«На світанні, коли небосхил засяяв,
На світанні, коли загомоніли птахи…»
(«Пісня про Гільгамеша»)
Троянди співають псалом
Морю, яке народжується
У завитках мушлі (шум),
Троянди днів тиші – часу,
Коли місто нагадує скрипку.
Вавилон ще не збудовано навіть,
Ніхто не приносить офіру Іштар,
Ріку ще називають просто Солодкою,
Ще думки наче зерна ячменю
Не падали в зорану землю історії,
А вже повітря збирають міхами,
Ловлять вітер зухвалий (марно),
Ненаписані книги проступають з глини,
А хтось вже знає що там буде написано
Для нього – кому цікаво читанням
Заповнити вічність.
У розломі між двома одкровеннями
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зикурат Нанну –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Сходи, які бачать у снах,
Коли сплять на землі овечій,
Сходи в прочинене Небо –
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.
відкриті небеса...сходи у всесвіт прекрасного...на світанні... - і панує, зачаровує мрія...аж забуваєш про путиноїдів, про війну, москалів і тому подібні руйнуючи душу речі...гарно, Артуре! дякую!!!...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую друже і земляче за такий відгук! Радий Вас чути і читати Ваші відгуки!
Як завжди, зачаровуюче, хочеться читати, а краще слухати нічну тишу і спостерігати,- - місячною стежкою прямують двоє, а поряд мовчазний велетенський пес...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую друже і земляче за такий відгук! Радий Вас чути і читати Ваші відгуки! 
Цікаво пишите! 
Артуре, Ви неперевершений поет-верлібрист! 
