| Сторінки (1/36): | « | 1 | » |
Роздерте неба полотно
цвяхами пальців.
Було вже все, а все – одно.
Були й слова ці.
Мій профіль – гостре і просте –
носила інша,
і волос – руно золоте,
і срібні кільця.
Пили уже до мене ніч,
як теплу воду,
і витрясали в світлі свіч
зі себе вроду,
і рахували в дзеркалах
родимі плями,
і заплітали в косу страх,
а сміх – вузлами.
Колись уже дивились тут
з душі обломків
на щастя інших, наче Рут
на суд потомків,
пташиним оком сірих стріх
графили кліті,
і пальці нагрібали сніг,
невідігріті.
Моя правиця дре нутро
сирого неба.
Вже так чавили туш ворон,
як сік з-під ребер.
Колись уже заходив Біг
на серця кригу.
Вже так молилися на сніг
і на відлигу.
05.03.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023
На верб'ї гаїчка.
Чи півперек свічка по ріці займеться сеї ночи,
а чи
виклює ми очи сіра птаха?
Паче до дощу готує вечір
вітер-бич:
шумовище в лозах.
Цить!
Не видно нич,
не стало місяцю моці.
Небесна шуя спить,
тільки у мому оці
мала гаїчка вишпортує цяточки,
як з воску ґніт,
хвостики чортенят,
би на ріку кидалися язички
полум'я,
з мене – в світ,
рисками – з цят.
29.10.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023
Холод сповзає привидом із гори. Та –
Ще не підкорена, приморозком укрита.
Й криком до мене: будеш ти говорити
А чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?
Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу,
Іскри з-під ніг їхніх, Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.
Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту –
Парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –
Сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і,
Докіль стою, все кличеш мене по імені.
Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
Іншу покликала: інша, тепер стели на
Стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
Буде ступати між тріщинами Василина.
Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило, –
Квітки бадилля, що інеєм перезріло...
Й схилена я, над розтопленим квітки тілом,
Видихну власне життя, би її зогріло.
22.12.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023
Це варте сліз, –
на чорнобривцях
іній.
Дві виноградини, що четвергові дзвони,
скотилися в рукав.
Моя хода – переплетіння ліній
в сухій траві.
Мій голос –
горіхових плодів ловіння у павукову пастку.
Осінній сад кладе свою поразку
на вишитий ще в озимок рушник.
Це варте смутку, що дочасно зник
у чорних візерунках галузок
поміж червоних грон.
Моя рука, що також тут зросла,
знімає листя саду, наче вроки,
вихапує лихе йому з чола,
і павуки
у закутках між пальців
в'ють пісні схрон.
Це варте солі й соку, що земля в собі хоронить,
як в затвердлих материнських грудях.
Дві виноградини, залишені для тих, хто йде здаля,
зірвуться самочинно, перезрілі,
і, як церковні дзвони, викотяться лунко,
зігріті під одежею натільною,
на чорнобривці,
в іній.
14.10.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023
Хороші хлопці не розповідають матерям, де ночують і що їдять на вечерю. Матері хороших хлопців знають координати перебування сина з похибкою в десятки, сотні, а іноді й тисячі кілометрів. Хороші хлопці не телефонують до мами справно, а тільки тоді, коли випадає нагода. Нагода полягає у ретельно підібраному фоновому краєвиді та відсіяних звуках. Коли необхідного краєвиду не вдається відшукати, хороші хлопці не вмикають відеозв'язку, звинувачуючи усіх і все у таких дрібницях, на які жалітися гріх, мовляв у нас тут погода сонячна, все б нічого, але перебиває хвилі... Хороші хлопці завжди обманюють маму, навіть про те, що вони не в доброму гуморі.
Хороші хлопці обманюють і подорослішавши, обманюють в шлюбі, обманюють матерів власних дітей. Вони ніколи не кладуть усієї зарплатні до бюджету сім'ї, бо левову частку витрачають на свої дорослі хлопчачі іграшки. Коли дружина запитує, на що цього разу підуть кошти, за які вона мріяла купити для донечки велике ліжечко, хороший батько відповідає, що ліжечко - це тільки ліжечко, не варто про це й говорити.
Інша справа з іграшками для великих хлопчачих машинок, - коли якась із них що невенька виявляється несправною, хороші хлопці не добирають слів в розмові із продавцем, не дають розмові завершитися, аж доки у відчаї цей продавець не викине свого телефона до смітника. Самі ж хороші хлопці у відчай не падають. Разом разом з іншими хорошими хлопцями вони майструють іграшку самостійно, дружньо і спільно, як майстрували повітряних зміїв в дитинстві з братами. Тепер вони побратими.
Проте Хороші хлопці не поспішають знайомити рідних зі своїми новими товаришами. Сестри й дружини хороших хлопців допитливі. Вивідавши усю життєву історію кожного їхнього товариша, вони щодня передаватимуть їм вітання і запитуватимуть про здоров'я. Тому, коли одного разу біля хорошого хлопця сидітиме новий товарш, він попросить його мовчати, доки сам невміло вигадуватиме, що ж розказати про справи старого товариша, якого більше ніколи не буде.
Хороші хлопці не бувають чесними і до шлюбу. Вони покидають своїх дівчат, не повідомивши їх про це особисто і не готуючи до розриву. За хороших хлопців змушені виправдовуватися інші. Трапляється, - хороші хлопці покидають дівчат ще лиш у зародку їхніх стосунків. Не дозволяючи їм пізнати себе, вони й не дозволяють розчаруватися тій, що вже зачарована. Така дівчина ще на минулій суботі могла літати в хмарах і мріях про перший поцілунок, аж раптом просто посеред вулиці падає на коліна, випадково дізнавшися з колони автомобілів, що хороший хлопець її покинув.
Та буває, що хороші хлопці нікого не покидають, бо нікого не підпускають до себе близько. А тих, що вже були наблизилися, хороші хлопці, самі залишаючися на місці, змушують задкувати.
Хороші хлопці не дивляться в очі, не вимовляють ні звуку, уникають зустрічей.
Хороші хлопці заглядають у очі, кричать до втоми, шукають уваги.
Колись давно, коли жити було важко, бо і так можливо, люди жартували: хороші хлопці перевелися! І відповіді на це були довгими та суперечливими.
Тепер, коли жартувати важко, бо не для всіх можливо жити, люди констатують: хороші хлопці закінчуються! І відповіді на це не знаходиться.
Та відомо одне – хороші хлопці такі як любов, що ніколи не перестає. Хороші хлопці ніколи не перестануть бути хорошими хлопцями і ми любимо їх за те, ким вони є.
[i]19.08.2023[/i]
[i]Картина – Клод Моне, з серії "Стоги сіна"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993144
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2023
Приймаю в тобі усе. Починаєш між іншим, втомлено і відсторонено серед легкої розмови: пригадуєш, нещодавно мене викликали на роботу у вихідний? Так от, я збрехала. Їздила в те місце без тебе. Не була впевненою, що доберуся вчасно. Та й не пам'ятала дороги. Я не потребувала тебе поруч. Дуже хотіла туди.
Я слухаю і допитую, повільно розмотую клубок деталей. Обличчя у мене просте, безвиразне, не відлякати б тебе емоцією. Давно вже забула, як воно – дивуватися, та злегка, лиш на мить, піднімаю брови – данина людському стосунку, не відлякати б тебе і байдужістю. Можливо й хотіла б бути виразною, та вивчила, що у виразності, як і в озвученні, є, хоча й непомітна в моменті, поглинальна енергія. Вона всотує навіть не час чи силу, навіть не ідею, а сам стержень, серцевину людини, те, що могло б називатися іскрою душі, як називається іскрою дія Божого Духу. Після виразності та озвучення завжди відчуваю себе спустошеною, без драматичного натяку, але банально і картинно спустошеною. Це наче вилити усю чисту воду на мокру землю – безслідно, нешкідливо, та не залишиться для пиття. От тому і живу зі стуленим ротом, тому непохитна в присутності – бережу в собі воду, щоб вдосталь напувати людей. Але ти зовсім інша, казала ж не раз, маєш потребу в розмовах. Лишень дещо втомлена нині. Я вивчили формулу – не відлякувати. Я слухаю. Знаєш, вода у мені заряджена. Попри зовнішню гладь – в глибинах безліч коливань атомів, і з кожною хвилею доноситься інше відлуння: збрехала, не потребувала, хотіла... Гладь моя щільна й непрозора, та коли б отим коливанням дібратися до поверхні, – щось подібне на сонячних зайчиків зблискувало б й зникало невпинно. Це мої усмішки, люба, бо пишаюся і милуюся твоїм виринанням із власних глибин: збрехала, не потребувала, хотіла!.. Втомлено і відсторонено – тільки так жінки нашого роду наважуються зізнаватися у собі.
Візьмеш колись і мене з собою? – нарешті стаюся безтурботною, коли ризик відлякати минув. Звісно ж! – набираєшся врешті сил. Приймаєш і у мені усе.
[i]27.05.2023[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984462
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2023
Прибігає мене цілувати, сповнена радості. Питаю: за що? А у відповідь просто отримую ще міцніші обійми. Моя дівчинко, мамо, промене моїх днів! Як всміхатися в темряві, як не заплакати на видноті? Всі жалі мої носиш у горлі, хоч жоден тобі не назвала. Мрії мої світанками закрадаються неозвучені. Називай їх отак, як мене називала з колиски, – веселинками серця. Я ж по заході сонця на зміну їм буду приходити, пильно смуток ховаючи в сутінках, щоб одна з нас могла говорити. Інша слухатиме.
Прибігає мене цілувати, сповнена радості. Питаю: за що? А у відповідь чую: бо ніколи мене не засуджуєш!
Моя квіточко, мамо, принцесо моїх володінь! Як ти сяєш в своїй любові!
[i]04.05.2023[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982195
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2023
Бачу прощення таїнством двох, подібним до інших таїнств величністю, та не подібним до них відсутністю посередника. Бачу прощення творінням двох, подібним до інших творінь етапністю, та не подібним до них опором. Бачу прощення святістю двох й винагородою, яка покриває лиш тих, що готові стояти на одному рівні: не величатися, не дозволяти понижуватися іншому, не втікати з-під її покрову завчасно. Бачу прощення, та не можу висудити. Слів йому чи мовчання за свідків привести?
Панікую. Пробачила! – без прийняття вигукую. Й зостається не сповненим таїнство, миро слова мого виливається в землю, бо не підставляли чола. Зневірююся: пробач! Та не приступають до таїнства, без примірки назвавши завеликою обручку вірності.
Покладай нам на голови руки Свої, Господи! Ставай посередником поміж нами, коли люди удвох неспроможними є сповнити власного таїнства.
[i]04.05.2023[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2023
І. Мікелянджело мусить обирати
Мікелянджело прямує звичним маршрутом у сизому ранковому тумані з ріки-супровідниці, що шумить так голосно, аж він заледве стримується, аби не спуститися до неї крізь зарослі чагарників і довго-предовго дивитися, як на слизьких брудно-зелених брилах піниться щораз нова і нова хвиля, так ритмічно, аж йому паморочиться від повторів, та у своїй небесно-блакитній курточці, що шурхотить при найменшому порухові тіла так гучно, аж він починає шкодувати, що дозволив бабусі промити йому зранку вуха. Сірка, то й що?! – кричить незмінно Ейпріл О'Ніл кожному дурню, який зроду не чув про чемність і хвороби вух. Ейпріл є його старшою сестрою по пеленках, – так каже його мама, яка допевне знає історію їхнього пеленкового життя. Але уточнення "старша" дратує Мікелянджело так сильно, аж він викручується довкола своєї осі, що дорослі називають проявом норову, і вибігає чи то за двері, чи за ворота, або ж і за межі всього дозволеного, де можна дати волю злості, шмагаючи палицею кропиву чи, вдихаючи якнайглибше, зривати її голіруч.
Мікелянджело навмисне вийшов з дому сьогодні раніше ніж зазвичай. Це вперше він вдається до такої хитрості, та як по правді, розмірковував над подібним вже кілька днів. Уся справа у тому, що світ безповоротно змінюєть. Його брат по народженню значно давніше попереджав його, що подібні зміни неминучі. Хоча як сказати попереджав, – старший брат сам був утіленням усіх цих жахаючих змін. Подібного Мікель не схвалював, та де це бачено, щоб нижчий вижчого повчав. Ростом він вдався в маму, та хай йому грець, усі чужі дядечки і тіточки, яким випадає нагода міряти його поглядом при вуличній балаканині з його родичами, кажуть, що він напевне з отих хлопчаків, що в підлітковому віці швидко розтягуються в ногах та хребті. Такий варіант обговорення свого розвитку Мікелянджело сприймає з незрадливою швидкозаймистою усмішкою, яку, як не старайся, стримати не вдається. Мікель сам по собі є особою веселою, жвавою і в свої вісім років уже добряче утвердився на такій репутації. Власне тому при поділі ролей на довготривалу гру і мови не могло бути, щоб оранжеву пов'язку мутанта-веселуна забрав собі хтось інший з компанії.
Підтримувати себе на дусі Мікі старається навіть зараз, тому і йде підстрибцем, таким високим і поривистим, що здається, ще трохи і побіжить, якщо не полетить. А все тому, що знає, – цю справу треба довести до кінця – Ейпріл не повинна його наздогнати!
[i]12.11.2022[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981628
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2023
Наломила збурника ненароком, коли спускалася долу, разом з полуднем до підніжжя. Лишити в траві – жаль, забрати з собою – кримінал. Айбо де межи тим сховано гріх? А гріх – він, як оті пурпурні ружі збурника, рясніє на відкритих місцинах, красується на самісіньких краєчках обривів і множиться, множиться, множиться перед очами аж понад обрій і усю зелень. Зведеш до чистого неба погляд – і там ввижається гріх, мовби чорниці перед сном, яких за дня, буває, назбираєшся донесхочу.
А чи тому він збурником зоветься, що має спільний початок з початком самого Змія? – міркує, – чи не сам заманив її к собі? Аж так і видиться їй поміж припадків совісти за понищення червонокнижної фльори і межи любувань дрібним отим пучечком тепер вже своєго чарзілля, видиться їй, начебто тутечки, на оцій от горі усе як є – густо покрито збурником, а посередині сеї місцини стоїть єдне тоненьке дерево, таке непримітне, мовби зі стебла червоної ружі виросло – дичка безплідна. І видиться далі, що обмотує ту бідолаху великий тлустий змій, либонь і від стовбура товстіший. Мастю чорний. І шипить щось своєю зміїною мовою, може, підійди? Тож підходить, як звикла – без страху, тільки що руку з квітками позад себе ховає, бо встидається, що зірвала. А підійшовши якнайближче, чує од змія: зрубай!
Чого б то мені для тебе дичку рубати, – дивується з нечистого, – негет на дрова? Як стемніє, будеш і собі через ватру плигати? Зрубай, каже. Ач який! – І гладить кору співчутливо, зітхає натужно.
Але змій не вгаває: зрубай те, що не родить! – шипить і вовтузиться.
Надивившись на деревце, викрикує і з підтюпцем до плазуна, аж той окраску мінить чи то до жовтої, чи геть до білої. – Зрубай, кажеш? Буде тобі! – І простягає руку з букетом до кінчиків його роздвоєного язика.
Дивися, мовть, якої наломилам си ружі в віночок. Наломилам си, бо файна. А вичором танцюватиму біля огню. Огень розкладу великий, бо люблю. Та рубати мені нічим, хіба що переломлю, якщо подужаю, і якщо ти гідно попросиш.
Ссс... – звивається роздратовано змій. Знову – ссс... Та більше ні слова.
– Ах, ти не звик простити дівку, нечистий? – регоче й собі не згірш того сичання, – плазуєш, а попросити не вмієш. А тоді кладе на землю те, що ще хвилькою раніше так старанно ховала за плечима, що не вклалося у зміїний язик, і береться ковзати руками по стовбурі, по голій кроні, мов заспокоює дерево перед вічним сном, мов переконує, що йому не болітиме. Аж раптом – хрусь! Подужала. І пішла луна горами, покотилася, наче вода перекатами, на тверде ябками, насухо громовицями, понад хребтами, понад хмарами... Так би й стояла, й дивилася в оту далечінь, куди звук від страшного втікає! Подужала!
Так би й стояла, але треба завидно долів зійти. Про танці вона збрехала, ох і нагрішила на рівному місці! А про ружі – хтозна, де йому правда, якщо лишати в траві – жаль, а з собою забрати – кримінал. Та після скоїного згинається по букетик, бо хоче красу за собою носити, а натрапляє пальцями на щось гладке і кругле, чого раніше тут не помічала. У траві лежить яблуко.
Оце так знахідка! – несміливо посміхається до дички, – а казав змій, що ти не родиш. І відкушує від соковитого. І все їй любо довкола, все їй на серце лягає. Так би й стояла! От тільки б ще мертвий змій не звисав з гілки зайдою – збурник, їй-богу!
А свого збурника пурпурового вона до віночка пришпелить, айбо де ж тут сховано гріх!
[i]28.04.2023[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981614
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2023
Незабаром народиш первістка. Обіцяють, що на мої іменини. Підбираєш йому ім'я, розглядаєш такі, як новорічні дарунки для незнайомців, – цікаві, непроговорені. А між тим –повторюєш, аби не сумнівалася, – в подарунок тобі народжу! Аж ось, доки я ще готуюся до любові неназваної, серед усіх обираєш, буде Марком! Та чи мудро це, – готуватися до любові? Запевняю тебе: красиве, мов янгол, що на верхівці ялинки! А в душі усміхаюся: це либонь мої музи натхнули її, хитрунки, на честь нашу спільну. Це ж бо перша моя подоба, яку самотужки натхненно творила, підбираючи літери на язиці: мр... і аррр... і рк! І витворила. І ожила в них. І віджила в них врешті.
Заглядаю у очі свого Дужокрилого, що сідає під стелею й пір’я розчісує, – скажи, чом же ти їй не нашептав? А коли не отримую відповіді, проваджу своє: як на руки візьму сина цього улюбленого, то гладитиму його по голівці під тихі наспівування "мрр-ррк", та на честь твою потайки кликатиму: у-лю!
[i]30.12.2022[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2022
Краї моєї стежки завертають за обрій і дикими слізьми, неолюдненими, безіменними закипають в болотах, приправлених розмаїтим сухостоєм. Вже осінь. Вже осінь, та досі осторонь Час.
– Як ти? – запитую, та не дивлюся в очі.
– Дурненька, що мені станеться? – гірко всміхається вересневим пижмом, не дарма ж називають криворотом.
– Приворотнем, красуне! – зривається на відчужений сміх. Та, мабуть, повен ніжності, не розтрачував бо на смертних, не стримується від доторку і повільно відкидає мені пасмо волосся за плечі.
– Знаю, що чуєш навіть несказане, та не студи мені шиї таким оголенням – вдавано бурчу, – бо криворотом також! Та, якби мав владу обирати собі ім'я і воплотитися в нього у повній мірі, ким став би ти для людства і цієї порослої травами пустки: тим, хто чаклунством латає чужі підслухані душі, чи тим, хто з відразою до їхньої хворобливості створює нові, старі ж – розсипає насінням бур'янів?
– Нові душі... – задумується Час, – нові душі! Чи можу я бути певен, що сотворіння нового цілком захопить мою думку-блукальницю, аж виведе її до краю цієї нескінченної муки ходіння по колу.
– До краю? – тепер уже я не впоралася зі сміхом, нещирим і дещо істеричним. – Краю не існує, невловимий, та є те, що називають безбожністю. Невже тобі й не знати? Скільки разів, а хоч би й за календарний рік, ти доходиш до цієї вбивчої безбожності, що шлях до неї пролягає моєю стежкою, і мов над обривистим берегом океану, стоїш й докладаєш усіх зусиль, аби не спонукала тебе своїм диханням впасти чи то в кінець віків, а отже до перемоги зла над добром, чи то на зворотний шлях, а отже – в черговий столітній бій між янголами і демонами?
А я ще ні разу не виходила за обрій, – змінюю натужну тему, бо боюся почути його відповідь, – він втікає від мене зі зміною дня і ночі. Ох, обрій ще той гордій! Якби ж тільки сонце могло супроводжувати мене нога в ногу, а сон відступив навіки!..
Але ти? Ти бачиш значно дальше за мене. Розкажи, чи студено там в ноги?
Іноді наші розмови жовтіють швидше від осені. Час, здавалося, знову мене обманув. Втеча! Це так схоже на нього – змінити картинку розмови на якусь стару і затерту. Про що вона була? Можливо, про мого собаку. Аякже, мій собака – найкраще, що можна обговорювати задля легкості та дзеркальних посмішок. Можливо, про диваків, що збирають шипшину задовго до перших приморозків, наче навмисно крадуть у себе запоруку здоров'я, а в природи – красу. Можливо навіть про погоду, чому б не про погоду?!
Ці нарізки розмов хаотично вигулькували й зникали, заколисуючи до нудоти, аж доки я не отямилася від запаморочення, вхопилася за першу-ліпшу з них і, здавалося, стала на рівні ноги. Тільки віддалено відчула себе деревом – якоюсь дичкою, покрученою на протягах. Різнобарвне листя так заспокійливо опадало з мого єства. Час стояв трохи осторонь, монотонно повторював давно відомі істини і милувався мрякливими далями, коли я стиха зашелестіла на знак присутності: знову тут все сповільнене і тягуче!..
– Послухай! – раптово розвернувся Час, тим самим олюднюючи мене. – Що мені від здатності перемінювати чужі серця, якщо не прихилив твого за десятки років? Приворотнем зватися не хочу. Я обрав би називатися криворотом, – всміхається гірчично з полегшею. – Ти ж ніколи не дивишся в очі, мабуть, читаєш по губах?
[i]16.09.2022[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965358
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2022
Вони влетіли, немов гранати, вкинуті рукою фатуму. Чорні, хижі, впевнені у своїй правоті. А стіни були білосніжними, та тільки до пори.
Як же й мені навчитися впевненості у своїй правоті? Та, здається, сон був не про це. Можливо, сон і зовсім не був про мене.
На чужій території, під дахом чужого дому, в стінах побілених не для тебе, що можна собі дозволити, коли не вистачає навіть кисню? Можна, до прикладу, не доводити іншим, що вони неправі, якщо тільки не шкідливі для решти. Та в протилежному випадку…
Я вмію клювати, ніколи не вчилася, але вмію. Я ніколи не була білою вороною, бо так – я не обрана світлом. Я пасмурна. Я не навчена клювати, але клюватиму вашу шкідливу неправоту і саме від того мені бракуватиме кисню.
Коли вони вилетіли, озлоблені та надмірні, то мені навіть здалося, що це випадковість, що варто просто випровадити їх, вказавши на помилку: тут не ваш дім, попри те, що і не мій. Здалося, це просто, бо правильно. Але мені так тільки здалося, тому що надто важко розгледіти злобу серед вибілених стін.
Правда пройняла мене, наче холодний порив вітру серед теплої ночі, наче викриття брехні, означене на папері, наче заблизький шепіт зговору, наче йшло до грози. Правда обплела мене полосами тріпотливих фіранок, сковуючи рухи, затуляючи очі. Я відчула її на дотик, ось вона – вбивча правда! Страху не з'явилося, тільки здивування: так, вони прийшли сюди навмисне! Вони прийшли сюди, щоб клювати, оцей десяток ворон, які виявилися найсміливішими, хоча жодна з них, як і я, не була білою. Решта – стояли під вікнами, усі зі знайомими, хоча й не впізнаними людськими обличчями. Вони нанавиділи мене. Вони сміялися, адже їх, наче світло ліхтаря, цілувала фортуна, а мене – клювали ворони.
Випровадити виявилося неможливим. Необхідним стало відбиватися. Клювати мене у вибілених стінах, нехай і не білосніжну мене, нехай і не у моїх власних стінах, мене – з усмішкою привітності перед несподіванкою, клювати під насмішки інших, тих, що непричетні, бо знадвору, так, так, здається, це нечесно.
А раптом вона є у мені – перемога? Раптом вона сильніше від моїх осягнутих сил? Раптом – це те, чим можу стати вповні, якщо відкину все решта, те, що кличе мої сльози, коли приходи гордість і ніжність за обраних світлом, те, що народить у мені віру в мою правоту?
Коли з'явилася перша кров і я розуміла, що вона не моя, ті, що стояли знадвору, все ще сміялися по-воронячи, та щораз більше проступала крізь сміх їхня непташина суть і щораз більше їхнє чорне забарвлення перетворювалося в брудно-коричневе, і щораз довшими робилися їхні ноги, щораз сильніше від низькості їхньої змови заносило вітром і мокрою собачою шерстю. А в моїх руках залишалося чорне вороняче пір’я з краплями крові на стрижні.
І саме тоді це сталося! Саме тоді мене пройняла думка: як Той, хто білив ці стіни, хто роздмухував ці фіранки, хто перемінював тих, що надворі, хто не обраний світлом, бо Сам обирає, як Він, Той, хто не прийшов у мій сон, хто керує рукою фатуму, Той, хто впевнений, як Він дивиться зараз на мене і якою бачить мене? Наскільки далеко я можу зайти боронячись? Які вони, всі ті, що дивляться і судять?
Так, саме тоді, саме тоді я втратила впевненість. Така звична для мене втрата. Такий знайомий присмак солі. Я розгубилася, стала тонкою і тріпотливою, безсилою навіть для того, щоб втримувати жмут пір’я в руці, засоромленою і гнітючою, пасмурною. Мені забракло кисню.
Подеколи гостро відчуваю, що вмію маніпулювати чи то пак керувати сновиддями. Так трапилося і цього разу – з невимушеної маніпуляції з'явилася дехто вона – рішуча і виважена, спокійна, як плесо над вирвою. Дехто сильна, дехто опікуюча, дехто Перемога. Її втіленням стала сестра. Моєю ж вигадкою вона випровадила небажаних гостей, наче по-іншому в її присутності і бути не могло, байдуже, в чиєму домі, у чиєму просторі.
Та подеколи – притуплюється всяке моє відчуття і тоді я падаю у прірву сну, обертаючись за годинниковою стрілкою у мороці простору, і щось вибілене тріпоче аж надто високо наді мною, так високо, що стає неважливим думати про нього і судити його. І пробачаю а чи забуваю про всіх, що хижі, що приходять навмисне зі злобою, приходять вбивати чи висміювати. І не пробую боронитися. І програю. І ніщо не кличе сліз моєї ніжності. І перестаю бути.
Та все ж цікаво, як це – навчитися не виказувати невпевненості у своїй правоті?
[i]11.07.2018[/i]
[i]Картина – Гюстав Доре [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2022
Журавлями пролітають духи моїх дідів над зелено-жовтявим полем чужого краю, посеред якого стою, відкинувши голову як повний сонях, й тріпочу на вітрі випаленим полотном, що так подібне до зів’ялого листя й пелюстя. В очах мені розкриваються стиглі зернята, в очах мені, разом з чорними цятками страхів, цідяться теплі олії та розходяться колами по землі. Вигріта квіта між шепотом трав і сюрчанням комах сонно колишеться в ніжному почутті.
Діди летіли здалеку ще напровесні, аби поглядіти, як їхнє продовження з плоті та крові молиться їхнім богам, і щоб засвідчити думки продовження. Але не застали ні сліду, ні каяття, ні клятви, ані людини. Їхня змля полишена. Довго вишукували вони, стерши в польоті весь жаль і докір, а знайшли мене аж під осінь, впокореним і вкоріненим соняхом теплого дня на чужому порожньому полі. Я стою на ньому і вже не пригадую іншого. Поле родить в мені надії.
Духи моїх дідів нарешті втішені, побачивши нехай і відступницю, але вдячливу, нехай не досконалу, але рідну. Тож кружляють наді мною без спину, пташиними голосами будячи мрійні простори. Небо здається від того лагідним, наче долоні матері. Пірнаю у нього обличчям, пропускаю крізь себе всі прикрощі роду, а виринувши, плачу в траву, живлячи її найперше пам'яттю, а тоді вже вологою.
Я сюди прилітатиму також.
[i]08.09.2021[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962747
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2022
Ця історія трапилася пізньої осені, коли стара магнолія за її вікном вже скинула левову частку листя, а те, що на ній залишилося, давно не пломеніло рудими язиками завжди не твоєї ватри і навіть не подобало на підвішені кулі гнилих оранжів.
У неї було безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається. У нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.
Вона змогла б любити його дужче, ніж він на це сподівався, а він вже давно не сподівався любові. Він зміг би любити її дужче, ніж самого себе, бо давно був до цього готовим. Та життя виключило усі можливі приводи для їхніх зустрічей, як зустрічаються добрі й аж ніяк не добрі знайомі. Життя онулило усі шанси для зустрічі їхніх поглядів, як зустрічаються погляди випадкових і зовсім не випадкових перехожих. Якби ця історія трапилася в передноворічні дні, то відродила б її віру в казку, вона ж завжди так нетерпляче чекала див у передноворічні дні! Тоді її віра в невідворотне росла б ще вище від отої старої магнолії, яка є пам'яткою природи, аж доки обоє з двох не зруйнували б її власноруч. Так руйнують дерев'яні огорожі по завершенню будівництва багатоповерхівок, бо коли те, що зародилося за обшарпаною, нашвидкуруч збитою огорожею почало набувати рис довершеності, сама вона здавалася щораз огиднішою, заліпленою сотнями оголошень і флаєрів. Руйнувати їх значно легше, ніж чистити. Та нам не варто хвилюватися щодо цього, адже життя не дало їм можливості обліпити тягарями непорозумінь стіну своїх відносин. І так само, як хтось вніс одну стару магнолію до переліку пам'яток природи, так дивний збіг обставин вніс цю історію до пам'яток їхніх життів.
Вона була молодшою від нього на кілька повних десятків років і ще один неповний. Мабуть тому й не уявлала, наскільки сильно він сподівався любові до того, як перестав сподіватися. Сподівання – наче американські гірки: зручно вмостившись на вибране власноосібно крісло ти застібаєш усі можливі ремені безпеки і перестраховуєшся ще кількома уявними на кшталт підвісного хрестика, статистики нещасних і щасливих випадків, поблажливості долі та безмірного бажання жити. Рушаючи, в тобі вже зароджується сподіваня дечого, але сам обирай чого сподіватися. І чим більше ти розганяєшся, тим міцнішим стає твоє уявлення сподіваного. Воно наростає і наростає, аж доки не досягне своєї вершини. Наростає і наростає, аж раптом все обірветься, та коли – невідомо. Це може залежати від потужності ривка, від швидкості руху, від масштабів гірки, від сили бажання.
І вона вже сіла у своє крісло і навіть рушила з місця. В день, коли листопад був настільки вологим, що повітря не вдихали, а випивали, а спрагу споглядання далечі не вдовольняло навіть дальнє світло фар, вона вже мала неабиякі сподівання на свою досі незнану любов. Він же остаточно розпрощався з невиправданими надіями і стрімко летів донизу зі своєї американської гірки. Він досягав підніжжя. Багаж його особистого, не завжди вдалого досвіду штовхав його у спину, добавляючи швидкості. Та він навіть не уявляв скільки петель мають ці гірки.
***
Їй наворожили його по лініях долонь одного знаменного вечора, коли вона була ледь сп'яніла і ніжно-засмучена прощанням з людьми, сподівання на яких вже досягли свого піку і котилися донизу, голосно гуркочучи спогадами про спільно проведений час, як мертві пірати гуркочуть своїми запилюченими кістками, коли корабля-привида прибиває до скель. Вона пообіцяла своєму особистому мрійнику-хіроманту, що ніколи не втратить того, кого тягне до себе її лінія життя. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то не розкривала б їх перед людьми, з десятками таємниць на кожній. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то ніколи не давала б пустих обіцянок. Та вона не вміла, тому пообіцяла собі та світу, що ніколи не відпустить того, хто читається на її шляху.
Він сказав, що не наполягає на її дзвінку і це єдине, що видалося їй недоречним під час їхньої першої розмови. Кількома тижнями раніше на її телефон почали надходити набридливі дзвінки і вже тоді щось у ній почало хвилюватися, але у трубку дівчина лише чемно відповідала: ви помилилися номером. Так часто помилятися можуть лише дуже неуважні або дуже вперті люди. І до одних, і до інших вона відносилася досить терпимо. Вона завжди була терпимою до людських недоліків, тому обмежувалася в подібних випадках скупими, але ввічливими словами. Та як не сказати слів більше від звичного, коли більше від звичного надворі туману, коли туманом перенасичуються вулиці, а серця пересичуюттся самотністю?
Хтось мав у ньому потребу. Хтось знову набридав їй своїми дзвінками, випробовуючи терпіння на міцність, і на одній зі сторін лінії зв'язку воно врешті ввірвалося. Та не на її. В містечках із такими вузькими вулицями, в якому вона жила, терпіння не виходить далі за протилежний від будівлі тротуар. Воно відбивається від цегляних стін старезних домів і повертається назад, до бездонної посудини-душі. Інша річ міста-мільйонники, там стільки перехресть, що не пам'ятаєш, на якому з них ти загубив власну душу, що вже й говорити про терпіння.
Його найближчий друг був досить жалувано мучений любовними і житейськими перипетіями, а самотність його у всі пори року хтось м'яко розбавляв своєю присутністю, як розбавляють віскі льодом, коли хочуть не впитися, а випити задля смакування моментом. Тому в постійному непотраплянні до потрібного абонента він вбачав не руку долі, а радше чийсь затягнутий жарт.
Це такий жарт? – запитував у неї його друг, втрачаючи рештки терпіння. – Мені потрібен Жора!
Вона мляво вибачилася, наче з'їла на обід номер мобільного телефону того Жори, ним самим закусивши, і запропонувала перенабрати. Його друг перенабрав і знову потрапив до неї. Знову і знову. Та вона не дивувалася, – звичайна переадресація, яку легко відключити у свого оператора. На схожі дзвінки їй доводилося відповідати по кілька разів на день. Зазвичай телефонували, коли вона вже або ще спала. То були стурбовані родичі, постачальники питної води, вже відомий нам друг і безліч інших друзів, колег, партнерів тощо. Відчуваючи себе особистим секретарем якогось незнайомого їй чоловіка, вона починала дратуватися, але усі ці стурбовані голоси одразу ж зрізали під корінь її роздратування. Одна схвильована привітна жінка – це, скоріш за все, його мати. Про іншу, яка телефонувала далеко за північ, думати не хотілося, – справжня мегера. Усім був потрібен Жора. Хоча називали його по-різному: Георгій, Гоша, Жора, Гріша, Гога, і ще кілька варіацій. Кіношний персонаж наяву*, – жартувала вона уже зі своїми друзями. Та невже так важко розібратися з власним телефоном? – обурювалася в пермішку з жартами.
До закінчення робочого дня залишалася чверть години. Дівчина неспішно почала збирати речі зі столу, час від часу поглядаючи на мобілку. Ні, не в очікуванні чергового дзвінка, до яких вже почала звикати, а звіряючи годину, щоб покинути робоче місце не швидше, ніж дозволено. Вона ніколи не робила нічого швидше, ніж дозволено, ніколи не дозволяла собі зайвого, а коли чогось дуже хотілося, просто вносила це до списку необхідного. Необхідне в принципі не може бути недозволеним, – така маленька дівоча хитрість.
В цю пору року обтрушена вітром і природньою необхідністю магнолія вже губилася в згустках темряви, тому дівчина ніколи не прощалася з нею, хоча і відчувала на собі її постійно оцінюючий погляд. Неприємно, та це дрібниці, позаяк оцінювачем виступає хтось на дещицю живіший від людини, хтось пам'ятний для природи. Вона йшла не поспішаючи. У провінційних містечках таку розкіш можуть дозволити собі значно частіше, ніж у столиці. Столиця – місто безупинне, тому і життя нашого героя безупину рухалось: йшло, їхало, летіло, їхало туди, звідки злітають, летіло туди, де треба ходити, але ніколи не стояло на місці.
Вона чекаламна свого автобуса, жадібно втягуючи в легені осінню прохолоду. Твердо тримаючись на ногах вона не мала ні краплі страху перед підступними заплічними провулками. Вона чекала твердості від людей і знала, вже зовсім скоро знайдеться той, хто не розчарує її в цьому очікуванні.
***
Коли він набирав свій телефонний номер з мобілки друга, то відчував себе все більше душею і все менше тілом. Якби, після натискання кнопки виклику в нього в кишені задзвонив його власний телефон, то чоловік приклав би обидві слухавки до вух і завів задушевну розмову зі своїм другим "Я". Для цих двох чоловіків у дорогій іномарці, що саме намірялися гучно відсвяткувати завершення робочого тижня, дзвінок юній, судячи з голосу, незнайомій дівчині, після якого в журналі дзвінків навіть не збережеться її дійсний номер, носив характер безневинної розваги, та водночас хвилював незвичністю ситуації.
– Та позвони ти їй нарешті, раптом це твоя доля– відверто глузливо наполягав його друг, затятий скептик. Але чи справді скептик чи, може, носій безглуздо скептичної маски, які зустрічаються доволі часто з емблемою "аби вижити". Адже чоловіки у свої сорок з лишком в душі ще більші романтики, ніж у солодкі двадцять, і як маленькі хлопчиська, соромляться своїх високих почуттів. Обом їм нестерпно кортіло зазирнути у продовження цієї телефонної історії.
– Алло! – за його номером справді підняла слухавку незнайома дівчина. Але ж його телефон з sim-картою тут, у правій кишені куртки! Хоча й навмисно попередньо відключений.
– Здрастуйте, це Георгій! – неочікувано обривистим голосом почав він. Ну звісно ж це Георгій, жодного здивування. Хіба можна з вродженої людської цікавості не перевірити, що відбувається з твоїм телефоном. Тим паче, розмова обіцяє не бути прісною, адже за всі рази його перебування поза мережею, вони вже заочно здружилися і роззнайомилися за допомогою посередників.
– Вітаю! Я очікувала вашого дзвінка, Георгій! – Дещо по-діловому, та з усміхом повела вона. Розмова зав'язалася легко і невимушено. Він попросив вибачення за незручності, яких завдавали їй усі ці набридливі дзвінки. Зробив це дуже вміло, так само вміло вів і усю бесіду. Ще б пак, негоже за стільки десятків років існування в цьому підступному світі, не навчитися вводити розмову в потрібне русло.
Він говорив багато і відверто. Не тільки для того, щоб виговоритися, але й для того, щоб вкластися в невизначений час через нерозуміння характеру співрозмовниці. Після цієї бесіди двоє досі незнайомих людей мали прийняти рішення, що вплинули б на їхнє подальше життя. Адже переадресацію він врешті відключить, а разом з тим зникне єдиний спосіб їхнього зв'язку. Вже у першій їхній розмові він розповів про роки дитинства і про роки навчання, про свої будні та про свої свята, про своє одруження і розлучення, процес якого завдає йому чималого клопоту, про бажаного і довгоочікуваного сина, якого не має змоги бачити достатньо часто, про потребу в людині, яка б вислухала, про все, що важливо, хоча й не для цілого світу. Вона слухала з цікавістю, разом з ним сміялася і журилася. Про її сміх він піклувався з усією відповідальністю, закидуючи щось на кшталт: Господи, ви б мене налякалися, я абсолютно лисий! Хоча форма черепу в мене досить таки симпатична! Вона веселилася з його дотепів і вкотре переконувалася, – вона не з лякливих. Він пропонував їй безкоштовну екскурсію Києвом, зустріч за чашкою кави, похід в оперу, яку обожнював не менше, ніж каву, і ще безліч безглуздих ідей, безглуздих, адже вони були геть незнайомими людьми. Він надиктовував їй адресу своєї електронної пошти, дарма що зв'язок був слабким, а літери з-під її пальців хаотично мінялися місцями. Вона все одно ніколи не написала б першою. Дівчина якось пробувала подзвонити на його номер, який продиктував хтось із його друзів, але, як і очікувала, потрапила до себе ж і видихнула з полегшенням: отже з мережею в столиці стабільний непорядок! Та насправді роїлися думки сварливі, щось схоже на "от нерозумна, геть втратила інстинкт самозбереження!"
Він пропонував їй дружбу щиро і без підступу, адже й сам виглядав за кожним незнайомцем в пошуках цього недооціненого зв'язку. Вона ж – захоплено поринала в його історії, наче в цікаву книжку, а виринаючи – усміхалася їхній спільній історії, що так ненароком зламала невідомі коди, стерла відстані і зневажила прийняті схеми.
Чоловік все не втомлювався бути собою у повній відвертості з незнайомкою, а вона нарешті знаходила себе в тіні старої магнолії, що не досягала її фізично, та від того ще дужче манила впустити себе в серце. Чоловік і дерево зливалися в її свідомості в одне ціле так просто, наче пам'ятка природи і пам'ятка життя зросталися стовбурами, посаджені випадковістю і пробачливою недбалістю оператора зв'язку.
***
Чи пішла вона своїм шляхом, не розмінюючи серце на роздоріжжях, а чи чужими стежками, розсипаючи зерна сміливості крізь порізані перехресними лініями долоні? Чи озирався він на поворотах в очікуванні її навздогінного оклику, а чи зовсім заглушив усі внутрішні голоси, ображений туманністю знаків долі? Чи зустрінуть вони тих, кого недільними ранками виглядають крізь шибки засліплених сонцем вікон? Чи не втратять рештки здорового глузду, розкладаючи по полицях свої правильні та неправильні вчинки?
Кілька повних десятків років і ще один неповний буде вдягатися в листя і знову скидати його догола стара магнолія за її вікном, пробачаючи людям їхні хиби. Кілька сотень життів могли б прожити разом ці двоє, що прониклися одне одним, як вулиці мрякою того пам'ятного осіннього дня. Натомість – у неї залишилося безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається, а в нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.
[i]Осінь 2015[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962672
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2022
З приходом перших холодів я все дужче люблю вікна за те, що вони прозорі, за те, що утримують холод і за те, що мають пам'ять. Вікна зберігають пам'ять впродовж усього року (усіх років), та восени вона, наче, нарешті конденсується і вивільняється. Отже, вікна плачуть пам'яттю, а тому знаю, що ближче до зими буду згадувати один давній випадок. Так повторюється уже кілька років. Я сиджу в теплому затишному приміщенні, дивлюся крізь скло на промерзлих до спідньої білизни людей, а перед очима – пан Віталій, мій давній приятель. Я майже впевнена, що це його справжнє ім'я. Він підійшов до нас із сестрою на залізничному вокзалі, грошей не просив, хотів говорити, та найбільше хотів, щоб його слухали. Сестра тільки скоса виразно і багатозначно поглядала на мене, доки я усім своїм єством висловлювала зацікавленість і привітність. Не зважаючи на тюремний жаргон цей чоловік розмовляв досить чемно, як і личить у місті шанованого панства. За час бесіди він також віднаджував від нас інших осіб без ВМП чи то без гонору, що силувалися легко доробитися на хвилі чужого потоку бесіди. Не подумайте лихого, я не нехтую спілкуванням з безхатьками і алкозалежними людьми, але ж не вкладати в зв'язку з цим кошти в усталення їхніх залежностей!
Здається, колись пан Віталій займався маркетингом на одному масштабному підприємстві, та то було ще задовго до його першого потрапляння у місця позбавлення волі.
Тоді мені здалося, що я все ж його недослухала, тому кілька тижнів моделювала в уяві повторну зустріч. Певне недомоделювала, бо зустріч відбулася односторонньо. Через три місяці я побачила свого нового друга в такому стані, в якому він не бачив, не чув і не функціонував як адекватний індивід. Це була друга і остання наша зустріч. Хай усе в нього буде гаразд!
Так от, справа йде до зими, тому поринаю в цю історію з тобою, любий читачу, аби випередити появу звичної картини на своїх вікнах.
Пан Віталій писав вірші, що деякі він досить артистично продекламував там, на пероні, та пам'ять моя схопилася тільки за найкоротшого з них і вірогідно відірвала якусь строфу.
Можливо колись пан Віталій подасть на мене позов до суду за самовільну публікацію його твору, та я хочу, щоб світ прочитав ті кілька рядків, які аж надто глибоко вразили мене своєю лінійністю і чіткістю, а ще краще – кілька разів перечитав ці кілька рядків, аж доки не осягне усю їхню тютюнову гіркоту. Ось вони:
"Моя жизнь – сигарета.
Моя жизнь – сигарета.
Моя жизнь – сигарета –
Не докуришь и бросишь.
Вот и кончилось лето.
Вот и кончилось лето –
Моя жизнь. Сигарета.
Не докуришь и бросишь." (З творчості однієї особи без визначеного місця проживання)
[i]"Жодна людина ніколи не була великим поетом, не ставши одночасно одним з глибоких філософів” (Сам’юель Тейлор Колрідж (1772-1834) анг. поет, філософ, критик).[/i]
[i]27.09.2016[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962573
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022
Сезонні шарфів розпочато марсаловим, сезон сирості – низькою петлею з волосся. В ці передосінні дні звуки торкають мене все слабше, наче між ними і мною розтікається крапля вакууму, масниста й чорнильна, та все ж – не помітна людському оку. Вона ковтає усі небезпеки, страхи і сумніви, вселяє у мене рішучість, втягує в рух вулиць, виштовхує з-перед автівок і веде крізь безладний гамір все далі й далі, аж доки не зупиняю її холодними подушечками пальців і змушую повернути назад усі засмоктані звуки, мов перемотую платівку, відпускаю день йти і нарешті розпочинатися.
***
Животики
Теплим животиком на студеній землі – так визріває в пам'яті цей самий день кількарічної давності. Літо тоді, здавалося, буде продовжуватися аж до грудня, а мить – до запаморочення. На серпневій галявині звуки були чіткими, а повітря дзеркально чистим. Сонце пробивало мене струменем десь поміж лопаток, а земля струменіла в черево. Перетинаючись в тілі, ці потоки зливалися в єдине ціле, наче дві нероздільні енергії, що творять життя.
Я лежала і дослухалася вибуху в грудях, бо відчувала себе невід'ємною частиною всесвіту, плоттю землі, відірвавши від себе яку – вона закровоточить. Та щось спотикнулося об мої ноги і безболісно роз'єднало мить з вічністю. Дітям до снаги таке і навіть більше.
Жовті зайчики застрибали з водоспаду в наші об'явлені сонцю зіниці, м'ячі та дітлахи застрибали по нашому покривалі, а запахи їжі застрибали просто у нас під носом. Мабуть, пора вставати.
Сокіл
Сокіл виявився схожим на мене, чого я аж ніяк не очікувала: м'які риси всупереч гострим формам, впертість всупереч послушності, багатомовність всупереч мовчанню.
Отже, тезка? – Шкірячи жовті зуби, притискав мене до засмальцьованої ватяної куфайки мій новий друг, доки я намагалася не опускати лівої руки з важким птахом.
Виходить, що тезка, – насилу відлипнувши мовлю, безпорадно впираючись правою рукою в повітря. Тепер вже можу розглядати зблизька буру кінську шерсть на сірих плямах жиру його куфайки, переконуючи себе, що вони не лишилися на моєму обличчі.
Як майстерно і правдиво людям вдається бути простими, якщо сприйняти реальність за рідний дім. Всміхаюся, зазираючи знизу в очі цій високій і темній скелі.
Тільки не заважайте, – суворо зупиняю наступну його тираду, – у мене тут ритуал! – і киваю на птаха. Сокіл, зачувши таку нахабність і зарозумілість, дереться мені на шию, залишаючи за собою спітнілу шкіру і червоні сліди від пазурів. Нам не вдасться стати ближчими за такий короткий проміжок часу, усвідомлюю я. Мені не вдасться почути більше, аніж він готовий розповісти. Та все ж, стійко відбиваючи цей удар, повертаю його на передпліччя, не виказуючи відчаю, бо сьогодні він – мій противник у битві поглядів. Але птах відвертається вкотре, він переможець за визначенням, тож я прощаюся з ледь жевріючими дитячими мріями, а він вдаряє мене по щоці крилом, знайшовши у плескоті цього руху надійний спосіб сказати: не обманюй! Що ж, зізнаюся, я не надто й вірила у щасливий кінець.
Риба
Між дзенькотом води у водоспаді та клацанням фотокамер вона ковтає усю тишу з простору, натомість заповнює його безкінечним потоком слів. Справжні риби такого собі не дозволяють, та вона – втілення усього людського, жінка у повній мірі цього слова. Здається, онтам вже досліджено усі можливі закутки і отримано увесь можливий досвід. Знаю, вже скоро їй повинен наскучити цей росяний рай, тому випереджаю її втечу і гукаю до себе. Пливе моя риба в потоках золота і думок, такій як вона сокіл точно подивиться в очі. Ми чудові, коли разом, на фоні одна одної ми унікальні та виразні, у неї завжди з собою сміх і вимоги, а в мене – план і рюкзак.
Скеля праворуч мене знову оживає, його брови нависають наді мною густим затінком, а гулкий голос вгамовує норов сокола і той переступає з людини на людину, з моєї руки на її руку, і скляними очима ловить її погляд. Сталося! – встигаю помітити я.
Сонце вже на вершечку світу, тому важко роздивитися те, що вгорі. Та чоловік у брудній куфайці прощається з нами першим і міцно стискає мою долоню. Я дивлюся на надірваний ґудзик під його шиєю, це те, що хочу запам'ятати замість комічно негарного лиця, а надивившися, подаю руку цій надто необережній дівчині на слизькому камінні, бо віднині мушу берегти її для майбутнього сина.
Ще чутно наспіви коломийок і напутні слова чоловіка з соколом, та, не озираючись, йдемо далі. Наш шлях – стежкою долі вверх.
***
На мокрому асфальті перше опале листя кидається крок за кроком далі за вітром. Сірі стіни одноповерхової вулиці набирають все глибшого кольору і таємниці. Дощ – провідник неквапних – ледь перекрикує Кріса Рі, що звучить у моїх навушниках так тихо, як тільки може. Вже знаю, – сьогодні буде півсонний день, один з тих, коли чашка за чашкою грієш руки біля розслоненого вікна, не відводячи поглядів і не вдаючи байдужості до надто близьких перехожих. А вечором, окутана шарфом та першими холодами, я так само повертатимуся додому, дорогою перетворюючись на власний спогад.
[i]29.08.2021[/i]
[i]Картина – Олена Папка[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962569
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022
Все починається з однієї відірваної пелюстки маку – човника надії, що гойдається на хвилях нового дня і вмочує моє ім'я, написане червоними фарбами на червоних його бортах в теплий солоний світанок, наче облетілий цвіт диких маків вмочується у водах дивно розлитого, далекого Іссик-Куля.
І тоді я чую плач втонулих дівчат, чую загадку без відгадки: куди поділося місто їхнього дитинства під зоряним небом?
Стає чутно також стихію, вона наближає кінець цвітмаку, коли з'являєтья то тут, то там, короткими спалахами історії. Чутно свист погірного вітру, вий, подібний до ритуальних вигуків шаманів і звуку биття води об дерев'яні причали. Це передчасся змін у сповільненні.
А опісля – підіймається ранкова зоря, єдина у своєму значенні та красі. Вона розкриває очі тим, хто відмовлявся бачити, розширює кругозір, возносить їх вище й вище, вище й вище над червоними полями, захоплює їхній дух, наче хвиля раптового щастя накочується на груди маленького хлопчика, що йде між високих трав пагорбом, аби зірвати букети маків для своїх сестер. Це завершення, що переходить у безкінечність.
А спільною ниткою розрізнених сюжетів життя постає тихе тріпотіння першої опалої пелюстки маку, яка б'ється червоними іменними бортами об плюскітливі води вічності, в пошуку потонулих сестер – квітів Іссик-Куля.
[i]04.06.2021[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954318
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022
Серед рядів собі подібних голосно тішся. Король роздягається, король безумовно голий! Ось воно – обличчя дурня, обрамлене мереживом спіднього і нарцисизмом.
Та закладають основи твоєї депресії, висіюють зерна не на своєму місці. Грець із ним, задираємо голови. Попри власне розуміння кричи: король у шовках, слава! Аж очі сліпить від такої краси!
Навпомацки осліплені блазні розходяться по домівках. Видихають: але ж і посміховисько той, перед ким ми, розумні, били чолами.
Доки ніхто не бачить – голосно смійся! Та коли тебе, наче гриб, відриватимуть від насидженого місця, не проси віддавання честі чи потискання рук.
Дурень не той, кому відрубали голову на початку шляху, а той, хто всю дорогу несе її у руках, і ховає від власних дітей розпашілі від сорому щоки.
Король також боїться. Голосно говори!
[i]Весна 2018[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954005
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022
Сліди лягають вервицею під вікнами. Хто вона – та, що ходить босоніж і не примерзне, не замерзне, не спиниться, та, що витягує (біситься, та мовчить) загострені вилиці? Все минеться, – цідить однією лиш струйкою думки. В дзеркала не дивися! – гарчить. Блідолица, до біса ввічливість! Скажи тій, що в люстерку, щоб збиралася. Лукава бестія! Курва! Мара! Вискочка! Тріщинами на шибах віконних (так лягатимуть зморшки на твоєму чолі – килими домоткані в узорах, хрестах, символах) розходяться дороги можливих життів. По холоду льоду вигадки ковзають і повзуть в останній бій за право бути ніким, лукавими бестіями, курвами, марами, вискочками, перед лицем Господа Бога – ягнятами, безпорадними, розчинятися у візерунках віконних лісів. Зішкрібай їх безжально, ламай об них дух і нігті. Хай не буде ніщо ілюзорне тривалим, як їхнє бажання лягти на твоєго яву полиці! Вони діти твої і вірші, обмани і здогадки, шматки плоті, фантазії, варіації усіх безумовних тебе, які були б, якби…
Хто вона? Ким би вона не була, коли ступить на місячне лезо, не примерзне – згорить. Приміряй тоді власні стопи до відбитку розкиданих і покинутих вервиць її слідів.
[i]Весна 2018[/i]
[i]Картина – Едґар Деґа "Танцівниці в рожевому"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953455
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022
Остання впала. Зі звуком, що сколихує стіни, розламує свідомість, руйнує тишу і тишу розпочинає. Коли падала
– розпочала цю тишу, поклала її, наче ношу на плечі чи радше на голову, і вимагала, випробовувала: витримаєш? Тримай!
Простір стався вакуумним, лілово-сірим. Тиша сталася важчою від повітря, слабшою за тяжіння. Тепер і вона так само впаде.
Остання впала, проте не можна було опускати рук. Занімілих їх підносила догори, мовби випрошувала: ну, дайте, дайте ще! Щоб сірий стався ліловим, щоб мить захопила вічність, щоб можна було пригубити її!..
Світло від вуличного ліхтаря, розмите нічною вологою, одухотворене молитвами душ і духів, одурманене переплетами квітково-трав’яних ароматів, вливалося в тіло неочікуваним жаром, непомітно входило в п'яти, підіймалося венами з кров’ю і киснем, виром дуріло в сонячному сплетінні, та врешті наскрізь пробивало скроні, пульсувало: дзень... дзень... дзень... Вітру не було, та у тиші неочікувано з'явилося те приглушене дзеленчання, що зароґджувалося на розі вулиці від підвісного китайського дзвоника.
Дзень... Тепер вже доносилося чітко, пронизувало струмом з глибин тями чи то тяма доносилася з глибин небуття. Я – небуття, цілковита непізнана свобода!
Коли впала остання – усе змішалося, замінилося і знову стало на свої місця. Не опускаючи рук, досі не могла відвести погляду від вогких долонь, починала відновлювати чуття і раптом вся стала слухом. Слух розбудив її. Чіткіше, ніж оте дзеленчання, асфальт відбивав чиїсь кроки. Позаду хтось віддалявся.
Отже, тут щойно був ще хтось! Разом зі мною був ще Хтось! Ще Хтось разом зі мною мовчав і думав посеред вулиці! Серед сірого і лілового, серед ночі, коли сіре і лілове зливаються в єдине, Ще Хтось думав думки поруч з моїми. Можливо, він думав мої думки. Чи це я думала чиїсь думки серед безлічі сірих і лілових? Серед миті, що захопила вічність, – не-бут-тя. Тож, котрі з них були моїми?
Дзень... Обірвалося. Остання крапля дощу впала.
[i]05.2017[/i]
[i]Картина – Еллен Сіліакус[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953422
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022
Північ. В будинку Світських вечірка: голосно лунає музика, дзвенять бокали. Крізь прочинені двері тераси червневий вітерець доносить задуху, замішану на ароматі чайної троянди. Раптово простір розсікає струм нещасно-недолугого випадку.
– Хтось пролив щастя! – пронизливо викрикує Лякливий і розгублено позирає на Бентежного.
– Овва, тут хтось щастя пролив, – майже водночас з ним зауважив Безпечний і голосно відсьорбнув зі свого бокала.
– О, щастя пролилось, – промовив Розсіяний, що по-дитячому рясно кліпав. А поряд з ним неприродно тонким голосом зареготав Недоречний, чим тільки посилив напругу.
Гості стікаються в центр кімнати. Музика замовкає. В цілковитій тиші виразно чути тільки дихання пари Сміливіших.
– Не твоє? – пошепки запитує Такий Самий в Іншого.
Інший, неочікувано для Такого Самого, раптово перетворюється на Найпомітнішого. Він набирає відстороненого вигляду, оминає Такого Самого і повільно направляється до тераси, та на ходу помічає, що залишає за собою плями липких крапель з перевернутого келиха, тому зупиняється на півдорозі.
Інший докладає непомітних оку, проте надістотних зусиль, щоб остаточно і переконливо перевтілитися у Відстороненого.
– Приберіть тут, – мовить він не озираючись, а вільною рукою притримує на потилиці маску Надмірного, яку прихопив заздалегідь, готуючись до свята.
Глибоке всезагальне сум’яття. Гнітюча тиша очікувано навіває нудьгу. Лякливий з Бентежним шукають поглядом найдальшого кута кімнати. Розсіяний продовжує кліпати на знак незбагненності павзи. Решта публіки синхронно переставляє бокали з руки в руку, задаючи ритм для подальшої дії. Мить обриває Безпечний.
– Ще краплю щастя? – у всіх і водночас ні в кого запитує він, цілковито захоплений розгляданням закоркованої пляшки в руці.
Знову лунає музика. Після тривалої мовчанки ледь чутний вітерець добавляє задушливих ароматів. Напруга поступово йде в осад.
Дзенькіт бокалів. П’ять на першу. Тераса тоне в гущі червневої ночі. Інший, під софітами поглядів Таємних Спостерігачів, зриває з найближчого куща напіврозквітлий пуп'янок троянди.
Інший знав, що ніхто не прибере.
[i]25.04.2017[/i]
[i]Картина – Фабіан Перес[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022
Нагло пробивалося крізь шибку вікна, випалювало усі заслони, вторгалося в мій особистий повітряний простір, розтягувало шкіру обличчя: Будь! Будь! Будь веселою!
Я на стелю хотіла вилізти, але я не гекон, тому я на стелю лише дивилася. Бо любила грітися на сонці. Бо розтягувало шкіру обличчя без моєї згоди. Бо не кожен зможе ось так, крізь закони тяжіння і чемності – аж на самісіньку стелю! І заповідало або й наказувало: Будь! Будь! Будь яскравою!
Але я завжди така неслухняна, коли з холоду йде до тепла. Брала дзеркало і роздивлялася, як у потоках світла губляться вії, осідають пилинки, розмиваються зіниці до кольору паводкових вод... Каламуть. Будь! Будь! Будь виразною!
До тієї стелі так тягнуться мої ноги, півкрок за півкроком. По стінах ходити легше, коли півкроками. Порозкинула руки й напівдрімала. Підставляла лінії долонь вздовж променів сонця, та вони залишалися холодними, скільки б світла не випили, скільки б енергії не ввібрали.
Тепла! Дайте крихту тепла!
Але я завжди така хитра, коли від зими йде до літа. Полежу тут до завтра, вичекаю, коли ранкове сонце саме впаде на мої п'яти, нібито я на стелі, нібито я – гекон.
[i]02.03.2017[/i]
[i]Картина – Маркос Беккарі[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953281
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022
Не ловила метеликів сачком, не препарувала найяскравіших з них голками, не ховала в кишені осколки зірок, що падали з неба, не впивалася жадібно чужою вродою, не шукала відмовок там, де їх і не могло бути, не просила... Не просила! От і перше прозріння, як результат самоаналізу: не просила!
Де твоє щастя, дівчинко? Кому ти його позичила? Чи не його ти розтоптала, коли на пальчиках обходила боком власну долю, бо боялася в ній наслідити? Акуратна аж до психозу.
Тобі казали: будеш там однією з кращих! А ти сіяла сумнів і відмовлялася навіть прийти. Тобі казали: ось світ, він мріє впасти до твоїх ніг! А ти озиралася довкола, – та ж тут так тісно! Краще я посуну свої ноги, щоб світові було куди падати. Тобі несли оберемки квітів, – цвіти між ними, дівчинко, найяскравішими барвами, милуй око! А ти бігала з глеками, носила чисту воду, підсипала у вази цукор, щоб надовше зберегти їхню свіжість, та так і не набулася у квітучому затишку. А потім – зігрібала в жменю крихти своїх нещасть, дрібненькі зовсім, бо не падають великі нещастя на того, хто не навчився смакувати щастям. Збирала їх і ховала в серці, наче в позолоченій шкатулці, як найбільший свій скарб. І закривала на сто замків!
Мої маленькі нещастя тільки мої! – казала ти, – як майстерно я вмію з ними поратися, боротися з ними. Не вірите? То подивіться, де вони? Їх не видно, вони надійно заховані в дорогоцінній шкатулці, запаковані в коробочку переконань, а та коробочка ще в одну коробочку і ще одну, і ще, і ще… І все це щедро пересипано пінопластовими кульками мовчазного схвалення і обмотано скотчем часу. Хіба ж я не молодчина? – Підсумовувала ти. Та від цього нещасні твої нещастя робилися ще нещаснішими, замаринованими незбагненною порожнечею, неосяжною самотою.
Допомога? А що це? Ах, те, про що потрібно просити? Ні, не працюю з таким матеріалом.
Здається, дівчинко, ти й себе помістила у ту шкатулку і маринуєшся у власних соковитих бідах. Самостійна аж до психозу.
Не вір, не бійся, не проси! – це тюремні закони, що писані не для розґратованих. Але ж гордість? Ну добре, добре, гордість – пані надто вперто переконлива і надто переконливо вперта, та що коли просити і не потрібно, коли щастя падає з небес, тільки встигай розкривати долоні й ловити? Що тоді стримує тебе, щоб не кинутись у вир найчуттєвіших подій, найсолодших емоцій? Що не дозволяє натиснути кнопку пуску для свого запланованого життя?
Віддайте найбільший шматок торта іншим, бо мені буде незручно їсти його на публіці. Так смішно та сумно водночас – самопожертва як прояв психозу.
Ти не зривала квітів на чужих клумбах, не проходила байдуже повз розсипані на ринку мандарини, не ув’язнювала в сірникових коробках хрущів і світлячків задля забави, не закінчувала розмову першою, щоб не залишати у душах осаду, не просила… Не просила!
Дехто вважає, що гордість свідкує про гідність людини. Інші ж вважають, що це свідчення духовного та етичного падіння. І у обох сторін є переконливі аргументи – безумні переконання безумного людства. Обирай сторону!
[i]12.2016[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953033
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022
День не складався з самого ранку. Він жував свою булку, а мені було її щиро жаль. Бідний Йорік, – так і крутилася в моїй голові знаменита цитата з не менш знаменитого твору Шекспіра. "Мене нудить, коли я дивлюся на нього". Адже й справді, – бідний! "Де тепер твої жарти? Твоє вистрибування? Твої пісеньки?"
Не знаю, чого мені в той момент хотілося більше: прийняти священничий сан, начепити рясу і з урочистим виглядом охрестити цю ще теплу й запашну булочку гучним іменем давно забутого героя Йоріка, а опісля – споглядати розправу над обездоленою випічкою, яка, як жертва кров, втрачає своє повидло, і до розсічених кінчиків волосся пройматися трагікою англійської драматургії епохи відродження, трагікою безславної плоті?
Чи піддатися іншій стороні свого єства, більш рішучій та прозаїчнішій? Бо єство свідомої громадянки демократичного суспільства палко бажало вирвати з безжалісних зубів пана шофера рештки колись апетитного хлібо-булочного виробу і навіть не повертати собі кошти за проїзд, а бігти з нею світ-за-очі, а точніше – в напрямку протилежному до маршруту цього автобуса.
Допоки я отак бовваніла, чи пак обмізковувала план порятунку жертв насильницького пожирання, та врешті будь-який план, лиш би він мав відтінок реальності, бодай з порятунку моєї вразливої психіки, водій вже покінчив екзекуцію за розпорядженням присяжних в складі: почуття голоду, відсутність етикету і вроджене недбальство. Далі вельмишановний пан шофер, якому порядні прикарпатські жителі на вході кажуть "Слава Йсу!", а на виході ґречно дякують, проворно, адже мали місце довгі роки тренувань, зім'яв своєю натрудженою рукою поліетиленовий пакетик і викинув його у вікно під ноги пасажирам "боронь Боже не свого" маршруту. Далі наш сучасний герой витер масні губи кінчиком лівого рукава і голосно прицмокнув язиком, щоб роздобути з піднебіння змлоснені рештки ще недавно цнотливої булки, і так само голосно прорік: всьо, хлопці, вйо!
Яка жахлива історія, подумаєш ти, читачу. І я відповідально заявлю: так, це було жахливо! Це було ніщо інше, як акт наруги.
Чи я перебільшую? Це також не виключено, адже день не складався з самого ранку. Того знаменного дня в мене, та й загалом у широких мас населення, як у звіра, на якого направлена мушка рушниці, загострилися абсолютно усі відчуття: зір, слух, нюх, а ще – почуття роздратування, відрази і уповільненості миті. Свідомість нудило від легкодухості соціуму і безглуздості ситуації.
На щастя – день вже перетнув свій екватор. Було близько сьомої години вечора одинадцятого грудня дві тисячі дванадцятого року. Я їхала додому зустрічати кінець світу.
[i]2013[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952886
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022
Коли земля вкривається білосніжною зимовою ковдрою, борись з собою чи не борись, та хочеться почати писати нову історію життя – кращу, чистішу. Писати впевнено і усвідомлено, без хитрощів, безповоротно. І не взуваючи величезних татових чоботів, щоб замаскувати на снігу свої дрібненькі дитячі кроки, хочеться йти туди, де біліється далечінь, де розмиті усі горизонти і рамки, де навіть гори, колись сині та громіздкі, видаються однією неокресленою, бездоганною, безмежною площиною.
Якщо маєш піти, – зима буде для цього найвдалішим часом. На пухнастому снігу сліди будуть глибокими та вагомими, ніхто вже не загубить їх аж до першої відлиги – першого забуття. Коли маєш піти, залишай за собою слід, бо, можливо, хтось має піти за тобою. Залишай за собою полегшу для того, хто не гає життя на сумніви у виборі шляху й супутника, та сміливо дає йому право йти вперед.
Люди як поїзди – мають свої маршрути. Та чи поїзд прямує "з", чи перш за все поїзд прямує "до"? Що вагоміше: звільнення чи надбання? Перевага поїздів над людиною в тому, що вони завжди мають кінцеву ціль і прямують до неї продумано, з прорахованим заздалегідь часом на зупинки, станції та полустанки, з врахуванням сили Коріоліса, зміни часових поясів на кордонах, з прирученням собі усіх гілок залізничних колій – правильно і за розкладом.
В чому ж перевага людини, коли вже є у ній схильність переважати? Людина має чуття. Людина може обирати на ходу. Людина може змінювати початкову ціль і годину старту. Задля звільнення і надбання водночас лише вона здатна залишати за собою легкість втрати і змін. Відчувати – ось єдиний принцип з яким вона може сміливо рушати з місця так, щоб не руйнувати чужих маршрутів, та чітко вимальовувати свій, наче сліди на снігу.
Тому, людино, якщо маєш піти, вибирай для цього правильний час!
[i]03.12.2016[/i]
[i]Картина – Клод Моне, з серії "Стоги сіна"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952845
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022
Маленький кротик здох. Він лежав на правому боці і сум огортав його, наче імлиста субстанція, що прийшла на зміну аурі. Чотири його лапки паралельно горизонту довжіли зубочистками.
Чому він лежав на тій стежці? Невже він навмисне прийшов сюди помирати? Чи, може, він виліз поживитися травичкою?
Я не знаю, що їдять маленькі кроти. Я не впевнена, що для світу він був кротом, бо ніколи не знала жодного іншого крота особисто, ніколи не бачила їх на власні очі, та мені він видався саме маленьким кротиком.
Якби він дочекався мене, то не залишився б голодним. Я пригостила б його виноградиною. Великою. Йому вистачило б її надовго. Він присів би край стежки, їв свою виноградину і дивився, як я визбирую на городі картоплю.
Мій пес не відбирав би у нього їжі. Для свого пса я приготувала ціле гроно.
Мій пес не тривожить тіла маленького кротика не тому, що має відразу, а тому, що має повагу. Мій розумний пес.
Хоча зараз все неправильно: мій пес носить ім'я чужих йому гір, та колись все буде по-іншому. Колись на честь мого пса будуть названі гори, величні, як он та, що синіє скраю, ім'я їм буде – Найкращий У Світі Пес.
Ми втрьох могли б сидіти перед нею рядком, їсти свій виноград і задирати до вітру носи. Цікавий, мокрий і гострий – такі у нас носи. Але він не дочекався мене.
Варто б забрати його з тієї стежки, але я – людина, а в людини завжди стільки справ і турбот. Людина завжди кудись поспішає. Коли людина не може залишитись, вона каже: я йду, але обіцяю повернутися. Та насправді – йде, щоб не повертатися.
Я ніколи не піду, щоб не повернутися, бо на мене чекає голодний пес. Він не буде вимагати в мене не йти не тому, що має гордість, а тому, що має правагу.
Але я й без того не піду, щоб не повернутися, бо він чекає на мене.
Хтось чекає на маленького кротика.
[i]01.10.2016[/i]
[i]Картина – Клод Моне, з серії "Стоги сіна"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952705
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2022
Збирає себе з літер, як з попелу, що кружляє вихором перед широко розпахнутими очима нової людини – названої, легкої. З літер, як з атомів, що шукають своє місце у природному ланцюзі, що блукають відштовхнуті та притягнуті. Збирає себе щоразу по-новому, як фігуру з деталей півмісячних, та не рівних. Збирає так, як лягає на душу, на вітер і на язик.
І простягає, наче змією, – іменем обвиту руку, наче спіраллю з намагнічених намистин, неогранених і неосяяних. З літер, що стрягнуть в роті, як пальці в теплому замісі хліба.
Тамара! – Гронами чорної горобини обривається й котиться вздовж білої шкіри руки, а те, що вціліло, провисає браслетами на зап'ястку під власною ваготою.
Та-ма-ра, – збирає інша людина в жменю і хапається за кисть, наче за розгойдану гілку, а тоді відпускає раптово, бо обриваєтья решта ягід.
Тамара... – куштує інша людина назбиране і воно видається гірким.
Для наступної людини доведеться вирощувати нове ім'я, а це вже докрапує соком під ноги із завмерлих у вітанні й так і облишених кінчиків пальців.
[i]28.08.2021[/i]
[i]Тамара – з давньоєв. "фінікова пальма", символізує плодовитість, щедрість богів
[/i]
[i]Картина – Фабіан Перес[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952621
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2022
Скам'янію від твого байдужого погляду. Скам'янію. В той день буде така правильна погода, такий правильний дощ. Під ногами – розмокле осіннє листя, за ногами навздогін – бризки води. Калюжі розбігатимуться, щоб дати мені пройти. І ось, посеред спорожнілих площ, я йтиму поволі й дивитимуся тільки вперед, як раптом відчую на своїй потилиці твій нещадний погляд, твій вперто безмовний погляд, і скам'янію.
Для чого ти подивився на мене, Жорстокий Янголе? Ти ж завжди дивився повз! Ти дивився так до і дивитимешся опісля. Завжди, та тільки не цього правильного дня, бо так було написано.
Погляньте, яка чудова скульптура, – говоритимуть одні одним перехожі, – який досконалий витвір мистецтва, як детально продуманий образ, які лінії, які… О Боже, моторошно! Мурахи по шкірі, та погляду не відвести. Скульптор врахував кожну дрібничку, до розсічених кінчиків волосся, до заплутаних вій. Голова ледь нахилена вліво, губи пелюстками троянд привідкриті, очі примружені, кожна зморшка на своєму місці. А зіниці! Щось хочуть розгледіти чи, може, сказати? Ні, це не страх дивиться такими широкими зіницями і навіть не подив. Це саме життя.
Ти збагнув? Я стоятиму посеред площі, повз мене проходитимуть і озиратимуться люди, вішатимуть намисто з паперових квітів на мої груди, захоплюватимуться, а може, глузуватимуть з мене.
Чужі, ти чуєш, Чужі обійматимуть мої тонкі оголені плечі заради одного лиш фотознімку. І тільки діти від нерозтраченої щирості вкладатимуть зірвані на галявині стокротки у мої розкриті долоні. Так минатимуть роки і вітри з чотирьох сторін світу будуть тому єдиними свідками.
Що робитимеш ти, мій Суворий Янголе, в час, коли Чужі торкатимуться моїх пліч? Ти сидітимеш в кафе навпроти, попиватимеш теплу каву і дивитимешся повз? Як до і опісля – повз? Чиї потилиці студитиме твій байдужий погляд? Хто спотикнеться об нього? Чи ти спокійний за мене, Янголе, вже тому, що я кам'яна? Що нарікши мене без слова – прирікаєш на спокій. Чи гадаєш, що я не зруйнуюся, що вітрам і дощам не під силу розсипати камінь, а зробивши мене крихкою, – не дивитись в мій бік очима палючими – благо? Так! Все так! Не дивися на мене, Огненний, бо не поглядом крешуть любов! А як глянеш ще раз – то розсиплюся в порох, бо як плоть блискавично у вірі воскресне, так само зруйнується вірою камінь.
Тож змовкаю тепер перед тим, хто в моїм розважані розвагою студить гарячу потилицю, і величаю Мудрим. Паперове намисто носитиму гордо як перли, що під грубими краплями з неба вляжеться чіпко на грудях. Бо лише в дуже правильний день, коли ллється на людство холодний дощ, від байдужого погляду кам'яніють.
[i]22.10.2016[/i]
[i]Петра – від чол. Петор – грец. πέτρος, Petros, «камінь, скеля»[/i]
[i]Скульптура – Луо Лі Ронг[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952619
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2022
Десь на краю цього примарного океану уламки твого човна приб’є до її берега.
Хай береже тебе Бог в ночі чорні, пінисті, хвилюючі!
Вона стоятиме на причалі, простоволоса твоя Торілія, наче відбиток змитої молодості, наче тінь затонулих надій, розхристана твоя Торіла.
– Не напивайся до втрати розуму серед цього жорстокого океану, Дюкейне. Розум тобі ще пригодиться, коли шукатимеш шлях додому. До подолка своєї сердечної Торіли припадеш спраглий і висохлий. Впиватимешся її лагідністю, ласками захлинатимешся.
– Я тут, Дюку. Позаду. Лишень не озирайся.
– Торіло! Торіліє! В моїх руках твої руки. Руки твої вічно холодні.
– Так, мої руки!
– Холодні, Торі!
– Мої.
– Твої... От би і мені навчитися бачити лиш те, що полегшує муки душі!
– А ти спробуй зі мною. Ось, Дюкейне: руки мої – вічно холодні в твоїх руках.
– В моїх руках вічно твої холодні руки.
– Мої руки в твоїх руках.
– Вічно.
– От і навчився, радосте!
– Торіло, я бачив і чув тебе в перший день своєї знемоги. Та в другий день своєї знемоги я тільки чув тебе. А на третій день – втратив тебе.
– Я стояла перед тобою в перший день твоєї знемоги, Дюкейне. Я благала небеса, щоб ти взявся за мою руку й підвівся на ноги. На другий день твоєї знемоги я сама взяла тебе за руку, та ти навіть не поворухнувся. Я лягла позад тебе так тонко, як ото тінь під розпеченим сонцем чужого океану, і нашіптувала тобі слова звеселяючі, нібито саме небо звеселяло тебе. Я молила небесну вись і морську глибину, щоб ми підвелися разом. На третій день твоєї знемоги я й сама знемогла дивитися, як ти знемагаєш. Тоді я злилася з тобою і ожила в тобі, душе моя. Аж тоді ти підвівся.
Десь на краю цього безкрайнього океану, як тінь від тіні, тобі примариться дух твоєї відданої Торіли. Захлинайся її лагідністю, лишень не озирайся!
[i]11.07.2017[/i]
[i]*Торіл – битва бога
**Дюк – землероб, мирний[/i]
[i]Картина – Анат Барон Ґілбоа[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952606
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2022
Марилося, що минеться. Недомарилося. Ще коли ти малою лежала в тяжкій гарячці, вся обмащена оцтом і слізьми матері, обцілована, обезсилена, нерозумна, нащо давала Господу клятву відректися самій від себе? Еллі, чи тепер тобі бути відступницею, що значить грішницею? Чи покласти життя на вівтар невідомо чийого щастя? Чи померти отак в собі?
Нестрачена, не розтрачуй вогонь той, що з серця мов дар підноситься! Пломеніє в тобі. Тож від доброго бути доброму чи від того, що зле для душі, добра сподіватися?
Коли маєш любов палючу – не згори у собі від скупості. Коли маєш страхи жахаючі – не стидайся просити помочі. І у немочі, Лорі, не спіши розкидатись обітницями. А Господь не дурний, Він знає коли не слухати. Тож тоді, як малою лежала в тяжкій гарячці, твій Господь тобі на добро оглух.
Не тремти, Норетто, це всього лиш тобі намарилося.
[i]22.07.2017[/i]
[i]*Елеонора – "Бог мій світ" з давньоєврейської. "Співчутлива", "милосердна" з давньогрецької.
[/i]
[i]Картина – Марк Спейн[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952439
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2022
Так, ти залишишся тут навіки, серпневою задухою, струменем світанкового сяйва, перекошеними, затертими, підпертими вітром шибами, плямами від крапель дощу і душ, що прагнули ввірватися в твоє тіло чи то пак вирватися зі своєї драглистої оболонки, та розбивалися об кригу віконної незворушності, гардинами, на яких ускладчалися і без того складчасті лиця родом з химерної прірви гротескної свідомості, загустілою пилюкою полиць, долілиць оберненими пожовклими книгами, крижмою, що колись, білосніжна, кутала твої крихітні ноги, а згодом – кутала твою недоспілу мудрість у засушеній пуповині, наготою відбитку тебе сплячої, витисненому, вилежаному, випещеному на незастеленому ліжку, вщент розтрощеною, недозбираною копілкою пам'яті, вщерть набитою непророслими крилами периною, нестерпністю паралізованої годинникової стрілки, віршами та віросповіданням, якими просочилися ці вимучені стіни, вимушеністю тріщин на них, кожною шпариною осиротілої підлоги, важкістю посивілої стелі, Стелло, ти так і залишишся тут навіки, окутана павутиною нікимнепрочитаності.
[i]13.07.2017[/i]
[i]*Стелла – з латин. "зірка", "зоряна"[/i]
[i]Картина – Марк Спейн
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952399
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022
Олівіє, чи ти бачила якої срібності я напився з твоїх рук? Я, наче дзеркало, став продовженням твоїх смутків і радостей. Кожну морщинку твого гніву тепер знатиму на дотик, так пірнав у твої долоні, допоки ти спала, сердешна.
Срібло ночі стиралося в порох, коли ти була поруч і срібним пилом покривалися години з тобою проведені. А тепер я стираюся в порох, бо проводжу рукою по твоєму непробудному чолі. Мирному.
Ох Летті, ти не бачила, бо це було в іншому сні, сусідньому від твого. Та і я поводився аж надто обережно, все боявся тебе потривожити.
Та послухай, на днях приходили торгаші часом, пропонували кількадень за дешево. Кажуть, за таку ціну вже ніхто не віддає, всього три повні спомини. Але я відмовився, Лі. Чи гніватимешся на мене за це? Ти б розізлилася, бо я ж навпаки хотів дати їм трохи днів, десяток-другий, та сказали, що так не міняють. О, я б хоч зараз стратив рештки життя, аби всі наші спогади ожили!
Але все ж, якого срібного спокою напився я з твоїх рук!
Моя Оллі!
[i]12.07.2017[/i]
[i]*Олівія – та, що несе мир. "Олива" з латинської
[/i]
[i]Картина – Ерік Зенер[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952343
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022
Ееевааа!..
Ева. Я заблукала. Я так сильно заблукала, що жоден крик, жоден клич не виведе на мене вірного і відданого. Нічого вічного. Жодного стрічного. Прихильників безліч, а поплічників? Так, щоб нога в ногу, думка за думкою, серце поруч зі серцем. Так, щоб довіку, без застережень. Так, щоб без підступу, без обману, без зради. Так, щоб поради не роздавали, а радили. Скажете, неправильно? –Байдуже. І коли неправий, щоб не бралися кидати першими камінь. Не показували пальцями, як на стихійне лихо, пальцями з обгризеними нігтями. Обгризали їх не з розпачу, а зі страху, що і на них повернеться рівно половина. Бо в чесному світі все по-чесному, тому половини завжди рівні. Щоб не цуралися. Щоб ніхто не дочекався третього півня. Тільки не третього півня! Щоб кожен кожному рівня. Так, щоб не казали: надто пізно! Це слова для грішників, а гріхом – невірство. І щоб ніколи, ніде, ні за яких обставин не сумнівалися. Щоб понад силу старалися вірити. Так, щоб не засуджували віру тих, що старалися дужче за інших. Тільки так, не менше і не більше.
Скажете, надто вимогливо, надто утопічно, адже ніхто не ідеальний і ніщо по-суті не вічне? Ба більше того – жоден не є і не стане навіть для себе Богом? Тут я погоджуся. Але хочеться так, аби ще з порогу давали присутнім розуміння своєї присутності, щоб заповнювали собою простір аж до межі чужої аури, і щоб за межу! Іноді варто і за межу.
Але в лісі для заблукалих кольорові ходять по чорно-білих квадратах. Надто складна гра і надто завзятий противник. Тож варто б себе запитати: ким він є? Ким є ти у лісі думок між густими тінями віковічних дерев? Хто ти у дзеркалі своїх розгублених очей? Чи таким ти виявишся і в задзеркаллі? Чи то не ти, а хтось інший не може визначитися з власним ростом в той час, коли насправді все просто, коли насправді ти одночасно і низький, і високий?
Прихильників безліч, а поплічників? В голові стільки слів, що вони вже починають спотикатися одні об одних, аж клубком у горлі застрягає крик відчаю, крик протиріч: ева! Жодного оклику, бо заблукалих більше, як пошуковців, а знайдених менше, як втрачених.
Голова з пліч! Голова з пліч! Чорно-білі квадрати вже ладні називатися ромбами, та хто ж їх послухає. Бо гра надто складна тоді, як насправді все просто: прихильників більше, ніж поплічників.
Тому, щоб самотужки знайтися, коли розгледиш на краю лісу освітлену хатину і доберешся до неї, в безпам'ятстві повторюючи про себе: ева, тоді й станеш одним зі знайдених, бо ходив не квадратами, а ромбами. Але не забудь, тільки не забудь ще з порогу дати присутнім розуміння своєї присутності. Без межі. Тільки так, не менше і не більше!
[i]28.10.2016[/i]
[i]*Ева – крик про допомогу заблукалих, неофіційно визнаний на міжнародному рівні, завдяки легкості звучання і вимови
**Ева – ст.-жид. ім'я Haṷṷā haįā "жива"[/i]
[i]Картина – Фабіан Перес[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952228
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2022
[i]Картина – Богдан Савицький "Підвечірок" 2022р.
[/i]
СІРНИКОВІ ЛЮДИ
Ніхто не любить, ніхто не жаліє,
Ніхто не покормить з руки.
Хворіє, хворіє, свідомість хворіє –
Зима перейшла у віки.
Ніхто не вникає, ніхто не приймає:
Чи за, а чи проти? В чім суть?
Таких і подібних аж з надлишком знає
Цей світ. Ти ж, як хочеш, – забудь!
Хто справжній, що цінне – з’ясуємо в дії,
Вже аж на порозі біди.
Не час бо для мрії, не час для надії,
Нам от залишити б сліди!
Тож топчемо ниви гріхом без покути,
Вже й слід загубили в багні.
Нам радість чужа, наче доза отрути,
Нам зблизька тьмяніють вогні.
Приблизили тих, хто піддався управі,
Та хто з них підставить плече?
Бо полум’я війн і досягнення слави
Прославленим нам не пече.
Руйнуємо підло своїми ж руками
Без сумнівів зайвих і сліз
Все те, що до нас будувалось роками,
З відплатами тягнемо віз.
Хтось вкотре будує хати сірникові,
Щоб звично їм впасти в вогні.
Хтось тягнеться ввись, у багаття ранкові,
Та так і згорає на дні.
2012
***
ВІДГОМІН ЙОГО СМІХУ
Тільки не падай духом,
Він не помре ніколи!
Не перетворить в руїну
Спокійної гавані море.
Тільки не падай духом,
Він буде вічно жити
В твоїх душевних муках,
У твоїх серця стуках,
В спогадах і сподіваннях.
Тільки зумій не забути!
Смерть не наважиться вкрасти
Пам'ять з твоєї долі.
Життя залишає сліди
Навіть не з власної волі.
Життя проросте у квітах
Під вікнами. Тихої ночі
Подих вбере навіки
Погляд його і очі.
Відгомін його сміху
Стане твоєю втіхою.
12.2012
***
N
Я не поет, я – вірний слів фанат.
У жанрі N про класику лиш мрію.
Не йду поважно на думок парад,
Бо часом навіть в тіні інших млію.
Я – виплекана долею душа,
Леліяна роками супокою.
Самотня, безпорадна чи пуста –
Живлюся тільки світлом і росою.
Я не жадаю радості дарів,
Не знаю, куди дмуть вітри надії.
Гнітить в знемозі розуміння слів,
У роздумах не кваплячи події.
Без захвату, без відчайдушних поривань
Моя мета – знайти мету єдину –
Маскує слабкість у безглуздості вагань
І досі жде сприятливу годину.
Стираючи на порох жадну мить,
Порожня метушня калічить долі.
Чому ж оковані обов'язком дрібниць
Ми добровільно не зречемось волі?
Ми свій талант заритий у пісках
Не маємо відваги відшукати,
Героями стаємо тільки в снах
Говоримо, де краще б промовчати.
І збагатівши від мізерних перемог –
Принижуємо всіх і все на світі.
Як ледарі прогнили до кісток
І лестимо самі собі, мов діти.
І відчайдушний крик чужих сердець
Не пробиває панцера бездії,
Тому не в змозі вгледіти кінець,
Хоч і на повну розчахнули вії.
Ми не пусті, та доказів нема,
Тож не повірить в заздрощах людина,
З корінням заздрощів народжена дарма,
Вбиває віру, що мета єдина,
Що в пережитках і скарбах добра
Ми накопичили красу саму від себе,
Не випадково і не жартома,
А подарунком і пророцтвом неба.
І досі в заголоджених серцях
Святі думки так рідко мають місце,
Та часом в усамітнених місцях
Ще мріємо про справжнє, вічне, чисте,
Про неосмислене, про власне і чуже,
Те, що поети змалювали словом,
Яке залізним кулаком не б'є,
Та може піднестись до неба громом.
01.2013
***
КЕРАМІЧНІ ДУШІ
Керамічні душі. Шовкові дощі.
Нам бракує суші. У серцях – свищі.
Сонячне проміння заглядає крізь
Чорні окуляри – ширми вічних сліз.
В стаях власних вовком виємо на сміх,
Хибні кроки в стаї присипає сніг,
А під тихим небом крик живих хвилин
Перекрито шумом голосних машин.
Керамічні люди. Шовкові слова.
Хоч б'ємо на сполох, але все дарма.
В підрахунках ери вже бракує днів.
Тішить тільки власне розуміння снів.
20.01.2013
***
НЕСУ З СОБОЮ ВІТЕР
Те, що моє, – моє! Те, що тримаю, – маю!
Мене гризе лиш те, що я людей втрачаю.
Дбайливо грію плід – нащадка розуміння,
Та відбирає світ моїх надій творіння.
Кожна душа – родюча, у собі носить всесвіт,
Плекає плід надій, плекає плід любові.
Але згорає вмить, як дим іде у безвість
Під поглядом швидким, що вразить пустотою.
Холодний дим гнітить, як мокрота туману.
Іскри не видно в нім, тому не зрозуміти,
Чи догорає плід одвічного обману,
Чи це тумани манять у далину летіти.
Для когось я мов дим, для когось я – лиш постать:
Проходжу повз, мовчу, несу з собою вітер.
Я мов усі та кожен – заручник цього світу,
Послушний раб життя, повстанням не зігрітий.
04.2013
***
СЕРЕД ПОСТАТЕЙ ПОКОЛІННЯ
Я не хотіла добиватись розуміння,
Я лиш хотіла віднайти того,
Хто серед постатей пустого покоління
У собі носить часточку мого:
Моїх надій, моїх бажань бездумних,
Моїх ридань під помахом пера,
Моїх одеж в словах, на герц лиш шумних,
І слів, що принципово догола.
Того, у кого крила не орлині,
Хто горобцем літає, все ж – летить,
Хто проживає вічність по хвилині,
Не втративши в ній жодну спілу мить,
Хто з Богом ділить вечори і ранки,
Вчиться чужого, не зрікаючись свого.
Такі ж у нього кожен день світанки
І захід сонця мій, немов його.
Такі ж у нього очі непрозорі,
Такі ж відтінки, власне, й кольори.
Ті самі вибрав він на небі зорі,
За ними йде шляхами догори.
04.2013
***
ЖІНКА СВОГО ЧОЛОВІКА
Самотня жінка мокне під дощем.
В руках – пакунки, а на серці – туга.
Ніхто не вкриє від дощу плащем,
Давно опорожніло місце друга.
Не вперше грізним скована дощем
Байдужа жінка, загартована роками.
Зв'язала почуття тугим вінцем,
Катуючи колючими думками.
Самотня жінка плаче під дощем,
Що створений для сліз жінок самотніх.
Як вирвуться з зіниць дурні митьцем,
То вже не буде їм шляхів зворотніх.
Стурбована спинилась під дощем
Холодна жінка. Остуділи руки.
Ввірвалися непрохані крадцем
У душу непідкореної – муки.
Самотня жінка втомлена дощем,
Який любила що є сил одвіку.
Припала до колін палким лицем,
Свого своя, дружина чоловіка.
Шанована, голублена колись
У темряві стоїть цілком безлика.
Невпинно звідусіль звучить: молись,
Самотня жінко злого чоловіка!
05.2013
***
КУЩ ЖАСМИНУ
І серед того бруду, і гнилих трісок
Розцвів, як квітка лотоса, окрасив днину
Зажурений, в задумі до кісток
Про долю злого люду – кущ жасмину.
Набралась кожна грішна і свята
Істота в цій закинутій місцині
П'янкого аромату від куща,
Сховавши власну суть у пишнім чині.
30.05.2013
***
ВЕЧОРИ
А вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевне, сміливіша,
А вечори уже не ті.
І сни не снилися давно,
На них чомусь не стало часу.
Вони зв'язали дням окрасу.
І сни не снилися давно.
І ночі зовсім вже нема,
Вона спинилась на порозі,
Відмовившись у допомозі.
І ночі зовсім вже нема.
В буденності плодили гнів.
А наплодивши понад міру –
В глибинах душ шукали віру.
В буденності плодили гнів.
На запозиченім умі
Ми власні долі будували.
Усе збудоване ламали
На запозиченім умі.
Одна відрада – вечори.
На них тягар скидали спілий,
Ховали страх у одяг білий.
Одна відрада – вечори.
Та вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевне, сміливіша,
Та вечори уже не ті.
07.2013
***
МІСТО ЧУЖЕ
Місто знову мені чуже,
Люди знову мені байдужі,
Наче холодом з душ несе,
Я боюся цієї стужі.
Вже не палить своїм вогнем
Нитка долі чужого міста.
Десь почулось: і це минем!
І здалося, – ця думка злісна.
Сиплю погляди крізь людей,
Бо не вловлюю в стрічних суті.
Людні вулиці без очей.
Кольорові давно забуті.
Місто знову мені чуже,
Непопутні старі маршрути.
А домівка, а рідність де?
А без цього як далі бути?
09.2013
***
ЛЮДИНІ
Пожовтіла Ваша осінь, пожовтіла.
Я не думала про неї й не хотіла
Зазирати в недописані сувої,
Дослухатися в них тиші вітрової,
Бо дарма, що нам не знати всіх обставин,
Й без підстави довіряти – проти правил.
Люди ж часто не такі, як їх малюють.
Зазирнула в Ваше небо – усміхнулась.
В моїй пам'яті Ви осінній, пізній.
Там чужий, та для когось і свій, і рідний,
Мов печаль, та така таємна й тиха,
Мов приємність душі, її вірна втіха.
Бо таким, як оті, що кричать, не станете,
Хоч би Вас і щодня до болю ранити.
Бо спасіння в цей день шумливий плинне.
Бо найперший, кого назвну – Людина.
10.2013
***
ТРАФІКИ
В церкві молимось за графіком,
В дружбу входимо за трафіком,
Плачемо коротким вигуком
І боронимо серця.
Миті всі, що між роботами,
Обкладаємо турботами.
Що було – зійшло пустотами,
Тож чекаємо кінця.
Між годинами і днинами
Нехтуємо сном, родинами,
І чиїмись лиш злими кпинами
Творимо в собі борця.
А як вийде час, – благаємо:
Чи на стіни лізти маємо?..
Вже ту мить мов скарб тримаємо
І шукаємо Творця.
Не шануємо тутешнього –
Не впізнаємо справдешнього.
Та відцвілого, пройдешнього
Не вплітають до вінця.
А коли б на подвиг зважитись,
Не ховатися, не скаржитись,
На думках своїх не смажитись –
Був би простір для митця!
Осінь 2013
***
НА ЗГАДКУ ПРО ЗИМУ
На згадку про зиму
Нам буде багряний сніг
І тих, що забули, сміх.
І тих, що вбивалич, плач,
І гріх.
Але тоді
Ми матимемо волю святу
І наша доля
Нам не скаже: спіймай!
І підкоривши
Якось гору круту –
Не осягнемо,
Де країні тій край.
07.02.2014
***
НІЧ НА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЕ
Дзвонили церковні дзвони.
Кричали: героям слава!
Гриміла зброя.
Покірні били поклони.
Вночі почалась облава.
Вкраїнська Троя.
Пани сторожили трони.
Раби добивались права.
До бою!
Бандит не знімав корони.
Святилась нова держава
Кров'ю.
19.02.2014
***
СТЯГ
А під синім небом майоріє стяг –
Так вітають вільних у своїй неволі.
Вже комусь забитий у долоні цвях,
Інші ще чекають подарунків долі.
Хто тобі розкаже істину святу?
Хто тобі порадник у твоїм терпінні?
Дмуть вітри зі сходу на свою біду.
Дмуть вітри із заходу в звичнім збайдужінні.
Ділені між псами плоть твоя і кров,
Терзані терени. І синів, і дочок
Продавали в рабство, а з чужинських мов
Сплутали узори вишитих сорочок.
Гнобить ворог пам'ять світлую отих,
Що тебе підняти прагнули з руїни.
Скільки ще зготують твоїм дітям лих,
Стільки ж раз спіткнуться, люба Україно!
03.03.2014
***
ЗНАК ЛЮБОВІ
Люба наша, рідна наша ненько,
Батьківщино мила і свята,
Ти прийми, як скотиться тихенько
Нам з очей стурбованих сльоза.
Не відкинь, бо то є знак любові,
Що з коріння серця струменить.
Нею змиємо сліди запеклі крові,
За яку душа твоя щемить.
Ти прости, що довго твої рани
Омивали сіль і гіркота,
Що ховають степові тумани
Голови в могилах без хреста,
Що за гріх, не свій, а наш, не родиш,
Не цвітеш, не ллєшся молоком,
Що синів собі негідних плодиш,
Неспроможних зжитися разом.
03.03.2014
***
ПОМОЛИСЬ ЗА МОЮ УКРАЇНУ
Помолись за мою Україну!
West, please pray for my dear Ukraine!
И восток, за мою Украину
Помолись вместе с жаром свечей!
Твердо й палко, з гіркими сльозами
Присвяти хоч хвилинку зі ста
Для рятунку моєї держави,
Ублагай у молитві Христа.
Долучись до життєвого плину,
Бо ховають синів матері,
Оскверняють Святую Родину
Безсердечні москви упирі.
Отче, в чорну, гнітючу годину
Запали їй досвітню зорю
І прийми нашу неньку Вкраїну,
Як пречисту невісту Свою!
03.2014
***
ШЕВЧЕНКОВІ
Вашій пам'яті віддана шана була.
Жаль, нащадкам либонь не збагнути смислу.
Ваше слово, немов наконечник спису.
Вашій творчості – слава, честь і хвала!
І чия в тім заслуга, і дума чия? –
На бруски розбирали Вас, наче руїну.
Ви усіх там присутніх в коротку хвилину
Засміяли б палкіше, ніж біду й москаля,
Адже з завчених реплік митця не збагнуть.
Там усе, в що вкладали Ви душу і серце
Примітивним здавалось, і зло відверте
Я читала у Ваших очах, і лють.
Породили цю лють не образи й гніт.
Певно, брало Вас зло за отих безсилих
Проти власних гріхів і до поля лінивих.
І сповнялось образам тим двісті літ.
05.03.14
***
МОЯ СМІЛИВА ДУМКО
Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Отак тебе терзали погані язики.
Для тебе сонце сходить, для тебе вітер віє,
А тут тебе кололи з усіх боків штики.
Коли ти народилась, моя смілива думко,
Я навіть похитнулась з розкутості бажань.
Зусиль пішло чимало, щоб ти звучала лунко,
Та я тебе прийняла без докору й вагань.
З тобою ми на пару і плакали, й сміялись,
Аж я навчилась жити із відчаєм твоїм.
Не раз тебе шалену я в сутінках зрікалась,
Та кожен раз хворіла, як піддавалась їм.
Я так тебе плекала, немов лозу тендітну:
Тобі то сонце в'яжу, то радощі пряду.
І якось ти приснилась мені в неділю Квітну.
Чекала, що на щастя, а вийшло – на біду.
Тобі життя замало, а вічності не треба.
Я думала, – дам волі, позбувшись всіх дверей.
А вийшло – поділила на дві частини небо,
Одна для мого серця, а інша – для людей.
Отак тебе вбивали, моя маленька мріє.
Тебе живу зрівняли із міфом з-під пера.
У кожнім поколінні твоїм завзяттям віє,
Та тільки дурні вділять тобі шматок добра.
04.06.2014
***
ЗЛА ЖІНКА
І з надгробку хмурий погляд кине зла жінка.
Що тривожило її тієї днини й не тільки?
Певне, дармо їй подобалися собаки,
Бо в зубах не принесуть в букетах їй маків.
Та й, напевно, не любила квітів зла жінка,
Бо без них могла прожити легко, й не тільки,
Як жила вона роками твердо, без віри,
Аж надії й сподівання з нею старіли.
І сварила вона слабкість, потяг, постійність.
І створила вона в серці протяг осінній.
Засипало її листям жовтим і градом,
Керував в душі північний вітер парадом.
І шукала вона сенс у праці, і в буднях.
Зради й страх лягли важким камінням на груди.
Панував в пісках думок її спокій пустельний,
А по лініях долонь читався смуток смертельний.
Осінь 2013
***
ЯМИ ВІД КОВАДЛА
Просто сонце палить душу.
В простір легко йду.
Просто тиші не порушу
На свою біду.
То не просто були чари.
Звідки я, куди?
Просто чуються удари
Серця чи води?
Просто білі простирадла
Паляться, як я.
Просто ями від ковадла
Змила течія.
Шлях простий тим, хто пробачив,
Іншим – ще гребсти.
Просто в серці необачнім
Чується: прости!
09.06.2014
***
В СУПЕРЕЧЦІ З ДОЛЕЮ
О спокою мого крихто,
Прости мене, доле моя,
Бо з сорому знову притихла,
Бо з відчаю втратила "Я",
Бо з сухості слізьми не плачу.
Мої протиріччя вгамуй,
Бо з гонору втратила вдачу,
У світ відпустивши саму.
О доле моя терпелива,
Така неприступна, мов січ,
То вітер, а я – не брехлива,
Від себе тікатиму в ніч.
А ти, що залежна від вдачі,
На що сподіватись могла?
Поглянь, хай без сліз, але плачу
Й ніхто не цілує чола.
А ти, що чекаєш випадку,
У чім винуватиш мене?
Твого я не власниця статку,
Втрачаю, що в руки пливе.
Хиткого і скутого шансу
В час скрутний, нужденний гляди,
У шансу випрошуй авансу,
Від мене лиш вчинків не жди.
22.06.2014
***
БО КОЖЕН У ДУШІ ПОЕТ
То, що є затишком душі?
Де є пристанище одвічне?
Хто нам союзник пліч-о-плічний?
І що комусь мої вірші?
Та я нікому не віддам
Своє пристанище, потіху,
Я не піддам їх злому сміху,
За всі багатства не продам!
Бо кожен у душі – поет
І кожен у серцях – повстанець.
Вдягай собі на плечі ранець,
Згортай до нього свій намет
І йди шукати власну тінь,
Шукай свій затишок, потіху.
Позич в дорогу горстку лиха
У попередніх поколінь.
Літо 2014
***
ДУМКИ ВЦІЛІЛОГО
Дайте мені вина!
Хочу залити горе.
Гори мені, мов доли.
Далі і дня нема.
Дайте мені вина!
Дайте мені міцного!
Я говорив би з Богом,
Але гнітить вина.
Кров на моїх руках,
Кров у очах і серці.
Присмак гіркого перцю –
Стіни мені та дах.
Далі нема і дня.
Наче скрутило ноги.
В мирі свої пороги
Переступав би я,
Тільки тут вічна ніч.
Я не спішу проснутись.
Випити б і забутись.
З вічністю віч-на-віч.
Хто він, отой солдат?
Бачу його щоночі.
Тільки не видно очі.
Він мене кличе: брат!
Чий то коханий син?
Може, ми духом браття?
Може, одне багаття
На двох нас і гріх один?
Той гріх на моїх плечах,
Той хрест я повік нестиму,
А поряд завжди повзтиме
Його передсмертний страх,
Його передсмертний крик
І передсмертні муки,
Біль і гіркі розлуки,
Й тінь, до якої звик.
А я уцілілий тут
І тільки вино рятує.
Моє передсмертя чує
Плюскіт думок-отрут.
Літо 2014
***
ЩО БУЛО
А було й мені вісімнадцять років.
Що було, – пройшло, не ступивши й кроку.
Ще стебло цвіте і пускає соки,
Як уже за мить наче має вроки.
І на принцип йшла, і трималась слова,
Була гостра думка і крилата мова.
Що було, – пройшло, не зробивши й вітру.
А було, – плекала я надію світлу.
Що було, – пройшло, не спустивши й духу,
Загубилось десь серед гаму й руху.
Що було, – пройшло, не лишивши й знаку.
Я складу йому у віршах подяку.
07.2014
***
СИТИЙ СПОКІЙ
І ріжуть мене, і мучать
Голодні мої думки.
Мене зсередини крутять
Назовні і навпаки.
І мечуть мене додолу,
І знов підіймають ввись.
Кладуть до мого подолу
Обіцянки, що збулись.
Шепочуть: проснися, віро!
Чи в спокої є добро?
Чи вже до кінця зболіло
Тендітне твоє нутро?
Чи пам'яті геть не маєш? –
Почутою ж ти була!
Кого ти тепер вітаєш?
Від кого ти ждеш добра?
А потім, такий жорстокий
До цих запальних думок,
Приходить мій ситий спокій,
Боронить ступити й крок.
Говорить: зречися долі!
Забудь про свою мету!
Ти маєш ще кусень волі?
Вона ж на твою біду!
В тобі ще є дим завзяття?
Позбудься його в цю мить!
Ця ситість, немов прокляття,
Та думка усе ж бринить.
І жевріє тихим страхом,
Та сутність її проста:
Тоді ти є вільним птахом,
Коли ще жива мета!
09.2014
***
ОБОСІЧНИЙ МЕЧ
І я боялася б отих, що давно поневолені,
Вони ж голодні, вони промерзлі, вони стурбовані
І мають з обох сторін вогнем загострений меч,
І вже обридли їм роки з ярма безвихідних втеч.
У них змайстрований зі шкіри міцний караючий бич
І поміж них один блукає усіх єднаючий клич.
У їхніх думах повно суму, а у словах – гіркоти,
Вони ж бо з голодом знайомі, вони з бідою на "ти".
Та, попри те, ще прагнуть твердо творити завтрашній день.
Вони й під градами, й в наметах своїх співають пісень.
І як би там не було далі, а далі буде життя,
Та їм, невільним і повсталим, назад нема вороття.
Я б їх боялась мимоволі, поволі б воля росла
І обосічний меч гострила, що є поборником зла.
Я б їх цуратися не стала, бо правда в світі одна.
Я б разом з ними теж повстала, нехай і з самого дна.
09.2014
***
НА ПРОЩАННЯ
А на прощання людям скажу правду:
Я вас любила, Боже, як любила!
Хай би прощання це громи побили!
Без вас чи зможу дати собі раду?
У тім краю, в тій стороні немилій
Чи будуть люди того смутку варті?
Чи хтось зарадить тій глибокій втраті,
Коли ми перед долею безсилі?
Скажу лиш на прощання людям правду.
Куди подіти вас, о довгі роки?
Нам не по шляху більше, не по кроку!
Отим рокам запалюю лампаду.
Вкололо в груди, мов шипами рози,
Розлучення з усім святим одразу.
Прощатись, щоби не втаїть образу,
Потрібно гучно й гучно лити сльози!
Люблю прощання. Хай би збили грози
Розлуку, що прийшла без попереджень!
Прощанню не повинно буть обмежень,
Словам не можна визначити дози.
Сказати треба все і кожне слово,
І кожен подих, погляд, сподівання
Кричати мусять: це навік прощання!
В прощання мить не відіймися, мово!
12.2014
***
ТЕРПЕЦЬ
От смішна у терпіння вдача –
Терпиш, терпиш, тріщить терпець,
А тебе обізвуть бідняча
Чи тюхтій і хай йому грець!
От смішна у терпіння доля –
Чи то жив, чи проспав життя?
В закавулку сиділа воля
І не було у тім пуття.
Осінь 2014
***
ГОВОРИ
Відгукніться усі небайдужі! –
Так би крикнути здолу ввись,
Але крик той одні калюжі
Змусить хвилями затягтись.
Так би крикнути, щоб з надривом:
Гей, мовчання своє облиш!
Тільки голос під скрушним впливом,
Ти і досі чомусь мовчиш.
Говори! Говори! Говори!
Маєш правду і маєш терпіння –
Буде плід із такого насіння.
Не мовчи, говори, говори!
Говори, коли дують вітри
Так, що дух запирає і мову.
Просто знову і знову, і знову
Говори, говори, говори!
12.2014
***
СМУТКУ ІМ'Я
У мого смутку є ім'я – Розлука.
Говорить сильно, та не вір їй, бреше.
Така її наука недовершена:
Суха, холодна – зиму перевершила.
У мого смутку друге ймення – Втрата,
Бо я втрачала й навіть не помітила,
А як збагнула, то всипала квітами
Той шлях, де розгубила втіхи з бідами.
У мого смутку є багато прізвиськ,
Його хрестили на святого-грішного.
Святий нарік його Шляхом До Більшого,
А грішний кличе Шукачем Торішнього.
12.2014
***
ПИСАТИ ВІРШІ
Я люблю писати вірші,
Певно, в цьому моя відрада.
Я сказати була би рада
Все, що геть не іде з душі.
Але в тому ж моя біда,
Бо писати не вмію влучно,
А сказати боюся гучно,
Щоб не вкрали мого хреста.
Я волію нести свій хрест,
Він ж бо мій і нічийний більше.
А віддати його – це гірше,
Аніж з ним хоч би з сотню верст.
12.2014
***
ЧОРНА СТРІЧКА І ЧОРНИЙ ЦВІТ
Він хворів. Він не спав, а марив.
Все життя пережив за мить.
Він коханих своїх й некоханих
Впізнавав чи прощав й без лиць.
Він не знав чи мольби про спасіння
Із чиїхось течуть очей,
А над ним, мабуть, зо стонадцять
У сльозах провели ночей.
Лиш уже з обрамленого фото –
Чорна стрічка і чорний цвіт –
Він такий одкровенно-ніжний
Посилав прощальний привіт.
Лиш як очі його запались,
Лиш як холод торкнувся чола –
В шанобливій хвилині мовчання
Тиха відповідь їхня була.
12.2014
***
ВЧОРАШНІЙ ДЕНЬ
Чому так ллються сльози навесні,
Мов у берізки, що пускає соки?
Чи, може, це на неї впали вроки?
Чому такі мовчання голосні?
Куди ведуть мене мої помірні кроки?
Куди ведуть мене мої щоденні сни?
Вчорашній день попросить: поясни,
Чому так ллються сльози щовесни?
04.2015
***
ДЕ СПОЧИНОК
Я б щоночі помирала,
Щоб вони були живі,
А не квітами всипала,
Де спочинок на землі.
Та хвалюсь на кожнім кроці,
Що колись із ними зналась.
Найживіший день у році
Був, як з мертвими прощалась.
05.2015
***
МІЙ ДУХ
Я не помру до певної пори,
До певної зазначеної миті.
Мій дух, – він вознесеться догори
Чи будуть ним простори оповиті?
Мій дух, – він буде срібним, як роса,
Як паморозь грудневого світанку?
Мій дух, – його прихована краса,
Мов поволока ніжного серпанку!
Мій дух низьким туманом у борах,
Змочивши крона у кору проникне.
Зустрівшись з ним, напевне, й вітер стихне,
І голос люду стихне у дворах.
Усе живе до певного часу,
Слова героїв, що на обеліску
І голова свята на полумиску,
Допоки час не відітне красу.
12.05.2015
***
КПИНИ
І кричав мій глузд здоровий щогодини:
Чи озветься хтось і хто вже це припинить?
Тільки кпини в спину, знову тільки кпини,
І нема їм ні природи, ні причини.
Позривалися, мов грона із калини,
Пурпурові й соковиті зрілі кпини,
Й волочили за собою мої сили,
Й мої крила, аж до самої долини.
Ну і я від них також не відставала,
Я словами відбивалась, пасувала.
Не збагну лишень, чого отак кричала,
Мов калину на базарі продавала?
29.05.2015
***
ВІЩИЙ СОН
І сон оцей дрімучий, віщий сон
Убрав у себе злості стільки, стільки,
Що, люди, ох, якби ви знали тільки, –
Який піднявся б бунт!
Думок полон.
Та сон отой таке завзяття дав!
Якби частіше сни такі читати,
То, може, не прийшлося б проводжати
Своїх братів
До тих убивчих лав.
05.2015
***
БОСА
Я стою перед вами боса,
З непокритою головою,
Бо вже треба сказати: досить!
Маловір'ю та слововою.
Бо у полі джмелі та оси
Більше мудрості мають зроду,
Бо давно вже спинитись просить
Той, Хто миє руками воду.
Я стою перед вами боса,
Мої коси роса змочила.
Не спроста я простоволоса –
Простосердя на них спочило.
Кожна крапля роси голосить:
Тут стоїть тихий згусток болю.
Я беруся сказати: досить!
Безсердечності та бездоллю.
05.2015
***
БУТИ УРАЗЛИВИМИ
Як боїмося бути уразливими!
Як ганьбимося стати нав'язливими!
Як не вміємо жить в повні сили!
Як вважаємо межі стертими,
Як байдуже: живими чи мертвими!..
Певно, це нас найбільш підкосило.
29.06.2015
***
В ДОРОЗІ
Ти в дорозі, кожен день в дорозі,
Серед місць шукаючи свого.
Ти з доріг отих зійти не в змозі,
Наче заганяють батогом.
По узбіччях – глядачі гонитви –
Розрослися кам'яні ліси,
Їх лиш подорожнього молитви
На дещицю сповнюють краси.
Але ти, безмірно одинокий
Серед цих незатишних лісів,
Став таким до втоми простооким,
Став таким, як в супісках посів.
В цім сумбурі, мабуть, тільки небо
Є таким, як сто століть тому.
І як сотні поколінь до тебе –
Ти в дорозі молишся йому.
11.2015
***
ЛЮДИНА БУЛА НЕ ДАРМА
І скільки б часу не минуло, –
Людина спомином жива!
Як тогорічная трава,
Як всіх знедолених притулок,
Як кожен кут і закавулок,
І пляц, де зайшлий спочивав,
І шлях, де стоптана трава,
Як бджолам в стільниках чарунок, –
Людина була не дарма!
12.2015
***
НЕНАСТЯ
[i]"Але – сміливі завжди мають щастя" І. Багряний[/i]
Сміливі завжди мають щастя.
Кмітливі п'ють лиш чисту воду.
А я смакую насолоду
Свого щоденного ненастя.
Багаті прагнуть багатіти,
Злиденні – швидше б зледеніти.
А я ще мить і буду тліти
З цього огненного причастя.
А я складаю заповіти,
Не мій мою пильнує вроду.
Не нам долати цього броду,
Бо в нас буде своє пропастя.
12.2015
***
МІСТО ДОВІРИ
Стоячи на порозі свого смеркання,
Місто жовто-гарячим вогнем палало.
В ніч, таку неймовірну, як час кохання,
Місто знало всю правду, тоді вже знало.
Чи читало з обличь, чи з долонь і кроків,
Чи питалось в мольфарів, в ворожок, в магів,
Але напрям для вічних людських потоків
Прописало завчасно на лад зигзагів.
Не прощавши образ, нелюбові й зради –
Відсівало чужих, а своїх вітало.
На одних – канонади, а тим – тиради.
Та, мабуть, я у скроні йому запала.
Мавши лиш пів гроша і травневу віру –
Приміряла я ролі себе майбутніх.
Я втиралась у шкіру йому й в довіру,
Я була найприсутніша з всіх присутніх.
12.2015
***
НЕНАРОДЖЕНІ ДІТИ
Усе продовжило бути,
В морях – кораблі тонути.
Та лиш у серцях покути
Давно по кутах не чути.
Усе продовжило спати,
Лісами у снах блукати.
Та лиш сомнамбула здатен
З дощами гриби збирати.
Усе продовжило жити,
Земля не зійшла з орбіти,
Та лиш ненароджені діти
Не будуть зривати квітів.
12.2015
***
ДАЛІ БУДЕ
Буває, що світ минає.
Буває, – минають люди.
Та щось в тобі точно знає:
Хоч титри, та далі буде!
Ще будуть слова зізнання
В коханні, в прощенні, в зраді,
Ще жести будуть вітання
Людей, що направду раді,
Ще будуть слова пророчі
І сни, і думки, і книги,
Ще будуть звитяги творчі,
Застої й за тим – відлиги,
Загальні людські падіння,
Твої особисті злети,
Сердець голосні веління,
І розуму тихі вето.
12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2022
[i]Картина – Богдан Савицький 2023р.[/i]
Світ чарівний
Є світ близький та чарівний,
Неначе мрій чарівність тиха.
Твоїх очей блакить і сміх,
Як промінь з вічності, як втіха
Для людей,
Які твої малюють сни,
Які твої чарують дні,
Які твою плекають душу.
Ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
В твоїх очах – життя джерела.
Є душі ніжні та крихкі,
Мов чаші з дивного кришталю.
Каміння на дорогах в них
Може зламати крила раю,
Але ти
Не дай їм спотикнутися,
В дорозі цій відчути страх
І загубити сонця промені.
Скажи їм: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Зумій ним поділитися!
Є сила чиста та свята,
Мов чиста святість немовляти.
Ця дивна сила нас знайде,
Щоб біль душі заколихати.
Згладить шви,
Які розриви берегли,
Які сховатись не змогли,
Які з останніх сил тримались.
Відчуєш: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Любові крила за спиною!
2012
Заклики
Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
Кроками дрібними, як далекі зорі,
Перейдіть життя, перейдіть навскіс!
Зупиніть фатум, зупиніть години,
Зупиніть усе, в чім нема душі,
І відчуйте мить, наче сміх дитини,
Як тавро на серці, як п'янкі вірші.
Віднайдіть давно заблукалі мрії,
Поцілуйте їх і вдихніть життя.
Хай тріпоче день, як тріпочуть вії!
Хай сльоза – росою, хай тече сльоза!
Думкою любіть, думкою плекайте!
Споминайте тих, хто давно забув!
Вірою живіть, вірою літайте!
Відпускайте біль, що уже минув!
Майте пам'яття, майте вдячність щиру,
З волі до неволі вдячність бережіть!
Виховайте міць! Викохайте силу!
Силу у коханні повік не губіть!
Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
І своє житя, наче клаптик поля,
Перейдіть сміливо, перейдіть навскіс!
14.01.2013
Оповили тумани високу гору
Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній і дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.
Розцвіли едельвейси на грізних схилах,
Їм для спокою тільки туману й треба,
Недосяжні, на голих лискучих брилах
Причаїлися бажані лапки лева*.
Колисковою піснею ллється ніжний,
Сметанковий туман на плечі мужні.
Там ходили сини славетних предків,
Там блукали і блудять мертві душі.
Над горою заграва лилася медом
День-у-день, як у дні, що за днями будуть.
Вкрились трави росою, неначе пледом,
Позіхають, мурличать, бо сонце будить –
Лиш зирне за плече і знову ляже,
Розженеться увись, щоб туман злякати,
Ще біжить, – до землі щось привітне скаже,
Про дороги туману кортить спитати.
Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній і дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.
01.2013
*одна з назв едельвейсу
Березневі мрії
Березневі пробуджені мрії
Напоїли нам спраглі серця.
Розімкнулися стомлені вії,
Щоб побачили все до кінця.
Наливаються світлом криниці.
Заливаються світлом гаї.
Відчувають в повітрі жар птиці,
Повертаються в рідні краї.
Десь підсніжники мліють в долонці,
Червоніють промерзлі вуста,
На них дивиться заспане сонце.
Голубіють моря й небеса.
А під сонцем – сніги порозталі.
Що ж за сонцем? За сонцем – світи.
Нащо нам ті незвідані далі?!
Поговоримо з сонцем на "ти".
Поговоримо, начебто з братом,
Підібравши пестливі слова.
Його серцем віднайдем, як шатлом,
З ним далекі, мов полюси два.
Ми не будем питатись про зорі,
З ними стрінемось в інші часи.
Запитаємо в сонця про долі,
Про початки живої краси.
03.2013
Плакучі дощі
Плакучі дощі.
Дрімучі, замріяні роси.
Розчісує вітер верби загадкової коси.
Давно вже не ті,
Давно не мовчали у очі.
Віддали усі сподівання у руки холодної ночі.
Вітання прості.
Прощання пусті й не останні.
Тремтіння душі на тлі соромливих туманів.
Не постать, лиш тінь
Залишилась на березі річки.
Серця на мосту з'єдналися в образі стрічки.
Ти – друг, вірний друг.
Ти – відданість, правда і радість,
Натхнення і світ. Ти – світло, тепло і духм'яність.
Ти – гордість і втіха.
Ти – легкість. Ти – спокій і пристань,
Притулок думок, співучість і дзвін. Ти – колиска.
Солодка печаль
Нам постукає тихо і втішно.
При зустрічі сльози від щастя покотяться ніжно.
Високий політ
В наших дружніх проснеться обіймах
І вдячність, і сміх у очах, і життєвих моліннях.
18.03.2013
Я не сама
Я не сама! Я з кожним, хто за мене
В молитвах просить, хто – на край світів!..
Я не сама! Я з подихом шаленим
Чотирибоких відданих вітрів!
Я не сама! Я можу до нестями
Лічити всіх, хто зве моє ім'я.
Я не сама! Я, може, цими днями
Знайшла того, хто ділить моє "я".
04.2013
Зі скелі
Часом буває, що зорі
Геть обмануть у дорозі,
Але надалі – на долю
Світять тобі на порозі.
Часом здається, що крила
Вміють літати з дитинства
Так, що відсутність польоту
Ти все рівняв до злочинства.
Та, щоб спуститись зі скелі,
Стежку гірську чи канати
З жахом, забувши про крила
Будеш з трудом обирати.
Гордо піднявшись над страхом,
Стримаєш холод й тремтіння,
Що пробіжать, мов мурахи,
По непослушних колінах.
Знову згадаєш про зорі,
Що освітили дорогу,
Та не повіриш, що світять
В сторону твого порогу.
Будеш роками спускатись,
Будеш збивати коліна
І мозолі натирати,
І підбирати поління,
Щоб розпалити багаття,
Щоб освітити простори.
Буде твій факел палати
Слабше за крихітні зорі,
Але для тебе відрадно
Стане він другом і братом,
Дороговказом і владним
В відчаї птахом крилатим.
Будеш за нього триматись,
Будеш на нього молитись,
Аж упадеш у знемозі
Свіжими росами вмитись,
Звівши до неба зіниці.
Роси і сльози на пару,
Раз і дай Бог, щоб навіки,
Знімуть завісу туманну.
Та на хвилину засліплять,
Сказавши, що був лиш обманом
І світлий лиш тільки під світлом
Факел твій – фата-моргана.
Тоді ти без зайвого жалю
За недосвідчені роки,
Сліз не прикривши вуаллю,
Робитимеш впевнені кроки
До пристановища того,
Де заховалася правда,
Без хвилювання німого,
Ввірившись світлому завтра.
О, лиш тоді твої крила
Будуть літати на повну
Й небу повернуть сторицею
Позику вільності кровну!
О, лиш тоді ти відчуєш
Поштовхи вітру у спину
В напрямку дому. Збагнеш ти
Вартість життя в цю хвилину.
04.2013
Серп наливається
Спогади, спогади, пещені діти,
Як вас прогнати з закутків серця?
Тихою піснею кожен озветься
В ніч непритомну. В ніч непритомну
Порухом, колихом трав золотих
В думці воскресне лиш осінь кохана.
В три пори року ця осінь жадана
Є тільки мрією. Є тільки мрією
Стомлених. Стомлені верби – це душі,
Віття спустили над річкою низько.
Щастя, мов річка, і зовсім вже близько
Верби плакучі. Верби плакучі!..
Місяцю, місяцю, гострим серпом
Зрізуй колосся моєї фантазії!
Доки чекаю край шляху оказії –
Серп наливається. Серп наливається!
Весна 2013
Там прохолодним розлилось туманом
Там прохолодним розлилось туманом
В весняну пору – соковиту, п'яну,
Для дечого уже занадто пізню,
Для іншого там навіть не світало.
В повітрі відчувався смак пригоди,
В два боки часу йшли шляхи далекі.
В серцях було ще більше там свободи,
Ніж навесні у чорного лелеки.
Там різні долі різними стежками,
Я знаю, це було не надаремно,
Схрещалися надійними хрестами
Й ставали там, де під ногами твердо.
І я була там. Я вливалась плавно
У ту ріку бурхливо-таємничу,
Куди струмок свій, хай і віднедавна,
З підземних тріщин голосно покличу.
11.05.2013
Чудо з чуд
Я брела просторими вулицями днів ранками.
Побачила, небо хмуриться на дощ.
У повітрі запахло солодко – фіалками.
За кілька годин лийне. Ну, що ж...
Я проходила під розкішними пейзажами,
А над духом моїм розовів цвіт алей.
І проносилися думки в голові форсажами,
Будували свій власний Колізей.
Я на них не зважала, зачарована
Світом білим, солодким днем,
Бо була широкими очима здивована
Малюків у панамках, мов грибів під пнем.
В світі діялось щось неймовірне, п'янке-п'янке!
Навіть дами суворі плили, мов плин води.
Було в кожної серце в той день на диво легке,
А усмішки їхні зривали грона біди.
І я йшла така чарівна, злітав мій дух,
І вітер грайливо-свіжий мене гойдав,
Розносив, як в сніжний ранок, і цвіт, і пух,
З очей мені локони пружні у світ скидав.
Під ноги мені упало, мов чудо з чуд,
Скуйовджене сонце добрих дитячих рук.
Гарячий асфальт для нього – небесне тло,
А зорями йому стало розбите скло.
Дзвінкі, голосисті співи пташок дрібних
Глушили стук каблуків і шум машин.
Брела я на зустріч людям, яких люблю,
І раптом здригнулась: Боже, чи я не сплю?
От тільки б не покидати це місто мрій!
Ти духом своїм величним мене зігрій!
От тільки б не загубити це чудо з чуд!
І де б не була я, сонце, зі мною будь!
17.05.2013
Осипаються липи
Осипаються липи в одвічному розрізі днів,
Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
Написали мені уже з двадцять щорічних томів
Ці чудні килими, що окутують втомлені ноги.
Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка –
Віддавати красу на засмічення і на поталу.
Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?
Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
Перехожим дарують нові й ще новіші куплети
Чарівливої пісні про долі, віддавна відомі.
Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
Хтось зламає гілля і начхає на цвіт цей духм'яний,
Відхреститься бо тим, що не може ковтати повітря,
Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,
Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
Пригадаються всі небайдужі та бажані люди
У хвилини, як липа розпилює золото в очі.
І, тамуючи голод долонь і очей безнадійний,
Віддається навіки людина людині думками,
А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
Оживляючи в пам'яті втіхи, покриті роками.
06.2013
Яблука для сестри
У коліно б'є трава, люба моя зелень,
Залоскоче по нозі – серденько веселе.
А за чубчиком гілля заховалось сонце,
Як загляне крізь шпарину, – усміхнуся конче.
Йду стежиною виткою босими ногами,
Покрутилася, мов змійка, рідними полями.
Далі – кладка, потічок перетну сміливо,
Пригадаю, як ношуся ще за дня журливо.
Я весела, мов сопілка, голосно співаю.
Так ми файно, бо на серці таємницю маю,
З нею вдвох ми нероздільні, як вода з колодцем:
Я сьогодні наодинці розмовляла з сонцем.
Наодинці, хоча поруч було повно люду.
Я ту мову надвечірню довго не забуду!
Там, де поле, доки зору, соняшником вкрилось,
Там, над полем, все до ночі сонечко хилилось.
У коліно б'є трава, вже вдяглася в роси,
Наче коцом огорнулась, спокою бо просить.
Надобраніч зашепоче, запищить під кроком.
Не тривожу її тиші та обходжу боком.
В'ється стежка через сад, спраглий до водички.
Набираю у подолок яблук для сестрички.
Гуси дружньо привітають, хто ж їх мову знає?..
Вірний пес мене на фіртці вже давно чекає.
Подивлюсь на рідну душу, сонну і далеку –
Спить сестра. Клекочуть дружньо у гнізді лелеки.
Наварить смачної зупи мама до вечері.
Тиша впаде, пес – із хати, ніч заходить в двері.
Завтра знову повз те поле, в соняшники вбране.
Пестять серце цьогорічні вранішні тумани.
День пройде, немов година, навіть не згадаю,
А під вечір повернуся до свого я раю.
07.2013
Крилата
Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила.
Полетиш у незнані далі,
Там поглянеш на трави впалі –
Застеляють собою доли,
Бо накрили їх сніжні гори.
Там, де вже полонина сніжна,
Зажурилася квітка ніжна.
Не сумуй, моя квітко ніжна,
Під снігами – весна безсніжна!
То є час для твого вінчання
З тим, хто чув про святе кохання.
Вийде сонце удень з комори
І розтопить ці сніжні гори!
Там, де ночі йде зміна вчасна,
Зажурилася зірка ясна.
Не сумуй, моя зоре ясна,
Хоч далека ти, та прекрасна!
Марно перли тобі рівняти,
Як бажання почнеш здійсняти.
Як заглянеш у тихі води, –
Заливаються світлом броди.
Там, де тиха вода та чиста,
Зажурилася річка бистра.
Не сумуй, моя річко бистра,
Бо скорилась земля горбиста!
Ти обмиєш її відроги
І обтешеш круті пороги.
Всі дороги тобі відкрились,
Ти, мов птаха та, в небо звилась!
Там, де хвиля скалу пробила,
Зажурилася птаха мила.
Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила!
07.2013
Літо моє красне
Літо моє красне, бий мене у скроні!
Висуши вітрами змучені вуста!
Лий дощі холодні у мої долоні!
Повипалюй коси, мов красу літа!
Тільки задихнутись від жаркого кисню
Не дозволь завчасно – це уділ слабких.
Обтяжілі хмари не гони навмисно,
Не ховай у зливі сліз моїх гірких!
Загартовуй волю небом перемінним!
Я кохати буду кожен хмар політ.
Хмари дужокрилі хай галопом кінним
Надбіжать з вістями, облетівши світ!
Хай до мого дому рвуться журавлями!
Хай до мого серця, наче до гнізда!
Хай моя подяка – криком над полями
За прожите літо, за усі літа!
08.2013
Дощ у Карпатах
А у Карпатах знову дощ –
Карпати плачуть.
За непогоду вдячний кожен,
Хто спеку бачив.
А у Карпатах знов тумани –
Мої обмани.
Тверезо думати не в змозі,
Бо серце п'яне.
Цей дощ холодним і жарким
Є одночасно.
Земні за звичкою говорять,
Що він невчасний,
А я надіюсь на його
Палючу студінь,
Як на єдине джерело,
Що біль остудить.
Я під розламаною навпіл
У небі хмарою
Піймала думку, що не буде
Душа упалою.
Нема ненависті й любові
Нема ніякої.
Є тільки дощ, що у знемозі
Лягає мрякою.
Є тільки дощ, всеогортаючий,
Всепоглинаючий.
Є тільки дощ у цій місцині,
Журби не знаючи,
Окремий світ жалем просочений,
Дощем намочений.
Мрякливий дощ кимось зурочений,
На час відстрочений.
Не має сил цей тихий дощ,
Тримаюсь здогадів,
Щоб змити враз у пізній час
Частину спогадів.
Не маю сил уже судити я,
Не можу злитися.
Не маю сил сьогодні плакати,
Лише – коритися.
Мені б стікати по щоках,
Лягати росами,
Губитися дощем в руках,
Мовчати прозами!
А ні, – забути власний страх
І жити вірою,
Допоки час – Карпатських гір
Пройнятись силою!
09.2013
П'яніти без вина
"Бог уже давно окреслив коло на піску довкола місця, де ти зараз стоїш"
Е.Гілберт “Їсти, молитися, кохати”
Чи та любов, що є в мені, сама дорогу знає?
Чи так сміливо серце б'є, бо щось святе тримає?
Чи за законами життя летить душа, мов птиця,
Туди, де колом на піску окреслені границі
Людської долі? Вже давно окреслені границі,
Та важко відшукати шлях, коли не маєш гуру,
І важко бути полоненим, коли не видно муру.
Так важко позбирати пазли – свого життя пороки,
Коли вони ховались пильно у серці довгі роки.
Під тягарем життєвих буднів – у серці довгі роки!
Зібрати б волю у кулак й боротися з собою!
Прийняти кожен свій порок, самим латати долю!
Переступити через страх, принизливі події
Й зуміти вгледіти проміння одвічної надії!
На власне щастя без обману – одвічнії надії.
Я вірю, що вже йду туди, куди повинна йти!
Я вірю, що моїх навпроти – лежать твої сліди!
Я вірю, що у цьому колі не буде пустоти,
І жодні мантри не потрібні, щоб вгледіти світи
Сердець великих – наших двох. Розгледіти світи,
А в тих серця – бажання, воля, щоб огорнути світ,
Їсти, молитися, кохати, губити грона бід,
Прийти з усього, все ввібрати, наповнитись сповна,
Щоб знову іншим все віддати, п'яніти без вина,
Лиш від любові, від любові п'яніти без вина!
Осінь 2013
Отак, як в пізні весни
Я вдячна всім, хто стрінувся в житті,
Найперше тим, хто був в нім нетривало,
Та слід залишив теплий на душі,
Що й досі гріє, наче покривало.
Усім отим, що на шляху колись
Губили перли, я ж бо підбирала,
Чиї слова в світогляд мій влились,
Аж я про них ночами міркувала.
Пройшли, мов сніг, навіки й поміж тим
Вони оту свою живильну воду
Віддали щедро, окликом простим:
Шануймось! Ми ж усі з одного роду!
Відхід цей був однак не без мети, –
Отак, як в пізні весни тануть криги,
Щоб дати шанс снігам ще раз мести
В нове життя, до іншої відлиги,
Так і вони колись то ще впадуть
Мені на пам'ять світлими словами.
Цей слід в житті повік не заметуть
Нові часи з новітніми снігами.
Осінь 2013
На рідному плечі
Я тільки хочу, щоб щоразу,
Коли на рідному плечі
Вкладаю голову, – образу
Зняли з очей вуста твої,
Щоби з чола шалену втому
Цілунком довгим випивав,
Щоб жінку – сонце свого дому –
Повік з обійм не випускав!
08.10.2013
Опале листя
Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою розквітають грози,
Ясніє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З чужих пісень.
Я не сама, це вже напевне, –
Є цілий світ,
Є Бог, який не надаремне
Добавить літ.
І я не хочу потонути
В своїй душі.
Хай ллється сміх! Хай ллються сльози,
Течуть вірші!
О, не забути б, не забути б
Мені цю мить!
А пам'ять – в діри, знову віра
Моя димить.
Ми ці дороги потоптали
Не раз й не два.
Дай, Боже, щоб за нами й далі
Росла трава!
А пам'ять – в діри, знову віра
Проспала вік.
Цей час осінній на зневіру
Мене прирік.
Лиш не забути б, не забути б
Багряний лист!
Не розміняти б з плином часу
Вітри на свист!
Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою засинають грози,
Німіє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З моїх пісень.
10.2013
І на тихому-тихому обрії літ
Впродовж всього життя на широких вітрилах
Пронесу я любов незбагненну свою.
Поселю її десь на небесних світилах,
Запалю щастя вогник – яскраву зорю.
Я зігрію очима споріднену душу,
Обласкаю усмішкою кожну струну
Серця цього найближчого, від чуття якнайтихшого
До гучної розпуки промовлю: люблю!
І незламна, й швидка, як ніхто справедлива,
Промчить згадка-стріла крізь реальність та сни.
Не згадаю образ, буду вірити в диво,
Збережу лиш найкраще з п'янкої весни.
Обігне пам'ять гнучко тривоги та смуток,
І відсіє лиш добре з коротких епох.
Не присвою любові своєї здобутки,
Та вшаную ту ніжність, що дав мені Бог.
І на тихому-тихому обрії літ,
Як накриють спогади серце печальне
І згадається мрій юнацьких політ, –
Образ твій розжене хмари мого одча́ю.
16.10.2013
Озватися
Хочеться озватися у польоті птиці,
Променем яскравим в небесній блакиті,
Вітром натхненним, колиханням вітів,
Кришталевим дзвоном, різнобарв'ям квітів.
Хочеться озватися ранньою весною,
Березневим холодом, тихою журбою,
Хвилиною втіхи для чужого серця,
Живою водою з чистого джерельця.
Хочеться озватися усмішкою матері,
Скромною величчю постаті знатної,
Часточкою доброго у людині справжній,
Подвигом окриленим у справі відважній.
Хочеться докластися до справи важливої,
Мудрості вічної, сотворіння дива,
Праці важкої для легкої долі,
Терпіння одвічного, що позбавить болю.
Хочеться докластися до будівлі дому,
Як наріжний камінь, забути про втому,
Виростити дерево із розлогим віттям,
Де птахи співучі вберуться в суцвіття.
І себе відчути часточкою вічності,
Миттю, доповненням до життя чарівності,
Піщинкою берега за віки розмитого,
Течією теплою моря вкрай розлитого.
10.2013
Горлиця
На три пори року приспали, на три пори.
І три рази ноги скували сухі вітри.
І тричі стихії долала одним крилом.
І тричі пороги збивала міцним чолом.
Кутами своїми гордилась аж три рази,
А з неба гризоти котились у три вози.
Потрійної кривди набралась на три життя
І три рази з домом прощалась без вороття.
І тричі її проклинали за доброту.
І тричі любов випивала за гіркоту.
І три сторони відкривались її шляхам,
А горлиця сиза літала то тут, то там.
А на четвертий бік подалася – проснулась.
До четвертого порогу припала – кров не хлище.
Як четвертий кут відшукала – здригнулась.
На четвертім прощанні з домом – дім ближче.
Як з четвертої чаші надпила – стало солодко.
Добро віддала до останку – не мстилися.
Вчетверте з кривдою вона говорила коротко,
Бо з четвертої спроби набеса відкрилися!
Бо четверта сторона розхристана – це схід сонця.
Бо четверта пора року неприспана – весна–красна.
Бо четверта стихія нескорена – вогонь серця.
Бо четверті вітри знеболені – подих щастя.
Весна 2014
Я ніколи тобі не казала
Я ніколи тобі не казала
Найпотрібнішу кожному фразу.
Ця мовчанка завзято в'язала
Не брехню, а таємну образу.
Може, сказане вмить горобцями
Відлітає до Чорного моря,
Щоб на серце не впасти рубцями,
Упивється солі та горя?
Я ніколи тобі не казала
Те, що в думці ростила віками,
Лиш тихенько плечима знизала, –
Все осиплеться разом з пісками.
Все озвучене тліє повільно.
Все важливе стає неважливим.
Вже не золото – досі не срібло.
Все відсіється часом примхливим.
10.2013
А якщо забуду
А якщо забуду за весну –
Лебедино, отже, не любила.
Розгорну свої зімнуті крила
І прокинусь з затяжного сну.
Я скажу прости ясному дню!
Мій найближчий, охмілілий, вірний,
Мій найперший раб, цілком покірний,
Що не викличе за сум мене на прю.
Неосяжною була, на жаль,
Вся чарівність дня цього відверта.
Та раптово – вся несправжність стерта,
Мов знялась з очей густа вуаль.
Ти для мене – неосяжна даль
Не тому, що на сходину вище, –
Серцю серця зледеніле днище
Виду обітне горизонталь.
Ти мені – не втіха, не печаль.
Мабуть, винна я перед тобою
За любов, закутану у волю,
Що стискала, наче горло шаль.
08.06.2014
Жодних перевтілення
От якби була я гостродзьобим птахом,
Мала крила дужі та тендітний стан –
Я ширяла б небом, я творила б Бахом
Милозвучні ліки для душевних ран!
А якби я нотою билась в нотнім стані
Та лягла під пальці витончених рук,
То і струн, і клавіш, певно, було б мало,
Донести щоб світу серця мого стук.
А як лук стріляв би в ціль свою жадану –
Тятивою стала б, натягнувши дух.
Свистом пройнялося б все повітря рване.
Так би пронеслася, що... аж ріже слух!
А якби чиєюсь тінню стала раптом,
Що прийшла з світанком, народилась з днем,
То усі куточки випивала б залпом,
Вже б ніхто не стримав і тугим ремнем!
А коли б мені та й зовсім не родитись,
Зовсім і не знати плоть свою людську?
А коли б нікому навіть і не снитись?
Мала б стільки того, що лиш синь морську.
О, була б я синню, що виходить з неба,
Та синіша навіть від покрову злив.
Жодних перевтілень більш мені не треба,
Бо собою бути – найдивніше з див.
09.2014
Могли б дивуватись
Могли б дивуватись. Та що дивуватись і з кого?
Бо ж завжди невірно були ми тлумачені світом.
Лиш Богом, напевне, одним тільки праведним Богом
Марнотно-колючим не були уквітчані цвітом.
Могли б милуватись. Милуйтесь, та лиш не собою!
На пам'яті в мене чудових людей не злічити.
Та, зважившись гордо навік розпрощатись з юрбою,
То можна й на власних надіях розбитих спочити.
А люди чудові, мов чудо, нам трапляться всюди!
І чудом нам видасться їхнє щоденне вітання,
Аж вмить переповнить захоплення втомлені груди,
Відкинувши сум й неминучість години прощання.
І людяність, людяність конче потрібна людині!
Без неї, зажмурившись падаєм з власного росту.
Я бачила, – краще нема, ніж маленькій дитині,
Що серцем на світ поглядає так щиро і просто!
09.2014
Заклики пошуку
Шукай себе! А знайдеш, то не плач,
Бо вже запізно битись у тривозі.
Себе за того, ким ти є, пробач
Й прости за того, ким ти буть не в змозі.
Шукай себе! А знайдеш, то прийми!
Хто, як не ти, прийме цю спраглу душу?!
Себе розгубленого міцно обійми,
Дай клятву пам'яті та честі непорушну.
Шукай себе й знайшовши розгортай,
Неначе книгу, всім прийдешнім, стрічним.
За помилки друкарські не картай,
А коректуй коректором магічним.
Шукай себе, а знайдеш, то люби!
Відчуй себе у цій любові вільним!
Себе ти вже ніколи не губи!
Собі до скону будь єдино вірним!
12.2014
Заклики зцілення
Не плач, не картай себе, дівчинко!
Така твоя думка розхристана,
Аж тиха надія неприспана
В цій думці була заколисана.
Чи ти з цього жалю наситишся?
Чи з докором кожним мужнішаєш?
На шию ярмо собі вішаєш,
Та з часом усе ж сміливішаєш.
Не плач, не сумуй, моя дівчинко,
Твої бо дороги незвідані
Попереду всипані бідами,
Та хтось прикрашає їх квітами.
Коли свої сили розхлюпаєш,
Знеможено в тиші лежатимеш,
Коли й цілий всесвіт кричатиме –
Плоди цього жалю не жатимеш.
Не плач, не розжалуйся, дівчинко!
01.2015
Заклики любові
Люби весну і не картай за зливи,
За польові роботи, талий сніг,
За те, що ти в цей час найбільш вразливий.
Забудь, що ти роки від неї біг!
Люби весну у квітах гордовиту,
Люби у травах запашні луги,
Люби весну, туманом оповиту,
І полудневу спеку, до жаги!
Люби у цвіті яблуні та вишні,
У пелюстками всипаних стежках,
І за букети ароматів пишні,
За повноводність у гірських річках.
На три пори вона торік заснула
І зараз прокидається від сну.
Люби її за кожну, що минула,
Нелюбу і непізнану весну!
03.2015
Заклики й ознаки
Читайте книги, пийте молоко,
Любіть вологу і шануйте землю!
Моліться Богу, на добро й на зло –
На все в житті просіть благословення!
Кажіть: будь ласка, дякую, пробач!
Не бійтеся бездомного собаки!
І не зважайте на торби невдач,
Шукайте тільки доброї ознаки!
Готуйте їжу, їжа – це добро!
Діліться нею – це є добрий вчинок!
І не кажіть, що жінка – лиш ребро,
Бо в тім ребрі душі перепочинок!
Згрібайте листя і косіть траву,
І завжди все робіть душі велінням!
З терпінням, по травинці, по перу
Звивайте гнізда іншим поколінням!
03.2015
Чарівні бойківчаночки
Чаруючи,
Лікують серце панночки
Сопілочки –
Чарівні бойківчаночки,
І співами,
Гаївками, маївками,
Забавами
За барвами-затінками
З зозулями,
Де ку-ку-ку між віттям,
Між вишнями,
Черешнями, в суцвіттях.
І – фіть-фіть-фіть!
Весняночки-співаночки...
Цей спів століть!
Сорочки-вишиваночки...
І чути рій.
І голуб до голубочки:
Лелій, лелій!
Голубка тягне губочки.
І лей-лей-лей!
Ой, нене моя, ненечко!
Як цвіт лілей,
Так лю тя, моя лелечко!
І любо так
На серці з цього робиться
Тій панночці,
І колом хороводиться.
Й сама вже: лю,
Так лю, мої зозулечки!
Ви ж так те "ку"!
Сопілочки... Голубочки...
04.2015
Несказанне
"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним."
Л. Костенко
Той екзамен вигадали Ви,
Пані Ліно, геній цього віку,
Чи його до вас ще прорекли
Злі вуста, яким немає ліку?
Та його, напевне, не складе
Змучена душа моя і п'яна,
Бо вже сотні років в блуд веде
Усмішка мовчально-полум'яна.
***
Чи ж не щастя, як цвіте бузок,
Як ворожить липа колиханням?!
Я тобі, назбирані з казок,
Подарую пригорщі кохання.
Зачерпну долонями води –
Підсини свої блакитні очі,
А мені в долоні поклади
Те, чим очі поділитись хочуть.
Прочитай своїх думок вірші!
Нам дано пів миті до світанку.
Зріє день ясний в моїй душі,
Коли рушиш вуст своїх мовчанку.
Не залиш без цих двозначних фраз,
В них я коми й оклики розставлю.
Почитай мені останній раз,
Я ж довіку крапки не поставлю.
Принесли нам янголи у дар
Із обійм та поглядів розмову,
Щоб вона пробігли календар
Й оминула віхолу зимову.
Та, такі широкі, як покіс,
І такі ж підкошені, як трави,
Наші душі, рідні аж до сліз,
Наші душі голосно мовчали.
Як гучним мовчанням причастиш,
Все несказане залишиш несказанним,
Боячись, що серцю не простиш, –
Поцілунком закричу прощальним.
Може я отак і задихнусь
Тим цілунком, ніжним тим цілунком,
Та свого мовчання не зречусь,
І твоє взамін прийму дарунком.
05.2015
Декому
Такому рідному, далекому!
У дар! На пам'ять! На віки!
Що без імен, – пишу я декому.
В бурхливостях життя-ріки
Лежу слухняною і слухаю,
Чи не спускають нам плотів?
Мій послух буде запорукою
Для щастя нарізних життів.
Мій послух слову стане золотом –
Достаток духу проречу!
Моя молитва буде молотом,
Щоб всі вершини – по плечу!
Такі несуть нас різні течії,
То прохолодні, то жаркі.
Ми на розлуки є приречені,
Життєві ж води бо гіркі.
Та я не скаржусь, ні, я дякую
Тій річці днів, що нас вела,
Бо ніжність в серці є відзнакою
За всю любов, що вберегла.
До нього – рідного, далекого
Приходитиму в сни і в снах.
Мого оспіваного декого
Не відшукати в іменах.
13.05.2015
Завзяті дівчата
Десь, у великих містах
У вікнах стоять
У темну пору
Самітні дівчата.
Там, у великих містах,
Щодня двадцять п'ять
Годин із упором
Стоять дівчата.
Що мусиш знати про себе і про мене? –
Якщо не хочеш спати, помрій про щось зелене.
Що мусиш знати про себе і про мене? –
Якщо не хочеш спати, римуй дурне й шалене.
А у маленьких містах
Ще довше не сплять,
До вікон ще ближче
Стоять дівчата.
Там, у маленьких містах,
Палкіше горять
Стожари й завзято
Стоять дівчата.
Що мусиш вчути уперше чи усоте? –
Якщо не хочеш спати, рахуй вогні навпроти.
Що мусиш вчути уперше чи усоте? –
Якщо не хочеш спати, люляй свої гризоти.
Рішучі дівчата не люблять спати,
Їх також не тішить в оманах блукати.
На них прокляттям лежить завзяття.
Нічниця – це їхнє щоденне розп'яття.
Вони беруться ідеї плекати,
Стратегії з грубої нитки в'язати.
Вони беруться думки сотати –
Не можуть спати.
05.2015
Не розумій мене
Не розумій мене, не шануй мене,
Не вертайся додому з цілунками.
Просто живи у снах! Просто живи і все! –
Крики серця довкіл відлунками.
Та не забудь мене. З часом згадай мене.
Як не слова, то й думки достатньо.
Просто люби мене! Чуєш, люби мене!
Так, неначебто вперше й востаннє.
06.2015
Якби я знала
Якби я знала, як тепер болітиме –
Закрила б очі клаптем полотна!
Твоїми не п'яніла б зорецвітами
І не любила б, чуєш, не жила!
Якби я знала, як я сумуватиму
І як минатимуть повільно дні,
Коли тебе назавжди покидатиму –
Не роздувала б з іскорки вогні.
Чи ще прийдеш у сни? Чи ще примаришся?
Хоч раз у вічність подаруй привіт!
Якщо чекати, кажуть, дочекаєшся.
Таких, як ти, чекають сотні літ!
Приходь до мене легко кожен раз,
Коли засну й забуду вкрити ноги.
Приходь до мене, наче не від нас
Втекла любов і сплутала дороги.
Буть поруч, як горить моє чоло!
Примарся, коли жар мене подужає!
Піклуйся і роби мені добро –
З тобою навіть при смерті одужаю!
30.06.2015
Подих червневого вітру
Тож, що це між ними було?
Чи подих червневого вітру,
Чи янгол небесно-привітно
Любов почепив на чоло?
Та пестила ніжна рука
Чоло, наче янгол торкався.
І він так затишно всміхався,
Що й віра міцніла, хитка.
29.06.2015
І я почну своє нове життя
І я почну своє нове життя,
Що налетить, мов свіжий подих вітру.
І я під ним трояндою розквітну.
І буде в ньому твердість і пуття.
07.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2022