Протодиякон Микола Лисенко

Сторінки (1/4):  « 1»

Думки вголос. Чи дружать молодість та віра?

Вітаю,  шановні  друзі!  Щоразу,  акумулюючи  думки  дотиками  пальців  до  клавіатури,    я  намагаюся  нібито  зазирнути  по  той  бік  екрану  –  чи  є  там  юні  обличчя?  Тож  пропоную  сьогодні  разом  поміркувати,  наскільки  християнство  в  наш  час  може    зачепити  молоде  покоління.    
Ми  часто  бачимо  на  афішах  вікові  позначки:  дванадцять,  шістнадцять  або  вісімнадцять  плюс.  А  яку  цифру  краще  поставити  поруч  із  Православ’ям?  Тридцять?  Сорок?  Або  краще  взагалі  –  шістдесят?  Бо  іноді  здається,  що  релігія,  яка  існує  ось  вже  дві  тисячі  років,  не  може  бути  цікавою  в  епоху  Інтернету,  надшвидких  ґаджетів  або  підкорення  космосу.    До  речі,  про  космос:  ви  будете  вражені,  але  величезна  кількість  космонавтів  (починаючи  від  Юрія  Гагаріна)  –  віруючі.  І  хоча  радянська  пропаганда  намагалася  записати  Гагаріна  в    атеїсти,  двадцятисемирічний  першовідкривач  космосу  без  остраху  відвідував  Троїце-Сергієву  Лавру  та  підтримував  ідею  відновлення  зруйнованого  храму  Христа  Спасителя.  Так  само  й  наш  Леонід  Каденюк  –  перший  український  космонавт  –  був  людиною  глибоко  віруючою.  Причому  повірив  у  Бога  саме  під  час  перебування  на  орбіті.  Годі  вже  й  казати  про  безкінечний  список  вірян-вчених,  серед  яких  Ньютон  і  Коперник,  Галілей  і  Паскаль,  Пастер  і  навіть  батько  квантової  фізики,  чиї  відкриття  перевернули  уяву  людства  про  реальність  -  Макс  Планк,  який  був  переконаний:  релігія  і  наука  не  виключають,  а  доповнюють  одна  одну.  І  саме  зараз,  коли  теорія  відносності  або  багато-вимірність  простору  стали  частиною  нашої  картини  світу,  набагато  легше  сприймати  численні  Євангельські  дива  та  концепцію  Царства  Небесного…
Отже,  віра  в  Бога  не  має  нічого  спільного  з  відсталістю  та  невіглаством.    Але  наскільки  Християнству  пасує  молодість  з  її  революційною  завзятістю?  Зауважу  –  свого  часу  вчення  Ісуса  з  Назарета  стало  справжньою  революцією  свідомості,  а  Його  Самого  ортодоксальні  юдеї  вважали  тогочасним  «трікстером»,  що  ламає  споконвічні  шаблони.  Сам  Господь  порівнював  Своє  Новозавітне  вчення  з  молодим  вином,  яке  потрібно  вливати  в  нові  міхи.  Напевно  невипадково  більшість  з  апостолів  були  молодими  людьми,  а  улюблений  учень  Христа,  Іоанн  Богослов  –  той  самий,  який  написав  одне  з  Євангелій  та  книгу  Апокаліпсис  –  взагалі  безвусим  юнаком.  Бо  молодість  не  любить  жорсткого  регламенту,  а  Христос  пропонує  справжню  духовну  свободу.  Молодість  не  терпить  фальші  та  обману,  а  Христос  закликає  визволитися  від  лукавого  та  жити  за  Божою  Правдою.  Молодість  гостро  відчуває  несправедливість,  а  Христос  приходить  як  Праведний  Суддя,  перед  Яким  значення  мають  тільки  реальні  вчинки.  Молодість  прагне  знайти  вищий  сенс  життя  -  і  в  той  час,  коли  цей  світ  намагається  жити    за  принципами  «око  за  око»  або  «хліба  й  видовищ»,  Христос,  так  само  як  і  дві  тисячі  років  тому,  пропонує  кардинально  новий  підхід:  шукайте  передусім  Царства  Небесного  та  Правди  його.  І  тоді  решта  усього  земного  вам  обов’язково  додасться…
Звісно,  це  зовсім  не  означає,  що  всі  молоді  люди  з  легкістю  стають  християнами.  Для  цього  потрібна  дуже  важлива  зустріч.  Пригадую  з  цього  приводу  історію  одного  юнака  –  озлобленого,  розчарованого  та  скептичного,  який  підпав  під  вплив  думки,  що  буцімто  Християнство  –  це  суцільна  вигадка  і  брехня.    І  для  ось  того,  щоби  остаточно  цьому  переконатися,  поставивши  усі  крапки  над  «і»,  вирішив  …  прочитати  Євангеліє.  Прочитати,  щоби  закрити  –  назавжди.  Для  цього  винахідливий  юнак  обрав  найкоротший  варіант  –  Євангеліє  від  Марка.  Але  коли  сів  за  стіл  та  неохоче  почав  читати,  з  несподіваною  силою  відчув,  що  навпроти  нього  за  столом  –  Сам  Христос,  і  що  Він  –  абсолютно  реальна  Постать…    Фінал  цієї  історії  вражаючий:  цей  юнак-невіра  увійшов  в  історію,  як    всесвітньовідомий  архіпастир  та  богослов,  митрополит  Антоній  Сурозький.  І  в  кожній  його  проповіді  було  те,  чого  молодість  прагне  понад  усе.  Ви  спитаєте:  чого  ж  саме?  Як  часто  під  зовнішньою  бравадою  хіпарів  та  реперів,  рокерів  та  панків  приховано  поранене  серце,  яке  так  само,  як  і  раніше,  шукає  захисту  й  прийняття,  щирості  й  відданості…  Так,  молодість  з  усією  енергією  свого  максималізму  понад  усе,  як  і  дві  тисячі  років  тому,  шукає  Справжню,  Щиру  та  Віддану  Любов.  Але  чи  можливо  знайти  на  світі  Любов  до  людини,  досконалішу  аніж  у  Господа  Ісуса  Христа?  Адже  це  саме  Він  приймає  нас  такими,  які  ми  є.  Це  саме  Він  чекає  на  наше  каяття  до  останньої  миті.  Це  Він  розділяє  з  нами  усі  наші  поневіряння  та  скрути.  Це  саме  Він,  зрештою,  не  просто  розповідає  про  те,  як  нас  любить,  а  й  на  підтвердження  цієї  Любові  віддає  за  нас,  нерозкаяних  та  впертих,  власне  життя…  Звісно,  молодь  любить  ставити  складні  питання  –  на  кшталт:  «А  чому  тоді  в  цьому  світі  так  багато  зла  –  йдуть  війни  та  гинуть  невинні?»  Свого  часу  один  старець,  який  дуже  любив  спілкуватися  з  молоддю  –  Паїсій  Святогорець  –  на  це  зауважив:  «Я  б  давно  збожеволів  від  несправедливості  цього  світу,  якби  не  знав,  що  останнє  слово  залишиться  саме  за  Господом…»  Тож  сміливо  прямуймо  по  життю,  міцно  тримаючи  в  долонях  руку  Воскреслого  Христа.  І  не  відкладаймо  на  потім  зустріч  із  Тим,  хто  приготував  усім  нам  дар  Вічної  Молодості  в  Своєму  Досконалому  Небесному  Вимірі!
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881542
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2020


про дар спілкування

Вітаю,  друзі!  Сподіваюся,  ви  вже  відчули  радість  від  послаблення  карантину  та  встигли  насолодитися  прохолодним  вітерцем  у  метрополітені.  Або  отримали  наснагу  від  тривалої  подорожі  вулицями  Києва  на  міському  тролейбусі.    Звісно,  жартую,  адже  судячи  з  щоденних  колапсів  на  дорогах,  більшість  з  нас  –  принаймні  велика  кількість  –  вже  осідлала  залізного  коня  і  не  страждала  від  відсутності  мобільності.  Тоді  від  чого  ми  потерпали  найбільше?  Сьогодні  поговоримо  про  карантин  та  його  уроки.  Зокрема,  про  великий  Божий  дар  людського  спілкування.  Та  про  те,  чому  нам  його  так  бракувало  цією  весною.
Напевно,  усі  ми  пам’ятаємо  щемливу  історію  Робінзона  Крузо  –  людини,  яка  була  закинута  волею  долі  на  безлюдний  острів.  Врятувавшись  від  загибелі  та  отримавши  усе,  необхідне  для  прожитку,  Робінзон,  менше  з  тим,  не  відчував  від  того  особливої  радості,  допоки  не  отримав  найбільший  подарунок  від  Бога  –  іншу  людину.  Бо  нарешті  здобув  можливість  живого  спілкування.  До  речі,  в  його  житті  є  дуже  важливий  урок:  потерпаючи  від  різних  випробувань  та  перебуваючи  від  цього  на  межі  депресії,    Робінзон  ретельно  записував  усі  негаразди.  А  поруч  фіксував  позитивні  моменти  та  ті  небезпеки,  які  вдалося  оминути.  І  зрештою  та  половина  паперу,  на  якій  фіксувалося  все  добре,  перемогла,  а  нещасний  депресивний  бранець  долі  перетворився    на  щасливчика,  який  дякував  Богові  за  порятунок  і  щоденну  допомогу.  Можливо,  і  нам  варто  зрозуміти:  у  життя  та  здоров’я  є  своя  ціна.  Одна  моя  знайома,  досить  заможна  бізнесвумен,  навесні  прилетіла  з  відпочинку  в  Європі  у  самісінький  розпал  карантину.  Не  вважаючи  за  потрібне,  ухилилася  від  самоізоляції  –  і  зразу  з  аеропорту  –  до  батьків,  привітати…  А  вже  за  кілька  тижнів  поховала  батька.  Бо  її  відносно  молодих  сил  на  вірус  вистачило,  а  в  старенького  –  вже  ні…  І  таких  сумних  історій  –  не  перерахувати…    Отже,  в  тісних  рамках  карантину  були  й  свої  позитивні  сторони  –  окрім  врятованого  здоров’я  та  навіть  життя  –  і  не  лише  нас  самих,  а  й  наших  ближніх  –  ми  отримали  додаткові  можливості:  ретельніше  читати,  глибше  розмірковувати,  а  найголовніше  –  більше  цінувати  дрібні  на  перший  погляд  можливості,  які  звикли  отримувати  за  нормального  життя.  Єдине,  чого  все  одно  дуже  бракувало  –  попри  все  побачити  родичів,  друзів,  знайомих,  поділитися  враженнями  та  емоціями.    І  виникає  питання:  а  навіщо  людину  наділено  даром  спілкування?  Яке,  за  висловом  Антуана  де  Сент-Екзюпері,  є  справжньою  розкішшю?  Невже  лише  для  того,  щоби  досхочу  наговоритися?  
Якось  кілька  відлюдників  у  Єгипетській  пустелі  вирішили  поспілкуватися  між  собою.  Домовившись  про  дату,  старці  зійшлися  в  обумовленому  місці.  Розташувавшись  навколо  вогнища,  вони  просиділи  цілу  ніч.  При  цьому  жоден  не  вимовив  ані  слова.  Потім,  подякувавши  та  вклонившись  один  одному,  подвижники,  втішені  таким  безмовним  спілкуванням,  розійшлися  по  своїх  келіях…
Ви  спитаєте:  та  хіба  варто  було  зустрічатися?    Проте  старці  знали  напевно:  так,  варто.  Адже  за  ці  кілька  годин  вони  поділилися  своїми  почуттями:  повагою  та  любов’ю.  А  ще  з  новою  силою  відчули  свою  єдність  –  єдність  навколо  віри,  навколо  Бога  та  Його  Закону,  єдність  навколо  Його  благодатних  дарів.  Саме  таку  Єдність  ми  відчуваємо  поруч  із  Євхаристичною  Чашею,  Яка  гуртує  нас  у  справжню  духовну  родину.  Іноді  виникає  запитання:  навіщо  Бог  створив  Адаму    ще  й  Єву?  Невже  їм  було  вдвох  некомфортно?  Це  питання  трохи  нагадує  інше  –  про  те,  чому  Бог  –  Єдиний  у  Трійці?  Відповідь  доволі  проста:  там,  де  один  –  це  самозакоханість.  Там,  де  два  –  там  кожна  любов  егоїстична,  замкнена  лише  на  одного.    І  лише  там,  де  троє  –  виникає  перспектива  досконалості  та  звільнення  від  егоїзму.  Це  не  спростовує  Євангельських  слів  «Там  де  двоє  в  Ім’я  Моє»,  адже  Господь  далі  додає  –  «Там  я  посеред  них».  Отже,  дар  спілкування  –  це,  по-перше,  дорогоцінний  дарунок  Бога  для  спілкування  людини  з  Творцем.  А  по-друге  –  спілкування  дане  нам  для  того,  щоби  проявляти  в  житті  одне  з  найголовніших  почуттів  –  почуття  любові.  Отримуючи  її  благодатну  силу  від  Бога,  та  скеровуючи  на  нашого  ближнього.  Тож  насолоджуймося  даром  спілкування.  Та  передусім  не  для  того,  щоби  експлуатувати  або  використовувати  інших,  а  щоби  дарувати  те  світло,  яке  отримали  Згори.  А  для  цього  міцніше  стискаймо  в  долонях  руку  Воскреслого  Христа,  частіше  дякуючи  Спасителю  за  усі  Його  незбагненні  милості  й  щедроти!  І  нехай  Його  благословення  невідступно  перебуватиме  на  усіх  вас!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2020


Думки вголос. Про єдність.

Сьогодні  хотілося  б  поговорити  та  подумати  разом  про  те,  чого  багатьом  так  бракує  саме  зараз  –  про  єдність.  Почну  з  питання:  що  краще?  Кава  з  цукром  чи  без?  Картопля  смажена  чи  варена?  Консерватори  чи  демократи?  Осінь  чи  весна?  Кожна  людина  має  на  подібні  питання  свою  особисту  відповідь,  і  це  не  проблема.  Але  тільки  допоки  принципи  не  стають  більш  важливими  за  наших  ближніх  і  стосунки  з  ними.    Воістину  біда,  коли  чоловік  та  жінка  голосують  за  різних  кандидатів  –  адже  тоді  перемога  одного  з  них  на  виборах  легко  обертається  на  жорстоку  сварку  чи  навіть  повну  сімейну  катастрофу…  Кажуть,  історія  не  знає  слова  «якби»…  Менше  з  тим,  Україна  могла  б  мати  власну  державність  ще  в  сімнадцятому  столітті,  якби  не  страшне  розділення  між  українцями  на  прихильників  та  супротивників  численних  гетьманів  та  різноманітних  політичних  векторів…    Хоча  на  початку  визвольних  війн  Богдана  Хмельницького  козацтво,  об’єднавшись  навколо  Православ’я,  дало  відсіч  могутній  Речі  Посполитій…  
Так,  дійсно,  єдність  робить  нас  сильнішими.  І  в  масштабах  держави,  і  в  масштабах  сім’ї.  Один  мій  товариш  ніяк  не  міг  примирити  кількох  своїх  доньок  –  енергійні  від  природи  дівчатка  постійно  конкурували  між  собою,  доходячи  часто  навіть    до  бійок.  Чергова  сварка  спалахнула  за  право  малювати  кольоровими  олівцями.  І  ось  цей  батько,  попередньо  прочитавши  кілька  притч  та  навіть  історію  з  життя  Жанни  Д’Арк,  попросив  дівчаток  зламати  по  одному  олівцю.  В  емоційному  запалі  вони  легко  впоралися  з  завданням.  Тоді  решту  олівців  –  а  їх  залишалося  ще  багато  -    було  змотано  скотчем  докупи.  Звісно,  жодна  з  доньок,  не  зважаючи  на  всі  зусилля,  так  і  не  змогла  зламати  цей  кольоровий  оберемок…  Як  каже  мій  товариш,  цей  наявний  приклад  подіяв  на  дівчат  краще  за  будь-які  нотації,  і  відтоді  вони  намагаються  частіше  знаходити  порозуміння.  Я  ж  пригадую  великого  Київського  князя  Ярослава  Мудрого,  який  заповідав  своїм  дітям:  «…майте  ж  любов  між  собою,  тому  що  усі  ви  –  брати,  від  одного  батька  та  від  однієї  матері.  І  якщо  будете  жити  в  любові  між  собою,  Бог  буде  у  вас,  і  підкорить  вам  ворогів»…    До  речі,  дослухаючись  поради  Ярослава  його  онук,  також  благовірний  князь  Володимир  Мономах,  об’єднав  сили  Київської  Русі  та  переміг  войовничих  степовиків-кочівників,  подарувавши  країні  мир  і  процвітання  на  багато  років…    
Що  ж  може  подарувати  нам  єдність  сьогодні?  Звісно,  потужну  державу,  здатну  забезпечити  справедливе  судочинство,  захистити  право  на  життя  та  свободу,  об’єднавши  різні  етноси  в  єдину  громаду  українців.  Щоправда,  і  від  нас  державі  потрібні  здатність  жити  по  совісті,  бажання  творити  й  розбудовувати,  рахуватися  з  правами  й  потребами  інших,  вгамовуючи  власний  егоїзм.  Для  того,  щоби  попри  всі  розбіжності  в  традиціях  і  вподобаннях  досягти  справжньої  єдності,  нам  потрібно  свідомо  її  прагнути,  пам’ятаючи  Євангельські  слова  Христа:  «Усяка  держава,  що  розділилася  в  собі,  спустошиться,  і  всяке  місто  чи  дім,  що  розділився  у  собі,  не  встоїть…»  А  ще  варто  згадати,  що  коли  деякі  спільноти  перших  вірян  почали  називати  себе  Петровими  або  Павловими,  самі  апостоли  проголосили:  ми  всі  –  Христові,  в  незалежності  від  того,  хто  саме  нас  охрестив,  в  незалежності  від  кольору  нашої  шкіри,  національного  походження  чи  політичних  вподобань.  Отже,  коли  ми  об’єднуємося  навколо  Бога  та  Його  Правди,  вища  людяність  руйнує  усі  національні  та  культурні  барикади  між  нами,  спонукаючи  до  примирення.  
Тож  спробуймо  досягти  єдності  –  спочатку  в  сім’ї,  потім  –  в  колективі  й  суспільстві,  а  потім  –  і  в  державі.  А  для  цього  міцно  тримаймо  в  долонях  руку  Воскреслого  Христа.  Та  розбудовуймо  Вітчизну  Земну  за  законами  Вітчизни  Небесної.  Пам’ятаючи  при  цьому,  що  найбільший  з  цих  законів  –  Закон  Любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876676
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020


Думки вголос

Христос  Воскрес!  
Кожен  з  нас  рано  чи  пізно  замислювався:  «А  навіщо  я  живу?»    Серед  найпопулярніших  відповідей  –  кар’єра,  успіх,  багатство,  розваги,  задоволення…  або  більш  традиційні  «дім,    син  та  дерево».  Але  карантин  дещо  відкорегував  цей  перелік,  знову  нагадавши  про  ризик  раптової  смерті,  та  змусивши  багатьох  з  нас  перепитати  самих  себе:  невже  ми  приходимо  в  цей  світ  лише  для  того,  щоби  померти?  Один  мій  старий  знайомий  з  цього  приводу  влучно  зауважив:  «Смерть  не  може  бути  підсумком  життя  –  бо  це  абсурд.  А  отже,  відповідно,  ніщо  смертне  та  тимчасове  не  може  бути  нашою  справжньою  метою».    До  речі,  саме  про  це  колись  промовив  цар  Соломон,  коли  досягнувши  повноти  успіху  в  матеріальному  світі  –  і  владу,  і  ресурси,  і  майже  необмежені  можливості,  висловив  свою  знамениту  формулу:  все  це  –  суєта  суєт  і  томління  духу…    Отже,  щось  заважало  йому  відчувати  справжнє  щастя,  для  якого,  за  словом  класика,  і  народжена  людина,  як  птах  –  для  польоту…    Пригадую  з  цього  приводу  більш  близьку  до  нашого  часу  історію  одного  олігарха:  птаха  удачі  спіймано,  гроші  зароблено,  положення  в  суспільстві  здобуто,  усі  (ну,  майже  всі)  бажання  миттєво  задовольняються,  а  навіщо  все  це  –  незрозуміло…  Навіть  такі  всесильні  постачальники  щастя,  як  дофамін  та  адреналін,  поступово  стають  безсилими…  І  ось  вже  людина  замислюється  про  суїцид.  Від  думки  переходить  до  реалізації.  Виходить  на  міст,  дивиться  у  глибину  стрімкої  річки…  Проте  перед  останнім  кроком  у  безодню  згадує  про  гаманець,  повний  купюр…  Це  ж  так  нерозумно  –  віддавати  гроші  рибам…  І  тут  його  очі  наче  випадково  падають  на  убого  вдягнену  жінку  з  малою  дитиною  –  бідність  та  хвороба  явно  поставили  своє  безжальне  тавро  на  їхньому  обличчі...    Рука  рефлекторно  потягнулася  за  гаманцем  та  простягнула  його  бідолахам…  І  тієї  ж  миті  сталося  диво:  бажання  вмерти  десь  несподівано  зникло.  А  на  його  місці  з’явилося  інше  –  потурбуватися  та  допомогти.  Фінал  цієї  історії  був  щасливий  –  чоловік  врятував  не  лише  дівчинку  та  її  мати  від  обойм  злиднів,  а  й  власну  душу  –  від  вічної  загибелі.  Та  вперше  відчув  величезне  задоволення  від  життя.  Адже  пізнав  напевно:  справжнє  щастя  –  це  коли  ми  комусь  потрібні.  А  сенс  нашого  буття  –  робити  добро  і  нести  світло.  Тобто  –  дієво  любити.    Що  ж  до  того,  Хто  міг  би  навчити  нас  цьому  та  стати  вірним  дороговказом  на  наших  життєвих  перехрестях,  пораджу  пригадати  наступні  слова:  «Я  є  шлях,  і  істина,  і  життя».  Ці  слова  сказані  Богом,  Який  власною  кров’ю  довів,  наскільки  Йому  потрібен  кожний  з  нас.  І  якщо  нам  вдасться  хоча  б  деякою  мірою  уподібнитися  Йому  в  жертовності  та  любові,  тоді  наші  земні  звершення  отримають  свій  Небесний  Вимір.  Тобто  –  Вимір  Вічності.
Для  цього  ані  на  крок  не  відставаймо  від  Воскреслого  Христа,  міцно  тримаючи  в  своїх  долонях  Його  руку.  Та  дивлячись  Йому  в  очі,  максимально  відкриваймо  в  собі  усю  глибину  людяності.
Христос  Воскрес!      

[i]Сopyright  -  Микола  Лисенко
18  травня  2020[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876670
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2020