| Сторінки (1/10): | « | 1 | » |
Рассвет так поздно, что почти
Ночь бесконечной показалась,
И двор так тих, что хоть кричи,
И пол часа для сна осталось.
Конечно, завтра будет день,
Хоть это завтра уж сегодня…
Работать будет точно лень,
Так буду сочинять творенья.
Несмело кофе заварю,
Несмело шкаф открою тихо,
Взгляну под ноги декабрю,
И теплый свитер с горлом выну.
Потом пойду под гул машин
На громыхание трамвая.
Людей бояться нету сил –
Пойду пешком, листву пиная.
И с дворовым премилым псом
Поговорю немного снова.
Я расскажу ему о том,
Что люди разные бывают.
Потом нырну в пучину вод
Бездонных метрополитена,
И поезд въедет в темный свод,
А я – впечатана в шатена.
Безликой близости немой
Сегодня я совсем не рада,
Но тихо смешана с толпой,
Смешались краски людо-стада…
Но эскалаторы везут
Людей помятых выше, выше,
И вот мы видим свет дневной,
И вот опять как будто дышим!
Пройдусь аллейками в саду,
Проникнусь утром темно-серым,
Развеюсь и вперед пойду
Навстречу людям с новой верой.
07.12.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419563
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2013
Світло м’яко відбивалось у тонкому склі келиха і гралося на гранатових краплях червоного вина. Терпкість і вишуканість його смаку при кожному дотику з устами робить життя трішечки кращим. Завіси в тон вину на великих вікнах важкими хвилями спадали на м’яку підлогу. Останній промінь вечірнього сонця торкнувся червоної троянди на столику, попестив її кілька секунд і зник у нічному небі. Великий зал ресторану був майже заповнений, лише кілька стільців сором’язливо ховалися попід столиками. Всі чомусь говорили майже пошепки, боячись порушити чарівну атмосферу осіннього вечора, що заповнювала гвоздичними пахощами глінтвейну найменші закутки.
Келих з вином підносився до вуст, лишаючи на його тендітному склі ледве помітний слід бордової помади. Дівчина не знімала капелюха з широкими м’якими полями і, здається, нікого не чекала. Смарагдові очі вдивлялись в рубінове вино, напевно намагаючись відгадати загадку його терпкості. Ці очі знають, як прагнуть їх погляду багато очей навколо, що хоч і вдають байдужість, але не можуть втриматися, щоб не поглянути на неї ще раз. Руки шукали тепла, але маленька чашечка кави не хотіла ділитися, тому зневірившись пальці міцно взяли тонкий келих і довго його не відпускали. Її руки зігрівали б багато інших рук і губ, але вони лишалися самі і просто насолоджувалися холодом вже не вперше. Минулого року її пальці розривали м’якоть апельсина на льодяному протязі Хрещатика, густий солодкий сік стікав на рукави, майже перетворюючись на помаранчевий лід. У ту мить, відчуття холоду було таким приємним, таким гострим і солодким одночасно. Зараз було значно тепліше.
Офіціант приніс пляшку вина і жестом вказав кудись в темряву, але їй це було не цікаво. Час зупинився і можна було танцювати на столі. Її уява домальовувала фантастичних птахів, що спокійно прогулювалися поряд з людьми, райські квіти розквітали у фарфорових вазах, а під акомпанемент роялю співала білявка у чорній блискучій сукні, міцно стискаючи мікрофон, дивувала гостей оксамитовим тембром сильного голосу. Вона сама могла б заграти на роялі і її холодні пальці бігали б по клавішам цього чудового інструменту, примушуючи його плакати і ричати, переливаючи зал всіма барвами глибоких звуків. А поряд сів би піаніст, що акомпанував білявці, і вони заграли б Рахманінова в чотири руки.
Але вона пила вино, відчуваючи кожну зігріту грузинським сонцем соковиту ягоду, що принесла себе в жертву цьому трункові. В залі ставало гучніше і чийсь голос оголосив початок чи то аукціону, чи ще якоїсь забавки. Троянді на її столі, як і їй самій було байдуже. Тепер вона на вулиці Стокгольму під проливним дощем. Її волосся змокло, а холодні руки несли імпровізований факел, щоб підпалити зиму. На неї дивилась якась дівчина і щось говорила шведською, але достатньо було просто дивитися в такі ж смарагдові очі. Потім натовп поніс її далі. Вальпургієва ніч. І тихе какао в маленькому кафе. Пам’ять вимальовувала море і невловимий запах риби поряд з кам’яним королем, а ще якийсь надто справжній вартовий біля палацу. Острови розібрані як пазли. Аукціон вже йшов і щось там продали. Хтось радів новій речі.
Офіціант долив їй вина, воно колихалось ще в келиху малюючи в її серці хвилі вишневого вина і цілий день в ліжку. Випадковість заполонила тепер її, спогади випадкових зустрічей і випадкових дотиків, таких важливих для неї. Хтось торкнувся її плеча і почав говорити щось про її красу, питати чи може приєднатися. Її це точно не цікавило. Він випадково перекинув келих з вином, і сік сотень виноградин розтікся по столу. Він вибачався і хотів щось там зробити. Але ця випадковість не була їй потрібна.
Капелюх закривав її очі, а тонкі рукавички нарешті торкнулись пальців. Світло вечірніх ліхтарів малювало дивовижні тіні на мокрому асфальті. Вона йшла додому, до свого невипадкового щастя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368513
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.10.2012
Мы в ответе за тех, кого приручили,
Кому жизнь изменили, вверив свою.
Мы в ответе за всех, кого полюбили
И любовью избрали другую стезю.
Мы в руках друг у друга, почти как младенцы,
Мы боимся ослепнуть, оставшись на миг,
По пустыне души орды переселенцев
Поднимают песок, заглушая мой крик.
За твою бесконечно прекрасную душу
Я плачу день за днем тихим вздохом своим,
Открывая в тебе только зыбкую сушу,
Ты стаешь для меня не родным, а чужим.
Мы с тобой словно вихри, что рушат и рушат,
После нас оставляем друг другу пустырь.
И невидимых слез моих не иссушат
Все молитвы твои, твой земной монастырь.
Мы в ответе за тех, кому душу дарили,
Полагая наивно, что кто-то поймет.
И вина теперь чья, что копилку разбили,
А монеты души собирает народ?..
Мы в ответе за тех, кого приручили,
Ты и я теперь вместе – так нужно не нам.
Нас с тобою связали высшие силы –
Все, что в жизни, и жизнь нам делить пополам.
Нам делить пополам и любовь и прощенье,
Хлеб и воду делить, страх и радость навек,
Будь со мною всегда, я твое вдохновенье,
Только крепко люби! Будет долог наш век.
26.08.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368512
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.10.2012
Життя випробовує тих, кого любить,
І прагне відчути, чи можеш ти бути
Найкращим, не здатись в пітьмі і вогні,
Не стратити в лютій страшній боротьбі?!
Життя дає шанс, тому хто жадає,
Хто шлях нелегкий собі обирає,
Хто вірить у себе і йде через терна,
Тому відкриваються істини зерна!
Життя лиш того на вершину виносить,
Хто вірно бур’ян у душі своїй косить,
Хто спраглу пшеницю підживлює вміло,
У душах своїх відчуваючи силу…
Життя відкриває обійми й цілує,
Того, хто і інших роботу цінує,
Хто серцем великий і в справах доводить,
Що навіть мале – це творіння природи…
Життя подарує усе, що захочеш,
Якщо ти молитву читаєш щоночі,
Якщо в твоїм розумі чисті польоти,
Якщо зрозуміти захочеш хто Ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250332
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.03.2011
Прокидайся! Сни хоча й чудові,
Прокидайся, зроби все на ново!
Одягайся, підемо в дорогу!
Прокидайся і відкинь тревогу!
Скільки в світі щастя – чи ти уявляєш?
Чи лише в копілки копійки збираєш?
Прагнеш, поспішаєш, плачеш і сумуєш,
А про світло справжнє навіть не почуєш.
Що в житті твоєму є життям насправді?
Чи в твоїй уяві є любов в смарагді,
Чи у лімузинах є краплини вроди,
Чи в готелях файних ти знайдеш свободи?
Порожньо і тихо у твоїй скарбниці,
Бо із серця пристрасть утікла, як птиця,
Без емоцій жити – ліпше помирати,
Нащо сам із злата ти будуєш грати?
Пригадай, що люди – створені творити,
Фарби обирати і всьому радіти!
Віднайти у серці посмішку і крила,
Щоб душа стріпнулась і у вись злетила!
Пригадай про хмари, про веселку милу,
Про любов осяйну і Амура стріли!
Полюби життя це і повір у себе –
Бумерангом щастя прилетить до тебе!!!
24(25).09.2008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250330
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2011
А дощ ллється сильніше, сильніше,
Дужі краплі об вікна гудуть,
Наче світу кінець уже ближче,
Й темні ангели скоро прийдуть…
Дощ змиває потоком великим
Усі тайни, весь пил із буття,
Ці потоки нестримні, як ріки,
Підіймають усі почуття…
Вітер гне зелень свіжу додолу,
Буйний має де силу подіть.
Дощ іде і сяга видноколу,
Шелестить за вікном і гримить…
Я так хочу в дощі цім сховатись,
Бігти босою в повінь його,
З вітром десь у степу поєднатись,
Захлинутись від сили його…
Проковтнути живлючі краплині,
Прорости в ньому паростком дня,
Щоб віддав мені всі свої сили,
Щоби вільна була і страшна!
Щоби грізно з дощем заблистіти,
Промайнути нестримним танком,
Хід думок своїх геть зупинити,
Одягтися в незримість його.
Хочу бути шаленою, злою,
Не ховати пристрасть свою.
Подружити кохання з пітьмою…
І кохатися в ній досхочу.
Дощ, навіщо ти мучиш уяву,
Нащо спокій мій змив і утік?
Як тепер просто бути – не знаю…
Дощ, ти знаєш, що ти чоловік?..
02.06.07
Полтава
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248668
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2011
Безсонною пустелею в безмежжі
Іде до тебе зваблена вона –
Надія,що жила закута в вежі,
Сьогодні безпідставно ожила.
Її кайдани поламали руки,
Немає гідності, чи може й не було?
Вона стирає всі сліди розлуки
І воду п’є, де чисте джерело.
Коли ти йшов, про що ти тільки думав?
Що я завжди лишатимусь одна?
Коли злітав не мріяв і не слухав,
Злетівши ж дуже зависоко став…
Моя безмежність і моя фатальність
Мене поживлюють і убивають знов.
Вести вперед то за маленька даність,
Не встигши зупинитись для основ.
То мій народ розпатлано-роззутий
Веде себе до темряв під розстріл,
Кроти підрили і тунель забутий
Завалиться сховавши груду тіл.
Де ти була, моя нестримна ноше,
Де твої очі, о моя любов,
Де ж моє все – те миле і хороше?!
Не хочу у пітьмі сидіти знов!
Та полуночною стезею
Веде мене в спокусу під вінець,
Закривши тіні наші матір’ю-землею,
Той що чомусь назвав себе отець.
Не відривай мої переконання!
Вони не варті й крихти без мене.
Не підведи мого в тобі пізнання –
Я спробую не загубить тебе.
Хоч дзвони б’ють і чути їх усюди,
Біжать, мов навіжені, звідусіль
Бездушні і простоволосі люди,
Що запросто все зможуть пояснить.
Твори себе – мене ти вже не створиш,
Бо я далеко надто вже зайшла.
І хто ти - Хто ти - Що мені говориш?!
Це Я тебе – не ти мене – знайшла…
Без сенсу жити то чи ж варто врешті?
А в чому сенс, якщо не в пізнанні!
А я відкрию двері до безмежжя,
Подивимось, що принесе мені…
4 грудня 2009
Торунь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246893
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.03.2011
Сядь на коліна
і розкажи про все
Хай би послухав
той Хто тобі несе
Сонце і вітер радість і сум
Тишу і холод, і вітер дум
Хтось не забуде, хтось не зітре
Щирість і мудрість
Щастя не всім несе
Але обравши шлях в небеса
Прошу не скаржся, як упаде сльоза
В небо де зорі
Ти відпусти себе
В озера прозорі
Легко занур себе
Друга й коханця
Милого й ні
Лиш самозванця
Ти не тримай в човні
Сухість і терпкість
Хитрості сіть
Рви оберемком трав і суцвіть
Сядь на коліна
Неначе сам собі
Плач як дитина
Все розкажи мені
27.01.2010
Торунь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2011
Понимание рвется клиньями,
Разрывает материю тонкую,
Изнутри пытается вылезти,
Разрываясь микробомбами.
Проводите меня до порога –
Дальше я сама улетаю.
Меня снова терзает тревога,
Что я важное что-то теряю.
Но мое понимание теплится,
Наливается соком-красками,
Так увидеть его не терпится,
Любоваться синими глазками.
Прорастает сквозь тонны вечности,
Модернизмов пустых стенания,
Разольется в пространстве вечером
И закончит сезон незнания.
И тогда цепной реакцией
Разойдется цунами редкое,
Волны сильные понимания
Разорвут предания ветхие.
Не во мне одной эти листики,
Не меня лишь одну заклинило,
Может сотни нас, может тысячи –
Присмотреться нужно попристальней.
Колпаком чернобыльским атомным
Накрывают мое сознание,
Но никто не удержит радости,
И никто не умалит знания.
Прорастет, разорвет и рассыплются
Прошлых жизней пустые звания.
Мир незримо переменится
Понимание… понимание!
04.05.10
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246681
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 12.03.2011
Ви знаєте, без неба помирають,
Коли туди в безпам’ятстві злітають,
Коли хапають за його холодні руки,
Коли не чують його крики й муки?
Ви бачили, як у лиху годину
Безвихідь перетворює людину
В лахміття купу, в обірвані дроти,
Як серце плаче, коли доля проти?
Ви мріяли про те, чого немає,
Про те, чого напевно не буває,
І серце так стискалось у лещатах,
Немов в розпечених сталевих ґратах!
Ви знаєте, як коли все чудово
Душі ридати хочеться раптово,
Зривати з себе всі трикляті шати,
Щоб тільки небо над собою мати,
Щоб бігти вільною у сильну зливу,
Бо лиш вона усю багнюку змиє,
Усі недопалки суспільства злого
І дасть надію дочекатися нового...
Ви знаєте? Та краще б ви не знали!
Тоді б легеньку долю собі взяли!
А я стою у розпачі в міжсвітті
І як же можна у цім світі жити?!
01.03.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246680
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.03.2011