| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
День 39
«Я горю! Палаю, згораю гнітючим полум’ям, яке навіть не гріє, а просто краде повітря від живих істот. Нищу себе, кожну клітину з якої складається моя плоть».
Дехто мріє про таке життя, як в неї. Та коли дізнатися, придивитися ближче - хочеться забути про зустріч, стерти решки розмови, від’єднати дроти. Гамірне, величезне місто. Квартира близько даунтауну. Машина найновішої моделі.
Крижана підлога. Чотири бетонні стіни. Життя включине на автопілоті. Це «по той бік раю», як сказав колись Ф. Фітцджеральд. А й справді як це бути «по той бік раю»? За межами людських очей? За межею себе самого? Та і де знаходиться та межа? Всередині? Чи в голові? Чи в якихось нейронних зв’язках по це бік свідомості? Скільки б ми не намагалися шукати відповіді - їх просто не існує. Як шкода, що ми виростаємо та стаємо дорослими. Адже, коли ми народжуємося в нас нема нічого людського. Лише «тіні» з набором ДНК. «Тіні» з закладеними формулами.
Її життя було таким, як зручно соціуму. Але за бронею з кісток та шкіри лежала розбита прозора сутність, яка не могла піднятися. Вдень - автопілот. Ввечері - вогнище з моральної болі. На ранок - брудний попіл, вугільно чорна сажа. І так по колу вже довгі надцять років. Якщо й існують проблиски світла, то так часто як цвіте кактус.
Вона, така сама людина, як і ви. Проте, вона не витримує того тиску думок та безкінечних ситуативних невдач, які ведуть жорстоку гру між собою, повільно вбиваючи залишки здорового глузду. Ви всі очікуєте на хороший кінець. Але в цієї історії його нема і не буде. Не прийде принц з казки і не врятує. Не з’являться почуття та емоції щоб пережити, боротися та знищити ниючий біль, який з’являється вороном що клює, і клює, і клює, як печінку Прометея. Ви хочете хороший кінець, але ви, читаючи просочену болем, негативними емоціями історію, живете. Відчуваєте, що не мертві, хоча вам лише 17-30 з гаком років. Ви харчуєтеся тими словами щоб жити далі, не включати автопілот, не забувати відносити себе до живих, а не існуючих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903805
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2021
День 35
В місті-мільйоннику цілими днями падав дощ та не відпускав цей величезний, населений різнонаціональними жителями, клаптик землі. Він яскраво підкреслював однотонність будівель, надаючи їм сталевого блиску. Так як, помаранчевий визирав з дерев, а сірий надав йому налитого відтінку в місті відчувався особливий шарм попри мокру погоду. Соул відразу захотілося занотувати цей момент, його красу, неповторність, душевність. Люди в цьому місті хоч і розтікатися по прозорих лабіринтах, але вміли створювати атмосферу, вміли підлаштовуватися під будь-яку пору року. Це проявлялося в деталях. По особливому прикрашені сходи, в щілинах для поштівок стояли ще не прочитані газети, а у вікнах під штучним світлом ламп готували вечерю силуети. В кожного своя казка, в кожного своє горе. Та поміж всього цього «сміття», як дехто міг подумати, існував справжній непотріб - справа всього людського життя - відходи від них самих. Всі жили серед цього контрасту та абсолютно не звертали увагу ні на те, ні інше. Лише поодинокі загублені душі, як моя героїня, помічали ті дрібні речі з яких народжувалося життя.
Сьогоднішнього вечора, Соул поверталася у світ квартиру з чашкою смачного кокосового капучіно зі збитими вершками. Кокос дарував насолоду, вершки робили душу невагомою, а еспресо повертало всю її на мокру вулицю мегаполіса, де-не-де з розлитими калюжами від дощу. Вона відчувала що їй не вистачає чогось, якось непомітної деталі щоб завершити цей вечір, який плавно переходив в глибоку ніч. До її дому залишався ще квартал. Несподівано для себе воно почула тихе скавчання. Вітер вже почав повноправно відвойовувати територію за територією. Ставало дедалі холодніше, навіть не зігрівало тепло пухнастих рукавиць. Соул пішла на звук. Той привів її до слабоосвітленого провулку, який був набитий коробками з-під різного мотлоху. Вона почала перебирати картон і через декілька хвилин дісталася до епіцентру звуку. На свій подив на жінку дивилися пара карих очей. Це був маленький пухнастий цуцик. Волога шерсть в поєднанні з вітром змусили цуценя тремтіти. Він був скручений клубком, намагаючись зігрітися. Соул дивилася на свою знахідку і давно зрозуміла, що не зможе покинути цю істоту. Вона обережно взяла його на руки і неприємний запах вдарив їй у ніздрі.
- Сьогодні буде гарячий душ і ситна вечеря, - сказав її втомлений голос.
Нарешті діставшись додому, вона змогла полегшено видихнути. В неї з’явився новий житель, її перше імпульсивне рішення за весь час проживання тут. Жінка обережно поставила щеня на підлогу та зняла верхній одяг. Воно відразу притулилося до її ноги і все ще тремтіло. Не переодягаючись, вона знову взяла Даркі (таке ім’я вона вирішила йому дати) і віднесла до ванної кімнати. Те що їм обом потрібен був душ про це не могло бути і мови, але спершу вона вирішила надати таку привілегію своєму єдиному гостеві. Вона без різких рухів відкрила кран і з душу полилася тепло гаряча вода. Однією рукою вона гладила налякане цуценя, іншою обливала його шерсть. Коли щеня припинило тремтіти, вона взяла пахучий тропічний гель та почала масажними рухами плавно розтирати по всьому маленькому тілу. Закінчивши процес, Соул м’яким рушником насухо витерла собаку. Даркі витягнув теплого язика і лизнув щоку своєї нової господарки. Тепла волога розлилася по її щоці. Вона відчула вдячність через простий дотик. Опісля вона пішла на кухню, відкрила холодильник та знайшла там дві сердельки і йогурт. Сердельки моєму другу, йогурт мені. Допоки газова плита чаклувала над пізньою вечерею Даркі, Соул встигла прийняти душ та переодягнутися в пухку піжаму. Собака весь час сидів біля батареї. Жінка покликала його три рази і лише на четвертий новий житель підбіг до неї махаючи радісно хвостом. Вона поставила миску з порізаними, ароматними сердельками на кухонну підлогу, а сама допивала вчорашній вишневий йогурт. Собака спочатку обережно принюхувалася до миски, але хвилини зо дві з’їла все до крихти. Соул ще збиралася записати декілька рядків в її записник та направилася до ліжка. Цуцик пішов за нею. Сів і почав дивитися на неї, благаючи взяти його до себе. Його гострі вушка і великі кавові очі невпинно розглядали її вираз обличчя. Врешті вона здалася і підняла його до себе. Даркі приляг на ковдру. Жінка взяла записник і неочікувано для себе почала гладити собаку, ніби він весь час жив з нею.
«Рефлекси - дивна річ. Вони взмозі забути та пригадати, і впевнено нагадати. А ще тепло від дотику або рожевого вологого язика собаки може змінити похмурий день всередині на яскравий промінь що повільно несе світло в темні провулки сірої душі».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892441
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2020
Ранок був доволі подібним до тих які день за днем тяглися вервечкою безкінечних часових проміжків що плавно перетікають у роки. Душ, вже менш аскетичний сніданок, робота і її оте гігантське улюблене місто на Землі.
Переїхавши сюди, вона дійшла до краю. Краю всього - себе, світу, глибини думок та дна. Цікаво, де ж той край якого всі шукають? Як це віднайти його? А чи потрібно? Більшість людей залишаються на одному місці двадцять, сорок років і це їхній край, межа всьому. А хтось кидається з країни в країну, з полюса на полюс і не може знайти його. Сумно, чи не так? Одні знайшли його, не покидаючи домівки, а інші обійшовши планету (і не раз), так і не змогли своїм внутрішнім якорем зачепитися бодай де-небудь.
Соул була з першого типу людей, та напрочуд вона знайшла себе тут в одному з найбільших мегаполісів світу, де життя кипить, як діючий вулкан. Де довгими цівками міста тече люд, де її ніхто не знає, де шумно та спокійно водночас.
Ввечері вона поверталася до своєї мушлі і відчувала себе собою. Розкривши записник, вона почала: «Думки - невидима сила яка нищить мене зсередини. Вони гірші за біологічну зброю, вірус чи ін’єкцію. Постійний гул не припиняє звучати ні на хвилину. Я тону в ньому! Це ніби Маріанський жолоб, лише без дна. Кожного разу біль від них разюче б’є об стіни вже і так тонкої душі, і з кожним ударом залишаються дірки розміром з квадратик від футбольної сітки. Душа скоро сама стане нею. Її тріпатиме вітер, ніби шматом полотна. Це нестерпно усвідомлювати що все що відбувається там, ні з ким розділити. Так, я сама обрала такий метод життя, але ще більше розчаровує те, що мені потрібен хтось поруч. Потрібен щоб бодай почути ту крихту жаху, що відбувається в мені. Знаю, що таке може лякати. Та я все ніяк не можу збагнути, як я з цим живу кожну хвилину свого життя, а хтось просто послухає без жодної реакції на те. Напевно, у інших свій демон з яким, навіть, ще не познайомилися. Він прийде пізніше. Коли збере достатньо сили, щоб зустрітися лицем до лиця. Але мій демон вже тут. Невже я надала йому стільки сили, «емоційної їжі» що він виріс скоріше, ніж я то усвідомила? Коли цей малюк перетворився на жахливого монстра який грається мною, як лялькою? Можливо, він і не такий жахливий якщо це частина мене. Невидима. Не відкрита до кінця. Не така лиха. Або така?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889666
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2020
День 30
Соул незмінно сиділа в улюбленій кав’ярні за столиком біля великого вікна звідки розкривався чудовий краєвид на набережну, хмарочоси та постійний потік людських душ.
Несподівано до неї підсів молодик.
- Ми знайомі? - здивовано спитала Соул.
- Ми з вами перетиналися, але вас певний час не було, тому я вирішив що це слушна нагода познайомитися, - відповів молодик.
- Навіщо? - холодно відповіла жінка. Найменше що їй тепер хотілося це заводити знайомства, звикати до нової людині, коли вона знала що все закінчується не так, як в казках. Тим більше не з нею.
- Поспілкуватися, дізнатися про вас, - спантеличено, чи радше здивовано сказав молодик. - Мене звати Джейкоб, але можете називати Джейк.
- Послухайте, Джейкобе, вам краще не вплутуватися в лабіринти темної людської душі, дати спокійно допити мені каву і продовжити вечір в приємнішому місці. Нехай щастить.
Жінка підвелася, залишила дві банкноти на столику і вийшла. Джейк був в легкому шоці від розмови між ними, але побіг за нею. В його голові думки метали я зі швидкістю світла, щоб знайти відповідь на єдине питання: чому? Він все ж таки вирішив наздогнати жінку і прямо спитати.
- Це все ще ви?
- Джейк. Я...
- Я роз’яснила досить доступно, як на мене, що вам радше знайти інших компаньйонів щоб провести вечір.
- Дозвольте провести вас додому, тут буває небезпечно.
- Ні!
- Але чому?
- Тому що я знаю що буде далі.
- І що ж? Розкажіть. До речі, як вас звати?
- Ви й самі чудово розумієте, - і Соул пришвидшила ходу.
Чоловік не вгавав. Йому навіть приємно було відчути адреналін який швидко розтікався по тілу. Давно йому не відмовляли та ще і так твердо. Це розпалювало прагнення розмови ще більше.
Люди навколо не звертали увагу, адже були зайняті своїми повсякденними клопотами. Соул просто йшла, насолоджуючись заходом сонця, і не могла збагнути що потрібно чоловікові поряд. «Йому зайнятися нічим? Пограти в боулінг чи більярд? Випити пива в барі чи що там роблять чоловіки по вихідних? Врешті-решт, піти в стрип-клуб».
Раптом молодик кудись зник і Соул видихнула з полегшенням. Вона і далі спокійно прогулювалася кварталами міста, оминала квіткові крамниці з неймовірним шлейфом запахів, овочеві лавки та міні маркети з яскраво-неоновими вивісками. Жінка зайшла в один із них, купила йогурт із злаками та заморожені млинці з маскарпоне та ваніллю на сніданок. Коли вона вийшла з маркету, перед нею стояв той самий молодик з букетом кремових фрезій. Вона стояла, немов укопана, переводячи погляд то на квіти, то на чоловіка.
- Це вам. Непевен які вам подобаються, але фрезії - хороший початок, як на мене, - промовив Джейк, усміхаючись.
- Ви мене переслідуєте? Я викличу поліцію, якщо ви не припините мене діймати.
- Навіщо так грубо? Я просто хотів провести вечір в приємній компанії, і цією компанією є ви. Я й досі не знаю вашого імені, - ніжно промовив Джейкоб.
- Якщо я скажу, ви підете геть?
- Ні! Я й досі наполягаю на розмові за чашкою чаю з медом та м’ятою. За рогом є затишна місцина, там люди розмовляють пошепки щоб не турбувати тишу непотрібними словами.
- Я не хочу грубити, але прошу це все погана ідея. Краще вам піти. А фрезії віддайте тій, кому вони справді потрібні. На все добре.
- Чому ви такі вперті? Я лишень запропонував розмову.
- Як я вже сказала, розвиток сценарію очевидний, - з вдаваним спокоєм відповіла жінка, продовжуючи йти у напрямку свого хмарочоса.
- І який він, той сценарій?
Соул глибоко вдихнула, щоб утримати спокій, та відповіла:
- Ми з вами невимушено розмовляємо, непомітно підкрадеться романтичний період побачень. Потім хтось із нас закохається, здаватиметься, все буде, як у славнозвісному мультфільмі - пречудово, опісля сварки. Не так стоїть зубна щітка на раковині чи не приготована вечеря, або парасолька намочила килим у вітальні. Зрештою, тому хто любить - розіб’ють серце, а в іншого - воно так і залишиться каменем, що і надалі лежатиме на чорному дні могили почуттів. Оговтатись не встигнеш, коли цей «запис» від життя гратиме на повторі знову.
Джейкоб сам не помітив, що в нього відкритий рот. Він хотів щось сказати, але підібрати слів він не міг.
- Я тільки хотів поговорити, бо помітив вас вперше, коли ви куштували булочку з вишнею. Ваша манера поїдання мене вразила. Всі кудись квапилися, бездумно напихали рот випічкою, але не ви. Ви смакували кожен відкушений шматок, вбирали насолоду від пухкої булочки, а в наш час це рідкість. Ще один раз, я помітив як ви писали щось у парку. На таке також рідко натрапити. І сьогодні, прогулюючись по алеї, я знову побачив вас, вже втретє. Я вирішив спробувати спіймати удачу за хвіст та познайомитися з вами.
- Краще не варто. На все добре!
Джейкоб так і залишився стояти на тротуарі, біля міні маркету з неоновою вивіскою «Linkl”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882111
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2020
День 21
В неї стався приступ. Вже вкотре таке відбувається. Важко справлятися з ним, будучи оточеною самотністю. Постійний дисбаланс емоцій всотував всі її сили, всі спроби покращити ситуацію. Не було нікого поруч щоб просто помовчати. Самотність розпихала шкіру і боляче торкалася кожного нерву її тіла. Лежачи на підлозі, Соул дивилася на стелю. Краплі гарячих сліз омивали обличчя, вона кричала настільки тихо що аж лякало її саму. Стискала руки в кулаки і, тремтячи, розтискала їх. В такі моменти вона думала що їй потрібна допомога спеціаліста, та насправді їй потрібна була людина. Та, хто обійме попри биття кулаками в груди; та, що вистоїть і знищить стіни; та, яка буде шар за шаром знімати її страхи, невпевненість, біль, злість, маски - та, перед ким можна оголити душу, а не тіло.
Напевно десь така людина існувала, але з кожним прожитим днем вогонь в середині перетворювався на жевріючий попіл який вже нічим не запалиш.
Жінка тікала з провінційного містечка з одним чемоданом речей. Жити там ставало нестерпно. Безперервні «поради» як правильно жити, не опускати руки та вірити в краще остаточно розірвали зв’язки з усіма кого вона знала.
«Я закрила себе в клітку, змінивши номер мобільного, не залишивши адреси, спаливши всі мости. Я власноруч закувала себе в кайдани самотності і ніяк не можу витримати рани від них які не заліковуються» - все що вона спромоглася написати в такому стані.
Родині надсилала листівки на Різдво і тим самим повідомляла що вона жива. Писала коротке побажання (кожен рік інакше) і відправляла поштою без зворотньої адреси. Її не могли знайти. Вона нікому цього не дозволяла. Не хотіла щоб хтось з попереднього життя жалів її та марно намагався допомогти. Але Соул не розуміла одного - почати все з чистого аркушу, будь-де на планеті чи за її межами, не можливо по єдиній причині - всі страхи, біль, сльози не можна перекреслити і розпочати нову главу. Ні в кого ще так не виходило і не вийде, адже ми люди з наповненням поганого і хорошого, злого і доброго, з купою помилок - з цим ми йдемо по життю. Нас приймають з усім цим або ні. Все просто. І складно. Практично неможливо. Для нас.
Її життя було впорядкованим, без конфліктів чи якихось катастроф, та доля вирішила перевірити її на міцність. Не вдалося. Жінка зламалася. Тепер збирає себе сама по піщинках, але робота на роки і не для одної, а для двох. Соул лежала і думала, думала, думала. Рилася в спогадах від яких сльози ще дужче лилися, хотіла стерти пам’ять, розчавити мозок. Це страшно не бачити вихід, не давати собі допомогти, не відкривати своєї душі. Наскільки людина повинна бути зламана, знищена, пошрамована щоб не дозволяти нікому собі допомогти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880557
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2020
На ранок, попри те, що жінка проспала лише три години, Соул прокинулася бадьорою та сповненою дивного відчуття. Вона не знала, що на неї так повпливало: чи вчорашня сповідь своєму нотатнику, чи потроху усвідомлення того що далеко не все так погано, як здається на перший погляд. З чудовим настроєм вона зібралася на роботу, звісно її нотатник був присутній у неї в класичній матовій сумочці чорного кольору. Для неї чорний колір асоціювався з вишуканістю, елегантністю, безмежністю безмісячного зоряного неба яке так заспокоювало жінку.
Її робота заключалася в тому, щоб готувати документи для злиття бізнесових гігантів. Для когось це видається нудним, але для Соул шелест цупкого паперу та розуміння що вона - маленька деталь яка допомагає громіздким конгломератам створювати нові об’єднання було таким самим, коли дитині дають найбажаніший подарунок на Різдво. Клопітка робота її та команди, купа перечитаних законів та ругулювань, сотні правок і виправлень, а в результаті лише маленькі два підписи і Машина розпочинає рух вперед. А сама жінка є однією з ключових деталей які змушують бізнес грати за правилами. Поза межами роботи, вона перетворювалася на звичайну людину з проблемами, тривогами, страхами і відчуттям самотності. Все, як і всіх. Ти живеш з собою і як би не намагався ти присутній всюди.
Після непростого робочого дня, вона не хотіла повертатися до квартири настільки рано. Соул хотіла поспостерігати за оточенням, зробити записи, подумати. Вечір обіцяв бути теплим з нотками легкого вітерця. Вона прогулювалася галасливими тротуарами, де дітлахи ганяли, ніби спортивні машини, дорослі та підлітки ховалися за екранами. Її знову привабив запах свіжих булочок з вишнями та корицею, але їх вона хотіла з’їсти на десерт. Тепер її шлунок хотів чогось легкого та невимушеного. Повільною ходою жінка наблизилася до кав’ярні-бару де було досить людно. Це було якраз те місце куди вона вперше піддалася спокусі з’їсти ті дві булочки. Попри те що людей було більше, ніж зазвичай, адже сьогодні середина робочого тижня, їй пощастило сісти біля вікна, де можна було побачити безкоштовний сеанс «живого кіно» і це її потішило. Мила офіціантка принесла воду в невеличкому глеку і меню. Через декілька хвилин підійшла офіціантка і спитала чи готова вона замовляти. Соул замовила вафлі з манго та м’ятою та манговим соусом і каву з кокосовим молоком. Після того як їй принесли замовлення, її відчуття отримали справжній шок. Куштуючи страву, кожен шматок вафлі танув у роті, манго давало солодкість, а м’ята приємну прохолоду що створювало чудовий симбіоз смаків у роті. Жінка не поспішала, смакувала всі складові повільно, без поспіху. Це був релакс у дрібницях, їх потрібно відчувати. Поки вона їла, Соул записувала всі свої емоційні поштовхи. Поза межами вікна і надалі неспішно прогулювалися жителі. Металево-бетонно- скляні хмарочоси чудово вписувалися в екстер’єр міста посеред яких заховалися затишні ресторани, бари і кав’ярні. Величезні будівлі, ніби старші брати захищали своїх менших родичів.
Допивши каву, вона оплатила рахунок, взяла випічку to go та попрямувала до парку. Приємна прохолода весняного вечора огортала її тіло. Жінка була в стані спокою. Давно такого не було. Примостившись на лавку, вона розгорнула нотатник і записала: «Вже давно я не відчувала спокою, гармонії в собі. Це місто на мене так впливає чи то я сама?» Гарний почерк виводив букви і перечитувати стало ще приємніше. Краєм вуха вона почула гучні голоси. Знайшовши джерело звуків, Соул прислухалася ретельніше. То були квіткар та простий нічим непримітний чоловік в робочому комбінезоні, сірій футболці та кросівках. Чоловік просив продавця продати букет білих гортензій, ніжно рожевих лілій та зелені. Квіткар не хотів віддавати букет, бо робочому не вистачало декількох доларів. Той просив продати йому букет і сказав, що гроші принесе завтра. Продавець, звісна річ, не повірив чоловікові. Тоді робітник зняв із зап’ястя годинник і протягнув флористу.
- Я завтра повернуся і принесу гроші, - промовив чоловік у комбінезоні.
Квіткар глянув на простягнуту річ, трохи подумав, але прийняв пропозицію. Соул спостерігала за дійством і їй стало цікаво. Коли чоловік пройшов повз неї, вона підвелася і наздогнала робітника з прекрасним букетом квітів що явно утворив легкий дисонанс.
- Перепрошую, не підкажете котра година? Мій мобільний розрядився, а годинник не ношу.
Чоловік у темному комбінезоні інстинктивно глянув на ліву руку та його годинника не було. Тоді він дістав з кишені мобільний і промовив:
- Чверть на восьму.
- Дякую, - відповіла Соул. - Букет просто чудовий.
- Це для дружини. Доволі часто я роблю дрібниці, щоб вона ніколи не забувала що значить для мене. Вона ніколи не зможе передбачити коли то станеться ще раз. Моя дружина ніколи не каже «дякую». Але ви б бачили її посмішку і злегка вологі очі - це більше, ніж слова.
Він чемно попрощався і поспішив додому. А Соул відкрила свої записи і продовжила писати.
«Квіти для жінки - це ковток свіжого повітря серед рутини буднів. Це доказ того що нею захоплюються. А коли чоловік дарує квіти просто, бо він так захотів, в очах жінки її коханий перетворюється на супергероя, адже він зміг доторкнутися до серця, зробив так, щоб вона посміхнулася. Будьте певні жінка таке запам’ятає на довгий час. Нехай будуть сварки, але навіть у моменти злості вона згадуватиме ті квіти, що їй подарували без приводу і вона сховає свої шипи. В цьому є слабкість і сила водночас. Це завжди приємно».
Вона закрила нотатник і попрямувала в бік свого дому, та Соул не помітила одного - за нею спостерігав чоловік в темно-синьому костюмі в білій сорочці з розстібнутими двома ґудзиками без краватки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878279
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2020
Ввечері
Вона кулею влетіла до свого помешкання. Не могла дозволити собі плакати при комусь, тим більше при незнайомцях, котрим по великому рахунку, байдуже. Та і чому б вони переймалися її сльозами чи нею? Хто вона така? Піщинка, атом у великому океані безперервних потоків людського буття. Соул закрила двері квартири на замок, ніби то врятує її від світу. Опустилася на підлогу, її трусило. Їй погано. Її вивертало від емоцій. Для чого вони людським істотам? Хіба емоціі роблять нас людьми? Зазвичай все проходило без ексцесів, та бували моменти коли вона вибухала, коли відчуття болю доходило до найвищої точки і розривало її на уламки які Соул повільно збирала. З кожним таким разом, їх ставало все більше, а уламки все дрібнішими. Їй було нестерпно погано. «Що з нею не так? Чому вона живе таким життям? Чому все що вона відчуває лише біль? ЧОМУ?» - ці думки постійно вирували в її голові, наче акули що завжди відкушували шматок її, залишаючи кровоточиві глибокі рани. Вони зринали, ніби пісня - спочатку спокійна, а потім тональність підвищується, ламається голос виконавця і все вибухає. Так і відбувалося всередині Соул. На її душі стирчали рани, які обдувалися вітром. Вона не могла, не розуміла як вчинити, куди тікати, де знайти спокій.
Сьогодні вдень, прогулюючись залитою сонцем набережною, вона опинилася в епіцентрі закоханих парочок що трималися за руки, цілувалися, сварилися та їхні очі все ще горіли від кохання. І тут вона - хтось, масовка, декорація на загальному фоні. Опинившись посеред цього всього, Соул брехала сама собі що вистоїть, витримає, але кого вона обманювала. Вона не змогла і не зможе. Занадто вже кепсько. Їй потрібен той, хто зможе зцілити її та нікого нема. Життя дало їй все що вона просила: робота, дім, гроші, можливість допомагати людям та не дала головного - того, що є складовою цього бісового життя. Соул дорого заплатила за видимий бік життя тільки раніше вона того не розуміла чи не хотіла розуміти. Ще й події 5-ти річної давності накладали свій відбиток. Хвилини, дні, місяці, роки тяглися немов безкінечні ночі на Полюсі.
П’ять років тому вона втратила себе і найдорожчу людину у своєму житті. Вона так і не змирилася з цією втратою, а найгірше жінка винила себе і не було жодної душі щоб сказала їй що то не її провина. Вона не могла знати, що так станеться. Не могла передбачити, що нею скористаються і викинуть у смітник, як пожмаканий папір. Без грошей, ледь прикрита тоненькою сукнею, з садинами та подряпинами їй вдалося втекти від чудовиська в оболонці з людини. Її зламали. Розбили. Знищили довіру до людей. Тоді ніхто її не захистив. І тепер, сидячи на підлозі із стислими кулаками, її обличчя обпікали сльози. Тепер вона не здатна відчувати. Там все мертве, лишилися самі кістяки. Їй сказали, що вона ніколи не буде достойна нічого, крім такого. Як тому чудовиську вдалося її так зламати, щоб не бути взмозі змінити ситуацію? Соул не витримувала того що оточувало жінку. В моменти цілковитої слабкості вона гадала, що зможе продовжувати далі. Ще трохи і її не буде. Не існуватиме. Зникне з ланцюга атомів та молекул. Розчиниться серед пилу життя. По...
«Дивно наскільки ми, люди, самотні та водночас соціальні істоти. Мені здається, що люди - це такий собі оксиморон. Парадокс. Ми всі чогось прагнемо, а коли отримуємо, то не вміємо отримати задоволення, насолода зникає. Нам всього мало. Чому коли, досягнувши певної мети, ейфорія від виконаної цілі згасає? Чи нас обманює ефект очікування-реальність?» - ось такі думки записала Соул у своєму чорному нотатнику.
Це вперше вона спромоглася відтворити думки на папері. Жінка панічно боїться думок які постійно переслідують її, розчиняюся в голові, підживлюючи сіру речовину. Вона боїться якщо озвучить бодай щось із того з чого її основа складається, її не зрозуміють. Покинуть. Але вона і так сама. Бути в оточенні собі подібних не означає не відчувати самотність.
Соул палко жадала дотиків, розмов до світанків, тепло іншої людини на собі. Але не хотіла в цьому зізнаватися. А навіщо? Хто зможе ввійти в її світ та витягнути жінку з власного пекла? «Потрібних людей важко шукати. То вони ховаються за масками щоб злитися з соціумом, то перетворюються на циніків. Розшукати, віднайти, а тим більше зберегти титанічно складно. Людям подобається відпускати, оточити себе куленепробивними латами уникання проблем та рухатися далі. Ніхто не знає, що стається з ними, коли ті на одинці. Як вони глушать свої внутрішні голоси гучною музикою, дешевим алкоголем чи іншими тілами. Поміж всього цього хаосу, внутрішнє «Я» разом з думками вичікує гострої миті, щоб вколоти якнайболючіше. І, повірте, їм це вдається, ніби митцю його найвдаліше полотно».
Соул зрозуміла, що виклад думок рятує її від власної болі. Це заняття діє як седатив, заспокоюючи нерви, внутрішню порожнечу та крик власного голосу в темній кімнаті о третій ночі. Вона і не пам’ятає коли востаннє нормально спала. Їй снилися то суцільні жахіття, то навіть препарати не хилили її до сну. Жінка повинна була вмиватися холодною водою, щоб якось сховати наслідки минулої ночі. Трав’яний чай з м’яти та меліси заспокоював радше тіло, ніж душу і ложечка цукру приємно задовольняла її рецептори.
«Я зловила себе на думці, що не дивлюся людям в очі. Мене лякає їхній погляд. Коли вони до мене говорять, то я злегка киваю, ледь посміхаюся і повертаюся до справ які виконувала перед тим. Я їх боюся. Мені спокійніше коли я на них дивлюся. Таким чином, я помічаю за яких обставин вони усміхаються, які жести використовують, щоб пояснити цілком важливі для них речі, яка реакція на просте слово «дякую». Все набагато більше розказує про людину, ніж вона сама може сказати. Мені імпонує роль стороннього спостерігача». На цьому вона закрила свій записник, допила солодкаво-терпкий чай і пішла приймати гарячий душ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878046
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2020
День 7
Вихідний. У такі дні народу зазвичай більшає і вони неспішно пливуть містом, споглядаючи вітрини магазинів. На щастя, синоптики помилилися і дощу не буде.
Соул це не дуже сподобалося, бо це означало що погожий день, як кара. Вже б краще був дощ так і виходити нікуди не треба було. Та в такі дні, як би це парадоксально не було, вона не могла зоставатися в квартирі, бо її аскетичний спосіб життя доводив її до божевілля.
Це невеличка квартира-студія, де є тільки ліжко, шафа. На кухні стілець та подряпаний стіл, і сама не розуміла звідки взялася подряпина та холодильник нижчий за неї на двадцять сантиметрів. У ванній кімнаті був лише душ, одна зубна щітка м’ятна зубна паста. Килима в неї не було. Кожного ранку Соул прокидалася і ставила ноги на холодну паркетну дошку, яка миттєво всотувала все її тепло на яке вона була спроможна. Така проста річ, як килим, могла б надати їй необхідний затишок, але ні. Ті події надовго закарбувалися в її голові, пам’яті, кістках. Вона не дозволить собі таку розкіш. Ні!
Ще одна жива істота що присутня в її помешканні була орхідея. Соул ототожнювала себе з нею. Рослина була не вибаглива - полити раз в тиждень, додати кори коли коріння розросталося - аскетизм навіть тут. Орхідея не мала запаху і її насичений вугільний колір, ніби відображав саме ядро сутності жінки. Чорнота всередині неї і більше нічого. Коли в неї все встигло затягнутися незримою пітьмою і коли там ввімкнеться світло? Вона не знала. Ніхто не знав. Лише декілька днів тому маленька іскорка освітила ту пітьму на декілька секунд і потім знову згасла. Обійми кароокого дівчати подіяли як протиотрута, але їх було замало. Тепер їй бракувало дотику. Люди йдуть, тікають, забувають, неважливо чи то незнайомці чи близькі.
Відігнавши від себе ці думки, вона привела себе до ладу та вийшла подихати свіжим повітрям, прихопивши з собою простий записник. Погода так і манила пройтися серед пахучих алей. Вздовж неї, вперед-назад, проходили десятки незнайомих облич, а вона, ніби хімічна сполука у воді, розчинилася серед цього натовпу. Щось вдарило по її рецепторах. Запах. Він манив, спокушав, охоплював все її єство. Свіжа випічка однієї з кав’ярень. Вона не могла протистояти. Мозок і шлунок, ніби змовилися і волали: «купи». Інстинктам важко опиратися, тож вона несподівано для себе, придбала дві булочки - одна з вишнею, інша - з корицею, і напій. Вода з лимоном. Напевно відчуття все таки блукали поруч з інстинктами не даючи захопити її повністю. Соул відкусила вишневу булочку. В її роті вибухнув феєрверк смаків. Цілі вишні карамелізовані у власному соці разом з цукром створювали солодкий симбіоз. Їй неймовірно сподобалося. До неї повернулися деякі з забутих відчуттів. Це було неперевершено. Наступна булочка повернула її до Різдва та запаху глінтвейну. Нарешті вона зуміла віддатися бажанню та задовольнити свої рецептори. Для неї то була велика перемога та вода з лимон швидко повернула її до вихідної точки. Все закінчується і насолода також.
Раптом до кав’ярні зайшов молодик на вигляд років тридцяти у строгому брунатному костюмі трійка з темно зеленою краваткою і такою ж хустинкою у лівій кишені. Високий, темноволосий з короткою щетиною. Він замовив декілька булочок, дві кави - все to go. Коли молодик виходив, то мимохіть поглянув на Соул та подарував їй теплу посмішку
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877876
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020
День 1
Вулиця. Мокрий асвальт. Ніч. Квартира. Кімната. Людина. Хто вона? Це питання зжирає її повільно, боляче і довго...
«Хто я?», - питає тихим, ледь чутним голосом кімнату. У відповідь чується лише рух машин за вікном і гавкіт собак. Те, що відчується в душі та в голові жоден психотерапевт, психолог чи лікар не взмозі пояснити. Лишається жити з цим. Миритися. Коритися. Та раптом, людина з усіх сил кричить не своїм голосом, але її ніхто не чує, не тому що нема жодної душі поряд, а тому що її крик трансформувався в солоні краплі які течуть обличчям, ніби «сльози» дощу на вікні. Вони мовчазні. Гарячі. Болісні. Рятує лише музика і таке враження що замість крові у венах тече відлуння слів, мелодій та треків.
Знесилено обіпершись до стіни, в голові починаються справжні перегони. Думки, мов машини з одноіменного мультфільму, летять наввипередки. Мозок не встигає за ними, ніяк не може зачепитися бодай за одну з тисячі. Напруга зростає. Здається в кімнаті спекотніше ніж в Сахарі, хоча опалення вимкнене. Тіло, чи радше його «оболонка», повільно зсунулося на холодну, встелену сірою плиткою, підлогу. Вода і далі змочує обличчя людини. Тіло трусить. «Чому? Температури ж немає». А то від болю... болю який давно складає 70% плоті тіла, який давно отримав права власності над хазяїном мінімалістичної квартири поблизу яскравого нічного життя в місті. Біль - один із чинників який досі показує що ми живі. Не залізяки з дротами і чіпами, не пусті ляльки з полиць магазинів, а живі створіння які вміють відчувати. Вже почалася сильна мігрень. Хочеться віскі з льодом щоб обпекти горло і на декілька хвилин забути про те, що в голові перегони. Повільно, знайшовши сили, людина встає з підлоги. Підходить до безшумного холодильника і наливає шотландське віскі колись подароване з нагоди події яка вилітає з голови. Додає лід. Кубики приємно б’ються об стінки склянки. Тінь підходить до вікна. По той бік скла вирує життя яке тече артеріями міста, тим самим роблячи його дихаючим. По цю сторону вікна стоїть людина. Вона бачить своє відображення і яка іронія: в пустій чорній тіні відбивається яскраве пульсуюче існування, а ту тінь у вікні ніхто ніколи не побачить.
День 3
Ставало все тепліше. Сонце кожного ранку боролося із скляними хмарочосами щоб донести світло до найтемніших закутків квартир - підняти з ліжка, прийняти душ, заварити кави. Кава. Той терпкий напій що будить мільйони людей кожного ранку і заряджає на нові звершення. Бліде напівоголене тіло, що стояло на холодній плитці кухні, поспіхом схопило кавник і поставило на плиту. Поки варився чорний напій, жінка поспіхом залетіла у ванну і включила помірно гарячий дощ. Вона не насолоджувалася процесом, а просто робила так, як всі. Обмотавшись рушником, налила кави. Без цукру. Ніби наказуючи себе, думаючи що не заслуговує на щось хороше. З кожним ковтком залишався неприємний післясмак у роті. Вона поглянула у чашку і хотіла розчинитися в тій рідині. «Каву можна розчинити, а людину - ні. Занадто багато треба розчиняти», подумалося їй. Все ще боса, вона допивала напій і, раптом, сонце торкнулося її шкіри, наче відчувши, що її бліде тіло потребує фарб. Їй стало тепло, але вона відігнала від себе те відчуття, боячись що не гідна того, навіть простого дотику сонця яке доступне всім. Вкотре запізнюючись, вона ледь встигла на потяг метро. В години пік місто стає жахливо напруженим і знервованим. Рухомі тільця вирують по звивистих вулицях неспокійно очікуючи вмикання світлофорів на зелений. Під землею хоч і нема трафіку, як на поверхні, але вагони напхом напхані. У них там своя битва за місце. Тільки після 10 години, місто може з легкістю видихнути та ввечері ситуація поновлюється. Їй хотілося якнайскоріше вдихнути свіже, хоч і не чисте повітря. Вона вийшла, пройшла 2 блоки скляних будівель і зайшла в ідентичну споруду. Там на ...му поверсі знаходився її кабінет такий самий, як і вона. Нічого зайвого чи яскравого щоб був хоч якийсь контраст. Якби не певні риси обличчя, то різниці не помітити. Закінчивши робочий день, вона злилася з потоками інших стомлено-знервованих істот. Вони всі знову поверталися до бетонних будинків щоб з’їсти напівфабрикати та випити дешеве пиво перед чорним блискучим прямокутником. Біля її квартири був досить великий супермаркет. Вона зайшла, взяла кошик і наповнила його овочами, зеленню, сиром та дешевим сухим вином. Відчуття того, що вона не гідна кращого, переслідувало її вже довгий час і це відображалося в деталях що формувало її існування. Та несподівано бліда жінка почула тихий плач. То була дівчинка на вигляд років семи-восьми. Вона підійшла до неї. Звідкись у неі з’явилося бажання допомогти.
- Ти одна? Де батьки? - спитала вона тихим надломленим голосом
- Мама... - дитя ледь вимовило крізь сльози. - Я загубилася... - далі схлипуючи, сказала малеча.
- Я відведу тебе до каси, можливо тебе там чекають. Не бійся, тобі допоможуть.
То було найдовше речення за довгий час сказане нею. Дівча все тихо плакало, але пішло поряд з нею. Аж тут її торкнулося щось маленьке і гаряче. Вона глянула на джерело тепла і на свій подив то була рука дівчати що йшло поруч. Вона неначе наповнилася кольором від дотику малої, її сіра бліда оболонка почала пульсувати. По тілу проходив невідомий струм від якого майже мертві нейронні сполучення остаточно відійшли в небуття. Вона не пам’ятала коли востаннє до неї торкалися, такого спогаду майже не існувало. Біля охоронця схвильована жінка розмахувала руками, пояснюючи щось ледь вловиме. Дівчинка побачила маму і побігла до неї, звільнивши свою руку від людини що була поруч і нібито забрала колір з собою. Жінка оплатила пожитки в кошику і вийшла через автоматичні двері. Несподівано підбігло вже усміхнене дівчатко і міцно обійняло її. Вона боролася з собою, але обійняла у відповідь та знову відчула тепло, спокій і новий струм які вже були давно забутими і запиленими всередині неї. Вони простояли так десять секунд, але ій здалося що то було довше за вічність. Те мале створіння вдихнуло в неї крихти життя. Малеча проказала «дякую» і побігла. А жінка шепотом промовила «тобі дякую».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877748
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2020