| Сторінки (13/1288): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
сніги палають онде під ногами
у неба безголосого
пече
йому проз вітер холод
свіжі рани
обліплюють знесилене плече
снігур безвісний гепнувся з-під хмари
у полум*я скажене
кров і біль...
а день було займався
не до чвари
було згори всміхалася Рахіль
її сльоза зчерленилася рано
сніги невчасно випали долів
огненні смертні...
янголи без тями
бо перший з них он заживо згорів...
(19.01.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636977
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.01.2016
[i] (пам'яті Ігнатюка В. І.)[/i]
Вітер в лице - покута.
Знову не встигли бути
хоч би на трішки ближче,
довше...
А вітер свище,
в очі жбурляє муку!
Падають мури, гуркіт
часу.
Та пізно надто
плакати, нарікати...
Світ не жадає тиші.
Сльози для світу - лишні...
Згасне зоря - прощання.
Не заперечиш - рання,
рання ще!
Їй палати б...
Небо убрало шати
сірі, холодні, мурі.
Душі відходять булі,
рідні...
Січе покута...
З ними б іще побути
хоч би на трішки ближче,
довше!
А вітер свище...
(28.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015
чекаю дива спрагло кожний день,
у кожду шпарку зазираю вперто -
а там хурделиця регоче і мете
небілу яву спузи,
наче вето
на білий сніг...
бо нині, ти диви,
у моді сіре - люди і природа...
хапає вітер в неба з голови
благеньку хмару,
рве,
йому не шкода
ані зими, що груднем розляглась
на голо-голих вуличках, алеях,
ані чекання світла...
бо на світле - зась!
довкола темнолика епопея
думок і слів,
і навіть сподівань...
пуцує скло плаксивий промінь,
вечір...
та поміж пальці ревних нарікань
усе ж пульсує віра...
і, до речі,
можливо завтра, як зійде́ божок
нового дня супроти злого герцю,
жадане диво стиха зробить перший крок
на стрічу геть зарюмсаному серцю!
і врешті сніг охрестить чорний слід,
добрішим стане слово,
думка, дія...
всміхнеться світ,
бо забіліє світ,
і навіть совість, може, забіліє...
(26.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2015
Святий Миколаю,
я нині благаю
опіки твоєї
країні моїй,
невинна страждає...
з ворожого краю
збрелися душмани
і топчуть її.
Толочать злобливо
кати юродиві
безмежні городи,
родючі поля,
плюються війною...
відхаркує кров'ю
зболіла до краю
держава моя.
О, зглянься, Владико,
на муку сю дику,
яка оселилась
у венах землі,
що мріє житами...
бо нині без тями
вона потонула
у хижій імлі.
Бо люті злодії
без мір лиходіють -
у кожній домівці
застигла жура
і свічі палають...
густою печаллю
вкривається болю
зчорніла мара.
Вступися, благаю,
Святий Миколаю,
сьогодні за Неню
стражденну мою,
що мліє у требі...
Вгорі там, у небі
збери дуже військо
на захист, молю!
(19.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629910
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.12.2015
Два янголики бавились у піжмурки
у скверику, де випав перший сніг,
котилися під ноги людям іскорки,
та люди не завважували їх.
А янголики бігали, сміялися,
розбризкуючи всюди щирий сміх
ясним відлунням, люди ж не спинялися,
затято не закмічували їх.
Та янголики вперто чудотворили,
горнулися довірливо до всіх,
виліплювали сніжки підбадьорливі
з надією, що хтось помітить їх.
І янголики врешті засмутилися,
коли вже вечір стишено приліг,
байдужістю людською потомилися,
ніхто-ніхто за день не визрів їх!
Сльозинки заіскрилися під віями,
і, звісно, що ніхто не витер їх...
Два янголики стали сумновіями
у скверику, де випав перший сніг.
І лиш тоді, як сонечко всміхається,
спадає тихим відлиском до ніг,
два янголики інколи ще граються,
хоча й ніхто з людей не бачить їх...
(14.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2015
***
Злукавити боюся перед світом,
Упавши вділ - у прірву лжевисот,
Де мури вищі навіть за кивот
Господнього Нового Заповіту.
Де вікна вужчі значно від бійниць
Старих фортець, розтерзаних вітрами,
І хоч до сонця наче пнуться фами,
Та ба, насправді вергаються ниць...
Боюся скверни, наче омели,
Котра вростає глибоко у вени,
Висмоктуючи зарево черлене
З грудей, що несвятому присягли.
Коли на вітті вичахлих дерев
Розгойдуються гнізда кострубаті,
Здається, ніби учаться літати,
А то надія не упасти мре.
Як страшно, Боже, статися сліпим,
Із вірою безкрайною у лживе
Собі збрехати і в жаданні дива
Велике переплутати з малим.
Отож молю, з усеї глибини
Свого єства про захист від облуди
Хай серце чистим і наївним буде,
Перед собою, небом, і людьми!
(26.04.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628291
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.12.2015
***
Відшаруділи ночі і вітри,
Відстугоніли тучі і заграви.
Тепер мене із пам*яті зітри,
Бо рідними у світі цім не стали.
Бо сонце, розколисане жалем,
Пірнає вже навік за чорний обрій.
Ми багнули зріднитися, але
Жадання ці віднині у жалобі.
Дзеленькнуло у грудях сотий раз,
Та вже докупи віри не зібрати...
Мовчи, молю, не треба фальші фраз,
Не варто словом ще і ще карати.
Загоїться колись оця печаль,
Затягнуться у серці рвані рани.
І ми колись ще стрінемось, хоча
Лиш сиві тіні стануть межи нами...
(7.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2015
***
Нашіптуй мені спасіння,
бо хочу забути осінь,
бо хочу зайти проз вітер,
допоки ще сніг - не сніг.
Допоки зима - лиш дата,
а небо іде за сонцем,
бо знає, що світло - радість,
а барва несвітла - ні...
Вишукуй слова найліпші,
такі, щоб не мала змоги
вмочити у сумнів серце,
втопити в зневірі день.
Бо топчуться вже довкола
зчорнілі, гіркі залоги,
хапаючи знов до танцю
недужих листків огень.
Знайди на тарелях білих
мальовану білим чічку,
аби заплести відраду
у відчай мого несну.
Бо вже запалило серце
останьої змоги свічку -
зайти проз пекучий холод
з надією на весну...
І тільки се мляве сяйво
ще вабить у даль нечорну,
ще бавить наївну думку
веселкою в далині.
Знайди мені ліку, друже,
на муку мою незборну,
допоки зима - лиш дата
а сніг - ще не зовсім сніг...
(5.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626403
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2015
***
Яка ж то радість, Господи пресвітлий!
Яка ж то насолода у житті -
Що люди є хороші десь на світі.
А ще, бува, стрічаються й тобі.
О, як тоді у грудях заквітає
П'янка весна, хай зими у дворі.
Бо кращого, направду, не буває,
Ніж те зерно, що сходить на добрі.
І хай собі хурделять сніговії,
Хай ніч спадає в озеро жалю...
Душа твоя втішається, радіє,
Бо є добро ще тут, не у Раю.
Бо світло чисте ходить межи нами.
Нехай не часто, але є, та є!
Лікуючи твої болючі рани,
Упасти у зневір'я не дає.
Я дякую Тобі, Величний Боже,
За ці життя перлини осяйні -
Людей, і серцем, і душею гожих!
За те, що дав їх стрінути й мені...
(3.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625826
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2015
***
Межа проходить
через твоє серце.
Тонкою
скрипучою жилкою.
Зависаєш у повітрі
пораненою птахою.
Бо обвуглюються пера
від сонця,
що впало з неба
у мирське болото зла.
І не витягнути з того болота
совісливого чобота,
і не знайти на тванній поверхні
білої лілії -
(чистопелюстої),
котра би закосичила
навощену межу...
Того й мусиш бути
подобою птахи,
бо тільки її тінь -
твоя надія на спасіння.
(30.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2015
***
Навчися говорити до очей,
не плямкаючи цвіллю за плечима,
і витахне нелюбості причина -
шукати перекручених речей.
Шукати недомовок і обмовок...
Бо в очі, що навпроти, як зирнеш,
то взриш, направду, що твої всі "не" -
це лиш поріг, а не високий сволок...
(30.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625291
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2015
Сльози мої - кропива. Жалять і серце, й очі.
Знову молю прощення. Тихо вмирає день.
Ще поверну із сонцем. Тільки опісля ночі.
Ще поверну з піснями. Доти - пробач мене.
Грати не вмію, друже. Струни і ноти - мрія.
Арфи, кларнети, труби. Все це - не я, не я...
Падає дощ у душу. Певно, щось ясне сіє.
Певно щось дуже світле. Вродиться янголя.
Завтра, а може після. Може на рік прийдешній.
Вікна чекають неба. Двері не знають ґрат.
Сльози мої - кропива. Слово - колючі клешні.
Наче промерзла ява. Виболена стократ.
Знову прошу прощення. Скапує свічка долі.
А під ногами слизько. Вибач за холоди.
Ще поверну із сонцем. Вийду з пітьми поволі.
З янголом попід руку. Друже, лиш підожди...
(29.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2015
А хтось копає знову чорні ями,
втирає піт з немудрого чола:
не відає того, що сими днями
йому летіти в яму ту сторчма!
Бо янгол білий вже стає на варту
невинній жертві, що леліє вись,
й розпалює на стежці Божу ватру,
щоб крок за крок до прірви зупинивсь.
А прірва злісна, шпетна та глибока,
бо руки дужі в темної душі,
бо підступ, наче селеві потоки,
надій не залишає й при межі...
То ж, певно, вранці, якось на світанні,
іще до сонця стрепенеться мить -
у голосному, прикрому ячанні
копач у яму власну полетить...
Бо ще іздавна мудрість не минає,
і не збагнути дивну дивину:
як чорну яму хтось комусь копає,
то падати у неї лиш йому!
(28.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2015
***
Комусь - торти, комусь - несвіжі крихти.
Комусь весілля, а комусь - біда...
Дитя у когось мерзне розповите,
А в іншого зростає вереда.
В одного хата лупиться у скруті,
А в другого на вікнах пересить.
І не під силу серцеві збагнути
Сю яву світу, серцеві болить!
Бо чи душа душі отут не варта?
Чи Доля грає в карти із Творцем?
От випаде тобі найнижча карта -
І станеш невагомим папірцем.
Зачнуть вітри сліди твої топтати,
Утративши чуття і добрий глузд.
Та вознесешся ген аж у палати,
Коли тобі на руку впаде туз.
Але єство противиться сій думці!
За фатумом не встежити, мабуть...
Щось недоладене є у цій науці
Життя, а хочеться збагнути суть!
Бо ж не дарма закручуються стежі
В одного світлі, в іншого - не ті...
Бо ж віриться, що Боже око стежить
Однаково за кожним при житті.
Але чому ж тоді безмежна прірва
Між душами у зранених тілах?
Добра одному - щонайвища міра,
Бо іншому лиш мука, біль і крах?
Одному торт, бо другому лиш крихти.
Комусь весілля, бо комусь біда?
...
(27.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2015
***
Коли ти несподівано стаєш квіткою
і тебе запрошує до танцю вітер -
летиш, підтримувана його легкою рукою,
над полями,
над пахучими травами,
майже під хмарами.
А сонце цілує розрум'янені щічки,
промені лоскочуть кирпатий носик -
тобі стає смішно,
бо лоскітно.
Ой, як же лоскітно!
Зачинаєш чеберяти ніжками,
але все ж міцно тримаєшся за дужі плечі леготу...
Аби не впасти,
аби, не дай Боже, не прим'яти
молодої неторканої трави,
аби не засмутити ясних очей дзвіночків,
не злякати переспіву цвіркунів...
Ти щаслива, бо світ у цю мить справді ноеб'ємний,
і, здається, належить лише тобі.
Вдихаєш його красу на повні груди,
аж паморочиться в голові!
Але від того стає ще солодше на серці -
бо ти, як пташка,
хоча тільки на мить стала
польовою квіткою,
що танцює з вітром...
(19.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622489
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2015
***
Коли підходжу до тебе,
серце підскакує аж до горла.
І видається мені,
що то не Адам,
а я
вдавилася недостиглим яблуком.
Бо ти,
якщо чесно,
трохи схожий
на ромбасту змію,
що обвилася навколо
дерева смоківниці.
І хоч я ніколи не бачила
того дерева,
а змії й близько
не підповзають
до моїх стежок,
та знаю звідкись,
що ти навчений ними
підстерігати свою довірливу жертву...
(3.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621727
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2015
***
Його усмішка не пасує цьому місту.
Бо вона - занадто американська,
а місто - занадто галицьке...
І кожний стовп,
котрий надривно двигає
награну радість,
заробляє собі горб на старі літа.
А місто?
Містові до того байдуже.
Бо воно за свій вік
бачило і не таке
фальшивство...
Гудуть дроти,
Чмихають вихлопні...
Відкашлюється тролейбус...
А вітер бавиться собі
осіннім листям
і...
американськими посмішками,
що так не пасують
цьому,
занадто галицькому,
місту...
(5.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621165
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2015
Під ногами шарудить листя. Ліс угорі шумить вже майже голий – розгорнув свої багаті золотаві шати. Стежку повністю накрило листом, потопаєш по котики у невагомому килимі. І так солодко тобі від того, що аж запирає дух.
А ще теплом застилає груди, бо йдеш по тій листяній дорозі не сам. Кольорова вервичка дитячих постатей розтягнулася аж ген-ген попереду і позаду. То клубовецькі учні квапляться, аби віддати шану пам’яті загиблих воїнів-повстанців.
Справа у тому, що тутешній ліс ховає у своїх обіймах криївку УПА.
Тільки на початку 90-х років минулого століття стало відомо про неї. А зараз, через 25 літ, це місце є священним не тільки для жителів села, але й для всіх, хто хоча б раз торкався скривавленої землі. Бо не оминула гірка участь хлопців, що ховалися в лоні криївки, коли прийшли по них радянські карателі. Куля в скроню – і вже піднімають нелюди на поверхню бездиханні тіла…
Сумна історія. Багато таких сумних історій береже у своїй пам’яті Україна.
На жаль, нелегкі випробування для нас ще не скінчилися й зараз.
Але неймовірно тішить усвідомлене зацікавлення молоді історією рідного краю. Тішить їхнє бажання вклонятися пам’яті тих, хто колись віддав життя за рідну землю.
Учні клубовецької школи самі зоргінівзували пам’ятну зустріч біля криївки. Самі запропонували ідею, самі опрацювали сценарій і продумали чи не всі нюанси. А ще запалили (вкотре!) серця своїх наставників і душі гостей, котрі були запрошені на захід.
Несподіване осіннє сонце пробивається крізь густі крони лісових хащ. Хрест, що височіє біля криївки, наче викупується у тому промінні. А казали, буде дощ… Та Божа рука сильна і Його провидіння незбагненне і неосяжне. Отож летить молитва до Нього, як щира подяка і за погідний день цей, і за ласку зустрічі, і за щастя, що були на землі ТАКІ хлопці.
Криївка причаїлася під купою золотого листя. На мить видається, ніби посміхається…
Йосип Дмитрович, місцевий краєзнавець, розповідає про далекі 40-ві. Про страшні 40-ві! Про мудрість і відвагу, а поряд про підлість і зрадництво, про надію і любов, а поряд про бездухість і ненависть.
Діти притихли, слухають, ловлять жадно кожне слово. Навіть лист ані шелесне.
А тим часом гранітна стела виголошує імена загиблих...
І як пам’ятний дар для них, як сповнення надій про те, за що боролися, з дитячих уст злітають слова вдячності, віршовані рядки патріотичної лірики, ноти повстанських пісень, слова, сповнені безмежної любові до Батьківщини…
Слава Україні!
Героям слава!
Вічна, невмируща, світла слава!
Поміж дерев розливаються священні краплі Державного Гімну…
«Ще не вмерла України
Ні слава ні воля…»
Останні слова подяки. Знимкування на згадку. Може й для історії. Прийдешньої. Нової. І хочеться вірити, що щасливої. Для цих прекрасних дітей, для гідних дочок і синів України.
А далі дорога назад, до села. Видалось на мить, що зблудили, повернулися не тим путем, що зайшли сюди. Вгадували: може то дух вояків повів своїми стежками? Бо не широка була ця дорога, а вузенька, вигиналася між рядочками березового і букового молодняка. Мабуть, цей молодняк – така ж надія… для майбутнього лісу.
Несемо у собі світло. Бо запалилися від дитячих душ. Бо не можна не запалитися…
І розростається віра – все у нас буде добре. Мусить бути!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620688
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.11.2015
***
Така мені солодка ця жовтінь,
Така медова, аж єство п'яніє,
Пірнаючи у хвилі золоті,
У сонячно-грайливі листовії.
Такі мені чудесні ці вогні,
Що навкруги яскраво палахкочуть.
Дивуюсь ненаглядній дивині,
Не можу надивитись, і не хочу.
О, мила осене, художнице чудна,
Які ж оази ти наворожила!
Довкруг містерія буяє неземна.
Що навіть небу втриматись несила.
Воно зціловує твої палкі вуста,
Воно стікає у твої обійми,
І сонце щасне межи вами вироста...
Лише б не війни, Господи, не війни...
Але на мить втрачає суще міць,
Але на час від муки маю спокій,
Коли пірнаю в злато багряниць,
У ці медово-райдужні потоки...
Така мені солодка ця жовтінь...
(9.11.15)
(Фото - моє :) )
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619754
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2015
***
коли утома понад міру
коли бажання утікати
від цього світу над межу
у венах ночі стигне магма
у вікнах серця меркне сонце
нескора в немовчанні мабуть
але слова як звук пустий
його не чує жодне вухо
і Бог байдужий до молитви
бо то така напевно доля
бо то таке ще певно з Раю
шукати і не віднайти
і розуміти що немає
того ніде де б не шукав
і що залишишся невчутим
ба навіть серед сотні друзів
котрі за тебе ліпше вміють
іти на очний компроміс
а ти дарма гориш безчасно
ілюзіями про висоти
омріями про неогуду
про небрехню і справедливість
котрі сьогодні не у моді
ти б'єшся марно аж до крику
об грати розпачу і болю
і втомлюєшся до безміри
і хочеш утекти даремно
бо ще не час не час напевно
багато іспитів на совість
на силу боротьбу і змогу
та зрештою на немовчання
на вибухи сухих вулканів
де слухати і чути - різне
де зір і бачити - далеке
одне від одного
як полюси
що їм ніколи не зустрітись...
(8.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619461
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.11.2015
***
Коли будеш говорити,
що хтось такий солодкий,
аж нудкий,
подумай, який смак маєш ти,
коли торкаєшся до язика щирості?
Бо, знаєш, нудкість легко перебити
квасною краплею цілющого еліксиру,
а чим розбавити відразливий присмак
підступності?
Мовчиш?
Не маєш відповіді?
Не хочеш мати?
Бо не можеш вкусити себе,
та бодай за мізинець...
Чужу тріску видно ліпше,
в той час,
як своя колода заступає чи не весь овид.
Священне Слово доступне кожному
по формі,
але рідко кому
по змісту...
(5.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619175
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.11.2015
***
Невідплакана, невідмолена,
Вже у небі, аж поза хмарами,
Де безсилі гноїти морами
І пекельними чорнокарами.
Недосяжна рукам розпущеним,
За дверима священно-білими,
Бо до Бога уже допущена,
Бо поселена межи вірними.
Ну а тут чорноти над брамою,
Ну а тут поза тин безпам'ятства.
Поза таточком, поза мамою,
Під егідою злого варварства.
Перед стінами споночілими,
Перед вікнами невидющими,
Наче ябками переспілими,
Півзогнилими, наче грушами...
Ти не сердься, не сердься, сердечко!
Ти молися до ранку Божого!
На межі позав'язуй вервичку,
Усміхнися до ката кожного.
Ти на свічечку, хоч малесеньку,
Розщедрися під вечір зморений,
Залишайся добру вірнесеньке,
Хоч і мученькою змордоване...
Запалало у полі вогнище.
Задиміло понад могилами.
Поки сонце не сіло, низько ще,
Поки терпне востаннє силами.
Закололо із боку лівого,
Закровило із боку правого.
Від безвольного і до вільного,
Від ганьби і до діла славного...
Але се вже земне, відмучене,
Пережите і пережмакане.
Десь далеко, аж поза тучами,
Де немає сумних і сплаканих,
Поселилася межи вірними,
До Небесних садів допущена,
Тим незрима, що є небілими,
Тим не знана, що тліють пущею...
(1.111.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618554
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2015
Заплутане розплутати незмога...
Слова - не лезо,
тиша - не ножі....
І все тобі ні в чім і ні до чого
У тьмянім полиску холодної іржі.
Байдужа ніч клякає на порозі...
А ти сама давно, давно, як ніч.
На дзеркала дивитися не в змозі
У тьмянім вилиску невідболілих свіч.
Віддай сю мить, останню на сьогодні,
Лиши йому - чужому, не питай...
Думки тобі коритися не годні
У тьмянім відблиску, що падає за край.
(2.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618053
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2015
***
Проз тінь безсилля -
вістрям золотим.
І мус мовчати,
бо інакше - страта.
Притримуєш напівзотлілі врата,
А я вже не збанована за тим!
А я вже відгоріла,
тільки луг
Лишився десь у венах почорнілих.
Осіннє сонце ластиться невміло,
Як пес бродячий, до нічийних рук.
Шкода його,
та вето протиріч
Сьогодні ще не введене у дію.
І я тобі перечити не смію,
Стікаю долі з непритомних пліч.
Стікаю на підлогу,
крапля-друга...
І стіни розступаються вгору.
Лиши мені сей простір на пору,
Коли все тіло сковує недуга.
Коли свідомість печена тавром,
А відступити вже немає права...
Проз тінь безсилля бестія лукава
Втикає у плече їдке перо...
(2.11.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617856
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2015
***
Барвистий ліс і паморозь ранкова,
Цілунок сонця і незрима тінь...
А ще сі очі неба волошкові -
Всміхаються, радіючи обнові,
У кольорі янтарно-золотім.
Смерек яса дрімає, сонно-сонно...
І навіть вітер, певно, ще між віть
Вигадує мелодії мінорні.
А ще сі нагідки, такі червоні...
І сей черлений спалах верховіть...
Стіжки присіли, згадують про літо:
О, як було, співалося між піль,
Як трав'яно було, як тепло, світло!
А ще хотілось без упину бігти
На край межі заквітчаних неділь...
А там, а там розсипалося листя.
Дорога біла в'ється межи верб.
За нею день і сонячне намисто,
І даль, така намолена і чиста,
Що начебто, чекає лиш тебе...
(1.11.15)
(Навіяне фотографією Ігоря Роп'яника
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1111283008883768&set=a.193739177304827.50606.
100000062397827&type=3&theater )
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617595
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.11.2015
Ідеш на прю...
Система непорушно
Стоїть на відгодованих слонах.
Паює лоти щирий сатана,
В кишені запихаючи подушне.
І зуби щирить на твоє лице,
Коли мигнеш йому перед очима...
А порожнеча повниться пустими
Надіями, забутими Творцем.
Пощо лишати воленьку рабам?
Пощо просити не грішити грішних?
Лиш серед ночі плачуться невтішні,
Лиш на світанні будиться ганьба...
Та хто їх бачить? Чує хто, крім них
Самих, самотніх у своїй недузі...
І тільки спалах на десятім крузі
Впече, можливо, вугликом вини...
Ідеш на прю...
Намарне кожний раз...
Слони жиріють, і сповна жиріє
Система непорушна.
Протидія
Поразкою виплачує аванс...
(23.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616011
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.10.2015
Ми боїмося
сильніших
владніших
безчесних
безсовісних
непорядних
Ми боїмося
тіней
потороч
відголосів
відголосків
відлунь
Ми боїмося
відлзеркалень
проявлень
спалахів...
щирості
Ми боїмося
за свої
місця
під небом
аж до шаленства
Тільки чомусь не боїмося
топтати свою і чужу гідність
не боїмося лукавити
оббріхувати
обманювати
підставляти
Не боїмося подавати руку дияволу,
зате боїмося
бути гідними
творіння Божого...
Гени страху
що передаються з покоління в покоління -
чи можливо їх викорінити?
(22.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615377
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.10.2015
Якщо ти пташка - не лякайся неба.
Якщо людина - не цурайся діл,
Не піддавайся лесному "не треба",
Не підкоряйся хибному "навпіл".
Цілком віддай себе хорошій справі,
Служи людині іншій кожну мить,
І оминуть тебе думки лукаві,
І совість ані разу не зболить.
Якщо ти віл, цілуй щодня землицю.
Якщо людина - й поготів трудись,
Оберігай від заздрості зіницю,
Від тучі хорони погожу вись.
А, як зійде тобі ласкава парость,
Вклонися їй, вона - твоє дитя,
Бо, як прийде в твою оселю старість,
Не згасне сонце ясне над життям.
Якщо ти квітка - милуй око Богу,
Якщо людина - то не забувай,
Що маєш з ласки вишої дорогу
Життя земного - свій насушний рай.
То ж не зганьби байдужим неумінням
Призначення, що лине з висоти -
У небеса з маленького насіння
Погідним буйноцвіттям прорости...
(19.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2015
***
[i] пам*яті Р. Гурика[/i]
Крила тобі вже не мліють,
Руки тобі не болять...
Рани лікує Месія,
Поки буремствує рать.
Осінь дощем заступила
Вмите сльозами лице -
Не заспокоїться мила...
Кача пірнає зі сцен...
Стопи важкі, не в сандалях,
Ноги закуто в граніт.
Сонми листів... і печалі...
Мамині очі сумні...
Серце у вічній молитві...
Свічі... І знов падолист...
Вірю: у визвольній битві
Янголом ратуєш ти...
(19.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2015
Задивилася під ноги осені...
...
І раптом побачила свою тінь...
?
Осінило: то ж визирнуло сонце!
*-*
Добра вістка може застати будь-де.
:)
(16.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613788
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.10.2015
І знову прірва. Знову це важке і водночас таке невагоме падіння у глибоку невість. Пронизливий свист у вухах, неможливість вдихнути розріджене повітря. А ще каменепад – то падають на плечі гранітні брили, що вислизнули з-під ніг. Ще тоді, коли був угорі, над прірвою, балансуючи останніми позитивними думками. Чомусь отак завжди – каміння, що було під твоїми ногами, падає униз повільніше, аніж ти, а, падаючи, боляче гамселить по спині. Ліпше стояти не на граніті, а на чомусь невагомішому, тоді менше буде боліти. Хоча, хто зна, чи менше…
Кажуть спостерігати за чиїмось падінням нецікаво. Цікаво робити ставки на змогу піднятися з дна. Я не вірю в це. Падіння вимагає так само багато зусиль, найбільше з яких, напевне, відмовитися хотіти. Безглуздя? Звісно! Але… Ти спочатку відмовляєшся хотіти вставати зранку, іти на роботу, потім відмовляєшся від спілкування, від телефону, інтернету, потім перестаєш хотіти готувати, перестаєш хотіти комфорту, потім… А потім вже не треба відмовлятися, перестає хотітися саме. А там уже й урвище за півкроку. Все так просто! Так до банальності просто!
***
Падаю. Волосся куйовдить чужий вітер, чуже сонце вибілює очі, чужий дощ протинає наскрізь єство. Все чомусь таке чуже у цьому твоєму, і тільки твоєму, особистому падінні. Краще були б чужі руки там унизу, куди падаєш…
Цікаво, а чи можна падати вгору? Чи було б те, уверхпадіння, таке саме по своїй суті, як і політ у невість чорної прірви?
Агов?! А може спинитися? Може спробувати падати уверх? Адже там – янголи! І отже не руки, а крила. Їм легше, будучи чужими, ставати твоїми.
Та чи не пізно ще, чи не пізно? Підкажіть! Агов, тут є хто?!
***
…А ви, ви падали колись у провалля невідомості, не знаючи чи повернетесь назад? Хоча, чи можливо знати напевне, що повернешся, якщо кудись вирушаєш? То що вже говорити про падіння…
У вухах свист, вже й не у вухах, а у мозку. Повітря не вдихається, але є шкіра, вона вбирає кожен атом кисню. Рук унизу не бачу… Туман. Ще падаю.
І все ж… може таки повернуся. А потім… потім спробую впасти у небо.
Робіть ставки, панове!
Січень 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613584
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.10.2015
я - сон, я -ніч...
я вигадка чиясь...
я - епізод маленької новели,
що безіменний автор написав
на стінах піврозвалених фортець.
я - згад вікна...
я - пам*ятка бійниць,
отих бійниць, понад котрими двічі
вмирали горобці в утробі часу,
уперто бавлячи змордовані вітри.
я - тінь пера, що з їхнього гнізда
ніяк не може впасти у канал,
де ще тече жива (жива!) вода...
пробач незмогу сю, невільна пташко!
пробач, мій авторе!
хоч ти, навспак, не мій,
як я - твоя
невдала вигадка...
безвісний сон...
(13.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613146
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.10.2015
не лукав
чуєш не лукав
бо лукавство - від лукавого
потім скажеш що не знав
але той
що стоїть перед брамою Першого
тобі не повірить...
бо гадатиме
що
знову
лукавиш...
(2.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612907
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.10.2015
Перша студінь захохкує вікна,
Морозцем осідає на гіллі.
Розчинилася вись перелітна,
Тільки пера насипались білі
У торбину старенького міста,
Що вмостилося на акведуках,
Поки вітер зачісує листя
На його посивілих перуках.
Он дівча у кишенях благеньких
Намагається руки зігріти,
Але ж ба, зароїлись у жменьках
Нетепла розтривожені міти.
І хоч легко, неначе, ступає
По бруківці зачовганій осінь,
Вже взялися до струн сумнограї,
Набундючилась че́рвоно просинь...
Та напевно тужити не варто,
Маю в гадці химерну затію:
Розкладу перед вечером ватру
Й першу студінь уперше зігрію...
(10.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612493
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.10.2015
***
Спрагла земля схожа на камінь -
людські сльози її не розчулять.
Бо й сльоза - то спасенна крапля вологи,
яку жадно всмоктує порепана шкіра
в часи великої посухи.
Однак сіль, проникаючи у лоно зашкарублих брил,
випалює їхнє нутро ще глибше.
Сохне коріння високих дерев.
Натомість ряди хрестів зачинають буйно зеленіти.
Бо мають надмір материнської скорботи,
котра найсоленішу муку залишає собі.
(31.08.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611765
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.10.2015
Вона пробачила тобі
ще вчора,
коли місяць
нервово пчихнув
над пологим схилом
ночі.
Вона витерла
йому носа,
а потім
витерла
зі своєї пам'яті
епізод
з чорною пилюкою...
Хіба ти не помітив,
як світло стало
біля вашого столу?
Хіба не заздрів, як
повтікали тіні з-під порога?
Добраніч,
неуважний муже,
спокійного тобі сну...
І...
не забудь
поцілувати
свою любку зранку
у запашні вуста...
вона молиться за тебе
щовечора,
тільки тихо,
аби ти не чув...
(2.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2015
***
Цей день, що вростає у небо, як сонях...
Це сонце, що править за бога самотнім,
Давно вже не молиться на підвіконях,
Бо всі підвіконня сьогодні безнотні.
Спитаєш, котрими блукає шляхами
Розхристана втома, ота, що від ночі
Ховає дверцята маленькі і брами,
І всі силуети солодкі, і жовчні...
Троянди зів'яли, троянди посохли,
І кров загустіла на пальці у ранку.
У світлій каплиці зібралися волхви...
У пащі підвалу звиваються бранки...
Ця мить не несе ні спасіння, ні муки.
Це слово не злизує з вікон оскому.
Впиваються в небо поморщені руки...
Та ти помовчи, не розказуй нікому...
Про соняхи ті, що у небо вростають...
Про сонце, що богом себе уявило...
(2.10.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610892
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.10.2015
Тривожно...
І серцеві вузько у грудях.
І дихання рветься на клапті колючі.
І тіло, як мотанка дикого вуду, -
Хтось голками гострими штрикає, мучить...
І жили накручує час, мов спагетті,
На зламану кимось дешеву виделку.
І воші немов завелися у светрі -
До крові аж багнеться плечі роздерти...
Шкварчить у горнятку запарена м'ята
На лік, на рятунок, на тишу, на спокій...
Та руки пружинять, а ноги, як вата,
І двері лякають, і голос, і кроки...
Вдихнути б на п'ять, без рахунку до десять.
Та що там до десять, до трьох не добути...
Думки в піруетах напружено креслять
Конвульсії після гіркої отрути...
Несила терпіти, впиратись незмога...
Гаряче питво стравохід обпікає...
Немов павучиха голодна -
т р и в о г а
У грудях усілася,
не відпускає...
................................
(25.09.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2015
Це місто, заселене тінями літа,
ці вулиці, стерті до голого ліктя,
ці вікна, що впали у вічність очима,
і це перехрестя за світу плечима
нагадує сни, що зблудили у яві -
напівнезабуті,
напівнеласкаві...
Розхристані крони, застиглі у часі,
провулки, до тайни гіркотної ласі,
колони, притулені спрагло до ночі,
і лики святих у соборах, і зодчі....
Направду, мов знані і мов незнайомі -
напівневідчутні,
напівнезникомі...
Це місто, як привид, немов сновидіння...
Несправжнє і справжнє,
нерідне і рідне...
На кожному кроці
вагують назовні
хорали звучнІ
і хори півбезмовні...
Усе
в місті цім
на межі
сну і яви...
Напівнезбагненне,
напівяснотьмаве...
(8.09.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2015
А літо заду́шне ще й супиться -
Йому би ще вікон і... вік.
Аби прогиналися вулиці,
Аби удовиці роззулися,
Бо з хати іде чоловік...
А літові мало заду́шного,
Все лізе і лізе на тин,
Де дзбанки... йому б ще сивушного
Питва... а ще ката бездушного,
Що вип*є і стане таким...
А літо безмірно комизиться,
Дуріє, живіє... вінки
Йому опадають на вилиці,
Багато вінків... не противиться,
Не плаче ані... ні за ким...
Заду́шне се літо...
(18.09.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2015
Дивишся на жінку,
що
трохи
несповна розуму,
і з усього серця
жалієш її.
Тобі сумно,
бо вона не така, як усі.
Спостерігаєш усміх на її губах
і тобі стає ще гіркіше -
нещасна,
суспільство таку не прийме...
Але ти не бачиш іншого боку -
їй
ВСЕ ОДНО,
що думаєш про неї ти
і тобі подібні!
Їй добре
у своєму світі,
Вона вільна!
У її світі тебе нема.
Нема інших.
А твій не можливий без неї...
На її губах усміх...
А в тобі жаль...
То
хто ж із вас двох
нещасніший?
(18.09.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2015
Він - чоловік непростий,
а неабияка цяця,
запакована
у
відполірованому кейсі
дорогого мазератті...
На правому іклі
в нього
безцінний діамант.
Але він посміхається
не всім,
тому
тільки обрані
можуть визріти
коштовного блиску...
Свої очі цей чолов*яга
ховає
за непроглядними
скельцями окулярів,
аби ніхто
з необраних
не побачив його
грізного
рознатого* погляду...
Його бояться всі.
І всі йому кланяються.
А він настільки звик
до того,
що іншого не сприймає
і не приймає.
Тому, якщо не хочеш
(чи не можеш)
кланятися,
не ходи поблизу
цього чоловіка,
бо сей пан
без зайвих вагань
штовхне,
або копне,
або й розчавить...
Навіть чорний кіт
із сусідньої вулиці
ніколи не ризикує
перебігати йому дорогу...
Тільки сірій вороні байдуже,
бо вона вчора...
вкакалась
на дорогий рукав,
(здається, від Армані)
сего поважного пана...
(18.09.15)
*рознатий - (діал.) косоокий
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607559
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.09.2015
Ми з тобою танцювали танго.
Ти майстерно, а я не надто.
Бо вперше...
Ти мовчав, а я, затиснувши зуби,
кричала
десь
глибоко
в собі,
бо м не звикла
робити те, чого не вмію,
чого не висмоктала з маминої цицьки.
Я толочила твої наваксовані мешти,
а ти лише глибше запускав у мої ребра
пальці ритму.
І коли перша крапля нестримного крику
ладна була вдаритися чолом до стіни,
а потім зомліло впасти на клавіфші
здурілого роялю,
твої долоні стали м*якою ватою
і повели мене по колу ефірного вальсу...
І я притихла.
Втамувавши амплітуду дихання,
зачерпнула грудьми хвилю спокою.
Пір*їна полегші заскоботала губи.
Вальсуєш незгірше...
Преціж, і я в сему танці
не є доробалом.
По спині метелики,
а в грудях
сонячні струни.
Так солодко,
легко,
летючо...
Але натура горянки вередлива -
чекаю гуцулки*...
(17.09.15)
*гуцулка - гуцульський танець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2015
Незнайомцю,
яке то щастя, що ми не знайомі!
Яка то благодать,
що день за днем твій виквацьований каблук
не толочить поділ моєї сукенки.
Тільки випадкова зустріч
інколи зводить нас
посеред чужої дороги,
де ти норовиш заступити
мою тендітну прозору тінь.
Але я вже не така дурна -
віднедавна одягаю непроглядувані шати,
і твої брудні черевики
защораз, а все більше тьмяніють
від пилюки роздратування...
Хочеш познайомитись?
Даруй, але я довільна, що не знаю тебе...
(16.09.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607124
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2015
Аби не було розчарування пий гірку каву ще вдосвіта,
коли небо висипає на землю безвинну наготу,
а заблукалий місяць намагається сховати
свій вчорашній блуд.
Лише після того, як втихомириш нудкість у своєму горлі,
ступай на першу східку позолоченої драбини,
що дереться вгору, поки не видно сонця,
і не знає, як їй чинити опісля його заходу...
(10.09.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2015
Одна... супроти світу.
А інколи й супроти себе самої...
Благає прощення в осені
за те, що прийде зима.
А скільки ж їх -
застуджених,
загублених,
невідмолених...
Одна...
поза межею
доступності і зрозумілості.
А може...
може, й розумності...
Перші жовті листки
падають на чоло.
Перший вітер цілує
пошерхлі губи.
І... перше відпущення
тулиться до розпашілого серця:
може й нічого страшного
нема в тому,
що на кожному кроці - межі,
що за кожною осінню - зими,
що...
одна...
супроти світу...
а інколи й супроти себе самої...
(8.09.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2015
Чекаю дня без підлості й брехні,
Без підступу і скверного торкання.
Малюю мрію на отім вікнні,
Де затихає сонця тінь остання.
Малюю сяйво щирості, пастель
Лягає ніжно на безмовну мапу.
А вечір знов тужавиться й росте
І на плече кладе важкенну лапу...
"Я не схилюсь, я втримаю вагу!" -
Лепече в грудях душечка крилата
Й, не важачи на силоньку благу,
Збирається над темінню літати.
Сотати зорі в довгі рукави,
Зливати молитви у білий дзбанок,
Аби майнула думка догори
Проз вільгий сон і проз колючий ранок.
Аби чекала зовсім не брехні,
Не підступу, не скверного торкання...
Он гасне мрія на вікні
Остання...
Чи остання?
(02.09.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2015
***
Не кусай мене за п*яти,
бо вони й без того порепалися від болю,
що вже навіть роса не служить ліком,
а, наче соровиця*, затікає в кроваві тріщинки.
А ти мені лагодиш балію** ропи,
бо гадаєш, що ропа*** найліпше пасує до болю.
Та моя мука багне медового листу,
котрий би притулився до рани
і вибрав з неї гірку покуту.
Хіба тобі не знати того, що ропа не солодка
і не світла по своїй суті,
бо в ній чорноти багато?
Тої чорноти, у яку пофарбовані і твої гострі зуби,
що по ночі занурюються у їдку поживу підступу...
І мої рожеві порепані п*яти служать спокусою
твоїм чорним зубам,
бо вони як розтріскані яблука ваби
на неходженій стежці, що веде на пасіку,
ще не зачеплену отруйним кліщем.
А ти норовиш стати трутнем у вулику,
де мед іще пахне медом,
а бджоли ніколи не купалися у ропі...
*соровиця (діал.) - солена вода
**балія (діал.) - велика посудина для прання/купання
***ропа (діал) - нафта, смола
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2015
***
Не відпускай мене в самотню заметіль,
Нехай і літню - що мені до літа?
Достиглі яблука припали до землі,
А яблуня зосталася роздіта.
І вітами знеслась у чисті небеса -
Тримати стежку ту, що йде до Раю...
Тримай і ти мене, бо я іще не птах,
Ще навику не падати не маю.
***
Четвертий півень викричав зорю,
Багряне сонце визирнуло збоку.
Над урвищем самотності стою,
А в нім же темно, глибоко - нівроку!
А в нім же тьма темніша за мару!
І навіть яблуко одне скотилось онде
У чорну пащу... сліду не зберу...
Розбилось певно... тільки тиша стогне...
***
Лягла межа між заметілями і днем.
Майнула тінь. Ще осені не чути.
Лиш ба, чи втримаєш над прірвою мене,
І розговориш - бути чи не бути?
Розкурить сонях наостанок ночі млу,
Вдихну покору на усенькі груди,
Згадаю давнє і себе, таку іще малу...
Як є - так є.
По-іншому (не...) буде?
(13.07.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2015
Тікай від нього, біла янголице!
Тікай, не вибираючи доріг.
Хай небо допоможе блідолице
пройти повз ніч і проз колючу глицю,
а потім відпокутувати гріх
любові першої і першого падіння...
Бо він тобі не муж, а темний звір.
Із уст його вицівкує шипіння.
А ти вмираєш, янголице рідна,
ще до укусу...
Лютості без мір
не спинить сонячний, такий пречистий ранок...
Іди проз темінь у далеку путь.
І не дивись на біль, на кров гірку, на рани -
колись воно боліти перестане,
колись і з вікон маски опадуть.
А ти крило своє обережи від лапищ
його страшних, від пазурів і мсти.
Тікай, не озираючись на мапи
життя свого, на сходища і трапи,
з хрестом важким, що на плечі́ -
нести
тобі той хрест поможе Божа Мати...
(16.08.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2015
Пече мені скалічена стерня,
Коріння жовте видирає спокій.
Чому без болю не буває й дня?
Чому без жалю не пройде ні кроку?
Чому? Чому на чорних небесах
Темніє згубно хмара перегіркла?
І всі слова - квітучі словеса -
Впадають марно в пересохлі ріки...
***
Аж десь далеко в лапищах пустель
Згорає вітер, висихає мрія,
Там заблукав побожний менестрель,
Котрий молитися, однак, не вміє.
А чи не сміє виспівати гімн
Осінній ноші на плечі у Бога...
Негострий серп в руці без ран, а втім
Всю гостроту сточили до порога.
Ще до снопів, далеко ще до жнив
Пустили кров з невинного рамена.
Живеш, а видається, що не жив -
Лише стерня палає безіменна.
(12.08.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2015
А хочеться бути маленькою,
Захоплюватись невідомістю,
І світло черпаючи жменькою,
З омріями злитися повністю.
І, мов янголятко невидиме,
Усістись на хмару непірену,
Аби за прозорими крилами
Не зріти нічого невірного.
Як хочеться бути невинною -
В колисці усесвіту сивого
Гойдатись малою пташиною,
Під небо злітати - щасливою!
А потім упасти в півонії,
А потім здійнятись кульбабою,
Пірнути у хвилі бездоннії,
Як риба, за вищою радою...
Аби засвітилося зорями,
Аби не спалилося липнями
Те серце, що дише просторами,
Ті сни, що охрещені літніми,
Де хочеться бути маленькою,
Захопленою невідомістю...
(8.07.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595895
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2015
***
щодня розлючений мізерний карлик
видзьобує великого сліди
з ледь видимої стежечки своєї
з безмежною образою у серці
на ідолів богів і підбожків
котрі його на муки прирекли
маленьким сотворивши в тому світі
де влада вся належить не малим
де на малих не важать і плюють
він кріпко лютий і нема межі
нелюбості до всіх важких і дужих
що кожний день зневажливі сліди
лишають на стежині ледь помітній
ледь видимого карлика
(8.05.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583652
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.05.2015
[i]Присвячується усім вірним псам…[/i]
Він, як вірний пес, охороняє свого Хазяїна від усього, що видається йому загрозливим. Коли хтось посміє глянути НЕ ТАК на Господаря, одразу десь обік себе чує злісне собаче гарчання. Коли ж має місце НЕ ТЕ слово, недобромовець топиться у скаженому гавкоті. А, якщо хтось наважиться перечити істинність зробленого чи сказаного Хазяїном, вірний цербер без непотрібних сумнів кидається на противника і навіть може покусати. Хоча таких прецендентів ще не було. Поки що він тільки гарчить і гавкає. Правда, інколи дуже голосно.
Він – таки вірний пес. А як бути не вірним, коли Хазяїн його любить, милує. Он кинув нещодавно до ніг добротну, смаковиту кістку. І то не обглодану, аж голо-вилизану, а таку, на котрій ще купу м*яса можна видобути. Тепер він постійно тягає у пащеці сю кістку, аби добре видно було Хазяйську прихильність. Про це свідчать клаптики м*яса, котрі він передбачливо зжер не повністю, адже ті переконливо засвідчують особливість відносин між ним і Хазяїном. Дарма, що у тих клаптиках вже починають плодитися хробаки і неприємний запах змушує довколишніх затуляти носи. Ну, принаймні, тих, котрі ще не розучилися вловлювати відразливий сморід гнилизни.
Але він, як вірний пес, цим не переймається. Коло вірнособачих переймань замкнене на тому, щоб нічого не загрожувало доброму, милостивому Хазяїну. Навіть, коли той відверто неправий, ніхто не має права на те, щоб вказувати на цю обставину. Бо, коли наважиться – щонайменше буде оббризканий слиною його лютості. Він же вірний пес для свого Хазяїна!
А що ж на те Хазяїн? Хазяїну, звісно, лестить така вірність Його пса! Ще би! Можна інколи навіть не відкривати рота для малосущих пояснень – усе прогавкає чи прогарчить він. Господарю навіть цікаво спостерігати збоку за такими виставами, коли Його пес кидається на справжніх, а, бува, й вигаданих недругів, щоб довести їхню облудливість. Тоді у Господаря мимоволі за спиною починають рухатися маленькі прищики уявних крил.
Проте, вірний пес не відає, що Хазяїну мало його такого одного. Як би воля Господаря, то Він оточив би себе цілою зграєю, котра гавкала б і плювалася б на всіх, хто сміє дивитися чи говорити щось НЕ ТЕ у Його бік. Він би тоді міг остаточно розслабитися і бути певним, що кожний Його крок – благодатний і благословенний небом.
На щастя (чи на біду) вірний пес цього не знає. Як і не знає того, що Хазяїну не вистачає лише його одного язика, котрий запопадливо вилизує хазяйські пальці. Знову ж таки, якби воля Господаря, Він би розчепірив якнайширше свої пальці, аби кожен був облизуваний окремим язиком. Навіть пальці на ногах він би розчепірював так само і Йому було б вельми приємно спостерігати за тим, як десятки вірних псів гарчать, дряпаються і кусаються, за право доторкнутися своїм слинявим язиком до Його не обрізаного, брудного нігтя.
І що б тоді залишилося першому вірному псові? Казитися від люті? Скажено гавкати і кусатися, аби відстояти привілегію на одноосібне вилизування? Чи може прийшлося б гарчати вже на Хазяїна, котрий не грішить такою ж самою мірою вірності до свого вірного пса?
То може варто вірному псові задуматися над власним становищем? Може пора нарешті зробити висновки щодо особистого світобачення і світовідчуття? А ще усвідомити просту істину, що кожен має мати свої погляди, свої переконання. А отже й він не обділений власною думкою щодо багатьох речей. В тому числі й до того, ЩО каже і ЩО робить його Господар. Чи до того що НЕ ТЕ висловлюють у бік Хазяїна інші, наразі нагло обгавкані ним, хазяйським вірним псом…
Адже справа може піти далі розпорошення хазяйської уваги на когорту інших, таких самих вірних, псів чи збайдужіння до поки що єдиного. Він може гидливо зморщити носа і викинути на смітник запопадливого цербера і забути про нього назовсім. Бо є ж другі – не менш підлабузливі, лизючі, а мо* й улесливо-запопадливіші особини, ще остаточно не видивлені, не прочуті і тим такі хороші і обнадійливі. Бо ж невідоме завжди притягує.
Та він, як вірний пес, не думає про це. Принаймні поки що…
А тому знову і знову той, хто сміє дивитися НЕ ТАК чи говорити щось НЕ ТЕ на адресу Хазяїна, чує обік себе загрозливе гарчання або голосний гавкіт. А подекуди й відчуває острах бути покусаним…
14 травня 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581114
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2015
Я зречуся останнього бою
І піду там, де соняхи світять,
Щоб нарешті побути собою,
Пригадати слова Заповітні.
Заберу навіть рупор і фами,
Щоб не муляли очі ворожі,
Й заблукаю старими стежками
Так далеко, як тільки спроможу.
Й буду пити небесну невинність,
Буду їсти бджолині нектари.
А навкруг розіллються первинні,
Ще не торкані лжею гектари.
Ще не биті ненавистю тучі
І не спалені заздрістю душі.
Ба, високі, по-істині, кручі!
Ба, по-правді, родючі несуші...
А напившись нефальші доволі,
Може й вернусь до світу на мову,
Несучи в собі квітку любові,
Наче сонце, палку, пурпурову.
Несучи в собі світло, не жало,
Вічних соняхів теплі обійми -
І нове спуп'яниться начало,
І, надіюсь, закінчаться ві́йни...
(8.05.2015)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579895
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2015
Розцвіли каштани...
Сонце полум*яне
Ласо шугонуло у крутіж суцвіть.
Піниться, шумує,
Променем цілує
Кожну найдрібнішу вінценосну віть!
Ну а та - пашіє...
Щастя струменіє
З листу золотого у небесний ківш.
Боголика милість
Долі опустилась,
І довкола, ніби, стало все добріш.
Все миліше стало.
Проясніли зали
Ті, де нещодавно гелготала ніч.
Злоязикі чвари,
Збриджені почвари
Спудилися й прудко повтікали пріч.
Геть од цього світла,
В закапелки - скніти!
Нині час не тіней, нині час не зла...
Палахкочуть щасно
Кетяги прекрасні,
На каштанних кронах світяться дива.
(6.05.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579282
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.05.2015
Запікається рев на душі,
Серце ранить покусана щирість -
На війну розійшлися лівші,
Тільки праві лишилися в мирі.
Над коритом провладної лжі
Індюків назбиралося сила!
Поки б'ються до крові лівші,
Праві медом намащують крила.
Розлітаються жала гранат,
Захлинаються втомою "Гради".
Над лівшами дуріє набат,
А над правими ллються бравади.
Доки молять Богів матері
Сокотити* за дітьми-лівшами,
Праві, наче огидні щурі,
Чад своїх поховали за брами.
Неспівмірне займання межі,
Неспівмірні чуття і надії -
Поки линуть у засвіт лівші,
Всюди правими гидко лисніє...
(30.04.15)
*сокотити - оберігати (діал.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578047
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2015
Коли згорає ґніт десь глибоко в тобі,
Коли на пальцях віск липчавіє до болю,
Здаватися не варто, не варто, далебі,
Ставати на догоду для когось не собою.
Хай попіл у думках - розвіється колись...
Хай серце у диму́ - та ж певно не навіки...
Коли бува недобре, то вгору подивись,
І я клянусь, дістанеш благословенні ліки!
Бо знай, важливо як, не втратити й на мить
Ласкавих пелюсток осонценої віри
У мент, коли печалить надію неблакить
І ніч тебе приводить, немов сліпця, до прірви.
Усе ж мине, мине! Нові зійдуть зірки
У небі, і в тобі нові займуться свічі...
Ти тільки не здавайся й не зраджуйся ніким,
Завжди дивись достойно всім труднощам у вічі.
(28.04.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577720
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2015
Воістину, нині важко бути чабаном!
Бо в кожній отарі замість овець - вовки.
Вже інколи й без овечої одежини.
Навчилися збиратись докупи так,
аби легше було полювати на нехижу дичину.
Хоча й жеруться межи собою,
та тілько до менту,
поки на горизнті не замаячить одинока ялівка.
Бо, знаєте, вівці тепер пасуться окремо
на маленьких клаптиках потоптаних пасовиськ.
Полонини заполонили вовчі отари
і вівцям нема вже місця на схилах,
де росте найсоковитіша трава
(бо росте найближче до неба).
Там розкошують вовки.
Хоч вовкам ні до чого паша.
Проте на соковиту пашу ідуть апетині ярки,
а на кожну ярочку чигає ціла отара сіроманців.
А що чабан? Як дає собі раду з хижою отарою?
Тай чи потрібен він їй?!
Хіба що для того, аби заманювати овець...
Бо як не буде овець, то вовки зжеруть чабана!
Воістину, важко нині бути чабаном...
(26.04.15)
ПС. Картинку для ілюстрації знайшла після написання твору.
Вперше таке абсоютне співпадіння! :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577321
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2015
***
Хай дощ і сніг, хай хуга й блискавки,
А пагін юний не здається смуті -
Вже бавляться у піжмурки листки
І цвіт усюди, наче білі путті*.
І хай весна - химерниця сейріч,
Сховала сонце за повісмо чорне,
Та все ж веселки пурхають з-під віч
І птаство співом зодягає крони.
А в тім, що день негодою зблудив,
Нема вини напевно нічиєї.
Поглянь довкруж - чи є де скільки див,
Як там, де хороводять клекоцеї?
Чи там, де свіжо стелиться шафран,
Де первоцвіт узори виплітає?..
Всміхається з-під вусів сивих Пан** -
Маєтності життя такі безкраї!
І ти не вір, коли промовить хтось,
Що небо не вимірюють весною,
Бо навіть онде тінь журноголось
Квітучою накрилась пеленою...
(21.04.15)
*путті - образ хлопчика з крилами, амурчик
**Пан - у грец. міфол. бог родючості ланів, садів і лісів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576179
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.04.2015
Дорогі поетклубівці!
Щиро запрошую Вас на презентацію моєї другої поетичної збірки "Полинова ріка",
яка відбудеться 25 квітня 2015 року в м. Івано-Франківську в приміщенні обласного часопису "Галичина" за адресою вул. Січових стрільців, 25 (І поверх, конференцзал).
Початок о 13.00 год.
Буду рада зустрічі з Вами!
З повагою щиро Ваша Леся Геник :)
Детальніша інформація: https://www.facebook.com/events/890581734337429/890583427670593/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575620
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2015
Бути вільною від брехні,
Підлабузництва і несправжньості.
Не горіти у тім огні,
Що розводять у межах даності.
Наче соняшник золотий,
Відвертатися геть від чорного,
Не схиляючись на плоти,
Розмальовані псевдодогмами.
Бути чистою у думках,
Не коритися ницій вищості,
Що жадає узріти крах
Усьому, що в її немилості.
Й не віддатися, ані-ні!,
Під опіку безликих демонів,
Що живуть в летаргічнім сні,
Оповиті зусюди темінню.
І хай тяжа ся не з легких,
І хай ява постане різною,
Та не здатися, все таки
Залишатися правді вірною.
Незалежною від брехні,
Підлабузництва, служби даності -
Хай не високо, десь на дні,
Та зате у соборі справжньості...
(21.03.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573174
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2015
Відраховую кроки назад,
Вивертаючи вічність назовні
В небі цім, наче каменепад,
Між людей цих, як здурених зомбі.
Де немає питань чи ідей,
На які розгубились отвіти,
Й не потрібен уже Прометей
У неоновій тиші софітів.
Відраховую час навпаки,
Хоч противляться днів циферблати.
Та уперто не йду! ...А таки
Ще б не дихати, не рахувати...
І повірити... Віра ще є?!
З Богом стрітися... Боже, чи чуєш?
Чорнозріє гріхів сомельє
Над пекельними бочками всує...
Не чіпай! Не чіпай! НЕ-ЧІ-ПАЙ!!!
Вже й без того душа кам*яніє.
Відраховую кроки у Рай,
Де адами, де єви
...і змії...
(28.01.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572849
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2015
***
Поглинає світло порожнеча.
Не весна - ядуча заметіль.
Між богами нині ворожнеча,
Гострі піки знову звідусіль!
Десь ридає зламана калина
Під вікном у неба, марна суть, -
Що вартує людство чи людина
В мент, коли боги "на прю" ідуть?!
Колобродить масно чорне панство.
Не злякати демона вогнем.
Поглинає порожнеча страсно
Безневинне світло день за днем...
(7.04.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572598
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2015
***
А все одно... А все одно весна
Уже снує свої святочні шати!
Он вишня пуп'яниться коло хати,
Он проліски гарцюють край села…
І до весла надії прихилилось
Плече сумної матері, що жде
На Божу надспасенну світлу милість,
Котра з війни синочка приведе.
***
А син... А син... Пішов у заметілі
Рашистських куль, ядушної хули.
Пішов туди, де юди знавісніли
І танці опівнічні завели
У капищах божків непантеонних,
Над згарищами зраджених церков -
Там не являється людська любов,
Зате нелюдськості страшної тонни, тонни...
***
Та все одно... Та все одно весна
Уже крадеться навіть до окопів
І білу вість лишає десь навпроти -
Душі недужій два міцних крила.
А сонце лізе по драбині віщій –
Аж на гору, на чубок верховіть,
Де в дзьобику тримає мирну віть
Пташа, що зроджене було на попелищі…
***
Останній бал затіяв сатана.
Хоч карлик ще не йме гіркої правди,
Що каїнята виросли з бравади,
Заморського жадаючи вина.
І що просте отямилось одначе,
Бо є душа у ньому – Отча нить.
Завмерла у чеканні кожна мить,
І світ увесь притих якось неначе…
***
І мати жде… Допоки син щодень
Жене несвітлі тучі з небокраю.
А янголя молитвою пряде
Той оберіг, що віру пригортає...
Бо все ж весна! Усе таки весна!
Надія зодягнула білі шати...
Он вишня квітом пухне коло хати,
Он первоцвіт розлився край села...
(26.03.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569800
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2015
***
буденність обжи́лася масками
усмі́шками - псевдо - обіймами
хоч Бога усе ще не впіймано -
надія! - палкими любасками-
акторками сцени міфічної
над душами бра непросвітлені
а губи посохлі обвітрені
взивають до істини вічної-
насправді такої мізерної
насправді такої несправжньої
прогнулися янгольські важелі
од віри у світле безмежної
а світові ба́йдуже ба́йдуже
розгойдує маски безпоглядні
з вокзалів розчавлені потяги
відходять у рейси нерайдужні
(16.03.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568043
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2015
***
насправді... ми й насправді загубилися
відбилися від зграї маловірної
де храми постають як Божі вилиці
над вічно ненасиченими прірвами
насправді нас не кликано на вулицю
і середмістя нас не жде намарено
там всі свої там иншими не муляє
а ми не ті не ті ... не з тими кармами
ми знаємо ми молимося... тишею
на вервиці довколишньої милості
і роцвітає серце наше вишнею
і падають під ноги всохлі милиці
і манна витанцьовує над банями
і тане сніг на стежці ще не ходженій
ми - наче пташка одинока рання... ми
можливо до кінця ще й не народжені...
(17.03.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567325
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2015
***
зриваю окови чорні
з пошарпаних часом вікон
шукаю для ран мажорних
миттєві холодні ліки
і хоч застигає спазмом
у серці кровава дійсність
вже знаю - несправжнє "разом"
бо справді занадто різні
над бруньками золотими
посіяли мойри попіл
як змії у небі - зими
як спогади - мох на плоті
он грудки останніх явлень
на сірій землі вечірній
де рвуться уже безтямно
обійми давно нещирі
вже он опадає долі
остання прикмета чорна
і сонце надривно дго́рі
волочить спасенні жорна
прийми сю покуту світе
пробач се розбите скельце
полоще весною вітер
кроваве прозріле серце
(15.03.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566985
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.03.2015
Шановні поетклубівці та поціновувачі поетичного слова!
Запрошуємо Вас на творчу зустріч "Твій біль, Україно, болить і мені", яка відбудеться 15 березня у світлиці обласного часопису "Галичина".
В ході зустрічі:
- запалюємо свічки на могилах полеглих воїнів АТО;
- презентуємо поетичні збірки "Осінь у камуфляжі" і "Воїнам світла";
- читаємо твори, присвячені нинішнім подіям в Україні (АТО);
- читаємо Шевченка;
- спілкуємося за філіжанкою кави.
Початок о 14.00 год. (м. Івано-Франківськ, вул. Січових Стрільців 25, редакція газети "Галичина", 1-ший поверх)
(Для бажаючих запалити пам'ятні свічки на могилах воїнів АТО: зустрічаємося о 13.20 год. біля пам'яттника І. Франку (вул. Незалежності, біля Драмтеатру)
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет МПК "Об'єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566628
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2015
[b](З циклу "Різдвяне")
[i]Небо і земля, Небо і земля
Нині Торжествують…[/i][/b]
О як, співало зараз її серце! Яким стоголоссям, яким розмаїттям різдвяної радості линуло угору – ген аж до Господнього престолу, – аби розділити з цілим світом сю велику світлу новину – Христос Народився! Аби подякувати Господу і Новорожденному за неймовірний дар, що так щемко виколихує та вираює у собі нині, за благодатний паросток нового життя у своїй утробі...
Ярина була, як то кажуть, на сьомому небі від щастя у нинішню сонячно-різдвяну днину. Усвідомлення вже незадовгої з’яви на світ її дитятка тепло обіймало все єство неймовірною радістю, невимовним щохвилинним, щомиттєвим зачудуванням. Тай чи є більше чудо на світі, аніж нове маленьке життя, що теплиться під люблячим серцем майбутньої матері? «Яка то благодать, – думала Ярина, лагідно погладжуючи свій живіт, що час від часу коливався через рухи дитинки в ньому, – яка ж то благодать знати, що нині-завтра станеш матір’ю!». Хоча почувалася мамою чи не з моменту пізнання своєї ноші Бо й хіба може вагітна жінка уже не бути ненею своєму солоденькому янголяті? Хіба не починає одразу піклуватися про нього, забувши про себе? Та, зрештою, хіба саме жіноче тіло не починає мимоволі віддавати все найкраще тому новому, що розквітає в його щирих обіймах?
Чекала на хлопчика. Чи не від початку вагітності мала таке відчуття, що народиться синочок. А коли рівно півроку тому зачула ледь вловимі рухи у своєму лоні, вже навіть і не сумнівалася – то її любий Іванко вперше привітався з матінкою. Що назвуть Іванком, вирішили одностайно, бо ж не дарма кажуть, що дитина часто сама собі ім’я обирає. Певно, так сталося й з її дитятком. ЇЇ милим, її найсолодшим, найжаданішим дитятком!
Аби тільки Господь дав доброї ласки і благословення доносити щасливо та розв’язатися, розлучитися на мить, аби вже навіки бути найближчими, найріднішими у світі. «Боже дай мені того, щиро молю, дай мені того!» – шепотіла Ярина і мимоволі очі застилала сива поволока сльози, а серце стискалося від легкого (а інколи такого сильного!) відчуття страху.
Небезпричинний той страх був у Ярини… Хай не знає ніхто такої муки, якої зазнала вона тоді. Хай усі матері будуть щасливими, хай усі татусі будуть п’яними від гордості, усвідомлюючи своє батьківство, хай усі бабусі-дідусі тихо тішаться своїм великим скарбом! А всі новонароджені дітки хай будуть завжди здоровенькими…
Кілька років тому Ярина теж була на надцятому щасливомірійному небі. Довгождане очікування нарешті дало свої плоди – і вони з чоловіком чекали на дитятко, на первістка-синочка. Жінка не ходила, а так видавалось, що линула на крилах всюдисущої радості, а коли почула перші рухи дитяти, то вони з чоловіком навіть влаштували невеличке домашнє свято. На двох. А хіба в такому випадку для свята треба ще когось?
Лікарка, що спостерігала за Ярининою вагітністю, завжди втішала молоду жінку добрими результатами аналізів, ретельно пояснювала показники УЗД, і запевняла, що все у них буде добре, усе йде за планом. Не важачи на забобони та всякі там бабусині застереження, Яринка не тільки приглядалася до різноманітних маленьких розпашоночок, сорочечок, повзуночків та шапочок, а й чималеньку купку дитячого одягу вже назбирала. Поміж тим і пеленочок байхових та простеньких тонких накупила та акуратно поскладала на поличці у шафі. Навіть кілька кольорових брязкалець і пляшечку для молочних сумішей придбала. Тішилася, наче мала дитина кожній яскравій обновці. Інколи, бувало, притискала міцно до грудей чи то шапочку, чи брязкальце, потім цілувала те чи інше і щасливо відкидалася на ліжко, солодко марячи про мить, коли вперше візьме на руки теплий згорточок. А потім сміялася сама з себе. Сміялася, і з тої своєї, такої дорогої втіхи, плакала щасливими слізьми.
Здавалось, ніщо не віщувало біди й того вересневого ранку. Ярина, як завжди, проснулася близько восьмої, потягнулася, подякувала Богові за щасно переночовану ніч і щойно хотіла піднятися з постелі, як несподівано все її тіло оперезав різкий біль. Ярина намагалась утриматися за край ліжка, та чомусь це їй ніяк не вдавалось, а за мить жінка вже лежала на підлозі…
Не пам’ятала того, як її підняли звідти, як щось розпитували і як щось хотіли почути у відповідь. Не бачила переляку у очах чоловіка і німого відчаю в погляді мами. Останнє, що зринуло потім у пам’яті, це те, як чоловік з медсестричкою допомогли сісти їй у швидку, а потім, здається, ніби тисячі колючих смолоскипів увіп’ялися в усе тіло, в очі, у вуха, у ніздрі.
Прийшла до себе вже у лікарняній палаті. Спочатку не розуміла, де вона і що сталося, а потім автоматично піднесла руки до живота – спершу легко, по тому у півхвилинному нерозумінні, а згодом і зовсім у страшній неймовірній паніці.
А далі була нова невідомість і нове безпам’ятство. Якісь голоси, руки, нестерпні запахи неприємних ліків. І розпач. Такий розпач, що життя вже не мало ані сенсу, ані права існувати далі.
Та жити чи не жити не залежить від людського хотіння. Поки призначено – живеш і борешся і з болями своїми, і з мукою, і з розпачем, а прийде час зупинити цю невпинну боротьбу – тоді й упокорюєшся. Втишуєшся і серцем, і думкою, і тілом.
Та Ярина ще мала жити, не її останній час зараз оступився, за вікном ще чекало сонце, весняне квітування, осіння щедра ласка…
Реабілітаційний період був довгим. Та крок за кроком, день за днем, зусилля за зусиллям – Ярина почала помалу поправлятися. Спочатку з’явився блиск у згаслих очах, відтак почав прорізуватись апетит, а відтак уже й усе інше одне за одним стало займати відповідні місця у її побляклому житті.
Ярина воліла би раз і на завжди забути це все, забути і ніколи більше не згадувати. Та людська пам’ять то дивна річ – інколи, буває, хочеш щось пригадати, а не можеш ніяк, а інколи волів би витерти з думок найдрібніші немилі спогади, а вони лізуть і лізуть до голови. Та коби сприймалися відсторонено, а то холодять і серце, і душу, заповивають усе єство у жорстку пелену страху.
Страшно було Ярині й зараз – кожен день боялася і кожен день відганяла від себе настирливі думки про те, що щось може піти не так. Адже й не було причин хвилюватись, на цей раз (теж!) усе йшло добре, а усі небезпечні періоди, за словами лікарів, уже минули. Та все одно абсолютного спокою Ярина не мала. Так мабуть кожна жінка, чекаючи на народження дитяти, носить у собі ті страхи, ховає глибоко, а найбільше сама від себе, проте позбутися остаточно їх не може. Інколи молодиці видається, що вона відчуває, як пахне і який смак має той страх. Такий на смак, як полиновий чай, котрий мама давала їй колись пити для доброго апетиту, а запах – запах, схожий на той, як пахне нашатирний спирт. А може то в її серце в’ївся запах нашатиру – бозна, адже понад рік у кожній кімнаті стояли ці ліки, аби виривати її змучене єство з непам’ятства, що підстерігало чи не на кожному кроці.
Та на цей раз буде все добре. Он як витанцьовує її Іванко – інколи серед ночі виривається з обіймів сну Ярина, аби сповна відчути той танець нового життя в собі. Гладить маленьку ручку чи ніжку, що на мить прогляне під тонкою шкірою її чрева (а звідки знати точно що то є?), і приговорює найлагіднішими словами до своєї дитини, приспівує наймилішими колисковими. І має Ярина в ті моменти певність, що чує Іванко кожне слово матері, що відчуває кожен доторк її рук, і що б’ються їхні серця тоді у спільній радості того, що мають одне одного.
Ярина стояла коло вікна, вдивлялася у снігові пелерини, ніби у якусь свою білу невідомість, але таку світлу і чисту, як цей різдвяний сніг. Слухала близькі і далекі голоси колядників і сама собі під ніс підмугикувала. Ох з яким запалом побігла б зараз колядувати, та бодай би до перших сусідів! Але останні строки вагітності вимагали особливої обережності. Та чого-чого, а необережності жінка не могла собі дозволити.
Притуливши долоню до лона, Ярина легенько погойдувалася в такт наспівуваній колядці, аж раптом почула, як хтось підійшов до неї зі спини. Чоловіча рука лагідно лягала на її руку, потім інша. Ярина ніжно накрила теплу руку чоловіка своєю – Господи яка то радість, яке то щастя! Три щасливих, окрилених серденька (бо щастя таки й справді окрилює серце, що б там не говорили) у неймовірному радісному трепеті полинули ген аж до неба, до Отчого престолу, аби скласти подяку за неймовірний Господній дар – очікування з'яви нового життя, аби розділити з Небесами світлу новину – народження Сина Божого:
[b][i]Ангели й люди, ангели й люди
Весело празнують!
Христос Родився!...[/i][/b]
[i]Січень 2015 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2015
***
Ми стоїмо на різних берегах
не істини святої, ні, - лиш правди...
У тебе жовч лисніє на губах,
а в мене глибше все вростають вади.
У тобі клени сходять і дуби!
В мені лиш верби, наскрізь - тільки верби...
Вгору летять нічийні голуби,
і лиш біда своя десь там, де ребра.
В твоїх руках мачете голосне -
надривно свище гостро-чорне лезо.
Січеш байдужно ІНШИХ і мене
так само раниш - жорстко й нетверезо.
І ширшає невидима ріка
на громіздкі, колючі кілометри!
Муляж суддівства у твоїх руках,
в мені ж безвиння, вічністю підперте...
(26.02.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564613
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.03.2015
А мені сьогодні невесняно...
Сонце лізе, мов рудий павук,
По стіні, що хилиться безрадно
Над проваллям несусвітніх мук.
А мені сьогодні сиво-сиво...
Загортає сітка павутинь
Душу, спраглу янгольського дива,
У гірку, нерадісну полинь.
А мені сьогодні неспівочо...
Птаство не вернулося іще
З тих країв, де те́пло рають ночі
І вогнем пекельним не пече.
А мені сьогодні...
Сльози тихі
Котяться по личеньку весни -
Ще не обтрусилися від лиха
"Градами" зґвалтовані лани...
(2.03.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563653
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2015
Синій смуток очей твоїх,
Наче моря безмовні далі,
Захлинаються кораблі
У безпам*ятній пасторалі.
Розвіваються колажі
Над розбурханою водою.
Хмари скапують на межі
Нерозрадженою бідою.
Лиш вітрила незрима тінь
Визирає проз лютий сивий,
Де на тихому полотні
Вишивають надію зливи.
Де на тлі пережитих днів
Вибруньковуються світанки.
І на вичахлому вікні
Сходять перші нетемні ланки.
Ти згадай як цвітуть сади
Після млявої тиші ночі.
Смуток березнем розведи,
Світлом потемки неохочі.
І візьметься весна ачей
Фарбувати безмовні далі
Синьожурих твоїх очей
В колір віщої непечалі...
(27.02.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562897
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.02.2015
Ти їдеш у пекло.Ти нині їдеш у пекло!
Де бачено, щоб туди відсилали живих?!
Диявольське лезо, антихриста гострий вектор
Виколює душі німо-глухо-сліпих.
Очорнена меса. Над вічністю - чорна тризна!
Ти їдеш туди, де свята лиш хіба Земля.
Та ба, що й вона у подертих кривавих ризах
Вже ледь спроможна до зову на Боже ім*я...
О, хто це придумав? Здається, що сам люцифер
Завів механізми годинників на кінець,
Бо на життя і початок немає вже цифри.
Всі карцери совісті зведено на нівець!
Гелгоче полум*я. Вікна душі - наче пащі.
Ти їдеш нині туди, де не місце живим!
Де бачено, щоби у пекло слали найкращих,
У серце Вітчизни вбиваючи болю клин?!
Де чувано, де, щоби Янголів запрягали
У ці смертоносні невисвячені вози?!
А тому, темному, мало усе, мало й мало!
Ти їдеш у пекло... О, Боже, молю, спаси!
(10.02.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562649
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2015
***
Так багато туманів останнім часом...
Так повно сирості всюди й півтіней...
Так часто ридають люди і стіни...
Над всюдисущим білим атласом!
Не видно краю мряці, межі не видко...
Не має вітер ще сили на дію...
Не світить сонце, болить, а не гріє...
За сірим каменем - юним ликом!
Так гірко-гірко! Так сумно-сумно! Гай-гай!
Не сходить першонадія, тумани
Так цупко усе позапеленали -
Не перейдеш за цю сивість, аби вже край
Над пропастю, що й сама не відає дна
За карою, ще не названою - війна!
(24.02.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562401
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2015
Шановні поетклубівці та поціновувачі поетичного і прозового слова!
Запрошуємо Вас на презентацію книги "Райдуга казок" нашої колеги по перу, івано-франківської поетеси-казкарки Віталії Савченко.
В ході зустрічі:
- чарівні історії від казкарки;
- вікторини для маленьких гостей;
- солодкі марципани...
Приходьте самі і приводьте своїх малят!
Презентація відбудеться 28 лютого 2015 року о 13.00 год. у світлиці часопису "Галичина" (м. Івано-Франківськ, вул. Січових Стрільців 25, редакція газети "Галичина", 1-ший поверх)
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет МПК "Об'єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560907
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2015
[i]Дмитру Євдокимову[/i]
Ти просто вертайся живим
До рідного отчого дому!
Нехай вбереже херувим
Твій пост од пекельного грому.
Хай мимо шугнуть блискавки,
Смертельно протнувши безчасся,
А Бог не відсіпне руки
Своєї від тво́го зап'ястя.
Ти просто вертайся живим!
Молитва розкрилює небо
Над клаптем відреченим тим,
Що кров'ю облизує требу.
І багне найбільше числа,
Котре затинає на "двісті"...
Молитви невпинна яса
Заточує певності вістря.
Ти просто вертайся живим!
На вервиці - сонячні краплі.
Світанок розчавлює дим,
Що вчора висів над багаттям.
Хай тахне розтлінний вогонь,
Дощі хай над ним навісніють!
Вже час недалекий, либонь,
Пришестя святої Надії...
Ти просто вертайся живим
В обійми чекання гарячі.
Нехай береже херувим
Невсипно і вірно-терпляче.
Хай мимо шугнуть блискави,
Розкатів гінкі епопеї.
Хай Бог не відпустить руки
Твоєї й на мить зі своєї!
Звідтіль, де відлуння сурми́
Страшніш найгучнішого грому,
Ти просто вертайся живим...
ТИ ПРОСТО ВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ
До рідного отчого дому!!!
(15.02.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559869
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2015
[i](моєму коханому чоловікові)[/i]
Мій найдорожчий Світе!
Мій наймиліший Цвіте!
Дякую Тобі щиро за весномовну мить:
Щастям яснозоріти,
Дивом щодень радіти,
Серцем нестись у небо - ніжнотебелюбить...
Щонайсвітліша Мріє!
Лагідний Сонцевіє!
Запеленались руки в промені осяйні:
Пташкою щебетію,
Дивом щодень радію,
Серце несуть під небо ніжнолюбоведні...
Мій незбагненний Раю!
Мій найрідніший Краю!
Нотами медоспівно лине у вікна день.
Щастям тебе стрічаю,
Радістю пригортаю,
Серцем несусь у небо - ніжнолюблютебе!
Дякую Тобі Світе!
Мій найсолодший Цвіте!
За веснолюбі ранки, чисту першозорю,
За золоті зеніти,
Крила і зореліти...
Серце несеться в небо - ніжнотебелюблю!!!
(9.02.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558520
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.02.2015
[b](З циклу "Різдвяне")
[i]Бог ся рождає – кожен мусить знати, –
Ісус му ім’я, Марія му Мати…[/i][/b]
Василина розмашистим кроком прямувала по центральній сільській вулиці – квапила до церкви на Різдвяну літургію. Можна було б і не спішити так зараз, якби вийшла на півгодини скорше. Але так статись не могло, бо тоді вона прийшла би на службу у числі перших і ніхто б не видів її таку святочну нині – у новій дублянці, що донька гет аж з Італії прислала, та у хустці, ще невбираній донині, – жовтій, з яскравими піонами, що закручувались у вишукані зигзаги. Ще вліті викупила собі сю обнову, бо дуже запала та хустка у Василинене око, а найдужче тим, що до того ні в кого на селі такої не заспостерегла. То як би тепер могла не скористатися велелюддям, що буде нині на відправі, та й не похизуватися перед усіма?
Але таки мусила трохи притиснути, бо мала чуття, що незадовго дзвонитимуть вже й на «Вірую», а то буде задуже, коли спізнить аж так. А ще ж треба пройти на своє постійне місце у церковці – з лівого боку, якраз посередині, недалеко від амвону, звідки і панотця добре видно, і чи не всіх прихожан.
Коли заходила до храму, якраз хор доспівував «…нині херувимів». Подумала про себе, що до «Вірую» акурат встигне ще добратися до свого законного церковного кутика. Але людей багато прийшло, тому не так легко було Василині просуватися у надуманому напрямку. Проте мусила таки добитися свого, а тому не жаліла ані ліктів, розштовхуючи молільників, ані свого хребта, незграбною вужихою звиваючись помежи жінками. Не надто приємні погляди отримувала у відповідь на своє наполегливе пробирання, але їй то ні до чого – вдавала, що не розуміє, яких незручностей завдає іншим. І навіть знаходилася на усмішку та «Христос рождається» для тих, кого так безжально розштовхувала.
Ще кілька настирних розпихань - і Василина, зично відсунувши Палійчукову Надію трохи вбік (мала ж наглість стати на її місце! Але де там їй знати, як приходить до церкви тільки на Різдво та паску святити), нарешті зайняла звичну позицію. І то, до слова, якраз вчасно, бо задзвонили на «Вірую».
Набожно склавши руки, Василина опустилася на коліна. Хоч то геть не було місця ще й на колінопреклоніння – яблуку нема де впасти, а не те, що б на коліна ставати! Але жінку то не обходило, бо завжди молилася «Вірую» на колінах, то хіба на Різдво буде робити якось інакше? Як наслідок, отримала у спину шикання та прицмокування, але не надала тому ваги, бо й нащо? Хіба робить щось не те?
А потім було ж іще піднімання з колін! Сама не годна була встати, то попросила відштовхнену нещодавно Надію, аби подала руку («а шо, най зробит добру справу, й так до церкви рідко ходит!»). Коли ж піднялась, почала потроху озиратись довкола себе. Навіть на пальці стала, аби вздріти далі, бо мусила знати, хто нині був, де стояв і в що був убраний. Та й заодно її обнови добре видно буде, принаймні тим, хто стояв ззаду.
Щойно на середині храму вишукала свою сусіду Марисю. «Аді приперласі святенниці, - подумала Василина, - вчера кліла ми на чому світ стоїт, бо, гляди, мій Василько трохи на межу їй віїхав, а нинька, диви, йка побожна, як за панотцем кожне слово повторює, хоче показати, що службу напам’їть знає! А вбрана, Господи прости, вже певне з десяте Різдво у тому самому плащику приходит до церкви. Хоч хустка нова, чорнобрива, ще тої не виділа м на ній… Але таки набагато гірша, як у мене!». Василина вдоволено хмикнула собі під ніс тай поблукала очима далі.
Запримітила ще пару недалеких сусідок, але ті були їй нецікаві, бо ніколи якось не виходило їй говорити з ними по душах. Якісь вони чудакуваті були чи що. Ніколи нічо не знали, але то й не дивно, бо ніколи й нічим не цікавилися. А може й цікавилися, але обговорювали то лише між собою. Та Бог їх там знає, Василина таких не дуже любила – надто скромних і неговірких. А ті були саме з тої когорти. Рахувалися просто недалекими сусідами на той випадок, якби, не допусти Господи, щось сталося.
«А онде, диви, дівка Паламарчукова стоїт! – Василина зачепилася поглядом за постать молодої, чорнобрової дівчини – Ади-ди, без фустки прийшла нині, мороз певно її голову не морозит! Та й що там морозити – і так доброго розуму нема! – далі мовчки вела сама з собою бесіду жінка, - Лишити такого файного Іванка, та й бігати за Петром Гнатковим. Хіба вона до него пара? Він парубок статний, широкоплечий, робітний, а це, Господи прости, гет ніяке з виду. Та ше й пусте. Зачула якось, як Мисиха за неї говорила, шо дома мамі ані грама помогти не хоче, а спит чи не до полудні! То певно, а якби не спала, як по півночи у центрі пропадає та візирає Петра Гнаткового, а як не залямит вже го ніде, то з кимось другим собі аж до досвітку загуляє. Пусте таки пустим!» – констатувала про себе Василина і схиливши голову ретельно перехрестилася – «Слава Отцю і Сину…».
«А онде, коло сходів на хори, Стефунчині дівки поставали, - продовжила свої оглядини далі. - Та все стоят трохи ближче до престолу, а нині шось задалеко стали, певно пізно прийшли, та й не могли вже дібратисі до свого звичного місця, - підмітила. - То дівки порядні, шонеділі до церкви приходят, вбираютьсі добротно, але не вульгарно, губи не вимагльовуют, аби потім за ними ані Євангелію, ані хрест поцілювати не годен був. Єдине зле, що ніхто їх віддаватисі не кличе. То вже й по тридцятці розміняли певно, а й парубків відай ніяких не мают. Та де там до парубків уже – хіба вдовец який посватаєсі чи розведений. Шкода дівок, бо статні та файні (як на погляд Василини), а дівуют так довго!» – аж не втрималася і тяжко здихнула.
Потік думок та оглядань жінки перервало священникове «Будьмо уважні» – то вже кликали до Причастя. А вона мусила ще й туди до панотця пробратися, бо сповідалася тої неділі і доконче хотіла причаститися Різдвяним Причастям. Якби мала пропустити таке? Тож послідувало повторення тих самих дій у виконанні Василини, що й тоді, коли щойно заходила до церкви та прямувала до свого налюбленого кутика.
Панотець Василину знав. Проте їй кожен раз було вельми приємно, коли після слів «Причащається раба Божа…» він ледь усміхався і чітко виговорював «…Василина». Жінка десь глибоко у собі ховала невимовне вдоволення та покірно відкривала рот, а потім скрійно схиляла голову і хрестилася, усім виглядом показуючи неймовірну набожність та смирення. Але не вписувалося нині у цю сцену те, що мусила знову, гейби гребти проти течії, проштовхуватися до свого «любого амвону». «Йка вона свята, – думала Василина по дорозі, – не то, шо инші – ади, як небагато до Причасті приступили, ще може зо 20-25 жінок та пару хлопів. Не вміют люди шінувати Бога, ой не вміют!».
Після причастя Василина ніби трохи притихла, але й то не надовго. Вихапувала поглядом з побожної громади ту чи іншу постать і про себе давала їй розлогу оцінку. І той не такий, і та не така. Про кожного мала що сказати. Кожному мала чим закинути.
На хвилю часу вгамувала свої оглядини тільки тоді, коли почали зачитувати пожертви на храм Божий та офіри за здоров’я. Адже Василина й тут успіла! Ще вчора занесла паламареві аж 50 євро, що донька прислала, аби дати за здоров’я, і наказала аби чітко записав хто і скільки дав. То ж була вельми вдоволена, коли після оголошення імені жертводавця та суми по церкві пішов легенький шумок. Аж спину випростала. Хіба є ще тут хто, як вона?
Ще допоки почали молитися за жертводавців, а після того колядувати, Василина встигла запримітити та оцінити ще пару своїх, так званих, колєжанок. І прийти до висновку що вона таки нині найфайніше вбрана. А фустка – то й узагалі нема про що говорити!
На кінець відправи, після колядування та віншування, та «Многая літ», Василина хапцем проговорила «Отче наш»-«Діво» і почала швидко пробиратися до виходу. Планувала стати і помолитися ще й коло каплиці, що тулися з лівого боку до церковці. Поки буде молитися ще багатьох побачить. І її аж ніяк не зможуть не запримітити. А за той час вийдуть з церкви колєжанки Явдоха та Марусі, то вже разом підуть на гроби, а потім до панотця колядувати:
[i][b]Тут ангели чудяться, Рожденного бояться,
А віл стоїть трясеться, осел смутно пасеться,
Пастиріє клячать, вони Бога бачать
Тут же, тут же, тут же, тут же тут![/b]
Січень 2015 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2015
Бути найріднішим - це уміти повно відчувати когось.
Бути найріднішим - це могти підтримати його (її) у скрутну хвилину.
Бути найріднішим - це плакати разом з ним (нею).
Бути найріднішим - це сміятися його (її) усміхом.
Бути найріднішим - це гордитись його (її) перемогами.
бути найріднішим - це не дати йому (їй) упасти надто низько.
Бути найріднішим - це могти зрозуміти.
Бути найріднішим - це знайти в собі сили не засуджувати, а пояснювати.
Бути найріднішим - це підказувати з любов*ю.
Бути найріднішим - це уміти, коли треба, і говорити, і мовчати.
Бути найріднішим - це знаходитись поруч, навіть, коли ти далеко.
Бути найріднішим - це могти віддати йому (їй) усе, що можна віддати.
Бути найріднішим - це завжди тримати його (її) за руку
і розуміти,
що без нього (неї) нема і тебе...
(3.02.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556641
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2015
***
Маленька
невільна пташка,
що так хоче літати!
Та ба,
пір'я на її крилах
надто мізерне,
аби втримати небо.
А мрій замало
для того, аби полетіти.
Мрії - це завжди
тільки мрії.
Вони нікому нічого не винні.
Вони нікому і нічим не зобов'язані.
Напевне,
в усьому вина
лишень
тих мізерних крил,
що ніяк
не можуть оперитися
і боляче крають
серце
маленькій пташці,
що так хоче
торкатися неба...
Та не судилося їй
ані розкрилено
підійматися вгору,
ані захлинатися
щасливим щебетом
десь поза хмарами.
А, може,
таки
судилося?
Тихо плаче
маленька
невільна пташка
у своїй
незолотій клітці.
І...
мріє!
Поки що
мріє...
(1.02.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556412
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.02.2015
[b](з циклу "Різдвяне")
[i]У полі, у полі
Стаєнька старенька…[/i][/b]
Чомусь малій Асі завжди було шкода мешканців тієї «старенької стаєньки». Ввижалася вона дитині якоюсь дуже дрібною серед глибоких снігів – адже зима, адже поле, а стаєнька невеличка, загублена у безмежжі січневих хуртовин. Думала собі, що важко велося мешканцям того невеличкого обійстя: «А, якщо у них нема коней та саней? А, якщо вони бідні, і не мають статку, аби купити собі теплий одяг чи добротне взуття? А їсти – то ж треба щось їсти! Бо, гляди, поля – розлогі і геть заметені снігами».
Вгадувала собі Ася, чи могла б чимось помогти тим людям, тій маленькій дитинці, що народилася у люту морозяну ніч. Але чим би мала зарадити? Адже й у її батьків не було коня. Були сани, але дуже старі і поточені шашіллю - ними ніде не заїдеш. І ще без коня, бо хоч не міцні ті сани, але ж громіздкі! Та й ще одна прикрість завдавала клопоту дівчинці – старі чобітки, що потріскалися від морозу, бо не шкіряні, такі, як в Ганусі чи в Іринки (Асиних однокласниць), а прості, дерматинові, куплені ще минулого року на місцевому базарі. А тут Різдво вже проситься до хати, і завтра колядувати. Як же Асі хотілося завтра піти колядувати! Таки піде, навіть не важачи на лютий мороз і потріскані чобітки...
У хаті було тихо, ледь потріскував вогонь у кухні (Ася сама розпалила вогонь! – правда, заледве, бо дрова сирі, тож мусіли спочатку підсохнути, аби розгорітися). А ще тишу порушувало хіба нерівномірне похропування п’яної матері. Тата не було вдома ще від позавчора – посварилися з мамою мало не до бійки і після того десь пішов. Вранці Асина мама казала, що бачили його на Хутірцях (майже околиця села), певно, десь там у якогось колєґи і заночував. «Аби лишень у хаті, а не де у старій стодолі чи хлівці», – думала Ася – боялася, аби тато не замерз. Чула колись від вуйка страшну історію, як замерз біля плота якийсь чоловік у селі, що було третім по рахунку після Асиного, якщо їхати у К.
Цего року не вечеряли. Хоча то вже не перший рік, коли не вечеряють усі разом за святвечірнім столом. І хоча зранку Асина мама дала доньці перебирати пшеницю на кутю, але потім захмеліла і завалилася спати. Дівчинка сама спробувала щось наготувати, лиш ба, мало що вдалося з того. Пшениця пригоріла і тепер хіба кури будуть мати забаву, буряк якийсь недоварений вийшов – Ася тільки пальчик покалічила, коли пробувала порізати його на шухи. Тільки й того, що бульба у мундирах вдалася добра і Ася смачно попоїла, вмокаючи гарячу картоплинку у сіль. Був такий смак у тої картоплі, як тоді, коли вибирали бараболю у тетки Гафії, а після вибирання ввечері надворі пекли її у гарячому з вуглем попелі. Правда, тоді тетка дала ще сальця дуже доброго, забудженого, і цибульку (часник Ася не дуже любила), а ще були тетчині діти. То ж у компанії, як завжди ведеться, і весело, і смачно! Та нині Аська сала не шукала, бо гріх – треба бути пісно, то ж Святий Вечір, а вона ж он яка вже велика – цілих сім років минуло влітку!
Раптом на ліжку поворухнулася Асина мама. Дівчинка притихла – понад усе боялася зараз розбудити матір, бо та, на п’яну голову і зі злості до чоловіка, що пішов у запійні мандри, могла не те, що нагримати на малу, а й набити, або запустити чимось тяжким у неї. Та ні, минулося, жінка далі мирно засопіла, тільки ковдра піднімалася догори в такт диханню дебелих грудей.
Асі стало дуже сумно. Вона так хотіла ялинки… Тато обіцяв, що на святвечір візьме її з собою і вони виберуть до свят невеличку зелену красуню у лісі. Але не сталося. Так бувало вже не раз в Асиниму маленькому житті – дорослі щось їй обіцяли, але часто-густо обіцянки залишалися обіцянками. Певно, їй уже і не звикати до того, бо може й усі на світі такі брехливі, звідки Асі знати? А, проте дівчинка не знала нікого з тих «усіх на світі», бо за межі свого села ніколи не виїздила. І взагалі вважала, що справжні люди – це тільки ті, які є у її селі. Ну, може, ще з сусідніх сіл. А всіх інших, що жили десь далеко – чи у містах, чи у незнаних країнах, чи тих, кого бачила по телевізору у тетки, – вважала майже казковими персонажами. І хоч Ася, до слова, дуже любила казки, проте усі ці невідомі люди видавалися їй якимись чи то неіснуючими, чи то такими самими, як її казкові герої – вигаданими. Тільки мешканці міфічної «старої стаєньки» завжди виділися дівчинці до болю рідними, своїми, ніби й сама була колись у тому невеличкому, загубленому у заметах, хлівці і тримала малого Ісусика за руку.
Надворі забрехав Сірко, Ася стрепенулася і боязко глянула на матір – нічого, спить. Почула, як десь далеко хтось колядував – лише б не прийшли до них, бо точно розбудять. А, як і не розбудять, то Ася все одно не мала грошей, аби заплатити за коляду. Не мала навіть солодких горішків чи цукрових кугутиків (на святвечір не завжди за коляду давали гроші), аби віддячити колядникові. «Але ні, не прийдуть – подумала дівчинка, – в хаті не світиться, а під темними вікнами ніхто не зачне колядувати».
Вже й вогонь дотріскотів у кухні, але в хаті все ще було холодно. То й не дивно, адже на вулиці справжній морозисько заходився ґаздувати. Онде шибки чи не наполовину замерзли і вода он у відрі легко вкрилася тоненьким льодом. «На ранок буде ще зимніше, – зітхнула Ася, суголосячи своїм невеселим думкам, і почала хукати у долоньки. – Треба лізти на піч – там хоча б трішки тепліше".
Тихенько, аби не наробити зайвого шуму, дівчинка вибралася на піч, прошепотіла молитву і, закутавшись у свою стареньку ковдрочку, притулила голівку до подушки. Все, треба засинати, бо вранці жде Коляда! Попри все, Ася була намірена завтра йти у колядники – ні, не через гроші (мама й так потім усі забере, скаже, що зичить на щось, але вже не віддасть, мала це знала точно), і не через те, що всі однокласники підуть колядувати, і тітчині діти... А просто їй дуже-дуже хотілося розказати усім, що десь у далекому полі народився маленький Ісусик. Таки піде, не спинить її ані мороз, ані старенький плащик, ані холодні чобітки, ані снігові кучугури…
Вже у півдрімоті дівчинка мило посміхнулася своїм думкам чи то вже своєму солодкому напівсну, де бігла вузенькою стежкою до хати сусіди Марії, де вже он ставала під вікном і радісним голоском звіщала найпрекраснішу з цьогорічних новин –
[i][b]Там Ісусик народився –
Дитинка маленька![/b]
Січень 2015 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555195
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2015
[b](з циклу "Різдвяне")[/b]
[i][b]Нова радість стала,
Яка не бувала…[/b][/i]
Та не було сьогодні ані старої втіхи, ані нової радості у господі Параски. Не мала чим тішитися цего року – ой не мала! Най би скарав Бог кожного з тих нечестивців, хто не гребує забрати у зболеної жінки найсвітлішу надію, хто тисячі таких, як вона, одиноких матерів, лишає без останньої іскри тепла, любові, сподівання, доживати віку на самотині зі своїм горем і тяжкими думками!
Забрали у Параски сина цего року. Забрали навіки і вже ніколи їй не буде ані весело, ані добре, ані святочно. Вже до останнього подиху буде носити у собі глибу чорної, холодної біди, котру неможливо вибілити, не під силу відогріти.
Спочатку спалахнув Майдан – Майдан Гідности – у Кийові. Не могла не пустити свого Павлика туди, бо гідністю не торгуються, бо гідності не стороняться, бо гідність вимагає того, аби її відстояти. А коли то ще гідність твого народу – цілої країни – навіть нема що думати-гадати!
Поїхав. Був на барикадах, був на Інститутській, цілими днями щогодини співав Славень, страшними ночами стояв лицем до лиця з беркутнею, не даючи прорватися до осердя Майдану. Був у будинку Профспілок, світив своїм ліхтариком на концерті Вакарчука, співав гімн рідного народу разом з усіма майданівцями в першу хвилину нового 2014-го. І колядував того року теж на Майдані. І вечеряв там же. Але ж ВЕЧЕРЯВ!
А цего року вже не вечеряє. І на́рік не буде. Вже ніколи не буде вечеряти, і ніде! Хіба, що на Небі за Отчим столом…
Великі солоні краплі падали у немедову Парасчину кутю – не додала меду, бо хотіла, аби гірко їй було і на смак, аби несолодко. Досипала би ще перцю до тої куті, аби в горлі пекло адським вогнем, так, як пече на серці – може би перепекло, може би тілесна мука заглушила душевну і хоч на мить стало легше. Але чи хотіла Параска полегші? Чи хоча б щось їй зараз хотілося, коли утратила єдиного сина, єдину опору, єдину надію свою на все життя?!
Не втримала Павлика і тоді, коли почалися вогні на Сході. Та й чи могла щось вдіяти? З Майдану приїхав на тиждень, потім більше не був дома, аніж був. А там поставив перед фактом, що іде у добровольці.
Господи, як Параска плакала, як просила сина не йти, ніби чуло серце материнське щось недобре! Але Павло мовчки витирав сльози матері, мовчки витирав свої, а потім безперервно повторював тільки одну фразу: "Мамо, простіть, інакше не можу...".
Таки пішов. Від ротації відмовився: казав – я вже навчений, а інший поки навчиться, час мине, а тут треба обороняти-відстоювати кожний, дорогий серцю, сантиметр Української Землі. Час від часу телефонував Парасці, заспокоював – казав, що все добре, що не мерзне (навіть коли було 20 градусів морозу, говорив, що не змерз!), що не голодний (навіть, коли був на передовій коло Дебальцево, куди волонтери заледве могли доставити хоч якісь харчі!), запевняв, що ще трохи і перемога буде за ними (а в цей час уже далеко не перша колона, так званої, російської гуманітарки висвічувала білими боками на кордоні!).
А нині його нема – нема її дорогого Павлика, і вже ніколи не буде! Три тижні тому навіки віддала свою дорогу дитину чорній землиці, холодній землиці. Були побратими, було чи не все село на похороні, були урядовці з району, навіть з області якийсь пан щось там говорив. Але Параска добре того не чула. Не чула нічого ні поза собою, ні у собі. Бо оселився тільки один великий біль у її серці, здавалось, більший за все виднокілля неба і землі, за все безмежжя відчуттів – незміряний нічим біль утрати.
Не вивели з темного заціпеніння Параску ані поштиві постріли, коли опускали домовину у яму, ані перша грудка замерзлої землі, що відухнула глухим звуком, ударившись об кришку синової труни...
Слабенький вогник свічки вже долав останні краплі воску. Вечеря схолола – Параска так і не змогла торкнутися її. Та й і яка там вечеря? Несолодка кутя і суха картопля, навіть не пообирана від лушпиння? А ще грибна юшка – юшка мусила бути, бо її так любив Павлик! Зо три рази додавала добавки, поки вечеряли…
Ще трішки і свічка догорить, ще трішки і кімнату поглине темрява – така сама чорна, як мука у Парасчиному серці. І буде чорно, чорно і тихо навіть тоді, коли під вікно прийдуть колядники (не будуть обминати хату Героя України!), аби звістити про «нову радість». Але нема вже для передчасно постарілої Параски ані радості, ані доброї новини – най Бог простить, – нема і вже не буде! Не в її господі, не в її серці, а десь інде –
[i][b]Над вертепом звізда ясна
На весь світ засіяла![/b][/i]
[i]Січень 2015 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551905
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2015
Які ж великі зорі! Яке безмежне горе...
Півміста на колінах розпачливо стоїть!
Запались вишні гори. Зчорніло Чорне море.
Усохли буйні крони верховіть.
О, Господи, мій Боже! А, може, то ворожить
Сусідка злоязика на стоптаній межі?!
Заквітували рожі! Та вже холодне ложе.
Нема у грудях там уже душі...
А серпень ще ж далеко. Довкруг січнева спека.
І стрільбища вогненні - не зорепади, ні!
Повніє картотека... Коби нарешті й Зека
Віддати пошматованій Землі!
Аби розбити Пута - навіки розітнути
Несправжнє узобраття! І цю війну химер.
Ридають гірко Крути - бо ж як оте збагнути,
Що крутиться антипко дотепер?!
(12.01.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551162
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2015
Днями у Центральній бібліотеці ім. Т. Г. Шевченка м. Калуша відбулася презентація першої поетичної збірки калуської молодої поетеси Олесі Франко, яка є представницею роду славетного Каменяра. У збірку, під життєствердною назвою «Істина життя», увійшли вірші на тему життя, віри в Бога, любові, зокрема любові до рідної землі, дружби і, звичайно, музики. Адже, якщо на ниві поетичного письма авторка почала свої ужинки нещодавно, то як музикант і педагог вже добилася чималих успіхів. За фахом Олеся Франко викладач музики по класу фортепіано, працює в Калуській музичній школі Калуського міського відділу культури. Її вихованці часто беруть участь у всеукраїнських та міжнародних музичних конкурсах і, до слова, майже ніколи не повертаються додому без нагород.
Збірочка «Істина життя» побачила світ у Київській друкарні ТОВ «АТОПОЛ» наприкінці минулого року. Упорядником віршів став відомий український художник Йосип Борисович Осташинський, який, власне, і порадив авторці не тримати все написане у шухляді, а видати власну поетичну збірку.
Привітати молоду поетесу з виходом першої збірки прибуло чимало гостей не тільки з Калуша та Калущини, але й з цілої Івано-Франківщини. Було сказано багато гарних слів, схвальних відгуків як про творчу роботу п. Олесі, так і про неї, як людину, як талановитого педагога. З привітальним словом виступили: Ткачик Іван (голова калуського клубу талановитих людей Калущини «Мистецьке гроно»), Сімків Богдан (калуський поет, автор семи поетичних збірок), Зьомковська Марія (прозаїк, етнограф), поет Володимир Сивобровенко, краєзнавець Когут Микола, співробітники музичної школи, де працює поетеса, а також колеги по перу з літстудії «КА-МА-ЛІ-я» (м. Калуш) і Міжрегіонального поетичного клубу «Об’єднані словом» (м. Івано-Франківськ) та багато інших. Вітали поетесу і рідні, зокрема Сімків Терентій Васильович, хресний батько авторки, якому нещодавно виповнилося 90 років. Розділити радість свого наставника прийшли також і вихованки п. Олесі, учениці Калуської музичної школи, Мельник Зоряна, Рига Божена, Сагайдак Атоніна і Тетяна, Луцька Андріана і Христина та Гринів Софійка, які порадували присутніх талановитим прочитанням Олесиних віршів та виконанням колядок. Русло творчого дійства уміло спрямовувала калуська поетеса Ірина Червінська.
Звичайно, окрім творчого набутку молодої поетеси, говорили й про її славетного предка – Івана Яковича Франка. Авторка ділилася своїми спогадами про ті чи інші моменти у своїй родині, пов’язаними з іменем та життям Каменяра. Багато питань, які пролунали із залу, так само знаходились у площині франкознавства. Сама ж Олеся зазначила, що: «Бути нащадком такого великого Українця, такої відомої Людини (для неї) насамперед дуже і дуже відповідально!». Зазначимо, що Олеся Франко є правнучкою рідного брата Івана Франка – Онуфрія.
Окрім творчої діяльності у сфері музики та поетичного слова, Олеся Франко займає активну громадянську позицію. Саме з її ініціативи у Калуші було створено громадське об’єднання «Товариство Бойківщини». А ще поетеса минулого року стала активною учасницею Калуського Майдану, а також мала змогу виступити на головній майданівській сцені у Києві.
[i]12/01/2015 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550887
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2015
[b](з циклу "Різдвяне")[/b]
[b][i]Добрий вечір тобі, пане господарю!
Радуйся, ой радуйся, Земле…[/i][/b]
Та не святочно чулася Анна, не до радості їй було. Та й ніколи, напевно, аж надто не уміла тішитися ані Різдву, ані иншим святам. А сьогоріч і поготів.
В гості до рідних чоловік не пустив, бо традиційно вже, як на десять літ подружнього життя, вечеряли у його матері. Своєї ж святвечері не готувала - як на біду, зараз не мали грошей на найнеобхідніше. Така вже кризова ситуація в Анниній сім’ї настала, певно, у відповідності до складної ситуації в країні. Спочатку просилася-молилася – вже, здавалось, і скреснув лід мужевої незгоди, і сам готовий був, за сприятливості якихось-там обставин, поїхати з нею, але, як завжди, підкорила свою волю не своїй. Звикла вже до того, що у житті вкрай рідко виходило керуватися поняттям «хочу» – перевага завжди була за банальним усвідомленням «мус» і «треба». Тож дарма було сперечатися, буде цього року, як і торік, і позаторік – поїдуть на Вечерю до чоловікової родини.
Проте, Анна відчувала наперед щось недобре. Вже з початку тижня було якесь мульке і нав’язливе відчуття чогось не надто приємного. Відганяла те передчуття від себе, але не могла ніяк відігнати. Тепер же бачила, що дарма не прислухалась до своєї інтуїції (а вона, до слова, у Анни завжди була добре розвиненою). Але що б то могло змінити? Рівним ділом – нічого!
Вже звично, близько полудня приїхали в Андрієве село. За кілька хвилин добрались до будинку матері. Та як навмисне, виявилось, що і хвіртка, і брама були наглухо зачинені. Отже потрапити на обійстя без вилізання-перескакування через паркан не обійтися. Андрія це неймовірно розлютило, адже так виходило, що їх, наче, ніхто тут і не жде. А ще й ніби зумисне, лютував мороз. Давно вже не було такого Різдва – зі снігом, з морозом, що голосно порипує під черевиками, без в’їдливого, пронизливо-кусючого вітру, що продирається у кожну дірочку і ворохобить дрижаками все тіло. А ще ж довкола люди – хто спішить з останніми, необхідними до свята, покупками додому, хто порається по господарці коло хати, а хто й просто з цікавості визирає з вікна – бо й справді цікаво, чого то Тимофійчуччині діти під парканом вже хвилин з десять тупцюються?
Врешті Андрієві не залишилось нічого іншого, як видиратися на паркан, і вже зсередини відмикати-відсувати всі застібки та засуви, на які була зачинена брама. А тут ще й до хати без ключа не потрапиш. Одним словом – треба чекати, чекати і мерзнути. Настрій, звичайно, з’явився відповідний. Особливо у Андрія. Анна вмовляла чоловіка заспокоїтися: «Що так сталось, то вже нехай, головне, аби не сваритися, бо таки Святвечір над людьми розстелив свою святкову скатерку». Хоча і сама промерзла до нитки, ноги закацябли, аж запарі зайшли у пальці – а мерзнути їй, ой як не вартує, бо є купа всяких болячок. Та що вже поробиш.
Невдовзі повернулися додому Андрієва мама з його братом – їздили на цвинтар та й трохи затрималися, а про Андрія у поспіху якось вилетіло з голови, що має прийти. І, може б нічого, зігрілися б, перекинулися б словом-другим і все, та де там! Брати зчепилися не на жарт – Андрій не витримав і налетів з криками та звинуваченнями на брата (бо саме той так усе позамикав), мовляв, «як не хочеш, аби ми сюди приходили, то й не будемо!». А той у відповідь розходився ще май ліпше – сказав, що «ніхто і нікого тут не тримає і можна звідси забиратися». Галас здійнявся неймовірний. Жінки намагалися перекричати чоловіків та заспокоїти їх, але чи це так легко? Зрештою обидва розскочилися хто-куди – Андріїв брат доробляти ще якісь дрібниці по господарству, а сам Андрій нервово курити. Анна ж підсіла до свекрухи, помагати доліплювати вареники з капустою – ці, певно, чи не найсмачнішими після куті видавались їй на святвечірньому столі.
Анні було зле, дуже зле, бо слова чоловікового брата зачепили за живе – так, він тут ґазда, але чи варто такі речі зопалу кидати комусь в очі? Тим паче Анна мала таку особливість, що все, сказане неладно, готова була приймати на свій рахунок. Вона ж тут чужинка, свої порозуміються, а потім ще її й винною зроблять. Проте, намагалася дати раду і собі, і своїм емоціям та думкам.
Уже, може на тому було б і стало, та Аннина свекруха ніяк не могла собі дати спокою з цією ситуацією. Поверталася і поверталася в обгризанні подробиць, в пояснюванні свого бачення, в обсосолюванні кожної найдрібнішої трісочки. Андрій з того нервувався, то ж і Анні було не по собі. Просила свекруху закрити тему і не обговорювати все це далі: «Що сталося – те сталося, назад не вернеш, а нині Святвечір, то ж сваритися не треба».
Наче по-трохи почало вщухати. Але де жінка годна довго язика не висувати – хто, де, коли таке бачив і чув?
Слово за слово, почалась якась інша балаканина, проте з відчутним впливом щойної катавасії. І якось, ніби поміж іншим, Андрієва мама сказала Анні, що: «Доброго чоловіка маєш, ой доброго!». До чого тут це, Анна не зрозуміла, проте не заперечувала чоловікової доброти ніколи. Тож погодилася із твердженням свекрухи, а від себе додала, що і «їй, Анні, нічого не бракує і Андрій має не найгіршу жінку». На що Андрієва мати скрушно похитала головою й іронічно відповіла: «А хіба я знаю?».
Якийсь величезний клубок підкотив до горла Анни: «Якщо за десять літ життя з її сином, вона (свекруха) ще не знає, яка Анна, то про що можна говорити?!». Серце закалатало у всі калатала, молодиця відчула, що зараз розплачеться і прожогом вилетіла з кухні.
Сльози повножальними потічками котилися з очей, серце болісно щеміло від гіркого усвідомлення, що тут, у цій господі, у цій родині вона чужа. І скільки б зусиль не прикладала, як би добре не ставилася до усіх, зрештою, як би не любила чоловікову родину, вона тут назажди приречена бути просто невісткою. Наче й нема в тому нічого такого, бо й справді невістка, та ба, завжди хотілося Анні бути рідною, не чужою в цій сім’ї. Найболячіше буває тоді, коли вмирає ілюзія. Так зараз було й Анні. За збігом дивних обставин чомусь зрозуміла це саме нині, у святвечірню днину, далеко від своїх рідних, і чимраз далі від нездійсненних мрій. Своя сорочка таки ближча до тіла, скільки б і як не хотів подивитися на цю обставину з іншого боку.
Тихо потріскувала свічка. Родина мовчки вечеряла за святвечірнім столом, тільки іноді перекидаючись словом-другим. Та Анні несолодка була кутя нинішня, не так духмяно пахло сіно, супився під образом тогорічний дідух. Самотньо було їй за цим щедрим святочним столом і гірко, до болю гірко на серці. Чому всі ці прикрі непорозуміння та непривітні слова мали мати місце саме сьогодні? Чому саме зараз, у таку світлу мить, мали палати у серці смолоскипи якихось образ? Проте, мабуть, на все воля Божа. А, може, то й на добре, що так сталося – бо дасть Бог діждати, на другий рік Андрій таки повезе свою жінку до її рідних на різдвяну гостину. Може, хоч на́рік Аннине серце усміхнеться радісними дзвіночками. І солодко смакуватиме кутя, і до куті, та дзвінко лунатиме коляда - і за столом, і за вікном:
[b][i]Райдуйся, ой Радуся Земле,
Син Божий народився![/i][/b]
7 січня 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2015
Він завтра народиться знову.
А ми
готові чи ні до оновлень
цієї важкої, сумної зими,
залитої ріками крові?
Він завтра засвітить зорю.
Ну а ми
чи ладні світліти серцями
у потемках цеї жаскої зими,
змордованої до безтями?
Він завтра обійме усіх.
Ми? А ми
чи здатні розправити крила
в неволі цієї гіркої зими,
що небу чоло зажурила?
Він завтра надією блисне.
Чи й ми
сповна вберемо те проміння
на згарищі темному цеї зими,
що нищить найліпше насіння?
Він світові завтра всміхнеться.
То й ми
зупинимось, може, над краєм -
степліє холодна утроба зими
спасінням...
Христос ся рождає!
(5.01.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548981
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2015
Я вдам, що не вчула слова огудного за спино́ю...
Я вдам, що не взріла глуму несвітлого ув очах...
Сміятися навіть буду, балакати із тобою,
І тихо молити Бога, аби заховав меча.
Бо світ - це не тільки світло, а й тучі, і глупа темінь.
Бо люди - не вічна днина, буває, що й прикра ніч.
Та тільки була би сила у зрадженому рамені,
Трималась би щира віра на лагідному коні.
А сповідь остання прийде до сильного і слабкого,
Високого, певно, схилить, низенького вознесе...
Я вдам, що не знаю болю, благатиму лиш у Бога,
Аби допоміг не впасти і витримати усе.
(25.12.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546318
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2014
Пощо ти приходиш до мене?
Навіщо виятрюєш душу?
Лишається слід, наче вічність,
Лишається слід, наче крик...
Чи пам*ять німотна доконче
Живитися мукою мусить?
Чи, може, то розум до думки
Про чесність і честь ще не звик?
О, скільки дверей є довкола!
О, скільки халупок привітних!
А ти так уперто і зично
Вистукуєш різко в мої.
А я вже від тебе, на радість
Небесному сонцю, відвикла,
З грудей навсібіч розлетілись
Здичілі кусючі рої.
Не треба вертати минуле,
Не треба жаліти за болем.
Сніги повідбілюють сутність
Убраних у темне сердець.
І, може, прозріння востане
Таке нечіпке ще і кволе -
Що там лиш буває початок,
Де чомусь приходить кінець...
(22.12.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545537
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2014
Проснутися б, проснутися б зі сну,
Аби жахіть не зріти знову й знову.
Чи принесуть нарешті нам весну
Птахи із вирію, чи принесуть
Землі вкраїнській радісну обнову?
Морфею злісний, одійди чи згинь,
Не затуляй горішнє чисте світло!
Бабахає війною навкруги,
Кроваве небо збагрює сніги,
Вогненний стовп палає серед світу.
І янгол білий корчиться он там,
Де лезо ката скальпелює душу...
Чому всеволю віддано катам?
Чого відьмує зрадниця-зима,
А я тій зрадниці коритись тихо мушу?
Проснутися б, проснутися б - і все!
А там і смерть нехай би, як безсоння...
Ховає ніч за сутінню лице,
Холодний страх під вікнами повзе,
Обвило терня чорне підвіконня...
(20.12.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545082
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2014
***
Мені вибирають очі,
хоч я не риба
і не була піймана
ні на чий гачок.
Мені виривають язика,
хоча я й не лихословила супроти
дев*ятої Заповіді Божої!
Мене хочуть розіпнути,
хоча я навіть і близько
не стояла поруч Христа...
Знаю тільки з Письма Святого,
що Святішого на землі ще не було.
І не буде!
Чуєте, ті, що вибирають очі
не рибам?
Ті, що виривають язиків
не лихослівцям?
Ті,що розпинають
заради розпинання?..
Святішого за Ісуса не було
і не буде!
Справедливішого за Господа нема...
(14.12.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543756
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2014
В останню суботу осені, 29 листопада, у світлиці «Галичини» відбулася чергова творча зустріч учасників Міжрегіонального поетичного клубу «Об’єднані словом». Тематика зустрічі на цей раз була обрамлена головно віршами про АТО. Це й недивно, адже те, що зараз відбувається в нашій країні, накладає вагомий відбиток на кожну душу, а що вже говорити про вразливе тонкострунне єство поета? Отож своїми поетичними переживаннями ділилися івано-франківчанки та івано-франківці [i]Адель Станіславська, Віталія Савченко, Леся Геник, Оксана Пронюк, Тетяна Лавинюкова, Ольга Бреславська, Роман Бойчук, Роман Фединяк[/i], а також [i]Наталія Данилюк[/i] (смт. Перегінськ) [i]Ірина Червінська[/i] (м. Калуш) та [i]Володимир Сірий[/i] (м. Бучач, Тернопілля), який, до слова, подарував присутнім ще й кілька своїх пісень. Звучали вірші [i]Володимира Хлопана [/i](м. Івано-Франківськ), увазі присутніх була представлена поетична збірка «Колекція дум», авторства [i]Тамари Васильєвої[/i] (м. Кременчук, Полтавська обл.).
Та ключовою нотою творчого спілкування стало те, що у гості до «Об’єднаних словом» завітав боєць АТО, молодий воїн дев’ятої роти тридцятої механізованої бригади, що останнім часом несла свою службу під Донецьком неподалік с. Піски, 26-річний [b][i]Дмитро Євдокимов[/i][/b]. І фактично всі слова, які були сказані, несли у собі глибину подяки Дмитрові, як уособленню тут і зараз усіх тих, що стоять на передовій і виборюють право України бути сильною незалежною державою в майбутньому. Кожен через сказане хотів додати цьому молодому, сором’язливому, проте такому міцному волею і духом хлопцеві, відчуття підтримки, доброї енергетики та віри.
Саме ж слово Дмитра звучало дуже сильно і переконливо, адже: «тим, хто сумнівається, боїться чи не вірить у те, що робить, не місце там – лицем до лиця з ворогом», – поділився своїми думками вояка. А ще, додав, що «у кожному справжньому чоловікові має бути розуміння і потреба захищати свою країну, воювати, коли йде війна». Дивно чи ні – та цей ясноокий «воїн світла» навіть не вважає, що робить щось особливе, робить те, що повинен – от і вся філософія! А ще – ні на мить не сумнівається у своїх кроках і щиро вірить у перемогу. А ми щиро віримо у те, що він, як і його побратими, повернеться додому живим:
[i]Живим, солдате...
Чуєш?.. Будь живим!
Хай обмине тебе ворожа куля!
До серця віру Вишньому притулюй,
як зброю до грудей…
Хай чорний дим,
що так тебе жалобно обійма,
розсіється!
Молюся, прагну, вірю -
здолаєш ти ненависного звіра
і зацвіте просвітлена весна…
Шануй себе,
соколику ясний!
Тримайся за життя так ціпко й вперто,
як тільки зможеш….
Не давайся смерті -
нехай бо їй віддасться ворог твій!
Ти зможеш!
Біля тебе Серафим
мечем вогненним темінь розсікає!
З чола твого
кривавий піт стікає…
Та ти не здайся, чуєш?..
Будь живим!
Солдате, чуєш?
Ти потрібен тут,
де сонце на осонні біля хати.
Тебе вимолює сестра, кохана, мати,
і вірить в тебе весь вкраїнський люд...
([b]Адель Станіславська[/b])[/i]
Зазначимо, що Дмитро приїхав тільки на десять днів у відпустку і у понеділок після суботньої зустрічі з «Об’єднаними словом» знову повертається на Схід, на передову. Та з собою він повезе на сей раз не тільки підтримку і молитви рідних, а й цілий оберемок щирих побажань від багатьох знайомих і незнайомих людей, повезе з собою позитивну енергетику наших поетклубівців, а ще кільканадцять дитячих малюнків-листів, на котрих яскравими барвами намальовано віру у перемогу, віру в Україну, в Дмитра, у кожного, хто стоїть там – «лицем до лиця з ворогом».
[b]Леся ГЕНИК[/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540406
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2014
***
Можна не чути холоду. Не відчувати болю.
Можна не зріти сущого - бавитися вогнем...
Та як загасити серце, що попеклося знову?
І як спромогтись не чути крики його, і щем?
Скільки на раз безсилля! Скільки зараз безраддя!
Осінь уже відбула. І налітає сніг.
Може, зима зрятує? Може, її всевладдя -
У заметілях вперті скорювати вогні?
Смуток рахує кроки. І ні при чім годинник.
І ні до чого вікна... Доля - і та свята!
Можна виною тліти, будучи безневинним.
Чисте життя писати, змарюючи літа...
Та скоро зима. Нарешті! Може, і справді зможе
У біло-пребілу барву зафарбувати ніч.
І знов заквітують рожі, на миротвор*я схожі,
У серці непогамовнім. В серці... і на вікні...
(27.11.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539819
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2014
Шановні поетклубівці та поціновувачі поетичного слова!
Запрошуємо Вас 29 листопада на творчу зустріч у світлицю тижневика "Галичина".
В ході зустрічі:
- читаємо нові твори, а також твори, присвячені нинішнім подіям в Україні (АТО);
- знайомимося з цікавими, непересічними людьми;
- спілкуємося за філіжанкою кави.
Початок о 13.00 год. (м. Івано-Франківськ, вул. Січових Стрільців 25, редакція газети "Галичина", 1-ший поверх)
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет МПК "Об'єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539676
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2014
У кожноденнім вирі суєти
Забуте сонце розсипає тіні,
Між тіней тих чи стрінемося ми,
Коли до ніг впадуть листки осінні?
У позолоту кутається день,
Та зайці сонячні лиш до полудня.
Чи доля нас до щастя приведе?
Чи тільки лишиться сумне відлуння?
І хоч каштани знову зацвіли -
Нещадно цілуватимуть морози.
Скажи, коли, скажи, молю, коли,
Прийдеш і вип*єш ніжно мої сльози?
Холодні ранки плачуть за вікном.
Чи то вікно над ранками голосить.
Я пригощу тебе гірким вином,
Бо на солодке час уже не просить.
......
У кожноденнім вирі суєти
Забуте сонце розсипає тіні,
Між тіней тих чи стрінемося ми?
Чи зберемо ще радощі осінні?
(26.09.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536588
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2014
Сьогодні знову туманно. І на душі моїй сумно.
На війні умирають хлопці. Вранці звістили - три...
Знаєте, я молюся, в серці аж рвуться струни!
Не затихає мантра, дзвонить: НЕ-ВМРИ-НЕ-ВМРИ...
Сохнуть листки акацій. Де-де уже лиш порох.
В меморіальнім сквері свіжих могил вже сім...
Питання строчать у Небо: війна закінчиться скоро?!
Та відповіді натомість гуркоче гарматний грім.
Дивилась учора телик. Хоробрі юнці, безвусі,
Казали: за Україну готові вмирати! Так...
Вмирають чомусь найкращі. А гнидяві зостаються.
Зриває весняні квіти змосковщений маніяк.
Та треба іти. У хащі без руху вперед не блисне
Ні сонце, ані надія. Ні зліпшене майбуття.
Та ранки такі туманні! І душу так болем тисне!
Щодня умирають хлопці. За вчора - аж три життя!..
(10.11.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535938
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.11.2014
Я так боялася війни -
вона прийшла...
Упали темні валуни,
зійшла межа
на полі між добром і злом.
Строчать вогні.
Снує жорстокий бурелом
на цілині
таких ще молодих життів!
Вмирає сад...
Зайшовся в ярому витті
не листопад,
а сам Господь на небесах.
А сам Господь!
Чорнозаплетена яса
укрила плоть
глевкої, хворої землі.
Стирчать хрести...
О, скільки душ на мілині -
не донести
їм висоту блаженних хвиль!
А жаль. Як жаль!
На тлі потрощених розкриль
сумна скрижаль
утрат, незміряних нічим.
Горить межа...
Ми так боялися війни -
вона прийшла...
(5.11.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535578
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2014
Сірий дощ, тихий дощ, мурий дощ
До душі наполіскує смуту.
Світ увесь, певно, й осінь також
Молить Бога війну перебути...
А довкруж - хоровод парасоль,
Кольорових і зовсім потертих.
На жаскім перехресті недоль
Не зустріти би воїну смерті!
Мокрі ноги і мокра душа.
Накриває думки дрижаками.
Не вартує життя ні гроша
Там, де люто вбивають без тями!
Та коли ж проясніння прийде,
Янгол білий до скронь доторкнеться?
Милий Боже, благаю Тебе,
Борони світло кожного серця...
......
Сірий дощ, тихий дощ, мурий дощ
До душі наполіскує смуту.
Світ увесь, певно, й осінь також
Молить Бога війну перебути...
(13.10.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534096
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2014
Ти думаєш, мені не страшно тут?
Ти думаєш: відважний, не боюся!
А я, бува, згадаю про матусю,
Коли скажені "Гради" заревуть
Над головою змореного літа -
І так захочеться тікати, бігти,
Не озираючись, туди, назад,
Де рідний дім, а не скажений "Град"!
Невже гадаєш так: що я не хочу
Удома просинатися собі,
Погожій посміхаючись добі,
Коханій задивлятися ув очі,
Хмеліючи медами почуттів,
Щасливе сонце зріти на путі...
Усе б віддав, аби лишень... не вмерти!
Сльозу з очей коханої утерти...
Не думай, що не корчаться в мені
Страхи ніколи не узріти сина!
Не гладити голівоньку і днину
Нову йому не звити в новодні.
Не простелити путівець у даль,
Де добра доля, успіх, а не жаль
За батьком, що упав на полі бою...
О, як я думкою терзаюсь тою!
О, як боюсь! До крику... Не гадай,
Що я не знаю страху тут, в окопах,
Що лиш відвага селиться в "укропах",
І змога боронити рідний край!
Це так, це - перше! То ж моя земля!
Життя віддам за неї радо я!
Але буває страшно без межі,
Коли регоче "Град" і десь в душі
Зрадлива думка болем защемить:
Що можу впасти намертво за мить...
(23.10.14)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532996
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2014
Шановні поетклубівці та поціновувачі поетичного слова!
Щиро запрошуємо Вас на презентацію поетичних збірок "Шал у стані ейфорії" та "Помаранчева дівчинка" від чудового творчого тандему Романа Бойчука та Олі Бойчук-Бреславської.
Презентація відбудеться 1 листопада о 13.00 год. в приміщенні обласного часопису “Галичина” по вул. Січових Стрільців, 25 в м.Івано-Франківську.
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет Міжрегіонального поетичного клубу "Об'єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532789
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2014