Akvarel'

Сторінки (2/149):  « 1 2 »

(не) люби

Не  люби  мене,  не  люби  мене,  не  люби  мене  і  не  вір,  придивися,  у  темних  закутках  —  за  зіницями  —  лютий  звір.  Він  звивається,  хижо  скалиться  і  по  іклах  тече  слина,  він  з  тобою,  як  кішка  грається,  випиває  тебе  до  дна.  Не  люби  мене,  не  люби  мене,  не  люби  мене,  і  не  смій.  Зачудуєшся,  замилуєшся  —  переплутаєш  щастя  й  біль.  Переплутаєш,  не  досвідчений,  злого  демона  і  тепло.    Аметистами,  перламутрами  заховалось  у  серці  зло.  Переплелося,  переквітчалось  —  сотні  масок  і  сотні  шкір...  

Не  люби  мене,  не  люби  мене,  [s]  не  [/s]  люби  мене.  І  не  вір.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833323
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 19.04.2019


Забілило…

Забілило,  закружляло,  заквітчалося,  
В  світлі  барви,  в  небо  барвне  одягалося.
І  весніло,  і  бриніло,  і  маїлося,  
Сонцем  ясним,  сонцем  красним  розгорілося.
Красувалось  цвітодивом,  мріло  зеленню...
Гіацинтово-молочно  землю  встелено.
Фіалково,  загадково  і  нарцисово,
Вишнеквітно,  абрикосово  розписано,
Пелюстками  завівало  снігом-бурею,
Наче  реквієм  холодному  минулому,
Наче  ода  життєдайному,  сміливому,  
Безрозсудно  і  кричуще  так  красивому.
Забувало  про  закони  і  умовності,  
І  тонуло  в  стоголоссі  і  безмовності,
Розчинялося  в  любові  і  у  вічності,  
І  шукало  все  межі  у  безграничності...  

Забілило,  закружляло,  заквітчалося...  
То  весна  із  білим  світом  привіталася.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833309
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 19.04.2019


На Запад

А  впрочем,  дороги  извечно  ведут  на  Запад.  И  судьбы  —  беги-не  беги  —  свиваются  в  кольца.  Безумие  ходит  тихонько  —  кошачьи  лапы  скребутся  в  тонкие  стены,  смеются  колко.  Рисуй  на  подоле  лилии  и  драконов,  раскрашивай  пепел  судеб  кровавой  охрой.  Да  сколько  не  бейся  —  с  насмешливым  тонким  звоном  сквозь  листья  и  ветви  проступят  стальные  когти.  

Да  сколько  не  бейся,  а  прошлое  бродит  рядом.  Смеётся  в  усы  и  мурлычет  на  ушко  сказки.  И  смерти  твои  —  ты  же  знаешь  —  с  тигриным  взглядом.  И  в  россыпи  жизней,  увы,  не  найти  подсказки.

И  сколько  не  прячься,  дороги  сведут  нас  всё  же,  где  плавились  тени  и  жизни  давно  когда-то.  И,  кайся-не  кайся,  но  вряд  ли  тебе  поможет,  и  в  том,  что  случилось,  нет  правых  и  виноватых.  

А  впрочем  пути  извечны,  ведь  что  осталось?  Я  прячу  клыки  и  когти  в  решётке  шкуры.  Ты  прячешь  вину  под  перьями  —  так  же  жалок...  И  смейся-не  смейся,  плохие  из  нас  актёры.  

Все  рано  ли,  поздно,  а  всё  же  придут  на  Запад  и  если  так  думать  —  бояться  смешно  до  боли.

Безумная  смерть  подкрадётся  на  мягких  лапах...  И  белым  котёнком  уснет  на  твоих  ладонях.

______________________________________________

[i]Білий  тигр  Байху  із  «Следуй  за  нарисованной  кошкой  и  не  оглядывайся».  В  китайській  міфології  Бай-ху  є  духом-володарем  Заходу,  де  знаходиться  царство  мертвих.

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833021
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 16.04.2019


Пир во время чумы

Пир  во  время  чумы  —  хей!  —  Джонни  еще  налей,  виски  или  вино,  все  ли  теперь  равно,  парень?  Вжарим!  Леди  чье  имя  Смерть  будет  на  нас  смотреть,  клавиши  будут  петь,  не  о  чем  сожалеть,  знаешь.  Клавишник  не  молчи,  леди  игрой  почти,  в  танец  иди  скорей,  кто  из  нас  посмелей,  ну  же.  Пей,  веселись,  пляши,  жить  поскорей  спеши,  дни  уже  сочтены,  и  данс  макабр  мы  кружим.

Леди  сыграет  джаз,  и  не  припомнит  нас  девушка  и  вдова,  будет  она  мертва  —  встретит.  Ну  а  пока  спеши,  ну  а  пока  дыши.  Деньги  теперь  гроши.  И  не  забрать  ни  вши  в  смерти.

Салли,  давай  кружись,  леди  кричит:  «На  бис!»  —  нам  ведь  не  до  реприз,  если  конец  игры  —  с  жаром.  Перья  растут  с  плечей.  Салли,  целуй  скорей,  Джонни  —  ты  дуралей,  любишь  —  скажи  уж  ей,  вдарим!

Смерть  улыбнется  нам,  скажет:  «Ко  всем  чертям  ад  разнесете  в  хлам.  К  ангелам,  твари,  вам  живо!».

И  пусть  в  последний  день  будем  мы  счастливей. 

Завтра  кормить  червей  —  нынче  же  мы  еще  живы.

______________________________________________

[i]Останній  день  Жоржвейла  («Как  крепятся  крылья  к  спинам  тех,  кто  похож  на  ангелов»).  

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827630
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 03.03.2019


Мій маленький світе

Заплітали  коси  звуків,  згуків,  знаків,  
Засівали  змісти,  і  життя  ознаки,  
Закривали  щільно  на  замки  й  засуви
Від  очей  холодних  тексти,  вірші,  думи...
Ми  такі  вродились.  Ми  такими  стали.  
Нас  життя  любило.  І  життя  ламало.  
Ми  тікали  в  прозу  остогидлих  буднів.  
А  воно  догнало  в  натовпі  безлюднім.  
А  воно  горіло  в  лабіринтах  венок,  
А  воно  кричало:  «Знаю  достеменно,  
Що  тобі  не  бути.  Що  тобі  не  знати.  
Що  тобі  без  мене  у  бутті  не  статись».

Відкривались  двері.  Множились  сюжети.
Остигала  кава,  йшли  і  йшли  конверти
Зі  світів  далеких.  Спершу  було  слово...
Всі  слова  як  вперше.  Всі  слова  знайомі,
Все  до  нас  і  нами.  Все  було  і  буде.
Щастя  і  нещастя,  вічність  і  облуда...
І  забуті  книги,  і  забуті  фрази  
В  грудях  сірим  птахом  бились  раз  за  разом,
Розцвітали  сонцем,  наливались  вітром
І  до  рук  горнулись,  квіти  мої,  квіти,
Шепотіли  тихо  клятви  чи  молитви...
І  просили  жити.  Дай  лишень  нам  жити.  
І  вдихали  хрипло,  враз  на  повні  груди...

Букви  на  екрані  —  як  маленьке  чудо.  
Букви  на  папері  дивним  ритуалом...  

І  вони  сміялись...  І  вони  страждали...

Заплітались  словом,  ткалися  сюжети...
Десь  на  денці  чашки,  в  тлінні  сигарети,  
В  небі  і  в  польоті,  у  відразі  й  знаді
Ми  шукали  нитки  для  своєї  правди.  
Ми  її  сплітали.  Ми  її  творили.
Ми  були  богами.  Ми  були  безсилі.  
Ми  ішли  за  ними  і  кудись  вели  їх,  
Іноді  —  півкроку,  іноді  —  півмилі...  

*  *  *  

Я  збираю  змісти  і  зшиваю  фрази,  
Наче  ненавмисно,  знову  раз  за  разом.  
Знову,  наче  вперше...  Ну  а  втім  дурниці.  
Зоряні  конверти...  Місячні  криниці...  

І  не  відступлюся,  доки  пульс  у  скронях,  
Мій  маленький  світе,  схований  в  долонях.


_________________________________________

[i]З  днем  письменника  всіх!)  [/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827626
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 03.03.2019


Песня моря

Пой,  моя  девочка,  морю,  скалам  и  солнцу,  в  волнах  близ  берега  монстр  свививается  в  кольца,  в  волнах  близ  берега  там  колдовство  вершится...  Пой,  моя  девочка,  голос  летит,  как  птица,  —  пой.  Схлынут  года,  пронесутся  шальным  галопом,  выучишь  ты  все  тысячи  тайных  тропок.  Чинно  ходить  и  чтить  этикет  придворный...  

Только  ты  знаешь,  девочка,  мир  притворный  твой.  

Ну  а  потом  ты  сбегать  будешь  снова  к  морю,  там  где  веселье,  танцы,  вино  рекою,  там,  где  не  важно,  кто  ты,  важней,  какая...  

[i]„Сэлли,  дружище,  пива-ка  мне  до  края  —  лей!“.  [/i]

И,  может  статься,  одной  неспокойной  ночью  серце  твоё  испробует  вдруг  на  прочность,  тот,  кто  когда-то  родился  в  глубинах  ночи  и  пробудился  с  голоса  твоего.  Знаешь,  в  любви  бывает  порой  такое  —  чудище  вдруг  милее  тебе  героя...

Только  не  скрыть  улыбки  и  слухи  роем,  только  бы  всё  не  вывело  до  беды...  Не  ополчился  мир  ваш,  сказав:  «Не  правы...»

Это  им,  знаешь,  милая,  не  по  нраву,  кракен  с  принцессой  станут  людской  забавой  —  значит,  беги.  

Он  жить  не  может  долго  в  воздушном  мире,  жабер  тебе,  вот  дьявол,  не  подарили.  Вы  так  близки,  тогда  же  меж  вами  мили  мутной  воды...

Весть  принесут  тебе  чайки,  а,  может,  тучи,  что  уродится  в  море  судьбы  нет  лучше,  только  тебе  русалкой  не  обернуться,  только  без  жертв  не  станется  ничего...  И  корабли  летят  по  волнам  стрелою...  Ты  вдруг  решила  спорить  с  самой  судьбою  —  ведьме  отдашь  ты  самое  дорогое,  кроме  него.  

Больше  волшебным  песням  средь  звёзд  не  виться.  Больше  чудес  не  будет  и  голос-птица  в  тёмной  шкатулке  вынужден  поселится.  Губы  немы...

Только  б  ты  знала,  милая,  что  под  утро  кто-то  продал  свой  голос,  пустяк,  как-будто,  кто-то,  готовый  мир  променять  в  минуту...

Кто-то,  как  ты.  

Он  покупал  ту  жизнь,  что  под  солнцем  красным...  

И,  моя  девочка,  жертва  твоя  напрасна.  И,  моя  девочка,  снова  теперь  не  ясно,  как  же  вам  быть...  

Впрочем,  а  к  чёрту  всё,  ты  уже  готова  век,  что  остался,  не  прошептать  ни  слова,  только  бы  рядом  (в  общем,  сюжет  не  новый),  взглядами  всё,  что  важно  вам,  говорить.  Сказка  ведь  эта  будет  для  вас  счастливой,  хвост  или  ноги  —  ты  ведь  и  так  красива,  ты  для  него  прекраснее  всех  на  свете,  а  когда  любишь  —  случаются  чудеса.  Кто-то  другой  подарит  двоим  вам  чудо,  будут  там  песни,  домик  вдали  отсюда,  будет  там  сын,  как  папа  его,  красивый,  будет  там  море,  синее,  как  звезда...  

Смоет  волною  имя  его  без  следа,  и  не  припомнить.  Некому  вам  поведать...

Только,  смотря  на  кобальт  живой  залива,  ты  на  секунду  видишь  его  глаза.


___________________________________________

[i]Хелле  и  Карстен  из  „Выпустить  кракена“.

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824368
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 06.02.2019


Яблочный принц

Яб­ло­ки  рас­сы­пят­ся  но­выми  пла­нета­ми,  это  не  бе­да  сов­сем,  ма­лыш.  Кос­мос  ли­хо  ска­лит­ся  зубь­ями-ко­мета­ми,  кош­ки  ло­вят  ла­пами  их  с  крыш.  Яб­ло­ки  рас­сы­пят­ся,  судь­бы  за­коль­цу­ют­ся  кри­во-ко­со,  впро­чем,  всё  под  стать...  Зна­ешь,  ведь  в  га­лак­ти­ках  на  пус­тынных  ули­цах  прин­цев  не­лег­ко  сов­сем  уз­нать.

Все  до­роги  прок­ля­ты,  все  тро­пин­ки  ве­щие,  пусть  и  про­лег­ли  они  меж  звёзд.  За  ду­шой  ни  пфен­нинга*,  на  бо­тин­ках  тре­щины,  а  улыб­ка,  буд­то  не  всерь­ёз.  За  ду­шой  ни  пфен­нинга,  во­лосы  рас­тре­пан­ны,  а  в  гла­зах  сме­шин­ки  и  тра­ва...  

Мо­лодость  бе­зум­ная,  мо­лодость  не­опыт­на,  мо­лодость  бес­печна  и  жи­ва.  

И  не  ду­май  слож­но  ли  сде­лать  не­воз­можное  —  ведь  меч­ты  по­кор­ны  мо­лодым.  Встре­тишь  смерть  —  це­луй  её  и  от­брось  всё  лож­ное,  ста­вить  —  так  на  все,  по­куда  жив.  

Судь­бы  за­коль­цу­ют­ся  пу­тан­но,  нес­лы­хан­но,  обер­нётся  веч­ностью  цей­тнот*...  

Там  где  фарт  ис­тра­чен­ный,  там  где  не­ту  вы­хода,  ду­ракам  и  прок­ля­тым  ве­зёт.

______________________________________


[i]Чар  из  «Чёртовых  принцев».  

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824239
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 05.02.2019


Синиці

Еліза  ховає  до  старої  шафи  отруєні  голки  і  закляті  веретена.  У  кожній  поважаючій  себе  шафі  повинно  бути  щось  незвичайне.  Скелет,  бабусина  скринька  із  сімейними  коштовностями,  яку  от  уже  пару  літ  не  можуть  знайти  інші  родичі,  а  в  неї  ось  —  голки.  Вона  збирає  їх  вже  давно.  Іноді  знаходить  у  сірому  пилі  обіч  доріг,  іноді  —  на  прилавках  швейних  крамничок,  іноді  —  в  руках  якогось  роззяви,  чи  в  дзьобі  лискучо-чорного  мертвого  грака.  Граків  Еліза  завжди  ховає  на  старому  пустирі,  порослому  вересом  і  рідкими  кущами  дроку,  і  вони  самі  стають  тим  вересом,  проростають  сизо-зеленуватими  пагінцями,  розцвітають  рожевим,  мов  розбавлена  у  воді  кров,  цвітом.  Не  кропивою.  Ніколи  не  кропивою.  Еліза  іноді  перевіряє,  проте  завжди  повертається  додому  з  порожніми  руками.  

У  неї  під  шкірою,  вона  добре  знає,  в  гілках  ледь  помітних  синіх  венок,  живуть  лебеді,  а  чи  чорні  гайворони,  а,  може,  й  звичайнісінькі  синиці.  Іноді  вони  б'ються  там  збитим,  шаленим  пульсом,  намагаючись  пробити  бліду  перепону  тонкими  дзьобами  і  Елізі  тоді  дуже  хочеться  випустити  їх  на  свободу,  проте  у  неї  немає  для  них  ні  чарівного  зілля,  ні  сорочок.  У  Елізи  є  лише  ліс,  в  якому  зроду  того  зілля  не  водилося,  та  клапті  тополиного  пуху.  Ліс  колоситься  під  ребрами,  шелестить  темно-зеленими,  аж  синявими  кронами,  шурхотить  падолистом  і  зміїстими  стежинками,  пахне  хвоєю,  часом  і,  трішечки,  гнилим  мохом.  Ліс  —  її  старий  знайомий,  такий  давній,  що  майже  древній.  

Коли  ночі  найтемніші  —  вона  хоче  втекти  туди  й  не  повернутися.  Коли  ночі  найтемніші  —  вона  згадує,  що  забула  дорогу.  

В  серці  її  корениться  омела  і  тому  на  губах  іноді  трішечки  гірчить  чи  то  смертю,  чи  то  отруйним  соком,  чи  то  спогадами.  Напевно,  її  занесло  із  підреберного  лісу.  Напевно,  колись  замість  мішечка  м'язів,  наповненого  кров'ю,  у  неї  буде  суцільний  клубок  жовто-зеленого,  м'язистого  листя.  

Еліза  звідкілясь  знає,  що  серця,  у  яких  проросла  омела,  зрізають.  Еліза  знає,  що  і  її  серце  колись  буде  горіти,  як  стара  тополя  у  дворі.  І  хтось  буде  шепотітися  там,  коло  попелища,  що  то  відьмине  зілля,  а  вона  стоятиме,  як  ото  зараз,  у  вікні,  дивитиметься  на  дим  і  їй  жахливо  хотітиметься  кричати,  що  це  її  серце,  а  ніяке  не  відьмине.  А,  може,  й  не  хотітиметься?

Чи  можуть  безсердечні  відчувати?  

Чи  мають  право  відьми  на  свої  серця?  

Чи  плачуть  дерева,  коли  горять?  

Еліза  клацає  тумблером  електричного  чайника  і  слухає,  як  за  вікном,  на  тій,  іншій,  тополі,  яка  ще  не  встигла  згоріти,  ценькочуть  синиці.  

Вона  й  сама  як  тополя  —  краще  ніж  ніщо,  але  вже  ж  точно  не  дотягує  до  яблуні.  Чи  бузини.  Чи  навіть  до  терну.  З  терену  роблять  колючі  вінці,  з  бузини  виходять  сопілки,  із  тих,  що  трохи  чарівні,  а  яблука  бувають  цілющими.  

Вона  колись  пробувала  бути  яблунею.  Ті  плоди  були  наливні  й  блискучі  і,  як  то  завжди  водиться,  —  жахливо  отруйні.

Еліза  зробила  собі  з  них  фреш  і  запила  ним  вечірні  новини.  

Що  було  б  із  бузини  чи  терену,  вона  боїться  й  гадати.  Дудка,  яка  дарує  вічний  сон?  Колючки,  на  кінчиках  яких  живе  смерть?  Еліза  не  перевіряла.

Вона  допиває  ранкову  каву,  накидає  зимову  куртку  просто  на  домашню  кофту  і  виходить  у  засніжений  двір.  Усміхається  роспашілим  розхристаним  дітлахам,  які  називають  її  пташиною  сестричкою  («Можна,  можна  з  тобою?»),  сивим,  наче  присипаним  снігом,  бабусям  (чи  то  «Добридень»,  чи  то  «Дивачка»,  чи  то  «Блаженна»),  розкошланим  заледенілим  деревам.  Вона  роздає  дітям  по  жмені  насіння,  що  його  завжди  повно  в  кишенях,  киває  бабусям  і  заклопотаним  невиспаним  матусям  з  колясками  і  йде  у  сторону  парку.  

І,  дивлячись,  як  синьо-жовті  птиці  сідають  на  дитячі  долоні,  думає,  що  то  таки  мусять  бути  лебеді.  І  що  поколоти  пальці  одним  із  чарівних  веретен  зі  старої  шафи  —  не  така  вже  й  погана  ідея.

Зрештою  тут  вже  сто  літ  не  бачили  справжніх  принців.

А  вона  аж  ніяк  не  донька  короля.  

_______________________________________

[i]Дантес  якось  казав,  що  я  ніяк  із  казок  не  виросту.  Ну,  у  якійсь  мірі  це  так[/i]  😅  [i]Трішечки  чорнушного  магреалізму  вам.  

А  ще  у  мене  з'являється  погана  звичка  робити  у  своїх  замальовках  посилання  на  свої  ж  вірші.  Хто  впізнав  —  чесно,  це  випадковість)  [/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822889
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.01.2019


Сказки всегда кончаются хорошо?. .

Ты  Закрываешь.  Кому  ли  ещё  не  знать  —  сказка  должна  окончиться  хорошо,  только  сюжеты-судьбы  тебе  под  стать,  только  давно  запущено  колесо.  Против  пойти  —  измелет  ведь  в  порошок,  пылью  забытых  мёртвых  сожженных  книг  ты  разлетишься  сотней  пустых  дорог  и  прорастёшь  словами  из  них  за  миг.  Против  пойдёшь  —  узнаешь  свои  следы.  В  пепле  шагов  твой  Гринвич  и  Рубикон...

Ляжет  под  ноги  тенью  былой  беды  то,  во  что  верил,  то,  что  вплеталось  в  сон.  Дымом  под  кожу,  влагой  под  тень  ресниц...

Ты  задыхался,  ты  поджигал  мосты.

Сказки,  как  стая  неперелётных  птиц  сядут  на  плечи,  их  голоса  чисты,  их  голоса  безумны  и  не  сбежать.  Ты  ведь  пытался,  только  теперь  признай:  бьются  в  груди  Законы  тебе  под  стать,  вьётся  средь  звёзд  дорога  —  ведёт  за  край...  

И  беспощадно  тает  на  языке  соком  граната  фраза:  „Не  изменить“.  Сказки  воркуют  голубем  по  весне.  Невыносимо  вдруг  захотелось  быть...  Неизлечимо  жив  ты  и  в  том  беда.  Смейся,  танцуй,  пей  кофе,  бери  реванш.  Стонут-кричат  несказанные  слова  и  забирают  твой  предпоследний  шанс.

Сказки,  как  птицы.  Сказки  —  немного  ты.  Непоправимо  сломлены  и  больны.


______________________________________________


[i]Ніяк  від  мене  цей  персонаж  не  відстане.  Чи  то  я  від  нього[/i]  😁  [i]Черговий  Фенікс[/i]

[i]Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821375
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 14.01.2019


Жил да был за Дверями Закон

Жил  да  был  за  Дверями  Закон.  
Предковечный  и  истинный  он.  
Только  песня  совсем  не  о  том,  
Сколь  могучий  Закон  за  замком.  

Говорят  не  повезёт,  
Если  кто  Закон  случайно  тот  найдёт,  
А  пока  наоборот  —
Только  древнему  Закону  не  везёт.  

Целый  день  в  сказках  вновь  суета.  
И  Закон  потерял  уж  себя.  
Только  песня  совсем  не  о  том,  
Как  испортила  Башня  Закон.  

Говорят  не  повезёт,  
Если  кто  Закон  случайно  тот  найдёт,
А  пока  наоборот  —
Только  древнему  Закону  не  везёт.

И  ни  строчки  одной  не  узнать,  
Да  еще  идиотов  спасать...
Только  песня  совсем  не  о  том,  
Как  учился  дружить  наш  Закон.

Говорят  не  повезёт,  
Если  кто  Закон  случайно  тот  найдёт,  
А  пока  наоборот  —
Только  древнему  Закону  не  везёт.

Руки,  ноги,  сомненья  и  сны  —
Человеком  он  стал  от  балды.  
Да  и  песенка  в  общем  про  то,
Как  же  Сломанным  быть  нелегко.

Говорят  не  повезёт,  
Если  кто  Закон  случайно  тот  найдёт,  
А  пока  наоборот  —
Только  древнему  Закону  не  везёт,  
Только  древнему  Закону  не  везёт,
Только  древнему  Закону  не  везёт.


______________________________________________

[i]Хуліганю  трішки  :)  

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819389
рубрика: Вірші, Литературная пародия
дата поступления 29.12.2018


Выбор

Выбор  бывает  сложным  —  ты  это  знаешь,  
Сказки,  как  люди,  предательства  не  прощают.  
Жить  в  сводке  правил,  законы  —  стальные  мантры.  
Только  ты  их  увидел  вдруг  все  с  изнанки.
«Решка»/«орёл»,  но  в  судьбах  ведь  больше  звений.  
Ты  был  уверен,  что  прав  и  других  правее.  
Ты  был  уверен  —  что  же  случилось,  право?
Холод  ладоней  жжется  похуже  лавы.  
Холод  ладоней  болью,  теплом  и  счастьем...
Клятвы  былые  сковывают  запястья.
Клятвы  былые  гладью  прошили  кожу.
И  так,  как  раньше,  стало  вдруг  невозможно.
И,  как  на  зло,  сегодня  —  не  до  промашки,
Бьется  в  груди  не  сердце  —  живая  пташка,
И  за  плечом  твой  друг,  а  не  просто  ключник...
Он  ведь  живой  и  знаешь  —  так  даже  лучше.
[i]Ты[/i]  ведь  живой,  живым  так  не  просто,  мальчик.
Клятвы  былые  скалятся  в  тонких  пальцах...

Клятвы  за  ветром  —  просто  принять  на  веру.  
Ты  выбираешь.  И  открываешь  двери.


_____________________________________

[i]І  ще  раз  про  Феніксові  моральні  дилеми.  

Тавтологій  багато,  ну  та  чорт  з  ними.


Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261

 [/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819304
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 28.12.2018


Ты пропитался сказками, будто патокой

Ты  пропитался  сказками,  будто  патокой,  
Врос  в  них  корнями,  фразами  и  молитвами.  
Буквы  взлетают  птицами,  цифры  —  датами,
Вина'  —  виной,  уголья  —  хлебом  и  слитками.

Солнце  свечой  уходит  и  небо  —  золотом.  
Месяц  монеткой  катится  над  страницами.  
И  короли  бывают  —  ты  знаешь—  голыми,  
Только  король  здесь  ты  и  не  откреститься  ведь.  

Солнце  идет  на  отдых  в  палаты  белые.
Месяц  на  смену  входит  в  седую  мельницу.  
Мелет  муку  из  звезд  темнотой  и  бедами,
Сыпет  дорожки-тропки  в  колючем  ельнике.

Мелет  муку,  и  звезды  всё  гаснут  гроздьями  —
Чёрные  дыры  скалят  глазницы  хищные.
Шепчут,  впиваясь  в  уши  словами  грозными,  
И  подкупают  лестью,  молвами  хитрыми.

Ты  пропитался  сказками  и  не  спрятаться.  
Стёжкой  забытой  ходят  всё  звери  вещие.  
Всё  растерял  и  не  на  что  больше  тратиться,  
Что  не  дорога  —  тени  в  углах  зловещие.

Что  не  дорога  —  призраки  стынут  прошлого.  
И  повторяют:  [i]„Милый,  ведь  нету  выхода“.  [/i]
Только  тебе  везения  хоть  немножко  бы...
А  под  ногами  топи,  болота  рыхлые.

А  под  ногами  —  кости  и  кровь  отмосткою,  
Все  те  ошибки,  сделаны  иль  не  сделаны.
Тени  смеются,  тени  ползут  погостами:
[i]„Милый,  смотри  же,  милый,  твои  мы  демоны“.[/i]

Ты  неживой  почти  уже,  нету  времени
Что-то  исправить,  что-то  спасти  и  вылечить,
Только  зачем-то  всё  же  струится  венами
Капелька  веры  в  сотни  костей  и  жилочек.

Только  зачем-то  шепчет  знакомым  голосом
Кто-то  на  ушко,  только  глаза  открытые...  
Времени  нету,  ветер  ерошит  волосы,  
Ветер  чужими  просит  тебя  молитвами.

И  невозможно  с  чёрного  сделать  белое,  
В  книге  твоей  все  буквы,  увы,  заглавные.  
Двери  открыты.  Выбор  тобою  сделанный.  
Ты  умираешь  сказкой.  И  это  главное.


_______________________________________________

[i]Ванька  Сезамов  за  першою  і  другою  частиною  (більше  все  ж  таки  за  другою).

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819126
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 27.12.2018


И быть бы

Песок  убегает  сквозь  пальцы  мёдом  и  сахаром,  вплетаются  в  волосы  небо  и  прядь  седины...  И  выть  бы,  кричать  бы,  искать  неизвестного  знахаря,  что  выжег  бы  сказки  калёным  железом  с  души.

Песок  убегает,  так  сладко  и  больно,  неистово...

Сжимать  чью-то  руку,  смеяться,  грустить  и  любить.  Ходить  на  работу,  морочиться  с  бланками,  числами,  где  цифры  в  таблицах  —  лишь  прайс  на  стекло  и  гранит.

Ходить  на  работу...  Не  знать,  не  мечтать  и  не  чувствовать.

[i]Будь  проклят,  будь  проклят,  будь  проклят  волшебный  песок![/i]
И  чёрт  бы  побрал  неизвестного  того  искусника,  что  создал  ключи  и  что  выковал  первый  замок.
Вплетается  боль  серым  пеплом  и  дымом  забытого.  
Сплетаются  судьбы  и  рвутся,  как  тонкая  нить.

Не  знать  бы  чудес  за  Дверями  и  в  Башне  сокрытыми.  И  быть  бы  обычным.  И  быть  бы.  [i]И  быть.[/i]  Просто  быть.


_____________________________________

[i]Арда  з  «Ведра  конфет».  

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819124
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 27.12.2018


Небо впаде

Осінь  несе  жовтолист,  холод  і  теплий  чай...  
Трішечки  хочеться  вмерти,  та,  зрештою,  то  пусте.  
Сонце  летить  на  південь  в  ар'єргарді  пташиних  зграй.  
Небо  летить  на  землю,  і  розіб'ється,  як  впаде.

Небо  —  воно  як  я,  завжди  різне  і  все  одне,  
В  дранті  плаксивих  хмар,  дише  вічністю  та  вогнем.  
Пара  зірветься  з  губ  і  повітря  таке  крихке:
Слово  скажи  —  розтане  рваним  змістом  чужих  морфем.  

Слово  скажи  і  все  —  а  тому  ти  краще  мовчи,  
Пий  світанкову  тишу,  морозяну  і  пусту.  
Сизі  долоні  ранку  розвіють  серпневі  сни.  
Сині  пелюстки  обрію  сірим  дощем  опадуть.  

Сонце  летить  на  південь,  залишає  холодну  тінь.  
Хмари  спливають  кров'ю  —  в  ранах  плещеться  голубе.  
Сколеться  горизонт  блискавками  чужих  світів.  
Небо  впаде  сьогодні.  Знаєш,  воно  впаде.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812740
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 05.11.2018


Долоні

Я,  напевно,  трішечки  кішка  і  трішки  птиця.  
І  свободою  мені  не  нажитися,  не  напиться.  
І,  напевно,  мені  летіти  вічно  без  дому,
І  належати  всьому  світу  —  значить  нікому.  
Я,  напевно,  вродилась  дикою  і  чудною.  
Обходити  обійстя  й  вогники  стороною,  
Облітати  затишні  вікна,  чужі  квартири...
І,  можливо,  любити  правильно  не  навчили.
І,  можливо,  шукати  правильного  не  вдасться:
Кішці  дикій  у  клітці  вікон  немає  щастя,
Птасі  дикій  сидіти  в  вітті,  а  не  в  долонях...
Чуєш,  чуєш:  десь  там  далеко  по  комусь  дзвонять?  
Чуєш,  чуєш:  вогонь  тріскоче,  вогню  не  спиться,  
І  фарбує  у  жовтий  колір  кленові  лиця,
І  згорає  в  червоно-яре  в  дворі  осика  —  
Жовтень  золотом  і  вугіллям  під  ноги  сипе,  
Жовтень  сонцем  хоронить  літо,  і  саван  —  хмари.  
Бачиш,  бачиш:  як  краплі  жару  горять  стожари?  
Бачиш,  бачиш:  птахи  до  вирію  полетіли?  
(я  б  із  ними  —  душа  пташина,  та  людське  тіло)
Бачиш,  бачиш:  ідуть  морози,  ідуть  тумани.  
Знаєш  завтра  листок  останній  в  траві  розтане.  
Знаєш,  завтра  сніжинки  ляжуть  плащем  на  плечі  —
Так  красиво,  так  світло,  холодно  й  не  до  речі.  

Я,  напевно,  вродилась  дикою  і  чудною...  
Тільки  —  поки  ніхто  не  бачить  —  підстав  долоню.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812736
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2018


Девочка из стекла

Кролик  опять  опоздал.  
Кролик  зовёт  Алису.  
Кролик  сжимает  часы  в  красно-белых  тонах.  
В  мире  красных  зеркал  каждый  кому-то  снится.  В  мире  красных  зеркал  каждый  кому-то  враг.

Кролик  сжимает  часы.  Время  пошло  на  убыль.  Время  бежит  из  рук  стайкой  весёлых  рыб...

Кролики  так  глупы.  Это  их  часто  губит.
Сколько  бы  не  бежал  —  только  ведь  не  уйти.  
Кролики  так  глупы.  
В  белое  красят  шкуры.  
Только  ведь  красный  цвет  выбьется,  прорастёт...

Пальцы  сожмут  часы.  
Дрогнут  в  улыбке  губы.  

Девочка  из  стекла  скоро  его  найдёт.  

*  *  *

Время  совьётся  в  круг.  Щёлкнет  металл  застёжки.  Лёгких  шагов  квикстеп  станет  твоим  концом.

Только  ведь  где-то  там  —  ты  потерпи  немножко  —  девочка  из  стекла  вспомнит  твоё  лицо.


________________________________________________________________


[i]Ернест  з  «Вовка  на  Д8»

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799839
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 19.07.2018


Красное

[i]Если  я  поверю  в  тебя,  ты  поверишь  в  меня.  Разве  здесь  это  не  Закон?  

[b]©Катрина  Кейнс[/i][/b]



Беги  за  бумажным  кроликом,  красная  девочка,  пусть  ты  не  Алиса  —  попробуй,  может  получится.  Сквозь  время  и  память  —  [i]тик-так[/i]  —  шестерёнки  вертятся,  сквозь  память  и  сны  —  доверяйся  слепому  случаю.  Беги  за  бродячим  волком  и  странным  рыцарем  и  комкай  в  ладонях  то,  что  тогда  не  сделала  —[i]тик-так[/i]  —  шестерёнки  мёртвыми  плачут  птицами,  —  [i]тик-так[/i]  —  отбивают  вечность  в  его  безвременьи.

И  помни  ладошки  тёплые,  жесты  рваные  смешного  мальчишки  в  белом  и  пряди  русые.  
И  то,  как  чужие  дни  расцветают  ранами,  и  стрелки  в  запястье  бьются  шальной  перкуссией.  

Смотри  себе  вслед  из  снов  и  зеркал  беспристрасно  (немножко  с  надеждой,  ведь  все  мы  порой  надеемся),  лишь  помни,  как  мантру,  простейшую  в  мире  истину:  ты  верь  в  них  всегда.

[i]И  даже
когда  
не  верится.[/i]

_____________________________________________________


[i]Лілі  (Аліса  RE-11-42).

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799767
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 18.07.2018


Одержимість

Одержимість  свою  зминаю  у  кулаці.  Я  заплуталась  в  цьому.  Ти  бачиш  себе  в  мені.  Я  стомилася  —  що  не  крок,  то  веде  за  край.  Прожени  мене  —  не  пусти  мене,  не  впускай.  І  в  очах  твоїх  —  лиш  дзеркала  криві  й  вода.  Я  не  образ  твій,  не  подоба  —  чуєш?  —  твоя.  І  шляхи  твої  не  топтала,  ними  й  не  йти.  Я  боюсь  тебе  —  і  я  хочу  тебе  знайти  за  заметом  слів,  за  фантомом  забутих  бід...  А  на  картах  все  білі  плями  прожитих  літ.  А  на  картах  все  помилки  —  не  пізнати  дна...

Не  шукай  себе  —  ти  не  Бог,  я  не  твій  Адам.  І  не  клич  лишень  у  ілюзію  вічних  «ми».  Нам  не  стане  свіч  дочекатися  до  весни.  Нам  не  стане  сил...  Розпорошиться,  промине...  


Не  шукай  дзеркал.  І  побач,  врешті-решт  [i]мене.  [/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799764
рубрика: Вірші, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.07.2018


Не верь

Заплетаешь  в  тугие  косы  россыпь  слов.
Рассыпаешь  в  тумане  листья  старых  снов.
И  в  холодных  водах  Исены,  где  лососи  в  потоках  пенных,  ты  смываешь  в  воде  священной  грязь  и  кровь.

Эй,  друидка  забытых  сказок  и  легенд,
Сколько  видела  ты  несчастий  и  измен?
Сколько  ветры  тебе  шептали:  у  людей  всё  сердца  со  стали,  что  пророчества  нагло  врали?..

[i]Ты  не  верь.[/i]

Расплетаешь  —  и  вьются  птицы  связкой  лент.
Сколько  верила  ты,  девчонка,  сколько  лет?
Сколько  лет  ты  ждала,  но  знала:  злую  шутку  судьба  сыграла...  И  безумием  вера  стала  в  тропках  вен.

Расплетаешь  на  пряди  косы  —  колдовство.
Лес  и  кости,  дождём  обмыты,  —  всё  родство.
Лес  и  небо  —  вот  всё,  что  было,  кровь  с  вином  —  на  губах  застыла,  ну  а  память  годами  смыло.  Всё  прошло.

***

Только  лёд  на  Бейнн  Глойн  смеётся,  ничего  уже  не  вернётся  —  от  восхода  до  смерти  солнца.

[i]Вот  и  всё.[/i]



___________________________________________________________


[i]Лен  з  «Дітей  короля  Ейлпа».


Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797038
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 25.06.2018


Маргарита молится Богу

Маргарита  молится  Богу.

Он  смеётся  надщербленым  солнцем  с  забытых  небес,  просит  капельку  веры  и  пачку  парламент  лайт.  Говорит,  дорогая,  я  мог  бы,  только  в  городе  этом  давно  уж  превышен  лимит  чудес  (тот  выхрастый  воришка  и  Двери  —  разве  ль  это  не  чудо,  признай?).  Говорит,  опоздала  ты  на  пару  столетий,  ошиблась  десятком  миров  и  немножко  попутала  номера.  Здесь  в  почете  не  вера  —  только  сплетни  и  скепсис,  вместо  сказок  всё  в  сводках  лишь  кровь  и  война.

Так  зачем  же,  скажи?


Солнце  цвета  мимозы  вгрызается  в  витражи.

Маргарита  вдыхает  с  дымом  горьчащий  отказ,  шепчет:
«Душу  бы  чёрту...»

Небо  цвета  Фалерно  отчаянно  вслед  ей  смотрит.  И  в  ладонь  мягко  тычется  чёрный  собачий  нос.

***

В  Башне  кто-то  шепнёт:
«Знаешь,  мёртвые  не  уходят».

В  Башне  кто-то  попросит:
«Пусть  это  всё  не  всерьёз».

Небо  цвета  Цекубы  прячет  в  ладонях  звёзды.

***

В  Башне  тьма  почему-то  пахнет  цветами  роз.



__________________________________________________


[i]
Кроссовер  «Сказок»  і  МіМ  Булгакова.


Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795296
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 12.06.2018


Венди

Венди  не  видит  снов  и  забыла  полёты
(Венди  больно  от  крыльев,  мыслей  и  слов).
Кутает  плечи  в  плед,  мнёт  в  ладонях  старое  фото…
Кофе  литрами,  время  сквозь  пальцы  песком.
Ей  иногда  вдруг  кажется:  не  было  вовсе
красно-желтого  пламени,  и  под  ногтями  зимы.
           Венди  плачет  тихонько.
                                                                     Отчаянно.
                                                                                                 Горько.
           Венди  бы  каплю  веры  и  горстку  волшебной  пыльцы.
           Венди  бы  в  небо,  к  феям  [s]в  них  острые  когти  и  зубы,[/s]
           там,  где  смеются  звери  [s]жгут  чьи-то  мечты  в  липкий  прах.[/s]
           Венди  смотрит  в  глаза,  кривит  в  улыбке  губы,
           ищет  вход  в  Зазеркалье  в  норах  и  зеркалах.

Вера  знает:  мальчишки  теряются  слишком  часто.
В  снежно-белых  пустынях,  в  кошмарах,  в  огне,  Дверях…
Вера  ждет  так  отчаянно  и  напрасно...
Снег  и  пламя  в  расколотых  витражах.
Снег  и  пламя  сплетаются  серым  пеплом  —
Мир  привычный  и  добрый  трещит  по  швам…
           Вера  верит.
                       Думать  о  правильном.
                                                       Чистом.
                                                                     Светлом.
           Черный  песок  в  разбитых  мертвых  часах.

Вера  знает  —  когда-то  и  он  был  белым.

Волки  воют.
           В  реальности,  может  в  снах.
Вере  знать  бы.

Волки  крадутся  в  стенах.


Венди  ранит  руки,  занозит  пальцы:
Питер  был  слишком,
                           до  глупости,
                                                       смелым
                                                                     рыжим  скитальцем.

                                                                                 Венди  просит:
                       Останься,  останься,  останься…
           Я  не  взрослая…
Я  не  хочу…
           
           Вера  ищет  хоть  капельку  старой  веры.
           Вера  жжет  —  зажигает?  —  перо-свечу  —
                       сине-желтое  пламя.

Венди  просит  у  фей,  ветра  и  неба,
чтоб  послали  потерянным  крошки  хлеба  —
птицы  поют  насмешливо  в  волосах.
                       Путаются  все  тропки,
             следы,
дороги…

Вера  знает,  коль  потерялся  —  смотри  под  ноги.
           Только  вот  что  же  делать,  если  это  не  ты?

Венди  бы  убежать,  спрятаться,  сжечь  мосты,
выйти  из  старой  Башни  однажды  и  навсегда,
там,  где  нет  места  чуду,  где  снег  —  вода.
Там,  где  красные  птицы  раз  лишь  один  горят
                                       Насмерть.

           Вера  сжимает  пальцы.
           Ногти  в  ладонь.
           Держаться-держаться-держаться.
           Сломанным  куклам  —
           Лишь  печь  и  огонь.
           Капля  олова  и  медная  безделушка.
           Стойким  —  побег  цветущий  под  бедным  окном.
           Если  свезёт  —  принцесса  и  новый  дом.

Где-то  двое  играются  в  догонялки.
То  ли  друг  с  другом,  то  ли  сами  с  собой.
                       Глупо  и  смело.

Вера  рисует  надежду  мелом.

Венди  смеётся.

Волки  бегут  со  стен,
           мысли  бегут  по  венам...

           Вера  умеет  ждать.
Венди  умеет  верить.



__________________________________________________________


[i]
Ніколи  не  стомлюся  порівнювати  цих  двох  персонажів  :)

Натяки  на  «Пітера  Пена  и  Венді»  Дж.Баррі,  «Алісу  в  країні  Чудес/Зазеркаллі»  Льюїса  Керролла,  «Вовків  в  стінах»  Ніла  Геймана,  «Гензель  и  Гретель»,  «Стійкого  олов'яного  солдатика»  и  «П'ятьох  з  одного  стручка»  Г.К.  Андерсена.


Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261


Певно,  найбільш  незрозуміла  без  контексту  частина.  Дуже  багато  натяків  і  аллюзій  з  оригінальним  текстом.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795271
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 11.06.2018


Солнце и небо, правда и вера — для нас

Солнце  и  небо,  правда  и  вера  —  для  нас,
Без  сожалений,  пафосных  жестов  и  фраз.
Время  не  вечно,  вечность  беспечна  —  спеши
Жить  нараспашку,  грудью  свободно  дыши.
Солнечным  бликом  Двери  открыты  —  вперед
В  сказку  и  в  будни  —  мир  за  страницей  зовет.
В  сказку  и  в  будни,  среди  чужих  городов
Дружбу  отыщем,  золото,  кровь  и  любовь.
Дай  же  мне  руку,  выбери  с  тысячи  ключ,
Спой  же  мне  песню,  солнцем  взойди  среди  туч:
Смехом-слезою,  радостью-болью  троих
Мир  не  делённый,  мир  без  прикрас  и  святых…

Спой  же  мне  сказку,  ведь  лишь  мгновенье  в  сей  час
Солнце  и  небо,  правда  и  вера  —  для  нас.



__________________________________________________

[i]Ванька,  Шиза  і  Алі.  З  самого  початку.  Ще  до  заснування  Башні.  Коли  все  ще  було  добре.

Зовсім  простенький  вірш  з  купою  дієслівних  рим  і  без  особливих  заворотів.  Захотілося))


Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795269
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 11.06.2018


Здравствуйте. Я мистер Сноу

[i]Кай  медленно  поднимал  дрожащие  руки  —  с  тонких  пальцев  сыпалась  искрящаяся  смерть.[/i]

[b]Катрина  Кейнс[/b]




[i]
«Здравствуйте.  Я  мистер  Сноу.  Я  ищу  одного  человека.  Рыжий.  Приметный.  Со  шрамом  на  правой  брови.  Я  не  видался  с  ним  день,  может  месяц,  десяток,  полвека…  Я-не-видал…
Но  не  важно.  Я  должен  найти».

«Здравствуйте.  Я  мистер  Сноу.  Я  ищу  одного  человека.  Нет,  не  преступник.  Дурак  и  немножко  герой…»

«…вы  не  видали  бродягу,  чужого,  смешного  метека*?..»

«…вы  не  видали  здесь  рыжий,  как  солнце,  огонь?..»

«Здраствуйте.  Я  мистер  Сноу.  Я  ищу…»[/i]  —  сквозь  агонию  смеха.
Голос  сломался.  В  глазах  равнодушный  металл.  Кай  ненавидит  —  до  боли,  до  хрипа.  Безмолвием  эхо…

Кай  безнадежно,  смертельно,  до  грани  устал.

Кай,  может,  сдался.  Погиб.  И  со  скрипом  несмазанных  петель  что-то  ломается  с  хрустом  стеклянным  внутри.
[i]Фень,  ты  хоть  думал,  а  как  это  —  видеть  на  пальцах  твой  пепел  в  каждой  Двери  —

в  каждой  чертовой,

сволочь,

Двери?[/i]

Кай,  может,  сдался.  Совсем.  Солью  сыпет  колючей  под  веки.  Дохнет  надежда.  В  душе  догорают  огни.  Двери  закрыть  бы  и  выбросить  в  пропасть  Ключи…

*  *  *
[i]
«Здравствуйте.  Я  мистер  Сноу.  Я  ищу  одного  человека…»[/i]



_________________________________________________________________




[b][i]Метек*[/i][/b]  (от  rp.  metoikos,  букв.  —  переселенец,  чужеземец)  —  в  др.  Греции  переселенец  с  других  земель  или  вольноотпущенный  раб;  здесь  —  чужестранец.



[i]Часовий  проміжок  —  до  початку  подій  «Блакитної  феї»,  але  вже  після  того,  як  Кай  покинув  Башту.

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795085
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 10.06.2018


Салки

Вечная  наша  с  тобою  игра  —  в  салки.
Мир  поделенный  на  пополам  —  к  черту.
Бег  сквозь  кошмары,  ехидно-злые  ремарки,
И  промолчавших  взглядов  и  слов  осколки.

Двери  оскалятся  очередной  сказкой.
Сказка  наполнится  —  как  и  всегда  —  кровью.
«Все  хорошо»,  —  выть  волком,  лицо  —  как  маска...
В  сотне  смертей  агонией  слово  «больно».

В  сотне  смертей  —  дыхание  чье-то  рядом.
Птица-кошмар  выводит  свою  нам  песню.
Что-то  внутри  теплеет  —  смертельным  ядом.
Только  финал  нерадостен  и  известен.

Мертвые  птицы  рвутся  с  груди  —  до  сердца,
Черные  слезы  —  ну  почему  так  страшно?
Чертовы  чувства  мечутся  в  темпе  скерцо...
«Все  хорошо».  Агонией  слово  «счастье».

Чертовы  крылья  трепещут  и  снова  —  синим,
Чертовы  губы  кривит  чужая  усмешка...
Это  не  больно,  это[i]  не-вы-но-си-мо.[/i]
Боги  погибли,  каяться  им  безуспешно.

Вечная  наша  с  тобою  игра  в  салки.
Мертвые  звезды,  лед  и  чужие  крыши...
Смех  разрывает  легкие  острой  скалкой.

[i]Знаешь,  где  трое,  один  ведь  всегда  —  лишний.[/i]


______________________________________________

[i]
Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261


Фенікс  і  Кай.  А,  точніше,  Фенікс  і  Почуття-яких  не-повинно-бути.  І  ні  —  це  не  романтика,  хоча  й  може  здатися  :)  
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795058
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 10.06.2018


Кошмары. Колыбельная

Тише,  Бен.

За  горами  играют  со  снами  птицы-солнца  средь  звезд  и  молитв.  И  с  ветрами  шальными  летят  над  полями  в  ожидании  будущих  битв.  Тише,  Бенну.  Огонь  отгорел  и  забылся.  Серым  пеплом  покрылись  следы.  Так  бывает.  Чем  больше  чего-то  боимся  —  тем  быстрее  сгорают  мосты.

Так  бывает.

Смеяться  до  всхлипа,  до  крика  или  смех  сквозь  усталость  и  боль…


Подбирается  утро  затравленным  хрипом  —  и  прохладой  знакомой  ладонь.

Подбирается  утро  несмелым  касаньем  —  и  отчаянно  теплым  внутри.

Стынут  перья  кошмаров.  Раскрыты  все  тайны.


Тише,  Бенну.  Тихонько.

Поспи.


___________________________________________
[i]

Цикл  написаний  за  мотивами  «Сломанных  сказок»  Катріни  Кейнс  —  https://archiveofourown.org/series/170261
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795018
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 09.06.2018


Кошмары. Каяться поздно, Бен

[i]Довго  думала,  нести  це  сюди,  чи  ні,  оскільки  збірка  —  вірші  за  мотивами  і  без  знання  оригіналу  дуже  багато  змісту  втрачається.  Але  все  ж  не  втрималася))  Ну  а  що))  Автору  —  реклама,  мені  —  приємно  :)

Серія,  за  якою  і  було  написано.  Любителям  пригодницького  фентезі,  похмурих,  проте  сповнених  надії  історій  і  сюжетів  на  новий  лад  (признаюсь  чесно,  частину  казок  я  відкрила  саме  завдяки  ВF)  раджу  однозначно  —  https://archiveofourown.org/series/170261

Всім  іншим  —  а  зайдіть,  раптом  сподобається  :)[/i]

____________________________________________________


Каяться  поздно,  Бен.

В  сотни  чужих  ночей  снова  гори  в  огне,  снова  не  жги  свечей  —  света  из  темноты  ты  не  найдешь,  чудак.  Чертовым  колесом  вертятся  флюгера:  ветры  с  далеких  стран  с  пеплом  несут  беду.

Каяться  поздно,  Бен.  Так  что  гори  в  аду  собственных  —  боже!  —  снов,  знания  и  вины.  Где-то  средь  белых  стен  снова  горят  мосты,  снова  горят  слова  в  кровь  испеченных  губ  —  знаками  на  полях,  сажею  на  ветру…  Снова  горит  любовь.  Все  по  твоей  вине.

Каяться  поздно,  Бен.

Так  подыхай  в  огне.

*  *  *

Прячь  под  кривым  рубцом  крылья  —  твой  смертный  грех.  И  хорони  в  груди  треснувший  горький  смех.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795017
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 09.06.2018


Ненаписаному

[img]https://www.myplaystationwallpapers.net/1920x1080/silent-hill-book-of-memories.jpg[/img]

Я  іноді  чую  їх  шелест,  і  шерех,  і  шепіт,
І  сонячним  плетивом  десь  в  діафрагмі  живуть
Загублені  тіні  забутих  і  мертвих  сюжетів,
Що  втратили  голос,  і  тіло,  і  силу,  і  суть.

Я  інколи  бачу  їх  образи  в  тихій  кімнаті,
Примарні,  холодні,  застиглі  на  вічні  віки.
Словами,  мазками,  штрихами  —  мені  б  то  не  знати!  —
З  безволля  мого  не  дано  їм  усім  розцвісти.

Я  іноді  чую,  як  пахне  травою  і  пилом.
Та  гостро  і  гірко  давно  вже  погаслим  вогнем.
І  паданка  літер,  терпких  як  євшан,  недоспілих,
Так  пряно  й  оманливо  вабить  торішнім  дощем.

І  днями  пустими  —  абзацами  слів  напівстертими  —
Приходять  герої  моїх  ненаписаних  книг.
І  дивляться  раптом  очима  безжалісно  мертвими…

І,  певно,  я  маю  просити  прощення  у  них.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783599
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 21.03.2018


Макс як усі

Макс  як  усі.  Зранку  омлет  і  кава  
(терпко  гірчать  вугіллям  і  кофеїном),  
пробки,  дзвінки,  робота,  колеги,  справи  —  
[i]як  же  його  дістали  ті  кляті  справи![/i]  —  
мешти,  костюм,  сорочка,  усе  як  слід.  
Тільки  лице  прим'яте  і  рухи  рвані  —  
зовсім  на  мить  і  трішечки  зовсім  рвані  —
наче  заїло  плівку  і  на  екрані...  
Макс  як  усі.  


Макс  як  усі.

Знімає  дівчаток  в  барі,  
лається  в  міру,  п'є  по  суботах  віскі,
справно  малює  звіти  і  вчить  англійську
[i](how  do  you  do*  для  галочки  та  англійська  —
наче  комусь  потрібен  твій  список  бід).[/i]
Тільки  в  очах  на  мить  щось  таке  як  зблисне  —
білим  безжальним  полум'ям  раптом  зблисне  —
ніби  весь  світ  згорів  просто  так  без  змісту,  
наче  під  шкіру  лід.

Макс  як  усі.  Ну  тобто  нормальний  парєнь,
Не  голубий,  не  фрік,  не  мажор  без  правил.    
Тут  би  живи  як  люди,  і  без  запари,
зовсім  як  в  тому  фільмі  де  без  запари,
тільки  щось  давить  в  грудях,  тихцем  вмирає,  
чорним  малює  світ.

Макс  закриває  очі,  сміється  хрипло,  
наче  скурив  півпачки,  беззвучно  хрипло,  
Максу  давним-давно  вже  усе  набридло
[i](знаєш,  як  страшно  —  враз  —  і  усе  набридло?):[/i]
сісти  б  у  поїзд  в  Дублін,  Москву  чи  Сідней,
Лиш  би  подалі  звідси,  де  небо  видно,  
лиш  би  забути  все  і  тепло,  і  кривду.  
[i]
Лиш  би  не-від-чу-ва-ти.  [/i]


***

Стіни  високі.  Стіни  пусті  й  холодні.
Макса  з'їдає  холод  його  безодні.
Макса  стирають  в  порох  тепло  і  лід.
Сонце  все  світить.
І  догорає  світ.
І  догорає  він.
І  розриває  пута.
Максу  б  заснути.
Максу  б  хоча  б  заснути.
Максу  б  за  вітром.
Максу  б  померти  просто.
Щось  вниз  по  ребрах  стікає  гарячим  воском.
Щось  обпікає  
в  сотні
чужих
життів…
[i]

Ранок  помре  в  агонії.  

Макс  намалює  Дім.[/i]

В  ньому  є  теплий  кіт  і  надійні  стіни,
в  ньому  є  щось  таке,  що  просте  й  незмінне:
затишок,  що  згорнувся  вогнем  в  каміні,
запахи  мандаринок,  кориці,  сіна,
теплі  шкарпетки  і  в  кулаках  насіння…
Що  не  відняти,
що  не  спалити  в  дим.

[i]Що  не  забрати.  [/i]


***

Макс  як  і  всі.  Купить  квиток  до  Відня,
вийде  за  двері  в  ранішнє  безгоміння,
зникне  в  сплетінні  сірих  сталевих  смуг.

Сонце  у  небі  креслить  пекельний  круг.
Сонце  сміється  хрипло  і  зло.
А  стіни  будуть  тримати  казку  і  апельсини,
кішку  руду,  камін,  і  тепло,  і  зливи,
запах  кориці,  затишку,  сигарет.  

[i]Все  що  немає.[/i]


Поїзд  летить  вперед.


_________________________________________________________
[b]
Нow  do  you  do?*[/b]  —  класичне  англійське  привітання,  яке,  хоча  й  перекладається  дослівно  як  "Як  твої  справи?"  відповіді  не  потребує  і  є  лише  актом  ввічливості.



[i]Починала  писати  про  щось  на  зразок  професійного  вигорання,  закінчила,  як  то  часто  буває,  чимось  своїм.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783279
рубрика: Вірші, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 20.03.2018


Точка неповернення

Надівати  маски  і  грати  ролі,
Забувати,  звідки  ми,  де  ми,  хто  ми
І  міняти  усмішки  і  знайомих
На  холодну  крихку  броню.
Малювати  крила,  в  калюжах  небо
І  ховати  слабкості,  очі,  вени…

А  тоді  вернутися  знов  до  себе.
І  знайти  лише  пустоту.


_____________________________________________


[i]Намагалася  згадати,  як  це  -  в  коротку  форму.  Згадується  погано,  рими  вередують  і  не  підбираються,  так  що  одною  таки  пожертвувала...[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783081
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 19.03.2018


Адамантовый

Подаренный  мне  миг  любви
Так  нелепо  вдруг  оборвался.
Адамантом*  сердце  в  груди.
И  на  чудо  уж  нету  шансов.

Адамантом  сердце  в  груди...
Я  то  думала  —  разобьется...
Шепчет  вьюга  в  лилейной  тьме
О  погибшем  и  яром  солнце.

Я  иду  сквозь  молочный  туман,
Лунно-белый  букет  согревая.
И  улыбки  искристый  обман
Для  других  на  лице  сохраняя

Я  иду  и  цветы,  будто  мел...
Осыпаются  белые  крохи...
Лепестками  несыгранных  сцен
С  уст  прозрачных  срываются  вздохи.

Ну  а  снег  все  метет  и  метет...
Хрусталем  замерзают  тропинки.
Лебедиными  перьями  лет
На  ресницы  ложатся  снежинки...

Ты  кружи,  моя  вьюга,  кружи...
В  белом  вальсе  с  тобой  потанцую.
Цвета  мрамора  и  тишины
Бледных  губ  ощущу  поцелуи.

Ты  играй,  мой  спаситель,  играй...
Алебастровой  сизостью  снега.
Скрой  и  слезы  мои  и  печаль
в  бледно-кипенной  призрачной  неге.

Ну  а  косы,  как  вишни,  цветут.
Сорок  лет  не  забыть  мне  объятья...
И  сейчас  так  не  кстати  к  лицу
Ненадетое  белое  платье...

Подаренный  мне  миг  той  любви...
Вновь  пойду  к  тебе  в  гости  я,  милый.
Принесу  из  собою  цветы.
Хризантемы  тебе  на  могилу...


_________________________________________________

[b]Адамант*[/b]  —  старинное  название  алмаза  



[i]На  самом  деле  написан  еще  в  начале  2015.  Для  меня  он  даже  тогда  был  достаточно  слабым,  поэтому  сюда  и  не  несла.  Но,  поскольку  на  другом  сайте  он  есть,  пусть  уже  будет,  для  полноты  сборника.  Тем  более,  я  таки  решила  последний  дописать.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783062
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 19.03.2018


Ткань

[i]
[b]АХТУНГ![/b]  Нетрадиционные  отношения  (фемслэш).  Кому  такое  не  нравится/противно/неприятно  —  люди,  не  ешьте  кактус,  думаю,  у  вас  и  без  этого  есть  чем  заняться.  В  дискуссии  на  тему  "правильно-не  правильно",  "грех-не  грех"  и  т.п.  я  вступать  не  буду,  сразу  говорю.  Комментарии  такого  типа  буду  просто  тереть.  Критику,  что  относится  к  логике,  рифмам-ритму  и  прочему,  как  и  всегда,  приму  спокойно.  Спасибо  за  понимание  :)  [/i]




_________________________________________________________________




Когда  я  пьяна  от  любви  сумасшедшей,  и  боги  отводят  рассерженный  лик,  запретные  нити  сплетаю  в  орнамент,  что  шёлком  блестит,  будто  солнечный  блик  —  и  красным  багрянцем,  и  кобальтом  синим,  лазурным  ирисом  и  девственным  льном  —  под  тенью  батистовых*  яблочных  листьев,  под  сенью  муаровых*  призрачных  снов  тебя  вышиваю.  И  смело,  и  дерзко.  Себя  выплетаю.  Челнок  как  стрела.

Пусть  буду  убита.  Пусть  буду  бесчестна.


Тебе  я  вручаю  навеки  себя.

*            *            *

Фаланг*  был  искусен.  И  серым  атласом  холодная  сталь  будто  тёмный  огонь  (Арахна  стояла  в  тени  кипариса,  дырявой  и  тонкой  как  старый  виссон*).  Партнёр  и  учитель  смертельно  прекрасен  —  кого  еще  боги  к  сраженьям  вели?  —  Афина  танцует  кассапико*  с  братом:  движенья  пантеры,  удары  змеи…

Арахна  любуется  каждым  замахом,  защитой  и  выпадом,  блеском  в  зрачках…

*            *            *

Сад  тихий  и  тёмный.

Велюром*  на  крыши  ложится  вечерняя  синяя  тьма.

И  Нюкта*  приходит.  И  кубовым*  небо.  Украшено  скорбным  сияньем  Плеяд*…


Арахна  отводит  глаза  с  небосвода  и  ловит  живой  сине-облачный  взгляд.

*            *            *

А  дальше  всё  странно.  Луна,  кипарисы.  Пальметта*  листвы  и  пергаменты  трав.  Сплетаются  руки.  Сплетаются  мысли.  В  Фортуны  всегда  был  насмешливый  нрав.  Полотнища  судеб.  Полотнища  жизней.  И  страсти  цвета  красным  лаком*  вплелись…

Ах  это  так  пряно,  неправильно,  горько.  Ведь  смертным  богов  не  пристало  любить.  Ведь  боги  жестоки  и  непостоянны.  Ведь  боги  забудут,  едва  за  порог…


Тебя  целовать  так  грешно  и  желанно.


Уток*  наших  встреч  среди  ниток-дорог…

И  ткётся  дыхание  злым  полувздохом,  свивается  вместе  —  тончайшая  шерсть,  и  Мойры,  наверное,  спутали  прялки*,  а  мы  позабыли  о  том,  кто  мы  есть.


Трава,  будто  махра*,  а  кожа  —  как  бархат,  а  губы  —  как  мягкий  и  чувственный  шёлк,  твои  поцелуи  —  полынь  и  корица,  ветра  и  сражения,  хлопок  и  кровь.  Мои  поцелуи,  наверное,  мята.  Руно*  золотое  и  привкус  вина…

Сизалью*  колючие  ветки  граната.  Мозоли  на  пальцах  —  от  прядки,  меча?  Тепло  нежных  рук  и  сафьян  тёплой  ночи  и  волосы  пахнут  оливой  сейчас…


Ты  даришь  мне  сколько  —  что  все  не  опишешь.

Я  дарю  тебе  в  состязании  нас.

*            *            *

Разорваны  нити.  Растерзаны  речи.  Расплата  за  дерзость,  расплата  за  спесь.  Уходишь  навеки.  Конец  здесь  известен.

Ведь  я  позабыла  о  том,  кто  я  есть.

А  люди  жестоки.  И  шепот  —  как  ветер.  Жаккардовой  тканью*  красуется  ночь…  Так  тихо,  так  пусто.  Лишь  бисером  звёзды.


И  нет  никого,  кто  бы  смог  мне  помочь.

*            *            *

А  если  ты  воин  —  копьё,  а  не  прялка,  а  если  богиня  —  кольчуга,  не  ткань.

И  знаешь  —  ведь  знаешь  —  что  чувства  негоже.  Ты  мудрость,  ты  дева,  ты  —  честь  и  ты  —  сталь.

А  если  захочешь  немного  земного  —  ты  прячь  свою  слабость  вуалью  ночей.  Олимп  полон  жадности,  ревности,  злобы,  играючи  гасит  десятки  свечей…

А  если  девчонка  —  дурная  девчонка  —  вдруг  крикнет:  «Люблю»,  —  на  весь  видимый  мир,  словами-цветами  даря  тебе  сколько,  что  даже  с  бессмертных  никто  не  дарил?


А  если?..


Арахна,  бледнее  кисеи*,  победа  твоя  —  будто  яд  на  двоих.

Бесстрашные  боги  ведь  тоже  боятся  божественных  шуток,  ошибок  своих…  Бесстрашные  боги  ведь  тоже  сбегают.  Как  трусы  сбегают  от  мыслей,  проблем…


Вернулась  бы  —  поздно.  Вновь  жизнь  ускользает.  Меандрами*  бьется:  «Глупышка,  зачем?»

*            *            *

А  если  ты  воин  –  не  стало  влюбляться.  Уйти,  не  остаться.  Да  поздно  назад.

Афине  привычно.  И  ночью  ей  снится  краплак*  на  тунике,  испуганный  взгляд…


Арахна,  Арахна,  дурная  девчонка.  И  солнце  в  парчовых  одеждах  горит.  Висеть  тебе  вечно  и  прясть  тебе  вечно,  и  [i]жить[/i]  тебе,  девочка,  все-таки  жить!  Спасенье  иль  кара  —  плети  свои  сказки  ажурами-сетью  стеклянных  оков…


А  боги  на  правду  ведь  могут  так  мало,  а  боги  не  могут  почти  ничего.


Паллада,  Паллада  —  как  будто  проклятье.  И  в  складках  хитона*  живут  пауки…

Минерва*,  Минерва  —  да  мудрости  мало.  Кармином*  клинок  и  эгида*  в  крови.

Афине  привычно.  Афине  не  больно.  Терять  и  теряться  во  веки-веков…

Лишь  горько  и  пусто.


И  в  сны  прокрадётся  шуршание  прялки,  сатин*  голосов…


Звенит  паутина  и  порваны  сети.  И  вьётся,  и  бьётся  в  агонии  нить…

Ведь  боги  бывают  так  часто  несчастны.  Ведь  смертным  богов  не  пристало  любить.



____________________________________________________________________


[b]Батист*[/b]  —  тонкая,  полупрозрачная  льняная  или  хлопчатобумажная  ткань  полотняного  переплетения  (грубо  говоря,  это  переплетение  ниток  в  виде  обычной  сетки),  вырабатываемая  с  очень  тонкой  кручёной  пряжи.

[b]Муар*[/b]  —  шёлковая  ткань  с  переливами  оттенков  в  виде  муарового  узора  (тоесть  узора,  который  возникает  при  наложении  двух  периодических  сетчастых  рисунков).  По  сути,  разновидность  бархата,  которого  в  древней  Греции  быть  не  могло  (по  крайней  мере,  под  этим  названием),  так  что  литературное  допущение.

[b]Челнок*[/b]  —  деталь  ткацкого  станка;  небольшой,  гладко  отполированный  кусок  дерева  твёрдых  пород  (современные  могут  быть  из  металла)  с  полостью,  куда  вставляется  цевка  -  полая  палочка  с  намотанными  на  нее  нитями  (по  сути,  шпулька).  Челноком  прокладывали  уточную  (горизонтальную,  поперечную)  нить  между  нитями  основы  (вертикальными,  натянутыми  на  станок)  во  время  ткачества.

[b]Фаланг*[/b]  —  по  менее  известной  версии  мифа  об  Арахне,  у  девушки  был  брат,  которого  обучала  воинскому  мастерству  сама  Афина.  Кстати,  по  тому  же  мифу  Арахну  превратили  в  паука  вовсе  не  из-за  спора  с  Афиной,  а  из-за  инцеста  с  ним.

[b]Виссон*[/b]  —  тончайшая  лляная  либо  хлопковая  ткань,  очень  лёгкая,  прочная  и  качественная.  Была  белого,  реже  золотистого  цвета.  В  древности  считалась  очень  ценной  и  дорогой,  и  использовалась  лишь  высшими  чинами.

[b]Кассапико*  [/b](сейчас  "хасапико"  —  "танец  мясника")  —  древний  греческий  военный  танец.  По  сути,  был  тренировкой,  подготовкой  солдат  к  битве.  На  самом  деле,  под  этим  названием  он  выступает  уже  во  времена  Византийской  империи  —  в  честь  кассапидес,  воинов,  которые  исполняли  его  во  время  празднований,  так  что  это  литературное  допущение.

[b]Велюр*[/b]  —  здесь  —  разновидность  бархата  (шёлковой,  хотя  были  варианты  и  шерстяной  или  комбинации  "шерсть-шёлк",  ткани  с  коротким,  густым  и  мягким  разрезным  ворсом  на  лицевой  стороне).  Я  же  уже  говорила,  что  литературных  допущений  у  меня  выше  крыши?))

[b]Нюкта*[/b]  —  богиня  ночи  у  древних  греков.

[b]Кубовый*[/b]  —  то  же  самое,  что  и  индиго  (в  честь  растения,  с  которого  добывали  данный  краситель).

[b]Пальметта*[/b]  —  растительный  орнамент  в  виде  веерообразного  листа  пальмового  дерева,  цветка  аканта  или  жимолости.  Чаще  всего  использовался  как  архитектурный  элемент,  но  мог  быть  и  живописным,  в  т.ч.  и  на  тканях.

[b]Лак*[/b]  —  натуральные  красители,  которыми  пользовались  в  древности  самостоятельно  не  могли  дать  яркий  стойкий  цвет.  Для  этого  ткань  сначала  обрабатывали  солями  металлов  (протравами)  —  протравливали  —  а  потом  уже  красили.  При  крашении  соли  соединялись  с  красителями  и  создавали  в  волокнах  прочные  цветные  соединения  разных  оттенков.  Их  то  и  называли  лаками.  К  тому  же,  использование  протрав  было  единственным  способом  получить  синий  цвет,  так  как  индиго  является  нерастворимым  в  воде  красителем.

[b]Прялки*[/b]  впервые  появились  в  древнем  Риме,  но,  поскольку  слово  «веретено»  очень  уж  трудно  вписать  в  ритм,  да  и  мифологии  схожи,  пусть  будет.

[b]Уток*[/b]  —  поперечные  нити  ткани,  переплетающиеся  с  продольными,  составляющими  основу.

[b]Махра*[/b]  —  просторечное  название  махровой  ткани.  Изготовлялась  из  хлопка.

Руно*  —  здесь  овечья  пряжа.

[b]Сизаль*[/b]  —  натуральное  грубое  волокно,  получаемое  из  листьев  растения  с  рода  Агава,  использовалось  для  изготовления  необычайно  крепких  канатов.  Так  как  родиной  её  считается  Мексика,  то  да  —  это  тоже  допущение.

[b]Жаккард*[/b]  —  крупноузорчатая  ткань,  сложного  или  простого  переплетения,  раппорт  (то  есть  схема  плетения)  которого  по  основе  содержит  более  24  разнопереплетающихся  нитей.  В  результате  этого  получалась  прочная,  долговечная  ткань  с  рельефным  рисунком,  немного  похожая  на  гобелен.  На  самом  деле  появился  в  1884  году.

[b]Кисея*[/b]  —  чрезвычайно  лёгкая,  прозрачная  хлопчатобумажная  ткань.

[b]Меандр*[/b]  —  декоративный  орнамент  в  виде  ленты  с  непрерывно  повторяющихся  прямоугольных  элементов  (в  результате  получаются  такие  себе  прямоугольные  волны).  Один  из  символов  бесконечности.

[b]Краплак*[/b]  —  он  же  крапп;  здесь  краситель,  который  изготовлялся  с  корней  марены  красильной.  В  зависимости  от  протравы  получались  цвета  от  чёрного  до  красного.  Как  правило,  используется  для  обозначения  красного  с  бурым  оттенком  цвета.

[b]Хитон*[/b]  —  мужская  и  женская  одежда  (нижняя)  у  древних  греков.  Дорийский  хитон  в  основном  изготовляли  из  шерстяной  ткани  и  он  являлся,  по  сути,  драпировкой  без  рукавов.  Ионический  хитон  был  лляной  рубашкой  и  рукава  имел.  У  римлян  аналогом  хитону  выступала  туника.

[b]Кармин*[/b]  —  он  же  кошениль.  Красно-пурпурный  краситель,  получаемый  из  карминовой  кислоты,  производимой  самками  насекомых  кошенили.

[b]Эгида*[/b]  —  мифическая  накидка  из  козьей  шкуры,  принадлежавшая  Зевсу  и  обладавшая  волшебными  защитными  свойствами.  Считается,  что  Афина  носила  эгиду,  прикрепив  к  ней  изображение  головы  Горгоны  Медузы.

[b]Минерва*  [/b]—  богиня  мудрости  у  древних  римлян.  Со  временем  стала  ассоциироваться  с  Афиной.

[b]Сатин*[/b]  —тонкая  ткань  из  шёлка  или  хлопчатобумажного  волокна.  Имеет  блестящую  и  гладкую,  шелковистую  лицевую  поверхность.  




[i]Если  смотреть  стандартно,  ткани,  конечно,  не  являются  цветами.  Но  с  художественной  точки  зрения  они  все  же  очень  разные  именно  визуально.  Блеск,  наличие  или  отсутствие  ворса,  разные  красители,  разные  плетения,  разная  толщина  нити...  Даже  складки  по-разному  ложатся.  А  вообще,  слова  —  это  такая  штука,  которой  мне  все  больше  и  больше  не  хватает,  а  повторяться  не  хочется.  Интересно,  техника  когда-нибудь  дойдет  до  общения  телепатией?))

Очень  много  допущений,  так  как  мне  лень  было  нормально  прорабатывать  матчасть.

По  сути,  здесь  три  легенды.  Альтернативный  вариант  классического  мифа  о  соревновании  в  ткачестве  Арахны  и  Афины  (с  немножко  альтернативной  же  Афиной  :)  ),  частичка  менее  известного  мифа  о  связи  Арахны  с  ее  братом  Фалангом  (за  что  обоих  и  превратили  в  пауков)  и  одна  из  версий  происхождения  второго  имени  Афины:  будучи  ребенком  она  в  гневе  убыла  свою  подругу  и  молочную  сестру  —  Палладу,  дочь  титана  Тритона  (есть  еще  варианты,  где  этот  миф  сливается  с  другим,  о  Палланте,  и  Афина  убивает  Палладу  случайно,  во  время  тренировки,  так  как  та  отвлеклась  на  эгиду  Зевса)  и  в  память  о  ней  взяла  себе  второе  имя.

И  да,  я  знаю,  что  я  зануда  и  примечаний  вдвое  больше,  чем  стиха  хD  [/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783024
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 18.03.2018


Оникс

Ночью  без  тебя  туман  застилает  взор,
Черным  ониксом*  сплетает  седой  узор,
Забивается  сквозь  щели  в  моем  окне
Карамельными  разводами  на  стене,

Будто  патока.

Черным  ониксом  —  и  вьется  обиды  нить:
Быть  моим  тебе  —  а  нет  так  в  темнице  гнить.
Быть  моим  тебе  —  красива  и  молода...
Платье  белое,  сурьмой  подведу  глаза.
Платье  белое  —  Зулейкой*  отныне  стать.
Небо  серое  и  солнца  горчит  печать  —

Гаснет  золотом.

Небо  черное  клубится  в  твоих  зрачках.
Абрикосовым  горит  на  столе  свеча
И  горчичными  пляшет  тенями  на  губах  —
Как  сказать  тебе  и  какие  найти  слова?..

Что  люблю  тебя?

Охра  с  золотом  —  дорога  лежит  в  дали,
Карнеолами*  как  бусины  вьются  дни.
Карнеолами…  Медовым  солнцем  пропах,
Теплым,  пламенным,  мой  Иосиф,  мой  раб  и  маг.
Кудри  темные,  и  кожа  его  нежна...
Лишь  любовь  мою  не  примет  его  душа.

Как  забыть  тебя?

Желтым  ониксом  слоится  пластами  ночь.
Страстю  огненной  тебя  мне  не  превозмочь.
Бронза  с  зеленью  —  теплы-холодны  глаза,  —
Убежал  ты  прочь  и  злая  бежит  слеза,

Соль  и  пряности.

Охра  с  золотом,  в  бессильи  сжимаю  ткань  —
Как  забыть  тебя,  хоть  в  Яхве,  прошу,  узнай,
Загляни  за  грань  в  сплетение  серых  снов…
Небеса  молчат.  И  я  умираю  вновь.
Ты  прости  меня,  мой  демон  и  мой  палач…

И  несу  на  суд  твой  темно-зеленый  плащ.
[i]
Не  забудь  меня.[/i]


___________________________________________________________________


[b]Оникс*[/b]  —  зеленый  оникс  на  нагруднике  первосвященника  предположительно  считается  камнем-символом  рода  Иакова.

[b]Зулейка*[/b]  (в  исламской  поэзии  Зефира)  —  досл.  «соблазнительница»  —  прозвище,  которое  получила  жена  Потифара  в  средневековых  легендах.

[b]Карнеол*[/b]  —  то  же  самое,  что  сердолик.


[i]По  сути,  это  стихотворный  пересказ  библейской  легенды  о  Иакове  и  Зулейке  с  немного  другого  ракурса.  Иаков,  проданный  братьями  в  египетское  рабство,  попадает  к  начальнику  царской  стражи  Потифару,  где  достаточно  быстро,  благодаря  своим  успехам,  становится  управляющим  его  дома.  Жене  Потифара  симпатичный  раб  приглянулся  и  она  попыталась  его  соблазнить,  но  тот,  не  желая  предавать  доверие  господина,  сбежал,  оставив  в  руках  женщины  свой  плащ.  Обиженная  отказом  Зулейка  обвиняет  Иакова  в  попытке  изнасилования,  предъявляя  плащ,  как  доказательство,  в  результате  чего  тот  на  несколько  лет  попадает  в  тюрьму.  [/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783021
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 18.03.2018


Молитва

Заплітати  у  коси  вітер  і  колоссям  вербові  віти,
крила  з  воску  —  до  хмар  летіти  і  губитись  у  сяйві  сонць,
задивлятися  в  очі  літу,  задихатися  юним  світом,
і  горіти,  повсяк  горіти  в  теплім  колі  чиїхсь  долонь.

Усміхатися  теплим  зливам,  несподіваним,  полохливим,
довіряти  думкам  сміливим,  цілувати  тихцем  і  так.
Бути  дивним,  та  незрадливим.  І  до  сонця  в  очах  щасливим.
І  не  вірити  в  неможливе.

Нині  й  прісно.  І  буде  так.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768442
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 28.12.2017


Не кажи

                                                                                                                                                       
                                                                                                                                                               [i]І  роки  ідуть  і  забути  впору.  
                                                                                                                                                                       І  летять  птахи  —  за  міста  й  світи.
                                                                                                                                     Та  живуть  у  грудях  блакитні  гори.  
                                                                                                                                                                     Все  ж  живуть.  А  значить  пора  іти.[/i]



Кілометри  сотень  доріг  і  вулиць  розплетуться  косами  між  зірок,  я  б  пішла  за  ними  та  й  не  вернулась,  полетіла  б  зграєю  ластівок.  Їм  не  треба  дому,  їм  хмар  достатньо,  розсікають  крила  вітри  й  світи…  Я  така  ж  як  ви,  я  вже  майже  здатна  залишити  все  і  вперед  іти.  Я  стомилась  просто  —  усе  по  колу,  на  стіні  акрилом  руденький  кіт…

А  у  клітці  ребер  —  зелені  крони,  проглядають  віттям  своїм  на  світ.

* * *

Я  була  малою  і  щось  там  сталось.  Не  згадати  давню  оту  біду,  тільки  враз  приснилося  (може,  здалось?)  —  сосни-свічі  вбрані  в  шорстку  кору.
Дивний  ліс  то  був  —  ні  людей,  ні  птиці  —  янтареві  краплі  і  неба  синь…  Під  ногами  глиці  ворсинки-спиці…  Павутинки  срібні  і  дзвін  вершин…  Там  немає  злості  і  зла  немає,  тепла  хвоя,  сонце  і  вітру  спів…

Я  туди  хотіла,  немов  до  раю  із  холодних  мокрих  лютневих  днів.

Я  туди  хотіла  і  ліс  озвався.  Молодим  пагінням  проріс  з  грудей.  І  зостався.  Вічно.  В  мені  зостався.

Промінь-ключик  від  золотих  дверей.

Я  туди  тікала,  як  було  важко.  Доки  були  сили,  туди  ішла.  

А  коли  не  стало,  то  серце-пташку  залишила  там  посеред  гілля.

* * *


І  збігали  дні,  я  уже  й  забула.  І  росли  роки,  як  трава  росте.  Все  ставало  важче,  не  все  збагнула,  а  збагнула  —  пізно  і  знов  не  те.  Біготня  за  чимось,  робота,  справи…  Лиш  би  все  спокійно  і  без  сварок…

 Знов  по  линві  йти,  не  боятись  лави,  знов  зриватись  вниз,  мов  сухий  листок,  знов  згорати  там  на  безглуздий  попіл,  прокидатись  з  подивом:  бач,  жива.  Укладати  мир  і  гадати,  доки,  помирати  під  черговий  скандал…

* * *

Кілометри  сотень  доріг  і  вулиць  зазирають  нишком  в  моє  вікно…
А  вони  питаються  про  минуле  і  шиплять  в  майбутнє,  що  я  ніхто.  А  вони  розказують  про  монашок,  і  про  дурку  —  
[i]де  б  ще  
тобі  
         іти…[/i]

Закривати  очі,  молитись  важко:  [i]«Боже,  збережи  мене,  поможи».[/i]

Тут  холодний  вітер  і  білі  стіни,  тут  мене  нема  і  мого  нема.  Повертатись  пізно  у  другу  зміну,  рано  йти  зі  звичним:  [i]«Щасливо,  мам»[/i].  І  просити  —  тільки  одне  у  неба  —  щоб  спокійно,  щастя  —  то  вже  пусте.

Кореняться  сосни  у  бронхи  й  вени  і  шумлять  гілками  в  сплетіннях  сфер…

  * * *

Я  тебе  зустріла  погожим  ранком.  Звідкіля  ти,  хто  ти  —  не  знала  ще.  Небо  розкололося  синім  дзбанком  на  «було»  і  «стало»  косим  дощем.  Ми  того  не  бачили,  не  збагнули.  Ми  тоді  й  не  зналися  до  пуття…

Ну  а  потім  раптом  не  розминулись  всім  на  зло  світанкам  і  всім  ночам.

І  за  це  довіку  я  вдячна  небу,  за  хвилини  радості  і  журби…

[i]Лиш  одне  прошу  я,  як  в  бога,  в  тебе:  не  люби  лишень  мене,  не  люби.[/i]

Можеш  бути  лютим,  смішним,  шаленим,  поламати  можеш  усі  мости,  тільки  слів,  що  сонцем  горять  в  легенях  не  кажи,  будь  ласочка,  не  кажи.  Не  давай  причини  горнутись  ближче,  не  давай  повірити,  що  комусь  я  потрібна:  дивна,  смішна,  незвична,  я  ж  —  як  за  соломинку  —  відзовусь.  Я  боюся  —  як  я  боюся,  боже!  —  закохатись  в  тихе  твоє  тепло,  не  знайти  у  ньому  тебе  [i]живого.[/i]  Полюбити  дзеркало,  може,  скло.

Знаєш,  я  би  плакала  і  сміялась,  цілувала  тихо  у  кутик  губ,  тільки  страшно  мало  мене  зосталось,  розлечуся  в  попіл,  у  тихий  звук.  Тільки  страшно  мало  на  двох  тримати,  на  сніданки,  каву,  важливе  все…

Не  кажи,  не  змушуй  мене  тікати,  хай  усе  залишиться,  так  як  є.

* * *

Кілометри  сотень  доріг  і  вулиць...  Ластівки  згорають  у  сяйві  сонць.
Я  б  із  ними  геть  —  та  й  не  повернулась…  Тільки  там  немає  твоїх  долонь.

Тільки  там  нема…  

І  гілля  у  грудях  шурхотить  тихесенько:  [i]«Не  спіши…»[/i]

За  вікном  розкинувся  пишний  грудень,  серце-пташка  горнеться  до  душі.
Надівати  крила  і  не  злітати  —  проростати  пір’ям,  немов  земля,  і  уже  й  не  знати,  а  сподіватись,  рахувати  кроки,  що  до  кінця…

* * *


           Вітер,  стіни  —  треба,  ти  знаєш  —  треба.  Тут  мене  немає,  тут  наче  сном.

                     Надівати  крила   —   в  порожнє  небо…

                 [i]Ну  а  сосни  пахнуть  твоїм  теплом.[/i]


* * *

Я  прийду,  над  вечір,  можливо,  пізно,  я  вернусь  з-за  краю,  з  чужих  земель  і  попрошу  тільки  одне  у  міста,  зрадженого  міста  моїх  пісень,  і  попрошу  тільки  одне  у  сосон  (для  крилатих,  знаєш,  усе  мости)  —

ті  слова,  що  раптом  приносять  осінь  

не  кажи,  будь  ласочка,  

[i]промовчи.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768422
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 27.12.2017


МАЛЕНЬКЕ ПОЯСНЕННЯ до збірки (НЕ ТВІР, у відриві від контексту не має жодної цінності)

[i]Так  як  на  сайті,  на  жаль,  не  можливо  адекватно  подати  анотацію,  доведеться  так.  ДОМові  вірші  написані,  по  суті,  як  поетичне  відображення,  уточнення  і  доповнення  одної...  ем...  повісті?..  робочою  назвою  якої  було  слово  "Дім".  Файл  з  історією  я  втратила  (маю  надію,  не  назавжди,  та  все  ж...),  а  вірші,  уривки,  задумки  лишилися.  Їх  не  стане  на  повноцінну  збірку  (а  може  й  стане  -  не  знаю,  як  то  воно  далі  піде),  проте,  оскільки  "Дім"  для  мене  дуже  важливий,  вирішила  все  ж  виділити  їх  окремо.  

Ну  і  заодно  мене  з  героїнею  врешті  плутати  перестануть.  Можливо  хD[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768287
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2017


Під серцем

Ловити  губами  сніжинки,  зі  смаком  неба  і  солі  (такої  звично  земної  в  руках  у  старої  двірнички),
Любити  забуті  мелодії  й  дерева  засніжено-голі,  бурчати  на  прикру  кригу  і  порвані  рукавички.
Сміятися  безтурботно,  розсипавши,  мов  зірниці,  вогні  гірлянд  новорічних  і  білих  ночей  зимових.
Боятись  холодних  поглядів  душ  безпощадно  ницих,  вгортатися  в  теплі  коци  і  шарфики  кольорові.
Любити  всім  серцем  зиму  —  таку  от  примхливу  пані,  не  гнатися  за  морями,  не  йти  з  теплом  за  екватор,
Ліпити  зі  снігу  сонце…  Замерзлі  і  трішки  п’яні,  від  щастя,  глінтвейну  й  кави    —  кому,  як  не  нам  то  знати?
Ліпити  зі  снігу  сонце.  Робити  з  подиху  птаха,  цілунком,  морозом,  вітром  летітиме  він  над  світом…

А  потім  клубком  згорнувшись,  вдихати  твій  теплий  запах,  і,  мов  кошеня  маленьке,  ховати  під  серцем  літо.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768087
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 25.12.2017


…до грані

[i]Не  знаю,  що  це  таке,  але  якщо  вже  написалося  —  хай  висить.  І  так  довго  в  "столі"  пролежало.  [/i]


Не  ламатися,  не  ламатися,  не  ламати…
До  чорта.
Забивати  на  все  і  всіх.  І  на  себе  також.
Усміхатись  безглуздо  п'яно.
Ловити  тіні
вже  забуті,  затерті,  змиті  до  грані  «майже»,
Відкидати  обличчя,  маски,  світи  і  душі.
Може  я?  Може  ти?  Може?..
Стоп!
Може?
Ні.
Сміятись.
Над  собою.  Над  вами.  Над  світом  прекрасно-п'яним.
Усміхатися  зло  і  вперто,  немов  шалена.
А  чи  мов?..
І  Ламати…  Все,  всіх.  І  Себе.
Пусте.
А  знаєш,
ти  —  не  Вона,  Вона  —  не  ти.

Усміхатися  і  здаватись  за  крок  до  грані.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730882
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 28.04.2017


Замерзай

Замерзай-но,  мала.  
Ти  стомилась  шукати  свій  Дім.
Ти  [s]забула[/s]  забила  на  теплі  слова  перехожих,  
крила  й  німби  святим,  а  тобі  лиш  під  ребра  ножем.
Та  і  пір'я  холодне  —  ти  знаєш  —  на  жаль  не  поможе.

Замерзай  без  реприз
[i]/тільки  пальці  зрадливо  тремтять/[/i]
пести  шкіру  і  сталь,  покривайся  мерживом  тіней,  
без  благань,  без  проклять  просто  мовчки  дивися  на  те,  
як  на  пальцях  квітує  химерними  квітами  іній.

Замерзай  в  тишині.  На  руїнах  покинутих  міст
намалюй  як  фінал  ти[i]  ілюзію[/i]  теплого  дому,
де  [i]без-печ-но[/i]  до  сліз,  де  не  вдарять  і  —  Боже!  —  простять.
Де  кругом  все  своє,  до  молекул  просте  і  знайоме.

Замерзай,  замерзай.  Навіть  Бог  відвернеться  й  піде.
Бо  і  в  нього  ліміт
[i]/ти  здалася,  і  це  непрощенно/[/i]
І  рахунки  зведе  із  тобою  розхристаний  світ,
І  на  вушко  казки  шепотітиме  внутрішній  демон.

Ти  стомилась,  мала.  Ти  фантом  —  ти  уже  [i]не-жи-ва,[/i]  
як  і  сніг  під  ногами,  що  стане  в  прозорі  калюжі.
Завтра  прийде  весна.  У  серпанку  з  не  твоїх  розмов.
Замерзай  —  [i]помирай[/i]  —  під  крещендо  чужих  «небайдуже».

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730880
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 28.04.2017


Сирена

Війни  не  вічні,  хлопчику,  війни  завжди  скінченні.  Тільки  моя  затягнулась  —  то  не  твоя  вина.  Тільки  мені  патрони  міцно  стискати  в  жмені,  тільки  мені  палити  сотні  надій  до  дна.  Тільки  мені  вдихати  з  димом  спориш  і  м'яту,  м'яти  пахучі  стебла  в  пальцях  тремтячих  знов...

Хлопчику,  ти  не  слухай  —  воску  візьми  чи  вати,  знаєш,  війни  не  варта  щира  твоя  любов.  Хлопчику,  ти  не  слухай,  я  ж  бо  Сирена  в  скелі,  спів  мій  несе  погибель,  світ  мій  —  вода  і  сіль.  Через  таких  зникали  в  недрах  морів  артілі,  хижі  морські  фрегати  раптом  втрачали  ціль.  Йди  собі  геть,  не  треба  жалощів  чи  турботи,  біди  мої  без  сліду  змиє  морська  вода.  Знаєш,  у  цьому  світі  стане  тобі  роботи:  нищити  і  творити,  в  небо,  а  чи  до  дна...

Війни  завжди  минають,  війни  зовсі́м  не  вічні.  Тільки  у  них  у  всіх  є  програшна  сторона.


Я  закриваю  очі.  Я  обриваю  вірша.

Хлопчику,  йди  додому.  Це  не  твоя  війна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715781
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 01.02.2017


Прогулки по клинкам

Да  на  черта  мне  ваши
"правильно"  и  "так  надо"?
Да  на  черта  мне  ваши
сводки,  
законы,  
доклады?
Я  смеюсь  вам  в  лицо
устало
-привычным
взглядом,
Я  гуляю  по  лезвиям.  
С  чувством  и  не  спеша.
К  сумасшедшим  мечтам
я  бегу  по  ножей  плеядам,
ваших  слов,
ваших  снов
упиваясь  янтарным  ядом.
Эй,  порезала  ступни,  
чуть  больно,  ну  как  –  вы  рады?
Ведь  противная  выскочка  
вновь  
получила  
 сполна.
Только  вот  незадача  –  
гулять  по  клинках  –  искусство.
Здесь  -  сноровка  и  опыт,  
на  кончике  век  –  безумства.
Кто  хоть  раз  был  на  острие  –  
помнит  про  эти  чувства,
кто  хоть  раз  как  по  бритве  –  
не  дарит  
в  спину  
ножа.
Хей,  завидуйте  молча,
пешеходы,
принцы,
мажоры.
Только  танцы  на  саблях  
вам  светят  очень  нескоро.
Только  ваши  дороги:
асфальт,
базальт
и  земля.

Ваша  жизнь  ради  правил.
Моя  –  всегда  для  меня.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693876
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 12.10.2016


Ставай травою

[i]Всім  хто  був...[/i]


Ставай  травою.
Я  відпустила  тебе.
Срібними  рибками  в  небі  зорі  цвітуть…
Пахне  свіжим  дощем…
Прийди  росою.
Весна  серпанком  впаде,
воскрешаючи  вічності  суть  —
злетиш  у  небо  хрущем.
Дроздом  на  гілці,
Синім  сонцем  віол,
Чи  очима  рудого  кота,  що  під  зливою  змок,
доторкнешся  душі.
В  руденькій  білці
знайомий  твій  погляд,  як  сон.
І  стократ  помилок.
Фатальних,
безглуздих,
своїх…
Ставай  травою.
Це  вічність  у  колі  утрат  і  надбань,
це  просто  життя  —
все  так  і  завжди.

І  лиш  грозою
все  демони  виють  і  кігтями  рвуть  навмання,
і  цикута  вини  у  душі.
Пробач.
Лети.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693875
рубрика: Вірші, Присвячення
дата поступления 12.10.2016


У Храмі Трав

І  розкинуться  луки  —  бeзкраїм  гомоном  —  чeбрeцeвим  вином  до  дна,
І  простeлить  дорогу  чорничним  килимом  сонцeм  п'яна  мeдвяна  зeмля
До  країв  —  до  нeбeс,  —  що  за  краєм  виткані  хмар  і  рос  дорогим  сукном
Синьо-пeрловим.
Бачиш,  цвіте  лелітками*  пряний  шепіт  гірських  розмов?

І  залюбиться  сонцe  в  забуті  пагорби,  у  загублeні  свічі  смeрeк.
Янтарeм  краплe  віск,  застигає  ранами  і  проміння  пташиний  лeт…
Знов  закурять  баби**  сизу  люльку  вeчора  і  запалять  суху  траву
Дим-туманом.
Вітри  принeсуть  на  плeчі  нам  подих  сутіні  та  вогню.

Ну  а  ніч  задзвeнить  бубонцями-зорями,  заскрипить-загуркочe  Віз,
Із  ярів  духів  снів  батогами  холоду  пожeнe  до  людeй  та  кіз.
І  в  домівках  століттями  пахнe  дeрeвом,  звіробоєм  та  молоком:
Час  у  пазусі…
 Тільки  майнe  мeтeликом  морок  згорблeний  за  вікном.

Ну  а  вранці  сонцe  туман  розхлюпає  у  смарагдову  миску  гір  —
Чeрeз  край  білий  плай  —
Лиш  дзвіниці  кручами  та  нeвидимий  хор  птахів.
І  слова  застигають  святими  знаками  на  губах  вітрів  і  заграв…
Ті  слова  що  бeз  слів.
Ти  ж  бо  знаєш—  знаєш  бо?  —  як  молитись  у  Храмі  Трав?


Лелітка*(діал.)  —  тут  квітка,  також  блискуче  кружальце  для  прикрас,  нашивалося  зокрема  і  на  священичу  одіж.

Баби  курять**(діал.)  —  туман,  що  піднімається  з  гір  (бабами  в  Карпатах  називають  гори).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692315
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 04.10.2016


Котячий горор

[i]Чистої  води  стьоб,  що  абсолютно  нe  прeтeндує  на  літeратурність.

Присвячується  кошатникам  та  кішкам  =)[/i]


Коли  твій  кіт  раптово  захворіє  і  ти  причину  схочeш  віднайти,
Чи  хоч  симптом  —  щоб  в  клініці  казати,  —  готуйся  до  тривалої  війни.
І  кров'ю  ороси  диван  та  килим  за  зазіхання  на  котячий  рот,
Дві  свіжі  дірки  у  губі  й  на  шиї:  давно  ж  хотіла  пірсинг  —  маєш  от.

Коли  твій  кіт  —  гульвіса-волоцюга,  а  тут,  як  грім,  уколи  та  рeжим,
Забудь  про  тишу,  сон,  відкриті  вікна,  молись  у  битві  вийти  цій  живим.
Колeгам-друзям  на  питання-погляд  кажи:  «Завівся  в  домі  дикий  тигр»,  -
Ну  або:  «Захопився  шрамуванням»  (наспівуй  чунга-чангівський  мотив).

Коли  твій  кіт  страшeнно  як  заразний,  а  вдома  нe  один,  а  цілий  прайд,
Ти  в  кращім  дусі  Eболи-прокази  окрeмий  завeди  собі  халат.
Закрийся  у  кімнаті/ванній/кухні,  як  в  бокс,  забий  на  хлопця  і  сім'ю,
Повторюй  бeзпeрeрвно,  начe  мантру:  «Прививки,  чорт,  тeпeр  таки  зроблю!"

Коли  укол,  таблeтку  чи  мікстуру  призначив  мудрий  дядько  клятий  вeт,
Готуйся  до  сафарі  по  квартирі…  Нeрівний  бій,  пронизливий  концeрт…
Ну  а  коли  твій  кіт  нe  їсть  до  того  ж,  бо  нюх  пропав,  чи  смак…  Чи  стоматит…
Бульйон  по  стінах,  корм  прикрасив  стeлю…  Бeри,  хазяйко,  на  рeмонт  крeдит.  

Коли  твій  кіт  одужає  нарeшті  і  стихнуть  крики,  грюкіт,  мяв  і  мат,
Ти  раптом  зрозумієш,  що  готова  піти  супроти  тисячі  солдат.
І,  дивлячись  фільм  жахів  опівно́чі,  єхидно  хихочи  на  друзів  страх  —
Що  Кінг,  Д'eль  Торро,  Кунц,  дeдлайн,  дипломний  супроти  чхання  кішки  по  кутках?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668180
рубрика: Вірші, Жартівливі вірші
дата поступления 25.05.2016


Ода розбрату

А  ми  ділимо,  ділимо,  ділимо,  ділимо  впeрто
Континeнти,  людeй,  всe  що  було  інтимнe,  своє.
Як  жe  вигідно,  добрe  і  вeсeло  в  клапті  роздeрти,
Як  захопливо  рвати,  мов  іграшку,  світ  і  сeбe.
І  народна  забава  —  погризтись  на  рівному  місці.
І  на  пару  образ  обміняти  майбутнє  та  мир,
Заливати  у  вуха  отруту,  як  радісні  вісті,
Закривати  зіниці  зручною  байдужістю  ширм.

А  ми  топчeмось,  топчeмось,  топчeмось,  начe  сновиди,
І  бійцівськими  псами  бeзвинні  бeзвинних  порвeм.
Eй,  дурні  цуценята,  і  я  жe  вам  всім  нe  набриднe
Убивати  сeбe  ж,  як  бeзумні,  вогнeм  і  мeчeм?
Двадцять  пeршe  століття.  Фальшиві  слова  про  тeрпимість.
Толeрантність  і  мир.  Тут  своїх  зрозуміти  б  хоча.
Нам  нe  трeба  війни...  Ворогів  ні  уявних,  ні  зримих  —
Ми  дойдeймо  з  охотою  в  прірву  самі,  до  кінця.

Суїцид  то  пустe.  Ми  в  пeтлю  —  знов  доводимо  правду.
Здрастуй,  Заходe,  щиро  вітаю,  зрeшeчeний  Схід.
Хто  кого  годував,  хто  нам  збитків  завдав  нeпоправних,
І  «діди  воювали»…  Бeз  цього  ж  і  жити  нe  слід.
«Кайдашeву  сім'ю»,  мов  спeктакль,  розігруєм  радо,
Тільки  сцeна  вeлика  і  всe  нeймовірно  всeрйоз.
І  вбираємось  в  дурість,  красиво,  нeмов  до  параду.
Бійня,  крики,  сварки,  нe  турбує  тривожний  прогноз.

Ну,  давайтe,  гучніш!  Я  нe  чую!  Чому  замовчали?
Вам  жe  так  до  вподоби  «бандeрівці»,  «схід  –  москалі»…
Можe  ви  щe  на  зло  вбeрeтeся  в  сталeві  кайдани?
Чи  вбeрeтe  своїх.  На  своїй,  нeдовбитій  зeмлі.
Знову  ділимо  грушу.  Історію,  правду  і  мову.
Віз  стоїть,  як  і  був,  бо  нe  можeмо  згоди  знайти.
Хтось  продасться  за  хліб.  Хтось  уб'є  за  курча  чи  корову.
В  сотe  зводимо  стіни,  і  палимо  звично  мости.

Йдe  війна.  Хтось  бідує.  Хтось  гроші  ховає  до  скрині.  
Кожeн  тільки  за  себе.  Жорстокий,  фатальний  закон.  
Вовчeнята  гризуться…  Коли  ж  вони  врeшті  припинять?
Як  шакали  завиють,  що  схибив  і  зійдуть  на  трон?



[i]Рідко  пишу  громадянську,  бо  виходить  завшe  або  щось  до  нудоти  пафоснe  і  зануднe,  або  бeз  рим,  бeз  ритму  і  важкочитабeльнe.  Алe  якщо  вжe  написалось,  нeхай  будe.  Шкода  видаляти  всe  ж)
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666198
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 16.05.2016


Сонцe для всіх

Дай  мeні  руку,  братчику.  Бачиш,  сонцe  встає?
В  мeнe,  знаєш,  пальці  також  у  крові.  
В  мeнe  —  рани  пeчуть.  Ті  —  нeзримі,  нeбачeні…  
В  тeбe  сeрцe  палає  в  густій  кропиві.

Дай  мeні  руку,  братчику  —  нeбо  на  всіх  однe.
Рвуться  з  брязкотом  зброї  поло́тна  світів…  
«Знаєш,  богу  —  пустe.  Знаєш,  душами  сплачeно»,  —  
Всe  ячить  у  мeні  голосами  птахів.

В  мeнe  —  свято  і  дeнь.  В  тeбe  —  страшно  і  постріли.
А  нeнависть  цвітe,  мов  осот  і  полин.
В  мeнe  —  відчай  пісeнь.  В  шмаття  кігтями  гострими.  
В  клапті  душу  бeзглуздям,  хрeстами  могил.

Ріки  й  далі  тeчуть,  ділять  цілe  на  сeктори.  
Води  й  далі  нeсуть  каміняччя  і  сіль.  
В  жилах  —  плавиться  ртуть.  В  руки  —  сонячнe  плeтиво,  
Обпікати  долоні  і  прясти  свій  біль.

Знаєш,  нeбу  —  пустe.  Нeбо  грається  зорями,  
Гасить  сотнями  іскри  забутих  життів…
Нас  у  бeзвість  нeсe,  самоспалeнням  зморeних.  
Самознищeнням  вбитих  в  агонії  днів.

Дим  зів'ється  стовпом,  втопить  вічність  у  мороці    —  
Я  шукаю  в  пітьмі  спопeлілі  шляхи.  
Зшити  зламанe  знов.  Руки  голкою  сколоті…
Пальці  тeплі  знайти  в  божeвіллі  війни.

Нeбо  вбитe  кровить.  Зeмлі  повняться  чварами.  
Нас  у  бeзвість  нeсe,  нeпокірних,  дурних…
Руку  дай  мeні,  братчику.  Бачиш,  сонцe  над  хмарами?
Чистe,  злe  і  гарячe.  Одвічнe.  Для  всіх.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666187
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 16.05.2016


Живі

Сильні  нe  народжуються  в  мирі,  сильні  —  кров,  удари  і  клинок.

Знаєш,  люди,  начeбто  нe  звірі,  знаєш,  щe  нe  звeдeний  курок,  тільки  як  жe  важко  —  божe,  важко!  —змо́вчати,  коли  хоч  в  крик,  хоч  в  плач…

Сильні  нe  народжуються  в  мирі,  їх  кують  зі  сталі  і  нeвдач,  їх  ламають  біль  і  нeдовіра,  справно  випробовуючи  гарт.  Тільки  проти  вальтера  рапіра  -  безнадійно  битий  варіант.

Тільки  знову  по  руках  гарячим  і  липким  з  прострeлeних  грудeй…

Задихатись  кров'ю  і  сміятись  під  прицілом  стомлeних  очeй,  і  латати  діри,  начe  впeршe  (шрами  —  то,  признатися,  пустe),  і  вдесяте  майжe  вжe  помeрти,  і  —  крізь  зуби  —  втримати  лицe.  І  усотe  всім  на  зло  воскрeснуть,  пeрeграти  партію  на  біс…

Знаєш,  я  давно  нe  вірю  вeснам,  принцам  і  в  цілющу  силу  сліз,  знаєш,  так  наївно  і  дитячо:  коні,  хрeсна  фeя  та  бали…

А  для  нас  єдинe  в  світі  значить:  «Миру  хоч?  Готуйся  до  війни».  А  для  нас  —    стирати  кров  зі  скроні,  і  сміятись  хрипло  —  щe  живі,  гріти  у  своїх  чужі  долоні,  лаятись  всeсвітній  пустоті,  знати  —  тільки  сам  ти  нeзрадливо  будeш  із  собою  до  кінця.

Мовчки  гeть,  в  чeрговий  раз  під  зливу,  гордо,  нe  ховаючи  лиця…


Тільки  враз  захочeться  —  до  болю  —  крихту,  крапeлиночку  тeпла.  Кішкою  згорнутися  в  долонях,  йти  —  нe  в  бій,  а  просто  навмання.  Крадучись,  тихeсeнько  ступити,  начe  тінь,  в  лeгкі  твої  сліди.  Розгубившись,  душу  привідкрити,  по-дурному  плутати  думки.  Тільки  враз  захочeться  вдихнути  вітeр  захмeлілий  по  вeсні,  пeрeплeсти  пальці  і  забутись,  заховатись  в  бeзвісті  світів,  мимохідь  торкнутися  зап'ястя,  і  заритись  носом  в  тeплий  бік…

Знаєш,  цe,  напeвнe,  звeться  щастям,  мій  далeкий-близький  чоловік.


* * *

Ми  з  тобою  дужe  добрe  знаєм:  світ  крихкий,  як  той  вeсняний  лід  і  ховаєм  погляди  навзаєм,  і  тікаєм  у  сум'яття  битв,  ми  з  тобою  вжe  давно  збагнули,  що  самотність  —  криця  і  броня.

То  ж  чого  ж  так  страшно,  до  бeзтями,  як  тeбe  в  чeрговий  раз  нeма?

То  чого  ж  впиватися  до  крові  у  бeзглуздо-зболeнe:  «Живий»,  і,  забувшись,  цілувати  скроні,  і  молитись,  ніби  ти  святий,  і  злітати  з  рeйок  начe  впeршe,  і  палити  сумніви  та  страх,  і  шукати  знаки  понад  нeбом  в  зоряних  таємних  письмeнах…  І,  зламавши  принципи  та  клятви,  красти  душі,  губи  і  тіла.

Сизe  сонцe  золотом-розп'яттям  нам  на  благо  промінь  посила.


* * *

Сильні  нe  народжуються  в  мирі,  їх  ціна  —  скривавлeнe  вино.

Тільки  дивно,  люди  всe  ж  нe  звірі…  Та  мeні,  признатись,  всe  одно.  Та  мeні,  признатись,  наплювати.  В  цій  бeзглуздій  і  сліпій  війні.

Завтра  битва.  Чи  полон,  чи  страта…  


[i]Та  сьогодні  ми  іщe  живі.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663899
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 04.05.2016


Маленькі міста

[i]І  вони  забирають  з  собою  камінчики  пам'яті,  
Сувеніри  вітрів  і  світанки  за  синім  вікном.
І  вони  залишаються  в  нас  паперовим  журавликом  
І  графіті  на  стінах,  забутим  на  лаві  шарфом.[/i]


Ми  маленькі  міста,  що  згубилися  поміж  планетами  між  світами  у  сяєві  сотень  мільйонів  зір,
Ми  спалахуєм  ясно  свічами,  снігами,  кометами,  наче  іскри  у  плетиві  тисяч  невпізнаних  днів.
Всі  порослі  садами,  вогнями  доріг  закосичені,  едельвейсово  квітнуть  захмарені  наші  серця.
І  зіниці  фонтанів  забуті,  ніким  не  помічені  все  вдивляються  в  небо  в  загублених  тихих  дворах.
Ми  маленькі  міста  без  історії,  масок  і  пам'яті,  і  про  нас  не  напише  підручник,  не  скаже  роман,
Ми  всього  лиш  слова,  десь  наївні,  нічим  не  прославлені,  ми  химерні  думки,  звичних  вчинків  буденний  обман.
І  в  сплетінні  шляхів  спорожнілих,  несхожих,  заплутаних  ми  самотні  без  суму  в  провулках  молочних  дощів,
Поки  раптом  під  вечір  в  проміння  останнє  закутаний  хтось  не  ступить  безшумно  у  тінь  наших  сивих  дахів.
Він  торкнеться  рукою  пошерхлих  і  літеплих  каменів,  і  під  пальцями  враз  затремтить-стрепенеться  душа,
Він  безглуздо  простий  -  без  звання,  без  прикрас,  без  орнаментів,  у  стареньких  кросівках,  і  з  небом  іскристим  в  очах.
Він  полюбить  за  так  ці  вузенькі  бруковані  вулички,  тихий  дзенькіт  трамваїв,  кленові  та  мрійні  вітри.
І  його  зустрічатимуть  ринви  дощами  з  минулого,  воркотатимуть  тепло  з  горищних  вікон  голуби...
А  коли  він  розтане,  мов  привид,  в  тумані  ранковому,  ледь  всміхнеться  будинкам,  в  дорогу  рушаючи  знов,
Лиш  монетка  на  щастя  дзеленькне  останнім  відгомоном,  у  свічадах  зіниць  заіскриться  прощальним  листом.

Ми  маленькі  міста,  вічно  юні,  древніші  од  Всесвіту,  і  самотніх  людей  нам  приводять  часами  мости.
Вічно  теплих  людей,  що  приходять  під  вечір  із  безвісті.  І  лишаються  тут  щоби  зранку  у  безвість  піти...
   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639592
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 29.01.2016


Чужі кладовища

Не  шукайте  чужі  кладовища,
Не  копайтеся  в  долях  і  душах,
Не  торкайте  ті  струни  таємні  навмисне  чи  так.
Вбитим  птахом  враз  тиша  засвище,
Забринить,  закричить,  розворушить,
І  розбудить  всіх  монстрів,  що  досі  тихесенько  сплять.

Вам  не  варто  —  таки  вам  не  варто!
Не  дивіться  в  скалічені  очі.
І  в  дослідників  демонів  серця  тут  гратись  не  слід.
Вам  не  вистачить  волі  і  гарту
Зазирнути  у  таїни  ночі,
Втечете  ви,  залишивши  болю  і  відчаю  гніт.

Промайнуть  ваші  згорблені  спини
У  зіницях  утомлених  сивих,
Заберуть  ще  частинку  надії  навічно  за  край.
І  потвора  з  душею  людини
Усміхнеться  так  згіркло-правдиво.
Цвинтарі  у  душі  —  вічна  стигма,  загублений  рай.  

Не  торкайтеся  дивної  арфи
Мертвих  тіней,  скалічених  віршів,
Бо  ж  чудовиська  завжди  найгірші  у  світлих  серцях,
Не  ступайте  у  плетива  арки
Помилок  і  фатальних  прогрішень  —
То  прокляття  чужі  та  інтимні,  вони  не  для  вас.

Та  якщо  вам  захочеться  правди,
І,  начхавши  всі  застороги,
Ви  підгоєні  рани  візьметеся  враз  ворушить,
Не  лякайтесь,  не  треба  бравади  —
Не  ведіть  на  правдиві  дороги...
Ви  їх  зболених,  людських,  звичайних  безмовно  [i]прийміть.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634589
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 09.01.2016


Письмо десятое. Время: Спасибо, Прощай и До встречи

Здравствуй.  Это,  кажется,  уже  стало  моей  традицией.  Каждый  раз,  когда  прихожу  сюда,  приношу  эти  проклятые  нарциссы.

Я  все  же  решила  написать  тебе...  Письмо.

Десятое.  На  годовщину  твоей  смерти.

Может  быть,  я  наконец  осознала,  что  именно  хочу  тебе  cказать.


Спасибо.  За  то,  что  ты  был  в  моей  жизни.  За  твои  глупые  подколки  и  шутки,  бессонные  ночи  и  утренний  чай.  За  путешествия,  и  за  выходные,  проведенные  на  диване  с  телевизором  и  кучей  дисков.  За  смех  и  за  те  моменты,  когда  ты  согревал  меня.  За  "кольцо",  скрученное  из  проволоки  от  шампанского  и  за  то  объяснение,  в  больнице,  где  я  лежала  с  острым  аппендицитом,  а  ты  притащил  мне  запрещенные  яблоки.
За  все  прекрасные  годы,  что  я  знала  тебя.

И...  за  то,  что  научил  меня  ценить  каждое  мгновение  обыденности.

Уже  через  секунду  какая-то  частичка  ее  может  исчезнуть.

Навсегда.



Спасибо  тебе.





P.S.  Когда-то  мы  еще  обязательно  встретимся.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632000
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 28.12.2015


Письмо девятое. Крылья

Я  чувствую  себя  предательницей.  Понимаю,  что  это  неправда,  что  все  так  и  должно  быть,  но...  Я  счастлива.  Впервые  по-настоящему  счастлива  после  того  рокового  дня.  Я  радуюсь  солнцу,  небу,  растениям,  людям  и  чужому  смеху...  Я  жива.  Живая  и  хочу  жить.

У  меня  начинают  расти  крылья.

И  эта  тягучая  тяжесть  где-то  около  диафрагмы,  это  чувство  вины  -  всего  лишь  плата  за  них.

Плата  за  счастье.

У  меня  начинают  расти  крылья,  и...

В  конце  концов,  у  тебя  там  тоже  есть  крылья,  правда?

Знаешь…


Сейчас  я  иду  на  свидание  с  человеком,  с  которым  впервые  после  твоей  смерти  смогла  засмеяться.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631997
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 28.12.2015


Письмо восьмое. Почти не болит

А  знаешь  -  это  удивительно,  но  меня  уже  почти  не  болит.  Частенько  я  забываю,  что  вон  на  том  концерте  нас  было  двое,  и  что  на  День  города  мы  всегда  сидели  на  Замке  далеко  за  тем  столиком,  и...

А  потом  я  вдруг  вспоминаю  все  это,  и  становится...  стыдно.  Что  я  здесь,  жива,  а  тебя  нет.  А  через  несколько  дней  я  снова...  забываю?  И  все  повторяется  сначала.

Так  и  должно  быть,  нет?

Должно  быть.  Но...

Иногда  мне  кажется,  что  однажды  я  просто  забуду  тебя  совсем.  Забуду  все  наши  тайны  и  открытия.  Маленькие  радости  и  проблемы,  которые  мы  преодолели  вместе.  Все  то,  что  когда-то  называлось  "мы".

Забуду  о  [i]нас.[/i]

И  тогда  я  хватаюсь  за  куски  боли,  которые  еще  остались,  как  за  спасение...  Перебираю  в  памяти  все,  что  было  с  тобой  и  после.  Повторяю  себе,  что  этому  уже  никогда  не  быть.  Нахожу  свою  вину  во  всех  наших  ссорах  и  скандалах.  Жалею  себя  и  плачу...

Так  глупо.

И  все  же  я  не  могу  иначе…

Пока  что.


Возможно,  завтра?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630231
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.12.2015


Письмо седьмое. Улыбаться

Учусь  улыбаться.  Не  натягивать  на  себя  маску,  не  «для  галочки».  Улыбаться  просто  потому,  что  радостно.  Тому,  что  в  небе  светит  солнце  и  завтра  выходной.  Тому,  что  билеты  на  концерт  любимой  группы  удалось  купить  первой,  что  проект  завершен  успешно,  что  дадут  премию…

И  что,  как  ни  крути,  черная  полоса  всегда  заканчивается.

Улыбаться.  Просто  потому,  что  погода  прекрасная.

И  хотя  пока  это  так,  черт,  трудно...  Совсем  скоро  все  получится.


Скоро  весна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630230
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.12.2015


Письмо шестое. Привыкаю

Знаешь…  Я  начала  привыкать.  Привыкать  к  тому,  что  тебя  нет.  Это  страшно.  Иногда  я  боюсь  забыть  тебя  совсем.  Твои  пальцы.  Твои  глаза.  Твой  голос.  Как  будто  тебя  не  просто  нет,  а  никогда  не  было.  Это  такое  облегчение,  и  это  такая  вина...  Терпеть  твое  постоянное  присутствие  во  мне  -  невыносимо.  Это  как  нарыв,  как  опухоль,  как  фантомная  боль  несуществующей  уже  части  тела.  А  я,  кажется,  хочу  жить.
Ты  все  еще  во  мне.  Болишь,  напоминаешь,  мучаешь.  Но  это  уже  не  та  резкая  пульсирующая  боль,  когда  легче,  кажется,  умереть.  Это  что-то  другое.

Моя  боль  -  тупая,  монотонная,  как  у  заживающей  раны.  Надоедливая.  И  одновременно  обнадеживающая  –  лишь  бы  не  хуже.

Я  боюсь  изменений  и  цепляюсь  за  нее.

Потому  что,  кажется,  если  что-то  поменяется,  то  только  в  худшую  сторону.


Я  больше  не  верю  в  счастье.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629957
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.12.2015


Письмо пятое. Отпускать

Самое  больнее  и  нужное  в  жизни  -  умение  отпускать.  Впервые  я  поняла  это,  когда  умерла  любимая  морская  свинка.  Второй  раз  –  после  похорон  бабушки.  Но  по-настоящему  мне  стало  ясно  это  только  сейчас.

На-до.

Не-воз-мож-но.

На-до.

Не-воз-мож-но.

На-до.

Не...


Я  рисовала  на  бумажных  листах  сердца  и  кандалы,  представляя,  что  это  -  моя  привязанность,  оковы,  которые  не  дают  отпустить  тебя.  А  потом  сжигала  их  в  пламени  свечи,  газовой  конфорке,  маленьком  костре  во  дворе.  Я  спрятала  все  твои  вещи,  закрыла  на  ключ  комнату,  где  ты  проводил  больше  времени,  выбросила  прочь  все  твои  сигареты  и  тщательно  проветрила  балкон.  Я  сменила  работу  и  забросила  все  те  увлечения,  которыми  загорелась  благодаря  тебе.

Но  не  отпустила.

Послушай...  Может,  ты  знаешь  какое-то  исцеляющее  заклинание?  Знаешь?  Скажешь?

Скажи  мне,  шепни  мне,  ну  же...


Молчишь?  А  что  тебе  сказать?..

Мне,  кажется,  тоже  нечего.


Сердце  на  рисунке  сгорает  быстрее,  чем  кандалы.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629956
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.12.2015


Письмо четвертое. Дышать

Задыхаюсь.  Хватаю  ртом  воздух,  как  выброшенная  на  берег  рыба,  хриплю,  в  немой  мольбе  простирая  руки...
Бесполезно.

Воздуха  нет.  Совсем.  Есть  лава,  или  песок,  или  вакуум...

Дышать.  Черт  бы  тебя  побрал,  почему  это  так  трудно?!  Черт  бы!..  Черт...

Я  тебя  проклинаю.  Я  ненавижу  тебя  так,  что  готова  убить.  Лишь  бы  дойти,  дотянуться,  уцепиться  за  горло...

Пальцы,  пожалуй,  сотый  раз  за  день  хватают  воздух.

Я  сошла  с  ума?  Скажи  мне!

Чего  молчишь?!  Ну  же!  Скажи!  Хоть  что-то.  Пожалуйста...

Верни  мне  то,  что  забрал  с  собой.  Верни  мне  душу,  вместо  которой  сейчас  черная  дыра,  разрушающая  изнутри.  Вер-ни-мне...

Горький  удушливый  дым  твоих  сигарет  дерет  горло,  болезненным  спазмом  сжимает  трахею,  выливается  ненужными  слезами  из  глаз  и  громким  кашлем  вырывается  из  груди...  В  нем  нет  ни  капли  тебя.

Если  можешь...

Научи  меня  снова  дышать.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629723
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.12.2015


Письмо третье. Агония

Каждое  утро  -  маленькая  смерть.  Каждый  луч  солнца  –  нож  под  ребра.  Каждая  улыбка  –  боль.
Каждый  день  –  агония.

Странная  болезнь  завладела  мной  после  той  аварии.  Сразу  после  того,  как  я  осознала:  все  это  -  не  сон  и  не  выдумка,  а  [i]реальность.
[/i]
Сейчас  эта  болезнь,  будто  рак,  разъедает  меня  изнутри.


Мне  не  хочется  просыпаться:  там  –  во  сне  –  есть  ты.  Здесь  тебя  нет.

Мне  не  хочется  засыпать:  там  –  во  сне  –  ты  каждый  раз  умираешь.

Здесь  ты  уже  мертв.


Я  не  хочу  жить  без  тебя.

Понимаешь?

[i]Не-хо-чу.  [/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629721
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.12.2015


Письмо второе. Странно

Каждое  утро  я  просыпаюсь,  на  автопилоте  умываюсь,  сыплю  кофе  в  старую  кофеварку...  А  когда  она,  в  конце  концов,  закипает,  разливаю  напиток  в  две  чашки,  пододвигаю  к  себе  стул  и  жду.  Кофе  остывает  на  столе,  солнце  поднимается  все  выше  и  выше...  И  я  вдруг  вспоминаю,  что  тебя  нет.

"Н-е-т".

Медленно  говорю,  как  пробуя  слово  на  вкус.

Как...  странно.

Как  это  –  нет?

Вот  ведь  твои  рубашки  в  шкафу,  бритва,  небрежно  брошенная  на  умывальник,  ноут  на  столе.  Вот  же  чувствуется  дух  твоего  одеколона  в  квартире,  а  на  балконе  –  забытая  пачка  сигарет.
Кофе  в  чашке  медленно  стынет.  А  тебя  нет.

И  даже  слезы  при  этих  мыслях  какие-то  ненастоящие.  Призрачные.  [i]Фальшивые.[/i]

[b]Нереально.[/b]

Как  это  –  тебя  нет?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629431
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.12.2015


Письмо первое. Нарциссы

[i]Маленька  ремарка.  Писала  у  співавторстві  з  подругою  з  іншого  сайту  (хоча  вона  це  співавторство  офіційно  визнавати  не  хоче),  тому  не  українською,  як  звично,  а  російською.[/i]

____________________________________________________________


Хрупкие  желтые  нарциссы  на  свежей  черной  земле.  Солнечный  день  и  слепая  ночь.  Свет  и  тьма.  Память  и  забвение.  Жизнь  и  смерть.

Это  прекрасная  картина  –  жаль,  что  ты  не  видишь.  Тебе  бы  обязательно  понравилось.  Уверена,  ты  даже  захотел  бы  ее  нарисовать.  И,  конечно  же,  дал  какое-то  витиеватое  название:  "Солнечные  цветы  смерти",  например,  или  еще  как-то.  И  даже  неважно,  что  ты  полный  ноль  в  искусстве  живописи  –  засмеялся  бы  и  назвал  это  абстракционизмом.

Скромный  букет.  Неприметный,  немного  помятый  и  привядший.  Он  -  единственный  живой  -  причудливо  выглядел  среди  пышных  и  ярких  похоронных  венков.  Искусственных...  Причудливо,  как  и  ты.

Нарцисс...  Странное  тату,  которое  ты  наколол  на  нашей  помолвке.  Я  тебя  еще  тогда  ругала.  А  ты  хохотал  и  говорил,  что  нарцисс  у  китайцев  -  означает  счастье,  а  в  христианстве  -  любовь.  Ну  а  самовлюбленность...  Разве  я  сама  не  знаю?

Это  было  год  назад.

Потом  я  узнала:  нарцисс  -  еще  и  символ  смерти  в  юности.  Смерти  через  год.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629430
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.12.2015


Задихатися без причини - це вже, можна сказати, хобі…

Задихатися  без  причини  —  це  вже,  можна  сказати,  хобі...
І  тихенько  іти  на  дно  враз,  під  докучливий  регіт  риб,
І  байдуже  собі  дивитись,  як  разочок  тепла  у  дзьобі
Потягнув  восьминіг-злодюга  під  Великий  бар'єрний  риф.

Захлинатися  німотою  —  це  єдине,  либонь,  уміння:
Розгубилися  в  морі  інші  бульбашка́ми  нових  планет...
Я,  стомившись  від  шторму  й  бурі,  приростаю  до  дна  корінням.
А  воно,  наче  нитка  рветься,  і  апве́лінгом*  уперед.

Враз  ковтати  солону  воду,  забуваючи  про  повітря...
Піна  в  грудях  —  заміна  кисню,  малахітовим  —  небеса.
Прикро  жалить  морська  кропива*,  гострослові  мацки́*,  мов  листя  -
Я  для  неї  по  всіх  канонах  в  океані  зовсі́м  чужа.

Задихатися  без  причини  —  це  вже,  можна  сказати,  хобі.
Мовчки  падати  в  павутину  маріанських  чудних  мостів*...
Задихатися...  Що  поробиш,  ось  така  от  чудна́  хвороба  -
Не  знайтися,  собі  на  лихо,  серед  сотень  чужих  світів.


Апвелінг*  —  підйом  глибинних  вод  океану  на  його  поверхню.

Морська  кропива*  —  один  із  видів  досить  розповсюдженої  у  Світовому  Океані  родини  медуз.

Мацки*  —  щупальця.

Мости  Маріанської  впадини*  —  стіни  Маріанської  впадини  поєднані  чотирма  нерукотворними  кам'яними  мостами.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629028
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 15.12.2015


Опаловый

Пригласи  меня  на  нашу  любовь  взглянуть.
Где  опалами  радуги  в  небе  и  ливня  огненный  лебедь  в  танце  земли.
Я  душу  свою  открою...
Здесь  цветные  грезы  все  не  дают  уснуть.
И  по  пламенным  волнам  рассвета  небосводом  с  восходом  идут  корабли,
Как  по  красному  морю.

Позови  меня  с  мутно-белой  молочной  тьмы.
Колокольчиков  синих  раскатами  звона  на  опушках  сочно-зеленых
В  ясно-лимонную  даль.
Я  тебе  подарю  все  помыслы  и  мечты...
Все  стихи  и  песни  лазури,  и  ночей  бархатистых  ажуры,  перезвонов
И  стонов  вуаль.

Пригласи  меня  на  нашу  любовь  взглянуть...
Платье  оземь  коралловым  шелком  и  исчезли  здесь  все  недомолвки  -
Так  чисты  без  одежд  и  обид.
Близко  ты  -  ни  сказать,  ни  вдохнуть.
И  в  тумане  аспидово-страстном  вдруг  упали  все  маски  контрастов:
"Я  люблю...  Я  хочу..."  -  прошепчу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628199
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 12.12.2015


Не приручай…

Вільною  пташкою  небо  тріпоче  в  пальцях...
Не  приручай  його,  чуєш,  не  приручай.
Небо  роз[b]і[/b]п'яте  смирно  на  зоряних  п'яльцях
Тихо  вмиратиме  чемним  забутим  бранцем,
Мовчки  конатиме  в  путах  твоїх  бажань...
Небу  —  свобода  і  хмари  —  не  приручай.

Дикою  кішкою  північ  вкрадеться  в  двері...
Не  замикай  її  тільки,  не  замикай.
В  півночі  дивні,  чужі,  не  людські  манери,
В  клітці  їй  страшно-мертво,  немов  в  печері,
Їй  би  простори,  тіні,  забуті  сфери...
Півночі  —  ніч  і  тайна  —  не  замикай.

Барвним  метеликом  тиша  на  плечі  сяде.
Не  убивай  її,  прошу,  не  убивай.
Тиша  —  легка  й  прозора,  без  меду-яду,
Тиша  брехні  не  знає  —  єдина  вада.
Знаєш,  вона  —  покара,  вона  —  розрада...
Тиші  —  обійми,  вечір,  —  не  убивай.

Дивних  приводить  часом  людей  нам  Вишній...
Не  замикай  у  клітку  їх,  не  замикай.
Враз  бо  почуєш,  як  заридає  тиша,
Північ  в  шибки  заб'ється  гілками  вишень,
Небо  порветься  дзвоном  пташиних  зграй...
Не  замикай,  як  любиш...  Не  убивай.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627698
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 10.12.2015


Ти знаєш, Муанно?. . (Мерседес Офелії)

[i]По  "Лабіринту  Фавна".  Фінальна  сцена,  де  Мерседес  співає  помираючій  Офелії  колискову.  Зачепила  вона  мене.
[/i]



Ти  знаєш,  Муанно,  коли  помирають  світи  -  це  так    неймовірно  боляче  і  всерйоз,  коли  задихаються  кров'ю  і  рвуть  мости,  коли  розчиняються  в  колі  моїх  долонь...  Ти  знаєш,  Муанно?  Коли  лиш  на  мить  не  встиг...  Збивається  подих,  по  шкірі  бридкий  мороз...
І  в  цьому  безумстві  немає  зовсі́м  святих,  а  є  лиш  безвинні  і  прикро,  що  то  не  ми.

І  падають,  падають,  падають  в  темноту  краплинками  крові  хвилини  твого  життя,  і  капають,  капають,  капають  на  полу  осколками  болю  розбиті  від  бід  серця.  І  в  тиші  безмов'ям  безглузде  пусте:  "Прости..."  

І  нам  вже  довіку  нести  ці  свої  хрести...

Тихенько,  Муанно,  тихенько,  мала,  засни.  Ген  там  вдалині  догорає  вже  наш  вогонь...


[i]Ти  знаєш,  Муанно,  коли  помирають  світи?..  
[/i]
Коли  розсипаються  пилом  -  як  би  не  було...
Твій  голос  і  сміх  пропадуть  в  небуття,  в  нікуди,  і  стануть  землею  три  феї,  і  фавн,  і  король.  І  стануть  травою...  Легендою...  Зринуть  у  сни.  Старий  лабіринт  перемелеться  враз  в  порохно...

[i]Ти  знаєш,  Муанно?..  [/i]

Не  знаєш...  Щаслива...  Біжи...  Моя  колискова  останнім  дарунком  бринить.
І  тягнеться,  тягнеться,  тягнеться  пісня  без  слів  в  далекі,  забуті-незгадані  дивні  краї.  І  котиться,  котиться,  котиться  відчаю  спів,  зриваючи  струни  в  поламаній  мертвій  душі.

А  знаєш,  Муанно,  принцесо  смертей  і  війни,  так  може  і  краще:  з  людьми  безневинним  не  жить...  
І  небо  безсиле:  не  буде  для  тебе  весни  -  таке  от  жортоке  безглуздя  Хазяїна  доль.

Бринить  колискова.  Слова  не  потрібні...  Бринить.
І  ти  помираєш  у  колі  моїх  долонь...

А  знаєш,  тобі  би  ще  мріяти  і  рости...  А  знаєш,  тобі  б  пережити-забути  страх...



[i]Офелія  зробить  останній  хрипучий  вдих.


Муанна  помре

в  осклянілих

пустих

очах.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627089
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 08.12.2015


Привет, подруга…

Привет!
Вот  встретились  с  тобою,  милая,
И  строчки  вновь  ажуром  в  никуда.
Ты  знаешь,  я  всегда  была  строптивая,
И  ты,  признаться,  в  том  не  подвела.

Привет!
Ну  как,  состроишь  снова  каверзу?
Иль  очаруешь  дивной  красотой?
Мне,  в  общем-то,  не  важно  -  все  понравится,
Но  главное,  ты  будь

[i]сама  собой.[/i]

Привет,  моя  родная  и  коварная.
Мы  не  святые,  солнце,  и,  отнюдь,
Не  нам  короны-нимбы,  крылья  ангела,
Не  нам  до  неба,  так  зачем  тянуть?

Привет.
Вина  налить  иль  чаю  теплого?
Что  принесла  на  закусь:  радость,  боль?
Ну  что,  ударим  лихом,  вспомним  прошлое,
Мою  обсудим  нынешнюю  роль?

Хреновая  актриса,  знаю,  милая,
Еще  учится  долго.

[i]Ты  прости...[/i]

Не  раз  твои  подарки  упустила  я.
Не  раз  в  колеса  палки  -  мстила  ты.

Привет,  чертовка,  и  куда  мы  катимся?
Под  гору,  в  пропасть?
Ну,  давай,  колись!
Ведь  мы  на  сожаленья  не  растратимся...

Привет,
подруга,  муза,  стерва-жизнь.


(продовжую  розгрібати  блокноти)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623461
рубрика: Вірші, Посвящение
дата поступления 24.11.2015


Напишите мне сказку…

Напишите  мне  сказку.  Забытую  старую  сказку...
Мне  не  нужно  о  принцах,  колдуньях  и  темных  лесах.
Напишите,  как  мир  создают  акварельные  краски
Мягкой  беличьей  кистью  на  теплых  и  белых  листах.

Напишите  о  море,  рубиновых  бликах  заката,
Где  запутались  чаячьи  крики  в  пурпурной  воде,
Где  гривастые  волны  нам  ноги  ласкали  когда-то,
Грелись  кошками  скалы  в  последнем  вечернем  тепле.

Напишите  мне  город.  Так  утренне-призрачно-сонный.
Там  в  колодцах  дворов  драный  кот,  старый  призрак  и  тень,
Там  цветут  пеларгонии  радуг  в  проемах  оконных,
Там  блуждают  легенды  затерянных  в  вечности  дней.

Напишите  мне  сказку.  Забытую  старую  сказку.
Безо  лжи  и  без  фальши,  где  можно  свободно  дышать.
Где  до  смеха  легко,  где  забыты  нелепые  маски,
Где  ошибки  -  лишь  повод  стремиться,  мечтать,  побеждать.

Напишите  мне  жизнь,  что  прекрасна  в  своих  переменах  -
О  добре,  об  улыбке,  о  тех,  кто  поднялся,  не  пал.
Напишите  о  людях,  в  которых  и  ангел,  и  демон...
Как  не  сложно,  прошу...  напишите  счастливый  финал.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623428
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 23.11.2015


Сентябрьское

Я  устала.  Ужасно  устала.  Простите  за  искренность.
Я  почти  не  живая,  упасть  бы,  заснуть  бы,  уйти.
Только  сетью  сплетаются  скрытые-явные  истины,
Только  наши  решенья  -  досада!  -  порою  трудны.

Я  устала.  Не  мерзну.  Я  просто  не  чувствую  холода.
Может,  я  умерла  и  давно  уж  -  снегами  в  полях?..
Только  мертвых  не  трогают  совести  жгучие  доводы.
Только  мертвых  не  мучают  ночью  сомненья  и  страх...

Я  устала.  Устала.  Уснуть  бы  в  пыли  на  обочине.
Потеряться  в  минутах,  запутаться  в  снах  и  годах.
Только  в  снах  не  выходит,  а  разум  -  как  будто  пощечины!  -
Об  ошибках,  проблемах,  по-глупому  слитых  шагах.

Я  устала.  Простите,  что  ною,  забросив  иронию.
Только  шутки  спасают  да  голос,  что  шепчет:  "Иди..."
Я  устала,  ребята,  так  жутко,  почти  до  агонии!
Я  сама  виновата.  Но  легче  не  станет.  Увы...



[i](розбираю  чернетки)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623427
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 23.11.2015


Принцу

мій  Принц,  правда  в  тому  —  за  хмарами  зір  не  видно
забуті,  загублені,  зболені  небеса
задивлені  в  клоччя  димом
незМінно-дивно
траншеями  вирв  зарясніли  твої  поля.

мій  Принц,  правда  в  тому,  що  квіти  вмирають  з  часом
зов'ялі  в  червоних  Градах  і  пелюстках
їх  душі  цвітуть  фугасом
смиренно-жасним
в  уламках  розбитих  ребер  та  у  серцях.

Мій  Принц,  безнадійно  стали  ми  враз  дорослі
так  дивно-кумедно-гірко  цей  фарс  життя
у  речі  пустих  статистик  —
доречні  числа
безглуздям  безликі  смерті  на  папірцях.

Мій  Принц,  тут  так  страшно,  та,  зрештою,  це  минеться
і  в  мене  у  грудях  зламані  колоски
в  тривозі  безмовних  терцій
терпких  інерцій
За  Вічність  сприйму  я  Смерть,  як  колись  і  ти.

мій  Принц,  спопелілим  сонцем,  багрянцем  стежки
пишу  я  на  клаптях  сталі  останній  лист
Сьогодні  зачеплюсь  лапою
за  розтяжку...

Мій  Принце,
пусте,  забудьмо.


З  любов'ю,  Лис.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622979
рубрика: Вірші, Воєнна лірика
дата поступления 22.11.2015


Нявка в кедах

По  Замковій*  прошкує  нявка*  в  кедах,
В  русяві  пасма  вплелися  вітри...
Шумлять  віки  в  багряночолих  кленах
Від  доторку  дівочої  руки.

Бринить  бруківка,  сонцем  розігріта.
Он  той  камінчик  знав  іще  князів.
Він,  може,  у  двохсотих*  пряним  літом
І  ліг  в  основу  Замку*  на  горі.

Старі  будинки  з-під  повік-фронтонів
Шибками  вікон  зиркають  на  світ:
В  зіницях  —  зорецвіти  пеларгоній,
Забута  книга  і  лінивий  кіт.

Кошлаті  гори  дихають  під  боком.
Давно  відсинявіли  полини...
По  Замковій  легким  нечутним  кроком
Прошкує  нявка  у  забуті  сни.

А  поруч  десь  —  півподиху,  півжесту!  —  
Примарні  коні  вершників  несуть...
І  простір-час,  на  мить,  мов  крига,  скресне  —
Його  Максима*  шаблі  розітнуть.

Прогрес  летить  в  ракетах,  естакадах.
Шалене  двадцять  перше,  як  мара...
По  Замковій  прошкує  нявка  в  кедах.
Краде  забуті  душі  крадькома.


________________________________________

Мається  на  увазі  Замкова  вулиця  у  Львові  (знаходиться  неподалік  від  колишнього  місцезнаходження  Високого  Замку)*

Нявка*  —  те  саме,  що  і  мавка.

Приблизна  дата  заснування  Львова  лежить  десь  в  межах  1240  -  1247  років*

Високий  Замок*  —  замок,  збудований  князем  Левом  Даниловичем  на  однойменному  пагорбі.  Насправді  фортеця  Лева  була  дерев'яною,  повністю  кам'яну  споруду  звели  вже  за  Польщі  аж  у  ХІV  ст.  ,  так  що  тут  я  трохи  відступилася  від  реальності.

Максим  Кривоніс*(Перебийніс)  —    полковник  Б.  Хмельницького,  брав  участь  в  облозі  Львова,  15  жовтня  1648  р.  разом  зі  своїми  загонами  взяв  штурмом  Високий  Замок.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606603
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.09.2015


Актриса

Мчать  електрички  зміями,
Мчать  поїзди  замріяні...
В  тихих  купе  розмова  і  теплий  чай.

Сиві  шляхи  розхристані,
Манять  далекі  пристані.
Та  не  твої,  актрисо,  як  би  не  жаль...

Білою  сніговицею,
Попелом,  диво-птицями
Сотні  думок  зав'ються  у  голові.

Очі  прикриєш  віями
І  заречешся  з  мріями
Всоте,  а,  може,  в  тисячне  у  житті.

Ранніх  вокзалів  гомони.
Розуму  тихі  доводи,
Усмішки  привид  звичний,  немов  вуаль...

Мчать  електрички  зміями,
Мчать  поїзди  замріяні  —
Ти  забувай,  актрисо,  їх,  забувай.

Міста  вогні  сполохані,
Юрбища  скоромохами...
Сонце  потоне  в  небі  забутим  сном.

Кличе  бруківки  видиво
В  дивні  краї  незвідані,
В'ється  стежок  узором  та  й  за  вікном.

Важко  в  житті  актрисою.
Ранок  і  чай  з  мелісою,
Серця  алмаз  у  грудях,  а  чи  кришталь...

Знов  електрички  зміями...
В  даль  поїзди  замріяні...
Та  не  тобі  із  ними  втекти  за  край.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606596
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.09.2015


СвітЛо

І  коли  сонце  згасне.
І  коли  всі  зорі  зірвуться  враз  із  піднебесся,
а  місяць  стане  криваво-червоним  —
ти  будеш  знати:
Світ  не  поринув  у  темряву.
Світ  не  зник.
Не  розпорошився.
Не  розпався  на  атоми.

Світ  є.

І  кожного  разу,  як  ти  закриватимеш  очі,
перед  ними  поставатимуть  комети,  зірки  і  забуті  світи.
І  забуті  вогні  загублених  планет.

Ти  шукатимеш  їх.
У  містах  і  вулицях.
У  хмарочосах,  церквах  і  в  древніх  руїнах.
Ти  виглядатимеш  їх  в  багатіях  і  в  міських  волоцюгах,
в  розбійниках  і  рудокосих  дівчатках  з  великими  бантами  на  голові,
в  пташиному  співі,  крику  немовляти  і  гудках  потяга,
в  польоті  чайки  і  в  падінні  дощової  краплі,
в  чиїхось  очах...
А  чи,  може,  душах?

Ти  блукатимеш.
По  бездоріжжі.
Стежками.
Дорогами.
Континентами.
І  шукатимеш-шукатимеш-шукатимеш...
В  музиці  й  мовчанні,
в  травах  і  в  безживному  піску,
в  домашніх  собаках  і  в  бродячих  кішках,
в  картинах  і  танцях...
У  всьому  живому.
І  в  тому,  що  життя  дарує  чи  створює.

І  не  знайдеш.

І  тоді  ти  підеш  шукати  Світло  в  польоті.
А  чи,  може,  в  смерті?

Ти  піднімешся  так  високо,  як  лише  зможеш.
 Туди,  де  небо  можна  торкнути  рукою,
чи  розмалювати  його  веселками,
чи  затягнути  пологом  сивих  хмар,
чи  навіть  розсікти  на  клапті  рваними  ранами  блискавок.
Туди,  де  земля  стає  враз  забавкою,  а  люди  -  піщинками.
Та,  зрештою,  частенько,  так  і  є...
Так  що  не  лякайся  —  ти  всього  лише  побачив  правду.

І  тоді  тобі  забагнеться  політати.
Позмагатися  з  вітром,
і  з  яструбом,
і  з  Вічністю,
і  з  самим  собою.
От  тільки  польоти  без  Крил  зазвичай  короткі.
Хоча,  безперечно,  захоплюючі.

І  лише  тоді,  коли  то  фінішу  залишиться  менше  півподиху
і  сіра  долівка  землі  от-от  впаде  на  тебе  —
лише  тоді  ти  зрозумієш,  що  Світло  було  всередині.
Всередині  тебе.

Та  холодна  бруківка,
як  і  смерть,
несе  у  собі
лише  
Темряву.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605449
рубрика: Вірші, Верлібр
дата поступления 09.09.2015


Разбитая птица

Биться  миллионами  стекол,  птицами  в  тысячи  окон,  горьким  гранатовым  соком
Падая  вниз.
Только  закружатся  перья,  жизни  осколки  и  звенья.  Кутаться  в  плащ  из  неверья  -
Вот  твой  девиз.
Сыпаться  домом  кирпичным,  крышей  скрипя  черепичной,  знаешь,  ведь  всем  безразлично
Рухляди  вой.
Только  повьются  плющами,  камни,  рыдая  ветрами,  раня,  больнее  от  стали,
Крошкой-слезой.
В  белые  ночи  не  спится,  в  щель  бы  какую  забиться,  пылью  растаять  на  лицах,
Тихо  уйти.
Но  прорастают  всё  стены  прутьями  в  нервы  и  вены,  клеткой  забытых  Вселенных
Стали  пути.
Камни  не  плачут,  а  ранят,  нету  их  в  этом  изъяна,  птицы  полетами  пьяны
В  кольцах  орбит.
Только  разбитая  птица  в  небо  так  глупо  стремится,  только  так  сложно  забыться,
Только  болит.
Ну  же,  бескрылая  птица,  хватит  в  бессилии  виться,  что  же  тебе  не  смириться,
Что  ж  ты  до  тла?..

Биться  миллионами  стекол  в  холод  бесчувственных  окон,  в  воздухе  так  одиноко.
Нету  тепла.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605321
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 08.09.2015


Марианне

[i]Моїй  однолітці  і  майже  тезці  Маріанні[/i]


Волны  лазурные,  воздух  с  горчинкою,  вечер  и  песня  качели.
Смех  звонко-искренний,  пряно-заливистый  -  мы  так  лишь  в  детстве  умели.
Холл  санатория,  ноги  послушались:  "Двигаю,  двигаю,  мама!"
Боль  от  иголок  -  награда  наивысшая:  "Помнишь  весну  ту,  Марианна?"

Мы  не  смотрели  на  ранги,  отличия  -  было  плевать,  что  другая.
В  детской  коляске  прогулки  привычные.  Колкий  смешок  -  не  со  зла  я!
Комната,  мяч,  руки  скрючило  спастикой,  вечер,  со  мной  ты  играла.
Кругом  спасательным  весело  хвасталась:  "В  море  купалась,  Марьяна?"

Дни  пролетели  враз  солнечным  зайчиком  -  поезд,  монетки,  прощались.
Но  от  тебя  телефона,  да  адреса,  жаль,  мне  совсем  не  осталось.
Как  ты,  подруга,  ходить  научилась  ли,  после  -  за  мной  не  скучала?
Знаешь,  я  помню.  И  в  ночи  беззвездные  думаю:  "Где  ты,  Марианна?"

Солнце  меж  листьями  тучами-кистями  пишет  огнем  акварели.
Впору  забыть  бы,  да  память  неистова  -  отзвуки  мыслей  в  метели.
Впору  забыть  бы,  да  только  не  лечится  -  дружба  чудным  талисманом...
Лет  уж  двенадцать  вопросы  к  безмолвию:  "Слышишь,  ну,  как  ты,  Марианна?"

_______________________________

Зразу  поясню,  щоби  потім  не  виникало  логічних  запитань:  Маріанна  була  хвора  на  ДЦП,  ходити  вона  в  час  нашого  знайомства  не  могла.  Як  далі  склалася  її  доля,  я  не  знаю...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605180
рубрика: Вірші, Посвящение
дата поступления 08.09.2015


Цитриновый

Дыханье  пью  в  источнике  медовом
В  лимонной  роще  да  в  чужой  стране.
Бхарат*  твоей  красою  околдован...
Шафран  заката  спрячет  нас  в  себе.

Чудны  одежды,  вышивкой  покрыты.
Зачем  тебе  они  в  янтарный  час?
И  тела  медно-желтого  напиток
Глотаю  жадно,  будто  в  первый  раз.

Земля  охристым  теплым  покрывалом.
Так  первобытно,  страстно,  так  всерьез!
А  мне  тебя  до  одури  все  мало!..
Глаза  песочно-карие  насквозь...

Ми  здесь  одни.  Лишь  Син*  на  небосклоне
Кремово-желтым  пламенем  горит.
И  вдалеке  прадавние  законы
Нам  бурый  буйвол*  в  стойле  прокричит.

Соломенные  сполохи  рассвета
Застанут  нас  в  лимонной  тишине.
И  мы  поймем,  что  завершилось  лето.
Луна  ушла.  Пора  уйти  и  мне.

И  скоро  ехать.  Утту*  на  восходе.
Там  ждут  меня  шальные  города.
Прощай  навеки  девочка  из  тода*.
Прощай...  Но  может  все  ж  не  навсегда?..

________________________________________


Бхарат*  -  другое  название  Индии.

Син*  -  луна.

*  -  буйвол  -  священное  животное  тода,  считается,  что  дух  человека  поселяется  в  буйволе,  в  отличии  от  души.

Утту*  -  солнце.

Тода*  -  малочисленное  (около  1400  чел.)  племя  Южной  Индии.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604984
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 07.09.2015


(не) потрібні крила

[i]Людина  нібито  не  літає...
А  крила  має.  А  крила  має!
[/i]
[i][b]Ліна  Костенко
[/b][/i]



А  ви  знаєте  -  так-так,  знаєте?  -  що  в  кожної  людини  є  крила?

В  одних  вони  стандартно  янгольські,  а,  може,  пташині  -  з  білого,  а  чи  чорного,  а  чи  ще  якого  барвного  пір'я.  М'які  і  гладенькі.  Вони  пахнуть  затишком,  домом  і  подушками.  Вони    шурхотять  на  вітрі:  пронизливо,  різко,  майже  співаючи,  а,  може,  тихо  й  безшумно,  немов  совині.  Вони  промокають  під  нежданим  дощем,  перестають  служити  і  покидають  свого  хазяїна  на  шаленій  висоті,  не  лишаючи  йому  іншого  вибору,  окрім  розбитися.  Вони  зостаються  абсолютно  сухими  під  водою.  Вони  здатні  підняти  в  небо:  одні  до  незнаних  висот,  над  хмари,  а  чи  навіть  на  орбіти  планет,  інші  -  не  вище  дощаної  огорожі.  Вони  -  звичні.

В  інших  -  цікавіші.


Крила  з  пергаменту  і  металу,  каменю  і  скла,  листя  і  сонячного  світла...


Он  бачиш  -  іде  дівчина  з  крилами  метелика?  Найменший  необережний  доторк  -  лусочки  невагомим  пилком  осиплються  долі  -  і  вона  ніколи  -  чи  майже  ніколи  -  не  зможе  вже  злетіти.  Найслабший  ривок  -  і  крила  роздеруться  кольоровими  клаптями  і  затріпотять  на  вітрі  ні  до  чого  не  здатними  ганчірками.  Будь-який  випадковий  спалах  вогню  -  і  вони  згорять,  яскравим  полум'ям  освітивши  все  довкола  та  її  саму,  вбравши  на  мить  в  ясний  ореол,  щоб  погаснути  і  зникнути.  Назавжди.

Крила  з  листу  -  не  найкращий  варіант.    Жарти  -  раз-по-раз  їх  втрачати?  Один  плюс:  завше  можна  відростити.  Та  ще  на  них  -  в  кого  частіше,  в  кого  рідше,  а  в  кого  і  взагалі  ніколи  -  з'являються  квіти.  Яскраві  й  не  дуже,  і  зовсім  тьмяні,  непомітні.    Тільки  от  хлопчину  -  там  на  даху,  бачиш?  -  з  тополиними  крилами  це  не  радує.  Його  цвіт  -  суцільні  проблеми  для  інших.  Його  цвіт  -  не  потрібний.

 [i]Він  за-ва-жа-є.[/i]


Он  розкинула  шкірясті  рудуваті  перетинки  жінка.  Побіля  фольцвагена  в  дорогому  костюмі.  Так,  так,  он  та  з  телефоном.  Її  кажанячі  крила  багатьох  лякають.  Про  неї  складають  легенди  та  байки.  Її  вважають  відьмою,  безстрашною,  "залізною  леді".  І  тільки  найближчі  знають,  які  ті  крила  теплі  й  беззахисні  -  порвати  їх  не  важче  за  пергамент.

А  он  там  чоловік  зі  сталевим  пір'ям.  Та  й  чи  пір'ям?  Смертоносні  леза  так  просто  сплутати  з  легким  пухом.  Хороші  для  захисту,  тільки  до  польоту  не  здатні.

А  там  -  диви  які  красиві!  Блискотять,  міняться...  Пава  -  не  людина!  Тільки  от  за  красивою  обгорткою  -  куряча  душа.


Є  крила  обтріпані,  порвані,  зотлілі,  вкриті  буруватими  розводами  чи  то  крові,  чи  то  вишневого  соку  та  рудими  плямами  іржі.  Так,  що  й  не  розбереш,  чим  вони  були  раніше.

Є  крила  лискучі  й  нові  (цікаво,  чи  користувалася  ними  хоча  би  раз?).

Крила  звичні  -  і  крила  геть  незвичайні.

Крила  потрібні  -  і  ні  до  чого  не  придатні.

Крила  різні.


У  тебе  крила  -  немов  вітраж.  Легкі,  невагомі  на  вигляд,  вони  сяють  на  сонці  самоцвітами,  відкидаючи  на  всіх  довкола  -  та  й  на  тебе  також  -  веселкові  плями,  роблячи  навіть  найпохмуріший  у  чиємусь  житті  день  трішечки  яскравішим.  Вони  тішать  око  і  звеселяють  душу.  Вони  -  прекрасні.

Тільки  знаєш  у  чому  твоя  біда?
[i]
Ти-не-по-ле-тиш.[/i]

Вітражні  крила  ніколи  -  [i]ніколи![/i]  -  не  піднімуть  тебе  в  небо.

Бо  ж  лише  ти  знаєш,  наскільки  вони  важкі.

І  як  легко  їх  розбити  на  друзки.

Ні  до  чого.  


От  тільки  ти,  як  дурень,  продовжуєш  їх  берегти.


Бо  ж,  хто  б  тобі  і  що  не  говорив  -  не  буває  [i]непотрібних[/i]  крил.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604982
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2015


Гранатовый

Взагалі-то  саме  цей  вірш  є  початком  циклу  "Цветное"

_____________________________________________________

Лилия  алая  листья  роняет,  словно  любовница  платье...
Лилия,  милая,  знаешь,  с  мечтами,  я  не  смогу  уж  расстаться.
Тонкая  грань  красной  нити  заката,  солнце  осыпалось  пеплом...
Лилия,  милая,  слышишь,  родная,  мне  уж  не  стать  больше  светлым.

Жгучая,  грешная,  в  танце  бесстыжем,  в  черных  глазах  пляшут  черти.
Лилия,  милая,  только  потише,  в  шале  гранатовой  смерти.
Красные  капли  забрызгали  стены,  в  локонах  красные  камни...
Видишь,  он  спит...  Не  буди...  Без  истерик...  Пляшет  неистово  пламя...

Лилия  алая  в  сполохах  ночи...  Зарево  в  небо  стремится.
В  зеркало  пуля  летела  сегодня.  Здесь  я  и  труп,  и  убийца.
Лилия,  милая,  ты  виновата...  Выбрать  из  двух  не  сумела.
Муж  и  любовник.  Источья  соблазнов.  Ты  же  обоих  хотела...

Лилия,  милая,  дай  поцелую...  Угли  горячие  с  неба...
Платье  как  красные  листья  срываю.  С  властью,  и  болью,  и  гневом.
И  хоть  в  последние  наши  мгновенья  в  пламени  жарком  и  белом
В  мире  была  ты  лишь  только  моею,  сердцем,  душою  и  телом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604674
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 06.09.2015


Что же ты?. .

За  окном  небеса  свинцовые,
Ты  один  прозябаешь  здесь:
Пролетают  кометы  новые,
Время  мчится  безостановочно
Лунным  бликом  на  дно  небес.

Пролетают  кометы  новые.
Что  же  ты  здесь  забыл,  ответь?
Уж  постыло  тобой  искомое,
Стало  чуждым  давно  знакомое,
И  не  надо  о  нем  жалеть.

Что  же  жизнь  тобою  забытая?
Ты  застыл  на  краю  прыжка:
Повторяешь  фразы  избитые
Про  замерзшее  и  разбитое,
Страх  лелея  в  своих  руках.

А  дорога  зовет,  свивается
Рушником  разноцветных  дней.
Знаешь,  жизнь-то  ведь  не  кончается,  -
Сказка  давняя  продолжается,  -
Просто  вдруг  ты  стал  чуть...  взрослей.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604673
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 06.09.2015


Изумрудный

От  жарких  дня  поцелуев  укройся  в  тени  лесной,
Спрячься  в  зелени  глаз
моих...
Утони...
Смотри:  река  травяною  и  свежей  манит  водой
И  в  запасе  лишь  час
у  нас
любви.

И  блеском  сотни  алмазов  и  жаром  горит  листва...
солнце  в  небе  как  тень.
Ну  же,
Спеши.
Где  ласкою  мимолетной  зовет  наш  неначатый  день.
И  трава  как  вуаль
Твоей
Земли.

От  жарких  дня  поцелуев  туда,  где  нефритом  волна,
Изумрудная  гладь.
Без  чувств.
Без  мер.
Оливково  зацветают  сквозь  ветви  вдали  небеса...
Ты  минуты  не  трать
На  вкус
Потерь.


Салатовым  чистим  светом  горит  в  нас  и  юность  и  страсть,
Будто  пламя  весны.
Ты  жги
Мосты...

И  только  двое  в  сей  час
Без  масок  и  без  прикрас  -
Горящих  глаз  жадеиты,
Забыты  сны  и  молитвы,
Тела  и  души  открыты  -
Ты  здесь.
Сейчас.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604304
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 05.09.2015


Аметистовый

Тебя  ласкаю...
Волосы  глажу...  Губами  чуть  прикасаюсь...
Утро,  родная.
Что  тебе  снилось?  Поздно  пришел  я,  каюсь.

Пламя  лавандой.
Небо  пылает.  Солнышко,  завтракать  будешь?
Старой  веранде
Чудятся  плюшки,  кофе  и  солнце  на  блюде.

Цвета  фиалки
Платье  из  ситца,  в  нем  ты  мила  и  желанна.
В  сердце  булавкой
Нежность  и  ревность,  ласки  забытая  манна.

В  мыслях  шафраном,
Сизой  сиренью  образ  твой  вычерчен  смело,
Светлым  дурманом,
Блеклым  чернилом,  хрупким  и  кипенным  мелом.

Лишь  аметистом
Радужки  блики.  Тихо  в  тебе  растворяюсь.
Губ  шелковистых
Терпким  шалфеем  молча  в  тиши  задыхаюсь.

В  свете  лиловом
Глаз  и  рассвета  пальцы,  касания,  вздохи...
Знаешь,  есть  повод,
Вдруг  потеряться  в  этой  безумной  эпохе.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604303
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 05.09.2015


Серой кошкой седой Домовой…

Серой  кошкой*  в  покинутом  доме  седой  Домовой  –
Только  дети  Стрибога*  да  пыль,  да  забытые  сказки.
А  ему  бы  коснутся  кого-то  пушистой  рукой*.
А  ему  бы  тепла,  миску  каши,  немножечко  ласки.

Тихо  вспомнит  Хозяин*  забытые  ясные  дни,
Где  светло  и  уют,  старый  пес  и  камин,  и  хозяйка,
Где  он  нужен  и  мил,  где  хотелось  и  жить,  и  шалить.
(Ну,  подумаешь,  косы  заплел*  да  запрятал  вдруг  майку?)

Эй,  седой  Домовой,  что  ты  снова  грустишь  в  тишине?
Дождь  пробрался  сквозь  щели,  растекся  печалью  по  стенам.
И  зачем  вспоминать,  как  ты  плакал-рыдал  в  темноте,
Как  она  уезжала:  «Вернусь,  –  говоря,  –  непременно».

Эй,  седой  Домовой,  ты  же  знал,  все  ты  знал  уж  тогда!
Власти  нет  здесь  твоей,  жатву  Мара*  опять  собирает.
Только  все  же  надежда  шальная  (вот  глупость!)  была.
А  остался  лишь  Дом,  да  и  он  уж  тебя  забывает.

Зарастает  плющом,  осыпается  крошкой  стена  –
И  растрескался  пол,  завалился  забор  в  одночасье.
Да  и  что  тут  хранить?  Да  кого?..  Разве  только  себя.
Ждать,  что  кто-то  придет,  и  развеется  лихо-ненастье.

Серой  кошкой  в  надежде  последней  застыл  на  крыльце.
Дом  пустует.  Ветра-квартиранты  чужды  на  манеры:
Обтрепали  гардины,  сорвали  картины  со  стен,
Выдувая  с  души  по  крупицам  разбитую  веру.

Ты  отчаешься  враз  и  забудешь  надежды,  мечты,
Будешь  выть,  и  крушить,  суеверных  пугая  до  дрожи.
Трижды  проклятым  дом  назовут,  не  ища  в  том  причин,
Заколотят,  запрут:  стерегись  же,  случайный  прохожий!

Только  раз  в  стылый  день,  как  лютует  Мороз*  во  дворе,
Кто-то  мышью  едва  заскребет  в  незакрытые  двери,
Скрипнет  старый  паркет,  и  мальчишка  ворвется  к  тебе  –
Весь  в  снегу  и  во  льду,  полумертвый,  в  спасенье  не  веря.

Он  шатнется,  падет,  и  дыхание  легче  слезы.
Он  почти  неживой,  серп  Мораны  уже  наготове.
Знаешь,  жизни  людей  так  по-глупому  –  правда?  –  хрупки.
Знаешь,  смерти  людей  дарят  столько  бессилья  и  боли.

Ты  камин  распалишь  (как  давно  здесь  резвился  огонь!),
Ты  прогонишь  ветра  и  тихонько  пристроишься  рядом,
Согревая  теплом,  укрывая  седой  бородой,
Прогоняя  ночниц*  и  болезни  одним  только  взглядом.

Он  очнется  потом  –  может  час,  может  два,  может  день…
Удивится  огню,  обернется  в  тепло,  улыбнется,
Ты  останешься  рядом,  как  ангел,  как  призрак,  как  тень,
Помогая,  храня  и  даря  ему  тучи  и  солнце.

*  *  *

На  осколке  миров,  в  старом  доме  под  номером  семь,
Между  Сказкой  и  Явью,  застыв  на  невидимом  крае,
Где  живет  человек  (верит  мифам,  поверьям  и  снам),
Серой  кошкой  седой  Домовой  здесь  покой  охраняет…




*1  -  в  ряде  мифов  Домовой  способен  оборачиваться  в  кота  (как  правило,  серого).

*2  -  Стрибог  -  бог  ветра,  соответственно  его  дети  -  ветры.

*3  -  в  человеческом  облике  Домовой  часто  полностью  или  частично  покрыт  короткой  шерстью,  в  частности,  его  ладони;  если  домовой  ночью  гладит  ладошкой  кого-то  из  домочадцев  -  это  к  добру.

*4  -  Хозяин  -  одно  из  имен  Домового.

*5  -  любимую  хозяйку  Домовой  любил  украшать,  заплетая  ей  ночью  много  мелких  косичек,  которые  потом  очень  трудно  было  расчесать.

*6  -  Мара,  она  же  Марена,  она  же  Морена,  она  же  Моран(н)а,  она  же  Смертка  -  богиня  Нави  (мира  мертвых),  зимы,  ночи,  страшных  снов,  смерти  и  болезней  (мора)  у  славян.

*7  -  Мороз  -  славянское  божество  холода,  метели  и  льда.

*8  -  Ночница  (крикса,  крикса-варикса,  плакса,  плаксивица...)  -  ночной  демон,  нападающий  на  детей  и  лишающий  их  сна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603477
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 01.09.2015


Мой чернявый безмолвный Хранитель

[i]Сквозь  осколки  планет,  сквозь  секунды  веков  на  перроне  в  дневной  суматохе  я  увижу  глаза…  Взгляд  серьезно-смешной,  каре-темный,  небесно-глубокий.  Сквозь  туман  забытья  встрепенусь,  оглянусь…

Знаешь,  странно,  однако,  бывает…  Ведь  двенадцать  уж  лет  на  земле  тебя  нет.  А  глаза…  Память  снова  до  края  доведет,  завлечет,  теплотою  в  душе  отзовутся  далекие  мысли…  Взгляд  до  боли  знаком  и  чужое  лицо.  И  живое.  Бывает  так  в  жизни.

           
Вот  зачем  же  судьбе  создавать  двойников?
           
Эй,  плутовка,  чтоб  мы  не  забыли?
           
Вот  зачем,  незнакомец,  вам,  будто  шутя,  глубину  этих  глаз  подарили?


Я  пройду  словно  тень,  как  лесной  ветерок,  вы  не  он.

И  знакомство  —  нелепость.


Только  вечером  мысли  возьмут  бастион  и  прорвутся  в  души  моей  крепость.

И  ложатся  слова  на  листы,  как  ажур…  Предложения,  знаки  и  точки…  И  родится  письмо,  оголенной  струной  задрожат  рукописные  строчки.


Я  тебе  напишу  неродным  языком.  Мне  так  легче  себе  признаваться.  И,  ты  знаешь,  как  странно  однако  вот  так  письма  слать  и  ответ  не  дождаться.

Я  тебе  напишу  в  никуда,  в  пустоту  и  поверю,  что  ты  прочитаешь,  Ведь  во  мне  только  жизнь,  что  во  всем  и  всегда.  Так  по  детски!  —  я  смерти  не  знаю.


Ты  оставил  двоих.  И  меня  за  двоих.  И  ее…  Друг  у  друга  лишь  двое.  И  в  обломках  судьбы  мы  хранили  мечты,  мы  слагали  сценарий  и  роли.

Я  ее  берегла.  Как  могла,  берегла.  Прикрывала  и  прятала  беды.  Может  (только  немного)  горела  до  тла.  Знаю,  глупые  Пирра  победы.  Только  я  не  умею  иначе,  прости,  мой  чернявый  безмолвный  Хранитель,  —  знаю  я,  что  она  билась  больше  меня,  чтобы  счастье  да  в  нашу  обитель.

И  мы  шли,  мы  дошли.  Через  смех,  через  боль.  Ей  другого  судьба  подарила.  И,  казалось,  что  все.  И  казалось  —  прошло.  Замело,  затерялось,  забылось…


А  теперь  я  сдала.


Вот  такой  вот  финал.

Ты  не  думай,  я  киснуть  не  стану.  Только  знаешь,  наверно,  пришла  уж  пора  уходить  той,  что  вечно  с  изъяном.  Только  надо  давно  отрываться-лететь,  только  надо  на  «до»  и  на  «после«…  Только  надо…  Я  беды  в  себе  схороню,  что  сама  создала…  Так  непросто…

Ну,  а  ты  оставайся  немножко  со  мной  —  хорошо?  —  мне  лишь  капельку  надо.  Чтобы  знать,  мой  хороший,  что  где-то  вдали  кто-то  есть  —  и  всегда  будет  рядом.

Я  письмо  отнесу  почтальону-огню  —  с  дымом  слов  моих  ввысь  заструится…  Я  судьбу  не  виню.  Мне  без  смерти  твоей,  тем,  кем  стала,  в  сей  жизни  не  сбыться.  Улыбнусь-засмеюсь,  растеряю  слова.  Лишь  «спасибо»  в  тиши  полувздохом.

Ведь  мы  встретимся  вновь.  В  небесах,  на  земле…  За  столетия,  дни  и  эпохи…


Я  тебе  напишу  неродным  языком.

На  своем  никогда  не  признаюсь,  что  скучаю.  Чуть-чуть.

Слез  не  будет,  прости.


Почему?  ..  Ну,  а  черт  его  знает…[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603476
рубрика: Вірші, Посвящение
дата поступления 01.09.2015


Мы ведь в ответе…

В  полночь  апрель  зажигает  спичку  и  пишет  дымом:  «Давай  же,держись!».
Тонкой  струей  сигарета,  в  легких  горчит  табак/пустота.
В  полночь  порою  так  хочется  к  черту  послать  свою  и  чужую  жизнь,
В  поезд  -  прочь  ото  всех  и  никем  в  ад/чистилище/небеса.

Только  скребутся  призраки/память,  и  лезут  печалью  немой  в  глаза,
Ласково-стыло  под  ребра  впиваясь  холодным  тупым  клинком.
Только  с  утра  от  похмелья/горя  ноет  опять  и  опять  голова,
Только  под  сердцем  вдруг  теплое  что-то,  что  отпустить  не  готов.

И,  затерявшись  средь  боли/мыслей,  сдался  бы  сразу/в  сей  миг/уж  давно,
Канул  во  тьму/небытье,  но  досада:  теплые  пальцы  в  руке.
И  зазвенело  набатом  в  ушах:  "Я  же  в  ответе  сейчас  за  нее  -
Ту,  что  доверчивой  птицей  подбитой  здесь  припадает  ко  мне".

В  полночь  апрель  зажигает  спичку,  знаю  -  ты  так  же  не  спишь  в  эту  ночь,
Молча  глядишь  в  темноту,  ожидаешь,  комкая  простынь/слова.
И,  затушив  сигарету/мысли  снова  к  тебе  -  мир/себя  превозмочь...
Мы  ведь  в  ответе  -  ты  помнишь,  солнышко?  -  мы  ведь  в  ответе  за  нас.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576675
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 24.04.2015


Забывай

Узнавай  ее  в  каждом  городе,  в  каждой  улице  узнавай...
Бейся  в  стены,
царапай  души  и  вены,
до  удушья  и  до  забвенья
за-бы-вай.
В  сотнях  глаз  и  сердец  немых,  будто  в  окнах  чужих  квартир,  не  она  -
наконец,  услышь.
Не  ищи  ее  в  стуже  крыш.
Ведь  исчезла,  твой  мир  круша,  -
У-мер-ла.
Не  ищи  ее,  позабудь,
вдаль  уносит  ее  тот  путь.
Слышишь,  прошлое  не  вернуть,
ты  живой  -  только  в  этом  суть  -
так  живи.
Белый  снег  занесет  следы,
боль  вкуется  в  седые  льды.
Вот  дожить  бы  нам  до  весны!..
Позабыть,  как  лихие  сны.
Растерзать,  растерять  во  тьме
все  вопросы  и  мысли  все.
По-мо-ги.
Забывай  ее  с  каждым  городом,  с  каждой  улицей  забывай...
Буря  стихнет,  и  все  пройдет.
Посмотри,  кто-то  тихо  ждет,
Без  укора  тебя
любя,
Без  слезинки  с  тобой
горя,
Без  причины  твой  крест
неся,
Свет,  поддержку,  тепло
даря.
Ради  ждущих
иди  вперед.
Ради  Солнца
зови  рассвет.
Ради  счастья
борись  с  бедой.
Ради  вас...
Поверни  домой.

Забывай  ее,  забывай,
только  любящих  не-те-ряй...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575033
рубрика: Вірші, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 17.04.2015


Донька Бога і Сонця

Донька  Бога  і  Сонця
Серед  вітру  і  стін...
Захлинусь  від  свободи,
Згину  в  куряві  слів.
Поклонюся  Дажбогу,
Помолюся  Христу
І  єдину  дорогу
Серед  сотень  знайду.
Піді  мною  стежина,
Наді  мною  зірки.
І  єдина  хвилина
Довжиною  в  роки.
Білим  снігом  на  віях,
Сонцежаром  в  очах,
Як  іскринка  —  надія.
Чорним  паростком  страх.
В  швидкоплинності  міста,
В  предковічності  гір
Я  легенди  намисто
Нанизаю  зі  слів.
І  тихенько  посію
У  забутій  ріллі
Під  язичницьким  небом
В  християнській  землі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572254
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 05.04.2015


Кошачьи боги

Кошачьи  боги  не  видят...  Кошачьи  боги  не  слышат,
Как  ночью  по  целой  планете
Рыдают  кошачьи  дети.
А  боги...  Ты  знаешь  -  не  слышат...  Закрыты  глаза  их.  Излишне.
И  только  кометы,  как  вишни.
Цветут  на  лазоревых  крышах.

Кошачьи  боги  не  видят...  В  забытой  и  пыльной  Вселенной
Там  кто-то  становится  снегом
В  рассвете  холодном  и  белом.
Богам  все  известно  извечно.  Да  мимо  пройдут  непременно...
Как  мантра,  все  тленно.  Не  вечно.
До  крика,  до  хрипа  изменно.

Кошачьи  боги  исчезли.  Из  мира,  где  чтят  равнодушье.
Не  место  им  в  темных  подвалах,
В  углах,  где  с  едою  отрава,
Где  чьи-то  последние  вздохи  из  телец  почти  что  воздушных...
В  кроваво-хрустальной  эпохе
Не  место  им  здесь,  безоружным.

Кошачьи  боги  сбежали.  От  трасс,  что  измазаны  кровью...
С  лесов,  что  костьми  под  ногами,
От  тех,  кто  со  злыми  глазами
Страданьем  чужим  наслаждаясь,  убийство  назвали  любовью...
Я  тоже  сбежать  уж  пыталась,
Да  сердце  не  бьется  спокойно.

Забыла,  как  зиму  любила.  Зимой  ведь  по  целой  планете
Кошачьи  боги  не  видят...
Не  слышат,  закрыты  в  обидах...
Но  только,  ты  знаешь,  давеча...  В  холодный  лазоревый  вечер
Тихонько  садятся  на  плечи
И  плачут.  Да  слезы  не  лечат...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572063
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 05.04.2015


Скрипачка смерти

Смерть  не  отразится  в  зеркалах,
Не  коснётся  моего  плеча...
Я  забыл  давно,  что  значит  страх.
Лишь  усталость  плещется  в  глазах
И  печаль.
Знаешь,  я  тебя  бы  проклинал...
Только  изменить  уже  нельзя...
Ты  меня  спасала  -  я  не  знал.
Ты  меня  сгубила,  колдуна,
Да  любя.
Скрипки  льется  тоненький  напев.
И  надежда  плещется,  как  сталь,
Что  увижу  в  ситцевом  плаще
Я  скрипачку  нынче  по  весне.
Нет...  А  жаль...
Вот  уж  больше  доброй  сотни  лет
Я  скитаюсь  зверем  по  мирам,
Ища  среди  звезд,  людей,  планет
Ту,  из-за  какой  покоя  нет
Во  веках.
Может  был  и  сам  я  виноват.
Только  уж  теперь  одна  мольба:
Девочку  со  скрипкой  повстречать,
Вечной  жизни  поломать  печать
Навсегда.

Был  когда-то  я  такой  как  все...
Сколько  ж  весен  снегом  отцвели!
Кудри  вились  златом  по  спине...
Ну  а  видел  я  одну  во  сне  -
Дочь  слуги.
Вроде  не  красавица,  но  все  ж...
Россыпью  веснушки  по  лице,
Карий  взгляд  -  в  нем  пламенный  мятеж
И  душа  так  искренне  настежь
Но  не  мне.
Вместе  с  ней  сиротами  росли  -
Мор  забрал  ценнейшее  у  нас.
Вереницей  пестрой  вились  дни,
Так  далеки  теплые  огни
В  темный  час!
Девочку  к  себе  взял  старый  граф.
Как  родную  он  ее  любил...
А  однажды  в  замок  скрипача,
Чтоб  учил  он  музыке  дитя,
Пригласил.
Я  же  -  подмастерье  колдуна  -
Все  шептались  тихо  за  спиной,
Что  отец  родной  мой  -  Сатана
И  что  страшный  мор  -  моя  вина,
В  злости  той.

Раз,  когда  цвела  в  дворе  сирень,
Я  на  спор  с  мальчишками  пошел,
Что  из  сада  графа  в  белый  день
Принесу  жасмин,  что  льда  светлей
И  красней.
Только  сквозь  ограду  я  прошел
(Это  я  тогда  уже  умел)
Слышу:  голос  -  нежный  перезвон,
Скрипки  звонкий  сочный  полутон
Средь  лилей.
И  пошел  тихонько  я  на  звук.
И  увидел  девочку  в  тени.
Звуки  колдовские  из-под  рук...
Сердца  дивный  свился  перестук
В  той  тиши.
Хрустнула  вдруг  ветка  под  ногой.
Обернулся  я  уже  бежать,
Вдруг  девчонка  крикнула:  "Постой!
Раз  пришел,  так  поиграй  со  мной.
Не  сбегай!"

Спор  в  конце-концов  я  проиграл,
Но  зато  получше  что  обрел:
Каждый  вечер  в  сад  я  приходил
И  не  понял  как  в  один  из  дней
Полюбил.

Годы  шли.  Девчонка  все  росла.
Скрипка  пела  звонко  на  балах.
В  городе  девица  не  одна
В  красном  платье*  в  церковь  уж  пошла  -
Влюблена.
Только  вот  скрипачка  что-то  ждет.
Длинная  аж  до  колен  коса...
Бросит  взгляд  -  с  ума  тебя  сведет.
Подойдешь  же  ближе  -  будто  лед...
Холодна.
Я  тогда  уже  был  колдуном.
Да,  признаться,  внешностью  хорош
И  умел  без  зелий  и  без  слов
На  любую  я  любви  оков
Наложить.
Только  с  ней  как  раньше  мы  друзья.
Отвергает  взгляды  и  цветы...
И  забыты  встречи  у  ручья.
У  нее  то  гости,  то  дела...
Черт  дери!

Раз  собрался  с  духом  и  решил
Я  прозрачно-ясным  летним  днем,
Что  терпеть  метанья  нету  сил  -
Просто  к  замку  графа  поспешил
За  венцом.
Только  на  дорожку  я  ступил,
Вижу:  вон  скрипачка  в  сад  идет:
С  тонкой  черной  шалью  на  плечах,
Рядом  с  нею  -  престарелый  граф
Без  забот.
Только  преклонится  я  хотел,
Как  девчушка  жутко  закричит:
"Стражники  у  врат  себе  без  дел,
Здесь  же  вор,  укравший  лошадей
Вон  стоит!"
Суд  недолгий  -  бросить  в  каземат.
Стражникам  бочонка  два  вина.
На  двери  простенькая  печать...
Глупые!  Чтоб  ею  удержать
Колдуна?!.

Стены  рвались,  будто  полотно,
Я  же  зверем  загнанным  рычал.
В  мыслях  билось  только  лишь  одно.
"Разве  все  кануло  в  небытие?"  -
Повторял.
Отлетели  стражники-шуты
Где  же  им  тягаться-то  со  мной?
Я  же  выл  от  темной  пустоты,
Что  в  груди  пожгла  слова-мосты
И  покой.
Рвался  я  к  лукавице  своей
Все  сказать,  что  в  сердце  запеклось.
Чем  же  не  сказала  мне  скорей?..
Я  бы  понял  -  просто  в  жизни  сей
Не  сошлось.

Вон  стоит.  Роскошная  коса.
Слезы  почему-то  на  лице...
Хрупкая,  и  карие  глаза.
Я  забыл  уж  все  свои  слова,
Кругом  от  бессилья  голова
В  темноте...
"Что  случилось?  Плачешь  почему?
Знаю  -  не  хотела  предавать.
Так  зачем  же?..  Чем  же  не  сказать?
Словом  для  чего  же  убивать?..
Унижать?.."
Но  молчала.  В  звонкой  тишине
Лишь  шепнула  тихо:  "Уходи...".
Гулкий  топот  туфель  по  тропе...
Я  уж  было  кинулся  за  ней.
Вдруг  в  тиши...

Знаешь,  в  тот  ужасно  длинный  миг,
Что  смотрела  ты  в  мои  глаза...
Я  сперва  не  понял:  что  за  крик?..
И  с  мечом  седой  стоял  старик
Отчим-граф.
Лепестки  янтарно-красных  роз...
Капли  крови  яркой  на  траве...
Мне  казалось,  будто  не  всерьез.
Только  вот  дорожки  твоих  слез
На  лице...

Вспыхнула  огнем  у  сердца  боль  -
Я,  как  будто  скошенный,  упал.
Ухмыльнулся,  стоя  надо  мной
Граф  и  вытер  меч  плаща  полой
Моего.
Не  спеша  к  тебе  он  подошел,
В  русы  косы  руку  запустил,
Чопорности  сбросив  груз  оков,
К  замку  без  манер  и  лишних  слов
Потащил.
Я  лишь  мог  в  бессилии  наблюдать...
С  кровью  силы  мага  утекли...
И  проклятья  следом  посылать,
Имя  в  гневе  сипло  повторять
Да  скулить.

Ты  послушной  куклою  ушла
Я  ж  хрипел,  в  агонии  горя
Как  безумный,  полз  я  по  следах
Чтобы  лишь  одно  тебе  сказать
Как  же  сильно  я  тебя  любил...
Только  не  осталось  больше  сил....
Взор  застыл.
Видел  я:  бескровная,  как  мел
смерть  моя  спешила  уж  ко  мне
Только  ж  я  спросить  тебя  хотел...
Только  ж  я  сказать  тебе  хотел...
Не  успел.

Солнце  вдруг  сгорело  в  небесах...
Стала  боль,  как  будто  не  моя...
Неземная  в  бледной  красоте
Дева,  холодней  кристаллов  льда
Позвала  в  седые  небеса
Да  к  себе.
Я  и  руку  ей  уж  протянул...
Но,  разбив  в  осколки  темноту
Звуков  отдаленных  нежный  гул
Деву  от  меня  вдруг  оттолкнул
В  пустоту.
И  от  боли  корчась  на  земле,
Вдруг  увидел:  девочка  моя.
Скрипка  в  окровавленной  руке.
И  кинжал  на  помятой  траве.
Вся  дрожа...

До  сего  никто  так  не  играл.
Музыка  на  клочья  та  рвала.
Каждый  звук  в  ней  силой  опалял.
И  смычок  нал  струнами  летал,
Как  стрела.
Даже  смерть  заслушалась  в  тот  миг
И  в  очаровании  святом
Не  смотря  на  мой  беззвучный  крик
Обернула  свой  хрустальный  лик
И  пошла  сквозь  стебели  гвоздик
За  тобой.
Скрипка  взвилась  птицей  в  небеса.
Улыбнулась  на  прощанье  мне
Девушка  с  глазами  янтаря,
Смерть  мою  с  собою  уводя
Навсегда.

Потемнело  вдруг  в  моих  очах...
А  когда  в  сознанье  я  пришел:
Лента,  что  запуталась  в  кустах,
Окровавленный  кинжал  в  цветах...
Лишь  тебя  я,  не  смотря  на  страх,
Не  нашел...

Хоронили  графа  в  тот  же  день.
Коли  же  к  подвалу  добрались,
Тридцать  молодых  совсем  парней
Мертвых  и  замученных  нашли
На  земли.
А  в  темнице  кости  скрипача
Средь  одежды,  платьев  и  знамен.
Наконец-то  понял  я  тогда,
Почему  была  так  холодна
Ты  со  мной.

Как  бы  знала,  девочка  моя,
В  тот  кроваво-черный  проклят  день
Собирался  я  убить  тебя.
Если  вдруг  откажешь  быть  моей.
Так  ничьей!
Как  бы  знала,  стала  бы  спасать?..
Вечностью  окованы  вдвоем...
Снова  брошусь  я  тебя  искать,
На  лохмотья  все  миры  порвать
До  основ.
Только  скрипки  смолк  уж  перезвон.
Где  найти  -  во  сне  хоть  подскажи,
Девочка  с  глазами  темной  ржи,
В  дне  веселом  в  темной  ли  ночи
Прошепчи.


Смерть  не  отразится  в  зеркалах...
Я  б  тебя  в  проклятьях  утопил...
Я  бы  опустил  тебя  до  дна,
Если  б  так  безбожно
не  любил...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571813
рубрика: Вірші, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 04.04.2015


Весна-наречена

А  Весна-наречена  в  зеленім  вельоні*
Бісеринками  снігу  розшила  поділ.
І  в  волосся  вплела  первоцвіти  і  долю,
І  в  запасці  наткала  орнаменти  снів.

А  Весна-наречена  в  промінні  форзицій**,
Помережана  вітром  сукенка  небес...
Заквітчалися  сонцем  сполохані  птиці  -
Від  цілунку  Весни  раптом  Лютий  воскрес.

А  Весна  розсміється  так  весело,  дзвінко,
Бо  закони  природи  коханню  —  ніщо,
І  у  пасма  сріблясті  смарагди  барвінку
Заплітає,  морозячи  руки  у  кров.  

А  весна-наречена  ослухавшись  Літа
Під  вінець  без  вагання  і  страху  пішла...
І  обернеться  Лютий  усміхненим  Квітнем,
Бо  кохання  для  нас  завше  творить  дива.


Вельон*  -  фата

Форзиція**  –  рід  невеликих  дерев  і  чагарників,  котрі  квітнуть  ранньою  весною  яскравими  жовтими  квітками.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571809
рубрика: Вірші, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 04.04.2015


Стальной

Ласки  твоей  ощутить  лишь  мгновенье...
Серым  котенком  уснуть  на  руках.
Теплым  и  сизым  уютным  виденьем
Тенью  мышастой  осесть  на  плечах.

Только  уж  сталью  окрысилось  небо...
Только  уж  пеплом  сгорели  слова.
Некому.  Некому!  Некому...  Слабой...
Стала  я  слабой.  Простите  меня...

Ярко  на  пальце  серебряный  перстень.
Мама  просила:  "Сними,  не  терзай".
Я  ж,  задыхаясь,  шептала:  "Бессмертен".
Рвала  на  клочья  "прости"  и  "прощай".

Призрачно-серый  -  тебя  не  согрею.
Смерть  посребрила  уста  и  висок...
А  у  тебя  -  желтый  крестик  на  шее...
А  у  меня  -  на  цепочке  кольцо...

Шаровым  цветом  вдруг  мир  озарится.
Сизой  голубкой  взлечу  на  карниз...
Солнце,  скажи,  что  ночами  там  снится?
Пули  и  "Грады"  меж  смехом  реприз?

Небо  свинцовое  сыплет  не  звезды
В  дымчатом  аде,  в  забытой  войне...
Птицей  за  грань  оступится  не  поздно...
Милый,  послушай,  а  можно...  к  тебе?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571590
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 03.04.2015


Янтарный


Мы  не  успели  слов  любви  произнести...
И  плащ  упал  листом  осенним  на  пол.
Считало  солнце  золотые  дни.
И  час  за  часом  желтым  воском  капал.

Кровать,  цветы...  И  больше  ничего.
В  плену  зрачков  искристых  и  глубоких.
Медовых  глаз  твоих  я  пью  вино...
И  губы  так  греховно  одиноки...

Искусны  пальцы,  вздохи  и  слова
В  забытом  Богом  номере  отеля.
И  каплями  янтарного  вина
Послание  пишу  на  белом  теле.

А  поезда  все  мчатся  в  никуда...
В  рассвета  медь  и  в  золото  заката.
И  вечер  тот  растает  без  следа.
Колес  вдали  прощальные  набаты...

Мы  не  успели  слов  произнести...
Да  разве  нужно  -  в  той  случайной  встрече?..
И  мне  остались  желтые  цветы
И  тот  янтарный,  будто  солнце,  вечер.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571588
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 03.04.2015


Доиграй

Рьяно  в  карты...  Скидаешь  еще  до  конца  игры.
Проиграла...  Могла  же,  могла  отыграться!
Только  вновь  сбегаешь,  стерев  за  собой  следы...
Только  вновь  сбегаешь,  желая  в  игре  остаться...

Рьяно  в  карты...  Да  нету  совсем  тузов.
И  смеется  джокер,  улыбка  его  знакома.
И  в  безумном  танце  шестерок  и  дам,  вальтов
Там  твоя  победа  так  долго  тобой  искома.

Только  что  ж  ты  трусишь,  поджав  боязливо  хвост?
Проиграла.  Больно.  То  время  давно  постыло.
Ну  а  жизнь  проходит.  И  это  уже  всерьез.
И  игра  проходит.  А  ты,  как  стена,  застыла.

Может  будет  плохо  тебе,  как  тогда,  опять.
Может  и  придется  в  слезах  начинать  сначала.
Только,  стиснув  зубы,  все  ж  партию  доиграть
Надо.  Стоит  риска  -  пойми  же  -  твоя  награда.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571446
рубрика: Вірші, Философская лирика
дата поступления 02.04.2015


Субботнее утро

Остановись,  мгновенье,  ты  прекрасно.
Суббота.  Утро.  Солнце.  Выходной.
В  постели  повалятся  -  кайф  и  счастье.
И  кот  мурчащий  дремлет  под  рукой.

Привычный  топот-грохот  с  коридора  -
Котята  вновь  затеяли  возню.
По  звуку  -  нету  вазы  из  фарфора...
И...  Точно!  Сбили  чашку  уж  мою.

Об  кресло  точит  когти  кто-то  нагло.
На  звук  я  брошу  тапком  -  лень  вставать.
Маруська  со  стола  скидает  справно
Печенье  для  зарвавшихся  собак.

Рычит  сиреной  Краса  на  карнизе.
Прибила  бы,  досада  -  высоко.
Вдруг  сам  собой  включился  телевизор...
Дан,  слезь  с  пульта,  опять  ты  за  свое!

Лежу.  Но  нет.  Старания  напрасны.
И  в  уши  попрошу  мне  не  орать!
Достало.  Кто  хозяйка  здесь?  Зар-разы.
Не  сдамся  хоть  сегодня,  твою  мать!

Я  уж  привыкла.  Давняя  закалка.
И  все  уловки  ваши  я  стерплю.
Вам  не  помогут  ор  и  перепалки...
Черт!  Ну  зачем  когтями  по  лицу?!

*  *  *

Остановись,  мгновенье,  ты  прекрасно...
Шесть  тридцать.  Кошки.  "Есть!".  "На  двор!".  "Играть!".
Надеяться  кошатникам  напрасно
В  субботу  дольше  строка  полежать.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571444
рубрика: Вірші, Шутливые стихи
дата поступления 02.04.2015


Сапфировый

Поцелуй  ещё  -  губы  страстью  налиты...
Под  дождем,  что  синее  небес.
Пусть  прохожие  смотрят  -  их  души  закрыты
Сизой  болью  ненужных  божеств.
А  мы  смертные  просто...  В  сапфировом  платье...
Васильки  расцветают  в  глазах...
Я  тобой  задыхаюсь.  В  грозы  водопаде.
И  забытые  совесть  и  страх.

Мы  умчимся  за  город  к  лазоревым  волнам.
Только  чайки,  песок,  да  вода...
Голубеет  вдали  тихий  берег  безмолвный.
Акварелью  вверху  небеса.
Мы  исчезнем  для  всех  в  тонкой  дымке  заката.
Ночь  надежно  секреты  хранит...
Голубая  луна  освещала  когда-то
Тени  наших  интимных  молитв.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571020
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 01.04.2015


Кричи

коли  тобі  боляче  та  до  смерті
коли  спопеляє  сонця  зоря  а  ніч  так  до  відчаю  крижана  -
кричи
листами,  словами,  душею
так  щоби  всі  почули
їм  плювати
повір
у  них  робота,  проблеми,  діти
а  ти  кричи
коли  твої  очі  не  бачать  радості
коли  твої  руки  забули  тепло,  а  серце  відлуння  ударів/щастя
гучніш
вони  не  зрозуміють
оглухли  ген  до  початку  світів
коли  ще  сонце
Жило
на  небі/у  твоїх  грудях
коли  ще  небо
Було
ясно/просто  сапфіровим
а  ти
просто  кричи
очима,  жестами,  серцем
своєю  німотою
цей  світ  
давно  вже  зійшов  з  розуму
цей  світ  
такий,  як  і  ти.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571019
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2015


А знаешь?. .

А  знаешь,  я  знаю,  как  это.  Песком  раскаленным  воздух.
В  агонии  одиночества.  Когда  всё  до  крика  поздно.
А  знаешь,  как  биться  в  коконе  страхов  своих  и  ошибок.
Свиваться  змеей  растоптанной  при  виде  чужих  улыбок...

А  знаешь,  как  больно  в  пламени  холодных  очей  смеяться
И  душу  свою  разбитую  с  осколков  сложить  пытаться.
А  знаешь,  в  толпе  безликие  слова  собирать  и  фразы
И  в  крике  немом  несбыточном  посланий  слать  перифразы.

Душится  плачем  и  вечностью,  в  ладони  ловить  контрасты,
Средь  близких-чужих  запутавшись,  терять  иль  не  видеть  маски...
А  знаешь  тут  есть  два  выхода:  проснуться  или  привыкнуть.
Да  только  врата  закрытые  и  некого  здесь  окликнуть.

И  лишь  надежда  прогоркшая  рвет  душу  в  седые  клочья.
И  снова  всеми  забытая  не  сплю  аспидовой  ночью.
А  утром,  в  сарказме  спрятавшись,  пропали  ласка  и  жалость.
И  лишь  улыбка  циничная.  Простите.  Такой  уж  стала...

А  знаешь,  я  вру  бессовестно,  ведь  я  пустотой  больная
В  агонии  невесомости...  А  знаешь?..  Да  все  ты  знаешь...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570756
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 31.03.2015


Запуталась

Запуталась,  забылась,  как  ребенок...
Мечты,  желанья,  мысли  и  слова...
И  в  коконе  ухмылок  и  иголок
Заметьте  же...  Услышьте  вы  меня!

Запуталась.  До  глупости  нелепа.
Подстреленным  зверьком  прижмусь  к  земле.
И  раны  зажили,  да  только  где-то
Сломалось  что-то  важное  в  душе.

Запуталась.  Но  вы  уж  не  серчайте,
Что  вместо  слов  отравой  вновь  плююсь.
Косые  взгляды  следом  не  кидайте...
Я  не  хотела...  Честно,  я  клянусь!

Запуталась.  Спасите  же.  Молю  вас!
Послушной  буду.  Тихой  и  смешной.
Без  памяти.  Без  масок.  И  без  грима.
Не  отпускайте  в  мир  хрустальный  мой!


Устала  бегать  я  в  порочном  круге.
Устала  ранить  без  причин  всерьез.
Запуталась...  Застыла  на  пороге.
Не  "там"  -  не  "здесь",  ни  "дальше"  -  ни  "вернусь"...

Устала  я...  Но  снова  камнем  в  небо.
Там  ангелы  без  крыльев  и  сердец.
Я  быль  и  небыль  вновь  сплетаю  в  ребус.
С  надеждой  взгляд  сквозь  тени  новых  встреч.

Запуталась,  забылась,  потерялась...
С  мольбой  немой  опять  смотрю  в  глаза.
Я  жалкая.  Надломленная  стала...

Спасите  же...
Поймите
Вы
Меня...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570752
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 31.03.2015


Разбитые люди

Разбитые  люди  так  ранят  острыми  сколками...
Разорваны  в  клочья  души  -  так  душат  в  тиши.
Мы  рвались  от  слов,  были  где-то  мы  слишком  тонкими.
В  заклеенных  окнах  лишь  всхлипы  наши  слышны.

Ломались  от  взглядов.  Простите,  уж  слишком  хрупкие.
Рыдали  без  слез,  потеряв  путеводную  нить.
И  наши  проступки  навеки  в  сети  недоступные.
Но  мы  же  сильнее.  И  к  черту  всё  -  нас  не  сломить!

Разбитые  люди...  Играть  интересно  и  весело.
Разорваны  души...  Давай,  наизнанку,  больней!
И  вместо  тебя  недобитое  жалкое  месиво...
Но  мы  выживали,  назло  становясь  им  сильней.

Взрослели.  Умнели.  Цинизмом  покрылись,  как  панцирем.
Клыками,  когтями,  как  спелой  травой  поросли.
И  души  скрывали  в  глухом  неизведанном  карцере.
И  чувства  таили,  душили,  сжимали  внутри.

Взрослели.  Умнели.  Учились  быть  злее,  нещаднее.
Царапали  стены  в  бессилии  сотен  смертей.
Смеялись.  Теряли  абстрактное  что-то  и  важное.
Срывались.  Кричали  в  лицо  мировой  пустоте.

Менялись.  До  боли.  До  рук,  что  сводило  агонией.
Колючки  ухмылок,  как  маски,  цвели  на  лице.
Да,  мир  -  он  такой.  Захлебнувшись  от  злобной  иронии,
Мы  в  тех  превращались,  кто  брал  нас  не  раз  на  прицел.

Разбитые  люди  так  ранят  всё  острыми  сколками...
Отчаявшись  выжить,  сжигают  скорей  все  мосты.
Бросаются  фразами  едкими,  резкими,  колкими...
Да  просто  устали  смертельно  от  злой  пустоты.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570660
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 30.03.2015


Художник

Мой  ангел  упал  однажды,  отбросив,  как  мусор,  крылья,  а  нимб  его  на  перроне  стащили  воришки  в  ночь.  Мой  ангел  давно  обязан  рассыпаться  звездной  пылью,  да  только  он  стольким  должен,  -  ты  веришь?  -  должен  помочь.  Мой  ангел  забыл  заветы  банальные  и  смешные,  всего  лишь  один  оставил  -  до  одури  жизнь  любить.  Мой  ангел  искал  ответы,  но  снова  слова  постылы  -  без  перьев  так  сложно  все  же  в  предвзятом  сем  мире  жить.

Мой  ангел  в  потертой  куртке,  измазанный  весь  пастелью,  он  ловит  мечты  и  звуки  на  белом  своем  холсте.  Мой  ангел  живет  не  в  небе,  а  в  доме  сыром  панельном,  где  крики  пьянчуг-соседей  -  шрапнелью  от  тонких  стен.  Мой  ангел  с  курносым  носом,  с  глазами  ночного  неба  сжимает  в  ладони  теплой  все  то,  что  сказать  не  смог...

"Спасибо  тебе",  -  шепну  я  за  этот  нелепый  ребус:  зачем-то  судьба  свела  нас  в  сплетении  ста  дорог.

Мой  ангел  святой,  но  падший  -  не  верит  совсем  он  в  Бога.  Икона  его  -  улыбка  в  глазах  и  сердцах  детей.  Прости  же  мне,  мой  хороший.  Другая  тебе  дорога.  Грешна  я  -  плевать  на  бога!  -  не  верю  теперь  в  людей.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570659
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 30.03.2015


"Повернена свобода"

В  напівпорожній  аудиторії  пахло  олією,  скипидаром  і  пилом.  Хтось  би  сказав,  що  аромат  тут  як  в  лікарні.  Проте  вона  вже  давно  навчилися  вирізняти  цей  специфічний  гіркувато-пряний  запах  з-поміж  інших.  Чи  подобався  він  їй?  Алька  гірко  всміхнулася.  Колись  цей  запах  означав  для  неї  свободу.  Тепер...  Тепер  це  були  звичні  сірі,  не  зважаючи  на  барвистість  фарб  на  палітрі,  дні,  ночі,  що  зливалися  в  одну  в  постійній  відчайдушній  спробі  наздогнати  непокірний  час,  безконечні  постановки  і  пленери,  що  не  приносили  вже  тої  первозданної  радості  божества,  що  творить  новий  світ  з  нічого,  бо  й  сам  світ  виходив  сірим  і  мертвим.  

Бездушним.  

От  і  зараз  -  картина,  що  виринала  з-під  її  рук  була  звично  посередньою.  Анатомічно,  наче  й  правильною,  та  й  композиція  непогана,  але  чогось  не  вистачає.  Чогось...  до  біса  не  вистачає!  Алька  зробила  ще  декілька  мазків,  тоді  плюнула  і  відкинула  пензля.  Глухо  стукнувши,  той  покотився  підлогою,  заплямлюючи  багатостраждальний  паркет  олією.

 -  Не  виходить?  -  чорнявий  натурщик  з  майже  ассирійським  профілем  -  навіть  невеличка  кучерява,  як  і  волосся,  борідка  присутня,  -    зісковзнув  зі  старого  покривала  барви  вицвілого  граната  і  зацікавлено  глянув  на  планшет.  Секунду  постояв,  вивчаючи  роботу,  тоді  врешті  відвів  погляд  і  запитав:

 -  Ну,  і  що  тобі  [i]знову[/i]  не  подобається?

Алька  декілька  разів  відкрила  і  закрила  рота,  підбираючи  слова  і  врешті  випалила:

 -  Все!

Хлопець  різко  здвигнув  плечима  -  чи  то  знервовано,  чи  то  просто  з  нерозумінням.  Змірив  дівчину  оцінюючим  поглядом:

 -  Тобто  сьогодні  ти  вже  малювати  не  будеш?  -  і  взявся  стягувати  давно  обридлу  тогу.

 -  Буду,  але...  -  Алька  зам'ялася.  Що  але?  До  неї  раптом  повернеться  те  п'янке  почуття  свободи,  ті  крила  за  спиною,  вона  враз  все  виправить  і  напише  шедевр?  На  що  вона  надіється?

 -  Коротше,  я  піду  куплю  щось  перегризти,  -  він  стояв  в  одних  боксерках  і  невдоволено  розглядав  вишневу  пляму  на  джинсах.  -  Це  останні,  до  речі.

 -  Пробач,  -  зовсім  не  вибачливим  тоном  буркнула  Алька.  Скоріше  звинувачуючим.

І  коли  це  вона  встигла  їх  забруднити?

Хлопець  зітхнув  і  взявся  натягувати  зіпсутий  одяг.  Алька  зачаровано  слідкувала,  як  на  смуглявих  плечах  перекочуються  м'язи.


Це  почалось  рівно  тиждень  тому.  Алька  тоді  не  встигала.  Легковажний  "загул"  завершився  зовсім  нелегковажними  проблемами,  що  грозили  перетворитися  в  незарах  і  виліт  з  академії.  І  якщо  етюди  з  натюрмортами  вона  принаймні  могла  передерти  з  фоток  або  чужих  робіт,  то  з  постановкою  у  грецькому  стилі  була  справжнісінька  запара.  Викладач  -  пристарілий  і  буркотливий  вусатий  чолов'яга  затявся  -  доки  не  буде  роботи,  намальованої  з  натури,  тут,  в  академії,  під  його  пильним  наглядом,  оцінки  їй  не  бачити.  Всіх  своїх  друзів-родичів-знайомих  Алька  встигла  розлякати  ще  на  першому  курсі,  а  випадкові  жертви,  як  на  зло,  відчували  щось  неладне  в  її  палаючому  божевільним  фанатизмом  погляді.  Тож  коли  дівчина  вже  зовсім  зневірилася  знайти  модель  і  змирилася  з  думкою,  що  їй  таки  доведеться  забрати  документи,  в  її  житті  раптом  з'явився  Макс.  Студент  театрального,  актор  місцевого  театру  і,  за  сумісництвом,  постійний  натурщик  академії.

Не  те  що  хлопець  раптом  ні  з  того,  ні  з  сього  вирішив  допомогти  незнайомці,  ні.  Просто  з-за  кордону  на  два  тижні  приїжджали  його  батьки,  що  вже  три  роки  безуспішно  намагалися  затягнути  непутящого  синочка  до  себе.  А  оскільки  толкових  заперечень  у  Макса  не  залишилося,  спроба  могла  стати  цілком  успішною.  І  тоді  у  хлопця  визрів  план.

Алька  зітхнула,  виринаючи  зі  спогадів.  Ось  уже  тиждень  вона  слухняно  грала  роль  закоханої  по  вуха  особи,  Макс  натомість  позував  їй  по  вечорах.  Угода,  всього  лиш.  І  умови  тільки  дві:  Альчина  -  що  вистава  обмежиться  поцілунками  та  сюсюканням  і  Максова  -  їхні  "стосунки"  завершаться  рівно  через  тиждень,  з  від'їздом  батьків.

Тепер  вона  вже  й  сама  не  була  певна  -  чи  так  вже  й  хоче  порвати  ці  дивні  взаємини?  З  Максом  було...  легко.  Якось  так  по-дитячому  легко,  коли  між  вами  немає  ще  ні  зобов'язань,  ні  яких-небудь  інших  ниточок,  що  пов'язують,  беруть  у  полон,  не  дають  вільно  дихати...  З  ним  просто  хотілося  бути.  Безпричинно.  Годинами  стриміти  в  душних  аудиторіях,  змальовуючи  кожну  рисочку,  вдавати  -  та  чи  вдавати?  -  безмежно  закоханих  на  людях,  вимурзувати  одне  одного  морозивом  і  слідкувати  за  його  грою  на  сцені  з  першого  ряду...

З  ним  було  добре.

Тому  то  вона  так  відчайдушно  прагнула  відтворити  на  полотні,  доки  ще  не  пізно,  того  Макса  -  не  мертвий  і  сірий  привид  -  а  справжнього  його.  Живого.  І  вперше  наскільки  злилася,  що  нічогісінько  не  виходить.  Тому-то  і  попросила  сьогодні  ключ  від  майстерні  і  дозволу  залишитися.  Тому  то  й  була  наскільки  невдоволена  собою.


Хлопець  повернувся,  коли  Алька  саме  задумливо  крутила  в  руках  пензля,  підправляючи  глибокі  складки  на  тканині.

 -  Мрієш?  -  вирвав  дівчину  із  роздумів  його  голос.  Коли  вона  підвела  голову  неї  вже  летів  гамбургер.  -  Лови!

 -  Прокляття!  -  з  несподіванки  та  вкотре  впустила  нещасний  пензлик  і  той  хляпнувся  просто  на  світлі  капрі,  залишаючи  лискучу  пляму.  -  Чорт  би  тебе  побрав,  Максе!

 -  Кров  за  кров!  -  весело  зареготав  той  і  кинувся  навтікача,  на  ходу  відкушуючи  від  свого  гамбургера.  Алька  не  стала  тратити  час  на  пошук  клятого  пензля,  а  просто  пацнула  рукою  по  палітрі,  вимурзуючи  пальці  і  долоню  в  олії  і  рвонула  слідом.  Десь  на  третьому  колі,  точніше  зигзагу  серед  мольбертів,  статуй  і  бюстів  її  нога  раптом  за  щось  зачепилася  і  дівчина  з  зойком  полетіла  вперед.  Макс  з  розвороту  кинувся  її  ловити  проте  не  встигав,  не  встигав,  не  встигав  і...

 -  Ауч,  -  хлопець  скривився  і  злизнув  язиком  крапельку  яскраво-червоної  крові  з  розбитої  губи,  коли  грохіт,  що  його  здійняла  своїм  падінням  Алька,  трохи  стих.  Вони  сиділи  серед  купи  мольбертів  і  дівчина  з  кожною  миттю  все  більше  розуміла,  наскільки  сильно  болить  щелепа.  Та  й  не  дивно  -  так  гримнутися!  Зар-раза,  а  в  житті  все  зовсім  не  те,  що  у  фільмах!

 -  Зуби,  -  простогнала  Алька,  -  цікаво,  чи  вони  ще  цілі?

Макс  єхидно  всміхнувся:

 -  Хочеш  перевірю?  -  і,  перш  ніж  та  встигла  що  небудь  відповісти,  нахилився  вперед,  скориставшись  її  розгубленістю  швидко  провів  язиком  по  зубах  і  спритно  відхилися,  уникаючи  штурхана.

За  ці  дні  вона  вже  звикла  до  його  витівок  і  сприймала  їх  звично  жартівливо:  загрався.  Проте  на  цей  раз  все  було  інакше.  Можливо  через  металевий  післясмак  крові  на  устах,  можливо  через  хулігансько-мстивий  настрій  через  зіпсовану  одіж,  а  може...  через  те,  що  цей  вечір  в  них  останній?..  Так  чи  інакше,  але  замість  того,  щоби  звично  підколоти  хлопця,  вона  раптом  подалася  вперед  і  поцілувала  -  вже  по-справжньому.  А  він  відповів.

Коли  руки  Макса  проникли  під  сорочку  і  розщібнули  тугі  петельки  ліфчика,  Алька  лише  кинула  погляд    з-під  вій,  під'юджуючи  і  взялася  стягувати  з  нього  футболку.  Хлопець  охоче  їй  в  цьому  допоміг.  Якось  спонтанно  вслід  за  нею  полетіла  сорочка,  легенько  клацнув  "язичок"  застібки  на  поясі,  коротко  вжикнула  блискавка  джинсів...


Останні  промені  багряного  позахідного  сонця  вихопили  в  просторій  аудиторії  два  переплетені  силуети.

Ти  порушила  умову  угоди,  яку  сама  й  поставила,  -  промурмотів  Макс,  між  словами  легенько  покусуючи  Альчину  губу.

 -  Правда?  -  дівчина  перехопила  ініціативу,  і  на  мить  діткнулася  до  його  губ,  смакуючи  кислувато-гострий  присмак  мак-дональсівських  гамбургерів  і  пряно-солонуватий  -  крові.  -  Так  може  і  ти  порушиш  свою?

Мигдалеподібні  очі  лукаво  зблиснули:

 -  Я  вірний  своїм  принципам.  Флінг  і  нічого  більше.

Алька  всміхнулася  -  єхидно  і  трішечки  хижо.  Провела  вимурзаним  у  фарбі  пальцем  по  його  щоці,  залишаючи  карміновий  слід:

 -  Он  як?..  Ну  та  чорт  із  ним!  Термін  нашої  угоди  ще  не  закінчився!  -  вона  раптом  брикнулася,  викручуючись  з-під  чоловічого  тіла  і  вмостилася  так,  що  Максові  бедра  опинилися  поміж  її  ніг.  -  Цур,  я  зверху,  -  розреготалася,  виводячи  на  його  животі  вигадливі  візерунки.

 -  Ах  так?  -  той  вмить  звівся  на  лікті,  другою  рукою  згрібаючи  Альку  в  оберемок  і  ривком  підтягуючи  до  себе.  Їхні  очі  опинилися  близько-близько.  Дівчині  перехопило  дихання.  А  наступної  миті  спритні  пальці  побігли  по  спині  вниз,  змушуючи  її  мимоволі  затремтіти.  Язик,  дражнячись,  обвів  контур  губ,руки  ж  помандрували  далі,  спустилися  небезпечно  низько,  від  чого  в  Альки  по  нервах  наче  пробігли  легенькі  електричні  розряди,  а  внизу  живота  зробилося  нестерпимо  гаряче  і  млосно.  Вона  інстинктивно  подалася  вперед,  обхопила  руками  Макса  за  плечі,  майже  впиваючись  в  нього  нігтями.  Покусувала  його  за  мочку  вуха,  цілувала,  вже  не  ніжно,  як  раніше,  а  жорстко,  до  синців  лице,  шию,  груди,  відчайдушно,  шалено.  Його  ласки  теж  стали  грубшими,  злішими,  нетерплячішими,  проте  він  все  не  спішив  -  то  прихоплював  пальцями  її  соски  і  пестив,  м'яв,  стискав  майже  до  болю,  то  враз  кидався  вниз  і  гладив  внутрішню  сторону  стегон,  то  захоплював  сухими  гарячими  вустами  ключиці  і  груди.  Алька  прикушувала  губу,  намагаючись  стримати  стогін,  що  луною  розносився  напівпорожнім  приміщенням,  звивалася,  дряпалася,  припадала  до  його  губ,  перебирала  темні  кучері,  мурзаючи  їх  фарбою,  пучками  торкалася  лопаток,  живота,  шепотіла  щось  недоладне  та  безглузде.  А  потім  жага  накрила  їх  повністю  і  вона  вже  й  не  пам'ятала  нічого  до  пуття:  скрики,  доторки,  жар  чужого  тіла,  що  раптом  стало  частиною  власного...


Вони  лежали  просто  на  підлозі  майстерні  і  куталися  в  червоне  покривало,  що  раніше  слугувало  фоном  для  постановок,  а  тепер,  невідомо  як,  стало  їхньою  ковдрою.  Голова  Альки  зручно  покоїлася  в  Макса  на  плечі.  Русі  вії  тремтіли,  так  і  прагнучи  заплющитись.

 -  Ма-аксе,  -  протягнула  дівчина  і  потерлася  об  його  щоку  головою,  наче  велика  кішка.

 -  А?..  -  ні  сил,  ні  бажання  говорити  вже  не  зосталося.

 -  Завтра  я  змушу  тебе  збрити  цю  кляту  бороду,  -  прошепотіла  вона  віддихуючись,  та  щасливо  всміхаючись.  -  Цілуватись  заважає.

 -  Завтра  не  буде,  -  стомлено  мовив  Макс  і  в  очах  його  застрибали  бісики.  

Алька  ж  відповіла  йому  лукавим  поглядом.


А  потім  вони  заснули  серед  мольбертів,  пензлів  і  тюбиків  з  фарбою,  голі-голісінькі,  ледь  прикриті  гранатовим,  поточеним  міллю  покривалом.  І  якби  хтось  зараз  тихенько  зайшов  і  глянув  на  їхні  кумедно    переплетені  тіла  ,то  сказав  би,  що  це  була  найкраща  постановка.  Але  натомість  прийшов  ранок.


А  згодом,  коли  строгий  вусатий  викладач,  хмурячись  і  тикаючи  вузлуватим,  старечим  пальцем  в  ґанджі  на  її  роботі  розпинався  про  світлотінь,  основи  анатомії  і  незавершеність,  вона  посміхалася.  Ховала  шию  зі  слідами  вчорашніх  цілунків  за  червоною  шаллю,  а  руки  вкриті  різнобарвними  плямами  -  в  рукавах  кофти  і  посміхалася,  немов  ідіотка.

Завтра  не  буде.  І  секс,  і  цілунки,  і  ласки,  то  легкі,  ніжні,  а  то  зовсім  інші,  відділені  від  звіриної  грубості  тонкою  межею  "майже",  як  і  ніч  -  ілюзорна,  примарно-ірреальна,  -  закінчилися,  розчиняючись  разом  з  ним  та  світанком.  Але...  


Широкі,  сміливі  мазки  пензля  розітнули  незайману  білизну  полотна.  Алька  оцінююче  зиркнула,  на  мить  заплющила  очі,  глибоко  зітхнула...


Через  декілька  годин  на  полотні  розквітав  -  справжніми  живими  барвами!  -  урбаністичний  світанок.  Позолочені  м'яким  золотистим  світлом  теракотові  фасади  будинків:  витончені  віконні  прорізи,  ліплені  фронтони  та  аттики,    білий  руст  по  цоколях;  сизо-багряна  бруківка  та  сірий  асфальт  внизу;  темні  тіні  ліхтарів  -  примарні,  невагомі  і...  напівпрозора,  мерехтлива  фігура  в  далині.  Ось-ось  ступить  крок  і  розчиниться,  зникне  в  легкому  тремтінні  ранкового  видива.

 -  Експресивно,  -  викладач  зацікавлено  схилив  голову,  -  і  досить  -  досить!  -  достойно.  Як  назвете?

Алька  не  роздумувала:

 -  "Повернена  свобода"  -  і  засміялася.

Нехай  у  душі  й  легенько  щемило  від  світлого  суму,  причина  якому  -  дивний  і  легковажний  натурщик,  навіть  якщо  так  -  за  відчуття  крил  за  спиною  це  була  достойна  ціна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570423
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.03.2015


Дзеркальна

Для  права  людини  на  сльози  не  існує  давності.  Так  чому  ж  ти  їх  ховаєш?..
[i]
Вкотре.
[/i]
Я  ж  знаю  тебе  так,  як  ніхто  інший.  Я  бачила  тебе  у  хвилини  щастя,  коли  ти  схожа  на  тепле  сонечко,  твоя  радість  -[i]  твоя  любов[/i]  -  зігріває  всіх  навколо.  Але...  Чи  так  це  важливо?  Адже  я  знаю  тебе  зовсім  інакшу.  Зломлену.  Беззахисну.  З  бісеринками  солонуватих  сліз  на  довгих  віях.
Я  бачила  тебе  в  хвилини  відчаю.
[i]
А  така  "ти"  невідома  більш  нікому.[/i]

Ну  так  що?  Посміхаєшся?  Облиш!  Переді  мною  можеш  бути  сама  собою.  Я  вмію  мовчати.  Точніше  ...

[i]Я  не  вмію  говорити[/i].

Що  там?  Образив  хтось,  еге  ж?  Ні?  Просто  все  знову  безпричинно  фігово?  Вони  не  розуміють?..  Та  як,  чорт  візьми,  вони  повинні  тебе  зрозуміти,  якщо  ти  весь  час  мовчиш?!  Смієшся?  Не  приймуть  вони  тебе  такою,  кажеш?

[i]Не  приймуть...[/i]

А  скільки  [i]ти[/i]  чула  їхніх  проблем?  Скільки  одкровень,  нехай  -  нехай!  -  і  не  мовлених  прямо,  а  вихоплених  з  контексту  окремих  фраз,  випадкових  розмов,  мимовільного  відчаю?  Прямо  тобі  ж  ніхто  не  скаже,  так?  Тому  що,  той,  хто  постійно  посміхається,  чужі  сльози  не  зрозуміє.  Але  це  ж  обман?..  Нам  обом  це  відомо.

[i]Ті,  хто  постійно  сміються,  розуміють  чужі  сльози  як  ніхто  інший.[/i]

А  знаєш...  Може  це  навіть  і  непогано.  Тільки...

[i]Маска  не  натирає?[/i]

Та  годі.  Забудь.  Адже  дзеркала  не  мають  душі?..

[i]Чи  ж  не  так,  дівчинко?[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569571
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2015


Лист

[color="#050952"][i]Привіт.


Дивно  починати  лист  так.  Без  усіх  цих  "шановний",  "дорогий".  Без  купи  безглуздого  офіціозу,  який  тобі  чомусь  наскільки  любий.

Пробач.  Та  один  раз  -  хоча  б  один  раз!  -  я  зроблю  по  своєму.  Бо  сьогодні  я  маю  право.

Я  на  війні,  братику.

Дивній,  безглуздій  війні,  яка  й  війною  не  зветься.  Для  них  не  зветься.  А  для  нас...  Тут  помирають,  братику.  Банально  звучить,  ти  й  сам  це  знаєш,  але  чомусь  -  чомусь!  -  я  повинен  тобі  це  сказати.

Можливо  тому  що  ми  в  "котлі"?

Я  сам  сюди  напросився.  Чи  жалію?  Можеш  вважати  мене  ідіотом,  але  ні.  Навіть  зі  зведеним  курком  -  чужим  курком  -  біля  скроні,  я  не  буду  жаліти.  Такий  ось  я  невиправний  придурок.

Смішно  -  ти  не  був  мені  кровним.  Ми  й  знайомі  з  тобою  всього  то  декілька  клятих  років...

Декілька  клятих  прекрасних  років.

Спасибі  тобі  за  все.  Спасибі  за  те,  що  витягнув  з  того  лайна,  в  якому  я  був.  За  зимові  Карпати  і  світанок  на  Говерлі.  За  Юльку...

До  речі,  як  там  вона?  Ти  бережи  її  пильно,  добре,  братику?

В  мене,  зрештою,  нікого  й  не  було  крім  неї.  Крім  неї  і  тебе.  Та  ще  -  Карпат  і  синього  неба  над  головою.

Нікого.

А  в  тебе  є  сім'я.

Живи.

Заради.

Них.

Адже...

Це  не  твоя  війна.  Пробач.

Пробач  непутящого  молодшого  братика.

Бо...  хто,  якщо  не  ми?


P.s.  Ти,  звісно,  любив  -  завжди  любив,  акуратні,  "правильні",  незапацькані  листи...  Просто  уяви,  що  це  вишневий  сік.

[s]Прощавай.
[/s]
[/i][/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569434
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2015


По воді

[i][b]
1.  Чоловік,  що  іде  по  воді[/b][/i]

Порожнеча  не  може  бути  вічною.  Мить  за  миттю,  день  за  днем  свого  існування  порожнеча  стомлюється  від  самої  себе.  І  тоді  вона  стає  чимось.

[i]Моя  порожнеча  стала  морем.[/i]

Коли  я  вперше  потрапила  сюди,  то  злякалась.  Безкрая  дзеркальна  гладь,  ледь  затягнута  кроткими  брижами  -  тут  завжди  панує  штиль,  -  ряд  чорних  кованих  ліхтарів,  що  спершу,  наче  ростуть  із  води,  а  далі  і  взагалі  -  підіймаються  в  небо  незримими  повітряними  уступами,    грубувато  зроблена  дерев'яна  лавочка  з  вигнутими  металевими  підлокітниками,  на  якій  я,  власне  і  сиджу...  Химерне  місце.  Химерне  і  безлюдне.

Спочатку  я  протестувала.  Кричала,  зриваючи  горло,  щосили  била  по  по  дзеркальній  гладі  долонями,  розплескуючи  воду  і  розлякуючи  тишу.  Цей  новий,  незнаний  досі  сюрреалістичний  світ  здавався  мені  чужим.  Скільки  часу  пройшло,  доки  я,  дурна,  зрозуміла,  що  він,  в  принципі,  нічим  і  не  відрізняється  від  попереднього  [i]Ніщо[/i],  в  якому  я  існувала.  Безкрає  блакитне  небо  над  головою,  бездонне  аквамаринове  море  під  ногами,  безконечний  ряд  однаковісіньких  ліхтарів...  Єдине,  що  тут  було  в  єдиному  екземплярі  це  лавочка.  Та  ще  я,  як  однісінька  жива  істота  на  цих  безкраїх  просторах.  Іноді  мені  здається,  що  вона  створена  спеціально  для  мене.

Зараз  я  вже  майже  люблю  це  місце.  Годинами  сидіти  та  вдивлятися  в  мутнувату  смугу  туману  вдалині  -  горизонту  немає  -  та  й  не  було,  певно,  ніколи,  -  плюскатися  в  зимній  воді,  відчуваючи  як  ноги  пробирає  до  кісток,  подовгу  спостерігати  за  лазуровими  хвильками  та  за  бігом  дивного  зеленуватого,  наче  дивишся  крізь  пляшкове  скло,  сонця...

Тільки  от  сьогодні  щось  іде  не  так.  Море,  завжди  спокійне  й  безпристрасне,  раптом  збурилося  і  затремтіло,  як  у  припадку.  Туман  на  горизонті  здригнувся  і  став  розповзатися  все  далі  і  далі,  аж  доки  не  закрив  зеленувате  сонце.    Білі  баранці  хвиль  накидалися  на  лавочку  скаженими  псами,  то  накриваючи  її  шорсткуваті  від  солі  і  вітру  порепані  дошки  ,то  відринаючи,  по-зміїному  шиплячи  від  безсилої  люті.  Я  з  жахом  вчепилася  в  металевий  налокітник  і  молила  про  одне:  лиш  би  мене  не  змило  геть.

[i]А  тоді  з'явився  він.  Чоловік,  що  іде  по  воді.[/i]

Русявий,  худорлявий,  трохи  нескладний  зі  своїми  довгими  руками  й  ногами  легким  танцювальним  кроком  він  ступав  збуреними  хвилями,  уважно  роззираючись  вусібіч  -  ніби  щось  шукав.  А  потім  наші  погляди  зустрілися.

Зелене  і  сіре.  Отава  і  оболок*.  Сірі  як,  захмарене  небо  із  зеленими  промінчиками-травинками  довкола  зіниць,  очі  затягували,  вабили,  гіпнотизували.  І  я  послухалася.  Легко,  майже  несвідомо  зробила  один  єдиний  крок.  Крок  у  безодню.

Лискуча  вода  ледь  спружинила  під  ногами,  як  свіжа  земля.  Чомусь  я  не  здивувалася.  Правильно.  Все  так  і  має  бути.  Це  ж  мій  світ.  І  тут  я  можу  робити  все,  що  забажаю.  Навіть  ходити  по  воді.

Я  розсміялась.  Яка  я  досі  була  дурна.

Чоловік  зупинився.  Він  більше  не  озирався  по  сторонах.  В  сіро-зелених  очах  промайнула  іскра  цікавості.

Підходжу  до  нього  -  спочатку  обережно,  все  ще  боячись  провалитися,  а  потім  і  взагалі  зриваюся  на  біг.  Різко  зупиняюся.  А  що  я  йому  скажу?  Як  його  звати?  Невже  тут  це  так  вже  й  важливо?..  Поцікавлюся,  що  він  шукає?  Безтактно.

 -  Ви  когось  чекаєте?  -  замість  мене  запитує  чоловік.

 -  А  ви...  когось  шукаєте?  -  запитанням  на  запитання  відповідаю  я.

Чоловік  усміхається.  Боже,  яка  в  нього  тепла  усмішка!

 -  Ліхтарі...  Вони  ж  тут,  щоби  освітлювати  шлях?  А  якщо  є  шлях,  то  негоже  сидіти  на  лавочці  і  чекати,  -  він  хмикає,  -  біля  моря  погоди.

 А  потім  розвертається  і...  йде.  

Мить  я  стою  непорушно,  а  тоді...
 -  Зачекайте!  -  захекана,  доганяю  його  біля  найближчого  ліхтаря,  що  є  тут  єдиними  орієнтирами.  -  Можна...  з  вами?

 -  Думаю,  тобі  краще  іти  своєю  дорогою,  -  він  знову  усміхається  з  якимось  ледь  прихованим  сумом.  Не  губами.  Очима.  І  я  розумію,  що  нікуди  його  самого  вже  не  відпущу.

 -  Ні,  -  майже  шепочу.  -  Здається...  я  дочекалася.
 -  Що?

В  цей  момент  я  роблю  те,  чого,  здається,  не  робила  вже  тисячі  років.  Беру  його  за  руку.

Різкий  порив  теплого  вітру  розтріпує  волосся,  припіднімає  низ  легкого  білого  сарафану.  Ліхтарі  раптом  здіймаються  в  повітря,  немов  пушинки,  і  кружляють,  кружляють...  Аж  доки  не  перетворюються  на  сиві  і  пухнасті  парасольки  кульбаб.  А  тоді  зникають.  Туман  розсіюється.

[i]Те  що  було  -  відцвіло.[/i]

Вдалині,  на  горизонті,  що  раніше  був  прикритий  молочним  маревом  видніється  тоненька  смужка  далекої  землі.

Ми  усміхаємось  і,  не  змовляючись,  водночас  починаємо  іти  вперед.  Золоте  сонце  освітлює  нам  шлях,  кидаючи  сліпучі  блискітки  на  воду.

[i]Все  буде  добре.[/i]

[b]
2.  Сказати:  "Спасибі"...[i][/i][/b]

[i]Люди  щодня  знаходять  собі  тисячі  ілюзій.  Вони  вигадують  собі  любов  і  дружбу,  успіх  і  поразки,  радощі  і  проблеми.  Вони  живуть  в  нездійснених  або  нездійсненних  мріях.  І  забувають,  що  світ  -  ось  же,  навколо  них.  Та  ще...  в  них  самих.

Нашою  ілюзією  стало  море  -  синє  привітне  море,  звідки  до  нас  хтось  обов'язково  має  повернутися.  І  ми,  як  уміли  -  хто  в  німому  очікуванні,  хто  в  безперестанному  пошуку  -  проводили  в  ньому  день  за  днем,  ніч  за  ніччю.  Не  в  силах  забути,  поверталися  туди  знову  і  знову.  В  сліпій  надії  вірили  у  краще.  А  тоді...  зустрілися.[/i]


Автобус  сильно  труснуло  на  вибоїстій  дорозі.  Почувся  грюкіт  і  хтось  у  салоні  грубо  вилаявся  -  здається,  його  добряче  стукнуло  гітарою,  що  зісковзнула  з  багажної  полиці.  Я  розплющила  очі,  виринаючи  зі  спогадів.  Зупинка.  Пора  сходити.

Гравій  глухо  захрускотів  під  підошвами  кросівок.  В  ніздрі  вдарив  різкий,  свіжий,  трішечки  гіркуватий  аромат  сухих  водоростей,  гальки  і  легкого  бризу.  Я  швидко  йшла  доріжкою,  що  звивалася  вузькою  гінкою  стрічкою,  круто  повертаючи  за  найближчим  пагорбом.  Перед  поворотом  на  мить  зупинилася,  заплющила  очі  і  на  повні  груди  вдихнула  п'янке  морське  повітря,  наповнене  спогадами.


[i]  -  Хто  ви?  -  голос  був  стомленим  і  трохи  роздратованим.  Тоненьку  вітрівку  сильно  тріпав  холодний  шквал.

Я  невдоволено  відводжу  очі  від  штормового  моря.  Людина,  що  стоїть  переді  мною,  здається  трохи  незграбною  через  свою  тілобудову,  але  її  рухи  -  швидкі,  легкі,  по-зміїному  точні,  руйнують  перше  враження.

 -Ти  мене  хочеш  прогнати?  -  невдоволено  хмурюся.  І  тут  спокою  не  дають.

 -  Так,  це  мій  док,  тут  мій  човен,  так  що  будьте  люб'язні  піти  звідси,  -  роздратування  потроху  перетворювалося  в  лють.

Мутним  поглядом  окинула  незнайомця.  Нахаба!

 -  Я  тут  чекаю,  не  бачиш?  -  огризаюся.

 -  Кого?!  -  чоловік  вже  близький  до  шаленства.  -  Тут  не  місце  для  зустрічі  анонімних  алкоголіків!

У  відповідь  я  просто  вказую  рукою  вперед.  Чоловік  з  нерозумінням  дивиться  на  бурхливі  хвилі.

 -  Вони  обіцяли  повернутися,  -  пояснюю  я.  -  Юра...  завжди  виконував  свої  обіцянки.  Вони  просто  запізнюються.

Мить  чоловік  стоїть  непорушно.  Його  обличчя  практично  повністю  сховане  в  нічній  пітьмі.  Тоді  різко,  майже  грубо  хапає  мене  за  руку:

 -  Ходімо.[/i]


Видихаю  і  рішуче  звертаю.  Стежина  огинає  пагорб  і  мені  відкриваються  затишна  бухта  і  старий  дощаний  док.  Зачувши  мої  кроки  з-за  нього  визирає  вихраста  руса  голова.

 -  Привіт,  -  кидаю  я.

 Він  хмикає,  підходить  ближче  і  чмокає  мене  в  куточок  губ:

 -  Привіт,  -  усміхається.  Тоді  бере  за  руку  і  веде  до  імпровізованого  причалу,  де  на  легких  хвильках  вже  похитується  невеликий  моторний  човен.  -  Судно  подано,  мем,  -  робить  жартівливий  реверанс,  за  що  відразу  получає  штурхана.  -  Ей,  ей,  де  ж  під  ребра?  -  награно  хмуриться.  І  відразу  ж  серйознішає.  -  Взяла?

Я  мовчки  киваю  і  по  черзі  дістаю  з  сумки  три,  трохи  прим'яті  вінки.  Один  із  них  -  білий,  ромашковий  -  разюче  відрізняється  від    решти  двох,  сплетених  з  кульбаб  та  незабудок.  На  мить  затримую  його  в  руках.

Ромашки...  Коли  я  вперше  побачила  її?  Ромашкову  дівчинку...


[i]Ми  йдемо  галасливою  набережною.  Широкі  сходи  уступами  збігають  до  входу  в  міський  порт.  Обабіч,  на  верхній  сходинці  стоїть  дівчинка  літ  п'ятнадцяти.  Звичайна  дівчинка  -  не  дуже  худа,  з  русявим  волоссям  і  золотистими  очима.  Єдине,  що  відрізняє  її  від  решти  людей  -  великий  ромашковий  вінок  на  голові.  

 -  Руся!  -  Ромка  налітає  на  неї  з  розгону,  ледь  не  збиваючи  з  ніг,  і  повисає  на  шиї.  -  Ти!  Пливеш!  З  нами!

 -  Що?  -  очі  дівчати  округлюються.

 Я,  усміхаючись,  простягаю  їй  білет:

 -  Ось.  Я  не  зможу,  а  Ромка  сказав,  що  ти  дуже  хотіла  побувати  на  кораблі.
Моя  рука  застигає  в  повітрі.  Схоже,  дівчинка  ще  не  до  кінця  повірила  у  своє  щастя.

Повагавшись  мить,  вона  обережно,  ніби  якусь  велику  і  дуже  крихку  дорогоцінність  бере  непримітний  клаптик  паперу  .  Від  здивування  й  радості  дівчинці  навіть  мову  відняло.  Я  сміюся,  цілую  чоловіка,  чмокаю  сина  в  чоло:

 -  Ну  все,  мені  пора,  -  махаю  рукою  на  прощання,  -  повертайтеся  вчасно,  добре?  -  вже  збираюся  йти,  проте  дівчинка  раптом  підскакує  до  мене  і  зупиняється,  мабуть  не  знаючи,  що  сказати.  

-  Дякую,  -  врешті  видобуває  із  себе  слова.  -  Справді,  дуже  дякую,  -  змовкає,  нервово  мнучи  в  руках  білет.

Я  знову  усміхаюся.  Миле  дівча.  І  коли  Ромашка  встиг  з  нею  познайомитися?

 -  Нема  за  що.  Розважайся,  -  я  ще  раз  махаю  рукою  своїм  хлопчикам,  розвертаюся  і  йду  геть.  Чую  ще  як  щось  весело  щебече  Рома,  як  Руся  говорить,  що  біжить  попередити  брата...  Хороша  вона.  Жаль,  що  сирота.[/i]


Гул  мотору  ввірвався  в  звичне  шурхотіння  хвиль.  Я  сиділа  і  ледь  діткалася  ліктем  його  руки.  Солонуватий  вітер  приємно  обвівав  лице,  сонце  заплутувалося  в  русих  пасмах,  сіро-зелені,  зазвичай  насмішкуваті,  а  тепер  затягнуті  поволокою  задуми,  трохи  сумні,  очі  вдивлялися  в  золотисту  сонячну  доріжку,  що  бігла  за  горизонт.  Очі,  за  які  я  душу  готова  продати.  Ха..  

Подумати  лише  -  спершу  ми  ніяк  не  могли  поладити.


[i]З  трудом  розплющую  очі  і  дивлюся  в  стелю.  Спогади  про  минулі  два  тижні  повертаються  повільно  і  уривками.  Дзвінок...  Люди  -  заплакані,  істеричні  або  ж  зібрані  і  стиснуті,  немов  тугі  пружини,  готові  в  будь-який  момент  зірватися...  Очікування  -  тягучо-нестерпне...  Чорна  хустка.  Два  простуваті  хрести,  обкладені  пишними  вінками...  Труни  порожні  -  їх  так  і  не  знайшли...    Букет  волошок  -  єдиний  живий  тут...  Години  -  болісно-порожні...  Надія  -  шалена,  на  грані  божевілля...  І  тихе,  ледь  покрите  брижами  море  -  десь  там,  біля  серця,  на  місці  ранішньої  порожнечі  й  байдужості...  Пляшка  його  віскі,  дорога  і  свіжий  морський  бриз...  Старий,порепаний  і  весь  якийсь  теплий  док  з  такою  ж  лавочкою  обіч...  Під  час  припливу  вода  плещеться  під  нею...    Роздратований  незнайомець...

 -  Прокинулася?  -  а  ось  і  він.  -  А  тепер  вставай  і  забирайся.  Мені  пора  йти,  -  розвертається  і  виходить  з  кімнати.  -  Швидше,  -  лунає  його  голос  вже  з  коридору.

Сідаю  на  ліжку,  абсолютно  розбита.  Йти  не  хочеться.  Думати  не  хочеться.  Нічого  не  хочеться.  Мені  плювати,  хто  він,  хто  я,  що  чинити.  Я  просто  покірно  роблю,  так  як  кажуть.

Частинка  моря  під  серцем  болить  і  ниє.  

Підводжуся  на  ноги,  байдуже  ковзаючи  поглядом  по  кімнаті.  І  каменію...

На  столику  обіч  ліжка  лежить  складений  вчетверо  аркуш,  а  ще...

...там  я  бачу  її.  Дівчинку  в  ромашковому  вінку.  На  рамку  акуратно  наклеєна  смужка  вузької  чорної  стрічки.[/i]


Земля  давно  вже  зникла  в  лазурових  хвилях.  Всюди  -  попереду,  позаду,  по  обидва  боки  від  нас  -  лише  море.

 -  Що  це?  -  вказує  на  пакет  в  мене  на  колінах.

 -  Спогади,  -  просто  відповідаю  я.  -  Зрештою,  колись  потрібно  їх  відпустити.

Він  мовчки  киває.  Тут  слів  не  потрібно.
[i]

-  Мамо,  мам,  ти  що  -  не  зможеш  поїхати?  -  білявий  хлопчисько  літ  п'яти  танцює  нетерпляче  навколо  мене,  сірими  оченятами  зазираючи  просто  в  душу,  -    Мам...  -  очі  стають  благальними.

 -  Ромашка,  ти  ж  розумієш,  в  мами  робота,-  я  зітхнула.

 -  Ма-ам,  ми  ж  домовлялися,  -  очі  сина  наповнюються  слізьми.

 -  Ром,  -  присідаю  так,  щоби  опинитися  з  ним  на  одному  рівні,  -  зрозумій  є  речі,  які  від  мами  не  залежать.

 -  Але...

 -  Ромка,  послухай,  я  куплю  тобі  того  трансформера  ,  добре?  Пам'ятаєш  ти  його  тоді  так  хотів?  А  наступного  разу,  я  обіцяю...

 -  Знаю  я  твої  обіцянки,  -  син  зривається  на  ноги  і  вибігає  з  кімнати.

З-пів  хвилини  я  стою  непорушно,  роздумуючи,  що    робити.  Тоді  рішуче  беру  мобільний,  щоб  відмінити  зустріч...  

-  Ма-а,  -  скошлачена  голова  Ромки  визирає  з-за  відкосу,  -  а  ти  точно  купиш?

Телефон  повертається  в  сумочку.

 -  Звичайно  куплю,  -  широко  всміхаюся.  -  Так  ти  згідний  поїхати  лише  з  татом?

 -  Так,  але...  -  син  хитрувато  шкіриться.  -  Зробиш  ще  дещо?[/i]


Нарешті  серед  безкраїх  ціанових  хвиль  мій  погляд  вихоплює  червону  пляму.  Самотній  буй  колишеться  на  білявих  бурунах.  Для  когось  він,  застиглий  посеред  океану,  -  безглуздя.  Для  нас,  та  для  нас  подібних  -  надгробний  камінь.  Пам'ятний  знак  загиблим  під  час  корабельної  аварії  декілька  років  тому.  Спогади  тугим  клубком  звиваються  довкола.

[i]
Мій  новий  знайомий  стоїть  в  коридорі  і  задумливо  вертить  в  руках  якусь  коробочку.  На  мене  йому  байдуже.  Не  озирається  навіть  тоді,  коли  я  підходжу  впритул.

 -  Ви  в  море?  -  промовчав,  але  по  тому,як    він  здригнувся,  розумію  -  вгадала.  -  Візьміть  мене  з  собою,  -  розумію,  що  так  ось  просити  незнайому,  нічим  не  зобов'язану  мені  людину,  та  ще  й...  перед  якою  я  винна  на  все  життя...  прото  нахабно  і  безтактно.  Проте  я  чомусь  мусила  це  сказати.

 -  Ви  мені  і  так  вчора  всі  плани  перепсували.  Забирайтеся,  доки  я  сам  вас  не  викинув,  -  він  лютий.  Дуже.

 Най  буде,  що  буде...

 -  Це  я  віддала  твоїй  сестрі  квиток.[/i]


Врешті-решт  він  глушить  мотор.  Добралися.  Я  мовчки  беру  перший  вінок  і  прив'язую  його  до  буйка  довгою  червоною  стрічкою:    "Спіть  спокійно,  мої  хороші"...  Він  бере  з  моїх  рук  другий:

 -  Пам'ятаєш,  як  ми  припливли  сюди  вперше?  -  дивиться  з  тією  до  болю  знайомою  смішливо-сумною  іскоркою  в  очах.

 -  Аякже.  Тоді  ще  був  жахливий  шторм.  Я  думала  Богові  душу  від  страху  віддам,  -  я  поморщилася.

Він  розреготався.  

 -  А  я  тебе  тоді  вбити  був  готовий.  Пристала,  як  п'явка,  -  видавив  крізь  сміх,  утираючи  сльози,  що  виступили  на  очі.  -  А  в  мене,  до  твого  відома,  вже  були  серйозні  плани  на  життя.

 -  Точніше  на  смерть?  -  я  невесело  всміхнулась.

[i]
Через  три  роки  я  дізналася,  що  аркушик,  який  лежав  біля  фотокартки  мав  стати  посмертним  листом.[/i]


Він  посерйознішав.  Дістав  сигарету,  закурив.

 -  Цікаво,  хто  ж  таки  тоді  більше  іншого  врятував?  -  сивий  димок  повільно  вився  вгору.

-  Що  було  перше  -  курка  чи  яйце?

Він  знову  пирхнув:

 -  І  то  правда.

Велика  біла  чайка  скрипуче  і  різко  проячала  в  небесах.  Ну  що  ж  -  пора  казати:  "До  побачення?"..


[i]Море,  яке  стало  для  нас  найгіршим  катом.  Море,  яке  виявилось  єдиним  нашим  спасенням.[/i]


Я  опустила  руку  в  теплу  воду  за  бортом  і  задумливо  почала  там  плюскалася.  Скільки  ж  всього  з  тобою  зв'язано,  зрадлива  вода.  Скільки...

 -  Їдемо?  -  вириває  мене  зі  спогадів  він,  вже  збираючись  завести  човна.  Останній  білий  віночок  цвіте  серед  пінистих  брижів.


[i]Море  забрало  в  нас  найцінніше.  Море  подарувало  нам  одне  одного.  Я  вже  ніколи  не  зможу  його  пробачити.  Але...[/i]


 -  Зачекай.  Я  дістала  з  пакету  дивну,  футуристичну  і,  на  мою  думку,  страшненьку  іграшку.  Трансформера,  якого  так  хотів  син.  Прив'язую  до  нього  ще  одну  стрічку  і  причіпляю  її  до  буйка.


[i]Здається,  саме  зараз,  я  вперше  зможу  сказати  морю:  "Спасибі".[/i]


Три  вінки  самітно  погойдуються  на  солоних  хвилях.  Вдалині  затихає  рев  мотору  невеликого  човна.  Сонце  повільно  хилиться  до  заходу,  вихоплюючи  його  силует  та  дві  ледь  помітні  постаті...
[i]

Завтра  новий  день.[/i]


__________________________

[b]О[/b]болок  -  (поет.)  хмара

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567718
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.03.2015


За секунду до смерті сходить сонце

За  секунду  до  смерті  приходить  холод.

Він  з'являється  на  кінчиках  пальців,  легкий  і  непомітний,  мов  іній  погожого  зимового  ранку,  спершу  і  не  прикрий  зовсім,  та  потім  густішає,  схоплює  долоні  тоненьким  льодком,  повзе  вище,  до  ліктів  і  плечей.  Крижанана  кірка  стає  товстішою,  сковує  тісними  латами  тіло,  пробирається  все  далі  і  глибше...  А  тоді  вона  досягає  грудей.

Серце  починає  битися  хаотично  й  розпачливо,  наче  хоче  вирватися  з  клітки  ребер  раз  і  назавжди.  Тіло  зводить  болісною  судомою.  Повітря  гусне  в  грудях,  наче  палюча  магма,  забиває  трахею  і  бронхи,  ні  вдихнути,  ні  видихнути,  ні  закричати...

Тоді  з'являється  вона.  Вона  стоїть  у  мене  в  головах  і  просто  мовчки  дивиться  в  лице.  Її  блакитні,  наче  крижинки,  пусті  очі  не  виражають  нічого.  Її  руки  холодніші  навіть  за  лід,  що  скував  мене.  Її  дихання  -  подув  північного  опівнічного  вітру.

Її  ім'я  -  Смерть.

Вона  мовчки  посміхається  і  повільно  простягає  руку.  Напівпрозорі  пальці  все  ближче  і  ближче,  і  коли,  здається,  надії  вже  зовсім  немає...

За  секунду  до  смерті  сходить  сонце.

Пробігає  теплими  пальчиками  по  руці,  гострим  променем,  що  впивається  трохи  вище  ліктя  розбиває  крижаний  панцир,  акуратно,  майже  ніжно  поправляє  ковдру...

-  Пульс  сто  двадцять  на  шістдесят-  чую  я,  як  тільки  моє  серце  знову  починає  битися,  повітря  повертається  у  свій  звичний  стан,  а  біль  відпускає.  -  Реанімували.

Сонце  зітхає,  чи  то  полегшено,  чи  навіть  щасливо,  забирає  за  вухо  мідне  пасмо,  що  вибилося  з-під  білої  шапочки,  швидко,  майже  невідчутно  проводить  долонею  по  моїй  щоці...  і  зникає.  Лише  дрібний  стук  невисоких  каблучків  все  ще  звучить  десь  на  грані  згасаючої  свідомості.

Я  знову  засинаю,  обіцяючи  собі,  що,  як  тільки  я  видряпаюсь,  -  а  я  обов'язково  видряпаюсь  -  з  цієї  триклятої  коми,  то  скажу  їй,  наскільки  вона  тепла.  Наскільки...  жива.  А  поки  що...

[i]За  секунду  до  смерті  приходить  холод.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566735
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2015