Галина_Литовченко

Сторінки (5/474):  « 1 2 3 4 5 »

ПОВІЯЛО СМУТКОМ

(З  книги  "Хмарин  білосніжна  флотилія)

Повіяло  смутком  зненацька  в  селі.
Збираються  в  зграї  качки  й  журавлі,
лелеки  і  гуси,  стрижі  і  шпаки
накликали  криком  тривожні  думки.

Де,  саде,  твої  осяйні  кольори?
Багрянцем  та  золотом  світиш  згори.
Набралися  крони  від  сонця  вогню  –
підсвічують  блиском  осінньому  дню.

Село  залишили  й  онуки  міські:
донецькі,  луганські,  полтавські,  сумські.
…Я  навіть  подумати  нині  боюсь:
як  будуть  до  літа  вони  без  бабусь?

Ілюстрація  онуки  Анастасії  Панченко

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2022


НА ВИНОГРАДНИКУ

(З  книги  "Хмарин  білосніжна  флотилія)

Від  бетонних  набридливих  нетрів
я  прямую  подалі.  Туди,
де  неквапом  до  схилів  Ай-Петрі
виноградні  крокують  ряди.

Пахне  травами,  лозами  й  медом
прохолодний  дідусів  курінь.
Їздить  сонечко  велосипедом
через  неба  густу  голубінь.

Після  шуму  міського  тут  рай.
Грона  сяють  на  кручених  лозах.
Хочеш  –  враження  мовчки  збирай,
хочеш  –  кошик  плети  з  верболозу.

Подрімаю  лишень  в  курені,
заховавшись  від  дикої  спеки,
бо  ж  пройшов  я  від  міста  далеко  –
чи  то  так  показалось  мені.

Як  стемніє,  візьмусь  сторожити
й  рахувати  на  небі  зірки.
А  дідусеві  треба  спочити  –
я  ж  онук  чималий  вже  таки.

Зростом  я  майже  півтора  метрів,  –
як  на  дріжджах,  улітку  росту.
Це  тому,  що  в  сусідстві  з  Ай-Петрі
пнеться  все,  як  і  я,  в  висоту.

(Ілюстрація  онуки  Анастасії  Панченко)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2022


У ПЕЧЕРНОМУ МІСТІ

(З  книги  "Хмарин  білосніжна  флотилія")

Викарàбкуюся  із  печери  –
з  темноти  та  на  божий  світ.
Повертаюсь  з  далекої  ери,
подолавши  за  мить  сотні  літ.

На  лежанці  сидів  вапняковій,
ватру  (хоч  і  уявну)  палив,
від  душі  співчував  землякові,
що  колись  у  «хатині»  цій  жив.

Намагався  собі  уявити,
у  який  він  дивився  екран.
Там  крізь  отвори,  зроблені  в  плитах,
видно  гори,  діброву  і  лан.

Думав,  певно,  що  це  телевізор,
мій  ровесник  –  природи  дитя.
Я  в  житло  його  ще  раз  полізу,
щоб  пізнати  те  скрутне  життя.

Бо  ж  лишились  легенди  та  міфи
і  вітрів  чорноморських  пісні.
Жаль,  що  жоден  із  таврів  чи  скіфів
не  дожив  до  теперішніх  днів  

Ілюстрація  онуки  Анастасії  Панченко








адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2022


БУДУ БДЖОЛЯРЕМ

(З  книги  "Хмарин  білосніжна  флотилія")
   
Пурхають  бабки  понад  деревієм,
до  конюшини  повадився  джміль.
Запахи  вітер  по  саду  розвіяв,
бджілок  медовий  принаджує  хміль.

Затишно  жити  на  пасіці  бджолам,
їх  доглядає  мій  рідний  дідусь.
Весело  роєм  літають  довкола,
я  ні  краплиночки  їх  не  боюсь.

Виросту  –  теж  бджолярем  хочу  стати  –
вже  медогонку  я  вправно  кручу.
Вибір  професії  стверджує  тато,
плескає  схвально  мене  по  плечу.

Подарував  мені  дід  капелюха,
мед  смакувати  ще  змалку  навчив.
Завжди  уважно  порад  його  слухав,
стільки  дізнався  про  пасіку  див!

-  Пасічник  вийде  із  тебе,  Семене!  –
каже  і  горне  мене  до  грудей.
Одноголосно  і  бджоли  за  мене,
бо  відчувають  надійних  людей.

Ілюстрація  внучки  Анастасії  Панченко


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2022


Зима не поспішає…

***
Зима  не  поспішає  цьогорíч,
і  осінь  відійти  не  поспіша  –  
ще  не  награлось  у  степу  лоша.
Зима  не  поспішає  цьогорíч  –  
ще  не  схолола  осені  душа,
хоч  запаслá  дровець  на  зúму  піч.
Зима  не  поспішає  цьогорíч,
і  осінь  відійти  не  поспіша.

грудень  2021  р.

(фото  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2022


Князівська резиденція Тракай…

(З  литовських  ронделів)
***
Князівська  древня  резиденція  Тракай…
Червоний  замок,  критий  дахом  з  черепиці:
коштовний  камінь  –    з  висоти  польоту  птиці,  –  
що  осяває  острівний  озерний  край.

В  середньовіччі  опинився  –    почекай,
а  раптом  привиди  відкриють  таємниці!
Князівська  древня  резиденція  Тракай:
червоний  замок,  критий  дахом  з  черепиці.

Ген  на  сусіднім  острівці  розкинувсь  гай,
хова  від  поглядів  ромашки  й  медуниці.
А  на  оцій  посеред  озера  стільниці  –  
величний  замок!  Зачаровує  украй
князівська  древня  резиденція  Тракай.  

2022
(світлина  з  інтернету,  десь  є  й  свої  чорно-білі  -  мешкала  в  Литві)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2022


На горизонті контуром Кавказ…

***
На  горизонті  контуром  Кавказ
на  небі  вимальовується  зранку.
Чітким  дивуюсь  краєвидам  з  ґанку,
милуюся,  як  на  іконостас.

Із  мінарету  вранішній  намаз
стрічаю  чемно,  хоч  не  мусульманка.
На  горизонті  контуром  Кавказ
на  небі  вимальовується  зранку.

Сусід  переступає  перелаз  –  
несе  на  таці  кави  філіжанку.
Приїжджу  зацікавлює  панянку  –    
сюрпризами  приваблює  щораз.
…На  горизонті  –  контуром  Кавказ.

2021
(З  азербайджанських  ронделів.  Фото  з  інтернету,  дякую  автору)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2022


З принад хіба що зорі. .


***
Пустельна  ніч.  З  принад  хіба  що  –  зорі.          
Лякає  тишу  скиглення  шакалів.              
Десь  кураї  в  барханах  заблукали
чи  потонули  у  піщанім  морі.

Були  в  усього  світу  в  непокорі,
знайшли  нарешті  те,  чого  шукали.  
Пустельна  ніч.  З  принад  хіба  що  –  зорі.
Лякає  тишу  скиглення  шакалів.  

В  зірок,  неначе,  погляди  й  суворі,
а  б’ються    в  друзки,  ніби  скло  бокалів.
Давно  в  них  вежі  нафтові  в  опалі  –    
невидимі  у  темному  просторі.
Пустельна  ніч.  З  принад  хіба  що  –  зорі.            

2021  

((З  азербайджанських  ронделів.  На  фото  військовий  гарнізон,  де  мешкала  в  кінці  80-х  років)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2022


Зимові хайку

***
Колючий  іній
Засріблúвся  на  дротах.
Надав  їм  шику.  

***
Напнулось  озеро
На  п’яльця  берегів.
Вже  й  вензель  вишивають  ковзани.  

***
Цей  сніг  нізвідки
Й  навмання  летить.
Хтось  у  заметах  стежку  прокладає.
                                                                                 
***
Невгавна  хвіртка
Вгрузла  в  кучугуру  
І  геть  забула  про  колядників.

***
Замислився  сад
У  пухових  заметах.
Придумає  щось  до  весни.

(малюнок  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2021


В Зейнаб-ханум зелений келагай


В  Зейнаб-ханум  –  зелений  «келагáй»,  *
рясна  спідниця  пілок  на  дванадцять.
На  голові  –  із  глеком  срібна  таця.
Заграй,  музико,  жіночці,  заграй!

Скрутив  геть  в’язи  караван-сарай.
Чайханщик  залишив  на  хвильку  працю.
В  Зейнаб-ханум  –  зелений  «келагáй»,  *
рясна  спідниця  пілок  на  дванадцять.

Ханум  на  них  не  дивиться.  Гай-гай!
Пливе  –  як  пава  –  грація  із  грацій.
Нечутно,  мов  настирний  папараці
За  нею  слідом  котиться  курай.  
В  Зейнаб-ханум  –  зелений  «келагáй».

*  -  келагáї  –  традиційний  шовковий  платок  азербайджанки
(на  полотні  Джангіра  Рустамова  дівчата  в  білих  келагаї)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2021


Ділять сум ворона й омела…

Ділять  сум  ворона  й  омелá
на  старій  засохлій  яворині.
Заховались  у  тумани  сині
закутки  й  околиці  села.

Осінь  вщерть  вологи  налила.
Перехожі  ковзають  по  глині.
Ділять  сум  ворона  й  омела
на  старій  засохлій  яворині.

Кепські  не  лише  у  них  діла:
заблукала  річка  у  долині.
Не  згадає,  де  була  донині
і  в  якому  напрямку  пливла.
Ділять  сум  ворона  й  омела…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924578
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2021


ЗАКАВКАЗЬКІ РОНДЕЛІ



1.  ***
Несла  переповнену  сумку  з  базару  –  
до  хати  додибала  ледве  жива.
В  ній  персики,  дині,  лаваш,  пахлава
та  повно  ще  різного  чудо-товару.

Це  ж  треба  без  розміру  вибрати  тару!
От  горе  ногам,  як  дурна  голова.
Несла  переповнену  сумку  з  базару  –  
до  хати  додибала  ледве  жива.

Хтось  скаже:  взяла  б  чоловіка  на  пару.
Е  ні!  Від  базару  нехай  спочива.
Не  дай  бог  сусіди  почули  б  слова,
що  сипляться  в  двері  мого  будуару.
Несла  переповнену  сумку  з  базару.

2.  ***
Вдосвіта  мекають  вівці  в  сусіда,
гикає  ослик,  тупцює  верблюд.
Ну  й  роботящий  навколишній  люд!
Руки  –  не  те,  що  в  мого  серцеїда.

Тільки  прокинувся,  ще  й  не  поснідав,
грає  натхненно  класичний  етюд.
Вдосвіта  мекають  вівці  в  сусіда,
гикає  ослик,  тупцює  верблюд.

Успадкував  божу  іскру  від  діда.
Гостряться  вуха  у  двір  звідусюд  –  
не  пропустити  б  ранковий  прелюд,
що  працьовитості  дасть  до  обіду.    
Вдосвіта  мекають  вівці  в  сусіда.

2020
                                                                                         
На  фото  картина  Тугрула  Нариманбекова  (Азербайджан)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2021


Махнула осінь серпню навздогін

.
Махнула  осінь  серпню  навздогін,
а  той  заметушився  соромливо:  
не  встиг,  як  треба,  визбирати  сливи
і  чує    докір  із  усіх  сторін.

Ввижається  угорок  передзвін,
що  в  стінках  відер  б’ються  галасливо.
Махнула  осінь  серпню  навздогін,
а  той  заметушився  соромливо.  

Вже  вересень  вмостився  на  ослін,
пильнує  сад.  Не  урожай,  а  диво!
Дісталися  йому  угорки-сливи,
антонівки  і  сніговий  кальвін*.  
Махнула  осінь  серпню  навздогін.

*  сорт  яблук  (кальвіль).  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2021


НИТКИ ДОЛІ

Переклад  з  кримськотатарської  мови

Сеяре  КОКЧЕ  (м.  Сімферополь)


Крок  вперед,  два  назад.  Як  пливуть  неприродно  роки…
Я  не  втримала  птаху  і  вирвалась  птаха  з  руки.
Чи  то  карма  така,  що  спіткнулася  лінія  долі?
Заплітаю  нитки…Заплету
 й  розплітаю  поволі.

Сад  то  буйно  цвіте,  то  зів’яне  й  розвіється  в  дим.
Мої  друзі  колишні  під  прапором  нині  чужим.
Затупивсь  олівець  –  невідомо,  що  завтра  чекає.
Все  плету  свою  нитку,  плету,
потім  знов  розплітаю.

То  сміється,  то  плаче,  вишукує  поглядом  броду.
Якась  доля  мінлива  дісталась  моєму  народу.
То  здіймається  ввись,  то  летить  камінцем  до  землі.
Розплелась  мною  сплетена  нитка
і  знов  на  нулі.

Я  сміливо  дивлюсь  у  бурхливу  років  течію.
Затискаю  міцніш  у  руці  нитку  долі  свою.
Починали  не  раз  –    книгу  долі  не  вперше  гортаю,–  
та  на  цей  раз  плести
зовсім  іншим  вузлом  починаю.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2021


В садибах Півдня визріла хурма

(Кримський  рондель)
***
В  садибах  Півдня  визріла  хурма  –  
жовтогаряче  тішить  око  й  душу.
Та,  як  не  прикро,  визнати  я  мушу,
що  це  сигнали  подає  зима.

Гнучке  гілля  їй  вітер  не  лама,
хоч  поряд  потрощив  похилу  грушу.
В  садибах  Півдня  визріла  хурма  –  
жовтогаряче  тішить  око  й  душу.

Врочисто  сяє  сонцями  стома,
мов  посилає  в  простір  звуки  тушу.  
Це  пізнє  сяйво,  звісно,  не  порушу  –  
нехай  плодами  пригоща  сама.
В  садибах  Півдня  визріла  хурма.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2021


На ніс насунув Чатир-Даг кашкета

(Кримський  рондель)
***
На  ніс  насунув  Чатир-Даг  кашкета  –  
зліпив  із  хмари  головний  убір.
Сховався  від  очей  сусідніх  гір
і  не  боїться  променя-багнета.

Розбагатів  статурою  атлета,
закутав  ноги  у  зелений  бір.
На  ніс  насунув  Чатир-Даг  кашкета  –  
зліпив  із  хмари  головний  убір.

Густого  виноградника  тенета
під  скелі  лізуть  –  це  вже  перебір!
Отак  сусідам  загребущим  вір.
…Чи  обкурити  димом  сигарети?
На  ніс  насунув  Чатир-Даг  кашкета.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2021


ЩОБ БОРОНИТИ РУБЕЖІ

З  книги  "Хмарин  білосніжна  флотилія"

У  мене  чуб  –  як  в  козака,
і  кульчик  є  у  вусі.
Умію  вдарить  гопака
і  з  бур’янами  б’юся.

Я  не  лякаюсь  кропиви
і  будяки  рубаю  –
злітають  їхні  голови,
бо  гостру  шаблю  маю.

Відважним  хочу  бути  я,
Вітчизни  охоронцем,
щоб  рідний  край,  моя  земля,
завжди  цвіла  під  сонцем.

Щоб  боронити  рубежі,
як  козаки  віками,
я  ціле  літо  на  межі
«воюю»  з  будяками.

Малюнок  Анастасії  Панченко

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2020


ОЦЕ ЗИМА!

З  книги  "Хмарин  білосніжна  флотилія"

Під  вечір  учора  знялась  завірюха  –
її  серенади  я  в  комині  слухав.
Жбурляла  у  вікна,  розбійниця,  сніг  –
а  я  до  півночі  заснути  не  міг.

Крутився  під  ковдрою,  мучив  подушку,
вставав,  смакував  з  паляниці  цілушку.
Крізь  шибку  вдивлявся  в  засніжений  сад,
як  віхола  все  замітає  підряд.

Мене  навіть  мама  за  те  не  сварила:
теж  певне,  заснути  забракло  їй  сили.
Та  все  ж  таки  сон  подолав  нас  обох.
А  хуга  все  сипала  сніг,  мов  горох.

Летів  той  горох  на  моє  підвіконня  –
його  торохтіння  почув  я  спросоння.
Ще  потім  дрімав  до  обіду  півдня,
приснилась  –  повірте!  –  якась  чортівня.

Схопився  нарешті  швиденько  із  ліжка
і  гайда  гуляти  з  сусідом  у  сніжки.
Ще  вчора  туман  виглядав  крадькома,
сьогодні  вже  –  на  тобі,  справжня  зима!

Малюнок  Анастасії  Панченко

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2020


ГУЛЬВІСА-ВІТЕР

Поколошкав  копицю,
настовбурчив  солому,
відірвав  черепицю
зі  старенького  дому.

Подорожнього  в  спину
підганяє  зухвало.
Тиха  хвіртка  до  тину
геть  байдужою  стала.

Грає  фуги  скажені
на  іржавих  завісах,
опинилась  в  кишені
у  вітриська-гульвіси.

Для  мандрівки  по  світу
він  надів  сіру  свиту,
на  питання  про  літо
кинув:  -  Тема  закрита.

(Фото  з  інтернету,  дякую  авторові.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2020


В ТУМАНІ НА МЕЖІ


Приховав  синоптик  інформацію,
що  туман  не  вирветься  з  села.
На  старій  потрощеній  акації
ділять  сум  ворона  й  омела.

Їм  обом  замкнувся  на  межі
цілий  світ  в  туманному  сувої.
Мов  сліпі  надуті  сторожі,
глипають  з  акації  старої.

Має  птаха  все  ж  пріоритет:
пережде  імлу  й  зірвéться  знову.
Омела  й  не  думає  про  те,
бо  ж  навіки  кинула  швартови.

Фото  Вікторії  Кукли

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2020


БЕЗ ВІТЧИЗНИ

Аліє  КЕНДЖЕ-АЛІ
(м.Сімферополь)
***

Чорна  хмара  засипає  снігом  чорним.
Без  Вітчизни  лише  сум  старих  пригорне.  

Під  чужим  своєму  стягу  правлять  тризну
і  не  знають  дітки  мови  без  Вітчизни.

Просочився  у  хати  чужинців  сморід,
Від  побаченого  стіни  стали  хворі.

Під  камінням  рвали  спини  до  остатку
й  дня  не  знали  без  Вітчизни  наші  татки.  

В  крижаній  воді,  в  лісах,  де  гнус  і  мошки
Молодість  пройшла  –  обличчя  в  зморшках.

Без  Вітчизни  сльози  в  матері  криваві…
Знову  вбили  у  серця  цвяхи  іржаві.

(переклад  з  кримськотатарської  мови)


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2020


Чому я закохана в тебе. . ?

Аліє  КЕНДЖЕ-АЛІ  третя  героїня  моєї  книги  перекладів  "Сучасна  кримськотатарська  поезія".  Аліє  -  вчителька  російської  мови  та  літератури  однієї  з  сімферопольських  шкіл.

 ***
Чому  я  закохана  в  тебе,  застуджений  Крим?
Люблю  твої  вулиці  навіть  в  холодні  весни.
І  дерева  цвіт,  що  зів’яв  і  уже  не  воскресне,
бо  страчений  поглядом  недруга  чорним,  брудним.

Що  ранить  і  ранить  моє  загорьоване  серце.

Мій  Крим  –  моя  доля  –  написано  так  на  роду.
В  нім  місце  для  горя  знайшлося  всерéдині  щастя.
Коли  із-за  ґратів  темниці  звільнитися  вдасться,  
на  повні  щоб  груди  вдихнути  весну  молоду?

За  що  ж  я  люблю  тебе  так,  може  скажеш,  за  що?

(переклад  з  кримськотатарської  мови)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2020


ЗАГРАЙ НА ТРУБІ

Саме  за  вірші  Майє  Сафет    я  отримала  перемогу  в  номінації  "Переклади"  в  конкурсі  "Кримський  інжир".  А  цей  вірш  (останні  дві  строфи)  звучать  кримськотатарською  мовою  з  вуст  школярів  київської  приватної  школи  "Безмеж"  у  відеоролику.  Мій  переклад  іде  титрами.  https://www.facebook.com/watch/?v=2374939382769980

Майє  САФЕТ

 З  тобою  підем  на  яйлу,  трубу  візьми  –  
 заграєш  там  мотив  пешрафа  й  хайтарми.
 Щоб  той  мотив  почули  зорі  –  так  заграй,
 й  луною  хвилі  відізвались  на  весь  край.                                                                      

«Ай,  не  помру!»  –  я  заспіваю  на  ходу,
і  «Порт-Артур»,  «Урал»  і  «Шомпол»*  заведу.  
Не  посягайте  на  мою  нову  весну,
вона  прийде  і  світ  розбудить  після  сну.
                                                                                                                                               
Мій  голос  Кримом  полетить,  як  бистра  лань,
почують  пісню  степ  Буджаку  і  Тамань.  
Не  подолають  сильний  голос  мій  вітри,
скипить  ріка,  зійде  лавина  із  гори.

Розквітне  вишня,  зарожевіє    мигдаль,
новою  зеленню  у  ліс  покличе  даль.
І  ніжний  звук  твоєї  мідної  труби
розвіє  подихи  холодної  доби.  

*  кримськотатарські  народні  пісні.    

(переклад  з  кримськотатарської  мови)

Всі  світлини    поетес,  як  і  ця  наша  гуртова  з  вечора  кримськотатарської  поезії  -  від  фотографа  Шевкета  Сулейманова

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2020


КРИМСЬКІЙ СТЕПОВИЧЦІ

Сьогодні  ще  вірш  Майє  Сафет,  а  завтра  будуть  твори  третьої  поетки,  наймолодшої  з  тих,  чиї  поезії  увійшли  до  моєї  книги  перекладів.

Майє  САФЕТ  (м.  Сімферополь)

Як  із  ворсинок  древнього  руна
зваляли  войлок,  спробую  словами
повідати  про  те,  яка  вона,
дочка  степів,  обласкана  вітрами.

І  погляд  сокола,  і  крил  могутніх  сплеск,
і  пам’ять  крові  тупотом  тарпанів,
сплелись  в  ній  у  віночок  з  арабеск
ледь-ледь  гіркий,  як  аромат  ювшана*.  

Вона  таїть  в  собі  вогонь  костра
так,  наче  жде  коханого  з  походу.
Світáнкова  Чолпан**  її  сестра  –  
яскраве  сяєво,  наперекір  незгодам.  

А  в  серці  ставних  сонцеликих  дів
любов,  як  ніжний  паросток  ковилу,
і  голосний  над  степом  ллється  спів  –  
за  те  їй  мак  земля  дарує  мила.  

Їй  жайворонок  –  птиця  босторг’ай
підспівує  вгорі  дзвінкоголосо.
В  священній  чашці  молоко  приносить
для  діточок  її  ана-Умай***.

Триватиме  багато  так  століть,
впізнає  кожен  жінку  цю  по  вдачі.
Характер  повелительки  таїть
велике  серце,  сильне  і  гаряче.

Вдивляючись  в  примарну  далину,
де  заховались  степу  крайні  межі,
вона  вдихає  запах  полину,
як  предків  дух,  які  за  степом  стежать.

Хай  бережуть  колосся  й  неба  стяг,
стовпи  історії  із  древніми  тамгами,
два  моря  і  великий  Чатир-Даг
степів  дочку,  обласкану  вітрами.  

*  полин
**  Венера
***  жіноче  божество  

(переклад  з  російської  мови)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874660
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2020


Це тому що…

Ще  один  вірш  з  моєї  книги  перекладів  "Сучасна  кримськотатарська  поезія".

МАЙЄ  САФЕТ

Депортації  кримських  татар  18  травня  1944  року,  непохитній  вірності  своїй  Батьківщині  Криму,  вірі  в  повернення,  вірності  по  цей  день,  душевній  красі  простих  і  великих,  з  надією  на  краще…


це  тому,  що  тоді  був  май,
обіцяв  він  на  щастя  надію,
та  світанок  її  розвіяв,
наполоханий  криком  «Вставай!»

це  тому,  що  тоді  був  ти  –  
свої  рани  ледь-ледь  загоїв,
з  Перемогою  вийшов  із  бою,
з  автоматом  дійшов  до  мети.

це  тому,  що  приїхав  туди,
де  вигнання  було  всій  родині,
де  ти  СПЕЦПОСЕЛЕНЕЦЬ  віднині,
збитий  з  ніг  за  усі  труди…

це  тому,  що  дощів  імла
розмивала  заритих  спішно…
не  вважали  конвойні  грішним
там  лишати,  де  смерть  знайшла.    

це  тому,  що  в  тісний  барак,
забігали  голодні  діти.
а  шакалам  –  аби  звіріти,    –  
не  похожі  на  кримських  собак…

це  тому,  що  слухняні  пси
зачекались  тоді  край  дороги,
що  ти  знову  прийдеш  до  порогу…
повернувся.  Ти  і  твій  син…

це  тому,  що  вертатись  тобі
довелося  пекельним  кругом.
і  дубинки  згинались  в  дуги
від  чекання  на  зустріч  в  злобі.

це  тому,  що  я  бачу  ряд
сірих  «бобиків»,  бронежилетів.
мітинг,  спека  уже  не  злеті…
ти  –  з  будови,  тут  –  гурт  солдат.

це  тому,  що  пекучий  біль
наскрізь  у  ДНК  проникає
я  його  на  віки  залишаю
для  майбутніх  дітей  в  собі.

це  тому,  що  мені,  як  тавро,
пам’ять  цю  все  життя  зберігати
я  повірити  хочу  в  добро
й  не  дозволю  собі  забувати.

(переклад  з  російської  мови)





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2020


НАВРЕЗ

Сьогодні  знайомлю  з  перекладами  віршів  МАЙЄ  САФЕТ.  Майє  добре  знає  українську,  навіть  робить  переклади  прозових  творів  з  кримськотатарської  на  українську,  але  вірші  пише  рідною  мовою  та  російською.

***                                                        
Свято,  пахнуть  талі  води,
чути  птаха  крик  здаля.
Цвіту,  весняної  вроди
дочекалася  земля.

Крим  садами  забуяє,
заплететься  в  виноград.
Бо  в  своєму  ріднім  краї
дасть  народ  в  усьому  лад.

Де  ще  так  синіє  небо
й  сонце  сяє,  мов  тамга!
Серцем  горнуться  до  тебе
діти,  земле  дорога.

Де  б  не  був  ти,  мій  земляче,
не  приховуй,  хто  ти  є,
милий  Крим  люби  найпаче,
пам’ятай  ім’я  своє.      
                                           
З  чужини  птахи  вертають,
наповняють  співом  ліс.
Розбудив  від  сну  розмаєм,
мрію  нам  Наврез*  приніс.

Хай  Зелений  мій  півострів
вкрився  хмарами,  проте
згине  ворог,  милий  простір    
знову  садом  розцвіте.

*свято  Весни

(переклад  з  кримськотатарської  мови)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2020


СІМФЕРОПОЛЮ

Сеяре  КОКЧЕ  любить  писати  верлібри  -  це  слова  з  одного  її  вірша:  "Бо  з  римою  слова  ходять  строєм
і  від  цього  їх  мені  шкода…"  Як  приклад-  вірш  "Сімферополю"
***
Я  вибираю  це  сіре  зажурене  місто
з  пластикою  вікон
замість  шляхетних  вікових  зморшок
навкруг  мудрих  очей.
Я  вибираю  це  сіре  засмучене  місто
з  ботоксом  новомодних  споруд,
що  бадьоро  звелись  на  могилах
стародавніх  будинків.
Я  блукаю  його  захололими  вулицями
й  разом  з  ним  плачу
над  обломками  гордості,  сили  та  волі.
Серед  тисяч  щасливих  і  чудових  міст
я  вибираю  тебе,  моє  сіре,  сумне
і  зажурене  місто,
де  в  глибині  згасаючих  вікон
все  одно  відбивається  промінь
весняного  сонця.
Промінь  надії…

(переклад  з  кримськотатарської  мови)

на  фото  моя  книга  перекладів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2020


Плаче серце….

Ще  один  переклад  вірша  Сеяре  Кокче  з  книги  "Сучасна  кримськотатарська  поезія"
***
Плаче  серце,  наче  чайка  серед  хвиль,
що  страждала,  та  надіялась  на  штиль.
На  глибоку  давню  рану  попада
замість  ліків  пересолена  вода.

Щоб  туманом  крила  сплутати  густим,
сунуть  хмар  нахабні  полчища  на  Крим.
В  чому  знов  Вітчизни  нашої  вина,  
що  прийшла  неоголошена  війна?

Скільки  ж  треба,  щоб  минуло  ще  віків
для  повернення  у  край  своїх  батьків?
Мій  народ  долає  шлях,  як  пілігрим,  
плаче  в  скруті  милий  острів  разом  з  ним.

Скільки  років  ми  чекали!  Досить!  Все!
Вже  Весна  на  крилах  волю  нам  несе.
Ще  й  старі  побачать  радість  навкруги  –  
ми  не  зникнемо,  не  мрійте,  вороги!

Плаче  серце,  наче  чайка  серед  хвиль,
що  страждала,  та  надіялась  на  штиль.
На  глибоку  давню  рану  попада
замість  ліків  пересолена  вода.

(переклад  з  кримськотатарської  мови)



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2020


ЧЕРВОНА ЗЕМЛЯ

Дехто  з  друзів  помітив    мою  тривалу  відсутність  в  Клубі.  Останнім  часом  на  прохання  кримськотатарських  колег  я  робила  переклади  їхніх  творів  на  українську  з  кримськототарської  (з  підрядника)  та  російської.  Книгу  своїх  перекладів  трьох  поетес  навіть  вже  встигла  видати  у  видавництві  "Твори",  колективний  збірник  -  16  авторів  (з  них  твори  6  прозаїків  та  поетів  в  ряді  з  ще  5-ма  перекладачами  -  моя  робота)  готуються  до  друку  упорядником.  Сьогодні  почну  знайомити  з  творами  поеток-сучасниць,  що  увійшли  до  моєї  збірки  перекладів.  Отже:

Сеяре  КОКЧЕ  (м.  Сімферополь)

Кримська  земля…  
Скільки  бід  їй  знести  довелося!
Скільки  на  ній  
крові,  поту  і  сліз  пролилося!
Скільки  татар  
заховала  навіки  у  лоно!  –  
Стала  земля  
від  їх  крові  червона-червона.

Вже  проросли  
у  багряному  ґрунті  дерева.
Недруг  знайде  
в  цьому  краї  зупинку  кінцеву.
Хто  зазіхне  
із  чужинців  на  землі  червоні,
без  вороття  
буде  вічного  сну  у  полоні.

Земле  моя!  
Хто  питає,  той  відповідь  знає.
Слід  від  чариків    
роки  на  тобі  не  стирають.
Слід  від  пера  
на  папері  їм  теж  не  підвладний.
Час  не  стоїть
і,  тим  більш,  не  очікує  задніх.

Світло  попереду  –  
холод  в  Криму  не  володар.
В  бік  не  зійде  
на  обочину  справжній  господар.
Прийде  Весна  
і  з  тієї  жаданої  миті
жовта  тамга  
загориться  в  небесній  блакиті.

(переклад  з  кримськотатарської  мови)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2020


ХИМЕРНЕ СНОВИДІННЯ

Під  шум  дощу  і  гуркіт  грому
приснилася  весна  на  злеті:
один  «король»  давно  знайомий
явився  молодим  валетом.

Був  поцілунок,  пишні  квіти,
та  звідкись  чула  й  засторогу,  
бо  правду  нікуди  подіти  –      
далеко  ще  до  перемоги.

Пливла  лебідкою  у  танці    
за  ним  покірно  в  райські  кýщі,
знаходила  у  філіжанці
всі  знаки  кавової  гущі...

Та  поза  сном  шуміла  злива.  
Я  аж  схопилася  від  грому.
Він  кинув  поспіхом:    «-Щасливо!»
і  зник  в  повітрі  …  мій  знайомий.  

(фото  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2020


НЕ ГРИМАЙТЕ ГРОМИ

«Кринична  корбо,  цить!  
   Пшениця  зріє…»      (Костянтин  Мордатенко)

***
Не  гримайте  громи,  
бо  половіють  ниви.
Хай  спіють  колоски  
під  жайворонка  спів.
Хай  буде  в  цій  порі  
вам  благодать  властива  –  
спочиньте  на  межі,  
змініть  на  милість  гнів.

Жовтіють  колоски
на  тихому  підсонні,
де  й  стрибунця  ніхто
не  сміє  сполохнуть,
де  колом  сокиркú
застигли  в  обороні,
осмисливши  ураз  
свого  наймення  суть.

Не  гримайте  громи,
бо  нива  при  надії.
Не  буйствуйте  вітри  –  
найміться  до  млина.
Під  жайворонка  спів
нехай  пшениця  зріє.
Ще  трохи  –  і  зерном
розродиться  вона.

(фото  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873882
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2020


РОЗУМНИЙ ВУЖ (Для дітей)

       (З  книжки  "Пташине  царство")

       Водоймище  оточили  густа  лепеха  та  розлогий  очерет,  що  росли  на  берегах,  а  поверхню  озера  затягло  кругле  листя  з  жовтими  квітками  латаття  та  білими  лілеями.
       Жабки  повилазили  з  води  та  повсідалися  на  тих  звичних  для  них  зелених  плотах,  що  лежали  на  поверхні.  Одна  з  них,  відверто  хизуючись,  роздивлялася  своїх  сусідок  і  подумки  порівнювала  їх  з  Метеликами  з  кольоровими  оксамитовими  крильцями  та  тендітними  прозорими  Бабками,  що  теж  любили  плесо  озера.
         -  Ой,  які  вони  бридкі,  ці  Жабки.  Ні  обличчя,  ні  фігури,  ні  голосу!  І  очі,  як  баньки  випуклі,  аж  на  голови  повискакували.  Якби  і  я  була  такою,  то  з  горя  втопилася  б,  напевне,  –  так  безсоромно,  буцім  сама  до  себе,  але  вголос,  щоб  чули  й  інші,  промовляла  квака.
           -  А  ти    себе  бачила?  Якби  ж  було  у  мене  люстерко,  я  б  тобі  позичила.  На  жаль,  а  може  й  на  щастя,  не  маю  його.  А  я  з  боку  бачу,  що  всі  ви  однакові,  немов  близнючки.  Я,  звичайно,  красивіша  на  вроду,  та  промовчу,  –  це  вже  друга  Жабка  не  змогла  стерпіти  образи.
         До  суперечки  приєдналися  інші  зелені  посестри,  що  не  хотіли  визнавати  себе  гіршими  за  інших.  Вони  завзято  закидάли  одна  одну  жабуринням,  щоб  не  були  такими  задаваками.  
         Бабки  з  Метеликами  з  переполоху  здійнялися  над  озером  і  зацікавлено  пурхали  над  Жабками,  що  порозпускали  свої  язики,  розпластавшись  на  листі  латаття.
         А  в  цей  час,  накрутивши  своє  довге  тіло  на  стійке  стебло  очерету,  до  жаб’ячого  ґвалту  прислухався  і  водяний  Вуж.  «Хвали  мене,  моя  губонько,  а  то  я  тебе  аж  до  вух  роздеру…»  –  згадав  він  стару  приказку  і  подумав,  що  це  якраз  саме  про  таких  Жабок  і  йдеться  в  ній.  Плазун  мав  намір  спокійно  відпочити,  бо  гарно  пообідав  і  голод  його  поки  не  турбував.  Але  йому  ні  хвилини  не  давали  подрімати  суперечки  зелених  пліткарок,  які  на  його  погляд  всі  були  не  тільки  на  одне  лице,  а  й  на  один  смак.  Вуж  вирішив,  що  вже  настала  пора  втихомирити  сварливих  сусідок.  Він  сповз  із  очеретини  і,  звиваючись  у  воді,  спокійно  поплив  до  латаття.  Вигулькнув  з  озера  якраз  перед  крикливим  гуртом.
         -  То  котра  тут  із  вас  є  найкрасивішою,  а  отже  і  найсмачнішою  буде?  Хочу  побачити  і  запам’ятати  ту  кралю,  бо  повечеряти  теж  чимось  треба.
           -  Вона,  вона,  вона…
           Жабки  з  переляку  взялися  тицяти  лапками  одна  на  одну.
           -  То  я  бачу,  тут  всі  красуні  –  навіть  вибирати  не  потрібно,  –  усміхнувся  задоволений  своєю  дотепністю  Вуж.
       Жабки  враз  замовкли,  дивлячись  то  на  Вужа,  то  одна  на  одну.  Їх  зелені  личка  почервоніли  від  сорому.  А  Вуж  пірнув  у  воду  і  неквапом  поплив  до  берега.  Він  був  впевнений,  що  дав  гарну  науку  пліткаркам,  і  вони  неодмінно  задумаються  над  своєю  поведінкою  та  не  будуть  більше  зневажати  одна  одну.  Бо  ж  «Наука  в  ліс  не  веде,  а  з  лісу  виводить»  стверджує  народна  мудрість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873776
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2020


ОСІННІЙ СВІТАНОК

(І  весною  про  осінь  пишеться...)

А  нічка  на  ладан  безпомічно    диха  –  
світанок  на  хвіртку  злетів  когутóм.
Скривилась    від  диму  ранкового  стріха  –  
вже  в’ється  над  комином  сивим  джгутом.

Муркоче  в  пічурці  розніжено  котик.
Зібралася  бабця  доїти  козу.
У  вікнах  шибки,  ще  вологі  на  дотик,
стирають  фіранкою  з  виду  сльозу.

Звіряє  годинники  радіоточка,
в  розріджену  синь  задивилась  герань:
самотній  сусіда  –  роз’їхались  дóчки  –  
кудись  чимчикує  в  довколишню    рань.

Сплітає  світанок  щоденну  основу,
осінніх  пейзажів  розводить  печаль.
Лежить  на  ослінчику  майже  готова  
із  білої    вовни    невісточці  шаль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873775
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2020


ПИХАТИЙ СНІГУР (Для дітей)


             (З  нової  книжки  "Пташине  царство")

         Снігур  і  раніше  здогадувався,  що  він  красивий,  а  з  часом  остаточно  впевнився  в  тім.  На  всіх  листівках  та  світлинах  із  зимовими  пейзажами  він  не  просто  бажаний  –  без  нього  красеня,  впевнений  був  птах,  всі  знімки  невдалі  виходять.  Зовсім  нікудишні,  якщо  бути  з  собою  чесним.
         Варто  було  Снігуреві  помітити  десь  поблизу  відомого  фотографа  Пугача,  який  налаштовував  свою  камеру  на  інший  об’єкт,  то  відразу  ж  тут-як-тут  з’являвся.  «Як  Пилип  з  конопель»  –  каже  в  таких  випадках  народ.
         У  гурті  своїх  побратимів  він  не  любив  фотографуватися,  бо  тоді  сам  губився  поміж  ними.  Це  йому  успіху  не  приносило.  А  успіхи  Снігур  –  ой,  як  любив!  
         -  Вам  що  –  дерев  мало?  –  гнівно  накидався  він  на  своїх  родичів,  коли  ті  наближалися  до  нього.  Відлітав  від  них  подалі  і  всідався  відособлено  на  ялинку,  пишні  лапи  якої  встигли  наловити  чимало  пухнастих  сніжинок.  На  білому  тлі  його  червона  грудка  робилася  ще  яскравішою.
         -  Зі  мною  в  парі  ялинка  краще  виглядатиме  –  підказував  він  знаменитому  майстрові  фотографічної  справи.
           «Нате  й  мою  скляночку  на  свячену  воду»  –    усміхався  собі  у  вуса  старий  Пугач,  розуміючи  недоречність  вказівок  вискочки.    Але  об’єктив  на  Снігура  він  все  ж  наводив  і  світлини  птахові  дарував.  Ними  Снігур  уже  обклеїв  усі  стіни  в  своєму  домі,  а  перед  святами  ще  й  вручав  родичам  та  знайомим  замість  подарунків.  Ті  вже  й  не  знали,  що  робити  з  тими  фотографіями  та  куди  їх  складати.  Бо,  відверто  кажучи,  Снігур  їх  іноді  дратував  своїм  зазнайством  та  самолюбуванням.  А  ще  і  вдома  щодня  дивитися  на  його  фізіономію  –  це  вже  занадто!
         -  Глянь-глянь,  –  цвірінькали  жовтенькі  Синички.  –  Знову  до  зйомок  готується.  Грудку  пригладив,  ірокез  на  голові  начесав,  то  так  повернеться,  то  інакше…  Ото  клоун!
         Вони  заливалися  дзвінким  сміхом  від  споглядання  на  пихатого  Снігура,  а  той  впевнено  промовляв  у  відповідь  на  їхні  насмішки:
         -  Заздрите!  Самим  лише  зрідка  вдається  в  об’єктив  потрапити,  отож  і  пліткуєте,  на  балконах  сидячи.
         -  Та  куди  нам?  У  нас  тут  одна  зірка  екрану  –  пан  Снігур,  –  не  ображалися  на  нього  Синички.
         -  От-от  –  зірка!  До  речі,  не  я  це  сказав…
         А  про  себе  подумав:  «А  що?  Так  і  до  Голівуду  недалеко!».  
         Снігуреві  й  на  думку  не  спало,  що  перед  Голівудом  спершу  на  вітчизняній  студії  не  завадило  б  засвітитися.  
         Якогось  дня  незадовго  до  Різдва  Снігур  зустрівся  з  листоношою  тіткою  Сорокою.
         -  От  добре,  що  зустріла  тебе,  Снігурику!  Тут  тобі  листа  хтось  надіслав,  але  не  розберу  звідки,  зворотну  адресу  забули  вказати.
         Вона  дістала  великого  товстого  конверта  та  подала  птахові.  Той  квапливо  розірвав  його,  і  на  сніг  посипалися  численні  кольорові  фотографії,  на  яких  Снігур  позував  то  на  ялинці,  то  на  горобині,  то  в  інших  місцях.  Знімки  були  зроблені  ще  в  минулі  зими,  і  птах  здогадався,  що  це  хтось  навмисне  повернув  назад  його  світлини.  Але  зізнатися  в  тім  навіть  собі  самому  було  соромно,  тому  перед  Сорокою  птах  почав  виправдовуватися:
         -  Це  Пугач,  напевне,  сюрприз  до  свята  підготував  мені.  З  натяком,  так  би  мовити.  Мовляв,  готуйся,  друже,  до  чергової  фотосесії…
         Але  Сорока  й  без  його  пояснень  все  зрозуміла.  Як  кажуть  в  народі,  «Розумній  голові  досить  і  двох  слів».
         -  Авжеж,  авжеж…  Він  тепер  у  нас  знаменитість.  Чула  днями,  що  світлини  пана  Пугача  мали  величезний  успіх  на  якомусь  престижному  конкурсі,  і  навіть  нагороду  найвищу  він  там  отримав.  А  якесь  відоме  зарубіжне  модельне  агентство  запросило  його  до  себе  на  роботу.  Можливо,  й  сам  Голівуд  навіть…  Напевне,  нової  адреси  ще  не  має  наш  майстер,  тому  і  не  написав  її  на  конверті.
         Снігур,  як  стояв,  так  і  сів  у  високу  кучугуру.  У  нього  навіть  в  голові  запаморочилося  від  такої  несподіванки.
         -  Ну  ти  подивись,  яка  несправедливість!  Мою  красу  використав  у  своїх  цілях!  Чого  були  б  варті  його  світлини,  якби  мене  на  них  не  було?
         -  Але  ж  «Діло  майстра  величає»,  як  говорить  народна  мудрість,  –  осікла  його  Сорока.  –  В  комісії  теж  не  дурні  сидять,  оцінювали  уміння  та  майстерність  фотографа,  а  не  того,  хто  на  його  світлинах  зображений.  А  ти  запам’ятай,  птахо,  що  «З  краси  не  пити  роси»,  потрібно  ще  й  щось  уміти  робити.
           Без  Пугача  кар’єра  Снігура  згодом  згасла,  бо  колишній  знайомий  так  і  не  запросив  його  у  своє  модельне  агентство.    Лише  давні  знімки  на  стінах  нагадували  Снігуреві  про  його  колишню  славу.  
           -  «Не  журись,  а  за  діло  берись»  –  якось  порадив  йому  Дятел,  помітивши,  як  той  похнюпив  свого  носа.  –  «Без  діла  сидіти,  то  можна  одубіти».
           Як  не  дивно,  але  Снігур  прислухався  до  його  слів  і  згодом  приєднався  до  гурту  колишніх  друзів.  Щоправда,  тепер  він  зовсім  не  вирізнявся  між  них.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873406
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.04.2020


ЛИСТ ІЗ КОЛИМИ

(На  початку  70-х  років  моя  старша  сестра  Люба  разом  з  чоловіком  їздили  на  заробітки  на  Колиму.  Її  чоловік  працював  у  золотій  копальні  селища  Імені  Матросова  Магаданської  обл.  в  одній  бригаді  з  ще  не  всім  відомим  тоді  Василем  Стусом,  сестра  -  на  складі  вибухівки)

Тримають  нас  за  барки  Колима
й  високі  сопки,  що  на  виднокрузі.  
Не  знала,  що  пригріє  так  зима,    
й  родитиму  в  якомусь  Усть-Омчузі.  

Якби  ж  то  сам  поїхав  чоловік
на  ці  копальні  з  гарним  заробітком.
А  в  парі  загубився  часу  лік
і  вже  ростуть  колимські  наші  дітки.

Та  незадовго  матимемо  дім
десь  недалечко  від  Дніпра-Славути.  
Поживемо  ще  трохи  в  краї  цім  –  
вже  звикли,  наче  так  і  має  бути.

Яка  в  цих  місць  історія  сумна,
хто  лиш  не  рвав  тут  під  землею  жили!
Тут  є  "завмаг"  у  селищі  одна  –
як  кажуть,  у  есесівців  служила.  

Той  –  висланий  куркуль,  той  –  поліцай,  
той  –  політв’язень…  Вже  місцеві  люди.
А  молоді  мандрують  зазвичай
на  щедрі  заробітки  звідусюди.

Не  всі,  звичайно,  з  власної  жаги.
Є  і  такі,  що  рухались  етапом.
Не  нехтують  колимські  береги  
і  нині  непокірним  нашим  братом.

Не  спить,  чатує  спокій  КаДеБе  –  
хто  не  копається,  для  того  доґма  звична.
Знедавна  в  шахті  золото  довбе  
в  бригаді  чоловіка  «політичний».

Який  із  нього  золотокопач?
Обличчя  сіре,  виразка  у  шлунку.
Хоч  плач,  на  нього  дивлячись,  хоч  скач,
бо  не  високого  шахтар  ґатунку.

Підняти  б  чоловіка  на-гора.
Йому,  що  у  копальню,    що  на  плаху.
Лишив  усе  здоров’я  в  таборах  –  
худий-худий,  як  тріска,  бідолаха.

І  чим  цей  Стус  накликав  переляк,
що  й  тут  газети  хлюпають  помиї?
Ти  чула  щось  про  нього:  що  та  як?
Хоча  й  від  тебе  вже  далеко  Київ…

Василь  із  наших,  начебто,  терѐн,
свій  вибір,  кажуть,  визначив  свідомо.
Ідуть  йому  посилки  з  ФРН,
чи  то  з  Канади  –  він  вже  там  відомий.

Побачила  сьогодні  у  дворі:
в  руках  –  мітла,  лопата  і  відерце.  
Невже  знайшлась  робота  нагорі,
не  захололо  в  бригадира  серце?

Пишу,  а  в  шибку  стука  бурундук  –  
вікно  з  причілка  упритул  з  землею.
Чи  зголоднів,  чи  проситься  до  рук?
Цікавиться  персоною  моєю?

Хоча  й  велика,  та  тісна  ж  яка
місцевість  таємнича  і  лукава!
Як  щось  дізнаєшся  про  земляка,
то  напиши,  мені  це  теж  цікаво.

04.04.2020
(фото  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2020


В ТОЙ ВЕЧІР


З  черемхи  линули  мотиви  солов’я,  
і  сипав  місяць  блискітки  на  річку.
В  той  теплий  вечір  подруга  Марічка
була,  без  сумніву,  красивіша,  ніж  я.

Конвалія  –  на  шовку  сукні-кльош,
гарненькі  ніжки  –    на  шпилькáх-підборах.
А  я  у  ситець    вбралась,  як  на  горе,
та  у  взуття    не  краще  від  калош.

Була  б  доречнішою  подруга  тобі,
стрункому  та  привабливому,  в  пару.
Їй  догоджали  і  зірки,  й  гітари,
а  ти  мене  чомусь  угледів    у  юрбі.

Відтоді  ти  –  мій  вірний    кавалер
і  людний  танцмайданчик  –  нам  за  сцену.
От  лиш  Марічка  сердиться  на  мене.
Ми  майже  не  спілкуємось  тепер.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873034
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2020


ПЕРНАТИЙ ПРИЯТЕЛЬ (Для дітей)

(З  нової  книжки  для  дітей  "Пташине  царство"  (ілюстрації  внучки  Анастасії  Панченко).  В  кожній  казці  зустрічаються  прислів"я  та  приказки  -  народна  мудрість  України.)

 Гордійко,  так  звали  звірята  і  пташенята  сіренького  горобчика,  сидів  на  голій  гілочці  кизилу  і  спостерігав  за  метушнею  знайомого  їжачка  Колюні.  Той  крутився  на  місці,  сіпався  з  одного  боку  в  інший  –  загалом  вів  себе  не  зовсім  адекватно,  як  на  погляд  Гордійка.  Земля  після  недавнього  листόпаду  в  саду  була  встелена  пухким  строкатим  килимом.  На  колючки  їжачок  нанизав  уже  чимало  жовто-червоного  падолисту  та  наплутав  сухої  трави.  Згори  горобчикові  здавалося,  що  приятель  маскується  під  осіннє  довкілля.  «Але  ж  для  чого  такий  шум  здіймати?»  –  не  розумів  Миколчиного  замислу  Гордійко.  Якщо  вже  вирішив  заховатися  від  когось,  то  робити  це  нишком  потрібно.
           -  Гей,  Миколко-наколко!  Ти  що  –  сам  з  собою  в  жмурки  граєшся?  –  подражнив  горобчик  Їжачка.
           -  Та  не  до  ігрищ  мені,  Гордійку-злодійку,  –  їжачок  у  відповідь  теж  уколов  крилатого  приятеля  образливим  слівцем,  щоб  той  не  мав  звички  обзиватися.  –  Не  чіпай  мене,  самому  ж  потім  краще  буде.  Чи  то  якась  хвороба  напала…  Вже  який  день  рот  не  закривається  –  позіхаю  та  позіхаю.  Немов  повітря  не  вистачає  мені…  І  спати  весь  час  хочеться…
             Їжачок  ледве-ледве  промовляв  слова.
             -  Ой,  Колюню,  то  це  щось  серйозне  у  тебе!  А  що,  як  заразне?  Мені  таку  інфекцію  підхопити  не  хочеться.  Ти  вибач,  друзяко,  але  я  з  тобою  гратися  не  буду.
           Їжачкові  прикро  було  чути  таке  від  приятеля,  але  й  ображатися  не  гоже.  У  Гордійка  багато  братиків  та  сестричок,  ще  розхворіються  всі  і  нікому  буде  цвірінькати  в  саду.  І  нехай  горобці  колискових  співати  не  вміють,  їхній  спів  не  заколисує,  але  й  коломийки  Колюня  любить  слухати.
           Їжачок  помітив,  що  на  тому  місці,  де  він  крутився  та  вовтузився,  виросла  чимала  купа  листя.  Озирнувшись  навкруги  –  чи  не  бачить  хтось,  він  встромив  свого  носика  в  купину  і  відчув,  що  там  набагато  тепліше  ніж  у  саду,  вітру  немає  та  й  запах  соковитіший.
             Їжачок  засунув  у  листя  голівку,  потім  плечі,  а  потім  і  зовсім  заховався  з  усіма  чотирма  ніжками.    «Похворію  тут…»  –  вирішив  Колюня  і  відразу  ж  заснув.
             Гордійко  проґавив  ту  мить  і  не  міг  второпати,  куди  це  зник  їжачок.  Йому  дуже  хотілося  кинутись  на  розшуки  Колюні,  але  боявся  потрапити  в  обійми  невідомої  бацили.  Покрутив  голівкою  на  всі  боки  і  голосно  цвірінькнув  у  простір:
           -  Нехай  тебе  лиска-Лариска  шукає,  а  я  не  буду!
           Але  відповіді  горобчик  так  і  не  дочекався.  
           Наступного  ранку  він  знову  прилетів  та  всівся  на  кущ  кизилу,  але  їжачка  ніде  не  було  видно.  І  в  обідню  пору  не  застав  його  у  саду.  «Напевне  якась  біда  трапилася…»  –  розхвилювався  Гордійко.
         Через  кілька  днів  у  сад  вийшов  господар  з  граблями  і  заходився  загрібати  опале  листя.  Під  кущем  кизилу  він  полишив  роботу,  нахилився  над  купинкою  і  почав  її  уважно  розглядати.  Гордійкові,  який  сидів  високо  на  яблуні,  стало  цікаво,  що  ж  там  такого  знайшов  дядько  Максим.  Він  спурхнув  з  гілки,  сів  на  безпечній  від  граблів  відстані  і  побачив,  що  з-під  листя  виглядає  колючий  клубок.  Гордійко  відразу  впізнав  свого  приятеля.  А  господар  набрав  цілий  оберемок  листя  і  для  чогось  насипав  зверху  на  Колюню.  
           -  Ну  все…  прощавай  Миколко-наколко…  
           Гордійко  крізь  сльози  цвірінькнув  їжачкові  прощальні  слова  і  шугнув  подалі  від  того  страшного  місця.  
           Заплаканого  і  засмученого  побачила  його  мама-горобчиха,  а  дізнавшись  про  причину  суму  свого  синочка,  посміхнулася  і  заспокоїла  малого:
           -  Не  панікуй!  Живий-здоровий  твій  Колюня,  та  ще  й  спить  міцненько.  Їжаки  впадають  у  сплячку  на  зиму.  І  твоєму  приятелю  прийшла  пора  спати.  Природу  не  перехитриш.  «Як  сніг  упаде,  то  пастух  пропаде,  а  як  розтане,  пастух  устане».  Хоча  до  пастухів  Миколка  відношення  не  має,  але  це  прислів’я  і  його  стосується.  От  ти  будеш  взимку  ховатися  в  стріху  від  вітру  та  морозу,  а  їжачок  навіть  і  не  знає,  що  таке  зима.
           Поки  не  випав  сніг,  Гордійко  щодня  навідувався  до  кизилового  куща,  та  підкидав  на  Миколчину  схованку  кілька  листочків,  щоб  йому  було  тепліше  пережити  зимові  місяці.
           А  коли  почалися  снігопади,  то  купина  перетворилася  на    кучугуру,  і  вже  ніяка  лиска-Лариска  не  змогла  б  знайти  їжачка.  Гордійко  час  від  часу  прилітав  до  сплячого  Колюні,  але  лисячих  слідів  біля  його  схованки  ні  разу  не  бачив.
           На  зміну  зимі  прийшла  весна,  сніг  розтанув,  і  горобчик  своїми  веселими  коломийками  розбудив  від  сну  їжачка.  Той  потягнувся  всім  своїм  колючим  тілом,  глибоко  вдихнув  весняного  повітря,  відкрив  очі  і  вгледів  на  гілці  Гордійка:
           -  То  ти  ще  тут?  Дякую,  вірний  мій  друже,  що  не  залишив  мене,  доки  я  боровся  з  тією  страшною  хворобою  та  лежав  без  пам’яті!  Правду  кажуть:  «Друг  пізнається  у  біді».
           Гордійко  подивився  на  Колюню,  як  на  малу  нерозумну  дитину,  і  радісно  зацвірінчав.  Він-то  вже  знав,  що  це  була  не  страшна  хвороба,  а  солодкий  сон.  Але  слова  приятеля  дуже  зігріли  йому  душу,  бо  всім  відомо,  що  «Від  доброго  слова  і  лід  розмерзає».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873033
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.04.2020


ВДИХНУТИ ВОЛІ

                                                                       
             Тиди-дик,  тиди-дик…  Чух-чух-чух-чух…  Невпинно  на  всі  голоси  (залежно  від  діаметру)  торохтять  коліщата  сумок,  валіз,  «кравчучок»  та  інших  пересувних  засобів,  долаючи  то  бетоновану  пішохідну  доріжку,  то  засипану  щебенем  ґрунтову  обочину.  На  російському  кордоні  все  «чики-пики»,  згідно  стандартів,  –  демонструють  українцям,  що  облаштувалися  тут  надовго.  У  наших  –  стандарти  простіші,  тимчасові:  чи  то  карають  незручностями  кримчан,  чи  то  обнадіюють.    
             Коліщата  стрибають  по  бездоріжжю,  немов  навіжені  –  мандрівники  поспішають  як  можна  швидше  подолати  прикрі  кордонно-митні  перепони,  щоб  на  повні  груди  вдихнути  волі.  Навіть  ті,  які  щойно  вітали  солдатиків  у  камуфляжі    «дубок»  завченим  з  радянських  часів  «здравія  желаю»,  на  каланчакському  боці  стають  куди  балакучішими.  
           Он  та  зі  стриженою  потилицею,  що  також  «здравія  желаю»  відпускала  російським  воякам,  ще  й  пиріжком  одного  пригостила  лярва.  Сама  бачила.  Якого  ж  біса  на  Херсон  преш  –  за  паспортом  біометричним?  Очі  мої  тебе  б  ніколи  більше  не  бачили!    А  сиділи  ж  поряд  у  маршрутці  перевізника.  Знала  б  –  пересіла.  
             Традиційно  вітаю  своїх  «Слава  Україні!».  Відповідають  правильно.  А  на  Чонгарі  контрактник,  певне,  бо  віком  старший  буде  ніж  строковики,  якогось  разу  «І  вам  таво  же…»  ліньки  кинув  мені  у  відповідь.  Неподобство!  Схоже  «сепар»  затесався  в  ЗСУ.  А  можливо  –  взяв  під  сумнів  мою  щирість.  Зауваження  не  зробила  за  нестатутний  відгук  –  самі  знаєте  чому.  Не  хотілося  гаяти  час,  перемагало  бажання  скоріше  вдихнути  волі.  
             Оце  скільки  їжджу  туди-сюди,  стільки  й  нових  вражень  та  сюжетів  назбирую.  Щось  може  й  забулося,  як  таке,  що  не  дуже  важливе,  щоб  його  пам’ятати,  але  багато  чого  не  викинеш  з  голови,  бо  ж  воно,  як  бальзам  на  душу.  Вражень  більше  на  зворотному  напрямку  –    у  бік  півострова.  За  час  перебування  на  материку  кримчани  швидко  робляться  «борзими»  –  так  надúхаються  свободою,  що  забувають,  куди  їдуть.  Але  бувають  цікаві  казуси  й  на  виїзді  з  Криму.  Он  вже  одна  чорнява  жіночка-україночка  відбріхується  крізь  віконце  від  російського  прикордонника.  Йшла  попереду  мене  зі  своєю  повнолітньою  дівулею,  але,  видно,    розмовляли  не  про  те,  що  потрібно  було  б.  А  могла  ж  передбачити  матуся,  що  потраплять  до  різних  турнікетів,  і  проінструктувала  б  дівулю,  як  краще  вішати  локшину  на  вуха  москалику.  
               Інтернет  –  воно,  звичайно,  діло  хороше,  але  ж  видав,  зараза,  недругові  секретну  інформацію  про  те,  що  недавно  отримувала  матуся  у  районному  відділку  ЗАГСу  дублікат  свідоцтва  про  народження  доні,  щоб  чистеньке,  без  всяких  там  непотрібних  штампиків.  Наші  все  і  так  добре  зрозуміють,  але  для  чого  жінці  зайві  хвилювання  перед  працівниками  Державної  міграційної  служби?  А  російському  прикордоннику  все  цікаво  знати.  І  хоча  у  віконце  дівчина  сунула  йому  аусвайс  із  двоголовим  орлом,  чогось  прискіпався  до  тієї  нової  віртуальної  метрики.  Чи  вона  тобі  треба?
               -  Куда  і  за  чєм  путь  дєржитє?  –  продовжив  цікавитися  після  допиту  про  дублікат.
               -  В  Хєрсон…
               -  Цель  поєздкі?
               -  Получєніє    паспорта…
                   Матуся  біля  сусіднього  віконця  зблідла  та  ледь  на  кахлі  не  звалилася.                
                   -  Зачєм  он  вам  нужен?    У  вас  же  єсть  паспорт.    
                   Дівуля  заметушилася,  кинулася  поглядом  до  мами  –  добре  що  майже  поруч.  І  у  матінки  голова  вже  пішла  обертом  –  треба  якось  виручати  нерозумне  дитинча.
                   -  А  што,  нєльзя?  Нас  нікто  украінского  гражданства  нє  лішал.  І  я,  і  муж  імєєм  украінскіє  паспорта,  как  і  у  большінство  кримчан.  Почєму  дочь  нє  можєт  єво  получить?  Ми  нарушаєм  закон?
                   -  Нє  нарушаєте…
                   -  Так  в  чьом  суть  вашого  вопроса?  Єслі  будєт  запрєт  на  двойноє  гражданство,  тогда  на  сємєйном  совєте  решім,  от  какого  отказиваться,  –  присікла  матуся  потік  зайвих  питань  з  вуст  прикордонника.
                 Той  навіть  не  посмів  зробити  зауваження  бідовій  молодичці  за  втручання  в  його  службові  обов’язки.  Розгубився  бідолаха.  
                 Взагалі  народ  старається  зайвих  слів  не  вживати  і  на  питання  відповідає  коротко  та  ясно.  А  от  на  зворотному  шляху  після  майданної  свободо-терапії  трапляються  занадто  сміливі  індивіди.    Минулого  разу  мені  аж  дуже  моторна  попутниця  трапилася.  Подорожувала  не  вперше  і  які  гостинці  варто  взяти  для  домашніх,  що  чекають  на  її  повернення  в  cевастопольській  квартирі,  знала  добре.  Але  ж  то  таке…  Ще  який  митник  трапиться.  Одному  жирна  домашня  качка  в  очі  кинеться,  другому  шматок  сала,  третьому  пляшка  самогону.  На  цей  раз  мед  йому  помішав,  бо  тара,  буцімто,  не  відповідала  вимогам:  дволітрова  банка  –  це  вже  занадто  для  севастопольських  хохлів.
               -  Будєм  составлять  протокол…  –  відставив  митник  у  бік  слоїка.
               І  тут  жіночку  понесло…  Аж  затремтіла  від  обурення.
               -  Е  нє-є…  Тільки  не  вам…  
               Вхопила  дорогоцінний  продукт,  розвернулася,  кинувши  через  плече  не  всім  зрозуміле  «дупа  злипнеться»,  і  поторохтіла  назад  чемоданними  коліщатами.  «Невже  на  смітник  мед  виллє?»!  Мене  навіть  жаль  охопив.  Дала  собі  установку  чекати  нову  знайому,  бо  ж  в  одному  напрямку  пересуватися  маємо.  А  її  нема  тай  нема,  а  час  іде.  Вирішила  все  ж  перейти  кордон  та  вже  спокійно  вижидати  жінку  на  лавочці  біля  прикордонної  кав’ярні.    Майже  годину  очікувала.  Дивлюся  –  летить,  доганяє.  
               -  Ой  дякую,  що  дочекалися!
               -  А  де  ж  це  ви  так  довго  були?
               -  Та  вернулася  до  наших.  Кажу:  нате  хлопчики  вам  меду,  куштуйте  на  здоров’я  та  з  насолодою!
               -  Ну  ти  диви,  молодчина  яка  !  А  я  грішним  ділом  подумала,  що  в  бак  зі  сміттям  пішли  викидати.
               -  Ще  чого?!  Щоб  я  із-за  того  паршивого  «зеленого  чоловічка»  таке  добро  викидала?  Не  пожалкувала  ні  часу,  ні  своїх  хворих  ніжок.  Якщо  вже  віддавати,  то  не  цим…  
               Як  же  приємно  з  розумною  людиною  мати  знайомство!  А  коли  вона  ще  й  дотепна  та  патріотичної  орієнтації,  то  тільки-но  розпочате  спілкування  розривати  ніяк  не  хочеться.  Обмінялися  ми  тоді  з  землячкою  номерами  телефонів  і  українського,  і  краснодарського  операторів.  Тепер  спілкуємося,  коли  трапляється  на  одній  території  одночасно  перебувати.  Телефоную  їй  періодично,  хоча  часто  недосяжною  буває.  Але  яке  задоволення  отримую,  коли  через  деякий  час  приходить  повідомлення,  що  абонент  доступний  для  дзвінка,  або  що  той  же  абонент  мені  телефонував  кілька  разів.  
                 Ось  і  тепер  через  тиждень  після  чергових  відвідин  батьківщини  знову  торохчу  назад  коліщатами  свого  вишневенького  «чемайданчика»  до  буферної  зони  чи  нейтральної  смуги  –  не  знаю,  як  правильніше  буде.  Повернутий  до  Каланчака  передом,  а  до  Криму  задом  великий  бігборд  з  підбадьорюючими  словами  «До  зустрічі  на  Херсонщині»  прощається  зі  мною.  Радію  та  вірю,  що  зустріч  та  жадана,  що  не  забуває  ненька  Україна  своїх  кинутих  напризволяще  синів  та  дочок.  Знає,  що  не  всі  там  зрадниками  стали.  
                 З  жалем  дивлюся  на  відібране  у  армянських  дачників  та  вже  занедбане  садово-городнє  товариство,  що  опинилося  у  тій  смузі.  Певно,  напередодні  його  добряче  пошкодив  вогонь.  Смачно  пахне  печеними  яблуками  та  грушами,  що  продовжують  перетворюватися  на  сухофрукти  відразу  ж  на  деревах.  Ех,  жаль  садочків…
                 У  вузькому  заґратованому  з  обох  боків  переході  між  митним  та  прикордонним  пунктами  росіян  мене  наздоганяє  невеличкого  зросту  літній  чоловік  на  електричному  самокаті.  Просить  посторонитися.  Стоїть  рівненько,  як  молодий  дубочок  на  галяві  в  лісі  чи  служивий  «салага»,  в  котрого  «дембель»    ще  за  горизонтом.  З  речей  –  через  плече  невелика  сумка.  Схоже,  що  їде  він  тут  теж  не  вперше,  бо  почувається,  як  вдома.  Чи  то  часто  навідується  до  кримських  родичів,  яких  враз  так  зухвало  від  нього  відрізали,  чи  то  сам  мешкає  в  Криму  поряд  з  кордоном  і  гасає  самокатом  до  рідні  або  за  посилками  на  «Нову  Пошту»  в  найближчий  до  кордону  населений  пункт.
               Заходжу  до  невеликої  споруди  прикордонного  контролю.  Чоловік  вже  стоїть  крайнім  у  черзі  чомусь  на  напівзігнутих  ногах.  Тупцює  нетерпляче    і  обурено  дорікає  росіянам,  що  повільно  обслуговують  людей.  
               -  Ну  й  бардак…  Ну  й  бардак  розвели…
               То  з  одного,  то  з  іншого  віконця  чоловікові  роблять  зауваження,  що  він  заважає  працювати,  а  його  це  тільки  розпалює.  
               -  Я  стояти  не  можу,  я  інвалід!  Зараз  тут  упаду,  а  винні  ви  будете!
               Прикордонники  намагаються  не  відволікатися  і  робити  свою  справу,  але  чоловік  не  дає  їм  спокою.
               -  Ще  ніде  такого  безладу  не  бачив…  Ви  повинні  були  мене  зустріти,  всадовити  на  візочок  і  перевезти  через  кордон,  як  це  робиться  в  цивілізованому  світі!  Ой  лишенько,  зараз  упаду…
               -  Вот  в  углу  крєсло  стоіт,  пройдітє  сядьте,  –  пропонують  з  якогось  віконця.
               -  Іди  та  сам  сідай!  Бач,  розумний  який…  –  не  вгамовується  чоловік  і  продовжує  знущатися  над  вояками,  розігруючи  (схоже  на  те)  спектакль.
               Вже  всі  розуміють,  що  його  витівки  тільки  уповільнюють  просування  черги;  хтось  вже    невдоволено  бурчить,  я  ж  зацікавлено  посміююся.  Ще  ж  мить  тому  так  рівненько  стояв  на  своєму  самокаті.  
                   І  хоча  в  черзі  я  опинилася  за  тим  чоловіком,  вийти  пощастило  першою.  Відчуваю,  що  запасу  свободи  вистачить  ще  надовго,  бо  й  той  дивак  її  чималу  порцію  підкинув.  Мої  роздуми  сполохнуло  чиєсь  насвистування.  Озираюся  і  бачу,  що  мене  знову  наздоганяє  самокат.  Їде  безшумно  по  заґратованій  бетонці  з  виструнченим,  як  і  раніш,  кермувальником.  Пропускаю  транспортний  засіб  вперед  і  проводжаю  поглядом,  аж  доки  він  не  зникає  з  поля  зору.  Попрямував  до  Армянська.
                 От  скажіть:  хіба  така  поведінка  –  не  спосіб  ведення  підпільної  боротьби?  Впевнена,  що  так    воно  і  є.  Не  прямою  наводкою  в  лоб  іде  знищення  неприятеля,  а  на  нервово-клітинному  рівні.  Але  ж  то  не  менш  ефективно,  бо  постріл  словом  або  ж  оком  має  руйнівну  силу  і  теж  вбиває,  нехай  і  повільно,  а  не  наповал.
                   Про  те  свідчить  і  моя  добра  кримсько-житомирська  знайома.  Запевняє,  що  око  у  неї  дуже  колюче,  вже  багатьом  не  поталанило  відчути  його  дію  на  собі.  А,  враховуючи,  що  містечко,  де  мешкає  приятелька,  під  зав’язку  наповнене  військовими,  то  свій  природній  дар  вона  щедро  застосовує.  Якось  з  такою  міною  в  обличчі  та  гострим  снайперським  зором  упіймала  погляд  вузькоокого  уродженця  російської  півночі,  що  хлопець  навіть  просльозився.
                   -  Їй  бо,  –  каже  знайома,    –  хлопчина  аж  скривився  від  тієї  порції  болю  та  ненависті,  яку  я  на  нього  вилили  своїми  очима.  Навіть  шкода  стало  тієї  ні  в  чому  не  винної  дитини  незнайомої  мені  матері-бурятки,  тож  вирішила  ніколи  більше  не  випробовувати  свій  божий  дар  на  рядових  солдатах  і  переключилася  виключно  на  офіцерський  склад.
                   Отакі  підпільні  справи  кояться  в  Криму,  шановні  мої  материкові  українці.  А  дехто  з  вас  і  досі  вірить  у  ті  вигадані  дев’яносто  шість  відсотків  про  які  постійно  нагадують  вам  сусіди-брехуни  з  федеральних  телевізійних  каналів.  Не  було  тих  відсотків,  а  тепер  і  поготів  немає.  Бо  все  їдуть  і  їдуть  кримчани  в  найближчу  Херсонську  ДМС  за  новими  українськими  паспортами  та  все  торохтять  коліщата  валіз,  сумок  та  «кравчучок»  зі  смачними  українськими  качками,  салом  та  медом.

06.10.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863252
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.02.2020


Сад убравсь одежиною білою…

***
Сад  убравсь  одежиною  білою,
видно  буйне  цвітіння  здаля.
Вже  щасливою  породіллею
усміхається  в  небо  земля.

Шаленіє  барвисте  та  врунисте  
у  довкіллі  зело  молоде,
і  пишається  присмаком  юності
на  лиці  ластовиння  руде.

Ці  небажані  сонця  відмітини
не  вдалось  відбілити  ніяк.
Та  махнула  рукою,  як  тільки-но
полюбив  їх  красивий  юнак.

Заглядаю  в  люстерко  і  згадую  
найщасливіші  сонячні  дні,
й  не  дивуюсь,  що  більше  досадою
не  було  ластовиння  мені.
25.01.2020


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863154
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.01.2020


А що вітри?…

***
А  що  вітри?  Я  вітру  не  боюсь.
Ну,  дах  знесе,  ну  витолочить  жито,
ну,  ще  добавить  прудкості  комусь
на  видноколі  чесно  та  відкрито.

Злякає  протяг  з  хитрістю  змії,
коли  підступно  заповзе  в  шпарину,
тихцем  розпустить  каверзи  свої:
продує  мізки,  поперек  і  спину.

Свою  довіру  випущу  з  долонь
в  шалений  вітер,  що  ламає  й  вежі.    
На  розсуд  свій  розпалить  хай  вогонь
чи  навпаки  втамує  в  нім  пожежу.

25.01.2020
(фото  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2020


НАЙКРАЩА ВЧИТЕЛЬКА

(З  книги  "Хмарин  білосніжна  флотилія")

Ходжу  я  в  школу  залюбки!
Це  слово  не  беру  в  «лапки»  –
люблю  насправді  вчитись  я,
бо  добра  вчителька  моя.

Розумна  й  молода  така,
а  ще  красива  та  струнка!
Хоча  чималий  має  клас,
шанує  кожного  із  нас.

Її  (на  тім  ми  стоїмо!)
аби  кому  не  віддамо.
Нам  теж  до  серця  «від  і  до»
наш  тренер  з  боротьби  дзюдо.

Дзюдо  –  не  шахи  й  не  лото.
Він,  тренер,  воював  в  АТО,
не  раз  відзначився  в  боях,
здолав  важкий  солдатський  шлях.

Під  час  перерви  якось  раз
заходив  з  квітами  у  клас.
Ми  здогадалися,  чому
всміхалась  вчителька  йому.
11.11.2019
(малюнок  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2019


ГНАТ-ЮННАТ

(З  книги  "Хмарин  білосніжна  флотилія)

Це  ж  чиї  такі  листочки  –  
гарбуза  чи  огірочка?
Це  морквина  чи  буряк?
Не  второпаю  ніяк…

Чи  боротись  з  бур’янами,
як  немає  поруч  мами?
Не  накоїти  б  біди,
поки  в’яжуться  плоди!

Щоб  не  виникло  нестачі
врожаїв  у  нас  на  дачі,
я  для  мами  без  вагань
напридумую  питань.

Вже  мої  матуся  з  татом
звуть  мене  чомусь  юннатом.
Чи  забули,  що  я  Гнат?
Що  воно  таке  –  юннат?

15.06.2019
(малюнок  онуки  Анастасії  Панченко)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839628
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2019


ДІДУСІВ САД

Для  великої  родини
насаджав  дідусь  малини.
Вишень,  абрикос  і  слив
теж  багато  насадив.
А  ще  яблука  і  груші
я  щодня  збирати  мушу
крім  малини  й  абрикос,
щоби  авітаміноз
щезнув  навіть  з  лексикону
до  наступного  сезону.
Вітаміни  А-БЕ-ЦЕ
знаю  я  тепер  в  лице!
Порося  і  свинка-мама
об’їдаються  сливками.
Цілий  день  (якщо  не  сплять)
кісточками  хрумкотять.
Дружить  вся  родина  з  садом,
врожаї  збирає  радо.
Консервація  –  в  льоху,
сухофрукти  –  на  даху.
Для  бабусі  –  не  робота
наварити  нам  компоту.
Як  за  склянку  я  берусь,  
не  натішиться  дідусь.

16.06.2019

(малюнок  з  інтернету)  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839470
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2019


ІЗ СЕСТРИЧКОЮ НА ЛУГ

За  ромашкою  у  поле
із  торбиною  в  руці
йде  Олесин  брат  Микола
у  сестрички  назирці.
А  торбина  не  порожня
та  й  на  вигляд  не  легка.
Як  і  вчора,  в  ній  сьогодні
вафлі  й  пляшка  молока.
Братові  перечить  годі,
краще  –  далі  від  біди.
Каже  Коля:  –  На  природі
їсти  хочеться  завжди!
Після  гарного  сніданку
відпочинок  –  на  ура!
А  з  ромашкою  ділянку
хай  розшукує  сестра.
Спочиває  у  травичці,
слуха  жайворонка  спів.
Нащо  заважать  сестричці?
Зрозуміло  ж  і  без  слів:
квіти  –  справа  не  хлоп’яча,
трудиться  сестра  нехай.
М’ята  є  в  дворі,  тим  паче,  
з  неї  також  добрий  чай.    
Квіти  ж  романцю  дрібненькі,
випадають  із  долонь.
Маків  наберу  для  неньки  –  
ген  палають,  як  вогонь.
Буде  матінка  радіти
чаю  з  лікарських  рослин
і  букету  з  гарних  квітів,
що  нарвав  для  неї  син.

20.06.19
(на  фото  "Квітучий  луг"  Ганни  Афанасієвої)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839469
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2019


КВІТЕНЬ

Рясту  по  вінця,  
сонця  по  вінця  –  
квітень.
Виставив  бусол  
гострі  колінця  
гріти.
Понад  дахами  
знявся  ранковий
клекіт  –  
чується  голос  
радості  повен
далеко.
Димом  рожевим  
персик  у  небо  
диха.
Часом  забудеш,  
що  десь  панує
лихо.
Кинув  довкіллю
цвіту  чимало
квітень.
Від  нетерплячки  
затупцювало
літо.
30.03.19


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831585
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.04.2019


Бабця життям просувається…

Бабця  життям  просувається  пішки.
Та  і  куди  їй,  скажіть,  поспішати?
Б’є  молоточком  волоські  горішки
внукам  щовечора  посеред  хати.

Помисли  бабці  старенької  щирі:
щоб  не  забулися  рідні  причали,  
щоб  у  міській  не  смітили  квартирі,
час  на  абищиці  не  витрачали.

До  вихідних  наготує  гостинців  –  
передає  їх  шофером  маршрутки.
Є  чим  зайнятися  їй  наодинці,
марно  ридати  в  оточенні  смутку.

Он,  назбирали  одежі  торбину  –  
не  відповідної  модним  вимогам.
Тра*,  перебрати  ту  щедру  купину
та  килимків  нав’язати  під  ноги.

Краще  –  й  сама  залюбки  ще  поносить,
перекладе  в  переповнену  скриню.
Дітям  спасибі  –  не  гола  й  не  боса,
зять  із  руками  й  дочка  господиня.

Вперто  бурмоче  в  кутку  телевізор,
проігнорований  вкотре  думками.
Щось  із  минулого  в  голову  лізе  –  
те,  що  під  пресом  лежало  роками.  

В  доньки  на  першому  плані  робота,  
не  відпускає  міська  аритмія.
Хочуть,  напевне,  й  поспати  в  суботу  –  
бабця  дітей,  як  ніхто,  розуміє…

*  (треба)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831583
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2019


"Чекаю дощу…"

Чекаю  дощу  чи  добрячої  зливи,
щоб  рештки  зими  з  підсвідомості  змити,
щоб  враз  зацвісти  захотілося  сливі,
щоб  знати,  що  з  лютим  нарешті  ми  квити.

Замучився  вити  котяра  бездомний,
бо  й  кицька-приблуда  –  украй  вередлива.
Плугів  зачекалась  запущена  нива,
та  є  сподівання  на  ранок  скоромний,
коли  під  леміш  ляже  спрагнене  тіло,
а  той  розпочне  з  краю  в  край  борознити.  
Парує  у  небо  землиця  дозріла  –  
покликання  має  одвічне:  родити.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831432
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2019


"Розкрилась перша брунька аличі…"

Розкрилась  перша  брунька  аличі
і  спурхнув  квіт  метеликом  на  волю.
Пернаті  свистуни  та  трубачі
накрили  співом  вільху  і  тополю.  

Ще  трохи  –  і  черешня  у  шибки
побризкає  рясненько  пелюстками.
Очам  дарує  радість  залюбки
мені  щорік,  як  і  в  саду  у  мами.

І  що  з  того,  що  я  –  не  першоцвіт?
Не  гляну  в  люстро  –  і  про  те  забуду…
Спостерігаю  березня  політ,
як  дихає  весна  на  повні  груди.

18.03.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831431
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2019


До квітня доживу і з вирію вернусь…

До  квітня  доживу  і  з  вирію  вернусь
до  двох  стареньких  груш  і  сивого  горіха.
Мій  комин  задимить,  як  тютюном  дідусь,
кривий  беззубий  тин  покотиться  від  сміху.

Не  стримається  він  позбутись  ланцюга,    
турне  ціпком  у  бік  стару  набридлу  хвіртку.
Де  через  тихий  сад  барвінок  проляга,
бруньками  задзвенить  антонівка-сирітка.

Про  те,  як  тут  жилось,  стежина  розповість,
засвідчить  самоту  сухе  торішнє  листя.
І  вікна  натякнуть,  що  я  бажάний  гість,
та  ще  вхідних  дверей  завіси  голосисті.

Насію  квіточок,  оселю  побілю  –  
почну  в  своїм  дворі  я  господарювати.
Після  гостин  здіймусь,  подібна  журавлю,
щоб  повертатись  знов  в  свою  стареньку  хату.
25.01.2019
(фото  з  Інтернету,  дякую  авторові)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826429
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2019


ДОБРИМ БУВ ХОЛОДНИЙ РАНОК

Крутить  кола  завірюха.
Добре  тому,  хто  в  пальто…
Пес  бездомний  щулить  вуха  –  
не  пригрів  його  ніхто.
Поховалися  під  стріхи
сіромахи  горобці.
Всім  дісталось  на  горіхи,
всіх  шмагає  по  лиці
снігом  зозла  завірюха,
підкотивши  рукава.
Шапку  хто  б  надів  на  вуха,
щоб  не  мерзла  голова…
Двері  б  хто  відкрив  на  ґанок,
свитку  підстелив  яку…
В  цей  холодний  добрий  ранок  
стрівся  дід  Панас  Рябку.
Зроду  пес  не  бачив  даху  –    
зайвим  був  Рябко  комусь.
 Шкода  стало  бідолаху
й  пожалів  його  дідусь.
…Вже  обидва  самотини
не  виносять  і  на  дух.
А  Рябко  з  тієї  днини
не  боїться  завірюх.
5.01.2019
(фото  з  Інтернету.  Дякую  авторові.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826426
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2019


"А грудень задощив…"

А  грудень  задощив,  зійшов  з  лижні  –    
не  втримався  на  трасі  й  розгубився.
В  чоботях  гумових  так  затишно  мені,
то  ж  нащо  сніг  тоді  вночі  наснився?  

Не  віщий  сон.  Пручається  мороз,
не  дружить  з  цим  чудним  південним  краєм.
Не  заявляє  авітаміноз
про  себе  тут,  депресії  немає.

Броджу  в  тумані,  дихаю  дощем,
шукаю,  де  прилавок  із  хурмою.
Сахаюся  від  зустрічей,  а  ще
ховаюся  між  осінню  й  зимою

в  яскравий  купол:  з  зонтиком  в  руці
знов  доведеться  зиму  пережити.
Бо  губляться  її  десь  манівці.
Все  сіють  мряку  небеса  крізь  сито.
14.12.18
(фото  з  інтернету.  Дякую  автору)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817906
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2018


ВЕЧІРНІЙ СНІГОПАД

Вечірній  снігопад  відваджує  від  сну,  
цяткує  шибу  зграями  сніжинок,
господарці  зимі  під  сосонку  рясну
наносить  кучугуру  на  зажинок.

Приховує  стежки  в  безлюдному  дворі,
зірки  раніш  засунув  у  кишені.
Під  світло  ліхтаря  злетів  пухнастий  рій  –  
метеликами  пурхає  у  темінь.

В  захоплені  чолом  тулюся  до  вікна,
дивлюся  на  оте  грудневе  диво.  
Хай  вибачить  моє  відступництво  весна,
бо  взимку  теж  буваю  я  щаслива.  
11.12.18
(фото  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817233
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.12.2018


ПЕРЕЖИТИЙ ДЕНЬ (1932-33 р. р. )

                                                                                             
               В  маленькому  віконці  на  чотири  брудні  шибки  засинів  досвіток.  Горпина  давно  не  спала,  але  з  ліжка  не  підводилася.  Гасу,  щоб  засвітити  в  хаті,  не  було,  а  сновигати  привидом  від  вікна  до  холодної  лежанки,  та  від  лежанки  до  вікна  не  хотілося.  Звечора  лягла  не  роздягаючись,  в  тому  ж  одязі,  в  якому  весь  день  тинялася  вулицями  наполовину  вимерлого  села.  Стара  ковдра  світилися  в  сивому  мороці  дірками,  з  яких  випадала  збита  давністю  вата.  Горпина  була  молодою  та  міцною  від  природи  дівкою,  тому  ще  животіла  на  цьому  світі,  лишившись  без  батька  й  матері.
             Йти  до  району  поночі  боялася,  хоча  шлях  був  не  близьким  і,  щоб  дістатися  ярмарку,  вже  давно  мала  б  вийти  з  дому.  Та  на  дорогах  всяке  трапляється.  І  нехай  життя  тепер  нічого  не  варте,  не  віддавати  ж  його  ні  за  цапову  душу.
             Зовсім  недавно  забили  дядька  Фрола,  що  збирався  виміняти  на  базарі  чоботи  на  щось  їстівне.  Знайшли  його  в  переліску  люди,  що  йшли  слідом  за  ним  тим  самим  шляхом,  але  торби  з  чобітьми  при  ньому  вже  не  було.  Родина,  не  дочекавшись  батька,  один  за  одним  вимерла.  Через  кілька  тижнів  після  загибелі  чоловіка  Горпина  заходила  в  їх  домівку,  подивитися  чи  ще  живі  Фролові  діти.  Як  і  всі  в  селі,  ходила  від  хати  до  хати  не  так  задля  моральної  підтримки  стражденних,  а  щоб  день  швидше  пройшов,  та  щоби  впевнитися,  хто  ще  залишився  в  селі.  В  хаті  дядька  Фрола  вона  застала  тільки  жінку,  а  малі  лежали  рядочком  на  голій  лежанці  гарненькі,  як  намальовані.  Їх  худобά  скрадалася  під  голодною  набряклістю  маленьких  обличь,  але  ознак  життя  у  виснажених  тілах  не  було.  
           -  А  Михайлик  же  так  вчитися  хотів,  таким  рахубним  хлопчиком  ріс…  –  тільки  й  знайшла  слів  для  співчуття  безумній  матері.
           -  «Будуть  ягідки  цвісти,  соловейки  щебетати,  а  я  буду  в  землі  лежати…»    –  байдуже  невпопад  проспівала  тоді  жінка.
         Через  якийсь  час  і  її  відволік  з  хати  до  підводи  дід  Митрофан,  який  був  уповноважений  збирати  по  хатах  мертвих.
           Горпина  зібрала  на  печі  жменю  соняшникових  зернят,  білих  від  глини,  якою  колись  підмащувала  в  хаті,  та  висипала  їх  в  кишеню  куфайки,  щоб  поснідати  дорогою.  Засунула  в  піддувало  кілька  буряків,  що  лежали  на  долівці,  та  присипала  зверху  золою  від  соломи,  щоб  не  кинулись  у  вічі  тому,  хто,  скориставшись  її  відсутністю,  навідається  до  хати.  Дістала  з-під  сінника,  на  якому  спала,  тернову  хустину  та  поклала  в  чисту  торбинку.
           Тільки-но    відсунула  вбік  жердину,  якою  на  ніч  зачинялася  в  хаті,  як  двері  відхилилися,  і  на  неї  ледь  не  впала  сусідка,  Горпинина  ровесниця.    Дівчата  росли  разом  і  вчилися  колись  в  одному  класі.
           -  Подружко  мила,  дай  щось  до  рота  вкинути,  –  ледве  вимовила  Тетяна.  –  Геть  охляла  вже  я…
           Горпина  здогадалася,  що  ніч  вона  провела  в  безсонні,  з  нетерпінням  чекаючи  світанку.  
           -  Та  що  ж  я  тобі  дам?  Самій  поснідати  нічим  –  піду  на  ярмарок,  може  щось  виміняю.
           В  пустому  миснику  лежало  кілька  цибулин  –  дівчина  ще  не  встигла  заховати  їх  від  непроханих  гостей.  Дістала  одну  і  подала  сусідці.  Та,  скривившись,  взялася  чистити  цибулю  від  лушпиння  і  пішла  з  двору.
             Горпина  скрутила  торбинку  з  хусткою,  засунула  згорток  за  пазуху  і,  озираючись  на  всі  боки,  взялася  шукати  кілочок,  який  зазвичай  лежав  під  рукою,  щоб  зачинити  ним  двері  з  вулиці.  «Куди  могла  його  подіти?  Хай  ти  згориш  –  геть  пам’яті  не  стало…»  –  подумки  бідкалася  розгублена  дівчина.  Що  той  кілочок  тільки  приваблює  до  хати  замучених  злиднями  перехожих  –  чомусь  і  не  подумала,  тож  за  звичкою  накинула  клямку  на  металеву  скобу  в  одвіркові.
             Переступивши  через  низенький  перелаз,  Горпина  ледь  не  перечепилася  об  сіру  купину.  Придивилася  крізь  вранішню  пітьму  і  впізнала  Тетяну,  що  сиділа  з  застиглими  очима  під  ворітьми,  тримаючи  в  руці  надкушену  цибулину.  Від  страху  Горпину  заціпило.  За  мить,  рвонувши  з  місця,  вона  вже  стрімголов  бігла  стежкою,  пробитою  в  сухому  високому  бур’яні,  на  шлях,  що  вів  до  району.
               Йшла  полем,  налякана  несподіваною  смертю  подруги,  відчувала  провину  за  сховані  буряки,  за  те,  що  не  вгледила  межі  між  життям  та  смертю.  Голос  подруги  переслідував  її,  а  кроки  відлунювала  замерзла  земля  і  вони  відгукувалися  в  скронях  гулкими  ударами,  допоки  дівчина  не  здогадалася,  що  хтось  її  наздоганяє.  Озирнувшись,  побачила  на  шляху  одиноку  постать.  Хто  то  був  –  чоловік  чи  жінка,  не  впізнала.  Прискорила  і  собі  ходу,  а  потім  зірвалася  до  бігу,  коли  помітила,  що  попереду  замаячив  чималий  гурт  людей.  То  йшли  на  ярмарок  односельці  з  надією  виміняти  щось  на  харчі.  Приєднавшись  до  них  дівчина  знову  озирнулась  і  впізнала  в  своєму  переслідувачі  племінника  Петра,  високого  худорлявого  підлітка.  Він  вже  майже  наздогнав  її.
           -  Хто  б  колись  подумати  міг,  що  будемо  сіпатися  один  від  одного.  Ото  життя  настало,  –  зробила  спробу  оправдатися  перед  хлопцем.
           -  А  я  побоявся  гукати,  бо  не  був  впевнений,  що  це  ви.  Мене  мати  за  сіллю  послала.
           -  Без  солі  погано,  –  погодилася  Горпина.
           Гуртом  йти  стало  веселіше,  дарма,  що  розмови  точилися  зовсім  не  радісні,  а  навпаки  сумні  і  навіть  жахливі.  На  ярмарку  гурт  розчинився  в  натовпі  –  кожен  вів  торги  самостійно,  вишукуючи  свого  клієнта.  Перед  входом  на  ярмарковий  майдан  домовилися  чекати  один  одного,  щоб  і  додому  йти  всім  разом.  
             Червона  в  квітки  тернова  хустина  –  це  все,  що  залишилося  у  Горпини  від  її  небагатого  посагу,  зібраного  батьками,  та  так  і  не  використаного  за  призначенням.  Все  інше  обміняла  ще  минулої  зими,  щоб  не  вмерти  з  голоду,  та  це  не  врятувало  ні  матір,  ні  батька.
             Дівчина  дістала  із-за  пазухи  згорток,  міцно  затиснула  його  в  руці,  щоб  бодай  ніхто  не  вирвав.  Злодіїв  розвелося  в  селах  повно,  на  ярмарку  у  них  теж  був  промисел.  
           Горпина  ходила  поміж  людей,  прицінювалася,  прислуховувалася  до  розмов,  відмітивши  кілька  прилавків,  до  яких  варто  було  повернутися.  Тут  вона  трохи  відволіклася  від  тяжких  роздумів,  геть  забула  про  сусідку,  що  залишилася  сидіти  під  її  тином.  В    натовпі  зіткнулася  з  Петром  –  хлопець  вже  тримав  в  руках  невеличкий  вузлик  з  сіллю.  Горпина  помітила  голодний  блиск  його  очей  та  згадала  про  соняшникові  зернята.  Дістала  їх  з  кишені,  вділила  трохи  родичеві,  та  на  ходу  лускаючи,  знову  розійшлися  в  різні  боки.    
           -  Тітонько,  скільки  квасолі  за  хустину  дасте?  –  зупинилася  біля  літньої  молодиці.
           -  Покажи  спочатку,  –  зацікавилася  жінка  крамом.
           -  Нова  ще,  в  придане  мені  матінка  покійна  готувала.  Не  надівала  жодного  разу.
           -  Гарна  хусточка,  доню,  але  більше  кварти  не  дам.  Їжа  зараз  має  більшу  ціну,  ніж  все  інше.
           Помітивши  вагання  Горпини,  додала:
           -  Кварта  в  мене  на  літру,  дівчино.  Кращої  оборудки  тобі  не  знайти.
           Горпина  повірила  її  слову  і  без  жалю  віддала  хустку  молодиці.  Зраділа,  що  на  тиждень-два  вистачить  бобів,  щоб  бодай  раз  на  день  зварити  ріденьку  юшку.  Влітку  дівчина  важко  працювала  на  буряках  за  миску  бовтушки  –  сірої,  рідкої,  несмачної,  але  й  на  ній  вдалося  протриматися  до  холодів.  Насушила  завчасно  липового  листя  та  перетерла  його  на  борошно,  до  якого  додає  трохи  висівок,  якщо  пощастить  десь  роздобути.  Зрідка  випікає  з  тої  суміші  млинці,  щоб  на  довше  вистачило.    Чим  закінчиться  зимівля  в  порожній  холодній  хаті  –  хтозна…
           Додому  повернулися,  коли  вже  смеркалося.  Тетяна  й  досі  сиділа  під  тином  скоцюрблена  і  вже  без  цибулини  в  руках.    Горпина  здивувалася,  чом  дід  Митрофан  не  відвіз  її  на  цвинтар.  Чи  не  помітив  в  бур’яні,  чи  не  доїхав  на  їх  куток  підводою?  Вже  й  сам  ноги  ледве  тягає.  Іноді,  щоб  вдруге  не  їхати,  ще  живих  людей  кидає  до  купи  мерців:
         -  Доки  довезу  до  цвинтаря  –  помре…  
           Душі  в  людей  зачерствіли.  Не  хотілося  нічого  –  хотілося  лише  їсти.  Не  всі  засуджували  дії  старого,  хоча  не  раз  забирали  з  купи  померлих  ще  живих  родичів.  Бувало,  що  й  виживали  врятовані  і  відбували  свій  відміряний  Богом  вік.
           Горпина  наламала  навкруг  місця,  де  сиділа  подруга,  сухого  бур’яну,  щоб  протопити  в  печі  та  спекти  шматочок  цукрового  буряка,  бо  крім  соняшникових  зернят  не  мала  й  крихти  в  роті.  Зачинила  на  засов  двері  та  розтопила  піч.
           Бур’ян  тріщав,  стріляючи  іскрами  в  цегляному  череві.  Полум’я  кидало  відблиски  на  шибки  та  стіну  навпроти  горнила,  а  темні  кутки  сховалися  з  виду.  Здавалося,  що  в  хаті  залишилася  лише  піч.  Одна  вона  жила,  дихала  світлом  і  теплом.  
           Горпина  дістала  з  попелу  спеченого  буряка  і,  обпікаючи  губи,  обережно  відкушувала  маленькими  шматочками,  смакуючи  солодку  м’якоть  та  вимазуючи  щоки  сажею.  Засинала  втомлена,  але  рада  тим,  що  ще  один  день  минув.  Подумки  розкладала  на  маленькі  купки  боби,  виміняні  на  хустину,  підраховуючи  на  скільки  днів  їх  вистачить.
             Потім  до  Горпини  прийшла  Тетяна.  Дівчина  намагалася  зрозуміти  –  сон  це  чи  дійсність.  Чийсь  незнайомий  голос  заспокоював:  «Мертвих  боятися  нічого,  бійся  живих».  І  Горпина  не  боялася,  хоча  подруга  довго  з  докором  дивилася  їй  у  вічі,  низько  нахилившись  над  обличчям.  Горпина  відчувала,  як  у  лице  повіяло  холодом.
             Вранці,  коли  вже  гарно  розвиднилося,  вона  вийшла  з  хати  та  пішла  селом  шукати  підводу  діда  Митрофана.
03.11.2018

 (фото  з  інтернету)            
           
         
         
           
           
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814900
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2018


ЛІТО – ПОРА РЯТІВНА (1932-33 р. р. )

               (Використані  факти  з  реальних  подій)
                                                                                             
               В  неглибокому  рівчаку,  якими  зазвичай  відмежовують  ділянки  городів  чи  садків  від  вулиці,  щоб  часом  не  забрела  чужа  худобина,  гралися  «в  хатки»  дві  дівчинки:  Зінька  і  Яринка.  Обламками  іржавого  обруча  видовбували  в  ґрунтовій  стіні  рову  неглибокі  ніші  на  кшталт  лежанок  та  печей,  поличок  та  мисників,  прикрашаючи  їх,  чим  доведеться.  
             В  миснику  розкладали  зібрані  на  смітнику  яскраві  черепки  від  колишнього  посуду,  порожні  пуделка  від  вазеліну  та  аптечні  пляшечки  з-під  давно  використаних    мікстур.  Лежанки  застеляли  лопухами  та  листям  безу,  маючи  їх  за  цупкі  пікейні  покривала.  А  ще  набивали  землею  щербаті  слоїки  та  висаджували  в  них  калачики  й  інші  рослини  з  привабливим  листям  і  цвітом.  Вазони  виходили  гарні,  як  ті,  що  росли  в  хатах  на  підвіконнях.  Землянки  на  очах  перетворювалися  в  світлиці,  і  дітворі  від  того  було  радісно.
               Голод  дівчатка  вгамували  пісним  гороховим  супом,  яким  в  приюті  підгодовували  в  обід  дітей,  в  котрих  батьки  працювали  з  ранку  до  ночі  в  полі.  В  іншу  пору  дня  малеча  переходила  на  підніжний  корм:  смакувала  зеленими  калачиками,  що  з’явилися  після  цвітіння  дикої  герані,  та  білою  акацією  в  найкрасивішу  її  пору.  Від  того  животи  часом  дошкулять,  зате  їсти  не  так  хочеться.  Копали  в  лузі  й  корінці  смачного  молочаю  –  дитяча  плоть  вимагала  вітамінів  і  їх  малеча  знаходила  під  ногами.
               -  Ой,  відвернись  і  не  оглядайся!  –  злякано  прошепотіла  Зінька,  почувши  уже  знайомий  звук.
               -  Давай  заховаємося…  Присядь,  щоб  не  було  видко  з  дороги…
               Дівчатка  затамували  подих  і  принишкли,  почувши  скрип  коліс  старої  підводи.
               -  Чи  їде  по  когось,  чи  вже  забрав?..
               Про  що  йдеться  розуміли  обидві,  але  дитяча  допитливість  перемагала  над  страхом.    Коли  жахливий  катафалк  проїхав  мимо,  дівчатка  виглянули  зі  схованки  йому  вслід.  З  воза,  немов  сухі  жердини,  стирчали  чиїсь  худі  ноги.
               -  Свят-свят-свят…  –  перехрестилися  обидві  разом.
               -  А  якщо  я  помру,  то  ти  будеш  за  мене  молитися?  –  запитала  Яринка  Зіньку.
               -  Буду.  І  плакати  щодня  буду  за  тобою.
               -  Я  теж,  якщо  ти  помреш…  –  пообіцяла  навзаєм  подружці.  
               Розчулені  дівчатка  обнялися  і  гірко  заплакали.  
               -  Щоб  не  померти  треба  влітку  все,  що  можна,  їсти.  Черепахи  та  мідії  –  знаєш,  які  смачні  насправді?  А  пахнуть  як!  Хлопці  Панасюкові  щодня  на  Рось  ходять  купатися,  а  звідти  несуть  додому  ракушки.  У  вогонь  кидають,  і  вони  в  ньому  самі  розкриваються.  Якось  давали  й  мені  скуштувати.  Смачно…
             -  А  я  б  гидувала  таку  бридоту…  –  скривилася  Яринка.
             -  Чого?  Це  ж  не  жаби.  Хоча  і  їх  вже  скрізь  виловили,  –  зітхнула  Зінька.  
             -  Від  жаб  на  руках  і  ногах  бородавки  висипають.  А  баби  Ликери,  що  вміла  виводити,  вже  немає.  То  краще  їх  не  чіпати.
             -  Давай  ще  кринички  зробимо,  якщо  хочеш.
             -  Хочу,  –  підтримала  пропозицію  подружка.
             Вони  хутенько  зробили  в  землі  невеличкі  лунки,  підняли  спіднички  і  присіли  кожна  над  своєю.  
             Сонце  повернуло  на  Захід,  і  збудована  хатка  опинилася  в  тіні  дерев.  Дівчатка  вилізли  з  канави  і  попрямували  до  вишневих  заростів  на  межу  між  їх  садибами  по  зелепухи  та  ґлей,  що  ще  не  зовсім  затвердів  на  стовбурах  дерев.  Такий  можна  якоюсь  трісочкою  зняти  з  кори,  а  затверділий  доводиться  гризти  зубами,  обціловуючи  шорсткі  стовбурини.
             Перекусивши,  чим  Бог  послав,  Зінька  з  Яринкою  позалазили  на  вишню  і  повсідалися,  немов  сороки  на  гілках.
             -  А  взимку,  знаєш,  що  можна  їсти?  Я  минулої  зими  бачила  крізь  шибку,  як  чиїсь  діти  ходили  і  кізяки  збирали,  що  колгоспні  коні  залишають  на  шляхах.  В  них  всередині  бувають  зерна  вівса,  та  їх  навіть  і  зверху  видко.  Можна  промити  у  воді  та  зцідити  обережно,  щоб  не  спливли  за  водою.  А  потім  просушити  та  перетерти  в  жорнах  на  муку.  
             -  А  що?  Й  справді  можна!  Якщо  вже  нічого  буде  їсти,  то  й  ми  так  будемо  робити.
             Про  що  б  не  пішла  розмова,  вона  весь  час  сходила  на  їжу.  Дитячі  фантазії  вишукували  в  уяві  зимових  пейзажів  то  замерзлих  ворон  і  горобців,  що  повинні  налетіли  з  голих  ланів  до  осель,  то  запашні  пухнасті  бруньки  на  соснових  лапах  в  лісі,  то  жолуді  під  снігом,  що  мають  десь  залишитися  з  осені.  Вони  щиро  раділи  своїй  кмітливості  і  це  додавало  дівчаткам  світлих  надій.
           Вночі  Яринці  стало  зле.  Її  кидало  то  в  жар,  то  в  холод,  в  животику  булькало  і  рикало,  кишки  ходили  ходуном.
           -  Ой  донечко,  рідна,  –  промовляла,  плачучи  мама.  –  Чого  ж  це  ти  наїлася?  На  кого  ж  я  тебе  завтра  залишу?  Мені  ж  вранці  в  поле  йти,  бо  ж  тато  ще  не  скоро  з  заробітків  приїде.    Як  же  мені  тебе  лікувати?  Ой,  скільки  ж  діточок  уже  померло  від  кривавого  поносу…  Ой,  як  же  мені  тебе  вберегти?
             Жінка  нишпорила  в  торбинках  з  травами  при  тьмяному  світлі  каганця,  примовляючи,  як  над  покійником.  Десь  мав  бути  пучок  сухого  кінського  щавлю,  на  який  тільки  й  могла  розраховувати  згорьована  мати.  
             Яринка  ловила  спраглими  губами  прохолодне  повітря  хати  і  згадувала  Зіньку.  Як  там  вона  –  чи  так  само  страждає,  чи  її  Бог  милував?  Ой,  нехай  би  милував!  Вона  б  прибігла  вранці  до  неї.  Та  й  супу  в  обід  принесла  б,  якщо  наллє  кухарка  в  приюті.
           Мати  запарила  в  горняті  зілля  та  залишила  на  припічку,  щоб  настоялося.  Яринка,  скривившись,  маленькими  ковточками  пила  час  від  часу  несмачне  тепле  пійло,  а  потім  лопотіла  босими  ніжками  по  холодній  долівці  до  помийного  відра.  До  ранку  зітхала  та  стогнала  уві  сні  від  болю  в  животі.
           Прокинулася,  коли  матусі  вже  не  було  дома,  але  підвестися  з  подушки  сил  не  вистачило.  Знала,  що  їсти  все  одно  нічого  –  мати  звечора  наказала  пити  лише  відвар  кінського  щавлю.  
           Зінька  не  приходила  і  Яринці  стало  страшно.  Вона  прислуховувалася  до  звуків  з  вулиці,  але  за  вікном  стояла  тиша.  Найбільше  боялася  дівчинка  скрипу  підводи.  Під  ковдрою  було  тепло  і  Яринка  знову  задрімала.  Прокинулася  від  сухого  скреготу  дверних  завісів.  
           -  То  ти  ще  не  вставала?  Чи  живіт  болить?
           -  Ой  болить…  –  відізвалася  до  Зіньки.  –  А  ти  чого  довго  не  приходила?  Я  вночі  просила  Бога,  щоб  він  тебе  милував.
           -  Напевне,  він  тебе  почув,  Яринко.  Спасибі  тобі  за  те.  Тітонька  Зофія    на  кілочок  двері  зачинила,  а  я  здогадалася,  що  ти  в  хаті,  бо  куди  ж  мала  подітися…
           -  Мама  сказала  супу  сьогодні  не  брати,  а  я  не  знаю,  чи  дотягну  до  завтра  без  нього.
           -  Дотягнеш,  Яринко.  Пий  побільше,  щоб  не  смоктало  у  шлункові.  Живіт  голодом  лікують.
           Потім  про  щось  подумала  і  запропонувала:
           -    А  давай  я    мотанку  зроблю,  щоб  було  чим  гратися.  Так  і  завтра  скоріш  настане.
           В  обідній  час  Зінька  побігла  до  приюту,  а  Яринка  залишилася  в  постелі  з  лялькою.  Личко  її  було  без  рота  і  носа,  без  брівок  та  очей:  ні  смутку,  ні  радості  не  видавало  м’якеньке  обличчя  зі  старої  сірої  хустини.  Але  Яринка  знала,  що  лялька  їй  співчуває  і  міцненько  пригортала  її  до  грудей  допоки  не  повернулася  Зінька.  Подружка  прийшла  не  з  порожніми  руками.
             -  Яринко,  поглянь,  що  я  тобі  принесла.
             На  долоні  дівчинка  тримала  твердий  шматочок  бурштинового  кольору.  То  був  ґлей  –  застигла  вишнева  смолка,  зліплена  в  кульку,  якою  вони  й  раніш  залюбки  ласували.
             -  Від  маленької  цукерочки  гірше  тобі  не  стане.  Посмокчи  трішки.
             Яринка  засунула  за  щоку  гостинець  і  з  насолодою  відчула,  як  тане  в  роті  липкий  запашний  шматочок.
                 Слабувала  Яринка  недовго,  дякувати  Богу.  Через  кілька  днів  знову  ходила  разом  з  Зінькою  обідати  гороховим  супом.
               -  Щось  дівчат  з  Карпенкового  хутору  давно  не  видко.  Чомусь  не  приходять  більше  гратися  до  нас.  Давай,  навідаємося  до  їх  садиби,  –    немов  передчуваючи  недобре,  запропонувала  Яринка.
                 Карпенків  хутір  раніше  був  найкращим  у  селі  кутком.  Величезні  дуби,  привабливі  городи  та  садочки  на  березі  Росі  оточували  біленькі  хати  селян-середняків,  що  мешкали  на  хуторі.  Тепер  і  він  заріс  бур’янами  та  обезлюднів.  Залишилася  заселеною  лише  одна  хата.  Жили  там  якісь  чужі  прийдешні  люди  з  двома  дівчатками-погодками.
                   Яринка  з  Зінькою  чимчикували  колись  розкішною  вулицею,  пробираючись  заростями  бузини  та  лободи.  Позаду  здіймалася  курява  від  жовтого  пилку,  босі  ноги  теж  ним  покрилися.  Дівчатка  зупинилися,  бо  угледіли  біля  знайомого  двору  міліцейський  воронок.  Серед  обійстя  стояли  два  міліціонери  та  батько  їх  нових  подружок.  Дівчатка  заховалися  в  кущах  біля  садиби  та  прислухалися  до  розмов  дорослих.
                 -  Померли  мої  дітки…  –    пояснював  господар  тремтячим  голосом  виконавцям  влади,  до  яких  вже  дійшла  чутка  про  зникнення  дітей.
                 -  А  де  ж  ви  їх  поховали?  На  цвинтар  дітей  уповноважений  не  відвозив.
                 -  Та  тут  в  садочку  і  поховав  донечок  своїх.
                 Показати,  де  саме,  чоловік  не  зміг,  бо  слідів  свіжоскопаної  землі  в  садибі  не  було.  Міліціонер  кілька  разів  ударив  його,  і  чоловік  упав  серед  двору  горілиць.  
                 Зінька  з  Яринкою  завмерли  під  кущем  безу  і  не  ворушилися.  Стражі  порядку  почали  обшукувати  сад  і  хату.  З  відчинених  дверей  смачно  запахло  холодцем  і  дівчатка  ковтнули  слину.  В  цей  час  з  низенького  льошника,  нахилившись,  вибрався  ще  один  чоловік  у  синій  гімнастерці  з  погонами,  тримаючи  в  руках  якісь  шматки,  загорнуті  в  сині  з  горошком  клапті  тканини.  Яринка  впізнала  в  них  платтячка  дівчаток.  Налякані  страшними  здогадками  та  видовищем,  діти  побігли  геть  від  садиби  до  села  з  криками  відчаю  та  жаху.
                     -  Він  їх  не  поховав…  Вони  їдять  своїх  дітей,  –  заливалися  сльозами  Зінька  з  Яринкою.  
                     З  хутора  донісся  гуркіт  мотору  міліцейської  машини  і  вже  здалеку  дівчатка  побачили,  як  вона  виїхала  на  шлях.  
                     Ввечері  дорослі  обговорювали  страшну  подію  на  селі.  Але  ж  то  був  не  єдиний  випадок.  Люди  пропадали  серед  білого  дня,  а  деякі  двори  обходили  десятою  дорогою,  підозрюючи  їх  господарів  в  лиходійстві.
                     Восени  Яринчин  татко  повідомив,  що  він  влаштувався  рахівником  на  залізниці  у  Макіївці  і  розпорядився  збиратися  в  дорогу.  До  найближчої  станції  добиралися  морозного  ранку  пішки  з  невеликим  клунком  з  пожитками.  В  набитому  людьми  вагоні  зігрілися,  ще  кілька  годин  їхали  до  якогось  міста,  де  була  пересадка  на  потяг  до  Сталіного.  Яринка  помітила,  що  пасажири  в  ньому  були  набагато  справніші,  ніж  у  її  краї.  Якийсь  дядечко,  що  сидів  поруч,  дістав  з  чемодана  паляницю,  відрізав  від  неї  дві  скибки  та  протягнув  дівчинці  з  матір’ю.  Яринка  наїлася  нею,  як  ніколи  в  житті.  
             В  невеличкій  кімнатці  в  робітничому  гуртожитку  родина  прожила  безбідно  до  кінця  весни.  А  потім  прийшла  звістка,  що  життя  в  селі  почало  налагоджуватися  і  матуся  занудьгувала  за  рідною  хатою.  Керівництво  залізниці  пропонувало  батькові  залишатися  назавжди  в  Донбасі,  але  Яринка  з  мамою  сльозами  виплакали  у  татка  повернення  на  батьківщину.  Зіньки  живою  дівчинка  не  застала.

20.11.18

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814710
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2018


ЛІТО У СЕЛІ


Стелиться  ранок  тихенько  повійкою,
викупав  тихі  левади  росою.
З  яру  туман  вихиляється  змійкою
в  напрямку  звичному  до  водопою.

Гріє  проміння  горища  під  бляхою,
пестить  заквітчані  мальви  за  тином.
Котик  хвостом  на  осонні  помахує,
мати  в  колисці  гойдає  дитину.

В  небі  хмарин  білосніжна  флотилія  
плине  блакиттю,  вітрильники  наче.
Літо  в  селі  –  споконвічна  ідилія.
Жаль  мені  тих,  хто  це  диво  не  бачив.

(На  фото  картина  мого  земляка  Заслуженого  художника  України  Юрія  Пацана)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813911
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.11.2018


КОМЕНТАРІ

Шановні  друзі!  Дякую  всім  моїм  гостям  за  оцінки  та  коментарі,  але  мої  відповіді  на  них  зникають,  як  і  деякі  Ваші  відгуки.  В  "МЕНЮ"  на  моїй  сторінці  вони  є,  а  під  творами  кудись  діваються.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813470
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2018


"Зніс вечірній легіт…"

***
Зніс  вечірній  легіт  з  виду  хмари  кволі  –  
зорянисте  небо  засіяло  вмить.
Наколовся  місяць  на  вершок  тополі  –  
наче  скибка  дині  на  ножі  стримить.

Збувся  день  нарешті.  Скинув  перевтому,
розтягнувсь  до  ранку  у  м’якій  траві.
Повернувся  бусел  на  вербу  додому,
нагадали  пісню  квіти  степові.

Про  червоні  маки  та  волошки  сині,
ніжні  материнки  й  сиві  чебреці…
Скочила  з  тополі  врешті  скибка  дині,  
місяцю  лишила  незначні  рубці.  

Ніч  взялася  хутко  господарювати:
вигнала  на  грушу  із  дупла  сову,
з  вулиці  загнала  дітвору  до  хати;
вечір  –  добровільно  влігся  у  траву.
30.10.18
На  фото  "Зоряна  ніч!  Ван  Гог

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813157
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.11.2018


ЗОЛОТЕ ШИТВО

Зникла  літня  заполоч  в  траві,
золотим  шитвом  бравує  осінь.
Передзвоном  храми  вікові
відізвались  в  листі  стоголосім.

Не  затьмарить  куполи,  та  все  ж
погляд  в  жовтих  кронах  заблукає.
Золотом  на  просторі  без  меж
осінь  плащаницю  вишиває.

У  полях  мережками  стерню
непомітним  рухом  торочила.
Золотого  запалу  вогню
зупинити  й  дужому  несила.

У  природі  древнім  тим  шитвом,
тільки  й  осінь  вишивати  вміє.
Та  тріумфу  не  здобути  двом:
є  сильніша  –  Київська  Софія.
20.09.2018

На  фото  світлина  з  інтернету

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813057
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.11.2018


МАЙСТРИНЯ

Тітка  Ганна  з  дівоцтва  відома  в  районі  майстриня  –
заслужила  в  людей  неабиякий  авторитет.
Її  витворами  аж  по  віко  наповнена  скриня:
кожна  річ  –  то  шедевр,  ні  для  кого  в  селі  не  секрет.

Має  душу  тонку  і  на  вигляд  вдалася  нівроку.
Їй  вклоняються  друзі,  а  недруг  плете  екстремізм.  
На  полотнах  її  розцвітає  вкраїнське  бароко  –  
заявляють  знавці  –  й  неокласика,  й  сюрреалізм.

Тільки  всі  ці  слова  тітці  Ганні  не  дуже  знайомі.
Вишиває  своє,  те  що  здавна  на  серці  лежить.
Подушки,  скатерки,  рушники  в  її  світлому  домі
грають  в  барвах  ниток,  і  хвилюють,  і  радують  мить.

Кожен  вишитий  твір,  наче  пісня  звучить  солов’їна.
В’ється  хміль  полотном,  розсипаються  грона  калин…
В  сповитку  рушників  на  стіні  милі  оку  світлини  –  
кожен  має  свого:  і  онуки,  і  донька,  і  син.

Заслужили  на  честь  рушника  мати  зять  і  невістка,
бо  ж  продовжують  гідно  початий  прапращуром  рід.
І  чекає  щодня  про  гостину  дітей  своїх  звістку,
щоб  спекти  коровай  і  зустріти  родину,  як  слід.

На  світлини  дівчат  сокирки  надивилися  сині,
візерунки  з  дубів  додають  козачатам  снаги.
Має  силу  рушник,  і  відоме  те  кожній  майстрині,
що  від  чарів  його  України  міцні  береги.
20.09.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813056
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2018


ЗАПРОШЕННЯ

Шановні  друзі!  Кримські  україномовні  письменники  та  журналісти  запрошують  вас  на  літературні  заходи,  що  відбудуться:
6.10  о  12.00  в  Каневі  в  Музеї  "Літературна  Черкащина",
8.10  о  16.00  в  Києві  в  Кримському  домі  на  Печерську,
9.10  в  Білій  Церкві  о  15.00  в  Центральній  міській  бібліотеці  (Торгова  площа).
В  програмі  заходів  -  літературні  читання,  презентації,  спілкування.
Беруть  участь  і  члени  Клубу  поезії  Галина  Литовченко  та  Валентин  Бут.
https://2gis.ua/kiev/firm/70000001024550091

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808561
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2018


Небо розкопане глибоко…

***
Небо  розкопане  глибоко,  
наче  бульдозером.
Бачу  між  хмар  перевернутих  
блискає  озеро,
берег  кохається  в  квітах  
та  врунистих  травах.
Виткався  раю  окраєць.
А  це  вже  цікаво!
Нащо  Творець  відкриває  
святу  таємницю
в  час,  коли  всім  окрім  мене  
так  солодко  спиться?
Іскрами  сипле  наждак  –  
знати  точаться  й  вила.
Зважує  вчинки  Всевишній:  
на  що  заслужила.
Озеро  гріє  блакиттю,
то  супиться  в  хмарах.
Не  відмолюся,  
якщо  заслуговую  кари.  
27.07.2018


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801052
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.07.2018


"Чи піде дощ…"

***
Чи  піде  дощ,  чи  буде  лиш  лякати?
Нехай  би  небо  гримнуло  хуткіш.
Над  синім  морем  хмари  пелехаті
без  зговору  гуртом  зібрались  в  кіш*.

З  них  вітер  ліпить  хижки  на  очах,
мов  з  глини  і  сухого  очерету.
На  піку  слави  в  ейфорії  злету
над  куренями  звів  химерний  дах.

Та  щось  не  так  –  й  летить  все  в  шкереберть:
валки,  сніпки  з  іще  нового  даху.
Весь  витвір  перевів  на  клоччя  й  дерть.
Не  так,  як  хтів?  То  –  нерви  у  невдахи.

Такий  талант,  а  вдався  до  нікчем.
(Й  простій  людині  стан  його  знайомий  –  
довів  себе  митець  до  перевтоми).
Гей  там,  вгорі!  Облий  його  дощем!

Нема  дощу…  І  вітер  обезсилів…
Покинув  купу  виснажених  хмар.
В  свою  кошару  ген  на  небосхилі  
збирає  їх  невидимий  вівчар.

*  тут  -  табір,  поселення.  


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797087
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.06.2018


ЗАПОРІЗЬКИЙ ДУБ

Він  пам’ятає  предковічну  Русь
і  половців,  "запеклих  давніх  друзів".
Як  кіш  козацький  згодом  розвернувсь
й  зійшла  зоря  його  на  виднокрузі.

Йому  в  сусідки  б  –  хоч  одну  із  лип  –  
дебелу,  щоб  не  слухати  жалóби.  
Бо  й  сам  щоночі  важко  «скрип  та  скрип»  –    
надокучають  висохлі  суглоби.

На  самотині  атакує  вік,
колишню  вроду  розіп’яла  старість.
Чи  ж  козакові  місце  між  калік?..
Та  он  живою  гілка  ще  зосталась.  

Дасть  бог  –  уродить  кілька  жолудів,
ті  проростуть  дубами  молодими.
Собі  нащадків  виростить  хотів,
дивись,  і  сам  помолодів  би  з  ними.

Вже  сім  віків  у  дуба  на  роду  –  
нема  давно  думок  про  хіть  і  звабу.
Та  все  ж  до  пари  б  –  липу  молоду.
А  хтось  підсунув  половецьку  бабу.

25.06.2018
На  фото  з  інтернету  700-річний  дуб  з  Хортиці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797086
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.06.2018


"Вожаку"


Зачіска  під  машинку  –  
коротко,  аж  «під  нуль».
На  голові  твоїй,  синку,
слід  від  ворожих  куль.
Чуб  відпустив  козацький
та  не  сховав  рубці.
Погляд  вхопив  зненацька  
тінь  на  твоїм  лиці.
Мабуть  згадав  колишнє:
подвиги,  зраду,  смерть,
як  врятував  Всевишній
в  місті,  залитім  вщерть
кров’ю,  відчáєм,  болем,
димом  їдкої  мли…
Друзів  як  понад  полем
ангели  понесли…
Не  розслабляйсь,  козаче,
шаблю  тримай  наголо
доки  матусі  плачуть,  
доки  живуче  зло.
Вартий  кількох  небитих,
не  загуби  голови.
Ти  залишився  жити,
смерті  на  зло  живи.
22.06.2018
(На  фото  -  зустріч  з  козаками  на  місці  битви  під  Берестечком  9.06.2018  р.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796680
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.06.2018


ПРОЗА ЖИТТЯ або НЕ ДАЛИ ПОСПАТИ

Пусті  розмови  диких  голубів
не  роблять  монотонними  світанки.
В  кущах  коти  скандалять  до  зубів,
в  сусідки  знизу  підгоріла  манка.  

З  досади,  певно,  встигла  обпектись
та  з  рук  впустила  на  підлогу  кришку.
Двірник  шпаків  за  щось  послав  кудись  –  
атакували  ж  мій  балкон  «опришки».

А  це  ж  лише  восьми-квартирний  дім,
де  всі  сусіди  адекватні,  наче.
І  з  неба  поки  ще  не  гримнув  грім,
і  за  стіною  немовля  не  плаче.

Мене  зрадливо  залишає  сон,
вже  не  колишуть  запахами  квіти.
…  Чи  може  зачинити  все  ж  балкон?
І  ще  чого.  Надворі  червень,  літо.

(фото  з  мого  балкону)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796656
рубрика: Поезія,
дата поступления 22.06.2018


ІІ. КОРІННІ

***
Тим  діткам  так  солодко  спалось  травневої  ночі:
маленьким  Ахтемам,  Різам,  Нуріє  та  Айше
в  той  час,  як  диявол  гримаси  неприязні  корчив,
на  кожного  підло  навішував  юди  кліше.

Чомусь  плачуть  мама  і  бабця,  пакуючи  речі,
нащось  такий  ґвалт  влаштували  собаки  в  селі.
З  війни  прийде  тато,  а  в  хаті  не  чути  малечі  –  
записку  б  лишити  потрібно  йому  на  столі.

Вже  яблуні  цвіт  засвітив  розполоханий  ранок,
зловісну  тримають  стежки  у  траві  таїну,
ще  й  дядько  військовий  для  чогось  стрільнув  наостанок  –    
невже  до  цих  пір  не  награвся  у  справжню  війну?

Нащо  така  гра,  що  дорослих  до  сліз  налякала?
Біжать  до  вагонів,  щоб  десь  заховатись  в  кутку.  
Спіткнувся  дідусь  і  лежить  нерухомо  на  шпалах
та  зойкнула  бабця  ступивши  на  дошку  хитку.

У  носі  хлоп’ятко  вишукує  пальчиком  кози,
на  сонячний  промінь  в  щілині  даху  задививсь.
Терпляче  чекає  свистка  із  труби  паровоза,  
бо  ж  вперше  на  поїзді  їде  далеко  кудись.
09.05.2018

Художник  Рустем  Емінов

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791789
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.05.2018


ОБІЦЯНКА (проза)

                                                                                                         

             Ранкову  каву  вона  готувала,  як  завжди,  на  піску  в  дорогому  апараті  престижної  фірми.  Та  і  весь  особняк  був  під  зав’язку  обладнаний  найкращими  новинками  побутової  техніки,  що  значно  полегшувало  щоденну  роботу  Айгуль.  Її  хазяйка  Севжи-ханим  ні  в  чому  не  відмовляла  ні  собі,  ні  своїм  домочадцям:  все  найкраще  і  найкоштовніше  вона  могла  собі  дозволити.  
             Єдиним  антикваріатом  в  розкішній  кухні  була  ручна  кавомолка  з  приданого  бабусі  Айше.  Айгуль  із-за  примх  старої  змушена  була  розтирати  кавові  зерна  в  старовинному  млинку,  витрачаючи  добрих  півгодини  на  приготування  кавового  порошку.  Те,  що  в  електричній  кавомолці  вийшло  б  набагато  краще,  доводом  не  було.  Бабці  в  каві  найперше  потрібна  була  душа.  Айше-ханим  давним  давно  переконала  в  тім  два  свої  наступні  покоління,  тож  свисту  альтернативного  млинкові  електроприладу  з  кухні  ніхто  ніколи  не  чув.  
                 Айгуль  знала,  що  на  верхній  полиці  шафи  є  коробка,  вміст  якої  чекає  свого  часу  –  скоріш  за  все  відходу  в  інший  світ  старенької,  бо  млинок  з  ладу  не  виходив.  Його  вже  десятки  разів  ремонтував  ровесник  Айше-ханим  з  тісної  лавки  на  центральному  міському  ринку.  З  колишніх  деталей  млинка  в  нім  залишився  хіба  що  потемнілий  від  часу  мідний  корпус,  та  й  той  вже  паяний-перепаяний.  
                   Перша  кава  готувалася  для  старої,  вона  прокидалася  на  світанку.  Сьогоднішнє  горнятко  з  рук  Айгуль  буде  останнім.    Не  факт,  що  жінка  ще  колись  не  повернеться  в  цю  затишну  садибу  в  передмісті  Стамбулу,  але  наразі  на  першому  плані  в  неї  була  надважлива  справа,  задля  якої  вона  і  приїхала  в  Туреччину  кілька  років  тому  щоб  заробити  грошей  після  повернення  в  Крим  з  Самарканду,  де  народилася  та  виросла.
                   Айгуль  поміняла  своє  вже  звичне  місце  проживання  на  Крим,  історичну  батьківщину  їх  колись  великого  роду,  без  всякого  страху  і  навіть  тіні  сумніву.  Про  цей  земний  рай  вона  чула  з  дитинства  з  розповідей  батьків  та  бабусі,  якій  так  і  не  пощастило  відчути  напливу  хвиль  радості  та  щастя  від  повернення  на  землю  своїх  пращурів.
                   Донька  старої  Айше,  красива  статна  турчанка  Севжи-ханум,  теж  прокидалася  рано  –  на  те  спонукали  постійні  клопоти  людини,  яка  має  успішний  бізнес,  але  до  ранкової  кави  виходила  тільки  після  проведення  косметичних  процедур  та  прийняття  душу.
                 -  Айгуль,  одягайся,  поїдемо  в  салон,  тобі  теж  не  завадить  зробити  зачіску  та  манікюр,  –  розпорядилася  хазяйка,  відставивши  горнятко  з  залишками  кавової  гущі  на  дні.
                 Для  прислуги  увага  хазяйки  не  була  сюрпризом,  Севжи  інколи  радувала  жінку  поїздками  по  магазинах  та  перукарнях.
                 -  Уладнаєш  на  батьківщині  свої  діла,  приїжджай  іще.  Гроші  лишніми  не  бувають  ніколи.  Я  вже  до  тебе  звикла.
                 Ці  події  останнього  в  Туреччині  дня  залишилися  позаду  –    в  ілюмінаторі  вже  виднілися  Кримські  гори    і  попереду  на  Айгуль  чекала  клопітка  робота.  Рідний  дім  улюбленої  бабусі  Гульнари  вона  знайшла,  як  і  обіцяла  біля  її  смертного  одру.  Старенька  з  низькою  стелею  оселя  під    черепичною  покрівлею,  яка  всього  бачила  на  своєму  віку,  відрізнялася  від  оточуючих  її  будинків,  зведених  на  колишніх  татарських  обійстях  не  раніше  ніж  через  піввіку  після  толоки  у  дворі  справжніх  господарів.  Назви  села  Кочкар-Елі  ні  на  карті  району,  ні  на  дорожних  знаках  вже  не  знайдеш,  воно    давно  перейменоване  в  село  Брянське  –  не  зовсім  доречне  ім’я  для  поселення,  підпорядкованого  колишній  столиці  Кримського  ханства.  
                     Фінансова  сторона  справи  вже  не  тяготила  Айгуль.  Сума  коштів,  зароблених  в  Стамбулі  була  достатньою  для  викупу  хати  в  нинішніх  господарів.  Ті  копійки,  що  складали  з  чоловіком  в  селі,  заробляючи  на  вирощуванні  та  продажу  редиски  і  помідорів,  були,  як  крапля  в  морі.  Айгуль  згадувала,  як  щодня  вдосвіта  на  початку  літа  бігала  лісосмугами  та  запущеними  садами,  збираючи  горішки  молодого  мигдалю  і,  не  відходячи  з  місця,  лущила  їх  на  камінцях,  щоб  встигнути  до  роботи  відправити  чоловіка  в  місто  на  базар  до  оптовика,  що  розкладав  готові  до  продажу  ядра  в  пластикові  стаканчики  та  збував  їх  утридорога.    Інколи  посилала  на  морське  узбережжя  школярку-доньку,  де  горішки  швидко  розбиралися  приїжджими  відпочивальниками.  Тоді  дохід  від  збуту  мигдалю  був  набагато  кращим.  
                       По  приїзді  з  Туреччини  додому,  наступного  ж  ранку  Айгуль  побігла  до  колишнього  подвір’я  бабусі  Гульнари  на  перемовини  з  тіткою  Марією,  якій  будинок  дістався  від  колгоспу,  в  якому  багато  років  відпрацювала  на  винограднику.  Чоловіка  та  єдиного  сина  жінка  поховала  давно  і  вже  звиклася  жити  самітницею.
                       -  Це  ти,  доню?  Давно  не  навідувалася.  Що  привело  тебе  знову  до  моєї  хати?
                       «До  моєї!»  хотілося  кричати  Айгуль.  «До  моєї,  бо  це  мій  спадок!  Нотаріусом  не  завірений,  але  мій!  Цей  дім  побудований  моїм  дідусем,  який  партизанив  в  кримських  лісах  і  віддав  життя  за  рідну  землю!  Саме  з  цієї  оселі  викинули  колись  на  світанку  бабусю  Гульнару  з  трьома  малими  дітками  та  вивезли  в  товарняку  до  Самарканду!»    Хотілося  виплеснути  з  себе  всю  образу,  весь  біль  за  скривджений  народ,  накопичений  в  серці  за  багато  років.  Той  біль  теж  передався  їй  у  спадок  від  бабусі,  від  знайомих  і  сусідів  кримських  татар,  багато  яких  навіки  залишилися  в  азійській  землі.
                           -  Ось  привезла  вам  гостинців  з  Туреччини  та  хочу  знову  просити  продати  мені  вашу-нашу  хату.  Тітонько  Марусю,  благаю  вас.  Я  все  зроблю  задля  вашої  безбідної  старості.  Продайте  мені  хатину!
                           -  Я  розумію  тебе,  Гулю.  Ти  могла  б  і  кращу  оселю  в  селі  знайти,  та  напевне  не  потрібна  тобі  інша.  Але  ж  куди  я  маю  подітися?  Ця  хатина  і  мені  вже  рідною  стала.  Та  й  не  залишилося  в  мене  нікого,  хто  б  доглянув,  а  тут  –  сусіди,  з  якими  багато  років  одну  межу  між  садибами  ділимо.
                         -  Ну  десь  же  є  у  вас  хоч  якісь  родичі,  тітонько  Марусю?
                         Стара  хотіла  змовчати,  але  совість  стиха  свердлила  її  серце.  
                         -  Десь  живе  в  Миколаєві  племінниця,  колись  навіть  приїжджала  провідати  тітку.  Якби  ж  ближче  до  моря  хата  стояла,  то  частіше  навідувалася  б  рідня.
                         -  Адресу  ж  їх  маєте?  Або  скажіть  прізвище  та  ім’я,  а  я  розшукаю.
                         -  Подивлюся,  десь  повинні  бути  старі  конверти  з  листами,  але  не  під  силу  мені  вже  якісь  переїзди  та  збори,  –  зітхнула  тітка.
                         -  Нехай  це  вас  не  турбує,  я  все  візьму  на  себе,  –  продовжувала  переконувати  жінка.  
                         Чоловік  Айгуль  не  відмовляв  дружину  від  її  наміру,  бо  знав,  що  з  цього  нічого  не  вийде.  Вона  була  набагато  проворнішою  від  нього,  прагматичною  та  освіченою,  то  ж  в  суперечках  її  слово  завжди  було  останнім.  Тим  більш  –  не  мав  морального  права  розпоряджатися  заробленими  нею  грішми.  Хоча  самому  не  легко  було  залишатися  вдвох  з  дочкою  на  тривалий  час  без  господарки  в  їх  невеличкій  хатині,  купленій  колись  за  виручені  дріб’язкові  кошти  від  поспішного  продажу  квартири  в  Узбекистані.  Тамтешні  агентства  з  нерухомості  гарно  нагріли  руки,  штучно  знизивши  ціни  на  житло  кримських  татар,  яким  через  десятки  років  після  депортації  все  ж  дозволили  повернутися  на  рідну  землю.
                     Не  відкладаючи  справи  в  довгий  ящик,  Айгуль  зібралася  їхати  до  Миколаєва  на  пошуки  родичів  тітки  Марії.  Ті  теж  були  спантеличені  наполегливістю  спритної  татарки.  Та  й  перспектива  появи  в  їх  оселі  старої  людини,  нехай  і  не  зовсім  сторонньої,  натякала  на  нові  клопоти  та  обмеження.  
                     -  Я  обіцяю  вам  певну  суму  на  утримання  тітки.  Та  й  гроші  від  продажу  хати  вона  не  забере  з  собою  в  могилу.  Скільки  їй  там  жити  осталося?  
                     Айгуль  не  обминула  думка  про  можливу  меркантильність  цих  незнайомих  їй  людей.  Її  лякали  довгі  паузи  в  розмові  з  родичами  тітки  Марії  і  вона  поспішно  заповнювала  їх  обіцянками  та  пропозиціями,  які  могли  б  зацікавити  племінницю  та  її  родину,  підказувала,  як  можна  розпорядитися  чималими  коштами.  Без  отримання  від  них  згоди  на  опіку  тітки  Марії  повертатися  додому  нічого.    Айгуль  бачила,  що  її  переконання  діють  і,  що  б  їй  це  не  вартувало,  вона  зобов’язана  заручитися  гарантіями  людей,  які  все  ж  прийняли  її  та  не  виставили  за  поріг.
                   В  Крим,  мов  на  крилах  летіла.  Через  кілька  днів  пообіцяла  приїхати  і  племінниця  тітки  Марії,  щоб  бути  свідком  при  складанні  угоди  на  продаж-купівлю  нерухомості,  а  разом  з  тим  прослідкувати,  щоб  родичка  не  назбирала  собі  в  придане  якогось  непотребу  та  не  захарастила  ним  міську  квартиру.
                 Тітка  Марія  жалкувала  за  кожною  мискою  та  чашкою,  старенькою  ковдрою  та  фіранками,  бо  розуміла,  що  все  це  потрапить  на  смітник.  Пропонувала  сусідам  забрати  собі  деякі  речі  –  в  господарстві  згодиться.  Дещо  і  справді  перекочувало  в  сусідські  обійстя,  а  клунки  з  особистими  речами  племінниця  вже  розставляла  в  салоні  мікроавтобуса,  найнятого  Айгуль  для  перевезення  тітки  Марії  до  Миколаєва.
                 Прощалися  хто  зі  сльозами  жалю,  хто  зі  сльозами  радості.  Айгуль  махала  рукою  в  слід  автомобіля,  поки  він  не  зник  за  рогом  вулиці.  
                 Все!  Вона  це  зробила!  Вона  повернула  садибу  справжнім  господарям  –  нинішнім  та  майбутнім  нащадкам  бабусі  Гульнари  та  дідуся  Марлена.  Айгуль  вихопила  з  купи  покидьок,  що  залишилася  серед  подвір’я,  сухого  віника  зі  степового  полину  і  взялася  змітати  ним  павутиння  в  кутках  спорожнілої  хати.  Повідчиняла  навстіж  вікна  та  двері,  виставила  під  стіни  рами,  які  не  мали  стулок,  давши  простір  вітру  та  протягам.  
                 На  подвір’я  увійшов  чоловік  з  дочкою  з  сапами  в  руках  і  родина  з  завзяттям  взялася  шкребти  з  стін  десятилітні  нашарування  глини  та  вапна,  залишки  фарби  та  сажі,  щоб  геть  назавжди  вивести  з  рідної  домівки  чужий  дух.
09.05.2018

                                                                                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791060
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2018


КОРІННІ

(18  травня  1944  р.  -  день  депортації  кримських  татар)

***
Пам’ять  зрешечена  кулями,  але  жива
в  навхрест  забитих  дошками  товарних  вагонах.
Там,  де  могили  сховала  надійно  трава
в  гулі  сумних  залізниць  на  страшних  перегонах.

Пам’ять  видніється  в  зморшках  згорьованих  лиць,
в  темному  погляді  вічний  вбачається  докір.    
Все  пам’ятає  народ  до  найменших  дрібниць,
в  сяйві  зірок  імена  в  піднебессі  високім.

Вітром  розноситься  степом  чи  пісня  чи  плач,
страчені  душі  біліють  над  горами  в  хмарах.
Чіпко  тримає  корінням  старий  карагач
спогад  про  миле  дівча  у  зелених  шальварах.  

Чи  здогадався,  чия  це  хустина  легка,
хто  притулився  до  стовбура  міцно  щокою?
Ніжно  погладжує  кору  стареча  рука  –  
стала,  мов  тертка  кора  за  розлуки,  шорсткою.

Хто  розуміє  той  радісний  крик  журавля,
що  навесні  з  високості  над  світом  лунає?
Рідних  дітей  зачекалася  кримська  земля,
всіх  киримли,  для  яких  вона  в  пам’яті  раєм.
04.05.2018
Картина  Рустема  Емінова

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791052
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.05.2018


Я чую, море…

***
Я  чую,  море,  ти  десь  поряд
зітхаєш  надлишками  йоду.
Про  тебе  всі  стежки  говорять
у  тиху  й  вітряну  погоду.

Блукають  мрії  берегами
та  сни  чиїсь  давно  забуті.
А  хвиль  твоїх  солоні  гами
в  нічних  штормах  шукають  суті.

Про  суперечки  мовчки  свідчать
закам’янілі  черепашки,
а  берег  не  впадає  в  відчай  –  
цвітуть,  як  сотні  літ,  ромашки.

Ген  ковила  до  мису  котить
і  мак  на  сонце  очі  мружить.
Баклани  піддались  дрімоті,
а  вічним  скелям  –  все  байдуже.

Тебе  ж  я  завжди  чую,  море,    
бо  кличеш  в  будь-яку  погоду.
Величне,  чисте,  неозоре
зітхаєш  запахами  йоду.
03.05.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791050
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.05.2018


СЛУШНИЙ МОМЕНТ

«В  это  полнолуние  на  шабаш  полечу.
Не  гоню  безумия…  Ведьмой  стать  хочу»
(«Полнолуние»  Наталья  Чекминёва)

СЛУШНИЙ  МОМЕНТ

Сьогодні  саме  те,  що  треба  –  
на  шабаш,  посестри,  пора:
розлився  місяць  на  все  небо
і  Лиса  світиться  гора.

Гілля  на  віник  в  оберемку
із  лісу  принесла  давно.
Ще  відшліфую  гарно  древко,
щоб  не  подряпати  стегно.

До  старту  мало  в  мене  часу
але  техогляд  –  то  святе…
Лечу  із  комина  на  трасу
як  всі  –  в  суцільнім  декольте.

Вже  на  горі  чекає  форум
під  ясним  місячним  шатром
Влітаю  звичним  коридором
на  відьомський  аеродром.
30.04.2018



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789747
рубрика: Поезія, Літературна пародія
дата поступления 30.04.2018


СВІЖЕ СЕЛФІ

«Стою  перед  мамой  в  тяжелом  раздумье,
А  было  мне  восемь  годков,
И  мама  корит  свою  дочку-шалунью
За  то,  что  я  выстригла  бровь!»
(«Фото  три  на  четыре»  Людмила  Сытенко)

СВІЖЕ  СЕЛФІ
Моя  біда:  чужі  причуди  –  
свербить  рука,  як  бритву  бачу.
В  дитинстві  брівку  стригла  Люда,
я,  зізнаюсь,  була  ледача.

Прийшла  пора  зробити  спробу.
І  чорт  з  плеча:  «  -Три  на  чотири…
не  комплексуй  –  долай  хворобу…
т.д.,  т.п.  і  тири-пири…»

Дістав  таки  чортяка,  люди!
Старалась,  щоб  не  вийшло  криво.
Тепер  і  в  мене  селфі  буде,
де  я  красуня  «однобрива».  
24.04.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789745
рубрика: Поезія, Літературна пародія
дата поступления 30.04.2018


ВЕСНА ЗАБАРИЛАСЬ

Я  з  22.03  на  батьківщині.  Вчора  в  Києві  зранку  йшов  сніг.  Фото  з  сайту  укр.медіа  від  29.03.18

Вже  квітень,  а  весна  й  не  дівувала  –  
лежить  малим  дівчам  у  сповитку.
Спроквола  в  яр  тече  водичка  тала,
злежалий  сніг  дріма  у  закутку.

Та  хай  би  як  там  не  пручалась  квітню
стара  зима,  та  їй  кінець  прийде.
Весна  спрямує  на  стежину  літню,
запахне  соком  зело  молоде.

Гаї  потішать  зграйками  конвалій,
прискорить  вітер  теплих  днів  потік.
А  щодо  цих  сьогоднішніх  реалій  –  
такий  вже  вдався  винятковий  рік.
29.03.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785145
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.03.2018


СОБІ НА 65-у ВЕСНУ З ОПТИМІЗМОМ


Ще  буде  буйний  черемховий  цвіт,
а  потім  біла  пелюсток  завія.
І  хай  мені  давно  не  двадцять  літ  –  
десятків  два  позбутися  зумію.

Не  дорікну,  що  десь  без  мене  жив,
а  натякну  на  те,  що  може  бути.
Бажаю  стріти  стільки  справжніх  див
у  росний  час  розмаю  м’яти-рути!

Надпити  з  кухля  зрілої  весни
зі  смаком  врун  і  запахом  конвалій,
гайнути  в  поле  з  дощиком  рясним
і  забрести  у  волошкові  далі.

Де  за  курганом  розлилася  Рось,
де  із  землі  ростуть  гранітні  глиби,
здобути  те,  що  досі  не  збулось
в  весняну  пору  під  сузір’ям  Риби.
03.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782045
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2018


НА КОС-АРАЛІ



Перебуваючи  у  засланні  в  Орській  фортеці,  Тарасу  Григоровичу  Шевченку  пощастило  потрапити  до  складу  Аральської  описової  експедиції,  організованої  Військовим  міністерством  для  знімання  та  промірювання  Аральського  моря.  Російський  мореплавець  та  географ  контр-адмірал  Олексій  Бутаков  порушив  клопотання  перед  командиром  Окремого  Оренбурзького  корпусу  та  отримав  дозвіл  на  введення  до  складу  експедиції  солдата  Т.  Шевченка,  як  художника,  під  час  якої  ним  було  зроблено  понад  40  ескізів  олівцем  та  десятки  акварелей.  Роботи  Шевченка  в  Аральській  експедиції    виконані  з  науковою  достовірністю,  мали  важливе  пізнавальне  значення.  За  період  експедиції  (1848-49  р.р.)  Тарас  Григорович  ще  й  написав  творів  більше,  ніж  за  6  років  свого  початкового  творчого  періоду.  (Інформація  з  Вікіпедії)

 НА  КОС-АРАЛІ

Піски  колючі,  вітри  зухвалі
бентежать  душу,  тривожать  тіло.
В  чужій  місцині  на  Кос-Аралі
Тараса  серце  не  відболіло.

Пече  вогнем  у  немилім  краї,
не  дасть  нізащо  про  те  забути,
що  в  Україні  свистять  нагаї,
в  кайданах  стогне  народ  закутий.

В  «нікчемнім»*  морі  човни,  як  стражі,
в  дратливих  водах  світило  гасне  –  
малює  пензлем  чужі  пейзажі,
а  слово  мовить  про  люд  нещасний.

Із  України  злітає  спомин:
гаї  та  ниви  на  виднокрузі,
про  вишню  згадка  дає  оскому,
співає  пісню  калина  в  лузі.

Та  в  милім  раї  панує  лихо,
чумою  косить  селянські  хати…
Арал  під  боком  зітхає  тихо
та  горю  ради  не  може  дати.
09.03.2018
*  Т.Г.Шевченко  називав  Арал  нікчемним  морем
(на  фото  робота  художника  Т.Шевченка)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781343
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2018


НА ЗВ’ЯЗКУ З ДІДУСЕМ (есе)

           Діду-сю-ю-ю…    А  чом  це  ви  мені  приснилися  якимось  дивним?  Роздратованим,  ображеним…  Я  вас  таким  не  знала.  Пам’ятаю  спокійним,  врівноваженим  і  навіть  трохи  сором’язливим.  Коли  запрошували  вас  до  столу  з  нагоди  приїзду  якихось  гостей,  то  ви  сідали  скраєчку,  ближче  до  дверей,  щоб  не  засиджуватися  і  непомітно  для  всіх  вийти  з  хати.
Отак  делікатно  давали  можливість  молодим  вільніше  почуватися  в  своїх  розмовах.
         Сороками  нас,  своїх  онучок,  називали  люблячи…  Щозими  напередодні  свят,  коли  тато  привозив  з  лісу  ялинку,  ми  бігли  через  город  протоптаною  стежкою  до  вашої  хати  просити,  щоб  зробили  хрестовину,  бо  ж  кортіло  відразу  вбрати  деревце  блискучими  цяцьками  та  скляним  намистом.  А  ви  відкладали  всі  справи  і  йшли  через  сіни  до  своєї  майстерні.  Там  висіли  на  стіні  та  лежали  на  широких  полицях  пилки,  молотки,  киянки,  рубанки,  фуганки,  долота,  свердла…  Приємно  пахло  дерев’яною  стружкою.  Ви  коліном  спиралися  на  лаву,  брали  в  руки  пилку  і,  зробивши  дві  заготовки,  приступали  до  роботи.  Вправно  скошували  топірцем  гострі  краї  брусків,  поправляли  рубанком,  щоб  гладенькі  були,  за  тим  посередині  вирізали  пази  і  заганяли  їх  один  в  одного…  А  далі  брали  ручний  коловорот,  свердлили  наскрізь  отвір  під  стовбурець  ялинки  і  долотом  збільшували  його  до  потрібного  розміру.  Долонею  перевіряли  чи  не  залишилося  задирок  та  шорсткості  на  хрестовині,  щоб  ніхто  не  загнав  в  руку  скалку.    Я  ваші  руки  добре  пам’ятаю!  За  літо  хрестовина  десь  губилася.  Чом  було  не  сховати  разом  з  ялинковими  прикрасами?  Знали,  що  дідуньо  нову  зробить.
               Пам’ятаєте,  як  виручали  нас  малих  торговців-невдах,  відраховуючи  карбованці  за  книжки,  які  ми  приносили  зі  школи  для  розповсюдження?  Ходити  по  хатах  та  нав’язувати  людям  товар  стидалися,  бо  зазвичай  ніхто  книг  не  купував  по  причині  бідності.  Більшість  в  сільську  бібліотеку    ходили.  А  ви  читали  багато,  то  й  у  хаті  над  дверима  полиця  з  книжками  була.  
               …  А  цієї  ночі  я  вас  бачила  іншим.  Стояли  перед  дзеркалом,  поцяткованим  іржавими  плямами  на  зіпсованій  давністю  амальгамі,  що  висіло  в  простінку  між  маленькими  віконцями    у  вашій  хатині,  закутане  в  білий  з  червоно-чорним  орнаментом  довгий  тканий  рушник.  Як  і  колись:  в  своєму  дешевенькому  простому  піджаку  в  білу  смужку  з  закрученими  гострими  бортами,  на  яких  висіли  пришпилені  бойові  нагороди.  Ви,  дідуню,  повільно  знімали  їх  з  грудей  і  кидали  в  скло.  Ордени  та  медалі  зникали  беззвучно  десь  в  задзеркаллі,  а  ви  хоч  і  посміхалися,  але  посмішка  була  якоюсь  кривою,  болісною…  Щоб  це  значило?    Невже  ті  нагороди  так  тиснуть  вам  на  груди  в  домовині?  Може  не  потрібно  було  їх  надівати  вам  в  останню  путь?  Може,  краще  було  б  залишили    їх  у  скриньці,  як  родинний  скарб?    Ні-ні,  не  для  наживи  від  продажу  колекціонерам-фалеристам.  На  таке  рука  не  піднялася  б!
               Прикро,  що  я  так  запізно  узнала  ціну  тим  нагородам,  бо  вона  співрозмірна  з  ціною  життів,  які  ви  врятували  в  травні  44-го  під  Севастополем.  Зізнаюся,  що  побувала  з  онуками  на  місці  того  бою  на  горі  Сапун.  І  в  науковий  відділ  Музею-діорами  заходила,  показала  роздрукований  наказ  з  описанням  вашого  подвигу  та  нагородження  Орденом  Червоної  Зірки.  Я  знайшла  його  в  Центральному  архіві  оборонного  міністерства  сусідньої  країни,  бо  вони  тепер  всі  там.  Зараз  є  можливість  зробити  це,  не  виходячи  з  хати.  Ви  б  бачили,  дідуню,  як  його  сприйняли  музейні  науковці!  Напевне  не  повірили,  бо  роти  повідкривали  і  відразу  запустили  свої  комп’ютери,  щоб  самим  заглянути  в  той  далекий  архів.  А  ви  й  не  розповідали  нам  нічого…  Казали  лише,  що  сапером  війну  пройшли.
               Тільки  вам  відомо,  рідненький,  чи  була  нагода  у  вашого  бойового  командира  ознайомити  підлеглих  визволителів  Криму  з  параграфами  наказу  про  нагородження.  Скоріш  за  все  вручили  почесні  відзнаки  згідно  загального  списку  в  невеличкій  перерві  між  боями.  Та  я  його  зміст  записала:  «Виконуючи    бойовий  наказ  по  забезпеченню  наступу  в  смузі  загороджень  противника  тов.  Мороз  Л.К.  проявив  мужність  і  героїзм.  В  ніч  з  6  на  7  травня  1944  р.  в  районі  Сапун-гори  на  відстані  30  метрів  від  траншей  противника  під  запеклим  ружейно-кулеметним    вогнем  зробив  прохід  в  дротяних  загородженнях  противника  шириною  15  метрів,  глибина  проходу  120  метрів.  Супроводжуючи  піхоту  в  наступі,  йдучи  в  бойових  порядках  на  підступах  до  Севастополя,  тов.  Мороз  під  вогнем  противника  знешкодив  113  піхотних  мін.  Тов.  Мороз  повністю  забезпечив  просування  наших  частин  через  огородження  противника».  
               Милий  мій  дідусю…  Мені  горло  стискають  судоми  навіть  від  цих  стандартних  статутних  фраз,  бо  в    уяві  виникає  набагато  ширша  картина  того  бою.  А  як  же  було  вам?..
               Музейні  науковці  просили  передати  щось  з  ваших  речей  чи  нагород,  або  ж  хоча  б  орденську  книжку,  як  експонат  для  музею.  Та  крім  маленької  довоєнної  фотокарточки  нічого  в  мене  не  знайшлося…
               Чомусь  думається,  дідусю,  що  існує  якийсь  зв’язок  (на  кшталт  супутникового)  між  вашим  теперішнім  світом  і  нашим  земним.  І  все,  чим  так  не  хочеться  ранити  вашу  добру  душу,  ви  і  без  мене  знаєте.  Тож  і  кидали  свої  чесно  заслужені  ордени  та  медалі  в  обличчя  тим,  кого  бачили  по  інший  бік  дзеркала,  тим,  хто  запевняє,  що  і  без  вас  українців,  виграли  б  ту  війну.  Бо  є,  виявляється,  інша  –  єдина  в  світі  нація  переможців.  Напевне,  вам  дуже  боляче  від  таких  слів,  бо  ж  були  впевнені,  що  з  вами  поруч  справжні  побратими.  Напевне  й  вони  тоді  так  думали…  
04.03.2018
(на  фото  з  онукою  Софією  на  Сапун-горі,  2017р.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780323
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2018


***


Репнула  брунька  й  зірвалася  цвітом,
свиснув  услід  дикорослий  мигдаль.
Степу  ділянка  запахла  мохіто  –  
де  і  поділась  зимова  печаль.  

Певно  мені  бракувало  уваги  –  
на  залицяння  вітрів  піддалась.  
Разом  пірнули  в  весняні  розваги,
дарма  божилася:  ігрищам  зась.  

Що  загубила  тернову  хустину
ще  коли  посвистом  вабив  мигдаль,  
пізно  схопилась,  та  зовсім  не  жаль:
ще  красивішу  на  плечі  накину.  

03.03.2018
(фото  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780317
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2018


Іронічні чотиривірші

***
У  лісі  квіти  всі  були  мої.
І  ти  був  мій  у  тім  шаленім  лісі.
І  птахи  спів  на  дикому  горісі.
І  комарів  розбурхані  рої.

***  
В  човенці  з  милим  в  парі  на  зорі…
Плекала  мрію  про  любовні  втіхи.
Гасила  думка,  що  не  варто  спіхом  –  
вже  почали  клювати  пічкурі.
***
-  Батончики  заморські  –  то  чуже.
Приносять  шкоду,  кажуть  люди  вчені,  –  
запевнив  ти,  дістаючи  з  кишені  
мені  маленьку  порцію  драже.

***    
Приніс  у  дар  пучечок  васильків.    
Та  необачно  взяв  і  гороскопа.
Виходить  –  не  твоя  я  Пенелопа…
Ех,  жаль  даремно  втрачених  років.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778633
рубрика: Поезія,
дата поступления 23.02.2018


За руки з вітром…

За  руки  з  вітром  понад  світом  гайда!  
Переліскам  колошкаю  гілля  –  
набухлі  брості  первоцвіту  знайду,
бо  чую  кроки  березня  здаля.

Свистять  дрозди  щосили  на  галяві  –  
весни  мотивам  тішиться  душа.
Знялись  журавки  між  хмарки  біляві  –  
дають  зими  зітханням  відкоша.

Нехай  зітхає,  спроби  ж  ці  –  останні,
до  трону  їй  не  буде  вороття:
збудила  світ  зеленоока  пані
і  завдає  свій  ритм  серцебиття.
04.02.2018
(фото  з  інтерету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776741
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.02.2018


Прогнозує синоптик туман…

Прогнозує  синоптик  туман  у  південному  місті  –  
знову  буде  нагода  самій  розібратись  в  собі.
Бо  не  факт,  що  на  вечір  заграють  музики  троїсті,
ген  світанок  уже  на  прогностику  сів  далебі.

Не  прийдеш,  не  приїдеш  –  закрила  імла  перевал.
Та  бажання  було  б  –    на  туман  нарікання  простила  б.
Чом  не  кликав  до  себе?  На  твій  полетіла    б  вокзал.  
Я  би  спосіб  знайшла  подолати  туманові  крила.

Але  ж  ти  –  це  не  я:  обґрунтуєш  невинність  свою,
розкладеш  по  поличках  детально  обставини  збігу.
…Не  одна  я  така  на  пустому  порозі  стою,  
той  синоптик  казав:  Станіслав  геть  засипало  снігом.
10.02.2018
(надихнуло  фото  сьогоднішнього  Івано-Франківська  зі  сторінки  Артура  Сіренка  на  ФБ)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2018


ТИМ І ЖИВЕ

Блищить  у  глибині  шматочок  неба  –  
упав  на  дно  із  зіркою  вночі.
Мов  у  свічадо  дивиться  на  себе
відерце  вранці  в  корби  на  плечі.

Та  незадовго  знову  «майна-віра»,
аж  через  вінця  плескає  вода.
Цямрина  здавна  від  вологи  сіра,
а  може  й  сива,  бо  ж  немолода.

На  свій  поміст  приймає  цінну  ношу
під  ланцюга  лункий  щоденний  дзвін.    
Нудьги  не  знає,  бо  ж  вода  хороша  –  
стоять  сусіди  в  чергу  на  поклін.

У  всі  часи  криниця  у  пошані,
до  неї  стежка  в  кожного  своя.  
Калина  обіч  в  пишному  убранні
молочним  цвітом  навесні  буя.

Вгорі  панують  зорі  в  тихий  вечір
і  місяць  синім  простором  пливе.
До  третіх  півнів  спочивають  плечі,
а  там  –  як  завше.  Тим  вона  й  живе.
03.02.2018
(фото  з  інтернету,  дякую  авторові)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775784
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2018


ВЖЕ НЕ МАЛА

В  вечірніх  сутінках  через  город
до  бабці  в  двір  із  глечиком  щербатим
чимчикувало  ласе  до  пригод
мале  дівча  (вже  й  не  скажу,  як  звати).

Котилась  ніч  омелою  й  туман
на  картоплиння  ліг  кожухом  синім.
Крильми  в  смерканні  борсався  кажан
й  було  від  того  боязко  дитині:    

ще,  на  дай  бог,  шугне  у  віражі    
й  цупким  крилом  заплутає  волосся.  
Гуртом  лякали  вишні  на  межі
і  з-за  стіжка  хтось  виглянув  здалося.  

Спасало  світло  із  хлівних  дверей,  
де  цівок  дзвін  з  дійнички  густо  линув.
То  бабця  ще,  тривожачи  курей,
при  каганці  доїла  корівчину.

Чекав  ослін  з  горнятком  молока,
тримали  вінця  для  дівчати  піну
і  тепла  ніжність  першого  ковтка
згасила  гарний  шмат  адреналіну.

Від  проводжань  відмовилась,  хоча
стискали  знову  плечики  судоми,
коли  з  уявним  привидом  дівча
вертало  з  повним  глечиком  додому.
28.01.2018
(на  фото  полотно  Архипа  Куїнджі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773840
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.01.2018


ЧЕРВОНЕ СВІТЛО

На  нашім  перехресті  
горить  червоне  світло  –  
жартує  знов  зі  мною  світлофор.
А  може  то  не  жарти:  
чекає,  щоб  розквітли
рясніше  почуття  й  злилися  в  хор.

Чи  щось  не  домовляє  
і  відвертає  кроки  –  
на  іншу  стежку  хоче  відвести
допоки  ще  не  пізно,  
не  загубилась  доки
на  тих  шляхах,  де  звично  ходиш  ти.
21.01.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2018


НІ ЧОЛОВІКА, НІ СУСІДА ВАСИЛЯ



Ні  чоловіка,  ні  сусіда  Василя.
А  свято  –  йде?
Народ  щодуху  по  хатах  своїх  гуля,
лиш  я  ніде.
Пригрілись  десь  мої  знайомі  Василі  
в  цупких  руках,  
чи  байдикують  на  Канарах  та  Балі    
в  гурті  Натах.
А  я  Канарами  цікавлюся  здаля,
як  і  Балі.
На  самоті  мрійливо  жду  на  Василя
в  своїм  селі.
А  що,  як  справді  забреде  до  мене  гість?
Розбудить  штиль,
з  коня  постукає  в  вікно  і  доповість:
Я  –  твій  Василь!
03.01.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773055
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 24.01.2018


ТАКА ЗИМА

Типовий  день  південної  зими:
помірна  хмарність  з  нападами  сонця.
Лиш  верховин  біліють  килими
та  голий  дах  Ай  Петрі-охоронця.

Проймає  киснем  закутки  легень  
безлюдних  вулиць  екзотична  зелень,
лунає  тиша  срібно:  дзень-дзелень  
і  я  на  площі,  як  на  белебені

серед  такої  теплої  зими,
поміж  кіосків  з  купою  товару,  
між  продавців  пахкої  шаурми,
що  зачекались  гарного  навару.

Надія  гріє  на  новий  сезон  
і  в  продавця  яскравих  сувенірів,
які  мастак  штампує  під  шаблон  –  
в  їх  раритетність  сам  собі  повірив.

На  побережжі  гріють  валуни
морських  бакланів  невеликі  зграї
та  від  нудьги  курортні  гавкуни  
на  теплій  гальці  покотом  дрімають.
23.01.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773052
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.01.2018


Надія на ранок…

***
Вже  птахою  день  відлетів  
і  сховався  за  обрій.
А  нічка-мара  тут-як-тут,  
захопила  в  полон.
Надія  на  ранок  погожий  
у  настрої  добрім  –    
з  синичкою  в  шибці,  а  не  
із  нашестям  ворон.
Надія  на  сонце  таке,  
що  сліпитиме  очі,
торкнеться  промінням  
печальних  зневірених  душ.
Сади  щоб  садить  
поривалися  руки  охочі,
щоб  рід  вкорінявся  навіки    
і  вбік  ані  руш.
Щоб  сил  додало  ратоборцю,    
незламності  й  гарту
здолати  незгоди,  
розбавити  сліз  гіркоту.
Моя  батьківщина  
найвищої  почесті  варта.
Якщо  і  віддати  життя,
то  за  неї  святу.
23.12.2017



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767692
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.12.2017


Замело, засипало…

***
Замело,  засипало  землю  хуртовинами,
намолола  борошна  нічка  із  зірок,
засріблилась  паморозь  гордими  вершинами,
зачепила  шерехом*  гомінкий  струмок.

Прокладає  досвіток  стежки  до  колодязів,
першим  санним  полозом  виділився  шлях.
Запишались  вулиці  в  білосніжнім  одязі,
лиш  похнюпив  голову  найкрутіший  дах.

Де  й  гординя  ділася  під  одною  ковдрою.  
Ну  й  сюрприз  підсунула  вискочці  зима!
В  клуні  стріха  світиться  усмішкою  доброю,
бо  ж  питань  у  бідної  до  зими  нема.
19.12.2017
*  перший  слабкий  лід

Пейзаж  Заслуженого  художника  України  Юрія  Пацана

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766903
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.12.2017


ПІСЛЯ НІЧНОЇ ЗАМЕТІЛІ

Чи  скористалась  відкритою  хвірткою
хитра  прудка  заметіль?
Білий  бархан  намела  під  повіткою,
скинула  з  линви*  постіль.

В  сніг  заховала  осінню  депресію
в  сірому  дранті  вітрів.
Вся  в  горностаях  веде  фотосесії
в  стиглім  гурті  снігурів.

В  русі  –  гармонія,  в  барвах  –  узгоджена
вміло  підібрана  мить.
Двір  на  світанку,  як  новонароджений  –  
жаль  його  спокій  будить.  
16.12.2017

*  мотузка

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766334
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.12.2017


СПІРУЛІНА ВІД "КОМАРОВСЬКОГО"

                                                                                                           СПІРУЛІНА  ВІД  «КОМАРОВСЬКОГО»

                 «Якщо  після  сорока  ти  прокинувся,  а  в  тебе  ніщо  не  болить,  значить  ти  помер».  Цей  крилатий  вислів  начебто  колись  видав  на  гора  один  крутий  московський  режисер.  Не  виключено,  що  автор  цього  шедевру  вів  не  зовсім  здоровий  спосіб  життя,  бо  генетичний  спадок  має  завидний:  не  менш  відомий  татусь  давно  перемахнув  через  дев’ятий  десяток.  Оксана  теж  готова  була  йому  заперечити.  Всі  минулі  десять  років  після  визначеної  кіношником  критичної  межі  вона  щоранку  прокидалася  здоровенькою,  як  огірочок.  Ось  уже  другий  день  намагається  придумати  собі  хоч  якусь  болячку,  але  тільки  заплуталася  в  їх  назвах.  Що  там  вже  казати  про  симптоми.  «Не  наврочити  б  самій  собі…»  –  промайнула  в  голові  думка.  Спливла  на  поверхню  несправедлива  давня  неприязнь  до  журналу  «Здоров’я».  Та  й  телевізійні  передачі  з  аналогічними  назвами  жінка  теж  дивилася  лише  зрідка.    
                 Справа  в  тім,  що  на  роботі  Оксані  з  нагоди  ювілею  дали  путівку  в  санаторій.  Краще  б,  звичайно,  в  якийсь  пансіонат,  чи  будинок  відпочинку.  Туди  медичне  обстеження  не  обов’язкове,  взяла  б  довідку  у  дільничного  терапевта  та  й  поїхала  без  проблем.  «Але  маємо  те,  що  маємо…»,  як  казав  колись  президент.    Доведеться  щось  вигадувати,  щоб  отримати  в  поліклініці  санаторно-курортну  картку.  З  терапевтом  вона  знайома,  бо  ж  їх  селище  в  передмісті  обласного  центру  невелике  і  всі  однин  одного  знають,  але  ж  навіть  лікарняного  ні  разу  в  неї  не  брала.  Від  цього  Оксана  неабияк  розхвилювалася.  А  що,  як  не  підтвердять  її  право  на  відпочинок  в  санаторії,  скажуть,  що  в  багатьох  людей  в  цьому  є  більша  потреба?  А  вона  вже  взяла  відпустку  і  налаштувалася  на  організований  відпочинок.  Насправді  ж  все  вийшло  набагато  простіше,  ніж  уявляла  жінка.  Після  отримання  результатів  аналізів  та  необхідного  обстеження,  лікарка  підказала,  що  кожна  людина  хоча  б  один  раз  в  житті  хворіла  на  бронхіт.  В  санаторно-курортній  картці  в  пункті  про  захворювання  вказала  цю  поширену  серед  населення  недугу.  
                 На  курорті  Оксана  з’явилася  гарного  сонячного  дня  в  чудовому  настрої.  Жіночка  мала  веселу  вдачу,  світлі  мрії  та  надії  на  активний  відпочинок,  а  в  придачу  ще  й  фігуру  гітарою,  на  яку  добре  клюють  чоловіки.  Облаштувавшись  в  кімнаті  на  сьомому  поверсі  разом  з  такою  ж  за  віком,  як  і  сама,  сусідкою,  наступного  ранку  прибýла  зайняла  чергу  під  кабінетом  лікуючого  терапевта.  Перед  нею  сиділа  лише  одна  молодиця,  а  перша  з  черги  вже  зайшла  на  прийом  до  лікаря.  Через  кілька  хвилин  позаду  Оксани  появився  чималий  гурт  новоспечених  курортників.
                 -  Дівчата…  який  доктор!!!  –  вирвалося  з  вуст  блондинки,  яка  через  деякий  час  вийшла  в  коридор  з  санаторною  книжкою  та  стосиком  папірців  у  руках.  –  Він  стільки  знайшов  у  мені  захворювань,  про  які  я  і  не  здогадувалася!  Який  доктор…
                 Схоже  білявку  той  факт  ніскільки  не  розхвилював,  очі  світилися  безмежною  вдячністю  та  неприхованою  збудженістю.  Від  її  захоплення  лікарем  Оксана  знову  розхвилювалася:  а  що,  як  такий  досвідчений  лікар  викриє  її  обман?  Прийдеться  клеїти  дурня  перед  чоловіком.
                 Друга  курортниця  аж  закотила  очі  від  отриманого  задоволення  від  спілкування  з  хазяїном  кабінету.  Що  там  вона  розповідала  людям  в  черзі,  Оксана  не  чула,  бо  вже  зачинила  за  собою  двері.  Жінка  аж  зойкнула,  коли  зустрілася  поглядом  з  терапевтом:  перед  нею  сидів  сам  лікар  Комаровський.  Трохи  старший,  ніж  на  екрані  телевізора,  бо  ж  там  над  ним  чаклують  майстри-візажисти,  але  в  її  очі  дивився  саме  він  –  чорнявий  красень  з  вусами  та  благородною  сивиною  на  скронях.  Оксана  навіть  забула,  що  прізвище  лікаря,  вказане  на  дверях  та  в  її  санаторній  книжці  –  зовсім  інше.  А  може  Комаровський  –  то  його  екранний  псевдонім?  Ото  б  звабити…
                 -  Вас  щось  турбує  в  даний  момент?  –  відреагував  уважний  лікар  на  зойк  пацієнтки.
                 -  Ні-ні…  то  від  хвилювання,  –    промимрила  зніяковіла  жінка.
                 Вислухавши  придуману  версію  про  бронхіт,  лікар  назначив  Оксані  кілька  приємних  процедур,  куди  увійшла  лікувальна  гімнастика,  аромотерапія,  масаж  та  грязьові  аплікації.  Ще  порадив  полоскання  горла  морською  водою.
                 -  Тільки  запливіть  подалі  від  берега  і  там  наберіть  в  пляшку  води,  на  глибині  вона  чистіша.
                 Під  кінець  прийому  він  ще  раз  уважно  обдивився  Оксану,  примруживши  очі  та  зосередивши  погляд  чомусь  не  на  її  розкішній  фігурі,  а  на  шиї  жінки.  Це  нагадало,  що  в  неї  вона  лебедина.
                 -  А  дільничний  терапевт  казав,  що  у  вас  збільшена  щитовидна  залоза?  –  ошелешив  лікар.  
                 -  Ні-і-і,  –  розгубилася  Оксана  від  такої  несподіванки.
                 -  У  вас  –  зоб,  –  виніс  вирок  «Комаровський».  –  Зараз  я  напишу  направлення  на  УЗД,    як  тільки  отримаєте  результат,  зайдіть  до  мене  знову.
                 Оксана  відразу  ж  пішла  робити  обслідування  в  сусідньому  кабінеті,  хоча  на  платні  послуги  ніяк  не  розраховувала.  Товстенький  рудий  колега  «Комаровського»,  роздивився  знімок  і  підтвердив  побоювання  лікаря:
             -  Тут  навіть  чималі  вузли  вимальовуються.  Скажіть  спасибі  вашому  лікарю…  Невже  дільничний  за  місцем  проживання  не  помітив  захворювання?  Я  вам  пораджу,  куди  варто  звернутися  після  відпочинку  в  санаторії.  В  одній  з  міських  клінік  прийом  веде  відомий  професор  ендокринології.
           На  прохання  Оксани  негайно  дати  адресу  та  прізвище  світила  медицини  лікар  відірвав  рожевий  клаптик  від  стосика  паперу  для  заміток  і  поклав  перед  жінкою  разом  з  кульковою  ручкою.  
           -  Запишіть  своєю  рукою,  в  мене  почерк  нерозбірливий.
           Повторно  «Комаровський»  зустрів  Оксану  привітно  і  з  неприхованим  співчуттям.
           -  Не  переживайте.  Відпочивайте,  лікуйтеся,  ви  для  цього  сюди  приїхали.  
           Потім  дістав  з  шухляди  кілька  пластикових  баночок  та  виставив  їх  на  столі  перед  пацієнткою.  Швиденько  накидав  на  бланкові  для  рецептів  схему  прийому  ліків  на  кілька  тижнів  і  додав:
           -  Перед  від’їздом  додому  зайдете  до  мене,  я  замовлю  для  вас  «Спіруліни»  ще  на  один  курс.
           Оксана  оплатила  виставлений  «Комаровським»  рахунок,  відірвавши  гарний  кусок  від  призначених  для  екскурсій  гривень.    В  кімнаті  виставила  все  на  тумбочку  біля  ліжка,  щоб  часом  не  забути  вчасно  приймати  ліки,  бо  ж  захворювання  нічим  про  себе  не  нагадувало.  «Рак  не  болить»  –  згадала  Оксана  десь  почуті  слова.    
             Від  неочікуваного  діагнозу  відпочинок  пішов  іншим  руслом.  Екскурсії  довелося  скоротити,  бо  ж  чималу  суму  ще  потрібно  було  відкласти  для  наступного  курсу  лікування.  Оксана  відрахувала  новенькі  купюри  і  заховала  їх  подалі  від  очей.  Шукати  дефіцитну  «Спіруліну»,  бігаючи  по  міських  аптеках  не  хотілося.  
             Згодом  море,  сонце,  приємні  процедури,  цілюща  панацея  від  виявленого  захворювання  повернули  Оксані  жагу  до  повноцінного  життя.  І  хоча  у  спискові  запланованих  платних  розважальних  заходів  залишилися  лише  похід  до  музею  «Караїмська  кенаса»  і  оглядова  поїздка  містом  на  екскурсійному  трамвайчику,  все  ж  весела  компанія  відпочивальників  та  приємна  сусідка  по  кімнаті  допомогли  розвіяти  хвилювання  з  дурними  думками.  Відпочинок,  не  зважаючи  ні  на  що,  вдався,  додав  гарних  вражень  та  цікавих  знайомств.  
             Нова  партія  «Спіруліни»,  отримана  від  «Комаровського»  перед  від’їздом  з  санаторію,  та  нехитра  схема  її  прийому  час  від  часу  нагадували  Оксані,  що  відкладати  похід  до  професора  далі  вже  нікуди,  але  страх  перед  хворобою  та  неминучою  операцією  перемагав.  Так  пройшло  майже  півроку,  доки  жінка  зробила  над  собою  зусилля  і  відпросилася  з  роботи.  Ввечері  прошаруділа  всіма  паперами  та  книжками,  які  привезла  з  санаторію,  але  рожевий  аркушик  десь  загубився.  Яке  прізвище  носило  світило  медицини,  та  в  якій  з  міських  поліклінік  він  приймає,  зовсім  вилетіло  з  голови.  Вирішила  їхати  до  районного  спеціаліста.
             Приємна  жіночка-ендокринолог  після  уважного  візуального  огляду  не  приховувала  свого  дивування.
             -  Можна  допустити,  що  залоза  трохи  збільшена,  але  щоб  там  були  якісь  утворення?  Ну,  давайте  для  впевненості  ще  раз  зробимо  обстеження.
             Результат  повторного  УЗД  підтвердив  її  професійність.
             -  Я  ж  за  цей  час  встигла  пройти  вже  два  курси  лікування  «Спіруліною»,    –  нагадала  лікарці  Оксана,  намагаючись  хоча  б  чимось  стримати  стрімке  падіння  авторитету  санаторного  цілителя,  чим  ще  раз  підтвердила  свою  некомпетентність  в  медицині.
             -  Спіруліна  –  то  добре…  Але  це  всього  лиш  корисна  біодобавка,  вона  не  лікує.  Тим  більше  ніяк  не  може  розсмоктати  вузли  в  щитовидці…  А  якого  віку  був  лікар,  що  робив  вам  УЗД?
             -  Та  за  п’ятдесят  уже,  –  згадала  Оксана  рудого  подільника  «Комаровського».
             -  Я  чого  питаю?  Бо  подумала,  що  може  то  був  молодий  спеціаліст  і  міг  зробити  помилку,  а  якщо  кажете  –  за  п’ятдесят,  то  схоже,  що  в  такому  результаті  він  не  один  був  зацікавлений,  –  відкрила  лікарка  Оксані  очі  на  злочинний  ланцюжок.  
           Добре,  що  хоч  водорості,  а  не  якусь  там  хімію  назначив…  Згадалися  випадково  прочитані  колись  слова  з  клятви  Гіпократа:  «Я  направляю  режим  хворих  до  їхньої  вигоди  згідно  з  моїми  силами  і  моїм  розумінням,  утримуючись  від  заподіяння  будь-якої  шкоди…».  
             Жінка  відчула  себе  геть  опльованою  привабливим  нахабою-ескулапом.    
             «А  щоб  тебе…  А  щоб  ти…  так  гарно  жив!».  Бажати  чогось  нехорошого,  а  тим  більше  проклинати  лікаря-афериста  язик  Оксани  не  повернувся.  Напевне,  стримувала  зовнішня  схожість  з  популярним  та  залюбленим  українськими  жіночками  телевізійним  доктором  Комаровським.  В  холі  клініки  жінка  уважно  роздивилася  себе  у  великому  дзеркалі,  весело  засміялася  та  поцокотіла  підборами  до  виходу.
13.12.2017

       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765809
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2017


ВОДІЙ БАХЧИСАРАЙСЬКОГО АВТОБУСА

Після  того  поспішного  референдуму,
після  того,  як  перевертні  поскидали  маски
і  оголили  свої  личини,
він,  привітний  симпатичний  мусульманин  -
водій  бахчисарайського  автобуса
на  відміну  від  своїх  колег
ще  довго  їздив  з  двома  
жовто-блакитними  прапорцями:
кримськотатарським  з  жовтою  тамгою
та  звичним  оку  українським  національним.
Пасажири  його  рейсу
дивилися  на  маленькі  прапорці
і  на  самого  водія
різними  поглядами  і  різними  очима.
З  одних  від  люті  сипалися  іскри:
що  він  собі  дозволяє,  
куди  дивиться  влада?
Інші  світилися  повагою  та  захопленням:
який  відважний  патріот  цей  чоловік!
Коли  я  виходила  з  автобуса,
то  зупинялася  біля  нього  і  дякувала:
-  Спасибі  вам  за  прапорець.
-  Чим  можу…  -  відповідав  він  посміхаючись.
Згодом  на  лобовому  склі  
лишився  сумувати  лише  той,  
на  якому  жовтів  герб  кримських  татар.
А  з  деяких  пір  на  маршруті  я  того  водія  не  бачу.
Інші  прикрашають  свої  робочі  місця  -  
хто  триколором  з  двоголовим  хижаком,
а  хто  блакитним  з  тамгою.
10.12.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765226
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.12.2017


МІШЕНІ

                             (Мій  син  уві  сні  сміється.  На  сході  гинуть,
                             щоб  він  уві  сні  сміявся,  а  я  –  це  чула.
                                                                                                               Ірина  Цілик)


Ранок  в  шибку  сонцем  цілить,
будить  тишу  голубами.
Промені  –  у  скло  лобами.
Тепла  ковдра,  стеля  біла.

…Кулею  поцілив  ранок:
гуркотить,  не  чути  тиші.
Спальники,  буржуйки,  миші,
зброя,  молоток,  рубанок.

В  ранок  вистрілили  градом  –  
кров,  воронка,  стогін,  глина…
..........................................
…На  м’якій  подушці  слина…
Гріх…  паради…  казнокради…
05.12.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764094
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 05.12.2017


Хтось жартує зі мною…

***
Хтось  жартує  зі  мною,  
опускає  щомить  жалюзі.
Чи  то  птаха  якась  
розпускає  за  вікнами  крила?
Після  вахти  нічної  
ще  й  ліхтар  на  бетонній  нозі
збайдужів  до  всього  
і  повіки  відкрити  несила.  

Липне  морок  до  шибки,
гопаки  відбиває  дощем,
набридає  душі,
мов  вишукує  пару  для  себе.
Розпливається  смуток
і  ніщо  не  нагадує  ще
феєрверки  снігів  
і  про  сонячні  промені  з  неба.

Але  осінь  не  вічна  –  
ось  така  і  плаксива,  й  журна,
що  відважує  сум,
наче  ліки  старенький  провізор.
Піднімуся  і  вкотре
витру  краплі  рукою  з  вікна,
чи  на  гірший  кінець
ненадовго  включу  телевізор.
04.11.2017


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763918
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.12.2017


Побіліли верби…

Побіліли  верби  край  мого  села  –  
грудень,  тож  зима  припорошила.
А  на  півдні  вдруге  квітне  мушмула,
протестує  цвітом  що  є  сили.

В  сновидінні  ґанок  бачу  в  картузі,
яблуню  в  пухнастім  білім  светрі.
Тут  же  –  виснуть  грона  вперто  на  лозі,
у  снігу  лиш  маківка  Ай-Петрі.

Зеленіє  верес  на  гірськім  плато
і  мороз  траву  мережить  тонко.
А  в  озерцях  місяць  з  висоти  перстом
мітить  для  Водохрещ  ополонки.  
03.12.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763818
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.12.2017


ЖИТТЯ ПО-СУСІДСЬКИ (проза)

                                                                                                 
         
                                                                                 
                     Оверко  гнівався  і  на  сусіда,  і  на  себе.  Навіть  не  знав,  на  кого  більше,  бо  ж  особисто  умовляв  Миколу  кинути  до  бісової  матері  ті  далекі  нафтопромисли  і  повернутися  в  спорожнілу  батьківську  хату.  А  той  візьми  та  й  послухайся:  зірвався  з  місця,  засидженого  любителями  гарного  заробітку  і  на  початку  літа  вже  тут-як-тут  був.  І  що  головне!  Сам  він,  начебто  задоволений  своїм  рішенням,  а  у  Оверка  –    нерви  ні  к  чорту  стали.
                     Після  обіду  він  лущив  висохлі  стручки  квасолі  та  теребив  боби    в  стару  емальовану  миску,  сидячи  на  низенькому  ослінчику  посеред  обійстя.  Пора  стояла  тепла  –  самий  розгар  бабиного  літа.  Квасолини  стукали  в  металеве  денце  і  замість  того,  щоб  діяти  на  Оверка  заспокійливо,  дратували  чоловіка,  як  і  невидимий  зору  сусід.  Та  йому  й  бачити  Миколу  не  треба:  вже  цілу  годину  той  порушує  тишу  сільської  вулиці  цокотом  пластикового  м’ячика  на  диктовому  тенісному  столі  посеред  городу.  Перейняв,  мабуть,  на  вулиці  котрогось    із  сусідських  підлітків  і  мордує  хлопця  голодом.  Бідолаха  ще  й  портфеля  додому  не  відніс  після  уроків  у  школі.    
                       Щодо  тенісу  Оверко  нічого  проти  не  має.  Але  прикро,  що  Микола  не  з  того  почав  хазяйнувати.  Садиба  ж  гарна,  земля  в  селі  –  найцінніша  у  світі:  розкішний  м’який  чорнозем,  без  всякої    хімії.  Лише  якісний  на  сто  відсотків  перегній    з-під  чистенької  шляхетної  корівки  періодично  збагачував  його  цінність.  Майка  –    і  та  гідний  внесок  зробила  для  збереження  родючості  ґрунту.  Що  там  вже  казати  про  покійних    дядька  та  тітку  Сисоєнків…  Город  та  садочок  у  них,  як  лялечки  доглянуті  були…  А  що  найперше  зробив  Микола,  коли  приїхав  облаштовувати  батьківський  дім?    Цілу  сотку  цінного  чорнозему  засипав  щебнем  та  залив  бетоном  разом  з  постаментом  для  тенісного  стола.  А  щоб  ти  сказився!  Це  Сисоєнки  в  своїх  домовинах  перевернулися  обоє  разом,  напевне.  Оверко  все  так  і  виказав  Миколі,  маючи  смутну  надію  хоч  якось  вплинути  на  совість  сусіда.  Та  яка  там  совість…    
                         -  Для  бур’яну,  –  відповів  на  те  приятель,    –  місця  тут  більше  ніж  треба.    
                         …  От  ледащо!  Навіщо  було  в  село  приїжджати?  
                         Чоловік  кинув  на  біленькі,  мов  перлини  боби  жменю  неполущених  стручків,  піднявся  з  ослінчика  і  вийшов  за  ворота.  Сусіди  поралися  в  городах  та  на  подвір’ях  і  лише  з    Миколиного  двору  розносилося  цокання  тенісного  м’ячика.  Оверко  відкрив  хвіртку  в  сусідське  обійстя,  покрутив  нею  навкруг  осі,  перевіряючи,  чи  змащені  петлі.  Так  скрипіли  ще  кілька  днів  тому,  що  аж  соромно  за  Миколу  стало.    Якби  не  підказав  змастити  солідолом,  то  сам  і  не  додумався  б.
                         -  Бог  в  поміч  вам…  Чия  бере?  –  спитав  гравців.
                         Ті  продовжували  стрибати  з  обох  боків  столу,  не  звертаючи  уваги  на  сусіда.  Лише  після  того,  як  Микола  зробив  завершальний  удар  і  кулька,  стукнувшись  об  стіл,  зіскочила  за  межу  бетонного  майданчика  та  лягла  на  спочинок  у  траву,  підійшов  до  приятеля.  Мовчки  потиснули  один  одному  руки  і  дістали  цигарки.  Хлопчина  зрозумів,  що  матч  закінчився,  поклав  ракетку  та  взяв  у  руку  портфель.
                         Переповнений  гнівом  у  своєму  дворі,  від  цигаркового  диму  Оверко  почав  заспокоюватися.
                         -  А  чого  жінка  не  їде?
                         -  Та  облаштуюся  спочатку,  тоді  й  визву.
                         -  Ну,  з  такими  темпами  вона  там  собі  іншого  хазяїна  знайде…  Вправнішого.
                         Оверко  осікся,  бо  відчув,  що  знову  почав  заводитися.  Микола  промовчав.
                         Гість  усівся  на  колоду  під  воринами.  Це  вже  була  нова  деревина.  Почорнілу  та  струхлявілу  від  різних  сезонних  опадів,  Микола  спалив.  На  її  місце  викотив  з  повітки  хоч  і  стару,  але  суху  та  гладеньку.  Хоч  одне  добре  діло  зробив.  Колода  на  тому  місці  завжди  лежала  і  вони,  ще  хлопчиками,  не  раз  вирішували  на  ній  свої  дитячі  глобальні  проблеми.  Після  довгої  паузи  першим  озвався  господар.
                     -  Пам’ятаєш,  як  твій  дід  посилав  нас  за  махоркою  в  сільмаг,  а  на  здачу  в  п’ять  копійок  ми  купували  собі  за  те  грам  п’ятдесят  м’ятних  пряників?
                     -  Еге  ж…  А  бабуня  через  раз  висипала  ту  махорку  у  відро  з  помиями,  щоб  дід  менше  кашляв.  Махорка  набухала  у  воді,  ледь  не  вилазила  із  відра,  а  бабуні  від  того  смішно  було.  Дід  гнівався,  але  крім  «Ну  що  ж  це  ти  наробила?»  не  смів  нічóго  сказати.
                     -  А  цигарки  любив  з  «Правди»  крутити  –  у  ній  фотографій  менше  було,  ніж  в  інших  газетах.  Ех,  доброю  людиною  твій  дід    був!  Навіть  коли  ми  толочили  в  городі  жито,  «купаючись»  в  ньому,  паска  не  знімав.
                     -  Еге  ж…  Наввимашки  плавали  в  колоссі  придурки  малі…
                     Від  спогадів  у  обох  тілом  почало  розтікатися  тепло  і  на  обличчях  засяяли  блаженні  посмішки.    
                     -  Ти  город  на  зиму  виорай,  пора  вже  бур’яни  виводити…  –  перейшов  Оверко  на  діловий  повчальний  тон.  
                       І,  поглядаючи  на  занедбаний  лан,  додав  з  неприхованою  в  голосі  зловтіхою:
                     -  Ото    вже  земля  від  бога  дісталася!  Лобода  вища  за  тебе  вимахала.
                     Порівнювати  зі  своїм  зростом  Оверко  усвідомлено  не  став,  бо  це  було  б  не  на  його  користь.
                     -  Якщо  не  хочеш  весь  картоплею  засаджувати,  то  засій  половину  люцеркою.  Хтось  скосить  для  худобини,  а  тобі  копійка  буде…  на  тенісні  м’ячики,  –  не  втримався,  щоб  не  дорікнути  сусідові.
                     Микола  на  те  знову  нічого  не  сказав.  Не  маленький,  сам  знає,  що  йому  робити.  Хоча  для  себе  відмітив,  що  Оверко  зазвичай  дає  гарні  поради,  можна  інколи  і  прислухатися.  Все  ж  таки  сусід  все  життя  на  землі  прожив,  більше  тямить  в  сільському  господарстві.    
                     -  Он,  колодязь  зранку  пофарбував  в  зелений  колір…  –  немов  між  іншим,  проте  не  без  гордості  махнув  головою  в  бік  криниці.
                     Оверко  і  не  помітив,  що  цямрини    та  дашок  над  корбою  блищали  свіженькою  фарбою.  Ще  й  пісочком  навкруг  криниці  посипав.
                     -  Та  ти  шо?  То  я  бачу,  ще  не  все  втрачено…  Їй-бо,  з  тебе  толк  буде,  дорогий  ти  мій  друже!  –  відпустив  комплімент  Миколі.  –  Тоді  порайся,  не  буду  заважати.
                     Квасоля  все  ще  чекала  на  Оверка  серед  подвір’я,  дружина  до  неї  діла  не  мала,  займалася  своїми  справами.  Чоловік  знову  всівся  на  ослінчик  та  продовжив  теребити  боби,  разом  з  тим  подумки  розмовляючи  з  собою:
                         -  І  чого  це  ти  прискіпався  до  Миколи  з  отим  тенісом?  Невже  з  ревнощів?  Ото  даєш  Оверку!  Боявся,  щоб  не  зірвався  часом  друг  дитинства  навтьоки  з  батьківської  хати.  А  воно  схоже,  що  дарма  боявся  –  сусід  діє  за  своїм  власним  планом.  І  має  на  те  повне  право.  Хай  собі  грається  на  дозвіллі.  Може  навіть  варто  в  нього  на  городі  турніри  влаштовувати  з  підростаючим  поколінням,  щоб  хлопчакам  різна  дурня  в  голови  не  лізла.  Спорт,  є  спорт.  Від  нього  одна  користь…    
01.12.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763356
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2017


Я березнева…

Я  –  березнева.  У  цьому  вся  суть:
лічать  роки  мої  весни,
з  вирію  птахи  надії  несуть,
лід  у  водоймищі  кресне.  
Теплий  Олекса  в  хрещені  мені
трапився  в  пору  святкову.
З  кýпелі  ніс  в  золотому  руні,
з  вербами  вів  колискову.
Стежка  моя  із  весни  до  весни
в’ється  по  врунистих  нивах.
Здалеку  кличуть  старі  ясени  
в  сонця  рясних  переливах.
Я  березнева  і  осінь  в  душі
місця  даремно  шукає.
Серце  свідомо  шепоче  вірші
з  ніжно-зеленим  розмаєм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762955
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2017


О, ДНІПРЕ МІЙ…

В  Дніпро  дивлюся  з  потяга  метро:
краса  Славути  чиста  і  бентежна.
Веселка  ген  занурює  відро  
в  його  блакитні  води  обережно.

Розпушують  спокійну  гладь  човни  
(позаздрила  –  мені  б  таке  дозвілля).
Комусь  з  кущів  мерещаться  лини  –  
пучок  вудилищ  висунув  з-під  гілля.

А  Правий  берег  –  в  сяйві  куполів,
пильнує  спокій  Батьківщина-мати.
Весняну  просинь  крають    журавлі  
й  пісень  про  Київ  хочеться  співати.

О,  Дніпре  мій,  люблю  твою  могуть,
поважний  вік  і  доблесне  минуле.
В  сім’ї  єдиній  Україні  буть,
козацьку  славу  ми  ще  не  забули!

Чатують  землю  воїни-сини  –  
забулись  ордам    посвисти  нагайки…
Розпушують  спокійну  гладь  човни,
як  в  давню  пору  запорозькі  чайки.






адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762922
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.11.2017


Такий листопад…

Мокро  і  сиро.  Туманно.  Такий  листопад.
Вбралися  бісером  висохлі  зонтики  кропу.
Мало  лишилось  в  природі  красивих  принад,
фазу  останню  завершив  осінній  листóпад.

Клени  принишклі  стоять  нерухомо  у  сні,
листя  опале  прилипло  до  мокрої  стежки  –    
не  роздивлюся:  орел  мені  випав,  чи  решка;
капають  краплі  із  неба  холодні  й  рясні.

Крок  із  порогу  роблю  в  володіння  дощу  –  
теплу  оселю  лишила,  взяла  парасолю.
Купол  рожевий  під  сірим  шатром  розпущу,
буду  і  далі  свою  випробовувать  долю.

Мій  ти  ровеснику  перший  в  ряду  до  зими…
Сивий  друзяко,  обшарпаний  мій  листопаде…
Хоч  парасолькою  настрій  довкіллю  розрадим.
Вдарим  в  розпуття  розтоптаними  чобітьми.

Гей,  припини  свій  нудний  і  плаксивий  романс!
Реп  почитай  на  даху,  стрепенися  мій  друже.
Бач,  онде  вабить  до  себе  глибока  калюжа.
Може  поміряєм?  Хтозна,  чи  буде  ще  шанс.
23.11.2017
(Фото  з  інтернету)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761972
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2017


Вишивальниці

                           
                             Світлій  пам’яті  Героя  України
                             кримської  вишивальниці,  
                             уродженої  лубенки  Віри  Роїк
                           (25.04.1911-  03.10.2010)

На  ллянім  полотні  повсідались  півні
із  лубенських  ранкових  тинів.
Сипле  жайворон  спів  і  з-під  голки  –  пісні
милих  серцю  полтавських  ланів.

Барви  заполочі  –  генофонду  ключі
у  мотивах  святих  рушників.
А  мережкою  стежка  -  як  промінь  свічі,
наче  плин  пережитих  років.  

Візерунками  ліг  кольоровий  моріг
під  шовкову  заквітчану  гладь.
І  нагадує  вишня  в  весняній  порі:
рідну  землю  ніколи  не  зрадь.

Не  схибнулась,  не  зрадила,  не  відійшла  –  
край  прославила  свій  на  віки.
Із  колодязя  світла,  любові  й  тепла
вишивáні  зійшли  рушники.
21.11.2017
(Фото  з  виставки  робіт  Віри  Роїк  в  Сімферополі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761839
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 23.11.2017


Вечір із полуднем бився…


Вечір  із  полуднем  бився  й  таки  переміг.
Сонце  за  синіми  шатами  вклалося  спати.
Вийду  із  хати  й  присяду  на  теплий  поріг  –  
буду  вечірню  зорю  в  самоті  зустрічати.

Я  прихилюсь  до  одвірка  старого  плечем,
він  мене  знає  давно,  тож  не  буде  перечить.
Темрява  крученим  ляже  до  ніг  паничем,
випливе  запах  левкой  у  нічну  порожнечу.

Видасть  присутність  під  тином  духмяний  тютюн,
блисне  очима  з  кущів  чорний  котик-приблуда,
спуститься  з  неба  і  пильність  приспить  Гомоюн,*
піснею  матінки  ляже  тихенько  на  груди.  

Ой,  люлі-люлечки,  стану  маленькою  я,
буду  леліяти  мрії  під  зоряним  небом…
(Певно  чекає  на  мене  домівка  моя,
серце  підказує  теж,  що  поїхати  треба).

*  З  слов'янської  міфології  відомо,  що  крик  птиці  Гомоюн  віщує  добру  звістку  (щастя),  а  людям  вона  співає  божественні  пісні  (гімни)  та  віщує  майбутнє  тим,  хто  вміє  чути  таємне.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759411
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2017


СУБОРДИНАЦІЯ

                                                                                                                                                                                             
             За  чим  посеред  ночі  Михайлина  йшла  через  темний  яр  з  перелісками  до  обійстя  кульгавої  Ганьки  –  вона  знала  певно.  Зібралася  бити  вікна  старій  зводні.  Чула  й  раніш,  що  та  пускає  на  ніч  чужих  чоловіків  зі  своїми  полюбовницями,  та  до  пліток  Михайлині  було  байдуже.  Допоки  те  не  зачепило  її  бідолашну.  Чи  якась  добродійка  натякнула,  чи  в  самої  підозра  виникла,  тож  вирішила  або  переконатися  в  зраді  чоловіка,  або  ж  викинути  дурне  з  голови.  На  всяк  випадок  кілька  невеликих  камінців  все  ж  поклала  звечора  в  торбину.
           Цілий  день  сама  не  своя  ходила,  з  рук  все  падало,  за  дітей  забувала:  малечі  по  кілька  разів  доводилося  зверталися  до  неї,  доки  врешті  мати  відгукувалася.  Жінка  навіть  не  намагалася  припинити  накручувати  собі  нерви  уявами  сцен  зради  чоловіка,  бо  налаштувалася  на  цей  похід  зарання.  Наче  відчувала,  що  саме  сьогодні  буде  нагода.  Можна  сказати,  навіть  бажала  того,  щоб  здійснити  зрештою  свій  намір  та  не  мучитися  здогадками.  І  справді,  після  роботи  Павло  вже  вкотре  додому  не  повернувся.  Минулі  рази  казав,  що  за  картами  з  хлопцями  до  ранку  засиділися.  Про  політику  буцім-то  сперечалися,  не  зчулися,  як  і  півні  проспівали.  На  її  питання,  де  саме  проводяться  ті  посиденьки  з  політичними  перепалками,  сердито  гримнув:
             -  Ти  бач,  вона  ще  мені  допити  влаштовувати  буде!  «Ой,  Боже  мій  милий,  за  що  ти  караєш?…»
             Михайлина  звечора  відвела  малих  до  своєї  матері  –    ті  любили  ночувати  у  бабусі.  Нічого  не  пояснювала,  та  й  мати  не  питалася.  Вона  онукам  завжди  була  рада.  
             Город  Ганьки  спускався  в  яр,  а  стежка  до  подвір’я  підіймалася  вгору  через  довгу  плантацію  картоплі.  Михайлина  чіплялася  босими  ногами  за  високе  розквітле  картоплиння,  прохолодне  від  нічної  роси,  а  серце  торохкотіло  в  грудях,  як  двигун.  Боялася,  що  сусідські  собаки  почують.  В  старої  пса  у  дворі  не  було,  а  даремно.  З  такою  злочинною  діяльністю,  яку  веде  Ганька  у  відношенні  до  зраджених  молодиць,  могла  б  і  подбати  про  свою  безпеку.  Думає,  раз  дає  притулок  гультяям,  та  ще  й  столи  їм  накриває,  то  й  захист  від  них  матиме.  Нема  дурних!  Чкурнуть  при  першій  же  облаві  в  кущі.  Її  Павло,  правда,  не  з  таких…  Михайлина  боїться  й  припустити,  чим  цей  похід  може  закінчитися,  бо  чоловік  з  недавніх  пір  не  гребував  і  руку  на  неї  підняти.  Чого  терпить  та  прощає  йому  бійки?  Любить…  А  Павло  тепер  каже,  що  ніколи  й  не  любив  її.  Якби  не  дівчинка  першою  народилася,  а  хлопчик,  то  ще  тоді  покинув  би.  Бреше…  Любив.
                       Якось  по  секрету  поділилася  з  колишньою  шкільною  подругою  тим,  що  вже  не  раз  потерпала  від  чоловікових  побоїв,  але  та  навіть  не  спромоглася  пожаліти.
                 -  Якби  мені  дістався  такий  чоловік,  то  хай  би  що  робив,  а  я  б  дивилася  на  нього  і  раділа,  що  він  в  мене  такий  гарний.
                 Дурепа,  що  ще  скажеш.  Михайлина  іншої  думки  щодо  насилля  в  сім’ї,  але  на  розлучення  не  спішить  подавати.  Може  минеться,  може  отямиться  її  Павло?  Хтось,  чи  щось  їй  підказало,  що  причиною  його  агресії  може  бути  поява  іншої.  Чоловік  відчуває  за  собою  провину,  та  шукає,  до  чого  б  причепитися,  щоб  оправдати  свої  гріхи.  Та  й  послуги  Ганьки  кульгавої  безперечно  спонукають  до  блуду  та  нових  вражень.
                 Ой,  як  гарно  цвіте  картопля!  Навіть  в  темряві  видко.  І  чому  декоративного  призначення  рослина  не  має?  Такі  ж  суцвіття  вишукані!  В  молодості  Михайлина  приколкою  їх  до  волосся  чіпляла,  або  ж  шпилькою  до  блузки.  Гарно  було…    І  дарма,  що  намірам,  з  якими  вона  опинилася  на  іншому  кутку  села,  дуже  далеко  до  романтичних  –  розквітлий    город  не  лишився  поза  увагою  зрадженої  жінки.  Промайнула  думка,  що  у  випадку  загрози,  можна  сховатися  у  високому  огудинні  Ганьчиних  бульб.  
               Світло  в  хаті  горіло.  Через  білі  коротенькі  фіранки  продивлялося  кілька  силуетів.  Хто  був  в  середині,  Михайлині  роздивитися  не  вдалося,  тож  сховалася  за  стовбур  старої  груші  у  дворі  і  з  надією  спостерігала  за  освітленим  вікном.  Хоч  би  не  Павло!  Хоч  би  не  Павло!!!  Хай  хтось  інший,  чийсь,  але  не  її  чоловік  –    брала  гріх  на  душу  несподівано-щирим  бажанням.
             З-за  столу  нарешті  піднялася  і  покульгала  з  кімнати,  схоже,  що  з  посудом  в  руках,  хазяйка.  Тут  вже  не  помилишся.  Значить,  застілля  підійшло  до  кінця.    Он,  ще  хтось  встає…  Над  фіранкою  здійнялася  знайома  голова.  Павло  має  завидний  зріст.  А  хто  ж  третій?  Жінку  роздирала  цікавість,  але  суперниця  в  поле  зору  не  потрапляла.  Михайлина  не  відчувала  плину  часу,  їй  здавалося,  що  тягнеться  він  занадто  повільно,  а  долоні  вже  свербіли  від  бажання  запустити  в  шибку  камінцем.  Зрештою  світло  вимикнули,  але  з  хати  ніхто  так  і  не  вийшов.  «Політичні  дебати»  ось-ось  мали  розпочатися.  Михайлина  зачекала  ще  трохи  і  град  камінців  посипався  в  шибки,  що  біліли  в  темряві  засунутими  фіранками.
             Отямилася  вже  в  міжрядді  Ганьчиного  городу.  Лежала  обличчям  в  землю,  чомусь  руками  прикриваючи  голову.  В  обійсті  гаму  не  було,  але  дзенькіт  розбитого  скла  сполохав  сусідських  собак  і  вони  рвалися  з  ланцюгів.  Михайлина  виглянула  з  картоплі.  Світлом  вже  сяяли  всі  вікна  Ганьчиної  хати  і  двері  на  ґанку  були  відчинені  навстіж.  Павло  без  сорочки  затягував  пасок  на  штанях  та  метався  по  подвір’ї  то  в  один,  то  в  інший  бік,  але  зі  світла  в  темноті  ночі  нічого  не  міг  угледіти.  Михайлина  з  темрявою  давно  звиклася.  Свою  справу  вона  вже  зробила,  прийшов  час  втікати  і  чим  скоріш,  тим  краще.
               Додому  бігла,  збиваючи  пальці  об  сухі  грудки.  В  темряві  дістала  з-під  камінця  ключ,  відімкнула  двері  й  хутко,  не  роздягаючись,  лягла  у  ліжко.  Сльози  врешті  вирвалися  з  очей  та  полилися  на  подушку.  Відчула  біль  у  серці  і  страх  від  передчуття  швидкого  повернення  чоловіка.  Павло  вскочив  у  хату,  включив  світло  в  передпокої,  заглянув  у  дитячу  кімнату,  потім  у  спальню.  Стареньке  покривало  злетіло  з  Михайлини  на  підлогу,  а  слідом  за  ним  і  сама  жінка,  боляче  ударившись  скронею.
               Вранці,  не  зважаючи  на  фіолетовий  синець  майже  в  пів  обличчя,  наділа  вихідне  плаття  та  направилася  в  бік  автобусної  зупинки  на  рейс  до  району.  Досить,  терпець  увірвався!  Але  по  дорозі  несподівано  виникла  обнадійлива  думка,  яка  змінила  попередній  намір  жінки.  Тихенько  схлипуючи,  вона  звернула  зі  шляху  до  контори,  щоб  зачекати  там  секретаря  місцевого  парткому.  Перестрибувати  через  його  голову,  напевне,  не  варто.  Як-не-як,  але  ж  вона  –  дружина  члена  Партії…

01.11.17

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758281
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2017


ТОНЯ, ДРУЖИНА ЛІСНИЧОГО

                                                                                               
             Роман  віз  свою  новоспечену  дружину  у  відкритому  ЛуАЗику  вузькою  лісовою  дорогою.  Тоня  час  від  часу  ухилялася  від  навислого  над  шляхом  гілля  ліщини  з  шорстким  темно-зеленим  листям  та  зібраними  в  невеличкі  пучечки  горішками,  крізь  які  пробивалися  яскраві  промінці.  Сонячні  зайчики  з  віття  перестрибували  на  капот  автомобіля,  на  засмаглі  руки  та  коліна  дівчини,  додаючи  піднесеному  Тониному  настроєві  хвиль  радості  та  захоплення.  Віднині  цей  розкішний  ліс  –    частина  її  особистого  життя:  чоловікове  господарство  та  їх  перше  родинне  гніздечко.  Роман  впевнено  тримав  кермо  та  стежив  за  дорогою,  але  в  деяких  місцях  навперейми  машині  виповзало  з-під  землі  на  шлях  товсте  коріння  вікових  дерев  і  авто  погойдувалося  з  боку  в  бік,  викликаючи  з  Тониних  вуст  то  зойки  переляку,  то  розкотистий  сміх:
                 -  Ой,  Романчику,  перекинемося!
                 Роман  зачаровано  поглядав  на  своє  миле  незаймане  дівчисько,  яке  ще  й  не  стало  справжньою  жінкою.  Скажи  комусь  із  хлопців  –  засміють,  а  в  кращому  випадку  не  повірять.
                   Після  гучного  тривалого  весілля  шлюбна  ніч  виявилась  досадним  непорозумінням.    Тільки-но  Роман,  весь  у  рожевих  мріях  про  таїнство  довгоочікуваного  першого  інтиму  з  коханою  зачинив  двері  в  кімнаті  з  ліжком  для  молодих,  як  у  двері  постукали:
                   -  Романе,  відкрий-но  на  хвилинку,  будь-ласка…
                   Хлопець  з  досадою  відчинив  засувку.  Стомлена  весільними  турботами  мати  ступнула  через  поріг  зі  стосом  постільних  речей  та  тіткою  Марусею  за  спиною.  
                 -  Я  постелю  тут  на  дивані,  бо  більше  ніде  покласти  гостей.
                 Хлопець  від  несподіванки  та  обурення  відкрив  рота,  але  слів  забракло  і  він  лише  пару  разів  хапнув  ним  повітря,  розгублено  дивлячись  то  на  матір,  то  на  тітку.  Якби  в  ту  мить  мав  щось  у  руках,  то,  напевне,  пожбурив  би  в  обох  разом.  Оце  подарунок  піднесла  рідня!  Відверто  демонструючи  поглядом  своє  розчарування  та  незадоволення  рішенням  матері,  він  безпорадно  опустив  руки  і  мовчки  ліг  поряд  з  молодою  дружиною.  Тоня  присхнула  в  подушку  і  накрилася  ковдрою.  Роман  ще  довго  бурчав  та  зітхав,  доки  їх  обох  не  зморив  сон.  Тітка  відразу  ж  принишкла  на  дивані,  але,  напевне,  теж  довго  не  спала  з  цікавості.  Кілька  днів  оселя  була  заповнена  приїжджими  родичами,  які  щовечора  покотом  влягалися  на  підлозі,  розкладачках  і,  звичайно  ж,  на  дивані  поряд  з  шлюбним  ложем  молодят.
               Незадовго  до  весілля  Роман  закінчив  лісо-технічну  академію  і  до  місця  призначення  виїжджав  того  ж  дня,  що  й  більшість  гостей.  Тоня  мала  прибути  відразу  ж  після  його  облаштування  на  новому  місці.
               Садиба  лісничого  розташовувалася  на  затишній  яйлі  Букового  кордону  в  оточенні  могутніх  дерев  та  низенького  тину  з  тонкого  кругляка.  Найближчий  населений  пункт  розкинувся  під  горою  по  обидва  боки  від  жвавої  автомобільної  магістралі.  Там  Роман  і  підібрав  Тоню  на  зупинці  рейсового  автобуса.  Дорога  на  кордон  місцями  стрімко  піднімалася  вгору  і  ЛуАЗ  голосно  ревів,  набираючи  швидкість.  Тоді  Тоня  хапалася  однією  рукою  за  чоловіка,  притискуючи  до  грудей  величезний  букет  лісових  ромашок  і  серце  її  завмирало.  Врешті  автомобіль  вискочив  на  нешироке  плато  і  опинився  перед  обійстям  з  доволі  привабливим  дерев’яним  зрубом.  Роман  заглушив  двигун,  спритно  вискочив  з  машини  і,  відкинувши  дверцята,  підхопив  Тоню  на  руки.  Майже  бігцем  поніс  дружину  до  оселі,  штовхнувши  ногою  незамкнені  вхідні  двері  будинку  і  обережно  поклав  її  на  широке  ліжко  посеред  величезної  кімнати,  що  пахла  квітами  та  різним  лісовим  зіллям.  Ромашки  розсипалися  по  блакитній  Тониній  сукні  та  м’якій  картатій  ковдрі.  Роман  цілував  шию,  губи,  щоки  коханої,  відчуваючи  нетерплячість  та  провину  за  невдалу  шлюбну  ніч.  
                     Тоня  відхиляла  голівку  то  в  один,  то  в  інший  бік,  слухняно  підставляючи  під  поцілунки  розпашіле  обличчя,  але  від  несподіванки  враз  відсахнулася  від  чоловіка,  а  потім  закотилася  сміхом.  Роман  нарешті  опам’ятався  і  теж  помітив  те,  що  так  налякало  дружину.  Він  награно  зітхнув:
                     -  Ну  це  вже  якась  карма…  За  що  ж  мені  таке,  за  які  гріхи?  Га,  Платоне?!
                   З  відчинених  дверей  за  молодятами  спостерігав  молодий  волохатий  вовкодав.
                   -  Ще  буде  час,  любий…  Сам  винен.  Що  ж  клямку  на  двері  не  накинув?
                   Тоня  освятила  коханого  поцілунком,  скочила  на  підлогу  і  прошепотіла:
                   -  Охолонь  трішки…  Де  тут  у  тебе  вода?  Квіти  потрібно  поставити.
                   Роман  заніс  в  будинок  цинкове  відро  з  водою  і  зібраний  з  ліжка  сніп  ромашок  заповнив  широку  ємність.  Відро  поставив  на  високий  ослін  у  кутку  кімнати,  від  чого  в  осяяній  сонцем  оселі  стало  ще  світліше.
                 -  Таких  букетів  мені  ще  ніколи  не  дарували.
                 -  Я  тебе  обсипатиму  квітами  щоранку!
                 -  Ловлю  на  слові,  Ромцю!  А  зараз  занеси  речі,  та  дай  мені  хоч  озирнутися,  а  то  схопив  в  оберемок  зголоднілу  та  невмиту  з  дороги…
                 -  Та  ж  то  я  теж  від  голоду,  –  усміхнувся  Роман.
               Тоня  підійшла  до  одного,  другого,  третього  вікна  –  кругом  ліс,  ліс,  ліс  і  лише  вони  вдвох,  дві  живі  душі,  якщо  не  рахувати  Платона.
               -  А  в  тебе  замок  хоча  б  є  в  хаті?  –  виглянула  у  двір,  відкинувши  на  зовні  стулки  великого  вікна.
               -  У  нас,  кохана,  у  нас…  Десь  має  бути,  але  я  ним  ще  не  користувався.  Від  кого  зачиняти  двері?  Злодіям  тут  нічого  брати,  та  й  вовкодав  не  дозволить,  то  ж  вони  сюди,  я  впевнений,  і  не  заглядають.  Хоча…  тепер  варто  подумати,  бо  такого  багатства,  як  ти,  рідненька,  тут  раніш  не  спостерігалося,  настільки  мені  відомо.
               Тоня  вийшла  на  ґанок  і  роззирнулася  навкруги.  Під  вікном  ріс  пишний  шипшиновий  кущ,  у  кутку  садиби  вже  зав’язався  плодами  гурт  дерев  глоду.  Серед  подвір’я  височіла  гарна  копиця  свіжого  сіна.
               -    Невже  хочеш  козу  завести,  мій  господарю?
               -  Це  ти  про  що?  –  не  відразу  зрозумів  Роман.
               -  Це  я  про  сіно,  –  пояснила  нездогадливому  чоловікові.
               -  Ех,  ти…  Ніякої  романтики!  Ну,  хай  буде,  що  козу…
                     Роман  вдав  ображеного.
               -  Зараз  перекусимо  тим,  що  є,  а  завтра  вже  будеш  господарювати  коло  плити.  Бо  тут  не  помітиш,  як  і  сонце  сяде.  Ніч  гори  швидко  накриває.
               Роман  включив  електричний  чайник  та  заходився  діставати  з  холодильника  харчі.  Швиденько  нарізав  овочів,  зробив  з  десяток  канапок  з  сиром  та  шинкою  і  жестом  запросив  Тоню  до  столу.  Щось  згадав,  стукнув  себе  по  лобі  і  посеред  столу  з’явилися  два  келихи  та  пляшка  шампанського.
               -  Чисто  символічно…  По  ковточку  за  приїзд.
               Після  пізнього  обіду,  чи  то  вже  ранньої  вечері  Тоня  поспішила  прийняти  душ.  За  будинком  вона  помітила  комплекс  необхідних  у  сільському  дворі  зручностей.
               -  Я  зараз  тобі  таку  купіль  влаштую!  –  загадково  пообіцяв  Роман.  –  Викупаю,  як  немовлятко.
               Він  взяв  дружину  за  руку,  але  повів  не  за  будинок,  а  в  ліс.  На  ґанку  прихватив  з  гвіздка  яскравого  рушника  і  накинув  собі  на  плече.
                   Вхід  у  великий  грот  закривали  срібні  струмені  водограю.  Вони  спадали  в  неглибоку  прозору  купіль,  дно  якої  просвічувалось  величезними  камінними  брилами.  Тоня,  зачарована  красою  та  музикою  водоспаду,  не  зводячи  з  нього  очей,  скинула  в  траву  сукню  і  ступила  крок.  Роман  спритно  розстебнув  гачки  на  її  ліфчику  і  легенько  смикнув  його  з  плеч  дівчини.  Тоня  машинально  прикрила  невеличкі  півкулі  грудей  долонями.
                 -  Не  ховайся,  люба,  тебе  вже  засікли  сороки-пліткарки  ген  з  того  дуба.  Пугач  підсліпуватий  вдень  –  його  взагалі  боятись  нічого.  Хіба  що  соловей?..  Цей  суперник  враз  може  звабити  мою  Афродіту.  
                 Птахи,  немов  і  справді  зрозуміли  слова  Романа,  загалдикали  на  дереві  та  здійнялися  з  гілля.  Лише  зачудований  соловейко,  мовчав  у  ліщині.  Від  такої  краси  в  нього,  напевне,    відібрало  голос.
                 Роман  підкотив  вузькі  вигорілі  джинси  до  колін  і  пішов  поруч  з  Тонею,  підтримуючи  її  за  тоненький  стан  на  слизькому  мокрому  камінні.  Дрібні  краплі  вологого  марева  вже  покрили  її  засмаглі  плечі  та  біленькі  трикутнички  з  рожевими  полуничками  на  грудях.  Розпущене  до  плеч  волосся  блищало  дрібними  бісеринками  роси.  Ще  крок  і  сильні  довгі  цівки  ударили  по  тілу.  Роман  обійняв  кохану,  дбайливо  захищаючи  її  від  струменів.  Вода  стікала  з  його  сильних  рамен  на  плечі  дівчини  і  Тоня  відчула  такий  затишок  в  обіймах  чоловіка,  стала  враз  такою  маленькою-маленькою…  Ще  мить  і  вона  опинилася  на  великому  гладенькому  валуні  посеред  купелі.  Роман  обережно  набирав  в  пригоршні  води  и  поливав  збуджені  груди  коханої.  Вони  враз  покрилися  сирітками  і  безсоромно  притягували  до  себе  Романові  губи.
               Замотавши,  немов  лялечку,  в  м’який  махровий  рушник,  Роман  підхопив  Тоню  на  руки  і  виніс  на  берег.  Соловей  врешті  отямився  і  лісом  покотилися  надвечірні  трелі  професійного  звабника.
               Копиця  у  дворі  притягувала  до  себе.  Тоня  здогадалася  про  наміри  чоловіка  і  усміхнулася  своєму  недавньому,  тепер  настільки  недоречному  питанню  про  козу.  Виходить,  це  Роман  влаштував  таке  розкішне  шлюбне  ложе.
               Зірки  були  всюди.  Над  головою,  в  сіні,  на  молодих  красивих  тілах,  в  Тониному  волоссі.  Дівчина  час  від  часу  відривалася  від  ложа,  злітала  у  всесвіт  і  знову  падала  в  руки  Романа.  Молодик  місяць  сидів  на  комині  будинку  і  все  те  бачив  і  чув.  Крадькома,  непомітно  для  хлопця  він  торкався  недозволених  нікому,  окрім  щасливчика  Романа,  частин  оксамитового  тіла  дівчини,  чим  викликав  з  неї  голосні  зойки.  
               «Моя,  моя…»  билося  в  грудях  Романа  і  врешті  вирвалося  з  вуст:
               -  Моя-я-я-я!!!!!!!
               -  А  я-я-я-я?  –  стоголоссям  розгублено  відгукувалися  скелі,  дуби,  все-все  навколо  і  найголосніше  місяць  на  даху.  
               Тоня  сміялася  від  щастя,  білозубий  ротик  то  поблискував  в  темряві,  то  ховався  в  поцілунки  Романа  та  місяця-молодика.
               …Сонце  застало  Тоню  зненацька.  Вона,  розкинувшись,  лежала  гола-голісінька  перед  усім  світом  сама  на  копиці,  живіт  та  стегна  лише  злегка  приховували  ромашки,  лілові  суцвіття  венериних  черевичків  та  якісь  до  сих  пір  незнайомі  екзотичні  лісові  квіти.  Озирнувшись  навкруги  вона  схопилася  з  сіна  і  прикриваючись  квітами  побігла  до  ґанку.  На  столі  вже  стояла  кава,  свіжі  бутерброди  і  поспіхом  залишена  записка.
               -  Не  знаю,  які  враження  залишилися  в  тебе  від  нашої  першої  шлюбної  ночі,  але  я  безмежно  вдячний  матусі,  на  яку  нещодавно  гнівався  за  те,  що  підсунула  нам  під  бік  тітку  Марусю.  Снідай,  моя  кохана  лежебоко,  та  поміркуй,  з  чим  та  як  прийматимеш  чоловіка  в  обідню  пору.
               Тоня  вдячно  посміхнулася  у  відповідь  написаним  словам  і  з  цікавістю  зазирнула  до  морозильної  камери.
28.10.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757578
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2017