| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Туман
Туман. Що в ньому є такого,
Чому він лякає?
І хто знає його силу?
А силу він має.
Має силу він над часом
І над тим, що було.
Нам того не зрозуміти.
Було – то минуло?
Кажуть люди – то неправда!
Вони так рахують,
Бо не знають тої сили,
Не знають, руйнують.
Те руйнують, що не хочуть,
За правду признати.
А що було, і що буде,
Хіба нам те знати?
*
Чи можливо покохати,
Того, що минуло,
Того, що не може бути,
Можливо й не було?
Того, хто прийшов до тебе,
Того, хто немає
Для людини. Як те знати?
Хто кохає, знає.
*
Вечір. Сонце за горбочком,
Все спати лягає.
А ставок, поля над яром,
Туман покриває.
Стало тихо. Ніби часом,
Все чогось злякалось,
Все що бігало, літало,
Стихло, заховалось.
Став – як скло. По ньому хмара,
Пливе, зупинилась,
І лягла, хіба спочити,
Бо за день втомилась.
Ніби небо опустилось.
А зорі? Немає…
Було все, нема нічого,
Час відпочиває.
Зупинився, досить бігти,
Не втечеш від себе.
Час, він тільки для людини,
Для тебе, для мене.
Для букарки, для травинки
Його і немає.
Час для того, хто рахує.
А що – сам не знає.
*
Всі казали – він дурний,
Ти його не слухай.
Він такого розповість,
«Натре» тобі вуха.
Все що каже – то неправда,
Таке не буває.
А я слухав, йому вірив.
Рацію він має.
Він завжди ходив в туман,
І чомусь до яру.
Я боявся з ним ходити
В туман, як у хмару.
Все здавалось, в ньому страшно,
Батьки не пускали.
Може й добре, може й зле,
Можливо щось знали.
Жаль, а з ним я не ходив,
(Що з дурним гуляти,
Потім будуть у дворі,
Й мене таким звати).
Він приходив, все сумний.
І завжди під ранок,
Мовчки сяде у дворі,
На ослін, під ганок.
І мовчить. Сказати хоче,
А ніхто не слуха.
Хіба є до нього діло?
А для його – мука.
Що ніхто не розуміє,
І ніхто не знає
Те, що робиться в душі
У нього. А має,
Має серце він велике,
І добре, і щире.
І собою непоганий.
Лице в нього миле.
І дівчата заглядали
До нього, до хати.
А він їм розповідає…
Дурень! Наплювати
Їм на те. Неінтересно,
Слухать небилиці.
Інтересно їм що вчора,
Було у крамниці.
А то меле що попало,
Казок начитався.
Хто буде з таким гуляти?
Так один зостався.
*
Я, чомусь, не дуже падкий,
Бігати в футболі.
Чи здоров’я Бог не дав,
Чи така є доля.
Він тому мене примітив,
Підійшов до мене,
І чудно так розповів,
Про туман, про себе.
А я слухав, і мовчав.
Як те зрозуміти?
А, хай мовить, що придумав.
Брехати так вміти.
Треба вчитись. А як правда?
Мурахи по шкірі…
Після того він пропав.
Розповім по мірі.
*
Ось і розповідь:
«Любив я,
До ставу ходити.
Візьму вудку, хліба з салом,
Йду рибу ловити.
Чи то вранці, чи під вечір,
На нічну рибалку.
Візьме батько мій з собою.
Так – привчився з малку.
Все ходили на ставок,
На річку - то рідко.
На ставку, там дуже гарно,
Пройдешся не швидко.
А там яр. Козацький зветься.
Чому так назвали?
Кажуть люди, козаків,
Турки порубали.
Бо тих мало, тих багато,
А хлопці завзяті.
Так залишились у ярі,
Турки були кляті.
Біля ставу був маєток.
Тепер там руїни.
Жив козацький старшина.
Що з ним сталось?
Нині,
Вже ніхто не розповість,
Бо не пам’ятає,
Тих що знали – вже нема.
А нині - хто знає.
Чи то правда, чи то чутки,
Люди розпустили.
До маєтку, і до яру,
Одні не ходили.
А по вечері, є чутка,
Голоси гукають.
Як порубані козаки,
Когось проклинають.
І буває, по ночам,
Дівчина блукає.
Попадеться хто на очі,
Навік пропадає.
Скільки був на тому місці,
Не було нічого,
А недавно у тумані
Побачив такого!..
Сталось так. Пішов до вітру.
А туман стелився,
Я не встиг і оком глянуть,
Дивлюсь – заблудився.
Ось на маєш! Таке треба,
Що зі мною стало!?
Тут бував я кілька раз,
На, і заблукав я!
Клята стежка десь пропала,
Як би ніч, не видко.
Як по правді, то злякався,
Поспішив я швидко.
І штани я з переляку
Зіпсував. Так було.
Як почув я голоси.
І як вітром здуло.
Як рвонув я з переляку,
В будяк головою.
Лежу ничком, тихо стало.
Мацаю рукою.
Лоб став липкий, штани – мокрі,
Туман - пропадає.
Видно стежку. Підіймаюсь,
Йду, куди – не знаю.
Ось садочок, там руїни…
Ба! Стоїть будинок!
Ноги стали як залізні.
Спав туман, все видно.
Я сто раз був в цьому місці,
Не було нічого!
Були тут одні руїни.
А бачу такого…
Не скажу що я герой,
Стою – не рухнуся.
Чую, голос недалеко,
Аж трясусь – боюся.
Бачу … дівчина. А гарна…
У косах - віночок,
По вишневому садочку,
Гуляє… Так хочу,
Підійти, а страшно стало.
А як залоскоче.
Кажуть люди, так русалки,
До хлопців охочі.
Кажуть люди, так буває,
Підійде гарненька,
Потім хлопець з глузду зійде,
І в воду, тихенько.
Так заманить, не повіриш.
Що вже з глузду з’їхав.
Може так зі мною вийде?
Сам собі не віриш.
Так стояв, завмер, боюся,
Не знав що робити,
А у горлі пересохло,
Водиці б попити.
Не попросиш. Навкруг тихо,
В маєтку нікого…
Ніби люди мають бути.
Не бува такого…
Ніби ранок. Сонце сходить,
Птахи заспівали.
А вона… росою вмилась,
Косу заплітає.
І щось гарне так співає,
Тихенько, про себе…
В мене ноги затекли,
Рухатися треба.
А тут тихо. Тільки чути
Як серце гуркоче,
Ось – ось вискочить із грудей…
По спині лоскоче.
Чи комаха забралася,
Не дає покою,
Я рухнувся. В лице гілка,
Її я рукою.
Підвернувся, впав на землю,
Скочив з переляку…
Підняла дівчина очі.
Дременув зі страху.
На ставку, весь в будяках
Лежу на травиці.
Брудний, мокрий, в синяках,
Переляк на пиці.
Як до ставу повернувся?
Був туман, чи снилось.
А яку дівчину бачив…
Піду краще, вмиюсь.
Що в маєтку побував,
В тім не сумніваюсь,
Переляканий тікав,
Таке було, каюсь.
Штани свої зіпсував,
Будяків набрався,
А ще парубок, козак,
Чого так злякався?
Бач, привиділось такого,
Чого не буває,
А маєтку там немає!
Це в нас кожен знає.
Ось тобі і розповів,
Кажеш з глузду з’їхав?
Більш нікому не скажу,
А то буде сміху».
*
Кажуть люди, таким станеш,
З яким поведешся.
Кажуть люди, дурним будеш,
Як вина нап’єшся.
Кажуть люди, не ходити,
Туди, де не кличуть,
А як підеш, то лякатись,
Козаку не личить.
*
Чи, про яр казали правду,
В старих запитався.
Тільки кажуть не ходити.
А він все ж зібрався.
Впали в серце карі очі,
І світ став не милий.
І він знову біля ставу,
І туман йде сивий.
*
«Знову стежка, і маєток,
І знову дівчина,
Підійшов, набрався сили.
А дівчина мила…
Моє серце почуває,
То є таки доля.»
І полетіла душа,
Як пташина в поле.
І у полі тім зустріла,
Ще одну пташину.
І піднялися під хмари…
І вже пісня лине.
Лине пісня над полями,
То душа співає.
І людина, що кохає,
Увагу звертає.
Тільки сонечко сховалось,
Пора повертати,
І туман, в садок заходить,
Хоче роз’єднати.
Роз’єднати хоче долю,
Серце розірвати.
І розвести половини,
До старої хати.
А їм добре, і не підуть,
Вони за садочок,
І в обох на голові
Гарненький віночок.
Тільки сонечко сховалось.
Туман покриває.
І в тумані як у хмарі,
Обоє зникають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839979
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.06.2019
Тече річка під горбочком
Тече річка під горбочком,
Старий тин минає.
А на нім стоїть хатинка,
Явір підпирає.
Чи хатина, чи халупа,
І стін вже немає.
Стара стріха покосилась,
А явір тримає.
Виріс явір величезний,
Такий, що до дуба.
Притулилася калина,
А серцю не любо.
Чи не любо, що калина,
Чи хата старенька.
А чи річка під горбочком,
Що тече тихенько?
А там далі, за горбочком,
Хрести похилились.
Душі вік охороняти,
Мабуть потомились.
А дерева, ті на славу.
Лісом піднялися.
Через шлях - стоїть хатина,
Їй явір вклонився.
На ослінчику присіла,
Бабуся старенька.
Вечоріє, тихо стало,
Зорі вже ріденькі.
Їй не спиться, вік чекає,
А сльози немає.
Молить бога відпустити,
А той не пускає.
Молить Бога відпустити,
До сім’ї своєї…
Чи не чує, чи не бачить.
Йому не до неї.
А вона сидить щовечір,
Ночі все чекає.
Все одна. Сім’я чи була?
Там відпочиває.
Рік сімнадцятий їй було,
Як царя убили.
І червоні прапори…
Маєтки палили.
А дітиська. Як раділи.
Життя буде нове…
І, ніхто уже не каже,
«Добрий день, панове!».
Всі товариші. До праці,
Нове будувати!
А нащо же було люди,
Старе руйнувати.
То не добре. Нині буде,
Жити людям краще!..
Не сказали, що прийдеться,
Працювати важче.
***
«Пройшли роки, покохала
Гарного хлопчину.
А хлопчина, роботящий,
Та другу дівчину.
Вже до шлюбу йшла розмова,
І люди те знали.
Не втерпіла, до знахарки,
Дорогу тримала.
Чаклувала та недовго
І таке казала…
Зараз я не спам’ятаю,
А хлопця я мала.
А навіщо? Коли вкрадеш,
То щастя не буде.
І за спИною шипіли,
На мене всі люди.
А, байдуже, молода я,
І такий зі мною….
Тільки в небі загриміло,
Запахло війною.
Було щастя, чи не було,
А одна лишилась,
Та не довго, скоро вранці,
Донька народилась.
Щастя в домі, а голОдно,
Люди відвернулись…
Ніби стихло, сонце вийшло.
Хлопці повернулись.
Хоч не всі, хто з них безрукий,
В кого ніг немає…
А від мого ані чутки,
І ніхто не знає.
І ніхто, хто повернувся,
Не каже нічого,
Тільки чую за спиною,
«Сором за такого…».
Залишилась наша хата,
На краю села.
І обходять хату люди,
Стежка заросла…
А в тій хаті, ні крупинки,
Зернятка немає.
Там в куточку, тихо-тихо,
Мати помирає.
А дитинка, сонця промінь,
Грудину шукає.
Боже милий, моя доню,
Молока немає.
Нема що дитяті дати,
Бо голодно в хаті.
А воно рученьки тягне,
Да мене, до мати.
Видкриває оченята,
І їми благає…
Як хто схоче покарати,
То дітьми карає.
Бо як тягне рученята,
Як дивиться в очі…
І я кинулась у поле,
Не чекала ночі.
Колосків, ще не дозрілих,
У жменю набрала,
І мерщій у хату, люди,
Дитя годувала.
Хтось побачив.
Тої ночі,
Від дитя забрали,
Посадили в воронок,
І під суд віддали.
Як благала, як просила,
До дитя пустити.
А їм байдуже до того,
Засідають ситі.
Ні не чують, ні, не бачать,
Вони того горя,
Тільки підписи і ставлять.
Позбавлена волі.
А там дома, моя мати,
З богом розмовляє,
А дитиночка, крихітка,
Тихо помирає
В зимній хаті, у колисці.
І нема нікого,
За що, защо скажіть люди,
На землі такого?
То як камінь в серці мати,
І душу продати,
Щоб за жменю колосків,
Людей марнувати…
Не прийшов ніхто на поміч,
Хоча люди знали.
Довго плакала дитина…
Хату обминали.
Чи боялись, зневажали,
А дитя при чому?
Як то треба зачерствіти,
Боятись при тому.
Як то треба зачерствіти,
Дитину лишити!
І скажіть, то люди добрі,
І як то з тим жити!
Як то діточок лишати,
І звір не залишить,
Не подивиться, не моє,
Зігріє, залиже.
Не віддасть уже нікому,
Його вже тварина…
Так чому, чому лишила,
Дитину людина.
Чужих дітей не буває,
Є недобрі люди,
Ви для чого живете всі,
Подумайте люди!
Пройшли роки, повернулась,
До рідної хати,
До халупи, хіба можна
Хатою назвати,
Що зосталось від хатини,
Стін майже не має,
Стріха – зорі вночі видно,
Рахуй що немає.
Відвертаються і люди,
Мене не признали,
Ті що знали – відвернулись,
За ворога мали.»
А під вечір, тихо нишком,
Бабуся чвалає
До халупи, і тихенько
Розмову тримає:
Розповідь:
«Пам’ятаєш мене доню,
Сусіда я твоя,
Біля ставу за горбочком,
Там підкала доля.
Я колись, як всі селяни,
Тебе проклинала,
А з роками, твоє горе
І сама пізнала.
Як забрали тебе в нОчі,
Потім других брали,
Не дивились чи повинен,
Чи план такий мали.
А про себе скажу доню,
І мого забрали,
Як і ти, ми з чоловіком,
Дитиночку мали.
Чоловік пішов, та згинув,
А твій… повернувся,
Тільки тихо, та по ночі,
До хати добувся.
А в ній лихо, тихо тихо,
Дитятко мовчало,
Бо з бабусею на небі,
З богом розмовляло.
І завив він як вовчисько,
Добре було чути,
Так здавалось, ніби небо
Розриває пута.
Як там було, я не знаю,
Ховав в одиночку,
І могилки він насипав,
Ось тут, на горбочку.́
Взяв у руки смолоскипа,
Айда до контори,
Попалив усе що було,
Вогнем залив горе.
Потім повернув до дому,
Отут, біля хати,
І зустрів він свою долю,
Де дитя, і мати».
Пройшли роки, люди видят,
Як явір піднявся,
А з ним рядом і калина,
Цвітом занялася.
Тече річка під горбочком,
Старий тин минає.
А на нім стоїть хатинка,
Явір підпирає…
Зак. 28.01.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839459
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 20.06.2019