Володимир Український

Сторінки (1/23):  « 1»

Райські яблука


Гулявши  літнім  днем,  Улянка  з  батьком  натрапила  на  велике  скупчення  яблук  та  груш,  стиснувши  якомога  сильніше  його  за  руку  почала  тягнути  до  саду:
–  Татку  йдемо  туди,  поласуємо  яблуками  й  мамі  нарвемо!  Ммммм...Які  солодкі  –  ледь  розбірливо  говорила  Улянка.  –  А  що  це,  за  такі  маленькі  яблучка?  На  них  що  дощик  не  впав?
Зірвавши  в  цікавості  Улянка  шматочок  відкусила  та  чекала  батькової  відповіді.
–  Зовсім  ні!  Всміхнувся  батько.  Це  яблука  райські!  Їх  тому  так  назвали  бо  вони  із  райського  саду.  Ці  яблука  донечко,  найперші  на  землі  із  дерев  появились,  вони  були  ще  до  появи  людей...
–  Татку,  а  вони  зараз  є  в  раю?  –  розпитувала  дівчинка.
–  Напевне  доню,  цього  ніхто  не  знає...
–  А  якщо  і  справді  їх  нема  в  раю?  стурбованим  голоском  опустивши  голову  пробурмотіла  Улянка  та  почала  рвати  в  кулачки  маленькі  яблука.  Нарвала  і  попросила  батька,  щоб  відвів  її  до  приміської  статуйки  Ангелика.
–  Ти  ж  ще  не  втомилась?  –  запитав  батько.  Та  взявши  на  руки  Улянку  поніс  її  до  статуйки.  Поклав  на  землю  і,  замислившись,  почав  спостерігати  за  дочкою.  А  дівчинка  підбігла  до  Ангелика,  й  тоненьким  щирим  голоском  промовила:
–  Небесний  Ангелику  крилатий,  я  залишаю  тобі  п’ять  яблучок,  й  прошу,  що  би  ти,  передав  Ісусику!  Не  знаємо  з  татком,  чи  у  раю  збереглися  ці  маленькі  яблучка...Отож  передай,  будь  ласка,  на  розсаду!
Ці  слова  батька  сильно  розчулили,  він  підійшов  до  Улянки  й  міцно  обняв  її.  А  за  мить  настало  справжнє  чудо  із  гіпсової  статуї  почало  бити  біле  яскраве  сліпуче  світло.  Ангелик  цей  ожив,  узявши  в  руки  яблука  здійнявся  в  гору  та  осипав  біля  них  усе  маленькими  зірками  та  голосом  добра  промовив:
–  Я  передам!  Збирайте  зорі,  це  вам  дари  Ісусикових  ласк,  потіх  та  щастя!
Батько  з  цього  неописаного  явища  аж  остовпів!
–  Зорі?  В  білий  день?
А  Улянка,  сміючись  збирала  зірочки,  підбігла  до  татуся  й  поставила  одну  йому  у  руку,  й  промовила:
–  А  ти  ще  татку  зауважував  завжди,  що  чудес  не  буває!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897535
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2020


Допоможи мені тебе саму врятувати


Каріна  кожної  неділі  приходила  у  храм  до  Господа  й  уважно  слухала  Святу  Літургію!  Бувало  всі  уже  повертаються  в  домівки,  а  вона  ще  в  Храмі.  Допомагає  сестрам  черницям  міняти  квітам  воду,  збирати  рушнички  для  прання,  роздавати  брошурки  з  розкладом  на  цілий  тиждень...  За  це  її  багато  хто  хвалив!
Та  вона  всміхнувшись  відповідала:
–  Цього  не  потрібно,  я  роблю  це  для  Господа!
А  її  сестра  –  це  повна  протилежність,  у  неділю  вранці  вже  сидить  за  комп'ютером,  а  на  прохання  Каріни,  піти  з  нею  у  дім  Божий  відповідає:
–  Я  замучилась!  Вчора  була  на  дискотеці,  аж  до  сьогоднішнього  ранку!  Піду  на  наступну!
Й  вірить  в  це  Каріна.  І  на  наступну  вже  неділю  приходить  й  будить:
–  Вставай,  вже  неділя!  Ходімо  в  Храм!  Ти,  не  мені  обіцяла,  а  Господу!
–  Я  не  маю  в  що  одягтись!  Ще  й  нове  взуття  подерла,  що  буду  в  старому  йти?  Що  люди  скажуть?  Піду  на  наступну.
Та  прийшла  й  наступна.  А  Каріна  знову  приходить  до  сестри,  та  радо  просить:
–  Ходімо  в  Храм,  Боже  Воскресіння  святкувати!
–  Е  ні,  цього  разу  вже  точно  не  зможу!  Горло  болить!  Я  відсвяткую  дома,  а  то  ще  людей  заражу...
Пішла  Каріна  знову  сама...  Та  по  закінченню  Літургії  стала  навколішки  й  почала  благати  Богородицю  Марію,  щоб  допомогла  навернути  сестру  до  Її  Сина!  В  молитві  їй  здалось,  що  Діва  Марія  сказала:
–  Дочко  моя,  піднімись  з  колін  та  йди  в  капличку!  Там  купиш  образок  Ісусика,  де  буде  написано  "Я  буду  завжди  з  тобою!".  Поспішила  Каріна  туди  за  образком,  зробила  все,    як  радила  Свята  Марія.
Коли  сестра  ще  спала,  Каріна  відкрила  тихо  її  сумочку,  та  образока  поставила  до  неї.  Адже  сумочка  завжди  з  сестрою.  Прийшла  неділя,  Каріна  знову  завітала  до  сестри  із  тією  самою  просьбою:
–  Ходімо  в  Храм!
Було  дуже  видно,  як  сестра  хотіла  ще  якусь  відмову  вигадати,  та  чомусь  не  змогла  й  запитала:
–  Каріно!  Настільки  ти  сильно  любиш  Бога?
А  Каріна  відповіла:
–  Настільки  сильно,  що  увесь  земний  свій  час  присвячую  Спасителю!  В  неділю  молюся  у  Храмі,  а  в  будні  біля  ікон  в  хатині.
–  А  я,  Йому  не  приділяю  навіть  п'ять  хвилин  за  рік...  Лиш  раз  молилась...  І  тільки  тому,  щоб  допоміг  екзамен  здати.  Яка  я  грішниця...  Мене  Він  вже  напевне  не  простить...  –  розкаявшись  говорила  сестра.
–  Ох,  якби  я  була  такою  як  ти!...
А  Каріна  відповіла:
–  Всі  ми  рівні  перед  Господом,  Він  усіх  нас  любить  однаково!  Він  говорить:  "Якщо  будеш  іти  проти  Закону  Мого,  то  загинеш!  Але  Я  прийшов,  щоб  спасти  грішника,  а  не  праведного.  Допоможи  Мені  тебе  саму  врятувати."
–  О!  Я  знаю  ці  слова  Каріно!  Я,  якось  цього  тижня,  хотіла  лад  навести  в  сумочці  й  знайшла  образок  з  Христом.  Уявляєш?  В  тебе  теж  такий  є?  Я  в  цю  кишеньку  не  заглядала  ніколи,  але  тепер  Бог  теж  зі  мною!
На  що  Каріна  посміхнувшись  відповіла:
–  Бог  з  тобою  завжди!
–  Ходімо  у  Храм!  –  сама  сестра  сказала.
Дорогою  було  багато  людей  та  серед  них  Каріна  була  наче  пташка.  Її  душа  співала,  вона  ще  не  була  такою  щасливою,  навіть  коли  її  на  іменини  подарували  дорогий  телефон.  Ця  радість  через  те,  що  її  сестра  повірила  та  навернулась  до  Всевишнього!
–  Спасибі,  Матінко  Божа!  Тепер  іще  одне  ягня,  повернулося  до  свого  пастиря!



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897534
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2020


Троянда Христа

Близнята  Надя  та  Христинка  з  великою  охотою  допомагають  завжди  мамі  поратись
в  саду.  Бувало  цілий  день  обсапують  виривають  шкідників  бур'янів,  а  вже  на
інший  день  відсунуть  тюль  та  дивляться  в  вікно,  милуються,  вчорашня  праця  марною  не  була.  А  сад  немов  би  усміхається  силуетами  квітів,  якщо  замріяно  з  фантазією  подивись,  червоні  півонії  немов  би  очі,  жовті  півники  немов  би  ніс,  а  ряд
червоно-рожевих  тюльпанів  неначе  рот.  А  загалом  в  садку  вже  33  сорти  квіток,  та
на  цьому  ще  дівчатка  зупинятись  не  збираються.  Вільне  місце  ще  лишилось.  Й  коли
прийшла  субота,  пішли  із  мамою  на  ярмарок  та  ще  купили  кілька  насінин  квіток.
Та  вже  коли  минали  останній  прилавок  Христинці  в  очі  кинулась  пачка  з  біленькими  невеличкими  квіточками:
 -  Гляньте!  В  нас  таких  нема!  Потягнула  дівчинка  сестру  та  маму  за  руку.  Та  привітавшись  запитала:
 -  А  як  цю  квітку  звуть?
 -  Вона  багато  із  людей  кого  цікавить.  От  тільки  не  часто  в  наших  місцевостях
зустрічається.  Це  Чемерник!  Він  зацвітає  перед  Різдвом.  Тому  ці  квіти  називають
Трояндою  Хреста!  -  зворушливо  розповідав  продавець.  -  Візьміть,  та  будете  мати
квіти  в  взимку!
 -  Гаразд  беремо!  -  розплатившись  відповіла  мама  і  прийшовши  з  ярмарку  одразу  ж
посадила  рослину  на  самому  видному  місці.
 Сад  поступово  в’янув,  літніх  квітів  сезон  закінчився.  Лишались  осінні!  Квіти
різнокольорові  що  виглядали  мов  гірлянди  на  ялинці  згасли.  Та  згодом  і  ці  почали
сохнути,  пелюстки  поопадали.  І  прийшла  зима.  Суворо  увірвалась!  Й  накрила  сад
білою  периною  й  улюблене  діло  дівчаток  припинилось  аж  до  осені!  Стоять  та
дивляться   в  вікно  й  переживають  за  оту  одну  останню  як  їй  там  під  снігом.  Та
незабаром  і  Різдво.  Згадали  слова  продавця  дівчатка.  Пішли  у  сад  та  рученятками
порозгортали  сніг.  та  тут  нічого  не  було.  Мабуть,  не  приймився  або  замерз
засмутились...  Так  і  прийшло  Різдво.  Й  дівчатка  з  усією  надією  все  ж  таки  знову
пішли  до  саду  й  почали  розгортати  сніг  легенько,  а  з  під  снігу  витягнули
біло-зеленкуваті  квіти!
 -  Ура!  Ура!  Ура!  Не  могли  стримати  радості  діти!  Й  зірвавши  кілька  квіток  пішли
у  храм  з  мамою  і  помолившись  біля  шопки  поставили  їх  й  промовили:
З  днем  Народження  Ісусик!                                            

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897433
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020


Ротонда Пресвятої Родини (на основі реальних подій)

В  однієї  сім'ї  давно  не  було  дітей.  В  домівці  голос  дитини 
лунав  хіба  що  лиш  тоді  коли  приходили  посівальники  та  щедрівники...
Дуже  смутилися  з  цього  приводу  вже  не  молоді  чоловік  з  дружиною. 
Що  тільки  не  робили!  Вичитували  з  газет  різні  поради,  відвідували  сеанси  лікарів
та  це  лиш  призводило  до  витрачання  грошей!...
Та  якось  на  початку  весняного  дня  у  вечері  хтось  постукав  в  двері  та  попросився
на  нічліг. 
 -  Христос  посеред  нас!  Я  із  Рожнятівщини.  Почав  розмову  чоловік!  Там  отцем  є!
У  ваших  краях  вперше.  Провідував  друга  дитинства.  -  продовжував  отець!
 -  Ви  напевне  зголодніли?  Ми  якраз  готувались  до  вечері.  Якщо  ваша  ласка,  повечеряйте
із  нами.  -  попросила  жінка.  Все  як  годиться.  Отець  прочитав  молитву  й  за  смачним  борщем
та  варениками  бездітна  сім'я  розповіла  своє  горе...
Яке  ніяким  способом  не  може  рішитись!
 -  Я  вам  напишу  адрес.  Коли  буде  можливість  приїжджайте!  Поблизу  старого 
Храму  й  давнього  джерела  стоїть  Ротонда  Пресвятої  Родини.  До  джерела  та  Ротонди
приходять  та  приїжджають  багато  молоді  яких  я  Благословляю!  Хоч  не  багато  років
маю  там  парафію  та  вже  з  10-ток  живих  прикладів  на  свої  очі  бачив  що  молитви
до  ікони  помогли  відчути  родинну  радість!  Молодь  садить  поблизу  Ротонди  деревце.
Я  молюсь  за  кожну  сім'ю  що  посадила!  Хтось  приїжджає  щоби  прийняти  Благословення
на  добру  долю  хтось,  щоб  жити  завжди  мирі  та  любові.  А  хтось  у  такому  випадку  як  ви!
 -  Господь  милосердний!  Він  дасть  плоди  і  вашому  деревцю!  Тут  потрібна  віра  ну  і 
посадити.  Радив  Отець  та  подякував  й  пішов  в  кімнату  відпочивати  яку  приготувала  жінка.
 З  того  дня  минуло  вже  3  роки.  Та  на  день  Різдва,  в  місцевому  пологовому  будинку,  рано
вранці  закричало  немовля!  Божа  Сила  ще  одну  сім'ю  зробила  батьками!  Втомлена  дружина
відпочивала  а  акушер  вийшовши  з  кабінету  пожав  чоловіку  руку  і  привітав:
 -  У  вас  хлопчик!  Малюка  назвали  Богданом!  На  честь  Всевишнього  Богом  даним!  А  коли
малюк  навчився  вже  сам  ходити.  Нова  сім'я  кожного  місяця  їздить  на  Рожнятівщину  попити
цілющої  води  помолитись  до  Ікони  та  подякувати  й  Отцеві  за  Богданчика,  адже  саме 
через  нього  Бог  поміг!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897430
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020


Зал " Надії та чекання"

Костя  грався  на  подвір’ї  у  футбол,  ганяв  туди-сюди,  обігравав  уявних  захисників,  та  коли  забивав  гол  у  ворота,  уявляв  що  це  зробив  "Реалу",  і  що  потрапив  у  обійми  Ярмоленка  та  Безуса.  А  на  трибунах  фани  скандують  його  прізвище...  Костя  дуже  любить  футбол  та  є  великим  мрійником.  Бувало  сидить  в  автобусі  біля  вікна  та  дивиться  на  людей  і  мріє,  що  багато  хто  з  них,  навіть  і  дівчата  ходять  із  сімкою  "Динамо".
Адже  він  у  клубі  під  сьомим  грає!  Як  прийде  зима,  то  починається  новий  турнір,  тут  його  "Динамо"  грає  проти  зграї  сніговиків,  яких  він  ліпив  на  городі,  а  потім  прикочував  на  подвір’я.  Сьогодні  в  нього  був  фінальний  матч,  який  його  команда  виграла  по  пенальті,  а  переможне  забив  він!  Тому  кубок  який  хлопчик  теж  зліпив  зі  снігу  дістався  "Динамо".
-  Тату  ми  перемогли!  –  радісно  побіг  до  батька  зі  шматком  снігу,  схожим  на  булаву  Костя.
-  Як  гарно  було  б  бути  зараз  на  землі...  –  у  Божій  бібліотеці  читало  книгу  ненароджене  маленьке  Янголятко.  Разом  з  нею  змахнуло  в  гору  крильцями  та  підлетіло  до  Бога,  що  стояв  спиною  та  спостерігав  за  світом,  проте  почувши  тихенький  шум  озирнувся.
-  Щось  трапилось,  Ангелику?
-  Батьку,  мені  дуже  добре  в  раю,  але  дуже  бракує  земних  батьків...  Мої  спогади  лиш  в  книзі  мого  не  прожитого  життя.  Ті  батьки,  що  мали  народити  мене,  можливо  просто  не  мали  можливості  виховати  мене...  Батьку,  я  ще  не  знаю,  що  таке  футбол  та  сніговими,  але  впевнений,  що  мені  сподобається!  –  Ангеля  простягнуло  до  Господа  книгу  та  промовило:
-  Батьку  подивись  у  своїй  бібліотеці,  чи  немає  місця  і  моїй  книзі?  Я  б  хотіло  власними  ніжками  гуляти  по  ній...
Господь  відчинив  одну  хмарину,  та  пішов  до  самої  найменшої  полиці,  й  уважно  почав  перечитувати  ряди  людей,  які  не  могли  мати  дітей.  Витяг  одну,  а  малого  Янголяти  поставив  на  те  місце  та  сказав:
-  Сьогодні  в  вечері  Святий  Дух  спуститься  на  землю  та  вселить  в  утробу  однієї  жінки  життя,  що  буде  твоєю  матір’ю!
-  Спасибі  батьку!  –  розвернувши  крильця,  розвеселилось  Янголя  та  полетіло  в  зал  "Надії  та  чекання".  –  Як  гарно  зараз  бути  на  землі...  –  стоявши  на  засніженому  подвір'ї  дивилось  в  небо  хлопченя.  З  неба  падав  лапатий  сніг,  а  Костя  підняв  сніговий  кубок  вверх  та  щиро  промовив:
-  Господи,  ще  й  кубок,  я  виборов  для  тебе!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894590
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2020


Те, що заслужив

–  Ох  вже  ці  старі,  ні  не  встану,  я  теж  замучився  вчора  –  аж  до  ранку  був  на  дискотеці!  А  оці  старі  й  так  висиджуються  вдома,  їм  на  користь  постояти!  –  похнюпивши  своє  невиспане  обличчя,  в  думках  розсуд  жував  нещирий  Павлик.–  Мені  ще  й  двадцяти  нема,  хай  хтось  інший  поступається!  Я  що,  не  такий  як  всі!?  Я  що  не  розплатився  за  проїзд?  Розплатився!  Отож  і  не  мрійте!  –  піднімавши  очі  на  стоячого  пенсіонера  знову  розкладав  всі  крапки  над  "І",  юнак.
–  ...  Молодий  юначе,  поступіться  місцеееем...  Будьте  люб’язні  та  співчутливі,  моєму  чоловікові!...  –  промовила  з  проханням  із-за  чиїхось  плечей  жінка.
Та  Павлик  навіть  і  не  червоніючи  бурчав,  що  втомився  дуже  і  нехай  попросять  когось  іншого.  Адже  місць  в  автобусі  багааато...
–  Хлопче  де  ж  твоя  повага!?  Ану  же  встань,  нахабо!  Як  тобі  не  соромно?  –  ледь  не  на  весь  транспорт  розлючено  закричав  хтось  із  пасажирів!
Але  Павлик  вперто  відвернувши  голову  в  вікно,  начебто  це  не  до  нього,  таки  не  поступився  місцем,  лиш  розізлився!
–  Та  хто  вони  усі  такі!  Щоб  вказувати  мені?!  Я  мами  й  то  не  слухаю!  А  то  з  якогось  дива  їх  би  слухав!  Що  заманеться,  те  й  буду  робити!  –  з  маленькою  кепку  ватою  усмішкою  крізь  лють  закусивши  зуби,  розмовляв  думками  сам  із  собою  Павлік!
–  Колись  ще  будуть  вибачатись!  Та  самі  будуть  місцем  поступатись,  коли  артистом  стану!  Невдахи!  А  от  я,  талант,  піднявши  голову,  дивився  зверхньо  на  навколишніх  юнак  і  нікому  місцем  він  таки  не  поступився!
...  І  сталось  так,  що  Милосердний  Бог  подарував  то  справді  зіркову  й  досить  блискавичну  то  кар’єру!  Альбоми  визнавались  двічі  платиновими,  золотими,  та  приносили  багато  прибутків  й  нагород  та  радості.  Авто,  відпочинки,  гордість  й  хизування  ще  дужче  заполонили  серце  цього  "співака"...  І  що  найгірше  те,  він  думав,  що  так  буде  завжди!  Але  ні...  Нічого  вічного  немає...  Світ  поступово  змінюється!  Вже  інші  люди,  інший  стиль,  прийшла  нова  музика...  А  той  юнак  вже  й  не  молодий...  Його  концерти  вже  не  влаштовують  аншлагу...  Фанати  не  беруть  автографи  на  вулиці.  Для  перехожих  він  простий  старий  дідусь.  Ніхто  не  впізнає...  Ось  зайшли  в  маршрутку  двоє  стареньких,  він  та  жінка,  проте  місця  всі  зайняті...
–  А  он,  ходімо  Павлику,  до  середини  тоненьким  голосом  припрошувала  бабця.  Он  там  хлопчик  сидить,  попросиш,  щоб  місцем  поступився...
–  Хлопчику,  дозволь!  Поступися  місцем  старому  дідусеві!  –  за  дідуся  Павла  прохала  бабця.
–  Та  я  замучився...  На  фізкультурі  грали  у  футбол!  Я  нападник!  ...  мрію  бути  відомим  футболістом  –  без  поваги  до  стареньких  відповідав  хлопчина.
А  дідусь  Павло  Микитович  дивився  на  малого  щирими  очами  та  згадував  себе  самого...
–  Так  ноги  болять  і  крижі  ломлять,  хоч  на  хвилину  би  присісти!  –  сховалась  гордість  у  старенького  та  кволого...
–  ...  Синочку,  будь  ласка!  поступися  місцем...  Не  будь  таким,  як  я  колись!  
 –  Господи!  Прости!  За  те,  що  я  сам  так  жив...  Тепер  я  знаю,  що  це  сам  собі  заслужив...
Нагнувся  до  голови  хлопчини,  та  на  вухо  прошептав:
–  Хочеш  парубку  повагу  на  старість  мати,  поступайся  завжди  місцем  всім  стареньким.  Бо  ж  ніхто  не  вічно  молодий...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894589
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2020


Для України він найкращий син

 
Чутно  бавх,  нестало  враз  ворон
і  скло  посипалисось  з  старих  вікон.
Чи  то  здалося,  чи  то  заплакала  дитина
А  перед  очами  розгорілася  хатина.
Ворожої  ненависті  до  нас  хватає
Сподіваюсь  в  ній  мирян  немає?!!!
Отак,  жили,  небажали  зла  нікому
а  то  наначе  з  чистого  неба  грім
сьогодні,  тут,  далеко  від  дому
а  завтра  може,  так  само,  статись  з  моїм.
Змощився  від  диму  біля  шибки  виноград
і  танк  топтав  розквітлий  сад.
А  той  стріляє,  наче  гра  для  нього
Противник  миру,  він  не  знає  Бога!
Нанюханий,  він  незнайомий  з  болем
наколений  та  в  крові  з  алкоголем.
Господи...  Шепочу...  Та  як  так  можна...
і  цінна  мить  здаєтся  кожна.
А  перед  очами  мої  мрії  всі  крилаті
А  якщо  мішенняю  буду  я  в  тій  хаті.
І  незможу  більше  рідних  обійняти...
Це  сум...  І  сташно  уявляти...
Я  жити  хочу,  я  ж  життя  іще  не  бачив
хочу,  скільки  Бог  мені  назначив.
А  не  у  спогадах  про  мене,  зрозумій
Я  щасливий  на  землі  своїй!
...  всі  ми  підемо...  всі  ми  із  пилу
пилом  станем,  і  будемо  мати  могилу.
І  може  на  тому  світі,  Де  зброї  немає.
із  вами  зустрінемось.  Хто  його  знає.
І  якими  ви  небули  би  у  душах  чудові
Та  і  там  руки  ваші  будуть  у  крові...
Господи,  Отче  наш...,  стою  і  молюся,
захисти  батьківщину,  за  неї  борюся.
За  миром  ми  тут!  Не  вмієм  ховатись
з  тобою  ми  Боже!  Нема  чого  нам  боятись.
Вірим  не  даш  щоб  лихий  час  настав
і  москаль  собі  наші  землі  забрав.
Свята  правда  для  віх  є  зразком
І  ніхто  не  назве  його  слабаком...
Коли  болю  повні  очі.
Вовком  завила  душа  серед  ночі.
...  закінчив  свій  шлях  побратим
Навіть  незойкнув,  лише  став  блідим.
Він  не  пожалівся,  що  його  заболіло  
Шматок  міокарду  калиновим  соком  залив  його  тіло.
Прямо  в  серце...  Біля  тополі  схилився  
Лежав  і  у  небо  дивився...
І  що  би  не  чули  з  новин
для  України  він  найкращий  син.
Найріднішший,  не  чужий
найсильнішший,  розміром  в  життя  є  дорогий.
І  день  за  днем,  що  Бог  нам  дав  
за  тебе  і  за  мене...  мужньо  Воював...
Це  не  театру  пєсса,  яку  багато  чули    
це  на  яву  все  було.
Зло  ту  прокручує  переді  мною  мить,  
а  він  в  сирій  землі  вже  спить.
І  байдуже  йому,  як  там  напишуть
чи  буде  він  героєм,  чи  ніким  залишуть.
Чи  зроблять  з  нього  в  фільмах  драму
та  смерть  викопала  ще  одну  яму...
Вона  не  жінка!...  Бачив  як  косу  ще  мила
на  раба  інстинкту  відтоді  перетворила...
Шукав  пояснень,  та  незнайшов
Він  був  приміром,  але  рано  так  пішов...  
Та  як  різниця...  Чи  рано  чи  у  вечері...  Тепер?!...
А  його  нема...  Для  світу  він  помер...
Його  обличчя,  було  веселе  як  підбіг  
Він  всьміхався...  а  біля  його  ніг,
біленький  голуб  сів.
І  курликав  щось  так  неспіша...
Жаль  що  я  його  незрозумів.
...можливо  це  була  його  душа.
Можливо  він  прощався...  з  Божим  світом,
А  от  одне  не  можу  зрозуміти!  
За  кого  він  помер?  Що  їм  був  накоїв
За  призедента?  Заради  кількості  героїв?
За  ради  того  щоби  жінка  залишилася  вдовою?
За  ради  влади  жертвував  собою?!
Чи  щоби  мама  хустку  чорну  натягнула?
чи  заради  того  що  грошей  вам  мало  було?!
За  кого?  За  те  що  комусь  нафти  мало?
За  те  що  москалеві  наших  земель  бракувало???
Чи  президент,  програв  вітчизну  в  карти!
Багато  версій,  та  життя  цього  не  варте!...
 ...  а  як  він  пишався,  Бог  один  знає
що  у  нього  син  козак  підростає,
коня  деревянного,  і  шаблю  вже  має,
та  кілька  слів  вимовляє.
 ...  а  Марічка,  вчится  гарно  у  школі
і  грає  в  виставах  головні  ролі.
Лікарем  був,  скільки  він  людей  рятував...  
на  кожні  симптоми,  влучні  ліки  давав...
Часом  сам  біля  хворих  був  ночував.
...  а  скільки  ще  би  врятував...  



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020


Другий Хатіко… (таке було в реальності. З історії Олексія)

Це  була  ніч,  ніч  та  сама
коли  господар  втратив  тяму...
На  обочині  чомусь  присів
та  поворушитись  більше  не  зумів.
Я  метушився,  лапою  будив!
Скавулів  неначе  цуценя,  тривожно  вив.    
Гавкав.  Вибігав  на  дорогу.
Кликав  всіх  на  допомогу.
Не  розумів  що  ще,  тут  зробити!!!...
Жалів,  що  невмію  говорити.
Але  коли  медперсонал  примчав,
до  господаря  нікого  не  пускав.

А  дідусь  сердечник  зясувалось  був
ліки  взяти  із  собою,  от  забув.  
Не  змогли...  його  тоді  урятувати!
А  я  став  там  його  чекати.
Де  щасливо  потихенько  йшов  за  ним
де  в  останнє  бачив  був  живим.  
Вже  рік  по  тому,  пролітає
а  я  усе  стою,  чекаю...
Ні  дощ  ні  сніг,  погода  не  лякає.
Терпляче,  впевнений  і  безкінечно  знаю
Що  йому  замінних  не  буває...

І  на  авто  що  поряд  проїжджали
гавкотом  кидався,  дуже  дратували.  
Та  потім  вже  байдужим  став
заспокоївся  за  ними  бігти  перестав.
Лиш  в  кожнім  водієві  бачить  хочу,  
свого  госодаря,  його  веселі  очі.
Та  за  кермом  усе  були  чужі  якісь,  не  схожі
а  може  в  тій...  а  може  в  ній...  а  може...
Спішили  люди  до  родин,  до  дому  свого    
а  я  хотів  спішити  б  так  до  нього.
Радів  би,  як  рибиною  він  пригощав
але  де  дівся  він,  і  досі  я  незнав...

Минає  день  минає  ніч,  стою  серед  ялин
все  були  разом,  а  тепер  чомусь  один.
Проковтнув  чиюсь  розсипану  квасолю
мене  нічого  не  боліло.  Та  скавулів  від  болю.
Мою  історію  й  мене  усі  вже  знали
Не  раз  ставали  на  узбіччі,  шкодували
і  тим  що  мали  із  собою,  пригощали.
А  ще  я  чув,  як  говорили  люди.
-  Що  ще  трохи  й  пес  забуде.
те  що  було  тут  от  сталось!
Про  що  вони  це!?  В  ту  ніч  мені  не  спалось!

Якось  дідусевий  родич  приїжджав
і  мене  до  свого  дому  був  забрав.
Але  там  я  довго  ненабувся
і  на  колишнє  місце  знову  повернувся...
Це  дивом  не  назвеш!  Це  просто  вірність!
і  одночасно,  туга,  розпач,  та  покірність.
Все  не  вічне  в  світі.  Й  всі  минутся
та  тих  що  любиш  з  памяті  ніколи  незітрутся!
Памятаю  якось  був  за  мишою  ганявся
а  біля  мене  чую,  хтось  припаркувався.
Вау!  Можливо  ще  господар  мій,  радію
хвостом  виляю,  мав  у  це  надію.
Проте  коли  із  за  авто  хтось  показався
було  видно  що  я  помилявся...

Той  гість  був  невідомим
На  нюх  мені  чужим,  і  зовсім  незнайомим.
Я  впевненим  не  був,  чи  він  прийшов  з  добром
недовіряв  йому,  ну  як  і  багатьом.
А  він  імям  якимось  не  моїм  мене  назвав
яке  я  чув  колись,  та  саме  де,  ще  незгадав.
Й  коли  пакет  із  їжею  мені  давав
ще  раз  чужим  імям  вже  знов  мене  назвав.
Я  близько  непідходив,  бо  хто  його  там  знає
що  людям  на  думку  часом  спадає.
Та  від  гостинця  я  не  відказався
і  як  ніс  в  зубах,  назад  лиш  оглядався.
А  звідти  пахло  царством  мяска,  і  рибинки
я  дуже  був  голодним,  та  негаяв  ніхвилинки.
Все  зїв  і  кісточку  до  близку  аж  зглодав
обід  той  незнайомець  пресмачнющий  дав.

І  з  того  разу,  він  зявляєтся  частенько
після  обіду  більше,  а  деколи  раненько.
І  коли  поїсти  от  в  траві  лишає,
завжди  поки  зїм  усе,  чомусь  чекає.
Недавно  будку,  ще  ось  гарну  дуже  збив
й  кожухом  теплим  в  середині  застелив.
Затишно,  тепленько,  давно  вже  так,  не  було
щоби  вітром  із  боків  ніде  не  дуло.
За  це  я  дякувати  коден  день  хотів
І  учора  вже  як  друга  незнайомця  був  зустрів.  
Подумав  в  нього  вдома  справ  багато
а  він  усе  лишає,  йде  мене  погодувати.
...  А  може  його  собака...  Як  господар  зник?!
Друзі  по  нещастю,  вірності  сердечний  крик...
Він  знову  й  знову  Хатіком  все  називав
та  я  неображався,  а  потрохи  вже  звикав.
Хоч  що  Барсик  я,  Але  нічого.  Це  йому  прощав,
бо  гарно  ставився  до  мене,  лиха  не  бажав.

Про  нього  я  незнав  практично  і,  нічого
але  вважав  за  друга  свого.
І  якби  говорити  вмів,  тоб  запитав
чи  дідуся  він  мого  дорогого  знав...
А  от  роботу  впевнений  що  з  мясом  має
бо  завжди  ним,  і  не  тільки  пригощає.
От  вранці  бачу  їхав  вже  на  ринок
засигналив,  і  я  вибіг  з-за  ялинок.
Я  гавкав,  та  ховстом  своїм  почав  виляти
Навколо  нього  з  радощів  у  верх  стрибати.
Облизував  обличчя,  і  йому  питання  задавав  
«?  Ну,  де  ти  довго  так  же  ж  пропадав»
Ммм...  Як  апетитно.  Ще  молочко  тепленьке
і  дякую  «гав-гав»,  все  було  смачненько.

Минали  дні,  І  з  осінню  прийшли  і  грози
І  зараз  холодно,  на  вулиці  стоять  морози.
А  друг  вже  кілька  днів  не  приїжджав
можливо  часу  або  виручки  хорошої  немав...
Та  я  не  вірив,  в  щось  погане,  а  чекав
бо  в  людей  проблем  достатньо,  я  це  знав.
Та  в  вихідні,  добродій  все  таки  зявився
Я  вийшов  на  дорогу,  і  від  холоду  трусився.
В  авто  він  був  не  сам,  з  ким  не  знав
дививсь  через  вікно,  але  не  вилізав.
А  пасажтрка  та  почала  щось  його  благати
мабуть  мене  з  собою  захотіла  взяти.
Заплакано  дивилася  на  лапу  мою
А  я  голодний  та  сніжинками  покритий  стою.
Знаю,  мій  друг  би  з  радістю  мене  забрав
я  по  губах  його  це  прочитав.
Але  він  знає  що  пройде  лиш  трошки  часу
як  я  знов  повернуся  поблизу  траси.
Щоб  господаря  чекати,  в  ялинкове  поле...
Щоби  не  дочекатися  ніколи!  

Ще  раз  про  собак  переконався  й  знаю
що  істот  за  них  вірнішших  не  буває.
Чекати,  незважаючи  на  голод,  
незважаючи  на  різкий  мороз  і  холод,
-  це  дуже  сильно.  Це  чогось  навчає
це  те,  чого  так  нам,  не  вистачає!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020


Люблячий батько

 Алан  ще  з  самого  дитинства  не  долюблював  та  соромився  свого  батька!  Не  тому  що  він  завжди  жив  з  ним!  
А  зовсім  через  інше...  Юнакова  мама  ще  кільканадцять  років  тому  поїхала  з  незнанних  причин  за  
кордон...  І  спочатку  ледь  не  щотижня  висилала  кошти,  переживала,  дзвонила...  А  потім  якось  раптом  
написала  по  електронні  пошті:    Що  все!  В  неї  друга  вже  сімя,  і  щоб  образи  не  тримали,  вона  більше  
не  висилатиме  передачі  й  кошти...  Вона  тепер  вдруге  щаслива...
 Алан  дуже  часто  сумував  з  цього  приводу...  Він  б  краще  жив  з  нею,  аніж  з  ним...  Тому  що  дуже
вже  соромився  свого  батька...  Через  те  що  батькове  обличчя  та  ледь  не  половина  тіла,  було  все  в  
великих  шрамах.  Руки  й  ноги  ховалися  під  одягом,  а  обличчя  було  й  справді  вже  таке,  що  страшно  було  
й  подивитись...  
 Якось  батько  хотів  сходити  разом  в  магазин  за  продуктими  та  син  вже  вкотре  вигадав  нову  причину...
Інколи  й  сьмішну,  щоб  лиш  не  йти  з  ним  за  покупками...  Та  не  появлятись  з  татом  взагалі  на  людях.  
Коли  прийшла  неділя,  батько  пішов  швидше  щоб  не  дивитись  футбол  стоячи.  Та  коли  сидів  на  трибунах  
побачив  Алана  що  йшов  повз  огорожу,  й  хоч  знаючи  синову  реакцію  він  све  одно  пропонував:
 -  Біля  мене  є  вільне  місце,  Алене!  сідай!  І  для  друзів  теж  знайдется!  Я  сподівався  що  ти  прийдеш.  
 Та  хлопець  вдав  що  це  звертання  не  до  нього!  А  батько  був  би  радий  почути:  Привіт!...  Йому  цього  
булоб  досить,  більше  він  не  просить...  Ато  в  домівці  майже  не  спілкуются  а  сьогодні  навіть  не  
вітались...  Мама  як  була  трохи  контроль  тримала,  а  поїхала  і  все...  Алан  курив,  пив,  а  добрий  батько
все  переживав...  Молився  й  захищав,  що  то  не  Алан  і  не  його  друзі  розмальвують  підїзди...  
 Одного  разу  хлопець  так  набрався  що  дозволив  собі  батька  ображати  різними  словами  нецензури,  і
потім  взагалі  пішов  сердито  грюкнувши  дверми  із  дому...  та  незважаючи  на  те  люблячий  батько  днями  
та  ночами  "бродив"  шукаючи  його  повсюди,  але  ці  походеньки  були  на  жаль  марними...  Алан  звязавшись
із  новою  компанією  затьмарив  собі  розум,  й  жив  в  підвалі  з  тими  хто  за  різних  то  причин  є  бездомними!
Ці  "нові  друзі"  не  приховували  своїх  здивувань:  Чому,  той  теплу  затишну  квартиру  й  ліжко  з  матрацом
хлопець  проміняв  відверто  на  ніщо!...
 Минуло  кілька  днів,  запаси  закінчились  й  хотілось  дуже  кусень  хліба,  від  тютюну  відверто  не  поправишся...  
І  Алан  в  пошуку  поживи  мимохідь  проходив  повз  свій  дім.  Та  із  "пліток"  сусідів  одним  вухом  почув  знайому  
фамілію,  і  зрозумів  що  це  не  про  нього  а  про  його  батька,  сусіди  говорили  що  старенький  дуже  захворів!  
На  серці  в  сина  від  почутого  несподівано  прокинулася  така  "колюча"  жалість...  
 -  Він  дбав  про  мене,  а  я  це  не  цінував...  Стоячи  біля  свого  дому  дивившись  на  вікно  18-тої  квартири
враз  заплакав  син...  Й  тоді  вперше  за  тиждень  він  знову  відчинив  знайомі  двері!  І  саме  найприкріше  те,
що  ці  "плітки  однопідїздївців"  виявились  правдою.  В  дома  квартира  пустувала,  не  було  в  ній  нікого...  
А  на  кухонному  столі  лежав  очікувавший  Аланових  очей  та  рук  лист.  Це  почерк  батька...
 -  Синку,  якщо  ти  повернувся.  То  прости  мені!  Що  я  своєю  присутністю  тебе  принижав.  Я  вже  старішшаю  
та  здоровя  почало  підводити.  Я  хотів  тобі  сказати,  що  коли  ми  ще  жили  у  селі,  недлечко  біля  лісу.  
У  той  лісок  занадились  вовки,  від  них  спасу  не  було...  А  ти  побіг  із  сусідським  хлопчаком  біля  нього  на  
санчатах  кататись.  Побачивши  мале  вовченя  ти  подумав  що  то  собака...  Ти  гладив  його,  хотів  бавитись  з  ним.
Синку,  твій  товариш  поїхав  з  гірки  в  низ,  а  на  тебе  накинулись  два  вовки...  Ти  прости  мені,  старому!  Що  ми
живем  без  телевізора  без  холодильника...  Я  все  що  мав,  продавали  з  мамою  щоб  заплатити  лікарям  за  ліки  на  
операцію...  В  тебе  було  зараження  крові,  я  продав  всі  свої  лахи,  лиш  шоб  тебе  спасти...  Я  все  віддав  і  
найголовныше  для  тебе,  я  віддав  тобі  свою  шкіру,  щоб  в  тебе  була  гарна  зовнішність!  І  Милосердний  Бог  поміг!
Пробач  що  дратував  тебе...  
                                                                                                                                                                 З  повагою  твій  батько!
Алан  впавши  на  коліна  дуже  сильно  плакав...  Він  не  думав,  вже  про  їжу  чи  про  ще  щось...  Його  синівське  серце
наче  на  шматки  розривалось!  Він  лиш  кричав:
 -  Батьку...  батьку...  батьку...
 Йому  на  те  що  він  вже  три  дня  нічого  не  їв  було  начхати,  він  біг  а  сльози  заливави  очі...  Не  чув  нічого  ні
шуму  ні  машин  ні  насьміхань...  Забіг  без  пропуску  в  палату,  дуже  зрадів  побачивши  живого  батька!
 -  Пробач  мені  будьласка...  Татуууу...  -  впав  на  коліна  і  цілував  руки  старенького  -  живи  живи!  Не  помирай...  
 -  Я  все  зроблю,  Я  піду  на  роботу,  я  кину  пити!  Я  змінюся,  я  зароблю  стільки  грошей  стільки  потрібно  щоб  тебе
звідси  виписали!  Адже  я  тобі  зобовязаний  життям!  Ти  мій  самий  кращий  та  самий  найщедрішший  батько!...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870981
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2020


Боже збережи цей світ…

Боже  збережи  цей  світ,  
не  дай  нам  голоду  зазнати
обіймами  своїми  захисти  від  бід,
Прости,  небесний  Тату...

За  всіх  хто  каятись  нехоче
за  тих  хто  у  тобі  вагався
відкрий  їм  віри  очі
хто  чи  ти  існуєш  сперечався.

Бережи  від  бурь  та  ураганів
від  потопу  та  пожару
від  насильницьких  кайданів
відверни  від  нас  ти  кару.

Врятуй  від  землетрусу
від  аварії  й  хвороби    
бережи  тіла  та  наші  душі
від  самогубств  та  злоби.
 
Заберай  думки  нечисті
недопусти  щоб  мною  зло  закерувало  
недопусти  щоб  терористи
за  ніщо  людей  вбивали.

Недопускай  щоб  проливалась  кров
сій  мир  між  ворогами
даруй  нам  грішникам  свою  любов
відкрий  нам  в  небо  браму.

Направ  на  істинну  дорогу
коли  пішли  нетою
поверни  Всевишній  наші  ноги
щоб  завжди,  йшли  з  тобою.

Збережи  ти  сімї  від  розлук
недопусти  до  зради
недай  пекельних  мук
стань  ти  на  заваді.

Коли  літак  несправний
коли  на  дно  йде  пароплав
коли  народ  державний
так  просить  щоб  ти  врятував.

Не  дай  несправедливості  зазнати
коли  наш  труд  ціни  немає
достукайся  до  влади
коли  на  хліб  невистачає.

Дай  урожаю  Боже
на  яблука  на  груші  й  вишні
захисти  їх  від  морозу
коли  весна  а  холод  тисне.

Бережи  нас  від  тривог  
дай  мужності  коли  погано
ти  мій  єдиний  Бог
закрий  ти  серця  рани.

Боже  збережи  цей  світ,  
не  дай  нам  пустоту  зневірювань  дістати
ми  запалимо  у  серці  віри  гніт,  
тебе  усе  життя  ми  будем  прославляти.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869946
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2020


Повертайтесь до дому!

Знову  новий  рік,  щаслива  у  фільмі  родина
бігає  навколо  бабусі  маленька  дитина.
А  за  вікном,  феєрверки,  петарди,  і  сьміх
здавалось  радість  душевна  є  просто  в  всіх.
Та  як  в  ту,  шибку,  он  придивитись
з  цим  можна  знаєш,  і  не  згодитись.
Тут  тільки  телевізор  гучно  горлає.  
А  мама,  до  кого  приклонитись  навіть  немає.
Також  кому  подать  вечерю  наніч  
Кого  заколисати  та  сказати  надобраніч.
Щож.  Діти  вже  дорослі!  Самостійні
Самі  вирішують  свої  дороги  постійні.
Їм  добре  платить,  сер-сеньйор-пан    
гарно  наїлись,  тай  лягли  на  диван.
Або  пива  попили,  в  тамтешньому  кнайпі
а  батькам  подзвонити  забули  по  скайпі.
 -  Хууу...  Вони  зрозуміють...  Зміна  була  важкою
завтра  наберу,  ато  ледь  на  ногах  стою.
А  зміна  легкою,  рідко  де  там  буває.
і  кожен  це  серед  нас  давним  давно  знає.
Шлете  гроші  які  прийшли  мозолями
за  які  у  нас  треба  трудитись  роками.
Й  хати  двохпроверхові  будуєте
Та  своїм  подвірям,  очі  сусідські  чаруєте.
Й  лиш  тільки  переказують  батьки  майстрам
ваші  всі  ідеї.  Що  має  бути  тут!  Що  там!
Що  треба  ще  додати,  а  що  замінити!
Супер!  Але  чи  будете  в  них  потім  жити?
Запитаймо  у  Господа  з  мирного  неба!
...для  щастя  батькам  хоромів  не  треба!
А  лиш  побілена  хатина,  і  ви  в  дома.
Послухайте  батьків.  Бо  в  їх  словах  немає  втоми.
Їх  життя!  Це  збережені  запилені  альбоми...
От  тільки  слухати  приходится  нікому...
Не  допустіть  щоб  мама  зажурилася!
Її  працьовиті  руки  вірте,  вже  втомилися...
Колись  давним  давно  були  ще  новесенькі
Такі  двері  рідні  вам  ріднесенькі
Приїжджайте  друзі  милі  не  тягніть.
І  їх  знову  як  тоді,  з  любовю  відчиніть.
Бо  прикриває  білий  та  лапатий  сніг.
ізчовганий  до  білизни  низький  поріг.
Й  скрипить  стара  прогалина  в  підлозі.
і  трісла  шибка  он  виднієтся  на  розі.
Тай  якщо  добре  і  до  стін  то  придивиться
вони  так-сяк  побілені  як  для  годится...
І  хоч  нема  нічого  із  новин  нового
Проте  здоровя  добре,  Слава  Богу.
Усе  таскають  відра,  господарка  та  город
все  потребує  стільки  наносити  вод.
Послухайте  любі!  Батьки  теж  не  залізні
розумію  що  їхні  проблеми  і  з  вашими  різні.
Бо  не  завжди  наша  думка  є  зряча.
Й  це  правда  що  і  грошей  завжди  нестача.
Але  допомоги  ще  більше,  батьки  потребують
тільки  не  скажуть,  вас  пожалкують.    
Вони  ще  в  змозі,  ще  сидіть  заробляйте
все  добре,  ви  свої  гроші  у  міхи  складайте!  
Самі  справимось  якось  сяк-так  може...
А  якщо  щось,  то  Бог  допоможе!
Та  й  з  вулиці  людей  добрих  хватає
от  сиріцький  Славік  вже  не  раз  помогає.
Іто  добре!  Дякую!  Що  є  ще  сусіди
І  допоможуть  пережить  будь  які  біди.
А  буває  що  й  помогати  нікому
а  ви  далеко,  від  рідного  дому...
Дороги  завели  вас,  там  де  снігу  немає
або  він  є,  та  що  це  міняє?...  
Подібна  є  багато  де  така  історія  
та  це  для  нього  приватна  вже  алегорія.
Лише  для  батьків  вона  не  нова
Я  їду  до  дому!  Це  для  них  найкращі  слова.
Прийде  тепло,  і  рідний  дім  засяє,
побілить  мати,  й  тато  шибку  поміняє.
А  може  вже  й  сьогодні  завітаєте,
сюрприз  зробити  може  гадку  маєте.  
Батьки  не  кажуть,  але  так  на  це  чекають.
Укупці  все  сидять  Благословляють.
Коли  ви  в  дома,  на  весь  світ  радіють
і  люблять  щиро,  бо  лише  так  уміють.
Й  подяку  у  молитві  відправляють  Богу
це  для  них,  неначе,  у  лото  здобули  перемогу.
Тай  згадують  як  ви  були  малими,
як  від  молока,  були  із  вусами  сьмішними.
Як  кожен  раз  хотіли  все  ньову  масьину
або  ще  яльку,  що  сховалась  за  вітрину.
Як  любили  міряти  калюжі,  після  зливи
як  любили  будяки,  й  боялися  кропиви.
Як  вірили  що  сонце  теж  лягає  спати
та  вранці  мов  Шевченко  бігали  його  стрічати.
Повірте!  Ваше  щастя,  це  весь  світ  для  мами
І  хай  там  ви  за  кілометрами,  далекими  краями.
В  любові  до  вас  матері  нічого  неміняє
вона  все  молится,  й  Благословляє.
І  на  портрети  ваші,  все  дорослі  поглядає,
та  коли  на  скайп  наберете  чекає.
В  вас  без  змін!  Робота  дім  робота!  Дім!
ділитесь  одним  й  тим  самим  завжди  всім.
А  поза  батька  із-за  спини  на  екрані
стукають  в  вікно  спілі  яблука  нервані.
Урожай  в  батьків  вродив  нівроку.
 -  Приїжджайте,  попєте  домашнього  з  них  соку.
Можна  діти,  рясним  Божим  даром  лиш  пишатись
От  час  прийшов.  Та  хочуть  вже  збиратись.
От  кілька  ящиків  зібрали,  де  руки  досягають
а  на  вершині,  то  пташки  хай  споживають.
А  ще  варення  будем  з  мамою  робити
Трохи  ще  до  чаю,  а  трохи  думаєм  закрити.
І  якби  добре  поварі  готувати  не  вміли,
а  мамине  все  буде  найкраще!  Щоби  не  їли.
Які  би  там  не  були  відносини!  Завжди  прощайте
образи,  сварки,  непорозуміння.  Все  забувайте!
І  будьте  добрими,  як  би  життя  не  чинило  
бо  мама  вже  давним  давно  вам  простила!
Якщо  щось  колись  було  і  не  так
не  злітся!  Злість  гірка  є  на  смак.
Братчики  й  сестрички  прошу  тільки  на  одному,
батьків  поважайте,  і  повертайтеся  додому.


 


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869849
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2020


Веселими й сумними сторінками світу


 -  «  Ура!    Ура!»  -  кричав  Василько.  «Я  цього  робота  давним-давно  хотів!    Він  такий  прикольний.    Але  ж  він  не  з  дишевих,  тату.  Ти  не  всі  гроші  за  ньго  віддав?»  -  запитав  стурбовано  хлопчина.
       -  «Не  переживай,  не  всі,  не  всі,  синочку,»  -  гладячи  по  голові  малого,  усміхнувшись,  запевнив  батько.  А  Василько  тим  часом  носив  свою  нову  іграшку  всюди:  і  в  школу,  і  на  вулицю,  і  разом  з  ним  снідав,  і  навіть  зробив  нічліг  для  цього  робота,  тому  що  друзів,  на  той  час,  немав.  Тай  хто  хотів  із  ним  дружити.  Хіба  що  дівчинка,  з  якою  той  сидів  за  однією  партою,  бо  більше  ні  з  ким  з  однокласників  спільну  мову  не  знаходив.  
     Василько  не  багатій.  Батьки  коли  переїхали  у  місто,  то  найняли  квартиру,  тай  віддали  Василька  в  ту  школу,  де  навчались  переважно  діти  всіх  багатіїв  та  бізнесменів.  Бо  щоб    піти  в  просту,  то  потрібно  дуже  далеко    добиратись...
     Хлопчині    потрібен    був  справжній  друг,  та  в  даному  випадку  завести  вірне  товариство  було  не  можливо.  Він  ніколи  не  дружив  з  пихатими  і  не  розумів  таких.  А  в  цьому  класі,  всі  без  винятку,  носи  позадирали,  один  вище  іншого.  
     -  «Дивно  досить»  -  думав  Василько.  –  «В  класі  22  учні,  а  друга  ні  одного».
     Але  робот  заміняв  незамінного  товариша.  Та  все  ж  нічого  не  служить  вічно,  вийшов  строк    придатності  і  в  нього.  Ще  вчора  ввечері  він  миготів  та  вигукував:  -  «Злочинцю  зупинись!»    А  сьогодні  в  ранці  вже  зламався,  навіть  батарейки  "свіжі"  не  діють.  Спайк,  як  його  назвав  Василько,  більше  не  рухаєтся  і  мовчить!  Та  й  ремонту  такі  забавки  не  підлягають.  
     З  цього  приводу  Василько  дуже  засмутився,  підбіг  до  свого  батька  і  з  великим  хвилюванням  запитав:
     -  «Тату!  Чому  Спайк  більше  не  рухаєтся?  Що  з  ним?  Нам  потрібно  ловити  злочинців,  що  захопили  банк.»  
     А  батько  взяв  малого  на  коліна  тай  промовив:  -  «Таке  воно  життя!    Сьогодні  радість,  а  завтра  туга.  Ми  прямуємо  веселими  й  сумними  сторінками  світу...  Життя  це  книга,  яка  знаходится  в  бібліотеці  в  Бога.  Й  при  тому  кожна  обкладинка  та  зміст  в  ній  різний,  в  когось  щасливий  в  когось  не  дуже!»
     -  «Хм…»  -  надувши  із  цікавості  свої  маленькі  щоки,  задумався  Василько:  -  А  як  туди  потрапити?
 Батько,  побачивши  таку  зацікавленість  Василька,  знав,  що  той    буде  ще  і  ще  запитувати  про  цю  книгу,  але  вже  було  пізно.
     -  «Ех,  який  цікавий,  годі  вже  запитань!  Ану  швиденько  в  ліжко!»  -  Враз  змінивши  тон  промовив  батько.  
     -  «Добраніч  тату»  -  побажав  Василько,  тай  пішов  лягати.  Але  наслухавшись  такого,  з  голови  не  випускав,  й  вже  лежачи  на  ліжку  думав  і  думав  про  ту  загадкову  бібліотеку.  Так  думав,  що  й  наснилось,  що  він  десь  ходить,  а  під  ногами  не  земля,  а  пухкі  пухкі  хмарини.  По  них  так  босими  ногами  любо  йти,  хоч  трошки  і  лоскочуть  ноги,  таке  відчуття,  наче  скакати  на  ліжку  по  перині,  але  краще.  А  ось  неподалік  і  двері  зроблені  з  хмарин.
     -  Ух,  тииии...  Відкрив  рота  Василько.  Цікаво  а  що  там?  
Підійшов  до  них  хлопчина,  постукав,  а  ті  самі  і  відчинились.  
     -  Огогооооо...  Я  ще  в  жодній  бібліотеці  не  бачив  такого.  Стільки  поличок  з  книжками.  Тут  були:  грубі  і  тонкі,  занедбані  й  новенькі,  кольорові  та  не  дуже.  А  біля  кожної  із  них  стояла  свічка,  але  якась  не  така,  як  мама  завжди  купляє...
     -  Нічого  собі.  Тато  був  правий.  А  он  одна  не  горить.  Чому?  Деж  взяти  сірників?  -  почав  обмацувати  свої  кишеньки  Василько,  хоч  ніколи  не  носив  при  собі  коробки  з  сірниками,  але  мав  надію,  що  можливо  хоч  один  сірничок  завалявся.
     Попрямувивши  все  далі  і  далі  Василько  раптом  побачив  когось  у  білому,  що  сяяв  наче  сонце,  та  щей  начепив  на  себе  крила.  
     -  «Привіт,  бібліотекарю!»  -  зовсім  розгубленим  голосом  привітався  хлопчина  та  попросив:  -  Я  хотів  би  сірника  в  тебе  позичити,  щоб  запалити  свічку,  а  то  всі  горять  а  вона  ні!
     -  «Хлопчику,»  -    звернувся  дуже  щирим  голосом  бібліотекар,  -  тут  кожна  свічка  має  свій  сірник,  як  і  кожне  життя  має  свою  книгу.  Та  свічка  що  належала  твоїй  сусідці,  втомилась  писати  свою  книгу.
     -  «Містере    бібліотекарю,  ні»!  -  з  виступившими  сльозами  на  очах,  розповідав  хлопчик.  -  Ви  ще  не  знаєте  її,  вона  просто  захворіла.  Чи  не  могли  б  ви  дати  її  сірник?
     -  «Добре,  один  сірник  -  це  її  єдиний  шанс.  -    сказав  бібліотекар,  й  витягнув  із,  просто  величезної,  коробки  сірника  з  прізвищем  сусідки  та  дав  Василькові:  -  Ось  тримай».
     -  «Спасибі,  спасибі,  -  подякував  Василько,  та  швидко  запалив  свічку  сусідки:  -  Вона  горить,  горить!    Ура,  вона  горить!  Бібліотекарю  я  запалив.  -  Радів  Василько,  бо  він  ще  і  ніколи  не  запалював  свічок.
     -  «Дуже  добре,  -    усміхнувся  бубліотекар,  та  додав:  -  Але  ж  ти  не  за  цим  сюди  прийшов?»
     -  Авжеж.  Містере  бібліотекарю,  я  шукаю  книгу  "Веселими  й  сумними  сторінками  світу!"  
     -  Ходім  зі  мною,  ось  вона,  -  промовив  добрий  книгознавець.
     -  Ого,  яка  ще  новенька,  -  перебив  Василько.  -  І  чиста,  а  інші  в  пилюці,  обкладинки  обшарпані!
     І  тільки  бібліотекар  хотів  подати  книгу,  та  хлопчина  взявши  собі  крісло  наполіг:
     -  Я  сам,  Містере  бібліотекарю,  я  сам.
     Василько  взявши  книгу,  розгорнув  й  почав  у  пів  голоса,  читати.  А  там  було  все  його  не  велике  минуле.  Деяке  він  памятає  ще,  а  от  деяке  навіть  вже  й  забув.
     -  «А  от  дальше  чому  пусто?»  -  Гортаючи  й  гортаючи  пусті  сторінки,  задав  питання  хлопчик.  
     На  що  й  отримав  відповідь:  -  «Томущо  ти,  кожного  дня  її  дописуєш.»
     -  «Алеж  я  не  поет,  бібліотекарю,»  -  зовсім  здивовано,  не  тямлячи  нічого,  знову  чекав  на  відповідь  Василько.  А  добрий  й  щирий  Бібліотекар  усміхнувся  та  сказав:
     -  Ти  поет  своєї  долі.
     І  так  хотів  Василько  ще  поговорити  з  володарем  бібліотеки,  але  тут  мамина  долоня  розбудила  його.  
     -  Доброго  ранку!  Прокидайся  "сплюшку"  маленький!  Час  в  школу.
   Ох,  якби  він  хотів  ще,  взнати  що  там  буде  далі.  І  так  кожного  вечора  засинає  і  думає,  що  продовження  обовязково  ще  наснится...
                                                                                                                                                                                                                                                                     

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865634
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2020


Скринька з щастям


 –  Ох,  як  довго  я  чекав  цього  моменту,  щоб  відкрилось  щось  таке,  –  радісно  собі  під  носа  бурмотіло  мале  хлопча.
Адже  це  саме  те,  про  що  він  мріяв,  що  коли-небудь  все  ж  таки  з’явиться  магазин  що  назву  матиме  "Будинок  казки"...  
–  Мамо,  ти  можеш  позичити  мені  гроші?  Я  коли  подорослішаю,  піду  на  роботу  і  обіцяю  усе  тобі  поверну.
–  Синку,  як  же  ти  таке  просити  можеш  в  мене,  коли  ж  на  даний  час  вони  нам  так  потрібні!  –  не  кваплячись  відповідала  жінка...
–  Але  ж  мам,  я  поверну!...  –  заплакано  ледь  вимовив  маленький  хлопчик.–  Чесно...  Та  мати  зовсім  незворушливо  сиділа  та  дивилась  у  вікно  на  сині  хмари...  
–  Чому  такі  папірці  як  гроші,  так  багато  вирішують?  –  задумано  промовив  хлопчик  та  пішов  на  вулицю,  а  коли  повернувся,  то  побачив,  що  його  подушка  під  якою  лежало  кілька  гривень  та  монеток  переставлена  у  інший  бік,  а  ті  папірці  від  яких  була  залежна  мрія,  стоять  на  стільчику!  
–  Ех  ти,  малий  негіднику!  Ти  ж  маєш  кишенькові  гроші,  а  у  мене  просиш  ще!  Дивися  стільки  в  тебе  машинок  та  м’ячиків,  тобі  ще  одної  цяцьки  захотілося!?  Ще  рік  й  підеш  у  школу!  Чи  ти  можливо  їх  десь  вкрав?  –  розгнівано  з  підвищеним  тоном  питала  мама!  А  хлопченя  прибігло  тай  з  жалю  обняло  маму!
–  Ні  матусю,  ні,  я  їх  назбирав!  Я...  я  чесно,  назбирав!  Вчора  в  центрі  всім  листівки  роздавав,  а  сьогодні  дві  пляшки  від  спиртного  здав,  ну  тих  ще  від  свят  лишились,  коли  бабуся  й  дідусь  навідували  нас...  пам’ятаєш  мам!  –  щиро  говорив  Дениско.
–  Я  не  обманюю...  А  зараз  до  сусідського  хлопчика  Андрійка  збігаю,  він  має  макулатуру,  тато  його  дозволив  здати,  ми  з  ним  здамо  і  будемо  мати  ще  грошенят,  але  цього  все  одно  замало...  
 Вигляд  матері  зразу  помінявся,  а  може  справді  синок  збирає  не  на  наступну  іграшку,  а  на  щось  то  цінне...    Можливо  і  на  подарунок  татові...  Хоч  і  грошей  в  хаті  не  залишилось,  але  ж  дитина  це  найголовніше  за  будь  які  скарби!  
–  Скільки  не  хватає  тобі  синку?  –  розчулено  спитала  мама
–  Ще  три  гривні!  
–  На  тримай,  тільки  на  дурниці  їх  не  витрачай!
Хлопча  зрадівши  взяло  гроші  та  укорте  міцно-міцно  обійняло  маму,  та  пішло  лягати  спати.  А  вже  на  інший  день,  Дениско  вранці  вибіг  з  дому,  та  попрямував  до  цього  мріяного  "Будинку  казки".
–  Це  нічого  що  зачинено,  я  почекаю.  –  розмовляв  про  себе  Дениско,  й  присівши  сперся  на  великі  двері  магазину  і  задрімав.  А  тут  ледь  не  підстрибнув  від  чоловічого  голосу:
–  Ви  щось  хотіли?
–  Тааааак...  –  протираючи  очі,  затягував  з  переляку  хлопчик,  а  серце  ледь  не  вистрибувало  з  грудей.
–  Заходь  та  вибирай!
 Магазин  і  справді  рідкісний,  очі  розбігаються,  там  качелі,  там  санки  й  дивні  якісь  снігові  машини,  там  м’які  іграшки,  а  там  ще  багато  всього,  а  от  того  за  чим  прийшов  –  немає.
–  Невже  запізнився,  продали...  –  закусивши  губу,  засмутився  хлопчик.
 А  тоді  підійшов  до  прилавку  та  запитав:
–  Пане  продавцю!  У  вас  продається  щастя?
–  Хто?  –  здивовано  запитав  чоловік.
–  Щастя?  А  кому  потрібне  щастя?  Що  тобі?  Ти  ще  маленький  –  це  і  є  щастя!
–  Ні,  мамі...  –  й  почав  рученятами  витягати  назбирані  гроші.  –  Ось  я  назбирав  33!  Розумієте,  я  дуже  люблю  свою  маму,  і  хотів  би  з  нею  бігати,  стрибати,  грати  в  хованки,  але  якось  один  поганий  дядько  наїхав  своїм  авто  на  її  ніжки,  і  вона  вже  давно  не  може  ходити...  Ви  зможете  ще  десь  на  вашому  складі  подивитись,  може  ще  одне  для  мами  залишилось  щастя.  Я  б  вам  допоміг,  бо  дуже  хочу,  щоб  моя  матуся  ходила  своїми  ногами...  
–  Хлопчику  стривай!  Ми  зараз  щось  придумаємо!  –  і  продавець  заглянув  під  прилавок,  наче  щось  і  справді  під  ним  й  шукав,  та  витяг  врешті  решт  скриньку  якусь.  
–  Ось,  тримай!  Це  мамі!  За  безцінь!  Ти  кожного  ранку  і  вечора  відчиняй  її,  в  ній  є  три  невеличких  молитви,  та  молись  до  образка,  але  дуже  щиро  і  мама  одужає.  
–  Дякую,  до  побачення!  Хлопчик  чемно  попрощався,  й  так  як  продавець  наказував  все  те  й  виконував.  Пройшов  рік,  а  хлопчик  все  щиро  з  надією  та  вірою  молився  до  цього  образка,  що  був  у  тій  шкатулочці.  Аж  раптом  зашумів  легенький  вітерець,  що  наче  намагався  підійняти  маму,  Дениско  не  вірив  своїм  очам  –  мама  встала  та  пішла  собі  налляти  соку...  
–  Мамо,  мамо,  мамо,  ти  ходиш!  Мам...  Мам...  Ти  ходиш!
 Минуло  з  того  часу  20  років,  "Будинок  казки"  вже  закрили.  Денис  виріс,  і  з  маленького  невидного  хлопчика  перетворився  вже  на  мужнього  широкоплечого  юнака.  Та  до  тієї  шкатулки  продовжував  молитись  і  надалі,  не  пропускаючи  ні  дня!  Він  вже  не  думав,  що  зустрінеться  із  тим  добрим  продавцем.  Та  якось,  коли  біг  парком,  щоб  дати  мамі  парасолю,  враз  натрапив  на  вже  старенького  пенсіонера,  та  так  зрадів  що  про  все  забув.
–  Пане...  Даруйте!...  Пане!...Може  це  і  дивно  прозвучить...  Та  ви  колись  мені  подарували  скриньку  зі  щастям,  пам’ятаєте?  Дякую!  Ось  тримайте  я  повертаю,  Дякую!
–  Авжеж,  я  пам’ятаю  вас.  Так  вона  мені  потрібна,  ще  іншим  пригодиться,  дуже  добре  що  ви  зберегли  її,  в  ній  було  ваше  щастя!  Велике  діло  робите  для  Бога,  коли  вже  після  здійснення  бажання,  не  перестаєте  відчиняти  скриньки!
–  Даруйте,  Але  що  ж  там  було?  Моя  мама  тепер  ходить!  Дякую!  Та  протягом  цих  років  у  мене  так  багато  добрих  справ  вдавалося!  Якщо  це  таємниця,  то  я  обіцяю,  що  ніхто  не  буде  її  знати!
–  Ні!  Таємниці  тут  немає  ніякої,  –  відповідав  колишній  продавець.  –  Це  скринька  33  ласк  Ісуса,  щоб  вона  виконувала  мрії  потрібна  сильна  віра  та  любов  до  Бога!  Ти  це  сам  пізнав!


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865633
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2020


Кішка ангел

У  однієї  господині  пропала  киця,  вона  пішла  ще  вчора  та  не  повернулась.  
–  А  хто  буде  шкідників  ловити?  –  сердилась  жінка.–  Що  я?  Ех,  хотіла  втекти  від  мене?  Ну  нехай  лиш  мені  на  очі  попадеться!  Я  її  влаштую!
 А  кішки  вже  давно  не  було.  Вона  стала  Ангелом  у  своєму  кошачому  світі,  через  свої  заслуги  нажиті  земному,  прийшовши  на  хмаринці  до  Творця  землі,  вона  попросила  про  один  єдиний  візит  на  землю.  Бог  добрий!  І  не  міг  відмовити,  тому  дав  згоду.  
А  господиня  тим  часом,  одяг  вішала  на  дріт,  як  ледь  не  очманіла.-.  її  кіт  з  крилами  та  ще  й  розмовляє?
–  Та  ну!  Це  якийсь  жарт!?  –    протерла  з  переляку  жінка  очі.
 Кішка  підійшла  ближче  привіталась  та  промовила:
–  Я  багато  років  допомагала  вам:  гріла  ваші  хворі  ноги,  ловила  мишей,  веселила  вас;  коли  були  негаразди,  хотіла  вам  приносити  лише  щастя;  коли  ваше  радіо  зламалось,  я  муркала  вам,  щоб  не  було  скучно;  коли  надокучали  мухи,  я  сиділа  біля  вікна  і  лапкою  ловила  їх;  як  не  ставало  дров  у  хаті,  я  гріла  подушку  вашу  та  ліжко,  щоб  вам  не  було  холодно  лягати.  Я  старалась  всім  вам  догоджати!  Проте  лише  раз  мене  вгостили  молочком,  і  коли  не  було  взимку  мишей,  я  голодувала...  Та  на  вас  не  злилась,  бо  знала,  що  ви  добра.  Та  чому  ви  так  зі  мною  вчинили?  Зачинили  мене  в  підвалі,  мабуть  думали  що  там  буде  багато  мишей?...  Та  я  впіймала  лише  дві...  Більше  їх  там  не  було...    Ви  напевне  навіть  і  не  знаєте,  що  я  там  –  тому  що  вже  не  нявкаю...  А  я  просилась...  Я  пішла  від  вас...  Пішла  на  небо,  та  попросила  в  Бога  один  візит  на  землю,  щоби  знову  оживити  своє  тіло!  І  Бог  дав  мені  ще  одне  життя!  Моя  зірочка  знову  почала  світити.  Ось  там  –  біля  місяця.  Бачите?  Я  знову  на  землі!  –  говорила  мило  киця.
 На  господині  від  цієї  розмови  геть  не  було  лиця,  вона  аж  знепритомніла  та  впала.  А  коли  відійшла  то  почула,  що  хтось  облизує  її  щоки,  це  була  її  киця.  Вона  одразу  схопилась  й  довго  не  могла  зрозуміти,  де  поділись  крила  в  кішки?  А  Всевишній  спостерігав  з  неба  та  був  впевнений,  що  цей  повчальний  сон  господиню  чогось  навчить,  й  забере  егоїзм  та  скупість  назавжди!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865000
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2020


Не судіть з першого погляду

 –  Спасибі  ще  раз,  вам  Антонію  Андрійовичу,  –  в  сльозах  від  радості  поглядаючи  на  Тимка,  прощалась  мама.
–  Всього  вам  доброго!  –  відповів  професор  та  пожавши  хлопчикові  руку,  пішов  в  свій  кабінет.  А  жінка  взяла  невеличку  сумку,  ще  й  Тимка  хотіла  взяти,  але  хлопчик  відмовлявся  та  наполягав,  що  не  потрібно,  він  сам,  він  вже  дорослий...  Й  не  кваплячись,  попрямували  до  зупинки  на  маршрутку.  
 Хлопчина  у  свої  шість  років,  незважаючи  на  свої  проблеми,  вже  ходив  до  храму,  знав  напам’ять  дев’ять  молитов  та  мріяв  про  свій  власний  світ.  Як  ми  щоденно  мріємо,    щоб  все  було  доступно,  щоб  люди  не  сварились,  щоби  всіх  однаково  сприймали,  і  ці  гроші  не  були  такими  вже  важливими,  так  і  Тимко  щоденно  мріяв  про  те,  щоб  на  землі  був  рай...  
–  Як  гарно  матусю,  горобчики  літають,  вони  напевне  граються,  –  закричавши  ледь  не  на  весь  автобус  тикнув  в  вікно  хлопчина  пальчиком.  –  Он  там!  Бачиш!
А  мама  поцілувавши  в  голову  малого,  ледь  стримувалась  щоб  не  заплакати.
–  Так  бачу  мій  синочку!  –  сіяючи  від  щастя  Тимку  відповідала.  Для  нього  все  було  новим!  А  тих  пасажирів  хто  привертав  на  нього  увагу,  викликало  сміх.  
–  Цей  малий  доволі  дивний,  він  немов  відсталий  від  життя,  так  крутиться,  –  шептались  старшокласники  сидівши  за  Тимком.
–  Ну  так!  Показує  пальцем  на  супермаркет!  Що  в  ньому  особливого?...–  продовжив  з  усмішкою  учень.
 Та  для  хлопчини  це  багато.  Тимко  радіє  всім,  як  він  сходить  по  сходинках  із  маршрутки  без  допомоги,  повітрю,  й  навіть  коли  подув  несильний  вітерець  та  здійнялась  із  доріг  пилюка,  перехожі  "тікали"  по  дальше  закриваючи  обличчя  й  очі,  відхиляючись  у  інший  бік.  А  хлопчина  із  розстібнутою  курточкою  неспинно  біг  поближче  подивитись.
–  Матусю!  Подивись  яка  прозора  калюжа!  Які  великі  дерева,  вони  як  велетні.  –  показував  безперестанку  хлопчик  жінці  все  навколишнє...
–  Синку  ти  мабуть  втомився?  Давай  присядемо  на  лавочку  і  ти  трішки  відпочинеш,  –  хвилювалась  мама.
–  Але  я  ж  не  втомився  мам!  Я  ще  стільки  всього  не  роздивився!  –  почав  благанно  пхинькати  Тимко.
–  Нічого,  тобі  не  завадить,  сиди  тут  я  миттю!  Збігаю  в  он  ту  аптеку,    куплю  дещо,  та  й  тобі  апельсин  візьму  в  Фортуні!  –  вщипнула  легенько  жінка  сина  за  щоку  й  пішла.
 А  Тимко  слухавшись  маму  сидить  на  лавочці  та  роздивляється  зачарованим  поглядом  все  навкруги.  А  там  неподалік  стоїть  постамент  Тараса  Шевченка.
–  Ой,  він  напевне  замучився,  він  такий  великий  напевне  вже  старенький...  Дядьку  заждіть  я  зараз,  я  швиденько,  –  зірвався  з  лавочки  хлопчина  та  побіг  у  бік  крамниці,  де  стояли  парасольки,  а  під  ними  сиділи  за  столиками  люди.
–  Добрий  день,  ааа...  можнааа...  крісло  он  для  того  дядька?!  З  великим  серйозом  запитав  захеканий  Тимко.  Він  там  сам  стоїть,  мабуть  не  хоче  через  деякі  причини  йти  на  лавку...  Можна  я  йому  віднесу?...  
 Мало  що  зрозуміла  пара,  для  кого  саме  це  крісло,  і  далі  продовжувала  гомоніти  про  щось  своє.  А  Тимко  узяв  те  крісло  та  й  помчав  туди  на  добре  діло  дядькові.  
–  Беріть,  беріть.  Сідайте!  –    Припрошував  хлопчина  зі  словами  доброти.  –  Чому  не  хочете  сідати,  –    знову  просить:  –  Сідайте!...  
 Ця  сценка  швидко  почала  привертати  увагу  деяких  людей.  Дехто  навіть  вигукнув:
–  Сідай  Григоровичу!...  Малий  ж  так  просить!
 А  постамент  стоїть  як  "вкопаний",  ще  й  перехожі  дивлячись  на  це,  все  більше  кепкували.  Було  все  більше  помітно  те,  що  Тимкова  допомога  перетворилась  в  цирк...  Він  щиро  подав  сісти  людині,  а  у  відповідь  все  більше  і  більше  чути  було  із  сторін  голос  насміхання.  
 Ось  вже  й  мама  повернулась,    як  і  обіцяла  купила  йому  кілька  апельсин,  улюбленого  печива,  цукерок,  соку...  А  Тимко  гукає:
–  Мамо,  а  чому  цей  чоловік  не  сідає?!...  
–  Тимку!  Ти  тут!  А  то  я  вже  злякалась,  де  ти  вже  подівся!
 А  хлопчина  знову  запитує:
–  Мам?...  Чому  цей  чоловік  соромиться  сісти?  
–  Жіночко,  це  ваш  син?  Заберіть  його!  А  то  ще  наробить  шкоди  комусь!  
–  Він  що  нерозумний  якийсь,  чи  в  чому  річ?!
–  Чи  сліпий?  Пропонує  пам’ятникові  сісти!
–  Вже  ні!  Без  образи  на  образливий  тон  слів  відповіла  мама  та  додала:  –  Вчора  після  операції  він  уперше  побачив  світ!
–  Мам,  так  цей  чоловік  не  справжній?  Схвильовано  запитав  Тимко.  –  Мамусю  я  ж  не  знав...
 Та  кілька  днів  по  тому,  коли  батько  мав  приїхати  із  закордону,  Тимкові  снилось,  що  він  знову  на  тій  площі,  сидить  між  батьком  та  тим  чоловіком,  а  мати  робить  знімки,  щоби  потім  відправити  родичам  в  Тернопіль.  
–  Як  добре  бачити  цей  світ  та  насолоджуватися  його  красою!  –  розплющив  хлопчик  очі  і  усміхнувся!
                                                                                                                                                                                                                                 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864999
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2020


8 березня…

Весна  в  цей  рік  не  поспішала,  навколо  ще  стояли  рясні  купи  снігу,  одним  словом  погода  не  радувала  очі  зовсім.  Проте,  серце  звеселяла  радісна  подія,  адже  сьогодні  8  березня  –  свято  жінки.  
–  Я  таки  його  дочекався,  –  думав  у  собі  юнак.  
 Сьогодні  визначний  у  нього  день  –    змінити  сон  із  Материних  сліз,  хоч  на  маленький  промінь  усмішки.  Рідня  ще  спала,  а  йому  вже  час  в  дорогу,  вдягнувся,  помолився,  взяв  букет  із  квітами,  які  ще  вчора  в  маминої  подружки  самим  першим  купив,  поглянув  у  своїй  кімнаті  на  стінний  годинник  та  поспішаючи  подався  на  зупинку.  
І  недарма,  тому  що  маршрутка  вже  стояла.
–  Cлава  Ісусу  Хресту!  Я  в  Зарваницю,  ось  візьміть!  
–  Тримайте  чоловіче  здачу!  
 Автобус  був  набитий  не  дуже,  а  юнак  віддихавшись  почав  роздивлятись  в  різні  боки  чи  немає  бува  когось  знайомого.  Хоч  з  близьких  нікого  не  помітив,  та  в  очі  відразу  кинулись  букети  у  кількох  чоловіків,  і  в  одного  хлопця,  що  стояв  із  невеличким  пакуночком,  теж  вранці  будуть  вітати  дружин  й  дівчат,  –  подумав.  Та  подивившись  одним  оком  ще  раз  на  їхні  букети,  студенту  стало  трохи  жаль.  Адже  від  ранішнього  морозу  квіти  в  декого  ледь  тримались,  щоб  неосипатись,  а  в  чоловіка  що  стояв  поряд  із  дитиною  навіть  одна  трошки  почорніла.  Від  їх  погляду  на  юнака,  йому  ставало  якось  ніяково,  адже  його  ліліям  зовсім  не  бракує  нічого.  
–  Ось  вже  і  зупинка  моя,  –  про  себе  тихо  промовив  студент.  Вийшов  одягнув  рукавиці  й  капюшон  та  знову  сам  до  себе,  але  в  голос  прошептав:
–  Бггррр...  Як  холодно...  
–  Весна  напевно  заблудилась,  –  сказав  якийсь  зовсім  незнайомий  дядько,  що  мабуть  почув  слова  студента.
–  Егеж!  –  всміхнувшись  кивнув  головою  хлопець,  та  додав:  –  Може  нам  і  по  дорозі,  але  даруйте  мені  ще  прямувати  то  далеченько,  тому  не  спішити  не  можу!  Боюсь  за  квіти!  Щасливо  Вам,  дядьку!  
–  І  тобі  щасти,  юначе!  –  з  мирним  й  підозріло-радісним  виразом  обличчя  бажав  дядько,  та  не  поспішаючи  йшов  теж  тією  дорогою.  А  хлопець  поспішив  й  навіть  почав  трішки  бігти,  засунувши  в  куртку  квіти  намагався  гріти  лілії  собою.
–  Мати  Божа,  допоможи  їх  донести!...  Вони  ж  для  Тебе...  –  піднявши  голову  до  неба,  попросив  він  Богородицю.
 Й  ще  швидше  почав  бігти,  а  там  недалечко  вже  й  видніється  капличка.
–  Вже  недовго!  Ось  я  вже  тут  на  пагорбі,  бурмотів  собі  під  ніс.
 Й  коли  вже  майже  був  біля  статуйки,  враз  згадав  той  сон,  коли  на  площі  всім  жінкам  дарували  квіти,  а  Матінці  Божій  не  подарували  жодної!  Й  Вона  заплакала...  
 Небесна  Мамо!  Ось...  Ось,  вони  Тобі!  Я  дуже  хочу,  щоб  Ти,  Матінко  Небесна,  усміхнулась!  Зі  святом  жінки!  Богородице  Маріє!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864777
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2020


Собача сповідь!

-  Привіт,  Господарю.  Я  так  давно  тобі  служу.  І  пам'ятаю,  як  ти  мною  радів,  коли  ще  зовсім  цуценям  взяв  мене  в  моєї  мами.  Вигулював,  хвалився  перед  друзями,  перд  дівчатами,  брав  на  футбол,  катався  в  метро,  ходив  зі  мною  в  цирк,  хоч  там,  з  такими  як  я,  не  пускали.  Ледь  не  що  року  купляв  все  дорожчі  ошийники.  Ти  ніколи  на  мене  не  ображався,  навіть  тоді,  коли  я  грався  і  чинив  безлад  в  хаті,  ти  усміхався,  та  все  прибирав.  Ти  ніколи  не  підвищував  на  мене  голосу,  навіть  тоді,  коли  я  переплутав  пульт  з  кісточкою.  Чи  коли  я  ховав  ключі  від  квартири,  ти  ж  не  злився  ані  трохи,  а  із  захопленим  виразом  на  обличчі  шукав,  наче  твій  улюблений  персонаж  -  Шерлок  Хомс.  Я  ніколи  не  бажав,  щоб  ти  йшов  на  роботу,  тому  що  так  хотів  з  тобою  гратись.  Ти  що  ранку  чистив  мені  зуби,  і  йшовши  працювати,  прощався  мов  з  дитиною,  та  повертався  завжди  із  сюрпризом.  У  моїм  «хатнім  містечку»  це  вже  п'ята  качка  і  шоста  іграшкова  кісточка.  Та  мені  було  приємно  ще  одній,  що  ти  приніс.
           Ти  заради  мене  кожні  Божі  ранки  сварився  із  дружиною.  І  на  її  слова:  «Собаці  не  місце  в  хаті»,  жартував,  що  вона  не  розуміє  «Це  не  собака  -  це  справжній  друг».  Ми  разом  сиділи  біля  телевізова  і  вболівали  за  "Динамо".  Ти  ні  разу  мене  не  проміняв  на  зустрічі  та  гучні  гулянки  з  друзями,  і  взагалі,  ні  на  що  мене  не  проміняв!
         Час  змінює  життя.  Я  вже  не  той.  Підводить  зір,  вже  не  той  нюх,  і  не  ховаю  рукавиці,  чи  носки  під  диван.  Та  в  мене  серце,  вдячність  й  дружба  ті  самі.  І  я,  ніколи  не  залишу,  тебе  на  одинcі!
           Видужуй  господарю.  Видужуй.  Я  чув,  як  лікар  сказав,  що  в  тебе  дуже  важкий  стан,  ти  в  комі.  Та  я  впевнений,  що  все  буде  гаразд.  
         Я  сумую  за  твоїм  голосом,  за  твоїми  руками,  які  гладили  мене.  За  нашим  кросом,  як  ми  змагались  хто  швидше.  Хоч  я  завжди  вигравав,  та  знаю,  що  ти  мені  піддавався.  Давай  продовжувати  жити,  як  колись!    Господарю,  ти  лише  відзовись,  і  ми  знову  будем  молитись  до  Господа,  та  дякувати  йому!  
       Ти  памятаєш,  як  вчив  мене  молитись,  а  я  сідав  біля  тебе  і  теж  складав  лапи.  Ти  навчив  мене  ще  не  всього,  тому  маєш  ще  навчити.  Прокидайся  лиш,  господарю,  не  спи!  Я  так  вдячний,  твоїй  дружині,  що  домовилась  з  лікарем,  про  те,  щоб  я  міг  бути  біля  тебе...  
         Собака  давненько  вже  не  спав,  згадував,  як  добре  було  раніше.  Пригадував  все  до  дрібничок,  і  на  господарів  голос  так  чекав,  немов  дитина  на  маму.  Але    поклавши  голову  на  лікарнянне  ліжко  вчителя    фізкультури  все  ж  таки,  від  туги  задрімав.  Та  навіть  не  міг  припустити,  що  коли  прокинется,  то  його  господар  вже  буде  розповідати  медсестрі  про  свого  вірного  друга!
         -  Це  найщасливішша  мить  в  житті,  прокинутись  коли  тебе  чекають,    -  невиразно,  та  з  маленькою  й  ледь  помітною  посмішкою,  через  місяць  після  коми,  промовив  чоловік.  Він  оглядався  по  усіх  кутах  кімнати.  І  коли  очі  опустив  на  свою  тумбочку,  то  побачив  минулорічне  фото,  де  домашній,  цей,  улюбленець  відверто  всівся  на  його  руках...  
         Тут  і    собака  прокинувся:  «  Господарю,  Господарю»,    не  стримався  він  і  вистрибнув  на  ліжко  та  язиком  облизав  йому  обличчя,  «Ти  зі  мною  знову!  Ох,  як  би    я    хотів    мати  руки,  я  б  зараз  так  тебе  обняв.    Але  нічого  своїми  лапами  я  теж  зможу!  Я  знав,  я  знав,  що  ти  не  хочеш  йти  до  іншого  світу,  томущо  там  небуло  б  мене».    Ніби    говорив  своїм  поглядом  чотирилапий.  А  тоді  поклав  на  серце  чоловіка  лапу  й  тихенько  загавчав:  «Я  буду  завжди  з  тобою,  Господарю»!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864775
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2020


Я хотів би…

На  уроці  української  літератури  Поліна  Андріївна  на  домашнє  завдання  задала  твір  на  тему:  "В  якому  світі  ви  б  хотіли  жити!".  Багато  дітей  написали,  що  хотіли  б  літати  на  машинах,  дружити  з  інопланетними  світами,  володіти  супер-силами,  жити  вічно,  все  вміти,  і  тому  подібне...
Вчительку  дуже  радувало,  що  всі  діти  без  винятку  впорались,  та  коли  перевіряла  вже  останній  зошит  з  роботою  Микити  Дорошенка,  була  вкрай  розчулена  написаним.  Вона  не  заперечувала  те,  що  він  на  диво  написав  не  про  майбутнє,  а  про  минуле...
"  В  якому  світі  ви  б  хотіли  жити!  
Я  хотів  би  жити  у  минулому,  бачити  як  створювалась  земля,  побувати  у  тім  старенькім  хлівці,  де  народжувався  Ісусик,  разом  з  ангелами  співати  "Засяяла  зіронька  на  небесах,  Спаситель  наш  Ісусик  народився...".
Я  хотів  би  із  тими  дітками  слухати  Його  гарні  притчі,  сидіти  на  колінах  та  годинами  горнутися  до  Його  грудей,  до  Його  Найсвятішого  Серця;  вчитися  у  Нього,  іти  за  Ним,  несміло  стукати  до  Його  хатини,  заходити  й  вітатись  з  Дівою  Марією  та  Святим  Йосифом,  бути  на  Святі  вечері;    хоча  би  місця  мені  не  знайшлось,  це  нічого  я  б  постояв;  і  якби  батько  мій  мав  ключі  від  в’язниці  я  би  закрив  там  Юду  Іскаріота,  і  не  дав  би  зрадити  Ісуса!  
Я  хотів  би  із  Господом  молитись  та  подарувати  свій  талісман  –  своє  серце!  Сумувати  й  веселитися  у  присутності  лише  Ісуса!
 Я  хотів  би  бути  Його  учнем,  з  кожним  днем  із  вірою  мужніти,  всіма  способами  охороняти  Його  та  найважливішим  способом  –  молитвою.  І  хоч  мої  очі  сліпли  би  від  сліз  і  серце  кров’ю  обливалося,  та  я  би  з  ним  був  до  кінця,  я  б  камені  кидав  в  катів,  я  б  палицями  їх  побив,  лише  б  вони  не  ранили  Ісуса.  Заради  Нього  я    без  вагань  віддав  би  життя!  Він  мій  єдиний  Бог!
 Я  б  з  Семеоном  помагав  нести  такий  важкий  хрест,  із  Веронікою  обтирав  б  Його  пресвяте  обличчя,  я  б  перекисом  та  бинтом  перемотував  йому  рани,  і  плакав  від  болю  з  Ним,  що  Найсвятіша  Кров  на  землю  проливається...  Коли  б  жиди  давали  Йому  пити  жовч  та  оцет,  я  б  розілляв  й  приніс  відерце  із  чистою  водою,  а  з  ним  і  свою  любов  та  віру  у  Ісусове  безсмертя.  Я  б  взяв  драбину  виліз  до  Ісуса  на  хрест  й  склавши  руки,  дав  б  йому  напитись  зі  своїх  долонь.  Я  б  лишився  із  Дівою  Марією  та  Йоаном  біля  Господа  Ісуса.  
Та  саме  головніше,  дуже  би  хотів  сидіти  із  апостолами  та  побачити  Його  прихід  і  разом  радо  крикнути:  "  Я  хотів  би  Учителю  Ісусе  ти  воскрес!"  Я  б  так  хотів  пожити  у  той  час..."
 Читавши  уважно  це  оповідання  Поліна  Андріївна  не  могла  стримати  сліз...  Їй  дуже  було  цікаво,  як  в  третьому  класі  можливо  таке  написати?!  На  інший  день  почався  урок  української  літератури,  всі  діти  відкривали  зошити  й  дивились  на  оцінки,  а  у  Микитиного  оповідання  чомусь  її  не  було...  Й  хоч  учень  написав  трішки  не  ту  тему  вчителька  була  дуже  задоволена,  тому  і  не  оцінювала  це  оповідання,  йому  нема  ціни!  Воно  неоціненне  тому  що  є  безцінне!
                                                                                                                                                                                                                                                 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864584
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.02.2020


Найулюбленіший подарунок із книгарні!

 Другокласницю  Надійку  дуже  тішило  вже  те,  що  в  їхньому  містечку  є  бібліотека.  Та  щей  яка!  Ходили  чутки  що  в  ній
за  деякою  інформацією  на  даний  час,  знаходится  приблизно  з  20  тисяч  книг.  Тай  то  можливо  і  не  повний  їх  перелік.  
Та  що  й  там  не  кажіть,  та  інших  діточок  в  такому  віці,  ще  цікавлять  ігри  із  скакалками,  будування  замків  із  піску  та  
"випікання  бабок",  різні  та  заманливі  ігри  на  компютері,  або  ще  популярні  "бавлянки"  у  батька  й  мами,  і  т.д....  
Проте  у  цьому  випадку  Надійка  повний  прототип  одноліткам!  Бо  їй  лиш  книжку  до  рук  дай,  і  це  все,  що  їй  потрібно!  
Ось  це  її  і  сама  найулюбленішша  "гра"!  Прийде  по  буднях  з  школи  учениця,  кинеть  рюкзака  на  крісло,  похвалится  мамі  
гарними  оцінками,  тай  гайда  в  бібліотеку.  Візьме  "нову"  не  гортану  ще  пальчиками  книгу,  посадить  на  стільчик  ляльку  
й  недуже  голосно  читає,  та  так  щоб  було  зрозуміло  їй  та  щей  "подружці".
 Бібліотекар  за  цих  кілька  років  дівчинку  вже  дуже  добре  знав.  Й  коли  оця  любителька  читання  приходила  до  
будинку  книги,  він  час  від  часу  ледь  не  з  самого  порогу,  зефіром  щиро  пригощав.  А  коли  Надійка  вже  поласувала,
то  і  книгу  добру  та  цікаву  знаходити  помогав.  В  наш  час  в  бібліотеці  не  так  людно.  Та  що  й  там  казати,  
взагалі  не  людно...  А  вона  майже  день  у  день  неначе  на  роботі  й  без  відпустки,  все  підстрибуючи  поспішає  у  будинок
книги!  Чемно  привітаєтся,  бува  розкажеть  як  у  неї  справи  в  школі,  а  тоді  з  таким  захопленням  сідяє  біля  підвіконння
тай  неначе  поринає  в  світ  отих  казок...  
 Очі  бібліотеаря  не  могли  нікуди  скрити  тієї  насолоди  від  такої  цікавості  Надійки  до  читання!  Та  й  якщо  відверто
то  не  тільки  і  до  нього...  Пальців  не  станеть  й  справді  щоб  перелічити  скільки  вже  разів  вона  затримувалась  ледь  
не  до  зачинення  бібліотеки!  Й  допомогала  "лікувати"  клеєм  або  скочем  старенькі  й  "захворілі"  книги,  які  вже  
відривалисья  від  палітурок.  Складати  на  полички  й  навіть  прибирати  перед  вихідними.  Але  одного  дня  коли  школярка
прямо  з  школи  ступила  на  поріг  бібліотеки,  її  обличчя  із  веселого  перетворилось  на  якесь  обурене.  За  столиком
"рецепшину"  сидів  зовсім  інший  силует.  Нt  чоловічий  а  жіночий...  "Нова"  бібліотекарка  гортала  щось  схоже  на  якись
журнал.  
 Добридень!  А  де  Яннн...  Романовиччч...  Подівся?  Стурбовано  спитала  дівчинка.  
А  бібліатекарка  вітаючись  взамін,  з  cумом  опустивши  очі  відповідала.  Що  бібліатекар  дуже  важко  захворів...
Хвороба  на  початках  причаїлась  в  середині  а  вчора  в  вечері  підняласья  на  зовні...  Й  зітхаючи  додала:  
-  Ян  Романович  на  лікуванні  зараз!
 Від  почутого  Надійка  дуже  засмутилась...  Але  видавати  це  назовні  не  хотіла,  бо  і  жінці  цій  що  навіть  
не  назваласья  вибно  було  й  неозброїним  оком  що  дуже  непереливки.  Й  дивлячись  у  бік  вікна  про  себе  розмовляла.  Це  
мабуть  його  дружина,  гарна  такааа,  але  от  усьмішка  би  їй  краще  пасувала...  Здоровячка  би  Яну  Петровичу  зараззз...  
 Й  попросила  "свою"  недочитану  товстеньку  книгу,  тай  як  завжди  сіла  з  лялькою  читати.  Але  в  думках  у  дівчинки  було
зовсім  інше.  Щоб  поскріше  видужав  Ян  Петрович!...  Він  ж  ще  завжди  казав  що  негарно  комусь  давати  обіцянки  а  потім
недотримуватись  їх...  А  вінж  обіцяв...  Обіцяв  прийти  на  її  7-мий  рік  народження!  А  ще  познайомити  її  зі  своїм  
гавкучим  та  дуже  сьмішним  собакою.  Та  в  якості  подарунку,  подарити  книгу  яка  має  стати  для  неї  найулюбленнішою...  
 -  І  що  ж  це  за  книга?  Думала  Надійка  дорогою  до  дому.
 Тихенько  й  непомітно  злітали  дні,  й  минув  вже  тиждень,  а  дружина  бібліотекаря  все  підміняла  й  підміняла.  А  дівчинка
все  задавала  й  задавала  одне  й  тесаме  запитання,  бувало  щой  по  два  рази  на  день,  Ну  коли  вже  Ян  Петрович  одужає?
 На  що  Антоніна  Захарівна  відповідала:  Що  все  залежить  від  Бога,  і  він  лікує  Яна  Петровича  лікарськими  руками...
 Закінчувалось  літо  й  наближалась  осінь,  А  Яна  Петровича  в  бібліотеці  все  небуло  тай  не  було...  Й  настав  Надійчин
день  народження,  свято  гарних  побажань,  сюрпризів  та  торта!  І  все  було  справді  добре,  на  дивані  стояла  "гора"  
подарунків,  й  солодощів,  але  вона  чекала  всеж  на  той  найдорожчий!  Гості  веселились  а  вона  непомітно  взяла  стільчик
вийшла  на  балкон  тай  сівши  враз  побачила  як  падає  зоря.  Й  хучіш  бажання  загадала.  
 -  Боже  любий,  дай  одужати  бібліотекарю,  це  буде  його  мені  подарунок...  
 А  тим  часом  гості  вже  розходились  стихав  веселий  галас  і  враз  востаннє  зачинились  двері  і  вже  ніхто  не  гомонів.  Й
Надійка  вже  лягала  спати,  та  навіть  виключила  у  дитячій  світло.  Але  в  мить  розкрила  одійало  й  сіла,  й  насторожуючи
слух,  чекала  знову  стукоту.  А  це  і  справді  хтось  тихенько  стукав  до  кімнати.  
-  Значить  не  почулось,  прошептала,  й  вигукнувши  мамо,  я  відкрию!  -  босоніж  побігла  відчиняти.  
 А  там  по  той  бік  порогу  стояв  Ян  Романович  в  костюмі  з  квітами  і  подарунком.
 -  Ви  здорові?  Нестримавшишь  кинулась  від  радощів  на  шию  дівчинка!
 -  Я,  йду  на  поправку!  відповідав  "найбажанніший  гість"  -  Оце  тобі  Надійко!  Я  як  і  обіцяв,  тримай  і  завтра  в  гості  
забігай.
 Бібліотекар  було  видно  що  поспішав,  мабуть  на  уколи  ще  -  припускала  дівчинка.  Тому  вибачився  що  так  пізно,  
й  з  великим  куснем  святкового  торта  попрямував  в  домівку.
 А  Надійка  взяла  ножниці  й  охайно  "розірвавши"  подарунок,  розгорнула  Біблію,  й  багато  кольорового  зифіру!
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864484
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.02.2020


Лелека

                                                                                               
Зима  на  календарі  минула  вже  майже  буде  місяць.  Проте  на  вулиці  сніжить,  й  напівсуворий  мороз  своїм
холодним  подихом  не  дає  прийти  по  справжньому  весні...  Багато  хто  вже  нарікає  й  злиться  що  цьогорічна
зима  вже  набридла,  а  дехто  навіть  жартує  що  зараз  51  грудня,  та  пора  міняти  календар.  Але  хай  там  як,
та  Оленці  й  Софійці  це  на  руку.  Томущо  дівчатка  можуть  знову  кататись  на  ковзанах  на  краю  озерця,  й
летіти  на  санчатах  стрімголов  з  височенного  горба  поміж  рідких  й  струнких  дерев.  Такий  рясний  сніг  це
маленький  земний  рай  для  щасливих  дітлахів.  Була  п'ятниця.
-  О,  на  вулиці  знову  свіжий  сніжок!  Викрикнули  в  один  голос  дівчатка.
І  після  школи,  вдягнулись  потеплішши  та  побігли  насолоджуватись  білими  сніжинками.  Кататись,  сніжками
кидатись...  Та  коли  доліплювали  вже  й  сніговика,  Оленка
докачувала  останню  кульку  щоби  мала  бути  головою,  її  "напарниця"  Софійка  побачила  що  там  на  озері  хтось
неначе  то  стоїть,  і  чимось  бє  у  лід.  Дівчаток  дуже  зацікавило,  хто  ж  це  може  бути.
-  Піду  погляну  що  там.  І  хоч  мама  то  наказувала  не  ходити  взагалі  по  озері,  я  їй  не  скажу...  Відчувши
героїзм  у  собі  промовила  Оленка.
Та  набравшись  сміливості  покрокувала  маленькими  кроками  по  льоду.  Та  вже  до  чогось  незнайомого  підходити
почала  несміливо.
-  Ой,  та  це  лелека!  Вигукнула  дівчинка.  Та  куди  ж  ти!  Не  тікай!  Дай  погладити  тебе!  Прохала  дівчинка.
А  це  і  справді  був  великий  птах,  що  лиш  недавно  повернувся  з  сонячних  країв.  Цей  "крилатий  велетень"  шукав
собі  їжі  в  озері.  Та  озеро  на  жаль  укотре  вже  замерзло...  Проте  птах  не  втрачав  ніякої  надії  дзьобом
роздовбати  невблаганний  лід,  та  нічого  позитивного  із  цього  не  виходило...
-  Тобі,  мабуть,  холодно?!  запіклувалась  Оленка.
Та  хутчіш  зняла  шубку,  й  завинула  птаха.  Їй  величезна  радість  що  сніг,  а  для  лелечого  то  існування  це
нежиттєва  мить  є  взагалі...  Зовсім  безсильний  лелека  навіть  й  не  хотів  тікати,  та  своїм  виглядом  не
відмовлявся  від  допомоги  дівчинки.  А  навіть  навпаки,  хоч  і  рук  людських  й  не  відчував  ніколи.  Й  Оленка
взяла  зробила  коло  з  рученят,  притулила  до  обличчя  обернулась  в  бік  подружки  й  закричала:
-  Софійко!  Софійко!  Бери  санки  й  біжи  до  мене.  Самій  дівчинці  здавалось  що  вона  насправді  дуже  голосно
кричала,  але  Софійці  ці  слова  не  дуже  добре  долинали.  Але  подружка  все  ж  з  великою  цікавістю  вхопила  в
рукавичку  шнур  від  санок  та  побігла  на  лід  озера.  А  коли  побачила  однокласницю  роздягненою,  зразу  ж
вигукнула:
-  Ти  що,  Оленко!  Ти  застудишся,  одягнись!
-  Ні,  не  застуджусь,  я  для  доброго  діла  її  зняла.  я  віддала  шубку  йому!  Руками  показувала  дівчинка  на  сумного
птаха.
-  Йому  вона  потрібніша!  Ось  для  нього!  З  дитячим  жалем  відповідала  на  Софійчине  питання  Оленка.
А  тоді  відкрила  один  рукав  від  шубки,  й  показала  виснаженого  від  голоду  і  холоду  лелеку,  що  лежав  мов  лялька.
Тихо  та  покірно.  Дівчатка  підняли  вдвох  важкого  птаха,  поклали  на  санки,  та  потягли  з  озера.
Та  тим  часом  вже  смеркалось.  Дівчатка  поспішали.  Й  дорогою  до  дому  Оленка  вже  усе  обдумала,  вона  попросить
маму  його  відгодувати.  -  Лелека  буде  жити  з  курами  й  качатами.  Він  такий  ж  як  і  всі  вони.  Познайомиться  й
привикне!  А  коли  набереться  всіх  сил  відпустимо  до  його  родини.  Вона  напевне  за  ним  сумує  дуже?!...
І  так  і  сталось.  Мама  в  дівчинки  була  доброю,  тому  і  без  вагань  погодилась  допомогти  лелеці.  Він  був  до  їжі,
не  вибагливий,  хоч  інколи  і  їсти  дещо  відмовлявся.  Та  майже  їжею  і  не  перебирав.  А  Оленка  навіть  якось  й  жабку
для  нього  на  "десерт"  знайшла.  Приносила  молоко  йому.  Та  звикала  вже  до  нього  як  до  друга.  Й  коли  недужий  птах
вже  зовсім  сил  набрався,  прийшов  час  його  відпустити.  Хоч  так  не  хотілось  цього,  його  рятівницям...  Але  все  ж
прийшлося!
-  Прощай  лелеко!  Прощалась  першою  Софійка,  -  прощай,  та  нас  не  забувай!
А  Оленка  присіла  на  колінка,  обняла  лелеку  за  шию,  та  зі  сльозами  на  оченятах  дивилась  на  вже  наче  й  рідного
птаха,  та  промовляла:
-  Колись  мені  мама  казала,  що  дітей  приносите  ви!  Я  знаю  що  це  так,  але  я  дуже  хотіла  братика,  та  коли  мама
ходила  в  лікарню  щоб  оформити  документи,  то  відразу  ж  віддала  папку  із  ними  комусь  з  твоїх  родичів,  а  вони
сказали  що  лелека  той  що  мав  принести  мені  братика  раптом  захворів.  Він  дуже  хотів,  та  не  приніс...  Я  дуже
хочу  братика,  може  ти  принесеш  мені  братика,  я  скажу  мамі  щоб  ще  раз  пішла  до  лікаря  і  зробила  папери.
Принеси  мені  братика,  будь  ласка!  Й  піднявши  руки  в  гору  плакала  Оленка.
-  Лети  мій  любий  друже,  лети.
Минуло  вже  більше  ніж  пів  року,  а  дівчатка  ще  до  сьогодні  згадують  та  випадок  з  лелекою.  А  коли  вже  знову
наближалась  зима  Оленці  мама  повідомила  новину.
-  Доню!  В  тебе  буде  братик!
-  Мамо,  мамо!  Радісно  підбігла  Оленка,  та  обняла  матір.
-  Ура  ура,  в  мене  буде  братик!  Без  перестанку  святкувала  цю  новину  кружляючи  по  хаті  дівчинка.
І  коли  лягала  спати,  стала  но  колінка  та  молилась:
-  Боже,  ти  пам'ятаєш  того  лелеку?  Що  жив  тієї  зими  в  мене!  Знайди,  будь  ласка,  його  Божечко  та  подякуй  йому  дуже
за  братика.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864482
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.02.2020


Історія якої не було…!

                                                 
Зимовий  прохолодний  день  не  міг  позначитись  на  перехожих,  закутавшись  із  головою  
в  свої  шарфи  та  у  теплий  одяг,  вони  не  часто  проходили  вулицю  яка  котилась  на  вокзал...  
Було  дуже  холодно,  зима  відверто  із  морозом  не  жаліла.  Та  не  зважаючи  на  це,  охайний  
чоловік  з  собакою  вже  з  годину  тому  як  сидять  в  кутку  на  трутуарі.  Хоч  тільки  ще  
розвиднюватись  починало.  
 -  Ой  земле  моя  рідна,
 -  люба  батьківщино!
 -  Чом  ти  стала  біднааа,
 -  Розкажи  похилена  калиноооо...
Розносилив  вітер  ноти  із  словами...  
 Народу  цього  дня  майже  не  було,  лиш  кілька  інколи  проходилось  студентів  з  великими  
валізами,  що  поспішали  з  гарним  настроєм  на  електчички.  Та  ніхто  з  них  пожертви  майже  
не  кидав.  А  тут  один  з  студентів  жартівників  будучи  під  кайфом  вирішив  відокремитись  
від  інших  чимось,  підбігши  до  сидячого  музиканта  із  "чотирилапим"  та  висунувши  наче  
той  жераф  свою  шию  заглянув  в  скриню  із  пожертвою,  тай  аж  скривився!
 -  ОООООО...  А  я  вже  думав  обмінятись...  Свою  валізу  відати  тобі,  а  собі  забрати  твої  
міліардерські  статики!  Та  вибачай,  у  мене  там  в  валізі  Ноут  бук,  та  ще  куча  різного  
чого,  а  в  тебе  копійками  тільки  пару  гривників!  -  Підносив  вище  себе  жартівник,  а  тоді  як  
почав  реготати  зі  своїми  "друзяками"  що  обступили  "музиканта"  наче  справді  на  концерті!
Але  чоловік  на  це  промовчав  й  нічого  не  сказав!  Лише  погладив  свого  "друга"  тай  
продовжив  знову  грати  та  сьпівати  наче  й  небувало  цього  інцеденту.  Та  лиш  хотів  почати  
свою  найстарішшу  пісню  як  тут  дзищання  старого  телефону  змусило  тягнути  руку  у  кишеню...
 -  Ало,  я  слухаю!  Чекаючи  новин  звертався  в  слухавку  сивенький...
 -  Пане,  даруйте  але,  ми  безсилі,  ми  нічого  вдіяти  не  можемо...  Вона  більше  дня  не  
протягне...  Хоча  і  цього  може  бути  забагато...  Рана  виявилась  аж  занадто  серйозною,  
хоча...
 -  Ало,  ало!  Пане  лікарю  ви  чуєте  мене?!  Ало...  Хоча  що?!  Перепитував  по  кілька  раз,  
чоловік  та  морно,  на  швидкі  набирання  абонента,  лиш  оператор  відзвітовувався:
 Ваш  абонент  перебуває  поза  покриттям,  зателефонуйте  йому  будь-ласка  пізнішше...
 -  Надії  мало  дуже...  Промовив  музикант  дивившися  рудому  собаці  прямо  в  жалісливі  очі...
 -...  от  ще  посидимо  допоки  змеркнется  тай  підемо,  та  як  туди  зайдемо...  Яяяя...  
Не  знаю...  Мені  так  боляче,  а  от  тобі  ще  більше  адже  ти  її  любив  ще  дуще...  
 Задумався  на  мить  цей  чоловік  тай  заграв  ще  кілька  своїх  авторських  пісень  які  народ
його  років  колись  любив.  А  тоді  опустивши  голову  до  низу  затих  й  задумався...
 А  в  іншому  кутку  міста  Марічка  в  цей  час  завершувала  прибирання  на  стриху  свого  будинку.
Й  сортуючи  газетні  галереї  батькових  друкарських  робіт,  а  їх  там  були  стопок  незліченні
кількості,  помітила  статтю  на  подобі  інтерв.ю  про  дуже  зхожого  чоловіка.  Якого  десь  
начебто  і  зустрічала...  Таке  знайоме  якесь  обличчя...  Але  от  тільки  де  його  я  бачила  не  
пригадаю.  Прикусивши  губу  за  губу  тримаючи  газету  із  статею  на  мить  ворушила  свої
спогади  дівчина.  А  тоді  присіла  тай  хотіла  почитати  щоби  дізнатись  більше  про  цього  пана,
як  тут  згадала  що  батьки  сказали  що  затримаются  на  роботі  й  попросили  забронювати  2  білети  
до  Тернополя.  І  тільки  й  назву  встигла  прочитати  Марічка,  що  була  подібна  на  одну  із  заповіді!  
"Не  оминай  коли  проходиш,  поруч  бідного,  слово  добре  теж  багато  чого  значить!"  Й  вхопивши  цю  газету,  
з  надією  почитати  в  по  дорозі  переоділась  тай  побігла  на  маршрутку.
 В  маршрутці  народу  було  досхочу,  тому  кондуктору  прийшлось  не  солодко!  Тай  дівчина  
навіть  і  ненамагалась,  томушо  і  руки  звільнити  не  могла.  Лиш  чекала  як  і  кожен  коли  вже
буде  бажана  ота  зупинка.
 -  Ой  ну  ось!  Всьміхнулась  дівчина  тай  з  великим  задоволенням  виходячи  з  маршрутки,  
швиденько  попрямувала  до  залізничного  вокзалу.  Й  минаючи  будинок  для  взуття,  побачила  
отогж  чоловіка,  що  й  согодні  на  титульні  сторінці!  Лиш  в  "Експресі"  був  на  фото  
без  собаки.  Та  одягненим  по  поважнішше!  Та  молотшим  трохи,  тільки  борода  таж  сама  і  була.
Й  зупинившись  прямо  перед  ним,  про  себе  говорила:
 -  Ну  ж  точно  ж!  Ось  де  я  його  бачила!  Отут!  Кілька  днів  тому  коли  зустрічала  бабусю  із
Хмельницького!  Й  кивнувши  головою,  тихесенько  привітавшися  побігла  до  вокзалу  за  
білетами.  Ще  залишалось  хвилин  10  йти,  але  витягнувши  оту  газету  із  своєї  сумочки  вона
ще  раз  перечитала  її  назву,  тай  щоби  встигнути  поговорити  із  цим  чоловіком  ще  
дуще  побігла  за  білетами.
 А  чоловік  уже  жбирався,  сипав  до  кишені  небагато  тих  грошенят,  й  акуратно  ставив  до  чехлу
баян.  А  захекана  Марічка  виконавши  батьківські  вказівки  вже  верталась.  Й  доходяти  до  
музиканта,  привіталась  вдруге!
 -  Добридень  Пане!  ...  І  зашарудівши  кульком  з  печивом,  запитала:
 -  А  ваш  собачка  печиво  їсть?
 На  що  отримала  відповідь:
 -  Дай  Бог  здоровячка  і  тобі  дочко!  Печиво???...  Всьміхнувся  тихенько,  й  подивившися  не
злим  добрим  поглядом  промовив:  
 -  Добре  в  тебе  серце,  дочко!  Добром  відплатится  тобі  пізнішше!
Й  присівши  Марічка  радісно  вгостила  руденького  собаку,  який  виляючи  своїм  пухким  хвостом
чемно  підійшов  і  легенько  ласував  печивом  прямо  з  рук.
 -  А  ви  музикант?  Задавала  з  цікавості  питання  Марічка!  І  ще  хотіла  кілька  задати.  
Наподобі.  Чого  ви  тут?  На  морозі  а  не  в  залі  граєте?  Що  трапилось  що  зараз  в  такому  
одязі,  ходите?  Бо  ж  в  газеті  були  в  зовсім  іншому?...  Але  зі  своєї  стриманості  що  навчила
бабуся,  ніколи  не  лізти  поперед  батька  в  пекло,  задала  лиш  одне  питання!  
 -  Ні  дочко!  Я  не  музикант!  Відповів  цей  чоловік.
І  був  якоюсь  загадкою  для  неї!  Такий  скритий,  та  водночас  чесний,  але  водночас  і  сумний!
 -  Алеж  в  вас  такий  голос  і  ви  так  граєте?...  Якось  вирвалось  в  Марічки  й  вона  хотіла  
витягти  статтю  оту  з  газети,  як  тут  добродій  вже  додав  більше!
 -  Це  дуже  довга  історія,  дочко.  Так  вже  сталось  що  моє  нажите  вже  давно  немоє...  Все  що
є  примені  це  ось  старий  відремонтований  баян  і  мої  чотирилапі  друзі...  Та....  Три  дня  тому,  я
рубав  посохлі  дерева  в  лісі,  зі  двома  своїми  собаками,  як  тут  одна  із  них
побачила  зайця  та  помчалася  за  ним...  А  в  той  час  мисливець  вистрелив,  і  я  почув  різке
скавуління...  Пуля  зачепила  серце.  Вона  дивом  Божим  жива,  та  помирає...  Зараз  на  
підтримці  у  ветеринарні...
 -  Ой...  Аж  заплакала  Марічка,  а  що  з  нею  буде?!  А  що  з  нею  буде,  біднесенька...  Її  
врятують?!  Переживала  дівчина.
 -  Залишилось  її  недовго,  от  тільки  тут  на  цьому  світі  декуди  без  грошей  нічого  не  
роблять...  Зараз  все  в  руках  Божих!  Надіюсь...  -  Відповів  старий  добродій  та  подякував  за
печиво,  й  знявши  свого  капелюха  попрощався  як  колись  у  давнину  це  лицарі  робили  тай  
помало  все  дальше  й  дальше  віддалявся  на  вузькій  дорозі.  А  Марічка  все  немов  вкопана  і  
кроку  не  ступала  а  все  стояла  і  дивилась  в  слід  отому  музиканту.  Що  потім  взагалі  кудись  
неначе  зник.
 -  Ой,  це  ж  треба  так!  От  і  на  тобі...  Зкривилася  дівчина,  бо  ж  теж  дуже  любила  собак.  
Й  враз  згадавши  про  газету,  що  там  було  з  цим  добродієм,  тільки  і  відсунула  замок  сумки,  
як  тут  наче  щось  в  душі  раптом  появилась  в  неї  така  впевненість  що  вона  може  чимось  тут  
зарадити  і  постаратись  допомогти,  і  так  ця  думка  окрилила  що  вона  немов  на  крилах  то  
летіла  у  домівку.  Й  тільки  знявши  своє  взуття  і  розстепнувши  верхній  гудзик  пальта,  що
стискав  відверто  шию,  побігла  у  свою  кімнату  до  компютера.  Й  перехрестившись  промовила  до
земного  помічника  домашніх  завдань  Гуглу!
 -  Боже  поможи  щоби  найти  те,  щоби  врятувало  ту  поранену  собаку!  Й  взялась  шукати  на  
ветеринарських  сайтах,  різні  ліки!  Й  багато  чого  тут  було,  та  гарантії  що  серцю,  всьому
центральному  володінні  життя,  поможе  ніхто  не  давав.  А  навпрочут  тільки  писало  про  
паралельні  наслідки.
 З  кухні  лунав  мамин  голос,  з  закликом,  -  Гарячий  борщик  з  варениками  вже  готовий!  
Марічко,  не  зволікай!  Й  дівчина  щоби  не  вечеряти  холодне  вже  хотіла  закривати  всі  
відкриті  сайти  про  собак,  як  тут  побачила,  статтю  яка  була  обведена  червоним  кольором  та
мигала  із  написом!  "Комусь,  це  терміново!"  Й  Марійка  відразуж  відкрила  запис  цей.  Й  
опинилась  наче  на  7  небі  від  щастя,  від  прочитаного!  Її  хватало  тільки  перших  слів  з  
статті!  Та  кординатів  як  звязатись!  "Дорогі  любителі  домашніх  улюбленців  собак!  Якщо  
в  когось  у  собаки  є  проблема  з  серцем.  Звертайтесь  за  цим  телефоном  +38065......  .  Мене
звати  Діма.  Мій  собака  народився  із  двома  серцями,  і  зрадістю  би  поділився  одним  своїм
кому  це  дуже  сильно  потрібно!  НЕ  ДОРОГО!  Звертатись  у  будьякий  час  доби"
 -  Ну  нічого  собі,  і  таке  можливо????  В  цьому  світі!  Раділа  Марічка,  й  записавши  номер
телефону  того  чоловіка,  зняла  з  себе  верхній  одяг,  і  ніхвилі  часу  не  гаячи,  поглянула  на
свою  руку,  де  красувався  ще  недавно  придбаний  годинник.
 -  Надіюсь  не  розбуджу,  тай  телефонувати  написано,  можна  в  будьякий  час!  21-00  наче  і  
непізно  ще  і  так  то  є.  Дорога  є  зараз  кожнісінька  мить.
 -  З  Богом!  Набираючи  з  домашнього  Марічка,  чекала  довгожданого  "Ало".
 Й  через  кілька  гудків,  абонент  підніс  слухавку.  А  Марічка  багато  неговорячи,  розпитувала
усе  лише  по  суті,  бо  вже  мама  знову  кликала  на  смачну  вечерю,  про  ціну  і  де  зустрітись
можна.  Й  узгодивши  усі  питання,  аж  тоді  пішла  вечеряти...
 -  ...  Тількиб  дочекалася  ота  собачка  на  своє  нове  серденько!  Накриваючись  тепленькою  
ковдрою  мріяла  Марічка.  А  тоді  згадала  що  все  немала  часу  почитати  ту  статтю,  все  щось
недавало.  Й  вставши  з  теплого  ліжка  пішла  до  сумки  й  витягла  газету.  Й  думавши:  Усе!  Тепер
ніхто  не  помішає,  можна  вже  почитати.  Але  нічний  тихенький  сон  заставив  думати  по  іншому.  
Затремтіла  наче  від  легенького  вітру  у  її  руках  газета.  Й  Марічка,  задрімала  та  міцно  заснула.
 Прийшов  ранок  й  будильник  задзвенів  7-30.  Час  вставати,  годі  спати!  Горлав  півник  в  
телефоні.  Й  Марічка,  вмившись  та  привівши  себе  в  добрий  лад.  Попила  чаю,  взяла  паспорт
сіла  на  маршрутку  та  поїхала  на  Привокзальну.
 -  Добридень,  Пане!  Перше  що  вилетіло  з  вуст  в  Марічки.  Вона  ще  живе?!  Запитувала  
обнадіяна  дівчина!
 -  Дай  Бог  здоровячка  дівчино.  Відповідав  величний  музикант.  Що  теж  тількищо  прийшов  на
це  місце.  Й  вістаючи  з  скриньки  баян  додав:
 -  Вона  сильна...  І  ще  тримаєтся...  Але  от  скільки  ще...  Незн...
 -  Жива,  Жива?!  Підстрибувала  Марічка  перебиваючи  чоловіка.  Я  з  добими  новинами!  Ваша
собака  житиме!  Є  один  щедрий  собкака  який  народився  із  двома  серцями  і  хочеть  поділитись
щоби  врятувати  іншій  собаці  життя!  Я  по  Інтернеті,  знайшла!  Все  чесно.  От  через  кілька  
хвилин,  господар  того  собаки  буде  тут!  І  ще  раз  все  те  саме  що  я  тількищо  розповіла  він
розповість  у  друге!
 -  Таких  операцій  вартість  позахмарна...  Уважно  вислухавши  дівчину  відповів  музикант.
Та,  є  дещо,  що  ми  невзмозі  вирішити...  хоча  наша  віра  робить  чудеса...  Зворушено
промовляв  до  Марічки  персонаж  з  газети.  Йому  й  на  думку  таке  неспадало  що  оця
доволі  ввічлива  і  трішечки  сьмішненька  дівчина  із  вухатою  шапкою,  може  врятувати
нехай  і  через  когось,  життя  його  собаці.  Й  зажеврівши  надією  музикант  кивнув  своєю
шиєю  у  бік.
 Дічтавши  телефон  із  сумочки  Марічці  так  хотілось  ще  набрати,  але  її  добрі  манери
цього  недозволили.  Щоб  ненабридати.  Ато  хтозна  в  якій  ситуації  може  бути  та  людина.
А  може  й  справді  за  кермом  автомобіля.  Й  подивившись  тільки  яка  година,  себе  тільки
запевнела,  що  все  буде  гаразд.  Роздивлялась  навкруги.  І  так  і  сталось.
 Із  вулиці  що  вела  від  ріки,  до  часто  було  шумно  в  зимку,  завжди  лунали  голоси
хлопчаків,  "Давай,  забивай!"  "  Шайбу,  шайбу",  вийшов  чоловік  з  собакою  яка  
кружляла  біля  нього  недаючи  проходу,  й  весь  час  підстрибувала  на  задні  ноги.
 -  Добридень!  Залунало  і  з  вуст  одинакового  приблизно  за  роками  із  Марічкою
хлопчини.  Це  ви  Марічка?!
 -  Привіт,  а  ви  той  самий  добродій  із  собакою?!  Вітяяяя....?  Всьміхаючись  запитувала  дівчина.
Й  від  радості  засвітилась  як  кличко  після  перемоги.  І  щоби  знову  перетворити
веселкову  полосу  життя  отих  товаришів,  додала.
-  Ну  щож,  часу  в  нас  обмаль,  Й  погладивши  під  вушком  собаку  донора,  неголосно
промовила.  Поможи  будь-ласочка  добрий  собачко  нам.  А  той  лиш  тільки  завертів  хвостом  й
давай  знайомитись  відразу  з  новим  приятелем.  Й  якщо  забракне  грошей
то  підкажи  де  їх  зайняти...
 Й  учотирьох  вони  негаячи  часу  вирушили  до  міської  ветеринарні.  Марічка
всю  дорогу  Господа  молила,  щоби  був  присутній  при  пересадці.  А  юнак  із
добрими  намірами,  тільки  і  по  декілька  разів  переказував  одне  й  теж  саме
музикантові,  що  по  дорозі  він  все  обміркував  й  невізьме  нікопійки
з  їхніх  гаманців.  А  на  преваликий  подив  додав.  Що  допоможе  із  фінансами
які  потрібно  буде  заплатити  ветеринару.  Бож  як  виявилось,  що  на  жаль
він  залишився  сиротою,  а  батьки  за  життя  свого  володіли  немаленькими
статками.  Й  йому  відомо  біль  втрати.  Хоч  і  це  лише  собака...  Та  для
рижого  це  буде  дуже  боляче.
 Ну  ось  ми  і  прийшли,  по  джентельменськи  відчинивши  двері,  сказав
юнак  Вітя.  О,  а  тут  тепленько,  терши  свої  змерзлі  руки  від  холоду
промовила,  Марічка.  Й  сама  перша  підбігла  на  Рецепшин  й  навіть  трохи
розгубилась,  коли  побачила  за  писарським  столом  свою  сусідку.
-  Галина  Миколаївна?!  
Добриго  дня,  Марічко.  Відповіла  та.  Що  привело  тебе  сюди?!
Аммм...  Тут  є  одна  собака,  яку  підстрелили  на  полюванні...  І  ми  всі  дуже
хочемо  їй  допомогти...  Ось  вже  і  донора  найшли...
 -  Знаю  знаю,  перегортаючи  важкувату  набиту  різними  документами
папку  відповідала  сусідка.  Вона  в  важкому  стані  дуже,  Марічко.
Зараз  на  підтримці...  
 У  нас  є  собака  з  двома  серцями.  Поправляючи  свою  шапку  озиралась  назад
Марічка.  Й  погладивши  додала.  А  ось  і  наш  герой.
-  Дуже  добре.  Я  зараз  повідомлю  лікаря  про  це.  Й  Галина  Миколаївна
вмить  неначе  загубилась  в  довгому  коридорі.  
-  Все  буде  добре!  Все  буде  добре!  Про  себе  говорила  Марічка.  
А  музикант  надзвичайно  був  вражений,  тією  добротою  і  всією  трепетністю
дівчинки,  бож  дехто  зі  своєю  собакою  так  необходится  як  вона  от  із  чужою.
Якщо  людина  має  серце!  Вона  має  все!  А  якщо  вона  намає  серця,  вона  немає
нічого!
 Що?!  Даруйте?  Я  не  досить  добре  почула,  перепросила  Марічка  і  хотіла  взнати
що  саме  говорив  музикант.
Та  той  легенько  лиш  похлопав  по  плечі  Марічку  і  Вітю,  та  промовив:  
-  Діти  добрі!  Дякую,  велике  вам!
А  з  коридору  швидким  поважним  короком  верталась  Марійчина  сусідка  й  із  нею
також  йшов  привабливий  з  довгим  кучеррявим  волоссям  лікар.
 -  Доброго  дня  вам,  привітався  ввічливо.  Неприємно  що  змусив  вас  чекати,
та  тількищо  завершив  операцію.  Яка  успішно  закінчилась  Слава  Богу.  Так,  ось.
Я  дізнався  від  Галини  Миколаївни  що  ви  готові  для  пересадки.  Таким  чином  шанси
на  успіх  непогані.
 -  Ось  цей  собака  наш  герой?!  Присів  до  його  зросту  лікар.
А  Рекс  як  його  звали  відразу  ж  лапу  і  подав.  -  Ооо,  щей  вихований,  посьміхнувся  лікар  й
радо  потиснув  руку  тому.  Й  попросив  іти  із  ним  на  анастезію.  А  всім  друзям  наголосив:
Побажайте  успіху  нам!
 -  З  Богом,  вдалої  операції.  Бажала  Марічка.  І  незакрила  очей  ані  на  хвилинку,  допоки  незавершилась
операція.  Бо  Вітя  сьогодні  з  ночі  із  роботи  повернувся,  і  незакимарити  незумів.  Тому  сон  узяв  самим  першим,  
а  другим  хоч  і  з  боротьбою  та  переміг  музиканта.  А  вона  до  Ісуса  та  до  Матері  Божої  за  цей  час  ледь  не  всю  
книжечку  змолила.  І  все  поглядала  на  годинника.  Бо  по  інтернеті  читала  що  це  дуже  делікатне  діло,  серце  це
мотор.  Тому  його  пересадка  потребує  часу.  Біля  8-ми  годин.  Й  на  телефонні  тривожні  запитання:
 -Доню,  де  ти?
Відзвітовувалась  тільки  що  на  дуже  важливій  справі.  А  як  тільки  зявится  в  домівці  обовязково  все  розкаже...
Минуло  і  справді  годин  й  переживань  багато.  Але  і  минув  той  час.  Тай  завершилось  те  довгоочікуване  оперування  
аж  кілька  хвилин  по  19-00-цятій.
 Й  зарипіли  вчаз  скрипучі  тоненьким  звуком  двері.  Й  по  коридорі  почувся  знайомий  стукіт  туфлів.  
-  Божечко,  поможи  поможи,  почала  будити  всіх  Марічка.  Й  завмерши  на  мить,  зі  стомленими  та  сонними  обличчими
група  підтримки  якщо  так  моїна  їх  назвати.  Почули,  що  ця  як  і  попередня  операція  пройшла  благополучно!  
-  Єєє!  Ура!  Ура!  Я  знала,  цілуючи  Ісусикового  образка  підстрибувала  від  радощів  Марічка.
Й  провідавши  через  віконце  захисне  Чотирилапих  рятувальника  та  потерпілого,  усі  відправились  до  дому!
 -  Мам,  ти  не  уявляєш,  бігла  по  сходинках  свого  підїзду  Марічка.  Собака  мав  два  серця  і  поділився!
-  Який  Собака?!  Доню!  Ти  про  що!  Обурювалась  мама.
В  той  час  як  марічка  вже  відчиняла  двері.  Й  захекана  знявши  тільки  чобітки  поспішила  на  кухню,  і  з  гарячим
смачним  чаєм  з  лимоном,  все  мамі  і  розповіла.  
З  боку  це  виглядало  малоімовірно,  але  мама  всі  таємниці  доньки  знала  і  берегла,  тому  неповірити  немогла.
Вже  на  ліжку  лежачи  під  теплим  пуховим  одіялом  все  по  сто  раз  прокручувала  в  голові  слова  лікаря,  (що  все
закінчилось  благополучно).  І  їй  так  кортіло  почитати  ту  газету  про  господаря  собаки  що  то  капець  просто,  але  і
вилізати  із  тепленької  ковдри  не  хотілось.  Тому  заплющуючи  очі  вирішила,  що  газета  нікуди  не  втече  і  прочитає
завтра  в  будь  який  час,  щож  в  суботу  навчання  непроводять.  Й  наснився  Марічці  що  вона  гуляє  парком  а  тут  на
лівці  сидить  той  добродій  і  читає  якісь  газету  а  його  собаки  радісно  граются  в  парку.  Вова  підходить  до  нього
і  намагаєтся  щось  зпитати  але  і  рота  відкрити  неможе.  А  той  добродій  складає  враз  свою  газету  таку  схожу  як  ота
її  що  вдома,  знімає  капелюха  і  говорить:
 -  Знаєш  Марічко,  твій  вчинок  буде  краплинкою  в  океані,  але  «він  може  здійняти  таку  велику  хвилю,  від  якої  
підніметься  на  босії  ноги  весь  океан».
-  Ой!  Затьохкало  серце  в  Марічки,  як  з  просоння  пробудилась.  І  враз  задзвенів  будильник,  Що  кричав  вставай  
вставай.  Ануж  бо,  мучила  цікавість  дівчинки.  Й  та  підбігла  до  компютерного  свого  столика  й  хотіла  почитати
вже  нарешті  ту  статтю.  Про  того  чоловка.  Хто  він?  Та  ким  він  був
ранніше?!  Але  коли  взялась  читати  то  побачила  щієї  статі  немає  зовсім!  Неначе  і  небуло.  І  подібної  такої  навіть
і  нема.  Так  і  не  дізнавшись  ким  він  був...  
                                                               






 



 




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864358
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.02.2020


Господь завжди дає нам шанс!

За  календарем  був  піст.  Та  тільки  не  для  Софії!  Для  неї  віра  в  Господа,  а  тим  більше,  в  піст,  це  було  не  більш
ніж  просто  маячня.  
 -  Правителя  світу,  як  це  багато  хто,  твердить,  ж  нема!  Це  ж  вигадка!  Якщо  Бог  є!  Тоді  чому  його  
ніхто  не  бачить?  От  в  чому  й  суть!  Чому  він  не  живе  на  землі?  Бо  відповідь  тільки  одна!  Кожен  сам  собі  Бог!  
Тай  навіть  доказів  нема  що  він  існував  би!  Але  чому  всі  поводяться  як  ті  справді  маленькі  діти,  моляться  до  фотографій?
Тай  ще  називають  їх  іконами!...  Ходять  в  храм  та  б’ють  поклони,  а  хтось  отой  що  видумав  це  все  десь  собі  живе  
багато  і  нічого  не  відказує  собі.  "Зрубав  зелені"  на  наївних,  тай  регоче,  мало  і  не  трісне  з  цього  всього.
 Такі  думки  не  полишали  Софію  ні  на  мить!  Куди  б  не  йшла,  а  вони  усе  за  нею!  Здавалось  що  в  ній  і  справді  як-то
кажуть  не  було  Святого  нічого!  Ні  в  думках,  ні  в  поступках  ні  на  ній...  Та  думки  думками,  і  твердження  твердженням
а  час  на  місті  не  стояв  і  не  стоятиме  ніколи,  хіба  що  лиш  на  фотокартці...  Не  минув  він  й  Софію  Олегівну,  засивіли
наче  через  дим  пройшлася  волоски,  але  на  превеликий  жать  в  думках  нічого  не  змінилось,  а  на  впрочут  життя  потрохи  
на  все  впевненіших  швидкостях  котилось  в  прірву.  Це  було  видно  неозброєним  оком,  простому  навіть  перехожому  що
бачив  бабцю  в  перший  раз...  Але  шкода  що  лиш  вона  не  замічала  цього  зовні!  Не  щира,  а  душі  завжди  на  когось  зла,  
пихата  та  "всезнаюча"  літня  жінка  і  не  думала  мінятися  ніколи.  Їй  і  так  добре  було,  й  на  хліб  людей  що  пригощали  
вона  завжди  відповідала  "вдячністю"  у  відповідь  лиш  простягала  камінь!...
 Був  січень.  Й  потрібно  було  терміново  за  вказівками  найбільш  "великих"  українських  медиків,  добиратись  в  Штати.  Бо
на  Україні  ще  таких  методик  не  придбали.  А  похилу  жінку  вже  більш  ніж  місяць  без  зупинку  як  боліла  голова.  
Відкладати  політ  неможна,  бо  час  грає  навпаки!
 -  Ось  тримай,  -  в  аеропорту  проводжаючи  маму  наполягав  син.  Це  Образок  Пресвятої  Родини!  Він  допоможе  в  будь-яку  
годину!  
 -  Ні,  синку,  ти  що  теж  за  ними!  Відвертаючись  від  образка  руками  все  розмахувала  наче  мухи  відганяє  жінка.  
 -  Дивлюся  дарма  я  тебе  не  контролювала  так  часто!  Але  як  повернуся  то  розтолкую  що  й  до  чого!  Бо  це  певне  твої  
друзі  так  тобі  по  наплітали,  бачу.  Бо  більше  і  ніхто  й  не  міг...  Ти  ж  слухаєшся  тільки  їх...  От  батька  вже  переконала
а  от  ти  дивлюсь  що  ростеш  із  розумом  не  так  як  треба!
 -  Мамо,  що  ви  починаєте!  -  Знаючи  характер  мами  син  все  одно  намагався  всунути  образка  до  кишеньки  у  плащі!  -  це
оберіг,  мамо!  Ну  візьміть!  -  наполягав.
 Та  мама  усміхнувшись  витягла  із  сумочки  Домовика,  та  відповіла:  
 -  Ось,  Юро  оберіг!  І  Він  зі  мною,  береже  і  нашу  оселю  і  нас!  Якщо  він  зі  мною  то  все  буде  гаразд!  Не  переживай!
Тай  це  ж  літак,  а  не  якась  незрозуміла  штука  що  може  хто  -  зна  де,  приземлитись!  Теревенила  жінка  все  на  своєму,
вже  і  не  даючи  синові  слова  вимовити.
 Що  той  лиш  встиг  поцілувати  в  щоку  маму,  й  літак  закрив  шасі,  і  незабаром  рушив  тай  понісся  в  хмари.
 І  все  було  наче  добре,  та  повертаючись  до  дому,  сидячи  в  маршрутці,  Юру  охоплювало  якесь  доволі  тривожне  відчуття.
Він  наче  відчував  що  щось  не  так  може  відбутись...  І  навіть  заспокоюючи  себе  маминими  словами  "Що  все  буде  гаразд"
це  відчуття  чомусь  не  покидало.
 А  там  високо  заховавшись  між  пухкими  хмарами,  і  справді  було  не  так  просто,  літаючий  об’єкт  ні  з  того  ані  з  сього
почав  враз  різко  падати...  І  вже  через  годину  всі  канали  зашуміли  свіжою  та  неприємною  новиною,  -  що  розбився  ТУ-1,
який  лиш  дві  години  був  в  повітрі,  причини  чи  якісь  хоча  подробиці  нікому  не  відомі...  
 А  Софії  Олегівні  тим  часом  раптово  потемніло  у  очах,  а  потім  жінка  відокремилась  із  свого  тіла,  й  почала  летіти  в
якийсь  доволі  дивний  тунель,  що  був  схожий  на  печеру.  Тільки  зроблений  чи-то  із  пластику  чи  із  скла...  Та  яка  
різниця  взагалі?!  Але  дихати  у  ньому  було  все  важче  і  важче...  Лиш  старості  не  було  чути  так,  не  боліли  ноги  а  ні  
руки,  які  ще  пів  віку  тому  простудила,  ані  голова.
 Та  враз  все  стало  сіро-сіро,  й  політ  припинився.  А  жінка  впала  у  якесь  помешкання.  В  якому  було  тихо-тихо.  
Й  обглядаючись  в  кожні  боки  враз  опустила  голову  до  низу,  й  побачила  там  вдалині  людей  які  літали,  але  були  всі  
одіті  в  чорному.
 -  Де  я?  Збентежено  промовила  невіруюча  жінка.  -  Це  розіграш?  Ау!  Де  я,  ей  ви!  Літаючі  люди,  де  яяяя!  Хотіла  хоч
в  когось  дізнатися  нарешті  куди  приземлилась  жінка.  Та  навкруги  було  так  само  тихо-тихо...  От  хто  лиш  говорив
крім  неї  це  тільки  власне  відлуння!  Витягла  свій  телефон  набрала  сина,  чоловіка,  проте  мережа  хоча  є,  а  оператор
все  твердить  що  номерів  таких  вже  більше  не  існує...
 -  Ну  й  виставу  придумали...  Це  напевне  сон,  або  я  й  справді  збожеволіла...  Падала  в  паніку  обурена  жінка.
 І  вже  мало  не  заплакала,  та  враз  із-за  плечей  почула  чиїсь  голос.
 -  ...ти  дома,  донько  моя!  
 Хто  ви?...  Різко  озираючись  запитувала  знову  Софія  Олегівна.  
 А  перед  нею  стояв  суворий  сивуватий  чоловік,  що  чимось  нагадав  її  місцевого  суддю.  Такої  самої  статури,  невисокий.
Проте  лише  з  хрестом  в  руках.
 -  ...ти  що  Бог?  Якось  жартівливо  висловилась.  
 -  Тебе  ж  не  існує?  Розводячи  руками  кепкувала  жінка.
 Та  від  погляду,  оцього  чоловіка,  стареньку  в  піт  аж  кинуло.
 -  Я  дав  заповіді!  Ти  про  них  чула?  Спокійно  та  водночас  і  суворо  запитував  цей  чоловік.
 -  Ні,  в  мене  їх  не  було.  Зачервонівшись  Софія  Олегівна  відразу  опустила  очі.  І  враз  прокрутила  у  своїй  пам’яті  ще
коли  була  малою,  як  приїхала  до  бабусі,  а  та  вчила  її  10  заповідей  та  молитви...  Але  запам’яталися  не  всі...
 Цієї  миті  жінці  так  стало  соромно,  що  вже  й  годі  було  щось  казати.  Вона  навіть  слово  мовити  якесь  боялась  вже.
 -  Підійди  сюди!  Попросив  цей  чоловік,  що  не  назвався  навіть!  Та  запитати  як  його  ім’я  невіруюча  жінка  не  насмілилась.
 Лиш  із  цікавості,  невпевнено  зробила  кілька  кроків  в  інший  бік.  Отець  відкрив  віконце,  та  мовив:
 -  Подивися  на  будинок  свій  з  гори,  дивись  як  гарно  там!
 Поглянувши  на  це  все,  Софія  Олегівна  враз,  наче  забулась  де  дона  і  з  ким,  й  так  замилувалася,  такою  гарною  
природою.  Що  й  очей  відвести  не  могла.  
 -  Але  гарно!  Злапалась  за  голову,  продовжувала  про  себе  в  голос  говорити  -  Справжня  весна,  а  аромат  квіток  не  
зрівняється  із  запахом  навіть  най  дорожчими  парфумами.  А  їх  стільки  туттт...    І  то  багато  таких  що  й  з  роду  не  бачила,  
а  вона  ж  то  взагалі  квіткарка,  й  ще  й  яка!  Адже  на  цьому  як  хвалилась  всім  що  "зуби  біла"!  Й  половину  правди  в  цих
словах  то  було.
 -  нічого  собі...  Які  ряснющі  яблука,  а  он  і  такі  самі  груші...  Не  ввіривши  своїм  очам  продовжувала  бабця.
 А  Отець  додав:
 -  Це  лише  частинка  того  що  ти  бачиш,  на  все  інше  я  тобі  очей  не  відкриваю  ще!...
 -  ну  але  де  це!  Поясніть!  Це  що  рай?  Закидувала  питаннями  бабуся,  мов  мала  дитини.  -  Я  майже  нічого  не  пам’ятаю,  
останнє,  як  сідала  в  літак,  оце  і  все!
Отець  не  посміхаючись  все  так  же  із  не  природною  загадковістю  продовжив:
 -  Це  там  де  ти  маєш  жити,  донько  моя!
 -  Донько?!  Повторила  за  Отцем  бабуся.  Але  враз  не  стримавшися  сплеснула  в  долоні.
 -  Я  хочу  туди!  А  коли  можна?  
Та  Отець  незважаючи  на  її  емоції  простягнув  руку  та  показав  на  одну  оселю  що  була  розміщена  за  невеличкою  обсадженою
квітками  схожими  на  ромашки,  горою.
 -  Ось  твій  будинок,  в  якому  мала  жити  ти.
Й  ставши  на  "п’ятки"  жінка  побачила  що  за  горою  було  безліч  таких  гарних  осель,  що  були  дуже  гарними...  Проте  в  всіх
інших  двері  були  відчинені,  а  в  отій  де  вона  має  жити  чомусь  закриті  на  колодку...
 -  ...  пане!  Схвильовано  звернулась  бабця,  даруйте  -  а  чому  моя  закритий  на  колодку.  Як  мені  зайти  до  середини?!
 -  В  вас  є  ключ  до  моєї  оселі?  Якось  наче  вискочка  промовила  старенька.
А  Отець  чекаючи  наче  цього  запитання,  уточнив:
 -  Його  ще  не  скував  коваль!
 -  А  коли  скує?  Хто  він?  Можна  телефон  до  нього!  Зажеврілася  переживаннями  ця  жінка.
А  Бог  Отець  поглянувши  її  у  очі  відповів:
 -  Він  все  життя  кував  ключа  на  іншу  вулицю...  І  показавши  пальцем  на  ту  вулицю,  що  була  справжнім  пеклом  де  люди  
кричали  та  вищали  гіркими  вересками  й  криками...  
 -  Я  стільки  раз  намагався  навернути  коваля!  Та  він  не  вірив...  
 -  Ні,  я  туди  не  хочу!  Впала  втомлена  з  плачем  на  свої  коліна  жінка.  -  Божеее,  прости...  -  вперше  в  житті  промовила,
невіруюча  грішниця.  
 І  розкаєно  почала  каятись,  й  благати.  Що  хоче  на  ту  вулицю!
 -  Подаруйте  мені  шанс!  Я  все  виконаю  Господи!  Я  чесно  кажу...  
Вона  цілувала  ноги  Богу,  та  він  був  мов  із  хмар...
 Проте  Бог  любить  кожного  із  нас  незважаючи  на  наші  всі  жорстокі  й  не  жорстокі  вчинки.  І  пожалів  Всевишній,  та  
покликав  Архангела  Гавриїла  щоби  той  приніс    до  Божого  престолу  книгу  життя  з  бібліотеки.  Що  стояла  на  самій  
нижній  полиці.  Й  уважно  їй  протрактував:
 -  Ось  слухай,  Ти  будеш  бідна  жінка,  яка  була  схожа  на  тебе  і  зараз  в  комі,  вона  кує  той  ж  самий  ключ  що  ти.  
Її  вже  час  з  землі  прийшов...  Але  тепер  її  тіло  твоє!  Це  твій  шанс,  і  все  залежить  тільки  від  тебе!  Добро  плавить  
ключ  в  колодку  тих  зачинених  дверей!  А  зло  продовжує  виготовляти  ключ  у  ту  страшну  та  злісну  вулицю!  
 -  Я  змінюся,  змінюся,  -  ридаючи  ощасливлено  кричала  жінка.  Й  підвівшись  з  колін  вона  й  відправилась  на  світ  у  тіло
тієї  жінки  що  лежала  у  реанімації.  
 Господь  дуже  добрий!  Він  дає  нам  завжди  шанс!  Та  лиш  не  завжди  ми  його  хочемо  використовувати...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864315
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.02.2020


І звір буває вірним…

-  Хммм...  Ще  такого  не  було  при  моїй  пам’яті...  -  Чухаючись  в  чуба  зітхав  мисливець.  Ледь  не  Цілий  день  ходжу  броджу
по  засідках,  та  перевіряю  свої  капкани  що  ніколи  не  підводили,  та  усе  без  здобичі  на  при  великий  подив...
Нема  чим  похвалитися  досвідченому  вже  мисливцю.  А  так  вже  хочеться!  Бо  ж  сьогодні  вперше  взяв  з  собою  сина.  І  толку
з  того  що  всі  засідки  він  пам’ятає  навіть  з  заплющеними  очами,  як  вже  вкотре  в  них  всіх  пусто...
Мисливець  дуже  любить  своє  хобі  і  дуже  хочеть  від  сьогодні  передавати  поступово  свої  навики  та  вміння  Андрійкові.
Й  надіється  що  син,  теж  буде  ще  кращим  вдвічі  у  цій  справі.  Бо  ж  і  підтвердження  є,  що  разу  коли  мисливець  задає
питання  синові  про  будь  які  дрібниці  із  мисливства,  Андрійко  все  підтакує  та  стверджує  що  виростеть  мисливцем!
Й  радіє  батько  від  цих  слів.  Але  не  знає  правди,  тому  що  син  говорить  тільки  так  щоб  не  образити  при  цьому  тата.  Тому
що  їхні  погляди  відверто  протилежні...  І  хлопчина  залюбки  би  зараз  спускався  на  санчатах  із  високої  гори,  та  обіцяв
що  підеть  з  батьком...
Й  коли  стоячи  поблизу  звірячої  пастки  чоловік  без  слів  розводив  руки  в  боки  знову,  від  розчарування,  в  Андрійка  на
душі  було  навпаки,  він  тихесенько  радів  про  себе,  і  тут  все  зрозуміло.  Адже  його  улюбленою  передачею  по  телебаченні
є  відома  передача  всьому  світові  Дискавері.  Й  він  дуже  любить  всіх  без  винятку  сильних  та  слабких  тварин  і  жаліє  їх.
-  Нічого  не  второпаю,  точно  не  траплялося  мені  такого!  Повторювався  чоловік  -  щоб  в  домівку  повертатися  ні  з  чим...
Та  мама  нас  у  дім  не  пустить  -  всміхнувшись  жартував  з  цієї  ситуації.  Як  тут  почулось  скавуління...
Ану  Андрійку  цить!  Тссс...  Прижав  до  свого  роту  вказівного  пальця  батько  й  шепотом  ледь  зрозуміло  синові  сказав:
-  Ось  там  десь,  щось  шарудить!  І  вже  прицілившись  чекав  на  слушну  мить  щоб  натиснути  курок.
-  Е  ні,  це  точно  не  заєць!  "вухатого"  я  нюхом  чую!  -  Жартуючи  підкрадався  ближче
чоловік.
-  Татуууу,  що  там!?  Стривожено  спитав  Андрійко.
Та  батько  промовчав.
А  із  притрушеного  снігом  гілля  щось  і  справді  шаруділо  й  наче  плакало.
-  Це  напевне  вовк  сто  процентів  вовк!  Ну  зараз  ти  взнаєш  "братчику",  як  людям  шкоду  робити!  -  До  себе  ледь  чутно
мовив  чоловік,  й  цим  хоч  трохи  розвеселившись  натякнув:  -  Ех,  й  будуть  гарні  капці,  із  твоєї  шкури!!!  Тримавши
пальця  на  курку,  мисливець  враз  нажав  тай  скавуління  припинилось...
Від  цього  пострілу  Андрійка  аж  трохи  приглушило,  та  щоб  не  бачити  померлу  тварину  він  вмить  заплющив  очі  й
відвернувся.
-  От  і  все,  ти  будь  Андрійку  тут,  а  я  перезаряджу  рушницю  та  піду  перевірю,  чи  застрелив  "сіроманця"  того!
Та  обережно  підійшовши  на  те  місце  куди  спрямовував  кулю  чоловік,  почулось  знову  тихе  та  невиразне  скавуління!
-  Не  влучив  значить,  старість  й  в  правду  не  радість...  -  пробурмотів  мисливець.
А  Андрійко,  видихнув  з  полегшенням  та  аж  присів  із  того  всього.
-  Ура!  тричі  шепнувши  під  свого  носа,  забувши  про  вказівку  батька  залишатись  там,  підбіг  до  того  місця.  А  коли
побачив  що  батько  витяг  з  під  ялинки  маленьке  сіре  вовченя,  почав  просити  щоб  воно  із  нами  теж  поїхало  до  дому.
-  Я  його  буду  годувати  доглядати,  татку  будь  ласка!  Добре!?  А  мамі  його  і  татові  напишемо  записку  щоб  не  хвилювались,
з  ним  все  буде  добре,  бо  воно  в  надійних  руках!  Ну  будь  ласка  тату!...  Як  міг  випрошував  на  згоду  хлопчик.
Й  хоча  мисливець  на  це  прохання  сина  споглядав  вже  більш  ніж  суворо,  але  все  ж  погодився.  І  те  голодне  та  налякане
маленьке  вовченя  уперше  стало  пасажиром!
Не  завжди  так  буває  з  дітьми!  Проте  Андрійко  своє  слово  перед  батьком  дотримував.  Годував,  вигулював,  грався  з  ним,
та  усіляко  піклувався  про  те  вовченя.  А  коли  воно  доросле  стало,  Андрій  весь  день  просидів  в  батькові  майстерні,
стукав-стукав,  пиляв,  тесав,  та  свого  все  ж  добився,  хлопчина  обладнав  санчата  запряг  свого  "чотирилапого",  й
цілісіньку  зиму,  сам,  та  ледь  не  всіх  дітлахів  із  свого  округу,  катав.
Й  давно  подейкували,  що  багато  хто  та  навіть  із  сусідів  дивувався  про  дружбу  не  свійського  звіра  й  хлопця!  Та
нічого  в  цьому  доброго  досить  хто  з  селян  не  вбачав!  Та  хай  там  як,  а  батьки  все  ж  мали  значно  іншу  думку.
та  цього  року  коли  закінчувалась  вже  зима,  все  селище  "оточив"  сильний  мороз,  й  Андрій  на  радощах  запряг  оцього
сіроманця,  покликав  приятелів  з  вулиць  тай  гайда  кататися!  Треба  ж  користатися  моментом  зима  вже  через  кілька  днів
залишить  землю...
Але  не  пройшло  і  двох  годин  як  біля  Андрійкового  паркану  чутно  було  сумне  тривожне  виття.  Це  було  виття  справжнього
вовка!  Що  за  час  життя  на  подвір’ї  було  чути  в  перше.
-  Щось  трапилось?  Кинувши  усе  на  кухні,  вибігла  з  хатини  Андрія  мама.  Та  сунучись  у  хатніх  тапочках  побігла
до  паркану.  Й  відкривши  фіртку  жінку  аж  струсило.  На  поламаних  санчатах  лежав  весь  мокрий  та  обвитий  морозом
непритомний  син.  А  з  боку  сидів  із  закривавленою  лапою,  виснажений  вовк,  він  тихо  плакав...
-  Ех  ти  волоцюго!  Де  ти  завіз  сина?!  Ану  забирайся  геть!  Вийшовши  із  себе  копнула  ногою  жінка  вовка,  -  бачу  справді
люди  добре  говорили,  що  між  звіром  і  людиною  немає  спільного  нічого!  А  тоді  взяла  ніж  повідтинала  всю  упряжку,
що  придумав  Андрій,  забрала  сина  в  хату.  Тай  із  навіть  нецензурними  словами  прогнала  вовка,  -  І  не  думай
повертатись,  зрозумів!?  І  опустивши  хвіст  вовк  пішов...
А  відігрівшись  під  теплою  периною,  й  кількома
кружками  гарячої  малини  Андрій  в  першу  чергу  запитав  у  мами,  -  Матусю,  вибач,  мамо...  ааа...  а  як  там  Сірий?
Сподіваюсь  він  не  захворіє  після  цьогооо?!...
А  вже  не  така  збентежена  мама  поцілувала  в  щоку  сина  тай  промовила:
-  Сину  я  й  колись,  не  дуже  цьому  пройдисвітові  довіряла,  та  терпець  від  сьогоднішнього  випадку  ввірвався!
-  Не  тямлячи  нічого,  Андрій  обурено  піднявся  з  ліжка  тай  спитав:
-  Мамо,  ти  про  що?  Мам  ти  хоча  йому  лапку  перемотала?  Схвильовано  спитав  ослаблений  хлопчина.
Й  не  встиг  почути  відповіді,  як  у  дверях  пролунав  дзвінок:
-  Доброго  дня!  пані  Ніно,  а  Як  там  Андрійко?
Це  був  Женя  із  сусідньої  вулиці.  Кращий  приятель  Андрійка!  -  От,  не  знаю  звідки  він  навчився,  але  це  дуже  добре  що
ваш  вовк,  всіє  плавати...
Схвильована  мати  наче  й  все  її  зрозуміло,  та  що  і  як  поняття  враз  не  стало!  Й  почала  розпитувати  хлопця:
-  Ану  Женю,  розказуй  все  як  було,  бо  щось  не  зрозуміло  нічого  мені  тепер!
І  приятель  все  від  початку  й  до  кінця  без  поспіху  і  розказав:
-  Ми  катались  на  Надрічній.  Й  в  вашого  Андрія  на  кригу  річки  впав  ліхтарик.  А  він  за  ним  спустився,  бо  казав
що  то  подарунок  тата.  А  коли  вертався  назад  на  берег,  крига  що  на  вигляд  була  грубою,  такою  не  виявиласььь...  Й
почала  тріскотіти,  та  ламатись.  А  потім  трісла  під  ним  і  Андрій  впав  у  воду...  Всі  порозбігались  за    допомогою
лишився  тільки  я...  але  я  плавати  не  вмію  і  мотузки  не  мав  біля  себе...  Але  ваш  Сірий  справжній  друг!  Відразу
кинувся  його  рятувати.  Схопив  Андрія  за  куртку  і  тягнув,  що  трохи  роздер,  а  собі  поранив  до  криги  сильно  лапу...  й
далі...    й  далі...  наповнився  слізьми  хлопчина,  та  продовжив:  -  далі  вовк  тягнув  Андрія  на  трьох.  Він  в  вас,  кажу!
І  вже  своїм  батькам  розказав,  він  в  вас  справжній  герой!
В  очах  у  хлопця  мами  стигли  від  такої  розповіді  сльози!  Вона  кільки  хвилин  помовчала  тримаючись  руки  Андрія  що
заснув,  а  потім  вичавила  через  сором  з  себе:
-  А  я,  то  думала,  що  це  його  робота...  А  тоді  одівшись  тепло  як  слід,  вибігла  за  пошуками  "рятувальника".  Спочатку
бігла  по  слідах  де  були  краплини  крові,  а  коли  вони  закінчились.  Жінка  розгубилась,  бо  ж  не  так  то  все  є  просто  в
нашому  житті  як  здається...
-  ...  вовче,  де  ж  ти?  О  Господи!  Поможи!  Андрій  мені  цього  не  пробачить!
Як  тут  на  вулиці  що  вела  в  ліс  почулось:
-  Вовк!  Вовк!  Тривога!  Стріляйте!  Вовк!  Лунали  вигуки  людей.
-  О,  Господи,  НІ,  тільки  не  це...  З  плачем  бігла  за  людським  галасом  до  тієї  вулиці  жінка.
Падала  по  кілька  раз  на  коліна,  та  волею  Божою  борола  ожеледу...
Й  коли  була  за  рогом  вже  до  Лісової,  чула  як  завив  від  болю  вовк!  А  тоді  почувся  постріл  від  рушниці...
-  Господи  Ісусе,  ні,  заливалася  сльозами  жінка,  ...засліпи  будь  добрий,  на  мить  стрільцю  отому  очі,  щоб  тільки
вовка  нашого  не  ранив...
-  Вовче,  вже  добігаючи  не  плакала  а  просто  ридала  жінка,  й  побачивши  стоячого  мокрого  на  трьох  ногах  вовка
кинулась  на  нього  й  закричала  до  "стрільця".
-  Не  стріляйте!  Я  прошу  вас!  Це  мій  вовк.
Й  забравши  вовка  до  будинку  в  знак  благодаті  та  подяки  за  спасіння  сина,  йому  пошила  жінка  чобітки.  І  якщо  не  на
цю  вже  зиму,  то  на  наступну  вони  обов’язково  пригодяться...
                                                                                   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864284
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.02.2020