Капінос Олександр

Сторінки (1/12):  « 1»

Частина 8. Крим.

Крим

У  вагоні  потягу,  який  прямував  до  Криму,  крім  мене,  їхало  ще  кілька  дітей  до  санаторію.  Супроводжувала  нас  молоденька  медсестра…
-  От  я  вже  їду  далеко  –  ніби  трохи  радів  я,  залізаючи  на  другу  полицю.  Вранці  побачили  море.  Воно  мене  здивувало  тим,  що  вода  в  ньому  трималась  високо,  чомусь  не  стікала  до  землі,  не  розливалась,  як  у  річці.  З  потягу  нас  пересадили  у  маленький  автобус,  він  повіз  нас  через  місто  до  санаторію.  До  приміщень  санатор0ію  нас  носили  на  ношах  по  двоє  дядьки-санітари.
-  Тоскільки  тобі  років?  –  весело  запитав  мене  дядько-санітар.
 -  Дванадцять  –  відповів  я.
-  Тоді  можна.  -  Поклав  на  ноші  поруч  зі  мною  «валетом»  гарненьку  дівчинку.  
Як  я  потім  довідався  через  шкільні  заняття,  її  звали  Світлана  Головенчиц.  Вона  була  була  дійсно  гарненькою  дівчинкою  і  в  неї  також  боліла  ніжка.  Харчування  у  санаторії  мені  здалося  значно  кращим  за  домашнє,  сільське.  Давали  м’ясні  котлети,  булочки  і  білий  хліб,  масло,  солодкий  чай  і  інше.    Погано  було  те,  що  від  нас  вимагали  весь  час  лежати.    Я  лежав  і  сидів  на  ліжку  з  коліщатами,  вставав  і  ходив,  остерігаючись,  лише  до  туалету.  Трохи  пізніш  мою  хвору  ногу  і  весь  поперек  завили  в  мокрий  гіпс,  який  швидко  затвердів  і  зробив  з  мене  ляльку,  яка  не  була  в  змозі  не  лише  ходити,  а  й  сісти  на  ліжку.  Довелось  вчитись  все  робити  лежачи:  і  їсти,  і  читати,  і  писати,  і  користуватись  «качечкою»  і  «судном».  Та  я  бачив,  що  декому  з  дітей,  моїх  сусідів  по  палаті  довелось  витерплювати  ще  важче  лікування:  їм  робили  гіпсові  «кроватки»,  ніби  панцирі  в  черепах,  в  яких  вони  мусили  лежати  і  день  і  ніч  голічерева,  з  яких  їх  вивертали  на  бік  разів  двічі  на  добу,  щоб  протерти  спиртом  спини,  горбики,  шиї…  Тож  і  я  все  витерплював.  Діти,  яких  боліли  коліна,  називались  «гоніти»,  в  яких  боліли  ноги  в  кульшах  –  «коксити»,  в  кого  боліли  спини,  утворювались  горбики  –  «спондиліти».  До  нас  в  палати  приходили  вчителі  і  проводили  класні  шкільні  навчання.  Якщо  учнів  набиралось  п’ятеро  і  більше  в  одному  класі,  нас  звозили  на  наших  ліжках  з  колесами  до  якоїсь  однієї  палати  на  шкільні  гавчання,  а  після  них  повертали  до  наших  постійних  палат,  хлоп’ячих  чи  дівчачих.  Підручниками  користувались  разом,  почергово.  Писали  олівцями,  в  зошитах,  які  клали  на  дощечки,  пркріплені  до  билець  ліжок  в  ізголів’ї.  З  якоїсь  бібліотеки  нам  приносили  читати  дятичі  книжки.  
     У  вільний  від  лікування  час  нас  пантрували  «виховательки».  Найчастіше  –  готувались  до  якогось  свята:  вчились  хором  співати  з  голосу  виховательки  якісь  пісні,  комусь  дали  вивчати  якісь  вірші  для  декламації.  Пам’ятаю  непорозуміння,  яке  трапилось  зі  мною  через  моє  недочування,  бо  я  ще  в  ранньому  дитинстві  хворів  на  вушка.  У  пісні  про  Сталіна  були  слова:»  Спеснями,  борясь  и  побеждая,  наш  народ  за  Сталиным  идёт».  Я  недочув,  як  кажуть,  придумав,  замість  слова  «борясь»  інше  слово  –  «баляси»  -  себто  «перешкоди».  У  мене  виходило:  «С  песнями  баляси  побеждая,  наш  народ  за  Сталиным  идёт».  Вихователька  поглядала  на  мене  з  подивом  :  такий  великий  хлопець  не  вимовляє  букву  «р».    Як  правило,  свята  відзначали  садіяльністю.  Зрідка  запрошували  (мабуть  з  плату)  якихось  артистів.  Пам’ятаю,  співали  ми  дуже  знамениті  на  той  час  Пунчиков  і  Нечаєв.  Інколи  приходив  фотограф.  У  мене  збереглась  фотографія  того  часу,  коли  я  лежав  загіпсованим.  Тоді  я  часто:  -  як  їв,  читав,  писав,  грав  у  шахи  –  піднімав  груди  і  плечі  на  ліжку,  спираючись  на  лікті  –  аж  шкіра  на  них  робилась  товстою,  як  пампушка  –  і  від  того  гіпсовий  пояс  впинався  в  хрящики  моїх  ребер,  внаслідок  чого  мої  ребра  залишились  назавжди  увігнутими,  вм’ятими  в  бік  живота.  У  декого  з  хлопців  були  балабайка  або  гітара,  вони  дозволяли  вчитись  грати  на  них.  Багато  грали  в  шахи  і  шашки.  Я  більш  уподобав  шашки,  купив  через  пошту  підручник  з  цієї  гри  і  в  останній  час  мого  перебування  в  санаторії  став  неофіційним  чемпіоном  по  шашках.  Час  від  часу,  особливо  в  літню  пору,  до  хворих  дітей  приїздили  батьки.  До  мене  приїжджала  мама,  але  в  моїй  пам’яті  чомусь  не  збереглось  нічого  про  ті  відвідини.  Лиш  набагато  пізніш  я  зрозумів  наскільки  нелегкою,  можна  сказати  героїчною  для  сільської,  багатодітної  жінки  була  поїздка  в  Крим.
     О,  золотий  підлітково-юнацький  вік!  О,  перші  паростки  почуттів  дружби  і  кохання!  Ви  –  незабутні.  
     Лікуючись  у  санаторії,  ми  проходили  своєрідні  стадії:  «лежачі»,  «ходячі»,  ті,  що  «виписуються».  На  сучасний  погляд,  лікування  було  дивним:  ніяких  таблеток,  мікстур,  уколів…  Лише  фізичний  спокій,  гарне  харчування,  обтирання  морською  водою,  легкі  сонячні  ванни…  Настав  час,  коли  з  мене  зняли  гіпс  –  його  замінив  так  званий  «тутор»  на  хвору  ногу.  Далі  мені  костури  і  я  став  щасливим  «ходячим».  Добре,  що  цей  «щасливий»  стан  в  моєму  лікуванні  припав  на  літню  пору,  і  я  хоч  в  малій  мірі  пізнав  море.  Приходив  на  санаторний  пляжик,  знімав  з  ноги  тутор,  відкладав  убік  костури,  шкандибав  в  обійми  піска  і  лагідних  хвиль.  Поверталтись  до  санаторію  було  недалеко.
     Світ  мого  п’ятирічного  санаторного  лікування  –  лікарі,  вчителі  і  виховательки,  мої  ровесники  хлопці  і  дівчатка  став  моєю  першою  енциклопедією  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821803
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2019


Частина 7. Перше платонічне.


До  11  років  я  ставився  до  дівчаток,  як  до  хлопців  другого  чи  третього  ґатунку,  бо  вони  багато  чого  не  знають  і  не  вміють  робити  так,  як  хлопці.  Одна  старша  замене  двоюрідна  сестричка,  бувало,  обіймала  мене  і  тісно  тулилася  до  мене  на  печі,  де  ми  спали  разом.  Я  вважав  це  її  дивацтвом,  і  крім  деякого  здивування  воно  нічого  в  мене  не  викликало  у  відповідь.  Доки…  У  нового  голови  нашого  колгоспу  і  його  дружини  вчительки,  виявилося,  була  донька-третьокласниця.  Вона  приходила  до  школи  у  другу  зміну.  Бачив  її,  коли  я,  четверокласник,  вже  йшов  додому  з  уроків  у  першу  зміну.  Вдягнена  гарніш,  ніж  сільські  дівчатка,  і  якось  трохи  загадкова.  Квартирували  голова  колгоспу  і  вчителька  у  сільській  хаті  неподалік  від  школи.  На  одному  з  уроків  вчителька  роздала  нові    зошити  для  диктантів,  двом  учням  не  вистачило.  Вчителька  покликала  мене  і  доручила  сходити  за  тими  зошитами  до  неї  додому.
- Хай  Тамара  дасть,  вона  знає,  де  зошити  лежать…
Зайшов  до  них.  Тамара  була  розгублена  моєю  раптовою  появою.  Вдягнена  по-домашньому  в  спортивні  штани  і  якусь  легку  кофтину.  Мить  зустрічі  розтягнулась.  Вона  дивилась  широко  відкритими  світлими  очима.  Було  в  них  так  багато:  збентеження,  погордливість,  допитливість,  ласка,  протест.  Незвичайна  дівчинка!  Приніс  я  зошити  до  класу  і  втратив  хлоп’ячий  спокій.  Її  погляд  був  постійно  зі  мною,  вдень  і  вночі.  Хотілось  зустрічатись  з  ним  знову  і  знову,  зустрічатись  з  нею.  Зустрічі  були,  коли  в  село  привозили  показувати  кіно  і  ще  ніби  випадково  десь  на  вулиці.  Я  бачив,  що  їй  приємні  такі  зустрічі  зі  мною,  що  вона  з  готовністю  використовує  нагоди  для  зустрічі…  Це  мене  надзвичайно  хвилювало,  тішило  і  водночас  застрашувало,  бо…  воно  повинно  було  залишатись  надзвичайною  таємницею.  Я  боявся  видати  цю  таємницю  кому  б  то  не  було,  але,  в  першу  чергу  –  їй.  Вище  моїх  хлоп’ячих  сил  було  б  запросити  її  на  побачення.  Лише  випадкові  зустрічі.  На  жаль,  це  моє  трепетне  почуття  до  дівчинки  було  обірване  життям  –  голова  колгоспу  з  сім’єю  поїхав  на  роботу  в  західну  Україну.
     Неподалік  від  нашої  хати  жив  з  мамою  і  старшими  сестрами  хлопчик  Федя  Портянко,  молодший  за  мене  на  один  рік.  У  нього  дуже  заболіла  нога.  Він  вже  не  міг  розігнути  її  в  коліні,  на  якому  утворились  гнійні  вавки.  Ходити  він  не  міг,  то  ж  придумав  свій  спосіб  пересуватись.  У  вістовий  отвір  невеликого  залізного  коліщати  вставляв  коротеньку  міцну  палку,  впирався  на  її  кінці  руками,  котив  те  коліща,  скакаю  чи  за  ним  на  здоровій  нозі,  тримаючи  хвору  ногу  зігнутою  в  коліні.  Він  навчився  так  швидко  скакати  за  коліщам  по  дорозі,  що  з  ним  можна  було  бігти  наввипередки.  До  школи  він  не  ходив,  почувався  самотнім  і  я  навідувався  подеколи  до  нього  у  двір,  грався  з  ним.  Не  знав,  що  він  хворів  на  дуже  заразливий  кістковий  туберкульоз.  Я  заразився  від  нього,  у  мене  також  заболіла  нога  в  коліні.  На  моє  щастя  у  нас  в  Харкові  був  родич,  який  працював  на  залізниці  і  дістав  для  мене  путівку  на  лікування  в  дитячий  кістково-туберкульозний  санаторій  південної  залізниці  у  місті  Євпаторія.  На  дванадцятому  році  життя  я  був  вирваний  з  Куплівахи  на  майже  п’ять  років  і,  як  виявилося  згодом,  вже  не  міг  повернутися  в  дитинство  на  Куплівасі,  як  неможливо  двічі  увійти  у  воду  річки,  що  тече.  Я  не  знав  страху  перед  тим,  що  було  попереду,  а  постійну  тугу  мав  за  дівчинкою,  донею  моєї  колишньої  вчительки  і  голови  колгоспу.  
     Забігаючи  наперед,  скажу,  що  Федя  також  лікував  свою  ногу,  ходив  до  школи,  був  гарним  учнем,  але  хвороба  підступно  вразила    ще  й  легені,  нирки  і  він  пішов  з  життя  в  юнацькому  віці.  Одержавши  звістку  про  це,  я  вилив  свій  сум  у  першій  з  поезій:
Де  ти,  мій  сад  зелений,
Ластівки  щебет?
Федькові  ще  б  вас  чути,
Бачити  треба,  
Бачити  захід  сонця,  росяні  зорі,
Чути  як  вітер  грає  на  осокорі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821802
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2019


Частина 6. Війна.

Війна
 
Зимою  літали  і  бмбили  Харків  ворожі  літаки,  гупали  далекі  потужні  вибухи,  метушились  у  небі  білі  прожектори.  Німці  прийшли  на  Купліваху  без  бою.  В  обідню  пору  заїхав  загін  вершників-розвідників.  Наша  'всілась  за  стіл  обідати.  І  тут  у  двір  -  вони.  Двоє  вояків  рвучко  зайшли  до  хати,  звели  дула  гвинтівок  на  батька  з  криком  "Партизан!".  Кажуть,  я  в  ту  мить  ухопив  з  миски  вареника  і  підняв  руку,  наміряючись  кинути  в  них.  Це  мимоволі  викликало  у  вояків  усмішки  на  обличчях,  а  батько  звів  руки  догори,  став  показувати  їм  виразки  на  нозі  і  "білий  білет"  -  звільненя  від  військової  служби.  Тузик  у  дворі  загавкав,  почав  кидатись  на  них  і  його  застрелили.  Пам'ятаю,  у  нашу  хату  поселили  двох  німецьких  вояків.  У  одного,  на  ім'я  Фріц,  була  губна  гармонька  і  він  гарно  грав  на  ній.  Покинули  вони  Купліваху  також  без  бою.  Біля  хат  з'явились  машини,  гармати,  солдати  "наших".  Далі  ми  відчули  на  собі,  що  таке  воєнні  дії.  Постріли  гармат,  вибухи  снарядів  і  бомб,  пронизливий  свист  пікіруючих  літаків  і  скинутих  ними  бомб.  Завалось,  що  ті  бомби  летять  саме  на  тебе,  за  мить  рознесуть  тебе  на  шматки,  і  на  тому  місці,  де  ти  щойно  стояв,  з'явиться  кругла  глибока  яма  зі  смердючим  димом.  Батько  пішов  кудись  від  нас  у  ближні  села,  де  мав  рідню,  чи  добрих  знайомих,  щоб  переховуватися  від  німців,  і  від  "наших".  А  мама...  З  трьома  дітьми,  немовля  на  руках,  торбинка  через  плече,  покинула  нашу  хату,  пішла  переживати  страшну  годину  до  рідної  Федорівки.  Я  слухняно  йшов  услід  за  нею,  тягнучи  за  руку  молодшого  брата  Віктора.  У  великому  "похідному"  погребі  жили  кілька  родин.  Було  тісно,  холодно,  голодно  і  страшно.  Двигтіла  земля  під  рухом  важких  танків  -  наїде  такий  танк  на  погріб  -  всіх  поховає  тут  живими  -  то  ближче,  то  далі  вибухала  снаряди  і  бомби,  чутно  було  стрілянину  гармат  і  кулеметів.  Не  пам'ятаю,  чим  кормила-поїла  нас  мама.  Немовляті  Василю  вкладала  до  ротика  тряпочку  з  жованим  хлібом,  бо  молока  з  цицьок  йому  було  мало.  Як  розповідали  згодом,  мама  була  залучена  німцями  до  поховальної  команди  і  приносила  звідти  заробіток:  хліб,  галети,  кнсерви...  З  її  слів  я,  старший,  був  у  неї  за  сторожа  біля  харчів,  сидів  на  окрайцеві  хліба  і  тихцем  відщипував  крихти  собі  в  рот.  Мабуть,  коли  на  Федорівці  стало  неможливо  прохарчуватись,  рушили  в  недалеке  село.  Сніг  був  глибокий,  я  боляче  натирав  собі  п'ятки,  взутий  у  маленькі  "биті"  вляни.  Мама  знайшла  нам  притулок  в  хаті  стареньких  господарів,  стала  їм  за  хатню  робітницю,  ходила  випрошувати  їжу  до  німецьких  солдатських  кухонь.  Пам'ятаю,  принесла  нам  солодкий  суп  -  мабуть  кухар  помилково  вкинув  до  котла  цукор  замість  солі.  Коли  німців  прогнали  остаточно,  наш  батько  відшукав  нас  усіх  живими  і  здоровими.  Він  змайстрував  візок,  на  великих  дерев"яних  колесах,  склав  на  нього  наші  малі  пожитки,  всадовив  Вітю  і  Васю,  впрігся  у  голоблі  і  ми  рушили  на  Купліваху.  Я  з  мамою  прошкували  пішки.  На  місці  нашої  хати  було  попелище  з  уцілілими  цегляними  піччю  і  трубою,  вкритими  кіптявою  пожежі.  Такі  чорні  печі  були  на  місці  багатьох  хат.  На  наше  щастя  дивом  уціліла  сусідня  хата  діда  Дениса,  і  ми  знайшли  в  ній  притулок,  доки  з  великим  поспіхом  була  зведена  нова  дерев'яна  хата,  обмазана  глиною  та  вкрита  очеретом.
         Подія  1  вересня  1944  року  -  пішов  у  перший  клас  Куп'євашанської  початкової  школи  -  не  залишилася  в  моїй  пам'яті;  мені  тоді  було  майже  вісім  років  і  я  був  повністю  втягнений  у  повсякденні  господарські  справи  сім'ї,  за  якими  початок  шкільного  життя  не  був  видатною  подією.  Шкільні  заняття  проходили  в  хаті  одинокої  бабусі.  Підручників,  зошитів,  ручок  не  було,  не  у  всіх  учнів  були  "прості"  олівці.  Писали  на  якихось  клаптиках  паперу.  Згодом  у  продажу  з'явилися  металічні  пера  до  ручок,  їх  примотували  нитками  або  тонким  дротом  до  обструганих  паличок.  Чорнило  робили  з  пічної  сажі  або  ягід  бузини.  Мені  пощастило  роздобути  "хімічний"  олівець,  із  сердечника  якого  я  ощадливо  настругував  кришки  і  розводив  їх  у  воді.  Пам'ятаю,  батько  привіз  із  Харкова  кілька  газет  "Соціалістична  Харківщина"  з  "лощеним"  папером,  на  якому  чорнило  не  розходилось.  Я  їх  поскладав  у  зошити,  розрізав,  зшив  нитками,  розлінував  простим  олівцем  у  косу  лінійку.  Дерев'яну  лінійку  вистругав  з  дошки.  Це  були  гарні  зошити.  Вчительку  я  обожнював,  вчився  старанно  і  легко.  Коли  з  "району"  навідувались"інспекторки",  вчителька  викликала  мене  і  я  її  "не  підводив".  До  якогось  із  свят  мені  доручили  самостійно  знайти  вірш  для  декламації.  Мені  сподобався  "Інтернаціонал".  Вчителька  спочатку  сумнівалась,  потім  дозволила  і  я  його  дкламував  на  святі.  Якось  в  присутності  "інспекторки"  я  побачив  на  шиї  вчительки  ...блоху.  Рішення  слід  було  прийняти  негайно.  Але...  я  зміркував,  що  вчительці  буде  неприємно,  якщо  я  підніму  руку,  встану  і  голосно  скажу:"Олександра  Іванівна,  у  Вас  на  шиї  блоха".  Я  промовчав.  Якби  не  було  "інспекторки"  -  сказав  би.
Центром  життя  куплівашан  був  Харків.  Туди  їздили  на  попутніх  машинах,  які  рухались  по  великому  шляху  через  село  Федорівку.  Як  їхали  до  Харкова,  до  Федорівки  йшли  пішки  або  під’їжджали  підводою(возом,  в  який  впряжено  коні,  один  або  пара).  Поверталися  з  Харкова  через  село  Федорівку  таким  же  чином.  В  Харків  возили  продавати  картоплю,  свинину,  курей  і  яйця,  щоб  уторгувати  гроші  на  взуття,  ковбасу,  цукерки,  булки,  зошити,  чорнило,  книжки.  З  віконця  нашої  хати  було  видноту  частину  сільської  дороги,  котрою  йдуть,  повертаючись  з  Харкова.  Бувало  вже  вечоріє,  а  батькова  постать  на  тій  дорозі  все  не  з’являється  і  не  з’являється.  Якось  батько  привіз  із  Харкова  дві  книжки.  Це  були  «Кобзар»  Т.Г.Шевченка  і  «Стихотворения»  А.С.Пушкіна  –  перші  в  моєму  житті  книжки.  Вразило  віршування,  пісенність,  краса  мови.  Мовою  куплівашан  був  українсько-російський  суржик.  У  «Кобзарі»  вперше  зустрівся  з  літературною  українською  мовою,  не  всі  слова  сприймалися  з  розумінням.  Наприклад,  «обіцявся»  сприймалось  як  «обіссявся»  тому,    що  куплівашани  говорили  «обіщався».  «Стихотворения»  А.С.Пушкіна  –  моя  перша  зустріч  з  російською  літературною  мовою.  Дуже  сподобалась  поема  «Руслан  и  Людмила»,  вивчив  уривок  з  неї  напам’ять  і  декламував  його  при  якійсь  нагоді  в  школі.  До  віршування  любов  залишилась  на  все  моє  життя.  «Кобзар»  давали  читати  багатьом  людям  і  врешті-решт  він  розсипався  на  окремі  аркуші  і  пішов  у  люди,  як  вода  в  пісок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821551
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2019


Частина 5. Мама

 Мама,  Ковальова  Меланія  Іванівна,  народилася  в  1911  році  в  селі  Фелорівка  неподалік  Куплівахи  в  сімёї  Івана  та  Марії  Ковальових,  сільських  господарів.  Мала  двох  старших  сестер  Веклу  і  Нюру.  Веклу  вона  всежиття  називала  "няня".Тато  рано  помер.  Грамоті  вчилася  2-3  роки,  мабуть  була  "відмінницею".  Памёятаю,  коли  почалися  переоцінки  ролі  КПРС  і  її  вождя,  мама  з  почуттям  гідності  пригадала  шкільний  вірш:
Леніна  ми  збережем
З  ним  народилися
З  ним  і  помрем
"Няня"  влаштувалася  на  роботу  у  Харкові  і  молодшу  доченьку  Мілю  потягнула  за  собою,  вчитися  на  штукатура.  Я  не  знаю,  де  зустрілися  Никофор  і  Мля,  мабуть-таки  в  Харкові,  чи  було  у  них  весілля,  де  вони  жили,  побравшись.  Ніяких  фотографій  в  тодішньому  їх  житті  не  існувало.  Батько  знайшов  постійну  роботу  в  колгоспній  кузні  на  Куплівасі,  а  мама  куховарила  в  яслях.  Про  тодішні  події  в  її  житті  вона  розповідала  наймолодшому  сину  Миколі,  який  заміняв  їй  дочку,  бо  не  народила,  хоч  дуже  хотіла  (одні  хлопці  завёязувались).  А  змушена  була  до  розповіді  тією  обставиною,  що  рішуче  забороняла  Миколі-парубку  женихатись  до  дівчини,  яку  він  тоді  уподобав,  бо  мати  тієї  дівчини  була  суперницею  нашої  мами  в  боротьбі  за  руку  і  серце  Никифора,  нашого  батька,  а  пізніше  звела  великий  наклеп  на  ясельну  куховарку,  нашу  маму,  ніби-то  вона  набила  дитину-сироту,  за  що  її  арештували  і  забрали  до  "допру"  (нині  -  КПЗ)  в  Харків.  Мені,  Шурку,  був  тоді  один  рік,  а  Віктором  була  вагітна.  Через  ту  вагітність  у  "допрі"  їй  дали  полегшення  -  помістили  в  тюремний  лазарет  доглядати  хворих.  Доки  суд  розглянув  справу  мунуло  пів  року.  Одного  вечора  -  з  її  слів  -  викликали  до  тюремного  начальства  і  повідомили,  що  її  звільняють  і  вона,  не  чекаючи  ранку,  пішки  (45км)  прийшла  з  Харкова  на  Куліваху,  де  я,  малюк  пів  року  не  мав  материнського  догляду.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821468
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2019


Частина 4. Предки. Батько. Мама

У  мене  немає  відомостей  про  знаменитих  предків.  Прадід  Авдій,казали,  був  каменщиком.  Для  мене  тепер  незрозуміло,  чи  він  був  мулярем,  чи  каменотесом.  Ніби-то  мав  дуже  сильні  руки,  а  як  їли  млинці,  то  щоб  наїстись,  загортав  у  млинець  добрий  окраєць  чорного  хліба.  Слід  розуміти  так,  що  жив  він  у  Нижньому  Салтові,  великому  селі,  що  неподалік  Куплівахи,  бо  там  потім  жив  його  старшийсин  Петро,  а  молодший  -  Денис  -  оселився  на  новому  місці  -  у  Куплівасі.  Був  Денис  запальним,  хоч  і  мав  "золоті  руки"  трудяги.  Дійшло  до  нас,  його  внуків,  що  він  вигнав  з  хати  свою  дружину  під  час  пологів  до  хліва,  щоб  не  заважала  йому  з  друзями  в  карти  грати.  Іне  вберіг  він  ту  дружину,  померла  молодою,  залишила  йому  двох  малих  дітей  -  Никифора  і  Анну  -  мого  майбутнього  батька  та  його  сестру,  яку  потім  завжди  називали  Нюрою.  Другою  дружиною  стала  Олександра  з  донею  Лушою.  Недолюблювала  мачуха  сиріток,  ласку  віддавала  рідній  Луші,  потім  -  потім  народженим  від  Дениса  синам  Миколі  та  Гриші.  Під  час  колективізації  Денис  побив  якусь  активістку  при  виконанні  нею  службових  обовёязків  і  змушений  був  тікати  від  швидкої  розправи  у  Казахстан,  у  місто  Кустанай.  Невдовзі  повернувся  додому,  обійшлося  без  розправи.  Батько  мій,  Никифор,  з  самого  дитинства  працював:  пас  худобу,  землю  обробляв,  працював  вантажником  на  цукровому  заводі.  Був  дужим  хлопцем  і  на  роботу,  і  на  "випивку",  не  витримали  ноги:  розширення  вен  дійшло  до  виразок  і  не  минало  до  кінця  життя.  Грамоті  навчався  2-3  роки,  в  Харкові  оволодівав  професією  коваля,  яка  стала  його  пожиттєвою  професією  -  посадою  колгоспного  коваля.  Коваль  у  селі  -  знатна  професія.Майже  кожному  селянину  в  господарських  справах  доводиться  звертатися  до  коваля.  Я  багато  разів  бував  у  батьковій  кузні,  знав  інструменти,  обладнання,  основні  процеси  ковальської  роботи.  У  нашому  дворі  також  були  ковадло  і  інструменти  коваля.  У  батька  майже  не  було  вільного  віжд  роботи  часу.  Шкіра  на  його  руках  була  такою  загрубілою,  що  здавалося  не  відчувала  нівогню,  ні  морозу.  Бувало,  я  залазив  у  ліжко  до  батька,  він  ставив  свою  руку  сторч  і  я  дерся  на  неї  ,  як  на  дерево.  Мама  казала,  що  і  в  мене-малюка  ручки  були  такі  цупкі,  що  їх  було  неможливо  припеленати.
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821467
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2019


Частина 3. Дядя Коля.

Якось  літньої  днини  до  нашого  двору  зайшов  млолодий,  високий,  красивий  дядя.  Його  штани  і  піджак  були  пошиті  з  онакової  темної  матерії.  Піджак  застібався  на  багато  однакових  білих  гудзиків  з  крильцями.  
-  Ну,  як  тебе  звати?  -  звернувся  він  до  мене.
-  Шурко...  -  непевно  відповів  я,  бо  всі  мене  знали  і  не  питали  як  звати.
-  Будемо  знайомі,  я  -  дядя  Коля.  -  Чим  займаєшся?
-  Гуляю...
-  На  ось  цукерочок  -  поклав  мені  до  рук  паперового  пакетика.
-  Я  теж  гуляю.  Давай  разом  підемо  на  огород  до  діда  дениса.
-  Знаєш  де  це  є?
Я  ствердно  кивнув.  Він,  злегка  тримаючи  мене  за  плече,  повів  за  собою.  Було  з  ним  легко  і  приємно,  тим  більше  від  того,  що  в  моєму  роті  розтавала  солодка  рожева  подушечка.  Доріжка  була  вузесенькою  і  він  час  від  часу  притуляв  мене  до  своїх  штанів,  які  незвично  і  теж  приємно  пахли.  Голівкм  соняшників  змикалися  наді  мною,  а  він  був  вище.
-  Ти  бачив  самольоти?
-  Ага.  Вони  літають...
-  А  того,  хто  всередині  сидить  не  вгледів?-  Колись  угледів...  там  є  віконечко...  У  нього  кругла  голова...
-  Правильно!  -  засміявся  він  -  Його  звати  льотчик.  То  в  нього  на  голові  така  шапка  кругла,  вд  вітру.  Там  такий  втер  угор!
-  А  ти  літав?
-  Я  вчусь  на  льотчика.  Скоро  буу  літати.  Як  летітиму  над  вашим  двором,  побачу  тебе  і  рукою  тобі  помахаю...  
Я  в  захваті  слухав.
Потім  заходили  до  хати  діда  Дениса  і  баби  Сашки,  його  батька  і  матері.  баба  Сашка  не  зводила  з  нього  очей.  Дядя  Коля  знайшов  папір  і  олівець.
-  Вмієш  малювати?  А  ну,  хату  намалю.  Я  незвично,  бо  не  мав  паперу  і  олівця  у  себе  вдома,  малював...
-  та  це  -  корзинка.  Давай  разм  помалюємо...  Він  гарно  хату  малював,  особливо  мені  сподобався  дах.  Дядя  Коля  покреслив  його  на  клітинки  і  затушував  їх,  як  я  дізнавя  пізніше,  "шашечкою".
Влітку  мене  на  якийсь  час  злишали  гратися  у  нашому  дворі  самого.
Пам'ятаю,  гарно  було  рачкувати  у  нірці  мж  присьбою    і  прихиленими  до  неї  снопами  пшениці,  які  досушували  перед  обмолотом.  Я  пригадав  тоді,  як  розпалювали  соллму  у  плиті.  Тут  було  стільки  соломи!  Знайшов  у  хаті  сірники,  заліз  під  снопи,  став  чиркати...  Загорілось...  Дуже  запекло  руки  і  обличчя...  Я  чимдуж  порачкував  з  нірки  у  двір.  Далі  я  не  запам'ятав.  Розповідали  згодом,  що  дядя  Коля,  бувши  у  сусідньому  дворі,  побачив  дим  у  нашому  дворі,  прибіг  з  рядном,  розкидав  пригорілі  снопи  і  загасив  їх,  порятував  ене  з  нірки.
     Наступним  літом  на  час  приїзду  дяді  Колі  у  короткочасну  відпустку,  я,  мабуть,  ходив  до  яслів,  тому  мені  запам'ятавя  лише  його  від'їзд.  Його  проводжали  гуртом  на  край  села.  На  прощання  він  дав  мені  блискучий  гудзик  від  кітеля.  Коли  була  війна    1941-1945  років,  я  з  розмов  дорослих  почув,  що  дядя  Коля  "  пропав  безвісти",  а  вже  згодом  після  війни  дід  денис,  його  батько,  дізнався,  що  він  був  засуджений  до  вищої  міри  покарання  -  розстрілу  -  як  "  ворог  народу".  Я  кілька  років  носив  на  капелюсі  його  гудзик  як  кокарду.  В  моїй  пам'яті,  моєму  малому  серці  зачаївся,  як  рубець,  протест  і  недовіра  до  тих  людей,  які  вбили  дядю  Колю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819898
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2019


Частина 2. Музика.

Мама,  бувало,  водила  мене  з  собо  до  знайомих.  У  "ланкового  Топчія"    була  музика:  у  скриньці,  яку  "заводили"  ручкою,  ставили  круглу  пластинку,  по  якій  ковзала  голка,  і  від  того  з  труби  над  скринькою  лунали  музика  та  сів.  В  моїй  пам'яті  й  досі  не  зтерлись  деякі  слова  того  співу:
 
                     "  Тиха-тиха  погодонька,  
                         а  ще  тихіше  буде,
                         як  мій  милий  
                         з  походу  прибуде"

До  хати  товстої  тітки  Галі  йти  зовсім  недалеко.  У  тітки  -  хлопчик  Петя,  мабуть,  менший  за  мене,  бо  не  вмів  бігати  так  швидко,  як  я.  У  нього  в  руках  була  новенька  ,  блискуча  губна  гармонька.  Я  ен  зводив  з  неї  очей.
-  Грає?
Петя  поважно  прикладав  її  до  губ  і  дув.  Тихенько  лились  звуки  чарівної  краси.  Хотілося  чути  їх  ще  і  ще.  Т  Петя  дув  слабенько  і  швидко  вморювався.
-  Дай  спробувати...
Дав  дуже  неохоче.  Я  спочатку  роздивлявся  її.  Така  блискуча,  а  спинка  -  червоненька,  дірочок  щоб  дути  -  два  рядки.  Подув  у  крайні  дірочки,  потім  -  у  середні.  Які  чарівні  звуки  і  -  різні!  Подув  сильніше,  заграв  краще  за  Петю...
_  Дай!
Петя  забрав  і  більше  не  схотів  на  ній  грати  і  мені  не  давав.
На  другий  день  я  пішов  до  знайомої  хати  без  мами.  У  дворі  не  було  нікого,  а  на  призьбі  я  побачив  гармоньку.  Зупинивсь  серед  двору,  як  укопаний.  Мабуть,  Петя  вже  награвся...  Дуже-дуже  хотілось  взяти  гармоньку,  щоб  пограти  ,  потім  віддати.  Я  добре  знав,  що  брати  чужі  речі  без  дозволу  -  красти  -  ніяк  не  можна.  Але  ж  з  хати  ніхто  не  виходив...  Я  закрив  собі  очі  долонею,  навмання  підійшов  до  призьби,  намацав  другою  рукою  гармоньку,  обережно  взяв  її  і  так  же  обережно,  не  відтуляючи  руки  від  очей,  вийшов  з  двору.  
У  своїй  хаті  заліз  із  гармонькою  на  піч  і  довго  сидів,  зачудований  і  застрашений.  Зачудований  володінням  гармонькою  і  застрашений  способом  заволодіння.  Врешті  -  решт  -  потихеньку  заграв...  Почули...  Посварили...  Повернули  гармоньку  Петі.
Через  багато  літ  я  згадував  цей  випадок  у  моєму  житті,  сидячи  у  нашому  дворі  і  спостерігаючи  за  маневрами  хитрої  курки.  В  окремій  мисці  були  виставлені  харчі  для  малих  курчат.  Підходити  до  неї  дорослим  курам  "категорично  заборонялось".  І  ось  ця  хитра  курка,  показушно  відвертаючи  голову  від  тієї  миски,  якось  боком  чи  навіть  задкуючи,  все-таки  до  неї  наближалась,  щоб  ніби  ненароком  поклювати  смачного  корму.                            

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815705
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2018


Частина 1. Купліваха

Купліваха  (офіційно  -  Куп'єваха)

В  цьому  селі  я  побачив  світ  і  прожив  дванадцять  дитячих  років,  тут  була  батьківська  хата,  до  якої  я  постійно  прихилявся  аж  допоки  батька  і  мами  не  стало.
Моєї  колиски  я  не  запам'ятав.  У  такій  же  я  колисав  молодшого  братика.  Це  міцно  збиті  кінцями  чотири  дошки  з  денцем,  в  якому  намощені  подушки,  пелюшки,  ковдерки,до  кутиків  прикріплені  міцні  мотузки  або  металеві  ланцюги,  які  під  самою  стелею  зчеплені  в  один  гудз,  підвішений  до  волока.  Колиска  легко  гойдається  і  повертається  в  усіх  напрямках.  Її  можна  гойдати  за  мотузку  руками  і  навіть  ногою.  Запам'яталось  моє  ліжечко-будка.  В  теплу  літню  днину  воно  запиналось  легкою  скатертиною  так,  що  жодна  муха  не  влізла  до  середини  і  не  заважала  мені  спокійно  спати.  Прокинувшись,  
я  ловив  промінчики  сонячного  світла  крізь  шпаринки  скатертини,  прислухався  до  голосів  курей  у  дворі,  чекав,  поки  прийде  мама  або  батько.  Коли  хтось  проходив  повз  близького  вікна,  промінчики  рухалися  у  зворотньому  напрямку.  Я  радів  і  готувався  до  розпинання  мого  ліжечка,  до  зустрічі  з  мамою.  Мама  -  як  сонечко  літом.  І  перші  мої  спогади  -  літні.  У  дворі  -  кури.  Вони  весь  час  шукають  на  землі,  в  траві  якусь  їжу,  гребуться  там  пазуристими  пальцями  ніг,  щось  швидко  дзьобають.  Тільки  тоді,  як  сонечко  дуже  припікає,  вони  сідають  у  тінь  одне  біля  одного  і  затуляють  повіками  очі.  В  хліві  -  свиня.  Біля  неї  завжди  вогко  і  негарно  пахтить.  Вона  хрюкає,  а  коли  її  ріжуть  ножем,  плаче  і  дуже  верещить.  Я,  було,  почув  той  вереск  у  сусідському  дворі  і  мені  стало  так  страшно,  що  я  дуже  розплакався  і  мене  закрили  в  погребі,  щоб  не  чув.
 У  маленькій  хатинці-конурі  жив  жовтенький  пухнастий  Тузік.  Він  мене  лизькав,  я  брався  за  його  хвоста  і  він  кудись  вів  мене  по  доріжці  від  хати...  Так,  що  шукати  доводилося  далеченько.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815580
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.
Щоби  золота  разки
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.
 
Іди,  дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щою  вродило  яблук  повно
Білих,  жовти  і  червоних,
І  грушок,  і  винограду,
Слив,  порічок,  мармеладу...
Ні,  стривайте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.
 
Мармелад,  варення,  інше
Будуть  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками.  яблучками
Всипле  мамина  рука.
 
У  спекотливу  годину
Засинає  вітер
І  рослини,  і  тварини,
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.
 
Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,  повіє.
Глянь!-  у  небі  не  блакить-
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
на  сади,  ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...
 
Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.
Щоби  золота  разки
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.
 
Іди,  дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щою  вродило  яблук  повно
Білих,  жовти  і  червоних,
І  грушок,  і  винограду,
Слив,  порічок,  мармеладу...
Ні,  стривайте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.
 
Мармелад,  варення,  інше
Будуть  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками.  яблучками
Всипле  мамина  рука.
 
У  спекотливу  годину
Засинає  вітер
І  рослини,  і  тварини,
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.
 
Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,  повіє.
Глянь!-  у  небі  не  блакить-
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
на  сади,  ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...
 
Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814567
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 20.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.
Щоби  золота  разки
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.
 
Іди,  дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щою  вродило  яблук  повно
Білих,  жовти  і  червоних,
І  грушок,  і  винограду,
Слив,  порічок,  мармеладу...
Ні,  стривайте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.
 
Мармелад,  варення,  інше
Будуть  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками.  яблучками
Всипле  мамина  рука.
 
У  спекотливу  годину
Засинає  вітер
І  рослини,  і  тварини,
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.
 
Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,  повіє.
Глянь!-  у  небі  не  блакить-
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
на  сади,  ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...
 
Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814534
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 20.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.
Щоби  золота  разки
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.
 
Іди,  дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щою  вродило  яблук  повно
Білих,  жовти  і  червоних,
І  грушок,  і  винограду,
Слив,  порічок,  мармеладу...
Ні,  стривайте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.
 
Мармелад,  варення,  інше
Будуть  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками.  яблучками
Всипле  мамина  рука.
 
У  спекотливу  годину
Засинає  вітер
І  рослини,  і  тварини,
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.
 
Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,  повіє.
Глянь!-  у  небі  не  блакить-
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
на  сади,  ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...
 
Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814501
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 19.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.
Щоби  золота  разки
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.
 
Іди,  дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щою  вродило  яблук  повно
Білих,  жовти  і  червоних,
І  грушок,  і  винограду,
Слив,  порічок,  мармеладу...
Ні,  стривайте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.
 
Мармелад,  варення,  інше
Будуть  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками.  яблучками
Всипле  мамина  рука.
 
У  спекотливу  годину
Засинає  вітер
І  рослини,  і  тварини,
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.
 
Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,  повіє.
Глянь!-  у  небі  не  блакить-
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
на  сади,  ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...
 
Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814489
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 19.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.
Щоби  золота  разки
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.
 
Іди,  дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щою  вродило  яблук  повно
Білих,  жовти  і  червоних,
І  грушок,  і  винограду,
Слив,  порічок,  мармеладу...
Ні,  стривайте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.
 
Мармелад,  варення,  інше
Будуть  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками.  яблучками
Всипле  мамина  рука.
 
У  спекотливу  годину
Засинає  вітер
І  рослини,  і  тварини,
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.
 
Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,  повіє.
Глянь!-  у  небі  не  блакить-
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
на  сади,  ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...
 
Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814460
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 19.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.
Щоби  золота  разки
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.
 
Іди,  дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щою  вродило  яблук  повно
Білих,  жовти  і  червоних,
І  грушок,  і  винограду,
Слив,  порічок,  мармеладу...
Ні,  стривайте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.
 
Мармелад,  варення,  інше
Будуть  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками.  яблучками
Всипле  мамина  рука.
 
У  спекотливу  годину
Засинає  вітер
І  рослини,  і  тварини,
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.
 
Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,  повіє.
Глянь!-  у  небі  не  блакить-
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
на  сади,  ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...
 
Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814459
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 19.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -  
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай  
На  великий  урожай.
Щоби  золота  разки  
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.

Іди,  дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щою  вродило  яблук  повно
Білих,  жовти  і  червоних,
І  грушок,  і  винограду,
Слив,  порічок,  мармеладу...
Ні,  стривайте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.

Мармелад,  варення,  інше
Будуть  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками.  яблучками
Всипле  мамина  рука.

У  спекотливу  годину
Засинає  вітер
І  рослини,  і  тварини,
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.

Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,  повіє.
Глянь!-  у  небі  не  блакить-
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
на  сади,  ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814452
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 19.11.2018


Іди, дощику, іди.

Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води.
В  лісі  зайчикам,  вовкам,
Ще  й  ведмедям,  їжачкам,
Білочкам,  лисицям  -  
Мити  лапки  й  лиця.
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

Щоби  золота  разки  
Нанизали  колоски,
Щоб  ніде  не  було  пусто,
Там,  де  саджена  капуста,
Зеленіли  огірки
Довші  нашої  руки.
І  м'ячами  для  футбола
Викруглялась  бараболя,
Щоб  рум'янилися  лиця
У  рядочках  полуниці.

Іди,дощику,  іди,
Поливай  усі  сади,
Щоб  вродило  яблук  повно
Білих,  жовтих  і  червоних,
І  грушок,  і  мармеладу...
Ні,  стривацте,  поспішив  -
Малих  діток  насмішив.
Мармелад,  варення,  інше
Будуить  зварені  пізніше  -
Виймем  цукор  з  буряка
І  його  в  окріп  з  сливками,
Ягідками,  яблучками
Всипле  мамина  рука.

У  спекотливу  годину
Засинає  вітер.
І  рослини,  і  тварини,  
І  маленькі  діти.
Хочуть  пити.  Сниться  їм
Недалечко  грима  грім,
Наближається  потиху...
Вже  на  вушко  дощик  диха.

Вітерець  проснеться  вмить,
Шелесне,повіє.
Глянь,  -  у  небі  вже  блакить  -
Хмарка  половіє,
Коромисло  нахиля,
Прибране  квітками,
На  сади,ліси,  поля,
З  відер  дощик:  кап-кап...
Іди,  дощику,  іди,
Наливай  усім  води,
Всеньке  поле  поливай
На  великий  урожай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814450
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 19.11.2018


Багами

Кульбаба  -сонця  мікроспалах  -
На  залізничній  колії.
Мастила,  щебінь,  рейки,  шпали
Корисні  кореню  її.

І  не  болять  їй  мрії-муки
Про  луки,  поле  за  селом.
Коліс  по  рейках  перестуки
Люляють  дудочку-стебло.

Душа  на  рейках  не  конає,
летить  на  луки  до  трави...
Отак  і  я  колись  пізнаю
Багами,  дивні  острови...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814401
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.11.2018


Жити - щастя.

Жити  -  щастя!
Щастя  -  жити!
Зась...  Прокинувсь  і  -  заснув...
А  той  до  щастя  на  семи  вітрах
Повзе  -  до  полюса  земного  -
Душа  згори  на  тіло  позира,
І  знехотя  вертається  у  нього.
У  третього  регалій  -  хоч  бери  візок,
Кар'єри  повноколірна  картина.
Завершення?  Іще  один  мазок  -  
Фінальний  постріл  рекетира.
Четвертий  топче  кодекси  земні
І  Божі  заповіді  знані.
Спокутує?  Не  в  пеклі  у  смолі  -
Біля  макітри,  де  вареники  в  сметані...
Нехай  -  мустанг,навіть  смугастий,
Люби  життя,  таке  яяк  є.
А  ще  -  не  мий  чужого  злота-щастя,
експлуатуй  родовище  своє.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814346
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.11.2018


Бабусине літо

Лечу  на  незримій  легкій  павутинці,
гойдаюсь  у  віщому  сні.
Бабусине  літо,  неначе  гостинець
від  неї  наснилось  мені...

У  ньому  така  далечінь  неозора
Прозорість  повітря,  думок!
...із  квіту  вишневого  в  ранішню  пору
оцей  гіркуватий  димок?

Чи  аура  зримо  сплива  над  тобою
З  тепла  голосів  і  облич
То  просто  знайомих,
То  рідних  до  болю
Твоїх,  що  у  землю  пішли?

А  ця  сверхзатишність  під  сонцем  яскравим
Провіщує  благість  небес:
Не  космос  безликий,  а  твій  андер  граунд
Як  ближнього  прийме  тебе?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814345
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.11.2018