Ти все куєш для нас роки, зозуле,
Може й насправді, знаєш, скільки їх.
Чи є, скажи , стежина у минуле,
Яка веде на батьківський поріг?
Серед дерев, густими споришами,
Крута, аж ген, до самої межі.
У дім, де пахло завжди пирогами
Де нам раділи щиро й від душі.
Як і раніше, росами сповитий,
Любистку кущ під маминим вікном
А на столі, хустинкою прикритий,
Стоїть гладущик з свіжим молоком...
А з-за причілку зараз вийде мама,
Бринить на віях радості сльоза...
Десь це сховалось за густим туманом,
Цей кадр життя не вернеться назад.
Чи ж є у світі у минуле стежка
Та, куди водять стомлені думки?
Нема її... Лиш пам"яті мережка,
Яку не здатні стерти і роки.
Навіть ті стежинки, по яких ступали наші ніженьки заросли споришем біля порожньої хати і ... Лише пам'яті мережка, яку не здатні стерти і роки...
Дуже зворушливий, прекрасний вірш, що навіяв спомин і торкнувся душі. Спасибі, Любонько.
Чудова поезія! Душевно! Зворушливо...
Чи ж є у світі у минуле стежка
Та, куди водять стомлені думки?
Нема її... пам"яті мережка,
Яку не здатні стерти і роки.
Спасибі,Любонько за Ваші вірші.Ваші вірші мають
магічну силу. Читаючи їх хочеться й самому написать
щось світле, гарне, сонячне.Правда, щоб дійти до Вашого рівня поезії ще писать мені та й писать.
Щастя Вам,Сонечко, натхнення й любові!