| Сторінки (2/188): | « | 1 2 | » |
Розпатлан й гаряча темна ніч,
Здіймаю руки до небес в молитві.
Офіру відсилаю Богу,
Що він тебе послав із протиріч,
коли життя моє спадало волоском по бритві.
Ти пахнеш сновидіннями, майбутнім,
А я забувши давній біль,
Стаю з колін й цілую руки.
З тобою можна справжнім бути,
Пройшовши кілометри заметіль.
З тобою серце грає й кров моя,
мов ртуть, до шалу бухкає у вуха.
З засніжених дерев сміються круки.
Як звуть тебе? Назви своє ім'я,
Моє ж ім'я забрала завірюха.
13 грудня 2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2021
Гіпнотичний грудень скніє за вікном,
Стікає воском по шибках листопад.
Біжу вперед, та дивлюся назад. Цей паліндром
Гарячий у серце увірвався автостопом.
По стоптаній землі, по кризі стертій,
Де сотні літ ступали лицарі й поети,
Крокую я так радісно та вперто...
Чорт забирай, люблю житя - не страшно й вмерти!
На твої груди впасти, притулитись,
(За)вмерти і не дихати від щастя.
Та люди люблять гратися стилетом,
Бо слово - зброя, злочин і причастя.
05 грудня 2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2021
Примружені очі, голодний погляд -
Важкими чобітьми ступає цар Голод.
Нікого й ніколи немає поряд,
Якесь зачароване дідькове коло.
Цар Голод похмурий, не знає він ласки,
Мітлою червоною все загрібає.
Зубами скрегоче, аж чується ляскіт,
Між жорнами тими зерно просипає.
Спадає колосся під ноги цареві,
Десь п'ять колосків загубилось.
Здригнулась земля в тому дикому реві:
Не здатні тирани на милість.
Зернина, що впала, вчепилась у землю,
Нахабно й натужно, що було сил.
Цар Голод всміхнувся, поплентавши в Кремль,
Й залишив по собі мільйони могил.
27 листопада 2021 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2021
Ми живемо в країні, де все можливо:
Тут мільйони пройшли Майдани.
Прийшли і пішли, чекаючи на диво,
А народ так і носить кайдани.
По тюрмах відважні, в землі бунтівливі,
Найбільш крикливі, на жаль, у керма.
Не виграні війни, не засіяні ниви:
Ні щастя, ні долі, ні волі нема.
Ми маємо шанс. Щоб його заслужити,
Герої небесні лили свою кров.
Чорнозем багряний, на ньому житом
Проросла одвічна синівська любов.
Я стою на Майдані. Хрещатик вирує.
Таке відчуття, що то був тільки сон.
Прогнали одного старого ...,
Та виліз на сцену не кращий... .
На Майдан всі, на Майдан всі, на Майдан! -
Вчергове з тепленьких крісел закликають громадян.
26 листопада 2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2021
Осінь - це час кав'ярень і поезії;
Час зів'ялого листя.
Холодно, бо в пеклі домени чистять,
А бородаті янголи гострять леза.
Листопад - мій улюблений місяць,
Він тихенько ховає надії.
На цвинтарі людно: немає місця,
Та десь іскорка все ще жевріє.
Так багато на світі незнаного,
Ця рефлексія сповнена болю.
Падолист цей - кінець, та він наново
Дозволяє нам бути собою.
23 листопада 2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2021
На околиці ночі я голос почув,
Він кликав мене біля лісу.
Ті нотки тривожні - крізь поле лечу,
Під ноги вронивши валізу.
Той ліс предковічний, вхід в нього - табу,
Та я на те все не зважаю.
У скронях гуркоче коней табун,
Що до прірви біжать понад краєм.
Увірвався до хащів, всі руки в крові,
Хтось десь тихо шепоче молитву.
Ти мужньо боровся, скорися мені, -
Темний дух простягнув гостру бритву...
23.07.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920307
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2021
Ця планета для нас сотворена і зорі.
Вони миготять тобі у далекім полі.
Між нами було, згадай, чимало історій,
Та разом з тобою всміхаємось Долі.
Співаю цю пісню я, бо так радо люблю,
Віддаю себе повністю в дар без кори́сті.
Стільки років минуло, вгамував свою лють,
Бо мене ти за руку вела крізь дороги тернисті.
Ти знаєш мене, і гріхи мої також знаєш.
Віриш у кращого ме́не, як предки в огонь.
Я так часто мовчу, та серце моє промовляє,
Як вустами вночі я ніжних торкаюсь долонь...
21 липня 2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920129
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2021
Люди часто говорять що-небудь,
Бо звикли казати слова.
Всі хочуть попасти на небо,
Та в долонях у них полова́.
Що є діло? І чим воно цінне?
Адже легше казати слова...
Я волію ступати на міни
З тим, в кого є голова.
Так добре з собою мовчати,
Дорогою рівно іти.
Тривоги ступають на чати,
Жахаючись самоти.
06.06.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2021
Я люблю її стомлений голос
Й напів місяцем кола ясні.
Мимохіть щось у серце вкололо,
Як побачив тебе уві сні.
Тепер день. Я іду еспланадою
Й серед натовпу бачу тебе!
Хоча ні, я це просто вигадую:
Сині очі й пальто голубе.
Ось за рогом промчало авто,
Заспівавши журливо гальмами.
Я прокинувся знову в АТО,
А ти з друзями десь під пальмами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2021
Коли лунає колискова з напів сну
І ти біжиш по зім'ятій траві до мене.
Я мов хрещаюся: зринаю і тону,
Життям наповнюю давно засохлі вени.
Твоє "люблю" й моє мовчання,
Ця віра в святість й досвід поколінь.
Та так і є, ти просто надзвичайна,
А я лише підводжуся з колін.
21/01/2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902081
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2021
Крізь віки й туманні сузір'я
Він летів на зустріч кометі,
Бо вірив у давнє повір'я,
Пустослівне кривляння поетів.
Ця швидкість космічна. Не дивно,
Що втрачено голову в леті.
Та простір насичений зливами,
Байдуже до нього кометі.
Та він не здавався, летів, що є сил,
Аж поки розпався уламками.
Тоді ж над людьми запалав небосхил
І ранок розквітнув серпанками.
01.10.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2020
Лежу і дивлюся на стелю
І думаю-думаю: де ти?
Надію в собі застрелив -
Лишилися тільки скелети.
Їх в шафу так просто не вмістиш:
Одні шкіряться, інші танцюють.
Вони - то я, це їх вірші
Моєму лицю так пасують.
Я заплющую очі й не бачу,
Прокидаюся й знову: де ти?
Щокою шукаю щоку гарячу,
Та лишилися тільки скелети.
06.07.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881889
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2020
Твої вуста пелюсткові
Вони просто казкові
Вигинаються хижо
Язиком їх оближу
В них криється зміст
Між душами міст
Проводить маршрути
від "може" до "бути"
Кохати так сильно
До дзвонів весільних
Забути й ковтнути
З пелюсток отрути
21.05.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
У колізеї розцвів бузок -
І це зовсім не сон.
Повстали герої казок,
Їх крок звучить в унісон.
Вітер, що верес колише,
Гасає між темних рядів.
З трибуни читають вірші
Хто лише тільки хотів.
В одностроях стояли поети,
Сливе кожен із них промовляв:
Боже милий, не страшно нам смерти,
Добровільно ми стали до лав.
Та стояв там один хлопчина
З очима бузково-ніжними.
Він просто хотів писати, бо
Вірші його були дивовижними.
06.05.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2020
Здіймаюсь на гору і бачу капличку,
В ній вогник яскравий палає.
Підходжу ближче, запалюю свічку,
Ключі щоб дістати від раю.
А вогник танцює, а вогник стрибає...
В очах відбивається гнів.
Недогар'я злостиво згорає
Й освітлює згарище днів.
На дворі так тихо порипує сніг,
Лиш вогник ніяк не згасає.
Кіт чорнобокий дременув із-під ніг,
А з ним і вогонь понад гаєм.
02.05.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2020
Твоє тіло - просторий океан,
На ньому медузи, кити й дельфіни.
Мій крейсер іде на таран
В районі Гольфстріму твоєї Медіни.
Після шторму долає спрага,
Насміхається Левіафан:
Чи варта була розвага,
Щоб порушити Рамадан?
20.04.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872725
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2020
У шелесті вітру під стоа,
Де зростали кремезні дуби,
Молилися греки просторам,
Щоб в бою оминути ганьби.
Із ватри блищали жарини,
Мов очі заблудлих царів.
Вони прагнули ласки Афіни,
Доки шлях їх земний не змарнів.
Гримнуть війни, а з ними слава! -
Оракул сторічний прорік. -
Афіна сьогодні ласкава,
Буде нині бурхливий Стікс.
06.04.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871034
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2020
Розприндилась весна, розбурхалась...
Вона, як ти.
Мов метелики запурхали
З дахів коти.
Котилась по щоках гірка сльоза
Солоно-прісна.
Насунулась гроза
Так тихо і зловісно.
05.04.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870898
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2020
Моя душа гола, шкіра кольору оливи.
Твоє серце злобне і таке діткливе.
Безіменний вогник обпікає пальці:
Це ж тобі не ігри з нитками у п'яльці.
Я тебе знайшов самотню у пустелі гніву.
Одиноку, скорбну, та таку вродливу.
Марнота марнот у моїх очах,
У твоєму серці невимовний жах.
Дивишся на мене крізь розбите скельце:
Відлетів шматочок від удару в серце.
Усмішка не сходить із твого лиця,
Я ж тебе кохаю, як і обіцяв.
03.04.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870584
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2020
19 березня більшість читачів вітають з ювілеєм Ліну Костенко, а про 125-річчя Максима Рильського призабули. Єдиний із "неокласиків", який пережив сталінські репресії й чистки 30-х років, автор кількох десятків поетичних збірок, численних перекладів тощо.
У 1932 році виходить книга "Знак терезів", де Максим Тадейович цілує пантофлю папі, однак до того з-під його пера вийшло чимало вартісних творів, які заслуговують на увагу. Провідним лейтмотивом його текстів ранньої доби була антична етика віршування й естетика прекрасного, ідеї антитези й мовчання, людиноцентричні пошуки в мистецтві.
НІЦШЕ
Змію, людину, сонце та орла
Благословив він у високих горах:
Премудрість, світло, серце, міць крила
Для бур, для щастя, для висот прозорих.
Безумієм чоло оповила
Йому гадюка; терни мислів хворих
Людина непомітно принесла;
Орел упав на землю, в тлін і порох.
І він до сонця руки підійняв,
Але воно сміялося зрадливо, —
І на устах мовчання він поклав.
Чужий любови і далекий гніву,
По сходах таємничих він зійшов,
Де мертвий гнів і нежива любов.
Із збірки «Синя далечінь», Київ, 1922.
"Геометрична замкнутість" (М. Турчин) поезії змотивована тим, що людина намагається перевершити те, якою її створено. Шляхи Господні незвідані, а в "Ніцше" вони набувають культурологічного контексту й циклічно, стрічкою Мебіуса, замикаються в людському розумі. Надмірні посягання людини, особливо митця, над тією варварською безкультурною дійсністю (читай комуністичною) приводять мислителя до божевілля: "терни мислів хорих Людина непомітно принесла", а премудрість мутувала в ментальні розлади. Концепт божевілля, який алегорично зі змії-мудрості стає гадюкою-хоробою, присутній в українській літературі ще в поезії Т. Шевченка. У кордоцентричній системі координат українців гадюка зазвичай лягала на серце, але в "неокласиків" тлін божественного потенціалу починається з помутніння розуму, що цілком відповідає європейському раціоналізму.
Культура, естетика, мрійливість, поетична думка є визначальними для автора у визначенні ідеальної людини. Не менш вагомою підвалиною є свобода. О. Колупаєва зазначає, що поезія М. Рильського "Ніцше" є яскравим зразком француцького сонету не лише за формою, а й за змістом. Після відомих революційних подій у Францій усталеними стали поняття "Рівність. СВОБОДА. Братерство", які були фундаментальними у формуванні націокультури й етнопсихології народу. Під впливом символізму поет використовує образ "орла", як алюзію на свободу, яка опираючись на "міць крила", прямує "до висот прозорих". Однак цю свободу розтоптали, надломивши крила (що є ще одним неоромантичним прийомом), і перетворили її у бруд і порох, що тим самим приземлило людину в її спробах стати "надлюдиною".
Останнім прометеївським образом є зрадливість світла. Тут можемо прочитувати й передмову до "загірної комуни" М. Хвильового, яка виявилася яскравою бутафорією, і Самчукову "темноту", яка якомога краще характеризує тоталітарну реальність, з якою зіткнулося людство вже в найближчі десятиліття. Усі ці потрясіння спонукають людину до внутрішньої самоізоляції, затяжного мовчання, що за принципом cogito ergo sum перетворюють її на рибу, німу тварину. Р. Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Інший французький письменник і філософ Луї Мерсьє пізніше розвинув цю думку так: "Я мислю, отже, я існую, я ГОВОРЮ, отже, я існую, я пишу, отже, я існую, я публікую, отже, я існую".
Ірреальне мовчання "Ніцше" означає "смерть автора" (Р. Барт), веде його до божевілля фізичного, тому М. Рильський обирає артикуляцію, як екзистенційний метод боротьби за життя. Навіть, якщо ця соломинка зветься "Пісня про Сталіна". М. Зеров аналізує вірші М. Рильського словами: "Близькі внутрішньо, а тому так прекрасно відтворені у нього "вічні сопутники": Ніцше, Гайне і Бодлер: безумний, що сходить туди, "де мертвий гнів і нежива любов", арлекін з кривавою трояндою, і третій - мученик "пекельного раю". Поет шукає не лише нових вражень, а й нових обслон самовираження. М. Рильський обирає не лише гнів сучасників і прийдешніх поколінь, але й живу любов в реальному часопросторі, яка й надихала його протягом довгих років на літературну творчість на лезі ножа й навчила його "мистецтву рівноваги" (В. Агеєва), якої йому так бракувало.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868647
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.03.2020
Немає гіршого, ніж вертатись туди,
Де тебе не чекають.
На вокзалі гудуть поїзди:
"Не барися, відчалюй!"
Я плюю на перон за давнім звича́єм
І, мов п'яний, іду крізь вагон.
Провідниця із тацею чаю,
Мов богиня Атена з Арго.
Під мерехтливим, безладним світлом,
Що сочиться звідусіль,
Моє давнє кохання розквітло
Й мій тонко прихований біль.
07.03.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867227
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.03.2020
Ти мені не дружина й не коханка,
Я юзаю тебе, коли зручно.
Верлібри, сонети чи танка -
Забирай все й не муч мене.
Що ж ти квилиш і дивишся в очі?
Вже ранок, то ж час тобі йти.
Ми класні проводимо ночі,
Та не місце тобі у плити...
Я знаю, що ти, як та шльондра,
Буваєш в брудних руках.
Шукаєш свого Джеймса Бонда
Й щоночі мій зносиш дах.
03.03.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866742
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2020
Натрапив на вірш Івана Франка "Тричі мені являлася любов". Жагучий твір, але водночас липкий і моторошний. Коли поезія була вперше надрукована у збірці "Зів'яле листя", то Каменяр уже мав 40 років. І ще 20 до вічного спочинку (до смерті ще повернемося). Як справедливо зазначає Роман Горак, більшість сучасників Франкових та й апологетів його творчости були подивовані тим, що Іван Якович постав перед ними не як революціонер-бунтар, а звичайний собі чоловік із пошрамованим серцем. У передмові до першого видання Іван Франко пише: "Герой отсих віршів, той, що в них виявляє своє „я“ - небіжчик. Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало здібний до практичного життя. Доля звичайно кепкує над такими людьми". Бачимо, що автор відмежовується від протагоніста, творячи літературну фікцію. Мовляв, то не я той сірома, а мій товариш, але щоб увіковічнити його страждання для прийдешніх поколінь і дати їм науку, то й писані ці вірші (на основі щоденника самогубці). Наукові розвідки (І. Денисюк, В. Корнійчук) довели, що Франко справді мав подібний щоденник, який йому передала письменниця Уляна Кравченко, але поезії в песимістичній книзі належали саме Франковому перу.
"Зів'яле листя” сам Іван Франко назвав „збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об'єктивних у способі малювання складного людського чуття”. Спробуємо далі відштовхнутися саме від цієї тези, адже для романтичних, а часом навіть сентиментальних українців, пісня є тією оптикою, крізь яку можна до атомів розгледіти людську душу або простежити ті процеси, які в ній перетікають. Кому ж Іван Франко присвятив ліричну пісню "Тричі мені являлася любов", яку потім переспівав Віталій Козловський? Деталі дізнаємося з листа письменника до вченого й поета Агатангела Кримського від 26 серпня 1898 року: "Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа Ольгу Рошкевич… Наша любов тяглася 10 літ… Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою Юзефою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею… Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших 10 літ". Також згодом дізнаємося про Целіну Журовську (в заміжжі Зиґмунтовську), яка найбільше вразила Франкове серце. Письменник закохався в неї, будучи одруженим на пані Рошкевич з примусу, бо вона була українкою, а не галичанкою, що символізувало злуку України. "Той контраст, - як зазначає М. Наєнко, - породив незнаний досі в українській інтимній ліриці ірреалізм, що виявлявся в майже божевільном стані ліричного героя. В його душі це “щось темне і студене”, “віра в чорта, віра в чудеса” і т. ін. Визнаймо, що в такого нібито реаліста, як І. Франко, з’ява якихось чудес і чортів – цілковитий нонсенс".
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Перше кохання Івана Франка, як і в більшості молодих людей, виявилося хоча і взаємним, але недовготривалим. Після заручин з Ольгою Рошкевич Івана Франка було ув'язнено за участь у таємній соціалістичній організації (1877), що негативно налаштувало родину нареченої супроти поета. Молодий і затятий Іван Франко не відступився від революційної ідеї й далі займався політичною діяльністю, що поставило хрест на можливому шлюбі з чарівною галичанкою. Ця перша юнацька пристрасть лишилася священним талісманом для Каменяра в часи найбільших перипетій, хоча рожеві мрії й розлетілися, як дим.
Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»
І мовчки щезла там, де вічно темно.
"Гордою княгинею" виявилася гонорова полячка Юзефа Дзвонковська, сестра університетського друга. Іван Франко щиро в неї закохався, але отримав відмову, що неабияк його вразило. Як стверджують деякі дослідники, причиною стало те, що Юзефа була хвора на туберкульоз і не хотіла змушувати страждати письменника («Мені не жить, тож най умру одна!») Вона померла у віці 30 років. Поет присвятив Юзефі Дзвонковській десять віршів, з яких два - польською мовою. В останньому вірші, написаному вже після її смерті, він підкреслить: «Вона умерла! - Ні, це я умер». Іван Франко тяжко зневірився в коханні, хоча на той момент йому й було всього-на-всього 27 літ. Здавалося, що життя - це руїна, а відбудувати цей сакральний храм вже просто не можливо.
Та незабаром...
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Про Целіну Зиґмунтовську вперше широкому читачеві оповів син Франка Тарас у книжці «Про батька», що вийшла в Києві І964 р. «Пізнався, - писав Тарас Франко, - Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці й обслуговувала публіку. Франко почував себе при ній несміливим: ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не диво, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися". Целіна була польською шовіністкою й ніколи не кохала Франка, однак, як часто й буває, магнетичним чином вона вабила поета. Іван Франко присвятив їй чимало віршів, зокрема "Моя - не моя" тощо. Їх історія тривала багато десятиліть. З того приводу Іван Франко пише 27 травня 1915 р. Є. Трегубову: «Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку (Ольу Хоружинську - прим. моя) до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне удержання. Се уможливило мені перебути сю тяжку зиму та небезпечну хворобу». Невідомо, чи був якийсь інтимний зв'язок між Іваном Франком та Целіною Зиґмунтовською, але така лав сторі аже ніяк не сприяли щасливому подружньому життю (законному) письменника. Та Франко зрештою на це вже й не заважав, будучи утомленим різного кшталту громадсько-політичними, воєнними, видавничими питаннями:
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.
Письменник хотів жити й кохати. Любов - була тим секретом його поетичної творчости, яку так довго відшуковували дослідники. Якщо розглядати історію кохання Івана Франка, як текст, то "багато там було недотепної мазанини, багато немудрого фільософовання та незрозумілих докорів, - та серед тої полови попадалися місця, повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих [...] видобував із своєї душі правдиво поетичні тони". І це було правдиво й щиро, бо кожен, хто хоча б раз пережив щире кохання підтвердить: життя без нього - вічная пітьма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864359
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.02.2020
Крізь оптику видно оленів,
Що безжурно собі жують.
За спиною хлопці стомлені
Рала на мечі кують.
І чути прокляття пророків,
Їх слова безпросвітні, як ніч.
Світлі янголи лічать кроки,
Щоб здолати стезю протиріч.
Стрепенулося стадо сохате,
Я натиснув на твердий гачок.
Щиро вибач мені, солдате,
Та в ділі цім ти був новачок...
08.02.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864151
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2020
Я взуюсь у космічних дельфінів,
Щоб припинити шалений бед тріп.
Замість серця потужні турбіни...
Що за дурень, безмозкий тип?
Два колеса крутять підошви,
Зіниці підсвічують шлях.
Ця дорога з усіх найдовша,
Там на старті чатують невдах.
А на фініші будь що буде,
Бо смерті я не боюся.
Для когось це звичний будень,
Для мене - дорога Ісуса.
03.02.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863579
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2020
Ми з тобою, ми з тобою
Невідомо хто.
Разом тихою ходою
Сіли до авто.
Закурила папіроску
І всміхнулась мило.
Розтеклось, немов із воску,
Розпашіле тіло.
Мої пальці віртуозно
Перебрали струни.
Ти доросла, тобі можна,
Що не можна юним.
05.12.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856974
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2019
Люди ходять у храми,
Сумують і моляться,
Адже серце у шрамах
Щетиною колеться.
Шрамовиння те грубе
Лежить палімпсестом.
Тиша. Шепочуть губи:
Засвіти свічку, сестро!
Хай вогник хоч трішки
Ту тугу розвіє,
Бо з душі чорна кішка
Петлею на шиї...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2019
Пройшлася масними пальцями
По душі моєї скрижалях.
Зірвала гучні овації
З глибоким, надірваним жалем.
Ця мова давно невідома,
Її мовці лежать у склепах.
Скувала їх дика утома
Й суцільне життя-халепа.
Біжиш, утопаєш у травах,
Боїшся власної тіні.
Була то трагічна вистава:
Сумна для П'єро, весела - Мальвіні.
19.11.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855213
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2019
Сонце зійде і смуток мине,
Всміхнись мені Лізі.
Полум'ям нас огорне,
Квітко Тбілісі.
Життя без любові німе
І я скажу про це в Книзі:
Як ти покохавши мене,
Вогонь розпалила у кризі.
29.10.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853238
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2019
Кохати та бути коханою,
Шукати цей відблиск в очах.
Не здатись вельможному хану,
А битися з ним на мечах.
Кохати так ніжно й жорстоко,
Щоб ходором трясся гарем.
Кохання немає. Тут око за око
І серце пробите мечем.
22.10.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852289
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2019
Притиснувся вухом до грудей
твоїх і почув:
бух-бух-бух...
Бух.
Воно моє ім'я тріпоче -
Я ледь не оглух.
16.10.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851693
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2019
Коли кохаєш когось одного,
А когось не кохаєш зовсім,
З'являється дика втома
Й на серце приходить осінь.
Тоді листя в душі опадає
Й вино не клекоче натужно.
Спересердя спускаєш удари
На беззахисну голу ружу.
16.10.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851597
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2019
Я тепер не від того плачу,
Чи я милий, чи ні тобі.
Я вже звикся із цим неначе,
Світ зістарився у журбі.
Тільки шкода, що ми згубили
І душу в безглуздій борні,
І прощення нам не буде
Ні на цій,
ні на іншій землі...
14.10.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851410
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2019
Живе мишка під плінтусом,
Живиться кактусом,
Її серденько хворе.
Вона котика любить,
Щоранку фарбує губи,
Та є одне горе:
Її котик вреднючий,
Самотній і злючий,
Не йде до комори.
06.10.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850558
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2019
Словами дряпала обличчя,
Боялася, що відпущу.
Мене стихія в море кличе,
Де вітер волі ще не вщух.
Я там один, мені самотньо,
Стискає скроні порожнеча.
Чия душа німа сьогодні,
Така беззахисна й лелеча?..
Тебе люблю. Та ти це знаєш,
Хоча й мовчиш із разу в раз.
Його ти більше не впізнаєш:
Не серце - покруч від образ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2019
Вітер хижий обвіяв поле,
Ковила під ногами плаче.
Де ж ти моя, сизокрила доле,
Чом не гукаєш: Я тут, юначе!
В осінь неспішно входжу,
Врем'янні пропускаю літа.
З саду дивлюсь на лоджію,
Звідки недавно ще птах злітав.
Зорі згасли тихо й поволі
Видноколо вогнем зайнялося.
Тут я! - промовила доля
Й на весь світ розпустила волосся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846679
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2019
Ревіння невідомого[i][/i]
Хочу з тобою все життя прожити,
Щоб бачити безодню цих очей.
Робота, дім, грайливі діти -
Вони - це плід недоспаних ночей.
Моя царице, зірко Вавилону,
Люблю тебе, як тисячі сузірь.
Твій ніжний спів - мій шлях з полону,
Єгипетських знедолених зневір...
Я - звір!
Та твій.
У цім бурхливім світі,
Де Сонце й Місяць грають у ножі,
Усе єдине: небо й квіти,
На згарищі сонливім
Я і Ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845394
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2019
Глибоко... Туго... Вплітає у вирій
Неба вагітна блакить.
Офіра богам готується нині,
Ватра багряна горить.
Заплющують очі старі королі,
Забувши набридлі молитви.
У полі снуються кролі,
Минаючи звивисті вирви.
Курю у кулак, сиджу на нулі,
Пишучи вірші коханці.
Так болю багато на грішній землі,
Та за щастя прокинутись вранці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844751
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.08.2019
Юрко Мамонтович був одним із тих небагатьох романтиків-пасіонаріїв нашого часу, які, живучи минулим, творять нове майбутнє. Після закінчення університету, на хвилі революційного патріотизму, він пішов добровольцем на Схід, де віддав рік свого життя, борючись за ідеали, і захищаючи тих, кого захищати не було потреби. Точніше, вони собі така вважали.
Світогляд Юрка ніколи не відрізнявся крайнім націоналізмом або будь-яким іншим -ізмом, просто в один момент йому це все набридло. Коли йому остогидла нескінченна пропаганда з телевізора, він віддав його сусідці бабі Ніні, яка в’язала теплі шкарпетки й жилети для вояків на фронт. Щосереди та щоп’ятниці вона вмикала там культові аналітичні ток-шоу і потім переповідала їх своїм багатовіковим подругам. Така сама доля спіткала й новенький смартфон Юрка, який він розбив прикладом АК після того, як по їх позиціях раптово почали прилітати 182 міни. “Окрилені” люди злітали в повітря, а потім німо падали долу. Контррозвідка потім подейкувала, що москалі завезли нову розвідувальну техніку, яка відслідковувала позиції по радіосигналах, зокрема “розумних телефонів”. Прогрес у певних умовах шкідливий для здоров’я, тому хлопець вирішив дещо ізолювати себе від тилу, щоб уникнути неприємностей.
Найбільше Юрка дратували набридливі, а ще до того ж дурні люди. О, як їх багато було на війні, а ще більше на мирній території. Не те, щоб юнак вважав себе генієм, другим Платоном, Сократом чи хоча б Сковородою, проте інколи очевидні речі були настільки очевидні, а прописні істини настільки доступні для розуміння, що усвідомити їх не міг лише недоумок або юродивий. Перші конфлікти з побратимами розпочалися після півріччя служби, коли на фронті ситуація стабілізувалася, але незрозумілі спалахи сепаратизму й відвертого мудацтва розпочалися у Києві, а тоді мов невідомий кір почали поширюватися іншими містами України. Коли баба Ніна дзвонила Юркові, то зачинала квилити: “Юрчику, ну як так можна? Ви там в окопах мерзнете, а вони тут амністію бойовикам обіцяють... А оце недавно показували, як мурмило-водій випхав військового з маршрутки, бо той не мав на проїзд, а весь салон мовчав”. Юрко намагався заспокоїти жінку, жартував, щоб та менше дивилася телевізор, але всередині справді осідав попіл. Душа вигорала.
Прийшовши додому — Юрку сповнилося всього-на-всього 23 роки. Коротко стрижений, з панамою, бородою та в камуфляжі він вийшов на вокзалі, з якого можна було поїхати маршруткою чи тролейбусом під самий будинок. Зупинка була неподалік, але хотілося пройтися. Закинувши сумку на плече, ввімкнувши “Кому вниз” у плеєрі, хлопець вайлувато пішов у сторону центру. Осінь видалася неймовірною. Тепле сонце пестило втомлене обличчя, “і як давно в мене з’явились зморшки?” - кривою дугою сам до себе всміхнувся Юра. Дівчата з зачудуванням проводжали поглядом вояка, вони пекли раків, але розширені зіниці їх видавали... Чоловіки дивилися інакше: хтось весело салютував, а хтось з відвертою неприязню морщився і відвертав лице, але Юрка це абсолютно не парило. Він був живий, він був дома і він не зламався. Найбільше людину на війні ламала зрада та гнилий дух смерті.
Одного разу бій був особливо шалений. Село, де стояли українські війська, поливали з усього, чого можна. Тут і там сновигали ворожі ДРГ, засідка могла бути на кожному кроці. Юрко, будучи молодшим сержантом, отримав вказівку з кількома людьми вийти на околицю і по можливості порозставляти там розтяжок, адже була інформація, що звідти вночі веде спостереження сепарський коректувальник. Юрко взяв з собою Шамана, Лемка та Михася. Останньому лише нещодавно виповнилося 19 років. Якщо Шаман та Лемко були старі вояки, які встигли побувати в кампаніях у Чечні, Абхазії, Придністров’ї, то малий після школи по зальоту одружився й мав жінку з дитиною. Проте під час мобілізації він не зморозився, а сам прийшов у сільську раду й забрав повістку на службу.
Група вийшла з розташування, коли стемніло. Спочатку перебіжками, а тоді 700 метрів “на пузі”, як було прийнято казати в розвідників. Юрко озирнувся, наче тихо. Поставивши Лемка на чатах, він був з РПК, хлопці зайшли в напівзруйновану садибу, яка раніше належала одному з металургійників. Зачистивши перший поверх, трійка почала здійматися надщербленими сходами вгору — і тут пролунав вибух. Михась зачепив бронежилетом розтяжку на стіні, яку москалі встигли встановити раніше, мабуть, зрозуміли, що по них ідуть. Шаман отримав основний удар і загинув на місці, малому Михасю понівечило тіло, а Юрка відкинуло зі сходів на перший поверх, де він утратив свідомість. Прийшов до тями він уже у шпиталі. Виявляється, що Лемко, почувши вибух, по рації викликав підмогу і їх евакуювали в зелену зону. Про Михася він так нічого більше й не чув, але, лежачи в палаті, Юрко злякався, що це кінець. Кінець духу, а не тіла.
Дійшовши крізь проспект до центра, де гордо стояв монумент Тарасу Шевченку, Юрко побачив довгу шеренгу агітаційних наметів, точно, як солдатів на плацу, а також натовп з кількасот людей, які з державними та партійними прапорами мітингували під Кобзарем. “Українці, - кричав чоловік з мікрофоном, - як заповідав батько Тарас...” І натовп схвально заревів. Юрко зовсім забув, що на носі вибори й українськими містами зараз гастролюють чергові скоростиглі кандидати. Його це не цікавило й не засмучувало, добре, що на війні не було цих політпрацівників та виховників, там і без них нудотно. Проходячи повз мітинг Юра відчув, як хтось його підхопив попід руку й перекрикуючи оратора заволав: “Юрко? Юрко! Мамонтович! Хай тобі грець, сто років не бачилися”. Це був Свят, друг Юрка з факультету історії, на якому вони разом вчилися ще до війни. Свят, не випускаючи з рук Юрка, вирулив з центральної площі й, перебігши на сусідню вуличку, потягнув його до кав’ярні. Там вони довго бесідували про життя і згадували студентські роки. Святослав оповів, як усі щиро здивувалися, що Юрчик не пішов на аспірантуру, як усі вангували, а подався з добровольцями на війну. Пані Мацієвська, декан факультету, ще довго бідкалася, що такий перспективний юнак деградує з тими волоцюгами. Звісно, вона одна з перших здавала гроші на бронежилети та рації для підрозділу, де був Юрко.
Чоловік пильно вдивлявся в лице друга — в ньому нічого не змінилося, на відміну від власного відображення хлопця. На ньому було вигравірувано жорстокість і беззмістовність. А як там Іванка? - клацаючи запальничкою раптово запитав юнак. - Іванка? - замислився однокурсник. - Вона вийшла заміж за якогось типа й переїхала до Києва, зараз має там благодійний фонд і на дозвіллі займається фотографією. Доки Свят натхненно розповідав, намагаючись не загубити жодної деталі, Юрко пригадав, як одного разу прибіг засапаний до Іванки в гуртожиток, коли та лишилася сама, і з рюкзака дістав невеличкий “Кеннон”. Дівчина була щаслива. Юрко взагалі любив робити людям приємно, альтруїзм — це була чи не найгірша його риса. Хлопець не шкодував, що не зійшовся з Іванною, хтозна, може, й так нічого не склалося б, а тут ще війна. Він бажав їй щастя.
- Слухай, Святе, пригадуєш, коли ми на першому курсі проходили практику й на краєзнавстві нам говорили, що на місці Тараса Григоровича був Ленін?
- Щось таке пригадую, а чого ти раптом питаєш? - помішуючи трубочкою лате, перепитав Свят.
Юрко згадав, як під час Майдану він з хлопцями на Бессарабці валив пам’ятник Леніну. Тоді ще була добра бійка з “Беркутом” і жменькою знахабнілих комуністів. “Лупайте сю скалу!” - з кожним ударом кувалди відлунювали слова І. Франка в голові парубка. Коли падають символи, то на їх місце приходить деконструкція ідей та мотивів, а з них народжуються нові смисли. У пресі тоді це явище охрестили “ленінопад”, навіть такі прикольні мемчики в соцмережах поширювалися; взагалі наш народ достобіса креативний щодо гумору.
Так от, свого часу, правда кілька десятків років тому, в рідному місті Юрка Мамонтовича монумент Леніну не знесли, а просто відрізали йому голову, а на місце тієї голови приварили голову Тараса Шевченка. Такого блюзнірства ще світ не бачив, але міська влада перебуваючи під впливом трендового необільшовизму та з метою економії коштів прийняло таке рішення. Пересічні громадяни навіть не зауважили, що голову змінили, як і те, як чередувалися ті ж самі голови міста, області та держави загалом протягом років. У них був свій часопростір, в якому їм було затишно. Лише в певну пору року, мов за якимось ритуалом, люди збиралися під монументом, покладали туди квіти, говорили полум’яні промови або ж поливали когось лайном. Традицію віче ніхто не скасовував.
Випивши кави, друзі розпрощалися. Свят лишив для Юрка візитівку пані Мацієвської, виявляється вона тепер стала проректором з науково-дослідної роботи й усе ще згадує потенціал Юрка. Так хлопець опинився в рідних стінах альма-матер, з якими в нього було пов’язано чимало хорошого в житті. Мамонтович прагнув навчатися, він не хотів спитися на якомусь хуторі, як багато з його бойових товаришів, що не змогли себе реалізувати в цивільному житті.
З дому Юрко з’їхав через тиждень після повернення. Його дратувала надмірна материнська опіка, нескінченні розмови по телефону сестри. Його дратував побут. Марічці, молодшій сестрі Юрка, все кортіло познайомити його з кимось зі своїх подруг. Мати підспівувала їй, мовляв, уже й онуків хочеться — всі поспішали жити, крім ветерана. Юрко відчував, як його внутрішня струна все ще бринить мотивами війни, він боявся наробити дурниць, не хотів обдарувати пузом якусь дівчину, а потім все життя ненавидіти її й себе. Молода кров грала, він перетнувся ще з кількома старими друзями, кілька разів добряче налигався, навіть якось побився в одному з барів, але це були радше “екзистенційні пошуки” (Юрко полюбляв доречні слова). Якось у четвер по обіді на мобільний хлопця прийшло повідомлення “Друже, досить клеїти дурня. У вівторок останній день прийому документів на навчання. Пані М. чекає на тебе. Слава”. Спрага до навчання — це не те, чим було охарактеризувати порив Юрка. Рушійною силою швидше було небажання деградації, брак культурного життя та інтелектуального спілкування. Побутове існування, яке оберталося довкола вісі “робота-дім-спонтанні стосунки” тиснуло на парубка, він відчував ще порох у порохівницях.
Юрко приніс пакет документів в останній день, форму спеціально не вдягав, не любив показухи. Хоча в рідному університеті всі знали за його долю, і навіть ректор постійно наголошував на тому, якого патріота та громадянина виховали ці стіни. Документи прийняли без зауважень. За півтора місяці відбулися екзамени, до яких Юрко підійшов з усією серйозністю, як наслідок, він був зарахований на денну форму навчання на аспірантурі. Науковим викладачем стала пані Мацієвська, яка кілька років до того захистила свою докторську дисертацію. Тему Юрко формулював сам, вона була пов’язана з урядом Української Народної Республіки, точніше його дорогою в екзиль. Після того, як розкрили архіви КДБ з’явилося багато нової інформації, особливо кримінальних справ по українських державних діячах. Юра не вилазив з державного архіву та обласної наукової бібліотеки. Через знайомого СБУшника він отримав дозвіл на роботу з документами, які мали гриф таємності, і тепер розглядав усі ті протоколи допитів, усміхнені й зажурені обличчя на світлинах, листи, розписки тощо.
В одній грубезній теці, де містилися файли про 1919-1920 рр., Юра помітив краєм ока знайоме прізвище. Позаяк то був не машинопис, а текст від руки, то пішло трохи часу на розшифрування. Мова йшла про червоного кавалериста Олега Кундича, який загинув неподалік рідного міста Юрка. Кундич був неабияким негідником, проте заслужив значний авторитет у більшовиків. Коли його вбили, то місцевий пролетаріат довго носився з його трупом, не знаючи куди його подіти, позаяк загроза польсько-українського наступу була надзвичайно великою. Зрештою, постановили поховати його неподалік місця, де він загинув, але в той момент справді почався штурм міста, і в усій тій колотнечі тіло Кундича поховали зовсім в іншій ямі, де саме, достеменно не відомо й понині. Коли штурм закінчився, то над містом замайорів біло-червоний та жовто-блакитний прапори. Поляки, звісно, одразу взялися полонізувати місто, але завдяки тверезій голові українського отамана та кільком сотням січових стрільців цю ініціативу вдалося дещо погамувати. Місто лишилося тимчасово під українським протекторатом. Адміністрація розуміла, що лінія фронту штука не стабільна, тому треба якомога швидше приймати рішення про українізацію, та зважаючи на брак часу, міський голова встиг лише перейменувати кілька центральних вулиць міста, видати указ про обов’язкову україномовну освіту у школі, а також закласти фундамент пам’ятника Богдана Хмельницького, але зважаючи на значні польські та на диво більшовицькі настрої в місті, основу монумента вночі підірвали тротилом, як-то кажуть, не судилося.
В усій цій епопеї було щось таке, що Юрко проґавив, він це відчував. Якась деталь, яка було дуже значимою, але водночас прихованою від людського ока. Можливо, ворожі спецслужби самі не звернули на те уваги, хтозна.
Час спливав швидко. Юра інколи прокидався з думками, як там хлопці на Сході, періодично надсилав їм волонтерку, дзвонив, зустрічав їх, як ті були проїздом через його місто. Наукова робота просувалася, матеріалу було дуже багато, тема цікава, тому не складна. Не вистачало якогось адреналіну, і ось після зими з Юрком трапилася одна пригода. Він їхав у тролейбусі й зустрівся поглядом з вродливою дівчиною, вона мило йому посміхнулася. Юрко не довго думаючи, вийшов за нею не на своїй зупинці й дотримуючись певної дистанції, немов хижак, що веде свою жертву, почимчикував услід. Юнка підійшла до намету, де якась жіночка роздавала листівки, й діставши термос з чаєм, налила тій склянку. Справді! Юрко й не зчувся, як почався новий виток виборів в Україні, президента вже вибрали, настав час Верховної Зради, як любили жартувати в народі. Юрко підійшов до намету, старша жінка, засуєтившись, одразу тикнула йому газету з якимось флаєром, а молода дівчина ніяково посміхнулася й показала свої білосніжні, мов перлинки, зуби. Хлопець зніяковів. Оксана, так звали дівчину, була студенткою 4 курсу й вивчала документознавство — і чудо — в тому ж університеті, що й Юрко. Виявляється, вона вже чула про героя війни, гордість альма-матер та багато кумедних епітетів, які змушували Юру соромитися. В Оксани було чудове почуття гумору та ніжна шкіра. Юрко закохався.
Ледь не щовечора вони бачилися після навчання дівчини, гуляли містом, пили бергамотовий чай - каву чомусь Оксана принципово не переносила - й багато цілувалися. Крига на серці Юрка почала скресати.
- Чому ти мені не розповідаєш про аспірантуру: це ж, певно, так цікаво! - якось дорікнула дівчина Юркові.
Він почухав бороду, часто так робив, коли міркував.
- Та де там? Історія — нудна наука: багато пилу, книжкових хробаків та зрад.
- Твої історії мені ніколи не набриднуть! - всміхнулася своєю янгольською посмішкою Оксана. Тоді Юрко зрозумів, що хоче з нею одружитися.
Одного вечора, коли Оксана прийшла до Юрка додому, вони лежали в ліжку й тихо розмовляли. Дівчина весело щебетала про те, як їй подобається нова робота. Вона влаштувалася журналісткою в місцеву газету. Юрко трішки ревнував, але це нормально, йому хотілося, щоб дівчина розвивалася, зростала, в неї був неабиякий потенціал, тому варто було бути чоловіком і поступатися власними бажаннями. Оксана помітила, що хлопець її не слухає і штурхнула його ліктем у плече, де був викарбуваний тризуб: “Агов, я з ким балакаю?” А тоді поцілувала його в носа. Юрко мовчки підвівся, відкрив шухляду на сусідньому комоді й дістав звідти фотокартку. Це фото він поцупив з тої архівної справи в СБУ, де працював над матеріалами дисертації, на ньому було зображено підірваний монумент, на якому мав височіти пам’ятник Хмельницькому. Оксана взяла до рук фото, покрутила його і сказала: “Та це ж центр, глянь, тут тільки кінопалацу бракує!” Геніально! Ось те, чого не міг Юрко побачити між рядків, так би мовити. Це була сьогоднішня центральна площа, яка ще сто років назад вважалася за околицю. І як Оксана про те здогадалася? Відьма, їй-богу.
Після пестощів та ніжності вони довго кохалися, на одному подисі. Юрко глибоко проникав у дівчину, а та солодко під ним стогнала. Вони любили одне одного. Після знеможіння Оксана побігла в душ, чистюля, а Юрко не помітив, як заплющив очі і заснув.
Останнім часом хлопець прагнув, аби сни не приходили, бо зазвичай це були жахи, але цього разу це була якась фантасмагорія, містика, глибинна й безкінечна влада несвідомого. Юрко побачив волохатого величезного чоловіка, схожого на снігову людину з американських фільмів. Він тримав у руках дерев’яний спис із кам’яним наконечником. Істота зачаїлася в хащах і пильно вдивлялася в темінь, яка була усюди, лише зоряне небо над головою. Раптом почувся тріск. Важкі, розмірені кроки. З нетрів на галявину вийшов мамонт. Якщо чоловік порівняно з Юрком був величезним, то тварина мала гігантські розміри. У цей момент довкола галявини заблимали іскри й запалені смолоскипи полетіли на заздалегідь заготовлений хмиз, усе довкола запалало. Налякана тварина заревла й кинулася тікати. Первісний чоловік зірвався на ноги, на якійсь напівлюдській мові щось прокричав і босоніж полетів за здобиччю. Мамонт ламав усе на своєму шляху, його очі сповнював страх. Нічого в житті він так не боявся, як вогню. Кілометри за кілометрами тривала погоня, аж раптом лапи тварини послизнулися на мокрому і вона шкереберть полетіла в яр, в якому на неї чекали забиті палі. Це був кінець. Мисливці розчленували тушу й потягнули її до свого поселення.
Юркові не було гидко чи обурливо, уві сні його сповнював магічний трепет, особливо під час погоні. Щось таке він відчував на війні, коли його розвідгрупа виходила на чергове бойове завдання в “мінус” і стикалася з ворогом. У бій вони не вступали, бо завдання були інакші, але, немов хижаки, вони тримали сепаратистів на мушці і проводили їх доти, доки ті не зникали за горизонтом. Хтозна, чи і Юркове життя одного разу не залежало від натискання на гашетку когось з потойбіччя.
Тушу мамонта затягли в поселення, оточене парканом з патиків і верболозу, й поклали на вимощений камінням п’єдестал. Жінки, діти, старі та, звісно, воїни стали довкола й почали бубоніти невідому мантру. На певній ноті з натовпу вийшов чоловік з розмальованим обличчям і фігуркою мамонта в руках. Він підійшов до туші, поклав ліпнину поруч з головою тварини, омив її бивні від крові й почав щось шепотіти — всі довкола встали навколішки й затихнули. Через певний час чоловік підвівся й, здійнявши руки до гори, проказав якесь заклинання. Юрба збуджено піднялася й затупцювала на місці. Після цього всі по черзі підійшли й, напівколиваючись, вклонилися тварині. Лише тоді обряд було сповнено. Мамонт мусив померти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836779
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2019
Я розцілую твоїх метеликів,
Губами до них доторкнуся.
Жадібно, мов вином із келиха,
Ними уп'юся.
Все нижче і нижче до дна,
Доки не втамую спрагу.
Ця слабкість у світі одна,
Непідвладна варягу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829359
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2019
Я пробачу тобі,
бо ти
з янголом на плечі.
Ти та думка моя,
де я
сміюсь ідучи.
Дивовижа з небес,
з і без,
шлях в далечінь.
15.03.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829065
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.03.2019
Покохав я любов'ю святою,
Не такою, як будній день.
На руках возніс над водою
Й заспівав журливих пісень.
Дзень-дзелень, дзень-дзелень -
і немає: ні пісень, ні води, ні тебе.
Новий зароджається день
І небо із брижів рябе.
02.03.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827403
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2019
Чорніший чорнозему,
Пишу тобі поему.
Знаю, що люблю,
Люблю, але не ту...
Кілометри-метри,
Ти вдягнула гетри.
Думав геппі-енд,
Зачекай, це не той момент.
Тобі кортіло міста,
Втюрилась в артиста.
Він - творча натура,
Ти плаксива...
Коли ти плаксива,
То така красива!
Губи стисли фільтр,
Ми - актори в фільмі...
01.03.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827349
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 01.03.2019
Колись я помру, і знаєш, -
Це буде найкраща мить.
Цей світ мене не спіймає,
Зламаного не зломить.
Метелика крила сяють,
Доки горить свіча.
Останні краплини стікають
По лезу тупого меча.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826132
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2019
Душа навшпиньки понад краєм
Якась розчавлена стоїть.
Якби ж почути те "кохаю",
Тебе побачити на мить...
Тобі болить. Я, серце, знаю,
Що то за біль тебе млоїть.
У темну прірву понад краєм
Душа моя униз летить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825317
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2019
Ти моя добра - недобра, нечиста - пречиста сила.
Ти моя головоломка.
Розпростерті сріблясті крила,
Наївного серця обломки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2019
Тільки ти так умієш вскружити,
Що обертом йде голова.
Хай би швидше навчитися жити
Й не казати банальні слова.
Так тихо порипує січень,
Зласкавіти мені хоч на мить.
Згорають від сорому свічі,
А наструнене серце бринить.
29.01.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823190
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.01.2019
Крапками прикриваєш беззмістовність,
Чекання мить доводить до межі.
В чиєму ліжку загубив я совість
І взявся за рухливі колажі?
Ліпив до купи правду і неправду,
Ламав себе крізь дивні вітражі.
Стираю з фалоса помаду
Й онлайн з'являюсь знову в мережі.
23.01.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822398
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2019
Зачинателем жанру “альтернативна історія” в українській літературі справедливо вважається Василь Кожелянко. Випередивши на цьому шляху О. Ірванця, Г. Тарасюк, Д. Корчинського, С. Анісімова, В. Єшкілєва він написав низку неперевершених у своїй фантасмагорії творів, чого варта лише “Дефіляда в Москві”, де зображено події осені 1941 року, під час яких Комінтернівський блок повалено, а Червоною площею мають крокувати союзні війська німців, українців, італійців, мадярів, румунів і т. д. У художньому просторі роману Україна постає геополітичною потугою, завдяки якій Гітлер долає свого головного ворога - СРСР.
Протагоністом твору є молодий спецпризначинець елітних підрозділів СБУ хорунжий Дмитро Левицький, який щиро вірить в українську національну ідею, захоплюється С. Бандерою та А. Гітлером, а також виявляє неабиякий потяг до жіноцтва. Протягом 3 років війни Дмитро, син доктора психіатрії Теофіла Левицького, відомого своєю дискусією з З. Фройдом на шпальтах фахових видань, здобуває чимало нагород та відзнак, але найголовнішою його гордістю є медаль “Ніч залізняка”, яку він отримав за полон Й. Сталіна десь далеко за Уралом. Певну паралель можна провести з романом О. Ірванця “Харків-1938”, де головний герой - полковник СБУ Юрій Коцюба також бере участь у хмільному балагані перемоги над московитами й виступає запобіжником від ворожих контракцій зі сторони Кремля. У романі В. Кожелянка навіть фігурує дата - 1938 рік, що пов’язана з його коханою жидівкою Ґенцею, яка чекала його з війни.
Основні події твору обертаються довкола дефіляди переможних військ, що має відбутися 7 листопада 1941 року. Час обрано не випадково, адже ця дата була символічною для комуністів, відтак Геббельс, міністр пропаганди Німеччини, вважав її доволі гротескною. Забігаючи наперед, можемо сказати, що автор зображає німецьку верхівку дещо несповна розуму, адже маніякальні плани фюрера, мільйони загиблих солдатів та цивільних перетинаються в сюжеті з золотими касками, ведмежими шкурами (насправді, псячими), а також елітним алкоголем, яким протягом усього твору впиваються головні герої.
Знаковим фрагментом тексту, який дещо тверезить захмілілого в ідеології Д. Левицького, є опис дороги в потязі з Києва до Москви. У вагоні купе, де їде хорунжий українського війська, також сидять німецький ССівець, майор румунської та капітан угорської созних армій. Усі вони добряче жлуктять алкоголь, не цураються міцного слівця, а поза тим вирішують геополітичні питання, очевидно, що не на користь української держави. Випадково почувши розмову трійці Дмитро дещо розплющує очі на навколишні події, тим паче проектуючи їх на слова батька, який є затятим пацифістом та противником будь-яких тоталітарних методів влади.
Хоча роман написано в 1995-1997 роках, проте бачимо, що Василь Кожелянко був неабияким віщуном, адже він передбачив декомунізацію, казачає ополчення, яке фактично є бандугрупуванням, а також плани Росії щодо військової агресії проти України. Протистоять ворожій навалі хлопці та дівчата з Організації Українських Націоналістів, члени якої зайняли ключові можновладні посади: С. Бандера - Президент, А. Мельник - голова Центральної ради, Р. Шухевич - Міністр оборони і т. д. На сторінках роману представники “русського міра”, як модно нині казати, багато п’ють та ведуть аморальний спосіб життя.
Роман, що написаний з гумором, пронизують гротеск та іронія. Чого варті частина розділу «Україна у період відступу та оборонних боїв Червоної армії» з підручника «Історія України під редакцією професора Ф. Оленя», що міг бути виданий у 1972 Київським видавництвом «Українська школа», огляд першої сторінки чернівецької газети «Дзиґарок» за 3 листопада 1941 року чи твір семикласника на тему «Патос українського патрійотизму у романі В. Кожелянка «Дефіляда у Москві». Звичайно, деякі розділи описують майбутнє нащадків Левицького та навіть початок війни з інопланетною расою (пам’ятаймо, що в 90-х був бум на повідомлення про контакт з інопланетянами).
Головне завдання, яке ставить перед собою автор, - це подолання комплексу меншовартості, вихід із постколоніальної орбіти, в яку було втягнуто Україну в часи СРСР. В. Кожелянко зображує омріяну Україну наддержавою, яка має амбіцію стати “Імперією трьох морів - Чорного, Балтійського та Каспійського”. Тут теж бачимо пророчі рядки письменника, адже останнім часом у політичних колах, зокрема націоналістичних, все частіше лунають ідеї щодо утворення нового регіонального союзу — Інтермаріуму, де Україна має відігравати провідну роль. Ці ідеї не належать, власне, автору, адже концепцію “межимор’я” у своїх працях розробляв ще Юрій Липа.
Автор намагається реанімувати українську національну ідею, змусити українців пишатися своєю історією та своїми героями. Не дарма українські вояки ідуть на дефіляді другими, а не будь-якими іншими, адже навіть великий вождь Адольф Алоїзович визнає, що без з’єднань Української Повстанської Армії він би не здолав комуністів, відкинувши тих за Урал.
І хоча В. Кожелянко є піонером у жанрі альтернативної історії, він тим не менш лишається жорстким постмодерністом. Йому притаманні сатира, гумор та іронія. Чого вартий лише образ батька народів Сталіна, який у шизофренічному стані роздає накази генералу Судоплатову (в реальному житті безпосередньому організатору убивств Є. Коновальця та Р. Шухевича) знищити всіх “ворогів народу”, зокрема й агента українських націоналістів М. Хрущова під псевдо “Кукурудзник”.
Перекодування тоталітарного минулого вдається автору не просто, йому болять національні кривди, але він чітко розуміє, що здолати ворога можна лише висміявши його, роздягнувши його брехню наголо та викривши всю правду. Українці повинні диктувати свої правила гри, вести національну політику, але разом з тим не забувати свою авантюрно-пригодницьку натуру, яскравим зразком якої був й сам Василь Кожелянко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822357
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.01.2019
Твої очі... Ти не ними дивишся на мене,
Страждаєш, коли моє обличчя бачиш в снах.
В тобі я бачив щастя незбагненне
Й молитва Богу була завше на вустах.
Тебе я відпустив, зробив помилку грішно,
Й розбив ту тишу, що була свята.
Тепер себе в спокою не залишу,
Мов прокажені від самотності вуста.
Куди піти, щоб утекти від болю,
Щоб позабути вигини спини?
Забрала все, забрала волю
До чину, до любові, до весни...
11.12.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2018
Дотягнутися кутиком вуст
До шиї твоєї тендітної...
Коли зранку ще не напнувсь,
Сповнений пристрасті хибної...
Подих відчути стомлений
І рух грудей наполоханих
Поцілунком спинити на мить.
Доки світанок незораний
Нас не застав закоханих,
Лоно твоє тремтить.
Почуваюсь таким розгубленим,
Бо знаю що ранок настане:
Примарились твої губи
І тіло в обіймах кохане...
04.11.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2018
Квітами дихає тіло,
Серце іде на герць.
Всміхнися до мене мило,
Володарко тисяч сердець.
Я арій зі сталі та крові,
Нащадок гульвіси Ахілла.
Одне мене тільки коробить,
З ким ти без мене, мила?
З автоматом під кулями повзаю,
Ховаю пухнасті крила.
Мені їх кохана осінню
До серця свого пришила.
25.10.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811338
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2018
Святі падають з ікон,
Осінь за вікном.
Сизокрилий день
Сповнений пісень.
Крізь сильветки дум
Пробирає сум.
Куди далі йти,
Як нема мети?
12.10.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809739
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2018
[i]Присвячено Миколі Карпюку
[/i]
Коли душа моя болить,
Коли гнітить колючий дріт
Мені так хочеться кричати!
Але глухий безмежний світ,
Сніг опадає тихо з віт,
А вартовий приймає чати...
В думках до волі тільки мить,
Самотність скрипкою янчить,
Та інший шлях вже не обрати.
Коли душа моя болить,
Коли гнітить колючий дріт
Мені так хочеться кричати...
05.10.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808991
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2018
Хворе небо стогне і плаче,
Гойдається вечора зламана віть.
В наступ ідуть індіанці Апачі,
Їх воля - це промисел хижих століть.
Томагавки вгрузають в роззявлені пики,
Їх вороги розбігаються геть.
Та якось з-за моря засяяли піки,
Відтоді усе пішло шкереберть.
Гуяхле, мов орел, кинжалом махає,
Блідолицих вертає у вирій батьків.
Та руки втомились і змушено: "Хао!",
Лицар вітає старих ворогів.
Вік-звікувати судилось в хатині,
Де пращурів душі німі.
Серед дітей, у поважному чині,
Гуяхле оповів це мені.
04.10.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808847
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 04.10.2018
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Ваблять губи смаку полуниці
Й тихі мрії сповнені бажань.
Дуже часто згадую про тебе.
Дні занадто куці та малі.
Відчуваю дивовижний трепет,
Як ступаєш ти ногами по землі.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
У тобі зійшлись усі стихії,
І за них тебе боготворю.
06.09.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2018
Ти кусалася, мов змія,
По серцю ковзала.
Розбилася мрія моя
Напнутими кобзами.
Зашпортався без тебе,
І влетів в калюжу.
У суцвітті стебел,
Простягнувшись вужем.
Душить мене дуже,
Думка про розлуку.
На любов байдуже,
Дяка за науку.
03.09.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805394
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2018
Замережані сни, мов білизна,
Твердіє до тебе любов.
Тебе я візьму ненавмисно
В оргазмі втрачених мов.
Я словами входити буду,
Шепотіти на вушко знов:
Впусти мене глибше, люба,
Щоб пізнати безмежжя любов.
Ти прокинешся мокра й голодна
Й відчуєш пульсуючу кров.
Вона витекла з твого лона,
Ця дика й шалена любов...
02.07.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2018
Така мила, мов дівчинка-підліток,
Енергійна та сильна фурія.
Ніжна, чутлива крихітка
Від образи губи стулює.
Твої сльози я чую на відстані,
Подивися на небо й згадай:
Наші рими були розхристані,
Почуття ж нам створили рай.
Не цурайся, кохай безтямно,
Я прийду до тебе у снах.
Жбурляю у себе камінь,
Щоб забула ти слово "страх".
27.08.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803364
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.08.2018
Замережані сни, мов білизна,
Твердіє до тебе любов.
Тебе я візьму ненавмисно
В оргазмі втрачених мов.
Я словами входити буду,
Шепотіти на вушко знов:
Впусти мене глибше, люба,
Щоб пізнати безмежжя любов.
Ти прокинешся мокра й голодна
Й відчуєш пулюсуючу кров.
Вона витекла з твого лона:
Ця дика й шалена любов...
02.07.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798005
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.07.2018
Тебе бережу, мов секрет,
Мов дар від небес чудесний.
Мрію про наш тет-а-тет,
Що нагадує кві́тчасту весну.
І не гріх таємницю тримати
Про тебе гли́боко в грудях.
Краще менше про тебе знати
Цим підлим, безсовісним людям.
27.05.2018
Електричка Київ-Рівне
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2018
Твої очі, наче небо над Парижем, -
Сірі, похмурі та заплакані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791997
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 16.05.2018
Ти м'яко ступаєш, мов кішка,
Не лишаєш майже слідів.
Твої тіло - надмірна насмішка,
У ньому літа молоді.
Ні́де діти улесливо правди:
Ти бентежиш й чаруєш умить.
Блиском моря ясніють смарагди,
В них твоя дикість горить.
Іди, куди йдеш, не спиняйся,
Зачаровуй красою озер.
Ти для мене крутіша за спайси,
Жаль, не я в цім кіно режисер.
16.05.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791957
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2018
Кутаюсь в голі рими,
Сплітаю тенета слів.
Щемним співом пташини
Вириваюся з берегів.
З-понад круч я кричу океану,
Що в пустелі не страшно ні мить.
Кривими рядками Корану,
Їх дружба до щему горить.
Не знаю, хто там на небі
Ясніє: Христос чи Аллах?
А я думаю все про тебе,
Плутаючись в берегах.
10.05.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791114
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2018
Ти вкрала мій спокій. Радій!
(Сльоза по щоці). А ти мій...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2018
Нікуди падати, коли ти і так вже низько.
Здіймаєш очі в гору, дивлячись на обеліски.
Молишся до тих, кого уже нема.
Їх забрали не наркотики, а сука-війна.
Вони хотіли жити, навіть більше, ніж ти.
Та їх душі злетіли... погляд із висоти.
На ринвах грає дощ, а ти забув свій зонт,
У місті на букву О шукаєш загублений зонд.
Зграями мрії відцвітають у вирій.
На місяць вию - безсердечний виріб.
Кожен ранок встаю і починаю спочатку:
Дивлячись у дзеркало, стріляю в десятку!
04.05.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790327
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2018
Хто почує моє слово,
Коли з часом я помру?
Хто візьме до рук ту книжку,
Що написана студентом,
Але в часі роковім?
Букви будуть, будуть вірші,
Та не буде вже душі,
Щоб ті рими возвелечить
І спочити в тишині.
Легіт тільки понесеться
Від пожовклого паперу,
Як його горне недбало
Сивий ідол з роздоріжжя.
27.04.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789340
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2018
Важко дихати, коли пута на грудях,
Коли втрачено ґрунт - все іде шкереберть.
Крізь тумани одвічні гукаєш: "Люди?!"
Та всміхається приязно тобі тільки смерть.
Вона невблаганно-красива у платті,
Хвороблива та сильна у той же час.
Безмовно їй вірю, бо смерті не платять,
Безсмертя байдуже до смертних прикрас.
Від розпуки та жалю порятуй мене, смерте,
Голіруч розкую я іржаві замки́.
Я воюю за волю, за життя після тебе,
Мене не зневолиш, з неволі опе́ртя,
За мною майбутнє, це тобі невтямки.
27.04.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789287
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.04.2018
[quote]Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!
Вмремо, — а здобудем ключі від життя.[/quote]
Василь Еллан-Блакитний
Тихше, ні слова про втому!
Думи лишіть слабким.
Присягнули Богу святому
Захистити свій дім.
Хай страшно й лячно до крику,
Над душею дзвенять янголи́.
Ми ношу звалили велику,
Від напруги спотіли стволи.
Хто марнує життя на сумнів -
Хай не знає споко́ю вовік!
Жахаються смерті дурні,
Повстанець до ризику звик.
Ми бадьоро йдемо по шляху,
Де чатує кістлява смерть.
Наженемо й на неї жаху,
Щоб звалилася шкереберть.
Чимало ще буде воєн,
На кожного випаде чин.
За ідею вмирає воїн
Без зайвих причин...
13.04.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787357
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 13.04.2018
Цієї ночі я довго не спав,
Повік не стулив попелистих.
Мої губи - ерозії сплав,
Їх форма - печаль камениста.
Мов птахи, пролітають тижні,
Над острозькими мурами рань.
Кохати тебе дивовижно,
Позабувши про відстані грань.
23.03.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2018
[i]До 100-річчя відважного чину героїв-крутян
[/i]
Зі студентів і курсантів
Формувалися полки.
Із селян в старих кресанях,
Що стискали кулаки...
На січневому морозі
Сповідалися вони.
Та і з Києва в тривозі
Клекотіли вже дзвони.
На залізнім перехресті
Козаки зійшлись в двобої
Із червоною ордою -
Чутно стало геть у Бресті.
Вже скривавлена сорочка,
Позлітались круки.
Не побачить тато дочку -
Серце скніє від розпуки.
Сальви б'ють Дніпрові хвилі,
Пам'ятають молодих.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Гомін стих, та вітер віє,
Є легенди і пісні.
Україна молодіє,
Пута стали затісні...
14.01.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771366
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 14.01.2018
У печері кремезній іскри,
Де Гефеста скувала Гера,
Вщент розлітались тріски
Й лемент злітав до етеру.
Шкваркотіли далекі зорі,
Ковадло рум’яно всміхалось.
Боги залишались суворі,
Незмінним лишався і хаос.
Лиш огонь його пестив волосся,
Долоні цілував і сміявся,
Адже тільки на мить їм здалося,
Що ніхто з них ніколи не клявся…
На горі бенкетують боги,
У святвечір впиваються ласо.
Кульгавий на обидві ноги
До них обзивається басом:
Олімпійці, горіть у вогні,
Ви не знаєте, як-то любити.
Зустрінемось там, на горі,
У багряному полум'ї битви.
Він сидів і кував безпощадно,
Блискавицю з нічого тесав.
Так само свербіли садна,
Та на серці вже лід розтавав.
31.12.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769011
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 31.12.2017
Сидиш у вирві
І чуєш спів куль.
Серце хоч вирви
Й обидві з півкуль.
На небі хмари,
Прожектора блиск.
Вівчар без отари
Стікає на віск.
Зоря на сході
Віщує день,
А в мене на споді
Чимало пісень.
25.12.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768083
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 25.12.2017
Визирнувши із вікна, Ягор якось особливо трепетно відчув близькість весни. Палітра блакитно-рожевого неба, що зачепилося об чуприни столичних хмарочосів, не могла сповна передати, що він відчував. Хотілося кричати, танцювати, кохатися… Так, у Києві багато різноманітних жінок – і всі вони красуні! Та все-рівно це не ті білоруські [i]пригажуні[/i], від млосних поглядів яких перехоплює подих.
Ягор ніколи не був заангажованим у стереотипи. Протягом свого молодого життя він устиг набути реноме гульвіси, та це аж ніяк не означало, що він не здатний кохати. Алєся чомусь снилася йому саме тоді, коли його чекали якісь сумбурні перипетії. Це не обов’язково мала бути небезпека, просто в такі моменті Ягорка думав про неї найбільше, засинав і прокидався з думкою[i] аб свайой каханай[/i].
Хлопець дістав із кишені пачку цигарок і машинально запалив. Саме запалив, а не закурив. Йому пригадалося як його дід Гнат, а Ягор родом був із Західної України, часто розповідав малому онуку історії про «лісове братство», про свою юність. Та найбільше запам’яталася приказка: «Справжні козаки, Єгоре, палять, а курять чорти на дорогах!» – посміхаючись у пожовклий вус казав дід, і з любов’ю притискав дітвака до грудей.
Переїхавши з Гомеля до Києва хлопець оселився на Деміївці. Залишаючи Батьківщину, він навіть не підозрював, що йому доведеться знімати двокімнатну «сталінку», яких тут лишилося не так уже й багато, на відміну від Білорусі. Доля – сатирична пані, хай їй грець! Від спогадів про минуле стало ще більше не по собі. Нашвидкуруч зібравшись, Ягор вирішив поїхати в центр прогулятися.
Дорогою він зловив себе на думці, що українці хоча і схожі на його [i]сабратів[/i], але однаково якось відрізняються. Вони ведуть себе вільніше, більш невимушено, широко всміхаються, носять яскравий одяг, а дома все якесь сіре, напружене, подекуди гнітюче. Вийшовши на «Поштовій площі» біля Річкового вокзалу, Ягор зайшов у «Мак» і замовив собі лате.
Спершись об перила давно занедбаного річкового порту він подумав, що варто написати про це якщо не статтю, то хоча б замітку. Шкода, що така прикраса міста просто руйнується на очах. Ягор в основному дописував до аналітичних видань, будучи політичним експертом, вів блог, але не гребував і дрібними темами, до яких решта була байдужою. З його ініціативу колись у Барановичах відкрили меморіал Білоруській визвольній армії, яку прозвали «чорні коти» за їх блискавичні акції проти нацистського та більшовицького урядів. До того ця тема була під табу. Самого журналіста нерідко викликали до КДБ на «бесіду», бо він ліз куди не треба й розгрібав те, що офіційній владі геть не подобалось.
Допивши каву, хлопець бадьорим кроком пішов угору до Європейської площі, місця, яке для сотень, а може й тисяч білорусів стало сакральним. Субота видалася напрочуд теплою, тому прогулянка пішки була самим задоволенням. Дійшовши до Українського дому Ягор розгублено зупинився: вкотре він не знав, куди йому йти.
Його віра похитнулася тоді, коли сім років тому на мітингу, присвяченому до Дня волі, ОМОН на очах у кількасот людей забив його друга Арцьома. Просто якийсь дебелий силовик трішки переборщив із силою і кийком проломив череп його колезі-журналісту, який став між щитами та натовпом, ведучи наживо стрім. Спецпризначенці просто переступили тіло, а люди, які це бачили, нічого не зробили, – їх опанував жах. Після того Ягор ні разу не виходив на подібні акції. Ні, він не боявся, він просто не вірив…
У Києві 2014 року сталася подібна ситуація, але там люди не зупинилися. Вони кров’ю здобули свою демократію, яка стала не лише мрією, а такою бажаною, подекуди ірраціональною дійсністю. Ягор не любив дискутувати на тему визвольних змагань, тим паче порівнювати дві нації – білоруську та українську, тим самим принижуючи одну з них. Покинувши Гомель він не тікав, а просто прагнув нормального життя: без страху та нескінченної боротьби. Його дівчина Алєся, тоді ще студентка третього курсу історичного факультету, не захотіла полишати рідне місто, трактуючи рішення Ягора як слабкість, зраду. Можливо, десь вона мала рацію.
Оминувши український Парламент, Ягор повернув ліворуч і навпростець повз Маріїнський палац наблизився до краю майданчика, з якого відкривався чудовий пейзаж на Дніпро. Крига лише де-не-де скресла, тому снігова покрова все ще трималася купи, створюючи враження білої пухнастої ковдри. Постоявши кілька хвилин, хлопець за традицією зазирнув в об’єктив бутафорної режисерської фотокамери (деякі речі незмінні) і, побачивши там знайомого чоловічка, з усмішкою пішов назад через Липську на Майдан Незалежності.
Оперезавши так званий урядовий квартал, хлопець вийшов на вулицю Інститутську й раптом йому пригадалися рядки з роману Шкляра «Маруся», де сотню років тому вояки УГА на цьому самому місці зупинили поступ російських чобіт українською землею. Останнім часом журналіст захопився історичною белетристикою, зокрема романами Самчука, Кокотюхи, Матіос, маючи намір написати щось подібне на білоруському підґрунті, але для цього треба, щоб пройшов певний час. Ще в дитинстві малий Ягорка [i]пісав вєрши[/i], але то була просто забавка, своєрідна проба пера. Як письменник Ягор Гулевич сформувався в публіцистиці, малій прозі, яка привела його зі студентської лави в один із редакційних кабінетів провідних мінських видань. Потім був гучний скандал, про який хлопець воліє мовчати і, як наслідок, фактично поставлений хрест на кар’єрі перспективного журналіста.
Інститутська перейшла в Алею Героїв Небесної Сотні, яка вклинилася у Хрещатик. Час поволі спливав. Почало сутеніти, до того ж настрій якось зіпсувався, і Ягор вирушив униз до підземки, щоб сісти на метро. Людей, як на вихідний день, було доволі мало, тому пощастило навіть сісти, не відчуваючи вовчих поглядів інших пасажирів. Віддавшись вібраціям, що йшли з-під коліс вагона, Ягор заплющив очі й поринув у роздуми. Він любив побути на одинці, але інколи ця самотність доводила до божевілля. Він був чужим у Києві, хоча той і прийняв його з розпростертими обіймами. Якось дивно навіть: чужий серед своїх, але свій серед чужих… Захотілося зателефонувати Алєсє, а й справді: Ягор не дзвонив їй уже кілька місяців. В останнє він розсердився на неї через чергову відмову приїхати до Києва. Хоча дівчина вже й закінчила виш і вже знайшла яку-не-яку роботу. Він просив лише про тиждень, може, два, а вона все відмовляла.
Та зрештою, хто тут чоловік, – подумав Ягор, – візьму й наберу її, і будь що буде!
Одразу з дверей Ягор увімкнув свій ноутбук і побачив знайомий контакт із зеленою позначкою біля такого, до щему близького серцю фото. Не довго вагаючись, парубок натиснув дзвонити й, почувши подивоване «Ягор?!», сказав: «[i]Любімая, я єду дадому[/i]!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760675
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2017
Така молода жадаєш просині
З нервами-струнами серед осені -
Ще так зарано для просіді -
Бровами ведеш набурмосено.
Ногами по листю босими,
Цілунками безголосими,
Вплітаєш своїми косами
Мене дивака у космос.
Я візьму тебе понад росами,
У гаю між соснами,
Хоч тут не будьмо дорослими,
Захлинаючись спазмами млосними.
01.11.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758255
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.11.2017
Остання сльоза по щоці,
Збиваюся на манівці…
Запульсувала ідея,
Де я?
Забрязкала зброя,
Хто я?
Наш край безборонний.
Ми – чужі автохтони.
30.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757931
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.10.2017
Хотілося їсти найбільше в ці дні:
Святкові, врочисті, ясні.
Та шастали хатою злидні брудні
Й всілякі плюгаві напасті.
Столи від наїдків ломились в панів,
Простолюдини з голоду пухли.
Ґазда у хаті сирій посмутнів,
З водою стискаючи кухлик.
Весь вік гарував, як віл, на сім'ю,
Лишилися тільки мозолі.
За що ж ти, Боже, свободу мою
Віддав у старечу неволю?!
25.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757066
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 25.10.2017
[i]За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому
Запалюю пожежу світанку…
Шон Патрік Маклех[/i]
На початку нової ери
Серед темряви і пітьми
Я іскру з очей пантери
Висік у безмежжі тюрми.
Мури камінні здригнулись,
Небо укрилось птахами.
Уперше побачили вись
Ті, хто були плазунами.
Зорі кавалками жовтими
Заповнили небокрай,
А десь далеко за обрієм
Прогриміло: «Людино, вставай!»
То луна від серця німого
Відбилася гучно в горах.
Зіп’ялися люди убогі,
Здолали тваринний страх.
Де-не-де зажевріли іскри,
Каравани рушили в путь.
Провидець завмер обеліском,
Доки думи його не зітруть.
16.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755783
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.10.2017
Мені квилить вітер
Спомином жалів:
"Коли ж спокій прийде
Страченій землі?"
Я дивлюсь на зорі
І тамую біль.
Майже третій рік,
Як пішов у бій.
Я не знаю, брате,
Коли стихне грім.
Перуну лиш знати,
Хто поверне Крим.
А до того часу -
Волю у кулак.
Тризуб не прикраса,
Це - державний знак!
16.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755668
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2017
Ти не знаєш про те, ким я є,
Чим живу і за кого молюся.
Я лиш Бога святого боюся,
Що карає невірних мечем!
На хресті розіп'ятий Ісус
Мені тихо шепоче молитву:
"Візьми лезо гостре, мов бритва,
І звільни свою плоть від спокус..."
Що ти знаєш про те, ким я є?
Скільки вогнищ священних згоріло,
Доки душа моя грішна й тіло
Дивилися на мінарет.
Муедзина голос скрипучий
Заклика́в на поміч Аллаха,
Та не чули його серед кучі
Сіром, що чекали на плаху.
Моя панно, невже ти не бачиш,
Як важко мені у палатах.
Не спиться на по́душках кату,
Що за віру вбивав по-звірячи...
16.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755664
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 16.10.2017
[quote]Ми продовжуємо витягати себе за волосся з болота.
Йде важко, але я залишаюся оптимістом.
[/quote]
[b]Борис Ложкін, «Четверта республіка»
[/b]
Борис Ложкін, колишній глава Адміністрації Президента, у своїй книзі «Четверта республіка» (2016) підбиває проміжні підсумки роботи Уряду, Президента та Верховної Ради в умовах збройної агресії Російської Федерації та постреволюційної дійсності, в якій опинилася Україна після Майдану. Очевидно, що автор проводить тут паралель із так званою французькою Четвертою республікою (1946-58 рр.), яка ознаменована прийняттям нової конституції, відмовою від монотеїстичного уособлення президентської вертикалі, а також початком економічного зростання, більш відомого як «Славне тридцятиріччя». У той період Франція, як одна із засновниць ООН (див. – Українська РСР), вступила до НАТО і стала одним із гарантів нового безпекового простору у старій Європі. Знаковим явищем того часу є також «примарні уряди», які змінювалися кілька разів на рік, аж доки не вимальовувалася оптимальна система управління.
Єдиною можливістю подолати кризу й перемогти в конфронтації з Росією Борис Ложкін називає ефективне і своєчасне запровадження економічних реформ, які ляжуть в основу розвитку культурних, освітніх та інших галузей, утворивши принцип доміно. Наведено приклад реформації сусідніх країн, які очолювали такі видатні політики як Лєшек Бальцерович, Іван Міклош, Каха Бендукідзе, Ейнарс Епше і т.д. Однак виникає питання чи можлива реалізація заходів, запланованих у Стратегії-2020, в умовах тотальної корупції, олігархізації істеблішменту, безкарності за вчинені злочини, застояної люстрації судової та виконавчої гілок влади? Сумнівно.
У суспільства назріло чимало питань, на які Президент Петро Порошенко не може дати відповідь. Персоналія Петра Олексійовича червоною ниткою пронизує текст, граючи роль якщо не Месії, то принаймні відважного Гарібальді, що веде свою націю до перемоги. Його постаті відведено навіть окремий розділ – «Пан Президент», де йдеться про здобутки та звитяги очільника Банкової. Та мова не про це. Позитивним зрушенням стало те, що на державну службу прийшли ділки-технократи, які мають чітку стратегію розвитку й досягнення мети. Біда в тому, що часто цією метою є особисте збагачення, а не добробут держави. Борис Ложкін зазначає, що Адміністрацію Президента він очолив не як політичний призначенець, а як менеджер-технократ. Відповідно керування країною почало сприйматися як управління великою компанією з мегаприбутками, яку необхідно вигідно реструктуризувати й освоїти капітал. На відміну від часів правління Віктора Януковича, який сприймав державу як тюрму, закон як певні «поняття», а себе «коронував» у президенти, Петро Порошенко людина бізнесу, для якого час – це гроші, а посада – можливість напрацювати зв’язки та реалізувати свої бізнес-ідеї в життя. Як політик пан Порошенко безсумнівно досвідчений (досвід в Уряді, Парламенті тощо), але як Президент він лише один із багатьох, позаяк він втратив унікальний шанс очолити національне відродження, яке замайоріло з темряви взимку 2014 року, тим самим занизивши свій рейтинг.
Українське майбутнє залежить не від конкретних людей чи від траншів МВФ, а від готовності народу жертвувати заради спільного блага. Таку готовність світ побачив під час Революції Гідності. Проте крім ідеї має бути досвід, знання. Кадровий голод сповна Україна відчула під час позачергових виборів у Парламент та органи місцевого самоврядування, де за підсумками голосування, до влади прийшли або реваншисти з переформатованої «Партії регіонів» або люди без необхідної компетенції, які не можуть розмежувати функції депутатського корпусу міської ради та міськвиконкому. Повертаючись до теми реформ виникає питання, то куди насамперед треба інвестувати державні кошти: у підготовку професіоналів, які через 5-7 років замінять стару гвардію, чи в підняття зарплати «топ-менеджерам», які отримують мільйони при украй неефективній роботі (приклад ПАТ «Укрзалізниця»), щоб вони не крали. Незважаючи на певні хиби, в період 2014-2016 рр. були проведені життєвонеобхідні зміни як-от: зміцнення армії, створення нових антикорупційних органів (НАЗК, НАБУ), реформування старої поліції, децентралізація тощо. Проте так і не проведена судова та медична реформи, не вирішено проблем паливно-енергетичного комплексу, не ліквідовано багато загроз національній безпеці, зокрема в оборонному та інформаційному просторі. Для подолання усіх неприємностей «не треба великих грошей, ні якихось особливо складних реформ, усе можна зробити достатньо швидко – аби було бажання», чи то пак політична воля.
Щодо стосунків між Україною, Європою та Росією, то маємо «клясичний» любовний трикутник, де ніхто не хоче грати роль коханки, а потребує гарантій стабільності та вірності. Європейський Союз розуміє, що без сильної України на Сході, у найближчі десятиріччя їх очікує подібна гібридна війна, інспірована Кремлем, однак потужна Україна, своєю чергою, може порушити баланс сил і похитнути усталені позиції європейських грантів в очах їх сусідів-«сателітів». Більше того, Україна для Європи не лише союзник проти імперіалістичної Росії, а джерело культурних і духовних цінностей, які на Заході вже давно стали суто формальним атрибутом. Тим паче, що цивілізацію в Європу, до прикладу Францію, принесли саме посли Київської Русі, тому з нашими партнерами ми маємо говорити з позиції рівних прав і можливостей, а не жебракувати милостиню.
Російська ідеологія, яка трактує українців як братній народ, вже себе пережила. Четверта республіка – це унікальний феномен, який може слугувати зразком для майбутніх поколінь, адже те, що відбувається сьогодні – це історія. Успішна демократична Україна може стати ключовим фактором демократизації Росії, саме тому Володимир Путін дав наказ вторгнення в нашу державу. Те саме стосується анексованої АР Крим та ОРДЛО. Коли вони побачать, як процвітає суверенна Україна, проект «Новоросія» остаточно зазнає поразки на рівні світосприйняття, адже безвіз із ЄС цікавіший, ніж ночівля в підвалі під час чергового обстрілу. Від нас лише вимагається бути свідомими свого місця в тому світовому процесі, що відбувається. Українська нація нарешті має стати політичною, навчатися приймати рішення та нести за них відповідальність, тоді світова спільнота остаточно усвідомить, що Крим – це Україна, а Україна – це Європа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751379
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2017
Ніколи не думав, що коли-небудь напишу ці слова, але вітайте, я став учителем! Без категорій, вислуги років, важезних окулярів на носі, але все ж учителем. Моя стезя розпочнеться з 1-Б класу однієї з рівненських гімназій: буду виховувати й навчати дітлахів… жити. Школа – це дорога в доросле життя! – так нам казали ще за моїх часів, але як виявилося, 90 % випускників до того капосного життя неготові. Хто пішов в армію, хто в ПТУ, одиниці здобули вищу освіту, решта ж просто з головою пірнули в буденну рутину. Коли зустрічаю колишніх однокласниць з дитячими візочками й пивом у парку, то думаю: хто ж вас таких виховав? А потім хвильку поміркувавши розумію, що школа, адже вона не навчила нас відповідальності й самостійності, а хімічні формули й вірші Франка напам’ять нам ніц не допомогли… Пардон, я не кажу, що не треба вчитися, ВЧИТИСЯ ТРЕБА, однак не треба забивати дитячу голову непотрібною інформацією, яка їй ніколи не стане у пригоді.
За своє життя я навчався в різних навчальних закладах. Я змінив дві школи, середню освіту здобув у ліцеї, потім була академія. Протягом усього того часу я шукав себе, намагався зайнятися, як казав Григорій Савич, сродною працею й отримувати задоволення. Не вийшло. Єдине, що я виніс для себе з попередніх зайнятостей, то це любов до дітей, спілкування з ними. Який це кайф, коли бачиш, як діти розвиваються, стають кимось, а ти скромно стоїш у затінку й посміхаєшся, ти щасливий! Пригадую, як одного разу я навчив грати чотирирічну дівчинку в шашки. Коли вона мене перемогла – в чесному двобої – її очі сяяли, випромінюючи тепло. Її татко, коли забирав дівча додому, не міг надивуватися, як це його малеча навчилася грати в шашки? Я сказав, що вона не лише навчилася, а й перемогла! Приділяйте, шановний татку, більше часу дитині.
Цікавим був досвід вихователя в літніх оздоровчих таборах, потім практика у школі й університеті, згодом праця вихователя у приватному дитячому садку. Найбільше вражала психологія, яка так різниться в різних вікових груп. Здавалося б плюс-мінус рік, а ставлення геть різне. Та що залишалося незмінним – це любов до педагога. Вона бувала різною. Дітлахи в садочку їздили на моїй шиї, без жартів, і чіплялися за штани, коли я йшов додому, в таборах вихованці ходили за мною вервечкою, слухаючи різні байки, а в останній день літа робили купу смішних світлин, тегаючи мене потім в інтернеті. Студенти, переважно дівчатка, з захопленням стежили за моєю дефілядою перед дошкою, майже не слухаючи, що я кажу, проте шаріючи кожен раз, коли я до них звертався. Така непересічна любов учня до вчителя.
Як зараз пам’ятаю своїх виховательок із садочка №32 – Зіну Романівну та Аліну Анатоліївну, вони навчили мене радіти. Перший класний керівник із ЗОШ №13 Світлана Борисівна подарувала мені любов до знань, за що я їй вдячний і по цей день. У ЗОШ №11 у 5-Д класі мене зустріла Тетяна Матвіївна, яка завше відгукувалася на проблеми учнів, гаючи на це свій власний час. Мені так прикро, коли згадую, якими нестерпними шибениками ми тоді були, а вона нам усе пробачала… Старшу школу я закінчив у ліцеї при РДГУ. То був період перших дорослих пізнань, поява справжніх друзів. Класний керівник Світлана Валеріївна видавалася суворою, але з нею ми отримали реальні знання, які мені неодноразово потім допомагали у ВНЗ. Так коротко і скромно я описую те, що вміщує ні багато ні мало два десятиліття мого життя, час моїх дитячих фантазій, юнацьких поривань і дорослих звершень.
Цьогоріч 1 вересня – для мене особливе свято, адже я зустріну його в новому колективі, великій дружній родині, будучи вже цілком дорослим, але в душі все ще леліючи іскру дитинства.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748712
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2017
Василь Шкляр відомий українському читачеві своєю любов’ю до охудожнення історичних подій. Письменник зазвичай обирає масштабні полотна, на фоні яких можна розгледіти не лише становлення Української держави, а й індивідуальну боротьбу і психологічний розвиток окремих постатей.
Національно-визвольним змаганням 1917-20 рр. присвячені романи «Залишенець», «Маруся». Крім цього, у книзі «Чорне сонце» Шкляр розмістив окреме оповідання «Дума про братів азовських», що перегукується з драматичною поемою Ліни Костенко й оповідає про воєнні будні бійців полку «Азов».
До Дня незалежності України у 2017 р. автор видав роман «Троща». З діалектного мовлення «троща» означає очерет, проте в романі назва набуває сакрального значення, адже символізує те, як нищиться людська доля в епоху війни. Характерно, що головний персонаж роману, вояк Української повстанської армії, залишається анонімним аж до останньої сторінки. Подекуди, коли найбільше співпереживаєш його негодам, хочеться взяти хлопця за плече й мовити: «Тримайся, друже, ти не сам, ти не забутий!» Проте насправді виходить зовсім інша, жорстока реальність, позаяк і донині повстанські могили нерозпізнані або вкриті плитами з написами: «Здесь лєжат прєдателі Родіни… украінскіє буржуазниє националісти» тощо.
Шкляр у сатиричній формі описує радянського «кишенькового» публіциста Калістрата Кропиву, який вважає себе геніальним і думає, що його слово жалить незгірше кропиви. «[i]Далі автор статті з чудернацьким псевдонімом Калістрат Кропива плавно переходив до історичного екскурсу про бандерівців, які так ненавиділи свій народ, що вкидали у криниці немовлят, розпорювали животи вагітним вчителькам, різали комуністів, вішали невинних мирних колгоспників[/i]». Хіба не так зараз працює російська ідеологічна машина? Вона увібрала в себе найкращі бузувірські методи й упевнено застосовує їх проти власного й українського населення.
Жорстоке, майже тваринне ставлення комуністів змушувало повстанців вдаватися до крайніх заходів – ніхто не мав потрапити до рук ворогу живим. Їх кредо полягало в тому, аби «померти славно», як воїни, а не як раби, тому остання куля чи граната-репанка була наготована для себе. Протагоніст твору згадує, що «[i]для кожного з нас найстрашнішим було – це не зовсім смерть. Найстрашнішим було втрапити до більшовиків живим. Лякали не так тортури, як те, що в нестямі від нелюдського болю, на межі божевілля ти можеш заговорити. Тому вже не злічити підпільників, котрі у хвилину безвиході покінчили життя самогубством[/i]». Ці Лицарі Духу віддавали своє молоде життя за ідею та побратимів, адже вимоги конспірації вимагали ретельного дотримання правил, і при жодних обставинах ворог не мав права дізнатися якусь таємну інформацію про повстанську мережу.
У 1947 році, коли УПА пішла в підпілля, настали скрутні часи. Людей тероризували більшовики, цілі села висилали до Сибіру, відбувалися численні провокації, щоб налаштувати місцеве населення проти своїх захисників. Тоді й активізувалася роль внутрішньої Служби Безпеки ОУН, яка зайнялася чисткою кадрів та ліквідацією зрадників у збройних лавах та тилу. Автор справедливо описує правду, говорячи, що вояки УПА по-звірськи вбивали ворогів, але на те були свої мотиви. «[i]Так, методи були жорстокі, подруго Волошко,[/i] - звертається протагоніст до своєї посестри, що зрадила Організацію, - [i]як можна було діяти інакше в той час, коли нас лишилася жменька, а через одну зраду падали десятки людей?[/i]» Узагалі тема зради наскрізно проходить роман. Святої клятви не стримали провідник СБ ОУН Клим, згодом на брехню ворога повівся очільник групи зв’язку над річкою Стрипою Стодоля, а за ним пішли його брат Сум, кохана Волошка, сестра Веселка, вуйко Гак та інші. Бачимо, як зрада липкою павутиною обліпила всіх і кожного, проте як зазначає автор, «[b]зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати[/b]». Зрада – це найгірше відчуття, адже воно робить колишніх товаришів ворогами, кидає на них тінь, не дає спокійно заснути, коли хтось важко дихає поруч.
Тим не менш, лісове життя не обходиться без кохання: Місько кохає Марійку-"Веселку", Броз і Стодоля залицяються до "Волошки", а головний герой зітхає за ковалевою донькою Зосею. Кожної весни, коли після задушливого, спертого повітря криївки солодко вдихаєш на повні груди - хочеться жити, кохати, боротися за своє щастя!..
Василь Шкляр вдається до психології, намагаючись відійти від заідеологізованих підходів до прочитання історії, поділу на чорне й біле. Протягом роману бачимо, як українці, запеклі повстанці зраджували своїх побратимів, а так звані москалі, українці, що пристали до московитів, роблять гуманні й обмірковані вчинки. Так, наприклад, коли Стодоля «вломив пункт зв’язку над Стрипою» й червоноармійці лавою пішли прочісувати болото, протагоніст дивом вижив від ворожої кулі. Його врятував лейтенант-краснопогонник, який побачивши сховок, повів групу далі. «[i]Мабуть, мені трапився українець-східняк, який міг і не співчувати нашому рухові, але не хотів проливати братньої крові[/i]», розмірковує головний герой, відчуваючи вдячність до свого рятівника. Або Микола Петрович Довбня, який уже в 70-і рр. ХХ ст., коли герой відбув «стандартну» 25-річку в таборах, допоміг останньому отримати паспорт, житло і втриматися на плаву. За такий вчинок, начальник цеху міг не просто втратити посаду, а й узагалі загриміти за ґрати, однак перш за все він був людиною!
Одним із аспектів, чому боротьба ОУН-УПА не увінчалася успіхом, була байдужість, а інколи і слабкодухість Заходу в українському питанні. Перебуваючи у вигнанні на власній землі, українські патріоти очікували, що Англія та США розпочнуть війну проти тоталітарного СРСР, однак, як ми знаємо, цього не сталося. Як зауважує персонаж твору, «[i]старушенція Європа любила теревені про демократію та права людини, але вкривалася холодним потом, коли їй нагадували про Українську Повстанську Армію[/i]». Бачимо, як гучні західні ліберальні цінності нишкнуть перед імперіалістичною, грубою та жорстокою тиранією Кремля. Та незважаючи на це, опір УПА тривав до 60-х рр. ХХ ст.
Роман «Троща» завершується натомість життєствердно. Попри всі смерті та нещастя, переживши тортури МГБ та сибірські табори, протагоніст опиняється на чужині. Його постійно переслідують «хлопці в чорних плащах», а він змушений працювати на надважкій роботі на заводі, щоб вижити. Проте Господь посилає йому сил, він знаходить собі дівчину Стефу, з якою згодом одружується. Начальник Довбня таки вибиває йому квартиру в кооперативі, позичаючи на неї 1000 рублів, а це сума на той час чимала. Однак головного героя до останнього мучить думка, а хто ж тоді зрадив? Хто віддав у жертву своїх побратимів? Хоча й загинули зрадники Клим, Стодоля та його родина, їх ліквідували чи ЧА, чи СБ ОУН, байдуже, проте щось ще було не розкрито… Розгадка видається майже фантастичною, але не тоді, коли «зрадник Батьківщини» зустрічає на цвинтарі жінку з минулого, яка з синіми-синіми очима, повними неба, садить квіти на могилі свого чоловіка, який, на думку повстанця, загинув тридцять літ назад у лісі, а натомість зробив успішну кар’єру вже в новому амплуа червоного капітана в радянській контррозвідці…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748445
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017
Часто чую від пересічних людей про те, що ми – мої однолітки та я – це нова ґенерація, здатна змінити Україну на краще. Раціональне зерно в цьому є, мовляв, ми не застали «советського союзу»: ковбаси по 3 гривні, чи то пак рублі, примарної безоплатної медицини, високих пенсій, боротьби з «туніядством» і так далі. Разом із тим ми не застали двох голодоморів, двох світових воєн, ГУЛАГу та багато інших «цікавих» речей… Проте, чим далі я починаю вглядатися в обличчя моїх друзів і просто мешканців краю, то розумію, боротьба ще тільки починається.
У моєму рідному Рівному, що етнічно й історично належить до Волині, доволі контрастне суспільство. Незважаючи на те, що на наших теренах зародилася Українська повстанська армія, а не на Галичині, як це вигадала радянська, а підхопила й поширила російська пропаганда, троє моїх земляків загинули на Майдані під час Революції гідності, однаково в людей повертається язик казати: «А що таке? Так! Я їздив до Москви, бо там заробітки…» або водії до пасажирів: «Чхав я на твоє посвідчення УБД, я тебе на війну не посилав!» – і після таких слів закипає кров. Сповнюєшся ненавистю до того стада, що понатягувало вишиванки і хвацько п’є горілку «Бандерівку», а в маршрутках слухає російський шансон-блатняк і читає книжки «по-русськи», інакше в таких людей закипає мозок від «насильницької українізації». Тут постає питання: що з цими людьми не так? Як на мене, то їх світоглядний примітивізм не дозволяє їм побороти бацилу рабству у своїх генах. Смішно, проте якось Віктор Федорович змолов, як виявилося, правильну сентенцію: не генофонд, а «геноцид нації». Ми самі себе вироджуємо, дозволяємо кому не лінь витирати об себе ноги, зневажати себе і свою минувшину.
На моїй малій ба́тьківщині неодноразово вандали нищили стелу із зображеннями героїв Небесної сотні. Найприкріший випадок стався 1 січня 2015 року, коли невідомі написали на стіні чорною фарбою: «Безбожна чернь» або 24 квітня 2017 року чоловік закидав яйцями пам’ятну дошку Сашку Храпаченку, який загинув від кулі снайпера на вул. Інститутській у Києві в лютому 2014. Хотілося б вірити, що це якісь «диверсанти-ФСБшники» плюндрують наших героїв, але ні, як показало слідство, це все етнічні українці, які чомусь так ненавидять свою Вітчизну, але ніяк не зберуть свої речі й не поїдуть туди, де їм добре… Мав рацію Симон Петлюра, який казав: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди».
Ще десять років назад відомих рівнян, як Улас Самчук, Ніл Хасевич, Василь Червоній називали «бендерами і зрадниками», але кого вони зрадили? Україну? Ні! Вони боролися за її незалежність і самостійність, бачимо, як суспільство в ретроспективі переглядає ті чи ті позиції, але однаково знаків питання більше, ніж відповідей. Ми не знаємо своїх героїв – ось у чому біда! Запитати середньостатистичного рівнянина хто така Яна Зінкевич або Григорій Арутюнян, з якими я пов'язаний особисто. Мало хто дасть ствердну відповідь, а ці люди віддали хто життя, а хто своє молоде здоров’я за те, щоб ми жили в новій державі… І така сумна ситуація не лише на Рівненщині, а й по всій Україні загалом.
Моє покоління байдуже до долі країни, адже та нічого їм «не дала». Влучно колись сказав американський президент Кенеді: «Не питайте, що ваша країна може зробити для вас – питайте, що ви можете зробити для своєї країни!» Проте вони воліють мити бурштин, їздити на заробітки до Росії та Польщі, не ходити на вибори, але кожен божий день нарікати на погане життя. Ось таке моє покоління!
Цьогоріч 26 років, як Україна здобула незалежність, мені 24. Я не пам’ятаю той світ, що був колись, проте я чітко усвідомлюю факт, що моя Батьківщина по-справжньому ще не вільна, на ній висять пута популізму, олігархії, байдужості та безвідповідальності. Моя принципова боротьба розпочалася в листопаді 2013 року, коли я вперше свідомо висловив протест проти злочинного режиму, спробував сказати «Ні!» системі, що вбиває мою державу. Революційний чин кинув мене у вир війни, де я був волонтером й учасником добровольчого руху, згодом я так само добровільно вступив до лав Збройних Сил України, тепер черговий виток громадсько-політичної роботи…
Я ніколи нікого не засуджую, адже кожна людина робить свій вибір самостійно, і колись мені не соромно буде сказати дітям, що їх батько разом із побратимами зберіг і зміцнив для них ту «субтильну незалежність», яку нащадкам доведеться ще довго й важко розбудовувати. Проте все має свою ціну, а справжня незалежність узагалі безцінна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747620
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2017
У романі Олександра Ірванця «Харків-1938» читач занурюється в альтернативну, цілком нову дійсність, з якої вряди-годи лунає відгомін справжньої невикривленої історії. Сам автор у своєму виданні зазначає, що книга відповідає таким жанрам як буфонада, бурлеск, шпигунський трилер. І це не дивно, адже, як відомо, пан Ірванець є одним із патріархів літературного угрупування «Бу-Ба-Бу». Його перу належить чимало одіозних текстів, які створюють новий буттєвий вимір. Це й роман «Рівне/Ровно» і «Хвороба Лібенкрафта», але на відміну від другого, більш фантастичного тексту, «Рівне/Ровно» розмежовує уяву читача саме альтернативною реальністю, в якій перебуває протагоніст Шлойма Іцерван. Дійові особи обох романів перебувають у різних часових лініях, різних всесвітах.
«Харків-1938» став одним із найобговорюваніших романів 2017 року. По-перше, Олександр Ірванець вже багато років не публікував власних романів, якщо не зважати на перекладацьку діяльність, по-друге, ідейно-літературне спрямування тексту одразу викликало ажіотаж у літературних колах з огляду на його актуальність у період справжньої україно-московської війни.
Автор визначає жанр як антиантиутопія. Загалом, якщо говорити про антиутопію, то одразу пригадуються романи Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом», «1984» Джорджа Орвелла, «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі та інші. Проте в українській літературі цей жанр фактично не розвинутий. Подібною за сюжетом та жанром є хіба що «Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка, однак вона виконана в комедійному стилі. Повертаючись до дефініції «антиантиутопія», то на перший погляд це щось нове, заплутане. Однак, якщо звернутися до законів математики, де «мінус на мінус дає плюс», ми отримуємо звичайну утопію, в якій безперечно хотіли б жити мільйони українців.
Дія роману розгортається у хронологічному зрізі 1920-1930 років, де УНР перемагає у національно-визвольних змаганнях й утворюється нова, надпотужна політична формація як «У.Р.С.Р» - Українська Робітничо-Селянська Республіка зі столицею в Харкові. Президентом-Гетьманом стає Євген Коновалець. Автор розмірковує над тим, що «Київ, звісно, прекрасне місто. Але він весь пронизаний старовиною. І це так важливо, так символічно, що столиця нової України, столиця України майбутнього – Харків». Не можна будувати нове майбутнє там, де ще не померло минуле, яке якорем тягне країну назад.
У тексті химерно переплітаються персонажі й реалії сьогодення з подіями та місцями минувшини, та навпаки. Ірванець створив часово-просторову бульбашку, де воєдино об’єдналися класики української літератури, друзі письменника, а також цілком вигадані персонажі. Вже з перших сторінок автор знайомить нас із романтиком Миколою Хвильовим, головним ідеологом ЦК ПУНК (партії українських націонал-комуністів). Хвильовий не застрелився у 1933 році, а таки досяг «загірної комуни» і спокійнісінько нюхає кокаїн і домагається своєї падчірки Любоньки. Також бачимо підстаркуватого Володимира Винниченка, який як і в 1920-х рр. намагається впливати на політичне життя в Україні, щиро сповідуючи ідею комунізму, але його ніхто не сприймає всерйоз і він мешкає не у французькому Мужені, а на урядовій дачі в українському Таганрозі, який справді з 1920 по 1925 рр. належав до УРСР. Періодично з’являються прізвища Уласа Самчука, Аркадія Любченка, Остапа Вишні та інших.
З реальних осіб представлені отець Петро з Острозької академії, в якому сміливо вгадуємо проректора університету та літератора Петра Кралюка. На цей висновок також підштовхує манускрипт, з яким інок прибуває до Харкова «Гоголь і Сатана», в реалі ж текст має назву «Таємний агент Микола Гоголь», де переосмислюється значення контроверсійної гоголівської повісті «Тарас Бульба» з погляду ролі цього тексту в культурно-політичному дискурсі як у ХІХ столітті, у добу романтизму, так і в нинішні часи. Не уникає нашої уваги також і Федір Баландін, власник трактиру «Купідон», закладу, який справді знаходиться у Києві й часто стає притулком для поетів-початківців. В іпостасі хлопчика-безхатька, якого пригріває алкоголік Михайль Семенко, постає Сергійко зі Старобільська, більш відомий у певних колах, як Сергій Жадан.
Незважаючи на іронічно-сатиричний тон, в якому написаний роман, Олександр Ірванець справді витворює чи не ідеальне суспільство, яке є таким привабливим у реаліях сьогодення. Гімном У.Р.С.Р.-України є «Боже великий, єдиний», молодь проходить обряд харитизації та джеризації, що є певним аналогом радянського комсомолу, але з акцентом на розвиток і вкорінення української національної ідеї. Суспільство згуртоване та єдине, в ньому немає місця внутрішнім чварам. Тому автор і вводить у контекст ворога зовнішнього – терориста Трифона, який за дорученням Москви хоче зробити теракт під час офіційної зустрічі Президента Коновальця та канцлера Великонімеччини Ернста Тельмана, який прилетів на дирижаблі «Гінденбург». Злочин проти держави ціною власного життя, за класикою жанру, зупиняє полковник Служби безпеки України Юрій Коцюба, син письменника Михайла Коцюбинського. Разом із диверсантом він летить униз із даху хмародера, тим самим стаючи героєм України.
Протягом роману сюжетні лінії то переплітаються, то розгалужуються, створюючи інтригу. Завдяки реальним альтернативним персонам і фактам читач час від часу змушений заглядати до інтернету й дошукуватися суті. Існує чітка паралель, яка поєднує У.Р.С.Р. та Великонімеччину. Євген Коновалець, як український націоналіст, мріє: «То буде нова епоха! Епоха України! Запануємо не лише у своїй сторонці, браття – у Европі, у світі запануємо! Покажемо всій планеті могуть українського духу», однак, як відомо, в реальності така співпраця не увінчалася успіхом.
Ірванець дещо псує кінцівку, остаточно розкриваючи карти. Увесь час нагнітаючи обстановку довкола боєздатності, вишколеності українського війська й амбіційності його Головнокомандувача, останніми рядками є фраза Тельмана адресована Коновальцю: «Топрий тень, труже Євгене! Як будемо ділити Польщу?» Очевидно, що проводиться зв'язок із вторгненням нацистської Німеччини й СРСР до Польщі у 1939 році. Хочеться більше інтриги! Проте з іншого боку, якщо автор планує писати продовження, то це є додатковою запорукою й передумовою до прочитання вже дилогії, а в перспективі й екранізації першої в Україні антиантиутопії.
«Харків-1938» є важливим ще й тому, що покоління українців, вихованих на російських «мєнтах» і романах Дар’ї Донцової, просто не може повірити в існування своїх власних героїв. Комплекс меншовартості, постколоніальний синдром, що успішно передався ще від Російської імперії збудував стіну між нашими співвітчизниками, розділивши їх на «українців» і «малоросів-хохлів». Роман, своєю чергою, дає принаймні можливість декому припустити, що може бути інша, не-така Україна, держава за яку варто боротися, і в якій треба жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747071
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2017
Моїм долоням приснилась ти,
До лона твого приклонились.
Твоя плоть із краси й наготи,
Цнотою кічиться зрілість.
Я хочу тебе відчайдушно,
Щоб стало пекельно і шпарко.
Кватирка у вирій, її прочиню,
Бо звідти моє янголятко.
На руки візьму й залелію,
На чолі намалюю світанок.
Іду зустрічати повію,
Щоб пограти її наостанок.
30.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739969
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2017
Я збитий з пантелику,
Хто збудував ці хмародери?
Біля метро каліка
Сповіщає початок ери.
Цей світ збожеволів
Від Європи до Арктики!
Така його воля…
Щастя синтезують мої кришталики.
Люди прагнуть щирості
І їх можна зрозуміти.
Я не хотів вирости,
Що ж, тепер ми квити.
Не зрозуміло, що зі мною,
Чи то оби́да, чи обра́за?
Червнева туга за зимою
На вухо тихо: то відраза…
04.06.17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736381
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 04.06.2017
Гуркіт потяга, що наближався, не давав хлопцям всидіти на місці. Хтось дивно, немов чапля, витягував голову з байраку й на око намагався визначити дистанцію, а хтось судомно стискав руків’я пістолета чи ножа і просто вичікував… Верховодив серед цієї братії Остап Семерак, колишній коваль, а тепер очільник банди, яких розвелося сотні по всій радянській Україні.
Часи було не з простих. Голод, що спочатку видавався якимось дивним непорозумінням, поступово розростався, його апетит ширився все більшими землями Слобожанщини, Херсонщини, Київщини, Кубані… Та де тільки не відчувався його мерзотний дух. Від нього люди надувалися, мов ті жаби-ропухи, ставали жовті з тремтячими руками й покрученими ногами. Найбільше жахали ті руки, колись міцні мозолисті господарські долоні, що кров’ю та потом заробляли на хліб, доки не прийшли "товариші", а з ними й голод. Тепер ці руки зі страшними пазурями рили землю в пошуках їжі, шматували людське м'ясо, щоб прогодувати рідних дітей. У групі Остапа таких не було. Канібалів ватажок одразу пускав у розхід, знаючи, що в них уже нема нічого святого, на їх руках нагла кров.
Добувати харчі ставало все дедалі важче. Червоні тиснули з усіх боків, люди давно доїли все, що хоча б приблизно було їстівним. Лишалося або грабувати, або тікати за кордон. Мабуть, заповітна мрія кожного, хто зараз сидів у засідці, якомога швидше полишити цей нічний жах і дременути світ за очі. Ще до 32 року Остапова тітка кілька разів кликала його переїхати до Рівного. Вона давно була одружена на якомусь жидові, в якого був хоч мізерний, але стабільний заробіток, однак хлопець відмовився. Не хотілося йому їхати зі свого села, батьки собі раду дадуть, а от менша сестра Одарка (вона ж сама пропаде!)… Та не про це зараз.
Потяг наближався все ближче. Ніхто навіть не палив. Злі, вилицюваті обличчя вглядалися у перший вагон з єдиною метою: чи нема там озброєної варти, бо можливий бій тоді буде не рівним, та й револьвери не зрівняються з гвинтівками. Позиція була вибрана вдало: засідка знаходилася на повороті, де поїзд обов’язково мав пригальмувати, трохи скинувши оберти, тоді як кажуть або пан, або пропав, іншого шансу вже не буде. Остап і прославився своїми зухвалими вилазками, бо вмів слушно обрати місце й час операції, мінімізувавши при цьому всілякі ризики. Люди його поважали, бо він завше був перший. Не ховався за спинами хлопців. Якось, коли був нічний рейд на продсклад, який охороняли червоноармійці, хтось пронюхав про акцію і зав’язався бій. Благо, мішки вже були завантажені на підводу, й нальотчикам вдалося вшитися цілими. Лише Остап, який прикривав решту, був важко поранений у груди, дивом його виходила Одарка.
Зазвичай, коли потяг пригальмовував, кілька чоловік вистрибували навперейми й кидали гранати на рельси, решта брала довгі «кішки», гаки причеплені до довгої мотузки, й заарканювала ними валізи й особисті клунки пасажирів, що наче мухи обліплювали дахи вагонів. Пасажирські поїзди траплялися не часто, та й вони занадто добре охоронялися. Легшою здобиччю були потяги для худоби, які були забити вщент охочими якнайшвидше втекти від голоду.
Цього разу все мало піти за планом. Андрій, хлопець років двадцяти, на чолі з Остапом вистрибнув перед носом паротяга і вже був готовий кинути гранату, як із найближчих вагонів почулися постріли, – видно яка-не-яка охорона чи вогнепальна зброя в людей таки була. Юнак упав замертво. Та машиніст все-таки пригальмував. З іншого боку полотна вдарили поплічники Остапа. Хтось посипався з даху вагона. Проте пауза не затяглася надовго. Потяг додав ходу й буквально за мить із блискавичною швидкістю почав віддалятися від нападників. Чи не вперше операція була провалена.
Остап розумів, що рано чи пізно це трапиться, фарт не може супроводжувати вічно, от тільки людям цього не поясниш. Доведеться сьогодні спати голодними, а крім вчорашньої перемерзлої картоплі ніхто в роті й риски не тримав. Молодого хлопця стягнули в яр, аби не лежав при дорозі, і швидко почали мазати салом п’яти, бо будь-якої миті в їхньому напрямку міг вирушити каральний загін.
Та здобич таки була. Кирпатий Лаврін устиг закинути «кішку» й зірвати з рук у перепудженої жінки валізу. Доки хлопці бігли, Лаврін розмірковував над тим, чим же ж йому пощастило поживитися – і це на фоні невдач Остапа, який колись пустив йому юшку з носа за те, що Лаврін, ставний чепурний парубок, взяв Одарку за особливе місце на вечорницях. Подумаєш, цяця! Кому вона треба, та Одарка, хай собі догниває небіжчиця. Не зумів її вберегти Остап від червоних, тепер довго мучитиметься.
Повернувшись у лігво, хлопці розчаровано попадали на лежанки, чатовий розвів вогнище й пішов оглянути територію. Лаврін переможно сів у свій куток і поклав валізу на коліна. Вона була чималого розміру, але судячи з ваги – напівпорожня. Аби ж там були продукти, може, якась консервація чи сухарі. Це вже було б непогано. На перший час перебитися. Якісь речі теж мали цінність, позаяк їх можна було обміняти на імпровізованому ринку в місті. Там заводи, фабрики. Голод там не настільки доконав людей. Хоч хліба можна виміняти, свіжого запашного хліба… Заради нього Лаврін був готовий убити, віддати будь-яке золото, лише б знову відчути себе ситим.
Агов, Лавре, що там маєш? Ану, покажи товариству! – порушив тишу Остап. – Сам знаєш порядок: здобич ділиться порівну.
Лаврін відірвав тяжкий погляд від валізи, намацавши наган у кишені, і просичав: «Ти, Остапе, у свій рот заглядай, а в мій не треба!» Склепіння ураз обвалилося. Такої нахабності Остап ніколи стосовно себе не дозволяв, але невдалий наліт змінив розстановку сил. Решта харцизяк сиділи й мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Ах ти ж, паскудо, – гримнув Остап, і вже хотів навалитися на блідого Лавра, аж раптом пролунав постріл. Остап розгублено приклав руку до живота (невже наважився?!) й повільно осів на землю. Крові багато не було, та й звідки їй узятися? Очі враз заслав туман. Лавро байдуже подивився на ватажка, а тоді промовив до інших: «Ну, що, братва, подивимося, чим нас фортуна почастувала?» – і тремтячими руками відкрив валізу.
Зсередини на нього вибалушеними очима витріщалася маленька дівчинка двох-трьох місяців, немов все ще відчуваючи запах і смак материнської цицьки. Їй байдуже було на того, хто лежав на землі і на тих, хто вражено стояв довкола – смертельний голод її відпустив.
28.03.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729427
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2017
Твої руки пахнуть сливами,
Ніжністю й сумом терпким.
Хотіли бути щасливими,
Та в нас відібрали Крим.
Я подався на фронт забувши,
Що то ласка й жіноче тепло.
Моря шепіт змінив на сушу
Жорстку, що не розбити й кайлом.
Твій маяк у тумані багрянім
Відлискує болем журливо.
Серед смерті, немов в океані,
Я з трепетом згадую сливи...
14.02.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718276
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.02.2017
Та зима була крижана:
В мороці-молоці барикади
(Скоро настануть жнива).
Кожна жива душа
Затамувала подих.
Падав сніг на поріг,
Але в хаті нікого…
В надії на Бога мільйони
Стояли на мурах
(Їх чекають тортури).
Інститутка в хустині шовковій
Розси́пала груші…
Цілий мішок, штук зі сто
Вона розгубила.
Ті ж отримали крила!
А на небі, як на землі,
Все біло-пребіло…
09.02.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717673
рубрика: Поезія, Панегірик
дата поступления 11.02.2017
Бентега жене мене в шию,
Невідомі долаю шляхи.
Чиїмось я бути не вмію,
Бо згораю від люті й нудьги!
Часом раню словом неправди,
Провокую на помсту добро.
На груди беру алебарди,
Тільки б добре було нам обом.
Зазирнути у вічність так просто,
Не боюся я йти до мети!
Дні минулі розсипались просом,
Залишивши смак гіркоти...
28.01.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714959
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.01.2017
Вона напрочуд довго спала.
Так довго, що не чула
Квилінь рідних синів і доньок.
Зрада й зневіра навалилася
На неї віком домовини,
Доки не пролунав дзвін...
Її розбудила революція!
Набат день за днем,
Постріли щогодини,
Задуха, якій немає кінця.
Вистояла! Гордо піднялась!
Розправила крижі!
Просто подивилася в очі...
Фатальна помилка.
Так її почала ґвалтувати війна.
Не може жінка мати права:
Голосу. Свободи. Ідеї.
Просто бути собою...
Її місце в казематах,
Доля її дітей - сирітство!
Що ж сказати, печальна історія,
Такою її написали пращури...
14.01.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712220
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 14.01.2017
Дивлюся на тебе закохано,
По вустах рукою проводжу.
Б'єшся в обіймах сполохано -
Зі мною розділивши ложе.
Здається, раніше ніколи
Не був безпорадним таким.
Мрії, пелюстки матіоли,
Оповив сизуватий дим.
Я співаю для тебе гімни,
Неземна-бо твоя краса.
Вочевидь покохав нестримно:
Душа ти моя - бірюза.
05.01.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2017
Ми святкуємо тут, на землі,
А хтось з неба зроняє сльозу:
Люди, я вмер, та дух не зотлів,
Я - титан, що приборкав грозу!
Ви радійте, танцюйте й співайте,
Вам життя для цього і дане.
Та назавжди одне пам'ятайте,
Що не вічні навіть титани...
31.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709569
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 31.12.2016
Не благаю я в Бога нічого,
Він і так мені все подає.
Напередодні року Нового,
коли дзиґа́р опівніч проб'є,
Посміхнуся до місяця-брата
Й волхвам правий шлях укажу...
Не доводиться нам вибирати
Тих, з ким ділити нужду!
Не відомо як зірка пророча
Мене в цім житті проведе.
Та знаю одне: серце дівоче
Десь з трепетом милого жде...
31.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2016
Розцілую сніжинку на твоїм волоссі,
Запах тіла на повні груди вдихну...
Сорочку скину твою гамівну,
Щоб заревіти в чудні́м безголоссі.
Слухаю тишу в шепоті зимнім,
Замурований у рамки й кліше.
Це не кінець, любов буде ще:
Хай розгориться іскра озима!
Очі блакитні чи сірі, мов сутінь,
Краса чарівна, що створила ноктюрн.
Доторком ніжним всього кілька струн
І я вже не я, а хлопчик, по суті,
Малий халамидник-пустун...
28.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2016
Ще й чорти навкулачки не бились, а Карпо Головатий вже був біля шинка. Ліниве сонце розливалося по холодному напівнічному небу, заливаючи своєю ситною масою ледь не весь простір. Дрижаки пробирали тіло чоловіка, адже з одягу на ньому були лише старі, колись добротні штани, вилиняла корсетка та драна крисаня.
Серце обвила слизька гадина, руки тремтіли в такт нажаханим думкам, зуби вибивали барабанний дріб…
- Йоель, свиняче ти вухо! Відкривай свій бісів шинок, аби християнська душа сповідатись могла!
- Шо такоє? – висунув свій писок єврей. – А-а-а, це вельможний пан, з чим же пожалували до скромного Йоеля?
- Знаєш за чим! – прошипів крізь зуби Карпо.
- Ой вей… За що таке лихо на голову чесного Йоеля? – бідкався шинкар, однак відчинив засови. – А чим пан збирається платити?
- Не бійся, юдо, люциперова ти душо, православний чоловік ніколи не одурить. Вчора пні корчував - заробив копійку. Накривай на стіл, бенкетувати будемо!
Чого тільки не було, яких тільки наїдків не наготувала шинкарка. Тут були і фаршировані яйця, і смажене порося, печена риба та солодкі коржі, лемішки та гречаники – одним словом, все те, що потрібно для ситного обіду чи вечері. Аби змочити вуста: був підготований високоякісний, чистий, мов сльоза, первак. Усі, хто заходили до шинка причащалися чаркою горілки, але за умови: мусіли перехреститися за православним каноном і сказати: «Слава Всевишньому і Сину Його, Ісусу Христу!»
Прадід Карпа був січовиком, а так уже повелося, будь ти хлопчик чи дівчинка, а якщо дав Пан Бог народитися в козацькій родині, то хоч на руках ходи, а за віру та честь – голову поклади! Нічого не лишилося в Головатого, все пішло по вітру: і хата, і земля, і майно. Весною та літом Карпо вдень наймитував, а ніч проводив під відкритим небом. Коли наставала осінь, а за нею приходила повелителька хурделиць та віхол, чоловік йшов до старих людей, які вже були немічні – й жив у них виконуючи таку-сяку хатню роботу. З майна в нього лишилася лише прадавня дерев’яна ікона із золотим гравіюванням та ще моцна домаха, якою прадід відсік не одну невірну голову. Карпо був богобійний, тому й навіть на думці не мав спродати сімейні реліквії.
Глупа ніч застала Карпа все у тому ж шинку. Налигався він достатньо, то ж Йоель і вирішив вивідати, де цей недоумкуватий ховає свій скарб.
- Чи смачно поїв пан?
- Добре, жиде, добре!
- А чого ж жид, якщо що, то одразу жид! Може Йоель такий як і ви?
Козак замислено дивився у вікно, розмальоване шинкаревими дітьми, і думав про щось своє.
- Згадується у моїй сивій голові, як ви колись господарювали. Була у вас і скотинка, і садок пишний – все було.
Карпо здається вже не слухав. Сперши похмелівшу голову на руки, він дрімав. Судомно посмикуючи вусами, сіромаха важко схилився на стіл.
- Ваша жінка була така добра, всі в селі її любили. А діточки ваші, то ж Господнє благословення…
- А щоб ти скис! Гаспид проклятий! - Раптово гримнув кулаком по тарілях Карпо. - Геть від мене, сатанинська душко, доки в зуби не зацідив! – вибухнув він, і, плюнувши в бік єврея, пішов геть.
Давно те сталося, стільки часу сплило, стільки людей народилося і вмерло – страшно й подумати, бо була колись в Карпа жінка Мотря й маленький хлопчик Максим. Та сталася біда! Вседержитель наслав кару. Почав губернією тиф лютувати, косило людей, наче пшеницю під час жнив. Саме тоді й догорів Максим. Маленьке забинтоване тіло здригалося від ударів пропасниці, дитя не чуло молитов матері через отит, який досяг останньої стадії… Скоро за малим відійшла і жінка. Пройшло три, дев’ять, сорок днів, а легше не ставало. Карпо забув Небесного Бога, і почав покланятися скляному. Між людьми почали поширюватися чутки, та Карпу було байдуже. Він давно вмер… Селом ходила лише порожня оболонка, яка доживала свого віку. Важко було від тої порожнечі, ліпше, аби на плечах висіли пудові гирі, а не ця тиша. Нелегко було, та що поробиш, така воля Царя Небесного!
Куди дівся Карпо Головатий, ніхто не знав. Одні казали, що він втопився, коли підпилий до хати чалапав. Другі казали, що поїхав до Молдови на заробітки. І там заново одружився на місцевій молодиці. Треті ж переконували, що Карпа забрав до себе люципер за гріхи.
Один чоловік розповідав мені, що бачив старезну козацьку шаблю та потерту ікону в одній із печер Київської лаври, які лишилися в спадок від невідомого. Прах його похований разом з мощами інших монахів, які вік звікували у тих стінах. Отак вона і непомітно та безслідно зникає – утрачена сила!
10 лютого 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703714
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2016
Досить знущань, брати,
Що хочеш безсовісно! (набридло)
Смуток коле серце німе...
Крихітко, про що ти мовчиш?
Адже ця рима для тебе! (знову брехня)
Половина мене згорає вщент
Промінням лукавим;
На платівці все ті ж слова.
Холоднокровно розмальовую сни,
Але в них вже не ти...
...
...
Коханий мій!
Мила! Мені ліпше піти...
16.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698521
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 04.11.2016
[quote]Помиляєшся ти, яничаре...
Хай сьогодні нас двох (то є правда),
Ти ж не знаєш, скількох стрінеш завтра.
Йосип Струцюк
[/quote]
Серцями куль ми спинили доволі,
Україна - кладовищенський край.
Голови клали у прагненні волі,
Маковий цвіт розвіявши вкрай.
Пліч-о-пліч ішли на редути,
Бо знали, що завтра кінець.
Колишніми нам вже не бути -
Вдягнули терновий вінець.
Зметнувся наш прапор щодуху,
Закликавши до боротьби!
Не сила терпіти задуху,
Підживлену страхом ганьби.
Голіруч трощили багнети,
Кров черлена текла по чолі.
Не страшно було нам умерти
Для нащадків нової землі...
03.09.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698214
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.11.2016
[quote][i]Якщо я проґавив, що вмер,
То в кого про час запитаю?
Пабло Неруда [/i][/quote]
Коли я помру, то потраплю на острів,
Де стрілки застигнуть на мить,
Але мить та вростеться у вічність.
Там не буде пісень, тільки дух поколінь,
Втрачених у просторі й часі, на дримбі
Свій біль залоскоче...
Потойбіччя приваблює світлом,
Проте морок пестити вміє,
Огортаючи в темряву серце.
І все добре було б, якби я не жив
У місті строкатих жакетів!
І все добре було б, якби я не спав,
Забувши про гнів Циферблата.
10.08.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698179
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.11.2016