Артур Сіренко

Весняний одяг

                                 «День  зміни  одягу.
                                     Чиїсь  постаті  в  полі
                                     Ледве  жевріють…»
                                                                       (Йоса  Бусон)

Міняю  одяг  –  
Чорний  краватковий  на  плямистий,
Міняю  скрипку  –  
Легку  й  лаковану  на  залізну,
Міняю  друзів  –  
Філософів  на  самураїв,
Міняю  Сонце:
Зле  й  зимове  на  березневе:
Оте  –  радісне,
Міняю  квіти:
Тендітні  білі  галантуси  
На  черлені  спалахи
Троянд  миттєвих.
Міняю  постаті  –  
Літературних  геніїв
На  ті  –  в  полях,
Що  ледве  жевріють,
Що  ледве  в  сутінках,
Які  очікую,
Міняю  птахів  –  
Цвірінькалок  –  жменьки  пуху
На  круків  залізних,
Що  кидають  шматки  Сонця
На  вовкулак  темряви,
Міняю  життя  –  
Монаха-відлюдника
На  буття  майстра  меча:
Я    -  самурай  та  хайдзін,
Друг  місяця,  воїн  світанку,
Пелюстка  вишні
Квітневого  ранку…
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2022

Кінь сивий

                       «Повсюду  мертвих  дерев  тіла.
                           Світанок  вже  зовсім  близько.
                           Скажи  хоч  слово!
                           Порушуй  мовчання  обітницю!»
                                                                                                           (Мікі  Рофу)  

А  до  мене  прийшов  кінь  сивий  –  
Дивиться  своїми  очима  синіми
У  моє  минуле  темне  і  зранене,
У  моє  майбутнє  сумне  і  готичне:
Коні  скачуть  з  туману  зимового
У  густий  туман  мого  майбутнього:
Кому  білого  коня  та  стріли,  
Кому  червоного  коня  та  меча,
Кому  вороного  коня  й  терези,  
Кому  чалого  коня  та  косу,
А  мені  –  коня  сивого  зажуреного,
А  мені  шлях  без  кінця  і  без  краю
Назустріч  огненній  кулі,
Що  з  зі  степового  видноколу  
                                                                         викочується  
І  руків’я  шаблі  долонею
                                                                         відчувати
У  поході  козацькому  вічному,
І  час  світанками  міряти,
І  тужити  у  снах  кольорових
За  квіткою  сон-трави,  
За  чорним  камінням
Зі  знаком  папороті,  
За  стиглими  вишнями,
За  гомінкими  бджолами
І  коню  сивому  
Шепотіти  на  вухо
Казку.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2022

Острів серце

                       «…  Коли  сходить  Місяць
                                 Володіє  землею  море,
                                 І  здається,  що  серце
                                 Забутий  далекий  острів…»
                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  острові  мого  серця  
Живуть  мовчазні  Робінзони,
Цвітуть  п’янкі  орхідеї  (черлені),  
Шалені  аборигени
Танцюють  нечемні  танці
На  черепах  вовкулак:
З  неба  зеленого  –  з  його  сутінок
Падають  лунко  на  землю
Горіхи:
Може  то  сад  осінній
Босоногого  Епікура  –  
Винороба  ілюзій,  шанувальника  Вакха,
А  може  шматочок  хмари,
Що  впав  в  Океан  на  хвилі
І  скам’янів  необачно  –  
Став  незаплющеним  оком,
Що  глипає  з  синяви  в  синяву  –  
До  речі.  До  човника.  До  порожнечі.  
На  острові  мого  серця
Інколи  падають  зливи  –  
Прямо  на  томик  поезій,  
Який  загубив  на  дюнах
Капітан  дерев’яної  шхуни
(Вітрило  і  трохи  щастя,
Сік  лайма,  сухар,
Смак  грогу  і  вітер  в  обличчя
Солоний):
Вітер  гортає  сторінки:
Сонети  піску  і  ночі
(Ноктюрн),  
Елегії  про  Вероніку,
Що  зрізані  коси  (навіщо?)
Кинула  геть  на  Небо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2022

Кам'яна мелодія

     «Відмірений  годинником  зрадливим
         Летить  у  вічність  невблаганний  час.
         Все  те,  що  може  пам’ять  розгубити,
         Цим  білим  аркушам  віддай  на  схов…»
                                                                                   (Вільям  Шекспір)

               Написав,  споглядаючи  стару-стару  світлину.  Оцю.  

Камінне  серце  Карпат  –  
Ми  його  втратили,  загубили,
Воно  розтрощилось  у  жорнах
Невблаганного  млина  Долі:
Мельник  Час  грав  би  нам  на  сопілці,
Але  поглухли  всі  сови  й  пугачі
В  долині  сірих  брил-черепах.
Кам’яне  смарагдове  серце!  
Воно  гупало,  стукало,  стугоніло,  
Тріпотіло  і  пульсувало!
Змололи  той  сяючий  камінь  
На  тьмяне  порохняве  борошно,
Спекли  з  нього  хліб  гіркий  –  
Їжте,  сумні  вигнанці,
Їжте,  співці  безнадії!
Грайте  сумні  мелодії
На  скрипках  тисових
Печалі  пташиної.
Грайте,  поки  Довбуш  новий  виросте
І  барткою  нове  серце  зі  скелі  вирубає:
Скелі  крем’яної  замшілої,
З  якої  мурувати  хотіли  браму
До  замку  –  чорного  сховища,
Притулку  всіх  неприкаяних  –  
Без  Каїна  на  ковалів  вивчених,
Але  поснули  всі  будівельники
Сном  загати  і  серпанкового  марева,
Поснули  і  будувати  їм  годі,
Колись  чи  хтось  у  тій  темряві
Горобинових  ночей  прокинеться?
А  люди  стоять  собі  
Під  дощем  осіннього  листя,
Стоять  собі  і  на  волю  омріяну
Сподіваються.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2022

Те, що в залишку

               «Тож  нам  залишилось  прясти  нову,  
                   Червонясту  основу  сну
                   На  піщаних  надгробках  марень…»
                                                                                                 (Пауль  Целан)

Сон  –  це  тканина
Зіткана  з  льону,
Що  виріс  в  країні  дощів,  
Які  падали  краплями-смарагдами
На  листя  співців-неофітів.
Сон  –  це  стара  вишиванка
Теслі  старого  з  обличчям  пророка  –  
На  шрамі  шрам:
І  всі  білі,  всі  як  борони
На  скрині  –  коли  тешуть  хрест.
Сон  –  це  опудало,
Яке  поставили  на  полі  соняшників
Лякати  горобців-лицарів
Вбраних  у  сіру  крицю
(Тамплієри  крилаті  –  
Провісники  радості
Для  згорілої  пустки  села:
Чума  чи  то  голод
І  трохи  вогню  –  спалах).
Сон  –  це  хатинка,
Де  ми  від  грози  ховаємось
Коли  лячно,  коли
Дятел-шинкар
Замість  зозулі
Поселився  в  годиннику:
Стукай  по  дереву
Коли  я  ненароком
Повідаю  істину  писарю.
Сон  –  це  серпанок
Дивної  вовни  світанку  –  
Зима  загортає  під  ковдру
Вісника  келихів  срібних.
У  сні  моєму
Ладнають  мені  гільйотину
На  площі  –  на  Гревській,  де  Отель-де-Віль  
Де  голодна  юрба
Жадає  видовища,
Хліба  й  вина
Опісля.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2022

Кристал води

         «У  серці  моєму  сутінки
             Падає  сніг  на  замети  спогадів…»
                                                                                           (Мікі  Рофу)

Цієї  зими,
Коли  думки  про  Вічність
Перетворюються  на  кристали  води,  
А  спогади  сплять  під  снігом,
Як  спить  табличка  глиняна
З  письменами  пташиними
Про  муралів  снів  та  веж  
Двох  каламутних  річок.
У  серці  моєму  сутінки  –  
До  весни,  
До  першого  підбілу  весняного,
Сутінки
Білими  плямами  на  крило  передбачень  –  
Пророцтв  жебрака  старого
Світу  на  межі  моря.
Годую  старого  крука  –  птаха  Феба
Чи  словами  про  смерть,
Чи  думками  про  Нескінченність,
Про  нетлінність  субстанції
Отої  –  нематеріальної.
Годую.  З  руки.  
Чорного  вісника.  
Агов!  Ви  –  катари,
Сучасні  альбігойці  Сарматії!  
Шукайте  собі  прихисток
В  країні  знаків  зруйнованих,
Добрі  люди  у  мандрах  –  
А  ви  у  дворище,
Де  замість  коней
Впрягають  у  сани  пустище
(Бо  зима!  Бо  таки  холодно!)
Нам  –  жебракам  з  подертою  свитою…
Хіба  грітися  шаблею,
Якщо  вже  кузні  не  розпалені,
І  міхи  діряві  зітхань  повні,
І  ми  не  ковалі,  а  бондарі  –  
Діжок  для  вина  світу  сього
У  цьому  селі  мірошників…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938637
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2022

Світанок сонного Сонця

У  глеки  налито  світанок
Замість  вина  снігових  елегій,
Замість  черлених  краплинок  літа,
Замість  води,  що  стає  кров’ю  лози,
Коли  майстер  наметів  пустель
І  тесля  кедрових  воріт  (які  зачиняють)
Благословляють  весну:
А  ми  отой  трунок  ковтками  –  
Питво  зимових  світанків  –  
Білих,  як  ожеледь,  гострих  як  Сіріус  –  
Голкою  в  скроню  –  зірка  холодних  вітрів
Краю  тирси  і  хліба,  криниць  і  лошат,
Срібних  як  ранок  сонного  Сонця  зими  
(Прокидайся)
Серце  моє  –  гірка  ягода.
Для  чого  тебе  зірвали  з  куща  колючого,
Для  чого  тебе  заморозили
В  озері  зозулястому  серед  січня  сухих  очеретів
(Життя  –  це  рогозовий  пух  над  водою),
Коли  крига  синіє,  а  Оріон  мисливцем  злим
Мітить    стрілою  в  кожного
Хто  світанком  зимовим  напоєний,  
Хто  сонне  Сонце  криком  мовчання  будив,
Хто  пса  білого  небесного  з  руки  годував,
Хто  снігом  босоніж  йшов
До  криниці  забутих  слів.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2022

Чорний мармур

                       «У  темних  тріщинах  ночі
                           Саламандровий  мармур
                           Спить…»
                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Місяць  безбородим  Фідієм  –  
Скульптором  потойбічних  Атен
Вирізує  з  чорного  мармуру  ночі  
Сову.  
Серце  зимового  вітру
Стугонить  білою  кров’ю
Шестикутними  голками  Неба  –  
Нетутешнього  старчика
В  якого  вкрали  золоті  монети  зірок
Люди.  
У  місті  дивному,
В  якому  живуть  не  люди  –  опудала,  
Родичі  снігових  потвор
Зліплених  марно  
На  очах  жовтих  вікон
Будинків  німих.  
Сова  пугикає  в  простір  –  
Порожнечу  чорну  зимової  ночі  –  
Книгу,  де  пишуть  снігом
Білим  по  чорному,
Пишуть  слова  крижані
Епохи  вовків.  
Бачиш  –  ночі  стають  кришталевими,  
Бачиш  –  вікна  згасли  як  свічки,
А  біле  мовчання
Ріже  як  хліб  
Крик  сови.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2022

Дощ просвітлення

               «У  серці  та  сама  журба,  
                   що  в  дощі  просвітлення
                   Примиренна  скорбота  про  годину,  
                   що  не  збулась…»
                                                                     (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Зимовий  дощ  –  це  холодні  сльози  
Блідого  замерзлого  меланхоліка  Неба,
Це  одкровення  синьої  книги,  
Яку  писав  принц  дерев  і  квітів
Довговолосий  втікач  Сітхартха  
Словами  мовчання  і  опалого  листя  –  
Це  дощ  просвітлення.  
Дощ,  який  звик  замерзати  й  тужавіти  –  
Ставати  скляним.  Він  хотів  бути  дзеркалом
Але  марно.  Він  хотів  бути  срібним.
Але  даремно.  З  його  краплин  
Не  змайструєш  кулі  для  вурдалака,  
Не  зробиш  хреста  чи  годинника  –  
Не  той  час,  не  ті  перехрестя  
На  дорогах,  які  не  пройти,  не  проїхати,
Не  проповзти  пластуном  на  череві.
Лише  дощ  –  одкровення  й  просвітлення.
Лише  краплі  в  обличчя  –  холодні  як  доторки
Сніжної  королеви  –  божевільної  дочки  Космосу.
Лише  кульки  води  на  шкіру,  в  зіниці  очей,
Ніби  хтось  хоче  шпурнути  твою  душу  нетлінну
У  бездонне  озеро  Часу,  в  містерію  слів  забутих
Білого  племені  сильних  людей,
Що  йшли  за  стадами  оленів
На  північ.  Де  зорі  і  холодно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935609
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2022

Сліди на снігу

А  ти  шукав  відчаю
На  березі  березня,  
На  скелястій  громаді  
Грудня.
А  знаєш,  прийшла  вже  зима  –  
Така,  хоч  сідай  в  корабель
«Безнадія»  -  
Шхуну  чужу  з  вітрилами  сірими,
З  торочками  штрипіхатими
Парусини  –  прядива  льону
З  вітрил  хрестоносців  шматків
(Пливи).  
Така  вже  зима,  хоч  лишайся
Серед  руїни  готичного  храму
Химер  лякаючи  криком  сови,
А  ти  сподівався,
Що  грудень  сховав  в  калиту  
Золота  таляр  –  Сонце.
Думав,  що  він  глитай
Та  поверне  –  бо  мусить,  
Як  річка  не  стане,
Як  все  не  засне
У  країні  сколотів,
Де  біля  вогнища  гріються  
Діти  діви-змії  Апі.  
А  ти  шепотів,  сподівався,
Мріяв  про  лева  –  
Золотом  грива,
І  сліди  на  снігу
До  примарного  Сонця,
Слухав  стукіт  копит,
Що  стихав-завмирав:
А  воно  вже  зима  –  
Коням  бракне  трави,
А  вівці  –  пастуха,
А  Небу  білявому  –  Сонця.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2021

Сховок

                     «…У  лісі  сховайся,
                             Щоб  навчитися  синім  словам
                             Що  сплять  у  хмарах,  жолудях,  мушлях…»
                                                                                   (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Ліс  не  сховає  –
Він  поглине  як  море  –
Зелене  море  листя  і  шуму,
Жовто-багряне  море  осені
І  чорно-біле  море  зими.
Хіба  до  весни  дочекаєшся?  Ти.
Воно  ж  проковтне,  поглине  –
Море  стрімких  знаків  оклику,
Де  замість  риб  їжаки.
Не  сховає.  
Хіба  вириєш  заступом
Не  сховок,  а  схрон.
І  будеш  дивитись
Свої  сни  кольорові,
В  яких  синій  заєць
Говорить  вірші
Словами  синіми  –
Наче  оте  румовище  д’горі  –
Румовище  мрій.
Чи  то  сподівань.
Отака  тарапата.
І  будеш  слова  колисати
Сині  як  казка.  Яку  не  забути.
Не  стерти  із  пам’яті,
Як  стирають  абетку
Написану  крейдою
На  чорній  сторінці  життя.
Хіба  закарбуєш  одвічне:
На  мертвому  дереві  знак:
Сокіл,  що  лине  в  піке  –
Тризубаний  знак  партизана.


(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021

На щиті

                 «На  щиті  він  несе  
                     Твій  смеркаючий  усміх,
                     Пришпилений  
                     До  ворожого  стягу  зі  сталі…»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Я  повернусь  
У  край  наш  овечий
На  черленім  щиті,  
Що  триматимуть  міцно
Втомлені  руки  моїх  побратимів,
Я  повернусь,
Коли  вогняний  світанок  
Торкнеться  пальцями  променів
Білого  марева  вишень
На  щиті,  що  створив  Гефест  –  
Син  Гери,  вихованець  Фетіди
(Заграва  –  
Там  тужавіє  серце  Неба,
Там  тамтами  Галактики  –  
Ритм  Гелонів).
Згадайте:  
Стежинами  пролісків
Йшли  ми  на  Схід
Дорогами  мідними,  дорогами  номадів
Сірооких  сколотів.
На  прощання  коваль  
Трьома  чорними  смугами  
Плямував  і  мені  сагайдак.
Як  колись  за  Сулою  
Коні  били  копитом,
Чорне  Сонце  пророчило  битву,
Сокіл  кричав  –  там,  де  блакить.
І  не  знав  кожен  з  нас,
Що  холодна  вода  чаші  снів
Бузиною  забарвлена,  що
Час,  наче  пес,  ковтає  хвилини
З  руки.  Із  долоні.
Хвилини,  які  віднайшли
Ми.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2021

Дні глухої осені

                                         «…  Там  мрію  чеканять  інакше,
                                                     Ніж  тут,  де  міняють  в  пітьмі  
                                                     Забуття  й  чудотворство…»
                                                                                                               (Пауль  Целан)

Дні  завершення  осені  –  
Наче  мальовані  амфори  
В  які  забули  налити  вино.
Лускокрила  епоха:
Все  так  ефемерно,
Таке  нетривке
Все  –  навіть  істин  абеткових  рій,
Тих,  маленьких,  банальних,  зачовганих
Наче  сандалі  дивака  Архімеда,
Що  снив  Сіракузи  як  берег
Сліпця  Поліфема.  І  деспота  мідного.  
Істин
Які  як  монети  з  дельфіном  на  золоті.
Коли  осінь  глуха  –  
Я  помираю,
Стаю  нерухомим,  німим:
Навіть  мім
Сказав  би  відверто  деревам  
Поснулим  і  голим,
Тільки  не  я  (бо  мовчу),
Бо  кров  тужавіє  і  гусне
В  епоху  метеликів
Коли  осінь  глуха,
Бо  небо  синіє  чужим,
Бо  хризантеми  біліють  крижинами,
Бо  час  помирати
Співакам-цвіркунам
До  весни.  


(Світлина  автора  віршів)
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2021

Сині квіти самотності

                         «Пустотіле  дворище  життя.  В  димотязі
                             Цвіте…»
                                                                                                                   (Пауль  Целан)

Квіти  самотності
Вирощую  на  кам’яних  плитах  –
Уламках  гранітних,
Що  колись  були  монументом
Мрії.
Сині  квіти  пустельника  –
Такі,  як  шматочки  Неба,
Такі,  як  зіниці  Кроноса,
Наче  цятки  волових  очок
У  траві-мураві  забуття
В  якій  загубили  слова
Люди  човнів  і  тенет:
Люди  пустелі  моря:
Мовчазні  наче  слід
На  вогкім  кротовинні,
Люди,  які  зробили  собі  з  водоростей
Подушки.

Подвір’я  життя  прожитого  марно
Чіпляється  наче  мушля  жадібна
М’якуна  безокого  і  слизького
До  тіней  димарів.
Там  згоріло  все  справжнє.
В  пічках  будинків
Де  ніхто  давно  не  живе.
Не  пихкає  люльками,
Не  читає  апокрифи,
Не  говорить  абсурд
І  не  дихає  пилом  планети.

Козлоногий  флейтист
Якось  сказав  мені
В  тіні  крислатого  дубу,
Що  я  марно  живу  тут.
Дарма.
Краще  грати  на  скрипці…
Чи  на  кіфарі…
Чи  майструвати  іграшки
Для  кошенят.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2021

Залізний журавель

                 «…  Приплине  крізь  потоки  думок
                           Сірий,  мов  сталь  журавель  –  
                           Ти  йому  відкриваєшся…»
                                                                       (Пауль  Целан)

Коли  день  полиновий,  а  ніч  совина
Глипає  Місяцем-лупалом  у  безсоння  твоє,
І  дихаєш  запахом  жовтого  листя  кленів,
Коли  відчуваєш  горобиновий  смак  світанку
На  вустах,  що  звикли  казати:  «Прощай!»
Щогодини,  коли  блюз  ностальгії
В  кожній  калині  звучить,  
Тоді
Забуваєш  про  спокій
І  свої  одкровення,  що  луною  над  Стіксом,
Чи  то  річкою  мідною,  де  човен  самотній
(А  ти  ж  був  рибалкою,  перевізнику  мій,
Колись,  в  часи  мальованих  глечиків)
Забуваєш  про  сон,  про  візерунок  опалого  листя
І  звіряєш  осінньому  птаху  –  сірому,
Наче  твої  сліди  на  піску  в  сутінках,
Наче  тінь  на  болотах  реліктових
Наче  спогади,  де  завжди  бракло  барв.
Коли  вітер  мовчить,  коли  осінь  стулила  уста,
Дослухаюсь  до  тиші,  хочу  почути  «кру»  -
Крик  прощальний.  Та  чую  лише
Помах  крил.  Металевого  журавля.
І  шепочеш  йому  сокровенне.  Таємне.
Твоє.  
Сховане  в  глибині
Душі-криниці.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2021

Різновидності пітьми

                 «Майбутнє  –  це  форма  пітьми…»
                                                                               (Йосип  Бродський)

Минуле  –  це  книга.
Я  це  зрозумів  дощавої  ночі
Коли  гортав  свої  млисті  спогади,
Розуміючи,  що  нічого  не  забувається.
Минуле  –  це  книга  з  шкіряною  обкладинкою
На  якій  нічого  не  писано,
Тільки  прикрашено  рубінами,  смарагдами
Та  шматочками  срібла
(Бо  ніч  –  навіть  там  –  на  обкладинці).
Теперішнє  –  це  кавалок  світла,
Що  вдирається  в  око  голкою,
Що  малює  на  стіні  черепа
Фрески  –  вохряні.  Про  Істину.
Про  людину  зі  свічкою.  
А  майбутнє  –  це  форма  пітьми,
Чорна  ластівка,  що  відлетіла  в  Африку,
Гніздо  якої  порожнє:
Ніч  там  знаходить  затишок,
Коли  кладе  правицю
На  рамена  цієї  жебрачки
Войовник-вершник  Сонце.
Майбутнє  –  страшна  чорнота,
Де  око  відпочиває
І  не  боїться  посліпнути
І  стати  (як  все  колись)
Нічим.  
Бо  Ніщо
Воно  тут,  воно  поруч,
Не  тільки  в  майбутньому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2021

Зіниці нещадного моря

                 «Тільки  море  здатне  дивитися  в  обличчя
                     Небу…»
                                                                                           (Йосип  Бродський)

Море  має  на  диво  колючі  очі,
Море  не  дивиться  –  глипає
В  зіниці  кожної  хмари-черепа
Висмоктуючи  з  неї  вологу,
Жадібно  забираючи  те,  
Що  колись  дарувало.
Тільки  море  
Своїми  очима-водяниками
Здатне  сміливо  дивитися  
В  обличчя  одвічного  Неба  –  
Злого  свідка  наших  нещасть,
Мовчазного  пророка,
Що  знає  майбутнє
Всіх  і  кожного  –  
Навіть  чорних  каменів
З  яких  єретик-невдаха
Мурує  собі  вічне  ложе.  
Тільки  море  ніколи  не  плаче
Коли  читає  по  зорях
Прийдешні  дні  і  години.
Тільки  в  зіниці  моря
Небо  інколи  зазирає
Щоб  милуватися  трішки  собою
(Небо  трохи  Нарцис  –  
Щоп’ятниці,  але  не  скорботної).
Море  відчуває  себе  колискою:
Кров  солона  в  кожному  з  нас
Відлунює  шаленому  буревію.
Море  відчуває  себе  могилою:
Ковтає  кожного  неприкаяного
Мандрівця  солоного  вітру,  
Що  напинає  вітрило
І  кидає  землю  гостинну,
Ловить  лускатих  мовчальників,
Шукає  щось  там  за  обрієм
І  знаходить  собі  спокій
В  глибинах.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2021

Срібне вітрило

               "Sopra  le  onde  –  
                 Vela  d'argento…  »  
                                                 (Giovanni  Donatello)*

Море,  
Яке  існує  тільки  в  минулому
Таласса  солона,  
Що  вирує  у  моїй  свідомості
А  ще  в  сумній  казці,  
Яку  розповів  сліпий  лірник.
Море  темних  часів
Посріблене  вітрилами  аргонавтів
Тонкого  прозорого  льону  –  
Безпритульних  прочан  –  
Шукачів  металу  сонця,
Всюди  чужих,  навіть  на  Острові  Мрій.
Після  мідних  мечів,
Після  бронзи  ножів,
Що  барвились  вохрою,
Люди  країни  скель,  що  втратили  твердь
Під  сандалями  і  босими  п’ятками-бджолами
Жадають  срібного  дня:
Поцятково:
Шматочками  хмар,  що  впали  в  море,
Шматочками  піни  –  Афродіти  колиски.
Вони  лишень  зрозуміли,
Що  вітрила  –  це  теж  хмари,
Що  життя  –  це  вітер  випадку,
Лишень  стрибнули  з  одного  моря  до  іншого,
З  берегів  рибалок  долі
До  земель  негостинних  овечих  і  сопілкових,
Як  зуби  дракона  лускатого
Проросли  із  землі  війною.  Страшною.
А  потім  –  
З  металом  сонячним  
Тікати  у  світ  білих  скель  –  
Посріблених  світлом
І  подихом  злого  Борея  –  
Варвара.

А  Ясон
Кинув  свій  срібний  перстень
У  глибокий  колодязь  Атени,
Що  вирив  Кекропс.
Ясон  –  взутий  в  одну  сандалю
Не  знав,  
Що  епоха  сонячних  глечиків
Довершилась**.  

Примітки:  
*  -  «Над  хвилями  –  срібне  вітрило…»  (Джованні  Донателло)  (іт.)
**  -  Бронзова  доба  справді  давно  довершилась  –  ще  три  тисячі  років  тому.  Ми  живемо  в  епоху  заліза…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2021

Світильник гасне

                           «Світильник  гасне,  ґніт  чадить
                               Уже  у  сутінках…»
                                                                         (Йосип  Бродський)

Птах  не  кричить  –  бо  тьма,
Світильник  гасне,
В  душу  як  слимак
Вповзають  сутінки  –  
Хай  не  осінні  і  нехай  густі,
І  хай  нагадують  безодню  
Моря,
Де  почвари  світять
Вогнем  холодним.
Йду  в  пітьму,
Як  йдуть  у  сон,
У  сниво  черепах,
Де  виноград  чіпкий,  як  наглядач
Плантацій  бавовняних  влітку.
Ego  (чи  може  Едо)
Як  перстень  срібний
Там,  у  сховку
У  пивниці,  що  нагадує  вертеп
Дочасний.
Якби  хоча  б  промінчик,
Хоча  б  одну  зорю  –  там,  нагорі,  
У  чорноті.  Де  око
Шукає  марно  суть,  опори,  сенсу,
Мети  для  мрій.  
Я  залишив  свої  старезні  черевики
Там  –  за  дверима,
В  які  давно  не  стукали.
Ніхто,  ніяк.
В  скарбничку  слів  апокрифа
Кидаю  замість  флоринів
Залізні  цвяхи.  

(Світлина  автора  віршів.  Написано,  коли  вересень  довершився,  а  Сонце  стало  холодним.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2021

Епоха завершилась

                                   «Подібно  до  Емерсона,  
                                       я  пишу  над  дверима  своєї  бібліотеки:  
                                     «Примха»…»
                                                                               (Оскар  О’Флахерті  Вайлд)

Колись  бородатий  мисливець  Хем  писав:  «Щось  завершилось».  Передчував,  але  не  знав  що.  Ми  тепер  знаємо  –  довершилась  епоха.  Античність  завершилась,  померла,  а  ми  і  не  помітили.  І  ви  не  помітили.  Але  то  байка  (не  езопова).  Найгірше  те,  що  це  не  помітили  філософи-скептики.  Любомудри  з  вітряного  Ріміні.  Расени  стали  спогадом,  а  народ  далі  полюбляє  бої  гладіаторів.  Тільки  називає  їх  по  іншому.  Вже,  мовляв,  не  ігрища.  Вже,  мовляв,  то  не  релігія,  то  так  –  розвага.  Ристалища  комоней  світу  сього.  Байдуже,  що  візничі  стають  місивом  піску,  плоті  і  крові.  Під  копитами  тих  же  комоней.  Бо  чом  не  вершники?  Вершники  там  –  у  третіх  лавах  (бо  в  перших  старчики-сенатори).  Читають  Овідія  та  аплодують.  І  тицяють  великим  пальцем  вниз.  І  слов’яни  знову  варвари  (добре  хоч  не  раби,  принаймні  не  всі),  а  зі  степів  знову  сунуть  гуни.  Аттіла  ще  не  відає,  що  йому  подарує  зустріч  з  вихованою  патриціянкою  з  першого  Риму.  Хороше  виховання  –  воно  назавжди.  Ільдіко  чи  Юдит  –  тут  головне  виховання.  Епоха  –  це  вторинно,  особливо  коли  мова  йде  про  ложе.  Про  те,  що  середньовіччя  почалося  ніхто  не  зрозумів.  Навіть  Аніцій  Боецій.  А  вже  кому-кому,  а  цьому  знавцю  музики  майбутнього  –  йому  то  епоха  відкрила  своє  потворне  обличчя,  яке  сховала  до  часу  непрозора  вуаль.  Великі  Теодоріхи  не  любили  філософії,  малі  чи  мізерні  Теодоріхи  філософію  просто  ненавидять.  Це  тоді  Теодоріхи  бували  великі.  Нині,  коли  черговий  раз  прийшло  нове  середньовіччя  Теодоріхи  бувають  тільки  мізерні  і  жалюгідні.  І  від  того  ще  більш  огидні.  Як  прикро,  що  все  постійно  повторюється.  Вже  тисячі  років  одне  й  те  саме  –  все  повторюється,  наче  колесо  крутиться.  Наче  ми  не  в  історії,  а  на  каруселі  в  парку  розваг.  Хочеться  в  Небо,  а  тут  колесо.  І  знову  візантійщина,  знову  треба  проповідувати  християнство.  Знову  імперія  буде  валитися  як  глиняний  ідол  бога  Мардука  –  уламки  будуть  чавити  всіх.  Не  тільки  каліфів  на  годину.  Оскар  з  клану  О’Флахерті  –  клану  розбійників,  піратів,  повстанців  і  відчайдух  писав  якось,  що  «в  часи  античності  люди  не  мали  одягу,  в  часи  середньовіччя  люди  не  мали  тіла,  а  нині  люди  не  мають  душі».  Цікаво,  ось  воно  –  нове  середньовіччя  почалося  –  знуву  будуть  люди  без  тіл?  З  голими  душами?  Приємно,  що  нині,  на  черговому  повороті  колеса  настання  нового  середньовіччя  передчували  і  навіть  про  це  написали.  Навіть  40  років  тому  –  ще  тоді,  як  воно  тільки  стукало  в  двері.  А  ще  кажуть:  «Стукайте  і  відчинять».  Ось  дехто  і  стукав.  Ось  ми  і  відчинили.  Тоді,  півтори  тисячі  років  тому  цього  ніхто  не  відчув.  За  півстоліття  до  кінця  прекрасної  епохи  думали,  що  античність  буде  тривати  вічно.  Ніхто  нічого  не  передчував.  425  рік  –  якісь  узурпатори,  війни  за  владу,  Папа  Цилестин  І,  єретики-несторіани,  імператор  Флавій  Теотозій  ІІ,  гуни,  Бахрам  V  Гур  вогнепоклонник.  І  жодного  титана  думки.  Жодного  поета.  Чи  може  середньовіччя  почалося  раніше?  Цікаво,  а  що  скажуть  історики  майбутнього?  Коли  почалося  нинішнє  середньовіччя?  Начебто  і  свідок  я,  але  не  збагну.  Епоха  нині  почалася  другосортна.  І  неосередньовіччя  теж  другосортне.  Темрява,  звісно,  не  така  густа  як  тоді,  все  таки  Епікура  тоді  забули  і  твори  його  втратили.  А  зараз  –  якщо  такий  з’явиться  новий  Епікур,  то  подумають,  що  то  водій  тролейбуса,  а  не  філософ  і  будуть  цитувати  його  на  останніх  зупинках.  Суттєва  відмінність  нинішніх  людей  від  людей  VI  століття  по  Христу  в  тому,  що  вони  були  відверті  і  послідовні  у  всьому,  навіть  у  своїй  саморобній  темряві.  Нині  ж  фальш.  Якщо  не  в  усьому,  то  в  спокуті  духу.  Джером  Девід  Селінджер  був  правий  –  всюди  фальш.  Тільки  він  не  знав,  що  жив  напередодні  великої  фальші.  Рано  він  замкнувся  в  бункері  –  він  би  відчув,  як  фальш  густішає  з  року  в  рік,  як  перетворюється  в  фруктове  желе  з  родзинкою.  

Про  середньовіччя  писати  легко  –  це  була  епоха,  коли  в  неприкаяного  і  покраяного  материка  викраденої  биком  дівчини  були  відсутні  сумніви,  вони  вважались  якою  вадою,  мало  не  ганьбою.  Люди  (а  чорні  монахи  зеленого  острова  особливо)  перестали  розуміти,  що  таке  вада.  Справжні  вади,  вони  вважали  вказівкою  з  потойбічного  світу,  а  несправжні  вади  вигадували.  Тому,  хто  пояснить  мені  навіщо  це,  я  поставлю  бронзовий  пам’ятник  в  Аркадії,  щоб  він  міг  без  єхидства  і  метафор  сказати:  «Et  in  Arcadia  ego».  Я  чомусь  впевнений,  що  першою  птахою  середньовіччя  було  не  падіння  Західної  Римської  імперії,  а  вбивство  Гіпатії  в  415  році.  Юрба  фанатиків,  що  знищує  красу  і  мудрість  –  це  вже  чисто  середньовічний  феномен,  це  вам  не  вакханки  з  забутого  міту,  не  Діоніс,  що  дарував  радість,  яку  ніхто  не  зрозумів.  Це  поява  отієї  Sancta  simplicitas  –  хмизу  для  вогнищ  буде  вистачати  ще  довго.  І  перегорнув  останню  сторінку  античності  і  закрив  недописану  книгу  послідовників  Геродота  зовсім  не  Юстиніан.  Цю  книгу  остаточно  закрила  юстиніанова  чума.  Не  було  спроб  втілити  республіку  Платона  в  реальність  не  тому,  що  цього  ніхто  не  хотів,  а  тому,  що  ніхто  про  це  навіть  не  думав  –  нікому  було.  Почалось  то  середньовіччя  Аттілою,  а  закінчилось  Кромвелем.  Він  то  про  ідеальну  державу  думав  і  навіть  спробував  втілити  це  в  життя  перерізавши  і  перевішавши  третину  населення  Смарагдового  острова.  Значить  все  –  середньовіччя  завершилось.  Знову  популярні  Утопії.  У  неосердньовіччі  замість  чуми  маємо  інші  пошесті,  які  не  так  вбивають,  як  лякають,  знищуючи  не  плоть,  а  дух.  

Середньовіччя  відрізнялось  від  античності  в  першу  чергу  тим,  що  в  епоху  агонії  античності  (Pax  Romana)  раби  вмирали  на  потіху  аристократії,  а  в  Середньовіччя  аристократи  вмирали  на  потіху  юрбі.  Нині  –  в  неосередньовіччі  аристократія  канула  в  Лету,  але  юрба  жадає  нових  лицарських  турнірів  зі  справжньою  кров’ю,  а  не  бутафорською  фарбою  шекспірівських  театрів  і  не  соком  журавлини  рухомих  картинок  братів  Люм’єр.  За  відсутності  лицарів  юрба  жадає  бачити  погибель  аристократів  духу.  І  то  не  на  арені  і  не  на  ристалищі.  Тут,  біля  бар’єру.  І  справжньої  загибелі,  не  театральної,  на  очах  злих  однооких  телекамер.    

Але  погодьтеся,  в  час  приходу  отого,  попереднього  середньовіччя  світом  правили  велетні.  Темні  віки  іноді  народжують  велетнів.  Може  це  якось  природа  компенсує  недолік  поетів  і  художників.  Загинути  від  рук  правителя-велетня  почесно.  Нині  ж,  коли  прийшло  нове  середньовіччя,  світом  намагаються  правити  карлики.  Це  огидно.  Це  образливо  для  людського  духу.  Особливо  зараз,  коли  багато  поетів  замовкли  або  замовкають.  Загинути  від  рук  карлика  соромно  і  прикро.    

Можна  було  б  очікувати  нового  Петрарку  –  час  прискорюється,  його  ж  недовго  чекати,  правда?  Але  Петрарка  приходить  після  Данте  Аліг’єрі,  а  він  мусить  конче  спуститись  до  пекла,  інакше  нічого  не  вийде.  І  померти  в  Равенні  –  в  цій  останній  столиці,  в  цьому  post  scriptum  пишної  Візантії.  Пекло  вже  не  в  глибинах  землі,  воно  тут,  на  поверхні,  ми  самі  його  створюємо.  Замість  Петрарки  –  на  тобі,  тримай  –  Чингісхан.  Цього  разу  він  грамотний  –  письменний,  знає  літери  і  вміє  навіть  скласти  фрази  до  ладу.  І  замість  опору  нашестю  –  пародія  на  опір.  На  те  воно  і  нео.  Неоліт  був  в  поті  чола.  Неоген  гуркотів  тупотом  копит  в  степах.  Неофіт  горів  серцем.  А  неосередньовіччя  –  пародія  на  середньовіччя.  Свого  роду  постсередньовіччя  якщо  хочете.  Дай  то,  Боже,  щоб  то  була  висока  пародія.  Саме  в  епоху  середньовіччя,  десь  в  часи  папи  Григорія  Великого  ввійшли  в  буття  селищ  людей  дзвони.  Нині  знову  гудуть  над  Землею  і  над  Сарматією  зокрема  дзвони.  І  згадуючи  того  ж  бородатого  Хема  та  Джона  Донна  знову  процитуємо:  «Не  питай  за  ким  гудить  дзвін.  Двін  гудить  за  тобою…»  У  часи  Джона  Донна  дзвін  гудів  за  епохою  середньовіччя  –  епохою  лицарства,  королів,  пишних  титулів,  мечів  та  гонору.  Нині  дзвін  гудить  за  епохою  Ренесансу  та  Просвіти.  Дзвін  гудить  за  кожним  з  нас  –  бо  ми  були  дітьми  тої  епохи,  що  пішла  остаточно  в  небуття,  в  спогади  старих  підсліпуватих  бібліотекарів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924716
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2021

Ладнати вітрило

                                       «Погірчи  мене,
                                           Долучи  мене  до  мигдалю…»
                                                                                                   (Пауль  Целан)

У  високій  вежі  людських  сподівань
Налий  мені  в  чашу  срібну  –  
Блискучу,  як  зорі  посліплі  –  
Білі  як  смуток  по  тризні,  по  требі
У  ніч  над  горою  Кайлас,
Чорного  трунку  гіркого
Налий!  Терпсіхоро!  
У  кров  мою  бузинову,
Трунку  порожнього  степу,
Де  вітер-опришок  полиновий
І  сіль  на  устах.  І  на  рану  від  кулі.  
По  краплі.  
Налий  мені  в  чашу  з  тавром  Мінотавра  
У  світі  мигдалю  гіркого  як  Час.  Наш.  
Ладнаю  вітрило:  
Сіре,  бо  льон  відсинів,  відчорнів:  
Плисти  по  мертвим  морям,
Камінь  втопити  –  там,  де  безодня,
Блукати  в  пошуках  білого  цвіту
Дерева,  що  віщує  печаль  навесні,
А  наразі,  на  полі  куріпок
На  полі  моєї  журби
Сонях  розстріляно,  
Сонях,  що  Сонцю  вклонився
Розстріляно  кулями  –  
Важкими  як  якір,  гіркими  як  сон
Під  дірявим  човном
На  березі  озера  чаплі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2021

Плавання кам'яних хмар

               «Від  ока  до  ока  хмарина  пливе,
                   Як  Содом  до  воріт  Вавилону…»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Міста  мов  човни  кам’яні
Дрейфують  у  бік  Вавилону.
Минуле  нагадує:  бриз  небокраю
Вітрила  наповнював  важкістю  
І  гнав  кораблі  кам’яні  до  заграв,
Де  скрипки  зі  снігу  (зі  сміху)
Співали  про  келих  важкий  золотий:
Отой,
Що  все  мимо,  все  мимо  (обабіч)
Проносив  Господь
До  пори  і  до  часу  (бо  сам  же  просив).
А  нині  громадище  (ні,  корабель)
Чи  може  то  хмара  цеглин,
Чи  то  лабіринт  –  печерок  з  жарівками,
Що  на  вітрилах  (таких  же  камінних)
Несуть  сині  хвилі  (як  небо)
Прямісінько  в  гавань  Мардука  –  
До  воріт  Вавилону,  де  жреці  навісні
Торгують  майбутнім:  покрадений  час
На  терези.  І  за  безцінь.  
А  від  ока  до  ока  хмари  пливуть:
Теж  кам’яні,  бо  забракло  води
Навіть  в  уяві.  Лишається  мармур
Для  хмар  і  богині  Іштар:  
Ідола  з  брили  звільнити  
І  розтрощити  чоло  на  дорозі  –  
На  бруківці  зачовганій
Міста  п’яного.  Не  мрій.
Просто  не  мрій.  Бо  вже  досить.
Мрій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2021

Солодкий дощ

                 «Є  в  дощу  одкровення  –  ніжність  таємна,  
                     Солодкавість  прадавня  примиренного  сну…»
                                                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Руде  і  чуже  Сонце  
Зазирає  крізь  краплі  дощу  –  
Ми  ковтаємо  їх  як  вино  –  
Хмільний  трунок  острова  лаврів,
Черлений,  наче  остання  заграва,
Густий,  як  епоха  мальованих  глеків.
Це  вино  дарують  нам  хмари  –  
Нетутешні  білі  прибульці
Народжені  кам’яними  глеками  –  
Чашами  гір  Неповернення  –  
Montibus  Excelsis  de  Non-reditus
(Бо  навіщо?)
А  Сонце  чуже
Намагається  збудувати  веселку
Між  солодкими  краплями,
Змурувати  її  зі  струн-променів  –  
Посмішку  Іриди-вісниці:
Дочки  Тавманта,  сестри  Гарпії.
Під  тою  веселкою
Збудують  собі  домівку
Рудоволосі  перевертні  –  
Жінки  хвостаті,
Що  необачним  мрійникам  вкорочують  віку.
Якщо,  звісно,  Сонце  створить  веселку:
Бо  краплі  надто  солодкі,
Надто  п’янкі  і  надто  чужі  –  
Для  країв  то  наших  –  полинових,
Де  все  гірке  споконвіку.  Все.  
Життя  навіть…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021

Провулки

Серед  вулиць  пізнього  літа,
У  лабіринтах  провулків  торішньої  меланхолії
Гальмую  автомобілі  вчорашнього  дня:
Сірого,  наче  небо  Ісландії  мрій,
Я  –  комедіант  ненаписаної  вистави
Про  електрика  з  міста  Турина
На  ймення  Крамола  
Та  його  чорну  качку  і  сусідку  –  
Карооку  швачку  подертого  на  клаптики  Неба.
Серед  вулиць  невдахи  серпня  –  
Невизначеного,  як  недостигле  яблуко
Елегій,  що  писав  Авель
Годую  котів  смугастих  алегорій  Софокла:
Сиром,  з  якого  зроблений  Місяць  –  той  самий,  
Що  висів  над  хатою  Джона  Кітса  –  
Моряка  каравели  «Елегія».
Серед  вулиць  останньої  спеки
Міста,  в  якому  зроду  не  садили  каштанів  –  
Гірких,  як  полин,  кінських,  як  річка  Гіпаніс
Фарбую  рогаті  тролейбуси  
Чи  то  плаття  канцеляристок
У  колір  горобиного  сну.
Завітав  у  крамницю  Джордано  –  
Там  сова  міряє  черевики,
Зайшов  у  шинок  дрімоти  –  
Там  останню  надію  міняють  на  крейцери
Срібні  -  з  профілем  Франца.  
Срібні,  як  ніч.  Срібні,  як  кулі,
Які  набивав  у  важкий  «Сміт-Вессон»
Коли  я  відстрілював  вурдалаків
У  ніч,  напередодні  осені.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021

Торба Сивіли

                         «…  І  тоді  ми  пішли  розійшлись  хто  куди
                                   Пілігрими  сумнівів  вигнання…»
                                                                                                           (Гійом  Аполлінер)

У  затінку  лавра  –  дерева  Дафни
Між  двома  струмками  солодкими
Торба  Сивіли
Забута  загублена  непотрібна,
Хоча  з  якимись  папірусами
Чи  то  пергаментами
(Вишкрябаними  палімпсестами),
А  кому  нині  ті  пророцтва  потрібні?
Сурмачі  ж  бо  в  Колізеї  виключно,
А  питво  хмільне  прогіркло  отрутою,
Весталки  стали  вакханками,
Волоцюги  називають  себе  філософами,
А  митники  громадянами,
А  тирани  й  деспоти  благодійниками,
А  грабіжники  легіонерами,
А  повії  жрицями  Еросу.
Забагато  містерій  у  місті  сови,
Фессалійці,  метеки  юрбою
По  дорозі  з  Колону  в  Атени
І  з  Атенів  в  Колон  –  колись  там  Едіп  блукав,
Нині  дорога  на  торжище,
Де  продають  рабів
З  клеймом  замість  гідності.
А  десь  на  острові
                                                     ще  правлять  віче  Кабіри
На  мові  пелазгів  плетуть  візерунок  слів
Про  човен  Дардана,  про  солодке  вино,
Яке  в  кратері  чорному
Колись  давно  піднесли  аргонавтам.
Вони.  

Невже  хтось  вчитається,  
Розбере  по  літерах  ті  пророцтва  писані
Мовою  давно  забутою?
Може  комусь  потрібно  воно?
Та  кому?  Кому?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921100
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2021

Пеан Гефеста

                         «…  Над  ковадлом  мороку
                                   Лунке  полум’я  Місяця…»
                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  кузні,  де  підковують  Фавна,
У  темній  кам’яниці  Аркадії,  
Де  не  запалюють  свічок  –  зроду,  
І  тільки  горно  дає  неситим  очам  харч,
Де  кують  кулі  зірок  замість  ножів,  
Майструють  чорних  карликів  
Замість  кайданів  
                                                 на  душу  Ріки  Небесної.
Колір  роздумів  синій.
Колір  смутку  смарагдовий.  
Тільки  там  –  у  кам’яницях  Гефеста,
Малиновий  колір  зусиль,  
Дзвін  металу  і  запах  диму,
Майструють  егіду  для  Еріхтонія,
І  вогняні  квіти  
Цвітуть  в  безнадійній  тьмі:
Кривоногий  вершитель  майбутнього:
Епохи  заліза.  
Колір  надії  бузковий.
Шкода,  що  вона  досі  схована
В  отій  скрині  –  
Один  раз  прочинили  без  дозволу,
Невчасно  (чи  може  вчасно)  стулили.
Місто  на  межі  свідомості  –  
Його  будували  вночі
З  каміння,  яке  шукали  навпомацки
Хіба  вони  знали,  що  мури  і  храми
Можна  створити  з  зірок?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2021

Час, що настав

                   «Вже  час,  щоб  настав  таки  час.
                       Вже  час.»
                                                                       (Пауль  Целан)

Вже  час
Метелику  з  жовтими  крилами
Літати  над  чорними  автомобілями
Міста  під  назвою  Повернення
(Куди?)
Вже  час  
Пальцями  перебирати  струни
Зламаних  скрипок  Війона
(Отого  –  Франсуа),
Споглядаючи  хвостатих  котів
Дерев’яного  селища  боднарів.
Вже  час
Жебракам  співати  псалми
Єретичної  Біблії  альбігойців,
А  пасажирам  повітряних  куль
Кидати  їм  в  капелюхи
Іграшкових  синіх  мишей.
Вже  час
Жабам  шукати  шляхів
Від  румовищ  Гіппарха
До  синьої  орхідеї  торішнього  сну
Монаха  кляштору  згорілого  наніц.  
Вже  час
Скіпетром  цезаря  писати  лімерики
В  книгу  зшиту  з  дубового  листя  –  
Сухого  як  погляд  ящірки.
Вже  час
Продавцям  манускриптів  
Грати  сонати  Боккаччо
На  віолончелях  нічних  лускокрильців.
Вже  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2021

Політ над брамою

                       «Можливо,  край  брами  міської
                           Підійме  його  у  повітря  
                           Чиясь  нічна  воля…»
                                                                                     (Пауль  Целан)

Місто,  яке  назвали  Воротами  Неба
Зачинило  мальовану  браму  Інанни,
Щоб  не  пустити  пророка  овечого  –  
Бастарда  вождя  племені  пастушуго,
Що  вічно  дивився  в  насмішкувате  небо
І  називав  зле  Сонце  іменем  Уту,
І  думав,  що  воно  добре,  
Тільки  чомусь  люди  й  верблюди
Його  колись  –  в  епоху  дощів  –  розгнівали,
І  з  того  часу  воно  кожну  билинку  палить
І  змушує  людей  шукати  прихистку
І  ховати  тіло  під  шати.
Він  заснув  біля  брами  
Втомившись  чекати  світанку
І  снились  йому  усміхнені  Шеду,
Які  сперечалися  з  Енкі,  
Що  не  давав  їм  напитися  –  
Ні  краплі  води  прозорої,  
Хоч  володів  водами  глибочезними.  
А  потім  прокинувшись,  
Коли  зійшла  на  небі  зоря  Амаруту,
Літав  над  брамою,  ширяв  у  повітрі
Окрилений  чиєюсь  нічною  волею,
Чиїмось  бажанням,  що  росло  у  пітьмі,  
Що  теж  хотіло  поринути  в  Небо,  туди,  
Де  Небесна  Ріка  
Водоспадом  тече  в  Нескінченність.  

Це  була  воля  людини,
Що  сиділа  на  сходах  храму
Богині  війни  та  кохання
І  чекала…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2021

Босоніж

             «…  Але  босоніж  крокує  в  повітрі  той,  
                         Хто  найбільше  схожий  на  тебе…»
                                                                                         (Пауль  Целан)

Схожий  на  мене  червень-схолар
Тупотить  серед  пташиних  ясенів,
Серед  квітучих  жасминів
(Автохтонів  країни  шовку)  –  
Він  трохи  паяц,  трохи  мисливець,
І  трохи  невіглас  (ну,  зовсім):  
Мені  презентує  дощ  
                                                                     електричний,
А  схожа  на  тебе  півонія
Задивлена  в  Небо-дорогу:
Хмаровану  білим  і  синім:
Воно  нині  небо  Ноя
І  трохи  мрійника  Яфета:
Яфетичні  народи-номади
Виходять  зі  скрині  Степу  
І  блукають  старою  Европою,
Яку  колись  викрав  бик:
Білий  як  піна  морська,
Рогатий,  як  Місяць,
Хвостатий  як  ти.
А  дні,  як  намисто  з  перлів,
Які  вухастий  тубілець
Дістав  з  прозорого  моря
І  заплющивши  очі
Мріяв  про  рибу  крилату,
Про  човен  і  весла,  про  зорі
І  квіти  на  березі  мрій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2021

Літопис знаками

                               «…  Дім  цей  руїною  став…»
                                                             (Публій  Овідій  Назон)

Люди  на  планеті  Земля  мають  таку  властивість  –  вони  намагаються  розповісти  про  себе  нащадкам.  Про  себе,  про  свої  переживання  і  відчуття,  про  своє  життя,  свої  уявлення  про  світ.  Про  те,  як  вони  любили  і  вірили,  ростили  хліб  і  дивились  на  зорі,  народжувались  і  помирали.  Для  цього  люди  обирали  різні  способи  –  ще  до  того,  як  винайшли  письмо.  Малювали  петрогліфи  на  сірих  скелях.  Хоча  усвідомлювали,  що  такі  послання  в  майбутнє  можуть  бути  зруйновані  стихіями  –  каміння  не  вічні,  як  не  вічне  все  суще.  Малювали  як  реальні  образи,  так  і  знаки  –  знаки  більш  ємнісні,  змістовні  –  низкою  знаків  можна  записати  набагато  більше,  ніж  реалістичним  малюнком.  І  навіть  більше,  аніж  літерами  –  значення  слів  змінюється,  зміст  втрачається,  підтексти  зникають.  Знак  завжди  лишається  собою.  Знаки  малювали  на  глечиках,  потім,  коли  ткацтво  розвинулось  і  одяг  перестав  бути  просто  захистом  від  холоду,  набув  естетичного  змісту,  знаки  почали  вишивати.  Одяг,  то,  звісно,  тлін,  але  традиція  вічна.  Традиція  існує  доки  існує  етнос.  Ба,  навіть  один  етнос  може  передавати  свої  традиції  іншому.  Як  шумери  передали  іншим  народам  свій  епос,  свої  легенди  і  міфи,  свій  світогляд  і  систему  письма.  Знаки  вишивки  –  це  насправді  літопис,  розповідь  про  події,  зображення  світу  знаками,  вираження  певних  релігійних  і  філософських  ідей.  Це  письмена,  зміст  яких  ми  забули.  Письмена,  які  прийшли  до  нас  крізь  глибини  тисячоліть  –  з  початків  неоліту.  Я  завжди  мріяв  розшифрувати  ці  послання,  навчитись  читати  ці  візерунки  –  предтечі  ієрогліфів.  Одного  весняного  вечора,  коли  цвіли  вишні  та  сходив  Місяць  оповні,  я  розглядав  один  із  давніх  рушників  зі  своєї  колекції  старожитностей.  І  раптом  мені  відкрився  зміст  побаченого  –  я  побачив  душу  творця  цього  візерунку,  його  думки  про  Всесвіт.  Оця  чорна  цятка  –  це  чорне  вугілля  вогню.  Навколо  неї  червона  восьмикутна  зірка  –  це  вогонь,  його  язики,  що  летять  на  всі  вісім  сторін  світу.  Це  не  просто  вогонь  –  це  ритуальний  вогонь,  це  отой  Агні-хотар,  що  несе  бажання  людей  до  богів,  відносить  жертви-бажання  в  потойбіччя.  Чотири  білі  плечисті  постаті  навколо  вогню  –  це  люди,  що  вершать  требу  і  ритуальний  танець  навколо  вогню.  Навколо  людей  чорний  ромб  облямований  червоним  –  це  знак  жертовника.  Вогонь  ці  люди  розпалили  не  будь-де,  це  місце  треби,  олтар.  Свого  роду  ритуальний  центр  селища.  Навколо  святилища  чотири  великих  ромби  з  візерунком  грат  –  це  поля.  Грати  це  борони  –  це  оброблені  поля.  Це  підкреслюють  знаки  колосу,  зерна,  що  оточують  ромби.  Полів  чотири  і  людей,  що  танцюють  навколо  вогню  теж  чотири.  Поля  –  це  володіння  чотирьох  різних  родів  або  кланів,  а  біля  вогню  ватажки  кланів,  одночасно  жреці.  У  центрі  кожного  поля  вписані  один  в  інший  три  ромби  і  квадрати  з  білою  цяткою  в  центрі.  Це  садиби,  будинки,  де  і  живуть  ці  клани.  Біла  цятка  –  це  люди,  що  там  живуть.  Червоний  квадрат  –  домашнє  вогнище.  Чорний  ромб  навколо  них  –  господарство,  домашні  тварини,  сад,  город.  Далі  візерунок  продовжується  з  тими  ж  елементами  –  це  клани,  що  об’єднуються  в  плем’я.  У  них  різні  ритуальні  вогнища,  але  все  об’єднується  в  єдине,  бо  все  плем’я  має  одні  звичаї  і  всі  визнають  одних  богів.  Візерунок  обмежують  лінії  –  їх  три  –  це  межі  пізнаного  світу.  Їх  не  випадково  три.  Одна  це  та  межа,  яка  обмежена  нашими  відчуттями,  друга  –  межа  нашого  розуму,  третя  межа  нашої  інтуїції,  просвітлення.  За  межами  нашого  пізнання  є  небесний  світ  і  підземний  світ.  Небесний  світ  заповнений  виключно  білим  полем  –  це  світло,  яке  є  основою  небесного  світу.  У  підземному  світі  кілька  рівнів.  А  одному  –  найменш  глибокому  –  підземний  вогонь.  Навколо  цих  вогнів  немає  нікого  –  вони  самодостатні,  їх  ніхто  не  розпалював  –  вони  існують  вічно,  з  того  часу  як  виник  світ.  Ще  глибше,  за  черговими  межами,  чорні  хрести,  які  одночасно  є  чотирма  колесами  і  чотирма  колосками.  Це  якісь  глибокі  сили,  які  крутять  цей  світ,  давні  першооснови  Землі.  Ще  глибше  –  першопочатки  цих  сил,  з  яких  вони  проростають.  Я  не  знаю,  чи  вірно  я  прочитав  це  послання,  можливо  так  воно  і  задумувалось  колись  –  хто  зна…              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916561
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2021

Дах

Він  теж  був  руфером  –  
Майстрував  дах  на  семи  вітрах
Між  землею  сірою  і  прозорим  повітрям  –  
Холодним  як  ніч  чужа,
Дивлячись  в  небо  очима  сірого  птаха  –  
Коли  Білі  зорі  ховались  за  хмари,
А  кратер  Плутарха  нагадував  око  –  
Селени-ворожки,  володарки  чорних  псів,
Що  зазирає  в  каламутні  глибини
Озера  Мічіган
І  стає  на  мить  скво  із  племені  віннебаго.
Він  теж  майстрував:  
Чи  то  плащ,  чи  то  сховок,
Чи  то  світ  у  свічаді  (там),
Чи  може  галеру,  що  пливе  
Хвилями  моря  під  назвою  Час
Чи  то  пірогу,  що  пливе  річкою,
Яку  назвали  Епоха:
З  минулого  –  а  куди  невідомо,
Чи  може  ковчег-притулок,  
З  якого  випускають  голубку:
Пошукати  останній  кавалок  Сарматії,
Останню  жменьку  чорної  землі  Скіфії.  
Він  теж  літав:
На  крилах  із  черепиці  рудої  
Як  кров,  в  якій  отрути  жар  палить
(І  про  це  забуваючи)  –  
В  небо  –  там  де  сузір’я  Лева!


Примітка:
Ілюстрація  –  автопортрет  художника  Всеволода  Максимовича.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2021

Свита для Сонця

                       «Зійшов  лише  мох,
                           Ще  довго  чекати  до  млива…»
                                                                                   (Пауль  Целан)

Ми  сіяли  жито  на  полі  глиняному  
Нашого  болю,  а  зійшов  мох.
Намелемо  з  нього  зеленого  борошна,
Напечемо  коржів  гірких  як  дні  суховію,
Будемо  ними  гостити  
Злого  божиська  Сонце.
А  тобі  в  кучері
Я  вплітаю  фіалки  лісів  ведмежих  –  
Лісів  варварів-зайд:
Нехай  на  них  глипає
Синє  око  шамана-травня
Чекаючи  на  сузір’я  Лева,
Щоб  воно  знову  на  Небосхил  вибігло
Риком  захмарним
Нову  звитягу  віщуючи.
А  ми  все  під  Небом  ходимо-колобродимо,
Все  чогось  шукаємо  –  чи  то  коней  сірих,
Чи  то  днів  минулих  та  в  криниці  втоплених,
Чи  то  журавля,  що  біду  пророчить,
Чи  то  волі  потворами  вкраденої,
Замість  ліхтарів  собі  блиском  мечів
Дорогу  присвічуємо:
Нас  праліс  ховає,
А  ми  зі  схову  вертаємось
До  людей,  що  жнуть  мох  замість  жита,
В  ярмо  вовків  замість  волів  впрягаючи,
Одягають  свиту  на  Сонце,
А  на  Місяць  солом’яний  плащ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2021

Драгоман

               «Тепер  вже  достатньо  листя
                   Щоб  розтлумачити  подих  вітру…»
                                                                             (Пауль  Целан)

Я  драгоманом  тепер
У  війську  зеленого  лісу:
Перекладаю  на  мову  шпачину
Шелест  старих  осокорів,
Людям-блукальцям  тлумачу
Слова  весняного  вітру,
Які  переказує  ясен
Шарудінням  своїх  зелених  рук,
Які  записує  жук-літописець
Знаками  болотяних  черепах  –  
Там  –  під  корою  ялин,  
На  брунатних  стовбурах  мертвих.  
Листя  достатньо  –  
Для  сторінок  палімпсесту,
Для  апокрифу  злого  єретика  –  
Травневого  вітру  гір  –  
Весняного  вітровію-бурлаки,
Що  несе  сірі  хмари  журби
В  країну,  що  плаче  за  цвітом  вишень
Тихо,
Без  сліз.

А  я  знов  занотовую,
Знову  записую
Чорнилом  кольору  вохри
Все,  що  вітер  шепоче:
Вітер-опришок
Прозорий,  шалений  –  
Гайдамака  весни.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2021

Плесо

                           «У  плесі  твоїх  очей
                               Видно  невід  рибалки
                               Божевільного  моря…»
                                                                         (Пауль  Целан)

У  божевільному  морі,
Яке  я  побачив  там  –  
У  глибинах  твоїх  очей
Плавають  навіжені  риби,
Що  вміють  літати  над  рифами,
Шалені  блискучі  почвари  –  
Вони  полюбляють  циклони,
Тайфуни  з  очима  хижими  –  
Очима  кагана  орди.  
Їх  ловлять  вдягнені  в  сіре
Бородаті  старі  рибалки,
Кидаючи  конопляний  невід
В  прозору  синю  глибінь
І  майструючи  човни  гостроносі
На  березі  Скель  Сподівань.  
В  очах  твоїх  море
Неспокою  вічного,
Де  хвилі  думок  трощать  барки,
А  я  флібуст’єр  –  шрам  на  шрамі
І  пливу  навмання,
Бо  жодної  зірки
І  компас  поцупила  відьма,
І  хронометр  показує  час  
Короля  Едуарда  Сповідника,
А  бом-клівер  і  фок  
Зірвано  шквалом  істерик.
У  морі  твоїх  очей  –  
Морі  вікінгів,  дочок  Доріди  
                                                               і  синіх  китів
На  реї  іспанської  бригантини
Мене  (як  корсара)  повісили
Якось  уранці  
Коли  Сонце  було  голодним,
Коли  сіль  виїдала  очі…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2021

Розчахнута брама

           «Бо  слово  втрачене
               Знов  стало  біля  брами…»
                                                                 (Пауль  Целан)

Я  стою  біля  брами
Розчахнутої,  як  діжа
В  якої  відвалилося  дно,
Я  стою  на  межі  
Між  містом  і  пустелею  степу
І  бачу  очима  сірими
Як  філософи  несуть  на  продаж  
На  ринок  світу  сього  
Свої  бороди  нестрижені,  незачесані
Наче  думки  після  сієсти  в  Мілеті.
Я  бачу  гетер  корінфських,
Що  несуть  уламки  мідного  дзеркала,
Граючи  веселу  мелодію  Аркадії
Срібними  дзвониками  Родосу,
Що  причеплені  до  босих  ніг
(Пилюка).
Зрадницький  степ,
Якому  паротяг  заозерний
Будує  майбутнє
З  цеглинок  пари  та  гуркоту,  
Вабить  дорогами-зміями
У  Ніщо.  
А  я  вірую  в  ковилу  та  Сонце
І  досі  лишаючись  коло  брами  відчиненої:
Брами,
Яку  ніхто  і  ніколи
Не  зачинить  руками  мозолистими,
Не  приколотить    до  воріт  щита  з  драконом
Хвостатим,  як  все,  що  минає,
Не  замкне  їх  списом  гострим,
І  не  крикне  голосно  з  мурів
За  обрій  втікаючим  хмарам  білим:
«Варвари!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2021

На скронях

     «…  А  якщо  на  чиїхось  скронях  загусне  мох,  -  
               Відкрийте  всі  люки,  нехай  при  світлі  місяця
               Побачить  фальшивий  кришталь,  
               Отруту  і  черепи  театрів»
                                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  скронях  старого  ідола
Кам’яного,  як  все  минуле,
Гусне  оксамит  зеленого  моху:  
У  кам’яного  діда  –  сторожа  льоху,
Що  стоїть  на  кресах  –  він  теж  актор  театру  –  
Театру  абсурду,  де  коні  актори,  
А  трава  –  декорація,  а  сліди  на  піску  –  
Це  лише  літери  абетки  давно  забутої  –  
Абетки  тірсенів  чи  то  пеласгів,
А  вітер  –  це  лише  музика  –  музика  забуття.
Над  рівниною  сліпого  оракула  
Авгуром  чужим  читаю  книгу  Неба,
Здивовано  здоганяючи  поглядом
Політ  злиденного  крука:
Вистежую  чужинецьких  варварів,  
Випробовую  гостроту  стріли
Пальцями,  що  звикли  до  струн  ліри,
Сагайдак  і  руків’я  меча  –  шлях  вершника,  
Що  не  згубив  торбу  залатану
З  рукописами  пеанів-віршів
Про  бабака-провісника:
Насвистів  він  мені  пісеньку  –  
Пісеньку  про  майбутнє  розстріляне  –  
Прийдешнє  наше  зле,  неприкаянне,
Але  не  позичене,  не  загублене.  
А  на  скронях  чи  то  на  кресах  
Мох
В  того  самого  дідугана  кам’яного,
Що  сторожить  льох  великий,
Що  досі  таки  не  розкопаний,
Не  розкрадений,  не  розорений
Зайдами.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2021

Замість струн

                 «Що  там  у  мені  причаїлося
                     В  такий  час  сумний?»
                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Ми  танцювали  
Ногами  босими  під  музику  вітру
По  землі  притрушеній  попелом
Під  жовтим  Сонцем.  
Ми  говорили  
Слова  колючі  наче  плоди  нетреби  
Мовою  темного  лісу  і  порожнього  поля
Під  жовтим  Сонцем.
Ми  лічили  
Білі  каміння  серед  чорної  гальки
На  рінні  ріки  сподівань  марних
Під  жовтим  Сонцем.
Ми  ліпили  
З  липкої  глини  людей  подоби  
Чи  то  богів  байдужих  краю  солом’яного
Під  жовтим  Сонцем,
Яке  слухало  крик  людини,
Що  знала  коли  впаде  дощ
Мідними  краплями  на  душу  хліба
Під  жовтим  Сонцем.  
Ми  жили  на  попелищах,
На  землі,  що  втомилась  
Дарувати  нам  зерна  кольору  Сонця,
Ми  жили  ніби  мріяли,  
Ніби  на  щось  сподіваючись
І  приносили  треби
У  печері  підземного  мороку
Тій,  що  стала  чужою.
Ми  пішли,  заховавши  Істину
Десь  там  –  у  глибинах  спогадів
Шляхом  жовтого  Сонця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2021

Холодна монета Місяця

                 «Березень  –  швидкоплинна  тінь,  
                     Січень.
                     У  моїх  старих,  наче  Небо,  зіницях…»
                                                                                   (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  збираю  в  діряву  торбу  метафор
Тіні  весни  Петрарки  –  
Цегляної  квітки  Етрурії,
Хвилинами  чужих  анемон  Тоскани  –  
Квітів  холодного  вітру  
Босоногої  Мнемозини  –  
Дочки  Урану,  сестри  Океану,
Діви  старої,  очі  якої  стали  прозорі
У  відблисках  Місяця  –  срібного  флорина,
Що  раптом  викотився  на  стару  скатертину  Неба:
Він  загубив.  Хто  ж  іще.  Більше  нікому.  
Хотів  кинути  –  вічній  жебрачці  Ночі:
Ver  cinereo  tectum  velamine  
Nox  rimosas  mus.  –  
А  ми  це  повторюємо,
Шепочемо  наче  молитву,  
Наче  закляття  весталки,  
І  своїми  очима  –  старими  як  світ  –  
Які  вже  все  бачили  –  
Поспішаємо  поглядом
За  тінями  березня  –  замерзлого  зайця,
Що  тікає  назустріч  колючому  снігу:
Туди,  де  птахи  дзьобами  довгими
Пишуть  в  повітрі  сонети
І  трохи  прози  –  бо  березень,  березоль  –  
Час,  коли  все  тимчасове:
Навіть  дерева  плачуть,
Навіть  квіти  –  шматочки  блакиті,    
Навіть  срібний  флорин  Місяця  
Не  для  нас.  Для  Атіса  –  царя  Меонії,
Батька  Тірсена.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2021

Центуріон очерету

«Він  тоги  не  має  й  зорю  не  благав,
   Він  іде  за  листком,  що  кружля  перед  ним…»
                                                                                 (Пауль  Целан)

Останній  патрицій  осені,
Що  мав  колись  тогу,
Та  втратив  –  
З  неї  пошили  прапор  –  
Останній  прапор  вовчиці
Ватаги  пройдисвітів  Ромула,
Горожанин  останній  журби  
(Urbi  et  Orbi!),
Бо  осінь:  час  бігти  стежиною  
За  жовтим  листочком  ільму,
Що  поволік  вітер  –  
По  землі,  по  землі,  по  землі  –  
По  цій  –  потрісканій  –  
Бо  осінь  –  час  сивочолих  
Центуріонів.  
Він  підіймався  сходами:
Думав  –  ведуть  вони  в  Небо  –  
Останній  аристократ  очерету  –  
Цар  сутінок,  князь  вигадок,
Герцог  білого  моху:
Зійшовши  на  башту
Побачив  –  там  осінь  –  
Там,  де  холодна  синява,
До  якої  безодня
І  годі  долинути.
На  башту  зійшов
Етрусків-расенів-заброд:
Волоцюг,  як  і  всі,  хто  живе
В  цій  країні  телят,
Хто  марить  і  снить,  бо  життя  то  є  сон,  
Зійшов,  а  там  осінь:
Куди  не  поглянь  –  всюди  осінь:
В  Італії  хижій,  
У  Скитії  дикій,  
І  навіть  в  Елладі  –  
Лиш  осінь,  і  листя,  і  вітер.
І  тога  –  подерта  на  прапор
Повстанців.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2021

Випити сни

                                 «…За  кого  ж  ми  сни  наші  вип’ємо,
                                             Як  не  за  жорно?»
                                                                                                               (Пауль  Целан)

Сни,  в  яких  достигає  пшениця,
Жовтогарячі  сни  колеса  Сонця  –  
Воза  огненного,  в  яке  повпрягав  
Коней  білих  нестримних  шалених
Час  (а  ми  його  бачимо).
Сни  солом’яні  літа  довершеного
Вип’ємо  замість  меду  п’янкого  –  
Бо  Час  (а  ми  йому  треби  вершили…)
Келих  піднімемо  снами  наповнений  –  
Таки  цими,  серпневими,  ковиловими:
Піднімемо  келих  за  жорна:
Важкі,  кам’яні  –  які  все  перемелюють:
Радість,  журбу,  одкровення,  ніч  і  натхнення:
Навіть  оту  чорноту  Ночі  одвічної  –  
Все  перемелюють  –  сиплеться  борошно:  
Біле  розсипане  борошно  зір.  
Руки  які  з  того  пилу  зірок  тісто  замісять?
В  печі  якій  хліб  нам  спечуть  
З  тіста  отого  небесного?  
Ми  оремо  землю  –  кожного  разу
Як  кусень  щербатий  Місяця-коржика
Травам  накаже  рости.  
Оремо,  в  плуга  впрягаючи  
           Білих  коней  світанку,
                   Чорних  коней  ночі,
                         Каурих  коней  вечора,  
                               Чалих  коней  присмерку.
Оремо  землю  чорну
В  яку  колись  ляжемо  попелом  
Наших  домівок.
Ми  –  подорожні  вічні
Кидаємо  в  праматір  землю  –  
Ні,  не  зерна  –  зірки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2021

Той, що зачиняє брами

[i]                  «Це  той,  хто  присвоїв  собі  мої  очі.
                     Він  їх  привласнив  тоді,  
                     коли  зачиняються  брами…»
                                                                                     (Пауль  Целан)[/i]

Якийсь  дивак  нетутешній
Малював  на  моїх  вікнах  папороть  –  
На  вікнах,  що  завжди  люблять  світло
І  дарують  промені  необачним  мешканцям
Дому,  що  стоїть  на  піску,
Що  висипався  з  клепсидри  Вічності:  
Ним  рахували  епохи  –  так  необачно,  
А  він  висипався.  
Добре,  хоч  ходить  вулицями
Попід  вікнами,  попід  тинами  і  парканами
Художник  білих  папоротей,  
А  не  той,  то  зачиняє  брами
І  краде  сірі  очі  людей  тиші  –  
Щоб  не  бачили,  щоб  блукали  в  темряві:  
Там,  де  потворки  шукають  тебе  –  
Необачного,  недоречно,  непотрібного.
Той,  що  зачиняє  брами
Приходить,  коли  настає  темрява,
Ховає  вкрадені  очі  в  скриньку
Зроблену  в  чорного  дерева  –  
З  тису  старезного  і  отруйного,  
Що  ріс  в  забутій  ущелині,
Проклятій  шаманом-калікою
Народу  довгих  мечів  і  кудлатих  коней
В  ущелині  сірих  каменів  і  річки  холодної,  
Куди  ніхто  не  ходить,  не  бродить,
Не  колобродить,  ніхто,  
Навіть  Мара  оминає  його.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2021

Зимові сни

                   «Заснути  хочу  сном  осінніх  яблук…»
                                                                               (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Зима  мокра  й  холодна
Наче  арктична  риба  Каласта,
Наче  плющ  отруйний  в  лісі  лисиць,
Наче  білий  мох  білого  дня  Касте  Суму
Нашіптує  сни  вужа.
А  Місяць-невдаха  нашіптує:
«Сон  це  не  страшно…»
(Він  знає.  Як  не  він  то  ще  хто…)
А  може  Місяць  це  теж  яблуко  –  
Але  не  осіннє,  а  кам’яне,
Що  надто  довго  висіло  
На  невидимій  гілці  минулого
І  не  падало  в  оцю  безодню  Ніщо,
А  кам’яніло,  сіріло,  мертвіло  –  
Бо  бачило  сон  –  надто  ніякий,
Надто  одвічний  –  про  вир  круговерті  –  
Той  самий.  Отой,  що  завжди.  
Хотілось  заснути  –  заблукати  у  сни  їжака,
Разом  з  колючим  філософом  межичасу  
Бачити  зоряну  ніч  (над  листям  торішнім).
Сон  –  це  не  страшно.  Той  безхатько  правий.  
Той  блукач.  Той  кулястий  ліхтар.  
Той  волоцюга.  
У  яблучних  снах  
Буду  пити  срібним  кратером  сидр.  
А  може  й  кальвадос  –  іспанський.  
У  снах.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2021

Вік золотий

   «Вік  золотий  було  вперше  посіяно…»  
                                                       (Публій  Овідій  Назон)

                                 Винахіднику  плуга  –  щиро.  

Вік  золотий  зернами  кольору  Сонця
У  землю  чорну  масну
Перший  орач  волів  щойно  приручених
У  перше  ярмо  дерев’яне.
І  перший  плуг  з  рогу  оленя  і  кореня  дубу.
Перший  орач  ліпив  глеки  
З  глини  кольору  золота  
І  малював  чорним  –  кольору  ночі  і  мудрості
Знаки  закручені  –  втілення  Вічності  –  
Знаки  Галактики  –  сліди  солі  розсипаної
На  долівці  тьми.
Чи  то  молока  розлитого  корови  одвічної.  
Ще  залізо  не  краяло
Перший  хліб  гарячої  печі,
Ще  меча  ніхто  не  вигадав
І  не  тямив  ним  плоть  шматувати,
І  не  гострив  його  біля  кузні  кіптяви:
Кузні  лихих  чаклунів  руди  болотяної.
Ще  земля  була  щедрою,  а  поле  неміряне,  
Ще  вершників  степ  не  знав,
І  земля  не  стогнала
Під  копитами  номадів  довгих  мечів,
Ще  Сонце  вмивалося  –  наче  прокинулось
Водою  світанків  і  рік  
Незнаних,  неназваних,  ненаречених
Ще  треби  приносили
Тільки  Землі-Праматері,
А  не  Арею  –  мечу  двосічному,
Ще  земля  була  щедрою,
А  Місяць  рогатий  до  худоби  лагідним,
Ще  до  епохи  сокир  бронзових  
Було  тисячі  літ…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020

Людина, що стояла на мосту

   [i]                                «Під  берегом  острова  одне  об  одне
                                       Б’ються  бортами  порожні  човни…»
                                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)[/i]

Коли  пишеш  есей  про  авторів  текстів  (байдуже,  поетичних  чи  прозових,  хоча  в  епоху  модерн  поети  писали  поетичну  прозу,  а  прозаїки  віршували),  хочеться  писати  про  творців  які  перемогли.  Це  окрилює,  це  Акутагава  Рюноске  програв  –  він  сам  це  визнав,  це  відчувалось  в  усіх  його  новелах  і  віршах  –  він  програє.  І  то  у  нас  на  очах.  Те  саме  можна  сказати  про  багатьох  –  Маяковського,  Плужника,  Рембо,  Бодлера  і  багатьох  інших  –  вони  програли.  Хоча  мали  всі  шанси  перемогти.  Хто  програв  битву  з  дурнями,  хто  з  катом,  хто  з  темрявою,  що  сидить  в  глибина  свідомості.  Хто  просто  з  духом  розчарування  та  зневіри.  Я  хочу  написати  есей  про  людину  яка  перемогла,  яка  сказала  всім  і  собі:  «А  я  ще  є».  Попри  все  –  попри  жахи  війни,  безглуздя  індустріальної  епохи,  смертельне  (для  інших)  поранення,  шпиталь,  тюрму,  шахраїв,  зраду  друзів.  Попри  все.  Я  хочу  написати  про  людину,  яка  стояла  на  мосту  Мірабо  і  вже  завдяки  тільки  цьому  стала  людиною  вічності  –  я  пишу  есей  про  Гійома  Аполлінера.  Про  людину,  що  нехтувала  всіма  звичними  формами  -  від  граматики  до  стилістики,  яка  не  була  провісником  епохи,  яка  не  вписувалась  в  епоху,  яка  просто  створила  епоху,  а  потім  решта  людей  вже  намагались  вписуватись  в  його  поетичний  світ.  Кожен  по  своєму.  Але  кожен  невдало.  На  відміну  від  переможця  Гійома,  інші  приборкувачі  Пегаса  та  майстри  пера  чи  просто  провінційні  каламарі  не  розуміли,  що  треба  не  вписуватись  в  сучасність  і  не  протидіяти  сучасності,  а  творити  світ  сучасності.  Вигадувати  його.

Треба  справді  бути  переможцем,  щоб  зуміти,  будучи  білоруським  поляком,  так  опанувати  французьку  мову  і  культуру,  щоб  стати  більшим  французом  аніж  самі  жителі  Галії,  генієм  французької  поезії.  На  війну  він  пішов  добровольцем.  Як  він  міг  не  піти  битись  і  помирати  за  Францію,  якщо  він  вже  став  справжнім  французьким  поетом?  Хай  навіть  йому  і  відмовили  в  громадянстві.  Ну  що  ж  іще  робити  поляку  серед  зелених  пагорбів  Пікардії  та  між  барокових  химерій  паризьких  вуличок  як  не  піти  вмирати  за  Францію?  І  то  не  за  корсіканського  шибеника,  а  за  республіку.  Його  творчість  війна  розчахнула  навпіл.  Точніше  на  троє.  Як  це  знайомо  нам  –  все  написане  ділити  на  «до  мобілізації»,  «після  мобілізації»  та  «після  демобілізації».  Але  так  спокійно  споглядати  війну,  всі  ці  жахи  і  писати  в  цей  час  про  красу,  відшукуючи  її  там,  де  її  принципово  не  може  бути  –  це  ніхто  з  поетів  не  зумів  –  тільки  він  –  нащадок  поліських  аристократів,  що  сконструював  псевдонім  з  уламків  свого  довжелезного  імені.  Як  імено  може  складатися  з  шести  слів  (навіть  для  шляхтича  уродзоного!)  –  це  для  мене  загадка.  Гірша  едіпової.  У  мене  було  таке  відчуття,  що  він  відчував  –  стрибне  рано  чи  пізно  з  висоти  свого  довжелезного  імені  в  провалля  небуття,  як  в  часи  міфічні  софоклівсий  сфінкс  шугонув  у  прірву,  коли  розгадали  його  загадку.  Але  я  помилявся  –  Аполлінер  не  загадував  загадок  і  навіть  не  розгадував  їх  –  він  був  деміугром  в  літературі,  а  не  Прометеєм,  що  дарував  поетичний  вогонь  сучасникам.        

Ім’я  можна  змінити.  Можна  навіть  змінити  Батьківщину  і  назватися  шаманом  іншого  бога    чужого  племені.  І  приностити  треби  чужому  Сонцю.  Але  корені  підрубати  неможливо.  Навіть  якщо  людина  рубає  їх  самостійно.  Навіть  якщо  на  батьківщині    не  бувала  зроду  і  народилася  бозна  де  –  серед  вічного  міста  цезарів,  а  дитинство  взагалі  пройшло  в  сентиментальній  Італії  та  в  картярському  Монако.  Корені  даються  взнаки.  Гійом  Аполлінер  пише  французькою  мовою  твір  «Лист  запорожців  турецькому  султану».  А  потім  неодноразово  згадує  в  віршах  то  «кіммерійські  сутінки»,  то  «небесні  Дунаї»,  то  знову  з’являються  запорожці  і  степи  неозорі  прямо  серед  Парижу.  До  того  ж  «мої  запорожці»!  Саме  не  якісь  там  екзотичні  чи  гоголівські  запорожці,  а  саме  його  запорожці.  Для  нього  це  рідне  і  своє.  Крім  Франції  він  зумів  (хоч  на  мить)  втілитись  в  Україну.  Все  там  –  у  Скіфії-Україні  –  і  вхід  до  підземелля  мертвих,  і  політ  в  Небо.  А  тут  Париж  і  його  алкоголі.  Тут  блукають  вулицями  Пан,  Христос  та  Ерос.  І  ніякі  не  автомобілі,  що  вдираються  в  рядки  віршів,  як  щойно  вони  вдерлися  нахабно  в  лабіринти  вулиць.      

                             «Коли  прийде  твій  час  і  в  кіммерійській  млі…»

Де  ж  іще  шукати  імлу  поету,  як  не  в  сумній  і  вітряній  Кіммерії,  де  як  казали  елліни  є  вхід  до  пекла  –  в  Тартар?  Це  тут  можна  ненароком  попрощатися:

                             «Прощай  Прощай
                               На  горло  скаране  сонце»

Він  ще  не  знав,  що  Сонце  скаране  на  горло  не  тільки  в  Парижі  –  коли  за  вікном  століття-потворка,  Сонце  водять  на  страту  регулярно  і  то  в  різних  землях,  навіть  там  де  правителі  прийшли  з  пітьми  і  не  знають,  що  таке  Сонце.  А  мандрувати  в  потойбіччя  необхідно  саме  в  Кіммерії.  Чи  то,  перепрошую,  у  Скіфії.  Кіммерія  –  це  надто  по  гомерівськи.  Сказати  «Кіммерія»  -  це  все  одно,  що  зазирнути  в  забуті  часи.  Але  поетам  то  дозволено.  Хоча  далеко  не  всі  користуються  цією  індульгенцією  і  зазирають.  Мандрувати  в  потойбічний  світ  можна  і  в  Сарматії.  Чи  то  на  кресах.  Як  кому  належить.  Але  не  судилось.  Балансувати  на  межі  життя  довелось  таки  в  Пікардії,  а  помирати  в  Парижі.  І  усвідомити  -  горло  Сонцю  перерізали  не  тільки  там  –  у  синіх  чарівних  степах,  але  і  тут  –  у  Франції.

Українство  виглядає  з  його  віршів  як  не  ховай.  Визирає  як  шабля,  яку  не  сховаєш  під  модним  піджаком.  «Полум’ярем  горю  між  вас  храмовики…»  -  о,  як  це  по  українськи  –  згоріти  з  кимось,  а  не  жити  в  ім’я  їхніх  ідей  і  нести  ці  ідеї  людям.  Кохання  для  нього  завжди  нещасливе,  а  життя  сумне  –  так  ніби  він  всеньке  життя  боронив  шаблею  неіснуючу  Україну,  яка  живе  тільки  у  мріях,  а  не  вічно  вільну  Францію.  Полум’я  інквізиції  –  це  для  нього  «гніздо  одваги»,  а  не  ганебна  сторінка  історії  людства.  І  можна  нескінченно  писати  з  траншей  листи  Лу,  яка  і  не  збиралась  тебе  чекати  і  просити  в  неї,  ні  не  кохання,  де  там,  книжку  якогось  англійського  реаліста.  Бо  романтику  потрібно  торкнутись  реалізму  –  бодай  в  книжці.  Його  не  лякає,  що  оця  Лу  його  швидко  забуде,  що  «скоро  пам’ять  моя  розчиниться  в  порожнечі»  -  може  тому,  що  лякатись  взагалі  не  варто.  Варто  лише  споглядати  красиві  «нетривкі  квіти  вибухів».  Вартує  чогось  тільки  перемога  –  і  в  оцьому  «місті  метеорів»,  і  в  «інституті  молодих  сліпців»,  і  в  «садах  урочистих  сяйв»,  і  в  «сотнях  міст»,  де  «в  гаморі  губивсь  їх  слів  правдивий  зміст»  -  перемога  над  собою,  над  нездоланним,  над  одвічним  страхом  смерті,  над  безглуздям  світу  сього.

Аполлінер  –  поет  міста.  Але  не  того  Міста,  що  оспівав  Еміль  Верхарн  –  то  місто  монстр,  місто  страшне,  хоч  і  гідне  великого  епосу.  Місто  Аполлінера,  це  поліс  абсурду,  безглуздя.  Його  не  варто  боятися  хоча  б  тому,  що  взагалі  нічого  не  варто  боятись.  Але  співати  про  щось  крім  Міста  –  неможливо.  Весь  світ  став  містом.  Навіть  шанці  війни  –  це  теж  місто.  Місто  поширилось  на  всю  планету  і  на  всі  сфери  буття  людини.  І  це  життя  в  Місті  –  це  алкоголь.  Життя  п’янить  сильніше  за  будь-який  «Арман’як»  чи  подвійний  «Бурбон».  Життя  Гійом  п’є  і  п’яніє  ним.  Навіть  таким  –  сучасним  –  позбавленим  сенсу.  Бо  в  цьому  нескінченному  місті  якщо  і  прийде  знову  Христос,  то  цього  ніхто  просто  не  помітить.  Не  помітить  і  все.  Бо:

                                             «…  Ніч  відходить  неначе  прекрасна  метиска
                                                         То  сумирлива  Лія  чи  Фердіна  кігтиста
                                                         І  ти  п’єш  алколголь  цей  палкий  як  життя
                                                         Життя  що  ти  пєш  як  п’янюче  пиття…»
                                                                                                         
Він  справді  стояв  на  мосту.  І  не  тільки  в  той  сумний  вечір  1912  року  –  він  стояв  на  мосту  все  життя.  На  мосту  між  минулим  і  майбутнім,  на  мосту  між  смішним  і  трагічним,  між  потворним  і  прекрасним.  Він  стояв  на  мосту  над  рікою  часу.  На  його  щастя  це  міст  звався  мостом  Мірабо  і  був  на  Сеною.  Я  з  жахом  думаю,  щоб  було,  якби  це  міст  був  над  Німаном  чи  Прип’яттю,  чи  (не  дай  Бог!)  над  Дніпром.  З  того  часу  міст  Мірабо  став  сумним  мостом  і  туди  часто  приходять  поети-самогубці  щоб  кинусь  головою  вниз  у  каламуть  вічності.  Я  –  автор  цього  неприлизаного  есею  теж  людина  модерну  –  цієї  епохи  самогубців.  Але  мені  не  потрібен  міст  Мірабо  щоб  поставити  поетичну  крапку  в  книзі  буття.  Страх  смерті  можна  долати  будь-де.  І  воєн  вистачає,  і  помирати  є  за  що.  Навіть  через  сто  років  після  Аполлінера.  Ми  вивчили  його  уроки,  хоч  і  були  поганими  учнями.  А  хто  в  ХХІ  століття  може  назвати  себе  хорошим  учнем  модерну?

Є  такі  люди,  про  яких  Ернест  Гемінгвей  писав:  «Людину  перемогти  неможливо.  Людину  можна  вбити,  але  перемогти  людину  неможливо».  Саме  до  такий  людей  належав  Гійом  Аполлінер.  Перемігши  Смерть  на  війні  він  був  вбитий  «іспанкою»  після  повернення  з  того  божевілля.  Був  вбитий,  але  не  переможений.

Примітка:  На  світлині  –  той  самий  міст  Мірабо  і  поет  Гійом  Аполлінер.  Не  стрибайте  в  Сену  з  каменем  за  пазухою,  якщо  часом  будете  на  ньому  стояти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898305
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2020

Річки Сонця і річки Місяця

На  Русі  і  в  оточуючих  слов’янських  та  чудських  землях  річки  завжди  текли  або  з  півночі  на  південь,  або  з  півдня  на  північ.  Або  дарували  Борею  свою  воду,  або  забирали  в  нього  холодний  подих  і  прозорість.  На  берегах  таких  рік  селилися  бородаті  русини,  а  безбороді  русини  хлюпались  в  них  і  прали  в  їх  прозорій  воді  свій  сірий  одяг.  Не  менш  бородаті  вікінги,  що  вміли  тримати  в  руках  сокиру,  любили  хвилями  цих  річок  плавати  на  своїх  довгих  човнах  з  кінською  головою  і  крізь  діряві  вітрила  дивитися  на  руді  язики  округлого  Сонця.  Чудь  ловила  в  цих  річках  рибу  м’якими  сітями-пастками  промовляючи  при  цьому  свої  слова-окрайчики:  «Хива  кала!»  і  мружилась,  дивлячись  на  сріблясті  боки  коропів  і  карасів.  Окунів  вони  називали  «Пікікас  лінту»,  вугрів  лаяли  чорними  словами,  здіймаючи  втомлені  очі  до  неба  в  пошуках  волоцюги  Місяця.  Русини  –  поляни  та  тиверці  на  берегах  цих  річок  любили  місити  глину  і  малювати  на  лизаних  вогнем  глеках  знаки  неочікуваного  Козлотура  білого  Овна.  (А  чого  ми  тоді  очікували?  Точніше,  кого?  Старчика  Або?)  

У  таких  річках  у  дуже  давні  часи,  коли  клімат  був  тропічним  і  не  по  дитячому  спекотним,  а  Сонце  менше  нагадувало  царгородський  помаранч,  водилися  крокодили.  Ці  ненажери  навіть  не  здогадувались,  що  у  часи  прийдешні  та  майбутні  варяги  будуть  на  плинні  піщані  мілини  цих  річок  витягувати  свої  дерев’яні  струги,  а  русини-уличі  будуть  над  річковими  урвищами  та  ярами  ліпити  свої  глиняні  хати,  накривати  їх  соломою  і  співати  вечорами  свої  сумні  тужливі  пісні-линви  про  птахів  осокових  мокряків.  У  ті  забуті  навіть  Богом  часи  крокодили  річок  Сонця,  річок-компасів  клацали  гострими  зубами-конусами  і  ковтали  все,  що  ненароком  потрапляло  до  води,  навіть  великих  вусатих  і  хвостатих  щурів  (Фе!  Яка  бридота!),  а  лисі  мастодонти  трубили  світанок  і  кликали  хвостатих  мавп  на  сніданок.  Потім  стало  холодно,  мокасинові  заброди  малювали  на  обличчях  кольорові  візерунки  вохрою  і  смажили  на  берегах  вже  холодних  річок  м’ясо  волохатих  важкоступів  мамутів  і  зубробізонів  з  розумними  карими  очима.  Слухали  при  цьому  як  виють  злі  білі  вовки  і  розповідали  довговолосим  жінкам  казки  про  ведмедів-грибоїдів.  Самі  ж  вони  грибів  не  їли  –  гидували.  Сонце  вони  називали  зайцем  ґоґодзів,  а  Місяць  зневажали,  як  зневажали  потім  борсука-землерия-пана  на  галявинах  Залісся.  Тоді  річки,  що  текли  з  півночі  на  південь  живилися  холодними  талими  водами  Великого  Льодовика,  а  ті,  що  текли  на  північ  з  півдня  впиралися  в  велику  блакитну  стіну,  утворюючи  холодні  прозорі  озера-моря,  в  які  любив  зазирати  Місяць  –  ще  юний  і  не  злий.  При  цьому  Місяць  посміхався  і  фарбував  свого  чуба  і  щоки  вохрою  –  щоб  бути  схожим  на  мисливців,  що  грілись  всеньку  холодну  ніч  біля  ватри,  щоб  зранку  знову  піти  вбивати  тварин  і  їсти  їх  пружне  м’ясо.  При  цьому  Місяць  підморгував  вухастим  їжакам  смерекового  криволісся.

Були,  звісно,  на  Русі  ріки,  які  текли  з  заходу  на  схід  і  зі  сходу  на  захід.  Але  таких  річок  на  Русі  не  любили,  вважали  їх  якимись  неправильними  річками,  на  їхніх  берегах  жити  соромились.  Русини  –  навіть  древляни  і  білі  хорвати  називали  такі  річки  Річками  Білого  Очерету,  кидали  в  них  округлі  чорні  камінці  і  кричали  при  цьому:  «Сонце,  отямся!»  Варяги  відмовлялись  на  таких  річках  грабувати-вбивати  і  мовчали,  коли  між  долинами  цих  потоків  на  вододілах  і  суходолах,  через  болота  і  ліси  тягнула  по  колодах  їх  кораблі-струги  всіляка  cвoлoтa  Після  хрещення  русини,  особливо  синьоокі  сівери  на  берегах  таких  річок  будували  церкви  використовуючи  лише  білу  глину,  домішуючи  до  неї  солому  і  колоди  для  таких  храмів  брали  тільки  кленові,  гадаючи,  що  гострі  листки  цих  дерев-самітників  захистять  будівничих  від  великоротих  вухастих  демонів.  Навіть  Разін,  якого  важко  назвати  варягом  –  занадто  він  інакше,  аніж  вікінги,  думав  про  замашну  сокиру  сильнорукого  царського  служаки  –  і  той  бешкетував  та  грабував  у  тих  місцях,  де  річка  Юл,  яку  чудь  називала  Рав  несла  свої  води  в  море  Хозарське  з  півночі  на  південь,  а  ті  місця,  де  вона  вертала  на  схід  називав  Водами  Копит  Бика  і  забороняв  там  навіть  топити  полонених  дівчат-бусурманок,  а  не  те  що  з  таких  річок  пити  і  лити  в  них  кров  поганих  (на  його  думку)  людей.  Князь  Володимир  Великий  називав  такі  річки  річками  Рогніди,  а  Ярослав  Мудрий  казав  про  такі  річки,  як  про  річки  Залізної  Шапки.  Князь  Мстислав  Затятий  такі  річки  не  любив  страшно  і  якось  сказав  своїй  залізовбраній  ощетиненій  списами  дружині:  «Побратими  меча!  Краще  пошукати  міста  Тмутаракані,  аніж  володарювати  на  берегах  таких  брехливих  річок!»  Розстріляний  більшовиками  письменник  Борис  Вогау  (1894  –  1938),  що  був  з  роду  німців-поселенців,  коли  бував  з  друзями  на  берегах  таких  річок  завжди  виливав  у  прісну  воду  келішок  саморобної  селянської  горілки,  примовляючи  при  цьому:  «Вечір  густий  ховає  німу  березу  в  кошик  століття…»  

Якось  я  ловив  у  такій  річці  осетрів  (не  буду  згадувати  назву  цієї  річки  вночі  –  я  пишу  цей  есей  серед  ночі,  коли  за  вікном  пітьма  і  сили  зла  всемогутні).  Зі  мною  тоді  в  човні-чайці  був  Рудий  Зачарований  Мандрівець.  Ми  спіймали  велетенського  осетра  з  відмітиною-шрамом  на  лівому  боці  –  роздивляючись  сліди  зубів  ми  зрозуміли,  що  той  слід  лишила  щука  –  стара  як  світ.  Довгорилий  осетер  жадібно  ковтав  повітря,  плескав  зябрами,  наче  хотів  проковтнути  злого  злодія  Місяця.  Ми  різали  його  біле  м’ясо,  як  різали  колись  варяги  круторогих  волів  слов’ян  і  смажили  на  жадібних  язиках  ватри  запашні  шматки  їжі  замурзаних  селян.  Рудий  Зачарований  Мандрівець  сказав  мені,  наминаючи  черговий  соковитий  шмат  риби,  що  був  приправлений  індійським  перцем  та  левантійським  коріандром:  «Хвилі  цих  річок  сумують  за  русалками  та  водяниками,  що  покинули  ці  води  та  жабуриння  тоді,  коли  повелителі  бронзових  ножів  принесли  на  березі  однієї  з  таких  річок-сиріт  требу  на  тризні  за  степовим  ватажком  племені  –  викрадачем  биків.  Тоді  вони  порушуючи  степовий  звичай  принесли  в  жертву  чорного  коня  замість  білого  швидконогого  жеребця…»  Я  повірив  йому  –  з  того  часу  журба  не  полишає  мене.  Я  пишу  лише  сумні  пісні.  На  Русі  таких  піснярів  називали  берладниками  синьої  хмари,  не  давали  їм  білого  хліба,  а  чорний  житній  краяли  для  них  гострим  ножем  –  робили  хлібу  боляче.                                                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2020

Межа ностальгії

                               «Я  підійшов  до  межі,  за  якою
                                   Припиняється  ностальгія,
                                   За  якою  сльози  стають  
                                   Білосніжними  як  алебастр.
                                   Сутінки  моєї  душі!»
                                                                       (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Падолист  вчорашніх  віршів,
Пізня  осінь  гіркої  кави  самотніх  роздумів
На  килимі  мертвого  листя,
Що  нагадують  жмутки  непотрібних  рукописів
Алхіміків-чорнокнижників  епохи  чуми  
(І  жодного  клаптику  шовку)
Малюють  межу  ностальгії  –  
Білою  фарбою  холодного  відчуження:  
Яка  завтра  зникне  під  таким  же  білим  снігом
Ще  більш  холодим,  аніж  байдужість  тих,
Що  пішли  в  сутінки  –  сутінки  світу,  
А  не  моєї  свідомості,  бо  там  Ніщо.  
Межа  –  
Я  переступаю  її  вологе  лезо:
Розумію,  що  Час  розрізаний,
Час  кавалкований  і  пошматований:
А  я  наодинці  з  епохою  темряви  –  
Навіть  Бог  втомився  і  вирішив  відпочити
Від  споглядання  цього  заціпеніння.  
А  десь  в  пивницях  старого  замку  серця
Шумовиння  вина  кольору  вохри
Тих  часів  коли  Сонце  грона  повнило
Солодким  соком  пізньої  радості.
От  тільки  крук  на  мосту  Тайгайському  
Отому  з  якого  видно  потяги,
Що  летять  у  степ  осінній
Мене  щоразу  запитує
(Щоразу  як  падолист):
«А  може  в  тому  замку  живуть  привиди?
Сивочолі,  шляхетні  та  неприкаяні  –  
Може  таки  живуть?»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2020

Знову сни

 [i]                      «Ти,  любий  марнотрате,  не  владар
                           Отого  спадку,  що  марнуєш  нині,  —
                           Природа  щедра,  та  красу  не  в  дар,
                           А  в  позику  лише  дає  людині…»
                                                                                                   (Вільям  Шекспір)[/i]

Знову  сняться  сни.  То  приємні  і  казкові,  то  важкі  тяглі  як  мішане  холодною  водою  грузьке  болото.  Якщо  всі  снива  переповісти,  то  подумають,  що  вар’ят.  Тому  сиджу  і  мовчу.  Мовчу,  себто,  не  пишу.  Мовчу  пером.  Такий  вже  я  вродився  каламар  –  за  мовчання  приймаю  відсутність  чорних  знаків  на  папері.  Слова  то  можна  говорити  своєму  котові  –  але  йому  то  що  –  для  нього  всі  люди  пусті  базікали.  Навіть  Господар  і  той  –  марнотратник  звуків,  а  я  то  взагалі  логосоман.  Ні,  щоб  сказати:  «Няв!»  І  все  зрозуміло.  А  то  потягло  його  на  хвільософію  ту  кляту  клапату  чи  то  на  любомудріє  книжне.  І  хто  його  отого  безглуздя  навчив?  Оцього  співмешканця,  що  пригощає  смаколиками,  коли  йому  зазирнеш  в  очі  багатозначно.  Хто  його  до  того  спонукав?  Який  дідько  чи  тітка?  Ще  й  взявся  розказувати  мені  свої  сни.  Я  ж  йому  не  розказую  свої  сни  –  не  розказую,  як  мені  наснилася  мишка.  І  я  злапав  її  сіреньку  в  куточку  за  хвостик.  Йому  таке  ніколи  не  насниться,  може  тому,  що  він  теж  сіренький  –  і  очі  в  нього  сіренькі,  і  шкарпетки  сіренькі,  і  тексти  сіренькі.  

Ех,  друже  ти  мій  хвостатий-вусатий  і  волохатий!  Писав  би  ти  краще  вірші!  Або  пісеньки  свої  муркотальні.  Я  ж  бо  до  твоїх  порад  прислухаюсь  і  мову  твою  котячу  розумію.  На  відміну  від  мови  вітру,  що  мені  чужа.  Бо  вітер  оповідає  про  підміну.  Начеб-то  не  вітер  він,  а  чудь.  Не  хочу  про  підміну  чути  –  насниться.  А  надворі  осінь  глуха  і  зла  –  а  тут  ще  в  снах  підміна.  Не  хочу  таке  бачити,  коли  дощ  холодний.  Колись  вже  було  таке  –  здалося,  що  як  засну,  то  насниться  підміна.  Я  тоді  три  ночі  не  спав  –  заснути  боявся  і  побачити  такий  сон  навісний.  Потім  зрозумів,  що  сни  можна  гортати,  як  сторінки  грецької  книги,  що  писана  на  острові  Патмос  і  заспокоївся.  Відтоді  я  люблю  читати  книги,  що  писані  на  острові  Патмос  перед  сном.  А  оскільки  життя  це  сон,  а  сон  це  інша  форма  життя,  то  виходить,  що  я  читаю  тоті  книги  перед  життям.  Негарно  виходить.  Але  нічого  з  цим  не  зробиш.  Краще  читати  книги  до  життя,  аніж  після  життя.        

А  сниться  таке,  що  боронь  Боже  комусь  оповісти.  І  не  тільки  Боже,  а  й  Буже.  Течи  собі  і  далі  в  море  солоне,  а  мене  боронь.  Снилося,  що  країні  моїй  загірній  караїми  товчуть  мак  у  ступі.  А  я  в  темній  кенасі  розмовляю  з  Богом  сумним.  Все  питаю  його  про  щось  сокровенне,  а  він  мовчить  –  тільки  хитає  головою  скрушно.  А  я  козак,  і  рука  так  і  хоче  відчути  в  руках  замашну  шаблю.  І  жадають  руки  рубати  тою  шаблею  пружну  плоть  ворога-зайди.  А  я  замість  того  все  шукаю  якусь  Істину  незнану  й  невідому,  як  земля  нічия.  І  питаю  в  порожнечі  лункої:  «А  де  ж  то  наш  гетьман?  Які  церкви  мурує,  на  яких  горах  і  кручах?»  А  потім  снилося,  що  в  кутку  глек  повний  води  зачарованої.  А  потім  той  глек  великий  взяв  та  й  перекинувся  і  розбився  сам  по  собі.  І  вода  потекла  на  сусідів  –  отих  що  під  землею  в  Тартарі  живуть.  І  глек  той  ліпили  берладники.  Був  на  ньому  візерунок  кольоровий,  та  облупився.  Була  на  тому  візерунку  Істина,  але  де  там  тепер  її  прочитати  чи  побачити  у  візерунках.  Я  кинувся  ту  воду  переймати  –  та  де  там!  Хіба  переймеш  воду  руками…  А  потім  наснився  той  самий  сон,  що  снився  мені  тридцять  років  тому  –  з  гаком.  З  тим  самим  гаком,  що  чіпляє  за  ребра.  Тільки  снилось  продовження.  Як  і  тоді  –  кожен  наступний  сон  був  продовженням  попереднього.  Снилось  мені,  що  звати  мене  Кармаджан,  і  що  живу  я  в  якісь  країні  за  горами  (тільки  не  в  загірній,  а  саме  за  горами!),  і  навколо  руїни,  і  йде  війна,  і  живуть  в  тих  руїнах  нещасні  люди…  А  тепер  знову  те  саме  в  тому  сні  –  знову  війна  і  руїни,  тільки  я  зістарівся  на  тридцять  років  і  автомат  в  руках  тримати  несила.  На  тридцять  років  постарів  я  в  тих  снах.  З  іржавим  гаком.  Що  теж  зістарівся.  Цікаво,  а  тому  Кармаджану,  якщо  він  існує  насправді,  а  не  тільки  в  країні  мого  сну,  теж  сниться  щоночі,  що  він  то  я?  І  що,  він  теж  у  снах  командував  взводом  у  степах  териконових  сарматських?  І  читав  вірші  нікому  не  зрозумілі  байдужій  до  всього  публіці?  Невже?  

Прокинувся  і  подумав:  «А  може  я  Далай-лама?  Тільки  не  цей,  нинішній,  що  загубив  свою  Батьківщину  і  ніяк  не  знаходить  по  злим  чужинам,  а  інший.  Що  я  реінкарнація  його  святості  та  лай  бла  ма  п’ятого  Нгаванга  Лобсанга  Г’яцо.  І  мені  треба  мурувати  Поталу…»  А  потім  подумав:  «Яка  дурниця!  Такого  не  може  бути!  Я  не  можу  бути  Далай-ламою,  бо  ніякого  «Я»  не  існує  –  «Я»  -  це  ілюзія,  тимчасове  сплетення  дхарм.  А  якщо  «Я»  не  існує,  то  я  не  можу  бути  кимось,  навіть  собою  бути  не  можу,  не  те  що  Далай  ламою.  І  Поталу  мурувати  не  моя  справа.  Тут  хоч  би  Істину  пізнати  або  людство  врятувати,  а  то  взявся  Поталу  лагодити  –  теж  мені  штукатур  знайшовся…»

А  ту  іще  людина  зі  світлим  чубом  сказала,  що  немає  в  мене  ніякого  кота.  А  з  ким  же  я  тоді  щодня  розмовляю?  Ні,  не  права  ця  людина  світлочуба.  Є  в  мене  кіт.  І  сни  мені  сняться  щоночі.  Коли  наважусь  спати  і  сни  бачити.  Наважусь,  бо  щоразу  боюсь,  що  насниться  таки  мені  справжній  сон,  в  якому  відкриється  Істина.                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891635
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2020

Малахітова людина

                                   «…А  я  хотів
                                           У  небуття  зануритись  щасливим…»
                                                                                           (Франческо  Петрарка)

Малахітова  людина
Кришить  своє  серце  в  сільницю,
Хоче  посолити  світ
Своєю  кров’ю  зеленою:
Нерозчинною,  мідною,
Восьминоговою.
Людина  вирізьблена  з  малахіту
Тупцює  шляхом  чумацьким
За  сіллю  гіркою  сивашською,
Полічивши  кістяки  рогатих  волів
Та  каурих  мулів  готських  –  
Серед  тирси  минулого,
Серед  ковилу  снів  жахних.
Малахітовий  жевжик
Співає  не  рапсодію  –  реквієм
Кожному,  хто  вміє  літати
Разом  з  журавлем-монахом:
Цибатим  філософом  сфагнуму.  
Малахітовий  чоловічок
Вважає  себе  коштовністю,  
Не  знає  як  перейти  брід  
Ріки  Молочної  білої:
На  дні  соми  поснулі  
Ковтають  все  кам’яне:
Серед  отої  глини  жовтої
З  якої  колись  глеки  зліплять
Для  вина  яблуневого…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2020

Час пітьми

                                               «Коли  настане  час  ти  в  кіммерійській  тьмі  
                                                   Шукати  марно  будеш  тінь  мою…»
                                                                                                                               (Гійом  Аполлінер)

У  Кіммерії  пітьма,
Яка  шириться  від  молока  
Чорної  кобилиці,
Що  надоїла  сива  жінка
Вдягнена  в  овече  руно
І  грубе  полотно  шерстяне.
Пітьма  шириться  від  кожної  краплі
Білої,  наче  імла  на  Степом,
Наче  туман  у  леваді  снів,
Наче  борода  жреця  Праматері  Світу.
У  пітьмі  розчиняються  тіні  –  
Діти  віковічної  темряви,
Що  в  час  згасання  заграви
Шурхотіли  ковилою  разом  з  ящірками,
Давали  притулок  хвостатим  мишам
Від  синього  ока  зозулястого  яструба,
А  тепер  в  Кіммерії  пітьма:
Час,  коли  навіть  Місяць  заснув,
Зник  у  своєму  сховищі,
Коли  навіть  зорі  згасли  як  свічки,
Вкрадені  беззубою  відьмою
І  сховані  у  цупкий  мішок  для  непотребу.  
Тільки  стукіт  копит  –  
Коней,  що  ніколи  не  сплять,
Тільки  крик  сови  –  
Птаха  мудрості,
Тільки  шелест  тростин  
Мислячого  очерету.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2020

Берег ріки

             «Вогню  вогонь  не  покладе  межі
                 Дощі  не  каламутять  глибини
                 Та  схоже  схожим  назавжди  живе,
                 Чуже  чужим  живитись  може…»
                                                       (Франческо  Петрарка)

На  березі  ріки  мовчазної,
Яку  оспівав  флорентієць  –  
Вигнанець,  сумний  пілігрим,
Блукалець  лісів  безнадії  
(Навіть  там,  де  сонячно).
На  березі  річки  чекання
Човняра,  що  не  гірш  Одіссея
Знав  про  весло  все.
Я  шкодую,  що  він  не  Улісс,
Я  ховаю  монету  в  кишеню,  
Затискаю  її  між  пальцями  –  
Монету  –  шматок  Сонця,
З  рельєфом  дельфіна
На  стороні  дня,
З  написом:  «Ола  пернойн»*
На  стороні  ночі.  
Я  чекаю  на  майстра  весла
(Йому  не  потрібні  вітрила  –  
Тут  вітер  помер)
Мовчазного  як  сутінки,
У  країні  кімерів-молокоїдів,
Бородатого,  наче  Сократ.
Він  колись  був  рибалкою
І  ловив  сріблястих  плавців
У  мереживо  днів  –  не  своїх.
І  думав,  що  не  плавці  то  лускаті,
А  сталеві  ножі,
Що  раптом  перестали  тонути
У  воді  вічності.
Я  чекаю,
                             чекаю,  
                                                       чекаю
Отого  мореплавця,
Що  проміняв  прозоре  море
На  каламутну  ріку.
Чекаю.
Марно.  

Примітки:
*  όλα  περνούν  –  я  навів  іоніййський  варіант  вимови  цієї  фрази.  Насправді  на  монетах  Міста  Щасливого  –  Сабії  Борисфеніди  такого  напису  ніколи  не  писали.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2020

Помах крил

[i]                                «Чи  досягну  корінням  королівства
                                   В  якому  народилася  вода  і  достигає?»
                                                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)[/i]

Я  літаю  між  краплями  
Дощу  нескінченного,
Що  почався  відколи  
Небо  зазирнуло  в  свічадо
Моря  синього  і  глибокого
Як  журба  самотності.
Годі  пірнати  
У  його  темні  глибини
Черепахам  кам’яних  філософій
Бородатих  пророків  віку  машин  –  
Залізних.
Годі  шукати  Сонце  –  
Це  жовте  око  невчасності
У  кам’яних  лабіринтах,
Які  збудували  монахи
Чорної  віри  Бон.  
А  я  літаю  між  краплями,
Що  падають  важкими  думками
З  хмар-меланхленів,  
Які  заховали  Сонце  –  
Від  мене  –  сонцепоклонника,  
Що  звик  мандрувати  у  пошуках
Світанку  –  як  мрія  синього.  
Помах  уявних  крил  –  
Які  не  лишать  тіні
Навіть  тоді,  
Коли  визирне  забуте  Сонце.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2020

Дикий аґрус

 [i]                              «Ми  нудні  наче  книги,
                                   Спочинем,  бо  осінь…»
                                                                       (Поль  Верлен)[/i]

Дикий  аґрус  достиг  
Під  небом  Верлена
Серед  лісу  зелених  рук,
Що  тягнуться  жаданням  доторку:
Доторку  Порожнечі.  
Терпкі  і  кислі
Зелені  ягоди  дикого  аґрусу  
Біля  стежки  босої  німфи  –  
Подруги  Пана  –  вічно  сумної  Ехо,
Що  чекає  на  крик  –  крик  чорноптаха.
На  стежі  лісовій  –  стежі  Персефони  –  
Кам’яній  і  колючій  –  
Наче  справді  судилось  їй
Прикрашатися  диким  аґрусом
І  ожиною  марних  мрій
Грають  виставу  Есхіла
Сумні  кентаври  з  очима  воловими
І  наяди  фрігійського  водограю  –  
Холодного  –  бо  все  охололо:
І  слова,  і  голос,  і  навіть  сліди  козлоного:
В  театрі  без  глядачів:
Хочуть  сказати  нам  –  прозорим,
Що  все  минає,  все,  навіть  темрява,
А  ви  думали  лише  літо.
Хочуть  сказати
Що  всі  люди  вміють  літати
Тільки  забули  про  це  ненароком
(Згадав  колись  тесля  Дедал  –  
Даремно).  
А  я  збираю  плоди  дикого  аґрусу  –  
Кислі  ягоди  Порожнечі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020

На струнах

                               «На  струнах  роялю  порожнього
                                   Павуки-акробати…»
                                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  струнах,
Яких  давно  не  торкалися  пальці
Ні  старого  музИки
З  сивою  бородою  невідомого,
Що  в  синіх  венах  минулого,
Ні  юної  шанувальниці  Діоніса,
Якій  пасувала  би  арфа,
А  не  чорний  рояль  –
Гість  з  потойбічного,
Страшний  свідок
Мертвих  поетів  звуків,
Душі  яких  розчинились  в  Синяві.
На  цих  струнах
Живуть  музИки  тиші  –
Восьмилапі  поціновувачі  гемолімфи,
Що  грають  мелодії  нечутні  нам,
Не  чутні  вухастим  стрибунам,
Не  чутні  шкірястим  літунам,
Не  чутні  ловцям  сірих  мишей.
На  своїх  шовкових  струнах  вони
Слухають  музику  Ночі  –
Ноктюрни  сірих  метеликів,
Шепіт  липкої  темряви.
На  струнах,
Які  замовкли  –  хто  зна  чи  назавжди,
Які  зроблені  з  бронзи  –
Металу  яскравого  Сонця
І  голосистих  бджіл  степу.
На  цих  струнах  живуть
Восьмиокі  Арахни  –
Колишні  красуні,  колишні  ткалі
Візерунків  буття  веселого.
Струни  часів  бронзи
Мовчать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879647
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020

Монолог скрипки

[i]                                          «Б’є  в  рамена  засмаглі
                                             Метеликів  чорна  зграя
                                             Білі  змії  туману  
                                             Сліди  замітають…»
                                                                   (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)[/i]

Не  турбуйте  мене,
Коли  граю  я  на  залізній  скрипці
Фатальне  соло
Лише  для  слухача  одного  
Під  небом  світанків  і  синяви  –  
Під  оцим  куполом  вічності,
Під  білими  хмарами  сну,
Над  жовтими  кульбабами  яви.  
Не  турбуйте  мене,
Коли  я  стискаю  залізну  скрипку
Напередодні  акорду  короткого
Затамувавши  подих,
Обережно  торкаючись  пальцем
Струни  сталевої.
Мою  фугу  почує  
Слухач  –  по  той  бік,
По  той  бік  поля  квітучого  –  
Неораного,  несіяного,  незнаного
Нами.  Мною  –  
Дивака-музики  на  ймення  Харон.  
Не  турбуйте  мене:  
Замість  нот  збирані  зерна  нірвани
Бережу  паче  пастор
Береже  овечок  чорних  і  білих
З  якими  Судний  День  зустріти  мріє  –  
Там  –  де  небо  цілує  озеро:
Воду  меотів.
Не  турбуйте  мене  –  
Скрипаля  бронзових  нот
Дзвінких  і  легких  як  Сонце
Коли  перед  концертом  –  
Перед  коротким  соло
Перед  фугою  нашого  часу
Я  одягаю  фрак  –  
Кольору  трави  і  землі  –  
Таки  нашої.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020

Музика мовчання

                           «Про  те,  як  тріщать  цикади
                               І  маки  цвітуть  –  ми  знаємо,
                               Самі  ж  в  глибокому  схроні
                               На  арфі  без  струн  граємо…»
                                                       (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

   Лицарям  Місячного  Сяйва  та  Горобиних  Ночей

У  глибинах  глини,  у  нутрощах  скель,
Під  корінням  старезних  дерев,
Що  снять  ароматом  конвалій  Неба
Ми  вирили  схрони  –  глибокі,  наче  колодязі,
Тихі,  наче  птах  світанку  опівночі.
Ми  чекаємо  слушного  часу,
Граємо  на  різблених  арфах  –  
Арфах  без  струн.
Ми  граємо  музику  тиші,  
Співаємо  пісні  мовчання  –  
Тут,  в  глибинах  землі.
Нас  чують  тільки  корені  –  
Підземні  руки  столітніх  буків
І  ясенів  синього  вечора  –  
Нашу  пісню  мовчання.  
Нам  сняться  сни  про  майбутнє  –  
Сонячне,  як  червнева  шипшина
І  високе,  як  Вега  у  липні,
Сни  про  країну  загірну,
Про  Землю  Майбутнього  –  
Нам  –  мрійникам  лісу,
Шукачам  незримого  і  невідомого,
Нам  –  прочанам  таємного,
Лицарям  сяйва  Місяця.  

А  десь  на  поверхні  зеленотравній
Серед  лісу  тінявого  і  яглицевого
Бродять  люди  босоніж  
І  дослухаються  –  
Вухом  до  землі  вологої  тулячись,
Хочуть  почути  музику  –  
Музику  нашої  тиші.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2020

Рибалки

                                         «Каміння  спить,  і  пси  лежать  дрімотні.
                                             Ах,  ніч  сумна,  як  ночі  ті  скорботні,
                                             що  ждуть,  щоб  ранок  повернувсь  назад…»
                                                                                                                                             (Райнер  М.  Рільке)

                       Тим,  хто  розмальовував  глеки.  Щиро.  

Рибалки  ловили  осетра,
А  витягли  камінь  –  
З  нутра  Бористену  –  
З  ріки  верболозів  і  чапель.

Рибалки  ладнали  човен  –  
Смолили  йому  боки
І  дерев’яне  черево.
Аж  бачать,  а  то  Місяць,
Який  пливе  по  Небу
Глиняних  снів  землеробів.
Взяли  вони  отой  камінь  –  
Округлий,  як  все  минуле
(Чи  то  не  камінь,  а  серце,
Що  давно  скам’яніло,
Бо  втратило  сподівання),
І  потягли  на  гору,
Де  якісь  диваки    палили
Свої  солом’яні  хати,  
Щоб    ніколи  не  згадувати
Про  те,  що  сподівалось,
Про  те,  що  мріялось,
І  про  що  малювалось
На  глиняних  глечиках,
На  дерев’яних  снах
І  солом’яних  платтях
Чужих  наречених.

Рибалки  ладнали  сіті
Для  риби  на  ймення  сонце,
А  бачать,  що  то  одяг
Для  них  –  
Жебраків  і  відлюдників.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871675
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.04.2020

Твій дім

[i]                                    «Я  також,  згадай-но,
                                             Пиловбрана,  прилетів  сюди
                                             Журавлем…»
                                                                                           (Пауль  Целан)
[/i]
Твій  дім  стоїть  
У  Кварталі  Латинському,
В  синьоокій  Лютеції
У  кам’яному  Парижі  –  
Серед  міста,  в  якому  немає  
Жодної  барокової  кам’яниці,
Твій  дім  (наче  сірий  кляштор)
Бовваніє  темним  опудалом
На  березі  Сени  –  
Ріки  непрозорого  часу,
В  якій  Франсуа  ловив  пічкурів  –  
Отой,  що  Війон  –  
Отой,  що  розбійник  і  злодій,
Гравець  у  слова  і  майстер  ножів.

Твій  дім  серед  міста
Нечесаних  галів,  
Безхатьок-ваґантів,
Що  діжку  нечемних  пісень
Жбурнули  в  пивницю.
А  з  вікна  визирає  Бодлер,
І  щось  там  про  осінь
Холодну  і  сіру.  

Твій  дім  серед  міста,
Де  жоден  дивак
Залізною  вежею  небо  не  ранив.
Ти  в  місті  живеш,
Де  ніхто  не  палив  ще  на  площі
Магістра  лицарів  Храму,
Де  ніхто  не  пірнав
У  потік  каламутний
З  моста  Мірабо,
Поставивши  крапку
В  сумному  вірші  про  любов.
………………………………
Я  бавлюсь  словами  в  тюрмі  –  
У  тюрмі  почуттів  –  
У  в’язниці  людей.
Прилетів  журавлем  ненароком
У  місто  твоє
Оточене  мурами  слів
І  полечу  горобцем
Або  подихом  вітру
У  передмістя:
Шукати  сліди  на  воді.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871674
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.04.2020

Серафим і Смерть

                                   «Світ  дикий  і  пустий.  Земля  і  Небеса
                                       Осиротілий  рід  людський  жаліють.
                                       Без  квітів  луки  і  без  яхонту  перстень…»
                                                                                               (Франческо  Петрарка)  

Про  різне  філософствував  Серафим,  споглядаючи  марноту  Міста.  Дуже  навіть  про  різне.  Теми  для  роздумів  виникали  в  його  хаотичній  свідомості  самі  по  собі,  або  були  надіслані  з  надхмарних  сфер,  або  підказувались  Тими,  Що  Минають.  А  таких  людей  було  в  ті  часи  чимало  на  вулицях  Міста.  Особливо  типи  теплими  літніми  днями,  коли  час  сієсти  ще  й  не  думав  починатись,  а  час  пробудження  зі  сну  вже  поринув  в  Лету.  Я  не  знаю,  хто  спонукав  Серафима  думати  про  Смерть.  Не  я  –  це  точно.  З  вишніх  сфер  до  Серафима  приходили  теми  світлі,  радісні,  метафізичні,  одухотворені,  а  такі  ось  понурі  та  декадентські  –  ніколи.  Сам  же  Серафим  наслідував  Конфуція  і  любив  повторювати  мудрість:  «Ми  ще  не  знаємо,  що  таке  життя,  звідки  нам  знати,  що  таке  смерть?»  І  тому  філософствував  і  говорив  про  життя,  намагаючись  зрозуміти,  чим  є  цей  феномен,  ця  дивина  буття,  ця  флуктуація  ентропії,  цей  спосіб  існування  колоїдних  розчинів.  Чи  вдалося  Серафиму  зрозуміти,  що  таке  життя  –  не  знаю.  Не  відаю.  Мені  він  про  це  нічого  не  говорив.  І  для  мене  запитання  «що  є  життя?»  так  і  лишився  відкритим  і  загадковим.  Навіть  незвіданим.  Як  Terra  incognita  для  Джеймса  Кука.  Як  Велика  Порожнеча  для  Юрія  Гагаріна.  У  чому  сенс  життя,  я  ще  якось,  з  горем  навпіл,  зрозумів,  і  то…  

І  я  був  вкрай  здивований  і  навіть  знічений,  коли  довідався,  що  Серафим  крім  всілякого  іншого  філософствує  про  Смерть.  Не  очікував  я  такого  от  такого  повороту  думки  в  його  бесідах  і  судженнях  –  не  очікував!  Але!  

Якось  зранку  я  здійснював  прогулянку  Містом  з  метою  приємного  марнування  часу  (точніше  часопростору,  бо  час  з  простором  поєднаний  нероздільно!)  і  періодичного  заповнення  легень  повітрям,  в  якому  досить  багато  кисню.  Це  мені  необхідно  для  роботи  мозку.  Не  встиг  я  повернути  на  куті  Вулиці  в  пошуках  крамниці,  де  продають  різні  смачні  і  корисні  для  тіла  нашого  напої,  я  помітив  випадково  Серафима,  що  лежав  собі  на  тротуарі,  що  зроблений  для  перехожих,  на  імпровізованому  килимку  з  легкою  посмішкою  на  устах  і  розпочатою  пляшечкою  горілочки  прозорої  в  руках.  Біля  Серафима  знаходись  двоє  Тих,  Що  Йдуть  Мимо  (не  плутайте  з  Минаючими!).  Один  із  цих  вищезгаданих  громадян  республіки  знаходився  в  вертикальному  положенні  тіла  відносно  поверхні  землі  (суворо  перпендикулярно  до  поверхні  Землі),  а  інший  на  вприсядки,  як  сидять  на  жердинці  курочки  та  півники  або  громадяни,  що  перебувають  під  вартою  держави  за  скоєні  порушення  суспільного  устрою.  Обидвоє  Тих,  Що  Йдуть  Мимо  були  молодими  людьми,  років,  так,  приблизно,  двадцяти  восьми  з  половиною  з  часу  їх  народження.  З  хвостиком.  Одягнуті  вони  були  охайно,  демократично,  трохи  навіть  естетично,  але  не  без  легкої  зневаги  до  свого  зовнішнього  вигляду.  Капелюхів  на  головах  їхніх  не  було,  напевно,  по  причині  доволі  теплої  погоди  і  поведінки  лагідного  Сонця  –  світила  нашого,  яке  в  той  день  лисини  людські  не  припікало.  Ось,  думаю,  спитають  вони  зараз  Серафима  про  погоду  –  яка,  мовляв,  нині  погода  в  Місті.  Або  спитають  Серафима  про  заморське  зілля,  яке  сушать,  мелють,  а  потім  набивають  ним  білі  паперові  трубочки  і  запалюють  їх,  а  дим,  що  від  того  зілля  палаючого  навіщось  вдихають.  Спитають  про  наявність  цього  зілля  в  Серафима.  Але  ж,  ні!  Зовсім  інакше  вони  запитали!  Замість  такого  звичного  запитав  один  Той,  що  Йде  Мимо  в  Серафима:      

-  Шановний  Серафиме  Петровичу!  Скажіть,  а  що  таке  Смерть?  

Ну,  думаю,  зараз  Серафим  скаже  молодій  людині  куди  він  зараз  має  піти  і  з  якою  метою,  і  хто  він  такий  пояснить  йому.  Але,  ні!  Не  так  трапилась  ця  подія,  не  так  вона  відбулась.  Серафим  здивовано  подивився  на  людину  чоловічої  статі,  зневажливо  посміхнувся  і  відповів:  

-  Дурницю  Ви  сказали,  молодий  чоловіче,  пане  без  капелюха!  Дурницю!  Я  Вам  пробачаю,  звісно,  бо  не  відали  Ви,  що  таке  от  говорите.  Як  можна  дати  визначення  тому,  чого  не  існує?  Неможливо  це!  Бо  немає  ніякої  смерті,  вигадки  все  це.  Придумали  для  того,  щоб  людей  лякати.  Але  чимало  людей  повірили  цій  безглуздій  вигадці  і  бояться!  Людина  –  це  зовсім  не  колоїдний  розчин  поліпептидів,  зовсім  не  білкове  тіло,  не  хребетна  двонога  тварина  з  гіперцефалізацією.  Людина  –  це  Дух.  А  Дух  –  безсмертний,  незнищенний,  вічний.  Дух  не  може  припинити  існування.  Дух  тільки  змінює  тілесну  оболонку,  втілюючись  знову  і  знову,  змінюючись,  як  змінюється  візерунок  в  калейдоскопі,  але  зникнути  не  може.  І  якщо  ви  не  пам’ятаєте  про  свої  минулі  втілення,  то  це  не  означає,  що  їх  не  було.  Я  ось  пам’ятаю.  Якщо  існує  якийсь  візерунок  дхарм,  то  зникнути  він  не  може,  може  тільки  змінитись.  І  змінюється.  Щосекунди.  Те,  що  Ви  називаєте  смертю  є  тільки  хитким  містком  між  двома  перевтіленнями  Духу.  Між  двома  перетвореннями.  І  найкращий  доказ  вічності  Духу  –  нинішнє  існування  кожного  з  нас.  Крім  того,  оце  ось  оце  поєднання  дхарм  –  елементів  психіки,  елементів  «Я»  -  цей  орнамент  постійно  змінюється:  «Я»,  що  було  хвилину  тому,  зовсім  не  те  «Я»  в  цей  момент  часу,  а  ще  через  хвилину  буде  зовсім  інше  «Я».  Виходить,  що  я  кожну  мить  помираю  і  виникаю  знову.  Це  означає,  що  смерть  –  це  просто  безглузда  ілюзія,  гра  вашої  хворобливої  уяви.  Крім  того,  Дух  людини  це  лиш  частинка  Суті  Всесвіту.  І  можливо  злитися  з  Абсолютом  Всесвіту  воєдино.  А  Суть  Всесвіту  безсмертна  і  незнищенна.  Так,  що  не  докучайте  мені  зі  своїми  дивними  фантазіями  і  затьмареннями.  І  йдіть  собі  блукати  Містом.  

Здивувались  Ті,  Що  Йдуть  Мимо  почувши  такі  слова  Серафима,  дуже  здивувались.  А  потім  пішли  собі,  як  і  належить  Тим,  Що  Йдуть  Мимо.  Звичай  у  них  такий  є  –  йти  собі,  минати.  Так  вони  і  все  життя  минають.  А  потім  в  іншій  іпостасі  втілюються  і  знову  минають  –  все  мимо  та  мимо…  

Написав  я  оце  –  оцю  повість  сумну  чи  то  веселу  і  ось  в  такому  вигляді  вирішив  виставити  її  на  загальний  огляд  моїх  читачів  і  шанувальників.  І  почитальників.  Але  раптом.  Але  ось  трапилось  –  несподівано.  Не  встиг  я  перо  своє  воронове  відкласти,  не  встигло  чорнило  на  ньому  висохнути,  не  встиг  я  притрусити  папір  з  текстом  золотим  пилом  (як  любив  це  робити  Оноре  де  Бальзак),  не  встиг  я  наповнитись  відчуттям  власної  гідності  і  посміхнутись  радісно,  як  зайшов  до  мого  «кабінету  невдахи»  Уважний  Читач.  Він  завжди  заходить  невчасно  і  недоречно.  Зайшов  він,  значить,  і  без  будь-якого  «добридень»  чи  «перепрошую»  прямо  з  порогу:  

-  Добродію!  Пане  писако!  Прочитав  я  назву  вашого,  з  дозволу  сказати,  «оповідання»  «Серафим  і  Смерть»  і  подумав:  а  чи  не  «вбити»  Серафима  зібрався  автор  повісті?  
-  Та,  Ви  що?    З  чого  Ви  отаке  вигадали?  
-  Знаємо  ми  Вас,  підступного  й  мерзенного  каламаря,  Ви  не  одного  свого  літературного  героя  «вбити»  зволили!  Навіть  тих,  прототипи  яких  живуть  собі  здоровенькі.  І  навіть  не  знають,  що  на  сторінках  Ваших  оповідань  вони  давно  загинули  найтрагічнішим  чином.  Та  Ви  вбивця,  дядечку!  Вбивця  та  кровожер!  Неабиякий  до  того  ж!  
-  Безглуздя  та  абсурд  Ви  сказали,  шановний  пане  Уважний  Читач!  Повний  абсурд!  Серафим  –  істота  безсмертна,  вічна.  Він  хоч  і  безхатько,  але  вбити  його  неможливо.  Навіть  на  сторінках  оповідання  мого.  Навіть,  якщо  припустимо  помилковість  його  філософії  про  безсмертя  Душі.  Навіть  тоді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2020

Сумний балаган

                                                 «…  І  поставив  я  в  серці
                                                           Невеселого  жарту
                                                           Балаган  без  акторів
                                                           На  ярмарку  жаху…»
                                                                           (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  моєму  серці  
Театр  акторів-безхатьок  
Балаган  вистав  моторошних,
Де  Гамлету  прострілили  серце
Зі  снайперської  гвинтівки.
У  балагані  отому  Гвідо
Пише  слова  сажею
На  сторінках  світанку  осені:
І  то  все  сценарії  
Вистави  про  безнадію,
Де  Арлекін-самогубець
Вкорочує  сумну  п’єсу  пташину  
Безглуздим  своїм  вчинком
Плямистого  шпака-пересмішника.
У  серці  моєму  паяци
Жарти  свої  невеселі  
Вигукують  в  порожнечу,
А  світляки  ліхтарики
Запалюють  за  кулісами
Бо  в  темряві  нашого  часу
Оту  виставу  страшну,
Оцю  комедію  моторошну
Ніхто  би  не  міг  побачити,
Якби  ніч  отак  совою  глипала
В  душу  кожного  перехожого.  
Отого  і  запалюють:
Засвічують  –  ніби  плачуть:
Не  сльозами,  а  жмутком  променів.  
У  виставах  мого  балагану
На  порозі  Бетельгейзе  глядачкою,
А  скрипаль  виграє  мелодію
Без  струн  у  тиші  такій  –  небувалій…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868181
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.03.2020

Фарби для Місяця

                                       «…  А  Місяць  цієї  ночі,
                                                 Як  на  горе  осліпнув
                                                 І  купив  у  Смерті
                                                 Фарбу  вихору  й  попелу…»
                                                                 (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  купляю  в  крамницях  Леванту
У  чорновбраного  Яго  –  
Меланхлена  венеціанського  –  
Старого  слуги  Республіки
Фарби  для  білого  Місяця  –
Посліплого  свідка  містерій,
Німого  аптекаря  і  алхіміка,
Що  дарував  трунок  
Кожному  коханцю  Музи  –  
Хворої  діви  Евтерпи.
Куплю  трохи  фарби
(Нехай  навіть  він  не  бачить)
Розмалюю  його  кольорами:
Кольорами  циклону  Атлантики:
Ненароком  всі  зрозуміють
Під  Небом  таким  невдячним,
Байдужим  п’янкої  офіри,
Що  ночі  у  нас  сині  –  у  нас  –  
Пілігримів  Півдня  –  
Коли  в  зеніті  Вега  –  
Зірка  надії  останньої
Божевільної  жінки  Пандори  –  
Першої  серед  рівних.
Позичу  в  водяника  Дожа  –  
Отого,  володаря  моря,
Меланхоліка  Бартоломео*
Три  дукати  для  чорної  фарби  –  
Фарби  нестримної  бурі,
Фарби  весняного  відчаю,
Фарби  таємної  мудрості  –  
Намалюю  на  Місяці  плями  –  
На  чолі  сліпого  Пророка.  

Примітки:
*  -  Бартоломео  Граденіго  (1259  –  1342)  –  хто  ж  іще…  Якщо  вже  кидати  обручку  в  лагуну  –  то  тільки  йому.    

Ще  примітки:  читайте  на  дозвіллі  «Історію  Венеції»  -  це  повчально  і  так  по  весняному  модерново.  Це  краще,  аніж  ловити  в  Адріатиці  пічкурів.  А  ви  ще  питаєте,  чому  над  храмом  Темпіо  Малатестіано  так  безнадійно  світить  місяць…  Та  оте  солоне  містечко  то  не  маленький  Рим  –  то  загублена  полотняна  торба  святого  Маріно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868085
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.03.2020

Вільні століття

                         «І  з  кучерявими  багряними  богами
                           Я  поруч  плив  у  ті  століття  вільні…»
                                                                             (Володимир  Набоков)

Епоха  синіми  пролісками
Проростає  крізь  зотліле  листя  віків,
Століття  намистом  бурштиновим
На  шию  веселих  богів:
Віщує  епоху  Свободи
Сміючись  сопілкар  Сонце.
Боги  свої  кучері
Миють  у  водоспадах  часу,
Люди-птахи
У  країні  своїй  загірній
Дзьобають  замість  зерен
Кванти  жовтого  світла.
Епоха  Свободи
Проростає  білим  підсніжником
З-під  важкої  землі  вічності,
Вухастим  зайцем  стрибає
Запашною  долиною  рясту  –  
Рясту  пориву  нестримності,
Гордим  оленем  крокує
Лісом  прозорим  пробудження.

Століття  Свободи
Співають  бадьорі  боги:
Молодими  тілами  кольору  бронзи
Славлять  нову  весну
Танцями  вітру  квітів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867429
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.03.2020

Самотній вогонь

                                                   «Серед  пустелі
                                                       Я  бачив  вогонь!»
                                                                               (Накахара  Тоя)

Ті,  хто  розпалив  вогонь
Серед  моря  каміння,
Серед  океану  піску  –  
Просто  сумні  пілігрими:
Такі  ж  шотландці  –  
Сторожі  голих  пагорбів
Як  лицар  початку,
Який  не  знав,  
Чим  усе  завершиться,
Точніше,  знав,  але  
Не  хотів  нікому  сказати,
Бо  стати  пророком  
Було  нестерпно.  
Дим  у  зимовому  небі
Гіркіший  за  віскі  з  острова  Торі.
Немає  дороги  зворотньої
З  цієї  пустелі  самотності,
Де  замість  снігу
Падає  взимку  пісок,
А  небо  -    кольору  ртуті,
І  люди  ховають  обличчя
У  сховок  тканини  грубої,
Тканої  з  шерсті  верблюдів.
Повелитель  поганих  доріг
Шепотів  мені  про  порожні  колодязі,
Про  Срібну  Ріку
Вздовж  якої  блукати  й  блукати,
Куди  –  невідомо.  
Шепочу  сутри
З  іменем  Будди  Майбутнього  
І  мислю:  
Я  ще  живий!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864183
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.02.2020

Зимові гуси

                                                       «До  тих,  хто  іде
                                                           І  до  тих,  хто  лишається
                                                           Прилітають  гуси…»
                                                                                               (Нацуме  Сосекі)

У  місті  
В  якому  ніколи  не  було  трамваїв
Я  йду  вздовж  неіснуючої  колії,
На  вулиці,  де  зима  заморозила  душі,
Марно  виглядаю  зимових  гусей
Білих,  як  сніг  Країни  Ведмедиці.
Вони  прилітають  тільки  опівночі
Тихо,  наче  здивовані  сови
І  гелгочуть  нечутно
Про  великі  холодні  озера
Повні  сріблястої  риби.
Прилітають
Лише  до  самотніх  поетів  –  
Лише  до  самотніх.  
Було  темно
На  вулицях  Зимового  Міста
Спали  в  своїх  домівках
Перехожі  й  пожежники,
Щурі  і  коти,  водовози  і  злодії,
Кати  і  повії,  аптекарі  й  пекарі.
Не  спав  лише  Сторож  Снів
Моторошних  і  смішних,
Сірих  і  кольорових:
Снів,  які  загубили  мертві
І  назбирали  живі
У  своїх  хворобливих  мареннях.
Сторож  Снів  –  такий  безпритульний  –  
Блукав  з  ліхтарем
Під  чужими  вікнами:
Вікнами  снів.
А  я  виглядав  зимових  гусей,
Знав,  що  вони  прилетять:
Якщо  не  до  мене,  то  конче  до  когось.
Знав.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864168
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.02.2020

Дикі вишні

[i]                                              «Росисте  гроно  винограду
                                                 Під  вечір  потягне  лисиця…»
                                                                                             (Сімадзакі  Тосон)
[/i]
Коли  вітер  прийшов
                                     у  міста  катарів
Дикі  вишні  достигли
                                     в  садах  Провансу.
Коли  осінь  фарбує  
                                     пастеллю  П’ємонт
Перевалом  журби
                                     йдуть  та  йдуть  савойяри.
Альбігойці  збирають  зерно
                                     в  глеки  порожні  віри,
На  сторінках  старої  Біблії
                                     на  полях  намальовано:
Чи  то  люди,  чи  звірі.  

На  землях  старого  кляштору
                                     виноградники  та  переліг,
Сонце  дозрілим  яблуком
                                     козлоногому  Пану  до  ніг,
Чорні  вівці  слухають  Кальвіна  –  
                                     дерев’яним  пророком  млин.
Було  б  у  цих  селах  весело
                                     але  безнадія  і  сплін.  
Савойяри  несуть  туман
                                     у  торбах  сірих  містралю,
Хто  і  навіщо  гіркі  слова
                                     сіяв  у  глину  краю?
Цього,  оцього,  де  фіги  й  мигдаль
                                       цвітуть,  як  завше,  весною
Буде,  буде  косити  чума:
                                       людей  бо  нині  –  як  гною.
А  дикі  вишні  достигли  таки
                                       у  левадах  Провансу  зелених,
Присмак  гіркий  чергової  війни
                                       чорною  сіллю  у  венах.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863338
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2020

Діти варварів

                                   «Коли  сходить  Місяць
                                       Дзвони  німіють,
                                       І  відкриваються  стежі  
                                       Серед  дрімучих  хащів…»  
                                                                           (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Босоногі  мешканці  лісу
Збирають  білі  камінчики  –  
Округлі,  як  яйця  птахів  –  
Отих,  що  розтанули  в  небі  –  
Синьому,  наче  сни  форелі:
На  руїнах  гнилих  імперій
Мурують  нові  світи:
Заново.  Від  самого  початку.  
Синьоокі  діти  півночі
Рудочубі  –  малюють  на  шкірі
Відшліфованій  сімома  вітрами
Знаки  казкової  вічності.  
Хтось  там  новим  апостолом
Віщує  їм  про  прийдешнє,
Хтось  дарує  їм  віру
Принесену  в  козячій  торбі  –  
Дірявішій  за  епоху.  
А  хтось  декламує  Євангеліє  
Демосфеном  з  палаючим  поглядом  –  
Їм  –  дітям  простору,  
Онукам  Борея  нестримного,
Їм  –  людям  вогню.
І  там  –  на  руїнах  імперій
Огидних,  як  все  рабське
Діти  північних  варварів
Співають  пеан  про  високе,
Про  чисте,  прозоре  і  вільне.
Діти  моря  і  лісу,
Вітру  і  хвиль  високих,
Володарі  довгих  мечів
На  руїнах  потворних  імперій
Зорали  нову  ниву
І  сіють  тверді  зерна
Жита  –  хліба  майбутнього.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862369
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.01.2020

Етюд безсніжної зими

             «…  Моя  рука
                       Виводить  ці  рядки  в  напівімлі…»
                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Цієї  безсніжної  зими  душа  прагне  липкої  прози  –  солодкавої  і  тяглої,  наче  медова  офіра.  Хочеться  писати  річкові  есеї  –  непередбачливі,  як  гірські  потоки.  Хоча  кожен  потік  передбачливо  вливається  в  затоку  свідомості.  Але  жадається  саме  творити  есеї  –  втілювати  їх  громади  слів  на  папір  –  білий  як  сніг  –  якого  бракує,  якого  нема.  І  то  саме  есеї  –  не  готичні  новели  густою  палітрою  оливних  фарб  Франсіско  Хосе  де-Гойї,  і  не  сюжетні  оповідки  неврозів  модернової  людини  –  жовті,  як  кульбаби  в  травні,  і  навіть  не  важкі  декадентські  романи,  що  тонуть  залізними  дірявими  кораблями  у  глибині  часу,  важкі,  як  сира  земля,  а  саме  легкі  повітряні  есеї.  Є  в  них  щось  бджолине,  щось  воскове  –  ліпи  що  хочеш.  Хоч  коника  осідланого  (скачи  собі  за  синій  виднокіл),  хоч  ляльку  сліпу  (розмовляй  з  нею  про  що  хочеш),  хоч  свічку  (яку  будеш  потім  спалювати  вогнищем  чергового  автодафе,  розрізаючи  темряву  ножем  охряного  гострого  світла.  

Зимові  есеї  –  це  окрема  тема  у  нашому  поствізантійському  світі.  Хоч  дехто  і  впевнений,  що  це  хворе  дитя  варварства  і  ромейських  апологетів  (Візантія  –  хто  ж  іще)  десь  ще  агонізує.  Десь  –  у  неправильних  хворих  землях.  Але  де  там  –  то  хазари,  Золота  Орда,  охрещена  чудь.  Це  Воно  агонізує.  І  так  легко  передбачати  майбутнє  –  бо  все  повторюється.  І  все  вже  було.  І  це  так  гостро  відчувається,  коли  зима  безсніжна  і  все  оголено,  ну  геть  все  –  нерви,  люди,  дерева,  кам’яні  будинки,  степ,  людське  безглуздя.  

Зимові  есеї  особливо  соковиті  і  смакують  опівночі,  коли  хочеться  гарячого  чаю  і  теплих  думок.  Вони  як  зимові  яблука,  що  долежали  в  пивниці  до  своєї  пізньої  стиглості  –  і  не  замерзли,  і  не  попсувались  чорнотою,  а  налились  цукром.  Зимові  есеї  –  вони  як  бджоли,  що  несуть  цілющий  мед  у  вулики  нашої  свідомості.  Саме  бджоли,  а  не  різнобарвні  важкі  джмелі,  що  прокидаються  раніше  за  всіх  і  збирають  те,  що  іншим  не  вольно.  Джмелі  –  то  повісті.  Я  часом  думав,  що  зимові  бджоли  –  то  сніжинки  морозного  снігопаду  –  жалкІ  літуни  вуликів  зими.  Але  де  там  –  то  есеї.  Ми  ж  бо  не  двірники  і  не  охоронці  зимівників  –  ми  творці  текстів.  

Кожен  есей  –  а  зимовий  особливо  –  має  бути  в  якомусь  контексті.  Цим  контекстом  може  бути  епоха  –  час.  Або  хоча  б  годинник  на  руці  –  часомір.  Мірило  того,  що  виникло  раніше  всього  сущого.  Чи  не  вперше  в  історії  нині  народжуються  есеї  без  контексту.  Есеї  самі  по  собі.  Які  можуть  однаково  бриніти  прозорими  крилами,  що  в  епоху  Нерона,  що  в  часи  графа  Каліостро.  Ми  до  цього  не  звикли.  Нам  це  як  лезом  по  пучках  безіменних  пальців:  і  боляче,  і  недоречно,  і  не  зрозуміло  за  що.  І  головне  –  мордує  питання  –  навіщо?  

Може  нам  і  важко  про  це  думати  і  писати,  але  ще  важче  було  їм  –  тутешнім  есеїстам  ХІ  століття.  За  спиною  вічний  неспокій,  а  попереду  нескінченне  угро-фінське  море:  дикий  край,  що  не  мав  історії.  Ні  початку,  ні  точки  відліку,  ні  теперішнього,  а  значить,  і  ні  майбутнього  теж.  У  нас  хоч  була  візантійська  точка  відліку  –  чужа,  але  усвідомлення  першопочатку.  А  там?  Там  –  де  сонце  забарилось  визирнути  з-за  виднокраю?  Майбутнє  там  стає  минулим  навіть  і  не  почавшись.  О,  навіщо,  навіщо,  ми  принесли  в  той  край  сенс?  Невже  для  того,  щоб  той  світ  зліпившись  і  отримавши  якусь  форму,  вже  напівцивілізований  перетворився  на  пухлину  нещасної  планети  і  зжер  нас?

Минулі  п’ять  років  з  хвостиком  були  роками  світу  Ернеста  Гемінгвея.  Все  тут  знайшлося  і  знайшло  себе.  І  дзвін,  що  гудить  по  тобі,  і  Україна,  що  перетворилась  на  острів  в  Океані,  і  нескінченна  корида  –  пісок  і  жадібні  очі  юрби,  і  свято,  яке  завжди  з  тобою  –  бо  кожен  день  як  останній,  а  значить  свято…  Ще  трохи  «Снігів  Кіліманджаро»  -  бо  сенс  знайдено  і  одкровення  прийде,  нехай  хоч  і  в  останню  мить,  і  трохи  «Прощавай,  зброє»  -  після  демобілізації,  звісно.  Ну,  трохи  ще  Ремарка,  так,  на  додаток,  бо  на  східному  фронті  без  змін.  Нині  ж  час  «Боярині»  Лесі  Українки  і  ще  більше  Гійома  Аполлінера  –  всього,  від  «Алкоголів»  до  останніх  сумних  верлібрів.  Хоча  Дніпро  ледь-ледь  нагадує  Сену,  і  міст  Мірабо  ніхто  над  ним  не  збудує.  Але  вже  є  ностальгуючі  закохані  на  цьому  неіснуючому  мості  і  все  те,  що  звучить  у  пізнього  Аполлінера  –  нинішній  літературний  світ  –  це  чорнильниця,  яку  зробили  з  гільзи.  Її  не  хочуть  приймати  на  пошті,  коли  автор  раптом  захотів  свої  фронтові  спогади  відправити  додому  запаковуючи  їх  замість  картону  чи  поштового  паперу  в  старі  газети.  І  лишається,  наче  старий  солдат  Гійом,  писати  листи  Лу  –  існуючій  чи  неіснуючій  –  байдуже.  Бо  листи  в  порожнечу.  Може  вона  зрозуміє,  які  квіти  цвітуть  біля  шанців  на  війні,  як  читається  Дікенс  під  звуки  ворожої  канонади.  А  потім  раптом  сказати:  

«Та  я  не  скаржусь  я  радію  долі
Наперекір  всьому  наперекір  тобі
Я  поверну  ще  поверну  втікачку  Лу…»

І  писати  саме  так  –  без  розділових  знаків.  Бо  і  без  тебе  вже  розділили  тексти  на  «до»  і  «після».  Вже  і  без  тебе  вкрали  в  тебе  найдорожче  і  продовжують  красти,  що  лишилось.  Там  –  у  мішку  спогадів.  А  рідний  край?  Отой,  де  Савур-могила?  Отой  степовий  і  незабутній,  отой  –  наш.  Невже  теж  як  Аполлінер:

«Радісінький  що  виїхав  не  вернуся  назад
Хоч  за  чотири  дні  втомився  від  дороги
Повір  я  не  в  зажурі  я  веселий  так
Щасливий  і  сміюсь  римуючи  рядки…»  

Невже  ми  ще  здатні  бути  щасливими  після  всього  пережитого?  Тоді  чому  нічого  не  забувається,  а  інколи  і  не  пишеться?  

Таке  відчуття,  що  снігу  не  буде  вже  ніколи.  Хіба  що  в  Антарктиді,  і  то  дозовано.  Собача  зірка  Сіріус  перестала  бути  містичною  –  перетворилась  просто  на  холодне  око  Порожнечі,  що  глипає  на  нас  неприкаянних  і  віщує  собачі  дні  –  нові  злі  часи.  Добре  хоч  перетворився  з  Невблаганного  на  мале  цуценя.  Великий  Пес  став  віщуном  мисливця,  а  страх  десь  там  –  бігає  малим  песиком.  На  нього  ніхто  не  зважає.  Не  боїться  ніхто  і  нічого.  З  вічних  тем  для  есеїв  та  верлібрів  лишилися  теми  Смерті  та  Вічності.  Може  тому,  що  безсніжною  зимою  пасує  писати  про  неіснуюче:  ніякої  смерті  немає  –  то  все  ілюзія.  І  все  має  свій  кінець,  навіть  Вічність.  Парадоксально,  але  факт.  

«Прощай  моя  Лу  прощай
Небо  сивіє…»  

Це  тоді  і  це  в  нього  небо  сивіло.  А  в  нас  воно  вже  давно  посивіло.  І  ми  чекаємо  невідомо  чого  –  може  того,  що  напишуться  нові  тексти.  Колись  вони  писалися  кров’ю  на  снігу.  А  нині  де  там  того  снігу.  Хіба  читати  Петрарку  і  мріяти.  Про  Вітчизну  Загірну.  

«І  ось  я  небесного  кольору  до  самого  вечора
Зіллюсь  з  небокраєм  і  добре  так  на  душі…»  

Отак.  І  ніяк  інакше.  Думати  про  захмарне,  коли  все  це  триває.  Це.  Це  в  Аполлінера  була  «нудьга  осені»,  бо  дощава  зима  в  Провансі  зазвичай.  А  в  нас  не  Прованс  –  не  мрійте.  «Тобі  в  старому  світі  стало  душно…»  Справді  задуха  –  хоч  і  зима,  а  задуха.  Гійому  там  –  в  світі  модерну,  який  чомусь  раптом  постарів,  а  мені  нині  –  коли  все  старе,  нікчемне,  віджиле  вилізло  на  поверхню.  І  хочеться  хоча  б  в  світі  літературних  фантазій  це  здолати.  Нині  тексти  компактні  –  словам  тісно.  Слова  задихаються  в  оцій  гущавині  сенсу  і  змісту.  Всі  ми  тутешні  і  для  нас  Сена  –  то  річка  вітчизняної  копії  Парижу  –  якщо  не  Бистриця,  то  Уж  або  Буг.  Місцевий  Мірабо  лишився  аристократом  духу  і  його  манери  республіканця  награні.  Про  монархізм  він  щось  чув,  але  це  настільки  протирічить  його  анархічному  вихованню,  що  годі  думати  про  роялістську  змову.  Хтось  знає,  що  Вітчизна  загрожена,  але  робить  вигляд,  що  його  не  цікавить  ніщо  крім  горнятка  кави.  Хтось  про  це  репетує  мало  не  щоденно,  але  саме  поняття  «Вітчизна»  в  його  голові  туманне.  Але  є  ще  люди,  які  творять  Вітчизну  в  своїх  текстах.  І  є  люди,  які  підуть  на  смерть  за  неї,  якщо  знову  це  буде  потрібно.  Такі  от  реалії  безсніжної  зими.  А  ви  кажете,  що  примули  знову  цвітуть  на  клумбах  –  і  то  серед  січня.    

За  поребриком,  звісно,  суцільний  Кафка  та  Оруел  –  і  морок  абсурду  гусне.  Але  я  не  про  це.  Я  про  те,  що  нині  наше  життя  це  продовження  тексту,  а  текст  це  продовження  нашого  життя.  Ми  пишемо  літературні  твори  не  тільки  на  папері  чи  моніторі,  але  і  на  білих  сторінках  дня  і  чорних  сторінках  ночі.  А  в  кого  який  виходить  текст  –  це  вже  залежить  від  сміливості  і  чесності  автора.  Бо  ми  люди  модернізму.  Ми  живемо  після  епохи  модерн.  Постмодернізм  проминув  як  марево,  як  тінь,  як  видиво  веселки  після  дощу  –  ми  навіть  не  встигли  зрозуміти  що  це.      

2019                            

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861739
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2020

Світ, якого нема

                                   «Відходить  Місяць
                                       Косим  вітрилом
                                       Сагайдаки  повні
                                       Ранкової  роси…»
                                                           (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Світ,  якого  немає
Зобразив  нам  художник  літер,
Що  бачить  слова  кольоровими,
А  життя  вічною  мандрівкою
Звивистою  стежиною  спогадів
З  одного  туману  до  іншого
Через  один  брід  намулистий
До  іншого  мокряку  волячого.
Отого  світу  немає  –  
Отого  запашного,  яскравого,
А  ми  все  міркуємо,
Чи  то  був  він  насправді,
А  чи  його  вигадали,
І  тішимось  своєю  фантазією
Ми  –  сіровбрані  філософи  буднів,
Як  тішуться  очкасті  метелики
Солодкою  весняною  квіткою.
Світ,  який  зник  наче  тінь
У  ніч  горобину,
Зник,  наче  крапля
Дощавого  дня  падолисту,
Як  крижана  пелюстка
Серед  зими  мовчання  білого.
Світ,  про  який  ми  мріємо,
Світ,  що  голкою  в  серце,
Світ,  який  помічає  в  дзеркалі  дня,
Світ,  якого  нема.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857680
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.12.2019

Джмелі

                                   «Далекий  шлях,  а  часу  в  нас  так  мало!»
                                                                                               (Франческо  Петрарка)

Ми  думали,  що  життя  –  це  книга,
А  це  лише  вервечка
Уламків  часопростору
Нанизаних  на  нитку  почуттів.
Вервечка,  що  тягнеться  в  темряву,
Яку  перебирають  пошерхлі  пальці  
Гончара,  що  майструє  тіла
З  липкої  жовтої  глини
Та  прозорої  води  часу
(як  легко  вдивлятись  в  майбутнє!),
Ліпить  собі  іграшки  –  
Персонажів  театру  лялькового.
Вони  грають  йому  смішну  виставу
Про  те,  що  смерть  неминуча,
Грають  і  розбиваються,
Руйнуються
На  порох  сухий,
На  пил  під  ногами  босими
(Черевики  давно  загублені,
Бо  набридло  їх  витирати
Від  пилу  зірок
Килимком  під  дверима  Всесвіту).
Пошийте  хтось  завісу  смугасту  –  
Треба  ж  цій  драмі  антракт
Хоч  інколи  влаштовувати,
Щоб  ляльки  могли  усвідомити,
Що  сценарій  мелодрами  глиняної
Написано  сірими  чорнилами,
Пером  крила  чорного  крука,
Що  дзьобав  падло
Мертвого  тіла  Галактики.
А  коло  гончарне  все  крутиться,  
Глину  руки  старезні  місять,
У  променях  злих  зірок
Нові  іграшки-пищики  випалюються…

А  над  квітами  ґоґодзів  
Гудять  джмелі  волохаті:
Сторожі  запашної  неплинності,
Вартові  нових  хвилин  нетлінності.
Слухайте  їх  гомін  прозорокрилий  –  
Може  тоді  щось  втямите,
Перш  ніж  сховають  вас
У  ящик  тисовий
Для  глиняних  іграшок-пищиків
Струганий.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857676
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.12.2019

Темні слова

                             «Написані  темні  слова
                                 Абеткою  яких  заграв?»
                                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Темні  слова
Зустрічаються  в  кожній  книзі  –  
Навіть  у  світлій,  що  наче  промені  на  воді:
Навіть  в  такій.
Слова  написані  темрявою:
Для  чого,  кому,  навіщо?
Слова  темні,  як  ніч.
Темні,  як  наші  часи.
Чи  то  оті  –  часи  лангобардів  –  
Русявих  людей  заліза,
Довгобородих  зайд
До  країв  стиглого  винограду
(А  на  краю  дерев’яного  столу
Ніж
Яким  різати  хліб
І  запивати  його  вином).  
До  моїх  черевиків-апостолів
Пришиті  підошви
Шевцем  косооким  на  ймення  Сонце.
Але  навіть  він  –  золотонитковий
Має  темні  слова
Написані  літерами  заграви.
Не  нашої.
Не  доброї  і  лагідної  –  а  тої  –  
Заграви  пустелі  духу.
Темними  словами  написана  книга,
Яку  дарував  мені  поет  божевільний
Давно  розстріляний
У  якомусь  підвалі  
Будинку  бетонного
Проклятого  Богом  міста  –  
Міста  Вічної  Ночі.
Нічого  не  лишається  
На  сторінках  книгу  піску.
Тільки  слова
Тільки  темні  слова
Тільки  слова  непрозорої  Тьми
Будуть  звучати
Коли  не  стане  нас…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857251
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.12.2019

Сліди золотого лева

                                 «Люб’язний  Орсо,  вашому  коню
                                     Арканом  можна  наказати:  «Стій!»
                                     Та  хто  полонить  дух,  що  рветься  в  бій  
                                     Цураючись  безчестя,  як  вогню?»
                                                                                                 (Франческо  Петрарка)

Сліди  золотого  лева
На  піску,  який  залишила  ріка,
Загубила,  наче  коштовний  непотріб,
Чи  то  як  зерна  Вітчизни  майбутньої:
Нам  на  спомин
На  згадку  –  лише  одну,
Випадкову.
Тінь  від  його  гриви
На  воді  світло-синій
На  воді  плинній
Воді,  де  живуть  русалки,
Що  плетуть  собі  прядиво
Наших  снів.  
А  в  снах  –  наче  в  дійсності,
Наче  сон  –  то  не  вигадка,
Ми  йдемо  слідами  лева,
Вдягаємо  одяг  з  криці,  
Вдягаєм  залізні  сорочки,  
Взуваєм  залізні  чоботи,
Йдемо  шляхом  нескінченним
І  слухаєм  стукіт  копит
Комоней  гордого  князя,
Що  мечем  здобував  волю
І  все  сліди  шукаємо
Золотого  небесного  лева
У  снах,
                         у  снах,  
                                                 у  снах…
Тільки  у  снах…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854934
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.11.2019

Той, хто з тобою

                                       «Вона  іде  шляхами  пілігрима  
                                           Крізь  біль  і  сум,  крізь  темряву  ночей…»
                                                                                                                             (Вільям  Шекспір)

Мені  говорили,
Що  в  цьому  місті  зітхань  
Надто  багато  води  каламутної
Але  це  прозора  Венеція  –  
Місто  заброд-венетів,
Тінь  на  солоній  воді
Тінь  Аквілеї  пишної,
Побічне  дитя  козопаса  Аттіли,
Золоте  яблуко,  що  раптом  упало
На  хвилі  піняві  лагуни
З  дерева  мідностопих  цезарів,
Яке  трусили  немиті  гуни  
Годовані  молоком  овечим  –  
Діти  без’язикого  пастуха  Місяця.
Мені  говорили,  
Мені  –  марнослову  і  чорнокнижнику,
Що  тут  забагато  човнів  дерев’яних,
А  це  просто  легенькі  тріски
Зі  скрині  святого  Марка  –  
Босоногого  дивака-апостола,
Що  витесував  колючі  істини
З  гілок  запашних  оливи  квітучої.
Мені  говорили,  
Що  тут  забагато  голодранців  рибалок,
А  то  лише  орачі  неозорого  моря,
Шукачі  сріблястих  знаків  лускатих
Серед  намулу,  серед  піску,  серед  минущого
Серед  трави  морської,
Яку  збирай  –  не  збирай,
А  все  марно.  А  все  ні  до  чого.
Мені  говорили,
Що  то  пухнаста  киця  –  
Кам’яна,  але  не  тутешня,
А  то  лев  крилатий,
Сторож  кришталевого  завтра,
Що  гортає  сторінки  Книги,
Де  хтось  очеретиною  писав  літери,
Замість  чорнильниці  мушлю
Ладнаючи…

Коли  осінь  глуха
Коли  падолист  –  
Дихаю  його  холодною  сирістю
Як  дихали  венети  
Вітром  зимової  Адріатики.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854926
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.11.2019

Прядиво

                   «Тьмяний  місяць.  Туман  на  квіти
                     Ледве  помітне  кинув  прядиво…»
                                                                                               (Лі  Юй)

Та  це  не  буття  –  це  прядиво:
Плетиво  ниток  Порожнечі.
Я  думав,  що  це  заметіль  листя  –
Золотого,  як  мої  спогади
Про  кожне  дерево  недоречне,
А  це  лише  забутий  апокриф
Італійської  дощавої  осені,
Неаполітанського  падолисту,
Нетутешнього,  наче  Данте,
Що  заблукав  у  степах  Сарматії,
Замість  подорожі  зі  свічкою
У  Тартар  негостинний.
Я  думав,  що  це  осінній  вітер
Холодний  як  і  все  навколо,
А  це  єретик  з  постолами  дірявими  –
Втікач  з  країни  теплої
Гаїв  олеандрових  та  помаранчевих
До  країни  вічного  холоду.
А  я  собі  гортаю  й  гортаю
Сторінки  сього  апокрифу,
Читаю  фрази  давно  заборонені,
Вдивляюсь  у  літери  готичні  осені
І  думаю  –  та  то  ж  не  життя,
А  прядиво  ниток  Порожнечі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2019

Сон серця

                         «Побачило  зимових  сутінок  просторість  –  
                             Заснуло  серце…»
                                                                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Моє  серце  горнулось  
До  білих  зимових  метеликів
Які  прилітали  
На  червону  відмітину
Серед  білої  порожнечі,
Яких  приносив  до  теплого  поштовху
Холодний  грудневий  вітер.  
Моє  серце  шукало
Хоч  трохи  тепла  серед  холоду
Серед  квітів  морозу
І  подихів  сивих  хмар.  
Моє  серце  безхатьком-собакою
Блукало  манівцями  міста  чужого
Кам’яного  –  з  вікнами-більмами
І  бачило  сни:  такі  ж  кольорові,
Такі  ж  теплі  і  вітряні
(Легкий  бриз  океану)
Як  острів  загублений  в  порожнечі
Порожнечі  нашого  світу:
Моє  серце  бачило  сни.  
Серед  безодні  самотності,
Серед  Ніщо  майбутнього,
Серед  ночі  вічної  й  нетутешньої
Моє  серце  бачило  сни:  
Наповнених  світлом  сумного  Сонця,
Наповнених  квітами  дивними,
Наповнених  синявою  –  
Бачило  сни…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852109
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.10.2019

Дорога: нічого не втрачено

                                       «Ілюзія  –  це  повія
                                           Яку  бачиш  у  позолоті,
                                           Що  покриває  вечір
                                           І  вмирає  при  народженні  дня…»
                                                                                                                   (Іріа  Лопес)

У  сірому  світі  хворих  ілюзій  
Губаті  люди  торгують  дірявими  душами
Від  обіду  до  загуслого  вечора:
Три  крейцери  за  оцю  –  заштопану,
Яку  везли  на  панцирі  сталевої  черепахи
Від  міста  ляпасів  до  селища  митників
(Одна  хата  Матвія,  але  порожня,
Назавжди  кинута,  як  сліпа  ящірка).
А  ви  збираєте  у  телячу  калитку
Кавалки  потріпаних  слів-ілюзій:
Порізаних  ножицями  сліпого  часу
На  дрібненькі  кавалки  буття  прозорого  –  
Того  –  данського,  про  яке  принц  марив.
А  вздовж  дороги  постаті  –  якщо  не  тіні,  
То  вигадки  –  продажні  кволі  ілюзії,
Які  так  навіювали,  про  які  так  щебетали
Маги  в  кудлатих  хітонах  і  кольорових  шатах.
У  когось  лишається
Лише  вона  –  продажна  повія  ілюзія
Замість  кухарки  та  музи,
Замість  гімнастики  і  надії  на  вічність
Замість
Просто  нікчемна  ілюзія…  
І  лише  вітер  –  холодний  осінній  вітер
Шепоче  всім  і  кожному:  
«Нічого  не  втрачено!»  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852108
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.10.2019

Виноград стиглої осені

                           «Починається  плач  гітари
                               Розбивається  чаша  ранку…»
                                                                   (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Жовтень  кульгавим  грішником
Шкандибає  до  храму  старих  єрЕтиків
Білих  друїдів  забутої  секти
Катарів  з  міста  Альбі  –  
Виноградарів  сизих  ягід
Знавців  давнього  трунку  –  
Напою  шаленства  тракійців.
Жовтень  королем  позолоти
Катом  в  плащі  розкішному
Стріляє  мені  в  скроню.
Жовтень  –  німий  свідок
Осені  патріарха.  
У  кишені  напхано  листя  –  
Того  –  кленового,  того  –  повного  барв,
А  жмені  повні  каштанів  –  
Гірких  горіхів  майбутнього,
Твердих  як  іспанські  кулі
Грабіжника  злого  Пісарро.  
А  мені  долати  стежини
Кам’яних  і  чужих  Піренеїв
У  пам’яті  тільки  етюди  
Невдахи  й  вигнанця  Пікассо.  
Не  чекайте  від  мене  мовчання,
Не  чекайте  від  мене  образи,
Чекайте  від  мене  помсти
Коли  жовтень  злим  танцюристом
Стріляє  мені  в  скроню  –  
Так  наче  я  не  прочанин,
А  божевільний  гідальго,
Вершник  німої  осені…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851147
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.10.2019

Будинок з химерами

                               «Вечір  одягнувся  холодом
                                   Щоб  не  втратити  шлях…»
                                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  зачиняю  двері  –  
Важкі  тисові  двері
Ковані  кімерійським  залізом  –  
Металом  довгих  мечів.
Я  зачиняю  двері
Будинку  вічної  темряви,
Де  живуть  кам’яні  потвори
Вигадані  галицьким  Квазімодо,  
Горбатим  львівським  Гобсеком,
Кульгавим  доктором  Фаустом
З  Пекарської  –  
Недбалого  передмістя,
Вулиці  охайних  мулярів  –  
Отих,  що  вільні.  
Всюди,  навіть  у  Вільно  Вітовта.  
Я  зачиняю  двері
Вдягнувши  залізні  пальчатки
Давно  померлого  лицаря,
Якого  чомусь  називали  катом,
Може  за  сірі  очі,
Може  за  хриплий  голос,
Може  за  те,  що  писав  сонети
І  багато  вигадував
Історій  про  свого  меча  дворучного
Якого  називали  Трояном  –  
Чому  –  невідомо.  
Я  зачиняю  двері
В  будинок,  де  в  кожній  кімнаті
Портрети  сліпих  володарів
Снять  про  минуле  –  
Таке  ж  страшне  як  кульбабове  поле
З  чумними  могильниками.
Я  зачиняю  двері
Коли  гасне  все  світло:
І  там  –  на  Небі,
І  тут  –  у  вікнах,
Бо  лойові  свічки  Ігнатія  Лойоли
Перетворюються    на  клепсидри,
Які  ковтають  час  наче  сови
Поглинають  волохатих  пискляток.  
Я  малюю  на  вогких  стінах
Будинку  з  химерами
Знаки  ночі  і  темряви
І  пишу  ґотичними  літерами:
«Eterna  noctis».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848824
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2019

Стежка-ніж

                                         «А  ще  творити  квітники
                                             Майстер  був  рідкісний
                                             І  будувати  з  тиші
                                             Альтанки…»
                                                                 (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Стежка,  на  якій  кроків  не  чути
А  лише  шепіт
Слова  неясні,  незрозумілі,
Звуки  стишені
І  знову  –  мовчання.
Стежка,  яка  не  веде  нікуди,
Навіть  у  хащі,
Навіть  у  нетрі,
Навіть  у  сирість  вертеби,
Навіть  туди.
Стежка,  якою  мусить  блукати
Кожен  прочанин  чи  подорожній,
Кожен  їжак  з  думками-колючками,
Кожен  вухань  з  хвостом-епіграфом
Чи  то  епітафією  для  всіх  несміливих,
З  тонким  скляним  серцем  для  вина  черленого:
З  серцем-мішенню,
Кожен  гризун  з  зубами  репліками,
Кожен  мисливець  з  ножем  правди,
Кожен,  хто  заблукав
З  торбою  повною  часу,
Повною  днів,  років,  століть
Епох  і  тисячоліть,
Кожен  сумний  босоногий  
Мусить  ходити  колами,
Вертатися  до  сухого  дерева  –  
Щоразу,  аж  доки  не  зверне  обабіч  –  
На  стежку,  що  веде  у  Ніщо.  
Стежка,  на  якій  ніколи  трава  не  виросте,
Навіть  блекота  отруйна,
Навіть  нетреба  колюча,
Навіть  звіробій-кат,
Навіть  лунарія  забуття
Не  проросте  з  отого  от  шляху  битого,
Розбитого  й  проклятого.
Стежка,  яку  ніколи  не  споглядає  Місяць  –  
Цей  підсліпкуватий  забудько,
Цей  заброда  ґотичної  тьми.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848815
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2019

Мох

                 «Давно  вже  замшіли  
                     Руїни  моєї  хати…»
                                                                     (Лі  Бо)

У  башту  моєї  пам’яті
Туди  -  на  горішній  поверх:
Отой,  що  під  самим  Небом,
Отой,  з  великими  вікнами,
Які  ледве  зранку  прочиниш  –  
Крізь  отвір  повзуть  хмари
Бавовною  білого  сну
У  цю  кам’яну  башту,
В  кімнату  з  холодними  стінами
Заходить  старий  мох
Гостем  чужим  і  непрошеним,
Кульгавим  онуком  гуна,
Босоногим  вершником
Кам’яних  комоней  зречення.
Руїни  замшілі  
Замку  моєї  свідомості
Темніють  у  сутінках
Старої  бабусі  Європи
Очима  почвар  готичних,
Блимають  на  рівнині
Отій,  що  внизу  під  Місяцем,
Отій,  з  ялівцем  колючим,
Який  гірчить  не  сьогодні
Плодами  своїми  смолистими.
І  цей  стрий  зайда,  блукалець-безхатько
Зелений  свідок  таємного
Дарує  мені  тишу,
Заперечує  книгу  «завтра».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847682
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2019

Недарма, все недарма

                                                     «Стороже  мій  ріки  підземного  світу,
                                                         Потоку,  що  людей  пожирає!
                                                         Енліль,  твій  володар,  куди  пішов?»
                                                                                                             (З  шумерського  епосу)  

Недарма  в  шумерському  та  аккадському  пантеоні  богиня  кохання  Інанна  (вона  ж  Іштар)  була  одночасно  богинею  війни.  Кохання  –  це  війна  зі  своїми  партизанами,  повстанцями,  гренадерами,  атаками,  полоненими,  полководцями,  солдатами,  камікадзе  і  капітуляціями.  Не  випадково  причиною  майже  кожної  війни  було  кохання  –  то  Паріса  і  Єлени  Троянської,  то  Генріха  ІІ  Короткий  Плащ  і  Алієнори  Аквітанської,  то  Франці  Фердинанда  і  Софії  Гогенберг.  Таке  от  поєднання  несумісного  (на  перший  погляд)  легко  могли  зрозуміти  перші  землероби  –  люди  плуга  і  зораної  землі.  Пастухам  це  зрозуміти  було  важко.  У  них  в  свідомості  сильніше  виражена  дуальність:  життя  –  смерть,  вовк  –  собака,  ворог  –  друг.  Пастухи  якщо  і  мислять  метафорично,  то  тільки  на  рівні  епосу.  Землероб  завжди  розумів,  нехай  інтуїтивно,  що  благо  може  бути  злом  і  навпаки.  Вода  дарує  урожай  і  одночасно  змиває  повінню  селище.  Сонце  дарує  колосу  життя  і  спалює  посухою  ниви.  Кохання  творить  нове  життя  і  одночасно  війну  та  ревнощі.  Недарма  у  тих  же  шумерів  та  аккадців  сестрою  Інанни-Іштар  була  Ерешкігаль  –  богиня  смерті  та  підземного  царства.  Іштар  йде  в  підземний  світ  –  Іркалу  на  зустріч  з  сестрою  –  дві  іпостасі  світу  сього:  кохання  і  смерть  мусять  періодично  воз’єднатися  в  одне.  Те,  що  кохання  невід’ємне  від  смерті  мислили  багато  хто:  від  Гомера  до  Нагіса  Осіми.  Останній  неодноразово  проштовхував  думку,  що  еротика  –  це  кохання  доведене  до  смерті.  Для  нього  юність  завжди  жорстока  (бо  як  же  інакше?  Це  старість  сентиментальна…),  а  людина  осягає  істину  тільки  пройшовши  через  смерть,  як  проходять  крізь  сито  буття  краплі  дощу  майбутнього.  Його  фільми  варто  дивитися  тільки  людям  з  міцними  нервами,  які  звикли  споглядати  Місяць  оповні  погожої  літньої  днини.  

Я  інколи  з  жахом  думаю,  що  було  б,  якби  шумери  не  будували  своїх  зіккуратів,  а  поклонялись  би  богам  в  храмах,  які  вважали  житлом  бога  –  як  розніжені  ласкавим  сонцем  і  теплим  морем  елліни.  Не  мали  б  ми  тоді  ні  астрономії,  ні  годинників,  ні  хемії.  Ні  навіть  алкоголіків.  Уявити  нинішню  цивілізацію  без  годинників  я  ще  можу,  а  от  без  алкоголіків  –  ні.  Щоб  мені  не  говорили  і  як  би  не  заперечували  мої  прості  істини,  але  іржавий  паротяг  прогресу  штовхають  вперед  алкоголіки.  Саме  вони  найнялися  машиністами  і  кочегарами  –  тимчасово.  І  якщо  вони  вимруть  як  мамонти  –  потяг  цивілізації  зупиниться.  Я  інколи  з  жахом  думаю:  а  може  вони  вже  вимерли?  І  тому  цивілізація  тупцює  на  місці  чи  навіть  задкує  поволі?  Останній  алкоголік  якого  я  знав  –  Омар  Хайям.  Після  Хайяма  алкоголіки,  звісно,  були,  але  мені  не  зустрічались  і  я  про  них  нічого  не  знаю.  

Шумерський  зіккурат  це  не  гробниця,  не  місце  жертвоприношень,  не  житло  бога.  Це  місце  споглядання  Неба.  Місце  для  спроби  розгадати  таємницю  таємниць  –  зрозуміти  минуле  й  прийдешнє,  суть  світу  цього  і  сенс  буття.  Вони  вважали,  що  все  це  написано  в  Небі  –  у  візерунках  світил.  Вони  були  першими,  хто  спробував  це  прочитати.  Ми  тепер,  звісно,  кажемо  (точніше  себе  марно  переконуємо),  що  прочитали  невдало,  що  нічого  там  не  написано,  що  ми  бачимо  більше.  Але  так  чи  інакше  –  найвагоміше,  що  придумали  шумери,  це  не  колесо  і  плуг,  не  математика  і  не  космічна  містика,  це  література.  Плуг  і  серп  винаходили  не  раз  знову  і  знову,  як  тільки  ненаситні  і  злі  боги  дозволяли  людям  ростити  злаки  й  гіркуваті  овочі.  А  от  літературу  винайти  було  тяжко.  Для  цього  необхідно  було  довгий  час  малювати  кров’ю.  І  то  не  на  стінах  печер  тарпанів  і  мамутів,  а  свою  долю  на  глиняних  глеках.  Ми  досі  живемо  метафорами,  які  придумали  вони  –  шумери.  Сучасна  цивілізація  базується  на  їхньому  епосі  та  легендах:  європейська  література  не  мислима  без  Біблії,  а  кожну  її  метафору  придумали  саме  вони  –  шумери.  Від  них  відштовхується  як  від  берега  вся  європейська  й  мусульманська  культури  подальших  часів.  А  це  не  просто  «добрий  шмат  світу»  -  це  наш  світ.  Все  інше  так  –  екзотика.  Можна  сказати,  що  нинішній  світ  з  усіма  його  алюзіями  та  «прогресом»  придумали  саме  вони  –  шумери.  Звісно,  ми  нині  нарікаємо,  що  світ  вони  придумали  поганий  –  надто  багато  в  ньому  відвертого  і  злого.  Але  маємо  зразки  інших  світів  –  які  придумували  люди  паралельно.  Той  же  китайський  світ,  де  в  саме  поняття  «гуманізм»  вкладається  абсолютно  інший  зміст,  де  «прогрес»  -  це  щось  в  принципі  погане.  Якби  сучасну  цивілізацію  придумали  давні  китайці,  це  було  б  звісно  красиво,  естетично,  може  навіть  вишукано  і  охайно,  але  це  був  би  красивий  тупик  з  вічними  зітханнями  про  ідеальне  минуле.  

Про  шумерів  ми  знаємо  більше,  аніж  це  можна  було  б  уявити,  хоча  вони  зникли  як  сон  Землі  ще  чотири  тисячі  років  тому.  Вони  лишили  літературу.  Свою  літературу  місячного  світла  і  прозорої  води.  Не  темні  лабіринти  єгипетської  «Книги  мертвих»  чи  папіруси  опалені  жарким  сонцем  фаталізму  пірамід,  а  чуттєві  пісні  буття  –  земного  буття  і  земних  радощів  тіла.  Записали  свої  слова  на  сторінках  глиняних  книг.  Не  на  м’якому  шовку,  не  на  бамбукових  паличках,  не  на  нетривкому  папері,  що  йде  димом  від  першої  ж  недбалої  і  неочікуваної  війни  і  навіть  не  на  коров’ячих  шкірах,  а  на  жилах  Землі,  що  так  швидко  кам’яніють  від  того  ж  жовтого  вогню.  

Про  нашу  давню  цивілізацію  –  країну  отих  мальованих  глечиків  солом’яних  трипільців  ми  не  знаємо  майже  нічого  –  так,  здогадки,  домисли,  фантазії.  І  це  зовсім  не  тому,  що  писемність  ці  орачі  неозорого  так  і  не  придумали  і  своє  найпотаємніше  так  і  не  записали.  Не  тому.  Просто  серед  наших  пращурів  панував  дивний  звичай  –  все,  ну,  буквально  все  періодично  спалювати  вщент  і  починати  заново.  Спочатку.  Може  це  і  мало  який  сенс  –  чисто  гігієнічний  –  якщо  цивілізація  давня,  то  в  ній  накопичується  надто  багато  хворобливого  і  потворного,  потрібне  якесь  періодичне  очищення.  Але  без  кінця  і  краю  все  знищувати  –  створене  тобою  ж…  Це  як  мінімум  дивно.  Добре,  хоч  черепки  глеків  не  горять,  інакше  ми  би  думали,  що  тут,  на  цих  чорноземах  сім  тисяч  років  жили  дикуни,  які  тільки  вміли,  що  жерти  і  вбивати  тварин.  Але  все  намальоване  ними  для  нас  так  і  лишається  загадкою.  І  внесок  отих  будівничих  дерев’яно-солом’яних  міст  в  сучасну  цивілізацію  ніякий  –  все  забуто…  Кліматична  катастрофа  3100  року  до  н.  е.  хоч  і  була  причиною  появи  світлої  та  сонячної  епохи  бронзи,  але  стерла  з  Європи  давні  цивілізації  землеробів,  настав  час  пастухів,  яким  тільки  ще  слід  було  навчитися  кидати  в  землю  зерно,  будувати  міста  і  малювати  знаки  вічності.

Енеоліт  був  епохою  Місяця,  Ночі,  Темряви,  підземних  кривавих  треб  божествам  Землі.  Епохою  жіночих  божеств.  А  вони  чомусь  були  особливо  жорстокі  і  вимагали  людської  крові.  Бронзовий  Вік,  що  прийшов  так  несподівано,  був  епохою  Сонця,  яскраво  дня,  високого  неба,  богів,  що  живуть  у  синяві,  там,  за  білими  хмарами,  що  вміють  тримати  в  руках  блискучі  мечі  і  підкорювати  хаос.  Якщо  й  потребують  жертв,  то  не  в  темн6их  лабіринтах  Вертеби,  а  на  вершинах  опалених  Сонцем  курганів.  І  то  жертви  коня  –  тварини  вітру,  швидкості  і  світла.  І  вже  не  треба  громадити  важкі  кам’яні  мегаліти  для  подорожі  в  їхній  потойбічний  світ,  варто  лише  серед  степу  запалити  на  жертовнику  вогонь.  Всі  народи  (хто  вижив,  звісно)  важко  долали  цю  межу  між  енеолітом  та  Бронзовим  Віком  –  переступали,  як  переступають  грань  між  буттям  і  небуттям.  Всі,  крім  шумерів.  Вони  цю  межу  просто  не  помітили!  Може  тому,  що  жили  в  глиняному  світі.  А  том,  що  камінь,  що  мідь,  що  бронза…        

Що  мене  найбільше  вражає  в  шумерському  цивілізаційному  спадку,  так  це  нетлінність.  Читаєш  пісні  про  бородатого  Гільгамеша  –  правителя  глиняного  міста  серед  малярійних  боліт  забутого  часу  і  думаєш:  «Все  було  недарма.  Геть  все.  Навіть  пошуки  неіснуючого  –  безсмертя.  Недарма.  Їхнє  життя  в  безодні  тисячоліть,  у  тій  прірві  часу,  від  якої  просто  крутиться  в  голові  –  все  було  недарма.  А  значить  може  і  наші  діяння  теж  недаремні.  Немарні.  Може  все  має  сенс,  навіть  наше  життя  –  якщо  хоч  не  для  нас,  то  для  наших  незнаних  і  незбагненних  нащадків.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847672
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.09.2019

Порожнє Небо

                     «Птахи  співають,  плаче  соловей,
                         Але  долини  вкриті  ще  туманом…»
                                                                                       (Франческо  Петрарка)

Відлітають  ластівки  –  
Чорно-білі  знаки  апокрифів,
У  синьому  Небі  стає  порожньо
У  цьому  високому  Небі  Конфуція  –  
Жебрака  нещасного  царства  У.
Стає  в  блакиті  так  пусто  й  незатишно,
Наче  на  другий  день  творіння,
Коли  Бог  бадьорий
Створив  Ніщо.

Покидають  нас  ластівки
І  хто  зна  чи  повернуться,
Лишаються  круки  –  
Свідки  вічного  тліну
На  кронах  дерев  скорботи,
На  землі,  що  не  зорана
Плугом  святого  оновлення
(Нехай  і  осіннього)  –
Залізним  зубом  змін.

Полишають  нас  ластівки
Одних  в  країні  зажуреній,
Сиротами  під  деревами  смутку.
Лишаються  з  нами
Окрім  граків-філософів:
Дітей  старого  Сократа
Горобці  буденної  сірості
Веселитись  своїм  цвірінь,
Коли  хоч  в  петлю,  хоч  з  мосту  в  вир,
Коли  в  цій  елегії  поля  –  
Спаленої  ниви  майбутнього  –  
Холодної  і  сухої:  соломою  спогадів
Застелено  долівку  дому,
Нашого  –  де  ми  чужі,
Хати,  де  нас  нема,
Бо  ми  журавлі
Країни,  де  немає  озер.

Відлітають  ластівки  –  
Чорні  крапки
Книги  Високого  Неба,
Маленькі  постскриптуми
До  згорнутих  рукописів  Шляху,
Що  так  просякли  олією  часу  –  
Важкого,  як  тосканське  олово.

Відлітають  ластівки,
А  в  мене  в  долоні  
Рожевий  журавель  з  торбою:
Чорною,  наче  ніч  Фоми-апостола,
Що  лишив  нам  Євангеліє,
Що  досі  за  сьома  печатками.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846312
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.08.2019

Тільки мовчання

                                                   «…  Судилось  так  –  вгамовуючи  спрагу,
                                                             З  одного  джерела  життя
                                                             Нектар  з  отрутою  замішаний  я  п’ю…»
                                                                                                                             (Франческо  Петрарка)

Не  кажіть  мені  нічого  про  крейцери,
Які  ховають  у  своїх  волохатих  сумках
Кенгуру  –  громадяни  держави  незайманості,
Мовчіть  про  сліди  на  воді,
Які  лишає  своїми  лапами
Вухатий  звір  Сіріус.

Не  кажіть  мені  про  королів  Гімалаїв  –  
Білої  країни  вічної  тиші  –  
Їм  затісні  їхні  мідні  корони:
Не  для  таких  черепів  мовчання  ковані.
Хто  вчив  їх  тримати  молоти
У  кузні  одвічного  Агні-хотара  –  
Посланця  до  ласих  богів-дармоїдів?

Не  кажіть  мені  про  око
Лисого  розбійника  Неба:  
Надто  хиже  воно  й  невблаганне,
Надто  сині  його  зіниці,
Надто  рідко  воно  дощем  плакало
Над  землею,  що  давно  висохла
Від  сподівань  гарячих  і  марних.    

Не  кажіть  мені  про  Золотий  Вік  –  
Я  досі  з  чорнозему  викопую
Його  уламки  блискучі
І  несу  їх  на  торжище  –  
До  лісу  жадібних  липких  пальців.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844496
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.08.2019

Про любов

                                 «Я  вірив  у  рядки,  що  сповнені  вогнем…»  
                                                                                                         (Франческо  Петрарка)

Коли  за  вікном  зелене  Сонце
Грає  в  покер  з  божевільними  шкіперами
Намальованого  моря  заграви
Насміхаючись  над  доведеними  теоремами
(Наче  громадив  їх  не  Евклід,  а  Нерон),
Келих  волошкового  трунку
Поля,  яке  орали  тарпанами  та  турами
Жовтоокі  сивобороді  зайди  –  
Такі  ж  заброди,  як  граф  Каліостро,
П’є  молодик-пастух  сопілкар,
Що  так  схожий  на  Оноре  Мірабо,
Що  димить  люлькою-любкою  з  червоного  дерева  –  
Такою  самою  як  в  Шарля  Моріса  де  Талейрана  –  
Капелана  всіх  заспокоєних,
Капітана  всіх  хуторянських  писарів.

Коли  за  дверима  срібний  флорин  Місяця
Ховає  в  калитку  воловошкіряну  
Тьма-єретичка:  ворожка  й  шахрайка,
Босорканя  порожніх  рук  і  порожньої  хати,
Виходить  на  поверхню  ставка-ристалища
Срібнолускатий  лицар-страховисько  –  
Требник  і  митар  сліпих  зірок  –  
Дітей  старого  сухотника  Зевса,
Ми  збираємо  зашморги  лісових  стежок
Аби  не  втрапив  до  них  романтик  заєць  –  
Друг  всіх  пстругів  та  опришків,
Вартовий  подвійної  чаші,
Сторож  жертовника  північного  вітру  –  
Шамана,  що  накликає  дощ
Коли  порожньо:  що  в  Небі,  а  що  на  тверді.

Коли  за  димарем  тільки  Небо
І  жодного  птаха,  жодного  жайвора
Ми  зітхаємо  і  сумуємо:
А  чому  ж  так  синьо,
А  чому  ж  так  порожньо,
А  чому  ж  так  високо,
А  чому  ж  так  хочеться
Небуття.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844486
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.08.2019

Колісниця Сонця

                             «Зітхаю,  наче  листям  шелестить
                               Журливий  вітер…»
                               (Франческо  Петрарка)

Моя  муза  зеленоока
Явилась  мені  серед  лісу  Данте,
Серед  листяних  хащів
Над  якими  неслась  в  Океан
Колісниця  шаленого  Cонця.

Моя  муза  зеленоока
Сонетом  сумного  Петрарки
Співала  мені  про  вечір,
Коли  всі  кольори  гаснуть:  
Навіть  кольори  стокроток  –  
Квітів  Гасконі  й  Тулузи:
Сутінок  альбігойців.

Моя  муза  зеленоока
Біля  стежок  оленів  
Дарувала  мені  одкровення,
Таїну  води  і  повітря,
Дарувала  мені  вічність,
Розказала  мені  про  безсмертя
Тіла  мого  космічного  
І  духу  мого  невагомого.  

Моя  муза  зеленоока
Блукала  серед  туману
Серед  дерев  колючих
Давніх,  як  оці  гори,
Поринала  в  ріки  холодні
Ступала  ногами  босими  
На  каміння  круглі  й  гладенькі.  

Моя  музо  зеленоока!  
Де  блукаєш  ти  нині,
В  яких  краях  незнаних
Шукати  мені  сліди
Твоїх  тендітних  ніг…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838466
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2019

Ніч-безвихідь

                     «…  Але  ніч-безвихідь  а  Місяць  хворий
                               І  тільки  сова  кричить
                               Їй  не  спиться  в  пітьмі…»
                               (Гійом  Аполлінер)  

Лишається  тільки  самотність:
Там  –  на  денці  келиха,
Лишається  тільки  журба
У  темному  замку  ночі,
Де  ніхто  не  запалить  свічку  –  
Ніхто  –  навіть  сірий  пугач,
Де  ніхто  не  зазирає  в  вікна:
Ніхто,  навіть  Місяць.
Лишається  тільки  мовчання  –  
Густе,  як  пітьма  колодязя
З  якого  ніхто  не  черпає  воду:  
Навіть  черепахи  
Забули  про  його  існування,
Саме  ті  черепахи,
Що  несли  на  панцирах  знаки:
Знаки  холодної  сув’язі  
Пори,  коли  все  завмерло.
У  пітьмі  –  густій  як  інферно,
Чужинецькій,  як  сингулярність  
Мурую  коло  води  стіни  –  
Твердиню  сірого  каменю,  
Незриму  в  цій  безпросвітності,
Шукаю  поглядом  хмари:
Білі,  як  небесне  морозиво,
Але  бачу  тільки  пітьму,
І  жодної  зірки:
Жодної,  навіть  колючої,
Навіть  невдахи  Сіріуса  –  
Світила  собачих  часів
Нема.
Тільки  пітьма…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838464
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2019

Замість скрипки

                         «Глухий  скрипаль  я  граю  на  струнах  дощу…»
                                                                                                                 (Гійом  Аполлінер)

Замість  скрипки
У  мене  нині  похмурий  день:
Травневий  мокряк
(Краще  б  злива).
Колись  була  в  мене  скрипка  залізна,
Нині  нота  –  одна  –  трохи  іржава,
З  гострим  краєм,
Важка  як  Смерть,
Недоречна  як  все.  
Замість  музики
У  мене  нині  сирість:
Вода  на  траві,
Вода  на  землі,  
Вода  в  повітрі.
Крап.  
Колись  я  місив  болото
І  мріяв  просушити  плямистий  одяг,
Нині  ховаюсь  під  парасолю  –  
Чорну  як  хмара,  
Як  небо  вночі,  як  діра  в  часопросторі.
Як.  
Граю  мелодію,  яку  ніхто  не  почує.
Повторюю  звуки,  які  виснуть  в  повітрі:
З  них  збудують  собі  музей  кохання
Мокрі  горобці.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838358
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.06.2019

Розчинення

           «…  Незабаром  розчиниться  в  просторі
                     Пам’ять  моя…»
                                                           (Гійом  Аполлінер)

Він  називав  її  Лу
І  просив  не  шкодувати  про  забуття,
А  для  мене  ці  звуки  
Ця  сукупність  літер
Зовсім  не  імено  кралі
Яскравого  плаття
І  паризької  зачіски,
Це  назва  царства  вузькооких  людей,
Де  жив  бородатий  філософ.
А  ще  чомусь  згадуються  птахи
З  рожевим  пір’ям  
І  журавлі,
Які  сідають  на  руки
На  долоні  –  як  спогади  
На  дроти  пам’яті.
Дивак  Гійом  –  
Він  так  само  глухнув  від  канонади,
Так  само  мислив  квітами  мигдалю,
Коли  навколо  був  тільки  бруд  бліндажів
І  в’язке  болото  шанців,
І  бачив  якусь  красу
В  чорних  миттєвих  квітах  вибухів,
Так  само  думав,  що  не  повернеться:
Цей  дивак  –  менестрель  моста  Мірабо.  
А  я  співаю  про  міст  над  Бистрицею,
Теж  не  знаю,  чому  я  ще  є,
Теж  не  знаю,  чому  так  все  минає,
Але  спогади…  Спогади…
Невже  вони  розчиняться
В  порожнечі  Ніщо?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2019

Спогади зникли

                               «Входить  сонце  в  бурштин  заграви
                                   Наче  кісточка  в  абрикос…»
                                                                                   (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Благодатний  дощ  змив  спогади,
Як  змиває  зграя  метеоритів
Темряву  ями  Неба  –  
Такого  ж  бездонного,
Як  майбутнє,  
Як  сам  Час  –  незачесаний  старець,
Першонароджений  біловбраний.  
Благодатний  дощ  змив  спогади  –  
Пам’ять  перетворилася  
На  чисту  сторінку,
Де  жодного  слова
Не  написано  про  перші  юнацькі  захоплення.  
Дощ,  який  все  змиває,
Все  оновлює,  все  робить  чистим,
Як  листок  Китайського  майстра,
Який  тільки  мислить,
Які  ієрогліфи  написати,
Який  навіть  не  почав  розтирати  туш,
Який  не  має  картини  навіть  в  уяві.  
Після  дощу  –  особливо  цього  –  літнього
Все  так  прозоро
Наче  в  краплі  води.  
Ось  так  і  живу  –  без  спогадів
Про  сумне  минуле  своє…  
Сьогодні.  Серед  дощу.  Майбутнє!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838045
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2019

Дож

                           «Іриси  зів’януть  ледве
                               Торкнеться  їх  голос  мій
                               Заплямней  кров’ю  заграви…»
                                                                     (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Іриси  –  квіти  веселки,
Сині  квіти  босоногих  арфістів
В’януть  в  солоній  Італії
На  квітнику  дожа  –  
Незачесаного  Франческо
На  дикому  квітнику  неохайному,
Що  сам  собі  виріс  обабіч  
Виноградника  важких  сонетів,
Біля  розтрощених  діжок,
Біля  старої  халупи  –  
Помешкання  бородатого  сторожа
Шевця  зашкарублих  постолів  Сонця
І  кравця  білої  свити  Місяця.
Обабіч.
Метелики  зі  сумними  очима
І  крилами  кольору  фролентійського  оксамиту
(Три  флорини  для  монаха,  
Три  флорини  для  жебрачки,
Три  флорини  для  опудала  –  
Усього  дев’ять)
Очікують  п’янкої  осені  –  
Осені  дивака  Петрарки.
А  вона  все  не  йде,  
А  вона  все  не  вірить,  
А  вона  все  комизиться
(Наче  не  матрона  вона,  а  діва  –  
Артеміда  лісу  оленів.)  
Я  хотів  побачити  човен  –  
Той  самий,  зі  скляною  чашею,  
Той  самий  –  без  вітрила  і  якоря,
Що  зробили  з  старої  газети,
Чавунної,  як  і  все  ренесансне.
Хотів  лише  побачити,  
Але  де  там…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835780
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.05.2019

Мета

                             «Для  туманів  світанку
                                 Вони  народились…»
                                                         (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Кохана,  нас  омивала  вода  
Холодна  й  прозора
Ріки,  що  падала  з  гір
Донизу  –  
У  безодню  людського  духу.
Кохана,  нас  омивали  дощі
Колючими  краплями
Холодного  літа,
Колючими,  наче  голки
Старезних  зелених  дерев.  
Ми  створені  для  туману:
Густого,  як  біле  марево.
Ми  створені  для  світанку:
Яскравого,  як  палітра  художника.  
Ми  створені  для  буревію,
Що  гарцює  над  крижами  гір,
Наче  не  вітер  він,  
А  божевільний  огир.
Ми  створені  для  дороги:
Нескінченної  гірської  дороги
Без  кінця  і  початку.  
Ми  створені  для  вогнища:
Гарячого,  наче  серце,
Язикатого,  наче  трава.  
Ми  створені.  
Серед  нашого  часопростору…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835776
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2019

Руно Іберії

                                                     «Небо  кольору  попелу,
                                                         Дерева  кольору  білого,
                                                         Чорне,  чорне  вугілля  –  
                                                           Жниво  згоріло…»
                                                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  старі  часи  –  ті  далекі,  ще  до  панування  пихатого  Риму  –  Іспанія  мала  зовсім  інше  ім’я  –  Іберія.  І  населяв  ту  жовту,  опалену  нещадним  сонцем  країну  загадковий  народ  –  ібери.  Про  них  ми  знаємо  одне  напевно  –  цей  народ  всім  був  чужий.  І  всі  намагались  його  якось  проковтнути-асимілювати:  і  войовничі  невдахи  кельти,  і  вічні  блукальці  фінікійці.  Вдалося  це  хіба  що  римлянам  –  нащадкам  пастухів  з  їх  мідними  легіонами,  що  несли  всюди  закон  і  владу,  забуваючи  при  цьому  про  красу  і  переймаючи  розваги  та  нерозумні  звичаї  в  підкорених.  Як  це  не  дивно,  але  в  ті  часи  Грузію  теж  називали  Іберія.  Припускають,  що  в  отій  жовтій  Іспанії  жило  з  часів  першого  землеробства  купа  різних  народів.  І  всі  якісь  дивні,  всі  якісь  не  індоєвропейці.  І  лишився  собою  тільки  один  давній  і  дивний  народ  –  баски,  мова  яких  трохи  нагадує  грузинську.  Хто  зна,  може  вони  і  є  уламком  тої  «Старої  Європи»  -  Європи  перших  землеробів,  коли  за  вісім  тисяч  років  до  нової  ери  виникло  в  Малій  Азії  та  Закавказзі  землеробство,  і  перші  носії  неоліту  розселились  звідти  по  світу,  заселивши  ще  дику  Європу.  А  потім  тих  землеробів  змели  з  Європи  після  чергової  кліматичної  катастрофи  скотарі  індоєвропейці  –  аборигени  неозорих  степів  Понтиди.  Лишилися  тільки  баски  –  як  уламок.  Лігури  та  пелазги  зникли  як  тінь,  як  нагадування  на  сторінках  книг  Геродота  про  перших  людей  зерна  та  винограду.  

В  Іспанії  –  навіть  в  сучасній,  в  тій  Іспанії,  що  пережила  століття  реконкісти  та  інквізиції,  зберігся  дивний  жорстокий  звичай,  кривава  розвага  –  забави  з  биком  –  корида.  Переважно  такі  архаїчні  розваги  часів  неоліту  зберігаються  в  країнах,  що  не  мали  власних  «темних  віків»,  поневолення  та  чуда  визволення.  Можливо,  такий  анахронізм  пов’язаний  з  тим,  що  завоювання  чужоземцями  відбулось  майже  миттєво,  а  визволення  тривало  мало  не  700  років  –  довгих  і  тяглих  наче  бразильський  каучук.  В  Іспанії  після  короля  Альфонсо  VI  Хороброго  взагалі  все  було  анахронічно  –  і  Дон  Кіхот,  і  Гойя  і  навіть  громадянська  війна.  Цікаво,  що  забави  з  биком  були  відомі  ще  на  острові  Крит  за  кілька  тисячоліть  до  Різдва  Христового.  Певно  їх  вигадали  все  ті  ж  перші  неолітичні  землероби:  бик  для  них  був  орачем,  силою,  яку  треба  було  підкорити.  Вони  ж  і  занесли  цю  дику  забаву  в  Іспанію.  Індоєвропейцям  ця  розвага  видавалась  страшною:  лишилась  відгомоном  в  легендах  про  Мінотавра.  Елліни  були  нащадками  степових  скотарів.  Для  них  бик  був  істотою  священною,  засобом  існування,  а  не  рабом,  якого  слід  було  подолати  і  вбити.  

Індоєвропейці  (елліни  в  тому  числі)  зруйнували  цю  землеробську  цивілізацію  Старої  Європи,  але  після  цього  продовжували  дивились  на  неіндоєвропейців  як  на  вчителів,  попередників.  Недарма  кельти  плели  мереживо  слів  –  легенди  про  дітей  богині  Дану,  а  греки  вирушили  в  подорож  за  золотим  руном  –  до  колхів,  до  більш  давньої  цивілізації  ніж  їхня  –  Мікенська.  Ще  Гомер  і  його  вдячні  слухачі  розуміли,  що  золоте  руно  –  це  метафора.  Насправді  аргонавти  рушали  в  далечінь  невблаганного  моря,  в  вир  цієї  вічнорухомої  стихії  Посейдона  не  за  золотом,  а  в  пошуках  істини,  в  пошуках  поезії.  Недарма  з  собою  вони  взяли  кращого  поета  свого  часу  –  Орфея.  Руно  –  істинну  поезію  (ширше  –  літературу)  вони,  звісно,  здобули  і  в  Грецію  привезли.  Щоправда  для  цього  довелося  посіяти  в  землю  зуби  дракона,  що  зійшли  недобрими  паростками  –  війною.  Але  це  побічні  наслідки  цивілізації.  C'est  la  vie  чи  то,  перепрошую,  es  la  vida.  Таке  вже  воно  –  людське  життя.  Думаємо,  що  сіємо  зерна  доброго  і  вічного,  але  замість  зерен  недобрий  цар  підсуває  зуби  дракона.  І  виростає  війна.  На  своє  нещастя  крім  золотого  руна  –  істинної  поезії  аргонавти  привезли  в  Елладу  ще  й  Медею  –  містику,  що  повбивала  і  своїх,  і  чужих  дітей  –  дітей  героя.  Мені  інколи  здається,  що  містерії  тессалійців  прийшли  в  Елладу  саме  з  Кавказу.  І  привезла  їх  саме  Медея.  В  Іспанії  ні  за  яким  руном  нікуди  плисти  і  не  треба  було  –  по  Іберія  ось  вона,  на  місці,  тут  же.  Щоправда  замість  руна  тут  здирали  шкіри  биків,  які  були  зовсім  не  золотими.  І  шили  з  цих  шкір  черевики  та  чоботи.  Ті  самі  botas  які  вдягали  на  ноги  конкістадори  висадившись  на  Глибокий  Берег  перед  кривавою  і  злою  конкістою.  Тому  місцеві  іспанські  аргонавти  нікуди  не  пливли.  Пливли  інші  –  ті,  хто  шукав  не  золотого  руна,  а  просто  золота,  що  на  очах  втрачало  свою  ціну.  

Серед  цих  іспанських  аргонавтів  було  троє  диваків,  троє  творців  свої  хворих  божевільних  світів  –  Мігель  де  Сервантес  Сааведра,  Франсіско  де  Гойя  і  Лус’єнтес,  Федеріко  Гарсіа  Лорка.  Перший  аргонавт  написав  роман  про  такого  самого  аргонавта,  що  тікав  з  реального  світу  у  світ  вигаданий,  де  люди  прекрасні  і  романтичні  –  всі,  навіть  продавці  свиней.  Другий  аргонавт  від  страшної  дійсності  тікав  у  свій  вигаданий  мальований  світ,  який  був  ще  більш  страшним,  аніж  світ  реальний.  Бо  в  реальному  світі  лишалась  хоч  якась  надія,  хоча  б  на  урожай  оливок  та  гіркого  мигдалю.  У  тому  ж  –  вигаданому  –  тільки  жахи  війни,  тільки  чудовиська,  яких  породжує  сон  свідомості,  тільки  шабаші  відьом,  потворні  капрічос,  що  виросли  «ще  з  того  пилу»,  тільки  Сатурн,  що  пожирає  своїх  дітей.  Третій  аргонавт  нікуди  не  тікав.  Він  золоте  руно  знайшов  у  країні  своїх  мрій,  що  була  тут  же  –  в  Іспанії.  Оцю  свою  «не  втечу»  він  перетворив  на  принцип  і  дотримувався  його  навіть  тоді,  коли  з-під  землі  проросли  зуби  дракона.  Може  тому,  що  зрозумів  –  тікати  нікуди.  Та  й  не  потрібно.  

Лорка  зрозумів  найголовніше  –  всі  поети  аргонавти.  Тільки  в  тих  –  давніх  аргонавтів  було  постійне  відчуття  війни:  світ  навколо  ворожий,  якщо  є  щось  в  житті  вартісне,  то  його  треба  здобувати,  його  ніхто  не  подарує,  а  в  романтичного  і  сумного  Федеріко  було  передчуття  –  передчуття  громадянської  війни.  Ще  більш  виразне  і  моторошне,  аніж  у  Сальвадора  Далі.  Бо  в  картинах  Далі  це  передчуття  якесь  відсторонене  –  воно  стосується  народу,  країни,  але  не  митця  особисто,  то  в  Лорки  це  в  першу  чергу  особиста  трагедія,  особиста  смерть.  Під  час  громадянської  війни  гинути  в  першу  чергу  поетам,  а  потім  уже  козопасам  та  бондарям.  Тим  бондарям,  що  роблять  діжки  з  деревини  старих  дубів  для  міцних  іспанських  вин.  І  це  передчуття  робить  все  безнадійним  –  все,  навіть  кохання:

                                               «На  черепі  місячно,
                                                   Дірявому  й  синьому,
                                                   Мої  «кохаю»  перетворились
                                                   У  сталактити  солоні.
                                                   А  далі  –  засніжене  поле…»

В  Іспанії  всі  сталактити  солоні.  Надто  суха  атмосфера  в  її  недобрих  печерах  для  солодких,  кислих  чи  гірких  сталактитів.  Тільки  сіль.  І  то  не  сіль  землі  –  сіль  печер.  Тих  самих,  на  стінах  яких  перші  кроманьйонці  малювали  диких  коней.  Він  не  просто  передчував,  він  був  впевнений,  що  у  вирі  прийдешньої  громадянської  війни  його  вб’ють.  Тому  основна  тема  його  пісень  сонячних  просторів  і  задушних  ночей  тема  смерті.  Без  цієї  жебрачки  і  господині,  пастушки  стада  людського  і  королеви    нікуди.  Візит  цієї  гордої  сеньйори  –  найголовніше,  що  може  бути  в  Іспанії.  Все  інше  так  –  фантазії  Дон  Кіхота.  Ілюзії.  А  про  оце  от  треба  дати  розпорядження  наперед:  

                                                 «Коли  світ  я  покину
                                                     Поховайте  з  гітарою
                                                     Мій  прах  у  пісках  рівнини…»

Бо  гітара  –  це  світ  де  надто  багато  всього  живе  і  блукає.  Бо  в  цьому  іспанському  світі,  особливо  в  Андалусії  –  землі,  яку  створили  варвари  вандали,  зайди  цигани,  життєлюби  маври  та  пишна  Візантія,  пані  Смерть  –  постійна  відвідувачка  кожної  таверни,  гостя  у  чорному,  їй  потрібно  наповнити  келих:  

                                               «Смерть  зайшла
                                                   І  пішла  
                                                   З  таверни.
                                                   Чорні  коні  
                                                   І  темні  душі
                                                   В  ущелинах  гітари
                                                   Блукають…»

Тільки  у  Лорки  смерть  є  «добрим  ангелом  з  оливковим  серцем  та  смоляною  косою».  Ніхто  ні  до,  ні  після  Лорки  не  насмілювався  назвати  Смерть  «добрим  ангелом».  Хіба  що  Рабіндранат  Тагор,  і  то,  «добрим  ангелом»,  «лагідною  мамою»,  а  це,  погодьтеся,  не  одне  й  те  саме.  Смерть  для  Федеріко  не  трагедія,  не  кінець  всього  сущого.  Це  повернення.  Повернення  додому.  У  ті  темряву  з  якої  все  виникає  і  до  якої  все  повертається.  Все,  навіть  світло:

                                                 «Я  повертаюсь  додому.
                                                     У  глибинах  мого  я  стогнуть,
                                                     Тріпочуть  голубки  –  мої  тривоги.
                                                     А  на  краю  небосхилу
                                                     Падає  день-відро
                                                     У  колодязь  ночі  бездонної!»

Навіть  збір  урожаю  –  це  не  свято  добробуту,  не  радість.  Це  торжество  все  тої  ж  худої  блідої  панянки,  яка  чомусь  в  Іспанії  вдягає  не  білі  шати,  а  чорні:  

                                                 «Пшениця  віддалась  на  милість  смерті
                                                     Серпи  колосся  ріжуть.
                                                     Тополя  хилить  голову  в  розмові
                                                     З  душею  вітру  легкою  та  свіжою.
                                                     Пшениці  хочеться  лише  мовчання…»

Звичайно,  крім  смерті  можна  ще  писати  про  дона  Педро.  Бо  він  теж  аргонавт.  І  теж  як  і  Дон  Кіхот  замість  корабля  мандрує  на  коні.  У  цій  країні  вітряків  та  кам’яних  халуп  це  єдиний  вартий  аргонавта  засіб  пересування.  Прочани  подорожують  пішки.  Бо  дорога  чи  то  до  Севільї,  чи  то  до  Сантьяго  непевна  для  вершника.  А  кінь  –  супутник  шляхетного,  а  не  відлюдника.  Бо  кабальєро  це  і  шляхтич,  і  вершник,  і  співець  серенад  одночасно.  І  тільки  коней  поважає  неприкаяний  Місяць  –  світило  ночей:  

                                               «Місяць  зашпортався  за  білий  косяк  табуна…»

Місяць  на  думку  оцього  гітариста  Федеріко  –  це  танцюрист.  Не  злодій,  що  крадеться  над  дахами  палаців  і  замків,  не  сумний  відлюдник  і  навіть  не  філософ  –  це  танцюрист:  

                                           «Це  танцює  Місяць  
                                               Над  долиною  мертвих…»

Таке  може  бути  тільки  в  Іспанії!  Надривні  пісні  Лорки  настільки  глибоко  іспанські,  що  їх  треба  не  читати,  а  співати  під  гітару  –  сумну  андалузьку  гітару.  Його  вірші  –  це  саме  Іспанія,  що  втілилась  в  слова.  Країна  жовтого  та  червоного,  країна  спеки  і  відпочинку  в  тіні  –  сієсти  в  час,  коли  панує  нещадна  спека…  

Іспанія  століттями  або  слухала  своїх  поетів  виключно  вночі  доплітаючи  до  слів  нічних  серенад  звуки  цикад,  або  вбивала  їх  –  вироками  Торквемади,  в  шалі  самознищення,  чи  на  полях  війни  –  як  Роланда.  Бо  Роланд  теж  поет,  менестрель  криці  і  вірності.  І  теж  іспанець.  Всі,  хто  визнає  своїм  королем  Карла,  хто  в  руків’ї  меча  бачить  хрест,  а  кожну  війну  розуміє  як  хрестовий  похід  –  той  іспанець.  Хоча  б  на  крихітку,  хоча  б  на  хвилину,  хоча  б  в  душі.  Лорка  мені  видається  братом:  у  нас  теж  нині  розстрілюють  поетів  і  захмарних  мрійників  –  у  нас  теж  війна,  яка  ніяк  не  закінчиться.  А  якщо  й  закінчиться,  то  буде  тривати  у  наших  душах  –  ми  ж  бо  як  іспанці  вміємо  співати  і  нічого  ніколи  не  забуваємо.                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833030
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.04.2019

Останній Орфей

                                   “Sie  sind  so  still,  fast  gleichen  sie  den  Dingen.
                                     Und  wenn  man  sich  sie  in  die  Stube  lädt…”
                                                                                                                               (Rainer  Rilke)*

У  часи  античності  –  в  часи  гонорового  Перикла,  сумного  Софокла  і  злого  сміху  Аристофана  люди  більше  нагадували  бджіл,  а  не  полисілих  мавп:  цінували  все  бронзове  і  золотисте  –  від  гарячого  сонця  до  кольору  людських  тіл  і  вигнутих  поверхонь  глеків.  Тоді  вміли  цінувати  красу  і  вибудовували  свій  світ  (з  дозволу  сказати,  цивілізацію)  гармонійним.  Це  стосується  не  тільки  античної  Еллади  чи  пихатого  закону  Риму  (dura  lex,  sed  lex),  але  і  орієнтальних  світів.  Не  дарма  Конфуцій  так  цінував  гармонію:  ритуал  для  нього  був  фактором  гармонізації  діянь  людей,  а  не  законом  суспільства.  Це  стосується  цивілізації,  а  не  світу  варварів  –  байдуже  якого:  жаркого  з  його  невблаганним  піском  пустель,  що  все  поглинав,  чи  холодного  і  крижаного  –  світу  вбраних  у  шкіру  й  хутро  блідих  і  грубих  бореальних  людей-ведмедів.  Так  от,  серед  людей  лагідного  моря,  запашного  лавру  і  важких  оливок  лунала  легенда  про  далеку  ріку  Ерідан  і  казковий  незнаний  світ  за  нею.  Це  на  північ  від  скіфів  та  жорстоких  андрофагів  живуть  блаженні  гіпербореї.  А  що  так  за  Еріданом  –  не  знано,  не  відано.  Казкова  країна  бурштину  –  такого  ж  сонячного  каменю  як  електрон  –  метал  поєднання  ночі  і  дня.  Я  часто  думаю,  що  легенди  про  Ерідан  це  відгомін  переказів  про  Рейн  (вибачаюсь,  Рейнос  чи  то  Ріназ)  –  ріки  країни  незнаної  –  Terra  incognita.  Ще  Геродот  (чи  то  вже  Геродот)  писав:  невідомо,  що  там  в  глибинах  Європи,  опівнічній  її  частині.  Гомер  був  впевнений,  що  там  живуть  люди,  що  не  знають  весла  і  назвали  би  його  лопатою.  Гомер  просто  ніколи  не  думав  про  те,  що  рибалки  –  це  не  просто  орачі  моря,  але  й  землероби  води.  Вони  не  розгрібають  воду  веслами,  а  скопують,  сподіваючись  на  сріблястий  врожай.  Еллінам  були  знані  кельти  –  з  їх  точки  зору  володарі  всього  містичного  і  звитяжного,  жорстокі  дикуни,  шанувальники  незрозумілих  богів.  Тонка  поетична  душа  кельта  була  грекам  невідома.  Так  само  вони  не  чули  та  й  не  могли  чути  легенди  про  дітей  богині  Дану,  що  шанували  лісові  горіхи  та  хвостату  форель,  вбачаючи  в  них  символи  і  джерела  мудрості.  Так  от,  кельти  називали  землі  і  людей  за  Рейном  Germani  –  ті,  що  живуть  за  Рікою  –  за  Плинною.  Може  вони  вважали,  що  Рейн  це  не  просто  вода,  це  сам  час,  що  тече  в  море  нескінченності  і  плодить  у  своїх  верхів’ях  плямистих  пстругів.  Для  них  світ  за  рікою  був  таким  же  далеким  і  чужим  як  і  для  народів  моря  світ  похмурих  лісів  півночі.  Степ  ще  якось  нагадував  їм  море,  його  ще  можна  було  зрозуміти:  коні  це  теж  кораблі,  а  номади  теж  моряки,  тільки  бородаті  і  пропахлі  кінським  потом  замість  солоного  бризу.  Але  там  –  у  бореальних  лісових  хащах  –  там  справді  щось  незбагненне.  Чуже  по  суті  своїй.  Вони  навіть  у  найхимерніших  фантазіях  не  могли  уявити  собі:  ті  землі  можуть  народити  свого  Орфея,  що  не  буде  товаришувати  з  дельфінами  і  буде  прислухатися  не  до  шуму  морських  хвиль  чи  їх  відгомону  в  закручених  мушлях,  а  до  шуму  вітру  у  верховіттях  кремезних  дубів  та  зажурених  сосон.  

Початок  ХХ  століття  в  Європі  та  Азії  був  глибоко  антиаристократичним.  В  Китаї  Конфуцій  був  забутий  –  мало  не  остаточно,  в  Японії  самураїв  стали  сприймати  не  як  аристократів  меча  та  віршів  («Серед  квітів  –  вишня,  серед  людей  –  самурай»**),  а  як  солдатів,  що  вдягнені  в  однаковий  одяг  і  йдуть  помирати  –  дружно.  У  старенькій  матінці  Європі,  що  розрослась  раптом  до  небачених  розмірів,  як  грибниця,  охопивши  жарку  Австралію,  Нову  Зеландію  –  країну  туманів,  обидві  кактусові  Америки,  нескінченний  Сибір  та  бозна-які  острови  було  ще  гірше.  Аристократичність  стала  чимось  ганебним,  її  соромились,  її  зневажали.  Навіть,  якщо  це  була  аристократичність  духу,  а  не  крові.  Всім  так  хотілось  наблизитись  до  якоїсь  «простоти».  Це  Ян  Гус  міг  кинути  з  вогнища  в  юрбу:  «O  sancta  simplicitatis  notas!»  -  «О,  свята  простота!»,  зневажаючи  оцей  примітив,  а  тоді  –  ні.  Пройшло,  як  не  як,  500  років  з  часів  Великого  Єретика,  тут  вже  не  до  елегій  –  всі  хотіли  милуватись  світосприйманням  людини  «від  сохи»,  забувши,  що  і  в  тому  середовищі  є  свої  аристократи  духу  і  свої  невігласи  –  маленькі  люди  сірості.  

Серед  країн,  в  яких  аристократичність  письма  (не  тільки  поезії)  помирала  особливо  повільно,  була  Австро-Угорщина  –  ця  стара  «бабця  Австрія»,  ця  дивна  трансформація  германського  світу  (може  тому,  що  була  перенесена  в  свій  час  штучно  з  холодних  і  туманних  берегів  Ельби  та  Одеру  на  більш  лагідно-виноградні  береги  Дунаю  –  цієї  ріки  вічної  межі.  Істр  –  це  звісно  не  Рейн,  тут  можлива  «гонитва  до  мосту»,  тут  за  ним  номади  степу,  а  не  жителі  похмурих  лісів,  але  все  одно).  Ми  звикли  бачити  в  Австро-Угорщині  лише  військову  машину  Габсбургів  –  цих  сторожів  кресів  християнства  і  європейської  цивілізації  взагалі  (ах,  ці  османи!  Що  вони  наробили!  Вони  скаламутили  всю  історію  нелогічними  псевдовізантійськими  трансформаціями!),  з  якої  не  зле  посміятися  (Ярослав  Гашек  чи  той  же  Імре  Кальман).  Кожна  імперія  потворна.  Це  аксіома.  Це  закономірність.  Навіть  Британська  імперія  набула  все  тих  же  потворних  рис,  що  і  Російська  –  потворна  початково,  ще  з  часів  Батия.  Австрійській  імперії  потворність  була  властива  теж:  служба  цісарю,  шандари  і  говенди,  неповага  до  старовини  підвладних  народів  і  таке  інше.  Але  Австро-Угорщина  це  ще  був  уламок  аристократичної  старої  Європи  –  країни  лицарства  та  менестрелів,  а  не  тільки  священних  каменів  варварів  –  будівничих  космічних  менгірів  та  дольменів.  Принаймні,  там  панували  витончена  аристократичність  в  музиці  та  літературі.  Не  дарма  Ґреґор  Мендель  –  цей  музика  квіткових  забав  і  одкровень  спадковості  виріс  саме  там  –  серед  її  тонкого  мистецького  світу.  І  ця  от  повітряна  аристократичність  в  літературі  мало  не  померла  разом  з  меланхолійним  Францом-Йозефом,  чиї  портрети  прикрашали  мало  не  кожен  галицьких  шинок.  Далі  все  –  галасливий  Веймар,  гіперінфляція,  чорний  джаз  саксофонів,  твіст,  сінематограф,  шансон,  Едіт  Піаф,  комуністи,  «Ми»,  «Котлован»,  Чарлі  Чаплін.  Але  в  цей  же  час  аеропланів  та  електричних  жарівок,  патефонів  та  ікс-променів,  пролетаріату  та  «білих  комірців»  жив  останній  аристократ  захмарної  поезії,  останній  Орфей  духу  –  Райнер  Рільке.  

Поезію  Рільке  не  прийнято  аналізувати,  не  прийнято  розшифровувати  його  алюзії.  І  не  тому,  що  це  неможливо  в  принципі.  Рільке  сприймають  як  останнього  фантазера  передодня  апокаліпсису  культури  (коли  хапаються  за  пістолет  тільки  почувши  це  слово),  як  адресата  метафізичних  листів,  як  символ  агонізуючої  класичної  системи  метафор  (не  дарма,  мовляв,  він  свої  останні  твори  писав  в  повільній  агонії,  помираючи  від  лейкозу).  Тільки  зараз  Рільке  повертається  до  нас  –  напівзабутим,  чужим,  екзотичним.  Хоча  Русь  не  була  для  нього  абстракцією  –  Райнер  в  Україні  бував  і  Дніпро  чи  Дністер  для  нього  така  ж  тема  як  і  Дунай  чи  Рейн.  Елегії  йому  творилися  в  замках,  могли  б  творитися  і  серед  руїн  замків:  львівська  цитадель  в  ті  час  ще  не  була  таким  похмурим  символом  італійських  межичасів.  Ми  звикли  поетичними  рядками  Рільке  милуватися  як  музикою,  а  не  питати  себе:  «Про  що  це?»  А  треба.  

Я  не  критик.  І  навіть  не  філософ.  Не  мені  пояснювати  що  і  до  чого  в  поезії,  яка  так  до  нас  і  не  прийшла  вчасно.  До  нас  нічого  не  приходить  вчасно.  Навіть  комунізм.  Мав  би  прийти  в  часи  Маркса  і  львівських  барикад  біля  ратуші  1848  року,  а  прийшов  у  часи  кремлівських  людожерів  і  садистів.  Як  нам  з  усім  цим  не  щастить  –  на  цьому  пароплаві  історії:  постійно  не  та  погода  і  не  ті  рифи  під  кілем.  А  ми  все  не  можемо  набрати  нормальну  команду  матросів.  Я  тільки  читач.  І  трохи  писака.  Ну,  зовсім  трохи.  Так,  що  не  ображайтесь,  що  я  пишу  про  Рільке.  Я  хотів  написати  про  Орфея  і  вакханок,  про  Діоніса  і  нектар,  який  нам  дарували  боги.  А  вийшло  про  Рільке.  Так  судилось.  Даруйте  мені.  І  не  тільки  за  те,  що  вечір  настав.  

Райнер  Рільке  самотній.  Таким  самотнім  може  бути  тільки  останній  лицар  доби  трубадурів  та  честі.  Він  сам  це  відчував.  Однодумці  або  бозна-де  (далеко),  існують  тільки  на  папері  –  в  листах,  або  це  псевдооднодумці  –  люди,  що  тільки  вдають  розуміння,  грають  роль  друзів.  З  точки  зору  Рільке  людина  завжди  самотня.  І  не  тільки  коли  справа  доходить  до  смерті  –  це  само  собою  розуміється.  Смерть  –  справа  самотніх.  Людина  самотня  завжди.  Одкровення  ніколи  не  стають  здобутками  юрби  –  тільки  геніїв.  Юрба  тільки  здатна  спотворити  одкровення,  перетворити  його  в  ерзац,  підмінивши  поняття,  спотворивши  значення  слів.  Недарма  він  стільки  всього  писав  про  самотність:  

                                               «Ця  самота  –  дощі  неспинні,
                                                   Зринає  з  моря  в  сутінкові  тіні,
                                                   З  віддалини,  що  тане  у  рівнині,
                                                   Злинає  ввись,  до  неба  дороста
                                                   І  з  неба  звільна  на  міста…»***

Автори  переважно  цураються  самотності,  вбачають  у  ній  мало  не  прокляття.  Тут  же  –  оспівування  самотності,  як  джерела  одкровень,  джерела  натхнення  і  поезії.  Це  самотність  добровільна,  самотність  відлюдника,  результат  втечі  від  божевільного  суспільства,  від  людей,  що  втратили  розуміння  буття,  в  тому  числі  і  розуміння  Бога  (ХХ  століття  стало  століттям  атеїзму,  стоїки,  що  шукали  шлях  до  розуміння  Бога  відішли  в  минуле  і  то,  певно,  назавжди.  Модним  стало  епікурейство  з  його  зумисним  нешуканням  шляху  розуміння  Бога,  бо,  мовляв,  йому  теж  немає  до  нас  ніякого  діла…).  Самотніми  з  точки  зору  Рільке  є  не  тільки  генії  чи  надлюди  (це  в  Ніцше  тільки  на  вершинах  духу  є  холодно  і  самотньо,  а  внизу  тепло),  у  Рільке  самотніми  є  всі  люди  –  навіть  ті,  хто  в  парі  на  одному  шлюбному  ложі,  бо  настала  епоха  самотності,  епоха  повного  нерозуміння  людей  –  кожен  живе  сам  по  собі,  в  своїй  біді  сам.  Лишилась  тільки  ілюзія  колективу,  дружби,  любові,  зрештою.  Спільна  праця  перетворилась  в  спільне  рабство,  де  кожній  самотній.  А  спільна  війна  в  ілюзію  спільної  смерті.  Ілюзію,  бо  смерть  –  це  справа  самотніх.  Самотніми  є  не  тільки  люди,  але  і  речі  навколо  людей.  Речі  та  предмети  для  Рільке  –  аборигени  якогось  безлюдного  для  цивілізованих  людей  (не  дикунів)  острова,  що  живуть  самі  по  собі,  незалежно  від  мислячої  людини:

                                               «Як  той,  що  до  чужих  морів  пристав,
                                                   Я  у  тутешніх  завше  наче  вдома,
                                                   Де  незліченних  днів  одвічна  втома  –  
                                                   Далечина  незлічених  постав…»

Оці  от  мотиви  одвічного  чужого  –  всі  навколо  чужі,  все  навколо  чуже,  нічого,  що  можна  було  б  назвати  своїм.  Так  почуває  себе  мандрівник  викинутий  хвилями  на  острів  і  змушений  жити  серед  дикунів,  що  не  розуміють  ні  мови  його,  ні  звичаїв.  У  ХХ  столітті  інтелігент  в  кращому  випадку  Робінзон  серед  аборигенів.  У  гіршому  –  жертва,  об’єкт  полювання  для  здичавілих  мисливців.  І  це  при  тому,  що  комунізм  Рільке  не  зачепив  своїм  мертвим  крилом  залізного  птаха,  хіба  його  знайомих  по  перу,  які  самі  про  це  ніколи  йому  не  писали  і  не  збирались  писати.  

Чомусь  прийнято  вважати,  що  німецький  світ  закінчився  після  Другої  світової  війни,  бо  бути  в  німецькій  культурі  стало  ганебно  і  соромно,  лишалося  бути  космополітом  і  творити  світову  культуру.  Це  насправді  не  так.  Німецький  світ  завершився  в  1918  році.  Далі  все  –  почався  псевдонімецький  світ,  світ  хворих  містичних  фантазій  і  новостворених  міфів  про  те,  чого  не  було.  Рільке  це  відчув  і  пішов  в  єдину  можливу  втечу  –  пішов  у  свій  світ.  Бо  цей  світ,  це  світ  де:  

                                     «…  Бездомний  вже  не  матиме  житла,
                                                 Самотній  завше  буде  в  самотині,
                                                 Писатиме  листи  свої  осінні,
                                                 Брестиме  там,  де  жовта  кушпела
                                                 Оповила  алеї  безгомінні.»

І  це  не  тому,  що  прийшла  осінь  світу  сього.  Не  тому,  що  час  піти  –  будь-куди,  навіть  у  Ніщо,  або  лишень  піти  зі  світу  ерзацу,  а  тому,  що  лишилися  стежки  і  шляхи  які  ні  для  кого,  якщо  є  десь  парк  споглядання,  сад  раю,  то  він  чужий,  не  для  тебе:

                                               «Дві  стежки  ні  для  кого.  В  тій  ході
                                                   Примареній  тебе  веде  єдина,
                                                   І  ти  примарений,  ти  наче  зник…»

І  в  цьому  світі  одвічної  самотності,  в  світі,  де  Бог  втомився  і  бачить  нас  як  сон,  єдиний  досвід,  який  чогось  вартує,  це  досвід  смерті  –  досвід  оцього  останнього  одкровення,  досвід  агонії  свідомості,  злиття  чи  то  з  Богом,  чи  то  з  абсолютом,  чи  то  з  порожнечею  Будди.  Але  про  цей  досвід  готі  комусь  розповісти.  Якщо  і  є  можливість  повернутись  і  розповісти,  то  все  намарно:  ніхто  не  зрозуміє,  ніхто  не  повірить:  

                                               «Нам  цей  відхід  не  знаний,  той  що  є
                                                   Чужіння.  Ми  не  маємо  підстав
                                                   Ні  захват,  ні  розлючення  своє
                                                   Являти  смерті,  коли  їй  постав
                                                   Трагічний  рот  у  голосінні  де
                                                   Ще  ми  у  світі  граєм  наші  ролі…»

Світ  в  якому  живе  автор  (він  же  літературний  герой,  бо  в  Рільке  різні  літературні  герої  це  лише  різні  форми  оцього  «Я»,  що  постійно  змінюється,  постійно  трансформується,  і  є  навіть  не  «друге  я»,  а  множинне  я  –  кожна  людина  це  багато  світів,  що  перетинаються,  переплітаються  в  клубок)  давно  втратив  віру,  саме  розуміння  релігії  як  такої.  Світ  став  механістичним,  світом  матерії  і  все,  і  ніякого  духу,  ніяких  злетів  і  недосяжну  висоту  чи  занурення  у  таємні  глибини  містики.  Навіть  містика  перетворилась  в  ерзац.  Тому  його  релігійні  пошуки  ніхто  не  розуміє.  Молитва  стала  чимось  забутим  –  для  всіх,  тільки  не  для  автора,  не  для  самого  Рільке:

                                                 «Моя  молитва  не  блюзнірство,  ні:
                                                     Це  наче  давні  книги,  де  щодня
                                                     Тисячократно  –  я  твоя  рідня…»

У  цьому  світі  автор  ще  має  виправдовуватись,  пояснювати.  Що  його  молитва  це  глибинно,  це  сокровенно.  А  не  фарс,  не  показний  ритуал.  

У  ХХ  столітті  поет  став  не  пророком,  навіть  не  відлюдником,  що  ховає  свої  істини  у  темряві  печер  від  ока  нечистих,  що  можуть  отруїти  навіть  сам  Дух.  Поет  в  ХХ  столітті  став  жебраком:

                                               «Ти  є  жебрак,  ні  дещиці  не  стало,
                                                   Ти  камінь,  що  не  вклублиться  ніде,  
                                                   Ти  прокажений,  мавши  калатало,
                                                   Ти  той,  що  з  ним  навколо  міста  йде…»

Метафори  Рільке  інколи  лагідні,  але  інколи  страшні.  Інколи  кора  дерева  йому  нагадує  хвилі  океану  і  відгомін  давніх  предковічних  буревіїв,  але  інколи  метафори  страшні,  бо  головним  рушієм  життя  людини  у  світі  електрики  та  аеростатів  став  страх.  Всепроникний  і  всюдисущий.  Це  в  епоху  лицарства  всюдисущим  був  Бог  –  добрий  і  справедливий,  а  в  ХХ  столітті  всюдисущим  став  страх  –  злий  і  несправедливий.  Як  російський  диктатор.  Тодішній  чи  не  тодішній.  Страх  літає  чорним  птахом  в  людській  свідомості.  І  тільки  сильні  здатні  його  здолати.  Назавжди.  

Рільке  близька  естетика  буревію,  краса  буремної  ночі.  Бо  в  нову  епоху  надто  багато  буревіїв,  що  ладні  зламати  все.  І  треба  не  тільки  вміти  жити  в  цьому  буревії,  але  і  вміти  творити  під  час  буремної  ночі,  бо  серця  лицарів  і  королів,  що  лежать  у  саркофагах  знову  починають  калатати,  їх  тіні  ступають  по  непотрібному  золоту  і  кинутих  розсипах  діамантів.  І  дзвони  гудуть,  хитаючись  під  поривами  нестримного  вітру.  Нехай  міста  і  собори  повзуть  крізь  час  кам’яними  черепахами,  час  для  поетів  настав,  бо  для  поетів  завжди  час  настав  –  не  залежно  від  епохи  і  обставин.  Автор  як  поет  усвідомлює  своє  призначення  –  навіть  у  світі,  де  він  нікому  не  потрібен.  Але  автор  має  прохання  до  творця  світобудови,  бо  жадань  не  дано  не  мати  нікому:

                                                       «При  власних  далечах  на  чати
                                                           Постав  мене,  вчувати  дай
                                                           Самотній  камінь,  добачати
                                                           Моря  самотні,  ще  бодай
                                                           Понад  річками  йти…»

Далечі  поета  можуть  бути  лише  власні.  Чужі  далечі  бути  і  не  можуть,  та  й  не  потрібні.  Поет  стає  на  невідому  стежину  Духу  як  стають  на  тверду  дорогу  прощі,  навіть,  якщо  доведеться  йти  за  старим  сліпцем.  Гомер  теж  був  старим  сліпцем,  але  бачив  більше,  аніж  його  зрячі  сучасники.  Навколо  все  одно  тьма  –  тьма  незнаного.  І  розгадати  незнане  нам  допоможе  тільки  розум  і  відчуття  краси:

                                                           «Згадаймо,  як  розгадувало  тьму
                                                               Дитинство,  коли  в  ньому  день  по  дневі
                                                               Пливли  години  післяполудневі,
                                                               Зникоме  й  недоторкане  –  чому?»

Навколо  буденність.  Світ  людей  надто  далекий  від  поезії,  яка  його  оточує,  яка  вривається  в  його  буття.  Тому  поет  має  бути  подібний  дзвону  –  бути  вісником  і  нести  людям  заклик  до  істинного  буття  –  не  марнотного:
 
               «…  Бронзовий  дзвін  серцевину  щоденно  підносить
                             Проти  шорсткої  буденності  –  наче  нове.»

Бо  для  поета  все  нове.  Навіть  осінь,  що  приходить  з  дивовижної  регулярністю  щороку,  теж  щоразу  нова.  І  можна,  звісно,  усвідомити  настання  осені  і  просити  творця  завершити  те,  що  вже  відбувається  чи  відбулось:

                                                                 «Час,  Боже.  Безмір  літньої  пори.
                                                                       Кинь  горню  тінь  на  сонячний  годинник,
                                                                       Понад  полями  вивільни  вітри…»        

А  можна  просто  оспівати  те,  що  гідно  пісні  в  цю  пору  дочасної  осені.    

Райнер  Рільке  справді  останній  Орфей.  Під  час  Першої  світової  війни  Поезія  –  Еврідіка  померла.  І  Рільке  як  і  личить  Орфею  спустився  за  рею  в  Тартар,  вивів  її  знову  на  Світ  Божий.  І  за  це  заплатив  життям.  Нині  істинна  поезія  (не  графоманія  в  стилі  Дєм’яна  Бєдного,  а  справжня  поезія)  живе  завдяки  йому  –  диваку  Райнеру  –  мандрівнику  у  захмарні  метафори.                                      

Нині  Рільке  близький  багатьом  інтелектуалам,  Рільке  лунає  (нарешті!)  –  не  для  всіх,  звісно.  Може  тому,  що  нині  Росія,  яку  він  так  любив,  культуру  якої  він  так  цінував,  знову  перетворилася  в  імперію  зла,  поширює  по  світу  війну  і  страждання,  біду  і  зубожіння  –  як  духовне,  так  і  матеріальне,  і  тільки  окремі  мислячі  люди  протистоять  цьому  здичавінню.  Так  само,  як  і  німецький  світ  в  двадцятих  та  тридцятих  роках  століття  двадцятого.  Все  повторюється.  І  мені  шкода,  що  я  мушу  бути  свідком  цього.  Рільке  пощастило  –  він  не  побачив  гріхопадіння  німецької  культури  –  він  просто  не  дожив  до  цього.  Багатьом  із  нас  пощастило  менше  –  ми  бачимо  нові  сумні  часи.  Але  мусимо  протистояти  цьому  в  першу  чергу  в  царині  духу.  Рільке  судилось  стати  останнім  Орфеєм  класичної  культури.  Його  на  берег  –  на  скелястий  берег  його  самотнього  скелястого  острова  Духу  викинули  хвилі  історії.  Нині  нам  жити  у  світі,  де  Орфей  лишився  тільки  у  спогадах.  І  лишається  виховати,  виростити,  виплекати,  якщо  вже  не  Орфея,  то  хоча  б  Діогена,  що  шукав  би  з  ліхтарем  людину  у  цьому  світі  продубльованого  ерзацу.  Світі  псевдо.  

Я  пишу  цей  текст  коли  падає  перший  весняний  дощ.  Падає  на  квіти  вишні,  які  щойно  зацвіли.  І  мені,  так  само  як  колись  Йоса  Бусону  шкода  людей,  що  не  вміють  писати  вірші…    

Примітки:  

*  -  «Вони  щонайтихіші,  наче  речі.
             Неначе  друзі,  звані  віддалік…»
                                                             (Райнер  Рільке)
(Переклад  Мойсея  Фішбейна)

**  -  さくらの花の中で、人々の中に侍があります  –  Сакура  но  хана  но  нака  де,  хітобіто  но  сака  ні  самурай  ґа  арімасу  -  давня  японська  приказка.  Ще  тих  часів  –  не  наших.  

***  -  переклад  Мойсея  Фішбейна.  Тут  і  надалі  в  цьому  есеї.  У  мене  є  і  власні  переклади  Рільке,  але  вони  бліді  і  недосконалі,  ніщо  в  порівнянні  з  перекладами  Мойсея  Фішбейна  –  найкращим  перекладачем  Рільке  всіх  часів  і  народів,  перекладача  від  Бога.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832398
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2019

Загата горобиної ночі

                                           «Ніч  –  наче  вода  старого  ставу.  
                                               За  чотирма  стінами
                                               Від  зірок  сховалися  люди…»
                                                                                           (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  ставку  горобиної  ночі
Втопилися  зорі-дівчата:
Так  тонуть  мрії  колисані
У  вирі  минулого.  
Я  не  відав  для  чого
Люди  каміння  громадили
Муруючи  стіни
Холодних  сумних  замків,
А  вони  лише  сховатись  хотіли
Від  зірок,  що  очима  блимаючими
Зазирали  в  душі  вершникам:
Маркізам  і  мечникам,
Лордам  і  землевласникам,
Володарям  хліба  й  худоби.  
У  глибокому  ставі  ночі
Ховаються  чорні  жаби
Цятковані  золотом,
Ховаються  срібні  риби  –  
Друзі  монаха  Місяця:  
Прочанина  нетутешнього:
У  яку  далину  осяяну
Мандрує  він  цими  пустелями:  
Пустками  віків  темних.
А  в  ставу  горобиної  ночі
Все  топляться  й  топляться:
Як  не  пісні  жовтої  вивілги,
То  русалки-дерева:
Княжата  з  руками  зеленими.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832161
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.04.2019

Втеча

           «Куди  ідеш  ти?
               Є  небо  бджолиних  оргій…»
                           (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Тікаю  від  власної  тіні  –  
Від  себе  –  такого  самого  «Я»,
Тільки  темного,  тільки  плоского
Безтілесного.
Тікаю  туди,  де  Сонце,
Де  бджоли  влаштовують  оргії
Над  квітучими  абрикосами
Розчиняючись  в  синяві  –  
Синій  безодні  Істини.  

Серед  білого  марева,
Серед  вишневого  аромату
Підставляю  долоні  чекаючи
Дощу  весняного  першого.
Його  краплі  важким  намистом  –  
Розірваним,  наче  днів  сув’язь
Падають,  падають,  падають.  
На  оце  біле  марево,
На  оце  рожеве  марення,
Де  бджоли  влаштовують  оргію  –  
Нектару  та  аромату.  

І  були  б  серед  тої  казковості  
Кумедні  вухаті  ослики  –  
Була  б  це  тоді  Іспанія:
П’янка  Андалусія,
А  не  країна  вершників  –  
Сарматів  з  руками  пошерхлими
І  з  черепами  спотвореними
Сарматів-номадів
Та  їх  кам’яних  ідолів.

Але  вишням  байдуже:
Все  вітер  наповнюють
Вином  свого  аромату…  


(Світлина  автора)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2019

Пісня потойбічної цикади

                                           «Цикадо!
                                               Оце  воно  –  щастя
                                               Померти  від  стріл  незримих
                                               Синього  неба…»
                                                                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Щастя  порожній  глек:
Хочеться  вірити  в  його  існування,
Як  вірять  єретики  чорної  віри  землі
У  свої  ефемерні  істини
Білим  підсніжником  холоду.
Щастя  як  крила:  
Прозоре  і  невагоме,  ламке  і  тендітне,
Трохи  для  лету,  трохи  для  Неба  –  
Синього  наче  мрія
Чорного  птаха  світанку,
Що  мостив  гніздо  в  верховітті
Дерева  тисячоліття.
У  країнах  бронзових  тіл  кольору  меду
Цикади  співають  про  щастя:
Щастя  нірвани.

Незрима  цикада  лісів  потойбіччя
Співає  про  те,
Що  щастя  –  це  посмішка  Будди  –
Тінь  порожнечі,  слід,  що  лишає  лелека  –  
Птах  німоти,  вісник  майбутнього
На  поверхні  болота  –  слід  на  воді.  
Стріли  синього  Неба  гострим  кришталем
Пронизують  серце  вриваючи  пісню
Таку  ж  голосну,  як  пісня  цикад
Гішпанських  –  крилатих  провісників  чуда.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830872
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.03.2019

Прочанин Ерідана

                   «Заплющую  очі  і  бачу:  крізь  сутінки  ночі
                     Я  сумно  іду  один  пустелею  світу…»
                                                                                                 (Камбара  Аріаке)  

Я  гадав  Оріон  –  то  мисливець,
Що  вбиває  оленів  з  очима  вологими,
Що  наповнені  ностальгією
За  лісом  тінявого  спокою,
За  яким  біжать  пси  кудлаті:
Гонитва  колючого  погляду,
Гонитва  туманів  Туле  Ультіма  –  
Гонитва  до  мосту.
Але  виявилось
(Я  дізнався  про  це  ненароком),
(Мені  про  це  розповів  крук
З  пір’їнами  кольору  Небуття),
(Мені  про  це  повідав  вітер  –  
Прозорий  наче  молитва),
Що  Оріон  –  це  прочанин
З  посохом  кипарисовим,
Прочанин  до  Землі  Одкровення
У  долину  ріки  Ерідан,
У  країну  священних  каменів.
І  от  про  нього  співаю
Своєю  римою  варварською,
Словами  шорсткими  сарматськими,
Малюю  на  каменях  знаки
Все  про  того  прочанина,
Наче  не  сколот  я  і  не  кімерієць,
А  художник  сліпих  народів,
Наче  пікт  рудочубий  –  
Воїн  холодного  вітру,
Людина  важких  хвиль
Безнадійно  сивого  моря.
Співаю:  нутром  свого  серця.
А  той  прочанин  мандрує
Волоцюгою  чи  то  старим  філософом
І  в  торбі  своїй  латаній
Несе  скарб  найбільший  –  
Мовчання.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2019

Час полювати

                                               «І  тоді  він  зрозумів,  
                                                   що  це  і  є  те  місце,  
                                                   куди  прямує  його  Шлях…»
                                                                                           (Ернест  Гемінгвей  
                                                                                             «Сніги  Кілімаджаро»)

Мені  наснилась  дивна  істота  –  вомбат,  але  з  величезними  вухами  як  у  зайця.  І  нібито  це  був  подарунок,  що  дарують  мені  щороку,  коли  місяць  оповні,  а  до  кельтського  свята  Імболк  ще  добрий  тиждень  чи  два.  Я  люблю  писати  про  сни.  І  про  свої  і  про  чужі  –  в  які  заблукав  –  випадково  чи  навмисно.  Про  чужі  сни  писати  навіть  цікавіше,  аніж  про  свої.  Якщо,  звісно.  вони  кольорові  і  яскраві.  Якщо  ж  це  повторення  сірих  буднів,  відображання  їх  у  свічаді  свідомості,  то  це  не  для  мене.  Я  отакі  сни  одразу  полишаю  і  мандрую  в  якийсь  інший  сон.  Цікаво,  що  ніхто  зі  сновидів,  чиї  сни  я  відвідував,  на  мене  не  ображався  ані  крапельки.  Може  тому,  що  люди  вважають  сни  чимось  не  своїм.  Окремим  світом,  що  існує  без  них.  А  ми  так  –  гості.  Випадкові.  То  чи  можна  ображатись  на  людину,  що  забрела  в  той  самий  ліс?  Навіть  навмисно?  Адже  ліс  належить  всім.  Ернест  Гемінгвей  прокидаючись  після  своїх  жорстоких  снів  раптом  усвідомлював,  що  час  полювати.  І  їхав  на  чергове  сафарі  чи  плив  в  океан  по  величезну  рибу.  Що  ж  мені  робити  після  моїх  чудернацьких  снів?  Що  усвідомлювати?  Я  не  рибалка  і  не  мисливець.  І  навіть  не  старий  газетяр.  Бував,  звісно,  у  Венеції,  але  не  бачив  там  жодної  газети.  Або  не  встиг,  або  їх  там  уже  немає.  Може  їх  всі  втопили  на  дні  лагуни.  Дожі  кидали  в  море  обручку,  а  нинішні  венеціанці  кинули  в  море  газети  –  замість  якорів.  Щоб  корабель-місто  Венеція  не  поплило  кудись  за  обрій.  Я  так  і  не  знаю,  чи  була  в  Гемінгвея  журба.  А  якщо  була  то  яка?  Адже  він  не  писав  віршів.  Тільки  жорстку  як  наждак  прозу.  Журяться  переважно  поети.  У  газетярів  на  то  немає  часу,  а  читачі  газет  журитися  просто  не  вміють.  Літературні  герої  Гемінгвея  як  і  він  сам  ховались  від  безнадії  не  під  сірим  плащем  журби,  а  за  маскою  цинізму.  Вбачаючи  у  цинізмі  незламність  і  крицевість  душі.  Цікаво,  що  Гемінгвей  –  цей  абсолютний  і  доконаний  реаліст  теж  ставився  з  особливою  повагою  до  сну.  У  новелі  «Сніги  Кіліманджаро»  сон  і  дійсність  так  переплітаються,  що  ми  –  читачі  вже  плутаємося:  де  сон.  а  де  реальність.  Для  таких  містиків  як  Гоголь  чи  для  таких  метафізиків  як  Достоєвський  це  і  не  дивно.  Але  для  модернових  реалістів…  Тим  паче  для  Ернеста  –  людини  «вінчестера»  це  на  перший  погляд  дивно.  Просто  він  теж  зрозумів,  що  різниця  між  сном  і  дійсністю  умовна.  І,  можливо,  дійсність  це  теж  сон.  Чийсь  або  наш.  Хто  зна,  може  це  він  зрозумів,  коли  його,  нашпигованого  осколками  тягли  з  передової  брати  санітари.  

Я  давно  зауважив:  чим  більший  поет,  тим  більша  його  журба.  Саме  не  сентиментальність,  не  чуттєвість,  а  журба.  Сентиментальними  можуть  бути  і  графомани,  і  літописці,  і  навіть  анархісти.  А  от  втекти  від  своєї  журби…  Тільки  поети  на  це  не  здатні.  Чомусь  люди  люблять  тікати  від  своєї  журби,  вважають  це  мало  не  своїм  обов’язком.  Вигадують  для  цього  найхимерніші  способи.  Не  розуміючи.  що  часом  журба  –  це  той  найкоштовніший  діамант,  що  в  них  є.  Чимало  старателів,  що  рушали  в  Дикий  Край,  затискаючи  в  мозолястих  руках  карабін  чи  «кольт»,  рушали  не  в  пошуках  золота  чи  камінців,  а  в  пошуках  журби.  Отого  нескінченного  смутку,  з  якого  поети  наче  арахни  чи  мойри  плетуть  вірші.  

У  старі  часи  пишного  і  красивого  бароко,  коли  ренесанс  ще  й  не  думав  конати  в  конвульсіях  готичного  романтизму,  картографи  вперто  наносили  на  карту  Землю  Невідому,  писали  чорним  чорнилом  на  грубому  папері  карт  і  портоланів  слова  Terra  Incognita.  Вони  це  робили  зовсім  не  тому,  що  були  впевнені  в  існуванні  такої  землі,  де  холодні  гори  височать  серед  імли.  Вони  знали  –  мапа  має  кликати,  має  вабити,  повинна  бути  піснею.  Інакше,  для  чого  це  все…  Інакше  для  чого  латати  подерті  вітрила  і  вдивлятись  за  обрій…  

Після  епохи  модерн  поети  теж  картографи.  Не  менестрелі,  не  рапсоди  і  навіть  не  барди.  Розважати  нема  кого.  Королі  минулого  перетворились  на  тіні,  вожді  гордих  кланів  зникли  як  марево.  Поети  стали  картографами  душі.  Тільки  замість  Землі  Невідомої  вони  наносять  на  цю  незриму  карту  Журбу  Невідому  –  Tristitia  Incognita.  Вільяму  Батлеру  Єйтсу  –  цьому  нащадку  «старих  англійців»,  що  раптом  стали  новими  ірландцями,  печаль  була  відома  надто  близько.  Інтимно.  Його  печаль.  Він  шив  для  неї  панчохи,  кольоровий  плащ,  майстрував  для  неї  човен.  Мріяв,  щоб  печаль  припливала  до  людей  нечутко  крізь  туман  –  така  неочікувана.  Для  нього  журба  була  жадана.  Така  світла  й  жадана…  Хоча  він  здогадувався,  що  ця  коханка  надто  зрадлива  –  навіть  для  поета  Гібернії,  де  все  привидно,  все  зрадливо.  Він  знав,  що  після  народження  «жахливої  краси»  люди  стали  самотніми.  І  єдиною  доброю  подружкою  для  них  лишилася  журба.    Для  японських  поетів  від  Оно-но  Коматі  до  Танеди  Сантока  світ  був  тільки  сумний.  І  тільки  оця  висока  печаль,  оця  «сабі»  була  гідна  пензля  і  віршів.  Їм  теж  печаль  була  знайому  (кому  як  не  їм!),  але  їхня  печаль.  Але  крім  знайомої  і  близької  журби  існує  ще  невідома  печаль  –  далека  і  незбагненна  Tristitia  Incognita.  І  саме  в  пошуках  такої  журби  ми  і  рушаємо  як  давні  мореплавці  –  навмання,  без  компасу  і  лоцмана,  нічого  не  знаючи,  що  там  –  попереду,  рушаємо  в  пошуках  невідомої  журби.  

Мені  часто  снять  сумні  сни.  Не  весь  час  же  бачити  в  царстві  Морфея  щось  казкове  чи  химерне,  як  оповідь  характерника!  Світ  снів  неосяжний.  І  там  багато  сумних  закутків.  Вчора  я  бачив  сумний  сон.  Снилося  сумне  місто,  де  живуть  сумні  люди.  І  цей  світ  на  одну  нескінченну  ніч  став  моїм  світом.  І  це  була  не  висока  печаль  невловимої  зникаючої  краси.  Це  була  журба  сірості.  Журба  безвиході.  І  прокинувшись,  я  зрозумів:  час  полювати!  Час  ладувати  кріса  набоями  зі  срібними  кулями.  Час  полювати  на  вурдалаків.  Прогнати  їх  з  людських  снів.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824257
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.02.2019

Післямова до петрогліфів

                         «Весняні  сутінки
                             З  перехожих  ніхто
                             Не  поспішає  додому…»
                                                               (Йоса  Бусон)

Я  не  хотів  писати  цю  післямову  –  цей  черговий  незачесаний  текст.  Бог  свідок.  Можете  спитати  в  нього  –  він  брехати  не  буде  (на  відміну  від  багатьох  писак,  що  думають  –  вхопили  його  за  бороду,  але  це  не  так).  Не  хотів.  Бо  навіщо  до  малюнків  на  каміннях  якась  післямова.  Все  сказано  і  підводити  риску  недоречно.  Крім  того  процес  малювання  на  скелях  і  бердо  вічний.  Прийде  хтось  і  домалює:  якщо  не  мишу,  то  волохатого  вуйка.  Чи  таргана,  що  чистить  свої  вусики  серед  променів  байдужого  Сонця.  І  так  буде  доти,  доки  буде  жити  на  поверхні  цієї  кам’яної  кульки  хоч  одна  людина.  А  потім  писати  післямови  буде  вже  безглуздо.  Так  я  думав,  так  я  мислив,  так  я  бачив.  А  потім  подумав  –  існують  дві  категорії  читачів:  одні  питають  про  що  ця  книжка  до  прочитання,  інші  питають  те  саме  після  прочитання.  А  значить  треба  писати  нещасному  автору  і  передмову,  і  післямову.  Бо  обидві  категорії  читачів  будуть  цю  книжку  читати.  Я  так  сподіваюсь.  

У  післямовах  я  переважно  пишу  хаотичні  тексти,  що  пов’язані  з  книгою  не  безпосередньо,  а  на  рівні  підсвідомому.  Тут  же  вирішив  написати  і  підвести  риску.  Але  все  одно,  виходить  не  «післямова»,  а  «замість».  Бо  все  в  нинішньому  світі  «замість».  Занадто  мало  справжнього.  Навколо  ерзац.  Світ  ерзацу.  Але  «замість»  виходить  все  одно  не  тому…  

Пояснити  хоча  б  не  про  що  ця  книжка  (ясно,  що  ні  про  що  і  про  все  одночасно),  а  про  кого.  Пишуть  книжки  переважно  про  читачів  (бо  більше  писати  немає  про  кого).  У  гіршому  випадку  пишуть  про  себе,  бо  знають,  що  крім  автора  ніхто  його  книжку  читати  не  буде.  Я  пробував  писати  про  себе,  але  весь  час  збивався  на  стороннього,  якусь  людину,  хто  вже  точно  не  я.  Я  краще  скажу  для  кого  написана  ця  книга.  Для  того  єдиного  читача,  що  цю  книгу  точно  прочитає.  Для  того  –  сивого,  бородатого,  з  сумними  очима.  Він  читач.  Йому  сумно  і  самотньо.  Так  самотньо  як  нікому.  А  попереду  вічність.  Він  цю  нудьгу  і  порожнечу  вічності  забарвлює  спогляданням  нашої  драми.  І  читанням.  Тому  він  особливо  прихильний  до  поетів  і  письменників.  До  того  часу,  доки  ми  –  писаки  пишемо  щось  вартісне.  А  потім  геть  –  у  темний  ящик.  У  Ніщо.  Величезне  і  темне.  Бо  нецікаво.  Я  не  знаю,  що  він  подумає  прочитавши  цю  книгу.  Мені,  зрештою,  все  одно…

Коли  я  завершував  форматування  цієї  книги  мені  приснився  страшний  сон  –  темної  і  зимової  ночі.  Зимові  ночі  бувають  світлі  –  коли  сніг.  мороз  і  повний  Місяць.  Але  ночі  цього  грудня  були  зовсім  не  такі.  (Ох,  ці  поети  і  сни!  Ох,  ці  поети,  творці  текстів  і  темні  ночі!  Я  пишу  переважно  ночами  –  коли  я  наодинці  з  Великою  Пітьмою.  Я  тоді  більш  відвертий.  Менше  вигадую  і  фантазую.  Проза  стає  шорсткою  і  колючою.)  Так  от.  Снилось  мені,  що  все  живе  в  нашому  Всесвіті  загинуло.  Вмерло  назавжди.  Без  будь-якої  надії  на  воскресіння  чи  реінкарнацію.  Навколо  тільки  мертві  світи,  мертві  планети,  мертві  галактики.  І  я  лишився  однієї  мислячою  живою  істотою  на  весь  Всесвіт.  І  стало  так  порожньо,  так  самотньо,  так  безнадійно.  Адже  попереду  вічність.  І  доведеться  вічність  мислити  про  самотність.  

Я  зрозумів,  як  самотньо  Йому  –  Єдиному.  Коли  нема  навіть  з  ким  поговорити.  Я  зрозумів  Його  –  так  ось  чому  він  сотворив  Життя  і  споглядає  нашу  драму.  Драму,  як  вершимо  ми  самі.  Завжди  тільки  ми  самі  –  «Шин  фейн».

Добре  було  творцям  текстів  у  постіндустріальному  суспільстві  –  їх  слова  були  вагомі,  тексти  виблискували  металом,  перо  нагадувало  то  меч  то  рушницю.  Нині  в  інформаційному  суспільстві  навіть  постмодернізм  перетворюється  в  ретро  –  у  нас  на  очах  (здивованих),  а  кіберпанк  стає  синонімом  дивацтва.  Есеїсти  перетворюються  в  блогерів.  А  новий  стиль,  новий  напрямок  літератури  все  ніяк  не  народиться.  І  муза  літератори  навряд  чи  вагітна  ним  –  сумнівно.  

У  свій  час  Конфуцій  благословив  літературу  і  літературну  творчість,  розуміючи  її  сакральність  як  само  собою  зрозуміле.  Шкода,  що  ми  його  не  зрозуміли.  Хто  не  читав,  а  хто  читав,  але  неуважно.  Всім  сучасним  гравцям  словами  більше  імпонує  Лао  Цзи,  аніж  отой  спокійний  і  врівноважений  мудрець  з  царства  Лу.  Всім  нас  хочеться  експресії,  одкровення,  містики.  Спокійне  споглядання  нам  недосяжне.  І  хочеться  народного  гуляння  царства  У.  Або  царства  Я  –  як  мінімум.  Мислити  Піднебесною  –  та  де  там.  Передчуття  Апокаліпсису  повертає  нас  на  західні  терени.  І  вічність  здається  вигадкою  паризьких  клошарів  і  гуляки  Франсуа  Війона.  А  він  то  шпагу  плутав  з  ножем.  І  халупи  з  замками.  Війон  знову  в  моді.  Краще  б  вже  в  моді  був  Артюр  Рембо.  Бо  нині  планета  Земля  –  це  п’яний  корабель.  Він  правильно  все  передчував.  Нарешті  ми  зрозуміли,  що  модернізм  –  це  назавжди.  Все  інше  стає  забавою  інтелектуалів  –  від  сонетів  в  стилі  Петрарки  до  неокласицизму  двадцятих.  Ми  все  фантазуємо,  дивлячись  як  світ  балансує  на  межі  самознищення.  І  все  сподіваємось,  що  він  цього  не  допустить.  А  якщо  йому  весь  цей  божевільний  хаос  набридне?  Що  тоді?    

Мені  лишається  тільки  запевнити  читача,  що  я  його  поважаю.  Хоча  б  за  те,  спробував  прочитати  і  зрозуміти  цей  текст.  
З  повагою.  Справді  з  повагою.  
Автор.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2019

Журба невідома

                 «…  І  скаржився  вітер,
                           Огорнутий  сумом  вологим:
                       -  Я  плоть  зірок  загаслих
                           Я  кров  нескінченних  доріг…»
                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Мені  сумно  так
Йти  дорогою  жовтою
Услід  старому  прочанину,
Шукаючи  серед  пухнастого  пилу
Сліди  його  посоху  ясеневого,
Йти  біля  колючого  поля:  
Такого  ж  безплідного,
Як  чорний  метелик  пустелі  спогадів,
І  ти  не  дізнаєшся
До  чиїх  голосів  прислухатись
Мушу,  дійшовши  до  муру
Без  вікон,  без  сенсу,  без  дотиків  рук,
Що  височить  серед  степу
Збудований  –  ким  –  невідомо,
На  який  не  сідають  ніколи
Птахи  туману,
Що  чистять  пір’я  свої
Вечорами  дощавих  трагедій.
Сандалі  Едіпа
Хтось  забув  у  таверні
І  босим  пішов  –  
Туди,  де  серце  міряють  дюймами,
А  люди  мовчать,
Чекають  дзвону  пророцтво
У  хижках  своїх  зміїних.
А  Небо  
Все  так  само  шукає
Серед  порожніх  полів
Давно  позабуте  селище,
Де  ніхто  не  живе:
Навіть  миша  ртуті  хвилин.
Ніколи
Не  буду  вкривати
Чорнильною  ковдрою  ночі
Останній  ліхтар  селища,
Де  колись  шанували  пророка.
Танцюй,  хвостатий  художник  забутого,
Танцюй…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2019

Чужа самотність

           «Чужа  самотинність
               Була  відчутна  на  дотик,  ти  тоді
               Майже
               Жив.»
                                                               (Пауль  Целан)

Щемливо
Проростають  дерева  непам’яті  
Крізь  конюшиновий  ґрунт.  
Дарма
Аромат  тогорічних  квітів
Медоборів  медових
Ти
Наче  джміль  волохатий  (зайда)
Ковтав.
Чужа  самотність  холодним  снігом,
Колючим  повітрям
У  світ  недосказанним  «майже»
Твій.
Хотів  падати  в  запашну  траву  спогадів
І  спати
До  Судного  Дня  
Бородатого  прокурора  і  адвоката    
(Одночасно,  дочасно,  невчасно  -  чесно),
А  навколо  тільки  
Сніги  чужої  самотності  
І  жодного  кольору,
Жодної  барви:
Біло  і  порожньо  так,
Що  око  не  хоче  бачити,
Скрипка  не  хоче  грати
І  про  життя  недовершене  
Хочеться  мовити:  «Майже».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018

Колись

                       «Колись,  коли  ще  стриміли  шибениці,
                           Тоді  –  хіба  ні  –  існувало
                           Небо.»
                                                                                                           (Пауль  Целан)

Небо
В  якому  підвішено  зорі:
Не  тільки  Сіріус  –  
Собачу  зірку  відчаю,
Інші  –  яскраві,
Інші  –  кулясті,
Існувало  тільки  над  шибеницями  –  
Тільки  над  цими  крислатими
Кипарисами  сухого  дерева.
Ми  згадували  про  існування  Неба
Тільки  тоді  –  дня  вітряного,
Ми  –  повстанці:
Люди  сутінок,
Що  здіймаючи  очі  д’горі
Бачили  тільки  зелену  стелю:
Стелю  покрови  лісу.
А  там  –  під  шибеницями  
Ми  сміялися  кату  в  обличчя,
Вітер  нас  кликав  з  собою  –  
В  Небо:  таке  синє  й  високе,  
Таке  недоречне  й  прозоре
Як  паротяг,  як  потяг,
Що  димить  хмарами,
Поспішаючи  в  кострубате  майбутнє,
Що  свистить,  наче  хоче  сказати,
Що  все  тимчасове:
Все.
Навіть  оцей  політ
В  повітрі,
У  висоту  нескінченності

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818201
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.12.2018