UA

Сторінки (1/30):  « 1»

ПІД ВОДОЮ… (збірка віршів)

Від  автора

           Вірші  пишу  з  першого  разу  і  вже  потім  не  виправляю,  нічого  не  дописую,  не  видаляю  і  більше  не  повертаюсь.  
           Ця  збірка  написана  на  одному  диханні.
           Віршами  це  важко  назвати.  
           Безструктурні.
           Бентежні.
           Але  спробуйте  почути  шепіт  води.
           






------------------------------------
1.


Голодне  гудіння  живота,
відволікає  від  шепоту  трав.
Хтось  в  неї  впав  вечірнім  дзвоном
у  тумані.
Дивиться  на  чорні  руки,  
що  копали  криницю.
Тепер  відра  будуть  повні  життям



------------------------------------
2.

Туман  крові,  побитих  облич  обманом
Босі  ноги  летять  по  стежині  
невпізнана  прийшла
невпізнана  піде
попереду  прірва,  позаду  життя
де  присмерку  сну  –  голос  білого  неба:
- Схаменись!

Господи  зглянься.



------------------------------------
3.

               

Листям  засипало  вулиці,
і  вже  не  так  видно  криницю.
Все  глибше  і  глибше  калюжі
і  боса  взула  взуття...


-------------------------------------
4.


Жінка  яка  стала  бабусею

Вітер  поривом  онуку  приніс.
Живіт  осушило,  палає  трава.
Заплющила  очі  думками  –
летить.
Торкаючись  пальцями  ніг  верхівок  дерев  


-------------------------------------
5.


Берег,  сукня  на  піску.
Босі  ноги  у  воді
Соловейко  із  грудей  заливає  простір  піснею
Запах  скрипки  тоненьким  струмочком  врізається  в  мозок,
і  худорляві  пальці  смичком  ріжуть  струни  


-------------------------------------
6.


Твоя  усмішка  з  подихом  шкіри,
розганяє  мою  кров  по  капілярах,
як  зграю  пташок  пострілом.
І  я  ось-ось  вибухну  від  пристрасті    


-------------------------------------
7.


Дощ  взимку

Мокре  каміння  врізається  в  сніг.
Нагріває  повітря.
Рівень  вологості  розриває  взуття.
Обличчя  в  краплинках.
Морозно!

Але  ніхто  не  побачить  твоїх  
сліз.


------------------------------------
8.


Ранок

Усмішка  сонця,
кава  у  склянці
Подихом  вітру  –
наповнилась  кров...


-----------------------------------
9.


Перемога  самогубця.  Вихід  Є!


Твої  озера  відкриті,
наповнені  смаком.
Куля  заряджена,  спить  
у  стволі.  
Худі  пальці  стискають  залізо,
сльоза  біжить  по  щоці.
Краплі  душі  вириваються  в  простір.

Крик!
Крик!
Постріл!
Пробудження  кулі.
Вибиті  двері…

Твої  озера  закриті  
Наповнені  смаком.
Смаком  життя,  коштуй  перемогу.

Куля  здохла  пробиваючи  стелю  .
Куля  померла  життя  не  забравши.
Двері  відкриті,
іди  ВИХІД  Є!



-----------------------------------
10.


Вітер  в  полі  співає,
розганяючи  білі  хмари.
Відро  затонуло  в  криниці.
Білі  долоні  закрили  біле
обличчя.
А  в  полі  мерці  цілуються.

Довгоочікувана  зустріч.


------------------------------------
11.


Вода  по  коліно  і
біле  тіло  вже  злилось  з  рибами.

Мисливські  стволи  наздогнали  і
почервонівши  від  пострілів,  
але  вода  відбивала  залізо,
малюючи  кола.  



-----------------------------------
12.




Подарунок  долі…

Ми  не  знали,  що  робити  
з  цим  подарунком.
Людина  в  білому  наче  летіла.
І  обличчя  таке  знайоме,  як  на  іконі.

Тільки  коли  біла  хмарина  
розчинилася  у  повітрі,
ми  побачили  що  тримаємо  
у  долонях  “ЧОРНО-БІЛИЙ  СЛОВНИК”

Ми  не  знали,  що  робити  
з  цим  подарунком  і  спалили.



-----------------------------------
13.



Подивились  на  мене  каміння,  
босоногою  жінкою  в  сукні.
Посміхнулась!
А  я  впав  на  коліна  перед  красою
і  поповз  до  вершин  її  мозку,  
скрізь  печеру.




------------------------------------
14.


В  твоїх  очах  палає  Світ
В  твоїх  очах  палає  Світ
В  твоїх  очах  палає  Світ
А  я  розгледіти  не  зміг
А  я  розгледіти  не  зміг
 
                         *    *    *
В  твоїх  устах  лунає  сміх
В  твоїх  устах  лунає  сміх
В  твоїх  устах  лунає  сміх
А  я  почути  це  не  зміг
А  я  почути  це  не  зміг

                         *    *    *
Солодкі  запахи  душі
Солодкі  запахи  душі
Солодкі  запахи  душі
Я  отруїв  слиною  брехні
Я  отруїв  слиною  брехні

                         *    *    *
В  твоїх  очах  палає  Світ
А  я  розгледіти  не  зміг
А  я  розгледіти  не  зміг


----------------------------------

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411288
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2013


ПЕРЕМОГА САМОГУБЦІ…

Твої  озера  відкриті,
наповнені  смаком.
Куля  заряджена,  
спить  в  стволі.  
Худі  пальці  стискають  залізо,
сльоза  біжить  по  щоці.
Краплі  душі  вириваються  в  простір.

Крик!
Крик!
Постріл!
Пробудження  кулі.
Вибиті  двері…

Твої  озера  закриті  
Наповнені  смаком.
Смаком  життя,  
коштуй  перемогу.

Куля  здохла  пробиваючи  стелю.
Куля  померла  життя  не  забравши.
Двері  відкриті,
іди  ВИХІД  Є!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401299
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.02.2013


Присвячується пам’яті Героїв Крут.

Під  невеличкою  станцією  Крути  на  перегоні  між  Бахмачем  та  Ніжином  відбувся  бій  українців  із  більшовицьким  російським  військом  під  головуванням  колишнього  підполковника  царської  армії  (зрадника,  тому  що  присягав  Царю  але  після  його  розстрілу  більшовиками  почав  прислуговувати  їм)  Михайла  Муравйова  який  вирізнявся  патологічною  ненавистю  до  всього  українського.
 Зрадник  святого  великомученика  Миколи  ІІ  (відомо  що  Московська  православна  церква  визнала  царя  Миколу  ІІ  святим)  разом  з  кілька  тисячним  військом,  так  званих  “братів-слов’ян”  на  бронепоїзді  сунув  на  Київ  для  знищення  щойно  проголошеної  незалежної  від  Москви  -  Української  Народної  Республіки.
Хто  ж  став  навперейми  більшовицькій  навалі?
Це  були  чотири  сотні  юнаків  –  студентів.  Загалом  набралося  близько  500  озброєних  гвинтівками  старого  застарілого  зразку  на  саморобному  міні-бронепоїзді  виїхали  на  зустріч  перевертню  Муравйову.
Бій  під  Крутами  тривав  кілька  годин.  Російське  військо  зустрівши  неочікуваний  опір,  зазнало  значних  втрат  і  зупинилося  на  кілька  днів.  Розлючені  невдалим  боєм  і  побачивши  що  їм  протистояли  підлітки  в  запеклій  люті  червоні  калічили  підліткові  тіла.  
Звичайно  ці  події  продемонстрували,  до  чого  може  довести  політична  сліпота  керівництва  держави  в  обличчі  керівника  уряду  Володимира  Винниченка  та  голови  Центральної  Ради  Михайла  Грушевського  в  наслідок  чого    була  ПРОЛИТА  КРОВ.
Перша  кров  що  була  пролита  на  захист  незалежної  Української  держави.  
Ця  кров  дозволила  виграти  час,  забезпечила  існування  Української  Народної  Республіки  та  отримати  визнання  міжнародної  спільноти.  
СЛАВА  ГЕРОЯМ!
ПРИЙМІТЬ  НАШІ  МОЛИТВИ.

Присвячується  пам’яті  Героїв  Крут.

Сльоза  породжує  радість  і  
розуміння  що  ти  ще  живий,
і  босонога  жінка  вмиває  моє  обличчя,
промовляючи  молитву,відганяючи  нічний  сон
Де  знову  небо  запалало    і  на  землю  попадали
мертві  птахи.
Тиха  смерть  квітки  завжди  непомітна,
Притулив  я  вухо  до  землі  і  чую  голоси,
запах  блискавки,  пробиті  груди.
Худий  хлопчина  точиться  від  ножа,
взиваючи  до  неба.
Заголосили  всі  криниці  червоніючи  від  крові,
і  на  очах  які  вже  ширше  поля,  Ісус  збирає  голоси
що  зліплені  з  попелу.
Волоком  тягли  тіла  ховаючи  у  прірву,
закидали  землею.
А  вітер-свідок,  оспівуючи  їх  вже  голосив  на  всю  країну
із  смерті  квітки  хтось  вийшов  і  
пішов  через  поле  озброєним  воїном.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396387
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 29.01.2013


ОСТАПУ СТУПКЕ ДЛЯ РОЗДУМІВ…

ТАК  сталось,  що  я  так  і  не  познайомився  з    Богданом  Ступкою.
Шкода…
Та  що  там,  відверто  скажу,  що  ніколи  не  був  шанувальником  його  таланту.  Шкода…
Був  той  був.  Творив  –  добре.  
Але  його  смерть  мене  сильно  засмутила.  
На  похорон  не  пішов.  
Лише  на  десятий  день  прийшов  до  його  могили.  Годину  молився  за  нього.
А  згодом  я  мав  нагоду  бути  поряд  з  його  сином  -  Остапом.  Мав  нагоду  подивитись  йому  в  очі.
І  мені  стало  боляче.
І  мені  стало  сумно.
Шкода,  але  нічого  не  зміниш.  
Так  буває  у  житті,  що  діти  не  йдуть  дорогою  батьків.  Так  буває,  що  діти  забувають  своїх  батьків,  забувають  свою  землю,  забувають  свій  дім...


ОСТАПУ  НА  РОЗДУМИ…

Як  тільки  зеленіє  небо,
в  твоїх  очах  Остапе,
коли  береш  ти  мертвий  долар  
з  кишені  мертвого  Іуди…
Який  ще  теплий,
який  ще  взутий.
                         ***
Як  тільки  червоніє  небо,
коли  відчувши  силу  влади  –
топтати  будеш  наші  душі…
Які  ще  теплі,  але  не  взуті.
                           ***
Як  тільки  посивіє  небо,
коли  вбиватимеш  країну  –
натиснувши  на  кнопку  ₺зрада₺.
І  табло  Верховній  Ради  рясніє  напис:
₺СМЕРТЬ  НАРОДУ₺
                           ***
Як  тільки  небо  просвітліє!
Як  тільки  сонце  посміхнеться!
Коли  ти  здохнеш  як  Іуда
(хоча  цього  я  не  бажаю),
І  будеш  в  квітах,  і  будеш  взутий,
І  вже  не  з  нами,  бо  ми  вже  вільні…



Вірш  написав  під  час  проведення  з’їзду  партії  Н.Королевської.  Чули  про  таку?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371045
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.10.2012


МОВУ… напоготові.

Чи  Ви  бували  за  кордоном?
Чи  Ви  питали  у  людей,
що  взявши  їхне  громадянство,
паплюжать  мову,  
тих  хто  їх  зігрів  і  дав  їм  кров?
                                           *    *    *
Вам  смішно?
Ні,  це  вже  не  смішно,  вже  насміялися  сповна.
Проблема  -    яма  існування,
країни,  що  зветься  –  Україна,
настільки  глибока,  що  двадцятирічної  мотузки,
не  вистачить,  аби  вхопитись….
                                             *    *    *
І  врятуватись…  з  полону  дикості  абсурдної,
та  людожерства…
                                             *    *    *
Мотузка  все  ще  є,  хапай  її.  Стрибок!
Схопив!?
Тримай  не  відпускай.
Не  витримає  всіх  вона.
Вилазь  скоріше  –  обірветься.
Вона  хоч  і  достатньо  молода,
але  гнила  у  сирій  комірчині.
І  всі  мочились  там.
І  всі  блювали  там  під  хвилею  ейфорії.
                                                 *    *    *  
Ганьба!
Ганьба!
Ганьба  всім  нам,  що  мозок  розблювали.
Нам  нову  подавай  -    забуту  стару,
що  триста  років  шмагала  батогом  по  спині.
Своя  мотузка  хоча  і  прогнила,  але  своя.
Це  твоя  зброя,  це  твій  козир.
                                                     *    *    *
А  ті  що  мову  відбирають,  паплюжать,
знищують  її,  ще  досі  не  уявляють,  
яку  понесуть  плату  за  гріхи.
Бо  ₺мова₺  явище  космічне,  
субстанція  світів,  чи  навіть  рівень  ДНК.
І  мову  ми  не  обирали,  Господь  нам  дав  її
Слово  –  це  Господня  сфера.
Уб’єш  його  –  уб’єш  себе.  
Не  буде  й  сліду  від  тих  хто  піде  проти  Бога,
й  не  буде  праху  на  Землі.
                                                         *    *    *
Мотузку  ти  свою  візьми.
Відмий  її  та  просуши.
Кнута  зроби  і    підніми,  щоб  бачили  усі:
що  ти  живий,  що  ти  напоготові…

13.09.12р.
м.  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364002
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.09.2012


А ДИХАТИ ТОБІ Є ЧИМ?

Птаха  летить  високо
Риба  пливе  глибоко
Людина  їде  по  землі,
і  не  туди  і  не  сюди.
                       ***
Сонце  і  місяць  у  мозку
Риба  та  птаха  у  шлунку
Одне  бажання  лише:
аби  тиск  був  на  "конце"
                         ***
Птаха  так  близько  до  Бога
Риба  ж  так  близько  до  чорта
Людина  між  раєм  та  пеклом,
не  може  зробити  свій  вибір.
                             ***
Так  часто  буває...  в  повітрі,
ти  раптом  відчув  себе  мокрим,
і  дихати  тобі  нічим.
Лежиш  ти  по  вуха  в  калюжі,
й  легені  залиті  водою

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362664
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.09.2012


СЕВАСТОПОЛЬ…

Севастопольский  дурман,
під  червоною  зіркою.
Севастопольський  обман  
з  Георгієвською  начинкою
***
Я  бачу  небо-на  небі  хмари
Ось  бачиш  сонце  -  воно  не  гріє
Каміння  лише  мені  шепоче:
Війна.
Війна.
Війна
Не  скінчена  війна
***
Мій  Севастополь-  любий  друже
Пройшли  роки-летять  вітри
А  ти  стоїш  неначе  лицар.
Старий,  іржавий,  не  гнучкий
***
За  що  тобі  це  покарання?
Чи  стан  війни  як  стиль  життя?
І  молодь  швидко  підростая-
вдягає  твої  брудні  штани
***
Мій  Севастополь-любий  друже
Ти  не  курорт,  ти  і  не  порт.
Брудна  ти  зброя  для  роздору,
в  руках  злодюг  і  дураков.
***
Севастопольский  дурман,
під  червоною  зіркою.
Севастопольський  обман  
з  Георгієвською  начинкою

P.S.
Нещодавно  був  у  Севастополі,  більше  туди  не  хочу.  Буду  чекати  поки  помудрійшає...

Мудрість  приходить  зі  старістю,  але  буває,  що  старість  приходить  одна.  
----------------------------------------------------------------
Адреса  фото  -  http://sevastopol.su/news.php?id=11022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362655
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.09.2012


ТРИ ПОГЛЯДИ В НІЧ…

Cерце  моє  летить  за  тобою
Разум,  свідомість  залишиться  -мною
Ноги  і  руки  сховай  у  кишеню,
вже  сонце  гризуть  тонкими  зубами
                                 *  *  *
Три  погляди  в  ніч  -
і  серце  вже  спить.
Три  погляди  в  ніч  -  
і  серце  мовчить
Три  погляди  в  ніч  -  
воно  не  співає.
Чортяче  копито  тебе  обіймає
                                 *  *  *
Іржавіють  цвяхи  в  пробитому  тілі
і  зламаний  спис  в  горлянці  злочинця.
Його  обкладуть  камінням  зневір'я,
і  ти  їх  і  досі  тримаєшь  в  долонях.
                                 *  *  *
І  Хрест  вознесуть  -  злочинець  воскресне
Цвяхи  позбирають  -  повісять  на  груди
І  всі  за  командой  голосять:  Я  вірю!
Тримаючи  ложку  чортячим  копитом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362385
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.09.2012


УВИДЕТЬ ДЬЯВОЛА…

Философский  эпос
Электорату  посвящается.


Вступление  к  первой  части



Появление.
Приход.
Директор  лжи.
Появление  –  явление.  Подъем  или  падение?  
Возвышение  лжи  –  это  падение  в  пропасть  безумия  и  сквернословия.
Озаренный  безумием  голодной  властью    не  знает  ориентиров  в  пространстве  и  любой  его  дальнейший  рост  это  лишь  очередная  попытка  скрыть  свою  недостаточность.
Все  делаемое  им  лишь  передний  план.  Все  пристрастно  заангажировано  и  спрятано  в  глубину  подсознания,  но  рано  или  поздно  столкнется  с  недоумением.  
И  тогда  ему  уже  никто  не  поверит.  Начнется  уклон  и  убыток,  спад  и  падение.  “Скрытый”  предстанет  в  той  действительности,  когда,  желая  постигнуть  духовно  –  прекрасного  человека,  разрывая  его  одеяние,  увидишь  отвратительную  мразь.
Никто  не  должен  оставаться  в  неведении  относительно  таких  людей.  У  великого  обманщика  много  подручных  способов  чтоб  привести  в  твою  голову  неискренность  и  неверие.          





Часть  первая
ЛЮДИ  КАК  СВЕЧИ
или  способно  ли  быть  неспособное  

Люди  как  свечи…
Перепад  интересов…
Кумирное  влечение  –  
ошибочного  ожидания.

Безостановочно  и  ненасытно,
нашли  мы  выход  стремиться  к  чужому
Трансляция  образов  –  сухие  гербарии,
без  цвета  и  запаха.

И  где  –  же  нам  торжествовать?
Где  плакать  нам  и  где  кричать?
Красота  изречений  –  
искусственной  челюсти
Тяжелый  язык  –  варварских  терминологий  
И  авангард  штурмующих  крепость.

Голод  плюс  власть,  равняется  -  страсть.
Голод  плюс  страх,  равняется  –  смерть.
Сила  страстей  в  нашем  способе  жизни.
Сила  смертей  от  неспособности  мыслить.

Лишь  сознание  силы  своего  ничтожества,
заставит  нас  вырваться  с  тюрьмы  своего  одиночества.

Адекватность  агрессивна,
и  страх,  возможно,  родит  силу.
Но  там  где  я  был  так  уверен,  гнездится  –
бог  вранья,    бог  тьмы  и  парадокса…



Вступление  ко  второй  части


Грустный  итог…  прислушиваться  к  мнению  осла,  ты  непроизвольно,  чудесно,  но  вынуждено  становишься  ослом.
Как  интересно  и  как  занятно  наблюдать  за  этим  процессом,  если  бы  не  сама  бесцельность  этого  процесса.  
А  может  все  не  так  бесцельно,  может  на  самом  деле  основное  направление  уже  определено  и  только  ты  дезориентирован…?
Игра  в  осла  двусмысленна,  хитра  и  игрива.  А  если  ты  не  хочешь  играть…?  Ооо…,  тогда  тебя  подстерегает  еще  больше  ловушек  несоответствия.
Смешение  образов,  самых  невероятных  различий  и  осуществимость  неосуществимого  повлияет  на  твое  восприятие,  которое  в  определенный  момент  перестанет  обладать  самостоятельностью.  И  ты  все  равно  станешь  ослом.
Грустный  итог  получается…      
   
     

Часть  вторая
КАК  ВСЕ…


Если  есть  -  возьми,  попробуй.
Бесчувственно  и  не  сочувствуя,  
раскрась  анатомическим  ножом  –
пространство,  руки,  вены.
Ухватись  за  мнимое.
Подержись  за  мертвое.
И  уже  никто  не  усомнится,  что  ты
психически  здоров.
Что  ты  как  все,  что  ты  же  свой…  
 



Вступление  к  третьей  части

Все  что  мы  видим  вокруг,  все,  с  чем  мы  соприкасаемся  очень  далеко  от  совершенства.  И  это  не,  потому  что  плохо…  
Бедствия  разрушают  дома,    физические  и  социальные  болезни  убивают  близких.  Мир  перенасыщен  лживым  пониманием  “жить  в  мире”.  
Но,  не  замечать  подвохов  обмана  в  существующей  реалии,  без  сомнения  –  НЕДОСТАТОК.  
   

Часть  третья.  Заключительная.
ЛЕГКО…

А  ведь  достаточно  легко,
открыть  глаза,  
открыть  окно.
Чуть  шире  посмотреть,  
чуть-чуть  объемней.

Тогда  поймешь  ты,  
что  жизнь  –  условность.
Безумность!
Легкость!
Безупречность!
Все  это  нам  дает  вид  сверху.
Абсурд  и  неразрывная  отрывность,
указывает  нам  на  второстепенность.

Мы  на  поверхности  вещей.
Туман  стена  и  годы  –  пропасть.
Летим!
Летит  все  наша  жизнь.
Летят  дипломы,  вещи,  фото,
события  летят,  летят  соблазны,
прикосновение  летит  за  ним  
войска  любви  и  страсти…

Надменно  дышим…  усомнившись.
И  кто  сказал,  что  искренность,
должна  быть  -    чистой.
А  верность  –  честной.

И  все  бы  ничего,  да  только  масло  потекло,
корежа  в  целом  панораму.
Метаморфозы!
Приговор.
Держи  отчет  –  Христос  с  тобой.
Зажженная  свеча  не  может  сиять  черным.
Взаимный  такт  –  итог  контакт.
Любовь  одна  лишь  нас  спасет…

А  ведь  достаточно  легко,
Открыть  глаза…
Открыть  окно…  



Итог.

Люди  не  дураки,  если  они  не  электорат…
Научись  видеть  дьявола.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358326
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 18.08.2012


ГОДИННИК ПОМСТИ…

Ти  бачила  годинник?
Він  зламан…
Невже  тобі  вдалось  зупинити  час?
Адже  здавалось  це  було  не  можливо.
                                 
                       *  *  *
Стрілка  годинника  
пробила  твою  долонь
І  на  чорну  підлогу  тоненьким  струмочком
сипалась  кров  наче  пісок  
В  якому  вже  гребуться  курки
відкладаючи  кам'яні  яйця  гордині
                                   
                         *  *  *

Вже  не  відчуваючи  болю,
твоя  душа  валялась  на  каміннях.
І  ми  разом  товчемо  її  ногами.
Коли  твоє  тіло  вже  сповзало  по  мені,
а  пальці  хапались  за  життя,
ми  зрозуміли:
Час  неможливо  зупинити.
Але  годинникова  стрілка,
вже  розрізала  мої  нутрощі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341557
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 03.06.2012


СЛИНА БРЕХНІ…

Ти  завжди  казала  мені,
 що  любиш  мене.
 Я,  здається,  відповідав  тобі  "на  взаєм"...

 Вечорами  ти  любила  сидіти  на  даху
 і  рахувати  зорі
 Не  розплющуючи  очей.

 Ти  міцно  мене  обіймала  своїми
 худорлявими  руками,
 А  я  цілував  тебе,  заливаючи  твою
 горлянку  слиною  брехні,
 І  біла  сукня  ставала  червоною  від  сорому...

 Ти  вже  не  питала  про  мої  почуття.
 Власне,  що  я  міг  відчувати?
 Свого  серця  у  мене  ніколи  не  було,    -  
 Я  завжди  жадав  тільки  твоє...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340734
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.05.2012


БАЙДУЖІСТЬ…

Ноги  на  подушку...
Муха  впала  в  борщ...
Дзеркало  калюжі,  й  недопалок  -  в  небо...
Мовчиш?  –  Мовчи!
Багато  тут  розповідать  не  треба...

Що  дарувать  тобі,  чим  поділитись?
Сьогодні  головний  товар  –  порада.
А  всюди  люди  з  відчуттям  страху.
Нікчемність  тут  та  сумніви,  як  миші...
Він  відчуває  покарання.
Він  -  жертва  САМОпокарання!
Він  згодом  вб’є  себе,
Сам  викопає  яму  і  стрибне  туди,
себе    і  закопає...

Ти  стежиш...
Іронічний  погляд.
Простягнеш  руку?
Ні!?
Долонь  стискає  молоток.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337989
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.05.2012


ЖІНОЧИ ГРУДИ - ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ…

Від  автора.

   Перед  тим  як  Ви  прочитаєте  мій  літературний  витвір,  прошу  ознайомитись  з  тим  що  спонукало  мене  написати  його.  
Актуальність  віршу  зумовлена  статистикою:  рівень  зростання  онкозахворювань  в  Україні  катастрофічний  -  1  000  000  українців  хворі  на  рак!  Більшість  з  цих  людей  не  виживе  саме  через  запізніле  виявлення  хвороби.  Адже  рак,  виявлений  на  перших  стадіях  майже  у  100%  виліковний.  Протягом  життя  кожний  третій-четвертий  чоловік  і  кожна  п’ята  жінка  мають  „шанси”  захворіти  на  цю  недугу.  Щороку  реєструється  понад  160  000  нових  випадків  захворювання  на  рак.  Виживає  тільки  75  000  українців.

     Проведено  низку  заходів  та  подій,  серед  яких:  

·  проведення  національного  соціологічного  опитування  близько  2000  респондентів  з  усіх  регіонів  України  щодо  діагностики  онкозахворювань;

·  створення  нових  Санбюлетенів  з  інформацією  щодо  діагностики  онкозахворювань,  які  розміщені  у  більшості  поліклінік  та  онкодиспансерів  України  (близько  300  закладів);

·  проведення  волонтерських  акцій  з  метою  роздачі  брошур  з  необхідною  інформацією;

·  створення  та  розміщення  соціальної  реклами  (в  т.ч.  аудіо-  та  відео  роликів)  з  метою  підвищення  настороженості  до  свого  здоров'я  по  всій  Україні;

·  створення  SMS-  довідки  4647,  яка  буде  надавати  контакти  лікувальних  закладів;

·  робота  зі  ЗМІ  з  метою  якісного  висвітлення  онкопроблем  в  Україні;

·  організація  круглих  столів,  які  присвячені  тематиці  ранньої  діагностики  раку  в  Україні  та  проблем  онкозахворювань;

·  сприяння  започаткуванню  днів  відкритих  дверей  на  базі  онкодиспансерів  для  інформування  населення  щодо  необхідності  профілактики  та  діагностики;

·  розробка  Інтернет-сайту  проекту  www.ne-zolikaj.org.ua;

http://socreklama.org/content/soc_reklama2/soc_reklama2/636/




                                             ЖІНОЧИ  ГРУДИ  -  ТЕРНОВИЙ  ВІНЕЦЬ…






Ні!
Ні!
Ні!
Не    хочу    і    не    буду
Лягати    сам,    без    жінки
В    ліжко.
Я    ще    немовлям    привчився    смоктати    грудь.
Жіночу    грудь…
З    роками    ж  зовсім  не  змінився,
 лише    посилилось    бажання
тримати    у    своїх    долонях
той    ніжний    символ    всього    жіноцтва,    
що    зветься    просто    –    грудь,    
жіноча    грудь.    

                                                                                         *        *        *

Вскочив    у    авто,    і    -  по    газах    -  
шукати    собі    жінку    на    ніч.
Ну    як,    ти    згодна?    Ні?
А    ти?
І    ти?
Шкода…
Невже    сьогодні    буду    сам?
Самотній?..
Авто    летить    на    окружну.    
Дівчатка    тут  згодні    на    все,    аби    сплатив  все  за  тарифом.
Сідай    скоріше.    Швидше!    Ну!?
Мені    ще    ж    виспатись    потрібно!

                                                                                         *        *        *

Ну    ось…    Нарешті…    
Жінка    -  в    ліжку,    
І    вся    тремтить  (та    не    від    пристрасті).
Я    знаю.  Вірю.    Розумію.
Але    сьогодні    ти    -  моя!
Лягай    до    стінки    і,  -
Мовчи!!!
Не    треба    більше    слів…
Ти    краще    грудь    свою    відкрий.  –                                                                                                                                    І    засина..а…ай.
До  грудей    я    ніжно    доторкнувся,
обнявши    жінку    зі    спини,
Вона    ж    при    цьому,    ворухнувшись,
притислась    ближче    до    стіни.
Віддаю    тепло-беру    тепло  собі…
Вона    не    спала    ніч,  я      -  спав.
А    мої  руки  мимоволі
Всю    ніч    пестили    її    тіло.
Вона  муркотіла    (я  це  чув!),
Вона    ридала  (це    я    бачив!).    

                                                                                         *        *        *

Бувай.
До    зустрічі.
Прощай…
Не    знаю,    що    тобі    сказати.
Грошей    не    треба,    не    давай…
Візьму    лиш    те,    що    сутенеру  віддавати.    
Мені    ж    так    соромно    за    себе…
Що    відбулось    сама    не    знаю  (подібного    не    відчувала!)…
Шкода,  ночами  я  працюю,
Бо  сюди    приходила  б    поспати
й  теплом    мужчини    обпікатись.

                                                                                         *        *        *

Вона    пішла,    зачинивши    двері.  Встигнув  лиш  промовити:
«Поліна…»
Поліно,    мила    моя    повіє...    
Руде    волосся,    груди    трампліном,    
Лисячий    носик,    високий    і    твердий    сосок,
Рожеве    коло    навкруги…
Щедра    натура    і    душевна.    
Добра!    
Добра!
Добра!
Добра!
І    знову    ніч,    і    в    ліжку    жінка…
Як    її    ім'я?    Байдуже!
У    неї    груди    –    «баклажани»,
І    похітливість    б’є    ключем…

І    знову    ніч.    О,    ці  -  мов  груші  -        
Пружні  маленькі    і…    смачні.
Я    з’їм    їх    точно    до    світанку!
Мої!    
Мої!
Мої!
Мої!

                                                                                         *        *        *

Цей    неймовірний    вплив    грудей,
і    навіть  лише    від    їх    споглядання…
Ігралище!    Секс!    Заборонена    зона!
Поступливий    погляд…    Долоні  -  під    сукню…
Розкидані    ґудзики…
Розірваваний    бюстгальтер…
Ну    де?!    
Де?!
Де  мої    груди?!  
Немов    магніт    притягують    нас
ці    груди,    що,    ніжно    колихаючись,    манять    до    себе;
Немов    бальзам    -    цілющий    та    корисний;
Немов    щастя    на    шляху    далекім…
В    грудях    ховається    душа!        
Милуйся  ними,    цілуй    і    пести,
Торкайся    ніжно,    обережно...
Тебе    очікує    блаженство:
Грудь    розквітає,    наливається    соком…    
Цілуй    і    дихай    на    соски.    
Накрий    долонями  її,
Замри,    відчувши  серце  жінки…
Твоя    енергія    тече.    Тече    прямісінько    до    її  серця.
Грій    душу    жінці    і    даруй    тепло,    любов    і    радість!

                                                                                         *        *        *

Ні!
Ні!
Ні!
Не    хочу    і    не    буду
Лягати    сам,    без    жінки
В    ліжко.
Вскочив    у    авто    і    -  по    газах.    
Темний    квартал…
Один    ліхтар...    
Хтось    впав,    лежить…
Двигун    глушу.
Це    чоловік:    брудний    і    лисий,
Худий,    сутулий,    малі    руки,    
Волосся    жмут    в    м’яких    долонях….
Довге    волосся,  руде.    
Руде    волоссячко,    мов    шовк.    
І    очі.        Очі    вже    знайомі…
-  Пізнав    мене?  (Жіночий    голос!)    
-  Ви    -  жінка???  Ні,    я    не    пізнав…    
-  Поліна    звуть    мене.  Повія.    Ні,    не    впізнаєш    ти    мене…
Тим    паче    зараз…    без    грудей…    
Останній    погляд    і    -  завмерла…
Поліно,    мила    моя    повіє…    
Руде    волосся,    груди    трампліном,    
Лисячий    носик,    високий    і    твердий    сосок….
Все    з’їло  онко…    біль…    пухлина…
Нема    грудей…  -    нема    Поліни…

                                                                                         *        *        *

Нема    грудей…  -    нема    Поліни…    

                                                                                         *        *        *

Нема    грудей…  -    нема    Поліни…

                                                                                         *        *        *

Я    знав    її    лиш    одну    ніч,    а    пам’ятати    буду    вічно.    
День    і    ніч….  -    
ціле  життя…              

                                                                                                                                                                       20  березня  2012  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323617
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 20.03.2012


ІНТИМНА ЗОНА

Ти  в  зону  ввійшла,  зламавши  замки
Я  ж  зону  стеріг,  від  чужих  зайвих  поглядів
І  кремінь  і    міць,  неприступна  фортеця
Все  впало.  Все  рухнуло  в  мить...
Я  відкритий.
Ти  в  зону  ввійшла.  Стою  я    оголений.
Ти  чуєш  вже  дихання,  бій  серця  прискорений
Я  ж  бачу  лиш  погляд  магічних  очей
Стою  ніби  вкопаний,  як  кінь  у  дверей.
Не  можу  свій  погляд  з  очей  відірвати
І  ти  вже  так  близько,  і  я  оживаю.
Так  мало  повітря,  ми  вдвох  задихнемось
І    губи  впившись,  інтенсивно  сжимались.
Так  мало  повітря,  його  вже  й  не  треба
Дишу  я  тобою.  Дишу  лиш  тобою.
І  сяє  навколо  вся  гама  відтінків
Ми  тремось  носами  себе  осязая
Вкуша  аромати  із  запаху  тіла
Обняв  твою  душу.  О,  сонце  як  світить.
Тіла  вже  прогнулись  і  ми  одне  ціле.
                                   *  *  *
Обняв  твою  душу.
І  ми  одне  ціле.
                                 *  *  *
Ти  в  зону  ввійшла,  зламавши  замки
Замки  я  зроблю,  а  тобі  не  втекти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318338
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.03.2012


ЦЕ Я ТОБІ…

Я  тобі,  а  ти  мені.
Сучасне  правило  життя.
Байдужість!
Доля!
Гнів!
Обман!  Самообман!
Важкий  характер.
Лінь  і  тінь.
Скрізь  бруд,  дурман-та  балаган
Знайти  відмазку  дурним  вчинкам
Зробить  наколку  на  руці
Штовхнути  слабого  у  прірву
До  ранку  пити  -  весь  в  дерьмі
Куди  біжишь  ти?  Поспішаєшь!
В  друге  життя,  що  там  у  хмарах.
Так  там  вже  все...
Горять  котли,
тебе  чекають  всі  чорти.
ЗМІНИ  ЛИШЕ  ОДНЕ  В  СВОЇМ  ЖИТТІ
ЦЕ  Я  ТОБІ,  А  ТИ  ПРИЙМИ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316972
рубрика: Поезія, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 26.02.2012


В ДРУГИЙ РАЗ…

Мені  так  соромно  сьогодні
Я  зрадив  в  вечорі  Христа
І  півні  вже  тут  не    до  чого
Його  розіпнуть,  ще  до  світла.  

                                                     ***
Сьогодні  зранку  на  базарі.
Де  ніби  храм  стоїть.
Ченці  стояли  і  вдивлялись  
Як  він  дитя  зцілив.

                                                     ***
Вони  вдивлялись  і  журились,
Як  він  жбурляв,  кидав,  ламав.
Все  те,  чим  ті  заробляли
Собі  на  радощі  життя.

                                                     ***
Дівчат,  майно,  "круте"  авто
У  них  є  все!
Крім  одного…
Нема  духовного  життя.

                                                     ***
Тому  схопивши  телефони
Вони  сховались  у  кущах  ,
Коли  його  "братва"  скрутила
І  запихала  в  автозак.

                                                     ***
А  в  вечорі  вже  й  суд  відбувся
Я  ж  там  ,  як  свідок  був.
Коли  ж  мене  спитали  судді
Я  голосно  їм  відповів

                                                     ***
Мені  людина  не  знайома
Не  знав  його,  й  не  хочу  знать
А  те,  що  він  зцілив  дитину
Так  все  це  вигадка.  Брехня.

                                                     ***
Навіщо,  він  зламав  вітрину,
І  обписав  "круте"  авто.
Я  не  підтримую  його.

                                                     ***
Мені  так  соромно  сьогодні
Я  зрадив  в  вечорі  Христа
Ну  ось  і  півні  проспівали
Він  вже  розп’ятий,
в  другий  раз…  
   
01.01.2012
м.  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303625
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 02.01.2012


Я ВБИВ…

Я  вбив  тебе,  а  ти  продовжуєш  мене  любити.
Я  вб’ю  себе,  і  ти  залишишся  живою.  
Ти  донька  сонця
Я  ж  місяцю  життя  заборгував
Наскільки  різні  -  настільки  ми  єдині
Єдині  в  тілі  -  в  тілі  праху.  Ми.
Пустеля!  Тьма  думок.
Все  навкруги  білим-біло
Твоє  волосся  таке  біле,
Твоє  волосся  таке  світле.
А  шкіра  ніжна  немов  шовк  
І  всесвіт  вміщується  в  очі  
Поглянь  в  люстерко  –  там  зірки.
Навчись!  Навчись  себе  любити.
Тебе  таку  полюблять  всі.
Життя  це  біг,  і  біг  на  місці
Коли  не  маєш  на  меті
Знайти  в  собі    того,  кого  боїшся
Того,  хто  так  ховається  в  душі,
Що  без  молитви  не  дістанеш
Та  і  без  прощення  не  вб’єш.  
Я  різав  серце  –  бачив  монстра
Хробак,  що  в  яблуках  сидить
Вкусивши  яблука    я  спокусився
Я  з’їв  його,  ковтая  хробака.
Тепер  вже  він  хазяїн  мого  серця
Тепер  вже  він  керує  мною.
Тобою.
Мною  і  тобою.
Я  вбив  тебе,  а  ти  продовжуєш  мене  любити.
Я  вб’ю  себе,  і  ти  залишишся  живою.  


31.12.2011
м.  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303619
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 02.01.2012


ЗНІМАЙ ШТАНИ…

Знімай  штани,
Вона  вже  не  колінах
Відкрила  рот  –  закрила  очі.
Ковтнув  в’язку  слину.
Про  що  ти  думаєш  в  цю  мить?
Про  що  вона,  ховаючи  сльози?
Ти  думаєш  вона  твоя!
Твоя  раба!
Раба  навіки.
Хоча  і  платиш  ти  за  кожну  годину.
-  Ковтати?  –  буркнула  вона,  -
 або  заллєш  мені  обличчя.
Ти  платиш  добре,  тому  все  включено.
-  Подивимось  пізніше.  Чому  ти  робиш  це?
Немає  іншого  шляху?
-  Не  треба  вчити,  як  мені  жити.
Роби  своє  –  знімай  труси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302255
рубрика: Поезія,
дата поступления 25.12.2011


Я живий!

Вітер!
Хмари!
Запах  крові  -  краде  сили!
Я  дивлюсь  у  гору,  й  вию,
Стаю  вбито,  я  поранен
Скільки  жити?
Богу  знати!
Тріумф  серця  –  воно  б’ється!
Тріумф  мозку  –  думка  ллється!
Сила  думки  –  неймовірна.
Сила  віри  –  ще  сильніша.
Я  живий!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302248
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 25.12.2011


"8 БЕРЕЗНЯ. ДЕНЬ ПОЧАТКУ БОРОТЬБИ, АБО ДЕНЬ ДЛЯ СПОВІДІ…. " (ІІ частина)

ВІД    АВТОРА        
                             Шановні    друзі    всі    події    описані    в    цьому    творі    основані    на    реальних    подіях,    які    мені    довелося    пережити    8    березня    2011    року.                

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Новела    
                                                                                                                                                             


                                                                                               8    березня
                                                                             ДЕНЬ    ПОЧАТКУ    БОРОТЬБИ    
                                                                                     АБО    ДЕНЬ    ДЛЯ    СПОВІДІ…



                     Обкомам,    крайкомам    и    ЦК    нацпартий    ПРОВЕСТИ    Международный
                     коммунистический    женский    день    как    МАССОВУЮ    политическую    
                     КАМПАНИЮ    под    лозунгом    дальнейшего    ВОВЛЕЧЕНИЯ        ЖЕНЩИН        
                     в  социалистическое  строительство,  подъема  
                     стахановского  движения  РАБОТНИЦ,  ИНТЕЛЛИГЕНТОК  и        
                     КОЛХОЗНИЦ,  мобилизируя    их    НА    успешное    ВЫПОЛНЕНИЕ    и    
                     перевыполнение    ПЛАНОВ…

                                                         Постановление    ЦК    ВКП(б),    “Правда”,    8    марта    1937г.


                     ЦК    ВКП(б)    выражает    твердую    уверенность    в    том,    что    ЖЕНЩИНЫ
                     будут    и    ВПРЕДЬ    в        передовых    рядах        борцов        за        высокие  
                     темпы            развития                социалистического                    хозяйства,        
                     за            быстрейшее  преодоление        трудностей,        за        выполнение    
                     и            перевыполнение  нового                пятилетнего                плана,      
                     за                дальнейшее            повышения  материального  
                     благосостояния                народа                и        ОТДАДУТ    СВОЮ  
                     ЭНЕРГИЮ            И                ТВОРЧЕСКИЕ                СИЛЫ                НА            ДЕЛО    
                     процветания  Отечества…    

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               “Правда”,    8    марта    1947    г.    
________________________________________________



                   Сповідаємося    Тобі,    Господові    Богові    і    Творцеві    моєму,    Єдиному,    що,    в    Пресвятій    Тройці    Тебе    славимо    і    Тобі    вклоняємось    –    Отцю    і    Сину,    і    Святому    Духові,    у    всіх    своїх    гріхах,    які    заподіяв    я    в    усі    дні    життя    мого    і    в    усякий    день    і    час    аж    до    останнього    часу    словом    чи    ділом,    чи    думкою    і    всіма    моїми    почуттями    душевними    і    тілесними.    
                     У    всіх    цих    і    багатьох    інших    гріхах    я    каюсь    і    смиренно    благаю    Тебе:    з    милості    Твоєї    прости    мені    всі    гріхи    мої    і    розріши    мене    від    них    усіх,    бо    Ти    Милосердний    і    Чоловіколюбний.    Амінь.        

________________________________________________



                                                                                 ДРУГА    ЧАСТИНА



                                                                                                     ІІ.  
                                                                                           ПОЛУДЕНЬ


Ріка  Стрипа,  неподалік  від  міста  Бучачи,  Тернопільська  область.

-  Скільки  вона  пролежала  в  воді?
-  Важко  поки  сказати.  Обставини  нам  поки  не  відомі.  Міліція  досі  ще  не  прибула.  Обвалилась  під  кригу,  ось  втому  місці,  ближче  до  середини,  влізла  на  кригу.  Пролізла  метрів  двадцять,  тут  її  і  знайшли.
-  Який  стан.
-  Стан  важкий.  Просто  диво,  що  вона  залишилась  живою.  Поки  ще  зарано  робити  прогнози,  але  ніжні  кінцівки  підлягають  ампутації.  



 м.  Київ
П’ять    років  поспіль…

Моральність.  Громадяни  дуже  люблять  моральність.  Вони  закриваються  в  своїх  домівках,  сідають  в  кухні,  запалюють  цигарку,  розливають  самогон  і  починають  переконувати  самих  себе  в  своїй  правоті,  чесності  та  порядності.  Їх  хлібом  не  годуй  –  моральність  подавай!  Вони  без  перестану  критикують  аморальне  телебачення,  але  дивляться  його  безперестану  і  вдень  і  вночі.  Вони  гніваються  на  аморальну  жовту  пресу,  але  буквально  з’їдають  її,  не  запиваючи.  Вони  поносять  все  сучасне,  але  самі  не  від  чого  не  відмовляються,  а  навпаки  укомплектовуються  до  зубів.
Зате  моральність  їм  подавай.
Повагу  їм  подавай.  
Любов  їм  подавай.  
Стосунки  їм  подавай.  
Зв’язки  їм  подавай.  
Гроші  їм  давай,  в  чистім  вигляді,  на  підносі,  як  переможцям  телевізійних  програм  та  лотерей.  
Шизофренія.  Світ  охопила  світова  шизофренія.
І  я  теж  хворію  цією  хворобою.      
Ось  зараз  нащо  це  я  сам  себе  обманюю.  Невже  я  не  знав,  про  те  що  побачив?  Невже  я  не  чув  про  це?  Все  бачив  і  чув  і  навіть  читав.  Але  то  було  якось  не  так.  Це  відбувалось  десь  далеко  і  не  зі  мною.  Коли  дивився  про  це  по  телебаченню,  то  думав:  ох,  якби  вони  мені  зустрілись,  ох  я  їм  би  задав.  А  в  житті  все  навпаки.  Сховався  і  засунув  свій  язик  подалі,  щоб  не  почули.  Навіть  нікого  не  покликав  тоді.
 Який  же  трус  і  брехун,    не  можу  навіть  відвертим  сам  з  собою  бути.  Загрався  ти,  ой  як  загрався.  Все  твоє  життя  –  це  суцільна  гра,  яку  ти  сам  створив  і  заволікаєш  людей,  щоб  вони  тебе  славили.  Бо  тільки  тобі  відомі  правила  гри  і  тому  ти  завжди  виграєш.
Що  ж  у  мене  таке?  Що  я  взагалі  собою  уявляю?  
Ніщо.
Не  лише  в  матеріальному  плані  чи  в  життєвому  становищі,  а  й  усьому.  Я  знаю  всього  потрохи,  а  загалом  нічого,  якщо  зануритись  глибше.  Я  вмію  все  робити,  а  разом  з  тим  нічого.  Що  я  дійсно  вмію,  так  це  задурювати  голови  людям,  а  рано  чи  пізно  обман  викривається,  і  людина  бачить,  що  я  таке  насправді,  і  відходить,  бо  вже  немає  довіри  до  мене.  
Я  шмаркач.
А  моя  благодійність,  чого  вона  дійсно  варта.  Цією  роботою  я  тільки  прикриваюсь  та  PR  собі  роблю.  Багато  чого  я  роблю  їде  не  від  душі,  особливо  останнім  часом.    
Як  тільки  цікаво  морочити  голови  людям,  але  від  цього  сильно  серце  старіє.    


                                                                                                           ІІІ.  
                                                                                                         ВЕЧІР.


м.  Київ

Навіть  не  знаю,  що  спонукало  мене  прийняти  таке  рішення.  Але  якась  внутрішня  сила  тоді  тягнула  мене,  знов  подивитись  на  цю  безногу  жінку,  і  тому  через  деякий  час  я  знову  опинився  на  залізничному  вокзалі.    
Вона  сиділа  на  тому  ж  місці,  голова  опущена  до  низу,  однією  рукою  трималась  за  живіт,  інша  слугувала  опорою,  щоб  не  впасти.  Стаканчик  повний,  вона  протягнула  руку  від  живота  і  висипала  дрібноту  до  переднього  спеціально  пошитої  кишені.
Я  продовжував  дивитись  на  неї,  а  моя  голова  ось-ось  розірветься  від  потоку  думок:  Що  робити?  Нічого?  Так  чому  я  тут?  Що  буде  далі?  Скільки  їй  років?  Де  живе?  Чи  є  у  неї  рідні?  А  чи  я  зможу?  Якщо  ні,  то  чого…?  Чи  є  спостерігачі?  Мабуть  за  нею  спостерігають?
Що  далі?  
Що  далі?  Цим  хтось  в  державі  опікується?  Про  що  це  я…

Н    і    ч    о    г    о        н    е        з    м    і    н    и    ш!

Н    і    ч    о    г    о        н    е        з    м    і    н    и    ш!

Н    і    ч    о    г    о        н    е        з    м    і    н    и    ш!

Я  вже  збирався  йти,  аж  раптом  побачив,  як  скривилось  її  обличчя  від  болю.  Її  охопив  біль.  Допоможіть  хто  не  будь  їй.  Невже  ніхто  не  помічає.  
А  сам  стою…
Зробив  непевний  крок  до  неї.
Боже  допоможи.  Як  страшно.  Але  чому  так  страшно,  невже  перед    тобою,  якесь  чудовисько.  
Перед  тобою  людина.  

Л  Ю  Д  И  Н  А  –  створіння  Бога

Л  Ю  Д  И  Н  А  –  яка  потрапила  в  біду.

Л  Ю  Д  И  Н  А  –  яка  чекає  твоєї  допомоги.

Швидку.  Треба  викликати  швидку.  
Зробив  ще  крок.
Безнога  жінка  двома  руками  схопилася  за  живіт,  простогнала  і  впала  як  колода  на  бік,  втративши  опору.
З  місця,  там  де  мали  б  починатись  ноги,  з  сходинки  на  сходинку  і  далі  по  тротуарній  плитці  потекла  жовта  рідина.  
Жовтий  струмок  помітили  перехожі,  почали  перестрибувати,  плювати,  реготати,  а  деякі  з  молоді  почали  фотографувати,  мабуть  з  метою  розміщення  цікавих  фото  на  сайтах.  Незадоволений  двірник  почав  розмітати  жовту  калюжу.  Він  щось  їй  казав,  погрожуючи  мітлою,  але  вона  не  чула.  Не  чув  і  я,  ніби  це  був  сон.
А  вона  лежала.  Вона  лежала  і  дивилась.
Дивилась  на  мене.
Біль  від  повноти  січового  міхура  пройшов,  але  обличчя  переказилося  від  іншого  болю.      
Я  зробив  впевнений  крок!
ПРИЙШОВ  ЧАС  ДІЯТИ.
Я  МОЖУ  ЦЕ  ЗМІНИТИ.

 

                                                                                                   ІV.  
                                                                                                   НІЧ.

Тернопільська  область,  місто  Бучач.
Лікарня.


-  Хто  їх  сюди  постійно  пускає.  Третя  година  ночі.  Черговий!  Черговий  негайно  виведіть  з  лікарні  цих  осіб.  Та  скільки  можна  робити  зауваження.  Чому  сторонні  люди  у  відділенні.  Хто  їх  пускає?  Я  цих  циган  вже  бачу  не  перший  раз.  І  покличте  мені  охорону…
Через  хвилину  шум  в  коридорі  стих.  Тепер  вона  може  нарешті  побути  наодинці  зі  своїми  думками,  в  палаті  вона  одна.  Треба  ще  раз  обдумати  пропозицію  циган.  А  хіба  є  варіанти?  Кому  я  така  потрібна?  В  тридцять  п’ять  років  з  двома  дітьми  і  без  ніг.  Як  годувати  дітей?  Як  їх  поставити  на  ноги?  На  ноги,  на  ноги…  О  боже  мої  ніженьки,  як  тепер  мені  далі  жити?  Життя  не  має.  Я  вже  не  жилець.  Прикрила  долонями  очі,  з  яких  потекли  сльози.  Дітки,  мої    рідненькі,  як  же  нам  далі  жити.  Кому  ми  такі  потрібні?  Кому  потрібна  ваша  мамка?  
Тепер  я  жебрачка,  тільки  цим  я  зможу  заробити  на  життя.  








                                                                                                     V.
                                                                                               РАНОК.


м.  Київ

Ранок.  
Як  я  тільки  люблю  ранок.  Ранок  це-початок,  початок  чогось  нового,  ще  досі  невиданого,  недослідженого,  невиміряного  і  незнаного.  Коли  дивишся  на  новий  день  зранку,  то  він  завжди  може  стати  чудовим,  і  цілий  тиждень,  і  цілий  місяць,  і  цілий  рік,  та  що  там  рік,  цілу  вічність  тебе  чекає  життя.  
Життя!  Я  так  люблю  життя.  Це  ніби  нове  народження  або  нове  відродження.  Це  коли  все  ще  попереду,  і  в  тебе  є  шанс  виправити  помилки,  які  ти  встиг  наробити  вчора,  є  час  попросити  вибачення  у  всіх  кого  образив.  
У  тебе  є  шанс  спасти  свою  душу.
Сьогодні  я  запізнюсь  на  роботу.  Вчорашні  пригоди  закінчились  тільки  о  третій  годині  ночі.  Тільки  коли  остаточно  пересвідчився,  що  вона  у  безпеці  зміг  піти  додому.  
Особу  було  встановлено.  Її  звуть  Олена,  проживає  у  Тернопільській  області,  місто  Бучач.  Вже  п’ять  років,  як  її  шукають  рідні.  Шкода  батько  не  дочекався,  рік  тому  помер.
Той  нещасний  випадок  на  річці  все  змінив  в  її  житті.  А  потім  обманом  потрапивши  до  пастки  шахраїв  з  числа  циган,  вона  перетворилась  на  "вуличний  бруд",  який  всі  намагаються  обминути,  не  наступити,  щоб  не  забруднитися,  або  не  помічати,  щоб  не  зіпсувати  собі  настрій.                    
На  третій  рік  свого  жебрацтва  вона  змирилась,  але  після  того  як  її  і  ще  двох  таких  як  вона  повернули  з  Москви  до  Києва  з’явилася  надія  повернення  додому.  А  потім  ще  два  роки.  Два  важких  роки.  Стало  навіть  гірше  ніж  було  у  Москві.  Цигане  побоювались  втеч  і  тому  влаштовували  тотальний  контроль.      
Ніхто  не  знав  про  її  тяжку  долю,  ніхто  не  цікавився  чому  вона  такою  стала...  Ніхто  не  запитав  -  що  трапилось  в  її  житті  -  що  вона  так  принизилась?
 Чому  вона  стала  жебрачкою?
 Вона  стала  сильною,  і  плакала  тільки  залишившись  на  самоті,  але    життя  її  не  зламало.

*    *    *
"Станція  "Вокзальна".  Шановні  пасажири  не  затримуйтесь  у  дверей,  швидше  виходьте  з  вагону…"
Це  моя  станція,  я  швидко  виходжу.
Продавці  преси  вже  давно  розклали  і  успішно  продають  свою  продукцію.  Діставши  дві  гривні,  купую  газету  з  портретом  Президента  України  на  першій  сторінці,  поряд  заголовок  "Звернення  до  жінок…"        
Як  міг  забути,  сьогодні  восьме  березня.  Жіноче  свято.  Ось  чому  "матуся"  наказала  своїм  бійцям  на  "козирні"  місця  ставити  жінок.  Дуже  тактично.
Матуся…  матуся.
А  це  що  за  видовище  біля  магазину,  що  за  стовпотворіння?  Ох  ці  хлопці  в  міліцейських  кашкетах  і  вони  тут.  Тут  як  тут.  Напевно  щось  трапилось.
Ноги  самі  мене  несли.  Після  вчорашніх  подій,  я  відчував  якусь  внутрішню  силу.  Навіть  десь  в  глибині  душі  прокинувся  герой.  Приємне  відчуття.  Дуже  приємне  відчуття.
-Прошу  всіх  відійти!  Не  заважайте  роботі  міліції!
Молодий  лейтенант  міліції  відганяв  зівак  від…  
Від  чого?  Що  там  трапилось?  
-Молодий  чоловік  а  Вам  чого?,-  це  вже  до  мене.,-  ви  що  Варвара?
-Яка  Варвара?,-  здивувався  я.
-Якій  нос  відірвали?,-  вже  з  грубістю  відповів  міліціонер.  
У  лейтенанта  є  відчуття  гумору,  але  чи  доречний  цей  гумор  зараз…  Зазирнувши  за  плече  лейтенанта,  я  побачив  тіло,  що  непорушно  лежало  обличчям  догори.  Мертве  тіло  молодої  жінки.
Це  жінка.  
Знову  жінка.  Одна  рука  була  оголена,  хтось  ніби  спеціально  відірвав  рукав.  Друга  рука  була  ампутована.  Одягнена  в  старий  мотлох.        
Відкритті  очі  дивились  в  небо.  
Очі!
Очі!
Такі  знайомі  очі.
На  обличчі  ніби  застигла  посмішка  підкреслюючи  відчуття…
Відчуття  свободи.        
У  кожній  людині  є  природне  відчуття  свободи.  Відчуття  незалежності.  Це  природно  бути  вільним.  
Це  природно  бути  вільним,  коли  живий,  а  чи  природно  бути  вільним  коли  мертвий?
-Все  побачив?-,  продовжував  лейтенант.  -  Цікаво?
Мій  погляд  впав  на  її  руку,  на  місце  що  біля  зап’ястя,  це  була  пляма  від  опіку,  і  було  випалено.
Випалено  цифру.
Цифру  вісім.
Рука  мимоволі  потягнулося  до  кишені  і  в  долоні  опинилася
річ  коричневого  кольору,  яку  я  прихопив  з  того  клятого  фургону.  Цю  річ  бачили  всі  хто  хоч  раз  відвідував  театр,  або  кінотеатр,  здавав  верхній  одяг  до  гардеробу  і  взамін  отримував  жетон  з  номерком  гачка.  Це  жетон  і  теж  з  номером  -  номер  вісім.  На  зворотному  боці  видавлено  слово,  або  ім’я  –  "Марта."
Марта  –  вісім.
Вісім  –  марта.
ВОСЬМЕ  "МАРТА"
ВОСЬМЕ  БЕРЕЗНЯ.
Боже  провидіння  чи  збіг?  
-  Це  вам  не  кіно,-  мене  вже  силою  відтягували  два  сержанти.
-  Я  знаю  як  її  звуть!  Я  знаю  як  її  звуть!  Я  знаю  як  її  звуть!  –  кричав  я,  -  її  звуть  Марта!
-  Ви  гадаєте  нам  це  цікаво?      

*    *    *
Марту    відвезли.
Куди?  
Я  не  знаю  куди?  Куди  відвозять  і  де  ховають  таких  як  вона?  
Але  це  вже  не  має  значення.  Вона  мертва,  а  значить  вільна.  
Дійсно  це  природно  бути  вільним  коли  мертвий.  
Вокзальне  життя  продовжило  бурлити.  Диктор  залізничного  вокзалу  ледве  встигає  робити  оголошення.  Люди  все  прибували  і  прибували,  ніби  вони  з  під  землі  з’являлись.  Багатоголосся  юрби  народжувало  особливий  вокзальний  шум.  Обтяжені  клунками  люди  кудись  поспішали.  
Поспішали…
Поспішали…
Поспішали…
Місто  живе.  Відлік  їде.  
З  восьмим  березня  тебе  Марто…






10.03.2011  року           м.  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257020
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 01.05.2011


"8 БЕРЕЗНЯ. ДЕНЬ ПОЧАТКУ БОРОТЬБИ, АБО ДЕНЬ ДЛЯ СПОВІДІ…. " (І частина)

ВІД  АВТОРА    
               Шановні  друзі  всі  події  описані  в  цьому  творі  основані  на  реальних  подіях,  які  мені  довелося  пережити  8  березня  2011  року.        




                                                                                                                                                                                     Новела  
                                                                               


                                                                                 8  березня
                                                                 ДЕНЬ  ПОЧАТКУ  БОРОТЬБИ  
                                                                     АБО  ДЕНЬ  ДЛЯ  СПОВІДІ…



                                   Обкомам,  крайкомам  и  ЦК  нацпартий  ПРОВЕСТИ  Международный
                                   коммунистический  женский  день  как  МАССОВУЮ  политическую  
                                   КАМПАНИЮ  под  лозунгом  дальнейшего  ВОВЛЕЧЕНИЯ    ЖЕНЩИН    в
                                   социалистическое        строительство,        подъема      стахановского  
                                   движения          РАБОТНИЦ,          ИНТЕЛЛИГЕНТОК          и        КОЛХОЗНИЦ,  
                                   мобилизируя  их  НА  успешное  ВЫПОЛНЕНИЕ  и  перевыполнение  
                                   ПЛАНОВ…

                                                                       Постановление  ЦК  ВКП(б),  “Правда”,  8  марта  1937  г.


                                   ЦК  ВКП(б)  выражает  твердую  уверенность  в  том,  что  ЖЕНЩИНЫ
                                   будут  и  ВПРЕДЬ  в    передовых  рядах    борцов    за    высокие    темпы  
                                   развития        социалистического          хозяйства,        за      быстрейшее  
                                   преодоление    трудностей,    за    выполнение      и      перевыполнение  
                                   нового        пятилетнего        плана,        за        дальнейшее      повышения  
                                   материального        благосостояния        народа        и    ОТДАДУТ  СВОЮ  
                                   ЭНЕРГИЮ      И        ТВОРЧЕСКИЕ        СИЛЫ        НА      ДЕЛО      процветания  
                                   Отечества…  

                                                                                                                                             “Правда”,  8  марта  1947  г.  
________________________________________________



Сповідаємося  Тобі,  Господові  Богові  і  Творцеві  моєму,  Єдиному,  що,  в  Пресвятій  Тройці  Тебе  славимо  і  Тобі  вклоняємось  –  Отцю  і  Сину,  і  Святому  Духові,  у  всіх  своїх  гріхах,  які  заподіяв  я  в  усі  дні  життя  мого  і  в  усякий  день  і  час  аж  до  останнього  часу  словом  чи  ділом,  чи  думкою  і  всіма  моїми  почуттями  душевними  і  тілесними.  
           У  всіх  цих  і  багатьох  інших  гріхах  я  каюсь  і  смиренно  благаю  Тебе:  з  милості  Твоєї  прости  мені  всі  гріхи  мої  і  розріши  мене  від  них  усіх,  бо  Ти  Милосердний  і  Чоловіколюбний.  Амінь.    

________________________________________________





                                                                     ПЕРША  ЧАСТИНА

                                                                                           І.
                                                                                   РАНОК


Неподалік  міста  Бучач,  Тернопільська  область.


Часте  і  важке  дихання,  в  роті  присмак  крові.  На  дворі  початок  березня,  але  ще  достатньо  прохолодно,  а  вона  одягнена  достатньо  легко,  тільки  і  встигла  в  чоботи  стрибнути,  коли  з  хати  вибігала.  Долоні  зжаті  в  кулачки  і  стиснуті  біля  грудей.  Сльози  лились  з  очей  і  миттю  застигали  на  щоках.  
Попереду  була  ріка,  ріка  Стрипа.  В  притул  підійшла  до  неї.  Крига  повинна  бути  міцною.  Неодмінно  міцною,  адже  які  морози  були.  
Це  ще  один  життєвий  іспит,  важкий  іспит  і  я  повинна  його  пройти.  Я  жінка.  Хоча  нащо  мені  все  це  потрібно,  або  за  що  мені  ці  всі  напасті.  Більше  немає  сил,  як  все  це  набридло.  Не  хочу  жити.  Не  хочу!  Скільки  можна  це  терпіти.  
Я  жінка.
Ні,  викинь  ці  думки  з  голови.  Ти  повинна  це  пройти.  Це  твій  хрест  і  твоя  дорога.  
Я  жінка,  і  мати…
Мої  дітки,  вони  залишились  там  в  тій  хаті,  самі.  Не  треба  їх  було  кидати  самих.  І  з  собою  не  візьмеш…  О  Боже,  що  робити…?
Що  робити?
Зробила  крок.
Крига  міцна.
     

*  *  *  

м.  Київ
П’ять    років  поспіль…


Ранок.  
Як  я  тільки  люблю  ранок.  Ранок  це-початок,  початок  чогось  нового,  ще  досі  невиданого,  недослідженого,  невиміряного  і  незнаного.  Коли  дивишся  на  новий  день  зранку,  то  він  завжди  може  стати  чудовим,  і  цілий  тиждень,  і  цілий  місяць,  і  цілий  рік,  та  що  там  рік,  цілу  вічність  тебе  чекає  життя.  
Життя!  Я  так  люблю  життя.  Це  ніби  нове  народження  або  нове  відродження.  Це  коли  все  ще  попереду,  і  в  тебе  є  шанс  виправити  помилки,  які  ти  встиг  наробити  вчора,  є  час  попросити  вибачення  у  всіх  кого  образив.  
У  тебе  є  шанс  спасти  свою  душу.
Велике  місто,  ще  не  прокинулось,  а  його  мешканці  після  ненависного  дзвінка  годинника,  вже  в’яло  пересувались  у  своїх  домівках,  тримаючись  хто  за  голову,  хто  за  січовий  міхур.  На  перехрестях  доріг  ще  світиться  тільки  жовтий  світ  і  дорогу  можна  переходити  не  чекаючи  свого  зеленого.  Панує  тиша,  лише  чутно    роботу  двірників,  але  на  них  ніхто  ніколи  не  звертає  уваги.  Правда  час  від  часу,  щось  внутрішнє,  ще  поки  невідоме,  змушує  нас  обертатись  навколо  себе.  І  раптом  ми  здивовано  помічаємо,  що  ось-ось  втонемо  у  багні.  О,  тоді  ми  починаємо  згадувати  не  тільки  двірників,  а  ще  і  владу,  і  самого  Президента,  порівнюючи  себе  з  громадянами  Європейських  держав,  лускаючи  при  цьому  насіння  та  кидаючи  "бички"  не  попадаючи  в  урни  для  сміття  в  супроводі  спльовування    майже  зеленої  рідини  з  ротової  порожнини.  
Дикуни.  
Цікаво!  Чим  характеризується  примітивна  свідомість  дикуна?  
Відповідь  вже  в  самому  запитанні  –  примитивністю,  а  на  додаток  ще  аналогічністю,  сентиментальністю,  жорстокістю,  суєвірністю,  низьким  рівнем  інтелекту,  інфантильністю  і  що  саме  головне  мстивістю.  Мстивість  я  навіть  хочу  виділити  з  усього  вище  сказаного.  Ну  ніяк  у  нас  не  виходить  з  любов’ю  або  навіть  повагою  один  до  одного,  і  вмінням  пробачати.  Пробачати  один  одного.  
Ні,  у  нас  все  навпаки,  ми  всі  свої  сили,  земні  і  небесні,  направляємо  щоб  мстити.  
Мстити!  
Мстити!  
Мстити!
І  забуваємо,  що  робимо  зло,  як  правило  своїм  близьким.  А  потім,  після  випитої  пляшки  горілки,  починаємо  задавати  собі  питання:  чому  нам  так  погано  жити?  
Якщо  шукати  відповідь  підходячи  з  того,  що  думки  матеріалізуються,  то  з’являється  питання  у  відповідь:  а  що  може  породити  така  свідомість.  Свідомість  дикуна.  Скалічена  свідомість.
Себе  звичайно  я  дикуном  не  рахую.  Який  же  дикун.  Я  достатньо  успішна  людина,  декілька  вищих  освіт,  займаю  достатньо  високий  соціальний  статус  і  активний  громадський  діяч.  Займаюсь  художньою  фотографією  де  здобув  певного  визнання  серед  митців.  А  нещодавно  відкрив  в  собі  ще  талант  –  займатись  писаниною.  Чим  якраз  і  займаюсь.  Але  головним  мій  козир,  моя  визитівка  –  це  моя  благодійна  діяльність.  Ось  вже  декілька  років  поспіль  займаюсь  реабілітацією  діточок,  які  перенесли  захворювання  на  дитячий  церебральний  параліч.  Тут  я  і  організатор  і  виконавець.
Я  люблю  ранок.
Я  люблю  себе!
На  вокзальній  площі,  біля  метро  вже  скоро  буде  збиратись  натовп,  невдовзі  підземка  розпочне  свою  роботу  і  місто  прокинеться.  Саме  з  початку  роботи  метрополітену  починається  відлік  часу.  Це  ніби  постріл  стартового  пістолета,  секундомір  увімкнено,  час  пішов.  Але  це  невдовзі,  а  в    мене  ще  є  час  для  роздумів.  
Взагалі  то  мені  подобається  гуляти  біля  залізничного  вокзалу,  це  занадто  людне  місце,  а  я  люблю  вдивляться  в  людей,  шукаючі  цікаві  обличчя  і    фотографувати  їх.  Фотографічний  апарат  завжди  при  мені.  Видиме  легко  сфотографувати,  але  я  намагаюсь  спіймати  те  що  інші  не  бачать,  вловити  невидиме  –  почуття,  емоції,  настрій.  Мені  цікаві  люди  на  межі,  які  щось  пережили,  здобули  або  втратили.  Люди  з  характером,  характерники,  люди  з  харизмою,  агресори,  лідери,  ізгої  та  навіть  злочинці.  Мене  цікавить  все  з  чого  "зроблена"  людина.  І    мрію  досягти  такого  рівня  майстерності  у  фотографуванні,  щоб  коли  дивився  на  людину,  крізь  об’єктив  камери    бачив  її  душу.
Ніщо  не  залишається  у  пам’яті  назавжди,  з  часом  все  стирається,  вивітрюється  навіть  найближче,  найдорожче  тьмяніє  і  втрачає  кольори,  коли  не  має  постійного  нагадування  про  себе.  
Світлина  має  дивовижну  якість  -  зупиняти  відлік  часу.  Вона  допомагає  зазирнути  в  пережите  минуле,  а  герої  світлини  живуть  в  іншому  вимірі.  Навіть  вже  через  рік  дивлячись  на  свої  знімки,  починаєш  розуміти,  що  на  світлині  вже  інша  людина,  і  це  вже  не  ти.  
Десь  в  глибині  зринула  думка:  а  чого  це  мені  подобається  фотографувати  обличчя.  Я  часом  не  збочинець?  
Роздуми  перервало  чорне  авто,  що  зупинилось  неподалік  від  мене  і  станції  метро  "Вокзальна".  Це  був  мікроавтобус,  вікна  тільки  попереду,  багажне  відділення  було  без  вікон.  Авто  скоріш  призначене  тільки  для  перевезення  вантажу.  Спереду  видно  тільки  водія  і  біля  нього  пасажира.  Два  чоловіки  жваво  розмовляли,  нервово  палили  цигарки  та  випускали  дим  в  салон.  Із-за  диму  їх  вже  погано  видно.  Водій  явно  сильно  нервував  і  почав  стукав  кулаком  о  задню  стінку,  яка  перегороджувала  вантажне  відділення.  Мене  вони  навряд  чи  помітили,  тим  паче  що  між  нами  був  розміщений  рекламний  щит,  який  пропагував  дивитись  телевізійну  програму                  “Шустер-LIVE”,  політичне  шоу  на  національному  телеканалі  України.  Хитруватий  погляд  і  задоволена  посмішка  Савіка  Шустера  (ведучого  програми)  на  передньому  фоні  і  задимлене  авто  з  нервовим  водієм,  який  вже  виліз  з  машини  і  долонею  бив  собі  лоба,  на  задньому  фоні  мені  сподобався.  Я  навіть  теж  посміхнувся.  Кумедний  кадр,  вирішив  я,  шкода  що  зараз  ще  сутінки  і  замало  світла  для  якісного  знімку.  
Авто  раптом  сильно  захиталось,  за  перегородкою  у  багажному  відсіку  явно  хтось  ще  є.  Другий  чоловік  вийшов,  вони  відкрили  задні  двері  і  удвох  витягли  з  машини  вантаж,  який  був  накритий  ковдрою.  Мені  здалося  те  що  було  під  ковдрою  трохи  зарухалось.  
Ні,  це  мені  здалося.  Хоча  ні,  кому  вони  наказують:  не  рухатись.  Невже  під  ковдрою  людина.  
Ні,  ні,  ні,  форма  ковдри  трикутна  і  занадто  низька,  вряд  чи  так  можна  зв’язати  людину,  а  потім  ще  так  рівно  поставити  на  землю.  Адже  те,  що  вони  поставили  на  землю  мало  більше  вертикальну  форму  ніж  горизонтальну.  Якщо  правда  це  був  не  карлик.  Може  там  під  ковдрою  і  не  людина,  а  щось  невідоме,  але  живе.  
Воно  живе.
Ті  двоє  розмовляли  і  я  їх  чув.  
-  "Не  двигайся".  "Еще  раз  двинешься,  в  глаз  заеду",  -  сплюнув.  –  "Как  только  тяжело  с  бабьем  работать.  Ноют  и  ноют.  Достали  меня,  их  сопли.  Со  всех  щелей  льется,  вонючки.  Зачем  точки  поменяли?"  
-  "Да  успокойся!"  "Это  наша  работа.  Кому  сейчас  легко?  Учителям?  Врачам?",  -  грубий  сміх.  -  "На  козырные  места  два-три  дня  будем  ставить  бабье.  Указ  мамочки.  Неужели  забыл,  какой  праздник  приближается?"    А  в  этот  период  можно  хорошо  нарубить  капусты  на  бабах."                
Передчуття  мені  підказує,  що  я  тут  зайвий,  хоча  вони  мене  поки  не  бачать,  завдяки  цьому  рекламному  щиту.  
Я  підійшов  впритул  до  Савіка  Шустера  і  тепер  ми  дивились  один  одному  у  вічі.  Про  яке  свято  йде  мова?  Що  вони  так  жваво  обговорюють?  І  врешті-решт,  чим  вони  займаються,  що  в  себе  включає  їх  робота.  
Савіку  як  ти  гадаєш:  чим  вони  займаються?  Тобі  хіба  не  цікаво?  Тобі  все  цікаво,  ти  і  сам  цікавий.  Голоси  стали  чіткіше,  але  я  їх  вже  не  бачу.  Переді  мною  тільки  очі  Савіка  Шустера.  
Вони  продовжували:
-  "Как  ты  их  отличаешь?"  "Мне  они  все  на  одну  морду."    "Я  иногда  не  отличаю,  бабу  от  мужика."  
-  "У  меня  своя  метода."
-  "А  та  вонючка  все  же  убежала  от  тебя."
-  "Марта?"
-  "Не  знаю,  я  ж  тебе  говорю,  я  их  не  отличаю."
-  "Убежала."  "Кстати  именно  тут,  на  вокзале."      
 Чоловіки  підняли  трикутний  вантаж  і  понесли  в  напрямку  метро.
-  "Тачанку  ей  оставим?"
-  "Нет,  а  то  и  эта  убежит…"
Знову  грубий  сміх.      
Вони  відійшли  від  авто,  пройшли  біля  мене  і  не  помітили,  хоча  в  саме  цей  час  вже  починає  розвиднюватись.  Дякую  тобі  Савіку.  
Це  були  цигани.  Так,  так  я  не  помиляюсь  ці  два  чоловіки  –  цигани.  Я  перейшов  на  інший  бік  рекламного  щита.  Перед  моїми  очима  стояв  їх  мікроавтобус.  
Зазирнути  поки  вони  пішли?  
Хто  вони?  
Торгаши?
Але  що  вони  продають?  На  сутенерів  вони  аж  ніяк  не  схожі.  Хіба  не  схожі?  Я  що  знаю  як  виглядає  сутенер?  Ні  не  знаю.  
Торговці  наркотиків?  
Щось  мені  підказує,  що  теж  ні.  Невже  вони  під  ковдрою  понесли  наркотики?  
Дурня!  
Всього  декілька  кроків,  непомітно  зазирнути  в  авто.  Ніби  випадковий  перехожий.  
Вперед!  
Що  буде  то  буде.  
Стоп,  а  якщо  там  ще  хтось  є?  Скажу,  що  помилився.  Як  тільки  наївно  це  буде  виглядати.
На  вбивць,  ці  двоє  теж  не  схожі.  Вбивці  про  важкий  хліб  вчителів  і  лікарів  не  згадають.  І  мало  ймовірно  що  вони  понесли  труп.
Все  мало  часу,  їди  зараз  або  взагалі  ушивайся  звідціля  і  не  шукай  на  одне  місце  пригод.  
Далі  всі  дії  були  автоматичні.  Я  вже  тримався  за  ручку  задніх  дверей  мікроавтобусу.  Серце  так  сильно  гупає.  Боже,  що  я  роблю?  Нащо  мені  це  треба.  Пальці  впились  в  дверну  ручку.  Смик.  Дверцята  відкрились.
Фу…фу…фу…у...у…у!  
Що  це  так  смердить,  аж  очі  ріже.  
Так  темно,  нічого  не  бачу.  Тут  хто  є?  Про  що  я  питаю,  як  тут  можна  всидіти.  Що  так  може  смердіти?  Сеча?  Не  можу  дихати.  Повітря,  треба  повітря.  Чистого  повітря.  
Я  зараз  блюватиму.  
Треба  присвітити.  Де  “мобіла”,  де  моя  “мобіла”?
До  горла  вже  підходить  моя  пісна  вечеря.  Екран  мобільного  телефону  засвітився.  Не  яркий  промінь  трохи  освітив  тьму.
Те  що  я  побачив  настільки  мене  перелякало,  що  я  впустив  свій  "ліхтарик”.  Але  він  ще  світився.  Екран  ось-ось  згасне  і  я  його  не  знайду.  
Вже  не  знайду.  
На  мене  дивились  очі.  
Очі!  
Очі!  
Очі!  
Хто  вони?  
Це  люди?  
Боже  який  у  них  важкий  погляд.  Очі.  І  тут  очі,  і  тут  очі,  і  там  очі.  
Очі!
Це  жіночі  очі.  Це  були  жінки.  Так  я  не  помилився  це  були  жінки.  Жінки  не  молоді,  вірніше  різного  віку.  Ой,  вони  почали  рухатись,  дивитись  одна  на  одну.  Зараз  дивляться  на  мене.  О  Боже  мій,  у  двох  не  було  рук,  одна  неначе  як  вагітна,  хтось  тримався  за  обличчя  прикриваючи  пухлину  на  щоці,  на  підлозі  теж  щось  лежить  і  корчилося  від  болю.  Хотілось  грімко  закричати,  але  якщо  я  зараз  відкрию  рота,  то  точно  на  блюю.    
Продовжуючи  дивитись  на  ці  погляди  з  під  тьми,  руками  моторошно  щось  перебирав  шукаючи  "мобілу"  на  підлозі  авто.  
Ай…й…й!  На  ногу  впало  важке.  Це  ж  саморобна  таця  на  колесах  яку  використовують  люди  яким  ампутували  ноги,  щоб  пересуватись.  
З  мене  досить,  ось  мій  телефон.  
Я  ушиваюсь,  це  не  моя  гра.  
Це  не  моє  життя.  
Це  не  я.  
Я  не  хочу  знати  хто  вони  такі,  чому  вони  такі  скалічені  сидять  в  цьому  клятому  фургоні,  а  не  в  лікарні,  чи  в  дома.  А  може  у  них  дома  не  має?  
Тікай  швидше,  вони  вже  повертаються.  Їх  голоси,  я  їх  вже  чую.  
Закрив  двері  і  зайшов  за  авто  з  іншого  боку,  і  знов  забіг  за  рекламний  щит.  
Перевів  дихання.  
Глибоко  вдихнув  повітря.  Свіжого  повітря.
Таке  відчуття,  що  я  все  робив  закритими  очима.  

Я      н      і      ч      о      г      о            н      е            б      а      ч      и      в  .  

Я      н      і      ч      о      г      о            н      е            б      а      ч      и      в  .  

Я      н      і      ч      о      г      о            н      е            б      а      ч      и      в  .  

Я  не  хочу  цього  бачити.  
Ні,  так  не  можна,  я  це  бачив.  

Я      ц      е        б      а      ч      и      в.  

Що  тебе  так  перелякало?  
Відкрий  очі.  
Відкрив.  
Перед  мною  знову  очі  Савіка  Шустера.  Порадь  мені:  що  робити?  Він  такий  усміхнений,  такий  радісний  дивиться  на  мене.  Навіть  мені  здалося  що  він  дуже  сміливий.  Сміливий,  а  чому  б  ні.  Не  те  що  я.  Стою  тут  і  ховаюсь  за  рекламним  щитом,  де  в  п’яти  метрах  від  мене  сидять  люди,  яким  потрібна  допомога.  Адже  їм  потрібна  допомога.  Вони  чекають  на  неї.  Вони  чекають  на  ТЕБЕ.  Вони  чекають  саме  на  ТЕБЕ.  Адже  ТИ  їх  побачив,  і  вони  вже  надіються  на  ТЕБЕ.  Чекають  твоїх  дій.  
Ох!  Як  вам  не  пощастило,  що  саме  я  відкрив  ці  кляті  двері,  цього  клятого  фургону.  Я  нічого  не  можу  вдіяти.  Пробачте  мені.  Пробачте  мені  за  мою  беззахисність,  слабкість  та  малодушність.  Такий  собі  матусин  синок,  який  ріс  все  життя  в  тепличних  умовах,  і  раптом  побачив  реалії  життя.  І  чому  саме  я  повинен  щось  змінювати?
 Саме  в  цей  час  згадався  рекламний  ролик,  де  Савік  грав  оленя,  чи  олень  грав  Савіка.  Це  спроба  заспокоїти  себе,  відволіктись  від  побаченого.  Але  все-таки,  скільки  в  цьому  ролику  мудрості,  скоріш  не  в  самому  ролику  а  в  поведінці  Шустера.  Відомо,  що  всіх  публічних  людей  різні  торгівельні  марки  спокушаючи  великими  грошима  просять  рекламувати  їх  товар.  Всі  вони  погоджуються,  але  інколи  забувають  про  свій  статус  публічних  людей,  з  яких  беруть  приклад.  
Віталій  Кличко  –  символ  здорового  способу  життя  -  рекламує  пиво,  а  боксерські  бої  проходять  під  генеральним  зміїно-горілчаним  спонсором.  Неначе  він  перед  кожним  своїм  боєм  випиває  сто  грамів  горілки.  Так  само  і  силач  Вирастюк  і  футболіст  Шевченко.  А  останній  не  витримавши  удар  спокуси  почав  рекламувати  навіть  азартні  ігри.  Ось  вам  і  сильні  люди.  Вони  мені  нагадують  Іуду,  який  мав  все,  навіть  можливість  спілкування  з  Ісусом,  але  не  витримавши  спокусу  грошима  зрадив  його  за  тридцять  серебряників.  Так  і  вони,  наші  "герої"  зраджують  в  першу  чергу  себе,  зраджують  своє  "Я".
Не  те  що  ти  Савіку.  Звичайно  і  тобі  пропонували,  я  в  цьому  впевнений,  але  ти  не  обрав  горілку  та  цигарки.  І  не  грав  серйозного,    ділового  "мена",  який  досяг  свого  успіху  завдяки  вживанню  кожного  дня  пляшки  пива.  Ти  знайшов  свій  образ  в  олені.  Олень  -  це  сприятливий  символ,  що  асоціюється  із  світлом,  чистотою,  відродженням,  творенням  і  духовністю.  
Подібно  до  орла  і  лева,  олень  -  ворог  змії.  Олень  це  одвічна  боротьба  позитивного  і  негативного,  світла  і  темряви.
Одним  словом  Савік,  як  я  тобі  зараз  вдячний.  Хоча  до  чого  тут  Савік.  Савік  тут  не  до  чого.  Це  життя,  просто  життя.  Суворе  життя,  де  кожному  розписані  свої  ролі.  Одним  дано  втонути  в  золоті,  а  іншім  в  багні.  Але  всі  неодмінно  помруть.  
Про  що  це  я.  
Не  треба  зараз  про  смерть.  
Про  смерть  не  треба!
Знову  філософа  з  себе  вдаю.  
Руки  тремтять.  
Тихо,  вони  щось  кажуть.  
-  "Ты  что  двери  не  закрыл?"–  у  мене  перехопило  дихання.
-  ???
-  "Будь  внимательней!"    "За  эту  зиму  много  потерь,  хоть  и  морозов  сильних  не  было."  "И  баб  у  нас  мало  осталось,  мрут  суки,  как  собаки."  "Надо  нових  искать."  "Снова  по  селам  колесить."  "Ладно  поехали."  "И  позвони  мамочке,  скажи,  что  "вокзал"  начал  работать."                                  
 Мікроавтобус  вже  зник  з  поля  зору,  а  я  ще  не  рухався.  Так  і  стою  втупившись  в  рекламний  щит.
 Хто  вони?  
 Хто  вони?
 Хто  в…о…о…о…н…и?
Чим  вони  торгують?  Вокзал,  почав  працювати.  
Скажи  матусі…  
Матуся,  яке  гарне  слово.
Матуся  це  любов.  
Матуся  це  довіра.  
Матуся  це  опіка.  
Матуся  а  чи  доречно  воно  в  цій  ситуації?  Скажи  матусі,  що  вокзал  почав  працювати.        
-  Громадянин  Ваші  документи!  
Хто  це  сказав?  Громадянин,  як  гарно  звучить.  Громадянин  це  хто  або  що?  Громадянин  –  це  людина  чи  звір?  
Я  громадянин?  
Так  я  громадянин.  
Я  громадянин  України.  
Я  хто,  чи  я  що?  
Я  людина  чи  звір?  
А  ті,  що  в  авто,  хто  вони?  Вони  громадяни?  Вони  люди  чи  звірі?  
Боже  я  вже  заплутався.  
О  це  так  ранок.  Я  так  люблю  ранок.  Ранок  це-початок,  початок  чогось  нового,  ще  досі  невиданого,  недослідженого,  невиміряного,  незнаного.  Це  ніби  нове  народження,  нове  відродження…      
-  Громадянин  Ваші  документи.  Слухай  козел,  я  скільки  буду  повторювати.  Документи  у  тебе  є?
Документи?  Згадав,  як  шуткувала  моя  бабуся,  про  папірці  які  роблять  з  людини  –  людину.  
-  …  перший  –третьому,  перший  –  третьому  я  біля  метро  прошу  підкріплення.  
Стоп,  що  тут  відбувається  навколо  мене.  Світ  такий  змінний.  Сьогодні  ти  перший,  а  завтра  ти  останній.  Сьогодні  ти  повія,  а  завтра  свята  Магдалина.  Сьогодні  ти  апостол,  а  завтра  Іуда.  
Знову  Іуда…  досить  Іуд  на  сьогодні.
Біля  мене  раптом  з’явився  інспектор  патрульної  служби  -  сержант.  
-  О!  Прокинувся.  Обкурився,  нарік  кончений.  Документи  є?
-  Є,  -  рука  потяглась  до  кишені.
-  Пробачте.  Перший  –  третьому  відбій.  Перший  –  третьому  відбій.            
Тільки  зараз  помітив,  що  тримаю  в  долоні  незнайому  мені  річ  коричневого  кольору.  Хоча  чому  незнайому.  Цю  річ  бачили  всі  хто  хоч  раз  відвідував  театр,  або  кінотеатр,  здавав  верхній  одяг  до  гардеробу  і  взамін  отримував  жетон  з  номерком  гачка.  Це  жетон  і  теж  з  номером  -  номер  вісім.  На  зворотному  боці  видавлено  слово,  або  ім’я  –  "Марта."  
Мабуть  випадково  підібрав,  коли  шукав  мобільний  телефон.  
Не  знаю  чому  я  зараз    поклав  цей  жетон  собі  до  кишені.  Все  на  сьогодні  досить  ранкових  прогулянок  пора  йти  на  роботу.      
Щоправда  настрій  зіпсовано.  Мене  ніби  заливає  якась  сумна  при  сумна  хвиля.  Так  хочеться  порадитись  з  кимось.  Просто  побалакати.  
Я  трус.  Дійсно  я  трус,  бо  я  боюсь.  Мене  всього  колотить  відчуття  страху  і  беззахисності.  Як  бути?  Що  робити?  Як  далі  жити?  
А  що  врешті  решт  трапилося?  Завтра  вже  все  забудеш.  Що  ти  там  побачив:  скалічених  людей,  ось  і  все.  Зрештою,  а  що  ти  міг  зробити?  В  світі  багато  скалічених  людей,  ти  і  сам  з  таким  стикаєшся  бо  займаєшся  реабілітацією  паралізованих  діточок.
Знову  все  повернеться  на  своє  місця  і  ти  будеш  жити  як  усі.  
Як  усі.  
Як  усі.  
А  хто  такий  "усі"?
Чому  всі  беруть  за  приклад  цього  -  "усі"?  
Хто  це?  Я  ніколи  не  бачив  цього  -"усі".  
А  ви  бачили?  
А  ви  чули?
А  ви  читали?
А  ви  відчували?
Людська  дурість  –  бажання  жити  так,  як  живе  той,  якого  ніколи  не  знав.  Людська  слабість  –  прийняти  того  кого  знаєш.  Людство  бачило  Бога,  але  відмовились  жити  по  його  правилам,  краще  жити  по  правилам  "як  усі".          
Перед  очима  ті  очі.  Очі,  що  на  мене  дивились  з  пітьми  того  клятого  фургону.  Думки  роїлися  в  голові.  Їм  була  потрібна  допомога?  Треба  сказати  цьому  патрульному.  А  що  я  йому  скажу,  я  навіть  номер  не  записав.  Дурень  і  трус.  Ні,  більше  трус  ніж  дурень.  Чому  він  раніше  не  підійшов?  Треба  нарешті  йти.  
І  чому  цей  сержант  не  зводить  з  мене  очей.  Не  туди  дивишся…  козел.  
Біля  входу  метро  продавці  преси  вже  розклали  газети.  
Метро.  Боже…  метро!  
Що  вони  віднесли  до  метро?  Біля  входу  вже  почав  збиратись  натовп.  Підземка  ось-ось  розпочне  свою  роботу.  Диктор  залізничного  вокзалу  ледве  встигає  робити  оголошення.  Люди  все  прибували  і  прибували,  ніби  вони  з  під  землі  з’являлись.  Багатоголосся  юрби  народжувало  особливий  вокзальний  шум.  Обтяжені  клунками  люди  кудись  поспішали.  
Починаю  пробиваюсь  скрізь  натовп:  клітчаті  дорожні  сумки,  плач  дітей,  кішки,  собаки,  здаю  кімнату  біля  метро…,  шановні  гості  нашого  міста  запрошуємо  вас  на  екскурсію…,  київський  торт,  пропоную  роботу,  поповнюємо  рахунки,  міняю  долари,  пиріжки,  гарячі  пиріжки,  таксі,  таксі  не  дорого,  скільки,  куди...    
Місто  прокинулось.  Відлік  пішов.    
Ранок  мене  вже  не  цікавив.  
Що  означає:  "вокзал"  почав  працювати.  На  козирні  місця  будемо  ставити  тільки  баб.  У  нас  мало  баб.  Треба  шукати  ще  баб,  їздити  по  селах.  Матуся,  скажи  матусі…  Ти  що  забув  яке  свято  наближається?  Свято,  наближається  свято…  
Свято!
Свято!
Які  свята  в  березні.  Адже  зараз  березень.
Ху…ух…х.    
Да…  врешті-решт  що  вони  віднес….    
Хруст.  На  щось  наступив.  Дзвін  монет.  
Переді  мною  на  східцях,  що  біля  входу  до  метрополітену  сиділа  жінка  одягнена  в  старий  мотлох.  Одягнена  занадто  легко,  хоча  зараз  тільки  початок  березня,  ще  холодно,  і  ще  будуть  морози.  Ніг  у  неї  не  було.  Ноги  ампутовані.  Запах,  той  самий  запах.  
Вона  почала  збирати  копійки,  чіпляючи  їх  довгими  і  брудними  нігтями.  Руки,  які  у  неї  пухлі  руки,  це  від  морозів.  
Я  так  і  стояв,  як  вкопаний  і  дивився  на  неї.  Раптом  вона  підвела  голову  і  подивилась  на  мене.    
Очі.
Такі  очі,  з  таким  поглядом  я  бачив  в  фургоні.  Таця  на  колесах,  що  впала  мені  на  ногу.  Це  її  таця.
Питання:  -  Чим  торгують  люди?  
Відповідь:  -  Злиднями.  
Торговці  злиднями.

___________________________________________________________________
КІНЕЦЬ  ПЕРШОЇ  ЧАСТИНИ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257017
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 01.05.2011


ВСТУПНЕ СЛОВО від СПОКУСИ…

Поклич  мене…
І  я  прийду!
Прийду  сама,
оголена  і  ніжна.

*  *  *
Якщо  промовчиш!
Теж  прийду!
Прийду…  одягнена  
у  зброю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247810
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 18.03.2011


ДИЯВОЛ ЗАЗДРИТЬ…

Диявол  заздрить,
спокушає  Єву

*  *  *

Весь  СВІТ  помре
втонувши  у  ГРІХУ

*  *  *
Коріння  ЗЛА  в  природі  
чоловіка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247808
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 18.03.2011


СПОКУСА ПОРЯД…

Людина  поки  на  ЗЕМЛІ
СПОКУСА  поряд
ходить  колом

*  *  *

Де  твоє  ЖАЛО  -  СМЕРТЬ
бо  тільки  ти  мене  
врятуєш.

*  *  *
Рятуйте  душу,
вона  вже  тоне  у  багні…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247697
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 17.03.2011


СМЕРТЬ- НЕ ПОДІЯ ЖИТТЯ…

Смерть  –  не  подія  життя.
Не  має  смерть  і  віку.

*  *  *
І  щоб  не  думати  про  неї
Побач  її  позаду  себе.

*  *  *  
Страх  перед  смертю  лиш  
тоді,  коли  життя
не  здійснилось.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247695
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2011


ВМЕРТИ ЖИТТЯ ЗДОБУВШИ…

Людина  –  вмерла,
насправді  –  живе.
Людина  –  живе,
насправді  –  померла.

*  *  *
Гадає,  що  жив,
о  смерті  забувши.
Гадає,  що  вмер,
життя  не  здобувши.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247082
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2011


В ДІШІ МОЇЙ…

В  душі  моїй  тече
щось  вічне  і  постійне.
Чому  я  тут?
Для  чого  я?
Кому  я  тут  потрібен?
Це  є  нещастя  –
незнання!
Це  є  нещастя  –
вмерти  дурнем.
Знання  це  крила.
Крила  –  легкість.
Але  чому  від  легкості
так  важко.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247070
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 14.03.2011


ВСТУПНЕ СЛОВО.

Все,  що  ти  бачиш
то  є  СВІТ!
СВІТ,  де  є  моря,  ліси  і  гори.
Існує  сонце  і  вода.
Існує  БОГ.  
Існує  і  людина.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246907
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 13.03.2011


ХТО Я…?

Я  такий,  який  є  насправді;
Я  такий,  яким  себе  я
уявляю;
Я  такий,  яким  мене  бачать  
інші;

*  *  *
Хто  я?
Хто  я?
Що  я?

*  *  *

Який  я  насправді?
Не  знаю  я.  Ніхто  не  знає.
Ким  себе  я  уявляю?
Лиш  пил,  обман,  
самообман.
Яким  мене  бачать  люди?  
Таку  людину  я  не  знаю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246903
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 13.03.2011


НА МЕЖІ. ДЕВ’ЯТЬ КАДРІВ ЖИТТЯ.

Присвячується  всім  хто  в  пошуках  “кращого”  залишив  Україну.




         Благаємо  Тебе,  Боже  Благий,  за  братів  і  сестер  наших,  що  на  засланні,  у  в’язницях,  на  тяжких  роботах  караються  і  мучаться.  За  вдовиць,  за  сиріт,  за  калік  і  немічних,  і  за  тих,  що  Твого  Милосердя  та  допомоги  Твоєї  потребують.
Премилосердний  Господи,  хто  вдається  до  Тебе  з  благанням,  ласку  Твою  подай…        

                                                                           І.  ПЕРШИЙ  КАДР



     Кімната.
     Вона  сиділа  на  підлозі,  обійнявши    подерті  коліна.  Де  він?  Чому  так  довго  його  не  має.  Знову  залишусь  одна.    Він  забув  про  мене.  Куди  мені  йти  далі?    Я  так  більше  не  можу.  Самотня.  Все  життя  самотня.  
Руки  охопили  голову,  прикривши  очі,  з  яких  почали  виблискувати  сльози.  Пальці  ніг  скрутились  до  майже  неприродного  стану,  неначе  їх  взагалі  хтось  відсік.  Губи  почали  тремтіти,  з’явилось  відчуття  холоду.  Тіло  покрилось  мурашками.  
     Треба  щось  на  себе  накинути.  Одягтись    врешті-решт.Оголене  тіло  скочило  з  підлоги  та  шкандиляючи  на  ліву  ногу  закрокувало  по  кімнаті.  Ліва  п’ята  перебинтована.  Після  невдалої  спроби  виламати  зачинені  наглухо  двері,  відчула  біль.  Потім,  вже    коли  прибрала  ногу  зрозуміла,  напоролась  на  цвях.  
Двері  кімнати  забиті.    Їх  не  виламати.  Виходу  нема.      
     Сама  кімната  була  достатньо  велика,  але  вміщувала  в  собі  не  багато.  В  одному  кутку  стояло  не  заслане  ліжко  з  брудною  білизною.  Над  ліжком  прибитий  великими  цвяхами  висів  килим  з  зображенням  сім’ї  левів  які  відпочивають  на  галявині.  В  протилежному  кутку  стояла  перекошена  на  бік  шафа  з  відкритими  дверчатками,  які  вже  не  закривались.    А  з  шафи  випиралися  штани,  нижня  білизна  та  різний  мотлох.  Кілька  стільців,  а  саме  три,  повалено  валялись  по  кімнаті.  Меблі  на  цьому  закінчуються.  Старі  шпалери  жовтого  кольору  робили  спробу  придати  цій  убогій  кімнатці  навіть  якійсь  затишок.  
     Все  це  можна  було  побачити  завдяки  світлу,  яке    пробивалось  сюди  скрізь  маленьке  вікно,  але  воно  було  настільки  високо,  що  якщо  і  залізти  на  шафу,  то  все  одно  не  дотягнешся.  А  з  протилежної  стіни  можна  побачити,  як  за  склом  чорніють  грати.
     Шанси  хоч  якось  вибратись  з  цього  місця  дорівнювали  нулю.  На  підлозі  утворився  справжній  гармидер,  що  тут  тільки  не  було,  починаючи  з  вирізок  з  глянцевих  журналів,  з  зображенням  привабливих  дівчат  з  оголеними  місцями  глянцевого  тіла.  Різнокольорові  папірці,  ґудзики,  шматки  тканин,  клей  ПВА,  який  завалившись  на  бік  розливався  білою  густиною  по  підлозі,  шматки  волосся,  розкритий  плівковий  фотоапарат  “Смена”  з  засвіченою  плівкою,  світлини.  Світлин  було  дуже  багато,  вони  були  скрізь.  Крім  підлоги  ще  й  наклеєні  на  стіні.
     Порившись  в  шафі,  одягла  рожевий  халат  з  великими  червоними  квітками.  Засунувши  руки    до  великих  кишень  й  витягнула  використаний  презерватив  з  якого  виливалась  біла  рідина.    
Гидко!  
Бр-рр!  
Тьху!
Презерватив  вже  летів.    
Впав  біля  фотоапарату.
   

                                                                                             *  *  *
Зігрілась.  
Настрій  піднявся.
Яке  велике  бажання  подивитися  на  себе.  Але  в  цьому  місті    немає    люстерка.    
Мляво  крокувала  по  кімнаті,  обрисовуючи  коло  та  наступаючи  на  весь  той  хлам,  що  був  навколо.  Раптом  пальці  ніг  торкнулись  однієї  світлини.  Цікаво.  Нагнулась  та  зайнявши  позу  лотоса  обхватила  двома  руками  кадр  минулого.  І    заплющила  очі…    

                                                                                             *  *  *

     Великий  широкий  коридор.  Вікон  не  перерахувати.  Над  десятикласницею  схилилися  дві  жінки.  Кругле  дитяче  обличчя,  великі  мов  цілий  океан  очі,  довгі  русяві  волосся  заплетені  в  косу,  аж  до  талії.  
Нове  місто.  Нова  школа.    
-  Не  бійся  донечко,  тут  тобі  буде  краще.  Он  диви  яка  школа,  не  рівня  той  що  в  селі.  І  бібліотека  мабуть  велика.  Тут  і  танці  є,  і  музичне.  Ось  спитай  у  вчителя.  Це  твій  класний  керівник  Марія  Георгіївна.    
-  Федоровна  ,-  виправила  російською  вчителька,  -  И  ни  только  танцы.  У  нас  много  чего  есть.    Много  кружков  по  интересах,  даже  фотокружек.    
-  Доця,  подивись  на  себе  в  люстерко,  на  кого  ти  схожа.    Не  плач.  
-  Не  треба  люстерко.
-  Только  фотоаппарат  оставь  матери.  С  собой  не  бери.  У  нас  свои  есть.  
-  Ідеш?
Останній    раз    запитала  мама.
 -Так.
Мама  залишилась  в  коридорі.
Крок  в  нове  життя.    
Двері  зачинились.  
Відчуття,  немов  ти  на  пороховій  діжці.  Очі  не  знають  куди  подітись.  Руки  й  ноги  тремтять.    Не  думала,  що  так  буде  важко.  Вони  всі  такі  великі,  а  я  маленька,  неначе  Дюймовочка.  Велике  місто  й  великі  люди.  Такі  похмурі,  немов  на  ворога  дивляться.  А  які  тільки  суворі  немов  та  ЗИМА.  
Москва.  
Вчителька  знайомить.
-  Леся.  Мене  звати  Леся.  Я  з  України…
Виплющені  очі  хлопців,  вивчали,  мабуть    кожний  міліметр  тіла.    Хмурі  погляди  дівчат.    Он  Машка,  аж  губу  прикусила.  
 А  я    -  сама  ВЕСНА!!!


                                                                         ІІ.  ДРУГИЙ  КАДР


Кімната.
За  мить  сиділа  на  стільці  й  відкоркувала  вино,  яке  знайшла  під  ліжком.  Червона  рідина  потекла  в  горло.  
Теплішало…  
Ще…,  ще…,  ще…
Голова  обертом.    Рожевий  халат  вже  не  потрібний.  Я  не  самотня.  
Да…,  да…,    да…,  сто  разів  да!
Розхитавшись  на  стільці,  посунулась  назад.  
Буу…ух!
Все  обм’якло.  Пальці  розжали  пляшку  і  рідка  рідина  обняло  оголене  тіло,  розливаючись  з  грудей  та  вниз  живота,  утворюючи  червону  калюжку  в  районі  пупка.  Голова  ударившись  о  фотоапарат  вивернулась  в  бік.  Фотоплівка  випала,  зашелестіла  в  повітрі  немов  спокуслива  змія  та  вмокнулась  в  червону  рідину,  але  вже  не  в    рідку  а  густу,  яка  тягнулась  з  маківки  голови.  Очі  ще  відкриті  і  дивлячись  на  фотоплівку  повільно  заплющувались…  
Бліда  тягнуча  рідина  з  презервативу  змішалась  з  кров’ю.    

                                                                                 *  *  *

Гучна  музика,  себе  не  чутно,  мільйон  різнокольорових  промінців  відбиваючись  від  пустих,  повних  та  напівпустих  пляшок,  бокалів  засліплювали  очі.  Зала  повна  молоді.  Вони  вже  всі  мої.  Мої?  Дивно,  чому  я  їх  так  назвала?  Чи  можна  назвати  їх  друзями?  Справжніми  друзями.  А  яка  різниця,  я  в  центрі  уваги…  в  центрі  світу…  Земля  обертається  навколо  мене!  
Аж  голова  обертом.    Вже  і  сил  нема  танцювати,  а  ноги  й  руки  все  продовжують  рухатись  в  такт  музики.  Ніби  вони  не  керовані.  Ох  ця  музика…  це  кайф.  
Ще…,  ще…,    ще…
-Ти  згодна….?!    Ми  тебе  познімаємо,  ось  фотік  є  –  “Смена”!
-Що  ти  кажеш?!    Не  чую!
-Кажу  пішли  тебе  знімемо!  Підеш?!
-Да…,  да…  да!
 Все  обм’якло.
 Що  зі  мною?  Немов  сон.  Мені  гарно  чи  погано,  солодко  чи  гірко?  
Голоси.    Багато  голосів.  
-Давай  Коля  двигайся  скорей.  Ты  не  один.
Чоловіки,  скільки  їх?  Все…  вже  відчуваю  тільки  біль.  
-Дивись  скільки  крові!  
-Ого!  
-Во…,  девка  дает.
-Я  кончаю…!
-Вот  тут  снимай!  А  ну  дай  сюда  фотоапарат!
-Ану…  тише  мне!
О,…,  це  вже  знайомий  голос.  
-Марія  Георгіївна?
-Федоровна!    Плохая  ученица.  Наверное,  и  студентка  плохая.  Школу  закончила,  а  так  и  не  знает,  как  учителя  зовут.  Закройте  ей  рот.    А  лучше  влейте  туда  водки.  У  нее  сегодня,  как  говорят  на  Украине  –  СВЯТО.
Останнє,  що  чула  був  сміх.  
Сміялись  всі,  крім  неї.  



                                                                               ІІІ.  ТРЕТІЙ  КАДР


Смутні  часи  перебудови.  
Коли  вже  вчилась  в  університеті,  то  вже  жила  в  гуртожитку.  Як  і  всі  вчилась  палити,  пити  та  бігати  на  дискотеки.  Грошей  нема.  Їла  одні  булки.  М’ясо  розкіш.  Досить  згадати  “снікерс”    розділений  на  тринадцять  дівчат.  
-  Але  я  в  Москві.  
 
                                                                                               *  *  *  
       
Кімната.
Вона  так  і  лежала.  Непорушно,  неначе  камінь.  Аж  раптом  на  обличчі  з’явилася  посмішка.  Пальці  зарухались  а  руки    почали  обнімати,  а  потім  ласкати  своє  тіло,  яке  судорожними  ривками  підстрибувало  вгору,  вгору…        
 
                                                                                                   *  *  *

-Мамо,  я  відлітаю  до  Америки.
-Як  до  Америки?  Звідкіля  у  тебе  гроші….?  А  навчання?
-Мамо  не  починай.  Прошу  тебе.
-Ти  так  змінилась.  Я  тебе  не  пізнаю.  Де  ти  швендаєш  ночами!?  Я  питала  за  тебе,  ти  тижнями  не  з’являєшся  в  університеті!  І  в  гуртожитку  не  ночуєш!    
-Мамо,  тільки  не  треба  мені  лекції  читати.  Домовились?  
-Чим  ти  будеш  займатись  в  Америці?    
-Мамочка,  все  буде  гаразд.  Такий  шанс  перепадає  один  раз  в  житті.  А  я  до  речі  артисткою,  або  навіть  “звездою”  стану.    Мамо,  я  ВЕСНА,  у  мене  все  попереду.


                                                                                   ІV.  ЧЕТВЕРТИЙ  КАДР


Кімната.
Підвелася.  Підійшла  до  стіни  й  притулилася,  відчувши  вже  приємну  прохолоду.  Серце  шалено  калатало.  То  кидає  в  жар,  то  морозить.  Що  зі  мною?
Голова  перестала  боліти  та  кровоточити,  але  червона  підлога  від  вина  та  крові,  врізувалась  в  очі  нагадуючи  про  біль.
Як  тільки  погано,  коли  не  має  люстерко.    Важко  себе  не  бачити  зі  сторони.  Самотнім  людям  обов’язково  треба  мати  люстерко.  Навіть  папугам  в  клітку  ставлять  їх,  щоб  від  самоти  не  вмерли.  
Чи  до  лиця  мені    ця    біла  сорочка?  Її  мама  вишивала.  Згадались  улюблені  страви.  Пироги,  які  смачні  лише  у  мами.  
До  лиця,  неодмінно  до  лиця.  Я  ще  гарна  і  вродлива.  Я  ще  потрібна,  але  кому…  А  кому  не  знаю…
Нахилилась  і  розкидаючи  мотлох  на  підлозі  знайшла  сережку.  Ось  так,  тепер  я  знову  буду  наче  ВЕСНА.  Взявши  сережку  встромила  в  мочку.  Руки  різко  відірвались  від  вуха,  очі  заплющились,  губи  стиснулись.  Сережка  відлетіла  до  шафи.
Виступила  кров  і  закапала  на  комірець  сорочки.
Знову  біль,  знову  все  червоне…
Розчавлена  калина.

                                                                                                 *  *  *  

Материнський  плач.  
-Ти  чим  думала…?  Невже  аборт?
-Ні,  я  буду  народжувати,  у  мене  буде  сім  'я.  Чоловік  і  дитина.
-То  ти,  вже  до  Америки  злітала.  Сраму  скільки  було!  З  університету  вигнали.  Донечка  ти  продаєш  себе,  свою  красу,  свою  ВЕСНУ.  Я  вже  знаю  звідкіля  у  тебе  гроші.  Кому  ти  вже  така  потрібна?  Тато  так  хотів,  щоб…  
-Мама  досить  про  батька.  Його  не  повернеш.  Не  плач.  З  мене  досить.  Краще  подивись  на  це.
-Що  це?
-Спеціальним  апаратом  сфотографували,  під  час  медичного  огляду.  В  нашому  селі  такого  немає  і  мабуть  ніколи  не  буде.  Це  його  перший  знімок.
-Хоч  би  не  останній.

                                                                                             *  *  *

-  …повтори,  что  это  …?
-  Це  дитя.    Я…  ти…  він…  Ми…  Сім’я  …  Навіщо  рвеш?  Ні!  Не  треба!  Не  треба…  Прошу  тебе,  будь-ласка  не  треба…
     Материнський  плач.
-  Здесь  тридцать  тысяч  рублей.  Ты  знаешь,  что  надо  сделать.  Заработаешь,  отдашь.  Не  хнычь.  Не  люблю  сопливых  девиц.  У  тебя  контракт,  иди,  работай.  Хмм…  семья,  рассмешила…
     Сміх  “батька”



                                                                           V.  П’ЯТИЙ  КАДР


Кімната.
Сорочку  довелось  зняти.  
Стала  посеред  кімнати.    Гола.  Голова  опущена,  довге  волосся  закриває  обличчя  і  груди.  
Одинока  і  гола.  Гола  і  одинока.  Самотня.  
Заплямована  кров’ю  сорочка  лежала  у  ніг.  Внутрішній  стан  був  настільки  спустошений,  що  казалось  душі  в  цьому  тілі  ніколи  й  не  було.    
Тридцять  серебряників  –  тридцять  тисяч  рублів.      




                                                                         VІ.  ШОСТИЙ  КАДР.


Кімната.
Котра  зараз  година.  Ніч.  День.  Ранок,  чи  може  вечір.  Скільки  я  так  простояла.  
Впала.    




                                                                           VІІ.  СЬОМИЙ  КАДР.



Лікарня  швидкої  допомоги.  
-  Немедленно  в  операционную.  Почему  она  в  таком  виде.  
-  Таковой…  привезла  милиция.  Проститутка.  Перерезала  себе  вены  стеклом  бутылки  из-под  вина  и  предварительно  голодное  истощение.  Оставили  сдыхать  в  заброшенном  доме.    Наигрались  куклой  и  выбросили.  
-  Кто  нашел?
-  Съемочная  группа  фильм    снимали.  Как  его  там…  режиссер  Арфушин.  Хотел  смерть  показать.  А  тут  такая  находка.  Она  еще  артисткой  стала.                        
-  Какой  возраст?
-  Документом    нет.    Тяжело  определить.  Проститутки…  они  быстро  стареют.  
-  Родные  есть?
-  Какие  родные?  Конечно  нет,  скорее  всего,  с  Украины.
-  Доктор  у  нее  нет  пульса…
-  ???
-  Ну,  вот  теперь  ты  точно  звезда.
Зняв  лікарський  колпак.      




                                                                             VІІІ.  ВОСЬМИЙ  КАДР


Небо.
Навколо  все  біле.
Біле.
Біле.  
-Нарешті!  Чому  так  довго?  Я  тебе  чекала.  Чи  ти  забув  про  мене.  Куди  мені  далі?
Закрила  долонями  очі.
Він  запустив  руку  до  кишені  і  щось  дістав.  Іншою  рукою  відтягнув  її  руку  з  очей  та  вклав  до  долоні  твердий  предмет.  
Відкрила  долоні.  
Люстерко.  
-  Подивись  на  себе  і  визнач  сама…  

 

                                                                             ІХ.  ДЕВ’ЯТИЙ  КАДР

 

Ні…це  вже    була  не  ВЕСНА.  
Мертва  ЗИМА.

 
                                                                                                 *  *  *

     Великий  широкий  коридор.  Вікон  не  перерахувати.  Над  десятикласницею  схилилися  дві  жінки.  Кругле  дитяче  обличчя,  великі  мов  цілий  океан  очі,  довгі  русяві  волосся  заплетені  в  косу,  аж  до  талії.    
     Нове  місто.  Нова  школа.    
-  Не  бійся  донечко,  тут  тобі  буде  краще.  Он  диви  яка  школа,  не  рівня  той  що  в  селі.  І  бібліотека  мабуть  велика.  Тут  і  танці  є,  і  музичне.  Ось  спитай  у  вчителя.  Це  твій  класний  керівник  Марія  Георгіївна.    
-  Федоровна  ,-  виправила  російською  вчителька,  -  И  ни  только  танцы.  У  нас  много  чего  есть.    Много  кружков  по  интересах,  даже  фотокружек.    
-  Доця,  що  з  тобою.  Прокинься…,-  мати  схопила  її  двома  руками  за  плечі  і  почала  трясти,  -    Ну  ти  знову  в  хмарах  літаєш.  Припини!  Чуєш  мене!  Подивись  на  себе  в  люстерко,  на  кого  ти  схожа.      
-  На  ВЕСНУ.
-  На  кого…?
-  На  ВЕСНУ!
-  Да  хоть  на  ЗИМУ.  Пора  идти  в  класс.  Только  фотоаппарат  оставь  матери.  С  собой  не  бери.  У  нас  свои  есть.  
-  Ідеш?
Останній    раз    запитала  мама.
-  Ні...  Повертаємося  до  України!




     Благаємо  Тебе,  Боже  Благий,  за  братів  і  сестер  наших,  що  на  засланні,  у  в’язницях,  на  тяжких  роботах  караються  і  мучаться.  За  вдовиць,  за  сиріт,  за  калік  і  немічних,  і  за  тих,  що  Твого  Милосердя  та  допомоги  Твоєї  потребують.
Премилосердний  Господи,  хто  вдається  до  Тебе  з  благанням,  ласку  Твою  подай…        






   21.05.2010р.  (м.  Київ)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246690
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 12.03.2011