Данайя Сугестія

Сторінки (1/7):  « 1»

для к. (день до)

Підставляй  свою  руку
Зігрівай  мене  кров'ю
Кип’яченим    натхненням
Закоцюрбленим  болем
Зігрівай  мене,  мила
Зігрівай  мене,  люба
Зігрівай  мені  серце
Я  не  хочу  додому

І  підтятим  безсонням  
В  ніч,  із  Люком  Бессоном
Нагромаджені  страхи
Продають  невагомість
Сотню  фунтів  за  небо
Кілька  злотих  за  гори
Пару  єн  за  безсмертя

Поверни  двадцять  сьоме

Ти  тримай  мене,  люба
Збережи  собі  серце
Сотню  кроків  й  по  всьому
Сотню  років  –
Не  вмерти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462652
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2013


Out of (літо)

Талліннське  літо  насправді  схоже  на  осінь  будь-де  крім  нього.  Карну  часто  тягнуло  на  Північ,  ще  частіше  на  Південь,  але  залишались  ми  там,  де  й  були.  Місто  раптово  наповнилося  всілякими  людьми,  що  було  зовсім  нелогічно  з  огляду  на  те,  що  тут  літо  було  спекотним,  пахло  розпеченим  асфальтом,    а  важке  нагріте  повітря  було  геть  непридатним  для  дихання.  Тим  не  менш,  люди  сновигали  раніше  абсолютно  порожніми  вулицями  і  весь  час  дивно  косилися  на  нас  з  Карною.  Від  цього  було  не  по  собі.  Особливо  Карні,  яка  стискалася  у  суцільний  клубочок  емоцій  і  переживань  через  таке  ставлення  і  шукала  причину  в  собі.  Спека  спровокувала  до  того  ж  погіршення  її  фізичного  стану,  хоча,  звісно,  Карна  з  усіх  сил  старалась  цього  не  показувати.  Була  такою  ж  безтурботною  і  безпосередньою,  як  завжди.  Як  Карна,  власне.  
Взагалі-то,  попри  всі  негаразди,  те  літо  було  чудовим.  Хоча  вона  мене  й  вимучила.  Оцей  милий  янгол  з  підтятими  крилами  дико  діяв  мені  на  нерви  і  іноді  викидав  такі  коники,  що  хотілось  просто  її  придушити.  Натомість  я  цілувала  їй  тендітні  руки  і  стримувала  злість  з  істериками  до  кращого  часу.  А  потім  і  звикла.  Стали  звичними  її  нічні  походеньки  по  дахах  багатоповерхівок  з  зав’язаними  очима.  Розорення  чужих  квартир(особливо  тих,  в  яких  міг  бути  власник).  Карна  хотіла  цим  займатися  і…  У  мене  просто  не  залишалось  вибору.  Втім,  його  не  стало  ще  з  тієї  миті,  коли  я  побачила  Карну  вперше.  Тим  паче,  за  її  словами,  так  вона  почувалась  живішою  за  будь-кого,  особливо  за  нудну  мене.  До  того  ж,  вона  завжди  поспішала.  Не  за  чимось  конкретним,  не  з  якоїсь  причини,  просто  поспішала  і  все.  Якось  майже  на  світанку  зірвалась  з  ліжка,  з  безумними  очима  стягнула  мене,  і  лементуючи,  що  ми  запізнюємось  на  потяг,  потягнула  мене  до  міста.  Легко  одягнені,  ми  пробігли  декілька  кілометрів    до  самого  міста,  а  потім  ще  стільки  ж  до  вокзалу.  Туман  м’яко  закутав  і  будівлю,  і  колії,  і  все  на  світі,  включно  з  нами.  А  ще  було  дуже  холодно.  Карна  зачаровано  видивлялась  потяга  і  милозвучно  кашляла,  як  курець  з  двадцятирічним  стажем.  Судячи  по  іржавим  рейкам  і  обшарпаній  будівлі  вокзалу,  яка  прийняла  свою  істинну  подобу,  як  тільки  розсіявся  туман,  залізниця  не  працювала  також  років  з  двадцять.  Я  була  зла,  розлючена  до  краю,  кричала  на  Карну  через  кашель,  а  вона  тільки  винувато  посміхалась  і  пояснювала:  колись  сюди  приїхав  один  єдиний  чоловік  і  його  ніхто  не  зустрів.  І  що  це  мали  врешті  зробити  ми.  На  мої  запитання  про  те,  коли(?!!)  він  приїхав,  Карна  тільки  розводила  руками.  Потім  ми  обидві  з  цього  сміялись.  Власне,  я  сміялась,  а  Карна  реготала  аж  заходилась  через  щось  своє.  
І  це  продовжувалось  кожен  день,  кожну  мить  з  нею.  Вона  або  бачила  більше,  ніж  я,  або  жила  в  зовсім  іншому  світі.  Або  просто  вигадувала  для  себе  те  життя,  яке  хотіла.  А  мені  боліло  в  грудях  щораз,  коли  вона  придумувала  нову  витівку.  Я  хвилювалась  за  неї.  Я  так  її  любила.  Люблю.  
Естонці  бісять  мене  так,  як  і  вона  тоді.  По-доброму.
Коли  було  вітряно,  Карна  відчиняла  всі  вікна.  Коли  йшов  дощ  –  йшла  танцювати  під  ним,  при  чому  сама  з  собою,  бо  я,  бачте,  не  чую  музики…  Як  спека  роз'їдала  шкіра,  то  її  несли  чорти  до  людей.  Під  час  однієї  з  таких  мандрівок  їй  стало  погано.  Моя  Карна  відключилась  просто  на  вулиці.  У  ту  мить  мені  здалось,  що  вона  навіть  перестала  дихати.  Моя  Карна.  Люди,  які  проходили  повз  навіть  не  звертали  на  це  уваги…  Я  з  останніх  сил  затягнула  її  в  найближчу  будівлю  і  згодом  Карна  прийшла  до  тями.  Якось  невдало  пожартувала  і  відразу  взялась  розглядати  те  місце,  де  ми  були.  Зазвичай  її  тягнуло  на  горішні  поверхи,  але  цього  разу,  промовивши,  що  час  уже  звикати  до  землі,  Карна  полізла  в  підвал.  Світло  ніяк  не  вмикалось,  але  вона  продовжувала  і  продовжувала  клацати  вмикачем.  Мої  слова  про  перегорілу  або  відсутню  лампочку,  до  уваги  звісно  не  брались.  Карна  клацала  до  тих  пір  поки  воно  не  загорілось,    а  потім  показала  мені  язика  і  пірнула  вниз  по  сходах.  Підвал  виявився  дуже  просторим  і  схожим  на  притулок  серійного  убивці.  Всі  стіни  були  заліплені  портретами  різних  людей.  Що  особливо  –  намальовані.  
Олівцем,  ручками,  лаком  для  нігтів,  акварельними  фарбами,
кавою,    блискітками  невідомого  походження,  наклеєними  
нитками,  чимось  брудно-помаранчевим  і  схожим  на  кров,
вугіллям,  пастеллю(підказала  Карна),  фарбою  того  ж  кольору,
що  і  підлога,  маркерами,  тушшю,  тушшю  для  вій,  губною  
помадою,  чимось  масним,  пилюкою(?!),  тональним  кремом
(припудреним  –  підказала  Карна),  білилом,  синькою,  косметичним
олівцем,  хірургічним  маркером(підказала  Карна),  «вибиті»  голкою,  
вирізані  за  трафаретом,  йодом,  розчином  марганцю,  зеленкою,  
іржею(підказала  Карна),  слабким  відваром  дубової  кори(підказала  Карна,  
котра  на  той  час,  здавалось,  знає  все  на  світі),  і  врешті  справжніми  олійними  
фарбами.  
Сотні  облич,  сотні  очей,  усмішок,  виразів,  різноманітні  клапті  паперу  і  абсурдне  малювання  непридатним  матеріалом  по  непридатній  основі.  Це  вражало  і  лякало  водночас.  Найбільше  було  портретів  двох  чоловіків:  одного  схожого  на  цигана  азіатського  походження,  а  іншого  з  дуже  красивим  профілем(всі  малюнки  були  в  профіль).  Останній  був  обов’язково  зображений  «придатним  по  придатному».  Очі  Карни  світились,  вона  сама  стояла  з  роззявленим  ротом  і  роздивлялась  кожен  малюнок  до  найменших  подробиць,  час  від  часу  пояснюючи  як  саме  довелось  малювати  те  чи  інше  авторці.  Авторці,  ага.  Карна  завжди  була  попереду…  Чи  позаду,  бо  звідки  вона  могла  все  те  знати.  У  підвалі(це  мене  навіть  не  здивувало)  знаходилась  радіостанція.  Карна  відразу  почала  натискати  на  всі  можливі  кнопки,  перевіряти  цілісність  і  правильність  під’єднання  кабелів.  Відчинила  всі  шухляди,  передивилась  усі  папери,  задумано  усміхалась  і  розказувала  мені  якусь  казку,  плутаючись  і  по  кілька  разів  повторюючи  одне  і  те  ж.  Навіть  без  годинника  я  зрозуміла,  що  нам  давно  уже  пора  було  повертатись  додому.  «Ні,  -  сказала  Карна  –  ми  залишаємось.»  
Мені  особисто  в  ту  ніч  було  дуже  незручно  спати  на  вузькій  канапі,  під  бурмотіння  крізь  сон  любої  Карни.  А  вона  прокинулась  сповнена  енергії  і  ентузіазму.  Та  це  ж  Карна.
Дві  доби  поспіль  без  перерви  на  сон  я  вичитувала  в  небуття  не  вичитані  ефіри.  Коли  голос  остаточно  починав  хрипіти,  естафету  перебрала  на  себе  Карна.  Цікаві  сценарії,  цікаві,  але  не  озвучені  до  цього  думки  лились  в  радіопростір,  ламаючи  просторово-часовий  континуум.  Карна  ставила  потрібну  музику.  Втоми  практично  не  було,  наші  голоси  оживляли  цю  дивну  радіостанцію,  а  Карна  була  на  стільки  щаслива,  що  навіть  я  відчула  себе  безтурботною  дивлячись  на  неї.  Після  того  ми  проспали  декілька  діб  і  вона  знову  почала  шукати  втілення  і  варіації  для  свого  божевілля.  
Літо  у  Таллінні  не  має  жодної  з  тих  фарб,  які  були  літом  з  Карною.  Кажуть,  я  сивію.  Тут  дощить.
Таллінн  має  ен  радіостанцій:
90.5/  90.2/  97.2/  98.4/  95.5/  90.6/  99.3/  100.0/  97.8/  98.4/  106.6/  104.1/  96.6/  88.3/  95.4/  98.4/  105.8/  88.8/  103.1/  97.8/  101.6/  103.5/  97.2/  91.5/  94.5/  100.7/  102.1/  89.6/  104.9/  103.5/  93.2/  90.2/  101.1/  87.9/  106.2/  103.7/  103.1/  94.5/  0.612/
У  мене  завжди  ввімкнене  радіо.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.
Я  чекаю  на  наш  ефір.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448672
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 12.09.2013


діагностика

знаєш  я  живу  кожен  день
з  чорним  котом  на  грудях
вигріваю  заразу  собою
даю  їй  волю
і  немає  їй  справи  на  те
як  нас  судять  люди
чорна  вічність  на  грудях
живе  глухою
серед  грудня  поволі
у  голову  входить  липень
чорна  шерсть  назавжди
застрягає  в  горлі
через  це  я  при  співі
стаю  хрипіти
чорна  кішка  муркоче  —
„чергове  горе“
чорна  кішка  муркоче  —
петлю  ладнає
і  закочує  очі
ще  й  жовтий  саван
кігті  в  горло,  питає;
„ти  ж  хочеш  раю?!
синє  небо,  спокій
і  тиху  гавань??“

кожен  день  прокидаюся
з  чорним  котом  на  грудях
в  нього  лапи  м'які
і  великі  зелені  очі
і  його  не  бере  ні  свячена  вода,  ані
срібні  кулі
не  дає  зранку  встати
лише  муркоче;
„сонце,  квітень,  весна
ну  куди  вставати?
там  забуті  дощі  ідуть
на  брудні  перони
краще  зробимо  чай
я  покажу  де  взяти  м'яту
і  де  щастя  узяти
у  мене  є  власний  сховок“
але  кігті  він  точить  просто  мені  об  груди
ще  ледь-ледь  й  добереться  у  саме  серце
він  муркоче  мені:
„все  ще  буде
не  спіши  жити,  сонце
не  бійся  вмерти“

кожен  день  засинаю
із  чорним  котом  на  грудях
кажуть  люди,
колись  він  мене  задушить
ну  а  поки  беру  таблетку
із  золотого  блюдця
лікар  каже,  що  маю
от-от  одужати

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422397
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.05.2013


out of

Зима.
Взагалі-то  естонці  не  такі  вже  й  погані  люди.  Так,  раніше  в  мені  зіграла  злість  і  лицемірство,  а  вони  виявились  не  такими  вже  й  поганими.  Хоча,  вони  мені  досі  не  подобаються.  Але  й  це  грає  малу  роль.  Все  інше  залишилось.  Я  не  шкодую  через  це,  і  навіть  не  надіялась,  що  щось  може  змінитися.  Минулої  зими  я  апатично  закінчувала  свій  вуз  і  вже  тоді  збиралась  щось  змінювати.  Так  і  сталось.  Взагалі-то  це  навіть  добре  –  прожити  наперед  все  життя  за  кілька  місяців.  Потім  не  відчуваєш  зобов’язань  ні  щодо  життя,  ні  щодо  смерті.  Але  я  боюсь  вмирати.  Тобто,  а  що  як  потім  стане  ще  гірше,  хоча  куди  там…  Я  боюся  потрапити  туди,  де  мене,  напевно,  хтось  чекає.  І…  Чогось  очікує  від  мене.  Карна  очікувала,  що  я  все  таки  буду  співати,  але  я  вже  майже  забула  як  звучить  мій  власний  голос,  а  не  той,  що  в  голові.  Крім  того,  я  сумніваюсь,  що  хтось  захоче  мене  слухати.  Вона  слухала,  а  іншим  було  б  плювати.  Це  немає  сенсу.  Все.  Ні  сенсу  ні  чогось  іншого.  Її  також  немає.  І  якщо  сотні  світових  релігій  обіцяють,  що  їхній  БОГ  обов’язково  покаже  сенс  життя,  то  цей  БОГ  не  поверне  мені  мою  Карну.  І  не  поверне  мені  мене  колишню.  
Перше  правило  Карни.  
Я  пам’ятаю  все,  навіть  деталі,  чого  не  було  ніколи  раніше.  Так  детально,  як  Карну,  я  пам’ятаю  хіба-що  розповіді  про  маму.  Але  це  різні  речі…  Між  ефемерною  сутністю  жінки,  яка  мене  народила  і  Карною,  яка  була  поруч.  Була  і  не  стало.  Кажуть,  що  краще  бути  бідним,  ніж  стати  ним.  Краще  не  бути.  Якби  я  була  сильнішою,  то  пішла  б  вслід  за  Карною  в  першу  ж  хвилину.  Але  коли  вона  померла,  то  мені  здавалося,  що  її  серце  все  ще  б’ється.  Шістдесят  ударів  за  хвилину.  Брехня!  Коли  померла  Карна,  мені  хотілося,  щоб  її  серце  продовжувало  битися.  Так  цікаво  тут…  На  світі  б’ються  мільйони  сердець  негідників,  злочинців,  убивць,  катів,  ґвалтівників,  злодіїв,  психів.  Вони  живуть,  а  Карна  промерзає  зараз  до  кісток  від  морозу,  захлинається  від  води,  її  кіски  ламаються  під  натиском  землі,  а  всохлі  очі  не  годні  навіть  заплакати.  Це  називається  –  с  п  р  а  в  е  д  л  и  в  і  с  т  ь.
 Таллінн  засипає  мені  за  шкірку  сніг  і  сміється.  В  принципі,  це  може  й  смішно,  але  життя,  ніби  застигло.  Іноді  по  ночах  я  сильно  вслухаюсь  у  темряву,  надіюсь,  що  не  почую  нічого.  В  тому  числі  і  власного  серцебиття.  Але  поки-що  цього  не  сталось.  Зате  пустота  пожирає  зсередини  з  кожним  днем  все  сильніше.  Іноді,  йдучи  вулицею,  мені  хочеться  просто  лягти  в  сніг  і  заснути  навіки,  аби  тільки  не  думати  про  те,  що  займає  всі  думки.  Але…  Не  думати  про  Карну?  Цього  не  буде.  Вона  моя,  в  мені  і  цього  не  змінить  ніщо,  навіть  смерть.  Те,  що  ми  не  бачимось  тепер  нічого  не  значить,  колись  та  вона  повернеться,  або  ж  я  сама  її  знайду.  Знову.  Що  нас  звело  взагалі…  Дурниця.  Якби  не  моя  психованість  цього  не  сталося  б.  Я  пам’ятаю  той    день.  Лютий  виявився  на  диво  теплим,  це  призвело,  звісно  ж,  не  до  прекрасної  ранньої  весни,  а  до  жахливих  змін  погоди,  через  що  я  кожнісінький  день  ледь  не  здихала  від  головного  болю  і  рятувало  мене  лише  знеболювальне  і  ненависть  до  всього  світу.  Диплом,  який  я  так  довго  чекала  нарешті  був  у  кармані,  хоч  для  цього  мені  довелось  виснажити  тіло  і  душу,  щоб  закінчити  вуз  раніше.  Через  це  мене  здолав  грип,  я  вже  було  почала  надіятись  на  пневмонію  і  смерть,  але  чомусь  хвороба  відступила,  а  я  повіялась  аби  подалі  від  ненависного  вузу,  ненависних  викладачів  і  ненависної  себе.  
Доїхати  я  змогла  далеко,  надіялась  добратися  до  Таллінна.  Але  через  поганий  трафік,    Таллінн  залишався  все  за  тими  ж  тисячами  кілометрів,  я  загубила  лік  дням  і  згодом  намагалась  уже  просто  добратися  хоча  б  до  якогось  населеного  пункту,  уже  своїм  ходом.  Головний  біль  просто  уже  убивав,  і  я  здалась.  День  був  справді  теплий,  як  на  зиму,  але  сильний  і  холодний  вітер  шмагав  в  обличчя  так,  що  і  від  цього  хотілося  або  заплакати,  або  вбити  когось,  щоб  стало  хоч  трохи  краще  на  душі.  Але  все  ж  настрій  піднявся.  Розбитий  асфальт  нагнітав  ще  більше  суїцидальний  настрій,  і  я  звернула  в  благеньку  лісосмугу,  яка,  якщо  вірити  карті,  була  не  більше  кілометра  завширшки,  тому  заблукати  там  було  б  важко.  Втім,  дерева  були  не  менш  жахливі,  ніж  те,  що  я  бачила  до  того.  Але  ще  жахливіше  хтось  співав  вдалині.  Фальшиво,  ковтаючи  слова,  високий  жіночий  голос  псував  мені  життя  ще  більше,  але  коли  я  побачила  того,  хто  видав  ті  жахливі  звуки,  то  вони  мене  хвилювали  мало.  Дівчинка  із  типової  слов'янської  казки  задерши  голову  до  неба  розспівувала  Сплін.  Голяка.  Спочатку  я  подумала,  що  відсутність  спілкування  з  людьми,  недоїдання  і  головний  біль  остаточно  вивели  з  ладу  мою  психіку,  але  коли  дівчинка  почала  верещати  як  несамовита,  побачивши  мене,  то  варіанти  з  тимчасовим  божевіллям  відпали.    Коли  вона  закуталась  у  дуже  дивний  плащ,  то  підійшла  мене  лікувати.  Чогось  більш  безглуздого  уявити  було  дуже  важко,  але  дівчинка  була  дуже  серйозно  настроєна  і  після  її  епілептичних  маніпуляцій  і  плачу,  чомусь  мій  головний  біль  і  справді  минув.  
Карна,  Карна…  Коли  вона  почала  вимагати  компенсації,  то  перше,  що  прийшло  мені  на  думку  показати  їй  як  саме  має  звучати  та  какофонія,  яку  вона  величала  співом.  Напевно,  в  ту  ж  мить  її  вогники-очі  повернули  мене  до  життя.  Довелось  розвернутись  і  піти  за  нею.
Той  день  вмістив  у  собі  всесвіт.  А  ще  один  день  в  мене  той  всесвіт  відібрав.  Все  мине?  Минає  тільки  хороше.  Погане  ж  залишається  і  виламує  кістки  ночами.
Друге  правило  Карни.
Навчитися,  забути.  Забувати  про  хороше?  Чи  забувати  про  все  взагалі?  Зробити  собі  лоботомію  і  світ  стане  кращим.  Зробити  собі  персональну  смерть,  і  стане  краще?  А  от  навчитися  забувати…
Карна  мала  синьо-зелені  очі.  З  лівої  сторони  на  шиї  в  неї  була  родимка.  Ще  вона  всім  завжди  хотіла  допомогти  і  не  вміла  співати.  Зовсім.  Коли  вона  співала  в  мене  починала  боліти  голова.  
Чорт  забирай,  чому  тепер  болить  все,  окрім  голови?  

P.S
Пой  мне  ещё…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401132
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2013


Фобос

Я  боюся  тебе
Кожен  раз  коли  
Не  бачу  себе  у  дзеркалі
Боюся  тебе

Бо  я  знаю  хто
Ночами  заглядає  у  вікна
І  йде  геть  бо  полин
І  йде  геть  
Бо  всі  сплять
І  йде  
Геть  

Я  боюся  тебе  
Фобосе
Коли  ти  занадто  близько
Занадто  яскравий
Коли  ти  не  поплічник  Марса
А  сам  по  собі
А  сам  по  собі  в  дзеркалах

Бо  ти  той,  хто  
Просить  дозволу  вийти
З  дому  
Щоб  піти  до  біса
У  вічність  
І  безперечно  в  лаврах  
Але  ти  не  поплічник  Марса
І  нікому  немає  до  цього  справи

Я  боюсь  тебе
Фобосе
А  чого  ти  
Боїшся

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379847
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.11.2012


нуль:один:нуль:нуль

Кажи,  що  мені  являються  клони
Брати  по  крові  вимученої  Доллі
Що  сидіння  у  темряві  не  сприяє  зміні  погоди
І  припиненню  звучань  в  голові  неіснуючого  оркестру
Кажи:
Колись  буде  краще
Кажи:
Буде  тепло.

Тепло  воно  неалкогольне
Переміняється  холодом  так
Що  аж  до  болю
А  перстеник  ще  раз  позеленів,
А  губи  ще  раз  покрилися  кров'ю  
Сльозами  –  небо.

Сірий  він  ніби  справжній,  іноді  аж  занадто
Чорний  тепер  не  траурний
Більше  до  трауру
«Чо`  ти..  Не  плач  дитятко»

Заживемо  по-новому
Тоді  коли  буде  тепло
А  поки-що  я  обійдуся  комою
і  
віртуальним  плацебо

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374580
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.10.2012


out of

Правило  №1  Карни  -  навчитися  забувати.
Правило  №2  Карни  -  навчитися  забувати.(с)

Прокидатися  зранку  спочатку  було  нестерпно  важко.  Прокидатися  з  думкою  про  те,  що  немає  заради  чого.  Кого?  Таллінська  осінь,  підозрюю,  не  сприйме  мене,  так  само,  як  і  я  її.  У  вересні  Карна  носила  світло-зелену  сукню,  вона  була  надто  літня,  але  на  всі  мої  зауваження  Карна  тільки  сміялась.  З  нею  я  насміялась  на  все  життя!  Це  було  божевілля  просто.  Ще,  в  тому  ж  вересні  вона  мала  рідний  колір  волосся.  Русий.  Воно  було,  як  пшеничні  хвилі  котрі  ми  бачили  по  дорозі.  Що  дивно,  вона  ні  на  що  не  жалілась.  Єдине  що  було  за  вересень  сказано  про  стан  –  це  те,  що  їй  занадто  добре,  але  вона  хоче  відчувати  себе  живою.  Після  цього  ми  знайшли  якусь  прострочену  фарбу  для  волосся  в  магазині  на  околиці  міста…  Намішали  всього,  що  тільки  змогли  знайти  крім  неї.  Вона  була  чорна,  Карна  сміялась,  що  стане  готом  і  почне  славити  сама  себе.  Але  коли  волосся  висохло,  колір  був  таким,  який  стоїть  мені  зараз  перед  очима:  темно-синій,  майже  вороний.  І  що  мене  здивувало  –  волосся  не  випало  наступного  ж  дня.  Мені  подобалося  плести  кіски  і  просто  плутати  його,  воно  все  одно  завжди  розсипалось…  В  руках  було  неначе  шовк.  Тим  вереснем  Карна  почала  ховати  плечі,  котрі  також  синіли.  І  ближче  до  кінця  –  почала  мерзнути.  Її  шкіра  покривалась  сиротами  і  вона  щосили  хукала  на  неї,  а  потім  лоскотала  мені  шию.  Таллінський  вітер  тільки  байдуже  зриває  шарфа  і  летить  кудись..  Десь  до  моря.  Карна  любила  собі  весь  світ,  а  мене  дратують  естонці.  Дратують  і  ті,  хто  намагається  заговорити.  Більшість  нових  знайомих  вважають,  що  німота  це  фішка.  А  мені  просто  не  хочеться.  Того  вересня  малолітня  Карна  розказувала  мені  такі  речі,  про  які  я  навіть  здогадуватись  не  могла.  Я  казала  їй  що  стара  і  дурна,  а  вона  це  підтверджувала  і  знову  починала  сміятись.  Хапала  мене  за  руку  і  витягувала  надвір.    Там  було  уже  холодно,  але  з  неї  виходило  тепло.  На  початку  жовтня  вона  полізла  під  міст.  З  тією-таки  фарбою.  Не  знаю,  що  вона  там  написала  чи  намалювала,  бо  «це  величезна,  світового  масштабу  таємниця,  не  запитуй  і  мовчи».  Щоб  її  слухали  Карна  любила  завжди.  Вона  особливо  не  любила  говорити,  але  коли  її  слухали,  то  ставала  богоподібною.
Тієї  осені  Карна  тулилась,  засинаючи,  до  мене  і  про  щось  говорила  уві  сні.  В  середині  ночі,  коли  місяць  підіймався  і  світив  їй  в  обличчя,  мені  доводилось  лягати  на  землю.  Це  було  справедливим.  І  нормальним.  А  зранку  –  цілувала  її  заспані  очі  і  дякувала  Богу  за  те,  що  Карна  прокинулась.  Тієї  осені  в  місті  було  небезпечно,  але  ми  проводили  там  ночі.  І  я,  по  натурі,  мирна  людина  виміняла  в  якогось  дивного  чоловіка  свого  телефона  на  ножа.  Думка  про  те,  що  з  нею  може  щось  трапитись  була  мені  найгіршим  нічним  кошмаром.  Таллін  не  продюсує  сни…  Карна  особливо  любила  всілякі  забуті  богом  і  людьми  магазини.  Ми  приходили  вночі,  вмикали  скрізь  світло  і  вона  бралася  чаклувати.  Очі  горіли  як  вогники,  погляд  був  наївним,  а  сама  вона  була  неначе  ангел.  Я,  іноді,  не  в  змозі  втриматись  обіймала  її  і  несміливо  цілувала  теплу  шкіру.  Карна  червоніла  і  тільки  довірливо  поглядала  в  мою  сторону  продовжуючи  свої  пошуки.  В  такі  моменти  я  боготворила  її.  І  те,  що  сталося  згодом  не  мало  б  статися  ніколи.
Таллін  відбирає  мене  у  мене  день  за  днем  і  я  цьому  радію.  Тут  чуже  місце.  Але  і  скрізь  буде  так  само.  Холодно  і  фальшиво.
Тієї  осені  Карна  куталась  в  красиві  хоч  і  застарілі  речі  і  миттю  знімала  їх.  Їй  так  само  було  холодно.  Уже  не  ховала  плечі.  І  шкіра  була  безкровна.  Біла,  але  все  ще  тепла.  Я  цілувала  її  руки  і  коліна  з  чималими  синцями.  Тієї  осені  вона  іноді  плакала,  а  я  постійно  спала  на  підлозі.  Кожен  новий  день  і  кожна  хвилина  з  нею  ставали  для  мене  дивом.  Доводилось  боротись  з  собою  так,  як  ніколи  раніше,  щоб  не  тримати  її  в  обіймах  весь  день.
Таллін  захоплює  мене  і  плює  мені  в  обличчя  відсутністю  чогось  зрозумілого.  Карна  тієї  осені  не  хотіла  нікуди  їхати  і  казала,  що  житиме  сто  років.  Сміялась  крізь  сльози  і  розгулювала  голою  по  будинку  забувши  про  все  на  світі.  Але  ніколи  не  казала,  що  болить.
Осінь  номер  один.
Її  немає.  НЕМАЄ.  НЕМАЄ…
Як  не  може  бути  тієї  богоподібної  істоти,  що  витягнула  мене  з  петлі  часу  і  життя?
Таллін  скоро  жбурлятиме  в  мене  сніг.  Але  і  це  не  змінить  тієї  осені.  Тією  осінню  Карна  сміялась  і  рвала  на  собі  шкіру.  Мені  ж  -  дерло  на  серці.
«Правило  один,  -  сказала  вона  мені,  -  правило  один!  Найголовніше.  Чуєш?  Слухаєш?  Навчися  забувати.  Чуєш?»
 
Таллін  мучить  мене.  Мене  дратують  його  вулиці  і  мимовільні  усмішки.  Мене  дратує  його  осіння  меланхолія.  Я  пам’ятаю  правило.  Але  мені  немає  більше  кого  слухати.
Таллін  мовчить  в  унісон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373757
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.10.2012