Одарка з Тавріди

Сторінки (1/25):  « 1»

Москалю – пряма мова… с переводом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944307
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2022


А были лебеди…

[i]Район  Позняки-Харківська  м.Київ,
біля  озера  Лебедине…[/i]

Заборы,  заборы,  заборы,  ограды,
Живущим  здесь  людям  так  нравится  –  надо,
И  слева  забор,  и  справа  забор,
Ведет  лабиринтом  меня  коридор.

Мне  надо  быстрее,  скорей,  по  прямой,
И  снова  забор  на  пути  моем  –  СТОЙ!
Куда  же  идти  мне?  Налево?  Направо?
Бегу,  не  пойму,  ну  куда  же  мне  надо?

Сквозь  колья  смотрю  –  вижу  озеро,  вид...
И  снова  забор,  и  снова  тупик.
Дома,  детсады  –  это  все  за  оградой,
И  в  школу  идут  за  забор...  Это  ж  надо?

Я  будто  на  зоне,  я  будто  в  тюрьме,
Здесь  всех  посадили?  Иль  чудится  мне?
Хочу  я  спросить  всех  живущих  о  том,
Зачем  за  оградой  общественный  дом???

Его  “посадили”?  Какая  вина?
Иль  нравится  вам  за  забором  страна?
Кого  вы  боитесь?  Бандитов?  Воров?
От  них  не  укроешься  рядом  столбов!

Ведь  знает  бандит,  и  грабитель,  и  вор,
Его  поле  жатвы  –  высокий  забор.
И  это,  заметьте,  элитный  район,
Заборы,  ограды  для  них  –  эталон???

Скорее  на  выход,  быстрее  отсюда,
Здесь  тесно  и  плохо,  и  вовсе  не  круто.
Бегу  в  лабиринте,  как  будто  в  аду,
И  знаю  –  сюда  никогда  не  приду.

04.12.2021  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932858
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.12.2021


На Почайній

[i]"На  Оболоні  паслись  коні,
Цвіли  луги  на  Оболоні.
А  де  ті  коні?  Хто  їх  знає!
Народ  живе  і  не  питає."

         Микола  Луків[/i]



Метро  «Почайна».  «Городок».
Майже  початок  Оболоні.
Торгових  точок  ланцюжок,
Блищать  прикраси  в  павільйоні.

Скляні  прозорі  чисті  двері,
Підлога  біла,  глянс  блищить.
Ліворуч  –  скарби,  глас  імперій,
У  сяйві  золото  лежить.

Гра  світла  кличе  до  вітрини,
Іскриться  злато,  мерехтить.
Стоїть  у  чорному  мужчина,
Охороняє,  сторожить.

Картина  дивна,  наче  небо
Та  сонця  сяйво.  Дивно  так,
Іду.  Навіщо?  Це  ж  не  треба?
Щось  відчуваю,  якийсь  знак.

Миттєвий  погляд  –  бачу  квіти,
Галявина.  Малий  струмок.
Ведмеді  грають,  наче  діти,
Летить  метелик  на  в’юнок.

Ні.  Це  примарилось.  Вітрина,
І  срібло,  золото  блищить,
Мов  чорний  яструб  той  мужчина,
Стираю  з  пам’яті  ту  мить.

Знов  погляд.  Знову  ведмежатко,
Ось  його  мама  воду  п’є,
З  бджолою  бавиться  дитятко,
І  джерело  водою  б’є.

Ото  було!  Ото  блищало  -
Живе!  Природне  джерело!
Та  вже  нема,  бо  людям  мало,
Камінням  стиснуто  воно.

Людям  постійно  треба….  треба
Змінити,  знищити  свій  край.
Шукають  краще…  Краще  неба
Нема  нічого!  Там  є  рай!

Душа  шукає  неба,  сонця,
А  золото  –  то  є  обман.
Іду…  Дивлюсь  на  охоронця  -
Це  світ  не  мій.  Це  сон…  дурман…

19.03.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908534
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2021


Гарди

Південний  Буг.  Южноукраїнськ.
Великий  Гард  на  річці  спить.
Малий  ще  поруч.  Там  копають,
Шукають  ту  козачу  «нить».

Малий  затоплять.  Їм  так  треба.
То,  начебто,  людський  прогрес  
Топити,  нищити  під  небом  -
Побудувати  нову  ГЕС.

На  березі  панські  конюшні,
Побиті  вікна,  дах  тече,
Працівники,  завжди  послушні,
Комбайн  новий…  Спека.  Пече.

Що  ж  тут  було?  Маєток  панський…
Свинарник  був…  Радгосп?  Колгосп?
Тут  осередок  був  гетьманський!
Були  ще  сльози  –  голокост.

Місцеву  жіночку  питаю:
-  Як  зараз?  Як  Ви  живете?
-  З  попід  комбайна  забирають…
А  нам  –  непотріб…  Отаке…

І  бачу  очі  заблищали,
І  в  голосі  туга,  мінор,
Раніш  жіноцтво  захищали,
А  зараз  все  гребе  «мажор».

Хто  ж  захистить  вас?  Тільки  гарди!
Прокиньтесь,  хлопці!  Де  ви  є?
Моєї  Неньки  стражі,  варти,
Без  вас  країна  загниє…

Прокиньтесь,  гарди!  –  Дух  свободи,
Прокинься,  Південь!  Роззирнись!
Бо  гіркі  сльози  будуть  доти
Не  буде  ВОЛІ.  Як  колись.

14.09.2020  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888749
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020


Идиоты

Словарь  толковый  открываю,
Ищу  я  слово  –  «Идиот»,
Что  значит  слово?  И  читаю,
Кто  слабоумен,  сумасброд.

Но  есть  второе  толкование,
Кто  сам,  вне  общества  живет,
Кто  от  проблем  народа  дальний,
Смешен  для  всех,  вразрез  идет.

Смотрю  на  избранных  народом,
Логично  мыслю,  вижу  я,
Что  нами  правят  идиоты,
И  не  судите  зло  меня.

Выходят  сотни,  миллионы,
И  говорят:  «Мы  же  народ!»
Идут  с  плакатами  колонны;
«Нам  нужен  честный  диалог!»

Лже-лидеры,  казну  спустошив,
Наемников  толпы  ведут…
Ведь  я  права!  Ведь  идиоты!
Против  людей  своих  идут.

Нужна  им  власть.  Порядок  прежний,
Своей  утопией  живут,
А  люди  молча,  к  богу  внемля,
От  лидеров  чего-то  ждут.

Два  разных  смысла  в  одном  слове,
Как  странно  это,  почему?
И  хорошо.  Не  остановят!
Вождей-убийц  им  назову.

19.08.2020г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886338
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.08.2020


Білорусам

Білоруси,  тримайтеся!  Боляче,  знаю,
Коли  бійки  на  вулицях,  постріли,  дим,
Коли  гонки  швидких,  та  гудки  завивають,
Коли  б'ються  беззахисні  й  тяжкий  режим.

Коли  серце  болить  за  свою  Батьківщину,
За  майбутнє  країни,  коли  прагнете  змін,
Як  читаєте  жадібно  кожну  новину,
Як  там  хлопці?  Тримаються?  Знову  розгін?

Я  пишаюся  тими,  хто  став  на  заваді,
Хто  пліч-о-пліч  тримався,  за  правду  одну,
Хто  мовчанням  сказав  зупинитися  владі,
Щоб  спинили  вони  цю  безглузду  війну.

Я  у  лідера  -  «Батька»  хочу  запитати:
«Подивися  на  це  –  то  брати,  то  народ,
А  чи  зможеш  ти  знову  людьми  керувати?
Після  злочинів  цих  -  не  закриєш  їм  рот!

Якщо  правий  –рахуй.  Покажи  бюлетені,
А  не  правий  –  піди.  Ти  багато  зробив.
Дай  дорогу  новим,  ти  загрався  на  сцені,
Поки  зовсім  себе  в  боротьбі  не  зганьбив.

14.08.2020  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2020


На ярмарку


Адміністрації,  та  поліцейському  відділу  
Глосієвського  району  м.Києва  
присвячується:

[i]                                                  Раніше  оди  та  вірші  
Писали  людям  для  душі,
А  зараз,  сльози  сум  та  сміх,
Керують  нами  негідь,  гріх.
Пишу  щоб  щось  в  житті  змінити,
Щоб  телепнів  разом  спинити,
Щоб  діти  й  онуки  пам’ятали,
Як  дурні  нами  керували.[/i]

Українське  село  –  це  диво,
Черешні,  вишні,  персик,  слива,
А  яблук  –  тонни.  Справжній  рай,
Як  я  люблю  мій  рідний  край.

Та  ще  городина  смачна,
Медок,  олійка  запашна,
А  краєвиди,  спів  –  краса…
Золоті  ниви  й  небеса.

Броня,  з  південного  села,
Напрацювалась,  мов  бджола,
Врожай  зростила  дуже  гарний,
Та  вирішила  в  день  базарний
Повезти  овочі,  суниці,
На  радість  людям  до  столиці.

Щось  розпродати,  щось  купити,
Та  грошеняток  заробити,
Повезти  овочі  й  смачненьке,
Щоб  їли  люди  здоровеньке.

Зібрала  ягоди  до  рання,
Дзвонить  у  Київ.  Є  питання:
-  На  ярмарку,  щоб  торгувати,
Крім  огородини  що  взяти?

Чує,  неначе  з  кулемету:
-  У  нас  не  можна  без  намету.
Колір  один,  жовто-зелений,
Щоб  вигляд  ряду  був  шалений,

Не  біло-синій,  не  червоний,
Ті  будуть  в  іншому  районі.
Стілець  та  стіл.  Ще  скатертинку,
Вдягти  на  голову  хустинку.

Потрібен  чистий  фартушок,
Кульочків  чистих,  десь…  мішок.
Ще  нарукавнички  чистенькі,
Щоб  виглядало  все  гарненько.

У  місті  є  коронавірус,
Це  для  торгівлі  лихо,  мінус,
Тож,  до  переліку  додати,
Обов’язково  треба  взяти:

Декілька  масок,  рукавички,
Даємо  кожному  таблички,
Потрібна  плівка,  дезінфектор,
Вас  перевірить  всіх  директор

Щоб  у  табличку  записали,
Що  ви  інфекцію  прибрали,
Чи…  дезінфекцію  зробили,
Та  у  наметі  вірус  вбили.

За  інформацію  по  змісту,
Ми  надамо  вам  вільне  місце.
Буде  вбиральня  –  туалет,
Дамо  сміттєвий  вам  пакет.

За  це  про  все,  ви  кожен  тиждень,
Сплатіть,  будь  ласка,  двісті  гривень….
Чує  ще  голос  таємничий:
-  Прийде  до  вас  міський  дільничний,

За  цілісність  ваших  щедрот
Треба  сплатити  ще  п’ятсот.
Щоб  ви  спокійно  торгували,
Щоб  інші  вам  не  заважали.

Поліція  –  охороняє,
За  це  з  вас  гроші  позбирає,
Спустили  зверху  їм  наказ,
Так  «турбуватися»  за  вас.

Броня  замислилась:    -  Сімсот???
Це  ж  смішно,  друзі,  анекдот!
То  як  же  можна  торгувати?
Навіщо?  Що  я  буду  мати?

Зростити,  тяжко  працювати,
Вночі  привезти,  ніч  не  спати,
Ні!  Вибачайте  нас,  кияни,
Смакуйте  ківі  та  банани.

Хіба  що…  Знижку!  Половину!
Зробіть  дешевше  на  третину!
-  Знижку  не  можемо  надати,  
Ви  ж  розумієте…  відкати…

-  Тоді,  кияни,  прощавайте.
До  нас  ви  самі  приїжджайте,
Ми  і  без  грошей  живемо́,
Корміть  самі  своє  ярмо.

Броня  сумки  розпакувала,
Суниці  курочкам  віддала.
Така  історія  сумна,
Бо  влада  Києва  –  брудна.

10.08.2020р.





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2020


Розкажи

[i] Не  можу  це  в  собі  тримати,
Я  хочу  Вам  це  розказати,
Про  що  болить,  що  відчуваю,
А  що  робити  з  цим  не  знаю.
Тому  пишу,  тому  кажу,
Може,  комусь  допоможу,
Та  де  ж  знайти  оті  слова,
Щоб  не  боліла  голова.
І  день,  і  ніч  я  їх  шукаю,
У  всіх  навколишніх  питаю…[/i]

Розкажи  мені,  степ,  степ  широкий,  безкрайній,
Шепотіння  густе  –  як  мелодія  трав,
Розкажи  що  було,  як  козаченько  зрання
Боронитися  йшов.  Розкажи…  Розкажи…

Розкажи  як  загинув  хоробрий  козаче,
За  свою  Батьківщину,  за  землю  свою,
Розкажи  як  полинув  у  небо  в  останнє,
Як  він  друзів  залишив  у  ратнім  бою.

Розкажи  мені,  став,  очеретом,  вербою,
Своїм  блиском  прозорим,  тремтінням  води,
Як  дівчина  тебе  поливала  сльозою,
Як  чекала  коханого  довгі  роки.

Розкажи  про  побачення,  любе,  останнє,
Про  жагучі  цілунки,  обійми  палкі,
Про  освідчення  двох,  обіймання  до  рання…
Як  назавжди  забрали  його  москалі.

Розкажіть  мені,  скелі,  холодним  камінням,
Лабіринтами  тихих  чернечих  печер,
Скільки  мрій,  молитов,  скільки  праці,  терпіння,
Відчували  ви  здавна,  завжди,  дотепер.

Розкажіть  скільки  люду  в  собі  захищали,
Як  карали  злочинців,  грішну  страховіть,
Розкажіть  як  ви  обраним  прихистком  стали,
Розкажіть  мені  все.  Розкажіть…  Розкажіть…

Розкажи  мені,  море,  повітрям  солоним,
Криком  чайок  у  небі  та  шепотом  хвиль,
Як  козаки  дівчат  визволяли  з  полону,
Скільки  бачило  ти  неймовірних  зусиль.

Розкажи  як  човни  ворогів  догоняли,
Як  надія  та  віра  вітрила  вела,
Як  козаки  за  правду  життя  віддавали,
І  як  чиста  любов  їхнім  сенсом  була.

І  Дніпро  розкажи,  широтою  розливу,
Переливами  течій  та  барвами  хвиль,
Розкажи  як  у  пастку  скували  жахливу,
Як  твій  норов  ревучий  змінили  на  гниль.

Розкажи  як  пливли  домовини  з  церквами,
Як  примусили  люд  покидати  хати.
Розкажи  як  червоними  течії  стали,
Скільки  крові  ти  бачив  у  пеклі  війни.

Розкажи  мені,  поле,  суцвіттями  квітів,
Килимами  духмяних,  мов  шовкових  нив,
Розкажи  як  тебе  шматували  по  світі,
Розкажи  як  вивозили  цінні  ґрунти.

Як  кропив  тебе  піт  від  надмірної  праці,
Як  віддячило  ти  урожаєм  міцним,
Як  вмирали  від  голоду  діти  та  старці,
Штучний  голод  забрав  їх  насиллям  страшним.

Розкажи  мені,  ліс,  своїм  подихом  чистим,
Скільки  чув  ти  розмов  при  багатті  вночі,
Як  ховав  козаків  своїм  листям  барвистим,
Як  домівкою  стали  дерева,  кущі.

Розкажи  як  ти  плакав  від  куль  ворожнечі,
Як  палали  дерева  від  вибухів  мін,
Розкажи  як  ти  вбрався  у  одяг  чернечий,
Розкажи  мені  все.  Розкажи…  Розкажи…

Розкажіть  мені,  гори,  хмільною  красою,
Непідступними  схилами  білих  вершин,
Як  на  захист  ви  стали  міцною  грядою,
Зберегли  як  традиції  правих  меншин.

Розкажіть  як  вас  ранком  будили  трембіти,
Як  відлунням  блукали  чарівні  пісні,
Розкажіть  праотців  головні  заповіти,
Їхні  думки  святі  та  поради  цінні.

Я  почую  вас  всіх,  я  зберу  ваші  сльози,
Я  на  мові  батьків  дивну  пісню  складу,
Понесу  до  небес  через  хмари  та  грози,
До  зіркових  святих  на  вівтар  покладу:

«Подивіться  на  це,  подивіться  на  сльози,
Скільки  суму,  скорбот,  це  з  моєї  землі,
Розкажіть  мені  все,  чому  так?  Чому  досі
Стільки  болю  навколо?  Чому  люди  злі?

Чому  вбивства  та  війни?  Крадіжки?  Обмани?
Наче  люди  розумні,  навколо  краса…
Чому  брехні,  митарства,  закони-кайдани,
Глупі  вчинки  бездумні,  скажіть,  небеса»?

Розкажи  мені,  Боже,  небесний  владика,
Всемогутньою  силою,  духом  святим,
Розкажи  чому  негідь  навколо  велика?
Як  понищити  зло?  Як  народ  мій  спасти?

І  у  світлому  сяйві  відчую  відраду,
Розуміння  просте  -  є  добро,  та  є  зло.
Кожен  сам,  самостійно  дає  собі  раду,
Кожен  сам  обирає  чи  сяйво,  чи  дно.

Той  хто  бреше,  краде,  словом  блудить,  вбиває,
Той  народ  свій  у  пастку,  занепад  веде,
І  цю  істину  кожен  з  народження  знає,
Бо  у  кожного  в  серці  живе  те  святе.

Але  з  часом  цю  істину  злі  забувають,
Про  коріння  своє,  та  про  власний  народ.
Головнішими  диявольські  брехні  вважають,
Тому  плаче  земля  від  нещасть  та  негод.

Що  я  можу…?    -  я  можу  сказати.
Ні!  Я  буду  кричати,  горлати  на  тих,
Хто  краде,  словом  блудить  -  брудні  казнокради,
Ви  жируєте  всі  за  рахунок  простих!

Ви  запродали  душу  диявольским  втіхам,
І  буденною  справою  став  тяжкий  гріх,
Час  спливає  для  вас,  заплямованим  іграм,
Божий  суд  не  мине  –  покарає  усіх!

А  на  небі  немає  грошей,  адвокатів,
І  за  вчинки  свої  кожен  сам  відповість.
Не  кажіть,  що  не  чули  святих  постулатів,
Брехні  там  не  пройдуть!  Головним  буде  зміст  -

Зміст  життя  –  ваші  вчинки,  думки  та  діяння,
Допомоги  не  буде,  краївок  нема.
Бог  готує  жорстоке  для  вас  покарання,
Ваш  наступний  етап  неминучий  -  це  тьма.

Подивіться  на  сльози  –  гіркі,  наче  море,
Результат  ваших  справ.  Вам  таке  не  пройде!
Покарання  для  вас  буде  дуже  суворе,
Божий  гнів  на  злочинців  з  небес  упаде.

Ви  відчуєте  гнів,  ви  відчуєте  сльози,
Гіркотою  наповниться  ваше  життя,
Це  за  злочини  ваші.  Насиченні…  Досить!
Не  витримує  більше  злочинців  земля!

А  для  праведних?  -  Праведним  світло,
Божі  блага  -  дари  від  святої  води,
Щоб  очистилось  небо  та  поле  розквітло,
Щоб  не  плакали  більше  від  мороки,  тьми.

Я  по  полю  піду,  озирнуся  навколо,
Я  шукаю  слова…  чую  землю  німу…
Розкажи  мені  поле…  розкажи  мені  доле,
Чому  вірші  пишу  я,  шукаю  чому?

02.08.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2020


Пионер и вождь

[i]«Крошка  сын  к  отцу  пришел,
и  спросила  кроха:
—  Что  такое  хорошо  
и  что  такое  плохо?  –

У  меня  секретов  нет,  –
слушайте,  детишки,  –
папы  этого  ответ
помещаю  в  книжке...»
                                             В.Маяковский[/i]

95  лет  спустя…

Детки,  сядем  все  в  кружок
И  послушаем  стишок:

Пионер  к  вождю  пришел
И  спросил  со  вздохом:
-  Что  такое  хорошо?
Что  такое  плохо?

Вождь  задумался  слегка,
И,  расправив  плечи,
С  гордым  взгдядом  вожака
Молвил  свои  речи:

-  Хорошо  –  когда  тебя
Хвалят,  подражают,
Плохо  если  не  взлюбя
«Жалят»  и  ругают.

Чтоб  хвала  была  речиста,
Чтобы  уважали,
Заплати  всем  журналистам,
Дай  им  по  медали.

Заплати  всем  полицейским,  
Судьям,  депутатам,
Устраши  законом  дерзким,
Дулом  автомата,

Убирай  всех  неугодных,
В  тюрьмы  их,  на  нары.
Опозорь  их  всенародно,
Накажи  всех  ярых.

Закрывай  горластым  рот,
Чтобы  замолчали,
И  веди  вперед  народ
В  далекие  дали.

Обещай,  что  будет  рай,
Только  ты  им  нужен.
Конкурентов  убирай,
Не  будь  слабодушен.

Когда  сделаешь  все  это
Тебе  будет  хорошо.
Завладеешь  госбюджетом,
Будешь  ты  несокрушен.

Пионер  вздохнул  опять,
И  с  потухшим  взором:
-  Где  же  денег  столько  взять
Судьям,  прокурорам?

-Деньги?  Деньги  из  казны.
Я  же  вождь,  мне  все  должны.
Пусть  попробуют  не  дать,
Прикажу  их  снять,  убрать.

-  А  в  казне  откуда  деньги?
-  Люди  платят.  Платят  все.
Подниму  везде  расценки,
Проведу  пару  бесед.

Меня  любят  и  мне  верят.
Я  красиво  говорю.
Кто  ж  меня  сможет  проверить?
Доверяют  все  вождю.

-  Люди  верят  пустобрёху???
Платят  деньги?  Это  ж  плохо!
-  Кому  плохо?  Хорошо!
Я  же  делаю  добро.

Я  даю  им  перспективу,
Мои  речи  –  как  бальзам.
Заживут  они  счастливо,
Верят  все  моим  словам.

Я  любимому  народу  
Мост  построил  и  дорогу!
-  Строят  люди,  а  не  Вы!
-  Я  ж  плачу  им  из  казны.

Если  хочешь  бо́льшей  славы,
Чтоб  тебя  превознесли,
Для  любименькой  державы
Прикармань  кусок  земли.

-  Брать  чужое  это  плохо!
-  Кто  сказал?  Здесь  все  моё.
Это  новая  эпоха.
Если  взял  –  уже  твоё.

Вот  послушай  как  я  сделал,
Меня  ценят.  Я  –  герой!
Крым  забрал  я  очень  смело,
Полуостров  теперь  мой.

Это  с  виду  очень  просто,
Я  трудился  двадцать  лет!
Дал  служивым  своим  доступ,
И  купил  им  много  мест.

Они  делали  там  плохо,
Обещали  много  «лохам»,
А  когда  я  в  Крым  пришел,
Все  встречали  хорошо.

Сердце  пионера  вздрогло:
-  Как  же  так?  Ведь  это  подло!!!
Вождь  восторженно  съязвил:
-  Режиссеры  сняли  фильм.

Очень  нравится  мне  власть,
Пост  вождя  не  даст  пропасть.
Мне  бы  денежек  опять
Из  казны  побольше  взять…

Я  б  военными  всех  сделал,
Зашагала  б  вся  страна!
Всё  б  в  округе    заблестело,
Моя    власть  была  б  страшна!

-  Ну,  а  если  «припекут»,
Крым  возьмут  и  отберут?
-  Не  жалею  я  патронов,
Сгинут  пару  миллионов.

Это  ж  люди  не  мои,
Пусть  везде  идут  бои.
Лично  сам  начну  войну,
И  в  историю  –  войду!

Мне  бы  денежек  побольше,
Офицеров  и  солдат,
Я  б  вождем  остался  дольше,
Утвердился  б  навсегда!

Пионер  взволнован  очень,
Не  найдет  с  вождем  контакт.
Лидер  чем-то  озабочен,
Явно  с  ним  что-то  не  так.

Ведь  учили  по-другому,
Про  порядочность  его,
А  на  деле  по-смешному,
Все  поступки  –  воровство.

Что  же  делать?  Как  же  быть?
У  кого  ж  еще  спросить?
Где  ответ  найти  юнцу?
Пионер  идет  к  отцу.

Мальчуган  домой  пришел,
И  спросил  со  вздохом:
-Что  такое  хорошо?
Что  такое  плохо?

Неожиданный  вопрос,
Как  же  сын  уже  подрос...
Так  подумал  его  папа,
Срочно  он  летит  на  запад,

Он  военный.  Спецзадание.
Обнял  милое  создание:
-  Сына,  некогда.  Лечу.
И,  похлопав  по  плечу,

Отвернулся.  Глядя  в  даль,
Сыну  сдержанно  сказал:
-  У  тебя  на  юге  дед,
Верный  даст  тебе  ответ.

Нет  ответа.  Что  же  делать?
Утром,  в  солнечную  рань,
Пионер  в  рубашке  белой
Едет  к  деду  на  Кубань.

С  песней  горна,  на  беседу,
Пой,  юнец,  и  барабань!
Едет  срочно,  едет  к  деду,
Едет  к  правде  на  Кубань.

Дед  счастливый.  Внук  приехал,
Долгожданный  и  родной.
А  мальчишка-непоседа  
Задает  вопросик  свой.

Рассказал  про  свою  встречу,
Про  вождя,  его  ответ,
И  дословно  его  речи,
И  отца  скупой  совет.

Дед  застыл.  Нахмурил  брови.
Камнем  сжались  кулаки:
-  Падла…  Сволочь…  Хочет  крови…
Думает  все  дураки.

Сам  нагрёб  и  концы  в  воду.
Всех  отвлечь,  всем  воевать,
Байки  травит,  врёт  народу…
Будет….  Будет  отвечать!!!

Дед  за  плечи  обнял  внука,
На  колено  посадил,
Его  голос  дивным  звуком
Пионера  убедил:

 [i](Українська)[/i]

«Хорошо»  -  це  значить  ДОБРЕ,
Добрі  люди,  добрий  світ,
«Плохо»  там  де  живе  горе,
Там  де  негідь  править  всім.

«Хорошо»  -  це  хор,  потоки
Благодаті,  сяйва  злив,
«Плохо»  там,  де  люлди  «лохи»,
Довіряють  владу  злим.

Я  стари́й,  я  маю  досвід.
Ти  вождям  не  довіряй!
Їхні  справи  –  бруд  та  сморід,
Їх  брехню  завжди  спиняй.

Вони  ділять  нас  як  хочуть,
Зло  примушують  робить,
З  нас  п’ють  соки  та  регочуть,
Прагнуть  більше  заробить.

Щоб  сховати  лиходійства,
Відвлекти  увагу  всіх,
Вони  гаслами  суспільства
Тягнуть  люд  у  страшний  гріх.

Та  шукають  завжди  винних,
Чи  євреї,  чи  пани,
Чи  попи  у  рясах  дивних,
Хто  завгодно.  –  Не  вони.

Головне  –  це  я  та  ти.
Ми  досягнемо  мети.
Кривду  женемо́  хоробре,  
І  у  нас  все  буде  добре.

-----------------------------
           [i]    (русский)[/i]
Весь  стишок  мы  прочитали.
Много  нового  узнали.
А  сейчас,  как  у  пилотов,
Мы  начнем  «разбор  полетов».

Детки,  время  не  теряем,
Дружно  вместе  отвечаем.
А  теперь  вопрос  по  сути:
-Кто  же  вождь?
                                     -  Владимир  Путин!  

-  Он  хороший?
                                     -  Он  плохой!
-  Он  великий?
                                     -  Он  больной!

_  Честный?
                               -  Нет!  Он  не  логичен,
Много  врёт  и  истеричен,
Говорит  всегда  красиво,
А  творит  –  несправедливо.

То  же  понял  пионер.  
Приведите  свой  пример:
-  Моя  мама  журналист.
Папа  мой  –  пропагадист.

Им  задания  дают,  
И  от  них  сенсаций  ждут.
Чтоб  придумали  они,  
Будто  лезут  к  нам  враги.

Мама  с  папой  понимают,
И  что  плохо  это  –  знают.
Не  хотят,  и  время  тратят,
Но  за  это  много  платят.

Пхают  папу  –  агитируй,
Хочет  он  купить  квартиру.

-  А  мой  папа  бомбомётчик.
Он  сейчас  военный  летчик.
Он  на  Сирию  летает,
И  снаряды  там  кидает.

На  вождя  он  очень  злой.
Очень  хочет  он  домой.
Мне  сказал  молчи,  не  айкни,
Не  сдавай  военной  тайны.

-  А  мой  папа  –  машинист.
Он  не  лётчик  не  танкист.
И,  хотя  он  не  военный,
Но  он  очень  здоровенный.

На  вождя  он  тоже  злой,
Тоже  хочет  он  домой.
Он  совсем  рассредоточен,
Стал  работать  только  ночью.

На  Донбасс  идут  составы,
Очень  много  нужно  справок.
Днем  со  спутника  все  видно.
Папа  злой.  Ему  обидно.

Всем  спасибо.  Молодцы.
Вы  –  достойные  бойцы.
Пусть  веселый  наш  стишок
Принесет  персонам  шок.

                                                           05.06.2020  г.







адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879106
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.06.2020


Такая «честь»

                 

[i]Сие  есть  быль,  сие  есть  правда,
Мною    услышано  давно,
И  в  виде  стройного  доклада
Будет  Вам  всем  поднесено:[/i]

[b]  I[/b]

Абхазия.  Дышало  море.
Белый,  как  снег,  морской  прибой
Ласкал  лениво  скалы,  горы
Слегка  взъерошенной  волной.

В  зените  солнце.  День  в  разгаре.
Печет  и  палит,  всюду  зной.
Нагреты  камни,  землю  жарит,
Лишь  освежает  бриз  морской.

Под  тенью  строгих  кипарисов,
Домами  в  зелени  тонул,
Под  виноградом,  древним  тисом,
От  зноя  прятался  аул.

Уложен  камень  ровной  кладкой,
Дворы,  как  пяльцы  мастериц,
Чисты  и  радуют  порядком,
Играют  цветом  черепиц.

В  неком  дворе,  в  тени,  прохладе,
Мальчишка  смуглый  малых  лет,
Ягненка  гладит,  наблюдает:
Готовят  женщины  обед.

На  блюдах  гроздья  винограда,
Лаваш  в  печи  уже  давно,
На  вертеле  шашлык  барана,
А  на  столах  царит  вино.

Мальчишка  ждет.  Сегодня  праздник,
Придут  знакомые,  друзья,
Все  так  красиво,  запах  дразнит,
Но  нужно  ждать,  пока  нельзя.

Готово  все.  Пустил  ягненка,
Приходят  гости  и…  она,
Черноволосая  девчонка,
Ему  с  ней  весело  всегда.

Приносят  разные  подарки,
 У  взрослых  –  праздник  за  столом,
А  у  детей  –  забавы,  прятки,
Наполнен  радостью  весь  дом.

Они  вдвоем,  они  играют,
Все  по-другому  где  она,
Его  зовут  и  зажигают,
Ее  веселые  глаза.

Часы  так  быстро  пролетают,
Игре  конец,    их  всех  зовут,
И  дети  снова  наблюдают,
Как  гости  за  столом  поют:

Словно  густой  и  нежный  бархат
Из  мелодических  басов,
Соединил  вершины  аркой
Цветами  ярких  голосов.

Ущелья  впитывали  ноты,
Передавая  эхом  звук,
Ловили  песню  даже  гроты,
Вмиг  оживало  все  вокруг.

И  небо  к  музыке  спускалось,
Ловя  мелодий  стройный  ряд,
И  даже  солнце  наслаждалось,
Скатившись  к  морю  на  закат.

Уставший  от  жары  кустарник,
Качался  в  такт  и  пил  нарзан,
Всё  восхищалось  благодати,
Вдруг…    содрогнулся    барабан.

На  смену  мягкому  напеву
Ворвался  громкий,  звонкий  стук,
Мужчины  в  темном,  в  светлом  дева,
Волшебным  танцем  строят  круг.

Все  закружилось  в  быстром  темпе,
Подскок,  присест,  и  вновь  удар,
Их  танец    -  крут,  великолепен,
И  в  танце  солнце,  в  танце  жар.

Она  как  чайка  в  бурном  море
Парит  над  страстью,  как  легко,
И  платье  светлое  цветами
Кружит,  взлетает  у  висков.

Замлел  мальчишка  -  танец  дивный,
Увидел  ловкость,  красоту,
Себе  поклялся,  буду  сильным,
И  я  станцую,  я  смогу.

И  рядом  будет  та  девчушка,
Также    прекрасна  и  стройна,
Ему  нужны  ее  веснушки,
Ее  красивые  глаза.

Такой  мечтой  воодушевился,
Желанье  звездочке  послал,
И  попросил,  чтоб  сон  приснился,
Где  б  он  с  девчёнкой  танцевал.

Звезда  блеснула  ярким  цветом,
На  море  вылилась  луна,
Он  рад,  польщен  таким  ответом,
Поверил  сказке,  диву  сна.

И  в  прошлом  день,  прекрасный,  звонкий,
А  звезды  помнят,  будут  ждать,
Когда  мальчишки  и  девченки
Вот  также  смогут  танцевать.

[b]II[/b]

Прошли  года.  Прибой  все  также
Ласкал  лениво  склоны  гор,
Вот  тот  аул,  и  те  пейзажи,
И  дом.  И  слышен  разговор:

-Отец,  я  должен.  Я  –  мужчина.
Это  моя!  Моя  земля!
Не  будет  здесь  жить  матерщина!
Не  будет  ушлых  слуг  Кремля.

Ты  же  учил  меня  быть  сильным,
Учил  любить  и  защищать,
Я  и  друзья,  мы  все  едины,
Мы  –  победим!  Их  нужно  гнать!

-  Сынок,  остынь.  Они  сильнее.
Их  много.  Их  не  истребить.
Ты  успокойся,  жизнь  ценнее…
-  Но  как  же  можно  с  ними  жить???

Вранье,  обман,  триумф  маразма,
Подставы,  стёбы,  всюду  мат,
Вонючий  смрад  алкоголизма,
В  почете  царь  и  бюрократ.

Я  не  согласен.  Буду  драться,
Со  мною  истина  и  Бог,
Только  вперед,  и  не  сдаваться.
Дадим  невежам  злой  урок.

Я  защищаю  свою  землю,
Наши  традиции,  аул.
И,  окрыленный  светлой  целью,
На  бой  с  захватчиком  рванул.

Нет  благодати  где  стреляют,
Не  слышен  звонкий  детский  смех,
Скорбят  по  близким  и  теряют,
Главенствует  там  страшный  грех.

Кустарник  вздрагивал  от  взрывов,
А  вместо  песен  –  визги  пуль,
И  убегал  прибой  тоскливо,
И  дым  все  небо  затянул.

В  ущелье  бой.  Жестокий,  долгий,
Изнеможденные  бойцы…
Летят  снаряды  и  осколки.
За  жизни  молятся  отцы.

Когда  ж  победа?  Мы  же  правы!
Скажи  нам,  Боже…  Помоги…
В  ответ  лишь  ветер,  гнуться  травы,
Горы  холодны  и  строги.

И  лишь  ущелье  тихим  эхом
Шептало  песню  для  солдат:
«Я  защищу  своим  рельефом,
Вы  только  спойте,  как  тогда…»

-  Споем,  споем  после  победы,
Проснется  в  танце  барабан,
Когда  чужие  прочь  уедут,
Когда  оправимся  от  ран.

Подмоги  бы…  Нужна  нам  помощь.
Как  бы  прорваться  нам  к  родным…
Пестрит  средь  леса  флаг  знакомый,
На  танке  он.  «Ура  !  Свои!


Мы  спасены!  Ура!  Мы  живы!»
Открылся  люк…  «Что???  Автомат???»
Оттуда  залп,  огонь,  разрывы,
И  слышна  ругань  –  русский  мат.

Последний  взгляд  на  солнце  в  дымке,
Последний  вздох…  Тверда  земля…
Глаза  застыли  в  мрачном  снимке,
Где  падают  его  друзья.

Их  нет…  Ручей  завыл  прощально,
Cлезами  несся  на  закат,
В  ущелье  слышится  нахальный
Язык  дебильных  –  русский  мат.

Их  нет  средь  нас.  Скорбим  и  помним,
Защитников  своей  земли.
Пускай  Всевышний  прочь  погонит
Несущих  смерть.  Чтоб  те  сгнили.

Для  них  земля  та  станет  адом,
Их  ждут  проклятья  на  суде,
Подвласны  души  их  распаду
В  дыму  и  огненной  воде.

Хлебнут  их  дети  вдов  проклятья,
Возненавидят  горы  их.
Убийц  ждут  беды  и  несчастья,
Это  награды  для  чужих.
…………………………………………..
В  ауле  черные  все  платья,
Слезами  кормится  лоза,
У  грустных  вдов,  лишенных  счастья,
Вечно  печальные  глаза.

                 [b]III[/b]    

А  что  же  те?  Несут  бумагу,
Может  в  столице  наградят,
«За  честь,  за  доблесть,  за  отвагу!»
Исправно  ж  службу  нес  отряд.

Такая  честь,  такие  нравы,
Кутит,  ликует  сатана,
Вранье,  коррупция,  подставы  -  
Этим  пропитана  страна.

В  почете  ложь,  в  почете  подлость,
Слова  пророков  им  смешны,
Забыты  доблесть,  благородность,
Они  не  могут  без  войны.

Идут  самцы,  чтоб  ставить  метки,
Ищут  места,  где  можно  красть,
Бьют,  убивают  интеллекты,
Тем  утверждая  свою  власть.


Инстинкт  захвата  территорий.
А  что  потом  –  им  наплевать,
Им  нужен  люд,  инкубаторий,
Чтоб  их  руками  убивать.

Взрастив  враньем  орду  покорных,
Ведут  их  стадом  на  убой,
И,  убирая  неугодных,
Идет  захват  земли  чужой.

Они  прогнали  прочь  элиту,
Лучших  изгнали  из  страны,
А  сколько  гениев  убиты,
Их  дар  не  в  благость,  для  войны.

Они  так  любят  культ  насилья,
Всегда  немы  перед  вождем,
От  денег,  власти  эфория
Ведет  их  в  блуд  хмельным  путем.

Они  продажны  и  трусливы,  
За  деньги  совесть  продают,
Их  ложь  тонка,  как  переливы
Душевных  нот  –  так  сладко  лгут.

Они  хитры  и  льстить  умеют,
Не  верьте  им,  я  вас  прошу,
Тем,  променявшим  «честь  имею»,
На  всепокорное  «служу».

Они  как  гниль,  как  метастазы,
Все  силы  тянут  из  страны,
Законы  пишут  и  указы
Лишь  для  себя.  Им  все  должны.

Для  них    важней  дела  соседей,
Свои  –  рабы,  те  подождут,
Продажным  платят  злато,  деньги,
А  вот  своим  –  тюрьма  и  кнут.

Для  них  важна  сама  система,
Везде  надзор,  везде  контроль,
Простой  народ  –  для  них  проблема,
Для  головы  -  немая  боль.

Повсюду  слежка,  есть  смотрящий,
Берут  со  всех  любую  мзду,
А  на  словах  звучит  блестяще:
«Мы  наполняем  вам  казну…»

На  эти  деньги  пьют,  гуляют,
«Крышуют»  падаль  и  воров,
Затем  их  бьют  иль  убирают,
В  рассадник  зла  -  под  гнет  оков.

Ломают  дух  в  тюремных  стенах,
Готовят  стаи  хищных  банд,
Растет  для  них  «ручная»  смена,
Для  исполнения  команд.

Люди!  Проснитесь!  Вас  имеют!
Гоните  прочь  такую  власть!
Они  –  крадут,  они  наглеют,
Их  цель  –  командовать  и  красть!

Ужель  средь  нас,  средь  миллионов,
Нет  благородных?  Мудрых  нет?
Слабеем  мы,  разруха,  войны,
Сколько  ж  еще  нам  нужно  бед?

Гоните  их!  Гнила  система!
Возмите  лучшее  у  всех,
Настал  тот  час,  настало  время,
Мы  сможем  все,  нас  ждет  успех.


Не  будет  лжи,  ее  так  много,
Свет  истины  согреет  вновь,
Восторжествует  в  мире  снова
Надежда,  вера  и  любовь.

07.05.2020  г.

Источники:  
рассказ  сослуживца;
«Белая  книга  Абхазии»
автор  выдающийся  учёный-кавказовед
Воронов  Юрий  Николаевич
11.09.1995г.  был  застрелен  у  порога  своего  дома



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874940
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.05.2020


Вова-гоп

За  забором  странный  свет,
Поселился  злой  сосед.
Он  упрям  –  бараний  лоб,
Зовут  Вовочка  гоп-стоп.

Отжимает  всё  у  всех,
И  не  видит  в  этом  грех,
Сладко  стелет  корешам,
Раздает  добро  браткам.

Вова-гоп,  Вова!  –  Стоп!!!
Ты  округу  то  не  злобь,
Есть  в  округе  смельчаки,
Не  помогут  и  братки.

Вова-гоп,  Вова!  –  Стоп!!!
Слишком  много  ты  нагрёб,
Все  забудут  твою  славу,
На  тебя  найдут  управу!

04.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870619
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.04.2020


Цимбали взимку

Музей  під  небом  –  Пирогово,
Зима  похмура,  сірий  день,
Немає  снігу,  сирість,  холод,
Нема  людей,  нема  пісень.

Самотні  хати  на  узгір’ї,
Вітряк  в  обіймах  дрімоти,
Бабусі  мерзнуть  на  подвір’ї,
Під  дахом  гріються  коти.

Трембіта  кличе  перехожих,
Гражда́  чекає.  Там  юнак,
Розкаже  він  о  людях  гордих,
І  як  раніше  жив  козак,

А  біля  церкви  Параскеви
Дідусь  у  валянках  стоїть,
Струни  цимбали,  металеві,
Бринять  мелодії  століть.

Він  молоточками  торкає
Цимбали  струни  натяжні,
І  тихо  голосом  співає
Старі  українськи  пісні.

Замащена  на  ньому  шапка,
Жупан  сіренький,  не  новий,
Калоші,  зрізані  як  тапки,
І  борода.  Якийсь  брудний.

-То  як  же,  друже,  тебе  звати?
І  звідки  родом?  Де  живеш?
-  Я  Мирослав,  мій  дім  –  Карпати.
Гарніше  місця  не  знайдеш.

Живу  у  хаті  –  в  Пирогово,
В  Карпатах  з  мамою  я  жив,
Вона  померла…  так  раптово…
За  нею  дуже  я  тужив…

(-Судячи  з  стану  бороди
Та  хата,  мабуть,  без  води,
Такі  часи  настали,  дні,
Музи́ки  нині  не  в  ціні.)

Погляньте,  люде,  в  його  очі-
Лазурне  море,  чистота,
Як  ніжно  струни  він  лоскоче,  
Яка  мелодія  свята!

То  спів  Карпатських  водоспадів,
Криштальний  хор  малих  джерел,
Яскраве  світло  зорепадів,
То  шепіт  лісу  та  смерек…

Грай,  Мирославе!  Грай  музи́ка!
Гучніше  грай!  Хай  чують  всі,
Є  моя  нація  –  велика!
А  бруд…  відстане  навесні.

Цимбали,  грайте  всьому  світу,
Лунай  мелодія  свята,
Ми  відриваємось  від  гніту,
Для  нас  відчинені  врата!

28.01.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2020


Почему я его ненавижу

[i]Племяше…[/i]

После  праздничной  пасхи  с  цветами
Еду  в  Крым,  на  могилки  –  «гробки».
И  маршрутками,  и  поездами
Мельтешат  и  мелькают  венки.

Еду  ночью,  на  день.  Так  быстрее,
Под  забытую  песню  колес.
Ночь  в  пути  –  и  рассвет  розовеет,
Охмеляет  степной  медонос.

Вот  Черниговка.  Были  тут  хатки
Моих  бабушек.  Их  больше  нет.
Лишь  развалины,  степь  и  оградки,
Что  на  кладбище.  Сколько  же  лет…

Ветер  с  моря  –  прохладный  и  терпкий,
Запах  детства  –  соленый  Сиваш.
КПП…  Документы….  Проверки….
И  противная  фраза  –  «Крым  наш».

Еду  сразу  к  сестре,  я  устала.
Вроде  дома,  но  что-то  не  так.  
Не  гудят  поезда  на  вокзалах,
Очень  мало  людей  –  пустота.

Наконец,  долгожданная  встреча,
Как  обычно  у  нас  –  за  столом.
Вспоминаем,  воркуем,  щебечем,
Согревает  теплом  ее  дом.

Дети  взрослые,  где-то  в  поселке,
Тренировки,  учеба,  дела…
Как  же  мне  хорошо  у  сестренки,
Я  к  племяннику  в  спальню  зашла.

По  мальчишески  сложены  вещи,
Без  излишеств.  Везде  чистота.
Ряд  плакатов,  что  глянцами  блещут,
А  дипломов  –  их  не  сосчитать.

Пианино  в  углу  в  лаке  черном,
На  столе  стопка  свежих  газет,
И  у  лампы,  на  месте  почетном,
Стоит  Путина  в  рамке  портрет.

Я  стою…  кулаки  я  сжимаю…
Что  же  делать?  Ну  как  же  сказать?
Ты  так  юн,  я  тебя  понимаю,
Не  скажу,  я  хочу  написать:

Понимаю,  тебе  говорили,
Понимаю,  надеялись  вы,
Привыкай  –  это  метод  России,
Привыкай  –  пропаганда  Москвы.

А  ты  знаешь,  его  –  ненавижу.
Для  меня  он  подлец,  он  никто.
И  тебя  я  ничем  не  обижу,
Расскажу  почему  и  за  что.

За  вранье.  За  «развод»  на  экранах,
За  тотальную,  подлую  ложь,
За  брехню,  клевету,  за  обманы,
Все  плохие,  а  он  лишь  хорош.

Обещал  заживете…  Зажили?
Обещал  будет  лучше…  И  как?
Все  похлопали,  поговорили,
А  в  Крыму  стало  хуже.  Вот  так.

По  порядку:  он  в  телеэфире
Обещал  денег  больше  тем  дать,
Кто  содержит  больных  и  для  сирот,
Им  же  нужно  всегда  помогать.

Все  похлопали,  поговорили,
Все  в  восторге:  «Какой  молодец!»,
Только  деньги  куда-то  уплыли,
Все  финансы  ушли  на  Донецк.

А  та  мама  считает  копейки,
Ждет,  надеется,  он  же  сказал…
«Где  ж  вы,  где?  Долгожданные  деньги?»
Злой  чиновник  в  ответ  всех  послал:

«Денег  нет.  И  не  ждите,  не  будет.
Телевизор?  –  Он  мне  не  указ.
Но  наш  лидер  хороший,  наш  Путин,
И  его  я  хвалю,  (есть  приказ)».

Президент  же  в  толстенных  конвертах
Деньги  сволочам  в  тайне  платил,
Чтоб  стреляли  они  по  объектам,
И  себя  этим  там  восхвалил.

Он  же  всех  «защищает  от  мрази»,
Без  его  же  участья  никак.
Хочет  он  чтобы  тлел  на  Донбассе,
Им  проплаченный  хаос,  бардак.

Вот  такой  этот  лидер  –  обманщик,
Не  крутой  и  лихой  молодец,
Баснословный  он  лгун  и  пиарщик,
Убеждаемся  –  лжец  и  подлец.  

Обещает  народам  расцвета,
Хочет  прошлое  время  вернуть,
Он  считает,  что  время  советов,
Очень  верный  и  правильный  путь.

Только  время  ушло,  то  уплыло,
Дважды  в  реку  одну  не  войдешь,
Я  тебе  расскажу  как  все  было,
Почему  ненавижу  –  поймешь.

Было  мне  как  тебе,  лишь  пятнадцать,
И  твой  дядя  юнцом  тоже  был,
И  призвали  его  в  девятнадцать,
Чтобы  он  за  отчизну  служил.

Помню  маму,  бессонные  ночи,
Твоя  бабушка  спать  не  могла,
Напряженно  листала  всю  почту,
От  сыночка  известий  ждала.

Помню  белый  конвертик  без  марок,
Как  держала  дрожащей  рукой,
Помню  радостный  вздох  как  подарок:
«Не  Афган!  Будет  сын  мой  живой!»

А  вот  друг  брата  Вовка  Абашев,
Он  отца,  свою  мать  он  извел,
Своей  службой  он  всех  ошарашил,
И  с  Афгана  домой  не  пришел.

И  у  Лавры,  Афганского  круга,
Я  всегда  его  в  списках  ищу.
Того  скромного  школьного  друга,
Вспоминаю,  молчу  и  грущу.

Он  чудной  был,  на  солнце  похожий,
Весь  в  веснушках,  какой-то  смешной,
Друг  один,  ну  а  сколько  ж  их,  Боже,
Не  вернулись  с  Афгана  домой.

Первый  в  списках,  из  наших,  из  Крыма,
У  родителей  был  он  один.
Он  погиб  из-за  злого  режима,
Был  у  мамы  единственный  сын.

И  свои  девятнадцать  я  помню,
Севастопольский  ветер  морской,
Говорили  про  счастье,  про  волю,
Про  Союз,  и  какой  он  крутой.

Только  госпиталь  тихо,  ночами
В  Инкерманскую  бухту  входил,
Он  трехсотых,  гробы  с  пацанами
Из  Афгана  домой  привозил.

Помню  шепот  по  городу  нервный,
Дикий  ужас  в  глазах  матерей,
А  с  экранов:  «Вперед!  Путь  наш  верный!»
Убивать  пацанов  и  детей  ???

Ненавижу  за  то  ту  систему,
Для  того  ли  присягу  давать?
Подло  врут,  строят  грязную  схему,
Заставляют  стрелять,  убивать…

Защищать  родной  край  –  долг  мужчины,
Присягают  родным  и  земле,
Почему  же  защита  отчизны
Происходит  в  какой-то  стране?

Присягают  на  верность  народу,
Для  того  клятва  чести  дана.
Почему  все  подвластны  разводу?
Все  в  плену  грязных  дел  болтуна?

Потому,  что  все  трусы,  боятся,
Всем  бы  денег  и  больше  всего,
Да  над  вами  же  просто  глумятся!
Ненавижу  за  это  его!

За  систему,  где  все  всегда  верно,
Где  успешен,  богат  только  тот,
Кто  ему  помогает  усердно,
На  Голгофу  вести  свой  народ.

За  Бандеру.  Тот  жил  в  Украине,
Он  же  в  Крым  и  Москву  не  пришел,
Он  боролся  и  борются  ныне,
Если  сволочи  ломятся  в  дом.

За  Немцова,  его  же  «убрали»,
Он  хотел  что-то  людям  сказать,
Чтобы  в  центре  Москвы?  И  Стреляли?
Тех  убийц  не  хотели  искать!

Помню  госпиталь  тот  в  Инкерманской,
Мы  с  подружкой  бывали  и  там,
Он  на  мысе,  вверху,  против  Графской,
И  такое  поведали  нам  -

Были  с  нею  мы  в  ихнем  музее:
Ложки…  Вилки…  И  это  глотать?
Те  мальчишки  служить  не  хотели  -
Не  хотели  они  убивать!

Ненавижу  за  ложь,  за  обманы,
За  насилие,  ради  чего?
Расплодились  бандитские  кланы,
Все  молчат,  все  боятся  его.

Та  подруга  сейчас  на  Урале.
Мне  не  пишет,  боится,  молчит.
Всех  знакомых,  друзей  запугали,
Весь  эфир  ахинеей  залит.

Я  в  «контакте»  ищу  ее  сына,
Он  один  у  нее,  мальчуган,
Он  студент.  Факультет  –  медицина.
Вижу  пост:  «Был  не  даром  Афган…»


Понимаю,  ему  так  сказали,
Понимаю,  врачи  им  нужны,
А  зачем  ему  догмы  морали,
Нет  морали  у  зла  и  войны.

Мы  все  спорим,  где  лучше,  где  хуже,
И  какие  вожди  нам  нужны,
Только  в  мыслях  одно:  «Нет!  Не  будет!
Не  должно!  Нет!  Не  будет  войны!»

Мы  родные,  смертей  нам  не  надо,
Значит  гнать  надо,  всех  отстранять,
Кто  нас  ссорит,  считает  нас  стадом,
Кто  ведет  убивать  и  стрелять.

На  столе  и  на  месте  почетном
Стоит  Путина  в  рамке  портрет,
Промелькнуло  –  скорее  бы  в  черном,
Хотя  знаю,  что  все  это  грех.

Я  беру  этот  грех,  я  готова.
Не  молчу.  И  я  буду  кричать!
Не  хочу  чтобы  гибли!  Чтоб  снова
Была  смерть…  Будут  все  отвечать!!!

Не  хочу  горьких  слез  по  погибшим,
Чтоб  теряли  друзей,  сыновей,
Не  хочу,  чтоб  чеканили  списки,
Обелисков  и  траурных  дней.

Не  для  этого  мы  вас  растили,
У  меня  сын  один,  он  твой  брат,
Ненавижу  идеи  России,
Поскорее  б  ушел  этот  гад!

Чтобы  поняли  те,  на  Урале,
Был  не  нужен  им  этот  Афган,
Чтоб  мальчишек,  врачей  миновали
Операции  огненных  ран.

Ты  спроси  у  отца,  он  все  помнит,
С  Байконура,  со  службы  пришел,
Он  не  верил,  он  ждал  дома  скромно,
Когда  вновь  призовет  его  горн.

Не  учился.  И  смысла  не  видел,
А  зачем  те  потуги  нужны,
Все  равно  призовут  на  погибель,
Просто  ждал  он  начала  войны.

Во  всем  мире  все  страны  как  страны,
Берегут  и  лелеют  своих,
Только  этот  кидает  под  «грады»
Пацанов,  чтоб  стреляли  в  других.

Ненавижу  его  за  терроры,
За  его  ненасытную  страсть,
И  за  то,  что  он  сеет  раздоры,
Как  же  портит  людей  мега  власть…

Тот  портрет,  что  на  месте  почетном,
Убери  со  стола…  Понял  ты.
Как  хочу…  Поскорее  бы  в  черном,
Чтобы  не  было  глупой  войны.

12.11.2019  –  02.12.2019г.










адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857408
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.12.2019


Реклама у метро

Їду  ранком  у  метро
Бачу  –  дивні  рожі,
То  на  стінах,  ну  й  кіно,
Пропонують  гроші.

Їду  далі,  у  метро,
На  вагон  вдивляюся,
Рекламується  хутро-
Цицьки  випираються.

Телевізор  у  метро.
На  екран  дивлюся  -
Мов  скажений  там  Дмитро,
І  дівчата  -  б’ються.

Вже  приїхала,  вихо́жу,
Знову  бачу  дивну  рожу,
Губи  –  колір  наче  з  аду,
Рекламують  тут  помаду.

Відкриваю  скляні  двері
Там  колготи  –  колір  «чері»
Голі  ноги  –  цілий  ряд,
Тільки  ноги,  без  дівчат.

Отаке  було  метро,
Отаке  було  кіно,
Геть  тікаю  я  від  відьм,
Бо  дивилась  порнофільм.

04.12.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856873
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2019


Троє та фіра

[i]                                                                                «У  товаристві  лад  –  усяк  тому  радіє.
Дурне  безладдя  лихо  діє,
І  діло,  як  на  гріх,
Не  діло  –  тільки  сміх…»[/i]

(Іван  Крилов:    ЛЕБІДЬ,  ЩУКА  І  РАК
Перекладач:  Леонід  Глібов)

І  знову  лебідь,  щука,  рак,
Тільки  на  наш,  на  інший  лад.
Моралі  байки  научайте,
Хто  виконавці  –  відгадайте.

Незмінна  з  байки  тільки  фіра,
Вона  ж  і  віз,  або  теліга,
Раніше  звали  її  хура,
Підвода,  мажа,  балагула,

Гарба,  каруца,  драбиняк,
Бендюги  –  звали  навіть  так.
А  скільки  різного  добра
Складається  туди  щодня:

Сальце,  мясце,  з  перцем  горілка,
Хлібець  та  сир,  і  риба,  шинка,
І  помідорчик,  огірочок,
І  медовухи  кілька  бочок.

Гарбуз  на  кашу,  та  медок,
Пахуче  сіно  на  задок,
Та  різний  посуд  з  порцелян,
Та  ще  й  гармоніка  –  баян.

То  ж  головне  –  щоб  це  було,
Та  завжди  рухалось  воно,
Вперед  завжди,  там  цікавіше,
Бо  там  інакше,  краще,  інше.

Навіщо?  Я  того  не  знаю,
І  всі,  і  я  про  це  питаю,
Так  повелося.  Так  вже  є.
Постійний  рух  –  це  головне.

Хто  ж  оце  все    буде  тягнути?
Ті  троє?  Як?  Це  не    збагнути.
Рак  намагався,  йому  дяка,
Та  в  нас  потягне  віз  –  коняка.

Міцний,  потужний,  витривалий,
Кремезний,  красень,  ще  й  бувалий,
Хвиляста  грива  –  наче  чуб,
А  як  ірже,  а  працелюб,

Він  може  все,  якщо  захоче,
Зруйнує  тин,  погань  затопче,
Аби  на  волі,  отамо́,
Без  кабали,  щоб  не  ярмо.

Такий  то  коник  -  норовистий,
Примхливий,  впертий,  особистий.
Тому  то  фіра  не  рушає,
Стоїть  в  яру,  когось  чекає.

Хто  буде  другий?  Лебідь?  –  Ні.
Той,  хто  курличе  навесні,
Той,  хто  приносе  щастя  в  хату,
Маленьку  лялечку  горлату.

Так,  так  –  лелека  сизокрилий,
Великий  дзьоб,  сам  чорно-білий,
Зазвичай  на  стовпі  сидить,
Спостерігає,  не  мовчить.


Йому  про  всіх  все  треба  знати,
Дає  поради,  як  рушати,
Волає,  пхає  він  воза́  -
Для  фіри  пташка  замала.

Навколо  ходить,  заглядає,
Стриба́,  курличе  та  довбає,
Крилами  хлопа  та  кричить,
А  фіра  що?  Фіра  –  стоїть.

Потрібен  третій.  Це  не  щука,
У  нас  -  звичайна  чорна  муха.
Мала  та  хитра,  ще  й  кусає,
Усіх  навколо  заражає,

Лапки  й  думки  її  брудні,
Росте,  живе  завжди  в  лайні,
І  їжу  дуже  полюбляє,
Та  ця  зараза  ще  й  літає.

Підводу  треба  все  ж  тягнути,
Навіщо?  Їй  це  не  збагнути,
Навіщо  це?  Їжі  сповна́,
І  головне  –  гора  лайна.

Кінь  то  стоїть,  багато  їсть,
Вона  літає  –  все  збирає,
"Лошарі"  на́  вуха  дзижчить,
А  фіра  що?  Фіра  -  стоїть.

Огир,  тягни,  тобі  це  легко,
Той  глянув:  «Що?  Знову  ярмо?
Я  хочу  волі,  як  лелека,
Я  буду  з  нею,  втечемо!

Я  хочу  ранком  на  світанку,
Бігти  ланами  по  траві,
Пити  росу  безперестанку,
Зривати  квіти  степові.

Відпочивати  у  дібровах,
Гойдатись  хвилями  Дніпра,
Шукати  істину  в  розмовах,
Слухати  співи  жайвора,

Я  побіжу  туди  де  краще,
Де  вільні  всі,  ярма  нема,
Мені  набридли  мухи,  хащі,
Хай  інші  фіру  підніма.

На́що  тягнути  того  воза?
Лелеко,  га́йда!»    Птах  присів,
Побачив  орик  в  нього  сльози,
Курличе  той,  та  чути  спів:

«Я  бачив  гори  та  долини,
Різними  селами  блукав,
Та  краще  неньки  -  України
Нема  нічого,  я  шукав.

Ти  хочеш  краще?  Мов  мисливець,
Спіймати  вдачу?  Інший  світ?
Тільки  завжди  ти  там  чужинець,
Там  все  інакше,    туга,  гніт.

Інакше  жайворон  співає,
Інакші  квіти  степові,
Дніпра  нема,    все  набридає,
Самотнім  будеш  у  траві.

На  цій  землі  я  народився,
Вчився  літати  на  гору́,
Тримались  всі,  а  віз  котився,
Він  застоявся  у  яру.

Орик,  тягни  його  на  гору,
Там  буде  краще,  поможи!»
Муха  почула  цю  розмову,
Та  й  голосить:  «Жу-жу…  жи-жи..

Орик,  не  слухай  цю  лелеку,
Я  теж  літаю,  ближче  я,
Він  полетить  кудись  далеко,
У  нас  є  хура,  в  ній  добра,

Нам  разом  вистачить  надовго,
Ти  тільки  стій,  не  ворушись…»
Кінь  не  очікував  такого,
Ярмо  схопив,  каруца  –  «хрись!»  

Почався  рух,  муха  нервує,
Дзижчить  гучніше  її  злість,
Гризе  коня,  його  гальмує,
Боїться  птаха,  бо  той  з’їсть.

Злетів  лелека,  віжки  худнуть:  
«Тягни!..  Удвох!  Сильніше!  Но!»
Віз  раптом  став.  Колеса  грузнуть,
Бо  на  заваді  бруд,  лайно.

Хто  ж  знищить  гори  того  бруду?
Це  тяжка  праця.  Поясніть,
Хто  зрушить  з  місця  балагулу?  
Бо  фіра  поки  що    стоїть?

Я  відчуваю  світлий  ранок,
Вже  прокидається  зоря,
Зграя  лелек  холодним  яром
Несуть  на  віз  поводиря.  

Гуртом  всі  зроблять  добру  справу,
Разом  почистять  шлях  в  яру,
Вони  збудують  переправу,
Фіра  заїде  на  гору.

І  будуть  разом  мандрувати
Лелека,  коник,  поводир,
Фіра  цікава  та  багата,
І  буде  щастя,  буде  мир.  

Муха  назавжди  їх  покине,
У  бруді  й  погані  загине.
Буде  на  дні,  де  глибина,
Вона  не  може  без  лайна.

*********************
Ну  що,  шановні,  здогадались?
Хто  є  ті  троє?  Розібрались?
Залишилась  одна  деталь,
Це  висновок,  або  мораль:

Щоб  шлях  не  вкрився  бур’яном,
Не  будьте  у  житті  лайном,
Його    коняка  відкидає,
Лелеці  й  фірі  заважає,
Смердить  воно,  в  усіх  задуха,
Плодиться  в  ньому  тільки  муха.

                                                                           18.06.2019р.









адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839528
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.06.2019


Магнитогорск, 30. 12. 2018-01. 01. 2019

                   
[b]                30.12.2018[/b]  

Магнитогорск.  Холодный  вечер.
Мороз,  в  объятьях  темноты,
Белою  мглою  гасит  свечи
Предновогодней  суеты.

Всё  как  обычно.  В  белом  ели,
На  кухнях  свет  и  метушня.
Завтра  последний  понедельник,
И…  «Новый  год!».  Потом  –  «гульня».

Кто-то  печёт  коржи  на  тортик,
Кто-то  готовит  холодец.
Кто-то  вино  прячет  за  шторки,
А  в  детской  смех  –  шалит  малец.

Пора  укладывать  сынишку.
Ты  молодец,  уже  подрос.
Завтра  тебе  подарит  мишку
Твой  первый  в  жизни  Дед  мороз.

Обычный  день,  как  был  намедни,
Ночь  присыпает  суету,
А  завтра  будет  день  последний,  -
Последний  день  в  этом  году.

                               [b]31.12.2018[/b]

Магнитка  спит.  Мороз  крепчает.
Гирляндам  некому  сиять.
Уральский  город  отдыхает,
Времени  пять  пятьдесят  пять.

Всё  чаще  блики  ламп  в  окошках,
Вдруг…  сильный  грохот,  треск,  удар!
Ревут  машины  на  парковках,
Что  это?  Взрыв?  Обвал?  Пожар?

Бегут  во  двор.  Туда  смотрите  -
О,  ужас!  Части  дома  –  нет!
Крик…  крик  оттуда:  «Помогите!!!»
Вверху  мальчишка  малых  лет,

На  простыне,  дрожат  ручонки:
«Папа!  Папуля!  Помоги!
Я  лезу,  я  могу,  силёнки  б…
Папа,  папулечка…  держи!»

Над  вертикалью,  над  обвалом,
Идет  борьба.  Смерть  или  жизнь.
Крепись,  малыш!  Мы  уже  рядом.
Сейчас  спасем.  Крепче  держись.

Вперед.  Наверх.  Спасать  мальчонку.
Мужскою  сильною  рукой
Тянут  беднягу  за  ручонку….
Спасен  малыш.  Спасён.  Живой.

Один  спасён.  А  под  завалом?
Кто  под  камнями…  может  жив?
Скованна  жизнь  сварным  металлом,
Как  их  спасти?  Боже,  скажи!

Ревут  сирены.  Люди  в  шоке.
Гонки  пожарных.  Скорых  строй.
Немой  вопрос:  Кто!?  Кто  виновен!?
Что  делать?  –  Холод  ледяной.

Время  пошло.  Секунды  тают.
В  Магнитке  шок.  Как  же  спасти?
Мгновенья  быстро  улетают,
Выносят…  черные  мешки.

Несут  цветы.  Горят  лампады.
Плач  и  молитвы  у  икон.
Нужно  быстрей  убрать  завалы,
А  может  кто-нибудь  живой?

Последний  день.  Печальны  взоры.
Душевных  ран  не  залечить.
Рыдает  мать  и  плачет  город,
И  мишку  некому  дарить.

                       [b]01.01.2019[/b]      

Звучит  в  миноре  звон  бокалов,
Пусть  будет  в  прошлом  смерть  и  боль,
Пусть  будет  мир.  Чтоб  не  взрывалось,
Пусть  будет  добрым  Новый  год.

На  небосклоне  гаснут  зори,
Каким  же  будет  первый  день?
В  Магнитке  скорбь.  В  Магнитке  горе,
Накрыла  всех  печали  тень.

У  МЧС  работа,  стуки,
Убрать  завал,  камней  куски,
Надежды  мало  –  уже  сутки,
И  снова…  черные  мешки.

Под  слоем  камня  одеяльце,
Привалено  большой  плитой,
Тут  была  детская,  два  зайца.
Малыш…  нашли…  уже…  Живой???

Живой!  –  Быстрей!  Бегом  в  больницу!
Живой!  –  По  городу  молва,
Живой!  –  Врачей!  Летим  в  столицу!
Живой!  –  Ликует  вся  страна!

Ванюшка  Фокин  смог,  он  выжил,
Он  победил  лютую  смерть.
Живи,  малыш.  Всё  это  –  свыше.
Жизнь  –  это  главное!  А  те?

А  как  же  те,  в  далёком  прошлом,
Вот  так  же  ждали  Новый  Год,
Надеялись,  в  городе  Грозном,
Что  кто-то  сверху  их  спасёт.

Но  сверху  был  не  тот  спасатель,
А  тот,  что  росчерком  пера,
Отдал  приказ  на  штурм,  захвате.
Всех  непокорных  гробил  «Град».

Дома  и  детские  площадки,
Сносилось  всё,  что  на  пути,
В  мужской  жестокой  грубой  схватке,
И  гибли  дети,  старики.

А  как  же  те,  на  глубине,
В  подлодке  «Курск»,  в  холодном  море,
Ждали  же  помощи  извне…
И  снова  смерть,  и  снова  горе.

Весь  мир  смотрел  и  предлагал,
Своё  участие,  поддержку,
Но  тот  кто  сверху  приказал:
«Металл  важней!»,  помощь  отвергли.

Они  же  там,  на  глубине,
Ждали  и  верили  тебе,
Матросы,  просто  пацаны,
И,  не  познав  своей  весны,

Ушли  туда,  в  небытие.
А  что  оружие  твоё?
Стоит?  Ржавеет  у  причала?
Или  на  Сирию  помчало?

Чтоб  там  Россию  защищать?
Или  березки  в  ряд  сажать?
На  безымянных,  на  могилах…
Так  вот  какая  твоя  сила…

Тебе  всё  мало,  больше  хочешь,
Зачем  ты  врёшь?  Твой  трон  не  прочен!
Все  сыты  тоннами  вранья,
Не  верят  все,  не  верю  я  -

Крым  –  не  Россия!  Крым,  Таврида  -
Всё  это  Родина  –  МОЯ!

Я  без  оружия,  словами,
Буду  Тавриду  защищать.
Я  не  хочу,  чтоб  как  и  Грозный,
Её  стал  кто-то  «зачищать»!

Как  больно  знать,  что  в  Коктебеле,
Где  окрыляет  Чатырдаг,
Твой  Киселёв,  твой  лжевещатель,
Греет  на  солнышке  свой  зад.

Крым  –  не  Россия!  Крым,  Таврида  -
Сбросят  бандитский  черный  гнёт.
Тебя  за  ложь  –  возненавидят!
Крым  новой  жизнью  заживёт!

Не  верят  все  «гуманитарке»,
Но  видят  эшелонов  строй:
«Грады»,  оружие  и  танки,
Сопровождает  твой  конвой.

И  это  всё  на  Украину,  в  мой  дом,  
А  лозунги  твои,  
Мол,  защищаешь  ты  Россию,
Пусть  гибнут  все,  даже  мои…

Какое  ты  имеешь  право
На  деньги  всех,  твоей  страны,
Кормить  у  нас  продажных  тварей???
Пусть  сдохнут  все  твои  «кроты»  !!!

Какое  ты  имеешь  право
Распоряжаться  жизнью  всех  ???
И  ты  считаешь  это  благо?
Война  и  смерть?  Это  успех?

Ты  лидер  избранный  народом,  
Так  чувствуй  дух  своей  страны,
А  не  пропитой,  с  матом,  стёбом,
Жаждущей  крови,  злой  орды!

Они  поют  и  хвалят  хором,
Их  цель  –  богатство  не  трудом,
Пока  беда,  злым  приговором,
Нежданно  грянет  горем  в  дом.

Ты  можешь  много.  Люд  продажен.
В  твоей  системе  тот  живёт,
Кто  тебе  служит.  Кто  за  деньги,
Себя  и  совесть  продаёт.

И  пусть  поёт  вся  эта  свора,  
В  экстазе  лжи,  им  не  дошло,
Но  для  меня,  ты  просто…  -  сволочь.
И  Харьков  прав,  ты,  ты…  -  ты  зло!

[i]17.04.2019  г[/i]  






 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833162
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.04.2019


5-й колонне

На  нашей  земле,  затаились  и  ждут,
Продажные  твари  тихонько  живут.
На  вид  обаятельны  и  дружелюбны,
В  душе  –  агрессивны,  продажны  и  скудны.

Всегда  недовольны,  всегда  критикуют,
Всегда  все  виновны,  жируют,  воруют.
И  все  им  должны,  а  помогут  извне,
И  помощи  ждут  на  другой  стороне.

Там  платят  так  много,  а  если  придут  -
От  бед  и  проблем  нас  мгновенно  спасут.
Они,  все  что  знают,  "сливают",  сдают,
За  деньги  себя  и  других  продают.

Запомните,  твари:  уж  если  придут  -
То  в  первую  очередь  вас  уберут!
Продажных  сметает  любая  страна,
Так  было  и  будет  во  все  времена!

                                                         [i]25.03.2019г.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830369
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.03.2019


Одаркина гра

       
[i] Життя,  така  цікава  штука,  
Неначе  гра,  а  наче  й  ні.
Є  гумор,  є  журба,  наука,
Є  все.  Любіть.  Цінуйте  дні.  

Я  всім  вам  зараз  розкажу
Про  цікавеньку  дуже  гру,
За  мову,  любі,  вибачайте,
З  народу  все.  Як  є.  Читайте.[/i]

 
Так  от:  Весняним  теплим  ранком
Їду  я  потягом,  в  Ромни.
Заходить  у  вагон  Одарка,
Тягне  «кравчучку»  та  вузли,

В  проти  сіда.  Вітання  слово,
«Кравчучку»  тулить  до  вікна,
І  дивиться  так,  загадково,
Хоче  сказати  щось,  щось  зна.

У  сумку  ноутбук  ховаю,
Складаю  книжки,  бумажки́,
І  усміхаючись  питаю:
-  Далеко  їдете?  В  Ромни?

-Ні,  недалечко.  На  наступній.
А  ти,  я  бачу,  ділова.
Комп’ютер  в  тебе,  одяг  путній,  
Розумна  ти,  а  я…,  а  я…

Руками  хусточку  пом’яла,
Сміється  й  каже:    «Доню,  я,  
В  таку  халепу  я  попала,
Таке  було  вчора  зрання,  

Послухай:  Вчора  на  вокзалі,
Чекаю  потяг.  Час  іде.
Народу,  люду  –  повно  в  залі.
Хлопчина  йде.  Таке  руде.

Щасливий,  радий,  чашка  кави,
На  мене  дивиться  й  пита:
-  Бабусю,  Ви  в  комп’ютер    грали?
Є  цікавенька  така  гра,  

Тут  поруч.  У  сусідній  залі.
Я  все  Вам  зараз  покажу,
Хоч  раз  в  житті.  Це  так  цікаво,
Не  бійтеся.  Я  розкажу.

-  Та  ні…  навіщо  ті  забави?
Він  тягне  мене.  Я  не  йду.
-  Хоч  на  хвилинку,  киньте  справи.
-  Добре.  Показуй  свою  гру.

Заходимо  в  малу  кімнату,
І  зустрічає  нас  юнак.
Питає  тихо  про  оплату:
«Вы  за  наличку?  Или  как?»

Ну  а  мені  яка  різниця,
Мені  то  наче  все  одно.
«Желательно  сюда  наличка,
А  карточкой  -  вон  то  окно».

Сплатили.  Сіли  за  комп’ютер,
А  на  екрані  –  красота.
Казковий  ліс  колише  вітер,
Та  купа  грошей,  золота.

Ну,  каже,  грай.  Ось  тобі  джойстик.
А  правила  дуже  прості:
Збирати  в  лісі  треба  гроші,
Оті  монети  золоті.

Я  джойстик  трошки  нахиляю,
Раптом,  собака  вибігає.
У  ліс.  Кущі.  Де  його  лай,
Великі  гроші  там  шукай.

А  щоб  монети  з  лісу  брати,
Треба  малий  візочок  взяти.
Чим  більше  в  нього  покладеш,
Тим  більше  грошенят  візьмеш.

На  обмін.  З  возу  викладаєш,
А  у  карман  гроші  складаєш.
Скоріше  нахиляю  джойстик,
Та  й  бігаю.  Як  в  дев’яності.

В  «кравчучку»  мотлох  набираєш,
Кудись  везеш,  ринок  шукаєш,
Швиденько  все  це  продаєш,
З  цього  щось  маєш,  так  й  живеш.

Було…  було…  Грошей  –  мільйони.
Такі  зелені  бумажки,  
Як  це  їх  звали?    Так…  купони,
Куди  не  глянь  –  всюди  візки.

Грошей  багато.  А  купити
Нема  чого,  бо  –  дефіцит.
То  ж  головне  було  –  схопити.
Тому  найкраще  жив  бандит.

Про  гру.  Грошей  я  назбирала,
Собака  щез.  Летить  сова.
Якась  мелодія  заграла,
І  на  екрані  «Рівень  два»:

Скелястий  берег,  море,  мис.
На  мисі  в  лісі  хитрий  лис.
Всім  посміхається,  моргає,
Та  грошенят  від  всіх  чекає.

Нікому  він  не  заважає,
Свої  ліси  охороняє,
А  хижаки  усіх  трясуть,
До  нього  золото  несуть.

Така  задачка:  хочеш  жити,
То  хижакам  треба  платити.
І  в  полі,  лісі,  і  в  кущах,
І  на  дорогах,  селищах,

Куди  не  глянеш  –  хижаки.
Всі  інші  –  слуги  й  жебраки.
Оце  так  рівень!  З  ніг  зіб’є,
Та  в  мене,  доню,  досвід  є.

І  цю  задачку  я  долаю,
Збираю  гроші,  далі  граю.
І  знов  сова.  Музика  гри,
І  пише,  доню,  «Рівень  три».

Вже  цікавіше.  На  екрані
З’явився  джміль  та  лютий  вовк.
І  обирай,  поля  квітчані,
Чи  з  хижаками  в  лісі  знов.

Праворуч  джойстик  нахиляю,
Джмеля    я,  звісно,  обираю.

Знову  краса.  Квітуче  поле,
Лоскоче  вітерець  жнива,
На  горизонті  небо,  гори,
В  серці  надія  ожива.

Вже  ж  буде  легше!  Де  там,  доню…
Джміль  в  небі  високо  літав.
Не  крав,  не  брав,  співав  про  волю,
Шукав  щось  серед  рідних  трав.
Постійно  скаржився  на  долю,
Мед  продавав.  З  цього  щось  мав.  

А  хижаки,  наче  сказились.
Трясуть,  гребуть,  з  лісу  крадуть,
Вони  вже  всі  озолотились,
Та  мало  їм.  Ще  більше  ждуть.

Той  джміль…  що  може  ця  комаха,
Літа,  співає,  бідолаха.
Навколо  хижі  морди,  стадо,
Мордякам  більше  треба,  «надо!»  

Полями  тихо  я  блукаю,
Монети,  гроші  ще  збираю.
Хоч  заважають  рекети́ри,
Вже  світиться  «Рівень  чотири».

Ну  як  же  хижаків  прибрати?
А  може  всіх  їх  налякати?
На  цьому  рівні  джміль  замовк,
Вже  хазяйнує  лютий  вовк.

Ще  той  хижак.  Той  не  співає.
Нахабно  гроші  вимагає,
І  з  хижаків,  і  з  жебраків,
З  дітей  та  хворих,  стариків.

Я  проміж  ними  й  досі  граю,
І  гроші  золоті  збираю,
Та,  відчуваю,  що  набридло,
Постійно  бачити  те  бидло.

Раптом  навколо  всі  повстали,
Лютого  вовка  геть  погнали.
Ну,  наче  все.  Кінець  вже  гри,
Та  де  там,  знову  хижаки.

Знову  трясуть,  знову  гребуть,
А  кажуть  –  добре  всі  живуть.
На  цьому  рівні  заправляє,
Свої  ліси  охороняє  -  

Ведмідь.  Ласун  на  солоденьке,
І  вулики  в  нього  гарненькі,
Яскраві,  світлі,  кольорові,
Манять  смаколики  медові.

Хто  хоче  їсточки  «конфетки»
Несе  до  вулика  монетки.
Та  от  біда,  нема  вже  грошей,
Бо  хижаків  більше  ніж  вошей.

Кігті  вуйка  дуже  чіпки,
Йому  вже  служать  хижаки.
От  щось  я,  доню,  граю,  граю,
А  нічогісеньки  не  маю.

Щось  клацнула,  та  бачу  –  диво,
Ой,  доню,  це  вже  неможливо.
Хижачих  морд  штук  сорок  п’ять,
На  мене  дивляться  оп’ять,  
Регочуть,  скачуть  на  екрані,
Щоб  гралася  я  з  ними  далі.

Лисиця  зовсім  знахабніла,
ЇЇ  хижацька  голова,
В  усіх  кутках,  кущах  висіла,
В  пенсне  з  косою  ще  й  співа.

Вмовляє,  з  нею  я  заграю,
Буду  щаслива  наче  в  раю.
Це  ж  треба,  нагло  так  брехати!
Як  же  їх  хочеться  погнати

Подалі,  в  степ.  Щоб  полягло,
Оте  хижацьке  хитре  зло.
Перед  очима  попливло…
Як  лясну!  Пише  «Саме  О…»

«Game  Over»,  -  кажу,  «Кінець  гри».
-  Який  кінець?  Тріскіт,  іскри́!
Щось  потемніло,  закрутилось,
І,  раптом….  Де  ж  я  опинилась?

Квітуче  поле.  Поруч  ліс.
Шлях,  бур’яном  густим  заріс,
Пекуче  сонце,  блакить  неба,
В  яру  над  ставом  плаче  верба.
Далі  село,  городів  коло,
Самотньо,  пусто,  анікого.

Йду  до  села  між  кураями,
Нема  дороги,  ями…  ями…
Трошки  змінився  краєвид,
І  він  мені  майже  набрид.

Вже  не  співає  в  серці  муза,  
Навколо  тільки  кукурудза,
На  пагорбах  як  на  долонях
Соя,  ріпак,  та  сонях…  сонях…

Зайшла  в  село.  Стара  будова.
Одна  однісінька  корова
Жує  та  чистить  язика,
Шукає  поглядом  бика.

Пеньок  трухлявий.  Дід  сидить.
Сопе,хропе  сладенько  спить.
-  Агов!  Дідусь!  Доброго  дня,
Скажіть,  будь  ласка,  де  це  я?

Не  знаю,  як  оце  все  сталось,
І  що  зі  мною  відбувалось,
Була  в  кімнаті,  в  ігри  грала,
Зараз  село.  Я  заблукала.

Старий  прокинувсь,  повернувся,
Очі  примружив,  усміхнувся:
-  Що,  бабцю,  добре  погуляла?
А  може  трошки  перебрала?

Ну  ти  ж  стара,  ну  як  же  так?
Попасти  в  селище  «Акзак»!
-«Акзак»?  Не  чула.  Де  це,  діду?
Як  же  до  дому  я  доїду?

-  Поменше  треба  в  ігри  грати!
Нема  чого  пригод  шукати…
«Акзак»  -  це  казка.  Ой  було…
Зараз  –  травою  поросло.

Колись  жили  тут  диваки,
А  зараз,  люба,  навпаки.
Все  навпаки,  перевернулось.
Як  би  те  зараз  повернулось,

Якби  з’явився  чарівник,
Корова  замичала  «би-и-и-ик»
Старий  дістав  пластику  пляшку,
До  себе  погукав  «Ромашку»

Корова  наче  під  диктовку
Стала  давати  «газіровку».
-Дідусь,  а  що  це?  Як  це  так???
-  А  я  казав  тобі  –  «Акзак».

Зараз  не  в  моді  молоко.
Нині  вся  молодь  п’є  ситро.
Мені  ще  краще,  це  не  кисне.
Це  не  псується,  довше  дійсне,

Воно  гарненько  продається,
Ну  що?  Скуштуєш  це?  –  сміється.
-  Ні,ні…  Не  хочу  ситро  пити,
(Оце  халепа,  що  ж  робити?

В  житті  не  бачила  такого
Й  село  пусте,  нема  нікого)
-  А  чом  людей  в  селі  нема?
-  Нема  роботи.  Це  біда.

-  Роботи,  ж  непочатий  край!
-А  хто  заплатить?  Хто?  Шахрай?
Злі  хижаки  усе  покрали,
Самі  до  лісу  потікали,

Звідти  лякають,  гучно  лають,
Злато  та  гроші  ще  шукають.
Постійно  з  лісу  щурів  шлють,
У  поле,  сад  гидоту  ллють.

Тому  корова  без  порад
Стала  давати  лимонад.
Я  не  дивуюсь,  я  вже  звик.
Знову  мичить  корова  «би-и-ик»

-«Ромашка»…  -  зняв  ціпок  з  гачка,
-  Пішли,  пішли  шукать  бичка,
Треба  скоріш  його  зловити,
Чіпси  ми  будемо  робити.

Злі  хижаки…  та  ну  їх  к  бісу!
А  ти,  любенька,  йди  до  лісу.
Там  цікавіше.  Люд  знайдеш,
Звідти  й  додому  попадеш.

-  Ну  що  ж,  нічого  я  не  втрачу,
Піду  до  лісу,  щось  побачу.
Тобі,  дідусь,  гарного  дня,
«Ромашці»  -  бик,  й  мале  теля.

Знову  ковдобини  та  ями.
Краще  повільніше,  полями.
І  як  же  їздять  тут  машини?
Раніш  був  шлях,  зараз  –  руїни…

Кличе,  чарує  килим  квітів,
Свіже  повітря  та  краса,
Одне  з  найкращих  місць  на  світі,
Де  люблять  землю  небеса.

Де  сонце  благодаттю  сяє,
Де  сходить  паростком  добро,
От  тільки  люд  чомусь  страждає,
На  теренах  пасеться  зло.

Чому?  За  що?  Ніхто  не  знає,
Щось  не  складається,  не  так.
Чи  може  боженька  карає,
За  те,  що  в  головах  бардак…

Іду,  міркуючи,  тихенько,
Зненацька  сморід.  Що  таке?
Бачу  –  смітник  не  далеченько,
Горить  та  тліє,  щось  міське.

На  ньому  люд.  Чогось  шукають,
Пляшки,  залізки,  бумажки́,
Ретельно  знайдене  складають,
Пакуночками,  у  візки.

Усі  у  білих  рукавичках,
Охайні,  чисті.  Хто  такі?
Розтягують  усе  по  ничках,
Мабуть  невдахи,  жебраки.

Сумне  видовище,  що  зробиш,
Чим  бідолахам  допоможеш?
Не  від  солодкого  життя
Живе  людина  де  сміття.

Нарешті  ліс.  Чисте  повітря,
Шепоче  листям  вітерець,
На  гілці  пташка  чистить  пір'я,
Подаль  пасеться  жеребець,

Я,  наче  в  казці,  наче  дома,
Нема  бажання  кудись  йти,
Бачу  –  зайчисько.  Тягне  воза.
У  возі  хламу,  дрібноти.

Тягне  та  лається,  небого,
Тяжко  крякоче  та  сопе,
Бо  віз  удвічі  більше  нього,
В  житті  не  бачила  таке.

Спинивсь.  Присів  біля  обозу,
І  каже:  «Скарби  доведуть.
Цікава  бабця  та  без  возу.
Зараз  навколо  всі  гребуть,

Мабуть  примарилось,  омани,
Не  вірю  я  очам  своїм,
Дивакуваті  ці  селяни,
Невже  скарби  не  треба  їм?

Я  віз  віддам,  та  будуть  гроші.
Багато  грошей,  золотих,
Для  хижаків  буду  «хороший»,
Досягну  сану,  висоти.

Мене  всі  будуть  поважати,
Я  буду,  майже,  як  хижак…»
Сміюся  я:  «Мовчи,  вухатий,
Це  ти  смішний,  це  ти  дивак!

Навіщо  тягнеш  цього  воза?
Пухнастий  зайчик,  стрибунець,
Радій  життю!  Хижак  –  загроза!
Він  ненажера,  з  ним  –  кінець.

Хижачий  світ  –  жорстока  банда,
Мета  їх  –  гроші  та  обман».
Заєць  замисливсь:  «Твоя  правда.
Вони  –  це  «МЕГА  дерибан».

Вони  багато  обіцяють,
Я  воза  кожен  день  тягну,
Вони  мене  та  інших  мають,
А  я  –  копієчку  дрібну».

 Заєць  зрадів,  як  став  стрибати
Серед  дерев  та  по  полям.
Не  буде  воза  знов  тягати,
Більше  не  служить  хижакам.

У  возі  щось  зашаруділо.
Два  гидких  ока.  Що  таке?
Підхожу  –  щур.  Пацюче  рило.
Стрибнув,  та  в  ліс.  Яке  ж  гидке.

Неначе  куля  пролетіла
Серед  трави,  попід  листом.
Якась  брудна  хижацька  сила,
З  малим  рожевеньким  хвостом.

Цікаво,  що  то  за  потвора?
Куди  побігла?  До  кого?
І  не  взяла  нічого  з  возу,
Так  швидко  бігло,  для  чого?

Пішла  за  ним.  Темна  діброва,
Неначе  дідько  поруч  йде,
Відчула  жах,  лігво  бісове.
Куди  цей  щур  мене  веде?

Зовсім  стемніло.  Густі  хащі,
Сморід  болота,  виє  сич.
А  на  землі  сліди  собачі,
Раптом…  гучний  протяжний  клич.

Червоні  очі,  білі  пащі,
Летять  кудись,  їх  хтось  жене.
Неначе  рухаються  хащі,
Стискає  холодом  мене.

Стала.  Вдивляюсь.  Тінь  прозора.
Я  крижанію,  острах,  жах!
Якась  гидка  довга  потвора
Повзе  до  мене  по  слідах.

Куди  ховатись?  Стовбур  дуба.
Дупло  пусте.  Лізу  туди.
Якесь  тепло,  неначе  груба,
Майже  сховалась  від  біди.

Тремчу,  мовчу  та  поглядаю,
Що  ж  там  у  лісі?  Чую  –  рев!
Раптом  монети  випадають
З  верхівок  сосен  та  дерев.

Чорна  потвора  розвертає,
І  до  грошей.  Вона  їх  їсть  !!!
Та  біла  паща  їх  ковтає,
Ну  й  ненажери!  Потім  спів:

«Ура!  Ура!  Вдалася  гра!
Хвала  грошам  та  хижакам!
Вони  нас  пестують,  годують,
Завжди  турбуються,  слугують»…

Це  шабаш!  Дійство  сатани!
Треба  тікати…  Як???  Куди???
Тулюсь  до  дуба,  теплом  віє,
Дивлюсь  донизу,  там  світліє.

Нагнулася  –  землі  нема,
Біля  ноги  якась  діра.
Маленький  вогник  –  світлячок
У  корінцях  між  гілочок.

Спускаюсь.  Хід.  Туди  плазую,
І  знаєш,  доню,  що  я  чую…?

«Шановні  пані  та  панове!
Питання  дуже  термінове,
Нам  треба  разом  порішати,
Де  більше,  більше  грошей  взяти.

Міста  та  села  –  обібрали.
І  на  полях  багато  взяли,
Ліс  продаєм,  з  цього  щось  маєм,
Та  мало…  мало…  ще  шукаєм.
Хто  що  придумає  –  кажіть.
Нам  треба  гроші.  Щось  робіть».

Повзу.  Прохід.  Яскраве  світло,
Бачу  –  галявина,  мішки.
Йду  крадькома  та  непомітно,
Серед  мішків  злі  хижаки.

Хтось  спить,  а  хтось  «мобілой»  грає,
Сидять  на  грошах,  нудно  їм.
Хтось  до  гори  гроші  кидає,
Занятий  кожен  чимсь  своїм.

-Шановні,  а  чому  нудьгуєм?
Давайте  просто  надрукуєм.
-  Це  вже  було.  Я  друкував.
Нічого  друк  нам  цей  не  дав.

-  А  я  вважаю,  щоб  щось  мати,
Нам  треба  назви  поміняти,
Хай  ясен  буде  «ясі́не́»,
Зелений  дуб  буде  «дубе́».

-  А  гроші  звідки?  В  чому  суть?
-  Так  гроші  самі  попливуть.
Всі  книжки.  Назви  знов  створити,
За  це  нам  будуть  всі  платити.

-  А  я  кажу,  дайте  слівця,
Всім  звірам  ми  дамо  місця.
Поставимо  між  ними  бильце,
Хай  платять  всі  за  вільне  місце.
Хай  думають,  що  там  робити,  
А  за  місця  мусять  платити!

-  Так  повелося,  споконвіку,
Завжди  є  попит  на  освіту.
Нам  байдуже,  чи  вчать,  чи  ні,
Тільки  хай  платять  золоті.

-  Ми  –  хижаки.  Маємо  силу.
Для  грошей  треба  нову  жилу.
Я  пропоную  перевірку,
На  хутро,  лапи  та  на  шкірку,
Якщо  у  когось  щось  не  так,
Хай  платять  золотий  п’ятак!  

І  знову  голос,  мов  загроза:
-  Хай  платять  всі,  хто  має  воза!
-  Краще  хай  платять  за  житло!
За  воду,  світло  та  тепло!

-  А  може  їжу  отруїти?  
За  ліки  будуть  нам  платити.

-  Я  пропоную  цікавіше,
Хай  платить  кожен  той  хто  дише!
Повітря  теж  має  ціну,
А  не  заплатять  –  розірву!

                 (російська)
-  А  может  всё  не  торопить?  
И  по-другому  поступить?
Зачем  напряг,  везде  контроль…
Дворняги  –  головная  боль.

Элита  –  мы.  Нам  всем  хватает,
А  остальные  нам  мешают.
Зачем  нам  звери?  Их  кормить…
Нужно  немножко…  про-ре-дить!

-  Так  що?  Роздерти?  Чи  подрати?

-Зачем?  А  деньги?  Нужно  дать  им.
Одним  побольше,  чтоб  рекой,
Другим  поменше,  по  одной.
Они  поссорятся,  столкнутся,
И  будет  бойня.  Пусть  дерутся.
Сами  себя  пусть  убивают,  
И  место  нам  освобождают.

Отут  мені  терпець  урвався.
Який  хитрющий  щур  попався!
Яка  ж  падлюка,  хиже  зло!
Мерзетна  твар.  Гидке  ж  воно!

Виходжу.  Подив.  Замовчали.
Швиденько  щур  побіг  до  ями.
Своє  гидке  пацюче  рило
У  землю,  наче  кріт,  зарило.

Тільки  рожевий  хвіст  на  листі
Звідти  буркочуть  слова  пісні:

«Это  не  я,  это  не  я,
 И  это  фраза  -  не  моя
Я  не  виновник  ваших  бед,  
Меня  не  видно  –  меня  нет.
Это  не  я,  это  не  я…»

Як  дам  ногою  по  щуру,
Та  по  рожевому  хвосту.
Замовкло.  Тиша.  Оніміли.
Я,  ледь  тримаю  лють  і  сили,
Навколо  поглядом  вожу
Злим  хижакам  тихо  кажу:

«Панове,  ви  такі  хороші,
От  поясніть  всім,  звідки  гроші???
Ви  всі  так  плідно  працювали?
Чи  у  малечі  гроші  крали?

Якщо  робили  –  поясніть,
Чому  навколо  все  смердить?
Де  і  коли  таке  було  –    
Одна  корова  на  село?

В  селі  чекають  що  дадуть,
А  наші  діти  «пальму»  жруть?
Чому  порядні  –  потікали?
Де  ліс?  Се́ла,  міста,  про…рали?

Ведмідь  замлів:  «Міста?  –  Ростуть!
А  гроші  звідки…  так…  несуть!»
Скавчить  собака:  «Я  –  шукав…»
Джміль  полетів:  «А  я  –  казав!»

Лис  мене  поглядом  жере,
неначе  зараз  роздере:
-  Ти  хто?  Домашня  господарка?
-  Ні.  Я  –  людина.  Я  –  Одарка.
-  Ти  нам  себе  не  демонструй!
Ти  спробуй,  спробуй,  покеруй.
Це  неможливо.  Розведуть.
Зараз  навколо  всі  крадуть.

-  Якби  ви  приклад  не  давали,  
То  інші  б  нічого  не  крали!
Тільки  тварина  все  гребе
А  у  людини  –  совість  є.

Щоб  добре  лісом  керувати
Треба  у  всіх  повагу  мати,
Повага  -  працею  дається,
За  гроші  це  –  не  продається!
Крадій  не  вартий  і  гроша,
А  я  –  людина,  я  –  душа.

Руда  лиса,  так  хитро,  глядь,
Та  каже:  «ТАК!  Вони  всі  падь!
Вони  крадуть,  вони  грабують!
І  тільки  я  одна  –  працюю…»

Ліворуч  бачу  –  біла  паща,
Червоні  очі  –  вовкулак.
Злий  вовк.  Душа  його  пропаща,
Бо  він  з  народження  –  хижак.

Повзе,  крадеться  непомітно,
Хоче  роздерти  він  мене,
Його  дратує  правди  світло,
Його  влаштовує  –  брудне.

Беру  з    галявини  дубину,
А  в  іншу  руку  ще  й  лозину
Й  по  морді,  пащі  та  зубам,
Лозиною  по  хижакам.

Як  стала  їх  я  лупцювати
Та  по  галявині  ганяти
Луплю  цю  негідь,  по  хвостам,
По  жирним  тушам  та  задам.

Щоб  розуміли,  пам’ятали  
Та  у  малечі  щоб  не  крали.
Побігли  з  лісу  ці  тварюки,
Залишилися  тільки  тюки.

Мішок  відкрила  –  гроші  там.
Роздати  їх  малим  звірам?
Заєць  у  полі.  Всі  на  волі.
Стрибають  та  радіють  долі.

Чую  шуркоче:  «Гуп-гуп-гуп…»
Великі  очі:  «Луп-луп-луп…»
Дивлюсь  у  гору  –  там  сова:
«Прокинулась…  Ти  де  була?

Бачиш,  грошей?  –  Так  треба  грати.
Кого  наступного  обрати?»
Та  позіхає:  «А-ся-ся…
Я  обираю  –  КАРАСЯ!»

-  Ти  що?  Сова?  Карась  же  риба!
У  нас  же  поле,  ліс,  садиба.
Ти  так  зі  мною  не  шуткуй.
-  Я  не  шуткую.  Погодуй.

Дай  йому  грошей,  ти  не  втратиш,
А  що  відбудеться  –  побачиш.
Підхожу  –  став.  Чиста  вода.
Мішок  грошей  туди  скида.

Карась  зрадів,  та  як  підскоче,
Летить  вода  на  мене,  в  очі….
Знов  у  кімнаті.  Темна  зала…
-  Ой,  бабцю,  ти  нас  налякала.

Питають  хлопці:  «Все  в  порядку?»
-  Так.  Розв’язала  я  загадку.
І  досвід  я  життєвий  маю,
І  в  різні  ігри  більш  не  граю.

Оце  таке  зі  мною  сталось,
Така  халепа  відбувалась.
Ой,  доню,  станція  моя.
Найкращого.  Побігла  я.

Пішла  Одарка.  Потяг  став.
У  тиші  чути  шепіт  трав,
Якась  у  серці  порожнеча,
І  знову  рух.  Знов  цокотнеча.

А  за  вікном  квітне  ріпак,
Питаю  бога:  «Чому  так?
Коли  вся  негідь  відпаде?»
Колеса  в  такт:  «Було́  й  буде́…»

Нема  того  хто  негідь  вб’є  ???
І  раптом  чую:  «Ні  -  ні,  єєєєєє  !»
Прискоривсь  поїзд:  «Бу́де!  –  Бу́де!...»
Колеса  вже:  «Буде́  –  буде́…»

Якщо  зустріла  я  Одарку,
Якщо  Карась  поруч  живе,
«Акзак»  перетвориться  в  казку,
Майбутнє  у  країни  –  є.

[i]14.03.2019р.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829663
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 19.03.2019


Матерящимся

Им  чужды  лиры  и  поэты,
Их  речь  пестрит  набором  слов,
Они  плевали  на  запреты,
Их  слоган  краток  и  суров.

И  видят  все,  и  вижу  я,
Идёт  дебил,  идёт  свинья,
Идёт  с  извилиной  одной,
Идёт  урод,  идёт  тупой.

                           [i]03.01.2019[/i]  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819977
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 03.01.2019


Краплинка

[i]Слов’янам..[/i]

Діючи  особи:
Краплинка  (капелька)
Хмара  (туча)
Київ
Москва
Пітер
Мінськ

На  заході,  за  небокраєм,  
Там  де  Гольфстрім  вже  затихає,
З  морською  хвилею  простилась
Мала  краплинка  народилась.
Ковта  повітря  й  полетіла,
Як  та  голубка  білокрила,
Криштально-чисте  янголятко
До  сонця  тягне  рученятка,
До  неба,  сяйва  золотого,
До  всього  доброго,  святого.
Летить  туди,  де  хмарка  біла,
Там  подружок  своїх  зустріла,
Щоб  більше  нових  знань  придбати,
Гуртом  всі  стали  мандрувати:
Париж,  Берлін,  Варшава,  Краків,
Львів,  Рівне,  Вінниця  та  Харків,
Донецьк  і  Ялта,  Севастополь,
Херсон,  Одеса  та  Тернопіль,
Чернігів,  Суми  та  Полтава,
Дніпро,  в  Черкаси  завітала,
Яка  ж  краса!  Які    простори!  -
Річки,  ліси,  долини,  гори!
А  Хмарка  всіх  оберігає,
При  кожну  краплю  чемно  дбає,
Росте  краплинка,  пар  дзюркоче,
Сама  вже  працювати  хоче.
Та  де?  Та  як?  А  хто  ж  це  знає?
У  хмарки  лагідно  питає:
«Ти  мудра,  добра,  ти  все  знаєш,
Ти  здавна  по  світу  літаєш,
Кажи,  куди  мені  стрибати?
Кому  знання  подарувати?»
Хмаринка  щиро  посміхнулась,
Верхівки  явору  торкнулась,
Собою  все  навколо  в’яже,
Сіда  на  гілку  й  тихо  каже:

«Дніпро  з  Десною  одружився,
Град  славний  Київ  народився.
Духовний  страж  та  вартовий  -
Є  він  й  Архангел  Михаїл,
Андрій,  Апостол,  Первозваний
Благословив  їх  на  ці  справи.
Брати  це  місто  заснували,
Вали  й  фортеці  планували,
А  їхня  Либідка  сестриця-
Чарівні  замки  та  дзвіниці.
 І  князь  Аскольд  зробив  чимало,
Як  добре  тоді  торгували,
Я  пам’ятаю  ті  часи,
Казкові,  чудні,  дивні  дні,
Коли  з  Тавриди,  Візантії,
Пливли  човнами  багатії,
І  чути  з  палуб  корабля:
Оце  держава,  це  земля,
Колиска  миру  та  добра,
Мабуть  живе  сама  Афіна,
І  з  захватом  так:  «Ууууу…Країна».
На  жаль,  в  людей  так  повелося,  
На  все  те  гарне,  що  вдалося,
Що  серцю  й  погляду  є  миле,
Постійно  тварь  й  мерзота  лізе.
Не  хочуть  самі  працювати,
Задарма  хочуть  все  придбати.
Припливли  з  півночі  хазари,
Людей  ввели  в  свої  омани,
На  шхуну  князя  заманили,
Й  підступно,  зло  Аскольда  вбили…
І  досі  чуть  біля  могили,
Як  сльози  ллють  Дніпровські  схили.
В  людей  і  нині  так  ведеться,
«Гоп  стопом»  зараз  це  зоветься.
Якщо    керівники  держави
«Гоп  стоп»  взяли  собі  в  забави,
Якщо  так  «Гоп»  і  Крим  віджали,
Та  кажуть:  «Ми  раніш  це  мали!»,
Тоді  про  інших  що  казати?
Тоді  ж  всі  будуть  віджимати!?
Нічого,  їм  це  не  минеться,
Їм  всім  це  ой  як  повернеться!
В  народі  так:  Що  посіваєш,
Те  з  повна  потім  в  жнива  й  маєш.
Про  що  це  я?  Так…  так…  Хазари…
Так  от,  вони  вже  керували.
Відтоді  все  як  почалося,  
Розпуста,  бруд…  як  полилося,
Постійні  бійні,  брат  на  брата,
Злодійства,  злочини  та  страти,
Підстави,  сварки,  чвари,  зрада,
Їх  всіх  цікавить  тільки  влада.
А  Київ  все  занепадає,  
Красою  тою  вже  не  сяє,
Все,  що  могли  –  пограбували,
Й  собі  Москву  побудували.
І  стало  в  Києві  спокійно,
Затихли  всі  князівські  війни,
Князі  гуляли,  мандрували,
Потрошки  місто  будували.
Тих,  хто  робили  добрі  справи
Всі  люди  дуже  шанували,
І  ,  навіть,  їм  ім’я  давали,
Щоб  їх  нащадки  пам’ятали.
Князь  Володимир  -  той  Великий,
Хоч  був  він  трошечки  «дволикий»,
Заснований  їм  храм  «Софія»
І  досі  мешканців  надія.
А  Мудрий  Ярослав  здалеку
Зібрав  синам  бібліотеку,
Все  б  добре,  тільки  от  біда,
Хазарські,  тюрські  племена
Раптово  тьмою  набігали,
Міста  та  села  руйнували,
Кияни  місто  захищали
І  у  печерах  люд  ховали,
Щити  –  вали  й  батько  Дніпро,
На  захист  кликали  добро.
Литва,  поляки  там  бували,
Потрошки  місто  розвивали.
А  з  півночі,  оті  хазари,
Так  тільки  щось  постійно  брали,
В  держави  навіть  назву  вкрали,
Себе  «Росією»  назвали,
Красеню  Києву  сказали,
Що  місце  вже  твоє  у  краю.
Так  хто  ж  чужих  зможе  терпіти?
Найкраще  –  це  рідненькі  діти,
То  ж  дочекалася  земля
Славетного  богатиря
І  був  їм  гетьман  український
Шляхетний  пан  –  Богдан  Хмельницький,
Він  ворогів  усіх  прогнав,
Та  землі  Неньки  –  об’єднав.
У  Києві  знов  засіяли
Нові  великі  чисті  храми.
На  варті  –  чоловіче  братство,
Вільне  українське  козацтво.
В  цей  час  на  півночі  цариця
Хвилюється…  їй  же  не  спиться,
Що  є  на  півдні  Україна,
Що  вільна  й  гарна  ця  країна,
Щоб  території  забрати
Наслала  на  ці  землі  катів.
Дуже  жорстокі,    злі,  лукаві,
Жінок,  дітей,  МАЛЯТ  вбивали!
При  злочини  й  жахіття  враже
Місто  Батурин  все  розкаже.
Ой  билися  ж  всі  козаченьки
За  рідний  край,  за  волю  Неньки,
Як  впалим  листям  та  гіллям,
Вкрилась  могилами  земля.
Та  зло  підступне,  криводушне,
Страшне,  брудне,  навіть  бездушне
Накрило  землі  України
Кріпацтвом,  гратами  страшними.
Людей  в  полон  до  себе  брали,
Щоб  їм  міста  там  будували,
А  деякі  й  самі  тікали
На  землі  вільної  Кубані.
Царі  жорстоко  керували.
Люди  на  півночі  повстали,
Та  вирішили  самостійно,
Жити  в  суспільстві  гармонійно.
Обов'язки  та  права  влади
Беруть  червоні  комісари.
Ті  знов  киян  ввели  в  омани,
Як  же  ж  багато  обіцяли…
А  самі  храми  руйнували,
Тільки  коробки  й  будували.
Незгодних  з  ними  убивали,  
Чи  до  Сибіру  посилали,
Селян  всіх  голодом  морили,
Супротив  їхній  підкорили.
Та  це  не  все.  От  справжні  жахи
Принесли  всім  сталеві  птахи,
Із  заходу  вони  летіли,
А  з  ними  страшні  чорні  сили.
Розруха,  смерть  на  їхніх  крилах,
Тьма  знову  землі  ці  накрила.
З  журби,  тортур,  вогню  та  гніту
Здригнулись  люди  всього  світу!
Такого  не  було  ніколи  -  
Дніпро  червоний  –  ріки  крові…
Люди  зусилля  об’єднали,
Зло  й  смерть  з  земель  своїх  прогнали.
Нарешті,  МИР!  Кріпне  держава.
Київ  ВІВАТ!  –  Героям  СЛАВА!
Які  ж  у  місті  гарні  діти,
Всі  щирі,  добрі,  працьовиті!
Вони  цю  славу  шанували,
Велике  місто  збудували.
І  знову  лихо,  знов  біда,
Вогнем  отруєна  земля
Спалахом  вгору  полетіла,
Людей  дуже  багато  вбила.
Кияни  тяжко  працювали,
Але  їх  знов  вводять  в  омани,
То  ж  полети,  й  скажи,  щоб  знали:
Все,  що  чуже    в  місто  приходить,
Те  місту  дуже  сильно  шкодить!
О,  так  то.  Хмарка  замовчала,
З  верхівки  явору  постала,
Крапля  з  промови  потемніла,
Й  з  хмарою  в  Київ  полетіла.

***
Дніпро  з  Десною  де  побрався,
Град  Київ  небу  посміхався.
Побачив  хмарку,  стрепенувся,
Та  ще  добріше  посміхнувся.
«Вітаю!  Києве,  добряга!
Як  справи?  Місто-роботяга?
Працюєш  все?»  -  хмарка  питає,
«Так,  так,  працюю»,  -  й  поглядає
«Кого  я  бачу!  О!  Краплинка!
Яка  ж  ти  гарна,  мов  перлинка!
Стрибай!  Ми  сядемо  в  Мар’яни,
Достанемо  мого  баяна,
Як  заспіваємо…  й  почнеться,
Співоче  Поле  відгукнеться,
Розквітли  зараз  там  кульбабки,
Краса…  Всі  прийдуть  з  Бесарабки,
А  як  гуртом  заграють  скрипки  -
Зійдуться  майже  усі  Липки,
От  дійство!    Знайдеш  козака,
Зтанцюємо  ще  й  гопака!
Захочеш  трошки  відпочити  -
Там,  на  галявинці,  є  квіти,
Присядемо,    і  знов  краса  -
Дніпро,  в  далечині  –  Десна,
Навколо  ще  й  пташки  співають,
Як  гарно  настрій  піднімають!
А  за  Дніпром  –  Радунь,  Дари,
На  схід,  за  лісом  –  Бровари,
Ліворуч,  після  очеретів  -
Шукає  рими  край  поетів,
А  де  сідають  літаки  -
Всіх  зустрічають  –  Позняки,
Праворуч,  тайнами  овитий,
Стоїть  Печерськ,  церквами  вкритий,
Там  ладан  й  мелодійні  дзвони
Від  зла  будують  перепони,
Для  рішення  важливих  справ
Позаду,  нижче  –  є  Майдан,  
Є  в  мене  де  попрацювати  -
В  парку  болото  розігнати,
Як  вирішиш  щось  підписати  -
Так  на  Подолі  є  Контракти,
На  півночі  є  де  купатись,
Там  Оболонь,  там  можна  гратись,
Захочеш  голосно  співати,
Так  в  Голосієво  є  хата,
В  Святошині  є  закуточок  -
Тихенький  затишний  садочок
Схочеш  відчути  самоти
До  нього  вранці  ти  прийди,
Є  в  мене  Борщ  та  Виноград,
Стрибай,  Краплинка,  буду  рад!
На  півдні  –  мед  та  медовуха,
Там  царство  бджіл,  гудуть,  послухай,
Там  славнозвісний  та  відомий
Музей  під  небом  –  «Пирогово»,
Там  храми  слухають  природу,
Живе  там  –  дух  мого  народу.

***********************
О,  Києве  –  місто  душа!
Чарує  всіх  твоя  краса!
«Душа  ніколи  не  старіє,
і  ти,  як  завжди  –  молодієш»
Покаже  важний  вік,  літа  -
Каштанів  пишна  борода,
Їх  білі  квіти  –  сивина,
Тебе  це  тільки  прикрашає,
Люблю  тебе,  люблю,  кохаю!
Веселками  добра  –  мостами
Брега  з’єднались  з  небесами,
Десна  й  Дніпро  плеском  прибою
Завжди  пишаються  тобою.
Як  я  люблю,  ранком,  весною
Торкатися  тебе  ходою,
Відчути  подих  давнини,
Сірі,  брущаті  килими
Ведуть  мене,  повільним  ходом
Пройду  Андріївським  узвозом,
Від  мудрості  Сковороди
До  Гетьманської  булави,
І  на  Софіївський,  на  площі,
Там  де  Святих,  нетлінні  мощі,
Я  низько-низько  поклонюся,
І  тихо  богу  помолюся:
«О,  Боже,  і  в  віка,  і  нині,
Дай  щастя  й  миру  Україні,
І  Києву,  дай  Боже,  силу,
Підняти  Вільну  та  Єдину!
Щоб  зло  с  землі  її  -  прибралось!
Щоб  діти  Неньку  –  не  цурались!
Щоб  непохитними  –  кордони!
Панують  хай  –  твої  закони!
Здоров’я  всім!  Добра,  достатку,
Та…  благості  твоєї,  частку…».
Легенький  вітерець  проснеться,
Відчує  поклик  мого  серця,
І  полетять  слова  до  нього,
До  Всемогутнього,  до  Бога…
Пройду  Михайлівським  Собором,
На  Володимирську…  та  оку
Відкриється  Дніпро,  Десна,
Церков  злотаві  купола,
Сіяючи  теплом  добра,
І  Київ…  -  серце  України,
Моєї  Неньки,  Батьківщини,
Яка  ж  нелегка  в  тебе  доля,
То  зради,  то  війна,  неволя,
Та  ти  надіями  знов  дишеш,
Нові  таланти  ти  колишеш,
Вони  розсиплються  світами  
Мов  вишиванки  бісерами,
Покажуть  всім,  яка  ж  вона,
Твоя  Українська  душа!

А  що  ж  Краплинка?  Подивилась,
Послухала,  та  й  засріблилась,
До  Києва  стрибати  хоче,  
Як  чу…  щось  з  півночі  шепоче:

             [i](Російська)[/i]

«Лети  ко  мне,  лети  сюда…
Мы  будем  вместе  –  навсегда…
Я  так  прекрасна,  белолица,
Я  всего  севера  столица!
Я  –  мощь!  Я  –  сила!  Я  –  Москва!
Такая  в  мире  –  я  одна!»

             [i]  (УкраЇнська)[/i]

Київ  здригнувся..  повернувся…:  «Вона  ????
Не  слухай  її  !    Там  біда!»
«Біда?»  -    краплинку  це  дивує,
«Так  так,  біда…  там  щур  керує.
Точніш  –  жирує  та  лютує.
Мосвка  мовчить,  то  щур  говорить,
Вона  йому  покірно  вторить.
Там  щур  маленький  оселився,
І  так  гарнесенько  прижився!
Сидить  в  Кремлі,  накази  строчить,
Всім  людям  голову  морочить,
Як  помелом  тим  язиком  чеше
І  солоденько  бреше…  бреше….
А,  дехто,  ще  йому  і  вірить,
Що  він  життя  на  краще  змінить,
Брехня  ж  солодка,  кожен  знає,
Та  правда  –  все  ж  перемагає!».

         [i]    (Російська)[/i]

И  так,  Москва.    Сказать,  большая?
Нет,  нет...  –  Огромная!  Крутая!
Затьмила  всю  страну  собой,  
А  вот  характер  –  непростой:
Всегда  права,  всегда  всё  знает.
Везде  и  всюду  нос  пихает.
Не  верит  всяким  "забубонам",
Ей  же  не  писаны  законы,
Всегда  спешит  и  деловая,
Блестит.  Ужасно  дорогая,
А  вот  душа,  душа…  -  гнилая.
Пусть  свою  мысль  она  продолжит,
Что  ж  капельке  она  предложит?

     [i]  (Москва,  російська):[/i]
«Ты  у  меня  станеш  звездою,
Ты  засверкаешь  предо  мною,
Тебе  все  будут    поклоняться,
Тебя  со  мной  будут  бояться!
Я  ж  так  велика,  так  строга  -
Я  –  всемогуща!  Я  –  Москва!
А  будешь  ты  всегда  покорной,
Наградой  для  тебя  достойной
Станет  мой  холод  ледяной,
Ты  станешь  –  вечной  мерзлотой!
Ты  сохранишь  всю  чистоту,
И  знания,  и  власть  мою,
И  все  тобой  будут  гордиться,
И  человек,  и  зверь,  и  птица,
И  сделаю  всё  это  –  я!
Я  –  королева!  Я  –  Москва!
Смотри,  в  Сибири  есть  река,
Очень  широка,  холодна,
Был  человек,  он  мне  поддался,
И  именем  её  назвался,
Он  в  мавзолее,  там  где  холод,
Он  вождь  и  лидер  всех  народов,
Со  мной,  с  тобой  и  вместе  с  ним,
Мы  всё  ж  построим  Коммуни…  
                                                                     
                                                           «Кхм..    Кхм…»
                                     
[i]  (УкраЇнська)[/i]
Хтось  ледь  не  поперхнувся,

     [i]  (Київ,  украЇнська)[/i]

Нарешті  !  Пітер!  Ти  "проснувся"?
Набридла?  Лізе  в  твої  справи?
Де  ж  твої  дні  булої  слави?
Готуйся,  знову  може  статись
Ім’ям  вождя  тобі  назватись…

               [i]  (Пітер,російська)[/i]

-    Ну…  нет.    Мне  что-то  не  охота…

             [i]  (Київ,  украЇнська)[/i]
-  Тоді  закрий  брехливій  рота!

         [i]  (Автор,  украЇнська)[/i]

Про  Пітер,  коротко  та  стисло:  
Це  дійсно  файне  царське  місто.
Казати  про  його  богеми
Не  вистачить,  навіть,  поеми,
Тому  нічого  не  чекайте,
Обов’язково  побувайте.
Там  наші  прадіди  робили,
Оту  красу  й  вони  творили,
То  ж,  в  незалежності  від  сану
Віддайте  їм  свою  пошану.

[i](Москва,  російська):[/i]

Я  лгу?  Я  вру?  Ты  как  посмел!?
Ты  что-то  очень  осмелел!
Перечить  мне  никто  не  смеет!
Меня  –  никто  не  одолеет!
Ведь  только  я,  Я!  Я!  Москва,
Умна,  красива  и  права!

         [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]

Не  брешеш?  Я  все  пам’ятаю,
Великий  досвід  є,  я  знаю
Як  гинули  мої  сини,
Від  тебе,  твоїх  рук,  брехні,
Як  стравлювала  брата  на  брата,
І  вбивства,  і  невинні  страти,
І  зековські  твої  закони,
Страшні  жорстокі  спецзагони,
І  твої  пафосні  пісні,
Паради,  лозунги  брехні,
І  як  гниють  капіталісти,
І  що  їм  там  нема  що  їсти,
Люди  постійно  щось  чекали,
Світле  майбутнє  будували,
До  Комунізму  ж  кілька  кроків,
А  вийшло,  що  на  сорок  років
Позаду  інших  телепались,
За  маревом  якимось  гнались.
І,  кажеш,  що  ти  не  брехала?
Що  вірно  всіма  керувала?  
І  що  ж  тепер  будеш  казати?
Про  що  нове  будеш  брехати?

       [i](Москва,  російська):[/i]

Я  –  мощь  и  сила,  и  всегда
Во  всех  вопросах  я  права.
И  мне  решать,  кто  может  жить,
Что  делать  и  кому  служить.
Инакомыслие?  –  Не  знаю,
Всех  не  угодних  –  убираю,
И  строем  будут  все  ходить,
Покорно  мне  одной  служить!
Я  свой  порядок  охраняю,
Враги  повсюду,  я  то  знаю,
И  на  вокзалах,  поездах,
На  стадионах  и  в  портах,
Смотри!  Смотри!  Они  повсюду!
Вокруг  страны!  Везде!  По  кругу!
Хотят  меня  все  окружить!
И  уничтожить,  истребить!

           [i](Питер):[/i]
Кхм….  Кхм…

       [i]  (Москва):[/i]
Что?  Нет  врагов?  Найдём  !!!
Придумаем!!!  Насоздаём  !!!
Я  буду  с  ними  страстно  драться!
Бороться  и  сопротивляться!
Смысл  жизни  –  это  же  борьба!
Я  покажу,  что  я  –  сильна!
Я    реки  вспять  все  поверну,
И  все-равно    всем  докажу,
Что  я  могуча!  Я  права!
Всему  и  всем  я  голова!

         [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]

???  Москва,  а  ти,  часом,  не  хвора?
Будуєш  всюди  огорожі,  
Когось  боїшся,  брудом  лаєш,
До  боротьби  всіх  спонукаєш,
У  мене  враження  таке,
Що  щось  с  тобою….  Щось  не  те…

           [i](Москва,  російська):[/i]
Старик  ты  грязный,  отцепись!

               [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]

А  ти  на  себе  подивись!
Стоїть  в  Кремлі  стара  труна,  
Як  символ  "подлости  та  зла".
Народ,  ошуканий  тобою,
В  черзі  стоїть  перед  труною,
Несе  скорботу  та  рида,
Наче  «богиня»  є  вона.
Діди  те  в  землю  все  ховали,
І  тільки  потім  доставали,
Відчувши,  що  свята  людина,
Що  мощі  її  –  божа  сила.

         [i](Москва,  російська):[/i]
А  у  меня  –  другой  обычай.

               [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
То  ж  знай  –  це  не  слов’янський  звичай!
А,  може  вождь  на  тебе  діє?
То  з  того  мабуть  ти  дурієш!

             [i]  (Москва,  російська):[/i]
Он  –  гений!  Дал  народу  волю!
Гнобить  его  я  не  позволю!

             [i]    (Київ,  украЇнська):[/i]
Та  скільки  ж  можна  вже  чекати,
Сховайте  того  супостата!
Сховайте  ту  епоху  зла!
Сто  років  вже  стоїть  труна!
В  Кремлі  керує  хто?  Воно?
Оте  підсутпне,  хитре  зло?

             [i]  (Москва,  російська):[/i]
Не  смей!  Молчи!  Да  как  Ты  можешь!?

               [i](Київ,  украЇнська):[/i]
Я  –  можу!  Так!  Я  –  переможу!
Зі  мною  правда.  Ти  –  брехня!

             [i]  (Москва,  російська):[/i]
Нет!  Я  велика!  Я  права!
Все  были  счастливы  тогда!

 [i]  (УкраЇнська):[/i]
«Не  лайтеся!»  –  поважний  Мінськ  вмішався.

Мінськ  –  місто  чистоти.
Приклад  порядку,  широти,
Дуже  охайний,  акуратний,
В  усіх  питаннях  –  адекватний.
В  роки  війни  йому  дісталось…
Від  ран  потрошки  оживає,
Як  гарно  вечорами  сяє,
Будинки  кількаповерхові,
Всі  гарні,  різнокольорові.
Столицю  мешканці  плекають,
Турбуються,  оберігають.
Давненько  Батько  там    керує,
Тримає  всіх,  не  бенкетує,
З  ним  сперечаються  та  лають,
Скоріше  змін  нових  чекають,
А  він  трмається  за  владу,
Вже  звик  до  неї,  має  ваду.
Не  знає  він,  якщо  тримати
Багато  лиха  можна  мати.
Бо  білорус  до  правди  чуйний,
На  кривду  кидається  -  буйний,
За  свою  землю,  рідний  край,
Дереться,  наче  самурай.
Ніколи  його  не  чіпайте,
Спілкуйтеся  та  поважайте.
У  когось  може  є  спокуса?
Ні!  Не  чіпайте  білоруса!

       [i]  (Мінськ,  білоруська):[/i]

Паважаныя,ціха,  спакойна,
Ёсць  спрэчка?  Зробім  справу  годна.
Давайце  усе  прагаласуем,
Пакажам  кроплі,  продиктуем
Куды  ёй  треба  саскочыць,
Дзе  працаваць,  ведам  вучыць.

         [i]    (УкраЇнська)[/i]

Краплинка  дуже  здивувалась,
Сльозою  правди  обізвалась:
«А  я?  Я  хочу  обирати,
Де  бути  та  куди  стрибати!?»

     [i]  (Мінськ,  білоруська):[/i]
Кропля  маўчы!  Перашкаджаеш!
Ня  бачыш?  Лёсу    выбіраем!
Хай  першы  Пітєр  ёй  скажа,
Куды  ляцець  ёй  покажа.
Кажы,  куды?  

           [i]  (УкраЇнська)[/i]
                                 Пітер  дослухав,
Прокинувся,  щось  пробурчав,
Москву  побачив,  озирнувся,
Очі  закрив  та  промовчав.

   [i]  (Мінськ,  білоруська):[/i]

ўстрымаўся.  Усё  зразумела.
Што  вельмі  так  ня  смела?
Москва,  а  ты  што  загадаеш,
Куды  ляцець?  Што  ты  думаеш?
Тваё  рашэнне,  твой  вердыкт?

           [i]  (Москва,  російська):[/i]
Решение?    -  Ко  мне  летит.
И  обсуждению  не  подлежит!
Ведь  только  я,  я,  я  одна
Умна,  красива  и  права!

             [i](Київ,  украЇнська):[/i]
Ото  вже!  Вискочка  червона,
Себе  кохає  перш  за  все,
Краплинка,  там  велика  зона,
Її  слова  –  брехня  усе!
Лети  до  мене,  я  вже  вільний,
Я  скинув  її  ланцюги,
З  тобою  світ  збудуймо  спільний,
З  добром,  красою  навкруги.

         [i]  (Мінськ,  білоруська):[/i]
Я  зразумеў,  я  кажу  слова,
Я  думаю  так  як  Масква,
Адносіны  з  ёй  я  шаную,
Вельмі  цаню,  даўно  сябрую,
Але  я  кропельку  пачуў,
Яе  паслухаю  маўчу.

       [i]  (УкраЇнська)[/i]
Краплинка  знову  засріблилась,
Яскравим  світлом  зашарілась,
Де  ж  її  доля?  Всі  чека,
Й  зелений  Київ,  і  Москва.
Бажають  всі  її  прийняти,
ЇЇ  знання  всі  хочуть  мати,
Лети,  краплинка,  обирай,
Чи  волю,  чи  холодний  край.
Де  воля  –  треба  працювати,
Де  холод  –  можна  вічно  спати,
Де  ж  краще?  Кожен  обира,
Бо  вибір  –  це  і  є  життя.
А  щоб  постійно  обирати,
Свободу  й  волю  треба  мати.
Там  де  монархія,  режим,
Не  ти  керуєш,  хтось  один.
Його  наказами  ступаєш,  
Ти  не  живеш,  ти  –  проживаєш.
Не  треба  ж  думати,  шукати,
Тобі  все  скажуть,  як  рушати,
Все  зробиш,  наче  не  дарма,
Та  час  мине,  життя  –  нема.
Своїми  кроками  рушайте,  
Шукайте,  думайте,  читайте,
Не  гайте  часу,  не  чекайте,
Тільки  від  себе  вимагайте
Руху  до  щастя,  до  мети,
Добра,  краси,  до  висоти.
Тоді  життя  буде  яскравим,
Цікавим,  повним,  різнобарвним,
Доля  шляхами  поведе,
До  світла,  сонця  приведе!
Краплинка,  думай,  обирай,
Не  знаєш?  Ще  раз  запитай!
Так  хто?  Град  Київ?  Чи  Москва?

           [i](Москва,  російська):[/i]
Я-ааа!!!!  Были  ж  счастливы  тогда!

 [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]

Затуркані,  наче  в  загоні,
Всюди  ж  зачинені  кордони,
Навколо  рупори  брехні
Та  твої  пафосні  пісні
Про  щастя,  волю,  що  Москва
Всього  ж  багато  нам  дала…

           [i]  (Москва,  російська):[/i]
Да!    Я  –  великая  Держава!

               [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Велика  –  бо  багато  вкрала!
Тобі  і  досі  регіони
Несуть,  несуть,
Та  б’ють  поклони.
Як  тільки  гарне  щось  побачиш
До  себе  тягнеш,  тягнеш,  тягнеш,
Тебе  вже  ПРЕ,  як  очманіле,
Куди  ж  воно  тобі  все  лізе?

       [i]    (Москва,  російська):[/i]
А  ты?  Ты  на  себя-то  посмотри!
На  всех  батрачишь,  в  нищете,
Указывать  ты  будешь  мне,
Бардак,  кричишь,  все  выбираешь,
Только  кредиты  набираешь,
Дороги  в  ямах,  сам  –  «герой»,
Вечно  с  протянутой  рукой,
Расплачиваться  будешь  чем?  
Землей?  Девченками?  Иль  всем?
             
           [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Дівчата?  Я  їх  не  тримаю.
Мізків  нема  –  нехай  гуляють,
Принаймні,  їх  там  все  ж  кохають,
Від  тебе  –  тільки  всі  тікають.
Завжди  нап’єшся  та  дерешся,
В  рулетку  граєш,  матом  лаєш,
Тікають  навіть  малі  діти,
Ти,  наче  пугало  у  світі!

             [i](Москва,  російська):[/i]
Я  не  могу  без  кутежа,
Ведь  я  же  русская  душа.    

           [i]    (Київ,  украЇнська):[/i]
Яка  ж  ти  Русь?  Рось  же  моя!
Ти  знову  брешеш!  Русь  –  це  я!

           [i]  (Москва,  російська):[/i]
Нет!  Это  я  Россией  звусь!

           [i]    (Київ,  украЇнська):[/i]
А  Київська  Могутня  Русь?
Ти,  навіть,  назви,  й  ті  крадеш,
Брехней,  крадіжками  живеш?

           [i]  (Москва,  російська):[/i]
Нет!  У  тебя  всюду  воры!

           [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
То  твої  віддані  сини!
У  тебе  наче  не  крадуть,
Щури  завжди  щось  украдуть.

           [i](Москва,  російська):[/i]
Я  регионы  развиваю,
Кубань  и  Сочи  это  знают,
В  Крым  мост  построила  сама!

           [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Для  себе?  Чи  для  москаля?
От  щось  я  дуже  сумніваюсь,
Що  ти  про  Крим  так  добре  дбаєш,
Для  тебе  люди  –  це  ж  прислуга,
Потрібні  тільки  як  обслуга.
Кубань  та  Крим  –  то  мої  діти,
Люблю  я  їх,  їм  треба  жити,
Катайтесь,  тільки  без  води
«І  не  туди,  і  не  сюди»  -
Казали  так  наші  діди.

         [i]    (Москва,  російська):[/i]
Крым  и  Кубань  –  моя  земля!
Командую  там  только  я!

         [i]    (Київ,  украЇнська):[/i]
Та  люди  там  –  мої  живуть,
Вони  брехню  не  визнають,
І  слухати  тебе  не  стануть,
За  ВОЛЮ  і  правду  -
Всі  повстануть!
Бо  як  командувати  –  ти,
А  працювати  -  то  вони,
А  ти  жируєш,  попиваєш,
Мізки  брехнею  заливаєш!
Як  я  в  Криму  всім  заправляв,
То  він  садами  розквітав.
Вода  і  квіти,  всі  мандрують,
Вино  та  фрукти,  бенкетують,
А  ти  прийшла,  зброї  напхала,
Щурів  в  містах  порозставляла,
Ціна  –  страшна,  мурів  –  ряди,
І  хто  ж  поїде  знов  туди?

   [i]  (Москва,  російська):[/i]
Но  у  меня  все  ж  не  воруют!

           [i](Київ,  украЇнська):[/i]
Чом  люди  в  тебе  так  бідують?
Годуєш  тільки  москалів?
Людей  тримаєш  за  козлів?
Ті  кати,  кляті  москалі,
Що  душу  продали  тобі,
Про  совість,  навіть  і  не  знають,
За  гроші  брешуть,  б’ють,  вбивають,
А  молоді?  Та  що  ж  ти  робиш?
Ти  нащо  їм  життя  то  гробиш?!  
Підводка  «Курськ»,  Чечня,  Афган,
І  Сірія,  Донецьк,  Луганськ,
Де  ти  крокуєш  –  там  журба,
Там  смерть,  розруха  та  війна!
Для  тебе  люди  –  це  лайно,
Бо  твій  кумир  –  мале  брехло,
Від  нього  стогне  вся  земля,
І  винна  в  цьому  ти,  Москва!
 
           [i]  (Москва,  російська):[/i]
МОЛЧАТЬ!  !!  Капля  сюда!!!  Ко  мне!!!  
Всех  не  угодных  –  всех  к  стене!!!

         [i]    (Київ,  украЇнська):[/i]
Дивись,  краплинка,  ось  вона!
Це  –  її  сутність,  це  –  Москва!

Краплиночка  перелякалась,
До  хмарки  личеньком  сховалась,
Тремтить,  боїться,  вся  блідніє,
Хмара  мовчить.  Росте.  Чорніє…
Міста  замовкли.  Вітер  віє,
Лоскоче  хмару,  та  добріє.
Мінськ,  на  посаді  тамади,
Владнати  хоче  нелади,
Він  мудрим  оком  поглядає,
На  хмару  дивиться  й  питає:

[i](Мінськ,  білоруська):[/i]
Кропля  вядома  абярэ,
Сябраваць  з  горадам  будзе,
А  вось  Данецк?  А  як  жа  ён?
Даволі  дзіўвны  рєгіён?

           [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Це  той,  що  «корме  всю  країну»?
Що  слуха  брехні  без  зупину?
То  треба  думати  гловою,
Не  волочитись  за  Москвою.

       [i]  (Москва,  російська):[/i]
Да,  там  живут  лиш  патриоты!

         [i](Київ,  украЇнська):[/i]
Хто  патріот,  перш  за  все  дбає
Про  розвиток  рідного  краю,
Той  в  мене  тут  давно  чекає
Поки  ти  підеш  з  того  краю!
Приперлася!    Знов  з  клеветою?
Даєш  падонкам,  дурням  зброю?
Ти  думаєш  люди  не  бачать?
Ти  думаєш  тобі  пробачать
Розруху,  хаос,  смерть  людей,
Вибухи,  жахі  ,  кров  ДІТЕЙ???!!!!

         [i]  (Москва,  російська):[/i]
Это  не  я!  Это  всё  ты!

         [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Я  –  прагну  миру!  Ти  –  війни…
Тобі  все  мало,  всюди  лізеш,
Без  мила  в  кожну  дірку  влізеш!

       [i]    (Москва,  російська):[/i]
Я  –  главная!  Я  управлять  должна!
Я  –  лидер!  Я!  Я!  Я  –  одна!
Я  в  сорок  пятом  победила,
Все  знают,  только  я,  я  –  сила!

         [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Ту  перемогу  –  всі  кували,
Кров’ю  та  потом  здобували,  
То  ж  не  приписуй  все  собі,
Всі  бились,  всі  у  боротьбі
За  МИР,  за  щастя  на  землі,
Щоб  людство  більш  не  знало  горя,
Щоб  був  добробут,  радість,  воля,
А  ти?  Розпалюєш  війну?
Ведеш  свою  підленьку  гру?

         [i]  (Москва,  російська):[/i]
Я    же  защитница.  Меня
Все  ждут  и  любят,  я  –  броня!
Крым  ликовал!  Он  со  своими!

           [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
…  Там  в  сорок  сьомому,  босими
Від  голоду  могили  рили….
То  як  же  можна  керувати,
Ше  й  переможнецею  зватись,
Твої  щури  так  збайдужіли,
Що  люди  в  злиднях  трупи  їли,
Так  то  є  захист?  Чи  полон?
Чи  тобі  треба  полігон,
Щоб  знову  над  людьми  знущатись
Й  цими  злодійствами  пишатись?
Дограєшся…  Бог  є  на  світі!  
Від  покарань  будеш  тремтіти!

         [i]  (Москва,  російська):[/i]
Это  всё  бред,  твои  угрозы,
Я  знаю,  всё  «америкосы»…

           [i]    (Київ,  украЇнська):[/i]
Мовчи  вже!  Годі!  Годі!  Досить!
Як  же  ти  всіх  нас  тут  «дістала»,
Ото  вже  «королева  бала»…

         [i]  (Москва,  російська):[/i]
Я  свою  власть  так  разверну,
Свои  владения  –  верну,
Люди  хотят,  меня  все  ждут,
И  править  ими  –  позовут!

             [i]    (Київ,  украЇнська):[/i]
Ти  впевнена?  Всі  ж  пам’ятатють,
Брехню  мерзотну  добре  знають,
Не  ті  часи,  дурня    спаде!
Твоя  брехлива  Русь  –  паде!

           [i]    (Москва,  російська):[/i]
Я    -  нерушима,  как  алмаз  !

             [i](Київ,  украЇнська):[/i]
Брехню  цю  чули  кілька  раз.
Достатньо  людям  нагадати
Твої  часи:  зв’язки  та  блати,
Постійні  черги,  дефіцити,
Всі  вимушені  щось  просити,
По  розпорядженням  Кремля
Працюють  всі  –  на  москаля.
Живе  ж  найкраще  всіх  Москва
Та  її  віддана  братва.
А  іншим  –  бідно  треба  жити,
Повинні  всі  тобі  служити.
Ти  хочеш  все  це  повернути?  
Знов  брехні  ці  людям  впихнути?

         [i](Москва,  російська):[/i]
Всё  было  честно!    Все  –  равны!

             [i](Київ,  украЇнська):[/i]
Брехня!  Багатші  –  москалі.
Ти  їх  найкраще  годувала
Тому  державу  зруйнувала.
І  знову,  як  колись  керуєш,
Свою  державу  ти  –  руйнуєш!

           [i](Москва,  російська):[/i]
Я  так  богата  –  мне  решать,
Я  знаю  как  мне  управлять,
Кому  хочу  –  тому  плачу,
И  слуг  своих  –  озолочу.
Плевать  мне  на  твои  угрозы,
Куплю,  решу  свои  вопросы,
И  все  твои  мне  продатуться,
Пред  златом  –  все  преграды  гнутся!

         [i]    (Київ,  украЇнська):[/i]
Яка  ж  ти  хитра!  Ну,  мерзота…
Пітер,  закрий,  закрий  їй  рота!

       [i](Пітер,  російська):[/i]
Кхм…  Кхм…  Как?  Это  ж  невозможно!

           [i](Київ,  украЇнська):[/i]
Не  знаю  як,  та  ти  ж  мастак
Робити  ці…  перевороти…
Чи  знову  скажеш:  «Не  охота»  ?
З  тебе  це  лихо  почалося,
Тоді  тобі  –  все  це  вдалося.

       [i]  (Пітер,  російська):[/i]
Кхм…  Кхм…  А  ты  мне  не  указ!
Я  думаю,  у  нас  же  связь…

         [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Вона  ж  трепло?  Що  ж  з  нею  граться?

         [i](Пітер,  російська):[/i]
Я  попрошу,  не  выражаться!
Всё  ж  дама,  незачем  ругаться…

           [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Та  не  вона….  Воно!

       [i]  (Пітер,  російська):[/i]
А…  то…  Да,  да...  то  правда,  то  трепло.

[i](украЇнська)[/i]
А  що  ж  краплинка?  Подивилась,
Послухала  –  та  й  зажурилась…
На  хмарку  дивиться  й  питає:
«А,  іншого  чогось,  не  має?
Так,  пропозиція  –  чудова,
Я  не  збагну,  про  що  йде  мова?
Міста  всі  лаються,  чигають,
Один  одного  –  ображають,
Нащо  знання  цьому  народу?
Хочу  назад,  хочу  в  Європу!
Там  –  затишно,  краса  та  квіти,
Не  знаю…  Що  ж  мені  робити?»

Хмара  поглянула,зітхнула,
До  себе  краплю  пригорнула:
«Твоє  життя,  тобі  судити,
Не  знаєш?  …  Жити,  люба,  жити…

           [i]  (Москва,  російська):[/i]
Жить  у  меня,  я  ж  так  богата,
Смотри  –  просторы,  горы  злата.

       [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Знов  влізла!  Годі!  Схаменись!
Дай  вибрати  їй!  Зупинись!

       [i]  (Москва,  російська):[/i]
Чего  ты  лезешь?  Ты  мешаешь!
Ты  шумом,  криками  –  пугаешь!

           [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Ти  хочеш  її  в  мене  вкрасти!
Чи  може  тобі  перекласти
На  твою  мову?  Щоб  дійшло?
Щоб  ти  прибрала  те  мурло!?
Я  й  на  російській  мові  можу,
         [i]    (Київ,  російська):[/i]
И  для  тебя  я  подитожу:
Пошла  отсюда,  убирайся!
Сгинь,  нечисть,  пеплом  рассыпайся.
Ты  –  убиваєш,  ты  –  стреляешь!
Ты  людям  мирно  жить  мешаешь!

       [i]    (Москва,  російська):[/i]
Нет!  Это  ты  стреляешь!  Ты!

           [i]  (Київ,  украЇнська):[/i]
Брехня!  Це  –  ти!

[i](Москва):[/i]                                Ты!
[i](Київ):[/i]                Ти!
[i](Москва):[/i]                                Ты!
[i](Київ):[/i]                Ти!

       [i]      (украЇнська):[/i]
«ЗАМОВКЛИ  !!!!!»  -    хмара  прогарчала,
Всіма  містами  гуркотала
         [i]  (Хмара):[/i]
Та  скільки  ж  можна  вже  триндіти!!!
Заткнули  пельки  !!!  …………..
………………………………  Гинуть  діти…!!!
Вам  що,  немає  що  робити,
Ніж  зброєю  чоли  трощити???!!!
Діди  так  тяжко  працювали,
Щоб  ви  людей,  ДІТЕЙ  вбивали?
Ви  –  ділите  землі…,  людей….  
Мало…  Бажаєте  трофей?
Ви  всі  блювали  на  закони,  
Нащо  ділити?  Є  ж  кордони?!!!
Я  всім  вам  зараз  розкажу…
Ні!  Краще  я  вам  покажу,
Хто  править  всім,  хто  головний,
Хто  тут  господар  віковий!

Хмара  замовкла,  почорніла,
Руша  по  колу…  полетіла..
З  вітром  шепоче,  вирішають,
Затіяли  щось,  починають…
Вітер  зі  хмарою  обнявся,
Потім  донизу  як  зірвався.
На  Київ  хмара  наступа,
Дме  вітер,  хмара  запита:

                   [i]    (Хмара):[/i]
«Ти  страж  духовний,  в  тебе  лати  ,
Чом  знову  став  людям  брехати?
Ти  в  неї  вчишся?  У  Москви?
Нема  своєї  голови?»
Злякався  він,  зі  страху  зжався,
На  хмару  глянув,  обізвався:

                   [i](Київ):[/i]
«Ні,  це  не  я  закон  порушив,
Оборонятися  я  -  мушу!
Вона  півострів  в  мене  вкрала!
Вона  все  перша  розпочала!»

Хмара  замовкла,  покружляла,
Всю  чорноту  назад  забрала,
Всю  лють  і  злобу  грозову
Понесла  з  вітром  на  Москву.

Москалики  вже  засідають.
Щури  їм  вчасно  докладають,
Де  хмара  і  куди  летить,
Всі  думають…  що  ж  їм  робить?
Треба  ж  їм  якось  виправдатись,
З  хмарою  й  вітром  домовлятись.

Велика  зала,  метушня,
Йде  з’їзд  щурів  –  «Ура!  Брехня!»
Трибуна,  їхній  головний,
Сидить  на  ній  –  пацюк  малий.

Всі  очі  в  нього  витріщають
І  жадібно  брехню  ковтають,
Не  можна  там  й  слова  сказати,
І,  навіть,  думку  свою  мати,

Вся  міць  і  сила  будь-яка
Працює  все  –  на  пацюка.
І  місто  його  захищає,
В  царі  постійно  обирає,

Та  хмарі  з  вітром  все  одно
Хто  є  там  цар,  яке  воно,
Вітер  та  хмара  –  це  природа,
Й  чхали  на  владу  ляльковода.

Поки  народ  брехню  ковтає,
Сила  та  міць  хмари  зростає.
І  вітер  все  сильніше  дме,
І  до  мети  її  несе.

І  ось  вона  –  камінь,  фасади,
Блиск  скла,  асфальту,  автостради,
Хмара  до  неї  підліта,
Вітер  несе  громом  слова:

«Ну  що,  Москва?  Кажеш..  «крута»?
Всіма  командуєш…  «свята»?
Вітер  з  розгону  як  зірвався,
Дме,  рве  дахи  -
Кремль  захитався…
Хмара  пускає  чорноту  
На  блиск  Кремля  і  на  Москву…
Москалики  всі  ґвалт  підняли:

           [i](Москалі,  російська):[/i]
Мы  ничего  не  нарушали!
Это  всё  Питер  виноват!
Это  всё  он!  Его  диктат!
И  «щур»,  «труна»  -  это  оттуда!

             [i]  (украЇнська):[/i]
(О,  українська,  це  вже  чудо.)
Ні,  хмара  їй  не  довіряє,
Кружля,  кружля  і  знов  питає:
                 [i](Хмара):[/i]
Ти  правду  кажеш?  Й  погляда..

[i](Москалі,  російська):[/i]
Конечно,  да!  Лети  туда.
Это  всё  Питер,  это  он!
Оттуда  всё,  там  их  притон.

         [i](украЇнська):[/i]
Хмара  щось  вітру  наказала,
Останнє  коло  покружляла.
На  північ  шлях  її  іде,
Летить  ще  швидше,  лють  гуде.

Вже  бачить  його,  винуватця,
Златавого  самодержавця.
Кричить  йому:  «Так  ось  ти  де!»,
Гуркоче  грім,  гремить,  гуде.

Пітер  проснувся.  Озирнувся,
І  застогнав:  
       [i]  (Пітер,  російська):[/i]
                                     Ооо…  снова  туча…
Да  сколько  ж  можно,  дождь  опять,
Их  за  день  было  уж  штук  пять.
Хочу  тепла  я,  солнца,    света,
Опять  вода…  когда  же  лето?
Что  смотрите?  Причем  тут  я?
Всем  заправляет  здесь  Москва.

                 [i](украЇнська):[/i]
Хмара  спинилась:  «Що???  …Москва?
Мені  збрехала  ?!  Де  вона  ???!!!
Яка  ж  хитрюща,  ну  мерзота,
Пияки-москалі    -    сволота,
І  на  Москву,  і  на  Москву
Несе  «каральну  булаву».

Вітер  шал  люті  розганяє
і  на  Москву  його  кидає.
Ой,  лишенько,  що  ж  почалося,
Все  мчало,  падало,  рвалося,
Блискавок  спалах,  гнів  тріскоче
Дме  вітер,  вихор,  грім  гуркоче.́

Щури  бояться,  геть  тікають,
Блискавки,  вітер  –  здоганяють,
Летять  автівки  шкереберть,
Жахіття,  гомін,  коловерть,

Хмара  лютує,  вир  кружляє,
Чорнюще  небо  промовляє:
«Забули  заповіді  божі?
Вас  всіх  цікавлять  тільки  гроші?

І  блискавка  по  місту  «Лясь!»,
Грім  прокотився  небом  «Хрясь!»
«Вам  всім  казали  не  брехати  ?!
Вам  всім  казали  не  вбивати  !»

І  знову  «лясь»!  І  знову  «хрясь»!
І  знову  голос  звідкілясь:
«Не  Красти!  Бога  поважати!
Не  заздрити,  та  не  гуляти!

Шануєте  ви  мертвяка,
Пацюк  кумир  ваш,  а  не  я!
І  знову  грім  всюди  гуркоче,
Москалики  благають:  «Отче!»

«Дарма  ім’я  моє  призвали,
Мої  закони  –  зневажали!
Батьківську  працю  –  руйнували,
До  них  зневагу  показали!

Тому  тримайте!»  Знову  «Лясь!»
Вирує  вітер,  грім  і  «Хрясь»!
Від  вас  втомилась  вся  Земля,
Командую  всім    тільки  Я!

Та  стала  вона  громихати,
Щурів  як  стала  лупцювати,
Щури  під  землю  повтікали,
І  там  назавжди  заблукали.

Отож,  бо  своє  місце  знайте,
Всевишньому  –  не  заважайте!
На  шостий  день  хмара  втомилась,
В  останнє  з  вітром  закрутилась,

І  блискавка,  наче  струна,
Попала  в  місце  де  труна.
Вождь  московитий  вмить  здригнувся,
До  гори  дригом  розвернувся,

Наче    по  волі  Перуна
Сама  поїхала  труна,
До  пекла  й  погані,  де  гріх,
Під  землю,  до  щурів  своїх.

Стіна  кремлівська  накренилась,
З  тріском  та  шумом  розвалилась.
Каміння,  пил,  великі  брили
Ту  дірку  міцно  завалили,
Назавжди,  щоб  брехня  та  зло
На  цьому  світі  –  не  жило.

Замовкло  все,  пил  осідає,
І  вітер  змовк,  відпочиває.
Супокій,  мир,  глибока  тиша,
Москва  змінилась,  мудра,  інша,
Неначе  з  вікового  сну  
Вона  побачила  весну.

Блукає  погляд…:  «Щось  було?
Таке  наснилося…  гуло…
Якась  стіна…,  якась  труна…»
Й  замліла,  дивиться  вона,
На  місті,  де  стіна  стояла
Рожева  квітка  забуяла.
Палає  колір  чистоти
З  кров’ю  червоної  доби.
Ні.  Це  не  сон,  нажаль  не  він,
То  ж  слухайте  церковний  дзвін,
Всі  заповіді  Божі  знайте,
Виконуйте,  та  поважайте.

А  що  ж  краплинка?  Де  ж  вона?  
Хмара  гука  –  її  нема,
Куди  ж  поділась?  Заблукала?
По  всіх  містах  її  шукала.
Пита  у  вітра  –  він  не  знає,
«Краплинка?  Де  ти?  Де?»-  гукає
На  Пітер  глянула  –  нема,
Москва  ще  спить.  Та  де  ж  вона?
У  Мінську?  Ні.  Там  не  пускають,
В  Донецьку?  Ні.  Там  ще  стріляють,
Та  де  ж  Краплинка?  Де  вона?
На  Київ  глянула  –  дива!
У  сріблястому  силуеті,
Неначе  в  золотій  кареті,
Летить  Краплинка,  мов  стріла,
Летить  до  Києва  вона,
Де  серце,  де  живе  душа!
В  обійми  він  її  приймає,
Від  щастя  й  радості  він  сяє,
Летять  краплинки,  їх  мільйони,
Стрибають  всі  в  його  долоні.
Вода    -    знання,  це  аква  віта!  -
Життя,  добробут,  хліб,  освіта!
Люди  –  радіють,  жнива  –  зріють,
Дерева,  квіти  –  зеленіють!
Хмара  поглянула  –  чудово,
І  каже  їй  напутнє  слово:

«Лети,  живи,  радій,  всміхайся,
Працюй,  танцюй,  співай,  кохайся,
Ти  зможеш  все,  тільки  тобою,
Голубонькою  молодою
Цей  світ  добріш,  ніжніше  стане,
Земля  розквітне  –  зло  розтане.
Мандруй  по  світу  –  й  повертайся,
Бийся  за  ВОЛЮ,  не  здавайся,
Я  знаю  твою  силу  –  зможеш!
Всі  труднощі    ти  переможеш,
Тільки  працюй,  шукай,  тримайся,
Йди  до  мети  та  не  здавайся,
Красою    стане  ця  країна,
І  скажуть  всі:  «УХ!    Україна!»
В  останнє  вітерець  обняла,
Всміхнулась  краплі,  засіяла,
Передала  їй  свого  жезла,
Почала  худнути  та  щезла.
Небо  лазур’ю  розчахнулось,
Й  веселкою  всім  посміхнулось.
************************
                           
Тож,  люде,  думайте,  читайте,
За  вибір  свій  –  відповідайте,
Бо  вам  на  цьому  світі  жити,
Вам  правити  й  богу  служити.
Щоб  потім  нам  не  жалкувати,
Не  знати  війн,  дітей  ховати  -  
Подумайте  кого  обрати,
А  негідь  –  треба  попирати.
Не  сподівайтесь  на  царя,
Він  не  покращує  життя,
Вождів,  кумирів  не  чекайте,
Всі  зміни  з  себе  починайте.

[i]02.01.2018-12.08.2018р[/i]
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819286
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.12.2018


Дай сальця - гоп-ца-ца.

[i]Шановні,  пані  та  панове,
Для  вас  співають  разом  знову,
Як  і  колись,  як  і  вчорась  -
Пані  Одарка  та  Карась:[/i]

-  Мій  жаданий,  мій  коханий,
Зажурився…  Чом  сумний?
-  Хочу  борщик,  хочу  сала
Ух…  якій  же  він  смачний.

-Я  для  тебе,  мій  коханий,
Горщик  сала  засолю,
Та  з  квасолі  з  овочами
Смачний  борщик  наварю.

Гоп..-    ца,  гоп-ца-ца,
Борщик,  сало,  ковбаса,
Та  й  горілочка,  смачненька,
Оце  їжа  здоровенька!

Гоп…  -  ца,  гоп-ца-ца,
Хай  позаздрить  нам  кацап!
  Їмо  шинку,  п’єм  горілку,
Не  дамо  йому  сальця.

-  Мій  жаданий,  мій  коханий,
Хочу  шопінг,  ресторан,
-Добре  люба,  я  чекаю
Візьму  меду  я  сто  грамм.

-Я  для  тебе,  мій  коханий,
Куплю  сала,  поросят,
Тільки,  любий,  довгожданий,
Дай  побільше  грошенят.

  Гоп..-    ца,  гоп-ца-гоп
  Поросятинка,  медок,
  Та  пампушечка,  м’якенька
  Оце  їжа  здоровенька!

  Гоп..-    ца,  гоп-ца-ца
  Хай  позаздрить  нам  кацап!
  Ми  смакуєм  медовуху,
  А  він  сьорбає  сивуху.

-  Мій  жаданий,  мій  коханий,
Хочу  хатку  та  маля
-  Я  для  цього  кожен  ранок
Думаю…  Роблю  щодня.

-Я  для  тебе,  мій  коханий,
Наготую,  наварю,
І  для  спільної,  для  справи
Чим  можу́  –  допоможу.

  Гоп..-    ца,  гоп-ца-ца
  Мила,  люба,  дай  сальця,
  Ми  працюємо  разом  -
  Буде  хатка,  буде  дом.

  Гоп..-    ца,  гоп-ца-ца
  Хай  позаздрить  нам  кацап!
  Вміємо  ми  погуляти,
  Вміємо  і  працювати.

-  Мій  жаданий,  мій  коханий,
Їдемо  відпочивать.
-Їдем,їдемо  вже  зараз,
Скільки  ж  можна  працювать.

-Я  для  тебе,  мій  коханий,
Наготую  на  мільйон,
А  горілочки  не  можна,
Ти  водій,  ти  за  кермом.

  Гоп..-    ца,  гоп-ца-гоп
  Сало,  риба,  часничок,
  Та  цибулька…  Ух..  Гостренька,
  Оце  їжа  –  здоровенька!

  Гоп…  -  ца,  гоп-ца-ца,
Хай  позаздрить  нам  кацап!
  Їдем,  їдемо  в  Європу,
  Ми  вже  маємо  свободу.

-  Мій  жаданий,  мій  коханий,
Зажурився…  Знов  сумний…
-Я  учора  був  у  Галі,
Та  вареники  там  їв,

-Ти  дивися,  мій  коханий,
Я  такого  не  стерплю!
Я  покличу  завтра  Саню,
Його  салом  пригощу.

  Гоп..-    ца,  гоп-ца-ца
  Галю,  Галю,  дай  сальця,
  Та  й  вареничків,  та  з  маком…
       -      Йди  додому  вже…  гуляка!

Гоп…  -  ца,  гоп-ца-ца,
Хай  позаздрить  нам  кацап!
  Всі  проблеми  та  питання
  Ми  вирішуємо  самі.

-  Мій  жаданий,  мій  коханий,
На  концерт  пішли  удвох,
-  Добре  люба.  А  в  антракті
Буде  з  салом  бутерброд?

-Я  для  тебе,  мій  коханий,
Бутерброд  з  дому  візьму
До  концерту,  до  вистави
Смачним  салом  пригощу.

  Гоп..-    це,  гоп-це-це,
  Їдем,  їдем  на  концерт,
  Поспіваємо  ми  хіт,
  Буде  настрій,  апетит.
 
  Гоп…  -  ца,  гоп-ца-ца,
Хай  позаздрить  нам  кацап!
  Ми  співаємо  смішним,
  А  у  нього  злий  режим.

-  Мій  жаданий,  мій  коханий,
Зараз  мода  на  інтим…
-  Це  ж  моя  любима  справа!
Щось  роблю...,  а  ПОТІМ  їм.

-Я  для  тебе,  мій  коханий,
Біле  ліжко  застелю,
Вина,  сиру,  шоколаду
Біля  нього  покладу.

  Гоп..-    це,  гоп-це-це,
  Шоколадик  та  винце,
  Український  смачний  сир,
  Народиться  –  богатир!

               Гоп…  -  ца,  гоп-ца-ца,
Хай  позаздрить  нам  кацап!
               Гоп…це,  ох  це-це…
               Хай  ХОХОЛ  завжди  живе!

  Гоп…  -  ца,  гоп-ца-ці,
  Наші  хлопці  –  молодці!
  Рідну  Неньку  захищають,
  Москаляку  не  пускають!

  Гоп…  -  ца,  всім  пока,
  Та  станцюєм  гопака
  Каблучок  стоїть  як  кол,
  Хай  завжди  живе  ХОХОЛ  !

                                                     14.11.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813802
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2018


Их там НЕТ - ам

[i]                Работникам  службы  ФСБ  России,
которых  якобы  нет  на  Донбассе,
посвящается...[/i]



В  степях  восточной  Украины,
Где  солнцем  выжжена  трава,
Четвертый  год  стрельба  и  взрывы,
Четвертый  год  идет  борьба.

Одни  за  целостность  Державы,
Другим  бы  –  принципы  Москвы,
Одни  по  форме,  они  правы,
А  вот  другие,  кто  же  вы?

Вы  из  Донецка?  Патриоты?
А  кто  же  он,  ваш  командир?
Вы  всё  воюете.  Вы  -  против,
А  местным  всем  –  скорее  б  мир.

Вы  так  хотите  быть  в  России?
И  что  ж  Россия  вам  дала?
Развитие  металлургии?
Иль  смерти  минные  поля?

Вам  нравится  как  там,  в  России,
Не  то,  что  ваша  нищета,
Вы  ждёте  чтобы  вам  платили,
Живёт  Москва,  а  вам  –  война.

Вас  обманули.  Все  сюжеты,
Вся  пропаганда  –  всё  враньё.
И  тихо  «пилятся»  бюджеты,
И  там  и  здесь.  Везде  жульё.

Так  кто  ж  виновен  в  том  что  стало?
Ведь  был  же  мир,  стабильный  мир,
Так  почему  ж  война  настала?
А  виноват  –  ваш  командир.

Так  кто  же  он?  Пришёл  откуда?
Есть  ум  и  сила,  интеллект,
На  вид  –  так  офицер  же  будто,
Из  русских  вы?  Но  вас  там  нет  !?

Ваш  президент  клянётся  миру,
Что  вас  там  нет!  Так  кто  же  вы?
Кому  же  верить  мне?  Эфиру?
Красивым  фразам  из  Москвы?

Донецкие,  скажите  честно,
Что…?  Офицеров  русских  нет?
Но  врёт  же,  врёт  же  как  бесчестно!
Но  врёт  же  русский  президент!

И  вы  хотите  жить  в  Державе,
Где  с  первых  уст  звучит  враньё?
Да  посмотрите!  Это  ж  хамы!
Это  же  банда  и  жульё!

Враньём  не  строится  Держава,
Враньём  не  строится  страна,
Сила  на  лжи  и  на  обмане  -
Она  всегда  обречена.

Я  тоже  против.  Я  за  правду.
И  здесь  и  там  –  везде  обман.
Мы  не  позволим  грабить  хамам,
Поэтому  и  был  Майдан.

Так  почему  же  наши  дети
Должны  друг  друга  убивать?
Я  ненавижу  подлых  этих,
И  не  могу  я  не  сказать:

Вы,  -  чьими  грязными  руками,
Как  прежде  грабится  народ,
Вы,  -  чьими  подлыми  словами
Всё,  что  вещает,  -  врёт  и  лжёт,

Вы  –  слуги  дьявола,  в  погонах,
Иль  в  длинных  рясах,  вы  и  там,
Вы  сеете  вражду  в  народах,
Вы  –  рушите  Го́спода  храм.

Вы  продаёте  свою  совесть,
Остатки  топите  в  вине,
Вы  ищете  всегда  виновных,
В  другой  какой-нибудь  стране.

Вы  русскими  хотели  сделать,
Меня,  страну,  моих  друзей,
Но  дух  свободы,  голос  предков  -
Кипит  во  мне,  он  всё  сильней!

Вы  притворяетесь  Россией,
На  самом  деле  вы  –  ОРДА,
Россия  спит  в  плену  крысином
Вы,  это  вы  –  источник  ЗЛА!

Вы  страхом  смерти,  домом  ада,
Домом  решеток  и  прутов,
Своих  людей,  своих  сограждан  -
Вы  превращаете  в  рабов.

Вы  же  боитесь  голой  правды,
Вы  закрываете  всем  рты,
Лишь  подтверждая  лозунг  старый,
О  том,  что  все  рабы  –  НЕМЫ.

Вас  кормит  немощная  старость,
Вы  –  защищаете  воров,
Чтоб  те  могли  как  прежде  грабить,
Красть  и  обманывать  народ.

Вы  лозунгами  о  свободах,
И  громким  криком  «защищать»
Вы  учите  мальчишек  в  школах
Всё  исполнять  и  убивать.

Вам  отвечают  грузом  в  цинке,
Но  что  вам  жизнь,  вам  –  наплевать.
Вы,  как  и  прежде,  по  старинке
Вдов  заставляете  молчать.

Вы  трусы,  падаль,  вы  –  бандюги,
Мои  слова  –  они  не  лгут!
А  вас  за  правду,  ваши  други
Тихо  и  подло  –  уберут.

Вы  все  в  системе.  Ждёт  каратель.
В  крысиной  стае  так  всегда,
Сказал  не  то  –  ты  уж  предатель,
Изгнание  вон  или  тюрьма.  

Вы  мерзость  общества,  хапуги,
И  как  же  носит  вас  земля!
Покорные  немые  слуги
Завравшегося  короля.

Но  знаю  я,  что  час  настанет,
А  час,  у  каждого  он  свой,
Когда  Всевышний  вас  поманит,
И  тихо  спросит  за  чертой:

«Ты  путь  прошёл,  а  что  ты  сделал?
Чем  занимался?  Чем  ты  жил?
Тем,  что  душа  тебе  велела?»
-  Ты  тупо  королю  служил.

«Служил  добру?  Служил  народу?
Я  для  чего  тебя  послал?»
-  Ты  поклонялся  идиоту!
И  это  будет  ваш  финал.

Вы  же  за  деньги,  без  причины,
Ради  тупых,  пустых  идей,
Иль  неожиданно,  иль  в  спины,
Вы…  убиваете  людей…!!!???

ВОН!  Из  Донбасса!  ВОН!  Из  Крыма!
С  вашим  враньём,  с  вашим  вождём,
С  вашим  прогнившим  «русским  миром»
С  больным  на  голову  царём!

ВОН!  С  Украины!  ВОН!  Отсюда!
Мы  вас  сметём,  с  вашим  гнильём,
Мы  будем  гнать  всех  вас,  ублюдков,
Правдивым  словом  и  мечем!  

***************************

Мой  стих  не  в  моде.  Не  на  «мове».
Я  и  на  «мове»  напишу.
И  тем,  кто  сверху,  кто  в  мажоре,
Всё  о  чем  думаю  –  скажу.

Мой  стих  на  вашем,  на  могучем,
Чтобы  до  вас,  до  всех  дошло,
Чтоб  рот  закрыло  зло  гадючье,  
Вами  любимое  -  …  оно.

И  сердце  будет  под  прицелом,
Всегда,  везде,  во  все  века,
Для  гнили  –  «псевдо-офицеров»,
Земля  не  терпит  чужака.

Гоню  открыто  вас,  без  фальши,
Вы  научили  всех  в  «Совке»,
Как  можно  вас  послать  подальше,
Только  на  вашем  языке.                
                                                   
                                                       30.10.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811897
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.10.2018


Про Катерину

[i]Після  подорожі  славетними  містами  України:
Батурин,  Чигирин,  Качанівський  парк,
Карасю  М.Л.  присвячується[/i]

[b]Про  Катерину [/b]

Діючі  особи:
Катерина  –  головна  героїня  поеми  Т.Г.  Шевченка  «Катерина»
Іван  (Івась)  -  син  Катерини
Кобзар
Москаль      -  дивитись  коментар  «Кобзаря»  Т.Г.  Шевченка
Марина        -    подруга  дитинства  Івана,  нова  забава  москаля
Тарган          -  «непорозуміння»
Люда              -  бажаюча  стати  коханкою  Москаля  як  і  Марина
Щури            -  слуги  москаля  


З  поеми  Т.  Г.  Шевченка  «Катерина»:

[i]«Прийми,  боже,  мою  душу.  А  ти  –  моє  тіло!»
Шубовсть  в  воду!..  Попід  льодом  геть  загуркотіло.
Чорнобрива  Катерина  найшла,  що  шукала,
Дунув  вітер  понад  ставом  -  і  сліду  не  стало.»[/i]

Та  бог  душу  не  прийма,  не  та  ще  година.
Не  залишить  він  одну  в  світі  сиротину.
Вир  це  тіло  обійма  і  крутить  під  льодом,  
І  несе  його,  несе,  наче  колобродом.
Підіймає  догори,  течією  возносить
Та  на  берег  Катерину,  ледь  живу,  виносить.

Лежить,  знепритомніла…  закриті  ті  очі.
Чорнобрива  Катерина,  що  ж  ти  наробила?
Не  прийме  бог  тіло  і  душу  не  схоче
Поки  ти  не  зробиш  те,  що  він  захоче.

Лютий,  сніг,  холодна  крига,  мороз  насідає
А  на  березі  ставочку  Квітка  замерзає.
Недалеко,  з  полювання  москаль  повертає
Бачить  її,  зупинився,  й  так  собі  думає:
«Пусть  замёрзнет,  с  голоду  сдыхает.
А  про  грешок  мой,  про  Ваню,  никто  не  узнает.»

Тільки  сонце,  тепле  сонце  гріє  Катерину:
«Вставай  Катю,  вставай  люба,  вставай  Чорнобрива!»
На  тепло  з  кущів  навколо  змія  виповзає
І  п’ять  днів  жіночу  вроду  з  неї  забирає.

Чому  так?  За  що  так?  За  те  що  вродлива?
За  те  що  кохала?  Словам  довіряла?
Чи  може  є  інша  провина?  Яка?  
Чому  в  Чорнобрової  доля  така?

На  відповідь  вітер  колише  калину,
Шумить,  завірта,    пробудив  Катерину.
Отямилась…  й  думка  пролетіла:  
«Що  ж  я  наробила?
На  кого  покинула  єдиного  сина?
Хто  його  прилащить?  Буде  годувати?
Батько  ж  відцурався…  Тільки  рідна  мати.
Дав  мені  бог  вроду,  і  дасть  мені  силу.
Все  я  витримаю,  зможу.  Підніму  дитину!»
Знедолена,  знекровлена,  холодна,  голодна,
Пішла  Івасика  шукати,  квітка  благородна.

Приходить  до  дому,  до  рідної  хати
Нема  вже  ні  батька,  нема  вже  і  мати.
Як  пусто,  самотньо,  холодна  кімната:
«Вертайся,  мій  синку,  я  буду  чекати…»
Занедбаний  сад…  не  оране  поле…
Як  мало  людей…  не  співають  навколо.
Чому  так?  За  що  так?  –  ти  кинула  сина,
ВСТАВАЙ,  щось  роби,  та  не  плач,  Катерино!

                                                         ***
А  тим  часом  Івасик  з  Кобзарем  співає,
З  правдою  й  свободою  з  дитинства  зростає!
Пройшли  з  заходу  на  схід  майже  всю  Країну
Та  на  півдні  підібрали  кинуту  Марину…

Мандрували  селами,  обійшли  Карпати
І,  нарешті,  завітали  до  рідної  хати.
Ну  яке  це  було  диво,  рада  Катерина,
Вона  знов  побачила  рідненького  сина.

Серденько  забилося,  з  радості  співає
А  душа  од  болю  й  втоми  знов  оживає.
Сіли  під  віконечко,  пісні  поспівали
Кобзар  пішов  віщувати,  діточки  до  хати.

Ой,  нелегко  одній  жінці  піднімати  сина,
Та  не  одного,  а  двох,  ще  ж  є  і  Марина…
Як  могла  -  так  виживала,  в  наймах  працювала,
На  полях,  в  містах  і  селах  гроші  заробляла.

А  з  усіх  боків  багаті  руки  простягають
На  красу  й  жіночу  вроду  нишком  поглядають,
Не  дає  їм  спокою  вільна  Катерина,
Хочуть,  щоб  служила  їм…  бідна  Чорнобрива.

Поки  вона  в  клопотах  сина  піднімає
З-під  землі  тихесенько  тарган  виповзає.
Виліз  з  нори,  подивися:  «Так  тут  є  що  взяти!»
Та  давай  собі  грести  з  усієї  хати.

Краде,  гребе,  тягне,  тягне  та  все  йому  мало,
Хоче  щоб  хатина  ця  царством  його  стала.
Забігає  Катерина,  вікна  відчиняє,
А  він  схопив  її  в  лапи  та  не  відпускає!

«Все  моє,  не  дам  нікому,  нічого  не  кину…»
Душить,  давить  та  морозить  бідну  Катерину.
«Сину!»,  кличе,  «Мій  синочку,  допоможи  мамі!»
Івась  хапає  цю  гидоту  голими  руками,

Б’є  по  вусах,  б’є  по  лапах,  а  тарган  кусає…
Впав  Іван…  Глибока  рана…  Кров’ю  істікає…
Тарганяка  Катерині  голову  стискає,
Та  сто  квітів  золотеньких  з  віночку  зриває.

Промінь  сонця  впав  з  віконця,
Таргана  лякає,  той  схопив  щось
Й  з  переляку  з  хатини  тікає.
Ой  як  важко,  ой  як  тяжко,  плаче  Катерина,
Скільки  ж  болю,  скільки  ж  суму  –  поранено  сина.

Знову  хтось  тихесенько  хату  відчиняє,
І  по-руськи,  по-московськи  підленько  питає:
«Тут  живёт  сын  Ваня?»…  
З’явився…
                                             ***
Отакий  ото  пихатий,  в  зеленім  жупані,
На  ремні  велика  шабля,  гроші  в  чемодані,
Вийшла  до  нього,  подивилась  своїми  очима,
Ой  ті  карі  очі…  Та  вже  не  дівочі…
І  спокійно  та  повільно  мовить  Катерина:  

«Наблукався?  Накохався?  Полюєш?  Гуляєш?
А  тепер  по  всьому  світу  діточок  збираєш?
Захистити  ти  їх  хочеш…  Від  кого?  Не  знаєш…
Ти  ж  раніше  відцурався…  Так  чого  шукаєш?

Не  підуть  вони  до  тебе.  Тут  їхня  мати.
Ти  ж  будеш  тільки  брехати…  А  я  –  годувати.
Я  просила,  я  благала  візьми  сина  Івана…
Відвернувся…  На  жінку  покинув…
А  тепер  ти  кличеш  «сину»  може  й  Чорнобриву?

Нічого  не  вийде!  І  не  сподівайся!!!
Ні  сина,  ні  Каті!  Та  й  не  намагайся!!!»
Замовкла,  подумала,  поглядом  буравить,
І,  зітхнувши  дуже  тяжко,  далі  тихо  мовить:

«Так,  було  мені  не  легко  піднімати  сина.
Я  змогла…  я  це  зробила…  бо  я  –  КАТЕРИНА  !
Знаю  я  що  ти  у  мандри  на  південь  подався
І  нових  собі  коханок  в  забавку  набрався?
Їх  було  у  тебе  там  двоє…  може  вже  досить?
Ні…  вже  є  нова  –  Марина…  Грошеняток  просить?
Ой,  які  ж  ці  молоді  та  швидкі  дівчатка
На  багатих  москалів  та  на  гроші  падкі…
А  Люда?..  Глупенька…  Ще  за  тебе  й  б’ється  ?!
Ти  ж  знедолиш,  спустошиш,  обдуриш,  спотвориш!
Багато  їх  було  у  тебе…  тільки  кожна  знає  -
Москаль  –  слово  не  тримає,  інших  зневажає
Тільки  бреше,  обіцяє,  а  потім  -  всіх  має!
За  гріхи  твої  страшні,  за  брехню,  «гульони»  
Ти  накличеш  на  своїх,  всіх  людей  прокльони!

Краще  б  ти  звернув  увагу  на  свою  дружину,
Бо  вона  ж  одна  тримає  всю  твою  родину,
Думаєш,  не  знає,  що  ти  скрізь  гуляєш,
Не  на  неї,  на  дівчат  гроші  витрачаєш?

Брешеш  їй  прямо  в  очі,  рота  закриваєш,
А  вона  від  осороми  горілку  ковтає?
Дограєшся…  кине…Що  будеш  робити?
З  тарганами  та  щурами  у  чулані  жити  !!!

Тарганяку  як  зустрінеш,  передай  гідкому  -
Щоб  у  мене  керувати  та  повагу  мати,
Ттреба  змалку  та  дитинства  
Про  честь  свою  дбати!  

«Цар?!»  Оце  так  ново,
Він  же  сам  не  може  зв’язати  навіть  і  два  слова!
Не  було  ніколи  отакого  зроду
Щоб  керуючий  боявся  власного  народу!

І  тепер  це  тарганя  живе  в  хаті  москаля…
Пригрів…в  хоромах  тримаєш,  
Від  суду  людей  ховаєш?
Скоро,  скоро  будеш  знати  
Як  з  цим  брудом  справи  мати!  

Скільки  ж  горя…  скільки  зла  всі  від  тебе  мали,
Пацючара  ти  пихатий.  ГЕТЬ  з  моєї  хати  !!!
 ГЕТЬ  звідси!!!  Прибирайся!!!  Та  не  повертайся!!!  
Отам,  там  Московина!  
Хай  з  тобою  розбирається  власна  дружина!

Та  щурів  своїх  поганих  забирай  з  собою,
Бо  від  них  у  всьому  світі  не  має  покою!
Рискають,  чогось  шукають,  всюди  носа  пхають
Жити  треба!  Працювати!  Не  папір  псувати!

Щоб  тебе  чорти  забрали!  З  Іродом  зв’язався!?
ГЕТЬ  звідси!!!    ГЕТЬ!  ГЕ-Е-Е-ЕТЬ  з  моєї  хати!
Щоб  тебе…(***…)  ГЕТЬ  з  моєї  хати!

Таргани,  щури…Тьху…Негідь…
Щось  багато  розвелося  всякої  мерзоти,
Треба  швидше  вимітати  всю  гідоту  з  хати!».

На  шум  та  на  гомін  Ваня  вибігає.
Бачить  його…Зупинився…Кулаки  стискає:
«Ходи  звідси…  Ходи  далі,  ходи  в  Московину!»
Дивиться  йому  прямо  в  очі:  «Не  чіпай  Марину  !

Ти  не  батько,  ти  нас  кинув,  совісті  не  маєш!
Мати,  я  ледь  не  загинув…  так  чого  ж  шукаєш?
Я  дорослий  й  козак  вільний.  У  нас  честь  тримають!
Зраду,  кривду  та  зневагу  –  це  не  пробачають!
Кобзар  вільний  -  ось  хто  батько,  його  серце  знає,
Правду,  гідність,  справедливість  –  ніхто  не  здолає!»

(Гупнув  дверима,  пішов  з  України)

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *
Ходім,  синку,  ходім,  милий,  будем  працювати,
Для  тебе  і  твоєї  родини    будувати  хати.
Мед  збирати,  хліб  орати,  до  зірок  літати,
Лікувати,  танцювати  та  пісні  співати.

«Зникнуть  наші  вороженьки  як  роса  на  сонці!  
Заживемо  і  ми  ГАРНО  на  своїй  сторонці!  »
Буде  в  нас  всього  багато,  та  головне  –  ВОЛЯ!
Це  кажу  тобі  я,  мати,  така  наша  доля.

Тільки,  синку  мій,  ніколи  
Не  тримай  «царків»  у  домі.

А  Марина…  Вона  розбереться.    
Поміркує,  подумає,  потім  …  повернеться.    
Поки  почекаймо,  можна  передати
Дуже  вірні  та  пророчі  думки  твого  тата:

[i]«Кохайтеся,  чорнобриві,  та  не  з  москалями,
Бо  москалі  —  чужі  люде,  роблять  лихо  з  вами.
Москаль  любить  жартуючи,  жартуючи  кине.
Піде  в  свою  Московщину,  а  дівчина  гине...»[/i]

(***)  –  вільна  мова  для  кожного  бажаючого  
(бажано  без  російського  діалекту)

                                                                                           22.07.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2018


В Полтаве

Полтава.  Лето.  Поле  битвы,
Я  в  первый  раз  иду  туда,
Я  вспоминаю  ход  событий,
Ловлю  рассказчика  слова,

Поэму  Пушкина  –  «Полтава»,
Картины  битвы,  лик  Петра,
Вдруг  сильный  шок  –  я  осознала
Смерть  десять  тысяч  забрала.

Кресты,  редут,  прошла  по  высям,
На  этом  поле,  вот  оно,
Погибло  люду  –  десть  тысяч,
Нет,  больше  все  же  полегло.

Гибли  славяне,  гибли  шведы,
И  офицеры,  и  солдат,
И  это  все  –  цена  победы…
И  Пётр  ликует…  как  всегда..?

Стоит  орлом  над  полем  битвы
Покрытым  черным  вороньём,
Повсюду  смерть  и  стон  молитвы…
«И  славы  полон  взор  его»  ???

Бегу  отсюда.  Этот  ужас…
В  ближайший  храм,  иду  туда
И  там  режим,  и  там,  и  тоже
Уж  очень,  очень  ждут  царя.

Чтоб  снова  править  простым  людом,
Чтоб  свой  порядок,  чтоб  опять
Жить  по  приказам,  а  не  чудом,
Командовать  и  управлять.

Нет.  К  людям,  в  центр,  где  вольны  нравы,
Поет  гармоника  душой,
И  там,  там  тоже  площадь  «Славы»,
Славы  чего?  Славы  какой?

В  кругу  чиновничьих  объятий,
На  постаменте  черный  столб,
На  нем  глава  всей  черной  братьи
Сидит  и  ждет  златой  орел.

Лети,  орел,  лети  к  двуглавым,
Полтава  –  это  не  твоё.
Я  не  хочу,  чтоб  в  Украине
Вновь  пировало  вороньё.

Ведь  Украина  –  не  Россия,
Не  приживаются  цари.
Цари  –  надзор  и  тирания,
Ты  это  любишь  и  лети.

Цари  столбами  и  надолго
Всем  закрепляли  власть  свою.
Я  -  Украина.  Я  –  свобода!
И  россиян  я  не  пойму

Покорных  слуг,  всегда  послушных,
Вы  все  так  любите  царя?
Он  же  готовит  ваши  души
Для  черного,  для  воронья!?

Иль  вам  так  сладок  миг  победы?
А  что  потом?  Разрухи  след?
Счастье  в  сердцах  и  в  ваших  душах,
А  не  в  царях!  В  них  правды  –  НЕТ!

Вам  всем  так  нужен  лидер  сильный?
Он  вас  куда-то  поведёт?
Вперед?  К  победе?  Он  всесильный?
А,  может  быть…  наоборот?

Нет!  Не  хочу  я  больше  славы!
И  поле  боя  пусть  одно,
Где  за  день  битвы  у  Полтавы,
Душ,  десять  тысяч  полегло.

Сейчас  Полтава  –  это  песня!
Сейчас  Полтава  –  красота!
И  пусть  приносит  ей  известность
Галушки,  борщ  и  доброта.

Полтава  –  город  не  имперский,
Не  бьёт  поклоны  королю,
Там  дух  свободы,  Котляревский,
И  этот  город  я  люблю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804149
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.08.2018


Блакитні квіти

Воровського,  іду  з  роботи,
Якийсь  дідусь  сидить  навпроти.
А  біля  нього  живі  квіти,
Торгує,  треба  ж  їх  десь  діти.

Підхожу  ближче,  придивляюсь,
Сама  собі  я  посміхаюсь.
Старий,  ти  хочеш  щоб  купляли?
Та  подивись,  вони  ж  зів'яли!
Це  все  вже  треба  викидати
Сміттям  навіщо  ж  торгувати.
Подумала  так,  зупинилась,
Та  й  поглядом  з  старим  зустрілась.

Як  струмом  погляд  цей  проймає!
Мовчи  старий,  мовчи,  я  знаю,
Я  бачу,  серцем  відчуваю,
Ти  чоловік.  Ти  звик  все  мати,
Ти  звик  все  чесно  заробляти,
Є  пенсія...  -  не  вистачає.
Син?  Десь  далеко,  заробляє...
Не  можеш  красти  та  брехати,
А  треба  ж  якось  виживати.
Не  можеш  ти  жебракувати,
А  треба  гроші,  де  ж  їх  взяти.


Мовчимо,    в  погляді  читаю:
Ти  молода,  ти  ще  не  знаєш...
Все  добре  в  тебе,  гроші  маєш...
Я  б  ще  робив,  без  праці  -  муки,
Не  можу  —  старість…  тремтять  руки.
Тепер  я  тут,  отак  працюю,
Потрошки  квітами  торгую.
А  квіти,  так,  трошки  прив'яли,
Їх  вчора,  майже  не  купляли.

Та  гарні,  гарні,  й  колір  неба.
Купляю.  Ні,  решту  не  треба.
Пішла,  іду,  та  ледь  не  плачу.
Чому?  Чому?  Себе  питаю,
Біжу,  реву,  квіти  кидаю!
Ну  що?  Що  зараз  можу?
Ну  чим?  Чим  допоможу?
Мала  дитина,  ніде  жити...
Ну  що?  Що?  Що  робити?
В  Криму,  далеко,  стара  мати,
Чекає  мене  кожне  свято.
Так,  була  вчителька,  торгує,
Дрібним  насінням,  хай  смакує.
А  може  й  хтось,  так,  на  дорозі,
Їй  просто  мовчки  гляне  в  очі.

Давно  було  це.  Є  де  жити,
Нема  вже  мами...  Що  ж  робити...
Але  чомусь,  знову  і  знову
Я  згадую  оту  дорогу...
Воровського,  ті  очі,  віки,
Тремтять  в  руках  зів'ялі  квіти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804036
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.08.2018