Десь на краю цього втомленого океану уламки твого човна приб’є до її берега.
Бережи його, Боже, в ночі чорні, пінисті, хвилюючі!
Вона стоятиме на причалі, простоволоса твоя Торілія, мов відбиток змитої молодості, мов тінь затонулих надій, розхристана твоя Торіла.
– Не напивайся до втрати розуму серед цього жорстокого океану, Дюкейне. Розум тобі ще пригодиться, коли шукатимеш шлях додому. До подолка своєї сердечної Торіли припадеш спраглий і висохлий. Впиватимешся її лагідністю, ласками захлинатимешся.
– Я тут, Дюку. Позаду. Лиш не озирайся.
– Торіло! Торіліє! В моїх руках твої руки. Руки твої вічно холодні.
– Так, мої руки.
– Холодні, Торіло.
– Мої.
– Як би і мені навчитися бачити лиш те, що полегшує муки душі?
– Ось, Дюкейне: руки мої – вічно холодні в твоїх руках.
– В моїх руках вічно твої холодні руки.
– Мої руки в твоїх руках.
– Вічно.
– От і навчився, радосте!
– Торіло, я бачив тебе в перший день своєї знемоги. Та в другий день своєї знемоги я тільки чув тебе. А на третій день – втратив тебе.
– Я стояла перед тобою в перший день твоєї знемоги, серце моє. Я благала небеса, щоб ти взявся за мою руку й підвівся. На другий день твоєї знемоги я сама взяла тебе за руку, та ти й не поворухнувся. Я лягла позад тебе, як ото тінь під розпеченим сонцем чужого океану, і нашіптувала тобі слова звеселяючі, нібито саме небо звеселяло тебе. Я молила небесну вись і морську глибину, щоб ми підвелися разом. На третій день твоєї знемоги я знемогла дивитися, як ти знемагаєш. Я стала тобою і ожила в тобі, душе моя. Тоді ти підвівся.
Десь, на краю цього безкрайнього океану, як тінь від тіні, тобі примариться дух твоєї відданої Торіли. Захлинайся її лагідністю, лиш не озирайся!
Торіл – битва бога Тора
Дюк – землероб
11.07.2017