| Сторінки (1/29): | « | 1 | » |
Така безмежна таїна
Той погляд неба синій-синій.
І босоніж іде весна
В слідах розмаю по стежині.
Мандрує світом дощ сліпий,
До сонця тягнеться підсніжка.
І вітер в полі нескупий,
У мандри вируша стоніжка.
Вербова гілка розквіта
І жде неділеньки святої.
Над світом журавель літа,
Дзвенить струмок з гори крутої.
Моя ти земленько свята,
Мого дитинства добра казка.
Весни мелодія проста -
Та в ній Творця небесна ласка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829551
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2019
Бо ти на землі ЛЮДИНА
Василь Симоненко
Місто мандрувало у ніч, зодягнуту у барви ліхтарів. Засніжений вечір, присівши на ослінчику, смакував запахом львівської кави. А зима сипала на його плечі розкішні дрібненькі витинанки-зірочки. Так це видалося Галинці, яка поспішала на вокзал, де вечірнім потягом вона повинна їхати до Києва на конкурс, учасниками якого були її вихованці. Скільки-то клопоту перед дорогою. Скільки мороки. Але приємно. Сама щаслива і діти щасливі в очікуванні мандрівки до столиці.
Сніжинки тихо-тихо спадали на світ і на душі Галинки ставало все вільніше та затишніше.
Аж ось і вокзал. На пероні галасливі її учні. Сіли у поїзд.
– Ну все, – думала Галинка,– нарешті їдемо.
Все в порядку. Вмостилася зручно і замріялася. За вікном миготіли вогники рідного міста. Яке ж воно красиве! Поїзд, набираючи швидкість, мчав крізь снігову завісу, ритмічно вистукуючи заспокійливу мелодію нічної мандрівки. Уже позаду залишилося місто з яскравими вогнями, темінь укутала світ зусібіч. Попереду білим полотном стелилася дорога назустріч сонцю, ранку та новому дню.
***
На одній із зупинок до купе зайшов військовий. Якось надто повільно він оглянувся довкола, повільно і так стомлено присів на своє місце у вагоні. Не вкладав свою велику сумку-рюкзак, не збирався вечеряти, не стелився спати. Галинка звернула увагу на його аж надто сумний погляд. Він дивився, але, здавалося, нічого не бачив…
За вікнами білим тканням дивувала зима. Десь-не-десь горіли далекі вогники вікон хат, де було затишно і тепло, де було «вдома»…
Там, напевно, дитячий сміх заколисує казка, там мамині руки мережать любов, там добродій вечір тихо падає в обійми синьої ночі. Там…там…, а що там за тим поглядом – це «що» не давало спокою Галинці.
– Ви, може…, кави? – запитала стиха.
– Може й так, – сумно-сумно прозвучало у відповідь.
Львівська кава у цей вечір,здавалося, пахла по-особливому. Вона на якусь мить оживила погляд військового.
–Ви куди?– запитала Галинка. У відповідь мовчання. Дівчині теж стало якось ніяково. Здавалося, торкнулася чогось дуже болючого. Мовчали обоє, маленькими ковточками пили оту каву та дивилися у вікно, де після рясного снігопаду над ними куполом зависло холодне високе та зоряне Боже небо.
–А ви куди? І як вас звати?–спитав військовий. Нарешті зав'язалася розмова. Дівчина розповіла про свою педагогічну поїздку, похвалилася досягненням вихованців, і замовкла…, замовкла, бо той погляд, той погляд болю і смутку не давав їй на такій радісній ноті вести розмову.
Якусь хвилю панувала мовчанка. Тільки перестук коліс, тільки сонна тиша вагону, тільки небо зоряним куполом над світом, тільки … .
–А я на схід,–тихо промовив військовий. Здавалося, він ніяк не хотів тривожити ту мирну тишу.
–Та ж там війна!? – майже пошепки сказала Галинка.
–Так, війна, і я туди їду,– мовив військовий.
***
Галинка не знала що і сказати. Війна… Війна… Війна… – тоненькими жилочками стукало у скронях, стискало чимось нестерпним десь біля серця. А що таке війна? Хіба вона може бути? Це колись були війни. А зараз…невже людство так і не зрозуміло, не взяло уроків із того минулого. Та ми ж ЛЮДИ!!!, ЛЮДИ !!!!!!!–хотілося кричати на весь світ. ЛЮДИ!!!!!!– ви розумієте – ЛЮДИ!. Не тварини ж без РОЗУМУ. Війна – це ж убивство одні одних, ЛЮДИНИ ЛЮДИНОЮ!!!!!!!!! Невже це дійсність?! Так не хотілося у це вірити. Так не хотілося… Невже ми такі «маленькі»?! …Це дикунство, як можна… як можна… та ще у 21 столітті… . ніколи не думалося, що таке може відбуватися у дійсності (про війну у житті були Галинки лише фільми). Ми не величні, ми дрібненькі «людоньки» з маленьким дрібненьким розумом… .
Думки, наче снігова круговерть, роїлися в голові:
– Як же гарно сказав Василь Симоненко: «Ти знаєш, що ти Людина…». Так чому ж людина так часто забуває про це і чому ніщо у світі не може завдати такого болю, як знову ж таки людина?! Так було образливо, так було боляче від безсилля що-небудь змінити. Але ж я людина… ( ці слова були пекучі до сліз)– і хочу того чи ні, усмішка моя єдина, мука моя єдина, очі мої одні…
Погляд дівчини упав на ручний годинник, якого їй подарували на день народження. Вона так про нього мріяла. З такою майже дитячою радістю носила його. Це все, що у неї на даний час було найдорожчим. Не роздумуючи, швиденько зняла годинника і простягнула його військовому. Чоловік здивовано глянув на неї.
–Візьміть, хай це буде обережкою там, у тому…ну … іншому світі, там, де війна…, – майже як молитву прошептала ці слова.
Мовчав, довго мовчав і довго вдивлявся у Галинчині дуже красиві очі.
Мовчки простягнув руку і взяв того годинника. І знову мовчав, а тоді з болем промовив: «Так, хай це буде моїм оберегом! А очі ваші – не забуду».
***
–Пасажири, скоро Київ, пора готуватися до виходу, – веселим голосом повідомляла провідниця. Галинка із дітьми, які весело сміялися, раділи, бо ж уперше у Києві, вийшла на перон.
–Невже це ранок? А ми ж і не засинали, і не говорили…І кава львівська недопита…,– думала дівчина, а поглядом тулилася до вікна, за яким сидів той, хто їде захищати її радість, її смуток, її новий день… .
Поїзд рушив. Поволі, а тоді швидше і швидше… Боліло…у серці… .
ЇЇ погляд невидимою ниточкою довго тягнувся услід вагону, із якого чоловічі очі ніяк не хотіли розлучатися із тендітною постаттю дівчини із очима-озерцями в обрамленні такого чистого задивування і водночас болючої зажури. Він знав, що його може чекати там…там…в тому іншому світі, де з неба падають… не зорі, де на землі у кучугурах снігу… не радість… . Ні, це ще не сьогодні. Це буде завтра… .
Ішла із дітьми вулицями, довкола веселий гамір, сміх, древній Київ готувався до зимових розваг.
Золоті куполи церков, Хрещатик, Алея Героїв Небесної Сотні…невже їх немає…за віщо?! І кінця-краю не видно…. Сташно і боляче… .
Галинці знову пригадалися слова Василя Симоненка:
Більше тебе не буде,
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі…
Піднімала очі до небес і думкою-молитвою зверталася до мудрості правічного Всесвіту: Господи, забери ту прокляту війну з лиця землі! Утіш тих, кого вона торкнулася! Збережи, збережи усіх, хто досі там…– сльози самі собою котилися з віч, а на устах тулилося: усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.
Бо ти на землі – ЛЮДИНА…
Я чекатиму тебе …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798385
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2018
День малює узори любові,
Янгол сонцю стрічки запліта.
Пісня жайвора – щира молитва
Аж до хорів небесних зліта.
Зупинилась зоря при долині,
Де веселка п’є воду з ріки.
Мати Божа в наміточці синій
На Престіл вишива рушники.
Кожен хрестик до світла сходинка,
Кожна квітка - свята чистота.
Закотилась в узори сльозинка,
Що від муки спасала Христа.
Зупинилась зоря при долині.
Темна ніч над землею зника.
Мати Божа в наміточці синій
До Престолу усіх заклика.
І осяяна сонцем навіки,
Непорочна Пречиста Свята,
Кожне серце любов'ю зігріє
Мати світу і Мати Христа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787367
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 13.04.2018
Із підсніжками в торбині
Бігав Вітрик по долині.
За струмочком враз побачив
Дід Мороз іде неначе.
Коли ближче придивився,
З дива трохи розгубився.
Де іде старенький зранку?
І куди веде панянку?
Вітрик чемно зупинився,
На красуню задивився:
Капелюшок синій-синій,
Носик весь у ластовинні,
Несе кошик з квіточками,
Що цвітуть уже у мами.
Ось з Морозом попрощалась,
Далі йти сама зібралась.
Вітрик трішки повагався
Й за красунею помчався:
«Ви дозвольте запитати
Як вас звати-величати?»
Посміхнулася панянка:
«Звуть усі мене Веснянка.
Глянь, цвітуть вербові гілки –
Це твої дзвінкі сопілки.
Ось присядеш на місточку
Та й заграєш гаївочку.
А я піду по долині
Зірочки посію сині,
Щоб плели вінки дівчата
Й чепурилися до свята,
Діставали чобіточки
Та збиралися в гурточки»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785424
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 31.03.2018
Знову кличе дорога в село,
Де у небі біліють лелеки,
Де дитинство моє одцвіло,
Де найкращі у світі смереки.
Де у мами на серці жалі,
Як обрус на столі застеляє.
Бо недавно ще діти малі,
А тепер поруч їх вже немає.
У куточку свячений вінок.
І мої вже посріблені скроні.
І росте у синочка синок,
Простягає до мальви долоні.
І пливуть понад світом роки.
Ронить цвіт уже вкотре калина.
Найсвітліші у мами думки
В колисковій і казці для сина.
У намисті вишневі сади,
І трава на стежині прим’ята.
Всі дороги ведуть нас туди,
Де дитинство і мамина хата…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784215
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.03.2018
***
Така безмежна таїна
Той погляд неба синій-синій.
І босоніж іде весна
В слідах розмаю по стежині.
Мандрує світом дощ сліпий,
До сонця тягнеться підсніжка.
І вітер в полі не скупий,
У мандри вируша стоніжка.
Вербова гілка розквіта
І жде неділеньки святої.
Над світом журавель літа,
Дзвенить струмок з гори крутої.
Моя ти земленько свята,
Мого дитинства добра казка.
Весни мелодія проста -
Та в ній Творця небесна ласка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784185
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.03.2018
У тім наперсточку життя
Немало – небагато.
Моє народжене дитя -
І світ, де мама й тато.
У тім наперсточку життя
Солоні і солодкі сльози.
Різдвяний вечір і кутя,
Ошатне літо і морози.
Тулюсь очима до зорі,
Збираю срібло в росах.
І вічне сонце угорі,
В мого життя вже дні в покосах.
Складаю в копи день за днем
Ті радості і смутку хвилі,
Горить свіча ще золотим вогнем
І дні такі ще серцю милі.
У тім наперсточку життя
Сховалось в дзбанку перше слово,
І янгол білий, мов дитя,
Веде з моїм дитинством мову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783268
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2018
Зоря світанкова згасає,
І падає сонцю в долоні.
Як тихо! Краса воскресає
В землі найріднішої лоні.
Вона розкриляється в пісні,
В ключі піднебеснім лелечім.
Вона у святім материнстві,
У першому слові малечім.
Вона – це замріяний вечір,
В рожевих туманах світання,
Як день соромливо займеться .
І знову настане чекання.
Чекання осяйної миті,
Що думки і серця торкнеться.
І в небі веселка розквітне –
Душа тому диву всміхнеться.
В красі поєднання предивне:
Це пишний букет –і підсніжка,
Дитяче замурзане личко
Й таємнича Джоконди усмішка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782187
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.03.2018
При запаленій свічці
зорі-зоряниці,
Коли сонце закриє
небесну фіранку,
До Поета приходить
Білим янголом Слово,
Щоб на аркуші
Думкою
Стать до світанку…
Щоби птахою – лебедем
Пісеннокрилою
Злинути вільно
В піднебесну блакить.
Щоби вічністю стала
Таїною освячена
В чистім серці
Народжена-
Осяйна дива мить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782186
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2018
Така вузенька стежка біля хати,
А повела в широкії світи,
Де Київ, Петербурзькії палати
І Оренбурзькії безкрайнії степи.
Новопетрівський форт. Щоденні муки…
Морський прибій… пустеля кам'яна…
Так прагнуть пензля стомленії руки!
Не йде в цей край усміхнена весна.
Така вузенька стежка біля хати…
Такий широкий шлях лежить у світ.
Так хочеться і жити і кохати,
Лиш одинокий десь калини цвіт…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781378
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.03.2018
Ти на сторожі коло нас поставив Слово…
У нім і міць, краса, і думка вільна.
Йдемо в світи з тобою, Тараса рідна мово,
Бо Правда в нас одна і воля спільна.
Та ще нам хист, і силу, й віру треба мати,
Щоб не вернулась знов до нас руїна,
Щоб на коліна перед ворогом не стати,
А щоб жила Єдина Україна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2018
ПОСТАВЛЮ СВІЧКУ
Поставлю свічку серед ночі,
Слова розсиплю на папір.
Стають думки в рядок урочі,
І очі туляться до зір.
Поставлю свічку –хай зоріє.
Хай зерням слово пророста.
І світ добром нехай зігріє
Його мелодія проста.
Поставлю свічку серед серця,
І запалю вогонь душі.
Хай Слово Барві усміхнеться,
Впаде у рідні спориші.
Впаде зорею у долоні,
Впаде намистом у траву.
Я притулю його до скроні -
У Слові й Барві оживу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781276
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.03.2018
На долоні в мальви золотої
бабуся вовну з кужеля пряде
на призьбі коло хати.
На долоні в мальви золотої
пише музику музика
джмелик волохатий.
На долоні в мальви золотої
Всесвіт мудрий слуха
голос солов'я
На долоні в мальви золотої
Із пелюшок білих
Слово
виколишу я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2018
І алебастр, і глина…
І алебастр,
і глина -
і оживали
птиці, люди…
Котилась
в надвечір'я
днина,
І билось
море
у піщані
груди.
Така гірка
тих днів
година…
А в Україні
у цей час
ідуть
дівчата
в поле жати,
/життя у цьому
певна суть/,
І мальва
квітне
коло хати,
А матері
вечерять
ждуть…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780994
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.03.2018
Світає…
І знов пройшла
безсонна ніч.
На білім полотні
зоря палає
І сонцю котиться
навстріч.
Лиш так далеко
соловейко,
Й зозуля не кує
в саду…
Моя плакуча
Україно-ненько,
чекай мене,
Я знов прийду…
Чекай, чекай,
мій краю рідний,
Усе минеться
день при дні.
Настане час
і мій погідний.
Не все ж бо жити
в чужині.
Вернусь до тебе,
Україно,
З чужинських
зболених доріг.
Світає…
І неба край
уклінно
впаде
на батьківський
поріг…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2018
Такі ті дивні Петербурзькі ночі…
Такий невпинний, невгамовний час.
І як далеко України очі,
Котрі безмежно так любив Тарас.
У них садок вишневий коло хати,
Над вишнями розквітлими хрущі.
І синьоокі від небес блавати -
І милі серцю розвеснянілі дощі.
Там пахне хлібом материна хата,
Десь там родина, сестри і брати.
Клекоче над селом сім'я крилата
І сонях тягнеться в незвідані світи.
У тих світах чужі усі садочки,
І вишня в них якось не так цвіте.
Калина над ставком не одяга віночки,
І літо бабине узорів не плете.
Ті білі-білі Петербурзькі ночі…
І пензль на полотні думки снує.
І дивляться у вікна сумно очі -
А там зоря вечірня устає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780877
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 07.03.2018
Обнялися із хмарами гори,
Синя вись огорнула ліси,
Полонин кольористі простори
І кришталь смарагдовий роси.
Тут думки піднімаються в небо,
Тут по-іншому бачиться світ.
І нам вірити, вірити треба,
Що розквітне євшан-дивоцвіт.
Що ми станемо духом єдині,
Об'єднає нас спільна мета:
Душу Богу – життя Україні,
Щоб настала доба золота.
У ній житимуть наші онуки,
А над ними розкрилля небес,
Де не падають зорі з розпуки,
А новий день з любові воскрес.
Де квітується вільно калині,
Де здійсниться одвічна мета:
Душу Богові – все Україні,
Бо Покрова над нами свята.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780562
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.03.2018
Така безмежна таїна
Той погляд неба синій-синій.
І босоніж іде весна
В слідах розмаю по стежині.
Мандрує світом дощ сліпий,
До сонця тягнеться підсніжка.
І вітер в полі не скупий,
У мандри вируша стоніжка.
Вербова гілка розквіта
І жде неділеньки святої.
Над світом журавель літа,
Дзвенить струмок з гори крутої.
Моя ти земленько свята,
Мого дитинства добра казка.
Весни мелодія проста -
Та в ній Творця небесна ласка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780559
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.03.2018
Дорогу
неба
зорями
хтось
устелив
дбайливо
одну
на всіх
одну
на всі
віки
у синю
ніч
пройду
по ній
до тебе
я
вкрадливо
щоби
торкнутись
губ
твоїх
твоєї
теплої
руки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2018
Куди ідеш ти,
Мальво чорноброва?
Скажи, куди,
в які світи?
Чи тут замало тобі
сонця золотого,
Чи місця тут немає,
щоб цвісти?
Чом не радієш ти
весняній зливі,
Веселці в небі
рідноголубім?
Чому ж ми, Мальво,
не такі щасливі,
Кудись йдемо,
лишивши рідний дім?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779048
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.02.2018
Стояла на подвір’ї… У тихе надвечір’я спадали роси. Вечір, узявши тайстрину, готувався у мандри. Так рідно пахнуть матіоли…Сонях повернув голову до золотого величезного колеса, яке поволі котилося за овид. І здавалося, що обабіч нього Жароок розпалив величезне вогнище, відблиски якого сягали хмар, і від того небозвід наче купався у тому рожевому світі.
Десь налаштовує струни маленький сільський скрипаль – коник-стрибунець. Прозумкотіла запізніла бджілка, повертаючись у вулик. У виярку ще не сміло тьохнув соловейко. І така туга огорнула серце, такий нестерпний біль, що переходив у розпач. Що робити? Що робити? Як бути? Тут усе таке близьке, таке рідне. Он стежка поміж верб, наче стрічка. А ген за пагорбом зеленіє ліс, у якому на зелених галявинах сліди її дитинства. А за ставком – рідна хата, там донечка, там синочок прийшли у світ радістю-втіхою. Там…о там так багато…
***
Після трудового дня село готувалося до сну. А вона ніяк не могла зрушити із того подвір’я. Стояла, мов укопана. Тут усе її учительське життя. Те, про що мріяла з дитинства, те, що без меж полюбила. Той дитячий сміх, і ті пустощі, і ті широко відкриті оченята, коли на уроках зуміла здивувати.
Шкільне подвір’я, дзвоник, книжки, діти… Невже я усе це повинна залишити?! Це назавжди, чи я ще повернуся і зможу тут працювати?... Лиш коли? Рік на заробітках не спасе сім’ю. Потрібно ж оплачувати навчання доні, женити сина, допомогти придбати житло. Ой та ще багато чого, на що учительської зарплати ніяк не стане. Та й у сільській школі чи багато заробиш? Усі ж працюють з неповним тижневим навантаженням. А ще ж попереду децентралізація, котра остаточно позбавить села молодих сімей. Та вже і тепер, як кажуть люди, багато хат-пусток: бо ж роз’їжджаються селяни по чужинах у пошуках заробітків.
І пригадалося, як баба Фрузя розповідали, що українці залишали рідні землі і шукали щастя за океаном у далекій Канаді. Ніколи не думала, що знову прийде в рідну хату оте «заробітчанське колись».
***
Соловейкова пісня срібними дзвіночками падала у вечірню тишу. Так гарно довкола. Місяць викотився на всеньке небо, котре, здавалося, підпирає гора Радич, розсипались зорі, перлами ясними падає в трави роса. Чи ж є ще десь така краса? «Лише у нас на Україні…» пригадалися слова пісні. А вона ж так любить співати! Скільки тих свят у народному домі проведено, скільки переспівано, скільки пережито і радості, і смутку. Але це не була така нестерпна туга, яка зараз осіла на серці.
Ще раз у розпачі оглянула шкільне подвір’я, підвела очі до небес, торкнулася поглядом таких рідних зір, вдихнула п’янкий трунок літнього вечора, настояного на мальвах, матіолах, косариках, зозулиних черевичках і, наче проснувшись, швидко поспішила додому. Ніч тишею падала в трави. А соловей розсипав дивні дзвіночки у долоні літа. Кучерявій вербі вітер ніжно розчісував коси, шепталися яблуні, світлячки миготіли то тут, то там малесенькими ліхтариками. Місяць уповні дивувався Красі.
***
У вікні домівки горіло світло. Заглянула за фіранку. Мама сиділа за столом, схиливши голову. Ой мамо, та чому ж вам не спиться? Та як його спати, коли завтра її доня поїде у незнаний чужинський світ! А вона ж так гордилася нею, так раділа, бо завжди на селі учитель був поважною людиною.
Мамо! Все буде добре, не я перша. Скільки наших людей працює у світах, – прошептала стиха, а в самої на думці: а хто ж наших батьків доглядатиме…та чому ж ми так довго стоїмо на колінах перед світом? Мальовнича, калинова, квітуча моя земля, а поля з кожним роком заростають бур’янами. Не годен селянин лопатою та мотикою обробляти ті рідні терени, бо копійки коштує праця його. Отак убогість прийшла у села, де більшість старших чоловіків від безвиході у чарку заглядають, і плачуть зневажені дружини, і тікають світ за очі діти…
Стала у молитві перед образом Богородиці. «Матінко Божа, дай здоров’я дітям моїм, матері та мені душевного спокою в тій невідомості, що чекає за межею. Ангели Божі, бережіть мою донечку, мою радість Іринку, вона вчиться у медичному інституті у Львові, так хочеться, щоб ніколи її не чекала доля заробітчанина. А моє синов’ятко, мій золотий хлопчик, ой як йому бути! Страх паралізує материнське серце. Невже це дійсність? Ніяк не хочеться вірити, що у 21 столітті ще можлива така нерозумна жорстокість: непідвладні розумінню знущання одні над одними на тій дикій неоголошеній, смерть дітей, руїни, невже люди не можуть знайти спільної мови, порозуміння, це чимось нагадує середні віки. Оте жахіття на порозі рідної хати стукає злісно у двері. Багаті не віддадуть своїх синів. Героями стають сини простих українських родин, Сини України…
Стомлена прилягла біля мами. Вона мовчала, бо плакала серцем.
А ніч у запаску збирала зірнички, щоб ранок зустріти на порозі у завтра.
***
Сонце колесом викочувалося на край-неба. Рожеве марево наповнювало кімнату, сад, квітник, далекий ліс. Вийшла на подвір’я, ступила босими ногами у ті срібні роси. Зірвала листочок м’яти, вдихнула такий рідний запах– запах рідної землі, маминих рук, дитячої купелі…
Все, пора виходити з дому. Геть думки невеселі. Звечора уже все було готове. Попрощалася з мамою, вдаючи веселу і безтурботну. Навіщо їй лишня тривога. Це ж вона тепер доглядатиме онуків, буде чекати зі Львова на вихідні. Лиш би здоров’я її не підводило. Серце стискалося в жменьку.
Їхала доглядати чужу матір …
А наші українські матері самотньо до останньої хвилі доглядають городи, квітники, господарство і онуків, рідні діти на чужині. І таких багато, і стає щораз більше.
Мамо, матусю, рідненька, як я люблю вас. Так боляче ніколи не залишала рідне подвір’я.
***
Ішла дорогою, обабіч зарослі недоглянутих полів. Їх стає усе більше. Молодь кидає безпросвітні села. А у старших уже немає сил. Отак і ростуть бур’яни на родючій землі України. А ліс, ліс вивозять за кордон. І стоять розриті галявини, захаращені гіллям, та лякають пусткою…І де ж тепер житимуть вухаті сірі зайчики, сіроманці вовки та хитрі лисички із дитячих казок? Як вчити дітей любові до природи? У ній заговорила душа учителя. І тут же подумала, чи ще повернеться до школи. Не скоро. Не скоро повертаються ті заробітчани…
Петрові батоги, ромашки, червоні маки обабіч дороги звеселили душу. «Мої найкращі у світі ромашки у льолях біленьких, червоні паничі маки та синьоокі незабудочки, мій краю квітучий, моя Українонько, моя і радосте і смутку, ну чому така доля твоя і народу мого? Чому? Чому? Ну чому?».
Ішла. Щоб не плакати, заспівала пісню: «Тихо над річкою, Зіроньки сяють, Тихо по морю, Човен пливе. В човні дівчина…. Куди ж пливе мій човен ? До якого берега пристане?»
***
Потяг рушив. Сиділа біля вікна. Швидко минали села, ліси, переліски, дороги. Скоро кордон. У вагоні людно. «Скільки ж то нас, українців, кидає рідну землю у пошуках кращого життя! А чому? Чому ми не можемо достойно жити тут, на Україні? Навчати, лікувати, шити, садити, збирати врожай, доглядати стареньких батьків? – сама себе питала, шукала відповідь і не знаходила. Роздивлялася кожне обличчя. Хтось жартував, хтось розповідав історії із заробітчанського життя, хтось жалівся на українських чиновників, хтось сперечався, доводячи свою правоту, здавалося, були веселі, але якийсь невидимий смуток ховався за тими розмовами. Щось таке незвичне було для неї, вчителя, бо ж за роботою ніколи і не виїжджала за той кордон.
***
Вже перевірено документи. Полегшено зітхнула. Усе в порядку. І ось за вікнами чужі вже верби і тополі. Озирнулася, шукала поглядом, де ще видно було українську землю. А там літня злива, дощ прив’язав хмари тонкими нитками до землі. Здавалося, дощовиця наздоганяла потяг. Дрібні крапельки постукали у вікна вагону, подумалося, що то рідна земля передавала вісточку дощем. Не відпускала… плакали вікна…тонкими цівками котилася вода… .
Скоро сонце розс[img][/img]унуло дощові фіранки і вийшло радістю на синє полотнище неба. Веселиця перекинула свій місток із краю в край. Один кінець у річці Дністер, інший –у Сяні. А між ними – чиясь доля…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778667
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2018
Слова вдяглись у вишиванку,
Взялись за руки в хоровод.
Чому ж іде у світ щоранку
Без вишиванки мій народ?
Злиденність селиться у хаті,
Земля лиш родить бур'яни.
У «Світських хроніках» - багаті,
А на «Вечірках» лиш чини.
Вона ж, вкраїнка, на чужині,
Служниця в домі не своїм.
Чому ж незатишно так Слову
У серці зболенім моїм?
Іде убога Рідна Мати
За милостинею в світи.
О Україно, краю рідний,
Коли ж з колін устанеш ти?
[img][/img]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778663
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.02.2018
З легкого подиху вітру – мецо-форте.
Із дощу весняного – мецо-піано.
У літній зливі – октави, септими.
Жовтнева жирандоль - сонячне сопрано.
На білім полотні із різьблених словес
Мандрують світом вічні менестрелі.
На долоні золотого листопаду
Малює осінь пастельні акварелі.
І так галантно каприз торкає серце
Мелізмами глибоких почуттів.
У пісні на крилі віолончельне скерцо.
Душа маестро - із зоряних світів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778491
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2018
В безмежжі
вічно синьої
тиші
пливуть кудись
Волосожари…
А місяць зіроньку колише.
Звіздар
запалює стожари.
І срібно
пада
синя тиша
На білий недоторканий папір.
Це ясен лист свій пише
У золотий осінній бір.
В безмежжі
вічно синьої
тиші
пливуть собі
Волосожари…
І так невпинно день за днем
Звіздар
запалює стожари.
І знов лягає синя тиша
На білий недоторканий папір.
І розквітає
альфа-слово,
Зорить свічею
І з тих прадавніх сивих пір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778483
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.02.2018
В киреї місяць-
Неба астроном
[img][/img]Ховає зорі
Срібні за фіранку.
Спинилась мальва
Боса під вікном.
Несе росу
Для соняха
у дзбанку.
За тином скрипка
Вилива жалі.
Присів на призьбу
Тихий сонний
вечір.
Горить свіча
В Поета на столі
І Муза обніма
Його за плечі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778337
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.02.2018
Я накину хустину на плечі
І намиста попрошу у зір.
Задивлюся у синій цей вечір
На смерічку-красу синіх гір.
Приміряє віночок калина.
Їй струмочок про щось жебонить.
Одягнула берізка свитину,
За собою у трави манить.
Розплітає вербі вітер коси
І ялину цілує в гаю.
Над землею смарагдові роси -
Я на березі Слова стою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778336
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.02.2018
́Малює сонце диво ранок,
Що так милує душу й зір.
Збира меди бджола у дзбанок
Із світу того, що між гір.
А він, неначе вишиванка,
На тім лляному полотні.
Неначе пісня колисанка,
Як казка в маминім вікні.
Земля з очима неба в житі,
Смереки тягнуться увись.
У неповторній часу миті
Волошки з небом обнялись.
Ота гора – найкраща в світі.
В підніжжі - плетиво доріг.
Буттю і вічності відкритий
Святий той батьківський поріг.
Санскрит свій Світовидець пише
Про все що буде і було.
І Ятробог між гір колише
Те рідне батьківське село.
Світовидець –у давніх українців бог- творець усіх речей на землі
Ятробог – у давніх українців бог ранкової зорі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778060
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2018
Коли залишились турботи позаду,
Сховалась від буднів у ніч суєта,
До осені йдемо на тиху пораду
Вона ж бо сьогодні така золота.
Мандрує по світу врочисто-багряна
Така величава ця диво-краса,
Усипана золотом-листом поляна,
Зірницями впала у трави роса.
Присіла на стежці мелодія тиші,
Дощі до землі прокладають мости.
І пише для осені клен свої вірші,
А вітер розносить по світу листи.
Розтанув за обрієм день листопаду,
За чаєм присіла спочить суєта,
За вікнами сині дощі зорепаду,
В душі у маестро – пора золота.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2018
Соната падолисту
[color="#ff0000"]Доріжками-манівцями, засипаними падолистом, мандрує світом осінь у прозорій дощовій вуалі. В позолочений файдешин зодягнувся ліс. Листочки беріз, дубів та кленів тихо вальсують в урочистій тиші безмовності неба і землі.
Докурюють люльки опустілі поля. Синява висі час від часу озивається болючим «курли» журавлиних ключів, котре западає глибоко в душу, і від чого стає безшелесно боляче. Це мелодія прощання…Мелодія розлуки…Реп’яшок зачепився за пожухлу траву і здивовано витріщає очиці, роздивляючись доокіл, бо ж іще такий маленький. Він уперше вирушає у мандри. Мішура срібного павутиння оповила світ, а на ньому кришталем повисли тендітні крапельки роси.
Фантазійну сонату у тональності падолисту виграє на тоненьких струнах бабиного літа речистий вітер-вандрівець. Тиша ховає день у сповитку осені. Така незвичайна ця тиша: тривожно-болюча і водночас неповторно-бажана…Сольфеджує дощ. Сірими нитками-струнами єднає небозвід і землю.Серед поля дивно фахкотять калинові кетяги острівками радості серед осінньої задумливої зажури.
Ляпавицею простує день до вечора на тиху розмову. Лямівка лісу зодягається у фацелик із туману. І коли на дозірець стане окрайчик місяця у срібній фантині, ніч запалить сині свічі-зоряниці – на небі оживає фантасмагорія дива...Сірогриві хмари викочуються на видноколо, купаються у величному сяєві нічного світила. А за ними скільки око сягне – бескінечні простори Галактик, за якими ховається ще не розгадана таїна буття: Альфа і Омега– початок і кінець.
Доблійко-ранок, поклавши у тайстрину окрушину хлібця та дзбанок молока, готується зустріти сонце, і за руку із новим днем піти у світи, де сіверко-вітер жене розпатлані хмари понад перелісками та переярками, де невтомна завійниця в білій фалді сипле срібні зорі на плесо річки, де кужелиця снує мереживне нотне полотно із тонкого серпанку туманів, на якому відлунням золотопадолисту оживуть незбагненні гами мелодії осені, які тихо ляжуть на білий папір…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777926
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2018