von Tripperman

Сторінки (1/48):  « 1»

В поисках конкорда

Я  знаю  звук,  который  я  хочу  извлечь.
Известный  способ  -  для  меня  пока  наука.
Я  третий  день  ищу  созвучие,  уверена:  ты  -  есть!
Пусть  метод  мой  суть  бесконечных  проб  и,  
Как  показывает  практика,  ошибок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699028
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.11.2016


Я дурак

Я  просто  дурак.
И  я  уж  не  прошу  подать  мне  знак.
Дурак  -  и  всё,
Не  отличить:  где  правда,  где  вранье.

И  вот  же  чувство,
Вот  ощущения  тебе….
Еще  был  данный  ум.
Ум  тоже  чувство,  точнее  чувства  все  в  уме.

Эх,  ну  какой  же  я  дурак..
Как  будто  в  заблужденьи  я.  
С  чего  я  это  взял?
А  если  взял,  то  можно  ли  вернуть  назад?

Ну  я  дурак,  и  все.
Я  должен  был  сказать.
Теперь  вы  в  курсе  -
Вы  в  терках  с  дураком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698841
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2016


Переживания схоласта (во мне)

Я  очень  долго  все  не  мог  сообразить:
Питать  ли  страсть,  иль  похоть  или  же  любить.
Я  думал,  выберу  любовь,
Я  верил  в  этом  мир,  и  это  Бог.
Однако  человек  во  мне  решил,  что  Бог  из  плоти,  
И  я  могу  Его  желать,
Я  знал  -  Он  мой  Отец,  Он  -  мой  Супруг,  и  Он  -  мой  Сын,
И  мне  подумалось,  что  мысль  о  Нем
Скрывает  святость,  но  путь  к  ней  -  через  грех.  
Это  опасный  метод,  зачем-то  поднятый  на  смех.
Вечная  жизнь  иль  смерть  -  в  итоге  выбираешь  сам:
Что  есть  огонь  -  свет  очищенья  или  казнь?
Открыл  глаза  -  и  ты  вновь  на  Земле:
Приговорен,  или  оправдан  -  решать  уже  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689848
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.09.2016


Я привязала к звездам Пса

Я  привязала  к  звездам  Пса.
Решив  пойти  я  по  его  стопам,
Зачем-то  привязала  себя  к  форме.
И,  наполняясь  совокупностью  гармоний,
Я  превращаюсь  в  молчанья  твоего  пустую  тишину.
Мне  кажется,  никто  не  против,
Не  нужно  даже  объявлять  войну.  
С  согласия  среды  и  функций  -
Я  оживаю  и,  видимо,  по-новому  звучу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2016


О символической смерти

Он  протянул  в  руке  бокал  мне  с  ядом  и  велел  быть  героически  отважной.  «Ваш  вызов  принят,  господин»,  -  с  сей  мыслью  осушила  блеклый  я  сосуд.  «Меня  убьют?  Меня  уже  убили?»  -  и  мои  мысли,  все  процессы  жизни  медлительно  друг  за  другом  в  ожидании  застыли,  затихли,  затаились.  Я  засмеялась:  об  этом  ли  при  жизни  я  молилась?  Он,  наконец,  молчание  нарушил,  сообщив,  что  на  самом  деле  с  сей  точки  обозрения  в  одном  часу  полмиллиарда  лет.  Со  мною  Громовержец.  По  истине,  со  мной  сам  Зевс.  Ведь  его  шепот,  эхо  звуковой  волны,  казался  через  двести  лет  немного  громче  звука  ядерного  взрыва.  Приплыли.  Мне  кажется,  это  был  Стикс.  И  нежный  Цербер  облизал  мне  руки.  Здесь  точно  будет  не  до  скуки.  Я  столько  мертвых  даже  средь  живых  еще  не  видела  ни  разу.  Но  страх  не  посещал  мой  разум,  на  удивление  здесь  трусить  нечего:  покойнику  бояться  смерти  –  иронии  улыбки  лик,  оформленный  клыком  оскала  пса  Аида.  Он  видел,  как  моя  картина  мира,  в  который  раз,  поддалась  изменениям,  разрушив  крепость  взора  до  основы,  избавив  символы  от  звуков  и  трехмерных  образов,  направив  смысл  в  величие  тиши  просторов,  в  начало  исчисления  моих  систем.  И  меж  тем  в  плену  Хаоса  было  совершено  первичное  сопоставление  незримых,  еле  ощутимых  мной  частот  и  бой  курантов  мировых  часов  с  сего  момента  знаменуют  о  моем  втором  рождении  и  о  начале  сверхновых  времен.  А  что  же  он?  От  совпадения  определений  всех  понятий,  сути  смысла,  фундамента  основ  стоял  средь  волн  мощнейших  резонансов.  Мой  alter-ego,  по  совместительству  мой  Пигмалион  в  тиши  промолвил:  «Ну  что  же,  вольно!  Давай,  пожалуй,  третий  –  за  любовь!».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625062
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.11.2015


Я Дьяволом приглашена на аудиенцию

Я  Дьяволом  приглашена  на  аудиенцию!  Какой  фурор  в  моем  сознании  сие  событие  произвело  опишут  только  взрывы  фейерверков.  

Он  был  немногословен.  Лишь  вверил  в  руку  ключ  от  бытия  оков  и  предоставил  карту  человеческих  мне  судеб.  
-  А  что  взамен?  -  спросила  я.
-  Я  забираю  твой  суккуб.  Запомни:  миллиарды  лет  закат  предшествует  рассвету.  Плата  изъята.  Следуй  в  эти  двери.  

Те  двери  послужили  входом  в  Храм.  Я  столько  света  в  жизни  не  видала.  Сияли  бликом  мозаики  и  фрески,  их  многомерность  образов.  В  безмолвном  восхищении  пред  совершенством  я  застыла.  

Я  оглянулась:  передо  мною  был  весь  белый  свет.  А  я  в  нем  только  барельеф,  лишь  динамический  фрагмент  произведения  искусства.  И  все  что  я  могу  сказать  -  до  благогвеянья  приятно  пониманье,  что  я  лишь  Храма  часть,  Вселенной  архитектора  безликого  творенье.  

Признаюсь,  после  этого  всего  в  душе  сомнение  одно  осталось  -  действительно  ли  это  Дьявол  был.  Быть  может  я  с  другим  встречалась?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587638
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.06.2015


ALEPH

Ирония  судьбы,  иль  чем  лишь  черт  не  шутит,  -  
Иначе  я  о  встрече  нашей  судить  и  не  могу.
Я  задаюсь  единственным  вопросом:  "Кто  Вы?";
Из  всех  причин  Вы  следствие  чего?
Объектом  будучи  моих  взаимодействий,
Вы  приоткрыли  ширму  таинства  глубин:
Сюжет  и  действие  известного,  но  позабытого  всем  мира;  -
Безумный  опыт  ценой  абстракции  любви.
Я  -  Персефона,  Вы  -  Аид,  мы  в  Царстве  Мертвых.
В  Раю  Адам  -  Вы,  я  часть  Ваша  в  образе  ребра.
Я  -  частный  случай,  Вы  -  Алеф,  Вы-  мощность  множеств;
Единого  процесса  два  события-конца.
И  все  же  будьте  Вы  добры,  скажите  мне:  ну  кто  Вы?
Мне  в  сущности  необходимо  знать  кто  Вы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587622
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2015


Когда целует личный Терминатор

Аттракцион.  Пылал  огонь.  На  солнечных  часах  в  Египте  полдень.  Нам  абсолютно  все  равно,  у  нас  любовью  пахнет  воздух.  Ты  подошел,  сказал:  «Присядь»,    затем  ладонью  прикоснувшись  к  шее,  меня  зацеловал  до  неба.  А  что  со  мной?  Я  в  облаках,  затем  взлетела  выше  стратосферы,  немного  космоса  и  алый  Марс,  такой  уютный  и  спокойный.  Там  было  много  темноты,  но  больше  межпланетного  сиянья.  Юпитер,  обожающий  пустыни,  хотел  к  себе  меня  забрать,  но  я  была  быстрее.  Ногами  истоптала  Сатурна  каждое  кольцо,  немного  боли  в  пальцах,  блаженной  боли  и  звездной  пыли  на  руках.  Но  ты  сидел,  смиренно  ждал,  я  знала:  нужно  плыть  к  Нептуну.  Всё  оказалось  верно:  ты  был  там,  ты  подошел,  сказал:  «Присядь»,  затем  ладонью  прикоснувшись  к  шее,  меня  зацеловал  и  там.  А  что  же  я?  Что  же  с  моим  телом?  Дрожало,  как  от  преступленья,  но  это  просто  наша  сласть.  Вибрации  мои  впитал  мгновенно  космос,  нещадно  бросив  их  на  Землю,  и  две  плиты  нетленной  литосферы  в  любви  слились  друг  с  другом  враз.  Землетрясение  и  разбуженный  вулкан.  На  сей  раз  ни  единой  жертвы.  Затем  ты  прошептал:  «Ты  здесь?»  и  вновь  зацеловал  меня  до  неба.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429381
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.06.2013


Измазанное маслом тело аппетитной азиатки

Я  -  измазанное  маслом  тело  аппетитной  азиатки,  обезглавленной  желтокожей  азиатки  с  прилипшим  к  промежности  цитатником  Мао  Цзэдуна.  Голубая  лагуна  была  последней  жидкостью  заливающей  её  скользкую  глотку,  в  итоге  превратившейся  в  серую  рвоту.  Императорскому  флоту  с  часу  до  двух  высылала  вражеским  авианосцем  тонны  мертвых  медуз,  заворачивая  в  них  свой  мягкий  груз  разложившейся  боли  и  мечты.  Каждую  ночь  утрамбовывала  ламантинов  в  подводные  мины,  поутру  расставляла  их,  мечтая  подорвать  своего  возлюбленного  японского  кретина.  Смертоносная  машина  запущена,  механизм  набрал  оборотов,  крейсеры  тонут,  судна  раздроблены,  кровью  дышат  акулы,  голова  азиатки  смеется,  -  ведь  он  блицкригом  одурманил  и  обесчестил  девочку  из  Китая  с  маленькой  красной  книгой  в  руках,  которая  в  очень  узких  кругах  была  известна  как  подающая  надежды.  Но  теперь  она  без  одежды  и  без  головы,  зачем-то  прослывшая  дезертиром  не  своей  страны,  со  своею  ржавою  местью  лежала  в  воде  в  полумгле.  Не  забудь,  ведь  я  -  измазанное  маслом  тело  этой  аппетитной  азиатки,  обезглавленной  желтокожей  азиатки  с  прилипшим  к  промежности  цитатником  Мао  Цзэдуна.  Я  –  обезглавленный  изнасилованный  дезертир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410207
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2013


Люди скажут, что шлюха

Мне  снится  горе  и  мужчина  во  фраке
Горя,  конечно  же,  больше.  
Мужчина  во  фраке,  у  горя  же  фрака  нет,
И  оно  вовсе  не  родом  из  Польши.
Мужчина  во  фраке  –  интеллигент,
А  горе  -  лишь  миром  правитель.
Мужчина  вдрызг  пьян,  изрыгая  абсент,
Возомнил  о  себе,  что  он  искуситель.  
Мужчина  во  фраке  –  моя  мнимая  страсть,
А  горе  –  инструменты  духа  святого.
Любить  их  обеих  –  мне  только  всласть,
Пусть  люди  и  скажут,  что  я  падшая  шлюха.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401959
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2013


372 дні царства Аїда

В  ті  ночі,  коли  я  ще  була  цнотливою,  я  весь  час  мріяла  про  тебе.  Про  твої  великі  зуби,  про  стійкий  погляд  і  світле  жорстке  волосся,  про  твій  тонкий  елегантний  скелет  із  еротичними  персами.  Щомиті,  обережно  вкладаючи  руки  під  нічну  сорочку,  я  мріяла  про  тебе.  Мріяла  солодко  здригаючись  всім  тілом  та  тяжко  дихаючи.  Але  повз  мене  пройшло  досить  багато  часу  та  жінок,  що  я  встигла  забути  про  тебе.  До  того  особливого  дня.  
Я  відчинила  тобі  двері  лише  через  те,  що  мені  набридли  мої  зарозумілі  книжки  та  нікчемні  чоловіки.  Ти  прийшла  до  мене  чистою  і  безпорадною,  втомленою,  мов  з  поля  бою,  а  мені  просто  було  цікаво.  Ти  звикла  до  мене  і  тобі  почало  подобатись  пригощати  мене  чаєм  із  тонкою  скибочкою  лимону,  і  ти  ніяк  не  могла  збагнути,  що  я  люблю  чай  з  молоком.  Але  я  не  зважала.  Адже  ти  звикла  до  мене  і  почала  приходити  щоночі  із  проханням  вивчити  тебе  і  врятувати.  Я  не  могла  відмовити.  Хіба  я  могла  встояти  перед  тим,  як  ти  стискаєш  мої  руки,  як  кігтями  впиваєшся  в  мої  сідниці,  як  язиком  вилизуєш  всю  мене.  Хіба  мала  право  я  сказти  тобі  «ні»?  Це  б  стало  смертним  гріхом.  Тож  щоночі  я  вкладала  тебе  на  свій  операційний  стіл  і  вивчала  тебе:  копирсалася  ножем  у  серці,  лікувала  мозок  струмом,  щось  відрізала  собі  назгадку,  щось  вшивала  в  тебе  із  моєї  скарбниці.  Нам  було  добре  разом.  Чи  була  то  любов?  Чи  сягнули  ми  неба?  Нам  вдалось  впасти  до  мертвого  царства  Аїда,  можливо  це  глибше  любові,  можливо  це  тонше  за  небо.  Цей  ніжний  Аїд  дивувався,  як  ми  такі  мертві  і  ще  неодружені,  і  тому  від  нічого  робити  він  благословив  нас.  Так  і  прожили  ми  втрьох:  наш  темний  батько,  ти  і  я.  Прожили  372  дні,  а  в  останню  ніч,  чарівна  моя,  ти  нарешті  зажадала  дзеркала.  Щоб  поглянути  на  себе,  поглянути,  чи  вдалось  мені  врятувати  тебе.  Я  не  заперечувала.  Але  в  ту  мить  твої  світлі  очі  налилися  кров’ю,  красиві  зуби  розідрав  дикий  оскал  і  крики  стотонною  хвилею  накрили  мене.  Ти  побачила  там  себе.  Жорстоку,  бездушну,  сильну  й  міцну  себе.  Ти  верещала  і  била  об  стіни  і  підлогу  дзеркало,  доки  воно  не  розлетілось  на  крижані  голки,  а  потім    із  піною  з  рота  ти  шепотіла,  що  я  шл-ондра,  остання  сука,  що  я  безжальна  тварина,  оскільки  це  я  перетворила  таку  божественну  тебе  на  шматок  м’яса.  А  що  я?  Я  мовчала.  Ти  не  мій  витвір,  ти  просто  зацвіла  своєю  справжнею  квіткою  от  і  все.  Я  поливала  тебе,  і  ти  розквітла.  Все  просто.  Але  я  ж  не  сука,  не  шл-ондра  і  не  тварина,  я  сказала,  що  допоможу  тобі  і  допомогла.  Я  взяла  шматок  розбитого  дзеркала,  притислась  до  тебе  своїм  великим  серцем  і  встромила  шматок  скла  спочатку  в  одне  око.  Це  було  дуже  просто,  мов  ножем  по  маслу,  дзеркало  пройшло  настільки  легко  і  невимушено,  що  мені  на  хвильку  це  дуже  сподобалось,  це  саме  я  зробила  із  другим  оком.  Легке  булькотіння  та  солодкі  приски.  І  ось  твої  зінниці  потекли  тонкими  щоками.  Твої  красиві  світлі  очі  текли  щоками.  І  я  злизувала  й  жадібно  ковтала  їх.
 Не  переживай,  моя  кохана,  тепер  ти  більше  ніколи  не  побачиш  таку  страшну  себе.  І  ніколи  не  пригостиш  чаєм  мене.  Не  переживай.  Я  зичу  тобі  щастя.  Прощавай.  Сподіваюсь,  зір  ніколи  більше  не  повернеться  до  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391156
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 09.01.2013


Дьявол ли?

Ты  встречен  мною  был  не  в  ресторане,  не  в  метро  и  даже  не  в  парадном,  замечен  был  не  из-за  цвета  глаз  или  волос.  Ты  кто?  Или  приличней  будет  «Кто  вы?»,  зачем  расплылись  на  диване  прямиком  из  моих  грез?  А  знаете  ли  Вы  что  было  здесь  со  мной  доселе?  В  протухшем  мраке  выбирала  лишь  одиноких  и  до  позывов  рвотных  омерзительных  мужчин,  отчаянность  сводила  нас  в  постели,  и  мне  казался  счастьем  этот  страшный  миг.  Волчонком  диким,  уткнувшись  мокрым  носом  в  пальцы,  вылизывала  добела  я  кисти  чьих-то  рук,  слугой  тащилась  в  уютном  бастионе  и  среди  холода  и  сырости  была  подвешена  на  крюк.  А  за  смирение  и  преданность  рукою  человечьей  награждена  была  ошейником  и  мискою  еды,  о  как  же  я  от  радости  хвостом  виляла,  и  думала,  что  умираю  от  любви.  Но  что-то  вдруг  однажды  изменилось,  надломилось  и  даже  не  на  пополам,  гонимая  Сатурном  умчалась  резко,  дико;  клыки  ломала,  раздирая  все  ремни  и  разбивая  о  лицо  оковы.  Ах  вот  она  –  цена  свободы.  И  на  снегу  зализывать  лишь  раны  оставалось.  Но  нет,  Вы  не  пойми  откуда  взялись.  И  нежностью  прильнули  рукой  к  губам,  затем  губами  по  руке,  затем  руками  к  телу,  и  я  уже  не  я.  Вы  заскользили  взглядом  против  шерсти,  сопротивляться  не  было  желанья,  да  я  б  и  не  смогла,  клыки  и  кости  оробели,  и  в  сладкой  неге  рухнули  на  запыленный  диван.  Нет  смысла  говорить  об  упоенье  и  безграничном  небе,  меня  волнует  лишь  одно.  Скажите  мне,  пожалуйста,  ну  кто  Вы?  Мне  нужно  знать  кто  Вы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2012


Дівчатка-смертниці

Я  шляхом  тероризму,  ядерних  вибухів,  через  солодких  дівчаток-смертниць  покажу  тобі  дику  любов.
І  знов  
Через  голод  і  смерть,  авіакатастрофи,  через  танці  химерні  дорогою  на  ешафот
Буду  я.  
Позаяк
Кулями  миротворців,  миролюбивців,  мирострачених  вкажу  вірний  шлях
Через  страх.
Геноцидом  пропечений,  зброєю  виплеканий,  кров’ю  просякнутий  аромат.  
Ти  автомат.
Я  не  винна,  що  решта  чудес  лишається  не  поміченою,  не  вартою  людських  уваг  й  білий  стяг
Простягаю.  Завойовуй.
Не  впиратимусь.  Я  нова  територія,  твоя  траєкторія  вірна.  Атакуй.  Бомбардуй.  Бо  інакше  я.  
Й  тихий  мир.  
АН602.  
Плі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381030
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 28.11.2012


Языком по губам

Одурманена  дымом  и  немного  пьяна,
И  знакомый  давнейший  держит  за  руку,
Чтоб  никто  не  увидел  стоим  у  окна,
Прижимаясь  нетрезво  телами  друг  к  другу.
Языком  по  губам,  руки,  уткнувшись  в  бедро,
Ощущают  всю  беспристрастность.  
По  рассвету  стыд,  но  сейчас  хорошо.
Ничего,  что  погубит  развязность.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380803
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2012


Ягодицей уткнувшись в Евфрат

Я  сегодня  проснулась  ногой  в  Суринаме,
Ягодицей  уткнувшись  в  Евфрат,
Пальцы  рук  скользили  между  волнами,
Задевая  собой  Арарат.
На  измятой  постели  моя  карта  мира,
Где  я  пяткой  впираюсь  в  вулкан,  
На  запястьях  уснул  караван  из  Каира,
А  чуть  ниже  робеет  толпа  обезьян.  
В  волосах  кучерявых  вьют  гнезда  фламинго,
А  колени  щекочут  слоны.
Ты  заметил?  Я  тебя  везде  обыскалась.
Где  ночуешь  сегодня?  Где  ты?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380046
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 24.11.2012


Я ненавижу водку пить с горла

Я  ненавижу  водку  пить  с  горла,
Не  нравится  мне  запивать  её  водою.
Я  отвратительна  до  ужаса,  когда  пьяна,
Но  в  этот  мерзкий  омут  окунаюсь  с  головою.  

Я  ненавижу  водку  пить  с  горла,  
Я  сразу  же  теряю  все  манеры,  
И  нахожу  язык  свой  в  области  чужого  рта,
Я  превращаюсь  просто  в  блядь,  но  верю,  что  повадки  все  мои  в  пантеру.

Я  ненавижу  водку  пить    с  горла,
Я  вечно  признаюсь  в  том,  о  чем  не  помню,
Не  знаю  меры,-  я  дура  и  глупа,
Но  не  могу  я  ничего  с  собой  поделать.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378715
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 19.11.2012


Тайна вечеря

24  и,  возблагодарив,  преломил  и              сказал:                          приимите,  ядите,  сие  есть  Тело  Мое,  за  вас  ломимое;  сие  творите  в  Мое    воспоминание.
(1  Коринфянам  11:23—34)


Ти  і  я  пройшли  того  дня  повз  сотні  блідих  та  голодних  обличч:  ти  у  вишуканому  пальті  із  небесним  лицем,  я  із  сумкою  з  чорної  шкіри  без  нафарбованих  вій.  Ти  казав,  що  все  брехня,  що  це  неістотно,  що  помилка  і  просто  мине,  накладаючи  в  тацю  пампушки  з  компотом  та  запеченою  картоплею  по-селянськи,  а  я  просто  йшла  поруч  і  мовчки  казала,  що  я  дико  кохаю.  Ти  і  я  пройшли  повз  касу  і  сіли  за  дерев’янні  столи,  були  ти  і  я,  де  решта  одинадцять  заблукали  я  і  гадки  не  маю.  Ти  манірно  вправлявся  виделкою  із  навряд  чи  срібним  ножем  і  казав,  що  все  що  промовлю  я  надалі  то  не  має  сенсу,  бо  рішення  остаточне  й  обговоренню  не  підлягає,  а  я  просто  сиділа  й  мовчки  казала,  що  я  дико  кохаю,  що  чомусь  так  дико  люблю.  Ти  мовчав  досить  довго,  розрізаючи  мою  душу  ножем  для  своєї  зручності  на  дрібні  шматки,  і  звабливо  укладав  їх  у  свої  рожеві  уста,  ти  мовчав,  притискаючи  металевим  прибором  мої  стогони  й  зойки,  а  я  дивилась  на  тебе  і  мовчки  ледь  шепотіла,  що  я  дико  кохаю,  що  я  міцно  та  спрагло  люблю.  Не  раптово  мій  розідраний  в  м’ясо  біль  через  очі  пролився  щоками  і  дванадцяти  краплями  впав  на  наш  стіл,  а  ти  й  не  зморгнув,  лиш  промовив,  що  ми  не  єдине  ціле  і  варто  провести  диференціацію  поміж  наших  життів,  я  ж  нічого  не  мала  як  витирати  свій  ніс  і  мовчки  казати,  що  я  дико  кохаю,  що  я  навіжено  люблю.  Я  не  знаю  кому,  за  для  чого  й  за  скільки  срібняків  ти  продав  свій  спокій,  на  що  чи  на  кого  виміняв  ти  мене.  Я  не  маю  можливостей  більше  для  воскресіння,  я  не  знаю  навіщо  живою  мені  серед  них  із  дня  в  день  снувать.  Зрозумій:  всі  сенси  розгублені,  вбиті,  крім  єдиного  -  в  образі  не  святого  тебе.  Ти  же  знаєш,  я  вмію,  я  врятую  тебе  від  самогубств,  від  руйнувань  різних  аспектів  своїх  світил,  лиш  почуй,  що  я  дико  кохаю,  що  чомусь  я  так  хворо  люблю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376824
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.11.2012


Я в Аду, Артюр

Я  в  Аду,  Артюр,  мой  прекрасный,  мой  милый  Артюр.  Без  блеска,  без  пира,  без  манифестов  я  здесь  просто  на  чьем-то  ложе,  или  вместо  кого-то  на  смертном  одре.  Ты  бывалый,  и  ты  Боже  тоже,  ну  хоть  кто-то  из  вас,  отпоите  меня  красным  кагором.  Я  одна  среди  них,  безликих,  бессмертных,  прозрачных,  немых.  Рукою  каждый  из  сотен  очень  тихо,  бесшумно,  беспристрастно,  хладнокровно  сжимает  сердце  моё  еще  немного  живое.  Взглядом  хищников  пожирают  мою  не  мертвую,  к  сожалению,  плоть.  И  от  силы  их  страшных  прикосновений  моё  сердце  всё  в  гематомах,  гангрене  и  гное,  выросло  от  таких  потрясений  размером  с  Луну.  Как  прискорбно,  что  никому  не  могу  передать  эту  боль  по  наследству,  не  могу  передать  и  письмом.  Слепое  молчание  и  напряженность  висков.  И  прозрачный  вывих  мозгов  романтичных.  А  затем.  После  кошмарного  сна…  Мой  левый  клапан,  содрогаясь  с  частотою  триста  ударов  в  секунду,  через  горло  попытался  изрыгнуть  мою  мертвую  душу.  Левый  клапан  подумал,  что  кончено.  И  исход  очевиден.  Но  лишь  я  остаюсь  в  неведении.  Где-то  замысел,  умысел,  страх  и  жестокость.  Среди  груды  камней  и  добела  раскаленных  песков  я  осталась  одна.  Я  в  Аду,  Артюр,  мой  любимый,    раздвигаю  тонкие  колени  шире  оков.  О  Артюр,  я  в  Аду,  посмотри  как  пылаю,  напиши  всем  о  том,  как  искусно  горю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375291
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 03.11.2012


Вивисекция

Будучи  трусом  заключенным  в  террариум,  я  тарабанил  по  трещинам  стекол  в  ожидании  терапевта  по  три  тысячи  раз  на  день.  И  один  раз  Надя,  мой  терапевт,  в  терракотовом  наряде  решила  остаться  вдруг  рядом.  Но  она  не  сказала,  что  ядом  наполнила  свой  тонкий  шприц,  что  и  так  служит  оружием  для  серийных  убийц.  Это  был  Аустерлиц.  Было  пролито  много  крови:  сопротивляясь,  визжал,  сотрясая  судорогой  тело,  смело  царапал,  но  упал,  -  я  повержен.  Я  сегодня  проснулся  не  Наполеоном,  я  наполненный  горем,  о,  Надя,  мой  терапевт  в  терракотовом,  приди  ко  мне  завтра,  завтра  я  очнусь  победителем,  учредителем  целой  Вселенной,  я  проснусь  завтра  Богом.  Ты  сегодня  не  вовремя,  я  тебя  не  виню,  что  не  видел  я  света,  и  на  склепы  вряд  ли  взгляну.  Что  мне  уж  неба,  если  я  –  будущий  аромат.    Моя  милая  Наденька,  обещай,  что  создав  совершенство,  полыхать  непременно  ты  будешь  в  Раю,  вот  за  это,  пожалуй,  умру.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360527
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2012


Фол последней надежды

И  они  встретились  в  кафе:
Он  был  с  капучино,  она  -  с  фраппе,
она  в  черном,  по  траурной  классике,
он  -  в  твидовом  зеленом,  по  привычке:  наспех.
Он  без  газеты,  телефонов  и  тошнотных  книг,
а  её  кровать  подпирает  "Кладбище...",  чей  автор  Стивен  Кинг,
но  он,  как  приличный  семьянин,  об  этом  ничерта  не  знал,
да  и  взглянул  в  неё  лишь  из-за  крови,  который  мог  бы  изрыгать  её  прекрасный  левый  глаз,
но  он  не  стал,  этот  алмаз  не  стал  (речь  о  голубом,  или  о  синем  глазе).
О,  как  она  смеялась,  боже,  как  она  смеялась,  и  вовсе  не  в  душе,  а  очень  громко,  вслух,  до  неприличия  широко  раззинув  красный  рот:
«Как  будто  анекдот»,  -  подумала  она,  -
«Заплатки,  твидовый  пиджак  а  также  седина,  и  полное  отсутствие  пальто  иль  куртки,  да  хоть  кафтана,  хоть  чего-нибудь,  ведь  внешний  мир  вещает  минус  двадцать».
«Прошу  прощения,  вы  пьяны?»-  робко  спросила  дама  в  привычном  для  нас  темном  и  в  руках  с  фраппе  мужчину  в  изумрудном  с  капучино  сладким.
«Нет,  мне  праздновать  особо  нечего:  лишь  то,  что  наконец  подохла  мерзкая  сова,  которая  жила  на  дереве  напротив  моего  окна,  не  поверите,  но  я  сходил  с  ума,  и  даже  обзавелся  я  двуствольным,  прошу  заметить  что  не  зря,  но  я  не  пьян»  -  ответил  ей  привычный  нам  мужчина  в  изумрудном  даме  в  трауре  с  фраппе.
«Вы  что  ли  Кай?  На  улице  зима,  а  вы  так  просто  на  легке...»,  но  мужчина  сей  с  двустволкой  имел  привычку  перебивать  не  только  лишь  рисунки  на  стекле,  но  а  также  разговоры:  «Я  лишь  ограблен  был,  ничего  более,  не  бойтесь,  я  нормален».
Наверняка  неловко  очень  было  беседовать  мужчине  в  изумрудном  и  женщине  с  фраппе,  находясь  в  8-ми  метрах  друг  от  друга,  поэтому  она  на  высоком  каблуке  в  столь  знойную      погоду  последовала  медленно  к  нему,  к  своему  мужчине  в  твиде,  роняя  колкости  нечаянно  по  пути,  а  коль  хотите  по  дороге.  (но  их  никто  не  поднимал,  хотя,  признаться,  некоторые  были  безупречно  хороши).
Бесцеремонно  плюхнувшись  к  нему  за  столик  госпожа  с  фраппе  торжественно  объявила  всему  человечеству:  «Чего  мы  медлим,  поехали  уж  к  вам!»,-  а  он  в  ответ:  «Исключено,  я  без  ключей,  без  денег,  и  чтоб  вы  знали  за  капучино  мой  расплачиваетесь  вы».  «Фу,  какой  надменный»,-  подумала  она  при  этом  молвив:  «Да  черт  уж  с  вами».
«Да…  черт  уж  с  вами»,  -  молвил  отец  десятилетнему  мальчишке  в  кофте  дранной  и  с  легкостью  невыносимой  захлопнул  за  собою  дверь.  И  кто  бы  мог  подумать,  кто  смел  догадаться,  что  это  были  последние  слова  отца  услышанные  юным,  совершенно  юным  мужчиной  с  сединою,  в  твиде  с  ароматным  капучино.  Пожалуй  боль  пронзила  его  сердце,  но  не  мгновенная  и  острая,  что  поражает  насмерть,  а  та,  которая  так  медленно  и  холодно  засыпает  душу,  как  звезды  засыпают  небо  с  7-ми  вечера  и  до  самого  утра;  иначе  говоря:  тупая,  основательная  и  горькая  до  рвоты  боль.  Всегда  этот  мальчишка  корил  себя  за  невозможность  произнести  тихое  «постой»  не  только  папе,  а  всему  на  свете,  всему  на  этом  жутком  свете.  
«О  чем  же  вы  столь  увлеклись,  что  замолчали,  а  в  общем  –  наплевать,  чем  вы  занимаетесь,  скажите?»  -  нарушила  молчание  женщина  с  фраппе.
«О,  знаете  ли,  я  ученый,  но  малость  девиантный:  я  изучаю  прокариотов  ядерной  таксидермической  волны  в  подземных  водах  Марса,  что  вы  скажите  на  это?».
«Вы  невесть  что  несете,  вы  точно  одурманены  или  пьяны»,  -  рассержено  заметила  та,  чью  рыхлую  кровать  поддерживает  Стивен  Кинг  ночами.  
Мужчина  ей  в  ответ  вздохнув  сказал:  «Знаете,  а  вы  ведь  правы,  я  так  хочу  вас,  у  вас  чудесная  статура,  и,  я  заметил,  грудь  у  вас  крепка,  поехали  ко  мне,  точней  пройдемте:  ведь  кухня  с  чаем  в  двух  шагах  от  этой  затхлой,  серой  и  запыленной  прихожей.  Ну  что  же  вы  молчите?  Куда  же  испарилась  ваша  кожа?  Ведь  вы  же  согласились  на  кусочек  пирога,  устроившись  удобно  на  стуле  возле  шкафа.  Я  здесь  один,  на  что  мне  полагаться?  Тут  трудно  в  кухню  свою  личную  поверить,  не  то  что  уж  в  себя,  а  что  уже  боге  говорить…»
И  кто  уж  знает  было  ли  кафе,  и  был  ли  на  пол  пролит  капучино,  и  подавался  ли  в  тот  жуткий  вечер  в  синей  чашечке  фраппе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354188
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.07.2012


Кришталева ніч

Зрадливим  Пілатом  одного  вечора  ти  сказав,  що  умиваєш  руки,  за  мої  незаслуги,  за  необережності  і  дикі  крайнощі.  Й  твої  ласощі  не  спроможні  своєю  солодкою  нудотною  слизкістю  втамувати  хворе  дещо  в  мені.  Як  бути  мені?  Тебе  скрізь  та  навколо  в  стократ  більше,  ніж  Бога.  А  я  вбога  й  німа  збираю  щось  від  тебе  по  крихті,  по  іржавій  монеті.  Вся  планета  віднині  в  траншеях  і  дірах  –  я  ж  шукаю  тебе.  Я  вдягаю  тебе  на  себе,  мов  найкращу  сукню:  елегантний  пошив,  благородні  тканини,  й  не  знімаю  ніколи.  Для  кого  ж?  Всюди  ти:  доторками  твоїми  просякнуті  мої  простирадла,  найкоханіші  простирадла.  Так  неквапно  думки  твої  проросли  в  моїй  голові,  й  кроною  своєю  шелестять  там  вдень  і  вночі.  Й  як  від  жаху  ти  не  кричи,  мільярди  чужих  облич  тобою  вдираються  в  мої  очі;  -  всюди  ти.  Кожен  шепіт  твій,  слово  й  стогін  виринає  з-під  стелі,  підлоги  й  накриває  хвилею  стотонної  неосяжності.  Диким  сяйвом  ти  в  душі  моїй  більший  за  небо,  довший  за  світ.  І  поява  твоя  кришталевою  ніччю  лишилась  для  мене:  ти  спалив  всіх  безщадно,  і  впевнено,  і  раптово,  всіх,  хто  зміг  бути  до  твоїх  кроків  в  мені,  хто  мав  таку  необережність.  Й    я  в  залежність  впала  від  тебе,  я  ж  з  тобою  засяяла  сонцем:  не  холодним,  зимнім,  фальшивим,  а  таким  від  якого  зацвітають  сади.  Ти  скажи:  чи  не  всюди  ти?  Твоє  тіло  тонке  щоночі  приходить  й  ламає  мій  стійкий  еротизм.  Через  це  вниз,  стрімко  вниз  я  поринаю  у  восьме  коло  через  друге.  Забери  мене,  прошу.  Всюди  ж  ти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341217
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 01.06.2012


Не грусти ты так громко…

"Не  грусти  ты  так  громко,  а  то  вдруг  кто  услышит",  -  
Прошептал  мне  мой  бывший  любовник  во  сне,  -
"Посмотри,  мы  с  тобой  в  нашей  старой  квартире,
Где  рекой  лились  слезы  и  радостный  смех.
Будь  спокойна,  здесь  всё  как  прежде:
Тот  же  диван,  та  же  ванна  и  шкаф,
Две  кровати  слитые  мной  воедино,
И  портвейн  в  прокуренной  кухне  в  семь  чаш.
Ты  послушай  меня,  не  грусти  ты  так  громко,
Что  ж  подумают  эти  люди  вокруг?
Не  бросайся  вещами  о  стены,  они  слишком  хрупки,
Успокойся,  любимый  мой  друг.
Мы  пойдем  тратить  последние  деньги
На  кино,  конфеты  и  ром,
Только,  чудо  моё,  давай  без  истерик,
Я  с  тобою  по  прежнему,  пусть  это  и  сон."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316756
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 25.02.2012


Тарантелла

Сегодня  ночью  какой-то  меткий  межпланетный  Купидон,  с  лиловым  виноргадовым  вином  в  руке,  запустил  пару  огненных  молний  в  чьи-то  дальние  дома,  может,  зря,  иль  на  удачу  или  же  со  зла,  и  вот  уже  эти  дома,  не  долго  мешкая,  сотрясаются  своими  бетонными  телами  в  лихорадочной  тарантелле,  под  фатальным,  немного  вакханальном  знаком  Венеры,  окутанные  мягким  красным  огнем,    который  изысканно  скрывает,  будто  подо  льдом,  как  с  каждым  движением  стен  ломаются  хрупкие  кости  детей  чьих-то  жен  и  прилежных  мужей;  и  лужи  зеркальной  крови  через  серое  поле,  без  каких  либо  признаков  боли,  растекаются  повсюду,  вплоть  до  порога  моих  дверей.  
И  этот  стук  назойливых  мук,  тихий  ветер,  и  тонна  смутных  человеческих  смятений  в    моей  голове:  «  А  стоит  ли  впускать  в  свой  дом  чужие  молотые,  будто  кофе,  кости?    Эти  незваные  гости,  что  проделали  столь  томный  и  далекий  путь,  так  просто  не  уснуть,  наверняка  им  нужен  отдых  и  уютный  ночлег.    А  вдруг  средь  этих  калек,  средь  мертвых  бойцов  есть  мой  будущий  супруг,  и  вдруг  окажется  он  отцом  моих  живых  детей.  Или  они  ограбить  душу  ниспосланы  были?  К  чертям!  Там  всё  равно  лет  сто  как  ничего  уж  нет,  -  пожалуй,  я  открою,  хотя,  возможно,  этим  же  могилу  рою  я  сама  себе».  
Я  подошла  к  двери  и  распахнула  её  настежь,  но  только  скверный  ветер  сорвал  мой  поцелуй,  боюсь,  что  была  ночь  и  было  пусто,  отсутствовало  всё:  машины,  скользкие  собаки;  и  город  был  измазан  тусклой  акварелью,  парил  лишь  свежий  холод  и  аромат  дождя.  И  никакие  дома  вдали  не  горели  –  это  лишь  электрический  свет  в  шарах  густого  неба  и  мой  слепой,  нелепый  левый  глаз,  и  странное  молочное,  холодное  вокруг.  
Всего  лишь  непогода.  Но  как  она  изящна,  холодна,  свежа  и  своенравна,  и  с  ней  спокойно,  как  с  верною  женой.    До  чего  же  хорошо  дышать  ею  и  гулять  по  дороге  пустой  с  чьей-то  тенью.  
А  мне  бы  стать  для  кого-то  такой  же  приятной  ужасной  погодой.  Потертой,  холодной,  ужасной  погодой.    
За  желанье,  пожалуй,  сойдет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314282
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.02.2012


Влечение.

О  милый  юноша,  как  же  Вы  чудны!
Как  Вы  чисты,  возможно,  непорочны.
И  все  манеры  безупречно  хороши,
Что  хочется  женой  Вам  быть  навеки.

Но  быть  нам  вместе  можно  лишь  на  миг,
Ведь  вечность  постоянно  что-то  портит.
Вы  заходите  -  в  наличие  аперитив,
А  также  ложе  из  парчи  и  шелка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296852
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2011


Рак?

Сьогодні  Він  мені  вночі  прошепотів,  що  в  мене  рак,  що  брак  емоцій,  сенсів  і  бажань,  і  сотні  кілограмів  невиправданих  і  слизьких,  нікому  не  потрібних  сподівань.  Без  тебе  в  мене  рак,  мені  потрібен  ти,  мені  потрібен  лікар,  не  для  одужання,  -  а  для  призначення  нових  сторічних  кар.  А  ти  Ікар,  а  ти  спалив  себе,  спалив  мене,  завчасно  розтрощивши  мої  кістки  й  три  метри  білої  шкіри;  і  кров  всю  випив,  щоб  полум'я  палало  яскравіше,  а  що  ж  до  мене  -  лиш  би  ти  щасливим  був  і  щоб  ніколи  не  забув.  Без  тебе  в  мене  рак  -  невиліковна  хвороба,  хвороби,  мої  раби,  що  мов  повстанці,  атакують  чиєсь  серце,  і  я  не  впевнена,  що  все  таки  моє.  І  я  не  впевнена,  що  в  мене  хтось  живий  ще  є,  що  імпульси  надходять  по  призначенню,  і  що  земля  востаннє  покохає  відчайдушно  чорную  мене.  Можливо  тебе  зовсім  не  існує,  і  я  не  бачила  ще  ночі,  і  всі  мовчали,  й  ніякий  Він  нічого  не  казав,  і  то  не  рак,  і  не  Ікар  ти,  а  просто  вірний  Вакх.  А  я,  за  звичкою,  цілую  твої  проспиртовані  долоні,  в  полоні  мертвих  та  проклятих,  проте  таких  коханих,  нікому  невідомих  їх.  Чи  то  була  все  я,  і  мої  руки,  і  моя  слина  зі  сльозами,  і  трохи  крові  в  простирадлах,  можливо,  то  все  я?  З  якимось  новим,  дуже  ніжним,  місцями  не  потрібним,  проте  жагучим  і  хитким.  І  з  ним,  й  без  нього  я  сама.  Я  знову  на  узбіччі  -  чийсь  вірний,  вічний,  хворий  пасажир;  брудний,  старий,  нікому  не  потрібний  пасажир.  
Напалм,  кохай  мене!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292364
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2011


Мій фетиш

Мій  фетиш  –  твоя  аморфність,  твоя  кислотна  прозорість,  невиліковна  хвороба,  твій  уражений  мозок  і  порох  в  твоїй  зарядженій  рушниці,  що  спить  щоночі  з  тобою  у  ліжку  замість  мене.  Мій  фетиш  –  твої  мокрі  спітнілі  долоні,  якими  ти  мастурбуєш  моє  серце,  що  вкрилось  пилом  на  твоїх  полицях  серед  книжок.  Мій  фетиш  -  твої  кайдани,  в  які  заковані  мої  руки,  що  прикуті  до  твоїх  скроней,  які  чекають  на  єдиний  поштовх  гільйотини.  Мій  фетиш  –  твоє  ліжко,  на  якому  ти  роздягаєш  та  ґвалтуєш  маленьких  дівчат,  кров  яких  струменить  по  підлозі  і  впадає  в  мої  жили.  Мій  фетиш  –  твої  темні  змарнілі  очі,  що  сліпнуть  від  сонячного  сяйва,  від  якого  чорніє  твоя  шкіра,  твоє  тіло,  твоя  сила.  Мій  фетиш  –  твоя  сила,  що  покидає  твоє  тіло  й  розум  й  відходить  геть  до  Бога,  щоб  спочити.  
Мій  фетиш  –  твої  ненароджені  щирі  діти,  що  топлять  у  річці  кошенят  і  підпалюють  крила  птахам,  що  мають  за  океаном  свій  дім.  Мій  фетиш  –  твої  слова,  якими  ти  щомиті  вбиваєш  мене,  трощищ  мене,  таку  хвору  мене.  Мій  фетиш  –  твоя  особлива  тонка  спина,  що  маскує  під  сонцем  свої  сегменти  елегантного  хробака,  що  мріє  швидше  припасти  чревом  до  землі.  Мій  фетиш  –  твої  старі  білі  кістки,  що  якась  Вона  розтерла  у  білий  пил,  котрий  випав  сірим  снігом  на  моє  волосся  та  застряг  там  навіки.  Мій  фетиш  –  твоя  уявна  жорстокість,  яка  безперервно  інфікує  мій  мозок  та  серце,  яке  скоро  зупиниться.  Мій  фетиш  –  твоє  струнке  тіло,  що  подумки  я  трахаю  щоночі,  щоранку,  щодня,  а  щовечора  я  злизую  твою  ще  теплу  пристрасть  з  чорних  вікон.  
Мій  фетиш  –  абсолютний  ти,  абсолютний  змій.  І  я  щаслива  на  це.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283374
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2011


Конечности.

Мои  конечности  не  склонны  к  бесконечности,  не  склонны  к  постоянству,  да  и  обстоятельства  как-то  игнорируют.  Мои  конечности  сделаны  из  натуральной  человеческой  кости,  покрыты  малость  алой  плотью,  обделаны  чехлом  из  нежнейшей  белой  кожи,  в  комплект  идут  5  пар  длинных  ногтей,  покрытые  красным  лаком.  Мои  конечности  не  термоустойчивы,  слишком  низкие  или  высокие  температуры  негативно  отображаются  на  них:  иногда  возможны  ожоги,  портящие  внешний  вид  товара,  а  переохлаждение  вообще  чревато  потерей  этих  самых  конечностей.  Требуют  особого  ухода  и  внимания.  Особо  хорошо  сказывается  на  них  влияние  других  человеческих  конечностей,  но  только  в  случае  если  не  использовать  вторые  чужие  конечности  в  виде  какого-нибудь  пыточного  механизма.  Животные  конечности  также  хороши,  но  всё  же  стоит  ограничить  контакт  с  представителями  парно  или  непарнокопытных,  это  так  же  чревато  последствиями,  как  и  повышенный  или  пониженный  термальный  фон.  Эти  конечности  не  особо  любят  всяческое  давление,  связывание,  удары.  Исключения  могут  быть  лишь  в  ночное  время  суток.  В  принципе,  они  могут  пригодиться  и  в  хозяйстве,  если  только  их  приручить  и  надрессировать  как  положено.  Могут  доставлять  удовольствие.  Разных  видов  и  рангов.  Особо  приятно  им  прикосновения  внешней  части  ротовой  полости.  
Эти  конечности  высшего  качества,  продукт  удачных  и  непринужденных  фрикций.    Не  проходите  мимо  и  вы  не  пожалеете  о  своем  приобретении!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281823
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2011


Шість металевих шль*ндр

Не  розчиненною  злочинністю,  без  квитків,  без  запрошень,  без  вигуків,  дуже  тихою  обережністю  відкорковуєш  пляшку  вина.  Чия  вина,  що  Зима  сто  років  як  кінчилась,  через  вінця  із  келиха  вилилась  і  за  рогом  десь  п’яною  впала  й  розірвала  весільнєє  плаття  із  чорного  дорогого  сукна?  Ти  вже  знаєш:  не  буде  слизької  осені,  почерствілого  літа  й  весни;  ти  вже  знаєш:  без  Зими  з  усим  цим  покінчено  –  покалічено  й  просто  вимкнено.  Ти  все  знаєш,  й  наодинці  святкуєш  це,  мов  эдиний  пізнав  дику  істину,  мов  єдиний  лишився  в  пустелях  землі.  Дуже  жадібно  це  вино  ковток  за  ковтком  поглинаєш  ти,  і  червонії  спраглі  вуста  без  упину  до  пляшки  пригортаючи  ти  святкуєш,  що  навіки  Вона  померла.  Ти  замружуєш  очі  в  пекельному  вогнищі,  уявляючи  ніжний  екстаз,  але  зникне  все  по  розплющенню  й  від  побаченого  збожеволієш  враз.  
Ти  прокинешся  у  зірковому  просторі  з  недопитою  пляшкою  вина,  у  руках  своїх  міцно  стискаючи  фіолетовий  головний  надокучливий  біль.  Серед  неба  не  буде  жодної  сутності  -  лиш  розкидані  серед  пилу  уламки  хребта,  трохи  ребер,  гомілок  і  черепи;  так,  ти  прокинешся  серед  мене,  то  є  я,  любий  мій  чоловіче,  то  є  я.  І  не  варто  тобі  намагатися  зі  своїми  коханими  кулями,  зі  своїми  шістьма  коханками,  із  шістьма  металевими  шль*ндрами  розривати  мою  ніжную  золотавую  шкіру.
Так,  це  не  в  міру  і  занадто  несправедливо,  але  ж  я  попереджувала,  хоча  ні  –  я  мовчала.  Так,  і  ще  одне  правило:  це  не  ріки,  і  не  береги,  -  то  судини  і  кров  моя,  і  не  варто  тобі,  певно,  топитися  –  я  народжувалась  не  для  самогубств.  Я  ж  заради  тебе  за  двох  вже  дихаю,  поглинаю,  випиваю,  вибухаю  за  двох.  Я  твоя  золота  клітка,  а  ти,  моя  пташко,  якщо  зможеш  –  лети,  обриваючи  крила  об  золотавії  прути,  намагаючись  спрутом  зрадливим  просковзнути  десь  між,  десь  поміж,  ледь  утримавшись  за  іржавий  свій  ніж.
І  я  мушу  засмутити  тебе:  це  не  сон,  і  не  вибрики    твоєї  сп’янілості  –  ти  тверезий,  як  спочатку  свого  життя,  просто  не  вино  то  було,  а  мною  впивався  ти,  осушивши  безжально  душу  мою.  Розчинивши  мене  ти  і  сам  не  помітив  як  став  в’язнем  мого  тонкого  хребта.  Адже  я  не  розчиненною  злочинністю,  без  квитків,  без  запрошень,  без  вигуків,  дуже  хтивою  обережністю  покохала  для  помсти  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279893
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2011


Грустный плод пошлых фантазий.

Я  к  черту  хочу  тебя  послать,  хочу  избавиться  от  тебя,  хочу  выбросить,  стереть,  уничтожить  тебя.  Или  к  богу  отправляйся,  да,  отправляйся  ты  к  богу,  пусть  вознаградит  по  заслугам  тебя.  Убирайся  вон,  отравляйся,  вешайся,  дохни.  Морись  голодом,  умирай  под  женские  вздохи.  Падай  ниже,  стремительней,  чище.  Подружись  с  подземною  крысой.  Исчезай,  растворяйся,  иссохнись.  Не  тревожь,  не  тревожь  меня.  Ты  грустнейший  плод  моих  пошлых  фантазий,  результат  низкой  и  затхлой  мечты.  Ты  немой,  истощенный,  не  здравый.  Пропитанный  потом  и  спермой,  ты  яд.  Ты  религия,  святость,  забвенье.  А  я  мученица  по  принужденью  твоя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264395
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 11.06.2011


Я - твоя мразь.

Я  -  твоя  мразь,  утренний  рвотный  позыв,  скользкий  язык  во  рту.  В  будущее  б,  и  вот  уже  я  твой  позор,  звезда,  смех  и  пуля  во  лбу.  А  ты  -  моя  сласть.  Моя  сласть.  Мне  бы  власть  над  тобой.  Перестать  зубы  сжимать,  не  глотать  не  твоё,  не  лизать  не  твои.  Много  «не».  Много  ем.  И  нервничаю.  И  скучаю.  Я  гангрена  твоя,  мягкое  разложение,  липкое  умножение  мира  на  два.  Для  тебя.  Для  меня.  Для  нас.  
А  затем  я  всё  съем.  Я  сожру  все  обстоятельства,  причины,  мысли,  догадки.  Буду  давиться,  запивать  проточной  водой.  И  выдавливать  всё  в  канализационные  трубы  и  в  море  в  итоге.  
Твои  итоги  очень  реальны,  из-за  этого  невыносимы.  Не  уложены  в  мои  немозги.  Не  поняты  мною.  Но  прочувствованы  до  конца.    Как  исход  инвалидность.  Фригидность.  И  мольба.  
Превращусь  в  уродство  твоё,  твою  злость,  клевету.  Останешься  чистым,  безупречно  красивым.  Но  для  других.  Для  дальних-чужих.  
И  твою  просьбу  постараюсь  исполнить,  постараюсь  исчезнуть.  Ведь  ты  всё  еще  на  первом  месте.  Жаль,  что  не  лидеры  вместе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2011


Катастрофа.

Бедный,  бедный  Заратустра,
Умер    от  удара  люстрой.  
Так  вот  сник  сверхчеловек.  
Только  тсссс.  Это  ж  секрет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257443
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.05.2011


Мой милый ты.

Как  же  хорошо,  что  ты  у  меня  на  самом  первом  месте,  на  самом  ярком  месте,  на  самом  нежном.  А  если  хочешь,  на  самом  теплом,  на  самом  тусклом,  на  самом  влажном.  Как  же  важно,  что  ты,  мой  темный  мальчик,  такой  живой.  Такой  немой,  с  своим  сокровищем  в  себе.  А  мне…  а  мне  бы  врезаться  в  твои  объятья,  и  путаться  ногами  в  простынях  твоей  кровати.  И  говорить  о  нашем  море,  на  утро  просыпаться  от  звонков  крикливой  чайки,  и  нежно,  очень  нежно  ладонью  смахивать  песок  с  твоего  лица.  Счастливого  лица.  Затем  во  всех  твоих  разбитых  вазах  ставить  бы  свои  цветы.  А  ты,  мой  милый  ты,  держи  меня  за  руку.  Ведь  я  умею  быть  надолго  рядом.  Мы  можем  проживать  с  тобою  дни,  недели,  годы.  Ну  а  когда  все  надоест,  я  принесу  восемь  тысяч  лилий  и  мы  с  тобою  уснем  вместе.  И  до  пришествия  второго  если  мы  не  доживем  –  не  страшно.  Ведь  нас  найдут,  как  бога,  распятых  на  постели.  Хотя,  скорее,  не  найдут.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254957
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 20.04.2011


ДЦП.

Отвращение,  стыд,  жалость,  сочувствие  –  это  всё  они.  Нет,  не  стоит  никого  истреблять,  но  и  не  стоит  идти  у  них  на  поводу.  Они  не  враги,  но  и  не  союзники.  Совершенность  просто  не  коснулась  их.  Просто  их  идеальность  раздроблена  на  пиксели.  Или  их  жизнь.  Да,  просто  их  жизнь  раздроблена  на  мелкие  осколки.  Им  не  познать  нежности  любимых  рук,  никогда  не  понять  перекура  в  четыре  утра  после  бешенного  распятия  в  постели,  не  придумать  лекарство  от  СПИДа,  не  пробежать  кросс  лучше  всех,  не  приготовить  самую  вкусную  пиццу,  не  родить  самого  гениального  малыша.  Быть  позади  всех  –  их  фатум.  Иначе  и  быть  не  может,  они  лишены  самого  трудного,  самого  лучшего  –  права  выбора.  Но  самое  худшее  не  это.  Они  лишены  плавности  движений,  плавности  телосложений,  плавности  как  таковой.  Их  тела  разбирает  дрожь  и  скрытые  конвульсии.  Их  любовники  –    постоянные  судороги  и  борьба  за  выживание.  Их  ломаные  тела  и  души  лишены  грации,  легкости  и  воздушности.  Что  может  быть  хуже,  чем  не  умение  вложить  в  руки  всю  нежность  и  плавность  ласковых  волн  и  ветра,  теплоты  воздуха  и  солнца.  Они  неумелы  и  скованы.  Они  –  парализованы.    Они  –  как  скрип  пенопласта  о  стекло.  Они  –  неловкость  до  конца  дней.  Они  -  не  ты.  
Так  действуй  же,  сука.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253597
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 13.04.2011


Твой "Майн Кампф"

Представляешь,    обожгла  руки  горячим  паром,  было  больно,  но  это  же  пар.  Не  позлиться  на  него,  и  не  вырубить  апперкотом,  и  не  крикнуть  –  ведь  это  вода.  А  еще  вчера  ночью,  представляешь,  разозлилась  на  всё  и  обрезала  свои  косы.  Очень  грустно,  но  ничего  отрастут.  Ты  послушай,  я  очень  скучаю,  правда.  Ты  черкни  мне,  пожалуйста,  свой  адресок.  Я  бы  выслала  тебе  свои  волосы  почтой.  И  еще  на  немецком  «Майн  Кампф».  Ну  конец  концом,  я  бы  выслала  почтой  свои  45  килограммов,  без  обратного  адреса,  чтоб  навсегда.  Только  всё  тебе  это  вовсе  ненужно,  только  книга,  нацистская  книга,  но  и  это  даже  не  факт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252914
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2011


Шлюха.

Иисус  полюбил  шлюху.  Где  же  мой  чертов  Иисус?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237292
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2011


Садизм. light версія. [2 A. Jour]

Я  розливаюсь,  розпадаюсь,  роздягаюсь.  Роздягаюсь.  Так.  Тож  ти  чекай  на  мене.  Чекай,  вартуй,  куштуй,  руйнуй.  Мене.  Зав’язуй  очі,  руки,  заламуй  мені  спину.  Встромляй  мене  в  себе.  Себе  в  мене.  І  навпаки.  По  колу,  по  квадрату,  по  спіралі.  Так,  я  пішла  по  колу.  По  квадрату,  по  спіралі,    а  ти  тримай,  бо  ти  один.  Бо  ти  єдиний.  Так,  ми  знищимо  світи,  галактики,  планети.  Я  обіцяю  знищити  тебе.  Здеру  із  тебе  шкуру,  м’язи,  роздроблю  молотком  кістки,  бо  ти…  ти  ж  мій.  Т  И  –  М  І  Й!  Я  відімщусь  тобі  за  себе,  тобі  за  тебе,  тобі  за  нас.  Я  ґвалтуватиму  тебе  роками.  Я  повинна.  Я  мушу.  Я  ж  твоя.  Твоя  маленька  дівчинка.  Твоя    кохана.  Із  металевим  кляпом  в  твоїй  пащі,  на  колінах,  ти  кохатимеш  мене.  Ти  мовчки  матимеш  мене.  Кохай  мене,  свою  чарівну.  Інакше  я  трепаную  твій  гугнявий  череп,  вийму  очі,  поцілую  твій  кровавий  ротик,  і  нігтиком  розріжу  твій  могутній  шлунок,  й  повішу  тебе,  любчика,  на  власних  кишечках.    Ти  хочеш  цього?  Тому  кохай  мене.  Хоча  б  заради  себе.  Щоб  залишитись  в  живих.    Щоб  милуватися  моїм  волоссям  і  голосом  моїм.  Я  ж  так  тобі  потрібна,  правда?  Я  потрібна?  Ти  йди  до  мене,  я  ж  твоя.  В  тобі  я  розливаюсь,  розпадаюсь,  роздягаюсь.  В  тобі  я  зовсім  гола.  Без  принад.  Тож  користуйся  поки  мною,  а  з  часом,  я  обіцяю,  відімщусь.  Я  відімщусь,  мій  милий,  обіцяю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2011


Мазохизм. light версия.

В  дом  войду  я  твой  грязью  на  обуви,  
В  ворс  ковровый  уткнусь  лицом  я  слуги,  
Буду  молча  в  пороге  ждать  своей  участи,  
Только  сделай,  сделай  хоть  что-то  со  мной.  

Я  в  твоих  руках,  я,  как  собака  в  питомнике  
Ожидаю  расстрела,  иль  бесстрастной  голодной  судьбы,  
Забери  же  к  себе  меня,  пса-безпризорника,  
Забери  меня,  шавку,  бродягу  с  зимы.  

Я  устала  счастливиться  куску  гнилой  падали,  
Поедать  сучий  потрох,  виляя  хвостом  
И  искать  в  подворотнях  сухого  пристанища,  
Сбивши  лапы,  когда-то  мохнатые,  в  кровь.  

Забери  меня,  натяни  же  скорее  ошейник  свой,  
Затяни  потуже  на  теле  ремни,  
И  позволь  мне  дышать  тебе  хотя  б  под  ноги,  
И  хоть  изредка  засыпать  под  тобой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232791
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 04.01.2011


Соплі. replay.

Ти  губиш  мене  у  полі  волошок,  коли  окутуєш  в  теплий  погляд  шоколаду.  Коли  лишаєш  присмак  мармеладу.  Коли  ти  є.  І  десять  тисяч  льє  води  не  змиють  твій  солодкий  цукор  з  моїх  вуст.  І  навіть  пульс  зрадливим  став,  впустивши  хвилі  від  медових  рік.  І  твій  потік  із  доторків  до  шкіри  повниться  ароматами  квіток.  Й  замок,  що  з  острахом  я  вішала,  знімаю,  бо  не  боюсь  дійти  до  краю  й  впасти  й  розлетітись.  Скоріше  можу  я  розбігтись  й  стрибнути,  і  бути  певною,  що  ти  спіймаєш  і  полетиш  зі  мною.  Над  водою,  коли  сяде  сонце,  будемо  лишати  тіні.  Й  через  стіни,  височенні  мури  ми  полетимо.  А  коли  втомимось,  -  впадем  додолу  і  ніжками  дійдем  додому.  До  ліжка  нашого,  що  пахне  теплим  печивом  із  пічки,  й  до  свічки,  що  не  горить  ніколи.  Навіщо?  Коли  ми  разом.  Ми  яскравіше  всіх  світил.  Жаль,  що  тільки  пил  покрив  очиці  цих  людей.  Сліпі.  А  ми  німі.  Хоча  до  чого  нам  слова?  Нам  аромат  важливий.  Всі  запахи  очей,  волосся,  шкіри,  нігтів  і  обіймів.  І  вії,  твої  вії,  що  здіймають  вітер,  коли  не  вистачає  нам  повітря.  А  нам  його  не  вистачає  дійсно,  ще  й  постійно.  Повільно  я  милуюсь  і  дивуюсь,  що  ми  іще  живі,  що  досі  ще  не  мертві.  Хоча  ледве,  дійсно,  інколи  ледве-ледве  смерть  торкає  нас  вустами.  А  ми,  замість  ловить  її  руками,  заливаємося  тихо  сміхом,  щоб  снігом  припадало  її  серце  нам  на  вдачу.  І  нам  уже  давно  не  лячно  помирати,  а  на  ранок  прокидатися  живими,  з  руками  і  ногами,  і  без  рани  в  серці.  На  петельці  виснуть  рушники  вологі,  якими  витирали  ми  обличчя  й  наші  руки.  І  наша  кава  без  отрути  стоїть  вже  на  столі  й  чекає  нас,  а  ми…  А  ми  вві  сні  шукаємо  весни  між  зір.  Знаходим,  випиваємо  й  летим  назад  до  ліжка.  Дуже  тихо  й  нишком,  (щоби  не  розбудить  людей  й  собак,  -  нехай  всі  сплять  і  жевріють  в  солодких  сновидіннях),  знімаємо,  мов  птахи,  крила.  І  випиваєм  кілометри  кави  й  міліметри  чаю,  годуємо  з  рух  обережно  чайок.  Й  виходимо  щоранку  в  море,  ногами  по  піску  та  мушлях.  Й  тихенько  повітряніі  кулі  вирізаєм      із  бурштину  й  відпускаєм  в  небо;      алмазним  пилом  випадаємо  на  землю  під  прикриттям  у  снігу.  Щоранку  ми  лишаємо  сліди:  ти  в  мені,  й  я,  сподіваюсь,  що  в  тобі.  А  по  обіді  ми  читаємо  романи,  доливши  трохи  рому  в  чаю.  Коли  вже  сутінки  з’їдають  жадібно  дерева,  ми  запускаєм  руки  у  волосся,  пірнаємо,  мов  діти  у  колосся  ночі,  й  шукаємо  далекії  планети,  хоч  зустрічаємо  лише  комети,  що  з  часом  нас  зруйнують,  та  зараз  вони  лиш  око  нам  милують.  Пізніше  ми  спускаємось  у  морок  і  ти  береш  мене  за  руку,  щоби  минувся  мій  бузковий  страх,  хоча  давно  вже  знаєш,  що  цього  не  боюся,  й  в  очах  читаєш  запах  пролісків  і  ковдри  й  лягаєш  тут  зі  мною  поруч.  Зовсім  поруч.  А  я  цілую  твої  очі  і  засинаємо  ми  вдвох,  окутавшись  обіймами,  на  перехресті  долі,  і  знову,  знову  губиш  ти  мене  у  волошковім  синім  полі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226655
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2010


Кушать подано!

Это  одно  из  моих  самых  излюбленных  ощущений.  Одно  из  самых  ярких  впечатлений.  Одно  из  самых  волшебных  чувств.  Оно  обитает  чуть  ниже  гортани.  Чуть  выше  бронхов.  В  районе  самых  верхних  ребер.  Оно  безусловный  чемпион.  Безусловный  молодец.  Оно  моё  чудо.  Я  полюбила  его  за  привычку.  За  его  любимое  занятие.  За  его  способ  существования  во  мне.  За  время,  которое  оно  проводит  со  мной.  
Моё  сладкое  нечто  из  года  в  год,  из  дня  в  день,  из  ночи  в  ночь,  скорее  лишь  из  ночи  в  ночь  забирается  в  меня  и  остается  рядом.  Как  только  я  смыкаю  глаза  оно  берет  в  свои  нежные  тонкие  руки  пилу  и  начинает  кровожадно  любить  меня.  Сначала  пальцами  снимает  верхний  слой  моей  слизи,  затем  начинает  пилить  меня.  Мои  внутренние  стенки,  моё  мясо,  затем  кости.  Кости  особо  чудно  опадают  алмазной  пылью  внутрь  меня.  Мне  это  нравится.  Затем  моя  бледная  тонкая  кожа.  Оно  вырезает  по  привычке  узоры  и  лишь  потом  дает  возможность  засиять  мне  глухой  темной  впадиной,  черной  дырой.  Очень  часто  от  этого  у  меня  выпадает  через  отверстие  возможность  дышать.  Мои  выломанные  ребра  выглядят  достаточно  аппетитно,  им  не  хватает  лишь  запеченного  яблочка  для  полной  красоты  блюда  из  меня.  И  километры  кишок  небрежно  разматываются  кинолентой  и  высыпаются  на  белую  простыню.  Мне  нравится  по  утру  собирать  всё  это  и  утрамбовывать  пальцами  обратно.  Под  ногтями  частенько  остаются  мертвые  и  сгнившие  остатки  меня,  но  это  не  смертельно.  Всё  проходит  достаточно  незаметно  и  о  волшебной  ночи  дает  знать  лишь  огромное  отверстие,  которое  охватывает  все  семь  правых  и  левых  ребер.  Но  вставая  с  постели  сразу  приходится  натягивать  на  себя  колючий  прозрачный  зеленый  шерстяной  свитер.  Ведь  дети  могут  испугаться.  А  я  не  могу  позволить  себе  так  грешить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226083
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2010


Я закохалась!

Я  й  досі  пам’ятаю  ту  ніч.  Я  пам’ятаю,  як  цілувала  тебе  в  беззубі  вуста,  як  злизувала  з  грудей  твій  гіркий  піт,  як  дряпала  від  пристрасті  твою  спину,  і  як  на  пальцях  лишався  твій  солодкий  коричнево-жовтий  слиз.  Я  пам’ятаю  твої  сліпі  та  отупілі  очі,  твої  безрукі  пальці,  що  стискували  мене  в  свої  лещата.  Я  пам’ятаю  всі  твої  смаки.  Я  пам’ятаю,  як  на  ранок  я  принесла  тобі  мертвого  собаку  на  сніданок.  Пам’ятаю,  як  здирала  зубами  з  нього  шкуру.  То  було  незабутньо:  я  запихала  собі  до  рота  шкіру  мертвого  щеня,  міцно  стискувала  щелепу  і  відтягувала  його  тушу  своїми  білими  пальцями,  його  шерсть  застрягала  в  зубах  і  горлі,  я  дико  кащляла  і  спльовувала  собачу  кров  та  шматки  шерсті  на  підлогу,  на  якій  ми  з  тобою  кохались.  Я  пам’ятаю,  як  після  цього  я  поклала  тушку  на  підвіконня,  під  сонце,  потім  я  пройшлась  темним  коридором  до  дзеркала,  щоб  нафарбувати  собі  губи.  Моє  волосся  було  липке  та  слизькеі,  навколо  рота  та  на  щоках  були  засохлі  теплі  ріки  крові  цуценяти.  Я  поглянула  тоді  на  себе,  посміхнулась    і  просто  нафарбувала  собі  червоною  помадою  губи.  Я  була  щасливою  –  тобі  страшенно  сподобався  мій  сніданок.  Я  знаю,  ти  обожнюєш  гниль.  Ця  тушка  була  тобі  до  смаку.  Мені  здалося,  що  після  цього  ти  мов  став  мужнішим.  Як  же  мені  пощастило,  що  я  закохалась  в  такого  генія.  Я  пам’ятаю  твоє  сегментоване  тіло,  мені  подобалось,  що  ти  був  вічним,  що  ти  умів  народжувати  себе  із  краплі  ока  в  повному  л-йні.  Я  так  кохала  тебе  за  це,  мій  любий  Черве.  Я  пам’ятаю  це.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223164
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2010


Моя проституція

Я  знала  тебе  рівно  чотирнадцять  хвилин,  мені  було  відомо  лише  твоє  ім’я,  цигарки,  які  ти  куриш  та  улюблений  віскі,  що  п’єш  зі  мною  на  одинці.  Про  мистецтво  вирішено  було  не  говорити  заздалегідь.    
Я  знала  твої,  здається,  світлі  очі,  твоє  жорстке  русяве  волосся,  твої  потріскані  губи  та  непоголене  обличчя.  І  руки.  Міцні  руки.  Мій  новий  ідол.  Мій  новий  трьохгодинний  бог.  Тебе  не  можливо  не  жадати.  Тебе  не  можливо  не  зґвалтувати.  Тебе  не  можливо  не.
Ми  опинились  з  тобою  у  бездонній  темряві,  між  кілометрами  вологих  блідих  простирадл,  що  ти  так  дико  розривав  задихаючись  від  пристрасті.  Я  віддалась  тобі  вся,  до  останнього  нігтя,  до  останнього  капіляра,  до  останньої  сліпоти  моїх  очей;  ти  знав  всі  мої  нутрощі  напам'ять  і  майстерно  вигравав  насолоду  на  моїх  інструментах.  Мені  подобалось  впиватися  нігтями  в  твою  ще  теплу  й  ніжну  плоть,  подобалось  вгризатися  в  твої  потріскані  вуста,  злизувати  твою  гарячу  кров.  Мені  подобалось  відчувати,  як  стікає  твій  їдкий  піт  по  моїм  стегнам,  подобались  твої  доторки  до  моєї  шкіри  і  твої  стогони,  стогони,  від  яких  втрачаєш  свідомість  та  контроль.  Ти  був  моєю  твариною,  жаданою  твариною  .  Я  й  досі  відчуваю,  як  тоді,  між  сотень  тисяч  морських  миль  білої  тканини,  напружилось  твоє  міцне  тіло.  І  ось.  Ти  вже.  Коли  ти  кінчаєш,  ти  мов  помираєш.  Твоє  божественне  обличчя  налилось  смертю.  І  я  не  знала.  Не  знала,  як  врятувати  тебе,  мій  ідоле.  Мій  прекрасний  боже.  Як  же  вкрити  тебе  від  смерті,  я  ж  лише  голий  скелет,  скелет,  що  знає  лише  твоє  ім’я,  цигарки,  які  ти  куриш  та  віскі,  що  п’єш  на  самоті.  Твоє  тіло  ще  пахло  життям,  але  ж  ти  вже  був  майже  мертвий.  Мені  нічого  не  лишалось,  крім  розірвати  твої  груди  та  дібратись  до  твого  серця.  Я  довго  цілувала  твої  темні  легені,  потім    стиснула  рукою  спочатку  один  клапан,  потім  інший.  Твій  солодкий  слиз  просочувався  крізь  пальці  і  стікав  в  тебе.  Мені  це  подобалось.  З  кожним  разом  я  стискала  твоє  серце  сильніше  і  сильніше,  і  кров,  знову,  за  звичкою,  полилась  твоїми  аортами,  венами  й  капілярами.  Ти  жив.  Я  подивилась  на  тебе,  на  твоє  голе,  понівечене,  з  усіма  відкритими  механізмами  тіло,  і  лягла  поруч.  Я  відчула,  як  стрімко  почала  нахлинати  вода.  Спочатку  ноги,  потім  пальці  рук;  за  мить  я  відчула  її  солоний  присмак  на  своїх  губах.  Ми  йдемо  на  дно.  Ти  знов  такий  живий  і  знову  йдеш  на  дно.  Я  до  цього  вже  звикла.  Я  не  помру,  проте  рятувати  тебе  знову  навряд  захочу.  Пробач,  мій  любий  трьохгодинний  боже,  але  ти  потонеш.  Я  залишу  тобі  каву  на  плиті,  а  собі  візьму  твої  цигарки  та  твій  улюблений  віскі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222517
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2010


Соплі

Я  хочу  кохати.  Хочу  діставати  тебе  своїми  листами.  Своїми  дзвінками.  Своїми  поглядами.  Своїми  доторками.  Своїми  думками.  Хочу  діставати  тебе  настільки,  щоб  ти  ненавидів  мене.  Хочу  дозволяти  тобі  все.  Хочеш  –  можеш  годувати  мене  з  рук,  а  хочеш  можеш  зґвалтувати  і  закопати  мене.  Я  ж  кохатиму  тебе,  тож  тобі  все  дозволено.  Я  хочу  набридати  тобі.  Набридати  в  ліжку,  в  транспорті,  у  ліфті.  Хочу,  щоб  навіть  моє  дихання  дратувало  тебе.  Хочу,  щоб  кожного  дня  ти  прокидався  лише  з  однією  метою:  якнайшвидше  позбутись  мене.  Та  я  не  відпущу,    я  ж  кохатиму  тебе.  Ти  будеш  таким  нещасним  та  таким  коханим.  Хіба  не  чудово?
С-чий  сину,  я  хочу  кохати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220179
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2010


don't the doors?

Сьогодні  ввечері  мені  подзвонив  пан  Ніцше  і  сказав,  що  за  тими  дверими  немає  Раю.  Я  чомусь  погодилась.  Адже  не  лише  за  тими  дверима,  а  взагалі  за  будь-якими:  дубовими,  броньованими,  залізними,  лакованими,  твоїми,  моїми  Раю  немає.  Раю  немає?  Раю  має?  Раю  мають?  Раю  мають  двоє?  Раю  мають  двоє  в  Раю?  Чи  Раю  мають  двоє  в  гаю?  Або  Раю  мають  раєм  двоє  в  гаї?  Я  відповім:  Рая  здохла  під  забором  минулого  вівторка,  тому  Раю  більше  не  мають.  Раю  не  мають.  Раю  не  має.  Раю  взагалі  ніколи  ніхто  не  мав.  Раї  було  40.  Або  Раї  було  9.  Чи  в  Раї  було  9-ро.  Хоча  Рай  сягнув  собою  вічність.  Або  синтетичність?  Синтетичність  дає  Рай.  Синтетичні  дають  більший  Рай,      аніж  натуральні.  Хоча  оральні  також  непогані.  Це  веселіше  за  банальні.  За  анальні.  За  бананні.  Чи  бананові.  Нектари.  Нектари,  а  не  соки,  -  синтетичність.  Повернутися  б  в  Античність.  Там  все  натурально.  Там  відсутня  типічність.  Або  скрізь  присутня.  Трохи  присохла.  Трохи  стара.  Трохи  нова.  А  може  й  не  трохи,  а  просто  повністью.  Інколи  пожовклістью  відбивається  минувщина.  Я  про  Античність  несентетичну.  Хоча  пожовклістью  минувщини  відливає  колір  обличчя  у  цього  мущини.  (Ні,  він  не  статуя).  А  де  причини?  Ось  причини.  Чи  причина.  Вона  була  причинна.  Причинні  довго  не  жиють.  Вона  померла.  І  певно  у  таверні.  Лице  в  тарілі.  Було.  А  мущина  тікає  в  Античність,  бо  там  жиє  причинність.  Його  причинна,  що  завжди  на  нього  чекає.  Античність  для  нього  мертвий  Рай.  Мертвий,  адже  його  навіжена  кохана  є  мертва.  Може  була  ст-рва.  Може  не  була  ст-рва.  Ст-рвою.  Лярвою.  Може  коханою?  Може  спонтанною?  Чи  гріховною  й  беспардонною?  Чи  бездонною?  Або  бездомною?  Та  до  біса  ким  вона  була,  -  він  все  одно  тікає  до  минувшини,  де  вони  жили  разом  у  хаті.  Може  на  Мальті?  Може  на  шпальтах?  Чи  в  когось  на  пальтах?  Іншими  словами,  я  не  бачила      їхній  дім.  А  в  тім,  ліжко,  де  кохались  вони  нишком  й  не  дуже.  Скоріше  де  кохались  дуже  було  в  полях.  Чи  на  ставах.  Мені  про  це  повідали  небесні  птахи.  І  ховрахи.  Не  комахи,  ні.  Хоча  вони  мені  махали.  Всі  разом.  Один  одним.  Брали  один  одного  за  крила  і  хвости  й  махали  всі  мені,  що  там  жиють  причинна  і  мущина.  Причинна  більше  не  жиє.  Мущина  канув  у  Античність.  А  де  ж  логічність?  Треба  далі  йти.  Або  пливти.  Чи  бігти.  Тільки  не  стояти.  Коло  мапи  й  думати-гадати  про  минувщину.  Бажано  було  б  відкрити  вікна.  Провітрити  квартиру.  Нехай  усе  старе  піде  у  кватирку.  Не  стільки  старе,  скільки  старше.  Скільки  старша  болючість.  Скільки  старша  болючість  коштує?  А  молодша?  А  болючість?  Чи,  мов  сніг,  колючість?  Куди  можна  піти  й  купити  кілограм  болючості?  300  грам  колючості?  А  тонну  смутку?  А  жмуток  кіптяви,  чи  нитку  довжиною  з  метр  із  посмішки?  Чи  два  мішки  променів  в  очах?  І  щоб  ще  трохи  на  устах?  І  щоб  піти  по  всіх  гостях.  Щоб  не  лише  в  костях  із  шкірою  назовні,  а  щоб  ще  й  в  променевих  нутрощах  було  хоч  трохи  чогось.  Трохи  свого.  Трохи  твого.  Де  ж  той  магазин.  А  де  універмаг?  І  де  ремонт  взуття  для  щирості.  В  неї  підошви  відклеїлись.  У  щирості.  А  в  щедрості?  Не  знаю,  її  ніде  я  ще  не  бачила.  Певно  вона  втрачена.  Так,  дійсно,  ще  років  300  тому  вона  була  страчена.Тож  вона  страчена  людом.  На  ешафоті.  Тоді  ти  ще  служив  на  флоті.  Ти  ж  пам’ятаєш,  це  було  лише  300  років  тому.      Це  може  продовжуватись  бескінечно.  Трохи  лячно.  Та  не  мрячно.  Може  й  вдячна.  Кому?  За  що?  Чим  вдячна?  Певно  вдячна,  що  не  лячно.  Може  се  обман?  Скоро  ураган  все  зітре  і  змиє.  Й  магазини  з  болючістью,  універмаги  з  посмішками,  майстерні  для  ремонта  взуття  щедрості.  Й  пожовклого  мущину  у  Античності.  Скоро  змиє  нас,  -  скоро  стане  зимно  в  нас.  У  районі  нутра.  І  хутра  вже  не  докупишся,  -  не  врятує.  Змивається  моральність  і  підбивається  статутність.  Проститутність.  Так,  запанує  тут  продажність.  Продажність  почуттів,  істин.  Ми  стаємо  перед  дверима.  Я  стою  перед  ними.  Не  тільки  дверима.  Відчинити?  Необхідно,  як  повітря.  Відчиняю  двері.  Мені  пан  Ніцше  сказав,  що  за  ними  немає  Раю.  Мені  се  сказав  вірний.  Все  вірно.  Мені  сказали,  що  за  цими  дверима  немає  Раю.  Дійсно.  Адже  Він  за  тими.  Просто  Він  за  тими,  що  ліворуч.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219917
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.11.2010


Трохи застаріла констатація фактів

Зелені  паркани,  височенні  забори,  бетоннії  мури.  Й  приблуди,  одні  лиш  приблуди  приватизують  з  оскалом  майно.  У  л-йно,  ви  же  знаєте,  все  час  розіб'є  та  знищить  в  л-йно.  Але  в  чергах  браття  і  сестри  вистоюють  вічність  заради  законного  жлобства.  Либонь  для  холопства.  Чесного.  Відмовились  від  комунізму  (я  не  підтримую  його).  На  сміх  прилучились  до  нонкорформізму.  Що  ж  маєте,  панове?  Украдене  добро,  що  раптом  стало  праведним  і  новим?  Хворим  сімейством  прабатьків  старезних  наше  стало,  чи  було.  Чи  то  все  через  те,  що  щось  нове  прийшло.  Скоріше  дещо.  Дещо  нове.  Перетворивши  зі  своїм  новим  пришестям  землю  рідну  на  нову  повію.  Чи  просто  на  повію.  Й  не  тільки  землю,  а  й  своє  минуле.  Всі  перемоги  звитяжних  козаків  й  солдатів.  Всю  історію  свою.  Виходить,  що  і  Мазепа,  і  пан  Шухевич,  і  біль  дитячих  спухлих  животів  то  є  ніщо  інакше  як  п'ятирубльові  шльондри.  Виходить,  ти  і  я,  і  всі  вони,  точніше  ми  -  майбутні  професійні  проститутки?  А  права  голосу  не  маєш,  бо  він  за  свій  живіт  й  святу  ікону  закладе.  І  навіть  оком  не  змигне,  бо  лиш  такою  буде  його  ласка.  Колись  писалось  "незалежна",  й  за  документами  лишається  все  так.  Але  ж  ви  озирніться,  озирніться  ви  довкола.  Там  кола  пекла  скрізь  і  сміх  страшний,  що  ехом  роздається  криком  "Irredenta!".  Але  стерта  вона  буде,  якщо  так  пройде  ще  хоч  пару  літ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219890
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 03.11.2010


я народжу тобі дитину

Я  народжу  тобі  дитину  і  ми  будемо  найщасливішими  на  світі.  Я  народжу  тобі  найкращого  сина,  найкращу  доньку,  найкращу  дитину,  найкращого  генія.  Без  сумнівів,  це  буде  геній.  Я  буду  вагітна  тобою.  Ти  кластимеш  руки  на  мій  живіт,  будеш  прислухатися  до  кожного  поштовху  нашої  дитини.  Поки  творіння  твоєї  любові  буде  плавати  в  моїх  океанах,  я  слухатиму  Моцарта,  Бетховена  та  дуже  рідко  Led  Zeppelin,  я  перечитаю  казки  всіх  народів  світу,  а  розповідати  буду  лише  найкращі,  лише  найдивніші.  Я  буду  часто  ходити  до  лісу,  буду  цілувати  дерева  та  збирати  росу.  Я  перестану  палити  і  пити.  І  лише  інколи,боже,  як  інколи  цілуватиму  з  твого  волосся  краплі  диму.  Я  подарую  тобі  щастя.Ми  назвемо  дитину  так,  як  схочеш  того  ти,  я  закину  всі  мрії  про  дивні  імена  і  віддам  корабель  в  твої  руки.  Я  народжу  тобі  дитину.  В  неї  будуть  твої  очі,  ніс  і  мої  губи  та  вії.  В  нашій  дитині  буде  так  багато  тебе  і  так  багато  мене.  Я  народжу  тобі  дитину  і  ти  будеш  найкращим  батьком,  а  я  буду  найщасливішою  мамою.  Ти  почуєш  від  нашої  дитини  перше  слово,  певно  воно  буде  «тато»  і  в  тобі  з’явиться  так  багато  світла,  що  я  боюсь  осліпнути  від  цього.  Я  буду  прокидатись  вночі  годувати  наше  немовля  та  вкладати  його  біля  твоїх  рук.  І  наш  чарівний  геній  міцно  стискуватиме  твій  палець  у  своєму  кулачку.  Ти  обережно  братимеш  до  рук  наше  маля  та  вдивлятимешся  в  його  обличчя,  намагаючись  відшукати  в  ньому  всі  свої  риси.  Наше  чудо  буде  кучерявим  та  найщасливішим.  Я  народжу  тобі  дитину  і  ми  будемо  найщасливішими  на  світі.  Я  волію  цього.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219724
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.11.2010


Київ-Нюрнберґ

Настав  час  вечірнього  аперитиву,  під  сильну  зливу  втрапила  вчорашня  пляшка  сонного  тебе.  Сьогодні  вип’ю  твої  пальці,  що  листям  розсипаються  у  кришталевім  келиху  твого  нутра.  А  на  вечерю  я  дістану  із  маленької  чорнявої  труни  розпечені  печінки  всіх  своїх  восьми  богів.  Ми  можемо  з  тобою  ними  закусити,  ми  можемо  зробити  це  з  тобою  разом,  ми  можемо  зробити  це  удвох.  Я  заберу  тебе  на  пароплаві  Київ-Нюрнберґ,  щоб  знову  став  ти  за  штурвал,  заради  того,  щоб  трощити  чорну  глину  континентів  та  шматувати  карти  полум’яний  кордон.  Я  буду  вісім  тисяч  літ  впиватися  тобою,  а  ти  тим  часом  обережно  шматуватимеш  всі  нутрощі  мої  своїми  срібними  ножами,  виделкою  притримавши  мене.  А  я  залишуся  щаслива,  з  тобою  іншою  неможна  буть:  бо  я,  я  ж  до  безмежності  пишаюсь  світом,  за  те,  що  в  ньому  відшукався  ти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218207
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2010


Кохана

В  середині  мене  оселився  новий  звір,  новий  твір  чиїхось  фантазій,  болючих  мутацій,  що  ожив  в  процесі  численних  дефібриляцій,  в  мені  поселилась  нова  гієна,  що  оскалом  своїм  тваринним,  без  належних  причин,  пожирає  мене,  видираючи  шматки  м’яса,  й  солодко  давиться  ним,  в  тім  я  й  не  проти,  на  здоров’я,  моя  кохана,  моя  нова  кохана.  Ти  лягаєш  спати  зі  мною  в  одне  ліжко,  дуже  нишком,  щоб  ніхто  не  побачив  й  не  знав,  що  щоночі  ти  маєш  всі  закутки  мого  тіла  й  нетіла.  Прокидаєшся  зі  мною  щоранку  о  сьомій,  чи  о  сьомій  п'ятнадцять,  солодко  пестиш  мене  рукою  по  стегнам  й  снідаєш,  снідаєш  мною.  СНІД  даєш  мені,  ми  з  тобою,  кохана,  вже  безмежно  хворі,  безнадійно  невиліковні,  й  ми  вже  не  шановні,  і  не  сірі.  Ми  щось  посереднє.  Ти  вже  з’їла  всі  пальці  мої,  всі  очі  мої  та  волосся.  Я  ходжу  інвалідом,  сліпою  потворою,  я  й  не  проти,  кохана  моя,  ти  же  знаєш,  це  все  для  тебе.  Серед  мороку  ти  знаходиш  мене  і  гризеш,  так  солодко  гризеш  мене,  мої  нутрощі,  мозок  й  легені.  Коли  ж  ти,  кохана,  вже  наїсися  мною,  коли  ти  вже,  моя  чарівна,  подавишся  мною,  задихнешся  і  зогниєш.  Моя  кохана  Самотність,  ми  з  тобою  одружимось  скоро,  ти  же  знаєш,  я  вагітна  тобою,  я  народжу  тобі  нашу  дитину,  нашу  мертву,  спокійну  й  красиву  дитину.  Й  ми  з  тобою  будем  найщасливіші  на  світі.  Найтрупніші  на  світі.  Найгниліші  на  світі.
Ти  же  знаєш,  моя  прекрасна,  так  як  ти  кохаєш,  мене  вже  ніхто  не  полюбить,  я  з  тобою  буду  до  смерті.  До  самісінького  кінця.  Ти  пробач  мені,  моя  мила,  за  майбутні  всі  спроби  позбутись  тебе:  застрелити,  задушити  чи  отруїти.    І  пробач  наперед  за  всі  намагання  лишити  тебе  та  втекти  подалі  Я  робитиму  це  щоночі,  адже  я  страшенно,  я  безмежно,  до  собачого  вою,  кохаю  тебе.  Чуєш,  я  кохаю  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217439
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.10.2010


я - жінка!

Любий,  мені  дійсно  личить  ця  нова  білизна?
Вирізати,  перемолоти,  зліпити  і  пофарбувати  у  пристойні  кольори  свої  нутрощі,  своїх  друзів  комах,  що  повзуть  у  шлунках  собак.  
Вирізати,  перемолоти,  зліпити  у  нові  форми  свої  жовті  кістки,  виламавши  їх  із  протрухлої  труни  свого  батька  (я  люблю  тебе  щиро).  
Вирізати,  перемолоти  й  обблюватись  жирами  хворих  на  діабет  жінок,  щоб  зі  смердючої  рожево-жовтої  маси  створити  собі  пухлі  губи,  груди  й  сідниці.  
Вирізати,  перемолоти  й  наклеїти  на  себе  ніжну  шкіру  живих  малят,  щоб  ваші  дотики  до  своїх-чужих  принад  приносили  насолоду.  
Вирізати,  перемолоти  сотні  кольорів  очей,  щоб  створити  для  себе  один-єдиний  –  оптимальний.  
Вирізати,  перемолоти,  склеїти  міріади  слів  і  речень  Святого  Письма,  дешевих  романів,  декілька  абзаців  із  примірника  Карла  Маркса,  сторінку  із  Соловйова  і  помістити  се  до  довгочасної  пам’яті.  Створити  пару  звивин.  
Вирізати,  перемолоти  й  втопити  пару  кошенят.  У  фонтані  посеред  міста.  Відчути  перші  почуття.  
Вирізати,  перемолоти,  просушити  й  скурити  пару  грамів  гашишу.  Щоб  розслабитись  після  затяжного  пошуку  штучних  своїх,  природних  чужих,  з  рештою,  абсолютно  нових  форм.  
То  є  ніщо  інакше  як  естетизація  потворного.  Естетизація  себе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217363
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.10.2010