| Сторінки (1/86): | « | 1 | » |
Вицвіле «70» на лобовому маленької Шкоди.
Без трикутної «У» — щоб не докопалися копи.
Я не розгадав би її ні за день, ні за кому.
Та за хвилину вкохався, мов йолоп
Якби вона несла революційні стяги,
за нею ішли б солдати, трудяги, бродяги
Якби вона готувала військову змову —
я першим вірив би кожному її слову.
Її руки гідні чорнил,
якими підписують вирок на розстріл
Її погляду безумовно скорилися б
диктатори, кати, хмарочоси.
Вона могла б одягатись у війни,
Злегка спускати з плечей перемир‘я.
Її обійми могли б стати вірою,
я кожній догмі першим повірив би
Став би першим до зброї,
десантувався в Нормандії з боєм,
Приймав її віру, її війни,
спускав з тонких плеч перемир‘я.
В неї завтра будуть нові стяги,
Інші солдати складуть їй присягу.
А я. Я просто хочу,
щоб ми з нею дивилися в очі.
Я б розгадував її мапи щоночі,
виставляв пости на кордонах,
тренував би загони
хапати порушників.
Але.
Я.
Їй.
Просто.
Байдужий.
04.07.2021
п.с.Навіяне Жаданом
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2021
Колись ми всі — колишні.
Хтось — поки, хтось — навічно.
Закаламутить дощ чиїсь відбитки на узбіччі,
собаки згублять слід.
Лише одне прошу — не проїби це літо,
як це робиш вічно.
Не проїби цей щем, цей дощ, ці ночі,
в cpaку зношені підошви.
Говори що не сказав би, бо
Колись слова стають словосполученнями, словосполучення — словами.
Маятник зупинить стрілки,
солдати залишать казарми.
Стануть трухою назавжди зачинені двері,
Вивертатиме вітер столітні дерева.
Колись все стане колишнім.
І люди
і літо
і місто.
І пізно.
Як ті срані сліди на узбіччі —
ми з тобою не вічні.
Прошу, не повторюй щорічне —
не проїби себе. Не проїби!
04.06.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2021
Якби я знав, коли ти спиш —
куди ідуть твої думки,
де гинуть, пропадають, в‘язнуть,
народжуються, мерзнуть, гаснуть,
ростуть, старіють, потерпають
від лісових пожеж під Сєвєродонецьком,
від закарпатських повеней,
зігріті променями Прип‘яті
чи сонячними іскрами на триплексі
згорілої армійської машини
десь між Дебальцевим і Вуглегірськом,
сплять стомлені плацкартною поїздкою,
перебирають пальцями пожовкле листя,
спішуються з бойових машин, почувши вистріли,
з корінням вивертають лісосмуги,
повторюють помилки вдруге.
Я міг би пошепки спитати,
де відлітають сни, думки?
Лишаються в твоїй кімнаті?
Отарами втікають крізь шибки?
Я запитав би, правда.
Але не змушу вогонь згаснути,
Не перерию квадрати фугасними,
Не висушу вулиці, не освітлю світ,
Не виверну все навиворіт.
Запитав би щоб погасити, перерити, висушити, вивернути, вивести.
Витерпів би. Вистояв.
Але ти завжди
спиш в іншому місці,
іншому місті. І я не дізнаюся,
думки твої в Прип‘яті,
в плацкартній поїздці,
у повені втоплені,
втомлені боєм,
вином напоєні,
дихають глибоко, заспокоєно.
Запитав би, повір.
Якби ти була поряд.
01.06.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
09.02.2020
Прохолодно. Дарма я не вдягнув светра, хоча вона мене попереджала. Ну вже як є. Кутаюся сильніше у коричневе пальто. Вітряно.
На паралізованих лавках мило теревенять люди, але мені все не ясно, як витримують вони в таку холоднечу. Мабуть, їх гріє щось ліпше за одяг. Озираюся. Я ніби бачив це, але не пам'ятаю анічогісінько. Анікогісінько навіть. Та гарно тут, у Чиказькому Грант парку. Крапелька живої природи серед мегаполісу. Якщо не придивлятися, то й не помітиш сірих блискучих хмарочосів на горизонті. А ближче до узбережжя повітря різатиме обличчя гострою вологістю.
Ще сильніше загортаюся у коричневе пальто. Ніби не хочу більш ніколи з нього виринати. Туфлі тиснуть. Як я їх носив раніше? І брюки ці ідіотські. Окуляри у товстій чорній оправі холодять ніс. А коли зайду до будинку, вони одразу вкриються нальотом і доведеться чекати хвилини зо три, або ж протирати чимсь. Чому я тут?
Прохолодно. Повернуся в місто.
Чомусь тягне мене цією вузенькою вуличкою до дороги. Темно-червоний хмарочос із колонами. Не менше 30 поверхів. Гострі кути, все геометрично бездоганно. Того ж кольору вивіска із позолоченими буквами Хілтон Чикаго.
Дора.
Коли я був у Чикаго, завжди спинявся тут. Брав номер на двох. Темно-бежеві стіни та ідеальні матраци на ліжках. Біла постіль. І Дора. Ми ходили Грант-парком і цілувалися, мов підлітки. Ніби ховалися від дорослих і зовсім не переживали, що ж подумають інші в парку. Вона куталася в моє коричневе пальто восени, а навесні я кутався у Дору. Не пам'ятаю милішої дівчини за неї. Пам'ятаю Дорине біляве волосся та великі зелені очі. Маленький носик та тонкі губки. Вона була зовсім трішечки нижчою від мене.
Що я робив у Чикаго? Звідки у мене з'явилася Дора? Де вона тепер?
Ловлю перше ліпше таксі та повертаюся додому. Забагато питань на сьогодні.
Окуляри пітніють і я зовсім нічого не бачу. Не хочу їх протирати. Най так буде.
На дверях у квартиру вже стоїть Мей і кидається мені на груди. Притуляюся до її темного волоссячка і цілую. Тепер вона завжди сумна. Єдине, чим можу її розрадити — це коли я щось пригадую.
— Вийшло щось сьогодні, котику? — очі Мей бігають моїми зіницями і сповнюються сліз. Вона плаче щодня. Я ніби вижив, це добре. А вона плаче. Не знаю, як то вийшло, що я вижив у тому літаку. Нас лишилося, наче, четверо. Але я нічого не пам'ятаю. І Мей не пам'ятаю теж. Вона просто з'явилася біля мене тоді, у лікарні, і більше не зникала. Але що в нас було до — ніц не пам'ятаю.
— Ні, — безперервно дивлюся у її сльози і не зводжу погляд, аби не відчула, що недоговорюю, — цей раз нічого. Зовсім.
— Зовсім? — із надією на хоч невеличкий спогад дивиться вона на мене знизу. Моя маленька.
Сумно хитаю головою і обіймаю знову. Ти така хороша. Шкода, я тебе зовсім не знаю. І, мабуть, не згадаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864286
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.02.2020
04.02.2020
Смолою заливали дах,
і стеля укривалась чорним.
Пружним мороком
встилались перехрестя,
пахло літом, бітумом,
дорогами.
Покорою.
Cмола стікала стінами,
і раз по раз лишала білі
краплі цегли.
Вони світилися і
ніби говорили, що надія —
це глибока помилка,
що за смолою вже нічого
окрім мороку.
Озброївшись ножем і шпателем
я заходився відчищати
стіни, стелю, дах.
Смола не піддавалася,
і ніби насміхалась,
що ці спроби —
то глибока помилка,
хвилини — скелі,
я — ослаблий птах.
Най буде так.
Смолою заливали дах,
а я погодився, що
годі вже боротися,
коли і в мороку є користі
А зранку все відтане,
забіліє знов.
Словом, сон — це
передвістя сонця.
На квадратних метрах
загортаюся у сон цей.
Тож і ти заховайся за сни,
моя люба.
Засни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863712
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2020
29.01.2020
Сонливо стукочучи рейками, похитується старий купейний вагон. Темно-червоний дерматиновий інтер'єр, екстер'єр — традиційний синій, укрзалізничний. Пам'ятаю, колись на першім курсі прокинувся, а в мене ноги сині-сині, як оцей вагон. І я наче аватар. А то простиня нова мазалася, дешева видно була.
Тут все просякнуте старістю і слідами життя інших людисьок. Він ніби маленька планетка, яку засмоктує чорна діра, а та все пручається, пручається.
Біля вікна сидіти добре. Наче дивишся кіно. Лиш вікна поганенькі, заклеєні і заткнуті чим було, аби не дуло. І те "чим було" значно ближче до чорної діри за сам вагон.
Гарно, але бридко і холодно біля вікон.
Огрядна провідниця збирає квитки, ніби тролейбусний кондуктор, якому треба хутро обілетити всіх і цапнути за шкірку зайців. Відчуває себе повноправною господинею вагону.
Товстезним ланцюгом прикута верхня поличка — довічна ув'язнена і слуга залізної коробки. Завжди людиська бояться впасти з неї серед ночі. Так і засинають, гріючи руками самотні ланцюги.
На диво, сьогодні моє купе зовсім пусте. Немає ні солдатів, ні бабусьок з клунками, ні неохайних чоловічків з рибою. Навіть дітей. Може, у цій самоті й до ранку доїду.
Вечоріє. Розклав матрац, застелив постіль. Гасне світло у вагоні і спалахують ліхтарі за вікном. Трохи погортаю стрічку у фейсбуці і відключуся.
Вранці я знову прокинуся в тому ж ліжку. Не вагонному. Вдома. Знову приготую квитки, паспорт. Знову зустріну господиню шістнадцятого вагону і трястимуся потягом до Києва. Тепер я вже спробував усі варіанти і напевне знаю, як вирватися з цієї пастки часу. Тепер я знаю, але більше не хочу. Та й навіщо?
Тепер щодня я сідаю у потяг, читаю нові й нові книги, говоритиму щоразу з іншими людьми і проживатиму все це знову і знову. Вдалий день. Знати б, коли це кіно набридне мені?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863084
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.01.2020
27.01.2020
Сьогодні сонячно. Мабуть, аж занадто сонячно для листопада. Я очікував на холодний вітер, що різатиме шию і куйовдитиме волоссячко, вологе і липке повітря, від якого не сховатися у куртці. Але сьогодні тепло. Занадто тепло.
Певно, так всесвіт натякає мені на те, що все буде гаразд. Перше побачення з Мариною, все ж.
Мабуть, вона зустріне мене трохи холодно, боязко, скаже: "Привіт, Паша". А я тепленько так обійму і розтоплю той іній невпевненості.
Мабуть. А поки стереопастор читатиме проповідь із випадкової комбінації пісень крізь холодно-білі навушнички. І от зі старими піснями по судинах потечуть люди, спогади. Те, що було і ніколи більш не повториться. Як легко рандомізатор визначає мій настрій на сьогодні. От тепер — меланхолійний. Розслаблений. Не найкращий для побачення, певно.
Передав за проїзд. Потім ще передав за проїзд. І ще. І знов. Та скільки вас там? Набридло, треба змінити дислокацію. Ось тут, біля заднього віконечка зручно стояти. Власне, саме стояти якраз і не дуже зручно, але можна дивитися, як за обрієм зникають будинки, стовпи, пішоходи. І коли я вертатимусь увечері додому, все буде зовсім інакшим, хоча, неначе й таким же.
Коли я влітку працював баристою у переході метро, Марина приходила завжди в один і той же час. І лише у будні. Там ми й заговорилися. Тиха, трохи неприступна, але із дивним поглядом. З таємничкою. Ніби хотіла чогось, але по-дитячому не говорила того. А що мені? Говорить до мене, то й говорить, я ж не проти. Хоча б не так нудно стовбичити у вогкому переході. Потім вона почала заходити на вихідних. Думав, по роботі десь, чи просто деінде виходила. Але якось вона зізналася, що їй зовсім не було з ким поговорити. От і ходила пити каву на мої зміни. Потім вона зникла. Чекав на неї щодня, виглядав на сходах, але марно. Ловив схоже темне волосся у перехожих, але то була не вона. Закінчилось літо, закінчилась робота, закінчилася і моя Марина. Майже забув. Почався 4й курс, з ним і холоди.
А це от підписалася тиждень тому в інстаграмі. Чудно. Як вона знайшла? Ми ж навіть не обмінялися телефонами. І так знайомо звучить її прізвище. Перевірив телефонну книгу, соцмережі. Немає. Мабуть, здалося.
Не впізнав Марину. Стала ще худорлявішою, очі неначе запали глибше. Обійняв. Нічого не сказала. Просто притулилася головою до грудей і довго не пускала. Ось так, зовсім чужу людину, вчорашнього кавовара з переходу? Чудна якась. Підвела очі. Вони ніби вимиті сльозами вже кілька місяців. Чисті, сині, але виплакані.
Ми довго ходили. Більше двох годин, аж доки я зміг її нормально насмішити. Думав, мій запас факапів от-от скінчиться, а вигадувати щось я не мастак. Їй стало легше. Взяла мене під руку, посміхнулася і вже більш не тікала в себе. Ніби та ж Марина, що й була у липні. Ми говорили про все, лиш одне я боявся запитати — що з нею сталося. Такий вже я, боюся зачепити. Вважатиме, що готова — скаже сама. Ми ще зовсім чужі. Навіть не друзі. Говорили про все і розійшлися біля її будинку. Так вже страшно було відпускати десь далеко від дому. Такою беззахисною здавалось мені це пташеня.
Лише вдома я зрозумів, звідки знаю її ім‘я.
Випадково натрапив на одну статтю і відчув, як вуличний холод ріже мої легені. Ось воно, це ім’я. Ось воно. Марина Савіна. У списках. Списках обміну полоненими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862855
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.01.2020
06.12.2019
Бориспіль, дев'ята ночі. Зморені люди сплять на м‘яких лавках, літаки здіймаються у невідоме. А я просто чекаю на свій рейс. Просто дивлюся у пустоту довжелезного коридору і не знаю, чи чекають на мене у пункті призначення. Про всяк випадок забронював хостел на дві ночі.
Востаннє ми бачилися з нею рік тому. Вона відлетіла до Варшави і більше не поверталася. Здавалося, частинка мене відлетіла разом із нею.
Ми перестали говорити з Алею взимку. Випав перший сніг. Дороги поволі стали крижаними і не було й дня, щоб я не впав, замислившись про неї.
Було боляче. Щоб хоч якось скріпити моє розпатлане життя, я писав їй листи. І лишав для неї. Не отримував відповіді, звісно, але й цього для мене було багато. Просто знати, що вона їх прочитає.
Ми перестали говорити з Аліною взимку. Я захопився нею як жінкою настільки, що й забув про спілкування. Звичайний людський обмін інформацією. Я захопився нею так палко, що випалив те дружнє, що тримало нас поряд увесь час.
Вона відлетіла до Варшави. Я дізнався про це із соцмереж. Ми майже не говорили.
Якби ж вона знала, як мені не вистачало її голосу, очей.
Востаннє ми бачилися з нею рік тому. Не вимовили ні слова, просто перезирнулися на вулиці.
Сьогодні зранку я отримав повідомлення.
- Мені тебе не вистачає.
Ох, якби ж ти знала, як не вистачало мені...
Їй було кепсько. І я навіть не думав, просто викупив найближчий квиток до Києва, а звідти останнє місце на рейс до Варшави. Ось і сиджу біля гейту, пронизую поглядом пустоти терміналу. Чи міг би я просто змовчати? Ні. Я б собі не пробачив цього.
За півгодини посадка, потім ще кілька годин перельоту.
Якби вона знала, як мені не вистачало її.
Від її повідомлення до мого прильоту мине доба. Та чи чекатиме вона цю вічність?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861909
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.01.2020
19.01.2020
Хлюп-хлюп-хлюп. Аля вискочила з таксі і бігла мокрим асфальтом, спустошуючи маленькі калюжки чистенькими білими кросівками.
День у день місто не змінювалось у Алиній пам'яті. Ті ж пішоходи, машини, вивіски і дерева. Усе звично, передбачувано і ніби на своїх місцях. І дощ не змінювався, не хотів нікому поступатися місцем, і тихо шурхотів повітрям, пішоходами, вивісками, деревами, асфальтом. Алею.
У кав'ярні майже порожньо. Дивно, що за цієї погоди так мало людей забігають бодай погрітися. Може, бо зовсім не виходять з дому?
А от Аля вийшла.
Вже з порогу її охопив солодкий запах випічки і кави. Так звично, передбачувано і п'янко. Круглі білі столи, полички зі світлинами на стінах, незручні дерев'яні стільці. Біля величезного панорамного вікна місце не зайняте. Вона полегшено видихає поряд із ним, обережно складає коричневе пальто і кладе на стілець.
Бариста готує капучино, чемно ставить на стіл. Тут все незмінно, хіба от баристи щоразу різні.
Він не мав соцмереж. Вона не знала його біографії. Зрештою, вона достеменно не знала його.
Вони довго і багато говорили, але про побутове — ніколи. Вони проводили разом багато ночей.
Та якось вранці Алина мрія зникла, залишивши по собі невеличку записку на аркуші цупкого паперу.
Щороку, одного й того ж вогкого осіннього дня приходить вона до кав'ярні. Сідає біля вікна, заплющує очі, глибоко й повільно дихає, вслухаючись до звуків і запахів. Потім дістає з кишені складений вчетверо невеличкий папірець, розгортає, тоне у кожному символі каліграфічного почерку.
"3 листопада о 18:30.
Кав'ярня, в якій ми познайомилися.
Я прийду".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861892
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.01.2020
16.01.2020
Вперше за зиму вона вийшла на балкон. Тут було прохолодно, зі всіх щілин тягнуло самотністю і безвихіддю.
За вікнами миготіли сині маячки швидкої, безшумно спалахували вікна у будинках по той бік вулиці. Сумирно горіли ліхтарі.
Інна завмерла і прислухалася до міського шуму. Десь далеко ледь чутно було свист, більш схожий на писк гальм потягу. Цей звук найліпше чутно увечері, коли двір затихає. А зараз він був фоновим звуком, розчинявся серед вітру, гудіння гуми по асфальту, моторів та балачок пішоходів.
Лейтмотив усього життя за стінами квартири — цей міський шум, цей нестерпний ембіент.
Вона болісно видихнула, спершись долонями на стару дерев'яну раму. Серце калатало швидко. Сильно стискалися повіки. Не хотілося розплющувати очі.
Сьогодні знову наснилося, ніби її затягують сипучі піски. Поступово, аж до голови. У цей момент вона щоразу прокидалася, і не знала, чим сон завершиться. Може хтось-таки порятує?
У кишені коротко завібрував телефон і повернув Інну до життя. Тоді ж вона відчула, як сильно змерзла тут наодинці, полишила балкон, сильно ляснувши дверцятами, і закрилась, певно, до весни.
Самотні прагнуть залишатися серед людей, а людолюби — усамітнення. Інна достеменно не знала, яка вона насправді, отож зовсім нічого й не хотіла. Принаймні, так їй здавалося.
А вже за годину вона пересилить переживання і піде в аптеку. Ще за півгодини вона пригадає останню ніч із Андрієм, і що подвійна суцільна смуга буває не лише на дорогах і зебрах.
Андрій був ніжним і чесним. А потім чесно розчинився у міському ембіенті.
Андрій був вогником у ній. А потім яскраво спалахнув і миттю вигорів, мов стара ліхтарева лампочка.
Сьогодні Інна спатиме довго. Дуже довго. І нехай сипучі піски затягуватимуть її по вінця, вона додивиться цей сон. Хтось точно врятує її цієї зими у цих пісках. Напевне. Порятує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861666
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.01.2020
— Передайте за проїзд, будь ласочка, — Марія простягнула пожовану десятку жіночці у сірому в'язаному светрику.
Згвалтована Марійчиною кишенею купюра попливла руками до водія маршрутки і завершила вояж у стосику інших десяток. Тут вона своя. Тут її не жмакатимуть як непотріб, соваючи руками туди-сюди: за картками, телефоном, дріб'язком.
А до Машиної кишені на каторгу відправили новеньку двогривневу монетку. Вона ніби нічого не скоїла поганого, але так вже вирішив суддя — неголений водій дядь Вася із запрілою сигаретою в зубах. Вершитель доль великих і маленьких номіналів.
Принаймні, жмакання їй не загрожуватиме. Хіба випаде десь, закотиться під бордюр і знайде нового власника.
Але Марійка про це не замислювалась. Вона просто отримала здачу і була від того трохи рада. Не треба перепитувати, кричати водієві: "Агов, де здача з десятки?". Тепер можна дістати навушнички, заткнути вуха і впасти у провалля Лани Дель Рей, а потім, чомусь, Монеточки, чи навіть хз кого. Але не Винника.
Добре би не проїхати зупинку, як то буває зазвичай. Тоді Маші доводиться ходити пішечки трохи більше. Але і в тому є щось хороше. Принаймні, так думає її фітнес-браслет.
Сьогодні Марійчин День народження. Про це знають лише рідні і кілька друзів. Вона навмисне прибрала дату із соцмереж, аби не нарватися на лавину нещирих вітань.
І сьогодні ж Маша випросила вихідний, аби просто вирватися у місто, прогулятися, з'їсти шматочок шоколадного тортика, який щоразу проситься на язичок, але ж це калорії, а хочеться бути стрункою. Сьогодні можна. Та і вчора можна було. Завжди можна. Навіщо спинятися, якщо направду хочеться тортика? "Все у твоїй голові", — завжди говорила мама.
Сьогодні голова дозволяє все і одразу.
Завтра голова має бути холодною.
Завтра у Маші знову розмінування. Не вперше.
Аби лиш не востаннє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861459
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.01.2020
05.01.2019
— Чому я такий самотній? — шампунячи голову бурмотів Андрій. Душ торохкотів по його спині, огортав теплом, парою. — Нормальний же. Не дурний зовсім. Не страшко. Купа знайомих, а близьких — на руках перелічити можна. І баби нема. Робота — дім — робота. Задачі, звіти, проекти. А де моє життя? Я роблю безліч речей, аби ніхто не знав про самотність. Безліч людей, подій навколо. Де лишилося моє життя? І чому я завжди лишаюся один. А мені хіба багато треба? Теплу людину поруч, оту свою людину, рідненьку. Щоб я в неї вірив, і вона в мене.
За думками зовсім не помічаєш часу. Так стоять годинами біля дверей, втикаючи у екран телефона, забуваючи навіть зняти куртку. Так зависають, розглядаючи точку на стіні, чи просто розфокусовуючись на чомусь у транспорті.
Так і стояв Андрій, говорячи до себе ще хвилин 20, аж поки не перестав відчувати спину.
Оговтався швидко, відчувши час. Ледь не забув змити голову. Але до дідька думки і намилену голову, коли спізнюєшся на роботу.
Чайник, зелений чай, печиво. Одягнувся з чашкою, причесався з чашкою і лишив її під дзеркалом на вході, востаннє сьорбнувши перед тим, як відчинити двері.
Вийти з під'їзду, обійти будинок, сходами на проспект, і от метро недалечко. Можна було би коротшим шляхом, але між будинками росте старезна тополя. Отак щодня один і той же маршрут — обходити будинок, робити крюк. Один і той же час — дев'ята ранку. Хіба на вихідних можна не виходити з дому. В будні треба бути буднім: ходити з колегами на випивку, концерти, грати усміхненого хлопця, сміятися й жартувати. А на вихідних можна слухати джаз, зашторити кімнату і дивитись фільми у темряві. А можна зірватися: купити квиток до іншого міста на день, забукати хостел, і просто насолоджуватися незвичними місцинами. Або театр чи акустичний концерт. Але Андрій не любив ходити десь один, тому зазвичай сидів один, у темряві. Самотній.
***
— Чому я така самотня? — розглядала себе у дзеркалі Інна.
Вона майже щоранку прокидалася з такими думками. Ставила чайник на плиту, зависала на хвилину, тримаючи руки під гарячим струменем води. Потім згадувала, що бойлер не безмежний і треба лишити на душ. Мити довге волосся — та ще штука. І чайник засвистить якраз тоді, коли волосся нашампуниш.
— Я ж наче нормальна, адекватна. Без цих приколів. І все сама, сама. Робота — дім — робота. А що я роблю на вихідних? Читаю книжки і кіно дивлюся зі свічками? А могла би піти десь потусити, зазнайомилася б з кимсь. Ну? Інно, блять, чого ти така аутистка? Сіла в поїзд, познайомилась з пасажирами, погуляла по місту, назад поїхала. Чесне слово. Ні в театр піти, нічого. Капєц, Інна. Де ті мужики нормальні водяться? Мені ж не треба багато, щоб просто нормальний і вірив у мене.
Роздуми перервав чайник. Завжди він невчасно. Довелося швидко мити голову, витиратися і вимикати бісове створіння.
— Ну все, прибігла, не кричи. Шо ти? Я тут, — Інна знижувала градус істерики чайника і той врешті затих.
Зелений чай. Висушила волоссячко, зовсім трішки підфарбувалася. Ну, так щоб всі думали, що це без макіяжу. Нейчурал бьюті, хай йому грець. Востаннє сьорбнула вже у пальто, і залишила недопитий чай під дзеркалом.
Щодня один і той же маршрут: вийти з будинку і навпростець дворами до метро. Власне, метро їй не треба, просто робота поряд з ним. Можна було би, звісно, піти проспектом, адже там і тротуар ліпший, і вночі освітлюється. Але між сусідніми будинками росте старезна тополя. Ні, дворами ближче. Щодня один і той же час — дев'ята ранку.
— Нічого, Інно, доживеш до вихідних, а там вже можна і не вдавати з себе щасливу жінку. Подивишся кіно у темряві, музику послухаєш. Може хтось з дівчат покличе десь. Ти не схочеш, але треба говорити з людьми, треба.
Вона ловила себе на тому, що оцей самодіалог вголос допомагає заспокоїтися і більш не думати про самотність. На певний час, звісно.
***
— Різатимемо від верхів'я, і тоді нічого не зачепить. Сильно близько вона до стін. Тіки не провтикайте, лєсоруби, блять — бригадир роздав вказівки і пішов до іржавого уазика заповнювати документи.
Стара тополя вже була схожа на олівець, вперше заточений художником-новачком. Крону обрізали цілий день, і от вже скоро сутенітиме. Треба завершувати роботу.
Стовбур обережно розрізали на частини, і до ночі розібрали. Наступний день присвятили пеньку. Вже надвечір замість тополі насипали щебню, аби можна було сяк-так ходити.
***
— О, тополю зрізали. Завтра там почну ходити.
— Що? Ало... Інна, де ходити?
— Та я не тобі, мам. Це я сама до себе, вибач. Пізніш наберу, па-па.
***
— Яка гарна дівчина. Чому я не бачив її тут раніш, — думав Андрій, перетинаючись поглядом із невисокою білявкою. — Може запитатись у неї, котра година, заговорити? Але що далі казати? Блін, не мовчи, не мовчи, Андрію, скажи хоч щось. Давай.
***
— Невже він з цього двору? Милий. Дивиться на мене, ніби хоче заговорити. А може не на мене, може просто думає про щось? Може заговорити до нього? Але про що? Та хоч щось. Ну не тупи, Інна, скажи щось. Боже, чому я така повільна? Говори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860444
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.01.2020
04.01.2020
— Через триста метрів поверніть ліворуч, — противно проскрипіла дівчина у навігаторі і таксист слухняно хитнув головою:
— Єсть, шеф.
Він пригальмував біля заїзду у двір, впевнився, що "шеф" не помилилася. Все правильно.
Підкотився до другого під'їзду. Набрав пасажира. Голос ніби адекватний.
Вже за дві хвилини запищали металеві двері і з під'їзду вискочив усміхнений молодик у сорочці і з квітами.
— Хех... На побачення, видно, — шепнув таксист сам собі.
Хлопець приземлився на переднє сидіння, навіть пристебнувся, чим здивував водія.
— Я тут виїду, чи краще крутнутися через проспект?
— Ой, там така дорога погана... Пожалійте підвіску, краще проспект.
— Лади, пасіба.
Авто їхало м'яко, непомітно поглинало маленькі ямки та нерівності. Таксист мовчить, пасажир втикає у телефон і все комусь строчить месседжі. Ніби й ідеальна поїздка — можна поставити 5 зірок.
— А у вас буде без здачі? Тут просто 76 гривень, а я все повіддавав уже.
— Гм, — поліз у кишені пасажир і невдоволено скривився, — та ні, менше двохсот нема.
— О, тоді я зараз заправлюся і розміняю, — чомусь зрадів таксист. — Це п'ять хвилинок. Ви встигаєте, не сильно спішите?
Пасажир ентузіазму не перейняв, але з рештою погодився.
Перша ліпша заправка, 10 літрів 92го. Поки працює заправник, можна і відлити. Насправді, заради цього таксист Коля і шукав культурний привід десь спинитися. Лише миючи руки він згадав, що лишив ключ у замку. Вибіг до машини, але от воно і все. Нема.
— Та йоб... Як ти... Ах ти... Сука. Пасажир, мать твою.
І телефон у машині лишився. Ні машини, ні телефона.
Кинувся до заправника, але той нічого не бачив. Зробив роботу, каже, закрив бак і пішов до іншої машини.
Але вже за 15 хвилин сумні очі Колі видивилися його червоного гольфа у потоці машин. Аж підскочив, коли машина завернула до заправки.
Хлопець вже був без квітів, але з дівчиною у білій сукні. Таксист зовсім закляк і ледь ворушив ошалілими губами.
— Моральну шкоду кинув у бардачок, — підморгнув пасажир і витяг щасливе дівчисько із салону. Вона обійняла Колю і лишила яскраво-червоний напомаджений слід на його щоці.
— Дивися дядю, червоненький, прям до твоєї машини.
У бардачку лежало кілька стодоларових купюр. Коля хоч і не знав, як воно треба, але про всяк випадок витяг одну і подивився на сонце. Ніби справжня.
— Блять. Треба валити звідси, треба валити, — нервово заговорив до себе, стрибнув у гольфа і так чкурнув на трасу, що аж пробуксував колесами.
***
— Ти сьогодні будеш найгарнішою. Радий за тебе. Йому з тобою пощастило, — засвітилося на екрані в Ірини.
Вона не зводила погляду з телефону, аж доки екран не згас. Усміхнулася, голосно ковтаючи сльози, а потім розсміялась. Боляче, гірко. Від того змокріла її весільна сукня.
Витерлася подолом.
— Ні, — хутко підвелася і почала писати уривками. — Я не хочу. Ні. Забери мене. Молю тебе, забери. Куди завгодно, просто зараз. Лише ти і я.
— Адреса?
— Я у батьків. Ти знаєш де це.
— 5 хвилин і я в тебе.
Рахує секунди. Лише б встиг.
Не обманув. За 5 хвилин вже дзвонить у двері.
— Що з тобою? — забрав у обійми ще з порогу.
— Костю, я така дурна. Костю, — рюмсала на його плечі. Така субтильна, така безпорадна, ніби зовсім маленька. І така тепла.
Він торкнувся губами її волоссячка, приголубив його долонею.
— Ну чого ти. Ти ж хотіла цього стільки років, — а сам від болю закусив губу, поки Іра не бачить. Це ж її щастя, не Костине. Просто друзі. Просто найближчі люди. Хіба він має право порпатись у чужому щасті?
Вона прикипіла до Кості ще сильніше і все не відпускала, водила долонею по його спині і мазала, мазала тушшю чистеньку білу сорочку на плечі і грудях.
— Але він нічого не хотів. Вдаю, ніби у нас все добре, але, Костю, я така дурна. Пробач, — і потягнулася до його губ.
Солоні поцілунки солодші за будь-що.
— Ти десь поруч був?
— Ну, я завжди поруч. Але цей раз вкрав машину.
— Як вкрав? — трохи відсахнулась Іра.
— Ну я на весілля твоє їхав. Таксист пішов заправитися, а ти ось написала. Ну шо я, чекатиму? От вкрав.
Ще сильніше пригорнулась до Кості.
— Давай повернемо її назад і більш ніколи не будемо робити дурниць. Ні ти, ні я. А?
— Навіть заради тебе?
— Ну, хіба що трішечки, —лукаво зиркнула з-під лоба Ірина і тицьнула пальцем у ніс Костика.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860313
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2020
03.01.2020
— Глянь сюди, чуєш? — вона озирнулась до Вовчика і потягла його очима до себе.
На Марійчиних колінах лежав альбом зі старими світлинами. Осьо дитсадок, перший клас. Банти, квіти, груба синтетична форма, незручні сандалики, що натирали ногу. Парти з прикрученими підставками для ручок. Плацкарти на моря. Моря. Дача. Польові квіти.
Вовчик гортав сторінки, стоячи на колінах і зовсім не говорив. Колись він тихцем передивився усі фото, просто милувався Марією і намагався запам‘ятати кожну її мить. Пережити з нею ще раз, навіть не бувши з нею тоді.
— А тут ми познайомилися із тобою, — усміхнулась Марійка. — Пам‘ятаєш це місце?
Плац перед лікарнею. Сюди привезли Марію після ДТП.
Власне, побачилися вони раніше. За день до аварії. Вова ремонтував її машину. Звісно, вона не пам‘ятала про це, навіть не звернула уваги на Вову. Він стояв осторонь, копирсався у двигуні чиєїсь бехи. Але Марію запам‘ятав. Вона була така чиста, легка. Не напомаджена, без зайвих прикрас. Усміхнена білявка. Вова відчув, як калатає всередині, відвів погляд і сховався за машиною.
А наступного дня в Марійчин Ланос влетів важезний джип. Її витягали довго й обережно. Повільно розрізали знівечений кузов, розібрали залишки салону.
Марійка вижила, лише ноги... Ноги довелося складати ніби розтрощені на дрібки стародавні амфори.
Вовчика ж придавило двигуном, який незграбно повісили на кран хлопці. Та все минулося. На ньому завжди заживає як на псові.
Коли вони з Машею перетнулися, Вова не вірив. Коли вони з Машею вперше заговорили на плацу перед хірургією, він заплакав.
— Чому ти досі зі мною?
Вова здивовано підняв очі на Машу.
— Ти що таке питаєш?
— Я ж інвалід. Я не ходитиму ніколи. Лише тисну на тебе безпорадністю.
— Не говори дурниць, котику, — він навіть образився на те, що вона так посміла подумати. — Ти сильна. І для того, щоб любити, все це не має значення. Люблять не за це. Люблять просто так. І я тебе люблю.
Вова торкнувся губами її заплаканої щоки, губ і пригорнув до себе. Відчув, як змокріла футболка.
— Ну все, годі. Годі, кажу, — він підхопив її на руки — ми маємо пробувати ще. Лікар казав, що це відновиться. У нас все вийде. Я вірю в тебе.
****
— Я не можу дати прогнозів. Можливо, ваш син ніколи не зможе ходити. Удар був дуже сильним. Хребет пошкоджено, — лікар важко видихнув і стягнув окуляри на стіл. — Я зроблю все, що зможу. Далі реабілітація. Довга реабілітація. Кілька років. Тут лише його сила волі. Без неї вся моя робота буде марною.
— Вова сильний. Він зможе. Я вірю в нього, — хрипко шепотіла заридана матір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860191
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.01.2020
— І довго ти мовчатимеш?
Льохин охриплий голос зазирав у кожне вікно, відбиваючись луною у пожовклому дворику.
Але ніхто не відповідав Льосі. Загалом, він і говорив це до себе. Ніби з докором таким, образою і злістю. А що може бути гірше, ніж злитись на себе? Вину не перекладеш, не посваришся, не почешеш кулаки. Хіба об стіну чи боксерську грушу. Лишається кричати в пустому дворі на самого себе і марно чекати на відповідь. От і Льоха бив себе словом.
— Що ж ти за мудило такий, га? Ну вийди давай, поштовхаємся один на один? — він розлючено ляснув себе по щоці, та це не надто допомогло. Лють не минала.
П‘яне тіло хиталося від бордюра до бордюра і врешті прилягло на лавку.
***
— Катька, а ти довго сьогодні ще?
— Так, у мене проект недописаний. Там статистику зводити за рік. Не чекай на мене, йди спатки. Буду пізно.
Льоша сумно видихнув і сховав телефон у нагрудну кишеню. Хотів забрати її, але вже як є. Сама, отже сама.
Піднявся на другий поверх сходами, тихо провернув ключ у нових сталевих дверях. Дім. Пахне домом.
Відтоді, як вони почати жити разом, Льошці завжди пахло домом лише тут, лише з нею.
Катя вправно куховарила, та і він був не промах. Общажне життя навчить і не такому. Ось там з Катькою і познайомилися — на кухні. Готували потім одне одному, мінялися. Рамантіка, їй богу.
На кухні він і чекав на неї. Вдома, звісно.
Але вночі додому вона не прийшла, і вранці теж не знайшов він теплого тіла поряд. Телефон вимкнено, непрочитані повідомлення.
Поїхав раненько до неї на роботу, але й тут пусто. Не вийшла. Пішла вночі й не вийшла.
Олексій був невиспаний, а тут ще й таке. Батьки теж не в курсі, друзі не знають.
Поліція не допомагає. Лише увечері Катька знайшлася.
Синє опухле тіло у лікарні — це була Катька. Вночі хтось знайшов її на узбіччі, викликав швидку. Вона не говорила, лише кліпала мокрими очиськами. Лише побачивши ці очі Льоха одразу впізнав Катьку.
***
— І довго ти мовчатимеш?
Перед ямою стояв на колінах брудний побитий чоловічок у огидних вельветових штанцях і джинсовій куртці.
— Ти довго мовчатимеш, *** — сухо повторив питання Олексій, перевівши палець на спусковий гачок ПМа.
Чоловічок огидно рюмсав, але раптом підняв очі до Льохи і засміявся. Голосно, демонічно, ще огидніше.
Тіло важко впало у яму. Луною розлітався звук від трьох пострілів, здіймаючи вороння з верхівок дерев. Льоха ретельно протер ствол і загорнув його у ганчірку, аби скинути в найближчому ставку. Плюнув на тіло, швидко засипав землею. Ніхто не дізнається. Ніколи.
***
— Доню, а шо, сусіди казали, твій знову в запої?
— Мааам, ну буває в Льошки раз на рік. Він же нікому не робить зла, просто напивається. Ходить, говорить сам до себе. А потім цілий рік не п‘є. Ну шо ви його так?
— Може й так, Кать, може й так. Виходив же тебе тоді. Любить. Ой, добре, доцю, твоє життя. Все, дзвони мамі, па-па.
— Давай, мам. Ще наберу.
Катька виглянула у вікно. П‘яне тіло лежало на лавці і тихенько сопіло.
Це вже четвертий рік поспіль в один і той же день він напивається як чорт і все кричить на когось, кричить. Мабуть, після війни щось надломилося в нім, так вона вирішила для себе.
Катька лиш помітила, що зник пістолет, який Льоша привіз з війни і ховав у сейфі. Казав, що здав у поліцію, по спецпрограмі. Ну, щоб нічого не було за це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860091
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.01.2020
Старезний ЗІЛ завівся лиш з третього разу. Довго і натужно крутив стартером, металево верещав на весь плац, та врешті здався, пробудився і забуркотів, періодично пирхаючи.
— Шо, оп‘ять це стерво випендрюється? — єхидно вишкірився Петрович у замащеній гримучим коктейлем з оливи, солярки і сякого-такого мазуту фуфайці.
— Ой, та заїбала вже. Уволюся і хай списують, триста лєт вона ще комусь крім мене здалася, — обурено проторохкотів і сплюнув Іван, витерши носа вимащеною в мазут рукою. — Я оце шо, прихожу з утра, тіки заводити, а вона *** така барахлить. Поки не покопаюся, то ж ніяк. Вередлива, уваги вона хоче.
Він навіть трішки подобрішав, говорячи про увагу. Та звісно ж, не кинув би він ЗІЛа. Ну куди? Сам перебрав, сам пофарбував, витяг ледь не з могили стару машину. Забагато часу і уваги він їй віддав, щоб отак просто взяти і відмовитися. Його, рідна. Своя. Всі її примхи знає.
— Оце б ти, Ваню, тварин або людей так любив, як ту стерву, — вже за спиною повчав Петрович. — Ні кота в тебе, ні дружини. Он бачив як до тебе Галька горнеться? Все тобі вітається. Нам би хоть "прівєт" сказала, зла така. Одне слово — бухгалтер. А до тебе так ласкаво, посміхається.
Ваня закотив очі і продовжив порпатися у деталях.
— Ваня, ти б хоч придивився до неї. Ну?
— Петрович, іди куди йшов, бо щас дам детальний маршрут. Поняв?
— Всьо-всьо, я ж як луччє, чо ти, — ображено шморгнув Петрович і поплив до свого сміттєвоза.
Ваня почав мити руки бензином. Масна хєрня відтиралася важко і залишалася під нігтями та в загрублих ранках нагадуванням про ранкові витребеньки ЗІЛа.
Машина досі не заглухла. Ну хоч якась радість.
Ваня завжди найчистіший серед водіїв: виголений, причесаний, кожен рейс у випраній робі. Ще як був трактористом, узяв собі за звичку бути таким. Руки лиш ніколи не відтираються. Шарудить в деталях весь час, не говіркий.
Витерся, кинув ганчірку до решти інструменту, згорнув його ніби лавашик і закинув у кабіну. Час на маршрут.
Якби не той дурень, що п'яним кидався на Ванька і його дівчину, він би не сів, і працював би десь в кращому місці. А так, убивство, стаття, строк. Добре, що сміттєвозка взяла. От і маєш: вийти на рейс, перевернути кожен контейнер, зібрати все, що ліниві людоньки не наважилися закинути в баки.
ЗІЛ підкотився до іржавого металевого баку. Ваня перемкнувся на гідравліку, гуркнув дверима і пішов підбирати його важелями на брудному борту.
Якоїсь миті його долоня спинилась. Звук. За гучним гуркотінням підйомних механізмів чутно було високий писк. Ваня швидко опустив бак і заходився порпатися у нім. Серед сміття і смердючих недоїдків ворушилася невеличка коробка. Відкрив. Трійко сірих писклявих пухнастих шкетів злякано нявчали до нього, випрошуючи порятунку.
— Та йоб твою... І шо з вами робити? — так само злякано видихнув Ванько, почесавши потилицю.
Коти теж гадки не мали, що з ними робити і тому продовжували нявчати. Покладалися виключно на Ваню. Раптом він щось вигадає?
***
— Галю, — різко розчинив двері Ванько і чепурна бухгалтерка аж заклякла, ледь не впустивши каву з рук. Галя щодня чекала на те, щоб Іван зайшов до неї, привітався отак от, але коли момент настав, злякалася не менш від тих нещасних котів. Воно й направду, найбільше боїшся того щастя, на яке так довго чекаєш. — Галю, тут така штука. Я на маршруті був...
— Та ти заходь, — перебила вона, — ну чого ти на порозі оце от, давай може я чаю зроблю, чи що хочеш тобі зроблю, скажи тільки.
Галька зашарілася, бовкнувши зайвого, та він думав як би підібрати слова й не слухав.
— Ну не перебивай, дослухай. Я цейво.. Я на маршруті був, і там оце коробку знайшов. Ну, не знаю, що з нею робити. От зараз, — він на секунду зник з проходу і вже за мить тицьнув Гальці коробку з кошенятами. — Шо робити з ними? Я ж не вправлюся, а ти ніби цей... ну, жінка добра, даси їм раду, правда
Зашаріла бухгалтерка губилася ще більш, точно не чекаючи на такий розвиток сюжету.
— Божечки... це їх викинули? Ваню, ти мій хороший...
Галя чомусь заплакала і притулилася до Вані. Той і не надто противився.
— Придумаю щось, — вона навіть не соромилася обіймати не надто пахучу робу своїм свіжим напарфумленим чистеньким чорно-білим одягом і все не пускала Ваню. — Чуєш, а ти приходь увечері. Я приготую щось. Будемо думати разом, що з ними робити. Прийдеш, а? — заклякла сірими очима у зляканих карих водієвих. Чутно було, як швидко й потужно пульсує Ванине серце.
— П-прийду.
***
Старезний ЗІЛ завівся лиш з третього разу. Довго і натужно крутив стартером, металево верещав на весь плац, та врешті здався, пробудився і забуркотів, періодично пирхаючи.
— Ну шо, Ваню, кіт є, жінка є. Пора може б ото і дитинку? — по-батьківськи торкнувся Ваниного плеча Петрович.
Ваня закотив очі і продовжив порпатися в інструментах
— Петрович, ти оце з твоїм язиком.. Ат, іди ти..., — відмахнувся. — Піди оно до ЗІЛа, скажи шоб не вийобувалась коли заводиться. Більше толку.
— Маладьож, — комічно скривився Петрович і пішов до свого білого МАЗа, — Ххех...
Ваня почав мити руки бензином. Масна хєрня відтиралася важко і залишалася під нігтями та в загрублих ранках нагадуванням про ранкові витребеньки ЗІЛа.
Машина досі не заглухла. Ну хоч якась радість.
— Оце як ляпне, і шо мені тепер, маля на смітті шукати? — сам до себе розвів руками Ваня.
Він гмикнув, гуркнув дверима і поїхав на КПП. Подумки перебудував маршрут через аптеку, щоб взяти тест на вагітність.
Ну хто зна, в Петровича ж язик гострий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859999
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.01.2020
Пауль повільно провів долонею по грубій щетині.
— Може час поголитися?
Дзеркало не відповідало. Сумні сині очі розглядали рівчаки й каньйони на лобі, під очима, провулки сивини на скронях і вилицях.
— Оце ти старий, — тихо видихнув він, — оце старий.
З острахом вдивлявся у зіниці, запускав пальці у жорстке волосся.
— Де ж ти дів своє життя, Паулю? Може хто забрав його?
Дзеркало не відповідало.
Цок-цок-цок, цок-цок-цок.
Запилений механічний годинник чеканив вальс.
Пауль пригадав дещо. Розплився сумною усмішкою, впустив сльозину на сиве підборіддя. Солоний коктейль загубився і розтанув у щетині.
Витерся.
***
— Господи. Я так кохаю її. Віддам усе, аби лиш я вижив і вона була зі мною. Все віддам, — молився на колінах молоденький солдатик у сіруватій шинелі. Новісіньке обмундирування, ніби щойно видали на складі. Рюкзак, ремені. Важкий карабін Маузера виблискував лакованим дерев‘яним ложем. Нерозношені чоботи. Принаймні, розмір підійшов. Вдруге у житті накручені онучі.
— Ти хороший хлопець, Паулю, — тихо прошепотів чийсь баритон. Співочий голос, чистий.
Пауль закляк і не міг говорити.
— Він чує тебе і виконає прохання, — продовжив голос Але настане час, і ти виконаєш його прохання. Одну роботу. Згода?
— Згода. Згода...— ледь чутно видихав слова Пауль, але голос все добре почув.
— Бувай, Паулю. Ти хороший хлопець. Він пам‘ятатиме.
Голос стих і кроки віддалилися. Тепер вже солдат міг роздивитися спину, чорний костюм і фрак незнайомця. Але вони були так далеко, що за мить розчинилися в пітьмі.
***
Лише зірки. Лише зірки і більш нікого. Хлопці сплять, десь далеко раз по раз чутно розлогий гуркіт. Вогкий листопад. Кожна волосинка на тілі просякла вологою. Кожна битва — втрати. У роті Пауля незмінними лишались лише Пауль і десяток солдат. Решта змінилась вже рази чотири. Іпр не дається.
***
— Паулю... Паулю...— заридана білявка витирала сльози біля холодного білого ліжка у госпіталі, — серденько...
Солдат не міг говорити, ворушитись, як тоді — коли бачився з дивним чоловіком. Проте все відчував. Він вижив, а вона поряд.
***
— Оце ти старий, — повторив Пауль ще раз, — оце старий.
Сутеніло. Чоловік натягнув трохи вицвілу синю вовняну шапку, стару шинель. Витяг палицю з шафи, озирнувся у темному будиночку. Все незмінно старе, і він такий же, як і 70 років тому, коли його полишила Елеонора. Назавжди. Щотижня він доглядає за місцем, де вона бачить нескінченні сни.
Але тепер вечоріє і час робити ту роботу, за яку Всесвіт заплатив йому.
Пауль гуркнув дверима, позирнув до неба, спускаючись сходами самотньої лісової сторожки. Чисто. А мають бути зірки.
— От і маєш вічну роботу. За все треба платити. Принаймні, я був щасливим. Жодні гроші того не варті, — тихо пробубонів під ноги чоловік і посміхнувся. Обтрусив брудні чоботи і розчинився у щільному лісі, час від часу здіймаючи до неба палицю.
Угорі одна за одною прокидалися тисячі зірок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859909
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.01.2020
30.12.2019
Воїн прокинувся вдосвіта. Як і зазвичай, умився, розім’явся, напивсь крижаної води. Почистив обладунки.
Вже давно тіло воїна не було в битвах і без них нудилося. Всі забули про те, що він — воїн. Світу байдуже до його сил та спритності. Але ж у грудях пульсує цей хижацький інстинкт. Воїн тримав себе у тонусі. Раптом щось стане? А він же — воїн.
Сьогодні він мав особливе передчуття. Недарма.
Ось вона. На секунду закляк. Вогонь відбивався у темних зіницях, відблискував раз по раз і підігрівав розгніване серце. Лють залила очі. Воїн бачив лиш пекельний вогонь і більш нічого.
— Потворо! Знову з‘явилася ти в моїм житті. Щороку. Щороку ми починаємо цей двобій, але ти певно безсмертна. Це прокляття мого роду — битися, втрачати гідність, але битися. Але вже навчений. Вже навчений. Сьогодні я перерву це замкнене коло і ти згориш у полум‘ї навіки.
Він обійшов її з флангу, розім‘яв шию, приготувався до атаки. Тіло напружилося, міцна спина налилася металом і була готова витримати будь-який удар.
Потвора зовсім не рухалась. Здавалось, їй було байдуже. Горда. Самозакохана палаюча потвора, зовсім не звертає уваги на нього. Немає страху, лише ненависть.
— Nobiscum Deus! — лячно вибухнув воїн і кинувся роздирати потвору.
***
— Аню! Аню!!! Це пухнасте гівно перекинуло йолку!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859762
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.12.2019
— Я все зрозуміла. Завів коханку, — пише Ольга, а я не знаю, що й відповісти. Мабуть знов плаче. Принаймні, колись вона мала про це здогадатися.
Коли ми вперше побачилися з її Артемом, у мені щось йокнуло. І не лише в серці. Не знала, як на це реагувати, губила очі. Намагалась просто посміхатися, аби Оля не відчула бодай найменшої іскри. І Артемко поглядав на мене так гостро й точно, в самісіньке жерло того, що руйнує Помпеї. Але Оля. Ми ж подруги змалечку. Я намагалася зафарбувати ті сірі гострі очі. Карими, синіми. Іншими очима.
І він зник. Більш не боліло, більш не було сутужно від думок, бо й думок вже не було. Звичайнісіньке легке захоплення, секундний флірт поглядами.
Але раз я пила наодинці в п‘ятницю. Руки не тримали роботи, голова гуділа, пальці просилися до чогось теплого. Оля поїхала до батьків, і я лишилась сама. Просто пила у винарні.
Він прийшов з друзями, сміявся, але мої пасма зловив здалеку. А я — його сміх.
Ми згадували ту ніч не раз. Майже щоночі, коли лишалися самі. Я віддавалась, а він забирав все і прагнув забрати більше. Мені й не шкода. Бери. І він брав.
Колись я мала би набратися сил і сказати Ользі, але тепер все вирішиться саме.
— Та ну? З тобою все добре? Ти як?
— Я жартую. Хех. Кому він ще такий треба, крім мене. Хто його терпітиме? Правильно, лише я.
— Ох і жарти в тебе.
— Одружитись хоче. Я і думаю, совість мучить? А може просто визрів?
***
Навряд Ольга колись дізнається, що це я вмовила його одружитися.
Про перервану вагітність Андрій не дізнається ніколи.
Завжди боялася кинутих сумок, а цю не помітила. Вже відчуваю, як моє чорне пальто розпушує вибухова хвиля і дрібний метал. Не страшно. Я лиш тіло. Все інше давно розірване на шмаття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859679
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.12.2019
28.12.2019
Так зелено-ялинково й тужно,
що хочеться вмерти тут же,
аби останні спогади були.
зелено-ялинковими.
Святковий настрій,
купа вогників,
мільйони люстр на площах.
Що захочеш — матимеш.
Лиш на переднім краю
досі шумно,
обстріли.
Не пускає.
На окулярах конденсуються
спогади.
Говори, не відсахуйся.
Лячно. Знімаю їх.
З тебе все зняв би,
як знав би, сказала б.
Жив чи ще не жив?
Так зелено-ялинково,
що хочеться
зменшити кольори,
аби не бриніло на серці,
що й вирвав би.
Конденсовані пристрасті.
Драми цікаві у перші три місяці,
далі хочеш відкритості,
тиші.
А поки лиш тиснява.
Дихай глибше,
я заберу
твої болі
у вірші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859519
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2019
25.12.2019
Вони витягли його прямо за шкірку з темної тісної кімнатки і тримали перед камерами.
Було занадто яскраво. Сліпило очі, до сліз. Але він був таким знесиленим, що не міг розтулити повіки і поглянути у зіниці своїм катам.
Допит тривав недовго.
— Бачиш? Впізнаєш це?
Він нічого не сказав. А міг?
Якби міг — утік би. Але сили покинули його ще кілька місяців тому. Він не міг вимовити й слова, не те що поворухнутися чи втекти.
Кати отримали мовчання, але були вдоволені й ним.
Завтра в газетах напишуть: «Бабак Тимко не впізнав власної тіні. Весна настане нескоро».
Ну і чорт з ними. Аби лиш не заважали спати. Покидьки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859283
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2019
23.12.2019
Краєм стікаю на сходи,
вільними кроками.
Хто я? А хто я?
Аптечка в кабіні водія.
Стоянка за критим ринком.
Порину у спішені піхотні
відстані.
Тисни, по місту змішаним
циклом:
машини — пристані.
Пристрели як збішуся,
а поки спішуємось.
Стишуємось.
Тиснемо.
Тссс.
Хто я? А хто я?!
По краю стікатиму сходами.
В пострілах, посвідках
на тимчасові місця.
Це не досвід,
це постріли,
цятки на сорочках,
порохові опіки,
штанцмарки.
Танемо, танемо,
в тандемах —
парами.
Парами.
Хто я? А хто я?
Не я... А не я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858990
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2019
23.12.2019
Крук старанно дзьобав землю, борсався у слизькому листі, виривав сирі грудки землі. Бив під бордюр, боляче дряпаючи дзьоба, але продовжував марні спроби.
Поруч злякано випорхнула зграя горобців і промайнула прямо над його головою, ледь зачепивши кігтиками чорне смоляне пір'я.
Крук невдоволено озирнувся, але справи не полишив. Дзьобав землю.
Горіхи, палички, листя. Недопалок. Перегнилі папірці. Все не те.
Все не те.
* * *
— Ніхто не знатиме, де ти зник... — уїдливо всміхався сірий чоловічок у похмурому мундирі.
Він спинив очі на сповнених ненависті Олегових зіницях. Отруйно гмикнув, оголивши золоті коронки і почав засипати яму, аж доки чорні очі не злилися із слизьким сирим грунтом.
Олег не міг говорити з кляпом і зв’язаними руками. А якби й міг, що б сказав?
Словами ніц не змінити. Сірий чоловічок так і не довідався, де сховав Олег його злитки. Цей скарб піде з ним у могилу. І не здатна земля забрати найцінніший скарб, що вже живе у доньці похмурого шинельного чоловічка за тисячі кілометрів звідси. Нове життя. Олегове життя. Олегове серденько.
* * *
Крук старанно дзьобав землю, борсався у слизькому листі, виривав сирі грудки землі. Щороку крук прилітає в парк і рве мерзенний чорнозем. Такий же чорно-смоляний, як і він. Як вічне прокляття — шукати себе. Власне тіло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858963
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.12.2019
19.12.2019
Давай залишимось такими,
як були,
коли не все пожовкло навкруги,
коли трамвайне коло
тримало довгими обіймами.
Убий мене й не бий на сполох —
я народжуся з думки вдруге. Знов.
Спали мене і з попелу збери —
я від маленької жаринки народжуся.
Знову.
Давай залишимось
удвох. Мовчати.
Останнім поштовхом,
гудками,
несталою деталькою годинника
я виникатиму щоразу.
Тіло смертне,
не вмирає думка,
мрія, спогад.
Першим променем
крізь грати камери
на сході,
пусткою
в горіхових очицях,
чи нестерпно теплим вітром
я ще є.
Чи вперше?
Я ще є.
Якщо я буду завжди поряд,
навіщо убивати,
стирати в порох?
Не відповідай.
Просто залишся поряд
Трамвайним колом,
сусіднім поверхом,
раптово знайденими сенсами,
теплим вітром,
обіймами під стелею зірок.
Давай залишимось удвох.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858534
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2019
30.11.2019
Хто ми?
Чому на вокзалах холодно,
не везуть тролейбуси.
Не їдуть таксі
ребусами всесвіту.
Не ходять трамваї.
Так зимно, так синьо.
Скажу «Прощавай»
і одразу ж «Залишся».
Та...
Хто ми?
Я б розчинився в асфальті,
в тумані, повітрі.
Мовчи,
зараз слів не потрібно.
Останні хвилини,
нудні кіловати пожовклих стовпів.
От-от перша ночі, погасне бетон.
Хто ми?
Все рівнятиме сніг.
Забери мене.
Заведи мене
за поріг пропусти.
Тихо дивися як падає листя
втомлене.
Хто ми?
Чому на вокзалах
так холодно?
Чому кіловати нестерпні,
пекельні?
Чому на порозі так зимно?
Листям утомленим
падаю на твою тінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2019
Місто.
Ночі запилено дихають
шепотом наших слідів
на подряпаних коліях.
Місто.
Тисяча слів недосказаних вітром, табачними фразами
ширяться містом
нудними акордами,
зайвими комами,
втраченим кодом
на твій домофон.
Паролями-шифрами
Колії ширяться містом
Розхристаним
Дихають шепотом наших слідів
Уночі
Копи сховались у каві.
Не знаю, чому я вночі — одинак.
Так вже сталося, склалося,
станції перевіряють на сказ.
Місто.
Ночі запилено дихають
кавою,
сказом,
трамвайними комами..
Місто. Засни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854312
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2019
Хто
за її капелюшком
ховається-криється?
Вигадав мрію,
та, певно, не знає й сама.
За віями-крилами
очі згубила,
пелюсткою губ приховала
слова у довершеній посмішці,
постаті першої леді.
За тим капелюшком
ховається-криється
Хто?
Не знає сама.
Двадцять п'ятий маршрут,
задній ряд, загрубілі сидіння.
Час до відправки
водій сигаретою міряє.
Є лиш вона,
розглядає екран,
вишкрябує спогади пальцями.
Глянцеві фото, міняються
тонами образи,
колір волосся, очей, модні пози
Та хто вона?
Знати б.
Лиш ці капелюшки -
незмінний
спадковості відгомін.
Мамині примхи,
повторення в доньці на втіху.
Все слухають, знають
(але не розкажуть),
більше, ніж ми,
ніж вона.
28.08.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804646
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.08.2018
У сірому пальті,
з розпущеним волоссям
ти десь ідеш собі,
думками міряєш
брудні клітини тротуарів,
поспіхом туманний погляд
загортаєш пальцями у шарф.
Їх просто два улюблених
у шафі,
тих що мерзлі вилиці
ковтають в листопаді
раз у раз,
а інші - так лише,
без спогадів.
Невчасно затріпоче телефон
сполоханим поштовим голубом.
І хто там?
Не лишилося на часі важливішого
за цей кошлатий шарфик,
що тоді
померзлі вилиці вкривав,
між тих клітинок тротуарів,
як спішно загортав у шарф тебе
смішний, дивакуватий.
Дурник...
Змерзнеш, думав.
Вперше посміхнулася за вечір.
А тепер?
За метром метр,
Проспекти, тротуар і шарф,
Вічностатичні підвісні мости,
Трамвайні колії на перехрестях,
десь між ними ти.
Кошлатий шарфик пахне
дурником та осінню.
Чи то здалося лиш?
Давно минуло все,
давно забуто все,
окрім пахкого
шалика.
21.08.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2018
Мене чекають лиш готелі -
запліснявілі свідки днів,
яким байдуже:
хто я, звідки...
Шкода, хотів
про те перепитати в них,
проте забув,
ховаючи в кишенях руки,
коли зривалися зі стелі
до бруку різко
захмілілі міста іскри.
Тоді ж подумав,
що не пізно
лишитися ким є.
Якби ж то знати хто я.
Гумою гуркоче місто,
сторіччями,
історія карбується щодня
у об'єктивах чорно-білих камер,
німим кіно, від вулиці до колії.
Шкода, що камери
не пишуть: звідки й хто я
Спитав би, певно, та...
...
"Як тебе не любити..."
16.02.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777437
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 17.02.2018
Нумерація з хвоста,
спадає попіл
по фільтр зотлілого "сьогодні",
Чи діставати з пачки "завтра"?
Думаю, перебираю пальцями
загрублі паперові згортки,
що пахнуть смогом.
Під незбудованим мостом,
шматками льоду
чорної ріки,
картавим здичавілим воронням
над парками
картатий день прощається,
шепоче метрополітен:
"Бувай".
Чи то оголосили станцію?
Не розберу вже.
Час. В яскравих робах
чоловіки збиватимуть
птахів у клин,
там десь і мій.
В дорогу час.
Бувай.
11.02.18.
Київ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776461
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.02.2018
Крізь віконну тріщину
уїдливо свистів, гудів
невпинний вітер,
розбивав шибки, напевно, десь,
ламав деревам віти,
містом шарудів,
і світом.
Вікно замерзло до нестями,
а він точив його
уперто,
з року в рік нагадував,
що він ще є,
що він безсмертний,
а вікна змінюються,
і...
я подумав,
що якби не тріщина,
то я би міг
(за збігу деяких обставин)
цілком забути,
що за стіною
ще є вітер,
місто,
ти.
09.02.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2018
На континенті сховатися ніде -
двадцять хвилин на табло
до весни. В мої сни
закарбовані іспити, місто, мости,
засмальцьовані іскри зими
на гаражних воротах,
усе, що не встиг.
Зірки розливаються спиртом у рані,
лягають по двоє на скиртах квартир.
Не сховатися, ні.
Не укритися коциком вулиці,
стрілками, маренням, ні.
Хіба тьмяним ліхтариком
мацати шлях, і чаїнкою падати
вниз, літаком над Гудзоном,
опалим листом з піднебіння.
Закінчуй вже.
Котиком згорнеться час,
нескінченним малюнком на склі
вицвітатиме бланк
без печатки,
без підпису.
Так лиш, на віру,
На вітер, без слів.
За годинником час зупинився
не перший день поспіль. Якби ж то
по книжці було все,
а так - навмання.
Розпадаються косами вулиці,
мов телефонні дроти
того дня, як, прокинувшись зранку,
завмерлий годинник
кричав: "Посміхнися",
а ти, злого міста дитя,
натискала "повтор",
і похмуро вбивала
повторно
щоразу.
А він не здавався,
пручався, кричав.
Не сховатися,
ні.
Не укритися,
ні.
Закінчуй вже
вітром без слів.
Посміхнись.
03.02.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774876
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.02.2018
Жди, чекай, оновлюй веб-сторінку
в пошуках "онлайн". Чекай. Лиш знай,
що за вікном вирує вітер, мінус п'ять
хвилин життя. Привіт. Бувай.
Привіт. Бувай. Короткими штрихами
дахом ходить хуртовина. Патруль
змінили, змінять шифр. Стають на нуль,
на вістрі. Не пройти. Бувай.
Скінчиться день, почавшись тим "Бувай".
Глядач і прірва. Спи. Пошерхлий стовп
не гнеться вітром.
Пологи світу -
ти онлайн.
Привіт.
27.01.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2018
Не заступай за жовту лінію.
Супутник вже згорів за горизонтом,
поблискує жаринками
з пустих орбіт,
втопає в океані.
Не заступай за жовту лінію.
Чекай. Вже пізно думати, пірнати,
вже не сон. Тобі давати звіт.
Чекай. Чекай. Чекай.
Не заступай за жовту лінію.
Послухай як гудить, тріпоче,
колії стискає світлом у кінці
тонель.
Послухай світло.
Жди.
Не заступай за жовту лінію,
сховавши погляд за високим довжелезним коміром, що пахне димом, вечором і нею,
за секунду буде гучно:
гальма, свист - що обереш?
Відкриті двері чи закляклий
електропоїзд напівдорозі до табло хвилин?
Не заступай за жовту лінію.
Згасають зайві ліхтарі на станції,
стихає вестибюль,
скуйовджує волосся перший вітер.
Не заступай за жовту лінію.
Яскраво: гальма, іскри, свист.
Халепа. Холостий - в депо.
Наступним?
13/01/2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2018
Про кохання
пишуть повісті, романи.
Солодким тембром,
мелодично,
тонко,
гірко,
нерозділено,
смертельно -
то на смак.
Трагедії, бої, самообмани,
криваві драми, сни.
Субтильні губи - вперше, тріпотливо,
чи вже напам'ять знаєш їх рельєф,
торкаєшся. Без парасолі.
Злива, весни примхливий норов,
приворотне зілля.
Там пишуть, що кохати – не дарунок?
Кара.
Сім кілометрів темряви
один
колінами у гострий щебінь -
така ціна.
Чарунка неосяжна – серце?
Глупство, ошук. Але, чуєш, уяви,
подумай, що від слова кров згортається клубком,
струна найтовща лусне мов зіпсута, згорнеться у кучер,
спалахне вночі погасла лампа на стовпі.
Востаннє.
Зміниться хоч щось на цій землі?
Дізнаєшся, лиш приязно
скажи
про кохання.
Мигтітиме на вивісці рядок,
згасаючи, вагаючись – чи варто?
Чи досвітити до світанку, чи..?
Кому світити? Ні душі. Сніжок утішно мерехтить
на півдорозі до асфальту.
Лише сніжинці.
Їй за крок,
ледь чутно, вже востаннє
блищатиме,
мигтітиме
неоновий рядок.
Про кохання.
12/01/2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2018
Там кажуть: все не так, не вчасно, зайве,
малими кроками рахує горизонт -
мій горизонт, моє північне сяйво
прицільна сітка окулярів через фронт.
Приклад в плече,
напруга,
палець,
спуск,
слова -
Десятки кілобайтів кілометрів знаків.
Аркуш, олівець, чийсь профіль,
тінь.
Слова, слова -
Втікають сни у автозаках,
вкривається судинами приціл.
Удари, страх. Тварина.
Паром
злітає злива до антен..
за голубами.
Чистий стіл,
чийсь профіль, аркуш, олівець.
На гущі символи: той профіль, тіні.
На вінцях зброя, янгол, птаха,
розпечена у лампі нитка
катує день.
У павутинні, мов комаха
конає всесвіт тут.
Примат чого? Чи ти примат? Чи я?
Твій профіль все такий же тьмяний
в прицільній сітці окулярів,
якими ріжуть
горизонт.
10/01/2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770687
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.01.2018
Три Аполлони - порожнисті бюсти,
такі холодно-білі, штучні,
зализані,
блискучі,
мертві -
заховані у сірих нетрях
міського вороху навіки.
Кому на думку спало
тут сховати вас,
укрити пилом-покривалом?
Певно, бачив
такі обличчя у метро -
такі холодно-білі, штучні,
зализані,
блискучі,
мертві,
поміж таких же сірих нетрів
у мегаполісі піщин.
Із дня у день три Аполлони
проходять повз.
А ніби справжні,
і шкіра, нігті, очі, брови.
Як справжні дихають, говорять,
проходять поряд, знають мову,
та неживі. Не вірю.
Мертві.
Пустотні бюсти, міста жертви.
Куди втекти? Куди сховатись?
Де не зустріну
статуй
я?
20.12.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767026
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.12.2017
Чорна кімната, завішані вікна,
лиш чутно як дощ стукотить по стіні
крізь закриті повіки,
по пальцях
долонях
по склу
по землі
по розмитих слідах на проспекті,
машинах,
мені.
Чорна кімната, закриті повіки,
ліхтар відмирає між пульсу води,
Хто ти? Де ти? Довіку
шукати
в кімнаті
вночі,
не знайти,
не розкрити секрет круговерті.
В кімнаті
один.
17.12.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766617
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.12.2017
Кондуктор підходить до мене зі спини, чую її противний голос:
- За праєзд гатовім, - із такими продовгуватими ріжучими "а" та "є" у слові "праєзд".
Дістаю дві гривні з куртки, намацую у кишені ще металеву гривню, кладу поверх паперових і притискаю великим пальцем.
Тьотка продавлюється між натовпом, віддавлюючи мені плече і от вже бачу її - у затертій сизій синтетичній куртці "абібас". Простягаю гроші, та швидко фасує їх у своїй "шайтан"-касі у поясній сумці, відриває білетик, та так різко, що той аж рипнув на весь салон, звільняючись від застиглого клею. Протягує білетик, і, щойно я беруся за нього, мене одразу ж б'є статичним струмом.
- Ай!,- швидко сіпаю рукою.
Тітка сміється, а я на автоматі вигукую:
- Це отакий електронний білет, чи шо? Типу, валідацію пройшов?
Регоче ще більше. Значить, валідація пройшла успішно. Цікаво, якою напругою битиме пільговиків?
04.12.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764027
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2017
Берегом, берегом
ввічливе світло збивається згустками,
хутко у пащі мостів,
де обвітрені пустки,
марить
зірватися
вниз.
Берегом, берегом
згублений лист між фронтами пожовклими,
жилками синіх чорнил
на продавлених комах
тихо
зірвався
униз.
Берегом, берегом
ввічливе світло на хвилях приречено
втечу вигойдує знов -
не забуло, як кликав увечері
втрачений лист
між плафонів розпечених
тихо
зриваючись
вниз.
29/11/2017
Харків
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762928
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.11.2017
Мені здається, ніби я
у центрі вщент забитого трамваю
будні гаю на об'їжджені маршрути,
сподівані, з початком,
який кінцем розпочинається щораз.
І хочу видерти зі стінки молоток
та просто вдарити по склу -
по запасному виходу
щоб вщент,
на друзки,
миттю
в легені влилося задимлене повітря,
воно ж-бо ліпше за задушливий трамвай?
І в цю чарунку вилізти й стрибати,
завдання - не забитися, втекти.
Та що там далі?
Тролейбуси, трамваї,
потяги метро,
до тебе потяг?
Блокпости, звіряння документів.
Що кажеш? Перекрито цей кордон?
11.09.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750188
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.09.2017
У сірості буднів є користь, бо свято
яскраве, гаряче набридне невдовзі,
бо ж те, що надміру і те, що занадто
одноманітністю випалить зовсім.
У сірості злагода, в сірості спокій,
У сірому кольорі правда життя.
Між білим і чорним, вузьким і широким,
мілким і глибоким, є скуток злиття.
Я сірий люблю - квінтесенцію будня,
а ще зомліваю як в сірім убранні
ідеш, наді мною вершиш правосуддя.
Суди. Я найтяжче прийму покарання.
23.05.2017
Навіяно судовим форумом і його кольорами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734637
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.05.2017
Привіт, ліхтарику, ну як ти, брате?
Палаєш, бачу, знову уночі.
Тобі чимало маю я сказати,
та, друже, не відповідай, мовчи,
бо знаю точно - світло слів дорожче,
у нім є велич, чиста простота.
Росинка янтарева поміж ночі -
рятунок там, де темінь, пустота.
Не сам даруєш світло золотаве -
я знаю тих, хто світиться удень,
з чиїх веснянок промені яскраво
летять мені до теплих жмень.
Я повні жмені світла назбираю,
aби лиш мати трішки про запас
на час, коли за довгим небокраєм
y сонце заправляють свіжий гас.
08.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732365
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.05.2017
Печатка, підпис, роздуми невпинні.
Палає лампа. Папка, документ.
Я плутаюсь у власнім павутинні,
до цілого прикріплюю фрагмент.
Вже третій рік підозрюю щоденно,
неначе хтось підроблює мене.
Він робить це постійно і натхненно,
приховуючи кожен елемент.
Питання-відповідь, нотатки довгі.
Хто ж злодій цей, хто робить капость ту?
Не сходяться ніяк мої дороги,
збираю докази - потуги в пустоту.
Та от за підсумками протоколів
виводжу фоторобот та ім'я,
уривки рис з'являються поволі.
Хто ж злодій цей? От лихо, та це ж я!
На образ ніби в дзеркало дивлюся.
Оце-то так, бувають же дива.
Насправді, із самим собою б'юся,
А злодій злісний - власна голова.
22.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729945
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.04.2017
Предыстория
Купил вот сегодня паяльник... И по дороге в офис вспомнил, что должна прибыть к нам одна заказчица (будем называть её Еленой по тексту), чтобы подписать некоторые документы. Смею заметить, что не так просто уж с ней подписывать документы нашему коллеге (по тексту буду называть его Николаем). После того, как бросил я свой взор на новый паяльник, посетили меня некоторые мысли... Что-то вроде зарисовки начала новеллы, которую и привожу ниже. Наслаждайтесь.
"Комната"
Последний лучик заходящего солнца едва пробивался сквозь двухслойные стеклопакеты, бросал тень на белый, уже переезжавший из разных офисов ранее, стол, белые стены. Но никто не видел этого пока что, даже Елена и Николай - они всё ещё стояли на пороге в переговорную. Николай поднял глаза и взглянул на Елену, их линии взглядов пересеклись, и словно возникла искра. Так продолжалось не более трёх секунд, и Николай медленно и нежно положил руку на ручку двери. Блестящий хромированный металл приятно холодил ладонь и он резко дёрнул её вниз. Щелчок. В этой кромешной тишине замок щёлкнул как затвор оружия, загоняющий патрон в патронник. Оружие заряжено. Дверь заскрипела несмазанными петлями и пересохшим деревом, через кафельный пол вибрация передавалась к телам, пробирая уже и без того расслабленнные мышцы лица Елены.
Плавно Николай завёл её за талию в комнату и прикрыл дверь. Замок щёлкнул. Никто не сможет им помешать
Елена услышала едва различимый запах канифоли. Быстрым взглядом она осмотрела комнату и увидела в полутьме договор, лежащий на столе, и слегка шипящий паяльник, от которого исходил дымок канифоли.
- Подписывай, - неожиданно нежно прошептал на ушко Елене Николай, и от этого шёпота по её телу строевым шагом замаршировали мурашки.
Мурашки набирали темп, и уже в 120 шагов в минуту нога в ногу чеканили шаг.
- Подписывай, - повторил Николай, зарываясь носом в волосы Елены......
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727680
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 07.04.2017
Змахнути б крилами й злетіти тихо,
як голуб із зупинки відлетів.
Зелене світло, вітер крутить вихор,
а він собі чкурнув куди схотів,
куди веде його пташине серце,
де вервицями тіні балюстрад,
край світу - обрій, хмарка-скельце,
і з висоти польоту сонцепад.
Знов утікла маршрутка, переходи.
Клац-клац: "Біжи", - гукає світлофор.
В маршрутці обговорюють погоду,
от-от почую: "Камера, мотор!".
Ломбарди, одяг, вивіски строкаті,
мов станції метро минають дні.
Мій сірий голубе, ми теж крилаті,
немов метелики шукаємо вогні
На них злітаємось, в'ємося низько,
незчувшись у полоні сліпоти.
А сонце - он, так високо й так близько,
й нема в безкраїм небі тісноти.
02.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726855
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.04.2017
Я не знаю, хто ти, і не знаю хто я.
Я не знаю, що рушить тобою і мною.
Чи проміння - є шлях, чи гірська течія?
Палімпсестами стануть всі наші сувої?
І відколи: в цю мить, чи, насправді, давно?
Поринаю в думки - у провалля бездонне.
Не згубити би глузд у польоті на дно,
Так проводячи в роздумах ночі безсонні.
25.02.17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720308
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.02.2017
Хтось долю знайде на засніженій трасі,
Чи темнім розхресті грунтових шляхів
У мить, коли свято ніяк не на часі -
Під довгими летами чорних птахів.
Хтось кулю зустріне - небажану, дику,
У мить, коли кулі він зовсім не ждав.
Хтось інший вмиратиме довго, безлико,
Завчасно готовий до вічних заграв.
Ми сильні й крихкі, ми безстрашні, та смертні,
У вервицях збігів шукаємо зміст,
Ім'ям своїм марим на шпальтах газетних,
Плекаємо форму, не бачимо зміст.
Ви вірите, знаю, у вічне кохання,
У долю - проставлене небом тавро,
Й щодня забуваєте добре прохання:
"Притримуйте двері на вході в метро".
Ми різні, й однаково всі ми не вічні,
Як навіть не вічна одвічна тюрма.
А біль - це, насправді, не так вже й комічно.
Комічно - коли, друже, жив ти дарма.
23.02.2017
Глєбов Р.С.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719922
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.02.2017
О двадцять третій місяць вповні
Здавався білим ліхтарем,
А зорі ніби змила повінь -
Ці сотні білих хризантем,
Розкиданих вітрами небом,
Надовго сховано в глибінь
Тоді, як в них така потреба,
І навкруги осіла тінь.
Та щоб зірки ті підмінити,
Я оберемок хризантем,
Що будуть уночі біліти
Віддам тобі похмурим днем.
О двадцять третій все ще повінь,
І місяць криється тихцем
Бо я із місяцем у змові -
Тоную зорі олівцем
22.10.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2016
Вікно і чашка на столі.
Десь там, за сотнями фіранок,
Яріє всесвіт у імлі,
Морозно дихає світанок.
Яріє всесвіт в чашці кави,
І лист, приречений на смерть,
Кружляє кольором іржавим
У світанкову круговерть.
Кружляє лист у невідоме,
І я кружляю разом з ним
Єдиним свідком випадковим
Вітрів погибельної гри.
Його накриють сотні інших,
І полум'я поглине вмить.
Вікно і чашка. Повна тиша.
Яріє вранішня блакить.
15.10.2016
Харків
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694525
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.10.2016
То хто ти є у ці хвилини,
кому важливий твій дзвінок,
хто відчуватиме провину,
чиє мовчання як клинок,
стилет у серце міцно втятий?
І ким ти станеш через час
тобі дарований. Розплата
за миті щастя без прикрас -
твоє самотнє позира́ння
на перехожих відбиття́
і марні спроби в їх убра́нні
впізнати символ забуття,
чи риси милого обличчя.
А поки мовчки скажені́й
у трьох стіна́х - четверту вічно
Ламати ревно поклик твій.
Це позирання віковічне -
Твоє життя, твій ті́сний плай.
Щось невблаганно поетичне,
а втім - покута, вічний пай.
14/10/2016
Харків
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694256
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.10.2016
І хто зна, тебе де зустріну, не знаю,
Чи вже зустрічались у вирі доріг?
Очей твоїх теплих все не помічаю,
Не знаю, що справді ти мій оберіг.
А може ми поруч стояли у чергах,
Чи їдем в сусідніх вагонах метро.
Нас носить життя серед вулиць завмерлих,
Буденність повільно з'їдає нутро.
Вже вечір над містом навис безголосий,
У нетрях міської задухи бузок.
Була - не була, час спішити не просить,
Моя - не моя. Ти спокуси зразок.
І хто зна, тебе чи зустріну, не знаю,
Чи ще перетнемось у вирі доріг,
Чи вперше й востаннє тебе обіймаю,
Та знаю - ти справді є мій оберіг.
05.05.2016
Харків
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664061
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2016
Весна сніжи́ть, морозне сонце,
І серце ніби завмира
Від ось таких от диспропорцій
Морозу, снігу і тепла.
Ти знаєш - сніг не є навіки,
І буде скоро щось цікаве,
Тож хай течуть по стежках ріки.
То що, дівчата, вип'єм кави?
21.03.2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2016
Входи закрито, посадки немає,
Електропоїзд прямує в депо.
Ламаним графіком лінія краю
З ритмами серця іде в унісон.
Транспорт не ходить, тролейбуси вдома,
Час вже нічний, ліхтарева пора.
Місто спокійно спочине від втоми,
Місто потоне у лагідних снах.
Десь зачекалась маршрутка остання -
Мій порятунок в січневий мороз.
Ніч викликає природне бажання
Потайки впасти у анабіоз.
Сотні сердець у маршрутках зелених
Тихо несе крізь холодний проспект.
Вітру і снігу лиш повні кишені,
Ми - незавершений долі проект.
Все що ти маєш - то вітер і небо,
Ніч у плацкарті, кавалок тепла,
Волі шматочок - буденна потреба.
Тихо засну, притулившись до скла.
Віхола крутить з вогнями у танці,
Вальсом шаленим услід за авто.
Чи доживе він до сходу уранці,
Чи не розгледить цей танець ніхто?
12.02.16
Харків
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643179
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.02.2016
"Діагноз - хворий на хронічну осінь", -
Запишуть у медкартці лікарі.
І не шукай - не зна́йдеш ліків зовсім
Від буйної осінньої пори.
В моє́му місті влада листопадів,
Вітри блукають пасмами дворів,
Провулки, перехрестя, барикади,
Під місяцем лампади-ліхтарі.
Ти повз пройдеш, нічого не відчуєш,
І не побачиш мо́го міста знак,
Де осінь в сонні кольори фарбує,
Збирає вітер хмари у руках.
Можливо зовсім я тебе не знаю,
Та перетнемось поглядами, і
Одразу і наза́вжди заблукаєш
У лабіринті вуличок моїх.
12.10.2015
м. Сєвєродонецьк
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2015
Назустріч дівчина усміхнена біжить,
Мабу́ть уже коханий зачекався.
В очах горить надія на ту світлу мить,
Коли обійме і втече журба вся.
Назустріч дівчина усміхнена біжить,
Біліє вечір яблуневим квітом.
Хіба заради цього не потрібно жить,
Як в унісон цвітеш із цілим світом?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578746
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2015
Ледь теплий місяць за вікном
Огорне ковдрою кімнату,
Торкнеться носика твого,
Поки́ ти будеш міцно спати.
І поцілує ніжно раз,
Щоб вмить наснився сон яскравий,
Де ліхтарі у пізній час,
І зранку чуєш присмак кави.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576453
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2015
Люблю, коли ти злишся тихо
І вибухаєш раз у раз,
Готовий слухати й не дихать
Вогонь твоїх палких образ,
Очей не зводячи від тебе.
Насупиш брови мило, і
Затягнуть хмари тихе небо,
Немов чорнило у воді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575553
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2015
На глибині морської сині
Помі́ж каміння і рослин
Чекають нас перлини нині,
Не помічають часу плин.
Так за перлинами своїми
Пірнають сотні відчайдух,
І я пірнаю разом з ними,
Лиш інтуїція - мій друг.
І ми пірнаєм в повній тиші,
Гаряча гріє ли́ше кров,
Спокуса здатись все сильніше
Коли побли́зу та любов.
І хоч вгорі сокира ката,
Ми не здригнемось ні на мить,
Нехай в останній шлях на страту -
Мене надія оживить.
15.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566761
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.03.2015
Як завше йшов своїм маршрутом,
Хоч не виходь, погода -жах,
Похмуро йду до інституту,
Сховавши пальці в рукавах.
Хоч парасолю маю, béne!
Амбівалентність сприйняття -
Для них ти дощ, та сніг для мене,
Розтавши йдеш у небуття.
Під парасолею комфорту
Ниц опустивши погляд, ми
Разом утворюєм когорту
Типово сірої юрми.
Лиш варто зве́сти погляд вище, -
Десь там, на лінії очей,
Помі́ж людей, зберігши тишу,
Покірно сніг стає дощем.
04.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564210
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2015
Коли по нервах б'ють проблеми,
Стає непевним кожен крок,
Та про кохання теорему
Я знаю вічний той урок.
Лише́ твій образ пригадаю,
Той спогад серце враз п'янить,
Я забуваю, що згасаю -
Терпка́, болюча, спрагла мить.
Нехай по нервах б'ють проблеми,
Що і себе вже не знайти
Але кохання теореми
Найбільшим доказом є ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559808
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2015
Вечір. Лиш тільки починаються сутінки, небо помаленьку дотліває, і вулиця поринає у тиху медитацію. Вітер заснув, і хто зна, що йому нині насниться. Тепер ніщо не порушить її спокою, лише двоє людей минатимуть її найближчі дві години, але вона не звертатиме на них увагу, ці двоє, самі того не усвідомлюючи, стають її частиною..або ця вулиця стане частиною них... Хто вже там буде розбиратися?...
Максим постійно озирався навколо, спиняв погляд, і знов ніби щось шукав, час від часу поглядаючи на свою супутницю, Ольга ж не зводила очей з лінії горизонту, і лиш коли він дивився на неї, опускала погляд донизу, намагаючись робити це непомітно, проте доволі невдало. Це була майже половина шляху, в кінці якого, на перехресті, вони мали розійтися. Так було кожного разу, і цей не був виключенням. Мабуть, така доля - час від часу бути на відстані розкритої долоні, і врешті розходитись у різні боки.
Лише пустий коридор пам`ятає, з чого починалася їхня розмова, і той, мабуть, забув, сприйнявши як пусту балаканину. Макс говорив, активно жестикулюючи, і постійно на його обличчі виникали все нові й нові емоції, мабуть, важко було б не повірити в його щирість.
...- То навіщо, скажи мені, навіщо жити, якщо не відчуваєш? І чи є ти в такому разі людиною? Навіщо існувати, не знаходячи красу, не отримуючи задоволення з дрібниць? - впевнено продовжував він. - Хто ти є, якщо не відчуваєш світу? Он хмари переливаються мов хвилі, як ідеш набережною, а он там на горизонті, подивися, – простягнув руку перед собою, витягнувши вказівний палець далі, ніж того бажав, – майорить маківка собору. І я не знаю що там, жодного разу навіть не був у тих краях, але вона так гарненько світиться в далині, і доволі влучно вписується у краєвид, правда?... Хіба це не гарно?.. - Максим витримав паузу, мимоволі зазирнувши у вічі супутниці, і, трішки посміхнувшись, продовжив. - Так, я розумію, світ огидний, світ багато в чому паршивий, але ж то не привід ненавидіти його. Нащо жити, коли не бачиш гарного? Світ живе у дрібницях, і..
- Ну і що гарного в тих деревах? – тихо перебила вона, не зводячи очей з лінії горизонту.
Юнак посміхнувся, ледь примруживши очі, ніжно поглянув на супутницю, потім пронизав поглядом верхівки дерев..
- Ну так, вони кострубаті, трошки недолугі, ну то й що? Он там бачиш три деревця, - злегка хитнув головою ліворуч, - вони осипалися, але на них ростуть рослинки, такі ніби зелені кульки, наче з останніх сил гріють своїх оголених хазяїв. А он там жиласті тополі простягають до неба свої руки, випрошуючи звідти вологи. Але то дрібниці, озирнися навкруги, вдень ти бачиш лиш худі висушені скелети, які стирчать ніби олівці - голі, без листя, деякі косо обпиляні невмілою рукою… Але вночі... Ти знаєш, що відбувається вночі? – і, хитро посміхнувшись, знов поглянув на супутницю.
- Я боюсь дерев уночі, мені стає лячно, - врешті поглянувши на нього відповіла Оля, незграбно ховаючи руки у кишені.
– Вночі все змінюється, - майже пошепки вимовив Максим, на мить заплющивши очі, і провів розгорнутою донизу долонею над землею, - абсолютно все... Ми скуті власними страхами, а ти поглянь серцем. Ніч як пластичний хірург, нехай це трохи грубувате порівняння, але вона згладжує, вирівнює все навкруги. Стовбури вже стають наче й не такі кострубаті, і не видно отих грубих спилів на гіллях. А коли ледь-ледь спалахують ліхтарі о-о-н на тих стовбах, додаючи легесенького світла, не такого як вдень, що наскрізь оголює світ, а зовсім легкого, приглушеного.. Воно додає гіллям об’єму, шарму. І вже не схоже на те, що навколо криві й висохлі дерева, вони ніби знов оживають. Мабуть, саме вночі дерева відчувають себе молодими...
Тут, мабуть вперше за останні півгодини, Макс перестав шукати щось поглядом і разом з Олею мовчки сумно вдивлявся в горизонт.
Ось вже й перехрестя, традиційний ритуал прощання. Макс трохи сумно дивиться собі під ноги, потім підводить погляд на Ольгу. Злегка хитаючи головою вона промовляє:
- Який же ти дурник, справді. Дурниці, це все дурниці, всього лиш твоя уява. Прощавай. - і, торкнувшись долонею його плеча, зникає в лабіринті вуличок.
Макс, закушуючи нижню губу, швидко розвертається, ховає ліву руку в кишеню, правою інстинктивно намацує в кишені пальто телефон, проте одразу ж відкидає цю ідею і, зітхнувши, прямує своєю дорогою на зупинку.
Тим часом, Оля минає перехрестя за перехрестям, йде через парк і от вже зовсім неподалік її зупинка, але щось спиняє її і змушує присісти на найближчу лавку.
Поволі стемніло, один за одним місто запалює ліхтарі у парку вздовж тротуару. Вона глибоко зітхає, злегка нахиляє голову, заплющує очі, проводить рукою по чолу, поправляючи зачіску і, розкривши повіки, спиняє погляд на дереві навпроти, яке повільно, але впевнено оживає від жовтуватого світла сусідніх ліхтарів. Все як він і говорив... Тепла сльоза, поєднавшись із тихим сміхом, застигає на щоці, так і не докотившись донизу.
- Дурнику, - ледь чутно шепоче вона.. - Мій дурнику...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551488
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.01.2015
Туман приховав мовчазні краєвиди,
Густий, непохитний стіною постав,
Сховав дев'ятиповерхові бескиди
І ніжно верхівки дерев лоскотав.
В тумані палають серця, очі тліють,
І здалеку чути їх пристрасний стук..
Шкода, що в тумані ми бачити вмієм
Не далі за відстань простягнутих рук.
10.11.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536094
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.11.2014
Чиїсь далекі теплі очі -
То твої ліки для душі,
Самотні дні, осінні ночі,
Навколо люди, та чужі.
Чиїсь одні легкі зап'ястя -
Візьми й від осені врятуй.
Такий короткий шлях до щастя,
Ти маєш ключ, лише розкуй.
Чиїсь розгорнуті долоні,
Де довгі лінії життя,
Тебе тримають у полоні,
Збивають ритм серцебиття.
Чиїсь слова палкі, шовкові,
І ти гориш сказати: "Так!"..
Сумна ілюзія любові,
Твій мовчазний моноспектакль.
22.10.2014
P.S. для Ю., яка страждає:)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531748
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2014
Нехай удень було самотньо,
Але, сховавшись від конспектів,
Беруть в полон безповоротно
Нічні вогні сумних проспектів.
Прості слова, змістовні дії,
Часу́ вечірнього не жаль,
Ліхтар повільно жито сіє,
І ми йдемо збирать врожай.
Прощатись час, жнива минають,
І вже нічого не важливо,
Лише пусті проспекти знають,
Яка ти є, коли щаслива.
Це те єдине, варте ду́мки,
Що дасть наснаги ліпше кави -
Нічний проспект, вогні-чарунки,
І поруч посмішка лукава.
04.11.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526328
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014
Не страшно все це,
Тугіше берци,
Та хто зігріє тихе серце?
"Тримати стрій": -
Це покрик твій
Єдиним кроком йти у бій.
Ножем об ніж,
У серце ріж,
Не стій, прямуй на свій рубіж.
Надривний крик
У полі зник,
До них із плином часу звик.
Та знаєш, брате,
Простіш вмирати,
Коли нема кого втрачати.
23.09.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525338
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2014
Ось ти ледь прокидаєшся, примружуєш ліве око, невдоволено кривлячи обличчя, відчуваєш у тілі приємну слабину, солодко потягуєшся, напружуючи кожен сантиметрик твого тіла… І що найперше ти робиш, аби привести своє горизонтально розташоване колодоподібне тіло до боєздатного стану? Вмикаєш чайник, вгадав? Типовий ранок людинки починається з чайника і, як наслідок, міцної, або не дуже, запашної кави. Що ти там кажеш? З чаю? Ні, зараз я писатиму про каву, тому не перебивай!
То на чому я спинився? Ага, ранок починається з кави! Ось твій чайничок засвистів, ти швиденько вимикаєш його, потім обережно береш турку, сиплеш туди меленої кави, трохи цукру, можливо, зовсім крихітну жменьку кориці, заливаєш водою і ставиш на плиту. Не відходь далеко, важливо піймати момент. Щойно пінка ледь починає підійматись – скоренько знімай з вогню. І ось філіжанка повна, ти відходиш всього на хвилиночку, а коли повертаєшся, то все приміщення ніби просякнуте ароматом кави. Файно, чи не так?
А тепер подумки дай відповідь на простеньке запитання: «Як ти п’єш каву? Механічно, не замислюючись, чи смакуєш кожен ковток?». Кава – не просто напій, кава – не лише унікальне поєднання смаку, аромату. Спробуй замислитись, адже об’єм, міцність, консистенція (якщо готуєш власноруч, звісно) – не випадковий збіг у твоїй чашці. Кава по-турецьки – в неї можна вкласти частинку душі, адже весь процес підконтрольний саме тобі – від температури води, і аж до обрання моменту готовності кінцевого продукту. З часом процес приготування, та й сама кава починає відбивати риси твого характеру, недоліки, переваги.
Ранок має починатися з кави, вона – каталізатор настрою на всю добу. А яке значення має кава, турботливо зготована для близької людини, такий напій – це справді втілення часточки серця. «Рошен, від серця до серця»- пам’ятаєш? Зварена власноруч кава – лакмусовий папірець твоєї особистості. Звучить трохи дивно, так? Мабуть думаєш, що автор зовсім схиблений, за дозою кофеїну шукає якусь філософію, знатно вже упоровся..? Можливо й так, кава – моє невеличке джерело натхнення, інколи здавалось, що кофеїну в крові було більше, аніж гемоглобіну… Жартую, звісно.
Відомо, існує мова рухів, жестів, одягу, то може є й мова напоїв? Кожному притаманні індивідуальні смаки. Ти ж, наприклад, не носитимеш одяг, який не задовольняє за кольором, розміром чи формою? Тому, роблячи новий ковток, спробуй зловити нотки смаку, охарактеризувати їх. Уяви, що це мелодія, яка складається з партій декількох інструментів, і можна кожного разу прислухатись до якогось окремого. Визнач, які елементи смаку тобі до вподоби, а які ні, і таким чином, перебираючи сорти кави, сформуєш особисті вподобання.
Налий кави, яку любиш, і я скажу хто ти. ;)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508511
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2014
Пульсує нерв, ритмічні кроки,
Ти сам собі своя тюрма,
Вже час настав, збігають строки,
Нехай потішиться зима!
Пульсує нерв, надривний подих,
Чи стане гострим твій багнет,
А руки здатними на подвиг -
Щосили вирватись з тенет?
Пульсують в ритм із нервом кроки,
І б'ють застуджені серця,
Творіть, братове, цю епоху,
Героям шрами до лиця!
23.01.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504043
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2014
Лише здригнуться сонцелисто
Напіврозхристані знамена,
Зриває вітер вмить намисто
І розсипає на теренах.
Зриває, сипле хаотично
Напівпрозорі сонцехвилі,
Все так миттєво і незвично,
І між тілами вже не милі.
І ти - не я, і я - не ти,
Ми разом власну тінь шукаєм,
Серед пустель і пустоти
Навпомацки той шлях долаєм.
Із загартованої сталі
Залізний злиток -наше серце,
Нехай і грубе, не з кришталю,
Та в унісон зі світом б'ється.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460044
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.11.2013
Захочете - вірте, захочете - ні,
Я бачив узимку серпневі рефрени.
Гарячі сніжинки, мов жар вогняний,
Сріблясто зігріли найближчі терени.
Гаряча хурделиця, сонце холодне,
Стихія буремна яріє в вікно -
Палаюча чиста свобода природна
Зненацька створила живе полотно.
Захочете - вірте, захочете - ні,
Це диво побачити кожен у змозі,
Зігріє не сонце, а сніг у пітьмі -
Парад парадоксів на власнім порозі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401122
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.02.2013
Стікає холодною краплею зливи
До кінчиків пальців остання сльоза,
Не втримані небом, ці сльози мінливі
Злетять в височінь, де лунає гроза
Стікає краплиною часточка неба,
Змиваючи крихти вчорашньої ночі.
Одвічне питання:"Навіщо це треба?",
У відповідь втома заплющує очі.́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371727
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2012
Морозне, холодне, насуплене сонце
Не гріє шліфований вітром граніт,
Спускаються з неба душі охоронці,
Когось забирають в останній зеніт.
Не сплю, переривчато мислю спросоння,
Лиш зірка згорає на синьому тлі
І падає вмить на старе підвіконня,
Зливаючись з пилом на змерзлому склі.
Пітьма накриває замети довкола,
Живеш, і не чуєш, як дихає світ,
Хапає повітря, вдихаючи кволо,
Іржавим ножем полірує граніт...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310688
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.02.2012
А вірші ніяк не йдуть,
Щось не пишеться поезія..
Що ж загнало мене в кут?
Це, панове, сесія!
Два-екзамен, три-екзамен,
На четвертий сил нема,
Але стимул є, а саме:
Автомат і старшина.
Всі халяву дружно кличем:
\"Гей, халяво, ну прийди!\",
Нам вона лиш дулю тиче:
\"вчивсь - прийду, не вчивсь - сиди!\".
Тож, панове, час проходить,
А професія не жде,
Хоч халява й не зашкодить,
Краще знати: що і де!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308691
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.01.2012
Насупилось небо над містом,
Неначе край світу згорів,
Не видно й прошитих намистом
Розбурханих хвиль ліхтарів.
Руда сивина старих кленів -
Межа із буденним життям
Хтось лише картину угледів,
А хтось - недоторканий храм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299171
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2011
Туманом вкрито листопад-
Молочно-біла суміш
Сховала сотні тисяч вад,
Не тільки форму - сутність.
Але замисливсь я опісля,
Абсурдно все ж, але цікаво:
Чи це туман упав на листя,
Чи листя те в туман упало?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290027
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.11.2011
Коли два серця б’ються разом,
Стає можливим резонанс –
Одна невимушена фраза
Миттєво створює баланс.
Що поєднає спраглі руки,
Наповнить змістом все пусте,
Посе́ред зімкненого бруку
Палке кохання проросте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279589
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2011
Час не спинити, ти і не благай,
До кого не молись... І не питай,
Чи можна зупинитись на хвилину?
Людина жде щасливої години,
Отримує секунди зазвичай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279587
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2011
Нам не минути помилок гірких,
Не ідеальні ми, тому їх буде вдосталь,
Але помилка та - то міра знань твоїх,
Болючий твій життєвий досвід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279388
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2011
Він простував стежками долі,
Презирство й заздрість оминав,
В пітьмі шукав огненні очі,
Що в снах світились крізь туман.
Ці вічі в серце заступали,
І залишили там сліди...
Рясні сліди - криваві рани,
Незаживаючі й густі.
І він шукав без впину й стоми,
А там, за обрієм пустот,
Горить, безсмертна та бездонна,
Його натхненниця - Любов...
Мета не завжди є досяжна,
Та тебе доля вбереже,
Коли ти гордо і звитяжно,
Підеш, зриваючи межі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279377
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2011
Годинник час рахує швидко,
хвилина - друга, й вже нема
тієї миті, ніц не видко,
пустоти, тиша і зима.
Зима, мороз, все замерзає,
і зупиняється, мовчить...
Що вже пройшло - того немає,
Що прийде - те зумій зловить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279147
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2011
Коли пройдуть вечірні зорі,
І сонце вранішнє здійметься -
Ти враз прокинешся без втоми,
Вона у радість переллється.
Коли здійметься те світило,
То я прийду навшпиньки, тихо,
Поки ти спала, моя мила,
То я твоїм волоссям дихав...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279081
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2011
Крокую сонячним промінням,
Воно гаряче та вузьке.
Крок вправо-вліво - й на каміння
Впаду на гостре, на гірське.
Бо це життя - не йду наліво,
Не йду праворуч - скрізь обман!
Я лиш тримаюсь середини
І не вклоняюся богам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278899
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2011
Я не елегія, я лиш етюд,
Продукт уявлення митця,
Картиною ще стану, але тут
Я поки начерк його крейди й олівця.
Пройдуть роки, і мій забутий нарис
Знайде митець в пилу своїх робіт...
Щось домалює, десь поставить напис,
Редагуватиме, поки не скінчиться графіт.
04.06.11р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278898
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.09.2011
Танго на папері,
Лиш я і ніч
Заходить крізь відкриті двері,
Сіючи насіння протиріч.
Ця темрява заплющених очей
І танець думки на сухім папері...
Жевріє полум'я в долонях Прометея
Породжуючи нові акварелі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278896
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2011
Духовні жили б’ють без впину,
Гаряча кров несе думки;
Думки течуть – ти їх не стримуй,
Створи їм тіло, сядь пиши.
Натхнення – вітер, швидко плине.
Навчись ловити той момент,
Коли твій спокій вглиб порине,
Перериваючись вогнем…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278818
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2011
Це перший день, остання мить,
Думки без пристрасної муки…
Не перебийте спокій, цить,
Мій дух із тілом у розлуці..
Звичайний день, природа спить,
А розум тліє від безсилля.
Душа злітає у блакить
Та враз зривається у прірву..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278817
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2011