді  імітував  поранених  і  покалічених:  обв’язалися  бинтами,  обліпилися  гіпсом,  мовляв  не  можуть  вони  служити  сепаратистам.  Ризикували,  звісно,  життям,  але  тоді  ще  сепари  впускали  біженців.  Тому  солдату  пощастило,  і  зараз  він  в  моєму  взводі,  де  практично  всі  добровольці.  

Наминаючи  перлову  кашу  кидаю  фразу  сержанту,  що  любить  поговорити  на  будь-яку  тему:  

-  Ех,  а  у  нас  в  Ірландії  зараз  ще  п’ята  година  ранку,  сонце  ще  не  зійшло!
-  А  Ви  що,  з  Ірландії?  
-  О,  так!  З  Дубліна!  

І  починаю  свою  чергову  байку  про  своє  життя-буття  в  Ірландії,  про  своє  плавання  на  шхуні  «Індевер»  до  берегів  Нової  Гвінеї  під  вітрилами  і  командою  капітана  Старбака,  про  один  чудовий  паб  в  Дубліні,  де  до  пива  подають  добре  підсмажені  яловичі  стейки.  Сержант  сприймає  мою  розповідь  (точніше  дурний  недоречний  жарт)  серйозно,  навіть  не  посміхаючись.  Нині  жартувати  неможливо:  будь-який  абсурд  може  виявитися  реальністю.  Якщо  у  взводі  служить  китаєць,  що  чудово  розуміє  українську,  то  чому  б  командиру  не  бути  ірландцем,  який  чудово  українською  розмовляє?

Знову  очікування:  чи  то  обстрілу,  чи  то  чергового  наказу  їхати  з  гарматами  кудись.  До  мене  підійшло  двоє  солдат  з  мого  взводу  –  звідкись  вони  довідались,  що  я  пишу  вірші  і  прозу,  попросили  почитати.  У  мене  не  було  особливого  настрою,  але  вибрав  пару  метафорично-містичних  і  прочитав.  Як  не  дивно,  їм  дуже  сподобалось  і  відчувалося,  що  це  щиро.  Виявилось,  що  ці  солдати  теж  пишуть  вірші.  Попросив  почитати,  послухав  і  був  вражений:  хоч  тема  давня  –  кохання,  але  вірші  написані  майстерно,  з  оригінальною  стилістикою,  метафорами  та  алюзіями.  Ні,  у  мене  дивовижний  взвод!  

А  може,  й  добре,  що  інколи  випадають  години  такого  от  вимушеного  неробства  і  очікування  (хоча  на  війні  це  така  гірка  нудьга,  особливо  коли  солдати  рвуться  в  бій,  а  стріляти  заборонено),  є  можливість  почитати  і  подумати.  Перечитую  Германа  Гессе  «Степовий  вовк»  і  думаю,  що  всі  ми  тут  степові  вовки  в  степах  під  Донецьком…  Таке  ж  саме  роздвоєння  особистості,  тільки  у  нас  –  між  мирним  хліборобом  і  воїном,  між  сентиментальним  поетом  і  вершником  меча,  а  значить  так  само:  між  людиною  і  вовком  в  одній  натурі.  

Думаючи  про  це,  я  відчув,  що  насправді  я  стою  не  між  траншеями  і  бліндажами,  а  між  Землею  і  нескінченною  безоднею  Космосу.  І  варто  зробити  крок  в  Небо,  як  я  полечу  у  безмежжя  зірок  і  галактик.

Я  розповів  колегам-офіцерам  свій  сон.  Вони  не  повірили,  що  у  сні  мені  явився  оленебог,  казали,  що  то  приходив  у  сон  звичайнісінький  олень.  Але  я  знаю,  що  вони  не  праві.  Ніхто  з  них  не  був  у  мох  снах,  ніхто  навіть  не  вміє  подорожувати  чужими  снами.  А  значить,  ніхто  не  зазирав  в  очі  цього  лісового  рогатого  велетня,  не  знає,  які  там  мені  відкрилися  глибини  та  безодні…  То  справді  був  оленебог  про  якого  писав  Василь  Мисик:

                           «…  з  копитів  твоїх  у  Дніпро
                                         Ще  спадає  вода  Юкону.»

А  всі  ці  мої  сни  і  розповіді  про  Ірландію  це  просто  «кельтські  сутінки».  Ми  живемо  в  епоху  сутінків.  І  не  тільки  кельтського,  а  всього  звичного  для  нас  світу.  Відкрились  двері  у  новий  світ  –  жорстокий,  злий  і  цинічний.  І  хай  береже  нас  у  цьому  світі  людяність.  І  про  це  теж  сказав  мені  у  сні  кельтський  оленебог  своїм  поглядом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577242
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.04.2015


Забуття на мить

                 «Я  тут  забув  хто  я  такий
                     Ким  був  колись-то...»
                                                             (Гійом  Аполлінер)

Відколи  я  потрапив  сюди:
До  краю  хворої  землі  і  мертвої  води,
До  левади  іржавого  заліза  
І  людей  нажаханих,
Відколи  я  крокую
Стежками  металевих  гадюк
І  отруйних  механічних  їжаків
Я  забув
Своє  імено  чудне  і  книги  прочитані,
Солодкі  цілунки  коханок  
І  музику  спокою,
Мушлю  домашнього  затишку  
І  смак  меду  життя.
Я  забув
Своє  буття  минуле  і  казкові  сни,
Свої  маски  і  ролі  в  театрі  щоденному,
Теореми  Евкліда  і  постулати  Будди,
Свої  минулі  реінкарнації  і  цитати  з  газет.
Пам’ятаю  лише  одне
(Найголовніше)
І  щоранку  повторюю:
Я  мушу.  Я  повинен.
Я  виконаю  обов’язок
Не  пустити  на  свою  землю
Сарану  чорну  зі  сходу,
Орду  диких  варварів,
Безумців  знищення.
А  тим  часом:
Паморозь  на  торішній  траві,
Снігова  крупа.
Білі  хмари.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573293
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.04.2015


Моя офіра

                             «Я  все  віддав  Сонцю
                                 Все  крім  тіні  моєї...»
                                                   (Гійом  Аполлінер)

Ми  сонцепоклонники  –  
Люди  у  плямистому  одязі
З  важкими  черевиками  днів,
З  металевими  знаряддями  довгих  рук.
Наше  коротке  буття  –  офіра:
Все  віддаємо  
Жовтому  Сонцю  майбутнього  –  
У  синьому  небі  Волі:
Наші  душі,  тіла,  серцебиття,  подих,
Подерту  скатертину  мрій
І  вишиту  сорочку  радості,
Прозору  воду  спогадів
І  солодкий  мед  пережитого:
Все  віддаємо  тобі  –  Сонце!
Тільки  тіні,
Тільки  оці  сірі  тіні
Лишаємо  собі  чи  то  іншим:
Має  щось  лишитися  після,
Що  має  блукати  в  сутінках
І  нагадувати  про  нас  живим...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573275
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.04.2015


Виноградарі

                                 «...Це  означає  що  зібрали  виноград
                                           І  грона  мертвих  тіл  довкіл  лежать...»
                                                                                                             (Гійом  Аполлінер)

Ми  виноградарі  колючої  лози,
Що  росте  на  безплідному  полі,
Ми  винороби  чорного  вина  часу.
Зрізуємо  грона  достиглі,
Що  тяжіють  запереченнями,
Сталевими  гострими  інструментами,
Чавимо  сік  з  цих  важких  ягід
І  робимо  гірке  вино-трунок
У  кам’яних  діжках  Небуття
Тесаних  з  гостролистого  клена
З  листям  лезом,
Що  ріс  на  роздоріжжі  Долі  –  
Перехресті  нескінченних  доріг,
Що  обирали  вершники
Сивих  коней  межичасся.
Ми  виноградарі:
Ця  земля  здатна  плодоносити
Тільки  терпкі  грона  ночі
Для  густого  непрозорого  напою  –  
Впивайтеся  ним,  божевільні!
Ніхто  з  нас  не  знав,  що  судилось
Плекати  залізну  іржаву  лозу,  
Садити  отруйні  сірі  кущі
На  землі,  що  не  хоче  нічого  приймати
У  свої  зрихлені  нутрощі
Крім  оцих  зерен.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570061
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.03.2015


Капітани траншей

                             «Але  життя  насправді  гра,  мій  хлопчику,  
                                   і  треба  грати  за  правилами.»
                                                                                   (Джером  Девід  Селіджер)

Табір  переповнений.  Це  величезне  юрмище  втомлених  людей.  Втомлених,  але  знову  готових  іти  в  бій.  Після  епопеї  з  «Піонами»  -  переганянням  цих  залізних  динозаврів  з  пункту  А  в  пункт  Б  відчуваю  себе  таким  же  розбитим  як  старий  бетеер.  Ще  постійно  виникає  відчуття,  що  я  цап-відбувайло.  Зрештою,  всі  ми  принесені  в  офіру  війні  і  божевільним  ідеям  людей  з  сусідньої  країни,  що  втратила  глузд  (схоже,  що  остаточно).  Солдат  з  мого  взводу  (тепер  уже  колишнього)  відправляли  на  передову.  Це  завжди  щемно  –  прощатися  з  людьми  з  якими  служив  і  воював,  яким  вірив,  за  яких  готовий  був  віддати  життя  (взаємно)  –  вони  їдуть,  а  мені  наказали  бути  тут.  Кожному  тисну  руку,  звичні  вже  фрази,  що  (мовляв)  зустрінемось  після  війни.  

Мені  дали  новий  взвод  –  не  так  давно  мобілізовані,  ще  не  були  в  боях.  Знайомлюсь:  як  завжди  справжній  Вавилон  –  крім  того,  що  є  люди  з  усіх  областей  України,  двоє  земляків  з  Донецького  краю,  ще  є  один  китаєць  -  громадянин  України,  мобілізований.  Війну  сприймає  як  факт  буття,  як  даність,  з  якимось  філософським  спокоєм,  каже,  що  знищить  всіх  ворогів  нашої  країни.  Для  нього  тепер  Україна  «наша  країна»,  він  тут  живе  і  любить  цю  землю.  Звати  його  І  Чунь  Си.  Я,  звісно,  не  спитав  як  його  ім’я  пишеться  ієрогліфами  –  посоромився.  Але  судячи  по  звучанню  його  імено  можна  перекласти  як  «один  весняний  монастир».  Подумалось  ненароком:  якби  вони  заселили  нашу  землю,  вони  б  її  любили  і  не  пустили  сюди  ніяких  іноземних  загарбників...  Як  мені  бракує  ось  такого  філософського  спокою  цього  китайця.  Нехай  і  не  спокою  Будди  чи  його  чорного  ченця,  а  хоча  б  спокою  Сковороди:  «Кожна  людина  складається  з  двох  протилежних  протиборних    початків  або  натур:  з  гірного  і  підлого,  тобто  з  вічності  і  тліну...»  Отак  би  мені  і  дивитися  на  світ  і  на  людей.  Але  не  виходить:  занадто  вже  на  війні  добро  і  зло  протиставлені,  занадто  віддалені  –  або,  або...  Коли  комбат  вперше  подивився  на  список  взводу  і  солдата  І  Чунь  Си,  він  промовив:  «Тут  і  не  розбереш,  де  тут  ім’я,  де  по  батькові.  Як  же  тебе  називати?  Буду  називати  тебе  Сансанич!»  Рядовий  І  чи  то  солдат  Чунь  був  не  проти...  Ще  один  солдат  –  монгол  на  ймення  Унасан  Целерхег.  Потрапив  в  армію  по  тій  же  оказії  –  громадянин  України,  сурма  заграла,  а  він  і  не  проти  повоювати.  Ще  більший  дивак.  Улюблене  заняття  –  дивитися  на  вогонь.  Якщо  йому  не  дати  якесь  завдання,  буде  на  вогонь  дивитися  годинами.  Йому  би  в  монастир,  а  не  в  армію.  Споглядати  Порожнечу  і  чекати  просвітлення.  Дивився  я  на  цих  дітей  Сходу  і  згадував  рядки  Кіма  Соволя:

                                               «Сприймай  життя  таким,  як  воно  є!
                                                   Тож  треба  жити,  треба  просто  жити.
                                                   Сприймай  життя  таким  ,  як  воно  є.
                                                   Хай  вітер  плаче  за  опалим  квітом.»

Цілий  день  вантажили  снаряди,  а  потім  чистили  гармати.  Втомився  я  дико:  командиру  взводу  не  пасує  дати  наказ  і  споглядати  як  солдати  працюють,  треба  з  усіма  і  почати  першому.  Від  перевтоми  довго  не  міг  заснути.  Потім  серед  ночі  прокинувся  і  не  міг  зрозуміти  –  де  я?  Якийсь  склад  з  металевими  стінами  і  дахом,  посеред  складу  купа  дров,  навколо  сплять  люди  –  більше  трьохсот  чоловік,  біля  дров  залізна  пічка  в  якій  горить  вогонь...  Де  це  я???  Потім  подумав:  «А  може  мене  в  армію  забрали?  Ні,  не  може  цього  бути  –  викладача  університету  в  мої  роки  і  раптом  в  армію.  І  якби  забрали  в  армію  –  я  спав  би  в  казармі,  а  не  в  якомусь  складському  приміщенні.  А  може  війна  почалася?  Абсурд.  Як  може  початись  війна  в  Європі  в  сучасному  цивілізованому  світі?  Та  хто  може  напасти  на  нашу  мирну  країну?  Не  може  цього  бути.»  Потім  я  зрозумів  –  мені  це  все  сниться.  Ось  зараз  я  засну,  прокинусь  вранці,  і  все  стане  на  свої  місця.  Я  солодко  заснув  і  справді  –  зранку  все  стало  на  свої  місця:  на  мені  погони  капітана,  треба  командувати  взводом,  здалеку  доносяться  звуки  канонади...  Як  все  просто...  

Наступного  дня  біля  табору  зловили  сепаратистку.  Наркоманка.  На  вигляд  років  двадцять  п’ять.  Але  явно  молодша  –  наркоманки  швидко  старіють  і  виглядають  старшими  за  свої  роки.  У  стані  наркотичного  сп’яніння  стріляла  в  наших  солдат  з  пістолета.  Певно,  дали  дозу  і  сказали  –  йди  стріляй.  Не  влучила  ні  разу  –  по  причині  того  ж  наркотичного  сп’яніння.  Солдати  забрали  в  неї  пістолет  і  прикували  наручниками  до  металевих  воріт  табору.  Вона  сиділа  біля  воріт,  перебуваючи  і  далі  в  своєму  світі  галюцинацій  і  періодично  говорила  якийсь  беззмістовний  набір  слів.  Зібралась  невелика  юрба  бійців.  Підійшов  один  старий  сивий  солдат  з  довгими  сивими  вусами,  спрацьованими  руками  і  обличчям,  що  зоране  зморшками  і  сказав:  «Таких  треба  на  місці  розстрілювати!»  Солдати  мовчки  погодились.  І  тут  мене  охопив  жах  –  стало  моторошно,  як  ніколи.  Зараз  солдати  вчинять  самосуд,  а  я  тут  єдиний  офіцер  –  і  це  буде  на  моїй  совісті,  бо  зупинити  постріл  я  просто  не  встигну.  Або  ще  гірше.  Зараз  хтось  з  солдат  скаже:  «Командире!  Ти  нас  вів  у  бій,  інколи  просто  на  смерть,  наказував  бути  нещадними  до  ворогів,  ми  виконували  твої  накази  ціною  свого  життя.  Розстріляй  цю  гидоту!»  І  доведеться.  Юрба  живе  своїми  законами.  І  мені  їх  завтра  вести  в  бій,  і  треба  щоб  вони  виконали  будь-який  мій  наказ.  А  якщо  я  цього  не  зроблю,  це  буде  не  гарантовано.  Тим  паче,  якщо  я  спробую  їх  зупинити.  Ніколи  не  думав,  що  потраплю  в  таку  ситуацію:  розстрілювати  беззбройних  полонених,  ще  й  дівчину.  І  як  з  цим  далі  жити?  На  моє  щастя  приїхала  машина  з  контррозвідниками  і  сепаратистку  забрали.  

Наступного  дня  о  п’ятій  голині  ранку  підняли  і  відправили  на  вогневу.  Чомусь  наказали  здійснити  марш-кидок  на  п'ятнадцять  кілометрів  пішки  –  гармати,  мовляв  вже  прямують  туди,  снаряди  теж  туди  повезли,  чи  то  вони  будуть  як  тільки  ми  дійдемо,  вперед.  Напевно  всі  «шишарики»  були  зайняті.  Сумніваюсь,  що  вони  пошкодували  пального.  На  вогневій  було  довгий  час  тихо,  співали  жайворонки,  солдати  нудьгували  в  траншеях  і  бліндажах,  гармати  мовчали,  замасковані  в  ямах.  

Я  вже  думав,  що  нам  судилось  так  і  простирчати  тут  кілька  днів  в  якості  живих  мішеней,  коли  вдалині  почулася  канонада.  А  потім  голос  СОБа:  сепаратисти  відкрили  вогонь  по  наших  позиціях,  треба  у  відповідь  знищити  їхню  мінометну  батарею  і  групу  піхоти  в  укриттях.  І  почалось!  Наші  «Гвоздики»  запрацювали.  «Перший.  Приціл  368,  кутомір  18-07,  осколково-фугасним  вогонь!  ...  Другий.  Приціл  вище  10,  кутомір  лівше  12,  три  снаряди,  швидким,  осколково-фугасні,  підривник  фугасний,  вогонь!»    Відстріляли  майже  все  що  нам  привезли,  коли  раптом  я  в  бінокль  побачив,  що  в  кілометрі  від  нас  виповзає  з  «зеленки»  москальський  танк.  І  повертає  гармату  в  нашу  сторону.  Де  він  взявся?  У  мене  все  в  середині  похололо:  «Це  кінець!  Зараз  нас  тупо  розстріляють!»  Нашим  стареньким  і  втомленим  «саушкам»  годі  було  тягатись  з  сучасним  танком.  Крім  того  у  нас  були  тільки  осколково-фугасні  снаряди.  Мені  треба  було,  звісно,  крикнути  екіпажам:  «Танк  лівіше  орієнтиру  один  двадцять  тисячних!»  Але  я  не  встиг  –  встиг  тільки  подумати:  «Життя  довершено.  Крапку  зараз  поставлять.»  І  краєм  ока  помітив,  що  перша  САУ  опускає  гармату  в  положення  вогню  прямою  наводкою  і  одночасно  повертає  башту  в  сторону  танка.  Навідник  «першого»  помітив  танк  раніше  мене.  Постріл!  Перший  же  снаряд  влучив  прямо  в  башту  танка  раніше  ніж  він  встиг  вистрелити.  Хоча  снаряд  був  осколково-фугасним,  але  танк  буквально  підкинуло  в  повітря.  Захист  з  броні,  звісно,  весь  зірвало.  Оптика  судячи  по  всьому  теж  вся  накрилась.  Танк  затих  і  не  подавав  ознак  життя.  Я  не  уявляю,  що  переживає  екіпаж,  коли  в  башту  влучає  снаряд  з  «Гвоздики»  ще  й  повний  і  прямою  наводкою.  Танк  так  і  лишився  стояти  біля  «зеленки»  не  подаючи  ознак  життя.  Розвідники  казали,  що  з  нього  так  ніхто  і  не  вилазив.  Ні  в  кого,  звісно,  не  було  бажання  піти  і  подивитися  в  якому  він  стані  і  що  з  екіпажем.  

Про  цей  епізод  солдати  забули  і  майже  ніколи  не  згадували.  Тільки  комбата  інколи  заносило  на  філософію  (неочікувано):  «А  я  завжди  казав,  що  САУ  може  завалити  сучасний  танк!»  Хоча  всі  розуміли,  що  нам  просто  пощастило.  А  того  ж  вечора  нас  забрали  з  вогневої  –  в  табір  добиралися  верхи  на  броні  –  на  «саушках».  Трясло  і  підкидало  так,  що  подумав,  що  краще  було  б  піти  пішки.  А  ввечері  в  таборі  я  знову  читав  Достоєвського,  а  солдат-монгол  споглядав  вогонь  у  буржуйці.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570046
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.03.2015


Розділи сумної повісті

             «Розділи  сього  роману  прості
                 І  трагічні  як  маска  тирана…»
                                                     (Гійом  Аполлінер)

Я  гортаю  сторінки
Важкої  трагічної  повісті
Без  кінця  і  початку,
Ковтаю  як  пігулки
Гіркі  і  прості  слова
Липкі  абзаци
І  сумні  метафори.
Як  хочеться  знайти  автора
І  сказати  йому  кілька  слів
Чи  то  запитати:
Навіщо  з  кожної  сторінки
Виглядають  маски  тирана,
Морди  диких  варварів,
Силуети  руїн
І  могили,  могили,  могили?
І  навіщо  у  цю  сумну  повість
Він  кинув  тінь  мою
Персонажем  недоречним?
Писав  би  краще  веселе
Щось
І  життєрадісне  чи  еротичне…
А  то  знову  –  
Темний  розділ  про  смерть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569651
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.03.2015


Слова-зерна

                 «Всі  слова  що  хотів  я  сказати
                     Зорями  стали…»
                                               (Гійом  Аполлінер)

У  землю,  що  зорана  вибухами,
Що  насичена  металом,  
Як  пиріг  родзинками,
Сію  замість  зерен  слова
(Бо  весна,  бо  слова  теж  зерна)
Але  не  вірю,  
Ані  на  йоту  не  вірю,
Що  дочекаюсь  врожаю,
Навіть  якщо  паростки  зійдуть,
Навіть  якщо  з  неба  поллє  дощ  надій
Великими  важкими  краплинами,
Бо  посіяні  слова  покидають  землю,
Летять  у  чорну  безодню  і  стають  зорями,
На  які  ніхто  не  дивиться,
Бо  всім  байдуже
Є  над  головою  зірки  чи  ні,  
На  цій  скаліченій  землі
Вже  все  одно.
Всім…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569641
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.03.2015


Палаючий будинок

                                                 «Мовляв  палають  будинки  
                                                     Тому  що  йдуть  з  них  назавжди…»
                                                                                                         (Гійом  Аполлінер)

У  цьому  краю  живуть  тільки  тіні  –  
Тіні  людей  та  собак.
Вони  заходять  в  тіні  будинків
І  відпочивають  на  тінях  диванів,
І  їдять  тіні  смачних  страв,
Бо  ті  будинки  давно  спалені
Під  час  божевільного  ритуалу  –  
Офіри  чи  то  жертвоприношення
Деміургу  суспільного  божевілля,  
Аресу  сучасної  Марни.
Люди  тікали  з  цього  краю,
Кидали  непотрібні  тіні.
Вони  не  знали,  що  тіні
Лишаються  жити  тут
Своїм  життям  химерним
Нікому  не  зрозумілим,
Бо  вони  тіні,
Вони  можуть  жити  навіть  у  місті,
Що  згоріло  вщент.
Тільки  скажіть  мені  –  невігласу:
Як  отим  людям-втікачам
Жити  без  тіней
У  місті  чужому?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568541
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.03.2015


Доки живеш

                                   «Ось  знову  зі  мною
                                         Спогади  про  друзів  вбитих  на  війні…»
                                                                                     (Гійом  Аполлінер)  

Не  продавай  своїх  спогадів  
На  сліпому  торжищі  безумців,
Не  лишай  своїх  спогадів
У  темній  скрині  чужого  минулого,
Не  прибивай  свої  спогади
До  дерев’яної  стіни  історії,
Як  прибивають  
Відрубану  косу  нареченої*
На  божевільних  весіллях  горян
До  стіни  старої  хати,
Зрубаної  зі  старезних  смерек  років,
Хати,  що  пам’ятає  не  одну  труну
І  не  одну  хитану  колиску.
Спогади  –  все,  що  в  тебе  лишилося,
Все,  що  залишилось  від  них  –  
Людей  прозорої  мрії,
Лицарів  кам’яного  обов’язку.
Тому  йди
У  кольорові  сутінки  спогадів
Щоденно…
Весь  час…
Доки  живеш…

Примітки:
У  давні  часи  був  у  наших  горян  такий  жорстокий  звичай:  на  весіллі  наречений  мусив  одним  ударом  сокири  відрубати  сокирою  косу  нареченій  і  прибити  цей  довгий  жмуток  плетеного  волосся  цвяхом  до  стіни  хати,  де  вони  будуть  жити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568536
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.03.2015


Самотній паяц

                       «Паяц  блукає  самотній
                           Під  деревом  з  квітами  зірок…»
                                                               (Гійом  Аполлінер)

Люди  –  це  самотні  паяци.
Грають  свою  смішну  виставу
Під  крислатим  деревом  життя,
Забуваючи,
Що  це  все  не  бутафорія,
Що  це  все  було  б  смішно,
Якби  не  було  так  сумно,
Що  в  цій  виставі
Все  починається  грою  –  
Смішною  забавою,
А  потім  виявляється:
Це  кров,  а  не  журавлиновий  сік,
Це  мертві  люди,  а  не  манекени,
Це  руїни,  а  не  англійський  парк,
Це  страждання,  а  не  майстерна  гра,
А  ми  все  лишаємось
Паяцами  зі  смішними  масками…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566509
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.03.2015


Безодня спогадів

                   «Твій  спогад  як
                         Ланцюгом  прикутий  птах…»
                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Наші  спогади
Це  птахи  з  обрізаними  крилами.
Наші  спогади
Це  шпаки,  що  сидять  у  тісній  клітці  –  
В  клітці,  що  називається  «Війна».
Якщо  ми  згадуємо,  то  лише  вибухи,
Смерть  і  гіркий  дим,
Друзів,  які  лишилися  в  минулому,
Втому,  яка  біжить  за  нами  кудлатим  псом,
Старі  рани,  які  волоцюгами
Блукають  зі  стійбища  «вчора»
У  хиткий  намет  «завтра».
У  нас  не  лишилося  нічого
Крім  отих  птахів-спогадів
Прикутих  ланцюгами  війни
До  тісної  в’язниці  свідомості,
Яким  заборонено  летіти  в  небо  «майбутнє»,
Бо  надто  багато
Ми  лишили  в  безодні  «вчора»,
В  тій  безодні,
Куди  падають  і  не  повертаються,
Лишаючи  нас  балансувати  на  линві  «сьогодні»,
Нас  –  тих,  хто  лишився
В  живих…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566500
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.03.2015


Весна, війна і сни

                                                               «При  власних  далечах  на  чати
                                                                   постав  мене,  вчувати  дай
                                                                   самотній  камінь...»
                                                                                                                             (Райнер  Рільке)

Ранок  був  просто  чудовий  –  відчувалась  весна,  пахло  соснами  і  торішньою  травою.  Тихо  –  канонада  замовкла.  Майор  А.  цілий  ранок  філософствував  про  те,  що  сепаратистам  довіряти  не  можна  і,  що  наші  дограються,  відводячи  озброєння  від  лінії  фронту.  Він  ходив  по  табору  з  телефоном  піднявши  руку  догори,  намагаючись  знайти  точку  де  є  стабільний  зв’язок.  Чомусь  йому  конче  хотілось  почитати  новини  з  мережі.  Нарешті  зв'язок  з’явився  і  він  почав  вголос  читати  новини.  Одразу  видно,  що  замполіт.  Вчора  він  півночі  до  хрипоти  сперечався  з  іншим  замполітом  –  з  сусідньої  батареї.  Все  про  теж:  про  слов’янство,  слов’янську  писемність,  «Велесову  книгу»  та  про  сепаратистів.  Суперечки  мені  їхні  слухати  набридло  –  довелось  тоді  піти  на  кілька  годин  до  іншого  намету.  

Від  нудьги  і  вимушеної  бездіяльності  хотілося  вити.  Мій  настрій  зауважив  все  той  же  майор  А.,  і  сказав  сакраментальну  фразу:  «Чого  переймаєшся?  Ти  військовий.  Чекай  наказу,  відпочивай,  відсипайся.  Читай,  зрештою!»  І  тицьнув  пальцем  в  томик  Рільке  німецькою  мовою,  який  я  тримав  в  руках.  Я  йому  читав  за  день  до  того  вірші  Рільке  мовою  оригіналу:

«Wie  einer,  der  auf  fremden  Meeren  fuhr,
     so  bin  ich  bei  den  ewig  Einheimischen;
     die  vollen  Tage  stehn  auf  ihren  Tischen,
     mir  aber  ist  die  Ferne  voll  Figur.»

Послухавши,  він  відповів,  що  це,  звісно,  красиво,  але  його  слов’янське  єство  протестує.  І  вимагає  віршів  однією  з  слов’янських  мов.  Уникнути  слухання  порції  новин  з  мережі  мені  не  вдалося.  Послухавши  репліки  майора  А.,  я  поцікавився,  який  зараз  курс  монгольського  тугрика  по  відношенню  до  японської  єни.  Лейтенант  Н.  тут  же  зауважив,  що  це  дуже  важливо  дізнатися,  без  цього  ми  просто  не  проживемо.  Я  стурбовано  зауважив:  

-  Впав  курс  тайванського  юаня  –  це  тривожна  новина,  хоч  його  ще  називають  тайванським  доларом,  але  для  мене  він  сінь-тай-бі.  О!  Я  ще  пам’ятаю  часи,  коли  в  Ірландії  був  ірландський  фунт,  а  не  євро.  І  малювали  на  купюрах  королеву  Медб!

-  Кого-кого  малювали?  -  перепитав  майор  А.  

Довелось  мені  коротко  тезово  подати  «Введення  в  кельтську  міфологію».  Майор  А.  якось  сумно  подивився  на  мене  і  запитав:  

-  Спілкуючись  з  тобою,  я,  здається,  починаю  розуміти,  що  таке  гумор.  Але  куди  ти  це  намилився?

-  Наказали  «Піони»  перегнати  на  іншу  позицію!

-  Співчуваю.

Після  епопеї  переганяння  «Піонів»  з  гуркотом,  тряскою,  смородом  вихлопів,  я  знову  опинився  в  тому  ж  таборі  в  компанії  того  ж  замполіта  А.  Від  нудьги  я  читав  йому  свої  вірші.  (Він  звідкись  довідався,  що  я  пишу.)  Знаючи  його  слов’янофільські  погляди,  вибрав  вірші  на  тему  середньовіччя  з  пацифістичним  підтекстом.  Йому  сподобалось.  Я  запитав  –  звідки  він  знає,  що  я  пишу?  Він  відповів:  

-  Я  знаю  все,  що  мені  потрібно  знати.  Я  все  таки  замполіт.

-  А  знаєте,  чим  замполіти  відрізняються  від  особістів?  Замполіт  знає,  що  йому  потрібно  знати,  а  особіст  знає,  що  йому  не  потрібно  знати.    

Замполіт  А.  гумор  оцінив  і  навіть  не  образився.  Ще  й  додав,  що  терпіти  не  може  замполітів,  що  він  вчився  на  артилериста.  

Під  час  подальших  розмов  з  замполітом  А.,  я  довідався,  що  він  походить  від  старообрядців  (колись  тікали  вони  з  Московського  царства  на  Волинь  від  переслідувань),  і  крім  всього  іншого  свою  участь  у  війні  він  пояснює  боротьбою  за  істинну  віру.  У  його  свідомості  крім  мішанини  новітніх  міфів  про  давнину  слов’ян  ще  й  купа  всіляких  «теорій  змови».  Мова  в  нього  насичена  колоритними  виразами  типу  «їжачки  носаті».  Дивні  діла  твої,  Господи!  Кого  тільки  не  зустрінеш  на  дорогах  війни.  Я  бачив  цього  ж  дивакуватого  майора  раніше  –  в  січні,  в  бою  і  не  в  ролі  замполіта.  Це  справжній  офіцер  –  майстер  своєї  справи.  Потім  я  бачив  як  він  ремонтував  з  солдатами  самохідну  гармату  і  ще  раз  переконався  –  це  майстер.  Як  в  одній  людині  все  це  поєднується  –  зрозуміти  не  можу.  Я  раніше  взагалі  вважав  його  зразком  офіцера,  мало  не  ідеальним  воїном,  доки  не  зазирнув  йому  в  душу:  а  там  хаос.  Якось  ввечері  настрій  у  майора  А.  став  сентиментальний  –  його  понесло  на  спогади.  Крім  всього  іншого  розповів  він  про  такий  епізод  свого  життя.  В  молодості  він  зустрічався  одночасно  з  двома  дівчатами,  які  йому  обидві  дуже  подобались.  Кінчилось  тим,  що  він  запросив  їх  обох  в  гості,  подарував  їм  квіти  і  сказав:  «Я  вас  обох  дуже  люблю,  станьте  моїми  дружинами!»  Дівчата  спочатку  дуже  здивувалися,  але  потім  погодились.  І  подальше  особисте  життя  майбутнього  майора  А.  склалося  досить  гармонійно.  Ну  як  це  все  може  існувати  в  одній  голові:  давнє  слов’янство,  вчення  протопопа  Аввакума,  теорія  змови,  полігамія  –  не  розумію!  Хоча,  яке  мені  діло,  що  у  нього  в  голові?  Сепаратистів  він  валить  зі  страшною  силою,  солдатами  командує  як  належить,  техніку  і  зброю  ремонтує...  Все  інше  зараз  не  важливо.  

Вночі  снилася  смерть.  Завжди  вона  являлась  мені  вдень,  в  образі  хоча  і  блідої,  але  молодої  і  красивої  жінки.  Зараз  приснилась  в  образі  потворної  істоти  з  довжелезними  пальцями,  які  нагадували  кінцівки  павука.  У  сні  ця  істота  схопила  солдата  і  сказала  мені:  «Я  помилилась.  Насправді  я  приходила  за  тобою!»

Пригадалася  раптом  цитата  з  Чеслава  Мілоша:  «Люди  старанно  пишуть  щоденники,  аби  розповісти,  як  воно  було  насправді.»  Оце  от  бажання  і  спонукає  багатьох  людей  (у  тому  числі  талановитих  письменників)  братися  за  перо  –  відобразити  епоху,  людей,  події,  зберегти  це  від  перекручень  і  брехні.

Сьогодні  побачив  біля  табору  мурашник  і  мурах,  які  прокинулись  і  ремонтували  свій  мурашник.  Значить  таки  весна.  Значить  я  таки  дожив  до  весни  –  не  дивлячись  ні  на  що.  Але  стало  якось  сумно  і  тоскно:  а  коли  ми  почнемо  ремонтувати  свій  мурашник?  Коли  ми  нарешті  завершимо  цю  війну?  Напевно,  ніколи.  Занадто  страшний,  жорстокий  і  затятий  хижак  руйнує  наш  мурашник.  Повернення  додому  виглядає  як  нездійснена  фантазія.  

Дивлюся  на  солдатів  і  думаю:  як  вони  можуть  спокійно  ось  так  жартувати,  сміятися,  їсти  консерви  після  всього  пережитого?    Ніби  нічого  з  ними  і  не  трапилось.  Я  пережив  менше  і  бачив  менше  жахливого,  але  змінився  докорінно.  А  вони  –  ніби  ніякої  війни  і  не  було.  Але  я  то  знаю,  що  вони  пережили  –  кожен  з  них.  Наприклад  ось  цей  солдат.  Їх  взвод  потрапив  під  несподіваний  і  дуже  жорстокий  обстріл.  Взвод  кинувся  в  бліндаж,  але  тут  згадали,  що  зброя  та  бронежилети  лишилися  в  машині.  Цей  солдат  тут  же  –  я  зараз  принесу!  І  почав  таскати  автомати  і  бронежилети  з  машини.  Тут  вибухи  навколо,  осколки  літають,  а  йому  байдуже.  У  цей  же  час  водій  лежав  під  машиною  –  перед  обстрілом  він  ремонтував,  там  же  перелякано  і  закляк.  Після  обстрілу  його  витягли  з-під  машини  –  цілий  і  неушкоджений,  але  очі  розширені  і  наповнені  жахом,  в  руках  затиснений  карбюратор,  який  ніяк  не  могли  в  нього  забрати.  Відійшов  водій  від  цього  стану  тільки  через  кілька  годин.  І  то  це  був  не  єдиний  обстріл  у  службі  ось  цього  солдата  –  у  його  війні.  Але  він  ставиться  до  того  всього  зневажливо-жартома,  як  до  чогось  не  вартого  уваги.

Або  ще  один  солдат.  Він  був  поруч  біля  свого  офіцера,  коли  офіцеру  знесло  снарядом  голову  під  час  обстрілу.  При  цьому  снаряд  не  розірвався,  а  зарився  в  землю.  Не  встигло  обезголовлене  тіло  впасти,  як  в  нього  влучив  ще  один  снаряд,  розірвавши  тіло  на  шмаття  і  знову  снаряд  не  розірвався,  а  зарився  в  землю.  З  точки  зору  статистики  і  теорії  ймовірності  цього  просто  не  може  бути,  щоб  в  одну  людину  майже  одночасно  влучили  два  снаряди  і  при  цьому  не  розірвались,  а  поруч  були  люди,  яких  навіть  не  зачепило.  Але  в  нашому  світі  найнеймовірніші  події  трапляються.  І  все  це  бачив  ось  цей  солдат.  І  це  абсолютно  не  травмувало  його  психіку,  він  не  збожеволів,  не  став  містиком,  лишився  таким  же  безтурботним.  

Невже  після  всього  цього  жахіття,  яке  ми  всі  пережили  за  останні  півтора  року  ми  лишимося  такими  самими?  Невже  нічого  не  зрозуміємо,  не  змінимось,  не  станемо  інакше  сприймати  світ?  

Ще  одна  ніч  у  військовому  таборі  –  одна  з  багатьох  незчисленних.  Приснився  сон.  Нібито  мені  треба  терміново  подзвонити,  а  мобільні  телефони  всі  одночасно  припинили  своє  існування.  Підхожу  я  до  телефона-автомата,  що  стоїть  над  самою  прірвою,  прибитий  до  дерев’яного  стовпа.  Телефон  старий  –  ще  той,  з  дисковим  циферблатом.  Набираю  номер,  а  в  трубці  голос:  «Сьогодні  понеділок,  важкий  день.  У  зв’язку  з  цим  телефони  не  працюють.  Приносимо  вибачення  за  незручності.»  Я  вішаю  трубку  і  озираюсь  –  а  за  мною  стоїть  ціла  черга  до  цього  ж  телефону.  І  всі    стоять  над  прірвою.  Поруч  моя  стара  знайома  Ш.,  яка  впізнавши  мене  каже:  «Тобі  треба  негайно  повернутись  на  фронт,  на  передову  і  загинути  за  Батьківщину!»

На  ранок  прощався  з  майором  А.  –  його  відправляли  з  солдатами  кудись  на  якесь  завдання.  Потиснувши  мені  руку  він  сказав:  «Мусимо  якось  зустрітися  після  війни  і  поговорити  про  сенс  життя,  поезію  та  Бога,  про  королів  і  капусту.  Бо  говорити  про  це  на  війні,  це  все  одно,  що  говорити  на  нетверезу  голову.»  Я  погодився  з  ним.  Дожити  б  нам  усім  до  оцього  «після  війни»...    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565152
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2015


Моя териконова Пікардія

                   «Була  як  Гетсиманський  сад  Пікардія  для  нас…»
                                                                                                                             (Рейярд  Кіплінг)

На  війні  можна  писати  лише  кострубаті  невпорядковані  щоденники.  Щоб  не  писав  –  збиваєшся  на  щоденник.  Навіть  вірші:  відчуваєш,  що  пишеш  ліричний  щоденник  власної  душі,  яка  існує  окремо  від  тіла.  Це  тіло  залазило  в  «Акацію»,  командує  солдатами,  гріється  біля  буржуйки,  а  душа  живе  якимось  своїм  життям,  мислить  про  вічність  і  про  вірші  Бодлера,  про  сумні  новели  Акутагави  і  майбутню  холодну  чи  гарячу  весну  (що  теж  буде  сумною,  бо  не  лишилося  в  світі  нічого  веселого).

Десь  далеко  –  звуки  канонади.  Солдати  суєтяться  біля  самоходок  (я  знову  на  «Гвоздиках»  та  «Акаціях»  -  не  люблю  я  ці  квіткові  фантазії,  з  мінометами  мені  було  і  легше,  і  краще  все  виходило).  Поки  що  у  нас  –  на  нашій  ділянці  фронту  тимчасове  затишшя,  намагаюсь  не  думати  про  війну  і  загиблих.  Споглядаю  високу  жовту  траву.  Такі  собі  медитації  під  час  війни.  Військовий  дзен.  Одночасно  і  приємно,  що  є  невеликий  відпочинок,  і  гризота  –  десь  там  люди  воюють,  хлопці  тримаються  до  останнього,  гинуть,  а  ми  сидимо  і  чекаємо.  І  нічого  не  можемо  зробити,  нічим  не  можемо  допомогти.  

Ну,  от  –  тільки  написав  ці  слова,  як  прийшла  команда:  нашому  взводу  змінити  місце  дислокації,  рушати  на  нову  позицію.  Заревли  мотори  –  поїхали.  Ех,  шкода,  я  вже  думав,  що  ми  влаштуємо  тут  сепаратистам  «день  відкритого  неба»  і  постріляємо  в  тих  покидьків  від  душі.  Тепер  знову  кудись  –  невідомо  куди.  Але  якось  стало  весело:  пахне  весною  (а  я  таки  дожив  до  цього  дня,  може  і  до  справжньої  весни  доживу),  рухаємося,  не  сидимо  на  місці  в  очікуванні  чогось  лихого.  

Дали  мені  новий  взвод.  Пощастило:  харцизяки  ще  ті.  Дивлюсь  на  шеврони  –  свій  і  солдатів.  На  шевронах  золотий  лев  і  гармати.  Воїнів  з  такими  шевронами  сепаратисти  в  полон  не  беруть.  А  якщо  і  беруть,  то  дуже  жорстоко  калічать.  Та  ми  і  не  здаємося  в  полон.  І  сепаратистам  відповідаємо  тим  же  –  в  полон  не  беремо.  Хоча  всі  ті  шеврони  –  показне.  Люди  з  дійсно  дуже  крутих  підрозділів  взагалі  не  носять  ніяких  шевронів.  Просто  роблять  свою  роботу  нічого  не  афішуючи.  

Розговорився  з  одним  сержантом.  Він  запитав,  чи  немає  в  мене  брата.  Я  відповів,  що  рідного  немає,  є  купа  двоюрідних,  всі  біженці,  один  –  по  той  бік  фронту,  про  нього  я  нічого  не  знаю.  Виявилось,  що  той  сержант  зустрічав  на  війні  офіцера  (теж  капітана)  дуже  схожого  на  мене.  Цікаво,  що  десь  воює  мій  двійник.  Сподіваюсь  не  духовний  –  не  точна  копія  моєї  вічно  неспокійної  душі.  Ще  цього  тільки  бракувало.  Розмовляємо  далі.  Виявилось,  що  сержант  родом  з  Новочеркаська  –  з  Росії.  Але  воює  в  лавах  української  армії.  І  як  затято  воює!  Згадали  Новочеркаськ  (в  мене  теж  там  пройшло  дитинство)  –  доля  крутить  людьми,  як  їй  заманеться.  Розмовляємо  далі.  Виявилось,  що  його  запитання  про  брата  мали  ще  додатковий  підтекст:  двоє  його  братів  були  в  армії  сепаратистів.  Один  загинув  під  Слов’янськом,  другий  під  Донецьком.  Щоб  остаточно  розставити  крапки  над  «і»,  я  сказав:  

-  А  ти  знаєш,  може  то  і  я  їх  завалив.

-  Може.  А  може  і  я  сам  їх  поклав.  Ми  артилеристи,  хто  знає  куди,  як  і  в  кого  влучаємо.  І  війна  нині  така  –  буває,  що  брат  на  брата  йде.  

У  мене  такої  дилеми  не  було.  Та  і  в  нього,  думаю,  теж.  Сепаратист  –  це  вже  не  брат.  Це  істота,  яка  принесла  в  нашу  країну  війну,  яка  прийшла  забрати  в  нас  свободу  і  саме  життя.  А  на  війні  як  на  війні.  

Продовжую  знайомитись  з  солдатами.  Один  виявився  родом  з  Луганська.  Реакція:  «Як?»  «Отак!  Доброволець!»  Більше  запитань  не  було.  І  так  все  ясно  –  без  слів.  Ще  один  солдат  родом  з  Черкащини.  Постійно  розказує  про  свій  сад:  про  великі  запашні  яблука.  Про  те,  що  без  нього  сад  лишився  недоглянутий.  Мені  згадався  сад  мого  діда  –  від  нього  не  лишилося  і  сліду.  А  мій  дід  мріяв,  щоб  весь  Донецький  край  став  суцільним  садом.  Але  край  потрохи  перетворюється  на  мертву  пустелю.  Край  смертоносного  іржавого  залізяччя.  «Населений  острів».  

Пишу  нотатки  про  війну  і  думаю:  я  постійно  збиваюся  з  минулого  часу  дієслів  на  теперішній  час.  Цього  не  зрозуміє  читач.  Якщо  читач  колись  і  буде  читати  це,  то  для  нього  це  буде  минуле.  Занадто  швидко  все  змінюється,  щоб  для  читача  (особливо  для  «проникливого  читача»)  мав  право  існувати  теперішній  час.  Але  для  мене  все  відбувається  тільки  нині  і  тільки  зараз.  Минуле  перетворюється  на  абстракцію,  на  неймовірну  казку.  А  майбутнє  стає  недосяжною  фантазією.

На  зв'язок  вийшов  полковник  П.:

-  Ви  зараз  де?!

-  Ми  прибули  на  позицію  «Пікардія-29».  Чекаємо  наказів.

-  Лишайтеся  там.  Відпочивайте.  Розважайтеся.  Насолоджуйтесь  життям.  Кінець  зв’язку.

Після  цього  я  кілька  годин  нічого  не  розумів  і  не  міг  прийти  до  тями:  чи  це  такий  злий  жарт,  чи  то  до  мене  не  довели  всі  умовні  знаки  і  слова,  чи  то  я  неправильно  розумію  поняття  «відпочивати»,  «розважатись»,  «насолоджуватись  життям».  Гарна  мені  розвага  і  насолода  –  в  ролі  мішені  серед  гармат  і  самоходок  в  сирому  бліндажі  в  очікуванні  обстрілу.  

Невже  колись  настане  такий  час,  коли  я  не  буду  кожен  день  бачити  мертвих  людей  і  собак?  

Вночі  снилися  дивні  і  неприємні  сни.  Спочатку  приснився  Махатма  Ганді  з  автоматом.  У  сні  я  здивувався  і  там  же  пригадав  одного  солдата  (не  знаю  як  склалася  його  доля),  який  сказав,  що  не  може  стріляти  в  людей  (він  чомусь  сепаратистів  називав  людьми),  але  і  бути  осторонь,  коли  стільки  людей  йдуть  на  смерть  теж  не  може.  Ось  воно  звідки:  цей  образ.  Потім  снилося  неприємне:  снилося,  що  я  запізнююсь  на  поїзд  (електричку).  Нарешті  добіг  і  заскочив  у  вагон.  Але  коли  поїзд  рушив,  я  подумав:  «А  чи  в  той  поїзд  я  сів?»  Людей  у  вагоні  повно.  Я  запитую,  але  ніхто  не  знає,  ні  що  це  за  поїзд,  ні  куди  він  їде.  Прокинувся  з  дуже  неприємним  відчуттям.  Навколо  темрява,  сплять  втомлені  солдати,  від  буржуйки  йде  тепло,  а  знадвору  в  намет  заповзає  сирість.  

Потім  місцевий  віщун  у  камуфляжі  та  інтерпретатор  снів  пояснив  мені,  що  Махатма  Ганді  сниться  до  смерті.  Оптиміст.  

Ще  один  солдат  виявився  родом  з  селища  Ровеньки  Луганської  області.  Я  вже  навіть  не  здивувався  і  нічого  не  запитував.  Просто  поговорив  з  ним  про  балки  з  дубовими  лісами.  Він  розповів  мені  як  в  дитинстві  їздив  на  рибу  на  ставки  біля  села  Новокрасновка.  Земляк.  Його  маленька  батьківщина  теж  по  той  бік  фронту  –  під  окупацією.  Таке  відчуття,  що  з  усього  Донецького  та  Луганського  краю  люди  воюють  проти  сепаратистів  та  москальських  окупантів.  Моя  териконові  Пікардія!  Край  степів,  балок  з  дібровами,  рогатих  жуків,  що  гудуть  липневими  вечорами  сутінків,  край  лісових  струмків  і  джерел,  чорних  каменів  та  степових  пірамід.  Зараз  тебе  топче  чобіт  окупанта,  зараз  там  хазяйнують  бандити.  Я  звільню  тебе,  мій  краю!  Віддам  своє  життя  за  твоє  звільнення…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563109
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2015


Лицар Початку

                   «Вчора  помер  сіроокий  король.»
                                                                         (Ганна  Ахматова)

Він  не  знав,  що  ця  війна  Столітня.
Він  не  знав,  що  битва  під  Кресі  не  остання.
Не  знав,  що  епоха  лицарства  минула,
І  попереду
Ще  сто  років  жорстокої  різанини.
Не  знав,  що  слова  «честь»  і  «обов’язок»
Хтось  викинув  на  смітник,  як  іржаві  лати,
Що  замість  лицарів
Потрібні  у  цій  м’ясорубці
Найманці  та  бриганди.
Він  просто  був  Вершником  Долі,
Воїном  честі  (можливо,  останнім),
Знав  милість  до  переможених,
І  що  гідність  дорожча  життя,
Він  лише  нагострив  меч,
Міцно  затис  у  лівиці  щит,
І  пришпорив  коня,
Рушаючи  на  війну  
За  Вітчизну  і  короля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562585
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.02.2015


Лицар-прочанин

                   «Ох,  лицарю!  Видно,  давно  Ви  не  були  в  Англії!»
                                                                                                                 (Вальтер  Скотт)

Джентльмени!
Ви  чіпляєте  біля  серця
Хто  білу,  хто  червону  троянди,
Запитуєте  мене,  прочанина,
За  кого  я  –  за  Йорків  чи  за  Ланкастерів.
А  я  просто  давно  не  був  в  Англії.
Джентльмени!
Ви  їдете  воювати
Не  в  гори  Шотландії,
Не  до  замків  Шампані,
Не  на  зелені  схили  Ірландії
І  навіть  не  до  скелястого  Вельсу
(Не  розумію!  
Я  просто  давно  не  був  в  Англії…)
Джентльмени!
Вам  залюбки  щербити  мечі
Тут  –  у  Нотінгемширі
І  на  луках  медових  графства  Кент,
Вас  дивує,  
Чому  мене  не  сповнює  ненависть
До  Йорків  чи  то  до  Ланкастерів,
Чому  я  досі  не  підшукав  зброєносця,
Не  начистив  до  блиску  лати,
Не  додав  троянду  до  герба
Свого  гонорового  роду
(Певного  кольору).
А  я  просто  давно  не  був  в  Англії.
Джентльмени!
Я  не  проти  пролити  трохи
(А  може  й  не  трохи)
Червоної  англійської  крові  –  
Таки  своєї.
Тільки  поясніть  мені  –  за  що?
В  ім’я  якої  мети  священної?
Бо  давно  я  не  був  в  Англії…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562576
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.02.2015


Капітан Їжачок

           «Ось  я  перед  тобою  дверей  не  зачинив,  -  
               і  зачинити  їх  не  зможе  ніхто.»
                                                                           (Апокаліпсис.  3.8.)

З  передової  в  табір  приїхав  капітан  з  кумедним  прізвищем  Їжачок.  У  нього  на  формі  (крім  інших  всіляких  шевронів)  так  і  написано  «Їжачок».  Капітан  має  смішне  прізвище,  але  дуже  сумні  очі.  Приїхав  разом  з  солдатами  –  вже  третій  раз  за  останній  місяць  –  за  зброєю,  технікою,  набоями  –  але  зовсім  з  іншими  солдатами.  На  передовій  на  нього  чекають  як  на  бога  –  йдуть  важкі  і  жорстокі  бої.  Гостро  не  вистачає  зброї,  набоїв,  техніки.  Очі  як  два  бездонні  колодязі:  «Ти  пам’ятаєш  отого  високого  солдата?  Його  вбили.  А  пам’ятаєш  отого,  що  любив  постійно  жартувати?  Йому  відірвало  руку  вибухом  міни...»  І  розповідає,  розповідає,  розповідає...  Втомлений  воїн  потріпаний  боями  –  на  передовій  відколи  почалась  війна.  Родом  з  Миколаївщини  –  степовик,  так  само  як  і  я.  На  телефоні  в  нього  замість  дзвінка  якась  пісенька  про  те,  як  він  вбив  сепаратиста  на  спаленій  землі.  Щасти,  тобі  капітане!  Лишись  живим  зі  своєю  мінометною  батареєю,  повернись  додому  неушкодженим.  Вночі  капітан  сильно  кашляв  і  марив  про  наступ.  Зранку  знову  поїхав  на  передову  –  з  мінометами  та  солдатами  –  такими  ж  втомленими  війною  як  і  він  сам.  Чомусь  по  телефону  він  просив  називати  його  «Дорога».  Певно,  позивний.  А  може  він  інтуїтивно  відчув,  що  кумедні  слова  і  смішні  прізвища  на  цій  війні  недоречні.  Як  і  в  моїх  етюдах.  Але  сміх  і  посмішки  все  одно  закрадаються  в  мій  текст,  як  їх  не  жени,  як  би  мені  самому  сумно  не  було.  Тексти  про  війну  (як  і  будь-які  тексти)  живуть  окремим  життям  від  автора.  І  нічого  з  цим  не  зробиш.  

Коли  я  їхав  черговий  раз  на  вогневу  –  на  цей  раз  з  «Піонами»  -  мені  згадувалась  ікона  ХІІІ  століття  яку  я  бачив  в  музеї  в  місті  Рівне.  Я  колись  під  час  візиту  в  дивне  місто  і  дивний  тамтешній  музей  годину  зачаровано  споглядав  той  образ,  і  зараз,  на  фронті,  ікона,  писана  густими  фарбами  середньовіччя  на  дереві  часто  згадувалась  мені.  Написана  в  найтемнішу,  найпохмурішу  епоху  Русі,  ікона  світилась  не  безнадією  і  відчаєм,  а  внутрішнім  світлом,  дивовижною  силою  духу,  спокоєм,  просвітленістю.  Важкі  часи  іноді  породжують  неймовірний  злет  духу  в  висоту  Неба.  Якщо  хтось  (хоч  хтось)  лишається,  хто  може  літати.  На  війні  інколи  писалися  дуже  різними  по  своєму  ментальному  світу  поетами  і  письменниками  геніальні  твори.  Або  після  війни,  тими,  хто  це  все  пережив,  побачив  і  вижив.  Згадуючи  цю  ікону  я  розумію  для  чого  і  в  ім’я  чого  я  готовий  віддати  своє  життя:  я  захищаю  ось  це  –  ось  цю  ікону,  ось  цей  дух  втілений  в  цю  ікону.  Сепаратисти  –  це  варвари,  дикуни,  невігласи,  що  знищують  все,  всі  надбання  людської  культури,  що  творились  тисячоліттями.  Хтось  мусить  стати  на  шляху  цієї  орди  –  спробувати  зупинити  цих  геростратів  –  навіть  ціною  свого  життя.  

Я  часто  думаю:  ну,  які  ще  звірства  і  злочини  проти  людяності  мають  зробити  сепаратисти,  щоб  світ  нарешті  зрозумів  –  це  дикуни,  це  нелюди.  Що  мене  найбільше  вражає  щодо  поведінки  сепаратистів,  так  це  те,  що  вони  не  забирають  своїх  вбитих  солдатів,  так  і  лишають  їх  на  полі  бою  і  вони  лежать  там  місяцями.  А  більшість  з  них  –  кадрові  військові  російської  армії.  Для  них  люди  –  сміття!  

Свої  нинішні  «самоходи»  я  називаю  «Піонами».  Не  виходить  в  мене  називати  їх  «Півоніями»,  як  це  було  б  правильно  українською.  «Півонії»  -  це  занадто  лірично  і  сентиментально.  Крім  того  в  слові  «піон»  є  щось  квантове,  ядерне  –  не  тільки  квіткове.  А  тут  –  металевий  динозавр.  Земля  здригається  –  стався  маленький  землетрус:  це  ми  з  «Піона»  стрельнули  по  сепаратистам.  Чи  то  правильніше  по  москалям.  Всіх  сепаратистів  місцевих  давно  повбивали.  Проти  нас  воюють  тепер  зайди  –  професійні  військові.  Називаємо  їх  «сепаратистами»  за  звичкою.  

До  сепаратистів  в  мене  не  лишилося  інших  почуттів  –  нічого  крім  лютої  ненависті.  Я  не  сприймаю  їх  як  людей.  Я  так  далеко  можу  зайти,  але  нині  мушу  виконувати  накази  не  думаючи  –  так  легше.  Я  вбиваю  сепаратистів  –  мені  стає  від  цього  легше  на  душі  –  після  кожного  вдало  пострілу.

У  перервах  між  боями  і  завданнями  я  часто  згадую  капітана  Їжачка  і  думаю:  всі  ми  капітани  кораблів  буття,  що  пливуть  по  океану  часу,  падаючи  в  безодні  між  хвилями.  Всі  ми  наказуємо  здіймати  вітрила  і  плисти  в  невідоме,  хоч  вітер  і  шматує  полотно  на  щоглах.  

Капітан  Їжачок  не  хотів  розповідати  мені  про  своє  минуле.  Він  сказав,  що  всі  ми  живемо  тільки  в  теперішньому  часі.  Минулого  не  існує  –  отож  нема  чого  про  нього  думати.  Зараз  війна.  А  може  війна  була  завжди  і  мирного  часу  ніколи  не  було?  Може  це  все  нам  тільки  здалося?  Може  всі  наші  спогади  –  це  вигадка?  Я  слухав  його  роздуми  і  мені  хотілося  запитати:  чому  ж  тоді  тобі  так  сумно,  капітане?  Чому  оця  війна  для  тебе  все  таки  чужий  світ,  хоч  ти  так  вжився  в  нього?  

Але  капітан  Їжачок  по  своєму  правий:  час  минає  без  вороття.  Ніколи  вже  не  буде  того  міста  Сніжного  сімдесятих  років,  ніколи  ліс  і  балка  біля  шахти  не  будуть  сприйматися  як  загадкові  казкові  джунглі,  де  живе  безліч  таємничих  істот,  ніколи  терикон  не  будеш  ти  сприймати  вулканом,  а  шахту  таємничим  входом  у  підземний  світ.  Та  й  немає  вже  ні  тої  вулиці,  ні  того  будинку,  де  жили  дід  і  бабуся,  ні  того  кудлатого  пса,  ні  тої  шахти  –  все  давно  стало  руїною  і  пусткою.  І  в  тебе  немає  вороття  в  минуле,  немає  і  не  буде  навіть  можливості  поїхати  туди  і  подивитися  на  пустку  і  руїни,  пошукати  стежки,  якими  бігав  в  дитинстві.

Ми  всі  у  пастці  сьогодення.  Наш  світ  зруйновано.  І  ми  всі  прекрасно  знаємо:  хто  і  навіщо  його  зруйнував.

На  картині  порожнеча  між  образами  важливіша  за  самі  образи,  в  музиці  тиша  між  звуками  важливіша  за  самі  звуки.  Ми  заповнюємо  цю  порожнечу  поривами  власної  душі,  домальовуємо,  доспівуємо,  живемо  там.  Так  і  на  війні  –  перерви  між  боями  та  обстрілами  важливіші  за  самі  бої  –  ми  живемо  там,  думаємо,  осмислюємо  світ  і  себе  в  ньому.

Капітан  Їжачок  якось  сказав:  «Не  люблю  воювати  взимку!»  А  хто  любить?  Цей  вбивчий  холод  і  крижане  місиво  під  ногами.  Згадуючи  капітана  Їжачка,  я,  здається,  починаю  розуміти,  як  ми  змогли  зробити  неможливе  –  воювати  і  зупинити  такого  ворога,  таку  орду  і  навалу...

Після  від’їзду  капітана  Їжачка  з  командою  приїхали  з  передової  солдати  з  Бердичева  –  теж  за  зброєю  і  технікою.  Я  знав,  що  це  за  солдати:  вони  вже  вісім  місяців  на  війні,  пройшли  через  Савур-могилу  та  Іловайськ,  виривались  з  боями  з  оточення,  тільки  в  одному  з  боїв  знищили  17  танків  ворога.  У  хлопців  давно  і  остаточно  дах  зірвало  –  абсолютно  відсутній  страх  перед  смертю:  їм  що  зараз  на  вірну  смерть  піти,  що  піти  поспати  –  все  одно.  Зав’язалась  у  мене  з  ними  розмова  –  весела  й  невимушена.  Але  ні  слова  про  війну!  Говорили  про  Бердичів  –  різні  історичні  побрехеньки,  жарти  і  анекдоти  сипались  жменями:  про  те,  що  газовану  воду  та  сучасний  чоловічий  костюм  придумали  саме  в  Бердичеві,  про  те,  що  це  місто  було  колись  більше  за  Париж  і,  безумовно,  для  світу  було  важливішим  за  відсталий  середньовічний  Париж.  «А  Ви  знаєте,  в  Бердичеві  до  революції  було  60  синагог!»  «А  ось  і  ні!  60  синагог  було  не  в  Бердичеві,  а  в  Станіславі,  а  в  Бердичеві  було  тільки  59  синагог,  і  то  ота  на  Житомирському  шляху  не  рахується  –  її  будували,  будували  і  так  і  не  добудували,  крім  того  фактично  за  межами  міста!»  Який  абсурд!  Людям  завтра  їхати  в  саму  м’ясорубку,  а  вони  розповідають  смішні  історії  про  своє  містечко  і  сперечаються  яка  була  кількість  культових  закладів.  Ні,  цей  народ  непереможний!

P.S.  Прізвища  і  позивні  змінені,  звісно...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2015


Годуючи динозавра

 «...  та  кажуть  до  гір  та  до  скель:  
             падіть  на  нас,  і  позакривайте  від  лиця  Того,  
             Хто  сидить  на  престолі,  і  від  гніву  Агнця!  
             Бо  прийшов  великий  день  гніву  Його,  
             і  хто  встояти  може?»
                                                 (Апокаліпсис.  6.16)

Годую  з  руки  залізного  динозавра,
Чую,  як  по  його  металевих  венах
Струменить  і  парує  летка  кров,
Слухаю  його  гарчання,  тужливий  рев
І  рушаю,  сидячи  на  його  спині,
На  страшне  полювання:
Нині  ми  на  стежці  війни,  полюємо
За  дикунами  з  племені  людожерів.
Нині  ми  месники:
Мисливці  з  прирученими  динозаврами:
Називаємо  їх  іменням  квітів  –  
Півоніями  та  гіацинтами,
Тюльпанами  та  гвоздиками.
Якийсь  чоловік  з  великими  зірками
На  плечах  втомлених
Спитав,  чи  живий  мій  динозавр.
Я  відповів,  що  нині  –  сього  дня  сонячного
Мій  дракон  знищить
Ціле  плем’я  волохатих  жорстоких  варварів,
Що  ми  лицарі  залізних  коней,
Живемо  тільки  сьогодні,
Коли  Сонце  й  Небо  віщують  двобій.
Земля  відчуває  важкість:
Тягар  залізних  почвар,
Які  своїм  страшним  риком
Вістку  несуть  нечувану:
Прийшла  доба  страшна:
Доба  Апокаліпсису.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559384
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.02.2015


Монастир віршів

   «Ти,  як  земля,  з  якої  здерли  скальп  –  
     Лик  Жаху  у  байдужості  ефіру.»
                                           (Максиміліан  Волошин)

Холодний  день  Столітньої  війни.
Сосни  білими  монашками
У  монастир  сутінкових  спогадів,
Блідими  світанками  розуміння
Того  малопомітного  факту,
Що  я  ще  живу.
А  день  –  просто  кузня  Гефеста  –  
Руйнує  буття  звичне  і  виковує  міф.
Хоча  ти  розумієш,  що  марно
Шукати  нового  чогось  у  цьому  стукоті,
У  цьому  ливарництві  форм  –  
Все  вже  було.
І  ці  нескінченні  страждання
Гнаних  горем  людей,
І  ця  війна  без  кінця  і  без  краю  –  
Все  вже  було.
Все  повторюється  –  знову  і  знову
В  оцій  круговерті.
І  все  таки:
Знову  бачу,  як  монашками  білими
Сосни  йдуть  у  моє  буття,
У  мій  монастир  віршів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559235
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.02.2015


Люди і машини

                   «Ти  будеш  все  мовчати,    
                       а  я  буду  говорити,
                       тому,  що  час  настав...»
                                                 (Федір  Достоєвський)

Я  завжди  думав,  що  там  –  за  межею  мене  чекають  тільки  сивочолі  предки  біля  свого  гарячого  і  світлого  вогнища.  Чекають  з  нетерпінням  і  думають:  «Де  він  забарився?  Нам  потрібні  його  розповіді  про  світ  людей  –  так  легше  перебувати  вічність...»  Але  крім  предків  чекають  біля  вогню  невгасимого  серед  нескінченної  темряви  мої  солдати  –  вони  загинули,  а  я  лишився  жити  (поки  що).  Їм  потрібні  мої  слова  –  там,  біля  полум’я.  Я  прийду  –  не  сумуйте  там  без  мене.

Дехто  нині  думає,  що  ця  війна  між  людьми.  Людьми,  які  в  ті  самі  слова  вкладають  різний  зміст  і  суперечку  щодо  змісту  вирішують  вбивством  одне  одного.  Але  це  неправда.  Це  війна  між  машинами.  Величезними  металевими  динозаврами.  Люди  лише  потрапляють  під  їх  сталеві  лапи  та  зуби,  стають  на  шляху  залізних  комах,  якими  вони  плюються.  Ці  залізні  монстри  живуть  своїм  життям:  люблять  і  ненавидять,  хворіють  і  вмирають,  воскресають  з  мертвих  і  стають  прахом...  Ми  лише  вкладаємо  в  них  душу,  заливаємо  бензинову  кров  у  їх  залізні  вени  і  вогняні  сталеві  серця.  

У  кожному  з  цих  монстрів  живе  демон,  якого  розбудили  колись  перші  творці  колеса  і  якому  вже  не  судилося  заснути,  допоки  стоїть  світ.  

Ми  живемо  і  вмираємо  у  світі  машин.  Ми  воюємо  на  війні  машин.  І  люди  нині  чітко  розділилися  на  дві  групи:  одні  лишилися  людьми  і  дивляться  на  машини  як  на  даність,  чи  як  на  друзів,  чи  як  на  не  завжди  покірних  слуг,  як  на  істот  з  якими  вони  можуть  працювати  і  (нажаль)  воювати:  з  одними  машинами  проти  інших  машин.  Другі  ж  –  перестали  бути  людьми  у  цьому  світі  заліза:  вони  стали  рабами  машин  і  сліпо  виконують  їхню  волю,  вони  втратили  душу  і  замінили  її  на  ментальний  механізм.  А  у  деяких  машин  воля  одна  –  знищувати  людей.  І  саме  проти  таких  покидьків,  проти  таких  моральних  виродків  доводиться  нині  воювати  нам.  І  знищувати  те,  що  несе  людям  смерть.  

Воюючи  в  світі  машин  мимоволі  ловлю  себе  на  думці,  що  я  ставлюсь  нині  до  механізмів  як  до  живих  істот.  Коли  бачу  розбиту  техніку,  мимоволі  закрадається  в  душу  відчуття  жалю:  думається  –  треба  поховати  цих  істот,  віддати  землі,  щоб  прах  повернувся  до  праху,  прочитавши  над  ними  псалом  з  їхньої  Біблії  –  Біблії  Машин.

Коли  стихають  бої,  випадає  якась  хвилина  відпочинку,  читаю  «Кульбабове  вино»  Рея  Бредбері.  Як  мене  в  ці  дні  зачаровує  ця  книга!  Це  сентиментальна  і  живописна  повість  про  мир,  про  мирну  оселю  і  спокійне  життя.  Про  те,  що  нині  у  нас  так  брутально  відібрали  слуги  божевільного  карлика.  Як  хочеться  повернутися  у  цей  світ  –  світ  мирного  життя.  Але  повернення  немає  –  для  мене  ця  війна  ніколи  назавжди.  Я  ніколи  не  пробачу  і  не  забуду  нічого.  Доки  по  землі  ходить  хоч  один  з  тих  покидьків,  що  зруйнували  мій  світ,  сплюндрували  мій  рідний  край,  перетворили  його  в  пекло,  війна  для  мене  не  закінчиться...  

Війна  –  це  нескінченне  доведення  давно  доведеної  теореми.  Точніше  кількох  теорем.  Чи  навіть  багатьох.  Одна  з  цих  теорем  –  найважча  –  та,  що  смерті  немає.  Не  буває.  Не  існує.  Всі  ми  вічні  –  бо  вічний  дух.  Насправді,  це  не  теорема,  це  аксіома.  Але  люди  вперто  її  сприймають  як  теорему  і  постійно  пробують  її  довести.  А  на  війні  це  особливо  важко.    Ілюзія  смерті  стає  зримою.  Здається,  що  ось  –  бачиш  межу  між  мертвим  і  живим.  І  в  цій  гарячці  подій  люди  забувають  про  вічність.  Насправді,  страх  смерті  легко  здолати  –  потрібно  лише  захотіти.  Але  здолавши  цей  страх,  усвідомлюєш,  що  попереду  або  нескінченна  низка  реінкарнацій  або  заспокоєння  в  нірвані,  розумієш,  що  цю  найголовнішу  перемогу  легко  втратити:  у  людей,  що  поруч  цей  страх  наявний,  нездоланний,  неконтрольований,  іноді  панічний.  І  вони  можуть  в  пориві  паніки  будь-кого  заразити  цим  страхом.  Подолати  цю  епідемію  страху  важче,  ніж  сам  страх  у  своїй  душі.

На  фронті  трапляється  іноді  на  диво  сентиментальні  випадки.  Один  молодий  солдат-доброволець  Р.  з  мого  взводу  зустрів  на  фронті  свого  дядька,  якого  не  бачив  уже  багато  років  і  нічого  не  чув  про  його  життя  і  не  знав,  що  він  теж  на  війні.  З  розмови  солдат  Р.  довідався,  що  виявляється,  у  нього  є  син  –  в  селі,  де  живе  його  дядько  і  яке  він  відвідував  кілька  років  тому.  Через  деякий  час  після  цієї  розмови  я  побачив  на  обличчі  солдата  відчуття  панічного  жаху.  Він  говорив  (чи  то  мені,  чи  то  нескінченній  порожнечі  Всесвіту):  «Мене  ж  завтра  вб’ють,  а  я  навіть  сина  свого  не  побачу.  Мені  б  тільки  сина  побачити,  а  там  хай  вбивають!»  І  це  той  самий  солдат,  який  вчора  в  перерві  між  обстрілами  стрибав  по  самоходкам  з  вогнегасником  в  руках  і  зі  сміхом  гасив  неіснуючу  пожежу.  Всім  навколишнім  його  поведінка  теж  чомусь  видалась  дуже  смішною.  Хоча  фрази  він  кидав  в  простір  зовсім  не  смішні:  «Я  хочу  погасити  пожежу  війни!»  І  цей  же  солдат,  якому  вчора  було  абсолютно  байдуже  –  померти  чи  жити,  сьогодні  заражає  навколишніх  панічним,  нічим  не  вмотивованим  страхом.  У  людини  з’явилося  щось,  що  прив’язало  до  життя,  з’явилася  якась  цінність,  яку  потрібно  конче  бачити  будучи  живим.  І  саме  це  паралізувало  на  деякий  час  його  волю,  його  силу  духу  і  безстрашність.  

На  фронті,  як  і  всюди,  люди  живуть  емоціями.  Я  бачив  старого  сивого  солдата,  який  сидів  і  плакав.  Він  довідався,  що  його  роту  накрило  «Градом»  під  час  обстрілу.  З  роти  лишилася  ледве  половина  солдат  і  машин.  І  про  це  нічого  не  сказали  в  новинах.  Чомусь  солдат  звинувачував  себе:  «Якби  я  був  тоді  з  ними,  я  би  прикрив  би  їх  мінометним  вогнем...»  Мені  хотілося  щось  сказати  солдату,  пояснити,  що  мінометами  не  прикриєш  роту  від  «Градів»,  що  далеко  не  все  повідомляють  в  новинах,  бо  йде  війна.  Кілька  днів  тому  наш  взвод  відбивав  атаку  сепаратиствів:  стріляли  з  усього,  що  в  нас  тоді  було  прямою  наводкою.  Після  бою  поле  було  просто  всіяне  тілами  сепаратистів  (поклали  явно  більше  сотні  виродків)  та  розбитими  танками  (не  один  і  не  два  були  перетворені  на  металобрухт).  Ми  відбили  атаку,  зупинили  наступ  на  нашій  ділянці  оборони,  але  теж  про  це  ні  слова  не  сказали  в  новинах,  ніхто  нам  навіть  не  потис  руку  і  не  сказав  які  ми  молодці.  Йде  війна  і  зараз  просто  не  до  того.  І  нам  якось  було  байдуже  –  бо  воюємо  ми  не  за  нагороди.  Але  я  нічого  не  сказав  тому  сивому  солдату,  навіть  традиційне  «на  війні,  як  на  війні»  і  то  не  сказав...

Рей  Бредбері  висловив  колись  геніальну  фразу:  «Дайте  мені  стомитися,  відчути  справжню  втому.  Я  не  повинен  забути,  що  я  живий,  я  ж  тепер  знаю,  що  живий,  і  не  повинен  забути  про  це  ні  сьогодні,  ні  завтра,  ні  післязавтра.»  Я  згадав  цю  цитату  і  подумалось:  найбільші  біди  в  людей  від  того,  що  вони  забувають  про  те,  що  вони  живі,  перестають  цінувати  цю  мить,  цю  радість  життя.  Починають  вбивати  себе  і  інших,  перетворювати  цю  радість  життя  на  пекло.  Я  стояв  і  дивився  на  половину  Місяця  (наче  зрізану  ножем),  на  старі  дерева,  на  Юпітер,  що  яскравим  холодним  оком  зимового  нічного  неба  глипав  на  землю,  і  думав:  цього  всього  я  міг  вже  не  бачити,  не  переживати  цієї  радості  буття,  на  цій  війні  мене  могли  вже  сто  разів  вбити.  Але  я  досі  живий,  відчуваю,  бачу,  радію.  А  це  не  аби  що...

Я  малюю  картину  війни  густими  важкими  фарбами  –  все  тих  же  відтінків:  вохри,  сірого  та  свинцевих  білил  –  отруйних  і  їдких,  малюю  грубими  мазками  Клода  Моне.  Тільки  у  нього  картина  виходила  чарівна,  чуттєва  і  ніжна.  А  в  мене  понура  і  жорстока.  Бо  малюю  я  не  «Водяні  лілеї»,  не  «Копиці»  і,  навіть,  не  «Враження»,  а  безжальні  апокаліптичні  картини  оточуючого  мене  світу  війни.  Відчуваю,  що  треба  змінити  і  пензлі,  і  фарби,  і  мольберт,  і  тему,  і  навіть  палітру.  Але  не  можу.  Художники  кажуть,  що  вони  свої  картини  не  «малюють»,  а  «пишуть».  Я  теж  свої  словесні  етюди  не  «пишу»,  а  «малюю».  

Побачив  серед  гармат  і  танків  молоду  дівчину.  Обличчя  і  вуха  всі  в  пірсінгах,  фарбована  зачіска  якась  модерново-божевільна.  Але  в  камуфляжі  і  з  автоматом.  Від  неї  пахло  не  парфумами,  а  соляркою  і  димом  –  запахом  війни.  Тебе  то  чого  занесло  на  цю  божевільну  війну?  Ще  й  філософствує  про  те,  що  тема  смерті  має  бути  довершена  в  літературі  і  репортажах  –  безглуздо  писати  про  те,  чого  не  існує.  Ще  філософствує  про  несерйозність  молодих  хлопців-солдатів  на  війні.  Тільки  такого  образу  мені  і  бракувало  до  моїх  етюдів!  До  моєї  колекції  людей  та  особистостей  війни.  Я  тоді  сказав  їй  у  відповідь  на  абстрактні  репліки:  «Мадмуазель!  Ви  серед  цих  танків  виглядаєте  сюрреалістично.  А  ще  одягніть  шапку  і  каску.  По  перше,  зима,  а  по  друге,  ми  на  війні.»  Схоже,  вона  образилась.  Що  ти  з  нами  усіма  робиш,  війна...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556066
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.01.2015


За стіною спокою

               «Якщо  смерть  мені  судилась  на  арені...»
                                                                                               (Микола  Гумільов)

Плакав  сивий  солдат:
За  соснами  острова  Родос,
За  кипарисовими  алеями  Сицилії,
За  хвилями  холодного  моря,
Що  важкою  і  мокрою  ковдрою
Лягають  на  спини  скель
Тягарних  материків  минулого.
Плакав  сивий  солдат:
За  цеглинами  недопеченими  
Храму  Істини,
Який  зруйнували  невігласи,
Коли  він  ще  не  був  збудований
На  пустищі,  що  зветься  Прихисток.
Плакав  сивий  солдат:
За  зернами,  
Які  ніколи  не  будуть  виснути
На  важких  колосках  пізнання
Серед  поля  забутої  віри
Орачів  мідного  плуга,
Плакав  сивий  солдат:
За  вулицями,  що  вже  не  будуть  знати
Теплого  вовняного  слова  «затишок»,
За  легковірними  птахами,
Що  стукають  у  шибки  спогадів,
Марно  намагаючись  принести  вісточку
З  білого  мороку  країни  мертвих.
Плакав  сивий  солдат:
Бо  живим  на  цьому  вітряному  полі
З  сотні  хоробрих  бійців
Він  лишився  один...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556000
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.01.2015


Ніч назавжди

               «Певно,  ніч  ніколи  не  мине...»
                                                                             (Цін  Гуань)

Назавжди  на  Землі  настала  ніч,
Навіки  опустилась  вічна  тьма
На  світ.
І  в  темряві  сказав  мені  один  старий:
«Сідлай  свого  гривастого  коня!
Бо  стільки  літ
Ти  мовчки  споглядав  весняний  цвіт
І  осені  холодний  вітряний  привіт,
І  білої  зими  прозорий  лід,
І  літа  теплого  прозорий  мід.
А  нині  ніч:  і  байдуже  яка  пора.
А  нині  ніч:  назавжди  тьма.
І  ти  в  цій  тьмі,  в  оцій  імлі
Коня  женеш  прямуючи  на  зорі  –  
Оті,  що  в  жмені  затискає  Водолій,
І  блиск  меча  і  дзвін  копит,
І  посміхаєшся  недолі  злій...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555954
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 30.01.2015


Бліде сонце зими

       «І  снилося  якось,  що  серце  моє  не  болить,
           Що  дзвоник  воно  порцеляновий  в  жовтім  Китаї...»
                                                                                                           (Микола  Гумільов)

Ми  на  втомлених  плечах
Тримаємо  всю  важкість  світу  сього,
Цього  хворого  світу  невизначень:
Епохи  відсутності  мети  і  сенсу.
Але  тримаємо:  
Атланти  в  камуфляжних  бушлатах
З  тризубаним  плетивом  на  шевронах.
Бо  в  світі  цьому  ще  багато  доброго  і  хорошого,
Багато  красивого  і  чистого  (як  пелюстки),
Тому  тримати  мусимо,
Хоч  в  серцях  діри  від  куль,
А  Сонце  бліде  і  зимове
Ховається  за  хмарами  жаху,
Щоб  не  бачити  оцього  руйновиська,
Оцього  місива  кольору  охри,
Оцих  плям  кольору  іржі.
Бо  зблідне  ще  більше  світило,
І  що  ж  ми  тоді  діткам  кульбаби  скажемо,
Якщо  зійде  над  цим  літнім  цвітовиськом
Не  жовте  сонце  радості,
А  бліде  й  перелякане,
Наче  каліка  на  милицях,
Що  згадує  як  в  сирому  січні
Замість  сніжинок  візерункових
Падав  на  голови  людям  
Град  –  
Не  той,  що  місто,
І  не  той,  що  льодяники,
А  той,  що  смерть.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555953
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.01.2015


Тема

                                                           «В  найчеснородніший  з  вогнів
                                                               Живі  я  кидаю  долоні...»
                                                                                                                     (Гійом  Аполінер)

На  війні  людина  не  може  постійно  думати  про  смерть.  Думки  на  цю  тему  поступово  (а  іноді  вже  і  назавжди)  витісняються  іншими  дрібними  побутовими  думками  і  «проблемами»  (ось  чому  Маяк  пустив  собі  кулю  у  скроню  –  у  нього  не  було  побуту,  він  не  міг  думати  про  щось  інакше,  аніж  про  смерть,  коли  зрозумів,  що  його  світ  зруйновано).  Наприклад,  дрова.  Ця  тема  витісняє  тему  смерті  з  розмов  і  помислів:  дрова,  тепло  вогню,  це,  зрештою,  життя.  А  далека  канонада  і  той  факт,  що  когось  (мене,  чи  тебе,  чи  його),  можливо,  завтра  вб’ють,  стає  якоюсь  абстракцією  про  яку  і  думати  не  варто.  Причина  саме  в  цьому  «можливо»  -  кому  цікаво  думати  про  імовірне.  Це  якби  точно  було  відомо  кого  і  коли,  це  якби  однозначно  і  остаточно...  

Я  виняток  із  цього  загального  правила:  я  постійно  думаю  про  смерть,  навіть  інколи  спілкуюся  з  цією  уявною  чи  реальною  гостею  моєї  свідомості  (не  звертайте  уваги  –  це  моя  подружка).  Чому  так,  напевно,  це  теж  потрібно  зрозуміти  і  пояснити.  Я  не  знаю  (це  відвертість  –  для  вас!).  Можливо,  тому,  що  коли  прийде  вона  до  мене  (о,  моя  королево!)  насправді  –  реально  і  саме  до  мене,  а  не  до  когось  біля  мене,  і  то  не  з  візитом  ввічливості,  не  по  старій  дружбі,  а  по  справах,  я  настільки  звикну  до  цієї  особи,  що  сприйму  цей  візит  буденно,  будучи  давно  готовим  до  Великої  Подорожі  у  невідоме.  

Чим  довше  триває  війна  і  чим  довше  я  на  війні,  тим  більше  відчуваю:  навколо  мене  достоєвщина.  Вона  гусне,  як  зимові  сутінки,  як  злежалий  мокрий  сніг  над  ранок.  Інколи  мені  здається,  що  всі  ці  навколишні  люди  в  одностроях  пішли  сюди  втікаючи  від  достоєвщини,  але  потрапили  у  саму  її  гущу.  Це  відчуття  стає  іноді  настільки  вагомим  і  важким  (як  брила  криги,  що  відкололась  від  айсбергу  біля  землі  королеви  Мод),  що  здається:  оці  солдати  –  рівними  рядами  стоять  на  площині  перед  наметами  табору,  зараз  гукнуть  дружно  і  хором:  «Я  твар  тремтяча  чи  право  маю?»  

Інші  теми  якось  проходять  повз  –  навіть  коли  їх  штовхають  штучно.  Біля  буржуйки  п’ю  каву.  Поруч  ще  один  офіцер.  Кажу  йому:  

-  Я  тут  прийшов  до  висновку,  що  потрібно  більше  офіцерів  хороших  і  різних.

-  Нашій  частині  потрібно?  Чи  нашій  батареї?  Чи  нашій  країні?  В  яких  масштабах  потрібно?  –  він  не  відчув,  не  зрозумів,  що  це  спотворена  цитата,  бо  Маяка  він  або  не  читав  зовсім  або  забув.

-  У  масштабах  Всесвіту  потрібно!

-  І  яким  же  чином  ти  прийшов  до  такого  висновку,  яка  була  логічна  послідовність  цього?

-  А  до  цього  я  прийшов  не  в  результаті  роздумів  чи  фактів.  Це  інтуїція.  Це  як  просвітлення.  Це  винирнуло  з  глибин  моєї  підсвідомості.  Я  буддист.  

Мій  співбесідник  втратив  нитку  розмову  і  пішов  в  себе.  Там  теж  темно  –  так  само  як  в  цееремці.  Тільки  немає  ялинки  в  куточку  і  солдати  не  сплять.  Але  там  йому,  напевно,  затишніше  (о,  знову  це  «напевно»!  І  коли  я  буду  знати  все  остаточно  і  однозначно?).  Хоча,  де  може  бути  затишніше,  аніж  біля  жаркої  буржуйки  з  кавою  в  руках  (о,  ці  офіцери  з  кавою  в  руках!),  коли  на  дворі  холод  і  недобра  зима?

Вечір.  В  кутку  польової  казарми  –  чи  то  металевого  намету  чи  то  ангару,  де  зберігають  людей  –  солдати  грали  в  гарти.  Гра  пішла  вже  по  крупному.  Ставки  зросли  до  50  копійок  (а  починали  з  5  копійок).  Гірки  дзвінких  монет  мандрували  з  одного  кінця  столу  в  інший  –  пристрасті  вирували.  Несподівано  з  темряви  виринула  фігура  замполіта.  Він  почав  сваритися  і  говорити,  що  на  гроші  грати  в  азартні  ігри  негарно  і  дуже  погано.  Він  довідався,  що  один  солдат  програв  три  дні  тому  п’ять  гривен  –  і  то  не  папірцями,  а  дзвінкою  монетою.  І  це  замполіта  дуже  обурило.  Певно,  йому  пригадалися  часи,  коли  за  одну  гривню  можна  було  купити  ціле  село  разом  з  жирною  землею,  рябими  коровами,  дерев’яними  хатами,  кудлатими  собаками  та  сумними  смердами.  От,  що  значить  відірватись  чи  відстати  під  потягу  сучасності  (не  тої,  що  часопис,  а  тої,  що  час).  Замполіт  пішов  і  гра  відновлюється.  Я  з  цікавістю  спостерігаю.  Підійшов  молодий  лейтенант  і  запитально  подивився  на  мене:  його  здивувало,  що  мене  так  зацікавив  процес  гри.  Я  спробував  пояснити:

-  Подібна  історія  зі  мною  трапилась  у  Монте-Карло.  Я  ставив  на  червоне,  а  воно  йшло.  Я  знову  ставив  на  червоне,  а  воно  знову  йшло.  Я  поставив  на  зеро.  І  тут  почувся  голос:  «Пан  виграв  двісті  тисяч!»

Мій  співбесідник  зрозумів,  що  це  цитата:

-  Звідки  це?

-  Достоєвський.  «Гравець».

-  Не  читав,  не  знаю.  Достоєвського  я  читав  тільки  «Майстер  і  Маргарита»  і  то  давно...

Я  подумав,  що  це  такий  дотепний  жарт  і  продовжив  тему:

-  Достоєвський  був  особисто  знайомий  з  Маяковським  –  особливо  в  астралі,  тому  і  не  дивно,  що  Воланда  він  писав  з  нього.

Але  виявилось,  що  мій  співбесідник  не  жартує  –  він  був  свято  переконаний,  що  «Майстра  і  Маргариту»  написав  саме  Достоєвський.  І  Майстер  там  бабцю  сокирою,  а  потім  на  цілину  поїхав...  О,  молодь,  молодь!  Так  і  хотілось  йому  сказати.  що  «Мобі  Дік»  це  не  тільки  непоганий  фільм,  який  можна  «скачати»  з  мережі,  але  і  чудова  повість  Германа  Мелвілла...

Я  занурився  в  роздуми  на  тему:  яка  то  нудьга  сидіти  в  таборі,  коли  хочеться  в  бій  і  думав,  що  в  таких  роздумах  проведу  весь  вечір.  Але  до  мене  підійшов  капітан  Л.  і  сказав,  що  в  якихось  паперах  бракує  про  мене  певних  даних.  Зокрема,  треба  записати  який  у  мене  автомобіль  –  марка,  номер  і  колір.  Я  сказав,  що  в  мене  позашляховик  «Айріш-ровер»,  номер  13-13  ІРА  пофарбований  у  камуфляжний  колір  в  стилі  «Дубок».  

-  А  коли  ти  був  мобілізований?

-  13  червня  1348  року  його  світлістю  графом  Анрі  де  Анжу.  У  зв’язку  з  чорною  моровицею  бракувало  воїнів  в  армії  короля.

-  О!  То  в  тебе  величезна  вислуга  по  роках.  Мають  платити  більше  ніж  нам,  особливо,  якщо  ти  ветеран  битви  під  Кресі.  Треба  тобі  ще  написати  рапорт  про  переведення  в  нашу  батарею.

Я  чемно  написав,  підписавшись:  «Штабс-капітан  лейб-гвардії  її  Королівської  Величності  сер  Артур  Грей».  Капітан  Л.  прочитавши  це  чомусь  зітхнув  і  сказав:  «Я  так  і  думав!  Я  сам  то  родом  з  Уельсу,  а  в  нас  в  батареї  є  ще  двоє  родом  з  Ірландії  і  один  з  Нотінгемшира...»  Звідки  він  здогадався  про  це  все  –  я  не  знаю.  А  потім  подумав  –  їм  то  все  слова.  А  мені  так  часто  згадується  сонце,  вітер  з  океану,  пил  з-під  копит  важкої  кавалерії,  відблиски  сонячних  зайчиків  на  криці  лицарів  і  важкість  дворучного  меча  на  плечі...        

Тим  часом  до  нас  підійшов  сержант  П.,  почувши  мою  розповідь  про  мого  залізного  коника,  залишеного  вдома:

-  А  я  от  правду  сказав  про  свою  машину.  Тільки  не  розумію  –  для  чого  це?

-  Сержанте!  Ви  що  не  знаєте,  що  в  середні  віки  на  війну  мобілізували  не  тільки  вершників,  але  і  їх  коней.  Нинішня  війна  потребує  залізних  коней,  які  теж  будуть  мобілізовані!

Сержант  П.  відповідав  на  запитання,  ким  він  був  в  минулому  житті,  просто:  «Я  був  пенсіонером...»    Тільки  потім  якось  зізнався,  що  все  життя  проробив  електриком  на  заводі.  Зараз  артилерист.  Вислухавши  моє  пояснення  він  якось  задумався  і  засмутився  –  як  йому  розуміти  мої  слова  –  з  яким  рівнем  серйозності.  Я  раптом  подумав,  що  колись  вислухавши  повідомлення,  що  мене  вбили,  ці  люди  подумають,  що  я  так  ексцентрично  пожартував.  

У  казарму  тим  часом  зайшов  командир  –  полковник  К.  Я  тут  же  зарепетував:  «Товариші  офіцери!»  Всі  чомусь  сприйняли  це  як  черговий  iдiотський  жарт.  Чому?  Полковник  К.  зміряв  мене  суворим  поглядом.  Я  тут  же  козирнув:

-  Шеф!  Я  хочу  постріляти  в  сепаратистів  з  «Гіацинту!»

Полковник  ще  більш  спохмурнів:

-  По-перше,  не  «шеф»,  а  товаришу  полковник!  Давно  на  передовій  не  мерзли?  Ще  не  настрілялися?  Відправлю.  Померзнеш.  Все  одно  стріляти  не  дозволять.  Якщо  так  рвешся  на  подвиги,  то  після  відрядження  підеш  командувати  «Піонами».  Нічого,  нічого,  «Сани»  засвоїв,  з  МТ-12  розібрався,  і  з  «Піонами»  розберешся.  А  зараз  півгодини  на  збори  –  їдеш,  повезеш  вантаж  двісті.  Знаю,  що  не  твій  солдат,  і  ти  тут  ні  причому,  але  поїдеш.  Боєць  був  хороший...  Треба...    

Полковник  ще  раз  подивився  на  мене  недобрим  пронизуючим  поглядом.  У  середині  в  мене  все  похололо...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552365
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.01.2015


Жорстокі забави

(Низка  хоку)

           «Ідіть  і  проповідуйте  свою  філософію  в  Грецію,  
             де  тепло  і  пахне  помаранчами,  
             а  тут  вона  не  до  клімату.»
                                                                                 (А.  П.  Чехов)

       *        *        *
Жорстокий  карлик
Грає  солдатиками
Під  важким  небом.

       *        *        *
Кинутий  блок  пост.
Опудало  в  бушлаті.
Снігова  імла.

       *        *        *
Ти  помилився.
Це  не  смерть,  солдатику.
Це  гра.  Просто  гра...

       *        *        *
Діра  під  землю.
Там,  у  слизькій  темряві
Шукаю  тепла...  

       *        *        *
На  серцях  смутку
Креслить  пензлем  мішені
Жорстока  зима.

       *        *        *
Це  наше  життя.
Поле  –  шахова  дошка.
А  ми...  Мішені...  

       *        *        *
Якби  залізо
Могло  б  про  все  сказати
Ми  би  не  слухали...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549259
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 06.01.2015


Залізна іграшка

(Низка  хоку)

             «І  якщо  можеш  у  юрбі  лишатися  собою...»
                                                                                     (Радьєрд  Кіплінґ)

     *        *        *
Бавляться  люди
Важкими  іграшками:
А  вже  не  діти...

     *        *        *
Залізні  сливи
Мені  в  капелюх  кинув
Старий  неспокій.

     *        *        *
І  ти  теж  їдеш
Туди,  де  дарують  смерть?
Кумедний  песик...

     *        *        *
Пухнастий  сніг.
На  його  ковдрі  спати
Тиждень  довелось...

     *        *        *
Зимовий  грім.
Знаю,  що  це  не  гроза,
Але  все  таки...

     *        *        *
Від  залізних  риб
Ховаюсь  під  землю.
Пісок  на  зубах.

     *        *        *
Зимова  імла.
Залізна  чорна  бджола
Над  нею  гуде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549032
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 05.01.2015


Буржуйка

                     «На  свіжу  рану  лягла  рукавиця  залізна...»
                                                                                                 (Поль  Верлен)

На  передову  вирушали  на  світанку  (як  і  належиться  поетам  та  скрипалям,  що  грають  на  залізних  скрипках  –  це  мене  понесло  на  поезію  –  не  звертайте  уваги).  Везли  нас  на  «шишарику»  -  потріпаному  життям  і  «втомленому»,  з  подертим  брезентом.  До  «шишарика»  запхали  міномет  «Сани»,  а  потім  ще  й  причепили  гаубицю  Д-30.  «Бідний  шишарик!»  -  подумалось  мені.  Падав  лапатий  сніг.  Морозу  майже  не  було.  Настрій  у  всіх  був  якийсь  безтурботний  –  таке  було  враження,  що  збираються  їхати  не  до  м’ясорубки,  а  на  пікнічок.  Дивлячись  на  сніг  мені  хотілось  писати  хоку  та  танка,  а  не  стріляти.  

 Комбат  зауважив  пакет  в  моїх  руках:

-  Ти  що  взяв?  (У  нас  в  батареї  сухий  закон,  як  в  Стейтах  у  двадцятих  бутлегерських).

-  Печиво  і  сало.

-  Це  аристократично  –  сало  їсти  з  печивом.

Тим  часом  парком  чомусь  безцільно  тинявся  майор  майор  К.  з  меланхолійним  виразом  обличчя.  У  мене  тут  же  виникла  ідея:

-  Давайте  візьмемо  майора  К.  з  собою  на  вогневу!

-  Ні!  –  тут  же  бурхливий  протест,  це  солдати  хором.  –  Він  марнотратник  слів!  У  нас  в  батареї  є  свій  такий  самий  майор  –  він  теж  марно  витрачає  слова.  Ми  навіть  свого  майора  з  собою  не  взяли...  

(Мені  одразу  захотілося  відредагувати  Конфуція:  «Той,  хто  марно  витрачає  слова,  губить  людей.»)

Тим  часом  наш  комбат  (підполковник)  побачив  біля  машин  смішного  песика  –  білого  з  чорною  головою  (згадалися  шумери  –  народ  чорноголових)  і  почав  його  ловити:

-  Зловимо  цього  песика!  Візьмемо  з  собою  на  вогневу  –  веселіше  буде.

Ця  ідея  не  викликала  особливого  ентузіазму  в  солдат:

-  Та  він  тут  же  втече,  як  тільки  почнеться  серйозна  стрілянина!

Песик  вперто  не  хотів,  щоб  його  зловили  і  посадили  в  машину  –  тікав  і  скавучав,  ніби  здогадуючись  КУДИ  його  збираються  взяти.  Зрештою  так  і  не  зловивши  песика  дали  команду:  «По  машинах!»  Ми  залізли  в  «шишарик»  з  мінометом,  ЗІПами,  бусолями  та  причепленою  Д-30.  Примудрилося  влізти  13  чоловік  не  рахуючи  водія.  «Шишарик»  застогнав  від  перевантаження,  але  рушив.  Мені  чомусь  одразу  чомусь  згадалося:

       «На  шхуні  тринадцять  чоловік
           І  скриня  мерця.
           Йо-хо-хо!
           Та  ще  й  пляшка  рому!»

Все  як  в  пісеньці,  тільки  пляшки  рому  не  було.  «Шишарик»  їхав  тяжко  –  мені  він  нагадував  старенького  хворого  віслючка,  якого  перевантажили  і  він  це  усвідомив.  За  нами  їхало  ще  три  таких  же  «шишарики»,  СОБаковоз    і  буркотливий  бетер.  Кілька  разів  по  дорозі  «шишарик»  глохнув.  Водій  вилазив  з  кабіни,  здіймав  руки  до  сірого  Неба,  голосно  нарікав  на  буття  і  карму,  взивав  ім’я  Боже  надаремно,  проголошував,  що  ті,  хто  сказав  йому  їхати  сьогодні  на  цій  машині  мали  предків  розпусників  і  розпусниць.  Потім  водій  копирсався  в  моторі,  «шишарик»  пчихав  чмихав,  стогнав,  скрипів  і  їхав  далі.  Я  собі  уявив  якою  ідеальною  мішенню  для  сепарів  ми  були  під  час  цих  вимушених  зупинок,  і  мені  стало  сумно.  

По  дорозі  на  кинутому  блок-посту  побачили  замість  солдата  кумедне  опудало  в  бушлаті.  Я  ще  подумав,  що  це  пам’ятник  абсурду  нинішньої  війни.  

Коли  доїхали  до  вогневої  і  почали  встановлювати  міномети  падав  холодний  і  злий  (але  красивий)  сніг:  бліндажі  та  окопи  вкривались  білою  ковдрою.  Я  би  залюбки  споглядав  би  цю  суто  японську  картину  і  медитував  би,  але  я  був  на  війні,  а  не  в  саду  монастиря  Нагасіма.  

У  нас  було  всього  три  міномети  «Сани»  (не  плутати  з  «Соні»)  –  калібру  120  міліметрів.  Не  знаю,  хто  придумав  називати  міномети  власними  іменами,  але  на  них  було  нашкрябано:  «Том»,  «Смок»,  «Малюк».  Певно,  хтось  з  солдат  начитався  Джека  Лондона  та  Гаррієт  Бічер-Стоу.  Але  так  чи  інакше  «Білого  мовчання»    не  було.  Ледве  встигли  навести  міномети  на  основну  точку  наводки,  як  над  головами  загудів  безпілотник  –  явно  не  наш.  Хтось  із  солдат  пожартував,  що  прилетів  «привид  з  моторчиком  –  дикий,  але  симпатичний».  Нічого  хорошого  цей  візит  не  віщував  –  («Взвод,  в  укриття!»)  сховалися  в  бліндажі  та  в  «щілини».

Добре,  що  на  вогневій  все  було  завчасно  вирито.  І  тут  почалось:  по  нас  почали  гатити  з  гаубиць  –  земля  двигтіла.  На  щастя,  снаряди  падали  за  сто  –  двісті  метрів  лівіше  від  нас.  Щось  там  сепаратисти  не  врахували  –  чи  поправки  взяли  не  ті  чи  ще  щось.  Я  сидів  в  бліндажі  і  переживав  за  «Тома».  Чомусь  був  впевнений,  що  ніхто  з  наших  людей  не  постраждає.  А  «Том»  мене  ніколи  не  підводив  –  це  був  мій  улюблений  міномет.  Ще  переживав,  що  влучать  у  склад  мін  і  буде  такий  бабах...  І  нічим  буде  стріляти,  якщо  ми  вціліємо,  звісно...  Але  якось  обійшлося  –  вони  не  влучили.  Лише  потім  я  зрозумів,  що  сприймав  тоді  міномет  як  живу  істоту.  Навіть  розмовляв  інколи  з  ним.  Один  солдат  навіть  запитав  мене:  «І  давно  ви  розмовляєте  з  мінометами?»  Але  я  промовчав  у  відповідь.  

Коли  все  стихло,  я  тут  же  вийшов  на  зв'язок:  «Крук»,  я  «Сайгон».  Нас  обстріляли.  Куди  і  коли  робити  «відповідку»?»  Ясно,  що  до  тих  гаубиць  сепарів  ми  не  дострелимо  –  далеко.  Та  і  нема  вже  там  їх.  Але  і  не  стріляти  у  відповідь  –  це  якось  зовсім  не  гонорово.  Добре,  що  СОБ  розумів  мене  з  півслова:  «Сайгон»,  я  «Крук».  По  пристріляній  чотири  дні  тому  точці.  Туди  саме  йде  колона  бронетехніки  сепарів.  Підготувати  міни.  Осколково-фугасні.  Підривник  фугасний.  Заряд  шостий.  Приціл  740.  кутомір  17-05.  По  моїй  команді.  ...  Три  міни.  Вогонь!»  І  пішло!  Стріляли  за  пагорб  і  за  смугу  зеленки  на  відстань  майже  шість  кілометрів.  Що  там  робилося  і  куди  стріляли  ми,  звісно,  не  бачили.  Не  знаю,  чи  бачив  СОБ,  але  знав  куди  і  що  з  того  виходить.  «Першому  –  лівіше  0-03,  приціл  вище  10.  Другому  лівіше  0-02.  Третьому  правіше  0-02.  Три  міни.  Вогонь!»  Випустили  більше  20  мін.  «Сайгон»,  я  «Крук».  Батарея  стій,  в  укриття.  Я  тебе  поздоровляю,  «Сайгон»!  Від  колони  бронетехніки  сепарів  лишився  один  металобрухт.»  Я  зримо  уявив  собі  розтрощену  колону  сепаратистів  і  на  душі  стало  тепло  і  радісно.  Ніби  гарячою  кавою  пригостили.  Потім:  «Змінити  дислокацію!  Переміститися  на  позицію  32-45.»  

Міномети  зібрали  гарячкову  і  ходу  звідти.  На  новій  вогневій  теж  були  і  шанці,  і  бліндажі.  І  теж  сніг  (білий)  і  чагарник  (зледенілий)  і  небо  (сіре).  Думав,  зараз  почнуть  стріляти  –  якщо  не  по  нас,  то  по  нашій  колишній  вогневій.  Але  запала  тиша.  Надовго.  Моторошна  і  зловісна.  Почались  довгі  і  нескінченні  дні  очікування  і  замерзання.  Було  дико  холодно.  У  нас  був  звісно,  пункт  обігріву  –  прихована  підземна  пічка  в  одному  з  бліндажів,  але  толку  від  неї  було  мало,  мороз  докучав.  Я  вже  думав,  що  там  і  замерзну.  Почувати  себе  мішенню  –  огидне  відчуття.  Особливо,  коли  знаєш  де  сепаратисти,  але  стріляти  заборонено  наказом.  Огидно...  Знову  прилітав  «привид  з  моторчиком».  Я  зрозумів,  який  звук  є  найогиднішим  –  це  звук  мотору  безпілотника.  Думав  знову  почнеться  катавасія.  Вже  навіть  хотілося  щоб  нас  обстріляли.  Тоді  ми  знову  по  них  у  відповідь.  Вже  стане  не  холодно  –  бо  буде  не  до  цього.  Але  знову  тиша...  

Щоб  зігрітися  ми  якось  почали  марширувати  навколо  порожніх  ящиків  з-під  мін.  Один  офіцер  виліз  на  ящики  і  приймав  «парад»  вигукуючи  періодично  кричалки  (ну,  ви  знаєте  які),  як  ми  дружно  повторювали.  Якби  в  цей  час  прилетів  би  безпілотник,  то  москалі  б  подумали,  що  у  нас  поїхав  дах.  Крім  морозу  була  ще  зледеніла  консервована  перловка.  Солдат  понесло  на  дурні  жарти  в  стилі  чорного  гумору.  Почали  фантазувати  на  тему  як  би  виглядала  батарея  якби  нас  всіх  повбивали.  Хтось  сказав,  що  гарячий  чай  нам  привезуть  на  дев’ятий  і  на  сороковий  день.  Це  взагалі  безглуздя  –  жартувати  на  тему  власної  смерті.  Я  іноді  бавлюся  зі  смертю,  але  завжди  відношуся  до  неї  з  повагою  –  без  дурних  жартів.  Вона  дама  благородна,  хоч  і  непередбачувана  (як  і  всі  жінки,  зрештою).  А  тут  товариство  понесло...  Хтось  почав  роздумувати  на  тему  як  виглядає  вбитий  сепаратист  (буцім  то  давно  не  бачили  вбитих  сепаратистів).  Хтось  припустив,  що  вбиті  сепаратисти  лежать  виключно  у  позі  «Ластівка».  Яке  божевілля  навколо...  Хотілося  просто  лягти  на  сніг  і  навіки  заснути...  Коли  я  вже  остаточно  впевнився,  що  мені  тут  судилося  замерзнути,  за  нами  приїхали  «шишарики»  -  поступила  команда  нашому  взводу  в  табір.  Назад  «шишарики»  їхали  якось  легко  і  навіть  весело  (машини  вміють  сміятися,  тільки  ми  не  знаємо  про  це).  Додому  завжди  легко.  А  табір  сприймався  як  дім.  Про  намет  з  буржуйкою  і  дровами  мріялось.  Справді  мріялось.  Не  повірите  –  мріялось  не  про  дім,  не  про  мир,  а  про  буржуйку  і  сухі  дрова.

А  ось  і  табір.  А  ось  і  буржуйка.  Ось  воно.  Нарешті.  Хто  не  замерзав  шість  діб  в  окопах,  той  не  зрозуміє,  яке  це  благо  –  сісти  біля  буржуйки  в  якій  тріщать  дрова  і  дивитись  на  спалахи  і  язики  вогню.  І  відігріватись.  І  зробити  собі  гарячого  чаю...  Я  сидів  щасливий  і  замріяний,  читав  Вільяма  Єтса  і  розумів,  що  можна  буде  відіспатися  і  відпочити.  А  там  –  куди  завгодно.  Хоч  в  пекло.  Аби  можна  було  в  сепаратистів  стріляти.  

Мимо  проходив  капітан  К.  Я  без  передмов  до  нього:

-  Ви  знаєте,  капітане,  я  прийшов  до  висновку,  що  всі  замполіти  мають  бути  джентльменами.  

Обличчя  капітана  зробилось  здивованим,  а  очі  округлими:

-  Як  на  мене  посада  замполіта  і  джентльменство  –  несумісні.  

-  А  от  у  нас...  А  я  служив  під  командою  полковника  Лахлана  МакКваррі  –  його  ще  називали  «батьком  Австралії»  -  він  тоді  ще  був  полковником,  а  не  генерал-майором  -    всі  замполіти  у  нас  були  джентльменами.  

-  Дивне  якесь  прізвище  МакКваррі.  

-  Ніяке  не  дивне.  Поширене  і  відоме  шотландське  прізвище.  До  речі,  клан  МакКваррі  правильно  називати  МакГвайре.  

-  І  я  в  якій  же  це  ви  армії  служили,  що  у  вас  полковник  був  шотландець?

-  У  британській,  звісно.  В  ті  часи  ірландської  армії  ще  не  було.  Не  було  навіть  такої  держави  –  Ірландія.  Про  неї  ми  тільки  мріяли...  

-  У  британській  армії  не  було  такої  посади  –  замполіт.  

-  А  от  і  було.  Мені  краще  знати,  бо  я  там  служив.  У  нас  в  полку  було  аж  два  замполіти  –  один  англіканського  віросповідання,  а  другий  католицького.  І  всі  замполіти  католики  були  ірландцями.

Капітан  К.  якось  тут  втратив  низку  розмови.  Очі  в  нього  стали  дивитися  в  нескінченність.  Зате  в  розмову  втрутився  капітан  С.  Він  любив  в  розмови  втручатися  несподівано.  Почав  кидати  різні  образливі  репліки  про  ірландців.

-  Краще  вже  служити  в  пеклі,  ніж  в  одній  роті  з  ірландцями.  Крім  того,  що  вони  вічно  горлають  свої  пришeлепкуваті  пісеньки,  їх  руді  пасма  і  веснянкуваті  морди  демаскують  в  бою.  Хоч  бери  і  всіх  перефарбовуй.  

Я,  звичайно,  в  душі  образився,  але  не  подав  виду.  Це  він  не  зі  зла.  Просто  він  знав,  що  я  в  минулій  реінкарнації  був  ірландцем  і  вирішив  мене  понервувати.  Я  зробив  вигляд,  що  не  чую  що  реплік,  дістав  записник  (муза  мене  раптом  відвідала).  Капітан  С.  попросив  прочитати  щось  із  написаного  мною  останнім  часом  (він  знав,  що  я  інколи  вечорами  пишу  біля  буржуйки).  Я  прочитав  йому  кілька  своїх  останніх  верлібрів,  а  потім  новелу  «Мішаня,  що  народжений  для  кохання».  Думав,  він  лишиться  байдужим,  але  чомусь  мої  останні  твори  його  зачепили:

-  Твоя  стилістика  нікому  не  цікава  і  не  потрібна.  Вона  вмерла  на  майданах  і  в  котлах.  Це  все,  що  ти  пишеш  нічого  не  варте.  Навіть  фальшиве.  Ніхто  це  не  буде  сприймати.  

-  Тобі  не  сподобалось?  Це  погано  написано?

-  Я  не  сказав,  що  не  сподобалось.  Просто  це  все  не  те,  що  треба.

-  А  як  треба  писати?  Вислови  свою  думку.

-  Ти  опиши  весь  бруд  і  кров  війни.  Всі  ці  жахи  і  здичавіння  людей.  Цю  зневіру  і  озлоблення.  Цю  ненависть  в  душах.  Опиши  максимально  правдиво  і  натуралістично.  

-  Це  описати  неможливо.  Хто  не  пройшов  все  це  –  не  зрозуміє.  Крім  того,  про  війну  краще  ніж  Гемінгвей  та  Ремарк  я  все  одно  не  напишу.  Я  пишу  як  відчуваю.  Як  бачу.  

-  Ну,  то  викинь  свій  записник  на  смітник.    І  кращі  писаки  ніж  ти  заслужили  такий  же  шлях  для  своєї  макулатури.  За  що  я  поважаю  таких  письменників  як  Гашек  чи  Войнович,  так  за  те,  що  вони  зуміли  посміятися  з  аналогічної  ситуації  щодо  наших  подій.  І  не  сипали  сіль  на  рани,  не  обсмоктували  трагедії.  А  радили  просто  жити  і  сміятися.  Попри  все.  

-  Я  боюсь,  що  ти  поступово  перетворишся  на  циніка.  Мистецтво  це  не  просто  засіб  втіхи  чи  розради.  І  ти  вважаєш,  що  натуралізм  чи  навіть  гіпернатуралізм  це  сучасне  мистецтво?  Було  це  вже  –  література  перехворіла  натуралізмом,  як  хворіють  діти  дитячою  хворобою.  Постмодернізм  не  став  ні  ретро,  ні  пройденим  етапом  літератури.  Це  новий  пагін,  що  створив  нові  паростки  на  старому,  але  вічнозеленому  дереві  слова.  Про  малярство  я  вже  мовчу.  Вся  його  еволюція  йде  не  до,  а  від  натуралізму.  Так,  імпресіоністи  ловили  мить  життя  –  як  його  красу,  так  і  його  бруд.  Особливо  постімпресіоністи.  Дега  не  сміявся  з  життя  –  показував  його  трагедію.  Так,  цінності  які  вважалися  одвічними  в  епоху  модерн  похитнулися,  але  «Боги  абеткових  істин»  прийдуть.  Ти  завжди  цінував  Кіплінга  за  відвертість  і  здоровий  консерватизм.  І  ти  вважаєш,  що  одвічні  істини  перестали  бути  одвічними?

-  Тільки  не  тобі  їх  знову  проголошувати...  –  урвав  розмову  капітан  К.  і  зник  в  лабіринтах  військового  намету  –  там  між  залізними  ліжками.

А  я  трохи  привідчинив  дверцята  буржуйки  і  дивився  на  вогонь  –  такий  одвічний.  Не  дарма  наші  далекі  предки  поклонялись  вогню.  Вважали  його  посередником  між  світом  людей  і  світом  богів.  Поетів  до  людей  зараховуючи  теж  (до  речі)...  Напевно,  не  дарма.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548086
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.01.2015


Залізні риби неба

                                                                 «Квіти  цвітуть,  коли  б  їх  не  посадили...»
                                                                                                                                                                 (Сінь  Ці  Цзи)

Сірі  залізні  риби
Пливуть  в  океан  неба,
Пірнають  у  хвилі  хмар:
Такі  ж  сірі,  як  ці  хвостаті  мокрелі.
Ці  риби  пливуть  зі  свистом,
Кидаються  на  берег  землі
З  криком  шалу  нірвани.
Цих  риб  вивергають  з  утроби
Хвостаті  залізні  дракони.
Цих  зелених  залізних  чудовиськ
Приборкали  ми  –  люди,
І  випускаємо  сірі  зграї  в  небо,
Що  у  ніщо  обернути
Стадо  песиголовців  –
Двоногих  істот  
З  головами  вовчими,
З  цитатами  замість  думок,  
З  ерзацами  душ  з  жесті.
Це  небо  давно  стало  
Морем  злим  і  недобрим,
Як  океан  Тетіс  –  
З  почварами  замість  птахів,
З  важкістю  олова  замість  блакиті,
З  вісником  смерті  замість  надії...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548085
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.01.2015


Мішаня, що народжений для кохання

                                   «Там  тінь  моя  лишилась  і  нудьгує...»
                                                                                                                   (А.  Ахматова)

День  був  паскудний:  з  сірого  неба  чи  то  лилось  чи  то  падало  щось  холодне  і  мокре  –  чи  то  дощ  чи  то  сніг.  Для  війни  така  от  «тактична»  погода  особливо  підла  –  не  сховаєшся.  Табір  був  майже  порожній  –  в  ті  дні  точилися  на  нашій  ділянці  фронту  особливо  жорстокі  бої  –  майже  всі  були  на  передовій.  

У  таборі  крім  наряду  та  караулу  було  лише  кілька  офіцерів,  що  повернулися  з  завдання  чи  з  передової  і  мали  їхати  знову  під  кулі  та  вибухи.  І  якраз  приїхала  ціла  фура  зі  снарядами,  яку  треба  було  терміново  розвантажити  і  приїхали  машини  з  передової,  які  треба  було  завантажити  іншими  снарядами  та  мінами.  Караул  і  наряд  «смикати»  було  не  можна,  довелось  вантажити  снаряди  одним  офіцерам.  Сивочолі  майори,  підполковники,  капітани  і  трохи  молодші  лейтенанти  тягали  цілий  день  ящики,  які  іноді  просто  розвалювалися  в  руках.  Ці  снаряди  зберігалися  на  складах  більше  п’ятдесяти  років  і  то  в  неналежному  місці,  дерево  ящиків  місцями  поросло  навіть  грибами-трутовиками.  Але  снаряди  та  гільзи  були  щедро  змащені  якимось  гидким  мастилом,  тому  не  зіпсувалися  і  в  бою  не  підводили  (ну,  майже  ніколи  не  підводили).  

Вантажили  під  дощем  чавкаючи  берцами  по  багнюці.  Всі  вже  були  брудні  і  мокрі.  Але  ніхто  не  злився,  не  лаявся  і  не  нив  –  всі  розуміли,  що  так  треба  і  треба  терміново.  Я  помітив  біля  ящиків  Мішаню  –  наймолодшого  офіцера  з  нашої  батареї.  Чого  він  був  вартий  як  бойовий  офіцер  –  я  не  знаю,  якось  не  доводилось  його  бачити  в  бою.  А  розпитувати  про  це  не  випадало.  Всі  його  називали  саме  так:  Мішаня.  Я  інколи  називав  його  підпоручиком.  Але  рідко.  

Виглядав  він  доволі  смішно  і  поводився  аналогічно.  З  нього  інколи  кепкували:  не  зі  зла  і  не  дарма.  Поводився  Мішаня  не  завжди  адекватно  ситуації.  Комбат  частенько  кидав  фрази:  «Кого  вчора  з  командирів  взводів  не  могли  довго  знайти?  Звичайно  ж,  Мішаню?»  «Хто  не  отримав  на  складі  бушлат?  Крім  Мішані,  бо  він,  звичайно,  не  отримав.»  

У  цивільному  житті  Мішаня  був  юристом,  працював  адвокатом  в  одному  маленькому,  але  симпатичному  містечку  на  Поділлі.  Він  був  майже  завжди  веселим,  життєрадісним  і  безтурботним,  частенько  наспівував  якісь  пришелепкуваті  примітивні  пісеньки,  постійно  вставляв  у  тему  і  не  в  тему  якісь  iдiотські  фрази.  Комбат,  звісно,  злився  і  підвищував  голос:  «Мішаня!!!  Помовчи!»  

Мішаня  якось  вмів  «діставати»  всіх  колег-офіцерів  своїми  нескінченними  розмовами.  Тому,  хоч  з  нього  і  сміялися,  але  його  товариства  уникали.  Мені  ж  його  перли  риторики  були  навіть  цікаві  –  забарвлювали  різноманітністю  сумні  будні  війни,  тому  для  нього  я  був  бажаним  і  чи  не  єдиним  співбесідником.  Роздуми  вголос  у  нього  крутилися  переважно  навколо  юридичних  казусів,  термінів  та  однієї  «одвічної»  теми:  «Ця  війна  безглузда  м’ясорубка  і  бойня.  Перемогти  Пyтіна  можна  і  потрібно  юридичним  способом.  І  я  працюю  над  цим!»  На  це,  звісно,  була  відповідь:  «Мішаня!  Йде  війна.  І  тим  людям,  що  почали  цю  війну,  напали  на  нашу  країну  начхати  на  міжнародні  закони  і  закони  взагалі  –  як  писані  так  і  просто  людські.  Я  мовчу  вже  про  Божі.  Нам  лишається  тільки  воювати.  Інакше  вони  знищать  нашу  країну  і  нас  всіх  заодно.»  Але  ці  аргументи  на  Мішаню  не  діяли.  

Саму  юридичну  науку  він  сприймав  як  свого  роду  поему,  а  себе  як  пісняра  юриспруденції.  Тільки  в  нього  слово  «закон»  завжди  римувалося  з  «Армагедон»,  а  «конституція»  з  словом  «проституція».  Крім  своїх  фахових  тем  він  любив  розповідати  про  наступне:  у  нього  на  мобілці  була  купа  фотографій  різних  топ-моделей  (очевидно,  здертих  з  інтернету),  але  він  запевняв,  що  це  все  його  подружки  і  про  кожну  він  розповідав  купу  історій  еротичного  змісту  з  його  безпосередньою  участю.  Крім  цього,  за  його  словами,  він  був  особисто  знайомий  з  багатьма  всесвітньовідомими  зірками  кіно  та  естради.  І,  нібито,  вони  приїжджали  до  нього  в  гості  в  маленьке  подільське  містечко  тільки  для  того,  щоб  поспілкуватись  зі  своїм  щирим  другом,  якого  вони  називали  просто  Мішаня.  А  він  відповідно  їх  теж  фамільярно  –  не  Елізабет,  а  Лізі,  не  Кейт,  а  Кіті.  У  ці  історії,  звісно,  ніхто  не  вірив,  але  нічого  ніхто  про  свою  зневіру  йому  не  казав.  Мішаня  колись  (в  іншому  житті)  грав  в  КВК  і  тому  (а  може  і  не  тому,  а  по  натурі  своїй)  сприймав  життя  і  війну,  як  епізод  нашого  життя,  як  кумедну  історію,  як  прикол  з  якого  варто  посміятися.  Йому  пробували  пояснити,  що  життя  це  не  прикол,  а  війна  це  зовсім  не  смішно.  Але  Мішаня  таку  логічну  конструкцію  не  сприймав.  

Він  взагалі  світ  сприймав  якось  дивно  і  суб’єктивно:  якось  я  запитав  його:  «Що  таке  істина?»  Він  відповів,  що  істина  це  те,  що  у  нас  в  душі.  Тобто  про  об’єктивну  реальність  з  ним  було  говорити  годі.  Інколи  у  вузькому  офіцерському  колі  він  зображав  персонажі  різних  мультфільмів.  Особливо  непогано  у  нього  вдавався  образ  Вінні-Пуха.  Мало  хто  сміявся,  але  це  (як  на  мене)  робило  життя  кольоровішим.  Крім  того  при  солдатах  він  ніколи  не  поводив  себе  як  паяц  –  якусь  дистанцію  тримав.  

Але  Мішаня  не  завжди  був  веселий:  іноді  в  його  очах  гостював  такий  глибокий  сум,  і  така  безнадійна  журба.  Комбат,  побачивши  якось  Мішаню  в  такому  стані,  сказав  (чи  то  всерйоз,  чи  то  жартома)  не  зауваживши  навіть  чує  його  Мішаня  чи  ні:  «Мішаня  ніколи  не  стане  на  лижі.  Мішаня  юрист  і  знає,  що  так  робити  не  можна.»    

У  той  день,  коли  ми  вантажили  снаряди,  я  побачив  Мішаню  під  імпровізованим  дахом  складу  РАО.  Він  стояв  без  шапки  на  холоді  і  сирості,  розхристаний  і  неприкаяний.  Крижана  вода  стікала  з  даху  прямо  йому  на  голову  і  за  комір,  але  він  не  звертав  на  це  ніякої  уваги.  А  в  очах  у  нього  був  такий  безнадійний  сум,  такий  відчай.

-  Ти  що  робиш?  Ти  ж  захворієш!  Вдягнись.  І  рухайся.  Ти  мене  чуєш?

На  це  Мішаня  відповів:

-  Я  народжений  для  кохання.

-  Коли  ти  серйозно  захворієш,  тобі  вже  точно  буде  не  до  кохання.  Ти  що  навмисно  хочеш  до  шпиталю  потрапити?

На  це  він  відповів  цитатою  з  однієї  дyркyватої  пісеньки  (а  він  часто  говорив  цитатами),  яку  постійно  наспівував:

-  Наші  дівчатка  сховали  ручки  до  муфточок...

Зрозумівши,  що  розмовляти  з  ним  зараз  немає  сенсу,  я  пішов  знову  вантажити  снаряди,  хоч  руки  просто  відвалювалися.  

Наступного  дня  мені  було  не  до  Мішані  –  я  був  на  завданні,  на  передовій.  Через  кілька  днів,  повернувшись  в  табір  я  зрозумів,  що  в  таборі  щось  трапилось  –  це  я  прочитав  на  обличчях  комбата  та  двох  офіцерів  з  нашої  батареї.  На  війні  кожен  день  щось  трапляється,  і  то,  переважно,  неприємне.  Але  неприємні  факти  всі  звикли  сприймати  буденно  –  віна  війною.  Тут  же  відчувалось,  що  трапилось  щось  особливо  неприємне.  

-  Що  трапилось?  

-  Мішаня  застрелився.  Не  розумію,  як  на  війні  людина  може  покінчити  життя  самогубством...

Але  я  зрозумів  як  і  чому.  Тільки  нічого  не  сказав  комбату  –  цього  не  поясниш.  Але  з  того  часу,  інколи,  виходячи  з  бліндажа,  я  кричу  в  степ:  «Мішаня!!!»  Бо  знаю  –  десь  тут  блукає  його  тінь...  Ех,  війна,  війна,  що  ти  з  нами  зробила...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545471
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2014


Холодне залізо

(Хокку  війни)

                                                 «Якщо  все  одно  колись  в  землю  ляжемо  і  я,  і  ти
                                                   Так  чому  б  не  сьогодні  без  суперечок  і  суєти?»
                                                                                                                                                                                     (Р.  Кіплінг)

Я  знаю  –  хокку  не  прийнято  писати  про  події  чи  історію.  Навіть  самураї  не  писали  хокку  про  війну  (хоча  куму  як  не  їм…),  але  все  таки  –  хокку  не  може  існувати  без  правди.  Я  вихоплював  часточки  свого  нинішнього  буття  і  вкладав  їх  в  рядки  (бо  я  в  душі  хайдзін),  і  вийшли  ось  такі  хокку  війни.  

     *        *        *
Живих  і  мертвих
Засипав  глибокий  сніг.
Холодний  бліндаж.

     *        *        *
Вимкніть  ліхтарик!
Навколо  сумні  лиця:
Хочу  темряви…

     *        *        *
Собачі  сліди
На  грудневому  снігу.
Кроки  в  темряву.

     *        *        *
Гільзи  на  снігу.
Що  таке  спокій  тиші
Питаю  мертвих.

     *        *        *
Сніги  та  піски.
Образ  Будди  малюю
Тупим  багнетом.

     *        *        *
Все  обліплює  сніг  –  
Такий  холодний,  блідий
Як  лиця  мертвих.

     *        *        *
Мінометний  залп.
Запах  гіркого  диму.
Яка  темрява!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545315
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 21.12.2014


Сніг і пісок

   «Плоть  людська  –  сувій,  на  якому  
     Відмічені  всі  дати  буття.»
                   (Максиміліан  Волошин)

Спав  я  міцно:  далася  взнаки  перевтома.  Крім  того  в  наметі  було  тепло  –  буржуйку  палили  славно  і  спальник  у  мене  був  «буржуйський»  -  теплий.  Снилися  мені  мертві.  Снився  один  вбитий  солдат  з  мого  взводу:  снилося,  що  я  привів  його  в  лікарню  і  прошу  доктора  зробити  йому  обстеження,  бо  солдату,  мовляв,  погано.  І  усвідомлюю,  що  солдат  вже  мертвий,  хоч  і  поводить  себе  як  живий.  Веду  його  до  іншого  доктора,  а  в  кабінет  черга.  Дивлюсь,  а  в  черзі  одні  вбиті  солдати.  Чи  то  прийшли  з  того  світу  лікуватися,  чи  то  я  потрапив  в  минуле  і  знаю,  що  всі  вони  загинуть.  І  кожного  впізнаю:  цього  вбили  місяць  тому,  цього  два,  цього  три  місяці  тому…  

Потім  раптом  прокинувся:  нас  підняли  серед  ночі.  Вишикував  свій  взвод:  навколо  тьма,  падає  легкий  сніг  –  але  не  пухнастий,  а  дрібний  і  колючий.  Земля  притрушена  білим,  чіткі  собачі  сліди  –  ведуть  туди  –  в  ніч,  в  темряву  –  ніби  вказують  нам  шлях.  Команда:  «До  машин!»  За  нами  вантажівки  з  причепленими  мінометами  «Сани»  та  сірими  мінами  в  ящиках.  Ми  їх  вчора  довго  «кінспорядили».  Міни  совкові  –  ні  підривники,  ні  вишибні  заряди  нормально  не  входили.  Довелось  використовувати  шматки  дерева  та  молоток  (що  не  можна  робити  категорично).  Я  дивився  як  луплять  по  бойових  мінах  молотком  і  думав:  ніхто  з  них  (навіть  я)  не  усвідомлюють  себе  камікадзе,  хоча  всі  розуміють,  що  в  будь-яку  мить  все  і  всі  можуть  злетіти  в  повітря  –  вибухнути,  але  всім  вже  все  одно.  Бо  треба  стріляти,  а  інших  мін  немає.  Лунали  навіть  дурні  жарти  в  стилі  чорного  гумору  про  «польоти  в  небо».  

Ми  все  їхали  в  темряві,  а  я  згадував  вчорашній  свій  дзвінок  до  однієї  старої  подружки  (25  років  знайомі)  –  я  був  тоді  у  зоні  зв’язку  і  хотілось  довідатись  як  там  наші  спільні  знайомі.  Я  так  і  не  додзвонився  до  подружки,  а  потім  прийшла  СМС:  «Я  в  театрі,  говорити  не  можу.»  Я  так  здивувався  –  мене  понесло  на  сентименти  –  виявляється  десь  існує  світ  (при  чому  в  цій  же  країні),  де  люди  ходять  в  театри,  слухають  музику,  розважаються,  не  бачать  кожен  день  смерть…  А  потім  подумалось:  адже  я  теж  в  театрі,  тільки  дивлюся  щодня  більш  цікаву,  динамічну  і  більш  насичену  подіями  виставу.  І  навіть  я  актором  у  цій  виставі.  Щоправда,  тут  вбивають  по  справжньому  –  не  так,  як  в  грецькому  театрі  –  бутафорськи,  а  по  справжньому,  як  на  арені  римського  Колізею,  у  драмі  гладіаторів.  Навіть  пісок  під  ногами  –  ну  чисто  латинський,  як  на  арені.  Ми  гладіатори.  По  телевізори  глядачі  дивляться  на  нас,  споглядають  нашу  трагедію.  І  тим  глядачам  теж  потрібно  тільки  «хліба  й  видовищ».  

Ми  так  і  їхали  –  в  машині  темно.  Хтось  ввімкнув  ліхтарик  –  з  темряви  випливли  сумні  обличчя  солдатів.  Я  не  стримався:  «Вимкніть  ліхтарик!  Навколо  тільки  сумні  обличчя.  Хочу  темряви…»  Тільки  через  мить,  коли  знову  очі  відпочивали  у  тьмі  зрозумів:  я  говорю  як  хайдзін,  складаю  мимоволі  хокку…  Мотор  і  далі  гудів,  машину  хитало,  чомусь  згадався  Кіплінг:  

                                               «Якщо  все  одно  колись  в  землю  ляжемо  і  я,  і  ти
                                                   Так  чому  б  не  сьогодні  без  суперечок  і  суєти?»  

Привезли  нас  на  бліндаж  «Вівторок»  -  не  знаю  хто  і  чому  придумав  цій  позиції  таку  iдiотську  назву.  Але  таке  було  відчуття,  що  возять  нас  не  в  просторі,  а  в  часі  –  з  одного  дня  тижня  в  інший.  Навколо  сніг,  пісок  –  там,  де  земля  розволочена  вирвами,  уламки  якихось  дощок,  кущі  і  суха  трава  (місцями  спалена  вибухами),  розбиті  снарядами  шанці  і  бліндажі.  Ледве  сіріє.  Десь  лунає  канонада.  Хтось  по  комусь  стріляє.  Судячи  по  всьому  сепаратисти  по  нашим.  Коротше,  ситуацію  я  «не  Копенгаген».  

Швидко  розгортаємо  міномети,  ставимо  бусоль:  ледве  стигли  навести,  як  по  рації  голос  СОБа  з  СОБаковоза:  «Сайгон»,  я  –  «Кондор»!  Ціль  103,  піхота.  Приціл  563,  кутомір  16-03,  заряд  другий,  осколково-фугасним,  підривник  осколковий,  одна  міна,  вогонь!»  І  пішло!  Куди  стріляємо,  звісно  не  бачимо.  Одна  міна  за  другою  –  ледве  встигаємо  відновлювати  наведення.  Хто  не  був  у  справжньому  бою,  той  не  знає  оцього  шалу,  цієї  ейфорії  –  коли  тіло  вже  не  відчуває  болю,  коли  все  одно  –  загинути  зараз  чи  років  через  50  нудного  життя,  коли  грім  пострілів  мінометів  і  вибухів  –  і  вже  байдуже:  це  наші  міни  рвуться  чи  стріляють  по  нас.  Тільки  крики  між  пострілами:  «Лівіше  0-23,  приціл  568,  три  міни  швидким,  вогонь!»,  «Міномет,  постріл!!!»  Запустили  мін  по  20  кожен  міномет,  коли  пролунав  голос  СОБа  по  рації:  «Ми  влучили!  Ми  їх  поклали!  Цілу  роту  сепаратистів  змели!  А  тепер  ходу  звідти!  Ходу!!!»  І  для  чого  він  по  рації  таке  прямим  текстом???  Оригінал  у  нас  СОБ  –  ех,  молоде,  зелене,  емоційне.  Певно,  перший  раз  роту  сепарів  замочив  і  перетворив  у  ніщо.  Ні  щоб  просто:  «Ціль  вражена.  Змінити  дислокацію!»  Чи  щось  таке.  Все  таки  наш  СОБ  в  душі  цивільна  особа.  Ще  й  романтик.  Але  то  байка.  Ми  їх  замочили!  У  боргу  я  не  лишився  –  СОБу  по  рації  процитував  Шекспіра:

                   "Those  hours,  that  with  gentle  work  did  frame
                   The  lovely  gaze  where  every  eye  doth  dwell,
                   Will  play  the  tyrants  to  the  very  same
                   And  that  unfair  which  fairly  doth  excel..."

Згорнули  міномети  і  ходу.  Навколо  гримить,  але  нас  «відповідною»  не  дістали.  Чи  то  взагалі  не  по  нас  стріляли.  Серед  сепарів  вистачає  безтолкових  артилеристів,  що  стріляють  не  туди  або  не  тоді.  Нам  просто  пощастило.    Нас  не  накрили.  Ми  встигли  втекти.  Відчуття  ейфорії  поступово  проходить.  Тіло  знову  відчуває  холод,  а  шлунок  голод.  А  ось  і  зупинка,  короткий  відпочинок  і  скромний  обід  серед  поля.  Але  вже  далеко  від  передової  –  канонада  доноситься  вже  здалеку,  ніби  з  потойбічного  світу.  

Набивши  шлунки  чистимо  міномети.  Запах  солярки  і  порохового  диму,  яким  просякнуто  все.  Не  стою  в  стороні  –  чищу  міномети  разом  з  солдатами.  Так  само  як  і  солдати  заляпаний  соляркою  і  брудом.  Щоб  збадьорити  солдат  починаю  розповідь  у  своєму  стилі:  «Я  колись  служив  матросом  на  «Еспаньйолі»,  так  у  нас  на  кораблі  були  гармати  точно  такого  ж  калібру  як  наші  міномети.  І  теж  не  нарізні,  а  гладкоствольні.  Заряджали  ми  їх  так:  насипали  порох  через  жерло  гармати,  потім  затикали  пиж,  потім  у  ствол  вганяли  кругле  ядро.  При  основі  гармати  була  дірка  –  туди  вставляли  гніт  і  запалювали.  Я  тоді  курив  люльку  (а  тоді  тютюн  був  в  дивовижку)  і  запалював  гніт  іноді  прямо  з  люльки.  А  диму  було  після  пострілу!  Не  те  що  від  наших  мінометів.  Просто  хмари  диму!  А  годували  нас  погано  –  набагато  гірше  ніж  тут  –  одними  сухарями  і  солониною.  Такою  солоною,  що  просто  обпікала  губи.  Ми  її  відмочували  в  морській  воді,  щоб  не  була  такою  солоною,  але  це  мало  допомагало…»  Солдати  сприймають  мою  розповідь  серйозно,  обличчя  сповнені  співчуття  і  якогось  суму  і  здивування:  «А  Ви  в  якому  році  служили?»  «У  1602,  у  флоті  її  величності  королеви  Єлизавети!»  Зіниці  у  солдат  розширюються  (певно  від  здивування),  але  ніхто  не  сміється  –  жартів  вони  не  сприймають,  не  розуміють.  У  кепа  дах  поїхав,  не  інакше…  Але  ніхто  не  подає  виду,  всі  продовжують  чистити  міномет.  Цих  людей  уже  нічим  не  здивуєш,  все  вони  сприймають  як  факт.  Ну,  подумаєш,  кеп  вважає,  що  вже  жив  колись  і  не  раз  –  мало  в  кого  в  голові  які  дивацтва…  

Мої  жарти  давно  ніхто  не  розуміє.  Тільки  один  сепаратист  якось  зрозумів  мій  жарт:  сепари  якось  пішли  на  нас  в  атаку,  а  я  в  них  з  крупнокаліберного  кулемету  почав  стріляти  (жартома,  звісно,  бо  нічого  серйозного  в  цьому  божевільному  світі  не  буває),  влучив  одному  сепаратисту  в  голову,  так  він  одразу  і  зрозумів  мій  жарт,  розкинувши  мізками…

А  ось  і  табір.  Можна  трохи  відпочити  і  погрітися  біля  буржуйки.  Хоча  який  там  відпочинок  –  в  голові  продовжують  звучати  вибухи…  І  варто  заплющити  очі,  як  виникають  у  свідомості  картини  бою.  І  так  буде  цілий  вечір  і  цілу  ніч  –  сон  повертає  нас  на  передову.  І  тут  ніякі  заспокійливі  не  допоможуть.  Але  якось  раптом  стає  спокійно  і  умиротворено:  ми  це  зробили,  ми  сьогодні  розбили  сепаратистів  і  зупинили  їх  спробу  наступу.  До  мене  на  спальник  стрибає  наш  табірний  кіт  Томик  (його  всі  люблять,  він  приходить  в  гості  до  відпочиваючих  солдат  і  муркоче)  –  тваринка,  яка  приносить  радість.  Пухнастий  і  добрий.  Стає  якось  затишно.  Розмовляю  з  котом:  розповідаю  який  у  мене  є  чудовий  дім  і  який  в  мене  вдома  є  кіт.  Хто-хто,  а  Томик  мене  розуміє.  У  голові  крутиться.  Виникає  відчуття,  що  я  злітаю  в  повітря  і  літаю  навколо  буржуйки  у  якійсь  дикій  круговерті…

P.  S.  Позивні  СОБа  та  ім’я  кота  змінені  –  кіт  теж  на  службі  Україні  –  мишей  в  таборі  ловить,  а  від  тих  москалів  всього  можна  чекати…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545214
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.12.2014


А я на війні

           «А  десь  то  є  просте  життя  і  світло…»
                                                                                                     (А.  Ахматова)

А  я  на  війні.
І  це  не  метафора.
А  десь  люди  сперечаються  щодо  поетики,
Відвідують  театри  і  читають  Есхіла,
П’ють    чай  з  порцеляни  і  цілують  коханок.
А  я  на  війні.
Десь  люди  купують  дорогі  меблі,
Дивляться  телевізію  і  нарікають  на  дорожнечу,
Сваряться  з  жонами  з  приводу  малої  зарплати,
Дискутують  щодо  політики  і  голосують.
А  я  на  війні.
Десь  люди  думають  про  кар’єру,
Сперечаються  про  смак  салатів  і  кави,
Відвідують  ресторацію  «Жорж»  і  замовляють  віскі,
Розмовляють  про  моду  й  курорти.
А  я  на  війні.
Десь  люди  не  знають,  як  змарнувати  час,
Як  піднятись  з  дивану
І  зробити  якусь  справжню  чоловічу  справу,
Щоб  пишалась  і  жінка  й  коханка
І  нарікають  на  нудні  передачі  тіві  й  рекламу.
А  я  на  війні.
Десь  люди  смакують  «Мадеру»,
Планують  відвідати  Рим  і  Венецію,
Їздять  на  остогидлу  роботу
На  дорогих  «Мерседесах»,
Ляскають  по  сідницях  секретарок,
Сварять  по  телефону  дочок,
Шукають  загублені  кредитки  й  мобіли,
Нарікають  на  тещу  і  погану  сантехніку.
А  я  на  війні:
Думаю,  як  дожити  до  ранку,
Не  схопити  кулю  в  серце,
Не  замерзнути  в  бліндажі,
Який  замітає  снігом  і  відчаєм,
Як  відбити  чергову  атаку  сепаратистів,
Молю  Бога,  щоб  не  підвів  кулемет,
Щоб  артилерія  випадково  не  змела  своїх,
Не  знаю  як  витягти  пораненого  солдата
З  палаючої  бронемашини…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545203
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.12.2014


Стежки, якими ніхто не ходить

                                       «Втомився  я  від  місячної  казки,
                                           Втомився  я    не  бачити  дня…»
                                                                                   (Максиміліан  Волошин)

Весна  того  страшного  але  величного  чотирнадцятого  року  (а  вже  котре  століття  чотирнадцятий  рік  страшний)  видалалась  на  диво  теплою,  яскравою  та  бурхливою:  квітень  радував    приємним  сухим  теплом,  а  сніги  в  горах  зійшли  рано  як  ніколи.  У  кінці  квітня  я  подався  в  гори  –  вирішив  відкрити  сезон  мандрівок.  

Раніше  я  ходив  у  гори  безперервно  –  і  взимку  теж.  Але  відколи  мій  найкращий    учень  загинув  в  горах  –  пішов  взимку  в  гори  і  замерз  (можливо,  навмисно,  можливо  випадково  –  але  це  окрема  трагічна  історія),  мені  як  щось  відтяло  в  душі  –  більше  я  ходити  взимку  в  гори  не  міг.  Хоча  я  дуже  любив  цю  жорстоку  сніжну  красу,  це  «біле  мовчання»,  цю  чистоту  замверлого  буття…  

Відкривав  сезон  подорожей  я  з  того  часу  кожного  року  в  кінці  квітня  –  коли  прокидалися  гори  первоцвітом.  Вирішив  цього  разу  піти  стежкою,  якою  не  ходив  вже  багато  років:  колись  я  перестав  ходити  тими  місцями,  які  дуже  любив  –  обрав  собі  для  подорожей  інші  куточки  гір.  Захотілось  нагадати  собі  чарівні  куточки  своїх  найкращих  мандрівок,  побачити  знову  «вершини  життя  мого».  Я  не  думав,  що  ця  подорож  вийде  такою  сумною…  Я  завжди  подорожую  стежками  якими  мало  хто  ходить,  або  взагалі  забутими  стежками,  якими  давно  ніхто  не  ходить…  

Я  йшов  горами  і  дивився  як  весна  вирує:  цвітуть  анемони,  лускають  бруньки  на  деревах,  з-під  землі  лізуть  спіралі  прадавніх  папоротей  –  німі  свідки  всього,  що  відбувалося  на  Землі  з  часів  перших  чотирьоногих.  Сніги  лишилися  тільки  на  самих  вершечках  гір  –  як  шматки  куцих  залишків  зими.  

Я  йшов  тими  стежками  і  згадував  свої  старі  подорожі:  колись  я  йшов  тут  з  нею  удвох,  або  з  нею  і  з  друзями,  чи  з  нею  і  зі  своїми  студентами,  а  тепер  я  йду  один.  Кожну  гору  в  Карпатих  я  називаю  по  своєму  –  ідоді  нарую  кожній  горі  чи  кожній  місцині  і  річці  одразу  кілька  назв.  Десь  років  двадцять  тому,  коли  я  зачитувався  творами  Толкіна,  я  називав  гори  і  потоки  назвами  взятими  з  його  казкових  повістей,  потім,  коли  знову  перечитував  твори  Джека  Лондона,  Юкон  та  Аляска  примандрували  в  мене  своїми  назвами  в  Карпати.  Іноді  в  мене  просто  вирувала  фантазія  в  японському  чи  китайському  стилях  і  чергова  гора  в  Карпатах  отримувала  назву  Саєнонакаяма  чи  річечка  раптом  називалась  Потоком  Жовтого  Монаха.    

Я  йшов  і  згадував:  замість  того  щоб  милуватися  красою  і  забувати  про  тлінне,  я  занурювався  в  ностальгію  все  глибше  і  глибше.  

Цим  хребтом,  по  його  вкритому  лісом  гребеню  ми  йшли  колись  в  липні,  коли  було  добре  і  лагідне  літо  і  достигла  лісова  малина.  Точніше  гірська  малина  –  вона  має  зовсім  інший  смак  ніж  малина  рівнинних  лісів.  А  ось  і  стара  колиба.  Збереглась  –  досі  стоїть.  Я  називав  її  «Хатинка  дядечка  Ченя»  не  забуваючи  сказати  (тим,  хто  бачив  її  вперше):  «Тут  дядечко  Чень  жив,  тут  він  мив  золото,  тут  його  і  застрелили  за  жменю  золотого  піску…»  Цікаво,  що  багато  слухачів  вірили  в  цю  нісенітницю  про  дядечка  Ченя.  А  в  той  рік  ми  шли  цим  хребтом  зі  студентами:  я  лишив  студентів  в  колибі  відпочивати,  а  ми  з  нею  вдвох  пішли  ласувати  малиною  –  солодкою  як  її  уста.  Про  малину  ми  швидко  забули  і  почали  цілуватися  –  так,  що  в  голові  паморочилося.  Один  із  студентів,  якого  називали  Перець  теж  пішов  поїсти  малини  і  побачивши  нас  здивовано  вигукнув:  «Ого!»  Щоправда  ми  не  звернули  на  цей  вигук  ніякої  уваги…

А  на  цьому  схилі,  йдучи  зарослою  стежиною  вниз  до  річки  (яку  я  періодично  називав  то  Андуїном,  то  Юконом  –  батьком  всіх  рік)  ми  з  нею  надибали  під  старою  смерекою  величезні  червоні  мухомори  і  фотографували  їх  з  усіх  боків.  

Йду  далі  –  уже  долиною  ріки.  А  ось  і  скеля  під  якою  в  основне  річище  впадає  бічний  потік  з  химерною  і  давньою  нині  незрозумілою  назвою.  Я  той  потік  називав  Білим  Потоком  або  Біловоддям.  Там  справді  вода  ставала  інколи  білого  кольору.  Тоді  так  само  –  коли  ми  мандрували  горами  з  нею  вдвох.  Ми  ще  зустріли  біля  цієї  скелі  старих  знайомих,  що  вже  верталися  з  гір  додому.  Вони  ще  почали  розпитувати  куди  ми  йдемо.  Вона  назвала  гору  –  одну  з  найдикіших  в  Карпатах,  куди  навіть  туристи  не  ходять  (але  дуже  красиву).  Знайомі  ще  запитали,  чи  не  боїмося  ми  йти  вдвох  в  таку  забуту  Богом  і  людьми  глушину.  Вона  відповіла  зі  сміхом:  «Ні!»  А  мені  вчулося:  «Та  мені  з  ним  ніде  не  страшно!»  

А  ось  і  галявина,  яку  я  назвав  Галявина  Відлюдника.  Ми  колись  її  знайшли  випадково  –  блукали  лісом  і  надибали  на  цю  галявину  серед  хащів  над  урвищем  річки.  Сюди  явно  давно  ніколи  не  заходив.  Тоді  ця  галявина  була  вся  поросла  мохом.  Серед  галявини  стояли  три  сухі  смереки  –  потім  я  зрубав  їх  на  дрова.  Ми  стояли  на  цій  галявині  і  вирішили,  що  будемо  тепер  приходити  сюди  щороку.  І  справді  приходили.  Галявина  змінювалась  –  поросла  високою  травою  і  гадючником,  що  вітав  нас  кожного  липня  запашними  квітами  –  від  цього  запаху  паморочилося  в  голові,  майже  так  само  як  від  нашого  кохання  (а  воно  було).  А  під  цим  деревом  вона  сиділа  і  читала  книгу  Далай-лами  філософствуючи  вголос  про  буддизм.  Мені  ще  чомусь  тоді  здалося,  що  вона  захоплюється  буддизмом  не  щиро  –  тільки  тому,  що  я  помішаний  на  буддизмі  і  їй  хотілось  зробити  мені  приємно  і  бути  зі  мною  «на  одній  хвилі»  як  вона  любила  говорити.  Ми  тоді  часто  були  з  нею  на  одній  хвилі.  

А  ось  і  інша  галявина.  Я  приходив  на  цю  галявину  по  кілька  разів  на  рік  п'ятнадцять  років  підряд.  Якось  я  прийшов  на  цю  галявину  вдвох  з  нею  і  ми  жили  на  цій  галявині  два  тижні.  Купалися  в  річці,  варили  їжу  на  вогні,  цитували  Омара  Хайяма.  Це  були  найщасливіші  два  тижні  в  моєму  житті  –  тільки  я  про  це  тоді  не  здогадувався.  

А  ось  і  водоспад  –  вода  падає  бурхливим  потоком  в  ущелині  у  кам’яну  вирву,  що  нагадує  озерце.  Ми  там  купалися  разом  з  нею  вдвох  голими  –  вона  ще  тоді  не  боялася  холодної  гірської  води.  За  нами  спостерігало  заздрісне  Сонце.    Промені  відбивалися  і  заломлювалися  бризками  водоспаду,  мені  здалося,  що  наші  тіла  це  тіла  богів,  що  спустились  на  землю  і  подарували  їх  на  коротку  мить  людям.

Ноги  несли  мене  все  далі  і  далі  в  гори.  А  ось  і  перевал  між  двома  ущелинами.  Сюди  теж  давно  ніхто  не  ходив,  хоча  колись  тут,  певно,  були  пастухи  або  лісники  –  збереглася  стара  закинута  колиба.  Вона  досі  стоїть,  хоч  і  втомилася  від  потоку  часу.  Ми  вперше  пішли  з  нею  в  гори  саме  сюди,  з  друзями.  І  ця  колиба  нас  поєднала.  Тоді  була  холодна  осінь,  жовтень.  Ночувати  вирішили  в  колибі  на  горищі.  Спальник  у  неї  був  поганенький  і  я  сказав  їй:  «Ти  замерзнеш  вночі.  Давай  будемо  спати  в  одному  спальнику.»  І  вона  погодилась.  Вона  ще  чомусь  кілька  разів  серед  ночі  голосно  говорила  крізь  сон  абсолютно  безглузді  фрази:  «Революція  неминуча,  але  пива  більше  немає!»  «Нам  треба  тікати  звідси.  Інакше  ми  всі  загинемо!»  І  тому  подібне.  На  ранок  всім  було  смішно,  але  вона  не  пам’ятала  цього  і  думала,  що  над  нею  жартують.  

Позаду  лишилося  ще  дві  ущелини.  А  ось  і  ця  величезна  галявина,  оточена  каменистими  схилами  на  яких  ростуть  кедри.  Перед  галявиною  річка  пірнає  під  землю,  а  після  галявини  річка  виривається  з-під  скелі  в  ущелину.  Сюди  ми  прийшли  вдвох  на  цілий  тиждень.  Стояло  жарке  літо,  але  тут  було  прохолодно.  Ми  розбили  табір  серед  височезної  трави  (ніхто  там  не  косить  і  не  пасе  худобу).  Збирали  чорницю  яка  якраз  достигла,  бродили  кедровим  лісом,  засмагали  на  лагідних  променях  сонця.  Їй  на  плече  тоді  ще  сів  метелик.  Я  ще  подумав,  що  всі  люди  метелики.  Ми  тоді  так  і  не  піднялися  на  вершину  гори,  яку  я  називав  Забута  Гора.  Вона  чомусь  не  захотіла  підніматися  вище,  хоча  вершина  була  вже  поруч.  Вертались  ми  якимось  обхідними  дорогами  і  ночували  перед  поверненням  до  людей  біля  бурхливого  водоспаду.  

А  ось  і  гора,  що  викликала  в  мене  купу  містичних  переживань.  Тоді  вона  захотіла  конче  ночувати  на  вершині  гори.  У  неї  взагалі  було  якесь  постійне  бажання  ночувати  на  самісінькій  вершині  гори,  хоч  це  і  важко  і  небезпечно.  Ми  тоді  піднімались  на  вершину  довго  –  швидше  було  просто  неможливо.  Мої  аргументи,  що  треба  заночувати  нижче,  біля  джерела  не  діяли.  Довелось  іти  на  вершину.  Вечір  був  тихий  і  місячний  –  сонце  заходило  за  горами  яскравою  червоною  загравою  і  молодик  сяяв  прямо  над  зубцями  сусідньої  крутої  гори.  Але  як  тільки  ми  видерлись  на  вершину  почався  не  просто  вітер  –  буревій,  що  просто  збивав  людину  з  ніг.  Про  те,  щоб  поставити  намет  годі  було  і  думати.  Довелось  знайти  мені  якусь  розщелину  між  брилами  каміння  і  спати  нам  довелось  поклавши  спальники  на  карімати  і  накрившись  ще  зверху  нерозкладеним  наметом.  Цілу  ніч  в  нас  над  головами  просто  ревіло.  Такого  шаленого  вітру  не  доводилось  мені  бачити  ні  до  ні  після  цього.  Ця  містична  гора  на  якій  я  знайшов  сліди  давнього  капища  з  петрогліфами  взагалі  була  до  нас  негостинна.  За  три  роки  до  тої  божевільної  мандрівки  ми  теж  з  нею  пішли  на  цю  ж  гору  в  травні  і  ночували  на  полонині  біля  джерела.  День  теж  був  тихий,  але  вночі  почався  сніговий  буревій.  Намет  просто  зіпало  під  поривами  вітру,  що  ніс  мокрий  сніг  паралельно  землі.  Нам  вдвох  було  доволі  тепло  в  одному  спальнику,  але  вітер  нам  спати  не  давав.  На  щастя  намет  витримав.  Вертались  ми  незнайомою  мені  стежкою  і,  звичайно,  залізли  в  непролазні  хащі  альпійки  по  яким  дерлися  цілий  день  погубивши  там  купу  хороших  речей.  Але  коли  вилізли  на  полонину  –  це  було  радісно.  Вона  зовсім  не  образилась  на  мене  –  схоже  її  навіть  розвеселила  ця  пригода.

А  це  інша  гора  –  я  називав  її  Фудзіяма  –  чомусь  вона  нагадувала  мені  саме  цю  гору,  коли  дивитися  на  неї  з  південного  заходу.  Вона  теж  захотіла  ночувати  на  вершині  цієї  скелястої  гори.  Вечір  тоді  видався  просто  фантастичним  –  в  небі  була  фантасмагорія  з  хмар,  променів  світла,  кольорів  і  сонця,  що  падало  за  гори.  Космос  ніби  відчиняв  нам  свої  двері.  Тоді  я  вперше  відчув  красу  ночівлі  на  вершині  гори.  Нам  тоді  дуже  пощастило:  наступного  дня,  коли  ми  спустилися  вниз  почалася  просто  божевільна  гроза  і  злива.  Ночували  б  ми  на  вершині  гори  на  день  пізніше  –  було  б  нам  непереливки…  

А  на  цю  гору  ми  з  нею  пішли  восени  –  в  жовтні.  Тоді  було  дуже  тихо  і  було  чутно  як  з  дерев  падають  листя.  Гори  були  різнокольорові  і  ліричні.  Ночували  ми  на  полонині  в  колибі.  Вночі  вдарив  мороз,  чай  в  казанку  замерз,  а  коли  вийшли  з  колиби,  то  відчули,  що  ми  на  острові  в  океані  туману:  з  білого  молока  у  нас  під  ногами  стирчали  тільки  вершини  гір  як  острови…  На  ту  гору  ми  ходили  ще  кілька  разів  –  і  кожного  разу  з  пригодами:  то  під  зливу  потрапляли,  то  під  сильний  вітер.  Але  щоразу  було  красиво.  

Я  стояв  на  вершині  гори  і  роздивлявся  навколо:  а  там,  за  тією  горою  гірська  долина,  вирита  льодовиком.  Нагадую  шотландський  глен.  Колись  ми  пішли  туди  в  травні,  але  весна  була  холодною  –  навіть  в  долині  лежав  сніг  і  цвіли  тільки  шафрани.  Ми  так  і  не  змогли  піднятися  на  вершину,  дійшли  тільки  до  хребта.  По  дорозі  зайшли  в  велику  двоповерхову  хату  –  колишній  туристичний  притулок.  Там  жило  двоє  сторожів,  що  пригостили  нас  березовим  соком.  У  неї  ще  відлетіла  підошва  в  черевика  і  сторож  позичив  нам  якісь  старі  жіночі  черевики,  які  якраз  їй  підішли.  Той  сторож  ще  запитав  нас:  «Ви  чоловік  і  дружина?»  Я  не  знав  що  сказати  і  глянув  на  неї.  Вона  чомусь  відповіла:  «Ми  просто  друзі…»  Це  якось  дивно  зачепило  мене,  лишивши  який  сумний  слід  в  душі.  Потім  я  ще  загубив  по  дорозі  ніж,  а  вона  знайшла  його  і  з  якимось  награним  обуренням  сказала:  «Я  що  –  твій  зброєносець?»  

А  на  цьому  схилі,  коли  ми  вертались  з  вершини  гори  вниз  і  був  вечір,  я  раптом  гостро  відчув,  що  вона  віддаляється  від  мене  і  рано  чи  пізно  кине  мене  назавжди.  Стало  якось  тоскно  і  сумно.  Відчуття  не  підвело  мене  –  після  тої  подорожі  вона  кілька  разів  йшла  від  мене,  потім  поверталась,  але  зрештою,  пішла  назавжди  і  поїхала,  нічого  не  сказавши  на  прощання,  далеко  за  океан.  Я  не  знаю  якими  горами  вона  блукає  зараз  і  чи  ходить  в  гори  взагалі  (навряд)  і  чи  згадує  хоч  інколи  наші  подорожі…  Те,  що  вона  ніколи  не  прочитає  ці  рядки  я  знаю  точно.            

Повернувшись  з  цієї  подорожі  і  послухавши  новини  я  пішов  до  військомату  –  зрозумів,  що  моє  місце  там  –  війні.  Крім  того,  я  подумав,  що  мене  швидко  вб’ють  і  всім  сумним  думкам  прийде  нарешті  край.  Але  я  досі  живий  і  війна  триває  і  не  видно  тій  війні  ні  кінця  ні  краю.  Зараз  я  пишу  ці  рядки  у  записник  зігріваючи  замерзлі  руки  біля  «буржуйки»  без  будь-якої  впевненості,  що  цей  ностальгічний  нарис  мені  вдасться  колись  опублікувати.  Якщо  Ви  читаєте  ці  рядки,  значить  мені  це  вдалося…  І  не  журіться  читаючи  це  –  просто  не  ходіть  тими  стежками  якими  ніхто  ходить…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541959
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.12.2014


Людина-війна

                                                       «І  бачив  я:  розчахнулись  двері  неба
                                                           В  сузір’ї  Лева…»
                                                                                                 (Максиміліан  Волошин)

У  ті  дні  нами  командував  полковник  С.,  якого  всі  називали  Людина-війна.  І  недаремно.  Він  був  фанатом  військової  справи.  Вже  не  молодий,  але  підтягнутий,  жилавий,  худорлявий,  високий,  завжди  як  накручена  пружина,  з  блискучими  очима.  Здавалось,  що  він  взагалі  не  спить:  коли  всі  валяться  з  ніг  від  втоми  і  очі  злипаються,  він  ще  на  ногах,  а  коли  нас  будить  час  або  війна,  він  вже  на  ногах.  Однострій  йому  не  просто  пасував  –  уявити  його  у  цивільному  одязі  було  неможливо.  Таке  було  відчуття,  що  він  дуже  довго  чекав  свого  часу,  мовчки  спостерігаючи  як  розвалюють  нашу  армію,  перебиваючи  свій  голод  війни  на  якихось  чужих  конфліктах  у  далеких  жарких  країнах,  і  нарешті  дочекався  свого  часу  –  нашої  війни.  

Ми  всі  в  цій  божевільній  колотнечі  були  не  в  своїй  тарілці:  я  озирався  інколи  навколо  сидячи  в  бліндажі  чи  в  таборі  в  військовому  наметі  –  навколо  мене  колишні  викладачі  університетів,  вчителі,  адвокати,  агрономи,  журналісти,  інженери,  селяни,  механіки  і  навіть  старателі,  що  вдягнули  нині  військову  форму  –  всі  вони  ніколи  не  тільки  не  збиралися,  але  навіть  і  не  думали,  що  доведеться  воювати.  І  тільки  Людина-війна  виглядав  як  риба,  яку  нарешті  випустили  з  тісного  акваріуму  в  бурхливу  річку:  це  був  його  світ.  Він  не  просто  вимагав  від  нас  всіх  бути  воїнами  –  і  заражав  нас  атмосферою  війни:  після  кожної  його  промови  всі  просто  рвалися  в  бій.  

Якось  гріючись  біля  «буржуйки»  після  безсонної  доби  в  шанцях  та  бліндажах  я  завів  розмову  з  колишнім  продавцем  запчастин  до  автомобілів:  «Я  все  шукаю  істину,  а  вона  втікає  від  мене,  ховається  десь…»  Він  тільки  посміхнувся  і  відповів:  «Просто  нині  істина  вдягнула  камуфляж  –  тому  ти  її  і  не  помічаєш…»    Я  подумав,  а  може  нинішня  істина  втілена  в  Людині-війні  –  нинішня  істина  проста:  потрібно  воювати,  бо  іншого  виходу  просто  немає.  

А  ще  подумалось:  на  фронті  або  біля  або  не  пишеться  взагалі,  або  пишеться  зовсім  не  метафорично  –  грубо,  суворо,  важким  простим  стилем,  відверто,  реалістично,  без  польоту  фантазій  та  алюзій.  Ернесту  Гемінгвею  не  випадково  писалось  саме  так  –  він  пройшов  війну  і  став  людиною  війни.  Вона  жила  в  його  творах  навіть  серед  веселих  вуличок  Парижу,  верталась  до  нього  в  шаленстві  кориди  чи  азарті  сафарі.  Я  з  жахом  подумав,  що  можливо,  вже  ніколи  не  буду  романтиком,  ніколи  не  зможу  писати  загадково  і  красиво.  Реалізм  жорстокого  життя  вдерся  в  мої  рядки  знищивши  все  метафізичне.  

А  може  це  знову  чергова  ілюзія  –  кожна  війна  рано  чи  пізно  закінчується  –  навіть  столітня  війна  завершилась  –  і  я  знову  буду  писати  серед  квітів  під  зорями  про  вічне.  Треба  тільки  дожити  до  завершення  війни  –  а  шансів  мало.  Я  не  вмію  звикати  –  навколишні  люди  звикають  до  всього,  навіть  до  смерті.  Я  чомусь  звик  до  багато  чого  –  до  армійських  буднів,  нудьги  таборів  і  суворого  аскетизму,  але  до  загибелі  людей  звикнути  не  можу:  коли  черговий  раз  бачу  як  гине  товариш  по  зброї,  чи  чую  про  загибель  хорошої  людини,  яку  я  добре  знав,  це  сильно  зачіпає  мене  і  виводить  з  рівноваги.  Найбільше  дивує  при  цьому,  що  лишається  у  людей,  які  щоденно  стикаються  зі  смертю,  ходять  по  тонкому  лезу  межі  життя,  здатність  сміятися  і  жартувати.  Хоча  цей  гумор  чорний  і  не  зрозумілий  для  інших  людей  –  він  є,  хоч  це  і  дико,  особливо  в  умовах  нинішньої  озвірілої  і  безглуздої  війни.  Ми  їхали  на  передову  на  автобусі.  Сама  ситуація  була  безглуздою  –  солдат  зі  зброєю  в  руках  везуть  на  фронт  на  автобусі.  Майже  як  у  1914  році  в  Парижі,  коли  таксі  їздили  прямо  на  фронт.  А  це  на  автобусі.  Цей  абсурд  всім  здавався  смішним  і  чомусь  думка,  що  всі  ми  зараз  нарешті  помремо  (можливо)  –  теж  викликала  сміх.  «Передайте,  будь-ласка,  на  квиток!»  (Ха-ха-ха!)  «Ви  не  підкажете,  коли  зупинка  «Фронт»?  Бо  я  не  знаю  де  мені  виходити…»  «Та  це  кінцева  зупинка,  автобус  далі  не  йде,  ми  всі  там  виходимо!»  (Ха-ха-ха!)  «Пане  шофер!  А  коли  зворотній  рейс?  А  то  я  забув  дома  калоші!»  

Коли  ми  верталися  через  кілька  днів  в  табір  (як  це  не  дивно,  але  всі  живі  і  неушкоджені  і  з  відчуттям  виконаного  обов’язку  –  таки  добре  постріляли  сепаратистів),  то  наш  табір  здався  мені  «Титаніком»  -  диміли  труби  «буржуйок»  над  наметами  і  табір  плив  як  корабель  (тільки  не  по  хвилях  океану,  а  по  хвилях  часу,  і  не  з  Британії  в  Америку,  а  з  минулого  в  майбутнє)  і  айсбергом  для  нього  могли  бути  залпи  «граду»  чи  «урагану»…  Лишалося  тільки  сподіватись,  що  цього  разу  наш  «Титанік»  айсберг  обмине.  А  якщо  й  не  обмине,  то  нас  не  буде  на  цьому  кораблі.  

Ми  добряче  намерзлися  в  окопах  та  бліндажах  і  відігріваючись  біля  «буржуйки»,  я  думав  про  те,  що  нині  моє  рідне  місто  Сніжне  все  більше  і  більше  нагадує  мені  селище  Макондо  з  дивакуватих  творів  Маркеса  –  ті  самі  «Сто  років  самотності»  -  тільки  ніхто  про  них  ще  не  написав,  і  я  навряд  чи  напишу…  А  цікаво  було  б  –  війна,  революція,  громадянська  війна,  копальні,  каторжна  робота  шахтарів,  голод,  репресії,  знову  війна,  знову  репресії,  знову  голод,  знову  каторжна  робота,  соціальні  потрясіння,  зміна  системи  і  ось  –  знову  війна,  біженці,  сепаратисти,  окупанти…  Занадто  скромним  епізодом  виглядає  на  цьому  фоні  моє  дитинство,  ставок,  рогаті  жуки  в  балках,  дідова  хата  і  кудлатий  пес…  І  запах  шахти  і  трудяга  з  татуюванням  «Немає  в  житті  сенсу!»  І  дорога  туди  (не  в  минуле,  звісно,  а  в  місто)  яка  для  мене  нині  закрита  –  бо  я  воюю  по  інший  бік  фронту  і  мрія  визволити  своє  місто,  ввірватися  туди  на  танку  і  посісти  над  міськрадою  український  прапор    стає  все  більш  примарною.  Хоча  місту  Сніжному  пасує  більше  не  фантазія  Маркеса,  а  суворий  загадковий  романтизм  Борхеса  –  південь  все  таки  –  «Південь»,  де  чоловіки  танцюють  свої  жорстокі  танці  з  ножами.  Нескінченна  забава  зі  смертю.  Поза  часом  і  простором  –  божевільний  сюрреалізм.  

Про  що  найменше  думається  на  війні  (і  про  що  найбільше  хочеться  думати),  так  це  про  французьких  художників  епохи  модерн.  Ось  хто  найбільше  відчув  довершення  епохи!  Ось  хто  найгостріше  передчував  наближення  вселенської  катастрофи  світових  війн!  Ось  хто  відчув  наближення  потворного  і  жорстокого  століття-каліки  (яке  ніяк  не  довершиться,  бо  епоха  нібито  нова,  а  ми  все  там).  Вперто  намагаюся  думати  про  щось  приємне,  а  сниться  війна.  Інколи  змушую  себе  снити  про  Полінезію,  пальми  і  теплий  океан.  Але  сон  знову  вертає  на  те  саме.  А  колись  я  вмів  блукати  снами  куди  захочу…  Колись…  

Над  бліндажами  знову  гудів  безпілотник  –  дзижчав  як  бджола,  іноді  зависав  на  місці.  Явно  не  наш  –  ми  точно  не  запускали  та  й  навіщо  б  ото  нашому  безпілотнику  крутитися  над  нашими  бліндажами?  Погана  прикмета.  Після  візити  «бджоли»  часто  прилітають  «подарунки».  Коли  безпілотник  зависав  в  мене  виникало  хибне  відчуття,  що  я  можу  його  збити  з  «калаша».  Насправді  це  не  так  –  ця  муха  занадто  мала  і  прудка,  щоб  влучити  в  неї  потрібне  спеціальне  обладнання  якого  в  нас  немає.  Тай  наказ  був  не  стріляти  і  не  висовуватись  коли  літає  безпілотник.  А  шкода.  Я  би  хоч  перевірив  свою  майстерність  і  інтуїцію.  

Зібрались  стріляти  по  сепарами  з  серйозної  гаубиці,  що  носить  ім’я  тендітної  квіточки  (у  конструкторів  гармат  був  в  свій  час  своєрідний  гумор).  Бусоліст  як  належить  розгортає  бусоль  на  майбутній  вогневій.  З  жартами  у  своєму  стилі:  «От  колись  на  старості  років  спитає  мене  онук,  що  я  робив  на  війні,  а  я  скажу:  я,  онучку,  був  бусолістом!»  «Ти  краще  скази,  що  був  СОБом  –  солідніше  буде  звучати!»  «Ну,  для  чого  діток  обманювати  –  до  СОБа  я  не  доросту,  а  бусоль  –  моє  покликання!  Я  коли  повернусь  до  цивільного  життя,  то  зайшовши  в  магазин  скажу:  мені  отой  яблучний  сік,  що  стоїть  під  кутом  14-01,  лівіше  1-15  від  основного  напрямку.  Так!»  При  поверненні  в  табір  я  попросив  його  визначити  дирекцій  ний  кут  намету  і  «буржуйки».  Він  відповів,  що  бусоль  залишив  у  «броні»  -  не  зможе.  

Я  ще  був  пригнічений  сумнівами,  зневірою  та  сумними  думками,  сидячи  біля  буржуйки  і  відігріваючи  змерзлі  за  добу  руки,  коли  до  мене  підійшов  колега  –  молодший  лейтенант  К.  (теж  з  мобілізованих)  і  сказав:  «Післязавтра  ми  їдемо  на  бліндаж  «Вівторок»  -  будемо  стріляти  в  сепаратистів  з  мінометів!»  «А  чому  з  мінометів?  І  чому  саме  звідти?»  «Бо  нами  буде  командувати  Людина-війна!  А  він  дуже  любить  стріляти  з  мінометів.  Бо  це  прикольно.»  Будь-які  сумніви  зникли.  Ми  переможемо.  Ми  влаштуємо  післязавтра  сепаратистам  незабутній  день!  Бо  в  бій  нас  поведе  Людина-війна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541844
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2014


Свічадо бездонного колодязя

                 “Ось  —  здійснилось.  
                     Весь  світ  здичавів,  і  навколо
                     Ні  один  не  блимає  маяк.”
                                                                                     (О.  Блок)

Зазирніть  у  колодязь
Виритий  пошерхлими  руками
Старого  сивого  рудокопа,
Що  сховав  у  своїй  вишневій  люльці
Всі  гіркі  дими  світу.
Зазирніть  у  це  чорне  дзеркало,
Куди  зазирає  ніч
Кожної  волохатої  півночі,
Коли  у  рудих  плямистих  півнів
Пропадає  їх  сонячний  голос.
Зазирніть  в  оцю  прірву,
В  оцю  діру  в  просторі,
Послухайте  ту  луну  одкровення.
Зазирніть  і  спитайте
(Себе):
Навіщо  вам  крила?
Чому  фарбуєте  їх  у  колір  пилу
Чи  у  чорні  відтінки  сажотрусів
І  ховаєте  їх  у  старій  скрині,
Що  склепані  з  чорного  граба
І  тому  нагадують  не  скрині,  
А  склепи,
Того  самого  старезного  граба,
Що  ріс  посеред  сфагнового  болота
І  зрубаний  трьохпальчатим  деревосіком.
Зазирніть  у  той  колодязь:
Може  побачите  у  його  чорноті
Себе.  Чи  свою  тінь,
Що  блукає  там  одвіку  -
Мовчазна  і  самотня.

P.S.  Я  написав  цей  верлібр  в  той  день,  коли  довідався,  що  на  “Веселій  горі”  загинув  мій  друг.  Коли  він  їхав  на  передову,  я  сказав  йому:  “Бережись!  Ти  занадто  легковажний  для  війни...”  Хотів  ще  сказати:  “...Ти  загинеш  у  першому  ж  бою.”  Але  не  сказав,  не  зміг.  Але  так  і  вийшло.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538262
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.11.2014