Олексій Ганзенко

Вони жили довго…

Вони  жили  довго  й  померли  одного  дня.
Коли  їх  ховали,  то  плакала  вся  рідня,
А  в  розпал  погребу  зайшовся  шалений  дощ
І  глина  з  могили  чіплялася  до  холош.
І  небіж  з  великого  міста  двигнув  плечем:
"Вже  їм  не  поможеш,  а  нам  оце  все  зачем?"
І  батюшка  сквапно  махнув:  забивайте  вже!
І  мокра  метнулась  шлея  поміж  ніг  вужем.

А  дощ  усе  йшов  та  йшов  і  не  знать  було,
Чи  плакали  рідні,  чи  просто  вода  чоло
Змивала  і  капала  тихо  собі  в  траву,
І  давні  чорнілись  вінки  оддалік  в  рову.
І  небіж  з  великого  міста  кудись  дзвонив:
"Я  завтра  прієду  –  пускай  подождуть  вони!"
І  жовтий  автобус  чадів  і  ледь-ледь  дрижав,
І  змотував  дядько  рулоном  шлею-вужа.  
Просила  дочка  всіх  лишатися  на  обід,
Пірнав  у  автобус  близький  і  далекий  рід;
І  ледь  закуривши,  стріляли  в  траву  бички,
І  хустка  сповзала  набік  з  голови  дочки.  

А  ледь  спорожніло  на  цвинтарі,  враз  дощу
Не  стало,  немов  не  було,  а  не  просто  вщух.
І  сонце  сяйнуло  з  неба  мов  Божий  знак,
Мов  синява  впала  долі  –  згори  й  навзнак.
І  враз  ожило  між  трав,  між  могил-хрестів
Пташок  міріади  і  хто  лиш  там  не  свистів,
Не  цівкав,  цвірінькав,  не  тьохкав,  сюрчав,  дзвонив…
Немов  новосельців  стрічали  отак  вони.
Гуділа  бджола,  і  мухва,  і  хрущі,  й  жуки,
І  синява  мріла  впріло.  Став  день  такий
Пахучий  мов  хліб,  хоч  бери  в  руки  ніж  та  край.
Неначе  померлі  потрапили  зразу  в  рай.

А  в  хаті  тим  часом,  де  тріск  од  свічок  різкий,
Вже  коливо  з'їли  й  поклали  ложки  в  миски.  
Й  кульочки  з  цукерками  пхала  до  рук  дочка,
І  небіж  з  великого  міста  шукав  бичка,
Бо  геть  розкурила  франта  сільська  рідня.
Вони  жили  довго  й  померли  одного  дня.  

І  дівчинка,  правнучка  тих,  що  пішли  разом,
Стояла  в  порожній  кімнаті,  де  лиш  вазон
Ховався  забуто  в  куті  мов  зелений  кіт,
І  думала:  що  це  за  дивний,  химерний  світ?
Ще  зранку  стояли  в  кімнаті  цій  дві  труни  –
Прабаба  й  прадід,  а  тепер  у  раю  вони.  
 
                                                                                                                       1-4  квітня  2013

   







   
 




 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427412
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.05.2013

Будильник

Це,  певно,  вже  десята  ніч,  як  я  не  сплю.  Або  двадцята,  хтозна  –  я  втратив  лік  часові,  точніше  –  час  зробився  моїм  ворогом  і  я  урвав  з  ним  стосунки.  Ніч...  лежу  перед  нею  висотаний,  марний,  наче  невиліковнохворий  на  операційному  столі,  і  вона  вільна  чинити  зі  мною,  що  заманеться.  Ніч-хірург.  Невправний,  недовчений.  І  ніякий  гемоняка  не  дав  мені  знеболювального!  Я  гризу  ковдру  й  шматую  простирадло.  Мені  болить.  Та  хірург  не  зважає.  Ні,  певно  це  вже  двадцята  ніч.  А  може  сота...

   Того  гемонського  дня  я  трошки  випив  –  до  бригади  взяли  новака,  а  в  нас  із  цим  строго:  чи  новенький,  чи  після  відпустки  –  став!  Небагато  –  хлопчак  зовсім  дитя,  не  хотіли  „колоти”  по  дорослому,  та  й  за  душею  в  „трудового  поповнення”  лише  те,  що  мама  на  обід  вділила...
   А  вночі,  о-пів  на  четверту,  задзвонив  будильник.  Я  схопився:  вже  третя  тридцять!..  Стій!..  –  ошелешено  вирячився  на  золотавий  овальний  циферблат,  –  мені  нікуди  не  треба,  я  його  не  заводив  –  я  взагалі  ніколи  його  не  заводжу!  Чи  зима,  чи  літо  –  звик  схоплюватись  о  шостій,  на  роботу  встигаю...  Хіба  сп’яну?  То  скільки  там...  Я  бухнувся  в  постіль  і  сердито  відвернувся  від  нерозумного  будильника  до  стіни.  
До  шостої  я  встиг  іще  побачити  сон.  Наче  ціляю  з  рогатки  по  горобцях.  І  щораз  влучаю.  Вбиті  горобці  падають,  мов  стиглі  сливи,  а  поруч  мене  сидить  старий  бундючний  горобець  і  прицьвірінькує:  „Стривай,  стривай,  ось  настане  горобина  ніч!..  ”
Назавтра  він  задзвонив  знову.  О  третій  тридцять.  Що  за  верзота?  Сказав  би,  що  хтось  грається,  то  мешкаю  сам.  Не  Мурляй  же  заводить  щовечора  на  півчетвертої  ранку  мого  облупленого  довгастого  дзиґаря!  Чекай:  прокинувшись  учора,  я,  либонь,  натиснув  кнопку,  от  він  і  видзвонює  мені  сюніч  те,  що  не  видзвонив  тоді.  Я  заспокоївся,  але  зовсім  ненадовго:  якщо  так,  то  хіба  не  мусів  би  він  відтеленькатись  о  третій  тридцять  дня?  Чи  той  гемонячий  будильник  узагалі  дзвонив  минулої  ночі,  чи  мені  нароїлося?  І  чому  саме  третя  тридцять?  Такої  глупої  пори  рівень  моїх  розумових  потуг  балансує  чи  не  на  найнижчій  позначці,  тож  ні  до  чого  путнього  не  докумекавши,  я  знову  впав  на  подушку.  Мені  приснився  морок.
Уранці,  на  бадьору  голову,  я  завбачливо  перевів  тоненьку  жовту  стрілку  клопітного  будильника  на  дев’яту,  а  ввечері,  мостячись  спати,  спровадив  його,  про  всяк  випадок,  на  кухню.  Влягаючись,  кпив  зі  своєї  дурної  полохливості,  але  почувався  зовсім  невесело.  Уперше  після  розлучення  війнуло  на  мене  тоді  незатишністю  самотності.
Не  було  ні  зрад,  ні  сварок,  ні  пропитої  зарплатні,  тільки  роздратованість  і  втома.  Від  близькості  одне  одного.  Ми  виявились  різними  й  нам  що  далі,  то  нестерпніше  було  вдавати  порядну  родину.
Таке  було  неможливо,  але  потойбік  ночі  мене  знову  розбудив  будильник.  Я  схопився,  наче  знайшов  біля  себе  в  постелі  розшурхане  зміїне  кишло.  Чирхнув  запальничкою:  дзиґар  стояв  на  столику  біля  ліжка,  тоненька  жовта  стрілка  вказувала  третю  тридцять.  Мене  пройняв  дрож.  Я  заклацав  вимикачами  в  усіх  кімнатах,  перевірив  засувку  на  дверях  –  нікого.  Сторожко,  наче  то  справді  був  не  годинник,  а  холодний  в’юнкий  гад,  накрив  будильника  сорочкою,  виніс  у  сарайчик  і  розтовк  молотком  на  друззя.  Та  спокою  від  такого  героїчного  вчинку  отримав  мало  –  очей  до  ранку  вже  не  склепив.
На  роботі  поскузувався  з  бригадиром,  напав  на  новенького,  який  спізнився  на  цілих  чвертьгодини.  „Будильник  став!”  –  виправдовуючись,  розвів  довгими  маслаками  хлопець.  Важка  деталь  гепнулась  мені  на  ногу...
Увечері  ніяк  не  виходило  заснути.  Впав  у  якесь  провалля  лише  по  півночі,  але  проспав  недовго...  до  третьої  тридцять...  Оскільки  будильника  вже  не  було,  озвався  телефон.  Короткі,  наче  переляканий  зойк,  дзвінки,  загрозлива  тиша  в  слухавці,  схожа  на  вишукані  тортури  решта  ночі,  темні  кола  довкруж  червонястих  очей  у  дзеркалі  вранці.
В  цеху  бригадир  турботливо  нагадав,  що  моя  відпустка  за  два  місяці,  новенький,  якого  поставили  мені  в  пару,  брався  підмагати  навіть  тоді,  коли  те  було  відверто  зайвим.  Аби  втекти  від  похмурої  паніки,  викликав  „трудовий  резерв”  на  розмову.  Виявилось,  кирпатий  хлоп'яга,  його  звали  Сашком,  не  з  місцевих:  „В  нас  яка  робота,  а  тут  нічого,  то  дядько  згодився  –  дядько  в  мене  тут  живе,  в  нього  поки.  Роздивлюсь,  а  там...  На  заочний  хочу,  до  політеху,  я  електронікою  захоплююсь...  –  А  дівками  як,  захоплюєшся?  –  Є...  Іра...  Дядько,  правда,  казиться,  „рано”  –  каже,  характер  у  старого...  не  те,  що  в  батька  був...  –  Був?  –  Батько  помер.  Давно.  Тут,  у  вас  помер  –  до  дядька  в  гості  приїхав,  та  й...  хворовитим  був...  Ото  будильник,  між  іншим,  од  батька.  Він  мені  його,  коли  я  до  першого  класу  пішов,  подарував,  аби  в  школу  вставав.  Всі  одинадцять  років  з  тим  будильником.  А  це  щось...  відніс  у  ремонт  –    ледве  взяли.  Кажуть:  купи  на  батарейках,  та  я  не  хочу  –  пам’ять...  –  Пам’ять...  –  буркнув  я.  Розмова  про  будильник  повернула  мене  до  невеселих  думок.  –  Добре,  годі  галдикати,  роботи  он!..”
Телефон  я  відімкнув.  Ясна  річ  –  це  не  допомогло:  рівно  о  третій  тридцять  (глипнув  на  наручного)  він  повернув  мене  до  звичного  вже  страховиддя  невгавним  панічним  дзенькотом.  Сарайчик,  молоток...  Повернутися  в  хату  я  не  наважився.  Сидів  на  ґанку,  курив...  Куди  кинутись,  кому  жалітися?  В  міліцію  –  дурня!  До  родичів  –  сміх!  До  психіатра  –  жах...
Що  це?  Що  це?  Що!?  Полтергейст?  НЛО?  Інопланетяни  істоти  кебетливі  –  на  якого  гемона  дражнитися  їм  зі  мною,  доводячи  потиху  до  безумства?  Та  й  не  вірю  я  в  ті  газетні  брехні!  Якщо  цей  ідіотизм  не  має  ніякого  матеріального  пояснення,  то  я  скорше  повірю  в  загадковий  промисел  Всевишнього.  Воно,  я  й  у  Бога  не  надто...  а  таки  мусить  бути  сила,  як  її  не  називай,  яка  всю  цю  катавасію  зкалапуцяла,  та  пильнує  за  її  справною  роботою,  наче  ото  совісний  механік  за  машиною.
„Бачу,  ви  сьогодні  ранній!  –  Костівна,  сусідка.  Ця  схоплюється  либонь  о  п’ятій.  –  Примостились  на  порозі  як  горобчик!  Парко  в  хаті.  Що  не  кажіть,  а  весна  цьогоріч  скора!”  Горобчик...  Я  їх  змалку  ненавиджу.  Мама  тримала  багато  курей,  вся  дітлашня  гасає  собі,  а  ти  сиди  –  злодюг  од  годівниць  відгонь...
Ранкове  сонце  виповзало,  наче  старий,  напівпаралізований  пес  з  буди...    
Далі  був  радіоприймач.  Що  ввімкнений,  що  ні,  він  методично  вбивав  у  мою  безщасну  макітру  цвяхи,  лунко  „пікаючи”  сигналами  точного  часу  рівно  о  третій  тридцять,  поки  я  не  відправив  його  туди  ж,  куди  й  телефон  з  будильником.  Одразу  ожив  телевізор...
Я  лежав,  учепившись  зіницями  в  темінь,  і  чекав.  Чекати  було  довго  й  страшно.  Так  лежав  ніби  байдужою  колодою,  але  відчував,  як  вкриваються  поступово  липким  гарячим  лоєм  долоні  та  холодним,  важким  –  лоб.  Якоїсь  миті  раптом  усвідомлював,  що  легені  помпують  в’язке  повітря  кімнати,  наче  я  не  лежу  на  ліжку,  а  тягаю  важезні  заготовки,  причому  сам  за  цілу  бригаду.  Затим  починав  слухати,  як  механічним  молотом  гупає  в  грудях  серце.  О  другій  ночі  мені  верзлося,  що  хата  хилиться  й  за  мить  я  скочуся  на  підлогу,  я  судомно  чіплявся  неслухняними  пальцями  в  крижаний  метал  ліжка.  О  пів-на  третю  мене  трясло,  о  третій  я  почувався  приреченим  на  страту,  якого  з  лантухом  на  гирі  тягнуть  крізь  мовчазний  ворожий  натовп  до  ешафоту.  О  третій  тридцять  (час  від  часу  я  тиркав  запальничкою  та  підносив  наручного  годинника  до  очей)  на  мою  бідолашну  шию  мала  впасти  сокира  ката...  Але  не  падала...  Ніщо  не  дзвонило.  Справді,  навіщо  будильник  людині,  яка  не  спить?

Це,  певно,  вже  десята  ніч.  Або  двадцята,  хтозна.  Я  лежу  а  знайомий  недовчений  хірург  звично  порпається  в  моєму  понівеченому  нутрі.  Лежу  й  чекаю  третьої  тридцять,  аби  спробувати  ненадовго  заснути.  Тепер  я  ризикую  спати  тільки  після  половини  четвертої.
Що  це?  Що  це?  Що!?  Чиїсь  вишукані  капості?  Неймовірно!  І  як?  Як  може  дзвонити  відімкнений  телефон,  подавати  сигнал  вирублений  приймач?  Таке  можливо  лише  за  єдиної  умови:  якщо  той  сигнал  транслюється  вищою  силою.  А  що  він  означає,  що  несе  мені  окрім  гемонської  цілодобової  муки?  Виходить,  це  покара?  За  що?  Копирсаюся  в  минулому,  видзьобую  там  сумнівної  ваги  звершення,  двозначні  здобутки,  дрібні,  й  дещиці  уваги  небесних  сил  не  варті,  гріхи...  
Колись,  школярем  іще,  крав  на  полі  кукурудзу,  мама  загадувала  –  курям.  Що  ще?  Ну  скривдив  Галку,  то  були  дурні,  вільні,  ніяких  зобов’язань  –  я  тоді  вже  накидав  оком  на  Тамару.  Розлучення?  То  їй  засвербіло,  хоч  я  й  не  опирався.  Ми  пасували  одне  одному  як  дощ  і  жнива,  а  ота  її  гемоняча  жертовність,  яка  набувала  з  часом  ознак  відвертої  недужості...
Якось  я  виявив,  що  нема  чималої  частини  нелегких  наших  родинних  заощаджень.  „Де  гроші?  –  Позичила  Валі,  однокласниця  моя,  ти  не  знаєш.  В  неї  хвора  мама  і  я  не  могла...  –  Господи,  Томо,  яке  діло  нам  до  матері  якоїсь  Валі,  що  я  її  навіть  не  знаю!?  Ми  ж  стягалися  на  меблі!  –  Я  не  могла.  Валя  так  плакала...”
Коли  за  рік  Тамара  складала  добра,  не  плакав  ніхто.  Олечка  тільки  жабилась  і  не  відходила  від  мами  ні  на  крок,  що  та  дитині  на  мене  наплела?  Напевно  це  мій  найнепрощенніший  гріх.  Але  ж  я  й  копійку  підкидаю,  підтримую  Олечку,  як  можу.  Що  там  ще?  Було,  погризся  з  батьками  –  давно  забуто  й  прощено;  колись  заїхав  у  рило  забульбаченому  хамлові,  то  це  скорше  позитив.  Врешті  все,  що  діялось,  діялось  удень,  до  чого  тут  третя  тридцять!?
Щоночі  я  лежу  й  чекаю.  Я  шматую  простирадло  й  угризаюся  в  подушку.  Ось  зараз,  зараз  закалатає  щось  у  шибку,  або  загамселить  у  стіну,  або  почнеться  землетрус...  Мені  не  потрібен  будильник  –  я  сам  зробився  будильником  і  зупинити  мене  може  хіба  лишень  молоток...
Бувало,  струджена  плоть  не  витримувала  –  я  провалювався  в  сон  раніше.  Тоді  довкола  мене  крутилися  більші  й  менші  коліщата  велетенських  будильників,  молодий  робітник  Сашко  замість  заготовки  пхав  до  верстата  мою  довбеху,  а  якось  кощавий  чоловік  у  світлій  одежі  тицьнув  у  мене  довгим  білим  пальцем  і  владно  проказав:  „Чи  не  два  горобці  продаються  за  гріш?  ...  А  ви  вартніші  за  багатьох  горобців...”    і  засяяло  раптом  так,  що  уві  сні  я  стулив  очі...
Якщо  я  засинаю,  ВОНО  будить  мене  о-пів  на  четверту.  Одного  разу,  наче  сказившись,  несамовито  зарипіли  всі  двері,  іншого  –  гучно  вибухнула  над  головою  лампочка.
Ніч.  Скоро  третя.  Чому?  В  нічну  зміну  я  ніколи  не  працював.  Молодим  загулювався  було,  як  і  кожен,  кому  бухала  в  голову  юна  кров,  та  то  давно  минуло.  З  Тамарою  ми  вечірками  надто  не  захоплювались.  Власне,  я  б  не  заперечував,  але  з  нею  все,  було,  встрянеш  у  якесь  халеп’я.  То  вона  береться  відновлювати  мир  та  злюб  у  чужій  родині,  про  що  мою  ладу,  зрозуміло,  ніхто  не  просить;  то  заходиться  виховувати  чиїхось  дітей...  Тамара  органічно  не  могла  зносити  чужих  неприємностей.  Якось  (це  було  на  іменинах  її  сестри)  вона  так  тепло  й  щільно  втішала  зневаженого  вередливою  подругою  гостя,  що  це  викликало  в  мене  природний  шал  ревнощів.  Я  психонув,  Тамара  розплакалась.  Ми  залишили  вечірку  розшарпані  й  злі.  
Пізно  ми  тоді  поверталися...
Стоп...
Недовчений  хірург-ніч  голіруч  хапає  моє  замордоване  серце  й  щоєсили  тягне  його,  рвучи  артерії  та  вени,  з  грудей.  Може  так  і  треба,  але  чому  ніякий  гемоняка  не  дасть  мені  знеболювального?  
Роздратований,  я  шпацирував  прудко.  Тамара  дріботіла  ззаду.  Блищав  Місяць,  чи  вуличний  ліхтар?  Не  пам’ятаю.  Але  того  чолов’ягу  ми  побачили  виразно.  Дядько  в  картузі  й  у  плащі  похитувався,  схилившись  на  штахетник.  Я  пробіг,  ззаду  боязко  озвалася  дружина:  „Може  людині  погано,  а  ми...”  Я  вибухнув:  „Та  що  ж  це,  гемон  його  забирай,  таке!  Ти  вже  й  синяків  загачених  ладна  голубити!  За  що  мені  ця  кара!?”  Вона  вмовкла.  А  за  кілька  днів  ми  дізналися  (люди  балакали  й  у  газеті  було),  що  на  тій  таки  вуличці  знайдено  вмерлого  чоловіка.  Розтин  показав  –  серцевий  напад.  Помер  між  третьою  й  четвертою  годиною  ночі.  Ми  з  Тамарою  не  обмовились  тоді  про  це  й  словом...    
Це  воно.  ТЕ.  Більше  ніколи  й  нічого  не  траплялося  зі  мною  о  третій  тридцять.  Чого  ж  ти  хочеш,  безталанна,  невспокоєна  душе?  Покаяння,  спокути?  Каюсь...  Та  будь-хто  на  моєму  місці  вчинив  би  так  само!  Ніч,  п’яний  під  парканом...  Будь-хто,  крім,  хіба,  моєї  щиросердної  Матері  Терези  –  колишньої!  Чи  ти  замірилась  мене  покарати?  То  вже  доста  покарала.  І  за  що?  Хіба  я  тебе  вбив,  хіба  я  вивів  тебе  посеред  ночі  на  задрипану  вуличку  під  невисокий  рясний  штахетник?  Чого  ти  хочеш  і  чому  лише  зараз?  Спохватилася?  Може  знічев’я?  Звісно,  вам  добре  –  ніяких  тобі  клопотів,  зрозуміло  –  безтілесні  ж!  А  спробувала  б  отут!  Знаєш,  скільки  ночей  я  не  сплю?  А  мені,  між  іншим,  рано  вставати,  заробляти  на  скибку  хліба,  я  ж  не  безтілесний!  Треба  сплачувати  аліменти,  платити  за  електрику  й  за  пломбування  гемонського  зуба!  А  я  лежу  спітнілий,  розкошланий,  в  мене  дрижать  ноги  й  гупає  серце,  бо  вже  скоро  твоя  дурнувата  третя  тридцять!  І  що,  що  б  я  вдіяв,  навіть  якби  зупинився?  Викликав  швидку?  Як,  мобільників  тоді  не  було,  та  в  мене  й  зараз  нема  –  на  біса  він  мені!  А  якби  й  подзвонив,  знаєш,  яка  неповоротка  в  нас  швидка?  А  в  тебе  серце,  раз  –  і  все...  От,  вже  десять  хвилин  на  четверту  –  найосатаніліший  час!  Бачиш,  я  вже  гризу  подушку  й  шматую  простирадло!  Ну  що,  що  я  мушу  зробити,  аби  ти  наді  мною  зглянулась?                  
Я  схоплююсь,  сяк-так  вдягаюсь  і  вискакую  з  хати.  Я  піду  на  ту  вулицю,  на  те  самісіньке  місце  біля  невисокого  рясного  штахетника,  бебехнусь  там  навколішки  й  благатиму,  благатиму  його  зневагомлену  душу  змилуватись  над  моєю,  можливо  холодною,  неспівчутливою,  але  живою.
Тихо.  Нічна  прохолода  остудила  моє  розпаленіле  обличчя  й  додала  снаги  витомленому  тілу.  Я  майже  біжу.  Люмінесцентний  ліхтар  Місяця  сяє  байдужо.
Ось  вона,  та  триклята  вуличка:  яблуні,  колодязь,  паркан...  Я  спиняюсь:  біля  штахетника,  на  ТОМУ  самому  місці,  якийсь  рух:  кілька  темних  постатей,  голоси,  жарина  сигарети  півколом...  „...казали:  тьолка  не  для  тебе,  казали?  Казали,  інтересуюсь?..”  Дівочий  зойк,  виляск  удару...  щось  падає...  Я  відступаю  в  тінь.  Треба  ж:  натрапив  на  нічну  розборку  лютої  тутешньої  шпани!  І  якого  гемона  ти  сюди  попхався,  вахлаю?  Закортіло  потеревенити  з  душею?  То  теревенив  би  вдома,  чи  душі  не  однаково!  А  так  вдостоїшся  зараз  по  мармизі,  або  й  швайкою  під  ребро  –  бували  випадки.  То  твій  дурнуватий  будильник  здаватиметься  після  такого  безвинною  забавкою!  Повертаюсь  і  тихенько  прошкую  назад.  Напевно,  краще  таки  навідатись  до  лікаря.
Справді,  вислухають,  пропишуть  заспокійливе,  медицина  зараз  така  могутня!  А  я,  недоумок,  замкнувся,  нікому  нічого...  А  треба  до  людей...  поможуть...    І  чому  я,  власне,  втумкав  собі  в  кумпола,  що  це  якось  пов’язано?  Може  просто  перевтома?..  Подумаєш,  загнувся  від  серцевого  нападу  якийсь  мугир,  до  чого  тут  я?  Ну  проходив  поряд,  то  що?  Он  і  зараз...  можливо...  на  тому  самому...  Я  ніби  наштовхуюсь  на  мур.  Зараз,  саме  зараз,  на  тому  самісінькому  місці  можливо  знову  хтось  помирає.  І  знову...
Я  врубуюся  в  них  наче  криголам  у  монолітну  зовні,  але  ламку  й  порувату  насправді,  крижину.  Перший  отримує  в  потилицю,  другий  риє  дзьобом  куряву  від  копняка,  через  нього  летить  третій,  я  лише  трішки  допомагаю  йому  коротким  тусаном  у  підгорля.  (Блиснуло  в  третього  між  пальцями  лезо,  та  ж  і  я  армійську  муштру  геть  не  забув.  Звісно,  розвідка  не  десант,  але  й  нас  дечому  вчили).  Я  реву,  як  віл,  і  те  ревисько,  певно,  діє  на  них    ще  приголомшливіше,  ніж  мій  навальний  напад.  За  хвилю  вже  нагинаюсь  над  непорушним  тілом,  що  скорчилось  у  пилюзі:
–    Ей,  ти  живий?  –  Тіло  застогнало.  –  Живий...  Сильно  вони  тебе  потовкли?
–    Де  Іра?      
Знайомий  голос.  Знайома  кирпа  в  місячному  молоці...
−  Сашко?
−  Ви,  Максимовичу?  Де  Іра?
−  Не  знаю.  Втекла  либонь.
−  Попереджали,  щоб  з  нею...  та  я  незговірливий...  Нічого...
Сидимо,  мовчимо,  ліплю  до  його  роз’юшеної  губи  наслиненого  подорожника.
−  А  ви  чого  тут,  такої  пори?
Розказую.  Все  розказую,  аж  язик  з  рота  випадає.
−  Коли  те  сталося?
−  Давно.  Років  десять  уже.
−  В  картузі?
−  В  картузі  й  у  плащі.
−  Мій  батько...
−  Що!?
–    До  брата,  до  дядька  мого,  в  гості  приїхав.  З  поїзда  йшов.  І  –  серце...  То  це,  виходить...  отут...
Ну  звісно!  Згадую,  як  бригадир  уперше  привів  його  в  цех:  „Ось,  молоде  поповнення  на  нашу  голову,  так  сказать.  Гулівець  Сашко  –  приймайте!”  Гулівець...  Надра  пам’яті  зберігали  прізвище,  надра  совісті  зберігали  неспокій...
−  Прости  мене,  коли  можеш.  Мабуть,  я  міг  його  врятувати...
−  Нічого.  Що  вже  тепер...  Зате  мене  ось  врятували,  бо  ті  нахвалялись...  перо  було  в  них...
−  Це  ВІН  тебе  врятував.  Його  душа...  Ходім  до  мене  –  приведемо  тебе  трохи  до  ладу.
−  Мушу  Іру  знайти.
−  Знайдеш.
Потроху  розвидняється.  Нічну  безмовність  змінює  ледь  відчутний  світанковий  вітерець.  Сашко  йде  накульгуючи,  тримається  за  бік.  Чи  не  поламали  йому  відморозки  ребро?  Костівна  замітає  біля  хвіртки:
–    О,  то  ви  впустили  таки  квартиранта.  А  то  цей  парубчак  ходив,  заглядав,  а  я  сказала,  що  в  нас  тут  ніхто  не  бере.  Воно  чого  ж,  хата  велика...
Кров  ледве  не  пирскає  мені  з  очей:
−  Ти  тут  був,  заглядав?  –  повертаюсь  до  хлопця.  –  Коли?  
Сашко  розглядається:
–    Був...  наче.  Я  скрізь  ходив  –  квартиру  напитував.  Відколи  з  Ірою...  пізно  став  приходити,  а  дядько,  знаєте,  старомодний  –  гиркались.  То  я  думав...  на  квартиру...  
Костівна  стоїть,  не  ґаву  –  корову  ротом  піймає.
−  Ану  зайдімо,  –  хриплю.
В  хаті  хапаю  блідого  парубка  за  барки:
–    Ти  все  знав!  Рознюхав  і  приїхав  помститись!  І  як  це  я  зразу  не  вчовп?  Напросився  в  нашу  бригаду,  винишпорив  де  живу.  Чорт,  ти  ж  захоплюєшся  електронікою  –  всі  ці  дзвінки!..  –  Відступаю,  опускаю  руки.  –  Чого  ти  хочеш,  справедливості?  А  в  чім  вона,  справедливість?  Вбити  мене,  чи  запроторити  в  дурку?  Вбий...  Чи  може  мене  малися  вбити  ті  хулігани?  Зізнавайся,  то  ж  була  інсценівка?  Але  тоді  ти  станеш  таким,  як  я.  Навіть  гірше,  бо  я  вбивати  не  хотів.  Ну?
−    Що  ви,  Максимовичу,  –  белькоче  хлопець.  –  Що  ви  говорите?  Я  нічого...  Самі  подумайте:  ну  як  би  я  взнав,  де  ви  були  о  третій  ночі  десять  років  тому?  І  квартиру  я  шукав  ось,  а  ви  казали,  що  ті  дзвінки  ще  звідколи...
Я  сідаю:
–  Правда?  –  стогну.
−  Правда.
−  То  що  ж  воно  тоді  дзвонить?
 −  Не  знаю...
−  І  ще  дзвонитиме?
−  Не  знаю...
−  Ти  ж  простив?
−  Простив.
−  То  може?..
−  Звісно,  чого  б  йому...
Ми  сяк-так  рихтуємо  його  подраний  одяг,  я  обробляю  хлопцеві  садна,  перев’язую  поперек.
–  Ти  сходи,  про  всяк  випадок,  до  лікарні,  непокоять  мене  твої  ребра.  А  на  роботі  я  скажу...
−  Добре.
Сашко  йде.
−  Батьків  дзиґар  справив?  –  озиваюсь,  коли  юнак  накульгує  вже  за  хвірткою.
−  Справив.
−  Молодець.  І  завжди  вставай,  коли  б  він  тобі  не  задзвонив,  чуєш?
                                                                                                                                       
                                                                                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Липень  –  серпень  2006р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417681
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2013

По вечері

Тягло  від  опівночі  вільготою
А  він  світив  крізь  діри  наготою
Та  змерзлу  плоть  ховав  під  ветхий  крам.
Воно,  хоч  мандри  ці  і  на  спасіння,
Й  не  личить  їм  нуда  і  голосіння,
Та  де  ще  він,  той  благовісний  храм!

А  зараз  ніч  –  Біг  зна  де  тепла  днина,
Й  до  речі  тут  була  б  якась  ряднина,
Й  задублий  бік  скородив  підлий  корч.
Бурчав,  крутивсь  і  ті  крутились  двоє,
Пітьма  ж  була  –  у  силі  та  в  розвої,
Чи  в  око  стрель,  чи  свічку  ставляй  сторч!

Сон  брав  своє,  і  важчала  повіка,
І  вже  не  тямив:  бачить  чоловіка,
Що  ген  стоїть,  чи  мариться  йому.
І  вже  підходив  начебто  до  хати,
Стрічала  жінка  й  діти  нили:  тату!
Й  розбитий  човен  задирав  корму.

Здалося  –  баба  мовби  постаріла,
Та  літ  зо  п'ять  свого  не  мила  тіла,
І  хата  вгрузла  в  землю  навкосяк.
Жалілася,  що  геть  напала  скрута:
"Як  ти  здимів  –  з  харчів  хіба  що  трута.
Була  худібка,  нині  –  де  й  кізяк!

Дітва  селом  снується  між  собаки,
Хто  кине  кус  –  тому  від  сиріт  дяки,
Вже  ж  за  своїх  не  лічать  нас  ґазди́.
Джерґоче  люд  (шепнула  Соломія),
Що  ти  здурів,  при  розумі  б  розвіяв
Чи  хто  добро  й  гайнув  бозна́  куди?"

Стояв,  сопів,  топтав  босоніж  порох:
"Та  я  вже  й  сам…  таки  ж  собі  не  ворог!
Сміються  люди  з  нашої  ходьби…
Ще  поки  є  сяке-таке  здоровля,
А  руки  тямлять  –  що  то  риболовля,
Вернусь  додому,  годі  з  вас  журби!

Закину  сіті  й  принесу  малечі…"
Аж  тут  відчув,  як  хтось  його  за  плечі
Шарпнув  дражливо:  "Петре,  не  проспи!
Все  скінчено  –  вогні  ген  з  відусюди!
Син  Людський  буде  виданий  до  суду!"
Сполошений,  він  бубонів:  
"Прости…"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387565
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.12.2012

Останній вихід Уолласа Хартлі

Ні,  панове,  це  ми  не  в  затоках  Італії,
Тож  більше  світла,  вогнів  бенгальських!
Покладіть  ваші  руки  дамам  на  талії,  
А  іншими  –  підтримуйте  їхні  пальці.

Ми  заграємо  Штрауса  –  "Кавалера  троянди".
Штраус  нині,  це  щось  незрівнянне  й  нове.
Наче  море  й  над  ним  –  зірок  міріади…
Чому  ж  ваші  руки  тремтять,  панове?

Леді  впала,  забилася  трохи?  Ой  лишенько!    
Нині  стане,  як  мовлено:  тих  до  панського
Буде  взято  покою,  а  тих  залишено.
Хіба  ж  це  не  привід  на  келих  шампанського?

Хай  пінує,  не  візьмуть  за  це  з  вас  талера.
Хто  не  з  нами  –  відчує  той  скільки  втрачено!
Ще  вина,  почастуйте  сердегу  Лайталлера  .
Цей  бо  ярмарок  –  славень  щедрот  небачених!

Друга  скрипка:  жвавіше  –  за  віолончеллю!
Скрізь  бо  очі,  і  вуха  –  тут  мовби  на  таці  я.
Пересмокчуть,  либонь  кісточки  за  вечерею…
І  куди  тоді  в  біса  моя  репутація?

Тридцять  три  –  не  найгірша  пора  для  підсумку,
Та  й  хреста  не  шукать  –  він  в  руках  у  кожного.
А  шкода  –  не  зіграв  у  театрі  Віденському,
Й  ще  чогось  не  зробив:  так,  щоб  аж,  не  порожнього…

Той  хлопчак,  що  півпенні  просив  при  трапові…
Я  минув  –  з  клопотнеч  гамірни́х  не  виринув.  
Боже  милий,  коби  назад  потрапити,
Все  б  віддав  –  не  кишені,  а  душу  вивернув!

А  в  нового  століття  повадки,  що  в  злодія.
Ця  біда,  відчуваю,  не  є  остання.
Та  останньою  стала  наша  рапсодія,
Тож  хай  чує  її  стара  Британія!

Будьмо  сильними  друзі  –  тісніш  круг  мене.
Хай  панянки  плачуть,  а  нам  не  гоже.
Все,  із  другої  цифри  прошу,  джентльмени.
Ми  зіграємо:  "Ближче  до  Тебе,  Боже..."
                                                                                                                                   

Уоллас  Хартлі  –  тридцятитрьохрічний  скрипаль  і  диригент  суднового  квінтету  на  Титаніку.  Під  час  катастрофи  музиканти  грали  поки  мали  змогу.  Останнім  твором  був  церковний  гімн  "Ближче  до  тебе,  Господи".  Вони  всі  загинули.  Тіло  Хартлі  знайшли  за  два  тижні,  до  грудей  музиканта  було  прив'язано  скрипку.
Чарлз  Лайталлер  (Лайтоллер)  –  другий  помічник  капітана  Титаніка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383883
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 10.12.2012

Сергієві Василюку

Була  дорога  –  тепер  стіна,
Лупай  її  –  не  лупай.  
Чому  ж  урвалася  та  струна,
Й  мов  риба  віддих  хапай?

Було  горіння  –  шалений  дрож,
Аж  відлиски  ген  пожеж.
Це  ж  мовби  риба  німіти,  що  ж,
Рятуючись  від  мереж?

Таж  ні  –  чарунки  в  мереж  рідкі,
Не  рівня  їм  тятива!
Впадуть  (не  відаю  ще  звідкіль)
Не  слава,  зате  –  слова.

Замокли  ноги  брудні  в  багні,
Та  гарно,  що  знов  у  путь.
Чи  ж  я  здолаю  його,  чи  ні?
Втім  рать  не  вгамує  ртуть.  

Й  паде  на  порох  німа  стіна,
День  синій  імлу  поїсть.                                                                                                    
Шкода  –  урвалася  та  струна,
Та  ще  залишилось  шість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381302
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.11.2012

Вересневий романс на чотири руки

В  електричці  розмовляли  двоє  глухонімих,
Він  та  вона  і,  хоч-не-хоч,  а  всі  дивились  на  них.  
Її  пальці  казали:  Я  втомилася  –  ми  давно  не  були  разо́м.
Ти  зникаєш  надовго,  ти  мовчиш,  який  у  цім  всім  резон?
Його  рухи  казали:  Я  багато  працюю,  я  ось-ось  винайду  вічний  двигун,
І  ми  поїдемо  на  море.  Повір,  адже  я  не  брехун!
Її  пальці  торкалися  скроні,  кутиків  очей  і  чола,
Її  пальці  літали  та  дзижчали  наче  люта  бджола:
Ні,  не  вірю  –  я  бачила  тебе  з  нею  знову,
І  я  плакала,  і  я  читала  вашу  підлу  розмову!
Ти  говорив  про  любов,  ти,  що  присягався  тільки  мені!
Його  руки  здіймалися  вгору  і  їх  крик  нестерпно  бринів.
Його  пальці  торкалися  скроні,  чола  та  кутів  очей,
Його  пальці  кричали:  Ти  не  розумієш  простих  речей!
Я  говорив  про  любов  до  тварин,  бо  вона  підібрала  глухонімого  пса,
І  тепер  вони  вдвох  і  я  казав:  якась  у  цьому  всьому  тваринна  краса.
Але  пес  не  розуміє  мови  глухонімих,
І  я  не  знаю,  як  воно  буде,  і  мені  шкода  дивитись  на  них…
Її  руки  злетіли,  немов  потопельник,  що  вже  був  торкнувся  дна,
Її  руки  сказали:  Боже,  яка  я  була  дурна!    
Адже  ти  мене  любиш,  і  нема  за  тобою  зради  вини!
Бідна  тваринка…  Хай  уже  ми,  але  чому  вони…
І  їй  стало  добре,  і  їй  стало  сумно,  і  вона  почала  співати.
Це  був  давній  романс  про  вересневий  вечір  та  про  любов,  
                                                                                               що  здатна  народжувати  і  вбивати.  
Потім  він  підхопив,  незрадливий  такий  і  зрадливий  такий,
І  вони  заспівали  вдвох  вересневий  романс  на  чотири  руки.
Їхні  пальці  сміялися,  плакали  й  зрідка  викрешували  вогонь,
І,  затамувавши  подих,  на  них  дивився  увесь  вагон.
І  крізь  вікно  вересневий  вечір,  слухаючи  про  себе,  дивився  на  них…
Звісно,  все  це  дуже  приблизно,  адже  я  не  знаю  мови  глухонімих…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365569
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 21.09.2012

Тринідад і Тобаго

Охолола  до  мене
Ти  зненацька  неначе,
А  була  ж  як  доме́нна
Піч  –  палка  і  гаряча.
Не  лишилося  й  сліду
Від  твоєї  уваги.
От  візьму  та  й  поїду
В  Тринідад  і  Тобаго!

Там  не  косять  пампаси,
Там  не  платять  податки,
Там  знайду  собі  зразу
Запальну  тринідадку  –
Хай  до  его  мойого
Проявляє  повагу.
Кажуть:  є  навіть  йоги
В  Тринідаді  й  Тобаго!

З  депресивного  стану
Маю  вийти  потребу.
Може  йогом  не  стану,
Та  забуду  про  тебе
Там,  де  з  моря  пасати
Наганяють  засмагу.
Й  есемески  писати
В  Тринідад  і  Тобаго

Не  потрібно,  нездала
І  холодна  киянко  –
Там  до  мене  в  бунгало
Прийде  тобагіянка!
На  дзвінки  з  України
Накладу  я  ембарго,
Є  ж  закони  в  країни
Тринідад  і  Тобаго!

Скоро  тиждень  минає,
Як  від  тебе  ні  звуку.
Я  ж  бо  гордощі  маю
(А  до  гордощів  –  муку).
Знаю  –  є  малярія
Там,  і  навіть  люмбаго,
Все  ж  я  твердо  наміряв
Тринідад  і  Тобаго.

Мрія  зерня  вронила
В  серце  щемко  і  п'янко…
О,  вона  –  подзвонила!
Де  ж  ти,  люба  киянко!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364822
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 17.09.2012

Цвях. Зі збірки СМІШКИ

І  де  ти  взявся,  бісова  дротино,
Іржавий,  м’ятий,  наче  буква  „Г”?
Лежав  би  отамо  собі  під  тином,
То  ти  забаг  відзначитися,  ге?

Якого  чорта  виліз  на  проїжджу,
Не  міг  собі  качатися  в  багні?
Напевно  знав,  що  я  тут  часто  їжджу,
Лежав  і  мріяв  трапитись  мені?

А  мо‘  уже  з  далеких  юних  років
(Ти  був  тоді  лискучий  та  масний)
Підленька  думка  вар’ювала  спокій,
Марудила  твої  гвіздячі  сни.

Либонь,  ще  вперше  здибавши  машину,
Поклав  собі  звершити  цей  рекорд:
Уп’ястися  жалом  у  теплу  шину,
По  шляпку  увігнатися  у  корд!

Відчути  ту  солодку  мить  побіди,
Злетіти  над  буденністю  у  вись,
Забути  недоладності  та  біди.
Удар,  прокол  і  лиш  голівка  –  блись!

Куди  до  тебе  іншим  тонкоспиним!
Всерівно,  що  від  шістки  до  туза.
Їх  доля  –  десь  тримати  штахетину,
Або,  скажім,  чийогось  картуза.

І  тільки  ти  сподобився  на  вчинок,
Рідня  шурупу,  приятель  скобі,
Все  цвяше  плем’я  згадувать  причина,
Та  ще  й  яка!  І  звідки  це  в  тобі?

Чи  ти  не  знав  доста́  тепла  і  ласки?
Чи  злий  господар  мо‘  тебе  купив?
Чи  до  гарячої  тебе  рівняли  праски?
Чи  може  ти  того…  вродивсь  тупим?

І  те  тебе  кусало  та  гнітило,
І  ти  пізнав  знедоленість  і  лжу.
Тебе  зігнуло,  скорчило,  скрутило,
Втопило  в  твані,  вбрало  у  іржу.

І  ти  запікся  лютою  злобою,
Аж  засичав  –  гепо́дібна  змія;
І  я  зустрівся  з  отаким    тобою...
Це  ж  треба,  щоб  зустрівся  саме  я!

Якби  ж  ти  знав,  негідний  шмат  заліза,
Іржавий  черв,  кого  це  ти  спинив?!
Та  я  тебе  на  друззя  би  порізав!
Та  я  би  у  горні  тебе  спалив!

Але  хіба  тобі  відкриєш  душу,
Нікчемна  швайко,  писок  у  іржі!
Чи  втямиш,  дроте,  що  стояти  мушу,
Бо  залишив  запаску  в  гаражі!

А  я  ж  летів  до  любої  на  крилах,
Рожеві  мрії  марились  рядком.
Вона  мене,  либонь,  і  досі,  мила,
Чекає  на  узбіччі  за  ярком!

Нервово  ходить,  міряючи  кроки,
Тривожно  б’ється  серденько  мале.
Я  умовляв  її  чотири  роки!
Нарешті  вмовив,  виїхав…  але…

Нащо  мені  твої  душевні  муки,
Чи  те,  що  ти  ізмалку  був  тупий?
Моя  душа  аж  крається  з  розпуки
І  капа  кров.  Ти  хоч  її?  То  пий!

Хоч  захлинись,  нікчемний  гумоколе!
Либонь,  то  серце  родич  твій  шкребе.
Вона  ж  мені  не  вибачить  ніколи!
Хіба,  як  доказ,  викладу  тебе.

Усе  марнота,  щастя  промінь  вшився.
Від  неї  більше  не  діждусь  вісток.
Була  надія,  та  нема.  Лишився
Лише  кривий,  як  буква  „Г”,  гвіздок.

Вже  досі  я  втішався  би  любов’ю,
А  так  сиджу,  клепаю  довгий  вірш.
Знічев’я  ще  патякаю  з  тобою,
Іржавий  цвяше,  просто  ні  з  ким  більш…
                                                                                               

Кінець  збірки...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364129
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 14.09.2012

Кумова промашка. Зі збірки СМІШКИ

Раз  я  швендяв  недалік
Від  кумової  хати,
Та  й  зайшов.  Сиділи  довго,
Почало  смеркати.

Умикає  кум  торшера,
В  чарочках  сивуха…
Раптом:  блись!  −  і  гасне  світло,
Хоч  неси  до  вуха.

−  Сто  чортиськів!  −  я  до  кума.  −
Не  знайти  ж  тулини!
Кум  зітхає:  −  Нам  терпіти
Півтори  хвилини!

Точно:  півтори  хвилини  й  −
Луп  −  аж  зайчик  в  очі.
−  Поясни,  −  благаю  кума,  −
Що  за  потороча?

А  воно  все  блима  й  блима,
Вже  й  дивитись  важко.
−  Метикуєш,  −  кум  печально,  −
Скоїлась  промашка:

Щоби  гривню  зекономить
Хоч  якусь,  по  змозі,
Я  тихенько  підключився
До  дротів  на  розі,

Там,  надворі.  Але  к  бісу
Вся  здиміла  фора  −
З’ясувалось:  під’єднався
Я  до  світлофора!

                     *  *  *

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362734
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 07.09.2012

Біда сама не ходить. Зі збірки СМІШКИ

−  Як  діла  твої,  сусіде?
Щось  мовчиш  −  ні  рипу.
−  Та-а…  дружина  захворіла  −
Підхопила  грипу.

−  То  минеться  −  грілку  в  ноги
Їй  клади  з  водою.
Вірю:  впораєшся  скоро
Ти  з  цію  бідою.

−  Ох,  біда  сама  не  ходить,
Повідомлю  дещо:
Завтра  доню  доглядати
Приїжджає  теща!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362241
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 05.09.2012

SOS. Зі збірки СМІШКИ

До  міліції  вбігає
Чоловік,  упрів,  аж  змок:
−  Я  здаюсь!  −  Мене  скоріше
Запроторте  під  замок!

−  Де  та  що,  −  черговий  строго,  −
Ви  накоїли?  −  Пропав:
Я  свою  дружину  вдарив!..
−  Що,  і  вбили?  −  Боже  збав  −

Ні  подряпинки!  −  То  добре,
Йдіть  −  пускаємо  вас  ми.
−  Ні,  нізащо!  Он  чигає
Благовірна  за  дверми!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361402
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 01.09.2012

Незрівнянна. Зі збірки СМІШКИ

−  Тобі  які  в  подобу  дужче
Жінки:  розумні,  чи  красиві?
−  Ні  ті  ні  інші,  незрівнянна  −  
Тебе  кохать  я  тільки  в  силі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360273
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 27.08.2012

Професійний інтерес. Зі збірки СМІШКИ

Десь  колись,  за  океаном,
В  морі,  чи  в  затоці,
Довго  бовталась  на  хвилях
База  науковців.

Журно  все  й  одноманітно:
Проби,  вахти,  сварки…
Від  нудьги  команду  стало  
Навертать  до  чарки.

Капітан  голосить  збори:
−  В  нас  робочі  будні!
Маю  намір  лад  навести
Я  на  цьому  судні!

Тож  наказ:  усю  горілку
Тре  зібрати  в  купу
І  −  за  борт  її,  трикляту,
Посейдону  в  дупу!

В  залі  тиша,  аж  почули,
Як  десь  квилить  птиця,
Потім  голос  чийсь  іззаду:
−  Вірно!  Не  годиться

Нам,  ученим,  опускатись
До  хмільної  риски!
Всю  за  борт  її  до  дідька,
Щоб  не  було  й  близько!

Від  спиртного  тільки  нелад,
Бійки  та  скандали!..
Раптом  вигук:  −  Водолазам
Слова  не  давали!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358991
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 21.08.2012

Тонкощі раціону. Зі збірки СМІШКИ

Подружня  пара  в  магазині:
То  те  впаковують,  то  се.
Вона:  −  Іще  тії  ковбаски,
Що  з  песиком…  Ага.  Усе…

Аж  очі  лупить  благовірний:
−  На  дідька  ця  в  меню  поправка?
То  ж  для  тварин,  а  в  нас  немає!
Дружина  втомлено:  −  Не  гавкай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357668
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 15.08.2012

Контрольний дзвінок. Зі збірки СМІШКИ

Сховав  мобільника  в  кишеню,
Зайшов  із  ним  до  санвузла,
Домашній  номер  свій  натиснув  −  
Дружина  слухавку  взяла.

−  Марґо,  я  так  тебе  жадаю!..
Одразу  кнопочку  й  туди:
−  Здається,  хтось  дзвонив,  кохана?
−  То…  подружка  була…  Сиди!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356858
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 12.08.2012

Жага свободи. Зі збірки СМІШКИ

−  Всі  гріхи  їй  виклав  зразу,
Мов  обпившись  зіллям…
−  Ну,  і  що?  −  Не  помагає  −  
За  тиждень  весілля!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356299
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 09.08.2012

Завада. Зі збірки СМІШКИ

Під’їздить  до  перехрестя
Надпотужний  КрАЗ.
 –  Ану  глянь,  –  водій  говорить
Пасажиру,  –  в  нас
Там  нема  завади  справа?
Той:  –  Немає,  їдь.
Коли:  Трах!..    Торох!..  Навколо
Шум  і  гам  стоїть…
–  Боже  мій!  –  Водій  аж  стогне.  −
Ти  ж  казав:    –  гони!
Пасажир:  –  Коти  спокійно
Та  не  пудь  в  штани!
–  Ти  либонь  з  кебети  з’їхав!
Що  це  за  бравада!?
–  А  хіба  ж  бо  „Запорожець”,
То  для  нас  завада!?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355649
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 06.08.2012

Фасон. Зі збірки СМІШКИ

−  Любий,  я  в  новому  році
Змінюю  фасон.
Як  тобі,  скажи,  на  вид      
Мій  свіжий  причесон?
Чоловік  хитає  сонно
Головою:  ні...  −
Що,  не  те?  Я  так  і  знала,  
Джентльмен  мені!
Щоб  тебе  удовольнити
Я  помаду  витру,
 Все  скуйовджу  й  на  макітру
Одягну  півлітру!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353544
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 28.07.2012

Життєвий досвід. Зі збірки СМІШКИ

−  Тату!  −  хлопчик,  літ  із  вісім,
Тягне  батька  за  вбрання.  −  
Знаєш,  відьом  не  існує.
Байочки  то  все  й  дурня!

Батько,  блимнувши  на  тещу:
−  Нерозумних  слів  не  лий.
Мав  я  й  сам  на  те  надію,  
Поки  був  іще  малий!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352945
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 25.07.2012

Стерилізація. Зі збірки СМІШКИ

−  Добрий  ранок!  Ветлікарня?
Оля  з  Ірпеня  це  я.
Чи  в  вас  робиться  котам
Сте…  стерилізація?

Тато  попросив  дізнатись…
Так…  о-пів  на  п’яту?
Дякую.  Обов’язково
Прийдемо…  
Із  татом!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351568
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 19.07.2012

Розслабон. Зі збірки СМІШКИ

–  Вип’ємо?
–  Не  п’ю.
–  Закурим?
–  Вибач,  не  курю.
Навіть  бачити  не  хочу
Я  гидоту  ту!
–  А,  дійшло:  либонь  ширяєш
Нишком  наркоту?
–  Чи  ти  сам  не  обкурився  –
Мелеш,  як  вві  сні!
–  Нічорта  не  розумію,
Розтовкмач  мені:
Як  же  ти  розслаблюєшся,
Зізнавайся,  друже?
–  То  секрет  не  дуже  пильний  –
Просто  не  напружуюсь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350142
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 13.07.2012

Вістка. Зі збірки СМІШКИ

Поховав  Михайло  тещу.
Справно,  до  пуття.
Був  і  батюшка,  і  півча,
Кидали  груддя
Вниз,  на  віко  домовини,
Ставляли  вінки,
Голосно  сопіли  діти,
Плакали  жінки.
А  коли  вже  йшли  додому,
Раптом  звідкілясь
Птаха  капосна  Михайлу
Та  на  тім’я  –  лясь!
Оглядівся,  не  дозволив
Хихотіть  ротам,  і  до  неба:
–  А,  матусю,
Бачу,  ви  вже  там!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349433
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 10.07.2012

Зоопарк. Зі збірки СМІШКИ

–  Драстуй,  Левку!  Як  ся  маєш?
Як  минув  вікенд?
–  Посварився  зі  своєю
Я  учора  вщент!

А  тоді  узяв  малого,
Посадив  на  карк,
Та  й  пішов  із  ним  гуляти
Прямо  в  зоопарк!

Щоб  увиділа  дитина
Справжнього  осла,
   І  ведмедя  й  бегемота,
Головне  ж  –  козла!

В  мене  ж  син  уже  великий  –
Сам  вдяга  штани,
А  тварин  отих  він  знає
Лиш  зі  слів  жони!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349180
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 09.07.2012

Служба. Зі збірки СМІШКИ

Будували  раз  солдати
Дачку  генералу.
Той  усе  в  частинах  −  служба,
Бачилися  мало.

Генеральша  ж  приїздила
Часто  до  служивців.
Десь  підкаже,  десь  посварить,
Навезе  гостинців.

Сигаретами  пригостить
Чи  холодним  квасом.
Молода  –  було  й  жартують,
Посміються  разом…

Та  довгенько  будувалась
Командирська  дача,
Ледь  не  з  рік.  Приїхав  якось
Генерал,  аж  наче

Сяє  весь.  Палають  очі,
Мовби  в  них  лучина:
−  Привітайте  командира,
Є  на  те  причина!

Вчора  жінка  народила
Генералу  сина!
Спадкоємця!..  –  Тут  шеренга,
Де  взялася  й  сила,

Як  гукне  могутньо  й  дужо,
Наче  б  на  аврал,
Всі  разом:  −  Раді  старатись,
Товаришу  генерал!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348392
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 05.07.2012

Презент від Бога. Зі збірки СМІШКИ

Дві  молодички  шепотілись
Тихенько,  щоб  не  чув  ніхто…
−  Любасик  мій,  −  казала  перша,  −
Дарує  норкове  манто

Мені  на  свято  Валентина,
Та  я  презента  не  прийму,
Хоча  кортить!..  Але  ж  Михайло,
Удома  що  скажу  йому?

−  Спокійно!  −  молодичка  друга.  −
Довірся  −  буде  все  лади!
Бери  манто  собі  в  коханця
І  в  схову  камеру  клади.

А  чоловікові  наплещеш:
Ключа  знайшла.  Кричи  й  тряси
Його:  Господній,  мов,  дарунок;
Сходи,  Михаську,  принеси!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347509
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 01.07.2012

Знайомий аромат. Зі збірки СМІШКИ

Завітали  якось  гості
(Їм  −  аби  причину)
До  родини.  Там  і  мама
Дзьобнула  чарчину,

Та  й  пішла  вкладати  спати
Донечку  маленьку.
Крихітка  лягає  в  ліжко,
Ось  цілує  неньку…

Й  промовля  до  мами  тихо,
Начебто  з  задуми:
−  А  чого  від  тебе  пахнуть
Татові  парфуми?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346944
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 28.06.2012

Відро. Зі збірки СМІШКИ

У  суді  в  цей  день  зібралось,
Не  злічить,  народу  –
Водіїв  двох  злісних  судять
За  автопригоду.

–  Ви  скажіть,  –  суддя  питає
В  двох  підсудних  разом,  –  
Як  це  сталося,  що  раптом
Ви  своїм  КамАЗом

Там,  де  вулиця  проходить
Пе́тра  Запорожця,
Переїхали  нахабно
Через  „Запорожця”?

І  не  стали!  Чи  ж  у  вас  геть
Совісті  немає?!
Тут  один  підсудний  ліктем  
Другого  штовхає:

–  Я  ж  казав,  що  то  машина,
Цвях  тобі  в  ребро!
Ти  ж  мені  патякав,  дурню,
Що?  –  „Відро!..  Відро!..”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346280
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 25.06.2012

Ціна. Зі збірки СМІШКИ

На  закрузі  автостради‚
Там‚  де  знак  „зупинка”‚
Голосує  молоденька,
В  джинсиках,  блондинка.

Хвацько  виснувши  гальмами‚
Підлітає  „Шкода”.
–  Підвезіть  до  Богуслава!
–  Прошу  вас‚  не  шкода!

–  Скільки  ж  візьмете  ви  з  мене?
Гроші  на  дорогу  є.
Молодий  водій  сміється‚
Дівчині  підморгує:

–  Що  ви‚  панно‚  я  безплатно
В  Богуслав  доправлю  вас!
Дівчина  з  авто  виходить
І  дверцятами  лиш:  хрясь!

–  В  чому  річ?  –  питає  хлопець.  –
Не  дивіться  ворогом!
–  Перепрошую‚  безплатно  –
То  занадто  дорого!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345589
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.06.2012

Сюрприз. Зі збірки СМІШКИ

Чоловік  отримав  гроші
І  надумав‚  як  колись‚
Вірній  подрузі  –  дружині
Зашпандорити  сюрприз.

Прикупив  шампанське‚  квіти
(Скільки  ж  він  їй  завинив!)‚
І  схвильований‚  щасливий,
До  квартири  подзвонив.

Відчинила.  Боже  милий:
Зашарілася‚  сія!
–  Ти  такий  галантний‚  любий!
Вибач,  не  чекала  я..!

Ніжність‚  пестощі‚  цілунки...
Сяють  очі  молоді!
Ніби  юність  повернулась.
Як  уперше...  як  тоді...

–  І  який  же  я  без  вусів?  –
Заспокоївшись‚  пита.  −
Я  сьогодні  по  дорозі
В  перукарню  завітав...

–  Тьху!  –  сахається  дружина
І  заходиться  клясти:  −
Чом  же  зразу  не  признався,
Чоловіче‚  що  це  ти?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345059
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 19.06.2012

Сер. Зі збірки СМІШКИ

До  кіоску‚  де  склотару
Можна  здать  за  копійки‚
Пре  якийсь  нетяга  торбу‚
Де  на  дні  дзвенять  пляшки.

На  стільці  приймальник:  пика‚
Шия‚  а  на  ній  ланцюг.
–  Отуди  складай‚  –  киває.
–  Носить  всяких  волоцюг...

Та  дивись  не  переплутай!
Потихеньку  –  не  горить.
Сіромаха  ставить  торбу.
Затинається  й  тремтить,

Певно  з  доброго  похмілля:
–  Пиво...  пиво...  це  сюди;
„Руська”  –  це  у  другий  ящик‚–
Не  накликать  би  біди!

–  Ві...  ві...  віскі.  Боже  милий!  –
Сіромаха  аж  закляк.
–  А  скажіть  мені:  з-під  віскі
Пляшку  приймете‚  чи  як?

Молодик  жує  жувачку
(Як  йому  набридло  все!):
–  Ні‚  нема  під  віскі  тари.
Прошу  вибачення‚  сер!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344144
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 15.06.2012

Зуби. Зі збірки СМІШКИ

Баба  з  дідом  у  постелі
Згадують  колишнє...
Як  ходили‚  як  зітхали‚
Як  буяли  вишні...

–  Пам’ятаєш‚–  каже  баба‚
–  Як  на  вечорницях
Ти  любив  мене  погладить
Нишком  по  сідницях!

А  тепер  і  не  погладиш‚
І  не  приголубиш.
Може  ти,  мій  буркотуне‚
Вже  мене  й  не  любиш?

Крекче  дід,  а  бабу  гладить.
Та  цвіте  і  мліє:  
–  Ох‚  літа  ви  солов’їні‚
Роки  молодії!

А  згадай:  як  з  вечорниців
Повертались  лу́жком  –
Ти  любив  мене  поцьомать,
Десь  отут‚  за  вушком!

Дід  ще  дужче  крекче  й  стогне‚
Та  за  вушком  цьома:
–  Годі  спогадів‚  старенька!
Спи  вже‚  та  й  по  всьому!

Але  та  його  не  слуха:
–  А  було‚  Андрійку‚
Ти  любив  мене  вкусити,
Отуто‚  за  шийку!

Дід  підводиться  з  постелі‚
Бгає  скрушно  губи.
–  Ти  куди?  –  питає  баба.
–  Та-а!  Піду  по  зуби!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343793
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 13.06.2012

Про кума і кому. Зі збірки СМІШКИ

Кум  прийшов  провідать  кума
До  лікарні.  В  яму
Той  потрапив  на  машині‚
Коли  їхав  з  храму.

От  заходить.  Кум  у  комі:
На  обличчі  маска;
Весь  обмотаний  дротами,
Мов  холодна  праска.

Враз  приходить  кум  до  тями,
Ось  розплющив  око...
Кум  до  нього:  –  Як  ви‚  куме?
Отака  морока!

Той  горі  підводить  палець‚
Мов:  „Нормально‚  куме!”
–  Може  вам  чого  принести?
Трохи  кум  подумав‚

А  тоді  здіймає  руку
І  –  по  шиї  пальцем.
Ну  кому  незрозуміло?
Кум  перелякався:

–  Вам  не  можна‚  в  вас  же  кома!
Щоб  набрались  сили‚
Принесу  я  вам  лимонів,
Або  апельсинів!

Кум  зрива  з  мармизи  маску‚
Хоч  зітхає  важко:
–  Кома‚  куме  –  ще  не  крапка.
Йдіть  мерщій  по  пляшку!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342947
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 09.06.2012

Дзигар. Зі збірки СМІШКИ

Завітав  я  раз  до  кума.
Дзьобнули  не  скупо
Та  засиділись  довгенько,
Вже  дійшло  й  до  пупа.

Бачу:  в  кума  у  кімнаті,
Збоку,  за  буфетом,
Ночви  висять  на  гвіздкові
Цінним  раритетом.

−  Що,  −  сміюсь,  −  не  найдеш  місця
Для  ції  коновки?
−  Е,  −  моргає  кум  крізь  чарку,  −
Ти  от  хлопець  ловкий,

То  вгадай:  навіщо  ночви
Я  вчепив  на  стіну?
−  Може  в  них  тебе  купала
Мама,  бісів  сину?

Може  ти  їх  сам  залудив,  
Гордий  чим  є  й  досі?
−  Ні.  −  моргає  кум  ізнову,  −
Маю  муху  в  носі:

То  не  ночви,  кумцю  любий,  
То  дзиґар  настінний,
Ще  й  не  так  −  а  говорящий!
Тим  для  мене  й  цінний.

−  Не  сміши!  Мій  кум,  я  бачу,
З  тих  ще  мартоплясів!
−  Що,  не  віриш?  −  Кум  встає
Та  кулаком  по  блясі:

Бах!  −  Враз  голос  із-за  стінки,
З  іншої  квартири:
−  Чи  ви  там  рвете  гранати,
Чи  б’єте  з  мортири!?

Ну  ні  совісті,  ні  стиду,
Хвора  ж  тут  людина!
Схаменіться,  як-не-як  −
Дванадцята  година!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342534
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 07.06.2012

ДТП. Зі збірки СМІШКИ

−  Боже:  милиці,  пов’язки,
Гіпс…  Це  правда  чи  кураж?
Що  з  тобою  сталось,  Петре?
−  Вчора  врізався  в  гараж…

Ледве  склали…  −  А  машина…
Певно  й  друззя  не  знайшов?
−  Та  до  чого  тут  колеса?  −
Пішки  йшов…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341795
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 04.06.2012

Велосипед. Зі збірки СМІШКИ

Десь-не-десь,  в  якімсь  райцентрі,
Під  чималий  інтерес,
Над  одним  багатоженцем
Судовий  тривав  процес.

−  Ну  ви  й  зух!  −  суддя  віддався
Професійно  справі:  −
В  вас  одна  дружина  в  Шандрі,
Друга  −  у  Расаві,

Третя  ось,  у  Карандинцях,
Інша  в  Микитянах…
Як  ви  всюди  устигали,
Не  дійду  я  тями?

В  залі  голос  чийсь  руйнує
Тишу  вибухом  торпед:
−  А  чого  тут  дивуватись,  
В  нього  ж  є  велосипед!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341589
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 03.06.2012

Бачення. Зі збірки СМІШКИ

Троє  подружок  зустрілись  −  
Раді,  як  ніколи,
Бо  не  бачилися,  бідні,
Ще,  либонь,  зі  школи.  

Повиходили  вже  заміж
(Час  чекать  не  хоче!)
То  й  гуторять  між  собою
Нишком  про  жіноче…

−  Я  своєму  заявила,  −  
Почала  білявка,  −  
Що  не  пратиму  нічого,  
Хоч  гарчи  −  хоч  нявкай!

Зразу  хряпнув  мій  дверима.
День  його  не  бачу,
Другий  день  не  бачу  −  має
Вдачу  він  гарячу!

Лиш  на  третій  день,  пізненько,
Поночі  фактично,
Вносить  мій  машину  пральну,
Ще  й  автоматичну!

І  звідтоді  не  відтягнеш
Від  прання  за  вуха!..
−  Ох,  та  й  мій,  −  чорнявка  мовить,  −  
Зовсім  не  макуха!

Тож  йому  сказала  зразу,  
Не  дала  й  присісти,
Що  не  вмію  та  й  не  хочу
Я  варити  їсти!

Набурмосився  −  не  бачу
Днів  його  з  чотири.
Аж  на  п’ятий  день,  дивлюся:
Тягне  до  квартири

Пічку  він,  мікрохвильовку,
Поту  ллється  річка…
З  того  дня  піди-но,  спробуй,
Віджени  від  пічки!

−  А  вже  мій,  −  русявка  далі,  −
Лагідний  та  гожий.
Я  йому  сказала  прямо:
Серденько,  негоже,

Щоб  я  прала  та  варила,  
Хоч  цілуй  у  п’яти!
Ну,  я  день  його  не  бачу,  
Другий,  третій,  п’ятий…

Лиш  на  шостий  день,  під  вечір
(Майже  сьомий,  значить),
Трішки-трішки  правим  оком
Наче  стала  бачить…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341232
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 01.06.2012

Смерть кози. Зі збірки СМІШКИ

Посилає  якось  Ганька
Чоловіка  Василя:
–  Відведи  козу  до  цапа‚
Що  в  Миколи  коваля.

Ось  десятка.  Та  ж  дивися‚
Щоб  усе  було  як  слід!
А  дорога  до  Миколи
Повз  чайну.  Василь  услід

За  козою  чимчикує,
А  з  чайної  вже  луна:
–  Завертай  сюди‚  друзяко!
Він  козу  до  паркана́

Притинає  і  десятку
Пропиває  в  бісів  крик.
Повертається  додому,
Ганьці:  –  Все  в  порядку...  гик!

Кілька  днів  минає.  Знову
Кличе  Ганька  Василя:
–  Щось  не  те  воно  з  козою  –
Знов  веди  до  коваля!

Тут  пояснювати  зайве‚
Що  до  цапа  знов  коза
Не  дійшла  і  від  чайної
Повернулася  назад.

Так  не  раз  вона  ходила
З  Василем  (хоч  не  пила)
До  чайної  поки‚  бідна‚
Богу  дух  не  віддала!

Плаче  Ганька  за  козою...
Тут  приносить  чорт  куму:
–  А  чого  це‚  –  каже‚–  кумо‚
У  чайній‚  я  не  пойму‚

Кум  Василь  співа‚  гуляє
Із  п’яницями  всіма‚
А  коза  біля  паркану
Бідна  мекає  сама?

Те  не  раз  я  помічала!
Все‚  –  Василь  зітха‚  –  капкан!
Тут  таке  розпочалося:
Ураган‚  тайфун‚  вулкан!

–  Ти  п’яниця‚  бовдур‚  ледар!  –
Гнівна  жінка  аж  пашить.  −
Як  мені‚  нещасній‚  бути?
З  ким  мені  на  світі  жить!?

Йди  з  очей‚  гіркий  п’яндило!
Остобісів  ти  мені!
Й  навіть  спати  постелила
Василю  на  тапчані.

Так  минає  тиждень‚  другий...
Спить  Василь  „у  вигнанні”,
Коли  чує  –  кличе  Ганька:
–  Йди‚  бо  холодно  мені...

–  Що‚  –  питається  спросоння‚  –
Вже  минулася  гроза?
–  А  ти  хтів  щоби  умерла
Теж  і  я‚  як  та  коза?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340498
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 29.05.2012

Льотчик. Зі збірки СМІШКИ

Якось  здибалися  в  місті
Двоє  давніх  друзів  –
Вдвох  селом  колись  гасали‚
Босі  й  голопузі.

А  тепер  Микола  служить‚
Льотчик  –  авіатор‚
А  Петро  в  селі‚  удома  –
Він  механізатор.

–    Слухай‚  –  каже  враз  Микола,  −
А  хотів  би‚  брате‚
Ти  зі  мною  у  кабіні
Трохи  політати?

–  Ще  й  пита!  –  Петро  гукає‚  −
Та  як  взнають  дома!..
У  авто  сідають‚  їдуть
До  аеродрома.

Там  Микола  з  командиром
Побалакав  дружньо
І  літак  злетів  у  небо
Стрімко  та  потужно.

–  Там  держись‚  –  кричить  Микола‚  −
І  дивися  в  точку‚
Щоб  не  знудило‚  бо  зараз
Виконаю  „бочку”!

А  тоді  „петлю”  та  інші
Бойові  маневри‚
Так  що  ти  тримайся  добре‚
Випробовуй  нерви!

Тут  таке  розпочалося‚
Що  Петро  аж  мліє.
Де  гора‚  де  низ  –  нічого
Вже  не  розуміє!

От  з  крутого  розвороту
„Міг”  пірнає  в  хмару…
–  Стережись!  –  Петро  гукає.  −
Де  у  тебе  фари?

А  Микола  лиш  регоче:
–  Що  то  хмари  –  порох!  –
І  штурвала  відпускає:  −
Іду  по  приборах!..

Десь  минуло  з  того  часу
Рік‚  або  півроку  –
Земляка  стрічає  льотчик‚
Василя  Набоку.

Те  та  се.  –  У  нас  нещастя‚–
Каже  враз  Набока.
–  Що  таке?  –  пита  Микола.
–  Із  Петром  морока!

Як  не  п’є‚  то  тихий‚  милий
Він  і  щиросердний,
Та  як  тільки  репне  чарку  –
Боже  милосердний!

Лізе  він  тоді  у  трактор
(Зупинить  несила!),
Запуска  мотора,  їде
І  кричить  щосили:

–  Розбігайтеся!  Ховайте
Он  курчат  і  квочку  –
Зараз  я  на  цьому  місці
Виконаю  „бочку”!

Та  тримайтеся  подалі,
Нерозумні  люди  –
По  завершенню  маневра
Мо’  мене  ще  знудить!

Але  то  не  найстрашніше‚
Бо  як  вип’є  другу‚
То  доводиться  тікати
Аж  за  лісосмугу!

Він  селом‚  тоді  гасає
Наче  буйвіл  дикий!
Задавив  курей  десяток‚
Чотирьох  індиків‚

Підсвинка‚  собаку‚  кішку‚
Ледь  не  збив  Марічку;
Двічі  трактор  перекинув‚
Раз  загнав  у  річку!

Поламав  Данилу  хвіртку‚
Зніс  паркана  Теклі...
–  Розійдись‚  –  кричить‚  –  заходжу
Я  на  мертві  петлі!

А  коли  вже  вип’є  третю
Він‚  то  без  драбини
Кидає  кермо  й  вилазить
Зверху  на  кабіну!

Отоді  вже  начувайся
І  тікай  щодуху  –
Трактор  їде‚  як  захоче‚
Ну  а  наш  Петруха

Нагорі  танцює‚  скаче‚
Дим  аж  на  підборах‚
І  кричить:  –  Ніч-чо  не  бачу!
Іду  по  приборах!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340048
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 26.05.2012

Мітка. Зі збірки СМІШКИ

−  Любку,  ти  мене  кохаєш?
−  Ой  кохаю,  мила!
−  Повтори!  −  Кохаю  дуже!
−  Боже,  в  мене  крила

Вже  ростуть!..  Кохаєш,  правда?
−  Та  сказав  же  щойно…
−  Ще  скажи!  Відмовить  жінці,  
То  є  непристойно!

−  Ну,  кохаю…  −  Ох!..  А  знаєш,
Мріяла  я  сильно,
Щоби  в  Індію  гайнути,  
В  подорож  весільну

Нам  з  тобою…  Як,  чи  згоден?
−  В  Індію?  Ну  добре…
−  Там  слони,  раджі  та  тигри,
Тадж-Махал  і  кобри…

Там  екзотика  повсюдно,  
Йоги  невсипущі…
Там  мене  кохати  станеш,
Любку,  ти  ще  дужче!

Правда,  правда?  Ну  зізнайся!
−  Як  Шер-Хан  Багіру!
−  Там  дівчатам  на  весіллі
(Так  велить  їм  віра)

Мітку  фарбою  на  лобі
Роблять  пензлем  з  вати.
Як  я  хочу,  щоб  таке
Й  мені  намалював  ти!

−  Намалюю…  М-м-м…  до  речі,
Десь  читав  листівку:
Женихові  там  дарують
Снайперську  гвинтівку!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339393
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 23.05.2012

Сон. Зі збірки СМІШКИ

Тупцювала  понуро  в  стайні  –
Надокучливо  липнув  ґедзь,
І  водночас  була  далеко  –
В  напівсні  раювала  десь.
Вже  не  перла  важкого  воза,
Не  в’їдалася  в  бік  шлея,
А  гасала  лошам  грайливим,
Не  запряжена  ще,  нічия...

Мов  стріла  за  овид  летіла,
Хоч  канава  тобі,  хоч  рів,
І  огир  молодий,  шалений,
Чорним  оком  за  нею  вів.
І  від  того  робилось  млосно,
І  кортіло  чомусь  іржать,
І  гукнути  його  з  собою,
Й  разом  витовкти  сіножать...

Де  він  зараз?  Либонь,  як  буйвіл,
Дужий  став  і  міцний  –  ого!
Їй  здалося  чомусь,  що  стріне
Прямо  завтра  вона  його.
І  вони  зашаліють  знову,
Полетять,  мов  з  небес  в  піке,
І  від  того  зробиться  млосно...
Часто  снилося  їй  таке.

І  хропла  і  копитом  била  –
Додивлялася  давній  сон
Сухоребра  стара  кобила.
А  чекали  на  неї  вранці
Не  огир,  а  батіг  і  гарба.

Сни  не  справджувались  ніколи,
Бо  кобила  була  ряба…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338743
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 20.05.2012

Апарат. Зі збірки СМІШКИ

Зайшов  дільничний  раз  до  дядька
(Заява  −  щось  там  по  межі)
Та  й  апаратик  самогонний
Нагледів  раптом  в  гаражі.

−  Ага,  попався!  Що  ж,  до  суду
Тебе  завдам,  щоб  кожен  знав!
У  розпач  дядько:  −  Боже  милий,
Та  ж  присягаюся:  не  гнав!

−  То  не  существенно  для  справи.
По  факту  −  маєш  апарат!
−  Судіть  іще  й  за  зґвалтування!  −
Махає  дядько,  −  чорт  не  брат!..

Аж  стрепенувся  тут  дільничний.
Розкрити  злочин  −  хто  не  рад!
−  Коли  і  де?  −  питає  строго.
−  Ніде…  та  ж  маю  апарат!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338082
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 17.05.2012

Новина. Зі збірки СМІШКИ

Сесію  здають  студенти,
А  красулечка  одна
Ну  не  знає  ні  бельмеса,
Тоне,  тупо  йде  до  дна.

Вже  змінив  професор  тему  −
Не  зламати  вуст  печать!
Під  дверима  збились  друзі,
Рада:  треба  виручать!

Як?  Знаходиться  відчайдух:
−  Я  врятую,  дайте  мить!  −
Розкуйовджує  чуприну,
Лик  палає,  взір  горить…

Двері  смик,  влітає  в  залу
(Дарма,  що  науки  храм):
−  Валько,  в  тебе  син  родився!  −
Подзвонили  щойно  нам!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337370
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 14.05.2012

Удар у відповідь. Зі збірки СМІШКИ

Знову  розлад  у  родині…
Він,  аж  іскри  з  віч:
−  Я  знайду  собі  хоч  зараз  −  
Тільки-но  поклич!

Бо  ж  затям  (та  пестуй  мужа,
Мов  на  штанях  стрілки):
Не  буває  дам  негарних,  
Брак  бува  горілки!

−  Он  як!  −  жіночка.  −  То  знай  же
Й  ти,  мій  прехороший:  
Не  бува  мужчин  потворних,
Брак  буває  грошей!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336592
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 11.05.2012

Здивував. Зі збірки СМІШКИ

–  Ти  чого,  скажи,  Василю,
Клятий  ворожина,
Не  пірнув,  коли  тонула  
У  ставку  дружина?
Що  її  порятували
Зовсім  інші  люди!
–  А  я  звідки  знав  про  неї,
Що  тонути  буде?
–  Он  вона  ж  тобі  махала  
Й  кликала  щосили!
–  Здивував,  моя  жона
Та  щоб  не  голосила!
Та  вона  щодня  у  мене,
Ледь  зайду  до  хати,
Почина  махать  руками  
І  репетувати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335894
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 08.05.2012

Світлофор-темнофор

Того  дня  Славко  прийшов  додому  неприпустимо  пізно.  Неприпустимо,  бо  математичка  загадала  йому  на  завтра  складнющу  задачу  з  алгебри  і  лише  бездоганне  її  розв'язання  забезпечувало  незібраному  та  лінькуватому  учневі  "державну"  трієчку  в  табелі.  Інакше  –  два  бали  з  усіма  невтішними  наслідками,  включно  й  із  незабарним  батьковим  паском!  Але  Славко  геть  чисто  забув  і  про  невідворотну  двійку,  і  про  пасок,  бо  хлопець  був  лінькуватим  та  незібраним  лише  на  заняттях,  поза  уроками  ж  фонтанував  наснагою,  надто  –  коли  стосувалося  футболу.  Сьогодні  ж  була  відповідальна  гра  з  електрозаводчиками,  калінінці  перемогли  й  Славко  заслужено  цим  пишався,  аж  поки  не  прийшов  додому  та  не  згадав  про  злощасну  алгебру.
Бігти  до  "штатного"  класного  відмінника  Сені  було  пізно  –  стояв  уже  глибокий  вечір.  Макса  –  кращого  друга,  можна  було  розбудити  й  посеред  ночі,  але  в  алгебрі  Макс  тямив  не  більше  Славкового.  Батьки  дивились  у  вітальні  телевізор,  стіни  Славкової  кімнати  звично,  а  сьогодні  –  ще  й  загрозливо  переливалися  червоною,  жовтою  та  зеленою  барвою.  Їхній  будинок  стояв  біля  перехрестя,  квартира  була  на  першому  поверсі,  в  крайньому  під'їзді  від  дороги.  А  на  роздоріжжі  блимав  світлофор.  Із  року  в  рік,  з  дня  в  день,  точніше  –  з  вечора  в  вечір  та  з  ночі  в  ніч  хлопцева  кімната  послідовно  заповнювалася  трьома  світлофорними  кольорами.  Зелений-жовтий-червоний.  Червоний-жовтий-зелений.  Невпинну  безкоштовну  ілюмінацію  Славко  всотав  із  молоком  матері  та  зазвичай  просто  не  помічав.  Але  сьогодні  вона  його  дратувала.  
"От  заплющу  очі  й  полежу,  –  подумав  Славко.  І  якщо  розплющу  коли  світитиме  червоне,  то  завтра  мені  труба,  а  якщо  зелене  –  пронесе".  Хоча  як  воно  може  пронести,  хлопець  не  уявляв.  Та  все  ж  задум  йому  сподобався,  бо  це  був  бодай  якийсь  задум.  Славко  ліг  на  ліжко  й  заплющив  очі.  Аби  витримати  чистоту  експерименту  –  ще  й  поклав  на  обличчя  подушку.  Коли  за  кілька  хвилин  хлопець  визирнув  з-під  подушки,  стіни  кімнати  відсвічували  зеленим.  Математичка  захворіла  і  наступного  дня  в  школу  не  прийшла,  а  поки  вона  одужувала,  складнющу  задачу  розв'язав  для  Славка  відмінник  Сеня.    
Наступною  була  гра  з  командою  дванадцятої  школи.  Калінінці  їм  ще  жодного  разу  не  програли  й  Славко  був  спокійний.  Втім,  згадавши  дивний  збіг  із  алгеброю,  вирішив  повторити  експеримент.  Заплющив  очі,  почекав  кілька  хвилин,  думаючи,  як  забиватиме  завтра  голи  довготелесому  воротареві  суперника.  Коли  розплющив  –  світлофор  горів  червоним.  "Дурня",  –  подумав  хлопець  і  безжурно  заснув.  А  назавтра  вони  ганебно  та  неочікувано  програли.  Славко  спантеличився.  
Але  розгублення  швидко  змінилося  відчуттям  ейфорії,  бо  хлопець  відкрив,  що  світлофор  за  вікном  справді  передбачає  події!  У  Славка  почалося  нове  життя.    
Відтепер,  якщо  в  квартирі  дзвонив  телефон,  Славко  вмить  відзначав  колір  світлофора  за  вікном:  зелений  –  дзвінок  несе  приємну  вістку,  червоний  –  вістку  недобру,  жовтий  –  незначущу.  Те  ж  саме  й  із  дзвінками  в  двері.  Користь  від  мудрого  підморгування  світлофора-оракула  не  забарилася.  Саме  він  "порадив"  хлопцеві  відкинути  нав'язливу  дружбу  новачка  Серьоги,  і  правильно  –  за  два  місяці  той  уже  стояв  на  обліку  в  дитячій  кімнаті  міліції,  а  воно  Славкові  треба?  Світлофор  таки  попередив  парубчака,  що  не  варто  виривати  зі  щоденника  сторінку  з  черговою  двійкою.  Щойно  таке  було  встановлено  –  батько  ретельно  перевірив  щоденник,  за  двійку  посварив,  але  якби  виявив  зникнення  сторінки  –  без  паскового  виховання  не  обійшлося  б!
Поступово  хлопець  звик  до  світлофорових  передбачень  і  йому  вже  важко  було  обходитись  без  триокого  порадника  за  вікном  квартири.  Тож  коли  важливе  рішення  треба  було  приймати  деінде,  хлопець  усіляко  викручувався,  пояснював,  що  має  подумати,  а  завтра  скаже.  Приходив  додому,  лягав  на  ліжко  й  заплющував  очі.  Напередодні  відповідальних  матчів  сеанс  контакту  зі  світлофором  був  обов'язковим  і  якщо  металевий  оракул  провіщав  поразку,  Славко  всіляко  намагався  мобілізувати  команду,  налаштувати  товаришів  на  важку  гру.  І  траплялося,  що  вони  перемагали.  Так,  досить  швидко  Славко  встановив,  що  світлофорові  передбачення  не  справджуються  стовідсотково.  Тому  завжди  був  шанс  боротися.  Іноді,  коли  світлофор  давав  неприємний  прогноз,  хлопець  гнівався  на  триоку  залізяку  й  дражнив  її  темнофором.        
Славко  ріс  і  теми  його  зносин  із  приладом  регулювання  дорожнього  руху  змінювались.  Хлопець  радився  зі  світлофором  перед  іспитами  та  перед  тим,  як  попросити  в  батьків  гроші  на  касетний  магнітофон.  Звертався  до  металевого  пророка,  коли  Макс  наполегливо  пропонував  хлопцеві  закурити  та  коли  знайомився  з  дівчиною.  Власне,  знайомитися  з  Ніною  не  було  потреби,  бо  вони  знали  одне  одного  змалку,  а  от  зійтися  ближче…  Дехто  з  найрозкутіших  однокласників  уже  ділився  тихцем  першими  чоловічими  тріумфами,  а  Славкові  все  не  вистачало  хоробрості  звіритися  дівчині,  якій  симпатизував  іще  з  п'ятого  класу.    
Зблизитися  їм  допоміг  Макс.  Воно,  на  те  друзі  й  існують,  аби  знайомити  сором'язливих  товаришів  із  дівчатами.  Хлопець  почав  проводжати  юнку  після  школи,  не  забарився  й  перший  поцілунок,  але  вирок  щуплявого  металевого  провидця  видавався  майже  смертним  –  недвозначне  червоне  світло!  Слухняний  Славко  припинив  зустрічі,  Ніна  спершу  ображалася,  згодом  її  вже  проводжав  інший.  А  Славка  в  армію  не  проводжав  ніхто.  
Та  може  воно  й  на  краще  –  якими  драмами  були  для  декого  з  товаришів  по  службі  звістки  про  зраду  коханих,  які  обіцяли  чекати  та  не  дочекалися!  Мудрість  металевого  друга  вражала.
Дембельнувшись,  Славко  звично  кинувся  за  настановами  –  слід  було  влаштовувати  цивільне  життя.  Макс  баламутив  мореходкою,  мати  з  батьком  раяли  вступати  до  залізничного  технікуму.  Залізниця  –  річ  майже  вічна,  там  і  робота  постійна,  й  усіляке  забезпечення.  Славко  погоджувався  та  світлофор  порадив  інше  й  хлопець  відніс  документи  до  училища  при  електромашзаводі.  Батьки  дивувалися,  але  про  світлофор  Славко  ніколи  нікому  не  розказував.
Дружину  парубку  теж  порекомендував  залізний  передвісник.  На  заводі  Славкові  впала  в  око  чорноброва  Маруся  –  світлофор  моргнув  зеленим.  Хтозна,  може  це  був  той  рідкісний  випадок,  коли  оракул  помилявся,  але  родинне  життя  не  склалося.  Маруся  так  і  залишилася  маминою  доцею,  більше  жила  в  своїх  батьків,  аніж  у  чоловіка,  теща  ж  не  злюбила  зятя  від  першої  стрічі.  Сімейні  негаразди  Славко,  то  пак  –  Ярослав  привчився  топити  потихеньку  в  пивниці,  що  по  інший  бік  перехрестя,  де  компанію  йому  складав  незрадливий  Макс  –  після  мореходки  він  так  і  не  знайшов  роботи  за  фахом,  тож  підроблявся  рубщиком  на  ринку.  Світлофор  на  приятельські  посиденьки  друзів  завбачливо  не  реагував.
Зате  як  він  винагородив  Ярослава  згодом!  У  бригаді  пішла  пошесть  купувати  лотерейні  білети,  і  Ярослав  підсів.  Там  треба  було  закреслювати  певні  цифри.  Якось  він  зачинився  в  своїй  кімнаті,  заплющував  очі,  тоді  розплющував  і  починав  рахувати,  аж  поки  світлофор  не  блимав  зеленим.  Цифру,  на  якій  зупинився,  закреслював.  Результат  приголомшив  –  Ярослав  зірвав  джек-пот,  виграної  суми  вистачило  на  розкішну  іномарку!    
Вражена  його  таланом  до  Ярослава  навіть  повернулася  на  якийсь  час  Маруся  вкупі  з  тещиною  прихильністю.  Спровокований  виграшем  любовний  спалах  логічно  спричинив  зачаття  нащадка,  після  чого,  нажаль,  стрімко  згас.  Щойнонароджене  дитя  дружина  повезла  до  мами  –  та  енергійно  бралася  допомагати  породіллі.  З  горя-щастя  Ярослав  напився  з  Максом  і  розбив  іномарку.    
Змінювалися  часи.  Калінінському  району  повернули  історичну  назву  Пацюки,  Електромашзавод  закрили  –  Ярослав  став  безробітним.  Через  втрачену  твердість  руки  Макса  звільнили  з  рубщиків  та  перевели  у  вантажники.  Батько,  славний  ветеран  ветеринарної  медицини  занедужав  і  скоро  вмер  від  наглого  серцевого  нападу.  Стало  шпигати  серце  і  в  Ярослава  –  спадковість.  Світлофор  почав  виходити  з  ладу,  тоді  на  перехрестя  привозили  хвацького  регулювальника,  який  завзято  вимахував  жезлом.  В  такі  години  Ярослав  робився  зовсім  безпорадним.  Поваландавшись  трохи  без  роботи,  він  влаштувався  до  Макса  на  ринок.  
Новопризначення    вимагалося  обмити.  Після  кількох  годин  у  знайомій  пивниці  приятелі  підійшли  до  роздоріжжя,  де  Ярослав  заходився  обнімати  та  виціловувати  іржавий  стовп  світлофора,  називаючи  його  при  цьому  своїм  найвідданішим  порадником  і  другом.  Таке  зачепило  Макса,  оскільки  найкращим  другом  Ярослава  той  вважав  себе.  На  ґрунті  даного  непорозуміння  між  приятелями  навіть  зчинилася  бійка.            
Либонь,  триколірний  сигнальний  пристрій  був  небайдужим  до  лестощів  бо  впродовж  наступних  місяців  виявився  як  ніколи  щедрим.  Ні,  нову  іномарку  Ярослав,  або  Яруга,  як  прозвали  нового  вантажника  на  роботі,  більше  не  вигравав,  зате  світлофор  мудро  підказав  зійтися  з  базарним  завгоспом  Панкратовичем.  Пляшка  паленого  коньяку  і  Яруга  ввійшов  до  вузького  кола  посвячених,  кого  Панкратович  преміював  час  від  часу  добрячими  кавалками  свинини,  яку  здавачі  приносили  для  аналізів.  Питання  прохарчівку  вкупі  з  питанням  закусі  відпало  всерйоз  і  надовго.  Далі  світлофор  порадив  остаточно  порвати  з  невдахою  Максом,  надто  не  наполягати  на  зближенні  з  Марусею  та  навпаки  –  невимушено  зблизитися  з  базарною  продавчинею  Людкою.  Та,  схоже  на  це  тільки  й  чекала  і  скоро  особисте  життя  Яруги  забурувало  піднесено-адреналіновими  зносинами  з  палкою  коханкою.  Бурхливим  побаченням  трохи  заважала  стара,  то  Яруга  почав  вигонити  її  на  моціон,  відданий  порадник  підказав,  що  для  немолодої  жінки  тривалі  прогулянки  справді  корисні.
Якось  до  нього  прийшла  Маруся  з  малим.  Хлопчаку  було  вже  років  із  вісім  і  він  видався  Ярузі  цілком  симпатичним,  але  з  хвилини  на  хвилину  малася  прийти  Людка  й  на  пропозицію  дружини  провести  вихідний  із  сином  господар  відповів  відмовою.  Коли  вони  пішли,  задля  очистки  совісті  Яруга  заплющив  очі  й  спитав  світлофора,  чи  варто  було  погоджуватися.  Пророк  відповів  червоним.  Чоловік  заспокоївся,  але  не  заспокоїлася  стара.  Мати  заходилася  дорікати  йому  за  черствість  та  за  Людку.  Яруга  вибухнув,  наговорив  старій  зайвого,  мати  безгучно,  по  старечому,  розплакалась.  Грюкнувши  дверима,  він  пішов  назустріч  коханці.  Згодом  Яруга  поцікавився  в  світлофора,  чи  варто  попросити  в  старої  вибачення,  оракул  відповів,  що  не  варто.      
Іншого  разу  він  зустрівся  на  базарі  з  Ніною  –  своїм  першим  шкільним  коханням.  Вона  сама  озвалася,  інакше  Яруга  б  її  не  впізнав.  Поговорили  про  те,  про  се,  згадали  однокласників.  Ніна  дивилася  на  нього  журно  та  трішки-трішки  лагідно.  Раптом  Яруга  подумав,  що  можливо  світлофор  не  завжди  й  мав  рацію,  але  швидко  відігнав  від  себе  ту  думку.  
Передвісник  віддячив  –  бригадира  вантажників  звільнили  за  пиятику  і  Яруга  підкотився  до  Панкратовича,  щоб  той  замовив  перед  начальством  слівце.  Завгосп  сумнівався,  але,  пошепотівшись  зі  світлофором,  Яруга  не  поскупився  та  накрив  для  керівництва  ну  і,  зрозуміло,  для  Панкратовича,  щедру  галявину.  
Новоспечений  бригадир  став  отримувати  більшу  зарплату  й  більший  пакунок  свинячих  обрізків  від  завгоспа.  Життя  налагоджувалося,  Яруга  вже  думав,  було,  повісити  на  опору  благословенного  світлофора  вінок,  але  стримався,  бо  вчасно  зметикував,  що  вінки  на  придорожні  стовпи  чіпляють  на  місцях  загибелі  людей.  
Єдине,  що  його  непокоїло  –  серце.  Турботливий  світлофор  підказав  не  жартувати  й  звернутися  до  лікарів.  Яруга  пішов,  пацієнту  виписали  пігулки  й  призначили  прийти  ще.  
Того  вечора,  зморений  солодкою  Людчиною  шаленістю  Яруга  сидів  перед  телевізором,  відправлена  на  моціон  стара  ще  не  повернулась.  Раптом  нестерпно  запекло  в  грудях,  досі  йому  так  ніколи  ще  не  боліло.  Яруга  заплющив  очі  й  подумав:  "За  хвилю  розплющу,  якщо  світитиме  червоне  –  викличу  швидку.  З  серцем  жартувати  не  варто!"  Так  і  зробив.  Але  коли  розплющив  очі,  його  багаторічний  захисник  і  порадник  заспокійливо  сяяв  зеленим.  Яруга  проковтнув  пігулку  й  переключив  телевізор  на  гумористичну  програму.  
Коли  мати  повернулася  додому,  він  уже  майже  захолонув.  Стара  сиділа  біля  мертвого  сина  й  безгучно  плакала.  Якби  вона  визирнула  за  вікно,  то  побачила  б,  як  до  зіпсованого  регулювального  пристрою,  чиє  строге  око  зависло  цього  разу  на  зеленому,  під'їхала  ремонтна  бригада.  Електрик  зазирнув  до  загадкового  бляшаного  нутра,  щось  там  покопирсався  й  скоро  полагоджений  апарат  знову  заблимав  трьома  належними  йому  кольорами.  
Червоний-жовтий-зелений.  Зелений-жовтий-червоний…
Але  стару  світлофор  за  вікном  не  цікавив.                        
                   .

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Січень  2012  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334842
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.05.2012

Похвалила. Зі збірки СМІШКИ

Ув  одній  солідній  фірмі,
До  ладу  й  до  речі,
Влаштували  для  підлеглих
Новорічний  вечір.
Щоби  весело  й  приємно
Кожен  час  провів.
Працівник  один  дружину
Теж  туди  привів.
Біля  столика  в  куточку
З  вірною  притих
І  розказує  тихенько
Хто  ж  є  хто  у  них:
–  Он,  у  сірому  костюмі,
То  директор  наш.
Поруч,  то  його  дружина,
Грізна  наче  страж.
А  ото  його  коханка,
Віями  тремтить.
Ач,  як  пір’я  розпустила,
Мить  –  і  полетить!
Отамо  заступник  шефа
Із  жоною  вдвох.
А  ото  його  коханка,
Платтячко  в  горох.
А  ондо  мій  друг  Серьога,
Курить  у  кутку.
Он  його  дружина,  цмулить
Склянку  коньяку.
А  ото  його  коханка,
А  ото  моя…
Ой!..  –  затнувся  зпереляку.
Суджена  ж  сія
Й  озирається  пихато
На  присутній  люд:
–  Наша  краща  набагато!
Молодець!  Хвалю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334733
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 03.05.2012

Організатор. Зі збірки СМІШКИ

Ало,  Василю,  кидай  справи,
Заводь  авто  своє,
Бери  бухло  та  мчи  до  мене  –
Дівки  й  закуска  є!

Ало,  Степане,  діло  кльове,
Лиш  ти  не  підведи:
Дівки  й  горілка  вже  чекають  –
Закуску  мчи  сюди!

Ало,  Миколо,  слухай  пильно:
Квартиру  на  замок,
Уже  галявина  накрита  –
Вези  мерщій  дівок!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333996
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 29.04.2012

Чи хватило. Зі збірки СМІШКИ

Повернувшись  із  роботи,
Жіночка  під  вечір
Докоряє  чоловіку  
За  серйозні  речі:

–  Ти  мене  вже  не  голубиш
І  не  пригортаєш,
Дорікаєш,  буцім  повна  –  
Талії  не  знайдеш!

А  сьогодні  у  метро,  без
Зайвої  причини,
Мені  місцем  поступились
Зразу  три  мужчини!

Чоловік  бурмоче  сонно,
Сьорбаючи  пиво:
–  Зразу  три?  Я  сподіваюсь,
Що  тобі  хватило!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333610
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 27.04.2012

Дегустація. Зі збірки СМІШКИ

–  Добрий  день,  шановні  гості,
Члени  делегації.
Наша  фірма  презентує  
Нині  дегустацію.
Ми  нову  торгову  марку
Випускаємо  у  світ  –
От  поважні  хай  експерти
Нам  дадуть  про  неї  звіт:
Як  на  запах,  чи  прозора,
Градусом  достатня?..
Пригощає  наш  технолог  
Галина  Остапівна.
–  Гм,  приємна…  видно  що  ін  -
Градієнти  вдалі…
–  Варто  б  тільки  уточнити
Смакові  деталі!
–  Прошу-прошу  –  пригощайтесь!
Оцініть  кислинку!
–  Ох,  пішла,  як  діти  в  школу!  
Дай,  вкушу  маслинку  –
Загризу.  А  пані  Галя
Глянь,  яка  бідова…
–  Дегустаторам  шановним
Повторити  знову!
Ех,  скажу  я  вам,  друзяки,
Справедливо  й  чесно:
Живемо  ми  якось  нудно
І  неінтересно!
Все  робота,  все  турботи,
Бізнес,  плани,  звіти…
А  по  людському  зібратись
Та  погомоніти!
Про  жінок,  про  полювання  –  
Чоловічий  рай…
Ти  диви:  у  склянках  сухо!
Галю,  в  біса  –  наливай!
–  Гик…  а  був  іще  випадок:
Їду  якось  у  відряд…
А  чого  це  ти  на  мене
Оком  витріщився,  гад?..
–  Відпусти  козел,  бо  зараз…
–  Хто  козел?  Та  я  тебе!..
–  Хлопці,  звідки  він  узявся?
Що,  велике  тут  цабе?
–  Люба  Галю,  в  моїм  серці…
–  Ти  ж  іще  молокосос!..
–  Повтори,  смердюча  мавпо…
–  Ой  мороз,  моро-о-о-з  !..
–  За  таке  у  нас  в  Опішках
Вже  б  давно  закляк!
–  А  у  нас…  то  ти  з  Опішок?
Боже  мій  –  земляк!
Із  села  давно?  То  як  там?
Знаєш  бабу  Лушку?
А  які  у  нас  дівчата!
–  А  які  галушки!
–  В  нас  село  –  медова  казка!
–  І  молочний  рай!
–  Там  ще  є  „торгова  марка”?
Галю,  де  ти?  Наливай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332610
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 23.04.2012

З Анни Ахматової.

А,  ти  думав,  мій  жереб  –  то  муки
Й  забуття  –  моє  певне  ім'я;
Мріяв  –  кинусь,  ламаючи  руки,
Під  копита  гнідого  коня.

Чи  завчасно  затруєний  трунок
У  знаха́рки  візьму  з-під  печі
Й  надішлю  тобі  вбивчий  дарунок,
Загорнувши  в  хустинку  вночі.

Проклинаю.  Віднині  й  до  краю
Я  бридкої  душі  не  торкнусь,
Присягаюся  ку́щами  раю,
Чудодійством  ікони  клянусь
І  ночей  наших  ярим  розмаєм  –  
Більш  до  тебе  я  не  повернусь.





                   Першоджерело:



А  ты  думал  -  я  тоже  такая,  
Что  можно  забыть  меня,  
И  что  брошусь,  моля  и  рыдая,  
Под  копыта  гнедого  коня.  

Или  стану  просить  у  знахарок  
В  наговорной  воде  корешок  
И  пришлю  тебе  странный  подарок  -  
Мой  заветный  душистый  платок.  

Будь  же  проклят.  Ни  стоном,  ни  взглядом  
Окаянной  души  не  коснусь,  
Но  клянусь  тебе  ангельским  садом,  
Чудотворной  иконой  клянусь,  
И  ночей  наших  пламенным  чадом  -  
Я  к  тебе  никогда  не  вернусь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331727
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.04.2012

З Анни Ахматової. Переклад

В  той  рік  і  час,  коли  цвіла  любов,
Мов  хрест  престольний  в  серці,  що  конало,
Ти  ніжною  голубкою  не  стала,
А  коршаком  кігтила  плоть  мою.
Дурманом  зради  і  вином  прокляття
Ти  напоїла  друга  до  кінця.
Та  час  настав  і  у  смарагд  очей
Ти  зазирнула,  та  у  вуст  жорстоких
Дарма  благала  все  цілунків  чулих
І  присягань,  яких  іще  не  чули,
Яких  ніхто  ніде  не  говорив.  
Так,  отруївши  воду  джерела
В  пустелі  для  наступника  невдячно,
Сам  подорожній,  заблудившись  лячно,
В  пітьмі  тії  ж  оази  не  впізнав.
П'є  трутизну,  хміліючи,  мов  брагу,
Та  чи  втамує  смертю  власну  спрагу?



Першоджерело:

В  тот  давний  год,  когда  зажглась  любовь,
Как  крест  престольный,  в  сердце  обреченном,
Ты  кроткою  голубкой  не  прильнула
К  моей  груди;  но  коршуном  когтила.
Изменой  первою,  вином  проклятья
Ты  напоила  друга  своего.
Но  час  настал  в  зеленые  глаза
Тебе  глядеться,  у  жестоких  губ
Молить  напрасно  сладостного  дара
И  клятв  таких,  каких  ты  не  слыхала,
Каких  еще  никто  не  произнес.
Так  отравивший  воду  родника
Для  вслед  за  ним  идущего  в  пустыне
Сам  заблудился  и,  возжаждав  сильно,
Источника  во  мраке  не  узнал.
Он  гибель  пьет,  прильнув  к  воде  прохладной,
Но  гибелью  ли  жажду  утолить?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330912
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.04.2012

Не дозволь…

Не  дозволь  мені  вмерти,  коли
Б  не  вмирали  ми  і  не  жили,
Б  нажилися  ми  хоч  би  й  ущерть,
Місяць  повний  із'ївся  на  чверть,
Не  дозволь  мені  вмерти,  бо  смерть…

Я  ж  не  їв,  я  ж  не  жив,  я  ж  до  сліз
Ліз  би  вгору,  і  в  нору  б,  і  ліз
Би  я  в  терня,  бо  терня  –  дурня,
Тільки  сте́рня  та  сте́рня…  Стерня
Цілий  вік,  мовби  віко,  тяжкий…
А  комусь  же  не  сте́рні  –  стежки,
А  комусь  же  все  брашна  –  не  дерть,
Не  дозволь  мені  вмерти,  бо  смерть…

Золотий  соловейко  сидів
На  черешні,  та  то  –  за  дідів,
Аж  настала  година  судів  –  
Сад  дідичий  зчорнів  і  зрудів.
Спів  дівичий  змалів  і  знімів…
Чом  же  світ  не  кричав,  не  гримів?

Не  дозволь  мені  встати  й  піти…
Закричи,  зупини  хоч  би  ти.
Хай  би  сад  ізчорнів  та  зрудів,
Хай  скінчився  би  світ  –  я  б  зрадів  –
Надто  втомлива  ця  коловерть.
Не  дозволь  мені  вмерти,  бо  смерть…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330448
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.04.2012

Юдейські корчми

Місце  бою  знаходять  за  ляском  пострілів.
Срібняків  не  шукають,  бо  корчми  всюди.
Чому  ж  так  важко  знайти  Апостолів  –  
Остерігаються  нового  Юди?

У  горішній  кімнаті  зійшлися  поспіхом.
Спить  Юдея  –  втомилася,  та  й  не  рано.
Попід  корчмами  суну  і  в  двері  посохом:
Одчиніть,  я  долоню  вкладу  до  рани!

Може  поруч  був,  чи  проходив  десь  попри  них  –
Ані  слова,  ні  знаку,  ні  поруху  дивного.
Якщо  не  годен  розгледіти  обраних,
То  як  же  я  розгледжу  Єдиного?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330212
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.04.2012

НА Дамаському шляху

Ця  земля,  що  не  знає  дощів,  тільки  порох  рудий,  наче  кров,  що  звітріла.
Ця  земля,  що  не  знає  дощів,  тільки  костур  гладенький  в  долонях  старого  пророка.
Ця  земля,  що  не  родить  хлібів,  тільки  зрідка  –  забутих  змагань  спорохнявілі  стріли.
І  ніде  (хоч  благай,  хоч  гукай,  хоч  проси)  –  Всевидющого  Ока!

Пил  сандалій  твоїх  ти  втомився  збивати  на  камінь,  що  теплий,  мов  буйволів  спина.
Всі  пустелі  не  мають  кінця  –  ти  пізнав  це  нерадо,  нелегко  й  не  зразу.
Мовби  сотні  ножів  повпивалися  в  серце  твоє  і  ятрять  без  жалю  й  без  упину.
Був  Едем,  а  чи  вигадав  сам  ти  ту  давню,  солодку  оазу?

Сто  разів  преглибокий  колодязь  копав  ти,  але  не  вгамована  спрага.
Сто  разів  пощастило  тобі  прислужитись  добру,  але  більше  –  гріху.
Сто  разів  будував  ти  палац,  та  щоразу  виходила  вбога  катрага.
І  нарешті  ти  там,  де  мав  бути  давно  –  на  Дамаськім  шляху…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329512
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.04.2012

Петро

Знов  над  море  виходжу.  Нерано,  обачно,  лячно.
Може  врешті  сьогодні,  розгонистою  ходою,
Пройде  той,  що  чекаю  його  від  Ноя,
І  промовить  негучно  й  владно:  Ходи  за  мною!

Я  мережі  спалю  і  човна  порубаю  в  клоччя.
Крихти  хліба  зі  столу  зберу  та  віддам  удовам.
Порох  ніг  обмету  подолом
І  піду  за  Тобою,  водою  і  суходолом.  

Буде  сад  гетсиманський.  І  холод,  і  глум  сторожі.
Треті  півні  запіють  мені  невблаганно  й  люто.
Буде  серце  у  страх  закуто…
Не  зрікався  я  ще,  та  яви  мені  хліб  спокути…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329348
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.04.2012

Дунай

Зачепив  реп'ях
Серце  мовби  ніж,
Як  мале  хлоп'я
Бігло  босоніж.
Бігло  долами,  
Та  ще  луками,  
Поза  болями,
Поза  муками…

З  чотирьох  річок
Та  до  Пан-Ріки
Прилетіли  чо-
тири  ластівки.
Ти  пташа-пташа
В  річку  не  пірнай,
Від  зими  та  в  май
Хай  пливе  Дунай.
Все  пливе  Дунай
Та  на  сім  проток,
Ой  назад,  у  май,
Загубивсь  квиток.

Ріс  та  ріс  хлопчак,
Негаразди  тяг.
Вже  не  босий,  а
Вже  у  чоботях.
Та  на  кожному
Аж  по  сто  пудів.
Де  був  зелен-луг,
Там  бур'ян  рудів.

З  чотирьох  річок
Та  до  Пан-Ріки
Прилетіли  чо-
тири  ластівки.
Ти  пташа-пташа
В  річку  не  пірнай,
Від  зими  та  в  май
Хай  пливе  Дунай.
Все  пливе  Дунай
Та  на  сім  проток,
Ой  назад,  у  май,
Загубивсь  квиток.

Брів  та  брів  убрід,
Аж  зробився  дід.
Знову  босий  був,
Бо  позбувсь  чобіт.
Та  вже  годі  йти,  
Бо  вже  видно  край,
Бо  дістався  ти
До  ріки  Дунай…

З  чотирьох  річок
Та  до  Пан-Ріки
Прилетіли  чо-
тири  ластівки.
Ти  пташа-пташа
В  річку  не  пірнай,
Від  зими  та  в  май
Хай  пливе  Дунай.
Все  пливе  Дунай
Та  на  сім  проток,
Ой  назад,  у  май,
Загубивсь  квиток…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329009
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.04.2012

Створення Світу…

Створення  Світу
                                             Або
                                 Шостий  день
                                             Або
                 Балада  про  Божий  ляпсус




Я  гад,  я  змій,  наспів  мій  час  −  
Пора  міняти  шкіру.
Сьогодні  буду  злий  на  вас
Та  завадкий  на  віру,                                                

     Бо  доля  змієва  пласка,
     Те  знаєте  тепер  ви.
     Сповзає  з  полоза  луска,
     Свербить  і  дражнить  нерви.    

Піски  терпужать  нас  нудні,
З  будяччям  бій  ведемо,
Але  бували  й  інші  дні
За  давнього  Едему.                                              

           Тоді  в  підніжку  я  сидів
           При  троні  Всеблагого
           І  слухав  спів,  і  їв  плодів,
           І  ревно  славив  Бога.
 
Вдалась  картина  та  митцю
Й  таке  було  б  довіку,
Та  закортілося  Вітцю
Зліпити  чоловіка.                                                        

       Зажурно  Богові  здалось
       Творити  лиш  худобу,
       То  й  захотілося  когось
     Явить  собі  в  подобу.
 
І  скоро  вже  стояло  те
Нещастя  перед  нами:
Безхвосте,  голе  та  бліде,
З  кощавими  ногами;                                              

     Ані  луски,  ані  пера,
   Незґрабне  і  пропаще.
   Відверто  мовлячи  −  мара,
   Творіння  не  найкраще!

І  проказав  йому  Творець,
Обмивши  з  себе  глину:
„Прошкуй  до  раю  навпростець,
Та  зваж,  коханий  сину:                                          

 Твоя  земля  й  твоя  вода,
 Пануй  вночі  та  зрання,
 Але  гляди  −  не  їж  плода
 Із  дерева  пізнання!“

Мені  ж  було,  немов  мороз
Побрав  до  рухів  змогу.
Я  до  Всевишнього  приповз
І  так  відкрився  Богу:                                    

 „Тобі  співатиму  хвальбу,
Мій  царю,  аж  до  гроба,
Але,  даруй  свому  рабу,
Оця  твоя  подоба…

Воно  ж  не  має  ні  жала,
Ні  пазурів,  ні  вовни,
Ні  крил,  ні  м’язива  вола,
Ні  ланей  ніг  проворних.                                        

А  отже  заздритиме  нам
Заславши  серце  тінню;
Китам  −  за  плин,  за  лет  −  орлам,
Що  грають  з  височінню.  

Й  уже  не  випнеться  воно
Зі  мстивого  болота,
Гризота  пхне  його  на  дно
Й  посуне  на  підлоту.                                                  

Іще  зазнаємо  оман  −
Замало  нам  не  стане,
Бо  в  кого  пазурів  нема,
Той  підступом  дістане!“

Творця  задума  пойняла,
Тоді  промовив  строго:
„Не  пхай  гадючого  жала
До  промислу  Мойого!                                                

То  діло  мізків  не  твоїх,
Ще  знався  ти  б  на  цьому!“
І  я  відповз…  і  я  затих…
Якби  ж  було  й  по  всьому!

Та  скоро  трапилися  в  нас
Негідності  всілякі:
Хтось  райські  яблука  потряс
І  відламав  гілляку,                                                            
Ще  й  понадкушував  собі,
Було  б  йому  вдавиться;
Гніздо  сороче  на  вербі
Дістав,  зобидив  птицю.

Борсук  сполоханий  примчав:
Упхнули  в  нору  стовбур!
Я  пильнував,  але  мовчав  −  
Таки  ж  бо  змій  −  не  бовдур!                            

Але  коли  кістки  свині,
Знак  лютої  розправи,
Знайшли,  відкрилося  мені:
Ставати  час  до  справи!

Бо  хто  врятує  любий  рай,
Звідкіль  впаде  підмога?
І  не  проси,  і  не  благай,
Не  колінкуй  до  Бога…                                          

Прийшов  до  нас  поганий  гість,
Хоч  Божої  й  подоби,
Бо  кожен  звір  з  потреби  їсть
І  тільки  цей  −  з  жадоби!

Ваги  задума  додала
Немов  моїм  повікам
І  я  знайшов,  як  без  жала
Забити  чоловіка.                                                                

Якраз  йому  Велитель  мій
Створив  на  поміч  жінку,
До  неї  й  підкотився  змій
З  віночком  із  барвінку:  

„Прийми,  русявко,  цей  разок
Небесного  суцвіття.
Твій  муж  −  хоробрості  зразок,
Ти  −  найгарніша  в  світі!                                        

Але  послухай,  молода
Красо,  моє  зізнання:
Якби  вкусили  ви  плода
Із  дерева  пізнання

То  б  вам  відкрилися  при  цім
Найглибші  таємниці:
Чому  рука  мовчить  в  руці,
Чом  шаленіють  птиці,                                                

Коли  весніє  Божий  рай,
Всю  ніч  аж  до  знемоги…
Самі  в  ту  мить,  запам’ятай,
Ви  станете,  мов  боги!“

Збігає  день,  хвала  Творцю,
Та  й  дме  не  знати  звідки…
Пора  закінчувати  цю
Печальну  оповідку.                                                        

Почвар  силкуючи  обох
До  звабного  ігрища,
Плекав  надію  я,  що  Бог
Їх  за  непослух  знищить!  

І  знову  в  Отчому  раю
Спізнаємо  ми  згоду,
Й  печаль  забуду  я  свою,
Немов  малу  пригоду.                                                  

Але,  на  подив,  Той,  що  є
Не  стримав  заповіту
І  відпустив  добро  своє
Плодитися  по  світу.

Мене  ж  прокляв…  Метнув  зимі
Навстріч  в  холодне  поле…
А  чоловік?..  Та  ви  й  самі
Те  знаєте,  братове!                                                        

Зміцнів,  зхамів…  було  ягня,
А  це  −  гарчати  сміє!
Та  ще  й  насичений  знанням
З  намов  дурного  змія!

Струїв  степи,  спалив  ліси,
Звірин  понищив  бідних;
А  як  навчився,  бісів  син,
Глитать  собі  подібних!                                            

Вже  й  небо  в  сажі,  труп  та  пень
За  ним,  як  чорні  лави…
О  ні,  Всетворче,  шостий  день
Тобі  не  збільшив  слави!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328502
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.04.2012

Шосту ніч без кінця…

Шосту  ніч  без  кінця
Божевільний  сміттяр
Божеволіє  в  кронах
Знекровлених  верб;
Я  шукаю  тепло
У  пивничках  буття,
Але  ранок  не  гріє  −  
Сміттяр  йому  герб.

Шосту  ніч  роздираються
Розтвори  хмар,
Мов  припнутий  стою
Біля  талого  скла…
Око  серця  −  сльоза,
Око  втоми  −  слюда,
Я  розлитий,  немов  та  вода…*



*  "Я  розлитий  немов  та  вода"  -      Пс  22,  15.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328256
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.04.2012

Така любов

То  зійшлися  що  Іван  здурів,  бо  про  неї  ж  і  не  знали  нічого  –  не  місцева.  А  він,  як  її  привів  –  город  запустив,  хазяйство  спродав.  Була  Соломія  то  була  корова,  та  свині,  та  качки,  та  теплиця  –  розсаду  ловко  продавали  вдвох.  Село  хазяйновите  –  славилося  розсадою  кругом.  Там  усі  такі  багатирі!  А  це…  Ні,  за  жінку  Іван  рік  у  жалобі  ходив  –  ніхто  нічого.  Навіть,  як  весілля  було  в  небожа  –  прийшов,  подарував  і  пішов  собі.  Ні  танцював,  ні…  А  де  те  нещастя  найшлось?  
Новини  збирали  скупо,  бо  ж  і  не  виходив  надто.  Як  Сильвестриха  коло  зупинки  спірвала,  то  казав,  що  на  спродане  живуть  і  їм  стачить.  А  то  Сашко  Тритон  випитав,  що  вона  з  сиріт  –  пригрів,  ну  й  таке…  У  Козорізихи,  що  через  шлях,  остеохондроз  –  устає  цілу  ніч,  то  бачила  –  і  за  північ  горить  синім  у  вікні,  а  бува  й  по  другій…  Шепоталися  та  головами  хитали.  А  найвдаліше  вийшло  в  Петра,  що  з  Коліївщини  –  вони  ж  товаришували  колись.  Петрові  Іван  казав:
–  Пропаду,  ось  побач.
–  То  чо…
–  А  нащо  жить?  Соломія  ж  у  мене  для  роботи  була,  ти  зна…  Така,  що  хоч…  А  любов?  
–  Чо…
–  Дурний  ти,  Петре,  бо  нащо  чоловік  живе?  О  –  і  я  не  знав,  а  живе,  щоб  любові  вкусить  хоч  край.  Мені  зараз  нічого  не  тре  –  все  спродав,  тільки  її  тре…
–  Вона  ж  у  дочки  тобі…  й    люди…      
–  Та  знаю!  Кажу  ж  –  пропаду  –  висотає  з  мене  всі  соки,  та  перш  і  я  нап'юсь…  Пам'ятаєш,  як  ми  –  хати  нема,  жить  нема  за  що…  Хіба  я  вдома  спав,  хіба  я  коло  жінки  спав  –  я  в  тракторі  спав!  А  чи  я  дітей  у  люди  не  вивів?
–  То  живи,  а  пропадать  нащ…    
–  Пропаду,  хіба  я  не  бачу.  Колись  у  тракторі  спав,  а  це  геть  не  сплю…
–  То…
–  Бо  вона,  Петре…  Коло  неї  не  заснеш…  Коло  неї  тільки  любить  та  вмерти…  
Здурів.  Постановили  остаточно  й  відтоді  позирали  на  нього  жалісно,  а  з  дітьми  про  дядька  Івана  старалися  не  балакать.  А  він  жалісно  позирав  на  них…


                                                                                                                                                                                                                           28  листопада  2011р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327160
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.04.2012

Вихід. 5

В  прегарний  Край,  де  мліло  Боже  мливо,
Ви  Йосипа  кістки  внесли  дбайливо,
Невгавного  ж  Мойсея  хирний  порох
Ізвітрів  ненабридливо  та  скоро…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327074
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.04.2012

Вихід. 4

Де  в  чорнім  ґлеї  топляться  громи,
Де  ріки  молоком  сочаться  й  медом,
Де  вільний  хлоп  одвік  не  чувся  смердом,
Якогось  дня  рабами  стали  ми.

Нас  не  посів  ні  цар,  ні  хижий  хан,
Хоча  й  стояв  Бату  під  Вічним  Градом;
Либонь  то  душі  нам  побило  градом,
Що  ми  забули  любий  Ханаан.

Отари  множив  зманливий  Гошен
І  гладшав  люд  з  єгипетських  наїдків,
Але  ковтав  шеол  свободи  свідків,
Земля  ж  родила,  та  рабів  лишень…

З  дорідних  паш  раділи  скотарі,
Чужі  жерці  товкли  привабно  в  било
І  новий  родич  плескав  незлобиво:
„Да  мы  же  братья,  что  ни  говори!“      

Уже  й  дітва,  що  годі  їй  до  стель,
Пищала:  „што“,  кепкуючи  із  мами,
Старійшини  ж  хитали  головами:
„Нам  ліпше  рабство,  ніж  пісок  пустель!..“

Сінай  для  тих  обернеться  гробом,
Хто  манни  ждав,  ждучи  в  барханах  Сіна.
Від  нераба  одна  в  раба  відміна,
Що  раб  не  прагне  стати  нерабом!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326122
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.03.2012

Вихід. 3

Ми  триста  літ  чужі  плекали  добра,
Чужим  царям  втлумачували  сни.
Наш  батько  −  Йосип,  мудрий,  наче  кобра,
І  наче  віл,  сумирний  та  пісний.

Всевладний  перстень,  край  оази  хата,
Жар-колісниця  впряжена  у  цуг,
Покірна  челядь,  віддана  Осната,
Оброть  на  шиї  −  золотий  ланцюг!

Чого  ще  треба  ловкому  рабові?
Доточуй  збіжжя  панові  в  кагат.
Десь  Ханаан  без  хліба  й  без  любові,
А  тут  Єгипет  −  сонний  ситий  гад…

Ідуть  брати,  відломиш  їм  кавалка,  
Нехай  їдять,  і  не  згадаєш  зла;
А  десь  тим  часом  знов  купецька  валка
Ясир  до  Потіфара  повезла.

В  далеку  Чудь  укотре  гнати  струга,
Нести  Христа  нехрещеній  юрбі,
Усім  світам  подарувати  плуга…
Лемішку  з  гички  −  лишити  собі…

О  земле  снів,  де  правлять  фарисеї,
Де  в  чорнім  ґлеї  топляться  громи,
Чому  так  рідко  родиш  ти  Мойсеїв,
Чому  так  рясно  Йосипів  самих?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325469
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.03.2012

Вихід. 2

Ізбляклий  Ра  прилип  до  небокраю…
Тесальник  брил  в  пустелі  я  вмираю,
В  притінкові  кривавої  гори.
Вона  зп’ялась  вже  ген  до  половини.
Мене  потовк  наглядач  без  провини,  
Немовби  кедра  вилупив  з  кори.

Та  дивина:  вже  й  той  житець  шеолу.
Його  забив,  діставши  шаблю  голу,
Один  вояк,  й  утік  тії  ж  пори.
Казали,  буцім  звуть  його  Мойсеєм,  
Із  наших  він,  але  з  нагоди  сеї
Мені  вже  Сущий  втіхи  не  створив.

Звідкіль  прийшов  ти,  рабський  рятівниче?
Життя  кладу  −  Ягве  тебе  покличе
На  відшуки  Аврамових  дубів.
Марнота  все  −  не  знати  вам  свободи,
Скоріше  Ніл  заверне  жовті  води,
Бо  волі  дух  убійний  для  рабів!

Ми  триста  літ  чужі  плекали  добра,
Відколи  Йосип,  гетьман  прехоробрий,
Цареві  в  пояс  голову  схилив.
Даремно  ж  ти  вихнув  жалом  домахи:
Рабові  втіха  −  пригірщ  соломахи
Та  куций  сон  про  давню  тінь  олив.

Яка  ж  ти  чорна,  кров  каменотеса.
З  пісків  Сахари,  сяйних,  наче  плеса,
На  запах  твій  підкрався  скорпіон.
Пустельний  кат,  вірніший  ніж  Феміда.
Рабові  склепом  стане  піраміда,  
Немов  той  раб  −  всерабський  фараон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324458
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.03.2012

Вихід. 1

Наобіцяй  мені  Обіцяного  Краю,
Що  в  ньому  рік  молочних  понад  край.
Сподобиш:  я  ще  скибку  з  нього  вкраю,
Либонь  не  вкраду…  дармо  не  карай…

Я  сто  століть  не  чув  погук  Побіди,
Лише  плачів  скородив  гами  альт.
В  новім  Єгипті  зводять  піраміди
І  я  лупаю  бронзою  базальт.

Та  альт  умре.  На  здогад  манускрипту
Залишать  скрик  наднільські  плаксії.
Всі  десять  кар,  що  ти  післав  Єгипту,
Чомусь  на  плечі  падають  мої.

Бо  в  нас  отут  лишень  царів  долини,  
Прегарні  труни  вибраних  мерців.
Твоїх  рабів  забронзовілі  спини,
Неначе  брук  під  шинами  тельців.

Бо  в  нас  отут  безживні  брязки  блиску,
Крізь  дику  ніч  −  істерика  вогнів.
Хіба  знайдеш  із  хлопчиком  колиску,
Коли  в  паркани  вже  затисли  Ніл?

Ізбляклий  Ра  прилип  до  небокраю…
В  чужих  богів  не  вижебрать  добра.
Наобіцяй  мені  Обіцяного  Краю
На  західному  березі  Дніпра…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323883
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.03.2012

Хаджа

Цей  страдний  путь  пустельним  долом,  
Одчайний  відчай  в  ніч  німу;
Спіраль  часу  зав’ється  колом
І  знов  народишся  ти  кволим,
І  знов  здивуєшся  всьому.

Казкові  надять  зір  коралі,
Крамолять  кралі  й  королі;
Ще  не  стоптав  хаджа  сандалі,  
В  клубок  гадючаться  спіралі
Й  черва  гадючиться  в  землі.

В  церквах  ще  дзвони  б’ють  недільно,
Ще  пси  не  мітили  двори;
Гарчать  на  нас  охрипло  й  дільно,
Але  рипучо  й  безнадійно
Рипить  Колесо  Сансари́.

І  десь  горять  бібліотеки,
Джоконда  плаче  від  ножа…
Із  ночі  в  день,  з  варяг  у  греки,
Немов  одвічний  хадж  до  Мекки,
Де  Мекка  −  змиг,  а  ти  −  хаджа…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322791
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.03.2012

Звір, що не спить ніколи…

Звір,  що  не  спить  ніколи,
Правду  ковтне  й  облуду.
Світла  більше  не  буде,
Снігу  більше  не  буде…
Травнів  не  буде  й  квітнів.
Жовтнів  не  буде  й  груднів…
З  книги  Буття  невпинно
Котишся  в  книгу  Суддів.
Прошепотіти  „Отче…“
Встигне  хіба  ворожка.
Лишиться  запах  жінки
Й  то  лише  трошки-трошки…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322077
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.03.2012

Батьківщині

І  лежиш  ти  платиною  струєних  піль
Та  знелюднених  сіл  струповиськом;
Тільки  зрідка  просиплеться  зоряна  сіль,
Тільки  потяг  огнів  струмовиськом  –
В  далину,  що  мов  пісня  зніміла  −  пуста,
Що  дітви  поковтала  рої.
Хворовито-жовтаво  палають  міста
Цілоніч,  та  вони  не  твої…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321134
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.03.2012

Чай у львівському потязі…

Чай  у  львівському  потязі,
Ніч  і  горілка  на  столику  в  неспокійних  сусідів.
Варто  жити  задля  такого  на  світі,  чи  ні?
От  випробую  –  якщо  запросять...
Чорт,  запрошують!
Я,  утім,  відмовляюсь...
Глибоководними  рибами  журно  вогні  пропливають
                               у  заяложеному  вікні  нашого  чудернацького  
                                                                                                                                                     батискафа...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320733
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.03.2012

Зупинюся на березі…

Зупинюся  на  березі  –  жовта  вода
Закохає  в  стоглибисько  нурту.
Не  кусав  я  пізна́ння  гіркого  плода,
Бо  невіра  моя  ще  була  молода,
Я  плекав  її,  чорну  і  люту.

Над  мочаром  завісою  сніг  нависав
Та  дощів’я  копичилось  мрячно.
Пізнання́  я  гіркого  плода  не  кусав  –
Я  вовчицю  стуманену  сумніву  ссав
І  було  мені  холодно  й  лячно.

І  тремтіли  вуста,  і  лилося  на  діл,
І  лизали  з  трави  вовченята.
І  на  вітрові  сльози  робились  тверді,
Я  пролиску  очей,  наче  сонцю,  радів
І  не  знав,  що  здобутки  –  це  втрати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320369
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.03.2012

Дружині

Ти  моя  скісність  дощів,
Рутність  барвінків,
Іншість  закрайніх  світів,
Золото  інків,
Сонцість  безсонних  орбіт,
Видерність  видри,
Заздрість  хлопів  і  кобіт,
Тічність  клепсидри.
Ти  воркотіння  і  рик,
Спас  і  чугайстер.
Я  ще  до  тебе  не  звик,
Райськісна  айстро…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319570
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.03.2012

Втеча

Правда  ж,  не  холодно?  Просто  вітер  долиною…
Просто  ноги  застудли  трохи,  і  край.
Зараз,  підбадьорю  тебе  сигаретою.
Ось  остання,  і  запальничка  –  тримай!
Гадаєш,  не  знайдуть?  Ми  добре  старалися.
Он  за  нами  ні  подиху,  ні  сліду  нема.
Ми  наче  вже  вмерли,  наче  й  не  народжувались.
Вибач,  я  не  сказав:  ще  чотири  дні  і  –  зима.
Вибач,  я  більше  не  годен  був  зносити
Цілоденний  човгіт  їхніх  клятих  підошв.
Це,  мов  сидіти  за  склом,  ув’язненим,
Помирати  від  спраги  і  бачити  дощ…

Я  не  знав,  що  бувають  такі  непоборні  мовчання.
В  мене  кидали  словом  –  я  ловив  його,  як  монету.
Я  вірив,  що  направду  кожен  має  здійснити  подвиг
І,  що  кохати  можна  тільки  дівчину,  яку  звуть  Джульєта.
Я  вірив,  що  ангели  злітають  неодмінно  в  суботу,
Бо  в  неділю  тато  знаходив  їх  прегарний  гостинець.
Знаєш,  якщо  роззутися  –  бігти  легко  й  не  боляче…
Пахне  завтрашнім  снігом  чорний  витомлений  гостинець…

Вибач,  я  не  сказав:  соловейки  вмовкнуть.
Ми  не  встигнемо  –  ті  завжди  приходять  перші.
Смішно:  я  й  досі,  бува,  сподіваюся,  що  цієї  суботи…
Не  зважай  –  сподівань  спорохнявіли  верші…
Вибач,  певно  тебе  покарають  нещадно,
Та  повір:  ця  завія  –  ще  не  найлютіша  з  завій.
Ось  ангели  прийдуть  з  кийками  гумовими  –  
Асенізатори  запліснявілих  мрій…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318686
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.03.2012

Не тече вже між пальців пісок…

Не  тече  вже  між  пальців  пісок,  що  відлічує  лічені  й  вічні.
Не  тече  вже  пісок,  бо  огуддя  черво́нить  його  нетривких  капілярів.
Не  тече,  
Не  рече,
Гніт  мордує  плече;
Думка  зойкне,  втече
Од  розтрощених  вщерть,
Тих,  рожевих  колись,  окулярів…

Не  тече  гіркота  з  ката  вуст,  як  в  кота,
Що  лизнув  потай  з  глека  сметани.
З  глека  виллято  вміст,
Кат  човгнув  на  поміст…
На  верхівці  верби  дике  сонце  жило.
Помолитись  якби,  аж  до  кого  –  жало
Хто  з  грудей  суховір’я  дістане?

Не  тече  вже  між  пальців  пісок,  що  співав,  опадаючи  в  сутінь.
Не  тече  вже  пісок,  на  верхівці  верби  не  співає  приручене  сонце.
Гаряче,
Гаряче…
Кат  підставить  плече.
Засльозить,  запече…
Хай  –  жало  не  втече
Між  огуддя  тонких  капілярів.
Серця  випито  вміст,
Брязне  скло  на  поміст
З  тих,  рожевих  колись,  окулярів…

Не  тече  вже  між  пальців  пісок  –  ним  дбайливо  впорошено  плаху.
Не  тече  вже  пісок,  мертве  сонце  кричить,
На  верхівці  вербовій  прикуте:
„Не  благай  –  не  втечем!”
Чом  же  так  –  не  мечем?..
Направляє  мовчун  лезо  бритви.
Ловко  скропить  зело…
Перше  вийміть  жало!  –
Не  життя  вже  прошу  –  лиш  молитви!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317845
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.02.2012

Фіолетові машини…

Фіолетові  машини  сунулись  донизу  плазом.
Наче  купа  мокрих  змилків,
Ізгори  ковзли  узвозом.
Горобці  обіч  асфальту  крихти  в  сірому  калюччі
Вишуковували  ловко  
Між  скоринок  помаранчів.
Сніг  не  йшов.  Брикети  бруку  світло  всотували  вбоге
І  шкарпетка  вогка  бгалась
В  черевику  крок  за  кроком.
Жовті  пси  снували  сквером,  лунко  ляскаючи  в  шугу.
Пахло  солодом  і  цвіллю,
І  недопалками  в  урнах.
Я  губився,  нерозумний,  в  цьому  клопітному  тлумі
І  ніхто  на  цілім  світі
Не  чекав  мене  додому…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317248
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.02.2012

Між пальців…

Між  пальців  бгаю  пелюстки,
Холодних  пролісків  кістки.
Трощу  листи,  палю  вістки,
В  провалля  турляю  містки.
Седмиці,  місяці,  роки…
Топлюся  в  череві  ріки.
Звідколи,  скільки  і  поки?
Не  знаю…  Коситься  стебло…
Згнило…
Зотліло…
Не  було…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316250
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.02.2012

Екшен

Мерзну  в  обіймах  смішних  цариць,
Фей  сухоребрих  пітьми  і  світла.
Падаю  в  твань  і  мене  горілиць
Шпарять  крізь  шугу,  ведуть  зі  світу.

Шпарко  по  ліктях  шмагає  гілля,
Наче  крилята  –  телесиків  гуси.
Киш,  навіжені!  Гайда,  гиля!
Я  ж  не  назавжди  –  ще  повернуся.

Чоботи  місять  багно  калабань.
Кришиться  лід  і  мов  пазурі  –  в  небо.
Капнуло  кров’ю  на  золото  бань.
Полиск  у  вічі.  Болить.  Не  треба...

Шуга  за  коміром  тисне,  мов  кляп.
Скалки  на  грудях:  дзелень,  як  медалі.
Це  означає,  що  я  ще  не  вкляк,
Можна  мене  шматувати  далі.

Я  не  заплачу,  всетерплячий  віл.
Волю  волам!  –  не  гукну  спроквола.
Волі  моєї  дрімає  ще  звір.
Крига  моя  не  волає,  квола.

Кволо-прозора  і  нудно-пісна.
Варт  розтопити,  та  де  огнище?
Господи,  як  запізнилась  весна!
Треба  виборсуватись  на  вище.

До  суходолу  –  змокрів  увесь.
Висотав  жили  цей  бісів  „екшен”.
Травень  насущний  дай  нам  днесь.
А  далі  літо
І  буде  легше...
           
                                                                                                       2005  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315714
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.02.2012

КРИВООКЕ КАРАОКЕ.

"Прекрасное  далеко"    Е.  Крылатов


Поміж  літа  на  вербовому  місточку,
Що  над  річечкою,  бавилось  хлоп'я.
Намочило  босі  ноги  і  сорочку,
Нерозумне.  Боже  мій,  невже  це  я?
З  далекого  крайнеба
Поглянути  на  себе,
Поглянути  на  себе
Ще  можна  мабуть.
Та  вберегти  від  болю
І  виправити  долю
Не  можна  вже,  бо  долю
І  час  не  повернуть.

Я  б  сказав  йому:  послухай-но  уважно:
Не  завжди  купалось  літо  у  теплі
Й  на  ногах,  що  ти  бацаєш  легковажно,
Ще  натреш  собі  болючі  мозолі.
З  далекого  крайнеба
Поглянути  на  себе,
Поглянути  на  себе  
Ще  можна  мабуть.
Та  вберегти  від  болю
І  виправити  долю
Не  можна  вже,  бо  долю
І  час  не  повернуть.

Чисте  літо  скоро  вмиється  дощами.
Чисте  личко  вмиють  сльози  від  образ.
Тож  біжи  мерщій,  біжи,  хлоп'я,  до  мами  –
Ми  щасливі,  доки  мама  пестить  нас!  
З  далекого  крайнеба
Поглянути  на  себе,
Поглянути  на  себе  
Ще  можна  мабуть.
Та  вберегти  від  болю
І  виправити  долю
Не  можна  вже,  бо  долю
І  час  не  повернуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315428
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2012

КРИВООКЕ КАРАОКЕ.

Діма  Асташонок    "Там,  где  клен  шумит..."

За  калиною,
За  криничкою
Шепотілися
Ми  з  Анничкою.
В  німоту  пусту
Потекли  слова,
А  калину  ту
Ворон  поклював.

Як  зайшли  дощі,
Залили  сліди,
І  не  знать  кінців
Темної  води.
Запекли  слова
Підлі  свічкою,
Розлучили  нас
Із  Анничкою.

Не  стуливши  віч,
Крізь  імлу  руду
Проти  вітру  в  ніч
Під  дощем  іду.
Та  її  лиця
Не  побачу  знов,
Бо  негода  ця
Розмела  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314686
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2012

Ви

Ваші  зорі  вам  сипляться  з  неба  у  простягнуті  руки
І  мов  просо  збігають  крізь  пальці
Зорі-просо  вам  сипляться  з  неба  що  розкраяне  навпіл  на  блакитне  і  жовте
І  збігають  крізь  пальці
Ваші  сиві  воли  вперто  тягнуть  у  небо  одвічного  плуга
В  небо  соколом  розтяте  навпіл  на  блакитне  і  жовте
Ваші  руки  що  просо  збігає  крізь  їх  розчепірені  пальці
Ваші  руки  лежать  на  чепігах  і  правлять  у  небо
В  небо  котре  розкраяне  навпіл

Ваші  груди  розкраяні  навпіл  блакитним  надія  й  солоним  чепіги
Ваші  груди  ковтають  солоні  дими  від  борні  та  солодкі  від  бортей
Ваші  руки  що  просо  збігає  із  них  наче  зорі  що  впали
Ваші  руки  підносять  до  рота  солодкий  ужинок  що  збігає  між  пальців
Залишаючи  вам  тільки  порох  і  смуток

Ваші  ноги  стоять  на  калиновім  листі  що  вмерло  і  впало
На  огнистому  листі  що  вмерло  і  впало  на  землю  чужу  і  пекельну
На  ту  землю  що  родить  волів  і  калину  і  просо  і  пісню
Дивну  пісню  що  падає  в  серце  мов  зорі  та  збігає  крізь  пальці
На  ту  землю  що  нею  ходив  і  її  осінив  Первозванний

Ви  йдете  по  калині  ви  топчете  листя  і  просо  і  пісню
Знов  погоничі  ваші  крізь  пекло  ведуть  вас  в  едеми
У  едеми  на  небі  що  розтяте  навпіл  на  блакитне  і  жовте
Що  із  нього  вам  падають  зорі  та  збігають  до  решти  крізь  пальці
Ваші  руки  прикуті  дрижать  на  одвічних  чепігах
І  не  годні  долонею  ви  стерти  піт  із  чола  неквапливо

Ви  йдете  за  волами  але  ви  не  дивитесь  в  небо  бо  сієте  просо
Ви  не  дивитесь  в  небо  бо  сієте  просо  у  землю  чужу  і  пекельну
Санчопанси  ви  сієте  просо  що  може  упало  вам  з  неба
Може  то  і  не  просо  а  зорі  упали  вам  з  неба
З  жовто-синього  неба
Санчопанси  куди  то  здрібнілі  ведуть  вас  тепер  донкіхоти

Ваші  руки  неначе  прикуті  лежать  на  одвічних  чепігах
І  століття  збігають  крізь  пальці

                                                           30  жовтня  2004  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314157
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.02.2012

КРИВООКЕ КАРАОКЕ.

О.  Білаш,
"Цвітуть  осінні  тихі  небеса"


Вечірнє  буйство  бліднучи  згоря.
Але  не  блякнеш  ти,  моя  зоря.
Хоча  й  не  я  милуюся  тобою,
Чи  ж  привід  це  мені  ставать  до  бою?
Хай  райську  пташку  клітка  омине.
Лети,  лети,  а  все  ж  згадай  мене!

Згадай  весняну  луку  і  росу,
Як  я  тебе  крізь  роси  ті  несу.
Та  й  ста  вікам  під  Місяцем  пробути  –
Мені  тії  розко́ші  не  забути.
Невловний  стан,  мов  з-під  руки  Моне.
Лети,  лети,  а  все  ж  згадай  мене!

Вечірнє  небо  скапує  в  траву.
Не  знаю  я  –  живу  чи  не  живу.
Чи  ж  не  клялись  ми    вдвох  іти  до  краю,
Чому  ж  сьогодні  сам  бродити  маю?
Втім  самота  тебе  нехай  мине.
Лети,  лети,  а  все  ж  згадай  мене!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313985
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.02.2012

КРИВООКЕ КАРАОКЕ.

О.  Пахмутова.  "Мелодія"  З  репертуару  М.  Магомаєва

В  місячному  сяєві
Тане  любий  силует.
Споминам  затаєним
Лишу  наш  вічний  менует.
Пісня  дивна  линула,
Досі  пам'ятаю  звуки  ті.
Нащо  ж  ти  покинула
Мене  в  самотній  чорноті?

Як  мені  торкнутися
Вуст  коханих  ще  хоч  раз.
Хто  ж  так  нагло  втрутився,
Розірвав  хто  у  танці  нас?
Де  любов  поплинула,
Хмуро  мріють  мороки  густі.
Нащо  ж  ти  покинула
Мене  в  самотній  чорноті?

В  місячному  сяєві
Тане  любий  силует.
Споминам  затаєним
Лишу  наш  вічний  менует.
Плач  земля  мій  чутиме,
Повертайсь,  почувши  звуки  ті.
Не  лишай,  прошу  тебе,
Мене  в  самотній  чорноті!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313036
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.02.2012

КРИВООКЕ КАРАОКЕ. Танго "Помоги мне" з к/ф "Діамантова рука" О. Зацепін

Кохання  крадене  безжалісне,
Навісне,  капосне.
Та  я  твою  сорочку  в  крапочку
Рву  й  жбурляю  на  діл.
Ти  обіцяв  розкоші  вічності,
Мав  лице  радісне.
Та  клятви  всі  тобі  до  лампочки.
Що  ж,  такий  мій  уділ.
Залишися,  залишися,
Вже  й  візник  свою  бричку  розпріг.
Чи  ж  не  люба  тобі  мить  ця,
Що  мов  злодій  тікаєш  за  ріг!

Ніч  огортає  світ  загадками.
Спомином,  згадками
Невдовзі  тішитиме  знов  мене
Ранку  чай  і  лимон.
Мов  бідний  родич  почастуюсь  я
Вбогими  спадками,
А  ти  ж  казав,  що  зір  посиплеться
До  моїх  ніг  мільйон.
Залишися,  залишися,
Вже  й  візник  свою  бричку  розпріг.
Чи  ж  не  люба  тобі  мить  ця,
Що  мов  злодій  тікаєш  за  ріг!

Ковтає  місто  нерозбірливо
Зчорнені  гурбиська.
Холодний  вітер  оголошення
Рве  й  жбурляє  на  діл.
Жінки  покинуті,  мов  келихи
Випиті  в  гульбиськах.
Їх  розбивають  під  овації.
Що  ж,  такий  мій  уділ.
Залишися,  залишися,
Вже  й  візник  свою  бричку  розпріг.
Чи  ж  не  люба  тобі  мить  ця,
Що  мов  злодій  тікаєш  за  ріг!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312263
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2012

КРИВООКЕ КАРАОКЕ. Мій варіант тексту до пісні "Не исчезай" з т/ф "Ольга Сергіївна"

Дай-но  мені,
Дай  ковтнути  мені,
Дай  своєї  води,  бачиш  –  
Я  у  вогні.
Знай,  цей  вогонь
Є  найбільше  з  моїх  горінь  –
Сьогодні  уостаннє  стрінь.

Де  вечори
Із  тієї  пори,
Як  метелик  сидів  на  долоні
твоїй.
Там  кантами
Спів  лунав,  діамантами
Трави  сяяли,  мантрами
Ми  пливли.    

О,  напій
Наостанок,  хай  твій  
напій
Спраги  всі,
Що  погнали  мене  
з  пустель,
Всіх  пустель,  хай  здола.
Поверне  хай
Всіх  метеликів  лет  
і  рій,
Диво  мрій  –
На  долоні  сидіть  
Твоїй.
Згорю  дотла.
Боже,  дай  хоч  цього  тепла
Сьогодні  їй,  сьогодні  їй.

Дай-но  мені,
Дай  ковтнути  мені,
Дай  своєї  води.  Дарма  –
я  вже  не  на  коні.
Я  –  на  щиті
Й  наші  дні  ті,  пропащі  ті,
вже  
Проковтнуті  й  пащі  ті
Всі  в  мені.

Дай-но  мені,
Дай  долоню  свою.
Хай  її
Поцілую  та  обів'ю.
Метелик  твій,
Той,  котрого  давно  нема,
Хто  нікого  не  обійма,
Бо  –  зима.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310118
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2012

Було темно, і тихо…

Було  темно,  і  тихо,  і  м’яко,
І  не  мрячно  й  не  лячно  –  ніяко.
Ні  огнить,  ні  морозить  до  кості,
І  землиця  –  рукою  дістань,
Але  десь  ізійшло  з  високості,
І  найшло,  і  промовило:  Встань!

Я  зніти́вся,  зашився  у  темінь:
Я  не  можу,  у  мене  сім’я!
Я  не  криця,  чи  як  там  –  не  кремінь!
Я  ж  ніколи...  хоч  тут  і  ніяко...
Я  просився,  пручався  і  плакав...
Я  не  той...І  чому,  власне,  я?

Але  руки  п’ялися  вже  го́рі,
І  вже  нігті  шкреблися  в  граніт,
І  вже  дивно  ясніло  надворі...
То  либонь  розвиднялось  на  світ.

Я  стогнав,  із  чола  кривавицю
Обертало  на  кремінь  і  крицю,
На  вустах  запікався  полин.
А  до  крові  роз’ятрені  руки
Люто  рвали  коліна  з  багнюки,
Мов  коріння  столітніх  ялин...

                         2004  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309685
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.01.2012

Параолімпієць

Він  біжить.  Попри  шпиги  до  млості,
Попри  сліз  прокипілих  купіль,
Поза  біль,  поза  час,  поза  простір...
І  тамуючи  простір,  як  біль.

Він  біжить.  Попри  глузи  жорстокі,
Мов:  колода  –  у  хаті  б  лежать!
Він  біжить,  як  наслання,  як  докір
Нам,  „нормальним”,  котрі  не  біжать.

Він  біжить,  хижо  зціпивши  розпач,
Сатаніючи  люто  від  мук,
Співчуття  розганяючи  врозтіч
Недоладними  куксами  рук.

Десь  позаду  сум’яття  і  сумнів,
І  фантомного  палища  піч,
І  родини  розради  розумні,
І  діагноз,  як  темінь,  як  ніч...

Він  біжить.  Ні,  не  зраджує  долі  –
Та  чатує  за  стрічкою  он.
Далі  знову  страждання  і  болі,
Та  не  зараз,  бо  він  –  чемпіон!  

                                         2004  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309453
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2012

Буття

Вранці  прокинутись  млосно,
           Наче  з  води,
Лишити  зібгану  постіль,
           Зкашляти  дим;
Випити  з  пінкою  кави,
           З’їсти  омлет,
Цьомнути  щічку  ласкаво
           І  –  уперед!
Вийти  й,    не  менше  –  не  більше,  
     –  Перти  свій  хрест.
Не  на  Голготу  (там  інші)
     –  На  Еверест!    
   
                                 2004  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308738
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.01.2012

Коса

У  люту  ніч,  коли  лихе  на  спомині,
І  хуга  завиває  десь  у  комині,
У  двері  постук:  три  і  знову  три.
Іди,  –  кажу  собі,  –  та  шмарклі  втри.
Чого  тремтиш?  То  може  просто  кішка.
Брехня.  Я  знаю  це.  Та  легше  трішки.
Іду.  Що  крок,  то  рік,  іще  –  десятиліття,
І  вишня  об  вікно  ламає  віття.
Вікно  бринить.
А  кров?  Чи  цибенить?
Моя  мов  лід,  як  вишня  на  морозі,
Бо  відаю,  хто  на  порозі.
І  відчиняю.
Так  собі:  сіренька,
І  невисока  і  немолоденька.
Зайшла,  ну  буцім,  просто  прикурити.
Це  так  себе  силкуюсь  обдурити
І  знаю,  що  не  вийде  в  мене,  ні!
Але  ж  кортить  сховатися  в  брехні!
І  удаю,  що  не  пізнав:
–  Ти  хто?  Мов  кашель:
–  Смерть!
І  ноги  наче  з  вати…
Лишилось  тільки  зіронізувати:
–  А  де  ж  коса?  –  питаю.
І  вже  хилюсь,  корюся,  упокорююсь…
Вона  те  бачить  і  мені:
–  І  так  упораюсь!

                                     2004  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308490
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.01.2012

З Бориса Херсонського. Переклад

Пес-поводир,  що  водив  по  світу  сліпця,
В  кінці  часів  приведе  його  пред  лице  Творця,
Але  й  тоді  сліпець  не  узрить  Лиця.

Предковічного.  Торкнеться  і  мовить:  ой!
Сліпцями  на  дотик  розпізнається  Той,
Хто  дав  їм  подих,  дотик  Хто  дав  і  слух,
І  очі,  відблиск  сонця  в  яких  назавжди  потух.  

І  Той,  Хто  є  Світло,  Хто  ллє  його  щедро  рікою,
Дозволяє  сліпцеві  торкнути  Себе  рукою.
Та  інша  рука  відчує,  як  повідець
Напнувся  та  й  тягне  кудись  –  навпростець.

Там  тихий  легіт,  видющому  він  мовби  синій  вир.
Сліпець  нагнеться  та  всядеться  між  трави,
І  довго  гладить  закудлану  душу  пса,
Вона  видюща,  й  вела  його  на  небеса.


Першоджерело:

 Пес-поводырь,  который  водил  слепца,
в  конце  времен  приведет  его  пред  лице  Творца,
но  и  тогда  слепец  не  узрит  Лица

Предвечного.  Тихо  рукой  проведет.
Слепцами  на  ощупь  распознается  Тот,
Кто  дал  им  дыханье,  осязанье  и  слух,
и  глаза,  в  которых  свет  навсегда  потух.

И  Тот,  Кто  есть  Свет,  и  нет  в  нем  тьмы  никакой,
позволяет  слепцу  коснуться  Себя  рукой.
Но  вторая  рука  чувствует,  как  поводок
натянулся  и  тянет  куда-то  вбок.

Там  тихий  звук,  который  зрячий  видит  как  синеву.
Слепец  приседает,  потом  садится  в  траву,
и  долго  гладит  лохматую  душу  пса,
зрячую  душу,  приведшую  слепого  на  небеса.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308121
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.01.2012

Нахиляюсь, доторкуюсь вій…

Нахиляюсь,  доторкуюсь  вій,
І  неквапно,  нервійно,  не  зразу,
Спраглих  губ  моїх  суховій
Упірнає  у  тиху  оазу.

Ось  безодня  –  бездоння  і  безмір,
Перехоплює  дух  від  падіння.
Мить  –  і  вже  розчинюся  і  щезну
В  снобажаннях  або  в  сновидіннях.

Ось  зіниці  у  карій  короні,
Там  огниться  чуттів  стоголосся.
Обережно  зсуваю  до  скроні
Неслухняне  пасемко  волосся.

Перенісся  м’яка  сідловинка,
Ледьтремтіння  у  кутиках  рота,
Брівки  місяцева  половинка…
Все  досяжне,  осяжне,  навпроти…

Шал  над  світом  заметів-завій,
Я  ж,  сповитий  жагою  заложник,
Заблукаю  у  паростях  вій  –
Неуважний  хмільний  подорожник.

                                                   2004  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308067
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 21.01.2012

Круки

Кружки  кружляють  круки.
Крові  жадають,  чи  кари.
Осокорів  усохлі  руки,
Наче  звуки
Замерзлих  сонетів,
Зціпеніло  чекають  смерті;
Хто  грішив,  то  чекає  муки,
Хто  палив,  то  слави  чекає.

Люто  вихор  шматує  простір
І  вчорашню  бульварну  газету.
Літо  змито  з  бачка  клозету.
Ми  ж  бо  гості...
Чекаю  на  муки
Бо  грішив.  Не  чекаю  слави.
Кепські  справи  –
Не  втікаю,  чекаю  в  покорі.
Он  над  паліччям  осокорів,
Мов  конвойні,  кружляють  круки...

                                                                                                           2004  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307328
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.01.2012

Редут

Знову  спогадів  давній  редут
Впав  зруйнований.
Весь.
Забуваю,  бо  ти  не  тут  –
Десь.

                                 2004  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307181
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2012

Попелилося сонце…

Попелилося  сонце  на  прузі,
Попелилося  серце  (чи  хтозна?)
Як  ішла  ти  в  оточенні  друзів,
Мовчазна  і  на  диво  серйозна.

Відступив,  поступився,  затнувся,
(Скільки  літ  я  тебе  не  торкаюсь!)
Відступився,  пустився,  зігнувся.
От  і  знову  комусь  поступаюсь...

Пам’ятаєш:  багаття  між  луків,
І  вино  і  заквітчана  постіль,
Шал  любові,  і  губи  і  руки,
І  цвіркун,  і  безмежжя,  і  простір...

Пам’ятаєш...  докори,  образи,
І  підозри  і  кпинів  уколи.
Ти  мене  розлюбила  не  зразу,
Я  тебе,  не  надійся  –  ніколи.

Знаю,  знаю:  не  дужий,  не  бравий,
Неласкавий,  нелагідний,  грубий,
Неправдивий,  нечесний,  непра́вий...
(Пам’ятаєш  багаття  і  губи?)

І  стояв  я  чужий  і  нічийний,
І  на  тебе  дивився,  сторонню...
Тільки  погляд  метнула  нищівний,
Наче  постріл  контрольний  у  скроню...
                                               2004  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2012

Листопадило…

Листопадило,  ниділо,  нудило
Десь  у  грудях,  і  м’яло  й  мело;
Навкружиння  гуділо  і  гудило.
Навіть  гидило,  навіть  кляло.

І  було  так  незаймано  порожньо,
Як  на  стелі,  в  пустелі,  (в  раю?)
Раптом  рипнули-скрикнули  поручні,
Далі  брама  в  оселю  мою.

І  легеньким  повіяло  протягом,
Майже  духом,  ба  навіть  теплом,
Як  ото  затеплиться  за  потягом,
Чи  як  бабка  заб’ється  за  склом.

Ти  прийшла  (чи  зійшла,  чи  навіялась)
Безтілесна,  небесна,  ясна.
Ти  мінилась,  манилась,  промінилась...
Горевтішна,  розкішна,  рясна.

І  за  віщо  мені  ці  проталини
У  безмежжі  замерзлих  безлюдь?
Я  питущий,  пропащий,  пропалений.
Мене  гудять,  женуть  і  клянуть.

Та  пусте,  вже  пропечені  іскрою,
Вже  проіскрені  скрізь  ми  з  тобов!
Хай  же  цілому  світові  кісткою
Стане  наша  безпечна  любов!

Ли-стопадиш,  -стоплачеш,  -стопадаєш
В  небопрірву  –  верши  і  гріши!
Поринаєш,  злітаєш,  відгадуєш  –
Ще  тривай,  ще  тримай,  не  спіши...

                                               2004  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305959
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.01.2012

З перепалених струн…

З  перепалених  струн,
З  ексгумованих  трун,
З  безголосих  отар  щільнострижених  рун;
З  того  давнього,  димного,  дивного  плину,
Коли  босою  став  я  на  ню,  мов  Перун,
Я  не  плакав,  не  плакав  од  захвату  й  щему…
Просто  сипала  мжа,
А  чи  дощ  без  ножа
Мене  локшив  на  млу,
Бо  не  зналися  ще  ми.

З  перепалених  струн
Я  сотав  муліне,
Вишивав,  та  виходило  більше  хрестами.
Металевими,  синіми,  з  вкрадених  труб…
Журавлі  над  криницями  –  цямрини  в  зруб,
Майже  хрестиком,  ледве  жар-птиці,  як  в  мами…

З  безголосих  отар
Безволосих  вождів
Витиналися  тім’я,  плескаті,  мов  брук,
Скліли  взори  крізь  грані  стаканів;
І  гладкий  яничар
„Вон  с  дорогі!”  кричав,
Куцокрилий  орел  все  співав  –  верещав
Між  сідниць,  провідниць  і  канканів.

І  мені  шепотіло:  ти  теж  заспівай!
Ти  ж  хотів  і  не  чутимеш  болю.
Не  боліло.  Все  ‘дно
Спочував:  скоро  дно.
Біль  мій  виболів,  вибілів,  виспів.
Я  знеболів  давно,
Ваша  пісня  гівно…
Зачекай,  ти  не  чув  іще  приспів!

Юрми  в’ярмлених  лун
З  ексгумованих  трун,
Прогумованих  душ
Непроникних  –  не  руш!
І  калинові  спалахи  в  померку,  в  поросі.
Скропить  кров’ю  льодистою  із-під  чобіт…
Я  знеболений  вже,  зневагомлений  вже,
Як  руна,
                   Як  луна,
                                       Як  струна,  
                                                                 Як  пір’їна!..
Мерлий  вітер,  сльота,
Рясти,  весни,  літа…  
Я  до  смерті  кохаю  тебе,
                                                             Україна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305730
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.01.2012

Вокзальне

1

Люблю  вокзали  –  солод  і  сміття.
Дитина  плаче    та  гармошка  грає,
І  димно,  і  ніхто  тебе  не  знає;
І  пахне  пивом,  але  потом  дужче,
І  все  минає,  бо  усе  минуще…
Крізь  вітер  скло  –  то  малолітній  варвар.
І  яблуко  розчавлене  об  мармур…

                                     2

Десь  при  вікні,  край  лавки
Вранішнього  швидкого
Хтось  відшукає  скалки
Серця  мого  живого.
Десь  у  куті,  край  лавки,
В  видимленій  плацкарті,
І  не  зібрати  скалки,
Не  віднайти  на  карті…

                                       2005  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305491
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2012

Храм

До  100-річчя  церкви  Різдва    Пресвятої                    
                                                                 Богородиці  с.  Владиславка  Миронівського  р-ну
                                                                 Київської  обл.


Зводиди  церкву  неквапно  й  розмірено,
Храм  бо  Господній  не  клуня  й  не  хлів.
Місце  обрали  роками  намріяне  –  
Насупроти  гулівських  ручаїв.

Щоб,  коли  сонце  зійде  над  Могилою,
Світлом  заллявши  долішні  сади,
Вікна  засяяли,  начебто  вмили  їх
Сім  херувимів  без  краплі  води.

Щоби  сельчан  розбирало  від  гордості,
Хай  то  і  гріх.  Щоб  раділо  село.
Щоби  із  неба  самій  Богородиці
Гарно  на  церкву  дивитись  було.

І  піднялася.  Зросла,  як  загадано.
Раптом  хрести  попливли  над  селом.
Спершу  живицею  пахла  –  не  ладаном,
Хлібом,  а  ще  –  вересневим  зелом.

Грім  гримонув,  наче  грюкнув  дверцятами.
В  світі  незатишному  загуло.
Нащо  ж  з'явилась  ти  в  віці  двадцятому,
Місця  в  котрому  церквам  не  було?

Дзвони  замовкнуть,  зневіряться  вірники.
Бунт,  революції,  голод,  війна…
Згинеш,  згориш,  розберуть  на  корівники.
Бога  ж  немає,  то  нащо  вона?

Нових  святих  по  фанерному  створено,
Ангельські  крила,  де  личка  –  перо.
Та  нуртував  непомітно  й  нескорено
Дух,  що  сильніший  за  всі  партбюро!

Винесла,  встояла.  Дарма,  що  з  пороху.
Дарма,  що  бомби  зжирали  мости.
Дивним  велінням  небесного  поруху…
О,  незрадлива,  зрадливців  прости!

Щезнуть  роки  у  бездоннях  сторічностей,
Ловимо  втіху,  мов  рибка  –  блешню.
Мудрим,  зажуреним  поглядом  вічності
Дивиться  церква  на  цю  метушню.

                                                                                                                                                                                                                             Червень  2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304631
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 06.01.2012

1922

Прийшли  надвечір…  Хмарились  багрянки,
Немов  кривавий  парус  гнав  корсар.
Рипіли  шви  новенької  шкірянки
Коли  махнув  рукою  комісар:

„Давай…  Тягни!  Все  ’дно  немає    бога!
Є  тільки  контра  й  плач  німих  ротів!
Голодному  Поволжю  допомога
Поплине  з  риззя,  дзвонів  та  хрестів!“

Оклади  рвали  з  ликів  без  провини,
Одчайно  дзвін  скородив  рубом  дах,
Безплотні  серефими  й  херувими
Ховалися  сполохано  в  кутах.

А  люд  мовчав…  Стояли,  наче  вмерлі,
Немов  зійшлись  на  похорон  села;
Неначе  знали,  що  в  червонім  жерлі
Згорять  не  тільки  душі,  а  й  тіла.

За  тим  пішли…  А  церква  з  пащі  ночі
Німотно  мріла  в  зоряних  свічках.
Немовби  совість  подрана  до  клоччя,
Або  чиясь  зґвалтована  дочка…

Здіймалась  тінь  голодної  примари,
Московський  вітер  лютився  й  свистів.
Над  чорним  світом  слались  чорні  хмари
І  чорна  галка  клякла  на  хресті…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304131
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.01.2012

Чотири кроки…

Чотири  кроки  я  ступив
У  темінь  снів,
Чужих,  брунатних,  хижих...
Там  лисий  лис
Голодним  псам  псалми  співав,
Та  я  не  чув,  я  шепотів:  „боюсь...”
У  їх  химерній  хижі...
І  був  між  тими  синій  пес,
Він  біг  за  мною,
Мов  огидний  спогад
(Так,  наче  вкрав  у  когось  портмоне)
Та  все  кусав  мене...
Фригідних  фраз  негідний  сенс
Мені  доводив  синій  пес,
На  схилі  снів,
На  сконі  слів,
У  розпалі  похмурих  понеділків.
Бо  від  вівторків  до  неділь
Я  вже  не  спав:  ходив,
Благав,  гатив
У  сиві  шиби  пізніх  породіль,
Розпачливо  питав,  чи  не  від  мене...
Вагітні  юнки  реготали  всмак,
Недопалки  гасили  в  „пепсі-колі”,
І  смачно  цвіркали  крізь  зуби,
(Чи  крізь  долі).
І  все  було  не  там,
І  те  було  не  з  тим,
Не  так...
Бо  я  нікого  не  любив.
Лежав  і  м’яв  пирій
І  ранив  пальці,
І  кляв  себе:  бодай  ти  здох!..

А  ще  були  зухвальці,
Які  казали,  що  людина  –  Бог!

                                                                                                                                         2005  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303929
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2012

Не вбий метелика…

Не  вбий  метелика  нічного,
Котрий  пильнує  твій  вогонь.
Між  подорожників,
Обіч  рудого  шляху...
Роса  втопила  пил,  спливає  час,
Сочиться  тихо  з  ери  в  еру,
Затулюєш  діряву  напівсферу,
Та  зорі  губляться  в  бур’ян.
Сьогодні,  вчора...
Мудро  гасне  ватра,
І  ти  не  в  змозі  наздогнати  „завтра”,
І  ти  безсилий,  голий  перед  ТИМИ,
Всіма...
Ось  ти  і  він,
І  вже  нічого.
Спинись,  не  вбий  метелика  нічного,
Бо  ще  одна  зоря  умре  в  траву...
І  світ  не  скрикне,  навіть  не  помітить,
Але  ТИ  знатимеш  і  десь,  між  марноти,
У  розпалі  асфальтового  раю,
Прихопить  серце,  видихнеш:  „згораю...”
І  погляд  зойкне  в  безвість  вітрову,
І  вишнікров  закапають  в  траву...


                                                                   2005  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303357
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.12.2011

Безхазяйне серце та підозри Леона Харитоновича

Їзда  латаним-перелатаним  УАЗиком  з  червоними  літерами  "Медична  допомога"  на  іржавих  унизу  дверцятах  не  поступалася,  либонь,  за  комфортністю  їзді  по  середньовічній  бруківці  на  середньовічній  таки  гарбі.  Блідий,  середнього  віку  пацієнт  постогнував,  зціпивши  зуби,  на  кожній  вибоїні,  відчайдушно  затискував  рукою  зшивку  і  проклинав  своє  невдатне  життя.
Леон  Харитонович  зріс  у  ненависті  до  кожного,  хто  називав  його  Льовою,  а,  що  таких  вистачало,  то  Леон  Харитонович  зріс  у  ненависті  до  багатьох.  З  цієї  обставини  деякі  робили  висновок,  що  тих,  котрі  називали  Харитоновича  Леоном,  він  любив,  але  такий  висновок  був  докорінно  хибним.  Тих,  котрі  називали  його  Леоном,  Леон  Харитонович  підозрював.  Певно  в  чому  –  в  тому,  що  подумки  вони  таки  йменують  його  Льовою.  Таке  існування  було  нестерпним  і,  природно,  що  на  порозі  власного  сорокап'ятиріччя  Леон  Харитонович  опинився  не  лише  з  третьою  дружиною,  яку,  попри  неблагозвучне  найменування  чоловіка  позаочі,  підозрював  ще  й  у  таємних  зрадах,  а  й  із  розкішним  букетом  болячок,  з-поміж  котрих  виразка  була  чи  не  найблагороднішою.  А  тут  іще  й  грижа.
   Паховою  грижею  Леон  Харитонович  розгрижився,  як  це  найчастіше  трапляється,  несподівано  й  украй  невчасно  –  начальника  дільниці  якраз  переводили  на  іншу  посаду  і  Леон  Харитонович  мав  усі  підстави  сподіватися  на  заслужене  та  вимріяне  підвищення.  Для  такого  повороту  долі  слід,  як  відомо,  в  потрібний  час  перебувати  в  потрібному  місці,  але  нагла  непрохідність  кишківника  варіантів  не  залишала  й  бідолашний  Леон  Харитонович  загримів  потрібного  часу  до  місця  зовсім  іншого,  тобто  –  до  лікарні.  
Остаточним  погребом  і  без  того  мізерних  сподівань  на  давноочікуваний  кар'єрний  стрибок  стала  чималенька  післяопераційна  гематома  –  очевидний  недогляд  пристаркуватого  завідувача  хірургічним  відділенням,  про  якого  шепотілися,  що  той  утратив  кваліфікацію  внаслідок  надмірного  споживання  нескінченно  дарованих  коньяків.  Оскільки  районний  стаціонар  був  традиційно  переповнений,  то  змагати  підступну  гематому  (попри  шалений  протест)  Леона  Харитоновича  відправили  в  недалеку  сільську  лікареньку,  як  підбадьорював  недужого  трохи  сконфужений  заввідділенням:  "на  свіжу  петрушку."
Дружині,  що  неодноразово  й  образливо  натякала  благовірному  на  його  чоловічу  кволість,  Леон  Харитонович  затявся  ні  на  що  не  скаржитись,  тож  мужньо  склав  нечисленний  скарб  та  приречено  попрямував  до  вказаного  йому  УАЗика.  
Водій  зазначеного  транспортного  засобу  весело  відрекомендувався  Саником,  а  присутня  тут-таки  медсестра  сільського  медзакладу,  переглядаючи  картку  хворого  зацікавилася  чомусь  його  прізвищем:
–  То  ви  Харитоненко?
–  Харитоненко.
–  Гм…
Природа  отого  "гм"  залишилася  Леонові  Харитоновичу  незрозумілою,  втім  подорож  скоро  закінчилась  і  вони  в'їхали  на  споришеве  подвір'я  довгої  одноповерхової  будівлі  де  й  розташовувалося  окреме  чикрижівське  відділення  районної  поліклініки.  
Новоприбулому  пацієнтові  лікаренька  не  сподобалася  одразу.  Ну  що  це  за  медична  установа,  що  її  подвір'ям  розгулюють  вільготні  гуси,  в  палатах  поряд  зі  хворими  побутує  здоровенний,  не  менш  вільготний  котяра,  а  вищезгаданий  Саник,  перевдягшись  у  сумнівної  чистоти  халат,  розгулює  коридором,  лінькувато  направляючи  мантачкою  величезного,  з  лікоть,  ножаку?  
–  Сподіваюся,  це  не  скальпель  тутешнього  ескулапа  гострите?  –  в‘їдливо  поцікавився  Леон  Харитонович,  притримуючи  рукою  пов'язку  внизу  живота.
–  Та  нє,  –  значущо  відповів  молодик,  –  скальпеля  я  йому  вчора  гострив!  
–  Харитоненко…  –  отримуючи  в  сестри-хазяйки  постіль,  Леон  Харитонович  почув  уривок  розмови  двох  немолодих  санітарок,    –  ні,  нащо  йому  знать…
Підозріливого  силою  життєвих  обставин  пацієнта  почуте  насторожило…        
Місцевий  головлікар  Капітон  Савич  видався  Леонові  Харитоновичу  дрімучим  невігласом,  що  жодного  оптимізму,  зрозуміло,  не  додало.  Провідника  чикрижівської  лікареньки  чомусь  більше  цікавило  не  загрозливе  ускладнення,  а  ймовірність  наявності  у  хворого  застуди  –  Капітон  Савич  довго  вислуховував  груди  потенційного  носія  цієї  підступної  недуги,  врешті-решт  запропонував  пройти  профілактичний  курс  лікування  банками.  
Наступного  удару  по  стійких  уявленнях  Леона  Харитоновича  про  типову  лікувальну  установу  завдала  одна  з  тих  двох  підозрілих  санітарок,  коли,  гукнувши  хворого  до  процедурної,  діловито  взяла  в  руку  чималий  шприц.      
–  Даруйте,  ви  –  медик?  –  боязко  поцікавився  занепокоєний  пацієнт.
–  А  я!  –  вісімнадцять  год  при  Савичу!  –  розвіяла  сумніви  Леона  Харитоновича  санітарка,  яка  щойно  допомагала  застеляти  пацієнтові  постіль.  –  Та  не  бійтеся  –  я  гарно  колю,  а  то  в  Пилипівни  корову  здуло  –  побігла!        
Контингент  єдиної  чоловічої  палати  настрою  Леонові  Харитоновичу  теж  не  додав  –  з  п'яти  його  вимушених  сусідів  двоє  цілий  день  розмовляли  виключно  про  випивку,  один  не  розмовляв  узагалі,  один  невпинно  їв,  причому  часником  у  нього,  здавалося,  були  приправлені  навіть  пиріжки  з  вишнями,  п'ятий  лежав  на  витяжці  з  переламом  стегна  і  сморід  від  його  судна  перебивав  лише  часниковий  дух  від  їдця.  
Все  це  можна  ще  було  якось  терпіти,  до  чого  й  готувався,  власне,  виснажений  болючою  гематомою  Леон  Харитонович;  що  не  кажи,  а  неквапний  плин  екологічно  чистого  сільського  життя  мав  таки  позитивно  вплинути  на  капосну  хворість,  але  уривок  фрази,  підслуханий  новоприбулим  пацієнтом  біля  харчоблоку  приголомшив  його  дужче,  аніж  свого  часу  –  новина  про  гематому  з  неприємною  перспективою  пункції.  По  обіді  новак  човгав  саме  до  лікарняної  кухоньки  з  порожньою  мискою  з-під  гречаної  каші,  коли  з-за  прочинених  дверей  ординаторської  долинув  до  нього  вже  знайомий  голос  головлікаря:
–  Вирізати  нирку  на  продаж,  це  тобі,  Санику,  не  апендикс  викинуть!
Леон  Харитонович  похолов.  То  он  воно  що  –  в  цьому  тихому  болоті  приторговують  органами!  Подалі  від  очей…  хтось  непогано  вимудрував.  Тепер  стали  зрозумілими  й  перешіптування  санітарок  –  мовляв  йому,  пацієнтові  Харитоненку  не  потрібно  чогось  там  знати…  Далі  Капітон  Савич  та  його  санітар-водій  заговорили  притишено,  чим  ще  дужче  спантеличили  Леона  Харитоновича.  Втім,  нашорошивши  вуха  та  подвоївши  пильність,  йому  пощастило  вловити  ще  кілька  слів  із  пізнішої  розмови  того  ж  таки  Саника  з  медсестрою  Пилипівною:
–  …кров  краще  одразу  в  банку…
Леон  Харитонович  зблід,  тихенько  шаснув  у  палату  й  ліг,  відвернувшись  до  стіни…
Ну  так,  тепер  усе  стало  на  свої  місця  –  якщо  санітарка  тут  запросто  робить  уколи  (і  зовсім  не  боляче,  до  речі  вколола),  якщо  водій  виконує  обов'язки  санітара,  то  чому  б  досвідченому  лікарю  не  виріза́ти  в  якихось  там  безробітних  доярок  нирки,  для  обопільного,  так  би  мовити,  гаразду?  А  може  й  не  для  обопільного  –  лягла  видалити  щось  по  жіночому,  на  місці  –  щоб  у  район  не  мотатися  –  хіба  вона  взнає,  що  він  там  відбатував  мимохідь  у  доярчиному  череві?  А  той  ножака,  з  яким  так  демонстративно  фланірував  коридором  Савичів  підручний?  –  хіба  не  була  то  неприхована  демонстрація  сили,  ша,  мовляв  –  мовчи  глуха,  то  менш  гріха…
Так-так…  Либонь,  стоїть  десь  у  кабінеті  Савича  й  спеціальний  контейнер  для  зберігання  видаленої  нирки.  Добув  черговий  орган  –  зателефонував  куди  слід,  грошовиті  хлопці  приїхали,  товар  забрали,  а  майстровитому  хірургу  –  пачку  доларів,  або  євро…  Мафія!
Першої  ночі  в  кублі  нелегальної  трансплантології  новоприбулому  пацієнту  приснився  "багатоверстатний"  Саник,  який  величезним  ножакою-скальпелем  збирався  вирізати  в  Леона  Харитоновича  нирку.  "Не  можна!  –  кричав  уві  сні  Леон  Харитонович.  –  Не  можна  –  в  мене  гематома!  –  До  переліку  протипоказань  не  внесено!"  –  заспокоював  хворого  Саник.  "Ви  не  медик!  Вимагаю,  щоб  операцію  робив  лікар!  –  У  нього  корову  здуло…  Та  не  дрейфте  –  я  вісімнадцять  год  при  Савичу…"  Зайве  й  казати,  що  прокинувся  Леон  Харитонович  украй  розбитим…
Втім,  довго  перебувати  в  напіврозкладеному  стані  було  небезпечно  для  життя  –  Леон  Харитонович  напружився  та  сконцентрувався,  аби,  борони  Боже,  не  справдилися  нічні  жахіття.  А  що  –  запросять  на  перев'язку,  вколють  новокаїн  –  виріжуть…  бр-р-р…  На  підтвердження  жахливих  підозр  Леон  Харитонович  перехопив  кілька  багатозначних  поглядів  медсестри  та  санітарок,  цікаво,  що  при  цьому  його  нічна  мара  –  тутешній  водій  Саник  никав  лікаренькою  з  відвертої  похмелюги  –  жлуктив  у  коридорі  воду  й  голосно  при  цьому  стогнав.  Обсяг  викривальних  спостережень  невпинно  ріс  і  пильний  пацієнт  постановив,  що  мусить  з'ясувати  все  остаточно.  Оскільки  кабінет  головлікаря  замикався,  розпочати  Леон  Харитонович  вирішив  з  процедурної.  Діждавшись  тихої  передвечірньої  години,  він  сторожко  прочинив  двері…
Засклені  шафки  блищали  різноманітним  лікувальним  приладдям,  нутро  автоклава  виявилося  порожнім,  Леон  Харитонович  відчинив  дверцята  холодильника…  Кілька  упаковок  з  препаратами,  ампули  з  прозорою  рідиною…  А  це  що?  Поміж  ампул  і  картонних  упаковок,  у  невеличких  емальованих  ночовочках  лежало  щось  загорнуте  в  поліетилен  і  найбільше  це  "щось"  нагадувало  придбаний  на  базарі  кавалок  м'яса.  Озираючись  на  двері,  хоробрий  Леон  Харитонович  дістав  ночовочки  з  холодильника,  обережно  розгорнув  плівку…  То  була  не  нирка  і  навіть  не  шмат  ампутованої  кінцівки  –  в  тремтячих  руках  вивідача  опинилося  справжнісіньке  людське  серце  –  свіженьке,  з  акуратними  кінчиками  відтятих  скальпелем  судин…  
Серце!  Вирізавши  одну  нирку,  донорові  залишають  для  життя  іншу,  а  вирізавши  серце…  Невже  десь  у  цій,  патріархальній  з  виду  сільській  лікареньці  заховано  й  труп?  Труп  із  розбатованими  грудьми…  Вмить  у  свідомості  Леона  Харитоновича  зринули  всі  підозрілі  перемовки  та  перешіптування  персоналу,  загадкове  "гм"  медсестри  Пилипівни,  уривки  фраз  про  нирки  та  про  кров,  яку  необхідно  зібрати  в  банку…  Ні,  ще  однієї  ночі  він  їм  не  подарує.  Повернувши  орган  до  холодильника,  Леон  Харитонович  хутенько  вийшов  надвір,  попрямував  ніби  до  розташованого  в  кінці  подвір'я  нужника  й  шаснув  у  зарості  бузини.
Просити  помочі  в  когось  із  мешканців  Чикрижівки  було  б  нерозумно  –  хто  знає,  настільки  щільно  оповите  село  мафіозним  павутинням.  Леон  Харитонович  лише  спитав  у  зустрічного  хлопчака,  чи  саме  ця  вулиця  виводить  на  шлях  до  райцентру  й  подався  геть  від  лікареньки.  
Поночіло,  виснажений  хворобою  пацієнт  швидко  втрачав  сили,  до  того  ж,  із-під  пов'язки  на  місці  прооперованої  грижі  несподівано  засочилася  кров  –  напевно  розсоталася  зшивка.  Леон  Харитонович  зацьковано  роззирнувся.      
Цю  автівку  він  упізнав  одразу,  дарма,  що  вже  добряче  посіріло  –  підстрибуючи  на  вибоїнах,  приреченого  стрімко  наздоганяв  лікарняний  УАЗик.  Леон  Харитонович  збіг  зі  шляху  й  відчайдушно  кинувся  до  недалекого  кленового  гайка,  але  сили  його  залишали  –  хворому  запаморочилося  в  голові,  ноги  заплелися  в  високому  бур'яні,  Леон  Харитонович  упав…
–  Стій!  Зупинись!  –  линуло  до  нього  вже  зовсім  зблизька,  чулося  гучне  дихання  переслідувача.
–  Не  дам!  Не  дам…  –  рачкуючи,  хрипів  бідолашний  пацієнт.  Ноги  Леона  Харитоновича  були  мокрими  від  крові.    
І  тут  щось  ніби  впало  на  нього  згори…

Отямився  він  у  місці,  де  хотів  би  опинитися  найменше.  Розплющивши  очі,  Леон  Харитонович  одразу  впізнав  процедурну  чикрижівської  лікареньки,  он  і  холодильник  із  безхазяйним  серцем  стоїть  біля  дверей.  Пацієнт  лежав  на  кушетці,  а  довкола  нього,  турботливо    зігнувшись  над  хворим,  стояли  головлікар  Капітон  Савич,  медсестра  Пилипівна,  санітарка,  що  вміла  робити  уколи,  Саник  та  незнайомий  чоловік  у  міліцейському  однострої.
–  Отямився…  –  полегшено  проказав  Капітон  Савич.  –  Як  ви  себе  почуваєте,  хворий?  Я  наново  зашив  розріз,  втрачено  чимало  крові…
–  Хто  ви?  –  дивлячись  на  міліціонера,  прошепотів  Леон  Харитонович.
–  Дільничний  уповноважений  лейтенант  Дорізяка.  Це  я  виявив  вас  ізнеможеного  за  селом  і  доставив  у  лікарню.  Як  ви  там  опинилися?  Чому  втікали  від  мене?
–  Тут  роблять  нелегальні  операції,  видаляють  органи…
–  От-от,  –  підхопив  дільничний.  –  І  там,  у  полі,  він  мені  все  про  якісь  органи  верещав.
Хворий  перевів  погляд  на  холодильник:
–  Там…  подивіться…  лежить  серце…
–  Яке  серце?  –  здивувався  головлікар.
Міліціонер  відчинив  холодильник,  медсестра  Пилипівна  при  цьому  зам'ялась…
–  Це  я…  даруйте,  Савичу…  Саник  мені  приніс,  то  я  в  холодильник  поклала  –  між  препаратів,  щоб  до  кінця  зміни…
–  Та  що  в  біса  поклали?  –  роздратовано  перепитав  дільничний.  
–  Свиняче  серце,  –  пояснила  медсестра.  –  Он  воно  там,  у  кульочку.  Саник  учора  кабана  заколов,  а  я  серце  замовила  –  люблю  паштет  із  нього…  
–  Свиняче?  –  прохрипів  пацієнт  на  кушетці.
–  Натуральне  свиняче,  –  підтвердив,  розгортаючи  поліетилен  міліціонер.
–  Чортяка!  То  це  він  що,  подумав  на  людське!?  –  першим  в'їхав  у  ситуацію  Саник.  –  А  втікав,  бо  Уазик  дільничного  точнісінько  такий,  як  і  наш  –  лікарняний!  
–  Свинячі  органи  схожі  на  людські,  –  додав  авторитету  головлікар.
–  А…  перешіптувалися…  –  видав  останній  аргумент  недужий.
–  Та  то…  гм,  –  пирснула  санітарка.  Його  ж  прізвище  Харитоненко…  Ну,  Савичу…
Капітон  Савич  знітився:
–  То  коли  було…  і  взагалі…
–  Ваша  дружина  працює  в  аптечній  мережі?  –  поцікавилась  медсестра.  Хворий  кліпнув  повіками.
–  Ну  так,  так!  –  підвищивши  голос,  кумедно  вискнув  Капітон  Савич.  –  Було  колись  у  мене  з…  давно  було,  не  хвилюйтеся…  А  тоді  чули,  що  вона  за  якогось  Харитоненка  вийшла…  І  це  ніяк  не  стосується  особливостей  постопераційної  терапії!
–  Льова-Льова!  –  сміючись,  захитала  головою  медсестра.
–  Не  називайте  мене  Льовою,  не  переношу  я  цього!  –  скрикнув  бідолашний  Леон  Харитонович  і  рясно  заплакав…


                                                                                                                                                                                                                                                       Вересень  2011р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303039
рубрика: Проза, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 29.12.2011

Самотносте…

Самотносте,  омано  із  оман,
Ти  так  природно  манишся  в  обійми
І  закликаєш  спраглих  до  оаз...
І  йдуть  вони,
Й  лишаються...
Не  враз,
А  вже  коли,  опоєні  тобою,
Лежать  та  лічать  незліченність  зір
(Бо  ж  там  над  ними  небо,  а  не  стеля),
Враз  усвідомлюють,  що  навкруги  пустеля.
Лиш  тиша  поруч,  
Як  гарсон.
І  ти,
І  марево  на  сон...

Самотносте,  пустельний  доглядачу,
Лихим  і  хворим  ти  готуєш  трунки,
Лікуєш  їх  затятості  та  рани,
На  ліжка  стелиш  давні  сподівання,
Горня  води  підносиш  повсякчас,
Але  натомість  пожираєш  час.

Самотносте,  остання  з  давніх  подруг,
Бо  тих  нема,  а  ті  вже  вороги,
І  хтось  надії  вибив  до  ноги.
Пригорнеш  ти  і  видихнеш:  „забудь!..”
Втекти  від  тебе,  то  либонь  не  подвиг,
А  йти  з  тобою  –  то  чумацький  путь.

Самотносте,  ти  вища  з  нагород
І  з  вироків,
Понурий  сірий  пастир,
Котрий  на  паші  згарищ  тих  пасе,
Які  давно  вже  втратили  усе.
Голубиш  їх,  беззахисних  та  злих,
Вони  тобі  вклоняються,  мов  Богу,
Гуркочучи  чобітьми  об  підлогу...

До  тих,
(Крізь  жах  бажань,
Крізь  човгіт  підошов),
Хто  вже  ні  в  просторі,
Ні  в  часі  –  
У  прострації,
Приходиш  ти,  мов  черговий  по  станції,
І  кажеш  їм:
Ваш  діліжанс  пішов...


                                                                                                                               2005  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303037
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.12.2011