МІСТЕРІЮ НОЧІ Й БЕЗОДНІ… /переклад С. Пшибишевського/
Ти - ніби світла промінь, слабкий, безгучний та сріблястий, що зблиснув із вікна далекої хатини й розлився теплої ночі осінньої на луки, крізь м’яку вологу імлу, яка із сонною, блаженством напоєною втомою, розкинулася над неосяжністю трав.
І гойдається промінь, немов ріка, над сріблястою імли поверхнею, як дзвонів мідних звуки, що відлунюють у далечінь; і плине в чистім, золотавім згасанні, і довго ще ллється в душу втомленим, хворобливим спокоєм.
Ти наче блакитна година світанку, коли схід починає рожевіти і дихати світлом. Весь світ незбагненною таїною насичений, тоне в неба блаженстві, розчиняється в холодній, розплавленій дамаській сталі, і враз розквітає сяйвом широкого, палаючого моря фіолетово-пурпурових відтінків; і в це таємниче моря пишнобарв’я врізаються перші гострі стовпи проміння нового сонця.
Все довкола - глибоке, блакитне і священне.
Навколо очей твоїх ніби сяйво протуберанців під час затемнення сонця, вони, як дві зірки, світили в безодню душі моєї в темряві вітряної осінньої ночі.
Навколо губ твоїх лінії, м’які й ніжні, коли витягуються вони в напівусмішці – я ніби бачу рідне озеро, згадую тиху гладінь і м’які кола, що виблискували вдалині, коли я бив по ній веслом.
Голос твій розлився в душі моїй, неначе вітри весняні пронесли його крізь зелене море, і я чую його повсякчас, як море світла, перетворене на звуків атмосферу, - воно м’яко огортає мене коливанням, нескінченно легким, невагомим…
Коли я узрів тебе вперше, здалося, я бачу душу власну у всій непізнаній, таємничій наготі.
Ти була одкровенням найчистішої з’яви: у тобі розгадана таємниця прихованих прагнень моєї туги за красою — за мистецтвом.
З одного лона ми розквітли, як дві містичні квітки, з джерела одного хлинув потік, що хвилею єдиною огорнув нас обох.
Ти була єдиним чуттєвим ідеалом моїм, ти була мною, а я тобою, і мали ми звершити священні містерії, аби новий, шляхетніший, досконаліший рід людей сотворити. Та відколи душа моя заглушила плоть, розрісшись так, що імпульс тілесний зачах і зів'яв, наче квітки стебло у вологій тіні, - я лишень міг пити тебе очима, гладити звук голосу твого й відчувати плавні лінії твого тіла, їх безкінечну м'якість, плинність їх…
Я тужив за тобою, тужив…
Я безупинно тужив за тобою, за хвилинами, коли єдиним, неподільним цілим були ми. За митями, коли форми мого духу - обрисів тіла твого набували, коли вібрації нервів моїх у тебе вливалися, коли стала ти суттю духу мого, його зміст у тіло ввібравши.
Я люблю тебе, як призахідне сонце у вологих сутінках літа своїми останніми криваво-багряними променями любить пшеничні поля; неохоче полишаю тебе, як сонце, що з болем і смутком прощається із землею, бо не може побачити священних містерій ночі.
Містерію ночі й безодні - в тобі я хотів узріти. Схопити прагнув її гарячковими, стиснутими від мук пальцями; гострі леза встромляв у глибини твоєї душі, та вона вислизала, віддалялася, вабила, а як глибше сягав – зникала.
Мій дух, з якого постала ти, чиїми формою й рухом живеш, у болісному розпачі звивався, щоби знову всотати тебе, розтопити у пристрасті своїй, як шмат металу, - тебе, загублену, відірвану половину.
Станіслав Пшибишевський, "Заупокійна меса", фрагмент
Пер. із пол. О.Міськова
