Артур Сіренко

Сторінки (7/670):  « 1 2 3 4 5 6 7 »

Плямистий журавель

Плямистий  сон  –  
Фарбований  вохрою:
Там  хижка  на  березі  Ерідану
З  очеретяною  стріхою:
Трохи  сопілок  і  трохи  човнів,
Трохи  солі  –  в  торбині,  де  схований  світ
Моїх  вигадок.  
А  вода  все  так  само  прозора  –  
Що  вчора,  що  завтра,  
І  береги  журавлині  
Так  само  карбують  тінь
Німого  апостола  березня.  
Трохи  крижинок  –  як  все  тимчасових,
Можна  почати  цю  гру  –  
На  три  чверті  драбини,
Що  спрямована  в  Небо  –  
Теж  тимчасове  (направду),  
Тільки  Фатум
(Про  нього  мені  прокричав  журавель  –  
Отой,  нетутешній,  плямистий,  
І  нагадали  шнурівки  –  на  берцах)
Карбує  щось  вічне  –  нетлінне.  
Одвічне.  І  псалмозоряне.  
Під  флорином  Місяця
На  лобі  овечого  пагорба
Гортаю  свій  сон  –  наче  літопис,  
Наче  світ,  що  тікає  від  нас  в  невідоме,  
Від  нас  –  вершників  синяви.  
На  гілці  старої  верби  
Побачив  якось  соловейка,
Що  віршує  шотландською.  
І  щось  знає  про  піктів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2024


Моє повернення

     «He  who  binds  to  himself  a  joy
         Does  the  winged  life  destroy…»
                                                                   (William  Blake)

У  долину  анемон  білих
Повернусь  я  весняним  вітром,  
Холодним  як  вічна  Істина.
У  долину  очитку  квітучого  
Повернусь  диким  каменем,  
Важким,  наче  мої  спогади.  
У  долину  весняних  вишень
Повернусь  сірим  птахом  –  
Легким,  наче  дотик  квітня.    
Муза  в  хітоні  дірявому
Нашіптує  щось  потаємне  –  
Приховане  від  ока  буденності
Під  золою  злою  торішніх  пожеж.
А  жебрак  ренесансу  Спіноза  
Грає  на  скрипці  світла  місячного  
За  склом  прозорого  міста,  
Де  одягають  в  гіматій  Гекату
Сажотруси  срібних  годинників
Журби  хвилин  закіптюжених,
Які  наче  старі  монети
Збирають  коти-нумізмати
Чорні,  як  мертве  Сонце
Старої  бабці-галактики
Загубленої  за  видноколом.  
Я  повернусь.  
Назбиравши  для  вас  світла.
Пристібуючи  його  кванти  фібулами
До  вовняних  пеплосів
Імен-блукальців.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007307
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2024


Глибина ріки

«…  А  ще  є  стіна  звуків,  щонічна  стіна
   Мурована  восени  трильйоном  цвіркунів…»
                                                                                                                       (В.  Н.)

Що  ховається  в  глибині  троянди  
У  сокровенній  серцевині  пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча,  з  якої  виникло  все.
І  в  якій  все  тоне  і  розчиняється,  
Запитую  в  цієї  пишної  квітки:
Ти  пам’ятаєш  про  що  я  снив?
Пам’ятаєш  мої  блукання  
Країною  папороті  берегів  Ерідану
Та  водоспадів  синіх  Гондвани  –  
Велетенської  країни  дощів?    
Мовчання  наодинці  з  трояндою  –  
Квіткою,  якої  немає  в  дзеркалі,
За  межею  нетривкого  срібла  буття:
Спалюю  всі  імена  непевні
Квітів  і  людей  клану  Можливо
На  жаркому  вогні  автодафе,  
Збагачую  себе  досвідом  небуття,
Відчуваю
Яка  нескінченність  –  там,  за  порогом,
Називаю  предмети  й  рослини  
Новими  словами-смарагдами,
Тим  часом,  коли  птах  синьокрилий,  
Що  прилетів  з  Едему  запашних  спогадів,
Що  співав  про  храм,  що  збудують  завтра
Огортає  літеру  «алеф»  
Крильми.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006657
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2024


Пейзаж намальований мушлею

«…  О,  королівське  повітря
             Прицвяховане  до  чумного  хреста…»
                                                                                               (Пауль  Целан)

Берег  позбавлений  відчаю,
Сліди  на  піску  буття
Моря  –  синього  звіра,  
Що  мислить  молитвами,
І  горить,  і  горить,  і  горить
Заграва  вохряним  співом
Наче  останній  лист  
Королеви  шотландської  Мері
Писаний  журавлиним  пером
                                                                           заперечення
Небуття,  що  спадає  попелом  
Життя  –  кульгавої  попелюшки,  
Що  збирає  горіхи  в  жменю
На  горищі  дому  алхіміка  Ґодо*.
Берег,  що  чув  тільки  дельфінів  крик:
Хтось  написав  на  скелі,
Точніше  нашкрябав,  видряпав
Зламаним  лезом  ножа:
«Königsluft».
Мушля  створила  пейзаж**,
Човен  створив  надію,
Пандора  її  сховала***
Наче  якусь  коштовність  –  
У  скрині.  На  дні.  
Наче  скриня  то  море  –  
Ніби  теж  там  живуть  почвари
І  лупають  зіницями  темними
У  душі  китів-потопельників,  
У  душі  шкіперів  п’яних,
У  душі  зелених  русалок
Тихо.    
 
Примітки:
Текст  написаний  на  острові  капітана  Тристана  на  248  день  моєї  навколосвітньої  подорожі.  Не  слід  плутати  капітана  Тристана  з  лицарем  Тристаном.  Це  зовсім  різні  люди  з  різним  темпераментом.    
*  -  Ґодо  справді  алхімік  –  він  такого  начудив….
**  -  насправді  я  знаю  одного  художника  на  ймення  Христофор,  що  досі  малює  пейзажі  мушлею.  Але  сама  мушля  по  собі  є  пейзажем  –  шматочком  спіралі  вічності.  Тому  він  малює  пейзаж  пейзажами.      
***  -  Пандора  нечемна.  У  Греції  нечемні  жінки  теж  траплялися  і  трапляються.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024


Народ човнів

Поема  про  людей  без  облич  –  
Її  пишуть  на  сторінках  кам’яних  книг
Знаками,  що  нагадують  сліди  черепах
На  піску  річки,  назва  якої  табу
Для  людей-пічкурів,  для  народу  човнів*  –  
Тесаних  з  кривого  замшілого  дерева**,
Що  не  цвіло  ніколи  білими  квітами,
Навіть  весною  світу  сього  зеленого,  
Світу  здивованого  і  очманілого,
Що  дивився  очима  синіми  в  дивне  майбутнє,
Світу  такого  босоногого  і  необачного  часу,
Коли  гори  були  молодими  й  веселими,
Коли  плямисті  рисі  непролазних  хащів
Тільки  ростили  собі  вуса-антени,
Якими  слухали    голоси  галактик***,  
Що  шепотіли  про  Вічність  моторошну,  
Яку  малював  на  глеках  народ  човнів:
Креслив  на  глині  вохрою,  золою  чорною,  
Білою  крейдою  –  знаки  кручені  оленячі:
Опалені  обіцяним  вогнем  світанку  –  
Вогнем,  що  відкриває  очі  і  ворохобить  душі,  
А  на  глині  лишає  воронячий  знак,
Люди  народу  човнів  майстрували  весла
І  місили  липку  незайману  глину
Над  тою  ж  важкою  водою,  над  площиною
На  якій  жили  і  ловили  в  глибинах  здобич,
Над  якою  лунав  кожного  недоброго  вечора
Сірої  чаплі  крик.

Примітки:  
*  -  в  Ірландії  в  старі  часи  народ  човнів  називали  Fear  a  Bhàta,  але  в  різних  країнах  теж  жили  люди,  яких  називали  Народ  човнів.  
**  -  колись  учні  теслі  показали  Чжуан-цзи  старе  криве  замшіле  дерево  і  сказали,  що  воно  вже  нікуди  не  годиться,  нічого  з  нього  не  змайструєш,  на  що  Чжуан-цзи  відповів,  що  під  цим  деревом  можна  сидіти  і  мандрувати  нескінченністю.  
***  -  у  старі  часи  не  тільки  коти  і  рисі  вміли  слухати  голоси  галактик,  але  і  люди  народу  човнів.  Потім,  коли  прийшов  час  довгих  залізних  мечів  цей  дар  людьми  було  втрачено.  У  час  Великого  Неспокою  орачі  навмисно  заводили  в  хижах  котів,  щоб  слухати  в  самотині  голоси  галактик,  які  переказували  їм  коти  довгими  безнадійними  вечорами.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2024


Станіслав: промені світла

«Stanislau  -  die  Stadt  der  gotischen  Illusionen…»
                                                                     Albrecht  Dunklermann*  

Станіславе,  ти  човен,  що  пливе  рікою  буття,
Ти  келих,  що  тримає  в  долонях  Сонце,
Ти  подих  ночі,  що  дарує  натхнення  мойрам,
Ти  крапля  дощу  життєдайного,
Що  тамує  спрагу  тополь,
Що  стримлять  шпичаками  в  Небо**,
Ти  юнак,  шо  носить  на  пальцях  перстені
Моїх  недолугих  спогадів,
Ти  брат  кленової  осені,
Що  здобуває  місячне  сяйво
Як  нагороду  сну  надвечір’я,
Ти  прядиво  брам  ренесансу,  
Ти  вишня  достиглих  бажань,
Що  під  склепінням  блискавок
Червоніють  як  вогнище  масок,
Що  крокують  від  свята  до  свята
Наче  художники,  
Що  розфарбовують  червень  –  час  квітів,
Ти  камінь,  що  принесли  вільні  муляри  
У  підмурок  башти  алхіміків***,
Ти  доктор  Браун,  
Що  відшукав  філософський  камінь
Серед  снігу,  на  якому  лишили  сліди  
Коні  журби****.  
Ти  синява  хусток  синиць,  
Що  дзьобають  дні  як  зерна,  
Ти  кам’яна  книга  прозорих  вікон.  

Примітки:  
*  -  «Станіслав  –  це  місто  готичних  ілюзій…»  (Альбрехт  Дунклерманн)
**  -  пірамідальні  тополі  –  це  гострі  голки,  що  роблять  Небу  боляче.  Їх  можна  було  б  не  садити  серед  міста  і  в  передмісті,  але  цей  біль  нагадує  Небу  про  наше  існування.  Так  що  без  них  насправді  не  можна…  
***  -  у  Станіславі  жив  колись  один  алхімік  –  Фредерік  Зухер  (Friedrich  Sucher)  (1655  –  1734)  родом  із  Трансильванії,  про  нього  колись  розкажу  окремо,  тут  недоречно.  
****  -  у  XVIII  столітті  у  Станіславі  «конями  журби»  (konie  rozpaczają  або    הסוסים  מתאבלים)  називали  срібні  годинники.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2024


Розхвильовані

 «…Я  прокинувся  вдень,
     І  побачив,  що  дім  спорожнів  зовсім…»
                                                                                   (Накахара  Тюя)

У  старій  лютеранській  книзі
Надибав  слова  про  хвилі
І  черевики  весняного  подорожнього,
Що  ненароком  прийшов  у  Гамбург,
Коли  крізь  загублений  капелюх
Проросли  прочани-підсніжники
(Далебі).
Якщо  залишається  дещо,
Якщо  повз  нас
Стрибають  фіолетові  зайці  –  
Посіпаки  весни,  
То  співати  любовних  пісень
Доречно
Не  тільки  їжаку-баламуту
І  не  тільки  пугачу  –  монаху  сонному,
Але  й  вам  шестигранним
(Сонечко).  
Бавився  в  кубики,  
Грався  з  квадратиками
І  голочками  ялиновими
(Доречно).
Окрайцем  хліба
Нагодую  невдаху  березня,  
Присвічу  йому  шлях
Недопалком  каганця  лойового:
Схоже
Я  теж  пильную  в  закутку
Хижаків  моєї  свідомості
І  задуманих  мамонтів.
Бронзові  почуття
Подаровані  на  іменини  Сонця.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2024


Слідами блідого Сонця

   «…  Я
                 Продовжую  жити  і  літати  
                 у  відображеному  Небі…»
                                                                                         (В.  Н.)

У  моїх  снах  закохані  змії  
Танцюють  повітряні  танці,
На  березі,  що  не  знав  тягаря  
Жодної  дерев’яної  хатки:
Тільки  кораблетрощі  –  у  спогадах.  
Споглядаю  гілку  модрини
Коли  літо  ще  не  довершилось,
Не  сконало  в  вересневих  агоніях,  
Не  стало  готичним  минулим:
Космос  насичений  ароматом  хвої,  
Речі,  які  зависають  у  просторі,  
Дерево,  що  розділило  століття
На  дрібні  кавалки  подій,
На  шматочки  пародій  творіння:
Метелик  літає  в  безоднях  Галактики,
Коли  я  слухаю  вітер  –  
Хаотичну  пісню  «реальності»:
Зелені  ножі  трави  боліт  –  
Гострих  країв  можна  торкнутися  –  
Завтра.  Коли  Сонце  стане  блідою  дівою.  
Я  зрозумів  нарешті,  
Чому  я  прийшов  на  берег
Озера-моря  диких  як  вишні  сарматів,  
Свавільних,  як  Місяць  оповні  –  
Савонароли  отари  зірок:
Слухати  пісню  очеретяного  цвіркуна  –  
П’єро  прибережних  дюн,  
Сеньйора  республіки  літа:
Його  Флоренції  мальв  і  шипшини.  
Що  лишається  нам  від  снів?
Що  лишається  світу  від  спогадів?
Що,  крім  паперових  клаптиків  –  
Папірусів  літописів  сьогодення?
Наших  снів  –  таких  знедолених,  
Таких  безхатьок  і  волоцюг,  
Синіх  як  Небо….    

P.  S.  На  картині  –  П’єро  ді  Лоренцо  –  він  теж  був  сеньйором  республіки  квітів  і  літа,  як  той  цвіркун  –  музика  невдаха…  Він  теж  став  безхатьком  –  як  наші  сни.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024


Монумент їхнього міста

     «Що  пам’яттю  моєю  сталося  за  ніч?
         Сніг  може  випав?  Може  тиша…»
                                                                                           (В.  Н.)  

У  їхньому  місті  спорудили  пам’ятник.  Точніше  навіть  не  спорудили  і  не  поставили,  а  звели.  І  навіть  не  пам’ятник,  а  монумент.  Пам’ятник  Кату.  Великий  такий  і  гарний.  Відлитий  із  бронзи  –  з  червонуватим  відтінком.  Постамент  нагадує  плаху  -  як  і  належить,  дуже  навіть.  А  сам  пам’ятник  –  Кат,  тобто  –  такий  мужній,  впевнений  у  собі,  мускулистий  –  справжній  тамбовський  мужик,  погляд  іскристий,  сталевий,  сорочка  навстіж  (душа  теж),  рукави  засукані  (як  у  майстра),  сокира  в  руках  величезна.  Краса,  та  й  годі.  І  напис  золотими  літерами  по  колу:  «Кату  від  вдячного  російського  народу».  Пам'ятник  спорудили  на  липовій  алеї.  У  них  у  місті  взагалі  люблять  липу  дуже.  Все  у  них  липове  -  і  чай  п’ють  липовий,  і  мед  на  базарі  липовий,  і  в  храмах  у  них  іконостас  липовий,  і  пряники  теж  -  з  липовим  медом.  І  навіть  у  губернатора  прізвище  Липовий.  І  подумалося  мені,  що  й  держак  до  сокири  Кату  найліпше  вирізати  з  липи.  Може  й  не  такий  міцний  буде  як  із  дубу,  і  не  такий  зручний  як  із  клену  чи  з  горіху,  але  їм  би  тільки  держак  пошукати  та  змайструвати  його  для  страти  Петровської  –  поламається,  так  інший  тут  же  новий  змайструють.  

До  пам’ятника  приводять  діточок  –  школярів  особливо  неспокійних.  Діти  несуть  квіти  –  червоні  гвоздики  –  прямо  до  підніжжя  плахи  кладуть.  І  у  всіх  дітлахів  при  цьому  на  шиї  червона  ганчірочка  зав’язана  –  для  нагадування.  Діти  шиї  витягують  –  ніби  вправляються.  А  вчитель  відразу  з  оповіданням  повчальним:  «Кат  –  це  рятівник  землі  російської.  На  катах  Росія  й  тримається.  І  якби  не  Кат  –  пропали  б  ми  усі  ні  за  цапову  душу!  На  Ката  одна  надія  і  сподівання!»  Музика  при  цьому  така  святкова  й  урочиста.  Дія  це  відбувається  на  День  Ката  або  на  Свято  Сокири  -  після  народної  гулянки.

Діти,  яких  приводять  до  пам’ятника  наставники,  поділяються  на  дві  категорії.  Одним  вчителі  кажуть:  «Ось  виростите  –  теж  катами  будете!  Беріть  приклад!»  А  іншим  –  вони  й  на  зріст  нижчі,  і  «накачані»  не  так,  та  й  очкарики  здебільшого  –  так  їм  інше  кажуть:  «Усі  ми  повинні  як  один  готові  бути  –  якщо  треба,  якщо  Батьківщина  скаже  –  так  на  плаху  піти  за  Росію  нашу,  за  ідеали  наші...  Бо  треба  так...  Тому  шиї  заздалегідь  тренуйте,  вправляйтеся  –  щоб  на  плаху  голову  схилити...  »

Пам’ятник  став  окрасою  міста  –  так  пишаються  цим  монументом  громадяни,  так  люблять  цей  пам’ятник  –  просто  душі  своєї  не  відчувають!  Чи  то  в  тілі,  чи  то  взагалі.  Навіть  герб  міський  змінили  –  тепер  там  красуються  Кат,  дві  сокири,  плаха,  ланцюги  і  так  все  це  у  колосках  золотистих  і  стрічках  червоних.  Хочуть  навіть  оте  місто  на  Палачеськ  перейменувати.

У  них  навіть  медичне  училище  імені  Ката.  Там  медсестри  майбутні  навчаються  лікувати  хворих  методом  кровопускання.  А  в  церкві  їхній  ікона  є:  там  замість  Христа  образ  Ката  зобразили.  У  такому  ореолі  він  там  з  сокирою  в  сонмі  серафимів.  Народ  богомольний  до  тої  ікони  припадає,  цілує  образ  чудотворний,  від  суєтного  життя  земного  звільняючий.  В  університеті  місцевому  на  історичному  факультеті  курс  лекцій  започаткували:  «Історія  катівського  ремесла».  Музей  краєзнавчий  переробили  в  «Музей  катувань  і  страт»  –  відкрито  з  ранку  до  вечора  без  вихідних.

І  ритуал  зустрічі  Нового  року  на  дитячих  ранках  змінився.  Нині  в  них  замість  Діда  Мороза  до  дітлахів  запрошують  Ката.  Вихователька  біля  ялинки  збирає  дітлахів  -  хто  в  костюмі  утопленика,  хто  шибеника,  хто  в’язня  і  з  усмішкою:  «Діти,  а  давайте  покличемо  Ката!  А  то  без  Ката  Новий  рік  до  нас  не  прийде!»  І  всі  діти  хором:  «Кате!  Кате!»  І  виходить  він  весь  у  червоному  балахоні,  тільки  прорізи  для  очей,  руки  волохаті,  хромові  чоботи,  сокира  в  руках  і  мішок  мотузкою  зав’язаний.  А  з  ним  дівчина  бліда  вся  в  білому  та  з  косою.  І  Кат  дітлахам:  «Дітки!  А  хто  нині  хоче  померти?»  А  все  дружно:  «Я!  Я!»  І  Кат  їм  із  мішка  подарунки  –  кому  труну  іграшкову,  кому  мило  та  мотузку,  кому  камінь  на  шию…

Нещодавно  приїхав  до  їхнього  міста  Старий  Контрабандист.  Так,  у  гості.  Навіть  не  по  справах.  Посидів  він  з  друзями,  поохали  вони,  побалакали,  перекинули  склянки  з  рідиною  прозорою  в  горлянки  (поки  що  цілі),  а  він  їм  (як  старим  друзям)  таке  ось:  «Культ  Ката  в  цьому  місті  чужий.  Не  тутешній.  Його  сюди  завезли.  Контрабандою.  З  країни  однієї  туманної  вандальської,  де  нині  вбивати  людей,  стало  вже  не  модно.  Не  потрібний  він  там  став.  Його  за  безцінь  купили  і  в  старій  валізі  порваній  притоварили.  Культ  прижився  –  народу  сподобалося,  тим,  хто  має  владу  особливо.  Залишається  тільки  дивуватися…  Шкода,  що  нічого  хорошого  в  мене  контрабандою  привести  до  цього  міста  не  виходить.  Навички  вже  не  ті  –  з  роками  втрачаю  форму…»

2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003668
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2024


Човни

     «…  де  ширяють  човни  кам’яні…»
                                                                             (Пауль  Целан)

У  морі  вогняних  легенд
Пливуть  човни  кам’яні  –  
Човни,  які  тесані  завтра  –  
З  базальту  сірих  ілюзій,
Що  придумані  птахом  
На  ймення  дивне  неясить:
Після  вівторка  стоптаних  черевиків
Після  дощу  музики,  що  схожа  на  осінь
Після  коріння,  що  вростає  в  пейзаж,
В  якому  жодного  жайвора  
Схожого  на  Сократа  –  хоч  трохи,  
Хоча  б  натяком,  хоча  б  мрією.
Жодного.  Навіть  уявного.  
Пливу  на  човні  кам’яному
До  берега  чебрецевого,  
Де  храми,  палаци  й  халупи  будують  із  диму
Густого,  як  провесінь,  як  темінь  чорнозему.
Гондольєром  вусатим  кота
Посадив  на  корму
Кам’яного  човна,  
Що  змайстрований  завтра.
Нехай  заспіває  
Пісню  сумну  про  Венецію  слів  і  мишей.  
Хвостатих  як  ніч  назавжди.    
Тягар  лускокрилих  апокрифів
Тягне  в  Небо  –  чашу  Гекати
Кольору  попелу
Майстровану  з  глини  –  як  все.  
Як  першолюди,  що  знали  як  ми  –  
Необачно  –  тільки  легенди.  
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2024


Критикуючи Джойса

Читаючи  черговий  опус  Д.  Б.  я  наштовхнувся  на  фразу:  «…  Ви  можете  скільки  завгодно  критикувати  Джойса…».  І  тут  я  подумав:  а  чому  б  мені  і  не  покритикувати  Джойса?  Рознести  в  пух  і  прах  його  «Улісса»,  цеглину  на  цеглині  не  лишити  від  його  «Поминок  за  Фіннеганом».  Руки  почали  свербіти  (а  це  завжди  до  нових  текстів  –  вірна  прикмета),  білий  папір  на  столі  виглядав  спокусливо  –  просто  волів  забарвитись  чорними  літерами.  Я  навіть  на  мить  забув,  що  кожен  текст  –  це  вигнання  з  раю.  Особливо  текст  критичний.  Крім  того  мене  давно  муляла  одна  фраза  Джойса  про  Ірландію,  муляла,  наче  цвях  у  старих  гірських  черевиках.  Чому  я  так  балансував,  особливо  рік  тому,  між  захопленням  і  неприйняттям,  читаючи  «Улісса»,  співставляючи  його  оригінал  з  різними  незачесаними  перекладами  деякими  європейськими  і  не  зовсім  мовами.  Чому?  Мені  навіть  захотілось  зазирнути  собі  в  душу  (хоча  б  по  Фройду).  Може  тому,  що  я  сам  стільки  разів  хотів  померти  за  Ірландію  і  то  вже?  Чи  може  тому,  що  блукати  вулицями  Дубліна  найближчі  роки  мені  судилося  тільки  на  сторінках  «Улісса»?  Навряд.  Я  ж  то  завжди  прекрасно  розумів,  що  Джеймс  Джойс  –  це  одночасно  і  Йоганн  фон  Гете  і  Фауст,  що  синхронно  задають  Богу  одне  і  теж  запитання  ірландською  мовою,  на  яке  немає  відповіді.  І  от  зміцнившись  як  старий  дуб  у  цьому  намірі,  навіть  покректавши  над  листком  білого  паперу,  бавлячись  синьою  авторучкою,  я  для  початку  вирішив  винести  сміття  –  з  хати.  А  заодно  з  власної  голови.  Зібравши  старі  пошматовані  папери,  обгортки  від  цукерок,  якісь  записники  з  позаторішніми  розкладами  лекцій  з  арахнології,  подерті  шкарпетки  і  порожні  коробки  від  прального  порошку,  порожні  пляшки  з-під    «Джеймсона»  та  «Роси  Тулламору»  в  чорний  мішок,  я  вирушив  до  найближчого  стійбища  сміттєвих  контейнерів,  де  вони  зібрались,  як  мамонти  на  водопій  талої  води  льодовика.  Не  встиг  я  звільнитися  від  непотребу,  як  зітнувся  очима  з  місцевим  безхатьком,  що  любив  на  цьому  смітнику  пошукати  чогось  цікавого.  Його  в  нашому  районі  всі  називали  Гамлетом,  особливо  пенсіонерки.  Чому  –  не  знаю.  Певно,  був  якийсь  шекспірівський  епізод  в  його  біографії.  Подивившись  мені  в  очі  він  єхидно  промовив:  «Джойса  зібрались  критикувати?  Ось  повідомлю  куди  слід!»  Мене  ніби  струмом  вдарило:  а  раптом  він  і  справді  напише  про  це  в  Спілку  письменників  Ірландії?  Що  тоді  робити  мені  зі  своєю  репутацією  алхіміка?  Поплівся  я  додому  –  все  тою  ж  бруківкою  –  мокрою  і  сірою,  австрійською.  Ледве  підіймаючи  важкі  ноги.  Поверхнею  дороги  човгав  довгою  березовою  мітлою  наш  двірник  Митрофан  –  фанат  Мітри  і  чистоти  помислів.  Змірявши  мене  поглядом,  зневажливо  оцінивши  мої  стоптані  черевики  він  промовив:  «А  ще  Джойса  зібрався  критикувати…  Писака!»  Додому  прийшов  я  просто  «ніякий».  Як  та  сова  у  дитячій  казці  про  сірого  кролика.  Мій  кіт  (якого  чисто  випадково  теж  звати  Улісс)  подивився  на  мене  своїми  великими  темними  задумливими  очима,  в  яких  я  прочитав:  «Джойса,  значить,  критикуємо?  Краще  б  дав  мені  трохи  поїсти…»  А  ти  хоч,  що  в  тому  розумієш?  Що  тобі  література?  Тобі  тільки  біля  батареї  опалення  грітися  і  сонети  Петрарки  слухати.  Що  тобі  той  смарагдовий  острів?  Думаєш  там  більше  шанують  котів,  аніж  тут?  Даремно.  Я  вже  зовсім  було  заспокоївся,  аж  тут  телефон  –  дзвінок  лезом  по  свідомості.  Беру  слухавку  –  шеф:  «Читав  я  Ваш  річний  звіт  по  науці.  Жахливо.  А  ще  й  Джойса,  значить,  критикуємо…»  Я  щось  пробелькотів,  невиразне,  мовляв,  перероблю  і  кинув  слухавку  –  змовились  вони  всі,  чи  що?  А  тут  іще  кава  невчасно  закінчилась.  Не  пити  ж  мені  в  четвер  какао!  Вдягнувши  смугасту  краватку  і  плащ  (який  не  який)  я  подибав  до  найближчої  кав’ярні  «Квазімодо»,  де  варили  досить  порядну  колумбійську  каву  по-мексиканськи.  На  мою  фразу:  «Одне  горнятко  американо!»  бариста  кивнув  головою  і  кинув:  «А  Джойс  що  Вам  поганого  зробив?  Чи  може  Ви  просто  не  поціновувач  хорошого  віскі?»  Попиваючи  каву  і  замовивши  ще  одне  горнятко  –  цього  разу  кави  по-ірландськи  я  думав:  «А  справді?  Хто  я  такий  щоб  критикувати  Джойса?»  Ми  можемо  нескінченно  сміятися  з  його  «Поминок  за  Фіннеганом»,  але  приїхавши  до  Дубліна,  зробивши  кілька  кроків  будь-якою  з  його  вулиць,  ми  обов’язково  наштовхнемось  на  паб.  Де  будемо  так  само  смакувати  «Гіннесс»  як  робив  це  Леопольд  Блум.                        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003501
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2024


Пересувач

(Повість  про  тілорухи)

Намір  у  мене  з’явився  –  твердий  та  незламний,  як  то  кажуть  будівельники  мрій  -  непохитний  –  здійснити  пересування  в  часопросторі,  а  тому  направив  я  стопи  свої  в  перспективний  заклад  векторності.  Зовсім  було  отримав  я  дозвіл  на  пересування,  як  до  мене  зволив  підійти  доброчесний  громадянин.  І  підійшовши  запитав:
-  А  чи  любитель  Ви,  хороша  людино,  здійснювати  тілорухи?
-  А  які  саме  тілорухи  Вас  цікавити  хочуть?  Бо  тілорухи  різні  бувають,  зауважу  Вам  і  хочу  сказати!  Тілорухи  якої  частини  мого  тіла  мали  Ви  на  увазі  в  інтересі  своєму  утримувати?
-  Так,  знаєте,  мене  цікавлять  тілорухи  взагалі.  А  не  зокрема.
-  Дозволю  тоді  я  собі  Вас  запитати:  а  з  якою  метою  Ви  цікавитеся  моїми  тілорухами?
-  З  найневиннішою  і  найпрекраснішою.
-  Але  в  цьому  я  не  сумніваюся,  бо  я  побачив,  що  Ви  громадянин  доброчесний.
-  Це  як  Ви  побачили?  Це  за  якими  такими  непрямими  чи  прямими  ознаками  Ви  цей  висновок  зробити  вирішили?  Зауважу,  що  правильний  висновок.  Дуже  вірний  і  шляхетний.
-  Та  за  різними  ознаками  -  різноманітними,  навіть  можна  сказати.  Ваші  окуляри.  І  Ваш  капелюх.  Такі  предмети  на  голові  розміщені  свідчать  про  доброчесність  та  усвідомлення.  
-  Чудово!  А  очі  то?  Очі?  Очі  то  мої  Ви  не  помітили!  А  вони  якраз  доброчесні!
-  Помітив  і  зауважив!  Та  сказати  про  це  посоромився.  Сором’язливий  я  дуже.  До  почервоніння  обличчя  навіть  доходить  інколи.  А  тут  Ви  про  тілорухи  заговорили.  Я  вже  знаєте  про  натяки  подумав  і  до  підтекстів  різних  у  роздумах  своїх  дійшов,  і  про  метафори  та  символи  уявив.
-  А  ось  це  Ви  дарма,  чоловіче,  дармесенько  дуже.  Не  слід  про  підтексти  думати  щось!  З  набожністю  це  не  сумісно!  Натяки,  вони  різні  бувають!  Ось  говорить  людина  про  доброчинність  і  вірність  Самому,  а  натякає  на  інше,  часом  навіть  на  тілоушкодження.
-  Та  невже???
-  Вже!  Я  стикався  з  цим  і  не  раз  у  своїй  доброчинності.
-  Слухайте-но,  люб’язний  громадянине  –  чи  просвітлений  Ви?
-  А  то  як  же!  Просвітлений,  і  такий,  що  далі  нікуди!  До  глибин!  Адже  я  космонавтом  працюю,  а  космонавтам  без  просвітлення,  ну,  ніяк!  До  того  ж  сновидцем  підробляю.  А  сновидцями  лише  просвітлених  на  роботу  й  беруть!
-  Ой,  перепрошую,  як  старе  кенгуру,  поцікавлюся:  а  Ви  сновидець-гінеколог  чи  сновидець-андролог?  А  то,  знаєте  у  мене  до  цього  особливий  дзвінковий  інтерес  є...
-  Я  сновидець-фертилізатор!  Я  уві  сні,  крім  всього  іншого,  крім  всіляких  там  істин  прозрінь,  ще  й  фертилізацію  здійснюю.  З  Божою  допомогою,  звісно...
-  Ов-ва,  як  цікаво!  А  я  ось,  нещодавно,  фертилізувати  у  сні  намірився,  але  здійснити  це  не  зміг.  Порадник  мені  потрібний  хороший.
-  Та  це  ж  одразу!  Це  ми  миттєво  порадимо!  Ось  я  до  Самого  днями  прийшов,  приніс  я  йому  подарунок  –  далекобач-далекочуй  роботи  дивовижної.  Ось,  кажу,  для  Ваших  клітин  Сертолі,  для  Вашого  гаметогенезу,  кладіть,  так  би  мовити,  сюди  Ваші  гоноцити.  А  він,  одразу,  дякую,  мовляв,  радість  велика  в  цьому  дарі,  хороший  Ви,  мовляв,  сновидець  і  космонавт,  я  б  Вам  не  тільки  свої  гоноцити  довірив,  але  навіть  сам  процес  фертилізації,  який  особисто  досі  здійснював.  Ось  як!  А  ви  ще  сумнівалися,  що  я  просвітлений!
-  Та  й  не  сумнівався  я  зовсім  –  це  я  так  –  для  наочності  переконався.  Якщо  людина  хороша,  то  чому  б  і  не  переконатися!
-  Це  вірно!  Впевнення  завжди  в  задоволення  втілюється!  І  дозволено,  і  навіть  можна.  Я  ось  вранці  переконався,  потім  тілорухи  здійснив  і  відразу  доброчинність  громадянина  в  мені  запанувала.
Побачивши,  що  я  безперечний  абсолютно  і  навіть  у  міру  доброчесний  громадянин,  розквітнув  він  як  сакура  в  Едо  навесні,  коли  місяць  оповні,  засіяв  посмішкою  Будди.  Він  зняв  і  протер  свої  запітнілі  окуляри,  задоволено,  наче  качка  після  сніданку,  крякнув  і  уявив  себе  геометром.
-  Добрячий,  Ви  хлопче,  рушій!  А  я,  знаєте,  у  часопросторі  хотів  переміститися.
-  Так  ось  навіщо  Ви  в  заклад  векторності  завітали!  А  я  то  думав...
-  Що  думали?  Що  я  носій  вмістилища  речей?
-  Я  думав,  що  Ви  втілювач  мрій.  Це  якщо  відверто...  Це  так,  між  нами,  звісно...
-  Та,  Боже  борони!  Та  я  нікому!  Нікому!  Я  –  могила!  Я  навіть  тілорухи...  Хоч  зараз...
-  Зараз  не  треба.  Краще  у  сновидіннях.
-  І  то  правда.  Ви,  якось,  у  мої  сновидіння  заходьте.  Ви  людина  хороша,  а  хороші  люди  в  моїх  сновидіннях  потрібні.  Мушу  попрощатися  з  Вами,  громадянине  міста  снів.  Бо  мій  часопросторний  пересувач  гуде.  Векторність  настала.
-  Тілорухайтесь,  громадянине!
-  Тілорухаюсь!
І  він  розчинився  у  морі  людей.  Я  дивився  на  його  синій  в  чорну  смужку  «пінджак»  з  великими  капловухими  кишенями,  на  виблискування  його  окулярів-маяків,  бачив,  як  він  затесався  в  натовп,  розчинився  в  ньому,  як  розчиняються  зайці  в  зеленій  траві.

2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2024


Рід Вервег

Оповідаючи  про  історію  давніх  гуцульських  родин,  що  споконвіку  жили  в  Карпатах,  неможливо  оминути  рід,  що  здавна  звався  Вервега.  Цей  рід  завжди,  навіть  в  найтемніші  часи  вважався  одним  із  найшляхетніших  і  найавторитетніших  гуцульських  родів.  Недарма  саме  ватажки  цього  роду  в  різні  часи  –  і  в  XIV  –  XVII  століттях,  і  в  новітні  часи,  починаючи  з  1825  року  очолювали  Раду  Гуцульських  Ватажків.  Крім  цього,  Вервеги  тривалий  час  були  суддями,  а  то  і  головували  в  Суді  Ведмедя  –  вищому  суді,  що  розбирав  найважливіші  питання  буття  і  взаємин  різних  родів  горян  на  основі  традиційних  звичаєвих  законів.  Зрештою,  найдавніший  голова  Суду  Ведмедя  про  якого  нам  відомо,  це  Силан  Вервега,  що  мав  більший  авторитет  в  Карпатах,  аніж  самі  князі  карпів,  бастарнів  і  білих  хорватів  і  очолював  Суд  Ведмедя  більше  півстоліття:  у  763  –  815  роках.  І  нині  в  Суді  Ведмедя  головує  з  1992  року  Микола  Вервега.  У  давні  часи  рід  Вервег  володів  землями  біля  Косова,  Кутів  і  мав  замок  на  горі  Кліфи  –  один  із  найбільш  потужних  і  неприступних  замків  в  Карпатах  в  епоху  раннього  середньовіччя.  Символами  роду  здавна  були  ведмідь  і  гілка  буку.  Основний  колір  вишиванок  –  жовтий  (золотистий).  Гасло  роду:  «Так  хотів  Бог».  Гуцульський  рід  Вервег  не  слід  плутати  з  бойківським  родом  Вервег,  що  має  зовсім  інше  походження  і  який  володів  землями  біля  нинішніх  сіл  Ясень  та  Липовиця,  що  в  Західних  Ґорґанах.  Про  бойківських  Вервег  слід  розказати  окремо.  

Авторитет  роду  Вервега  в  Карпатах  пояснюється  в  першу  чергу  тим,  що  ватажки  цього  роду  неодноразово  володіли  троном  і  короною  князів  білих  хорватів.  Про  своє  походження  Вервеги  розповідають  наступне.  Князь  білих  хорватів  Непобор  Довгий  Меч,  що  жив  десь  у  V  столітті  до  н.  е.  (якого  всі  історики  вважають  особою  легендарною,  і  про  якого  розповіді  явно  носять  казкових  характер)  мав  чотирьох  синів:  Світослава,  Далібора,  Хвалимира  та  наймолодшого  Вервегу.  І  від  цього  Вервеги  і  пішов  рід  Вервег.  Саме  слово  «Вервега»  гуцули  пояснюють  як  «затятий»,  хоча,  насправді,  на  давньослов’янській  мові  воно  означало  «бадьорий».  

Ще  у  ІІІ  –  VI  століттях  про  Вервег  було  чути  як  про  суддів,  законників,  жерців  (волохів),  вісників,  пророків,  музик  та  поетів.  Згідно  легенди,  «Книгу  Чорного  Сонця»  уклав  Синьооок  Вервега,  і  саме  він  як  суддя  і  жрець  Дажбога  приймав  ватажків  гуцульських  родів,  що  складали  присягу  на  вірність  князю  білих  хорватів  Боєславу  І  Сильна  Рука  (340  -  366),  що  запанував  над  Карпатами,  і  ватажки  креслили  свої  родові  знаки  у  тій  книзі.  Саме  цим  і  пояснюють  той  факт,  що  знаку  роду  Вервег  (стилізованого  зображення  ведмедя)    у  «Книзі  Чорного  Сонця»  немає  –  вони  були  родаками  князя  Боєслава.  

Рід  князів  білих  хорватів  неодноразово  уривався,  і  тоді  на  трон  та  корону  претендували  ватажки  бічних  гілок  князівського  роду  і  часто  верх  у  тих  суперечках  брали  саме  Вервеги.  Так,  згідно  давніх  переказів,  у  372  році  троном  білих  хорватів  заволодів      Всевид  І  Великий  Камінь  (372  -  399),  що  належав  саме  до  роду  Вервег.  Про  нього  та  його  синів  розповідають  дві  легенди.  Вони  настільки  своєрідні,  що  варто  навести  їх  повністю,  у  тому  вигляді,  в  якому  вони  до  нас  дійшли.  Історичність  подій,  викладена  в  цих  легендах  більш  ніж  сумнівна.  Крім  того,  що  багато  подій,  описаних  там  явно  казкові  і  вигадані,  у  багатьох  гуцульських  легендах  ті  самі  події  приписуються  зовсім  іншим  персонажам.  І  різні  гуцульські  роди  розказують  ті  самі  легенди  (щоправда,  в  різних  варіантах)  які  стосуються  саме  їх  предків  або  ті  самі  події  розказуються  абсолютно  інакше  –  розбіжності  суттєві,  іноді  різні  перекази  чи  легенди  одна  одну  заперечують.  У  легендах  та  переказах  роду  Вервег  крім  князя  Всевида  І  Великий  Камінь  згадуються  князі  білих  хорватів  Боєслав  ІІ  Кметь  (399  -  410)  та  Добромисл  ІІ  Бескид  (410  -  431),  оповідається  там  про  боротьбу  за  владу  та  війни  між  різними  карпатськими  племенами,  хоча  ці  князі  згадуються  в  римських  та  готських  хроніках  (зокрема,  згадуються  в  «Історії  готів»  Кассіодора  та  «Гетиці»  Йордана)  більше  як  супротивники  готів,  гетів  та  гунів.  Можливо,  не  всі  легенди  і  перекази  до  нас  дійшли,  може  саме  ці  події  вважалися  тодішніми  оповідачами  найважливішими.  Перша  легенда  зветься  «Смерть  князя  Боєслава  Кметя».  Ось  вона:  

«Прийняв  одного  разу  владу  над  Карпатами  шляхетний  і  шанований  всіма  князь  Всевид  Великий  Камінь  з  роду  Вервег,  син  Поляна  Вервеги.  При  собі  мав  він  дружину,  Милодару,  дочку  Семирада,  князя  уличів.  І  принесла  вона  князю  Всевиду  чотирьох  синів:  Боримира,  Тригоста,  Стояна  та  Острозора.  І  був  у  нього  ще  один  син  –  Недан  –  наймолодший,  син  служниці  Квітослави.  Одного  разу  побачила  княгиня  Милорада  сон,  наче  перетворились  четверо  її  синів  в  чотирьох  хижаків:  Боримир  в  лева,  Тригост  у  вовка,  Стоян  у  ведмедя,  а  Острозор  в  собаку.  І  почали  вони  сваритись  і  гризтися  між  собою.  І  спочатку  вовк  здолав  лева,  але  потім  лев  скорив  всіх,  і  підкорились  вони  йому  без  ненависті  і  непослуху.  

Розказала  Милорада  про  цей  сон  Ладолюбу,  волхву,  що  приносив  треби  Сварогу  на  капищі  на  горі  Горде.
-  Воістину,  -  промовив  він,  -  стане  Боримир  з  нащадками  своїми  наче  ярий  всеруйнуючий  лев,  наче  могутня  зброя  проти  зла  ворогів.  Відіб’ють  вони  будь-який  напад.  Буде  Тригост  і  його  нащадки  наче  вовки  битв.  Нападе  він  на  Боримира,  але  потім  Боримир  піде  війною  на  нього.  Розбрат  та  ворожнеча  буде  між  ними,  і  буде  переходити  князівська  влада  від  нащадків  одного  до  нащадків  іншого.  І  все  ж  переможуть  нащадки  Боримира,  і  дістанеться  князівська  влада  лише  його  синам.  І  стане  Стоян  гірським  ведмедем  і  зажадає  володінь  братів  своїх,  і  земель  їхніх,  і  стад  їхніх,  і  влади  їхньої.  А  від  Острозора  не  лишиться  нічого,  окрім  знедоленого  обтяженого  даниною,  і  ніхто  не  дізнається  про  нащадків  його.  

Незабаром  помер  князь  Всевид  Великий  Камінь.  Почали  тоді  сперечатися  п’ятеро  синів  за  його  спадок  –  Недан  в  самотині  супроти  чотирьох  синів  Милоради.  Коли  побачила  Милорада,  що  не  бути  князем  над  усіма  Карпатами  її  улюбленому  синові  Боромиру,  то  вирішила  чародійством  примусити  білих  хорватів  віддати  владу  її  брату  –  Боєславу  Кметю,  сину  Далібора  Хороброго,  а  Боримира  відправити  до  полян  на  береги  Дніпра  вчитися  мистецтву  володіння  зброєю,  щоб  став  він  великим  воїном  і  відвоював  собі  Карпати.  

Вирушив  Боромир  на  дніпрові  кручі  і  став  вчитися  воювати  в  князя  полян  Світояра  Сильна  Рука,  сина  Вогнедара,  доки  не  став  він  майстром  меча  і  всілякої  військової  справи.  Коли  завершив  Боромир  навчання,  то  по  завершенню  семи  років  повернувся  він  в  Карпати,  став  він  тоді  мужем  міцним  і  сильним  руками,  звитягою  дев’ятьох  і  володінням  зброєю  рівною  обома  руками.  У  той  час  лишався  князем  білих  хорватів  та  усіх  Карпат  Боєслав  Кметь,  а  Милорада  журилась,  що  не  став  князем  Боромир.  А  тим  часом  вирушив  Боєслав  Кметь  в  князівське  полюддя  збирати  данину  з  підвладних  земель.  Ось  яким  був  шлях  князя  білих  хорватів:  з  князівського  замку,  що  стояв  в  ті  часи  на  горі  Ґрегіт,  рушив  він  на  Горгани,  а  потім  на  Бескиди  в  землі  бастарнів,  а  потім  в  долину  Дністра  і  по  Дністру  йшов  аж  до  земель  тиверців.  А  тим  часом  сини  Милоради  почали  між  собою  сварку,  почали  між  собою  війну  та  грабунок  і  розділили  між  собою  землі  білих  хорватів  на  три  частини.  Дізнався  про  це  Боєслав  Кметь,  вирушив  назад  в  Карпати,  зібрав  військо  по  Дністру,  щоб  прогнати  синів  Милоради  зі  своїх  володінь.  Виступив  він  в  похід  і  зупинився  табором  там  де  Черемош  впадає  в  Прут.  Тоді  задумала  Милорада  наступне:  вирішила  вона  влаштувати  бенкет  для  брата  свого  в  місцині,  що  назвали  потім  Чортория  на  березі  Черемошу,  запросити  на  той  бенкет  Боєслава  Кметя,  наче  і  не  воював  він  тоді  з  її  синами,  а  там  дати  йому  отрути,  щоб  зробився  князем  білих  хорватів  Боромир.  

Вирушила  вона  тоді  до  князя  Боєслава,  щоб  ніби  то  помирити  зі  своїми  синами,  а  потім  повела  його  на  бенкет.  Коли  ж  поставили  перед  ними  чаші  з  вином  хмільним,  піднесла  Милорада  брату  своєму  золоту  чашу  з  отрутою.  
-  Не  торкнуся  я  чаші  сієї,  -  сказав  Боєслав  Кметь,  -  якщо  не  вип’єш  ти  з  цієї  чаші  першою.  
Відпила  тоді  з  тої  чаші  Милорада,  а  за  нею  випив  те  вино  і  Боєслав.  І  трапилась  так,  що  померла  в  туж  ніч  Милорада,  в  ніч  Свята  Середини  Осені  –  Свята  Черлених  Кленів.  Це  і  є  смерть  Милоради-чаклунки.  Тому-то  і  називають  люди  без  роду  і  племені  Свято  Середини  Осені  святом  Милоради-чаклунки,  бо  була  вона  направду  могутньою  чаклункою  та  відьмою,  доки  жила  у  плоті.  Так  повелося  в  Карпатах,  що  з  того  часу  люди  без  роду  і  племені  і  дочки  ворожбиток  звертаються  до  неї  в  ніч  Середини  Осені,  коли  Місяць  оповні.  

А  тим  часом  вирушив  Боєслав  Кметь  в  Карпати  до  князівського  замку  на  горі  Ґрегіт,  але  не  доїхав  до  нього,  а  помер  у  місцині,  що  зветься  нині  Уторопи.  Приїхали  туди  і  батько  Боєслава,  старий  князь  Далібор  Хоробрий,  якому  на  той  час  було  вже  дев’яносто  літ,  і  мати  Боєслава  Ладислава  Білокоса  і  його  годувальниця  і  почали  оплакувати  загиблого.  Там  і  померли  вони  всі  троє,  про  що  і  співали  потім  горяни:

Маленька  гора  біля  Уторопів,  де  ти?
Так  співали  нам  сивочолі  волхви:
Насипали  могилу  князю  Боєславу  Кметю,  
Поросла  та  гора  чебрецем  та  королицею
Небо  ронить    сльози  свої
За  князем  великим,  незборимим  воїном.

Але  не  принесло  Милораді  очікуваного  ні  зрада  свого  брата,  ні  прийнята  нею  смерть,  бо  не  став  князем  Боромир,  а  отримав  князівську  владу  над  усіма  Карпатами  Недан,  син  князя  та  служниці  Квітослави.  І  нарекли  його  білі  хорвати,  коли  одягли  йому  на  голову  срібну  корону  білих  хорватів  Добромислом  Бескидом,  бо  добро  він  замислив  вчинити  горянам,  бо  стояв  як  Бескид  боронячи  край.  Але  повстав  проти  нього  Боромир,  почав  руйнувати  та  палити,  забирав  усюди  в  Карпатах  заручників  та  данину.  Потім  помандрував  Боромир  у  землі  тиверців  і  захопив  владу  над  ними,  а  Тригост  захопив  землі  на  Бескидах  в  долині  річки  Стрий  і  збудував  собі  замок  Круг-Городище.  Але  Боромир  невдоволений  був,  що  брат  не  визнав  його  владу  і  захотів  заснувати  осібне  князівство,  пішов  на  нього  походом.  Зійшлися  в  битві  Боромир  та  Тригост  в  долині  річки  Турянка,  де  переміг  Боромир  Тригоста  та  сина  його  Непобора.  Врятувався  Непобор  втечею,  а  Тригост  потрапив  в  полон  до  князя  Добромисла  Бескида.  Але  потім  почалась  війна  між  Боромиром  та  Непобором.  Стояв  Боромир  табором  у  верхів’ях  Дністра,  де  впадає  в  нього  ріка  Млинівка,  а  Непобор  йшов  на  нього  з  військом  з  гір.  Прийшов  до  Боромира  його  волхв  Добривод,  і  спитав  його  князь,  чим  завершиться  битва  з  Непобором.  І  напророчив  волхв,  що  отримає  Непобор  перемогу,  і  захопить  всі  землі  Бескид  та  всі  землі  тиверців.  Потім  привели  до  Боримира  його  синів,  і  тоді  благословив  Боромир  їх  і  оголосив  після  себе  князем  старшого  на  ім’я  Милодар.  А  всього  в  Боромира  було  двадцять  чотири  сини,  про  що  і  співали  горяни:

Боромир,  син  Всевида
Сини  його  міцні  як  скелі
Славне  військо  –  щит  до  щита,
Не  темні,  синьоокі,  чисті  душею
Двадцять  чотири  в  Боромира  сини.  

Потім  благословив  Боромир  найменшого  сина  Вербана  і  прорік,  що  його  нащадкам  судилася  влада  князівська.  І  прийшов  Непобор  оружний  туди,  де  стояв  Боромир  зі  своїм  невеликим  військом,  і  почався  між  ними  жорстокий  бій.  Переміг  Непобор  і  погнав  залишки  війська  Боромира  в  гори  та  ліси  дрімучі  аж  до  гори  Кам’яний  Копець.  Там  поліг  Боромир  від  меча  Гарнослава,  сина  Вогнедара,  але  той  і  сам  поліг  від  руки  Земислава,  сина  Боромира.  Там  і  поховали  Боромира  –  на  вершині  тієї  гори.  

Добромисл  Бескид  випустив  Тригоста  з  поруба,  де  тримав  його  і  дав  йому  владу  над  тиверцями  і  наказав  збирати  з  них  для  нього  данину.  І  пішов  він  походом  на  тиверців  і  взяв  з  собою  брата  свого  Стояна.  Тиверці  ж  попросили  очолити  їх  військо  сина  князя  Боєслава  Кметя  Сонцелика  і  попросили  помочі  в  готів.  Воістину,  славним  воїном  був  Тригост,  героєм  меча,  а  мудрість  його  гасила  чвари  та  усобиці,  вирішувала  суперечки  про  землі.  Був  він  лицем  шляхетний,  а  його  волосся  були  такої  довжини,  що  сягали  плечей.  Тому  і  називали  його  Тригост  Патлатий.  

Почали  битися  з  ним  тиверці  з  готами  між  ріками  Дністер  та  Прут,  і  завдав  тоді  важку  рану  Трогосту  готський  воїн  Вандаларіх.  Але  розбиті  були  вороги  Тригоста,  рятувалися  втечею,  а  Тригост  зібрав  данину  і  привіз  її  князю  білих  хорватів  Добромислу  Бескиду.  Коли  ж  приїхав  Тригост  в  Карпати,  помер  він  від  своєї  рани  біля  гори  Лебедин.  Там  і  вирили  йому  могилу,  і  звершили  тризну,  вибили  знак  його  роду  на  кам’яні  брилі,  і  волохи  звершили  біля  того  каменя  требу.  І  в  цей  час  пролетіли  над  горою  лебеді,  а  волхви  побачивши  їх  вигукнули:  «Ох!»  І  сказав  тоді  один  волхв:  «Нехай  ця  гора  довіку  зветься  Лебедин,  а  земля  навколо  зветься  землею  Ох!»  

Але  Стоян  потрапив  в  полон  до  Сонцелика,  сина  Боєслава  Кметя,  що  із  залишком  свого  війська  пішов  в  землі  підвладні  готам.  Але  не  хотіли  терпіти  цього  тиверці,  бо  хотіли,  щоб  ходив  він  в  походи  на  чужі  краї  і  поширив  би  на  них  владу  князя  тиверців.  Тому  завдали  вони  Стояну  жорстокої  рани  від  якої  він  і  помер.  Почалась  тоді  війна  між  білими  хорватами,  тиверцями,  готами,  даками.  І  кожен  воював  за  себе  і  всіх  інших  бачив  ворогами.  А  землі  на  схід  і  північ  від  Дністра  захопив  силою  Снага  Гора,  тому  і  звуться  ті  землі  «Жорстока  Земля  Снаги  Червона  Рука».  А  над  усіма  Карпатами  запанував  Добромисл  Бескид  і  ніхто  не  зміг  його  здолати.  Ось  яка  оповідка  про  смерть  Боєслава  Кметя,  сина  Далібора  Хороброго,  Милоради,  дочки  Семирада,  та  трьох  синів  князя  Всевида  Великого  Каменя  -  Боримира,  Тригоста  та  Стояна».  

Друга  гуцульська  легенда,  що  оповідає  про  рід  Вервег  називається  «Сини  Всевида  Великого  Каменя».  Вона  носить  більш  казковий  характер,  менше  історичних  алюзій  і  стосується  тих  самих  подій,  що  і  в  попередній  легенді  (наведу  цю  легенду  повністю,  знову  вибачаюсь  перед  читачами  за  таку  велику  цитату,  але  воно  того  варте:  

«Володів  колись  Карпатами  великий  і  славний  князь  Всевид  Великий  Камінь  родом  Вервега.  П’ятеро  синів  було  в  нього  –  Боромир,  Тригост,  Стоян,  Острозор  та  Недан.  І  була  матір’ю  Боромира,  Тригоста,  Стояна,  Острозора  Милорада,  дочка  князя  Семирада,  а  матір’ю  Недана  –  Квітослава,  що  була  роду  шляхетного,  але  була  в  замку  князя  за  служницю.  Зненавиділа  княгиня  Недана,  бо  не  від  неї,  а  від  Квітослави  зачав  князь  Всевид  сина.  Багато  злого  терпіла  Квітослава  від  княгині,  так,  що  мусила  сама  носити  воду  до  князівського  замку,  як  роблять  то  невільники.  Примушувала  Милорада  працювати  Квітославу  навіть  в  той  час,  коли  носила  вона  Недана,  щоб  помер  хлопчик  в  утробі  її.

Нарешті  прийшов  час  їй  народити,  але  і  тут  не  було  їй  спокою.  І  ось  на  полонині  біля  гори  Ґрегіт  народила  вона  хлопчика,  але  не  посміла  підняти  його  з  землі  і  лишила  як  здобич  для  птахів.  І  не  наважився  ніхто  з  горян  забрати  його  звідти  від  страху  перед  Милорадаю,  бо  велика  була  в  неї  чаклунська  та  відьомська  сила  її,  і  великим  був  жах  горян.  А  тим  часом  йшов  тою  полониною  співак  та  музика  Водограй  і  побачив  дитя  та  птахів  навколо.  Підняв  Водограй  дитя,  притиснув  його  до  грудей,  і  тоді  відкрилось  йому  все,  чому  судилося  бути.  І  тоді  сказав  тоді  він:  

-  Вітаю  тебе,  юний  госте,  наречу  тебе  Неданом,  бо  ніхто  не  дав  його  нам,  сам  я  знайшов  його  і  порятував,  будеш  ти  князем  усіх  Карпат  Добромислом  Бескидом.  Прийде  час  і  зафарбуєш  ти  меч  свій  ворогів  кров’ю.  Розчистиш  долини,  не  будеш  брати  заручників,  бо  й  так  без  заручників  підкоряться  тобі  всі,  переможеш  всіх  ворогів  у  битвах.  Високий  князь  замку  гори  Ґрегіт,  ватажок  всіх  військ  білих  хорватів.  Двадцять  та  ще  один  рік  володіти  тобі  Карпатами  і  навіки  даруєш  ти  владу  нащадкам  своїм.  Бо  славний  початок  і  славний  кінець  могутнього  князя,  доки  не  загине  він  в  битві  від  руки  ворога.  

Взяв  з  собою  Водограй  немовля  та  виховав  його,  з  того  часу  ні  один  співак,  ні  один  музика  не  наближалися  до  гори  Ґрегіт,  доки  не  стало  хлопчику  стільки  років,  щоб  міг  він  княжити.  Тоді  і  принесли  його  в  князівський  замок  на  гори  Ґрегіт.  Зустрілась  їм  тоді  Квітослава,  що  носила  воду.  
-  Залиш  це,  -  сказав  їй  тоді  Недан.
-  Не  смію  я  із-за  княгині,  -  відповіла  та.  
-  Не  буде  мати  моя  служницею,  -  сказав  Недан,  -  мати  князя  усіх  Карпат.  
Тоді  повів  він  її  з  собою  в  князівський  замок  і  одягнув  у  плаття  шите  золотими  нитками.  Охопив  тоді  гнів  княгиню  Милораду  із-за  такої  неслави.  Але  говорили  всі  горяни,  що  має  стати  князем  білих  хорватів  Недан  після  батька  свого.  Сказала  тоді  Милорада  князю  Всевиду  Великий  Камінь:
-  Вирішуй,  хто  з  твоїх  синів  повинен  стати  князем!
-  Не  мені  про  то  судити,  нехай  це  розсудить  волхв  Дажбога  Дарибог,  -  відповів  князь.  
Тоді  покликали  вони  Дарибога,  що  був  ковалем  і  жив  біля  гори  Ґрегіт.  Знали  його  як  мудрого  волхва,  ворожбита  та  провидця.  І  підпалив  він  кузню,  коли  зайшли  туди  брати  –  сини  князя  Всевида  Великий  Камінь.      
Першим  вийшов  з  палаючої  кузні  Недан  і  виніс  звідти  ковадло.
-  Судилося  йому  навіки  бути  могутнім  ковадлом  в  Карпатах,  всіх  переможе  він,  стане  князем  усіх  Карпат!  –  сказав  волхв.
Потім  вийшов  з  кузні  Боромир,  тримаючи  в  руках  молот.    
-  Буде  Боромир  героєм  і  славним  воїном!  –  мовив  волхв.
Потім  вийшов  з  кузні  Тригост  і  тримав  в  руках  відра  та  ковальські  міхи.  
-  Краса  і  розум  будуть  завжди  з  Тригостом,  -  прорік  волхв.  
Потім  вийшов  з  кузні  Стоян  з  мечами  в  руках,  які  кувалися  в  цій  кузні.  
-  Месником  стане  Стоян,  буде  вершити  він  помсту  за  братів  своїх!  –  прорік  волхв.  
Нарешті  з’явився  Острозор  з  оберемком  сухого  хмизу  та  тисовою  гілкою  серед  хмизу.  
-  Висохне  Острозор!  –  сказав  волхв.  
Так  і  сталося,  бо  недобрі  були  нащадки  Острозора,  не  рахуючи  одного  Колодара  Комонника.  Тому  і  говорять  в  Карпатах:  «Тисова  гілка  серед  оберемку  хмизу».  
Так  співали  про  це  в  Карпатах:

П’ятеро  синів  Всевида  Великий  Камінь,
Недан  –  могутнє  ковадло,
Боромир  –  молот  на  полі  бою,  
Тригост  –  подих  вітру,
Стоян  –  спис  піднятий  для  помсти,  
Острозор  –  висохла  гілка.  

Здалося  це  Милораді  ганьбою  та  безчестям.  
-  Зобразіть,  ніби  сваритесь  між  собою,  -  сказала  вона  синам  своїм,  -  і  тоді  прийде  Недан  рознімати  вас,  а  ви  вб’єте  його.  
І  почали  брати  сваритись.  
-  Піду  розніму  їх,  -  сказав  Недан.
-  Ні,  -  відповів  йому  Водограй,  -  нехай  будуть  спокійними  сини  Милоради.  
З  тих  пір  так  і  кажуть  в  Карпатах:  «Спокійні  були  сини  Милоради».  
Тоді  сказала  Милорада,  що  не  виконає  таке  рішення.  І  відправила  вона  всіх  синів  князя  до  Дарибога,  щоб  отримали  від  нього  брати  зброю.  І  пішли  вони  до  коваля,  але  найкращу  зброю  вклав  коваль  в  руки  Недадана,  іншу  віддав  братам  його.  
-  Тепер  ідіть  на  полювання  і  випробуйте  це!  –  сказав  коваль.  
Пішли  вони  на  полювання,  і  трапилось  так,  що  заблукали  вони,  і  ніде  не  могли  знайти  стежки.  Коли  втомились  вони  блукати,  запалили  брати  ватру,  приготували  їжу,  їли  доки  не  наситились.  Але  потім  захотіли  вони  пити,  бо  не  могли  вгамувати  спрагу  після  їжі.  
-  Нехай  один  із  нас  піде  пошукає  води,  -  сказали  вони.  
-  Я  піду,  -  відповів  Острозор.  
Пішов  він  і  знайшов  джерело,  яке  стерегла  стара  страшна  відьма.  З  голови  до  ніг  кожний  суглоб  був  у  неї  чорніший  за  вугілля.  Наче  хвіст  дикого  коня  росло  в  неї  сіре  розтріпане  волосся  на  тім’ї.  Зелену  гілку  дубу  гризли  її  зелені  зуби,  що  росли  в  неї  в  роті  від  вуха  до  вуха.    Чорні  очі  були  в  неї  і  довгий  зігнутий  ніс.  Стегна  криві  були  в  неї  і  вивернуті.  Величезними  були  коліна  в  неї,  а  нігті  були  зеленого  кольору.  Жахливим  був  вигляд  її.  
-  Ти  охороняєш  це  джерело?  –  запитав  Острозор.  
-  Воістину  так,  -  відповіла  стара.  
-  Чи  можна  мені  зачерпнути  трохи  води?  –  запитав  юнак.  
-  Дозволю  тобі,  -  відповіла  стара,  -  якщо  поцілуєш  мене.    
-  Ні!  –  відповів  Острозор.  
-  Тоді  не  отримаєш  ти  води,  -  відповіла  стара.  
-  Слово  моє,  -  відповів  юнак,  -  краще  загинути  мені  від  спраги,  аніж  я  поцілую  тебе!  
Повернувся  він  то  того  місця,  де  чекали  брати  його,  і  сказав  їм,  що  не  знайшов  води.  Тоді  пішов  Стоян  і  знайшов  те  саме  джерело.  І  він  теж  не  захотів  цілувати  стару  і  повернувся  до  ватри  ні  з  чим.  Потім  пішов  старший  з  братів  Бромир,  побачив  джерело,  теж  не  захотів  цілувати  стару  і  повернувся  з  порожнім  казанком.  Потім  пішов  Тригост,  побачив  джерело  та  стару  відьму  і  попросив  води.
-  Дам  я  тобі  води,  -  відповіла  стара,  якщо  поцілуєш  мене.  
-  І  не  один  раз  поцілував  би  я  тебе  за  це,  але…  -  відповів  Тригост.  
-  Бути  тобі  в  князівському  замку  на  горі  Ґрегіт,  -  сказала  стара.
Так  воно  і  сталося,  бо  двоє  з  нащадків  Тригоста  володіли  Карпатами  –  Любомир  Самотній  та  Світозар  Залізний,  а  з  нащадків  Боромира,  Стояна,  Острозора  –  ніхто.  І  повернувся  Тригост  назад  без  води.  Тоді  пішов  шукати  воду  Недан  і  побачив  те  саме  джерело.  
-  Дай  мені  води,  жінко!  –  сказав  він.
-  Добре,  -  відповіла  вона,  -  але  спочатку  поцілуй  мене.  
-  Я  поцілую  тебе  і  ляжу  з  тобою  вночі,  -  відповів  їй  Недан.  
Потім  він  заплющив  очі  і  поцілував  стару.  А  коли  розплющив  очі,  то  побачив  замість  старої  молоду  дівчину,  прекраснішої  за  яку  не  знайти  на  всьому  світі  білому.  Білим,  наче  сніг  було  її  тіло,  м’якими  були  руки  її,  пальці  довгі  й  тонкі.  Сандалі  були  в  неї  зі  світлої  бронзи  між  її  м’якими  білосніжними  ногами  і  землею.  Був  на  ній  плащ  пурпуровий  зі  срібними  застібками.  Наче  перли  сяяли  в  неї  зуби,  прекрасними  були  її  великі  очі,  червоні,  наче  горобина,  уста.  
-  Неможливо  відірвати  від  тебе  погляду,  дівчино!  –  вигукнув  Недан.  
-  Воістину  так,  -  відповіла  вона.
-  Хто  ти?  –  спитав  юнак.  
-  Я  сама  Влада,  -  відповіла  вона  і  заспівала:  

Княже  могутній,  володарю  Ґреготу,  
Володарю  усіх  Карпат,  
Пре  велике  благо  тобі  повідаю,  
Принесеш  ти  Карпатам  волю  і  перемогу  
Над  ворогами  всіма.  

-  Іди  тепер  до  своїх  братів,  -  сказала  дівчина,  і  візьми  з  собою  воду.  Віднині  буде  в  тебе  влада  над  Карпатами  і  в  нащадків  твоїх.  І  будуть  твої  нащадки  князями  уличів  та  дулібів,  древлян  та  тиверців.  Якою  ти  побачив  мене  раніше,  жахливою  та  потворною,  дикою  та  звірячою,  така  от  влада  і  є,  бо  часто  дістається  вона  війною  та  битвами,  але  для  князів  праведних  стає  вона  прекрасною  та  доброю.  Не  дай  води  братам  своїм,  доки  не  піднесуть  вони  тобі  дари  –  не  визнають  тебе  старшим  серед  них  і  не  визнають  твоє  право  піднімати  зброю  на  лікоть  вище  за  них.  
-  Так  і  зроблю,  -  відповів  Надан.  
Потім  попрощався  він  з  дівчиною,  приніс  води  братам,  але  не  дав  їм  води  напитись,  доки  не  пообіцяли  вони  йому  все,  що  він  просив.  Звелів  присягнутись,  що  вовіки  не  стануть  вони  оружно  проти  нього  і  нащадків  його.  

Потім  пішли  вони  в  князівський  замок  на  гору  Ґрегіт.  Біля  замку  підняли  вони  зброю  свою,  але  вище  від  іншої  була  на  цілий  лікоть  героя  зброя  Недана.  Сів  Недан  на  ложе  серед  братів  своїх,  і  почав  князь  розпитувати  їх.  Розповів  йому  Недан,  як  ходили  вони  по  воду,  знайшли  джерело  та  жінку  і  яке  було  пророцтво  її.  
-  Чому  не  розповідає  про  це  Боромир,  старший  з  вас?  –  запитала  Милорада.  
-  В  обмін  за  воду  віддали  ми  Недану  старшість  і  владу  над  собою,  -  відповіли  брати.  
-  Навіки  віддали  це,  бо  віднині  він  і  нащадки  його  будуть  володіти  Карпатами,  -  сказав  Дарибог.  
Так  воно  і  сталося,  бо  ніхто  не  володів  Карпатами  і  короною  білих  хорватів  довше,  аніж  нащадки  Недана.  Двадцять  шість  нащадків  Недана  були  князями  Карпат».    
     
Ось  такі  дві  легенди  збереглися  про  князів  білих  хорватів  з  роду  Вервег.  У  якихось  інших  історичних  джерелах  підтвердження  цього  немає.  Більше  того,  багато  гуцульських  родів  приписують  належність  того  чи  іншого  князя  білих  хорватів  IV  –  X  століть  саме  до  їх  роду,  а  не  до  роду  Вервега.  Прояснити  це  питання  неможливо,  хоча  б  тому  що  гуцульські  роди  родичалися,  і  родовідні  древа  заплутані  і  суперечливі.  Крім  того,  відомо,  що  починаючи  з  568  року  ватажки  роду  Вервега  сиділи  в  замку  Ведмежий  кіготь  на  горі  Кліфи,  мали  власну  династію  ватажків  роду,  що  не  співпадала  з  династією  князів  білих  хорватів,  і  якими  були  взаємини  цих  князів  з  ватажками  роду  Вервега  –  незрозуміло.  Про  князів  білих  хорватів  Всевида  І  Великий  Камінь  (372  -  399),  Боєслава  ІІ  Кметя  (399  -  410),  Добромисла  ІІ  Бескида  (410  -  431)  та  його  сина  Всевида  ІІ  Мовчазного  (431  -  449),  належність  яких  до  роду  Вервега  всіма  гуцулами  вважається  незаперечною,  відомо  з  римських  та  візантійських  джерел,  що  вони  успішно  воювали  з  готами  і  завдяки  їх  блискучим  перемогам  влада  готів  не  поширилась  на  землі  білих  хорватів,  дулібів  та  тиверців.  Зокрема,  в  «Хроніці»  («Chronicon»)  Марцелліна  Коміта  в  розділі,  що  описує  правління  римських  імператорів  Флавія  Феодосія  та  Флавія  Гонорія  Августа  згадується  про  одного  з  «ватажків  варварів»:  «…dux  barbarorum,  qui  dictus  est  Magnus  Lapis,  qui  Omnia  Uidet,  pugnauit  cum  Gothis  et  eiecit  eos  de  montibus  Sarmaticis…»  («…ватажок  варварів,  якого  називали  Великий  Камінь,  що  Все  Бачить,  воював  з  готами  і  прогнав  їх  з  гір  сарматських…»).  Щодо  гунів  –  тут  про  карпатських  князів  мовчать  як  гуцульські  легенди  так  і  римсько-візантійські  хроніки.  Можливо,  просто  гуни  оминули  Карпати  і  не  вважали  за  потрібне  завойовувати  той  важкодоступний  край,  коли  ласою  метою  були  для  них  багаті  землі  Римських  імперій  –  Західної  та  Східної.  

В  епоху  аварських  війн  найбільш  відомим  ватажком  роду  Вервег  був  Радован  Велике  Поле  –  полководець  князя  білих  хорватів  Любомира  Х  Синьоокого  (786  -  819).  Судячи  по  всьому  він  був  не  просто  правою  рукою  князя,  а  ще  й  видатним  дипломатом  свого  часу.  Він  уклав  спілку  білих  хорватів  з  каганом  болгар  Крумом  Страшним  (802  –  814  роки  правління).  Сумісно  вони  почали  війну  з  Аварським  каганатом  у  805  році  –  болгари  з  півдня,  а  білі  хорвати  з  півночі  і  повністю  каганат  знищили  –  авари  (обри)  зникли  з  історичної  арени.    

Замок  ватажків  Вервег  на  горі  Кліфи,  що  звався  Ведмежий  Кіготь  вистояв  і  під  час  нескінченних  сутичок  різних  родів  горян,  і  під  час  нападів  печенігів  на  Карпати.  Оборона  замку  під  час  набігу  печенігів  на  Карпати  в  951  році  стала  легендою,  а  загони  печенігів,  що  взяли  замок  в  облогу  були  оточені  і  розбиті  в  Карпатах  в  місцині,  що  і  досі  зветься  Печеніги.  Оборону  замку  тоді  тримав  ватажок  роду  Вервега  Зборислав  Затятий,  що  був  найбільш  відданим  боярином  князю  білих  хорватів    Мирославу  ІІ  Золотий  Меч  (948  -  967).  

Прийняття  християнства  родом  Вервег  у  999  році  мало  вирішальне  значення  для  християнізації  Карпат  –  ватажки  роду  Вервег  були  довгий  час  суддями  Суду  Ведмедя  і  користувались  серед  різних  родів  гуцулів  авторитетом.  Можливо  тому  в  наступні  віки  серед  людей  роду  Вервега  було  багато  церковних  діячів.  Так,  при  дворі  галицького  князя  Ярослава  Осмомисла  (1130  –  1187)  був  священик  і  проповідник  Теодор  (в  миру  Роман  Вервега)  (пом.  у  1186  році),  а  серед  берладників  знаний  отець  Прокопій  (в  миру  Іван  Вервега),  що  збудував  в  Берладі  церкву  святого  Петра  1178  році.  

У  грамотах  князя  Юрія  II  Болеслава  Тройденовича  (1298  –  1340)  згадується  якийсь  Вишеслав  Вервега,  якому  князь  доручив  «…боронити  кордон  в  Карпатах  та  князівську  дорогу  від  розбійників  та  лиходіїв»  і  який  мав  осідок  десь  на  березі  Черемошу,  можливо  десь  біля  нинішніх  Кут.  У  1436  році  отець  Мефодій  (в  миру  Данило  Вервега)  вершив  службу  божу  в  церкві  Святого  Михаїла  в  Косові,  яка  потім  згоріла  під  час  великої  пожежі  Косова  1498  року.  Його  власноручні  записи  збереглися  в  церковній  книзі,  яка  зберігалась  в  архіві  Перемишля  і  пропала  під  час  Першої  світової  війни.  Автором  «Повісті  про  Манявський  скит»  (історичної  хроніки  цього  монастиря  1398  –  1479  років)  був  монах  Ієрофант  Схимник  (в  миру  Теодозій  Вервега).  Ця  книга  не  зберегляся,  але  про  неї  згадує  в  своїх  записах  Ян  Радзивіл  Бородатий  (1474  -  1522)  -  син  Миколая  Старого,  великий  маршалок  литовський.  

Серед  опришків  теж  були  свої  священики,  яким  опришки  сповідалися.  Так  у  загонах  опришка  Івана  Печеника  (друга  половина  XVII  століття)  був  священик  Ігнатій  Вервега  з  Космача,  що  зброю  опришків  освятив  і  «благословив  їх  у  боротьбі  за  віру  і  правду»,  як  писав  сучасник  –  анонімний  писар  з  Коломиї.  Розказують,  що  наприкінці  свого  життя  цей  Ігнатій  Вервега  сказав,  що  йде  назавжди  від  людей,  зайшов  до  печери  Проклята  Прірва  на  Чивчинах  і  більше  його  і  не  бачили,  а  в  ту  печеру  боялися  люди  навіть  зазирнути  –  ходили  чутки,  що  всі  хто  в  ту  печеру  заходить,  назавжди  пропадає  і  не  вертається.  Сталося  це  ніби  то  в  1699  році.  

Серед  Вервег  були  і  відомі  гутники-склодуви.  Одним  із  найвідоміших  був  Прокопій  Вервега  (1701  –  1790),  що  мав  гуту  в  Косові,  а  потім  в  Коломиї.  Його  скляні  вироби  цінувались  навіть  у  королівському  дворі  в  Стокгольмі.  Король  Швеції  Адольф  Фредрік  І  особисто  замовив  йому  виготовити  кришталеві  келихи  для  бенкетів.  Розказують  про  Прокопія  Вервегу  таке.  Одного  разу  один  молодий  панич  Штефан  Замойський  купив  у  нього  кришталеву  чашу  тонкої  роботи  і  любив  довго  споглядати  її.  Одного  разу  під  час  такого  споглядання  Штефан  загадково  зник  і  з’явився  так  само  несподівано  через  десять  років  і  запевняв,  що  всі  ці  роки  він  перебував  в  чаші,  і  що  там  є  цілий  загадковий  світ  з  містами  і  селами,  замками  і  храмами.  І  що  там  він  одружився,  володів  землями,  був  покликаний  тамтешнім  королем  на  війну,  мало  не  загинув  –  у  ту  мить  як  його  наздогнала  ворожа  куля  він  знову  опинився  в  оцьому  світі  в  своєму  домі.  

У  ХІХ  столітті  знаним  в  Карпатах  був  ґазда  Федір  Вервега  (1791  –  1888),  що  мав  чималі  стада  овець  і  випасав  їх  на  Чивчинах.  Він  же  був  у  той  час  ватажком  роду  Вервег  і  мав  обійстя  в  Косові,  Космачі  та  в  Буркуті,  які  потім  передав  своїм  дітям  та  племінникам.  Він  запевняв,  що  в  нього  збереглися  реліквії  князів  білих  хорватів:  золотий  перстень,  срібна  корона  з  синім  діамантом,  меч  з  написом  на  ньому  невідомою  мовою.  Ці  реліквії  начебто  бачив  студент  краківського  університету  Олександр  Рігенштоф,  що  гостював  у  Федора  Вервеги  у  1873  році  і  мав  з  ним  якісь  комерційні  справи.  Федір  Вервега  запевняв,  що  ці  реліквії    він  заховає,  коли  відчує  наближення  смерті,  бо  нема  кому  їх  передати  –  нащадки  не  оцінять  і  продадуть,  чого  робити  категорично  не  можна.  Коли  він  помирав,  то  сини  запитали  його  на  смертному  ложі:  «А  скарби  де?»  А  він  відповів:  «Заховав  так,  що  не  знайде  ніхто  довіку,  аж  поки  не  прийде  їхній  час».  

У  новітні  часи  відомо  про  Степана  Вервегу  (1892  –  1938),  що  був  у  Січових  Стрільцях  під  час  Першої  світової  війни.  Був  поранений  в  бою  біля  містечка  Козова  у  1916  році,  перебував  у  шпиталі  у  Львові,  у  1917  році  знову  у  війську,  у  1918  році  брав  участь  у  Листопадовому  зриві,  воював  у  лавах  УГА,  з  1919  року  в  армії  УНР,  брав  участь  в  боях  під  Києвом  та  Житомиром,  у  1920  році  був  у  Станіславі,  потім  знову  на  фронті  –  боронив  Львів  від  більшовиків  в  серпні  1920  року  в  лавах  Третьої  Залізної  дивізії  під  командою  генерал-хорунжого  О.  Удовиченка.  Після  війни  опинився  у  Празі,  де  перебивався  випадковими  заробітками,  у  1929  році  повернувся  в  Косів.  В  останні  роки  життя  захопився  містикою.  Помер  читаючи  апокриф  (Євангелію  від  Фоми)  –  не  витримало  серце.  Жителі  Косова  кажуть,  що  його  забрав  тоді  Бог,  бо  бачили  вони  тоді  над  його  хатою  крилатого  ангела  вбраного  в  біле  та  золоте.  

В  лавах  повстанців  був  сотник  Петро  Вервега  з  Ворохти  (псевдо  «Сіроманець»)  –  воював  з  1942  року,  діяв  в  Чорному  лісі,  загинув  в  бою  14  серпня  1946  року.  Список  репресованих  людей  з  роду  Вервег  величезний.  Згадаю  тільки  про  Данила  Вервегу  з  Космача  (1913  –  1982).  Він  був  заарештований  в  липні  1946  року,  засуджений  по  статті  «Антирадянська  пропаганда»  в  Коломиї  на  десять  років  таборів.  Здійснив  втечу  з  табору  в  Забайкаллі  в  1948  році,  зумів  якось  дістатися  додому,  потім  нелегально  перетнути  кордон  (не  один),  горами  та  лісами  дійшов  аж  до  Австрії  в  американську  зону  окупації.  Потім  виїхав  до  Аргентини,  працював  електриком  Буенос-Айресі,  потім  в  телефонній  компанії  «Cóndor  plateado»  майстром.  Наприкінці  життя  придбав  невелике  ранчо,  де  жив  на  самотині  і  спілкувався  тільки  з  гаучо,  грав  вечорами  на  гітарі  емоційні  мелодії  мілонги  споглядаючи  вечірню  заграву.  

У  1891  –  1898  роках  багато  Вервег  емігрувало  до  Бразилії,  переважно  вони  осідали  в  естадо  Парана.  Серед  Вервег,  що  жили  там  і  живуть,  найбільш  відомим  став  Володимир  Вервега  (1910  –  1994),  що  успішно  вирощував  каву  на  своїй  фермі  і  навіть  вивів  новий  сорт  кави  «Розалінда»,  що  вважається  і  донині  одним  із  найбільш  вишуканих  і  запашних  сортів  кави  південної  Бразилії.  Цей  сорт  кави  особливо  цінував  президент  Бразилії  Жуан  Баптіста  ді  Олівейра  Фігейреду  (João  Baptista  de  Oliveira  Figueiredo)  (1918  —  1999).  Володимир  Вервега  опікувався  виданням  «Українська  газета»  та  притулком  для  сиріт  «Каса  де  пахарітос»  («Casa  de  pajaritos»),  зайнявся  дослідженням  павуків  Бразилії,  опублікував  роботу  в  журналі  «Naturalista  brasileiro»  по  систематиці  павуків  родини  Anyphaenidae  під  псевдонімом  Рамірес  Санчо  Вердадейро  (Ramírez  Sancho  Verdadeiro).  

Історія  триває  (як  це  не  дивно)  і  про  рід  Вервег  ще  буде  написано  чимало  історій  і  складено  буде  багато  нових  легенд.  Я  впевнений.                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002278
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024


Місто осінніх ілюзій

«Дайте  живому  жити,  згідно  мрій  його
Доки  не  ринули  з  неба  осінні  дощі!»
                                                                     (Такамура  Котаро)  

Місто  рудою  хвостатою  кішкою
Відловлює  галасливі  трамваї  –  
Втікачів  зі  світу  духмяних  яблук  
Дощавої  мачухи  осені  (жовтень  Петрарки).
Місто,  де  щастя  міняють  на  жмутки  трави,
На  жменю  жолудів  –  стиглих,  як  небо,
Місто  простягнутих  рук,
Де  сойки  кричать  про  смородину  радості  плоті,  
День,  коли  осінь  назавжди  
У  гості  в  чайний  будиночок,  
У  хатку  під  вишнями,  нехай  і  торішніми,  
Нехай  замороженими,  але  на  гостину  –  
Відчути  на  смак  гіркоту  ренесансу  –  над  річкою,
Що  мені  дарувала  камінь  –  округлий,  холодний,
Що  потім  втопили  в  бездоннім  колодязі
Сліпі  музиканти  –  гравці  на  кото.
Перехожі  під  чорними  парасольками
Дивляться  вниз,  під  ноги  –  в  асфальт,  
Мислять  лускатими  рибами,  
Що  пливуть  проти  течії  часу,  
Кожен  годинник  –  плямиста  форель,  
(Все  так  однозначно,  що  хочеться  бути),
Щось  перекинулось,  круки  вдягли  окуляри:
Жадають  побачити  ратушу  декларацій,
Де  цвіркуни  –  стрибуни  і  вусаті  пророки,  
Сірі  як  комин,  як  попіл  каштанів,  
Як  очі  осіннього  ангела  алегорій,
Проспівають  хвалу  чи  то  гімн
(А  може  пеан  чи  елегію)
Невідомому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2024


Олень і троянда

«На  світі  є  гірке  коріння
   і  тисячі  вікон  пильних…»
                               (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

У  порожнечі  липкій  міжзоряній  
Марево  синіх  ялинових  мрій  
Схоже  на  заморожені  айстри.  
Зелений  олень  і  прозора  троянда
І  серце  схоже  на  жмуток  трави.  
Плутана  стежка  в  інферно  задимлене,
Бита  дорога  в  холодне  чистилище:
Кіпріда  стала  пастушкою  босоногою  –  
Йдемо  так  довго  дорогою  битою,
Вівці  танцюють  танго  –  під  хмарами,
А  Сонце  –  мій  брат  чи  то  побратим,  
Говорить  про  вічність:
Цитатами.  З  мітів  недобрих.  
Квітку  незнану  назву  Левкотоя,  
Припильную  світанок  кентавра
Над  джерелом,  що  назву  Бористен.
Хоч  насправді  то  Лета.  Біля  витоків.
Країна  Загірна  видається  Гранадою,
Хоч  зовсім  не  схоже:  
Навіть  мигдаль  не  цвіте.  Ніколи.
Не  дозріває  інжир,  божевільний  гідальго
Навіть  не  мріє  про  подорож.    
З  мороку  плащ  мені  шиє  печаль,  
Радить  сховатись  від  крапель
Дощу,  що  накликав  олень,  
Дощу,  що  зволожив  троянду,  
Яку  досі  ніхто  не  бачив.
Ніхто.  Навіть  вісник  мовчання
У  своєму  прихистку-пустищі,
Де  повітря  важкою  ковдрою  
Огортає  самотність.  
Помираючий  вечір!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2023


Рід Габораків

Рід  Габораків  –  давній  гуцульський  рід,  що  колись  ще  в  старі  часи  переселився  на  Ґорґани  (що  історично  та  етнографічно  є  Бойківщиною),  але  пам’ятає  про  своє  гуцульське  походження.  Згідно  легенд  назва  роду  походить  від  гори  Габор.  Що  то  за  гора  –  не  зовсім  зрозуміло,  бо  такої  гори  на  Гуцульщині  немає.  Мадярський  історик  Дежер  Домокош  Фекете  (1823  –  1896)  писав,  що  рід  Габораків  угорського  походження,  але  самі  Габораки  це  дружно  заперечують  і  що  є  справді  сумнівним.  На  Закарпатті  справді  є  рід  Ґабор,  але  його  не  слід  плутати  з  гуцульськими  Габораками.  В  Угорщині  справді  є  прізвище  і  рід  Ґабор,  але  сумнівно,  що  ці  Ґабори  мають  хоч  якесь  відношення  до  гуцульських  Габораків.  Щодо  гори  Габор,  то  Габораки  говорять,  що  так  колись  називалась  гора  Зміїнська  біля  Замагори,  і  там  були  колись  їхні  споконвічні  землі  аж  до  гори  Скупова  до  того,  як  вони  під  тиском  князів  карпів,  а  потім  і  князів  білих  хорватів  змушені  були  переселитись  на  Ґорґани.  Це  виглядає  на  легенду,  але  легендам  гуцули  вірять.  Після  переселення  Габораки  володіли  землями  біля  нинішніх  сіл  Рафайлова  та  Осмолода  та  біля  перевалів  Великі  і  Малі  Рогози,  та  в  районі  гори  Буштул,  коли  ще  ті  місця  були  цілковито  дикими.  Згідно  легенд  на  горі  Зміїнська  Велика  стояв  і  замок  Габораків,  що  звався  в  старі  часи  Замок  Білого  Оленя.  Але  оскільки  той  дерев’яний  замок  чи  то  укріплена  гуцульська  ґражда  (згідно  легенди)  був  спалений  ще  в  VIII  столітті,  коли  ним  володів  зовсім  інший  рід  горян,  дослідити  це  немає  ніякої  можливості.  Символами  роду  Габораків  є  квітуча  гілка  тирличу  синього  і  білий  олень.  Гасло  роду:  «Ми  нічого  не  забуваємо».  Основні  кольори  вишиванок  –  чорний,  синій  та  сріблястий.  Нинішнім  ватажком  роду  є  Далило  Габорак,  що  донедавна  проживав  у  Рафайловій,  але  нині  живе  в  Торонто,  Канада.  Але  його  не  визнає  Рада  Гуцульських  Ватажків,  а  його  право  на  цю  посаду  досі  розглядає  Суд  Ведмедя  –  ось  уже  25  років  і  все  ніяк  остаточне  рішення  не  ухвалено.  Це  пов’язано  з  суперечками  ще  XIV  століття  між  різними  гілками  роду  Габораків  щодо  права  володіти  титулом  ватажка  роду.  Справа  доволі  темна,  враховуючи  те,  що  багато  гілок  роду  Габораків  згасли  або  загинули  в  колотнечах,  що  переживав  край.

Про  походження  роду  Габораків  є  наступна  легенда.  У  верхів’ях  Черемошу  в  часи  правління  легендарного  князя  племені  карпів  Світодана  І  Гостра  Стріла  (65  -  34  рр.  до  н.е.)  з’явився  величезний  чорний  ведмідь,  що  почав  нападати  на  села,  нищити  худобу,  руйнувати  хати  і  навіть  полювати  на  людей.  Довго  ніхто  не  міг  здолати  того  ведмедя,  дарма  збирались  цілі  ватаги  сміливців.  Але  ось  прийшов  звідкись  на  Гриняви  хлопець  сили  незвичайної  на  ймення  Зореслав  і  сказав,  що  самотужки  здолає  того  ведмедя  в  бою.  Ніхто  йому  не  повірив,  всі  тільки  сміялися  з  нього.  Але  він  вдяг  на  себе  шкіру  білого  оленя,  озброївся  списом  та  ножем  і  влаштував  засідку  на  того  ведмедя.  І  здолав  його  в  двобої.  За  це  князь  нагородив  його  землями  на  горі,  що  тоді  звалася  Габор,  де  і  оселився  той  юнак,  збудувавши  осідок  чи  то  замок.  А  від  його  нащадків  і  пішов  рід,  що  взяв  собі  імено  від  назви  гори.  А  оскільки  захищала  в  бою  Зореслава  шкіра  оленя,  то  і  знаком  роду  став  білий  олень.  І  замок  свій  ватажки  роду  назвали  Замком  Білого  Оленя.  Габораки  з  давніх  давен  варили  трунок  з  синього  тирличу,  який  давав  їм  незвичайну  силу,  тому  і  синій  тирлич  став  другим  знаком  роду.  Про  подальшу  долю  Зореслава  Габорака  є  ще  одна  легенда.  Буцімто  він  не  помер,  а  коли  дожив  до  першої  сивини,  то  перетворився  на  білого  оленя,  що  досі  ходить  Карпатами.  І  коваль  Вогнесил  підкував  того  оленя  срібними  підковами.  І  хто  побачить  того  оленя  або  хоча  б  почує  дзвін  його  срібних  підків,  того  чекає  щастя  і  довголіття.  І  тоді,  мовляв,  в  Карпати  прийде  довгоочікувана  воля,  коли  срібні  підкови  того  білого  оленя  зітруться  і  стануть  тоншими  за  вухо  кота,  і  побачить  його  син  мельника,  у  якого  на  лівій  руці  шість  пальців.  Та  легенда  була  складена  наприкінці  XVIII  століття,  коли  багатьом  людям  в  Карпатах  здавалось,  що  на  жадану  волю  марно  чекати  і  не  здобути  її  барткою  та  крісом.  

Пізніше,  коли  Габораки  переселились  на  Ґорґани,  їхні  землі,  гору  і  Замок  Білолого  Оленя  захопив  рід  Байбараків.  Сталося  це  набагато  пізніше  –  десь  в  часи  правління  князя  білих  хорватів  Любомира  ІІ  Самотнього  (615  -  618)    (якого  історики  теж  дружно  вважають  особою  легендарною).  Символом  роду  Байбараків  була  змія,  тому  і  гору  назвали  Зміїнська  Велика.  

Перекази  роду  Габораків  доволі  уривчасті.  Про  їх  ватажків  ми  більше  дізнаємося  з  переказів  інших  гуцульських  родів,  при  тому  саме  від  тих,  з  якими  Габораки  ворогували.  Тому  навряд  чи  ті  перекази  і  легенди  відображають  істину  чи  хоча  б  якісь  реальні  події.  Взагалі,  Габораки  ворогували  з  більшістю  гуцульських  родів.  Тільки  з  родами  Смеречуків  та  Вівчаруків  у  Габораків  була  тривала  спілка  і  побратимство.  Більше  того,  у  них  були  конфлікти  і  ворожнеча  з  князями,  що  правили  Карпатами  –  і  з  князями  карпів,  і  з  князями  бастарнів,  і  потім  з  князями  білих  хорватів.  Недарма  багатьох  ватажків  роду  Габораків  неодноразово  в  VII  –  IX  століттях  оголошували  людьми  поза  законом  і  persona  non  grata.  Але  притулком  ватажків  Габораків  були  Ґорґани  –  край  на  той  час  дикий  і  малодоступний.  Та  й  ватажки  Габораків  мали  чимало  сховок  серед  дрімучих  хащів  і  скелястих  гір  тодішніх  Ґорґан.  Тому  то  ми  не  знаходимо  згадок  про  рід  Габораків  ні  в  «Книзі  Чорного  Сонця»  в  якій  ватажки  гуцульських  родів  ставили  свої  родові  знаки  під  присягою  князю  білих  хорватів,  що  запанував  над  Карпатами,  ні  в  «Книзі  Білої  Вівці»  про  ворожнечу  і  війни  між  карпатськими  гірськими  родами  в  VIII  столітті.

Про  те,  як  рід  Габораків  переселився  на  Ґорґани  існує  ще  одна  легенда  –  називається  «Вигнання  роду  Габораків»,  яку  варто  було  б  навести  повністю.  Вибачаюсь  за  таку  довгу  цитату.  Без  цього  ніяк.  У  легенді  згадується  князь  карпів  Світозар  ІІІ  Сторож  (177  -  184)  про  якого  існує  ще  низка  легенд  і  казок.    

«Ось  як  відбулось  вигнання  роду  Габораків  з  Гриняв  на  Ґорґани,  ось  як  загинув  князь  Світозар  Сторож.  
Як  втратив  своє  око  князь  Карпат  Світозар  Сторож,  що  колись  помахом  руки  зупинив  Місяць?  А  ось  як.  Жив  тоді  в  Карпатах  жорстокий  чоловік  з  роду  Габораків  на  ім’я  Ведан,  якого  ще  називали  Гострий  Спис  або  Ведан  Месник,  бо  завжди  пам’ятав  він  кривди,  і  здійснював  він  помсту,  якщо  когось  з  його  роду  ображали,  вбивали  чи  кривдили  безпричинно.  Не  зупинявся  він  доти,  доки  не  здійснював  відплату.  
Трапилось  так,  що  Колодар  –  син  князя  Світозара  Сторожа  звабив  дочку  свого  зведеного  брата  Ладомиру,  дочку  Злата,  сина  Стояна.  У  той  час  вершив  помсту  Ведан  за  ображеного  родича  біля  гори  Чорний  Діл.  Пішов  до  нього  Злат  і  сказав:
-  Ведане!  Син  Світозара  надто  близький  мені  по  крові!
-  Йди  собі  геть,  -  відповів  той,  -  бо  не  підніметься  в  мене  рука  на  Колодара,  перш  ніж  не  завершу  тої  справи,  заради  якої  я  прийшов  сюди.  
І  ось  зранку,  здійснивши  помсту  за  честь  своїх  родичів,  пішов  Ведан  втомлений  та  голодний  до  жінки,  що  на  самотині  літувала  в  колибі  і  готувала  їжу  пастухам.  
-  Питва  та  їжі  мені,  жінко,  -  сказав  він,  -  бо  нестерпно  мордують  мене  спрага  та  голод.  
-  Не  важче  було  тобі,  аніж  тим,  для  кого  я  готую  цю  їжу,  -  відповіла  жінка.  
Бо  не  до  душі  були  їй  вчинки  Ведана.  
-  Погано  чиниш  ти,  руйнуючи  Карпати,  міняючи  свою  честь  на  ситий  обід,  -  відповіла  вона,  -  як  на  мене,  краще  вже  тобі  викрасти  самотню  жінку,  аніж  вершити  помсту  за  брата.  
Охопив  тоді  гнів  Ведана,  миттєво  він  з’їв  вісім  хлібів,  потім  схопив  він  двома  руками  чашу,  так  що  жінка  не  змогла  стримати  його.  Почала  вона  лаяти  Ведана  і  називати  його  найгіршими  словами,  а  той  жбурнув  у  неї  чашу  і  влучила  вона  жінці  в  скроню,  і  тут  же  впала  жінка  мертвою.  Гнів  охопив  Ведана,  і  пішов  він  геть  з  тих  місць.  Пішов  він  до  гори  Ґрегіт,  де  в  той  час  стояв  замок  князя  карпів.  Спис  був  у  нього  на  плечі,  вітер  ворушив  його  пасма,  так  що  всі  вони  переплутались.  Нарешті  підійшов  він  до  князівського  замку  Черленого  Сонця.  
-  Бачу  я,  -  сказав  воїн  охоронець,  -    мужа  з  сірою  чуприною  з  великим  списом  на  плечі.  Здається  мені,  що  в  гніві  він  йде  сюди.  
-  Це  Ведан  з  роду  Габораків,  -  сказав  князь  Світозар  Сторож,  -  нехай  потурбуються  про  нього.  
А  йшов  тоді  разом  з  Веданом  його  приймак  Найден,  син  Карпа  Затятого,  що  син  Яромира  Дужого  з  роду  князівського.  Заручником  проти  руки  князя  Світозара  Сторожа  був  він  у  домі  роду  Габораків.  У  садибі  Ведана  жив  він,  щоб  не  чіпав  їх  князь.  
Тут  зайшов  Ведан  до  Світозара  в  князівські  покої.  Колодар  вирішив,  що  слід  бути  обережним  і  став  між  Веданом  та  стіною.  
-  Чого  прийшов  ти  сюди,  юначе?  –  спитав  Ведан  і  кинув  у  нього  списа,  так  що  простромив  його  спис  наскрізь  і  застряг  в  дерев’яній  стіні.  
Коли  ж  висмикнув  Ведан  свого  списа,  влучила  скалка  зі  стіни  прямо  в  око  князю  Світозару  Сторожу,  так  що  розкололося  око  на  дві  половини.  Древком  же  списа  влучив  Ведан  в  голову  одному  слузі,  що  опинився  в  нього  за  спиною,  Семибору,  синові  Братимира,  і  вбив  його  ненароком.  Так  в  одну  мить  загинули  Колодар,  Семибор,  та  розлетілось  надвоє  око  князя  Світозара  Сторожа.  Не  зуміли  кметі  затримати  Ведана,  дійшов  він  до  свого  дому,  по  дорозі  вбивши  дев’ять  героїв  -  людей  князя,  що  побігли  за  ним  навздогін.  Не  покинув  Ведана  його  приймак  Найден,  і  перестав  він  з  того  часу  бути  заручником.  
З  того  часу  не  заходив  більше  Світозар  Сторож  в  князівські  палати,  не  сідав  на  князівський  трон,  не  одягав  на  голову  князівську  корону,  бо  не  личить  це  князю-каліці.  Поселився  він  на  берегах  Черемошу,  в  місцевості,  що  зветься  нині  Розтоки.  І  через  рік  прийшла  до  нього  смерть,  але  перед  тим  ще  воював  він  з  родом  Габораків  та  їхніми  союзниками  у  семи  битвах  та  переміг  їх,  бо  сильнішими  виявились  князівські  воїни.  Хоч  і  славним  був  рід  Габораків  –  нащадки  Зореслава  Білого  Оленя,  але  мусили  їх  кинути  Гриняви  і  помандрувати  далеко  на  захід  Сонця.  На  горі  Габор  прощались  жінки  роду  Габораків  з  Гринявами,  прощались  на  віки  вічні  з  ними,  своїми  краями  та  землями,  і  лили  там  сльози.  Заспівала  тоді  дружина  Ведана  таку  пісню:

Уклін  тобі  гори  Гриняви,  
Уклін  тобі  гора  Габор,
Уклін  і  славному  Чорному  Черемошу,  
Що  багатий  на  пстругів,
Горе  шматує  серце  моє,
Журба  за  Святом  Осені,
Ось  що  трапилось  від  смерті  Колодара,
Та  розбитого  ока  Світозара  Сторожа,  
Смерті  слуги  від  списа,
Загибелі  дев’яти  героїв,
Прощання  з  людними  Гринявами,  
З  білошкірим  Світозаром  Сторожем,  
Землю  Чивчин  та  Черемошу,  що  на  сході,  покинемо,  
Понадруємо  в  Ґорґани  далекі,
За  собою  лишивши  справу  криваву.

Остання  ж  битва  між  князівськими  людьми  та  людьми  року  Габораків  відбулася  в  долині  ріки  Ардзялужа.  
-  Воістину  важка  і  затята  ця  битва,  -  сказав  тоді  Світозар  Сторож,  і  нехай  тепер  ця  долина  навіки  віків  назветься  Долиною  Мужності.  
І  помандрували  тоді  Габораки  через  долину  Прута,  через  гори  Довга  і  Плоска,  на  землі  де  нині  Рафайлова.  Але  напали  на  них  бастарни,  щоб  забрати  в  них  ті  землі,  які  вважали  вони  своїми.  Але  потім  уклали  Габораки  з  бастарнами  спілку,  взяли  тоді  Габораки  на  виховання  сина  князя  бастарнів  Вседана  Залізна  Рука  –  Снозіра  Хороброго.  І  обіцяні  їм  були  за  це  землі  Рафайлової,  та  біля  ріки  Молода,  та  біля  гори  Буштул,  щоб  могли  вони  там  поселитися.  Годували  ж  Габораки  князівського  сина  м’ясом  зубрів,  щоб  змужнів  швидше  княжич  і  змогли  вони  швидше  отримати  у  володіння  ці  землі.  
Потім  воювали  Габораки  з  даками  та  гетами  та  іншими  народами,  що  ворохобили  тоді  Карпати,  доки  не  знайшли  загибель  кращі  їх  воїни.  Багато  битв  переможних  звершили  тоді  Ведан  та  Найден.  І  поліг  тоді  Ведан  у  волоських  землях  у  битві  з  синами  повелителя  даків-волохів,  що  хотіли  помститись  йому  за  смерть  Колодара,  за  око  Світозара  Сторожа,  бо  родичалися  вони  з  князем.  
І  помандрували  тоді  Габораки  в  долину  річки  Лімниця  і  оселилися  в  місцині,  яку  назвали  Дарів,  бо  ніби  дар  Неба  отримали  вони  цю  землю  і  гори.  І  тоді  заспівав  Найден,  що  став  ватажком  роду  Габораків  таку  пісню:

Нехай  лишимось  ми  тут,  шляхетний  Ведане,
Пішли  ми  з  Гриняв,  славних  гір,  
Пророцтво  давно  колись  було  мені,
Що  прийдемо  сюди.
Світозар  Сторож,  син  Кметя  Невгамовного
Здобутками  славний  князь,  
З  Гриняв  багатолюдних  прогнав  нас,  
На  Ґорґани  відправив  знедоленими,  
Розлучив  нас  навіки  з  Чивчинами,  
Серед  гір  кам’яних  жити  нам,  
Де  вітер  холодний  господарем,  
Збудуємо  тут  житло  своє!

-  Полював  я  тут  колись  на  кудлатих  зубрів,  -  сказав  Найден,  -  отож  лишимось  тут!  
Найден,  син  Карпа  Затятого,  сина  Яромира  Дужого  з  роду  князівського,  від  якого  виник  рід  Гутників  Рафайловських,  був  зачатий  таємно  з  Волелюбою  з  роду  Боруків,  без  згоди  батьків  дівчини,  без  шлюбу,  без  згоди  волхвів,  у  час  заборонений  для  шлюбів,  коли  Карпа  Затятого  оголосили  ватажком  роду  Карп’юків.  Від  того  стався  в  Карпатах  того  року  неврожай  та  моровиця  на  худобу.  
-  Зло  ватажка  вчинив  я,  -  сказав  тоді  Карпо  Затятий,  -  здійснив  блуд.  Чи  станеться  щось  ще  лихе  після  цього?
-  Так,  -  відповіли  йому  волхви,  -  народяться  два  сини,  Найден  та  Гордогост  і  будуть  вони  ворогувати  і  багато  біди  принесуть  Карпатам.  
І  народились  у  Волелюби  два  сини  близнюки,  які  билися  між  собою  ще  в  утробі  материнській.  
-  Спаліть  їх,  сказали  тоді  волхви,  -  щоб  не  впало  прокляття  на  землю  нашу.  
-  Віддайте  мені  Найдена,  -  сказав  тоді  один  волхв,  що  був  тоді  з  ними  в  князівському  замку,  -  щоб  виростив  та  виховав  я  його  за  межами  Карпат,  і  не  трапиться  тоді  нещастя  з  цими  краями.  
Тоді  віддали  йому  Найдена,  і  волхв  з  одною  старою  жінкою  відвіз  його  в  долину  Дністра,  а  потім  склав  таку  пісню:

Найдене  шляхетний,  твоєю  була  по  праву
Над  Карпатами  влада  з  великою  славою,
Від  Карпа  Затятого,  що  піснями  майстерний,  
Від  Яромира  Дужого,  від  Стаха  Месника,  
Так  будь  же  сміливим  і  хоробрим,  
Найдене,  володіючи  всіма  Карпатами,
Хоч  і  був  ти  приречений  на  вогнище,  
Славні  будуть  твої  нащадки,  
Не  буде  числа  їм,  
Стара,  візьми  на  руки  онука  князів,  
Що  стане  хоробрим  в  битвах,  
Князя  майбутнього,  
Час  перемоги  його  буде  славний,  
Кожен  ліс,  кожна  долина,
Кожне  поле  і  кожна  гора,
Кожен  муж,  що  рожденний  в  його  шляхетному  домі,
Все  судилось  йому  бути  підвладним.

Біломира  звали  ту  стару,  і  була  в  них  біла  корова  з  червоними  вухами.  Кожен  ранок  вони  мили  Найдена  на  спині  цієї  корови.  Але  день  в  день  через  рік  кинулась  та  корова  в  Дністер  і  перетворилась  на  скелю,  бо  перейшло  на  неї  прокляття  хлопчика.  Корова  Біломири  назвали  тоді  люди  ту  скелю,  а  місцину  ту  біля  Дністра  назвали  Біломиром.  
Потім  повезли  того  хлопчика  в  Карпати.    
-  Візьми  онука  свого,  Живосило,  -  сказала  Біломира  дочці  Груня  Пророка.  
-  О,  Біломира,  доки  буде  він  живий,  не  полюблю  я  онука!
Відповіла  на  це  Біломира  піснею:

Хоче  це  тобі  не  до  вподоби,  
Все  таки  буде  він  з  тобою,
Син  твоєї  дочки,  
Скажу  тобі,  що  взявши  його,
Не  пізнаєш  ти  горя,
О,  князівно!
Справу  велику  Карпо  Затятий  здійснив
Від  шляхетної  народивши  синів,
Лише  добро  буде  від  того  всім  горянам.  

І  був  це  той  самий  Найден,  що  вирушив  разом  з  Габораками  з  Гриняв  на  Ґорґани.  Лишились  вони  там,  а  потім  мандрували  з  місця  на  місце  шукаючи  де  краще  було  б  жити  від  правління  князя  Світозара  Сторожа  аж  до  часів  правління  князя  білих  хорватів  Боєслава  Сильна  Рука,  сина  Хорвата  Дванадцяти  Битв.  І  сказали  тоді  волхви  Габоракам,  що  вовіки  не  знайти  їм  прихистку,  якщо  не  візьмуть  вони  на  виховання  дочку  князя  бастарнів  Вседана  Залізна  Рука.  Тоді  то  вони  і  взяли  до  себе  Творимиру,  інакше  Божедару.  І  годували  її  м’ясом  диких  турів,  щоб  скоріше  виросла  Творимира,  дочка  Вседана  Залізна  Рука.  
-  Зупинимось  тут!  –  сказав  Найден,  коли  дійшли  Габораки  до  гори  Кепута.  
-  Лишайся,  якщо  хочеш,  -  відповіли  Габораки,  -  а  ми  підемо  далі  в  глибини  гір.  
Так  і  було  зроблено.  Вирушили  Габораки  далі  і  дійшли  до  Мармаросів,  до  гори  Фаркау.  Володів  тоді  типи  землями  Непобор  Зачини  Ворота,  син  Собімира  Срібного  з  роду  Шорбанів.  
-  Віддайте  мені  за  дружину  Творимиру,  вашу  вихованку,  -  сказав  він,  а  як  викуп  за  неї  отримаєте  ви  землі  на  Мармаросах  і  дозволено  вам  буде  відвоювати  собі  ще  землі  на  південь  у  волохів.  
У  тоді  віддали  вони  йому  дівчину,  а  самі  рушили  в  похід  далі  на  південь,  але  воістину  випало  їм  лихе,  бо  з  усіх  боків  нападали  на  них  вороги.  Були  вони  тоді  наче  олені  серед  зграї  мисливських  хортів.  З  усіх  боків  нападали  на  них,  і  не  було  і  дня,  щоб  не  довелося  їм  битися,  але  щоразу  виходили  вони  переможцями.  Дарувала  в  ті  часи  Творимира  золото  і  срібло  кожному  воїну  та  кметю,  що  кинули  свої  землі,  щоб  допомогли  вони  роду  Габораків.  Але  одного  разу  прорік  поразку  Габоракам  Діл,  син  Крика,  сліпий  жрець  волохів.  Була  в  нього  гонорова  дочка,  що  дуже  любила  господарювати.  Одного  разу  прийшла  вона  до  Творимири,  як  і  бувало  це  раніше,  і  віддала  її  Творимира  заміж  за  воїна  з  роду  Габораків.  
-  Не  до  добра  оце  сватання,  -  сказала  Творимира,  -  бо  батько  твій  ворог  нашим  людям.  
-  Тут  уже  нічим  не  можу  я  зарадити,  -  відповіла  дівчина.  
-  Іди  ж  тоді  до  свого  батька,  -  сказала  Творимира,  -  і  спробуй  надурити  його.  Може  тоді  лишать  вони  нас  в  спокої.  Воістину  велику  отримаєш  за  це  нагороду.  
-  Добре,  -  відповіла  дівчина.  
Пішла  вона  тоді  назад,  до  батька  свого  Діла.
-  Звідки  прийшла  ти,  дочко  моя?  –  спитав  він.  
-  Від  князя  Непобора  Зачини  Ворота,  що  княжить  на  Мармаросах,  -  відповіла  дівчина.
-  Чи  вірно  те,  що  ти  була  в  нечестивої  Творимири?  –  спитав  батько.  
-  Вірно,  відповіла  дівчина.  
-  Добре  це!  –  сказав  їй  ворожбит.  
-  Принесла  я  тобі  припасів,  -  сказала  дівчина,  -  хутро  та  мед  отримала  я,  доглядаючи  за  людьми.  
-  Не  прийму  цього  я,  -  відповів  волхв.  
-  Я  розпалю  для  тебе  вогонь,  -  сказала  дівчина,  -  а  ти  допоки  скуштуй  меду,  щоб  заслужила  я  на  прощення  твоє.  
І  тоді  випив  волхв  Діл  чашу  меду  до  денця,  а  потім  повідав  їй  всі  свої  таємниці.  
-  Недобрий  той  рій,  що  прилетів  до  нас,  люди  роду  Габораків,  -  сказав  він,  -  але  то  марнота,  бо  завтра  підуть  вони.  Пророчу  тобі,  що  завтра  на  Мармаросах  буде  спалений  той  жмуток  шерсті,  що  в  мене  в  постолах.  Будуть  вони  в  той  час  на  захід  від  гори  Печаль  і  помітять  дим  від  нього.  Поженуть  тоді  вони  на  захід  безрогу  червону  корову,  і  заб’ють  її  одним  своїм  криком.  Потім  зникнуть  вони  і  ніколи  більше  не  повернуться  в  ці  краї.  
-  Добре  ж,  -  сказала  дівчина,  -  а  тепер  спи,  якщо  в  тебе  є  бажання  таке.  
Тут  заснув  він,  а  дівчина  вийняла  жмуток  шерсті  в  нього  з  постолів  і  ще  до  світанку  прийшла  до  князя  Непобора  Зачини  Ворота.  Взяла  Творимира  пучок  шерсті  і  пішла  на  південь  до  табору  роду  Габораків.  
-  Нехай  спалять  цей  жмуток  шерсті  і  приведуть  до  нас  безрогу  червону  корову,  -  сказала  вона.  
Але  ніде  не  могли  відшукати  таку  корову.  
-  Добре,  -  сказав  тоді  волхв  роду  Габораків,  -  я  сам  піду  на  південний  схід  перекинувшись  на  корову  і  буду  вбитий  за  звільнення  моїх  нащадків  на  вічні  часи.
Так  і  зробили.  Волхв  чарами  перекинувся  на  корову  і  погнали  її  на  південний  схід.  І  стояли  тоді  даки-волохи  біля  гори  Печаль.
-  Що  задумали  сьогодні  Габораки?  –  спитав  Діл.  
-  Запалили  вони  вогонь  і  погнали  корову  з  північного  заходу,  -  відповів  слуга.  
-  Недобре  це,  -  сказав  ворожбит  Діл,  -  скажи,  чи  як  і  раніше  є  в  моїх  постолах  жмуток  шерсті?  
-  Немає  його  там,  -  відповів  слуга.  
-  Воістину  це  нещастя,  –  сказав  Діл,  нехай  наші  люди  не  вбивають  ту  корову!
Тоді  пропустили  вони  цю  корову  через  свої  лави,  але  позаду  від  них  вбили  цю  корову  конюхи.  
-  Що  там  за  крик?  –  запитав  тоді  Діл.  
-  То  конюхи  вбили  корову,  -  відповів  слуга.
-  Горе!  –  крикнув  волхв.  –  Тягніть  сюди  мою  колісницю!  З  Ґорґан  вразили  Дакію!  Тепер  не  буде  нам  спокою  до  самої  гори  Родна.  
Так  і  трапилось.  З  північного  заходу  Габораки  погнали  волохів  і  перемогли.  Тікали  тоді  волохи,  наче  олені  від  людей  зі  знаком  оленя  на  щиті.  З  того  часу  навіки  пустили  Габораків  волохи  на  Мармароси.
Ось  так  втратив  своє  око  князь  Світозар  Сторож.  І  ось  чому  гуцульський  рід  Габораків  поселився  на  Ґорґанах  та  Мармаросах.»

Важко  сказати,  наскільки  правдивою  є  ця  легенда  і  як  саме  тут  відобразились  реальні  історичні  події.  Але  так  чи  інакше  Габораки  панували  в  Ґорґанах,  на  Свидовці  та  Мармаросах  в  IV  –  VI  століттях:  на  цих  територіях  знаходять  петрогліфи  зі  схематичним  зображенням  оленя  –  знаку  роду  Габораків.  І  край  їхньому  пануванню  поклали  зовсім  не  війни  і  не  орди  авар,  як  це  писав  польський  історик  Збігнев  Кашуба  (1823  –  1904).  Знелюднила  їхні  гори  моровиця  –  так  звана  юстиніанова  чума,  що  прийшла  в  Карпати  в  543  році.  Наскільки  страшною  була  ця  катастрофа  судити  важко  –  бракує  джерел.  Але  так  чи  інакше  після  VI  століття  про  Габораків  на  Мармаросах  та  Свидовці  вже  не  чути,  а  Ґорґани  здичавіли  і  справді  стали  ведмежим  кутком  Карпат.  Проте,  Габораки  продовжували  володіти  землями  біли  нинішньої  Рафайлової  в  верхів’ях  Бистриці  Надвірнянської  та  в  районі  нинішньої  Осмолоди  –  в  долинах  річок  Лімниця  та  Молода.  

У  часи  аварських  війн  в  Карпатах  (558  –  796)  про  рід  Гарбораків  чути  мало,  може  тому,  що  Ґорґани  мало  цікавили  як  аварів  та  і  білих  хорватів,  були  свого  роду  неприступною  і  непрохідною  пущею.  Але  серед  воєвод  князя  білих  хорватів  Світозара  ІІ  Тура  (720  -  733)  знаходимо  ім’я  Божедара  Габорака,  що  відзначився  в  поході  на  авар  729  року,  розбивши  їх  військо  в  долині  Тиси  недалеко  від  гирла  річки  Боржави.  Рід  Габораків,  хоча  й  побіжно,  згадується  в  хроніках  Феофілакта  Сімокатти,  Менандра  Протектора  та  Фредегара.  Є  свідчення  (хоча  і  досить  туманні)  в  гуцульських  переказах  та  легендах  про  життя  Габораків  на  Ґорґанах  до  прийняття  гуцулами  християнства.  Судячи  по  всьому  в  Габораків  були  на  Горганах  три  сакральні  місцини  –  гора  Буштул,  озеро  Росохан  та  болото  Мшана.  Розказують,  що  на  горі  Буштул  були  в  Габораків  «священні  камені»,  напевне,  менгіри  чи  дольмени,  де  волхви  влаштовували  поклоніння  Сонцю.  На  озері  Росохан  було  капище,  де  вони  приносили  богам  жертви,  подейкують  навіть  людські,  Стрибогу  –  божеству  поганського  пантеону,  яке  вони  особливо  шанували.  Про  болото  Мшана  відомо,  що  там  у  1378  році  Габораки  заховали  мечі  своїх  ватажків  після  того,  як  влада  гуцульських  родів  в  Карпатах  занепала,  і  ніхто  не  хотів,  щоб  мечі,  як  реліквії  звитяги  горян,  дісталися  чужинцям.  У  Габораків,  на  відміну  від  інших  гуцульських  родів,  був  такий  звичай  –  меч,  як  символ  влади  ватажка  роду,  не  передавався  з  покоління  в  покоління,  а  виковувався  новий,  а  меч  покійного  ватажка  зберігався  в  таємному  сховку.  Болото  Мшана  сфагнове,  льодовикове,  у  його  нутрі  нічого  не  псується,  тому  ті  мечі,  певно,  так  і  лежать  серед  торфу  не  зотлілі.  Можна  було  б  і  відшукати,  але  кому  то  нині  потрібно…  

Старої  віри  Габораки  тримались  затято,  прийняттю  християнству  противились.  До  1273  роки  вони  відкрито  сповідували  поганство,  а  після  того  року  ще  довгий  час  таємно.  Про  останнього  волхва  Габораків  писав  якийсь  анонім  з  Богородчан  навіть  в  1689  році,  нібито  він  приносив  треби  на  капищі  на  горі  Молода,  але  це  більше  нагадує  вигадку  ренесансного  романтика  –  писаря,  що  начитався  Овідія.  Про  «Габораків-язичників»  писав  в  свій  час  літописець  Скиту  Манявського  Данило  Схимник  (1421  –  1499).  Може  тому  серед  Габораків  було  в  Середні  віки  так  багато  єретиків.  Подейкують  навіть,  що  відомий  угорський  єретик  Матяш  Конт  Мадар,  який  вчив  про  те,  що  Бог  сотворив  людей  з  нудьги,  бо  хотів  спогляданням  людських  драм  заповнити  свою  вічність  і  за  це  був  засуджений  до  автодафе,  і  спалений  на  вогнищі  посеред  площі  в  Пожоні  в  1357  році,  був  не  хто  інший  як  Петро  Габорак.  Зберіглось  кілька  сторінок  протоколів  судових  засідань  інквізиції  в  Мукачево,  де  судили  у  1451  році  «небезпечного  єретика,  чаклуна,  чорнокнижника  та  баламута»  Федора  (Теодоріуса)  Габорака,  що  проповідував  вчення  про  перевтілення  та  Бога,  що  є  всесвітнім  розумом,  а  людські  душі  як  часточки  цього  вселенського  розуму.  Про  його  долю  нічого  не  відомо,  подейкують,  що  він  втік  із  в’язниці  в  ніч  перед  стратою.  Принаймні,  камеру  його  на  світанку  знайшли  порожньою,  а  охоронці  запевняли,  що  він  перетворився  на  чорного  крука  і  вилетів  крізь  заґратоване  вікно.  

Серед  Габораків  було  чимало  опришків.  Так  у  1690  –  1715  роках  Карпатами  водив  загони  повстанців  Сидір  Габорак-Неборак  (так  його  називали  у  краї,  так  він  і  лишився  в  піснях  та  казках).  Кажуть,  що  був  у  нього  сховок  серед  дрімучого  лісу  біля  гори  Попадя  -  справжній  замок,  а  найбільш  голосним  його  вчинком  був  напад  на  королівського  збирача  податків  в  Солотвино  в  1703  році.  Про  нього  ще  розказують,  що  коли  він  брав  до  рук  свічку,  то  вона  сама  по  собі  запалювалась,  а  коли  він  грав  на  сопілці,  то  вівці  починали  танцювати.  Носив  він  одяг  чорного  кольору  і  срібний  ніж  на  лезі  якого  був  напис  «Життя  –  то  круговерть».

Габораки  першими  в  Карпатах  почали  варити  горілку  і  тримати  шинки.  Ще  в  1487  році  Данило  Габорак  заснував  в  Надвірній  винокурню  і  тримав  шинок,  а  горілка  була  в  нього  така  знаменита,  що  навіть  король  Богемії  Владислав  ІІ  Ягеллончик  (1456  –  1516)  замовляв  до  свого  королівського  двору  горілку  тільки  в  нього.  

Серед  Габораків  були  відомі  трембітарі,  теслі  та  бондарі.  Данило  Габорак  (1781  –  1862)  в  свій  час  змайстрував  найбільшу  в  історії  трембіту  довжиною  десять  метрів,  яка,  де  речі,  була  робочим  інструментам  і  голосила  до  пастухів  на  чорних  полонинах  Братківської  та  Ведмежої.  Роман  Габорак  (1801  –  1872)  змайстрував  найбільшу  в  Карпатах  діжку  діаметром  три  метри,  яку  планували  застосувати  для  накопичення  води  на  полонині,  але  потім  махнули  на  ту  ідею  рукою  і  вона  стояла  собі  біля  Рафайлової  на  полонині  Вовкуни,  доки  не  розсохлася  і  не  розвалилась  нанівець.  Цікаво,  що  цю  діжку  використав  в  якості  житла  місцевий  відлюдник  і  філософ  Петро  Столиба  (1852  –  1911)  –  навряд  чи  він  навіть  чув  про  Діогена  та  і  кініком  за  світоглядом  не  був.  Він  більше  нагадував  гуцульського  Дідро,  і  мислив  він  в  контексті  пантеїзму  та  нескінченної  самодостатньої  субстанції,  що  сотворила  сама  себе.  Тут  він  більше  нагадував  по  світогляду  Бенедикта  Спінозу,  якого  навряд  чи  колись  читав.  Просто  ті  самі  ідеї  часом  приходять  в  голову  абсолютно  різним  людям  в  різний  час  і  в  різних  краях  незалежно.  Так  влаштована  людина.  

Божевільне  ХХ  століття  було  особливо  нещадним  до  роду  Габораків.  Під  час  Першої  світової  війни  чимало  Габораків  потрапило  до  лав  австро-угорської  армії  і  не  повернулось  додому.  Тут  найбільш  відомою  є  доля  Василя  Габорака  (1872  –  1918).  Він  був  професійним  військовим  –  вивчився  на  офіцера  у  Відні,  дослужився  до  полковника,  командував  73-м  піхотним  полком  на  італійському  фронті  і  загинув  3  квітня  1918  року  під  час  боїв  під  Тренто.  У  Січових  Стрільцях  був  Назар  Габорак  (1893  –  1915),  воював  під  командою  сотника  Михайла  Волошина,  боронив  від  москалів  карпатські  перевали,  загинув  у  бою  біля  села  Воля.  Микола  Габорак  (1890  –  1919)  був  мобілізований  в  перші  дні  війни.  Воював  у  складі  32-го  артилерійського  дивізіону  австро-угорської  армії,  брав  участь  у  Самбірській  битві,  під  час  Листопадового  Зриву  був  у  Львові  у  перших  загонах  армії  УГА,  потім  потрапив  до  армії  УНР  і  пропав  без  вісти  в  «чотирикутнику  смерті»  в  1919  році.  Зумів  пережити  цю  ворохобню  війни  тільки  Лев  Габорак  (1881  –  1936)  з  Пасічної,  що  біля  Надвірної.  Він  отримав  юридичну  освіту  в  Кракові  і  в  цивілю  працював  адвокатом.  На  війні  отримав  офіцерський  чин  надпоручника,  командував  взводом  саперів  в  боях  на  Буковині  в  1915  -  1917  роках,  у  листопаді  1918  року  невідомо  як  опинився  в  Києві  в  армії  Петлюри,  дослужився  до  полковника,  у  1920  році  боронив  від  більшовицької  навали  Львів.  Після  війни  працював  адвокатом  в  місті  Калуш,  був  одним  із  засновників  і  активістів  УНДО,  написав  спогади  «Стежками  війни»  та  збірник  віршів  «Нектар  полонин»,  які  опублікував  у  Празі  в  1931  році  під  псевдонімом  Антей  Горивітер,  помер  від  пневмонії  в  тернопільському  шпиталі.  

У  міжвоєнні  роки  серед  Габораків  були  і  відомі  контрабандисти  (кому  ж  знати  гори  як  не  їм).  Йосип  Габорак  (1895  –  1946)  забутими  стежками  Ґорґанах  переправляв  через  польсько-чехословацький  кордон  не  тільки  годинники,  цигарки,  черевики,  але  і  зброю  для  боївок  ОУН.  З  1942  року  він  був  в  УПА  в  сотні  Рема,  що  діяла  в  районі  гори  Грофа.  Загинув  у  боях  з  карателями  біля  гори  Магура.

Репресії  1946  –  1953  років  страшною  косою  викосили  майже  весь  рід  Габораків,  всіх  людей  з  цього  роду,  що  жили  в  районі  Осмолоди  відправили  до  Сибіру,  де  за  ними  пропав  і  слід.  Відомо  тільки  про  Степана  Габорака  (1907  –  1953),  що  брав  участь  в  Норильському  повстанні  в’язнів  ГУЛАГу  і  загинув  при  його  придушенні.  

До  Канади  Габораки  почали  їхати  ще  1888  році,  коли  про  еміграцію  в  Карпатах  тільки  почали  говорити.  Оселялись  в  усіх  провінціях,  навіть  на  Північно-Західних  територіях  та  на  Юконі,  хоча  найбільше  в  Торонто.  Один  із  них  –  Роман  Габорак  (1870  –  1955)  оселився  навіть  на  берегах  Великого  Ведмежого  озера,  все  життя  там  рибалив  і  то  вдало.  Інший  Роман  Габорак  (1889  –  1961)  поселився  на  Ньюфаундленді,  де  теж  рибалив,  тільки  в  Атлантиці,  став  відомий  як  знавець  і  поціновувач  тріски  (Gadus  morhua)  і  готував  найкращий  в  Канаді  лабардан.  Ще  якийсь  Павло  Габорак  (роки  життя  невідомі)  опинився  ще  в  1893  році  в  провінції  Юкон  на  Клондайку  в  часи  золотої  лихоманки.  Казали,  що  він  знайшов  золоту  жилу  і  потім  смітив  грошима  у  Ванкувері,  потім  купив  ранчо  в  Альберті,  але  десь  поїхав  з  тих  місць  в  1910  році  і  що  з  ним  було  потім  –  невідомо.  Ще  один  Габорак,  емігрант  в  Канаду  –  Адам  Габорак  (1892  –  1916)  був  мобілізований  до  Британської  армії  під  час  Першої  світової  війни,  був  в  Канадському  експедиційному  корпусі,  брав  участь  в  битві  на  Соммі  і  загинув  під  час  чергової  шаленої  атаки  піхоти,  що  полягла  під  німецькими  кулеметами  2  березня  1916  року.  Саме  про  них  Редьярд  Кіплінг  написав  вірш  «Канадцям».  Нині  рід  Габораків  -  єдиний  рід  гуцулів  ватажок  якого  живе  в  Канаді,  і  не  визнаний  Радою  Гуцульських  Ватажків  і  Судом  Ведмедя  (з  різних  причин),  але  місце  ватажка  роду  вважається  вакантним  і  рід  має  право  на  свій  родовий  знак.  

Історія  триває  і  кращі  сторінки  історії  роду  Габораків  ще  будуть  написані.  Я  впевнений.  Я  оптиміст.    


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2023


Королівство самотніх постатей

             «У  цьому  краю  засніженому
                 Я  прислухаюсь  до  тиші…»
                                                                 (Сайто  Мокіті)

Стукає  в  дерев’яні  двері
Епоха  полум’яних  птахів
(Відчиніть!)
Епоха,  що  замість  мантії
Огорне  тебе  мереживом  снігу,
Перетворить  притулок  на  капище
Твоїх  уривчастих  журавлиних  снів,
Твої  сірі  очі  –  на  свічада  просвітлень,  
А  твої  пасма  думок  незачесаних
На  завірюху  спіральних  галактик.
Срібна  мотузка-змія  –  
Це  дорога,  якою  твої  коні  нестямні  
Женуть  навіжено  
У  царство  чистих  озер,
Де  вітер  пише  крилами  чайок
Сонети  журби  очерету.  
А  ті,  що  лишились  на  березі
(Рибалки  поранених  слів)
Біліють  самотніми  постатями
Серед  сухих  чорнокорих  дерев,
Які  втомилась  рубати
Щербата  сокира  варварів.
Ми  рушаєм  на  Південь:
У  країну  квітучого  лавру,
Що  цвіте,  коли  сходить  Сонце,
Де  на  скелях  малюють  човни,
Темну  арфу  ховають  в  печері,
Вірші  декламують  пошепки,  
А  море  вважають  могилою
Мрій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2023


Оповісник

     «У  хащах  гірських  лісів
         Блукав  я  стежками  
         непротореними…»
                                                               (Сяку  Тьоку)

Медон-оповісник  
Такий  же  пастух  як  і  всі
Жителі  приблуди-острова
(Приблуди  в  легенду)
Збудував  мені  сховок,
Мені  –  рибалці  мрій-втікачів,
Що  схожі  на  пстругів  прудких  –  
Схожі.  Направду.  
Називають  мене  Триптолемом  
Всі  хто  йдуть  по  дорозі  в  гори
Снів  нездари  сови.
А  я  лишень  під  час  тесмофорій
Дарував  усім  колосків  жменю
Пшениці  перестиглої  солодкавої
І  славив  байдуже  Сонце  –  
Прабатька  кружляння  одвічного.
Лишень.  
Слухав  пісні  Демодока  –  
Такі  ж  темні  і  запізнілі
Як  світанок  на  цьому  острові,  
Як  дика  троянда  –  
Квітка  собак  і  людей  весла
(Повертайтесь.  Хоч  інколи.)
Падає  сніг
На  море  кольору  мандрів.  
На  журбу  кольору  попелу.
На  птаха  кольору  ночі.  
Падає.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000653
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2023


Прогулянка у тьмі

         «Вулиця  ночі.
             Понад  сірим  згаслим  попелом…»
                                                                         (Сімакі  Акахіко)

Ніч  бавиться  моїм  серцем  
Як  чужинка  дорійського  племені  
Склерос
Бавиться  глобусом  Птолемея.
Дивиться!  Дивіться!  
Це  видовище  буде  тривати!  
Адже  ми  в  Римі
Напередодні  років  Аттіли  
Шепочемо  на  готському  діалекті
Цитати  з  вульгати:  
«Коли  думки  мої  болючі…»
Вдягаюсь  у  чорне  –  
Відчуваю  себе  відступником:
Прокидаюсь  босоніж:
Хоча  б  тому,  що  так  ходить  Істина
По  саду  яблуневої  паморозі
Να  χαίρεστε  κύριοι!
У  вкритому  пилом  дзеркалі
Бачу  когось  схожого  на  себе
Чи  то  на  якогось  єретика,
Що  радіє  життєдайності  холоду:
Якщо  вода  стає  попелястою
Наче  гризун  міста  плащів  і  площ
На  яких  виглядають  вдову.
Майстер-штукар  
Носить  у  скриньці  кельми  і  циркулі,
А  на  вулицю  втрачених  мрій  
Визирають  пусткою  двері:
Хто  зірвав  вас  з  петель?
Чи  може  це  зовсім  не  Рим?
Теж  вічне,  але  не  місто?
Сюди  ніхто  не  прийде.
На  прогулянку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2023


Безбарвний димар

       «Як  шкода!
           Почали  в’янути
           Ляльки  з  хризантем…»
                                               (Масаока  Сікі)

Безбарвні  сліпі  телефони
Наче  кавалки  віконного  скла
Хати,  де  жив  синій  кудлатий  пес  –  
Замість  людей-димарів,  
Замість  круків-нездар,  
Що  плутають  гілку  ясена
(На  якій  так  зручно  старіти,
На  якій  так  зручно  бути  самотнім)
З  хатою-пусткою,  п  о  р  о  ж  н  е  ч  е  ю,
Де  вікна  вибили  ще  вовкулаки
За  часів  сумного  Трояна  –  
Князя  ілюзій  та  мрій  сорочиних,
Батька  синів  зими  Бористена.  
Де  вікна  зірвали  з  петель  
Ще  печеніги-зайди:  заброди  трави.
Телефони  як  зайці  –  скачуть  у  сни,  
Вистрибують  з  темних  шаф  –  
Лабіринтів  залізних  комах:
Все  безбарвно  –  навіть  зимовий  сад,  
Де  Афродита  з  Конфуцієм  
Садила  колись  черлені  бегонії  
В  торф.  Добутий  з  болота  венедів:
Було  де  ховати  мечі  і  перстені:  
Треба.  Ті  –  непомітні  треби  жадали,  
Офіри  –  меду  й  вина.  І  вохри.
Якої  в  нас  вдосталь.  
Над  димарем  безбарвним
Апостоли  снігу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000000
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023


Три пісні

                     «До  мене,  діти  вдови!»
                                                   (Заклик  каменярів)

Пісня  вдівця

Сонце  як  та  черепаха  
Мандрує  до  світу  тіней,
На  цю  падолистову  ніч-домовину
Дихають  холодом  брили  гранітні,
Які  важко  кладуть  у  підмурок  дому
Невгамовних  годинників-цокалів,  
Що  крадуть  мою  тишу  
В  недовершених  днів:  
Днів-єретиків.  Одкровення.  
Ненароком  пригадую  час
Коли  сороки  були  синіми  павуками
І  плели  мереживо  крадених  намистин
На  покрівлі  готичної  башти,
Яку  збудував  понтифік  
(Білий  дим  і  димар  як  голка).  
Зазираю  в  очі  місяця  без  богів:
Я  –  нетутешній  книжник,
Що  читає  нудні  епітафії
Пошепки.  

Пісня  вдови

Зоряний  лікар  
Лікує  мою  меланхолію  
Плямами  сяйва  місяця,
А  на  площі  –  моя  посестра:
Вдова  з  металевою  посмішкою
Очікує  знак  і  юрбу  –  її  жадібні  очі.
А  хтось  повторює  казку:  
«Всі  ми  діти  вдови…»
Котрої?  З  нас?  
Осіннє  бароко  
На  довжелезній  стіні  палацу
Пише  свої  ієрогліфи  –  
Ніби  Вольтер,  що  на  ринку  рабів
Славословив  якусь  китайщину  –  
Нікому  незнану,  навіть  Атені-сові.
Тіні  мають  серця  –  такі  легкі  і  сірі
Наче  пір’я  далеких  чапель,
Що  колись  прилетять  –  у  сни.  
Білі  як  мушлі  студеного  моря
Сліз.  
Кожен  келих,  який  розіб’ється,  
Кожна  ніч,  яка  сліпне  пугачем,
Кожне  Ніколи,  що  стане  вічністю
Цілує  мене  в  уста.

Пісня  дощу

Я  друг  тиші  і  темряви,  
Володар  наяд  і  тритонів
І  повелитель  риб.  
Торкаюсь  до  скроні  людини,  
Що  мислила  квітами
І  співала  журливу  пісню  шамана
Якому  Бог  наказав  стукати  в  бубон,
Бо  зорі  стають  оселями
Душ  безіменних  дерев  Гондвани:    
Дюни  жадають  зростити  траву,  
Люди  жадають  бути,  
Час  жадає  співати
Шелестом  оповідок  піщинок
Чи  ляпами  крапель  в  клепсидрі  –  
Дочці  моїй  незаконній.  
Браму  розчахніть  для  осені,  
Не  лишайте  її  в  яругах  
Наче  жебрачку  прозорості.
Браму  холодного  міста
Журби.  Відчиніть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2023


Скринька сутінок

         «Скажи  хоч  слово!
             Зруйнуй  свою  обітницю  мовчання!»
                                                                                                   (Мікі  Рофу)

Трохи  опалого  листя
Жовтого,  наче  дукат  останнього  дожа
Солоного  міста  води  і  неба  
Венетів,  що  втратили  землю
Під  шкіряними  підошвами  днів  Атілли
Трохи  холодного  вітру  –  в  обличчя,
І  дощу  –  краплі  ляпасами  (либонь  заслужив),  
Трохи  просвітлення  –  того,  падолистового,
Просвітлення  меланхленів.
І  трохи  зерна  –  не  в  жменю,  а  в  землю
Мокру,  як  свіжонаписана  фраза  
Літопису  віків  попелу  народу  тополь  –  
Vox  populi  –  vox  sanguinis.  
(Parum  veritas  –  sic!)
Трохи  посмішок  –  сумних  як  бусол,
Що  гніздиться  на  солом’яній  хаті,
Яку  шматувала  тать  –  без’язика  й  таврована.  
Трохи  осені  –  трохи  синіх  пісень,  
Які  співають  перед  чужинцями  
Під  звуки  кляшторних  скрипок
Тесаних  з  ясена  –  дерева  плямистих  птахів,
Що  мостять  гніздо  з  мотузок
Високих  скрипучих  шибениць  –  
Вітряний  день.  
Квіти  ще  пахнуть  казкою  –  забутого  літа,
Але  повні  по  вінця  чаші  годинників,  
А  серце  прагне  летіти  
В  безодню  холодного  неба.  
Де  срібне  руно.  Оріона.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2023


Смак води

Епоха  дивиться  в  душу
Скляними  очима  буття,
Епоха  записує  мемуари
Уривками  епітафій  (наших).
Епоха  одноокого  Мінотавра:
Камінь  колючий,  а  ми  босі,
Вода  з  небес,  а  очі  розплющені
Назустріч  краплям  холодним.
Вода  з  присмаком  віскі,
Віскі  з  присмаком  Антарктиди:
Якщо  море,  то  океан  альбатросів  –  
Птахів  журби  чорно-білої,  
Епохи  без  снів  і  слів:
Тільки  чорними  знаками
Як  не  писати,  то  мріяти:
Загортаємось  в  тоги:
Наче  античні  аристократи:
Хтось  думає,  що  це  саван,
Хтось  думає,  що  ткані  вони
Зі  стебел  мислячого  очерету:
Очерет,  що  квітне  раз  
На  тисячу  хворих  років:
Час,  коли  бути  вічним  сновидою
І  міряти  шлях  лезом  меча,
А  тепло  сагайдачне
Берегти  як  дарунок
Теплого  млосного  літа.  Блакить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2023


Осінні сни

       «…  І  там  де  сонцева  огниста  колісниця
                     Звершає  і  завершує  політ…»
                                                                       (Франческо  Петрарка)

Тепла  осінь  сонячних  яблук,
А  сниться  відьма  війна.
Сниться,  як  мариться,  
Сниться,  як  помирається:
Як  колобродиться
Старому  берладнику  Краку:
Ніби  стрибок  в  безодню  ущелини
Сон  про  зубатого  змія  –  
Холодний,  як  Місяць  жовтневої  ночі.
Сон.
Олень  Петрарки  блукав  на  межі
Часу  води  і  листя:  заєць  посріблений
Слухає  вічність  –  бо  осінь
Краще  б  прийшов  в  мої  сни,  
А  не  міряв  клепсидрою  дні.  Жовтня.  
Там  (у  снах)  цвіли  колись  проліски,
А  нині  війна  навісна.  
Ще  осінь  і  хмиз.  І  трохи  тепла
Очеретяного.  Ніби  несправжнього.  
Такого,  як  вогнище  сутінок,  
Що  запалене  в  башті  
Старого  невтішного  замку  троянд,
Де  шукав  я  минуле.  А  знайшов  тільки  сни.  
Сумні  як  сама  Скорбота.
Як  пісня  панфлейти
В  зеніті  пожовклого  листя.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2023


Мій лабіринт

       «Гинуть  
           Часу  лабіринти…»
                             (Федеріко  Гарсія  Лорка)

У  лабіринтах  моїх  бажань  
Танцюючі  дивоптахи  метафор  
І  сумні  черепахи  вечора:
Назавжди.  
(Не  мрій,  не  тужи  як  Овідій:
Ти  тут,  а  не  там).
У  лабіринтах  моїх  хвилин  неохайних
Сірі  миші  плетуть  гніздо  
Зі  старих  цитат  поетів  острова  вересу
(Трохи  вина  після  треби  –  
Після  офіри  бджіл  чи  джмелів  –  
Так  квітковіше).
Там  осінь  нетлінна,  
І  двері  в  химерне  інферно  –  
У  глину  трипільську,
У  горно  ковальське
Епохи  заліза  і  вохри.
Медеє!  Поетко  зубатих  рептилій,  
Коханко  прозорих  безодень
І  берега  стиглих  ілюзій.
Налий  мені  трунку  в  кратер.
Сльоза.  Doloroso.  І  все.
Холодний  трунок  Колхіди:
У  світлі  холодному  білої  зірки
Лоза  передбачень  –  п’янка.  
Читаю  зоряне  небо  як  книгу  
Шепочу  ті  фрази  –  повторюю,  
Ті  –  писані  квантами  світла.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993506
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2023


Сім ночей

Під  небом  крихким  наче  скло
Ми  ловимо  місячних  зайчиків,
Наче  вони  не  гризуни  вухаті,
А  птахи  кольору  Сіріуса.
Отож  одягаймо  тоги  сенаторів  –  
Патріархів  зерна  і  цвітіння  каштанів,
Відчиняємо  брами  –  як  очі,
Відчиняємо  вікна  –  подиху  ночі.
Стіл  бенкетовий  сколочено  з  дощок
Сакрального  дубу  мовчуна  Сідхартхи
Чи  біловбраного  пастуха  Заратустри.
Що  пити  нам,  як  не  трунок,
Чим  дихати  нам,  як  не  вітром  –  
Буревієм,  що  обриває  квіти,
Пелюстки,  якими  встеляють  світ.  
День  –  це  океан  ніжного  світла
До  хвиль  якого  дослухаємось
Прикладаючи  мушлі  вічності
Тримаючи  їх  пошерхлими  долонями
Ми  –  нащадки  орачів-сколотів.
Під  небом-тканиною  озеро:  
Там  ловити  нам  рибу  пророцтв  –  
Форель  мудрості.  
Доки  вода  прозора.  
Сім  ночей  як  сім  одкровень.  
І  сім  вершників.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2023


Мідні ножі

Сріблясте  мовчання  дзвону
Зловісне,  як  вечір  на  острові  Родос:
Острові  вітрильників  і  хрестоносців.
Персики  слів:  стиглі  і  соковиті  –  
Вони  падають  на  каміння,
На  колючі  вапняки  злої  епохи
На  яких  ми  стоїмо  ногами  босими
І  виглядаємо  вороного  коня  часу,
Чорного  як  сама  пітьма,  
Як  порожнеча  між  островами  зірок,
Баского  коня  гривастого,
Що  так  і  не  був  приручений,
Що  так  і  не  був  під  сідлом
Ні  бородатих  воїнів,  ні  вусатих  селян,
Ні  королів  пихатих,  ні  орачів  межиріччя
(Бо  він  таки  вороний  –  як  напророчено).
Нехай  коваль  загартує  для  нього  сталеві  підкови  
І  срібні  цвяхи  недоречних  хвилин  –  
Вже  навчились  робити  важке  залізо,
Вже  мідні  ножі  стали  реліктами
І  раритетами  мітів  про  Мінотавра.
Ми  у  цілому  недолугому  Всесвіті  
Бачимо  тільки  пісок  білий  зірок,
Який  засипаємо  у  скляні  клепсидри  –  
Замість  води  холодної,
Замість  вина  черленого,
Замість  часу  невблаганного,
Якого  нам  обмаль.
Завжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2023


Полювання на синіх мамонтів

               «…Заплющити  очі,  
                           щоб  відтворити  листя…»
                                                                                                       (В.  Н.)

Запросив  тебе  –  астролога  та  алхіміка
Втомленого  манускриптами  та  мінералами
На  полювання  на  синіх  мамонтів,
Що  затоптали  всі  квіти  вересу,
Взяв  крем’яну  рушницю  дідівську,
Якій  ще  не  придумав  ім’я,
Хоч  воно  і  було  записане
Пером  сріблястим  зоряним
У  безодні  порожнього  Неба
Ще  до  створення  світу  вусатих  метеликів.
(А  Небо  –  воно  теж  пергамент  –  
Шкіра  навіженого  козлотура)
Але  замість  довгозубів-великоногів  
Почали  полювати  на  троглодитів  –  
Дикунів  з  цегляних  печер.
Знову  вигадую  гончарне  колесо,  
Бо  без  нього  в  долині  квітів  порожньо,
Знову  глину  замішую  наче  тісто  
І  бачу  в  ньому  людину  ще  ненароджену.  
Одягав  ніч  як  чужу  сорочку
Заплямовану  ягодами  аґрусу,
Що  бояться  достигнути:
Бо  надто  голосно  стукає  бубон  –  
Серце  старого  лісу:
Сьогодні  вівторок  зітхань,
День  шаманів  та  лебедів,
День  несподіваного  одкровення
Посеред  червоної  спеки,  
Яку  годі  сховати  в  торбу.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991344
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2023


Темніє: скляна дорога

   «Комусь  краса  вже  принесла  біду…»
                                                               (Франческо  Петрарка)  

Розкажу  про  людину,
Що  була  бозна-де
І  бачила  равликів
У  прозорих  мушлях,
Що  мислили  
Про  остаточне  завершення
Гіпербореї  порожніх  слів.
Розкажу  про  ковалика,
Що  підковував  зелених  коників
І  слухав,  як  плаче  поїзд,
Що  привіз  сторожа  квітів  липи,
Які  сняться  тільки  на  каторзі  
Читачам  книги  без  літер.
Розкажу  про  людину,
Що  міряла  Місяць    апострофами
І  пророкує  нині  облуду  блискавки,
І  розмовляє  по  дерев’яному  телефону  
З  орачами-сколотами
Ненароком.  А  може  навмисно.
Розкажу  про  приблуду,
Що  черевики  геть  стоптав
Шукаючи  старість
(А  знайшов  айстри)
І  стояв  на  березі  Вічності,
Кидаючи  в  цю  річку  каміння
Округлі,  наче  годинники
Архімеда.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2023


Згасле вогнище

               «Будь-який  колір
                   Міг  дарувати  радість  мені:
                   Навіть  сірий…»
                                                                                       (В.  Н.)        

Нікому  сказати,  зовсім  нікому,
Що  Небо  поранено  в  скроню,
Що  Всеслав  досі  сидить  в  порубі:
Колоди  пахнуть  живицею,
Наче  їх  щойно  витесали,
А  не  тисячу  літ  по  тому,
Як  цвяхи  клепали  на  горі  Черепище,
По  тому.
Чимало  людей  сідає  до  потяга,
Але  всі  синьоокі  і  зачаровані
Королем  збіговиська  –  Сонцем.
Нікому  сказати,  нікому,  
Що  птах  біловолий  пронурок
Видзьобав  усі  зорі-зерна
(Бо  Галактика  –  то  ріка),
І  тепер  чорнота  нагадує  крик,
Що  лунав  на  хиткому  мосту
Понад  річкою  Стікс.  Вчора.
Крик,  що  замерз  торішнім  снігом
І  розтанув  сливовим  цвітом,
А  тепер  падає  на  голови  німих  днів
Липневим  дощем  тамплієрів:
Таке  ремесло  –  малювати
На  криці  хрест  білий  –  там  де  серце,
Вирушати  до  берега  солі
Під  вітрилом  тороченим  домотканим,
А  потім  копати  криниці  глибокі
Після  війни,  після  румовища.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2023


Еолія

Жовтокрилі  піфії  
Співають  мені  пісню-пророцтво:  
Антиутопію  про  кульгавого  Торквемаду
Поміж  стиглих  яблук,
Що  гирями  пружними
Падають  в  глибину  хащів:
У  листя  трави  
Слимаків  опівнічного  марення.  
Синьокрилі  зайці
Шепочуть  мені  про  Еолію  –  
Далеку  як  спогади,  як  торішній  сон
Їжака  буколистого  пагорба:
Трохи  вітру  і  джазу  –  натомість.  
І  трохи  роси  надвечір’я  (даруйте).  
Еолія  –  острів,  де  не  було  інквізиції,  
Де  вітер  арфіст  (а  так  хочеться  музики),
Нотами  чебрецевими  античними  –  
Слухати  й  мріяти
Про.  І  крапка.  
Квіти  сірого  попелу
Ховаю  за  склом  –  
Наче  не  квіти  вони,  а  слова
Наче  не  пелюстки  в  них,  а  крижини
Прозорі  як  ті,  
Що  лишились  у  спогадах.
Тільки  у  спогадах  і  трохи  у  снах,
Де  сходить  над  маревом  лісу  папороті
Блакитне  сонце,
Що  бавиться  моїм  серцем
Наче  кудлатим  звірятком.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2023


Рід Потяків

Рід  Потяків  –  давній  гуцульський  рід,  що  в  старовину  володів  землями  в  районі  нинішніх  сіл  Шешори,  Шепіт,  Снідавки,  а  також  південніше  –    в  районі  нинішніх  сіл  Грамотне,  Гринява,  Перкалаба.  Символами  роду  були  крук  та  гілка  горобини.  Основні  кольори  вишиванок  –  червоний  та  чорний.  Гасло  роду:  «Все  минає,  крім  неминучого».  Ще  в  VIIІ  столітті  рід  розділився  на  дві  гілки  –  Потяків  Шешорських  і  Потяків  Перкалабських,  між  якими  довго  тривала  суперечка  про  главенство  (посада  ватажка  роду  у  Потяків  споконвіку  була  спадковою)    –  яка  гілка  роду  є  старшою  і  головною  і  яка  має  право  на  посаду  ватажка  роду,  аж  поки  в  1132  році  на  раді  старійшин  роду  в  замку  Чорного  Птаха,  що  стояв  тоді  на  горі  Стовпні  (що  на  Гринявах)  не  було  ухвалено,  що  ватажком  роду  буде  почергово  людина  з  Потяків  Шешорських,  а  потім  з  Потяків  Перкалабських,  що  досі  неуклінно  виконується.  Розділення  роду  на  дві  гілки  відбулось  внаслідок  народження  у  Всеслава  Потяка  в  764  році  двох  близнюків  –  Горивітра  та  Вогнецвіта,  яка  виросли  і  стали  славетними  ватажками,  але  між  якими  почалось  суперництво  (що  рідко  трапляється  серед  близнюків)  і  Вогнецвіт  вирішив  відокремитись  і  переселився  на  Гриняви.  Оскільки  виникло  дві  гілки  роду,  що  мали  власних  ватажків,  які  вважали  себе  ватажками  всього  роду,  а  не  гілки,  то  рід  мав  два  замки  –  крім  згадуваного  вище  замку  Чорного  Птаха  або  Нового  Замку,  був  ще  замок  Самотнього  Вовка  (Старого  Замку),  що  стояв  на  горі  Чорний  Грунь  (хребет  Ігрець).  Рід  Потяків  чи  не  єдиний  гуцульський  рід,  родовід  ватажків  яких  зберігся  повністю  починаючи  з  IV  століття  і  був  записаний  в  XVI  столітті  в  «Книзі  Воронового  Крила»  ченцем  Іпатієм  Гойським  (1497  –  1576).  Історики  дружно  вважають  цю  хроніку  псевдоісторичною  та  легендарною,  хоча  окремі  ватажки  роду  Потяків  згадуються  в  візантійських  джерелах,  зокрема  в  «Аварських  війнах»  (Πόλεμοι  των  Αβάρων)  Теодора  Граматика.  Нині  ватажком  роду  є  Петро  Потяк  з  Шешорів  –  він  визнається  Радою  гуцульських  ватажків  та  Судом  Ведмедя  як  і  його  спадкоємець  Дмитро  Потяк  з  Грамотного.  

Про  походження  роду  Потяків  зберіглась  легенда,  згідно  якої  в  часи  правління  князя  карпів  Світодана  ІІ  Камінь  на  Шляху  (12  –  43)  в  лісах  на  горі  Ґреґіт  жив  величезний  вепр,  що  нападав  на  селища  сірооких  людей  та  колиби  сповнені  овечого  тепла.  І  прийшов  чорночубий  хлопець  в  білій  сорочці  в  ті  краї,  і  здолав  того  вепра  списом  у  двобої  сильних  і  «потяв  його  тіло»,  і  приніс  його  плоть  та  шкіру  в  офіру  богу  Сонця,  капище  якого  стояло  тоді  на  хребті  Соколівський.  Мовляв,  «потяв  він  плоть  вепра»,  звідси  і  Потяки.  Але  філологи  в  цій  версії  походження  назви  роду  сумніваються.  Розповідають,  що  за  той  звитяжний  подвиг  сивочолий  князь  дарував  йому  землі  вкриті  травою  та  лісом,  крилатий  родовий  знак  та  право  бути  в  Раді  Старійшин  горян.  

У  гуцулів  є  така  приказка:  «Всі  ми  князівського  роду».  Чи  не  найбільше  ця  приказка  відповідає  роду  Потяків  –  ватажки  Потяків  неодноразово  ставали  князями,  засновували  цілі  князівські  династії  білих  хорватів  чи  родичалися  з  князями  захмарного  краю.  Рід  Потяків  згадується  в  «Книзі  Чорного  сонця»,  що  була  складена  в  362  році,  коли  князь  білих  хорватів  Боєслав  І  Сильна  Рука  підкорив  племена  карпів  та  бастарнів  і  запанував  у  Карпатах.  Тоді  гуцульські  ватажки  мусили  скласти  присягу  новому  князю  і  поставити  свої  родові  знаки  під  текстом  присяги.  Серед  цих  знаків  першим  стоїть  знак,  що  символічно  зображає  крука  –  знак  роду  Потяків.

Найбільш  відомою  легендою  про  рід  Потяків  є  легенда  про  князя  білих  хорватів  Горислава  І  Гострий  Спис  (роки  правління  505  –  514).  Постать  його  вважать  історики  міфічною,  але  його  ім’я  знаходимо  у  візантійських  джерелах,  зокрема  в  «Хроніках  імператора  Анастасія»  Теодора  Македонянина  знаходимо  фразу  «…і  був  з  ними  басилевс  тих  варварів  Горислав  Гострий  Спис…»  (…και  ο  βασιλιάς  αυτών  των  βαρβάρων,  ο  Χόρισλαβ  ο  Αιχμηρός  Δόρυ,  ήταν  μαζί  τους…).  Легенди  розповідають,  що  після  смерті  князя  Всевида  V  Тисові  Ворота  (497  –  505),  що  не  мав  жодного  сина,  білі  хорвати  зібрали  Раду  Старійшин  на  горі  Ґреґіт  (що  була  в  ті  часи  сакральною  горою)  і  обрали  нового  князя  горян  з  роду  Потяків,  що  був  тоді  чи  наймогутнішим  родом  в  Карпатах.  Крім  того  постать  Горислава  Потяка  була  компромісною  –  рід  Потяків  тримався  окремішно  від  основних  коаліцій  родів  горян  і  жодна  з  ворогуючих  спілок  не  отримувала  таким  чином  переваги.  Про  його  правління  одна  із  легенд  розповідає  таке  (наведу  цю  легенду  повністю,  бо  вона  того  варта):  

«Був  колись  в  Карпатах  славний  князь  Горислав  Гострий  Спис,  син  Яросвіта  Потяка.  І  була  в  нього  дружина  Любомила  з  роду  Джуманджуків.  І  народила  вона  йому  сина  Мирослава,  славного  юнака,  найхоробрішого  і  найвправнішого  в  ті  часи  в  Карпатах.  Кожен  хто  здатний  тримати  в  руках  сокиру  вставав  перед  ним  на  зібраннях,  святах,  ігрищах,  в  походах  і  на  полюваннях.  Мріяли  про  нього  всі  дівчата,  і  всі  жінки  жадали  його.  Але  померла  його  мати  і  довгий  час  князь  Горислав  Гострий  Спис  лишався  самотнім.  
-  Чому  не  візьмеш  собі  дружину?  –  запитав  його  син.  –  Краще  було  тобі  жити  з  жінкою.  
-  Казали  мені,  -  відповів  князь,  -  що  є  в  ватажка  роду  Мурґа  Світозара,  що  живе  на  полонині  Кінський  Вогонь  дочка  краси  неймовірної  на  ймення  Зоряна.  
-  Не  гоже  тобі  з  сивою  головою  та  в  твоїх  літах  брати  собі  до  пари  юну  дівчину,  -  відповів  юнак,  -  Чому  не  візьмеш  дружиною  мудру  жінку?  Невже  личить  тобі  вікувати  роки  з  отроковицею  баламуткою,  у  якої  в  голові  одні  забави?  
Та  не  хотів  того  і  чути  князь,  і  поїхав  він  на  полонину  Кінський  Вогонь,  і  провів  там  з  тою  дівчиною  ніч  і  привіз  її  до  свого  замку  і  справив  не  гаючись  весілля.  А  тим  часом  його  син  Мирослав  мандрував  горами,  відвідуючи  різні  роди  горян  та  збираючи  для  князя  данину.  
-  Де  твій  син,  княже  Гориславе?  –  спитала  молода  дружина.  –  Казали  мені,  що  є  в  тебе  гідний  і  хоробрий  спадкоємець.
-  Воістину  так,  -  відповів  князь,  -  немає  кращого  сина  ні  в  кого  на  всі  імлисті  Карпати.  
-  Поклич  його  до  мене,  -  мовила  молода  княгиня,  -  щоб  визнав  він  мене  як  дружину  князя,  визнав  моїх  людей  як  наших  слуг,  визнав  мої  скарби  і  багатства.  
-  Незабаром  приїде  він,  -  сказав  Горислав  Гострий  Спис.  
Зайшов  тоді  до  князівських  палат  юнак  і  з  великою  повагою  привітав  її.  
-  Нехай  буде  тобі  любов  князя,  -  промовив  він,  -  нехай  твоїми  будуть  всі  багатства  і  скарби  князівські  по  праву  кохання  твого.  
-  Рада  я,  -  відповіла  молода  княгиня,  -  що  бажаєш  ти  догодити  мені.
Була  при  тій  молодій  княгині  красива  служниця.  Негайно  відіслала  княгиня  служницю  поговорити  з  Мирославом.  Та  не  насмілилась  служниця  навіть  наблизитись  до  нього.  Тоді  пригрозила  молода  княгиня,  що  вб’є  служницю,  якщо  та  не  поговорить  з  юнаком.  Якось  пішов  Мирослав  зі  своїми  молочними  братами  Вячеславом  та  Доброродом,  що  завжди  з  ним  були  і  в  походах  і  в  розвагах,  на  вершину  гори  Ротило,  сіли  вони  там  на  Камені  Мрій  і  почали  грати  на  сопілках.  Наблизилась  до  них  довгокоса  дівчина-служниця,  але  не  сміла  нічого  сказати,  тільки  червоніла.  Помітили  це  юнаки,  коли  пішов  від  них  Мирослав,  бо  побачив  він  оленя  з  неймовірно  величезними  рогами.
-  Про  що  ти  жадаєш  говорити?  –  спитав  її  Вячеслав.
-  Воістину,  не  моє  це  бажання,  -  відповіла  дівчина,  а  бажання  дочки  Світозара  Мурги,  що  домагається  дружби  з  княжичем  Мирославом.  
-  І  не  кажи  цього,  дівчино,  -  відповів  Вячеслав,  -  бо  прогнівається  княжич  почувши  таке  і  може  вбити  тебе.  Про  тебе  саму,  красуне,  можу  я  поговорити  з  ним.  
Відповіла  на  це  дівчина:
-  Згодна  я,  якщо  насмілишся  передати  йому  це,  коли  зустрінешся  з  ним.  
Так  і  було  зроблено.  І  провела  дівчина-служниця  ніч  з  Мирославом.
-  Добре,  -  сказала  тоді  молода  княгиня,  -  не  хочеш  ти  виконати  моє  прохання,  бо  жадаєш  сама  володіти  ним.  Смерть  приймеш  тоді  від  моєї  руки.  
Опісля  цього  постала  служниця  зі  сльозами  на  очах  перед  Мирославом.  
-  Який  тягар  гнітить  тебе,  дівчино?  –  запитав  він.  
-  Дочка  Світозара  Мурги  погрожує  мені  смертю,  -  відповіла  та,  -  якщо  не  виконаю  її  бажання  і  не  зведу  з  тобою.  
-  Ах,  ось  як!  –  вигукнув  Мирослав.  –  Добре,  що  ти  була  обережною!  Навіть  якби  тричі  кинули  мене  в  палаючу  ватру,  так,  щоб  від  мене  лишився  б  тільки  сірий  попіл  та  прах  земний,  і  тоді  я  б  не  дав  згоди  зустрітися  з  дружиною  князя  Горислава  Гострий  Спис  –  батька  мого,  як  би  не  сміялись  би  з  мене  всі  люди  і  не  зневажали  за  це.
Після  цього  вирушив  він  в  похід  на  кутригурів,  що  в  ті  часи  часто  ворохобили  Карпати.  Похід  проходив  через  землі  союзних  тиверців.  І  було  з  ним  п’ятдесят  воїнів.  Радісно  зустрів  його  князь  тиверців.  Були  в  того  князя  пси-гончаки  на  вепрів,  пси-гончаки  на  зайців  і  пси-гончаки  на  оленів,  та  будь-яку  здобич  першими  здоганяли  Добрин  та  Швидкий  –  пси  княжича  Мирослава.  І  в  який  би  бій  з  кутригурами  не  йшов  князь  тиверців,  всюди  першим  був  Мирослав.  
-  Що  це  коїться,  княже  Гориславе?  –  запитували  горяни.  -    Чи  не  прогнав  ти  сина  свого  Мирослава  з  Карпат?  Смертю  заплатиш  ти,  якщо  він  не  повернеться  назад!    
Дізнався  про  це  Мирослав  та  й  повернувся  в  гори.  Прийшов  він  в  замок  Самотнього  Вовка  і  радісно  вітав  його  тамтешній  народ.  
-  Погано  робиш  ти,  Мирославе,  -  казали  йому,  -  що  не  хочеш  взяти  собі  цю  жінку.  Для  тебе  росла  вона,  а  не  для  старого  сивого  князя,  що  не  здатний  більше  продовжити  рід!  
-  Зле  говорите  ви!  –  відповів  Мирослав  і  пішов  до  покоїв  тої  ж  служниці  і  провів  з  нею  ніч.  
-  Смерть  буде  тобі,  якщо  не  здобудеш  для  мене  цього  чоловіка!  –  сказала  тоді  служниці  княгиня  Зоряна,  дочка  Світозара  Мурги.  
Повідала  про  це  служниця  Мирославові.  
-  Що  робити  мені?  –  запитав  Мирослав  і  побратима,  і  молочного  брата  свого  Вячеслава.  
-  Я  зумію  спровадити  цю  жінку,  так,  що  не  посміє  вона  навіть  помислити  про  тебе  більше.  
-  Стануть  твоїми  тоді  мій  вороний  кінь,  мій  гострий  меч  і  мій  золотом  шитий  сардак,  -  відповів  Мирослав.  
-  Не  прийму  я  цих  подарунків,  -  відповів  Вячеслав,  -  якщо  тільки  не  стануть  моїми  твої  мисливські  пси.  
-  Отримаєш  і  це,  -  відповів  Мирослав.  
-  Тоді  я  їду  на  світанку  на  полювання  на  гору  Котилинець,  -  сказав  Вячеслав.
А  стоять  на  тій  горі  і  досі  дві  величезні  кам’яні  брили,  що  нагадують  білих  корів.  
-  Ти  теж  їдь  туди  на  полювання,  -  сказав  Вячеслав,  і  нехай  присилає  до  Двох  Білих  Корів  служниця  свою  повелительку.  
Так  і  трапилось.  Сказала  служниця  молодій  княгині,  що  їде  Мирослав  на  полювання  і  зупиниться  біля  Двох  Білих  Корів.  І  довго  тягнувся  час  для  княгині  до  самого  ранку.  Вранці  поїхали  вони  в  двох  –  служниця  та  княгиня  на  зустріч  з  Мирославом,  та  побачили  Вячеслава.  
-  Куди  їдеш  ти,  блуднице?  –  запитав  Вячеслав.  –  Що  тобі  робити  тут,  як  не  поспішати  на  побачення  з  молодим  княжичем?  Вирушай  додому  і  лишайся  осоромленою!  
А  потім  повернувся  Вячеслав  разом  зі  служницею  до  дому  Мирослава.  Але  побачили  вони,  що  їде  до  того  ж  дому  молода  княгиня.  
-  Що  ж,  сказав  тоді  Вячеслав,  -  низька  жінко,  хочеш  ти  знеславити  князя  білих  хорватів?  Якщо  зустрінемось  ми  ще,  то  вб’ю  я  тебе  і  про  все  розкажу  князю.  Воістину  негідна  княжити  та,  що  соромить  свого  князя  по  хащам,  ідучи  на  побачення  з  іншим  чоловіком.  
-  Я  ще  плисну  кухоль  крові  тобі  в  обличчя!  –  вигукнула  тоді  княгиня.    
А  тим  часом  повернувся  князь  Горислав  додому  з  ловів,  ще  раніше  повернулись  люди  Мирослава,  що  лишився  в  пущі  полювати  один.  
-  Де  мій  син?  –  спитав  князь.  
-  Він  не  прийшов  додому.  –  відповів  Вячеслав.  
-  Горе  мені,  -  сказав  князь  Горислав,  -  що  лишився  мій  син  сам-один  в  пущі,  а  стільком  людям  він  зробив  добро!  
-  Ти  оглушив  нас,  коли  говорив  про  свого  сина,  -  промовила  королева.  
-  Як  не  говорити  мені  про  свого  сина,  -  промовив  князь  Горислав,  якщо  не  відшукати  в  усіх  Карпатах  сина,  який  був  більш  до  душі  своєму  батькові.  Всі  люди  в  Карпатах  поважають  і  люблять  його.  Надто  багато  чоловіків  прагнуть  його  дружби,  надто  багато  жінок  прагнуть  його  кохання,  тому  нелегко  мені  порозумітися  з  сином.  
-  Але  не  домогтися  йому  від  мене  того,  чого  він  прагне,  -  сказала  молода  княгиня,  -  зустрічі  зі  мною  і  ганьби  для  князя.  Не  залишуся  живою,  коли  й  надалі  буду  терпіти  його.  Тричі  хотів  відвести  мене  до  нього  двій  кметь  Вячеслав  нині  вранці,  тричі  я  ледве  врятувалась  від  нього.  
-  Прокляття  вустам  твоїм,  низька  жінко,  -  сказав  князь  Горислав,  -  бо  говориш  ти  олжу!  
-  Доведу  я  тобі  це,  -  відповіла  молода  княгиня.  –  Почну  співати  я  половину  пісні,  подивимось,  чи  пасуватиме  їй  його  пісня.  
А  тим  часом  повернувся  додому  Мирослав  і  сушив  одяг  біля  вогню,  бо  просякло  його  вбрання  негодою.  І  був  біля  нього  Вячеслав  і  паяц  князівський  Співомов.  Так  заспівав  Мирослав,  бо  стояв  тоді  над  горами  холодний  день:

           Холодно  серед  подихів  вітру
           Будь-кому,  хто  пасе  стадо  Велеса…
   
І  підхопила  його  пісню  молода  княгиня:

 …  Навіщо  стадо  пасти
       Без  білих  корів  і  без  зустрічі  з  коханим…  

-  Таки  правдо  то!  –  вигукнув  князь  Горислав.
А  сидів  біля  князя  кметь  на  ймення  Всеволод  Міцна  Рука.  
-  Всеволоде!  –  сказав  князь  Горислав,  -  спис  Мирославу  і  спис  Вячеславу.  
І  схопив  тоді  Всеволод  важкого  і  гострого  списа.  Одним  ударом  простромив  він  наскрізь  Вячеслава,  а  потім  вийняв  з  тіла  списа  і  другим  ударом  вразив  у  груди  Мирослава.  Зіскочив  тоді  з  місця  паяц  і  третім  ударом  тоді  вбив  Всеволод  паяца  Співомова.  
-  Доволі,  Всеволоде!  –  вигукнув  помираючий  Мирослав,  -  забагато  вже  погубив  ти  людей!  
-  Воістину  пощастило  тобі  стати  на  суд  богів,  бо  не  знайшов  ти  нікого  більше  спокусити,  окрім  моєї  жінки!  –  сказав  князь  Горислав.  
-  Зла  олжа  опанувала  тебе,  княже,  -  відповів  юнак,  бо  вбив  ти  без  вини  намарно  власного  сина.  Присягаюсь  твоєю  владою  і  зустріччю  на  яку  я  поспішаю  –  зустріччю  зі  смертю,  не  винен  я  в  цьому  злочині.  Це  вона  прагнула  мене  з  того  самого  часу,  як  з’явилась  вона  в  твоєму  домі,  і  тричі  проганяв  її  Вячеслав,  щоб  не  прийшла  вона  до  мене  наодинці.  Воістину,  на  Вячеславі  немає  провини,  за  яку  ти  вбив  його.  
А  тим  часом  чорний  крук  схопив  душу  паяца  Співомова  і  відніс  її  на  дах  дому.  І  почала  тоді  сміятися  Мара.  І  вигукнув  помираючий  Мирослав:  
-  Відпусти,  чорний  круче,  душу  паяца,  нехай  не  сміються  над  ним  люди  і  темні  сили!
І  померли  в  цю  мить  всі  троє.  Віднесли  їх  тіла  до  іншого  дому  і  провів  князь  Горислав  біля  них  три  дні  і  три  ночі.  І  зайшли  тоді  в  цей  дім  княгиня  Зоряна  та  кметь  Всеволод  Сильна  Рука.  І  заспівав  князь  Горислав  таку  пісню:

             Холодно  серед  подихів  вітру
             Будь-кому,  хто  пасе  стадо  Велеса.  
             Навіщо  стадо  пасти
             Без  білих  корів  і  без  зустрічі  з  коханим.  
             Холодний  вітер
             Перед  домом  героїв,
             Мертві  воїни  лежать  поміж  мною  та  вітром,
             Немає  мені  спокою:
             Дивитись  на  сина
             У  кривавій  сорочці  його.
             Горе  мені  –  вбив  я  сина
             Із-за  жагучої  жінки.

А  тим  часом  зібрались  кметі  білих  хорватів,  що  їх  очолив  побратим  Мирослава  Доброрід.  І  виломили  вони  двері  в  дім  і  вбили  Всеволода  мечем.  А  молода  княгиня  Зоряна,  побачивши  кметів  з  мечами  кинулась  на  ніж,  що  ховала  вона  в  рукаві  плаття.  Вихопив  тоді  князь  Горислав  свій  меч  і  вигукнув:
-  Битва  ця,  на  жаль,  без  хороброго  Мирослава,  поруч  зі  мною  не  судилось  йому  вже  битись.  
Тут  кров  пішла  в  нього  з  горла,  він  впав  і  помер.  Ось  таке  люди  розповідають  про  князя  Карпат  Горислава  Гострий  Спис.»

Але,  судячи  по  всьому,  рід  ватажків  роду  Потяків  не  урвався  після  цих  трагічних  подій,  хоча  на  князівський  трон  білих  хорватів  були  обрані  ватажки  інших  родів  горян.  Ватажком  Потяків  став  молодший  брат  Горислава  Гострий  Спис,  якого  пам’ятають  в  Карпатах  під  іменем  Боривітер  Зачини  Ворота.  У  подальші  чотириста  років  історії  ватажки  Потяків  ще  двічі  володіли  короною  білих  хорватів  і  тричі  родичалися  з  князями  Карпат.  Зокрема,  самі  Потяки  розповідають  в  легендах,  що  до  роду  Потяків  належали  князі  білих  хорватів  Всевид  VII  Великий  Щит  (618  -  622),  що  збудував  низку  потужних  замків  на  карпатських  перевалах,  які  так  і  не  змогли  здобути  авари  та  Світозар  І  Залізний  (671  -  695),  якого  в  ті  часи  вважали  наймогутнішим  з  усіх  слов’янських  князів.  Але  більше  ватажки  роду  Потяків  були  славні  не  короною,  а  військовими  звитягами  –  не  раз  і  не  два  вони  очолювали  військо  горян  в  боротьбі  з  аварами,  що  починаючи  з  563  року  неодноразово  шарпали  Карпати.  Так  у  568  році  військо  білих  хорватів  і  союзних  з  ним  уличів  очолив  ватажок  роду  Потяків  Котикамінь  Дужий,  що  влаштував  засідку  на  війко  аварів  в  долині  річки  Чорної  Тиси  і  вщент  їх  розгромив.  Завдяки  цій  перемозі  білі  хорвати  відстояли  свою  незалежність  від  Аварського  каганату.  Князі  білих  хорватів  шукали  підтримки  серед  різних  родів  гуцулів  і  неодноразово  родичалися  -  одружувалися  з  дочками  карпатських  ватажків.    Так  дружиною    князя  Світозара  ІІ  Тура  (720  -  733)  стала  Ладомира  Золотокоса  –  дочка  Горигляда  Потяка,  а  князь  Любомир  ХІ  Нестримний  (848  -  863)  одружився  з  дочкою  Семиграда  Потяка  Щастибогою  Синьоокою.  Цей  шлюб  поклав  край  ворожнечі  кількох  гуцульських  родів  і  припинив  чергову  війну  між  горянами,  яка  щойно  знову  спалахнула.  Шлюб  відбувся  в  замку  Синьої  Квітки,  що  стояв  тоді  на  горі  Михалків  біля  нинішнього  Косова  і  належав  роду  Некрила.  Весілля  уславилось  своєю  бучністю  і  про  нього  згадується  в  «Легенді  про  Дітей  Імли»  -  буцімто  на  це  весілля  прийшов  жрець  Дажбога  і  проголосив  пророцтво  про  князів  білих  хорватів.  Не  дивлячись  на  те,  що  цей  шлюб  був  політичним,  він  виявився  на  диво  щасливим:  подружжя  полюбили  одне  одного  і  в  них  було  десятеро  дітей  –  шестеро  синів  і  чотири  дочки  і  всі  вони  уславились  доброчинністю,  красою  та  мудрістю  і  мали  щасливу  долю  як  на  ті  страшні  часи.  Радником  і  правою  рукою  князя  Добромисла  V  Одноокого  (863  -  899)  був  боярин  Благодар  Потяк.  У  ті  часи  рід  Потяків  став  чи  не  найбагатшим  з  усіх  гірських  родів  по  числу  чорних  комолих  овець  та  чалих  рогатих  корів.  

Після  того,  як  влада  князів  білих  хорватів  розтанула  як  сніг  навесні,  і  саме  ім’я  білих  хорватів  призабулося,  як  призабудеться  колись  все,  рід  Потяків  зберіг  свою  силу  і  вплив  в  Карпатах.  Про  це,  зокрема,  крім  переказів,  свідчить  грамота,  яку  одержав  Благовид  Потяк  від  князя  галицько-волинського  та  короля  Русі  Юрія  І  Львовича  на  право  володіти  землями,  охороняти  кордони  і  вершити  суд.  Ця  грамота  досі  зберігається  в  археологічному  музеї  Флоренції,  але  як  вона  потрапила  туди  –  невідомо.  Є  версія,  що  ця  грамота  була  в  приватній  бібліотеці  Савонароли,  що  крім  всілякого  іншого  збирав  слов’янські  старожитності.  

Серед  Потяків  не  було  жерців  та  волхвів  язичницької  віри,  тому  християнство  Потяки  прийняли  одними  із  перших  серед  гуцульських  родів  ще  в  1053  році,  коли  більшість  гуцулів  продовжували  сповідувати  політеїзм  –  хто  потайки,  хто  відверто.  І  серед  Потяків  були  затяті  прихильники  нової  віри:  проповідники,  священики,  церковні  діячі.  Так  отець  Євхаристій  (в  миру  Данило  Потяк)  (1204  –  1276)  був  священиком  в  нинішніх  Кутах  (тоді  це  селище  теж  існувало,  хоч  і  називалося  Городище).  Він  чимало  доклав  зусиль  для  християнізації  Карпат  і  десь  заховав  в  горах  скарби  та  архіви  князівського  намісника  під  час  монгольської  навали  Батия  в  1241  року.  Скарб  той  так  і  не  був  опісля  знайдений.  Крім  цього  він  збудував  першу  церкву  в  Жаб’є,  яке  судячи  по  всьому  тоді  вже  існувало.  Ця  церква,  що  носила  ім’я  Івана  Хрестителя  не  зберіглася,  навіть  точне  місце  де  вона  стояла  невідоме  –  церва  згоріла  в  1352  році  від  удару  блискавки.  Його  перу  належить  книга  «Псалми  святих  останніх  днів»  про  яку  згадують  в  хроніках  монастирів  гори  Афон  (Греція).  Зберігся  навіть  невеликий  уривок  з  62  псалма  в  перекладі  на  грецьку  мову  (…  Κύριε,  είσαι  το  στήριγμά  μου  στις  ημέρες  της  Εσχάτης  Κρίσης…  -  Господи,  ти  опора  моя  в  дні  Страшного  Суду…»).  Пишуть,  що  спонукала  його  до  написання  цієї  книги  татаро-монгольська  навала,  яку  він  назвав  «нашестям  племен  Гога  та  Магога».    За  цю  книгу  тодішній  митрополит  Антіохійський  Феокліт  проголосив  його  єретиком,  але  загалом  церква  не  погодилась  з  цим.  У  XV  столітті  наставником  монастиря  Манявський  Скит  був  отець  Димитрій  (в  миру  Хома  Потяк)  (1395  –  1469),  що  прославився  своїми  проповідями  і  благочестивим  життям.  Він  уклав  для  монастиря  новий  статут,  заборонив  монахам  носити  важкі  вериги  і  варити  на  продаж  чорне  пиво.    

У  XIV  столітті  серед  Потяків  були  відомі  кушніри  –  зокрема,  Данило  Потяк  (1312  –  1387)  та  Іван  Потяк  (1347  –  1390)  –  їхні  знамениті  хутрові  вироби  (а  в  ті  часи  Карпати  були  багаті  на  хутрових  звірів)  продавались  навіть  в  Угорщині  та  Сілезії.  Зокрема,  князь  опольський  Болеслав  ІІ  (1300  –  1356)  з  Верхньосілезьких  П’ястів  носив  мантію  виготовлену  Данилом  Потяком.  

У  XV  столітті  серед  Потяків  були  люди,  які  з  гір  переселились  в  Передкарпаття,  зокрема  в  Кути  та  в  Солотвин  і  зайнялись  соляним  промислом.  Микола  Потяк  (1401  –  1489)  був  чи  не  найвідомішим  солеваром  свого  часу.  Його  сіль  цінували  за  чистоту  і  продавали  через  Тисменицю  та  Галич.  Він  виготовляв  вісім  сортів  солі,  серед  них  знамениту  сіль  «Зерна  Землі  і  Неба».

У  бурхливому  XVІІ  столітті  відомим  став  Степан  Потяк,  що  був  серед  ватажків  карпатських  повстанців  1648  року.  Його  подальша  доля  лишилась  невідомою,  як  і  долі  багатьох  інших  майстрів  шаблі  та  бартки,  що  виринули  нізвідки  і  канули  в  Лету.  У  1673  році  до  Карпат  докотилася  Польсько-турецька  війна,  і  з  загонах  карпатського  ватажка  Білоголового,  що  боронили  край  і  віру  були  Остап  Потяк  та  Григор  Потяк  –  рідні  брати,  хоч  і  не  схожі  між  собою  –  один  коротун,  інший  велетень,  один  рудочубий  і  веснянкуватий,  інший  чорноокий.  Роки  їх  життя  невідомі,  розказують  тільки,  що  в  молодості  вони  вівчарували  на  полонинах  Чивчин,  що  звуться  Альбин  та  Добрин.  Були  Потяки  і  серед  опришків.  Так  з  загонах  Василя  Баюрака  (1722  –  1754)  був  Семен  Потяк,  що  ходив  Карпатами  з  крісом  та  барткою  аж  до  1773  року  і  згинув  вражений  серед  ночі  блискавкою  на  горі  Довбушанка.  Про  нього  розповідають,  що  він  мав  срібний  перстень  з  зображенням  лева  і  мідну  сопілку.  І  коли  грав  на  тій  сопілці,  вдягнувши  перстень  на  великий  палець,  то  тікали  з  дому  всі  щурі  і  миші.  

Григор  Потяк  (1754  –  1836)  займався  в  Карпатах  городництвом.  Він  був  першим,  хто  почав  в  Карпатах  вирощувати  помідори  (і  доволі  успішно)  і  останнім,  хто  вирощував  ріпу,  хоча  всі  вже  перейшли  на  картоплю.  Він  був  впевнений,  що  картопля  горянам  тільки  шкодить,  а  ріпа  корисна  і  лікувальна.  Він  вивів  новий  сорт  чорних  помідорів  «Карпатський  ведмідь»,  нині  забутий,  нажаль.  А  сорт  цей  мав  дивовижний  смак  плодів  і  давав  урожай  навіть  і  умовах  високогір’я.  

Наприкінці  ХІХ  століття  почав  сою  роботу  громадський  діяч  Василь  Потяк  (1850  –  1924),  що  працював  у  Жаб’є  в  «Комітеті  рятунковому  Гуцульщини»,  який  допомагав  бідним  в  роки  неврожаю  та  стихійних  лих,  був  у  товаристві  «Сільський  господар»,  належав  до  Української  радикальної  партії.  В  часи  ЗУНР  він  очолював  місцеву  владу  в  Жаб’є  і  зорганізував  гуцульський  курінь  УГА.  Після  війни  жив  самітником  в  горах  і  написав  книгу  віршів  «Лихо  в  горах»,  рукопис  якої  зберігається  в  літературному  музеї  в  Осло  (Норвегія).  

З  початком  Першої  світової  війни  чимало  Потяків  потрапили  у  самий  вир  історії.  У  лавах  Січових  Стрільців  у  так  званій  «штурмовій  бригаді»  воював  Любомир  Потяк  (1881  –  1915),  що  загинув  в  бою  під  Болеховом.  Никифор  Потяк  (1890  –  1956)  воював  стрільцем  72-го  піхотного  полку  Австро-Угорської  армії,  потрапив  в  москальський  полон  під  Галичем,  з  полону  його  звільнила  Українська  Революція.  У  1918  році  він  був  в  Січових  Стрільцях  армії  УНР,  потім  в  1-му  саперному  полку  армії  УНР,  воював  аж  до  1920  року,  після  поразки  УНР  перейшов  румунський  кордон,  де  був  інтернований.  Після  звільнення  виїхав  до  Франції,  де  жив  в  Бордо  під  іменем  Франсуа  Легре  і  займався  гончарством.  В  часи  Другої  світової  війни  він  був  в  лавах  Французького  руху  опору  –  в  загоні  макі  «Еффрене»,  що  діяв  в  районі  Марселю.  Нагороджений  Орденом  почесного  легіону.  На  старості  літ  написав  мемуари,  які  потім  спалив.  Похований  на  кладовищі  «Ле  ублі»,  що  в  Леспар-Медо.

Мало  кому  відомо,  що  герой  пісні  «Я  крук,  чорний  сотник  УПА…»  мав  свого  реального  прототипа  –  Івана  Потяка  (1919  –  1953).  Псевдо  Чорний  Крук  будо  в  нього  з’явилося  не  випадково  –  чорний  крук  –  давній  знак  роду  Потяків.  Його  загін  воював  за  волю  на  Верховинщині,  здійснював  рейди  мало  не  по  всіх  Карпатах,  потім  перейшов  до  Чорного  лісу,  де  і  поліг  в  бою  з  карателями  19  жовтня  1953  року.  

Під  час  першої  хвилі  еміграції  до  Канади  Потяки  переважно  осідали  в  провінції  Манітоба  і  займалися  рільництвом.  У  Вінніпезі  жив  і  працював  Северин  Потяк  (1895  –  1986),  що  в  1924  році  мав  відповідальну  посаду  в  мерії  міста,  опікувався  газетою  «Український  голос»,  захистив  у  1975  році  дисертацію  з  квантової  механіки  на  тему  «Теорія  нейтрино»  в  Університеті  Саймона  Фрейзера.  

Історія  не  закінчилась  –  триває  бурхлива  доба.  Комусь  та  випаде  розказати  про  нових  героїв  вже  нашого  часу,  що  належать  до  давнього  гуцульського  роду  Потяків…                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2023


Шелест трави

               «Світ  почне  прислухатись
                   До  дивної  тиші…»
                                                                 (Пауль  Целан)

Ми  тужимо,  
Бо  майбутнє  здається  вигадкою:
А  там  тиша  –  довершена  й  повна
Як  чаша  після  дощу  
В  хащах  папороті:  
Не  журись,  синьоока  Кассандро!  
Стокриле  мовчання
Ще  запанує  у  місті  трави  і  весни,
Де  тільки  шелест  і  тріпотіння  крил
Метеликів:
Дім  забуття  полишать  тіні  вітряних  брам:
Не  схожі  на  себе,  в  капелюхах  крислатих.
Флоренцію  згадую  як  жовту  троянду
Над  якою  гусне  оксамитове  небо:
Дихати  липневими  сутінками.  
Коли  припиняється  дощ
Припиняють  ловити  краплі  в  пригоршні
Діти  жовтих  кульбаб  –  
Тоді  тиша  стає  музикою  –  
Піснеспівом  глибокого  сну.  
Передчуваю  тишу  в  місті  камінному,
Пророкую  шелест  трави
І  шепотіння  квітів  вероніки.  
Бог  наказав  нам  випити  чашу  –  
Літній  дощ  і  вино  –  для  будівничих  Трої.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2023


Олівець зозулі

           «…  Чорнява  зозуля
               В  діамантових  шпорах
               Образ  його  малює  на  брамі  небесній…»
                                                                                       (Пауль  Целан)  

На  острові  іржавого  літа
І  теплих,  як  ренесанс  вишень
Зозулі  малюють  портрети:
Вони  найкращі  художники-маляри:
Найкращі  знавці  барв  –  
Бо  все  зозулясте,  все,  навіть  Всесвіт,
Який  колись  вигадав  вершник  –  
Гідальго  в  залізних  чоботях.
Зозулі  поєднують  фарби.  
Зозулі  –  знавці  палітр
Екзотичних.  На  пальмовім  листі,
Яким  вітали  колись  молодого  равві,
Мальовані  синім  портрети:
Такі  ж  ,  як  у  Небі:
Синім  по  синьому,
Синім  по  білому  –  на  хмаринках
Портрет  необачний  –  Того,  хто  приходить,
Того,  хто  відходить,
Того,  хто  очікує
Нас.  
Малює  зозуля,  літає  зозуля
Губить-знаходить  свій  олівець,
Яким  написана  доля
Легка  –  співакам,  що  весну  пророкують,
А  потім  до  краплі  її  випивають
З  келиха-глека  глиняного  –  глека  лелек,
На  денці  якого  ніжно-зелене  листя
Явора.
А  над  гірською  ущелиною
Над  гірською  стежкою
Услід  неприкаяним  душам
Летить  зозулі  крик.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2023


Прядиво синього льону

           «Тож  нам  залишається  прясти  нову,
                 Червонясту  основу  сну
                 На  піщаних  надгробках  марень…»
                                                                           (Пауль  Целан)

Буття  –  це  прядиво  сну,
Який  бачив  колись  Оріон
На  березі  захланного  Стіксу
Зазираючи  в  його  темні  води  
Смаку  гіркого  мигдалю.  
Сон  –  це  прядиво  синього  льону,
Що  ростили  колись  лотофаги
В  часи  гончарів  пеласгів:
Прядиво  снів:
Тільки  там  і  лишається  мріяти,
Тільки  там  і  лишається
Торкатися  ногами  босими
Мокрого  піску  сподівань,
Тільки  там  і  лишається  згадувати
Про  серпанок  епохи  зерна,
Про  вовну  овець  золотого  руна,
Про  дерева  тюльпанові  оксамитові,
Що  зросли  з  насіння  колючого  –  
Насіння  сутінкової  віри  друїдів
У  затінку.  Поклик  чи  може  крик
Під  небом  оливних  книг  –  
Недобрих,  як  клекіт  алхіміка:
Ходімо  зі  мною  в  зелений  морок
Лісу  духмяних  папоротей:
Чи  можна  ще  спати-снити-блукати,
Коли  омелюх  провістив  пришестя
Того,  хто  малює  скалічені  тіні
Довші  за  посох  прочанина-чорнокнижника
Серед  червня  духмяних  суниць:
Не  плач,  моя  сестро  Кліо!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985942
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2023


Рід Рибчуків

Рід  Рибчуків  –  давній  як  світ  гуцульський  рід,  що  в  старі  часи  володів  землями  в  районі  нинішніх  селищ  Яремчі,  Микуличина,  Ворохти.  Символи  роду  –  пструг  (форель)  та  квітка  суниці.  Основні  кольори  вишиванок:  блакитний  та  сріблястий.  Гасло  роду:  «Всі  ми  під  Богом  ходимо».  Резиденція  голови  роду  донедавна  була  у  Ворохті.  Але  минулий  ватажок  роду  Іван  Рибчук  коли  йому  виповнилось  98  років  і  він  відчув  наближення  смерті,  згідно  звичаїв  роду  зійшов  самотужки  на  Говерлу  і  там  помер  в  самотині.  Бо  смерть,  то  справа  самотніх.  У  Карпатах  у  нього  не  лишилося  живих  спадкоємців,  тому  на  раді  старійшин  роду  був  обраний  ватажком  Петро  Рибчук,  що  і  було  визнано  Судом  Ведмедя  та  Радою  Ватажків  гуцульських  родів.  Таким  чином,  рід  Рибчуків  став  чи  не  єдиним  гуцульським  родом  ватажок  якого  проживає  за  океаном  –  в  місті  Торонто  (Канада).  У  VII  –  VIII  століттях  ватажки  роду  володіли  замком  Тисова  Сторожа,  що  стояв  на  горі  Великий  Діл  (біля  Ворохти),  але  в  час  правління  князя  білих  хорватів  Любомира  Х  Синьоокого  (786  –  819)  під  час  чергової  війни  гуцульських  родів  замок  був  спалений  у  788  році  нанівець  і  з  того  часу  не  відновлювався.  У  ХІХ  століття  ходили  вперті  чутки,  що  на  полонині  Діл  бачили  неодноразово  привид  ватажка  роду  Рибчуків  Боєслава  Вовче  Око,  що  загинув  тоді  при  обороні  замку.  Кажуть,  що  він  поночі  заходив  до  колиби  пастухів  весь  вдягнений  в  чорний  одяг,  сидів  втупивши  погляд  у  ватру,  а  потім  говорив:  «Пройде  ще  триста  літ,  суниця  зацвіте  синіми  квітами  і  пструг  блисне  хвостом  прямо  в  джерелі  полонини  Діл!»  

Свій  родовід  Рибчуки  ведуть  від  якогось  Вогнеслава,  що  нібито  прийшов  в  долину  ріки  Прут  невіломо  звідки  в  часи  князя  карпів  Кметя  ІІІ  Невгамовного  (161  –  177).  Легенди  розповідають,  нібито,  в  ті  часи  Прут  був  набагато  повноводніший,  аніж  в  пізніші  епохи,  і  що  тоді  водилася  в  Пруті  велетенська  хижа  риба-монстр  більша  за  ведмедя  з  величезними  зубами  і  пащекою,  могла  та  риба-чудовисько  стрибати  через  водоспади  і  виповзати  на  берег.  І  варто  було  комусь  підійти  до  ріки,  як  риба  вистрибувала  з  води  хапала  іклами  і  тягнула  в  бистрінь  –  тільки  ту  людину  й  бачили.  Вогнеслав  вийшов  на  двобій  з  тою  рибою  і  здолав  її  в  сутичці  списом.  Князь  за  це  нагородив  його  землями,  худобою  та  лісами.  І  назвали  тоді  його  Рибчуком  і  всіх  його  нащадків  Рибчуками.  

Самі  Рибчуки  стверджують,  що  їх  рід  не  абиякий,  а  князівський,  що  князь  карпів  Стах  IV  Швидка  Вода  належав  саме  до  роду  Рибчуків.  Розповідають,  що  коли  помер  князь  карпів  Любослав  ІІ  Сова,  що  не  мав  жодного  сина,  виникла  між  карпами  суперечка  –  хто  буде  наступним  князем.  Вирішили  згідно  давнього  гуцульського  звичаю  влаштувати  Свято  Бика.  Принесли  в  жертву  богу  Високого  Неба  найбільшого  чорного  бика  з  білою  плямою  на  лобі,  донесхочу  пригостили  м’ясом  цієї  треби  найсильнішого  воїна  і  сказали  над  його  ложем  слова  правди.  Воїн  ліг  спати  і  того,  кого  він  побачить  у  сні,  той  і  мав  стати  князем  карпів.  Він  побачив  у  сні  молодого  світловолосого  хлопця,  що  стояв  на  рінні  ріки  Прут  біля  водоспаду,  що  нині  називається  Яремчанський  Гук,  а  тоді  звався  Камінна  Безодня,  і  тримав  щойно  зловленого  пструга  в  руках.  Почувши  це  старійшини  карпів  пішли  до  водоспаду  і  справді  бам  побачили  молодого  світловолосого  хлопця  з  рибою  в  руках.  Але  старійшини  засумнівалися,  чи  справді  цей  юнак  гідний  бути  князем.  Відвели  його  до  Каменя  Долі,  що  тоді  стояв  на  горі  Кострич.  І  як  тільки  юнак  торкнувся  рукою  каменя  –  камінь  закричав.  Тоді  його  обрали  князем  карпів,  наказали  забути  своє  ім’я  і  нарекли  Стахом  IV  Швидка  Вода.  Правив  він  племенами  карпів  23  роки,  лишився  він  в  переказах  гуцулів  як  князь  мудрий  і  справедливий,  прекрасний  і  тілом  і  душею.  Він  володів  чотирма  талантами:  талантом  бачити,  талантом  чути,  талантом  мислити  і  талантом  говорити.  Розповідають,  що  одразу  після  його  народження  до  його  батьківської  хати  зайшов  волхв  і  прорік:  «Накладаються  на  цього  рожденного  такі  заборони  –  заборона  вбивати  чорного  ведмедя,  заборона  їхати  на  коні  за  трьома  вершниками  вдягненими  у  червоне,  заборона  слухати  музику  сопілки,  що  різблена  з  явора,  заборона  приймати  в  домі  самотню  жінку  коли  місяць  оповні,  заборона  вирішувати  суперечку  двох  мисливців.  У  ті  часи  в  карпів  був  такий  звичай  –  одразу  після  народження  волхви  говорили  кожній  людині  заборони  –  вчинки,  які  будь-що  людина  не  має  права  робити,  інакше  не  доживе  до  наступного  весняного  рівнодення,  коли  карпи  –  предки  гуцулів  святкували  новий  рік.

Про  завершення  його  правління  легенди  розповідають  таке.  У  302  році  князь  білих  хорватів  Хорват  І  Воїн  пішов  походом  в  Карпати  з  метою  підкорити  всі  карпатські  племена  карпів  та  бастарнів  і  поширити  свою  владу  на  всі  гори  і  навколишні  рівнини.  Дізнавшись  про  це  Стах  IV  Швидка  Вода  зібрав  свою  дружину  і  рушив  в  похід  назустріч.  Під  рукою  в  нього  тоді  було  лише  300  людей  не  рахуючи  жінок,  собак  та  дітей.  Але  він  хотів  дорогою  зайти  в  різні  гірські  долини  набрати  більше  війська.  Тому  його  похід  йшов  дещо  дивним  і  нелогічним  шляхом.  Але  про  це  довідався  і  князь  білих  хорватів  і  вирушив  потайки  зі  своїм  загоном  з  метою  перехопити  його  в  горах  доки  він  ще  не  встиг  зібрати  чисельне  військо.  Рушив  Стах  Швидка  Вода  із  замку  Тисова  Сторожа  спочатку  в  долину  річки  Прут,  потім  долиною  до  нинішнього  урочища  Женець,  потім  піднявся  на  гору  Вовча,  потім  хребтом  до  гори  Горде,  де  в  той  час  були  капища,  потім  через  полонину  Мунчелик  та  гору  Ротило  до  гори  Ґрегіт,  де  в  той  час  стояла  одна  з  Колиб  Притулку,  де  кожен  подорожній  між  знайти  прихисток  чи  кожна  людина  із  закривавленою  рукою  захист  і  недоторканість,  доки  вона  перебуває  в  цій  колибі.  Князь  май  намір  потім  спуститися  в  долину  Космача,  а  потім  рушити  на  Косів,  а  пізніше  в  долину  Черемоша  з  військом,  де  очікував  на  зустріч  з  військом  білих  хорватів.  Але  коли  він  їхав  по  хребту  полонинами  попереду  свого  загону  від  гори  Вовчої  до  гори  Горде  з  лісу  виїхали  троє  вершників,  що  були  вдягнені  в  червоне  і  поїхали  попереду  –  так  була  порушена  перша  заборона.  Потім  на  відпочинку  біля  гори  Горде  князь  Стах  IV  Швидка  Вода  захотів  послухати  музик,  і  в  його  намет  зайшов  сопілкар,  що  заграв  йому  пісню  Нестримного  Сонця  на  сопілці,  що  була  зроблена  з  явора  –  так  була  порушена  друга  заборона.  Біля  гори  Ротило  князь  з  трьома  боярами  поїхав  наперед  і  на  них  напав  великий  чорний  ведмідь  –  князь  вбив  його  списом  –  так  була  порушена  третя  заборона.  Біля  самої  гори  Ґрегіт  Стах  зустрів  двох  мисливців,  що  сперечалися  над  тушею  вбитого  оленя  з  якого  стирчали  дві  стріли  і  князь  сказав  яка  із  ран  була  для  оленя  смертельною  і  звалила  його  з  ніг.  Так  була  порушена  четверта  заборона.  І  коли  князь  зупинився  ночувати  в  Колибі  Притулку  до  колиби  серед  ночі,  коли  був  Місяць  оповні,  прийшла  самотня  жінка  і  попросила  захистити  її.  Князь  пообіцяв  їй  допомогу  і  так  була  порушена  п’ята  заборона.  Не  інакше,  як  злі  темні  сили  затьмарили  розум  князю,  що  порушив  він  в  той  день  всі  заборони.

Коли  загін  князя  Стаха  IV  Швидка  Вода  наблизився  до  гори  Ґрегіт  на  землю  впала  ніч.  Князь  сказав:  «Не  гоже  серед  тьми,  коли  влада  злих  духів  панує  нероздільно,  рушати  далі  через  хащі.  Зупинимось  в  Колибі  Притулку  –  там  живе  мій  друг  Вогняний  Коваль.  Гостював  він  колись  в  моєму  замку  –  ні  в  чому  не  знав  він  відмови».  Тим  часом  князь  білих  хорватів  Хорват  І  Воїн  Лишивши  основне  військо  в  долині  Черемошу  з  добірним  загоном  потайки  лісами  пройшов  до  гори  Ґорде.  Відправив  наперед  розвідників,  які  потім  доповіли:  
-  Бачили  ми  шляхетного  воїна.  Високого  з  осяйним  поглядом.  Золоті  кучері  його  скріплені  чорною  мотузкою.  Срібний  браслет  в  нього  на  руці,  а  в  руках  меч  із  золотим  руків’ям.  Безбороде  обличчя  його  відверте  і  сміливе.      
-  Впізнаю  його,  -  мовив  Хорват  Воїн,  -  це  князь  Стах  Швидка  Вода.  Нині  зійдемось  ми  в  двобої,  що  вирішить  кому  будуть  належати  Карпати!  Судилось  бути  зруйнованою  Колибі  Притулку  Вогняного  Коваля!  
І  піднялись  тоді  воїни  білих  хорватів,  пролунав  бойовий  поклик  і  кинулись  вони  з  усіх  боків  на  Колибу  Притулку.  Шість  сотень  найхоробріших  воїнів  горян  полягло  в  тому  бою,  тричі  підпалювали  Колибу  Притулку,  тричі  гасили.  «Води  мені  дайте,  брати  мої  по  зброї!»  -  вигукнув  поранений  князь  Стах  Швидка  Вода.  Світозар  Крук  підніс  йому  золоту  чашу  з  джерельною  водою,  але  тут  пробив  їх  обох  гострий  спис.  Останні  слова  вимовив  князь  Стах  Швидка  Вода:  «Великий  кметь  Світозар  Крук  приніс  чашу  води  князю  своєму,  загинув  разом  з  ним…»  Князь  Хорват  Воїн  був  зранений  тричі,  відступив  з  бойовиська  з  жменькою  таких  же  зранених  дружинників.  На  ранок  прийшла  на  місце  битви  та  на  згарище  жінка.  Побачив  її  поранений  воїн  князя  карпів  на  ймення  Синій  Птах,  що  лежав  поміж  мертвими  та  помираючими  і  сказав:
-  Підійди  до  мене,  жінко!  
-  Не  можу  підійти  до  тебе,  бо  боюсь  тебе.  –  відповіла  вона.  
-  Був  час,  коли  направду  викликав  я  жах  в  людей  та  вовків,  у  конокрадів  та  собак,  нині  присягаюсь,  нікому  не  заподію  я  зла,  візьму  я  тебе  під  свій  захист,  якщо  судилось  мені  лишитися  живим.  
Тоді  наблизилась  до  нього  жінка  і  запитав  воїн:
-  Що  турбує  мої  рани?  Не  знаю…
-  Твої  рани  турбує  мураха  землі.  
-  Рани  мої  від  битви  з  героями.  Чи  не  знаєш  ти,  чи  живий  ще  мій  князь?
-  Немає  його  вже  серед  живих.  –  відповіла  жінка.  
-  Присягаюсь  тим,  чим  присягається  мій  народ,  -  відповів  кметь,  -  не  гідно  воїну  вертатися  додому  живим,  кинувши  на  погибель  свого  князя.  Воістину  рани  мої  не  білого  кольору.    
І  підняв  руку,  що  зазнала  тричі  по  п’ятдесят  ран:  
-  Ця  рука  билась  сьогодні  і  багатьом  піднесла  вона  трунок  смерті.    

По  собі  князь  Стах  IV  Швидка  вода  лишив  вдову  та  чотирьох  синів:  Квітогора,  Яросвіта,  Дорбослава  та  Горицвіта.  Але  жодному  з  них  і  нікому  з  їхніх  нащадків  не  судилося  бути  князями  в  Карпатах.  Зате  ведуть  від  них  родовід  три  гілки  роду  Рибчуків  –  старша  і  три  молодших:    Рибчуки  Ворохтянські,  Рибчуки  Покутські,  Рибчуки  Замагорські  та  Рибчуки  Чемегівські.  Між  цими  гілками  роду  були  постійні  суперечки:  хто  насправді  є  старший  і  хто  має  право  бути  ватажком  роду  –  і  хто  правий  в  тих  суперечках,  хто  ні,  не  розбереться  і  сам  дідько  (не  проти  ночі  то  буде  сказано).  

Згадку  про  рід  Рибчуків  ми  знаходимо  в  «Книзі  Чорного  Сонця»  361  року,  де  ватажки  різних  родів  горян  поставили  свої  родові  знаки  під  присягою  на  вірність  князю  білих  хорватів.  Там  лишив  свій  знак  і  ватажок  роду  Рибчуків  –  знак  риби.  Це  видається  дивним,  бо  Рибчуки  вкрай  вороже  сприйняли  панування  князів  білих  хорватів  в  Карпатах.  Але  факт  лишається  фактом  –  Рибчуки  пішли  на  спілку  з  новими  господарями  гір.  

Серед  усіх  гуцульських  родів  саме  Рибчуки  мають  найбільш  повний  список  та  історію  ватажків  роду,  хоча  ці  перекази  передавались  століттями  усно  з  покоління  в  покоління  і  тільки  в  1829  році  були  записані  на  полях  старої  потріпаної  Біблії.  

Рибчуки  були  одним  перших  гуцульських  родів,  які  прийняли  нову  віру  –  християнство  –  ще  на  початку  ХІ  століття.  І  були  затяті  в  цій  вірі.  Серед  Рибчуків  відомо  чимало  проповідників,  церковних  діячів  чи  просто  подвижників  віри.  Так  Степан  (в  миру  Родомир)  Рибчук  (1021  –  1097)  був  чи  не  першим  християнським  монахом  в  Карпатах.  Саме  він  заклав  скит  на  горі  Скупова,  що  простояв  там  до  1376  року  і  занепав  зі  смертю  останнього  ченця-відлюдника  Романа  Рибчука,  якого  пам’ятають  тим,  що  він  блукав  Карпатами  і  на  кам’яних  брилах  вибивав  поруч  знаки  хреста  та  риби.  Він  же  написав  піснеспів  «Радуйся  народе  християнський»,  який  ще  до  1750-тих  років  співали  по  церквах  Верховинщини  на  Петра.  Хоча  серед  Рибчуків  були  і  єретики.  Так  Іван  Рибчук  (1338  –  1386)  ходив  по  селах  і  проповідував,  що  Бог  Отець  і  Бог  Дух  Святий  суть  одне,  а  Ісус  був  до  розп’яття  людиною  і  тільки  після  Воскресіння  став  «богосущним».  За  це  його  хотіли  спалити  на  вогнищі  в  Галичі,  але  потім  кинули  в  підземелля,  де  він  помер  співаючи  псалми.  

Серед  Рибчуків  було  багато  довгожителів.  У  Микуличині  досі  пам’ятають  Василя  Рибчука  (1767  –  1883),  що  прожив  115  років,  а  в  Дорі  не  забули  Петра  Рибчука  (1699  –  1821),  що  прожив  122  роки.  Але  абсолютним  рекордсменом  не  тільки  серед  карпатських  довгожителів,  але  і  взагалі  був  Микола  Рибчук  (1479  –  1660)  з  Татарова,  що  прожив  181  рік.  

Серед  Рибчуків  було  багато  відомих  бокорашів,  що  сплавляли  смерекові  плоти  мало  не  на  всіх  карпатських  ріках.  Семен  Рибчук  (1804  –  1872)  був  одним  з  найвідоміших  плотогонів  на  Черемоші  в  свій  час.  Йому  ж  приписують  будівництво  мало  не  всіх  кляуз  (запруд  для  сплавляння  лісу)  на  Гуцульщині  і  Бойківщині,  але  то  неправда  –  він  ті  греблі  не  гатив.  

Чимало  серед  Рибчуків  було  і  знахарів,  ворожбитів  та  лікарів.  Так  Хома  Рибчук  (1582  –  1666),  що  жив  на  полонині  Вівчина  (біля  Микуличина)  славився  як  знахар,  що  лікував  навіть  чуму  та  холеру  (і  то  в  ті  страшні  часи!)  і  ворожбит,  що  напророчив  точний  день  та  причину  смерті  старости  Космача  Федора  Струся  (1574  –  1650).  Захара  Рибчука  (1448  –  1532),  що  жив  там  де  нині  село  Волова,  вважали  чорнокнижником  і  його  боялися.  Казали,  що  руйнівний  вітровій  1492  року  та  страшну  повінь  1503  року  саме  він  накликав.  Казали,  що  є  в  нього  книга  обтягнута  темною  воловою  шкірою  писана  пером  чорного  лелеки,  де  є  геть  чисто  все  –  хто  коли  помре  і  яка  кому  доля  судилася.  І  якщо  зішкрябати  ножем  написане  і  написати  нове  –  то  так  тому  і  статися.  

Серед  опришків  був  відомий  Назар  Рибчук  (1723  –  1769),  що  міг  з  кріса  влучити  в  горіх  ліщини  з  відстані  200  кроків.  Ходив  він  з  опришками  аж  на  Судети,  де  його  пам’ятають  як  Остапа  Голку.  Загинув  він  від  жовнірської  кулі  біля  Пнівського  замку.  Серед  Січових  Стрільців  був  Степан  Рибчук  (1890  –  1915),  що  загинув  біля  Вишківського  (Торунського)  перевалу.  Стрільцем  УГА  був  Данило  Рибчук  (1888  –  1932),  що  був  мобілізований  до  австро-угорської  армії  в  1914  році  (72  піхотний  полк),  за  хоробрість  отримав  звання  капрала,  потрапив  до  москальського  полону  з  якого  його  визволила  українська  революція,  якимось  чином  опинився  у  Львові  1  листопада  1918  року,  але  вже  в  1919  році  він  був  в  армії  УНР  під  командою  полковника  Романенка.  Брав  участь  у  Другому  зимовому  поході,  після  поразки  українського  війська  жив  в  Чехії,  потім  у  Франції,  заробляв  на  життя  малярством  –  малював  краєвиди  Парижа  і  продавав  туристам.  Серед  повстанців  в  сотні  Сіроманця  був  Іван  Рибчук  (1911  –  1946),  що  підірвав  себе  гранатою  оточений  карателями  в  урочищі  Під  Бердами.  

Чимало  Рибчуків  емігрувало  до  Канади  в  1900  –  1910  роках.  Оселялись  вони  переважно  біля  Торонто  та  в  Британській  Колумбії.  В  Канаді  Любомир  Рибчук  (1902  –  1976)  служив  в  кінній  поліції,  потім  став  мером  міста  Бернабі.  

Історію  роду  Рибчуків  (згідно  переказів  та  легенд)  написав  Володимир  Рибчук  (нар.  1957  р.)  –  книгу  на  1000  сторінок  тексту  в  п’яти  томах,  що  досі  не  опублікована.  Рукопис  мало  хто  читав  і  всі  хто  цікавиться  світом  гуцулів  з  нетерпінням  чекають  на  цю  публікацію,  що  анонсувало  необачно  видавництво  «Ротонда».

Історія  триває,  сам  Час  продовжує  писати  літопис,  в  тому  числі  літопис  роду  Рибчуків  –  ще  будуть  написані  нові  звитяжні  та  героїчні  сторінки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2023


Літати як бусол

 «Сторож,  Батько-Час,  
     весь  сивий  і  зігнутий  
     Йшов  зі  своїм  стривоженим  псом,  
     шкандибав
     Вздовж  берега  крізь  очерет.  
     Але  він  запізнився…»
                                                                                       (В.  Н.)                    

Чорним  бусолом
Над  лісом  мрій  здичавілих
Літати,  як  снити,  літати,  як  марити
Щоночі  –  у  тьмі  земляній.  
З  імен  збудувати  хижку:
Ренесансну,  як  мрії  художника.  
Хижка-годинник  
Вказує  час  незнищенності,
Коли  після  сну  квіткового
Метелика  поцяткованого  
Називаю  братом  (ні,  не  Каїном,  
І  навіть  не  Авелем,  і  не  чорноризцем,  
І  не  братом  по  зброї,
Просто  братом  –  по  перевтіленнях).  
Літати  як  бусол  –  
Чорним  вісником  вікінгів
Чи  може  вітрилом  
Отого  корабля  Піфея,
Що  почорнів  від  мандрів
Між  скель  холодних  Ультіма  Туле.  
Літати  як  бусол  
Над  водоспадом  –  
Над  прозорими  краплями
Лишаючи  мури  позаду  –  
Замки  і  села,  вітряки  та  похмурі  вежі,
Що  росли  як  гриби  при  дорогах  готів.  
Літати  як  бусол
Над  димом,  над  полем  кольору  попелу,
Над  попелом  кольору  поля,
Над  згарищем,
Над  Еріданом-рікою,  
Де  рибалки-гностики  тенетами  ночі
Ловлять  форель  зозулясту  пам’яті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2023


Місто камінних спогадів

                       «Часи  пустель  і  роздоріжь…»  
                                                                 (Гійом  Аполлінер)

Місто  камінних  спогадів
Мурували  над  річкою  води  прозорої,
Яку  єретики  ієрогліфів  називали  Арно,
А  ми  –  Еріданом  (тихо,  пошепки).
Навколо  сутінки  –  а  ми  мурували,  
Навколо  темінь  –  а  ми  тесали  каміння,  
Відчуваючи  сіру  важкість  
І  пошерхлість  злу  його  граней
Пальцями,  що  звикли  до  скрипок
(Хоч  і  залізних,  але  джерел  музики  –  
Хоч  і  жорстокої,  але  мелодії  часу).  

Місто  камінних  спогадів,  
Де  камінні  гості  і  камінні  господарі
Камінних  будинків  і  камінних  вулиць,
Камінних  дерев  під  камінним  небом,
Місто,  яке  росло  все  вище  –  до  хмар
Готичними  вежами  вільних  мулярів
Самотності  нашої  –  
Самотності,  яка  завжди  чужа,
Яка  нагадує  старе  вино  Провансу,
Яке  цінував  граф  Раймунд  Сьомий  –  
Останній  вершник  Тулузи.

Місто  камінних  спогадів
Ховається  в  торбу  ночі,
На  якій  останній  віщун  катарів
Малював  знак  риби  –  
На  полотні  сірому:
Полотні,  що  ткали  жебрачки  Еринії
У  дні  заліза  епохи  мідних  світанків.

Місто  камінних  спогадів:
Там  живуть  сови  і  чаплі  –  
В  чагарях  на  березі  Ерідану
І  ловлять  срібну  рибу
У  його  каламутній  воді
Завжди.  
Навіть  тоді,  коли  вартові  поснули  –  
Вартові  свідомості.  
Я  п’ю  це  густе  вино  самотності
Черлене,  як  вечір  у  червні,  
Як  вишні,  що  достигли  в  минулому,
Коли  тінь  моя  горнулась  у  плащ.
Їй  не  затишно.
У  місті  камінних  спогадів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2023


Рід Карпчуків

Рід  Карпчуків  –  давній  гуцульський  рід,  нині  мало  знаний,  але  колись  один  із  наймогутніших  гуцульських  родів.  У  давні  часи  рід  володів  землями  біля  гір  Ротило,  Ґреґіт,  Чорний  Ґрунь,  Муралевиця  та  на  території  нинішніх  сіл  Великий  Рожин,  Розтоки,  Бабин  та  Соколівка.  Символом  роду  є  гілка  лелечу  (сосни  альпійської)  та  вогонь  на  вершині  гори.  Гасло  роду:  «Все  так  не  буде!»  Кольори  вишиванок  –  чорний  та  жовтий.  Нинішній  ватажок  роду  визнається  Радою  ватажків  гуцульських  родів  та  Судом  Ведмедя,  його  резиденція  є  нині  в  Верховині  (Жаб’є).  

У  давні  часи  та  в  епоху  раннього  середньовіччя  замок  ватажка  роду  Карпчуків  був  на  горі  Версалем.  Але  під  час  війни  між  карпатськими  родами  в  часи  правління  князя  Горислава  ІІ  Вершника  (561  –  586)  цей  замок  був  спалений  вщент  родом  Кікінчуків.  Після  цього  ватажки  роду  збудували  замок  на  нинішній  полонині  Ротундул,  де  він  проіснував  аж  до  ХІ  століття,  до  тих  часів,  коли  рід  занепав  і  збіднів,  не  збереглися  навіть  імена  ватажків  роду  часів  ХІІ  –  ХІІІ  століть.  У  переказах  про  гуцульські  роди  та  їх  ватажків  часто  згадуються  «замки»,  але  ці  споруди  важко  назвати  замками  в  класичному  розумінні  –  це  були  дерев’яні  оборонні  споруди,  що  одночасно  правили  за  житло  і  більше  нагадували  гуцульську  ґражду  пізніших  часів.  Рід  Карпчуків  був  чи  не  єдиним  гуцульським  родом  в  якому  посада  і  титул  ватажка  роду  не  успадковувався  від  батька  до  сина  –  ватажок  роду  завжди  обирався,  хоч  і  серед  доволі  вузького  кола  родичів.  При  цьому  при  обиранні  ватажка  дотримувались  низки  давніх  звичаїв  і  ритуалів.  Так  після  виборів,  на  яких  голосували  старійшини  сімей,  обраному  ватажку  посипали  чуприну  попелом  і  ставили  на  голову  постоли  –  знак  того,  що  ватажок  лише  перший  серед  рівних.  Нинішньому  ватажку  роду  –  Іванові  Карпчуку  вже  98  років  і  на  титул  ватажка  роду  претендують  троє.  Вибори  ватажка  роду  будуть  вважатися  дійсними  тільки  тоді,  коли  їх  визнає  Суд  Ведмедя.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               
Рід  Карпчуків  –  рід  князівський,  або  як  кажуть  самі  Карпчуки  «королівський»,  своє  походження  виводить  від  князя  карпів  Стаха  І  Месника  (58  –  96),  якого  Карпчуки  називають  «королем  Стахом»,  що  більш  ніж  сумнівно  –  генеалогічне  древо  роду  Карпчуків  уривчасте  і  туманне:  ватажки  роду  Карпчуків  деяких  періодів  історії  взагалі  невідомі.  Крім  Карпчуків  свій  родовід  від  короля  Стаха  веде  рід  Стефураків,  але  Стефураки  ведуть  свій  різ  від  другого  сина  короля  Стаха  –  Світомира  Вершника,  а  Карпчуки  –  від  четвертого  сина  короля  Стаха  –  Карпа  Чорні  Очі.  

Історичність  короля  Стаха  більш  ніж  сумнівна,  скоріше  за  все  це  особа  цілком  легендарна  і  вигадана,  хоча  є  думка,  що  реальний  прототип  «короля  Стаха»  жив  не  в  І  столітті,  як  про  це  дружно  розповідають  перекази  різних  гуцульських  родів,  а  в  ІІІ  столітті,  вже  після  часів  імператора  Траяна,  що  наробив  стільки  сум’яття  і  ворохобні  на  Гуцульщині  (тоді  земель  племені  карпів),  і  був  зовсім  не  «королем»,  а  вождем  об’єднання  племен  карпів.  Хоча  (знову  ж  таки!)  є  альтернативна  версія,  що  в  ті  часи  бастарни  та  карпи  контактували  з  кельтами  і  називали  своїх  ватажків  на  кельтський  манір  «рі»  -  «королями».  З  усіх  князів  карпів,  бастарнів  та  білих  хорватів  особа  князя  чи  то  короля  Стаха  І  Месника  оповита  чи  не  найбільшою  кількістю  легенд  та  міфів.  Якщо  про  його  попередників  повідомляють  в  переказах  скупо  і  сухо,  то  тут  народна  фантазія  створила  цілий  епос.  У  всіх  народів  Європи  є  легенда  про  «дике  полювання»,  у  слов’янських  народів,  зокрема,  про  «дике  полювання  короля  Стаха»,  при  цьому  кожен  народ  приписує  належність  «короля  Стаха»  саме  до  своїх  земель  і  до  свого  народу.  І  гуцули  тут  не  виняток.  Сумнівно,  що  легенда  про  «дике  полювання»  має  саме  карпатське  походження,  скоріше  кельтське.  Самі  ж  легенди  теж  вкрай  суперечливі  і  нелогічні.  Паралелі  з  кельтською  міфологією  більш  ніж  очевидні.  Хоча,  який  народ  в  якого  перейняв  легенди  та  міфи  –  це  ще  те  питання.  

Про  короля  Стаха  гуцули  розповідають,  що  він  прилетів  в  Карпати  на  білій  хмарі  і  зійшов  на  землю  на  вершині  гори  Ротило.  Прилетів  він  на  хмарі  разом  з  трьома  чи  то  його  братами,  чи  то  побратимами  (згідно  різних  варіантів  легенди)  –  Любомиром  Майстром,  що  володів  всіма  ремеслами,  Доброславом  Щедрим,  що  допомагав  людям  та  Світозаром  Залізна  Рука,  що  був  непереможним  воїном  і  якому  коваль  змайстрував  залізну  руку  після  того,  як  свою  він  втратив  в  бою.  Коли  майбутній  король  Стах  разом  з  братами  чи  то  побратимами  зійшов  з  білої  хмари  на  землю,  він  прорік  вірш:

«Я  –  легкий  вітер  над  важкими  ґреготами,  
Я  –  чистий  потік,  що  мчить  з  гори  звіром  додолу,
Я  –  старе  дерево,  що  торкається  гілками  хмар,
Я  –  сивий  орел,  що  летить  над  мовчазними  смереками,
Я  –  крапля  літнього  дощу,  що  падає  з  Неба  додолу,  
Я  –  квітка  шовкової  косиці  серед  злих  скель,  
Я  –  слово  святої  правди  на  зборах  старійшин,      
Я  –  швидкий  пструг  серед  хвиль  гірської  ріки,  
Я  –  той  ,  хто  запалює  в  головах  людей  думку,
Хто  принесе  людям  гір  світло,  якщо  не  я?»

Після  цього  пін  запалив  вогонь  на  вершині  гори  і  прорік,  що  цей  вогонь  буде  першим  вогнем  в  Карпах  і  принесе  світло  всі  горам.  З  того  часу  вогонь  на  вершині  гори  є  символом  роду  Карпчуків.  

Прилетіли  брати  чи  то  побратими,  буцімто,  з  чотирьох  різних  міст:  з  міста  Сонця,  міста  Місяця,  міста  Води  та  міста  Каміння.  І  привезли  вони  з  цих  чотирьох  міст  чотири  чарівні  речі:  меч  непереможний,  казанок,  що  міг  нагодувати  тисячу  чоловік,  камінь,  що  віщував  майбутнє  людині,  якщо  до  нього  торкнутись  рукою  і  сокиру,  що  сама  рубала  дерево,  варто  лише  було  їй  наказати.  Камінь  той  в  Карпатах  називали  Каменем-віщуном  або  Каменем  Долі.  Він  довгий  час  стояв  на  горі  Кострич  і  його  використовували  для  коронації  князів  карпів,  а  потім  і  князів  білих  хорватів.  Оповідають,  що  коли  цього  каменя  торкалась  рукою  людина,  що  гідна  була  стати  князем,  то  камінь  кричав.  Цей  камінь  вивезли  з  гір  в  часи  князя  білих  хорватів  Світозара  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  –  846)  і  встановили  недалеко  біля  його  резиденції,  що  стояла  на  рівнині.  А  потім  він  десь  пропав  в  часи  чергової  ворохобні  і  війни  в  краю.    

Стах  прославився  в  Карпатах  своєю  звитягою,  сміливістю,  мудрістю,  пророцтвами,  справедливістю.  Тому  коли  помер  князь  карпів  Любовид  ІІІ  Воїн  (43  –  58),  що  став  знаменитим  перемогами  в  ста  битвах  з  непокірними  родами  та  іншими  племенами,  але  не  лишив  по  собі  жодного  сина,  карпи  обрали  князем  чи  то  королем  Стаха.  Його  майже  сорокарічне  правління  (58  –  96)  ввійшло  в  легенди  та  перекази  гуцулів  як  Золотий  Вік:  тоді  буйно  росли  на  полонинах  та  на  луках  трави,  множилась  худоба,  яка  щедро  дарувала  людям  молоко  та  вовну,  оминали  гори  моровиці,  війни  та  голод,  дикі  бджоли  приносили  багато  меду,  а  ріки  були  повноводними  і  спокійними,  не  було  ні  повеней,  ні  буревіїв,  ні  землетрусів.  Сам  король  Стах  відзначався  дивовижним  здоров’ям  і  довголіттям.  А  в  гуцулів  (точніше  в  їхніх  предків  карпів)  в  ті  часи  був  такий  звичай  –  ватажок  чи  князь  повинен  мати  бездоганне  здоров’я  –  це  знак  того,  що  боги  прихильні  до  народу  і  землі.  Якщо  ж  князь  захворів  чи  скалічився  –  це  поганий  знак  –  боги  гніваються  і  князя  потрібно  замінити.  Король  Стах  лишив  по  собі  настанови  –  прославився  не  тільки  як  мудрий  правитель,  але  і  як  наставник  і  вчитель.  Зокрема  в  його  повчаннях  сказано:  

«…  Я  слухав  ліс,  я  дивився  на  зорі,  я  уникав  таємниць,  я  мовчав  у  юрбі,  я  розмовляв  з  людьми,  я  був  спокійний  на  бенкетах,  я  був  гарячий  в  бою,  я  був  відданий  у  дружбі,  я  був  поблажливий  до  слабших,  я  був  твердий  з  сильними.  Я  не  був  зарозумілий,  хоча  був  сильний.  Я  не  обіцяв  нічого,  хоча  був  багатий.  Я  не  вихвалявся  нічим,  хоча  був  майстерний.  Я  не  говорив  погано  про  відсутніх.  Я  не  проклинав,  а  хвалив.  Я  не  просив,  а  давав….»  

Король  Стах  після  обрання  був  коронований  залізною  короною,  яку  викував  Любомир  Майстер  зі  шматка  заліза,  яке  впало  розпеченим  каменем  з  неба.  Ця  корона  ніколи  не  іржавіла  і  була  символом  влади  володарів  Карпат,  аж  поки  князь  Карпів  Будимир  ІІІ  Сирота  (337  –  355)  не  втратив  її  під  час  битви  з  білими  хорватами  –  забрала  ту  корону  вода  Черемошу.  Король  Стах  одразу  після  коронації  одружився  –  бо  не  гоже  королю  бути  самотнім  і  не  лишити  нащадків.  Одружився  він  з  Зореславою  Золотокосою  і  жив  з  нею  щасливо  двадцять  п’ять  літ.  І  мали  вони  п’ятеро  синів  і  трьох  дочок.  Але  потім  Зореслава  раптово  померла  під  час  святкування  зимового  сонцевороту  –  підозрювали  отруєння,  буцімто  бояри  з  роду  Вовчуків,  що  недолюблювали  королівну,  підсипали  в  чашу  з  медом  трунку.  Але  король  Стах  нікого  за  те  не  покарав,  мовляв,  як  нема  доказів,  то  звинувачувати  нікого  не  можна.  Після  смерті  дружини  король  Стах  роками  був  мовчазний,  цурався  людей,  уникав  бенкетів,  жив  тільки  ловами  та  сумними  піснями.  Але  якось  вертаючись  з  полювання  він  побачив  дівчину,  що  несла  молоко  білої  корови  до  хати  і  безтямно  закохався  в  неї,  хоча  був  уже  старий  та  сивий,  але  міцний  тілом  і  духом.  Дівчину  звали  Квітослава  Синьоока  з  роду  Полинчуків.  Незабаром  і  засватався  –  в  день  літнього  сонцевороту.  Дівчині  хотілось  стати  королівною,  крім  того  всі  родаки  переконували  її  погодитись  на  цей  шлюб.  Бучне  весілля  відгуляли  на  вершині  гори  Крента  під  час  якого  принесли  в  жертву  богам  десять  білих  биків,  яких  перед  тим  провели  між  двома  великими  ватрами.  Король  Стах  був  щасливий,  але  нова  дружина  його  не  любила  і  задивлялась  на  молодих  бояр.  І  в  неї  закохався  молодий  боярин  Вогнецвіт  з  роду  Чорнововків,  що  служив  при  дворі  короля  Стаха  сотником.  І  те  кохання  було  взаємним  і  шаленим.  І  Вогнецвіт  затіяв  проти  короля  змову,  знайшовши  незадоволених  бояр.  І  якось  на  полюванні  Стах  переслідував  велетенського  вепра  і  коли  наздогнав  його,  почав  з  ним  двобій.  І  коли  вепр  був  майже  переможений,  Вогнецвіт  вдарив  короля  списом  в  груди.  Король  Стах  подивився  в  очі  Вогецвіту  та  змовників,  що  оточили  його  і  прорік:  «Після  смерті  своєї  знайду  я  вас  всіх  і  нащадків  ваших!  По  небу  буду  летіти  я  на  коні  разом  з  вірними  побратимами,  і  на  тому  дикому  полюванні  буду  вбивати  вас  всіх  і  нащадків  ваших!»  І  з  того  часу  назвали  короля  Стаха  Месником  і  бачать  інколи  в  Карпатах  в  небі  вершників,  що  скачуть  в  обладунках  зі  зброєю  в  пошуках  нащадків  тих  бояр-зрадників.  

Після  підкорення  Карпат  білими  хорватами  рід  Карпчуків  вкрай  вороже  ставився  до  нової  династії  князів  і  відмовився  присягати  їм  на  вірність.  Тому  годі  шукати  згадки  про  цей  рід  в  «Книзі  Чорного  Сонця»,  що  була  написана  361  року  –  в  рік  сонячного  затемнення  (що  вважали  в  ті  часи  лихим  знаком),  де  ватажки  карпатських  родів  ставили  свої  родові  знаки  під  присягою  князю  білих  хорватів  Боєславу  І  Сильна  Рука  (340  –  366).  Проте  рід  Карпчуків  не  зник,  хоч  і  ворогував  практично  з  усіма  гірськими  родами  і  важкі  сутички  знекровили  рід.  

Рід  Карпчуків  прослався  в  старі  часи  тим,  що  Карпчуки  були  вдалими  скотарями  і  цей  рід  навіть  вивів  кілька  нових  порід  овець  та  великої  рогатої  худоби.  Зокрема,  порода  «Білорунна  квітка»  з  групи  порід  куцохвостих  карпатських  овець  була  створена  саме  Карпчуками  на  полонині  Ротондул.  Ще  Карпчуки  були  відомі  своїм  доброчинством:  саме  Карпчуки  ще  в  часи  правління  князя  карпів  Груня  ІІ  Блукача  (184  –  198)  влаштували  та  утримували  в  Карпатах  п’ять  колиб-притулків,  де  подорожуючий  міг  знайти  вогонь  і  харч,  а  людина  із  закривавленою  рукою  захист  від  кровної  помсти,  і  ніхто  не  мав  права  напасти  на  цю  людину,  доки  вона  лишалась  і  колибі-притулку.  Сакральність  таких  прихистків  визнали  всі  карпатські  роди  і  довгий  час  –  століттями  ці  притулки  були  особливим  місцем  в  горах,  доки  не  були  розорені  і  спалені  в  часи  колотнечі  ІХ  століття.  У  часи  князя  білих  хорватів  Любомира  І  Сива  Борода  (612  –  615),  що  мав  шістнадцять  синів  і  отримав  князівську  корону  тільки  в  похилому  віці,  Карпчуки  були  багатим  родом  з  чисельними  стадами  худоби.  Але  сини  князя  Любомира  І  в  той  час  бешкетували  в  Карпатах,  відчуваючи  безкарність,  опираючись  на  своїх  бояр  та  слуг,  грабували  ті  карпатські  роди,  яких  вважали  ворожими.  Особливо  тоді  дісталось  роду  Карпчуків,  що  не  мав  на  той  час  достатньої  кількості  воїнів  для  захисту  своїх  стад  і  був  розграбований.  Ватажок  Карпчуків  Вогнемир  Х  Скотар  звернувся  зі  скаргою  до  старого  князя,  але  той  тільки  зітхнув  сумно  і  відповів:  «Нічим  не  можу  тобі  зарадити,  можу  тільки  визнати  твоє  горе».  Тоді  рід  Карпчуків  переселився  на  Чивчини  і  більше  трьохсот  років  жив  на  полонинах  гори  Добрин,  і  лише  потім  повернувся  на  свої  родові  землі.  

У  подальшій  історії  роду  відомо  чимало  славних  ковалів,  майстрів,  винахідників,  що  належали  до  роду  Карпчуків.  Так  в  Шешорах  досі  розповідають  про  коваля  Івана  Карпчука  (1367  –  1446),  що  змайстрував  залізного  собаку,  який  сторожив  стада  овець  краще  за  живих  кудлатих  вівчурів.  Його  панічно  боялись  вовки  та  злодії,  і  ніс  він  свою  службу  довго,  доки  іржа  та  нечемні  господарі,  що  забували  його  змащувати  лоєм,  не  сточили  його  нанівець.  Майстер  Микола  Карпчук  (1791  –  1889)  вперше  привіз  в  Карпати  парову  машину  в  1827  році  і  встановив  її  на  тартаку  у  Ворохті.  Були  серед  Карпчуків  відомі  поети.  Так  поет  XVII  століття,  що  писав  під  всевдонімом  Данило  Сопілкар  був  насправді  Данилом  Карпчуком  (1625  –  1678).  Він  був  відомий  збірниками  віршів  та  пісень  «Пісня  білої  зорі»,  «Вогонь  серед  ночі»,  що  до  нас  не  дійшли.  

У  XVI  столітті  від  роду  Карпчуків  відгалузився  рід  Паламарчуків  Верховинських,  серед  яких  були  відомі  священики  та  релігійні  діячі.  Отець  Кирило  (в  миру  Михайло  Карпчук)  (1724  –  1789)  мав  прихід  у  Ворохті  і  був  автором  книги  «Проповіді  старого  монаха».  

Серед  опришків  був  Роман  Карпчук  загони  якого  ходили  по  Ґорґанах  в  80-тих  роках  XVII  століття.  Про  час  його  життя  і  долю  майже  нічого  невідомо  –  він  виринув  з  небуття  і  зник  невідомо  куди.  Неспокійне  століття  лишило  багато  туману  в  оповідях  про  долі  людей.  

На  початку  ХХ  столітті  багато  Карпчуків  емігрували  до  Канади  і  селились  переважно  в  провінціях  Онтаріо  та  Саскачеван.  З  тих,  хто  лишився  в  Карпатах  відомі  Петро  Карпчук,  що  під  Час  Першої  світової  війни  дослужився  до  надпоручника  95-го  стілецького  полку  Австро-Угорської  армії  і  загинув  в  бою  під  Тернополем.  Його  син  Назар  Карпчук  був  в  спочатку  стрільцем  УГА  в  часи  визвольних  змагань,  а  потім  у  чотарем  війську  УНР  і  воював  на  бронепоїзді  «Устим  Кармалюк».  Загинув  у  1920  році  в  бою  з  більшовиками  під  Плоскировим.  У  повстанцях  в  сотні  Грома  воював  кулеметник  Степан  Карпчук,  що  загинув  в  1951  році  під  час  нерівного  бою  з  карателями  в  Чорному  лісі.  

Нині  рід  Карпчуків  розпорошений  по  світах  і  як  і  всі  ми  переживає  важкі  часи  війни.  Але  я  впевнений,  що  найкращі,  найзвитяжніші  сторінки  історії  роду  Карпчуків  як  і  інших  гуцульських  родів  будуть  ще  написані  в  майбутньому  –  в  прекрасному,  славному  і  світлому  майбутньому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2023


Голосіння святого Станіслава

         «Благословен  вогонь,  що  серце  пік,
             Солодкий  біль  спечаленої  ночі…»
                                                             (Франческо  Петрарка)

Порожнеча  трамвайних  колій:
Оберемок  кульбаб  –  для  вінку,
Що  обернувся  в  годинника:
Показує  час  для  крислатого  дерева
Пізнання  добра  і  зла  актуального  –  
Коли  цвісти,  коли  зеленіти,
Коли  плоди  губити  в  траву-безодню
Безіменну,  густу  –  наче  чорне  дзеркало:
В  яке  дивишся,  а  бачиш  мурах  і  коників:
І  не  знайти  жодного  соковитого  яблука:
Лише  мушлі-каурі:  теж  достиглі.
А  святий  Станіслав  на  дорозі-пустищі
Голосить  про  місто  вічної  молодості:
Нам  про  нього  мріяти,  а  йому  плакати,
Комусь  мурувати,  комусь  нидіти.
Комусь  –  не  нам,  тамплієрам  таємним.  
Як  ніч  –  то  Кабірів  згадую  –  
Друзів  вогню,  світил  і  землі  чорної,
Масної  як  Всесвіт.  І  такої  ж  темної.  
Місто,  де  жодної  трамвайної  колії,
Жодної  рейки  пожежної,  алярмової
(Кому  бити,  кому  слухати,  кому  чавуніти)
Місто,  де  кульбаби  щовечора  пахнуть  
Медом  сонячним  та  чорними  бджолами,
Де  святий  Станіслав  написав  на  цеглинах
Пророцтво.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2023


Апостоли болю

                           Винахідникам  колеса.  Щиро.  

Метелик-гетера  на  ймення  Медея
Летить  до  своєї  Колхіди  драконячої,
Де  зуби  стають  гоплітами  мідновбраними:
Проростають  списами  гострими
Із  землі  цегляної  втомленої  –  
Землі  пізньоцвіта,
Що  зорана  круторогими  мінотаврами
(На  порозі  смуток,
За  порогом  три
Апостоли  болю).
Метелик-гетера  фарбує
Мої  дні  сірі  оливні
Кольорами  радості  
(Невже  я  теж  аргонавт?)
(Невже  мені  теж  судилося
Згинути  під  уламками  струхнявілими
Свого  корабля  світанку?
Невже?)
А  я  ще  тут  поблукаю  –  
Тут,  під  кипарисами  мовчазними,
Де  хліборобські  елевсинії  
Колискову  співають  зерну
(Спи  до  весни).  
Я  кожному  апостолу  болю
Дарую  ім’я  квітневе,  квіткове
Вишневе  й  бджолине:
Бо  треба  –  не  медова  офіра  –  
Треба.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980892
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2023


Doloroso

     «Я  був  тінню  омелюха,  вбитого
         Несправжньою  блакиттю  
         віконного  скла…»
                                                                                           (В.  Н.)

Паяц  павучої  ночі
Малює  німих  вершників
На  листках  горобини  –  
Весняними  краплями
(А  кожна  крапля  краля)
(А  кожна  крапля  –  дзвоник  –  
На  мить).  
Радамант-підсніжник
Древлянські  будував  кораблі
Виключно  з  тису:
І  то  в  краї  сосновому,
І  то  на  березі  гірко-солоному
Таласси  –  озера  дикунів-лестригонів
(Даремно).
Його  рукописи  –  звуки  кам’яної  сопілки,
Що  супроводжують  богомилів,
Які  несуть  мішками  свої  сни  двоколірні
До  ревнивого  Арарату
(Doloroso).
Пошию  зі  слів  данайських  собі  хітон:
Може  я  теж  свідок  Ериній
І  літописець  метаморфоз  Протея.
Співаю  літанії  Кібелі
Під  квітами  вкритими  снігом  –  
Літанії  віщуна  Борея
Серед  холодних  хвилин
Напередодні  безколірних  спогадів
Про  друзів  залізних  скрипок.

Першими  шаманами  були  поети,
Що  співали  пісні  вогню.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023


Стіна звуків

       «…  А  ще  є  стіна  звуків,  щонічна  стіна
                     Що  мурується  восени  
                     трильйоном  цвіркунів…»
                                                                                                   (В.  Н.)

Ніч  руйнує  залізні  мости
Між  кварталами  міста  ілюзій:
Вбоге  житло  снів  білої  чаплі
Ховають  ультрафіолетові  сутінки:
Все  проходить  –  намарно.  
Фальшиві  бороди  співаків  ночі  –  
Вусатих  скрипалів  загуслої  тьми
Ховають  несказане  і  таємне:
Бо  час  неподільності,  час  темних.  
Фарбую  сторінки  спогадів  синім:
Гірке  вино  днів  березня-злодія
Настояне  на  пахощах  фіалок  сліпих:
Відклади  своє  перо,  менестрелю  криги,  
Гризота  –  бабаків  пророчих,  
Вістунів  холоду  круків  і  дощів  селезнів.
Снив  би  Місяцем  чи  Сіріусом  
За  цією  стіною  звуків  музики
Цвіркунів  забутого  монтанного  літа:
Але  Місяць  розчинився  як  грудка  цукру
У  гарячій  каві  серпневої  ночі,  
А  Сіріус  проковтнули  собаки  –  
Вовкодави  пастухів  Гібернії.  
Для  чого?  Може  для  тебе,
Синьоока  Тивер  –  
Дочка  одноокого  Тіраса?
Палає  степ  полиновий,  євшановий  –  
Не  тільки  в  моїх  опівнічних  мареннях.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023


Втеча майбутнього метелика

     «…  Так  швидко
                 Втікало  життя  –  ця  кудлата  гусінь…»
                                                                                                           (В.  Н.)

Двері  зачинені,
А  майбутній  метелик,
Якому  сниться  синя  квітка  Небо
Тікає  від  тіні  дзьобатого  пересмішника,
Якого  повелителі  тіней  назвали  
Сонце.  
Пісню  сумного  Бога  
Слухає  і  відтворює  Бах  
Чи  то  розенкрейцер-лицар:
Хто  зна,  хтось,  не  я,  навіть  не  майбутній  метелик
Якого  друг  алхімічних  алюзій
Назвав  життям.  
А  він  лише  повзе  по  траві  Істини
І  говорить  пошепки  про  день  прийдешній,
А  може  тікає,  може  не  знає,  не  відає,
Що  бути  йому  метеликом
Один  день.
Але  строкатим-барвистим,
Як  провесінь  танцюючого  друїда-язичника
На  ім’я  квітень-паросток.
Чи  то  сновида-підбіл.
Жовтий.
Ґумовий  день  
Перетворився  в  епоху  вершників
Бамбуковий  ліс  став  птахом  зеленим,
Що  ніколи  не  втомлюється  співати
Про  серце  ночі.
Гучне.
Солом’яні  бороди  абеток
Стирчать  з  торбини  мірошника  Часу,
Слухаючи  дзвони  крижини-серця:
Ми  не  зчулися,  не  отямились
Як  придибала  краля
Весна.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977945
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2023


Спалений сад

                 «Мій  бог  помер  молодим…»
                                                                                                   (В.  Н.)

Між  квітами  груш  оксамитовими
Передчуття  попелу  –  попелу  ангелів  –
Вона  теж  була  попелюшкою  –  
Дівчина,  яка  блукала-ступала  
Ногами  босими  (наче  бусол)
В  спалених  садах  Епікура
Між  горою  Голготою  –  черепищем
І  небесним  крематорієм  Фаетона
Він  читав  вірші  на  руїнах
Елегії  захмарні  сина  Гіпноса,
Він  забув  слово  «самотність»,
Намагався  згадати  чи  то  заспівати
Зазираючи  в  темну  комірчину  пам’яті
Але  марно.  Слово  тікало  піщинками
Між  пошерхлими  пальцями  дотику
Наче  не  слово  воно,  а  кавалок  пустелі.
Шматок  його  землі-дідизни,
Де  нічого  й  ніколи  не  квітнуло:
Де  тільки  легенди  про  сад  магнолій,
Де  тільки  катрени  Мішеля-лікаря  –  
Чи  то  пророцтва  катарів  Провансу  –  
Передбачення  синьої  вічності,
Про  яку  мовчить  птах  Див-Алконост.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2023


Березень-Тристан

Березоль  має  імено  таємне  –  Тристан  –  
Синьооким  кельтом  за  порогом  хати
Сірочубого  батька  Часу  –  
Злого  Кроносу  –  повелителя  жнив
Шукає  шляхи  відбілені,
Заморочені-заворожені,  чужі  і  не  наші
До  серця  дівчини  на  ймення  Смерть.  
За  порогом  Сатурна-Кроноса
Брат  Місяць  серпом-ножем
Стинає  колоски  стиглі  зірок:
Синє  зерно  собачого  Сіріусу,
Червоне  зерно  Бетельгейзе,
Зелене  зерно  Проксіми,  
Жовте  зерно  Антисонця.
Я  гортаю  книгу  Дамокла
(Він  теж  був  поетом-лірником:
Тільки  недобрим,  хоч  не  сліпим)
І  відчуваю,  що  не  вмію  старіти:
Наче  то  не  «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний  учень  друїда,
А  біловбраний  парс-вогнепоклонник
З  кораблем-тілом  
Зліпленим  з  глини  та  тирси,
Що  пливе  до  Кадмеї  –  
Міста  драконячих  снів
Назавжди.  
Пустеля  співає  піщинками
Про  туарега-художника,
Що  малює  на  скелях
Спогади  про  часи  води  і  лотосів.
Лотофаги.  Вони  забуття  дарували
Вони  ще  не  знали,  не  відали,
Що  Березня  звати  Тристан.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2023


Дорогами сколотів

           «Горіти  хочу?  Бідкатись  негоже.
               Не  хочу?  То  даремна  скарг  луна.
               Живлюща  смерте,  втіхо  навісна!
               Хто  твій  тягар  здолати  допоможе?»
                                                         (Франческо  Петрарка)

Дорогою  в  сколотські  Атени
Стаю  самотнім,  стаю  травою,
Стаю  степовим  цвіркуном  тьми
Обабіч  шляху  весни-геспериди,
Слова  білого-білого  дня-оратора
Несу  в  торбі  Софокла  сивого
У  тишу  чорнильних  постскриптумів  
На  поверхні  пустелі  спраги  (пісок)  –  
Як  писав  колись  грек  Архімед
Свою  теорему  останню  –  знаками.
Книгарня  крижаних  манускриптів  
Під  назвою-окриком  «Фудзіяма»,
Де  весталки  торгують  трагедіями.
Зазираю  в  кожну  синю  калюжу  
(Весняну,  ще  вільну-свавільну  
Від  ряски  та  жабуриння  слизького),
Як  зазирають  прочани  в  колодязі,
Коли  вірять,  що  там  спочивають  риби  –  
Ті  самі,  що  пишуться  «іхтіс»,
Ті  самі,  що  сріблясті-лускаті,
Ті  самі,  що  пливли  за  стерном  «Арго»
І  думали,  що  вони  срібні  зорі
Прозорого  неба  на  ймення  Таласса.
Тамплієром  сучасним  малюю  
На  плащі  бувалому-подертому  хрест
Білий,  як  сніг,  як  березневе  небо
І  блукаю
Шляхами  сколотів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975442
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2023


Сірі квіти

       «…Ich  stell  die  Aschenblume
                   ins  Glas  voll  reifer  Schwärze…»
                                                                                       (Paul  Celan)

Для  птаха  сірого  ночі  зоряної
Зібрав  у  жменю  гірких  бузинових  ягід
Впийтеся  лісовим  вином,
Ви  –  тіні  березневого  місяця!
У  лісі  мертвих  дерев
Замість  пролісків  цвітуть  дні  і  години:
Збираю  ці  сірі  квіти
У  скриньку  жебрачки  Пандори,  
Зроблю  з  них  гербарій
Покладу  сухі  пелюстки  квітів  часу
Між  сторінками  літописів  
Мертвого  міста  Гелон:
Сірі  квіти  самотності
Відвідують  сірі  джмелі  спогадів.
Сиві  птахи  мовчазних  сутінків
Згадують  літо  лагідне,
Яке  стало  тліном:
Пийте  вино  бузинове
Допоки  серце  не  оселиться
У  крижаному  місті  серпанку.
Усміхнений  бог  очерету
Заплющує  свої  жовті  очі,
Шепоче  забуту  легенду
Про  людину,  що  лишила  слід
На  рінні  ріки  минулого.  
Визираю  птаха-годинника  
Попелястого,  зозулястого  з  келихом
Під  крижаним  небом  чужих  сліз,
Ховаю  у  дзеркалі  сумні  рукописи
По  той  бік  скляної  межі  срібла  –  
Повість  про  друзів  неба  і  циркуля:
У  сваволі  погляду
Вирощую  металеві  квіти.  
Сірі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2023


Корабель синяви

       «Життя  –  це  вість,  нашкрябана  у  тьмі…»
                                                                                                             (В.  Н.)

Станіслав  –  корабель  у  морі  Часу.
Я  матрос,  якого  взяли  на  борт
У  гавані  синіх  мрій.
Під  вікном  маргаритки  –  
Громадяни  республіки  темних  ночей:
Наливаю  у  келих  чорне  вино  –  
Тобі,  Сіріусе  –  
Білому  оку  весняного  вечора,  
Зірці  холоду:  крихітці  світла,
Душі  старого  пса-волоцюги
Міста,  яке  стояло  одвіку
На  землях  сколотів:  людей-вовків.  
Станіслав:  під  твоїми  вітрилами  синіми
Мислити:  про  серце  нашого  світу,
Про  зерно,  яке  сіяли  чи  то  загубили
Люди  мальованих  глеків,
А  воно  не  зійшло,  не  виросло,
Так  і  лишилося  скарбом
У  чорному  ґрунті  німфи  Нюкти,
Де  будь-яке  око  сліпне:
Навіть  тих  диваків,  
Що  пройшли  крізь  браму.
Стукіт
Лунає  з  глибин  планети  хворої.
Відчиніть  нарешті  двері,
Прочиніть  цей  отвір  в  комірку  буття,  
У  єство  таємного  «Я»,
Прочиніть  для  Істини,  
Що  крокує  босоніж.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2023


Вежа снів

Під  лисими  зорями,
Над  пухнастими  хмарами
Лечу
У  снах.
Де  ти,  Конфуцію?
Запитую  себе  вкотре
Плямуюючи  білий  папір
Ієрогліфами  –  
Чорними  круками  знаків
Поцятковую.  
Пензлем.  
Будую  вежу  Малинових  Горобців
У  снах.
Каміння  так  само  важке
Як  на  кожній  будові:
Готичного  замку
Чи  романської  базиліки
У  Царгороді  мрій
Чи  Вавилонської  вежі
Бородатих  астрологів.
Калліопа
Позначує  кожну  цеглину
Пальцями
(А  я  гадав,  що  поглядом  
Кентавра  Хірона).
Чомусь  у  царстві  Морфея
Я  будівничий  –  
Каменяр  вільний
І  все  мурую  
(Для  чого?)
А  в  світі  руйнувань
Писар  –  каламар  повітовий
(Намарно)
А  хотів  Сковородою  сучасним
Блукати-тікати
Куди  –  невідомо
В  пошуках.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2023


Глеки спогадів Сонця

Темні  спогади  Сонця
Про  віки  невблаганної  тьми,
Коли  світло  було  далеким
І  світ  не  пізнав  себе.
Світлі  спогади  Сонця
Про  почвар,  що  вовтузились
У  намулі  теплому
Часів  папороті,
Про  людей,  що  ліпили  глеки,
Шанували  коней  і  світло,  
І  мислили  зорями.  
Коли  світ  ще  був  молодим,  
Коли  простір  міряли  кроками,
А  час  –  летом  стріли,
Коли  ножі  були  кольору  тіла,
А  тіла  кольору  глеків,  
А  глеки  кольору  Сонця,
Тоді  жили  люди,
Які  заперечили  тьму.  
Мандруючи  шляхом  зірок-звірів,
Відчуваючи  Порожнечу  
Як  Першопочаток,
Відчуваючи  себе  смолоскипом,
Відчуваючи  в  собі  Вічність,
Сонце  згадує  нас.  
Несемо  йому  медову  офіру  –  
Требу  кольору  Сонця  –  
Ми  –  нащадки  гелонів
Сонцепоклонників.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2023


Сонце весляра

Сотні  сонць  гарячих
Моєї  Вітчизни  загірної,
Замріяної  як  папороть,
Сонць,  які  запалював
І  гасив  наче  воскові  свічки
Весляр  мовчазний  Харон,
Легко
Торкаючись  води  важкої  і  чорної  
кінцями  пальців  десниці
(Темна  ріка).
Легко
Забути  ім’я  –  своє  і  чуже,
А  потім  згадати
Знову  і  знову  (як  Сонце).  
А  ти  думав  за  брамою  світло?
А  там  річка  –  глибока  й  холодна,
Темна,  як  спогади  чаплі  –  
Спогади  про.
Тисячі  сонць  малювати  на  глині
Надією  марною,  потім  трощити
Глеки  легкі  кольорових  спогадів
(А  може  то  сон…)
Над  небом  твоїм  –  
Понад  бузковими  хмарами
Літати  як  бусол:
Тільки  не  білий  –  сірий:
Попелястий  чужим  мовчанням,
Застиглим  мов  запах
Вогкої  зими  
Сьогодення.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970889
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2023


Ла кієза ді Сан Джуліано Мартіре

Ріміні  –  це  каламар  старого  монаха,
Що  пише  хроніки  готів-варварів
Пером  цибатого  журавля-жабоїда:
Сірим.  Бузиновим  чорнилом.  
На  козячому  пергаменті  світла.  
Ріміні  –  це  торба  рибалки-блукальця,
Що  серед  моря  вишукує  берег  –  
Скелястий  –  
З  якого  добре  ловити  лускатих
Вирячкуватих  скумбрій-зірок  
Мереживом  білих  тунік.
Джуліано!  Тебе  теж  кидали  в  море  –  
Може  подумали,  що  ти  риба  Іхтіс,
А  потім  малювали  тебе  на  стінах
Ренесансних  мурів  рудих  (цегла),
Що  росли  на  землі  храмів  поганських
Наче  дерева  шовковиці  на  чорному  полі.
Не  носив  я  ту  цеглу,  не  місив  оту  глину
Липку  і  в’язку  –  наче  сьоме  століття
Після  Тіберія  –  свідка  мурах.  
Не  писав  я  тростиною  пісню  повітря
Про  хвилі,  що  лишилися  вільними,
Про  коней,  що  бачили  Прометея  –  
Я  так  відчував,  так  мислив
Під  фресками  Паоло  Веронезе,
Так  я  пам’ятав.  На  порозі  безодні  Неба  –  
Синьої,  як  імена,  як  днища  келихів.
Ріміні  –  це  слід  на  дорозі  кесаря
До  Колізею  чорних  лебедів.  
Йди.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2023


Південна бджола

У  Покровську  Слободу  прилетіли  бджоли  –  нетутешні,  індійські,  з  блискучими  синюватими  крилами.  Місцевий  рудий  пасічник  особливо  цьому  зрадів,  бо  він  трепетно  поважав  бджіл.  Хоча  ставився  він  до  них  якось  улесливо  і  по-лакейськи:  «Бджілки-панянки  прилетіли,  знаєте…»  Це  він  говорив  аптекарям-алхімікам  з  набережної  вулиці.  Наче  здогадувався,  що  мед  вони  використовують  для  пошуку  панацеї  та  філософського  каменю  –  таємно,  в  підпіллі.  Але  вони  чи  то  не  вірили,  чи  уявляли  глибоководну  зневіру  і  говорили  коням  орловської  породи:  «Вйо-вйо!».  Залітні  бджоли  закусали  до  смерті  трьох  забрід  –  селян-косарів  із  Псковської  губернії.  Але  (знов  але!  Знову!  О,  Пандора  спокусниця!)  рудий  пасічник  тих  селян  анітрохи  не  жалів.  І  причиною  цього  була  зовсім  не  його  одвічна  слобідська  меланхолія,  а  спогад  –  свіжий  як  пахуча  слива.  Якось  гуляючи  болотцем  забуття  рудий  пасічник  підслухав  ненароком  необережну  розмову  тих  селян-личакоступів.  Говорили  вони  (точніше  онѣ,  бо  ці  хлібороби  -    жителі  еона  щелепоротих),  що  прийшли  вони  сюди  косити  не  траву,  а  зірки,  а  Сонце  вони  зріжуть  як  яблуко,  і  впаде  воно  на  зело  небуття,  а  Місяць  погасять  як  ліхтар.  І  настане  загальна  вічна  пітьма.  Місцевий  –  знову  ж  таки  покровський  архіпастир  Аквілоній  (у  світському  житті  Прокіп  Полузадов)  відслужив  за  тими  селянами  заупокійний  молебень  у  церковці-зітхальниці,  зиркаючи  маленькими  злими  очима  на  ікону  Миколи  Антіохійського.  А  рудий  пасічник  мізантропом  не  був.  Вечорами  він  любив  розмірковувати  про  твори  Плутарха,  казав,  що  Гіперборея  –  це  зовсім  не  біом  холоду,  а  втілення  світового  зла.  Але  йому  ніхто  не  вірив.  Односельці  особливо.  Під  час  чергового  прильоту  індійських  кусючих  бджіл  архіпоп  Аквілоній  бив  у  дзвони  –  голосно  і  протяжно,  ніби  закликаючи  Перуна  вибухнути  блискавками  над  похмурою  та  сонною  річкою  Ра.  Хто  він,  цей  чернець-недоук?  Невже  кульгавий  маленький  демон  Калі-юги?  Рудий  пасічник  крім  бджіл  любив  вирощувати  синій  льон  і  прясти  з  його  м’яких  волокон  нитку  долі.  Тканина  із  тої  пряжі  виходила  тонка,  оксамитова,  рожева.  Настільки  рожева,  що  трудівниця  Авдотія  (родом  із  заволокської  чуді)  вигукувала:  «Навіщо?!»  Багато  хто  в  Слободі  пам’ятає  про  газету  «Північна  бджола»,  що  видавалася  в  Невограді  Ладозькому  загоном  писарів-всезнайок,  але  мало  хто  знає,  що  була  ще  південна  бджола  –  дзижкуча  та  медоносна,  що  живе  в  кронах  дерев  Громовержця.  Південні  породи  бджіл  більш  вітряні  –  виховував  їх  не  Борей,  а  Зефір.  І  мед  у  них  солодший,  і  цілують  вони  сонні  квіти  наперстянки  гаряче.  І  гудуть  над  іржавими  ключами  від  ризниці  дзвінко  й  музично,  зовсім  не  так  басисто,  як  їхні  північні  убогі  побратими.  Місцеві  розкольники-старовіри  зустрічали  залітних  південних  бджіл  хлібом-сіллю  притупуючи  ногами  в  такт  дзвону  лугових  квітів-дзвіночків.  Безпопівці  у  чоботях-велетнях  –  вони  бджіл  розуміють  шляхетно.  Будь-яких,  навіть  кудлатих.  Рудий  пасічник  любив  читати  їхні  важкі  темні  книги,  ніби  не  читав  зовсім,  а  плакав  над  роками  псалмів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022


Апокриф жовтого листя

[i]            «Чорно,  як  рана  пам’яті…»
                                                               (Пауль  Целан)[/i]

Дірявий  черевик  осені:
Взуваю  його  на  босу  ногу
І  блукаю  дорогами  листя  
Ілюзій  моєї  свободи.  
Майстри  нескінченних  колій
Грають  на  віолончелях
Допотопних  свистунів-паротягів.
У  небо!
Долоні  не  можуть  бачити,
Навіть  якщо  на  їх  рівнинах
Намалювати  очі  вуглиною  серця.
Порожні  глеки  холодних  днів:
Якби  ж  то  я  міг  полетіти
Круком  данайської  мудрості
За  хмари  чужих  голосів  і  пророцтв:
Для  нас
Напнуті  вітрила  літер-знаків  
Герпетолога  Кадма  (теж  вільного  муляра  –  
Задовго  до  лицарів  Храму
Кельмою  зводив  Кадмею).
Книги  жовтого  листя  
Читаю  наче  літописи  Кроноса
Писані  попелом  –  сірим  по  жовтому
Після  війни  з  дикунами
Чи  то  лестригонами.
Мовчи  листяний  апокрифе.  
Хоча  б  про  мій  біль  –  помовчи…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2022


Кієза ді Сан Джовані Баттіста

Дикі  квіти  сягають  Неба  –  
Оцього,  синього.  Оксамитового.  
Якого  не  торкнешся  руками.
Босоногі  чорновбрані  монахи  
З  думками  про  святого  Стефано
Торкаються  п’ятами  каміння,
Відчувають,  як  будуть  вони  мурувати
Руками  пошерхлими  книжників
Кам’яні  суцвіття  каплиць.  
На  вулиці  Двадцятого  вересня
Відкрита  Небесна  Брама.
Відчуваю,  що  я  був  колись  дверима  
У  світ  кольорових  ілюзій
Та  чорно-білих  снів-дерев.  
Пальцями  запитував  ребристу  мушлю
Cerastoderma  edule:  
«Про  що  ці  три  тисячі  літ  
Країни  Сатурна?  Для  чого?»  
Місто,  в  якому  каміння  висить  в  повітрі,  
Місто,  в  якому  гора  зазирає  в  море
Місто,  в  якому  достиг  виноград  казок
В  амфорах.  
Місто  не  хоче  літати,
Місто  не  хоче  падати,  
Місто,  яке  хоче  бути  у  снах  монаха  Козімо.  
Між  орбітами  Кроноса.  
Мандри  –  це  спроба  стати  лицарем
У  нічній  варті  аптечних  слів  
Середньовічної  латини  алхіміків.  
Відчуваю,  як  місто  спить,
Відчуваю,  як  місто  прокидається
І  називає  мене  Ясоном.  
Руно-сонце.  Над  Ріміні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2022


Лисий

               «Буває  в  осені  печальній
                   Короткий  спалах  дивної  пори  –
                   Весь  день  стоїть,  немов  криштальний,
                   І  сонцесяйні  вечори…»
                                                                                       (Федір  Тютчев)

Одразу  скажу,  що  про  тринадцятого  президента  Росії  Івана  Івановича  Гриботоропова  я  знаю  дуже  і  дуже  мало.  Крім  загальновідомого  та  загальновизнаного  мені  мало  що  є  сказати,  дорогі  мої  читачі  і  писаки.  І  все  таки  я  вважав  своїм  обов’язком…  Ні,  не  те…  Важко  мені  пояснити,  чому  я  вирішив  написати  оцей  нарис.  Те,  що  я  вчився  з  ним  в  одному  класі  –  це  ж  не  причина  і  не  виправдання  мого  такого  дивного  нині  бажання  взятися  за  перо.    І  те,  що  я  зустрів  його  в  Парижі  після  закінчення  (доволі  успішного  і  невибагливого)  другого  курсу  Сорбонни  –  адже  теж  не  причина,  погодьтесь.  І  навіщо  все  це  розповідати?  Навіщо  створювати  ще  один  текст?  І  про  кого?  Адже  у  Світі,  у  Всесвіті  нашому  скорботному  і  безмежному  існує  тільки  один  текст.  Інше  так,  шматочки…

І  все-таки.  Насмілюсь  висловити  певні  спогади  і  домалювати  портрет  –  нехай  для  істориків  прийдешнього.  Бо  нині  мало  хто  згадує  його  –  державного  мужа,  обранця  народу.  Багато  хто  взагалі  хоче  кинути  його  ім’я  в  безодню  забуття.  А  дарма.  Кожен  правитель  цікавий,  бо  епоха  відображається  в  ньому  як  у  дзеркалі.  

Пам’ятаю  його  школярем.  Вчився  він  у  нашому  класі  звичайної  костромської  школи  (нині  назавжди  зачиненої)  починаючи  з  десятирічного  віку.  Пам’ятаю  його  лису  голову,  що  височіла  і  крутилася  над  третьою  партою,  пам’ятаю  вчителя  географії  Стеозора  Марковича  Теплостанова,  що  любив  лускати  пальцями  по  цій  лисій  голові  кольору  мармуру  на  світанку,  а  іноді  не  тільки  пальцем,  але  і  указкою  легко  вдаряв  по  цій  кулі,  що  виблискувала  в  задушливому  шкільному  повітрі,  і  при  цьому  вчитель  науки  про  Землю  вигукував:  «Ах  ти  глобус  китайський!»  Чому  його  приплюснута  і  ледь  прищава  лисина  нагадала  йому  глобус  –  Бог  його  знає.  Ніяких  материків  на  цій  лисині  не  було.  Хоча  якось  Ваня  (назву  його  Ваня,  бо  в  ті  далекі  часи  ніхто  навіть  подумати  не  міг,  що  цьому  «замухришці»  та  «чмошнику»  судилось  стати  президентом  Росії),  коли  він  заснув  на  уроці  красномовства,  йому  товариші-школярі    намалювали  на  лисій  голові  контури  Америки  та  Євразії  синім  маркером.  Але  це  було  набагато  пізніше,  коли  Стеозор  Маркович  вже  помер  отруївшись  одеколоном.  Ходили  по  місту  Саратову  вперті  чутки,  що  Іван  Іванович  Гриботропов  полисів  ще  в  дитинстві  від  передозування  клеозонідом  –  популярним  в  той  час  серед  підлітків  наркотиком.  Але  це  неправда.  Це  у  нього  спадкове.  Його  татусь  полисів,  коли  цьому  патріарху  було  ледве  сім  років  від  часу  його  появи  на  світ.  І  мама  в  нього  теж  була  лисою  з  підліткового  віку.  У  школі,  а  потім  і  в  поліцейській  академії  Ваньку  (ой,  пробачте,  Івана  Івановича)  називали  Лисим  і  малювали  на  стінах  на  нього  образливі  карикатури,  на  яких  зображали  лисого  чоловічка  з  величезним  «хазяйством»,  що  волочиться  по  землі.  

Вчився  Ванька  погано,  але  були  предмети,  які  він  любив  безтямно  –  це  схоластика,  логіка  та  чистопис  –  краснописання.    Закон  Божий  він  прогулював  регулярно,  за  що  був  неодноразово  караний  різками  –  був  годований  «березовою  кашею»,  якою  щедро  його  частував  батюшка  Федір  –  старий  бородатий  монах-розстрига.  З  товаришами  Ванька  спілкувався  мало,  він  був  замкнутим  і  мовчазним.  Навіть  коли  його  на  перервах  кликали  понюхати  ацетону  –  він  ніяково  відмовлявся,  мовляв,  «я  від  ацетону  стаю  надто  сентиментальним…»  У  регбі  на  фізкультурі  він  теж  грати  не  любив,  навіть  коли  йому  подарували  форму  яскраво-синього  кольору.  Дружив  він  тільки  з  Сергійком  Люборуковим.  Дружив  несамовито,  шалено.  Чутки  приписували  цим  друзям  юнацьке  велике  і  чисте  гомосексуальне  кохання,  але  я  щодо  цього  сумніваюсь.  У  компаніях,  де  любив  крутитися  Сергійко  у  своєму  плямистому  піджаку,  Ванька  любив  розказувати  непристойні  анекдоти  про  Наполеона  Бонапарта,  які  часом  викликали  сміх  –  зовсім  не  завдяки  змісту  оповідки,  а  завдяки  манері  викладу.  

Чим  він  займався  після  школи  (яку  він  закінчив  прикро,  але  не  жахливо)  –  я  не  знаю.  Офіційні  біографи  писали,  що  він  вчився  в  Астраханському  метафізичному  університеті  імені  Петра  та  Марфи  на  кафедрі  містичної  онтології  факультету  окультних  наук,  але  я  щодо  цього  сумніваюсь.  У  ті  роки  цей  університет  ще  не  був  відкритий  –  тут  біографи  схибили.  Злі  язики  говорили,  що  він  після  школи  сім  років  груші  оббивав  і  постійно  клянчив  у  татуся  якусь  копійчину,  але  це  неправда.  Никанор  Довгоп’ятов  (а  він  його  земляк)  казав,  що  Іван  Іванович  влаштувався  на  службу  в  поліцію  по  знайомству  –  у  відділ  боротьби  з  нетрудовою  содомією.  І  я  схильний  цьому  вірити.  

У  Парижі  я  зустрів  його  випадково.  Тоді  я  завершив  навчання  на  другому  курсі  Сорбонни  і  ми  з  товаришами  святкували  успішне  завершення  цього  етапу  буття  спудеїв  веселим  гульбищем.  Побачив  я  Івана  Гриботропова  –  тоді  ще  молоду  людину  біля  паризького  закладу  культури  «Мулен  Руж».  Він  мене  не  впізнав.  Може  тому,  що  був  не  один  –  з  дамою.  Іван  був  хмільним  (певно,  він  паризького  повітря).  Його  дама  була  «під  шофе»,  вимахувала  сумочкою  і  репетувала:  «Чий  чоловік?  Чий  чоловік?  Як?  Нічий?  Таксі!  Таксі!»  А  Іван  Гриботропов  розстелив  перед  собою  прямо  на  тротуарі  карту  Росії  –  його  просто  вертало  на  батьківщину.  

Для  багатьох  людей  обрання  його  президентом  Росії  та  Великим  Гарантом  Федерації  було  несподіванкою.  Навіть  для  мене.  Пам’ятаю,  як  я,  почувши  від  глашатая  на  площі  в  Липецьку  про  цю  подію,  я  дуже  здивувався:  «Як?  Отой  Ванька  дурник?  І  президентом  нашим?  Не  може  бути!»  Але  потім  став  сприймати  це  як  належне  і  закономірне.  Різне  в  ті  роки  в  Росії  дивувало  і  лякало.  Казали,  що  правління  його  буде  нещасливим.  Мовляв,  тринадцятий  президент,  число  страшне,  зловісне,  віщує  біду.  Мовляв,  судилось  йому  стати  останнім  президентом  Росії,  а  потім  і  сама  Росія,  а  може  і  весь  Всесвіт  кануть  у  Небуття.  Але  як  бачимо,  нічого  такого  не  відбулося.  Більше  того,  Росія  приросла  територіями  –  в  час  його  правління  до  Росії  було  вдруге  приєднано  Велике  Князівство  Перм  на  правах  конфедерата,  Алтайське  Ханство  ввійшло  до  Монгольського  Степового  Союзу.  Була  зміцнена  армія  –  потішні  війська  були  ліквідовані,  в  озброєнні  гренадерів  алебарди  були  замінені  на  моргенштерни,  а  полки  лучників  були  озброєні  арбалетами.  Він  заснував  новий  рід  військ  –  до  того  не  бачений  –  велосипедні  війська,  які  здобули  собі  незгасну  у  віках  славу  в  битві  під  Нижнім  Новгородом  з  повстанцями-прогресистами.  Всі  тоді  боялися,  що  він  погодиться  на  перейменування  країни  під  тиском  ісламського  лоббі,  і  Росія  буде  називатись  не  Росія,  а  Союз  Ісламських  Імаматів.  Але  цього  не  відбувалось.  Хоча,  намагаючись  уникнути  перевороту  він  пішов  на  компроміс.  Назву  країни  замінили  на  Російську  Федерацію  Золотої  Орди,  що  викликало  загальну  радість  народу  та  розчулення  в  колах  аристократів.  

Багато  хто  його  схиляв  (особливо  під  час  другого  президентського  терміну)  до  проголошення  Ісламу  державною  релігією  Росії  і  проголошення  Ісламської  Федерації  Росії.  Але  від  цього  він  рішуче  відмовився  і  був  у  цьому  рішенні  стійкий  до  кінця.  Він  тільки  дозволив  перейменувати  Державну  Думу  в  Бююк  Девлет  Курултай  і  переселив  богомилів  та  молокан  до  Вологодського  улусу.  Мало,  хто  знає,  що  причиною  цього  була  не  політична  сліпота  і  недалекоглядність,  а  віросповідання.  Іван  Іванович  був  даосом,  або  як  нині  прийнято  говорити  даосистом.  Він  таємно  відвідував  даоський  храм  в  Оренбурзі  і  тримав  біля  себе  постійно  китайського  ворожбита,  приносив  пожертви  Небу  і  Землі  у  даоському  домі  молитви  у  Воронежі,  вечорами  читав  Лао-Цзи  та  медитував.  Вживання  в  їжу  комах  він  суворо  регламентував,  дозволив  польоти  на  повітряних  кулях  в  Симбірській  губернії,  заборонив  випускати  вітри  в  суспільних  рестораціях  спеціальним  указом.  Філософів  –  цих  любомудрів,  що  баламутять  народ,  він  з  Москви  вигнав.  Публічні  страти  ворогів  народу  він  заборонив,  а  тілесні  покарання  дозволив  застосовувати  лише  до  людей,  що  не  мають  громадянства  Росії.  Виступи  мемів  –  чужі  звичаям  і  розумінню  народу  він  обмежив  приватними  театрами.  Посади  мерів  міст  він  зробив  спадковими,  а  вільним  містам  дозволив  обрання  магістратів.  Православ’я  –  це  зловісне  диявольське  марновірство  він  заборонив,  а  потім  і  зовсім  викоренив.  Хлистам  він  дозволив  обирати  патріарха,  а  скопцям  –  митрополита.  У  Рибінську  він  встановив  пам’ятник  Заратустрі,  а  у  Вишньому  Волочку  заснував  конфуціанську  семінарію.  Діяльність  народних  трибунів  він  у  всіх  губернських  містах  поставив  під  контроль  цензорів.  Старі  літературні  колегії  він  розпустив,  зате  заснував  нові  –  блискучі  та  незрівнянні.  Він  відновив  чеканку  вагомої  золотої  монети  і  підвищив  платню  легіонерам-преторіанцям.  Видовища  для  народу  він  влаштовував  різноманітні  і  незвичайні,  але  особливо  він  любив  влаштовувати  циркові  вистави  –  настільки  смішні,  що  двоє  сенаторів  на  одному  з  виступів  брянських  клоунів  померли  від  сміху.  На  одній  з  вистав  народу  були  вперше  показані  бегемот  та  жирафа,  а  на  іншій  він  особисто  під  час  вистави  давав  вказівки  акробатам  та  фокусникам.  Він  відновив  роздачу  хліба  та  солі  народу  в  Тверській  губернії,  а  в  Царицинському  улусі  наказав  після  жертвоприношень  роздавати  народу  м’ясо.  Сенат  нагородив  його  титулом  «Батько  народу»  вже  на  третьому  році  правління.  Від  новорічного  тріумфу  він  рішуче  відмовився,  але  овації  влаштовував  пишні  та  яскраві.  З  усіх  свят  він  найбільше  шанував  День  космонавтики,  святкував  його  незмінно  в  Тамбові  на  площі  Тамбовського  ліхтарника  публічним  бенкетом.  

У  державний  гімн  Росії  він  зробив  розумні  і  доречні  зміни:  слова  «Народу  Отець»  він  замінив  на  «Великий  Мудрець»,  а  замість  рядка  «На  безмежних  просторах  крокує  ведмідь»  поставив  «Світло  істини  вічно  горить».  У  державному  гербі  Росії  він  замінив  зображення  синього  кита  на  малюнок  триголового  дракона  як  на  символ  єднання  законодавчої,  виконавчої  та  судової  влади.

Щодо  їжі  він  був  скромний:  любив  білу  рибу  під  маринадом,  грецькі  горіхи  і  м’ятні  цукерки.  З  напоїв  він  віддавав  перевагу  ярославській  брусничній  бормотусі.  Відвідував  балет  щоп’ятниці.  Особливо  любив  виставу  «Красуня  та  Красс»  режисера  Ігоря  Бубєнчікова.  

Поширюються  вперті  чутки  та  неоковирні  анекдоти  про  його  божевільні  оргії,  які  він  нібито  влаштовував  прямо  в  Кремлі,  про  його  незчисленних  фіктивних  дружин  і  наложниць,  але  це  все  нерозумні  примітивні  міфи.  Іван  Іванович  був  однолюбом  –  єдиним  його  коханням  на  все  життя  був  боязкий  та  сором’язливий  юнак  Андрій  Полосатов.  Старожили  Москви  ще  пам’ятають  пам’ятник  цьому  красеню,  який  Іван  Іванович  встановив  на  місці  колишнього  монумента  Мініну  та  Пожарському  після  того  як  Андрій  –  це  втілення  небесної  юнацької  краси  втопився  випадково  в  річці  Москва.  

Смерть  Івана  Івановича  була  смертю  праведника:  він  помер  на  своєму  посту,  в  своєму  робочому  кабінеті  в  оточенні  близьких  друзів  і  вірних  поплічників.  Помер  президент  Гриботропов  від  апоплектичного  удару.  Його  останніми  словами  були:  «Кота  мого  не  забудьте  погодувати…  Шоколадки  хочеться  дуже…»  Ходили  вперті  чутки  про  табакерку,  але  ми  нині  знаємо,  що  все  це  злі  вигадки  ворогів.  І  табакерки  ніякої  не  було.  Президент  Гриботропов  взагалі  не  курив  і  навіть  не  нюхав.  Навіть  сухі  мухомори  він  зневажав.  

Нині  простолюд  ганьбить  ім’я  Івана  Івановича  Гриботропова,  його  пам’ятники  всюди  трощить  і  скидає,  його  мавзолей  зруйнований,  а  його  забальзамоване  тіло  було  кинуте  на  поглинання  акулам  в  Кенігсбергському  океанаріумі.  При  цьому  дві  білих  акули  отруїлись  і  довелось  навіть  відкласти  виставу  «Погодуй  акулу  котлеткою»  на  два  тижні.  Його  книжки  спалюють  публічно,  а  портрети  топчуть  копитами  калмицьких  верблюдів.  А  дарма.  Історики  майбутнього  ще  оцінять  належним  чином  цього  Великого  Керманича,  Президента  Неосяжної,  Вершителя  Долі  Народу  –  мого  однокласника  –  Ваньку  Лисого…      

2013                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967878
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2022


Ла кієза ді Сант Агостіно

Чуже  як  сніг  одкровення:
Відчуваю,  як  воно  висить  нещастям  в  повітрі
Під  склепінням  храму-постави  Сант  Агостіно
Тоді
Світ  здавався  надкушеним  яблуком
(А  правда,  
Що  черепахти-годинники  
Дозволяють  нам  літати  у  снах?)
Небо-дзвін  над  містом-помилкою  Ріміні
Нагадує  квітучу  крону  мигдалю
(Відчуваю  запах).
А  може,  це  просто  квітень
Такий  гіркий  та  осяйний:
Він  пам’ятає  –  
Я  ночами  вишукував
На  Небі  сузір’я  Лебедя
І  мріяв  про  гірські  троянди
(Знак  розенкрейцерів  –  готичне  марево),
Просив  Мнемозину  жебрачку
Пригадати  свої  життя  минулі,
Коли  я  був  монахом  августинцем
Кляштору  Сан  Джовані
І  ховав  за  мурами
Своє  розірване  серце
І  малював  на  стінах  Едем.
Не  вистачає  на  Небі  зірок-цяток,
У  річці  буття  не  стає  хвилин-хвиль:
На  поріг  смерті  хтось  кинув  камінь
(Певно,  вона  –  Прозерпіна).
Довелось  йти  шляхом  Евтерпи
Від  одних  сатурналій  до  інших
І  ростити  в  саду  мрій  кипариси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2022


Кієза ді Сан Фортунато

Сім  ночей  мандрує  березоль
Від  хмільних  «п’яццо»
До  стоїчних  «страда»  та  «віа»,
Від  незачинених  брам  до  темпіо.  
Пізніше  від  зеленкавих  хвиль
Моря  невгамовного  серця:
Я  знав  це  віддавна,  але  довідався  
Під  стінами  Сан  Фортунато  –  
Березоль  невгамовний  монах.  
Я  пив  перестигле  вино  мовчання,
Мій  погляд  блукав  –  щоб  дізнатись  –  
Тут,  під  мурами,  які  чомусь  збудував  Карло:
Кожен  келих  Неба  порожній,
Кожна  ніч  починається  зранку:
Передчуттям  тьми.
У  сваволі  моєї  єретичної  віри,  
У  гонорі  весни  весталки  Етрурії
Мислю  про  космічне  квітуче  дерево
(Трохи  вишневе)
І  поклоніння  волхвів-зорезнавців.
Споглядаю  кам’яну  квітку-місто:
Не  вірю,  що  мене  тут  не  було
Коли  чернець-августинець  Пронті  
Бавився  на  мурах  яскравими  фарбами:
Немов  я  не  тут,  не  зараз,  не  близько.
Місто  –  це  скалки  античного  глечика,
Які  викинули  на  берег  хвилі  Таласси  –  
Холодного  моря  минулого
(Нехай).
Додайте  до  вина  води  –  необачно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967001
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2022


Площа Кавура

Під  дощем  пелюсток  
Березневі  розмови  про  каву
І  пухнастих  котів-монахів,
Кожен  з  яких  Сеньйор  дель  Тетто
І  споглядає  п’яццу  крізь  скло,
Крізь  туман  пеларгоній.
Довічно  під  небом  –  
Довічно  о  шостій  
Під  перстом  вказівним  Паоло  П’ятого  –  
Букініста  й  законника
Чи  то  колеги  охоронця  ключа…
Дивлюсь  оком  блукальця,
Дивлюсь  на  спрагу  годин,
Дивлюсь  і  забуваю
Про  себе  чи  то  про  розфарбований  Всесвіт,
Бо  кожна  людина  –  то  Всесвіт  –  
Вихор  галактик,  гра  одвічної  Порожнечі.
П’яцца  графа  Камілло  –  
Герцога  Ресорджіменто.
Під  горою  святого  Маріно
Опинився  на  площі
Міста  перук  і  білого  карнавалу,
Де  співали  пісню  світанку
Серед  ночі  ілюзій  треченто.
Називаю  своє  ім’я  
Важкому  монументу  на  березі  легкості,
Очікую  темінь
Весняного  вечора.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2022


Палаццо Гарампі

Тягнуться  в  небо
Жовтими  свічками
Окличні  знаки  романських  веж  –  
Torri  di  guardia
З  дикого  каменю.
Коли  з  мене  вітер  солоний
Зірвав  білу  мантію  спогадів
Про  необачну  требу
На  тризні  мідних  дзвонів,  
Коли  відчувалося  
В  меланхолійній  Адріатиці  
Щось  більше  ніж  синява,
Коли  згадувалось,  що  твердь
Сьогодні  не  хвора  на  лихоманку
І  цей  палаццо,  як  був  дзьобатим  свідком
Необачних  подеста
Так  і  лишиться  –  
Тоді  я  майже  жив,  майже  був,  
Майже  відокремився  від  Порожнечі,  
Якою  переповнені  п’яццо  та  страде
У  місті,  яке  нагадало  місцевому  Федеріко  
Маленьке  лігво  вовчиці.  
Твої  інші  руки
Шукають  у  густих  сутінках
Журавлиного  вечора  тисячоліття
Знаки  буття,  що  мальовані  на  лусочках  риб  –  
Пічкурів.  Отих,  що  «іхтіс»,
Отих,  що  малювали  в  катакомбах
Люди  й  колишні  легіонери  вбрані  туніки.  
У  домі,  що  двічі  зруйнований,
Але  нині  заповнює  моє  око
Я  споглядаю  течію  часу.
Пливу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2022


Палаццо дель Аренго

Кам’яне,  кам’яне,  кам’яне
Серце  міста  рибалок  на  березі  моря,
Міста  доріг  і  коханців,  поетів  і  катеринок
І  слова  «авжеж».  
Долучаюсь  до  березня  на  перехрестях  часу,
Мовчання  велике  і  синє,  
Наче  небо  над  Ріміні,  що  читає  вірші  
Маріо  де  Каронезі  (він  теж  був  поетом).
У  мережеві  спокою  зазираю  в  зіницю  міста,
Яка  зроблена  з  солі  і  повторюю,  
Як  вони  колись  –  вони  –  посередники  
Середньовіччя  рудого  вандальського
Вторили:  
«Cedo  bonis».
З  усіх  катедр  кедрових  тесаних
Мореплавного  сну  (напніть  вітрило!)
Питаю  в  годинника  механічного  –  
Онука  клепсидри-плакси:
«Хвилі  несли  тебе,  колисали,  бавили  –  
Навіщо?  Куди?  В  яке  єретичне  прийдешнє?»
Зцілюю  хворі  літописи  –  
Домислюю  щось  світле  й  прекрасне
На  площі  
Білого  слова  «поруч»
Коли  на  бруківки  падають  тіні
Башти  думок  алхіміків,  
Дзвіниці-тюрми  (голос).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2022


Замок Сізмондо

Ти  вмієш  без  страху
Дарувати  мені  квітку  мигдалю,
Натякаючи  на  майбутнє  гірке  літо:
Стоязикий  замок  
Вкриває  моє  здивування  весняне
Білим.
Захотілось  стати  повітряною  кулею:
Наповнитись  димом  гарячим
І  літати-висіти  над  цим  кастелло,
Що  збудував  Пандольфо,
В  якому  він  мріяв  про  квіти,
Що  цвітуть  на  камінні
В  порожнечі  старих  димарів.  
Володар  цієї  ночі  –  привид  карабінера
(Віровідступника  та  рибалки)
Примушує  забувати  слова
Зіпсованої  латини  лігурів,
Гасить  як  свічку  
Парафінову  пісню
Про  море,  в  якому  танцюють  риби.
Пандольфо!  
Навіщо  ти  вполював  журавля
І  ласував  його  м’ясом
На  бенкеті-іргищі  Сонця:
Ти  думав  це  осінь  злодійка?
А  це  лишень  синій
Павук  думок,
Що  плете  тенети
На  дереві  ренесансу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2022


Тріумфальна арка Августа

Пелюстки  персиків  мерехтять
У  часопросторі  мурів  Ріміні:
Вітер  з  моря  –  Час  наказав  мені  бути.  
Хвилини  –  вони  зупинилися  на  бруківці
Під  воротами  мідних  чобіт  і  биків:
Країна  телят,  місто  вітрів,  люди  доріг:
Звідси.  
Кронос  камінний.  Застиглий.  
Його  можна  торкнутись  руками.
Коли  риби  стають  птахами  моря,
А  смерть  жартує:  «Ви  добре  сховались!»
(А  я  і  не  думав).  
Темні  віки  –  це  просто  протяг
У  чорному  замку  історії,  
Де  гостював  Папа  Адеодат,
У  будинку  порожньому  
Безсловесних  годин  стебла
Дерева  ночі.  
Босоніж  під  аркою  
                                                             танцюють  весталки,
На  свято  вовків  –  
На  бучні  луперкалії
Тягнуть  глеки  вина  –  густого  як  кров
Три  кульгавих  авгури,
А  я  і  не  знав,  що  лелеки-патриції
Мають  власний  сенат,  
Вершник  простоволосий
                                                             на  щиті  пише  слово  
Вуглиною:  «Veritas»
Під  тріумфальною  аркою
Перемоги,  якої  не  було.  
Місяць  вовків  –  фебруарій  –  минув.  
Нині  весна.  Час  легіонам  птахів
Летіти  над  Ріміні  –  в  країну  венедів.
Як  і  мені…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2022


Міст Тіберія

Із  синьої  річки  етрусків
Яка  тече  тут  одвічно
Очима  п’ю  блакить  першим  –  
Ковтаю  відображення  Неба:
З  ріки  де  невдало  
Топили  колись  Буратіно,  
Але  він  поплив  з  країни  Снів
У  країну  помаранчеву  Завтра:  
Черепахам  назустріч  –  
Черепахам  людських  днів-гончарів
(Бо  люди  теж  глеки).
З  близького  солономрійного  моря
Виловлюю  ребристі  мушлі
Схожі  на  серце  блукальця
І  несу  їх  у  жмені  на  міст
Який  руйнували  готи  (марно),  
Який  належить  найглибшому  часу,
Який  сам  став  мушлею  вапняковою  –  
В  яку  сховалися  апострофи  історії:
Вічність  –  та  я  ж  знаю  її,  
Вона  молода  італійська  краля,
Що  згубила  свою  сукню-слово
Між  берегами,  що  поєднані  мостом,  
Який  мурували  раби
Зі  своїх  сердець  і  життів,
Зі  свого  минулого  і  сьогодення.  
І  блукає  тепер  Вічність
Вдягнена  тільки  в  намисто:
Схожа  на  квітку  оту  –  
Квітку  –  біля  оселі:  
Пелюстки,  пелюстки,  пелюстки  –  
Як  сни  Петрарки  –  рожеві.
Як  важливо  було  мені  тут  почути  –  
Тут  на  мосту,  між  часами:
«Buongiorno,  Antonio!»
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2022


Хокку пізньої осені

     *      *      *
Падолист.  Вітер.  
Сумний  Місяць  глипає
У  гнізда  птахів.

     *      *      *
У  чорні  плащі
Ховаються  злякані
Перехожі.  Ніч.

     *      *      *
Чорно-білий  сон,
Осінь  глуха  за  вікном.
Час  прокидатись.  

     *      *      *
Падолист.  Вечір.  
Мишка  дивиться  з  кухні
Намистом  очей.

     *      *      *
Холодне  місто
Гасить  холодні  вікна.
Вже  осінь  глуха.

       Падолист  2021  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2022


Темпіо Малатестіано

Магнолії  оксамитові  марширують  
Під  музику  Паганіні-вигнанця
З  берега  моря  прямісінько  в  дворик,
Де  жив  театрал  Буратіно
Зі  своїм  татом  Карло  –  
Ренесансним  філософом,
Що  змайстрував  йому  ключик
Зі  зламаного  доісторичного  саксофона
І  шепотів  йому  потім  таємниче,
Що  не  мідь  то,  мовляв,  а  золото:  
Aurum  Альберта-алхіміка.
Стигмати  білого  мармуру:
Чи  то  дорога  в  каменоломні  Каррари,
Чи  то  корсіканець  обабіч  дороги
До  гнізда  орлів  Сан-Маріно,
Той  самий  у  трикутному  капелюсі,
Що  філософствуав  про  свободу
(В  тюрмі).  
Березневе  місто  солоного  вітру:
Запивати  запаморочення  кавою  –  
Не  було  слів  –  так  ось  тобі:
Зіпсованою  латиною
Сучасна  весталка  Констанція
Розповідає  про  Данте  прийдешнього.
Дерево  квітуче  на  брукованій  вулиці  –  
На  дорозі  між  етрусками  і  Гарібальді.
Час  втопився  у  річці  Марек’я,
А  я  все  вишукую
Неіснуючу  книгу
В  бібліотеці  Папи
Інокентія  Десятого.  

Примітки:
Темпіо  Малатестіано  –  особистий  храм  та  мавзолей  родини  Малатеста  –  кондот’єрів  та  тиранів  Ріміні.  Храм  спорудив  Сіджізмондо  Пандольфо  Малатеста  (1417  -  1468),  якого  Папа  Римський  звинуватив  у  язичництві  і  відлучив  від  церкви.  Всі  Малатеста  «прославились»  різними  шаленствами,  войовничістю  та  непередбачливими  вчинками.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2022


Дорогою крука

Дорога  в  праліс  років  відлюдника
Я  прокладав  її  тростиною  синього  жайвора:
На  перехресті  дім  майстрований  із  бамбуку  –  
І  кричить  наді  мною  Вічність
Ім’я  одвічного  крука  –  володаря  німоти.  
Піти  й  не  вертатись  (під  якими  зірками!).
Імена,  імена,  імена  –  тих,  незабутніх.
Мертвих  поетів  і  вершників.  
Келихи,  келихи,  келихи  –  які  не  проносять  мимо,  
Які  повні  по  вінця.  
Письмена  –  про  буття  вічного  міста  сови
(Не  вовчиці).  Даремно  шукав  сиве  марево
На  островах,  де  завмерли  сліпі  мегаліти:
Дні  журавлині  і  трохи  води  
З  присмаком  осені.
Сни.    
Звірині  слова  
Перекладені  вільним  художником
На  мову  годинника-шибеника:
Віддай  мені  час.  Мій.  
Нині  тут  хазяйнує  Еол  –  
Син  Орсеїди,  повелитель  вітрів.
Врятувати  палаюче  плаття  осені  
Навряд  чи  зможуть  Ясон  із  Діонісом:
Атаманту  наснився  «Арго»  корабель  -
Як  пророцтво.
Лишається  йти  дорогою  крука  –  
У  невідоме.  У  сутінки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2022


Попіл і полум'я

         «Полум’я  ватри  гасне,  
                                   і  лишається  попіл…»
                                                           (Хорігуті  Даїгаку)

Осінь:
Я  запалив  полум’я  космічного  спокою
На  вершині  гори  прочанина  мрій
Сьогодні  –  
Посеред  дня  плачу  ангелів,
Що  приносять  останній  окраєць  
Хліба  нічийного  поля  
Горобцю  непохованої  поезії
Теплих  лагідних  слів.
А  вам  не  холодно?
Осінь:  
Гарячий  попіл  
Загортаю  у  клапті  вчорашнього  одягу
Плямистого,  літнього,  трав’яного  –  
Щоб  зігріти  (хоч  трохи)
Свої  незачесані  тексти
На  фоні  пейзажу,
Де  тільки  пеньки-плахи  
Для  поетів,  що  стали  білими  птахами,
І  простір  –  синій  як  мрія,  
Як  розмова  про  вічне.  
Осінь:
Мушля,  яку  колось  дарувало  море
Перетворена  в  дрібку  вапна
Гарячим  попелом,
Що  лишився  від  полум’я
Осіннього  дня  одкровень:
Бавлюсь  зі  смертю:
Гра  стара,  як  бубон  шамана,
А  десь  там  Ітака,
Де  келих  завжди  наповнений
Чорним  солодким  вином,
І  вітер  солоний  і  теплий,
І  вистукує  птах  –  дзьобом  по  дереву
Нескінченні  хвилини
Радості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2022


Попіл мовчання

           «In  der  Mandel  –  was  steht  in  der  Mandel?
               Das  Nichts...»
                                                                                                 (Paul  Celan)

Дерево  синіх  ілюзій
Височить  самотою  
Серед  пісків  пустелі  
Поснулих  душ.
Мовчання
Сірим  попелом
У  долоні  троянд
Сиплеться  замість  золотого  піску
Променів
Клепсидри  Сонця  –  
Божества  гелонів.
Народ,  що  живе  в  Небі,  
Понад  хмарами  міфів
Про  мореплавців  «Арго»
Дізнався,  що  сон
Про  чорного  лебедя  дочки  Тестія
Зітканий  з  овечої  шерсті
На  верстаті  Арахни-ткалі
Там  –  за  мурами  Ольбії.
Між  горобиною  й  прірвою
Ночі
Мальований  візерунок
Риб  і  зірок
Крейдою  на  стіні,  за  якою  
Дім,  який  не  належить  нікому,
Фіалка,  яка  належить  собі,
Сон,  який  був  тобою,
Нічна  варта,  що  очікує  сходження
Зірки  Іштар.
А  там  –  за  ріками  й  криками,  
За  крісами  й  крисами  
Вавилон  –  цегляний  Баб-Ілі
Кадінгір  недоречний,
Що  буде  зруйновано  наніц
Незабаром.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2022


Дерево для вогнища

                             «Од  гори  до  гори  
                                 Еліптичний  лине  крик…»
                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  потрапив  під  дощ
І  то  під  рясний  –  
Той,  що  падає  в  прірву  з  Неба,
В  безодню  Землі,  яму  тверді.
Тоді,
Коли  холодне  «вчора»
Танцювало  заморське  танго
Журавлем  чубатим,
Золотим  листям  горіховим
З  тінями  Одіссея.  
Тоді.  
Цю  осінь  звати  Каллісто,
Вітер  Аркад  говіркою  
Вівчарів  всетуману
Перед  хаосом  папороті,
Додонським  оракулом
Віщує  прозорість
Вітру  Борея  –  нездари  полів.  
Жриця  кабірів  стежою  камінною
Веде  мою  тінь  –  за  обрій,  
Туди,  де  не  мрій,  не  сни  і  не  сподівайся,
А  тільки  читай  таємницю,
Незнані  слова  –  писані  чорним  по  жовтому
Письмом  копача  Кадма.  
Шурхіт  листя  священного  дубу  
(Не  облетів,  не  втратив  багряні  помисли)
Дерева  Девкаліона
(Кидай  каміння,  кидай…)
Вітер  осінній  гуде
В  залізному  дзвоні.  
Вітер  мудрості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2022


Зорі кольору криці

                       «Вчора
                           (Зорі  блаватні)
                           Завтра  
                           (Зорі  білі)…»
                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Між  вчора  і  завтра
Зорі
Над  стежиною  Пана,
Над  лісом  кентаврів,
Над  полями  Фессалії
Зорі  кольору  срібного  вістря
Стріли.  
Чашник  тирана  Лариси  
Пенест  Біанор
Бавиться  золотом  слів
Пеласгів  –  
Народу  забутих  пісень
Моря.  
Кратер  повний  вина  Метеори
(А  може  це  серце  –  
Довершене  трунком  кольору  вохри?)
Диво  Нефели  –  час  вересу.  
Час  крапель,  клепсидр  і  агоній.
Час  алегорій  (бо  верес  цвіте).
Слово-вогонь  
У  мідному  дзеркалі  –  
Палає  у  кузні  лапітів.
У  рибній  лусці  візерунок
Забутих  письмен  лотофагів.
Життя  як  подвір’я
Палаццо  Флоренції  –  
Квіти  в  тюрмі  кам’яних  лабіринтів.
Зернами  маку  віщую  шовкові  дороги
Снів  про  людей  –  
Видив  царства  тіней
Кольорових  як  шкіра  гепарда
(Бо  осінь,  бо  дощ
Назавжди).  
Майструю  зі  срібної  чаші
Гостре  вістря  стріли  –  
Час  полювати
На  вурдалаків.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2022


Лист Астеріону post factum

Нитку  одну,  Аріадно,
Кладеш  в  руку  –  мені,  
У  долоню,
Що  збагачена  досвідом  бронзи  
Меча.
Нитку  овечої  вовни
Рогатих  кудлатих  бербекульок  –  
Володарів  дзвоників  –  калатал  безтямних,  
Що  віщують  заграву
Над  пустищем  пагорбів
Вапнякових  і  диких
Як  все  кам’яне.  
Вістрям  меча-спати
Пишу  епізод
Тої  казки  сумної,
Яку
Колись  елліни
Розкажуть  мальованим  глекам
На  торжищі  стиглих  олив.
Забава
У  сутінках  віку  каміння:
Ігри  жорстокі  з  потворою-хроносом
І  не  втекти
За  хвилі  таласси  пелазгів
Під  чорним  вітрилом,
Моря
Яке  до  сих  під  безіменне,
І  мурувати  міста
З  брил  велетенських
Руками  циклопів,
Що  оком  єдиним
Глипають  в  безвість.
Стадо  кентаврів
Женуть  на  гірські  полонини
(Бо  час).
Де  той  пастух?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022


Окраєць Неба

                                   «Поле  оливами
                                       Густо  сивіє  –  
                                       Глянь,  то  розгортається,  
                                       То  згортається  віяло…»
                                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)


Ще  думки  наче  зерна
Не  падали  в  зорану  землю  історії
А  вже  повітря  збирають  міхами,
Ненаписані  книги  проростають  з  глини
У  розломі  між  двома  одкровеннями.
Гостинні  солом’яні  хижі
Нагадують  зіккурати  –  
Сходинки  в  Небо,  назустріч  Місяцю,
Туди,  де  танцюють  маски,
Які  одягає  темрява
На  обличчя  своє  незворушне.
Так  співав  очерет:
Тут  дізнаються  сенс
Слова  гіркого  «повернення»
І  посолять  окраєць
Після.  

Наче  синя  риба  лагуни  тропічної
Небо  з  мене  змиває  спогади,
Свою  долю  називаю  трояндою,
Бо  забув  імена.  
Малюю  пейзажі
Попелом.  
Дарую  ці  картини  сумні
Перелітним  крукам.  
Виднокіл  посипаний  сіллю,
Синьоока  печаль
Дарує  мені
Ключ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022


Крик сови

 «…  Життя  –  це  втеча  чи  нестримний  біг…»
                                                     (Франческо  Петрарка)

П’ять  пар  чобіт  
Князя  Чорторийського
Стоять  на  порозі
Давно  неіснуючого
Зруйнованого  вщент  замку,
А  мені  досі  болить  
Вістря  стріли  чужинської,
Що  застрягла  між  ребрами
У  житті  якомусь  позаминулому,
Коли  кінь  та  шабля
Та  ще  й  Воля
Єдине,  що  мати  й  тим  жити
У  столітті  бозна  якому
Але  бурхливому:
Коли  як  завше  –  
Сльози,  пожежі,  згарища,  пустища
І  солодке  «приходь»,
І  щемливе  «вертайся».
А  куди  вертатись,  як  листя
Коли  зелене,  а  коли  жовте
Закриває  чи  засипає  все
Аж  очам  боляче,
І  частують  холодним  вітром
Жінки,  яким  дарував  шеляг
За  шматок  хліба  і  дрібку  солі.
А  на  шляху  осінь.
Лети!  
Ти  вже  не  вершник,  а  птах,
Вмієш  слухати  дзвони  розбиті
Церкви  спаленої
На  попіл  сивий.  
За  крок  від  квіток  звіробою,
За  сто  років  до  Мікеланджело
Слухаю  білої  сови  крик.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022


Чорний камінь

                     «…  В  країні,  де  зацвів  Едем  очей…»
                                                                 (Франческо  Петрарка)                                                                                            

Чорний  камінь  
На  шляху  кинув
Одинак,  що  не  лишає  слідів
І  не  бачить  себе  у  дзеркалі.
На  шляху,  що  заріс  рудими  кущами,
Що  дозріли  синіми  ягодами
Вчора.  
Весь  небосхил  
Фіалковий,  оксамитовий,  як  мої  спогади  
Про  країну  загірну  забутих  віршів
Запломенів  загравою  сонцеслів
Цього  вечора  –  
Вечора  пророцтв,  
Що  почали  збуватися.  
Пророцтв,  що  були  записані
У  спаленій  книзі  пергаментній,
Книзі,  яку  споконвіку  було  заборонено
Читати  чи  навіть  бачити
Неписьменним  пастухам-козопасам
Книзі,  яка  написана  бузиновою  чорнотою
Ще  тоді,
Коли  люди  бачили  сни
Неймовірні.  
Крізь  бескиди  журби
Йду  слідом  за  журавлем
В  ущелину  осінніх  днів,
Де  ніхто  не  назве  мене  свідком
Вільного  вітру.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2022


До небосхилу

     «На  світанні,  коли  небосхил  засяяв,
         На  світанні,  коли  загомоніли  птахи…»
                                             («Пісня  про  Гільгамеша»)
                   
Троянди  співають  псалом
Морю,  яке  народжується
У  завитках  мушлі  (шум),
Троянди  днів  тиші  –  часу,
Коли  місто  нагадує  скрипку.
Вавилон  ще  не  збудовано  навіть,
Ніхто  не  приносить  офіру  Іштар,
Ріку  ще  називають  просто  Солодкою,
Ще  думки  наче  зерна  ячменю
Не  падали  в  зорану  землю  історії,
А  вже  повітря  збирають  міхами,  
Ловлять  вітер  зухвалий  (марно),
Ненаписані  книги  проступають  з  глини,
А  хтось  вже  знає  що  там  буде  написано
Для  нього  –  кому  цікаво  читанням
Заповнити  вічність.
У  розломі  між  двома  одкровеннями
Гостинні  солом’яні  хижі
Нагадують  зикурат    Нанну  –  
Сходинки  в  Небо,  назустріч  Місяцю,
Сходи,  які  бачать  у  снах,
Коли  сплять  на  землі  овечій,
Сходи  в  прочинене  Небо  –  
Туди,  де  танцюють  маски,
Які  одягає  темрява
На  обличчя  своє  незворушне.
Так  співав  очерет:
Тут  дізнаються  сенс
Слова  гіркого  «повернення»
І  посолять  окраєць
Після.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022


Alphabetum Incognitum

                           «Тиша!
                               Там,  у  глибинах  озера,  біліють
                               Гори  хмар…»
                                                                                                     (Йоса  Бусон)

Вірші,  що  написані  на  стінах  в’язниці
(А  хтось  збудував  її),
Вірші,  які  вивчали  напам’ять,
Які  несли  через  безодню  років
У  лабіринтах  свідомості
Гіркі  як  мигдаль,
Солоні  як  Мертве  Море.
Дивлюсь  у  вікно  сподівань
                                                                                 і  повторюю
Слова,  які  не  можна  забути.
Літери  розчиняються  в  повітрі,
Літери,  які  я  щойно  вигадав,
Літери  незнаної  абетки
Давно  забутої  мови
Повторюю.
Перекладаю  на  цю  мову  рядки
Веселої  поеми  про  пекло.
На  лобі  спокійного  Козлотура
Малюю  знаки  таємні
І  мрію  про  море
В  якому  втопився  келих
Грааля.  
Я  вип’ю  цю  осінь  терпку
По  краплях,  ночами,
Коли  тіні  горнуться  в  плащ,
Коли  темінь  стає  домом-пусткою,  
Коли  з  хвилин  плетуть  вінок
Зорі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022


Туди, де дощі

                         «У  руслі  сухому
                             І  там  протоптали  стежку.
                             Сяйво  листя.»
                                                                           (Йоса  Бусон)

Свою  долю  ховаю  в  торбу
З  малюнком  риби  та  лева,
Наче  рана  минулого
Болить  багряний  світанок:
Йду  за  поріг  замшілий
Ніби  той  волоцюга,
Що  забув  свої  книги
Написані  вдосвіта
І  пішов  мандрувати
В  країну  п’янку  вересня
(Трохи  загірну):
Туди,  де  дощ.  Де  краплі
Важкі  як  осіннє  небо.
Там:  навряд,  якось
Плинний,  нестворений,  
Споконвічний  (не  сон)
Явив  мені  знаки
На  павутинці  срібній,
На  межі  дерев’яного  світу
У  ходах  копачів  твердокрилих:
Вічність-жебрачка  прозріла,
Вона  вже  бачить
Очима  синіми
Блукальця  кожного
Загорнутого  в  шовк  вечора:
День  запізнився,
День  надто  тверезий
Для  сови,  що  дивиться  вниз
З  даху  будинку  епохи
У  прірву  «Сьогодні»,
У  безодню  хвилин,
Де  люди  не  хочуть  бути.
Краще  будуй  собі  вежу
З  базальтових  брил  меланхолії
Ножів,
Якими  Паріс  різав  яблуко.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022


Доктор Етернітас

                         «Мій  спомин  спить  у  ланцюгах
                             Далеко  десь  від  наших  тіней…»
                                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Мій  хвостатий  друг
Колись  був  будинком
З  вікнами-арками:
Готичним  прихистком  привидів,
Колись  височів
Серед  міста  камінних  спогадів,
Нині  –  співак  березневих  арій,
Нині  –  поет  муркотання,
Мисливець  ночей  орхідей,
Знавець  гризунів-пискунів.

Колись  мій  вусатий  друг  –  
Мій  співбесідник  єдиний,
Співавтор  ноктюрнів-елегій
Був  камінним  домом-фортецею
З  химерами  сліпими  
На  стінах  холодних  алюзій,
Глипав  темними  вікнами
У  сутінки  середньовіччя,
Виглядав  доктора-алхіміка
Єретика  сивочолого,
Чекав  його  з  прогулянок
З  чорним  псом-пуделем
І  ховав  у  пивниці-безодні
Старе  вино  оксамитове
У  діжці-барилі  дубовій.  

Мій  пухнастий  друг  –  
Свідок  звитяжних  вігілій
На  дахах  міста  ілюзій,
Шанувальник  приблуди  Місяця
Знає  чужу  самотність,
Відає  запахи  осені,
Коли  ніч  нескінченною  пусткою,
А  попереду  
Вічність.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022


Porta lunae

                 «Мій  спомин  спить  у  ланцюгах
                     Далеко  десь  від  наших  тіней…»
                                                             (Гійом  Аполлінер)

Не  перед  брамою  шукайте  мандрівця,
А  там,  на  тій  дорозі  -  на  шляху,
Що  пилом  вкрився,
Що  тугою  плететься  без  кінця
За  небокрай,  що  розколовся  навпіл,
Де  вказівник  –  меча  уламок,
Де  ми  вогонь  несемо  в  темінь  злу,
Де  спраглими  вустами  ми  мед  пили,
Де  в  світлі  зір  мисливця  Оріона
Осиновий  кілок  ми  забивали  в  серце
Чужинця-вурдалака-упиря,
Де  дзигар  міряв  час
Ночей  і  днів  людини  і  коня
Прочанина  меча  і  вершника  віршів,  
Де  ми  шукали  сон
Під  гіллям  дубу  й  терену,
Де  нас  зустрів  серпанок  
Над  домом  жайвора,
Де  на  замшілих  надгробках  марень,
І  вишень  стиглих  сік,  і  квіти  звіробою,
І  долі  кам’яний  огром
І  подих  річки  –  Бористену,
Що  пливе  в  країну  Гестії,  євшану,  полину.
Я  тут  самотній  –  
На  шляху  світанку,
На  дорозі  снів,  що  йде  на  Схід,
І  де  зіниці  жовтих  черепів
На  битому  шляху  містерій
На  Схід  зорять,  на  Схід
Лише  на  Схід…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022


Всесвіт без снігу

                                 «Ось  і  світанок.
                                     Вікно  відчинив  –  а  назустріч
                                     Зелене  листя…»
                                                                               (Танеда  Сантока)

Всесвіт  без  снігу
Завбільшки  з  троянду
Розповідає  необачному  перехожому
Про  сни  мандрівного  голуба
У  ритмі  ковальського  стуку
Сьогодні.
Татусь  Христофор  –  
Італієць.  Він  чув  про  зоряну  флейту
Дерев’яного  хлопчика.
Тому  і  поплив.  Шукаючи  шовк.  
А  знайшов  три  іржавих  цвяхи,
Що  прагнули  дерева-плоті
Легкого  як  крик
Дивачки  зозулі.  
Над  прірвою
Серед  мокрої  папороті
Ховаєш  три  шрами  на  спогадах
У  лісі  чаклунки  сови
Мислиш:  «Ми  тут!»
А  там  голоси  –  куди  не  дійти,  
Не  доплисти  і  не  долетіти,
Де  пророцтва  подерті  на  клапті.
Білі  іспанські  сорочки
Як  мушлі
Ховають  бронзову  шкіру
Від  Сонця  ледачого.
Тікають  (чому?)
Ці  люди  останнього  берега,  
Люди  води,  кипарисів  і  ластівок
За  видноколи  солоні
Шукаючи  Всесвіт  без  снігу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022


Аналіз «Слова Мстислава Ізяславича» - маловідомого рукопису XIV століття

Рукопис  «Слова  Мстислава  Ізяславича»  був  знайдений  у  1863  році  в  архівах  православного  жіночого  Спасо-Єфросинівського  монастиря  в  місті  Полоцьку  відомим  на  той  час  колекціонером,  нумізматом,  антикваром  та  знавцем  старовини  Інокентієм  Опатою  (1804  –  1882).  Документ  являв  собою  копію  кінця  XVII  століття  більш  давнього  рукопису,  який  по  опосередкованим  ознакам,  мовним  особливостям  та  стилістиці  датували  другою  половиною  XIV  століття.  Рукопис  довгий  час  перебував  в  особистих  колекціях  І.  Опати,  не  зберігся,  пропав  в  часи  громадянської  війни,  як  і  всі  його  колекції,  але  зберіглася  копія  копії  яку  зробив  сам  І.  Опата  для  публікації  документу  в  часописі  «Київська  старовина»,  що  так  і  не  було  зроблено  по  незрозумілим  причинам.  Очевидно,  рукопис  не  був  написаний  там  і  скопійований  був  не  там  –  на  час  копіювання  рукопису  монастир  належав  ордену  єзуїтів  католицької  церкви.  І  сумнівно,  щоб  там  і  тоді  копіювали  кириличні  тексти.  Як  писав  Казимир  Брацлавський  (1835  –  1890)  текст  потрапив  в  архів  чи  бібліотеку  монастиря  не  пізніше  1690  року  і  текст  був  скопійований  з  оригіналу  «південніше»,  тобто  в  одному  з  українських  монастирів.  

Щодо  авторства  документу  думки  істориків  розходяться.  Войцех  Жолковський  (1843  –  1902)  вважав,  що  текст  був  написаний  реальною  історичною  особою  князівського  роду  –  Мстиславом  Ізяславичем,  що  на  час  написання  тексту  був  військовим  ватажком,  командиром  загону,  що  діяв  у  війську  великого  князя  литовського  і  руського  Ольгерда  Гедиміновича  (1296  –  1377)  і  брав  участь  у  всіх  його  походах  та  битвах,  належав  до  роду  Ізяславичів  Полоцьких.  Але  ніяких  згадок  про  нього  в  історичних  хроніках  того  часу  ми  не  знаходимо,  відповідно,  не  відомі  ні  деталі  біографії  автора  ні  роки  його  життя.  Згідно  альтернативної  точки  зору  документ  є  фальсифікатом  одного  з  ченців  Києво-печерської  лаври,  що  був  прихильником  Великого  князівства  Литовського  і  вороже  ставився  до  Золотої  Орди.  Якщо  припустити  реальність  військового  ватажка  Мстислава  Ізяславича  та  його  авторство  тексту  (чи  авторство  одного  з  воїнів  його  дружини),  то,  цілком  можливо,  що  це  реальна  промова  виголошена  перед  воїнами  напередодні  битви  на  Синіх  Водах  у  1362  році.  Проте  в  тексті  не  вказано  жодного  історичного  імені  і  жодного  топоніму,  тому  це  датування  доволі  гіпотетичне.  Точно  ми  можемо  судити  тільки  про  час  копіювання.  Під  текстом  приписка:  «Переписано  скрипторієм  Никифором  (в  миру  Петром)  Вишгородським  в  літо  7182».

Текст  написаний  староукраїнською  мовою  зі  значними  вкрапленнями  старослов’янських  архаїзмів,  грецизмів  та  латинізмів  –  судячи  по  всьому  автор  тексту  був  освіченою  для  свого  часу  людиною  і  вживання  латинських  і  грецьких  слів  вважав  для  себе  нормальним.  

Текст  починається  зі  звертання  «Братїє  і  дружино!»,  що,  певно,  лишалось  в  XIV  столітті  традиційним  звертанням  ватажка  до  воїнів.  Далі  автор  говорить,  що  веде  воїнів  в  похід  за  віру  християнську  проти  «царства  зла»  -  саме  так  він  називає  Золоту  Орду  –  в  тексті  просто  Орду,  яку  називає  «темницею  народів»  і  «темницею  людей»  -  «затвор  і  поруб  на  люд»,  яка  є  «тать»,  тобто,  державою,  що  живе  грабіжництвом  і  злодійством,  сіє  на  підвладних  та  сусідніх  землях  тільки  горе,  смерть,  страждання,  загрожує  всьому  світові,  погрожує  знищенням  «християнському  світу»,  тобто  цивілізації.  Автор  розуміє  під  християнством  цивілізацію  взагалі.  Золоту  Орду  автор  називає  дикістю,  яка  сіє  навколо  і  несе  світові  тільки  відсталість,  бруд,  бідність  ширить  навколо  себе  «царство  тьми».  Далі  автор  переходить  на  особу  хана  Золотої  Орди,  якого  називає  терміном  «цар»  або  «цар  поганський».  Автор  говорить,  що  влада  його  не  від  Бога,  а  від  нечистого,  що  не  «цар»  він  а  «узурпатор».  Тут  ми  зустрічаємо  найдавніше  використання  в  слов’янських  джерелах  цього  терміну  та  ще  й  саме  в  такому  розумінні.  Судячи  по  всьому  автор  має  на  увазі  хана  Кільдібека.  Його  він  називає  «злим  карликом»  -  він  «зєл  куц  тать»,  що  остаточно  збожеволів  –  він  «безумний  луд»,  а  його  тіуни  та  баскаки  наслідують  його  жорстоке  безумство.  Далі  автор  переходить  в  релігійну  площину  –  говорить  про  те,  що  необхідно  боронити  істинне  християнство,  що  церква  яку  хоче  створити  «цар  зла»  на  підвладних  землях,  це  «церква  сатани»  -  «церква  вельзевела»,  а  не  церква  Христа.  «Цар  зла»,  на  думку  автора,  порушив  всі  закони  –  і  людські,  і  Божі,  всі  заповіді:  творить  собі  жорстоких  кумирів,  яким  приносить  людські  жертви,  вбиває  та  окрадає  як  своїх  підданих,  так  і  навколишні  народи,  говорить  тільки  брехню  –  «лжу»,  він  «блѧдословъ»,  людей  перетворює  на  безсловесних  рабів,  катування  використовує  як  страшну  норму  управління  своєю  державою,  благословляє  звірства  власних  вояків,  прославляє  катів  -  «спекуляторів».  Автор  говорить  про  те,  що  Орда  і  «скаредний  цар  зла»  (якого  він  називає  «паки  Гог  і  Магог  в  одно  лице»,  «людоїд»  -  «людоєдець»,  «андрофаг»)  руйнують  християнські  святині  –  «храми  наші  святі  дали  на  глум»,  знищують  книги  –  вони  є  ворогами  Слова.  Автор  використовує  термін  «варвари»,  підкреслює,  що  ця  війна  –  це  не  війна  князів  чи  царів,  це  війна  добра  зі  злом,  Орда  є  втіленням  зла,  а  він  і  воїни  його  дружини  мусять  боронити  добро.  І  не  за  славу,  не  за  військовою  здобиччю,  не  за  златом,  не  за  свого  князя  вони  йдуть  вони  в  бій,  а  за  волю  –  «воляту»  та  «слободу»  і  за  саме  життя  людей  –  за  «живот  люду  нашего».    

З  часу  створення  цього  тексту  пройшло  як  мінімум  660  років.  Але  текст  дивує  якоюсь  свіжістю  і  яскравістю,  цікавий  світосприйманням  людей  Русі  –  таким  відмінним  від  світобачення  слуг  Золотої  Орди.                              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951680
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022


Персидська троянда

                       «Вулиця.  Ніч.
                           Над  сірим  загаслим  попелищем…»
                                                                                       (Сімакі  Акахіко)

Пишна  персидська  троянда
Яку  оспівав  життєлюб  Хайям
Шипом  зозулястим  (ні,  кинджалом)
На  пучках  чуттєвих  лишає  слід
Глибокий,  як  прірва  між  зорями
На  схід  від  годинника,
Що  вказує  вістрям  стрілок-ножів
Межу
Між  буттям  і  вітрилом:
Синім  –  кольору  мандрів:
(Зникай  чи  пощезни  –  за  видноколом)
Їх  наповнює  музика  міста:
Поліса,  де  збудували  «Арго».  
Тесей  недолугий  з  мармуру  білого
Майструє  колиску,  а  не  саркофаг
Для  немовляти  епох  –  Поліфема:
Щойно  з’явився  на  світ  матінки  Лідії,
Щойно  на  берег  він  зиркнув
Оком  чорним  єдиним
На  скелі  пеласгів-рибалок,
Що  Істину-рибу  
Ловлять  між  хвилями  мрій,
Де  мойри  живуть  коло  дерева  Ночі  –  
Це  дворище,  насправді,
Це  зовсім  не  Коринф,
Це  Аркадія  вогнищ
Прощання.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2022


Птах кольору пилу

                   «П’єро
                     Розчинився  в  місячних  променях,
                     Перетворився  на  місячне  світло!»
                                                                   (Хорігуті  Даїгаку)

Тому,  хто  стояв  біля  брами
Люди  приносили  подаяння:
Кидали  до  дірявого  капелюха
(В  якому  могла  б  розміститись  Галактика)
Замість  блискучих  драхм
Слова,
Які  він  збирав  у  торбу,
Але  не  поніс  на  торжище:
Виміняв  їх  на  нічного  метелика
У  Турові  –  місті  князів,  зубрів  та  лебедів.
Тому,  хто  стояв  біля  брами
Сказали,  що  це  дерев’яне  збіговисько
Храмів,  веж,  палат  та  халуп,
Цей  прихисток  древлян  та  дреговичів  –  
То  насправді  Теби  Золотобрамні  –  
Кадмея  Драконяча  –  місто  намиста  Гармонії,
Де  шукають  орбіти  планет  астрологи
І  ніхто  не  знає,  що  відбулося,
Але  всі  знають,  що  буде:
На  вістрі  меча  і  на  полі  жита.  
Той,  хто  стояв  біля  брами
Відчував,  як  ми  всі  летимо,
Як  пророцтва  переплавляють  на  золото,
Як  лишається  сірий  попіл  
На  дні  скринь,  де  ховали  надії
Чи  то  не  пускали  їх  волю  –  
Ці  останні  нещастя  –  дарунки  Пандори
В  обійми  вітру-чужинця
Люди,  які  блукали  дорогами.
Стає  так  самотньо
Віснику,  що  стояв  біля  брами,
Коли  рушає  він  шляхом  лилика
Затискаючи  в  жмені
Синій  кавалок  Неба
І  мріючи  про  журавля  в  руках  –  
Птаха  кольору  пилу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2022


Пейзаж намальований димом

             «…  Я  сказав  собі:  «Тиша!»  -  
                           Качур  крякнув  мені  у  відповідь…»
                                                                                       (Сімакі  Акахіко)

Пейзаж  намальований  димом:
Ще  жива  поезія  проростає  зелом:
Можна  гру  починати  –  гру  серед  квітів:
Бо  літо.  
Пейзаж  придуманий  жайвором:
Тільки  степ  –  голий  як  бубон  шамана:
Музика,  з  якої  виліплюють  образи
Птахи,  що  розучились  літати,
Риби,  які  розучились  плавати,
Хмари,  що  розучились  бути  подушками
Сну.  
Коли  ти  лежиш  на  траві
І  слухаєш,  як  вистукує  дні
На  дереві  карбів  (з  якого  збудують  хижу)
Замість  дятла  зеленого  чорний  лелека
(А  я  кликав  зозулю
Щоб  летів  її  крик
Слідом
За  мною…)
Штовхаю  човна,  що  тесаний  завтра
З  дубу,  що  виріс  з  жолудя
В  якому  був  схований  світ,
Я  –  недоречний
Штовхаю  човна
У  хвилі  ріки
Яку  нарекли  Еріданом
Сивобороді  нащадки  Сократа  –  
Елліни  мрій.
Штовхаю  човна,
Що  попливе  у  майбутнє
Серед  пейзажу,
Що  намальований  димом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2022


Серафим і квіти

                                   «Іншим  шляхом  піду,
                                       Ніж  весною  минулою  йшов
                                       У  глибинах  гір  Йосіно!
                                       З  невідомої  мені  сторони
                                       Подивлюсь  на  вишні  квітучі…»
                                                                                                                               (Сайгьо)  

Чимало  речей,  явищ,  подій  любив  Серафим  у  своєму  бутті  мандрівного  філософа  Міста.  Він  любив  навіть  дощ  –  цей  вічний  докучливий  батіг  безхатьок  –  жителів  вулиць  та  завулків.  Особливо  після  того,  як  одна  жаліслива  старенька  на  ймення  Ізольда  подарувала  йому  макінтош  з  посмішкою  на  фарбованих  темною  помадою  вустах:
-  Носи  це  гумове  зелене  творіння  шотландців,  Тристане!  Сей  смарагдовий  плащ,  дихай  і  насолоджуйся!  Адже  ти  теж  Робін  Гуд,  тільки  Робін  Гуд  духу,  вічних  слів,  а  не  золотих  кружальців  кишень.  Носи!  Ти  в  ньому  нагадуєш  кельта  –  чи  то  короля,  чи  то  фенія,  чи  то  Фергуса  блукальця…
Чому  старенька  подумала,  що  Серафима  звуть  Тристан  –  не  відомо.  Це  так  і  лишилося  загадкою  Міста.  Чи  так,  чи  інакше,  але  після  цього  несподіваного  подарунка  Серафима  жартома  стали  називати  лицарем  округлої  картонки,  а  дощ  Серафим  полюбив.  Безтямно.  Як  люблять  Місяць  оповні  чи  Океан.  Дощ  став  йому  нагадувати  веселого  чепурунка  Неба,  і  Серафім  радісно  чалапав  калюжами,  дарував  посмішку  кожній  краплі,  що  плескалась  в  калюжу,  здувалась  водяним  міхуром,  дарувала  хвалу  Небесам  колами  по  воді.  
Любив  Серафим  Місто  –  бачив  у  ньому  вічну  загадку,  кам’яний  ліс,  в  якому  ростуть  кіоски-гриби  і  бігають  перехожі-зайці.  Любив  Серафим  тролейбуси  –  цих  вусатих  жуків  древа  кам’яного  життя,  цих  апостолів  розп’ять-перехресть.  Любив  прислухатись  до  їх  шуму,  гудінню  електричних  моторів  і  веселої  лайки  пасажирів,  що  стрибали  через  калюжі  назустріч  цьому  іскристому  диву  на  чорних  гумових  колесах  часу  –  калошах  мокрого  простору.  Серафим  вірив,  що  на  тролейбусах  люди  поспішають  назустріч  важливим  справам,  лишаючи  своїх  господинь  та  отроків  у  бореальних  світах  зачинених  квартир.
Любив  Серафим,  коли  весною,  в  квітні  у  вітринах  крамниці  під  вивіскою  «Сад  –  город»  виставляють  довгі  темно-зелені  огірки  в  довгастих  сірих  ящиках  і  поруч  з  ними  посміхається  молода  продавщиця  в  білому  халаті,  а  поруч  біля  вітрини  на  старезному  осокорі,  що  залитий  променями  лагідного  Сонця,  майструє  своє  гніздо  грак.  
Любив  Серафим,  коли  влітку  поруч  біля  «Джипа»  суничного  кольору  йде  бородань  у  чорних  начищених  черевиках,  а  за  кермом  «Джипа»  сидить  юна  білявка,  а  в  салоні  життєрадісного  авто  чути  пісню  «Йєстедей»  зухвалих  «Бітлів».  
Але  особливо  Серафим  любив  квіти,  помічав  їх  своїми  аквамариновими  зіницями,  споглядав  їх  ніжний  оксамит  –  так  легко,  наче  ненароком,  і  навіть  Час  (сам  Час!)  ділив  він  по  епохам  квітів.  Зиму  він  називав  епохою  білих  крижаних  квітів,  потім  йшли  епохи  (або  дні  –  часом  для  нього  дні  були  епохами,  а  епохи  –  днями)  підсніжників,  пролісків,  підбілу,  анемон,  рясту,  абрикосів,  персиків,  слив,  вишень,  яблунь,  груш,  горобини,  акацій,  півоній,  шипшини,  троянд,  королиці,  звіробою,  деревію  і,  нарешті,  дні-епохи  осінніх  квітів  –  гонорових  жоржин  та  ображених  айстр.  І  кожна  квіткова  епоха  була  для  нього  часом  нової  радості  з  незабутніми  ароматами,  іншими  нотами  дзижчання  бджіл.  А  потім  знову  надходили  дні  білих  пелюсток  паморозі,  коли  цвіли  тільки  зимова  нудьга,  журба  та  різдвяник  з  пеларгонією  у  вікнах  будинків  людей.
Найбільше  Серафим  боявся  опинитись  в  місті  без  квітів  –  без  цих  відчайдушних  вказівників  Часу,  боявся  навіть  більше,  ніж  опинитись  в  місті  без  сезону,  як  на  вулиці  сумних  оповідок  Сюгаро  Ямомото.    
Улюбленими  квітами  для  Серафима  були  (як  це  не  дивно)  зовсім  не  вишні  (хоча  Басьо  та  Бусона  він  міг  цитувати  годинами),  і  навіть  не  троянди  –  квіти  поета  сумної  радості  життя  Омара  Хайяма  і  відчайдушних  вершників  ренесансу  –  розенкрейцерів.  Ні.  Найдужче  Серафим  любив  кульбаби  –  насолоджуватись  їх  солодким  ароматом  та  оспівувати  ці  сонечка  трави  він  міг  вічно.  І  Рей  Бредбері  тут  ні  до  чого.  З  ностальгічної  прози  берегів  Атлантики  він  поважав  тільки  Джерома  Селінджера.  
За  весь  час  нашого  більш  ніж  сорокарічного…  знайомства?  дружби?  взаєморозуміння?  ми  часто  говорили  про  квіти  –  більше  аніж  про  людей  і  набагато  більше,  аніж  про  колючі  події  та  про  холодні  і  теплі  країни.  Може  і  не  розмовляли  би  більше  ніколи  про  долю  горожан-містян  та  громадян  (Господи!  А  я  то  думав,  що  це  одне  і  те  ж!),  якби  не  траплялись  в  Серафима  зустрічі  з  іншими  знайомими  незнайомцями  (адже  всі  люди  одне  одному  незнайомці  –  часом  зустрінеш  людину,  а  вона…)
І  ось  у  той  день  зустрівся  нам  з  Серафимом  Хтось  –  він  читав  японських  поетів  мовою  оригіналу  тільки  в  літаку.  А  цивільні  літаки  в  Росії  з  відомих  причин  перестали  літати,  Хтось  явно  нудьгував,  і  не  зображав  естета.  І  побачивши  Серафима  запитав  його  не  про  Вічність,  навіть  не  про  Красу,  і  зовсім  не  про  Космос,  а  запитав  про  нинішні  сумні  події  –  про  війну.  При  цьому  він  димів  ненароком  люлькою  –  духмяним  вірджинським  тютюном  з  вишнями,  притискаючи  до  тіла  ліктем  том  «Війни  і  миру»  графа-орача.  Я  навмисно  не  вказую  його  імені  –  він  письменник  –  доволі  відомий  в  певних  колах  в  Золотій  Орді.  Навіть  називаю  його  словом  Хтось  –  наче  не  особа  він,  а  так  заковтувач  повітря.  Багато  хто,  читаючи  його  твори,  відчував  метафізичний  холод,  торкаючись  пальцями  обкладинку  його  важкої  та  зубатої  книги.  Проте,  свої  книг  під  пахвою  він  не  носив  –  не  любив  він  цих  паперових  дітей,  наче  відчував,  що  вони  чужі  –  не  тільки  йому,  але  і  взагалі  –  людям.  
Серафим  почув  його  зухвале  запитання,  якось  змінився  на  обличчі  і  висловився  доволі  різко  і  чітко,  наче  не  слова  говорив,  і  різав  лезом  звуків  густе  повітря  нинішнього  злого  часу:
-  Будь-яка  війна  жахлива,  а  ця  особливо.  Відбуваються  події  немислимі  для  історії.  Росія  остаточно  перетворилась  в  Імперію  Зла.  У  Золоту  Орду.  Сіє  навколо  тільки  руйнування,  біль,  страждання,  смерть.  Загрожує  знищенням  всьому  світові,  всім  живим  істотам  на  планеті  Земля.  Культивує  дикість,  відсталість,  примітивізм,  бідність,  бруд.  Більше  того  –  ця  імперія  набагато  гірша  Золотої  Орди  –  цієї  давньої  імперії  зла  правителі  хоч  і  були  жорстокими,  але  мали  раціональне  мислення  –  Чингісхан  та  Батий  діяли  обдумано,  а  не  на  шкоду  собі.  Тут  же  повна  шизофренія,  повне  божевілля.  Нинішній  хан  божевільний,  а  бояри  та  опричники  наслідують  його  безумство.  І  цей  спосіб  буття  нинішня  Імперія  Зла  насаджує  не  тільки  власним  нещасним  народам,  але  іншим  країнам  також,  які  тільки  й  хотіли  того,  щоб  жити  по  людськи.  Гіперборея  –  ця  земля  давніх  андрофагів  перетворилась  в  тюрму  народів,  знищує  власні  народи  і  намагається  поглинути  та  знищити  інші,  що  стали  на  шлях  нормального  буття  і  прогресу.  Принижує,  знищує  особистість,  відбираючи  в  людей  елементарну  свободу  і  майбутнє.  Катування  в  Росії  стали  страшною  нормою.  Імперія  Зла  прославляє  катів  і  насильство,  побачивши  в  цьому  ідеал.  Брехня  піднесена  до  норми,  розтоптані  всі  людські  та  Божі  закони.  Власну  церкву  Московія  перетворила  в  якусь  сатанинську  секту,  що  підпорядкована  державі-монстру,  секту,  що  виправдовує  і  благословляє  звірства  власник  «вояків».  Нинішнє  буття  цієї  нової  Золотої  Орди  –  безумство.  Правителі  не  тільки  виправдовують  свої  злочини  проти  людяності,  але  і  пишаються  ними.  Культура  Русі  знищується  –  церкви,  які  пережили  Батия  та  Гітлера  навмисно  знищуються  нинішніми  рашистськими  «асвабадітєлямі».  Варвари  навмисно  знищують  музеї,  книги,  пам’ятники,  саму  культуру.  Втрати  для  всього  людства  непоправні.  Гинуть  люди:  а  кожна  людина  –  це  цілий  світ,  знищуються  цілі  світи  –  у  тому  числі  ті,  що  ледве  виникли.  Назавжди.  Іронія  в  цій  країні  стала  неможливою.  Сама  література  стала  неможливою  в  цьому  середовищі  заперечення  інтелекту  та  розуму.  Тут  вже  неможливо  бути  філософом,  не  можливо  бути  Сократом  вулиць  і  задавати  питання  собі  і  людям,  неможливо  зі  сторони  споглядати  все  це  –  занадто  це  все  жахливо!  Нині  йде  не  просто  війна  –  іде  війна  добра  зі  злом.  І  Росія  не  просто  стала  на  сторону  зла,  вона  стала  втіленням  світового  зла.  І  я  не  можу  більше  лишатися  філософом,  не  можу  лишатися  мандрівцем,  волоцюгою  буття,  Діогеном  завулків  і  сміятися  над  світом  і  людьми!  Я  змушений  виступити  супроти  цього  здичавіння.  
Після  цього  Серафим  зник  –  пропав  невідомо  куди.  Чимало  людей  в  Місті  дивувались,  бо  звикли  вже  до  цього  мислителя  та  людини  з  ліхтарем  слів.  А  багато  хто  не  дивувався.  Особливо  не  здивувався  Уважний  Читач,  що  непомітно  перетворився  на  людожера.  Я  вже  не  вірив,  що  мені  пощастить  колись  ще  зустріти  Серафима  і  завершити  свою  дивну  повість  про  нього.  Я,  грішним  ділом,  подумав,  а  чи  не  злетів  Серафим  до  Неба?  Адже  він  Серафим,  хоч  і  крила  свої  ховав.  Але  виявилось,  що  все  не  так.  Я  зустрів  Серафима  в  час  цвітіння  жасмину  в  Легіоні  Вільної  Росії  –  у  плямистому  однострої  з  біло-синьо-білою  нашивкою  на  рукаві  та  літерою  "Л"  там  же.  Я  не  знаю,  як  він  зумів  дістатися  з  Московії  в  Україну-Русь,  через  які  хащі  та  степи  Золотої  Орди,  через  які  чудні  чи  гірські  країни,  але  він  опинився  саме  тут  –  в  Легіоні,  не  дивлячись  на  свої  вже  не  зовсім  молоді  літа.  Він  залишив  в  минулому  своє  буття  мандрівного  філософа,  знайшов  собі  нову  хату  в  боротьбі  за  Свободу  та  Людяність  під  біло-синьо-білим  прапором.  Став  Людиною.  Повернув  собі  свій  початок  Дії.  Дав  собі  відповідь  на  питання  –  хто  я,  де  я,  навіщо  я  живу.  Я  не  знаю  чому.  Може  тому,  що  Русь  для  нього  не  пусте  слово  і  не  одне  і  те  ж,  що  Золота  Орда.  Може  тому,  що  в  душі  Серафима  завжди  жила  і  живе  надія  –  мрія  про  Вільну  Гіперборею,  про  Свободу  людини  і  Свободу  народів.  На  те,  що  постануть  на  місці  Імперії  Зла,  де  поважалась  би  людина  і  її  мрії,  права  народів  на  життя,  а  не  тиранія  та  ідея  світового  панування.  Може,  Серафим  вірить  в  те,  що  Місто  нарешті  стане  Градом,  де  люди  будуть  жити  в  ім’я  мистецтва,  літератури,  а  не  в  ім’я  вбивства  інших  людей.  Хто  знає  –  все  може  бути…  
Я  ніколи  не  думав,  що  повість  про  Серафима  завершиться  ось  так  –  я  думав,  що  повість  про  Серафима,  про  цю  дивовижну  людину  чи  (може  бути)  небожителя  взагалі  ніколи  не  завершиться.  Чому,  запитаєте  ви,  завершилась?  Адже  Серафим  живий,  ще  багато  чого  в  його  житті  трапиться,  і  почалось  то  в  його  житті  найцікавіше!  А  тому,  що  я  не  знаю  долі  свого  героя  (у  нинішні  то  часи!).  Я  не  знаю  нині  навіть  власної  долі  (а  колись  знав!).  Але  те,  що  я  встиг  дописати  цю  повість  –  вже  дещо.  А  значить  можна  вірити  в  майбутнє,  можна  і  потрібно  жити.  А  там  –  тільки  Богу  відомо  як  воно  буде.  А  що  буде  –  так  це  безперечно.                        
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2022


Оксамитове літо: вечір

                                   «У  старий  колодязь
                                       Губить  пелюстки  камелія  –  
                                       Сплески  в  пітьмі…»
                                                                         (Йоса  Бусон)

Тягар  літнього  вечора,  
Сутінок  тога  для  патриція-лилика  –  
Це  мовчання  оксамитових  
Лускокрильців:  тільки  відтінки  сірого  
І  потойбічні  ноти,
Які  ніколи  не  опанує  скрипка
Зеленого  музики  світанку.
Сонце  вдягнене  у  волосяницю
Ховається  у  прихисток  Будди:
Лишає  нам  на  згадку  дерево,
Що  загортається  ковдрою  ароматів  –  
Для  них  –  жителів  темряви.  
(Де  ти,  Ендіміоне?)
У  колисці  заграви
Спить  Геката  –  володарка  
Чорних  собак.  Повелителька  змій.
У  лісах  молитов  і  трагедій
Подарує  мені  ненаснилі  
Квіти  жасмину  –  окрайці  свідоцтва,
Що  літо  прийшло  лебедине
На  озеро  тиші,  на  річку  мовчання,
І  тої  маленької  істини
Білі  шматки  палімпсесту  про  те,  
Що  життя  –  це  мідяк,  гріш  потертий
Який  колись  кинув  –  нам  –  жебракам
До  капелюха  солом’яного
Прямісінько  з  Неба
Бог.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2022


Станіслав: травневі сутінки

                               «Споглядаємо  клени.
                                   Як  доречно  тут  опинились
                                   Дві  парасольки!»
                                                                                       (Йоса  Бусон)

Станіслав  –  то  місто  з  химерами,
Де  написана  книга  бруківки  –  
Сімнадцять  сторінок  готичного  тексту
Про  горобців-сіроманців
(Шанці  рядків  і  трохи  бароко)
І  чисті  незаймані  аркуші  (нібито)
На  яких  Одвічний  писав  про  модерн  молоком
Замість  чорнила  (бузина  не  достигла),
І  жодного  запитання  про  сніг  –  
Одні  кострубаті  відповіді-дзвони.  
Голод  скляної  прозорості  –  
(Візантійські  келихи-мушлі)
Його  відчуває  травневе  Небо
Торкнувшись  до  голки  ратуші
(Боляче  навіть  пухнастим  хмарам).
Атрибути  пейзажу:  Місячний  млин  –  
Він  потребує  води
Чистоплинної:
З  білого  борошна  ночі  (зорі)
Пекли  ми  овечий  хліб  –  
Для  Сократа  –  артиста  вулиці
(Не  сховається  під  хламиду
У  своїх  Атенах  совиних  –  ареопаг),
На  димоквітах,  на  синіх  фіалках  Кроносу,
На  флоринах  жовтих  кульбаб
Очкасті  метелики  –  птахи  Сатира-Пана  
П’ють  нектар  –  трунок  богів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022


Танці в етері

       «Вирушаю  туди,  звідки  лунає  голос…»
                                                                   (Такамура  Котаро)

Розмови  сонцеоких  блукальців
Засипано  пелюстками  вишні:
Каравани  літописів  відчаю
Човгають  епохами  людської  свідомості
(Місити  пісок  вічності  –  тобі  –  містику):
Кожен  рядок  про  страждання  –  
Наче  писати  було  більше  ні  про  що:
Літопис  дзвінкої  радості
Ніхто  не  напише  ніколи:
Нема  таких  писарів,
Не  відшукати  такого  монаха  –  
Де  там.  
Чи  то  люди  не  вміють  радіти,
Чи  то  бубон  шамана-мисливця
Провіщує  тільки  зловісне,
Крук  вистукує  дзьобом  години  –  
Замість  дзвону  на  ратуші
По  дереву  всохлого  ясена.  Стук.
Наш  дім  на  семи  вітрах  –  
Ми  змайструємо  з  нього  вітрильник
Або  солом’яного  птаха  –  
Полетимо.
Туди,  звідки  ніхто  не  вертався:
Хтось  назвав  оцю  землю  важкою  –  
Ми  легкі,  ми  з  повітря,  ми  птахи
Ми  свавільні.  Ми  вільні.
Річкою  неба  лети
Володар  цієї  хвилини.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2022


Мить журби

                   «…  Миттю
                             Відцвітають  шерехи  світу
                             Посейбіч  й  потойбіч  смутку…»
                                                                       (Пауль  Целан)

Звуки  –  це  квіти.
Вони  зацвітають  щоранку
І  закривають  свої  пелюстки
Щоночі  –  коли  все  втрачає  сенс.
Все  –  навіть  Істина.
Біля  стіни  смутку
По  обидва  її  боки
Там,  де  сіяли  зерна
Квітів  журби
І  чекали  доки  вони  
                                               розквітнуть  звуками:
Звуками  музики  моря,
Звуками  пісень  тіла,
Звуками  царства  Я.
Дожити  б  до  перемоги  –  
Перемоги  Правди  та  Людяності
(Де  ти,  дивак  Леонардо?)
…………………………….
Я  вирощую  квіти
На  полі,  що  не  знало  плуга,
Яке  поливали  сльозами
Люди,  що  забули  про  посмішку.
На  полі,  де  приносили  треби
Аресу
Бородаті  номади  –  пастухи  круторогих  волів
І  білих  коней.
Я  вирощую  сині  квіти
Журби.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022


Туманні блукальці Неба

     «Vaghe  stelle  dell'Orsa,  io  non  credea
         Tornare  ancor  per  uso  a  contemplarvi…»
                                                                               (Giacomo  Leopardi)

Ловили  в  глибинах  рибу,
А  зловили  камінь:  
Плескатий  як  сом  
І  важкий  наче  спогади:
Принесли  його  до  садиби:
Під  вишні  квітучі  –  тоді,  на  світанку,
Коли  все  фарбує  рожевим  
Заграва  –  
Все,  навіть  квіти  печалі  –  вишні,  
Поклали  його  –  нехай  плаває
Серед  моря  пелюсток  весною,
Серед  озера  золота  листя  в  жовтні,
Серед  білого  смутку  холоду  –  взимку,  
Поклали.  Легенько  –  
Щоб  землі  не  стало  боляче,  
Щоб  ніхто  не  пускав  його  в  річку  –  
Плавати
І  ковтати  наші  веселощі  –  
Уривки  вічної  радості,
Виринати  назустріч  Місяцю  –  
Підступному  злодію,
Що  краде  у  нас  срібло  зірок  –  
Вічних  блукальців  в  тумані  –  
В  тумані  Шляху  Чумацького,  
Краде  у  нас  срібло  Стожар  –  
У  нас,  пастухів  легенд.  
І  ніхто  в  тому  селищі
Гончарів  та  писарів,
Друзів  бджіл  та  зозуль
Не  знав,  що  під  каменем-рибою  
Поховали  ми  нещастя  останнє  –  
Надію.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022


Упряж для вороних

                           «…  Це  дворище
                                         Де  вже  готова  упряж
                                         Для  твого  серця…»
                                                                           (Пауль  Целан)

Моє  серце  вирушало  у  подорож,
Покликало  собі  кучера  чорновбраного,
Що  впряг  двох  коней  вороних,
Коней,  що  не  знали  господаря,
Що  споконвіку  були  дикими  й  вільними.
Моє  серце  обрало  собі  дорогу
У  країну  захмарну-загірну,
Яку  довго  вигадували,
Яку  придумали  книжники  ренесансу.
Моє  серце  вирушає  у  подорож
Шляхами  гірських  круків
І  жовтокрилих  метеликів  –  
Туди,  де  летить  зозулі  крик.
На  дворищі,
Яке  топтали  монахи  
Важкими  черевиками  зречення,
Де  зроду  не  цвіли  кульбаби  радості,  
Де  бруківку  тесали  з  брил  смутку
Серце  взяло  з  собою  валізу
Важку,  як  весь  тягар  світу
І  мріяло  тою  колісницею
Залізом  самородним  кованою  –  
Тим  запрягом  недоречним
Заїхати  в  Країну  Білих  Хмар  омріяну
Або  в  країну  Вічної  Молодості
Чи  в  місто  Віри  Таємної
А  приїхало  на  війну.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022


Пам'яті Юрія Гагаріна та Ніла Армстронга

                                       «Жниво  велике,  а  женців  мало.
                                           Тож  благайте  Господа  жнив,  
                                           щоб  послав  робітників
                                           на  жниво  своє…»
                                                                         (Євангелії  від  Луки.  10.15)

Нині  День  космонавтики,  а  про  це  ніхто  і  не  згадав,  ніхто  й  не  пом’янув.  Забули.  Нібито  і  не  було  неоліту,  нібито  і  плуг  не  винаходили  довго  та  в  муках,  і  воли  не  ревли  під  ярмом,  тяжко  орючи  полиновий  переліг  першим  дерев’яним  зубом  землі.  Наче  не  малювали  на  глиняних  глеках  знаки  Галактики  і  не  мріяли  літати  між  зорями  в  снах  –  вночі,  після  жертвоприношень,  накликаючи  дощ.  Наче  не  називали  зорі  комонями  Місяця  і  не  дивились  червневими  ночами  в  зеніт  у  пошуках  небесного  Волопаса  –  тоді,  ще  до  замріяної  Русі,  на  цій  землі  нескінченності.  Але  ж  всі  ми  хоч  трохи  космонавти!  Багато  хто  визнає  себе  в  душі  Гагаріним,  дивлячись  на  сковорідку  з  шиплячим  маслом  та  рум’яними  ароматними  грінками,  як  на  прообраз  чорного  зорельоту,  що  летить  до  злого  червоного  ока  Оріона  –  Бетельгейзе.  Всі,  всі  ми  космонавти  –  всі  –  і  поглиначі  житніх  канапок  з  докторською  ковбасою,  і  зачаровані  дзеркалом  дівчата  (а  раптом  там  не  тільки  сліди  губної  помади,  але  й  заграва  туманності  Андромеди?)  –  всі  ми  космонавти.  Або  астронавти.  Це  я  про  тих,  хто  перетнув  Океан  на  лайнері  уявляючи  себе  сучасним  Уліссом  (де  ти  був  Одіссей?)  Дехто  з  них  прерії  Іллінойсу  називає  синіми  степами  Сколотії,  а  дехто  простори  перикотиполя  Оклахоми  називає  вітряною  Тамбовщиною  і  мріє  про  ліхтарника  та  його  ліхтар  ночі  (запалюйте,  запалюйте,  запалюйте!).  Всі  ми  літаємо  в  Космос  Далекий  –  хто  у  снах,  марячи  про  душу,  що  покинула  тіло  в  пошуках  Абсолюту  та  Надбуття,  хто  наяву,  розплющуючи  очі  назустріч  безодні  зоряного  Неба  –  тоді,  коли  ніч  особливо  довга  і  темна,  хто  навпаки,  заплющивши  очі  і  слухаючи  музику  бачить  сузір’я  Кассіопеї  –  там,  за  межею  галюцинацій.  Літали  в  Космос  ми  всі  –  і  в  снах,  і  наяву,  кожен  зазирав  в  Небо  –  хоч  раз  у  житті,  хоч  одного  разу,  хоча  б  по  дорозі  за  клуню,  коли  він  біг  до  вітру  в  селі,  де  живе  бабуся  (а  вона  теж  космонавтка  –  вона  теж  зазирала  щоранку  в  криницю  з  надією  побачити  в  чорній  понурій  татарській  воді  відображення  зірок).  Ех,  ви,  забудьки!  Забути  –  і  про  кого  –  про  Юрія  Гагаріна  забути!  Про  цього  Хлопця  Великої  Порожнечі!  І  сказати  його  тіні:  «Пробач,  Юра,  ми  все  проїхали!»  Про  нього  –  про  це  смоленське  втілення  Ніла  Армстронга  забути!  Але  ж  навіть  ті,  хто  захопився  творами  Толкіна,  живе  в  світі  його  казкових  фентезі  і  спалює  орків  та  гоблінів  вогняним  мечем  помсти,  хто  надсилає  маленькі  ракети  в  іржаві  консервні  бляшанки  з  бомжами-мародерами.  Ці  месники  теж  космонавти!  Вони  теж  люди  мрії!  Літайте,  друзі,  літайте!  Світ  ще  не  такий  старий,    як  це  здається,  не  виродився  в  пусте  марення  краба-самітника,  не  став  фата  морганою  плісняви  і  маренням  молі.  Світ  ще  молодий,  переживе  нинішні  беззоряні  темні  ночі  гоголівської  містики  невського  проспекту  –  світ  ще  подивиться  в  Небо  очима  повними  сліз,  очима  чистими  від  божевілля  і  жаху  буття.  Буде  дивитися  вгору  в  пошуках  зір  мрії,  зазирне  в  майбутнє,  а  не  в  понуру  минувщину  середньовіччя.  Космос  –  це  Воля,  Свобода.  Той,  хто  втратив  Свободу  літати  не  може,  але  вільних  людей  на  Землі  вистачає  –  і  так  буде  завжди.  Навіть  в  Дикому  полі  Золотої  Орди  та  в  холодній  понурій  Гіпербореї  неволя,  тюрма,  духовне  рабство  тимчасові.  А  значить,  люди  будуть  мріяти,  будуть  літати.  Як  Юра  Гагарін  –  він  же  Ніл  Армстронг.  Ніл  Армстронг  взяв  на  Місяць  тартан  свого  клану,  Юрій  Гагарін  не  взяв  в  Космос  нічого,  крім  мрії  про  нірвану  у  Великій  Порожнечі  –  основі  всього  сущого.  Нинішнє  затьмарення  свідомості  мільйонів  людей  ординським  дурманом  і  монгольськими  забобонами  тимчасове.  Космос  чекає  на  нас.  На  нас  –  людей  планети  Земля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2022


Мовчання долонь

           «Мовчання,  мов  переплавлене  золото,
               В  обвуглених  до  кісток
               Долонях…»
                                                                               (Пауль  Целан)

Мовчання  –  
Легке,  наче  подих  пролісків
Несу  в  долонях
Якими  вчора
Виряджав  у  політ  залізного  птаха.
Мовчання  –  
Кидаю  його  насіння
У  землю,  що  пахне  тліном.
Бо  мовчання  –  це  дерево,  
Яке  виросло  з  попелу,
Яке  зеленіє  листками  майбутнього,  
Яке  бубнявіє  плодами  прийдешнього.
Мовчання.
Його  важкі  зерна
Тримаю  в  долонях  обвуглених  –  
В  руках  алхіміка,
Що  плавив  золото  слів
З  олова  сірих  днів  Днів  Судного  Дня.
Останню  офіру
Вершу  вперше  не  медом  –  глиною,
Виліплюю  глиняних  коників  –  
Тіней  крилатих  вершників,
Що  скачуть  між  білими  хмарами  –  
Сонцю  назустріч  калиновому.
Мовчання.
Слухаю  його  одкровення  –  
Голос  білого  неба
Весни  давно  очікуваної
Весни  сумної.  Весни  трагічної.  
Весни  вічності.  Весни  майбутнього.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2022


Напередодні

                                       «Зовсім  не  треба
                                           Катувати  майбутнє
                                           Навіть  якщо  можемо
                                           Його  побачити…»
                                                                     (Гійом  Аполлінер)

Майбутнє  –  це  сутінки
Весняного  вечора
Напередодні  зацвітання  слив.
Не  треба  його  катувати,
Майбутнє  –  то  хатка  бобрів
Про  яку  написано  в  папірусах
Олександрійської  бібліотеки
Спаленої  на  попіл,  але  закарбованої
На  білих  хмарах  сув’язі  спогадів.
Майбутнє  –  це  ріка  Бористен
За  мить  до  порогів,  за  краплю  до  доторку
Брил  кам’яних  –  ненаситних,
Майбутнє  –  то  острів  скелястий,  
Де  Робінзон-філософ  вдає  Діогена  –  
Ловлячи  рибу-час.  У  діжку  глиняну.
Майбутнє  –  це  біла  конвалія,
Яку  на  порозі  забули
Хати-пустки,  хати-румовища,  
Хати,  яку  мурували  там  –  на  межі
Між  неогеном  глиняним
І  сурмами  Судного  Дня.
Майбутнє  –  це  човен  бога-рибалки
Який  розтрощили  хвилі:
З  уламків  збудуємо  хижку  –  
На  березі  мрій.
Майбутнє  –  то  паморозь
Зими-Іфігенії  –  біла,  іскриста
І  чиста.  Як  сторінка  
На  якій  напишуть  вірші.
……………………………………….
Не  катуйте  майбутнє!  
Дайте  прийдешньому  келих  води!
Чистої.  
                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2022


Весняний одяг

                                 «День  зміни  одягу.
                                     Чиїсь  постаті  в  полі
                                     Ледве  жевріють…»
                                                                       (Йоса  Бусон)

Міняю  одяг  –  
Чорний  краватковий  на  плямистий,
Міняю  скрипку  –  
Легку  й  лаковану  на  залізну,
Міняю  друзів  –  
Філософів  на  самураїв,
Міняю  Сонце:
Зле  й  зимове  на  березневе:
Оте  –  радісне,
Міняю  квіти:
Тендітні  білі  галантуси  
На  черлені  спалахи
Троянд  миттєвих.
Міняю  постаті  –  
Літературних  геніїв
На  ті  –  в  полях,
Що  ледве  жевріють,
Що  ледве  в  сутінках,
Які  очікую,
Міняю  птахів  –  
Цвірінькалок  –  жменьки  пуху
На  круків  залізних,
Що  кидають  шматки  Сонця
На  вовкулак  темряви,
Міняю  життя  –  
Монаха-відлюдника
На  буття  майстра  меча:
Я    -  самурай  та  хайдзін,
Друг  місяця,  воїн  світанку,
Пелюстка  вишні
Квітневого  ранку…
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2022


Кінь сивий

                       «Повсюду  мертвих  дерев  тіла.
                           Світанок  вже  зовсім  близько.
                           Скажи  хоч  слово!
                           Порушуй  мовчання  обітницю!»
                                                                                                           (Мікі  Рофу)  

А  до  мене  прийшов  кінь  сивий  –  
Дивиться  своїми  очима  синіми
У  моє  минуле  темне  і  зранене,
У  моє  майбутнє  сумне  і  готичне:
Коні  скачуть  з  туману  зимового
У  густий  туман  мого  майбутнього:
Кому  білого  коня  та  стріли,  
Кому  червоного  коня  та  меча,
Кому  вороного  коня  й  терези,  
Кому  чалого  коня  та  косу,
А  мені  –  коня  сивого  зажуреного,
А  мені  шлях  без  кінця  і  без  краю
Назустріч  огненній  кулі,
Що  з  зі  степового  видноколу  
                                                                         викочується  
І  руків’я  шаблі  долонею
                                                                         відчувати
У  поході  козацькому  вічному,
І  час  світанками  міряти,
І  тужити  у  снах  кольорових
За  квіткою  сон-трави,  
За  чорним  камінням
Зі  знаком  папороті,  
За  стиглими  вишнями,
За  гомінкими  бджолами
І  коню  сивому  
Шепотіти  на  вухо
Казку.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2022


Острів серце

                       «…  Коли  сходить  Місяць
                                 Володіє  землею  море,
                                 І  здається,  що  серце
                                 Забутий  далекий  острів…»
                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  острові  мого  серця  
Живуть  мовчазні  Робінзони,
Цвітуть  п’янкі  орхідеї  (черлені),  
Шалені  аборигени
Танцюють  нечемні  танці
На  черепах  вовкулак:
З  неба  зеленого  –  з  його  сутінок
Падають  лунко  на  землю
Горіхи:
Може  то  сад  осінній
Босоногого  Епікура  –  
Винороба  ілюзій,  шанувальника  Вакха,
А  може  шматочок  хмари,
Що  впав  в  Океан  на  хвилі
І  скам’янів  необачно  –  
Став  незаплющеним  оком,
Що  глипає  з  синяви  в  синяву  –  
До  речі.  До  човника.  До  порожнечі.  
На  острові  мого  серця
Інколи  падають  зливи  –  
Прямо  на  томик  поезій,  
Який  загубив  на  дюнах
Капітан  дерев’яної  шхуни
(Вітрило  і  трохи  щастя,
Сік  лайма,  сухар,
Смак  грогу  і  вітер  в  обличчя
Солоний):
Вітер  гортає  сторінки:
Сонети  піску  і  ночі
(Ноктюрн),  
Елегії  про  Вероніку,
Що  зрізані  коси  (навіщо?)
Кинула  геть  на  Небо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2022


Кам'яна мелодія

     «Відмірений  годинником  зрадливим
         Летить  у  вічність  невблаганний  час.
         Все  те,  що  може  пам’ять  розгубити,
         Цим  білим  аркушам  віддай  на  схов…»
                                                                                   (Вільям  Шекспір)

               Написав,  споглядаючи  стару-стару  світлину.  Оцю.  

Камінне  серце  Карпат  –  
Ми  його  втратили,  загубили,
Воно  розтрощилось  у  жорнах
Невблаганного  млина  Долі:
Мельник  Час  грав  би  нам  на  сопілці,
Але  поглухли  всі  сови  й  пугачі
В  долині  сірих  брил-черепах.
Кам’яне  смарагдове  серце!  
Воно  гупало,  стукало,  стугоніло,  
Тріпотіло  і  пульсувало!
Змололи  той  сяючий  камінь  
На  тьмяне  порохняве  борошно,
Спекли  з  нього  хліб  гіркий  –  
Їжте,  сумні  вигнанці,
Їжте,  співці  безнадії!
Грайте  сумні  мелодії
На  скрипках  тисових
Печалі  пташиної.
Грайте,  поки  Довбуш  новий  виросте
І  барткою  нове  серце  зі  скелі  вирубає:
Скелі  крем’яної  замшілої,
З  якої  мурувати  хотіли  браму
До  замку  –  чорного  сховища,
Притулку  всіх  неприкаяних  –  
Без  Каїна  на  ковалів  вивчених,
Але  поснули  всі  будівельники
Сном  загати  і  серпанкового  марева,
Поснули  і  будувати  їм  годі,
Колись  чи  хтось  у  тій  темряві
Горобинових  ночей  прокинеться?
А  люди  стоять  собі  
Під  дощем  осіннього  листя,
Стоять  собі  і  на  волю  омріяну
Сподіваються.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2022