| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
Ще три дні і все закінчиться. Закінчаться недоспані ночі, повні вогню, безкінченні переслідування, зневаги, страх, сором, пристрасть, біль, гордість... Закінчиться все, і наступить свобода. Я буду в раю.
Там я нарешті позбавлюся від нічних кошмарів, які мучать мене кожної ночі. Сниться завжди одне і те ж. Начальник підписує документи про мою страту. Мене ведуть по довгому темному коридору. Ведуть завжди двоє. Перший, проводир зі свічкою, освітлює дорогу. Другий, одягнений у гестапівську форму, тримає мене за руку. Тут я помічаю, що в кінці коридору мерехтить світло.
Я не витримую та озираюся назад. Я знову бачу її. Вона стоїть і дивиться на мене своїми безневинними очима, ніби просить про допомогу. Відьма! Це через неї я тут. “Це вона все накоїла! Вона! Мене підставили!” – я кричу, але мене ніхто не чує. Тільки гестапівець сильніше стиснув мою руку.
Ми наближаємося до кімнати, з якої виходить світло. Проводир задув свічку і відійшов вбік, даючи нам дорогу. Ми увійшли. Посередині кімнати стоїть щось подібне на електричний стілець, зліва стіл, на якому стоїть джерело світла – керосинова лампа, біля якої невеликий рубильник з червоною ручкою. За столом сидить якась жінка і щось пише. “Підпишіться отут.” – вона дає мені ручку і вказує олівцем де потрібно поставити карлючку. Я розписуюся. Показує на стілець. Я підходжу і сідаю на нього. На мою голову одягли темний мішок з вирізами для очей. Зав’язали руки. Гестапівець кивнув головою і жінка за столом перемкнула рубильник. Я заплющив очі...
Чути тріск і скрип дверей.
- На вихід! – прямо у мене над вухом прокричав черговий.
Знову цей сон. Я більше не витримаю. Я зіскакую з бамбетля та нідіваю куртку.
- Куди зараз? – питаю.
- Начальник хоче тебе бачити. Пішов! – відповів той і пнув мене у плече прикладом.
Начальник. Кретин безмозкий, а не начальник. Що цього разу? Я увійшов до нього в кабінет. Він стояв до мене спною і дивився у вікно. Двері зачинили і ми залишилися на самоті.
- Знаєш, їх важко зрозуміти. Вони дивні, не такі як усі. – почав він і обернувся. – Живемо тільки раз, правильно? – його монотонне повільне базікання зводило мене з розуму. Кажи вже швидше, інакше я за себе не ручаюся!
Він сів за стіл, дістав зі свого портфеля гарно обгорнені папери і кинув їх переді мною.
- Знаєш що це? Це наказ про твоє звільнення. Я сам його підписав. На КП забереш свої речі. – він монотонно без емоцій продовжував говорити. – Твого годинника присвоїв собі мій зам. Він думав, що ти вже не вийдеш. Хоча я в цьому не сумнівався. – останнє речення він промовив тихо, майже пошепки, хитро примруживши свої і так вузькі очі. – Можеш іти.
Я не вірив своїм вухам. І це каже мені той, через кого я мучився стільки часу, той, хто так хотів моєї смерті. Так спокійно і прямо. Я піднімаю з підлоги папери, розвертаюся і хотів було іти, але його голос мене стримав:
- І ось ще. – він встав і підійшов до вікна. – Якби не вона, смажився би ти завтра. Подякуй їй за це. Вона стоїть біля входу. Повезло тобі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222624
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 16.11.2010
Степан Степанович завжди ходив додому пішки. Кожен день. На роботу він теж ходив пішки. І до магазину. І на почту він тоже ходив пішки. Одним словом він був пішоходом. Одним із тих пішоходів, що рухали цей світ уперед. Або назад. Це вже як вам буде краще. Коротше кажучи Степан Степанович не знав, що таке транспорт. Або не хотів знати, що це таке. Або в нього не хватало грошей, щоб у ньому поїздити. Здавалося всі види транспорту – машини, тролейбуси, трамваї, поїзди, автобуси ніколи раніше не були знайомі з Степаном Степановичем. І він також був з ними не знайомий.
Познайомившись з ним ближче, ставало зрозумілим, чому він не ніколи не їздив транспортом. Степан Степанович був дуже ощадливим. Навіть скупим. Навіть жмотом. Він казав: “Навіщо мені витрачати гроші на транспорт, коли можна просто пройти пішки.” Ось ці його слова стали для нього суттю життя. Заробляв він на своїй роботі мало. Навіть дуже мало. Цих грошей хватило б хіба що на один гарний черевик. Проте Степан Степанович на ці гроші і їв, і пив, і одягався, і платив за квартиру і ще навіть відкладав трохи “на потім”. Степан Степанович був скупим у всьому – у грошах, у словах, у жестах. Проте у Степана Степановича була заповітна мрія – наскладати стільки грошей, щоб купити лотерейний білет і виграти один мільйон. Або два. Чи навіть більше. Це вже як пощастить. Секундами, хвилинами, годинами, днями, ночами, тижнями, місяцями, роками, десятиліттями Степан Степанович виношував у собі цю мрію. До слова треба сказати, що Степан Степанович з дитинства був сиротою, не мав ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дядька, ні тітки, не кажучи вже про бабусю чи дідуся. Не було в нього і друзів. Степан Степанович був сам по собі. Ніхто не знав звідки він родом, де він народився, хто його виховав, і нарешті хто його народив. Це залишалося загадкою за сімома замками. Проте повернемося до заповітної мрії Степана Степановича.
Довго-довго, дуже довго Степан Степанович мріяв купити лотерейний білет. І ось нарешті теплого, безхмарного, погожого, безвітряного літнього дня Степан Степанович зрозумів, що нарешті йому хватить грошей, щоб купити лотерейний білет. Він зібрав усі свої гроші, які відкладав “на потім”, і пішов з ними на почту, щоби купити лотерейний білет. Пішов Степан Степанович, звичайно, пішки. Як він завжди ходив. Нарешті Степан Степанович купив лотерейний білет – він потратив на нього всі свої гроші. Степан Степанович купив лотерейний білет і виграв один мільйон. Степана Степановича вітали всі – і працівники почти, і її відвідувачі. По дорозі додому Степана Степановича вітали пішоходи. Здавалося всі пішоходи міста і навіть району хотіли поздоровити Степана Степановича з великим виграшем. Прийшовши додому Степан Степанович був найщасливішою людиною на землі, навіть у цілому Всесвіті не було щасливішої людини, ніж Степан Степанович. Рівно в 9.00 за Грінвічом Степан Степанович ліг спати. Йому снилося, як він – Степан Степанович, з гордо піднятою головою бере у руки один мільйон. Він гордо ходить по магазинах, купляє різноманітні речі – плащі, капелюхи, сорочки, штани, шкарпетки, туфлі, тапочки, рукавиці, лопати, газонокосилки, радіотелефони, телевізори, комп’ютори, чемодани, тарілки, кастрюлі, ложки, вилки, ножі, ручки, зошити, книжки, лінійки, сигарети всіх сортів – “Прима”, “Верховина”, “Астра”, “Козак”, “Отаман”. “Тройка”, “Беломор”, “Бонд”, LM, LD, “Next”, “Winston”, “Chesterfield”. Це все він запихає у величезний чемодан. Тепер, коли Степан Степанович такий багатий, йому потрібен транспорт, щоб пересуватися. Він купляє автомобілі – Таврія, Жигулі, Москвич, ГАЗ, КамАЗ, Запорожець, ЗИЛ, Тойота, Мазда, Ауді, Акура, Міцубісі, Мерседес, Форд, Фольксваген, Лінкольн. Степан Степанович сідає по черзі у всі ці машини і їде в них. Проте Степан Степанович все це не купив – він помер. Помер, побачивши такий гарний сон. Це виявив його сусід через два тижні. Він заглянув до нього, бо щось дуже довго не було видно Степана Степановича. Його ніхто не поховав, він так і залишився лежати у ліжку. Можливо пізніше, у розкопках знайдуть його тіло і напишуть про нього в газетах, що невідомий виграв у лотерею один мільйон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222622
рубрика: Проза, Сатира
дата поступления 16.11.2010
Їдучи з навчання додому на старенькому ЛАЗі я сидів і дивився у вікно. І що я побачив? Напіврозвалені будівлі старих магазинів з повибиваними вікнами, занехані подвір’я шкіл, облуплені стіни будинків культури і навіть опустілі приміщення колишніх мега заводів. Причому вздовж усієї проїжджої частини валялися пусті пляшки, поліетиленові пакетики та окурки цигарок. На додачу дорога була “першокласна” – яма на ямі, як то кажуть. Жах!
Я бачу це кожен день. Дивлюся на цю “радість” крізь розові окуляри (як і решта людей) і думаю про свої проблеми. І всі так роблять. Читаю чергові статті в газетах, так само дивлюся нові репортажі по телеку про наші будні, про проблеми всіх людей. То треба построїти, а те – добудувати, там – ремонт, озеленення, огородження, прибирання. “Всі – на суботник!” – девіз будь здоров. Робота кипить. Аж пар іде. Тільки результатів тієї роботи немає. Ніби й видно робочих, тай прибирають вони територію, он і дорожники латають дороги. Та чогось нічого не змінюється. Чому?
Подивився я на це все тверезо і задав собі питання – де ми живемо? У якій країні? Чого ми хочемо? На що надіємося? Куди ми нафіг ідемо??? “В Євросоюз, в НАТО...” – тільки й чути з дурного ящика. Та з такими темпами ми попадемо в список голодуючих країн Африки.
Одного разу ненароком почув розмову двох старших людей: “Знаєш, в сусідньму селі дитячий садок продали, тепер хочуть братися за школу.” “Ех, шкода, нема на них управи. Ющенко б усім показав...” І понеслась. Про політику, москалів, американців та німців. Це мені нагадало про історію (вчив я її погано, але дещо все-таки запам’яталося), як ходоки до царя ходили. Мовляв, погано живем, батюшка, помагай. А цар сидить на троні і не знає що у нього в державі твориться. Дурка! Аналогічно з нашим часом.
Не хочу починати навіть думати про це – що все у нас куплено і розподілено. На все одна монополія, і ми маленькі люди. Так було, є і буде. Тільки в різних проявах. Чому кажуть: “Там наверху коли порядок наведуть, тоді і тут буде добре.”? Та тому що робити самі нічого не хочуть. Не попру проти істини – від вершини залежить майже все. Яскравий приклад – сусідній Лукашенко. Спорудив мало не першу НОВУ бібліотеку на теренах СНД. В Тернополі “нова” бібліотека “будується”, якщо не зраджує мені пам’ять, 20 років. Ну нема грошей в бюджеті... А нові дачки ростуть як гриби. Он у Києві вже другий автосалон Ролс-Ройс відкрився. Багато у нас народу з такою з/п (яка прирівнюється до ж/п) підуть купляти автомобілі найдорожчої марки у світі? Як видно багато. Але!
Від вершини залежить МАЙЖЕ ВСЕ. Чому? А на чому взагалі тримається вершина? На простих, так би мовити, людях, якщо вже на те пішло. І починати треба не з сьомого неба і Верховної ради, а з себе. Встань зранку, зроби зарядку, подивися на світ трохи по іншому. Все, що оточує тебе – це не чуже, не державне, не сусіда а ТВОЄ, рідне. Розпався Союз, дожилися нарешті ми до того, чого так хотів наш люд – стали жити ми у своїй, вже Незалежній, країні. “У сім’і вольній, новій...” – як писав Шевченко. Так шануй те своє, дбай про нього. Люби Україну палко, до нестями. Кохай її, як мати кохає своє немовля. І тоді світ навколо тебе зміниться на краще.
Ну, принаймі, гірше не буде J
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222428
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 15.11.2010
Ніч. На небі яскраво світить місяць. Я прогулювався по нічному місту, трохи п’яний від випитої горілки та пива. Вже пізно, всі клуби зачинені і вулицю освітлювали тільки місячне сяйво та жовте світло ще не розбитих ліхтарів. Стук моїх кроків по бруківці розривав навколишню тишу.
Я непоспіхом йшов до озера. Навіть зараз, після стількох років воно залишалося окрасою міста. Спускаючись сходами вниз я бачу прекрасну картину – місяць відзеркалювався у воді, утворюючи довге, подібне на стежку, пасмо світла. Місячна доріжка мрій. Шкода, що туди не можна ступити.
Я йшов вздовж берега, у пошуках невеликої пам’ятки про минуле. Десь тут вона є... Знайшов. На старому дереві вирізано: “Саша + Рита = ♥”. Напис залишився, а ми? Я витягнув цигарку і, сівши на лавку, закурив. Пригадую той день...
Четвер. Останній екзамен зимової сесії на другому курсі. Хтось його вчив, хтось за нього платив, а я нічого не робив, тільки бігав взад-вперед перед дверима аудиторії. Двері відчинилися, вийшов Вован.
- Ну, скільки? – всі підбігли до нього зацікавлено.
- П’ять. Є повишена. – без зайвої скромності відповів той.
Та ну його. Я зайшов. Через півгодини вийшов з четвіркою у заліковці.
- Ну, здав? – підбігли всі до мене.
- Ага. Чотири.
- О, йдем святкувати!
- Та ні, я додому.
Попрощавшись з усіма я вийшов на двір. Холодно трохи. І сніжок падає. Зима нарешті прийшла. Цигарка в зуби – і бігом у гуртожиток. Забравши звідти свої речі, які поміщалися в невеличкому чемодані, я почимчикував на вокзал – половина третьої відправлявся мій поїзд. На платформі народу багато – всі напередодні різдв’яних свят хочуть потрапити додому, до близьких. Провівши поглядом людей на платформі я помітив одну особу. З вигляду студентка. Познайомитися би. А що заважає?
- Вибачте, ви на 14.30? – тупішого нічого не міг придумати. Тільки тепер, підійшовши ближче, я побачив її красиві чорні очі. Вони поглянули на мене здивовано і з деяким острахом.
- Так, а що? – відповіла вона.
- Я... ну... – моя валіза вирвалася з рук і, розкрившись, впала на землю.
Я поспіхом став збирати речі. Вона розсміялася.
- Давай я допоможу.
- Ага. Діякую – впакувавши все назад, я закрив замок.
- Будьласка. Я Рита. – вона протягнула мені свою руку.
- Саша. – от і познайомились.
Виявилося, що ми їдемо в одному купе. Цікавий збіг, правда? Але тоді я про це не думав. Я думав тільки про неї, я повність нею захопився. Це було кохання з першого погляду.
Всю дорогу ми розмовляли. Вона розповіла про себе, що вчиться на факультеті журналістики теж на другому курсі. Я розказував різні смішні історії. Вона сміялася. Все чудово. Зупинка за зупинкою, все йшло до логічного завершення.
- Саша, я тут виходжу. – вона витягнула зі своєї валізи зошит та ручку. Вирвала сторінку та записала на ній цифри. – Це мій телефон.
Швидко поставивши все назад у валізу, вона вийшла з купе. Я сидів трохи приголомшений – все так швидко. Треба щось робити... Поїзд почав рушати... Я побіг до виходу і вже біля дверей вагону побачив її на пероні. Вона чекала... Побачивши мене, вона посміхнулася.
- Я подзвоню, обов’язково. Я подзвоню!!! – шум поїзда приглушував мої слова. Мене штовхав назад у вагон провідник. – Я подзвоню...
І я подзвонив. Ми говорили. Потім зустрілися. Минали дні, почалася наука. Потім я переїхав у місто, і вона теж. Одного літнього вечора ми прогулювалися біля озера.
- Тут так красиво. Люблю це місце... – сказала вона, дивлячись на красивий захід сонця.
- Я теж. Давай ми тут залишимося назавжди? – сказав загадково я.
- Як, ти що?
Я стрибнув на залізну огорожу біля якогось дерва і, витягнувши свою фінку, нашкрябав на ньому напис “Саша + Рита = ♥”.
- Усе, справу зроблено... – я зістрибнув на землю і обійняв її.
- Тепер точно. – вона посміхнулася і поцілувала мене.
Все було прекрасно і казково до одного прикрого випадку. Мене збудив телефонний дзвінок. Хто так рано?
- Алло. – сонним голосом сказав я.
- Саша, привіт. – я впізнав її голос. Він неспокійний – щось трапилось. – Це Рита. Треба зустрітися. Давай хвилин через 15, кафе...
- Що трапилось? – спитав її вже на місці.
- Мої батьки переїжджають в Німеччину. Я їду з ними... – вона мало не плакала.
Від її слів я проснувся повністю.
- Як? Коли? Чому? – я нічого не розумів.
- Напевне, ми більше ніколи не побачимось... – вона зовсім не стримувала себе, сльози текли рікою. Я подав їй хустинку. Завтра... на вокзалі... 14.30... – вона ще дужче заплакала. – Ми їдемо в Київ. Звідти літаком... – вона більше не могла говорити.
Я не міг спокійно на неї дивитися. Ще ніколи не бачив її такою... Щось не так, вона не договорює чогось...
- Все буде добре, не переймайся. – обійнявши її сказав я.
- Не буде! – вона вирвалася з моїх обіймів і вибігла на вулицю.
- Рита, почекай! Рита!.. – я вибіг за нею, але... Її і слід простиг...
Я дзвонив до неї. На дзвінки не відповідає. Що далі? Я побіг у її гуртожиток. Там сказали, що вона вже тиждень не з’являлася. Чортівня якась!
Наступного дня вже о 12.00 я чекав на пероні. Не було нікого. “Нічого, - заспокоював я себе. – ще є час...” Але і через три години я не побачив її. Дзвонити – марно, шукати – взагалі поготів. Кінець!
Я йшов п’яний та розлючений по вулиці та курив. Все пішло наперекосяк. Наступного місяця мене відрахували через невідвідування занять в інституті, додому вертатися було неохота, і я залишився в місті. Пішов на роботу вантажником, і жив разом з іншими робочими у гуртожитку. Так минали роки...
І от я зараз тут – сиджу на лавці біля красивого озера і докурюю чергову цигарку. Незрозумілий кінець стосунків получився. Де вона зараз, з ким? Невідомо. Чую якийсь сміх. Озираюся – йде молода пара.
- Хочеш ми себе увіковічимо? – сказав хлопець.
- Це як? – запитала вона.
- Просто. – він вискочив на залізну огорожу прямо навпроти мене. – Зараз напишу. Ой, тут зайнято – він розсміявся. – Треба знайти якесь інше деревце. – і зістрибнув назад.
- Нічого, їх тут багато. – засміялася вона.
Я дивився їм у слід. Історія ніколи не повторить поганого. Правда?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222427
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 15.11.2010
Велике місто. Нове місто. Воно – твій притулок. Нічні вогні, рух машин, люди – все йде своїм ходом. Ніхто на тебе не звертає уваги. Я йду, покурюючи сигарету, тримаючи руки в кишенях – початок квітня видався холодним. Погода саме для мене. Не люблю високої температури. Від жари плавляться мізки, а я люблю все тримати під контролем.
Запах міста. Він повертає мене туди, у той час коли я, молодий тоді ще студент приїхав сюди, щоб завоювати його. Це було безглуздо. Я це зрозумів. Завоювати, повністю собі підкорити – ні, це неможливо. По дорозі в нікуди, я зайшов в бар, щоб попити пива. Сів біля барної стійки. Закурив чергову сигарету. Чорт, вже остання.
- І ще пачку Мальборо! – звернувся я до бармена.
Чорт. Біля мене підсідає красива молодиця і заказує стакан білого сухого вина. Невже все знову?
- Вибачте, не буде вогню? – звернулася вона до мене.
Я чекав цього, і через секунду вона вже курила довгу, тонку сигарету.
- Ми раніше не зустрічалися? – запитала вона і поглянула на мене, зробивши попередньо ковток вина. – Ви мені когось нагадуєте.
Спочатку я хотів промовчати, але відповів:
- Я завжди здаюся знайомим. – і додав, – ви недавно в місті. Правда?
- Так. Але... але як ви здогадалися, що я не тутешня?
- Я настільки старий, що став з цим містом одне ціле. Я відчуваю новизну.
- Ви старий? Не смішіть. Що ви хочете цим сказати? – вона зробила черговий ковток вина і здивовано поглянула на мене.
- Нічого особливого. Велике місто з часом перетворює людей, які живуть в ньому. – я спокійно говорив, допиваючи пиво.
- Вас перетворило? – вона зробила ще ковток вина і усміхнулася.
- В деякій мірі. – відповів я автоматично.
Я хотів перегнати розмову у своє русло, тому сказав:
- Може перейдемо на ти?
Вона допила вино і відповіла:
- Давай. Я Мері. А хто ти, старожил?
- Це не має значення. Сьогодні прекрасна нічка. Прогуляємося? – я встав зі стільця.
Вона не заперечувала. Ми йшли разом вулицями старого міста.
- Зайдемо до мене? – обійнявши її за талію, сказав я.
Через годину я мовчки лежав на ліжку, докурюючи цигарку і вивчав тріщини на своїй стелі. Я поглянув на неї. Вона спала. Я потушив цигарку, прикрив її голі плечі ковдрою і встав з ліжка. Накинувши на себе халат, я знову закурив. Підійшов до бару, витягнув з нього пляшку віскі і налив собі у стакан. Сівши на стілець, зробив ковток. Ненавиджу цей напій. Ненавиджу свою квартиру, свою машину і це місто. Воно прокляте, але я це зрозумів надто пізно. Зараз нічого не можна змінити, її не повернути. Я все розумів. У всьому винен я, тільки я. Але чому, чому все так виходить? Зі всього найгіршого стається саме найгірше. Клятий закон Мерфі. Що мене тоді стримувало? Я знав, що колись пожалкую про недороблену справу. Немає нічого гіршого незакінчених справ. Ковток за ковтком, стакан за стаканом, я допив майже всю пляшку.
З мене хватить. Потрібно покласти цьому край. Я відкрив шафу, вибрав найкращий костюм. Вже одягнений я відкрив нижню шухляду комода, витряхнув звідти весь непотріб, вийняв дно і дістав зі схованки старенький кольт. Перевірив обойму, взяв ключі від свого старенького Б’юіка та вийшов на вулицю.
Місячне сяйво ясно освітлювало вулицю, роблячи і без того сірий світ ще сірішим. Завівши мотор, я поїхав за місто. Звернувши з дороги, я зупинився тільки перед прірвою. Витягнув з бардачка зошит і ручку, почав писати записку. Написавши її, я залишив її на сидінні та вийшов з машини. Витягнув свій кольт – у ньому був лише один патрон, який призначався для нього. Але я добрий. Я залишив йому життя, і навіть дещо більше. Можливо він мені подякував, сучий син. Це його справи. Кожен відповідає за себе, я за себе не зміг... Приставивши дуло до своєї скроні, я останній раз подивився на нічні вогні міста... Бах!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222171
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 14.11.2010
Ми познайомились випадково досить специфічним методом – в чаті. Пам’ятаю в той холодний зимовий вечір я сидів за комп’ютером і мою увагу привернув цікавий на мій погляд нік – “Сигаретка” . Чесно кажучи не дуже люблю курців жіночого роду але щось мене потягнуло зав\'язати розмову, яка не могла ніяк закінчитися в той вечір і ми обмінялися номерами ICQ. Майже кожного вечора ми переписувалися. Обговорювали різні теми – від погоди до стану економіки. По ходу переписки обмінялися іменами, віком, дізналися про інтереси один одного.
Минав час день за днем - непомітно наблизилася весна і подивившись на дату першого повідомлення та провівши в голові деякі нескладні математичні розрахунки я зрозумів що з Сигареткою я переписуюся вже третій місяць. Здивувався – я спілкуюся такий період з людиною, якої навіть не бачив. Проблема була вирішена.
Я: коли б ми зустрілися?
Сигаретка: не знаю, а коли?
Я: це я спитав =)
Сигаретка: коли тобі получиться?
Я: тобі завжди получається?
Сигаретка: ну майже.
Я: наприклад завтра?
Сигаретка: в котрій годині?
Я: мені подобається 12.00.
Сигаретка: добре. Де?
Я: а ще подобається центр і права арка.
Сигаретка: знаю таку. добре.
Я: тільки не запізнюйся.
Сигаретка: добре.
Я: домовилися)
Сигаретка: якщо не забуду то прийду)
Виявилося вона не тільки не забула а ще й прийшла вчасно – коли рівно в дванадцяту я з’явився під аркою то побачив одиноку дівчину. “Напевне на мене чекає.” – подумав я мимохіть. Підійшовши ближче запитав:
- Вибачте, не скажете яка година? – не дуже оригінально, але це перше що перше що прийшло мені в голову коли ми зустрілися поглядами.
- Скажу, рівно дванадцята. – поглянувши на мене відповіла вона.
Виявилося що всі ці три місяці я вів електронні переговори з симпатичною кароокою брюнеткою.
- Як справи? – спитав я автоматично.
- Добре. – вона подарувала мені свою красиву посмішку.
- Прогуляємося? – запропонував я.
- Я не проти, пішли.
- А ти не спізнилася.
- Звичайно що ні. Я ж тобі писала що я пунктуальна. – почала виправдовуватися вона.
- Ти надаєш сили словам. – якщо це тверждення не було помилковим то інше буде просто ідеальним. – Давай ніколи не брехати один одному.
- Я не проти. – знову усміхнулася вона і ми потиснули один одному руки.
- Просто чудово. Нарешті є людина, якій я не брешу. – на ці мої слова вона знову посміхнулася.
- Хочу шоколадку. – ця фраза впала ні з відки і прозвучала навіть смішно.
- Шоколадку? – від такої несподіванки я тільки перепитав.
- Так. Пористу. – вона уточнила. Добре, коли дівчина знає чого хоче.
- Знаєш, я теж не проти її скуштувати. – сказав я коли побачив недалеко магазин.
Весь день ми гуляли та розмовляли. Тільки цього разу не через глобальну мережу а вживу. Непомітно день пройшов, почало вечоріти, холоднішало.
- Мені напевне пора, тут я сяду на автобус. – сказала вона коли ми дійшли до зупинки.
- Тебе провести далі?
- Ні, дякую. Зупинка прямо біля мого дому. – ледь посміхнулася вона.
Коли маршрутка відчалила від зупинки я зрозумів що забув обмінятися номерами телефонів. Коли я зайшовши ввечері в ICQ побачив повідомлення від Сигаретки з її номером мобільного. Наступного дня я подзвонив їй.
Ми почали часто бачитися. Наші розмови за чашкою кави в кафе стали частішими ніж онлайн переписування. Я з нею весело проводив час. Хоча точніше було б сказати що їй було весело від моїх розповідей. Проте і вона була доброю дотепницею, так що ми були на рівних.
Час летів швидко. Наступила осінь. За цей час нашого спілкування з півслова розуміли один одного. Сидячи одного вечора в затишному кафе у нас зайшла розмова про саму розмову.
- У тебе є улюблені теми для розмови? – запитав я.
- Особливо коли трошки випити вина – тоді так багато тем з’являється. – замріяно сказала вона.
- Любиш вино? – завжди цікаво якому нопоєві надає перевагу твій співрозмовник.
- Біле напівсолодке.
- У мене розмови з’являються після чогось сильнішого або якщо вина багато. – відповів я роздумуючи про свої алкогольні подвиги.
- Багато то скільки? – ледь посміхнулася вона.
- Хоча б половина пляшки.
- Пляшка вина на двох – після нього добре двом. Були такі ситуації? – знову вона замріялася.
- Маєш наувазі з дівчиною? Чесно кажучи ні. – ніколи не розпивав вино. Тільки лікер.
- Ти багато втратив. – вона була десь у своїх мріях.
- У мене все попереду. Тобі сподобалося? – хотілося її опустити назад на землю.
- Так. – і додала вже тепер зовсім замріяно. – У мене є один знайомий...
- Друг? – я перепитав.
- Ні, знайомий. Так от...
Далі пішла її розповідь про нього. І якби не мої доречні запитання та її змістовні відповіді на них я б не дізнався абсолютно нічого про того “знайомого”. Остаточна картина була такою що за їхнє дворічне знайомство вони ніяк не могли зблизитися і тільки його дзвінки доводили їх “дружбу”.
- Ми просто спілкуємось. правда не знаю що це означає і чому він до сих пір дзвонить.
- Часто спілкуєтеся? – запитав я.
- Коли дзвонить тоді і спілкуємось. а це має якесь значення? – заптально подивилася вона на мене.
- Так, має. Він витрачає гроші.
- Чому в хлопців в кінці кінців все доходить до матеріального? – із конкретного перейти в загальне означало не бажання давати конкретну відповідь.
- Тому що це у всіх все в кінці кінців так зводиться. – переконливо сказав я.
- От це вже не правда. – похитала вона гловою.
- Приклад наведеш? – знав що нічого нічого не почую у відповідь, але все ж довелося це сказати.
Вона трохи замислилася і подивилася на мене атакуючимс поглядом:
- Якщо хлопці завжди жаіються що тратять гроші на дівчат, то скажу за себе я не з тих дівчат, що дивиться чи він може потратити.
- Ну от ти б витрачала гроші на розмови з ним? – я перевів розмову у потрібне русло.
- Так. – без замислення сказала вона.
- Чому?
- Ми давно знаємо один одного, він мені багато в чому допомагав, спілкуємось до сих пір, я в курсі його справ і тому переживаю, коли він не може до мене подзвонити.
- Це дійсно правда? – відповів я, як мені здалося з деякою затримкою. Після сказаного нею у мене на мить закрутилися думки, але я швидко відігнав їх.
- Так.
- Ну от ви і друзі. – нічого кращого не міг сказати.
- Ні це не дружба. Це таке з мого боку. – виправдалася вона.
- Думаєш з його боку інше коли він витрачає на тебе гроші? – незнаю чому саме в такому напрямку почав мислити.
- Я не заставляю їх тратити. Він сам так хоче. – спокійно відповіла вона.
- От і маєш. Він це робить свідомо. – було таке враження що я роблю для когось послугу.
- І що? – зацікавлено запитала вона.
- Ти йому теж не байдужа.
- Чесно? – здавалося що це слово було сказане з особливим натиском.
- Думаю так. – моє рішення було остаточним.
Після моєї відповіді вона повністю поринула у свій світ мрій, так що нам довелося на сьогодні розпрощатися.
Вийшовши на вулицю мені чомусь нестерпно захотілося курити вперше за півроку. Купивши в кіоску пачку сигарет я сів на найближчу лавку та закурив. Того вечора було холодно, на вулиці було мало людей – всі пішли грітися по домівках. Дивлячись на все сіре навкруги я бачив холод. Холодним було все біля мене але я не відчував нічого. Нічого? Ні, все таки я щось відчував... Я ще раз міцно затягнувся і кінець сигарети яскраво засвітився червоним кольором. Напевне це єдиний яскравий колір біля мене. Я замислився – вогник ставав тим яскравішим, чим більше я затягувався. Я не міг без сигарети в цей час, але і вона не могла світитися без мене, хоча і в деякій мірі вбивала мене. “Сигаретка”- подумав я, затягнувся востаннє та викинув її в урну.
Через два дні ми зустрілися з Сигареткою. Взагалі це була її ініціатива я просто підтакнув їй.
- Знаєш, так багато всього хочу тобі розповісти. – від неї просто сяяло енергією та оптимізмом.
- Так? Про що? – без особливої цікавості сказав я. Добре що вона не помітила моїє апатії.
- Цей хлопець, про якого я тобі розказувала. Ти ж пам’ятаєш?
- Звичайно. Того я не зміг забути. – так і думав що розмова піде на цю тему.
- Так от. Виявилося що ти мав рацію. Я йому дійсно не байдужа! – вона просто сяяла радістю. Майже як моя новенька люстра.
- Хто б сумнівався. – без особливого ентузіазму я далі попивав своє пиво.
- Ми почали зустрічатися. Виявляється за цей час я його так до кінця і не зрозуміла. Здається, наші почуття взаємні і ми любимо один одного. – не розумію як можна так довго було посміхатися.
- Здається... – тільки і зміг сказати я.
- Щось не так? – тільки тепер вона помітила мене.
- Не так. Щось... – ловив себе на думці що треба пошвидше допити своє пиво та забиратися звідси.
- Тобі не подобаются мої з ним стосунки? – якось несміливо і з деяким майже непомітним розпачем мовила вона.
- А як же я? – не витримавши почуттів крикнув я і подивився їй у вічі.
- Ти? – її погляд ставав несміливим і розгубленим. – Ти мій друг...
- Друг!? – ніколи не думав що це слово викличе у мене такий наплив емоцій.
Друг... Ще раз прокрутивши в голові це слово я зрозумів що відбулося зі мною. Друг! Як же могло бути інакше? Ми гуляємо разом, спілкуємося... Друг. Тільки тепер я зрозумів: всі ці розмови – вони були про все і ні про що. Наші стосунки за весь період знайомства не просунулися ні на міліметр. Ми дійсно просто друзі...
- Друг!?
- Так, друг! – тепер вже вона крикнула на мене. Боковим зором я помітив що на через цей крик на нас звернув увагу бармен за стійкою, але зараз він хвилював мене найменше. – Ти знаєш... знаєш як важко знайти справжнього друга серед хлопців. – на її очах почали з’являтися сльози. – Я любила тебе як друга, ти слухав мене, а саме головніше ти розумів мене. Розумів! – сльози потекли по її щоках, вона почала схлипувати.
Я дивився на неї якось незрозуміло. Мені було важко дивитися на неї таку зараз. Хотілося пригорнути її до себе, погладити її по голові, витерти сльози та поцілувати. Ніжно та пристрастно. Та я не зробив нічого – не подав навіть салфетки. Незнаю що мене зараз стримувало.
- Він вміє тебе розсмішити? – тільки і зміг сказати я.
- Він не заставляє мене плакати.
На цю відповідь важко було щось сказати. Я розплатився за вечерю та пішов до виходу. Зупинившись біля барної стійки сказав:
- Пачку цигарок. – сказав бармену та протягнув гроші.
Пам’ятаю на вулиці падав дощ. Грім розривав все навкруги а блискавка освітлювала на мить цей потворний світ, щоб зрозуміти наскільки він ще потворнійший.
Після Сказаного.
Сидячи зараз на лавці та згадуючи ці минулі події мимоволі ловив себе на думці що винен у всьому тільки я. Хоча навіщо винити себе без причини? Думаю зараз її не існувало. Її взагалі не могло ніколи бути. На диво життя складається так, що за величезною терновою ямою з’являється ще більший за площею прекрасний сад.
- Не скажете яка година? – знайомий солодкий голосочок розірвав осінню тишу.
Я повернув голову та побачив карооку брюнетку. Вона ледь помітно усміхалася.
- На моїх рівно дванадцята. Ви пунктуальні як ніколи. – я посміхнувся їй у відповідь.
Вона сіла біля мене та сказала:
- Я стільки всього хочу тобі розповісти.... – побачивши мій насмішкуватий погляд вона підсунулася ближче та обійняла мене за руку. – Я люблю тебе. – шепнула на вушко мені.
- І я теж тебе люблю. – і поцілував її в щічку. – Люблю.
Ми зустрілись поглядами. Ніколи не думав що цей момент настане. Наші губи зблизилися і злилися в одному поцілунку. Поглянувши один на одного ми засміялися. Я відкинувся на спинку лавки і поглянув на чисте небо.
- Хочу шоколадку. – це звучало як докір і насмішка одночасно.
Не відводячи погляду від неба я ростібнув кишеню куртки та дістав звідти її улюблений пористий шоколад.
- Ти найкращий. – шепнула вона мені та поцілувала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222163
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 14.11.2010
Брюнетка.
Напевне мені більше подобаються брюнетки через те, що я сам брюнет. Недолуге визначення, але по іншому пояснити важко. Колір волосся не впливає на характер, правда? Згадуючи анекдоти про блондинок, хочеться думати що ні.
Спілкування.
У спілкуванні на перший погляд складна. Але після тривалї ромови вся складність зникає. Серйозність і в певній мірі поважність зникають і з’являється тонка, вразлива і сором’язлива натура. Ці якості сховані, і щоб добратися до них потрібен час, але чого не зробиш, щоб побачити таку красу.
Чи можна назвати це красою? Є краса зовнішня, як кидається у вічі зразу, а є внутрішня краса. Краса характеру, душі, яку побачиш не зразу. Цікава її властивість відкриватися поступово – це затягує та інтригує.
Каприз.
В міру, і саме в найрізноманітніші моменти та ситуації. Хоча каприз на те і є каприз, щоб з’являтися неочікувано.
Гумор.
Почуття гумору присутнє, але його на мою думку малувато через її серйозне відношення практично до всього сущого. Це можна назвати недоліком з одного боку так і хорошою стороною з іншого. Надмірна веселість, грайливість в частих проявах не потрібна. Грайливість... Я назвав цю рису характеру, але жодного разу не спостерігав її. Або її зовсім не має як такої, або вона проявляється у подальшому розвитку відносин.
Слова.
Рідко зустрінеш зараз людину, яка так серйозно відноситься до сказаного і надає словам такої сили. І знову дві сторони медалі – одна говорить, що почути погані (скажімо так) речі без причини, а інша – інколи важко щось сказати без поправки з її боку. Сказане вже не може бути повторене, так як вважається лишнім. Вмовлянням тут не має місця, тому в багатьох випадках слід добре подумати, перш ніж щось сказати – спростувати буде важкувато.
Розмова.
Важко спілкуватися з людиною, яка часто у своїх відповідях несе чіткі лаконічні вислови. Часто абсолютно ніякої додаткової інформації не виходить з її боку. Це ставить співрозмовника в глухий кут або заставляє його читати довідкову літературу по спілкуванню. Знову ж таки з іншого боку такі прямі відповіді можна використовувати як аналізатор на питання, які потребують чіткої лагодженої відповіді.
Були взяті найбільш яскраво виражені якості характеру. Може видатися, що поряд зі, здавалося, негативною рисою завжди вималюбовується додатня сторона навмисне, але абсолютно радикальних сторін не існує, так що де “-” там і “+“.
Проаналізувавши за можливими даними сторони характеру, можна сказати, що він є досить позитивним, так як йому притаманні такі риси, як доброта, любов, щирість і доброзичливість. Перелічувати всі прикметники не має сенсу, їх безмежна кількість, а основні були вже названі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221981
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 13.11.2010
Непорозуміння. Так, непорозуміння. Саме це слово повністю підходить і правильно характеризує це. Непорозуміння між людьми. Що може бути гірше, коли тебе не розуміють? Коли двоє людей не можуть зрозуміти одне одного, а лиш судять себе по словах і вчинках. Чому не судять по думках? Чому ніхто не зважає на те, що людина думає, що твориться у неї в голові? Невже так важко відірватися від буденності та реальності і на мить зазирнути крізь видиме в те потаємне і незнане? У те, що спонукає на певні вчинки, створює їх.
Людина істота лінива. Їй легко сприймати явне і "важко" побачити те, що за цим явним стоїть. Легко дивитися але не бачити і легко слухати але не чути.
Людина істота боязка. Вона боїться правди. Вона боїться її сприйняти або боїться її висловити. Думати людина не боїться. А думка і є правдою. Слова та дії тільки спотворюють або змінюють її в певне русло. Страшно зазирнути правді у вічі, заглянути в потаємне, побачити душу. Легко сприймати те, що тобі хочеться сприймати, бачити і чути. Важко висловити і відтворити свій задум, легше відкласти все, сьогодення і так непогане.
"Але ж це неможливо. Як можна знати що хтось думає? Це немислимо..."
Людина істота неідеальна. Вона вміло приховує свої думки. Настільки вміло що на перший погляд осяйнути їх є дійсно немислимою задачею. Але тільки на перший погляд. Думки просочуються наверх. Погляд очей, жести, рухи, міміка і навіть слова, а якщо добре придивитися то і вчинки видають їх. Повертаємося до попереднього.
Людина істота лінива. Вона не хоче цього помічати, тим самим робить неправильні висновки. Висновок може бути тільки тоді правильним, коли постає повністю вся картина, а не тільки видимі сторони.
"Але це дурня. Який сенс у чомусь коли всі знають що всі думають?"
Людина істота лінива. Вона не використовує всіх своїх можливостей - людський мозок здатен набагато більше, ніж спогладання картинок з життя. Ці картинки потрібно осмислити і дати побачити і почути іншим, що їх зрозуміли. Адже добре, коли тебе розуміють, правда?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221980
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 13.11.2010