Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Гриць Янківська: Формула розлуки - ВІРШ


Гриць Янківська: Формула розлуки - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 4

Пошук


Перевірка розміру




Формула розлуки

Гриць Янківська :: Формула розлуки
ПРИЧИННІ. АБО ЖАРТ, ЯК ФОРМУЛА РОЗЛУКИ Спиною "ні" обернене явлене. Мовчать вуста, вся суть його мовчить. Коли зірветься "так", воно шалене, То все у жарт. Ох, весело звучить! Чи, пак, розчулившись чужим стрічанням, Чужим зітханням роз'ятривши дух, Уже промову пише для зізнання, Та власний гонор зупиняє рух. Спиною "ні" обернене і... стужа. О згубні, не розріджуйте блакить! Кому у доказ ви такі байдужі, Гадаючи, що іншим не болить? Що то не варт шукать біді причини – Причинних з лишком є, а бідам – бій! Кому потрібно – двері сам прочинить І час покаже хто для кого свій. Але любові ґрунту треба вчасно! Не вчора, завтра, через вік, торік… Любов – це пані безпощадно щасна, Своїм образам вкотре губить лік. О згубні, обертайтеся лицем, Бо й найтерплячіші опустять руки. І як боротись тут з таким борцем? Два "ні" – це, власне, формула розлуки. ... Допоки буде так? – Буття недуже: Інтриги, маски, тактики – сумбур. Чужому кажемо: привіт, мій друже! А другу спину наставляємо, мов мур. *** ГРІМ І БЛИСКАВИЦЯ Показуюсь тобі і відкриваю Усе, що мучить, ріже і пече. Я вже роки тебе наздоганяю, Та можу вгледіть лиш твоє плече. Якби були ми, як оте галуззя, Якби з одного кореня росли. Була б прив'язана на погляди-мотуззя Й для тебе лиш я квітла б щовесни. Дарма, мабуть, вдивляюся в обличчя – Кого шукаю? Як твоє ім'я? Твій образ – тінь, суцільне протиріччя. Мій сон – твій дім. Мій сум – твоя земля. Якби ж були, мов грім і блискавиця: Я – золотом, ти – гуркотом жбурнув. Це не Ілля в небесній колісниці, Це ти мене до себе пригорнув. *** ВТРАЧАЮЧИ ВАГОМІСТЬ "Бо найкраще досягається ціною великого болю…" Ті, що співають у терні Я Вас люблю! Втрачаючи вагомість, Рівняючись до Ваших сивих скронь, Старію втричі швидше, а натомість – Горнусь, та все до зімкнутих долонь. Я Вас люблю! О Боже! Ні, не вголос! Невірний світ. Нерівності сердець. Зерно зрадливе, хоч правдивий колос. Сьогодні знову із собою герць. І хто в нім переможе? Ніч злотемна. Дожити б до ранкової зорі. Старію втричі швидше надаремно, Ви ж біля мене скорено малі. *** КВИТИ Мені нудно. Мені хочеться помирати В той час, коли інші хочуть просто любити. В наші порти і гавані нахабно входять фрегати, Та мені здається, що ми з ними квити. І мені не страшно. Мені й від тебе зовсім не страшно. Я могла б заглянути навіть в твоє потойбіччя. Та щоб ти наважився покинути мене назавжди – Повинні пройти сторіччя. А мені нестерпно. Мені вже зовсім не терпиться Роззути з себе ці занадто тісні сандалі. Без них я б довго ночами молилась на вервиці І клепала незнаним героям медалі. Та мені не вагомо. Мені не дрімотно й не байдуже. І, що найгірше, я вгледіла тут розбіжності. Бо, не враховуючи лише твої очі райдужні, Ти – це суцільні погрішності. *** ХИМЕРАМИ ГРОТЕСКУ Ми дописали свій роман. Сюжет – на видиху, мінорний, Такий томливо неповторний. Купались в пестощах оман. А вам, мабуть, і невтямки, Кого й за що в цю ніч любили. Я так безжурно вам відкрила Свою чарівність залюбки. Мовчіть! Залишимось на "Ви". Це "Ви" химерами гротеску В передчутті гіркого сплеску Мої чіпляє рукави. *** ЗНАЮ ХТО ТИ Знаю хто ти і знаю точно як тебе звати. Твоїм обрисом сльоти важко лягли на плечі. Силуети твої в цей вечір такі доречні. От із ними я, мабуть, вперше почну літати. Я відтворюю на папері твої маршрути. Згустки ночі себе формують в твоїм погрудді. Слух підводить, та чую кроки і чую студінь, Ти ось-ось увійдеш у двері, чомусь роззутий. Хочу пестити твої втоми, гарячі скроні, Визначати координати твоїх світанків, Розглядати завжди, як вперше, а все ж – щоранку, Нанометр за нанометром твої долоні. Хочу знати про тебе більше, мовчати довше. Задля цього суцільним слухом стаю у зливи. Я від цього, лише від цього така вразлива, Бо й від меду з кульбаби тиша твоя солодша. *** Я ПРОБУДУ З ТОБОЮ Я пробуду з тобою до перших злив. Не потрібно гадати, що стане після. Проявляла прихильність до наших див Власна псевдомелодія, псевдопісня. Я пробуду з тобою до перших трав. Далі відчай помножиться криком горлиці. Всі обов'язки мінусом – тільки з прав Пролягають бетоном пусті околиці. Я пробуду з тобою до перших втрат. Далі простір заповнить тернова терпкість. Проявляла прихильність до наших вад Власна псевдоіронія, псевдолегкість. Далі час не знайде потрібних слів, Ми ж його не посміємо з глузду зводити. Я пробуду з тобою до перших снів Й зупинюсь, щоб босоніж у них не входити. *** СВІДКИ Кричала вічність тишею вітрів. Грозились грози струмом блискавиці. А двоє йшли до різних берегів, Серця важкі в обох, немов із криці. Зійшли на твердь і розвелись мости. Ступали криво, думали – обачно. Не відгукнуться кликані на "ти", Поміж чужих ніщо не однозначно. Сплітались коси, розплітались сни, Вузли зі стрічок поглядів і кроків. А двоє йшли. Куди ж ці двоє йшли – Сухі й сумні, мов без життєвих соків? Баласт скидали спогадів і мрій, Від витоків спускалися до гирла І рвучко так, немов позаду рій Скажених бджіл, а губи – від повидла. Стесались грані, стрімкість – в горизонт, Зрівнялись раптом піки і пониззя. Чи стане дійсним той уявний фронт? Один із двох не витримав й спинився: Нам не спастися чередою втеч! Ми порізно – в нікуди і з нізвідки, Бо ця любов ще із часів предтеч, А ми – її єдині вірні свідки. Не будьте дурнями, любіть одверто, Бо і прописане вже часом зтерто! *** СПАЛИ МЕНЕ (НА ВІРШ Л.ЛАНСЬКОЇ "СВІЧА") Спали мене! Рве душу скрипки плач Струною-іскрою, бенгальськими вогнями. Коли бажання гаснуть поміж нами – Спали мене вогнем безгрішних вдач. Спали любов! Повільно, наче ґніт, Згорати буду в воскових долонях. Спали мене, як думку в сивих скронях. Думки горять, вони ж – не моноліт. Спали мости й назад не поверну. В цім полум'ї хворію і дурію – Згорає кисень, я від цього млію. Спали всю поверхневість й глибину! Спали до тла! Убрана в сизий дим Ковтаю жадібно вуглець, як насолоду. Зотлію тут. Не кидай серце в воду! Це порятунок, а чи жарт над ним? Спали вогнем з небесного ковша, Твоїх зіниць суцвіттям візерунків. На згарищі пекельних поцілунків Воскресне феніксом очищена душа. *** НАДТО СХОЖІ Здається, ми з тобою надто різні. Чи по ночах у тебе сонця схід? Твої слова тверді, думки – залізні І надто спішний твій на серці слід. В мені ж душа, як м'якість пластиліну: Розумну хочеш, чи дурну – ліпи. Лиш не піддай її незграбну тліну. Які ж слабкі ці гонору стовпи! Здається, ми з тобою надто схожі. Я не здивуюсь, якщо ти в мені Розквітнеш маком. Де ж ті дні погожі? Ми – неземні! Ми не… земні. Земні? Луна від того зойку стоголоса На скроні тисне. Встояти б. Терплю. По бездоріжжю долі знову боса. Здається, Я тебе Усе ж Люблю. *** АЛЬПІНІСТ І ПОЕТЕСА Поетесі ніколи не стати коханням життя Альпініста. Пристрасть серця його поведе на хребти і льоди Евересту. Альпініст прагне ризику замість безпечності сірого міста. Поетеса сумирно складає вірші мовчазного протесту. Кожен крок Альпініста на грізні вершини вона оспівала, А сльозами рясними скропила уступи і урвища злісні. Окриляючи серце жагуче, жалі свої пильно ховала: Мій відважний, іди за клубочком цієї хвалебної пісні! Лиш в коротких листах промовляла: пробач за даровані крила! З льодорубом безпечно долати вершини, чи вадить кохання? Теплу ковдру зв’язала я з ниточок серця і нею накрила Ненароджене, змерзле дитя наших хиб мовчазних і вагання. Дочитавши листа Альпініст ще затятіше дерся угору, Бо цвітуть не для неї такі недосяжно палкі едельвейси. На підніжжя вершини накинув зі слави заслону прозору, Де навіки розтерзана лапками лева* душа Поетеси. Поетесі не стати коханням життя Альпініста. Серед скель навісних непробудного сірого міста Укладає рядки зі скорбот і вінки з падолисту, Та сміливцю життя вберігати благає Пречисту. *Лапки лева – одна з назв едельвейсу. *** І ГІРЧИТЬ НА ГУБАХ Я занадто звичайна, занадто звичайна, пробач! Я невдачі твої пожинаю і сама ж їх сію. Коли буде зовсім нестерпно, я перейду на плач У найдальшім кутку кімнати, бо на людях – не смію. Я занадто ревнива, занадто ревнива, прости! Я палити мости наловчилася хвацько і досі Переконую світ і себе, що вогненні хвости Глупих ревнощів хною фарбують невтішену просідь. Я не та, що тобі потрібна, я занадто не та. Але й надто нестерпно, щоб ставити зважену крапку. Я мов спринтер біжу, та втікає від мене мета, Тож безсила й захланна навздогін їй кидаю шапку. Біля тебе промерзне моя оголіла душа, Я ж не зможу твою попороти й вдягтись по-зимовому. І гірчить на губах кожне слово із цього вірша, Розчинилась солодкість моя в смаку полиновому. *** Я ДО ТЕБЕ ПРИХОДИЛА Я до тебе приходила пізньої ночі. Я тремтіла всім тілом, немов із морозу. Не сніжинки на віях, а сльози жіночі. Під твоїми віршами лила свою прозу. Коли спав ти, так солодко, пестила словом: Будь віднині й навіки моїм найріднішим! Я кричала зізнання під ночі покровом, Але долі мовчання було голоснішим. Наяву не бентежить глибокий твій голос, Не цілую щоранку шорсткі твої руки. Маю тільки надію, тоненьку як волос – Хоч у снах, хоч у мріях не знати розлуки. *** КОЛИ Б ТО КРИХТОЮ ЖАЛЮ Коли б то крихтою жалю В твоєму серці поселитись, Твого неспокою напитись У передзвонах кришталю. Як місяць вчить дрібну зорю, Навчи мене тобі молитись. Щоб душам двом в єдину злитись Я, певне, й вічність обдурю. Для миті – сонця хід спиню Й вітрам забороню мінитись. Коли  б  хоч  раз  тобі  наснитись, – Примарам душу прочиню. *** А ТИ МОВЧИШ НА ЧИСТОМУ ПАПЕРІ Приходь в мій дім біду заколихати. Надворі дощ, не вигнати й собаки. Свистять вітри, зривають дах із хати. Добро дрібне, як насінина маку. Добро дрібне не стукає у двері – Прибились грози знову до порогу. А ти приходь словами на папері, Бо стигне чай і втрати без прологу. Бо стигне чай, а я пішла у рими По сіль землі, чи по живильну воду. Зі мною йшли безликі пілігрими, Шукали мощі в часі цього ходу. Шукали мощі, щоб до них припасти, Чолом в поклонах немочі розбити, А може ще й зцілитися почасти, Бо не зцілили час і ворожбити. Бо не зцілили і окраєць серця За вік зачерствів, все б йому лиш спати. Кому ж тепер з дірявого відерця П'янке натхнення жадібно черпати? П'янке натхнення – пташка серед терну, Віддасть життя у найдзвінкішій пісні За мить тернову, ягідно-мізерну. А ти мовчиш, як ті вітри безвісні. А ти мовчиш на чистому папері, Чорнило крапку ронить, наче сльози. Добро дрібне не стукає у двері, Це рвуться в дім забуті, давні грози. *** ПОВІК ДВОМ ЛЮБКАМ А ти крізь час ім'я моє взивай! Спивай із нього найсолодші звуки. Розквітлі ружі любощів зривай. Які ж то теплі у кохання руки! Які ж то гожі у любові дні. Та як то легко втратити опору, Коли узором шито на рядні Повік двом любкам розлучитись впору. Повік двом любкам... Леле, грім-луна! Лиш сині гори про біду свідкують. Лиш дужі крила вітру-чаклуна В гіркій розлуці душу залікують. *** КОХАТИ МУШУ Не знаю, чи сни мої хоч колись належатимуть тобі, Чи очі мої направлять додому твою заблукалу душу, Чи тишу ночей, чи мовчанку сердець порушу, Та знаю, є те, що робити я просто мушу. Я мушу хвилюватись, чи випив ти зранку свій солодкий і теплий чай, Ім'я твоє шепотіти, коли перехожі нечемно штовхають у плечі, В'язати на зиму для тебе, в шухляду, м'які і виключно теплі речі, Молитись за тебе (та це у віршах не до речі). Я мушу про тебе щодня хоча б трошечки більше знати, Бо, знаєш, не можу, я просто не можу тебе не кохати. *** ЕДЕЛЬВЕЙС Мій едельвейсе, ти і досі там, – Над прірвою, яку не перетнути Ні хитрощам, ні волі, ні вітрам, Ні чарам в ночі збираної рути, Ні всім словам справдешньої покути, Ні поодинці, ані вкупі нам! Цвітеш, мов сниш. Муркочеш у сонцях, А небо тяжко кігтями роздерте. Чиїх бо жертв, чиїх сяйних звитяг Вичікує твоє величчя вперте? Він хижий від природи, здайся, смерте! У самозреченні його біліє стяг. Кохання все ж сильніше від отрути – Безсмертні ті, що прагли осягнути! *** НЕЗВОРОТНІСТЬ ДОЛІ Але ж і я не маю тої волі, Щоби при всіх тебе назвати так, Як називають незворотність долі, Дивуючись, що в кожного свій смак. Ти тільки не вважай байдужим мій привіт, Бо так боюсь я зруйнувати власний світ. *** ЯКБИ Ж ЗМОВЧАВ Якби ж змовчав отой осінній дощ, Що відбиває ритми в стилі джазу В порожніх душах, мов в калюжах площ Й твердить щораз одну незмінну фразу: Вона пішла, забудь її, забудь І присмак поцілунку на прощання. Пожовкла юність і пожовкла суть Того, що гучно звалося коханням. Вона пішла, залишивши лиш сплін Й туман на кілометрах бездоріжжя. Вчорашня тінь її тонких колін Хвилює в снах думок його підніжжя. Вона пішла, та навіть грубий дощ Сліди цих кроків з серця не змиває. В порожніх душах, мов в калюжах площ, Свої мінливі ритми відбиває. *** ОСТАННІЙ ЛИСТ НЕПІЗНАНОМУ ДРУГУ В зимову ніч бринів лиш сніг-скрипаль У такт словам моїм в листі останнім. Востаннє в снах покине на світанні Незнаний друг, згубивши стежку-шаль. Незнаний друг, мов янгол на снігу: Знайомий контур, ляжеш – спільні крил На сніжній ковдрі, що турботи вкрила, Для світу двох окреслюють дугу. Для світу двох і випав перший сніг, Сріблястим тлом розкрив нічні обійми, Щоб в них сліпі пірнали, наче в прийми Пірнають втікачі, що збились з ніг. Пірнають втікачі від власних дум, Непевні в забутті, в словах невмілі. Зімлілі душі й лиця сніжно-білі Зливались з тлом, з картин ввібравши сум. Зливались з тлом й губились, наче слід Під спішним кроком вічних перехожих, Одних на одних схожих і несхожих, А сніг-скрипаль всипав їм серця лід. А сніг-скрипаль, посвячений у ніч, Звучав надривно, рвав струною тугу. Останній лист непізнаному другу Писала я відбитком власних пліч. *** ВЕРШИНА Ми бачили цю вершину. Ми розчинялися в ній. Ми воліли жити нею, дихати нею. Ми були єдиним цілим, Єдино цінним одне для одного, Єдино необхідним. Ми не ловили вітрів, не чекали див, не обирали шляхів. Ми вкривалися завтрашніми росами, коли сьогодні зливалося з завтра. Ми молили вершину про мить, що мала для нас вагу. Коли сьогодні відходило у вчора ми завмирали разом з принишклими травами. Коли сьогодні переходило в завтра ми помирали і воскресали заново. Вона живилася нами. Вона спивала нас, як струмки, як джерела. Коли її вітри хвилювали нас, коли розгойдували її протяги Ми забували, що існують підніжжя. Ми воліли жити одне одним, дихати одне одним. Так було тоді, коли ми розчинялися в ній. Коли Ми були. Ми були! Пам'ятаєш? *** ПИШУ ТЕБЕ (ОЧІ ГОЛУБОЇ СОБАКИ) "Я так боюся, – сказала вона, – що ця кімната насниться ще комусь і він все тут переплутає" (Г.Г.Маркес "Очі голубої собаки") То ти мене удосвіта згадаєш, Коли проснувшись глянеш у вікно? Зникаєш? Вже? Цей сон – найглибше дно, Не вибратись, не впасти нижче. Знаєш, Пишу тебе по стінах. Полотно Біліє, як мої холодні руки. Мовчи, мовчи! Бо і найменші звуки Обірвуть марення. Не втратити б. Мовчи! Пишу тебе й ці очі... Ти згадаєш? Зникаєш. *** СКРАПУЄ НІЖНІСТЬ Ні, не буває так! Серце з грудей додолу. Ружі мого подолу Забагряніли. Знак? Серце з грудей. Облиш! Скрапує ніжність в роси. Вітер скуйовдив коси. Душу скуйовдив. Тиша, Чути лиш крап і крап – Скрапує ніжність – стуки. Ти не підставиш руки? Втратиться! Мить не квап! Серце додолу. Знак? – Ружі квітчають коси. Ніжність фарбує роси. Ні, не буває так! *** В ГОРІХОВУ НІЧ Тепло-карим у горіхову ніч, Коли вітри колисанки свистіли І медово пролитим затишком небо вдягаючи не спішили зорі до ранків, Коли бранкою тиші гулкої добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок, Й серед викорчуваних днів їх впізнавано рідні останки Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять, Коли ніжність моя верхівками паростків ще тільки лиш вчилась рости, – Тепло-карим подивилась на мене моя душа І дала мені пройти. *** НЕ З'ЄДНАТИ ПОВІК ПОЛЮСІВ (НА ПНРФОРМАНС МАРИНИ АБРАМОВИЧ) Ти так глибоко в серці засів І болиш, і болиш, і болиш! Не з'єднати повік полюсів З протилежними знаками. Лиш Вісь єдину, найтонше чуття З намагніченим доторком снів Зберегти б, коли вже й каяттям Не з'єднати повік полюсів. *** У ПІВТОН ОДЯГНУВШИ У півтон одягнувши оклик душі: почекай! Поназбирувані крапельки вмить переллються За блакиті моєї й за нашого неба край. Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються. Віддаляється тінь, чи образ, чи то лиш мара, Наслідивши в мені глибоким відбитком кроку. Я впізнала тебе в переливах твого пера. Я пізнала тебе, збагатівши з цього уроку. У півтона, впівголоса свариться громом вись: Половинчасті душі з рідністю розминулись. До крайнеба свого, до блакиті її озовись! Поназбирувані сльози ринули, та схаменулись. *** КРИШТАЛЕМ Кришталем, дзвоном його невагомим, З першим снігом розталим увійшовши у душі спогорда, Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань. Наче зрілість і рань схрестилися парними генами, Прищепились одне до одного серцевинами пагонів – Сподівання й обіцянки, кинуті мрій передзвонами, Не зійшли ні луною, ані веселками Понад плесами, тишами, веснами наших сердець. З першим снігом розталим відкрилось приховане, недоказане, І оспіване, хвалене, здалось не таким вже й шовково-зеленим. І хотілося більше соку налити в ці висохлі трави. І чекали веселок, котрим не зійти ніколи. Понад плесами, тишами, веснами наших сердець розколотих Кришталевим сяйвом надій і мрій передзвонами Порозкинулись досі незримі, найтонші грані Сподівань перезрілих і обіцянок ранніх. *** ЗАХІД МРІЙ Вчора згадалося, а пам'ятаєш, було – Червень строкато виписував наші дороги. Вітер леліяв високе твоє чоло. Перестороги? Ні, не бувати розлуці, немає останніх днів! Сонцем розніжені лишимось тут навіки. Заходом миті, розпачем день пломенів І затуляв повіки. Завтра прийде несподівано – заходом мрій. Дві, як одна, врізнобіч розійдуться долі. Доле, благаю, дороги його лелій! Я примирюсь поволі. *** НА ОДНІЙ ГАЛУЗІ Отак, на одній галузі, сиділи з тобою вдвох. І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог. Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь. А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь: Такі вже довгі ніжки у тебе, до неба! А в мене короткі. Такі вже тоненькі ті пальчики, небо лоскочуть, та ще й солодкі! Така вже тривала вірність твоя! А я... А я… Та, навіть по зраді, собі на вустах залишу твоє ім'я. І ще щось про сентименти в тій пісні співалось вкінці, А потім непевні твої слова повидзьобували горобці. Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка. Подумалось: я не така. Зронила хмаринне "люблю" – тримай, бо крихке! А в мене серце таке. Хотіла було полетіти – Галуза з жалю затріщала: Ох, діти, куди вас подіти?! Прости, як до того прощала. Отак, на одній галузі, сиділи з тобою вдвох. І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог. *** ВСЕ ВИЗНАЧЕНО Вже визначено все. Читай по небу! Поблідли весни, наче налякались, Бо ми, смішні, щоразу спотикались, Коли вчували в рідності потребу. Читай по снах, по зорях, по долонях – Не буде "до", і вже не буде "після"! То лиш для нас співалася ця пісня, Той самий птах на різних підвіконнях. Той самий янгол криком невгамовним Лякливих нас будив посеред ночі: Просніться, душі, і розплющте очі! Без риску щастя не буває повним. Без тебе, рідний, як же не спіткнутись? Долонь шляхи мінливо так лягають, Так щиро брешуть, так безгрішно гають Чуття і час, щоб в часі розминутись. Вже визначено все, жалі і втрати, Невірні кроки, вірності і зради, Зізнань сміливих дужі водоспади, Мовчань ціну і значення "кохати". *** ПЕРЕСТУПИТИ Переступити цю межу. Обмежуючи, певно, втратиш. Не передати на словах безгрішність думки. Не перейти за горизонт, Бо горизонти завжди нові Й страхи із близька більші, ніж здаля. Твоя земля – моя земля! Та хтось із двох чи заблудився, Чи то залишився в чужих, забувши дім. Не передати на словах! Я в нім, по вибілених стінах, Простих шляхів для тебе креслила узори. Та нащо вимагати слів (Так прикро, бо не передати), Коли придумав Бог щось більше за слова. *** ПЕРЕЖИТЕ - Плачу цьогоріч. - Плачеш? Смішна, чого ж? - Знаєш, які я невдачі торік стрічала?! Пережила пережите, перекохала. Плачу й благаю: серце, тривож, тривож! *** ПОЇЗДАМИ, ВІТРАМИ, РИМАМИ Чуєш, як між містами нашими Поїздами, вітрами, римами Розривається час непрохано, Але зримо? Горизонти палали вічністю, Обнадіювали загравами. Я безкрила на мить скрилатіла Й обезсиліла. Чуєш, як між містами нашими Хтось кує свою правду на твердо? А у нас? У нас тих правд було Забагато. Поїздами, вітрами, римами Не здолати цю відстань вічності. Хтось крилатий на мить повірив в нас, Та не втримав. *** В РІКАХ МОЛОЧНИХ Сирість така, коханий, – стратитись можна. Густо лягли тумани – правда безбожна. Чи простягнеш ми руку в ріках молочних? Вірно я дожидала днів тих святочних. Дихати нам, коханий, видано треба. Кажуть, святі вділили грішникам неба. Сирість така, коханий, – правди мірила. А чи розгледиш в мряці: я – твої крила! *** НАПИШИ МЕНІ Напиши мені серед злих доріг на шляху своїм. Як зоря зорю засоромить вщент – не дивуйся їм. При слабім вогні у сирих домах і під свист вітрів Напиши мені багажем життя, тяготою брів. Проминули нам небеса ясні і рясні дощі. Відпустились нам і навмисне зло, й чорнота душі. Ти ходив в світи, ти любив жінок, воював і пив. Я – плела вінки, колоски інтриг і тенета див. Ти казав мені: як збудую дім, позову й тебе. Я сміялась все: по воді пером, ще й перо рябе. Закрутило нас. Ти поїхав сам заробляти гріш. Я упала з сил видивлятись вдаль, що проїла пліш. Я сіріла тут. Порошились дні і мели сніги. Темнота вікна холодила біль і кляла борги. Ти самотньо їв зачерствілий хліб, спліснявілі сни. Як промерзлий ліс, чи розмоклий лист, все чекав весни. Так втекли роки і ніхто не знав де шукати їх. Напиши мені, чи не тисне жаль, чи не душить сміх? У чужих краях, за пустим столом, при слабім вогні, Як затерпне мить, сполотніє ніч – напиши мені! *** ЧЕТВЕРГОВІ Знаєш, які ми були до того, як стали ніякими? – Розуму непідвладними, хоча й з усіма однаковими. Мріяли не хворіти буденщини злою тягучістю І здивувати світ, або, принаймні, матір. Мріяли: наші діти будуть такими мудрими, Що й сови нервово закурять, книги свої гортаючи. Все буде в нас до ладу, кури нестимуть яйця Й яблуні аж стогнатимуть під тягарем плодів. Ти у суботу зранку соковитий газон підстригатимеш І до сусідів невимушено: добридень! А як ся маєте? Я в фартушку й рукавиці кухонній, в дрібненькі вишеньки, Вийду і трошки пафосно: милий, ходи вже їсти! Хай ті сусіди дивляться, з нас не відніметься, Нам ще паркан фарбувати, жити і цілуватися. Потім мирити посварених твого пса і мого кота, Сваритись самим, а потім ще цілуватися. Ну а в неділю вечором після гостей і музики Я, вся така розніжена вином і твоєю присутністю, Все ще в вечірній сукні, не бійся, не приставатиму, Сяду тихенько й дивитимусь, як працюєш за письмовим столом. Мій найдорожчий скарбе, біля тебе так легко дихати! Думати геть не хочеться, ані судити, ні зважувати. В стінах твоєї певності заснула. Візьмеш на руки Й перенесеш на ліжко свій найдорожчий скарб. Знаєш, такими залишаться ті, що ніколи не будуть інакшими, Що навіть в четвер ніякий не стали й собі ніякими, Бо не хворіли в буденщині злій, – смакували її тягучістю, І здивували світ, або, принаймні, матір. *** НЕХАЙ НЕ Я Нехай не я сьогодні задихатимусь Від простоти твоїх просторих слів, Нехай не я з твоїм безсонням знатимусь, Коли блудитиму посеред власних снів, Нехай не я, як перша з необхідностей, Тобі згадаюсь в щастя п’яну мить, Нехай не я тобі скарбниця рідностей, Та хай нам неможливе не болить! *** Я СПАДАЛА ДОДОЛУ Я спадала додолу вологою томного, бляклого літа, Проникала промінням крізь шиби у ваші суворі доми. Розливалася струнним бринінням, вином і кострами зігріта. Я по ранках збирала у пазуху яблука, сни і громи. До оскоми вслухалась в вітри, проростала стеблом у камінні, Кам’яніла й котилась життям, мов гатила потік у ріку. Пробивалася струменем дужим, росилася сріблом в цвітінні І питалася в неба: о, небо, невже він полюбить таку? *** ВІДЛЕТІЛО Відлетіло голубкою, чи билиною. Не зі зла обмануло нас, видить Бог. Я була б тобі цілою половиною, Але мали ми цілісності за двох. *** ПИШИ МЕНЕ І віск покрапав на папір. І вітер розірвав фіранку. І білість міжсловесних дір Вичікуватиме до ранку. Пиши! Пиши! Пиши мене Незаплямовану чорнилом, Аж доки вічність не мине І твердь розімкне з небосхилом. Нехай лютує буревій, Січе годинникова стрілка! Твоїх надій, моїх надій В вікно зневіри б’ється гілка. Ми – найсамотніша з епох. Ми – сіра калька покоління. Та, доки сил, за нас обох Пиши, слова не знають тління. *** НА КРАЄЧКУ ПЕРЕСТОРОГИ Я прощаю тебе. Я прощаюсь з тобою. Бувай! Нам не стрітитись більше на краєчку перестороги. Кожне слово залишене тут уквітчало наш Рай, Пелюстками всипаючи суджені долі дороги. Далі буде Життя! Переплети зі щастя і бід Знерухомлять мотуззям, корінням вростатимуть в душу. Хтось потягнеться потайки по заборонений плід. Хтось пройде по воді, як за ним виглядатимуть сушу. Далі буде Любов на піску залишати сліди, Малювати рибин, куштувати врожай винограду. Для коханих жінок ще висаджуватимуть сади, Заплітатимуть коси, проситимуть їх про пораду. Пробачатимуть й далі за зважене слово "бувай", Забуватимуть знане, вдягатимуть серце в тривоги. У недбалих віршах залишатимуть вквітчаний Рай І чекатимуть стрічі на краєчку перестороги. *** ОСТАННЯ І знаючи, як важко нависають Суворі стіни у твоєму домі, Як ночі здичавілі брешуть втомі, Що із усіх одну, Останню мають, Котру пришлють до тебе за сестрицю, Що здатні стогони твої кришити крицю В її очікуванні день за днем, і варто б Брехати менше, піддаватись гарту, Тесати душу до тонкого прута, Змиритися, що спогади, як пута, Що із життя написане не стерти, Що жити з цим – страшніше, ніж померти, Що врешті гул думок тебе оглушить, Тож будеш рятуватися ганебно, Що не прийму таким, а вдам, що темно В моєму домі, й гнів душа обрушить... Та знаючи, як давить сіра стеля Тебе щоночі втомою чекання, Зриваю голос, доки не Остання: Все досі добре, я – твоя оселя! *** ВІН ПОВЕРТАЄ МЕНЕ ДО ТЯМИ Він повертає мене до тями, Як забуває про мене просто. Гостро заточене, отже легко ввійде під ю шкуру. Скніють позичені вислови й лиця. Хто ти? А хто я? Ми – небелиця, Варто переповісти, одразу втрачається сенс. Місто над нами виконує звичне, Ці ритуали також позичені: Ти допиваєш каву, я відсуваю чашку. Не важко. Досі бувало, буде і після. Ритміка пісні цієї повториться. Власне на мить лиш відчується близькість душ Й знов розтікається ніч по стрісі, Отже на ранок повинно розвиднітись І повернути до тями, забувши просто. *** ПІСЛЯ ПОРАЗКИ Після поразки, прийшовши в мою оселю, Стомлено вивертатимеш із кишень Свідчення пам'яті – в душу мені, як в скелю: Дещо зірвалось. Не панікуй лишень! Хочеш, пришию тебе до цієї втрати? Будеш пропащим, згубленим, навісним! Тяжко зібравшись з силами – ледь злітати, Й тільки-но груз додолу, як ти за ним. Як же ти ненаситно жадаєш герцю! Будеш боротись зі споминами либонь. Та висипаєш останню дещицю перцю Після поразки в твердиню моїх долонь. *** КИНЬ МЕНІ ТІНЬ НА П'ЯТИ Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину: Дощенту зруйноване сонце, Поле битви розрите, Уламки любові витіснені уламками метеоритів. Не репетуй тепер! Ми вижили, Отже, нам говорити! Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину, Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви? Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем. Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції, Запахи ледь вловимі Болю. Словами палиш. Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться Не солодко. Солод коб Хто заклав у посудини? Перший крок то є звично марудна справа, А далі за принципом найменшого спротиву, Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи, Скупості пісної свідомості і світового безсилля, Сповнимо діжки живою водою! Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею. Тісно у ній, чи бездонно, – наповнення не переміниться. Але ж коли стоїмо на опаленій батьківщині, Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною. І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові. Очікувано повинна б розплавити і найзатятішу скелю, Та падають виключно метеорити Слів. Хто їх сплів такими важкими? Прошу благодатної повноти у грудях, А чую лиш, як кущі чиєїсь кропиви Розростаються все дужче і дужче з-під серця. Заполоняють мій Всесвіт, Дощенту руйнуючи сонце. Тікаю від власної втрати. Навздогін: як ти? – Пече. Кинь мені тінь на п'яти! *** ТИ – МІСТО Заясніло довкіл. Ти – місто. Ти готуєш йому оселю. Димом стелиться подих опалених таємниць. Лиш очікуй його, невісто! Застороги млинами змелюй! І пильнуй, щоб олії достатньо було в ліхтарях. Він прийде, як біда – раптово, Накладатиме латки лиха. Пришивай їх дрібненькою строчкою, не корися страхам. А опісля – зціловуй втому, Колисанки наспівуй стиха, Бо міста будувались спрадавна, а вічних ніхто не стрічав. *** І РАДІСТЬ СТАЛА ОСАДОМ В ВИНІ І радість стала осадом в вині. І туга стала сном, що забуваєш. Якого світу, даного мені, Ти повернути нині вимагаєш, Немовби я злодійка без пуття? Не мов мені ні слова, ні півслова, Бо я вкраду і душу, і життя, Щоб з них розквітла гілочка бузкова. Тепер тобі блудити без душі. Мені ж – непарні пелюстки шукати, Заквітчувати глеки і ковші, Й захланно награбоване черпати. По небу – хмари, цілі табуни. Не вимагай від мене повернути, Нема в розлуці нашої вини, Дароване давно, та незабуте. *** ВОГНЕННА КВІТКА Він стояв як примара на тім мосту, весь прозорий і світлий. Я боялась торкатися крапель дощу, не проснули б. Понад нами – нічного неба хвости, літали осідлані мітли. Тятиву не куці руді купідони, а ягаті війська напнули. Спалах. Постріл. Він пронизаний наскрізь вогненною квіткою. Як ми досі не зібрали ще всього золота? Скільки попелу! Скільки палючих бризків! Градусів Скільки потрібно, щоб переплавити їх назад? Голосно так не зітхали досі ані живі, ні мертві. Квітка вогненна пускає коріння в його мерехтливі райдуги. Я закричала би, я закричала би, я би... Не осідала на нього чорнішим від чорного попелом. І най би торкали мене ці краплі дощу, най би Проснулась! Час! Весь прозорий і світлий, такого як він не пускають у сни задарма. Понад нами звивались розлючені пси і відьми. Я спіткнулась за крок до його спасіння, здирявіли очі й карма. Дотліли прощальні квіти. *** ВИСОКІ ЧОЛА Вдаряються об вітряне крило Високі чола нашого мовчання. А кожен червень, як нове повстання Супроти певності, що щястя відбуло. Падуть пелюстки, мов зів'ялі дні. У запитаннях оклики змістились: Любить мені, чи не любить мені? О як ми неосмислено простились! О як непевно кружеляє мить, Котру життя ромашкою зриває. Бунтує червень і єднанням снить, Та що йому на долю випадає? – Високі чола, вітряність, віки, Імен відлуння, перехрестя й годі, Останній доторк теплої руки Й сліпучі цілі, змінені відтоді. Збентежиться аж надто звичне Ю... А далі грім і оклики, й мовчання. Я збережу лиш усмішку твою, Щоб червень уберіг моє кохання. *** ЗАЛИШ СОБІ МОЇ ПРИСВЯТИ Залиш собі мої присвяти! Покинь на мене нашу вічність! Ніхто не здатен подолати Такої вирви часової. Я навчена собі брехати – Найнепомітніша погрішність. Найдосконаліша поразка, – Котра з собою у двобої. І накладуть мені пов'язки: На очі – грубі, непроникні, На рани – білі, всепалючі, І гіркотливі на вуста. Я не прошу у Бога ласки На власну долю марносущу, – Молю налити щастя гущу В твою, що з витоків пуста. А поміж нами – прірви й кручі, Ні час, ні місце не співпали. Чи янголів за те карали, Що люди до розлуки звиклі? *** РИКАМИ ВОДОСПАДІВ І я люблю тебе, як звичку найганебнішу, Як сон, що бавиться зі мною й не приходить, Як паморозь, таку красиву здалеку, Що хоч бери і обморожуй ноги. І бігла би, бігла би, божеволіла б. От би Босоніж по осені в зливи і буревії, Щоб ощасливіти раптом. Та я так не вмію. І бачу аж кожну із твоїх вад. А ти в мені – риками водоспадів. А ти зусібіч ім'я моє кличеш. І я горілиць обезсиліла падаю. І я люблю тебе. *** І ТИ ТАКОЖ І ти також, коханий мій, і ти Змовчиш, коли слова покине сила? Коли за нас вже вирішено – йти Шляхами, де не пригодяться крила, Де не читають душі та листи, А лиш товсті та монотонні книги, Де затяжні, не звершені відлиги – Не осушити, не перепливти! Де ріки розлучають береги, З'єднати їх судьбі не до снаги. Не здогадаюсь, на котрому ти. І ти також, коханий мій, і ти. *** ВЕРЕС Як верес чіпляє голінне коріння за схили цієї гори, Як сосни виприскують пряні рідини в легені всього живого, Так ти в її вени пускаєш отруту – боли їй, боли, боли! Й джерела вертають в глибини землі, а хмари несуть тривогу – Вона ж із отрутою в себе вбере всю змогу твою й вологу! Коли віддаляєш від себе близьке, то ближчим стаєш до зрад, І вже розпадаєшся наче руїна – не стримати і не здобути. Кінчається літо, душа і терпіння, кінчається стежка втрат. Ковтаючи пил, причащайся дарами її вересневої смути. Вона отруїла собою усе, що краще б волів забути. *** З ВОДИ Я колись давно когось любила, – Так зречуся клятви і біди, Як у слід собі почую: мила, Відведи від мене, відведи! А опісля, наче від води, Стрепенуся – це ж я просто снила! Ти, либонь, ні краплі не змінився, Лобом зачіпаєш небеса, І ота прихована краса, Світ до неї тихо притулився, Так нехитро зманює на бік З думки: ти мені не чоловік! Все байдуже! Будь для мене, будь! Стань мені і мужем, і душею Прощеною, прийнятою в лють, В розпачі між чесністю і лжею. Годі нам пливти за течією! Вже і не згадати, в чому суть, Тільки ти мене колись назвав своєю. *** З МАРСУ Я роздягаю для тебе душу,  У непорушну ю ступаю тишу,  А ти коротких шляхів шукаєш,  Щоби збагнути усе, що кажу. Для чого ж очі мої прозорі,  Якщо тобі говорити мушу?! Якщо ти промінь, що я в'язала, Із першим кліпом моїм втрачаєш. Але для тебе усе ж залишу Прості підказки складних сюжетів.  Всі "за" і "проти" на вагах важу,  Ретельно важу і довго плачу.  На ваги "за" підсипаю зорі,  Як здавна водиться у поетів.  Я врешті їм тільки й не пробачу.  Я врешті все тобі розказала. *** СПІЛЬНІ ДРУЗІ Любий, Ось ще один рік промайнув. Губить Віра зерно. Й начебто все одно, що позад нас зростає, Хто їх до сну вкладає, Хто у своє вікно Богу жалі читає, Руці ось так складає, В кучерях вітер грає... І кого не обіймуть. І що не зросло. Але як у Бога випросити трохи для себе Добра, тепла, русокосого сина, Щоб позбавив страху, а найперше – зла. І щоб кожна його волосина Про тебе рекла. І щоб всі оці імена, які у мені зачинались, Отримали власне тіло. І щоб не боліло. А у нас тут – роки й роки, Спільні друзі. 2014-2020

ID: 952197
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 03.07.2022 14:12:25
© дата внесення змiн: 08.08.2022 15:42:39
автор: Гриць Янківська

Мені подобається 4 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: Сніг_на_голову, Серафима Пант, Яніта Владович
Прочитаний усіма відвідувачами (145)
В тому числі авторами сайту (12) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Яніта Владович, 03.07.2022 - 22:30
Особливо сподобалися Свідки, І гірчить на губах, А ти приходь...
 
Гриць Янківська відповів на коментар Яніта Владович, 01.01.1970 - 03:00
give_rose
 
Рясна Морва, 03.07.2022 - 18:02
hi 12 12 give_rose
 
Гриць Янківська відповів на коментар Рясна Морва, 01.01.1970 - 03:00
23
 
Сніг_на_голову, 03.07.2022 - 16:05
Розкішне письмо.
Відпочила, додалось наснаги 16
 
Гриць Янківська відповів на коментар Сніг_на_голову, 01.01.1970 - 03:00
16 !
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Гість, гості
ЮЛІЯ юлія: - Прихожани
Синонім до слова:  Бабине літо
Georg Ajariani: - Контрнаступ літа
Синонім до слова:  Алкоголь
Georg Ajariani: - СИРОВИТКА ПРАВДИ
Синонім до слова:  Алкоголь
Dariy: - Зелений змій
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Dariy: - Перса
Синонім до слова:  Біженці
Dariy: - Переселенці)
Синонім до слова:  Просто
Georg Ajariani: - Примітивно, незамислувато
Синонім до слова:  Просто
Hevensays: - Елементарно :hi:
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Hevensays: - Шовк для дотику ;)
Синонім до слова:  Біженці
Hevensays: - Ті, хто рятується...
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
гіркий_смак: - Циці
Синонім до слова:  Гість, гості
Neteka: - Візитер, заїжджий
Синонім до слова:  Біженці
Neteka: - беззбіжники
Синонім до слова:  амбіція
Валентина Мала: - Випендриція
Синонім до слова:  Алкоголь
Валентина Мала: - Обезмізкувач,знищувач здравомислення.
Синонім до слова:  Гість, гості
Валентина Мала: - Прийденець,приходько, заблуканець.
Синонім до слова:  Біженці
Nikolska Mary: - втікачі
Синонім до слова:  Біженці
Svitlana_Belyakova: - Ні живі, а ні иертві...
Синонім до слова:  Просто
Nikolska Mary: - як на долоні
Синонім до слова:  Алкоголь
Nikolska Mary: - аперитів
Синонім до слова:  Алкоголь
Мирося Іванюк: - Квиток на Пандору
Синонім до слова:  Алкоголь
РКЮ: - Амброзія
Синонім до слова:  Просто
Олекса Удайко: - .як два пальі об...
Синонім до слова:  Алкоголь
Zorg: - Глоток забвения.
Синонім до слова:  Набережна
Г. Орел: - Побережна
Синонім до слова:  Алкоголь
YarSlav 2018: - руйнівник Роду
Синонім до слова:  Алкоголь
YarSlav 2018: - перетворювач на Стадо
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Svitlana_Belyakova: - Повна пазуха цицьок...
Синонім до слова:  Чоловік (мужик)
Олекса Тиха: - Хлопак, Козак,
Синонім до слова:  Нічний
Ооооо: - Нічий.
Синонім до слова:  Біженці
Олександр Сичов: - :16: :16: :16:
Синонім до слова:  Нічний
Софія Пасічник: - Завечірній, завечоровий
Синонім до слова:  Гість, гості
Софія Пасічник: - нечеканці, нежданці))
Синонім до слова:  Алкоголь
dashavsky: - Чмаѓа
Синонім до слова:  Алкоголь
Рік Мавер: - Чемерге́с
Знайти несловникові синоніми до слова:  МИР
oreol: - замирення, гармонічне співіснування
Синонім до слова:  Алкоголь
Ales: - думан-вода де жиють духи
Синонім до слова:  Чоловік (мужик)
Ніжинський: - козарлюга, прутеник
Синонім до слова:  Чоловік (мужик)
Сергій Мостюк: - чел, чувак, мен, легінь,
Синонім до слова:  Алкоголь
Ніжинський: - потойбіччя, задзеркалля
Синонім до слова:  Алкоголь
Сергій Мостюк: - спиртне, хмільне, зверин
Синонім до слова:  Алкоголь
Софія Пасічник: - нечистівка
Синонім до слова:  Гість, гості
Софія Пасічник: - прийденці))
Синонім до слова:  Нічний
Talia: - Найтовий
Синонім до слова:  Рушник
Софія Пасічник: - вкрИвАнець (але це більше для одіяла))
Синонім до слова:  Нічний
Софія Пасічник: - передсвітанковий
Нові твори