Nikolska Mary

Сторінки (1/16):  « 1»

Зустрілись два береги - 6

 Серце  поступається  -  та  не  продається!



-  Що  з  Костасом?  -  Оленка  задихалася  від  нетерпіння.

 -  Він  не  у  Марії,  не  в  її  відділенні,  -  засмутився  Янніс.

-  Марія  могла  б  надіслати  його  фотографію?  -  наважилася  запитати  Оленка.

Янніс  повільно  похитав  головою,  відступаючи  подалі  від  проїжджої  частини  і  підхоплюючи  Оленку.

 -  Ні,  не  могла  б,  -  Янніс  зробив  виразну  паузу,  стискаючи  Оленчину  руку:

-  Костас  в  реанімації,  -  промовив  нарешті  .

-  Як  він?  -  спалахнула  Оленка.

-  Важко  сказати,  -  Янніс  міг  би  похизуватись  витримкою.  -  Опіків  багато,  -  зітхнув  він.

Оленка  побачила,  як  повз  них  проїжджають  автомобілі,  коливаються  акації,  здіймається  хвилями  море  ...  Але  нічого  не  чула!  Їй  кортіло  закричати:  «Чому  ???»,  але  голос  виявився  занадто  неслухняним,  щоб  висловлювати  якісь  думки.

    Янніс  підхопив  її  і  посадив  поруч  на  лаву.  Добре,  що  пляшка  води  опинилася  під  рукою.  ТакІс,  дійсно,  дуже  завбачливий  чоловік!

       Оленка  потроху  отямилася  і  схилилася  на  плече  Янніса,  болюче  затискаючи  вервиці  на  запясті.

 -  Я  зможу  до  нього  потрапити?  -  стримано  запитала  вона.  Янніс  подивився  їй  у  вічі,  ніби  оцінюючи,  чи  не  зїхала  вона  з  глузду,  проте  делікатно  запитав:

-  Коли  твій  літак?

-  Сьогодні  опівночі,  -  зітхнула  Оленка.

-  І  як  ти  собі  це  уявляєш?  Ми  ж  навіть  не  знаємо  його  прізвища!  Може,  це  не  твій  Костас?

-  Якщо  «мій»,  то  я  його  впізнаю!  -  Оленка  не  втрачала  впевненості.

-  Як?  -  несподівано  закричав  Янніс.  -  Він  же  цілком  забинтований,  99%  опіків!  Ти  хоча  б  це  розумієш?  Взагалі,  дивовижно,  як  він  вижив!

       Оленка  на  мить  оторопіла.  Але  ...  стоп!  99%  -  це  ж  не  100%!  Смерті  підвладне  багато  чого,  але,  на  щастя,  не  все  -  смерть  не  владна  над  талантом  і...  щирим  коханням!

-  У  нього  ж  є  цілий  1%  шансів  злетіти  над  смертю,  -  Оленка  рішуче  витерла  сльози  і  сховалася  в  тіні  акації.

Янніс  знову  притиснув  її  до  себе:

-  Як  ти  збираєшся  туди  потрапити?

-  Електричкою!  -  відрубала  Оленка

-  А  далі?  -  скептично  скривився  Янніс.

-  На  таксі!  -  не  здавалася  Оленка.

-  Тебе  не  пустять  до  нього  в  палату!  Ви  ж  не  родичі,  вірно?

 -  А  якщо  скажу,  що  я  -  його  «цивільна  дружина»?  -  Оленка  втратила  найменше  відчуття  обережності:  що,  як  раптом  там  справжня  дружина  «власною  персоною»?  Та  ба,  якби  вона  була  поруч  із  Костасом,  то  Оленці  вже  б  повідомили.

 -  Зрозумій,  «цивільна  дружина»  -  це  «ніхто»:  жінка,  якій  не  довіряють,  а  найчастіше  -  і  довіряти  не  збираються,  -  спробував  пояснити  Янніс.  -  Так  будь-яка  людина  на  вулиці  може  назватися  твоїм  «цивільним  чоловіком»,  коли  ти,  наприклад,  спиш  і  не  можеш  заперечувати  -  хіба  ти  готова  вивернути  випадковій  персоні  інформацію  про  себе,  про  своє  здоров'я  або  сім'ю?  Лікарі  це  знають  краще  за  нас!

Дійсно,  Янніс  мав  рацію.  Оленка  так  хвилювалася,  що  забула  навіть  елементарні  речі  -  а  ще  в  шлюбному  агентстві  працювала  колись!

Янніс  подивився  на  екран  смартфона  і  промовив:

 -  Знаєш,  оскільки  мені  замовлення  на  сьогодні  скасували,  і  я  б  відвіз  тебе  на  мотоциклі  в  лікарню,  до  Марії,  тільки  ж  треба  в  неї  спочатку  запитати,  чи  пустять  тебе?  Адже  мені  завжди  дозволяли  увійти  -  я  ж  їм  піцу  доставляю!  -  Янніс  посміхнувся  і  написав  СМС,  потім  зацінив  Оленчину  дорожню  валізку:

-  Це  -  дійсно,  всі  твої  речі?

 -  Не  всі,  -  Оленка  побачила,  як  злякано  Янніс  здіймав  бровами.  -  Ще  є  маленька  сумочка!

 -  Ну,  запхні  її  кудись!

-  А  дорожню  валізку  куди  подінемо?  -  здивувалася  Оленка,  розглядаючи  мотоцикл  Янніса.

-  Притримаю  ногами  -  знаєш,  скільки  піци  я  так  розвіз  по  різних  регіонах  Греції?

Оленка  на  радощах  схопила  його  за  рукав.  Він  підняв  дорожню  валізку  і  закинув  під  сидіння  -  а  по  інший  бік  поклав  свою  фірмову  жовту  сумку-холодильник.

Задзвонив  телефон  -  Янніс  завбачливо  відійшов,  і,  повернувшись,  повідомив:

-  Марія  сказала,  що  можеш  приїжджати:  нарядять  тебе  у  халат  і  маску,  якщо  треба  -  назвуть  практиканткою!  Сподіваюся,  крові  не  лякаєшся?

-  Боюся,  -  скисла  Оленка,  згадавши,  як  непритомніла  на  уроках  біології  від  стендів  із  людським  нутром.  Щоб  уроки  біології  не  перетворювались  на  катування,  вчителька  дозволила  Оленці  малювати  на  останній  парті  плакати  з  метеликами  і  квіточками,  а  здавати  іспит  допомагали  красномовні  реферати  про  життя  видатних  учених-біологів.  Але  в  даній  ситуації  реферат  навряд  чи  врятує.

-  Тоді  залишайся  -  там  тільки  твого  знепритомлення  не  вистачало!  -  розчаровано  буркнув  Янніс,  вивантажуючи  її  валізку  з  мотоцикла,  поклавши  маленький  редікюльчик  понад  подорожній  саквояж,  і,  втомлено  зітхнувши,  простяг  їй  руку  на  прощання:

 -  Вибач,  але  моя  сестра  не  може  так  ризикувати  -  це  ж  її  робоче  місце!  -  Янніс  підійшов  до  Оленки  і  поплескав  за  плече.

Оленка  ледь  не  втратила  свідомість,  але  вичавила  через  силу:

-  Обіцяю:  я  витримаю  все!

Янніс  наблизив  до  неї  речі,  мало  не  побажав  усього  найкращого,  але  раптом  зупинився:

 -  «Серце  поступається,  та  не  продається!»  Красиві  слова  на  твоїй  сорочці  -  не  знаєш,  хто  їхній  автор?  -  Янніс  тільки  зараз  прочитав  напис,  старанно  вишитий  Оленкою.

-Елені  Яннацуліа,  -  схлипуючи,  відповіла  вона.

-  Це  ти  сама  написала,  Елені?  Та  невже?

-  Ні,  я  просто  вишила  на  футболочці  фразу  з  пісні,  а  Елені  Яннацуліа  -  авторка,  поетеса,  написала  багато  грецьких  хітів,  -  самотні  Оленкіні  речі  на  асфальті  мовчазно  щеміли:  «Ти  більше  ніколи  не  побачиш  Костаса  і  сама  полетиш  до  Києва!».

Янніс  обмірковував  слова  пісні,  і  вагаючись,  повернув  Оленкіну  валізку  назад  під  сидіння  мотоцикла:

-  Якщо  ти  так  любиш  грецькі  хіти  -  увімкнеш  цю  пісню  по  дорозі,  добре?  Навіть  цікаво  послухати  -  треба  ж,  я  -  грек,  а  ти  розумієшся  на  наших  піснях  набагато  краще  за  мене!  Адже  трасою  радіо  не  завжди  спрацьовує,  а  гуркіт  моторів  набридло  слухати,  інша  справа  -  музика  ...

    Зневірена  Оленка  мерщій  підхопила  редікюльчик  і  на  радощах  чмокнула  Янніса  в  щічку,  вмощуючись  за  ним  на  сидінні  мотоцикла.  Невже  шлях  відкритий?

 -  Звичайно,  я  тобі  поставлю  пісні,  які  написала  Елені  Яннацуліа,  а  як  прилечу  до  Києва  -  надійшлю  по  інтернету,  щоб  були  поруч,  навіть  коли  зв'язок  не  бере

-  Зачекай-но  -  мені  ще  заправитися  треба,  перш  за  все  -  на  бензоколонку,  а  потім  -  до  лікарні!  Сідай  і  міцно  тримайся  -  ти  дуже  витончена,  але  все  ж  таки  важиш  дещо  більше  за  коробку  з  піцою,  -  Янніс  облаштувався  в  сідлі,  притримуючи  однією  ногою  свою  сумку-холодильник,  а  іншою  -  Оленчин  дорожній  саквояж.

-  У  тебе  сьогодні  ексклюзивний  вантаж!  -  Оленка  зіркою  реклами  стрибнула  на  мотоцикл.

Її  волосся  розвіювалося  вітром  на  заздрість  усьому  Голлівуду,  міцно  обіймаючи  Янніса  вздовж  корпуса  то  зліва,  то  справа  -  в  залежності  від  того,  в  який  бік  повертав  мотоцикл.  Шлях  звивався  понад  морем,  не  порушуючи  суверенітету  гір,  ніби  запевняючи  подорожуючих:  так,  гори  є,  але  вони  -  далеко!  А  перед  вами  шлях  відкритий,  неначе  морська  далечінь,  будьте  тільки  уважні!

Пісня  з  плеєра  відлунювала  у  серцях:



Вкрай  несприятливі  часи  для  цього  міста...

Люди  летять  туди  й  сюди  -  оце  так  швидкість!

В  технічний  вирій  всім?  Як  він  мене  допік!

Краще  у  пеклі  я  горітиму  навік!



Вкрай  несприятливі  часи  -  залишусь  вдома.

І  Афродіта  до  мене  зайде  натомість!

Маленький  паперовий  змій  світ  відкрив,  як  книжку:

Серце  не  піде  на  торги,  хоч  має  знижку!



Хто  вкрав  омріяне  моє  життя?

Чому  вгамовує  наш  гнів  чужа  брехня?

Хто  впав  наразі,  та  життя  краде?

Він  закохається,  як  ти,  та  не  прийде!



Вкрай  несприятливі  часи  –  суцільний  морок!

Електрики  нема  ніде  –  виколи  око...

Ідуть  на  страйки  звідусіль  душі-руїни,

А  безробіття  -  наче  ніж  мені  у  спину!



Вкрай  несприятливі  часи  -  загибель  мрій.

Немає  сенсу  -  ти  хоч  плач,  хоч  вий!

О,  що  за  музика  звучить?  Ноти  нестерпні  -

Вірші  розбились  на  цвяхи,  проймають  ребра...





                                   Сльози,  вервиці  і  шрам



      Оленка  менше  за  все  боялася  обгоріти  під  вогнедишним  сонцем.  Не  вірилось,  що  пробив  останній  час:  99%  опіків  у  Костаса  -  це  гарантована  смерть  ...  Не  в  майбутньому,  а  в  доступному  для  огляду  сьогоденні:  болісна,  хвороблива,  страшна  загибель!  Добре,  якщо  хтось  підтримає  тебе  в  момент  відчаю  і  тоді  зрозумієш,  що  ти  -  коханий  і  потрібний  близьким  навіть  у  приреченому  стані.  Що  ти  не  даремно  тут  працював,  спілкувався,  сподівався,  допомагав  і  чекав!

     На  жаль,  щоб  бути  героєм  -  треба  мати  надію.  А  щоб  мати  надію  -  слід  бути  героєм!

     Оленка  летіла  на  мотоциклі  трасою,  знову  і  знову  притискаючись  до  Янніса,  зрідка  поглядаючи  крізь  свої  розвіяні  світлі  кучері  то  на  вервиці  на  правій  руці,  то  на  сонце,  що  заходить  -  неймовірно,  але  світ  уже  за  горами.

Оленці,  навпаки,  здавалося,  що  світ  був  як  раз  там,  попереду,  коди  вони  прямують  із  Яннісом  –  в  лікарні,  де  Костас  бореться  за  життя…  Варто  тільки  обминути  наступний  поворот  -  і  сонячний  промінь  знову  освітлив  їхній  шлях,  всупереч  волі  гірських  хребтів,  невблаганно  розвалених  уздовж  траси  на  Атену.

Ще  трохи  -  і  лікарня  відчинить  свої  двері!  Дивна  мрія  -  потрапити,  нарешті,  в  лікарню?  Але  якщо  там  -  кохана  людина,  то  лікарня  перетворюється  на  палац,  навіть  якщо  ти  -  зовсім  не  принцеса  і  туфельку  тобі  ніхто  не  подасть  ...

      Оленка  тепер  готова  була  витримати  не  тільки  вид  крові,  щоб  побачити  Костаса,  і  їй  не  хотілося  думати,  що  ця  зустріч  -  остання  за  їхнє  земне  життя.  Пісні  ж  звучали  з  Оленчиного  плеєра,  який  вона  намагалася  розташувати  так,  щоб  Янніс  теж  чув  грецьку  мелодію  мало  популярної,  але  дуже  красивої  пісні  «Σκοτωνω»:



Роздираю  на  шматочки

Різних  вулиць  краєвиди  -

Там,  де  жахи  по  куточках

Кожен  крок  перелічили...



Роздираю  на  шматочки

Всі  миттєвості  і  мрії  -

Відкривали  разом  очі

І  здіймались  на  вершини...



Обіцянки  роздираю,

знищую  всі  наші  сни  -

То  ж  навіщо,  я  питаю,

з  "нічого"  "усе"  зробив?



Роздираю  Місяць,  зорі,

Що  очей  палають  сяйвом...

Не  судилося,  бо  доля

Не  дарує  нам  кохання!



Кажеш,  серце  віддавала?

Щось  в  очах  замерехтіло...

З  усіх  сил  тебе  благаю:

Відійди,  бо  я  загину!



Роздираю  на  шматочки

Площу  Сінтагма,  де  справа

Ми  обійми  серед  ночі

Розпростерли  до  світанку...



На  шматочки  рву  примару

У  зірках,  де  шлях  у  Вічність

Не  здолала  наша  пара:

Ти  -  пішла,  а  я  -  залишусь!



Душа  повільно  і  впевнено  рвала  на  шматочки  болючі  спогади,  не  бажаючи  миритися  з  фактом:  усе  -  смертне!  Мабуть,  крім  самої  душі  -  вона  безсмертна,  як  би  її  не  шматували  ...

-  Скоро  приїдемо  -  бачиш,  ми  вже  в  Афінах.  Ти  втомилася?  -  запитав  Янніс,  впевнено  кермуючи  трасою.

Оленка  що  є  сили  похитала  головою  і  відповіла:  «Ні!»,  але  все  одно  її  голосу  не  було  чутно  через  шум  на  дорогах.  Плеєр  довелося  вимкнути.  Під'їжджали  до  дуже  красивого  будинку,  оповитого  туями  і  смереками,  надзвичайно  запашними  під  час  літньої  спеки.

-  Зачекай-но  тут  -  зараз  сестрі  зателефоную.  Якщо  вона  вільна,  то  вийде  і  супроводить  нас.

    Оленка  вдячно  проводила  очима  Янніса  -  хто  б  ще  так  перейнявся  її  турботами?  А  над  головою  шаруділи  акації  і  липи,  наприкінці  алеї  даленів  пам'ятник  меценатам.

Відвідувачі  мовчки  залишали  автівки  за  воротами  і  поспішали  до  своїх  рідних.  Може,  дружина  Костаса  вже  тут?  Чи  здатна  вона  в  такий  момент  викреслити  його  з  життя?  І  взагалі  -  чи  знає  вона,  що  з  ним  трапилося?  Якщо  не  сказати  "не  тільки  з  ним"  ...

-  Марія  зараз  прийде,  -  Янніс  повернувся,  загадково  примруживши  очі.  -  Сподіваюся,  в  твоїй  валізці  нічого  цінного  немає?

-  Взуття,  посуд,  грецька  косметика,  -  зітхнула  Оленка.

-  Далі  можеш  не  перелічувати  -  бери  з  собою  цей  скарб,  якщо  не  хочеш  з  ним  розпрощатися!  Що,  важко?  Кожен  свої  штани  носить  сам!  -  відчеканив  Янніс.

Оленка  чомусь  згадала  Михеля  в  шортах:  ось  за  ким  батьки  все  життя  носять  штани!  Янніс  тим  часом  схопив  її  баул:

-  А  ти  допоможи  донести  мою  коробку  з  піцою  -  почастуєш  Марію  від  нашого  імені,  у  них  тільки-но  серйозна  операція  завершилася  -  ми  вчасно  прибули  до  перерви!

-  Янні,  нарешті!  -  низенька  молода  гречанка  в  білому  халаті  на  ходу  зірвала  з  себе  маску.  Вони  обнялися  з  Яннісом.  -  Я  так  розумію,  це  Елені  з  України?  -  вона  не  без  цікавості  подивилася  на  Оленку,  закидаючи  голову  наверх.  Оленка  пошкодувала,  що  взула  туфлі  на  платформі,  але  перевзуватися  ж  не  будеш?  Янніс  кивнув  у  відповідь  Марії.

-  Здрастуй,  Елені!  Мене  звати  Марія  і  я  попрошу  тебе  вдягти  цей  халат  і  маску,  інакше  не  пропустять,  -  вона  миттю  рішуче  накинула  на  Оленчині  плечі  халат  і  простягнула  одноразову  пов'язку,  а  Оленка,  намагаючись  бути  ввічливою,  тремтячими  руками  віддала  Марії  припасену  Яннісом  коробку  з  піцою.  Тільки  як  носити  в  спеку  цю  жахливу  маску?  От  ніколи  б  не  думала  закосити  під  медсестру!  На  щастя,  вони  швидко  потрапили  з  двору  до  лікарняного  коридору,  де  панувала  прохолода  кондиціонерів.

 -  Зараз  піднімемося  ліфтом,  -  змовницьки  прошепотіла  Марія,  ховаючи  голос  від  луни  багатовікових  коридорів.

     Оленка  поважно  поправила  маску  -  їй  би  ще  окуляри  на  лоб,  як  у  лікаря!  Ноги  теж  затремтіли  -  добре,  що  ліфт  надійний.  Марія  вийшла  першою,  Янніс  -  за  нею,  дбайливо  подавши  Оленці  вільну  від  сумки  руку.  Він  знає,  чого  їй  вартий  кожен  крок!

    Стіни,  здавалося,  світилися.  Когось  закривавленого  без  ознак  життя  повезли  поруч  на  каталці.  Чи-то  не  Костаса?  Оленка  приголомшливо  зиркнула  на  Янніса  -  в  його  погляді  помітно:  «Шляху  назад  немає!»

-  Я  залишаюся  тут,  в  коридорі,  охоронятиму  твою  безцінну  валізку,  а  ти  зайдеш  з  Марією  в  палату  -  сподіваюся,  добре  себе  поводитимеш?  -  підморгнув  Янніс,  намагаючись  підбадьорити  Оленку.

«Отже,  Костас  у  палаті,  це  когось  іншого  повезли  в  каталці,"  -  Оленчине  хвилювання  переважало  жахи.

     Нарешті  Марія  відчинила  двері  в  палату,  суцільно  оповиту  білою  завісою.  На  кушетці  лежав  ...  забинтований  згорток!  Невже  чоловік  надзвичайної  краси  і  міцного  характеру  може  вмить  перетворитися  на  безпорадний  білий  конверт,  який  мало  асоціюється  із  життям?

«У  Марії  немає  чіткої  впевненості,  що  це  -  саме  твій  Костас  ...»  -  згадала  Оленка  нещодавні  слова  Янніса.  Якби  не  маска,  Оленчина  щелепа  відлетіла  б  аж  до  підлоги.

Крок  за  кроком,  гублячись  у  найжахливіших  здогадках,  вона  наближалася  до  ліжка,  де  не  спостерігалося  жодних  ознак  життя.  Не  видно  бездонних  блакитних  очей  Костаса  -  вони  закриті.  Тимчасово?  «Немає  нічого  більш  постійного,  аніж  тимчасове»,  -  жорстоко  і  невблаганно  відлунало  у  свідомості.

Більше  не  майорять  шикарні  світлі  кучері  -  Костас  забинтований  з  голови  до  ніг.  Тільки  руки  ...  ні,  лише  одна  його  рука  не  забинтована!

Попри  стурбованість  Марії,  Оленка  поринула  до  вільної  від  бинтів  руки  і  жадібно  її  схопила,  відчувши  біля  запястя  ...  шрам!  Так,  той  самий  шрам,  який  вона  бачила  в  порту  Рафіна,  прикритий  подарованими  їй  вервицями.

Зараз  тремтячою  рукою,  оповитою  цими  ж  вервицями,  Оленка  намагалася  утримати  життя  Костаса,  проганяючи  смерть.  «Ти  потрібен  мені,  -  не  бажаючи  привертати  увагу  Марії  до  своїх  слів,  шепотіла  Оленка  російською,  пам’ятаючи,  як  добре  Костас  опанував  російську  мову  в  Албанії.  –  Недочекаюся  нашої  наступної  зустрічі!  Ти  відчуваєш,  як  вп'ялися  в  мою  руку  твої  вервиці?  Я  завжди  носитиму  їх  і  чекатиму  на  тебе,  треба  тільки-но  одужати  -  знаю,  ти  витримаєш  все!  А  я  молюся  за  тебе  щомиті  та  ніколи  не  забуду  твої  блакитні  очі...»

   Маска  не  здатна  була  далі  вбирати  її  сльози.  Марія  м'яко,  але  наполегливо  взяла  Оленку  за  руку  і  вивела  в  коридор.  Там,  немов  знущаючись,  прокрадався  сонячний  промінець  крізь  гардини  -  невже  він  подарує  надію?  Не  хотілося  вірити,  що  надія  вмирає  останньою,  але  чи  є  у  надії  шанс  пожити  на  кладовищі  віри  і  любові,  на  яке  люди  перетворили  Землю?

     Янніс  наблизився  до  них,  напружено  зітхнувши:

-  Що,  обійшлося  без  непритомностей?  -  прошепотів  він,  заглядаючи  в  Оленчині  заплакані  очі.  Вона  кивнула  у  відповідь,  зриваючи  мокру  маску.

-  Я  зараз  дам  іншу  -  треба  обов'язково  одягти,  -  прошепотіла  Марія,  підтримуючи  Оленку.

На  вулиці,  стягнувши  нарешті  ненависний  лікарняний  халат,  Оленка  звернулася  до  Марії,  з  останніх  сил  стримуючи  ридання  і  запинаючись:

 -  Благаю  Вас,  люба  Маріє  ...  Мені  відомо,  як  складно  в  Афінських  лікарнях  ...  На  жаль,  я  тут  тільки  на  3  доби  і  в  мене  опівночі  літак,  але  ..  надійшлю  Вам  із  Києва  гроші  на  картку,  обов'язково,  тільки  ...  подбайте  про  Костаса!  Зробіть  все  можливе  заради  нього,  -  вона  заплакала  знову.  Марія  обняла  її  за  плечі.  Яка  ж  вона  маленька  і  худенька  -  зовсім  дитина,  а  крові  і  смерті  не  боїться  ...  Справжня  гречанка!

-  Ми  зробимо  все,  навіть  неможливе,  якщо  ти  його  так  кохаєш,  -  в  очах  Марії  теж  замерехтіли  сльози.

 -  Костас  -  мій  друг,  і  це  має  велике  значення,  -  Оленка  знову  згадала  про  законну  дружину  Костаса  -  навряд  чи  вона  вже  тут  побувала,  інакше  б  Марія  про  це  обмовилася.  Та  ба!

-  Ви  часом  не  дізналися  прізвище  Костаса?  –  збираючи  до  купи  слабкі  надії,  запитала  Оленка  в  Марії.







                                       Промінь  і  заграва



-  Ставропулос,  -  кивнула  Марія.

-  Що,  його  друга  вже  прооперували?  -  здивувався  Янніс.

-  Так,  він  вже  відійшов  від  наркозу  і  запитав  про  Костаса,  назвавши  нарешті  його  прізвище.  Але  поки  що  обнадіяти  нема  чим,  бо  невідомо,  як  підуть  справи  далі,  -  зітхнула  Марія,  злякано  зиркнувши  на  Оленку,  шкодуючи  про  видану  інформацію.  -  А  ось  за  піцу  спасибі  -  віддам  її  дівчатам  з  хірургії,  їм  сьогодні  довелося  попотіти!  -  вона  помітно  відвертала  Оленкину  увагу.

-  Хочете  спанакопіту?  -  Оленка  раптово  згадала  про  згорток  у  валізці,  дбайливо  переданий  Такісом.

-  Чесно  кажучи,  я  сильно  зголодніла,  -  посміхнулася  Марія,  продовжуючи:  -  Як  тільки  з'являться  новини  про  Костаса  -  я  повідомлю,  ти  ж  у  Янніса  в  друзях  на  Фейсбуці?

-  Головне  -  ми  з  вами  друзі  по  суті!  А  на  Фейсбуці  теж  відповім  на  його  запит,  як  тільки  повернуся  до  Києва,  -  Оленка  витерла  останню  сльозу.

-  У  неї  смартфона  немає,  уявляєш?  Вона  подорожує  з  кнопковим  телефоном,  а  по  Фейсбуку  спілкується  з  дому  в  Києві,  зі  старого  комп'ютера,  -  Янніс  розвів  руками  і  схопив  Оленчину  сумку,  звільнену  від  спанакопіти:  -  Маріє,  люба,  нам  з  Елені  час  їхати  -  ми  ще  в  аеропорт  повинні  встигнути,  -  Янніс  і  Марія  обнялися  на  прощання.

Оленка  в  пориві  подяки  теж  міцно  притиснула  до  себе  маленьку  юну  медсестру,  яка  подарувала  їй  сьогоднішню  зустріч  і  ...  надію!  І  тут  Оленка  помітила  пам'ятник  -  невеличкий  меморіал  із  сірого  каменя.  Підійшла,  навела  об'єктив  ...  «Королева  Ольга»,  -  прочитала  вона.

-  Російська  княгиня  Ольга  заснувала  цю  лікарню,  -  пояснив  Янніс.  -  Вона  все  життя  допомагала  хворим,  пораненим,  радо  приймала   гостей  із  Росії,  навіть  дуже  бідних,  хоча  була  дружиною  грецького  імператора  Георга!  Чоловік,  звичайно  ж,  був  незадоволений,  але  Ольга  наполягала:  «Мені  огидно  їсти  декілька  разів  на  день  різноманітні  страви,  коли  люди  вмирають  з  голоду.  Мені  бридко  наряджатись  -  єдиний  колір,  відповідний  для  земного  життя,  це  -  чорний!  »  Ми  її  називали  Королевою  всіх  еллінів.  Ольга  повернулася  до  Росії,  коли  Георга  вбили  в  1913  році,  і  допомагала  у  шпиталях  під  час  Першої  світової  війни.  До  речі,  цей  шпиталь  на  ті  часи  був  найпрогресивнішим.

-  Він  і  тепер  -  найкрасивіший!  Сфотографуй  мене,  будь  ласка,  на  тлі  фасаду,  і  тую  захопи,  -  Оленка  простягнула  Яннісу  свою  стареньку  фотокамеру,  ховаючи  заплакані  очі  під  сонцезахисними  окулярами.

 -  Дай  Бог,  щоб  цей  знімок  у  лікарні  був  для  тебе  останнім,  -  доречно  зауважив  Янніс,  натискаючи  кнопочку.  -  Тую  захопити  в  кадр  не  зміг,  і  на  фотографії  вона  однак  не  дасть  аромату  ...  Рушаймо  мерщій,  бачиш  -  сонце  вже  за  горою!  -  він  стрибнув  на  мотоцикл,  підтягуючи  Оленчину  сумку.

-  Зачекай-но  ...  даси  мені  на  мить  свого  смартфона?  -  схопилася  Оленка.

-  Ти  справді  хочеш  запізнитися  на  літак!  -  вирвалося  у  Янніса,  однак   винагородив  Оленку  своїм  «трактором».

-  «Костас  Ставропулос»  -  ввела  вона  у  пошуковий  рядок…  але  скільки  ж  їх  тут!

-  Шукаєш  свого  Костаса  на  Фейсбуці?  Хіба  ти  не  бачила,  в  якому  він  стані?  -  мало  не  закричав  Янніс.  -  І  можливо,  він  взагалі  іншим  ім'ям  там  назвався  -  наприклад,  Вангеліс  Карадзанос!  До  речі,  тобі  подобаються  його  тексти?

    Оленка  кивнула,  згадавши,  як  вони  із  Костасом  слухали  по  дорозі  пісню  «Я  хочу  бути!».  Тим  часом  на  екрані  смартфона  зявилась  світлина  з  Фейсбуку  -  найрідніші  блакитні  очі,  розвіяні  світлі  кучері,  відкрита  посмішка.  Оленка  швидко  направила  Костасу  запит  у  друзі  і  мало  не  зомліла,  побачивши  на  його  сторінці  репост  кліпу  "And  you  my  love»  -  з  Річардом  Гіром  і  Джулією  Робертс  у  фільмі  «Красуня».  Скільки  разів  вона  переглядала  вдома  цей  аматорський  кліп,  а  зараз  помітила,  як  Костас  схожий  на  Річарда  Гіра!  Тільки  очі  у  Костаса  блакитні  ...  і  м'язи  міцніші  -  фізична  праця  далась  взнаки.  Хто  звик  працювати  за  двох,  тому  складно  знайти  свою  другу  половинку  -  хіба  що  четвертувавши  самого  себе.

      «Сьогодні,  друзі,  в  день  мого  народження,  насолоджуйтесь   найулюбленішою  піснею»,  -  підписав  Костас  ще  8  квітня  ...

      Раптом  Янніс  рішуче  завів  мотор:

-  Бачиш,  які  пробки?  А  ось  якби  ми  раніше  виїхали!  Ти  розумієш  тепер,  яка  вагома  всього-навсього  одна  хвилина?

-  Наче  один  відсоток,  -  задумливо  пробуркотіла  Оленка,  повертаючи  смартфона.

«Один  відсоток,  який  не  дає  на  100%  перестрибнути  прірву!»  -  промайнуло  в  її  голові.

 -  А  тепер  доведеться  об'їжджати,  щоб  дістатися  аеропорту!  -  Янніс  звернув  із  основної  дороги.  Йому  засигналили,  але  він  не  зупинився  і  пояснив  Оленці:

-  Промайнемо  між  двох  гір  -  нам  же  треба  встигнути  вчасно,  а  мене  вже  чекає  нове  замовлення  на  доставку  піци!

     Він  спритно  обігнав  кавалькаду  габаритних  автомобілів  своїм  маленьким  безцінним  мотоциклом.  Чому  безцінним?  Чи  не  тому,  що  «треба  бути  маленьким,  а  не  великим,  тоді  всюди  пролізеш»,  як  казав  Кролик  до  Жирафа  в  мультику  «Зоопарк  на  ремонті»?

    Якби  не  Янніс,  не  відбулася  б  зустріч  із  Костасом.  Моторошно  вважати  зустріччю  те   жахливе  шпитальне  побачення,  де  тільки  шрам  нагадав  про  молодика  у  розквіті  сил,  здатного  віддати  своє  життя  заради  порятунку  інших.  Чи  зможе  Костас  одужати?  Чи  відновить  він  красу  і  здоров'я?  Чи  підтримають  його  дружина  і  діти?  Може,  з  годувальника  він  вже  перетворився  для  них  на  тягар?

     Коли  кохаєш  людину,  вона  для  тебе  найдорожча  і  в  будь-якому  випадку  не  буде  тягарем.  Можна  вирвати  гнилий  зуб,  підстригти  посічене  волосся,  обрізати  зламаний  ніготь  (незалежно  від  наявності  чи  відсутності  манікюру),  можна  навіть  відрізати  обморожену  або  обгорілу  руку  або  ногу  ...  Тільки  не  вирвати  з  грудей  серце,  яке  болить  і  ниє,  страждає  і  переживає!  Може,  і  не  зовсім  здорове  серце,  але  твоє,  рідне,  його  НЕ  видереш  назовні  і  не  викинеш  на  смітник,  поки  живеш,  і  не  вважаєш  своє  серце  тягарем  тільки  тому,  що  воно  поки  що  здатне  відчувати  біль.  Значить,  ще  живе  твоє  серце,  якщо  відчуває  біль!

     Чому  ж  кажуть  «чоловік  -  це  голова,  а  дружина  -  це  шия»?  Оленка  б  уточнила  другу  частину  приказки:  «жінка  -  це  серце»,  бо  не  крутить  головою,  наче  шия,  і  думає  по-іншому,  ніж  голова,  тому  що,  з  одного  боку,  не  можна  «розумно  кохати»,  а  з  іншого  -  абияку  дурість  не  назвеш  коханням!  Як  не  виріжеш  із  грудей  серце,  навіть  хворе,  так  і  не  відрубаєш  собі  голову,  поки  ти  здатний  жити  і  любити.  Не  викинеш  на  смітник  своє  серце,  бо  воно  вже  ...  належить  іншій  людині!

        Раптом  вдалині,  в  горах,  спалахнуло  полум'я.  Янніс  миттю  розвернувся,  вирулюючи,  але  на  іншій  горі  теж  здіймалися  відблиски  криваво-червоної  заграви!

Оленка  згадала  чорну  хмару  над  Маті  і  зрозуміла,  що  спізнитися  на  літак  -  не  найстрашніше  в  житті,  гірше,  якщо  вони  вже  потрапили  у  вогняне  кільце  і  настав  час  із  цим  життям  попрощатися  ...

        А  нещодавно  здавалося,  що  життя  -  це  лайно  ?!  Вона  відчула,  як  у  Янніса  проступив  піт  крізь  форменну  сорочку.  Мотоцикл  завмер,  грузнучи  в  плавкому  асфальті.  Янніс  витер  піт  з  чола,  скинув  сонцезахисні  окуляри  на  поголену  потилицю  і  мовчки  поринув  у  смартфон  -  що  ж  їм  тепер  робити?  Куди  рухатися?  Де  ж  палає  заграва  -  далеко  чи  зовсім  близько?  Гори  оманливі!





                                          Вогняна  прірва



       Оленка  обома  руками  затиснула  вервиці  Костаса,  подумки  повторюючи  крізь  силу:  «Всі  святі,  врятуйте  ж  нас!»  Більше  нічого  в  голову  не  лізло.  Повернутися  назад,  в  лікарню,  чи  що?  Або  ж  чекати  на  дорозі,  поки  хтось  підбере  і  вивезе?  Та  не  факт,  що  подорожуючі  в  курсі,  куди  слід  рухатися   у  бурхливій  пожежі.  Навряд  чи  вони  віднайдуть  правильний  напрямок…

      Полум'я  не  вщухало  понад  горою,  яка  приховала  сонячні  промені.  Як  би  Оленка  не  заплющувала  очі,  однак  відчувала  коливання  вогняного  подиху  зовсім  поруч.  Море,  яке  нещодавно  дарувало  відблиск  надії,  залишилося  позаду,  а  попереду  -  бурхлива  вогняна  прірва!

     Янніс  швидко  сховав  смартфона  і  виразно  зиркнув  на  Оленку.  Що  ж  він  вичитав  у  новинах?  Куди  їм  прямувати?

Лічені  секунди  здавалися  Оленці  нескінченним  стрибком  над  прірвою  ...  або  в  прірву?

-  Пожежники  прибули,  -  без  емоцій  процитував  Янніс  останні  звістки  з  інтернету.  І  додав:

 -  Вітер  з  нашого  боку  -  ми  повинні  прорватися,  один  відсоток  шансу  у  нас  є,  треба  ним  скористатись!  Бо  якщо  чекати,  коли  настане  щасливе  майбутнє,  то  втратимо  останні  шанси  вціліти  зараз,  -  він  щодуху  натиснув  на  газ,  і  мотоцикл,  перемагаючи  подих  вогняної  смерті,  рушив  палаючою  асфальтовою  лавою.

Скрізь  тхнуло  гаром  -  Оленка  не  вірила,  що  пожежа  вщухає  і  вертольоти  допоможуть.  Це  ще  позавчора  вона  сподівалась  на  краще,  розгледівши  кулю  диму  над  Маті,  та  що  з  того?

    Янніс  відчайдушно  зберігав  швидкість  -  асфальт  розжарився,  неначе  свіжий  кисіль,  періодично  поглинаючи  колеса  мотоциклів  та  автівок.  «Маті  теж  підпалили  не  випадково  -  намагалися  приховати  сліди  пограбування»,  -  згадала  Оленка  слова  Артеміса  вчора  по  дорозі  до  храму  Іоанна  Малоросійського.  Авжеж,  палії  «нагодували  сім'ю»  «с-частям»  за  рахунок  чиїхось  життів!  І,  звичайно  ж,  при  цьому  вони  «люблять  тварин»,  спрямують  обгорілих  оленят,  цуценят  і  білченят  до  шпиталів,  невтомно  збираючи  гроші  до  скриньок  повз  кас  супермаркетів  ...  а,  може,  краще  просто  недопалки  не  кидати?  Та  не  поїти  тварин  з  рук,  перетворюючи  їх  на  інвалідів-годуванців,  а  просто  рятувати  чужі  життя  байдужістю  до  власних  хижих  вад?  Зробити  «простий»,  але  необхідний  вчинок,  замість   «вершити  добрі  справи»  постфактум,  коли  вмираючим  все  одно,  наскільки  ви,  вибачте,  лагідні  та  принадні?  Чи  не  краще  плекати  все  живе,  поки  воно  залишається  на  землі?  Поки  ми  самі  ще  живі  ...

        Оленка  заплющила  очі,  намагаючись  не  думати  про  реалії,  прагнучи  перелетіти  час,  потрапити  із  киплячого  минулого  у  безпечне  сьогодення.  Із  заплющеними  очима  здається,  що  в  тебе  більше  шансів  врятуватися  з  вогняної  пастки  і  вціліти!  А  ще  -  щоб  встигнути  до  літака,  відірватися  від  землі,  злетіти  над  смертельною  прірвою  між  цих  двох  нещасних  гір,  між  життям  і  смертю!

           Оленка  вже  не  усвідомлювала,  скільки  часу  їх  переслідував  запах  гару  і  кіптяви,  що  осідає  на  футболці,  де  поступово  блідла  під  попелом  вишивка:  «Серце  не  піде  на  торги,  хоч  має  знижку!»  Дійсно,  за  скрутних  обставин  іноді  здатний  розпродати  все  -  зі  знижкою  чи  без  неї  ...  Тільки  грецькі  перлини,  як  і  раніше,  сміливо  блищали  намистом  -  недаремно  ж  Оленка  за  ним  полювала!  Воно  ж  саме  таке,  як  у  бабусі,  на  тій  вцілілій  світлині...  Як  же  бабуся  спромоглася  зберегти  за  часів  голодомору  на  Україні  свою  обручку,  що  й  досі  чекає  на  Оленку  в  Києві  у  скриньці  на  шухлядці?  І  скільки  ще  здатна  чекати  старовинна  обручка,  спітьмяніла  від  часу,  але  сяюча  істиною,  не  тотожною  шлюбним  контрактам,  бо  не  встановлює  взаємні  права  та  обов'язки  сторін,  а  також  термін  їх  виконання,  проте  ...  є  символом  вічності  на  Землі  ?  Нескінченної  любові  і  відданості,  що  не  вкладається  в  рамки  юридичної  документації  та  часто-густо  -  вузьколюдського  здорового  глузду,  зафіксованого  в  шлюбних  контрактах,  обов'язкових  до  виконання  чужими  одне  одному  людьми  ...  Тому  що  свої  люди  -  по  суті  єдине  ціле,  і  контракт  сам  з  собою  –  це  юридичний  нонсенс!  Можна  зафіксувати  в  договорі  певні  кількісні  показники  -  кредити,  сімейний  бюджет,  аліменти  на  попередню  сім'ю,  але  ...  як  же  розрахувати  не  кількісні,  а  якісні  показники?  Як  «зобов'язати  кохати»  і  передбачити  відповідальність  за  невиконання  цього  обов’язку?  Якими  критеріями  вимірювати  кохання?  Як  оцінити  поцілунки  -  за  кількістю  або  за  якістю?  І  що  таке  теплота  -  це  гарячий  чай,  сонячне  світло  або  ...  пожежа?  Іноді  здається,  що  пожежа  затьмарила  сонце  –  саме  так,  як  зараз!

     А  тим  часом  вервиці  намертво,  до  болю  вп'ялися   в  Оленчину  руку.  Щемливий  спазм  допомагав  її  душі  трохи  абстрагуватися  від  жаху  катастрофи  попереду.  У  свідомості  невблаганно  спливали  обличчя  тих,  кого  вона  бачила  сьогодні  на  сайті  в  Фейсбуці  -  обгорілі  в  Маті  дітлахи,  бабусі,  закохані  ...  Скільки  ж  їх?  Як  довго  будуть  шукати  безвісно  зниклих?  Та  й  чи  можна  на  землі  «пропасти  безвісти»  в  епоху  стільникових  телефонів?

       У  вухах  крокувало  відлуння  молитов,  які  стільки  разів,  не  замислюючись  над  сенсом,  слухала  перед  "Отче  наш":  "Християнської  кончини  життя  нашого,  безболісної,  бездоганної,  мирної,  і  доброї  відповіді  на  страшному  судилищі  у  Господа  просимо  ...  »

      Тепер  зрозуміло:  щоб  не  здохнути,  як  скотиняці,  треба  молитися  про  християнську  кончину  протягом  цілого  життя  -  на  те  воно  і  дається!  Чи  хтось  може  похвалитися,  що  живе  і  житиме  на  Землі  вічно?

      Вервиці  перерізали  руку  -  хлинула  кров.  Оленка  обережно,  не  збиваючи  Янніса  з  траєкторії,  розплющила  очі,  намагаючись  не  розглядати  випалену  землю,  і  поклала  свою  носову  хустинку,  щедро  просочену  сльозами,  на  набухлий  ...  шрам  на  руці,  як  у  Костаса!

      Мабуть,  щоб  два  серця  злилися  воєдино,  їм  потрібен  все  ж  таки  один  спільний  шрам,  інакше  люди  як  були,  так  і  залишатимуться  чужими  один  одному  в  серці,  незважаючи  на  юридичну  (ба!)  навіть  духовну  спорідненість.

         Оленка  затягла  хустинку  на  руці  якомога  щільніше  і  згорнула  своє  волосся  калачиком,  щоб  на  нього  зненацька  не  потрапила  іскра  зі  свіжого  вугілля  спалених  дерев.  Усюди  різала  око  сажа  -  нею  вкрилася  колись  пахуча  трава,  чагарник  на  узбіччі  і  рідкісні  сміливі  деревця,  що  зухвало  виросли  далеко  від  лісового  масиву.  Але  навіть  зараз  краще  перетворитися  на  рослину,  ніж  на  тварюку!

       Оленка  обперлася  на  спину  Янніса,  заплющивши  очі,  а  він  мовчки  кермував  далі,  періодично  зупиняючись  і  поглядаючи  у  смартфон,  уточнюючи,  звідки  насувається  полум'я.

     Раптом  мотоцикл  заглух.  Невже  не  вистачило  бензину?  Адже  Янніс   заправився!  Чи  смерть  завжди  попереду,  як   від  неї  не  тікай  –  все  одно  не  врятуєшся?

-  Що  -  бензин?  -  несміливо  прошепотіла  Оленка.  Янніс  мовчки  натиснув  на  педаль  -  як  і  раніше…  глухо!  Лише  зграя  ворон,  не  позбавлених  права  голосу,  кружляла  в  небі  над  обгорілими  деревами,  обговорюючи  ситуацію  своєю,  не  відомою  людям,  мовою.

      Оленка  скинула  хустку  із  закривавленою  руки  і  вкотре  подивилася  на  вервиці  Костаса.  «Святий  Єфреме,  допоможи  нам!»  -  подумки  благала,  відчайдушно  звертаючись  до  святого,  який  крізь  століття  осявав  людей  світлом  надії  та  істини  -  недарма  ж  його  зображують  із  полум’ям  у  руці!  Нехай  же  світить  маленька  свічечка  надії  тим,  кого  Господь  досі  вберігає  від  загибелі  у  пожежі  ...







                                               Коли  розвіявся  дим



 Янніс  зиркнув  на  Оленку,  ніби  відчуваючи  її  молитви.  Без  жодного  слова  знову  спробував  натиснути  на  газ  -  з  третьої  спроби  мотоцикл  рвонув  з  місця,  долаючи  розчавлені  асфальтові  лави:  добре,  що  траса  не  перевантажена,  інакше  б  не  вибралися  звідси!

-  Аеропорт  вже  скоро,  тільки  вистрибуй  на  ходу  -  там  дуже  дорого  платити  за  стоянку,  -  Янніс  намагався  перекричати  мотор.

-  Хіба  ми  вже  проїхали  ...  пожежу?  -  Оленка  боялася  радіти  передчасно  -  не  вірилось,  що  перелетіли  прірву.

Янніс  кивнув.  Тоді  ще  раз  уточнила  -  невже  врятовані?

-  Я  ж  сказав:  так!  -  щодуху  загаласував  він  крізь  рокіт  мотора.  -  Пожежники  приспіли!

      На  радощах  Оленка  поцілувала  в  щічку  свого  рятівника.

-  Якби  не  пожежа,  я  б  не  заробив  твій  другий  поцілунок,  -  пожартував  Янніс,  самовдоволено  задерши  носа  і  додавши  швидкості  -  добре,  що  тут  вже  асфальт  не  розплавлений!

      Сутеніло.  Сонце  поспішало  -  йому  ще  треба  побувати  в  Коринфії,  в  Кинеті  та  Лутраках,  відбиваючись  у  цілющій  воді  мінеральних  джерел,  підкріпити  силу  древніх  гірських  хребтів  своїм  незгасним,  попри  пожежі,  сяйвом,  а  звідти  –  вільною  ходою  попрямувати  далі  на  Керкиру  і  Закінтос,  щоб  завтра  знову  повернутися  в  Афіни  ...  і  в  Маті.  Пожежі  повсюди,  але  вони  не  затьмарять  Сонце,  хоча  яскравіше  палають!

        Біля  аеропорту  –  метушня,  як  ніколи:  мабуть,  пожежі  змусили  туристів  скоротити  відпустку.  Як  же  пролізти  крізь  нескінченну  низку  автомобілів?  Янніс  нарешті  знайшов  лазівку  і  пригальмував,  подаючи  Оленці  валізку.  Вона  тільки  щойно  усвідомила  дві  речі:  по-перше,  що  обидва  врятовані,  а  по-друге  -  час  повертатися  на  батьківщину.  Хоча  й  душею  відчувала  себе  гречанкою,  але  документи  ніхто  не  скасовував:  батьківщина  -  це  не  завжди  те  місце,  де  твої  друзі,  рідні  та  близькі,  але  куди  ти  зобов'язаний  щоразу  повертатися  згідно  чинного  законодавства,  як  би  далеко  і  високо  ти  не  стрибнув  -  щоб  оплатити  і  задекларувати  дохід,  податки,  комуналку,  оформити  різні  документи.  Батьківщину  не  вибирають  -  це  вона  обрала  нас  і  зобов'язала  їй  служити.  Ніхто  не  питав,  де  б  ми  хотіли  народитися  -  в  СРСР,  на  Багамах,  в  Німеччині  або  Греції,  а  у  яких  батьків  -  і  поготів  не  запитають,  інакше  всі  немовлята  вишикуються  в  чергу  тільки  до  заможних  батьків  ...  які,  безумовно,  теж  плачуть!  Але  бідні,  слід  зауважити,  плачуть  не  менше  за  багатих.  Бідність,  звичайно  ж,  не  вада,  проте  «бідність»  і  «біда»  -  однокореневі  слова  в  українській  мові  (на  відміну  від  грецької),  так  само  як  «Бог»  і  «багатство»  -  спільнокореневі  слова  в  російській  мові  ...  на  жаль!

     Схопивши  сумки,  Оленка  помахала  рукою  Яннісу,  який  подарував  їй  сьогодні  зустріч  з  коханою  людиною  -  жахливу  і  довгоочікувану  одночасно.  Чи  зможе  вона  знову  побачити  Костаса?  Коли  він  одужає?  Оленка  не  хотіла  визнавати,  що  його  порятунок  -  це  величезне  диво,  і  не  треба  багато  вимагати,  тим  більше  -  поспішати.  Але  безнадійно  мріяла  повернутися  в  ту  щасливу  мить  із  минулого,  коли  вони  з  Костасом,  красивим  і  міцним,  тримаючись  за  руки,  слухали  незрівнянну  грецьку  мелодію  і  на  швидкостях  летіли  в  порт,  окрилені  спільними  надіями,  а  не  потопаючи  у  розплавленому  асфальті  ...

        Мотоцикл  Янніса  розтанув  крізь  вечірній  серпанок.  Афінський  аеропорт,  завжди  зустрічаючий  і  проводжаючий  акустичної  музикою,  цього  разу  мовчазно  затаївся,  принишклий  у  жалобі  за  загиблими  в  пожежах.  Стримані  службовці  робили  свою  звичайну  справу  -  допомагали  туристам  із  возиками,  відповідали  на  запитання  подорожуючих  з  різних  країн.

           Нарешті  Оленка  побачила  знайому  емблему  -  їй  сюди,  на  Київ  ...  Ух,  скільки  ж  народу  зібралося!  Дітлахи,  бідні,  вередують,  матусі  ніяк  з  речами  не  впораються,  а  тут  ще  й  німець  некволих  форм  намотує  кола  поміж  їхніх  речей  ...  "Diese  Russen  mit  ihren  Sachen",  -  долинуло  до  Оленки  його  буркотіння.  А  що  ж  він  хоче  –  хіба  ж  з  Еллади  вилетиш  без  сувенірів?  Ось  Оленка,  як  не  любить  подорожувати  без  багажу,  однак  набрала  скільки  -  і  посуд,  і  косметику,  а  туфлі  -  взагалі,  як  у  цариці!  Добре,  що  Оленка  не  страждає  комплексом  Попелюшки  і  може  купити  собі  все  самостійно,  навіть  цілих  дві  королівських  туфельки  грецької  фірми  DEMAGO!

       "Diese  Russen  mit  ihren  Sachen",  -  знову  почулося  буркотіння  німецького  туриста.  Пояснити  йому,  чи  що,  що  ми  -  не  росіяни,  а  українці?  Чи  не  зрозуміє,  напевно,  хоча  Оленці  не  важко  висловити  свою  думку  німецькою.

      Ба,  він  же,  виявляється,  молодець  -  розвідав,  де  черга  менша!  Оленка  поринула  за  німцем  -  може,  залишиться  більше  часу  на  дьютік,  для  вибору  ексклюзивної  оливкової  олії  ...

     В  кав’ярню  за  філіжанкою  кави  не  було  настрою  заходити  -  по-перше,  багато  народу,  а  по-друге  ...  як  же  нелегко  зазвичай  дається  останній  ковток  "Еллініко»  !

Оленка  замислилася  і  не  помітила,  як  німець  уже  опинився  за  нею  в  черзі  -  і  не  росіяни,  до  речі,  в  цьому  винні,  а  його  співвітчизники,  які  Оленку  як  даму  пропустили  вперед.  Але  грецькі  службовці  на  стійці  розгублено  помітили:

-  На  жаль,  тут  тільки  громадяни  ЄС,  а  Україна  -  в  іншу  чергу  ...

-Diese  Russen  mit  ihren  Sachen,  -  буркотів  позаду  той  самий  німець,  надаючи  свій  європейський  паспорт  на  контроль.  І  тут  дівчина  на  стійці  вирішила  уточнити  в  нього,  хто  ж  мається  на  увазі  -  адже  в  Оленки  паспорт  український,  до  чого  ж  тут  росіяни,  якими  він  так  обурюється?

-  А  чим  росіяни  від  українців  відрізняються?  -  лаконічно  запитала  гречанка  чистісінькою  німецькою.

 -  За  розміром  валіз,  -  нічесоже  сумняшеся,  буркнув  німець,  схопивши  свого  рюкзачка.

      Оленка  мляво  попленталася  до  іншої  стійки,  де  народу  прибувало  й  прибувало.  Нарешті  дійшла  її  черга.

-  У  Вас  є  багаж?  -  запитав  її  молодий  реєстратор.

-  Ні,  -  втомлено  зітхнула  Оленка.  Авжеж,  не  віддавати  ж  у  багаж  красивий  грецький  посуд,  а  тим  більше  -  королівські  туфлі?

      Реєстратор  скептично  поглянув  на  важкий  баул,  що  перевищує  норми  провезення  ручної  поклажі.  Невже  змусить  заплатити  за  надмірну  вагу?  Якісь  гроші  ще  залишалися  на  картці,  але  -  тільки  на  олію!  Службовець  раптово  запитав:

-  Знаєте,  чому  я  Вас  випускаю  без  додаткової  оплати  за  багаж?

Оленка  здивовано  похитала  головою.

 -  Тому  що  я  впевнений:  Ви  обов’язково   повернетеся!  -  посміхнувся  юнак,  прикріплюючи  ярличка  до  валізки  й  видаючи  посадковий  талон.

     «Відомо  ж,  повернуся!  –  забилося  Оленчине  серце.  -  Щоб  знову  побачити  схід  і  захід  сонця  понад  морем,  від  першого  променя  до  останнього,  відвідати  стародавні  грецькі  монастирі,  схопити  хвилю  свіжого  морського  вітру,  аромат  азалій  та  лимонів,  печеної  риби  та  баклажанів  ...  Щоб  розжитися  грецької  шубкою  і  нової  шкіряною  сумочкою  до  чудового  грецького  взуття!  Щоб  зустріти  нових  друзів,  цікавих  знайомих,  удосконалюючи  свою  вимову  і  не  тільки.  Щоб  відчути  подих  вічності  над  прірвою  життя  і  руку  ...  коханої  людини!  »

     Оленці  віддали  паспорт.  Тепер  -  прикордонний  контроль.  Тут  натовп  ще  дужчий!  Ні,  їй  не  в  європейський  коридор,  а  разом  з  індусами  в  тюрбанах  і  євреями  в  ярмулках.  Трохи  віддалік  на  розстеленому  килимку  вибивав  поклони  в  бік  Мекки  хлопець  арабської  зовнішності,  тримаючи  Коран  у  руці.

-  Пропустіть,  пропустіть  хутчій,  наш  літак  на  Пітер  відлітає,  -  відштовхуючи  Оленку,  метушилася  висока  дівчина,  яку  екзотичні  джентльмени  покірно  пропустили  (китайські  туристи  недавно  полетіли).  Всі  зрозуміли  російську  -  ніякого  мовного  бар'єру!

      Оленку  призначили  до  середньої  кабінки  паспортного  контролю  –  яке  було  ж  її  здивування  побачити  того  самого  прикордонника,  який  не  хотів  її  впускати  до  країни!

-  Ааа,  сестра  Нікоса  Ікономопулоса,  -  він  не  без  цікавості  вкотре  вивчив  Оленчин  паспорт  і  прочитав  напис  на  футболці.  -  «Хоча  у  серці  знижка  є  -  воно  не  продається»!  Зустріла  брата?  –  єхидно  посміхнувся.

-  Так!  -  чесно  відповіла  Оленка.  Чому  «чесно»?  Тому  що  споріднену  душу  вона  вже  знайшла  і,  мабуть,  не  одну.

    Штамп  в  закордонний  паспорт,  а  далі  -  митниця.  Задзвеніло  намисто  під  рамкою  -  значить,  це  справжня  коштовність,  куплена  в  позаминулому  році  в  аеропорту  Елефтеріоса  Венезелоса!  Таке  самісіньке,  як  у  бабусі!  Не  обов'язково  бути  багатою,  щоб  цінувати  красу.  Але  якщо  «багатство»  претендує  на  корінь  «Бог»,  то  краще  вірити  в  Бога,  ніж  козиряти  багатствами.  Бабуся  народилася  в  багатій  родині,  але  краса  -  це  більше,  ніж  гроші,  підфарбовування  та  косметика.  Це  -  гармонія,  коли  ти  не  «жертвуєш»,  не  «робиш  добрі  справи»,  а  співіснуєш  добрим  по  суті!  Бо  різниця  відчутна,  так  само  як  між  "кохати"  і  "займатися  коханням":  можна  оплатити  "заняття  любов'ю",  але  не  можна  купити  любов!  Бабуся  без  жалю  продала  те  прекрасне  фамільне  намисто  заради  порятунку  сім'ї  від  голодомору  -  вона  по-справжньому  любила  свою  родину,  нічого  не  втрачаючи  із  продажем  намиста.  Його  відсутність  не  зробила  бабусю  менш  красивою  -  навпаки,  до  останніх  днів  усі  захоплювалися  її  зовнішністю,  а  внутрішній  світ  незмінно  перебував  в  гармонії  мудрості  і  добра,  незважаючи  на  перипетії  життя  в  Радянському  Союзі.  Її  доброта  полягала  НЕ  в  тому,  що  вона  ПРОДАЛА  намисто  в  обмін  на  мішечок  гречки,  хоча  це  можна  воістину  назвати  "доброю  справою",  без  сарказму  -  коли  жертвуєш  свої,  а  не  відібрані  в  інших  людей  коштовності.  Доброта  -  в  тому,  що  бабуся  НЕ  ПРОДАЛА  свою  обручку,  що  грецькою  мовою  пишеться  ...  "βέρα"!

    Нарешті  після  детального  огляду  намиста  Оленці  відкритий  доступ  до  дьютіку  ...  Запах  дорогих  парфумів  звідусіль.  Ні,  час  повертати  до  іншого  відділу  -  за  олією,  і  обов'язково  дотягти  це  грецьке  золото  до  Києва!

-  Ви  все  це  забираєте?  -  здивовано  запитав  молодий  касир  (гречанки  в  цей  пізній  час  вже  не  працюють,  на  відміну  від  касирок  українських  аеропортів  -  остання  касирка  дьюті-фрі  навпроти  вже  зачиняла  касу  відділу  косметики),  побачивши  п'ять  літрових  бутлів  з  різних  грецьких  островів  і  півостровів  -  Криту,  Родосу,  Закінтосу,  Пелопоннесу  і  Халкідікі.

Оленка  впевнено  кивнула  -  якщо  її  не  змусили  доплачувати  за  надмірну  вагу,  то  гроші  на  олію  залишились  на  картковому  рахунку!  А  тягар  не  важкий  -  тому  що,  по-перше,  корисний,  а  по-друге  -  вже  свій.  Щоправда,  крихітну  сумочку  тепер  важче  тягти  -  на  яке  ж  плече  її  прилаштувати?  Однак  вона  не  сидить  на  місці  ...

       А,  це  щойно  надійшло  СМС  від  банку,  скільки  грошей  залишилося  (якщо  залишилося).  Треба  дізнатись  –  може  й  на  таксі  з  Борисполя  вистачить?

          Ні,  це  не  банківська  СМС  -  якийсь  незнайомий  номер  написав  грецькою:  «Марія  повідомила..."







                                                           Лист  із  Маті



      І  тут  її  бувала  у  бувальцях  мобілка  написала  попередження:  "Замалий  заряд  батареї"  ...

          О,  не  може  бути  –  а  кажуть  "друг  старий  краще  за  двох  нових"?  Навіщо  ж  ти  так  зрадила,  моя  старенька  мобілка-подруга?

           Оленка  безпорадно  озиралася,  скрізь  шукаючи  очима,  в  кого  б  попросити  зарядку.  Але  туристи  оснащені  модерними  смартфонами  -  їхня  зарядка  не  підійде.  Може,  запитати  службовців?  Чи  відмовлять  вони,  як  той  бармен  на  пароплаві?

       А  тим  часом  касир  помітив  її  розгубленість  і  уточнив,  чи  не  втратила  вона  свої  речі.  Оленка  підтягла  ближче  до  себе  пакет  з  оливковою  олією  і  баул.  І  тут  вона  побачила  заповітний  зарядний  шнур  біля  комп'ютера  касирки  з  відділу  косметики,  яка  вже  гасила  світло  біля  каси  ...

       Не  втрачаючи  відблиску  надії,  Оленка  показала  їй  згаслий  екран  телефону  -  вона  вже  забула  як  грецькі,  так  і  російські  слова,  щоб  висловити  свої  емоції  .

-  Нам  не  можна  -  доступ  туристам  до  каси  суворо  заборонений,  що  Ви!  -  обережно  прошепотіла  касирка,  відмахуючись  від  Оленки.

-  Це  СМС  про  людину  з  Маті,  -  задихаючись,  вичавила  з  себе  Оленка.  Касирка  мовчки  підключила  її  мобілку  до  свого  зарядного  шнуру,  завдяки  щасливому  випадку  ще  не  відключеному  від  блоку  живлення.  Хвилина,  поки  заряджалась  мобілка  і  розкривалася  СМС,  тяглася  для  Оленки  цілою  вічністю.  Касирка  кілька  разів  винувато  зиркнула  на  неї  -   що  ж  ти  відразу  не  розповіла,  що  це  -  не  просто  СМС,  а  лист  надії  з  Маті?

      Нарешті  Оленка,  затамувавши  подих,  розкрила  повідомлення  повністю  і  дочитала  до  кінця:  «Костас  прийшов  до  тями  і  промовив  твоє  ім'я.  Легкого  зльоту,  м'якої  посадки  і  якнайшвидшого  повернення  до  Еллади!  Янніс  »

         Оленка  втратила  з  поля  зору  і  касирку,  і  екран  комп'ютера,  навіть  свій  баул.  Вона  так  і  не  зрозуміла,  чи  залишилися  в  неї  гроші  на  картці  -  гріх  витрачати  мізерний  заряд  батареї  для  з'ясування  мізерного  сальдо.  І  якщо  доведеться  йти  пішки  з  Борисполя  на  Київ  -  не  страшно,  навіть  вночі,  навіть  за  відсутності  підбадьорюючої  філіжаночки  "Еллініко».  Аеропорт  засяяв  перед  Оленкою  -  пасажири  не  здавалися  похмурими  і  квапливими,  а  навпаки  -  екзотичними  і  цікавими!  Митники  (кожен  –  на  свій  лад)  здалеку  виглядали  ввічливими  і  тактовними.  Щоправда,  видимість  погіршилась  -  не  тільки  блискучі  лампочки,  але  й  зрадницькі  сльози  заважають  писати  відповідь  Яннісу.

           Оленка  присіла  в  залі  очікування  на  лаву  -  добре,  що  з  речами  їй  допоміг  старенький  грек,  що  летів  із  дружиною  до  Америки.  Треба  дещо  відпочити  перед  останнім  ривком  у  літак,  а  головне  -  хоч  трішки  заспокоїтися:  «Господи,  невже  надія  не  вмирає?  Невже  Кохання  живе  на  Землі  не  тільки  за  контрактом  і  не  тільки  надіями,  і  його,  попри  все  земне  життя,  ще  не  спіткала  «земна  смерть»?  Якщо  це  правда  -  тоді  навіщо  мені  сльози?  Чому  ж  серце  ніяк  не  вгамується?  Розум  більше  не  належить  мені,  а  думки  летять  крізь  прірву  до  нього,  до  єдиної  людини  ...  Я  більше  нічого  не  бачу  поряд,  крім  нього  ...  ні,  не  забинтованого,  а  красивого  і  мужнього!

     Але  дещо  все-таки  бачу  -  засяяла  далеко  ...  блискавка?  Афіни  часто  проводжають  блискавкою,  ніби  не  хочуть  відпускати,  створюючи  іноді  найнеймовірніші  перешкоди.  Ні,  цього  разу  не  гроза  -  просто  освітлення  в  аеропортівській  кавярні  таке:  різнокольорові  лампочки  пробиваються  крізь  опівнічний  морок,  неначе  сонячне  проміння,  яке  висвітлювало  ту  церкву  в  порту  Мармарі,  відгукуючись  на  молитви.  Лампочки,  звичайно  ж,  не  сонце,  але  без  них  -  ніяк!  »

        Оленка  зібралася  з  духом.  Що  ж  відповісти  Яннісу?  Де  знайти  слова,  щоб  подякувати  йому  за  порятунок  від  пожежі  і  ...  безнадійності.  Тепер  Оленка  впевнена:  надія  не  вмирає,  ані  першою,  ані  останньою,  тому  не  треба  її  ховати,  краще  -  зберігати,  перелітаючи  з  нею  по  життю  усілякі  прірви.

        «Янні,  я  вже  полетіла,  але  не  літаком,  а  на  крилах  радості  і  надії!»  Оленка  озирнулася  –  не  тільки  сльози  знову  яскраво  і  впевнено  заблищали  біля  виходу  до  посадки,  крім  зеленувато-фіолетових  лампочок  і  яскравих  прожекторів.

       "Не  все  те  золото,  що  блищить?"  Сльози,  всихайте  швидше,  цікаво  розглянути  -  що  ж  світиться?  «Може,  хтось  просто  увімкнув  смартфона,  поки  він  «хапає  останню  хвилю  »,  -  подумала  Оленка.

         Та  б  пак,  це  блищить  монетка  -  українські  десять  копійок,  ось  вона  –  добра  вдача!  В  Україну  за  нею  повертатися  не  обов'язково  ...

        «Я  знову  обовязково  прилечу  до  Еллади  і  сподіваюсь,  що  все  буде  гаразд:  у  тебе,  Марії  та  Костаса.  Гадаю,  ми  скоро  побачимося!  Щиро  дякую,  Янні!  »

       Звичайно  ж,  «все  гаразд»  -  це  перебільшення,  оскільки  ми  поки  що  не  у  Вирії:  нас  від  нього  відділяє  ціла  прірва,  яку  треба  намагатися  перестрибнути  протягом  усього  життя.  Але  в  Елладі  здолати  розрив  між  вічним  і  тимчасовістю  істотно  легше  -  адже  саме  тут,  попри  сморід  диму,  на  крилах  надії  і  кохання  ...  зустрілися  два  береги!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924378
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2021


Зустрілись два береги - 5

   Кохання  як  пароль



Софія   дратівливо  відкинула  мобілку  і  звернулася  до  Оленки:

-  Пробач,  благаю,  -  ми  не  зможемо  тебе  до  аеропорту  проводити,  Тетяну  швидка  забрала  -  підозра  на  кишкову  інфекцію,  -  Софія  знову  закурила,  ледве  тримаючи  цигарку  тремтячими  пальцями.  -  Без  нас  її  не  лікуватимуть  –  страховий  поліс  не  оформлений,  хоча  ми  їй  кілька  разів  нагадували!  Як  завжди  -  чужі  зусилля  не  цінуються,  -  Софія  потяглася  за  наступною  цигаркою.  -  Я  дуже  хотіла,  щоб  ти  залишилася,  Елені,  придивилася.  Нам  твоя  допомога  вкрай  необхідна,  як  повітря!  Я  раніше  думала,  що  українки  здатні  тільки  гроші  вичавлювати.  Повір,  ми  тобі  добре  заплатимо,  тому  що  ти  того  варта!

-  Не  все  можна  за  гроші.  Адже  навіть  якщо  мені  заплатять  гонорар  як  Монтсеррат  Кабальє,  я  ніколи  не  заспіваю  на  її  рівні,  як  би  не  старалася,  навіть  закінчивши  консерваторію  «на  відмінно»  -  але  якщо  я  чимось  корисна,  то  завжди  до  Ваших  послуг!

Не  встигла  Софія  припаркуватися  в  порту,  як  назустріч  швидко  закрокував  Такіс:

-  Еленіца,  тисячу  разів  вибач:  ми  обіцяли  тебе  проводити  до  аеропорту,  але  тут  таке  сталося  ...

-  Нічого-нічого,  я  все  розумію!  Нехай  Тетяна  якнайшвидше  одужує!  -  на  ходу  запевнила  його  Оленка,  виходячи  з  машини.

-  Ого,  сумка  ще  важче?  -  зважив  на  руку  Такіс,  посміхнувшись.

-  Звичайно,  я  ж  встигла  шикарні  туфлі  обрати  ...  «ДЕМАГО»!  -  похвалилася  Оленка.  Їй  не  звикати  тягти  важкі  валізи  -  у  Ісаака  Рудольфовича  стільки  пакетів  з  папками  свого  часу  перетягала,  що  багато  чоловіків  і  донині  заздрять  її  м'язам.  Тоді  вона  тягла  кипи  документів  з  останніх  сил,  благаючи,  наче  Козетта  з  відром  у  романі  Віктора  Гюго  «Знедолені»:  хоча  б  полегшало!  Але  зараз  їй  згадався  анекдот  з  бородою:  «Якщо  хочеш  стати  крутіше  за  будь-якого  культуриста,  то  піди  на  базар  і  принеси  один  раз  те,  що  твоя  дружина  тягає  кожного  дня  -  жоден  культурист  таких  важких  предметів  зроду  не  піднімав!»  Оленка  посміхнулася  своїм  думкам,  оглядаючи  околиці  Евіі.

-  Обов'язково  приїжджай  ще  -  в  туфлях  і  не  тільки  в  цих!  Ми  завжди  тобі  раді,  бо  зробила  нам  величезну  послугу!  Як  тільки  причалиш  в  Оропос,  напиши  СМС.  До  аеропорту  шлях  знаєш,  поїзди  курсують  регулярно,  а  якщо  негаразд  -  дзвони,  ми  завжди  допоможемо,  -  навперебій  говорили  Такіс  і  Софія.

Оленка  поцілувалася  з  ними  на  прощання.

-  Візьмеш  в  сумку  оливки  для  тата  і  лукум  для  мами?  Я  для  них  спеціально  запечатав,  можеш  сміливо  брати  в  літак,  -  Такіс  простягнув  дві  коробочки.  -  А  це  тобі  -  вода  і  випічка  в  дорогу!

-  Шкодую,  що  ти  -  не  моя  донька,  -  прошепотіла  їй  на  вухо  Софія.  Вони  з  Оленкою  розуміюче  перезирнулися  і  розцілувалися  як  добрі  нерозлучні  подруги.

-  Щиро  дякую!  Успіхів!  -  вони  ще  раз  обнялися  втрьох,  і  Оленка  рушила  на  палубу  корабля.  Зайшовши  в  салон  для  пасажирів,  раптово  відчула,  як  сильно  стомилася  -  адже  ніч  провела  без  сну,  і  тепер  ледве  трималася  на  ногах!  Ну,  то  й  добре  -  гріх  було  спати  в  грецьку  ніч  біля  моря,  а  ось  в  каюті  -  інша  справа.  Телевізор  не  гримає  -  вимкнули.  Оленка  тільки  зараз  зрозуміла,  що  й  Софія  завбачливо  приглушила  радіо  в  машині,  щоб  не  нагадувати  про  трагедію  в  Маті  ...

    Серце  знову  забилося  у  відчаї.  Вона  покидала  береги  Еллади  без  будь-якої  надії  ще  раз  побачити  Костаса  ...  живим!  Так,  може,  він  написав  їй  на  Фейсбук,  але  де  гарантія,  що  він  після  цього  ...  не  згорів  у  Маті  наступної  хвилини?  І  скільки  їй  ще  чекати  на  можливість  зайти  до  Фейсбуку?  До  самого  Києва,  мабуть  -  навряд  чи  вона  зможе  тут  згадати  пароль.  Ох,  цей  Петя-вірус!

       Оленка  нервово  поправила  запітнілі  вервиці  -  невже  це  все,  що  їй  залишилося  на  пам'ять  про  прекрасного  чоловіка,  якого  більше  ніколи  не  зустріне?  У  віконці  крізь  пелену  сліз  виднілися  хвилі,  що  загравали  зайчиками  під  палючим  сонцем.  Прикрити  б  гардинку  -  в  затемненому  приміщенні  менше  плачеш.  Понад  палубою  сонце  Еллади  безжально  і  сумно  світило  у  димчастому  палючому  небі,  переборюючи  кондиціонер  у  салоні.

    Пароплав  розрізав  простори  із  справжньо  грецьким  терпінням  і  вправністю.  Море,  яке  нещодавно  дарувало  надію,  тепер  топило  її  наполегливо  і  невідворотно,  з  кожною  хвилею  дедалі  глибше.  Над  синьою  безоднею,  кидаючи  виклик  вітрам,  іноді  пролітали  сміливі  горді  чайки  -  Оленці  так  не  вистачатиме  їхньої  компанії  в  далекому  Києві,  забудованому  хмарочосами  і  запаскудженому  не  тільки  воронами!  Ні-ні,  чайки  не  долетять  Києва  -  що  їм  там  робити?  Прогинати  землю  під  себе?  Може,  краще  полетіти  подалі  від  тієї  землі,  яка  тебе  не  чекає,  скоріше  -  чекає  прірвою,  яка  не  прогинається,  а  жере?

       Вітер,  здається,  змінився  –  аби  не  буря!  Береги  ген-ген  далеко  -  попереду  простягалася  морська  стихія.  Не  тільки  попіл  є  на  планеті  Земля  -  кружляють  солоні  хвилі,  якими  можна  або  поплисти  кораблем,  або  злетіти  чайкою  високо-високо  на  крилах  ...  мрії  і  вітру!

      Крізь  завивання  морського  бризу  Оленка  почула  чиїсь  кроки  -  незнайома  чоловіча  постать  вимальовувалася  на  палубі,  поступово  наближаючись  до  неї.  Схоже,  це  грецький  ченець,  судячи  з  вбрання.  Він  щось  ніс  у  руці  -  ліхтарик?  Свічку?  Або  дзеркало,  що  відображає  сонячні  промені  і  тестує  світлом  усе  навкруги  -  чи  здатні  оточуючі  поглянути  на  сонячний  відблиск,  якщо  не  на  саме  сонце,  або  відвернуться,  надаючи  перевагу  імлі  та  темряві,  чи  то  ба  -  тіням?  Так,  темрява  зручніша  за  Сонце  -  у  темряві  не  бачиш  своє  відображення  в  дзеркалі  ...  Оленка  довго-довго  дивилася  на  відблиск  в  руках  ченця.  І  тут   він  раптово  загас  ...

Ні,  щось-таки  блиснуло  -  маленька  крапля  ...  Одна,  друга  ...  Оленка  поглянула  на  обличчя  ченця  -  це  були  його  сльози.  Кожна  з  них  відбивала  сонячні  промені  з  небес,  даруючи  надію  тим,  хто  в  темряві,  зневірений  і  розчарований.  Напевно,  сльози  -  це  останнє  джерело  світла  для  людей,  що  загубили  надію  ...

-  Оленко,  з  днем  народження  тебе,  моя  люба!  Щоб  у  тебе  все  було  і  нічого  тобі  за  це  не  було,  -  почулося  привітання  російською  мовою.  Клео,  чи  що,  згадала  про  неї  в  Америці?  Крім  неї,  привітання  приймати  немає  від  кого  -  за  все  життя  Оленка  не  знаходила  нових  друзів,  якщо  не  говорити  про  Пилипа  і  його  сім'ю,  які  поки  ще  не  знають  російської  мови  на  такому  рівні.  А  тим  часом  незнайомий  голос  продовжував:

-  Ти  у  нас  просто  чудова,  залишайся  такою  назавжди!  Навіть  моя  геніальна  дитина  сказала:  «Я  на  море  поїду  тільки  з  тіткою  Оленкою!»

«Яка  дитина  хоче  поїхати  зі  мною  на  море?  І  хіба  ми  вже  на  суші?  Хіба  перепливли  море?»  -  зніяковіла  Оленка.  Вона  зрозуміла,  що  прокинулася  від  гучного  телефонного  привітання  туристки,  яке  невтомно  лунає  на  адресу  знайомої  їй  іменинниці  з  протилежного  кінця  каюти:

-  Мій  Гена  -  дійсно  геніальний  хлопець,  він  людей  наскрізь  бачить!  Ось  виховательку  в  дитячому  садку  знаєш,  як  не  любить?  А  все  тому,  що  вона  їжу  краде,  змовившись  з  кухаркою  -  я  сама  їх  якось  застукала,  уявляєш?  Треба  нам  садок  міняти  -  чому  Гені  вчитися  у  цих  людей?  Мій  Гена  генетично  розумніший  за  всіх,  разом  узятих,  бо  у  нього  тато  закінчив  Гарвард,  дідусь  -  кандидат  наук  ...

     Про  прадідуся  і  інші  гілки  геніного  геніального  генеалогічного  древа  Оленка  слухати  не  стала  -  до  неї  на   плече  повільно  сповзала  голова  сидячої  поруч  немолодої  жінки,  змарнілої  до  кісток,  але  старанно  зачісаної.

-  Вам  води?  -  злякано  запитала  Оленка  російською  мовою,  забувши  перейти  на  грецьку,  обмахуючи  сусідку  раптово  схопленою  фіранкою.

Жінка  відкрила  очі  і  також  російською  прошепотіла:

-  Якщо  можливо…

Оленка  швиденько  дістала  з  валізки  припасену  воду  -  спасибі  Такісу!

-  Може,  лікаря  покличемо?  -  стурбовано  запитала  Оленка.

-  Ні-ні,  мені  в  лікарню  не  можна  -  додому  поспішаю,  -  злякано  підняла  жінка  стомлені  почервонілі  очі

-  На  лікування  -  додому?  -  дозволила  собі  поцікавитися  Оленка.

-  Ні,  хіба  у  нас  лікують?  А  тут  я  заробляю  синові  на  вступ  до  ВНЗ,  залишається  пару  днів  для  вирішення  питання.  Доньці  вже  дисертацію  оплатила,  тепер  синові  з  ВНЗ  треба  допомогти,  -  прошепотіла  знесилена  жінка,  випивши  майже  всю  пляшку  води.

-  Пийте,  пийте,  у  мене  ще  є,  -  бадьоро  простягнула  Оленка  другу  пляшку  в  потріскані  руки  своєї  супутниці.  -  Тіропіту  хочете?  -  згадала  вона  про  булочки,  також  припасені  Такісом.

-  Ні,  я  сита,  дякую!  А  Ви  теж  на  заробітках?  -  запитала  жінка,  прийшовши  до  тями.

-  У  відрядженні.  Дозвольте,  я-таки  пригощу  Вас  тіропітою  або  спанакопітою  -  все  найсвіжіше,  а  мені  одній  -  занадто,  -  Оленка  рішуче  простягла  пиріг  своїй  сусідці.

І  тут  вона  мало  не  підстрибнула  від  радощів  –  задзвонила  чиясь  мобілка  мелодією  "And  you  my  love»:



Я  не  зімкну  ніяк  очей  -

Всі  спроби  марні,

Гріхи  снують  біля  дверей  -

Немов  примари...



Пісню  було  написано  багато  років  тому  без  жодної  нотки  фальші  справжнім  однолюбом  Крістіаном  Антуаном  Рі.  Безліч  інших  творів  мистецтва  також  створили  однолюби  -  Олександр  Пушкін,  Федір  Достоєвський,  Енгельберт  Хальпердінг,  Леонід  Куравльов,  Родіон  Щедрін,  Мстислав  Ростропович,  Микола  Добронравов,  Муслім  Магомаєв,  Лев  Лещенко  -  всі  вони  однолюби,  що  надавало  їм  можливість  не  зраджувати  собі  в  житті  і  в  творчості.  Їхні  шедеври  воістину  допомагали  людям  піднятися  над  землею,  а  не  впасти  в  прірву,  тим  більше  -  не  загрузнути  в  трясовині  буття.  «Я  поспішаю  до  сім'ї  не  тому,  що  хочу  позитивних  відгуків  публіки,  а  тому,  що  сім'я  -  це  моє  справжнє  обличчя!»  -  краще  ніж  Кріс  Рі,  не  скажеш.

      Як  же  Оленка  посміла  забути,  що  саме  день  народження  Кріса  Рі  ввела  паролем  на  свій  екаунт  у  Фейсбуці?







                                      Янніс,  Єфрем  ...  Костас?



Зібравши  до  купи  залишки  нахабства,  Оленка  спитала  в  сусідки,  яка  вже  трохи  ожила  і  навіть  порожевіла  після  цілющої  грецької  мінеральної  води:

-  Вибачте,  можна  у  Вас  попросити  смартфон  на  хвилиночку?

-  Смартфон?  -  жінка  розгублено  водила  очима,  мляво  посміхаючись:  -  Мені  грецький  роботодавець  колись  його  подарував,  але  я  синові  віддала,  забравши  в  нього  старенький  кнопковий  телефон,  -  вона  продемонструвала  Оленці  технічне  досягнення  минулого  століття.



«Знайшла,  в  кого  клянчити  -  ця  ж  не  тільки  смартфона,  але  й  шкуру  з  себе  заради  дітей  здере»,  -  розлютилася  Оленка  на  власну  наївність,  водночас  вишукуючи  очима,  хто  б  ще  «подав»  смартфончик.

     На  очі  потрапив  молодий  стрункий  бармен  -  невже  він  не  дозволить  їй  скористатися  комп'ютером  або  смартфоном?

     -  Ні-ні,  вибачте,  у  нас  заборонено,  -  обличчя  бармена  набуло  надзвичайної  серйозності  у  відповідь  на  таке  прохання.

        Довелося  сісти  на  місце.  Оленка  схилилася  на  коліна,  не  привертаючи  увагу  оточуючих  і  вгамовуючи  непрохані  сльози.  Сусідка  кілька  разів  запитала  її,  чи  може  допомогти,  та  Оленка  рішуче  похитала  головою  і  вийшла  на  палубу,  щоб,  уникаючи  зайвих  питань,  вилити  назовні  накопичені  сльози  -  споріднений  елемент  морській  піні,  яка  застеляє  небокрай.  Здавалося,  світ  навколо  складається  лише  з  хвиль,  які  з  останніх  сил  прагнуть  якомога  вище,  до  сонечка,  але  земне  тяжіння  перемагає  бажання  рости  над  собою,  і  хвилі  знову  і  знову  коливаються  то  догори,  то  донизу,  не  втрачаючи  завзяття  і  надії  потрапити  справжнісінько  під  сонячний  промінчик  ,  і,  обливаючись  блискучими  спекотними  сльозами,  знову  змушені  задовольнятися  похмурою  морською  глибиною.

     Раптом  хтось  взяв  її  за  руку.  Оленка  озирнулася  -  молодий  коротко  підстрижений  хлопець  стояв  за  спиною.  Спіймавши  Оленчин  здивований  погляд,  хлопчина  зняв  сонячні  окуляри  -  незважаючи  на  вік,  парубок  був  серйозний,  змужнілий  і  міцний,  з  валізкою-холодильником  за  плечима.

-  Я  можу  Вам  чимось  допомогти?  -  запитав  хлопець.  -  Ви  так  плачете  на  вітру  -  не  холодно?  Може,  зайдемо  в  каюту,  кави  поп'ємо?

      Оленка  розревлася  ще  дужче.  Парубок  мовчки  притиснув  її  до  себе.

-  Що  трапилося?  -  прошепотів  він  їй  на  вушко.

-  Смартфон  ...  смартфон  ...  –  ридала  Оленка.

-  Ну,  не  плач,  якщо  смартфон  впав  у  море  -  так  тому  й  бути!  Я  б  відав  тобі  свій,  але  тут  купа  номерів  замовників,  я  їм  ще  маю  піцу  доставити,  -  запевнив  він,  не  випускаючи  Оленку  з  обіймів.

      «Мабуть,  боїться,  що  я  в  море  ринуся?  Ні,  тут  однак  врятують,  проблем  не  поменшає,  але  навряд  чи  страховку  виплатять  »,  -  Оленка  навіть  повеселішала  від  цієї  думки.

-  Уже  посміхаєшся?  Тобі  пасує  посмішка,  -  хлопець  очевидно  хотів  її  підбадьорити.  Оленка,  трохи  заспокоївшись,  запитала:

-  Я  можу  попросити  твого  смартфона?  Зовсім  ненадовго  -  просто  щоб  зайти  у  Фейсбук?

-  І  ти  через  це  плакала?  -  здивувався  хлопець  і  простягнув  їй  телефон,  який  Оленка  назвала  б  раніше  «трактором»  за  солідний  розмір,  загрозливий  для  дрібних  дамських  сумочок.

      Ще  ніколи  технічне  досягнення  не  дарувало  Оленці  таку  радість  хвилювання.  «Пароль  ...  пароль  ...  ну,  скільки  треба  чекати,  поки  ти  його  прочитаєш?»  -  нетерпляче  мерехтіла  думка,  поки  Фейсбук  повільно  відкривав  свої  ворота.

Час  не  тягнувся  -  він  просто  застиг  на  місці,  його  не  підганяли  навіть  хвилі  і  вітер  ...

Ой,  нарешті:  знайомі  фото,  обличчя,  пропозиції  в  друзі  ...  Хто  тут  у  черзі?  Мохаммед  Хан,  Денис  Рудницький,  Уоррен  Стафф  ...  Костаса  немає!  Не-ма-є  !!!

      Оленка  заридала  щосили,  завбачливо  віддавши  смартфон  попутникові  -  на  вітряній  палубі  легко  загубити  його  в  морській  безодні!

-  Можеш  сказати,  що  з  тобою  коїться?  -  ввічливо  запитав  хлопчина.

-  Маті  ...  Маті,  -  ридаючи,  видавила  з  себе  Оленка.

Той  розуміюче  зазирнув  у  заплакані  Оленкині  очі  і  уточнив:

-  У  тебе  там  родичі?  Друзі?

Оленка  нічого  не  могла  відповісти.

-  Стривай,  -  хлопець  знову  обнадійливо  витяг  смартфона  з  кишені  форменної  сорочки.  -  Моє  ім'я  Янніс,  а  твоє?

-  Елені,  -  схлипнула  Оленка.

-  На  Фейсбуці  ти  є,  наскільки  я  розумію?

Оленка  кивнула.

-  Але  краще  запиши  мій  номер  телефону  -  у  мене  Фейсбук  зараз  не  працює.  А  взагалі-то  я  там  «Еллада»  іменуюся  -  можеш  відправити  запит  в  друзі.  Правда,  я  відповім  тільки  в  Києві,  бо  тут  у  мене  лише  кнопковий  телефон  без  доступу  в  інтернет,  -  зітхнула  Оленка,  старанно  витираючи  сльози.

-  Я  вже  відправив  запит  -  спіймай  мене  в  Києві!  -  посміхнувся  Янніс.  -  А  як  звати  твоїх  знайомих  з  Маті?  -  раптом  серйозно  запитав  він,  рішуче  розвертаючи  за  потилицю  сонцезахисні  окуляри.

-  Костас,  -  Оленка  знову  готова  була  заплакати,  але  надія  поки  не  поспішала  потопати  в  морі  сліз  чи  догоряти  на  суші.

-  А  прізвище?

-  Не  знаю!  -  знову  навернулися  непрохані  сльози,  рясно  стікаючи  на  палубу,  бо  подарована  мамою  шовкова  хустинка  абсолютно  розкисла,  не  бажаючи  вбирати  в  себе  ціле  море  сліз,  яке  іноді  носять  в  собі  люди.

-  Тааак,  -  Янніс,  схоже,  не  впадав  у  відчай.  -  Тут  створили  сайт  -  розмістили  фотографії  тих,  кого  розшукують  ...  з  Маті,  -  зітхаючи,  хлопець  простяг  Оленці  смартфона.  -  Ти  впізнаєш  тут  свого  знайомого  по  фотографії?

   Сльози  миттєво  просохли  -  Оленка  нервово  схопила  телефон,  вивчаючи  знімки  по  сайту.  Скільки  ж  їх  -  маленькі  дітлахи  з  наївними  променистими  оченятами,  солідні  господарі  розкішних  вілл,  закохані  парочки,  турботливі  бабусі  з  крихітними  довірливими  онучатами  ...  Невже  їх  вже  немає  в  живих  ?!  Господи,  як  же  не  хочеться  вірити  в  жах!

-  Ні,  -  Оленка  похитала  головою  і  повернула  телефон  Яннісу.  -  Тут  його  немає,  -  сльози  знову  навернулися  їй  на  очі.

-  Тоді  чому  ти  плачеш?  Може,  у  твого  знайомого  все  гаразд  -  він  просто  поїхав  на  дачу  і  не  хоче  тобі  писати?  Пробач  мою  щирість,  але  це  ж  краще,  ніж  те,  про  що  ти  подумала,  чи  не  так?

-  Костас  був  у  Маті,  я  абсолютно  впевнена!  Він  допомагав  рятувати  людей  з  пожежі,  а  його  сім'я  може  бути  не  в  курсі  -  адже  він  офіційно  працює  в  іншому  регіоні,  в  Коринфії!  Тому  не  опублікували  його  фотографію  на  сайті-пошуковику.  Друзі  його  теж  були  в  Маті,  і  важко  навіть  уявити,  що  з  ними  трапилось,  -  заплакала  Оленка,  страшенно  здригаючись  всім  корпусом.

-  Погано,  що  ти  не  знаєш  прізвище  -  я  б  тобі  допоміг!  Моя  сестра  Марія  працює  в  афінській  лікарні,  де  багато  постраждалих  з  Маті.

Оленка  невпевнено  поглянула  на  Янніса:

-  Запитай,  будь  ласка,  у  своєї  сестри,  якщо  у  неї  дійсно  є  доступ  до  бази  пацієнтів.

-  Будемо  шукати  всіх  Костасів  по  Афінах?  -  Янніс  скептично  похитав  головою,  але  почав  писати  повідомлення.

-  Ім'я  «Костас»  популярне  в  Салоніках,  але  досить  рідкісне  для  південних  греків,  хіба  що  імігранти-понтійці  так  називають  дітей  в  сім'ї.  Можливо,  ми  знайдемо  «голку  в  купі  сіна»?  -  Оленка  схопилася  за  цю  думку,  як  потопаючий  за  соломинку.

    Хвилі  розмірено  колихалися  за  бортом,  роздумуючи,  де  краще  -  під  сонцем  або  в  глибокій  чорно-синьої  безодні.  Хвилини  немов  завмерли.

     Оленка  поправила  вервиці.  Стоп,  їй  же  наснився  в  каюті  ...  Святий  Єфрем!  Його  світське  імя  було…  Костас!  Константінос  Морфі...  Як  же  вона  могла  забути  цей  колоритний  грецький  вигляд!  Зазвичай  його  зображують  на  іконах  з  вогнем  в  руці,  не  з  дзеркалом,  а  з  палаючим  факелом,  яким  Єфрема  катували,  повісивши  догори  ногами  на  дереві.  Невже  тепер  навіть  у  руках  святих  загасає  промінь  надії  до  останньої  іскри?  Віра  вже  давно  вичерпалася  -  залишалася  крихітна  надія,  але  і  вона  помирає  останньою,  як  говорить  прислів'я.  А  любов  -  чи  є  вона  взагалі?  Якщо  ні  -  тоді  що  ж  змушувало  святих  страждати?  Ще  недавно  світські  люди  теж  шукали  свою  любов,  поки  не  знаходили.  Але  кохання  -  це  прекрасний  аромат,  який  треба  гідно  пронести  через  усе  життя,  не  змішуючи  з  дешевими  домішками.  І  вже  точно  не  слід  випивати  його  за  одну  ніч  з  алкоголічною  ненажерливістю.  Головне  -  не  переплутати  істинний  дух  з  дешевими  підробками.

-  Одну  голку  ми  вже  знайшли  -  Марія  написала,  що  бачила  в  палаті  пацієнта  на  ім'я  Костас  …з  гострим  димовим  отруєнням,  але  він  йде  на  поправку  і  скоро  випишеться,  подивися,  -  Янніс  миттю  передав  Оленці  телефон,  демонструючи  знімок.

-  Ні,  не  він,  -  Оленка  навіть  відвернулася,  сповнена  відчаю.  Ну  як  описати  зовнішність  людини,  яку  ти  дуже  сильно  кохаєш  і  хвилюєшся  за  її  життя?  Інші  ніяк  тебе  не  зрозуміють  -  охи-ахи  марні!  Невже  їй  належить  покинути  Елладу,  більше  ніколи  не  побачивши  цього  прекрасного  чоловіка?  А  ще  страшніше  подумати  -  що  його  більше  немає  в  живих,  що  він  задихнувся  від  диму  в  пожежі  в  Маті  або  заживо  згорів  ...

-  Гаразд,  попрошу  Марію  переглянути  повний  список  нещодавньо  госпіталізованих  Костасів,  -  Янніс  підбадьорливо  взяв  Оленку  за  руку.  -  До  речі,  ти  добре  розмовляєш,  без  акценту  ...  ти  -  гречанка?

-  В  душі  -  гречанка,  але  за  паспортом  -  українка,  -  посміхнулася  Оленка  крізь  сльози:  «Янніс  не  каже,  що  я-  «росіянка»  -  значить,  місцеву  вимову  освоєно!»

-  Треба  запам'ятати  твою  мовну  перлину,  здорово  сказано!  Відпочивати  приїхала?

-  Ні,  я  на  роботі.  І  вже  повертаюсь  до  Києва,  -  сумно  зітхнула  Оленка,  дивлячись,  як  гойдаються  хвилі.

-  А  ким  ти  працюєш?  –  поцікавився  Янніс.

-  Перекладачем  -  все  життя  перекладаю  з  людської  мови  на  зрозумілу.  Грецька  мова  допомагає  краще  усвідомити  сенс  слів,  -  зітхнула  Оленка.

Дійсно,  «плани»  (грецькою  практично  завжди  в  однині  «πλανη»)  -  «омана».  Проте  «брехня»  в  грецькій  мові  часто  має  множину!  А  українська  національна  лотерея  КЕНО  -  теж  грецьке  слово  «κενο»,  тобто  «порожнеча».  Та  й  лотерея  грецькою  іменується,  до  речі,  «лохіо»  -  співзвучно  з  німецьким  «лох»  («Loch»),  тобто  «дірка».

-  А  я  піцу  розвожу,  -  серйозно  продовжував  Янніс.  -  Стривай,  якщо  ти  сьогодні  їдеш,  то  де  ж  речі  залишила?

-  Вони  зі  мною,  -  Оленка  вказала  на  валізку.

-  Це  -  все?  -  уточнив  Янніс.

-  Мені  вистачить.  Може,  ти  хочеш  тіропіту?  -  але  тільки  вона  потяглася  за  кульком  з  їжею,  як  одна  чайка  хижо  вихопила  з  рук  шматок  пирога,  а  інша  сіла  на  огорожу,  нібито  бажаючи  щось  повідомити  людям,  здатним  зрозуміти  лише  слова,  але  не  зміст.

Янніс  засміявся:

-  Скоро  припливемо  -  бачиш,  чайки  нас  вже  зустрічають!

Невже  чайкам  замало  того,  чим  їх  годують  туристи?  Ні,  не  замало,  просто  «пережоване  -  не  смачно»  Набагато  цікавіше  полювати,  самому  добувати  хліб,  ніж  бути  пасивним  «годуванцем»  в  обмін  на  подяку  «годувальникові».

-  У  мене  ще  є  спанакопіта  -  голодними  не  залишимося,  -  Оленка  знову  полізла  в  сумку,  але  раптом  у  Янніса  задзвонив  телефон.  Він  збентежено  поглянув  на  Оленку  і  мовчки  вийшов  у  тамбур  до  сходів,  намагаючись  нічого  не  казати  по  дорозі.  Оленка  завмерла  зі  шматком  спанакопіти  в  руці,  а  чайка  з  висоти  перекладини  поважно  спостерігала  за  нею,  немов  розмірковуючи,  яка  їжа  важливіша  і  корисніша  -  духовна  чи  фізична?  Цього  разу  чайка  прагла  сили  духу  і  відлетіла  у  відкрите  море  -  справді,  що  вона  не  бачила  на  суші?



        Корабель  наближався  до  спекотної  пристані.  Пасажири  метушилися  -  хтось  організовував  дітей,  хтось  швидко  запаковував  у  рюкзак  недочитаний  часопис,  а  хтось  поспішав  до  свого  автомобіля,  завбачливо  залишеного  на  нижньому  ярусі  корабля.

Янніс  повернувся  похмурим  і  мовчазним.  Оленка,  в  свою  чергу,  боялася  щось  запитати  –  якби  були  приємні  новини,  Янніс,  звичайно  ж,  поспішив  би  ними  поділитися!

Нарешті  Янніс  простяг  Оленці  смартфона:

-  Подивися,  чи  не  він  -  твій  знайомий  Костас?







                              Оропос.  Завмирання



Із  завмиранням  серця  і  воскреслою  надією  Оленка  схопила  телефон  і  відвернула  екран  від  сонця,  яке  бажало  залити  все  навколо  яскравим  безжальним  світлом,  не  даючи  змоги  розглянути  фотографію.

-  Ні,  не  він,  -  зітхнула  Оленка,  застібаючи  валізку.

-  Цей  чоловік  (теж  Костас)  тільки  що  помер  від  опіків,  царство  йому  Небесне!  -  Янніс  швидко  перехрестився.

Перехрестилася  й  Оленка.

 -  Ти  зараз  прямуєш  до  аеропорту?  -  запитав  Янніс.  Оленка  кивнула.

-  Янні,  спасибі  тобі!  Успіхів!  -  вона  схопила  валізку  і  швидко  спустилася  до  виходу,  щоб  марно  не  продовжувати   нескінченну  страшну  тему.  Справді,  чим  саме  вона  ще  допоможе  Костасу?  Може,  і  справді  він  не  хотів  направити  їй  запит  у  друзі,  і  в  нього  дійсно  все  гаразд?  Та  ні,  щось  серце  не  на  місці,  не  бажає  вірити  доводам  розуму.

      Пароплав  увійшов  до  гавані.  Матроси  скинули  трап  -  першою  на  сушу  вийшла  шикарна  дама  в  капелюсі.  Ні,  це  зовсім  не  як  в  Одесі  -  Оленка  пригадала,  як  одного  разу  взимку  9  жінок  чекали  біля  потягу,  поки  нарешті  зайде  перший  пасажир-чоловік!  Забобонна  провідниця,  щоб  не  накликати  на  рейс  «біду»,  нікого  з  жінок  не  пускала  першою  увійти  до  вагону  ...  Нарешті  на  обрії  з'явився  чоловічий  силует  –  зраділі  дами  перезирнулися.  Провідниця  жваво  відкрила  двері  в  тамбур,  але  тут  ...  чоловік  зупинився  покурити  на  пероні!  Жінки  готові  були  його  розірвати  -  мало  не  силою  запхали  в  тамбур  і  увійшли  слідом  за  ним,  закляклі  під  морським  вітром  і  мокрим  снігом.  Скільки  ж  можна  мерзнути  за  "ідею"  провідниці?

     Добре,  що  в  Греції  інші  звичаї:  жінка  на  борту  -  це  не  погана  прикмета,  а  навпаки  -  удача!  Оленка  зійшла  по  трапу  і  направила  стопи  до  залізничної  станції.  Місто  бурхливіло  власним  життям,  не  звертаючи  увагу  на  ліниво  дрімаючі  човники  в  гавані.  Ринкова  торгівля  спекотного  полудня  вже  скінчилася,  на  березі  розкинулися  таверни  і  рибні  ресторації,  які  очікують  відвідувачів  з  пізнього  ранку  до  ...  раннього  ранку!  Перекусити,  чи  як?

       Спанакопіта  ще  стане  в  нагоді,  а  тут  замовимо  ...  що  там  у  меню  передбачено?  Молоденька  розторопна  офіціантка  відразу  запропонувала  кілька  салатів  на  вибір.

-  Якій  каві  надасте  перевагу?

-  Звичайно,  «Еллініко»!

Оленка  сіла  під  дозріваючими  виноградними  гронами,  крізь  які  мерехтіла  небесна  блакить.  У  ранньому-ранньому  дитинстві  Оленка  мріяла  бути  ...  льотчицею!  «Навіщо?»  -  питала  її  бабуся.  «Щоб  помацати  небо  рукою»,  -  впевнено  заявила  Оленка.  «Ти  не  зможеш  цього  зробити»,  -  заперечувала  бабуся.  «Як?  Хіба  не  зможу  руку  простягти  -  а  небо  поруч?  »

Вивчивши  географію,  фізику  і  хімію,  Оленка  тепер  могла  б  запевнити  кого  завгодно:  небо  -  завжди  поруч,  треба  тільки  не  потопати  в  бруді,  підняти  очі  над  болотом  ...  і  ти  обов'язково  побачиш  Небо!

Потім  Оленка  мріяла  поїхати  на  Памір  -  там,  кажуть,  небо  ближче.  Із  задоволенням  читала  книги  Сріддіріна  Айні  (зрозуміло,  читала  в  перекладі  -  арабська  в'язь  залишилася  для  Оленки  величезною  загадкою),  подумки  поринаючи  у  мальовничі  гірські  долини  і  простуючи  по  гірських  хребтах,  ущелинах,  які  мужньо  перестрибували  джейрани.

«От  би  поглянути  хоча  б  разок  на  небо  з  гір  Таджикистану,  адже  Памір  -  це  Дах  Світу!»

   Найкращий  спосіб  перестрибнути  всі  прірви  разом  узяті  (не  на  99%  і  навіть  не  на  100%,  а  на  цілих  2000%)  -  злетіти  над  Землею!  Що  ж  заважає  це  зробити?  Головна  перешкода  -  вага  людини  в  суспільстві.  Якщо  душа  її  позбавиться,  вона  знаходить  крила  і  сміливо  летить  в  рай.

      Балачки  мають  рацію:  в  Греції  є  все.  Еллада,  здається,  була  задумана  як  маленький  рай  на  землі  -  тут  тобі  й  море,  і  чиста  джерельна  вода,  і  виноград,  і  оливки,  і  гірські  хребти,  і  (хай  не  джейрани),  але  гірські  козли,  які  на  Криті  так  само  відчайдушні,  як  і  в  ущелинах  Гіндукушу!

      А  небо  тим  часом  переможно  дивиться  на  Землю  –  вона  лише  зрідка  згадує  про  нього,  коли  захлинається  від  гару  й  крові  ...

-  Ваше  замовлення!  -  офіціантка  люб'язно  принесла  формочки.  У  спеку  овочевий  салат  з  неповторною  оливковою  олією  -  у  самий  раз,  як  і  кавовий  незмінно  бадьорий  аромат.

Літня  білява  працівниця  прибирала  сусідні  столики.  Помітивши,  що  Оленка  відважно  розправилася  із  салатом,  підійшла  до  неї  ближче  і  запитала  російською:

 -  Можна  прибирати  тарілки?

-  Моя  вимова  -  з  акцентом?  -  роздратовано  запитала  Оленка.  Інакше  б  до  неї  звернулися  грецькою  або  англійською!

 -  Гарно  говорите  грецькою,  але  Ви  дуже  красива  -  я  відразу  зрозуміла,  що  Ви  -  з  України,  -  офіціантка  чемно  викрутилася.

-  А  Ви  самі  -  звідки?  -  поцікавилася  Оленка.

-  Ми  з  чоловіком  -  з  Криму,  ще  за  радянських  часів  сюди  приїхали  ...

 -  Ви  -  етнічні  греки?  -  поцікавилася  Оленка.

-  Я  -  наполовину,  а  чоловік  -  чистокровний  грек,  -  гордо  заявила  жінка.

-  І  тому  вирішили  жити  тут?  -  Оленка  не  вгамовувалася  з  питаннями.

Дійсно,  добре,  що  жінка  вчасно  виїхала  з  чоловіком  -  про  те,  як  складно  знайти  роботу  на  півдні  України,  Оленка  знала  не  за  чутками,  як  чоловіки  спиваються,  а  їхні  дружини  моляться  на  компанії  мобільного  зв'язку  -  якщо  ставили  нову  вишку,  то  мужиків-екскаваторників  очікувала  хоча  б  тимчасова  робота!

-  Ніякого  рішення  виїхати  ми  не  приймали,  про  що  Ви?  Все  вирішили  за  нас,  -  сумно  зітхнула  жінка.  -  Прийшли  тоді  до  нас  люди  від  Горбача  -  він  зі  своєї  Райкою  наш  будинок  в  Криму  пригледів,  ось  і  наказали  нам  через  24  годині  забратися  геть  із  нашої  власної  хати.  Я  з  валізкою,  і  чоловік  теж  –  лише  на  вокзалі  згадали,  що  ми  обидва  -  греки,  і  на  нас  очікує  тільки  один  шлях  -  до   Елади,  -  зітхнула  жінка.  -  Як  у  вас  там  зараз,  на  Україні?

-  Ще  не  повний  Чорнобиль  -  складно,  але  ми  пристосовуємось,  -  Оленка  допивала  каву.

 -  А  нам,  можна  сказати,  пощастило:  встигли  виїхати  ще  до  Чорнобиля,  -  задумливо  пробуркотіла  офіціантка  -  її  рука  з  ганчіркою  завмерла  на  місці:  мабуть,  вона  моментально  змінила  своє  ставлення  до  вимушеного  давньому  переїзду.

     Раптом  Оленці  здалося,  що  хтось  смикнув  її  за  рукав  з  проходу.  Обернулася  -  вулиця  порожня:  сієста,  панове!  Тоді  хто  ж  так  наполегливо  смикає  її?

Ой,  це  ж  мобілка  розривається  в  сумочці!  Невже  знову  комусь  потрібен  репетитор,  що  за  пару  днів  вкладає  в  голови  «талановитих»  дітей  шкільну  чи  вузівську  програму  за  батьківські  гроші,  розумом  і  горбом  зароблені  по  різних  кінцях  світу?

       Номер  абонента  не  висвітлюється.  Прикро,  якщо  наярюють  рекламні  агенти  -  абонплату  за  з'єднання  оператори  здеруть,  а  сенс?  Попри  все  Оленка  зважилася  відповісти.

 -  Елені,  де  ти?  -  голос  у  трубці  здався  знайомим  попри  періодичні  пориви  вітру.  -  Це  Янніс,  я  на  набережній,  у  мене  є  інформація  для  тебе.

-  Я  в  таверні  біля  моря,  -  зраділа  Оленка.

-  Зараз  знайду  тебе,  зачекай!

Оленка  розплатилася,  подякувала  офіціанткам  і  вийшла  з  виноградної  альтанки,  щоб  Янніс  міг  її  швидше  розпізнати.  Вона  боялася  навіть  сподіватися,  що  з'явиться  інформація  про  Костаса.

 Неподалік  виднілася  церковка,  красиво  складена  з  великих  прибережних  каменів  ...  щоправда,  зачинена.  Можна,  звичайно,  помолитися  і  в  душі  -  якщо  душа  відкрита  для  молитви.  Але  Оленка  не  могла  ні  на  чому  зосередитися,  думаючи  тільки  про  те,  що  ж  їй  повідомить  Янніс?  Якби  це  була  обнадійлива  новина,  він  би  зізнався  вже  по  телефону!

     Хвилини  тяглися  нестерпно  довго.  Користуючись  моментом,  Оленка  набрала  СМС  Такісу:  «Я  в  Оропосі,  все  в  порядку!»

      І  тут  з  мотоцикла  зістрибнув  хлопець  в  сонячних  окулярах  і  форменній  жовтій  сорочці  -  ба,  це  ж  Янніс!  А  якби  Оленка  не  зупинилася  перекусити  в  кавяренці,  поспішаючи  до  електрички  -  хіба  він  встиг  би  її  наздогнати?

-  Елені,  вибач,  що  не  проводив  тебе  з  пароплава  -  я  поспішав  віднести  піцу  на  замовлення.  Тепер  я  вільний  -  інше  замовлення  перенесли  аж  на  завтра,  мої  замовники  терміново  до  лікарні  поїхали.  Добре,  що  ти  ще  не  в  електричці!  Мені  Марія  щойно  написала,  -  Янніс  відвів  очі  вбік.

     Оленчине  серце  завмерло:  здавалося,  навіть  морська  хвиля  -  і  та  застигла  в  напруженому  очікуванні!  Вітер,  затамувавши  подих,  теж  слухав,  як  Янніс  старанно  підбирає  слова:

 -  У  неї  немає  чіткої  впевненості,  та  ...  -  Янніс  знову  засмутився.  Оленка  боялася  навіть  поворухнутися  від  хвилювання!

-  На  іншому  поверсі  клініки,  здається,  був  пацієнт,  до  якого  друг  звертався  на  імя  «Костас»  ...

   Наче  ножем,  різало  Оленчин  слух  слово  «називав»  -  минулий  час  дієслова  іноді  жахливіше  за  майбутній!

 -  А  можна  уточнити  в  цього  друга  прізвище  Костаса?  -  зважилася  запитати  Оленка,  набравши  повні  легені  морського  повітря.

 -  Друга  повезли  на  термінову  операцію  -  він  сильно  постраждав  у  Маті.  А  твій  Костас  ...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924152
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2021


Зустрілися два береги - 4

                                     Золото,  годинник  і  королівські  туфлі



-  Моя  ти  лапочка,  моє  ти  сонечко!  -  зненацька  поринула  Тетяна  Оленці  назустріч.

Від  несподіванки  Оленка  трохи  відскочила,  відразу  не  збагнувши,  як  реагувати  на  такий  бурхливий  прояв  почуттів.  Тим  часом  з-за  її  спини  вискочила  руда  кішка,  вигнана  з  ресторації,  яку  Тетяна  миттєво  підхопила  на  руки,  солодко  промовляючи:

-  Моя  ти  люба,   моє  золотко!  -  пестила  Тетяна  кішку.  «Є  підозри,  що  Тетяна  вагітна»,  -  пронеслися  Оленці  в  голові  позавчорашні  слова  Софії  в  кавярні   Еретрії  біля  моря.

-  Доброго  ранку,  Олено,  -  Тетяна  нарешті  зволила  звернутися  і  до  Оленки,  коли  кішка  вистрибнула  з  її  обіймів  і  втекла.  Міхель  в  свою  чергу  теж  кивнув.

-  Ти,  кажуть,  сьогодні  відїжджаєш?

-  Так,  я  вже  зібралася,  -  неохоче  відповіла  Оленка.

-  А  шкода  -  з  українками  такий  гарний  секс!  -  посміхнувся  Міхель  на  весь  рот,  за  що  отримав  від  Тетяни  по  дупі  і  зареготів  ще  голосніше.  Може,  це  його  регіт  лунає  тут  вранці?  Адже  стадіонів  поблизу  нібито  немає?

    «Ось  чому  він  прагне  завжди  носити  шорти,  але  якби  він  до  цього  полюбляв  тримати  язика  за  зубами  ...  У  нього  інтелект  14-річної  дитини,  а  тіло  -  64-річного  мужика!  Ой,  ні,  це  –  наклеп:  хіба  грецькі  підлітки  не  працюють  цілодобово,  допомагаючи  родині  своїх  батьків?  І  хіба  мало  літніх  людей,  які  в  будь-якому  віці  підтримують  себе  в  гідній  формі?  Просто  дурна  жінка  може  бути  іноді  привабливою  (хоча  це  дуже  дискусійне  питання!),  але  дурний  чоловік  -  відомо,  ніколи!  Тим  більше,  якщо  у  нього  купа  грошей  -  вони  ще  більше  підкреслюють  недалекоглядність  свого  господаря!  Тоді  чому  ж  хлопчиків  не  змушують  хоча  б  добре  вчитися  в  школі,  як  дівчаток,  але  натомість  батьки  просто  задовольняються  тим,  що  їхні  хлопчики  -  не  дебіли?  Чому  ж,  коли  Оленка  закінчила  школу  із  золотою  медаллю,  багатьом  дівчаткам-відмінницям  просто  ні  з  ким  було  танцювати  на  святковому  президентському  вечорі,  і  за  розпорядженням  самого  Кравчука  телефонували  до  Суворівського  училища  із  наполегливим  проханням  надіслати  «чоловіче  підкріплення»  на  танцювальну  партію?  Чому  хлопчики  не  витягують  навіть  шкільну  програму  -  їх  прикріплюють  як  баласт  до  дівчаток-відмінниць?  Куди  поділися  справжні  чоловіки?  Просто  іноді  батьки  так  радіють,  що  у  них  «ура,  хлопчик!»,  і  вже  іншого,  більшого,  щастя  їм  не  треба  »,  -  подумала  Оленка  про  себе,  але  вголос  відповіла  на  репліку  Михеля  про  секс  досить  стримано:

-  Вітаю!

-  Як  ти  подорожуєш  одна,  без  сексу?  Це  ж  так  шкодить  здоров'ю,  -  не  вгамовувався  Міхель,  запалюючи  електронну  цигарку.

-  Не  більше,  ніж  паління,  -  заперечила  Оленка.

-  Ми  знаємо,  що  ти  -  незаміжня,  нам  встигли  розповісти!  -  урочисто  вигукнула  Тетяна  на  весь  вестибюль,  швидко  відтіснивши  Михеля  подалі  до  сходів  -  може  її  обранець  прямо  тут  захоче  сексу?

«О,  в  Греції  чутність  -  ще  та!»  -  подумала  Оленка.

-  Я  тобі  щиро  бажаю,  -  Тетяна  щедро  посміхнулася  на  цілих  32  зуби,  -  знайти  свою  другу  половинку!

«Фаїна  Раневська  мала  рацію:  на  половинки  поділені  таблетки  і  п'яті  точки,  але  я  -  істота  цілісна,»  -  Оленка  не  встигла  вставити  свої  «п'ять  копійок»,  бо  Тетяна  бадьоро  продовжувала:

-  І  знайти  її  якомога  швидше  -  адже  годинничок  твій  цокає!

-  Невже  це  мій  годинник  цокає?  -  Оленка  демонстративно  дістала  з  бокової  кишені  сумочки  свою  крихітну  стареньку  мобілку  величиною  трохи  завбільшки  наручного  годинника,  подивилася  на  екран  і  піднесла  до  вуха,  прислухаючись.  –  Але  я  не  чую,  щоб   цокав!  Не  треба  плутати  мій  годинник  із  курантами  або  зозулями,  що  кують  -  я  зозуль  не  тримаю.  Проте  добре,  що  ти  нагадала  мені  про  час  -  адже  дійсно  пора  на  сніданок,  а  вам  –  бажаю  щасливо  залишатися,  -  і  поспішила  до  ресторації,  в  той  час  як  Міхель  із  Тетяною  попрямували  до  бару.

     Не  встигла  Оленка  розставити  на  столику  різогало,  курагу  і  каву,  як  у  дверях  з'явилися  Софія  і  Такіс  –  помітно  стомлені,  як  здалося  Оленці  на  перший  погляд.  Може,  сьогодні  з   раннього  ранку  занадто  яскраве  сонце,  палюче,  як  пожежа?

-  Доброго  ранку,  Елені!  Смачного!  Нарешті  ми  тебе  знайшли  -  вчора  півготелю  на  вуха  підняли,  а  твій  телефон  не  відповідав  -  де  ж  ти  пропадала?  -  навперебій  запитували  вони,  підсівши  до  Оленки  за  столик.

-  Я  вчора  їздила  в  Прокопі,  до  Івана  Малоруського  -  в  горах  дійсно  мобілка  слабо  бере.  Але  сподіваюся,  я  не  сильно  вас  розхвилювала?  Пам'ятаю,  що,  на  жаль,  сьогодні  останній  день  мого  перебування  у  вашому  прекрасному  готелі,  і  я  змушена  повернутися  на  Україну,  -  Оленка  мляво  вказала  на  свою  подорожню  сумку.

-  Нам  дуже  шкода,  що  ти  нас  залишаєш,  -  з  непідробним  сумом  промовила  Софія,  заклопотана  і  стомлена,  однак  одягнена,  як  завжди,  із  бездоганним  смаком.  -  Ти  хоч  встигла  відпочити?  Віслюк  не  збудив  тебе?

-  Який  віслюк?  –  не  повірила  Оленка.  Крім  Михеля  і  Тетяни,  їй  на  шляху  жоден  віслюк  не  траплявся.

-  А  хіба  ти  не  чула,  як  він  кричить  вранці?  –  здивувався  Такіс.

-  Отже,  це  віслюк  кричить?  А  я  думала,  що  якийсь  запізнілий  фанат  повертається  зі  стадіону,  у  нас  такі  вигуки  лунають  під  час  матчів!

     Софія  і  Такіс  недовірливо  посміхнулися.

-  Сьогодні  скасували  деякі  маршрути  через  пожежі,  -  пошепки  промовив  Такіс,  глибоко  зітхаючи.  -  Доведеться  плисти  не  через  Рафіну,  а  через  Еретрію  -  прямо  в  Оропос,  а  ми  з  радістю  проведемо  тебе,  щоб  ти  не  заблукала,  -  уточнив  він.

-  Думаю,  не  заблукаю,  і  часу  більш  ніж  достатньо!

-  Ти  вже  й  речі  зібрала?  -  Такіс  спробував  «зважити»  Оленкіну  сумку  на  свою  руку.

-  Там  грецький  посуд.  Я  дивом  його  знайшла  в  Прокопі,  та  ще  й  косметику  «Макровіта».  На  жаль,  вже  не  продають  «Секрети  Афродіти»,  і  навряд  чи  в  дьюті-фрі  її  привозять,  -  сумно  зітхнула  Оленка

-  Я  знаю,  де  можна  знайти  косметику  «Секрети  Афродіти»,  -  жваво  втрутилася  Софія.  -  Поїдемо?

-  Люба,  тоді  без  мене  -  я  не  шанувальник  жіночих  секретів,  навіть  якщо  вони  -  від  самої  Афродіти.  Я  прямую  до  Еретрії  і  чекатиму  на  вас  обох  в  порту,  -  посміхнувшись,  скомандував  Такіс.

       Софія,  мабуть,  довго  очікувала  миті,  щоб  поговорити  з  Оленкою  наодинці,  в  її  власній  автівці,  де  «чутність»  значно  менша,  ніж  в  цілому  по  Греції.  Оленка  подякувала  персоналові  і  озирнулася  -  хто  знає,  чи  повернеться  вона  сюди  ще?  Але  так  кортить  забрати  з  собою  теплі  спогади!

-  Ми  не  підписали  вчора  контракт  про  співжиття,  -  сказала  Софія  «в  повітря»,  коли  сіла  за  кермо.  «Ми»  -  звучало  дуже  красномовно!  -  Тетяну  сильно  нудило  по  дорозі,  і  найдивовижніше  -  моя  гінекологиня  не  визнала  вагітність!  -  Софія  на  мить  відірвалася  від  керма,  піднявши  руки  до  неба.

-  Я,  звичайно,  не  лікар,  але  причина  нудоти  може  бути  вельми  банальна  -  Тетяна,  судячи  з  усього,  регулярно  бере  на  руки  котів  перед  тим,  як  іти  до  бару,  -  Оленка  згадала  ранкову  сцену  з  «годинком»  і  «золотом».

-  Що  ти  сказала-  котів  ?!  Це  ж  наступа  шахрайка?!  -  роздратовано  скрикнула  Софія.  Куди  ж  поділася  її  вчорашня  витримка?  І  слово  «наступна»  теж  наводило  на  роздуми.

-  В  даному  випадку  треба  обирати  -  або  люди,  або  тварини,  якщо  Тетяна  дійсно  вагітна.  Адже  не  завжди  навіть  УЗД  може  чітко  визначити  вагітність,  захворювання,  стать.  Ось  один  мій  знайомий  вихвалявся,  що  у  нього  буде  син,  а  народилася  дівчинка!  Він  потім  всім  пояснював,  що  на  УЗД,  мовляв,  «причепилася  якась  закорлючка»!  А  реактиви  для  аналізу  генетичних  відхилень  у  нас  з  метою  економії  розводять  4  (!)  рази  -  яка  вже  тут  точність?  Натомість  всім  пропонують  робити  аборти,  які  коштують  чималих  грошей  при  мізерній  відповідальності  лікарів,  -  Оленка  поки  що  недостатньо  розуміла,  як  реагувати  на  емоційні  сплески  Софії.

-  Тетяні  просто  зручно  жити  «однією  ногою  тут,  а  іншою  -  там»,  -  Софія  ніяк  не  заспокоювалася.  -  Навіщо  ж  вона  так  солодко  виспівує  про  сім'ю,  якщо,  за  її  словами,  у  неї  в  Україні  двоє  паралізованих  батьків  -  інвалідів  Чорнобиля,  які  потребують  догляду?

-  І  грошей?  -  наважилася  запитати  Оленка.

-  Звичайно  ж  -  ми  їх  регулярно  відсилаємо!  -  Софія  нервово  затеребла  кермо,  обурюючись,  які  повільні  й  нетямущі  туристи  на  повороті.

-  Якщо  батьки  дійсно  потребують  догляду,  то  Тетяна  де  юре  аж  ніяк  не  може  виїхати  на  ПМЖ,  особливо,  якщо  у  неї  немає  братів  і  сестер,  готових  взяти  на  себе  догляд  за  близькими  родичами  похилого  віку.

-  Цілком  зрозуміло,  проте:  як  же  Тетяна  залишає  своїх  немічних  батьків  на  90  днів?  –  Софія  звела  брови  догори  і  уважно  подивилася  на  Оленку  крізь  сонцезахисні  окуляри.  -  Хтось  же  доглядає  цілих  три  місяці  її  батьків!

«Загадкова  жінка  загаджує  життя  кому  завгодно»,  -  згадала  Оленка  інтернет-гумор.

-  А  може  бути,  що  ці  добрі  люди  доглядають  і  дитину,  яку  вона  намагається  там  приховати,  а  тут  збирає  кошти  нібито  на  батьків!  Пробач  мене,  що  я  скипіла,  але  вже  немає  сил,  -  Софія  на  мить  зняла  окуляри,  витерла  сльозу  і  знову  схопила  кермо.  Оленка  розуміюче  кивнула.  -  У  мене  таке  відчуття,  що  нас  прокляли!  -  Софія  знову  заплакала  і  зупинила  машину,  щоб  витерти  рясні  непрохані  сльози.  -  І  я  навіть  знаю,  хто  ...  -  зітхнула  вона,  припарковуючись.

-  Пані,  подайте  мені  що-небудь,  я  дуже  хочу  їсти!  –  смаглявий  хлопчина  зазирнув  у  віконце  автівки.  Софія  дістала  чималу  купюру  з  гаманця  і  простягнула  йому,  обачно  підіймаючи  скло.

-  Курди,  -  зітхнула  вона.  -  Через  них  у  нас  багато  проблем,  але  я  молюся  за  Курдистан!  -  вигукнула  вона.  –  А  знаєш,  чому?  Бо  моїх  бабусю  й  дідуся  курдська  родина  врятувала  в  20-і  роки  минулого  століття  від  різанини  в  Каппадокії,  де  вони  народилися.  Рятуючись,  вони  боялися  плисти  морем  до  Еллади  -  там  була  єдина  надія  на  англійські  судна,  якщо  підберуть  приречених  втікачів,  але  якщо  ні  –  тоді  гинь  в  солоній  безодні!  А  бабусі  й  дідусю  курди  вказали  потаємний  хід  в  горах  -  так  вони  через  Курдистан  в  Палестину  пробралися,  там  дітей  народили,  а  потім  вже  і  я  на  світ  з'явилася,  -  зітхнула  Софія.  Тепер  Оленка  зрозуміла,  чому  Софія  не  зовсім  по-грецьки  назвала  свого  сина.

-  Весь  час  мріяли  до  Елади  повернутися,  але  дуже  довго  з'ясовували  формальності.  У  Палестині  конфлікти  загострилися,  а  в  Греції  -  громадянська  війна,  не  встигла  вона  скінчитися,  як  раптом  –  на  тобі,  режим  «чорних  полковників»!  Більше  мільйона  греків  тоді  по  різних  кінцях  світу  розсіялися  -  куди  вже  нам  було  повертатися?  Міхель  у  нас  народився  в  Палестині,  там  і  до  школи  почав  ходити.  Але  нарешті  ми  отримали  грецьке  громадянство  -  завдяки  Такісу  я  теж  відновила  свій  родовід.  Ти  помітила,  як  ми  любимо  свою  землю,  благословенну  Елладу  -  нашу  історичну  Батьківщину?

-  Ще  б  пак!  -  Оленка  навіть  слів  не  могла  підібрати  у  відповідь  на  відвертість  Софії.

-  Такіс  разом  з  простими  робітниками  пляж  прибирає  -  каже,  для  нього  немає  ліпшої  роботи!

-  Ото  ж  бо  й  море  тут  дарує  стільки  натхнення,  -  Оленка  пригадала  свій  вечірній  морський  моціон.

-  Шкода,  що  наша  сім'я  дуже  пізно  сюди  переїхала!  Може,  нам  би  вдалося  врятувати  той  рай,  який  цілу  вічність  на  нас  чекав?  Завжди  хочу  відмотати  час  назад  і  виправити  непоправне,  -  зітхнула  Софія,  знімаючи  сонячні  окуляри:  в  Греції  без  них  не  дозволяють  водіям  сідати  за  кермо.

«А  я  рада  була  б  забути  своє  минуле,  -  подумала  Оленка.  -  Краще  сита  старість,  ніж  голодна  молодість!  Але  з  роками  якщо  немає  почуття  голоду,  то  проявляється  одне  з  двох  почуттів  -  або  почуття  обов'язку,  або  почуття  власної  гідності.  На  жаль,  друге  -  частіше,  ніж  перше.  Але  чи  можуть  ці  два  почуття  існувати  разом?  Навряд.  З  почуттям  обовязку  стрибають  під  танки,  а  з  почуттям  власної  гідності  посилають  туди  інших.  У  словосполученні  "почуття  обов'язку"  важливий  порядок  слів  -  спочатку  "почуття",  потім  -  "обовязок".  Це  не  контракт,  де  чітко  прописані  обовязки  як  зобов’язання  кожної  зі  сторін.  Почуття  не  можна  описати  в  контракті,  тим  більше  -  навязати.  Якщо  хтось  щось  нав'язує  -  це  рабство  ...  Не  тільки  в  російській  мові  слова  "раб"  і  "робота"  -  однокореневі  ...  "

     Тим  часом  з  магазину  вийшла  симпатична  немолода,  але  доглянута  приємна  жінка  з  широкою  щирою  посмішкою:

-  Софія,  доброго  ранку!  А  я  собі  думаю  –  чи  твоя  це  машина?  Адже  ти  не  виходиш,  і  я  вирішила  впевнитися,  чи  все  у  тебе  гаразд?

-  Георгія,  здрастуй!  -  Софія  вийшла  з  машини  і  поцілувалася  з  подругою.  -  Познайомся:  це  наша  гостя  Елені  з  України,  яка,  на  жаль,  приїхала  сюди  лише  на  декілька  днів,  але  хоче  буквально  перед  від'їздом  купити  собі  косметику  -  адже  у  тебе  завжди  були  «Секрети  Афродіти»,  чи  не  так?

-  Здрастуй,  Елені,  -  Георгія  поцілувалася  і  з  Оленкою.  -  Звичайно,  проходь,  у  нас  якраз  нова  поставка,  -  Георгія  вказала  на  свій  невеликий  магазинчик  біля  стоянки.

Увійшовши  до  крамнички,  Оленка  помітила  ...  ні,  не  тільки  вантажників,  які  розбирали  новесенькі  упаковки,  і  не  тільки  косметику  -  до  неї  вона  ще  обов'язково  повернеться,  але  ...  її  чекала  така  рідна  пара  якісного  красивого  взуття!  Високі  підбори,  дуже  елегантні,  лаковані  ...

-  Тобі  подобаються  ці  туфлі?  -  Георгія,  як  і  всі  гречанки,  не  потребують  опусів-пояснень  -  вони  все  читають  в  очах.

-  Я  приміряю,  -  Оленка  намагалася  тримати  себе  в  руках.

-  Ну,  як  почуваєшся?  -  поцікавилася  Софія.

-  Відчуваю  себе  як  у  домашніх  капцях,  але  виглядаю  ...

-  Як  на  подіумі?  -  в  один  голос  вигукнули  Софія  і  Георгія.

-  Так!  -  Оленка  тріумфувала:  тепер  не  треба  ані  тапочок,  ані  шпильок,  тому  що  все  -  в  одному  флаконі!

-  Це  наша  грецька  фірма  «ДЕМАГО»  випускає,  -  похизувалася  Георгія.

-  Я  знала,  що  грецьке  взуття  дуже  зручне,  але  недооцінювала  його  дизайн!  Це  набагато  краще,  ніж  популярні  світові  бренди,  -  Оленка  не  хотіла  знімати  свою  покупку  для  упаковки,  настільки  їй  сподобалися  колодка  і  фасон.

-  Дозволь,  я  зроблю  тобі  подарунок?  -  довірливо  запитала  Софія  змовницьки-напівпошепки.

-  Ні-ні,  що  Ви  -  я  із  задоволенням  заплачу  сама,  тим  більше,  що  тут  якісне  взуття  коштує  в  рази  дешевше,  ніж  у  Києві,  -  Оленка  зніяковіла,  начебто  вона  виклянчили  туфлі.

-  У  рази  дешевше?  -  витріщила  очі  Георгія.  -  Адже  я  ще  знижку  тобі  не  вирахувала!

-  А  зі  знижкою  скільки  буде  коштувати?

-  Шістдесят  євро.  Тільки  поки  що  нікому  не  кажи  ціну  -  у  нас  знижки  будуть  до  кінця  серпня,  отже  –повертайся,  і  обов'язково  знайдеш  щось  нове  й  корисне!

«Я  б  і  не  виїжджала»,  -  подумала  Оленка.  Її  серце  зненацька  тьохнуло  -  так  хотілося  дізнатися  про  Костаса  ...  Може,  користуючись  зростаючою  довірливістю  Софії,  нарешті  запитати  його  прізвище?







                                           Таємниці  Софії



Софія,  можливо,  наведе  довідки,  але  ...  як  така  цікавість  (не  просто  заради  ввічливості)  відіб'ється  на  сім'ї  Костаса?  Чи  не  влаштовуватиме  його  дружина  «сцени  ревнощів»?  Навряд  чи  вона  розцінить  Оленчин  прояв  почуттів  як  «чисто  дружній».  Та  й  сама  Оленка  вже  встигла  усвідомити:  Костас  живе  в  її  серці  не  просто  як  друг  ...

-  Зимислилася?  -  Софія  ледве  доторкнулась  Оленкиного  ліктя.

-  Так,  пусте...  А  де  тут  креми?  -  Оленка  перевела  тему  розмови.

-  О,  є  «Секрети  Афродіти»  і  не  тільки!  -  зраділа  Георгія.

-  Що,  гель  у  подарунок  до  крему?  -  уточнила  Оленка

-  Так,  до  кремів  для  очей  надамо  оливковий  гель  для  обличчя  у  подарунок  -  тримай!  -  Георгія  спритно  спакувала  креми  й  туфлі.

-  Ну,  ти  задоволена?  -  запитала  Оленку  Софія  вже  в  автівці,  коли  попрощалися  з  Георгією  і  попрямували  до  порту.

-  Навіть  очам  своїм  не  вірю,  а  ще  менше  -  відчуттям:  такі  туфлі  класні,  натуральні  й  майстерно  зроблені!

-  Ото  ж  бо  -  приїжджай  частіше!  І  не  ображайся,  що  запропонувала  розрахуватися  замість  тебе  -  просто  хотіла  зробити  тобі  подарунок.  Пробач  мене,  -  напружено  видавила  Софія  останню  фразу.

-  За  що?  -  ошелешено  запитала  Оленка.

-  За  те,  що  думала  про  тебе  погано,  хоча  Філіп  розповідав  про  тебе  тільки  найкраще,  -  Софія  нервово  кермувала  на  повороті.  -  Я  знаю  багатьох  чоловіків  з  України  -  дуже  гарні  люди  й  працівники!  Ось  у  Георгії  2  вантажника  -  з  України,  з  Донецької  області.  А  жінки,  -  Софія  нервово  потягла  цигарку,  -  де  ж  вони  працюють?  -  Софія  підняла  брови  понад  окулярами.

-  У  нас  дійсно  важко  знайти  роботу,  -  зітхнула  Оленка.

-  Тому  займаються  сексом,  щоб  платили?  -  відверто  запитала  Софія.

-  На  жаль,  таких  випадків  багато.  Без  сексу  можна  знайти  тільки  примітивну  роботу,  або,  навпаки,  дуже  складну!  І  не  тільки  в  професіях  на  кшалт  «масажистка»,  «співачка»  або  «секретарка»,  -  Оленка  пригадала,  скільки  неоднозначних  жартів  на  тему  своєї  професії  їй  довелося  вислухати.  -  Щоб  стати  кандидаткою  наук  або  директоркою  фірми,  наприклад,  доводиться  приносити  різні  жертви,  але  про  це  воліють  мовчати.  Скільки  жінок  чогось  «досягли  в  житті»  ...  насправді  -  завдяки  або  чоловікові,  або  батькові,  або  коханцеві.  Останні  частенько  говорять,  що  «самі  всього  досягли».

-  Але  комусь  доводиться  платити  за  ці  досягнення,  чи  не  так?  -  Софія  знову  пильно  подивилася  на  Оленку  крізь  окуляри  і  продовжувала  розмову:

-  Ми  маємо  одну  хворобу  на  все  життя  -  це  Міхель.  Начебто  нам  його  підмінили  при  народженні!  -  відчайдушно  вигукнула  вона.

«Швидше  за  все,  це  так,  -  згадувала  Оленка,  наскільки  Міхель  не  схожий  ані  на  Софію,  ані  на  Такіса.  -  Але  що  ж  вдієш?  Назад  час  не  повернеш!  І  немає  такої  процедури,  щоб  сина  визнати  «не-сином»,  якщо  одного  разу  він  ним  уже  став  ».  Софія  оповідала  далі:

 -  Ще  в  Палестині,  будучи  підлітком,  він  запаморочив  голову  юній  дівчині  -  вона  буквально  по  п'ятах  за  ним  бігала.  Не  знаю,  що  там  трапилося,  але  зненацька  її  знайшли  мертвою!  Ні,  Міхель  її,  звичайно,  не  вбивав,  але,  -  Софія  проковтнув  сльозу,  -  її  мама  прийшла  і  прокляла  нашу  сім'ю!  Ми  вирішили  швидко  виїжджати  в  Елладу,  не  гаючи  часу  на  зайві  розмірковування  -  нам  тоді  здавалося,  що  в  Елладі  на  нас  не  будуть  так  косо  дивитися,  як  в  Палестині,  і  життя  налагодиться!  Але,  -  Софія  знову  змахнула  сльози,  -  загинув  наш  син!

-  Як?  -  зніяковіла  Оленка,  знаючи,  що  Міхель  живий-здоровий.

-  Габріель,  -  зітхнула  Софія.  -  Мій  старший  син,  моя  гордість,  надія  і  підтримка!  Він  змалечку  мені  допомагав  ...  тільки-но  говорити  навчився,  а  вже  питав:  «Мамо,  можна  я  двір  підмету?  Мамочка,  ти  дозволиш  мені  вимити  твій  улюблений  сервіз?  »  -  Софія  заплакала,  але  швидко  приборкала  емоції.  -  Габріель  передчував  свою  смерть  ...  Ти  уявляєш,  його  кохана  дівчина  вийшла  заміж  за  іншого,  і  мій  син  помер  миттєво,  в  розквіті  сил,  нібито  згорів  ...  Чи  то  від  образи,  чи  то  від  слів  матері  дівчини-палестинки  ,  яка  в  Михеля  закохалася!  Кажуть,  материнські  прокльони,  якщо  вони  справедливі,  то  завжди  збуваються  ...  Зізнаюся,  для  мене  Габріель  завжди  живий  -  я  не  вірю,  що  його  немає  ...  І  тобі  я  послала  помилково  фото  Габріеля  -  він  старший  за  Михеля  і  дуже  красивий,  правда  ?  -  Софія  посміхнулася  крізь  сльози.  -  Був  ...  Чому  ж  краса  не  може  існувати  на  цій  землі?  Чому  ж  вона  згорає,  перетворюючись  на  попіл?  -  вона  нервово  скинула  золу  цигарки  у  вікно.  Оленка  мовчки  поклала  їй  руку  на  плече  -  що  ж  тут  скажеш?  Софія  промовляла  далі,  користуючись  тим,  що  Оленка  не  перебивала  її:

-  Думали,  приїдемо  на  Кріт  -  розпочнемо  нове  життя!  Готель  побудували,  воліли  б  навіки  там  залишитися!  Я  орхідеї  вирощувала,  Такіс  прекрасно  рибалив  і  готував  їжу.  А  яка  там  чиста  вода  поблизу  Ретімно!  Адже  ти  була  на  Кріті?  -  Оленка  кивнула.  Софія  продовжувала  розповідь:

-  Крабів  -  повно,  більше,  ніж  туристів!  А  тут  тобі  й  грець  -  наступна  дівчина  Михеля,  з  України,  начебто  йшлося  про  весілля  -  принаймні,  ми  з  Такісом  так  думали.  Вона  регулярно  до  нашого  готелю  приїжджала,  хоча  ніде  не  працювала.  Ми  за  неї  гарантійні  листи  в  посольство  писали  -  тоді  ще  візовий  режим  був.  Вона  нам  казала,  що  вчиться!  Ми  чекали,  чекали  -  адже  навчання  колись  має  завершуватися,  чи  не  так?

«Ні,  у  нас  навчання  ніколи  не  закінчується  -  спочатку  школа,  потім  -  ВНЗ,  потім  -  аспірантура,  потім  -  докторантура,  всюди  -  плати  гроші  і  вічно  навчайся!  І  ніхто  тебе  з  цього  зачарованого  кола  не  випустить  -  це  те  ж  саме,  що  лікарю  відмовитися  від  пацієнта,  який  сплачує  гроші  –  ту  чи  іншу  болячку  лікар  обов'язково  знайде,  адже  пацієнти  -  це  кури,  що  несуть  золоті  яйця.  Начебто  пивнушки-наливайки  ,  які  завжди  раді  алкоголікам  -  це  ж  їхній  постійний  контингент!  Так  і  навчання  -  свого  роду  наркотик:  спробуй,  злізь  з  нього!  Хоча  правильно  кажуть  у  Греції:  «Παν  μετρον  αριστον»  -  «Все  добре  в  міру»  Яку  нісенітницю  кажуть  на  Україні:  «Уміті  -  за  плечима  не  носити».  Один  рюкзак  з  книжками  чого  вартий  -  Оленка  запам'ятала  ще  по  школі!  Може,  знання  як  такі  за  плечима  не  носиш,  а  в  душі?  А  в  голові?  Ти  думаєш  не  своїми  думками,  а  чужими,  нехай  дуже  шанованих  людей,  але  тим  не  менше  -  це  не  твої  думки,  і  для  тебе  хід  міркування  великих  вчених  може  бути  вельми  не  актуальний,  якщо  не  сказати  -  «згубний»  ...  Так  навіщо  ж  каструвати  свій  мозок  заради  того,  щоб  замість  нього  вставити  собі  чужий?  Щоб  життя  жорсткіше  всього  провчило  тих,  хто  любив  навчатися!  Це  називається  «освітою»  ...  Скільки  дітей  приймають  наркотики  перед  олімпіадами  -  не  тільки  спортивними,  але  й  математичними,  наприклад?  І  заради  чого  -  заради  вимпела?  Адже  в  наступному  році  -  вже  нові  герої,  а  ти  -  не  факт,  що  знайдеш  роботу  зі  своїм  торішнім  вимпелом!  Технології  швидко  застарівають,  а  твої  знання  завжди  або  майже  завжди  будуть  «принижувати  гідність»  потенційного  роботодавця,  інтелект  якого  рідко  здіймається  понад  тарілкою  в  дорогій  ресторації,  де  він  любить  «поважати  себе»  ...  Навіщо  ж  «освіта»  -  така  необхідна,  але  нікому  не  потрібна?  Раніше  молоду  людину  вчили  в  школах  і  ВУЗах  приймати  ОБРАЗ  Божий,  а  тепер  вчать  «до  самого  майбутнього»  йти  краєм  прірви  незрозуміло  з  чим  за  плечима,  замість  того,  щоб  цю  прірву  разом  перестрибнути?  Який  образ  вимальовується  –  чи  НЕ  безглуздий,  чи  не  скотський?  Ні,  перестрибнути  прірву  тобі  не  дозволять  -  адже  ПРІРВА  В  МАЙБУТНЄ  є  відчутним  сьогоденним  ДЖЕРЕЛОМ  ДОХОДУ  не  тільки  для  ВНЗ!  А  чи  не  краще  просто  займатися  реальною  справою,  освоювати  ремесло,  аніж  вчити  чужі  й  непридатні,  а  найчастіше  -  шкідливі  поняття,  що  не  застерігають  від  прірви,  а  навпаки,  тихо  й  непомітно  підводять  до  неї?  »  -  билося  в  голові  в  Оленки.  Але  навряд  чи  варто  ділитися  з  Софією  -  у  неї  свої  думки,  свій  чималий  біль.

-  А  навчання  не  скінчалося!  -  Софія  відкривала  душу  далі.  -  Одного  разу  Катерина  (так  звали  цю  українку)  приїхала  до  нас  в  готель,  поплавала  в  оксамитовий  сезон  і  поспішила  додому.  Ми  так  і  не  зрозуміли,  хто  і  навіщо  її  викликав?  У  неї  випадково  візитівка  з  валізи  вилетіла,  а  прибиральниці  в  наших  готелях  дуже  ввічливі  й  уважні  -  що  знайшли,  відразу  віддають,  не  викидають  із  сміттям.  Оскільки  Катерина  вже  булла  тоді  в  аеропорту,  то  покоївка  зателефонувала  нам  на  мобільний  -  мовляв,  напевно,  Катерина  шукає  цю  візитівку?  Ти  б  бачила,  як  збентежилася  Катерина,  як  почервоніла  -  мало  не  злітала  там  в  аеропорту!  Прибиральниця,  на  щастя  для  нас,  була  з  Грузії-  вона-то  прочитала,  що  у  візитівці  написано:  «Будинок  для  дітей  з  особливими  потребами».  Виявилося,  у  Катерини  там  син  утримується,  а  депутати  регулярно  фінансують  цей  заклад,  де  живуть  серед  інших  їхні  власні  біологічні  діти,  нагуляні  по  святах!

«Ще  один  приклад  благодійності»,  -  подумала  Оленка  і  сама  злякалася,  наскільки  її  нудить  від  цієї  теми.

-  Уявляєш,  що  ми  з  Такісом  тоді  пережили?  Адже  Катерина  ані  слова  про  свого  сина  нам  не  казала,  бо  хотіла  його  приховати!  Через  ганьбу  ми  швиденько  з  Кріту  поїхали,  але  Катерина  знову  з'явилася  -  зізналася  вагітною,  але  ми  зовсім  не  впевнені,  що  від  Михеля!  -  Софія  похитала  головою,  нервово  поглядаючи  на  світлофор.

«Ми  з  Такісом  переживали  ...  а  Міхель  -  не  переживав?»  -  кортіло  запитати  Оленці,  але  тут  увімкнули  зелене  світло  і  Софія  раптово  рушила  з  місця.

-  Ми  їй  регулярно  гроші  надсилаємо,  щоб  не  робила  шелесту  -  не  вистачало  нам  ще  звідси,  з  Евіі,  втікати!  Куди?  -  Софія  розвела  руками  і  подивилася  на  Оленку.

-  Але  Катерина  не  може  бути  вічно  вагітною,  чи  не  так?  -  це  все,  що  могла  запитати  Оленка.

-  Воно-то  так,  але  дитину  в  Грецію  не  привозить  -  «мати  двох  дітей  не  може  їх  залишити!»  Ми  зрозуміли,  що  доведеться  просто  платити  гроші,  щоб  уникнути  її  шантажу  -  у  нас  же  є  репутація,  яку  дуже  легко  зіпсувати,  а  Катерині  втрачати  нема  чого,  і  з  будь-яких   пліток  вона  зробить  вигоду!  Якби  у  неї  не  було  жодного  сумніву,  що  саме  Міхель  -  батько  її  другої  дитини,  то  вона  б  швиденько  зробила  біологічну  експертизу  в  Україні,  чи  не  так?  Адже  у  вас  це  дешево,  а  в  Елладі  треба  витратити  не  одну  тисячу  євро,  щоб  у  суді  визнали  батьківство,  -  Софія  нервово  тремтіла  цигаркою,  промовляючи  далі:

-  А  нещодавно  Катерина  фотографію  опублікувала  в  інтернеті,  де  вона  -  з  обручкою!  Важко  повірити,  що  це  правда  -  невже  таких  ще  заміж  беруть?  -  очі  Софії  вистрибували  із  орбіт.,  і  не  допомагали  навіть  сонцезахисні  окуляри

-  Саме  таких  і  беруть  заміж  -  принци  й  не  тільки  вони,  хоча  раніше  навіть  найгірший  сільський  п'яниця  посоромився  б  такої  долі.  Світ  змінюєтьсяться,  і  результати  очевидні!  Але  якщо  Ви  дозволите,  я  дещо  запитаю,  -  Оленка  зам'ялася,  але  Софія  впевнено  кивнула.  -  Де  зараз  живе  Катерина?

-  Я  бачу  на  Фейсбуці,  що  вона  регулярно  буває  в  шикарному  будинку  останні  півроку,  -  зітхнула  Софія.  -  А  раніше  ...  вона  навіть  на  фотографії  не  показувала  свій  будинок!  Які  ж  ми  були  наївні,  довіряючи  їй!

-  Якщо  правда,  що  вона  виманює  з  вас  гроші,  то  ...

-  Що?  Звичайно  правда!  -  скрикнула  Софія.

-  ...  то  у  вас  є  шанс  з  нею  боротися,  тобто  -  з  її  шантажем,  -  продовжувала  Оленка.

-  Як?  -  майже  безнадійно  вигукнула  Софія.

-  Я  так  розумію,  що  «мати  двох  дітей»  ніде  офіційно  не  працює,  але  регулярно  буває  (якщо  не  сказати  «живе»)  в  шикарному  будинку,  крім  того,  їй  є  що  їсти  і  що  одягати  ...

-  Одягається  вона  чудово  -  ти  б  лише  побачила,  які  бренди  вона  носить!

«Вміє  себе"  поважати  "»,  -  промайнуло  в  голові  Оленки.

-  Так  ось  -  це  змістовний  матеріал  для  податкового  контролю!  Ви  повинні  знати  справжнє  прізвище  Катерини  і  дату  її  народження  -  адже  вона  жила  у  Вашому  готелі,  і  гроші  Ви  надсилаєте  на  її  прізвище  за  паспортом,  вірно?

-  Звісно!  -  підтвердила  Софія.

-  Дуже  легко  повідомити  нашу  податкову  інспекцію,  скільки  грошей  Ви  їй  надіслали  з  розбивкою  по  роках,  а  вже  вони  розберуться!

-  Як  розберуться?  У  вас  же  всі  крадуть!  Ну,  не  всі,  але  більшість,  -  уточнила  Софія,  дивлячись  на  Оленку.

-  Тим  не  менше  -  отримані  перекази  грошей  з-за  кордону  Катерина  повинна  була  задекларувати,  але  навряд  чи  це  зробила.  Ви  ж  не  писали,  що  це  аліменти  на  утримання  дитини,  вірно?

-  А  ні  в  якому  разі,  бо  нас  в  банку  засміють,  якщо  ми  так  напишемо,  -  замахала  рукою  Софія,  відірвавшись  від  керма  і  дещо  вихляючи.  Ззаду  засигналили,  і  вона  швидко  відновила  траєкторію  руху.

-  Якби  Ви  написали,  що  платите  «аліменти»,  то  такі  перекази  правомірно  не  обкладаються  в  Україні  податком  з  доходів  фізосіб.  І  найголовніше  -  в  майбутньому,  якщо  дійсно  раптом  визнають,  що  це  -  дитина  Михеля  ...

-  Ніколи!  -  закричала  Софія.  -  Ніколи  і  ні  за  що!  Це  -  просто  шантажистка!  Пробач,  що  скрикнула  -  нерви  не  витримують,  -  вона  сповільнила  швидкість  ходу  автівки.

-  Я  розглядаю  найгірший  варіант  -  зауважте,  тести  на  батьківство  мають  вірогідність  ...  99%!  Здавалося  б,  «майже  100%»?  Але  це  схоже  на  «не  можна  перестрибнути  прірву  на  99%»,  -  Оленка  відчула  на  собі  виразний  погляд  Софії  з-під  сонцезахисних  окулярів.  Вчора,  здається,  Оленка  вже  говорила  про  «перестрибнути  прірву  на  99%».  Що  ж,  нехай  пробачать  за  «повторення  -  мати  навчання»!  (грецьке  прислівя:  «наука-мука»)  Коли  Софія  дещо  заспокоїлася,  Оленка  повідомила  їй  далі:

-  У  нас  в  Україні  є  прислів'я:  «Закон  -  як  дишло:  куди  повернеш,  туди  й  вийшло!»  Он  китаянка  народила  близнюків  -  виявилося,  від  абсолютно  різних  батьків,  тому  що  «колись  давно»  провела  ніч  з  іншим  чоловіком!  Як  її  вивели  на  чисту  воду?  Чоловік  засумнівався,  що  один  з  близнючків  -  це  його  біологічний  син,  на  його  думку  схожості  не  було  абсолютно!  А  китайські  медики  з  урахуванням  багатовічного  досвіду  і  прогресу  розібралися  по  суті  ...  По-різному  може  вийти  -  в  найгіршому  випадку  Катерина,  навіть  якби  й  змусила  суд  визнати  батьківство  Михеля,  вже  не  змогла  б  претендувати  на  аліменти  за  весь  цей  час,  оскільки  вона  і  без  того  регулярно  їх  отримує.  Але  якщо  Ви  не  писали  «аліменти»,  а  вказували  якесь  інше  цільове  призначення  ...

-  «допомога»,  -  підказала  Софія,  глибоко  зітхаючи.

-  То  «допомога»  з-за  кордону  повинна  в  Україні  обкладатися  наповну!  Але  Катерина  навряд  чи  про  це  згадала  і,  можливо,  сподівається  витребувати  з  вас  у  майбутньому  додатково  ще  й  аліменти  до  вже  отриманих  сум,  якщо  раптом  батьківство  Михеля  підтвердиться  (на  жаль,  цього  не  можна  виключати).  Судячи  з  її  звичок,  вона  наколядувала  чимало  -  від  Вас,  а  може  бути,  і  не  тільки  від  вашої  сім'ї.

-  Перекладеш  їй  з  грецької  те,  що  ми  напишемо?  Адже  вона  грецькою  -  анібельмеса,  -  похитала  головою  Софія,  витираючи  сльози.

-  Спочатку  треба  пояснити  Катерині  не  тільки  як  «матері  двох  дітей»,  але  як  громадянці  України,  де  закінчуються  її  права  і  починаються  обов'язки.  Пояснити  усно  або  письмово,  а  якщо  не  зрозуміє  -  тоді  офіційне  повідомлення  в  українську  податкову  інспекцію.  Перекласти  українською  мовою  на  заваді  не  стане,  але  писати  треба  тільки  від  Вашого  імені.  Однак  це  може  знадобитися  в  найгіршому  випадку  -  сподіваємося,  що  Катерина  не  зовсім  дурна  (а  розум  і  хитрість  -  різні  поняття!),  і  перш  ніж  ризикувати  будинком  та  всім  іншим,  що  є  в  ньому,  вона  ретельно  подумає,  чи  варто  вас  надалі  шантажувати.

Тут  задзвонила  мобілка  Софії.

-  Так,  Такі,  ми  вже  в  Еритреї,  під'їжджаємо  до  порту,  не  хвилюйся!  Що?  Як  це  -  швидка?  Що  з  Тетяною?  -   зарепетувала  перелякана  Софія.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920943
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2021


Зустрілися два береги - ч. 3

Шлях  у  височінь


     До  неї  повернулася  пам'ять  -  вчорашні  жахливі  кадри  по  телевізору  біля  рецепції  готелю  (яку  вона  сьогодні  вранці  випадково  оминула  через  сходинки  садом)  і  та  страшенна  куля  диму  понад  горою,  поглинаюча  усе  живе  ...

     Радіохвиля  стихла  -  вони  вже  виїхали  за  межі  міста,  і  починалося  передгір'я.

-  Що  з  тобою?  -  запитав  Артеміс.  -  Я  думав,  ти  тільки  собак  боїшся?

-  Маті,  -  все,  що  змогла  прошепотіти  Оленка,  розгублено  озираючись  довкола,  намагаючись  проковтнути  кулю  в  горлі.

-  Так,  там  дійсно  пекло  -  пожежники  не  встигли,  зараз  завали  розбирають.  Але  декому  все  ж  вдалося  врятуватися!  У  тебе  є  близькі  в  Маті?  -  дбайливо  запитав  Артеміс.

   Важке  питання.  Юридично  в  Оленки  немає  близьких  у  Маті.  Але  серце  не  дивиться,  куди  пустив  коріння  родовід  і  що  записано  в  паспорті!  Знову  заболіла  душа:

-  Артеміс,  у  тебе  є  Фейсбук?  -  з  надією  запитала  Оленка.  Може,  прямо  тут  вона  зможе  зайти  в  свій  екаунт  і  подивитися,  чи  все  в  порядку  з  Костасом?

-  Ні.  А  навіщо  він  взагалі?  Щоб  дивитися,  хто  які  дурниці  пише  і  робити  репости?  Ні,  я  завсякчас  зайнятий!  Вранці  і  ввечері  -  в  саду,  вдень  -  на  ринку,  іноді  ось  дозволяю  собі  відпочити,  якщо  їду  в  якусь  таверну  домовлятися  про  нову  поставку  фруктів  або  оливок.

-  Я  теж,  як  правило,  зайнята.

-  Яка  в  тебе  робота?

-  Секретар-перекладач.

-  Скільки  мов  ти  знаєш?

-  Німецьку,  грецьку,  англійську  ...

-  А  російську?  -  здивувався  Артеміс

-  Це  -  моя  рідна  мова,  -  усміхнулася  Оленка,  продовжуючи:

-  Я  б  дуже  хотіла  зайти  в  Фейсбук,  щоб  подивитися  одне  повідомлення,  -  не  втрачаючи  сподівань,  прошепотіла  Оленка.

-  А  що,  у  тебе  смартфона  немає?  -  здивувався  Артеміс.

-  Він  мені  не  потрібен  ...  був!  -  посміхнулася  вона  крізь  сльози.

-  Ну,  не  треба,  не  плач!  Хочеш,  я  подивлюся  відомості  про  ту  людину,  яку  ти  хочеш  знайти?  Він  з  ...  Маті?  -  ледве  вимовив  Артеміс,  бажаючи  втішити  Оленку.

-  У  тому-то  й  справа,  що  я  не  знаю  його  прізвища,  -  вона  вже  не  в  силах  була  приховати  сльози.  Артеміс  призупинив  автівку  і  обійняв  Оленку  за  плечі:

-  Не  плач,  -  прошепотів  він.  -  Ти  ж  не  отримала  поки  що  поганих  звісток,  вірно?

-  Ні,  -  витерла  сльози  Оленка.

-  Ну  ось,  це  -  найкраща  звістка!  Відсутність  поганих  новин  -  це  прекрасна  новина,  чи  не  так?

-  Хочеться  вірити,  -  схлипнула  Оленка,  ховаючи  носову  хусточку.

-  Послухай,  ще  не  вечір,  багато  чого  проясниться  з  часом.  Головне  -  не  втрачай  віру!  Я  бачу,  ти  дуже  боїшся,  і  не  тільки  тварин?

-  Як  тобі  сказати?  У  мене  просто  інші  уявлення  про  любов  до  людей  і  до  тварин.  Спочатку  треба  любити  людину,  а  потім  вже  -  тварин,  чи  не  так  говорив  Паїсій  Святогорець,  який  любив  навіть  змій,  і  ящірки  його  слухалися,  стаючи  на  задні  лапки,  чим  наводили  шок  на  невіруючих  вчених-біологів,  які  приходили  на  Афон  заради  цікавості?  Але  хіба  це  любов,  якщо  пса  цілують  в  усі  місця  і  на  відпустку  з  собою  беруть,  а  робітникам  зарплату  не  виплачують,  а  ті  з  голоду  дохнуть,  як  собаки?

               Артеміс  розгублено  водив  очима.  Оленка  продовжувала:

-  Але  як  би  там  не  було,  для  людини  і  для  тварини  головна  умова  любові  -  це  свобода!  Уяви  собі:  тебе  замкнули  в  дуже  гарній  квартирі,  ситно  годують,  а  ти  ...  просто  хочеш  ганяти  ...  на  машині,  наприклад!  Або  на  самокаті?  Або  в  футбол?  Коли  ти  сам  цього  хочеш,  а  не  коли  тебе  на  прогулянку  виводять!  Начебто  і  поскаржитися  нема  на  що,  а  разом  з  тим,  комфортна  в'язниця  –  це  все  одно  в'язниця!  Недарма  ж  у  давнину  рабам  не  давали  права  створити  сім'ю  саме  тому,  що  у  рабів  не  було  вільного  вибору  -  для  них  будь-які  дії,  навіть  зовні  радісні  і  приємні  -  це  робота!  Так  чому  ж  люди,  які  впевнені,  що  люблять  тварин,  тримають  їх  у  своїх  квартирах,  позбавляючи  волі,  перетворюючи  здоровенного  пса  на  «споживача  харчів»?  Вирвавшись,  нарешті,  з  комфортних  катівень,  ці  «споживачі»  несуться  стрімголов,  і  ніякі  сюсюкання  господарів  їх  не  втримають!  А  вже  надіти  собаці  намордник  або  скувати  його  свободу  повідцем  -  це  мало  не  підсудна  справа!  Пуделя  моєї  першої  вчительки,  Віри  Дмитрівни,  загриз  сусідський  доберман  на  прогулянці  -  її  саму,  на  щастя,  не  покалічив,  але  ...  старенька  від  шоку  з  інсультом  злягла,  а  доберманчік-то  не  винен,  чи  не  так?

-  Ти  дуже  любила  цю  вчительку?  -  запитав  Артеміс.

-  Відверто  кажучи,  Віра  Дмитрівна  була  моїм  єдиним  вірним  другом!  Вона  багато  пережила  -  голод,  війну,  розруху,  сама  в'язала  панчохи,  ростила  двох  дітей,  словом  -  витримала  все,  а  той  доберман  її  доконав,  -  Оленка  з  сумом  поглянула  на  вишитий  напис  на  футболці  «Хоч  в  моєму  серці  знижка  є  -  воно  не  продається!»:  це  Віра  Дмитрівна  вчила  її  на  уроках  праці  вишивати  гладдю,  а  ще  в'язати  і  шити.  Раніше  були  жінки,  які  займалися  домоведенням,  але  їм  на  зміну  прийшли  жінки,  що  займаються  собаківництвом  -  останні  стали  першими!

       Артеміс  знову  обійняв  Ленку  за  плечі  правою  рукою,  а  лівою  продовжував  кермувати.

-  Обережно,  бо  ми  в  автобус  вріжемося!  -  злякалася  вона.

-  Не  бійся,  я  з  12  років  за  кермом!

-  А  хіба  це  можливо?

-  Чому  б  ні?  Я  тоді  посперечався  з  братом,  що  потягну  машину  в  сусіда,  ну  і  вирішив  покататися  -  жодної  подряпини,  навіть  перевитрати  бензину  не  було,  -  хизувацько  задер  носа  Артеміс.

-  Але  якби  тебе  у  квартирі  замкнули  -  як  би  ти  машину  поцупив?  -  посміхнулася  Оленка  і  продовжувала:  -  Скільки  у  тебе  братів  у  родині?

-  Два  брати  й  сестра.

-  Ти  -  середній  брат  чи  молодший?

-  Пощастило  -  середній!

-  Чому  ж  «пощастило»?

-  Молодшому  доведеться  батьків  доглядати.

-  А  ти  тільки  фруктами  займаєшся?

-  Ні,  не  тільки.  Зараз  -  продаю  на  ринку,  а  потім  поратиму  оливковий  сад  -  це  моя  улюблена  робота!  Починаючи  з  пізньої  осені  тиснемо  оливки  на  олію  –  здебільшого  для  себе,  але  дещо  –  готуємо  на  продаж.  Хочеш,  пригощу  тебе?

-  Спробую,  звичайно!

-  Ні,  з  собою  -  візьмеш  пляшку  олії?

-  Ого!  Щедрий  подарунок,  але  ж  у  мене,  на  жаль,  квиток  без  багажу!

-  Скільки  олії  ти  можеш  взяти  в  салон?

-  Навряд  чи  більше  100  грамів,  -  зітхнула  Оленка.

-  Ех,  -  розчаровано  протягнув  Артеміс.  -  Що  ж,  спробуєш  олію  в  класичній  грецькій  таверні  біля  храму  Іоанна  Руського!  Тобто,  «російського»  -  це  неправильно,  правильно  -  «українського»!

-  Як?  -  у  Оленки  ледь  не  відпала  щелепа.

-  Так!  Ось  подивишся  в  храмі,  як  написано:  «Іоанн  Праведний  з  Малої  Росії!»  Адже  це  ж  і  є  сучасна  Україна?  Сподіваюся,  росіяни  не  образяться,  -  Артеміс  не  без  усмішки  поглянув  на  Оленку.

-  Взагалі-то  я  з  України.

-  Ух  ти,  бачиш,  як  я  влучив!  -  посміхнувся  Артеміс.  -  Ти  знаєш,  що  Іоанна  Руського  (тобто,  Українського)  кілька  разів  спалювали  живцем  в  полоні,  подпалюючи  йому  волосся,  і  одиного  разу  -  також  після  смерті  за  наказом  Осман-паші?  І  диво  в  тому,  що  його  мощі  -  цілі!  Зовсім  не  згоріли  –  тільки  уяви  собі!

-  Ну  і  ну!  -  Оленка  дещо  пожвавилася.

Якби  вона  раніше  знала,  то  молилася  б  кожен  день  святому  Івану  Руському  (тобто,  Українському!),  щоб  зберіг  Маті  від  пожежі!  І  Костаса  ...  І  багатьох  інших  людей,  що  зараз  голодують,  страждають,  горять…  Страшно  подумати,  що  вже,  напевно,  занадто  пізно  молитися,  якщо  не  сказати  -  марно!  Якби  люди  пам'ятали  тих,  хто  горить  в  пожежах,  тоне  в  повенях,  вмирає  з  голоду,  вони  б  не  розмінювали  життя  на  недопалки  і  нашийники,  а  молилися  про  стражденних,  врешті-решт  -  про  самих  себе,  тому  що  жодна  страховка  не  дає  гарантії  від  нещасного  випадку!  І  чи  може  вона  відшкодувати  збитки  насправді?  Якщо  людина  загинула  або  залишилася  інвалідом  -  хто  відшкодує  втрату  здоров'я  і  горе  близьких?  Яка  сума  компенсації?  Дурне  пусте  питання!

-  Іоанн  Праведний  був  полоненим  воїном  Петра  Великого.  Ніхто  не  знає  точно,  де  саме  він  народився  -  десь  на  півдні  тодішньої  Царської  Росії,  неподалік  від  сучасної  Донецької  області,  приблизно  в  1690  році,  -  продовжував  тим  часом  Артеміс.

-  Петра  при  цьому  називають  «Великим»,  а  ось  «малих»  людей,  які  своєю  власною  кров'ю  захищали  його  трон  і  створювали  його  «велич»,  ніхто  і  не  згадає,  а  вже  «великими»  і  поготів  не  назве,  -  вирвалося  в  Оленки.

-  Повір,  ми,  греки,  в  першу  чергу  згадаємо  Іоанна  Малоросійського,  а  вже  потім  -  Петра  Великого,  -  посміхнувся  Артеміс.

-  Якби  не  свідоцтва  грецьких  дітей  про  зцілення  від  раку,  ніхто  в  Росії  і  на  Україні  не  канонізував  би  Святого  Луку  Войно-Ясенецького,  всесвітньо  відомого  хірурга  часів  Великої  Вітчизняної  війни!

-  Ми,  греки,  і  праведного  воїна  Феодора  також  шануємо,  особливо  на  Керкірі  ...  тобто,  Корфу  по-вашому!  Він  же  -  визволитель  грецьких  островів  від  загарбників!  Грецький  материк  ще  на  100  років  залишався  у  неволі,  а  ось  островам  пощастило  звільнитися  раніше  завдяки  Святому  праведному  Феодору!

-  Ушакову?  -  згадала  Оленка.  -  Я  була  на  Корфу  -  це  дуже  зелений  острів,  єдиний  -  без  багатовікового  турецького  ярма!  Там  служби  в  храмі  трохи  на  італійський  кшалт,  навіть  в  неділю  оргАн  звучить.  А  Федір  Ушаков  -  це  другий  найбільш  шанований  святий  на  Корфу  після  Спиридона  Триміфунтського.  Йому  генералісимус  Суворов  листа  якось  написав:  «Почту  за  честь  служити  у  Вас  мічманом».  Портрет  Федора  Ушакова  в  нашому  посольстві  висів  -  бачила,  коли  ще  візи  оформляла.  Він  власним  коштом  матросів  годував,  коли  турки-союзники  гнилля  замість  їжі  поставляли,  і  успішно  долав  епідемії.  За  все  життя  його  ані  разу  не  поранили,  але  після  смерті  більшовики  куражилися  над  його  святими  нетлінними  мощами  ...  Але  світло  і  в  темряві  світить!  Так  втішно,  що  грецькі  святі  -  це  не  лише  царі,  але  й  гідні  люди  із  інших  різних  прошарків  суспільства,  -  щиро  продовжувала  Оленка

 -  Звичайно,  всі  люди  -  різні,  у  кожного  своя  дорога  до  Бога.  І  стежка  може  привести  до  добра  набагато  швидше,  ніж  асфальтована  траса,  -  помірковано  зауважив  Артеміс,  кермуючи  по  шосе.  -  Бранця  Іоанна  Малоросійського  змушували  зректися  Христа,  кидали  його  у  стійло  до  тварин,  але  він  відповідав:  «Для  мене  це  стійло  -  Віфлеємська  печера!»  Така  сильна  його  віра,  уявляєш?

-  Ух,  були  часи,  коли  стійло  тваринам  -  це  одне,  а  житло  людям  -  це  інше!  -  Оленка  зловила  Артеміс  на  слові.  -  Бранця  тортурували,  кидаючи  до  тварин  –  чи  то  диких,  чи  домашніх!  У  стародавні  часи  селяни,  правда,  в  морду  цілували  своїх  корів,  примовляючи:  «Годувальниця  ти  наша!»,  але  разом  з  тим  і  корови,  і  вівці,  і  кури  жили  окремо  від  людей  -  в  стійлах,  корівниках,  курятниках,  а  собаки  -  в  будках  !  А  тепер  роблять  із  квартири  стійла  і  не  помічають,  наскільки  зводять  себе  до  стану  тварин,  намагаючись  олюднити  останніх.  Так,  народженому  в  Вифлеємі  Господу  не  знайшлося  місця  в  готелі,  Діва  Марія  змушена  була  народити  Його  у  виритій  для  тварин  Віфлеємській  печері,  над  якою  зупинилася  зірка  Волхвів,  але  волхви  прийшли  зі  Сходу  до  печери  не  для  того,  щоб  поклонитися  тваринам,  які  там  знаходились,  а  для  того,  щоб  знайти  Господа!  Сучасні  люди  вважають  за  сором  поклонитися  людині  (хоча  б  в  знак  щирої  поваги)  і  вважають  за  краще  втратити  образ  Божий,  щоб  служити  тваринам,  в  той  час  як  спочатку  тварини  створені  для  того,  щоб  служити  людям,  а  не  навпаки!

Артеміс  витріщив  очі.  Автівка  далі  летіла  по  трасі.  Шлях  петляв  поміж  убогих  хатинок.  Моторошно  якось!

-  Це  -  циганські  квартали,  -  пояснив  він.

-  А  не  страшно  тут  грекам  жити?

-  Ні:  цигани  -  окремо,  греки  -  окремо.

-  А  цигани  не  крадуть,  не  б'ють?  -  насторожено  запитала  Оленка.

-  Та  ні,  що  ти!  -  відверто  здивувався  Артеміс.  -  У  кожній  грецькій  хаті  є  хоча  б  один  захисник,  віриш?  -  він  хизуючись  задер  носика  і  прицмокнув.

-  Вірю!  -  посміхнулася  Оленка  у  відповідь.

-  Ти  завжди  подорожуєш  на  самоті?  -  здається,  Артеміс  зарано  вийшов  на  «фінішну  пряму».

-  Самотність  -  це  коли  поруч  з  тобою  натовп,  який  тебе  не  розуміє.  А  я  люблю  усамітнення  -  не  знаю  точний  еквівалент  грецькою  ...  я  просто  люблю  спокій!  -  щиро  відповіла  Оленка.

-  Скільки  тобі  років?  -  запитав  Артеміс

-  Я  набагато  старша  за  тебе,  -  запевнила  Оленка.

-  Не  набагато  -  скільки  ти  мені  даси  на  вигляд?

-  18  років!

-  Уже  19,  скоро  в  армію  піду!

-  А  відмазатися  від  армії  ніяк  не  можна?

-  Навіщо?  Щоб  всі  сказали,  що  я  -  псих?

-  Чому  ж  -  псих?

-  У  нас  тільки  психічно  хворі  не  служать  в  армії!  -  впевнено  заявив  Артеміс,  презирливо  скривившись.

-  Цікаво,  а  діабетики  теж  служать?

-  Повір,  так  –  їх  просто  годують  без  солодких  соусів.

-  А  людина  без  руки  або  без  ноги  -  що  ж  вона  робить  в  армії?  -  ошелешено  запитала  Оленка.

-  Читає  політінформацію,  -  відповів  Артеміс  зі  знанням  справи.

-  Ба!  А  чи  можуть  написати  тобі  зараз  довідку,  що  ти  начебто  не  зовсім  нормальний,  а  потім  іншу  -  що  підлікувався  і  з  тобою  вже  все  гаразд?  -  не  вгамовувалася  Оленка  з  питаннями.  Вона  з  телерепортажів  пригадала  деяких  «нових  українців»,  які  періодично  робили  собі  подібні  довідки,  щоб  уникнути  кримінальної  відповідальності  за  розкрадання  і  шахрайства,  а  потім,  коли  знову  треба  було  «братися  за  справу»,  готували  собі  свіжі  довідки  «що  все  о.к.  »  При  цьому  українські  психіатри  заробляють  не  гірше  за  адвокатів  або  перекладачів,  ось  тільки  в  лікарів  на  Україні  модно  завжди  бідкатися,  що  їм  «замало  платять».

-  Зрозумій:  псих  -  це  назавжди:  ніяка  довідка  не  допоможе,  хто  б  її  не  виписав!  Родичі  одразу  ж  припиняють  з  тобою  спілкуватися  -  хто  знає,  що  ти  можеш  скоїти?  А  кредит  точно  ніхто  не  надасть,  та  й  на  роботу  не  візьмуть!  Ти  не  бійся,  у  нас  в  Греції  армія  -  це  не  такий  жах,  як  на  Україні,  -  прицмокнув  Артеміс,  піднімаючись  все  вище  і  вище  на  шляху  вгору.

-  У  нас  деякі  просяться  в  армію,  щоб  не  померти  в  селі  -  від  голоду  або  від  пияцтва,  -  зітхнула  Оленка.

-  Від  голоду?  В  селі?  -  Артеміс  відкрив  рота  від  подиву.

-  У  селі  навіть  якщо  щось  виросте,  то  інші  розкрадуть  плоди  твоєї  праці.  Немає  сенсу  обробляти  землю!

-  Кажуть,  Маті  теж  підпалили  не  випадково  -  намагалися  приховати  сліди  пограбування.  Раніше  у  нас  не  крали  -  для  греків  це  мерзота.  Але  зараз  кого  тільки  не  заносить  до  нас,  -  сказав  Артеміс  і  осікся,  коли  побачив  Оленкіне  перекошене  обличчя.  Він  злегка  обійняв  її  за  плечі.  Оленка  розгублено  прошепотіла:

-  Недопалки  кидають  ...  я  думала,  що  в  Маті  пожежа  ...  випадкова!  Правильно  кажуть:  де  крадіжка,  там  і  вбивство!

-  Ну,  не  плач,  ми,  звичайно  ж,  відновимо  Маті!  Не  всі  люди  загинули  -  віриш?

Оленка  витерла  сльозу  і  продовжувала:

-  Мій  тато  намагався  посадити  картоплю  в  селі,  підірвав  сили,  а  урожай  інші  викопали,  коли  тата  швидка  забрала  -  на  щастя,  вчасно,  але  зараз  взагалі  швидкі  не  приїжджають,  якщо  не  сплатиш  за  виклик.  Добре,  що  ми  в  селі  не  живемо  -  у  сусідів  он  дах  сарайчика  вночі  розгребли  і  свиню  живцем  витягли  ...

-  У  нас  раніше  можна  було  і  двері  не  зачиняти,  і  спати  з  відкритими  вікнами,  а  зараз  краще  не  ризикувати,  -  Артеміс  стрімко  повернув  на  «серпантині».  Зрозуміло,  чому  екскурсії  сюди  такі  дорогі  -  нібито  близько,  а  спробуй  -  вирулити!  Але  ж  природа  яка  -  саме  повітря  варто  в  пляшки  пакувати  і  продавати  в  якості  біодобавки!

-  А  звідки  ти  знаєш,  як  на  Україні  в  армії?  -  поцікавилася  Оленка

-  У  нас  на  ринку  один  українець  працює,  розповідав,  що  вижив  в  армії  тільки  завдяки  тому,  що  його  батьки  розлучені:  в  результаті  він  отримував  дві  передачі  замість  однієї!  Одну  передачу  офіцери  на  контрольно-пропускному  пункті  завжди  забирають,  це  правда?


-  Вони  ж  -  не  Федори  Ушакови,  щоб  людей  за  свої  гроші  годувати,  їм  самим  треба  «годувати  сім'ю»  за  рахунок  солдатів.  У  нас  не  кажуть  «красти»,  а  замінюють  більш  лаконічним  словосполученням  -  «годувати  сім'ю»,  -  саркастично  відповіла  Оленка,  словесно  зганяючи  на  армійських  крадіях  свою  ненависть  до  тих,  хто,  крадучи,  підпалив  Маті.

-  Наш  ринок  тоді  з  завмиранням  серця  слухав  ці  жахачки.  Ні,  у  нас  набагато  краще  в  армії,  ніж  на  Україні:  кашу,  поїдену  міллю  і  мишами,  тобі  не  подадуть  на  сніданок,  обід  і  вечерю;  одну  сосиску  на  чотирьох  солдатів  ділити  також  не  доведеться!  Звичайно,  і  у  нас  армія  -  не  п'ятизірковий  готель,  але  жити  можна:  вночі  на  побачення  сходити,  тільки  знявши  попередньо  військову  форму  -  ти  ніколи  не  побачиш  в  Греції  на  вулиці  чоловіка  у  військовій  формі,  це  був  би  нонсенс!  Як  лікар  після  роботи  повинен  зняти  свій  халат,  так  і  військові  зобов'язані  перевдягатися  перед  тим,  як  виходять  до  міста.  Але  хлопець,  який  хоче  познайомитися  з  дівчиною,  обов'язково  покаже  їй  свою  фотографію  у  військовій  формі,  розповість,  в  яких  військах  служив,  тому  що  якщо  ти  не  служив  в  армії,  значить  -  псих,  тобто  жодна  дівчина  не  захоче  вийти  за  тебе  заміж,  навіть  якщо  ти  дуже  багатий,  -  прицмокнув  Артеміс.

«Фотографії  ...  у  військовій  формі  ...  інакше  не  захоче  ...  навіть  якщо  ти  багатий»  -  його  слова  луною  віддавали  в  Оленкиній  свідомості,  відновлюючи  деякі  фрагменти  вчорашніх  розмов  упереміш  зі  старими  одеськими  анекдотами:  «Я  не  захворіла  -  то  ж  навіщо  ти  кричиш,  що  до  мене  вночі  приїхав  лікар?  Коли  від  тебе  вночі  виїхав  полковник,  я  ж  не  кричала  на  всю  Дерибасівську,  що  розпочалася  війна!  »  Так,  були  щасливі  безтурботливі  часи,  коли  війні  відводилося  місце  хіба  що  в  анекдотах  ...

Вона  намагалася  уявити  Міхеля  у  військовій  формі-  адже  Софія  недаремно  показувала  їй  лише  дитячі  світлини  свого  сина!

Дорога  між  тим  вела  автівочку  Артеміса  дедалі  вище  в  гори.

У  небі  задзижчали  помаранчеві  вертольоти.

-  Летять  іще  пожежі  гасити  -  дуже  спекотне  літо,  -  зітхнув  Артеміс  і  знову  пошкодував,  що  повернувся  до  цієї  теми.

«Пожежа  ...»  -  ця  думка  змусила  Оленку  знову  здригнутися.  Звичайно  ж,  вона  зараз  помолиться  Іоанну  Праведному,  щоб  врятувалися  ті,  кого  ще  розшукують  під  завалами  пожежі  в  Маті,  хто  бореться  за  життя  в  лікарнях,  чия  доля  поки  що  невідома  ...  Тільки  б  не  було  занадто  пізно!  Чи  буває  молитва  запізнілою?  Сказано  в  Євангелії:  «Хто  і  об  11  годині  ночі  прийде  -  прийму  ...»  Може,  ще  не  12  година  ночі  і  ще  не  пізно?  Судячи  з  яскравого  сонця  та  спеки  -  день  ще  не  скінчився,  можна  помолитися,  для  чого  і  їдемо  в  храм!

-  Он,  подивись,  прочани  з  посохом  пішли  -  вони  встали  ще  вдосвітку,  щоб  сюди  дістатися,  а  ми  вже  такий  шлях  здолали!  -  Артеміс  в  черговий  раз  захотів  відвернути  Оленкіну  увагу  від  страшної  теми.

-  І  скільки  ще  залишилося  шляху  попереду?  –  поцікавилася  вона.

-  Приблизно  стільки  ж!  -  задерикувато  вигукнув  Артеміс

-  А  коли  ж  прочани  потраплять  до  храму?

-  До  вечірньої  служби  можуть  встигнути,  -  відповів  Артеміс.  -  Бачиш  ці  високі  палиці?  Що  це,  як  ти  думаєш?  -  запитав  він,  показуючи  на  височенні  палиці.

-  Лінія  електропостачання?  -  невпевнено  відповіла  Оленка  питанням  на  питання.

-  Ні,  тут  взимку  -  дуже  високий  рівень  снігу!  І  ці  палиці  призначені  для  того,  щоб  утримувати  сніг,  щоб  він  лавиною  не  сходив  на  села!

       Треба  ж  -  буває  і  сніг,  не  тільки  пожежі  і  смог!  Прекрасне  місце  -  так  хочеться,  аби  не  дісталася  пожежа  до  бідної  Землі,  яка  ще  дивом  залишається  живою,  незважаючи  на  те,  що  витворяють  люди!

Артеміс  кермував  далі,  обганяючи  низку  туристичних  автобусів:

 -  Сьогодні  їх  небагато,  тому  що  траур  ...  -  сказав  Артеміс  і  знову  осікся  -  він  так  хотів  відвести  Оленку  подалі  від  похмурих  думок,  високо-високо  в  гори,  але  ж  не  виходить!

-  З  приводу  Маті?  -  уточнила  Оленка.

-  Так,  -  кивнув  він  у  відповідь.

       Кожне  слово  про  райське  селище,  перетворене  на  попіл,  віддавало  новим  нестерпним  болем.  Оленка  не  хотіла  вірити,  що  все  марно.  З  вікна  виднілися  хвойні  гілки  і  шишки,  навіть  неба  не  видно!  Сосни  велично  шумлять  в  піднебессі,  огортаючи  світ  хвойним  ароматом.  Даремно  листяний  чагарник  прагне  дотягтися  вище  -  все  одно  йому  не  дано  вирости  лісовим  велетнем,  щоб  ятрити  гірські  вершини  важкими  кронами!  Сосни  цілком  усвідомлюють  свою  перевагу,  насолоджуючись  королівським  спокоєм  у  височині,  не  принижуючись  до  рівня  заростей  біля  підніжжя  гори  або  придорожніх  колючок.  Чи  варто  їм  зійти  врівень  чагарників  і  не  рости  вгору,  догоджаючи  самолюбству  низькорослих  рослин?  Невідомо,  правда,  хто  більше  пишається  -  сосна  своєю  величною  самотністю  чи  чагарник  своєю  масовістю?  І  де,  власне,  більше  змирення  -  у  самотньої  сосни,  що  пишно  угніздилася  на  верхівці  гори,  чи  то  в  чагарникових  мас  біля  її  підніжжя,  здатних  роздерти  руки  випадковому  перехожому  і  бити  гілками  проїжджаючі  вгору  по  серпантину  автомобілі?  Зламана  гордість  сосни  ще  не  означає,  що  дерево  перетвориться  на  чагарник.  І  навпаки  -  як  би  не  коловся  чагарник,  йому  не  дорости  до  гордих  сосен!  Скільки  б  не  вишикували  дворнягу,  з  неї  не  вийде  породистий  пес,  і  навряд  чи  мисливського  собаку  потрібно  виховувати  як  кімнатного  песика.  Жоден  університет  не  народить  другого  Ломоносова,  Шевченка,  Вавилова  -  начебто  й  можливості  створює  підтягнутися  до  їхнього  рівня,  але  –  ще  б  пак!

       Правильно  кажуть,  що  гордість  є  в  кожній  людині  -  це  навіть  не  є  чиєюсь  відмінною  рисою.  Питання  тільки  в  тому,  у  кого  більше  погорди  -  в  популярної  рок-зірки  або  ж  у  сантехніка,  який  насолоджується  своєю  винятковістю  і  якого  бідні  бабусі  змушені  чекати  місяцями,  немов  світову  зірку  фанатки  чекають  на  рок-концерт.  Навіть  не  гордість,  а  зиск,  здобич  -  та  відмінна  риса,  наріжний  камінь,  яким  (точніше  –  за  відсутністю  якого)  визначається  справжній  друг  або  ж  просто  гарний  співробітник!  Адже  професіоналізм  не  набувається  за  гроші  -  навряд  чи  Оленка  заспіває  як  Клаус  Майне,  навіть  якщо  їй  заплатять  набагато  більше  грошей!  Так  само  як  і  Клаус  Майне  співає  не  тому,  що  прагне  грошей  -  напевно  він  вже  достатньо  зібрав  собі  на  життя.  Але  якщо  ти  любиш  музику  більше  за  життя,  то  здатний  чекати  роками  на  той  момент,  коли  знайдеш  свого  слухача,  навіть  якщо  живеш  за  межею  бідності.  Але  саме  через  прагнення  наживи  зраджують  друзів  і  дружин,  псують  творчі  напрацювання,  врешті  решт  -  не  ростуть,  залишаючись  дрібним  чагарником,  шпуряючи  колючками  випадкових  перехожих.

         Греки  здебільшого  безкорисливі.  Хто  б  на  Україні  віз  Оленку  до  таверни  просто  так?  За  44  роки  вона  не  пригадує  жодного  подібного  випадку!  Хто  б  пригостив  її  задарма  персиком  на  ринку,  тим  більше  -  гранатом?  Ісаак  Рудольфович  віднімав  вартість  обідів  на  професійних  конференціях  з  місячних  окладів  своїх  співробітників.  На  щастя,  теперішній  Оленкин  начальник  -  грек,  тобто  -  кіпріот:  Філіп,  як  і  будь-який  островитянин,  прагне  підкреслити  свою  індивідуальність,  відмінні  риси  у  порівнянні  з  материковими  греками  -  в  музиці,  їжі,  звичаях.  Кіпрську  грецьку  мову  не  завжди  зрозуміють  елліни,  особливо  материкові  -  безліч  префіксів  їх  зовсім  розгублює.  Але  в  порівнянні  з  німецькими  кіпрські  префікси  завжди  здавалися  Оленці  занадто  легкими  -  головне  «узріти  в  корінь»!  На  Кіпрі,  на  відміну  від  Греції,  ростуть  банани  -  ох,  заблукала  ж  вона  колись  банановими  плантаціями!  Просто  як  туристка  Оленці  вдалося  помітити,  що  остров'яни-кіпріоти  більш  обережні  порівняно  з  греками  (позначилось  нещодавнє  колоніальне  минуле  -  вони  навіть  не  привітаються  першими),  але  при  цьому  не  менш  гостинні:  обійшовши  Пафос  пішки  вздовж  і  впоперек,  Оленка  не  побачила  жодного  глухого  високого  паркану,  як  це  часто-густо  буває  на  Україні.  Зазирнеш  буквально  щось  запитати  -  а  тобі  вже  й  стіл  накрили!  Кіпріоти  смачно  готують,  особливо  рибу,  але  слід  віддати  належне  і  грекам  -  червоне  м'ясо  найсмачніше  в  Північній  Елладі,  на  Тассосі  і  Халкідіках.

                 Оленка  раптово  відчула  аромат  свежезажареного  шашлику.

-  Зголодніла?  -  запитав  Артеміс.  -  Ми  вже  майже  приїхали!  Ось  наша  таверна  -  тут  мій  друг  працює,  я  йому  фрукти  привіз:  познайомся  -  Вангеліс!  -  Артеміс  помахав  у  вікно  зовсім  молодому  хлопцю,  який  перегортав  шашлики  на  рожні.  Неподалік  метушилася,  схоже,  його  мати  -  висока  доглянута  літня  жінка,  обережно  несучи  філіжаночку  кави  на  грецькій  таці.  Поруч  вздовж  шляху  розташовано  безліч  кав’ярень  і  крамничок,  навіть  аптека  є!

-  Я  зараз  припаркуюсь,    підемо  займати  чергу  біля  входу  до  храму  –  на  наше  щастя,  прочан  не  дуже  багато,  інакше  б  вся  площа  була  забита,  і  до  квярні  Вангеліса  довелося  б  іти  горою  пішки,  а  не  їхати  автівкою,  -  пояснив  Артеміс.

       Оленка  вийшла  на  свіже  повітря  і  озирнулася  -  голова  запаморочилася  від  соснових  ароматів!  Земля  начебто  пішла  з-під  ніг  -  значить,  до  неба  ближче,  до  яскраво-блакитного  і  безжально-байдужого:  хоча  б  хмаринка,  не  кажучи  вже  про  дощ  ...

         Повз  дороги  вервечкою  згустилися  кіоски.  Здається,  чорний  грецький  посуд  ще  не  перевевівся  в  продавців!

-  Артеміс,  у  нас  є  час  зазирнути  до  крамнички?  Дуже  хочу  купити  щось  із  чорної  грецької  порцеляни!  Вона  така  міцна  -  колись  на  грецьку  цукерницю  впав  китайський  магніт  з  нашого  холодильника  і  вщент  розбився,  але  цукерниця  витримала  і  досі  наче  новенька:  вона  вже  пережила  періоди  царювання  трьох  українських  президентів!

-  Так,  купуй,  а  то  порцелянова  фабрика  зачиняється,  -  зітхнув  Артеміс,  сховавшись  від  спеки  під  дерево.  -  Я  почекаю  на  тебе  тут  на  вулиці!

 Продавчиня  в  кіоску  привіталася  трьома  мовами  -  англійською,  російською,  українською.

-  Звідки  Ви  знаєте,  що  я  -  з  України?  -  ошелешено  запитала  Оленка  російською.

-  Бо  Ви  -  дуже  красива,  -  також  російською  відповіла  продавчиня,  приємно  посміхаючись.

-  Я  хотіла  б  оті  формочки  подивитися  ...  ще  сільничку,  серветницю  й  підставку,  -  Оленкині  очі  розбігалися  від  розмаїття  і  витонченості  грецького  посуду.  А  в  тому,  що  він  дуже  надійний  і  простий  в  експлуатації,  вже  була  маса  можливостей  переконатися,  починаючи  з  першої  подорожі  на  Кріт!

-  Все  будете  брати?  -  уточнила  продавчиня.

-  Звісно!  У  Вас  же  -  тільки  в  одному  примірнику?

-  Так,  і  ті  -  останні  ...

-  Залишки  -  солодкі:  запакуйте  для  літака!

Корінні  греки  ніколи  не  розуміли  російське  прислів'я  «Остатки-сладки!»  Оленка  вже  не  раз  пояснювала  сенс,  який  все  ж  залишався  для  них  далеким.  Може,  тому,  що  в  Греції  -  нічого  не  закінчується?  Адже  ця  країна  з  багатотисячолітньої  історією!  Ні,  судячи  із  закриття  фабрик,  грецькі  унікальні  сувеніри  теж  мають  властивість  закінчуватися  -  ознака  останніх  часів.

Оленка  озиралася  довкола.

-  О,  так  у  Вас  ще  косметика  «Макровіта»  є?  -  вона  не  вірила  своїм  очам,  що  в  одному  кіоску  можна  знайти  ексклюзивну  якісну  грецьку  косметику  за  доступною  ціною.

-  Я  обов'язково  зроблю  знижку,  -  пообіцяла  продавець.  -  Ви  працюєте  тут  або  відпочиваєте?

 -  Скоріше  -  те  й  друге,  -  чесно  промовила  Оленка.

-  А  я  ось  вийшла  заміж  і  живу  тут  цілих  20  років.  Подруги  мої  теж  спочатку  тут  жили,  так  тепер  по  інших  різних  країнах  роз'їхалися,  -  зітхнула  вона.

-  Їм  не  подобається  в  Греції?  -  здивувалася  Оленка.

-  Спочатку  дуже  подобалося  -  вони  теж  повиходили  заміж  за  греків,  рятувалися  в  90-ті  роки  від  голоду.  Але  коли  в  Греції  криза  почалася,  я  залишилася  з  чоловіком,  а  подружки  порозлучалися  і  тепер  створили  нові  сім'ї  в  Німеччині,  -  сумно  продовжувала  продавчиня.

       Оленка  змовчала.  Що  можна  ще  казати?  І  що  відчуває  людина,  яку  обрали  до  шлюбу  через  голод,  а  через  кризу  покинули,  ніби  то  щось  непотрібне?

         «Криза»  походить  від  грецького  слова  «κρινω»,  тобто  «думати».  Це  по  суті  період,  коли  треба  добре  подумати,  переосмислити  все  і  ...  йти  далі!  Не  зіскочити  з  дистанції,  не  повертатися  до  минулого,  не  спиватися  і  не  впадати  у  відчай  ...  Так,  це  складний  час,  але  якщо  ти  здатний  думати  -  обов'язково  його  подолаєш!  Є  і  в  російській  мові  однокореневе  слово  «кренить»,  але  це  ж  не  означає,  що  все  скінчено  ...

-  А  в  Німеччині  Вашим  подругам  легше  живеться?  -  запитала  Оленка  для  підтримки  розмови.

-  Поки  що  -  так,-  зітхнула  продавчиня  в  пошуках  мішечка-обгортки  для  маленької  сільнички.

           Оленка  не  уточнювала,  чому  сама  продавчиня,  всупереч  стадному  почуттю  своїх  подруг,  залишилася  тут.  Кохання,  як  не  дивно,  починаючи  зі  шкільної  лави  з  масовою  закоханістю  в  одного  хлопчика  або  дівчинку,  проявляється  в  житті  так  само  -  в  формі  «стадного  почуття»,  інакше  б  не  було  в  російській  мові  прислів'я  «Засватанная  девка  всем  хороша»!  До  речі,  в  жодній  іншій  мові  Оленка  не  знайшла  еквівалента  цьому  прислів'ю.

-  А  я  тут,  в  Греції  залишилася  -  не  можу  кинути  чоловіка.  У  нього  справи  зараз  набагато  гірші,  ніж  20  років  тому,  але  ми  впораємося  ...  А  ось  і  Ваше  замовлення,  -  продавчиня  простягнула  загорнуті  в  пакетики  сувеніри.  -  Можете  сміливо  брати  з  собою  в  літак  -  я  надійно  спакувала!

-  Спасибі!  Удачі  Вам  і  обов'язково  -  гідних  покупців!  -  Оленка  подумала  про  себе:  «Вона  -  справжня  гречанка,  навіть  якщо  до  цього  часу  не  отримала  грецьке  громадянство,  тому  що  не  здатна  зрадити  ...  навіть  за  цілу  купу  мисок  сочевичної  юшки!»

-  Вам  спасибі,  -  продавщиця  витримала  паузу,  -  за  те,  що  Ви  -  інтелігентна  людина!

«Інтелігентна  людина  -  це  та,  чия  присутність  не  оцінюється,  але  відсутність  -  відчутна»,  -  згадала  Оленка  слова  нині  покійної  бабусі  і  зупинилася  біля  дверей,  як  укопана.  А  продавчиня  додала  наостанок:

-  Рідко  зустрічала  інтелігентних  людей  на  Україні.  Можна  отримати  освіту,  навчитися  культурі,  але  стати  інтелігентною  людиною  неможливо  -  нею  треба  тільки  народитися!  Щиро  рада  бачити  Вас  -  приїжджайте  частіше!

       На  виході  з  магазину  Оленка  відчула  подвійний  позитивний  ефект:  моральний  і  матеріальний.  Останній  говорив  сам  за  себе  в  колоритному  стильному  пакеті,  а  ось  моральний  відбиток  -  це  навіть  не  грецький  фарфор:  він  живе  ще  довше!

-  Можна  привітати  тебе  з  покупками?  -  запитав  Артеміс,  підходячи  ближче,  намагаючись  зазирнути  в  мішечок  із  сувенірами.

-  Так!  -  Оленка  хизуючись  підняла  пакет  над  головою.

-  Там  далі  іще  сувеніри  -  подивишся?  А  я  тим  часом  чергу  займу!

-  Куди  -  черга?  -  в  Оленки,  як  і  в  будь-якої  пострадянської  людини,  черга  асоціювалася  з  магазином.

-  У  храм  -  бачиш,  вона  закінчується  тут,  а  нам  треба  потрапити  всередину  будівлі,  щоб  прикластися  до  мощів  Святого  Іоанна  Малоросійського!  Їх  принесли  сюди  греки  з  Каппадокії  в  1925  році,  після  "турецької  різанини",  а  храм  почали  будувати  в  1930  році,  але  дах  звели  тільки  в  1951  році.




                                                                             Добрі  справи


           Оленці  перед  очима  постала  довга  негаласлива  черга:  ніхто  не  штовхався,  не  поспішав,  здебільшого  занурившись  у  роздуми,  не  заважаючи  іншим.  Черга  огинала  високий  візантійський  храм  за  периметром,  наближаючись  до  входу.  Приємно  здивувала  відсутність  жебраків  -  справжній  грек  ніколи  не  жебракує,  навіть  якщо  він  -  дуже  бідний,  а  ось  циганів  та  інших  заїжджих  на  лімузинах  гастролерів,  які  в  прямому  сенсі  слова  виламували  перехожим  пальці  з  метою  видурити  монету,  як  в  Києво-Печерській  Лаврі,  тут,  на  щастя,  немає!

-  Я  вже  купила  сувеніри,  тепер  ми  йдемо  до  храму,  -  відповіла  Оленка  Артемісу,  раптово  відчувши  себе  ...  дуже  винуватою  перед  Святим  Іоанном  –  своїм  співвітчизником,  про  якого  вона  зовсім  нічого  не  знала:  скільки  разів  бувала  в  Греції,  але  навіть  не  поцікавилася!  А  люди  їдуть  сюди  з  усіх  куточків  земної  кулі  -  ось  росіяни  з  автобуса  висаджуються,  іспанська  екскурсовод  вивела  групу  з  храму,  а  поруч  молодик  вивчає  карту  із  поясненнями  французькою  мовою  ...

       В  храмі  люди  молились,  іноді  спираючись  на  стасидії.  Хтось  читав  акафіст.  Молода  невисока  жінка  втирала  сльози  з  радісною  посмішкою  на  обличчі.Черга  тим  часом  просувалася  відносно  швидко  -  Оленка  вже  розгледіла  іконну  крамничку  біля  інших  дверей  храму.

-  Артеміс,  ти  почекаєш  на  мене  тут,  а  я  швиденько  книги  подивлюся?  -  прошепотіла  вона  Артемісу.  Той  кивнув  у  відповідь.

У  крамниці  тітоньки  відразу  запропонували  їй  купити  акафіст  російською  мовою.  Звідки  ж  вони  здогадалися,  що  Оленка  російською  говорить?  Ох,  цих  гречанок  не  обдуриш  –  психологині  хоч  куди!

-  Ні-ні,  я  б  хотіла  купити  книгу  саме  грецькою  мовою  -  мені  буде  цікаво  почитати,  -  напівпошепки  запевнила  їх  Оленка.

-  Там  багато  стародавніх  слів  –  хіба  ти  їх  здолаєш?  Важкувато  доведеться,  -  тітонька  подивилася  на  Оленку  з  певною  недовірою.

-  Труднощі  мені  до  душі  -  без  них  життя  нудне,  -  щиро  посміхнулася  Оленка.  -  Можете  не  загортати  книгу  в  папір  -  я  все  одно  читатиму  цю  книгу  по  дорозі.

           Відкрила  першу  сторінку:  «Праведний  Іоанн  з  Малої  Росії  -  України».  Артеміс  мав  рацію  -  Святий  Іоанн  Руський  насправді  ...  Український!  А,  може,  у  святі  не  мають  національності  взагалі?  Хто  б  сказав,  що  Святитель  Миколай  (Мир-Лікійский)  -  не  російський  і  не  український  святий?  Проте  жив  він  дуже  далеко  від  Росії  або  України,  та  й  від  сучасної  Греції  теж  не  близько,  проте  «турецьким»  Святого  Миколая  ніхто  не  додумався  б  назвати!  А  ось  священномученик  Володимир  Митрополит  Київський  і  Галицький,  до  цього  був  Московським  і  Петербурзьким,  та  й  народився  саме  на  території  Росії  -  чому  ж  його  Київським  називають?  Хіба  не  тому,  що  в  Києві  завершив  свій  багатостраждальний  життєвий  шлях?  Напевне,  Іоанна  Малоросійського  варто  було  б  тоді  називати  «турецьким»?  Ні,  звичайно.  Можливо,  в  цьому  випадку  визначення  «російський»  чи  «український»  не  прив'язане  до  географії  -  так  само  як  «Іоанн  Милостивий»,  «Агапіт  Цілитель»,  «Прохор  Лободнік».  За  аналогією  з  хлібом  в  супермаркеті  -  «литовським»,  «білоруським»  або  «фінським  »:  усі  вищеназвані  види  хлібу  печуть  в  одній  і  тій  самій  печі,  назва  анітрохи  не  означає,  що  цей  буханець  привезли  з  Литви,  Білорусі  або  Фінляндії  відповідно!

Багато  зайвих  думок,  тобто  ...  помислів,  відволікаючих  від  молитви!  Про  хліб  насущний  і  не  дуже  насущний  можна  думати  365  днів  на  рік,  але  відвідати  Праведного  Іоанна  Малоросійського  Оленці  навряд  чи  випаде  інша  можливість.  Треба  зосередитися  -  побачити  свій  власний  внутрішній  стан  іноді  дуже  боляче,  але  необхідно,  так  само,  як  і  витримати  відвідування  стоматолога!

Вона  очима  пошукала  Артеміса  серед  прибуваючих  прочан,  проте  насилу  знайшла  -  до  початку  вечірньої  служби  людський  потік  не  вщухав.  Люди  намагалися  не  затримуватися,  тихо  і  благоговійно  проходячи  вглиб  храму.

-  Ми  встигнемо,  -  прошепотів  їй  Артеміс  на  вушко.

Оленка  мовчки  тицьнула  у  придбану  книжечку  про  Святого  Іоанна  -  «З  Малої  Росії  -  України».  Артеміс  посміхнувся  і  пропустив  Оленку  перед  собою.

-  У  нас  на  Україні  чоловіків  пропускають  в  храмі  першими,  -  прошепотіла  Оленка.

-  Що  за  безглуздий  звичай?  -  витріщив  очі  Артеміс,  але  пройшов  уперед  -  не  влаштовувати  ж  тут  суперечки?

     Він,  як  і  більшість  інших  прочан,  чемно  приклався  до  пишної  раки  мощей  Святого  Іоанна.  Оленка  завжди  хотіла  втілити  в  життя  чудове  правило:  «Стислість  -  сестра  таланту!»  Але  їй  не  вдавалося  швидко  розлучатися  з  улюбленими  книгами,  вишивкою,  готелями,  піснями,  а  тим  більше  -  з  близькими  людьми!  І  вона  не  могла  блискавично  швидко  прикладатися  до  ікон,  як  би  щиро  не  намагалася!

         Вкотре  навернулися  непрохані  сльози.  Щоб  вони  не  спадали  на  раку,  Оленка  заплющила  очі.  «Пробач  мене,  Святий  Іоанн,  що  я  нічого  не  знаю  про  тебе,  ніколи  не  шанувала  навіть  день  твоєї  пам'яті!  Ти  витримав  жахливі  тортури,  не  втратив  витримки  в  полоні,  не  зрікся  Господа!  Ти  прославив  нашу  країну  на  весь  світ  непідробним  змиренням,  тому  ти  -  справжній  воїн  добра!  У  мене  немає  такої  міці  духу,  як  у  тебе,  я  боюся  згоріти  в  нашому  задимленому  житті,  як  та  хвоя  в  пожежі.  Мене  нудить  від  усього,  що  я  спостерігаю  щодня,  і  не  тільки  від  диму  і  кіптяви.  Щоправда,  такі  люди,  як  ти,  досі    дарують  нам,  тремтячим  тварюкам,  певну  надію  -    у  нас  немає  віри,  але  є  гаснуча,  наче  попіл,  маленька  надія,  яку  поки  що  можна  розгледіти  крізь  життєву  імлу.  Іноді  я  вже  не  бачу  нічого  не  тільки  через  пожежі,  тому  благаю  тебе:  не  дай  нам  загинути!  Збережи  життя  тим,  кому  ще  не  пізно!  Врятуй  і  збережи  ...  Костаса!  »

         Артеміс  дбайливо  взяв  її  за  руку  -  і  правильно  зробив,  інакше  б  голова  запаморочилася:  Оленка  витерла  сльози,  намагаючись  не  відставати  від  Артеміса.

Батюшки  вже  збиралися  на  вечірню  службу,  благословляючи  біля  вівтаря  всіх  бажаючих.  Перед  Оленкою  до  священика  середніх  років  підійшло  подружжя,  розмовляючи  англійською:  батюшка  дав  їм  кілька  порад  англійською,  благословляючи  наперсним  хрестом.

           Оленка  не  знала,  на  що  їй  просити  благословіння:  адже  вона,  по  суті,  вже  зробила  в  житті  все,  що  було  їй  під  силу,  навіть  більше.  Господь  милостивий,  ії  праця  не  була  марною  -  вона  тепер  має  цікаву  роботу  і  може  їздити  до  прекрасної  Елади!  Але  як  змиритися  з  тим,  що  і  цей  крихітний  рай  перетворюється  на  попіл,  відбираючи  у  людей  життя?

-  Помоліться,  будь  ласка,  за  мого  знайомого  з  Маті  -  я  не  знаю,  чи  живий  він,  -  Оленка  знову  залилася  сльозами.  Батюшка  стиснув  їй  голову  руками  і  ...  нічого  не  промовив!  Що  б  це  означало?  Невже  її  молитва  -  спізніла,  отже  -  марна?

-  Як  його  звати?  -  батюшка  уважно  подивився  на  Оленку.  В  його  очах  теж  заблищали  сльози!  Невже  молитви  про  Костаса  все  ж  виявилися  марними?

-  Його  звати  Константінос,  -  Оленка  дістала  зарано  згорнуту  носову  хустинку.

-  Я  помолюся  за  його  душу,  -  напівпошепки  відповів  батюшка  і  дав  Оленці  поцілувати  хрестика.

«Він  не  сказав,  як  саме  помолиться  -  за  здоров'я  чи  за  упокій»,  -  промайнула  в  голові  Оленки  безжальна  думка.  Так,  греки  і  «за  упокій»  в  записочках  не  пишуть,  просто  хрестик  зверху  ставлять  -  адже  у  Бога  всі  живі!

       Стоп  -  вона  ж  не  попросила  у  Святого  Іоанна  зустрічі  з  Костасом,  і  батюшка  на  це  не  благословив!  А  народ  усе  прибуває  й  прибуває  -  вже  тому  їй  не  проштовхнутися,  а  повертатися  марно!  І  навряд  чи  взагалі  така  зустріч  можлива  -  Оленка  навіть  не  знає  прізвища  Костаса,  не  пам'ятає  номер  його  машини,  і  не  факт,  що  Костас  встиг  написати  їй  листа  на  Фейсбуці  перед  пожежею  в  Маті.  Вона  боялася  навіть  припустити,  що  Костаса  може  вже  не  бути  в  живих  ...  Безумовно,  «у  Бога  всі  живі»,  навіть  покійні,  але  хіба  може  померти  людина,  про  яку  ти  постійно  думаєш,  бажаючи  їй  добра,  удачі,  здоров'я?  Якщо  людина  живе  в  твоїй  душі  і  серці  -  хіба  вона  померла?  Хіба  він  чи  вона  ...  може  загинути?

-  Ти  знову  засумувала?  Тебе  ж  благословив  батюшка  -  вір  і  не  бійся!  -  на  повний  голос  промовив  Артеміс  вже  на  вулиці.

-  Я  забула  попросити  ще  одне  благословіння,  -  чесно  відповіла  Оленка,  відвертаючи  заплакане  обличчя.

-  Та  не  переймайся  -  в  житті  багато  складних  ситуацій!  Ти  ж  купила  книжечку  -  там  чимало  чудес  описано  за  молитвами  Святого  Іоанна!  Хіба  не  віриш,  що  святий  з  Небес  нас  на  землі  зараз  бачить,  молиться  і  допоможе  влаштувати  так,  як  ти  і  сфантазувами  не  зможеш?  -  Артеміс  бурхливо  і  красномовно  жестикулював.  Греки,  на  щастя,  не  пройшли  комуністичну  епопею  -  тут  віра  передається  з  молоком  матері.  Найчастіше  грекам  (навіть  молодим)  незрозумілі  наші  сумніви  і  поневіряння.  А  ми,  мешканці  холодних  європейських  країн,  не  розуміємо  емоційно  відвертих  середземноморців,  здатних  розпахнути  своє  серце  разом  із  обіймами.

-  Шкода,  що  я  не  приклала  книжечку  до  мощів  святого  -  забула,  а  тепер  так  прикро!  -  знову  схлипнула  Оленка.

-  Зрозумій:  коли  цю  книжечку  писали,  вже  тоді  молилися  Святому  Іоанну  і  просили  його  благословіння.  Ось  почитаєш  сама,  а  поки  що  повір  мені  на  слово,  -  стримано  посміхнувся  Артеміс.  -  Нам  потрібно  обійти  оці  автобуси,  і  ми  відразу  потрапимо  до  таверни  –  сувлакі  мають  бути  вже  готові  і  ти  оціниш,  як  смачно  готує  мій  друг  Вангеліс!

       Кавяренька  Вангеліса  на  шляху  виявилася  зовсім  крихітною,  але  в  залі  вмістилося  цілих  п'ять  столиків!  Мама  Вангеліса,  струнка  висока  жінка  з  шикарною  зачіскою,  привітавшись,  запропонувала  їм  столик  на  вибір  -  всі  денні  відвідувачі  вже  одностайно  вишикувалися  в  храмі  на  вечірню  службу.  Оленці  сподобався  круглий  столик  біля  вікна,  укритий  вишитою  скатертиною,  на  якій  хизувався  саморобний  букет  із  соснових  шишок.

-  Тільки  поліетиленом  накрийте  -  мені  скатертину  шкода:  це  ж  ручна  вишивка,  -  Оленка  знала,  скільки  праці  слід  докласти,  щоб  вишити  скатертину!

-  Не  турбуйтеся,  ми  все  поперемо,  -  запевнив  Вангеліс,  розставляючи  величезну  тацю  із  шашликами,  соусами  і  лимонами.  -  Що  б  ви  бажали  до  шашлику?

-  Мені  достатньо  цього  соковитого  лимона,  -  відповіла  Оленка.

-  Лимона?  -  маленькі  очиці  Вангеліса  вилізли  з  орбіт.  -  Це  щоб  Вам  руки  протерти  після  шашлику!  -  засміявся  він.

-  Можете  сміятися,  але  у  нас  таких  смачних  лимонів  анізащо  не  знайдеш,  я  із  задоволенням  один  би  з'їла  з  сувлаками,  а  руки  помию  рідким  милом,  -  не  здавалася  Оленка.

Вангеліс  і  Артеміс  розсміялися,  неначе  діти:

-  Тобі  ж  ще  лимонів  принесуть  –  хіба  не  знаєш,  скільки  їх  тут  дозріває?  Не  думай,  що  тільки  шишки  на  голову  потрапляють!  Якому  салатові  ти  надаси  перевагу  -  сільському,  томатному  чи  морському?

-  Кілька  запашних  грецьких  помідорів  -  і  з  мене  досить!

-  А  випити?

-  Я  не  п'ю,  -  Оленка  згадала  свій  учорашній  «підградусний»  вечір:  не  вистачало  ще  й  сьогодні  «повторення  -  мати  навчання»!  Тим  більше,  що  вона  тут  -  на  чужій  території.  Щоправда,  «незнайома  територія»  не  означає  «чужа»:  в  Греції  Оленка  завжди  відчувала  себе  «своєю»,  навіть  під  час  першого  знайомства.

-  Росіянка  -  і  не  п'єш?  -  Вангеліс  готовий  був  випустити  тацю,  але  професійна  вправність  щоразу  рятує  життя  столовим  приладам.

-  Вона  -  з  України,  -  поважно  задер  носа  Артеміс,  ніби  знав  те,  що  від  інших  поки  що  приховано.

-  Ааа,  -  зарозуміло  протягнув  Вангеліс.  -  А  то  я  думав,  що  ти  дуже  багата:  колись  генерал  міліції  з  Росії  тут  обідав  -  мені  цілих  60  євро  тільки  чайових  (!)  залишив  ...

-  Може,  я  кави  зроблю?  -  вчасно  прийшла  на  допомогу  мама  Вангеліса,  яка  досі  чергувала  на  вулиці.

-  Грецької  кави  -  із  задоволенням!  -  без  жодного  сумніву  погодилася  Оленка,  занурюючись  у  шампури-сувлакі.

           Сувлакі  -  малюсенькі  шашлички  на  тонесеньких  шампурах,  які  заздалегідь  замочують  у  різних  розсолах.  Вони  не  такі  великі  за  розміром,  як  шашлики  на  Україні  або  на  Кавказі,  але  не  менш  смачні.  У  Греції,  як  і  на  Україні,  готують  шашлик  в  основному  зі  свинини  (курячі  або  рибні  -  рідкісний  виняток),  проте  на  Кавказі  -  тільки  із  баранини.

         За  вікном  вечоріло.  Букет  із  шишок  з  прихованим  смутком  спостерігав  за  проїжджаючими  автівками  прочан.  Оленці  знову  защеміло  серце  від  згадки  про  Костаса  -  чому  ж  вона  не  попросила  благословіння  на  зустріч  із  ним?  «Зустріч  -  якщо  він  вижив  ...  Якщо!»  -  підступно  засвердлило  в  голові.

-  Може,  нарешті  зізнаєшся,  скільки  тобі  років?  -  хижо  блиснули  очі  Артеміса  над  оголеним  шампуром.

-  Як  ти  сам  гадаєш?

-  Ну,  25  на  вигляд  є,  але  це  не  настільки  важливо  для  мене,  -  роздумував  уголос  Артеміс.

-  Якщо  неважливо,  тоді  навіщо  мене  питаєш?

-  Тому  що  інші  запитали  -  бачиш,  півселища  вже  до  таверни  зазирають!

Оленка  зиркнула  у  віконце  -  справді,  народ  збирався  за  столиками  повз  шляху:  хтось  -  із  кавою,  хтось  -  із  морозивом  або  апельсиновим  фрешем.

-  Гадаю,  я  стала  місцевою  визначною  пам'яткою?

-  Звісно!  Блондинка  з  гарною  фігурою  -  справді  жива  Афродіта,  -  Артеміс  блиснув  очима  і  сумлінно  провів  ротацію  шампурів  сувлакі.

-  Мені  44  роки,  -  відповіла  Оленка,  розмірено  проковтуючи.

Артеміс  захлинувся  –  добре,  що  Вангеліс  поквапився  із  склянкою  води!  Якби  вона  знала,  так  і  не  говорила  б!

-  Жартівниця!  -  засміявся  Артеміс,  коли  відкашлявся  і  проковтнув  воду  зі  склянки  -  Ти  б  ще  сказала  -  1144  роки!  Я  про  Афродіту  теж  трохи  пожартував,  маючи  на  увазі  красу,  але  не  вік  з  моменту  її  створення,  -  він  знову  залився  заразливим  сміхом,  а  Вангеліс  змушений  був  піти  на  кухню,  щоб  сміючись,  зненацька  не  розбити  тацю  із  брудним  посудом.

         Оленка  хотіла  показати  паспорт,  але  згадала  розмазану  в  ньому  дату  свого  народження.  Факт  залишається  фактом:  вона  дійсно  історично  молодша  за  Афродіту.  Але  права  була  героїня  Вєрки  Сердючки,  підколюючи  персонаж  Примадонни:  «Ти  давно  у  свій  паспорт  зазирала?»

Тим  часом  мама  Вангеліса  принесла  2  чашечки  ароматної  кави.  І  тут  Оленка  побачила,  як  Вангеліс  сів  за  старенький  комп'ютер  -  майже  такий,  як  у  неї  вдома!

-  Вибачте,  а  можна  мені  з  Вашого  комп'ютера  спробувати  зайти  у  Фейсбук?  -  відчайдушно  запитала  Оленка  у  мами  Вангеліса.  -  У  мене  немає  смартфона,  проте  дуже  чекаю  на    повідомлення!

Жінка  розуміюче  кивнула  -  ох,  ці  мами  про  все  здогадуються!

             Оленка  напружилася,  згадуючи  пароль.  Вона  вводила  колись  дату  свого  народження,  яку  під  час  Петі-вірусу  довелося  змінити,  але  оскільки  вона  входила  до  Фейсбуку  тільки  з  дому,  то  практично  ніколи  система  не  запитувала  коди  доступу.

«Хибна  адреса  або  код»,  -  цього  разу  Фейсбук  виявився  невблаганним.

             Оленка  відчайдушно  ковтнула  кави.  Який  же  мав  бути  пароль?  Вона  несамовито  змінювала  на  інші  можливі  дати,  але  результат  був  той  самий,  тобто  -  ніякий.  Пам'ять  хоч  і  підводила,  але  логіка  підказувала,  що  вводила  кодом  ту  дату,  яку  ніколи  не  забуде.  Що  ж  це  за  дата?

           Згадувати  марно,  тим  більше,  на  неї  вже  витріщається  вся  таверна  -  не  тільки  Вангеліс,  його  мама  і  Артеміс,  але  й  нові  відвідувачі!  Вона  всюди  приносить  черги,  за  що  її  незмінно  любили  продавці  і  ресторатори,  але  іноді  так  хочеться  тихо  зосередитися.

-  Не  вийшло?  -  розуміюче  запитав  Вангеліс.

         Оленка  похитала  головою,  намагаючись  не  заплакати  знову.  Чим  же  тут  допоможеш?  Вона  безпорадно  поправила  чотки  на  руці  -  його  вервиці,  Костаса,  з  монастиря  біля  Маті  ...  Чи  допоможе  Костасу  Святий  Єфрем,  зображений  на  вервиці?  Так  хочеться  сподіватися  на  краще!  Але  поки  що  треба  б  подякувати  за  обід:

-  Ваша  кава  -  на  славу,  і  сувлаки  –  понад  усіляке  вихваляння,  величезне  спасибі!  Тільки  лимон  я  візьму  із  собою  -  занадто  шикарно  витирати  ним  руки,  -  Оленка  сховала  лимона  у  пакет,  це  теж  непоганий  сувенір.

Вангеліс  і  його  мама  переглянулися,  посміхаючись.  Артеміс  щиро  залишив  чайові  -  ще  б  пак,  він  сьогодні  отримав  нове  замовлення  на  фрукти!

-  А  все  ж  таки,  скільки  тобі  років?  -  запитав  він  Оленку  в  автівці.

-  Хочеш  познайомити  мене  зі  своєю  мамою?  Ми  одного  віку  і  напевно  подружилися  б,  але  не  бійся,  я  не  зраджу  їй  твої  таємниці!  -  посміхнулася  Оленка  крізь  смуток.  "Як  же  мені  згадати  код  Фейсбуку?  »  -  свердлило  у  неї  в  голові.

-  Та  ну,  знову  ти  жартуєш!  -  засмутився  Артеміс,  стуливши  носа  глибше  до  керма,  майстерно  вихляючи  поміж  туристичних  автобусів  униз  по  трасі.  Ще  б  пак  -  він  майже  з  пелюшок  керманить!

-  Не  ображайся  -  ось  мій  паспорт,  -  простягнула  йому  Оленка  свій  документ.

-  А  це  хіба  -  ти?  Ні,  ти  чужий  паспорт  мені  підсуваєш!  -  Артеміс  виявився  невблаганним.  -  Який  тут  погляд  переляканий!

-  Це  ж  у  поліції  фотографували,  -  виправдовувалася  Оленка.

-  Ти  дуже  красива  в  житті  -  жодна  фотографія  це  не  відібє,  -  посміхнувся  Артеміс,  вирулюючи  серпантином.  Сосни  велично  шуміли  у  височині,  а  внизу,  в  долині,  чекали  циганські  квартали,  траса,  курорти  і  море.

           Оленка  розкрила  придбану  книжечку  про  Івана  Малоруського.  Фотографії  ієреїв,  іспанської  королеви  Софії,  безлічі  прочан  з  усіх  куточків  світу  і  квітів,  що  летять  з  балконів  шляхом  хресного  ходу  -  так  святкують  греки  день  пам'яті  Іоанна  Малоросійського.  Зображень  святого  обмаль  -  лише  одна,  з  характерною  для  тих  часів  зачіскою  «під  горщик».  Ясна  річ,  він  -  полонений  солдат,  не  генерал,  не  маршал,  не  генералісимус!  Але  витримали  б  воєначальники  ті  тортури,  через  які  пройшов  праведний  Іоанн  -  простий  полонений  рекрут?  Грецький  текст  звучав:  «Ми  не  належимо  виключно  до  цього  життя  -  наша  доля  -  це  Вічність  на  Небесах,  де  душа  безсмертна.  Праведний  Іоанн  дарує  чудеса  душам  вірних,  несучи  їм  Божественне  світло,  сили,  ентузіазм  до  самозречення,  перемагаючи  тлінні  узи  і  гори  перешкод  на  життєвому  шляху,  перетворюючи  і  відроджуючи  характер,  завсякчас  допомагаючи  людям  віднайти  внутрішню  свободу  ...  »

       Оце  так  -  полонений  Іоанн  Праведний  був  сильним  і  внутрішньо  вільним,  а  скільки  зараз  людей,  номінально  вільних,  але  рабів  -  по  суті?  Рабів  своїх  пристрастей,  задовольняючи  які,  вони  вважають  себе  на  мить  «с-частливими»,  а  потім  бігають  за  наступними  «частинами»  по  одному  і  тому  ж  лабіринту,  дедалі  забираючись  в  темряву  у  пошуках  «частин»!  Вільні  люди  віддають  свої  гроші  за  право  стати  рабом:  за  нескінченне  навчання  "нічому",  дурну  моду  і  безглузді  контакти,  які  жеруть  час.

         Оленка  визирнула  з  віконця  -  схоже,  циганські  квартали  залишилися  позаду,  і  судячи  з  наповнюючих  долину  криків  «Боря,  вийди  з  моря!»,  наближалася  курортна  смуга.

-  До  речі,  де  ти  живеш  у  Халкіді?  -  запитав  її  Артеміс.

-  Буквально  за  цим  поворотом  вже  мій  готель,  -  зорова  пам'ять  Оленку  рідко  підводила,  проте  числа  і  дати  вона  частенько  плутала.

-  Ми  приїхали,  -  зітхнув  Артеміс.  –  Пізнаєш  свій  готель?

Оленка  на  прощання  подивилась  на  Артеміса  ...  ні,  не  на  підлітка,  а  на  молодого  чоловіка,  опору  і  помічника  сім'ї!  Хотілося  побажати  йому  знайти  гарну  дівчину,  щоб  цінувала  і  не  зраджувала.

-  Спасибі  тобі,  що  зробив  сьогоднішній  день  незвичайним!  Я  стільки  втіхи  отримала  в  храмі,  а  частування  в  таверні  Вангеліса  -  просто  супер!  Стривай,  -  вона  полізла  в  сумочку.

-  Ти  що,  хочеш  обдарувати  мене  золотими  монетами?  -  витріщив  очі  Артеміс.

-  Ні,  це  -  шоколад.  просто  його  так  оформили,  неначе  золоті  монети!  Почастуєш  всю  свою  родину.  А  ось  з  цими  шоколадними  пляшечками  будьте  обережні  -  всередині  лікер,  ром  і  коньяк  -  солодощі  трьох  видів!

-  Дякую,  але  у  мене  немає  сім'ї,  -  зітхнув  Артеміс.

-  Як  же  "немає"?  Ти  ж  казав  про  братів,  сестру,  батьків?

-  Батьківська  сім'я  -  це  поки  що  не  сім'я!  -  поважно  підкинув  підборіддя  Артеміс.

-  Тоді  -  нехай  у  тебе  буде  найпрекрасніша  власна  сім'я!  Удачі,  -  Оленка  поцілувала  його  в  щічку  як  старого  доброго  друга.

-  А  тобі  бажаю  знайти  свого  друга  з  Маті!  Мої  щирі  вітання  Україні!  -  помахав  Артеміс  з  вікна  автівки.

         Сумно  було  прощатися  з  ним  -  думки  лізли  в  голову  одна  гірша  за  іншу.  Треба  їх  зважити  біля  моря!

       Стоп  -  Слон  і  Моська!  Як  же  вчора  вона  не  помітила  цю  прикольну  статую?  Треба  зняти  фото  ...  О,  ця  статуя  ворушиться  ...  бо  не  статуя,  а  просто  велика  жінка  у  футболці  зі  слоном  годує  свою  Моську,  а  бивні  майстерно  зображеного  слона  є  логічним  продовженням  висветленних  пасмів  носійниці  футболки.  На  жаль,  фотографія  «Слон  і  Моська»  скасовується  -  це  не  монумент,  а  просто  жива  реалія,  не  ілюстрація  до  байки  Крилова.  Бідна  Моська  -судячи  з  акценту  її  господині,  жінка-  «слон»  -  з  Північної  Америки,  і  шлях  звідти  ох  який  неблизький!  Так  навіщо  ж  вона  мучить  тварину  жахами  перельоту,  щоб  потім  поїти  молоком  біля  моря  зі  своїх  рук?  Боїться  визнати,  що  Моська  проживе  в  Америці  без  Слона,  так  само  як  і  навпаки?  Чи  Слон  тривалим  перельотом  спочатку  познущався  над  Моською,  а  потім  намагається  загладити  свою  провину  на  кшалт  «нових  українців»:  вони  спочатку  обібрали  людей,  урізавши  зарплати,  обманним  шляхом  заволодівши  їхніми  квартирами,  не  виділяючи  грошей  на  медицину,  а  потім  раптово  починають  «творити  добрі  справи»  -  будувати  нічліжки  і  спонсорувати  їдальні  для  бомжів!  Спочатку  людей  зробили  бомжами,  а  потім  підтримують  бомжацкій  спосіб  життя.  Майже  як  в  Євангелії:  «довершують  справи  батьків  ваших:  вони  вбили  пророків,  яким  ви  зараз  будуєте  надгробки!»  Тільки  чому  ці  самі  справи  іменуються  «добрими»?




                                                                     Темрява,  Ліхтар  і  Сонечко


       Раптом  наполегливо  задухмяніло  печене  м'ясо  із  овочами  і  пряними  травами  ...  Ні-ні,  на  вечерю  йти  не  можна,  бо  інакше  літак  не  злетить,  якщо  їсти  все,  що  пропонують  в  Греції!  Краще  вигуляти  новий  купальник  біля  моря,  хоча  сонечко  встигло  загадково  зникнути  за  горою,  так  і  не  повідомивши,  що  ж  принесе  нам  на  завтра  -  знову  спеку  або  довгоочікувану  прохолоду?

         Скільки  ж  піщинок  на  пляжі?  Правильна  відповідь  -  безліч,  дуже  багато!  А  чому  ж  тоді  відчуваєш  самотність  біля  моря,  яке  ані  на  мить  не  забуває  відвідувати  землю  колиханням  хвилей,  коли  поруч  із  тобою  -  безліч  не  тільки  піщинок,  але  й  людей?  Хоча  в  українській  мові  «людина»  і  «люди»  -  це  однокорінні  слова,  але  в  багатьох  інших  мовах  (російській,  зокрема)  -  різнокорінні!  Якщо  поруч  немає  єдиної  близької  людини,  то  ніякі  «спільноти»,  «колективи»,  знайомі  й  незнайомі  не  замінять  її  або  його  одного,  і  не  обов'язково  він  -  краще  за  всіх,  ні.  Це  як  твоє  старе  зручне  взуття  не  замінить  новомодна  пара,  або  ж  сто  пар  -  потрібна  саме  твоя  пара,  твого  розміру,  а  інші  просто  не  підходять,  навіть  безкоштовно!  І  нехай  їх,  чужих  пар,  буде  ціла  тьма  –  все  одно  відчуваєш  темряву  без  одного-єдиного  рідного  тоненького  промінчика,  що  проникає  в  твою  душу,  бо  де  тьма  -  там  немає  світла!

               До  речі,  де  ти,  світло?  Вже  сховався  за  горою,  залишивши  понад  морем  сумні  переливи  спогадів?  Чи  то  похмурі  пророцтва  на  майбутнє?  Хмар  немає,  нарікати  нема  на  що  -  яскравому  світлу  не  заважають  перешкоди,  як  і  раніше,  панувати  над  землею.  Але  без  одного-єдиного  сонечка  вже  не  важливо,  скільки  хмар  і  чи  є  вони  взагалі  -  просто  розумієш:  зараз  -  час  царювання  темряви!  І  ніякі  лампочки  не  переконають  у  протилежному  -  скоріше,  навпаки:  під  час  їх  штучного  освітлення  дедалі  гострішим  здається  морок.

           Оленка  засмутилася  і  згорнула  купальник  в  кульок,  одягнувшись  знову  в  джинси  і  курточку:  завжди,  коли  ховала  купальник,  відчувала,  як  швидко  закінчуються  радісні  миттєвості.  Ковтнула  п'янке  літнє  повітря  багатоликої  Еллади.  Десь  вдалині  копошилися  таверночки,  а  тут,  біля  моря  -  прохолодно  і  тихо.  Тільки  один  високий  чоловік  не  поспішаючи  пробирався  стежкою  від  будівлі  готелю,  тримаючи  в  руках  книжку.  Здається,  обличчя  знайоме:  Оленка  бачила  його  ...  в  черзі  біля  храму,  точно!  Це  ж  француз,  який  вивчав  карту  -  оце  так  зустріч!

Посміхнувшись,  вони  мовчки  кивком  привіталися.  Оленка  не  знала  жодного  слова  французькою.  І  загальновідомо,  що  французи  рідко  коли  говорять  англійською,  а  російською  -  ще  рідше.  Але  мовний  бар'єр  відсутній,  коли  йдеться  про  духовну  спорідненість!

       Француз  відкрив  книжечку,  розташувавшись  на  лаві  ближче  до  світла  ліхтаря.  Оленка  притулилася  неподалік  до  багатовікової  оливи.  Кажуть,  всередині  оливкового  дерева  тече  не  сік,  а  олія!  Варто  повірити  на  слово  -  інакше  б  не  виросла  олива  таким  велетнем  на  піщаному  березі,  вкриваючи  своєю  тінню  безліч  туристів,  а  в  темряві  ночі  -  даруючи  їм  відчуття  «плеча».

     Оленка  зазирнула  в  свій  кульок  із  купою  набраних  сьогодні  сувенірів  -  так,  є  що  привезти  до  Києва.  Олію  в  пляшках  вона  купить  в  дьюті-фрі  -  так  буде  і  легше,  і  дешевше,  та  й  товарні  марки  там  однозначно  перевіреної  якості.  А  ось  книжечку  про  Івана  Малоруського  вона  більше  ніде  не  купить!

             Француз  незабаром  пішов,  а  Оленка  залишилася  наодинці  зі  своєю  книгою  -  «Чудеса  Святого  Іоанна  Малоросійського».  Ліхтар,  хоча  й  не  Сонце,  впевнено  освітлював  свою  маленьку  територію,  і  при  його  світлі  Оленка  занурилася  в  історії  ...

«У  Північному  морі  боролися  за  останні  хвилини  життя  моряки  потопаючого  торгового  грецького  судна,  яке  буря  відносила  ураганом  у  крижаний  безкрайній  простір»,  -  Оленка  поглянула  на  термтячі,  але  наполегливі  хвилі  Егейського  моря  і  продовжила  читання.  «Дика  морська  піна  готова  була  проковтнути  шаленою  безоднею  десятки  людей.  Не  працювали  радар  і  система  зв'язку  -  як  послати  сигнал  SOS?  Досвідчений  капітан  виявився  безпорадний  перед  стихією  і  чесно  оголосив  команді:  «Ми  тонемо,  моліться  святому  Іоанну  Малоросійському!»  Добре,  що  на  кораблі  знаходився  маленький  іконостас.  «Праведний  Іоанне,  я  прошу  не  за  себе  і  навіть  не  за  корабель,  хоча  збиток  дуже  великий,  але  благаю:  врятуй  мою  бідну  команду,  яка  нічого  не  їла  вже  декілька  днів,  крім  розмоченого  морською  водою  хліба…  Зроби  так,  щоб  вони  повернулися    живими  до  своїх  родин!»  Капітан  простояв  перед  іконостасом  на  колінах  цілу  ніч,  наполегливо  благаючи  святого  про  допомогу  в  чорних  водах  Північного  моря.  Вранці  сповнений  побожного  подиву  капітан  Дімітріс  Варуціка  побачив,  що  корабель  чудесно  зайшов  до  порту  Роттердама  23.01.1978  »

       Оленка  відірвалася  від  книжки  і  подивилася  на  Егейське  море.  Сумні  хвилі  здіймалися    все  вище  і  вище,  нахабно  поглядаючи  на  виснажену  спекою  і  темрявою  землю.  Книжка  знову  захопила  її  думки:

     «Стаючи  на  коліна,  Ви  побачите  перед  гробницею  Св.  Іоанна  дуже  скромний  дар  -  паличку  бабусі  Марії  Сіака,  яка  прибула  з  Кіпру  11.08.1978г.  Марія  була  згорблена  18  років  так,  що  здатна  була  бачити  тільки  землю.  Родичі  привезли  її  до  святого  і  підняли  на  руки,  щоб  вона  змогла  прикластися  до  мощів.  Буквально  у  всіх  на  очах  її  тіло  виправилася  -  хребет  затріщав  і  прийняв  правильну  форму!  Бідна  старенька,  у  якій  була  з  собою  лише  паличка,  залишила  останню  ...  ».

Оленка  подумала:  «Цікаво,  а  чи  міг  би  Святий  Іоанн  допомогти  тим,  хто  зараз  безнадійно  обгорів  у  Маті?»  Дуже  хотілося  вірити,  що  Костас  врятувався,  і  щойно  вона  відкриє  Фейсбук,  то  побачить  його  повідомлення,  що,  мовляв,  все  о.к.!  Але  занадто  тривожно  колихалися  чорні  хвилі,  щоб  ця  райдужна  надія  виявилася  правдою.  Оленка  не  могла  похвалитися  такою  вірою,  як  у  відважного  капітана  Дімітріса  або  скорченої  до  землі  бабусі  Марії.  І  навіть  не  знала,  як  слід  молитися  про  Костаса  -  за  здоров'я  чи  ...  за  упокій?  Хоч  би  він  вижив  у  тій  пожежі!  Оленка  б  ні  в  якому  разі  не  розбила  його  сім'ю  (адже  нещасна  родина  –  це  теж  родина).  Як  нещасна  людина  має  право  на  життя,  так  і  нещаслива  сім'я  має  право  на  існування,  і  ніхто  не  має  права  їй  заборонити,  руйнуючи,  підриваючи  її  підвалини  повністю  або  частково!  Однак  Оленка  жадала  усіма  фібрами  душі  ще  хоча  б  разок  побачити  Костаса  -  красивого  і  сильного  чоловіка,  близького  їй  за  духом,  самовідданого  і  працьовитого,  якого  Голлівуд  в  останні  часи  ніяк  не  осилить  зобразити  на  екрані,  попри  солідний  бюджет  і  величезний  штат  вирощених  молодих  красенів-акторів,  відшліфованих  гримерами  і  костюмерами!

«Попереду  -  ціле  життя,  ви  молоді!  -  повідомляв  далі  текст  оповідань  у  книзі.  -  Звичайно,  це  ваша  перша  дитина,  але  ми  змушені  сказати  правду  -  у  нього  важка  форма  лейкемії.  Йому  залишилося  жити  лише  кілька  годин.  Єдина  медична  допомога,  яку  ми  можемо  надати  -  це  перенести  його  додому.  Але  ви  ще  занадто  молоді  і  вам  не  варто  впадати  у  відчай!  »-  так  говорив  завідувач  дитячого  відділення  Афінської  лікарні.  Тим  часом  вдома  зібралися  близько  35  родичів  біля  молодих  батьків  приреченого  3-річного  хлопчика,  які  молили  про  диво.  І  раптово  малюк  відкрив  очі  і  вказав  на  стіну,  де  промайнув  відблиск  зображення  Іоанна  Малоросійського  –  тієї  ж  миті  в  маленькому  тільці  лімфа  знайшла  правильний  шлях  по  артеріях  (27.07.1981)

     Мимоволі  закрадається  думка  від  прочитаного:  «Батьки  були  молоді,  але  не  збиралися  кидати  один  одного  через  випробування,  а  спільна  молитва  зробила  їх  ще  ближчими,  не  кажучи  вже  про  те,  що  вони  молитвою  врятували  свого  сина»

     Добре,  що  це  не  єдина  щаслива  історія  -  їх  багато:  скільком  дітлахам  допоміг  Святий  Іоанн!

«Днями  й  ночами  мама  паралізованого  хлопчика  молилася  Панагії  при  світлі  сонця  і  лампади:«Найсолодша  Мати  всіх  стражденних,  я  ж  читала  про  народженого  Тобою  Спасителя,  Який  може  відкривати  очі  сліпим,  воскресити  мертвих  -  хіба  Він  не  надійшле    моєму  маленькому  Георгію  свого  святого,  щоб  допоміг  йому  встати  на  ніжки?  »  Маленький  Георгій  дивився  і  не  бачив  нічого,  крім  сонця,  що  заходить.  Але  серед  ночі  малюк  побачив  уві  сні  славетного  кавалериста,  який  промовив:  «Сідай  зі  мною  в  сідло,  Георгій!»  «Але  ж  я  паралізований  -  ноги  не  тримають  мене!»  -  відповідав  малюк.  «Тоді  давай  мені  свою  руку  -  підтримаю  тебе,  тому  що  я  -  Іоанн  з  Малої  Росії!»  Яке  ж  було  здивування  медперсоналу,  коли  паралізована  дитина  із  Патр  пішла  самостійно,  і  нервові  кінчики  в  ніжках  відновилися!  »  17.08.1977

       Іншого  смертельно  хворого,  вченого-інженера,  Св.  Іоанн  заспокоїв  уві  сні:  «Не  бійся,  йди  на  операцію  -  я  буду  тримати  ніж  хірурга»  До  святого  Івана  зверталися  і  в  Америці  -  доставлена  на  літаку  з  благословенної  Еллади  крапля  святого  масла  від  лампади  храму  Іоанна  Малоросійського  допомогла  одужати  приреченій  людині  навіть  в  іншому  кінці  світу!  Ані  океан,  ані  вітер,  ані  мова,  ані  паспорт  не  можуть  перешкоджати  проникненню  благодаті,  якщо  людина  відкриває  своє  серце.

         Оленка  підняла  очі.  Світало.  Хвилі  вже  не  здавалися  такими  безпросвітно  чорними.  Втихомирювалася  піна.  А  вітер  поки  що  тільки  розмірковував,  чи  варто  йому  ятрити  передранковий  спокій,  чи  ні.

         Це  нам  здається,  що  нібито  все  завмерло,  але  природа  мудріша  за  нас  -  вона  живе  в  тихих  миттєвостях  світанку,  в  тріскотні  цикад  вечорами,  в  запаху  листя  або  в  тоненькому  бляклому  ріжку  Місяця,  який  зовсім  не  бажає  вранці  поступатися  місцем  першого  світила  своєму  основному  конкурентові  –  Сонцю,  що  ось-ось  має  зійти  ...

         Сонячний  промінь  загубився  в  тумані,  але  це  не  означає,  що  Сонце  про  нас  забулось  –  нас,  маленьких  мешканців  Землі,  котрі  вважають  себе  «Творцями»  щастя  і  долі  ...  Які  ми,  справді,  Творці  ,  без  Сонця  і  без  Творця?  Яка  лампочка  замінить  нам  сонячне  світло  -  нам,  освіченим  людям  ХХ1  століття,  що  «підкорили  природу»,  але  не  приборкали  свої  пристрасті?

         Саме  тут,  наодинці  з  природою,  дійсно  усвідомлюєш,  що  земне  життя  -  це  лише  карантин  біля  входу  в  рай.  І  ти  не  зобов’язаний  в  нього  вірити,  тому  що  бачиш  його  на  власні  очі,  а  він,  рай  -  бачить  тебе!  Він  проникає  в  твої  думки  і  почуття  ніжним  сонячним  промінчиком,  легким  поривом  вітерця  ятрить  локони,  ніби  запитуючи:  «Ну,  як  ти?  Вже  краще?  Знаходиш  спокій  і  душевну  рівновагу?  Якщо  ні  -  я  тобі  відкрию  свою  таємницю!  »

       Оленка  відчула  на  собі  чийсь  погляд.  Обернулася  -  поруч  на  камені  влаштувалася  чайка,  яка  ніби  намагалася  підслухати  її  думки  і  прочитати  разом  із  нею  книгу.  Але  поки  Оленка  діставала  фотоапарат,  чайка  зістрибнула  з  валуна  і  полетіла:  ще  б  пак,  вона  ж  -  вільний  птах,  а  не  якась  проплачена  фотомодель,  яка  б  вимагала  рейтингу  популярності  в  соцмережі!  Спробуйте  спіймати  чайку  в  мережу,  навіть  якщо  Ви  –  досвідчений  рибалка!

         А  ще  краще  -  загодуйте  її  своїм  «милосердям»,  забезпечуючи  «all  inclusive»  в  квартирі  або  навіть  на  дачі  –  так  чайка  дійде  до  стану  курки,  до  того  ж  позбавлена  морських  просторів!  Зайва  турбота  про  земне  життя  обрізає  духовні  крила  не  тільки  людям,  але  й  птахам.

           Оленка  зробила  кілька  фотографій  світанку  над  морем,  як  розлита  в  променях  солона  піна  колихає  сплячий  берег.  А  ще  треба  обов'язково  сфотографувати  сад,  поки  троянди  сповнені  вранішньої  роси  і  туристи  не  зібралися  на  сніданок.

Як  же  палають  бордові  пелюстки  в  світлі  ранкового  сонця,  тільки  треба  камеру  повернути  так,  щоб  роса  відливала  веселкою  -  і  на  листі  теж!  Роса  -  значить,  сьогодні  не  буде  дощику,  і  спека  знову  безжально  атакує  понівечену  землю.  Чи  надія  вмирає  останньою?

       А  ось  і  перші  ластівки  -  ранні  пташки!  Немолодий  турист  вже  прокинувся  -  мабуть,  новенький,  ще  не  знає,  куди  спрямовувати  свої  стопи  вранці:  в  сад  або  до  моря.  Але  дозволимо  собі  затримати  його  в  саду:

-  Guten  Morgen!  Können  Sie  bitte  mein  Foto  machen?  -  дивлячись  на  туриста,  Оленка  чомусь  вирішила,  що  він  -    з  Німеччини.

-  Natürlich!  -  пожвавішав  турист.  «Добре,  що  не  помилилася»,  -  подумала  Оленка.

Кадри  вийшли  чудові  -  тільки  заради  них  варто  було  відвідати  Халкиду!

-  Sind  Sie  aus  Deutschland?  -  ввічливо  поцікавився  турист

-  Nein,  aus  der  Ukraine,  aus  unserer  Hauptstadt  Kiew,  -  відповіла  Оленка

-  Тю,  а  ми  -  зі  Львова,  -  почула  вона  у  відповідь  і  навіть  не  змогла  розсміятися  від  подиву.

       Знайомими  сходами  вона  швидко  піднялася  до  себе  на  поверх  -  французький  фітнес!  У  номері  на  неї  чекав  рахат-лукум  і  баночка  інжирового  варення  із  листівкою:  «Шановний  відвідувачу,  дякуємо  Вам  за  вибір  нашого  готелю  і  з  нетерпінням  очікуємо  побачити  Вас  знову!  Приємної  подорожі!"

     Оленка  задумливо  посміхнулася:  ніби  знають  ці  греки,  що  її  мамі  з  хворим  серцем  дуже  до  речі  інжирне  варення.  Валізку  зібрала  швидко  (добре,  що  не  звикла  тягати  за  собою  багато  мотлоху)  і  попрямувала  центральними  сходами  до  ресторану  на  сніданок.  Але  раптом  вдруге  за  свій  візит  до  Халкіди  почула  хрипкий  свист  -  так  зазвичай  висловлюють  свої  думки  футбольні  фанати  на  українському  Республіканському  стадіоні,  коли  проходить  матч.  Що  ж,  Еллада  -  це  батьківщина  Олімпійських  ігор,  і  вона  не  дає  нам  забувати  про  це!

У  холі  їй  назустріч  йшли  Міхель  із  Тетяною,  яка,  незважаючи  на  «бійцівські»  шорти  "вище  нікуди",  виглядала  занадто  блідою  в  порівнянні  з  позавчорашнім  вечором  -  принаймні,  так  здалося  Оленці  у  променях  ранкового  сонця.

-  Моя  ти  лапочка,  моє  ти  сонечко!  -  несподівано  кинулася  Тетяна  Оленці  назустріч.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917521
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2021


Зустрілися два береги-ч 2

В  нагоді  мимрам  -  і  косметика,  і  пластична  хірургія  (якщо,  звичайно,  немає  алергії  на  ці  блага).  Чоловікам  складніше  навести  імідж,  а  головне  -  складніше  обрати  жінку,  а  не  зручну  дірку  ...  Всім  є  з  ким  спати,  але  немає  з  ким  -  жити!  При  цьому  жіноча  конкуренція  надзвичайно  жорстка,  і  Оленка  з  дитячих  років  відчувала  себе  аутсайдером  у  боротьбі  за  «жіноче  щастя».  Вона  не  могла  кидати  подрузі  недопалки  у  волосся  «за  те,  що  відбила  хлопця»,  не  здатна  шантажувати  чоловіків  абортами  або  припирати  їх  до  стінки  всілякими  батьківськими  зв'язками.  Тим  більше,  вона  б  не  наважилася  красти  чоловіка  у  законної  дружини,  а  батька  -  у  дітей.  Так  і  живе  Оленка  «пустоцвітом»,  як  її  «ласкаво»  охрестила  Маргарита  Платонівна,  чия  доброта  вб'є  не  тільки  кішку.  Звичайно,  Оленці  було  шкода  цю  стареньку  -  її  дочка  Клео  багато  років  тому  полетіла  до  Америки  «виключно  заради  продовження  роду  людського»,  залишивши  одну  з  осіб  цього  роду  -  свою  маму  -  самостійно  піклуватися  про  власне  існування,  в  спеку  і  кригу  шкутильгати  до  хлібного  магазину  ,  тягати  воду  з  колонки  (бо  вода  з-під  крана  в  Києві  не  придатна  для  пиття),  витрушувати  субсидії  з  держави  ...
       Оленка  доїдала  грецький  салат,  який  тут  називається  «сільським».  Овочі  смачні,  натуральні,  не  кажучи  вже  про  фету.  Найсмачніша  фета  -  на  Кіпрі  (так  часто  говорять)  і  на  Криті  (додала  б  Оленка  від  себе).  А  хліб  в  Греції  такий,  що  і  тістечка  не  треба.
         Подякувавши  гарсону,  залишила  чайові.  Був  час,  коли  вона  вишукувала  подешевше  печиво  до  обіду,  а  тепер  може  розслабитися  в  королівських  умовах  Еллади.
       У  номері  очікувала  благанна  тиша,  оливковий  гель,  білосніжні  простирадла,  на  яких  хизувалася  шоколадка  у  вигляді  листівки:  «Дякуємо,  дорогий  гостю,  за  вибір  нашого  готелю,  і  бажаємо  приємного  перебування»
         Зазвичай  Оленка  поклала  б  на  тумбочку  той  пакетик-подаруночок,  отриманий  від  дивного  чоловіка  давним-давно  в  метро.  Але  він  зараз  у  Костаса,  а  у  неї  на  руці  -  його  вервиці,  від  Святого  Єфрема,  з  чудового  монастиря,  побудованого  ще  в  14  столітті  і  відновленого  у  дусі  стародавньої  пишноти,  з  мальовничими  кам'яними  будівлями,  оточеного  соснами  і  оливковими  садами,  дбайливо  оброблюваними  працьовитими  грецькими  господарями.
Відкрила  гардину  -  вид  з  балкона  дух  захоплює!  Гори  нависають  одна  над  іншою,  прямуючи  гордовитою  кавалькадою  у  безмежне  небо,  а  самовпевнені  лимонні  дерева  по-дружньому  простягають  гілочки-рученята  до  балконів,  бажаючи  пригостити  туристів  новим  урожаєм  .  
           Аж  голова  паморочиться  -  треба  прилягти!  Над  ліжком  -  морський  пейзаж  ...
Раптом  яскраве  полум'я  спалахнуло  зовсім  недалеко,  і  Оленка  знесилено  впала  на  розплавлений  асфальт.  Навколо  все  пливло,  і  піднятися  не  виходило.  Асфальтова  лава  розм'якла,  як  шоколад,  в  ній  грузли  ноги,  і  пересуватися  далі  було  неможливо  -  нестерпно  пекла  земля,  жеручи  безжальною  ненаситною  пожежею!
Несподівано  хтось  підхопив  її,  сильною  рукою  відтяг  від  пливучої  лави.  «Море  -  поруч,  біжи  зі  мною!»  -  почула  вона  чоловічий  голос.  Невідомо  звідки  з'явилися  сили,  і  вона  летіла  крізь  ліс,  задихаючись  в  диму,  залишивши  розплавлену  трасу  з  безліччю  займистих  автівок.  Полум'я  невпинно  палало,  але  залишалася  ще  просіка,  яка  веде  до  моря.  Дим  душив  страшної  нудотою.  "У  мене  немає  сил!"  -  закричала  Оленка  що  є  духу,  попри  сухий  кашель,  але  слова  важкою  грудою  застрявали  горлі.  А  поруч  -  нікого,  хоча  зовсім  недавно  тут  були  люди,  а  тепер  лише  пожежа,  і  зупинятися  не  можна  -  вогонь  іде  буквально  по  п'ятах,  стрімко  наздоганяє  в  спину  ...
Оленка  знову  відчула  чиюсь  підтримуючу  руку.  Вона  не  бачила  обличчя  цієї  людини,  але  на  кожному  кроці  він  підхоплював  її,  не  дозволяючи  впасти  в  розбурхане  полум'я.  І  раптом  під  ними  розверзлася  земля  і  постав  величезний  чорно-синій  яр!  Як  же  його  перестрибнути?  Як  подолати  прірву,  де  вже  немає  порятунку:  ззаду  наздоганяє  полум'я  пожежі,  а  попереду  -  тільки  прірва?
         Від  переляку  Оленка  спробувала  щосили  закричати,  але  не  почула  свого  голосу,  просоченого  гаром.  «Тримай  мою  руку  -  ми  летимо  до  моря!  Довіряй  мені  і  не  бійся!»  -  заспокоїв  її  той  самий  голос.  Вона  відчула,  що  їхні  руки  міцно  пов'язані  тугими  вервицями  на  зап'ясті,  і  єдиний  шлях  -  удвох  через  безодню,  якщо  не  хочеш  згоріти  в  пожежі  ...  Оленка  відштовхнулася  від  землі  в  стрибку  і  ...  прокинулася!
           Вервиці  вп'ялися  в  руку.  Передавили  трохи  запястя,  але  це  не  страшно.  Хвилювало  інше  -  що  ж  зараз  з  Костасом?  Чи  не  його  голос  вона  чула  уві  сні?
Спека  не    вгамовувалася  навіть  у  сутінках.  Кривавий  сонячний  промінь  зрадницьки  прорвався  в  кімнату  крізь  щільну  бежеву  гардину.  На  вулиці  –  чи  то  туман,  чи  вечірній  серпанок.  Оленка  замислилася,  машинально  розчісуючи  волосся  на  балконі  -  як-не-як,  ввечері  обіцяли  бузуки.
           З  вулиці  долинув  регіт  -  пара  висаджувалася  з  автівки.  Повненький  чоловік  років  під  60  в  шортах  бурхливо  плескав  молоду  білявку  по  дупі,  а  вона  його  -  у  відповідь,  на  взаємне  захоплення!  «Напевно,  наші  туристи  -  греки  так  себе  не  поводяться,  навіть  якщо  їм  дуже  весело,"  -  подумала  Оленка.
А  серце  нило  все  дужче.  Попросити  на  рецепції  доступ  до  Фейсбуку?  Але  якщо  Костас  нічого  їй  не  писав  -  що  тоді?  Що  ???
Оленка  вдягла  вихідну  сукню,  придбану  колись  в  Афінах.  «Футляр»  в  кольорах  різнобарвя  відмінно  гармонує  з  намистом,  а  ось  чотки  не  дуже-то  підходили  по  дизайну,  однак  знімати  їх  Оленка  не  збиралася  -  штрафи  за  носіння  чоток  з  елегантною  сукнею  не  передбачені.
Вона  машинально  спускалася  в  хол  готелю  по  сходах,  перебираючи  власні  думки.  Ліфтом  принципово  не  користувалася,  тим  більше  -  на  спуску:  французький  фітнес  -  це  ходьба,  безкоштовно  і  з  задоволенням!
 Один  поверх  за  іншим  -  кожен  оформлений  в  своєму,  унікальному,  стилі!  Верхні  поверхи  -  хай-модерн,  далі  -  мінімалізм,  нижче  -  давньогрецький  дизайн,  зі  скульптурами  і  видами  Парфенона.  Потім  показалася  і  рецепція  ...
Оленка  побачила  Софію  і  Такіса,  які  мовчазно  сиділи  у  вестибюлі.  Її  ноги  немов  одерев'яніли.  Здавалося,  кожен  крок  -  це  нескінченність  над  прірвою!
   А  їхні  обличчя  наближалися.  Софія  вдягнена  витончено,  як  завжди  -із  гарним  смаком:  їй  так  пасує  сірий  колір,  що  відтіняє  смугляві  розкішні  кучері!  Такіс  у  білосніжній  сорочці  ...
 На  стіні  розпростерся  моторошною  безоднею  величезний  телеекран:  невгамовна  пожежа,  посивілі  молоді  люди,  шокуючі  коментарі  журналістів.  Не  може  бути  -  о  5  годині  вечора  вже  згоріло  ...
-  МАТІ  ?!  -  скрикнула  Оленка.  Мовчазно  обнялися  втрьох.  Оленці  перехопило  горло,  начебто  у  Києві  після  вітру  з  Чорнобиля,  а  слова  повисли  в  повітрі  німотою.
Софія  прийшла  до  тями  першою,  і,  ковтаючи  сльозу,  вимовила:
-  Ми  не  знали,  як  повідомити  тобі  про  це  -  а  ти  вже  все  зрозуміла  ...
-  Підемо,  не  плач,  Елені,  -  Такіс  теж  перервав  мовчання.  -  Бузуки  не  буде,  а  ось  вечеря  необхідна  в  будь-якому  випадку,  ії  вже  накривають!
     Оленка  гепнулася  на  диван  поруч  зі  столиком,  нікого  не  помічаючи.  Все  навколо  пливло,  як  в  тумані.  У  свідомості  -  тільки  дим  над  руїнами  Маті,  і  тепер  не  сон,  а  жахлива  дійсність  постала  перед  нею  з  екрану  телевізора.  Ні,  їй  не  хотілося  думати  про  Костаса,  але  як  вгамувати  серце,  змусивши  його  замовчати?
Навпроти  столика  на  стіні  під  склепіннями  стель,  оформлених  в  давньогрецькому  стилі,  висів  живопис  -  маленька  затишна  церква  над  морем,  оточена  пальмами.  Колись  Оленка  мріяла  жити  в  такому  красивому  куточку  на  березі,  а  зараз  ледве  сподівається,  що  пекельне  полум'я  припиниться  і  буде  врятована  хоча  б  крихітна  жменька  землі,  за  легендами    кинутої  колись  Всевишнім  у  море  на  знак  подяки  грекам  за  їхню  гостинність  -  «Не  завжди  краще  дістається  тому,  хто  приходить  першим!  »  Звідси  і  грецька  любов  до  гостей  і  до  запізнень  одночасно:  прихід  раніше  призначеного  часу,  як  і  на  Сході,  виглядає  не  дуже  чемно  -  заважає  господарям  підготуватися  до  прийому  на  належному  рівні.
-  Ти  питимеш  біле  вино  або  червоне?  -  ввічливо  напівголоса  запитав  Такіс.  Гарсона,  що  неодноразово  повторював  це  запитання,  Оленка  просто  не  помічала.
Вона  в  принципі  пила  тільки  червоне  вино,  розбавляючи  водою,  за  що  її  дуже  поважали  греки:  так  п'ють  тільки  благородні  люди!
-  Мабуть,  червоне,  -  байдуже  протягла  Оленка.
-  Є  тістечка  з  восьминогів,  королівські  креветки  -  скуштуєш?  Наш  рибалка  Василіс  сьогодні  наловив,  -  Софія  вирішила  трохи  підбадьорити  Оленку.
-  А  можна  баклажани?  -  Оленка  любила  грецькі  баклажани  з  сиром,  або  з  м'ясом,  або  з  помідорами  -  не  треба  ані  королівських  креветок,  ані  ікри!
-  З  фетою?  -  уточнив  офіціант.
-  Так!
-  Зараз  приготуємо!  А  поки  що  -  салати,  -  офіціант  впевнено  розставляв  тарілки:  сільський  салат,  морський  «тарамосалата»,  соус  дзадзики  ...
А  Оленці  перед  очима  миготіло  тільки  сіре  полум'я  -  здавалося,  що  дим  проникає  навіть  сюди,  в  ресторан,  за  багато  кілометрів  від  Маті!  Душно  ...
«98%  Маті  спалено  ...  Не  всім  вдалося  врятуватися  ...  Чітких  даних  про  жертви  поки  що  немає  ...»  -  долітали  слова  коментатора  з  телевізора.
-  98%,  -  задумливо  протягла  Оленка,  безпорадно  озираючись  навколо  себе  і  розгублено  крутячи  келих.  -  98%!  Це  багато?  -  вона  витерла  сльози.  Такіс  і  Софія  мовчали.  Оленка  продовжувала,  забувши,  що  у  греків  не  прийнято  говорити  довгі  тости:
 -  Колись  я  чула  грецьке  прислів'я:  «Не  можна  перестрибнути  прірву  на  99%».  Значить,  те,  що  залишився  1%  -  це  дуже  багато,  -  Софія  і  Такіс  перезирнулися.  Такіс  трохи  потиснув  їй  руку  під  столом,  затиснувши  вервиці.  Оленка  продовжила:
-  Маленький,  неначе  лікарська  доза,  але  шикарний  відсоток,  який  заважає  повній  перемозі  зла  на  нашій  Землі!  Авторство  прислів'я  приписують  Святому  Старцю  Паїсію,  якого  глибоко  шанують  віруючі  і  в  нашій  країні.  Я  зараз  хочу  всім  побажати  потрапити,  -  Оленка  запнулася,  -  в  той  щасливий  1  відсоток,  який  врятується!-  прошепотіла  на  крізь  сльози,  дивлячись  углиб  келиха,  червоного,  як  кров.  А  далі  напівпошепки  додала:
-  В  Маті  вижили  цілих  2%.
Софія  теж  проковтнула  сльозу.  Такіс  відвернувся,  не  відпускаючи  Оленкиної  руки,  і  додав:
-  В  Маті  туристи  врятувалися  -  дитячі  табори  вчасно  евакуювали,  кажуть,  добровольці  допомогли.
Оленка  навіть  знала  ім'я  одного  з  таких  добровольців.  Його  доля  залишалася  невідомою.  О,  якби  можна  було  зараз  увійти  в  Фейсбук!  Чому  ж  вона  досі  не  освоїла  смартфон?  Може,  з  Костасом  все  в  порядку  -  він  встиг  евакуюватися?
Їжа  була  дійсно  шикарною,  але  ...  Оленка  не  відчувала  її  на  смак!  Немов  дим  огорнув  глотку,  і  загубилися  всілякі  смакові  рефлекси.  До  того  ж  вона  швидко  сп'яніла  -  задумалася  і  забула  розбавити  вино  ...  Ось  тобі  і  «благородство»  в  енному  коліні!
Градус  починав  бити  в  голову,  коли  Софія  помітно  надихнулася:
-  О,  наші  діти!



                                                                                                           Обручка

У  дверях  з'явилися  той  самий  мужик  з  дівчиною,  яких  Оленка  бачила  з  балкона.  Нічого  собі  -  46  років,  а  на  вигляд  -  64!  Від  перестановки  доданків  сума  не  змінюється,  але  іноді  змінюється  враження.  Правильно  кажуть,  що  в  20  років  у  тебе  таке  обличчя,  як  надала  природа,  в  30  -  як  ти  зберіг  себе  сам,  а  в  40  -  саме  таке  обличчя,  на  яке  ти  заслуговуєш.  Але  при  цьому  фотографія  була  і  залишається  великим  мистецтвом  не  тільки  ХХ,  а  й  ХХ1  століття  -  перед  Оленкою  сидів,  м'яко  кажучи,  не  Нікос  Вертіс.  Чому  ж  він  не  успадкував  красу  своєї  матері  і  витримку  батька?  Добре,  що  хоч  шорти  змінив  на  довгі  штани  -  оголеність  не  завжди  спокуслива!
А  ось  про  його  супутницю  такого  не  скажеш  -  вона  пашіла  вогняною  молодою  енергією  з-під  золотистої  вечірньої  сукні  на  тонких  бретелях.  Яскраво  висвітлене  волосся,  блискучий  макіяж,  аромат  парфумів,  що  перебиває  навіть  найсильніший  апетит:  заспокійтеся,  королівські  креветки!
-  Це  наша  гостя  -  Елені,  -  представив  Такіс  Оленку.  -  А  це  наш  син  Міхель  і  Тетяна,  -  вказав  він  на  парочку.
-  Дуже  приємно,  -  привітала  їх  Оленка  грецькою.
Тетяна  оцінююче  подивилася  на  Оленку  крізь  наклеєні  вії  з  висоти  свого  бюсту  і  положення  в  суспільстві  ...  В  даному  конкретному  маленькому  суспільстві,  що  складається  з  4  членів  сім'ї,  точніше  -  трьох  плюс  одна  кандидатка!
-  Мені  теж  приємно,  -  голосно  вимовила  Тетяна  ламаною  грецькою,  виразно  обводячи  поглядом  то  міцно  затиснутого  нею  Михеля,  то  Оленку.  -  Ви  заміжня?  -  голосно  запитала  Тетяна  у  Оленки  грецькою,  розстрілююче  дивлячись  у  вічі.
-  В  Європі  зазвичай  не  починають  знайомство  з  цього  питання,  -  відповіла  Оленка  грецькою.
-  Ах,  так,  ти  ж,  напевно,  «одружена  з  роботою»  -  зараз  це  модно!  Як  я  могла  забути!  -  голосно  засміялася  Тетяна,  оголюючи  прекрасні  білі  зуби.  Міхель  теж  заржав.
«Вони  так  один  одному  підходять!  Але  якщо  їм  дійсно  смішно,  то  в  цього  ресторану  слабкі  перспективи,  недарма  ж  батьки  переживають  »,  -  подумала  Оленка,  а  вголос  промовила:
-  Не  зовсім  так,  швидше  робота  -  одружена  зі  мною!
Тут  і  Такіс  посміхнувся,  м'яко  запропонувавши  змінити  тему:
-  Діти,  давайте  вип'ємо  за  знайомство!  Γεια  μας!
Присутні  дружно  підняли  келихи:  Тетяна  -  вище  за  всіх!
-  Ой,  пане  Такісе,  я  з  Вами  почаркуватися  не  встигла,  давайте  ще  раз!  -  весело  продовжувала  вона,  виразно  дивлячись  на  Оленчину  руку.  -  Олена,  а  у  тебе  обручки-то  немає  -  як  же  робота  одружена  з  тобою?  -  Міхель  знову  заржав,    а  Тетяна  цього  разу  обмежилася  тихою  стриманою  переможною  посмішкою.
   Оленці  треба  було  щось  відповідати:
-  Пані  Тетяно,  у  мене  дійсно  є  обручка,  не  хвилюйтеся!  Зауважу  -  занадто  дорога,  щоб  брати  її  у  подорож.  Я  вважаю  за  краще  зберігати  її  в  надійному  місці,  тому  що  цю  втрату  мені  ніхто  не  відшкодує.
         Такіс  витріщив  очі  і  відсунув  свій  келих  подалі.  Софія  сиділа  поруч  і  прислухалася  до  кожного  слова.  Проте  Тетяна  заспокоїлася  і  навіть  трохи  відпустила  Михеля  -  мабуть,  їй  вже  немає  сенсу  боятися,  що  Оленка  потягне  її  «жіноче  щастя»,  чималими  зусиллями  завойование  духами  й  ногами  на  мальовничих  берегах  Еллади.
     Оленка  не  дуже-то  вірила,  що  існує  певне  суто  «жіноче  щастя»:  це  так  само  неприродньо,  як  «жіночий  карієс»  або  «чоловіча  температура».  Адже  слово  «щастя»  середнього  роду,  отже,  воно  може  бути  тільки  ...  дитячим:  відкритим,  яскравим,  добрим!  А  коли  на  нього  надягають  жіночу  або  чоловічу  перуку,  воно  набуває  жахливих  форм.  Якщо  його  поділяють  на  «жіноче»  і  «чоловіче»,  це  може  означати  тільки  відсутність  взаємності  через  повну  роз'єднаність  інтересів:  одним  -  «був  би  милий  поруч»,  а  іншим  -  «баби,  пиво  рок-н-рол».  Недарма  всі  говорять  про  «жіноче  щастя»,  але  ніхто  не  говорить  про  «чоловіче».  Власне,  в  слові  «счастье»  в  російській  мові  корінь  -  "часть",  тобто  «частина»:  хто  видер  свою  частину,  той  «з  частиною»,  тобто  «с-частлив»!  А  хто  не  видер,  той  «без  частини»,  «без  частки»,  тобто  «знедолений»,  «нещасний»  ...  У  грецькій  мові,  правда,  «щастя»  співзвучне  зі  словом  «удача»,  а  в  німецькій  удача,  успіх  «Erfolg  »від  слова"  folgen"  («слідувати  »),  тобто  наслідок,  результат  конкретних  дій.  Але,  мабуть,  історично  склалося  так,  що  по-російськи  слідувати  чомусь-  марна  праця,  і  на  удачу  покладатися  теж  не  завжди  розумно,  треба  просто  «видирати  свою  частину»  і  буде  тобі  «с-частье»!
         Вчасно  принесли  рибу,  тістечка  з  восьминогів  і  запашну  піту  зі  шпинатом  -  "спанакопіта".  Гарсон  акуратно  розставляв  блюда-шедеври.
-  Ах  так,  звичайно,  ти  така  молода  і  красива,  -  старанно  заторохтіла  Тетяна,  дивлячись  на  Оленку.  -  Я  була  майже  впевнена,  що  ти  заміжня!
           Такіс  і  Софія  знову  перезирнулися.  А  Оленку  остаточно  розбив  градус:
-  Я  пропоную  випити  за  те,  щоб  ми  нічого  не  втрачали,  -  сльози  знову  навернулися  їй  на  очі,  змушуючи  забути  про  стислість-сестру  таланту.  -  Нічого  цінного,  дорогого,  близького  нам,  і  головне  -  щоб  ми  не  втрачали  друзів!  Адже  українською  мовою  ми  не  говоримо  «любовна  сім'я»,  а  говоримо  «дружня  сім'я».  Хочу  випити  за  друзів  і  побажати,  щоб  в  наших  сім'ях  завжди  була  дружба,  тому  що  без  дружби  немає  і  кохання,  як  на  мене  ...
Такіс  піднявся.  За  ним  -  Софія.
-  Дитинко,  спасибі,  -  вони  по  черзі  обійняли  Оленку  і  пригубили  вино.  Оленка  вже  насилу  трималася  на  ногах.  Так,  алкоголь  бере  своє,  але  з  ним  буває  значно  легше:  думки  тікають  від  болю  в  серці.
-  Хто  замовляв  баклажани?  -  гарсон  знову  з'явився  дуже  вчасно.
       Оленка  підняла  обидві  руки,  причому  обережно  -  не  тому,  що  боялася  поновлення  теми  обручки,  а  тому,  що  на  столі  було  так  багато  частувань,  кожне  з  яких  -  не  тільки  смачне,  але  й  красиво  оформлене.  Одна  фарширована  риба  чого  варта,  не  кажучи  вже  про  тістечка  з  восьминогів!  Правда,  смачну  рибу  можна  ще  знайти  за  межами  Греції  (на  Кіпрі,  наприклад),  а  ось  баклажани  грецькі  -  просто  клас!  От  так  догодили!  Не  тільки  з  фетою,  але  й  з  помідорами,  до  того  ж  не  пластмасовими,  як  бувало  на  батьківщині,  а  справжніми,  запашними,  з  базиліком  і  орегано!
             Тихенько  заграла  музика  ...  Янніс  Плутархос  «Тепер  її  тут  більш  нема»
Бачив  в  твоєму  я  обличчі:
Бути  зі  мною  -  просто  звичка!
Пішла,  не  кажучи  ні  слова,
Весь  світ  мій  навпіл  розколола!

Не  прийдеш  навіть  уві  сні,
Але  приносиш  в  серце  біль!
Самотньо  обиваю  шлях
І  шепочу  твоє  ім`я...

Оленка  знову  зніяковіла.  Що  б  вона  не  казала,  не  робила  -  її  думки  поверталися  до  Маті,  до  Костаса  разом  з  моторошними  кадрами  телеекрану.  Пісня  сколихнула  придушений  біль!  Недарма  ж  грецькою  «трагуді»  -  це  одночасно  "пісня"  і  "трагедія"  ...  Корінь  один!  У  німецькій  «Lied»  і  «Leid»  відповідно  -  від  перестановки  доданків  міняється  зміст,  але  залишаються  ті  ж  самі  складові.
-  Що  трапилося,  дитинко?  -  дбайливо  запитала  Софія.
-  Нічого,  все  гаразд,  -  схлипнула  Оленка.  -  Просто  ця  пісня  дуже  зворушлива.
-  Тобі  подобається  Янніс  Плутархос?  -  запитав  Міхель,  переможно  відкинувшись  на  спинку  диванчика,  поважно  спостерігаючи  за  оточуючими  дамами.  Тетяна  стурбовано  схопилася    за    його  руку,  наче  потопаючий  -  за  соломинку.  Правда,  Міхель  на  соломинку  не  тягнув,  тому  доводилося  хапатися  ...  як  алкаш  за  пляшку  "щоб  ніхто  інший  не  відібрав".  Хіба  це  «с-частя»  -  весь  час  стерегти  свою  «частину»,  тобто  хапати  свою  «половинку»,  щоб  не  втекла?  Це  ж  залежність!  Краще,  правда,  ні  в  кого  «частину»  не  забирати,  і  нехай  всі  будуть  «с-частліві»  -  тобто  кожен  при  своїй  «частці»,  що  українською  означає  «доля».  Однозначно,  українська  мова  більше  російської  схожа  на  грецьку,  навіть  слів  із  грецьким  коренем  в  ній  більше,  ніж  в  російській.
-  Мені  дуже-дуже  подобається  Янніс  Плутархос,  -  чесно  відповіла  Оленка,  проковтуючи  помідор.  Тиха  мелодія  невблаганно,  безжально  лилася  з  динаміка:

Я  відчуваю  уночі,
начебто  знов  -  солодка  мить!
Мрія  палає,  як  папір,
Захований  в  душі  моїй...

«Горить  душа  ...  Палає!»  -  нещадно  відлунювало  Оленкіно  серце,  віддаючи  болем.  «Навіщо?  Навіщо  ця  пісня  звучить  саме  сьогодні?  Чому  гар  і  дим  ніяк  не  відпускають?  »  -  знову  защеміло  нутро  у  відповідь  на  ноти.
-  А  ти  читала,  що  про  Плутархоса  в  Інтернеті  пишуть?  -  продовжував  Міхель  на  правах  господаря,  чудакувато  посміхаючись.
-  Мені  однаково  -  він  прекрасний  виконавець  і  хороший  чоловік,  наскільки  я  можу  зважити,  -  Оленка  запхнула  баклажан  в  рота,  згадуючи  відому  рекламу  жуйки:  «Іноді  краще  жувати,  ніж  говорити»
Дмухнув  вітер,  розвіваючи  білі  шовкові  гардини.  Західний  чи  східний?  Що  він  принесе?  Пожежу?!  Дощі?  Чи  просто  ясну  погоду?  Оленка  стурбовано  озирнулася  до  відчиненого  вікна  на  терасу.
-  Я  прикрию.  Тобі  дме?  -  дбайливо  запитав  Такіс.
-  Напевно,  не  треба,  інакше  буде  душно,  -  Оленка  згадала  вітер  з  Чорнобиля,  що  періодично  повторюється  в  її  рідному  краї,  що  приносить  клуби  дими  і  гару,  перехоплюючи  подих.  Безперечно,  в  Грецію  слід  їхати  принаймні  заради  чистого  повітря.  Але  й  сюди  сягають  пожежі,  немов  хтось  хоче  відібрати  у  нас  рай,  той  маленький  один  відсоток  уцілілої  землі,  на  якій  ще  хочеться  жити.
-  А  у  мене  теж  є  тост!  -  бадьоро  заявила  Тетяна.  Міхель  подивився  на  неї  з  дещо  із  острахом,  як  здалося  Оленці.  -  Я  хочу  випити  за  сім'ю  ...  Тобто,  за  Вашу  сім'ю,  пане  Такісе,  і  за  нашу  з  Міхелем  сім'ю!  Я  знаю,  як  це  важливо,  і  не  можу  жити  в  егоїстичній  самоті!  Давайте  вип'ємо  за  майбутнє!  -  вона  жваво  підняла  келих.
Оленка  знала:  «майбутнє»  -  це  гірше,  ніж  «життя»  і  «смерть»  разом    узяті.  «Життя»  -  це  очевидна  гидота,  а  «майбутнє»  -  це  погань  у  красивій  упаковці.  Коли  хочуть  обдурити,  то  завжди  вживають  слово  «майбутнє»  або  ж  просто  дієслова  майбутнього  часу,  що  саме  собою  означає:  в  сьогоденні,  в  реальному  житті  і  доступній  для  огляду  перспективі  просто  немає  того,  про  що  намагається  розповісти  тобі  співрозмовник.  Майбутнє  -  це  те,  чого  немає  насправді!  Класичний  приклад  торговців  світлим  майбутнім  -  комуністи,  що  загадково  зникли  з  партійної  скарбницею  і  ожили  в  ролі  націонал-патріотів,  які  забезпечили  гідне  оплачуване  місце  на  стільці  своїм  дітям  і  онукам.  Або  ж  інший  приклад  з  тієї  ж  опери  -  сектанти  (так-так,  саме  люди,  які  намагаються  думати  про  майбутнє,    наприклад,  студенти,  часто  потрапляють  в  тенета  сект).  Сюди  ж  до  переліку  фокусників  -  бездарні  лікарі,  які  «зцілюють  майбутнім».  Вищевказані  пройдисвіти  нерідко  полюбляють  іменувати  себе  «докторами»,  «професорами»,  «вчителями»  ...
       Якби  Тетяна  була  старішою  за  віком,  вона  була  б  схожою  на  літню  досвідчену  комуністку  або  ж  успішну,  позитивну  комсомолку,  але  вона  була  молодшою  Оленки  на  добрий  десяток  років.  Справедливості  заради  варто  зазначити,  що  в  осудженні  «самотніх  егоїсток»  Тетяна  виявилася  достатньо  лаконічною:  не  виконувала  соло  «про  згубність  егоїзму»  годинами,  як  Маргарита  Платонівна,  увінчуючи  кожну  свою  застільну  рок-оперу  словами:  «Якби  всі  жили,  як  Олена,  то  рід  людський  перестав  би  існувати  ».  А  Оленка  їй  одного  разу  відповіла:«  Якби  всі  були  артистами,  як  Ви,  шановна  Маргарита  Платонівна,  то  до  Вас  ніхто  не  приходив  би  на  спектаклі!  »  Після  такого  глядацького  освистання  Оленка  була  позбавлена  права  приходити  в  квартиру  Клео,  однак  турбувало  інше  питання:  чому  жінка,  у  якої  немає  дітей  -  «егоїстка»,  хоча  регулярно  сплачує  внески  до  соцфондів  задля  виплат  "не-егоїсткам»  допомоги  на  дітей?
-  Γεια  μας!  -  дружно  відповіла  компанія  на  Тетянин  «неегоїстчний»  тост.
-  Міхель,  а  ти  чого  зі  мною  не  цокнувся?  -  підбадьорила  вона  свого  дещо  розмореного  друга,  урочисто  піднявши  йому  келих.  Той  нарешті  зрозумів,  що  від  нього  вимагається.  –  А  у  мене  іще  є  сюрприз!  -  очі  Тетяни  ще  виразніше  засяяли.  Вона  подала  знак  гарсону.  
           Принесли  торт,  вкритий  кокосовою  стружкою,  посеред  якої  сиділа  лебедина  парочка.
-  Бачите?  Це  моя  ідея!  Я  ж  закінчила  кулінарну  школу  ...  ну,  тобто,  університет!  -  вчасно  схаменулася  Тетяна.
               Міхель  лупав  очима,  не  розуміючи,  як  йому  реагувати.  Такіс  знімів.  Софія  скерувала  ситуацією  -  підійшла  до  Тетяни,  поцілувала  в  щічку  і  щось  прошепотіла  на  вушко,  але  вголос  промовила:
-  Чудово!  Дизайнерський  торт  -  ексклюзивний  подарунок  нашій    ресторації,  надзвичайна  ідея!
           Оленка  остаточно  сп"яніла  і  боялася  зіпсувати  вечір  собі  та  іншим.  Чесно  кажучи,  лебеді  на  торті  виглядали  витончено,  наскільки  Оленка  встигла  розглянути  крізь  градус  насиченого  виноградного  вина.  Але  як  же  їх  їсти,  лебедів-то?
-  Хто  розрізати  буде?  -  жваво  запитала  Тетяна.
-  Давайте  ми  вам  двох  лебедів  по  центру  залишимо,  а  собі  -  по  секторочку  збоку,  -  запропонувала  Оленка.
-  Ти  хочеш  торта?  -  Такіс  змовницьки  запитав  Оленку  напівпошепки.
-  Якщо  чесно,  найкращий  десерт  -  це  грецький  персик,  -  також  пошепки  відповіла  Оленка,  відчуваючи,  що  градус  вже  цілковито  запанував.
-  А  у  вас  в  Україні  визрівають  персики?  -  запитав  він.
-  У  Києві  -  не  дуже,  а  в  Одесі  -  супер!
-  Одеса  -  це  ж  грецьке  місто!  -  непохитно  відповів  Такіс.
-  Так,  греки  вважають  його  грецьким,  українці  -  українським,  росіяни  -  російським,  а  євреї  -  єврейським:  це  -  унікальне  місто,  де  завжди  відчуваєш  себе  рідним,  -  Оленка  надкусила  величезний  соковитий  запашний  персик,  пригадуючи  свої  відрядження  з  Філіпом  в  Одеську  область.  Але  більше  за  красуню-Одесу  Філіпу  сподобався  Пятіхаткінскій  ринок  іграшок,  який  вони  спостерігали  з  вікна  поїзда:  весь  вокзал  заполонений  людьми,  кожен  з  них  продає  іграшки  будь-якого  кольору  і  калібру.  Оленка  тоді  навіть  не  помітила,  як  до  них  в  купе  поїзда  просунув  голову  рожевий  жираф,  а  в  сусідньому  купе  вже  гавкав  Тузик  із  серцем  на  животику!  Людям  тоді  видавали  зарплату  «готовою  продукцією»,  і  на  вокзалі  вони  розраховували  перетворити  плоди  своєї  праці  в  живу  натуральну  копієчку.  «Це  -  восьме  чудо  світу!»  -  вигукнув  Філіп,  дивлячись  на  нескінченну  яскраву  низку  звіряток.  Ні,  їх  не  можна  назвати  товаром  і,  напевно,  продавцям  по-своєму  важко  з  ними  розлучатися  тому,  що  кожна  така  іграшка  -  унікальна  і  неповторна!  Але  нужденність  проломить  сталь,  як  то  кажуть  ...
         Грецький  вечір  добігав  кінця  -  на  вулиці  панувала  ніч,  наскільки  Оленка  могла  розрізнити  крізь  пелену  алкогольних  парів.  За  вікном  занепокоїлися  цвіркуни  -  їхнє  тріскотіння  доносилося  до  спустілого  від  відвідувачів  ресторану.  Нічні  метелики  кружляли  біля  ліхтарів,  загадково  освітлюючих  готельний  сад.  
     Тетяна  швидше  потягла  Михеля  в  номер,  заявивши  Оленці,  що  «було  дуже  приємно  познайомитися».
-  Так  ти  справді  заміжня?  -  запитав  Такіс,  коли  Міхель  з  Тетяною  зникли.
-  Шкода,  що  Філіп  нам  не  повідомив  -  ми  б  запросили  вас  разом,  удвох,  -  Софія  впевнено  закивала  в  унісон  чоловіку,  дивлячись  на  Оленку,  як  і  раніше,  з  помітним  побоюванням.
-  Ви  про  що?  -  не  відразу  вловила  Оленка.  Мабуть,  алкоголь  допомагає  забути  багато  непотрібних  дрібниць.
-  Ти  ж  казала,  що  у  тебе  є  обручка?  -  наполягав  Такіс.  -  Чи  ти  збрехала?
           Брехня,  звичайно,  нікого  не  прикрашає.  Оленка  пояснила:
-  Обручка  у  мене  є,  я  не  збрехала,  -  Такіс  і  Софія  вкотре  переглянулися.  Оленка  продовжувала:  -  Я  успадкувала  її  від  бабусі,  вона  надзвичайно  дорога  мені  як  пам'ять:  в  голодомор  бабуся  продала  всі  родинні  коштовності,  щоб  врятувати  сім'ю  від  жахливої  смерті,  залишивши  собі  тільки  золотий  хрест  і  цю  обручку.  Вона  казала:  «Кохання,  дитинко,  це  не  тоді,  коли  ти  із  залицяльником  їси  романтичну  вечерю,  а  коли  і  в  голодомор  пам'ятаєш  про  кохання!»
       Софія  і  Такіс  витріщили  очі  -  їх  підвело  навіть  незмінне  грецьке  красномовство!
«Ну  я  і  брязнула,»  -  подумала  Оленка.  Треба  пити  обережніше,  але  слово  -  не  горобець,  вилетить  -  не  спіймаєш!  У  бабусі  була  не  в  фаворі  Тетяна  Ларіна,  яка  їла  за  грошики  чоловіка-генерала,  але  безрезультатно  кохала  Онєгіна.  І  що  чоловіки  знаходили  в  таких  «мріях  поета»?  А  потім  ображаються,  що,  мовляв,  «немає  любові».
     Ой,  Ларіна  -  теж  Тетяна?  Ну  й  збіг  обставин  -  поетичних  і  прозаїчних!  Занадто  багато  збігів  на  сьогодні,  навіть  на  тверезу  голову!  Добре,  що  в  Греції  «Євгеній  Онєгін»  не  популярний.  Взагалі-то  прототип  головного  героя  був  шевцем  Євгенієм  Онєгіним,  але  Пушкін  подарував  йому  дещо  іншу  долю,  навіть  в  декабристи  готовий  був  записати  -  ось  як  народжуються  «знаменитості»!
-  Твоя  бабуся  -  мудра  жінка,  -  задумливо  промовила  Софія.  Оленці  крізь  градус  здалося,  що  і  погляд  у  Софії  змінився  -  вона  вже  намагалася  розглянути  щось  позитивне.
-  Якщо  ти  -  незаміжня,  то  я  можу  познайомити  тебе,  -  люб'язно  запропонував  Такіс,  вважаючи,  що  це  -  необхідно.
«Тільки  не  треба!»  -  ледве  не  скрикнула  Оленка,  але  вчасно  стрималася.  В  тому-то  й  біда,  що  її  все  життя  «знайомлять»,  примовляючи:  «от  яка  гарна  дівчинка!»  В  результаті  реклама  перетворюється  на  антирекламу:  навіть  якщо  ти,  наприклад,  любиш  певну  їжу,  але  регулярно  чуєш  «яка  ця  їжа  смачна  і  корисна»,  то,  врешті-решт,  знудить!  А  якщо  ти  цю  їжу  не  збираєшся  навіть  скуштувати,  то  тим  більше.  Приблизно  такий  самий  ефект  у  мантри  «яка  гарна  дівчинка!»,  дратуючи  хлопчиків  хоча  б  тим,  що  «гарна»  -  поняття  розпливчасте.  А  справжні  чоловіки,  на  жаль,  пішли  в  минуле:  ділові,  як  Такіс  і  Філіп,  і  самовіддані,  як  Оленчин  тато,  що  гасив  Чорнобильську  пожежу.  Натомість  приходять  хлопчики,  які  ніколи  не  стануть  чоловіками  -  справа  не  в  бороді,  м'язах,  сексі  або  запаху  тютюну,  ні!
-  Дякую,  але  я  зараз  ненадовго  в  Греції  і  не  налаштована  на  знайомство,  -  Оленка  намагалася  бути  ввічливою.  Не  вистачало  ще  й  їй,  слідом  за  Тетяною,  підписувати  контракт  про  співжиття  або  їздити  по  Європі  в  режимі  «90  днів  тут  -  а  90  там»!
-  Чому?  Хіба  ти  ніколи  не  хотіла  мати  дітей?  -  витріщив  очі  Такіс.  Що  ж,  градус  подіяв  не  тільки  на  Оленку.
-  Хотіти  треба  взаємно,  -  коротко  відповіла  Оленка,  пояснюючи,  чому  вона  «змушена  не  хотіти».
-  Не  можу  повірити,  -  не  вгамовувався  Такіс,  -  ти  така  красива,  розумна  -  і  незаміжня!
-  Ви  вже  назвали  цілих  дві  причини  -  «розумна»  і  «красива»,  -  посміхнулася  Оленка  крізь  сльози.  Їй  хотілося  швидко  знайти  грецький  еквівалент  прислів'я  «з  лиця  воду  не  пити»,  але  вино  все-таки  істотно  вдарило  в  голову,  заважаючи  зосередитися.
-  Так,  але  чому  ти  досі  не  була  одружена?  –  ніяк  не  вгамовувався  Такіс.
Як  же  йому  відповісти?  Як  описати  все,  що  довелося  пережити  за  ці  роки,  поки,  нарешті,  не  перевалило  за  40?  Як  працювала  з  раннього  ранку  до  пізньої  ночі,  не  спала,  вивчаючи  нікому  не  потрібні  історію  і  філософію  (добре,  що  німецьку  мову  освоїла  ще  в  школі),  підробляючи  курсовими  для  одногрупників,  а  потім  благаючи  Ісаака  Рудольфовича  або  Ельвіру  Феліксівну  відпустити  на  іспити  ...  Ельвіра  Феліксівна  мученицьки  піднімала  вищипані  брови  до  небес  і,  незмінно  вираховуючи  із  зарплати  намолені  Оленкою  години,  благоволила  нарешті  закрити  свої  старанно  нафарбовані  очі  на  її  короткочасну  відсутність.  Як  же  все  це  Оленці  описати  -  що  вона  непритомніла    по  дорозі  на  роботу,  навчилася  жерти  бутерброди  на  зупинках,  начебто  якийсь  безхатько,  тому  що  іншого  часу  перекусити  у  неї  не  було;  як  протягом  кількох  років  допомагала  батькові  відновити  хоча  б  одне  посвідчення  про  відрядження  до  Чорнобиля  -  адже  всі  інші  документи  спалили,  позбавивши  справжніх  героїв-рятувальників  навіть  права  на  пенсію,  на  відміну  від  чиновників,  що  вчасно  зробили  собі  "правильні"  корочки  і  зараз  наповну  доять  державу!  Після  пережитого  вже  не  хочеться  з  кимось  спати,  тому  що  ти  ...  просто  хочеш  спати,  і  тобі  вже  абсолютно  однаково  -  «тампакс  чи  снікерс»  за  влучним  висловом  Задорнова.
               Оленка  вирішила  коротко  відстрілятися  жартами:
-  Як  казав  один  мій  знайомий,  «треба  брати  заміж  таку,  яку  (крім  мене!)  ніхто  не  захоче»
       Можна  було  б  процитувати  й  українське  прислів'я:  «Не  було  на  молоці  -  НЕ  буде  й  на  сіроватці»,  тільки  Оленка  ніяк  не  могла  згадати  грецький  еквівалент  на  п'яну  голову.  Натомість  чомусь  спливала  на  думку    надрукована  нею  дуже  давно  стаття  про  векселі  для  знайомого  журналіста  фінансового  часопису:  чим  більше  штампів  на  векселі,  тим  вище  він  котується.  Тобто,  якщо  штампа  немає,  ти  не  котуєшься!  Але  це  теж  важко  перекласти  грецькою.
       Такіс  і  Софія  розгубилися.  Адже  не  Оленка  розпочинала  цю  пікантну  тему!  І  вже  точно  не  збиралася  питати,  чому  їх  син  досі  не  одружений,  хоча  досить  багатий  завдяки  своїм  працьовитим  імпозантним  батькам.
         Оленка  вирішила  збити  градус  вражень  від  своєї  останньої  фрази  і  продовжила:
-  Відверто  кажучи,  цей  мій  знайомий  і  досі  -  старий  холостяк:  ніяк  не  ощасливить  нікого  своїм  вибором.
-  А  мій  друг,  з  ким  я  хочу  тебе  познайомити,  вже  розлучився.  Його  колишня  сім'я  живе  окремо,  в  іншому  місті,  -  надихнувся  Такіс.
-  Немає  колишньої  сім'ї,  є  сім'я  зруйнована,  -  Оленка  відчула,  що  п'яніє  ще  сильніше.  Може,  краще  самій  притримати  язика?  Але  існує  логіка,  яку  жодним  випитим  градусом  не  похитнеш,  вона  голосніше  за  будь-які  доведення:  не  кожен  розлучений  чоловік  є  вільним!
-  Елені  права,  -  задумливо  кивнула  Софія.
-  Можна  мені  каву?  Найміцнішу!  -  наполегливо  попросила  Оленка  гарсона,  що  прибирав  сусідній  столик
-  Найміцнішу?  -  той  злегка  здивувався,  поглянувши  на  темне  вікно.
-  Хочу  протверезіти,  -  пояснила  Оленка.  Зазвичай  грецькі  гарсони  визначають  дозу  алкогольного  сп'яніння  відвідувачів  не  гірше  за  лікарів  або  поліцейських.  У  Греції  можна  навіть  за  кермо  сідати,  якщо  ти  випив,  але  не  «вщент  п'яний»,  а  нормальний:  для  кожного  ступеня  сп'яніння  є  окремий  грецький  прикметник.
-  О,  нам  тоді  теж  кави!  -  Софія  зраділа  зміні  теми.  -  Тобі  подобається  "еллініко»?
-  Так,  тут  він  ароматний,  як  ніде!  І  вечеря  -  незрівнянна!  -  щиро  відповіла  Оленка.
Софія  і  Такіс  помітно  повеселішали.
-  Ми  проводимо  тебе  до  номера,  -  розуміюче  прошепотіла  Софія.  -  Завтра  зустрінемося  в  ресторані  -ти  о  котрій  годині  снідаєш?
-  Зазвичай  намагаюсь  якомога  раніше,  але  можу  і  проспати,  -  чесно  відповіла  Оленка.
Довелося  скористатися  ліфтом  -  в  грецьких  готелях  вони  здебільшого  маленькі  і  маловмісні,  але  Софія  і  Такіс  влаштували  будівлю  на  славу.  Ось  і  двері  в  номер  -  здається,  не  помилилася?
-  На  добраніч,  відпочивай!  –  щиро  побажали  їй  Софія  з  Такісом.
 

                                                     Світло,  відблиски  і  морок

Бідні  батьки  і  досі  на  собі  всі  тягнуть,  поки  Міхель  з  Тетяною  «думають  про  майбутнє».
Оленка  поглянула  на  себе  у  величезне  дзеркало  в  передпокої    -  намисто  сліпуче  відблискувало.  У  її  бабусі  було  схоже,  судячи  з  однієї  вцілілої  світлини.  Шкода,  що  вона  здала  свою  спадщину  у  Торсин  під  час  голодомору  в  обмін  на  маленький  мішечок  гречки,  а  тільки  через  багато  років  дізналася  подальшу  долю  фамільної  коштовності  в  останній  день  свого  земного  життя  ...
Бабуся  померла  в  день  народження  її  вірної  подруги  -  доньки  старого  комуніста,  яка  навмисно  одягла  ТЕ  САМЕ  (!)  намисто  і  промовила:  «Мої  батьки  –  шляхетного  походження,  хіба  ти  не  знала?»  Судячи  з  описів  очевидців,  наступної  миті  бабуся,  яка  витримала  війну,  голодомор  і  післявоєнний  безлад,  впала  мертвою.  А  тато  на  її  похованні  кілька  разів  просив  цю  «нерозлучну  подругу»  не  повторювати  вкотре  свій  родовід,  «що  походить  корінням  від  стародавніх  Рюриковичів».
       Недарма  ж  Оленка  два  роки  тому  рада  була  навіть  на  літак  запізнитися,  щоб  купити    в  Афінському  аеропорту  майже  таке  намисто:  без  дорогоцінних  каменів  і  золота,  тільки  перли,  але  яке  схоже  виконання  і  стилістика!
           Сумно  зітхнувши,  Оленка  зняла  намисто,  потім  сукню,  погасила  світло.  Місяць  заглядав  у  вікно,  намагаючись  краще  розгледіти  намистові  перли,  ледве-ледве  торкаючись  відблисків,  зазираючи  на  Оленкині  кучері.  Задушлива,  моторошна  ніч!  І  вітер,  здається  -  незмінний  сильний  суховій!  Скільки  йому  ще  треба  спопеляє  землю?
         Стоп,  хіба  ще  є  земля,  яка  дарує  плоди,  милує  око  квітами,  пашіє    зеленню?  Навкруги  скрізь-  саме  пил  і  попіл,  і  дихати  вже  немає  чим!  Шлях  у  всіх  один,  який  веде  у  темну  нескінченність,  оточену  повним  безлюддям.  Блукай  собі  і  не  озирайся,  вціліти  вже  нічому  –  залишилось  тільки  каміння,  пісок,  тщент!  Оленка  все  життя  йшла  однією-єдиною  можливою  дорогою  без  права  вибору,  спотикаючись,  задихаючись,  ледве  тримаючись  на  ногах,  перемагаючи  біль  і  втому,  насилу  вгадуючи  напрямок  в  напівтемряві.
Раптом  вона  відчула,  що  впала  прямо  в  тліюче  вугілля.  Обернулася  –  це  ж  пропалені  втщерт  корчі!  Скільки  таких  іще  пасток  попереду,  що  заважають  врятуватися?  Оленка  розлютилася  і  смикнула  корчі  на  себе  -  виявилося,  це  не  деревне  вугілля,  а  шматок  спаленої  огорожі,  повністю  вкритий  попелом.  Оленка  дмухнула  на  нього  і  розглянула  прикрасу  на  спаленому  паркані  -  ковану  квітку!  Оленка  знову  потерла  попіл  -  побачила  іншу  квітку,  трохи  меншу.  Дбайливо  притримуючи  огорожу,  підняла  її  вище  -  квіти  заблищали!  Значить,  скоро  ранок?  Ніч  -  це  не  назавжди?  І  сонце  зійде  обов'язково,  навіть  якщо  зараз,  в  цю  хвилину,  ми  його  не  бачимо!  Оленка  озирнулася  -  дійсно,  сонячний  промінь  вже  блиснув  і  зазвучала  мелодія  ...  "When  the  smoke  is  going  down"!
           Птахи  невгамовно  цокотіли  в  саду,  намагаючись  перекричати  ноти  пісні.  Цікаво,  звідки  вона  звучить  рано-вранці?
           Оленка  остаточно  прокинулася,  але  мелодія  не  припинялася.  Ривком  схопила  мобільник  -  виявляється,  їй  дзвонять!  Так,  вона  намагалася  видалити  "When  the  smoke  is  going  down"  вчора  з  плеєра,  але  дзвінок  для  нових  абонентів  не  поміняла:  Hello!  Хто  наярює  в  таку  рань?  Що  трапилося???
-  Доброго  ранку,  Олена!  Впізнала  мене?  -  жіночий  голос  в  трубці  лунав  хвацько-інтригуюче.
-  Не  дуже,  -  невдоволено  пробуркотіла  Оленка.
-  Це  Марина,  ми  з  тобою  вчилися  в  університеті,  згадала  нарешті?  -  продовжував    той  самий  бадьорий  голос.
-  Здрастуй,  Марина,  -  мляво  прошипіла  Оленка.
-  Тут  така  справа  -  моя  донька  на  бюджетний  не  поступила,  їй  вчора  ввечері  запропонували  іншу  групу,  але  треба  доздати  німецьку.  Ти  не  могла  б  допомогти  нам  як  репетитор?  Залишилося  всього  декілька  днів,  питання  -  горить,  а  ти,  наскільки  я  пам'ятаю,  завжди  брала  підробітки?
«Знову  -«  горить  »?  У  всіх  все  горить  -  іспити,  житло,  близькі  люди  ?!  »  -  подумала  Оленка.  Але  практика  підказувала:  якщо  вимкнути  слухавку,  Марина  подзвонить  ще.  Незважаючи  на  вартість  міжнародного  зв'язку,  спробувала  їй  пояснити:
-  Подивися,  будь  ласка,  оголошення  ...
-  Репетитори  в  таку  спекотну  пору  працюють  тільки  з  підготовленими  дітьми!  Ти  зрозумій  -  моя  дівчинка  дуже  талановита,  сприйнятлива,  чутлива,  вона  займалася  і  танцями,  і  співом,  і  малюванням  -  як  же  я  могла  її  ще  й  німецькою  мовою  мучити?  А  ти,  я  знаю,  всім  допомагала  навіть  в  неможливих  випадках,  тому  що  в  тебе  грошей  бракувало,  -  голос  Марини  набув  артистичного  тремтіння.
І  тут  Оленка  істерично  заржала,  почувши  про  «жарку  пору»,  «грошей  бракувало»  і  «сприйнятливу  чутливу  дівчинку»:
-  Зрозумій,  Марина:  я  не  потребую  твоїх  грошей  і  перебуваю  за  межами  України.
-  А,  так  ти  до  Німеччини  поїхала?  Заміж  вийшла?  А  діти  є?  -  бомбардувала  питаннями  Марина.
-  Ти  хотіла  запитати,  чи  беру  я  для  дітей  репетиторів?  Відповім  -  "ні"!  А  тобі  і  доньці  щиро  бажаю  успіхів,  -  Оленка  нарешті  поклала  трубку.
             "When  the  smoke  is  going  down"  ...  «Якщо  світло  розвіяло  морок»  ...  Нехай  же  звучить  ця  мелодія!  Добре,  що  не  вирубила  її  остаточно  з  памяті  мобільного!  Навіщо  чути  атакуючі  питання  з  давнього  минулого  часу?  Їх  варто  забути  назавжди!
         Оленка  вперше  в  житті  подякувала  Богові  за  амнезію  -  результат  побоїв  в  далекій  молодості.  Як  же  це  здорово  -  відмовитися  від  минулого  з  нескінченним    болем  і  турботами,  а  думати  тільки  про  сьогодення!  Про  те,  що  сонечко  ось-ось  зійде  над  містом,  що  птахи  щебечуть  в  саду,  духмяніють  туя  і  спаржа,  а  вітер  боязко  грає  пелюстками  троянд.  Очікують  гостей  мальовнича  тераса  з  пальмовою  алеєю,  оливковий  сад  внизу  біля  самого  входу  в  готель  і  ласкаві  хвилі.  І  нехай  назавжди  піде  в  минуле  той  університет  з  вічними  пошуками  роботи  і  Чорнобильським  вітром!
                   На  вулиці  пролунало  чиєсь  гикання.  "Напевно,  якийсь  фанат  повертається  з  футбольного  матчу?"  -  подумала  Оленка.  Їй  часто  доводилося  чути  такі  вигуки  біля  стадіону  "Олімпійський",  якщо  приходила  в  найближчий  супермаркет  за  покупками  під  час  матчу.  А  тут  вона  -  на  батьківщині  Олімпійських  ігор,  фанати  не  дозволять    це  забути.
     Ноги  самі  понесли    боковими  сходами  до  саду.  Яка  краса!  Пахощі  троянд  -  і  жодної  душі  навколо.  Сонце  благословляє  кожну  з  них,  а  вони  -  відповідають  йому  взаємністю.  Різні  -  білі,  червоні,  а  он  там  -  і  бордові,  що  розпускаються,  не  звертаючи  увагу  на  море,  адже  у  них  своя  ...  роса-краса!  Навіщо  їм  більше?  Маленької  крапельки  вологи  достатньо,  щоб  відтінити  красу,  що  йде  зсередини!  А  якщо  немає  краси  зсередини  -  то  ніяке  море  ззовні  не  допоможе.
-  Стій!  Стій!  -  почула  Оленка  знайомий  голос.  Їй  назустріч  бігла  Софія.
-  Ще  секундочку  почекай  -  я  хочу  тебе  сфотографувати,  -  Софія  швидко  клацнула  смартфоном.  -  Подивися,  яка  гармонійна  твоя  природна  краса!  Доброго  ранку,  моя  люба!  Як  ти  відпочила?
Вони  чмокнулися  в  щічку.  Очі  Софії  блищали  радісною  ейфорією.
-  Сподіваюся,  ти  не  проти,  якщо  ми  цей  кадр  віддамо  рекламістам?  Вони  весь  час  фотографують  номера  будівлі  та  море,  залишаючи  поза  увагою  наш  сад!  Я  дуже  рада,  що  нарешті  знайшлася  душа,  яка  оцінила  мою  багаторічну  працю!
-  Хіба  можна  її  не  оцінити?  Шкода,  я  вчора  була  занадто  втомленою  і  не  пішла  гуляти  прямо  сюди!  А  відпочила  я  добре  –  ліжко  таке,  як  треба!  -  бадьоро  відповіла  Оленка.
Софія  уся  аж  засяяла:
-  Я  самостійно  обирала  ліжка  з  якісними  матрацами.  Ти  помітила,  що  всі  меблі  в  номері  –  з  натурального  дерева?
-  Я  ніби  повернулася  в  дитинство  -  тоді  ще  були  натуральні  якісні  вироби,  які  тепер  днем  з  вогнем  не  знайдеш!
-  Міхель  сказав,  -  Софія  перейшла  на  напівшепіт,  -  що  Тетяна  погодилася  на  контракт,  ми  навіть  знайшли  грецького  адвоката,  що  володіє  українською  мовою!  Отже,  спасибі  тобі  за  потрібну  рекомендацію,  -  Софія  чмокнула  Оленку  в  щічку  ще  раз.
-  Нема  за  що,  -  тихо  відповіла  Оленка,  насилу  пригадуючи  вчорашні  розмови.  Вона  зараз  пам'ятала  тільки  одне:  говорили  багато  і  довго.  а  що  конкретно  -  абсолютно  вилетіло  з  голови.  «Воно  й  на  краще!»  -  блиснула  в  неї  думка.  «Віват,  амнезія!»  -  щиро  зраділа  вона,  але  вигляду  не  подавала  -  хіба  її  зрозуміють?
-  Ми  прямо  зараз  виїжджаємо  до  нотаріального  перекладача  -  нам  ще  треба  цілу  купу  паперів  підготувати,  -  Софія  багатозначно  підняла  брови.  -  Ти  не  нудьгуватимеш?
-  Ну,  що  Ви  -  тут  стільки  магазинчиків  видно  по  дорозі!
-  Дуже  добре!  Сніданок  тобі  в  залу  або  на  терасу?
-  Звичайно,  на  терасу  -  гріх  замикатися  в  чотирьох  стінах  від  такої  краси,  -  Оленка  знову  вдихнула  аромат  троянд.
-  Я  попрошу,  щоб  тобі  винесли  стілець  прямо  сюди,  під  гранатове  дерево!  Влаштує?
-  Чудово  ...  і  апельсинки  поруч!
-  Лимонні  дерева  трохи  далі  -  ти  їх  ще  не  бачила?
-  Обов'язково  подивлюся  після  сніданку.  У  Вас  дійсно  шикарний  сад,  Софія!  Вдалого  дня!
-  Дякую!  Ми  вже  їдемо,  а  ти  -  почувайся  як  удома.  Якщо  щось  треба  -  говори  на  рецепції,  вони  зроблять  для  тебе  все!
«Рецепція  ...  рецепція  ...  Я  щось  хотіла  у  них  вчора  запитати  ...  Щось  дуже  важливе»,  -  Оленка  ніяк  не  могла  пригадати  і  машинально  рушила  до  свого  столика  в  саду.
-  Hello!  -  дружно  привіталася  з  нею  англійська  родина  по  дорозі  в  ресторан.
-  Hello!  -  відповіла  Оленка.  «Це  таке  щастя  -  якщо  з  тобою  вітаються,  але  при  цьому  нічого  від  тебе  не  очікують,  крім  відповідного  вітання,»  -  промайнуло  в  голові.
       Атмосфера  в  садку  -  просто  ідеальна,  дякувати  Софії  -  у  неї  відмінний  смак!  Гілки  апельсинових  і  гранатових  дерев  рятували  від  спекотних  променів,  наповнюючи  повітря  терпким  ароматом.  Оленка  закидала  в  рот  одну  оливку  за  іншою,  не  відчуваючи  присмаку  і  втративши  рахунок  калоріям  ...  «Що  я  хотіла  вчора  запитати  на  рецепції?»  -  її  мучило  тільки  одне  питання.  Нарешті  оливки  дійшли  кінця  -  Оленка  долучилася  до  фети,  слабко  відрізняючи  її  смак  від  оливок,  хіба  що  за  кольором.  І  раптом  відчула,  що  хтось  гладить  її  зі  спини!  Стрімко  обернулася  -  і  мало  не  попросила  пробачення:  це  шикарна  бордова  троянда  віддано  терла  шовковими  пелюстками  її  плечі,  притулившись  то  однією,  то  іншою  крапелькою  роси.  Садова  красуня  готова  подарувати  найцінніше,  що  у  неї  є  у  спекотний  день  -  крапельку  роси!
       Оленка  притулилася  щічкою  до  троянди  і  побачила  за  нею  іншу,  тільки  вище.  Потягнулася,  дістала  і  занурилася  в  аромат:  навіщо  парфуми,  якщо  є  сад?  Над  трояндами  зявилося  сонце  -  Оленка  здригнулася:  зовсім  недавно  вона  бачила  таку  картинку,  але  де?  Коли  саме?
       Пам'ять  підводила  частіше,  про  що  лікарі  давно  попереджали.  Гаразд,  все  одно  не  дано  поки  згадати  про  питання  до  рецепції  ,  треба  випити  кави  з  молоком  і  пробігтися  по  магазинах!
       Перше,  що  вона  почула,  вийшовши  за  межі  готелю,  -  це  вигуки  ринкових  торговців,  які  перебивають  навіть  шум  траси.  Звичайно,  в  Греції  вміє  торгувати  на  ринку  в  першу  чергу  той,  хто  голосно  кричить  -  це  найважливіше  вимога!  При  такому  розкладі  переважна  більшість  продавців  -  чоловіки,  не  кажучи  вже  про  інші  чисто  чоловічі  якості:  «вантажопідйомності»  і  «обороноздатності»,  адже  останнім  часом  навіть  у  Греції  з'явилося  досить  заїжджих  злодіїв,  хоча  етнічний  грек  не  вкраде  ніколи  і  нічого:  це  генетично  не  передбачено  !
         Отже,  ринок  вирував.  «Ενα  ευρω»,  «Εναμιση  ευρω»  -  чулося  звідусіль  серед  рядів  високих  гір  персиків,  слив,  помідорів  ...  «Ух  ти,  в  цьому  році  у  них  картопля  дешевше,  ніж  у  нас  ...  Мабуть,  її  в  горах  легше  вирощувати,  »-  не  без  сарказму  подумала  Оленка,  адже  вона  -  типово  міська  мешканка.  Взагалі-то  її  цікавили  не  овочі  і  не  фрукти  -  в  готелі  вона  вже  їх  продегустувала  і  залишилася  задоволена  на  найближчий  час.  Але  на  ринки  іноді  привозять  натуральну  оливкову  косметику  місцевих  фірм  -  прекрасне  співвідношення  ціни  і  якості  з  незмінно  чудовим  результатом,  а  якщо  ще  й  протестувати  дадуть  -  взагалі  клас!  
   З  такими  думками  вона  блукала  по  рядах,  де  поступово  стихала  за  обсягами  і  зростала  за  криками  торгівля.  І  раптово  побачила  ...  купальник!  Ні,  вона  з  самого  початку  не  була  налаштована  придбавати  купальники  -  цього  краму  у  неї  і  так  вистачає,  але  один  з  представлених  на  гірлянді  був  точною  копією  ...  «модельного»,  «ексклюзивного»  «ти  не  уявляєш,  скільки  коштує»  купальника  фотомоделі  з  календаря,  привезеного  одного  разу  Філіпом  з  Кіпру  в  якості  сувеніра  ...  Ось  це  так!  І  кільце  таке  ж  посередині,  і  обрамлення  ланцюжками,  і  загальний  фасон!
-  Скільки  коштує?  -  запитала  вона  молодого  хлопця,  який  допомагав  продавати  своїй  мамі,  буквально  обліпленій  дамами,  охочими  оновити  пляжний  гардероб.
-  Десять  євро,  з  Вас  -  сім.
-  А  що  це  за  знижка  у  Вас  з  ранку?  -  Оленка  засумнівалася,  чи  це  не  секонд  хенд?
-  Це  останній  розмір  -  великі  вже  розібрали,  -  пояснив  хлопець.
-  Де  можна  приміряти?  -  Оленка  відчула  азарт.
-  А  навіщо  Вам  приміряти?  -  продавець  оцінююче  на  Ленку.  -  Ви  в  нього  влізете,  я  впевнений!
-  А  якщо  вивалюся?  -  Оленка  не  втрачала  наполегливості.
-  Що  вам  треба?  -  витріщив  очі  хлопець.
-  Як  що?  Кабінка  і  дзеркало!  -  випалила  Оленка.
Хлопець  замислився  на  пів  секунди  і  сказав:
-  Йдіть  за  мною!
Пройшовши  нескінченні  ряди  пляжного  одягу,  нарешті  вийшли  за  територію  ринку.
-  Куди  ми  йдемо?  -  занепокоїлася  Оленка.
Хлопець  підійшов  до  вантажівки  і  відкрив  двері:
-  Ось  тобі  -  кабіна  і  дзеркало!  Лобове  скло  завішене  -  можеш  приміряти  купальник!
           Оленка  коливалася  зовсім  недовго  -  ну  де  ще  вона  спробує  такої  екзотики?
А  купальник  ,  і  правда,  класно  виглядає  -  модель,  календар  на  наступний  рік  вже  майже  готовий!  Треба  знімати  швидше,  щоб  не  стати  зіркою  номер  один  в  масштабах  ринку.
-  Я  ж  казав,  а  ти  не  вірила,  -  ображено  протягнув  хлопець,  простягаючи  з  десятки  решту.  Кредитну  карту  брати  не  схотів  -  попередив  про  додаткової  комісії  в  2%.  Що  ж,  спасибі  -  і  за  покупку,  і  за  попередження.
Початок  дня  дуже  вдалий,  а  тепер  треба  вибратися  в  центр!
-  Арчі,  мій  любий  Арчі,  хороший  хлопчик,  -  почувши  рідну  російську  мову,  Оленка  озирнулася.  За  нею,  розкривши  пащу,  стояв  здоровенний  доберман!
-  Ось  так,  ось  так,  маленький,  холллосий,  -  шепелявила  худорлява  руда  немолода  жінка  на  адресу  свого  улюбленця,  догодницьки  присівши  перед  ним  навпочіпки  і  улесливо  заглядаючи  в  пащу.
     Оленку  пройняли  дріжаки.
-  Dont  worry!  -  браво  заявила  їй  «подруга»  пса,  а  потім  звернулася  до  продавщиці  квасолі:
-  Екск'юз  ми,  вер  із  зе  дог-шоп?
Тітонька  в  літах  уважно  подивилася  на  неї  і  уточнила:
-  Do  you  want  to  buy  the  second  dog?
-  No,  just  the  food  for  my  pretty  boy,  -  запевнила  собача  подруга.
-  Oh,  it`s  over  there,  straight  ahead  at  the  street,  not  toо  far  from  here,  -  продавщиця  вказала  у  напрямку  до  траси.
       Оленка  витерла  піт  з  чола.  Звичайно,  це  вона  повинна  була  вибачитися,  що  посміла  стати  у  пса  на  шляху!  Тим  часом  його  господиня  поїхала  автівкою,  сповнена  любові  до  тварин,  не  беручи  до  уваги  голубів,  їжачків  і  білок,  яких  автолюбителям  частенько  доводиться  намертво  припечатувати  до  асфальту!  З  Німеччини  Оленці  взагалі  страшну  статистику  довелося  колись  переводити,  а  в  Польщі  всі  шосе  відгороджені  від  лісу  суцільним  височенним  парканом,  щоб  тварини  не  потрапляли  під  машини.  Однак  людині,  закоханій  у  власного  пса,  часто  здається,  що  вона  любить  весь  світ,  і  ні  в  якому  разі  нікому  не  здатна  заподіяти  шкоди.  Тварин  люблять  такою  мірою,  що  в  окремих  ситуаціях  замість  того,  щоб  сказати  «на  жаль,  ми  -  скоти»  тільки,  виправдовуючись,  зітхають:  «ну,  ми  ж  -  люди»  ...  Оленка  вже  встигла  вивчити,  як  перекладається  ця  фраза  з  людської  мови  на  зрозумілу  і  що  це  означає  по  суті.
-  Are  you  all  right?  -  запитала  продавщиця  квасолі  в  Оленки.  Так,  в  Греції  тебе  ніколи  не  залишать  помирати  на  вулиці  -  може,  комусь  це  і  в  напряг,  але  тільки  не  Оленці!
-  Так,  -  відповіла  Оленка  грецькою.  Перед  очима  забігали  мурашки.
-  Пригостити  Вас  лимонадом,  дівчино?  -  запропонував  міцний  кучерявий  хлопець,  який  продавав  гранати,  чий  розмитий  силует  проступав  Оленці  крізь  мурашковість  в  очах
Тим  часом  відкупоренная  пляшечка  опинилася  у  неї  в  руках  -  Оленка  жадібно  ковтнула,  ледве  вимовляючи  "Спасибі".
-  Бери  гранат,  -  хлопець  підніс  на  вибір  декілька  соковитих  гранатів.  -  Пригощайся!  Які  фрукти  ти  любиш?
-  Персики,  -  мляво  посміхнулася  Оленка.
-  Такі?  -  простягнув  їй  хлопець.  Оленці  не  вистачило  однієї  руки,  щоб  схопити  частування  -  знадобилося  цілих  дві,  щоб  впоратися  із  завданням!  Видимість  набагато  покращилась  -  чи  то  після  лимонаду,  то  чи  персики  виблискували  занадто  яскраво?
-  Ενα  ευρω!  Ενα  ευρω!  -  миттєво  вигукнув  продавець  відвідувачам  ринку.  
     Спостерігаючи,  як  Оленка  жадібно  поглинає  плоди  грецького  врожаю,  за  персиками  миттю  вишикувалася  черга.
-  Ти  їсти  хочеш?  -  поцікавився  у  неї  продавець.
 У  Греції  це  складне  питання  -  сказати,  що  не  хочеш  їсти,  означає  образити.
-  Трохи,  -  слабо  посміхнулася  Оленка  у  відповідь.
-  Ось  зараз  допродамо  фрукти,  збираємо  речі  і  їдемо  в  таверну  високо  в  гори,  в  селище  Прокопі,  знаєш?
-  Чесно  кажучи,  ні,  -  здригнула  плечима  Оленка.
-  Да  ти  що?  А  ще  -  росіянка!  -  округлив  очі  хлопець.  Тільки  тепер  вона  розглянула  як  слід  його  темні  кучері,  за  якими  прагли  сховатися  чіпкі  уважні  очі.
-  А-а,  по  акценту  відчуваєте,  -  засмутилася  Оленка,  ніяк  не  переходячи  «на  ти»:  в  Греції  звернення  на  «Ви»  вживають  тільки  до  тих  людей,  з  якими  не  дуже-то  хочеться  розмовляти  (незалежно  від  віку  і  положення  в  суспільстві  ),  класичний  приклад  -  чиновники!  А  якщо  ти  «у  близьких  стосунках»  або  хоча  б  на  «нейтральній  ноті»  -  то  чому  б  і  не  «тикати»?  Це  не  вважається  образою,  на  відміну  від  Росії  чи  України.
-  Ні,  все  нормально,  я  цілком  тебе  розумію!  Ти  добре  говориш,  правда,  -  вигукнув  хлопець
-  На  Евіі  говорю  без  напрягу,  -  зітхнула  Оленка.
-  Мене  Артеміс  звати,  а  тебе?
-  Елені
-  Ти  знаєш,  що  в  селищі  Прокопі  є  храм  Іоанна  Руського,  великого  святого?  Люди  мандрують  з  усіх  кінців  світу,  щоб  поклонитися  йому.  Ти  б  бачила,  скільки  там  народу  27  травня,  в  день  його  пам'яті!
Оленка  колись  чула  це  ім'я,  але  деталей  не  знала.  Звичайно,  їй  було  б  цікаво  відвідати  святі  місця,  тим  більше  -  з  таким  натхненним  гідом!
Артеміс  тим  часом  продав  останній  гранат,  склав  ящики  в  мікрофуру  з  причепом:
-  За  10  хвилин  буду!  Почекаєш  мене?  Тут,  у  затінку?
-  Звичайно!
       Оленці  не  довелося  довго  чекати  -  Артеміс  в  білосніжній  футболці  і  нових  джинсах  прикотив  вже  на  легковій  машині,  хвацько  відкривши  двері.  В  автівці  мовило  радіо:  «Кількість  жертв  зростає  з  кожною  годиною.  Багато  хто  залишився  під  завалами.  Якщо  ваші  родичі  або  знайомі  загубилися  в  Маті  -  телефонуйте  ...  »

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916971
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2021


Зустрілися два береги

Men  can  meet,  but  mountains  never
Не  презирайте  ни  одного  из  малых  сих  (Евангелие  от  Матфея  18  стих  10)
Возвеличу  малих  отих  рабів  німих!  Я  на  сторожі  коло  їх  поставлю  слово
Т.Г.Шевченко
 



                                                                                             Дим

Дим  накривав  усе,  його  гіркий  присмак  не  дозволяв  дихати.  Невгамовно  сльозилися  очі.  Шлях  загубився.  Здалеку  долинали  несамовиті  крики  людей  і  сигнали  автівок,  раптово  залишених  у  сосновому  бору,  який  за  лічені  секунди  з  тріском  охопило  полум'я.  «Тільки  б  ВІН  не  згорів!»  -  свердлило  в  голові,  поки  Оленка  летіла  куди  очі  до  моря.  Зупинятися  не  можна,  бо  згориш  живцем  ...
Пролунали  оплески  і  ...  Оленка  прокинулася.  "Хто  він?  Про  кого  я  подумала  уві  сні?  »  -  не  покидала  думка.  На  щастя,  це  лише  сон-Оленка  звикла  спати,  де  доведеться:  в  аеропорту,  на  вокзалі,  в  автівці,  а  тепер  вищий  пілотаж  -  у  літаку.
Пасажири  невгамовно  аплодували  пілотові  щирими  «Браво!»
-  Навіть  на  стілець  не  завжди  так  м'яко  сядеш,  -  правомірно  помітила  її  сусідка  по  ряду,  що  їхала  з  чоловіком,  в  рази  старшим  за  неї.  Кавалер  сопів,  йому  не  подобалося  геть  усе  -  і  стюардеси,  що  майже  не  говорять  російською,  а  тільки  грецькою  й  англійською,  і  ціни  на  сувеніри,  і  їжа  (відмінної  якості,  хоч  і  не  ресторан  високої  кухні)  .  Навіть  немовлята  вели  себе  витримано,  як  космонавти!  А  цей  мужик  -  із  молодою  коханкою,  доглянутий,  ще  не  зовсім  старий  -  що  йому  не  догодило?
-  Ой,  у  цих  Афінах  за  перекур  в  аеропорту  500  євро  штраф!  -  тривали  його  подальші  обурення.
Цікаво,  а  де  менше?  Чи  йому  кортить  посперечатися  із  поліціянтами?  На  Кіпрі,  до  речі,  в  п'ятизірковому  готелі  штраф  650  євро  -  для  курців-початківців  ...
Бортпровідниці  чемно  посміхалися  пасажирам,  що  просувались  до  виходу.  Оленка  щиро  подякувала  екіпажу  грецькою  мовою  -  вона  не  просто  закінчила  ВНЗ  за  фахом,  але  й  працює  -  в  Греції,  на  Кіпрі,  та  мало  де  ще!
-  І  ми  дякуємо  Вам!  -  посміхнулася  їй  старша  бортпровідниця.
Людей  багато:  пік  «високого»  сезону!  Оленка  намагалася  не  літати  в  Грецію  в  цей  період,  хіба  що  за  терміновими  завданням  по  роботі.  А  тут  шеф,  відомий  Філіппос  Анастасопулос,  наполегливо  благав  відвідати  з  «особистих  питань»  свого  старого  знайомого,  який  вже  встиг  привітати  Оленку  і  з  Великоднем,  і  з  Трійцею,  і  з  Днем  Ангела  (який  в  Греції  шанують  не  менше,  аніж  день  народження).  «Йому  щось  від  тебе  треба,  цьому  «  старому  доброму  знайомому!  »  -  попереджав  Оленку  занепокоєний  батько.  Оленка  облітала  всю  Україну  і  не  тільки  -  ніколи  її  тато  не  хвилювався,  навпаки  -  підтримував,  якщо  донька  на  перших  порах  сумнівалася  і  лякалася.  Але  тут  щось  тато  сам  не  свій!  А  вже  його  інтуїція  рідко  підводить  -  він  же  інженер-геолог  не  тільки  за  освітою!  Мама,  навпаки,  зраділа  в  надії,  що  Оленка  нарешті  створить  сім'ю:  «Інакше  навіщо  цей  Атакіс  стільки  раз  тобі  дзвонить?»  Відверто  кажучи,  Такіс  (саме  так  правильно  звучить  його  ім'я,  Атакісом  мама  прозвала  виключно  за  наполегливість)  вже  надіслав  фотографію  свого  сина:  красень,  майже  Нікос  Вертіс!
Афіни  зустрічали  туристів  загадковим  досвітнім  небом,  де-не-де  укритим  зірочками.  І  свіжістю  ранкового  вітерця  ...
-  Тут  повітря  чистіше  за  наші  санаторії!  -  не  приховувала  свого  захоплення  Оленкина  сусідка  по  ряду  в  літаку,  проте  їй  не  вдавалося  підняти  настрій  своєму  «бувалому  в  бувальцях»  супутнику.
На  прикордонний  контроль  українські  пасажири  прибули  разом  із  китайськими,  спритно  і  непохитно  штурмуючими  пропускний  пункт,  незмінно  проголошуючий  різними  мовами  світу  «Ласкаво  просимо  до  Атени!»
"I  am  sorry  -  we  are  first!»  -  впевнено  зупинила  Оленка  китайську  експансію.  На  щастя,  англійською  вона  теж  непогано  володіла!
«Ги-ги!»  -  відповів  їй  молодий  китаєць  «інтернаціональною»  мовою,  багатьом  зрозумілою.  Йому  довелося  пихато  потрусити  рудим  фарбованим  волоссям  і  більше  не  штовхатись.
Нарешті  дійшла  Оленкина  черга  на  паспортний  контроль  -  після  мам,  бабусь  і  закоханих.  Прикордонник  не  поспішаючи  розкрив  її  паспорт.  Перегорнув  одну  сторінку,  іншу,  вкотре  подивився  Оленці  в  очі  крізь  шибку  кабінки.  «Що  йому  так  не  подобається  ?!»  -  подумала  Оленка
-  Так,  «Олена»,  значить  ...  -  задумливо  промовив  молодий  прикордонник.
-  «Елені»  грецькою,  -  вона  намагалась  не  втрачати  спокою.
Службовець  встав  і  пішов  в  іншу  кабінку.  Черга  обурювалася  різними  мовами  -  від  української  до  китайської!  «Начебто  на  роботу  поспішають,  де  за  запізнення  -  депреміювання,»  -  подумала  Оленка.  Так,  їй  довелося  попрацювати  і  в  такому  режимі  -  коли  за  зайву  витрату  стрижня  в  авторучці  було  позбавлення  премії,  не  кажучи  вже  про  запізнення  на  роботу!
-  Навіщо  Ви  приїхали  до  Греції  тільки  на  три  доби?  -  запитав  Оленку  вже  інший  прикордонник,  немолодий  і  вельми  суворий  зовні.
-  Адже  у  нас  же  «безвіз»  -  до  90  днів  немає  проблем,  -  Оленка  вже  почала  сумніватися  не  лише  в  «безвізі».
-  У  тому-то  й  справа,  -  продовжував  прикордонник.  -  Ви  можете  бути  і  довше,  але  прибули  тільки  на  3  дні  в  пік  сезону?  -  він  окинув  Оленку  підозрілим  холодним  поглядом.
Як  же  йому  пояснити?  Адже  не  хотілося  жити  на  забезпеченні  незнайомих  людей  більше  3  днів.  Ще  бабуся  (спадкова  дворянка!)  вчила:  «Гості,  дитинко,  на  третій  день  псуються  »
І  тут  Оленка  знайшла  правильну  відповідь  на  питання  прикордонної  застави  -  розстебнула  курточку  і  скинула  її  з  плечей.  Прикордонники  ледве  не  вилетіли  з  кабінки  -  стриптизу  бояться,  чи  що?
-  Бачите,  що  написано  у  мене  на  футболці?  -  красуючись,  запитала  Оленка,  відкинувши  назад  біляве  довге  волосся  і  демонструючи  обтягуючий  топ  з  ручною  вишивкою.  -  «Серце  не  піде  на  торги,  хоч  має  знижку!»  -  продекламувала  вона  грецькою.
Прикордонники,  вилупивши  очі,  переглянулися.
-  Знаєте,  з  якої  пісні  ці  слова?  -  повіривши  в  себе,  продовжувала  Оленка.  -  Отож-то  й  воно,  жоден  грек  не  знає  цю  прекрасну  пісню,  а  я  знаю,  тому  що  я  -  сестра  Нікоса  Ікономопулоса!  Хіба  ж  ви  по  очах  не  бачите,  як  ми  з  ним  схожі?  А  він  так  чекає  на  свою  сестру!
Знемілий  від  подиву  молодий  прикордонник  бомбанув  штамп  в  її  паспорт.  Тепер  шлях  вільний!
В  Австрії  чи  в  Німеччині  цей  жарт  навряд  чи  оцінили  б.  Але  тут  Греція  -  і  все  по-іншому.  Жарти  -  теж  своєрідні:  адже  у  Нікоса  Ікономопулоса  немає  сестер  -  тільки  брати,  і  Оленка  це  знала.
Подорож  без  багажу  -  економія  не  тільки  грошей  на  квиток,  але  й  часу  на  очікування  у  «стрічки  роздачі».  «Двері  свободи»  нарешті  відкрилися  –  постав  натовп  зустрічаючих-очікуючих,  з  табличками  і  без.  Назустріч  наближався  надзвичайно  красивий  хлопець,  неймовірно  схожий  на  Нікоса  Вертіса!  Невже  син  Атакіса  вирішив  зробити  їй  сюрприз?  З-за  спини  молодик  дістав  величезні  червоні  троянди  зі  словами:
-  Я  на  тебе  чекав  усе  життя!  -  і  простягнув  букет  приголомшеній  Оленці  ...
-  Ти  мені  кажеш  чи  цій  дівчині?  –  пролунав  за  нею  невдоволений  жіночий  голос.
«Віслятко,  на  якому  Господь  в'їжджав  до  Єрусалима,  теж  вважало,  що  це  його  квітами  і  пальмовим  гіллям  зустрічають,»  -  згадала  Оленка  слова  проповіді  і  відійшла.  Звичайно,  цей  молодик  звертався  не  до  неї,  а  до  іншої  дівчини,  яка  йшла  слідом,  але  він  не  міг  відірвати  очей  від  Оленкиного  намиста,  що  вдало  гармонувало  з  топом  «Серце  поступається,  але  не  продається».  Декілька  років  тому,  саме  тут,  в  аеропорту  Елефтеріоса  Венезелоса,  ризикуючи  запізнитися  на  літак,  Оленка  придбала  це  намисто,  яке  досі  носить  із  величезним  задоволенням.  А  з  ароматом  справжньої  кави  «Еллініко»  задоволення  зростає  в  геометричній  прогресії.
Найсмачнішу  каву    в  житті  Оленка  пила  в  Сіагас-Біч,  на  пляжі  із  духмяним  полином,  під  покровом  зірок  безкрайнього  темно-оксамитового  неба  Коринфії.  Аеропортовська  кав'ярня  намагається  не  відставати  від  пристойних  закладів  і  пропонує  досить  цікаві  варіанти.
 Оленка  присіла  і  занурилася  у  спогади.  Ніхто  її  не  зустрічав.  Занадто  рано,  пороми  на  Евію  поки  що    не  ходять,  а  до  порту  ще  треба  доїхати.  Перший  автобус  прибуде  тільки  через  півтори-дві  години,  є  час  випити  кави,  відчувши  таємничу  атмосферу  аеропорту,  який  проводжає  неземною  музикою,  а  зустрічає  затишком  і  спокоєм,  оповитим  небесно-блакитною  підсвіткою.
Оленка  запевнила  Атакіса  (тобто,  Такіса  –  хоча  б  мамино  прізвисько  з  вуст  не  злетіло!),  що  вона  знає  шлях  до  Евіі  і  прибуде  на  поромі  самостійно.  Але,  підпливаючи  до  порту,  зателефонує  або  напише  повідомлення.
Греки  дуже  гостинні,  незважаючи  на  фах  -  ось  хоча  б  цей  сусід  за  столиком  у  кавярні,  який  люб'язно  запропонував  Оленці  солодку  булочку,  на  що  довелося  тричі  відмовитися,  пославшись  на  збереження  фігури.  «У  Вас  прекрасне  тіло!»  -  запевнив  молодий  грек.  «Тому  мені  є  що  втрачати,»  -  не  розгубилася  Оленка.  Адже  якщо  їсти  все,  що  пропонують  в  Греції,  то  літаки  перестануть  злітати  з  аеропорту  Елефтеріоса  Венезелоса  ...
Що  це?  Блищить  під  ногами  -  10  євроцентів?  Ні,  українські  10  копійок,  ба!  Набагато  менше,  ніж  10  євроцентів,  і  навіть  в  Україні  на  них  нічого  не  купиш,  але  ...
Знайти  10  копійок  для  Оленки  -  гарна  прикмета!  Колись,  маючи  лічені  копійки  на  руках,  вона  благала  тітоньку  в  метро  пропустити  її  без  жетона  «до  університету»,  але  та  відмовилася:  «Ти  -  молода,  здорова,  чому  ж  я  повинна  тебе  пропускати  разом  із  бабусями?  Іди  працюй!"  
   Роботу  Оленка  шукала  щодня,  довго  і  нудно,  оглядаючи  газети  і  журнали,  ганяючи  по  всьому  Києву,  але  звідусюди  отримувала  відмову  або  мовчання.  Одні  казали:  «Ви  ще  молода  -  скоро  народите  маленьких  дітлахів!  А  хто  має  за  Вас  працювати?  »  (дітей,  до  речі,  в  Оленки  немає,  не  було  і  не  ніколи  вже  не  буде).  Інші  роботодавці  докоряли  їй  відсутністю  інвалідності:  «Нам  на  роботу  потрібен  інвалід,  соціально  незахищена  особа  за  квотою,  а  Ви  і  без  нас  роботу  знайдете.»  Щоразу  після  таких  співбесід  Оленка  відчувала  себе  зайвонародженою,  але  пошуки  не  спиняла.  І  ось  одного  разу  біля  тієї  ж  тітки  в  метро,  що  не  пускала  Оленку  до  ескалатора,  раптом  блиснула  ...  монетка  в  10  копійок!  Її  не  візьмуть  навіть  жебраки  -  це  занадто  принизливо  для  їх  «почуття  власної  гідності».  Оленка  не  сприймала  це  почуття  (до  кого  ж  його,  справді,  треба  відчувати?),  тому  підібрала  монетку,  саме  якої  не  вистачало  на  жетон.  А  в  черзі  до  каси    високий  худорлявий  чоловік  середніх  років,  але  з  довгою  посивілою  бородою,  простягнув  Оленці  якийсь  крихітний  пакетик  і  сказав:  «Раба  Божа,  мій  маленький  дар  -  земелька  з  могилки  святого,  який  дуже  молився  про  подорожуючих.  Візьми,  рідна,  буде  у  тебе  на  життєвому  шляху  багато  подорожей  по  різних  країнах!  »  Оленка  мало  не  скипіла  -  які  подорожі,  він  що,  з  глузду  з'їхав?  Тут  немає  чого  їсти,  мама  з  татом  безробітні  і  бабуся  з  пенсією  в  4  долари,  а  він  -  про  подорожі  ?!  Але  відчувши,  що  ця  людина  бажає  їй  добра,  Оленка  вагалася  «послати  його  подалі»  і  прийняла  «маленький  дар»,  який  і  тепер  у  неї  в  сумочці.  А  монетку  10  копійок  вона  теж  зараз  тихенько  підбере  під  лавою,  поки  її  сусід  по  столику  пішов  розраховуватися  за  каву.  Може,  дійсно  сьогодні  чекає  добра  вдача?  Може,  Атакіс  (Такис,  тобто!  Хоч  би  не  забутися  знову!)  і  його  сім'я  стануть  Оленці  такими  друзями,  як  і  Філіп  -  теперішній  шеф?
Слід  додати,  що  в  той  день,  коли  вона  знайшла  10  копійок,  робота  теж  знайшла  її!  Так,  довелося  просидіти  в  черзі  на  співбесіду  в  «солідну  фірму  з  іноземними  інвестиціями»,  бачити,  як  одна  за  одною  виходять  дівчата  з  перекошеними  помутнілими  обличчями.  Оленка  була  останньою  в  черзі  кандидаток,  завдяки  чому  почула  слова  адміністраторки  за  стінкою:  «Там  ще  одна  потвора  в  коридорі,  Ісааку  Рудольфовичу  –  запрошувати  її  чи  ні?»  Мабуть,  Ісаак  Рудольфович  потвор  не  лякався  і  запросив  Оленку  увійти,  без  ентузіазму  вислухавши  її  історію  про  вступ  на  заочне  відділення  за  фахом  «грецька  мова»  і  про  те,  що  роботу  з  такою  спеціальністю  важко  знайти.  «Так-так,  нам  це  відомо!  Але  чим  Ви  можете  бути  нам  корисною?  »  Оленка  почала  перераховувати,  що  ще  вміє  друкувати  «всліпу»,  але  це  не  цікавило  Ісаака  Рудольфовича:  «Я  і  сам  можу  друкувати  -  за  що  я  Вам  маю  гроші  платити?»  Оленка  готова  була  вже  встати  і  піти  геть,  як  Ісаак  Рудольфович  запитав:  «Ви  ж  потребуєте  грошей,  чи  не  так?»  На  що  Оленка  відповіла  на  порозі:  «А  хто  не  потребує  грошей?»  Ісаак  Рудольфович  вперше  за  час  розмови  глибоко  замислився  і  відповів:  «Ви  маєте  рацію.  Сідайте!  »  Вона  навіть  не  повірила  -  невже  так  просто  виграти  співбесіду?  Їй,  потворі,  яку  навіть  на  танок  ніхто  ніколи  не  запрошував,  а  квіти  подарують  хіба  що  помилково!  «Ви  -  розумна  дівчина,  я  це  бачу»,  -  продовжував  Ісаак  Рудольфович,  погладжуючи  свою  лисину.  «Ну-с,  як  у  Вас  взагалі  справи?  Як  життя?"  -  запитав  він,  схрестивши  товстенькі  ручки  на  животику.  Оленка  ненавиділа  слово  «життя»  з  самого  дитинства:  впадеш,  вдаришся,  плачеш,  а  бабуся  примовляє:  «Це  життя,  дитинко  люба!»  Відтоді  Оленка  зрозуміла:  коли  говорять  «життя»  -  це  означає  «справи  кепські»  (часто-густо  –  гірші  за  смерть).  Але  ж  їй  довелося  відповідати  Ісааку  Рудольфовичу,  що  вона  живе  з  батьками  (не  безробітними,  ні  в  якому  разі  –вони    ведуть  свій  власний  бізнес).  Це  не  сподобалося  Ісааку  Рудольфовичу:  «Ви  ж  -  доросла  людина!  Чи  не  набридло  жити  з  батьками?  »  (  «Знову  -  жити?»  -  подумала  Оленка.  «Що  він  мене  своїм  життям  переслідує?»)  А  вголос  промовила:  «Думала  на  німецьку  філологію  поступити,  щоб  за  кордон  виїхати,  а  мені  тільки  грецьке  заочне  відділення  запропонували  ...  Тому  що  я  не  з  багатодітної  родини,  не  селянка  і  не  сирота,  мені  квота  при  вступі  не  передбачена  ».  Ісаак  Рудольфович  не  дав  змоги  договорити:  «Так  Ви  й  німецьку  знаєте?  Звідки?  »  «Журнали«  БРАВО  »перекладала  з  дитинства  задля  усіх  фан-клубів,  куди  моя  подруга  записувалася»,  -  чесно  відповіла  Оленка.  "Ти  ба!  -  сплеснув  товстенькими  лапками  Ісаак  Рудольфович.  -  Ельвіра  Феліксівна,  а  ми  тут  шукаємо  перекладачку  для  німецьких  оголошень!  »,  -  вигукнув  він  тій  нафарбованій  дамі,  яка  охрестила  Оленку«потворою».  Фарбуватися  Оленка  дійсно  не  вміла  -  алергія,  а  Чорнобиль  і  столичні  викиди  тільки  підсилювали  симптоми.  Однак  ще  в  дитинстві  вона  прочитала  німецькою  про  всі  життєві  гаразди  і  негаразди  західних  зірок  -  від  Майкла  Джексона  до  Джоя  Темпеста,  а  тепер  –  хіба  ж  їй  важко  перекласти  російською  оголошення  якогось  сивого  бюргера  (і  при  цьому  не  сплутати  його  з  бургером)
Працювала  Оленка  чесно  і  сумлінно,  іноді  цілодобово,  іноді  -  кілька  діб  поспіль.  Хоча  Ісаак  Рудольфович  обіцяв  200  доларів  на  місяць,  але  в  реалії  залишалося  близько  150  -  інше  «з'їдали»  податки.  І  то  добре  -  сім'я  з  4  осіб  могла  поїсти.  А  якщо  були  вільні  години  вночі,  Оленка  встигала  ще  й  підробляти  курсовими  з  німецької  своїм  одногрупницям,  яким  «почуття  власної  гідності»  не  заважало  наступного  ранку  навіть  привітатися  з  нею!
 А  потім  сталася  біда  -  Оленку  знівечили  ...  Як  з'ясувалося  на  суді  -  «помилково».  Інвалідність  їй  не  світила  -  не  тому,  що  Оленка  після  побоїв  змогла  б  похизуватися  міцним  здоров'ям,  а  тому,  що  за  аналізи  треба  було  сплатити  близько  500  доларів,  яких  у  неї  ,  звісно,  не  було.
Вона  довго  приходила  до  тями  -  переслідував  постійний  біль,  зраджувала  пам'ять.  Оленка  раніше  не  вірила  -  як  це  можна  забути?  А  тепер,  не  пам'ятаючи  ані  маму  з  татом  (бабуся  на  той  час  уже  померла),  ані  російську  абетку,  мусила  все  відновлювати  знову,  витирала  піт,  ледве  тримаючи  книжку  в  руках.  Німецьку  абетку,  як  їй  здавалося,  вона  забула  назавжди,  а  грецьку  -  тільки  починала  вчити.  Добре,  що  в  університеті  дозволили  взяти  академку  до  «повного  одужання».  А  жити  треба  було  за  щось!  Тато  вже  зморився  в  селі,  висаджаючи  картоплю  і  зовсім  не  отримуючи  пенсії  (його  документи  завбачливо  спалили  відразу  ж  після  відрядження  до  Чорнобиля,  завдяки  чому  він  взагалі  не  мав  права  на  пенсію,  фактично  будучи  інвалідом),  мама  теж  навряд  чи  потягнула  б  тюки  на  базарі.  Оленка  знову  почала  пошуки  роботи  -  її  не  брали,  "тому  що  в  двадцять  п'ять  років  треба  влаштувати  особисте  життя».  А  бідолаха  Ісаак  Рудольфович  зник  в  невідомому  напрямку  після  того,  як  чарівна  Ельвіра  Феліксівна  в  своєму  прагненні      вийти  заміж  обікрала  фірму!  Поліція  виявила  масу  цікавих  фактів,  внаслідок  чого  шлюбна  контора  Ісаака  Рудольфовича  збанкрутіла,  а  слідчий  лише  голосно  пожартував  з  приводу  Ельвіри  Феліксівни:  «Наречені  з  краденим  капіталом  чим  старіші,  тим  коштовніші.»
Все,  що  Оленка  могла  запропонувати  на  ринку  праці  -  це  «сліпий»  набір  текстів  (до  секретарки  вона  не  дотягувала  -  «потвора»  за  визначенням  Ельвіри  Феліксівни).  Друкувала  Оленка  на  старенькій  бабусиній  машинці,  промиваючи  шрифт  і  змінюючи  стрічку,  в  режимі  «на  вчора»  -  знадобилися  дитячі  навички  з  набору  інтерв'ю  західних  естрадних  зірок.  Але  тепер  їй  набагато  важче:  голова  нестримно  боліла  вранці  та  ввечері.  Оленка  вже  не  могла,  як  раніше,  за  пару  діб,  не  виходячи  з  дому,  набрати  комусь  дисертацію  і  отримати  хоч  і  невелику,  але  необхідну  купку  грошенят.  Іноді  мучила  амнезія,  змушуючи  знову  і  знову  пригадувати  елементарні  речі.
Знайомство  з  Філіппосом  Анастасопулосом  почалося  з  того,  що  він  попросив  Оленку  перекласти  рекламний  проспект  його  готелю  з  німецької  на  російську  і  набрати  на  комп'ютері  (добре,  що  надав  їй  свій  ноутбук  -  інакше  б  Оленка  змушена  була  б  відмовитися  від  роботи).  Завдання  Філіпа  здалося  дуже  легким  -  Оленка  навіть  не  знала,  скільки  просити  за  роботу.  А  він  просто  поклав  їй  на  стіл  200  доларів  і  запитав:  «Стільки  вистачить?»  Оленка  здивувалася,  подумала,  що  він  помилився  купюрами.  Для  того,  щоб  заробити  200  доларів,  їй  доводилося  цілий  місяць  набирати  тексти  в  безперебійному  режимі!  «Ви  вже  дали  100  доларів,  друга  сотня  -  зайва  ...»  -  засоромилася  вона.  «Якщо  знайдеш,  хто  надрукує  грецький  текст  -  дам  ще  стільки  ж!»  Філіп,  очевидно,  вже  не  вірив,  що  це  можливо.  Оленка  несміливо  промовила:  «Взагалі  я  починала  вчити  грецьку  в  університеті.  Але  зараз  я  в  академвідпустці.  Якщо  вже  є  готовий  текст,  спробую  його  перенабрати  »,  -  нерішуче  запропонувала  вона.  Філіп  радий  був  її  розцілувати  і  відразу  дав  не  200  доларів,  а  цілих  250!  «Ось  текст.  На  завтра  встигнеш?  Тому  що  післязавтра  я  вже  відлітаю  на  Кіпр  »,  -  заявив  він.  Так,  Оленка  тоді  постраждала  над  текстом,  але  іспит  з  грецької  після  академки  здала  «на  ура!»,  навіть  готуватися  не  довелося.  А  Філіп  привіз  їй  підручники  грецької,  які  полегшили  подальше  навчання.  Щоправда,  кіпрська  грецька  відрізняється  від  материкової  Еллади,  але  незабаром  і  в  Елладу  Оленка  почала  подорожувати  разом  із  Філіпом,  де  він  заснував  нові  ресторани,  на  презентації  приходило  багато  людей  з  російської  діаспори  і  не  тільки.  Познайомилася  і  з  його  сином  Алеко  -  милим  хлопчиком  років  12,  який  дуже  хотів  вивчити  російську  мову,  і  треба  сказати,  робив  успіхи!  У  нього  відмінний  музичний  слух.  «Ти  як  Македонський  -  Олександр  Пилипович,»  -  пожартувала  Оленка,  бажаючи  привчити  Алеко  до  поняття  «по-батькові»,  за  що  отримала  від  Філіпа  стабільну  надбавку  до  зарплати  ще  в  100  доларів.
Філіп  теж  брав  кілька  уроків  російської  мови,  яку  вважав  «занадто  складною».  А  українська  на  його  думку  -  «дуже  некрасива  мова».  Ображена  Оленка  готова  була  розповісти  про  великого  Тараса  Шевченка,  свою  улюблену  поетесу  Лесю  Українку,  ерудованого  Івана  Франка  та  світило  сучасності  -  Олеся  Гончара,  та  й  справді  -  хіба  Філіп  розуміється  на  українській  мові?  Але  він  обійшовся  коротеньким  поясненням:  «Якщо  українська  мова  красива  -  то  чому  ж  я  на  вулицях  постійно  чую  одне  й  те  саме  слово?  Я  ж  не  можу  бути  впевненим,  що  це  -  пристойне  слово?  »  О,  логіка  є!  Взагалі  греки  вміють  і  говорити,  і  сказати  (а  це  далеко  не  завжди  одне  і  те  саме,  недарма  в  цих  словах  -  різний  корінь,  і  не  тільки  в  українській  мові).  В  Греції  і  на  Кіпрі,  по  суті,  знання  грецької  необов'язково  -  Вас  зрозуміють  будь-якою  мовою  по  очах!
Своєю  роботою  Оленка  задоволена  і  до  цього  дня  ...
Раптово  аеропорт  поплив  перед  її  очима,  в  залі  запанувала  лише  акустична  мелодія.  Наче  крізь  серпанок  вималювався  молодик  арабської  зовнішності,  що  сидів  неподалік,  жадібно  втупившись  поглядом  в  її  біляве  волосся.  За  мить  до  нього  підійшла  жінка  років  30,  фарбована  блондинка  з  розкішними  стегнами,  і  принесла  каву.  Араб  мовчки  ковтав,  як  і  раніше  не  зводячи  очей  з  Оленки,  поки  дебела  супутниця  йому  щось  щебетала,  розмахуючи  руками.  Оленка  затремтіла  і  вирішила  замовити  собі  ще  чашечку  «Еллініко»  ...
Ой,  ні,  не  може  бути  -  автобус  пішов,  вже  10  година  ранку!  Замріялася,  і  в  вікно  не  подивилася  ...  
Оленка  схопила  свою  валізку  і  почухрала  з  аеропортівської  кав`ярні  просто  до  зупинки,  що  ледве  завиднілася  крізь  синю  шибку.  Точно,  це  той  самий  автобус  на  Рафіну  поїхав!  Доведеться  чекати  наступного  ...
Оленка  присіла  на  лаві,  спостерігаючи,  як  стюардеси  переходять  такий  знайомий  шлях  до  готелю.  Даленіють  гори,  одвічно  запитуючи  в  неба:  «Що  ж  нам  готує  прийдешній  день?  Чому  хмари  то  вкривають  нас  до  п'ят,  то  геть  зникають?  І  скільки  сонце  буде  випалювати  нам  верхівки?  »
Оленка  підійшла  до  кіоску  за  кавою  і  знову  повернулася  на  зупинку.  До  наступного  автобуса  чекати  близько  години,  добре,  що  вона  не  домовилася  з  Такісом  на  визначений  час.
-  Куди  ви  прямуєте?  -  пролунав  приємний  чоловічий  голос.
Молодик  вийшов  їй  назустріч  із  автомобіля  поряд.
-  Мені  треба  в  Рафіну,  в  порт  ...  –  втрачаючи  надію,  протягла  Оленка.
-  Сідайте,  я  туди  їду!
Звичайно,  в  Україні  Оленка  б  не  погодилася.  Але  грецьким  чоловікам  можна  довіряти  -  вона  не  одноразово  в  цьому  переконалася:  і  довезуть,  і  з  речами  допоможуть,  і  готель  знайдуть.  Запропонуєш  гроші  -  образяться.  Якось  їй  навіть  пояснили:  «Розумієш,  ми,  греки,  самі  багато  років  поневірялися  у  вигнанні  по  різним  чужим  країнам,  і  знаємо,  як  важливо,  щоб  тебе  добре  прийняли  і  допомогли.  Жоден  справжній  грек  не  візьме  з  тебе  гроші  за  допомогу.  »
-  Ви  -  з  України?  -  запитав  її  водій.
-  Ааа,  відчуваєте  по  акценту?  -  сумно  відповіла  Оленка.
-  Ні-ні,  Ви  добре  вимовляєте,  -  він  намагався  бути  переконливим,  хоча  Оленка  розуміла:  має  пройти  декілька  днів,  перш  ніж  вона  освоїть  вимову  відповідного  регіону.  На  Кіпрі  -  одне,  на  Родосі  -  інше,  в  Афінах  -  третє  ...  Але  найкрасивіша  грецька  -  у  Північній  Елладі,  в  Салоніках!  «Вони  говорять  так  красиво  -  неначе  французи»,  -  сказала  вона  якось  Філіпу.  І  той  погодився:  «Так,  ти  маєш  рацію  -  скільки  я  вже  регіонів  Греції  об'їздив,  а  в  Салоніках  -  найкрасивіша  грецька,  і  дійсно,  трохи  схожа  на  французьку!»  А  як  красиво  салонікійці  говорять  російською!  Афінянам,  південним  грекам,  російська  мова  дається  набагато  важче.
-  Тоді  чому  Ви  вирішили,  що  я  -  з  України?  -  уточнила  Оленка  у  незнайомця.  Минулого  разу  в  грецькому  готелі  її  громадянство  видав  кульок  «Сільпо».  А  цього  разу  -  що,  як  не  акцент?
-  Ви  -  дуже  красива  жінка,  -  з  легким  сумом  промовив  водій,  задумливо  піднявши  на  Оленку  ясні  блакитні  очі.
Він  вімкнув  музику  голосніше  –  пролунало  "When  the  smoke  is  going  down".  Раптово  пройняв  жах  -  Оленка  згадала  свій  сон  в  літаку:  смог,  попіл,  тріскотня  палених  гілок,  людські  крики  і  морок  ...
-  Можна  переключити  мелодію?  -  несміливо  запитала  вона.
-  Вам  не  подобається  ця  група?  Наскільки  мені  відомо,  українці  люблять  «Скорпіонз»,  адже  у  Клауса  Майне  -  один  з  найсильніших  голосів  у  світі?
-  Згодна,  але  ця  пісня  ...
-  Сумна?
-  Дуже  страшна!  -  Оленка  схопила  водія  за  руку.  Він  стиснув  їй  руку  сильніше,  перемикаючи  мелодію  іншою  рукою.
-До  речі,  яку  швидкість  ти  полюбляєш  –  «на  повну»  чи  повільну?  -  він  непомітно  перейшов  на  «ти».
-  Мені  однаково  -  я  не  поспішаю,  аби  водій  був  гарний,  -  чесно  відповіла  Оленка,  не  випускаючи  його  руку.
Для  них  співав  Нікос  Ікономопулос  –  «Я  хочу!»

Бути  як  блиск  в  твоїх  очах  -
Єдина  мрія  ти  моя!
Перетворююсь  тінь  -
Поринаймо  разом  скрізь!
 
Стану  я  веселим  жартом,
Щоб  сміятися  змогла!
Одним  словом  бути  варто,
Що  скажеш,  де  б  ти  не  була!
 
Я  завжди  -  твоя  підтримка,
Як  відчуєш  в  житті  зле!
Розгорну  свої  обійми
І  втішу  понад  усе!
 
Хочу  темрявою  стати,
Зовсім  втратити  себе!
Не  лише,  щоб  тебе  мати  -
Бо  кохаю  я  тебе!
 
Як  самотність  поглинає,
Відчувай  моє  плече!
Обійму  тебе,  кохана,
І  сп  янію  від  тебе!
 
Щоб  розум  твій  заполонити  -
Саме  тут,  цієї  миті  -
Ребром  твоїм  готовий  бути,
Голос  душі  твоєї  чути!

День  набирав  сили.  Магазини  блищали  красивими  сукнями  у  вітринах,  а  сонце  все  ще  дрімало  -  там,  далеко,  за  морем,  яке  ліниво  чекало  на  ранніх  пляжників,  що  перекочовують  за  сніданком  від  одного  бару  до  іншого.  Правда,  сьогодні  занадто  багато  машин  на  вулицях  -  ніколи  ще  Оленка  не  бачила  тут  такого  скупчення!
 Здалеку  з'явилася  фігура  поліціянта.  Водій  звернув  кудись  праворуч  від  основної  траси.  Раптом  задзвонила  його  мобілка.  Кілька  фраз  він  сказав  незрозумілою  Оленці  мовою.  Що  це?  Він  -  не  грек?  Куди  він  її  везе  і  з  ким  домовляється?

                                                 Маті

І  тут  він  вимовив  чистою  російською  мовою:  «Їдьте  негайно  -  туди,  куди  вас  на  мотоциклі  доставить  Дімітріс,  не  чекайте  нікого  -  інакше  ви  не  зможете  виїхати,  на  дорогах  затори,  а  часу  обмаль!»
Він  вимкнув  мобілку  і  подивився  на  Оленку.
-  Чому  ти  не  сказав,  що  знаєш  російську?  -  єдине,  що  Оленка  вичавила  з  себе,  відповідно  перейшла  на  «ти».
-  А  хіба  ти  росіянка?  Ти  ж  казала,  що  українка?
-  Так,  але  я  знаю  російську  -  моя  мама  з  Росії.  Я  вчила  і  російську,  і  українську,  добре  володію  обома  мовами.
-  Дивно  -  стверджують,  що  на  Україні  російська  мова  не  потрібна,  -  зітхнув  водій  і  продовжував:  -  Я  російську  в  Албанії  вивчив  -  багато  років  тому  починав  торгувати  в  кіоску  поруч  з  російським  готелем,  отже,  російська  –  моя  третя  рідна  мова  після  грецької  та  албанської.  Зараз  потрібні  ті,  хто  знає  російську  -  в  лісі  на  горі  пожежа,  а  вітер  стрімкий,  буквально  через  годину-другу  вогонь  дістанеться  до  Марафону  і  Маті!  Друзі  працюють  там  на  тартаку,  а  інші  -  зі  мною  біля  Коринфа,  в  Кінеті,  де  пожежа  вже  давно  розгорілася.  Вони  попросили  мене  під'їхати  в  Маті,  щоб  допомогти,  бо  там  вкрай  небезпечно.  Але  туристи  не  розуміють,  що  залишатися  не  можна,  натомість  треба  швидко  виїжджати!
Оленка  слухала  зі  здриганням  серця  і  гострим  небажанням  вірити,  що  незнайомець  каже  правду.  Може,  перебільшив?  Корінфія,  Кінета  -  це  ж  вирій,  оспіваний  ще  в  давнину,  коли  був  заснований  древній  Коринф!  Де  сонечко  потопає  на  заході  у  м'яких  хвилях  затоки,  а  воду  можна  пити  просто  з-під  крану  -  вона  не  тільки  безпечна,  а  й  цілюща!  Де  камера  не  встигає  клацати  красиві  види  зарослих  соснами  гір  на  тлі  сходу  і  заходу,  а  по  дорозі  перед  тобою  раз  у  раз  відкриваються  дивовижні  гірські  монастирі  і  церкви  -  як  вони  змогли  так  міцно  на  століття  угніздитись  на  скелях?  Там  найсмачніші  оливки  й  оливкова  олія  в  усій  Елладі!  (Хоча  Атакіс  запевнив,  що  на  Евіі  оливкова  олія  найсмачніша)  Така  краса  –  і  в  пожежі  ???
-  Деякі  мої  друзі  вже  переносять  на  собі  маленьких  дітей,  а  у  кого  є  мотоцикли  -  відвозять  їх  у  безпечне  місце,  до  пристані  -  там  корабель  чекає,  -  продовжував  водій,  а  Оленка  слухала  і  не  вірила  своїм  вухам.  -  Зараз  на  вагу  життя  -  знання  мови!  Хто  знає  англійську,  вже  з  самого  ранку  обходить  вілли  і  просить  туристів  виїжджати,  але  моїм  друзям  не  особливо  довіряють,  думають  -  приїде  пожежна  команда  і  якось  влаштується!  Тому  я  їду  зараз  в  Маті,  щоб  поговорити  зі  школярами  з  літнього  табору  і  російськими  туристами,  які  не  знають  ані  слова  англійською.
І  тут  Оленка  зрозуміла,  до  чого  був  її  сон  в  літаку:
-  Поїдемо  разом!  Я  знаю  і  російську,  і  німецьку,  і  англійську  ...
-  Далі  можеш  не  перераховувати  -  ми  їдемо  в  порт  і  ти  сідаєш  ...  до  речі,  на  який  корабель  тобі  треба?
-  У  Мармарі,  -  образилася  Оленка,  що  незнайомець  не  сприйняв  її  пропозицію.
-  Я  власноруч  куплю  тобі  квиток!
-  Ні,  я  сама  ...  Скажи,  як  тебе  звати?
-  Костас.  А  тебе?
-  Елені.
-  Ти  є  на  фейсбуці?
-  Так,  але  там  я  просто  -  Еллада!
-  Еллада?
-  Прізвище  у  мене  складне  і  довге  -  Драгоманова,  Олена  Драгоманова.  Тому  для  друзів  я  просто  -  Еллада!
-  Гаразд.  Я  направлю  тобі  запит  в  друзі,  а  ти  напишеш,  як  допливла  до  Мармарі,  добре?
-  Звісно!  А  ти  ...  відповіси?  -  Оленці  не  хотілося  вірити,  що  вони  розлучаються  з  Костасом  назавжди.
-  Відповім,  -  пообіцяв  Костас  і  зупинився.  Тільки  зараз  він  відпустив  Оленчину  руку.  «Час  виходити  з  машини»,  -  не  без  жалю  подумала  Оленка.  Їй  так  хотілося  залишитися  в  цих  надійних  руках!
До  кас  -  не  проштовхнутися,  але  Костас  миттю  повернувся,  простягнувши  їй  квитка:
-  Поквапся,  пароплав  відпливає  за  10  хвилин!
Оленка  вистрибнула  з  машини  -  благо,  сумка  невелика.  Вже  на  ходу  озирнулася,  перекривши  шлях  машині  Костаса,  який  здивовано  висунувся  із  віконця  автівки.  Оленка  дістала  з  маленької  сумочки  пакетик,  який  багато  років  тому  подарував  їй  в  метро  загадковий  незнайомець,  і  простягнула  оберіг  Костасу.
-  Що  це?  -  здивувався  він.
-  Святиня.  Вона  мені  багато  разів  допомагала  -  нехай  же  допоможе  і  тобі!
Костас  вийшов  з  машини  і  обійняв  Оленку,  притиснувши  її  худенькі  плечики  до  своїх  –  міцних  і  мускулистих.
-  Спасибі!  -  в  його  очах  блиснула  сльоза.  Він  підтягнув  рукав  курточки,  знявши  з  зап'ястя  вервиці,  на  місці  яких  оголився  грубий  глибокий  шрам:
-  Подарунок  тобі  -  може,  колись  згадаєш  мене  ще?  Вервиці-  від  Святого  Єфрема!
-  Неа-Макрійского?
-  Так!  -  на  ходу  випалив  Костас  і  завів  машину  знову.
Пароплав  відчалив.  Чим  далі  він  відпливав  від  берега,  тим  яскравіше  поставало  коло  диму  на  горі  і  заграва  пожежі  в  Маті  ...  неземному  куточку  нашої  роздертої  землі!  Де  з  самого  ранку  щебечуть  птахи  в  соснових  заростях,  доглянуті  вілли  хизуються  перед  цікавими  туристами  оригінальним  витіюватим  куванням  огорож,  за  якими  розквітають  дивовижні  рослини  -  величезні  квіти,  пальми,  апельсини  і  лимони  ...  Повітря  кришталевої  чистоти!  Чути  шурхіт  кожної  хвоїнки,  яка,  здається,  даремно  намагається  розрізати  цю  ідилію  ...  А  як  було  приємно  прогулятися  в  Маті  вечорами!  Всі  вулиці  -  асфальтовані,  біля  кожної  вілли  -  своє,  унікальне,  неповторне  освітлення!  Кружляють  нічні  метелики  і  ти  поринаєш  у  мрії  і  спогади…  Одного  разу  Оленка  так  замріялася,  що  не  помітила,  як  заблукала  далеко  в  гори,  і  незнайомий  водій  фури  довіз  її  до  готелю,  який  виявився  зовсім  не  близько!
Коли  вітер  з  моря,  баранці  піднімаються  на  хвилях  мальовничоюй  піною  -  запановує  приємна  прохолода,  але  якщо  вітер  із  суші  -  в  Маті  нестерпна  спека.  І  так  з  травня  по  вересень.  Чи  не  тут  палахкотить  та  заграва  пожежі,  яка  видно  навіть  з  моря?
     Оленка  згадала  слова  свого  тата,  що  об'їздив  раніше  весь  Радянський  Союз,  героя-учасника  ліквідації  аварії  на  ЧАЕС:  «Хвойний  ліс  згоряє  за  лічені  секунди  -  навіть  пожежники  не  завжди  встигають  ...»
Вона  не  хотіла  вірити,  що  зараз  в  Маті  вийде  саме  так.  Невже  немає  пожежників?  Руді  спеціалізовані  вертольоти  раз  у  раз  літають  над  Грецією!  Ні-ні,  повинні  загасити,  обов'язково  впораються!  Є  ж  і  добровольці,  які  завжди  прийдуть  на  допомогу.
Оленка  ніби  знову  відчула  сильну  руку  Костаса,  знівечену  шрамом,  його  мужні  плечі,  і  подумки  поринула  у  сповнені  смутку  блакитні  очі  ...  Вервиці!  Його  чотки!  Так,  тут  точно  є  маленька  іконка  Святого  Єфрема  Неа-Макрійского,  великого  чудотворця,  який  став  відомий  лише  в  1945  році,  коли  його  тіло  було  знайдено  черницею  Макарією  нетлінним  після  багатовікового  забуття.  До  цього  дня  відомо  стільки  чудес  Святого  Єфрема  -  в  монастир  стікаються  прочани  з  усього  світу  з  проханнями,  благаннями,  подяками  ...  З  Неа-Макрі  в  Маті  -  рукою  подати,  пішки  дійти  можна,  невже  Святий  Єфрем  не  допоможе  ...  врятуватися  від  пожежі  ?!
         Оленка  раптово  відчула,  як  змерзла  на  палубі,  і  швиденько  спустилася  в  каюту.  Народ  гудів  -  кожен  своєю  мовою.  Заграла  мелодія  ...  "The  Wind  of  Change"  -  це  чиясь  мобілка.
       Ой,  треба  мамі  з  татом  СМС  написати,  щоб  не  хвилювалися!  Нехай  знають,  що  у  неї  все  добре  -  в  принципі,  так  і  є:  не  згоріла  ж  в  Маті  ...  поки  що!
           Оленка  стрімко  відійшла  в  бік,  притулившись  до  скла,  щоб  бачити  тільки  хвилі,  і  в  першу  чергу  спробувала  видалити  «When  the  smoke  is  going  down"  зі  свого  старенького  кнопкового  мобільника.  Вона  дуже  любила  цю  пісню  і  колись,  сповнена  натхнення,  переклала  її  російською  і  скопіювала  в  мобільник,  однак,  скільки  живеш,  стільки  чуєш  нові  відтінки  нот  старих  пісень.  Сьогоднішній  відтінок  її  просто  приголомшив,  залишивши  безодню  гнітючих  роздумів  ...
-  Екск'юз  мі,  із  іт  зе  шип  ту  Італії?  -  почула  Оленка  і  обернулася.  Перед  нею  стояла  немолода  дебела  дама  із  яскраво  нафарбованими  губами.
-  Nо,  nо,  -  заперечила  Оленка.
-  О,  що  ж  я  наробила!  -  обурилась  жінка.
-  А  що  сталося?  -  байдуже  запитала  Оленка.  На  її  думку,  ця  дама  повинна  радіти,  що  ні  застрягла  з  туристами  в  пожежі.
-  Я  ж  мала  в  Італію  потрапити!  -  продовжувала  дама  у  розпачі.
-  А  ви  самі  звідки?
-  З  Маріуполя,  -  сповнена  погорди,  відповіла  дама..
-  А  чому  ж  відразу  на  Італію  квиток  не  взяли  з  України?
-  Та  мені  в  Маріуполі  грецьке  консульство  річну  візу  дає!
-  У  нас  же  безвіз?  -  здивовано  вигукнула  Ленка
-  А  мені  90  днів  замало  -  я  їду  до  приятеля  моєї  юності,  -  дама  дещо  розпливлася  в  посмішці,  немов  забула,  що  сіла  не  на  той  корабель.  -  Треба  було  спочатку  в  Грецію,  щоб  віза  не  пропала,  а  потім  на  поромі  -  до  Італії,  тільки  я  ось  переплутала  назву  міста,  коли  просила  касирку  мені  квиток  виписати.  Ех,  треба  було  не  поспішати,  а  ще  краще  -  вчити  мови!
-  В  даному  випадку  Ви  абсолютно  правильно  зробили,  що  поспішили.  Може,  з  Мармарі  або  Халкіди  будуть  ще  пароплави  до  Італії?
-  І  що  мені  так  не  щастить!  -  заголосила  жінка.  -  У  турка  свого  жила  9  років,  розтовстіла,  як  він  хотів,  «щоб  інші  не  викрали»,  подали  ми  з  ним,  нарешті,  заяву  про  шлюб,  у  четвер  розписуватися  -  а  він  (на  тобі!)  -  у  понеділок  помер!  Що  поробиш  -  довелося  в  Україну  повертатися,  а  там  в  одному  будинку  мої  діти,  онуки,  вже  і  правнук  намічається.  Ось  я  і  згадала  про  Леонардо  -  ми  з  ним  ще  в  молодості  в  італійському  кафе  разом  працювали.  Добре,  що  запросив  мене  до  себе  -  є  до  кого  на  старість  поїхати,  -  обличчя    пані  похилого  віку  знову  посвітлішало.  -  Тільки  я  його  чесно  попередила,  що  набрала  ще  9  кіло  за  останні  9  років,  -  знову  засумувала  дама.
Оленка  чомусь  згадала  Ельвіру  Феліксівну  із  її  завданням  на  переклад  з  російської  мови  на  німецьку  шлюбного  оголошення  однієї  з  клієнток:  "У  мене  помер  другий  чоловік  -  тепер  шукаю  третього  ..."
Тим  часом  на  горизонті  замаячили  береги  Мармарі  -  сумного  маленького  порту,  який  миттєво  спустів,  коли  корабель  відчалив.  Оленка  написала  Такісу  СМС,  залишившись  одна  на  березі.  Перед  її  очима,  крізь  піну  хвиль  раз  у  раз  поставав  чорний  клубінь  диму  над  Маті,  який  вона  бачила  з  моря,  коли  корабель  відчалював.



                                                                       Промінь  надії

Таксисти  жваво  зазивали  навперебій,  а  потім  наче  крізь  землю  провалились.
Оленка  машинально  пошкандибала  куди  очі.  На  вулиці  сіріло  посеред  біла  дня.  Промайнула  декілька  лотків  із  фруктами  та  рибою  -  і  знову  овіяло  морем.  Невдовзі  завиднівся  православний  храм.  Треба  визнати,  що  у  греків  кожен  храм  -  це  витвір  мистецтва!
Ковані  двері  відчинені,  але  служби  не  правлять.  Ані  душі  навкруги!  Оленка  присіла  на  лавочку  (правильно  називається:  стасидія,  щоб  і  сидіти,  і  стояти,  не  пересуваючись  з  місця  на  місце  і  нікому  не  заважаючи).  На  відміну  від  України  чи  Росії,  в  грецьких  православних  храмах  не  заборонено  присісти  на  службі,  і  це  не  вважається  порушенням,  так  само  як  і  відсутність  головних  хусток  у  жінок.  Тільки  коли  вихваляють  Богородицю,  все  греки  в  храмі  дружно  встають.
На  Оленку  дивилися  з  ікон  Георгій  Побідоносець,  Іоанн  Предтеча,  Костянтин  і  Олена  ...  Немов  на  крилах  підлетіла  Оленка  до  цієї  ікони  і  подумки  попросила:  «Господи,  я  довго  вимолювали  тільки  необхідне  -  спочатку«  християнської  кончини  »на  літургії  (хоча  і  не  розумію  -  навіщо?),  а  вже  потім  -  хліба  насущного.  Тепер  набираюся  нахабства  і  хочу  вимолити  нескінченно  багато  у  Тебе:  не  смерті,  а  життя  ...  не  мені,  а  Костасу,  благаю,  врятуй  його!  Я  не  хочу  вірити  в  його  "кончину",  навіть  християнську,  бо  не  бажаю  смерті  надії  ...  і  любові!  »
Оленка  не  думала,  що  коли-небудь  поставить  любов  попереду  хліба  насущного.  Скільки  разів  їй  доводилося  стикатися  з  хамством  мужиків  і  хлопчиків,  і  що?  Не  померла  ж!  Тому  що  мужики  -  це  не  хліб  насущний,  без  них  запросто  можна  обійтися  (іноді  -  дуже  довго).  А  ось  без  любові  Оленка  жити  не  могла  -  вона  любила  все,  чим  займалася:  іноземні  мови,  вишивку,  квіти  ...  Якби  не  любила  своє  покликання,  то  давно  повірила  б,  що  любов  померла  ще  багато  років  тому.  Ось  тільки  дим  вона  не  витримувала,  бо  наковталася  Чорнобильських  вітрів,  які  не  вгамовуються  на  Україні  вже  понад  30  років.  І  собачу  вовну  -  алергія  давала  про  себе  знати.  Мужиків  обходила  заздалегідь,  як  і  собак  -  на  них  теж  була  алергія!  Ну,  не  на  всю  протилежну  стать,  але  на  їхні  хамство,  примітивізм  і  тупість,  щедро  политі  «почуттям  власної  гідності»,  прямо  пропорційним  всьому  вищепереліченому.  Грецькі  чоловіки,  звичайно,  не  «совкові  мужики»  і  не  «хороші  хлопчики»  -  на  щастя,  комунізм  пройшовся  не  по  всій  планеті  і  не  скрізь  зіпсував  генокод  революціями,  голодоморами  та  колективізаціями.  Багато  грецьких  чоловіків    відповідають  своєму  визначенню,  викликаючи  Оленкіну  симпатію,  але  ...  тільки  і  всього!  І  аж  ніяк  вона  не  могла  б  собі  уявити,  що  її  серце  з  першої  миті  належатиме  одному  з  них  -  не  принцу,  але  і  не  холопу  ...  Не  дарма  ж  в  Греції  ніколи  не  було  рабства!
                   Господи,  що  ж  з  Костасом  зараз  у  Маті?
 Оленка  безпорадно  водила  очима  по  потьмянілим  від  часу  іконам  у  храмі,  а  сльози  котилися  невблаганно,  дедалі  ще  дужче  осліплюючи  очі,  позбавляючи  можливості  бачити  щось,  крім  свого  болю.  Тим  часом  сонячний  промінь  впевнено  пробивався  до  храму  з-попід  високого  купола.  Хмари  на  вулиці,  здається,  розвіялися,  ніби  відчувши  її  молитву.  Старовинні  ікони  несподівано  засяяли  відблиском  світла.
Оленка  поквапилася  залишити  на  столику  записочку  «За  здравіє»  грецькою  мовою  -  за  себе,  маму,  тата  ..  і  за  Костаса,  звичайно.  І  тут  задзвонив  мобільник:
-  Доброго  ранку,  Елені!  Це  Такіс.  Де  ж  ти?  Ми  з  Софією  весь  порт  вже  оббігали  в  пошуках!
Ура!  Адже  не  доведеться  пішки  шкутильгати  до  Халкіди  ...
-  Як  ти  долетіла,  люба?  Все  нормально?  -  потискуючи  їй  руку  при  зустрічі,  запитав  Такіс  -  чоловік  невисокий  на  зріст,  типовий  грецький  колорит,  в  літах,  але  якийсь  ...    надто  задумливий  як  для  середньостатистичного  грека.
-  Так,  все  гаразд  -  я  полюбляю  літати  з  «Егеан  Ерлайнерс»,  -  Оленка  не  обмовилася  про  пожежу  в  Маті:  хіба  є  такі  слова,  хоч  грецькі,  хоч  українські,  щоб  відразу  передати  біль,  тривогу,  острах  і  дикий  шок?  А  найголовніше  -  вона  розуміла,  що  дуже  хвилюється  за  життя  людини,  яку  бачила  лише  кілька  хвилин,  проте  ніколи  не  забуде.  Якби  хтось  чи  щось  могло  зараз  допомогти  Костасу!  Але  той  промінчик  світла  в  храмі,  який  пробився  крізь  скельце,  дарував  їй  надію  -  Оленка  ніколи  не  вірила,  що  «надія  вмирає  останньою»,  а  інакше  -  підкажіть,  будь  ласка,  на  якому  цвинтарі  її  ховають?
-  У  тебе  надзвичайний  напис  на  футболці  -  «Серце  не  піде  на  торги,  хоч  має  знижку!»  Так,  хто  здатний  поступитися,  той  не  продасть  і  не  зрадить.  І,  навпаки,  хто  здатний  зрадити  -  від  того  не  дочекаєшся  ніяких  знижок,  ці  люди  часто-густо  називають  себе  "принциповими".  Мені  теж  дуже  подобається  ця  пісня  -  у  тебе  прекрасний  смак,  -  схвально  зазначив  Такіс  і  стримано  представив  Оленці  свою  супутницю:
-  Познайомся:  моя  дружина  Соф"я.
Софія  була  обдарована  нев'янучої  красою.  Видно,  що  вона  вже  далеко  не  молода,  проте  дуже  доглянута  дама  з  тонким  смаком.  Спостерігаючи  це  подружжя,  згадалися  кадри  з  фільму  «Моє  велике  грецьке  весілля»:  чоловік  -  голова,  жінка  -  шия  ...
-  Дуже  приємно,  Софія  ...  Я  -  Елені,  -  відрекомендувалася  їй  Оленка.
Цікаво,  що  Такіс  називав  її  саме  Соф"я,  а  не  Софія  -  теж  виходить  якось  не  зовсім  по-грецьки.  Але  краса  Софії  говорила  сама  за  себе:  в  ній  було  щось  величне,  недосяжне  і  загадкове.
-  Ми  надсилали  Філіпу  для  тебе  фотографії  ...  нашого  сина,  -  Софія  і  Такіс  обмінялися  поглядами:  мабуть,  щось  приховують.
-  Я  бачила  фотографії,  спасибі!  Дуже  симпатичний  молодик.  І  зрозуміло,  чому:  адже  у  нього  такі  красиві  батьки,  -  щиро  сказала  Оленка.
Софія  і  Такис  знову  зам'ялися.
-  Ми  б  хотіли  зупинитися  в  затишнній  кавяренці,  щоб  поговорити,  -  Софія  вправно  заповнила  паузу.  -  Ось  наша  автівка!
Такис  керманив  добре  -  можна  сказати,  навіть  дуже  добре  ...  з  огляду  на  його  вік.  За  віконцем  відкривалися  мальовничі  краєвиди  Евіі  -  гори  плавно  переходили  в  зарості  азалій  та  пальм,  оточені  безкрайніми  хвилями.  «Бути  як  блиск  в  твоїх  очах  -  єдина  мрія  ти  моя!»  -  не  вгамовувалось  Оленкине  серце,  а  думки  не  відпускали:  як  там  Костас?  Чи  загасили  ту  страшну  димову  завісу,  що  насувалася  на  Маті?
-  Дивись:  ось  найкрасивіше  місце  Евіі!  -  Такис  відчинив  вікно.  -  За  бажанням  можеш  вийти  і  відчути  ,  яка  гармонія  панує.  Тільки  будь  обережна!
       На  щастя  Оленка  не  носила  високі  підбори,  надаючи  перевагу  платформам,  тому  можна  сміливо  вийти  з  автівки  назустріч  свіжому  вітерцю.
             Тут  зустрілись  два  береги  -  західний  і  східний.  Море  панувало  скрізь,  а  над  блакиттю  хвиль  і  небес  духмяніли  азалії  вузенького  напівострова,  витріщивши  оченята  своїх  серединок  крізь  рожеве  вбрання  пелюсток  туди,  вгору,  назустріч  сонцю  й  вітру.
           Праворуч  море  гомоніло  білими  "баранцями",  а  зліва  -  тихо  і  поважно  несло  свої  води  в  нескінченність,  загадково  овіюючи  все  навколо,  змиваючи  сірість  спогадів  і  даруючи  надію.  Що  йому  варто,  морю,  подарувати  нам  надію?  Нічого!  Надія  народжується  з  нічого  -  як  ці  хвилі,  вітер,  азалії  або  ...  мрія!  Мрія  -  це  не  брехня,  а  неоплачена  реальність.  Але  всьому  свій  час  -  колись  азалії  цвітуть,  колись  -  обсипаються,  колись  -  знову  вкриваються  бутонами.
         Дивишся  на  хвилі  з  верхівки  скелястого  обриву  -  і  відчуваєш  себе  рибою,  викинутою  на  берег.  А  ще  кажуть  «Не  знаючи  броду  -  не  лізь  у  воду!»  Щоправда,  висота,  з  якої  ти  падаєш  -  це  найпринизливіше,  хоча  так  захоплює:  коли  земля  тікає  з-під  ніг,  тоді  небо  стає  ближче,  де  сонцю  теж  заважають  хмари,  але  воно  попри  все  неухильно  рухається,  ані  на  мить  не  зупиняючись  ...
       Оленка  почула  відлуння  кроків.  Такіс  наблизився  і  впівголоса  запитав:
-  Ну  як?  Подобається?
-  Чесно  кажучи,  досі  не  бачила  нічого  красивішого!  -  щиро  відповіла  Оленка.
-  Ну,  тепер  мандруємо  далі?  Спочатку  в  Еретрію  зазирнемо  -  там  оригінальна  кавярня  на  березі  моря.
Такіс  включив  музику  -  загралα  «Νοημα»  незрівнянної  Зіни  Пенгі.  Колись  давно  цей  голос  пройняв  Оленку  на  «бузуках».  І  сама  Пенгі  виявилася  милою,  чуйною  жінкою  -  прийшли  до  неї  в  гримерку  кілька  шанувальників,  з  ними  літня  дама  в  інвалідному  візку,  і  співачка  приділила  їм  персонально  стільки  уваги  ...  Унікальний  голос  і  зворушливі  пісні!

Димом  цигарки  мрія  мерехтить.
Мляво  і  невпинно  догорає.
Здолати  б  її  присмак  хоч  на  мить  -
Самотність  крає!
 
Адже  без  тебе  я  -  у  чому  сенс  життя?
Навіщо  серце  б"ється,  душу  роздирає?
Тіло  чекає  смерті,  загаса,
Бо  у  житті  тебе  одного  я  кохаю!
 
Накрила  чорно-біла  маячня.
Різнобарви  сяють  за  дверима.
А  поряд,  як  отрута,  -  самота,
Що  п"ю  невпинно!
 
"У  чому  сенс  життя?"  -  подумала  Оленка.  «Костас    там,  у  пожежі,  а  я  тут  -  з  музикою,  на  шляху  до  кафе»,  -  промайнуло  в  голові.  «Накрила  чорно-біла  маячня!»
           Нарешті  доїхали  в  Еретрії  -  Оленка  навіть  не  уявляла,  що  крихітний  півострів  на  мапі  насправді  величезний!
     Хвилі  м'яко  колихалися  біля  пальм  невеличкої  ресторації  біля  моря.  Еретрія    просто  потопала  у  квітах.  Вдалині  від  дороги  заховалися  затишні  чистенькі  готелі,  мешканці  яких  вже  охоплені  міцним  пообіднім  сном,  поки  нові  гості  мають  змогу  спокійно  насолодитися  морозивом  і  кавою.
-  Що  ти  обереш  у  меню?  -  люб'язно  поцікавився  Такіс.
-  Полуничну  граніту  та  «Еллініко»,  -  відповіла  Оленка
Софія  мовчки  курила  на  березі.  Чим  вона  так  схвильована?
-  Наш  син  Міхель,  напевно,  повинен  одружитися,  -  промовив  нарешті  Такіс.  -  Адже  йому    46  років,  ми  з  Софією  в  цей  вік  вже  думали  про  онуків,  -  продовжував  він.  Цікаво,  що  назвав  його  «Міхель»  -  греки  б  сказали  «Міхаліс».  Ну,  то  дарма,  не  має  великого  значення!
Софія  спішно  приєдналася  до  бесіди.
-  Люба,  чим  тебе  пригостити?  -  Такіс  простягнув  їй  меню.
-  Будь  ласка,  тільки  воду,  -  Софія  помітно  переживала.
-  Ось  фотографії  Михеля,  подивися,  -  Софія  розкрила  планшет.  -  Тут  синові  4  роки,  -  Софія  поважно  вказала  на  фото,  де  вона  зі  смуглявою  дитиною  на  руках:  справжня  Мадонна!
-  А  ось  він  у  бабусі  в  селі  -  пізніше  там  гольф-клуб  побудували,  -    урочисто  показала  Оленці  наступну  фотку:
-  Дивись,  яким  він  був  в  школі  ...
-  Скільки  йому  років  на  цій  фотографії?  -  запитала  Оленка,  дивлячись  на  вгодованого  хлопчину.
-  Років  14.  Ось  ще  -  тут  він  вже  більший,  в  новій  школі,  з  друзями  ...
Раптово  Оленка  втратила  дар  мовлення  -  з  фотографії  на  неї  дивилися  такі  знайомі  очі  ...  Костаса!  Праворуч  від  Михеля,  в  непримітній  футболці,  в  той  час  як  інші  хлопці  виряджені  за  усіма  канонами  тодішньої  моди
-  Міхель  досі  дружить  з  цими  хлопцями?  -  нарешті  запитала  Оленка.  Прямо  задавати  питання  про  те,  хто  цей  світлоокий  парубок,  зрозуміло,  вона  не  наважилася.
-  Так,  дружив,  але  ...  хлопці  ж  різні!  Андреас,  наприклад,  дуже  розумний,  -  Софія,  затягуючись  цигаркою,  вказала  на  високого  парубка  в  окулярах.  -  Вивчився  на  лікаря:  з  ним  привітатися  коштує  25  євро,  а  розповісти,  як  погано  ти  себе  почуваєш  -  це  ще  50  євро.  Він  з  дитинства  мріяв:  «Хочу  стати  лікарем,  і,  нарешті,  розбагатію.»  Але  по-справжньому  розбагатів,  коли  його  сестра  вийшла  заміж  за  власника  великої  цукерні,  а  сам  Андреас  заснував  власну  клініку  для  схуднення.
-  А  Спірос,  -  продовжувала  Софія,  -  довго  працював  стриптизером,  навіть  в  наш  нічний  клуб  хотів  влаштуватися  на  роботу,  але  ми  його  не  взяли,  -  вона  хизувато  задерла  свій  витончений  античний  носик.  Оленка  заради  інтересу  зазирнула  в  її  планшет,  щоб  оцінити,  на  що  жінки  гроші  викидають,  після  чого  запевнила  Софію:
-  Мабуть,  Ваше  рішення  виявилося  абсолютно  правильним!
-  Він  спочатку  добре  заробляв,  а  потім  справи  пішли  кепсько  ...
         «Хіба  ж  такий  бізнес  до  старості  може  гарантувати  процвітання?»  -  подумала  Оленка,  з  нетерпінням  чекаючи,  коли  мова  зайде  про  Костаса.
-  Ну,  а  цей  Костас,  -  Софія  зробила  чергову  димову  затяжку,  -  безглуздий  якийсь!  У  нього  5  братів  і  сестра,  він  найстарший,  тут  працював  на  різних  роботах,  то  будівельником,  то  далекобійником,  то  вантажником,  а  потім  в  Албанію  поїхав  -  знайшов  там  роботу  і  «дівчину  своєї  мрії»,  яка  через  п'ять  років  його  зрадила,  наживши  двох  дітей  і  регулярно  вимагаючи  грошей.  Костас  метуситься,  гроші  збирає,  дітей  дуже  любить,  а  розлучитися  не  може  -  в  Елладі  велика  проблема  розлучитися,  якщо  діти  маленькі,  -  зітхнула  Софія,  глибоко  замислюючись.
-  Хто  замовляв  полуничну  граніту  та  «Еллініко»?  -  гарсон  з"явився  дуже  вчасно.
-  Я!  -  Оленка  боялася  скрикнути.


                                             "Заручини"

Тепер  зрозуміло,  чому  у  Костаса  такі  сумні  очі  і  шрам  на  руці  -  напевно,  не  від  легкої  роботи!  Автівка?  Оленка  навіть  не  запам'ятала  марку,  але  як  він  добре  керманить,  природній  талант!  Чи  врятується  Костас  у  Маті?  Адже  люди,  здатні  прийти  на  допомогу  іншим,  думають  про  себе  в  останню  чергу  -  є  чимало  тому  прикладів  ...
           Оленка  занурилася  в  «граніту»  -  полуничне  морозиво  без  молока,  натуральне  й  ароматне!
-  У  нас  в  Елладі  багато  питань  зараз  дуже  складні,  -  Такіс  продовжив  тему,  потягуючи  «фраппе»  через  трубочку.  -  Наприклад,  весілля  і  хрестини  призначають  на  один  день,  щоб  священнику  платити  тільки  один  раз.
-  Та  невже?  -  Оленка  раніше  спостерігала  в  Греції  подібні  картини,  але  думала,  що  це  -  рідкісна  випадковість.
-  Так-так,  -  запевнила  Софія,  перейшовши  до  основного  предмету  своїх  турбот.  -  Міхель  сказав,  що  вже  знайшов  свою  обраницю,  і  вона  живе  на  Україні!
-  Ми,  звичайно  ж,  дуже  раді,  -  підхопив  Такіс,  -  але  ...  тут  стільки  нюансів!  Саме  тому  ми  хотіли    в  спокійній  обстановці  поговорити  з  тобою  ...
-  Нам  сказали,  -  продовжувала  Софія,  -  що  у  дівчини  Михеля  вже  є  дитина,  а  це  така  ганьба  в  Елладі,  якщо  чоловік  одружується  на  жінці  з  дитиною!  Ми  -  відомі  люди,  нам  є,  що  втрачати,  і  ми  хочемо  власних  онуків,  а  не  чужих!
Почуття  застрягли  в  горлі  бутербродом  -  добре,  що  Оленка  вчасно  долизала  «граніту»:  з  одного  боку,  їй  приємно  позбутися  необхідності  штурмувати  вершини  «жіночого  щастя»,  а  з  іншого  -  неясно,  що  саме  від  неї  вимагається?  Бути  рефері?  Або  повитухою?  Так,  вона  знала,  що  деякі  жінки  ховають  в  селах  своїх  дітей  від  «попередніх  відносин»,  щоб  почати  «нові  відносини».  Слово  «відносини»  в  українській  мові  красномовно  вживається  тільки  у  множині,  і  в  російській  мові  -  переважно  у  множині,  а  в  грецькій  ...  переважно  в  однині.  І  навпаки,  «любов»  в  російській  і  українській  -  тільки  однина,  а  в  грецькій  -  найчастіше  вживається  і  в  множині  ...
-  Філіп  говорив  нам,  що  ти  працювала  у  шлюбному  агентстві,  чи  не  так?  -  запитала,  нарешті,  Софія.
-  Так,  багато  років  тому,  -  підтвердила  Оленка.  Тоді  у  неї  ще  не  боліла  голова,  не  віднімалися  ліва  половина  тіла  від  раптових  диких  болів  і  не  мучила  періодична  амнезія,  коли  елементарні  речі  доводиться  заново  відновлювати  в  пам'яті  ...  це  було  зовсім  інше  життя!
-  Але  ти  не  могла  б  зробити  для  нас  послугу  по  дружбі?  Повір,  ми  добре  тобі  віддячимо,  -  запевнив  Такіс.
-  Геть  !!!  -  скрикнула  раптово  Оленка,  коли  нахабна  кішка  кинулася  до  неї  на  коліна.  «Еллініко»  її  навряд  чи  хвилює  -  їй  би  чого  крутіше!  Тільки  Оленці  не  можна  торкатися  котів  через  алергію,  та  хіба  оточуючим  поясниш  «чому  ти  так  не  любиш  тварин»?  Вони  вважають,  що  тримати  кішку  в  квартирі  -  це  любов  до  тварин,  хоча,  по  суті  -  знущання!  Он  мама  її  шкільної  подруги  Клео,  Маргарита  Платонівна,  жаліслива  актриса  зі  стажем,  підібрала  кішку  на  звалищі,  привела  в  квартиру  на  п'ятому  поверсі,  але  кішка  не  оцінила  цей  душевний  порив,  вистрибнула  у  вікно,  на  свободу,  до  родичів,  і  ...  розбилася!  Якби  не  «доброта»  Маргарити  Платонівни,  то  кішка,  може,  і  досі  перебувала  б  у  статусі  «міс  звалища»  або  «місіс»  ...
Такис  і  Софія  здивовано  переглянулися  від  Оленкіного  «геть!»  Офіціант  витріщив  очі  -  йому  теж  незрозуміла  «нелюбов  до  тварин».  Та  й  Оленка  насправді  нічого  не  мала  проти  кішки,  тим  більше  -  вагітної.
-  Кошенята  скоро  будуть?  Поповнення?  -  ввічливо  поцікавилася  Оленка  у  офіціанта.
-  Ні-ні,  -  посміхнувся  гарсон.  -  Це  кіт  роз'ївся,  а  не  вагітна  кішка!
«Кіт  представляє  відділ  маркетингу  в  ресторані  -  потенційний  клієнт  клініки  для  схуднення,  очолюваної  Андреасом»,  -  подумала  Оленка.
А  Такіс  заразливо  розсміявся:
-  Ось  це  так  -  кіт!
-  Може,  ти  знаєш  людей,  які  б  достеменно  перевірили,  чи  є  дитина  у  дівчини  Михеля?  -  весь  цей  час  Софія  пильно  дивилася  Оленці  в  очі.  «Їй  би  гінекологом  працювати»,  -  подумала  Оленка,  а  вголос  промовила,  глибоко  зітхаючи:
-  Тут  справа  не  в  грошах,  і  навіть  не  в  зв'язках.  Повірте,  у  нас  інформація  про  особисте  життя  (діти,  хвороби,  політичні  погляди  і  не  тільки),  не  підлягає  розголошенню,  нікому  і  ніколи  -  без  згоди  самої  фізичної  особи.  Якщо  дівчина  Михеля  навмисно  приховує  від  вас  інформацію  про  своїх  дітей,  відносини,  хвороби  ...  -  це  її  право!
Обличчя    Софії  затьмарила  неприхована  скорбота  при  згадці  «хвороб».
-  Виходить  ...  одружуються  з  жінками,  яких  зовсім  не  знають?  -  Такіс  і  Софія  відкрили  роти.
-  Є  різні  варіанти.  Можна  дійсно  жити  по  5,  10  років  і  не  знати,  з  ким  насправді  ти  живеш,  але  насолоджуватися  спільним  сном  і  прокиданням.  Я  знаю  рекорд  -  22  роки  молоді  (і  поступово  старіючі  люди)  жили  разом,  а  коли  жінка  запитала:  «Коли  ми  одружимося?»,  то  чоловік  поставив  їй  зустрічне  запитання:  «Тобі  що  -  і  так  погано?»  Ясна  річ  -  якщо  погано,  то  треба  не  одружуватися,  а  розбігатися!  А  якщо  добре  -  то  навіщо  щось  міняти?  Але  хіба  можна,  скажіть,  вважати  «чорнеткою»  прожиті  разом  5,10  років  або  навіть  один  день,  всього-на-всього  один  відсоток  або  тисячну  частку  відсотка  свого  життя?  Хіба  можна  викреслити  з  життя  хоча  б  її  мить,  хоча  б  секунду?  Як  сказав  один  український  психолог:  «Цивільний  шлюб  -  це  ОСОБИСТЕ  життя.  Зареєстрований  шлюб  -  це  публічне  життя:  ти  заявляєш  суспільству  про  свого  обранця,  і  потрібно,  щоб  суспільство  сприйняло  твій  вибір,  незалежно  від  того,  добре  тобі  чи  погано  з  цією  людиною.  Тому  в  цивільному  шлюбі  важливо,  щоб  двом  було  добре,  а  в  зареєстрованому  шлюбі  головне,  щоб  суспільство  вас  сприймало.  Цивільний  шлюб  можна  порівняти  з  тапочками:  в  них  зручно  ходити  по  кімнаті,  але  в  офіс  або  в  театр  бажано,  все  ж-таки,  вдягнути  туфлі,  навіть  якщо  вони  і  не  такі  зручні,  як  тапочки.  І,  зрозуміло,  якщо  у  вихідних  туфель  спиляти  підбори,  вони  все  одно  не  стануть  тапочками  ».
Софія  і  Такис  мовчки  перезирнулися.
-  Виявляється,  можна  жити  разом  багато  років,  і  не  знати,  з  ким  живеш  насправді,  -  сумно  зауважила  Софія.
Море  задумливо  грало  під  пальмою.  Сонце  піднімалося  все  вище,  і  Оленка  пересіла,  щоб  не  згоріти.
-  Може,  ще  щось  замовимо?  -  запитав  Такіс.  -  Що  б  ти  хотіла,  Елені?
-  Якесь  морозиво  ...  кавове!
-  Мені  -  воду,  -  сухо  промовила  Софія  і  знову  закурила.
Дивлячись  на  сині  хвилі,  Оленка  незмінно  ловила  себе  на  думці  про  Костаса:  його  блакитні  очі,  сильні  м'язи,  непросте  дитинство,  невдалий  шлюб  і  сьогоднішній  ранок  -  пожежу  в  Мати  ...  Звичайно,  така  людина  не  буде  ховатися  за  спину  друзів  або  батьків  і  першим  поспішить  на  допомогу!  Чи  врятується  він?  Не  хотілося  б  думати  про  різні  наслідки  ...  Як  же  забути  ті  кілька  хвилин,  проведені  разом  у  машині,  хоча  це  всього-на-всього  соті  частки  життя,  якщо  не  тисячні?  Як  же  забути  ту  сильну  руку,  оповиту  чотками?
-  Невже  немає  в  Україні  служби,  яка  б  перевіряла,  чи  є  у  людини  діти,  чи  ні?  -  здивовано  запитав  Такіс.
-  Є  така  служба  -  вона  займається  захистом  прав  дітей,  однак  не  уповноважена  давати  відомості  іншим  особам,  крім  суду  і  правоохоронних  органів.  І  кожна  така  служба  стежить  за  правами  дітей  тільки  в  одній  області,  а  про  інші  місцевості  нічого  не  знає.  Тобто,  наприклад,  якщо  жінка  прописана  в  Києві,  а  дитину  віддала  мамі  в  село  Житомирської  області,  то  саме  служба  захисту  прав  дітей  Житомирської  області  буде  займатися  цією  дитиною,  а  в  Києві  його  матуся  може  далі  шукати  собі  наречених,  і  не  тільки  в  Києві  ,  -  розповідала  Оленка.
Софія  тим  часом  допалювала  чергову  цигарку.
-  Якщо  Міхель  і  Тетяна  не  оформляють  шлюб,  то  Тетяна  повинна  полетіти  на  Україну  на  чергові  90  днів,  -  розсудила  Софія.  Такіс  глибоко  зітхнув.
-  Є  підозра,  що  Тетяна  вагітна,  але  ми  не  можемо  бути  впевнені!  Але  якщо  вона  повернеться  на  Україну,  то  тим  більше  не  зможемо  бути  впевнені,  що  вона  вагітна  саме  від  Михеля!  -  Софія  розвела  руками.
-  І  чому  у  вас  таке  законодавство  -  90  днів?  Адже  живуть  же  у  нас  чешки,  польки  скільки  хочуть,  і  не  зобов'язані  повертатися  до  себе  на  батьківщину?  -  запитав  Такіс.
-  Польща  і  Чехія  -  це  інші  країни,  -  відповіла  Оленка.  Їй,  як  ніколи,  сталися  в  нагоді  знання,  отримані  в  шлюбній    агенціі  Ісаака  Рудольфовича.
 -  До  речі,  Тетяна  зараз  живе  за  ваш  рахунок,  якщо  я  правильно  зрозуміла?  -  ризикнула  уточнити  Оленка  з  метою  роз'яснення  «життєвих  реалій».
-  Так,  звичайно,  -  гордо  відповів  Такис.
-  За  «чистої  науки»  вона  повинна  весь  дохід,  отриманий  тут,  задекларувати  в  Україні,  -  впевнено  продовжувала  Оленка.
-  Але  вона  не  отримує  доходу  -  вона  ж  не  працює!  -  здивувалася  Софія.
-  Щоб  отримувати  дохід,  не  обов'язково  працювати,  -  спокійно  пояснювала  Оленка.  -  Їй  надано  нічліг,  їжу  -  заради  цього  люди  працюють  по  10-12  годин  на  добу.  Хіба  це  не  дохід?
Тут  вже  і  Такіс  потягнувся  за  цигаркою.
-  Та  хіба  нам  шкода?  -  запитали  вони  з  Софією  практично  в  один  голос.
-  Подарунки  з-за  кордону  від  нерезидентів  теж  треба  декларувати  в  Україні,  навіть  невеликі  за  вартістю:  пригощання  ,  прикраси,  сукні,  наприклад,  -  відкривала  їм  очі  Оленка.  -  Ви  ж  не  члени  однієї  родини,  вірно?
-  Ми  б  хотіли  стати  сім'єю,  але,  -  Такіс  зам'явся.  -  Як  же  ми  зможемо  оформити  шлюб,  якщо  раптом  у  Тетяни  в  Україні  виявиться  дитина?
-  А  ви  не  думали  про  шлюбний  контракт?  -  наважилася  запитати  Оленка,  коли  вони  вже  виклали  їй  стільки  інформації.
-  Але  ж  ми  поки  що    не  маємо  наміру  вступати  до  шлюбу,  -  замотала  головою  Софія.  Вона  щиро  і  однозначно  сказала  -  «ми»!
-  Я  знаю,  що  в  різних  країнах  оформляють  і  контракти  на  заручини  також,  не  тільки  на  шлюб  як  такий,  -  продовжувала  Оленка.  -  Це  відчутно  дисциплінує!  Чоловік  не  має  права  викликати  поліцію,  якщо  дівчина  прийшла  до  нього  в  гості  -  завдяки  контракту  на  заручини  він  не  зможе  оголосити  свою  наречену  «злодійкою,  що  таємним  шляхом  проникла  серед  ночі  з  метою  пограбування».  Він  також  зобов'язаний  прийти  на  призначене  ним  побачення  і  не  має  права  сказати  при  всіх  своїй  нареченій:  «Мадам,  що  Ви  тут  до  мене  чіпляєтеся  -  я  вперше  Вас  бачу!»  В  іншому  випадку,  згідно  умов  контракту  на  заручини,  він  повинен  заплатити  дівчині  штраф.  І  навіть  якщо  дівчина  пробачить  -  від  суми  прощеної  штрафу  горе-наречений  повинен  сплатити  до  бюджету  прибутковий  податок  -  адже  це  по  суті  подарунок  від  чужої  людини,  що  пробачила  тобі  борги!  Причому  іноді  це  чималий  подарунок,  і  перш  ніж  жартувати,  молодик  сто  разів  подумає.  Аналогічно  і  дівчині  можна  поставити  умову  -    якщо  вона  приховує  суттєву  інформацію  (наявність  дітей,  кредитів,  хвороб,  попередніх  шлюбів,  судимостей)  -  то  повинна  сплатити  штраф!  І,  зрозуміло,  при  цьому  заручини  можна  вважати  розірваними  -  з  усіма  наслідками,  що  випливають,  податковими  і  не  тільки.  Крім  того,  ви  тут  -  відомі  і  шановні  люди.  А  чому  б  в  контракті  не  прописати  умови  про  збереження  Тетяною  таємниці  особистого  і  професійного  життя  -що  стосується  фінансових  витрат,  знайомств,  роботи  ваших  готелів,  гольф-клубів?  Адже  Тетяна  може  отримати  безліч  цінної  інформації  стосовно  вашого  бізнесу  і  зв'язків,  опанувати  комерційною  таємницею  і  використовувати  її  неправомірно,  навіть  якщо  в  особистому  плані  нема  чого  приховувати!  А  якщо  майбутня  невістка  зараз  відмовиться  від  підписання  контракту,  робіть  висновки  своєчасно,  -  Оленка  згадала  не  тільки  Ельвіру  Феліксівну  зі  шлюбного  агентства,  яка  за  вкрадені  гроші  раптово  вийшла  заміж,  але  й  свою  шкільну  подругу  Клео,  яка  жила  в  цивільному  шлюбі  з  «хорошим  хлопцем»,  який  раптово  зник  разом  з  відеокамерою  Клео,  де  зберігалися  унікальні  фото  -  Оленка  і  Клео,  а  поруч  -  «Скорпионз»  у  повному  складі!  Хіба  ж  за  гроші  відновиш  фотки  з  незабутнього  концерту  улюбленої  групи?  У  ВУЗі,  де  начебто  навчався  хлопець  Клео,  про  нього  і  знати  не  знають,  а  міліція  не  приймала  заяву  про  крадіжку-  адже  зламу  в  квартирі  Клео  не  виявлено!  Начебто  Клео  сама  віддала  відеокамеру  -  добре,  що  ніяких  інших  коштовностей  в  їх  з  мамою  квартирі  не  було.  Ох,  є  про  що  подумати,  якщо  є,  що  втрачати!
Оленка  із  задоволенням  ковтнула  «Еллініко»,  покінчивши  з  кавовим  морозивом,  смачним  і  ароматним,  як  у  Відні  -  в  кафе  "Osteria  Allora».
-  Точно!  Я  знаю!  -  Софію  пройняла  грандіозна  думка.  -  У  нас  це  називається  «договір  про  співжиття»,  ми  його  оформимо  на  рік,  а  далі  -  подивимося!  Принаймні,  цей  рік  Тетяна  буде  у  нас,  і  можна  до  неї  придивитися,  -  на  радощах  вона  покликала  офіціанта  і  замовила  апельсиновий  фреш.
-  Тільки  оформляйте  договір  в  адвоката,  який  володіє  українською  мовою,  тому  що  Тетяна  в  будь-який  момент  може  сказати,  що  крім  рідної  мови  жодною  іншою  не  володіє,  -  спокійно  зауважила  Оленка.
-  Але  її  рідна  мова  -  російська!  -  витріщив  очі  Такіс.
-  Вона  народилася  в  Україні,  отже,  зобов'язана  знати  українську  мову,  а  от  знання  інших  мов  для  неї  не  обов'язкове.  Вона  взагалі  має  вищу  освіту?  -  дозволила  собі  запитати  Оленка.
-  Ой,  ми  не  знаємо  точно  -  хіба  що  вона  раніше  в  сусідній  кав"ярні  допомагала,  коли  з  Міхелем  познайомилася,  -  розгубилася  Софія.
-  А  Ви  кажете  -  немає  доходу  в  Греції,  -  посміхнулася  Оленка.  -  У  нас  тільки  планують,  що  знання  англійської  буде  обов'язковим  для  всіх  абітурієнтів  ВНЗ.  Але  якщо  вона  ВНЗ  раніше  закінчила,  або  не  закінчила  взагалі,  то  навіть  англійську  не  знає,  а  вже  грецьку  -  та  де  там!  Може  згодом  стверджувати,  що  ані  слова  не  розуміла  у  шлюбному  контракті,  який  підписувала,  якщо  їй  це  буде  вигідно  з  певних  причин,  -  Оленка  останнім  ковтком  чесно  розквиталася  з  "еллініко».
-  У  нас  такі  штучки  не  пройдуть!  Якщо  підписав  -  значить,  знав,  що  підписував,  чи  то  продаж  нерухомості  чи  то  шлюбний  контракт,  -  категорично  замотала  головою  Софія.
-  Гаразд,  -  махнув  рукою  Такіс.  -  Еленіца,  ти  нам  надала  багато  корисної  інформації,  ми  вже  знаємо,  як  діяти  далі!  Шкода,  що  ти  приїхала  зовсім  ненадовго  -  ми  б  хотіли,  щоб  ти  і  відпочила,  і  повеселилася,  і  позагорала  ...  У  липні  багато  греків  навіть  не  виходять  з  моря  годинами  -  воно  таке  тепле,  як  оливкова  олія!
-  Дякую,  але  на  мене  чекає  робота,  -  ввічливо  відмовилася  Оленка.
-  Дрібниці,  сьогодні  ввечері  у  нас  в  готелі  будуть  «бузуки»,  і  ми  з  радістю  запросимо  тебе!  А  поки  що    -  поїхали  з  нами,  тобі  вже  повинні  приготувати  номер,  як  ти  і  просила  -  повище,  тихіше  і  з  шикарним  виглядом  з  балкона,  -  браво  повідомила  Софія,  поки  Такіс  оплачував  чек.



                                                                                               2%

Дорога  до  Халкіди,  столиці  острова,  здалася  Оленці  занадто  довгою  і  порівняно  з  розмовою  в  Еретрії  навіть  не  цікавою.  Все  миготіло  у  підсвідомості  –  шлюбні  контракти,  кішки,  кава,  дитячі  фото  Михеля  і  ...  Костас  поруч  з  ним!  Серце  знову  тьохнуло  -  як  там  Костас?  Шкода,  що  в  Оленки  -  кнопковий  мобільник.  Смартфон  вона  не  носила  принципово  -  навіщо?  Щоб  гроші  зняли?  Або  стежили  за  нею?  Але  сьогодні  Оленка  вперше  у  житті  пошкодувала  через  свою  архаїчність  -  якби  у  неї  був  смартфон,  вона  б  давно  подивилася  запити    у  друзі  на  Фейсбуці,  адже  Костас  обіцяв  їй  відгукнутися,  а  вона  -  написати,  як  доїхала  ...
-  Ось  і  наш  готель,  -  поважно  вказала  рукою  Софія  у  бік  великої  модерної  будівлі.
               Мармуровий  хол  відчутно  рятував  у  літню  спеку.  Дівчина  на  рецепції  привіталась  із  ними,  як  тільки  подолали  пальмову  алею.
-  Це  -  наша  гостя,  Елені  Драгоманова  з  України.  Вона  в  нас  поживе  декілька  днів.  Еленіца,  тобі  обід  в  номер  або  на  терасу?  -  запитав  Такіс.
-  Ні-ні,  дякую,  -  Оленка  навіть  не  очікувала  такого  сервісу.
-  Давай,  а  то  зовсім  зійдеш  нанівець,  -  Такіс  був  наполегливим.
-  Тоді  мені  -  грецький  салат  і  фреш  на  терасу!  А  взагалі-то  я  б  поспала  до  вечора,  -  несміливо  буркнула  Оленка,  заповнивши  анкету  мешканця.
-  Еленіца,  що  це?  -  Такіс  тицьнув  у  заповнену  анкету  гостя.  Оленка  не  відразу  зрозуміла,  чого  бракує.
-  Рік  народження  -  1974?  –  Такіс  здивовано  витріщив  очі.
Саме  в  цей  момент  Оленка  згадала,  що  багато  років  тому,  коли  їй  видавали  перший  закордонний  паспорт,  в  міліції  закінчувався  картридж,  і  четвірка  вийшла  затертою,  зовсім  як  дев'ятка.  Навіть  досвідчене  око  професіонала  не  одразу  визначить,  що  за  цифра  тут  мається  на  увазі.  А  після  подорожей  до  Греції  Оленці  на  вигляд  давали  лише  30  років,  не  більше!  Тому  сприяла  грецька  оливкова  косметика  і  ...  непередаваний  комфорт,  якого  Елені  ніколи  не  відчувала  у  себе  на  батьківщині,  і  не  тільки  через  Чорнобиль.
-Так,  я  народилася  в  1974  році,  -  спокійно  відповіла  Оленка.
-  Філіп  казав  -  в  1979,  -  розгублено  вимовив  Такіс.  Софія  знову  полізла  за  щигарками.
«Чи  не  збиралися  мене  посватати?  А  зараз  тема  відпала:  я  -  прострочений  товар!  Ох,  вже  цей  кругообіг  інформації  в  природі  -  Філіп  передав  навіть  дані  мого  старого  закордонного  паспорта  »,  -  стало  трохи  смішно,  і  щоб  перевести  розмову,  Оленка  повідомила  Такісу,  користуючись  відсутністю  рецепціоністки:
-  Це  в  старому  паспорті  картридж  розмазався  -  тепер  уже  повний  порядок,  можете  бути  впевнені!  До  речі,  якщо  у  Тетяни  з  собою  український  паспорт,  є  сенс  прямо  там  і  подивитися  графу  щодо  її  дітей?  Це  значно  надійніше  і  дешевше,  ніж  бігати  по  різних  службах.
-  Ми  бачили  тільки  один  її  паспорт  –  міжнародну  пластикову  картку,  там  ні  про  яких  дітей  не  написано,  -  сказали  Такіс  і  Софія  в  один  голос.
-  А  треба  попросити  паперовий  український  -  там  все  враховано,  на  одній  з  останніх  сторінок,  -  порадила  Оленка.
Такіс  мовчав.  Софія  набрала  повітря  у  груди  і,  нарешті,  промовила:
-  Тетяні  не  обов'язково  знати  про  наші  сумніви,  і  тебе  попросимо  -  не  говори  їй  поки  що  про  контракт  на  співмешкання,  добре?  -  змовницьки  попросила  вона.
-  Мені  відомо,  що  таке  професійна  таємниця,  -  посміхнулася  Оленка.
-  Дуже  добре,  дитинко!  -  прибадьорилась  Софія.  -  Спасибі  тобі!  Тепер  відпочинь  після  довгої  подорожі.  А  увечері  чим  думаєш  зайнятися?
         У  греків  життя  розпочинається  тільки  ввечері.  І  не  дивно  -  багато  хто  із  них  працює  буквально  з  ранку  до  пізнього  вечора,  до  21-22  годин  як  мінімум,  і  тільки  ніч  (як  вони  кажуть  -  «вечір»)  залишається  на  особисте  життя.  Саме  вночі  провадять  бузуки  -  грецькі  вечори  з  різними  частуваннями,  пригощаннями,  живою  музикою  і  танцями!  Оленці  доводилося  відвідувати  ці  вечори,  де  сільські  артисти  співають  краще  за  київських  випускників  консерваторії,  тому  що  в  Греції  -  висока  конкуренція  серед  співаків,  музикантів,  а  поети  віршують  вже  більше  4000  років.  І  немає  такого,  щоб  один  співак  диктував  іншому  умови!  Хто  подобається,  до  того  на  концерти  і  приходять,  тобто  -  на  бузуки!
-  Увечері?  -  перепитала  Оленка.
-  Так,  -  підтвердила  Софія.  -  Ми  б  хотіли  запросити  тебе  на  вечерю  з  «бузуки»,  якщо  ти  не  проти.  Міхель  і  Тетяна  теж  повинні  бути,  -  вона  перейшла  на  напівшепіт.  -  Ну  а  зараз  -  тебе  на  терасі  чекає  обід!
Аромат  туї  і  троянд  -  апогей  сієсти,  легко  і  приємно  дрімають  туристи  ...  Після  відпочинку  в  Греції  не  одразу  звикаєш  не  спати  опівдні!
           Однак  небо  знову  сіріло  без  натяку  на  дощ.  Бджілки  не  кружляли.  Оленка  розбавила  апельсиновий  фреш  водою  і  жадібно  ковтнула.  Апельсини  в  Греції  падають  мало  не  на  голову  -  як  у  Києві  каштани.  А  головне  -  абсолютно  натуральні,  непропшикані  хімікатами,  бери  -  не  хочу,  помаранчевий  сік  -    найароматніший  і  насичений!
         Спекотно.  Куля  стискає  груди,  скільки  б  соку  не  випила.  Може,  запитати  на  рецепції  доступ  до  комп'ютера?  Але  Оленка  кілька  разів  змінювала  пароль  на  Фейсбуці,  і  тепер  заходить  в  свій  екаунт  тільки  зі  старенького  домашнього  комп'ютера.  Як  же  вона  зможе  зламати  пароль  і  ввійти  в  еккаунт  з  готельного  компа?  Правду  кажучи,  боялася  собі  зізнатися,  що  Костас  вже  ніколи  не  відгукнеться  ...  НІ  КО  ЛИ!  Вона  бачила  його  перший  і  останній  раз  у  житті  -  справжнього,  мужнього,  трохи  довірливого  чоловіка,  готового  віддати  життя  заради  порятунку  зовсім  невідомих  йому  людей,  при  цьому  -  дуже  красивого.
         Красиві  чоловіки,  на  жаль,  перевелися.  Та  й  жінки  теж  -  схоже,  у  краси  вкрай  мало  шансів  врятувати  світ,  як  би  їй  цього  не  хотілося!  Ще  пару  років  тому  український  жіночий  журнал  надрукував  фотографії  відомих  куртизанок,  коханок  імператорів  та  інших  «фавориток»  -  які  мимри,  одна  одної  «привабливіша»!  Через  них  володарі  світу  війни  влаштовували?  Бідний  світ!  Тільки  на  Жозефіну  можна  подивитися  -  віват,  французька  косметика!  Сама  Оленка  в  Україні  ніколи  не  вважалася  красунею  -  «мимра»  за  визначенням  Ельвіри  Феліксівни.  До  послуг  сучасних  потвор  -  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916918
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2021


Бувай-но, улюблене місто!

Бувай-но,  улюблене  місто!
Ти  -  зірка  далека  моя,
Південного  моря  обійстя,
Палючого  степу  зоря!
 
Здригнулося  серце  -  ніколи
Я  вже  не  приїду  сюди!
Немов  відвернулись  ікони
Від  давнього  бруду  гріхів...
 
Сюди  я  в  думках  повертаюсь,
Пригадую  кожен  свій  крок,
Як  сонця  багряного  захід
Долав  над  руїнами  смог,
 
Над  хвилями  чайки  кричали,
Хизуючись,  мак  червонів.
А  вітру  пориви  мовчали  -
Лунав  тільки  шепіт  кроків...
 
Іще  зачекаю  недовго,
І  потяг  залишить  перон...
Пронизує  душу,  мов  голка,
Сигналу  прощального  зойк!
 
А  може,  Всевишній  відкриє
В  зачинених  дверях  засов?
Згорає  остання  надія
Це  місто  побачити  знов...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2020


Лиш надія

Все  зійшло  нанівець
І  хай  йому  грець!
Сподіванням  кінець  -
Лиш  надія...
 
Я  сама  на  шосе
Жах  карюжить  лице
Тільки  дзеркало  де?
Загубилось!
 
Раптом  сморід  і  дим
Захід  сонця  закрив
Наче  кров  закипів  -
Що,  це  правда?
 
Без  надії  живу
І  сльозу  схамену
Попри  все  -  я  прийду!
Зачекай-но!
 
Без  жалоби  і  сліз
Все  тобі  розповім  -
Закричить  лише  біль
І  страждання!
 
Віднайдемо  слова  -
Будуть  вічно  лунать,
Крізь  пожежу  палать  -
Ніч  затьмарять!
 
І  з  надією  знов
Наша  віра  й  любов
Душі,  тіло  і  кров,
Мій  коханий...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2020


Дах мені іще не похитнуло

Дах  мені  іще  не  похитнуло  -
Тільки  щось,  мабуть,  здригнуло  стелю!
Так  душа  у  мрії  поринУла,
Врешті  решт  заплакавши  в  оселі.
 
Це  зрада?  Чи  боязкість?  Чи  брехня?
Ба.  пішло,  здеється,  у  минуле!
Нам  доля  зраджувати  не  дала,
Бо  кохання  в  серці  не  вітчули!
 
БайдУже  все  довкола  -  просто  жах:
І  життя,  і  навіть  виживання!
До  того  ж,  при  заплющених  очах
Ми  брехню  за  істину  вважаєм:
 
Цей  промінь  загасає  у  пітьмі,
Взагалі  нікому  не  потрібний...
Поснідаємо  разом  із  ТіВі,
А  також  увечері,  опівдні!
 
Хто  мене  в  темну  пастку  зачинив  -
Крига  і  суцільна  порожнеча!
Тут  для  курей  розваги  уночі  -
Пацюки  ховаються,  до  речі!
 
Ганебно  в  очі  чорна  стеля  б"є,
Що  колись  блискуче  виглядала...
Хай  кожному  -  призначення  своє,
На  іржавих  нервах  щоб  не  грали!
 
Не  складаю  крила,  бо  не  квочка  -
Народжена  літати,  не  повзти!
Чорна  стеля  -  не  межа,  а  точка,
Де  в  небо  відкриваються  шляхи!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2020


Омелько на печі

Як  вподоба  Омелько  на  печі?
Зверніть  увагу  -  він  не  п"є,  не  палить!
Грошей  у  нього  -  як  наплакав  кіт,
Але  інфляція  не  буде  на  заваді!

Яка  краса!  І  витончений  смак!
І  не  кажіть:  "В  кар"єрі  -  не  сталОсь!"
Чим  кращі  ті,  хто  йшов  по  головах,
Чужою  кров"ю  досягав  чогось?

І  радить  нам,  злетівши  до  небес,
Як  жити  круто,  скрізь  щоб  поважали...
Все  дуже  просто:  джаз,  бокс,  секс...
Про  це  ми  і  без  нього  здогадались!

Кортить  у  мене  конче  запитать:
Якби-то  всі  так  на  печі  лежали?
Та  в  чому  річ  -  хто  став  би  грабувать?
Тоді  б  нікого,  справді,  не  вбивали!
́
І  не  тремтіла  б  зморена  земля
Від  давнього  придушеного  крику!
Не  мало  б  сенсу  братись  до  пера  -
Навіщо?  Горобець  би  процвірінькав!

У  вирій  бідолаха  відлетів,
Ворони  долі  там  собі  шукають...
Самотньо  їм  -  без  грошей,  без  родин,
І,  звісно  ж,  не  за  розумом  вітають!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861753
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2020


Най зима настає!

Най  зима  настає
Крізь  мелодії  снів!
Біле  плаття  своє
Пестить,  як  оберіг!

Щоб  нагріла  вона
Нам  колиску  землі!
Завірюха  прийшла
Попри  справи  свої!

На  світанку  -  мороз!
Візерунками  скло!
Та  не  згасне  вогонь  -
Мрійте,  щоб  повезло!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860844
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2020


Най свято не скінчається ніколи!

Най  свято  не  скінчається  ніколи,
Свічок  духмяних  не  згасає  аромат!
Щоб  кожен  день  був  світлим  і  бадьорим,
В  домівках  запанують  мир  і  лад!
 
Хай  не  турбують  вас  бентежливі  часи
І  не  лякають  неочікувані  зміни!
Доброї  вдачі  ми  вам  зичимо  завжди,
Най  душу  зігріває  вам  надія!
 
Не  сумнівайтеся,  що  друзі  справжні  є:
Не  зрадять  вас.  ніколи  не  покинуть!
З  ними  відчуєте  життя  нове
І  радість  на  роботі  і  в  родині!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859046
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2019


Землю укрило листя золоте

Землю  укрило  листя  золоте  -
Осінь  вінок  барвистий  нам  дарує!
Підкралась  ностальгія  до  мене  -
Серце  за  тобою  так  сумує!
 
Здається,  наче  в  місті  я  сама...
Мряка  полотном  весь  світ  накрила!
Наче  струна,  бринить  моя  душа,
До  небес  летить  вона  на  крилах!
 
Ми  там,  мабуть,  зустрінемося  знов
І  один  одного  ніколи  не  залишим!
Я  відкрию  спокій  і  любов
В  обіймах,  де  панує  мир  і  тиша

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2019


Якби вічність стала земною

Якби  вічність  стала  земною  -
Ми  б  лишились  навіки  з  тобою!
Де  наш  рідний  дім  не  шукали  б  -
Бо  в  серці,  в  душі  відчували...
 
О,  ми  б  знали  -  на  нас  він  чекає,
Пригостить  і  завжди  привітає,
Двері  відкриє,  запросить...
Та  де  він?  Повна  самотність!
 
Мабуть,  ми  хибно  народжені  -
Навіщо  чекаєм  чогось?
У  кожного  з  нас  -  своя  доля
І  нам  на  Землі  -  не  сталОсь...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855890
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.11.2019


Не варто шлях мій квітами вкривати

Не  варто  шлях  мій  квітами  вкривати  -
На  асфальті  вистачить  сміття!
Рослинні  трупи  будуть  заважати,
Бо  трупами  ніколи  б  не  пішла!
 
І  не  піду  стежиною  сільською
(Хоч  квіти  там  ніколи  не  цвіли!),
Щоб  не  втопали  мої  ноги  в  гної,
А  ще  більше  -  серце  і  думки!
 
Асфальт  утщерт  підбори  мої  знищив,
Та  рівним  шляхом  йду  я  навпростець!
Пробачте,  свині  -  розсипаю  бісер!
А  гній  і  бруд  хтось  інший  принесе!
 
Іду  до  міста,  що  омріяне  віршами,
Кожен  себе  там  має  віднайти!
Де  не  зачинять  двері  перед  нами
І  чекає  світло,  а  не  тінь!
 
Воно  сюди  постійно  зазирає,
Перемагає  морок  у  житті!
Стукіт  підборів  я  не  зупиняю  -
Може,  хтось  відчинить  і  мені!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854600
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.11.2019


Змія кохати хто заборонив?

Премудрий  Соломон  казав  колись:
"Відпусти  того,  кого  кохаєш!
Як  повернеться  -  навіки  буде  твій,
Якщо  ні  -  насильно  не  вблагаєш!"
 
Та  мудрець  не  уточнив  чомусь,
Хто  саме  -  цей  такзваний  "твій":
Друг  чи  зрадник  (ось  у  чому  суть!)
приповзе  до  тебе,  наче  змій,
 
Знову  щоб  вкусить  і  зневажать,
Наповняючи  отрутою  всю  душу...
Варто  після  цього  пробачать?
Як  кохаєш,  то  мабуть,  ти  мусиш!
 
Змія  кохати  хто  заборонив?
Шуліку?  Чи  свиню?  Чи  скорпіона?
Я  співаю  Вам  не  про  тварин  -
Про  кохання!  Це  як  на  долоні!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854579
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 13.11.2019